Эдуардович Руслан : другие произведения.

Загублений свiт

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:



  
  
   Глава перша.
  Свiт народжувався. З хаосу, iз темряви. Чи не з пiтьми. Як насiння, кинуте в землю, дає сходи, так i думка, посiяна в живий, але вiчно мiнливий хаос, народжувала тепер матерiю. Мрiї шiстьох Початкових набували обрису, форми, фарби, звуки, з кожною миттю стаючи все яскравiшими i вiдчутнiшими. Їх можна було доторкнутися, вдихнути аромати. Скiльки їх? Незлiчимо - стiльки ж, скiльки квiтiв, трав, дерев... I зiрки жменями кидали в чорну землю, небесну. Свiтлом проростали у нiй зiрки.
  
  Радiли спочатку тому, що ще одна дитина народилася. Ще одне в низцi свiтiв. Розплющило очi безлiчi вiдтiнкiв. Живе та дихає. А думки продовжували працювати воєдино - єдиним духом народженi, єдиною душею. Особливий свiт творили - мiсце свого вiдпочинку.
  Втiм, скiльки їх було ранiше? З тiєю ж надiєю, з тiєю самою радiстю створених. Але потiм - звiдкись приходило руйнування, i первiсна гармонiя гинула вiд дiянь ними створених. I свiт губився навiки. Чому? Якби вони знали. Може, причина була в тому, що не слуг творили собi, а таких, як вони самi - вiльних, прекрасних, здатних втiлювати свої мрiї. Хiба що матерiальних, якi мають всю повноту життя. I знову надiя, знову сподiвання - цього разу їхнє творiння залишиться з ними.
  
  Тепер їх лишилося шестеро, а колись було бiльше. Iнодi, на межi свiтiв, там, де панував живий хаос, як матерiал для нового втiлення мрiй, вони вiдпочивали, набуваючи своїх дiтей, а в Цитаделi Свiтла були ледь помiтнi, майже безтiльнi. Усi, як єдине цiле, хоч i вiдрiзнялися один вiд одного.
  
  Не збiднiє рука Творячих! Ожили, пiшли по землi рiзнi тварини, моря i рiчки прийняли душi живi, розправили крила птицi. Скiльки їх? Не рахують. У небо пiднялися невiдомi ранiше дракони. Вони частина духу початкових - думка i знання. Як учителi, як порадники. Буде важко кому, зададуть питання - прийдуть, вiдшукають. Поруч iз таким драконом усi тривоги вляжуться, розум стане чистим, вiдкритим, думка пiде незамутнена, але не даремною буде вiдповiдь - сам вiдповиш.
  
  Все для них - для дiтей своїх. Колискою вибрали найкрасивiшу з долин, суцiльно посипану квiтами. I плоди для них, i ягоди, i вода, смачнiшої за яку не знайти нiде. Милуються на дiтей своїх. Всю душу вклали в них, все своє кохання. Нiколи ще дiти були настiльки прекраснi.
  
  Пробудили першого - не народженого, створеного. Чи не простi дiти у Початкових. Пробудяться - кожен у собi джерело сили вiдкриє, магiї чарiвної. У кожному з них живе частинка первiсного. Їй i землю прикрашатимуть, створюватимуть те, що торкнеться душi бажанням... Знають Спочатку, як прекраснi спочатку бувають витвори їхнiх дiтей, бо в кожному з них яскравою зiрочкою свiтиться в серцi iскра таланту. Щедрi Початковi. Особливо до тих, хто народжений вiд них духом. До перших. Справдi, дiти. Своїх дiтей назвали - вiзарами - подiбними. Милуються своїми дiтьми. Сплять серед квiтiв, як квiти, i тiла юнi квiтковi аромати вбирають у себе кожною клiтиною.
  Один з них - найперший, увi снi посмiхається. У снах знання приходять - прокинуться, побачать свiт, наче згадають, нiби повернуться додому. Все знайоме, все рiдне. Усмiхається... Локони темнi розкидалися. Вiї пухнастi й такi довгi, що на щоках нiжна тiнь. Розбудили. Вклав у нього Дельнiя-Спочатковий - провидець i Вчитель, дар гармонiї. Покликав його: "Емiлiс..." Розплющилися очi дивнi, смарагдовi. Зiтхнув i посмiхнувся у вiдповiдь. Озирнувся... Решту сам розбудить. Нехай вони прокинуться вiд дотику Гармонiї.
  
  
  Вiтер в обличчя, кучерi за вiтром. I пiсня дзвiнка. Мiсця цi нехай i незнайомi, але не небезпечнi. Далеко позаду залишилася межа, що пролягла мiж свiтом вiзарiв та евiрiв - чужих.
  Припинили коней, поспiшали. Один - темноволосий, зi смарагдовими очима, другий зi свiтлими кучерями, а очi - наче небо перед грозою. Скiльки часу минуло, як вони їздять разом, обравши шлях мандрiвникiв - аттарiв? Давно вже стоять поселення, якi називають танами. Багато часу минуло, багато що змiнилося. Чи не тому на поясi мечi, хоч i зберiгають їх Вишнi Вчителi - жодного разу ще не довелося нарватися на евiр. Та й притихли вони пiсля перших сутичок.
  
  Але смерть обидва бачили. Якось опинилися в одному танi, якраз пiсля нападу. Несподiвано напали евири на танок. Багато хто не встиг навiть озброїтися. Тут i там бачили вони спотворенi смертю тiла. Стогiн i плач звучали у вухах. Неможливо забути таке.
  Огороджували тан, ставили невидимий бар'єр свiтла. Не проникнуть бiльше евири, поки не уподiбняться духом. Бачили очi дружин, що втратили чоловiкiв. Зруйновано святий союз. Коли ще зустрiнуться, коли знайдуть одне одного...
  
  I хвала Початковiй Елейє! Створила Обитель Сестер. У Обителi спокiй - бiль вщухає. Дарує сили жити, чекати... Але не лише. Дар зцiлення їм дала, ключ до проходiв швидким, вiдкрила Лiтописи живi, якi доступнi, хiба що, Початковим. Можуть сестри бачити свiт, вiдчувати нитки скорботи. Швидко опиняються там, де є пораненi. Iнодi навiть смертельнi рани затягують, рятують.
  
  Невеселi спогади. До того ж, вiдчуває Емiлiс, що їхнiй шлях спiльний добiгає кiнця. Нi, Елiас назавжди залишиться його другом, вiн був першим, кого Емiлiс розбудив зi сну. З того часу не розлучалися. Духом обмiнявшись, назавжди дружбу скрiпили. Стали називатися еладами - друзями. А шлях вони тримають... Не знає того Емiлiс, тiльки вiдчував з недавнього часу, що не сам їде - друг його веде. Вiдразу пiсля того ранку, коли, прокинувшись, прошепотiв Елiас: "Ельте..." Доля... Значить, доля веде. А як зустрiне, то осяде. Створить будинок, вступить у союз. I, зараз, сидить поруч, але вперше так далеко вiд нього, десь там - де кохання. Серце самого Емiлiса спокiйне - нi передчуття, нiчого. За друга радий - кожен знає, що немає бiльшого щастя, нiж зустрiти свою долю - дар Початкових.
  
  Трохи вiдпочивши, рушили далi. Дорогою крутий, гiрський. Там за перевалом є танок. Коли вони тут були останнiй раз, тан тiльки-но починав створюватися. Було обрано i правителя - Iлiона. Правителi вiзарiв вiдрiзнялися вiд правителiв в iнших свiтах. Обирався, зазвичай, той, хто користувався найбiльшою повагою, любов'ю, знаннями. Та й шанування було не прийнято - за силою вiзари всi рiвнi, всi мають той чи iнший дар, ту чи iншу магiю. Тiльки часу з того часу минуло чимало. I тепер Елiаса просто тягне повернутись у цей тан. Що ж, вони обов'язково там погостюють. Мандрiвникiв завжди зустрiчають iз радiстю. Адже в танах мешкають тi, хто має сiм'ю, кого вже не кличе нi доля, нi дорога. Втiм, iнакше й не може бути. З початку створення, всi вiзари нiби ниткою пов'язанi мiж собою. Тiєї ж нитки i дiтям своїм передають, i онукам. Тiльки немає у вiзарiв такого поняття, як онук. I за вiком, i з вигляду вони нiчим не вiдрiзняються один вiд одного. Завжди юнi, вiчнi, тiльки не безсмертнi. Тому що з появою евiрiв - чужих - дiзналися, що таке смерть. Щоправда, душа залишається, вирушає до обителi скорботи, звiдки потiм знову сходить у цей свiт. А потiм, виростаючи, вiзар згадує про себе. Наче й немає смертi, але... є. Тому що, немає бiльшої муки, йти невiдомо куди, жити невiдомо ким, поки знову не зустрiнешся з самим собою. I спогади гiркi, i розриваєшся на двi половини, не в змозi прийняти, з'єднати. А якщо це вже народжений?.. I назавжди залишається в пам'ятi та страшна мить, коли згасає свiдомiсть, i виникає розумiння того, що це кiнець. I не думаєш про це, що повернешся, що знову станеш сам собою. Станеш, тiльки не таким, яким був ранiше. Таїть погляд тих, хто повернувся, якусь таємницю. А колись на самому початку було так добре! Знати б, що сталося - чому, як виникло це роз'єднання? Чому частина з них стала евiрами? I чи не цi страхи, чи не пролита кров породили потiм ущелини ордонтiв?
  
  Про цi ущелини ходили легенди. Наче скупчилася в деяких мiсцях темна енергiя. Безпечна сама по собi, але тiльки тi, хто стикався з нею, починали вiдчувати такий жах, що звичайна уява давала збiй i мимоволi малювало щось страшне i невiдоме, i ця темна енергiя починала набувати форми та образу цих страхiв. I часом оживали такi неймовiрнi чудовиська! Звiдки це взялося в їхньому свiтi? Якби цi ордонти перебували лише у ущелинах, але енергiя немає меж, вона здатна розповзатися. I ось уже якийсь малюк, лякається тiнi бiля лiжечка... Адже кожному вiзару вiд народження дано бути творцем.
  
  
  Друзi пiднялися на вершину, втiм, гора була не така висока, i пiдйом не принiс нiякої особливої незручностi. Зирнули вниз i ахнули майже одночасно. Вигляд унизу був просто чудовий. Квiтучi сади, будинки, як палаци. Але немає! На невеликому пiднесеннi було видно й сам палац. Палац iмператора Фарна. Фарн, значить, вогонь, i палац сяє в променях сонця, що хилиться до заходу сонця, як вогонь.
  Iлiон зустрiв їх iз радiстю. Красив цар Фарна, тiльки вiдчувається в ньому щось дитяче, не пробуджене до кiнця. Не встиг? Простягнув руку дружинi. Лайда... А ось у нiй вiдчувається сила - тепла, сонячна. I сама вийшла, нiби свiтлом осяяла.
  
  
  ...вiн побачив її одразу. I весь свiт у нiй. Тоненька, з волоссям розплетеним, золотаво-русявим. В очах небо трiщить. Хода легка, здається, навiть трава не пригинається пiд ногою.
  Гойдає головою Улайя-Спочатковий. Вiн Iлiоновi дар приготував особливий, хотiв учнем своїм зробити, провидцем, а Iлiон iнший дар вибрав - любов. Усвiдомив себе крiзь неї. Елейя смiється. Сестра їх за духом, єдина. Любов у нiй до всього живого i не лише. Доля у її руках. Торкнеться когось - i ось уже його кличе дорога. А тут i в дорогу звати не довелося.
  Вниз. До них. Доторкнулась - однiєю рукою Iлiона обвила, iншою Лайду. Адже кохання не подiляється на двох, воно єдине в обох.
  
  - Лайда, ельте таель, левейя таель... доля моя, любов моя..., - шепоче Iлiон. Так тихо, але чує його Лайда. I тихий шепiт у нiй звучить так сильно, що здається тремтiння це по тiлу саме вiд цих слiв - таких тихих, але таких оглушальних. Щастям, радiстю... коханням. Свiтяться очi Iлiона свiтлом дивним. Чи вогнем? Проникають, огортають, джгут. Чимось невiдомим ранiше, болiсно-солодким. Немає сил бiгти, тiльки притиснутись, злитися... може, в цьому i є порятунок?
  Перший союз. Юний союз у юному свiтi. Не тiльки стали чоловiком та дружиною - стали жерцями спiлок. Знання прийшли - як прикрасити вступ до союзу, щоб навiки запам'ятався. Таїнства кохання вiдкрили, перший Храм кохання створили.
  Зима у свiтi коротка, засинає все. I троянди теж. I зрiзаються двi заснули троянди, а потiм жерцями даються в руки тих, хто прийшов освятити свою любов перед первiсною. Мертвi троянди. Але сила кохання оживляє їх - на очах розпускаються. I залишаються у Храмi. Чи кохання, чи троянд... Живуть, поки кохання живе. А кохання живе вiчно.
  Розiйшлися потiм вiзари, розбрелися групами у рiзнi боки. Де вiдчувало серце знайдену батькiвщину - там i оселялися. Ось так з'являлися тани. Заселявся свiт.
   Лайда...
  
  
  Увiйшли до палацу i, лише присiвши, вiдчули втому шляху. Так, багато що змiнилося з того часу, як вони тут були останнiй раз. Розрiсся тан.
  Немає слуг у вiзарiв - сама Лайда принесла тацю з легким вином, фруктами. Принесла, поставила на стiл i лишила їх з Iлiоном. Бути б розмовi, якби...
  Вiдчинилися дверi, i до зали увiйшов юнак. Майже вiзар тiльки вiдчувається, що ще не запалився в ньому вогонь чоловiка, той вогонь, який робить вiзара повнолiтнiм.
  - Мiй син, Естаре... - але це почув лише Емiлiс. Тому що глянув вiн цiєї митi на свого друга i зрозумiв - вiдбулося! Зрозумiв, що Елiас не чує нiчого. Забрала його в полон доля, навiки забрала. Хто знає, чи це Iлiон зрозумiв, але вiн щось тихо сказав синовi, i юнак вийшов.
  
  
   Коли це сталося? Давно.
  Кордон свiтiв... Улайя сидить, дивлячись кудись у далечiнь. Куди? В три сторони розкинулася нескiнченнiсть, пустка... жива пустка. Тут така тиша, i водночас вiдчувається постiйний рух. Що вiн бачить, що прозрiває?.. Але хмуряться брови, дума лягає на прекрасне чоло.
   - Що з тобою, брате?..
  Арiель. Ще один iз початкових. Найпрекраснiший з них. Духом з ними є один, але є в ньому якась таємниця незвiдана. Скiльки разiв Улая всiєю своєю сутнiстю зливався з ним, але навiть йому не вдалося пробачити, розгадати. I Дельнi не вдалося. А вже Дельнiя найсильнiший iз них.
  - Не знаю... - нi, приховувати Спочатку нiчого не можуть. Не знає. Тiльки тривога якась чи передчуття... А, може, щось вiдчув у їхньому улюбленому свiтi? Щось i знайоме, i незнайоме. Але слово вони дали одне одному, що не залишать цей свiт, як колишнi, до кiнця боротимуться за нього, що б не сталося. Так не сталося! Або... щось не те? Але поки що одна думка все-таки визначена. От i союзи у свiтах зростають, як гриби. I тани множаться... Населяють вiзари землю, тiльки... доки?
  
  Емiлiс - їхня перша дитина, гармонiзував природу, прибрав iнстинкти, але... адже вiзари не тварини, ними рухає любов. Щоправда, дiти до союзу даються не часто. Одна чи двi дитини, але кожен союз мрiє пiзнати радiсть творення, народження собi подiбного. Все можуть творити вiзари, крiм одного - живої душi. А тут... Почуваються рiвними Початковим. З радiстю вiдчиняє Елейя душам чистим, ще безликим, дверi Цитаделi, найпотаємнiшої її обителi - обителi душ... I летить частинка жива свiтлим метеликом невидимим, незримо стосується майбутньої матерi - i та вiдразу вiдчуває, що прийшов дар Небес, що подарує вона свiтовi дитя. Готується подружжя до цiєї подiї, як до творiння. I не пристрастi вогонь горить цiєї ночi - духом творять. Якщо дочка дається, то вiзара майбутнiй образ провидить, малює своєю уявою, нiби малює найпрекраснiшими, невидимими фарбами. Якщо син - то вiзар. Тому i почуваються творцями - чи не тому народженi такi гарнi, не поступаються первонародженим? Нi, не iнстинкт, але... природа. Жiноча, живородна.
  Грунтуючись на минулих гiрких дослiдах, не дали споконвiчнi дочкам своїм вогнем. Лише чоловiк пробуджує в їхньому тiлi вогонь. Так, так було. Тiльки... нi-нi, та й прокидалося щось у вiзарi, що перебуває в союзi. Щось вогняне, тiльки iншим вогнем опалювальне, тим, що в надрах землi горить. I тiло жадало особливої любовi, як земля жадає насiння, щоб народити плоди. Порушувалася тодi гармонiя, задум. Силою невiдомої виривалася iскорка душi з таємної обителi, мчала в утробу матерi, у пристрастi божевiльної зачинався плiд. Народжувався вiзар... Але духом чужий. Евiри...
  
  Нi. Спочатку їх не гнали - самi йшли. Iшли щось шукати, щось, що було б близько їх духу. Що вони шукали? Де? Але будували свої тани. Тiльки зусиль доводилося чимало витрачати, не та була в них сила, не та магiя. Слабкiше набагато. Чи не тому народжувалась ненависть? За вiдмiннiсть свою. Евiри - чужi. Вiзари дали їм цю назву. Причому часто говорили ще тодi, коли дитина жила серед них.
  Чи вiчнi вони? Боляче про те думати Улайє. Нi, не вiчнi. Але ж можуть! Можуть! Лише усвiдом, прийди до свiтла, вижени з себе цю злiсть, заздрiсть... Нелегко. Знає Улая, як нелегко. Скiльки разiв марнiстю тлiла ця надiя, не тут - в iнших, втрачених уже свiтах. Не смiє звинувачувати їх. Лише одне втiшає, що на цьому свiтi не всi пiшли вiд свiтла, хоч i роздiлилися. А що буде далi?.. Вiдчуває, тривожиться, але не бачить. А може, не хоче побачити?
  
  - Свiтом править природа... Елейя-любов... - Арiель. Вiн не пiшов. Стоїть поряд. Вiдчуває Улайя, що хоче сказати йому щось Арiель. Чи не наважується?
   Все ж таки заговорив, спочатку повiльно, нiби насилу пiдбираючи слова, потiм все бiльш вiдкрито, впевненiше.
   - Адже все можна впорядкувати.
   - Не маємо права цього робити, Арiель, впорядкувати можна було природу, але не вiзарiв.
  - Якими також рухає природа, - усмiхається, а в очах все та ж незвiданiсть, - але ж можна все привести до кiнця, якщо дати їм i iнший дар любовi. Iнший природи. Природи вогню, не землi... - помовчав i видихнув, - я говорю про союз одного початку, однiєї, єдиної природи, - i, нiби боячись, що завадить, переб'є, вже швидше, спекотнiше... - я можу дати їм iншу долю, поведу тих, хто сам шукатиме її. Зрозумiй, Улайо! Якщо є союзи подарованi природою - нехай стануть союзи, народженi порядком. I колись народяться останнi двоє, якi своїм союзом замкнуть це коло.
   Замовк, сховав погляд пiд вiї.
  Мовчить Улайя. Здивовано дивиться на Арiеля. Ця гарячiсть, вогонь... у Початкового?! Вогонь... Засмiявся:
  - Про що ти, Арiель! Вони ж спопелять одне одного. Адже не тiльки у вiзар своя природа, а й у вiзарiв, i жоден не захоче утихомирювати її, ставати в таїнствi любовi вiзарою.
  - Не спiпелять. - Усмiхається, i немає вже таємницi в очах, якщо тiльки трохи... Виплеснулася.
  - Згадай звичайний союз - вiзар пробуджує дружину свою, свiй вогонь їй дарує. А тут... У когось iз двох, все одно, вогонь спалахне при зустрiчi ранiше, а отже, приголомшить спочатку, вiдгукнеться в iншому почуттi. I нехай потiм схаменеться, але й бажання своє скороминуще теж запам'ятає. Так, буде боротьба, але як гра. Скiльки пiсень народиться, скiльки музики - це стане зброєю боротьби. А, може, трапиться i так, що хтось сильнiше усвiдомлює своє кохання i подарує себе - знати буде, що без цього неможливий союз. А я їм дар пошлю, свiй вогонь - освятить вiн їх таїнство, i в ньому, незважаючи на рiзницю ролей, обидва досягатимуть фаеросу, обидва почують Музику Сфер!
  - Хай буде, по-твоєму, Арiель, Жрець кохання... - а думка знову вперед рветься, i не знає сам, звiдки беруться слова, - якщо вже союз вiзари i вiзара сильнiший за будь-кого з тих, хто ще тiльки шукає свою долю, то якою ж силою володiтиме цей союз... Багато чого буде їм пiдвладне. Захисниками стануть... воїнами... - i сам злякався сказаного.
  Чи чув Арiель, чи нi? Лише яскравою зiркою вниз рвонувся. В свiт. I в небi запалив зiрку нову - яскраву, променисту. Вiдтепер вона освячуватиме союзи вiзарiв.
  
  
  Естар... Ще трохи й свiтатиме почне. Спати хочеться, а Елiас не дає. Уткнувся в плече, шепоче жарко. Бачив Естара зовсiм недовго, а кожною клiтиною його ввiбрав. Усмiхається Емiлiс, слухаючи любовне марення свого друга. I не дивує вибiр долi.
  Вiкно в сад вiдкрите навстiж, аромат жасмину наповнює спальню. Все навкруги спить, тiльки... пiсня несподiвано вривається. Тиха така, нiжна - чи то вiзар спiває, чи то вiзера... Кинувся Елiас до вiкна. По саду йде Естар, волосся у свiтлi мiсяця зовсiм срiбне, важкими локонами падає на чорний плащ. Запалив у грудях вогонь, затуманив розум. Ледве не махнув - туди, до нього. Схопити, кинути на коня, викрасти, помчати!
   "Не можна, - нiби не його думка зупинила, чужа, - спалиш його, а щастя не подаруєш, тiльки бiль. I сам не досягнеш фаеросу - адже тiльки двом вiн дається. Хлопчик вiн ще, почекай ... зовсiм трохи ... "
  Кулаки до болю стиснув, нiби в обличчя холодною водою хлюпнув хтось. Звiдки в ньому знання?.. А так тягне... Туди, в сад. У вухах смiх тихий... Емiлiс? Але немає. Емiлiс серйозний, навiть схопився з ложа, щоб зупинити.
  I знову шепоче гаряче у вухо. Не витримав Емiлiс, напустив сон на друга. Усмiхнувся - ось тепер можна й самому заснути. I обпалило! Як вогнем. Повiтря стало розпеченим, обпалило душу, забилося серце. "Ельте?.." Нi, мовчить, не кличе дорога. Невже поряд зовсiм? Де?.. Охоплює сон солодкий, упала голова на подушку - заснув. I не вiдчув, як легкий поцiлунок торкнувся щоки.
  
  
  Кордон свiтiв. Один Арiель. Тiльки-но повернувся. Дивиться в далечiнь - пронизує поглядом вiдстань. Здається, зовсiм поряд спить Емiлiс. Бачить, як шовковим вiялом розкидалося волосся по подушцi. Спить i посмiхається увi снi. Точнiсiнько, як тодi, в Долинi пробудження. А потiм здригнулися вiї, розплющилися дивнi очi, смарагдовi... З того часу завжди стежив за ним, слiдував незримо, вiд усiх бiд охороняв.
  "Доля моя, любов моя", - шепоче Арiель. I знає, що є така нагода. Хоч зараз готовий померти, щоби народитися. Там. В свiтi.
  - Не час! - здригнувся, обернувся. Дельня. Не пам'ятає Арiель, коли останнього разу бачив на обличчi брата свого посмiшку. Суворий завжди. I зараз також.
  ..."не час"... "Не час?!" - забилося радiстю серце. Значить, мав рацiю - є така можливiсть! На мить, лише на мить, у страху кинулась душа. Смерть! Померти, щоби народитися. Не пам'ятати, забути про все... навiть Емiлiса? Нi, знає, що потiм згадає багато, згадає, ким був, тiльки ця пам'ять буде належати лише цьому свiту, всi колишнi забудуться. I нехай! Так буде навiть краще, надто багато на що довелося надивитися.
  - Допоможеш менi? - на колiна готовий опуститися перед Дельнею.
  - Прийде час - допоможу, - дав надiю, повернувся i пiшов геть. Iншим був Дельня. Навiть веселим був. А тепер... Початковий. Страж. Воїн...
  Звiдки взялася ця думка? Воїн... I Улайя щось подiбне сказав про союзи...
  Тяжко стало на душi, незатишно. Потягнувся до Емiлiса. Спить...
  
  
  
   Роздiл другий
  
  
  
  Лайда вже лягла. Розкiшне ложе, як обрамлення. Найтонша сорочка легкими складками вздовж тiла - облягає, оголює. Очi заплющенi, але не спить. Чекає. А Iлiон все продовжує мiряти кроками спальню. Тяжкi думки в головi Iлiона.
  Естар. Син... Адже вiдчув, побачив, як глянув на нього цей мандрiвник. Невже доля? Нiколи такого не було, у жодному з танiв. I сталося.
  У Iлiона друг є. А у того дочка - трохи молодша за Естара. Мрiяли, чекали - зростуть, вступлять у союз. Бачили вони одне одного. Ну i що, що спокiйним був Естар? Адже не спалахнув у ньому ще фарн. А запалиться? I розумiє, що вже не буде союзу, не справдиться мрiя. Вiкно вiдчинене; бачить Iлiон, як син гуляє садом, не спить. Не мiг не помiтити погляду, подарованого Елiас.
  Чому? Як таке могло статися?
  I вперше думка пiшла невiрна, хвора. Духом був слабкий. Не таємниця, що Лайда, i те сильнiше за нього в тiй же магiї. Згадав нiч зачаття. Бачив майбутнього сина, прозрiвав, нагороджував його своїм духом. Невже Лайда була сильнiшою? Нi, не може бути цього. Не про доньку, про сина разом iз ним мрiяла. Тодi що? Обдурила? Чи не вище дано було дитя? Чи не Евiра виховав? Незрозумiлого, чужого, з iншою долею...
  
  Щось метнулося по спальнi - чорна тiнь причаїлася в кутку. Пiд серцем крижана грудка страху виникла. Ордонт? Замружився - нi, не зникло. Рухає до ложа. Ось нiби накрив собою Лайду. Чи це лайда? Як змiнилися риси... I що з руками?! Зойкнув вiд жаху.
  Схопилася Лайда, кинулася до нього - прекрасна, нiжна. Чи то притискається, чи його до себе притискає.
   - Що що?..
  Уткнувся, закопався обличчям у запашне волосся. Соромно за свiй страх, за видiння, за сумнiви... Пiдняв голову, i знову бiлим став. Чи не пiшло! За подушками причаїлося. Лайда, подивившись на нього, поглянула туди ж.
  - Бачиш? - Пошепки сказав Iлiон.
  Засмiялася, пiдбiгла до ложа, простягла руку. Показує йому. На руцi сидить гарний, великий метелик. Чиста душа Лайди, свiтла, якщо ордонта метеликом побачила.
  Пiдiйшов до неї, обiйняв, захопив на ложi. Тiльки не запалився вогонь цiєї ночi, вперше не запалився.
  Вранцi Iлiон не пам'ятав своїх страхiв. Вiдчував вину, сором. За свої думки, за переляк. Тiльки все одно щось лишилося в душi важке. Естар? Може бути...
  Вчора пiзно приїхали атари - мандрiвники, а тому сьогоднi Iлiон вирiшив влаштувати бал. Втiм, Iлiон любив свята, легко знаходив для них причину. Напевно, нiде бiльше, в жодному танi, не було їх стiльки, скiльки було у Фарнi.
  
  Лайда сидить перед маленьким овальним дзеркалом. Дiадема iз сяючих каменiв прикрашає голову, а очi не сяють. Сум у них, i в серцi невiдомий тяжкiсть. Передчуття якiсь поганi турбують серце. Згадує страх чоловiка. Адже бачила переляк у його очах - їй це не здалося, але що його могло так налякати?
  Тяжко чомусь. Так важко, що сльози виступили на око.
  Вiдчинилися дверi, увiйшов син. Ось у нього очi сяють.
   Усмiхнулася, намагаючись приховати сльози, але Естар помiтив:
  - Мея? Що з тобою?..
  Обiйняла мiцно-мiцно, а серце чомусь стислося ще бiльшим болем. Здалося, що обiймає його, щоб розлучитися. Нiби востаннє. "Та що зi мною? Все ж таки добре". Iз зали долинає музика, смiх... Зiтхнула глибоко. Вiдлягло трохи вiд серця.
  
  Яка ж гарна ця музика! Її кохана. I танець теж - найулюбленiший. Нiхто не грає - музика сама звучить. Народжується вона у душi вiзара, сягає сфер i повертається втiлена.
  Притихли гостi, милуючись найпрекраснiшим iз союзiв. Нiщо не вiщує бiди.
  
  Дверi грюкнули. Хiба можна почути у музицi хлопок дверей? I яка рiзниця, якщо хтось i увiйшов. Будь-хто може прийти до палацу. Але чому стихла музика в душi Iлiона? Чому зупинив танець?
  Побачив! Хто вона? Звiдки? Нiколи ще не було такого, щоб вiзара прийшла сама. Якщо вiзара у союзi, то завжди з чоловiком, якщо нi - з батьком. Не бувають вiзари-сторiнки! А ця... одна прийшла. Ця! Нiколи Iлiон не вiдчував таких почуттiв. Зачарований, втрачений, як уперше очi розплющив на свiт. Нiкого немає у цьому свiтi - всi зникли. Є тiльки вiн та вона. Розумiє, що це шаленство, що такого не було i не буде нiде, нi в одному з танiв. Але... надто багато сталося того, чого нiколи не було. I зле почуття, незнайоме ранiше, виникло в грудях, як протест проти будь-якого докору, якщо така станеться. Не бачить здивованих поглядiв гостей - втiм, i незвичайна краса може дивувати, не бачить очей Лайди, не бачить, як метнувся до неї син, нiби бажаючи захистити вiд невiдомої небезпеки.
  Йде вона прямо до нього. Розступаються перед нею, звiльняючи прохiд. Зовсiм близько. Пiдiйшла, вклонилася.
   - Наель... - майже пошепки.
  Чорнiшi за нiч довгi кучерi, заплуталися в них великi рубiни - краплями кровi горять. Очi чорнi, бездоннi. У глибинi зiниць спалахують iскри. Як багаття вночi. Темно-синя сукня облягає фiгуру, лише вiд стегон спадаючи вниз важкими складками. I рубiновим поясом перехоплена тонка талiя.
  Музика! Обпалююча, сповнена пристрастi й стомлення народилася, зазвучала... Взяв за руку, притяг до себе, обвив iнший гнучку талiю, закрутив по залi - i все закружляло. Як серед зiрок ковзає...
  
  Боляче. Немає ревнощiв у цьому свiтi. Немає її й у Лайдi. Є бiль. Така сильна, що здається, ось-ось i настане смерть. Не про себе думає - про чоловiка. Вiдчуває - не те, не те ... Не її це Iлiон, не її чоловiк. Як у полонi. I розумiє, що не вирвати.
  - Мейя! - Естар. Пiдбiг, обiйняв. В очах сльози, здивування, нерозумiння... Якби увiрвалися евири - захистив би! А тут безсилий.
  - Естар, лiєн таель..., - i не знає, що сказати. Обiйняла, змiшалися сльози, а полегшення немає.
  Iлiон? Де ти? Спустiв палац, розiйшлися всi. Ходить, шукає. Слабка надiя у грудях. Зараз пiдiйде сам, обiйме, скине ману.
  У садку побачила. Не один. З нею. Бiгти? Але... куди?
  Вiн також побачив дружину. Сам пiдiйшов. Немає провини в очах, навпаки, як бар'єр поставив. Вiд скарг, слiз, докорiв...
  - Лайда, - я створю тобi будинок. Я все зроблю. Не моя вина у тому, що сталося. Не iнакше доля прийшла до мене. Справжня. Адже тодi ми були як дiти. Занурився у кохання - себе не знайшов.
  Холодно у грудях, вiд болю холодно. Зрозумiла, що все не повернеться. Нi вiн, нi його кохання. Будинок? Навiщо? Вiчно жити без кохання. Не прийме вона iншої долi, навiть якщо те, що вiн сказав, - правда. Одна в неї доля, одне кохання - Iлiон.
  - А Естар? - чомусь страшно стало за сина. Побачила очi Наель.
  - Естар не залишиться, - усмiхнувся незнайомо, - вiн знайшов свою долю. В одному iз аттарiв.
  Зiтхання вирвалося з грудей. Нi, не болю, не здивування - полегшення. Не зрозумiла, не усвiдомила, але розумiння прийшло, що спокiйна може бути за сина. Не їй дивуватися i чинити опiр долям, що посилаються згори.
  Куди йти? У спальню? Не її вона вiдтепер. Ткнули дверi до однiєї з кiмнат для гостей. Присiла на ложi. Заснути б. Навiки заснути...
  Невже вже свiтанок? Нi, ще нiч. Лише свiтлом легеньким осяялася кiмната. Крокнула до неї Елейя Початкова. Легка як бачення. Смутно мерехтять очi, сповненi скорботи. Провела рукою по волоссю - як вiтерець торкнувся. Стихає бiль, обертається смутком. Невже це буде тепер iз нею завжди?
  - Лайда, Лайда, - каже чи просто у нiй чується? - Не журися. Вiр, прокинеться Iлiон. Вiрою живи.
   - Куди йти менi? Не знаю...
  - Попрощайся з сином. Не турбуйся за нього. Вiдтепер має захисника. А сама йди до Сестрiв. Дверi Обителi моєї завжди вiдчиненi для тебе. Як тiльки подумаєш, покличеш, так одразу стежку побачиш.
  Тяжким, гiрким було розставання. Лише одне втiшало, поряд з Естаром стояли два вiзери. перше. Чи не народжених. I, дивлячись, на одного з них, розумiла - життя вiддасть за її сина.
  
  
  Суворi особи початкових. Нiколи такого не було ранiше, щоб розпалася спiлка.
   - Не я... - шепоче Елейя, - не моя вина...
  Чи не її. Знають. Тiльки зрозумiти не можуть - чому? Тому й поспiшають у Сховищi. Поки що мертва бiла стiна, але зараз оживе пiд їхнiми руками.
  Посмикнулась серпанком, потiм, немов легкими клаптиками туману стала очищатися, оживати. От i немає стiни - свiт лежить перед ними. Шукати! Наель... Хто вона? Звiдки прийшла у їхнiй свiт?
  Альмiя. Брат їхнiй. Завжди в бiлоснiжному одязi, навiть волосся бiле. Кому, як не йому, Зберiгачевi пам'ятi, який завжди творить з огляду на минуле, побачити, знайти.
  Вiн теж залишив дар цьому свiтовi - Джерела Забуття. Страшнi та благодатнi. Чому? Може, тому, що ближчий за всiх духом з Улаєю? Так, коли твориш - все здається правильним, але за всiм не встежиш. Звiдки у створений свiт щоразу приходить зло? Розростається, спотворює створене, завдає болю, страждань.
  Ось i подарував таємнi Джерела. Вiн - Джерела, Елейя - Обитель сестер. Зануриться майбутня сестра в Джерело - вщухне бiль. Тiльки пам'ять залишається, як пiсок на днi водоймища. Головне - не ворушити його.
  Нинi зосередився весь, шукає. Рухається картина свiту назад, вiдступаючи легенькими кроками. Вона входить до палацу, а тепер тiльки пiд'їжджає... i так - крок за кроком у минуле.
  Знайшов. Побачили. Тiльки куди глибше зазирнули. Вразило побачене. Знову прогаяли, не помiтили - дiтей своїх, собi подiбних, стерегли, вiдправивши iнших за бар'єри свiтла, якi мандрiвники дарують. А за ними йде життя, своє, вiльне, їм уже не пiдвладне. Нi, звичайно, дивилися, бачили багато. Тiльки немає в природi початкових нiяких насильств. А евiри далеко пiшли у своєму вiддаленнi. Хоч i виросли з єдиного кореня. I тепер до вiзарiв прийшла та, яку можна з повним правом назвати дочкою пiтьми.
  
  Вертон. Благодатний тан у благодатному краї. Дивляться Початковi народження нового союзу. Гарнi нареченi! Щастя плескається в очах сонячними променями. А тепер - несподiвана радiсть, яка кожним союзом запам'ятовується навiки, якщо не дається потiм ще одне народження, ще одна душа. А ось i дитя у них народжується... Iм'я дає жрець - Естерон. Тiльки чомусь потiм евiром назвали?
  
   - Ерно, любов, моя, - свiтловолосий вiзар з благанням дивився на зовсiм ще юну дiвчину, притиснувши її руку до свого серця, наче хотiв, щоб вона чула його стукiт, - не для того я пройшов такий шлях, не для того вела мене дорога щоб почути вiд тебе "нi"...
  - Не про себе я думаю, Лаодiс. Про тебе. Не прийме мене народ твiй.
  - Що менi народ мiй? Будь-який тан виберемо, який захочеш. Не твоя вина, що народилася ти у народi евiрiв. I тепер, хiба ти не переступила межу мого свiту? Чиста твоя душа. Нема чого нам боятися.
  
  Не сказати, що не прийняли - не сказати, що прийняли. Але жили щасливо, доки не з'явилося дитя. Естерон. Його не прийняли. Хто знає, може, передалося йому по кровi щось вiд матерi, але юнак вiдрiзнявся вiд вiзарiв. Було в ньому щось дике. Дивиться часом, а губи чiпає дивна усмiшка, i невiдомi думки його. Не проганяли - сам пiшов. Спочатку ненадовго - захотiв побачити рiдню матерi. Адже знав вiдповiдь, але все одно запитав батька, чому, наприклад, дiда нiколи не запрошували в гостi? А потiм просто зник iз Вертона. Чи сам не захотiв повертатися, чи бар'єр уже назад не пропустив - тiльки не повернувся. Елейя зглянулася над Ерною, надiслала союзу дочку. Тiльки не лишилися вони у Вертонi, поїхали, оселилися в iншому танi.
  
  Втiм, не вони цiкавлять споконвiчних, а Естерон. Важко свiтлим шукати серед темряви. Лише один може пiднятися так високо, що без болю та страху може глянути. Велiя. Немає вiку у Початкових, але Велiя здається найстарiшим. Знайшов слiди Естерона. Тiльки нiякого Естерону вже нема. А є Старлог. Владика Чорної цитаделi...
  Невже не знали? Знали. Бачили, що у пiвнiчних, майже безлюдних землях, негаразд твориться. Тiльки не здогадалися переглянути шлях Естерона-Старлога. Адже Естерона лише зараз побачили. Хiба можна простежити тi долi, якi вiдкинутi, якi перекрученi? Свою долю будують самi тi, хто пiшов вiд первiсних.
  А Старлог вiдвiв своїх послiдовникiв у далекi землi. Цитадель вiдбудував. I легко вiдбудував. Не втратив знання вiзара i магiю не забув. Адже магiя не чаклунство, магiя - це знання, поєднане з силою. Вдалося йому вiдкрити джерело iншої сили, не свiтлої. Далеко не свiтла.
  Може, в тому, що вiдбувається, а вiдбувається щось страшне - (у цьому Початковi вже анiтрохи не сумнiвалися) - виннi вони самi? Адже, якщо робиш якийсь кордон, то рiзниця свiтiв, що лежать по обидва її боки, все збiльшуватиметься i збiльшуватиметься. Поки що свiти не стануть повнiстю протилежними.
   Але як було не створювати бар'єри, якщо проливалася безневинна кров?
  
  Втiм, не всюди iснували цi межi. На сходi височiв гордий, величний тан - Арвентос. Не захотiли арвентосцi мати бар'єр. Виховали хоробрих воїнiв, самi захищалися. Адже зброя - лише мечi. Хоча при своїх знаннях вiзари давно могли б позбутися всiх ворогiв. От тiльки... Якщо застосувати свiтло на руйнування, чи не викличе це удару у вiдповiдь, тiльки вже iншої, темної сили? Якщо битися свiтлою магiєю, то чи не з'явиться магiя у вiдповiдь? Як рiвновага. Саме цi думки i зупиняли початковi, саме цi думки i дали правителям, щоб тi прозрiли можливу небезпеку застосування сили бiльшої, нiж просто фiзична.
  Чи не помилилися вони? Дивлячись зараз на царство Старлога, такi думки турбували, i дуже. Збирається сила, вiдчуває це Велiя. Тiльки для чого? Коли i як виллється?
  
  Наель. Дочка Старлога. Народжена вiд вiзарiв. Немає цiєї вiзари в обителi сестер. Вiд руки власної померла, вiдразу пiсля народження дочки, прокляв i долю свою, i дочку, i весь свiт.
  
  Адже лише в союз вступили. Гуляли плiч-о-плiч. Весна, колiр бiлий залитий сад. Голова крутиться вiд щастя, ароматiв... "Найщасливiша... сама..." Смiється.
  Не дивляться Початковi, що було далi. Жива лiтопис зберегла її iм'я - Вельта, тiльки її саму, нi її молодого чоловiка не зберегла.
   Збожеволiла вiд того, що трапилося на її очах, скам'янiла при поглядi на мертве тiло чоловiка, який щойно говорив з нею - вiдвозили її воїни Старлога...
  Наель. Вижила дочка. Не мати творила її образ. Старлога творила. Всю силу темряви, що спiткав, вклав у свою дитину. Дар темряви - страшний дар.
   Гордий Арвентос, що не захотiв бар'єра, чи не по твоєї землi пiшла вона до землi вiзарiв?
  Страшно, що у свiт прийшла така сила, можливо, навiть рiвна силам початкових. Адже вiдчувають. I знищити не можуть, немає в природi початкових руйнувань. Одне добре, що евiр - не евир. Сила духу, здатного зруйнувати багато чого, належить чоловiчiй природi. Свiт не зруйнує, але вже принесла першу руйнацiю - союз зруйнувала, саме кохання. Iлiона обрала. Може, тому й обрала, що Iлiон духом слабий? Що їй треба, що її веде? Чи не сама прийшла; та сила, що в нiй причаїлася - сила жива, розумна. Наель лише оболонка, що носить у собi цю силу, лише образ чарiвний, з допомогою якого втiлиться щось iнше.
  
  Хмурить брови Улайя, суворий Дельня... Пробачать майбутнє. Життя прийде у свiт, те життя, яким вiддасть Наель свiй дар. Чи не вiзаре - вiзару.
  
  Солодка нiч, гiрка. Вогонь спалює тiло Iлiона. Туманиться думка. Сина подарує йому Наель. Натомiсть Естара, що пiшов. Нiколи ранiше не вiдчувалося так таїнство кохання. Бо ж пам'ятав, як було, коли зачинався Естар. Сяючi очi Лайди - поринав у це сяйво i свiтло бачив. Вдивлявся, малював своєю уявою вiзара майбутнього - по кровi рiдного, за духом. Сина свого.
  Коли сказала йому Наель, що вiдчула прихiд материнства, дивнi почуття опанували Iлiон. Не та гаряча хвиля щастя - не схопив на руки, не закрутив. Готувався до цiєї ночi, як до якогось обряду - невiдомого, незнайомого, забороненого.
  "Син мiй майбутнiй, сину..." - не бачить. Волю чужу вiдчуває, як полон. Бореться з Наеля духом своїм, i знову туманиться розум. Образ неспроможна прозрiти, дати, нагородити. Свiтлана не бачить - бачить пiтьму. Пересилив себе, її i запалив у цiй темрявi зiрку - одну, найяскравiшу запалив. Ось твiй образ, дитя моє майбутнє.
  
  
  Задумлива Лайда. Спокiйно їй живеться в Обителi. Люблять сестри одна одну, бережуть. Тiльки вiд усiх сестер вона вiдрiзняється своєю долею. Всi вдови - лише одна серед них за живого чоловiка.
  Цiлком розкрилася тут її сила. Навiть Елейя здивована. Неначе вся сила її кохання пiшла у її магiю. Як Початкова може поглядом пронизувати простiр, бачити чоловiка свого - Iлiона. Сильна нитка кохання. I цiлительство одразу пiзнала. Чудеса творити може. I проходи вiдкриває одразу.
  Цьому навченi всi сестри. Всiм дано цей дар. Вiдчують нитку скорботи, що йде зi свiту, одразу дверi вiдчиняють. На дзеркало сяюче схожi дверi, але це лише, здається. Ступиш у неї - за нею коридор мiнливий, хисткий. Стискається в ньому час i вiдстань стискається. Декiлька крокiв робиш, а почуття таке, нiби стоїш на мiсцi, а рухається сам свiт тобi назустрiч, змiнюються його краєвиди. Тiльки нитку в руках тримаєш мiцно - любов'ю тримаєш, спiвчуттям, благаннями тих, хто чекає.
  
  Бачила Лайда цю скорботу. Щойно прийшла, щойно отримала знання, як вiдчула. Видно у самої ще бiль не до кiнця вщух, якщо такий далекий i слабкий поклик почула. Одразу рвонулася. Натiєм, а не знанням, вiдчинила дверi переходiв. Не дивилася - чи одна вона чи хтось iз сестер за нею зробив крок. Вийшла - одразу побачила. На землi вiзар лежить, рана глибока, смертельна... Поруч вiзара, навiть слiз немає, тiльки борошно таке в очах, що нiякими сльозами не вимити. Меч чоловiка в руках тримає - життя себе хоче позбавити.
  Кинулася Лайда до неї, вибила меч. Сама рану стягує, свiтло струмує з пальцiв. Затягується страшна рана, тiльки дихання не чути. Iде душа. Лише тоненькою ниточкою з тiлом пов'язана. Нитка ця - пам'ять, що згасає. Ось-ось порветься.
  - Клич його! - Схопила вiзару за руку, притягла до тiла. - Клич, не вiдпускай!
  "Iлiон! Iлiон... Якби ти так лежав, i нитка порвалася - не вiдпустила б. Дозвалася, повернула любов'ю своєю. Не дала б згаснути пам'ятi..." А дала. Живий, але пiшов. Порвалася нитка.
  - Клич його, всiм серцем своїм клич... - без сил поруч опустилася. Легке зiтхання вирвалося з грудей вiзара. Повернувся.
  
  Перервалися спогади важким тугою. Потяглася думкою до чоловiка. Вiдчула щось погане. Як у туман густий пiрнула. Прояснилося - побачила. Одразу зрозумiла. Вiдiрвати б погляд, але не може. I не бiль у грудях, а страх. Чи їй не вiдчувати Iлiона? Але не вiдчуває. Начебто й є, а нiби й нема його. Чужа воля їм заволодiла. I не зачаття вiдбувається, а щось iнше - темне, страшне. Все чорнотою якесь оповите. Живою чорнотою.
   Вiдчуває Лайда невiдому силу.
   "Iлiон! Чоловiк мiй! Не дари їй дитя! Не життям вона плiд наповнює - смертю. Смерть впускаєш у свiт..."
   Звiдки знання, цi думки?
   Зiбрала всi свої сили, незримо, безтiлесно злилася з Наель.
   - Елей, Елей, дай менi силу твою!
  Жалiсть серце заливає до майбутнього дитини. Невинному. Чиста душа сходить у свiт, щоб отримати страшний дар. Розчиняється усiєю своєю суттю Лайда в тiлi Наель. Вiдчуває, як сила могутня, що не поступається дару проклятому, пронизує всю її iстоту. Дарують Спочатку свiй дар свiтлий, рiвноцiнний за силою. Не думають у цей момент про те, як житиме майбутньому вiзару, що носить у собi двi сили: однiєю з яких можна зруйнувати свiт, iнший - створити... Не можна iнакше. Так хоч буде у нього вибiр, як i... свiт, у який приходить.
  
  Здiйснилося! Впала Лайда без почуттiв на холодну пiдлогу. Дружина, але без чоловiка, мати, але без дитини... А коли прийшла до тями, то вперше вiдчула тепло бiля серця. Тепер око не зводитиме з Наель. Усiєю душею буде поряд. Чи не з нею. З тим, хто у нiй.
  
  
  
   Роздiл третiй
  
  
  
  Пiсля тiєї ночi будинок Iлiона роздiлився на двi половини - чоловiчу та жiночу. За звичаями вiзарiв майбутня мати проводила час вiч-на-вiч iз тим, хто набирав у нiй життя.
  До трьох рокiв дитина залишалася з матiр'ю, пiсля чого вихованням займався батько. Якщо то був син. Дочка ж залишалася на жiночiй половинi, доки не знаходила свою долю i не покидала батькiвського даху, але залишалася в танi. Тан приймав нового вiзара.
  
  Змiнилися часи, i вiзари нi, але й проллють у сутичках кров ворога, у тих танах, якi вiдкритi для нападу. Але нiколи, жоден з них, не чiпатиме, не зруйнує нiчого беззахисного у своєму свiтi. Надовго зберiгає вiзар у собi першi уроки, отриманi вiд матерi. Мея-мати, Мея - земля. Недарма вся жiноча магiя - магiя, що зберiгає природу. I не дитя носить у собi, а захисника. Майбутнього захисника всього живого.
  
  Будь-яка мати - тiльки не Наель. Чи не потiм прийшла, не потiм зачала. Розумiють це Початковi. I Лайда розумiє. Нi на мить не рве нитки з Наеля. Вiдчуває Наель постiйна присутнiсть поряд чогось чужого, невидимого, тiльки неспроможна скинути з себе, неспроможна сховатися. Як вогнем палить у утробi. Ненависний їй плiд, але терпить. Добре ще, що вона слабка тепер стала - не їй уже належить цей страшний дар.
  
  Сподiвалися початковi, що народиться дитя вiльним вiд нього, зберiгши лише подароване ними. Але зрозумiли, що марнi були надiї.
  Хто перший сказав - проклятий дар? Чи не Дельня? А той, хто його тепер носитиме в собi - чи не проклятий?
  
  Жрець нарiк хлопчика - Елiстелем. Свiтлий промiнь. Чи не простi iмена носять вiзари. Кожна лiтера несе у собi особливий сенс - усвiдомлює себе вiзар через iм'я. Довго молиться жрець бiля вiвтаря, на якому лежить немовля. Вiдчужений погляд у жерця. Але приходить iм'я...
  "Елiстель, Еле...", - так би i кинулася туди, вихопила б дитину з рук Наель, притиснула б до себе. Бачить, вiдчуває - нема любовi у матерi до сина. Але не можна. Усю надiю покладає на Iлiона.
  
  Навiть Початковi дивуються маленькому вiзару. Нiколи ще нiчого прекраснiшого не народжувалося в їхньому свiтi. Тiльки забутий зовсiм, покинутий. Iлiону часом i хочеться приголубити сина, але раптом вiдчує щось, насупиться. Чи нiч ту згадує, коли сталося зачаття? А може, справа не в цьому, може, вiдчуває в Елi страшний дар? Але...
  Ось i мати цурається своєї ж дитини, бо теж вiдчуває чуже. I вiдчуває протилежний дар. Свого не вiдчуває - сама має темну душу. Рiдко коли беруть Елiстеля з собою, в основному ходить вiн один анфiладами кiмнат - такий маленький у такому величезному палацi. Плутається нiжками в довгому плащi, волосся чорне в'ється. У них iскри спалахують - вночi срiблястi, вдень темно-синi. I очi також синi. Щоправда, iнодi змiнюють колiр - то стануть майже блакитнi, то раптом потемнiють до фiолетового. I так хочеться Лайде виявитися поряд, притиснути до себе, забрати, приголубити, вiдiгрiти своєю нiжнiстю, любов'ю. Не може. Лише душею з ним. I вiдчуває, що вiн вiдчуває її.
  
  А Наель не має спокою. На все готова йти, щоб змусити сина усвiдомити подаровану йому силу. Пробирається ночами до спальнi до Елi, напускає на нього ордонтiв. Темна енергiя, холодом вiд неї вiє, жахом. Навiть найсмiливiшi, вiдчувши її присутнiсть, починають вiдчувати пригнiчення. Пiддашся цьому почуттю, не зрозумiєш вчасно - ще гiрше. Туга навалюється, передчуття чогось поганого, потiм доходить i до страху - починають озиратися. I ось уже нiби бачать щось. Неясне. Розглянути б - тiльки страшно. Вiдвернутися - ще страшнiше. I малюється образ майже вiдчутний, кошмарний.
  Не раз пробувала Наель наслати до спальнi сина темну енергiю. Чи не помiчає вiн її. Якось згустила так, що повiтря важким стало. Не витримала, спитала:
   - Що ти бачиш, Еле?
   Щось вiдчув, вдивляється, потiм ручки простягнув i смiється.
  - Квiти! - I вже скривджено. - Тiльки вони не справжнi...
  I вже не ворожiсть вiдчуває Наель - ненависть пекучу. Вся надiя на те, що виросте, спалахне в ньому вогонь вiзара, розпiзнає те, що носить.
  Рiдко хто бачить iз вiзарiв сина правителя - енароса, царевича Фарна. Наель чутки розпускає, роблячи при цьому сумний вигляд. I всi про одне, що дивний син у них росте, не схожий на iнших дiтей. "Сидить один у напiвтемнiй кiмнатi... Хочемо його часом iз собою вiдвести - плакати починає..." Всяко натякає на те, що не вiзар у них - евiр народився. Але чомусь не вiрять цьому у танi. Тi, хто бачив Елi навiть миттєво, забути його не можуть. Тому що вiдчували, як вiдкривається в них, дивлячись на дитину, щось таке свiтле, спекотне... Променем сонячним у душу. Але не кожну душу можна осяяти свiтлом...
  
  
  Далеко вiд Фарна, у похмурому своєму замку, ходить Старлог. I не про дочку думає - про онука свого. Це у вiзарiв немає такого поняття. Є лише лiен - син, а ось далi вже - лiен i все. Лi - рiд. Син роду. Тiльки для Старлога Елiстель нiякий чи лiен. Чи не вiзар Старлог, i навiть давно не евiр. Для Старлога Елiстеля - його надiя. Зберiгає Старлог знання, збирає по крихтах - тiльки все одно вони не зрiвняються зi знанням вiзара. Хiба тiльки такого, як цей Iлiон. З народження не випускає Елiста з виду. Багато знає про нього, багато знає про свiт вiзарiв. Хвала тим танам, якi сподiваються на свою силу та не мають меж. Через них вирушають невеликими групами спостерiгачi Старлога. Наймолодших i найкрасивiших вибирає Старлог, щоб вони не вiдрiзнялися вiд вiзарiв. Знає, що в танах нi, та й з'явиться дивний союз. Спiлка вiзарiв. Якось нарвався його загiн на такий союз. Усi полягли. Значить, не брешуть спостерiгачi, що два духи, злитi воєдино, мають небачену силу.
  Елiстель. Лiен. Знає, яка сила полягає у ньому. Виросте - не пiде. Знайдуть, привезуть у цитадель. Поверне собi як дар вiдданий, а й примножений. Вирве дух свiтлий, змiшає з пiтьмою. Не захоче сам вiддати, силою вiзьме - вогнем обпалить. Яким би не був свiтлим, а гнiв зробить свою справу. А гнiв очi застиг, не видно за ним свiтла. Але, може, Елiстель i сам принесе йому свої дари. Хто знає... I ляже тодi весь свiт бiля їхнiх нiг. У них? Нi, не дiлитиме Старлог нiчого i нi з ким.
  
  
  Рухається час. Непомiтне воно у цьому свiтi. Розкручується не спiраллю, а йде по колу. Ще одне коло, i стане Елiстель вiзаром. Плекає в душi мрiю - стати аттаром, покинути палац, виїхати з тану. Чув вiн про вiзарiв-мандрiвникiв, якi не залишаються на мiсцi в очiкуваннi, поки покличе їхня доля. Виїжджають у свiт, примножують свої знання - щедрi до таких початкових. Недарма аттар так багато вiдкрито. I нiкому не вiдомо про його мрiю - нi матерi, нi навiть батьковi.
  
  Наель сидить перед дзеркалом, тим самим перед яким колись сидiла Лайда. Примiряє прикраси. Милується собою. Знає, що i без них не знайдеться у Фарнi нiкого прекраснiше її.
  До Iлiона друг прийшов. Запрошує його бути своїм провiдним на завтрашньому шлюбному обрядi. Нарештi вибрала прикраси, востаннє окинула себе поглядом i вийшла до гостя. Радiстю свiтяться очi у майбутнього чоловiка. Встав, трохи схилив голову, глянув - нiчого не змiнилося в очах. Наель вiдчула досаду, роздратування. Як їй хотiлося, щоб весь тан лежав бiля її нiг! Змогла вона зруйнувати союз, не якийсь союз, а союз перших! Союз жерцiв! Невже тiльки Iлiон слабкий виявився? Хiба вона не прекраснiша, наприклад, тiй, з ким цей щасливий, до дурницi, вiзар, завтра вступить у союз? Звичайно, нi! Адже ловила i неодноразово захопленi погляди, але... без вогню. Так дивляться на картину. А потiм i погляд згасав... Чому? Чи досi не забули Лайду, що згинула?
  
  Свiжа пам'ять. Пам'ятає, як її не приймали, як засуджували Iлiона. Тiльки Iлiона пробачили, а вона, як i ранiше, вiдчуває холод, вiдчуження. Не люблять її в танi - терплять, хiба що, з поваги до свого енара. Адже спочатку ходили розмови про те, що багато хто не проти був змiнити свого енару. I Iлiон пiсля тiєї ночi зачаття iнакше поводиться. Ночi пристраснi їй дарує, сповненi вогню, а вдень уникає. Але вона тримає його в полонi. Не вiдпускає. I не вiдпустить! Лише маленьку частинку дару взяла, але її вистачило тодi, щоб звити павутину.
  Сидить, усмiхається зараз, а в душi все те саме роздратування. Ненависна радiсть вiзара, ненависний i чоловiк, який завжди оживає, якщо хтось поруч, але не вона. А Iлiон ще надумав i сина гукнути. Невже має намiр взяти його на завтрашнє свято? Не iнакше вiзар запросив.
   Вiдчинилися дверi - увiйшов Еле.
  Глянув на нього вiзар - перехопило дух. Завмер, заворожений. Не сховалося це вiд Наель. Ще б не помiтити! Не тiльки остовпiв, а й очi спалахнули. Все те, що хотiла вона, виконав її ненависний син. Зачарував, зачарував...
  - Як звуть твою наречену?.. - не витримала, вирвалося. З глузуванням, з неприкритим глузуванням. Злiстю, заздрiстю. Знала, що не вiдповiсть - про все забув. Тiльки й Iлiон теж помiтив - не захоплення вiзара, а глузування дружини, вперше глянув на неї суворо, чужо, з ворожiстю. Але стримався. Лише сказав, щоб принесла частування. Встала Наель, йдучи, кинула погляд на Елi - непомiтний, спопеляючий... Почула лише:
   - Дозволь менi пiти, батьку...
  Виходить, зрозумiв. Збентежив його погляд вiзара.
  Батько. Даймi. А ось її жодного разу мейей не назвав... Ненависний!
  Не повернулася до чоловiка та гостя. Не до того їй було. Шукала Елiстеля. Знала, що скаже. Значить, силу свою вiдчуває? Значить, свiтло його переповнює так, що не помiчає її дару? Вона зробить все, щоб внести до його душi сумнiви, розлади. Зробить усе, щоб вiдчув себе чужим усiм. Завдяки великiй темрявi, що зараз сталося те, що сталося.
  
  Вiн сидiв у саду. Пiдiйшла, сiла поряд. Її син... Нi, нiчого не ворухнулося всерединi. Хiба що милувалася ним без власної волi. Хто нагородив його такою красою? Або зараз чи...
  - Засмучений тим, що сталося? - намагається говорити ласкаво, спiвчутливо. Спалахнув, опустив вiї.
  - Саме тому батько й не хотiв брати тебе iз собою. Особливо коли ти став пiдростати. Ти - спокуса, Еле. Для всiх.
  Вiн здивовано глянув на неї. Спокуса? Не розумiв цього слова.
  - Але ж ти зрозумiв погляд вiзара? I тобi це не сподобалось? Значить, знаєш, що це недобре. Нi, в тому, що сталося, твоїй провини нема. Погано, що вiн вiдчув цi почуття. Ось тiльки чому? Я хочу вiдкрити тобi одну таємницю, Еле. Ти не простий вiзар. У тобi є те, чого немає нi в кого на цьому свiтi. Один дар, який ти не хочеш помiтити, усвiдомити. Може, й вiдчував його, але боровся з ним. Це дар темряви - найбiльшої сили, значно сильнiшої за свiтло.
  Вiзьмемо цього вiзара. Завтра має найбiльше свято. I цей погляд, цей вогонь. Ти ще не знаєш його, але таки вiдчув, зрозумiв. Адже вiзар - свiтло. Ти ж спокусив його ще бiльшою силою. Прислухайся до себе, Еле. Невже не помiчаєш його?
  Приголомшений був Елiстель. Неможливо було повiрити. Не хотiлося у це вiрити. I не дар Початкових не давав весь цей час вiдчувати йому темряву - його власна душа була сильнiшою за будь-який дар. Не знав вiн, бувши свiтлим, такого поняття, як брехня. Тож вiрив Наель. Спокуса для всiх. Руйнiвник. Той, хто несе зло без волi...
   - Але менi не потрiбний цей дар!
   - Виходить, вiдчуваєш?
  - Нi! Нi... Але я тебе зрозумiв. Виросту, поїду. Благатиму Початкових, щоб очистили. Вiрю - змилуються.
  Звiдки в ньому знання про початковi? Будь-який вiзар каже лише Вишнi.
  Не витримала, засмiялася. Зло засмiялася. Так i вбила власною рукою. Але ще має час одуматися. Вогонь багато може зробити. Той, хто стає чоловiком - нехай ненадовго, але забуває про дух. Вiдчуває повноту життя, що вiдкрилася, природу свою. Вогонь вiзара не лише дух, вогонь це ще й пристрасть. Саме вона змушує вiзара зажадати долi. I десь там, у непiдвладних навiть початкових висотах, там, де царство фаеросу, де палає вiчний фарн, i чується Музика Сфер - там народжується доля. Потiм стихає фарн у душi вiзара i спалахне знову лише тодi, коли його дорога приведе до долi.
  - Забудь про допомогу Початкових, Еле. Вони прокляли цей дар, вони прокляли i тебе разом iз ним.
  Встала, пiшла геть. Зараз не потрiбно бiльше слiв. Залишити його одного - приголомшеного, втраченого. Нехай осмислить, нехай вмирає вiд болю. Пiти отак, нiби не помiтила. Вiн тепер i без неї доробить почате їй. А якщо немає? Якщо нi, вона дочекається його повнолiття. Забрати те, що дала - не можна. Але якщо вiн помре... тодi пiтьма знову перейде до неї. Куди сильнiша. Розумiла, навiщо її вiдправив Старлог. Порiвняно з тим, що вона дала i тим, що тепер носить Елестель... Величезна рiзниця! Не iнакше Спочатку не вимiряли - щедро нагородили. Нагородили куди бiльше, нiж вона вклала. Ось i зрiвнялися у ньому двi сили. Нi! Вiн має стати гiдним цього дару! Невже потiм знову ходити по танах? Та й чи винесе її тiло таку непомiрну ношу?
  
  Свiтло тьмянiє в очах. Не залишилося нiчого - лише страшний бiль. Харчується їй темрява, харчується стражданнями, тим самим збiльшуючи їх.
  "Проклятий... проклятий... Куди йти? Де знайти притулок?.." Вмерти! Але тодi випустить цю силу. Не помре вона разом з ним, коли прийшла в цей свiт. А жити? Вiчно шукати самотностi? Сховатися вiд усiх? Чи вистачить сил? А якщо нi - те, що тодi?
  I немає виходу. I немає порятунку.
   "Проклятий... За що?.."
  
  Пiдняв голову. Оглянув рiдний сад. Що це? Жiноча фiгура наближається до нього. Волосся золотисте струмене водоспадом. Схопився, не пам'ятаючи себе, кинувся назустрiч, упав до її нiг, i вперше вирвалося бажане слово:
   - Мея!.. Мамо...
   Лайда опустилася поруч, сльози ллються по обличчю, гладить довгi кучерi, цiлує... Зупинився час для обох.
  Як часто в Обителi вона мрiяла притиснути його до себе, подарувати всю ласку за кожну мить його життя, проведеного без материнської любовi. Навiть не повiрила одразу, коли Елейя сказала: "Йди до нього".
   - Еле, - шепоче, - Еле, дитя моє улюблене.
  Тiльки схаменулась, озирнулася злякано. Адже не тому прийшла, щоб залишитися тут. З тугою подивилася на колишнiй свiй будинок - десь там Iлiон. Побачити б його хоч на мить, отак, поряд, а не з Обителi.
  - Еле, я за тобою прийшла. Не можна тобi тут лишатися.
   Схаменувся вiн, вiдсахнувся:
   - Не знаєш ти, кого обiймаєш... - сказав, i повернувся бiль.
   Знову обiйняла його Лайда:
  - Все не так, Еле, все не так. Чи не вiр Наель. Так, це правда, що в тобi сила темна, але не тебе - а цей дар прокляли Початковi. А тобi дали свiй дар. Не дали б, якби не був ти їм такий дорогий. Але лишатись тобi i, правда, небезпечно. Не чекай тут свого повнолiття.
   - Я з тобою пiду, мейє!
  Ах, якби вона могла взяти його iз собою! Нi не може...
  - Нi милий. Все на свiтi вiддала б, щоб з тобою не розлучатися, але не для тебе Обитель сестер. Але де б ти не був - завжди незримо охоронятиму тебе. Еле, я вкажу тобi дорогу. До брата свого. Естару...
  I посмiхнулася. Так ясно!
  Здивовано дивиться на неї Елiстель. У нього є брат? Нiколи не чув про нього вiд батька. Радо забилося серце. Брате!
  - Вiн покинув будинок ще до твого народження. Живе вдвох зi своїм другом. Не в танi живуть, не стали вони шукати собi iнший тан. Мiсце вибрали далеко вiд усiх, Елiас будинок створив. Елiас - доля твого брата. Живе з ними i ще один вiзар - Емiлiс, також з перших, як i Елiас. Щоправда, часто їде - вiн аттар. У них ти знайдеш притулок, i спокiй знайдеш, i кохання.
  Знову озирнулась злякано. Раптом повернеться Наель?
   - Їдь, хлопчику...
   - А ти?
  - У мене iнша дорога... Але ти не заблукаєш. Я проведу тебе, ти вiдчуватимеш шлях, Еле. Поспiшайте! - притиснула його до себе востаннє, зробила крок, немов у золотистий туман. Тiльки вiдчуває Елiстель, що вона, як i ранiше, поруч. Тривожиться, квапить...
   - Еладе!
  Елад, отже, друг. Щойно виповнюється юному вiзарi чотирнадцять рокiв, так разом iз батьком їде вiн до табунiв. Не вибирає коня - кiнь сам пiдходить. Сам вибирає. Вiчний друг. Рiзнi даються iмена, а Елiстель назвав свого Еладом. Iншим. Хто знає, чи знайдуться на його шляху колись iншi друзi? Чи приймуть? Такого...
  Обережно вивiв коня за браму. Озирнувся.
   "Прощавай, даймi..."
   Ось i другий син Iлiона залишає рiдну кров.
  
   Кидаючи виклик злої долi,
   Вирiшивши все заново почати,
   Надiю, затаївши в собi,
   Доля iнша пiшла шукати.
   Куди йду - не знаю сам.
   I не впевнений - чи потрiбно?
   Я свiтло кохання тобi вiддам...
   Нi, неможливо - чужий я...
  
  
  
   Роздiл четвертий
  
  
  
  Нiколи ранiше не виїжджав Елiстель iз рiдного тану. Та й у самому танi бував досить рiдко. А зараз вiдкривався перед ним величезний свiт. Змiшання почуттiв опанувало душу: i радiсть, i смуток, i страх... Боявся зустрiти когось - не забулася розмова з Наель. Спокуса для всiх. Не вибирав дороги, вона сама вела його. Iнодi зупинявся, а потiм упевнено рухався далi. Думав, чому батько нiколи не говорив з ним? Згадуючи зараз їхнє спiлкування, розумiв, як мало вiн про нього знав. А тепер знає ще менше. Може тому батько так рiдко брав його з собою, щоб вiн не почув якихось розмов? Лише побачивши Лайду, сам зрозумiв - хто вона. Мучило питання - а хто ж Наель? Звiдки вона взялася в їхнiй танi? Що сталося? Його мати... Вiд цiєї думки ставало не по собi. Нi, мати в нього одна - та, що зберiгала його своєю душею, та, що була поруч, нехай i незримо. Нехай не бачив ранiше, але одразу ж дiзнався, вiдчув. Цiкаво, що зараз вiдбувається у палацi? Що робитиме Наель, коли побачить, що його нема? Не залишить, шукатиме. Але, якщо так, то може залишити будинок?.. Батька? Тепер багато чого йому ставало зрозумiлим.
  Ось у таких невеселих роздумах продовжував Елiстель шлях. Але що ближче вiдчував кiнець його, то повiльнiше їхав. А спочатку мчав, як вiтер.
  
  Закiнчився лiс. Перед ним брукована дорога. По обидва її боки - квiтучi сади тягнуться далеко вперед, упираючись у невисокi скелi, порослi лiсами. Вдалинi виднiється водоспад, i нiби веселка над ним. У вiзарiв гострий зiр. А попереду... попереду будинок. Отож i приїхав. Не бачив Елiстеля ранiше таких будинкiв, хоча своєю архiтектурою вiн нагадував будинки в танi. Але чи самi стiни, чи великi вiкна, були дзеркальнi. I сад вiдбивався в них, i лише бiлi колони, сходи, ажурнi тераси показували, що перед ним будинок, а не мiраж. А вдалинi, в небi, вiн побачив щось сяюче, схоже на зiрку. Але не мiг зрозумiти, що це, i як далеко знаходиться.
  Брат... Який вiн, як прийме?.. I вiдповiддю на його запитання назустрiч уже бiг вiзар. Бiг до нього. Забулося все: всi сумнiви, страхи. Еле зiскочив з коня i кинувся йому назустрiч. На мить лише зупинився, але тут же опинився в обiймах Естара. Хотiлося вiдразу все розповiсти, не затягуючи. Але Естар, обiймаючи його, прошепотiв:
   - Я знаю все, я все знаю... бiдний мiй...
  Еле пiдняв голову i побачив ще одного вiзара. I знову на мить виникло попереднє побоювання, але, побачивши сяючi радiстю очi, нарештi дав волю i радостi, i сльозам.
  Вони розмовляли до пiзньої ночi. Вiд Естара Елiстеля i дiзнався про все, що сталося тодi. Не повернулися, пiшли своєю дорогою... I повертатися не було куди - мати пiшла в Обитель.
  Елiас пiдвiв його до вiкон, що виходять на iнший бiк будинку, i ось тепер, Елi змiг побачити те, що його так зацiкавило. З вiкна вiдкривався вид на озеро, дивовижної краси, кругле, як чаша. А посерединi його, на островi, стояв храм. Нiколи ранiше не бачив Елiстеля нiчого подiбного! У захопленнi дивився вiн на храм, дивуючись витонченостi, досконалостi лiнiй, а й мощi, яка вiдчувалася навiть здалеку. Високий шпиль пронизував небо, а на шпилi сяяла восьмикiнцева зiрка - символ спiлки вiзарiв. Якщо на шпилях храмiв, присвячених союзам вiзарiв i вiзар сяяла зiрка з чотирма променями, що символiзують дух вiзара, що включає чотири стихiї - то тут двi зiрки з'єднанi були в єдине цiле.
  - Ми стали жерцями, Еле. Цей дар, що надсилається першим союзам, був посланий i нам. Поглянь - який храм чекає на тих, хто знайде до нас дорогу, або кого знайдемо ми самi. Їм буде набагато легше; це ми через себе вiдкривали знання, тi знання - якi iншим дадуть радiсть кохання. Знаємо, що в кiлькох танах вже є союзи, подiбнi до нашого. Є й жерцi. Але розкиданi ми по свiту... Нiчого, вiрю, що зможемо вiдшукати один одного, створити свiй тан, - подивився на Естара, що увiйшов, i... загубилася думка, додав вже зовсiм iнше, - а Естар - мiй вiстанi, Еле.
  Здивовано глянув на нього Елiстель. Вiстанi?
   - Даруючий, - усмiхнувся Елiас.
   Естар знiяковiло засмiявся i, обiйнявши брата, дорiкнув другу:
   - Помер свiй запал - те, що незрозумiло навiть вiзарам, навряд чи зрозумiє вiзарi.
  
  Давно не був Емiлiс у своїх друзiв. Чекали на нього з нетерпiнням. Щоправда, ще ранiше, мiж Елiасом та Естаром вiдбулася розмова. Дивлячись на Елi, i той, i iнший не могли не мрiяти про те, щоб дорога долi привела Емiлiса до Елiстеля. Але... минали днi, ось уже незабаром в Елi запалиться фарн, а Емiлiса все немає. Теплилася слабка надiя, але з кожним днем залишалося все менше i менше. Якби це було так - Емiлiс давно був би тут. Зустрiчав би Елiстеля разом iз ними ще тодi. Але ж досi не повернувся.
   Емiлiс приїхав на другий день пiсля повнолiття Елiстеля.
  
   - Нiколи я не залишу тебе, де б ти не був - вiдтепер завжди вiдчуватиму твою нитку, завжди буду поруч.
  Тихо у лiсi. Наче все замовкло, щоб не заважати одному з великих обрядiв.
  Легко торкається Емiлiс до губ Елiстеля, чи видихнув злегка, чи прийняв подих. Дар свiй, свою магiю, всi знання вiдкриває друговi у цьому легкому поцiлунку. Вiд Елiстеля прийняв лише iскру i ледве встояв на ногах. Захопило межi свiту, сполохами невiдомих картин затуманило розум, дихнуло невiдомим, споконвiчним, ворухнувся живий хаос...
  - Хто ж ти, Еле? Хто ти? Що таїться в тобi?.. Як можеш носити в собi таку ношу!
  - Вiдтепер друг твiй, - сумно посмiхнувся, гiрко, - двi ношi в мене, Емiлiсе. Одну не помiчаю - тому й не обтяжує, iншу подарували, щоб перша була не така важка. Значить, теж не вiдчуваю... Живу тим, що менi самому. Ось тепер i ти в менi живеш, - глянув ясно, нiби свiтлом умив.
   Тепер завжди, навiть якщо доля вiдведе їх у рiзнi боки - завжди вiдчуватимуть невидиму нитку, що пов'язала їх єдиним духом.
  Вернулися. Сумно глянув Естар - не склалося... Не судилося.
  
  Елiстель сидить один. Розумiє тепер те, що говорив Елiас. Наскiльки ж сильнiшаєш, якщо прийняв у себе чиюсь силу. А якщо ще зiллється i вогонь? Тiльки ось вiдчув у той момент, що щось ще стало сильнiшим - те, з чим вiн живе, те, що не обтяжує його, але те, про що вiн знає i за чим стежить.
  Разом з вогнем, що прокинувся, вiдчув вiн цей дар, на мить лише. Чому? Може, тому, що вогонь цей не лише небесний, а й земний? Адже не приховаєш вiд стороннiх очей нi кохання, нi пристрастi. Єдиний фарн у створених: небесний фарн - любов, земний - пристрасть. Бачить вiн прояв цього вогню у союзi свого брата. I сам випробував нещодавно. I нехай це була лише мить, але вiдчуття запам'ятав.
  От i тягар чужої собi сили лише на мить вiдчув. Не в ньому цей дар, а нiби поруч iз ним тягається. На невидимiй нитцi, якою пов'язаний iз ним. Слiдкує за ним Елiстель, як за живою iстотою. Тiльки iстота ця величезна. Наскiльки? Не знає i знати не хоче. Знає i про дар Початкових. Цей дар набагато ближче, рiднiший. Тiльки не використовує його - мабуть, не настав час. Та й чи вправi використовувати? А пiсля того, як прийняв силу Емiлiса, вiддавши йому свою особисту, i з'єднався з ним, так вiдчув, що й дар проклятий нiби щось набув. Сильнiше став? Але якщо так, значить, все, що купуватиметься самим Елiстелем - збiльшуватиме i силу ворога. А якби в нього не стало дару Початкових? Схопився, серце забилося. Але тiльки не вiддаси! Використовувати? Але куди, як?.. Дiзнатися б! Дiзнатися...
  До ночi турбувала ця думка, не даючи спокою. I наснилося.
  
  Дивовижний сон! Рiдко вiзари бачать сни - увi снi йде оновлення, сплять мiцно, спокiйно. А тут... Все як наяву. Мiсце незнайоме. Плато, залите сонцем. Навiть очi слiпить. Ось щось на мить закрило сонце, по землi тiнь пройшла - крилата...
  
  - Я сам поїду, Емiлiсе. Зрозумiй, але так треба... Обiцяю тобi, що нiчого зi мною не станеться. I ненадовго їду. За тиждень буду поряд.
  
  Не смiє суперечити, хоча хочеться. Елiаса не слухав, та й не було такого - "один я поїду", завжди поряд були. Але Елiстель не Елiас. Вiдчуває це Емiлiс, тому, як важко вiдпускати друга одного, але не смiє заперечувати. Якщо що, примчить. Через дух Елiстеля багато йому вiдкрилося, наприклад, як вiдкрити швидкий шлях. Таким шляхом пiшла Лайда з палацового саду до своєї Обителi. Щоправда, Елiстель каже, що не хоче вiдкривати швидкi проходи, якщо немає потреби. А може, просто насидiвся у палацi Iлiона?
  
  Все вище i вище пiднiмається Еле. Веде його нагору звивиста дорога. Внизу вигляд вiдкривається такий, що перехоплює подих вiд захоплення. Ну от i все. Приїхав на мiсце. Все, як у його снi. Рiвне плато, майже бiле слiпить очi.
  
  
  "Що ти хочеш дiзнатися, Елiстелю..." - Дельнiя бачить маленьку фiгурку серед величезного бiлого простору. Прихованi вiд нього думки вiзара. З моменту народження Дельня не спускає з нього очей. Думає часом - що було б, май хтось iз них таку силу? Чи не спокусилися б? Адже пам'ятає одного Споконвiчного, що змiнив свою природу... Невже ними ж створений сильнiший за них, Споконвiчних? Не створений навiть - народжений. "Що ж ти хочеш, Еле?.." I знає, що б не сталося - нiхто з них нiчого не в змозi зупинити.
  
  Обдало гарячим вiтром, розкидавши волосся. Знявся плащ, як крила... I крилата тiнь промайнула по землi. Дивиться Елiстель - очам не вiрить! Дракон! Розправив крила, ширяє над ним, крiзь крила сонце просвiчує. Нiжно-золотим кольором. Чи мiсце вибирає, чи дає помилуватися на себе. I є чим милуватися! Опустився, склав крила. Нерухливий погляд величезних очей, непроникний.
  Зробив до нього Елiстель кiлька крокiв, теж сiв на землю. Спокiй незвичайний, досi невипробуваний, охопив його. Вiдразу лягли всi тривоги.
  
   "Що менi робити, пiдкажи? Як розпорядитися тим, що менi не належить?.."
   "Належить..."
   "Не вiльний я чи вiльний буду у своєму виборi, у своїх дiях, якщо виникне така необхiднiсть?.. Не вiльний..."
   "Волен..."
   Чи луна думок, чи вiдповiдь...
   "Вiдповiдь..."
  Їхав назад заспокоєний, Емiлiсу подумки надiслав повiдомлення, що повертається. Вiдчував вину, що поїхав один. Надiйшла вiдповiдь. Зрозумiв, що щось змiнилося, доки його не було. Заквапився.
  А приїхав - побачив одразу двох вiзарiв. Незнайомих, але таких рiдних... Майбутнiй союз прийшов до них.
  
  
  Втратив Старлог Елiстеля з виду. Як покинув вiн палац - так i втратив. Як щитом, хтось закрив його шлях. Турбують же Старлога цi незрозумiлi, новi союзи. Їх не так i багато, але вони з'являються. Не хотiв би зараз вiн iз ними схльоснутись. Не тi ще сили, не тi... Ось тому шукає свого онука. Щоправда, не втрачає часу задарма. Стягує у свою цитадель темну енергiю iз ущелини ордонтiв. Пiзнає магiю. З недавнього часу зрозумiв, що не лише свiтло може нести знання, а й темрява. Єдинi знання - лише використовувати їх по-рiзному можна. I рiзну силу застосовувати для їх втiлення.
  А зi спiлками треба боротися. Але як? Напади вiн зараз зi своїми воїнами, яких стає дедалi бiльше, на якийсь тан, у якому є не лише кiлька таких спiлок, а й навiть храм, який їх поєднав, так знову буде битва. I згуртує спiльне лихо цих дивних вiзарiв з усiма iншими.
  Та й не хочеться до пори показувати: нi своїх намiрiв, нi сили, що зростає. Нехай поки що поживуть спокiйно. Нi, тут треба дiяти хитрiстю. Знає, що завжди вiтали правителi у своїх палацах мандрiвникiв - аттарiв. Адже дух вiзара завжди прагне свободи, а вступивши в союз, створивши сiм'ю, осiдає вiзар у тому танi, де знайшов дружину. А мандрiвники можуть багато розповiсти: i як живуть в iнших танах, i що нового вiдбувається у свiтi.
  Що ж, розкажуть. Вибирав тих евiр на роль аттарiв, хто ще не скуштував п'янкого напою темного, сили темної. З деяких пiр деякi евири спокiйно стали переступати бар'єри. Адже йдуть руйнувати не мечем, лише словом.
  
   Альент... З нього почали.
  
  Син у правителя Альента - Альвiор. Ось-ось вiзаром стане. Тiльки не знає батько про те, що вже зайняте серце Альвiора. Не кимось, а його ж старим другом - Альбiрiсом. Аттаром поїхав Альбiрiс, довго був вiдсутнiй, але повернувся i залишився. Оселився в Альентi. Один живе. Не знає того батько, що бачиться Альбiрiс з Альвiором, i чекає не дочекається того дня, коли Альвiор стане вiзаром, щоб вiдвезти його в iнший тан. Знає, що є там iнший храм, знає, що Альвiор його доля. Не знає тiльки, що гостює у його друга в палацi ще один мандрiвник, що знову прибув.
  
  - I це розповзається свiтами, як пiтьма... ось тому й слабшає захисна сила бар'єрiв. Зрозумiй, енору, такий союз позбавляє когось долi! Позбавляє приходу нової душi в наш свiт... - мандрiвник ходив залом, час вiд часу кидаючи погляд на правителя. I бачив, як той змiнюється на обличчi. "Дiє!" - У багатьох танах, наскiльки менi вiдомо, вже запроваджено заборони на подiбнi союзи. I не тiльки... Адже вiдпустити таких вiзарiв, отже, принести зло в iнший танок. Вони не пiдуть до евiр, вони просто переїдуть в iнше мiсце - ось у твiй тан, наприклад. I знайдуть у тебе захист.
  - Нi! - схопився на ноги енар. - Не отримають! У моєму танi вiзарi завжди жили за законами Вишнi. I за цими законами ми й шанували долю. I якщо хтось зазiхнув на це, то кинув виклик самим Вишнiм. Я дякую тобi за те, що ти розповiв менi. Я зараз же видам закон, за яким знищено буде кожен, хто порушить правило, що iснує вiд початку свiту!
   - Але знайдуться й тi, хто буде обурений, хто захоче виявити милiсть...
  - Я ще нiчим не заплямував себе, аттар, мiй народ сам поставив мене правителем, щоб у моїх руках був їхнiй захист. Знаю, що в нашому танi всi давно знають один одного, i якщо трапиться, буде важко виконати закон - пiдняти руку, наприклад, на свого друга. Але я поясню їм, що не може бути другом той, хто спотворив свiй дух. Поясню, що мiй закон - це закон Вишнiх i йти проти нього, отже, зрадити свiтло, уподiбнитися до евiру. I навiть ще гiрше! Тому що навiть у евiрiв немає нiчого подiбного.
  - О! - усмiхнувся аттар. - Може, якраз звiдти й прийшли такi iдеї? Я не вiрю, що у НАШОМУ свiтi могло народитися щось подiбне. Якщо ти захочеш, енар, я можу залишитись у твоєму танi. Менi й самому хочеться осiсти.
  - З радiстю, друже мiй! I... якщо колись, у нашому свiтi з'являться ТАКI вiзари... або приїдуть або... Ти допоможеш менi?
   - З радiстю, друже мiй!
  
  Перше лобове мiсце. Воно рано чи пiзно з'являється у всiх, коли-небудь створених свiтах. Тiльки на цьому свiтi воно назвалося мiсцем порятунку.
  - Нi, - говорили вiзари, - не кара це, не вбивство - ми вiдкриваємо шлях очищення душi, ми даємо другий шанс народження, шанс знайти свою справжню долю. Ми робимо добру справу в iм'я Вишнiх та їхнiх законiв.
   I нiхто не знав, що Початковi не створили жодного закону...
  
   - Вибач менi, доля моя...
   - Ти просиш прощення у коханнi?
  - Нi, Альвiоре! Не слухай мене, сам не знаю, що говорю. Хотiв забрати тебе... чому чекав? Чому не вiдвiз?!.. Альвi! Не владна надi мною смерть. Прийду знову на цей свiт, згадаю, знайду тебе...
   - Знайди мене, Альбiрiс...
  
  - За законами свiтла! За законами Альента...
  
  Тривожно на душi Арiеля. Одразу ж до Емiлiса. Нi... Все гаразд iз його долею, нiщо не загрожує. Але чому, чому так тривожно?
  Кинувся в Сховище - потяглися нитки душi його у свiт. Знайшов!
   "Емiлiсе, врятуй! Забери дiтей моїх!.."
  
   - Не дай менi побачити твою смерть, Альбi... - благає погляд, i вина в ньому - адже розумiє, що Альбiрiс i сам би просив про те саме.
  - Добре... - замружився, пiдштовхнув друга до аттара. Хоч би хтось слово сказав, скрикнув би, закрив обличчя руками. Навiть вiзарки прийшли подивитися на перше виконання першого закону.
  Здiйнявся меч. "Немає не дам!" Кинувся, вiдсмикнув за руку, загородив собою. Що робити? Проливати кров вiзарiв? Не смiє.
  
  Наче вихор увiрвався на площу. Вiзар! Незнайомий, прекрасний, який незрозумiло звiдки взявся. Начебто зi свiчення якогось з'явився. Не один - два конi з ним. Пiдлетiв, лише крикнув:
   - Сiдайте!
  Не чекали, не зволiкали - схопилися на коней. Але пам'ятає енар розмову з аттаром. Вiдразу ж iз кiлькома вiзарами кинувся за ними в погоню. Чи не дати пiти! Не за сином женеться - за злочинцем, не за другом - за ворогом. Померли для нього обоє того дня, коли вiдкрилася страшна правда. Загородила втiкачiв стiна вiд переслiдувачiв. Тут же скористався цим Емiлiс, вiдкрив швидку дорогу, повiв за собою вiзарiв.
  
  Все позаду, лягли хвилювання. Тепер їм не смертi час, а iгор, " битви " .
  Iншого бачить Альвiора Альбiрiс. Куди подiвся той, що в нiч перед стратою був готовий подарувати себе.
   Не прийняв дарунку...
  Може тому зараз i мститься? Пiдiйдеш - починає битися. Або втiкає побачивши його. А Елiас смiється, каже, що все так i має бути. Вчить, щоб не здавався, не впадав у вiдчай, вогнем перемагав, а не благаннями.
  
   Ось цих двох вiзарiв i побачив Елiстеля, коли повернувся.
  Всi радiють, що обiйшлося, тiльки Елi неспокiйний. Вiдчуває, що це лише початок. Вiдчуває, що не так просто з'явився закон. Знає, яку силу таїть у собi той самий союз його брата та Елiаса. Чи не в цьому причина? Але якщо це так, то не вiзарам вигiдно знищувати подiбнi спiлки.
  
  
  
   Роздiл п'ятий
  
  
  
  Мозаїчна дорога впирається в берег, а далi мiст - широкий, але невагомий над водами озера. Парапет прикрашений гiрляндами квiтiв, схожими на лiлiї, тiльки квiти неживi, виконанi з каменю, але з такою витонченiстю, що здаються справжнiми. I внизу, на водi - теж лiлiї, але вже живi, пахучi.
  
   Обидва в бiлих шатах, легкi бiлi плащi i бiлi ж вiнки на головах.
  Красивий майбутнiй союз. Елiас та Естар уже чекають у храмi, стоячи по обидва боки вiвтаря. А на вiвтарi лежать двi щасливицi-троянди, яким випала честь стати вiчними символами кохання. Начебто все, як i в iнших храмах: вiвтар, приготовленi троянди, але поряд з ними червонiють i два вiнки. Колiр вогню, фарний колiр. Та й сам храм вражає не лише зовнiшньою красою та величчю, а й внутрiшнiм оздобленням. Простора зала з високими, витягнутими вiкнами, яскраво освiтлена невидимим джерелом свiтла. Зал величезний. Може, колись вiн буде заповнений, але зараз у ньому лише шестеро. А поруч iз вiвтарем двi троянди - поки що лише двi. Самих жерцiв. Нев'яне. Як саме кохання. Якщо зараз зацвiтуть ще двi - їх стане чотири.
  Зацвiли. Не могли не зацвiсти.
  
  У Елi трохи стислося серце - i вiд хвилювання, i вiд радостi, i вiд швидкоплинного смутку. Чи вiн колись увiйде до храму? Навряд чи...
  
   А далi обряд йде вже iнакше, нiж звичний досi обряд мiж вiзаром та вiзарою.
  Знiмаються жерцями вiнки бiлi - знак незайманостi, любовi - лише, як духу, одягаються червонi - знак вогню. Чи не жерцями одягаються - одягають вiнки, що вступають у союз, один одному самi. Як символ, як клятва - дарувати вiчно свiй фарн iншому. Трохи тремтять руки у Альвiора. I хвилюється вiн значно бiльше, нiж Альбiрiс. Це зрозумiло. Лише за однiєї умови можливий союз. Вiстань. Обидва вони - евернi - вiзари, чоловiки. "I нехай скине плащ той, хто сьогоднi приносить себе в дар союзу, хто вiдтепер лише духом залишається евернi..."
  Не знають дiти Початкiвцiв, що таке холод. I на заснiжених вершинах гiр, i в короткi зими, що приходять у свiт лише для краси осенi та ароматiв весен, що хвилюють, завжди їх оточує комфорт. Зливаються iз природою, частиною її стають. А плащi лише для прикраси - не захисту. I ось тепер несподiвано плащ став ще й символом останньої перешкоди. Перша звалилася, коли визнав поразку, у душi визнав, тодi й браслет отримав на руку, друга звалилася, коли еладiс прийняв вiд друга - духом злилися i тепер третя - остання. Душа, дух та... Несподiваний такий поворот для Альвiора. Нi, звичайно, вже було й пояснення, i срiбний браслет лiг на зап'ястi, але так... визнати при всiх. Але вже вiдчув бажання, народжене iншим вогнем, що дарує. I як не важко зiзнатися в цьому навiть самому собi,
   Скинуто плащ...
  Палає багаття жарко, освiтлює прикрашену галявину - не звичайне багаття, не спалює землю, не просить жертви для свого життя. Танцюють жерцi танець кохання - обпалюючий, хвилюючий кров. Хоч i сповнений лише легких натякiв, але туманить думки, заворожує, вiдгукується вогнем у всьому тiлi. А над шпилем пiднiмається промениста зiрка Арiеля - зiрка союзу, зiрка кохання. Час.
  
  Тихо. I знову Еле не спить, знову весь у владi дум. Все добре, але... якби не встиг Емiлiс? А якщо наступного разу не встигнуть? I як дiзнатися, кому та де потрiбна допомога? Нi новий союз, нi жерцi не покинуть це мiсце. Зате їх двоє - вiн та Емiлiс. I не треба гаяти час, їздити удвох по свiту. Еле знає тi два свiти, де є такi союзи. Поїдуть - привезуть. Була тверда упевненiсть у тому, що це потрiбно зробити. Вiдправитися потiм свiтом, в тани, принести знання, отриманi вiд жерцiв. Вiдчував, що не вiзари-атара принесли спотворення.
  
  "Елiстель...", - Дельнiя духом проникає в сон Елi, веде ту частину його душi, яка зараз здатна пiднятися куди завгодно. Вiдчиняє дверi Сховища. Той дар, який дали Елi Початковi, допоможе йому зрозумiти, що це таке. Нiколи створеним не дозволялося бачити лiтописи свiту, спостерiгати життя, яке їм не належить. Але виходу нема. Розумiє це Дельнiя, та й Арiель просив про те саме. Буде Сховище в їхньому маленькому танi - стежитимуть самi, вiдчуватимуть нитку тих, хто має таку долю. Протягнуться нитки до кожного з них.
   Хiба що Альмiя, якому належить створення Сховища, наклав закляття на вiдображення того, що буде створено Елiстелем в їхньому маленькому танi - нiщо темне не зможе вiдкрити Лiтописи.
  
  Пiсля випадку з Альвiором та Альбiрiсом, Елiстель втратив спокiй. Днями безперервно просиджує в Сховище, яке вiдкрилося в їхньому будинку пiсля недавнього дивовижного сну - шукає, шукає... Звичайно ж, Емiлiс допомагає йому - i сам загорiвся iдеєю зiбрати всiх, створити тан, потiм вже буде простiше вiдстежувати новi долi. А зараз жоден iз них навiть уявити не може, де ще можуть виявитися евiри-атари? Якi ще закони можуть принести у свiт? Змiнюється свiт - вiдчувають це. Емiлiс сам ставив бар'єр Альент i що? Адже минуло не так уже й багато часу з обчислення їхнього свiту, а виходить, що захисна сила ослабла, раз через нього змогли пройти лже-атари.
  Тяжко ж на душi, бо доводиться їм їздити поодинцi. Хвилюється Емiлiс за Елiстеля, хоча завжди тримає нитку зi своїм другом. Хiба що коли той зникає в швидкому переходi, втрачається зв'язок. Деякi там дiють закони. Ось i знову розвело їхнє Сховище в рiзнi боки.
  
  
  Альдор. Навiть не тан - цитадель. Туди прямує Емiлiс. I знову тяжко на душi.
   А в Цитаделi Споконвiчних сидить Арiель, не спускає очей зi своєї долi, яка мотається таким, тепер, небезпечним свiтом.
  
  Альдор. Пiд'їжджаючи до тану, який завершував собою низку всiх танiв i був останнiм у їхньому ланцюгу, Емiлiс дивувався. Нiколи ранiше тут не був. Лише у Сховищi побачив цей тан. Щось недобре вiдчув Елiстель, знайшовши його в Лiтописах. Чому? Емiлiс здогадувався, що дар, який Еле не помiчає, iнодi дозволяє йому вiдчути щось темне, i тодi Еле вiдчуває тривогу, iнодi бiль. Якби вiн був темний - тi ж вiдчуття викликав би в ньому свiтло. Ось i вiдкривши в сховищi Альдор, Елi одразу вiдчув неспокiй. Чому? Може, саме там є черговий лже-аттар?
  Здивування ж Емiлiса народилося вiд одного погляду Альдор. Наскiльки їм стало вiдомо, Альдор нiколи не нападав. Сам тан мав форму трапецiї. I найдовша її сторона виходила на неосяжну пустку. Чому Елiору, правителю Альдора сподобалися саме цi мiсця? Хоча з трьох iнших сторiн мiсцевiсть була дуже мальовнича. Втiм, у Сховищi, вони "прочухали" з Елiстелем цю пустку i побачили, що далеко за нею вiдкривається океан. Здивувало ж їх, не так обране мiсце, як потужнi фортечнi стiни. Вiд кого вiдгородився Елiор? Стiна ж, що виходить на пустку, була особливо велична у своїй неприступностi.
  
  
  - Вiтаю тебе, енар, - Емiлiс трохи вклонився. Щось у Елiорi змусило його придивитися до нього краще. Не мiг не помiтити захоплення, яке позначилося на поглядi Елiора. Про себе зазначив - добре, що вмовив Еле не їздити сюди, а вiдпустити його. Чомусь незатишно було на душi, хоча Елiор був з ним бiльш нiж привiтний. Привiтний, але не вiдкритий.
  - Присiдай, аттар, - Емiлiс сiв. Як розпочати розмову? Що якщо Альдор вiдкрився їм не просто так? Мабуть, так воно й є.
  - Я вперше тут i, зiзнаюся, мене вразив твiй танець. Скажи, Елiоре, навiщо тобi такi стiни? Наскiльки менi вiдомо, тани евiрiв знаходяться далеко вiд цих мiсць. Але якщо ти боїшся нападу, я можу тобi поставити бар'єр.
  - Бар'єр? - Елiор усмiхнувся. - Хiба ти не чув, аттаре, що бар'єри майже перестали дiяти в iнших танах. Темрява розповзається по свiту i, хоча ми й на вiдшибi, але ти не перший, хто добрався до нас, тому менi вiдомо багато про що вiдбувається. Ось звiдси й мури. Бар'єр - це непогано, але при цьому не заважає навчитися i самому вмiти захищати себе.
  Що ж, вiн має рацiю. Але... Несподiвана думка спала на думку Емiлiса - чи не тому слабшати стали бар'єри, що вiзари стали бiльше вiрити у свої сили, нiж у свiт? Вiн згадав один тан, його улюблений тан - той самий, куди поїхав Елiстель. Ельфрен. Пiсля першого ж нападу, ельфренцi не мстили, не впали у вiдчай, не проклинали свою долю. Молили Вишнiх про захист, вiрили. Не чекали аттарiв - самi, самотужки, своєю любов'ю до свiту, один одному, створили настiльки потужний бар'єр, що обходять евiри Ельфрен стороною. А ти означає гордий, Елiоре. Що ж, ти не один. Є Арвентос - обитель орлiв, тан, який перетворився на вiйськовий табiр. Тан, який виховав не лише воїнiв, а й тернедiсiв - месникiв.
  Нi, незатишно почувається тут Емiлiс. Недарма вiзари вiрять, що думки, дiї - все накладає вiдбиток мiсце. Недовго був Емiлiс, наприклад, в Альентi - промчав по ньому стрiлою, вiдводячи за собою вiзарiв, але вiдразу вiдчув дух цього тану. Але ж був вiн у ньому ранiше, був! Ще з Елiас вiдвiдували його, коли той тiльки створювався. I енар був той самий. Отже, змiнюються думки - змiнюється свiт. I часом досить малого, щоби все почало змiнюватися. Адже i дерево виростає з маленького насiння.
   Краще вже вiдразу поставить питання - чи є в танi союзи вiзарiв, i покине це мiсце.
  
  Не думав, i припустити не мiг, що його питання викличе у Елiора таку реакцiю! Зрозумiв, що до нього встигли побувати тут. Хотiв вiдклонятися, але Елiор заступив йому шлях.
  - Не поспiшай, аттар, - посмiхнувся погано, а погляд знову спалахнув вогнем, - адже я клятву дав, що знищу будь-кого, хто шукає такої дороги до своєї долi. Тому й стiни такi, аттар, що перекрутилося свiтло. Дiйшли до мене чутки, що цi союзи не вiд вiзарiв пiшли i навiть не вiд евiрiв. Як ти думаєш, аттар, якщо свiтло може спотворитися у творiннi - чи не може вiн спотворитися i в самих творцях? От i ти вважаєш себе свiтлом, а ставиш такi питання. Але, дивлячись на тебе, розумiю - як може подiбне спокушати, - знову посмiхнувся, простягнув руку, торкнувся щоки.
   Кров ударила в голову Емiлiса.
  - Ось як, енар? Розумiєш, отже? I... знищиш?
  - Тебе не чiпатиму, якщо залишишся. - Смiється.
   Нi, не гнiв - потрясiння, подив у смарагдових очах.
  - Але хiба закон має на увазi виняток? Якщо є закон - вiн для всiх. Хiба не так, Елiоре?
   - Закон дається для когось, для тих - хто повинен його виконувати, а той, хто створює закон - над законом!
   "Елiор! Елiор! Про що ти говориш? Яким шляхом ти пiшов вiзар? Правитель! Енар - ведучий. Той, за ким слiдують..."
   Не знав, що казати, що робити...
  - Не тим шляхом ти йдеш, Елiоре. Невже власне свiтло так слiпить тобi очi, що ти перестав бачити його в iнших? Невже не змiг вiдрiзнити дух аттара? Адже чимало ти їх прийняв у твоєму палацi останнiм часом?
  - Чимало. Але всi говорили одне, i лише ти iнше. Подумай сам - хто правiший: багато хто чи один? Iди, вiзар. Якщо прийшов просити про свiтлоопiрнi спiлки, значить, i сам тiєї ж дороги шукаєш. I твоє щастя, що прийшов один, не вдвох. Тому що жодна спiлка не увiйде у ворота Альдора. Не вкриється за його стiнами, навiть якщо за ними гнатиметься армiя евiрiв. Закляття на стiнах мого тана - швидше зваляться, нiж пропустять.
   "Ось на що ти пустив свою силу, Елiоре. На закляття..."
  Знають вiзари силу закляття, бояться щось заклинати. Адже потiм не знiмеш - як код знаходиться воно на тому предметi, на який його ставиш.
  
  З важким серцем залишав Емiлiс Альдор. Залишив у ньому свою нитку. З деяких пiр знав, вiдчував, що те, що стає вiдоме ним, стає вiдоме силам, куди бiльше, вищим i могутнiм. Вiдчував, що завжди буває не один, що зберiгає його хтось. Ось i зараз вiдвiв Елiора.
  Енар нiби натрапив на невидиму перешкоду - змiнилася думка, забув про свiй вогонь, що спалахнув. Погасив хтось? Хто? I як часто вiдчуває вiн вогненну хвилю, що доторкнеться часом, опалити i вiдхлине. А дорога не кличе, i знову те ж таки почуття, що ельте десь зовсiм поруч...
  
  
  Чому це сталося саме у його будинку? З його сином? Ареон iз силою вдарив кулаком по столу. Вiн же ще вiзарi! Але характером тверде. Весь у батька!
   "Даймi, я не вибачатимуся, нiхто не вибачається за свою долю. За неї дякують".
  I це слова вiзарi?! Бiльше року до повнолiття, а вже... доля! А може, не розумiє ще нiчого? Плутає дружбу iз коханням? Може, обiйдеться? Може... може... Якби не одне - цей закон Елiора. Всi погодилися з прийняттям його пiсля промови енару. I вiн також. А потiм... ця розмова iз сином.
  Нi, сина не видасть. Адже навiть евiрiв ранiше не вбивали - давали просто пiти з танiв. А може, й даремно? Якби був закон - не було б їх зараз стiльки, причому з кожним поколiнням народжуються все бiльш чужi... що робити? Нi, сина не видасть. Вiн ще нiчого не тямить. Яка любов?! Ще навiть не пiзнав вогню.
  Альтаеру вiн одразу ж сказав, щоб той i близько не пiдходив до його будинку. Бачив у його очах вогонь, бачив бiль, розумiв, що так - цей кохає. А якщо любить - то не забажає смертi його синовi. Про це i сказав Альтаер. Не бачить його вже бiльше мiсяця в танi, звичайно, не вiрить у те, що вiзар вiдступився, але своє слово тримає - не показується, не шукає зустрiчей. Натомiсть Деларiс спробував втекти. Добре, що вчасно вдалося перехопити.
  Думка прийшла одна. Згадав. Згадав, як його батько одного разу показував мiсце у горах - мовляв, є там один iз дарiв Вишнiх. Джерело забуття. Пам'ять у вiзарiв завжди молода. Заплющив очi, поринув у живий спогад. Зiтхнув. Можливо це i вихiд.
   - Деларiс!
  
  - Куди ти привiз мене, тату? - темнi оксамитовi очi потемнiли ще бiльше вiд жаху, болю...
  - Вiддай йому своє почуття, Делi. Вiддай йому все себе, очистись.
  - Вiдпусти мене, батько - у цьому i буде мiй порятунок. Я сам знайду Альтаєра. Поїду з ним.
  - Куди ти поїдеш? Ви обоє загинете! Зрозумiй, Лiенi, що вас не прийме жоден тан. Ти загинеш, якщо не вiд рук Елiора, то вiд рук евiрiв чи iншого енару. Ти станеш iзгоєм. Окунись, вiддай йому те, що позбавляє тебе долi, розуму... Прошу тебе, Деларiсе!
  Опирається син, тiльки вдалося Ареону пiдштовхнути його до Джерела. Простягнувся до Делариса сiрий туман, нiби руки простягнув, обвив тоненькими струмками.
   Вiдсахнувся батько - лише шепоче:
   - Забери його кохання прокляте... Хай забуде.
  Намагається вирвати свої думки Деларiс, намагається захиститися - тiльки вiдчуває, що все бiльше затягує його у Джерело. Зрозумiв залишками свiдомостi, що Джерело не знає, що випити з нього - адже до нього приходять самi, i самi вiддають свiй бiль, як дар.
  Зрозумiвши, що не вирватися без того, щоб щось не вiддати - вiддає йому все, крiм одного - любовi своїй. Аби тiльки вiдпустив...
  Вiдчув свободу, вiдсахнувся, впав. Пiдбiгає до нього батько. Дивиться Деларiс на нього здивованим поглядом:
   - Хто ти?..
  Гальмує Ареон сина, ставить питання рiзнi... Все! Все забув Деларiс.
  Несподiвано почувся стукiт копит, озирнувся Ареон. Летить до них Альтаер. Як вiдчув, як довiдався? Вирвався з рук отця Деларiс, кинувся назустрiч:
   - Альтаер!
   Все, все забув... крiм своєї любовi.
  
  Далеко вiд'їхав вiд тана Емiлiс - тiльки раптом знову хтось торкнувся його. "Повертайся до Альдора. Тiльки в тан не в'їжджай... чекай... побачиш."
  Чекав. Побачив.
  Ареон уже просив забрати сина. Обiйняв його на прощання:
  - Вибач... Якщо згадаєш мене, не суди, Делi. Тебе врятувати хотiв...
  
  
  Емiлiс повернувся не один. Ще двох привiз. Радi жерцi - тiльки союзу доведеться почекати. Звичайно, прийде черга i Деларiсу стати вiзаром, але чи згадає те, що забув?
  
   "Альмiя, - Арiель стоїть перед братом, - поверни йому пам'ять".
  Складно це зробити Альмiї - тепер i йому, як i кожному з них, у той чи iнший перiод, приходить думка - чи несуть їхнi дари? Або будь-який дар можна використати iнакше? Ось дали Елiстевi силу свою, а хто тепер зможе вiдповiсти на запитання - чи правильно? Якби не було рiвноцiнного дару, дивишся, i дар iнший не був би таким сильним. Врiвноважили чи збiльшили?
  Джерела... Адже допомогли ж вони дружинам, якi втратили чоловiкiв у першiй битвi, полегшити бiль, i не тiльки чекати, не тiльки жити в цьому очiкуваннi, а й нести порятунок, допомогу. Адже саме тодi, пiсля перших втрат, вiн створив їх.
  А ось тепер... I не закриєш! Нiчого не можна прибрати з того, що ними створено.
   Глянув на Арiеля:
  - Я спробую. Увi снi показуватиму йому минуле, що сам не згадає, то повернеться наново.
   "От i твiй дар, Арiель, став проклятим у вiзарiв..."
   Арiель одразу впiймав його думку:
  - Нi, Альмiя. Вiн благо для тих, хто його шукав. Проклинають тi, хто не має до нього жодного стосунку.
  
  
   А Елiстель досi не повернувся...
  Як вiн мiг забути? Емiлiс потягнув нитку - все добре. Зiтхнув iз полегшенням. Загостювався друг у Ельфренi у вiзарiв. Передав радiсну новину, що знайшов i жерцiв, i союзи. Як зберуться - так самi приїдуть. Значить, мрiя про тань здiйснюється? Нiчого не розповiдав йому. Приїде - сам все побачить та дiзнається. Не хотiв затьмарювати радiсть друга.
  
  Повертається Елiстель до друзiв. А вiд друзiв. Легко на душi свiтло. Навiть прохiд не вiдчинив. Мiсця такi гарнi. Смеркає. Тiльки-но вiдгорiв захiд сонця. Лягти б на цю густу траву, подивитися на зiрки, що запалюються. I Елада треба дати вiдпочити. А на свiтанку продовжити шлях.
  Поспiшав. Лiг. Заплющив очi. Згадує свiй приїзд, зустрiчi, довгi розмови. Непомiтно пiдкрадається сон.
  Прокинувся раптово, не розумiючи, що сталося. Руки пов'язанi, не ворухнеш, перед очима миготить земля. Спробував пiдвестися, ще не розумiючи до кiнця, що сталося, але вже здогадуючись. Рiзкий удар знову змусив опустити голову. Насилу її повернув, побачив - бiлiє щось далеко, не вiдстає. Елад?
  
  - Еле! Еле... Де ти?
  Обiрвався зв'язок. Не вiдчуває Емiлiс свого друга.
  
   Забирають Елiстеля темнi евири в Цитадель Старлога.
  
  
  
   Роздiл шостий
  
  
  
  Миготить пiд копитами земля, розкiшне волосся гладить траву. Думки плутаються. Навiть не пам'ятає, як зв'язали руки, як перекинули на спину коня. Бiль, слабкiсть у всьому тiлi. Забув, дуже забув про небезпеку, i розплата прийшла негайно. Куди везуть? До Наель?
  
  Змiнилося щось - не земля вже пiд ногами коня, щось знайоме. Дорога, тiльки ця дорога дивна; i стихло все вiдразу, навiть стукотiння копит не чутно. Невже прохiд? Але ж хто? Хто може знати ще цю таємницю? Швидкi переходи вiдомi лише сестрам, та ось йому. I, звичайно, друзям. Адже з усiм духом з'єднався. Похололо в грудях. Нi, не вiдчуває тiєї легкостi, з якою сам їздить по них, тягуче повiтря, огортає i, занепокоєним вигуками евiрiв, розумiє, що погано ще тi освоїли цю магiю. Але вiд цього не легше. Якщо можуть вiдкрити, то... Забула про себе, кинулась думка до друзiв, потiм до всього свiту. Якщо так добре готуються, то не для того, щоб просто подорожувати. Не важко здогадатися - навiщо везуть, що вiд нього потрiбно. Знову спробував пiдняти голову - цього разу удару не було. Той, хто його вiз, крикнув своїм попутникам:
   - Вiн приходить до тями!
  Якийсь страх уловив Еле у його голосi. Бояться? Ах, так... Значить, попереджено про те, яка в ньому сила, а значить, не помилився - не вiн їм потрiбен, а те, що в ньому. Тут же пiд'їхав iнший евiр, дiстав якийсь флакон, силомiць влив у рот. Щось гiркувате, без запаху. Знов помутнiла свiдомiсть...
  
  
  Порвалася нитка. Зрозумiвши, що Еле його не чує, Емiлiс кинувся до Сховища. Що? Що могло статися? Адже все було гаразд, вiн повертався додому. Чи поранений? Чи вбито? Не хотiлося про це думати, тим бiльше в це повiрити. Знав, що коли сталося щось страшне, то не зможе продовжувати жити. Друг - це не союз вiзари та вiзара. Друг - це частина тебе самого. Не пiдеш до сестр, не зможеш жити очiкуванням. Уявив на мить - а що буде, якщо хтось iз союзу загине? Зрозумiв - хтось один загинути не зможе, загине сама спiлка.
  До болю в очах вдивлявся в картину свiту, що вiдкривається, гортав її, як книгу - живу, майже вiдчутну, аж до запахiв. Не вiрилося навiть, що вiн не в тому мiсцi, яке переглядає. Лише Альмiя може вiдмотувати лiтопис тому, але якимось натхненням, пристрасним бажанням побачити, Емiлiс знаходить те, що шукав.
  Ось Елiстель покидає Ельфрен. Їде... Чому не вiдчиняє прохiд? Вiдчуває настрiй Еле - радiсний, спокiйний... трохи втомився. Як же ти мiг втратити почуття небезпеки, мiй друже? Ось лягає на землю. Задрiмав? А далi...
  Пiдкрадаються чорнi постатi, не давши прокинутися, схаменутися, щось силою вливають у рот. Що?.. Якийсь час Емiлiс ще бачить, як везуть друга невiдомо куди, як слiдом мчить Елад, а потiм картина зникає. Куди подiлися? Куди зникли? I скiльки нi шукає, нi промацує простiр - нiде немає: нi загону евiрiв, нi їхнього прекрасного бранця.
  
  
  "Перш нiж брати його будете - дасте випити ось цей напiй. Iнакше клiкне на допомогу або сам що створить - не утримаєте. А не привезете - з живих шкiру знiму або запру в ущелину ордонтiв ..." Стежить Старлог за їх пересуванням. Теж нитки має - темнi нитки. Не знайдуть тепер вiзари його лiен. Подбав. Давно стежив за ним, тiльки не брав, доки не зазнав тих знань, що отримав вiд пiтьми. Знання вони єдинi для всiх. I нехай поки всi сили пiшли на вiдкриття ось цього швидкого шляху, яким зараз йому везуть того, про кого вiн жадав ще тодi, коли той був дитиною, i на щит темряви, яким оточив свою Цитадель. Нiхто зi свiтлих не зазирне бiльше за цей бар'єр, якщо тiльки сам у собi темряву не матиме. А якщо буде, то це вже не ворог йому, а раб. Недарма стiльки часу вiн вивчає свiт, i не лише свiт. Якби над ним був Владика - напевно, дякував би йому за отриманi знання, але тiльки сам собi вiн владика. Вiзари вiчнi? А чому? Тому що Вишнi дали їм цю вiчнiсть? А вiн хiба не вiзаром народився? Нехай мати була з евiр, але хто такi евири, як не тi ж дiти вiзарiв? Довго живуть евири, але... вмирають. Чи тiльки тому, що змiнили природу?
  
  Мучили цi думки Старлога ще тодi, коли вiн був Естерон. Вперше замислився, коли свого дiда ховав. Тiльки дiд на вигляд був нiтрохи не старий. Не старiють евири, хiба трохи старшi здаються з часом своїх побратимiв у свiтах. Так може все це вiдбувається через те, що самi i починають вiрити у свою вiдмiннiсть вiд вiзарiв? Повiрив тодi Старлог у те, що так воно є. I, може, тому - не тiльки живий, а й не старiє - навiть оновлюється, як вiзар, черпає енергiю, тiльки не через свiтло оновлюється. Багато таємниць розкрив. Таємницi - адже вони, як i знання, не бувають темними чи свiтлими. Давно, дуже давно не вiдчував Старлог у собi нiяких почуттiв, вiд яких сильнiше б забилося серце, а тепер вiдчуває. Хвилювання вiдчуває.
  
  Вiдчинилися важкi ворота цитаделi, в'їхали вершники. Привезли дорогоцiнну ношу. Не вийшов зустрiчати їх Старлог. У залi чекатиме свого онука - як енар. Не як гостя зустрiне - як бранця.
  Увiйшли його воїни, поклали Елi до його нiг. Глянув - кинув коротко:
   - Розв'яжiть.
  Здивовано глянули на нього воїни, суперечити не стали. Розрiзали пута. Старлога лише головою кивнув - залиште. Потiм буде розмова про нагороду.
  Не боявся, що Елiстель щось робитиме. Добре вивчив природу вiзарiв. Навiть б'ються, не використовуючи своєї таємної сили. Не iнакше, як i решта знову прийшло вiд Вишнiх. Та й батько його колись навчав у дитинствi. От i добре. Якщо самi Вишнi бояться щось використовувати, щоб не викликати дiї у вiдповiдь, якщо бояться порушити те, що вони називають рiвновагою - то нехай так i буде, нехай вiрять, нехай i далi обманюються. Для пiтьми це просто знахiдка - ось така наївнiсть. Старлога ж не наївна i нiколи такою не була.
  
  Вiдчувши свободу, Елiстель пiдвiвся на ноги. Голова трохи кружляла, але думки прояснювалися, вiдступав туман. Озирнувся, дивуючись величиною зали. Пiдлога викладена величезними плитами, стiни здаються монолiтними, стеля огорнута мороком, не дiстає до нього свiтло смолоскипiв, якi горять уздовж стiн. Їх багато, надто багато - зал весь освiтлений, але здається вiд цього ще бiльш лякаючим, гнiтючим. Вiн один? Нi! Через колону вийшов вiзар. Чи евiр? Важко зрозумiти. Тiльки одразу вiдчув у ньому чуже.
  Пряме чорне волосся обрамляє блiде обличчя, яке можна було б назвати красивим, якби не погляд чорних очей. Чи свiтло факелiв вiдбивається в них, чи спалахують зсередини вогнем. На головi золотий обруч iз великими дiамантами. I щось знайоме є в цих рисах обличчя... Наель?
   "Чому вiн мовчить?"
   "Добре! Я навiть не думав, що вiн такий..." Вперше приголомшений, бiльше того - зачарований.
  "Що ж, тим краще". Не розгубив Старлог смак до краси. Пiсля набiгiв привозили йому евири з танiв награбоване у вiзарiв - знали, що їхня Владика буде задоволена. I ось тепер привезли справжнiй скарб.
  - Ну, привiт, Елiстелю. Радий бачити тебе у себе в гостях, - посмiхнувся, чекаючи на вiдповiдь. А що може вiдповiсти? Що у гостi не привозять силою? Але його "гiсть" нiчого не вiдповiв, лише опустив вiї. "Мовчиш?... Можеш мовчати. Поки що. Все одно поговорити доведеться". Подумки покликав слугу - з'явився евiр, несучи тацю. Зауважив здивований погляд Елiстеля. "Що ж, дивуйся, це тобi пiде лише на користь".
  Жестом запросив Еле до столу. Не хотiлося йти, пiдкорятися навiть найменшому, ще раз озирнувся. Так, у далекому кiнцi зали є дверi i... ось ще одна, але розумiв, що за кожною з них для нього не знайдеться шляхiв до свободи. Тiльки чекати. Адже якщо його привезли, значить, той, хто наказав i тепер запрошує його до столу, рано чи пiзно заговорить. Але хто ж вiн? Це для Елiстеля було куди бiльшою загадкою, нiж те - а навiщо вiн йому потрiбний. Про це вiн здогадувався. I цей здогад його лякав. Чи стане просити його служити йому? Вiддати дар? Але вiддати йому вiн все одно не зможе. I не тiльки тому, що не вiддасть цей дар нiкому, хоч би як велике було бажання позбутися його, а тому, що навiть не бачив способу - яким чином це можна зробити. Хiба що... уб'є, щоби взяти його силою? Лайда тодi в саду сказала йому про небезпеку. Значить, Наель теж думала про вбивство, щоб у разi чого отримати назад те, що дала. Чи вийшло б у неї? Може бути. Бо в народженнi передала йому, а смертi? Хто зна... Може, й вернула б. Але чи може хтось iнший використати смерть, щоб узяти те, що йому не належить? Хто цей енар?
  - Мовчиш, вiзар? Адже питання тебе мучать, - знову посмiхнувся, - так задавай - не бiйся.
   - Не сам я прийшов до тебе, не своєю волею, - нарештi сказав Елiстель, - i якщо ти вирiшив бачити мене у себе в гостях, - Еле наголосив на останньому словi, - то ти й повинен пояснити - що ж тобi вiд мене треба .
  - О, а в тебе є характер, - засмiявся Старлог, - я уявляв собi вiзарiв трохи iнакше. М'якими та довiрливими.
   - А коли вони давали вiдсiч евiрам - теж?
  Старлога мовчки глянув на нього. Елiстель все бiльше полонив його. Нi, це не Iлiон - хоч i його син. Це його... як там у них? Ах да! Лiен. Втiм, якраз про це зараз треба забути. I не варто знати про це й Елiстелю. Навiщо зайвий клопiт?
  - Не всi. Куди бiльше ховалося за бар'єрами. Трохи згодом поговоримо i про те - чому ти тут. Поки ж посидь, вiдпочинь. Ти ж нiкуди не поспiшаєш?
   - На жаль, у мене не так багато часу...
  Еле, Еле, що з тобою? Навiщо дражниш? Не мiг стриматись. Хотiлося одного - ясностi, хотiлося не жити страшним очiкуванням, адже йому справдi було страшно.
  
  Коли його тiльки везли в невiдомiсть - усю дорогу в нього теплилася слабка надiя: побачать, вiдчують, знайдуть, вiдiб'ють. Намагався звати Емiлiса, але не виходило. Хоч i знав, що Емiлiс вiдчуває, також кличе його... Зрозумiв потiм, що порвалась нитка. Але чому? I зараз розумiв - той, хто перед ним, знає занадто багато для Евiра. Особливо, якщо згадати те, що його везли переходом. I зараз пробував - кликав, тягнувся думкою до свого крихiтного тану i розумiв - нi, не чують, не бачать...
   - Ну, що ж, якщо ти так поспiшаєш, то давай одразу обговоримо одну справу...
  
  
  Похмурий Дельня на межi свiтiв. Заховано обличчя у срiблястому волоссi. Тяжкi думи, такi ж важкi, як i тяжкiсть у душi.
  Як це могло статися? Де зараз Елiстель? Пiднiмався духом i Велiя - не побачив. I навiть друзi не вiдчувають. I навiть вiн не вiдчуває. Адже сам давав Елiстевi дар Початкових, через нитку своєї душi давав. Залишилася ця нитка. Недаремно мiг навiть снами його керувати. Так само, як i Емiлiс, бачив, як опинилися поряд з Еле евiрою. Декiлька разiв дивився - звiдки з'явилися? Чому так раптово? Якби їхали - вiдчув Елiстель небезпеку, не мiг би не вiдчути. Якщо не свiтлом, то другим своїм даром. А тут... Наче з-пiд землi опинилися поряд. Наче з... проходу?
  Схопився на ноги. Нi! Не може такого бути! Адже сам! Сам створив їх колись, вiдкрив знання про те - як можна згорнути простiр, як, йдучи шляхом мiжсвiту, потрапити туди - куди треба, використовуючи мiнiмум часу. Для чого? Знову натхнення? Передбачення? Що ось - прийде час, i це знання знадобиться? I знадобилося! Але звiдки тодi передбачається, якщо майбутнє ще не настало? Значить, щось одразу вже є, якiсь деталi - непомiтнi, невловимi, але потiм дедалi бiльше формують це майбутнє. Наприклад, якщо взяти першого евiра, якого не прийняли, вiдчувши щось не те. Вiдпустили, як вигнали... А якби залишили? Як би тодi почали розвиватися подiї? Вперше Дельнiя думав про те, що вони - початковi, творцi реальностi та свiтiв, слабкi. Слабкi, бо не знають пiтьми. Може, тому й не робили висновкiв iз усiх своїх минулих помилок. Але хiба може вважатися помилкою те, що створювали завжди не слуги собi? I якщо взяти цей його дар? Адже тiльки свiтлом можна вiдкрити перехiд - якщо свiтлом створенi, якщо свiтлими данi. Чи нi? Знання... I тiльки. I сила. I вiра в те, що тiльки сила свiтла здатна це зробити. Знову помилились? Згадали iншi свiти, створенi задовго до цього. Ось також згори давали знання - на благо. А цi знання згодом несли смерть, знищення. I вже вкотре присягнув - нi! Цей свiт вони не залишать - не покинуть. Знову помилились? Згадали iншi свiти, створенi задовго до цього. Ось також згори давали знання - на благо. А цi знання згодом несли смерть, знищення. I вже вкотре присягнув - нi! Цей свiт вони не залишать - не покинуть. Знову помилились? Згадали iншi свiти, створенi задовго до цього. Ось також згори давали знання - на благо. А цi знання згодом несли смерть, знищення. I вже вкотре присягнув - нi! Цей свiт вони не залишать - не покинуть.
   "Де ж ти, Елiстеле?.." Болить душа у Спочатку.
  
  
   - Ну, що ж, якщо ти так поспiшаєш, то давай одразу обговоримо одну справу...
  Одразу похололо в душi. Знав, що нiчого доброго не почує.
  - Ти носиш у собi скарб, вiзар. Справжнiй скарб - i знаєш про це. Здогадуюсь, що таким ти сам його не вважаєш. Не думаю, що тебе здивує те, якщо я скажу, що хотiв би володiти ним, що менi воно куди потрiбнiше, нiж тобi... - на мить замовк, уважно подивився на Елi.
  Не змiнився в особi Елiстеля. Iншого й не чекав.
  - Ти, напевно, погано уявляєш собi стан справ. Те мiсце, де ти зараз знаходишся - це моя Цитадель - володiння тiєї сили, яку ви, вiзари, називаєте пiтьмою. I... вважаєте її ворогом. Але це не так, Елiстелю. Чому ця сила погана? Чи не тому, що ви так вирiшили? А свiтло гарне? I знову ж таки тому, що так вирiшили ви. А от я, наприклад, i мої послiдовники, яких повiр менi чимало, вважають, якраз, навпаки. То хто ж з нас має рацiю, Елiстелю? У темрявi знаходяться тi самi знання, та сама магiя, але тiльки дiлиться вона ними дуже неохоче, вона не дарує - вона вiддає силу тому, кого вважає гiдним. Ви використовуєте дарованi знання i часом навiть не знаєте, що з ними робити.
  - Ми не руйнуємо своїми знаннями нiчого, енар. А навiщо вони тобi?
  - Для моєї мети, - грюкнув рукою по столу Старлог - незважаючи на колишнє захоплення, в ньому починало зростати роздратування проти... Нi! Чи не Елiстеля, а того, що в ньому. Як образ - вiзар був, бiльш нiж, прекрасний, але як дух - ворожий, - знання даються у тому, щоб їх використовували, а чи не зберiгали, визар. Якщо вам вони данi, як iграшка улюбленим дiтлахам, то нам вони даються тьмою для певних цiлей.
   - I якi ж твої цiлi, енар?
  - Змiнити свiт. Життя - це боротьба, вiзар, у боротьбi вмирає одне й народжується iнше, у нiй сенс, свобода, рух.
   "А ось тут ти брешеш, енар. Влада тобi потрiбна. Ненавидиш ти свiтло i все, що їм створено. Ненавидиш Початкових, тому що сам не проти стати володарем..."
  - Запам'ятай, енору, кожен вiльний у тому, до чого сам прив'язався серцем. Вiзари не в полонi - їх звiльняти не треба.
  - То чому ж тодi вони так легко приймають пiтьму? А?
   - Тому що в нiй є брехня.
   "Чому?.. А вiн правий. Повiрили ж багато хто тим же лже-аттарам. Значить, спочатку самi вiдiйшли вiд свiтла? Через бажання свободи? Нi, просто свiтло не має знання про неправду, тому й довiрливий. А я?" Адже я бачу зараз, що вiн бреше... Дар проклятий дав це знання..."
  - I ти менi зараз теж брешеш, енар. Свобода, боротьба. Але якщо ти станеш володiти свiтом, i в цьому свiтi буде лише темрява - то яка ж тодi буде боротьба? Буде просто iнша сила. Адже нiщо не стане боротися всерединi себе з самим собою, якщо не буде в ньому протилежного.
   "А ти ще й розумний, вiзар... на свою ж голову. Вiдрiзняєшся ти вiд усiх. Але тим краще - ти гiдний чи супротивник... чи соратник".
  - Брешу? Що ж... тодi перейдемо до правди.
   - Ти вже її сказав - тобi потрiбне те, що в менi.
  - Не зовсiм, Еле, не зовсiм... Еле? Адже, здається, так тебе називають друзi? - тихий смiх, - менi не потрiбна безмозка сила, що в тобi, адже побажай ти її використати - ти застосував би свої знання. Хiба не так? Менi потрiбне все, що в тобi, Еле. Один легкий поцiлунок... Еладiс. Я не схибив? Адже саме так це у вас називається? - спалахнули очi Старлога. Чи не свiтлом смолоскипiв.
  Зблiд Елiстель. Зрозумiв, нарештi, що енару куди бiльше потрiбне те, що вiн отримав вiд початкових. Взяти докупи - змiшати. Знову пригадав, наскiльки важко продиралися евири по проходу. Значить, знову брехав, не так легко розлучається темрява зi своїми знаннями, або... не так багато може знати i давати. Чи дає, та iншi?
  - Нiколи, енар, можеш мене вбити, але дух дається добровiльно. I тому, хто тобi близький за духом. А цього я не дам тобi нiколи! - вiд хвилювання пересохло в ротi, взяв келих - зробив ковток. Дивне вино у енару, втiм, досить приємне.
  - Чи не хочеш, значить, бути другом? Вважай, що я пожартував, вiзар, - поганим став погляд, страшним. Може, страшним через те, що побачив у ньому Елiстель вогонь? Вже iнший вогонь.
  - Крiм духу, вiзар є ще тiло. I не лише дружба є у вашому свiтi. Хiба не так? Розумiю, що я не твоя доля, але навряд чи вона в тебе є у твоєму свiтi.
   Стиснулося серце на мить, бiль стерла зародився страх.
   - I це неможливо, енар, - як не хотiв говорити твердо, але голос здригнувся, - для спiлки любов потрiбна.
  - Любов? Що ж, я зможу тебе полюбити, вiзар. Я досить дiзнався про спiлки. Єднання фарна - вогню. I я, i ти - давно не вiзарi.
   - Кохання дає вогонь.
  - Вогонь! - засмiявся Старлог. - Що є ваш вогонь, який робить союз можливим? Пристрасть двох... однакової природи. Не небесне - земне. Ти вже попив одного напою, вiзаре, того, що позбавив тебе навiть нитки з друзями. Невже ти думаєш, що в мене не знайдеться напою, вiд якого в тебе запалиться фарн? I який!
  Схопився Елiстель. Жах охопив його. Адже якщо так, то слова Старлога не мають сенсу. Так, битиметься до останнього, так, краще загине... Тiльки чому? Чому в тiлi така слабкiсть?
  - Невже я сказав би тобi про це зараз, вiзар, якби не побачив, що ти вiдпив iз келиха. Правда, iншого вина - напiй кохання ти не випив би сам - аромат у нього... не надто привабливий.
  Стукнув у долонi, знову з'явився евiр. У руках келих...
  Бiгти б, але немає сил. Вихопити меч - або битися чи вбити себе, але не зможе. А Старлог пiдходить ближче - навiть не кличе когось на допомогу. Навiщо? I сам бачить, що впоратися з Елiстелем не важко. Напоїти своїм зiллям.
  Тiльки й сил залишилося, щоб вiдступати. Нарештi, уперся спиною в стiну - далi нiкуди...
  I вiд безнадiйностi, жаху, болю, гнiву пiднялася в ньому чужа, незнайома хвиля. Затопила ненавистю, затуманило свiдомiсть. Силою наповнила тiло. Спалахнули вогнем - темним, похмурим, синi, дивнi очi.
  Зовсiм поруч Старлог. Раптом зупинився раптово - вiдчув. Але зробив ще один крок до Елiстеля.
   Пiдняв руку вiзар, лише в останню мить, зiбрав всю свою волю - волю свiтлого, загнаного зараз далеко в глибини пiдсвiдомостi, вiдвiв руку в бiк вiд Старлога та слуги його, направив удар у монолiтну стiну.
  
  Страшна сила потрясла замок Старлога, в дрiбний пил розлетiлася стiна - нiби її й не було - розвоплотилася. Вiд того мiсця, де вона була, пiшла глибока трiщина, яка на очах почала розповзатися в рiзнi боки, утворюючи, небачену досi, провалля. Ураганом промайнув вiтер, руйнуючи все на своєму шляху. У шаленому таїнствi сплелися блискавки, розриваючи чорне склепiння. Зойкнув Еле, неймовiрним зусиллям волi, стиснув руку в кулак, опустив. Повернулося свiдомiсть, вiдiйшло чуже, нiби й не було нiколи.
  Втрачено, приголомшено, ще не усвiдомивши повнiстю, що сталося, глянув на Старлога. Той дивився на нього, невиразно шепочучи: "Владико мiй..." Евiр-слуга стояв навколiшки.
  Хитаючись, пiшов Елiстель геть - розумiючи, що не зупинять зараз. I все-таки прийшла звiдкись думка про те, що не варто затримуватися тут, що може схаменутися Старлог. Вiдкрив прохiд - зник у ньому...
  
  
  
   Роздiл сьомий
  
  
  
  Живий! Очам своїм не вiрить Дельня.
  Побачив, як вийшов Елiстель iз проходу, впав на землю, i разом iз ним прийшов Лiтопис. Тепер може спочатку побачити все, що сталося. Повернувся, принiс. Ще не бачив, але вже зрозумiв, що сталося щось страшне, i найважче ще попереду.
  
   "Емiлiс!"
  
  Не чув, звичайно, поклик Емiлiс, але вiдчув його. Щойно дивився - нiчого не було. Але розвiявся туман, побачив Емiлiс свого друга. Серце завмерло - чи не поранено? Туди! Швидше - туди!
  
  Немає сил. Не пам'ятав, як iшов, не пам'ятав, як вийшов... Нiчого не пам'ятав. Де вiн? Чи не все одно? Не прийшло ще повнiстю усвiдомлення, але розум уже пручається - вiдчуває, який бiль принесе душi. Насилу вiдiрвав вiд землi голову - здався стукiт копит. Стиснулося серце - невже, знову вони? Нi, не вони. Елад. Як знайшов? Чи вийшов вiн там же, звiдки його й забрали, а кiнь чекав на повернення? Пiдiйшов, тицьнув мордою. Очi заволокло туманом, десь далеко-далеко, ще в тому, зовсiм iншому тепер життi, побачив картини минулого...
  
  Ото батько привiв його в долину. Елi якраз виповнилося чотирнадцять рокiв; згадує з яким нетерпiнням чекав цього дня. Адже нiкого поряд не було, самотньо зростав, так буде тепер друг. Кiнь. Елад... Вже наперед знав, як назве.
  Скiльки ж їх тут! I один iншого красивiший. "Даймi, менi можна пiдiйти до них?" - "Нi, Еле, той, хто тебе вiдчує - сам пiдiйде до тебе, той, хто винести зможе ..." Чекав, довго чекав - нiхто не пiдходить. А потiм... Звiдкись здалеку долинуло iржання, i вiн побачив його - свого коня. Бiлий-бiлий! Наче хмара опустилася на землю, рухається швидко, майорить на вiтрi бiла грива. Не добiг - зупинився неподалiк. Пам'ятає Елi, як боявся зiтхнути - раптом не пiдiйде? Нi, пiдiйшов, тицьнув мордою. Ось як зараз...
   "Той, хто тебе винести зможе..." Чи зможеш тепер, Еладе?
  I нахлинуло! Не мiг бiльше щадити себе. Все ясно стало в очах, усе, що сталося. Чи не стримався! Випустив, вiдчув цю силу... Що тепер робити? Жити? О нi! Немає для нього бiльше мiсця у свiтi вiзарiв. Немає й вiри у себе. Руку вiдвiв, навiщо? Бо ще жодного разу не забирав чиєсь життя. Пiдсвiдомо вiдвiв - володаря темряви зберiг. А скiльки евiрiв виявилося на шляху цiєї страшної прiрви? Губу до кровi прикусив. Вбити себе? А що буде з цiєю клятою силою? Жити? Але де, як? Зникнути б зi свiту, тiкати вiд самого себе - та хiба таке можливо?
  Нiколи не вiдчував ранiше такого болю. Навiть там, у саду, коли тiльки дiзнався вiд Наель, що носить у собi - i то не було так боляче. Невже можна вiдчувати такий бiль i залишатися живим? Не iнакше дар Споконвiку не дає йому смертi або... цей проклятий дар? Яка рiзниця! Вiн сам себе зараз прокляв.
  
  - Елiстелю! - кинувся до нього, обiйняв.
  Хто це? Пiдняв голову. Емiлiс? Вiдштовхнув, вiдсахнувся:
   - Не торкайся до мене...
  Чим чим допомогти? Коли їхав - уже знав, що сталося, та й як не знати, якщо духом пов'язанi. Нi, витягне Еле з цiєї безоднi вiдчаю! I залишатися тут не можна, адже можуть повернутись. Звичайно, буде захищати доти, доки буде живий, але краще не доводити до цього. Силою вiдвезе! А в танi, дивишся, i вiдтає.
  Знову наблизився, схопив. Не змiг утримати. I знесилений весь, а виривається так, що не втримаєш.
  - Еле, Еле, послухай мене. Не винен ти, зрозумiй. Згадай, скiльки чарами вони тебе опоили, i все одно - адже зупинив, впорався, пiдкорив собi цю силу.
  - Менi тепер не жити, як ранiше, Емiлiс. Зрозумiй i ти мене. Я вiру у себе втратив. Я тепер сам себе боятися буду. Облиш мене, прошу... - безнадiйно, майже безпристрасно, нiби й справдi помер - душею, духом.
  - Я вiрю в тебе! Чуєш? I моєї вiри i вiри твоїх друзiв вистачить на те, щоб i ти повiрив у себе. Я тебе не залишу. Хочеш бути тут? Буду з тобою! Згадай, хiба ранiше ти не вiдчував гнiву? Але ж тримав у собi цю силу! Навiть не вiдчував. Згадай Наель. Хiба ж тодi була ненависть?
   "Бiль..."
  - А коли побачив приготування до страти в Альентi? Хiба не гнiв?
   "Бiль..."
  - Еле... - не знав, що сказати, хотiлося обiйняти, притиснути до себе, - Еле, поїдемо зi мною. Поїдемо додому...
   "Додому... Немає бiльше в мене вдома. Нiде у свiтi немає..."
  I не витримав, упав обличчям униз. Сльози водоспадом. Не зупинити. Емiлiс одразу ж привернув його до себе - нi, не пручається бiльше. Видно, зовсiм не залишилося сил. От i добре. Головне, забрати звiдси. Вiрив, що вщухне цей бiль, повернеться колишнiй Елiстель. Все зробить для цього. Немає часу втiшати. Пiдняв, посадив на свого коня, притиснув до себе, гукнув Елада. Додому.
  
  
  Похмурий Дельня. Побачив. Побачив очима Елiстеля, усiма його почуттями все те, що вiдбувалося в цитаделi Старлога. А от побачити, що там вiдбувається зараз уже не може. Щойно вiдкрилося Спочатку, що Еле в собi принiс. Адже зовсiм недавно могли. Тепер не можуть пробитися за бар'єр, що поставив Старлог. Навiть Велiя не може. Знає Дельня, що лише один вiзар може зазирнути, розглянути, але... про те просити не зможуть. I без того страждає. Ех, вiзар... чому ж ти вiдвiв удар? А може, не вiн? Може, сама темрява вiдвела руку Елiстеля вiд того, хто колись збирав її по крихтах, хто потiм Наель передав? Впiзнала свого? Скiльки тепер не мiркуй - вiдповiдi немає. Та й був би - це не допомогло б нiчим. Старлога сидить за бар'єром, i пiсля невдачi з Елiстелем, звичайно ж, вiд свого не вiдступиться. Шукатиме iншi шляхи - тiльки ось якi? Та й Елiстель тепер перебуватиме у постiйнiй небезпецi. Зрозумiв Дельнiя - чому легко Старлог може знаходити його. Адже його дар. Тримає нитку у своїх руках.
  
  
  Йдуть днi - не вiдходить Емiлiс вiд друга. А той постiйно проводить час у сховищi. Якби Емiлiс не напускав на нього сон - то й сну не вiдав би. Шукає. Раптом комусь потрiбна допомога, раптом, хто покличе... Цим i вiдволiкається вiд себе, нiби його i немає. А тiльки залишиться думками вiч-на-вiч, так чи знову сам не свiй, як кам'яний, або сльози. Тiльки Емiлiс бачить, що вiдбувається з другом, та й тому, що знаходиться поряд з ним невiдлучно. Вiд iнших Елiстеля старанно все ховає, i сам ховається. Тiльки, ховай - не ховай, а вiдчувають друзi все. Сумом наповнений їхнiй новонароджений тан, маленький поки що, як i всi новонародженi. Нiчого, ще зросте.
  
  Незабаром пiдрiс. Прийшли нарештi союзи Ельфрена разом зi своїми жерцями. Щоправда, жерцi одразу ж вiддали свої повноваження Елiасу та Естару. Сказали, що тепер хоч зiтхнуть iз полегшенням. А самi смiються. Емiлiс, звичайно, не може зрозумiти всiх тонкощiв, а ось жерцi чудово розумiють одне одного. Спiлки вiзарiв не такi простi. Iнодi i не зрозумiєш - де гра, а де нi. Один iз союзiв Ельфрена здорово пошматував нерви жерцям. I так, i так вчили майбутнього евернi, як змусити друга здатися. А той, виявляється, здався вже, тiльки ось... Майбутнiй вiстанi думає приблизно так - ти вiчно мною володiтимеш, то зараз мiй час. I всю душу може змучити, доки не знесилити i не простягне руку лiву, щоб друг заклав на зап'ястi браслет союзу. Перед вогнем друга чи здається чи не може вже сам виносити власне бажання? Про це знають тiльки самi вiстанi. Тому й стають згодом вiчною таємницею для своїх коханих. Адже вiстанi чудово розумiє - i що вiдбувається в душi евернi, i всi його бажання - раз сам вiзар, а евернi не може нi душевно, нi фiзично вiдчути те, що сам вiдкрив у своєму друге. Але й пiсля заручення не одразу обряд вiдбувається. Поки евернi створює будинок їхнього майбутнього союзу, вiстанi перебуває у жерцiв. Тут так само, як i в спiлках вiзара i вiзари. А далi все iнакше. Пройде обряд, вiдведуть новий союз до їхнього дому, пройде перше таїнство, але вже наступна нiч вiзьме та й пiднесе сюрприз. I зрозумiє евернi, що хоч повiстай i грає тепер, але знову завойовувати треба. I виходить, що все, як уперше. Тому й стають згодом вiчною таємницею для своїх коханих. Адже вiстанi чудово розумiє - i що вiдбувається в душi евернi, i всi його бажання - раз сам вiзар, а евернi не може нi душевно, нi фiзично вiдчути те, що сам вiдкрив у своєму друге. Але й пiсля заручення не одразу обряд вiдбувається. Поки евернi створює будинок їхнього майбутнього союзу, вiстанi перебуває у жерцiв. Тут так само, як i в спiлках вiзара i вiзари. А далi все iнакше. Пройде обряд, вiдведуть новий союз до їхнього дому, пройде перше таїнство, але вже наступна нiч вiзьме та й пiднесе сюрприз. I зрозумiє евернi, що хоч повiстай i грає тепер, але знову завойовувати треба. I виходить, що все, як уперше. Тому й стають згодом вiчною таємницею для своїх коханих. Адже вiстанi чудово розумiє - i що вiдбувається в душi евернi, i всi його бажання - раз сам вiзар, а евернi не може нi душевно, нi фiзично вiдчути те, що сам вiдкрив у своєму друге. Але й пiсля заручення не одразу обряд вiдбувається. Поки евернi створює будинок їхнього майбутнього союзу, вiстанi перебуває у жерцiв. Тут так само, як i в спiлках вiзара i вiзари. А далi все iнакше. Пройде обряд, вiдведуть новий союз до їхнього дому, пройде перше таїнство, але вже наступна нiч вiзьме та й пiднесе сюрприз. I зрозумiє евернi, що хоч повiстай i грає тепер, але знову завойовувати треба. I виходить, що все, як уперше. нi фiзично вiдчути те, що сам i вiдкрив у своєму друге. Але й пiсля заручення не одразу обряд вiдбувається. Поки евернi створює будинок їхнього майбутнього союзу, вiстанi перебуває у жерцiв. Тут так само, як i в спiлках вiзара i вiзари. А далi все iнакше. Пройде обряд, вiдведуть новий союз до їхнього дому, пройде перше таїнство, але вже наступна нiч вiзьме та й пiднесе сюрприз. I зрозумiє евернi, що хоч повiстай i грає тепер, але знову завойовувати треба. I виходить, що все, як уперше. нi фiзично вiдчути те, що сам i вiдкрив у своєму друге. Але й пiсля заручення не одразу обряд вiдбувається. Поки евернi створює будинок їхнього майбутнього союзу, вiстанi перебуває у жерцiв. Тут так само, як i в спiлках вiзара i вiзари. А далi все iнакше. Пройде обряд, вiдведуть новий союз до їхнього дому, пройде перше таїнство, але вже наступна нiч вiзьме та й пiднесе сюрприз. I зрозумiє евернi, що хоч повiстай i грає тепер, але знову завойовувати треба. I виходить, що все, як уперше. I зрозумiє евернi, що хоч повiстай i грає тепер, але знову завойовувати треба. I виходить, що все, як уперше. I зрозумiє евернi, що хоч повiстай i грає тепер, але знову завойовувати треба. I виходить, що все, як уперше.
  
  Елiстель трохи пожвавiшав, коли побачив тих, що прийшли, але вiдразу знову пiшов у себе. Нi, не оживає нiяк, хоч би що робив Емiлiс, як би не намагався його вiдвернути. Хiба що посмiхається iнодi сумно, дивлячись на Деларiса. Ще б! Вiзарi. Лише за рiк запалиться у ньому фарн. Вiзари i жартують, i спiвчувають Альтаер, який чекає, не дочекається повнолiття друга. Тiльки, як виявилося, Елiстель зовсiм про iнше думав, дивлячись на Деларiса...
  
   - Емiлiс, - дивиться на нього широко розплющеними очима, - Емiлiс, вiдвези мене до Джерела забуття...
  Спочатку злякався, але не наважився вiдмовити. Може, й справдi, вихiд лише в цьому? Вщухне бiль. Тiльки пiсля випадку з Деларiсом, страх вселяє Емiлiсу це Джерело. Але, якщо просить, та ще про таке - як тут скажеш "нi"?.. I тривожиться, i серце стискається, а щастить.
  
  
  "Еле... що ж ти задумав?" Вiдчуває Дельня - щось не те. Розумiє - не просто так прийшло це рiшення, навiть бажанням назвати його не може. Саме рiшення. Бачив, що Еле довго думав, часто дивився на Деларiса, отже щось надумав, щось вирiшив.
  Йде до Альмiї, просить дати йому ключ вiд Джерела. Сам хоче глянути, вiдчути, що задумав вiзар. I розумiє, щоб не задумав - нiхто не має права його зупинити.
  
  Приїхали. Як тут тихо! Поблизу Джерела нiби вимерло все життя - не те що не видно жодних звiрят, не тiльки спiв птахiв залишився позаду, але навiть не видно i не чути жодної комахи. Здається, i вiтер заснув - не ворухнеться жоден листок, i трава заснула... Саме джерело схоже на невелику круглу чашу, всерединi якої наче ключ б'є. Ось тiльки якщо глянути - то бездонна ця чаша, i немає в нiй води, а як сiрий туман коливається. I так спокiйно стає навiть вiддалiк вiд нього. I в Емiлiса вляглася тривога, думає - може, Еле i має рацiю? Вiддасть Джерелу бiль свiй, стане колишнiм Елiстелем.
  
   - Емiлiсе... залиш мене одного, прошу тебе.
  "Ах, Еле, Еле! Чи прийде той день, коли ти не проситимеш мене про це. Якби не залишав тебе одного - скiльки б бiд не трапилося з тобою". Але знову не смiє заперечити. Та й не загрожує зараз нiчого Елiстевi. Навпаки, вiрить, що все стане як ранiше.
  
  Пiдiйшов, лiг на траву, занурив голову в сiрий туман, змiшавши з ним чорнi локони. Обвиває його туман, нiби руками, дарує спокiй та втiху.
  - Забери, - шепоче Елiстель, - забери у мене цей дар проклятий. Не можу бiльше...
  Лються сльози в сiру чашу, затуляють погляд, все розпливається в очах - чи то вiд туману, чи то вiд слiз. Шепче гаряче, благає: "Забери..."
  I бачить, як на днi Джерела, образ встає чудовий. Здається, чи що? Чи волосся срiблясте чи струменi туману? Очi мерехтять, змiнивши їх колiр. Може, дух самого Джерела? Але тiльки чує голос:
  - Елiстелю, подумай. Немає нiкого, хто мiг би впоратися з ним - ти лише один. Вiддай Джерелу бiль свiй...
  - Забери! - з вiдчаєм благає Еле. - Немає в мене бiльше сил носити його. Забери чи дар цей чи життя моє... Не зможу бiльше переносити його, не дару боюся - себе. I не помiчаю начебто, але знаю вже - у менi вiн. Забери...
   - Одумайся, Еле... - чи джерело просить, чи цей образ прекрасний?
  - Не можу! Не можу... Нерозривний з ним мiй бiль. Вiддам бiль, але його залишу - знову бiль прийде. I не закiнчиться нiколи, поки все життя з мене не втече. Краще вже одразу забери моє життя...
  Згас образ. Тонкi струменi туману проникають у нього, висушують сльози, стихає бiль... I щось iде з нього - чуже, що йому не належить, але силою увiйшло, хоч i названо задарма.
  
  Стоїть Емiлiс, чекає - щось довго немає друга. Вже збирався забути про обiцянку, пiти, подивитися. Але не встиг i кроку зробити, як iде до нього Елi. Не йде - бiжить. Хотiв кинутися назустрiч, але ноги до землi приросли. Хоч i давно знає його, i надивився вдосталь, але ще нiколи не бачив його таким прекрасним. Пiдбiг до нього Елiстель, обвив руками за плечi, а очi сяють, як тодi, коли вони духом з'єдналися.
  - Емiлiс! Емiлiс! Я вiльний! Немає в мене бiльше цього проклятого дару!
  Не вiрить своїм вухам Емiлiс. Проклинає себе за те, що сам не здогадався про це - яке ж, виявляється, просте рiшення! Кружить Еле галявою - обидва смiються. Невже щастя прийшло в їхнiй маленький тан?
  
  
  Нi, не вдалося умовити Дельнi Елiстеля. Та й чи має вiн право вимагати вiд нього залишити цей дар? Звичайно, нi. Хоч i розумiв, що з усього свiту, з усiх вiзарiв, тiльки Елiстел мiг носити його. Якби не Старлог! Вiрив Дельнiя, що Еле нiколи не використав би цей дар на зло. Адже не винен нi в чому. Мабуть, треба було поговорити з ним. Все сподiвався, що друзi допоможуть знову знайти впевненiсть у собi. А що ж тепер?
  Занепокоєнi початковi. Хто знає, що може статися? Адже Джерело лише забирає, але не знищує нiчого. Чи таке надiйне сховище для такої сили? Старлог вiдкрив таємницю проходiв, Старлог пов'язаний ниткою з Елiстелем. А як бачив? Якщо знає тепер - де шукати те, що так хотiв здобути? Нi, звичайно, вiн хотiв не тiльки повернути дар пiтьми, вiн хотiв отримати i другу силу, але i тiй, що залишилася на днi Джерела, теж не зневажатиме. А що ця за сила - можна лише здогадуватися. Досить згадати ту крихiтну її частинку, що кинув Елiстель у Цитаделi Старлога. Тривожно на душi у Дельнiнi.
  Дивляться один на одного Дельнiй i Улай. Не говорять жодного слова, але обидва про одне думають. Не можна залишати цю силу у Джерелу, треба вiддати її. Вiддати тому, хто зможе взяти на себе всi тяготи цього дару, хто зможе зберiгати його в собi та не використати. Ах, Елiстелю. Зi всiх вiзарiв лише ти мiг жити з нею, лише тобi могли б знову довiрити. Але... є вихiд, є...
  
  Кордон свiтiв. Арiель один. Задумливо дивиться в далечiнь. Вiн також стривожений. Але й про iнше не може не думати. I коли думає, то забуває про все. Одне лише в думках: "Емiлiс, ельте таель, левейя таель... - доля моя, любов моя..."
  
   - Арiель!
   Здригнувся, схопився.
   Дельня.
  - Ти не передумав? - Навiщо питає? Адже знає, що вiн тiльки й живе очiкуванням з того часу, як Дельня пообiцяв йому допомогти.
  Радiстю спалахнули очi. Бездоннi, таємницi повнi, чорно-синi.
  - Час, Арiель. Прийшов час.
  I вiрить, i не вiрить. Стiльки чекав! Зараз навiть на мить страх не торкнувся - що ось зараз його не стане, що мине багато часу, перш нiж виросте, згадає... А Емiлiса? Згадає! Покличе доля.
   - Арiель, ми хочемо попросити тебе про одне...
   - Не треба, сам знаю.
  Нiчого не треба пояснювати Початковому. Ще тiльки сказав Дельнiя, що настав час, а Арiель уже зрозумiв, що кому, як не йому, вiдiйде тепер цей дар. Може, тому й настав час? Ну, що ж, за кохання, за долю - не така вже й велика плата.
  - Твiй шлях буде незвичайним, Арiель. Якби не це - ти просто заснув би, i Елейя взяла б твою душу, вiдiславши потiм її у свiт. Але... Пробач менi. Я тобi обiцяв допомогти, але не зможу виконати своєї обiцянки. Тобi доведеться самому померти, щоб народитись у свiтi. Тобi доведеться пройти через Джерело забуття. Там i залишиш себе, як Споконвiчного, натомiсть отримавши цей дар... - важко говорити це Дельнiє, важко дивитися в очi Арiеля, - чи зможеш? Присягаюсь тобi, як тiльки запалиться в тобi фарн, згадаєш усе.
  - Я зможу, Дельня. I, знаєш, - посмiхнувся весело, свiтло, - можеш нiчого не повертати, лише нагадай про Емiлiса. Тiльки я й без тебе про нього згадаю.
  - А ось це, - насилу усмiхнувся Дельнiя у вiдповiдь, - це вже не в моєму вiданнi. Згадаєш, щойно вас дорога покличе назустрiч один одному.
  - Тiльки попрошу тебе - не залиш його. Збережи на всiх шляхах.
   - Мiг би й не просити.
  Ну, ось i все... Час йти. Назавжди, навiки.
   Немає жалю в душi Арiеля.
  Востаннє глянули одне одному у вiчi, обнялися. Крокнув Арiель у свята святих - в обитель душ...
  
  У колi стоять Початковi. Творять найбiльше таїнство. Тяжко у всiх на душi - навiки втратили свого брата. Про себе клянеться Дельня, що не залишить його. I чи передчуття якесь, чи просто на душi так важко, але вiдчуває, що ще побачиться вiн з Арiелем... Тiльки все темрявою затягнуте.
  Не вiдриваючись дивляться у сiрий туман. От нiби захвилювався, струмком потягнувся вгору. Ось посвiтлiв, завирував... Тиша навколо: нi птахiв, нi комах... здалося всiм чи нi? Начебто тихо-тихо простогнав хтось. Не стало початкового.
  
  
  Весело стало у маленькому танi. Вiзари люблять пожартувати, а скiльки пiсень заспiвано. Емiлiс усмiхається - на душi легко. Всi помiтили змiни, якi вiдбулися з Еле пiсля повернення, всi радi.
  Раптом занило серце в Емiлiса, защемiло. Кинувся в Сховище - шукає, шукає Емiлiс - не бачить нiчого, не кличе нiхто. Тiльки плаче душа з чогось втраченого...
  
  
  
   Роздiл восьмий
  
  
  
  Арвентос! Арвентос - обитель орлiв. Гордий Арвентос, який не бажав захисту. Де кожен вiзар - воїн.
  
   Є долi рiзнi, але менi одна мила -
   У тобi народитись, край благословенний.
   На прапорi - крила гордого орла.
   I дух свободи - нехай i смiливий.
   Арвентос мiй, що зберiгається, як дитя.
   Повiки тебе нiхто не здолає.
   Загине той вiд мого меча
   Хто загрожувати тобi мечем посмiє...
  
  I самi, як орли. З бокiв сяючих шоломiв - крила. Крилатими називають арвентосцi евири. Прижилося це прiзвисько, дане ворогами - самi себе так стали називати.
  
  Править в Арвентосi Нелдор. Люблять вiзари свого енару. Чи не вiдсиджується в палацi - разом з усiма несе службу. Багатьох вiзарiв урятував вiд смертi, закриваючи собою. I якщо трапляється бiй, то завжди попереду всiх б'ється, хоч i противяться тому вiзари, намагаючись захистити, вберегти свого правителя.
  
   Коли сталася перша битва, зiбрав Нелдор народ i тримав перед ними промову:
  - Те, що сталося зараз - повторюватиметься. I Арвентос має три шляхи. Вам обирати. Перший - це знайти аттарiв та поставити захисний бар'єр, чув я про таке диво. Другий - пiти з цих мiсць углиб свiту. Нiхто з нас не очiкував, що межа евiрiв виявиться колись у нас пiд боком. Третiй... Це давати вiдсiч ворогу, стати щитом на шляху до iнших тан. Розумiю, що перший шлях усiм хороший. Тiльки подумайте, що в iнших може i не виявитися такого захисту. I поки ми спокiйно сидiтимемо в безпецi - ворог буде завдавати ударiв по нашим же братам в iнших танах. Але навiть якщо всi тани будуть оточенi бар'єрами, то подумайте i про те, що нам доведеться вiчно сидiти за ними без вилазу i, коли-небудь, може статися так, що вийшовши назовнi, ми не побачимо бiльше нашого свiту. Скрiзь житимуть вороги. Отже, вибирати вам.
  
  Жоден вiзар не вибрав iнший шлях. Не було нi суперечок, нi сумнiвiв. Наш тан - наш свiт.
  
  Завжди суворий Нелдор, але не жорстокий. Чи не тернедiс. Тернедiси, отже, месники. Евiри не зi стягами, не з барабанами в бiй iдуть. Лазутчикiв спочатку засилають, шукають мiсця незахищенi, але населенi. Пiдуть чоловiки, брати, сини на свої посади, залишаться у будинках тi, хто беззахисний. Ось i перший удар по них. Не завжди встигнеш, не завжди врятуєш. Правда, все рiдше i рiдше таке буває, але весь тан не вiзьмеш пiд захист, обов'язково десь пролометься. Не всi змогли забути своїх дiтей убитих та дружин. Втiм, забути - нiхто не забув. Пам'ять у вiзарiв вiчна, як вони самi. Вибачити? Нi, i не пробачили. Тiльки не всякий тернедiсом став. Пiсля кожного нападу на тан, збираються таємно тi, хто називає себе месниками, пробираються через кордон i завдають удару по селах евiрiв. Несподiванi, жорстокi, такi самi, якими прославилися й евири. На тан якийсь не пiдеш з такими силами, та й помiтять. Але кожен тан евiрiв оточений селищами - ось вони й сприймають удар тернедiсiв на себе. Чи це погано? Про те не замислюються - адже через цi ж селища йдуть загони, щоб, так само, нападати, вбивати, палити вогнем.
  Знає про це Нелдор, але заборонити не смiє. Вiльний кожен у Арвентосi у своєму виборi.
  
  Пiсля триденного несення дозору, повертався Нелдор додому. Ще здалеку побачив на сходах палацу свою дружину Ерту. Кинулася вона йому назустрiч. Пришпорив коня, незвичайно була така поведiнка для його стриманої дружини, втiм, як i для кожної вiзарi в цьому танi. Звикли дружини терпляче чекати на своїх чоловiкiв, хоч i серце часом розривається на частини, особливо якщо звiстка прийде, що знову сталася битва. Частi вiзити сестер до Арвентоса.
  Зiскочив з коня, кинувся назустрiч. Вона ж обiйняла його за шию - очi сяють нечуваним захопленням i радiстю:
  - Мiй чоловiк! Благословеннi до нас небеса нинi! Посилають нам дитину!
  Не вiрить своїм вухам Нелдор. Скiльки кiл часу благав послати йому дитину. Адже з перших вiн як i його дружина. I ось прийшла радiсть i до їхнього союзу. Але ж кого? Кого? Мрiяв Нелдор тiльки про сина, щоб стояв поруч iз ним плiч-о-плiч, щоб, якщо що з ним трапиться, то з енароса - царевича став енаром. Нiмий питання в очах Нелдора, навiть спитати боїться. Засмiялася, зрозумiла...
  - Сину! Сина посилають нам Вишнi!
   Пiдняв Нелдор до небес руки, вигукнув:
   - Хвала Вишнiм!
  
  
  Все спокiйно у маленькому танi. Вечорами то там, то тут звучать пiснi - то один союз розпочне гру, то iнший. Iносказаннями повнi пiснi - дражливi, жаркi:
  
   Бутон квiтки - атласний, нiжний,
   Пружною свiжiстю маня,
   Своєю юнiстю безгрiшною
   Випадково заманив джмеля.
   Бутоном зачарований солодким,
   Вiд пристрастi джмiль на все готовий.
   Гудить, i, нiби крадькома
   Нi-нi - торкнеться пелюсток.
  Терпiння немає. I все смiливiше
   До них торкається - i, раптом
   Удар, натиск, проникнення.
   Тремтить бутон вiд солодких мук.
   Нектар п'є джмiль, у коханнi згоряючи.
  А я? Я слiдкую за тобою.
   Ти граєш у нерозумiння?
  Але, постривай! Вже... дзижчу.
  
  Нiкуди не сховаєшся вiд вогню, який вечорами наповнює весь танок. Важко проганяти думки про твою долю, що загубилася десь.
  I йдуть Емiлiс i Елiстель подалi вiд тану, дивляться з урвища на храм, що височить на островi. Знає Елiстель про сум Емiлiса, сказав той йому, що щось обiрвалося, а що й сам того не знає. Тiльки й Емiлiс часто став помiчати в очах друга, нi, навiть не смуток - а якусь тривогу. Або бiль. Запитає часом: "Що тебе турбує?" Еле головою похитує, але мовчить. Може, й сам не знає? Може, теж думає про долю? Не хочеться Емiлiсу одного - щоб Еле повертався думками до того полон свого Старлогом. Адже нiби ожив пiсля Джерела.
  Нi, не з минулим пов'язанi тривоги Елiстеля. З майбутнiм. Дивиться вiн на свiй тан, дивиться на щасливi спiлки - i народжується в душi тривога.
  Ось i ще з одного тана нещодавно прийшли вiзари, якi мають подiбну долю. Не було храму в їхнiй танi, не було жерцiв. Самi прийшли. Знайшли якось. Отже, веде вiзарiв невiдома сила. Але їхнiй шлях безпечним був. А якщо згадати Альтара та Ельєрiса... Знову врятувало лише диво.
  
  
  Не приховаєш вогонь вiд стороннiх очей. Помiтили. Видали. Хiба що рука нi в кого не пiднялася вбити вiзарiв. Хоч енар i закликав народ побачити у них евiрiв. Але навiть евiрам дозволялося йти, невже вiзари, виннi лише тим, що покохали одне одного, позбавленi навiть вигнання? Добре попрацювали лже-атари. Вiдпустити - гнiв Вишнiх накликати на себе. А накличеш гнiв - так розплата прийде. Мовляв, тi, хто знехтував законом - тi вiдразу ж з пiтьмою зiткнуться, зi смертю заручаться. З евiрами.
  Звiсно, не вiд свого iменi кажуть атари. Управляє всiм Старлог. Не дають Старлоговi спокою союзи. Вже було так - напав загiн евiрiв на тан, а там якраз вирiшували - як вчинити з союзом, що з'явився в танi. Хтось пропонував вигнати, хтось судити, хтось просто взяти пiд варту, доки всi не прийдуть до спiльного рiшення. Поки радилися, несподiвано напав загiн евiрiв. Довелося боронитися. Не скористалися таким поворотом подiй тi, чию долю щойно засудили, хоч i прийняли обидва рiшення, якщо що - пробиватимуться, хоч iз боєм, з тану. Стали на бiк своїх суддiв. Отодi й показав себе майбутнiй союз. Адже духом були з'єднанi, вогонь фарна, хоч i горiв, та не єдиним полум'ям. Спиною до спини билися, не могли дiстати їх вороги, допомогли вiзарам здобути перемогу, тим самим заслуживши нехай не милiсть, але хоча б волю. Дали втекти.
  
  Шкода про те Старлог. От якби дали спочатку пiти, а потiм уже загiн напав - це було б набагато краще. Чим не доказ того, що милiсть до подiбних спiлок спричиняє негайне покарання. З тих пiр i пiшло - якщо хтось замислиться про прощення або навiть вигнання - вже напоготовi загiн. Щоправда, своїх воїнiв Старлог береже. Його посли роз'їжджають по танах евiрiв, набирають загони, будять заснули образи, розпалюють ненависть. Там, де не допомагають переконання - у хiд iдуть дари. З'являються загони найманцiв. Зневажливо ставиться Старлог до евiр, якi не належать до його царства. Але й користь у них бачить. Звичайно, навченi погано, але легко спалахують ненавистю, i то тут, то там, турбують спокiй вiзарiв. Старлогу ж це тiльки на руку. Поки вiн, за своїм бар'єром, хай i повiльними кроками, але все ж таки рухається до намiченої мети, вiзари не живуть спокiйно, до того ж, незважаючи на те, що чудово володiють мечем, таки гинуть. Особливо багато жертв серед тих, хто сидiв за своїми бар'єрами, кому не спадало на думку, що колись захисна сила може послабшати. От i розслабилися вiд спокiйного та тихого життя.
  
  Що ж до Альтара та Ельєрiса, то за простотою душевної поставили їх на помостi один проти одного - борiться! Той, хто здобуде перемогу - помилуваний буде. Здивовано дивилися на народ, що зiбрався. Меч пiдняти на того, хто тобi життя дорожчий? Хто твоя доля, дана згори? Коштують, навiть мечiв не витягли. Але тiльки деякi зрозумiли, що зараз творять злочин. Куди бiльше виявилося тих, хто кричати став, що якщо не стануть битися, то тодi буде вбито одного з них на очах iншого. Чи не краще смерть прийняти з рук своєї долi? I, вперше, священне слово "доля" звучало глузуванням.
  Тiльки не загинули - так само, як i Емiлiс вiдвiз недавно з Альента Альвiора та Альбiрiса, так само вiдвозив тепер двох друзiв Елiстель. I тiльки зникли в проходi, як напали на тан евiри. Ось i не вiр пiсля цього у вiдплату. Тiльки... не вiдпускали їх! Врятовано було кимось. Навiть зрозумiти не встигли, зупинити, затримати. Аж надто розгубленi були. Невiдомо звiдки, зi снiпа свiтла, вискочив чудовий вiзар на бiлому конi, забрав засуджених, i всi троє зникли невiдомо куди. Чи це Вiзар? От i незрозумiло... за що ж покаранi тодi - за те, що хотiли пiдняти на долю руку чи за те, що не намагалися затримати?
   Переконували лже-атари, що друге.
  А потiм i новi чутки стали з'являтися, що темрява, що розповзається свiтом - колись поглине весь свiт вiзарiв, бо допустили вiзари зневажати те, що священним завжди було - природу. Ту, якою весь свiт тримається. Чуючи таке, просили порад енари.
  Поради? Ну немає. Закiнчився час порад. Пора б розпочати i дiї. I несуть старлоговi атари у свiт новi думки. Адже цi дивнi спiлки кудись iдуть? У тани iншi не йдуть. Звичайно, свiт величезний - але тiльки подiбне завжди до такого тягнеться, а значить, десь вони збираються. А коли зберуться - що буде? Чи не мститимуться за те, що з ними поводилися гiрше, нiж колись з евiрами? А якщо вони вiзьмуть у руки мечi... Атари робили паузу. Так... деякi не тiльки бачили, а й запам'ятали - як може битися союз.
  
  I що ж говорити про Альдора з його могутнiми стiнами, на якi Елiор поставив аж закляття, що зваляться вони, якщо вiн впустить у тан хоча б один союз вiзарiв. Хвалиться таким дiянням Елiор, атари ставлять його за приклад. Тiльки це добре. Далеко обходить Альдор той, хто вiдчуває, що належить сам до цiєї, проклинаної всiма, долi. Нiхто не входить у заклятий Альдор. А виходити... виходять.
  
  I не думав Елiор про те, що так покарає його доля. Його син єдиний, Ельвiс, зник невiдомо куди. Поїхав одного разу з тану i не повернувся. Звичайно ж, Елiор, скрiзь шукав його, розпитував вiзарiв тана, але те, що почув... Як?! Як таке могло статися? Чому не бачив, чому змарнував? Якби знайшов Ельвiса - убив би власною рукою. Але далеко вже були вiд Альдора та Ельвiс, та його друг Фiарен. Золотоволосий юний вiзар з очима, в яких потонуло море - мiнливими та бездонними.
  
  
  Тому й задумливий Елiстель. Вiзари, приїхавши в їхнiй тан, розповiдали про свої пригоди, як про подiї, якi тепер назавжди залишилися в минулому. Хiба можна думати про щось iнше, коли поруч той, над ким бажаєш здобути найзаповiтнiшу i найсолодшу перемогу?
  
  Але не тiльки приходять самi, з ними йде i їхнiй Лiтопис, i багато чого вiдкривається Елiстелю в Сховищi. Бачить i лже-аттарiв, чує їх промови, бачить готовнiсть енарiв пiдняти воїнiв i розпочати, нарештi, пошук таємного притулку союзiв. Хiба що, поки зупиняє їхню думку про те - як вони залишать свiй тан без захисту? I йде розлад мiж енари - знаходяться тi, хто починає сумнiватися в порадах аттарiв, мовляв, чи не тому намагаються рушити вiзарiв на вiйну, нехай i з iншими, але все ж таки вiзарами, щоб у цей же час вороги спокiйно заволодiли їх танами?
  З сумом дивиться Елiстель на свiт, колись такий свiтлий i спокiйний. I не з спiлок все це почалося... З Евiрiв. Як можна було виганяти своїх синiв? Чи виннi вони, що таким народилися, якщо батько наповнює духом своє майбутнє дитя? Якщо сам себе вважає у цей момент Початковим? Може, не дано створеному прирiвнювати себе до творцiв? I з якого моменту пiшло ось це - моя кров... Лiен чи... син роду. Чи не духу.
  
   Мучають Елiстеля думки, але є й найважливiша серед них - що ж робити?
  Часто вночi, коли Емiлiс спить i затихає тан, йде вiн до озера, сiдає на березi, дивиться на дзеркальну гладь, пiднiмає очi до зiрки союзу на шпилi, бачить, як над нею сяє промениста зiрка Арiеля. Завжди одному мiсцi.
   Провiдна зiрка...
   Не тiльки для майбутнiх союзiв, не тiльки для тих, для кого вона запалена.
   Вона i ворогам видно.
  I стає страшно. Адже з кожним духом з'єднаний - кожна частина його. Скажи зараз - вiддай своє життя за будь-якого з них - вiддасть, не замислюючись. Все, як один - все в одному, i вiн у кожному... Як захистити їх?
  Розумiє, що не самi енари додумуються до такого, та й атари лише виконують чиюсь волю. I знає - чию. А якщо так - то рано чи пiзно пiдуть вiйною на їхнiй тан: чи вiзари, чи евiри, Старлог...
  
  Повернувся додому. Обережно лiг, щоб не розбудити Емiлiса.
   "Що? Що ж менi робити?.."
  Тяжкими стають повiки, начебто пiдкрадається непомiтно сон, а начебто все, як наяву. Бачить плато бiле, сонце очi слiпить... Опускається до нього дракон, дивиться вiчнiсть з очей. Згадується...
  
   ".. Як розпорядитися тим, що менi не належить?.."
   "Належить..."
   "Не вiльний я чи вiльний буду у своєму виборi, у своїх дiях, якщо виникне така необхiднiсть?.. Не вiльний..."
   "Волен..."
  
  Дар темряви навiки осiв у Джерелу забуття, але ж у нього залишився iнший Дар - Дар самих Початкових! I цим даром свiт створити можна. Свiй, в якому не буде нi темряви, нi зла, нi слiз... У який не зможе увiйти нiчого темного, i шляхи в нього будуть заповiднi - лише тi, у кому горить фарн спiлки, знайде шлях. А тих, хто в бiдi, як i зараз будуть знаходити через свої нитки, що з Сховищем їх пов'язують, в якому весь свiт укладений.
   Розплющив очi, посмiхнувся.
  
  Встає сонце над храмом. Освiтлений його променями стоїть Елiстель на березi озера. Вiзари за ним пiвколом, усi, як один, пов'язанi з тим, кого зараз i немає - є лише заповiтна сила, благословенна, що струмувати невидимо з розкритих долонь Еле. Напiвзаплющенi дивнi очi, а в вiях нiби сонячний промiнь сховався, свiтло йде з-пiд них, на щоки лягає. Як батько творить образ майбутнього вiзара, так i Еле зараз творить образ майбутнього свого свiту. Без слiз, без страждань, без пiтьми.
  Народжується новий свiт. I бачать вiзари, що нiби i небо стало вищим, i трава зеленiша, i все яскравiше, чистiше, прекраснiше...
  
   Народжуйся з горя та слiз,
   Любов'ю народись iз страждань
   Стань втiленням мрiй,
   Стань втiленням бажань.
   Я знаю, що означає страждати,
   I бачити страждання вмiю.
   Але знаю, що значить - мрiяти,
   I знаючи кохання, вiдiгрiю
   Я всiх, кому боляче дихати.
  
  
  Нiколи не знав слiз Дельнiя. Не знають слiз Початковi. А тепер сидячи на межi свiтiв, вiдчуває на щоках незнайому вологу. Ех, Еле, Еле... Знову недоглядали, прогаяли... Живе i живе своїм життям маленький, втiм, зараз, не такий уже й маленький, тан. Всi думки у свiт наверненi, на дiтей своїх. I в дiтях цих все менше i менше впiзнають себе, вигляд свiй.
  
  А один iз дiтей у цей час створив свiт. Нi, не шкода Дельнi дару Початкових. Дивується лише тому - як дитя їх змогло мати в серцi таке кохання, щоб створити живе, всю душу свою вклавши у своє творiння. I назву яку дав своєму дiтищу... Ельвiон - свiтлий свiт. Адже i вони творили свiтле, i в цьому новонародженому пiзнають своє. Дивиться - наче час повернуло назад. Ось-ось прокинутися зараз першi. Тiльки нi, не прокинуться, ходять своїм свiтом давно прокинулися. Дивне вийшло творiння - начебто той самий свiт, а начебто й iнший. Якщо їхати по ньому, то не натрапиш на жоден тан, хоч i проїдеш тими мiсцями, де вони вже давно стоять. Начебто й окремий свiт, а начебто як свiт у свiтi. I як це вдалося тобi, Елiстелю? А, може, мало бачити страждання, щоб створити справдi свiтле? Може, самим треба було пройти шляхом страждання? Не знає вiдповiдей Дельня. Знає тепер лише одне - далеко-далеко звiдси живе своїм чорним життям Цитадель Старлога за завiсою пiтьми, i живе тепер творiння нове - Ельвiон за завiсою свiтла, а мiж ними свiт лежить... Вiдкритий. Беззахисний. Свiт Початкових.
  
  
  
   Роздiл дев'ятий
  
  
  
  Арвентос... Мало знаєш свят. Мiг би святкувати перемоги свої, якби кожна перемога зi скорботою не була заручена.
  Але сьогоднi свято велике в Арвентосi - народився енарос, царевич. Нарештi благословення небес торкнулося i самого енару. I не один Нелдор зараз йде до Храму, йдуть за ним вiзари - багато хто хоче побачити наречення енароса. Несе з гордiстю Нелдор на руках крихiтне, довгоочiкуване дитя. I, вперше, закриваються очi сльозами. Нiколи не знав слiз, навiть коли ховав найближчих своїх друзiв. Нi, тодi стискалися кулаки, вогнем горiв погляд, клятви творилися бути Арвентосу завжди вiльним. А зараз стiльки в серцi розчулення та радостi, що не може стримати слiз.
  Прикрашений храм весняними квiтами, легке пахощi наповнює його. Бiля вiвтаря стоїть жрець. Кладе Нелдор дитину на вiвтар, шкода навiть на мить випускати сина з рук. Всi, хто побачив немовля - дивуються. Лежить, дивиться величезними чорно-синiми очима, волосся чорне майже укутує крихiтне тiльце. Нiколи ще жрець не бачив таку дивовижну, таку дивну дитину. З очей сама вiчнiсть дивиться. Зiбрався вже опуститися перед вiвтарем на колiна, пiднести звичнi молитви до небес, щоб вони послали iм'я немовлятi, але саме прийшло. Одразу ж. Наповнило собою всю душу жерця, видихнулося:
   - Арiель!
  
  I далеко-далеко вiд Арвентоса, у свiтлому Ельвiонi, здригнувся Емiлiс, обернувся, нiби хтось покликав чи торкнувся душi. Невидимо, нiжно... Усмiхнувся, зiтхнув, разом пройшов сум, що носив у собi майже коло.
  I Елiстель вiдчув - стиснулося серце. Чомусь Джерело згадалося. Вночi пiшов у Сховище, довго сидiв, дивлячись на свiт, такий рiдний i такий тепер далекий. Нi, вони з Емiлiсом частi гостi у цьому свiтi початкових. Привозять iз собою все нових та нових друзiв.
  
  Спить зараз свiт. Повiльно рухається перед очима, чи вказує шлях, чи це вiн сам рухає Лiтопис. Що вiн шукає - i сам не знає. Але щось знайоме, вже пережите, i несподiвано нагадало себе уколом у серцi. Боїться навiть зiзнатися собi у тому, що шукає. Дар шукає кинутий, отже, залишилася нитка з ним. Чи веде його хтось?
  Побачив тан славний. Нiколи ще шлях не приводив його в цей вiддалений тан, що стоїть майже на кордонi з великими танами евiрiв. Палац бачить - гарний, величний, не схожий на повiтрянi палаци в iнших танах, не схожий на витончений палац його отця Iлiона. Нi, височiє палац на пагорбi, як скеля. Гострокiнцевi вежi пронизують небо. Лише в одному вiкнi свiтло теплиться. Як у туманi бачить Еле люльку пiд легкими мереживами, поруч вiзар сидить, усмiхається нiжно, милується тим, хто спить у люльцi.
  Знову кольнуло серце. Все зрозумiв, здогадався. Значить, порожнє Джерело забуття! I зрозумiв ще, що з цього дня це дитя стане його таємницею. Збереже вiн цю таємницю вiд усiх, навiть вiд Емiлiса. Це важко, майже неможливо, але знайшлося, що навiть не сам закриє - допоможуть закрити. Дають йому це дитя, щоб вiн мiг його бачити, спостерiгати за ним. Не залишить вiн вiдтепер того, хто з його милостi взяв вiн дар, який вiн сам носити вiдмовився.
  
  Замислений Дельня. Не хотiв турбувати Елiста гiрким спогадом, але тiльки залишити не мiг того, хто пiшов вiд них у свiт. Обiцяв, що не залишить. I лише Елiстель, у разi чого, зможе допомогти. Таємниця для нього - цей вiзар, будь-яке своє творiння може зрозумiти, а Елiстель завжди непiзнаний. Наче веде його iнша доля, яка й їм невiдома. I зараз не спить, дивиться Лiтопис, а думки непроникнi, тiльки сум його вiдчуває Дельнiя. Чи не звинувачує себе за Джерело? Нi, начебто посмiхається, хай i сумно. Вiдчуває Дельнiя нитку невидиму, яка зв'язала тепер вiзара та Споконвiчного, що прийшов у свiт. Така нитка мiж братами буває. Побраталися задарма проклятим. Думає Дельнiя i про те, що свiт Елiстеля - свiт свiтла, в який не можуть увiйти: нi темрява, нi зло, нi бiль... Знає, що Арiель прийшов у цей свiт лише заради одного - того, хто зараз спить у цьому свiтi свiтла. Доля його - Емiлiс. Ельвiон - свiт союзiв вiзарiв, але... чи зможе тепер увiйти Арiель у цей свiт?
   I що стало з ниткою, що пов'язувала Старлога та його дар?
  
  
  Високий трон Владики пiтьми. Щаблi мармуровi, чорнi ведуть до трону. Замислений Старлог. Зник його лiен. Iнодi доходять до нього чутки про те, що знову з'являлися невiдомi вiзари, з свiтла з'являлися, у свiтлi i зникали, тiльки вже не однi, а з врятованими. I жодного разу нiхто не змiг їм перешкодити.
  
   Енари трьох танiв, в тому числi Елiор - об'єднали свої зусилля, зiбрали великий загiн воїнiв, шукали невiдомий тан, куди могли б зiбратися тi, хто шукав або вже знайшов протилежну долю, але всi пошуки не мали успiху.
  Так, свiт величезний, але вiзар має багато можливостей прочесати його, i не обов'язково навiть їздити i шукати. Адже i мiж батьком та сином iснують нитки, i мiж братами, i мiж друзями. Ось i Елiор втратив свого сина Ельвiса. I наче нитка порвалася. Нiби й нiколи не було в нього сина. I справа не в тому, що вiн вiд нього вiдрiкся i навiть прокляв. Адже нитка - це ще й єдина магiя, те знання, яке вiн вiдкривав синовi, коли виховував його, навчав, передавав йому свiй дух. I ось так зникнути без слiду?
  
  Ех! Якби можна було повернути назад той день, коли Елiстеля щойно доставили до нього. Не тим би напоєм його напував. Недооцiнив свого онука. Не думав, що, маючи стiльки сили, можна жити, не бажаючи влади. Не вiрив у це. Якби в Елiстелi був тiльки цей проклятий свiтлий дар Вишнiх, може, й сумнiвався. Але немає! Була в ньому i ще одна сила - благословенна, темна! Думав, що вдасться домовитись. Правда, швидко зрозумiв, що все набагато складнiше. То чому ж так зволiкав? I сил у лiен зовсiм не залишилося.
  I знову згадував той помах. Один тiльки помах... тепер через цю прiрву бездонну мiст перекинувся. I стiна давно вiдбудована. Тiльки не вгамовується досада, що впустив. Якби повернути! А тепер - скiльки не шукає, не може вiдшукати слiди свого лiен чи.
  Тiльки часу багато втрачено. Втiм, Старлог не бачить часу, не обтяжує його. У нього попереду - цiла вiчнiсть. Армiю Старлог створює - небачену армiю. Нехай все вiдбувається не так швидко, як хотiлося б, але це варте того, щоб чекати. Влада, володарювання... свiй свiт, не дарований кимось - завойований, вiдiбраний.
  Мало хто з наближених знає, якi страшнi речi творить Старлог. А тi, хто знає, ще бiльше тремтять перед своїм володарем. Вмiє Старлог вибирати евiрiв. Не ввiйде до його загону Вибраних той, хто зi страху лише готовий пiдкорятися, або той, хто лиже чоботи свого володаря. Нi, в цьому загонi не труси i не пiдлабузники, якi можуть зрадити. У ньому тi, хто бачить у ньому божество, хто готовий негайно своє життя вiддати за нього, душу свою вiддати. Любов до пiтьми рухає ними, любов до нього як її володаря.
  
   Ущелини ордонтiв.
  Недарма Старлог обрав цi землi. Саме їх колись не торкнулася гармонiя - забутi землi, якi не облагородженi вiзарами. Не дiйшли вони сюди. I залишилися у цих землях сили невiдомi, темнi. Щоправда, проникла i сюди згодом свiтла енергiя, хоч i не оселився в цих землях. Ось i сховалася чужа свiтла сила у страшних ущелинах. Ущелина - лише назва. Це i величезнi печери, в яких можна заблукати так, що вже нiколи не побачиш сонячного свiтла, i розселенi в землi, i проходи в горах.
  З часом звик Старлог до цiєї сили, сутнiстю зрiвнявся з нею. Через цю силу вiдкривав щось i в собi, i в навколишньому свiтi. Знання, що отримав у народi вiзарiв вiд свого батька Лаодiса, стали в нагодi - тiльки зрозумiв вiн, що тi ж заклинання можна вимовляти навпаки, тi ж знаки, тi ж формули - i тодi, замiсть творення, можна осягнути руйнування. Зрозумiв, що Вишнi, творячи свiт, йшли шляхом з'єднання, але якщо почати роз'єднувати те, що дано Вишнiми, що вже з'єднане ними, то створене буде руйнуватися. Тiльки це не входить до завдань Старлога. Йому не потрiбен зруйнований свiт. Вiн вмiє цiнувати красу i цiнує красу того, що створено вiзарами. Нi, йому потрiбне iнше - влада над самими вiзарами, влада над свiтом, i чому б i нi? - Влада над самими творцями. I це не здається Старлогу чимось нездiйсненним. Але для цього потрiбно, лише, зрiвнятися з ними силою... або поневолити весь їхнiй свiт. I знову скрегоче зубами вiд досади - як вiн мiг упустити того, в кому i була вся потрiбна йому сила?
  
  Широко розкинулося царство Старлога. З iншого боку невидимої межi лежать землi евiрiв. Тi, хто готовий служити йому, селяться ближче до його царства. Переселення йде серед народу евiрiв.
  Знає Старлог, що не кожен правитель евiр готовий служити йому. Цi маленькi царi самi хочуть правити землями вiзарiв. I нехай. Старлога не проти цього. Нехай поки бавляться, нехай нападають на землi ненависних вiзарiв, нехай проливають їхню кров. Йому це лише на руку. А якщо обiйти їх землi або пройти по них, то вiдкриється велика пустка, що йде вiд берега океану, аж до горизонту. Тiльки ось на горизонтi, якщо проїхати нею вiд свiтанку до заходу сонця - побачиш стiни. Могутнi стiни Альдору. Тана, у якому править Елiор. Чим не поле для майбутньої битви?
  А поле потрiбне Старлогу. I не для своєї армiї, i не для Обраних. Iнше вiйсько росте в нього, хай повiльно, але росте. Справжнi дiти його, народженi ним.
  Iнодi їх можна почути. Несподiвано рiзане сiре, низьке небо страшне виття. Сколихне небеса i затихне. Далеко рознесеться, до танiв евiрiв. I у всiх, хто його чує, кров холоне у жилах. А часом чують воїни Старлога i рев грiзний, i рик, схожий на рик лева, тiльки сильнiший, гiрший. I така ненависть чутна у цьому ревi!
  Тiльки Вибранi, чуючи цi звуки, не тремтять серцем. Вмiють воїни Старлога непомiтно з'являтися у селищах евiрiв, i горе тим, хто попадеться на їхньому шляху. Нi, нiщо не загрожує чоловiкам, небезпека загрожує молодим дiвчатам та дiтям. Безслiдно зникають вони iз селищ. А потiм приїжджають посланцi Старлога, вислуховують благання про допомогу, спiвчутливо хитають головами та проклинають вiзарiв.
  I то вiрно. Хiба можуть у евiрiв бути iншi вороги, крiм одних, заклятих? Ось i росте гнiв у народi евiрiв, збирають спiшно загони i мстять, завдаючи ударiв, поблизу розташованих вiд їхнiх кордонiв, танам вiзарiв. I нiкому на думку не спадає те, що їхнi дiти викраденi воїнами Старлога. Теплиться слабка надiя у батькiв та матерiв - вiдшукають своїх дiтей у вiзарiв - живими чи мертвими; тiльки нiхто з тих, хто зник - не повернувся. I не зможе повернутись вже нiколи. I нiхто не знає - яку страшну смерть прийняли їхнi дiти.
  
  Пам'ятає Старлог, як це було вперше. Тодi привезли йому полонену вiзару - ще зовсiм юну. Це було саме через тиждень пiсля того, як Елiстелю вдалося пiти. Похмурим був тодi Старлог, злий... А тут привезли такий подарунок. I щойно попалася? Зазвичай вiзари не з'являються бiля кордонiв поодинцi, а тут навiть не вiзар, а вiзара! Звiдки Старлогу було знати, що кохання сильнiше за страх, що прийшла дiвчина одна, щоб таємно зустрiтися з одним евiром - i така доля буває...
  
  
  Залишився Старлог iз бранкою вдвох. Палац його енергiї темний сповнений, накопичується часто в темних кутах, стає мало не вiдчутною, живою. Дiвчина й так була налякана, а тут вiдчула ордонта, а потiм i побачила - страхом своїм побачила. Закричала, почала махати на нього руками. Побачив Старлог, як на очах його, набуває чорна маса кошмарнi контури. Тiльки енергiї мало. I вiдразу ж прийшла думка - вiдвезти вiзару до найближчої ущелини. Втягнув її до похмурої печери, зв'язав, щоб на мiсцi залишалася, а сам став спостерiгати. Серце билося - вiрив i не вiрив тому, що вiдбувалося на його очах.
  Жахливий монстр став проступати все виразнiше. I не вiн його творив - творила його нещасна дiвчина, збожеволiвши вiд жаху. I що сильнiше проступало це кошмарне бачення, то чiткiше i чiткiше ставало. Обточувала його вiзара, як скульптур обточує камiнь. Наблизився Старлог до чудовиська, рукою торкнувся - вiдчув пружне, живе, нiби справдi справжнiй. Лише зрозумiв, що це не так. Енергiя, але немає у нiй життєвої сили. Адже для того, щоб ожив, потрiбна енергiя живої душi. Знав Старлог, що у кожного створiння є душа, яка покидає тiло, йде кудись до Вишнi, несучи з собою пам'ять i розум. Не потрiбна вона Старлогу - не бесiди йому з нею вести, та й не володiє вiн над нею. У нього свiй розум є, йому потрiбнi безликi, покiрнi - тi, що за велiнням його будуть жити, за жестом його в бiй кинуться. Знає i про те, що є й iнша душа - та, що життя дає матерiї. А якщо придивитися зараз до цього монстра, торкнутися рукою - то вiн згустився майже до матерiальностi. Тут несподiвано стало чудовисько втрачати свої контури. Глянув Старлог на ту, про яку навiть забув, бачить, а вона знепритомнiла вiд страху. Схилився, з силою вдарив по обличчю - привiв до тями. I знову оживає монстр, скеляє iкла гострi, виростає на спинi гребiнь, багряним свiтлом наливаються очi пiд важкими повiками.
  Встав Старлог за спину вiзари. Простягнув до нього нитки своєї енергiї, волi своєї. Управляє мерзенним чином.
  - Йди до мене! Ближче...
   Поволi, нiби знехотя, рухається до нього ордонт.
   - Йди до мене...
  Ось зовсiм поряд. Здається, чи правда вiдчуває смердюче дихання?
   Витяг ножа, вдарив вiзару в спину.
  - Вiзьми її! Убери! Живи!
  Звiдкись спливли заклинання. Страшнi, незнайомi...
  Хто вклав їх у його мозок? Невже й вiн керується чиєюсь силою? Чи це вiн сам створив владику над собою? Але, як би там не було - єдиний вiн iз ним.
  Погано пам'ятає, що було далi. Зовсiм поруч ордонт, чує скрегiт зубiв, трiск, хрускiт... Щось розривається, перемелюється жахливими щелепами.
  Живий вiн! Живий! Плотом харчується. Пiдняв очi вогнянi, страшнi - немає в цьому поглядi жодних почуттiв. Навiть ненавистi нема. Простягнув до Старлога руку пазуру.
   "Служи менi!"
  Вп'явся поглядом у цi очi, опiк своїм вогнем, трохи, зовсiм трохи, дав йому iскру свого духу. Ниткою прив'язав до себе.
   Схилив голову ордонт - i засмiявся Старлог.
  Ось вiн - союз iстинний, духом народжений, темрявою освiтлений, кров'ю наповнений. Дитина його перша. Воїн, з яким боротися буде важко, а може й неможливо. Але це лише перший. Самий, можливо, слабкий. А якщо не одна вiзара творитиме? Якщо дещо? Чи вiзарiв, чи евiрiв... Все одно! А хто, як не дiти, мають особливо багату уяву?
  Знав тепер - чим йому зайнятися. Це вiйсько затьмарить i його Вибраних, якi можуть боротися нiчим не гiрше за вiзарiв. А ось нехай вiзари спробують здолати його дiтей.
  Страшне царство Старлога. Страшнi у ньому творяться справи.
   Ущелина ордонтiв.
  
  
   Еле з нiжнiстю дивиться на двох вiзарiв, що недавно прибули.
  Нi, вiзар iз них лише один - Дiанор. Дiанор iз Лоеса. А ось Ефестель... Евiр. А iм'я зовсiм як у вiзара.
  Чи доля штовхнула Дiанора залишити свiй свiтлий тан i стати аттаром? Чи це рiшення прийшло до нього внаслiдок тривалих роздумiв? Вiн i сам тепер не може про це сказати. Але замислювався над тим часто. I батька свого не раз питав - чому роздiлився свiт?
  Свiтлий бар'єр оточував тан. I не послабшав з часом, як це сталося з iншими бар'єрами. I союзи вiзарiв були у ньому. Нiщо не загрожувало союзам Лоеса, проте прийшли в Ельвiон. Потягнуло до подiбних, чи все, дiйсно повиннi зiбратися тут, щоб залишити свiт споконвiчних iнших союзiв? Не знає вiдповiдi Елiстеля. Не знають вiдповiдi Початковi...
  Свiтлий тан Лоес. Може, тому й думки приходили iншi - спiвчуття вiдчував Дiанор до тих, хто позбавлений свiтла. Думав - може, тому так вiдбувається, що вiдкинутi ними евiри? Чи не бачать свiтла? Але як можуть вони до нього тягнутися, якщо почуваються кинутими, непотрiбними йому?
   I одного разу покинув тан.
  Нi, не свiтом вiзарiв поїхав. Поїхав до евiр.
  
  Неподалiк Лоеса розташовувався великий тан евiрiв - Сетра. Не подумав про те, що їде, можливо, на вiрну смерть. Але врятувала його доля. Вiд смертi врятувала, та не вiд полону. Звичайно, мiг би битися, мiг би спробувати пiти, але не за тим їхав, щоб убивати. Схопили, вiдвели до свого правителя Атор. I знову змилостивилася доля - правитель захотiв поговорити з ним. Сам захотiв. Цiкавився, не без глузування, щоправда, про мету його вiзиту у свiт евiрiв. Так, є цiль у Дiанора. Приїхав вiн, щоби жити серед них. Не як шпигун, не як ворог. Нi, нi слова не сказав, що приїхав вчити. Не словами хотiв показати свiтло, а вчинками.
  Спочатку йому не довiряли, терпляче сидiв у в'язницi палацової, не намагався тiкати. Потiм дедалi частiше iмператор почав викликати його себе. I все бiльше звикав до нього. Настав час, коли видiлив йому кiмнату в палацi, дозволив ходити, але пiд вартою.
  Вiдкривав собi Дiанор зовсiм iнший свiт. З iншими порядками. Дивно було для Дiанора те, що евiри мають подiл на клани: є клани, що займають високi щаблi, наближенi до Атору, є нижчi. Чим далi вiдстоїть рiд евiра вiд iмператора - тим нижчий клан. Все було не так, як у його рiдному танi. I, все-таки, бачив, що є у енарiв i закони честi, i милостивими можуть бути, i слухають уважно, i знання переймають з полюванням - i вiдчував, що чим довше живе серед них, тим бiльше i бiльше вони звикають до нього. Вже немає злих поглядiв, що були ранiше. Спочатку змiнилися на цiкавiсть, а потiм, нi-нi, та й зустрiне чиюсь усмiшку. I розумiє, що мав рацiю у своїх роздумах.
  Атор довiрив йому виховання свого сина. Ефестель. Чотирнадцять рокiв виповнилося молодому енаросу. I за звичаями вiзарiв повiз Дiанор Ефестеля в долину коней. Бачив, як свiтилися очi Енароса. I коли пiдiйшов до Ефiстелю красень кiнь, i вiн, ляснувши в долонi, здивовано i радiсно вимовив: "Дивись! Вiн пiдiйшов до мене, як до вiзара!" - то не мiг стримати слiз.
   Якось сталася подiя, яка яскраво показала - наскiльки далеко вiдiйшли один вiд одного цi два народи, що мають один корiнь.
  
  У евiрiв було свято. На вузькому та довгому полi вiдбувалися змагання. Евiри змагалися мiж собою i в бiгу, i в боротьбi, i навiть носили величезне камiння - переможцем ставав той, хто далi за всiх пронесе цей дивний тягар.
  Дiанор сидiв поруч iз правителем, i з подивом дивився на це дiйство. Якщо змагання в бiгу i боротьбi ще не так здивували його, то жили, що виступили на лобi, налитi кров'ю очi i обличчя тих, хто ледве пересуваючи ноги, тягнув величезнi каменi - не те що здивували, але викликали жалiсть i неприйняття. Вiзари ж пробудженi самою гармонiєю, як одного разу пожартував Атор:
   - Вiзари так люблять прекрасне, що не тiльки б'ються гарно, а й помирають гарно.
  I треба було статися такому - один евiр не втримав важкого каменю i впустив. Видно на той момент сили в нього зовсiм закiнчилися, i вiн не встиг вiдскочити - важкий камiнь упав йому на ногу. Уявивши, який бiль може зараз зазнавати евiр, Дiанор вискочив на поле. Один помах рукою, i... важкий камiнь вiдлетiв убiк. Дiанор схилився над скалiченою ступнею. Дар цiлительства вiн перейняв у своєї матерi, яка навчалася у сестер. I ось уже знято бiль, спадає страшна пухлина...
  
  Пiсля цього випадку евири iнакше стали дивитись на Дiанора. I не одному евiру стала спадати на думку - якщо один тiльки вiзар може таке творити, то як вони допускають, щоб на них нападали? Гинуть у бою, борючись iз евiрами їхньою ж зброєю?
  
  Усмiхався Дiанор, радiсть сповнювала його душу, довго розмовляв iз ними. I знав одне - Атор не поведе свiй народ у свiт вiзарiв.
  
  Але ще одне почуття оселилося в його серцi - кохання. Довго стримався, не даючи вогню прорватися. Ось тiльки вирiс Ефестель, i хiба стримаєш вогонь?
  Далеко пiшли вiд тану. Майже на кордонi опинилися з Лоесом. Тихо-тихо... Так тихо, що здається Дiанору, що Ефестель не може не чути зараз, як б'ється його серце. I не витримав, притяг до себе.
  Не пручається Ефестель, а вогонь, що тiльки-но спалахнув у золотистих очах - погас. Вiдхилив голову, прошепотiв:
   - Якби я був вiзаром, не було б так...
  Вiдпустив його Дiанор, схопився за голову. Вибачення просить. Просто голову втратив - забув про спiлки, жерцiв... Хотiв ось так, одразу, вогню пiддавшись...
  Боявся розмови з Атором. I навiть не думав, що зрозумiє Атор. Але все зрозумiв енара, вiдпустив сина, лише попросив берегти.
  Радiсний кинувся до кiмнати Ефестеля, але знайшов лише листа. Дивний лист, страшний. Виїхав його друг у ущелину ордонтiв.
  Згадав одразу одну розмову, коли ще тiльки натякав на те, що хотiв би поїхати з ним до Лоеса. Ефестель тодi був задумливий, мовчав. Лише тепер зрозумiв Дiанор, про що думав його друг - про бар'єр свiтла, що оточує Лоес. I сьогоднi - "будь я вiзаром..."
  
  Летiв, як вiтер! Знав, де ця ущелина. Знав, навiщо виїхав Ефестель - випробувати себе, перевiрити.
  
  Усмiхається Елiстель, з нiжнiстю дивлячись на них. Згадує, як побачив їх у сховищi, як поїхав за ними, як знайшов.
   Стояли вони в цiй ущелинi, обнявшись, не помiчаючи нiчого довкола, i так ясно дивилися один на одного, що не вiдчувалася довкола темна енергiя, а нiби квiти росли... хай i несправжнi.
  
  
  
   Роздiл десятий
  
  
  
   I на землю евiрiв упало свiтло зiрки Арiеля.
  
   - Ми не збилися з дороги, Енербiсе?
  Юний евiр стурбовано озирнувся. Постав зараз цих двох поруч iз вiзарами - i не вiдшукаєш рiзницi. Та ж краса, та ж грацiя, та ж витонченiсть, тiльки в очах не фарн - тривога.
  
  Ще вдень вони покинули свiй тан. Нi, не боялися свого народу - але чули про те, що є десь тан благословенний, у який йдуть подiбнi до них. Говорили, що шукають цей невiдомий тан самi вiзарi, щоб зруйнувати його, винищити новi союзи, не народженi землею. Багато хто трiумфував, чуючи це - ще б пак! Що може бути краще за розкол у станi твоїх одвiчних ворогiв.
  Ходив Енербiс серед свого народу, дослухався до розмов. Знаючи про те, що у вiзарiв не вiтаються такi спiлки, надiї не втрачав, бо чув також i про тi тани, де збереглися бар'єри. I серце пiдказувало, що саме за ними, якщо, звичайно, знайти їх, їм нiщо не загрожує. От i хотiлося знайти. Почувалися чужими з того часу, як зрозумiли, що долею призначенi один одному. I не бачили поряд подiбних доль. Страху не було, бо жодного разу не почули - якщо знайдеться такий союз серед евiрiв, то винищуть його, але й перевiряти не хотiлося.
  
  З дитинства дружнi були - звикли евiри бачити їх завжди разом. I нi в кого це не викликало пiдозри. Хiба немає дружби у евiрiв? Звiсно є. Але лише особливими почуттями їхня дружба була сповнена. I клятвами, i нiжнiстю, i особливою турботою один про одного. А потiм спалахнув вогонь, майже одночасно - однолiтками ж були. Нiхто не знає - скiльки зусиль довелося докласти Енербiсу, щоб приборкати свiй фарн. Слово дав Енербiс другу, що стримуватиме вогонь, нiчим не видасть своїх почуттiв, доки не досягнуть тих земель, якi й вирушили шукати. Правда, були й сумнiви - надто вже розповiдi скидалися на казку - нiби з'являються чудовi вiзари зi свiтла i вiдвозять тих, кого торкнулося свiтло нової зiрки. Тому не казковий край поїхали шукати, а якийсь тан вiзарiв, де можна було б знайти жерцiв. Впевнений був у собi, впевнений був у своєму другi Вiанелi. Чистi їхнi руки вiд кровi. I хiба є у свiтi такий бар'єр, який заклятий на кохання?
  
  Вибрали день, вирушили в дорогу. Востаннє з пагорба обернулися на рiдний тан. Вирiшили - якщо зустрiнуть когось, то будуть говорити, що вони мандрiвники. Чи мало їздить аттарiв землями вiзарiв? Головне, не видати себе, а там - розвiдають, довiдаються. А Вiанель i на зiрку сподiвається. Не раз показував Енербiсу на небi зiрку, особливо яскраву. Раптом та сама, заповiтна?
  
  Сонце зникло за грядою, останнiм променем полоснувши землю, кров'ю забарвивши гострi вершини. Швидко почав згущуватися сутiнки. Лiг туман на непривiтну, мiзерну землю. Небо майже ясне, лише хмари повiльно пливуть по ньому. Загоряються блiдi, поки що, зiрки. Круглий мiсяць, що низько висить, обiцяє добре освiтлений шлях. Навколо дивна тиша, густа, огортає. А тривога наростає, може, бо мiсце зовсiм не знайоме? Невже й справдi збилися з дороги? Взяли трохи пiвнiчнiше?
  Вiанель глянув у небо. На заходi сонця воно ще було свiтлим, але свiтло швидко згасало. Все яскравiше проступали зiрки - розсипи зiрок, i серед них яскравим променистим свiтлом спалахнула довгоочiкувана зiрка.
  - Дивись! - вказав пальцем, усмiхнувся.
   Нi, тепер не зiб'ються бiльше зi шляху.
  I в ту ж мить тишу розiрвало низьке, рокотливе виття. Довгий, протяжний, що переходить у грiзний, хрипкий рик. Щойно вiрш i знову - вже ближче.
  Завмерли, злякано озирнулися. Звiр? Але який звiр здатний видавати такi страшнi звуки? Так, у свiтi евiрiв багато було не так, як у вiзарiв. У свiтi вiзарiв будь-який звiр не небезпечнiший за лань. Гуляють поряд, лащаться. А ось у землях евiрiв буває i нападають. З тих пiр, як евiр стали промишляти полюванням. Не все, звiсно. Адже й вiри рiзнi. Здебiльшого кров стали проливати тi, хто йшов потiм на пiвнiч. Подейкували, що там є могутнє царство темного володаря. Вбирала земля в себе кров убитих тварин, дiтям своїм беззахисним давала кров почути, страхом i болем убитих зраджував нюх, зраджував саму природу їх, вчив розпiзнавати ворогiв. Ворог той - евiр. Але жоден звiр не може видавати таких звукiв.
   I знову сколихнулася тиша страшним винням, здається, вже зовсiм поруч.
  Тiнь якась вiдiрвалася вiд гряди, начебто далеко, але рухається швидко. Хто це?
  Звiльнився мiсяць iз короткочасного полону, що не вчасно закрив його хмари, освiтив яскраво краєвид - похмурий, пустельний. I...
  
  - Хто це, Енербiсе?! Ти бачиш це? Це ордонт? - Зiрвався голос, Вiанель метнувся до друга.
  Зацiпенiли вiд жаху, дивлячись на те, що наближалося до них. Як вугiлля горять у темрявi очi, з кожним кроком стає все величезнiше, гострий рiг стирчить з чола, чи тiло вкрите шипами, чи небачений досi панцир покриває чудовисько? На двох ногах iде, тiльки ноги звiринi, важка їхня хода; навiть вiдчувають, як тремтить земля вiд важких крокiв. На мить зупинилося, пiдняло iкласту пащу до небес, знову видало страшне виття. Здiйнялися конi дибки, захрипiли.
  - Нi, це не ордонт! Живе це!
  Звiдкись прийшло знання - далеке, забуте знання предкiв. З'єднали долонi, зробивши з них гущавину, наповнили своєю силою, енергiєю свiтлою. Метнули у бiк небаченого звiра, вiдчувши в ньому зовсiм не звiрину, чужу, невiдому. Яскравий промiнь ударив у груди монстра, що наближається. Похитнувся, завив так, що заклало вуха, але не поранив його свiтло, не вбив - нiби ввiбрав його в себе. Глянув, майже усвiдомлено, на двi маленькi фiгурки на конях, опустився чи на руки, чи на переднi лапи, i помчав на них.
  Схаменулися, пустили коней схопитися. Чують важкий, дрiбний тупiт за спиною. Страшно, неможливо повернутись, подивитися. Здається важке дихання монстра. Мчать конi стрiлою, навiть поганяти не треба. Яскраво висвiтлює мiсяць дорогу. Але що ж це? Попереду величезна розщелина у землi. Немає часу зупинити коней, немає часу попрощатися, вiдчувають, чують, що наздоганяє їхнє чудовисько. Вся надiя тiльки на коней - чи перелетять?
   I, здається, що вiчнiсть триває полiт.
  Перенесли. Але не зупинили коней. Ззаду чи то виття почули, чи крик - страшний, протяжний. Навiть не обернулися, лиш на мить зустрiлися поглядом. I не треба говорити один одному, що якби один зiрвався - другий пiшов би за ним. Знають це.
  
  Скiльки часу минуло - не знають, але давно вже змiнився ґрунт пiд копитами коней. По травi їдуть - м'якою, шовковою. Зменшили хiд, i лише тепер озирнулися. Нiкого. Але не влягся до кiнця страх. Попереду, вдалинi, начебто лiс. Доберуться до нього, дадуть вiдпочити i собi, i коням.
  Несподiвано щось обидва вiдчули - щось невидиме, нiби зустрiчний вiтер повiяв i одразу стих. Навiть волосся злетiло.
  Зупинилися, озирнулися. Навiть не вiрилося, що досi не помiчали мiсцевостi, якою стiльки їхали. А мiсцевiсть змiнилася, виявляється, до невпiзнання. З усiх бокiв їх оточував дивовижний краєвид, навiть зараз, прихований нiчним покривалом, вiн вражав своєю красою, дивовижною гармонiєю. Навколо лiтали крихiтнi вогники, що свiтилися. Декiлька вогникiв опустилося на темнi локони Вiанеля. Живi. Засмiявся, пiдставив їм долоню. Звiдкись чується чудесний спiв птахiв, тихо шелестить листя... Попереду вже зовсiм недалеко розстилається лiс, збоку вiд нього, залитий мiсячним свiтлом, височiє якась будова. Нiколи ранiше не бачили вони нiчого прекраснiшого. Легке, наче невагоме, ажурне, здається, що не свiтло мiсяця заливає його, а свiтиться воно саме собою. Невже будинок? Але якщо так, то вони досягли земель вiзарiв.
  
  В'їхали до лiсу, майже одразу натрапили на струмок, за ним невелика галявина - суцiльно в густiй травi та квiтах: нiчних, незнайомих, пахучих. Поспiшали. Конi одразу ж припали до води; нахилилися i самi, зачерпнули в долонi кришталеву вологу.
  Тiльки зараз вiдчули страшну втому. I небо вже посвiтлiшало на сходi. Вiдпочити хоча б трохи. Схилив Вiанеля голову на плече друга. Той, притис його до себе, ледве погасив вогонь. Не час. Прошепотiв лише:
  - Спи. Я посторожу.
   - Розбуди мене, щоб я тебе змiнив, - ледве проговорити встиг - одразу заснув.
   Посмiхається Енербiс - хiба буде будити?
  
  Прокинувся вiд легкого дотику. Розплющив очi, схопився. Вiдразу ж прокинувся й Вiанель. Незнайомий вiзар стоїть поруч, але, глянувши йому у вiчi, обидва разом заспокоїлися. Нi, у поглядi незнайомця не побачили нiчого тривожного, лякаючого. Навпаки, дивиться спiвчутливо, посмiхається:
   - Хто ви?
  - Ми евiри, - вирвалося в Енербiса. На мить пошкодував про сказане - адже хотiли спочатку все дiзнатися, хотiли пошукати шлях... Боявся Енербiс поглянути на вiзара, побачити його погляд, що змiнився. I щойно вирвалося? Що тепер буде?
  - Евiри? - наважився пiдняти очi - вiзар все також усмiхається, хiба що легкий подив у поглядi. - Якi ж ви евiри, якщо змогли подолати бар'єр свiтла? - але повiрив сказаному i зрозумiв - що зараз випробовують цi двоє. I не тiльки це зрозумiв, а й iнше не сховалося вiд погляду - бач, як тримаються один за одного. На мить лише зникла посмiшка з лиця, коли подумав про те, як їм дуже пощастило, що дiсталися саме їхнього тану, а от потрапи вони в iнший...
  - Де ми? - спитав Енербiс.
  - Ви в Ельфренi. Заспокойтеся - тут вам нiчого не загрожує. Ходiмо зi мною, будьте моїми гостями.
   Пощастило.
  Втiм, перебування в Альмiера - так звали вiзара, було зовсiм недовго. Але встигли вiд нього дiзнатися, що в Ельфренi бiльше немає спiлок вiзарiв. Залишили вони Ельфрен - пiшли за тим, хто приїжджав у їхнiй танок. Говорив про Елiстеля - i очi свiтитися починали. Згадував чудового гостя, який колись кiлька днiв гостював у їхнiй танi.
  - А потiм, зiбралися всi союзи Ельфрена, разом зi своїми жерцями, i покинули тан, - i, побачивши, як похмурiли очi гостей, додав, - але ви не впадайте у вiдчай, поживiть поки що в моєму будинку. Я думаю, що їхати самим i шукати тан, який шукає багато хто, правда, з iншою метою, вам не варто. Небезпечний свiт вiзарiв для таких, як ви. Тим бiльше, здається менi, вони самi приїдуть за вами.
  
  Не помилився Альмiєр. Вже до вечора того ж дня його будинок вiдвiдав ще один гiсть. Незнайомий, але чудовий i здивував господаря анiтрохи не менше, нiж Елiстель - Емiлiс.
  
  Прийняв Ельвiон ще двох - не вiзарiв навiть, евiрiв. Дивиться на них Елiстель, i свiтло на серцi, i сумно. Розумiє тепер, як нiколи, Дiанора, який сам пiшов до евiр, щоб принести їм знання та свiтло. Iскру лише покинув, а як яскраво спалахнув багаття, i розгорається все сильнiше. Вже з iнших танiв приїжджають у гостi до правителя Атору енари, бачать змiни, що вiдбулися в танi, замислюються. А якщо поглянути на Вiанеля та Енербiса? Справжнi вiзари порiвняно з тими, хто називається так. Адже серед вiзарiв тепер є тi, кого смiливо можна назвати евiром - чужим. Але тiльки самi вони надто вiрять у своє, не змiнене, непогрiшне свiтло. А серед евiрiв виростають справжнi вiзари...
  
  Привезли вони з собою i Лiтописи, вiдкрився з їхнiм приїздом ключ до них у сховищi Ельвiона. Може Еле простежити весь їхнiй шлях, все їхнє життя. Тiльки не треба це йому, i без Лiтописiв дiзнався про них, з'єднався з ними, як i з iншими вiзарами.
  Колись мрiяв створити тан, а скiльки вже будинкiв на Ельвiонi? Не на один тан набереться - заселяється свiтлий свiт. Свiт без пiтьми, без зла, без слiз... I не треба оточувати його бар'єром, стiнами - сам свiт, як стiна. Розкиданi будинки, навколо кожного будинку сади розбитi чудовi, квiтучi. Сполучаються мiж собою. Ходять у гостi один до одного одним нескiнченним садом. У садах альтанки, кришталевими здаються. У невеликих круглих ставках у кришталевiй водi i на їх берегах ростуть лiлiї. Водна гладь, як дзеркало: вдень - синє небо хлюпається в ньому з легкими хмарами, вночi зiрки вiдбиваються. Тi, хто приходять в Ельвiон, вiдразу ж забувають усi свої прикростi, побачивши цей дивний свiт.
   Ось i Енербiс iз Вiанелем одразу забули про те, що їм довелося пережити.
  
  Але бачив Елiстель. Бачив того, хто гнався за ними, а потiм зник у розколинi. Емiлiсу показав. I обидва дiйшли одного висновку - нi, не ордонт це був, створений страхом евiрiв. Бачили промiнь свiтла, яке монстр просто поглинув. Чули його крик, не схожий на звiрячий голос. Але не могли зрозумiти - що це за створення, звiдки взялося у свiтi? Емiлiс - перший - багато об'їздив земель, будучи аттаром, але нiколи, нiде про таке не чув. Знали обидва, що змiнилася природа звiрина у свiтi евiрiв, але ж не змiнився вигляд? I хiба могли початковi створити щось подiбне? Так, рiзнi тварини наповнюють свiт - є й такi, яких давно не залишилося в жодному свiтi. Але жодна з них не вселяє жаху - часом, хiба що, здивування. I знову приходила думка, що того, хто гнався за евiрами, важко назвати просто твариною.
   Думали, але не шукали вiдповiдей.
  
  I Дельня думав. I похмурим ставав погляд. I навiть не приходила думка про те, що їхнє творiння, нехай навiть i темне, здатне створити життя. Думав про iнше - може, Старлогу вдалося змiнити вигляд якоїсь, вже iснуючої, тварини? Але чомусь i сам не вiрив у це.
  
  Вiдкинув думки Елiстель - ким би не був цей невiдомий звiр, його вже немає. Звичайно, переглядатиме цю область. Але думками знову там, в Арвентосi. За цi роки зжився з енаросом i, здається, що на всьому свiтi немає для нього нiкого ближче, нiж цей далекий прекрасний вiзар, в якому живе, кинутий їм дар.
  Бачив, як вiн рiс, дорослiшав. Яке ж несхоже було дитинство Арiеля на його власне дитинство - Нелдор душi не сподiвався у своєму синовi. Щоправда, дивився на нього часом iз подивом, як на диво, що надiслано йому згори.
  
  Нельдор пам'ятав нiч зачаття. Нелдор не Iлiон - дух у ньому сильний, мiцний, але вiдчував, як щось сильнiше опановує його, не дає вiдчути себе творцем, нiби дитя майбутнє саме себе творить. Здався перед чиєюсь волею, куди сильнiшою, нiж його.
  
   Незвичайний у нього син - вiдчуває це Нелдор, тому з не меншим захопленням та задоволенням, нiж Елiстель, спостерiгає за ним.
  
  Спочатку Еле боявся, що Арiель вiдчує у собi цю силу. Нi, звичайно, чистий палац Нелдора вiд ордонтiв, але якщо ця сила знову повернулася у свiт, то рано чи пiзно Арiель повинен дiзнатися про неї. Вiдчути її. А потiм все бiльше i бiльше спостерiгаючи за ним, i сам забув - чому вiн за ним спостерiгає. Захопив вiзарi його уяву. То усмiшку викличе у Елiстеля, то смiх. Нiколи нiчого подiбного не спостерiгав Елiстель. Часом i хоче з ним злитися, передбачити його вчинок, дiю, думку чи навiть почуття - але нiчого не виходить. Непередбачуваний у всьому Арiель, незбагненний.
  
  Усмiхається i Дельня, спостерiгаючи за тим, кого охороняти поклявся. Думає про те - як мав рацiю його брат, коли говорив про порядок. Пройде зовсiм небагато часу i увiйдуть на Ельвiон останнi союзи вiзарiв, завершивши коло народжень. Пустеє поступово свята святих - Обитель душ. Щоправда, деякi сестри повертаються у свiт, до вiдродженої долi Пошле їм Елейя Споконвiчна синiв. Але... i приходять до Обителi сестер. Ех, якби не вiйни...
  Дивиться Дельнiя на Арiеля i бачить у ньому початкового - незбагненного, навiть зараз - благо, що вiзарi ще, а в очах все та ж таємниця прихована. Не може не бачити i того, що вiзари нiби зачарованi молодим енаросом.
  
  Бачить це i Елiстель, але навiть думка не приходить про те, що все це чарiвнiсть вiд того, що в Арiелi дар темряви. Згадує погляд вiзара, що прийшов колись кликати Iлiона на весiльну церемонiю, згадує розмову з Наель. Спокуса. Спокуса для всiх, бо в ньому цей дар, який притягує своє, темне. Чи так це? I не турбується, а посмiхається, бачачи, як горять вогнем очi непереможних крилатих при поглядi на Арiеля. Ще тiльки на вiзарi. Однiєю своєю появою розпалює Арiель фарн - дивний, невiдомий досi, невипробуваний.
  
  I лише Дельня розумiє причину. Сам Жрець зiйшов на землю, сам вогонь, сам союз, саме кохання. У ньому воєдино злитi евернi та вiстанi - обидвi природи союзу вiзарiв. Недарма i приголомшує, i зачаровує, i дає суперечливi, як i вiн сам. I дарувати себе йому хочеться i володiти ним. Обпалює вогнем без вогню. А що буде, коли в ньому самому вогонь запалиться? Адже це станеться вже незабаром.
  Дивиться часом на першого свого - Емiлiса. Все частiше бачить його задумливим. Бачить i усмiшку на його губах - легку, мрiйливу. Зiрветься часом iз них заповiтне слово - ельте - доля. Дар гармонiї живе в Емiлiсi, ось чи зможе гармонiзувати свого ельте? Фарн живий, втiлений. Але кому, як не самої гармонiї i бути у союзi з вогнем?
  Чи не руйнiвний вогонь Арiеля. Створює, повертає вогонь первiсний, який з часом i вiйнами часом не так спекотно в душi вiзара. А тут спалахує при одному поглядi на юного енароса i несуть потiм у будинок, повертаючи почуття початковi. Тiльки одного не знає Дельня - чи не самого енароса в мрiях бачать, творячи таїнство? I коли така думка спадає на думку Споконвiчному, зiтхає i бажає своєму братовi скорiше стати вiзаром, та зустрiти, нарештi, свою долю, про яку той мрiяв ще в Цитаделi Свiту. Та й небезпечний Арвентос.
  А Арiель виростає справжнiм воїном. Крилатим.
  
  
  Похмурий Старлог. Розумiє, що не залишилася непомiченою втеча одного з його дiтей. Тiльки багато їх уже стало, так багато, що стежити за ними все важче. I поласувати люблять тiлом. Ось i цей, обiрвав ланцюги, почув видобуток. Тепер приковує їх особливими ланцюгами - заклинання на них лежать. Тiльки на рота заклинання не накладеш. Лунають страшнi звуки. Далеко розносяться. Видно, приходить час готувати похiд. Збирати армiю. Закликати тих, хто готовий iти за ним на вiзарiв. Знає, що таких багато. Навiть проста армiя i то перевершить багаторазово армiю вiзарiв. А якщо взяти Вибраних? А дiтей його?
  На дiтей особлива надiя. Бачив, як цi два евiра пустили промiнь свiтла, як поглинений вiн був ордонтом без залишку. Лише сильнiше став. Тому що свiтло - та сама сила, енергiя - та енергiя, яка оживила їх. Чи не темнi вони самi по собi, i не свiтлi, щоб боятися тiєї чи iншої енергiї. Живуть вони їй, харчуються. Правда, i кров'ю, i плоттю не гидують, тому що i в кровi, i в тiлi - теж енергiя. Але це тiльки якщо жертва жива. Не нагодуєш дiтей його мертвиною. Ось справжнi орли. Поведе вiн їх на велике бенкет.
  Дивиться в далечiнь Старлог - горять похмурим вогнем чорнi очi, бачить себе владикою свiту. Вiрить, знає, що так тому й бути.
  
  
  
   Роздiл одинадцятий
  
  
  
  Свiтло б'є у вiдчинене вiкно. Грає на вiстря меча. Милується ним Нелдор. Довго виготовляв цей меч - дарунок своєму синовi, що завтра вiзаром. Нiколи в Арвентосi не було такого меча. Духом творив. I нiхто не заважав... Як i вiнець срiбний iз великими сапфiрами - синiми, як очi його сина. А одного разу бачив їх чорними, чорнiшими за безмiсячне небо.
  
  Яскраво свiтить сонце, косим промiнням падаючи крiзь крони дерев. Пташине багатоголосся створює чудову гармонiю, i цi трелi лише пiдкреслюють тишу i спокiй, що панує навколо.
  Їде Нелдор з Арiелем просторами Арвентоса - обоє люблять цi неквапливi, мовчазнi прогулянки. Нi-нi, та й вiд'їде Нелдор убiк - милується прекрасним, юним вершником. Вогненним. I кiнь пiд ним теж вогненний.
  Шiстнадцять кiл Арiелю. А два роки тому...
   Привiз його Нелдор у долину коней.
   - Дивись, лiєне, якi красенi!
  Багато їх дуже багато. Усi гарнi, як на пiдбiр. Але один видiляється iз усiх. Ватажок їхнiй - чорний, як смоль. То вiтром промчить, то дибки здiйметься - гарячий, лякаючий. Не сiв би й сам енар на такого коня. Тiльки зупинився раптом кiнь, повернув до них голову i помчав прямо на них. Вiд несподiванки схопив за руку Нелдора сина, але Арiель вирвав руку, сам зробив крок назустрiч коню. Пiдбiг до нього кiнь, зупинився - роздмухуються нiздрi, горять очi чорнi, але схилив голову. Гладить Арiель шовкову, довгу гриву, щось шепоче коневi на вухо, посмiхається.
   Здивований пiдiйшов Нелдор:
  - Як же назвеш свого друга? - а сам iншого коня бажав би синовi, всупереч усiм звичаям - не такого лякаючого. Глянув на нього Арiель, спалахнули очi:
   - Фарном.
  Фарн... вогонь. Що може знати про нього вiзар?
  
  Два роки минуло. Тiльки з того дня не втомлювався дивувати його Арiель. Помiчав, як дивляться на сина крилатi. Та й сам часом не мiг вирватися з полону дивної чарiвностi. Тому навiть намагався у свiй час захистити сина вiд такої пильної уваги. Тiльки не втримаєш його. Не запрєш. Та й не прийнято це у їхньому вiльному танi.
  Їхав iз ним тодi i згадував усi витiвки юного енароса. I смiятися хотiлося часом, i сердитися - водночас. Рiдко коли син викликав несуперечливi почуття - завжди двоїстi.
  
  Одного разу приїхав друг його, Тессiан, у гостi. Давно розiйшлися дороги; з того часу не часто бачилися. Якось поїхав Тессiан за долею i залишився в тому танi, де її й зустрiв. Радiсть була велика. Сидiли й не могли наговоритись. Звичайно, згадували далекi часи, коли весь свiт належав вiзарам, коли всi дороги були безпечнi. I в розпал розмови з'явився Арiель. Нельдор глянув на свого гостя i не мiг стримати посмiшки. Побачив те, що бачив в очах iнших вiзарiв - подив, захоплення i щось хмiльне у поглядi. Не всидiв Тессiан на мiсцi, пiдвiвся, пiдiйшов до сина, оглядає енароса з голови до нiг, i навiть довкола вирiшив обiйти. Тiльки Арiель так несподiвано i рiзко знову повернувся до нього обличчям, що вiд несподiванки Тессiан вiдскочив, а Нелдор, не витримавши, засмiявся i нарiкав на сина:
  - Що це ти так скачаєш? Бачиш, навiть гостя налякав.
   I тут... Усмiхнувся енарос i сказав:
   - Перепрошую, даймi, але вiдколи я дав собi слово стати воїном, я нiкому не дозволю пiдкрадатися до мене з тилу.
  I вийшов. Так... умiв дивувати Арiель. I вмiє. Щось скаже, щось зробить - завжди непередбачуваний, незбагненний, завжди викликає i захоплення, i подив. От i тодi - вiдкрили обидва роти, не одразу повернулися до перерваної розмови.
  
  Спокiйною до пори була та прогулянка. Несподiвано увiрвалася дисгармонiя в спiв птахiв i шелест листя. Дзвiн якийсь, ледь чутний. Нiхто не помiтив - тiльки в Нелдора загострений слух на такi звуки. Дзвiн мечiв це!
  Рвонув. Кинувся на звук. Забув, що iз сином їхав. А вiн випередив його несподiвано. У жаху крикнув Нелдор:
  - Арiель! Назад! Я наказую тобi - зупинись!
  Тiльки - куди там! Хiба можна наздогнати Фарна?
  Мчить за ним слiдом. Куди вiн? Без зброї, вiзарi ще. Нiколи ранiше не вiдчував такого страху. Виїхали з-пiд сiнi дерев. На простiр. Побачили селище невелике, у ньому йде. Загиблi лежать землi. Нiколи дивитись.
  Увiрвався в коло - око не помилиться, дух не обдурить - одразу вiдрiзняє вiзарiв вiд евiрiв. Одразу ж двох уклав. I вiдчув щось. Розгорнув рiзко коня... Чи встиг би парирувати удар чи нi? Не знає й зараз вiдповiдi. Тiльки ще ранiше впав евiр. Глянув Нелдор - Арiель! I меч у руцi. Видно пiдiбрав iз землi, що випав iз чиєїсь руки.
  Бився щосили, щоб закiнчилося все швидше. Зрозумiв, що вiзарiв мало залишилося, зрозумiв, що якби не приспiли - дивишся, всi впали б. Тiльки потiм... Важко згадувати. Потiм завжди залишаєшся вiч-на-вiч iз бiдою, яка постає перед очима. Не так страшно битися - страшно побачити картину, написану битвою - смертю написану, горем.
  Скiльки разiв Нелдор закликав свiй народ переселитися ближче до тану. Але немає. Як можна залишити будинок, який створювався для спiлки? У нього поверталися з храму пiсля обряду, у ньому пройшла перша нiч кохання. Таїнством називають вiзари вогонь кохання. Як можна залишити? Пiти? Будинок духом створюється любов'ю. Але де взяти стiльки воїнiв, щоб захистити всю землю арвентосцiв?
  
  I як тiльки побачив сина - серце облилося кров'ю. Все б вiддав зараз - аби Арiель не побачив цiєї страшної картини.
  Вiзар на землi вбитий. Видно не сидiла в хатi - до чоловiка кинулася. А маленька донька за нею. Обидвi лежать. Поряд. I вiзар поруч стоїть. Не хоче Нелдор бачити його око - з того, як стиснутi кулаки, з того, що не чути ридання, немає слiз, розумiє - месником стане, тернедiсом. Неодноразово бачив таке. I не вiдмовити. Гинуть месники куди частiше за його крилатих. Крилате вiйсько захищає тан - месниками рухає ненависть. А ненависть слiпить очi та розум. Нерозумно часом кидаються у бiй.
  Стогiн почув, обернувся. Живий! Тiльки рана у грудях глибока, небезпечна. I Арiель почув. Кинувся до пораненого. I знову дивується Нелдор. Бачить, як син рану лiкує. Бачив Нелдор, як це робили тi, хто називає себе сестрами, але його син - вiзарi! Звiдки це? Зняв бiль, кров зупинив, стягує свiтлом, що струмує з долонi глибоку рану. Не залишається шрамiв на тiлах вiзарiв. Затягнеться - i не згадаєш про неї. А ось у серцi рани залишаються назавжди.
  I знає Нелдор, що зараз є така рана в серцi Арiеля. Побачив смерть, побачив горе - хiба є страшнiша зброя, яка разюча сильнiша? Ось тодi пiдiйшов, обiйняв його, зазирнув у очi, а очi чорними стали - чорнiшими за безмiсячне небо...
  
  Поверталися мовчки. Не мiг знайти слiв, щоб втiшити, оживити. Бачив на обличчi сина не скорбота, бачив безпристраснiсть, як маску - такий вираз буває, коли рiшення тверде прийняло, глибоке, обдумане. Що це за рiшення? Що в нього на думцi?
   - Арiель?
   - Помщу, батько.
  
  Злякався тодi, похололо в душi. Його син стане месником? Якби Арiель був iншим - була б надiя, що мине час - забуде, що вiдговорити зможе, але незвичайний у нього син, вiдчуває це. Якщо й передумає, змiнить рiшення - то лише сам.
  Чи доля допомогла? Тiльки трохи часу минуло, i все повторилося. Навiть не вiрилося Нелдору, що це сон. Ява. Адже знову просто виїхали на прогулянку...
  I меч був у Арiеля. Iз палацу взяв. Свого в нього ще немає. Свiй вiн подарує йому завтра, на святi, на честь його повнолiття. I вiнець покладе на голову енароса.
  
  Досi не може вiдповiсти - чи сам Арiель дав поранити себе евiру, чи це випадковiсть? Думає, тому що те, що за цим було, було бiльш нiж незвичайне. Побачивши кров на одязi сина, Нелдор помолився всiєю силою своєї душi - до сестер закликав! Навiть не оглянув рану, яка, на щастя, була небезпечною. Побачив кров, побачив блiдiсть на обличчi сина, бачив, як Арiель осiв на землю - цього вистачило.
  Нi, не сестра прийшла. Пiдбiг цiлитель - благо в Арвентосi був не один цiлитель. Навчилися у сестер, як магiчно надавати допомогу. Пiдбiг - тiльки Арiель зупинив його.
  Ось тут i згадав Нелдор, що Арiель i сам собi мiг би допомогти. Тiльки чому i сам зволiкає, продовжуючи терпiти бiль, i цiлитель не дає пiдiйти? А те, що йому боляче - Нелдор бачить. Навiть бiль не зняв. Нарештi здався, заплющив очi. З-пiд вiй скло сльози.
  I знову пiдiйшов, обiйняв - знесиленого, цього разу якогось беззахисного. Справжнього вiзарi. Вiдкрив син очi - немає чорноти, що не зникала з очей весь цей час.
   Запитав потiм, уже вдома - чому не давав собi допомогти?
  - Я хотiв запам'ятати, даймi, що таке бiль. Менi це було потрiбно, щоб нiколи, нiкому не принести її, якщо хтось сам за нею не прийде...
  Схопив тодi його в обiйми, подякував небесам! Нi, не тернедiс його син! Крилатий!
  
  ...Арiель. Хто ти? Звiдки прийшов? Згадує знову i знову нiч зачаття, волю, що придушила його дух, згадує наречення сина, коли жрець лише глянув, i прозвучало iм'я. Сам прийшов? Сам назвався?
  
  Непомiтно час у свiтi вiзарiв, а тут промайнуло стрiлою швидкою - начебто, лише вчора Арiель був маленьким вiзаром, а вже вирiс. Сумно на душi Нелдора i свiтло. Сумно, бо вiдчуває - недовго залишиться з ним син. Все частiше їде з палацу, їздить десь, наче шукає щось. I здогадується - що. Ельте свою. I про iнше теж здогадується - не проста доля буде у його сина, не покладе на руки свого батька лiен - онука.
  
  Коли це зрозумiв? Нещодавно, коли палац вiдвiдав один аттар. Дивний аттар.
  
  - У цих спiлках i криється причина всiх бiд, енару. Змiнили вiзари свою природу, а разом iз нею i весь свiт змiнили. Недаремно самi вiзарi неодноразово органiзовували походи; шукали загони невiдомий тан, та тiльки так i не знайшли. От i думай, енару - чому не знайшли? Не свiтлом, отже, оточений їхнiй тан! Темрявою! Будь iнакше - хiба б не знайшли? Хiба б не вiдчули свiтлi бар'єри, створенi свiтлом же? Висновок один - чужi це союзи, небезпечнi свiту. Не просто, мабуть, збираються десь. Згадай? Хiба евiри не йшли також колись? Чи не збиралися разом? Чи не створювали своїх танiв? I чого це призвело? Думаю, що тобi це вiдомо як нiкому. Постiйно терпиш вiд них. Тому будь пильний. Не дай цiй заразi поширитись у своєму танi, якщо таке, не дай Вишнi, вiдбудеться...
  - Що ж, аттаре, є в твоїх словах логiка. Але тiльки Арвентос завжди був вiльним таном, нiколи в ньому не було жодного закону, крiм закону, яким ми ворогiв стратимо.
  - Що я чую, енар?.. - гiсть обурено схопився з крiсла, заходив туди-сюди, точнiсiнько, як любив це робити Арiель, коли був розгублений. Хiба що локон на палець не намотує. Згадав про Арiеля - посмiхнувся.
   А вiн i сам, виявляється, увiйшов непомiтно, стоїть, слухає гостя, i погляд дуже дивний.
  - Що я чую? - Атар зупинився, обурено глянувши на Нелдора. - Якщо ти не хочеш зрозумiти зла, до якого може привести таке потурання, то, може, твiй народ буде куди мудрiшим? Збери вiзарiв i дозволь менi звернутися до них.
   - Народ Арвентоса завжди шанує свого правителя, - пролунав голос Арiеля.
  Атар повернувся, побачив... так, i Атар не уникнув чарiвностi. Тiльки Нелдор дивився не на аттара - дивився на сина, i знову дивувався. Нiзащо не скажеш, що це ще не вiзар, що вiзаром вiн стане, хай i скоро, але тiльки стане.
  Пiдiйшов, опустився у крiсло. Дивний погляд у Арiеля - знiтився пiд ним аттар, озиратися почав...
  - Кажеш, що не свiтлом оточений тан? - тихий голос, спокiйний, але навiть Нелдоровi стало не по собi. - А може, тому й знайти не можуть, що шукають темряви? Хiба це не темрява, коли батько з мечем у руцi шукає сина свого, щоб убити? Навiть евiрiв не вбивали. I, скажи менi, аттар - хiба може пiтьма створити любов? Створити долю? Кохання тiльки свiтлом дається! До речi, про свiтло, - усмiхнувся Арiель, - ось ти батьковi моєму натякнув зараз на те, що Арвентос, як жоден iнший тан, зазнає нападу ворогiв. Не iнакше сама доля привела тебе до нас. Адже ти ж аттар, а значить, зможеш захистити Арвентос бар'єром?
   Зблiд аттар, заметався погляд...
   Схопився тут Нелдор, викинув уперед руку - наклав на лже-аттара невидимi пута.
  - Ось ти який, гiсть любий. Судити тебе будемо. Завтра ж!
  
   За законами Арвентоса...
  Нi, не суворий закон - нi проти ворогiв, нi проти зрадникiв. Не вбивають в Арвентосi беззбройних - нехай навiть часом гинули вiд руки засудженого. Меч дають у руку - захищай своє життя. Тiльки погано виходить захищати. Страх заважає, приреченiсть. I вiзар перемагає не тому, що краще вмiє битися - траплялися часом у полон i справжнi воїни-евiри, а тому що вiзар вiдчуває - на його боцi правда, не вiн прийшов проливати кров. Тому суддею нiколи не вибирається тернедiс.
  Вранцi був приведений аттар на площу. Нiчдор не сховав вiд народу. Але спочатку звернувся до аттара:
  - Вчора ти хотiв говорити з народом. Я сам передам йому слова, якi чув вiд тебе. I тi, що чув вiд мого сина.
   Нi, нiхто не сказав i слова на захист аттара.
  Нелдор повернув атару його меч. Витяг свiй. Сам вирiшив стати суддею. Стали один проти одного. Притихли арвентосцi.
   Тiльки не встигли кроку зробити один одному назустрiч.
  - Батьку! Дозволь менi - це мiй бiй. Не на тан зазiхнув аттар - на кохання...
  Розступаються вiзари перед енаросом. I не смiє заперечити Нелдор, як не страшно стало за сина. Свiй меч вклав йому в руку.
  Не було бою. Враз вибив Арiель меч iз рук аттара - наступним ударом вразив його в серцi.
  
   "Хто ти, сину мiй?.."
  
   Грає сонячний промiнь на лезi меча, горять синiм вогнем сапфiри у вiнцi, що завтра ляже на голову Арiеля.
  
  
  I думки Елiстеля спiвзвучнi думкам Нелдора. Також усмiхається, дивується, захоплюється тим, хто на довгi роки пов'язаний iз ним. Але жодного разу не вiдчув у ньому дару проклятого. Нi - що б не робив, що б не думав Арiель - все лише його власне, його душею народжене, його характером незбагненним, непередбачуваним.
  Також, як i Нелдор, любить згадувати вибрики свого улюбленця. Купання одне його згадало...
  Купався Арiель у озерi, вiзари пiд'їхали. День спекотний - теж захотiлося поринути у свiжу прохолоду. А Арiель до берега поплив, вийшов iз води. Не до купання стало й вiзарам - одразу з води вискочили. Оглянув їх Арiель, опустив вiї, а на губах ледь помiтна усмiшка. Тiльки не залишає Нелдора сина без нагляду, пiд'їхав несподiвано. Вiзари одразу мечi схопили - вiдсалютували своєму евiровi. Пiдiйшов до нього Арiель, нiби й тихо сказав, але так, щоб усi почули:
   - Даймi, а менi, як енаросу, вони теж вiдсалютували... мечами.
  Засмiявся i зник за деревами. I прижилося це алегорiя юного енароса. До Ельвiона дiйшло. Чув Елiстель одну пiсеньку.
   Чи не краще жити в любовi та свiтi?
   Бiй - хибно.
   Давай оголосимо перемир'я -
   I меч - та в пiхви...
  Дивиться i на Емiлiса, i серце нагадує, що недовго їм жити разом. Тiшиться за друга i побоюється. Щоправда, цi побоювання не несуть тривоги - навпаки, викликають посмiшку. Але хвилювання, i цiкавiсть... Адже скiльки часу спостерiгає за спiлками, що живуть поруч iз ним. А частенько помиляється, коли намагається вгадати - хтось iз двох вiстанi, а хтось - евернi, поки це вже зовсiм ясним не стане. А хто Емiлiс? Адже якщо погортати Лiтописи до того моменту, коли двоє лише їдуть назустрiч своїй долi, то обидва - вiзари! Обидва мають природу евернi - чоловiка. Ось тому i дивиться Елiстеля на друга з усмiшкою. А Емiлiс, зустрiчаючи цей лукавий погляд - дивується, а то просто нiчого не бачить, тому що його погляд все частiше спрямовується в далечiнь.
  
  
  I далеко-далеко вiд Ельвiона i далеко вiд Арвентоса, тиша лiсу порушується веселим смiхом. Юнi дiвчата-евiрки гуляють лiсом. На головах ряснi вiнки, у деяких у руках плетенi кошики. I у свiтi евiрiв є землi, що багатi на свої пiдношення. Зазвучала пiсня - дзвiнка, весела, нехай у нiй i спiвається про сумне. Про юнака, що пiшов у свiт вiзарiв i не повернувся.
  
  Одна з них - найкрасивiша за всiх. Сукня на нiй смарагдова, пiд колiр листя, на головi вiнок, не з квiтiв - з листя. Чи не спiває, не смiється, лише усмiхається задумливо. Про щось своє думає - потаємне. I не помiтила, як одiрвалась вiд подруг, зайшла за дерева. Побачила ягоди червонi, нахилилася, щоби зiбрати їх.
  Тiльки раптом смолки голосу, стихла пiсня, здригнулася земля вiд стукоту копит. А потiм почула крики своїх подруг. Притиснув страх до землi, проповзла лише трохи вперед, причаїлася за гiллястим кущем.
  Стихли крики, але нiби стогiн чути. Б'ється серце - здається, що почують, помiтять. Але ж хто? Не втрималася, розсунула гiлки. I побачила. Проносяться зовсiм поруч вершники, забирають її подруг. Дивнi вершники - одягу на них чорнi, а на грудях емблема - бiле коло, iз укладеною в нього, чорною ж, короною.
  Не одразу пiднялася - навiть коли давно все стихло, продовжувала притискатися до землi. Потiм схопилася i кинулася геть, до хати.
  Швидко пролунала скорботна звiстка. Зiбралися евири. Обличчя у всiх суворi, лягли руки на мечi. Прокляття чути. Проклинають вiзарiв. Доки терпiти їм зникнення своїх дiтей? Хiба мало пропадає народу? I все, як згинули! Навiть тiл неможливо знайти.
   Ось тiльки... Розповiдає їм евiра про тих вершникiв, що бачила:
  - На них одяг чорний був, а на грудях бiле коло. А в ньому корона чорна...
  I блiдне обличчя. Багато хто зустрiчав таких вершникiв, багато хто скаржився їм на втрату своїх рiдних. Воїни темного енару...
  Вiрять i не вiрять. I все ж таки багато чого починає спливати в пам'ятi. Зникає з очей пелена, яка довгi роки застигла очi ненавистю до заклятих ворогiв - вiзарiв. Адже жодного разу, жоден вiзар не попадався в полон на їхнiх землях. Нi, чули вони про тих, що часом перетинають кордон, несучи з собою смерть. Про тернедiси. Але тiльки вони не забирали нiкого з собою.
  У страху стоять евири. Розумiють, що ця нова небезпека значно страшнiша.
  Нi, не всi, звичайно, повiрили наляканiй дiвчинi. Але тi, хто повiрив, другого ж дня залишили свої будинки. Зрушили в дорогу, подалi вiд царства Старлога. I несли iз собою звiстку. Страшна звiстка.
  Радiли ще недавно евири розколу мiж вiзарами, тепер i серед самих евiрiв розкол пiшов. I той, хто прозрiвав, почував себе затиснутим мiж двома вогнями...
  
  
  
   Роздiл дванадцятий
  
  
  
  Невесело сидить Атор у своєму палацi. Тяжкi думи долають його. Вчора приїхав з далекого тану брат дружин - Ерлан, куди повела його колись доля. Давно це було, та й зустрiчi були поодинокi з того часу. А ось приїхав. I не один, а з дружиною та донькою. Гарненька дочка у Ерлана; дивився на неї Атор, усмiхався i згадував сина свого - Ефестеля, якого вiдвiз один вiзар - Дiанор з Лоеса. З того часу немає вiд нього жодних звiсток. Але незважаючи на це, не болить у нього серце за сина. Часто згадує Дiанора, довгi розмови з ним. Багато чого змiнилося з того часу. Головне - в ньому багато чого змiнилося. Чув Атор i не раз, що переслiдують вiзари у своєму свiтi, що знайшли таку долю, яка дiсталася i його синовi, але... чув i iнше - про тане невiдоме. Начебто немає звiсток вiд сина, а часом потягнеться до нього i нiби вiдчуває. I добре, спокiйно стає на душi.
  
  Нi, цi думи не з сином пов'язанi. Куди бiльше турбує його родич, що приїхав, i звiстку, яку вiн привiз. Востаннє вiн приїжджав один, одразу ж пiсля вiд'їзду Дiанора з сином, i з порога заявив, що пахне Вiзарським духом. Мiцно посварилися вони тодi. Бачив Атор змiни, що сталися в Ерланi. Адже трапися що з ним - Ерлан займе трон Сетри - його улюбленого тана, що за останнi роки розцвiло так, що евири, якi проживають у ньому, мало не моляться на свого енара.
  Несподiваний був цей приїзд. I куди подiвся зневажливий, самовдоволений евир, який минулого разу, наслухавшись скарг своєї сестри, що нарiкає на чоловiка за те, що той вiдпустив сина, звинувачував його: i в зрадi народу евiрiв, i в любовi до заклятих ворогiв - у всiх грiхах, що приходили в його озлоблену свiдомiсть. Щоправда, з приводу зникнення самого енароса особливо не засмучувався, як не намагався показати протилежне. А вчора приїхав зовсiм iнший Ерлан - розгублений, запобiгливий i наляканий. Вiд нього i дiзнався Атор про беззаконня, що творять воїни Старлога. Дiзнався, що не однi вони покинули свiй будинок. Тiльки куди бiльше залишилося - образ ворога, який столiттями не давав спокою, нiяк не хотiв мiняти, ось цей свiй звичний образ на iнший.
  I не лише про безпеку своєї дружини та дочки турбувався Ерлан. Вiдчув, що неспокiйно стає у свiтi - вiйна назрiває, причому така, що може змiсти весь свiт. Бачив, як нескiнченним потоком йдуть евiри на пiвнiч. Щось замишляє Старлог. Давно вже замишляє. I небеса виють ночами. Говорячи про це Атору, Ерлан зблiд i оглядався, i, дивлячись на нього, Атор розумiв, що приходить кiнець спокiйного життя.
  
   Важка вчора вiдбулася у них розмова, тому що Ерлан у лоб запитав:
   - Коли трапиться - на чий бiк встанеш?..
  I розумiє Атор, що у цiй вiйнi нейтралiтет не зберегти. Вибирати доведеться. Але й собi самому брехати не може, давно вже вирiшив - з ким вiн.
  Нi, не забув вiн жодної розмови з Дiанором. Врiзалися вони йому на згадку Тому що пiсля кожної розмови були ночi безсоннi, що в думах минули.
   "Подумай, Атор, ось про що - ви називаєте вiзарiв своїми ворогами. Ви йдете вiйною на їхнi землi, нападаєте першими, проливаєте їхню кров... Але кого, Аторе? Кров своїх предкiв, кров своїх батькiв, братiв. А iнодi й матерiв , сестер ... Хiба не так? Ви виросли з цього корiння, шелестiть кроною, що розрослася, але готовi викорчувати корiнь ".
  
  I замислювався Атор. Ще тодi замислювався. Але тiльки зараз зрозумiв - загине свiт вiзарiв, не залишиться i їхнiй свiт. I невже вiн стане з мечем у руцi навпроти сина? Нi, не стане вiн рубати нi корiння, нi гiлки своєї. Але й осторонь теж не залишишся. I це також розумiє Атор.
  
  Незадовго перед приїздом Ерлана палац вiдвiдав ще один гiсть - гонець самого Владики. Запитував - скiльки воїнiв може виставити Атор? Ось так одразу - виставити. Нi, не питає про твої бажання Чорний Владика. Звичайно, не боїться Атор, що хтось зараз з ним розбиратиметься. Не до того Старлогу. У нього поки що на думцi тiльки один ворог - вiзари. Але потiм, якщо що... Такий не забуде. Боротися зараз проти евiрiв, якi побажали дотримуватися нейтралiтету, йому невигiдно. Евiри - народ вiльний. Старлога ж чудово розумiє, що кращою клятвою вiрностi вважається особистий вибiр. I тих, хто збочив свiй дух, хто наповнив душу пiтьмою - куди бiльше.
  Звичайно ж, гонець говорив про багато благ, якi чекають на тих, хто приєднається до його пана. Тiльки Атор не особливо вiрив у те, що тi, хто виживе у цiй вiйнi, щось отримають. Що? Зруйнований свiт? Нi, там, де пан - iншi будуть рабами. А рабам не дари подають - їм кидають кiстку. Нате - гризiться! I не спотворився дух евiрiв, нi, заслiпленi просто обiцянками, що самi стануть панами. Але чому?
  I знову згадує Дiанора - його подив з приводу того, що евiри мають клани. Чи не тому й рухаються на пiвнiч, переважно тi, хто займає в землях евiрiв нижчi щаблi?
  Тяжкi думки, i на душi теж важко. Настане рано чи пiзно момент, коли Атору доведеться звернутися до народу Сетри. Чи пiдуть за ним? Чи пiдуть захищати... ворогiв заклятих? Що вiн скаже? "Ми йдемо захищати наших предкiв, наших батькiв та матерiв..." I що вiн може почути? "Але ми пiднiмемо меч на дiтей наших, на братiв наших, що пiшли до Старлогу..." Нi! Не йшли евiри iз Сетри! Хвала... Вишнiм.
  Завтра ж пошле гiнцiв у найближчi тани, до тих енарiв, що були частими гостями у нього в палацi, котрi багато чому навчилися, якi пробуджували в собi забутi знання предкiв. Напевно, i до них приїжджали посланцi Старлога. Що ж, вiн збере пораду - нехай у них теж буде вибiр. I їм також доведеться його зробити, як i йому.
  
  
  Багато народу зiбралося у залi. Тримає Нелдор у руках меч. Поруч, на височинi, покритому пурпуром, сяє вiнець. I не скажеш, хто зараз iз двох хвилюється бiльше - батько чи син. Змовк шепiт, шелест одягу, у повнiй тишi пiдходить Арiель до батька. I, здається, що вогнем наповнюється розкiшна зала. З гордiстю, захопленням дивиться Нелдор на сина. Нi! Нiколи, нi в кого не народжувався вiзар, подiбний до його сина. Опустився перед батьком на колiно, але голову не опустив - дивиться, усмiхається, а очi... Щось дивне в них, далеке, як нiколи. Чи не повнолiтнiм став Арiель - Початковим. Прокинулася його пам'ять, почув себе, згадав. Тiльки нiяк не може згадати щось найголовнiше, найзаповiтнiше, але вiдчуває його, дихає їм...
  Руки пiдняв, прийняв меч iз рук батька, легко торкнувся гарячими губами холодного, але сповненого життям клинка. Спалахнули iскрами самоцвiти, що прикрашають навершi та гарду. Пiднявся, прийняв з рук Нелдора пiхви - пiд стать красеню мечу. Посмiхнувся Нелдор, побачивши, як засвiтилися очi Арiеля - прийшов до тями, повернувся зi своїх мрiй. Взяв у руки вiнець, поклав на розкiшнi локони. Зiтхання вирвалося з грудей вiзарiв, прошелестiло по залi. Гарний енарос!
  А потiм було свято - звучала музика, невiдома досi, вогнем сповнена, народжена душею Арiеля. I, здавалося, зникає розписане дивними фарбами i сяюче позолотою високе склепiння, сяють замiсть нього великi зiрки, i серед них одна - найкрасивiша, всiх променистiша, i веселки розходяться вiд неї на всi боки.
  
  Закiнчилося свято. Минув день, другий... I чекає на щось Нелдор. Нi, не обманює його душа, коли, ось як зараз, скигливiсть починає. Розумiє Нелдор, що недовго лишиться з ним його син. Вiдчуває те, що вiдчуває кожен батько, коли син, одного разу, назавжди покидає рiдний будинок. Щоб знайти долю, щоби створити свiй. Тому й радiють матерi, коли у свiт приходить донька, яка назавжди залишиться у танi. Але тiльки кожен батько все одно мрiє про сина. I нехай цей щасливий перiод такий малий. Лише мить, порiвняно з вiчнiстю.
  
  Не обдурила душа - i трьох днiв не минуло, як увiйшов до нього Арiель, i цього разу не для того, щоб з ним посидiти. Глянув лише в очi i одразу зрозумiв - от i настав час розлучатися. Швидко, надто швидко покликала його доля, а те, що покликала - про те знав, вiдчував ще ранiше. Недарма так часто їхав з дому, нiби шукав щось.
   Чи потрiбнi слова там, де обидвi думки говорять, серцем розмовляють?
   - Даймi...
  - Знаю все... Попрощатися прийшов? - А надiя не залишає.
   Бачить, опустив син стрiли вiй - чи погляд ховає, чи сльози?
  Так i ступив iз заплющеними очима, обiйняв. I не знає Нелдор, що Арiелю зараз ще важче. Нiколи ранiше не знав батька - сам Початковий. А тепер, обiймає батька - першого, єдиного, земного - i всiх дорожчий вiн йому на свiтi. Нi, нiколи не дасть йому загинути! Врятує, захистить вiд усiх бiд.
  - Даймi... Я поставив бар'єр Арвентосу. Прийми цей мiй дар, хоч i вiдчуваю, що недовго йому стояти доведеться. Настають важкi часи. Знаю, що не береш себе, як би я про те не просив, тому я збережу тебе. Завжди мiй дух буде поруч iз тобою.
  Чи то поцiлунком торкнувся губ Нелдора, чи подихом своїм - тiльки попливло все перед очима Нелдора, пiшла на мить земля з-пiд нiг. Бачить Чертог сяючий, бачить Арiеля свого - а вiн увесь свiтлом осяяний. Вище забирає його дух, розсуваються небеса, рiзноцвiття оживає дивною музикою, розчиняється душа в нескiнченному просторi, i сам стає безкрайнiм - весь всесвiт у нiй. Прокинувся, розплющив очi, здалося, що все, що бачив, зникає зараз в очах його сина. I не питає - хто ти? Син його, друг його.
  Залишає серце сум - хiба такого утримаєш? Але тепер i поїде - завжди з ним буде.
  Простукали пiдбори мармуровими сходами; кинувся Нелдор до вiкна - Арiель скочив на Фарна, зустрiвся з ним поглядом, пiдняв руку у прощаннi, крикнув:
  - Ми з тобою ще не раз зустрiнемося, даймi! Моя доля до вогнища не прив'язана, - засмiявся i помчав геть.
  
  
   - Елiстелю?
  Чекав. Звичайно ж, чекав. Вiдчував, що ось-ось поїде Емiлiс. Останнi днi зовсiм на себе не був схожим. Сильно вiн пов'язаний з другом - усi почуття його вiдчуває, пропускає через себе. Наче сам їде за своєю ельте. Згадавши про ельте Емiлiса, прикусив губу, щоб не розсмiятися - тримайся, друже!
  Емiлiс здивовано на нього подивився - давно вже бачить вiн в Елi якусь таємницю, щось носить той у собi, а не пiдступишся. Спочатку турбувався, але потiм вщухла тривога - нi, не вiдчував в Елiстелi нi болю, нi розпачу - навпаки, щось радiсне вiдчував. Скiльки разiв намагався зненацька з'являтися в Сховищi, вiдчував, що причина десь там - тiльки враз усе захлопувалося. Але не розпитував, чи надiя була на те, що, може, Елi долю свою знайшов? Давно б час...
  
  Скiльки можна їздити? Дивне почуття турбує душу - несподiвано щось прогнало його з дому, як i всi днi до цього, якесь невиразне бажання, а коли прощався з батьком - все було так ясно i зрозумiло - сiдай на коня i їдь. Куди? Навiщо? Може, й мав рацiю батько, який завжди казав йому, що вiн непередбачуваний, i що сам себе часом не може зрозумiти? Зараз Арiель був схильний погодитися з ним.
  Зупинивши Фарна, озирнувся. Праворуч, за деревами побачив хату. Вiдразу вiдчув - порожнiй. Що трапилося? Пiд'їхавши до будинку, спiшився, провiв рукою, нi - немає на домi смертi, немає слiдiв скорботи. Мабуть, господарi самi перебралися ближче до тану. Адже жити в такiй самотi небезпечно. Що ж тут i зупиниться. Трохи вiдпочине, подумає. А душу знову обпалило чимось гарячим, хвилюючим - обпалило та вiдступило.
   - Фарн...
  Кiнь тихо заржав. Арiель здивовано глянув на нього i увiйшов до хати.
  У хатi тихо, свiтло, i навiть лишилося тепло - одразу вiдчув. Видно недавно залишили. Може, й повернутись, якщо почують про бар'єр. Затримуватись вiн тут не збирався. Лише трохи вiдпочине i знову в дорогу. Бiля стiни одразу помiтив низенький, затишний телор з безладно, химерно розшитими, шовковими подушками. Iз задоволенням опустився, поклавши пiд щiку одну з подушок. Але вiдпочити не вдалося. Почув, як знову заiржав Фарн, i вiдгук почув.
  Схопився, схопився за меч. Але тут же заспокоївся - у душi не виникло тривоги, не вiдчув ворога, але те, що вiдчув, змусило кинутися до дверей. Вiдчинив i... побачив!
   Вiзар!
  Вiдразу згадав - "кохання моє, доля моя ..." - Емiлiс! Вхопився за ручку дверей, прiрва столiть стиснулася до митi. Обпалило, випалило думки...
  
  Повiльно їхав Емiлiс незнайомими мiсцями. Милувався краєвидами, що вiдкриваються. Нiколи не доводилося колись йому тут бувати. Спокiйно, тихо, одразу вiдчув себе пiд захистом. Потрiбно ж - у цих мiсцях зберiгся бар'єр. Але й iнше теж вiдчував - ця земля знала смак кровi. За деревами побачив хату. Що ж зараз пiд'їде, дiзнається, як називається цей тан. Побачив чорного, як смоль, коня, що стояв поряд з будинком.
   Зiскочив на землю, зробив кiлька крокiв до ганку, але в цей момент дверi вiдчинилися, i на порозi з'явився вiзар.
  Один лише погляд - i закрутилася голова, земля стала хисткою. Серце забилося так, що перехопило подих. Низка видiнь - далеких, забутих, вмить промайнула перед очима: Елiас, Фарн, Естар, нiч, вогонь... "ельте?"... "Повертайся назад, але в Альдор не входь..." Поруч i... втрата довгi роки. Що це? I полум'я, яке нiчим не загасиш - палить до болю.
  Чи можна втратити розум вiд кохання? Можна, можливо! Чи можна втратити у нiй себе? Можна, можливо! Чи можна поринути в хаос почуттiв так, що хоч на мить, але забажаєш порятунку, щоб зрозумiти, усвiдомити, що з тобою? Нiколи не дасть Емiлiс вiдповiдi на питання, що з ним сталося далi, чому наступної митi вiн вiдкрив швидкий перехiд i на очах Арiеля просто зник!
  
  Вiдчув тверду землю пiд ногами, щось у руках вiдчув - обiймає щось... Глянув - дерево, а до нього бiжить Елiстель i смiється. Тiльки тут трохи прийшов до тями. Вiн на Ельвiонi? Один? Навiть без коня! А, кiнь, значить, лишився ТАМ! Згадавши про "там" - схопився за голову. Який пiдбiг Еле смикнув його за рукав:
  - Емiлiс! Ти... втiк?!
   - Ти не зрозумiєш, Еле... Я сам... Якби ти... Я щось згадав... i...
  - Здався? - i посмiхається, а очi просто свiтяться цiкавiстю.
  - Здався? - Тiльки тут свiдомiсть повнiстю повернулося до нього. - Про що ти говориш, Еле?
  - Ну так. Згадай Елiаса, пам'ятаєш, вiн якось навчав нас? Якщо вiзар бiжить, це хороший знак - його жене вогонь, який опiк не так, як ранiше, i вiд себе бiжить, i вiд того, хто запалив його. Якщо вiзар кидається на тебе - то це хороший знак, вiн також говорить про його поразку. Ти... не бився?.. - i знову смiх.
   Кров кинулася в обличчя Емiлiсу:
  - Нi, Еле! Не здався я. Злякався того, що вiдчув у ньому. Чи не вогню його.
  I не бачить уже Елiстеля - замiсть нього бачить того, хто лишився на порозi будинку. I нiкого, у всьому свiтi немає бажанiшого, i життя без нього вiдтепер теж немає. Знову вiдкрив прохiд...
  
  Побачивши, як Емiлiс був i на очах зник невiдомо куди, Арiель пiдняв брову, потiм здивовано ахнув, розвiв руками... Потiм з досадою тупнув ногою. Зрозумiти зараз те, що з ним вiдбувається, вiн не мiг - це була така гама почуттiв, що вiн знову мимоволi розвiв руками. I водночас свiдомiстю захищався вiд будь-якого розумiння. Воно ж шукало найменшого клацання, щоб заявити про себе. Остаточно розлютившись, вiн кинувся в будинок, зачинивши за собою дверi - нiби намагався вiдокремити себе вiд почуттiв, якi б з радiстю залишив за порогом. Влетiвши у вiтальню, за звичкою став ходити туди-сюди, нiби намагаючись втекти вiд того, що за ним ганялося, та нi - було в ньому самому.
  Несподiвано здригнувся, зупинився, побачивши, як щось промайнуло. Ба! Та це вiн сам! Це ж просто його вiдображення у дзеркалi! Пiдiйшов ближче. Це вiн? З неймовiрним подивом, i навiть якоюсь огидою оглянув себе. Волосся розтрiпане, не iнакше сам i розкуйовдив їх, поки носився по вiтальнi, обличчя горить, очi... Їх погляд настiльки не сподобався, що Арiель плюнув у серцях на своє вiдображення i кинувся на теллор, уткнувши палаюче обличчя в прохолоду шовкової подушки. Потiм вiдкинувся на спину i, несподiвано собi розсмiявся i випалив:
  - Треба ж! Я ладен був подарувати себе, а вiн... зник!
  Смiх рiзко обiрвався, вiн навiть з жахом озирнувся - хто це сказав? Зрозумiвши ж сенс того, що щойно промовив, знову схопився на ноги i знову замiтав. Але вiтальня була для нього надто тiсною. Остаточно втративши голову, метнувся до дверей i щосили розчинив її. Пролунав зойк, i...
  
  Емiлiс вийшов у тому самому мiсцi, звiдки й зник. Поспiшав так, що навiть забув закрити перехiд, залишивши мерехтливе сяйво за спиною. Боявся одного, що вiзара не виявиться на мiсцi. Але, побачивши його коня, з полегшенням зiтхнув i кинувся до дверей. I в ту ж мить, дверi вiдчинилися з такою силою, що вiн пролетiв, чи не повiтрям i опустився точнiсiнько бiля лiнiї свiтла. Якби вiн не впав, то виявився б знову в переходi i знову зник.
   Арiель завмер на порозi, з жахом дивлячись на цей полiт, i, раптом... зареготав.
  Емiлiс схопився. Все змiшалося. Вогонь, думки, почуття... У головi крутилися якiсь уривки фраз, чутнi вiд Елiаса: "якщо побiжить... якщо навiть почне битися...", а якщо... смiятися? Отак, як зараз? Що ти на це скажеш, Елiасе?.."
  Бiль, пристрасть, кохання, вiдчай... I, раптом, вiдчув, як розпускається в душi тендiтна квiтка - дар Початкiвцiв - гармонiя. Проясняє почуття, прояснює думки - адже доля його, отже, i вiн - його доля, адже одна на двох дається. Зiбрав усю волю в кулак, усю силу, пiшов до нього. Враз обiрвався смiх. Пiдiйшов, поклав праву руку на лiве плече Арiеля - так, як при зустрiчi з давнiх-давен вiзари роблять.
  Зустряться, торкнуться долонями плеча один одного, назвуть себе, а далi - якщо вiдчують спорiдненiсть душ, то ковзаються руки далi, в обiйм дотик звернеться, подарують один одному еладiс - поцiлунок легкий, дихання своє - духом стануть єдиними, стануть друзями. Тiльки з долею все iнакше - єднання духом, куди пiзнiше вiдбувається, коли здасться, коли простягне руку, щоб заклацнув браслет на зап'ястi. Коли це буде?
   Назвав себе:
   - Емiлiс.
  А сам у вiчi йому дивиться, i знову низка образiв. Нагадує пам'ять бачене на Ельвiонi. Вiстанi опускає очi - евернi дивиться, не вiдводячи погляду. Вiстанi пристрасть фарбує щоки рум'янцем - але блiдiстю розливається по обличчю евернi, лише погляд горить вогнем... Вiстанi...
  Нi! Не опускає вiї, не червонiє - дивиться глузливо. Але руку поклав, щоправда, трохи нижче за плече - не поклав, уперся. Бар'єр поставив. Трохи примружився, а погляд глузливий. Усмiхнувся навiть:
   - Арiель.
  Арiель! Усiх iмен прекраснiше стало, всiх iмен дорожче. Пiднялася хвиля, захлеснула крихка квiтка, рвонув вiзора до себе, зламав опiр. Нi, не виривається навiть, лише голову вiдхилив, глянув примружившись... Кинув крiзь зуби:
   - Силий лише слабкий бере, вiзар... - i легко звiльнився, нiби й не тримав його Емiлiс.
  Не кинувся геть - лише на крок вiдступив. Не витримав Емiлiс - зовсiм розум втратив, навколiшки кинувся перед ельте своєю. Про кохання молить, до милостi волає. Плута мова, сльози на очах.
   Опустився поруч, пiдняв йому обличчя, пильно дивиться, а погляд непроникний, лише легкий глум у ньому:
  - Про милiсть молиш? Милостивий я. Невже смертi дам скуштувати свою долю? Що ж, Емiлiсе, будь по-твоєму...
  Схопився на ноги Емiлiс, кров ударила в голову, щоки соромом залилися - якщо силою слабкий бере, то хто ж про кохання молить? Провалитися готовий крiзь землю. I знову розпускається квiтка у душi, пом'якшує вогонь, проясняє свiдомiсть. Дивиться Емiлiс на свою долю, невидимими нитками проникає йому в душу, вiдчуває те, що й Арiель зрозумiти в собi не може.
   "От ти яка - доля моя. Жорстока у своїй грi без жорстокостi. Живий вогонь ти, саме кохання, союз втiлений. Двi сутi в тобi, два початки, злитi докупи. I вистань у тобi живе i евернi. невже ми удвох не переможемо одного? Сам мене своїм жерцем зробиш".
   Знайшов у собi сили, посмiхнувся:
   - За тобою я приїхав, вiдвезу тебе до найкращого зi свiтiв.
   Пiдняв Арiель брову:
  - Здається, я чув про нього, Емiлiсе. Але гадаю, що й сам знайду дорогу.
   Засмiявся, вказавши рукою на легке свiчення переходу, пiдбiг до коня, скочив на нього i зник.
   Схаменувся Емiлiс, кинувся слiдом.
  
  - Їде! - забилося серце хвилюванням у Елiстеля. I страх скороминущий торкнувся душi - чи ступить на землю Ельвiона той, у ком дар темряви, кинутий ним колись у Джерело? Якщо нi - благатиме Споконвiчних, щоб прибрали бар'єр Ельвiона, щоб сам їхнiй свiт злився зi свiтом Споконвiчних. Заквапився до того мiсця, звiдки зовсiм недавно з'явився Емiлiс, i ледве встиг вiдскочити вбiк - Арiель ступив на землю Ельвiона.
  
  
  
   Роздiл тринадцятий
  
  
  
  Не спиться Атору. Вiдкрити вiкна, вечiрня прохолода приємно освiжає, наповнюючи ароматами кiмнату. Чекає зранку на прибуття гостей. Нiхто з енарiв, кому вiн надiслав запрошення, не вiдхилив його прохання. Нi, не прийматиме їх у тронному залi - прийме, саме, як дорогих гостей, за столом, але тiльки розмова буде цього разу не з приємних.
  Вже вкотре обмiрковує свою промову. Розумiє, як багато залежить вiд того, чи вдасться їх переконати? Якщо нi, то ще п'ять танiв стане на бiк Володаря. Не виключено, що й у них були посланцi Старлога. Отже, не могли не замислитись.
  
  Десь далеко вдарив сполох. От ударили вже ближче. Атор схопився, кинувся до вiкон. Побачив, як на пiвнiчному боцi небо освiтлювалося сполохами вогню. Знизу долинули крики, iржання коней. Схопив меч, кинувся вниз широкими сходами. Почув, як хтось його наздоганяє. Ерлан.
   - Що трапилося?
   Якби ж вiн знав!
   Схопилися на коней, помчали за палацовою охороною.
  Невелике селище на околицi тану палахкотiло. Навколо валялися тiла вбитих. Напад був несподiваним - застали зненацька. Здiйснивши свою брудну, боягузливу справу - поскакали. Битися не було з ким навiть тим, хто опинився на мiсцi куди ранiше. Нiколи ранiше Сетра не зазнавала нападу. I треба було статися цьому саме зараз!
  - Енаре! - до нього пiдбiг один iз воїнiв. - Нам удалося взяти одного.
  Атор здригнувся, поквапився. Увiрвався в коло воїнiв, глянув на бранця. На вигляд - вiзар, видно не змiг схопитися на коня - встиг хтось рубати йому мечем, якраз, по нозi. Один з евiрiв лiкував цю страшну рану. Так, багато чого навчилися евири у Дiанора. Нахилився над пораненим - живий, правда, поки що непритомний, видно втратив багато кровi. Що ж, якщо це вiзар - то оговтається швидко. Коротко наказав - щойно лiкар закiнчить свою роботу - доставити полоненого до палацу.
  Поверталися мовчки; Атор усiм своїм виглядом дав зрозумiти Ерлану, що не має намiру зараз вести бесiду. На душi було тяжко й нудно. До ранку, хай i далеко, але виспатися навряд чи вже вдасться.
  Бранця довелося чекати недовго. Лiкар добре попрацював, мабуть зрозумiв - наскiльки важливим є цей вiзар зараз для енару. Принаймнi, вiн прийшов до тями, хоч i блiдий. Атор допитливо роздивлявся його. Так, на вигляд вiзар... I не тiльки на вигляд. Плащ розкритий, i пiд ним чудово видно найтоншу кольчугу, яку можна прийняти просто за тьмяний мерехтливий матерiал. Вiзарська кольчуга. I знову тяжкiстю навалилася досада.
  Пiдiйшов ближче - бранець злякано втиснувся в крiсло. Зовсiм ще молодий. Втiм, вiзари завжди такi. Якимось натхненням потяглася рука до кольчуги, знайшла на плечi застiбку, рвонула її. Пiд нею - чорний одяг. Обернувся до Ерлана, який i не думав йти:
   - Допоможи!
  Абияк розiбралися з iншими застiбками, зняли, i... серце Атора радiсно забилося - евир! На чорному одязi, на грудях красувалося бiле коло з чорною короною в центрi. Той самий одяг був i у посланця Старлога. I Ерлан одразу визнав цей одяг, i розповiдь згадала тiєї дiвчини, пiсля чого й поїхав iз сiм'єю з рiдного тану. В лютi схопився за меч, але Атор перехопив руку:
  - Ти що? Спочатку хай вiн нам розповiсть. Думаю, йому є, що нам розповiсти, - струснув за плече бранця. - Хто ти? Звiдки? Чому напали на Сетру? Хто наказав? Говори!
  Мовчить. Тiльки погляд теж горить ненавистю, хоч i видно, що боїться.
   - Якщо не скажеш сам, - вкрадливо промовив Ерлан - (i цей тихий голос налякав, здається, бранця значно бiльше, нiж лютий голос Атора, - то я вирву з тебе зiзнання. Повiр менi - я вмiю розв'язувати мови.
  Атор кинув на нього швидкий погляд - здивований, не без огид. Як мало вiн знає Ерлана.
  - А якщо скажу? Вiдпустиш? - Евiр дивився не на Ерлана. Зрозумiв - хто енар.
  - Вiдпущу. Але тiльки якщо все скажеш.
  Чому вiн йому? Нехай забирається на всi чотири боки. Адже половину, а може, i все, вiн уже знає. Неважко здогадатися, що вiн дуже помилявся, коли думав, що Старлог зараз не до евiрiв. Ось i одержав попередження.
  Вiдiйшов до вiкна, не хотiв, щоб бачили вираз його обличчя. Стало страшно. Попередження? Так, але лише для нього. Для iнших же: для його народу та тих, хто приїде - все це виглядає як напад вiзарiв. Адже йому доведеться звернутися до народу. Страшно ж тому, що вiн уперше зрозумiв - наскiльки могутнiй Владика, якщо тримає в руках усi нитки, якщо нiщо не вислизає вiд його погляду. Нi, зволiкати не можна! I своє слово доведеться взяти назад - не вiдпустить вiн поки бранця, пред'явить, як живе доказ. Адже Старлогу не могло спасти на думку, що хтось iз його воїнiв може потрапити до його рук - налетiли раптово, пiдпалили будинки, убили тих, хто вискочив, i помчали...
  - Я чекаю! - рiзко повернувся до Евiра.
  - Мiй пан милостивий до тих, хто служить йому. Якщо ж твiй тан зазнав нападу, то ти сам повинен знати вiдповiдь - чим мiг її прогнiвити.
   Значить, правда, вiн не помилився.
  - Енаре, ми не обговорюємо наказiв свого Владики - ми їх виконуємо. Бiльше менi нема чого тобi сказати.
  - Є! Є що сказати. Наприклад, то коли твiй, - Атор пiдкреслив це "твiй", - владика почне свiй похiд?
  - Вiн уже почався, енар, - усмiхнувся бранець, - i пройде вiн землями евiрiв. Не по всiх. Але за тими, хто ще не приєднався до нього. Вiн пройде, збираючи решту. I тобi доведеться служити йому. Але, послухай мою пораду - прийди до неї сам. Зроби це ранiше, нiж вiн наблизиться до твого тану. I не раджу тобi змiцнювати мури. Нiякi стiни не витримають те, що йде у лавах його вiйська. Повiр менi, енар. А я замовлю за тебе слово, якщо дозволиш менi повернутися до нього.
   - Куди вiн прямує?
  Евiр помовчав. А втiм, що дасть цьому дурному енару отриманi вiдомостi? Повнiстю нiчого! Йому все одно доведеться приєднатися.
   - Альдор.
  Нiколи не чув Атор про таку тань. Та й не знає вiн танiв вiзарiв. Але з'ясувати, звiсно ж, можна.
  Клiкнув стражникiв, доручив бранця їхнiм турботам. Зустрiвши обурено-здивований погляд, сказав:
  - Ти менi ще потрiбний. Коли станеш без потреби - тримати у палацi не стану.
  
  Замiсть п'ятьох - приїхали шестеро. Шостим виявився Гелiор з Ости, який, якраз, гостював у одного з енарiв, коли приїхав гiнець Атора.
  Тяжка була розмова. Спочатку прийняв Атор спiвчуття - дiзналися гостi про те, що сталося. Обурювалися на споконвiчних своїх ворогiв, але пiсля пред'явлення живого доказу, побачив, що змiнилося настрiй. Але не вiрили ще, не могли повiрити в те, що звичному життю приходить кiнець. I воювати все одно доведеться - не має значення, на чиєму боцi. Але тiльки Атору й хотiлося переконати їх, що саме це якраз найважливiше. Несподiваним помiчником виявився Ерлан, який розповiв про те, що сталося у його танi. Здивував ще бiльше Атора, коли прямо заявив, що потрiбно негайно залишати свої тани та йти.
  Але куди? У землi вiзарiв? Але й туди прийде вiйна. Вирiшили, що до землi вiзарiв вiдправлять лише жiнок та дiтей. Впевнений був Атор у тому, що вiзари нададуть їм захист. До Лоеса пiдуть - там зберiгся бар'єр. Чомусь вiрить Атор, що зможуть його переступити. А ось самi...
   Невiдомий Альдор?
  На щастя, серед шiстьох виявився той, хто знав - де знаходиться цей тан. Шлях туди неблизький. Але якщо плисти рiчкою, то досягнеш його куди швидше. I зникає важкiсть у грудях Атора - бачить вже зовсiм iншi обличчя, чує iншi розмови. Не про минуле кажуть - про майбутнє. I це майбутнє не таке туманне, як було зовсiм недавно. Позаду залишилися сумнiви, спогади про вiльне та щасливе життя, яке ще триває, але триває вже нiби в минулому. Приходить змiну час дiй - i дiй негайних.
   - Що ж, - усмiхається Атор, - вiзари неперевершенi мечники, але ось лучники з них нiкчемнi...
  
  
  З того часу, як ступив Арiель на Ельвiон, втратили жерцi спокiй i сон. Ось уже другий тиждень закiнчився, а справа не зрушила нi на крок. I Елiас чекає не дочекається тiєї хвилини, коли простягне другу своєму, Емiлiсу, яка чекає свого пробудження, троянду. А вони все нiяк не домовляться ... - I знову здивування на обличчi Елiаса. Чи не домовляться? Немає договорiв у таких справах! Ось тiльки дивиться - то на одного, то на iншого, i нiяк не може вирiшити - хто з них хто. I Естар, хоч i смiється, але теж не знає. Чи знає? Вiчною загадкою стає для евернi той, кого вiн перемiг.
  Дивиться Елiас на Арiеля - бачить евернi. Дивись на Емiлiса - те саме!
  А якi ж пiснi спiває Арiель! Якi танцi дарує Ельвiону! Навiть тi вiстанi, хто давно вже в союзi, i то опускають вiї i знiяковiло посмiхаються. Кожен жест, кожен рух вогнем наповнений, таким, що передається вогонь тим, хто виявився мимовiльним глядачем, i поспiшають вiзари сховатися у своєму будинку. I не тiльки нiч тепер час для таїнства, а й будь-який час. Вiд такого натиску одразу голову втратиш, одразу здасись. Але... дивиться Емiлiс на Арiеля, слухає - очi горять, але не бiжить! А потiм i сам може вiдповiсти - i пiснею, i танцем. I знову здивований жрець.
  Тiльки Емiлiс знає правду. Iстину, про яку навiть сам Арiель не здогадується, захопившись своєю ж грою. Тiльки сам Арiель живе iлюзiєю, для нього це не гра - сама правда. Глибоко захований його вiстанi, сам Арiель не вiдчуває його. Сп'янiлий своїми бажаннями та любовними фантазiями. А Емiлiс стримує себе - розумiє, що не можна зараз втрачати голову. Втратиш - втратиш багато. А так... Грає Арiель сам iз собою - сам же спокушає, сам же перемогти хоче, сам же чинить опiр. Перемогти - але, кого? Не знає про те, i сам Арiель, лише мимоволi вчить Емiлiса тому, як повинен поводитися з ним евернi - всi фантазiї вiзара виливаються на небезпечного, для нього ж, глядача. I нiжнi, i пристраснi, а часом i жорстокi тi бажання. Томливi i невтомнi. Ловить Емiлiс найменше почуття, найменшу думку його, зливаючись iз ним почуттям докупи. Кожен евернi володiє своїм вiстанi, але Емiлiс не тiльки матиме, буде ще й управляти. Жодної гри не забуде, жодної фантазiї, що мимоволi, сам того не розумiючи, дає йому зараз Жрець кохання.
  Але всьому приходить кiнець. Вiдкрився для Емiлiса Енарос Арвентоса. Не залишилося бiльше сил терпiти, i згортає свої пелюстки квiтка гармонiї, що давало йому сили бути спостерiгачем та учнем. Спалахнули очi смарагдовi; зупинив Емiлiс поглядом Арiеля, який намагався пiти. Однi вони зараз. Народжена вогнем музика оточила обох невидимим бар'єром. Наповнилася словами:
   Ми разом на вiки
   Долею пов'язанi.
   Ми схожi лише поки,
   Але станемо рiзними:
   Єдиною землею,
   Де є два полюси.
   Мелодiєю однiєї,
   Але на два голоси.
   Увiрватися та обпекти
   Без стуку: "Чи можна?"
   Охоплений буде меч
   Тугими пiхвами.
   Сагайдак - для стрiл, як будинок
  Для гостя. Солодкий
   Вiн болю дарує стогiн,
   Увiйшовши крадькома.
  
  Нiби прийшов до тями Арiель. Глянув у вiчi Емiлiса - побачив у них правду, ту правду, яку сам приховував. Здавалося, що все, що вiдбувалося, було, як у мареннi, але виявляється, все запам'яталося. Уявивши, що весь цей час вiн навчав свого коханого проти самого себе, не витримав - кинувся геть. Не встиг утримати його Емiлiс. Тiльки нитка мiж ними мiцна - немає можливостi загубитися, сховатися. Знайшов. Не бiжить бiльше. Розгублений, збентежений. Чи це не час, щоб нарештi окольцювати руку срiбним браслетом, поки не схаменувся? Давно вже був приготовлений браслет. Заклацнув на зап'ястя. Духом потягся до нього. Тяжко стриматися, щоб легкий поцiлунок, як дихання, вогнем не спалахнув. Розплющив очi Арiель, i такий потiк кохання ринув з очей, що ледь не потонув у ньому Емiлiс.
  Доля. Немає нiчого для вiзарiв священнiшого. Адже народженi коханням, i з коханням дивляться на свiт. Хiба може душа вмiстити любов до всього живого? От i шукають долю, знайдуть - i у нiй увесь свiт люблять. I на що не глянути - все сповнене образом своєї ельте.
  - До кого тебе вiдвести? - Каже, а сам повiрити нiяк не може, що все! - закiнчилася довга мука, тепер лише вiд неї залежить - як швидко свiй будинок створить. Але вiдчуває в собi зараз таку силу, що не те, що будинок - свiт готовий створити, аби скорiше переступити порiг храму.
  - Вiдвести? - пiдняв брову Арiель, - я й сам знайду того, хто менi потрiбен, - повернувся i пiшов - швидко, легко, навiть не обернувся. Наче й не було тiєї хвилинної слабкостi, коли одержав вiд одного браслет. Емiлiс лише рукою махнув. Тепер може робити все, що хоче. Недовго лишилося.
  Сам! Сам дав їм усi цi знання! Сам навчив! Щоб легше було пiдкорити того, хто природу свою вiддає союзу. Собi допомогти хотiв? - думав Арiель, вiддаляючись геть. - I про те, що хтось повинен повести тебе в храм , А перед цим ще й винищити своїми натяками, i вiнки яскраво-червонi, i плащ, який при всiх повинен скинути той, хто дарує свою природу!.." - зупинився в жаху, ногою тупнув. Але хiба ж вiн знав, що все так повернеться?! Хiба вiн думав, що сам колись стане вiстанi, коли сидiв на межi свiтiв i мрiяв: "Ельте моя, доля моя?.." - i, раптом, сам того не чекаючи, засмiявся. Згадав Емiлiса, що вперше прокинувся, i знову свiтлом наповнився погляд. Дав ще трохи теплу полоскотати серце, потiм згадав - хто вiдтепер для нього Емiлiс прикусив губу. Нi, навiть собi не зiзнається, що сам бажає цього.
  
  
  Впевнено рухається Старлог свiтом евiрiв. Далеко поширився його погляд - по своїй землi йде, i на всi боки - теж земля його лежить, нехай вона i не знає поки що про це. Думав перед тим, як виступити в похiд - чи не зрушити всю цю мiць одразу вглиб свiту вiзарiв? Але немає! Розтягнеться тодi вiйна на тривалий термiн. А хтось так i залишиться сидiти вiчно за своїми бар'єрами. Навчаться нападати, як тернедiси Арвентоса, а зникати i так вмiють. Але спiльне лихо згуртує їх, виманить усiх в одне мiсце. Не хоче Старлог чекати на остаточну перемогу довгi роки - все має вирiшити одна битва, в якiй зiткнутися двi сили. I впевнений вiн у тiй силi, якою служить, якою живе. Стягне супротивника в Альдор, а потiм прогуляється беззахисними танами. Один свiт - один енар! А якщо й лишиться хтось за бар'єром, то хто? Жiнки та дiти? Але й їх знайде. I не буде куди приходити свiтлим душам - якщо весь свiт темним стане. Нехай вiчно живуть у своїй небеснiй обителi. Живим - живий свiт, мертвим - мертвий.
  
  
  Скорбота панує в Цитаделi Свiтла. Бачать тепер те, що ховалося за чорним бар'єром. Непомiтна сила рухається свiтом. Бачать i те, що не всi евири вклонилися до темного Владика. Повертаються на землю своїх предкiв, щоби захищати тих, хто колись їх вигнав. Приймають їхнi вiзари разом iз страшною звiсткою.
  Мовчазний Дельня. Рiдко перебуває разом зi своїми братами та сестрою. I всi думки про одне - про свiтлий свiт - Ельвiона, що живе зараз своїм життям. Запитай Дельню - що ти хочеш найбiльше у свiтi? Вiдповiсть - зберегти цей свiт, острiвець свiту Початкових, нехай i створений народженим. Його дух живе у цьому свiтi. Але вiдчуває, розумiє - торкнеться вiйна та їх. I коли розумiє це - болить душа. Нiчим не вгамувати цей бiль. Кожен iз них вiддавав своєму свiтовi частинку себе. Хто нагородив безсмертною пам'яттю, хто подарував свiтовi гармонiю i свiтло, хто любов i союз...
   А один iз них сам любов'ю став...
  Той, хто вiддає себе без залишку свiту - сам iде у свiт. Не тримає його Цитадель Свiтла.
  I знову дивиться, не вiдриваючись, на нескiнченне вiйсько Старлога. I бачить тих, хто з вiйськом iде. Чи є вiд них порятунок? Вкотре спадає на думку, що знову помилилися, коли говорили про рiвновагу. Немає i не може бути нiякої рiвноваги - якщо є боротьба. Адже якщо врiвноважувати ваги, то не двi сили це робитимуть, але третя, яка стежитиме за чашами ваг. А третя сила - це вони самi. Але хiба вони насипають хоч трохи темряви? Може, якби не стримували вiзарiв вiд застосування магiї - то й не сталося б того, що зараз вiдбувається? А скiльки б дiтей лишилося жити! А так... Чесний бiй тiєю самою зброєю, що й у противника. Тiльки тепер у Старлога така жива зброя, проти якої не допоможе i магiя.
  Не забув Дельнiя, як двоє евiрiв пустили промiнь свiтлої енергiї у живого ордонта. I що? Ця енергiя зробила його ще сильнiшим. Ось тобi i доказ, знову ж таки, того, що немає жодної рiвноваги. Є сили, знання, якi дано дiтям, а вони вже самi вирiшують, як ними розпорядитися.
  Єдине, чим можуть допомогти Початковi - це направити сестер у тi тани, якi вiддаленi вiд Альдора, щоб вони вiдкрили вiйськам швидкi переходи. Ось така допомога своїм дiтям - допомога, яка веде на смерть. I допомога ця на руку Старлогу. А їм? Їм доведеться спостерiгати та сподiватися на диво, що вiдстоять їхнi дiти свiтло. Якщо це станеться, то вже матимуть змогу вiдродити свiй свiт, повернути все втрачене. Але боротьба за цей свiт вестиметься тими, кому вони цей свiт i колись вiддали. Розумiють тепер - що й тi, й iншi - їхнi дiти.
  
  
  Не повiрив спочатку Елiор гiнцю, що прибув. Не оцiнив небезпеку, що насувається. Евiри йдуть, щоб напасти на Альдор? Що ж, хай спробують подолати його стiни! Високi, гладкi, начебто монолiтнi. Скiльки не придивляйся - не побачиш ворiт, але вони є i готовi вiдкритися будь-якої митi - широкi, масивнi. По краях стiн розташованi круглi вежi, самi стiни багатояруснi, готовi прийняти величезну кiлькiсть захисникiв. I бiйницi є, але, знову ж таки, iз зовнiшнього боку їх не видно - вiдливають тим самим кольором, що й сама стiна.
  Багато сил витратив Елiор на будiвництво цих стiн. Не тан Альдор - єдина фортеця. Ледве стали доходити вiстi про те, що у свiтi з'явився ворог, як доклав Елiор усi зусилля зi своїми соратниками, щоб убезпечити тан вiд усiх ворогiв. Гордiсть не дозволяла залишатися для ворогiв невидимим, просиджуючи за бар'єром - куди бiльше хотiлося показати тим, хто вирiшить колись пiдняти меч проти Альдора, його мiць. Ось i настав час. Що ж, вiн був готовий до всiх несподiванок.
  Але цiєї самовпевненостi вистачило ненадовго. Одна за одною стали приходити тривожнi звiстки, i по них виходило, що нiякi стiни не захистять вiд натиску, небаченої досi, армiї. А слiдом за вiстями стали приходити i вiйська з довколишнiх танiв. I захищати прийшли i на захист сподiвалися. А коли в тан увiйшов перший загiн евiрiв з звiсткою про те, що не проста армiя рухається на Альдор, а щось куди жахливiше - ось тодi Елiор запалив в небесах вогнянi письмена, як крик про допомогу. Побачили тодi в небi вiзари не зiрки, а другий захiд сонця - страшний, вогненний, що вiщає про бiду, що прийшла в їхнiй свiт.
  
  
  
   Роздiл чотирнадцятий
  
  
  
  Нескiнченною чорною стрiчкою розтяглася армiя Старлога. Сам їде попереду. За ним стрункими рядами виступає кiннота Вибраних, за якою йдуть евiри. Скiльки їх? Сам Старлог про це не знає. Нескiнченний потiк його воїнiв. Тяжкий, мiрний барабанний бiй рве нерухоме повiтря. По землях евiрiв йдуть. I шлях коротший, i дорогою приєднуються тi, хто не прийшов вклонитися вчасно.
  Нi-нi, та й трапляються на шляху кинутi тани - пiшов народ. Бiг. Але куди? Що ж, їм гiрше. Не буде куди повернутися. Нi, не став їх палити вогнем Старлог, хоч i була така думка - знищити, зрiвняти з землею, хоча б для бiльшого залякування тих, хто, можливо, позаздрив побратимам. Але передумав. Навiщо? Вiддасть потiм цi готовi тани тим, хто був вiдданий йому вiд початку. А тих, хто приєднався лише тепер, ставить Старлог у кiнець свого вiйська. Саме пiд нагляд... своїх дiтей.
  
  Так i не змiг до кiнця розкрити Старлогу таємницю переходiв. Iнакше давно вже стояв би бiля стiн Альдора. I найголовнiшою причиною невдачi виявилися саме дiти. Адже i перехiд - також сила. А вони харчуються, п'ють. Але це вiдкриття не так розчарувало його - скiльки втiшило. I як! Значить, не встоїть перед ними i жоден бар'єр, що теж є силою. Не втечуть тепер вiд Старлога тi, кого вiзари зараз, напевно, намагаються захистити до свого повернення. Тiльки повертати зi шляху, шукати прихованi тани вiзарiв, йому зараз не з руки. Дiйде i до них черга. Найкращих дружин обiцяв Старлог подарувати своїм Вибраним, найкрасивiших бранок виберуть собi.
  Це зараз його дiти йдуть, замикаючи цей нескiнченний потiк - пiдуть на штурм першими. Поки ж вони безпечнi для тих, хто в страху йде перед ними. Недарма поставив їх Старлог у кiнець - вiдчув жах не в одному евiрi. I не тiльки це. Страх їх був обґрунтований, коли побачили моторошне поповнення. Але пiдпорядкованi цi кошмарнi твори Старлогу - повнiстю пiдпорядкованi. I не кожним керує, а всiма разом - тримає їх на одному повiдку, як єдине цiле. I евiри обiзнанi про те, що пiдпорядкованi ордонти пану - заспокоїв вiн їх цим чи погрожував? Тому й iдуть похмурими, як пiд конвоєм йдуть. Лише зараз багато хто починає прозрiвати, розумiючи, що одвiчний ворог - вiзар, куди ближче їм, нiж той, хто зараз їх веде. Але мовчать про свої думки, далеко ховають їх, бояться, що Владика може їх прочитати.
  Нi, не пов'язаний Старлог iз кожним своїм воїном, але не може не вiдчувати настрiй. Якби не це - оточив би Альдор одразу з усiх бокiв. Але розумiє, що не може повнiстю довiряти евiрам. Тому i є тi, кого вiн називає Вибраними - тi, хто йде з ним не зi страху, навiть не з ненавистi до вiзарiв, хоча, звичайно ж, ненавистi в них хоч греблю гати. Тiльки ненависть їх давно вже не пов'язана з образою, а пов'язана з тим, що вiзари поклоняються ворожiй силi свiтла. I носять цю силу у собi. Одним духом дихають Вибранi зi Старлогом. А решта?.. Їх гнало до нього бажання помститися. Самi мстилися - не виходило. Нападали - зазнавали втрат, а тут... Тiльки тепер прийшли до тями, зрозумiли, що не мстити йдуть, а йдуть мiняти звичний свiт. А ось яким вiн стане?
  Але нiхто не вийде з ладу. Зi страху не вийде. Вiйсько ордонтiв пiдпорядковане Старлогу, i кожен евiр почув про це перед виступом. А значить, Старлогу зовсiм не потрiбно стежити за ними - i без того знає, що нiкому й на думку не спаде спробувати втекти. Страх тримає.
  От i добре. Його дiти не втратили своєї природи ордонтiв. Страх - їхня улюблена їжа. Насититься невдовзi й iншою улюбленою їжею - кров'ю i плоттю. I того, й iншого отримають вони надмiру.
  
  
  Недовго вдалося пожити Арвентосу у спокої. Побачили арвентосцi в небi крик про допомогу. Хiба можуть залишитися осторонь тi, хто все життя захищав?
  Поспiхом збирає вiйсько Нелдор. Нi, недаремно Арiель дав йому свiй дух як вiдчував. Знає Нелдор, що ранiше за всiх зможуть крилатi прийти на допомогу - адже таємницею проходу володiє.
  
  Не обдурився Атор у своїх надiях, коли думав, що зможуть перетнути бар'єр свiтла. Веде за собою i вiйська, i дружини з дiтьми. У Лоес веде, у той тан, звiдки якось прийшов до них вiзар. Не нападати йдуть, а запропонувати допомогу та просити про неї ж. Знав Атор напрям, була в нього розмова з Дiанором - сказав вiзар йому якось про примiтку одну. Запам'ятав Атор.
  Не помiтили, як перетнули бар'єр, але одразу зрозумiли, що знаходяться на землi вiзарiв. Змiнилося щось, нiби краєвид помiнявся, хоч i ранiше довго їхали лiсом.
  Прибули. Прийняли. Зродилися у спiльнiй скорботi. Скiльки слiз було пролито пiд час розлучень зi своїми долями, з даром небес - дiтьми... Скiльки було обiцяно повернутися. Чи виконаних?
  I Ерлан теж прощався з дружиною та донькою. Запропонував йому Атор залишитися у Лоесi. Адже Атора ведуть за вiзарами його власнi переконання. Дивно глянув на нього Ерлан, навiть гнiв не спалахнув. Чи вибiр зробив, як i Атор, чи гордiсть? I зрозумiв, що перше. Якщо хтось iз евiрiв i сумнiвався у правильностi прийнятого рiшення, то тепер таких не залишилося.
  
   "Iлiон збирає вiйсько!"
  Ця думка не давала Наель спокою. Металася по кiмнатi, ламаючи тонкi пальцi. Давно ненависний їй чоловiк, та й чи чоловiк? Адже вiдмовилися жерцi освятити їхню спiлку. Але й повертатися до батька не хотiлося. Батько перетворив свою цитадель на вiйськовий табiр. А у Фарнi вона сама енара. Полюбилися їй i бали, i прикраси, якi надмiру дарував їй Iлiон. I за довгi роки вiзари звикли до неї. Життя у Фарнi розкiшне, спокiйне. Та й не потрiбна вона зараз Старлогу - це потiм обов'язково повернеться до батька. Вимагатиме вiддати їй Фарн з тими, хто виживе. Тодi пригадає все: i холоднi погляди, i вiдчуження. Але те, що її чоловiк збирає вiйсько проти її батька - нi, не дозволить! Зупинити вiйсько не може, але вiн його не поведе!
  
  
  Безсоннi ночi прийшли до обителi сестер. Хiба дасть заснути бiль, що оселився в серцях? Вiдпускає сестер Елейя-Споконвiчна в рiднi тани. То одна, то iнша залишає Обитель. Не за тим, щоб повернутися до рiдного дому, не за тим, щоб обiйняти своїх рiдних. Нi, щоб розлучити батька та матiр, щоб вiдкрити перехiд вiйську, вiдправляючи своїх родичiв на бiй. Бачать гiркi прощання. Хто з тих, хто проводить зараз чоловiка в далеку дорогу, поповнить потiм ряди сестер? У танах залишаються лише жiнки. Дiтей майже немає. А тi, що є... З тугою дивляться сестри на них - раптом, хтось доля, що їх повернулася? Чи судилося колись зустрiтися, дiзнатися одне одного?
  
  Настав час i Лайди. Зустрiлася поглядом iз ясними очима Початкової, прошепотiла:
   - Сама пiду.
  Адже не на зустрiч йде з Iлiоном - на прощання. Бачила, як збирав Iлiон вiйсько, бачила, що ось-ось готовий вирушити в дорогу.
  
  Якою ж давно не була вона вдома. Тихо у саду. Ось i лава та, на якiй сидiла з Елiстелем. Стиснулося серце нестерпним болем - Iлiон, Естар, Елiстель... Де її сини? Невже й на них чекають стiни Альдора?
  Тихо увiйшла до палацу, пiднялася сходами - сама душа веде її до Iлiона. Не порвалась нитка за довгi роки розлуки. Наче й не було їх. Дверi в кiмнату прочиненi. Не забилося серце - завмерло, боїться поворухнутися, стоїть, вбираючи улюблений образ - не з Обителi побачений, а поряд.
  Iллiон сидить за столом, обхопивши руками голову. Що думає, що згадує? Не знає, але вiдчуває i тяжкiсть, i тугу. З iншого боку пролунали кроки, не по пiдлозi вдаряють тонкi каблучки, нерви. Кинулася Лайда до вiкна, сховалась за важкi портьєри. Безшумно ковзнула - нiби легкий вiтерець промайнув по кiмнатi, навiть не ворухнувся Iлiон. Вiдчинилися протилежнi дверi, i знову Iлiон навiть не повернув голови.
  Наель! Сукня чорна облягає гнучке тiло, чорне волосся струмує уздовж спини - не увiйшла, як змiя вповзла. Побачила Iлiона, який сидiв нерухомо за столом. Тонка усмiшка торкнула червонi губи. Виставила вперед руку, заплющила очi. Напружилася Лайда - що вона робить? Щось блиснула в правiй руцi Наель, як жало. Не жало - стилет. Шепчуть губи страшнi слова:
  - Здохни вiзар! Не вести тобi вiйсько проти мого батька!
  Лише крок встигла зробити, кинулася до неї Лайда, повисла на руцi. Зовсiм близько бачить чорнi очi, у глибинi зiниць похмуре полум'я горить. I стiльки ненавистi в цьому поглядi, стiльки злостi! Не ворухнувся Iлiон, не прийшов до тями i вiд шуму боротьби. Впали обидвi на пухнастий килим. Сильна Наель. Блискнуло блискавкою вiстря перед очима Лайди. Не витримала, крикнула:
   - Iлiоне!
   I отямився!
  Туман в очах Лайди - хижi пальцi лягли на горло. I раптом обм'якла Наель, навалилася всiм тiлом на Лайду. Перевела насилу дихання, вiдвела вiд обличчя чорнi кучерi суперницi, глянула... Iлiон стоїть iз мечем у руцi, i червоний у меча клинок. А в очах... Ще залишається трохи пелени, але вже прояснюється погляд, i що далi, то все сильнiше сповнюється подивом, болем. Насилу розлiпив губи, прошепотiв:
   - Лайда?
  Схопилася, кинулася до нього. Гладить волосся, як тодi в спальнi, коли вiн був такий наляканий. I не тодi це - зараз. Не було цих рокiв, навiть не вiрить, що були. Якби були, то її не було б - хiба можна було стiльки рокiв жити без нього?
  Але, як його мало залишилося - цього часу. Як навернути це недовге у вiчнiсть, коли дай зараз вiчнiсть - i то буде мало. Вирвався Iлiон iз полону i влучив у полон. У полон болю, розпачу, неминучої розлуки. Дивився - не мiг надивитися, говорив - не вистачало слiв - хiба словами передаси все своє кохання, каяття? Тепер би жити, повернути те, що забрали довгi роки його полону, а настав час йти. Вже чується поклик труби - чекають на вiзари свого енару.
  Вийшов до них. Тиша повисла. Побачили Лайду - зрозумiли. Побачили очi Iлiона - в них щастя i безмiрне горе злилися воєдино. Залишити їх... але хiба послухає? Невже знову попрощаються? Але, нi, не залишиться Лайда у рiдному Фарнi i до Обителi не повернеться. З ним пiде. Чи не вiддасть його смертi.
  
  
  Один залишився Елiстеля у своєму будинку. Мабуть, заблукала десь його доля. Вдень веселий, проводить час iз друзями, а ночами довго не спить, задумливо дивлячись у нiчне небо; бачить розсип зiрок, бачить променисту зiрку - не простягла вона до нього свого промiння, не покликала дорога.
  I зараз дивиться на неї, а в очах обряд, що пройшов нещодавно, i мимовiльна посмiшка торкається губ. Згадує, як Арiель несподiвано для всiх став ходити туди й сюди, як тiльки мова зайшла про плащ. Символом в обрядi став плащ - символом захисту та перепони. Зриває застiбку майбутнiй вiстанi - падає плащ до нiг. Начебто сам оголюється, показує, що готовий вiдтепер горiти iншим фарном - не ласками обдаровуючим - тим, хто їх приймає. Не чоловiком у таїнствi бути готовим, а тим, хто дарує - вистань. Двома вогнями горiтиме вiдтепер союз - зливаючись воєдино в таїнствi. I за яку нитку не потягни - кожна ниточка лише однiєї мети служить - приборкання, що веде до перемоги над подiбним до тебе. Звiдки прийшло це знання до жерцiв? Чи не вiд початкових чи?
  А той, хто всьому цьому i навчив, забувши, де знаходиться, на очах у всiх крокував туди-сюди, за звичкою намотуючи локон на палець. Схаменувся потiм, коли побачив смiливi очi вiзарiв, i смiшки почув тихi - зрозумiв, що своїм ходiнням видав себе куди бiльше, нiж скиданням плаща. Зупинився перед Емiлiсом, зiрвав застiбку, але не дав плащу впасти - царственим жестом шпурнув його до нiг свого евернi. Пiднiмає потiм евернi плащ - сам накидає на плечi своєму вiстанi, показуючи тим самим, що вiдтепер вiн його захисник. I перший поцiлунок - справжнiй, сповнений вогню, дарується у храмi.
  Ось уже третiй день прикрашають вiзари галявину - чекають, коли покине новий союз свiй дiм та подарує їм танець кохання. Прикрашають i вранцi все по-новому. Чи не виходять. Мабуть, iнший танець кохання утримує їх i не випускає - той, що тiльки для двох, а не для стороннiх очей танцюється.
  Усмiхається Елiстель, а душу знову хвилює щось. I не вперше це вiдчуває. Скiльки разiв вбiгав у Сховище, шукав поглядом, душею - нiчого. Далеким став свiт, якiсь уривки пропливають перед очима, не вiдчуває жодного поклику. Може, Ельвiон так далеко вiдiйшов вiд свiту Початкiвцiв, що все менше вiдчуваєш i бачиш його? Невже вже всi зiбралися? Так, їх стало багато. Майже три тисячi вiзарiв. Майже. Без одного. Немає у Елiстеля долi.
  I зараз знову кольнуло щось. Встав, вiдкрив Сховище. Нiч панує у свiтi. I на Ельвiонi також нiч. Однi зiрки свiтять, один мiсяць. Начебто все тихо, знову вляглася тривога - нiби й не було.
  
  
  Напiвзакритi дивнi очi Дельнi - мiнливi, як море. Все частiше i частiше йде вiн на межу свiтiв, проводить час на самотi.
   - Дельня?..
  Здригнувся вiд тихого голосу брата, обернувся. Альмiя! А з ним решта. Зустрiвся очима з Улаєю - єдиний, хто розумiє його зараз. Але... четверо - i вiн один. Немає мiж ними прiрви - єдинi духом, як ранiше, але вiдчуває Дельнiя зараз невидиму межу, що пролягла мiж ним та Початковими. Не те саме вiдчував i Арiель, коли не наважувався заговорити з Улай?
  - Дельнiє, ти маєш зняти замок iз Сховища на Ельвiонi. Тобi доведеться це зробити.
   "Не можу! Зрозумiй мене, Альмiя, не можу! Хочу зберегти хоча б цих. Хоча б!.. Немає нiкого дорожче за них. Побачать - пiдуть. Загине хоч один - увесь їхнiй свiт зануриться в страждання. Ельвiон - свiт без зла, без слiз... нiхто не переступить, не увiйде до свого ж свiту, ними ж створений".
  Хiба скажеш про це? Хiба зрозумiють? На Ельвiон покладають надiю. Адже вiн теж бачить у них якийсь порятунок. Але немає! Не може.
   - Якщо не ти - ми зробимо це самi.
  Улайя. Пiдiйшов, поклав руку на плече. Так, вiн розумiє, тiльки зараз не на його боцi.
  Не може їм чинити опiр Дельнiя. Але може зробити iнше. Нехай вiдчиняють, нехай посилають на бiй - вiн вiддасть себе Ельвiону, вiн вiддасть їм всього себе!
  Пiдняв голову. Цитадель Свiтла - спокiйне, рiвне свiтло. I в Елiстелi свiтло - вiдчуває, розумiє, що вiдгукується на будь-який бiль.
  
  Хвала Вишнiм! Приємно чути цi слова Початковим. А скiльки благання було i ще буде? I не можуть вiдгукнутися. Дали, все дали, а захистити не в змозi, не вправi. Бо вiльними створили. Не чужа Цитаделi i скорбота. За всiх сумують. Але не знають, що означає скорботи за одного. I цей бiль сильнiший за скорботу за весь свiт.
  Дiзнався про це Дельнiя. Вирiшив - кожного накриє щитом, захистить вiд будь-якого удару. I нiхто не наважиться йому завадити. I нехай не тримає Цитадель Свiтла того, хто вiддає всього себе своєму творiнню.
  
  
  Задрiмав Елiстель у Сховищi. Заколисував м'який телор. Але щось тривожне побачив. Захiд не захiд - нiби розгорається в небi вогонь, як малює хтось вогнем по небу. Розплющив очi, сiв. Глибока нiч, тихо, навiть листя не шелестить. А на душi тривога, i як не намагається заспокоїти себе - лише сильнiше стає. Потягнувся до Лiтописiв - немає бiльше нi туману, нi шматкiв видiнь. Лежить перед ним свiт вiзарiв, бачить - йдуть нескiнченним потоком вiйська. Похмурi та рiшучi особи воїнiв. I iнше побачив... I їх значно бiльше! Вiйна! Старлога! Як забути? Як мiг заспокоїтись тим, що все залишилося в минулому?
  Закрив обличчя руками. Хотiлося кричати - вiд болю, вiд розпачу. Хотiв уберегти, хотiв створити свiт кохання, щастя - i створив! Але... як ненадовго. Нi! Нiкому не скаже. Виїде сам. Один! У ньому достатньо сили - у ньому сила всiх його друзiв. Вiн може вiддати себе свiтовi споконвiчних, вiн може навiть загинути - вiн самотнiй, але вiн не дозволить комусь iз них покинути Ельвiон.
  
  - Еле..., - чиїсь руки обняли за плечi. Пiдняв голову. Арiель! А поруч iз ним Емiлiс.
  От i вийшли, покинули будинок союзу... Нi! Вирвався, схопився руками за голову, застогнав.
  - Еле, зрозумiй, нiхто з нас не зможе залишитися осторонь. Не так i багато серед нас перших. А в рештi там батьки, матерi... Ми пов'язанi з тим свiтом. I йому потрiбна наша допомога. I ти поведеш нас.
  
  ...йому дали створити цей свiт, йому дали зiбрати найсильнiших, найпрекраснiших. У свiт прийшов iнший союз, i сам Жрець цього союзу зараз обiймає та втiшає його. Вiн думав, що все це було дано для щастя... Але невже у всьому, що дається, є задум? Кого ж вiн збирав - закоханих чи... воїнiв? Чи збирав вiн чи... йому дали зiбрати?
  
  - Еле, - пiдiйшов Емiлiс, - ми повиннi поквапитися. Усi вже зiбралися.
  Не може чинити опiр неминучому, не в змозi нi зупинити їх, нi захистити. Життя своє, вiчнiсть свою вiддав би за них, але... не приймається ця замiна. З гiркотою глянув на Арiеля та Емiлiса. Невже танець кохання - це танець смертi?
  Усi зiбралися. Незабаром настане свiтанок. Саме на свiтанку встигнуть дiстатися швидкого проходу до стiн Альдора.
  
  Увiрвався вiтер у свiт. Не прошу...
  Зiрвав увесь колiр. I круговерттю.
   I нiби плащ на землю скинутий,
   Але лише для таїнства зi смертю.
  
  
  Альдор. Напруга на стiнах, як натягнута струна. Ще пiд час заходу сонця побачили захисники чорну смугу на горизонтi. Вiд краю до краю. Що це? Якщо це ворог, то скiльки жує їх має бути?
  Жоден тан не залишився осторонь. Усi вiдгукнулися на заклик Альдора. Наче прокинулися, зрозумiли одразу, що зараз вирiшується доля їхнього свiту. Вiдразу згадалося все - i бар'єри, що слабшають поступово, i змiни, що вiдбувалися не тiльки в танах, а й у їхнiх душах. Чи не тому це сталося?
  Прощалися зi своїми долями, окидали поглядом рiднi мiсця та йшли слiдом за сестрами. Не всiх може вмiстити Альдор, хоч i вражав своїх стiн. Розташовувалися на околицях, займали покинутi селища. З сумом i болем зустрiчали на своєму шляху, що залишали Альдор жiнок.
  
  Елiор у сяючому шоломi стоїть мiж зубцями, уважно вдивляється в далечiнь - рухається ця страшна смуга чи стоїть на мiсцi? I хочеться, щоб, нарештi, рушила - немає нiчого гiршого за це очiкування.
  Нi, не рухається. Вночi лише зальотнi нападають, а не армiя. Посмiхається Старлог, розумiє, що зараз можуть вiдчувати захисники Альдора. Безсонну нiч проведуть - сповнену тривоги та страху. А його воїни пiдуть, що добре вiдпочили i виспалися. Тiльки вперед вiн своїх дiтей пустить, дивишся, i не доведеться битися навiть Обраним. Вiрить у це Стралог.
  Нехай помилково думають, що темрява у темрявi насувається. Нi, темрява добре видно лише у свiтлi. У всiй своїй красi побачать її вiзари, затьмарить вона сонячне свiтло. I дiтей його добре встигнуть розглянути, перш нiж стати їхньою їжею. А їм давно потрiбна їжа.
   Наказав коротко:
   - Розпалити багаття!
   I вiд краю до краю спалахнув обрiй: не нерiвним свiтлом - рiвним, у пiвнеба, так багато було цих вогнiв.
  
  
  
   Роздiл п'ятнадцятий
  
  
  
  Свiтанок. Як багато у цьому явищi радостi, свiтла, надiї. Але не в цей день. Безсонну нiч провели захисники, вдивляючись у нiчну темряву, ловлячи кожен шурхiт, кожен рух, але бачили лише цей палаючий горизонт. Невже знову на стiнах проведуть ще один довгий, як сама вiчнiсть, день?
  
  Пiднялося сонце, вiдiрвалося трохи вiд землi, залило нiжним свiтлом безмежну пустку, i наблизився чорний обрiй. Непомiтно, але посунувся. Пiшли!
  Часто забилися серця. Зрозумiли, що ще до того, як сонце досягне зенiту - пiдiйде армiя Старлога до стiн.
  Несподiвано до слуху Елiора долинули здивованi вигуки, що прокотилися хвилею i разом змовкли. Що це?
  
  Широкий стовп свiтла виник, як здавалося, пiд сонцем, що пiднялося, i з цього стовпа виїхав чудовий вершник на бiлому конi. А за ним зi свiтла, попарно, почали з'являтися iншi. Все, як один, у бiлих плащах; немає шоломiв на головах, лише волосся в'ється за вiтром. Вiзари чи щось iнше, куди вище? Але дехто вже здогадувався - хто це, особливо тi, хто бачив появу зi свiтла подiбних вершникiв. Вiзари невiдомого тану, так i не знайденого. Заворожено дивилися на них тi, що стояли на стiнах. Скiльки їх? Ось виїхали всi, погасло свiтло - лише сонце одне в небi.
  Витяглися в лiнiю перед стiною, зверненою до ворогiв, що наближаються, спiшилися, вийшли строєм уперед, залишивши коней бiля стiни Альдора. Нерухливо стоять, вдивляючись у далечiнь. I зi стiни вдалину подивилися - адже куди краще видно зi стiни. I знову пролунав вигук - цього разу, не здивування, не замилування - жаху. Ще не зрозумiли, не розгледiли; далеко знаходиться це щось, що вирвало цей скрик, але всi згадали те, про що говорили евири - не воїни йдуть, щось iнше, небачене ранiше. Занадто високий лад для такої вiдстанi, надто химернi його контури.
  Прикутi погляди до цього строю, але схаменувся Елiор. Невже залишити вiзарiв за стiнами тану на вiрну смерть? Крикнув:
   - Вiдкрити ворота!
   Почув його Емiлiс, повернувся до стiни, знайшов поглядом Елiора, i Елiор не мiг не визнати свого прекрасного гостя, що одного разу вiдвiдав його тан:
  - Енаре, видно ти забув про те, що стiни твої заклятi? Не час зараз, щоб випробувати силу твого закляття.
  Тиша настала. Невже доведеться покидати притулок, щоб вийти до них i битися на вiдкритому просторi? I про закляття багато хто чув. Але вiдчиненi поки що ворота, i з них стрiмко вилiтає вiйсько. Крилатi. Розiрвали стрiй Ельвiона, попереду встали.
   Нi, не мiг Нелдор залишитися у фортецi, вiдчув, хоч i не знав ще, що син його серед тих, хто поза стiнами залишився.
   Побачив його Арiель, крикнув:
  - Даймi! - обернувся, пiдлетiв на конi, стрибнув на землю. Обнялися мiцно, мовчки. Побачив Нелдор вiзера, що пiдiйшов, не потрiбно нiчого йому пояснювати - зрозумiв, хто це. Ельте.
  "От хто покликав тебе в дорогу з рiдного дому..." Провiв рукою по волоссю сина, торкнувся Емiлiса. Несподiвано вiдчули, нiби тремтiння по землi пiшло - здригається земля рiвномiрно i все сильнiше. Наближаються!
   Вирвався Арiель з обiймiв, крикнув:
  - Iдiть у фортецю! Негайно!
  Пiти? Залишити їх тут? Нi!
  - Батьку, не ваш це бiй. Я наказую вам пiти та закрити ворота! - i спалахнув погляд свiтлом, як тодi, коли дух йому свiй давав, знання свої. Згадав це Нелдор, зрозумiв, що не можна не послухатися, але серце розривається вiд болю. Невже вiн просто стоятиме i дивитиметься?
   Все сильнiше здригається земля, кинулися вiд нього Арiель з Емiлiсом, стали до ладу:
   - Iдiть!
  Не наважився Нелдор бiльше опиратися, схопився на коня. Помчали крилатi.
  
  I побачили усi. Побачили, що йшло на них. Навiть тi, хто знаходився на стiнах, i то вiдчули, як стогне земля: пiд ногами, копитами, лапами - тiєї сили, що тепер набула ясних обрисiв. Але нiколи, нi в якому баченнi, нi в якому кошмарi - нiхто не бачив видовища жахливiшого, бiльш огидного, що зараз вiдкривалося їхнiм очам. Страх, безнадiйнiсть охопили захисникiв Альдор. Зрозумiли, що не врятують нiякi стiни, що коли наблизиться до них цей страшний, небачений ворог, то багато чудовиськ просто легко переступлять стiну. Зберуться на неї. Не допоможуть мечi, не допоможе сила, не врятує i закляття, яке ставилося не на цього ворога.
  
   I ельвiонцi побачили.
  Чекали зустрiтися iз чим завгодно, але не з таким. Чекали, бо чули розповiдь Енербiса i Вiанеля, навiть бачити могли у Лiтописах, але те, що рухалося на них, набувало жахливих розмiрiв. Ще далеко перший лад, але здається, що вже поряд. Начебто й сонце на небi, а його свiтло стало неярким. Доносить вiтер смердюче дихання ордонтiв, що ожили.
  Але нi, мало було жаху. Несподiвано повiтря вибухнуло моторошним виттям, прорiзало небеса, сколихнуло стiни. I вiрш. Лише тупiт глухий, здається, що це б'ється серце землi.
  I не витримав хтось iз захисникiв - крик жаху долинув зi стiни, i пiдхоплений був. Нахмурився Арiель - а що якщо цi тварюки харчуються i страхом? Не лише енергiєю? Вирвав руки з рук Емiлiса та Елiстеля, що стояли по обидва боки, обернувся до стiни i несподiвано крикнув:
  - Гей, вiзари! Хто це з вас має такi страшнi фантазiї?
   Емiлiс схопив його за руку, смикнув:
  - Арiель! Це не ордонти!
   - Без тебе знаю!
  Забувся Емiлiс, дивиться на Арiеля, думає, що його ельте так i залишився непередбачуваним. Ось у таїнствi вiн його знає, як знає музикант свiй iнструмент - усi струни вiдчуває, будь-яке звучання може отримати, будь-яку мелодiю зiграти. Володарю їм неподiльно всi три днi, а в життi...
  Прокинувся вiд того, що тепер уже Арiель сильно смикнув його за руку. Зирнув на нього. Почервонiв Арiель, кусає губи. Згадав Емiлiс, що тепер з'єднанi вони всi мiж собою - i станцювали свiй танець любовi. Скосився на друзiв.
   I тут несподiвано через їхнi голови промайнув промiнь свiтла - хтось iз захисникiв направив його до лав ордонтiв.
  - Цього не можна робити! - крикнув Енербiс.
  Побачили, як промiнь ударив в одного з монстрiв, знову почули жахливе виття, на нього вiдгукнулися iншi. Їжа! I дробовий тупiт збив ритм.
  
   "Елiстель! - навiть обернувся - хто кличе? Але, нi, у душi його звучить цей голос. - Бар'єр ставте! Термiново! Затримає вiн їх", - вигукнув далекий Дельнiя.
  - Бар'єр! - кинув крiзь зуби Елiстель. Мiг би не говорити, всi зрозумiли, що в цьому їхнiй єдиний порятунок - бар'єр хоч стримає це старлогове вiйсько. Бар'єр не прямий посил енергiї, але... теж сила. Не знають - скiльки протримається, але й iншого виходу не бачать. Адже нема рiшення! Не було часу обдумати, та й не знали, що їм доведеться зiткнутися з таким ворогом.
  Стиснули руки, стали єдиним цiлим - немає iмен зараз, немає ролей. Все, як один - i один, як усi. Особливий бар'єр ставили - не такий, як оточували тани атари. Не бар'єр - другу стiну зводили довкола Альдора. Ще трохи вороговi наблизилися, i вiд нiг своїх пустили невидиму смугу. Тi, хто стояв на стiнах побачили, як щось промайнуло вiд ладу ельвiонцiв уперед - пригиналася рiдка трава i знову випростувалася, линув пiсок, навiть повiтря стало на мить видно. Ось ця смуга зупинилася i... все зникло! Не видно нi монстрiв, нi обрiю.
  Радiсний крик долинув зi стiн, але поступово стих. Бачать, що стоять вiзари, i щось не чути радостi. Зрозумiли, що поставлений бар'єр, тiльки бачать, що щось хитається, щось невидиме ворушиться в повiтрi вздовж усiєї межi. Навiть бачать, що саме повiтря приймає якiсь моторошнi прозорi контури.
  - Потроху п'ють, - шепоче Еле. Його чує лише Арiель, але зараз усi єдинi, тому думка одного належить кожному. Це лише вiдстрочка. Наскiльки - невiдомо, тому потрiбно шукати рiшення, але що може ним стати?
   "Дельнiйя! - вирвався свiдомiстю Арiель, вiдокремився вiд усiх. - Брат мiй, що робити?"
   "Не знаю, Арiель. Пробач. Знав би - невже не допомiг би? Про те лише Старлогу вiдомо".
   Старлогу?!
  I знову вирвав руки Арiель. Кинувся вперед. Емiлiс за ним. Нi! Якщо виживуть, пригадає йому всi його витiвки, навiть "страшнi фантазiї вiзарiв". Схопив за плечi:
  - Ти куди?! - I зустрiв незнайомий погляд - чорний, бездонний.
  - Залиш мене ненадовго. Не заважай менi.
  Щось зрозумiв, але поряд лишився. Прикрив вiями Арiель очi, простягнув нитки проклятого дару туди, через бар'єр - намацує його господаря, шукає...
  
  Здригнувся Старлог. "Елiстель? Лiен?" Вiдчуває чиюсь волю, чинить опiр їй, але зливається мимоволi. Закликає Арiель для його пам'ятi, веде свiдомiсть Старлога у минуле, вiдкриває у ньому страшнi картини. Побачив. Зрозумiв усе.
  Вирвався, обiрвав нитки, зблiд, i впав би, якби не пiдхопив Емiлiс. Знов погляд темно-синiй, ясний, i таким стражданням сповнений!
   "Дельнiйя! Чи бачив ти те саме, що я?"
   "В них енергiя жива, з нашого твору вкрадена - та енергiя, що дає всьому життя. Тiльки воно темним у них стало - злом стало. Не давати їм треба силу - вiдiбрати. Гармонiя керує природою..."
  Не тiльки Арiель чує, вiдчуває Початкового - злився з Емiлiсом, злився з усiма. Знову в коло, знову одне цiле.
   - Ми тобi силу свою даватимемо, як знiмемо бар'єр - так одразу ж забирай, повертай тi iскри, що викрав Старлог.
   - Зачекайте... - шепоче Емiлiс.
  Вiдкривається у ньому дар Початкових, розумiє, вiдчуває, як перетiкає енергiя у природi, як iз однiєї форми перетворюється на iншу. Але не можна цю вирвану енергiю залишити нi в собi, нi поряд iз таном. Якимось натхненням розумiє, що треба вiдкрити прохiд, гнати її якнайдалi, в пустельнi мiсця, де не принесе вона нi смертi, нi руйнування. Спотворена вона, наповнена темрявою.
  Зiтхнув глибоко. Чи не природа вiн - вiзар, i серце в ньому живе - стукає сильно. Як налаштувати себе так, щоб не злякатися, не побачити те, що зараз кинеться на них, щойно впаде бар'єр? Адже вiд нього зараз залежить життя його друзiв, долi, доля самого свiту...
   Знову зiтхнув, угамував биття серця, широко розплющив смарагдовi очi, видихнув:
  - Готовий, - трохи вперед вийшов. Вiдiрвався вiд усiх.
  
  Не почув крикiв, не побачив, як зник бар'єр, як кинулася вся ця сила на них. Бачить не ордонтiв - бачить маленькi iскри, що спалахують у темрявi. Стягує їх на себе, стаючи єдиним iз ними, як сама природа. Вiдкриває бiля своїх нiг невидимий нiкому, крiм нього, прохiд - бездонний колодязь. До самих надр. По жилах землi жене цi небезпечнi, наповненi пiтьмою iскри подалi вiд танiв, i ще далi - на пiвнiч, у пустельнi землi.
   Скупчуються вони там, мучать землю, шукають виходу.
  I десь далеко-далеко вiд Альдора, вперше у свiтi Початкових, оживає вулкан. Дихає земля, плюється енергiєю смертi, пропустивши через себе, матiр, смерть своїх дiтей.
  Але те, що не бачить Емiлiс, бачать iншi. I не стихають вигуки на стiнi: вiд крикiв жаху до радiсних, i знову - страх, подив.
  Один за одним втрачають вигляд ордонти - розсипається, розкладається тiло, але там, де була жива, тепер утворилася чорна хмара, яка стає все ширшою, все вище. Вiд своєї густини робиться зримою. Тепер це справжнi ордонти.
  Закриває чорнота пiвнеба, колисається, нiби жива, навiює жах, i ельвiонцi моляться, щоб страх не надав їй образа. Адже залишилася в нiй пам'ять i пов'язана вона зi Старлогом.
  
  Блiднеє Арiель - непрохано встає спогад про те, що вiн бачив очима Старлога. Але, на щастя, вiдчуває, що закiнчив усе Емiлiс. Ось вiн знову став поруч, i лише тепер побачив те, що нависло над ними. Нi, не стоїть на мiсцi, рухається - хай i повiльно. Але це вже ордонт, його можна стерти свiтлом.
  I знову як один. Зiбрали всю силу, вiддали Елiстевi. Вiн творив Ельвiон, вiн носив дар Споконвiчних - витримає, зможе.
  Вирвався, пiшов назустрiч тiй темрявi, що закрила собою свiтло. Похмуро стало, душно - наче не лише свiтло закрила собою, а й повiтря випило. Зойкнув Арiель - побачив, як набуває ордону контуру, набуває мороку форми - єдиної, величезної, щось вiдбувається всерединi цього гiгантського згустку пiтьми, ворушиться щупальцями, звивається клубком змiй. Розумiє, що Старлог наповнює ордонта формою, частинкою духу свого, i не вистачає лише iскри енергiї, життя...
   - Еле!
  Але вже викинув Елiстель уперед руку, забив з долонi свiтло, яскраве, слiпуче. Рве на шматки мороку, нiби малює свiтлом на чорному полотнi химерну картину. Дивиться синьова неба в розривах, шириться. I промiнь свiтла вже не так слiпить очi, зливаючись iз сонячним сяйвом. Останнi чорнi штрихи тануть у повiтрi.
  
  Радiсть? Так! Але недовга.
  Далеко-далеко вдарили барабани, але їхнiй звук долинув до Альдора. Нема чого втрачати бiльше Старлогу. Рухнув на Альдор численну армiю евiрiв. Iдуть битися не на життя - на смерть.
  
  Опускають очi Початковi. Дiти проти дiтей.
   Тепер перемога залежить тiльки вiд умiння, мужностi, прагнення...
  
  Марнi стiни Альдора. Не залишаться захисники на стiнах, не покинуть тих, хто здобув найважливiшу перемогу. Немає потреби й у лучниках - мiняють воїни Атора луки на мечi, будуються фалангами. Вiдчиняються ворота, i першою з них з'являється вiйсько Альдора.
   - Iдiть, тепер це наш бiй, - Елiор не наказує ельвiонцям, просить.
  Але хiба пiдуть? Нi, схопилися на своїх коней.
   Слiдом за альдорцями, вилiтають крилатi...
   Вiйсько за вiйськом з'являється з ворiт, вiдтiсняючи ельвiонцiв до стiн Альдора.
  
  Наче двi океанськi хвилi, небаченi за силою, тiльки живi, що вiдчувають бiль, - зiткнулися. Полилася перша кров. Ненависть, що столiттями збиралася, одна до одної виплеснулася разом з нею.
  Гострим клином, як мечем пiдрiзує стрiй супротивника кiннота альдорцiв. Мало шансiв вижити у тих, хто першим приймає на себе удар, так само, як i у тих, хто його завдає.
  Нi, не мав рацiї Атор, говорячи Дiанору про те, що вiзари так люблять прекрасне, що i вмирають красиво. Потворний образ смертi - особливо такий. У руках багатьох евiр не мечi - сокири важкi. Та й мечi рубають не гiрше... Не лише кров'ю прикрашає смерть поле бою, а й частинами тiл, криками, стогонами. Страшний її образ, страшнi її пiснi.
  Стрiлою летить вiйсько Ельфрена, забираючи влiво, щоб ударити правому флангу ворога. На лiвому б'ється Фарн на чолi з Iлiоном. Нелдор зi своїми крилатими врiзався у супротивника трохи вiддалiк вiд альдорцiв. Рвуть вiйська вiзарiв армiю евiрiв, намагаючись розкидати її, роздробити. Не думали, що доведеться боротися так, на вiдкритому просторi. Але нi в кого немає страху. Те, що сталося на їхнiх очах, сповнило душу вiрою у перемогу.
  
   I зустрiчаються батько i син, зустрiчаються брати, не для того, щоб обiйнятися.
  Iнодi замре меч у повiтрi, спаде з очей завiса, прийде впiзнання. Але не твiй удар, а твого друга перериває життя того, кого хотiв уже обiйняти. А iнодi не встигає i сам стримати удар.
  I сталося, що намагалися закрити собою свого ворога. Вiд друзiв закрити... Все було...
  
  I серед цiєї кривавої сiчi з'являються сестри. Нi, не втримає i Елея-Споконвiчна їх у своїй обителi. То там, то спалахує свiтло, з'являється сестра, кидається до того, хто поранений. Хтось покликав. I де сили беруться! Втягує у прохiд або, якщо поряд є вiльне мiстечко, надає допомогу на полi. I не бояться нi мечiв, нi крикiв, нi смертi.
  
  Кинув Старлог на вiзарiв своє вiйсько евiрiв. Залишився з Вибраними. Нi, не втручається поки що в битву, веде їх за собою в обхiд, по лiвому краю. Далеко вiд стiн Альдора вiдринула битва, утворився пролом - об'їхати, вдарити з тилу.
  I мчать ельвiонцi праворуч, за прикладом Ельфрена, вирiшивши вдарити по лiвому флангу ворога. Якимось натхненням два вiйська рухаються назустрiч один одному. Веде у себе Елiстель ельвiонцiв, веде у себе Обраних Чорний Владика.
  
  Як побачив, як вiдчув? Кiльнуло в серце - Старлог! I пустив Елада швидше за вiтер. Нi! Поведе за собою Старлога, вiдведе вiд ельвiонцiв Вибраних. Крикнув, посиливши в ефiрi звук голосу:
   - Старлога!
   I не наздогнати Елiстеля, навiть на Фарнi не наздогнати...
  Почув! Не мiг не почути. Втратив розум, рвонувся за ним, за своїм ненависним лiен! Наздогнати! Помститися! Розумiє Старлог, хто винуватець усiх його невдач.
  Розгорнули коней Вибранi, кинулися за своїм Володарем. Але зiткнулися з ельвiонцями, розiрвалася кiннота на двi частини - велика вступила у бiй з Ельвiоном, а частина, на чолi зi Старлогом, продовжувала переслiдувати Елiстеля.
  
  Нахлинулися ельвiонцi з Вибраними. Виявились мiж двома вогнями. Розгорнули коней кругом. Але й вiри, тi, що билися на лiвому фланзi, також виявилися затиснутими мiж ельвiонцями та вiзарами. I зовсiм недалеко бореться Iлiон. Побачив тих, хто стояв пiд стiнами, пронизала думка про синiв. Зрозумiв, що вони є серед них.
  Нiколи не доводилося ранiше боротися Iлiону, але нiби усвiдомив себе, вiдкрив наново у цiй битвi. Перший раз через любов себе усвiдомив, але хiба тепер дух у собi вiдкрив не тим самим коханням? До миру, до дружини, до синiв. Пробивається Фарн на допомогу. Адже Вибранi, нехай i роздiленi на двi частини, майже вдвiчi перевершують ельвiонцiв. А друга частина разом зi своїм Владиком мчить за Елiстелем.
   Чимала поки що вiдстань мiж ними, але ось-ось зупинить Елiстель Елада i тодi... Хто прийде на допомогу?
  
  I не мiг бiльше стримувати себе Дельня. Все їм вiддав - залишився лише вiн сам. Чи не початковий - ельте. I його ельте зараз зупинить коня...
   Арiель народжувався у свiт, але був тодi iнший час, а зараз...
  Але ж вiн Початковий! Вiн творив цей свiт. То невже не зможе створити собi тiло, тим бiльше, що... i творити не треба. Кинувся вниз, не втримав його Улайя.
  
  Одразу помiтив тiло вiзара. Рана страшна в грудях - щойно срiблястою хмаринкою вiдлетiла душа. Лише трохи духом своїм стягнув рану, увiйшов i закричав вiд нестерпного болю. Кинулися до нього двi здивованi сестри, що вiдiйшли вiд тiла. Одна вiдразу зупинила кров, що знов полилася з рани, зняла бiль, iнша стягує рану, невидимим швом з'єднує краї. I скрикнули майже водночас. На очах змiнюється вигляд вiзара - темне волосся стає срiблястим, струмує, спалахує iскрами, змiнюються риси обличчя...
  Схопився, схопив меч, що валявся. Вiдчув силу у собi - незвичну, радiсну, живу. Щойно встиг ухилитися - прямо на нього летить евир. Змахнув мечем - упав евiр з коня, схопився на нього сам. Ще двох залишив лежати на полi, вставши мiж ними та сестрами. Розрахував усе точно - зовсiм поряд пролетiв Елiстель. Кинувся мiж ним та Старлогом. Нi, залишилася в ньому ще сила, залишилася частина магiї - натягнув невидиму перешкоду. Побачили конi Вибраних перед собою стiну вогню - здибилися, збожеволiли, скинули сiдокiв.
  Зупинився Елiстель, побачив вiзара, побачив Старлога, побачив його воїнiв. Зiскочив з Елада, грюкнув долонею:
   - Iди..., - не хотiв дати загинути друговi.
   Повернувся до нього вiзар, i земля пiшла з-пiд нiг.
  Де вiн бачив це обличчя? Цi очi? Немає бою, нiчого немає, є тiльки... ельте! Притис долонi до щок, що спалахнули, кинувся геть. Встиг його схопити Дельня, засмiявся - нiжно, гiрко:
   - Не час...
   Кинув Елi собi за спину - оточують їх, замикається коло.
  Але не встиг замкнутися. Невеликий загiн вiзарiв - чи свiжий, чи зцiлений сестрами, прийшов на допомогу.
  Нема чого втрачати Обраним - цi не вiдступлять. Рветься Старлог до Елiстеля, але закриває його собою Дельнiя. Силою наповнив меч - не до етикетiв йому, не до рiвноваги. Нерiвнi сили. Вистояти б, може, й прийде пiдмога - помiтять їх.
  
   I... помiтили.
  - Старлога! У мене твiй дар!
  Що це? Мчить до них Арiель, за ним Емiлiс - але хiба наздоженеш Фарна?
  Зупинились усi. Вискочив Старлог уперед. Хто це?
   Рiзко зупинив коня Арiель, чому той здiйнявся дибки, простягнув долоню - в руцi щось живе, темне, всерединi вогнем ворушиться:
   - Тримай!
  - Нi! - скрикнув Дельня.
   Але вже вилетiв шар, мимоволi простяг Старлог руку, i не встиг прибрати, вiдхилитися - пролунав трiск, спалах, попелом обсипався Владика на землю.
  
   Крик жаху вирвався у вибраних.
   I одразу настала тиша, нiби пiшло щось темне, те, що затуманювало розум, що слiпило очi, опускалися мечi - лише стогiн поранених розносився пусткою.
  Пiдлетiв Емiлiс. Зирнув на друга. I знову: "залишимось живi - я тебе познайомлю з такими фантазiями, що навiки запам'ятаєш".
  Але схаменулися Вибранi, схопилися за мечi. Нi, не в полонi вони були у Старлога, не його iдеями жили своїми. Кожен iз них сам вибрав темряву - недарма Вибраними називав їх Старлог. I зараз вiрнi залишилися своєму Владику. Билися з розлюченiстю, з ненавистю, майже проти чотирьох билися. Але вже квапилися на допомогу вiзари. Вдарили з тилу - вiдвернули їх вiд ельвiонцiв. Але не здалися Вибранi - всi до одного полягли.
  
  Закiнчився бiй. Зiскочив Арiель з Фарна, ступив назустрiч Дельнє:
   - Привiт, брате.
  Обiйняв його Дельнiя, а сам кинув на Емiлiса погляд - згадав про свiй дар, засмiявся тихо. Нi, Арiель не природа - з такою гармонiєю не впораєшся, такого приборкувати треба.
   - Що це було, Арiель?
  - Це? - пошукав очима, зрозумiв. - Блискавка, Дельнiя, звичайна блискавка. Ти ж знаєш, що вогненна стихiя завжди була менi найближча.
   Дельня лише рот вiдкрив:
   - А дар?
  - Дарунок? - скинув брову. - Ах, дар! - засмiявся. Потiм серйозно вже сказав, - розумiєш, Дельнiя - я коли вирiс i згадав все, то вiдчув у собi цю силу. Ось тiльки подумав - вона належить менi, i в моїй волi надiлити її свiтлом чи пiтьмою. Старлог називав її даром темряви, тому що вибрав темряву, то чому ж я не можу називати її даром свiтла? Але там, - вiн кивнув головою в бiк Альдора, - менi довелося повiрити, що це темрява - iнакше б ми так i не дiзналися - як були створенi цi iстоти.
  Кинув погляд на Елiстеля. Той дивився кудись у далечiнь, погляд був темним вiд болю. Подивився - побачив, що несуть вiзари та евiри поранених до Альдора. Разом. Але зрозумiв, що не лише це спричиняє бiль, страх, розпач... I сам боїться глянути, з'єднатися. I все ж таки наважився, потягнувся всiєю душею до друзiв, до ельвiонцiв, усмiхнувся свiтло, радiсно - нi, немає порожнеч у душi, все заповнене, все цiле.
   Пiдiйшов до Елiстеля, прошепотiв:
   - Еле, всi живi...
  Залишили сили Елiстеля, опустився на землю. Кинувся до нього Дельня. Пiдняв голову Елiстель, побачив його - одразу схопився. I звiдки тiльки з'явилися сили? Побачив Елада, що скакав до нього - ще б трохи, схопився б i помчав геть, але зупинили крики - несподiванi, сповненi подиву, жаху. Вiзари показували пальцями на обрiй. Глянули - i теж застигли здивовано.
  
  На горизонтi встала стiна - висока, зростаюча прямо на очах, жива, смарагдова. Ще далеко, але завмирає серце вiд небаченої сили, безпристрасної, але жорстокої у своїй безпристрастi. Iде на Альдор, несучи iз собою смерть. Що це? Але вже здогадався Емiлiс, прошепотiв:
   - Океан, - i кинувся назустрiч.
  "Дельнiйя! Одному йому не впоратися. Вiзьми силу мою". Улайя?
   Наздогнав Емiлiса, крикнув:
   - Стiй!
  Як виявилося - розрахував правильно. Не з'єднаний Дельнiйя з Емiлiсом - не дарували один одному еладiс, але це не потрiбно. Хiба не його дар, не його дух живе в Емiлiсi з моменту його пробудження? Пiдняли руки - зупинили стiну. Стоїть жива, мiнлива, наче дихає важко. I опустили вниз. З гуркотом впала стiна, ударили бризки в обличчя, лизнула хвиля копита, що набiгла, позадкуваних коней, i захлюпалася ласкаво, заспокоєно.
   Тепер вiчно бачитимуть альдорцi зi своїх стiн не пустку похмуру, а гладь океану, що приховала собою тiла загиблих.
   Гiрко-солони його хвилi - такi ж солонi, як кров, i такi ж гiркi, як сльози.
  
  Покидали Альдор ельвiонцi - на них чекав їхнiй свiт. Чекав на Елiстеля храм кохання. Поруч iз ним - Дельнiя, нi на мить не спускає з нього очей - не вiдпустить, не дасть втекти.
  Повертався в Арвентос Нелдор, забираючи невеликий загiн крилатих - все, що залишилося вiд хороброго вiйська. Не дав загинути йому Арiель, укрив, закував батька у невидимий панцир.
   Виїжджали в Фарн Iлiон i Лайда - вiдшукала вона Iлiона на полi смертельно пораненим, не дала пiти, повернула назад душу, що вiдiйшла.
   Повертався в рiдну Сетру та Атор, забираючи з собою скорботну звiстку про загибель Ерлана.
   I не увiйде в Альдор Елiор.
  Скiльки вiзарiв та евiрiв загинуло у цiй битвi? Незлiчено. Скiльки сестер тепер прийде до Обителi скорботи? I тi, що зiйшли з Обителi - не всi вернулися, лишилися лежати на полi. Знайшов їх шалений удар меча.
  
  
  Може вперше пiзнають початковi смак слiз. Їх лишилося четверо. Чотири початковi - чотири стихiї.
  Пiшов i залишився у свiтi Арiель - живий вогонь вiзарiв, Жрець кохання, саме кохання. Пiшов надовго i Дельня - захист миру. Вiддав себе Ельвiону - врятував Ельвiон свiт Споконвiчних.
  
  Вiдновлять тепер вiзари те, що було зруйновано Старлогом, зiтруть з лиця землi Чорну Цитадель, очистять ущелини ордондiв. Пiсля того, що довелося побачити, жодна ущелина вже не страшна.
   Немає бiльше евiр - чужих, знову всi єдинi.
  Чи повторитися колись те, що було? Вiрять Початковi, що - нi. Адже дали їм дар благословенний, ще вiд початку свiту - пам'ять нетлiнну. Пам'ятатимуть - не повторять.
  Знову доведеться заселяти свiт - наповнилася Обитель душ. Вiдкриє Елейя-Споконвiчна дверi, випустить живих метеликiв, що несуть на крилах своїх надiю, любов, ельте... I когось iз народжених покличе свiтло променистої зiрки, i знову оживе Сховище на Ельвiонi.
   А поки що повiльно перекочує океан свої гiрко-солонi хвилi.
  
  
   Епiлог
  
   - Про що ти мрiєш?
   - Про що я мрiю?
   Про зiрки, що яскравiшi за лiхтарне свiтло...
   Про вiчне кохання i про мир, що десь
  Загублений. У ньому пiсня лише наша не заспiвана.
  
   - Про що ти мрiєш?
   - Про що я мрiю?
   Про те, що одного разу заповiтною стежкою
   Пiдемо ми з тобою за променистою зiркою
   У загублений свiт, де нема болю.
   Я знаю...
  

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"