Стіл Даніель : другие произведения.

Шпигун

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  Даніель Стіл
  Про автора
  
  
  Шпигун – це вигадка. Імена, персонажі, місця та події є продуктом уяви автора або використовуються вигадано. Будь-яка схожість із реальними подіями, місцями чи людьми, живими чи мертвими, є абсолютно випадковою.
  
  
  
  
  
  «Кожна велика мрія починається з мрійника. Завжди пам’ятайте, у вас є сила, терпіння та пристрасть дотягнутися до зірок, щоб змінити світ».
  — ДЖЕРЕЛО НЕВІДОМЕ _ _
  
  
  Розділ 1
  Згадуючи про це пізніше, літо 1939 року було останнім «нормальним» літом, яке пам’ятала Александра Вікхем. Минуло п’ять років відтоді, як вона відсвяткувала перший лондонський «сезон» у вісімнадцять років — подію, яку її батьки чекали з хвилюванням і очікуванням ще з дитинства. Вона з нетерпінням чекала цього як події всього життя, вирішального моменту, коли вона постане при дворі з усіма іншими доньками аристократичних родин. Це був її офіційний вихід у суспільство, і з 1780 року, коли король Георг III влаштував перший бал королеви Шарлотти на честь своєї дружини, метою «виходу» та представлення було дозволити аристократичним панночкам привернути увагу майбутніх чоловіків. Одруження повинно було стати результатом у відносно короткий час. Хоча сучасні батьки 1930-х років менш серйозно ставилися до цього, очікуваний результат не змінився.
  Алекс була представлена при дворі королю Георгу V і королеві Марії, і вона прийшла на бал королеви Шарлотти у вишуканій білій сукні з мережива й атласу, яку мати пошила для неї Жаном Пату в Парижі. З її зростом і ніжною білявою зовнішністю Алекс була приголомшливою красунею, і їй не бракувало залицяльників. Її старші брати, Вільям і Джеффрі, безжально дражнили її через те, що вона дебютантка, і через те, що вона не знайшла чоловіка в перші місяці Сезону в Лондоні. Бути на вечірках, балах і світських заходах стало великою зміною для Алекс, яка, як і решта її родини, була божевільною з дитинства. Її брати знущалися над нею бути карапузом, щоб вижити. Носити елегантні сукні щовечора та відповідні сукні на кожному обіді в Лондоні було для неї виснажливою, а часом навіть важкою роботою.
  
  Вона знайшла багато друзів серед інших дебютанток, і більшість із них були заручені до кінця сезону, а незабаром після цього вийшли заміж. У вісімнадцять років Алекс не могла уявити себе заміж за когось. Вона хотіла вступити до університету, який її батько вважав непотрібним, а мати — недоречним. Алекс був пристрасним читачем і вивчав історію. Зграя старанних гувернанток виховала в ній жагу до знань і любов до літератури, відточила майстерність акварелі, складної вишивки та гобелена. Її власний дар до мов допоміг їй майже бездоганно вивчити французьку, німецьку та італійську мови. Вона розмовляла французькою та німецькою так само добре, як і англійською, що ніхто не вважав примітним, і її італійська була майже так само добре. Вона любила читати французькою та німецькою мовами. Вона також була витонченою танцівницею, що робило її дуже бажаною партнеркою на балах, які вона відвідувала з родиною.
  Але в Алексі було щось більше, ніж кадриль, яку вона танцювала без зусиль, її любов до літератури та дар володіння мовами. Чоловіки, яких вона зустрічала, називали її «духовною». Вона не боялася висловлювати свою думку і мала чудове почуття гумору. Це зробило її чудовим другом для товаришів-чоловіків її братів, але мало хто з них міг уявити собі одруження з нею, незважаючи на її красу. Тим, хто хотів прийняти виклик, Олексій здався фатально нудним. Вона не бажала бути замкненою в Гемпширі, де був маєток її батьків, вишивати вночі біля вогнища, як її мати, або виховувати зграю некерованих дітей, як колись її брати. Можливо, пізніше, але точно не у вісімнадцять.
  
  П’ять років після її лондонського сезону в 1934 році пролетіли швидко: Алекс їздила з батьками за кордон, їздила верхи на місцеве полювання чи інші, куди її запрошували, відвідувала своїх друзів, які на той час одружилися і навіть мали кількох дітей, їздила до домашні вечірки та допомагала батькові в їхньому маєтку. Вона мала більше інтересу до землі, ніж її брати, обидва втекли до Лондона. Вільям, найстарший, вів життя джентльмена і мав пристрасть до літальних машин. Джеффрі працював у банку, щовечора ходив на вечірки та був відомий як серцеїд. Не поспішали одружуватися і її брати.
  Джефрі було двадцять п'ять, а Вільямові двадцять сім і вони при кожній нагоді їздили на авіаперегони в Англію та Францію. Він був досвідченим пілотом. Алекс думала, що її брати отримали набагато більше задоволення, ніж вона. Вона була чимось на зразок бранця правил суспільства і того, що вважалося належним для жінки. Вона була найшвидшим вершником у окрузі, що дратувало її братів та їхніх друзів, а її дар володіння мовами став у нагоді під час їхніх сімейних подорожей. До двадцяти трьох років вона кілька разів була в Нью-Йорку з батьками і вважала американських чоловіків ліберальнішими у своєму мисленні та веселішими, ніж англійці, яких вона зустрічала. Вона любила говорити про політику зі своїми братами та батьком, хоча вони настійно просили її не робити цього на званих вечерях, щоб вона не лякала чоловіків, які могли б захотіти залицятися до неї. Її відповідь на коментарі братів на цю тему була різкою.
  
  «Я б не хотіла чоловіка, який не поважав би мою думку або якому б я не могла висловити свою думку».
  «Ти станеш старою дівчиною, якщо не приборкаєш свій язик і свою пристрасть до коней», — попередив її Джеффрі, але обидва її брати пишалися, наскільки вона смілива, розумна, смілива й чітка в ній. мислення. Їхні батьки вдавали, що нічого не помічають, але потай були стурбовані тим, що вона ще не знайшла чоловіка і, схоже, не хотіла його.
  Вона слухала по радіо всі промови Гітлера німецькою мовою і прочитала кілька книжок про нього. Задовго до подій літа 1939 року вона передбачила, що війна буде неминучою. До того літа її брати і батько погодилися з нею. Це здавалося неминучим, і вони були налякані, але не здивовані, коли 3 вересня було оголошено війну. Вони зібралися, щоб послухати промову короля Георга по радіо, який закликав британців у всьому світі бути сильними та мужніми та захищати свою країну. Як і більшість населення, відповідь Вікхемів була негайною. Обидва брати Алекса записалися до Королівських ВПС, Вільям — до команди винищувачів, що підходило йому як пілот-ас, а Джеффрі — до команди бомбардувальників. Не було вагань. Невдовзі вони з’явилися на чергування та навчання, як і більшість їхніх друзів. Це було те, чого від них очікували, і вони пішли охоче.
  Алекс мовчала про це кілька тижнів, а потім налякала своїх батьків, коли оголосила, що приєдналася до добровільної організації медсестер першої допомоги Yeomanry незабаром після того, як Віллі та Джефф пішли на навчання. Її батьки самі вирішували, як зробити свій внесок у військові дії. Її батько вже перестарався за призовний вік, але вони зголосилися прийняти двадцять дітей із Лондона до свого дому. Заохочувалась евакуація дітей із міст, і багато батьків прагнули знайти безпечні домівки для своїх дітей у країні. Мама Олексія, Вікторія, вже була зайнята підготовкою приміщення, де розмістили домогосподарство та конюхів. Чисельність їхнього чоловічого персоналу в будь-якому випадку значно зменшилася через призов, і вони мали інші приміщення в будинку для жінок. Для дітей облаштовували двоярусні кімнати. Доглядати за ними збиралися троє домробітниць, а давати уроки – дві дівчата з села та дві вчительки з місцевої школи. Вікторія збиралася їх також навчати. Вона сподівалася, що Алекс допоможе їй, але потім Алекс оголосив, що їде до Лондона, щоб водити вантажівки та машини швидкої допомоги, працювати помічником у місцевих лікарнях і виконувати будь-які інші доручення, які вони їй дали. Її батьки пишалися нею, але стурбовані її перебуванням у Лондоні. Очікували бомбардування, і їй було б безпечніше в країні, допомагаючи доглядати за дітьми. Діти, яких мали жити Вікхеми, були вихідцями з бідного та середнього класу, і їх приймали сім’ї по всій країні.
  
  Алекс уважно вивчила свої варіанти, перш ніж піти добровольцем у медсестринську групу першої допомоги. Вона могла приєднатися до Жіночої волонтерської служби, щоб займатися канцелярською роботою, яка її не цікавила, або запобіжними заходами проти повітряних нальотів, або працювала в жіночій бригаді насосів для пожежної служби. Жіноча волонтерська служба також організовувала притулки, обмін одягом і пересувні їдальні. Вона могла приєднатися до Жіночої сухопутної армії, щоб навчитися сільськогосподарській роботі, про яку вона вже багато знала з їхнього маєтку, але Алекс не хотів залишатися в Гемпширі, а волів поїхати до міста.
  Допоміжна територіальна служба запропонувала більше того, що вона сподівалася зробити, з водінням і загальними обов’язками, але коли вона зв’язалася з ними, вони запропонували канцелярську роботу, яка тримала б її закритою в офісі. Вона хотіла більше фізичної роботи. Вона також розмовляла з жіночими допоміжними повітряними силами щодо розміщення загороджувальних повітряних куль. Але врешті-решт медсестра першої допомоги Йоманрі звучала так, наче це найкраще підходить для її навичок, і вони сказали, що у неї будуть інші можливості, коли вона приєднається.
  
  Її брати дражнили її з цього приводу, коли вона їм писала, і сказали, що будуть стежити за нею, коли поїдуть до Лондона. Її мати плакала, коли вона залишала Гемпшир, і змусила її пообіцяти бути обережною, але вона вже була зайнята і мала роботу з дітьми, які проживали з ними. Наймолодшій було п’ять років, а найстаршій – одинадцять, що, на думку Алекс, було б набагато важчим завданням, ніж те, що їй доручили б робити в Лондоні.
  Вона приїхала в місто в жовтні, через місяць після оголошення війни. Король знову виступив, подякувавши всій країні за відповідь на військові зусилля. Алекс відчувала, що нарешті займається чимось важливим, і їй дуже сподобався місяць навчання з жінками різного віку, з усіх верств суспільства та з усіх куточків країни. Вона відчула, що хтось відчинив двері та вікна її життя в більш широкий світ, який вона сподівалася знайти в університеті і чого так довго прагнула. Вона постійно писала листи своїм батькам і братам, розповідаючи їм про те, що вона робить і чого вчиться.
  Джефф приїхав до Лондона під час перерви у власних тренуваннях і повів її на вечерю в Rules, один із їхніх улюблених ресторанів. Люди схвально посміхалися, побачивши обох у формі. Вона була схвильована, коли повідомила Джеффу про все, що їй сказали. Вона вже знала, що керуватиме вантажівками з постачанням як її першим завданням, що звільнить чоловіків для більш важливих справ.
  «Про те, про що я завжди мріяв, — дражнив він її, — мати сестру, яка буде водієм вантажівки. Це тобі підходить, Алекс. Слава Богу, ти так і не одружився».
  
  «Ой, заткнись», — сказала вона, всміхаючись йому очима, повними пустощів. «І я «ніколи» не виходив заміж, я просто ще не одружився. Напевно, колись так і зроблю».
  — Або ти міг би їздити на вантажівці й після війни. Можливо, ви знайшли своє справжнє покликання».
  «А ти, коли почнеш літати?» — запитала вона з виразом занепокоєння, прихованим їхнім постійним кепкуванням.
  «Скоро. Я не можу дочекатися, щоб розбомбити німців». Вільям уже літав на місії. Обидва брати завжди були жорсткою конкуренцією, але Вільям мав більше досвіду пілота, ніж Джефф.
  Як завжди, вони добре провели час разом, і Джефф підсадив її до гуртожитку після вечері. Правила затемнення вже виконувалися, а вікна були закриті. Будувалися притулки. Лондон вирував від активності та молодих людей у формі, оскільки були оголошені правила та умови війни. Харчування ще не почалося, але їх уже попередили в Міністерстві продовольства, що воно почнеться з цукру, масла і сала в січні. Усі знали, що життя кардинально зміниться, але цього ще не було. І святкові страви залишаться майже такими ж.
  Повертаючись до гуртожитку Алекс, Джефф попередив її про небезпеку швидких чоловіків, які намагатимуться скористатися молодими невинними жінками, і що результатом може бути вагітність або венеричне захворювання. Олексій розсміявся зі сказаного.
  «Мама нічого про це не згадувала, коли я пішов з дому».
  «Вона надто ввічлива. Вона, ймовірно, не вважає, що їй це потрібно, і що ти надто добре вихований, щоб поводитися погано». Він кинув на неї суворий, братерський погляд.
  
  «А ти думаєш, що я ні?» Вона звела брову до брата.
  «Я знаю чоловіків. І якщо ти закохаєшся в якогось дивного виродка, він зможе умовити тебе на щось, про що ти пошкодуєш».
  «Я не дурна», — сказала вона з легким ображеним виглядом.
  «Я просто не хочу, щоб з тобою щось трапилося. Ви ніколи не жили в цьому місті і не зустрічали таких чоловіків, як деякі з тих, яких ви зустрінете зараз. Вони можуть бути досить сміливими», — знову попередив він її, вирішуючи захистити свою сестричку.
  «Я теж», — впевнено сказала вона.
  «Ну, пам’ятай, якщо ти завагітнієш, я тебе вб’ю… і ти розіб’єш серця наших батьків».
  «Я не збираюся робити нічого подібного», — сказала вона, вражена тим, що він навіть запропонував це. «Я прийшов сюди працювати, а не шукати чоловіка або ходити по барах і напиватися». Вона знала, що деякі дівчата в її гуртожитку загравали з кожним солдатом, якого бачили. Це був не її стиль. «Можливо, я повинен був приєднатися до армії чи Королівських ВПС, як ти з Віллі. Я думав про це. Можливо, з часом так і зроблю».
  «Ти робиш достатньо», — сказав він із теплим виразом обличчя. «Люди говорять хороші слова про медсестринську службу першої допомоги, і багато з них не стосується медсестер. Це важка робота. Тільки нехай тебе не виженуть, — він знову передражнив її, — якщо ти будеш говорити вчителю, своєму начальству чи ще тому. Я знаю, яким ти можеш бути!»
  «Просто бережи свою спину і переконайся, що ти дістанеш німців, перш ніж вони дістануть тебе», — попередила вона його. Вони обійняли одне одного, і він залишив її біля її гуртожитку. Він мав бути на своїй базі до півночі, і його підвезли назад.
  Вона була рада, що побачила його. Вона сумувала за братами та батьками, але була щаслива бути в Лондоні, де її навчали бути корисною. Вона не могла дочекатися, щоб почати працювати. Вона майже завершила навчання і пишалася тим, що брала участь у військових діях, хоча й задавалася питанням, чи варто їй робити більше. Обидва її брати були частиною передових повітряних ударних сил Королівських ВПС і виконували бомбардування Німеччини. Розвідувальні місії почалися, щойно була оголошена війна, і водіння Алекса на вантажівці чи машині швидкої допомоги здавалося їй мізерним у порівнянні з більш драматичним внеском її братів. Але принаймні вона не сиділа вдома в Гемпширі, сказала вона собі.
  
  Того вечора вони з Джеффом говорили за вечерею про те, щоб поїхати додому на Різдво. Усі троє отримали на це дозвіл, і Джефф сказав, що це, мабуть, останній шанс. Вони були в захваті від цього, і інші чоловіки з бомбардувального командування Джеффа також збиралися додому. На це перше Різдво війни начальство було поблажливим до них. Це було щось очікувати. У війні досі не було великих дій або було дуже мало. Здебільшого це були приготування та плани, і підготовка до того, що мало статися. Канадці, австралійці та американці також приїхали волонтерити. У групі Алекса було навіть двоє канадців і австралійка. Олексію сподобалося з ними знайомитись. Усі вони здавалися набагато вільнішими й незалежнішими, ніж англійські дівчата, яких знала Алекс, і вона ними захоплювалася.
  
  —
  Коли Алекс, Віллі та Джефф повернулися до Гемпшира вчасно на Різдво, це виглядало не інакше, як в інші роки. Сільська місцевість була такою ж спокійною. Єдина зміна полягала в тому, що з правилами затемнення вікна були закриті, щоб не було видно, як яскраво сяють вогні ялинки з будинків або вітрин магазинів у містах. І була антивибухова стрічка на вітринах магазинів у Ліндгерсті, їхньому улюбленому ринковому містечку. Було введено нормування бензину, тому люди не їздили на великі відстані, щоб відвідати сім'ю. Але їжі було вдосталь, і святкування Різдва було таким же, як і раніше. Ресторани та готелі були повні. У людей був святковий настрій, незважаючи на війну.
  
  Сотні тисяч дітей були відправлені з Лондона в домівки в країні, і уряд не рекомендував відправляти їх назад до Лондона на канікули та закликав приймаючі сім’ї залишити їх у країні, оскільки багато хто з них не захоче залишати своїх батьків. знову в Лондоні, якщо вони повернуться додому. Їхнім батькам сказали не відвідувати їх з тієї ж причини. А оскільки поїздки залізницею мали бути зведені до мінімуму, діти, яких відправили, мали пристосуватися до свого першого Різдва без батьків. Вікторія та її помічники були налаштовані зробити цей час щасливим для них.
  Вікхеми докладали великих зусиль, щоб розважити дітей і зробити Різдво особливим. Вікторія та дівчата, які їх доглядали, в’язали та купували всім подарунки. Вікторія щовечора засиджувалася допізна, шиючи плюшевого ведмедика для кожної дитини. Алекс приєднався до неї, коли вона повернулася додому, допоміг їй закінчити останні, пов’язавши яскраво-червоні стрічки на їхні шиї. Для кожної дитини Вікторія зв’язала по светру. Вона, як і майже кожна жінка в країні, постійно в’язала та дотримувалася різноманітних урядових схем щодо економії грошей на одязі. Стриманість заохочувалась, але не примушувалась.
  Вікхеми двічі вечеряли напередодні Різдва. Спочатку ранній для дітей, де вони отримували подарунки та верещали від захвату над ведмедиками. На диво всі светри підійшли, темно-сині для хлопчиків і червоні для дівчаток, і для кожного з них були солодощі з магазину в Ліндгерсті. Пізніше ввечері сім'я влаштувала традиційну різдвяну трапезу в їдальні. Вони офіційно одягалися у чорні краватки та вечірні сукні, як завжди. Вони обмінялися подарунками, які були ретельно підібрані. Вікторія зв’язала для Алекс рожевий светр з ангори, а також подарувала їй пару блідо-блакитних сережок із сапфіром, такого ж кольору, як її очі. Вони обмінялися подарунками опівночі після вечері. Алекс купила своїй матері одну з нових стильних великих сумок у Лондоні. Було б зручно носити книжки з раціоном і навіть її в’язання. Вони ставали дуже популярними в Лондоні, однією з перших помітних змін моди війни.
  
  Різдвяного ранку Алекс шокувала свою сім'ю ще одним, коли з'явилася на різдвяний обід у штанях, які також були останнім часом у моді в Лондоні. Її брати виглядали нажаханими, а батьки злякалися.
  « Що це ? » — з явним несхваленням запитав Вільям, коли вона зайшла до вітальні перед обідом. Того ранку вона каталася на коні й ледве встигла переодягнутися. «Це частина вашої форми?»
  «Ні, це не так», — твердо сказала вона. «Не будь таким старомодним. Усі їх носять».
  «Чи мала я одягнути сукню?» запитав він.
  «Тільки якщо ти хочеш. Штани зручні та практичні. Габріель Шанель носить їх у Парижі вже кілька років. Вони дуже модні. Крім того, ти носиш їх, чому б і мені?»
  «Ви можете уявити маму в штанях?» — сказав він так, ніби матері не було в кімнаті. Їхній батько посміхнувся.
  "Я сподіваюся, що не. Твоя мати виглядає чудово одягненою, як вона є». Він тепло глянув на дружину. «Якщо Алекс хоче випробувати нову моду, вона може зробити це тут. Вона нікому не шкодить», — великодушно сказав їхній батько, і Вільям засмутився, коли Джефф засміявся.
  
  «Добре, Алекс. Віллі потрібно трохи струснути», — прокоментував Джефф. Її зачіска теж була нова. Вона носила своє довге світле волосся, зібране в пучок, замість коси, яку вона носила з дитинства. Спереду був акуратний згорток, і вона мала яскраво-червону помаду, що теж було новим. Через три місяці в Лондоні вона виглядала дорослішою, вишуканішою і ще красивішою.
  «Ось чому жінки мають уніформу, — наполягав Віллі, — щоб вони не з’являлися в такому смішному вбранні. Штани чоловічі, сукні та спідниці жіночі. Схоже, Алекс заплутався». Вільям був жорстким і несхвальним. Він був набагато консервативнішим за свого молодшого брата.
  «Не будь таким набитим сорочкою», — дорікнув йому Джефф, і зрештою Вільям розслабився, і вони насолоджувалися стравою з фазана та гуски. У цивілізованій атмосфері їхньої їдальні, коли на них дивилися сімейні портрети, важко було повірити, що йде війна. Єдиною помітною різницею за їхнім столом було те, що всі молоді чоловіки, які в них працювали, пішли в армію, а покоївки служили, що до війни вважалося б непристойним. Зараз це була необхідність. Усі жінки займалися волонтерською діяльністю в сусідніх містах, або вступили до допоміжної територіальної служби, Жіночої волонтерської служби чи Корпусу спостерігачів. Кожен так чи інакше брав участь у військових діях, але в такий мирний день, як Різдво, нічого не було видно, окрім затемнених штор і тканини на вікнах. Ялинка вдень яскраво світилася у вітальні, напередодні нею приводили милуватися діти. Вони були в захваті від того, який він був високий і який розкішно прикрашений усіма чудовими прикрасами, якими сім’я користувалася роками, з античним ангелом у верхній частині.
  
  Після обіду родина разом гуляла, уникала розмов про війну. З вересня не відбулося нічого нового і драматичного, за винятком того, що наприкінці жовтня над Великобританією було збито перший німецький літак, бомбардувальник Heinkel He III. Вінстон Черчилль постійно відверто говорив про те, що мало статися.
  Але Вікхеми розповідали про місцеві новини, прогулюючись територією свого маєтку. Хлопці легко жартували, йдучи попереду, і Алекс приєдналася до них після того, як трохи побула з батьками в їхньому темпі. Вікторії подобалося мати дітей із ними в Гемпширі, хоча вона визнала, що мати стільки маленьких дітей, за яких треба нести відповідальність, це багато роботи. Поки що вони не завдавали їй клопоту і не сумували так, як на початку.
  «Про що ви говорите?» — спитала Алекс у Віллі та Джеффа, коли вона наздогнала їх, усе ще одягнена в штани, які обурили її найстаршого брата.
  «Швидкі літаки та розпусні жінки», — іронізував Джефф, посміхаючись сестрі.
  «Чи повинен я залишити вас на цьому?» — спитала вона його.
  «Зовсім ні. Ти пристойно поводишся в Лондоні?»
  «Звичайно», — сказала вона, згадавши пораду Джеффа. І насправді вона була. Вона була зайнята своєю волонтерською роботою та завданнями, які вони їй давали, здебільшого їздою. Вона була відповідальною, надійною та хорошим водієм. Вона роками їздила в Гемпширі після того, як один із конюшників навчив її, коли їй було сімнадцять. «Ти пристойно ведешся?» — запитала вона своїх братів, і Вільям кивнув, а Джефф вагався.
  
  «Я не збираюся розповідати своїй молодшій сестрі про своє любовне життя», — сказав він, сміючись, і обидва його брати і сестри закотили очі.
  «Не вихваляйся», — сказав Алекс, і того разу Вільям усміхнувся.
  «Скоріше його фантазійне життя. Яка жінка терпіла б його?»
  «Їх десятки», — упевнено сказав Джефф, а потім погнався за ними навколо тих самих дерев, біля яких вони гралися в дитинстві. Було щось таке спокійне та відновлююче в тому, щоб бути в їхньому домі в Гемпширі. Вони всі це любили. Алекс вважала це надто нудним, коли жила там, але тепер, коли вона була в Лондоні, повернення додому здавалося подарунком, як і всім їм.
  Батьки спостерігали, як вони ганяються один за одним, як діти, і посміхалися. Це була знайома сцена, і Едвард обійняв дружину. На мить вона запанікувала, спостерігаючи за ними, сподіваючись, що вони всі будуть у безпеці, і Едвард міг відчути думки своєї дружини. «З ними все буде гаразд», — прошепотів він їй, і вона кивнула зі сльозами на очах. Її страхи застрягли їй у горлі, як кулак. Вона сподівалася, що він правий.
  Вони повернулися до будинку, коли почало темніти, а потім пішли відвідати дітей, які добре провели день, граючи з дівчатками, які доглядали за ними. Одна з вчительок теж провела з ними день, оскільки її рідні сини не повернулися додому на Різдво зі своїх далеких баз. Діти з Лондона були для них благословенням.
  
  —
  Вільям пішов першим, через три дні після Різдва. Йому довелося повернутися на свою базу. Йому не дозволили сказати їм, чому. Джефф пішов уранці напередодні Нового року. Того вечора у нього були плани на Лондон, і він їхав раннім поїздом. Подякувавши батькам і поцілувавши сестру, він пообіцяв скоро знову взяти її на вечерю в Лондон.
  
  Олексій пішов на Новий рік. Її відпустка закінчилася тієї ночі. Мати на мить притиснула її до себе, а потім подивилася доньці в очі.
  «Будьте обережні, містер Черчилль каже, що незабаром усе піде на горло». Вікторія йому повірила.
  «Я в порядку, мамо. Вони навчили нас усьому, і тепер скрізь є бомбосховища, де є наглядачі, щоб забрати всіх під землю, щойно залунають сирени повітряної тривоги». Вікторія кивнула зі сльозами на очах. Це було дорогоцінне Різдво для них усіх, і вона молилася, щоб воно не було для них останнім. У мирному Гемпширі важко було повірити, що йде війна, і вона не могла винести думки, що її діти будуть у небезпеці, і вона може втратити одного з них.
  Алекс знову обійняв її, а потім помахав, коли один із їхніх старих фермерів відвіз її на станцію. Її батьки стояли біля будинку її дитинства, махаючи їй руками, а діти з Лондона вибігли й стали навколо них, і Алекс побачила, як її мати гладить волосся маленького хлопчика з ніжністю, яку Алекс любив у собі. Вона знала, що цей образ залишиться з нею назавжди, куди б вона не пішла. Коли будинок зник з поля зору, вона була в захваті від повернення до Лондона, де все відбувалося. Вона ледве дочекалася. Коли вона сіла в потяг, вона помахала їхньому старому фермеру, і через кілька хвилин він повільно покотився вперед, і станція Ліндгерст зникла з поля зору.
  
  
  Розділ 2
  Війна почала набирати обертів на початку 1940 року, немов дракон, що повільно зростає, попереджуючи хвостом. Виконувалися місії, збивалися літаки з обох сторін, але великих боїв не велося. Тисячі чоловіків були призвані до армії після перших добровольців місяців тому. Алекс була здивована, коли її привело начальство і розпитало про її знання мови. Стало очевидним, що вона абсолютно вільно розмовляє французькою та німецькою мовами та досить вільно володіє італійською. Її запитали, чи були її батьки німцями чи французами, і вона відповіла, що ні. На подальшому допиті вона пояснила, що в дитинстві її навчили всім трьом мовам її гувернантки. Далі нічого не вийшло, і вона забула про співбесіду. Вона припустила, що вони просто хочуть підтвердити її вірність Британії, і коли вони дізналися, що її батьки англійці, вони не відчули занепокоєння.
  Кілька разів вона вечеряла з Джеффом і один раз з Вільямом. У квітні вона повернулася додому в Гемпшир на довгі вихідні, але її брати не поверталися з Різдва. Її батько особливо сумував за допомогою Вільяма в управлінні маєтком. У нього був старший чоловік, який допомагав йому, але Едвард, по суті, керував ним сам, тепер, коли Вільям був на війні.
  
  Діти з Лондона процвітали під пильним оком її матері. Весь час, поки Алекс був там, Вікторія постійно в’язала, шила светри для них, для людей у лікарні, де вона була волонтером, і ще один светр для Алекса. Здавалося б, народна розвага. Навіть у Лондоні Алекс скрізь бачив жінок, які в’язали.
  Вінстон Черчілль став прем'єр-міністром і сказав країні готуватися до нападу. Його попередження стали надто реальними, коли 10 липня почалася битва за Британію, і Гітлер повною силою пустив на них демонів війни. Країна трималася стійко і була добре підготовлена. Бомбардування Лондона та інших міст були постійними, і Алекс встигла зателефонувати батькам і сказати їм, що з нею все гаразд. У наступні дні вона почулася з обома своїми братами. Через місяць Люфтваффе спробувало здобути перевагу в повітрі над Великобританією, зазнавши великих втрат з обох сторін, але більше серед німців, які зазнали невдачі. Минуло кілька пекельних тижнів з початку Битви за Британію. Черчілль звернувся до нації по радіо. Алекс проводила кожну ніч у бомбосховищі з криками немовлят, спітнілими чоловіками та плачучими жінками, але між жителями Лондона була якась солідарність, якої вона ніколи раніше не знала.
  Удень вона їздила по каменях і уламках на призначених їй вантажівках і машинах швидкої допомоги, іноді возила поранених до шпиталів, іноді — вантажі тіл туди, де їх упізнали й забрали. Будинки руйнувалися навколо неї, вид мертвих і поранених став знайомим разом зі смородом смерті та гіпсовим пилом, який душив її, коли вона їхала.
  У серпні, через два дні після найжорстокішої атаки Люфтваффе, коли вони не зуміли домінувати над британцями в повітрі, наглядачка її гуртожитку прийшла за нею, коли вона одягалася на роботу. Вона попросила Алекса спуститися вниз. Коли вона пішла за нею, то побачила одного з лідерів винищувальної ескадрильї Вільяма, який чекав її з похмурим обличчям. Вона зрозуміла, щойно побачила його, і намагалася не показати, як сильно тремтить, намагаючись не знепритомніти. Його слова були швидкими, Вільям був збитий під час бою з Люфтваффе 13 серпня. Це було оголошено про британську перемогу. Він загинув смертю героя, у двадцять вісім. Вона кивнула й подякувала командиру ескадрильї, а потім повернулася нагору й сіла на своє ліжко, почуваючись приголомшеною. Єдине, про що вона могла думати, це її батьки та те, як вони сприймуть цю новину. Їхній старший син був мертвий. Вона хотіла поговорити з Джеффом, але знала, що не може до нього додзвонитися. Він щодня виконував місії, як Вільям.
  
  Матрона дала їй півгодини наодинці, а потім піднялася нагору і сказала, що вона має п’ять днів відпустки, якщо вона цього хоче, щоб піти додому до батьків, якщо вона зможе туди приїхати. Алекс кивнула, зі сльозами, що текли по її щоках, подякувала їй, а потім спакувала маленьку сумку й пішла через кілька хвилин.
  Вона змогла сісти на повільний поїзд і прибула в Ліндхерст у сутінках. Вона знайшла на вокзалі чоловіка з автомобілем, який був готовий відвезти її додому за невелику плату. Було темно, коли вона туди прийшла, і вона знала, що на той час її батьки дізнаються. Коли вона прийшла, будинок здавався порожнім. Вона зайшла до бібліотеки й побачила, що її батьки сидять, як статуї, надто вражені, щоб поворухнутися, надто розбиті, щоб говорити, поки вони не побачили її, а потім усі троє заридали, обнявшись. Усі вони знали, що люди гинуть під час війни, а Вільям був пілотом винищувача, але чомусь вони були настільки впевнені в його силах, він був таким молодим, сильним і впевненим у всьому, що ніхто з них не думав, що він загине. Сиділи разом до півночі, а потім пішли на кухню. Алекс зробив їм щось поїсти, але вони не були голодні. Раніше тієї ночі до них прийшов вікарій місцевої церкви, але Алекс не міг пригадати жодного слова, яке він сказав. Вільям пішов у дурну війну, яка ніколи не мала починатися, спричинена божевільним у Німеччині. Це змусило її усвідомити, скільки молодих людей може загинути, а в неї ще є один брат. Раптом все про війну здалося таким неправильним, якими б хоробрими вони не були.
  
  Алекс поклала недоторкану їжу в холодильник і залишилася з батьками, поки вони не пішли спати. Тепер її завданням було подбати про них. Вони були дітьми, а вона батьком. Чутка про смерть Вільяма поширилася, люди в цьому районі приносили їжу. Діти, у яких вони жили, залишили маленькі пучки квітів на сходах, не знаючи, що ще робити. Деякі з них уже втратили батьків під час бомбардувань Лондона. Алекс тепер усе це краще розумів, безглуздість війни та втрати, які вони зазнають, перш ніж вона закінчиться. Це було надто реально.
  Вона лягла на власне ліжко після того, як її батьки пішли на ніч. Вона сподівалася, що вони заснуть, але сумнівалася, що вони заснуть. Вона лежала без сну цілу ніч, думаючи про Вільяма, про те, наскільки серйозним він був, навіть коли був маленьким хлопцем, про роль старшого сина, яку він так прийняв до серця, і про землю, дім і обов’язки, які він успадкує. Тепер Джеффу, який завжди був клоуном і сімейним блазнем, доведеться стати його місцем і одного разу замінити їхнього батька. Джефф ніколи не готувався до цього, оскільки Вільям був спадкоємцем. Все промайнуло в її голові. Вона побачила, як зійшло сонце, і почула, як відчинилися та зачинилися вхідні двері. Вона навшпиньки підійшла до сходів і глянула вниз, щоб побачити свого брата, який стояв там, ошелешений, виснажений, з темними колами під очима, коли він дивився на неї. Вони також дали відпустку Джеффу. Вона кинулася вниз по сходах і кинулася йому на руки, пригорнулася до нього, коли вони обидва розплакалися.
  
  Вона пішла за ним на кухню і приготувала йому щось поїсти. Раціонування нарешті почало кусатися, і вона використовувала яйця, які вони все ще отримували з ферм у їхній власності, тости з трохи смердючого маргарину, який вони тепер мали замість масла, і варення, яке робила її мати, з чашкою неміцного чаю. Він їв це, коли вони говорили про Вільяма та про те, що сталося. Тепер здавалося дивним, що їх було лише двоє, а не троє. Їхня сім'я раптом здалася неврівноваженою, як стілець без ніжки.
  Коли Джефф закінчив їсти, до них приєдналися батьки, і вони довго сиділи разом на кухні. Вікарій повертався до них, і вони збиралися запланувати невелику похоронну службу в церкві наступного дня, перш ніж Джефф і Алекс повинні були повернутися до Лондона. Його б поховали на родинному кладовищі в їхньому маєтку, але тіла не було. Тож з часом надгробний камінь у пам’ять про нього носитиме його ім’я, а під ним не залишиться жодних останків.
  Алекс повів їхню маму нагору, щоб допомогти їй викупатися й одягнути просту чорну сукню, а Джефф і їхній батько вийшли подихати повітрям і погуляти. Едвард спробував розповісти Джеффу дещо про маєток, оскільки він тепер успадкує його. Така можливість жодному з них раніше ніколи не приходила в голову. Джефф не міг слухати, як батько говорить про це, це робило смерть Вільяма надто реальною для них обох. Джефф відчув полегшення, коли зупинився.
  Час плив равликом, уповільненою зйомкою. Все це було сюрреалістично. Вільям пішов. Алекс проходив повз свою кімнату по дорозі до своєї матері, і був вдячний, що двері були зачинені. Вона не могла терпіти бачити всі його знайомі речі просто зараз, не зараз.
  Коли прийшов вікарій, вони влаштували все для служби. Вікторія сказала, яку музику вони хочуть. Вікарій сказав їй, що співатиме хор. Олексій зголосився розставити квіти сам. Після цього залишок дня повз, поки знову не настав вечір. Її батько випив занадто багато скотчу, перш ніж піти на ніч. Вікторія лягла спати, щойно сонце зайшло, і нарешті Джефф і Алекс залишилися наодинці. Він налив їй із того, що залишилося від скотча, і один собі.
  
  «Я ненавиджу цю штуку», — сказала вона, кривлячись і попиваючи.
  «Це піде тобі на користь». Він випив і налив собі другу. «Я думав, що я помру на цій війні. Він був таким хорошим пілотом. Я був упевнений, що він зможе випередити кожного німця».
  «Якщо ти помреш, я тебе вб’ю», — похмуро сказав Алекс, зробивши ще один ковток скотчу, і посміхнувся їй.
  «Я не збираюся помирати, я просто стрілець, який скидає бомби з великого бомбардувальника. Немає химерної роботи ніг. Казали, що Вільям помер героєм. Яка це різниця? Кого до біса хвилює, якщо він помер героєм? Він зник. Він сприймав себе так серйозно, — він усміхнувся, спогадавши про це, — навіть коли був хлопчиком. Він був старшим сином до мозку кісток. Я навіть не знаю, як керувати цим місцем. Він би. Він знав про це все».
  — Після війни навчишся, — твердо сказав Алекс. «Папа тебе навчить». Він дуже хотів почати вже зараз, коли Вільям ледве пішов.
  «Я не хочу вчитися. Я хочу, щоб Віллі повернувся, — сказав він, а потім почав ридати, і Алекс обійняла його, думаючи, чи хтось із них колись стане таким же.
  Вони сиділи разом до третьої години ночі, поки Джефф не вщент напився, а Алекс знесилився. Потім вона провела його наверх і поклала спати без одягу. Вона пішла до своєї кімнати, лягла на хвилину на ліжко і міцно заснула, поки сонце не заграло в її кімнату наступного ранку. Щойно вона повністю прокинулася, вона зрозуміла, який сьогодні день. Вони повинні були встигнути на похорон Вільяма. Все в цій концепції здавалося таким неправильним. Його похорон. Не його день народження чи щось святкування. Її старший брат Віллі був мертвий. Вона завжди ним пишалася.
  
  Сім’я зібралася в передпокої о десятій годині ранку, її мати була в іншій похмурій чорній сукні, з червоними очима, стискаючи хустку та в капелюшку, якого Алекс ніколи раніше не бачила. Олексій був одягнений у стару чорну сукню з чорними панчохами. День був незвично спекотний. Її батько був одягнений у темно-синій костюм, білу сорочку, чорну краватку та хомбург. Джефф виглядав сильно похмільним і був у формі. Олексій відвіз їх до церкви, і коли вони прийшли туди, всі хвилину дивилися. Вони не очікували, що хтось там буде. Звістка поширювалася від однієї сім’ї до іншої, і всі їхні працівники та фермери-орендарі були там, усі сім’ї, яких вони знали, місцеві жителі, з якими виріс Вільям, ті, хто не був в армії. А якщо їх не було, то там були їхні батьки та сестри. У крихітну церкву легко натовпилося триста людей, які вибігли з неї, а Вікхеми пробиралися крізь мовчазний натовп, який стояв там із повагою до втрати родини та розбитого серця. Побачивши їх, у Вікхемів по щоках текли сльози, коли натовп розступився, вони пройшли до передньої лави й зайняли свої місця. Алекс відчув полегшення, оскільки труни не було. Це поставило б її на край і вбило б їхню матір. Легше було нічого не мати.
  Обслуговування було простим і шанобливим. Хор співав своїми чистими голосами. Вікарій Петерсон говорив про Вільяма, коли він був хлопчиком і юнаком, про його майстерність пілота та про те, як йому не вистачатиме всім. Він нагадав зібраній компанії, що Вільям віддав своє життя за короля та батьківщину і був героєм до кінця. У нього не було коханої, про яку вони знали, коли він помер. Джефф знав, що зустрічався з дівчиною в жіночих допоміжних військово-повітряних силах на базі, але він не думав, що це серйозно. Після початку війни Вільям ні з ким не хотів вступати в глибокі стосунки, на відміну від Джеффа, який хотів зустрічатися з усіма жінками, до яких міг докластися.
  
  Вікарій вручив Вікторії одну білу троянду з композицій, які Алекс ретельно зробив напередодні ввечері, і сім’я вийшла з церкви на яскраве сонячне світло. Через кілька місяців на їхньому родинному цвинтарі в маєтку з’явиться новий надгробок, але поки що не було причини туди йти. Вони розгублено стояли біля церкви, а люди йшли, щоб потиснути їм руку чи обійняти їх, а коли все закінчилося, Алекс відвіз їх додому. Подібні богослужіння відбувалися по всій Англії, особливо після того, як місяць тому почалася Битва за Британію, і тепер вони були частиною загиблих сімей, які втратили своїх синів у цій жахливій війні.
  Вони прийшли додому в обідню пору, і діти зробили вінок із польових квітів і поклали його на двері. Побачивши це, Вікторія посміхнулася. Вони пішли на кухню, і Джефф і Едвард сіли за кухонний стіл, а Алекс і Вікторія приготували простий обід, який вони спробували з’їсти, але ледь змогли проковтнути.
  Після цього Вікторія пішла подрімати, а Едвард піднявся з нею нагору. Алекс і Джефф прогулялися аж до ставка в дальньому кінці маєтку, де вони гралися в дитинстві та ганялися за качками та гусьми.
  «Пам’ятаєш, той виродок штовхнув мене в ставок на Новий рік, коли мені було сім років?» — запитав її Джефф, і вона кивнула з холодною усмішкою.
  «Ти плакала всю дорогу додому, а тато накричав на нього і сказав, що він міг тебе втопити. Мені було лише п’ять, але я досі це чудово пам’ятаю». Вони обоє посміхнулися при згадці, хоча це здавалося травмуючим, коли це сталося.
  
  «Я не можу повірити, що він ніколи не повернеться», — тихо сказав Джефф. «Я чекаю, що він увійде і скаже нам, що все це була помилка». Вони обоє хотіли, щоб це було, але це почало розумітися.
  Цієї ночі та наступного дня вони вчотирьох залишалися поруч. Наступного дня Джеффу довелося піти і доповісти на авіабазу. Вони з Алексом трималися один за одного, коли він пішов, і їхня мати відверто ридала, благаючи його бути обережним. Алекс провела з ними ще один день після того, як Джефф повернувся, а потім їй теж довелося піти. Вона сиділа в поїзді, дивлячись собі під ноги й думала про своїх братів і батьків, коли в купе першого класу зайшов чоловік у формі й сів. Він був одягнений у знайому їй форму ВПС, яку вона так добре знала, і вона уникала його погляду, коли впізнала його. Вона не хотіла говорити з пілотом і мусила пояснювати про свого брата. Це було надто свіжо, щоб згадувати незнайомцю, і він також не розмовляв з нею. Він просто сів і дивився у вікно. Зрештою він дістав книжку з сумки, яку ніс. Вона не подивилася, що це таке. Але вона помітила, що він високий, гарний, у нього темне волосся та теплі карі очі.
  Вони їхали цілу годину, коли зупинилися на станції, і він підвів погляд від книжки, побачив табличку на пероні й усміхнувся їй. Вони зупинялися на кожній станції, тому подорож здавалася нескінченною.
  «З такою швидкістю це буде довга подорож, — прокоментував він, — якщо ти також повертаєшся до Лондона». Вона кивнула, і він знову взяв книгу, а потім закрив її через півгодини. «Відвідування друзів або родини в Гемпширі?» Вона не бачила його, коли вони сіли в поїзд, але він помітив її. Це було б важко не зробити. Гарна блондинка з гарною фігурою. Волосся вона знову зібрала в вузол, акуратно заколовши спереду, і яскраво-червону помаду, яку тепер носила щодня. Це був її вигляд відтоді, як вона переїхала до Лондона. Вона була одягнена в простий чорний костюм, чорні панчохи та високі підбори, і не була в уніформі, оскільки носити її поза службовим обов’язком було необов’язково, оскільки медсестринська служба першої допомоги була добровільною. Вона з гордістю носила свою форму на роботі, але рідко на службі, за винятком випадків, коли вона виходила пообідати відразу після роботи з кількома іншими жінками.
  
  «Мої батьки», — відповіла вона на його запитання. «Я виросла в Гемпширі», — тихо сказала вона.
  «Я прийшов відвідати друзів, але вони повинні були піти на похорони, поки я був там», і коли він це сказав, він помітив чорний костюм і чорні панчохи і задумався, чи тому вона пішла додому, і чи похорон його друзі були якось пов’язані з нею. Вони знову замовкли, коли він співчутливо глянув на неї, а потім незабаром поїзд зупинився на іншій станції. «Мені дуже шкода», — тихо сказав він, згадавши, що на похоронах був молодий пілот ВПС. "Ваш брат?" — запитав він, і вона кивнула, коли сльози наповнили її очі, і вона відвела погляд. Він міг легко уявити, що навіть його уніформа для неї болісна, і він не помилявся. «Я Річард Монтгомері», — представився він і простягнув руку. Він не хотів ні втручатися в неї, ні бути грубим.
  — Олександра Вікхем, — ввічливо сказала вона, коли вони потисли один одному руки, що знову пробудило його пам’ять. Молодого пілота звали Вікхем.
  «Це потворна війна», — сказав він із суворим виразом очей, а потім залишив її саму й більше з нею не розмовляв. Вона заснула й не прокинулася, поки вони не дісталися Лондона. Він допоміг їй винести сумку на платформу. «Тобі все буде добре самому?» Він хвилювався за неї, вона виглядала такою спустошеною. Вона кивнула, а потім усміхнулася йому.
  
  "Зі мною все гаразд. Дякую тобі. Де ти дислокований?» — запитала вона, щоб бути ввічливою, і коли він сказав це, це було те саме місце, де базувався Джефф.
  «У мене там теж є брат, у командуванні бомбардувальників. Мій брат, який загинув, був пілотом винищувача».
  «Я керую ескадрильєю винищувачів». Вона бачила, що він старший за її братів, хоча й лише на кілька років. Йому було тридцять два.
  «Я з медсестер першої допомоги Йоманрі», — сказала вона, і він кивнув.
  «Ти маєш багато працювати», — сказав він, проводжаючи її до станції. Тоді він простягнув їй сумку. «Бережіть себе добре, міс Вікхем», — ласкаво сказав він.
  "Ти також."
  «Можливо, ми знову зустрінемося», — сказав він із надією, але вони обидва розуміли, що це малоймовірно. Лондон був великим містом, яке тепер кишило людьми в хаотичних обставинах. «Як звуть вашого брата в Бомбардувальнику, якщо я зустріну його на базі?»
  «Джефф Вікхем». Він знову посміхнувся їй, і вони обоє пішли. Він повернувся і помахав їй, а потім поспішив до виходу, і вона поїхала автобусом до свого гуртожитку. Вона була втомлена, коли прийшла туди і зареєструвалася, і сказала наглядачці, що прийде на роботу наступного дня. Вона легенько поплескала Алекса по плечу, і Алекс пішов до своєї кімнати. Усі інші дівчата спали на своїх ліжках, і вона була вдячна, що їй не довелося ні з ким розмовляти тієї ночі.
  Наступного дня о шостій годині ранку вона з’явилася на чергування в уніформі на призначення водієм швидкої допомоги. Це була рання зміна. Вона закінчила роботу через дванадцять годин, надто втомлена, щоб думати, що було полегшенням, і була здивована, побачивши на дошці оголошень записку для неї. На ньому було ім’я капітана та номер телефону. Вона не впізнала цього імені й задумалася, про що воно. Звучало офіційно, але дзвонити було вже пізно. Наступного дня у неї була більш пізня зміна, тому вона спробувала номер наступного ранку, перш ніж піти на роботу о восьмій ранку . Вона знову була на машині швидкої допомоги. Ім’я на листку було капітан Бертрам Поттер. Він відповів на дзвінок після першого дзвінка.
  
  — Міс Вікхем? — запитав він, і вона підтвердила це. «Як добре, що ти передзвонив мені. Я дзвоню з управління спеціальних операцій. Ми існуємо близько місяця, оскільки в липні ми отримали дозвіл Кабінету міністрів, і я впевнений, що ви про нас ще не чули. Я хотів би побалакати з вами, якщо у вас є час. Один із ваших начальників у Yeomanry порекомендував вас. У вас є певні мовні навички, які можуть бути нам у нагоді. У вас є час зупинитися сьогодні?» Вона поняття не мала, чого він хотів і чому хтось порадив її, але він звучав приємно.
  «Сьогодні я працюватиму приблизно до восьмої чи дев’ятої».
  «О котрій годині ти починаєш завтра?» запитав він її.
  «О восьмій ранку , якщо я на машині швидкої допомоги, трохи пізніше, якщо я їду на вантажівці».
  «Зустріч о сьомій ранній для вас?»
  «Ні, все гаразд», — вона звучала здивовано, що він так хотів її побачити.
  «Добре. Ми на Бейкер-стріт». Він дав їй адресу і сказав їй підійти на другий поверх і запитати його. «Я вип’ю вам міцної кави. Дякую, що зайшли в ту годину. Мені подобається починати рано».
  «Зовсім ні». Після того, як вона поклала слухавку, вона подумала, чи хочуть вони, щоб вона робила для них переклади, оскільки він згадав про її мовні знання. Крім цього, вона нічого не знала і не мала уявлення, чого очікувати. Вона запитала старшу в її гуртожитку, що таке керівник спеціальних операцій, і вона сказала, що поняття не має. Утворювалося стільки спеціальних офісів і волонтерських бюро, що вона не могла за ними встигати.
  
  —
  
  Наступного ранку Алекс встала о п’ятій тридцять, щоб вчасно дістатися на Бейкер-стріт, і вона була там рівно о сьомій у формі. Їй доводилося з’явитися біля вантажівок о восьмій тридцять, але це дало їй годину спілкування з капітаном Поттером, перш ніж вона мала виїхати, чого мало б вистачити, якщо він хотів доручити їй трохи перекладу пізніше. Вона могла зробити це вночі у своїй гуртожитку, у ліжку зі смолоскипом, якщо б було вимкнене світло.
  Вона попросила жінку в уніформі за столом назвати капітана Поттера, і після того, як вона пішла сказати йому, що Алекс тут, він вийшов і відвів її до маленького безлюдного офісу без вікон і нічого на стінах. Він був суворого вигляду з рідким світлим волоссям і пронизливими блакитними очима. На вигляд йому було близько сорока. На ньому був старий твідовий піджак. Вона озирнулася навколо і подумала, що вони там роблять. В декорі не було ніякої підказки.
  «Ми щойно відкрили офіс місяць тому, у липні, як я казав вам по телефону. Ми ще не повністю налаштовані, але у нас є ефективний персонал. Ми досить велика група оперативників, багато з них жінки, які виконують спеціальні доручення конфіденційного характеру. Деякі з них можуть бути досить небезпечними, а деякі менш небезпечними. Це може бути просто переклад, і ми розуміємо, що ви бездоганно володієте французькою та німецькою мовами, що може бути дуже корисним для нас. Вас можуть попросити перекласти коди радіопередач, заповнити документи або зробити підробку, працювати з кодом чи невидимим чорнилом. Якщо ви бажаєте, ми можемо попросити вас піти в тилу ворога та повернути інформацію, створити розвідувальні карти або отримати форми для заповнення, щоб використовувати їх як папери для наших агентів у полі». Алекс заворожено стежив за ним, намагаючись зрозуміти, що він говорить і куди це веде.
  
  «Як би я потрапив у тил ворога?» — запитала вона майже пошепки.
  «Різними способами, потягом, або ми можемо десантувати вас на парашуті, у деяких випадках. Деякі завдання більш екстремальні, ніж інші. Іноді це може бути саботаж. Звичайно, вас навчать володіти зброєю, самозахисту та тому, як захищатися в тилу ворога. Здебільшого вас відправляли на розвідувальні місії, щоб доставляти інформацію та допомагати групам Опору у ворожих районах та окупованих зонах». Два місяці тому Франція була захоплена німцями.
  «Ми говоримо про шпигунство?» — з подивом запитав Алекс. Він хвилину не відповідав, а потім кивнув.
  "Так це ми. Ви ідеальний кандидат для нас, тому що ви чудово володієте французькою та німецькою. Щось із цього звучить вам цікаво чи можливо? Ви повинні бути безпомилково стриманими, ніхто не може знати, що ви працюєте на нас або що ви робите. Це може бути незручно, якщо у вас є наречений або хлопець, який буде дивуватися, куди ви періодично зникаєте, і розпитувати вас. Вам довелося б погодитися зберігати свою роботу для нас у таємниці протягом двадцяти років, навіть від вашої сім’ї, чи дружини, чи пізніше дітей. Ми — надсекретний загін командос, і офіційно ми не існуємо. У вас буде високий рівень безпеки, особливо якщо ви захочете піти в тилу ворога заради нас. І, звісно, у вас буде пігулка ціаніду, якщо щось піде не так. Але з хорошим набором паперів і вашим знанням німецької у вас набагато менше шансів зіткнутися з проблемами». Алекс сидів і довго дивився на нього.
  
  «Ви просите мене бути шпигуном?» Вона не знала, чи їй лестити, чи жахатися, чи і те й інше.
  «Агент, — виправив він, — ДП. У нас великі плани щодо нашої філії, і вже записалась значна кількість оперативників, набраних з інших бюро. Ми отримуємо їх від військових і деяких волонтерських груп. Ти цілком відповідаєш нашому профілю, — холодно сказав він. «Принадність того, що ми робимо, полягає в тому, що ми можемо робити те, чого не можуть військові. У нас більше свободи дій».
  «Мого брата щойно підстрелили і вбили німці», — похмуро сказала вона.
  «Мені прикро це чути, але в певній мірі це не має значення для цієї роботи. Ми просимо вас виконувати місії з точністю та тренуваннями, а не емоційно. Ваші причини приєднатися до нас є вашими особистими, але ви ні в якому разі не можете дозволити своїм особистим почуттям втручатися у виконання завдання. Ви повинні чітко усвідомити це, перш ніж почати. Якщо ви хочете працювати з нами, це так».
  «Я ніколи не думав робити щось подібне. Я пішов добровольцем у Йоманрі, тому що хотів допомогти військовим зусиллям».
  «Я впевнений, що ви допомагаєте, але хтось інший може керувати машиною швидкої допомоги чи вантажівкою. Не кожен може робити те, що можете ви, з вашою вільною французькою та німецькою мовами. Ти був би ідеальним оперативником, якого можна відправити в тил ворога, якщо б ти міг зберігати холоднокровність. Але ми з вами дізнаємося про це більше, коли навчимо вас. А якщо ви працюєте на ДП, вам будуть платити готівкою, тому від цього немає жодного сліду. Це не надто велика сума, враховуючи ризики. Ми не хочемо, щоб у вас раптово з’явилася велика сума грошей, яку ви не можете порахувати. Це розумна сума. Я припускаю, що тебе підтримують батьки». Вона кивнула. Тоді Алекс подивилася на годинник і побачила, що для неї майже час йти на роботу, і вона не була впевнена, чи хоче він, щоб вона прийняла рішення на місці. Він вимагав взяти на себе велике зобов'язання в операції, очевидно, високого ризику. Вона хотіла б обговорити це з кимось, наприклад, з батьком чи братом, але капітан дав зрозуміти, що вона не може. Їй доведеться приймати рішення самостійно.
  
  «Ви можете трохи подумати, якщо вважаєте, що вам потрібно це зробити». Він бачив її вагання. «Немає сумнівів, це не звичайні місії, і деякі з них можуть бути небезпечними. Але вони також захоплюючі та цікаві, і ви могли б реально змінити хід війни, надаючи нам життєво важливу інформацію, яка нам потрібна, і сіючи хаос на їхньому боці. Це те, чого ми всі хочемо і що нам потрібно, щоб виграти війну». Як він сказав, незважаючи на його попередні попередження, вона подумала, що Вільяма збили німці, і раптом їй захотілося прийняти роботу, яку він пропонував, не з помсти, а заради справедливості. Німці не могли і не повинні були виграти війну. І якби вона могла допомогти своїй країні перемогти, вона хотіла це зробити. Треба було зупинити Гітлера, поки половина дітей у Європі не померли або не стали сиротами.
  «Я зроблю це», — сказала вона на одному подиху. "Я хочу. Коли я почну?» В її очах горів вогонь, який він сподівався побачити, і тепер він там яскраво палав. Це була пристрасть, любов до країни та бажання зробити щось більше, ніж проїхати вантажівкою по залишках будівлі. Їм потрібні були такі ж люди, як вона, які готові померти за свою країну, щоб інші могли бути вільними. Вона здалася йому сміливою дівчиною. Йому потрібні були агенти з величезною сміливістю, рішучістю та пристрастю до свободи. Після розмови з нею щось підказало йому, що Олександра Вікхем була саме такою жінкою.
  
  Тоді він підвівся й потиснув їй руку, більш ніж задоволений їхньою зустріччю. — Нікому нічого не кажіть, міс Вікхем. Якщо хтось запитає, ви можете сказати, що я шукав помічників медсестер-волонтерів. І після цього не обговорюйте нічого, що почули сьогодні. Вашим друзям і родині не потрібно знати, що ви покинули Йоменрі. Якщо вони виявлять це, ви можете сказати, що працюєте з вуличними насосами, допомагаючи гасити пожежі, або з постраждалими, збираючи людей у сховища. Вони ніколи не можуть знати, що ти працюєш на нас віднині наступні двадцять років, навіть після закінчення війни. Чи можна жити з такою таємницею?» Вона ствердно кивнула і виглядала так, наче це серйозно. Це було заради доброї справи, найкращої з усіх — виживання та свободи Англії.
  "Так, я можу. Мені не потрібно нікому розповідати».
  «Ми порадимо вам, коли з’явитися на навчання. Ви будете жити з іншими жінками-агентами в казармі, всі з яких, здається, працюють на різноманітні волонтерські служби, і всі вони матимуть допуск до найвищої секретності, як і ви. Відтепер те, що ви робите, куди ходите, кого знаєте, що бачите, залишається таємницею. Навіть серед інших агентів. І якщо ви підозрюєте, що хтось із ваших знайомих або родичів також є оперативником, ви ніколи не питаєте. Коли ви бачите агента, якого знаєте, на вулиці чи будь-де, ви ніколи не вітаєтеся з ним. Ви можете очікувати від нас наступного місяця. Зараз збираємо клас. Ми очікуємо, що ви приїдете протягом кількох годин після того, як ми вам зателефонуємо. І якщо у вас є хлопець, ви також не можете йому нічого сказати. Треба вільно приходити і виходити, ні з ким не пояснюючи це. Зрозумів?»
  "Так, сер." Вона встала, посміхаючись йому, і хотіла, щоб вона могла почати в цю мить, а не чекати, коли її подзвонять.
  «Тим часом бережіть себе». Тоді він знову сів за свій стіл, а вона вийшла з його кабінету, приголомшена всім, що сталося. Їй було двадцять чотири роки, і вона щойно стала шпигункою британського уряду. Все, що вона знала, це те, що зараз вона працює в ДП. Вона сподівалася, що її брат пишався б нею, оскільки на світі не було жодної душі, яку вона могла б розпізнати. Відтепер, що б не сталося, вона залишалася сама по собі.
  
  
  Розділ 3
  Оскільки Алекс отримала вказівку, вона нікому нічого не сказала про свою зустріч із Бертрамом Поттером. Джефф приїхав до Лондона, щоб повечеряти з нею наступного тижня, і він все ще був глибоко пригнічений смертю їхнього брата, і зараз був одержимий вбивством німців. Це все, про що він говорив, і Алекс був сумний після вечері з ним. Він раптово став озлобленим, розлюченим і зацикленим на помсті. Він майже не говорив про щось інше.
  Наступної ночі вона лежала на ліжку й не спала опівночі, думаючи про свою зустріч із капітаном Поттером і гадаючи, коли їй подзвонять, коли ввімкнуть сирени повітряної тривоги. Вони вже звикли до цього, до відключення світла, комендантської години та повітряних нальотів уночі. Вона та ще півсотні жінок стрімко спустилися сходами в черевиках і халатах до підземного укриття. Тут завжди було душно й людно. Усі вони тримали щось біля свого ліжка, щоб одягнути, якщо їм доведеться поспішно евакуюватися. Головне було взути добротне взуття, і вона це зробила. Тепер на вулиці завжди було каміння та уламки розбомблених будівель. Вона стрімко кинулася сходами разом з іншими, вийшла з будівлі й поспішила вулицею до бомбосховища, куди вони ходили майже щовечора. Вони вже чули наближення літаків і перші бомби, що падали за кілька миль, коли прибули до бомбосховища, куди вже легко знайшла дорогу ще сотня людей. Інші пішли на підземні станції метро, які мали більшу місткість.
  
  Зі стелі звисали голі лампочки, підлога була викладена з дощок, скрізь стояли лавки. Якась волонтерська група залишила ковдри, тому що вночі стало дуже холодно і сиро, і були якісь іграшки для дітей. Іноді проходили години, перш ніж пролунав сигнал, якщо Люфтваффе закидали їх цілу ніч. Алекс знову подумала про свого брата в його збитому літаку, коли вона поспішала вниз сходами в старих брогах, які вона носила десять років тому, будучи дівчиною. Це було найміцніше взуття, яке вона мала, і для цієї мети вона принесла його з дому. Вона сиділа на лавці з групою інших жінок, у кількох із них на руках були діти. Кілька з них доглядали за ними, щоб вони мовчали.
  Більшість чоловіків сиділи на дерев’яних дошках на підлозі. Вона помітила кількох чоловіків у формі, які, очевидно, допізна були в гостях у когось, мабуть, у своїх дівчат. Вона помітила темноволосого широкоплечого офіцера ВПС, який стояв спиною до неї, і не звернула на нього особливої уваги. Було пізно, усі втомилися, і завжди виникало питання, що залишиться від будинків, у яких вони жили. Що, якби вони вийшли з укриття й знайшли їх зруйнованими? Це була можливість, з якою їм доводилося стикатися щодня, перспектива втратити все і навіть людей, яких вони любили. Це змусило Алекс на кілька хвилин тужити за Гемпширом і мирним життям її батьків там.
  Вони могли чути, як падають бомби, і відчувати, як тремтять стіни укриття, і минуло дві повні години, перш ніж нарешті пролунало все ясно. Люфтваффе розвантажили весь свій вантаж і прямували додому.
  
  Коли вони вийшли з притулку, скрізь горіли пожежі, і насосні бригади робили все можливе для боротьби з полум’ям. Будівля обвалилася, і сміття було по всій вулиці. Олексій допоміг жінці з двома дітьми, яка сказала, що її чоловік був на флоті. І коли вона допомагала одній із дітей переступити через уламки та ухилялася від машини швидкої допомоги з прикритими фарами для затемнення, темноволосий чоловік у формі заговорив з нею.
  — Міс Вікхем? Спочатку вона не знала, хто він, а потім упізнала в ньому чоловіка в поїзді, коли кілька днів тому повернулася з Гемпшира, після похорону Віллі. Він сказав, що сподівається, що їхні шляхи знову перетнуться, і тепер це сталося. Вона підвела очі, натягуючи халат, але не пригадала його прізвища. Він був Річардом Дещо, але вона не могла пригадати чим. Вона була надто втомлена, щоб тепер шукати в пам’яті. Через шість годин вона мала бути на роботі.
  «О, привіт», — сказала вона, виглядаючи втомленою та розсіяною, коли мати взяла руку своєї дитини, подякувала Алексу та пішла. Це була довга ніч, і тепер це стало знайомим.
  — Річард Монтгомері, — сказав він, назвавши їй своє ім’я. "З вами все гаразд? Де ти живеш? Я проведу тебе назад».
  «Дякую, я живу в гуртожитку по вулиці. Зі мною все буде добре." Пожежні машини намагалися під'їхати до місця події, а бригади розгрібали уламки будівлі, що впала.
  «Сьогодні був поганий вечір», — прокоментував він, взявши її за руку, щоб підтримати, коли вона спіткнулася об камінь. «Я був в гостях у друга і збирався повертатися на базу, коли почалися сирени. Я маю повернутися за кілька годин». Вона кивнула й подумала, чи літав він того дня на місію. Більшість із них були вночі, якщо їм не потрібне було денне світло, щоб точніше вразити ціль. Вночі були зроблені деякі помилки.
  
  «Відтоді, як я повернулася, ми втратили три будівлі на цій вулиці», — сказала вона втомлено. «Вони ніколи не відмовляються». Їй було відчайдушно шкода людей, які втратили свої домівки або несамовито копалися серед уламків у пошуках тих, кого вони любили, але хто не вибрався.
  На той час вони були в її гуртожитку, який знову залишився неушкодженим. Це не було красою, але наразі це був дім. Він подивився на неї, коли вони підійшли.
  «Це жахливий час і місце, щоб запитувати», — сказав він, вибачаючись. «Але я не знаю, як з вами зв’язатися. Ви б повечеряли зі мною якось? Скажімо, післязавтра?» Вона відчула, як тремтіння пробігло по її спині, коли вона зрозуміла, що якщо він не з’явиться, це означатиме, що його збили. Але поки що так було. Ви ніколи не знаєте, хто помре сьогодні чи завтра, чи залишиться живим наступного тижня, не кажучи вже про рік. Він благально дивився на неї, ніби це було для нього важливо, і вона не мала духу відмовити йому, хоча в неї були інші речі на думці. Це не час для неї зв’язуватися з чоловіком, з роботою шпигунки, яку вона щойно прийняла в SOE. А що, якби її завтра ввечері викликали на тренування? Тоді вона підняла б його.
  — Я спробую, — сказала вона. «Іноді мене викликають на роботу в останню хвилину або доводиться працювати всю ніч». Насправді це було неправдою, але якщо державне підприємство подзвонило їй, а вона не з’явилася, їй знадобилося якесь виправдання. Їй доведеться почати брехати зараз і стати вправною в цьому. «Чи можна десь залишити вам повідомлення, якщо я не зможу прийти?» Він записав номер на аркуші паперу й простягнув її. Вона відірвала куточок і записала номер гуртожитку і повернула йому. «Ви можете залишити мені тут повідомлення, якщо потрібно. Де ми зустрінемось?" Він дав їй назву рибного ресторану, в якому вона була. Це не було шикарно, але було чисто, їжа була смачною, і це було тихе місце для спілкування. Там не було надто людно чи надто шумно, і вони були відкриті на вечерю, незважаючи на відключення електроенергії та нормування. Деякі ресторани зараз працювали лише на обід.
  
  "7:00?" — запропонував він.
  Вона кивнула. «Я закінчую о шостій. Цього дня я починаю о шостій ранку».
  «Не хвилюйся, якщо ти запізнишся, я тебе почекаю». Вона хотіла хоч трохи прибратися до зустрічі з ним. Їй було шкода, що він не запропонував їй вихідний, коли вона встигла б одягнути пристойну сукню та підбори. «До зустрічі», — сказав він, усміхаючись їй, і вона побачила, що в нього добрі очі. Вона також помітила це в поїзді. У ньому була якась лагідність, незважаючи на його очевидну силу, широкі плечі та зріст. Він був гарний, але тепер це здавалося менш важливим. Вона помахала рукою, зникаючи в гуртожитку, і сподівалася, що його місія пройде добре. Якщо ні, це буде ще одна втрата до незліченних інших. Вона вже знала стільки людей, які загинули, не тільки її брата.
  Вона прийшла на роботу через кілька годин і змусила себе не думати про Річарда. Зараз вона не могла дозволити собі вкладати в когось багато емоцій. Їхнє життя було надто ефемерним, особливо його як пілота та її, коли вона пішла працювати в SOE.
  Тієї ночі дивом не було повітряного нальоту, а наступного дня вона працювала в дванадцятигодинну зміну, керуючи машиною швидкої допомоги, і ледве встигла вмитися, розчесати волосся, одягнути спідницю та блузку з червоним жакетом до зустрічі. Річард у рибному ресторані. Вона виглядала гарною й молодою, незважаючи на те, як поспішно одягалася, і він був радий її бачити. Усе його обличчя засяяло, коли вона прийшла. Він чекав на неї, коли вона туди приїхала, а це означало, що він ще живий і його не збили, за що варто було бути вдячним. Він виглядав так само полегшено, побачивши її.
  
  «У ці дні ніколи не знаєш, хто ще буде поруч з кожним днем», — сказав він, а потім збентежився, коли згадав її брата. «Вибачте, я не повинен був цього говорити».
  "Чому ні? Це правда, — просто сказав Алекс. «Мені не подобається так думати, але кілька дівчат, з якими я працюю, загинули під час повітряних нальотів, коли руйнувалися будівлі, а мій брат… неможливо передбачити, хто все це виживе. Я бачив людей, які вилазили з-під уламків, і навіть не думав, що вони виживуть, як того дня чоловік, який сказав мені, що йому вісімдесят п’ять. А потім падає бомба, і гинуть сотні людей, у тому числі жінки та діти».
  «Моя сестра, Джейн, загинула під час одного з перших повітряних нальотів, — тихо сказав він. «Вона була на насосній бригаді, намагаючись погасити пожежу. Вона була вчителем, учні її любили. Вона допомагала літній сусідці до притулку, жінка ледве могла ходити. Вони так і не потрапили туди, і їх обох убили. Війна вчить нас багато чому про долю, і про те, що нічого не передбачиш. Я майже щодня бомбардую Німеччину, і поки що я все ще живий. А вона ні».
  «Твої батьки, мабуть, спустошені», — співчутливо сказала Алекс, думаючи про себе, все ще в шоці через смерть Вільяма тиждень тому.
  «Обоє моїх батьків померли перед війною. Можливо, це так само добре. Вони разом загинули в аварії. Можливо, це було краще за все це». У ньому було щось дуже серйозне, а очі його були такі лагідні. «Розкажи мені про себе до війни», — сказав він, усміхаючись їй, і вона засміялася.
  
  «Немає багато що розповідати. Тихе життя в Гемпширі, занадто тихе для мене. Я їздив на коні кожен день. Я люблю полювати з братами. Ми всі божевільні вершники. Я вийшов шість років тому, і мав справжній лондонський сезон, який здався мені дещо смішним, хоча частково це було весело. Багато вечірок, балів, зустрічей і гарних суконь, а через півроку все закінчилося. Мені не вдалося знайти чоловіка, і я не хотіла його, тож я повернулася до Гемпшира з батьками, що було певним полегшенням. Потім настала нудьга. Акварелі та голка, і я маю пристрасть до книг. Я знаю більше про посіви на батьківщині, ніж він сам, але я теж не хочу бути фермером. Я записався добровольцем і побіг до Лондона майже відразу, як почалася війна, і вже майже рік. Мені буде важко повернутися до Гемпшира, коли все закінчиться. Мені подобається лондонська метушня та відчуття користі за кермом вантажівки. Я не думаю, що це кар’єра, яку я міг би прийняти, але я не маю підготовки для чогось іншого. Я хотів вступити до університету і вивчати літературу, але батько не дозволяв мені. Мене виховували гувернантки та вихователі вдома, і я завжди хотів ходити до нормальної школи».
  «Якщо у вас є пристрасть до читання, ви, мабуть, навчилися вдома більше, ніж у школі», — сказав він, усміхаючись їй. Його батько був джентльменом-фермером, але, почувши про її лондонський сезон і навчаючись у гувернанток, він зрозумів, що вона значно випереджає його в ієрархії британського суспільства, і він підозрював, що її батьки не схвалять його. Вони, очевидно, мали більші прагнення щодо своєї дочки, яких вона, здавалося, не поділяла. Здавалося, вона була дуже задоволена тим, що не вийшла заміж, і насолоджувалася життям у Лондоні, незважаючи на небезпеки війни. — Як ти гадаєш, чи залишишся потім у Лондоні? — запитав він, цікавлячись нею. У нього було відчуття, що вона свавільна і має власні ідеї, які не передбачають нудитися в Гемпширі, особливо тепер, коли вона сама відчула смак міського життя. У Лондоні було багато таких молодих жінок, як вона, і Річард сильно підозрював, що суспільство, яке вони знали, зазнає різких змін після війни.
  
  «Я, звичайно, спробую залишитися, — сказала вона, — хоча моїм батькам це не сподобається, і вони будуть боротися за те, щоб я повернулася додому. Вони готові дозволити мені бути тут як король і країна, як частина військових зусиль. Але після цього вони захочуть мене повернути туди, де я був і де, на їхню думку, я належу». Коли вона це сказала, їй спало на думку, що вони точно не очікували, що вона приєднається до надсекретного загону спецназівців у рамках своєї волонтерської роботи та стане шпигункою.
  «Я думаю, що багато жінок будуть у вашій ситуації. Зараз вони є важливою частиною робочої сили, і вони не захочуть відмовлятися від цього, коли чоловіки повернуться додому. Вони отримали певну незалежність, навіть якщо їм платять не так добре, як чоловікам. Це несправедливо, але принаймні вони вийшли з кухні в офіси та на фабрики. Це великий крок для жінок». Вона була здивована тим, наскільки він був ліберальним і сучасним. Йому, здається, подобалася ідея, щоб жінки працювали, якщо вони того бажають.
  «Мені доведеться вступити до університету, якщо я хочу отримати гідну роботу», — сказав Алекс. «Я не думаю, що водіння вантажівки після війни було б для мене досить складним завданням», — сказала вона, і він розсміявся.
  «Я бачу, що це буде так». Вона була надзвичайно розумною молодою жінкою з тонким розумом і низкою ідей, серед яких не було сидіти біля вогнища в Гемпширі, займаючись петіт-пойнтом і вишиваючи. Але вона ще не придумала свій подальший шлях і як туди потрапити. По-перше, вони всі повинні були вижити, що наразі не було впевненим. Вони були вдячні за те, що живі кожен день.
  Вони говорили про подорожі, які вона здійснила з батьками, і про її візити до Нью-Йорка та Бостона з ними. Вони поїхали до Єгипту, на археологічну ознайомчу поїздку, і багато гастролювали в Італії та Іспанії. Вона ніколи не була в Азії, але думала, що це буде захоплююче.
  
  Життя Річарда до війни було набагато меншим, хоча він поїхав до Кембриджа після восьми років у школі-інтернаті в Шотландії, яка, за його словами, була точною в’язницею. Його сестра, Джейн, навчалася в дуже хорошому інтернаті для молодих жінок. Він був належним чином вихований і освічений, але не зовсім на такому соціальному рівні, як її батьки, про що їй було байдуже, але Річард був упевнений, що так і буде. Люди покоління та походження її батьків очікували, що їхні дочки вийдуть заміж за аристократію, і бажано за когось із титулом, а не за джентльмена-фермера з гарною освітою, без титулу чи багатства та з дуже маленькою фермою. У їхньому реальному світі після війни він не міг запропонувати їй нічого, що вони б схвалили. Усвідомлення цього не завадило йому хотіти проводити з нею час, і війна дала їм можливість зустрітися та пізнати одне одного, яких вони не мали б інакше. Йому було тридцять два, він на вісім років старший за Алекса, що не здавалося проблемою для обох із них.
  Вони чудово провели вечір разом, а потім він відвів її назад до гуртожитку, і вона подякувала йому за вечерю. Він запитав, чи може вона знову пообідати з ним у суботу, це мав бути його перший повний вихідний день за місяць, і вона теж мала вихідний. Вони домовилися піти разом у Гайд-парк на прогулянку, і він запропонував їй незнайомий ресторан. Їй це здалося чудовим, за умови, що на той час вони обоє були живі, а його не відправили на екстрену місію, тому його вихідний доведеться скасувати.
  Цього не сталося. Він забрав її в гуртожиток опівдні в суботу, і вони зупинилися, щоб поїсти рибу з картоплею картоплі, яку їли, сидячи в парку. Потім вони пішли на довгу прогулянку, милуючись садами та маленькими павільйонами, і веслували на маленькому човні по озеру. Він був вражений тим, наскільки вона обізнана з мистецтвом, особливо французькими імпресіоністами та художниками італійського Відродження, коли вона говорила про це.
  
  «Ти могла б викладати історію мистецтва», — сказав він, веслуючи її через озеро.
  «Навряд чи. Я не маю освіти, щоб викладати. Я знаю, чого вас навчають гувернантки. Але я нічого не розумію в науці, і мені погано дається математика. Я можу зробити ідеальний вальс і станцювати кадриль, не промахнувшись. Мій брат Джефф до війни працював у банку. Він вступив до університету. Я цього не зробив».
  «Ви, мабуть, знаєте більше з певних тем, ніж більшість інших людей».
  «Батько моєї французької гувернантки викладав історію мистецтва в Сорбонні. Вона навчила мене всього про французьке мистецтво. Я дізнався про італійське мистецтво з книжок».
  «Я нічого не знаю про мистецтво», — охоче зізнався він. «Я вивчав Чосера та британську літературу в Кембриджі. Це не дуже корисно, якщо ви не хочете навчати».
  «Коли ти навчився літати?» Вона теж хотіла дізнатися про нього більше.
  «Мій батько був льотним асом у Великій війні. Він брав мене з собою в літак, коли я був маленьким хлопцем. Я заразився від нього. Я витрачав весь свій час і гроші на польоти літаків. Гадаю, я міг би бути комерційним пілотом після війни. Я заробив гроші, даючи уроки польотів до війни, коли закінчив Кембридж. Але на цьому багато грошей не заробиш. Я не міг утримувати сім'ю. Я ще не знав, ким хочу стати, коли виросту, коли оголошено війну і я пішов у армію. Так я став командиром ескадрильї. Я літаю близько п'ятнадцяти років. Більшість моїх пілотів навчилися нещодавно. У мене є кілька гарячих пілот, і мені пощастило, що вони є, але більшість з них мокрі за вухами, дуже зелені. Я літав на авіашоу за призові. Те, що я навчився, кілька разів рятувало моє життя відтоді, як ми почали літати».
  
  «Мій брат Вільям теж любив літати. Він, мабуть, не був таким досвідченим, як ти, але літаки були його пристрастю, — сумно сказала вона. «Я досі не можу повірити, що він пішов». Річард кивнув і нічого не сказав, але торкнувся її руки, і вона була зворушена цим жестом. Він був лагідною людиною і приємною людиною. Він поважав її спосіб життя та її обмежену освіту, яку він поважав більше, ніж вона. Вона завжди почувалася жертвою суспільства, яке не хотіло, щоб жінки отримували освіту. Вона жадала знань і вбирала їх, як губка.
  «Одного разу я візьму тебе на літак, і ми разом полетимо після війни», — запропонував він. Їй подобалося думати, що така можливість є, хоча вона й не розраховувала на це. Він хотів. Тепер йому було чого чекати. Це допомогло заспокоїти біль від втрати його сестри кілька місяців тому. У них було те спільне, що вони втратили на війні брата або сестру.
  Їхня вечеря була ідеальною. Їжа була смачною, а атмосфера панувала вишуканою, і здавалося, що йому там з нею було абсолютно комфортно. Він був джентльменом за походженням і освітою, але в нього не було ні статку, ні блакитної крові в його жилах. Він був упевнений, що рано чи пізно це стане проблемою, а вона наполягала, що це нісенітниця. Він знав краще, і його відкинули аристократичні батьки жінок, з якими він зустрічався раніше. Він був поважним, але не вважався гідним їхніх дочок. Алекс не дозволив йому думати про це, і відкинув його занепокоєння як смішне. Крім того, вони не збиралися одружуватися. Вони просто вечеряли, нагадала вона йому.
  
  День, який вони провели разом, був саме таким, яким вони хотіли. Це було чарівним для них обох і благословенним полегшенням від болю останніх місяців і постійного стресу війни, що тиснула на них протягом останнього року від її початку. Військова машина Гітлера функціонувала ідеально, хоча перемоги Королівських ВПС нещодавно перевищили кількість перемог Люфтваффе, що означало, що загинуло більше німців, ніж союзників, що було похмурим поглядом на це.
  Річард не поцілував її, коли залишив у гуртожитку, хоча й хотів. Він був шанобливим, ввічливим і був у гарній компанії, і був серйозно вражений нею. Протягом наступного тижня він виконуватиме польоти над Німеччиною щодня, і він сказав їй, що подзвонить їй, коли знову матиме відпустку. Вони обоє сподівалися, що це буде незабаром.
  Алекс сплив у спальню й заснув, думаючи про нього тієї ночі. Джефф подзвонив їй у неділю, і вона не сказала йому про Річарда. Вона думала, що це надто рано, і нічого серйозного ще не сталося. Всього два побачення.
  Того дня вона пішла на прогулянку з кількома іншими жінками, а коли повернулася, капітан Поттер подзвонив їй о шостій. Він дав їй адресу казарми, яка була створена для «добровольців», як він сказав. І сказав їй, кому там звітувати. Її відвезуть до їхнього навчального центру, Experimental Station 6, у маєтку Ештона в Хартфордширі.
  «Ви починаєте тренуватися завтра. З'явитися на чергування о 07 год. Не турбуйтеся про медсестринську службу першої допомоги. Ми з ними впораємося. Кількох їхніх людей ми вже забрали в ДП. Просто скажіть їм сьогодні ввечері, що ви не можете працювати завтра. Ми викличемо їх вранці і відпустимо вас. Успіхів, міс Вікхем, — сказав він дуже офіційно, і коли вона поклала трубку, її рука тремтіла. Вона сподівалася, що вчинила правильно, погодившись працювати на них. Зараз було надто пізно передумати, і вона все одно не передумала б. Що б це не знадобилося, вона збиралася довести це до кінця.
  
  Після цього вона піднялася нагору, щоб пакувати речі, поки інші жінки не повернулися з вечері. На той час її валіза була спакована, і вона засунула її під ліжко. Вона навіть не змогла попрощатися з друзями, яких знайшла там. Вона змогла сказати лише те, що їй запропонували місце в іншому гуртожитку для волонтерів. Вона й гадки не мала, чи побачить когось із них знову чи ні. Війна була часом постійних втрат і прощань, вдаючи, що віриш, що скоро побачишся.
  Якби Джефф чи Річард подзвонили їй, вони теж не знали б, куди вона поділася. Капітан Поттер сказала, що вона матиме контактний номер у SOE, але соціальні контакти не заохочувалися під час навчання, і попереду у неї був місяць навчання. Їй просто потрібно було дати їм якесь виправдання, чому вона не може їх бачити. Довгі години, забагато роботи, серія надзвичайних ситуацій і, можливо, напад грипу. Вона б щось придумала. Ось-ось почнеться її таємниче життя, і їй доведеться звикнути брехати їм, тому що вона не могла розповісти їм, коли йшла на місію. Джефф і Річард мали ті самі обмеження, але вони виконували місії, а не шпигували. Її життя мало не перетворитися на мережу брехні, навіть для її сім’ї та тих, кого вона любила. Якби вони з Річардом продовжували зустрічатися, вона б збрехала і йому, заради благородної мети. Вона ні на хвилину не пошкодувала про це. Навіть якщо це було складно, воно того варте.
  Вона збиралася стати шпигуном SOE з усім, що з цього випливає. Вона ще не уявляла, що це таке. Але вона збиралася дізнатися, починаючи з сьомої ранку наступного дня. Алекс все ще тремтів від очікування, коли вона лягла спати. Вона була рада, що Річард не подзвонив їй того вечора. Вона ще не була готова почати йому брехати. Але вона знала, що скоро доведеться, і ще довго, довго. Двадцять років, якщо вони обоє прожили стільки і ще тоді знали одне одного.
  
  
  Розділ 4
  Лекс не уявляла, у що вона втягується, але швидко навчилася. Все рухалося на повній швидкості, з того моменту, як вона приїхала в навчальний центр, де проведе наступний місяць, і залишила свою валізу. Вона пішла за формою, яку вони носитимуть під час навчання. Це були втоми. У її класі було ще одинадцять жінок. Їм усім дали кодові імена, і їм не дозволили нікому розголошувати свої справжні імена, навіть один одному. Алекс став Коброю. Через годину після того, як вони прибули, вони були на уроці з дзюдо, вчилися самозахисту з інструкторами, які не шкодували їх болю і кидали кожну з жінок на килимки так само легко, як перевертати млинці. Вони спотикали їх, мало не душили, тримали в заручниках, налаштовували один на одного та на інструкторів. Алекс відчула, ніби була в синцях з голови до ніг після двох годин.
  Звідти вони пішли на уроки картографування, де їх навчили складати точні карти та діаграми. Після того як вони старанно скопіювали карти, які їм показали, їм довелося знищити їх і ретельно відтворити по пам’яті. Вони робили це знову і знову, і їм сказали, що протягом наступного місяця вони відточать свої нові навички до досконалості.
  
  «Я ледве можу ходити після уроку дзюдо», — прошепотіла їй дівчина, яка стояла поруч з Алексом, коли вони виходили з класу карти. Після цього їх навчали фальсифікувати документи та робити підробки. Кожен з них припустився незліченних помилок і мусив починати заново. І їхній останній урок цього дня стосувався того, як володіти маленьким смертоносним ножем коммандос, який вони повинні були відтепер завжди тримати при собі. Він був маленьким, легким, як пір’їнка, і виглядав як дитяча іграшка, але їм сказали, що вони зможуть убити ним людину, яка вдвічі більша за них, якщо навчиться ним правильно користуватися. Двоє дівчат порізалися ножами під час навчань, і до того часу, коли вони повернулися в казарми, усі були морально та фізично виснажені.
  Алекс був надто втомлений, щоб повечеряти, і замість цього пішов спати, як і кілька інших жінок. Їх розбудили о другій годині ночі для чергового заняття з дзюдо, і очікувалося, що вони будуть миттєво готові, коли на них нападуть армійські інструктори. Їм дозволили лягти спати на дві години після цього, і знову розбудили о шостій для режиму фізичних вправ, після чого поснідали кашею, а потім відвели в тир, де їх навчили користуватися зброєю, крихітними пістолетами, які вони носили. у всі часи гвинтівки, пістолети Стен і автомати. Досвідчені стрільці, які навчали їх, сказали, що пістолет Стена буде їхньою найкориснішою зброєю. Він був автоматичним, розбирався і був надзвичайно легким.
  Вони перервалися на обід, а потім повернулися в тир для додаткових занять. Завершили день черговим уроком підробки. У SOE був відділ, який вони називали «Станція XIV», який виготовляв лише підробки з точністю старих майстрів. Усі жінки в групі Алекса почувалися незграбними, коли намагалися наслідувати тонку роботу.
  
  Того вечора вони мали мовне навчання і німецькою, і французькою. Інструктори намагалися підбити їх і збити з пантелику, відволікти, щоб вони перейшли на англійську, що всі вони й зробили, коли втомилися, крім Алекса, який міг думати і німецькою, і французькою.
  У наступні дні їх навчали шпигунства, диверсій, поводження з гранатами, вбивства чоловіка чи жінки ножами командосів і влучного стріляння зі зброї. Їхній спогадам постійно піддавався виклик.
  До кінця першого тижня три жінки кинули навчання, благаючи про пощаду. Вони не витримали надзвичайного тиску, важких уроків, труднощів, психологічного та фізичного насильства. Жінки, які залишилися, були сповнені рішучості продовжувати курс, Алекс серед них, але кожен урок підштовхував їх до меж і витягував їх за межі того, що вони вважали можливим витримати. Навчили плавати під водою на великі відстані, вийняти кулю та зшивати собі шкіру. Їх навчили передавати по радіо і користуватися кур'єрами. Вони навчилися різним кодам і тому, як розшифровувати повідомлення. Їм доводилося запам’ятовувати цілі сторінки тексту, а потім ідеально їх відтворювати, якщо їм доведеться знищити важливий документ, а потім створити його заново, коли вони повернуться з місії. Їх вчили, що говорити, якщо заарештували. Уроки дзюдо тривали і були все більш жорстокими. Їх навчили стріляти на вбивство з усіх зброй, якими вони користувалися, і як приземлятися з парашутом.
  Це був найжахливіший, виснажливий, складний, нестерпний місяць у житті Алекса. Жінки майже не спали, і доводилося запам'ятовувати все. Їм довелося прагнути від досконалості до досконалості. Вони не могли помилитися. Від цього залежало життя, їх і інших. Їх навчали, як приховувати таблетку ціаніду, коли її приймати та як. Наприкінці місяця мозок Алекс був наче м’ясо для гамбургера, її тіло, наче її щодня били вщент, але її карти та підробки були бездоганними, вона могла влучити в яблучко з будь-якої зброї, яку вони могли б отримати. навчили користуватися. Коли її попросили напасти на інструктора з дзюдо, вона зламала йому ніс, і він її привітав. Вона вивчила все, чого вони її навчали, і вона розширила свою пам’ять до межі і могла відтворити до трьох сторінок документів і розшифрувати все, що вони дали їй розшифрувати. Вона зламалася й заплакала лише в останній день, коли їй сказали, що вона померла, що для неї було неймовірним. Вона була впевнена, що в кінці курсу її відкинуть. Вона ніколи не працювала так важко за все своє життя.
  
  Алекс двічі дзвонила й залишала повідомлення Джеффу й один раз Річарду, щоб повідомити, що вона працює в дві зміни в незвичайні години й не може бачити їх кілька тижнів, але запевнила, що з нею все гаразд. Джефф подзвонив їй лише один раз за номером, який вона йому залишила, щоб отримати повідомлення. Річард дзвонив чотири рази, щоб сказати, що думає про неї та сподівається, що вона не виснажена довгими годинами, і він з нетерпінням чекає побачити її, коли вона повернеться до звичайних змін.
  Після закінчення курсів її відправили в гуртожиток для водіїв вантажівок, які фактично входили до складу військової розвідки, а також працювали шифрувальниками. Вона повинна була сказати всім, хто запитав, що тепер вона їздить лише на вантажівках і повинна здійснювати доставку по всій Англії та Шотландії, щоб компенсувати свої відсутності, які, як їй сказали, будуть частими, хоча зазвичай короткими. Їй дали три дні відпустки, і вона хотіла лише спати, але вона слухняно подзвонила Річарду та своєму братові. Джефф летів на місію, коли вона подзвонила, і Річард передзвонив їй через дві години за новим контактним номером. Він відчув полегшення, коли почув її голос.
  
  «Ти, мабуть, виснажений, Алекс. Ви працювали в дві зміни чотири тижні і два дні». Він ретельно рахував і звучав захоплено, щоб нарешті заговорити з нею.
  «Я в порядку, просто втомився». Вона ніяк не могла пояснити йому це все, навіть якби їй це дозволили. Вона була перетворена на смертоносну машину для збору інформації та знищення всіх, хто їй заважав. Тепер вона завжди носила маленький пістолет і свій спецназовий ніж у шкіряних піхвах і знала, як ними користуватися так само ефективно, як будь-який солдат. Вона ховала їх у своєму одязі, прив’язувала до стегна, на талії, у будь-якому місці, де могла швидко до них дістатися, але їх не було видно. Вона чекала на своє перше завдання, але мала три дні, щоб відновитись, відпочити й засвоїти все, чого її навчили, доки це не стало її частиною, як дихання чи серцебиття, без зусиль чи думок.
  «У вас є час на вечерю?» — з надією запитав Річард.
  «У мене є час, але я можу заснути на своїй тарілці. Я не впевнений, що був би гідною компанією, я сильно в цьому сумніваюся».
  «Мені байдуже. Ви можете хропіти протягом усієї їжі. Я просто хочу тебе побачити. Я сьогодні ввечері виходжу. Ти зможеш?» Вона просто хотіла спати, не відбиваючись від інструктора з дзюдо чи відтворюючи підробку в напівсоні, але вона також хотіла побачити його.
  «Звичайно, я б із задоволенням». Він запропонував маленький індійський ресторан біля її старого гуртожитку, і вона сказала йому, що переїхала до іншого житла для водіїв вантажівок. Вона більше не водила машини швидкої допомоги. Вона здійснюватиме поставки по Англії, Шотландії та Ірландії матеріалів для будівництва бункерів у сільській місцевості та стрілецьких точок на узбережжі. Вона сказала, що вони вибивали каміння з уламків розбомблених будинків у Лондоні, щоб побудувати злітно-посадкові смуги в інших місцях Англії, що було правдою, хоча вона цього не робила. Тепер це була її історія для прикриття, і він виглядав здивованим.
  
  «Я думав, тобі подобається робота швидкої допомоги».
  «Я знав, але мене перевели».
  «Типово», — сказав він і сказав їй, що індійський ресторан невимушений. У неї не вистачило сил одягнути сукню, а замість неї одягла штани та светр. SOE хотіла, щоб вона носила свою стару форму Yeomanry для роботи в Лондоні. Вона була б у цивільному одязі, коли йшла на завдання для SOE. Усі її наряди були ретельно підібрані для неї та упаковані у валізу, залежно від ролі, яку вона мала грати. Але вдома, в Англії, її волонтерська робота в Yeomanry була її прикриттям. Багато жінок, з якими вона познайомилася під час навчання та в гуртожитку, починали, як і вона, у Йоманрі чи інших волонтерських службах.
  Річард чекав на неї в ресторані, коли вона туди прийшла. Він виглядав таким же красивим, як завжди, і був у захваті від її побачення. Вона могла бути одягнена в халат, і він би не помітив. Він тепло обійняв її, коли вона прийшла, і тримав її за руку протягом усієї вечері, коли вони не їли. У ресторані було тепло, і вона, не задумуючись, засунула рукава свого светра до ліктів, а Річард з жахом дивився на її руки й ніжно торкався їх. У неї були синці по всій довжині рук від уроків дзюдо, і вона одразу стягнула рукава. Решта її тіла виглядала ще гірше, але вона відчула полегшення, що він не бачив цього.
  «Вибачте, минулого тижня я ніс вантаж цементних блоків, і пара з них впала на мене. Виглядає гірше, ніж є».
  «Я повністю за те, щоб жінки виконували військову роботу, — сказав він, нахмурившись, і знову взяв її за руку, — але вони не можуть змусити вас у небезпечних умовах, які справді повинні бути чоловічою роботою. Це неправильно, Алекс». Вона посміхнулася йому, щаслива знову побачити його і бути в цивілізованому місці після насильства останніх чотирьох тижнів.
  
  «Наскільки безпечна ваша робота?» — ніжно спитала вона його. «Ми всі робимо те, що повинні. А водіння вантажівок поки що жіноча робота, яке б навантаження не було. Зі мною все гаразд. Справді». Він поводився так, наче вірив їй, але хвилювався.
  «Я сумував за тобою, Алекс. Мені здалося, що це рік».
  «Зі мною теж», — сказала вона, усміхаючись йому. Здавалося, минуло століття. Вона відчувала себе так, наче її випустили з в’язниці, але вона знала, що все, чого вони її навчили, прислужиться їй добре і, можливо, врятує їй життя, коли вона почне виконувати місії в тилу ворога для SOE.
  Як тільки вони вийшли з ресторану після обіду, він поцілував її. Тепер у його почуттях і в тому, як він доторкався до неї, відчувалася якась нагальність.
  «Останній місяць навчив мене, що я не хочу втрачати жодної хвилини з тобою, яку ми можемо провести разом». А потім він вагався, перш ніж поставити їй запитання. «Ти б колись поїхав зі мною кудись, якби ми могли отримати кілька вихідних одночасно?» Вона подумала про це на хвилину і глянула на нього серйозно.
  «Можливо, але не так скоро. Давайте познайомимося краще, перш ніж робити щось настільки ризиковане». Вона не хотіла завагітніти, і знала, що попередження Джеффа, коли вона приїхала до Лондона, були слушними. Багато дівчат, які вперше були далеко від дому, вагітніли і опинялися в жахливих ситуаціях. Вона не хотіла бути однією з них.
  «Я закоханий у тебе», — прошепотів Річард, тримаючи її на руках, і вони стояли на вулиці.
  
  «Я теж тебе кохаю», — сказала вона ніжно, і це була серйозна справа. «Але я не хочу робити нічого дурного, про що ми пошкодуємо».
  «Якщо ти завагітнієш, я вийду за тебе», — благородно сказав він, і вона похитала головою.
  «Якщо ми колись одружимося, я хочу, щоб це було тому, що ми цього хочемо, а не тому, що ми повинні». Він кивнув і зрозумів, що вона права. Цілий місяць він був у шаленому стані без неї, і йому хотілося з нею більшого, ніж просто вечері. Але він погодився почекати.
  Він відвів її до її нового гуртожитку, який був навіть потворнішим, ніж той, який він бачив останній, і вони довго стояли надворі й цілувалися. «Я можу побачити вас через два дні?» Вона знала, що це означає, що він летить наступного дня, але не питала. Вони обидва мали військові таємниці, яких варто поважати.
  "Мені б це сподобалося. Це мій останній вихідний, — сказала вона, коли він проводив її сходами й залишив біля дверей. Його не пустили всередину. Це був жіночий гуртожиток, і чоловікам туди не дозволяли, хоча вона чула, що іноді дівчата підкрадають своїх хлопців. Вона не хотіла цього робити з ним. «Я б хотіла, щоб ти одного разу познайомився з моїми батьками та моїм братом», — сказала вона. Їй усе ще було дивно усвідомлювати, що тепер у неї лише один.
  «Я зроблю», — пообіцяв він, і вони поцілувалися востаннє. Вона міцно спала, коли через кілька хвилин її голова вдарилася об подушку. Вона спала, поки не прийшла матрона сказати їй, що телефонує її брат. Вона поспішила вниз, щоб поговорити з ним уперше за місяць.
  «Де ти був у біса?» Він звучав наполовину стурбовано і напівзлим на неї. Йому не подобалося не знати, де вона.
  «Я їду по всій Англії, зараз я на вантажівці».
  "Що ти зробив? Звільнити зі швидкої допомоги? Ти поганий водій, Алекс». Він розсміявся, сказавши це, і відчув полегшення. "Ви працюєте сьогодні?"
  
  «Ні, я пішла», — сказала вона сонно, глянувши на синці на своїх руках і згадавши, як Річард був шокований, коли їх побачив.
  «Я прийду до вас пізніше. Мені не потрібно повертатися на базу до четвертої».
  Вони разом обідали в улюбленому ресторані Rules, який нагадує про дитинство. Зараз він був відкритий лише на обід. Потім вони гуляли Лондоном між зруйнованими будинками в її новому районі. Здавалося, що війна триватиме вічно, а минуло лише тринадцять місяців. Було втрачено стільки життів, включно з їхнім братом. Але Джефф виглядав краще, ніж місяць тому, і сказав, що зустрічається з новою дівчиною, місцевою жителькою, яка жила поблизу авіабази. Її батько був м’ясником, і він контрабандою перевозив для них яловичину, коли Джефф обідав у них вдома. Вона хотіла розповісти йому про Річарда, але все одно здавалося, що це передчасно. Вони навіть не були знайомі два місяці, і вона майже весь час була у від’їзді. У воєнний час все відбувалося швидко. Вона ніколи раніше нікому не казала, що кохає його, але Річард почувався добре. І вони обоє гостро усвідомлювали, що кожна зустріч може бути для них останньою, що посилювало все.
  Джефф покинув її вчасно, щоб повернутися на базу, і тієї ночі вона лежала в ліжку, думаючи про Річарда та бажаючи бути з ним. Їй було цікаво, коли вона отримає своє перше призначення від ДП. Вони сказали, що це можуть тривати дні чи тижні, а тим часом вони зроблять з неї чесну жінку і дозволять їй час від часу водити вантажівку, просто на завдання по Лондону, щоб вона була під рукою, якщо вони потребували її в короткий термін. Вона не змогла б попередити Річарда, коли йшла, або сказати, де була, коли повернулася. Але він також не повинен був розповідати їй про місії, в яких він літав. Війна зробила їх усіх брехунами.
  
  Їхня вечеря наступного вечора була такою ж солодкою, як і весь час, проведений разом досі. Їхні поцілунки ставали довшими та палкішими, і він не міг утримати руки від її тіла. Вона теж була голодна за ним. Вона ледве встигла відірватися. Вона хотіла піти з ним у готельний номер, як більшість молодих пар у Лондоні, але вона хотіла, щоб це було саме тоді, коли це сталося, а не в якомусь занедбаному готелі, де вони прикидалися одруженими, а партійна глузувала з них. їх і знав, що це неправда. Вона хотіла, щоб їхній перший раз залишився дорогоцінним спогадом, а не виглядав як дешевий трюк. Річард розумів і не тиснув на неї з цього приводу, хоча його бажання до неї було сильним і відповідало її бажанням.
  У нього не було вільного часу до кінця тижня, і через два дні після того, як вона побачила Річарда, їй подзвонила жінка, призначена її контактною особою в SOE. Вона сказала Алексу наступного дня зайти в офіс на Бейкер-стріт. Алекс знав, що це означає. Наступного ранку вона вийшла з гуртожитку в простій сукні та піджаку, а через півгодини була в офісі ДП. У них уже були проїзні папери, паспорт і спакована для неї валіза. Вони відправляли її до Німеччини, щоб привезти сто бланків або стільки, скільки вона могла отримати, які німці використовували як перепустки, щоб вільно подорожувати країною, з прикріпленими військовими печатками. Сотня з них дозволять своїм оперативникам SOE легкий вхід і вільний проїзд по країні без питань. Вони хотіли сто, але були б задоволені тим, що могли отримати.
  "Це воно? Ви хочете, щоб я повернув стос порожніх перепусток?» Олексію це не здавалося складною місією. Їй довелося б в’їхати до Німеччини зі Швейцарії за підробленими документами, як молода німкеня, яка поверталася з Цюріха.
  
  «Тобі доведеться розмовляти до поліцейської дільниці чи офісу гестапо і красти їх, коли ніхто не дивиться. Можливо, це не так просто, як ти думаєш», — повідомила їй її контактна особа, яку вона знала лише як Марлен, що було не її справжнє ім’я.
  Валіза, яку вони спакували для неї, була наповнена одягом, який був куплений у Німеччині, аж до її взуття, капелюха та нижньої білизни. Її пальто мало хутряний комірець. Вона мала бути секретарем у медичному кабінеті в Штутгарті й їхати до Берліна до сестри. Вона поверталася з медичної конференції у Швейцарії, яку прислав її роботодавець. У неї були всі належні документи для цього та достатньо німецьких марок, щоб виглядати правдоподібно. Вона мала піти до поліцейської дільниці, щоб повідомити про підозрілий випадок і вкрасти бланки, поки вона була там. Для них була спеціальна сумка, яку вона могла носити під сукнею. Вона мала бути якомога скромнішою й чарівнішою, досконалою німецькою мовою. І як тільки вона отримає ті форми, які вони хотіли, вона повинна була повернутися до Швейцарії та повернутися до Англії.
  Це звучало просто, але могло стати складним, якщо якась частина її історії викликала підозру або її підроблені документи та паспорт були виявлені. Сподіваюся, вони не будуть, але її навчили, що інколи найпростіші місії йшли невдало, і в цьому випадку Алекса затримували б у Німеччині, можливо, відправляли до в’язниці, трудового табору чи навіть розстрілювали, якщо вони запідозрили її як ворога агент. Усе було можливе, коли вона була в Німеччині. З самого початку їй дали зрозуміти, що якщо вона потрапить у біду, вона буде сама. Вони б не витягли її. Вона знала умови і погодилася на них. Тієї ночі вона виїхала з Лондона з підробленим британським паспортом, який мала знищити у ванній кімнаті залізничного вокзалу в Цюріху, коли прибуде. Вона несла маленький флакон з кислотою в губній помаді, щоб розчинити сторінки, і мала викинути залишки паспорта у смітник. Як тільки вона нанесе кислоту, сторінки розтануть. У неї був приклеєний до тіла німецький паспорт.
  
  Алекс сиділа без сну в поїзді всю ніч, її серце билося так голосно, що вона могла це чути. До ранку вони дісталися Цюріха за розкладом, дорога тривала сімнадцять годин. Вона випила чашку кави на вокзалі, пішла у ванну, знищила британський паспорт, яким користувалася, і закопала його сліди глибоко у смітник. Тоді вона переодяглася, вийнявши німецький паспорт і проїзні документи з сумки, приклеєної скотчем до її тіла, і вчасно вийшла з ванної кімнати, щоб встигнути на ранковий потяг до Берліна з квитком, який вона придбала в купе другого класу. Дорога з Цюріха до Берліна тривала цілий день, чотирнадцять годин, і з залізничного вокзалу вона пішла просто до найближчої поліцейської дільниці, куди її направили, коли вона запитала. Вона увійшла, виглядаючи трохи схвильованою, дуже молодою та невинною. Вона попросила поговорити з поліцейським, і після короткого очікування її привели до кабінету сержанта поліції. Вона сором’язливо посміхнулася йому, і він ледве не розтанув, дивлячись на неї. Він був старий, втомлений і виснажений, і кричав на свою секретарку, коли вона прибула. Він якраз збирався йти на обід.
  «Так, фройляйн?» Він підбадьорився, коли Алекс зайшов до свого кабінету. Вона розповіла йому свою історію, що якийсь смаглявий чоловік намагався купити її німецький паспорт і проїзні документи, і вона вважала, що поліція має знати про це. Вона хотіла описати його поліції, щоб його спіймали.
  «Ах, цигани!» — сказав він із величезним роздратуванням. Він сказав їй, що зазвичай йому навіть не варто писати звіт про це, це трапляється так часто, але він, схоже, прагнув продовжити її час у своєму офісі, і сказав, що для неї, тому що вона взяла на себе клопіт щоб прийти до нього, він напише рапорт, а вона була доброю німецькою громадянкою, щоб виконати свій громадянський обов’язок і викрити його як неприємну людину. Сержант на мить вибачився, щоб отримати правильний бланк, перевіривши кілька акуратних стосів на підвіконні, і щойно він вийшов із кімнати, Алекс підійшов і одразу помітив бланки проїзних з офіційною печаткою. Вона взяла їх товстий оберемок, поклала всередину блузки, поклала в сумку, знову застібнула блузку й сіла в крісло чекати на нього. Він повернувся через п’ять хвилин із, очевидно, свіжо розчесаним, намоченим волоссям і тхнучим дешевим одеколоном, коли він сяяв на неї й розповідав, яке задоволення було зустріти таку гарну молоду жінку.
  
  Він написав свій звіт із розписами, поясненням інциденту та описом людини, яку описав йому Алекс, і попросив Алекса підписати його. Вона зробила це, вдячно посміхнувшись поліцейському, і сказала йому, що так приємно знати, що такі люди, як він, захищають невинних. Коли вона вийшла з його офісу, він з тугою подивився на неї, знову крикнув на секретарку перед тим, як піти обідати, а Алекс зупинив таксі й повернувся на станцію. Місію виконано. Або майже. Їй ще потрібно було повернутися до Цюріха. Через годину відправлявся поїзд. Вона купила квиток і зробила один телефонний дзвінок на номер у Цюріху, перш ніж сісти в поїзд, і повідомила, о котрій годині прибуде поїзд, у коді, який їй дали для поїздки. Тоді вона сіла в потяг, заселилася на півгодини, і він відправився вчасно на чотирнадцятигодинну поїздку назад до Цюріха. Він вчасно прибув до Цюріха. Вона купила журнал і трохи цукерок і пішла до туалету, де зіткнулася зі старшою жінкою прямо в дверях. Алекс ввічливо вибачився, і вони відступили один від одного. Обмін відбувся настільки гладко, що його було непомітно. Старша жінка поїхала з німецьким паспортом і проїзними документами Алекса, а Алекс придбав добре використовуваний британський паспорт з її фотографією. У паспорті був квиток до Лондона на наступний потяг. За півгодини йшло. Алекс завчасно встигла сісти, поклала свою валізу на полицю, сіла в купе й віддала свій квиток кондуктору, коли той його попросив. Поїзд відправився зі станції вчасно, коли серце Алекса калатало, і зрештою вона заспокоїлася.
  
  Коли вона прибула до Лондона, Алекс взяла таксі до Бейкер-стріт, де її чекала Марлен. Алекс віддала листи, які вона взяла з поліцейської дільниці, їх було близько сотні. Вона зняла свій німецький одяг, залишила валізу і одягла свій одяг. Рівно через два дні й кілька годин після того, як вона вирушила з Бейкер-стріт у Цюріх, вона повернулася, виконавши своє перше завдання.
  «Тобі пощастило», — сказала Марлен, щоб нагадати їй, що так буває не завжди.
  — Удача новачкам, — скромно сказав Алекс, усміхаючись їй. Марлен не відповіла посмішкою. Вона була там, щоб виконувати роботу в будь-який час, а не дружити з агентами.
  «Ми зв’яжемося, коли ти нам знадобишся», — це все, що вона сказала, коли Алекс пішов. Було легке відчуття перемоги, що вона добре виконала завдання і все пройшло гладко, і хвиля страху, думаючи про те, що було б, якби цього не було. На той час вона могла бути мертвою. Вона здригнулася, подумавши про товстого, жирного поліцейського в Берліні, від якого тхне помадою для волосся та дешевим одеколоном. Але зараз вона була в ньому. Повороту назад не було, та й не хотіла. Вона була агентом британської розвідки, і крім страху, перемоги та її власного подиву, було непереборне почуття гордості за те, що вона нарешті зробила щось для своєї країни, щось важливе і врятує життя. І вона була готова пожертвувати власним життям заради цього.
  
  
  Розділ 5
  Лекс почувалася приголомшеною протягом двох тижнів після своєї першої місії в Німеччині, коли вона думала про це, і їй стало ясно, наскільки сміливою та якою їй пощастило. Якби якась частина завдання пішла не так, вона могла мати серйозні проблеми. Але, на щастя для неї, він був гладким, як шовк. Було страшно усвідомлювати, на який величезний ризик вона йде. Це здавалося важливою справою, і насправді це був спосіб помститися за смерть брата, перехитрити нацистів на їхньому рідному терені, але вона подумала, чи спочатку вона вирішила зробити це здебільшого через виклик і хвилювання. Вона дуже добре знала, як спустошені будуть її батьки, якби з нею щось трапилося. Майже щодня Джефф літав на бомбардування. І Річард також, що її теж хвилювало. Найефективнішої шкоди, яку вони могли завдати німцям, як на суші, так і в повітрі, вони завдавали на їхній території. Але якщо щось піде не так, поки вона там, вона знала, що британська розвідка її не врятує. Різні чиновники ДП повторювали це знову і знову. Спроба врятувати її поставила б під загрозу багато інших життів.
  
  Кілька разів на тиждень вони посилали її на різні доставки, керуючи вантажівкою, поки вона чекала, коли її покличуть на наступну місію. Вони з Річардом бачилися щоразу, коли в нього був вільний вечір і він міг потрапити в місто. Вона нічого не бачила з Джеффом. Він надто розважався з донькою різника біля бази. Вона знала, що він убив би її, якби знав, що вона робить. Удавана невинність і молодість Алекс тримали її поза підозрою серед людей, яких вона знала, які не працювали в SOE, і Річард ніколи не ставив її під сумнів. У нього були свої клопоти, як у командира винищувальної ескадрильї.
  Однією з речей, які Алекс найбільше подобалися в її новому напрямі роботи, було різноманітність жінок, яких вона зустрічала як у своєму навчальному класі, так і в гуртожитку, де вона жила. Було кілька жінок, які виросли, як і вона, у розрідженому світі балів для дебютанток, вечірок у вихідні серед аристократів і гувернанток, які навчили їх малювати тонкі акварелі та вишивати та розмовляти французькою. І в той же час вона зустрічалася з молодими жінками, які виросли в набагато менш ніжних, а часом і в набагато суворіших обставинах. Але всі вони були розумними, самовідданими, надзвичайно сміливими та готовими протистояти ворогу та зробити все можливе, щоб збити його з ладу на ворожій території, ризикуючи своїм життям, не замислюючись. Жінки приймали нові виклики по всій Англії, працюючи на фабриках, керуючи автобусами та вантажівками, виконуючи чоловічу роботу, а також традиційні ролі медсестер, учителів і секретарів.
  Їй подобалося розмовляти з дівчатами, з якими вона жила, усі вони були офіційно водіями вантажівок, а деякі з них все ще офіційно входили до складу першої допомоги медсестер Yeomanry, як і вона, хоча насправді їх основною роботою була виконавча служба спеціальних операцій, яка тісно співпрацював з військовою розвідкою. Насправді, вони були домом, повним серйозних, молодих, добре навчених шпигунів, які були справді небезпечними жінками, незалежно від того, з якої верстви суспільства вони походили. Усі їхні батьки були б у жаху від того, що вони вміли робити зараз. Але SOE розширила кругозір Алекс і її світ, і вона більше не була обмежена правилами та традиціями, на яких вона виросла. Коли вона думала про це, якомога рідше, вона й гадки не мала, як зможе коли-небудь повернутися до свого мирного сільського життя в Гемпширі після війни. Її життя стало захоплюючим у спосіб, який вона ніколи не могла собі уявити, і вона відчула себе вільною, незалежною жінкою, коли вони з Річардом пізнали одне одного краще. Жінка, в яку він закохався, не була тією жінкою, якою вона була вихована, або була не тією, якою вона була трохи більше року тому, коли почалася війна. Вона розцвіла, як квітка влітку, після багатьох років, які вона раніше вважала безплідними та безглуздими. Тепер її життя мало мету, і ніщо не могло перешкодити їй досягти її. А Річард не намагався, оскільки нічого не знав ні про її шпигунську діяльність, ні про її справжню роботу.
  
  Після її місії в Німеччині Алекс потрапила в більш просунутий клас оператора бездротового зв’язку, до чого вона, здавалося, мала природні здібності. Вона також дуже добре вміла розшифровувати коди.
  Вона щойно зламала особливо хитрий код в офісі на Бейкер-стріт, коли її покликали допомогти їм і попрацювати разом із кількома військовими декодерами, усі чоловіки, і її відправили передати повідомлення самому прем’єр-міністру. Її власний рівень безпеки в ДП був достатньо високим, щоб мати право на це доручення.
  Їй сказали піти до New Public Offices, урядової будівлі на розі Horse Guards Road і Great George Street, поблизу Парламентської площі. Вона розраховувала знайти нормальну офісну будівлю, а великий конверт від начальства залишити секретарці біля офісу прем’єр-міністра. Мені це було довірено за честь. Вона могла легко уявити містера Черчилля в чудовому кабінеті, обшитому дерев’яними панелями, курить сигару, приймаючи важливі рішення. Натомість, коли вона прибула, солдат, який стояв на варті, відправив її до підвалу, і вона спустилася багатьма сходами до кишить підземної колекції офісів і конференц-залів, де були офіцери високого рангу з армії, флоту та авіації. , крокуючи в кімнати для зустрічей і виходячи з них. Вона швидко оглянула величезну кімнату з картами, кімнати зв’язку з незліченними операторами бездротового зв’язку, які сиділи перед складними панелями, і мигцем побачила самого прем’єр-міністра, коли хтось відчинив його двері, а потім так само швидко їх зачинив. У Алекса миттєво виникло відчуття, що вся війна та уряд керувалися з цього високоефективного перенаселеного підвального приміщення, з якого, власне, прем’єр-міністр керував участю Британії у війні.
  
  Після того, як Алекс кілька разів запитав дорогу, вона нарешті була спрямована до серйозної жінки, старшої за себе, яка взяла в неї конверт і пообіцяла його доставити. Він містив нову важливу інформацію про коди, дуже конфіденційні та пов’язані з національною безпекою. Алекс була лише посильним, але вона відчувала, як священна місія, щоб її відправили в центр урядової бойової кімнати. Складний підвальний комплекс знаходився далеко під землею, тому він був безпечним під час повітряних нальотів і бомбардувань, і тому всі могли працювати цілодобово без занепокоєння. Вона була зачарована цим і хотіла розповісти про це Річарду, коли зустрінеться з ним за обідом того вечора, але вона не могла й ніколи не порушила б секретів, які тепер знала. І він ніколи не зрозуміє, чому волонтера з першої медичної сестри Йоманрі відправили з таким дорученням. Їй самій було важко в це повірити.
  
  «То що ти робив сьогодні?» — запитав Річард, коли вони сіли за маленький кутовий столик в індійському ресторані, який їм обом сподобався. Вона помітила, що він виглядає втомленим, і відчула, що у нього був важкий день.
  «Ми збирали сміття з вулиць і вивозили його на злітно-посадкові смуги, які вони будують», — невинно сказала вона. Під час постійних бомбардувань було зруйновано стільки будівель, що тепер багато вулиць стали непрохідними, а деякі житлові райони являли собою лабіринт заблокованих вулиць, і час від часу вони знаходили тіла, коли бульдозери розчищали завали. Це була гнітюча робота, яку вона часто виконувала, але не того дня.
  «Я б хотів, щоб вони дали тобі легшу роботу», — сказав він. «Жінки повинні були виконувати канцелярську роботу або працювати на фабриках. Здається, більшість із вас зараз виконує чоловічу роботу. Деякі з них занадто важкі для жінки, щоб фізично впоратися». Якби він побачив, як вона тренується з SOE, він був би ще більше вражений і наляканий за неї. «Я чую, що за кілька місяців зареєструють усіх цивільних жінок, навіть бабусь. Думаю, межа буде шістдесят. Це з розрахунком на те, щоб наступного року, якщо війна триватиме, призов на військову службу для жінок був обов’язковим». Тепер усім було очевидно, що так і буде.
  Декілька американців приїхали добровольцями до Королівських ВПС, і багато американських жінок також приєдналися до британських військ, незважаючи на те, що Америка досі не приєдналася до союзників, і президент Рузвельт, здавалося, був сповнений рішучості не допустити Сполучених Штатів війна. Але вони отримували підтримку від окремих американців, а також канадців і австралійців.
  Кілька жінок, яких Алекс зустрів у SOE, були інших національностей: француженки, індійки, польки, і Алексу було приємно зустрічатися з ними та знайомитися з ними. Деякі з жінок, які працюють на вищому рівні служби безпеки, трималися осторонь, і ніхто ззовні не здогадався б, що вони шпигуни, так само як і з Алекс, яка виглядала невинною молодою жінкою, яка ніколи більше нічого не бачила. небезпечніше, ніж бальна зала. Вона виглядала такою, якою вона була, — молодою жінкою гарного походження, але Річард уже зрозумів, що вона набагато більше, ніж це, її інтереси й пристрасті були набагато глибшими, а її спостережливість — гострішою, ніж у багатьох чоловіків, з якими він працював. з. Думка про те, що жінки не здатні виконувати ті самі обов’язки, що й чоловіки, була для нього абсурдною. Насправді він вважав багатьох жінок, яких він знав, навіть розумнішими за більшість чоловіків. Його відкритість у цьому питанні полюбила його Алекс. Він був напрочуд справедливим і сучасним у своєму мисленні, на відміну від її батька та братів, які вважали, що жінки повинні сидіти вдома, і що навіть водіння швидкої допомоги було для них занадто важким завданням.
  
  Того вечора вони сиділи за вечерею, обмінюючись своїми думками про Вінстона Черчилля. Річард був упевнений, що збирається виграти війну за них, і вважав його геніалом. Алекс хотіла сказати, що лише того дня побачила його через відчинені двері, але не змогла. Винятків із правил не було, і високий рівень безпеки, який вона зараз мала, показав, наскільки вона заслуговує на довіру. Вона також мала дозвіл на носіння зброї, про що Річард не знав.
  Сирени повітряної тривоги почалися, коли вони вийшли з ресторану, і вони поспішили до найближчого укриття й провели дві години серед дітей, що плачуть, і їхніх втомлених батьків, поки бомби падали й руйнували їхні будинки. Вийшовши з притулку, вони проходили повз маленький готель, і Річард кинув на неї благальний погляд.
  «Я не хочу залишати тебе, Алекс. Чи не можемо ми просто провести там кілька годин разом?» Вона хотіла цього так само сильно, як і він, і збиралася сказати «ні», але цього разу щось її зупинило. Що, якби з кимось із них щось трапилося? Тепер їх життя полягало в тому, щоб скористатися моментом. Це може ніколи не повторитися. З огляду на її роботу та його бойові завдання, кожен їхній день був подарунком. І замість того, щоб відмовитися, вона кивнула. Вони бачили готель кілька разів, він виглядав маленьким і чистим, а не тим безглуздим місцем, якого вона хотіла уникати, і куди інші, яких вона знала, регулярно бували.
  
  Вона обережно пішла за ним у готель, і Річард заговорив із клерком за стійкою. Він щойно сам повернувся з притулку разом із купкою гостей. Він здавався таким же виснаженим, як і вони.
  Річард тихо промовив до чоловіка за столом, і його звання було видно на його формі. Майже всі чоловіки в Лондоні тепер були в уніформі, але Річард був не просто рядовим із хлюпом на руці на ніч.
  «Наша будівля зазнала пошкоджень під час рейду сьогодні ввечері. Нам з дружиною потрібне місце, щоб залишитися до ранку, — сказав Річард, виглядаючи засмученим і вибачаючись, і клерк відразу ж висловив співчуття.
  "У вас є діти?" — спитав писар, помітивши, який респектабельний вигляд має Олексій. На ній було просте чорне пальто та сіра сукня, а на її волоссі був гіпсовий пил, просто проходячи вулицею.
  «Вони в Гемпширі», — творчо сказав Річард, і клерк кивнула, а Алекс змусила себе не реготати. Клерк передав їм ключ, Річард заплатив йому, і вони разом піднялися сходами.
  «Це була швидка думка про дітей», — прошепотів Алекс і посміхнувся їй.
  «Діти в Гемпширі, вони просто не наші», — прошепотів він у відповідь, коли вони знайшли кімнату, і він відімкнув двері. Він був маленьким і мізерно мебльованим, але чистим. На ліжку було біле синелеве покривало, рожеві атласні штори, стілець і письмовий стіл, комод із дзеркалом, яке тріснуло під час одного з бомбардувань. Але будівля все ще стояла, і це був їхній дім для того, що залишилося від першої ночі разом. У кімнаті була раковина, а в коридорі — ванна кімната. І, не чекаючи більше, Річард обернувся до неї, взяв на руки й поцілував, обережно знімаючи з неї одяг. Він знав, що це її перший раз, і був ніжним з нею.
  
  Через мить вона стояла в нижній білизні й ногах у панчохах, тремтячи, коли розстібала його сорочку, і він зняв її, а потім і штани. З надзвичайною ніжністю він підняв її на ліжко, і вона застогнала, коли його руки виявили її, їхні тіла були притиснуті одне до одного. Алекс тепер не вагалася, вона вирішила, як і з усіма речами, і одного разу вирішила рухатися вперед і ніколи не озиратися назад.
  «Я так сильно кохаю тебе, Алекс», — сказав він, коли вона витягла шпильки, поклала їх на нічний столик, а її світле волосся розсипалося по її плечах і вниз по спині, а він цілував і пестив кожен дюйм її тіла. Він намагався бути якомога ніжнішим, коли входив до неї, але пристрасть захопила їх обох, оскільки Алекс спочатку напружився від страху, а потім розслабився в його обіймах. Усе скінчилося через мить, коли вони лежали, задихаючись, на ліжку, і він міцно притягнув її до себе. «Я кохатиму тебе вічно», — пообіцяв він зворушливим голосом, і вона знала, що він це мав на увазі. Вона просто сподівалася, що вічність не настане занадто швидко для обох або для обох. Ніхто більше не був впевнений.
  «Я теж кохаю тебе», — прошепотіла вона зі сльозами на очах, і він молився, щоб вона не шкодувала і щоб вона поки що не завагітніла. Вони не сподівалися піддатися пристрасті тієї ночі, і він не був готовий, і вони вирішили ризикнути цього разу. Він хотів колись мати з нею дітей, але не зараз, у світі, розірваному війною. І він хотів, щоб їхні діти були в безпеці, коли вони народяться. Він ні на хвилину не сумнівався, що одружиться з нею, якщо вона матиме його. Він все ще був стурбований тим, що її батьки не приймуть його як відповідного чоловіка для неї. Він сам почувався негідним, зважаючи на різницю в їхніх обставинах, але він точно знав, що ніхто ніколи не любитиме її більше. Вона теж у це вірила, і так само сильно його любила.
  
  Вона хотіла не спати всю ніч, щоб насолоджуватися кожною миттю з ним, але нарешті заснула в його обіймах. Вона прокинулася від раннього зимового сонячного світла, яке просочувалося в кімнату, коли він відкрив затемнені штори, коли він ніжно торкнувся її щоки, і вона посміхнулася.
  «Я мріяв минулої ночі?» — прошепотіла вона йому.
  «Якщо так, у нас був той самий сон», — прошепотів він у відповідь.
  Вони знову зайнялися коханням ще до того, як вона повністю прокинулася, і він вийшов, щоб переконатися, що не станеться помилки, як це було минулої ночі. Він не очікував, що вона піддасться йому. Вони по черзі йшли навшпиньки до ванної, нервуючи, не наштовхнувшись на інших гостей, але в коридорах нікого не було. Коли Алекс повернувся, він милувався нею, коли вона одягала свій одяг, і дивився. Це було схоже на стриптиз у зворотному напрямку, коли вона одягла підв’язку, і так само збудила його. Йому не довелося повертатися на базу до того дня, а в неї того дня не було завдання, тож вони нікуди не поспішали. Але неохоче вони нарешті вийшли з кімнати з останнім поцілунком і повернули ключ до столу.
  Вони вийшли поснідати в сусідньому ресторані, а потім він відвіз її назад у спальню. Алекс уже відчував, що все змінилося, коли вони зайнялися коханням. Вона відчувала, ніби тепер справді належить йому, і він виглядав сумним, коли прийшов час залишати її. Більшість жінок, які там жили, на той час уже вийшли на роботу, і вони затрималися на сходах, цілувалися й стояли близько одна до одної, згадуючи минулу ніч.
  
  «Я сьогодні зайнятий, але зателефоную тобі завтра», — сказав він, і вона кивнула й подивилася йому в очі. «Будь обережним, Алекс. Якщо з тобою щось трапиться…» Він не зміг закінчити речення, але тепер кожен боявся за тих, кого любив. Бомба могла впасти з неба будь-якої миті, будівля могла завалитися, його літак могли збити, або вони могли відправити її на місію до Німеччини, звідки вона ніколи не повернеться, про що вона знала краще за нього. Здавалося, що його робота була небезпечнішою, але це вже не було так, оскільки вона пішла працювати в ДП.
  «Я люблю тебе», — тихо прошепотіла вона, а потім побігла сходами, помахавши рукою, а він розвернувся й пішов геть. Щоразу, коли він залишав її, він відчував, ніби його серце вилітає з грудей. Він ніколи нікого не кохав так, як її. Але зараз неможливо було уявити майбутнє, було надто багато небезпек і надто багато невідомого.
  Коли вона проходила повз стіл, Алекс помітив повідомлення для неї, прикріплене на дошці оголошень. Вона відкрила його й побачила, що це від Бертрама Поттера. Вона негайно передзвонила йому.
  «Мені потрібно зустрітися з вами сьогодні о третій», — сказав він без додаткової інформації, яка може означати будь-що. Місія, зустріч, інший курс, який вони хотіли, щоб вона пройшла. Вона не мала запитувати, просто робити те, що їй сказали.
  Вона обережно одяглася, думаючи про Річарда, розмірковуючи про майбутнє, яке їх чекає. Вона хотіла запросити його провести Різдво в Гемпширі з її батьками. Джефф уже сказав, що цього року у нього немає вихідних на Різдво, тож вона залишиться з ними наодинці, і вона хотіла, щоб Річард зустрівся з ними та побачив, де вона виросла, у Вікхем Менор.
  
  Вона прибула до офісу SOE на Бейкер-стріт за кілька хвилин до третьої, готова до всього, що їй призначили. Коли вони дзвонили, завжди було хвилювання. Коли вона чекала біля кабінету капітана Поттера, всі почуття були напоготові, і він негайно покликав її.
  «Ви нам потрібні як супроводжувач у розвідувальній місії в Німеччині. У нас є експерт з розвідки, якого ми повинні надіслати. Він не говорить німецькою, і ти станеш його дружиною. Сьогодні ввечері ви летите до Цюріха. Там вас чекає машина. Ви поїдете в маленьке містечко, де є фабрика боєприпасів. Він зробить карти. Ти просто в дорозі, як прикриття».
  «Як це буде, якщо він не говорить німецькою?» Вона ще не працювала з чоловіком.
  «Ветеран війни. Неприємна рана на горлі. Має відповідний шрам. Ти його дружина і будеш говорити за нього. Ви приїхали відвідати родичів у Рурській області, яка є їхнім головним промисловим центром. Ми хочемо, щоб ви швидко прийшли і вийшли. Він складатиме карти, ти їздитимеш і розмовлятимеш, якщо тебе зупинять. Ви переїдете швейцарський кордон. Вся справа не повинна тривати більше одного-двох днів. Ви можете зупинитися в готелі, якщо потрібно, в тому самому номері, очевидно». Це нагадало їй ніч, яку вона щойно провела з Річардом, і тепер вона проведе ніч у готелі з незнайомим чоловіком у рамках своєї роботи. «У нас є одяг для вас обох. Інший оперативник має бути тут за кілька хвилин. Виходите через годину. Ніяких імен, будь ласка, окрім тих, які вказані в паспортах, які чекають на вас у Цюріху. Ви можете передати всі свої британські документи агенту, який надає вам автомобіль. І з того моменту, як ви виходите з цього кабінету, він не розмовляє. Це зрозуміло? Ми надамо вам карту місцевості, куди ви збираєтеся подорожувати. Ви можете вивчити це, коли будете в машині. Поїздка до Ессена з Цюріха займе близько восьми годин. Ти живеш у Берліні, ти вчитель, він до війни був адвокатом. Зараз він отримує ветеранські пільги. Він також кульгає». Вона не знала, правда це чи ні, і не питала. «У вашої валізи фальшиве дно, в ньому пістолет з глушником. Вам може знадобитися. У нього в нього пістолет-кулемет».
  
  Те, що він сказав їй, ясно показало, що місія небезпечна. У неї був пістолет у прихованій кишені в сумочці, і коли вони виходили з офісу, у неї був ніж, прив’язаний до стегна. У неї теж було це в сумочці, коли Річард роздягнув її напередодні ввечері, разом із її пістолетом, який вона тепер завжди носила з собою.
  Коли вона вийшла з кабінету капітана, щоб переодягнутися, вона проминула в коридорі високого худорлявого чоловіка. Він не посміхнувся їй, і вона помітила, що він шкутильгає, коли зайшов у кабінет слідом за нею й зачинив двері.
  Марлен сказала їй, що їм дадуть німецькі марки в Цюріху, коли вони отримають паспорти та проїзні документи. Алекс знову переодягнувся в німецький одяг. На ній було сіре коричневе пальто з капелюхом в тон, потерті черевики на товстих підборах, сіра сорочка та светр. Манжети пальта були потерті, і було видно, що це не люди з грошима. Марлен простягнула їй обручку потрібного розміру, і Алекс надів її їй на палець, і на мить їй захотілося, щоб вона належала Річарду, і щоб вона була в неї напередодні ввечері, коли вони заселялися в готель. SOE зняла всі її вимірювання та мала всі її розміри. Коли Алекс закінчила одягатися, вона була схожа на шкільну вчительку, її світле волосся було зібрано назад у суворий пучок, не носила макіяжу й одягла окуляри. Вона все ще була красива, але набагато менш помітна. Вона виглядала просто.
  
  Її партнер по місії приєднався до неї через десять хвилин. Це були Генріх і Урсула Шмітт. Її прізвисько було Уші. Вона вже вивчила напам'ять подробиці їх біографії. Він виглядав так само понуро, як і вона, у мішкуватих штанях, важкому сірому вовняному пальті й потертому капелюсі. І, як і в неї, його черевики були потерті. Накульгуючи, він ніс тростину, а в ній був радіопередавач. У нього в прихованій кишені був папір для карти.
  Вони вийшли з офісу з валізами. Генріх, або як там було його справжнє ім’я, кивнув їй, і після цього вони сіли на автобус до аеропорту та встигли на рейс до Цюріха, непоказна, погано одягнена та не особливо приваблива пара. Некрасивий капелюшок, сувора зачіска, відсутність макіяжу та окулярів перекреслили навіть зазвичай вражаючу красу Алекса.
  Рейс пройшов без пригод і запізнився лише на кілька хвилин. Алекс помітила, що під час польоту Генріх намалював невеликі малюнки в кишеньковому блокноті, і їй стало цікаво, чи був він художником у реальному житті. Малюнки були дуже гарні, кілька квітів у деталях і краєвид, усе в мініатюрі.
  Вони сіли на автобус в аеропорту Цюріха, вийшли на першій зупинці, пройшли чверть милі до ресторану, де на них чекав агент з документами та машиною. Весь обмін британських документів на німецькі зайняв менше хвилини. Вони отримали ключі від старої набридлої німецької машини, а через мить поїхали з Алексом за кермом. Вони з Генріхом досі не перекинулися жодним словом, і вона знала, що не повинні були це робити.
  Вона повернулася до нього, коли вони їхали, і заговорила з ним німецькою, запитуючи, чи все гаразд. Він зрозумів суть і кивнув. Вони поїхали далі вночі й зупинилися біля маленької корчми одразу після півночі. Вона пояснила корчмарю, що їм з чоловіком потрібна кімната. Він не виявив до них жодного інтересу. Алекс заплатив за номер і передав їй ключ, а Генріх, шкутильгаючи, піднявся сходами, щоб приєднатися до неї в кімнаті, де пахло затхлою з вузьким ліжком. Постільна білизна була чистою, але решта кімнати була брудною. Вона лягла на ліжко в одязі, а Генріх вказав на неї й похитав головою. Якби органи влади увійшли до кімнати, щоб перевірити їх, вони вважали б підозрілим, що вона була повністю одягнена, незалежно від того, наскільки брудною була кімната. Вона кивнула й неохоче одягла нічну сорочку, а Генріх перевдягнувся в піжаму. Він не був привабливим попутником і мав кислий вигляд. Вона бачила шрам на його шиї, нібито воєнне поранення, і не знала, справжній він чи ні, але це було переконливо.
  
  Вона обережно лягла в ліжко поруч із ним, тримаючись якомога ближче до краю, щоб не впасти. І її товариш по оперативнику вчинив так само і вівся так, наче її немає. Він її повністю ігнорував.
  Вона пролежала без сну решту ночі, встала й одяглася о шостій ранку. О сьомій вони спустилися вниз і поснідали ерзац-ковбасками та водянистою фальшивою кавою. Німці були під жорсткою пайкою. Невдовзі вони вирушили до промислової зони в Рурській області, коли почав падати легкий сніг. Був мороз. Вони їхали цілий день, це зайняло більше часу через погоду, і вони дісталися місця призначення ввечері, але було надто темно, щоб Генріх міг вивчати місцевість або складати свої карти. Вони заселилися в інший готель, який був таким же непривабливим, як і той минулої ночі, і цього разу їм пощастило отримати двоспальне ліжко. Наступного ранку на дорозі їх зупинили двоє солдатів і перевірили документи.
  У Генріха були всі необхідні документи, щоб підтвердити, що він ветеран, поранений на війні, і більше не служив. Солдат, який читав його папери, кивнув і помахав ними, коли Алекс мовчки видихнув і в холодному ранковому повітрі хилився мороз. Після цього вони під'їхали до місця під потрібним кутом, щоб він зробив свої карти. Поруч нікого не було, і вони були на деякій відстані від заводів, і ніхто їх не зупиняв і не питав, що вони там роблять. Генріх майже закінчив, коли нізвідки з’явився солдат і наблизився до них, оскільки Алекс виглядала невимушено, але їй перехопило подих. Він попросив подивитися, що робить Генріх, і той простягнув йому блокнот із пологими пагорбами та шпилем церкви, усе, що вони бачили перед собою, без фабрик. Карта, над якою він працював, уже була в кишені його куртки. Він також вручив йому посвідчення ветерана.
  
  Солдат якусь мить розглядав блокнот, потім кивнув і віддав його Генріху, а потім уважно вивчив Алекса. Він думав, що вона була б майже привабливою, якби вони не були такими бідними, а її одяг не був таким пошарпаним. Він бачив, що вона молода, але в очах у неї була втома старої жінки. Йому спало на думку, що одруження з німим інвалідом не може бути для неї приємним життям, але він нічого не сказав і махнув рукою. Олексій подякував йому, включив швидкість і поїхав. Вона глянула на Генріха і запитала його німецькою так просто, як могла, чи він закінчив, і він кивнув. У нього було все, що їм потрібно. Решту він запам’ятав. Вона побачила, як він поклав ретельну карту в свою порожнисту тростину, і вони мовчки поїхали туди, куди прийшли, і пізно ввечері дісталися швейцарського кордону. Двоє солдатів вийшли, щоб перевірити їхні документи, і Алекс пояснила, що вони їдуть до лікаря в Цюріху щодо горла її чоловіка. Вони мали на це дозвіл від Рейху, який вона їм також показала, оскільки військові лікарі не змогли йому допомогти чи відремонтувати його голосові зв’язки. Двоє солдатів відійшли від машини й хвилину радилися, а потім кивнули й пропустили їх.
  
  По дорозі в Цюрих вони під'їхали до будинку на проїзді, обміняли документи на британські, і агент поїхав за ними в аеропорт на велосипеді, а коли вони приїхали через годину, забрав у них машину. Вони пішли, не оглядаючись. З їхніми паперами було два квитки на літак з Цюріха до Лондона. Вони сіли, не звертаючи на себе уваги, поставили свої невеликі валізи на полицю над головою, а в них була зброя, якою, на щастя, не довелося користуватися, хоча вони були готові вбити будь-якого солдата, який зупинить їх, якщо доведеться. Тростина Генріха зникла, потрапивши у внутрішню кишеню його куртки, і коли він вийшов з літака в Лондоні, він більше не шкутильгав, а після походу до туалету шрам на його горлі не залишився. Алекс тихо зняла окуляри й поклала їх у кишеню, і виглядала миттєво гарніше без важкої оправи.
  У Лондоні вони поїхали в місто автобусом, тримаючи свої валізки поруч. Вони вийшли на зупинці, найближчій до Бейкер-стріт, і пройшли решту шляху, не кажучи одне одному, а Генріх ішов звичайними довгими кроками, і Алексу доводилося поспішати, щоб не відставати. Цього разу, незважаючи на пізню годину, капітан Поттер чекав на них і з очікуванням дивився на Генріха.
  "Добре?"
  Чоловік, якого Алекс знав лише тоді, коли Генріх простягав йому тростину. «Готово. Я отримав те, що ви хотіли». Напружене обличчя капітана Поттера розпливлося в широкій посмішці. Алекс думав, що інтенсивність його роботи постарила його. Він не мав жодного вигляду молодості чи навіть своїх сорока років. Мав душу старця і світ на плечах.
  
  «Вони чекають цього у військовому відомстві. Дякую вам обом», — сказав Поттер, коли обидва агенти помітно розслабилися. "Немає проблем?"
  "Не зовсім. Нас кілька разів перевіряли солдати, і прикордонний патруль уважно вивчав мене, але Урсула тут їх заспокоїла, сказавши, що ми йдемо до лікаря щодо мого горла. І ми мали на це дозвіл». Тоді він звернувся до Алекса. «Молодець». А потім повернувся до Бертрама Поттера. «До речі, машина була лайном. Я не знаю, як вона зайшла так далеко». Він усміхнувся, і Алекс помітив, що в нього низький голос і важкий шотландський звук. «Вона була чудовим партнером, жодного разу не посковзнулась і не порушила правил, а її німецька ідеальна. Я це розумію, але мій акцент чистий Глазго, а не Берлін». Він засміявся, а Алекс усміхнулася, почувши комплімент, коли капітан Поттер відсалютував йому, і вона зрозуміла, що її партнер перевершує капітана. Її товариш по поїздці був високопоставленим офіцером військової розвідки, і капітан Поттер, схоже, був вражений його похвалою на її адресу, і кинув на неї теплий погляд, що для нього було рідкістю.
  Тоді вона пішла переодягнутися у свій власний одяг, а «Генріха» вже не було, коли вона повернулася. Їхня місія була виконана. Капітан Поттер пішов до військового відомства, незважаючи на пізню годину, а Алекс залишив Бейкер-стріт сам, думаючи про минулі два дні, знову усвідомлюючи, як інакше все могло піти. Завжди було відчуття, що вони втекли від лев’ячих щелеп за допомогою зубів. Але вони це зробили.
  Вона поїхала автобусом до гуртожитку, і, коли вона туди приїхала, від Річарда не було жодного повідомлення. Знову вона зникла без попередження чи пояснення, але їй не доведеться вигадувати правдоподібну причину, коли вона розмовлятиме з ним наступного дня, оскільки він не подзвонив. Вона була впевнена, що він теж зайнятий.
  
  Він не подзвонив і наступного дня, а в кінці дня вона набрала номер, який він їй дав, щоб дізнатися, чи з ним щось трапиться. Вона відчула трохи дурний дзвінок, без жодних причин для занепокоєння, але він не зв’язувався з нею три дні, що було не схоже на нього. Його місії були коротшими, ніж її, і тривали лише кілька годин.
  Вона нерішуче запитала інформацію про нього, і вони сказали їй чекати, що вона і зробила, протягом тривалого часу. Минуло цілих п’ять хвилин, перш ніж голос із бази повернувся на лінію та повідомив, що літак капітана Монтгомері було збито під час виконання завдання. Він не повернувся з іншими, і досі від нього не було жодного повідомлення. Вона знала, що він мав із собою невеликий передавач, щоб надсилати повідомлення, якщо він був на землі на ворожій території.
  «Хтось бачив… це він…» — вона захлинулася від цих слів, бажаючи знати, чи хтось із інших пілотів бачив, як його застрелили.
  «Це все, що ми знаємо, мадам», — офіційно сказав голос. «Він зник безвісти. Він може з’явитися через кілька днів або тижнів, залежно від того, поранений він чи потрапив у полон». Він був порізаний і сухий.
  «Дякую», — сказала вона пошепки, коли в її горлі піднявся жах. Літак Річарда впав, і він пропав безвісти, але принаймні ніхто не бачив, як його вбили. Вона просто молилася, щоб де б він не був, він знайшов вихід з ворожої території. Його збили над Німеччиною, і він був десь там, мертвий або вмираючий, можливо, важко поранений, або самотній. Її рука тремтіла, коли вона клала телефон. Вона пережила свою місію, і тепер Річард загубився. Її знову вразило, як їхнє життя може змінитися миттєво, а її життя змінилося.
  
  Вона пішла до своєї кімнати, яку ділила з дюжиною інших жінок, лягла на ліжко й заридала якомога тихіше. Її життя не було б варте життя без нього. Вона вже втратила брата, і все, що їй тепер залишалося робити, це молитися, щоб не втратити єдиного чоловіка, якого коли-небудь кохала. Або що він ще не помер.
  
  
  частина 6
  Шість тижнів між моментом збиття Річарда та Різдвом були найдовшими в її житті. Вона намагалася не дзвонити на базу надто часто, і нарешті попросила капітана Поттера зателефонувати до військового відомства й дізнатися, що він може дізнатися. Він повідомив, що вони знають не більше того, що вже сказали їй. На даний момент Річард зник безвісти в бою і вважався мертвим. Але Алекс знав, що інші вижили, коли їх збили над Німеччиною. Можливо, він потрапив у полон і відправлений до табору для військовополонених, а може, помер від поранень. Інші пішки пройшли Німеччину та пішки перетнули швейцарський кордон.
  Вона мала ще дві місії до Німеччини в листопаді та одну до Франції на початку грудня, переслідуючи інформацію та документи. Кожного разу вона була в заціпенінні й хотіла спробувати знайти його сама, але знала, що не зможе витягнути його сама, без документів, навіть якщо й зробить це, особливо якщо він поранений. І вона знала, що спроба зробити це буде порушенням одного з найсуворіших правил ДП. Особистих місій не було. Кожного разу, коли вона залишала Німеччину, вона розривала її серце, знаючи, що вона залишає його там чи мертвим, чи живим. Їй дуже коріло знати, що саме, але від нього не було жодного повідомлення в будь-якій формі.
  
  Її серце було мов камінь, коли вона їхала потягом до Гемпшира на Різдво. Коли вона прийшла туди, вона пережила ще один шок. Вона знала, що її брат Джеффрі не повернеться додому на Різдво і не змогла отримати відпустку, але вона не була готова до того, наскільки сильно постаріли її батьки після смерті Віллі в серпні. Її мати виглядала спустошеною і раптово постаріла, а батько виглядав ще гірше. Вони плакали кожного разу, коли говорили про Віллі, і наполягали на тому, щоб показати Алексу новий мармуровий надгробок на їхньому кладовищі, щойно вона приїде. У всякому разі, вони здавалися більш пригніченими, ніж коли це сталося вперше. Нарешті стало ясно, що Вільям ніколи не повернеться. Її батько керував маєтком, і це стало тягарем, а не радістю. Його дух був зламаний.
  Тепер вона відчувала те саме щодо Річарда. Вона більше не могла розповідати собі казки, що вони почують від нього будь-якого дня, або він побіжить, повзе чи пішки вийде з Німеччини через швейцарський кордон. Виявилося, що його класифікація як «імовірно загиблий» була вірним припущенням. Думка про це розбивала її серце, і вона не могла ні з ким поговорити про це, оскільки ніхто про них не знав. Вона мовчки сумувала й щодня оплакувала його. До Різдва Алекс втратив надію і намагався зустріти смерть якомога мужніше. Вона навіть була розчарована, коли зрозуміла, що не вагітна. Вона з радістю пережила б ганьбу позашлюбної дитини, щоб народити його дитину, але й цього не сталося.
  Вона жодного слова про нього не сказала своїм батькам. Тепер не було сенсу, якщо він був мертвий.
  Єдине, що її тішило, це діти з Лондона. Це було їх друге Різдво з ними, і це був важкий рік для Вікхемів після втрати Вільяма. Але діти, у яких вони жили, завжди викликали посмішку на обличчі її матері, а її батько намагався навчити деяких старших хлопців грати в крикет. На той час її мати зробила всім їм різдвяні подарунки, і уряд знову рішуче не рекомендував дітям йти додому на Різдво, боячись, що їхні батьки не розлучаться з ними знову після свят, і це було безпечніше для них у країна. Батьків закликали не відвідувати їх, або якомога рідше, щоб не мучити дітей, коли їх не приведуть додому. І все одно більшість батьків не могли собі дозволити приїхати. Багато з них знали, що тепер вони сироти, батьки яких загинули під час бомбардувань Лондона, або батьки, які загинули на війні.
  
  Це було тихе Різдво для Алекс та її батьків, без її братів. Настрій самого Алекса був у занепаді без жодних новин про Річарда та майже впевненості, що він мертвий після півторамісячного перебування в тилу ворога. Навряд чи він вижив.
  Вона намагалася підбадьорити своїх батьків, поки була там, але це були виснажливі канікули, намагаючись підняти їхній настрій безуспішно, і хто міг їх звинувачувати. Вони були розчаровані, не побачивши Джеффрі, і постійно переживали за нього. Усю відпустку Алекс намагався заспокоїти їх щодо Джеффа та шукав цікаві теми для розмови, щоб відволікти їх. Вона не досягла успіху в жодному.
  Вона відчувала поразку в день Нового року, коли поїхала, щоб повернутися до Лондона, і вони виглядали такими ж сумними, як коли вона приїхала. Були деякі речі, які ви не могли компенсувати їм, втрата їхнього улюбленого старшого сина була однією з них. Вони теж любили Алекса, але все було інакше. Всі їхні надії і майбутнє сім'ї покладалися на Вільяма. Алекс не міг уявити, що вони знову будуть щасливі. Або вона сама, якщо Річард справді помер. Вона намагалася прийняти це, але все, про що вона думала, що колись її радувало, засмучувало її. Вона боялася повертатися на роботу після канікул і виконувати ще одну місію в Німеччині. Тепер вона палко ненавиділа німців. Вона знала, що її робота не мала бути особистою вендетою, але це стало таким, коли Вільям помер, а Річард був збитий.
  
  Вона могла сісти лише на повільний поїзд назад до Лондона, і згадала, що зустріла його в такому ж поїзді.
  Коли вона туди приїхала, гуртожиток був порожній, жінки або спали після надто гулянь напередодні ввечері, або були кудись із друзями. Того дня ніхто з них не працював, і вона була вдячна, що не працював.
  Вона відклала одяг, який привезла з Гемпшира, і не потрудилася спакувати гарну сукню, яку мати подарувала їй на Різдво. Це була одна з її. Олексію поки що не було з ким його одягнути чи з ким піти. Останнє, що вона хотіла зробити, це святкувати будь-що, коли Річард майже напевно помер.
  Вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Джефф сказав, що може зайти, але він не подзвонив їй, і вона все одно хотіла залишитися сама. Протягом тижня вона лише намагалася підняти настрій батькам, а тепер просто хотіла трохи померзнути й ні з ким не розмовляти.
  Був майже час обіду, коли одна з дівчат прийшла додому, просунула голову в двері й заговорила з Алексом.
  «Джентльмен внизу хоче бачити вас», — сказала вона. Отже, Джефф усе-таки прийшов до неї, подумав Алекс. Вона сподівалася, що він прийшов не сказати їй, що дочка м’ясника вагітна, а він одружується або вже одружився. Це вбило б їхніх батьків, якби він це зробив. Вона спустилася сходами, почуваючись побитою, і відчинила двері до кімнати для побачень. У ньому була лише одна людина. Чоловік із пов’язкою на голові, загіпсованою рукою і спирається на тростину. Знадобилася секунда, щоб зрозуміти, хто він, а потім вона кинулася йому на руки й ледь не повалила його. Це був Річард!
  
  "Боже мій! Боже мій… ти живий! Я думав, що ти мертвий…» — задихано сказала вона, схлипуючи, поцілувавши його, і він пригорнув її до себе. Він пропав безвісти протягом семи тижнів, і їй здавалося, що вона бачить сон.
  «Спокійно, спокійно», — сказав він, обережно опускаючись у крісло. «Я все ще трохи побитий». Він потягнув її до себе на коліна, а вона обійняла його й поцілувала.
  "Де ви були?"
  «Катання на лижах в Альпах», — дражнив він її і дивився на неї так, наче не міг повірити, що він теж там, і це був не сон. «Я пішов після того, як ми розбомбили деякі фабрики». Насправді вона не була далеко від нього, зрозуміла вона, під час однієї зі своїх недавніх місій. «Мене дуже сильно вдарило і я вдарився головою, коли приземлився. Мене забрав фермер і сховав під своїм сараєм. Привезли вночі, а то я б замерз до ранку. Навіть лікаря з іншого села взяли. У мене була неприємна шишка на голові, я кілька днів не знав, де я, і згодом мені стало краще. Я зламав руку і щиколотку, лікар їх вставив, але вони ще не повністю зажили. Фермер доставив мене до кордону, де я залишився в їхніх друзів, поки не зміцнів. Лікар добре впорався з роботою, і як тільки моя щиколотка достатньо зміцніла, я пішов пішки через передгір’я та ліси до Швейцарії. Вони дали мені достатньо основних продуктів харчування, щоб я міг продовжувати роботу, і я пив талий сніг. Я не думав, що вийде, але я мав спробувати». Вона бачила, чого йому це коштувало. Він виглядав років на десять старшим. «Мені це зайняло близько місяця. Я дзвонив зі Швейцарії два дні тому, а вони приїхали і забрали мене вчора. Я буду в лікарні кілька днів на перевірці, моя рука ще не зажила, але я хотів побачити вас. Я не хотів тобі дзвонити. Я хотів вас здивувати». Вона сміялася і плакала водночас, і він теж. Це було диво, що він вижив і пройшов так далеко в такому стані, в якому був. Ніхто його не зупинив і не допоміг. Він не бачив іншої людини місяць. Він спав у печерах і жив завдяки своєму розуму та чистій витривалості. Він сказав їй, що відмовився помирати, і все, що він хотів, це повернутися до неї. Це тримало його живим, коли він хотів здатися. Їжі, яку дав йому фермер, було достатньо, щоб нагодувати його, хоча він надзвичайно втратив вагу. А його обличчя було темним і шкірястим від стихії. «Я хочу повернутися і побачити їх після війни, щоб подякувати їм», — сказав він, виглядаючи глибоко зворушеним. А потім понизив голос, щоб поставити їй запитання. "Ви вагітні?" Вона похитала головою, явно розчарована.
  
  «Коли вас збили, я сподівався, що це так. До цього я боявся, що можу бути. Але я не був».
  «Ми виправимо це у відповідний момент. Але не тільки поки. Нам спочатку потрібно виграти війну». Він посміхнувся їй.
  «Коли ви повернетеся до дійсної служби?» Вона хвилювалася, вона бачила виснажений вираз його очей, і він ледь міг підвестися. Він важко сперся на тростину. Він сказав, що останні дні були найважчими.
  «Як тільки я зможу керувати літаком. Недовго, я підозрюю». Його ноги заніміли від холоду. Усі вони наполягали й ризикували. Такою була природа часу, в якому вони жили. «Я зараз трохи відпочину. Сподіваюся, вас не відправлять їздити по всій Англії. Можливо, ви можете прийти і відвідати мене в лікарні, поки я там». Вона кивнула, питання полягало більше в тому, чи збираються вони негайно відправити її назад до Німеччини на місію, що було можливо в будь-який день.
  
  «Я буду, коли не працюю», — пообіцяла вона. Він провів з нею годину, а потім мусив повернутися на базу. Вони дали йому машину і молодого льотчика водієм, щоб він міг приїхати до неї, оскільки в нього не було іншої родини. Вони довго цілувалися і розмовляли. Вона пила від радості, знаючи, що він живий і не загинув, коли його збили.
  Вона допомогла йому сісти в машину, і він повернувся на базу. Вона пообіцяла відвідати його наступного дня і молилася, щоб її не відправили на місію. Але наступного дня після Нового року їй ніхто з ДП не телефонував. Вона поїхала автобусом на авіабазу і провела години з Річардом після того, як вони повернули йому руку. Щиколотка зажила правильно, як він сказав. Йому сказали, що він не зможе літати протягом місяця, поки не зміцніє і не одужає. Декілька пілотів, якими він керував, прийшли, щоб побачити його, і були в захваті від того, що він живий. Тепер він був героєм ескадрильї.
  Коли того вечора Алекс повернулася до свого гуртожитку, радіючи від повернення Річарда, для неї було повідомлення. Вона мала з’явитися на Бейкер-стріт опівдні наступного дня. Вона не знала, що скаже Річарду, але мусила щось придумати. Вона думала попросити звільнити її від місії, але й цього не хотіла робити. Вона не відмовилася від жодного завдання, відколи приєдналася до них, і вважала, що не повинна. Вона була з SOE, щоб допомогти врятувати свою країну та виграти війну. Їй довелося повернутися на роботу.
  Її завданням наступного дня, коли вона пішла до офісу SOE, було поїхати до Парижа, щоб зібрати інформацію. Німецьке верховне командування планувало двосторонній напад на Англію, і військова розвідка хотіла дізнатися про це більше. Вона була ідеальним кандидатом, щоб дізнатися. Коли вони привезли її до Парижа, вони хотіли, щоб вона відвідала кілька вечірок, поспілкувалася з дружинами та коханками німецьких офіцерів і познайомилася з самими офіцерами. Вони знали, що вона може зіграти роль досконало. Вона була очевидним вибором. Вони збирали для неї гардероб і збиралися залишити її в елегантному готелі. Париж був повний красивих жінок, багато з яких прагнули співпрацювати з німцями, і Алекс збирався бути однією з них.
  
  «Коли я вирушаю?» — запитала вона, незадоволена тим, що змушена залишити Річарда так швидко після його повернення. Але вона не мала офіційної ролі в його житті, оскільки не була його дружиною.
  «Ви йдете завтра. Ми збираємося скинути вас на парашуті до оперативника біля Парижа. Він проведе вас решту шляху». Вона раніше не стрибала з парашутом і нервувала з цього приводу. А якщо вона постраждала? Або застряг на дереві, і його збили німці. Зважаючи на дивовижне безпечне повернення Річарда, вона не хотіла відтворювати це сама. "Є проблема?" Капітан Поттер подивився на неї, відчувши її небажання.
  «Ні, жодного», — сказала вона без тремтіння в голосі.
  Принаймні вона могла побачити Річарда тієї ночі й пояснити йому, що її не буде на кілька днів. Вона могла сказати йому, що їде до Шотландії, і їй знадобився час, щоб повернутися. Вони хотіли, щоб вона була в Парижі на три дні, і не хотіли, щоб вона залишалася надовго. А якби щось піде не так, вона могла б швидше покинути Париж. Вони хотіли зібрати якомога більше інформації, не надто ризикуючи та не втрачаючи хорошого агента. Вона стала для них цінним агентом у Німеччині, а тепер і у Франції. Її знання мови виявилися такими ж корисними, як вони і сподівалися.
  
  —
  Того вечора вона поїхала автобусом, щоб побачити Річарда в лікарні на базі, і він був радий її бачити. Його обличчя засяяло, коли вона зайшла в кімнату. Майже вся його ескадрилья завітала до нього за останні два дні, включно з новими особами, які прийшли віддати шану легендарному командиру ескадрильї. І тепер він став ще більшим героєм після своєї нещодавньої втечі та довгого шляху назад.
  
  Алекс недбало сказала йому, що її чекає довга поїздка до Шотландії та назад протягом наступних кількох днів.
  «Що, їм у Шотландії не вистачає каміння, їм і наше треба?» — дражнив він її. Йому було шкода, що вона мусить піти, але вона скоро повернеться, і він не хвилювався про неї. Він був би таким, якби знав, що вона насправді збирається робити.
  Наступного дня вона вилетіла з крихітного аеропорту невеликим військовим літаком, щоб не привертати уваги, коли вони прилетять. Вона несла весь свій одяг у важкому рюкзаку на спині, але на тренуваннях носила більше, а для стрибка одягла льотний костюм і бойові черевики. У неї була вся необхідна зброя, арсенал стрілецької зброї при собі, її коммандосський ніж, пістолет Стена в рюкзаку, ціанідна таблетка в кишені та гардероб, гідний будь-якої дружини чи коханки високопоставленого офіцера СС. включаючи білу норкову куртку, яку можна одягнути на ніч. Їхні джерела одягу зробили все можливе, щоб знайти його, і позичили його в дружини британського полковника, яка виявилася француженкою і купила його в Парижі перед війною. Вони попередили її, що він може не повернутися, але це було з доброї причини, тому вона погодилася позичити його. Алекс приміряв його. Він ідеально пасував, і їй це сподобалося.
  «Чи можу я отримати зарплату норкою цього разу?» — запитала вона, побачивши це, і капітан Поттер розсміявся. Те, що їй платили готівкою щомісяця, не покрило б гардеробу. Оплату праці працівників ДП тримали скромно, щоб не викликати підозр помітним припливом коштів.
  «Людина, яка позичила його нам, хоче його повернути. Тож повернись краще цілою, з норкою, — передражнив її капітан. Він почав її любити й поважати. Вона була сміливою, і не було нічого, чого б вона не зробила для них.
  
  «Мені сподобається бути співавтором. Вони так гарно одягнені, — пожартувала вона, прикрашаючись, все ще в піджаку. У її матері був такий чорний ще до війни. Але білий був більш стильним.
  «Мабуть», — сказав він і перейшов до більш серйозних аспектів місії та дав їй список усієї інформації, яку вони хотіли. Вони розраховували, що це займе кілька днів. І коли вона буде готова, вони витягнуть її, використовуючи того самого агента за межами Парижа, щоб допомогти їй втекти. Вони збиралися забрати її літаком, це було ризиковано на землі, але вони довіряли своїм агентам, і доставляти її та вивозити було швидше, коли вони звільнили радіус дії зенітних гармат у цьому районі. Алекс добре усвідомлював ризики. У певному сенсі це було небезпечніше, ніж те, що вона робила в Німеччині досі, але набагато захопливіше. Їй подобалася роль, яку їй доводилося грати, і вона відчувала себе Матою Харі або дуже гламурною сучасною шпигункою.
  
  —
  Коли літак піднявся з Алекс у бік Франції, вона була напружена, коли думала про свою місію та про те, як її виконати. Погода та видимість були погані, що дало їм певну кількість прикриття. І їм не знадобилося багато часу, щоб дістатися до сільської місцевості поблизу Парижа. Вони точно знали, куди їхній агент очікує, щоб вони висадили її, і в самий момент другий пілот літака відчинив двері, оскільки вони втратили висоту настільки, наскільки наважилися, і він сказав їй стрибнути.
  «Черт!» було останнє, що вона сказала англійською. Вона не стрибала з парашутом з часів навчання, і це лякало її тоді, як і зараз. Вона впала на коротку відстань у купу дерев, і за кілька хвилин її парашут зачепився за гілку дерева, і вона бовталася, як паперова лялька, і її бив вітер. Це було те, скільки їхніх оперативників в інших місцях було застрелено, і Алекс знав, наскільки важливо швидко спуститися.
  
  «Алло?» Тут унизу вона почула шепотливий голос. «Помпадур?» Це була її кодова назва для місії, на честь мадам де Помпадур, куртизанки.
  «Ой», — ствердно відповіла вона. «Я спійманий». Вони розмовляли французькою, і, як і її місії німецькою, англійської не було. У її французьких документах було зазначено, що вона народилася в Ліоні, а раніше жила в Парижі, в шістнадцятому окрузі, одному з найвишуканіших районів. Вона нібито була молодою вдовою, яка зараз проживає на півдні Франції.
  «Я підійду й візьму вас», — сказав він, але Алекс була швидшою, вона витягла свій спецназівський ніж із рукава та вийняла його з піхов, стрибнула на дерево, міцно тримаючись однією рукою, як мавпа, і почав розрізати шнури парашута гострим як бритва лезом. За лічені секунди вона дійшла до останнього шнура й глянула вниз. Єдине, що вона бачила, — це темна фігура в темряві.
  "Спіймай мене!" — сказала вона, перерізаючи останній шнур. Оперативник підхопив її, і вони обоє неушкоджені впали на траву. «Нам треба взяти парашут», — швидко сказала вона, коли вони обоє піднялися на дерево, потягнули його до себе, згорнули в тугий клубок і взяли з собою. Він повів її крізь кущі, які швидко рухалися, і вони пройшли значну відстань пішки, поки вона не побачила фермерський будинок. Усе світло було вимкнене, але вона знала, що там базується осередок Опору, і вони збираються там сьогодні ввечері. Місцеві агенти чекали її і знали, що вранці вона поїде до Парижа. У сараї на неї чекала машина, яку для цієї нагоди викрали, на ній поміняли номерні знаки. Алекс увійшов би до Парижа зі стилем.
  
  Вона пішла за оперативником до фермерського будинку, і він провів її через двері на підлозі кухні вниз до підвалу, де вона мала провести ніч. Потім він піднявся нагору і переклав поверх нього килим і стіл. Він сподівався, що сьогодні ввечері там не буде забагато щурів. Він залишив їй щось поїсти та пляшку вина, і не почув жодного звуку знизу, поки не пішов спати, і повів Алекса назад уранці з першим світлом дня.
  «Дякую за вино, я спав як камінь». Вона посміхнулася йому.
  «Немає щурів?» Він усміхнувся їй.
  «О Боже, не кажи мені зараз». Він був приблизно її віку, худорлявий, у важкому чорному светрі та мішкуватих темно-синіх штанях, він запалив цигарку, засунув її між губами, а потім запропонував їй чашку кави, злого напою, що було єдиним, що вони могли отримати в Англії. тепер теж. Вона відмовилася. Напередодні ввечері вона вилізла з льотного костюма і залишила його в підвалі разом з парашутом. Була з рюкзаком, ще була взута в бойові черевики з військовими штанами та важким светром. Був мороз, а в будинку не було тепла.
  Незабаром на кухню вийшла стара жінка. Він сказав, що це його бабуся, і що вони ділять будинок з його братом, який поїхав до Бретані. Він сказав, що його батьки померли ще до війни, залишився тільки він, брат і бабуся. Його бабуся налила собі чашку кави, яку майже не можна було випити, і незабаром повернулася до своєї кімнати. Вона не цікавилася тим, що вони робили, і, мабуть, раніше бачила, що відбуваються гірші речі. Це був один із найважливіших осередків Опору за межами Парижа.
  
  «Я можу побачити машину?» — спитав його Алекс. Його кодове ім'я було Бруйяр, Туман, тому що він міг так швидко зникнути. Потім він завів її в сарай і з усмішкою відчинив двері. Там стояв бездоганний, дивовижно красивий, блискучий чорний Duesenberg у чудовому стані. «Боже мій, де ти це взяв?» Алекс був приголомшений.
  «Ми його вкрали», — гордо сказав він. «Минулого тижня в Ніцці. Належить американцю. Залишив тут перед війною. Я думаю, він колись повернеться за ним. Ми його тим часом позичили. Мій брат знав про це. Одного літа він працював у нього. Ми попросимо одного з хлопців у цьому районі підвезти вас. У нього чиста історія. Ви не можете використовувати для цього жодного з нас».
  «Він вміє ним керувати?» Це була вражаюча машина для її тріумфального в'їзду в Париж.
  «Ми його навчили. Він не такий гладкий, але він вчиться». Вона засміялася з того, що він сказав. План військової розвідки полягав у тому, що вона повинна була яскраво увійти, засліпити всіх чоловіків, які побачили її, дізнатися все, що вона могла, від членів верховного командування та швидко втекти, перш ніж хтось її викриє. Це був сміливий план, і Алексу він сподобався. Воно мало відрізнятися від її німецьких місій і, сподіваюся, успішне. У певному сенсі, чим сміливіше, тим краще. Хто б запідозрив її в тому, що вона намагається щось сховати в такій машині?
  Бруяр сказав їй, що вона зарезервувала номер у чудовому, стриманому невеликому готелі. Там жили кілька коханок німецьких офіцерів. Le Meurice був захоплений німцями як штаб. «Рітц» був призначений лише для офіцерів високого рангу, і єдиною цивільною особою, яка зупинялася там, була Габріель Шанель, дизайнер, відомий співробітник. Їм би підійшов менший готель. Після цього Алекс мала одягнутися, і Бруйяр сказав їй скористатися його спальнею нагорі. Вона взяла з собою важкий рюкзак і через двадцять хвилин вийшла, як Попелюшка, перетворена. На ній був темно-синій костюм Dior вишуканого крою, який підкреслював її фігуру, елегантна темно-синя хутряна шапка, чорні туфлі на високих підборах з шовковими панчохами та сумка з алігатора. На ній були довгі темно-сині замшеві рукавички та діамантові сережки, які не були справжніми, але виглядали так. Решта, що вона мала, була в рюкзаку, і Бруйяру вдалося знайти дві білі валізи з алігатора, які вона запакувала разом зі своїм гардеробом, і він поклав у багажник автомобіля.
  
  Алекс зробила свій макіяж до досконалості з яскраво-червоною помадою, і вона виглядала сліпуче, оскільки молодий хлопець, якого залучив Бруяр, з’явився в чорному костюмі та шоферській кепці, яку вони знайшли в машині. Алекс виглядала як кінозірка, коли вони виганяли машину з сараю, і вона сіла, готова до свого тріумфального приїзду в Париж. Це був сміливий план, але ніхто не запідозрив би, що вона щось приховує. Їй було весело, коли вона подякувала Бруйяру, і вони вирушили до Парижа, час від часу стукаючи та скрегочучи передачами, коли вона розповідала своєму шоферу-початківцю, як керувати ним. Вона б їхала сама, але це викликало б підозри.
  Вони припливли прямо до Парижа через Порт-Дофін, об’їхали площу Згоди, де було видно Тріумфальну арку, а потім через Вандомську площу до її готелю на вулиці Камбон, прямо за Ritz і поруч із Chanel. У вестибюлі було кілька красивих, елегантних молодих жінок, які розмовляли одна з одною, і вони з цікавістю спостерігали за тим, як Алекс зареєструвалася. Вона була схожа на одну з них, але вони не знали її, що їх зацікавило.
  Того дня Алекс пішла до Chanel, Dior і Cartier і озирнулася, а продавці поспішали її обслуговувати, але вона нічого не купила. Ім'я в її документах було Mme. Флоренс де Лафайєт і один із їхніх найкращих фальсифікаторів зробили їх. Вони були бездоганними. А потім повернулася в готель відпочити і переодягнутися. Того вечора вони підробили запрошення на дуже грандіозну вечірку, і вона планувала прийти. Вона пролежала у ванні півгодини й одягла білу вечірню сукню, яка сиділа на ній, як друга шкіра, з білою норковою курткою та каблучкою з великим діамантом, яка була ще однією підробкою, але могла б обдурити кожного, хто побачив би її на її пальці. . Флоренс де Лафайєт була однією з найкрасивіших жінок у залі, коли вона увійшла до бальної зали, де відбувалася вечірка. Це було на честь Германа Герінга, який відвідав Париж і вважав себе знавцем усього прекрасного, особливо жінок і мистецтва. Кожен важливий генерал був там, здебільшого зі своїми коханками або на полюванні за новою. «Флоренс» стояла, дивлячись на сцену з вершини парадних сходів, що вели до бальної зали, і двоє чоловіків підійшли до неї майже в ту мить, коли вона увійшла. Один був генерал, який нещодавно прибув із Берліна, інший — полковник, що базувався в Парижі. чиє ім'я їй було знайоме. Обидва були важливими людьми.
  
  Полковник першим простягнув їй руку парадними сходами. Це був разюче красивий чоловік років сорока, дуже високий, такий же білявий і блакитноокий, як Алекс. Він не відходив від неї, простягав їй келих шампанського і запрошував танцювати, щойно зазвучала музика. Вона граціозно кружляла з ним по танцювальному майданчику, коли він виглядав зачарованим нею, і мовчки дякувала своїм гувернанткам за нескінченні уроки танців, які вона ненавиділа, і які нарешті принесли свої плоди. Генерал врізався дуже швидко. Він був статечний і набагато старший. Обидва чоловіки провели вечір, залицяючись до неї та змагаючись за її увагу, оскільки вона дражнила їх обох і безсоромно фліртувала з ними.
  Генерал запросив її пообідати з ним наступного дня в Le Meurice і сказав, що в нього є чудовий шеф-кухар, якого він викрав у Ritz. І полковник запросив її на вечерю в La Tour d'Argent наступного вечора, а потім на іншу вечірку. Більшу частину ночі всі погляди були прикуті до Алекса. Вона виглядала приголомшливо та була неймовірно гладкою, як жінка, яка шукає нового коханця з-поміж вищого командування. Її наміри були зрозумілі, результат, кого вона обере, ще не впевнені. О першій годині вона звабливо всміхнулася полковникові, прошепотіла, що побачить його наступного дня, і зникла назад до свого готелю у викраденому Дюзенбергу з фермерським хлопчиком за кермом. План розгортався так, як хотіла вона та її начальство. Уже тієї ночі вона зібрала цікаву інформацію та зробила кодові нотатки, які на випадок поклала в підкладку валізи, де також був її пістолет Стен. На одному стегні вона тримала свій крихітний пістолет, а на другому був прикріплений ніж коммандос. Це були небезпечні чоловіки, з якими вона гралася, і вона це знала. Вони могли накинутися на неї миттєво, і могли б ще до того, як шарада закінчиться.
  
  Обід із генералом наступного дня в Le Meurice був елегантним і інформативним. Вона розчулювала його кумедними історіями та дражнила, вдаючи, що не хвилює нічого серйозного. Він вихвалявся деякими їхніми планами щодо Парижа і тим, як скоро вони будуть у Лондоні після того, як розгромлять англійців. Він намагався її поцілувати, але вона йому не дозволяла. Коли вона повернулася до власного готелю, її кімната була завалена квітами від обох її залицяльників, а третього вона не помітила. Коли полковник прибув, щоб забрати її на вечерю, вона була одягнена в дуже сміливу сріблясту мантію майже без спини, а він виглядав неймовірно красивим у своєму мундирі. Він вклонився і клацнув підборами, поцілувавши руку Алекса, і простягнув їй коробку з Van Cleef & Arpels з діамантовим браслетом. Це був серйозний бізнес. Він грав на великі ставки, як і вона. Він був набагато стриманішим, ніж генерал, і не надто розсудливим щодо інформації, і наприкінці вечора він дав їй зрозуміти, що для нього буде честь, якщо вона вирішить стати його супутником на регулярній основі, і, звичайно, есесівці дали їй квартиру. Він сказав, що вони заволоділи кількома справді гарними, і вона могла вибрати серед них. Він зробив їй комплімент щодо Duesenberg і сказав, що вона, очевидно, жінка з вишуканим смаком, яка заслуговує лише на найкраще. Вона розповіла йому, як їй було нудно в Парижі після смерті її чоловіка, а вона жила на Кап д'Антіб нещодавно і відчувала, що настав час повернутися до Парижа. Вона не дала йому відповіді щодо квартири, але була неймовірно спокусливою, і він був повністю підвладний її чарам, і досить мудрий, щоб не говорити про це грубо. Він не тиснув її руку і не поспішав, що мав би генерал.
  
  Наприкінці вечора вони більш серйозно поговорили про війну, і вона поділилася з ним, що прочитала всі твори Адольфа Гітлера, і це було правдою, оскільки вона вважала його божевільним, але вона не сказала цього, а похвалила Бездоганний талант, смак і мужність Габріель Шанель дають йому зрозуміти, що вона схвалює співавторів. Він чітко зрозумів повідомлення й легенько поцілував її в губи, коли підвозив до готелю. Більше того, це викликало б у неї паніку, але поки що все можна було впоратися, і вона розважалася, глузувала з них, дражнила їх і збирала більше інформації, ніж вони могли собі уявити. Поки вони захищали свої головні секрети, про які британська військова розвідка знала, зламавши їхні коди, вона витягувала з них милі та милі менших секретів, як клоун витягує з рукава шовкові шарфи або дістає монети з чиїхось вух. Вона знала, що грає в небезпечну гру, але це викликало звикання.
  
  Наступного дня вона отримала більше квітів і не знала, що робити з діамантовим браслетом. Вона б глибоко образила полковника, якби відмовилася прийняти це, особливо якщо б хотіла, щоб він подумав, що вона відкрита бути його коханкою, але вона навряд чи змогла б зберегти це й повернутися до Англії з військовою здобиччю такої вартості. Вона сама була трофеєм, якого прагнув полковник, як і генерал, але він був менш палким і переконливим залицяльником. Алекс справді насолоджувався товариством полковника та їхніми розумними розмовами. Вона почувалася куртизанкою часів Людовика XIV, яка грала в палацові інтриги.
  Слива, за якою вона прийшла, впала їй на коліна тієї ночі, коли полковник вирішив, що поводження з нею як зі своєю коханкою переконає її прийняти його пропозицію, і він поділився з нею деякими більш інтимними подробицями своєї роботи, включаючи вибухи. він знав, що найближчими місяцями вони планували потрапити в Європу, і що вони планували пограбувати Францію, перш ніж залишити її, тому там був Герман Герінг. Він уже відправив кілька потягів із найбільшими художніми скарбами Франції до Берліна, і він був тут, щоб отримати ще. Зрештою вони збиралися спустошити Лувр і віддати його вміст Гітлеру, хоча він був меншим ентузіастом мистецтва, ніж Герінг. Фюрер хотів влади та контролю над усією Європою. Герінг хотів їх мистецтво. Це була смертельна комбінація, і кров Алекса закипіла, почувши це. Франція була вже в їхніх пазурах, і вони хотіли її оголити до кісток. Їй знадобився весь її самоконтроль, щоб не реагувати, а просто вислухати, і він довіряв їй настільки, щоб хвалитися перед нею майбутніми бомбардуваннями. Він поважав її обачність і розум, і в реальному житті він не помилився. Але для неї це було не реально, це була гра.
  Тієї ночі Алекс був одягнений у чорну атласну сукню, яку тримала на шиї маленька нитка стразів, і він попередив її, що одним крихітним потягуванням за шнурок він може залишити її стояти голою в нічному клубі, де вони танцюють, і розмовляли годинами, попиваючи шампанське. Вона пила набагато менше, ніж він.
  
  «Чому ви хочете, щоб я стояв тут голий?» невинно сказала вона, коли він виглядав так, ніби міг схопити її, він більше не міг протистояти її спокусливим чарам і дражнинням.
  «Тому що я хотів би побачити тебе голою, моя люба. І я не хочу довго чекати». Зазвичай він не був терплячим і звик брати те, що хотів. Вона змушувала його працювати заради цього.
  — Тобі не доведеться, — тихо сказала вона.
  «Сьогодні ввечері?» Він виглядав так, наче збирався з’їсти її живцем, коли його очі спалахнули, і вона відчула, наскільки він небезпечний. Вона гралася з вогнем і знала це, і вона вже мала всю інформацію, яку хотіло ДП, і навіть більше. Тепер вона просто знущалася над левом, щоб побачити, як далеко вона може зайти. А він був небезпечним хижаком.
  «Це не той час», — сором’язливо сказала вона, і він кивнув.
  "Я розумію. Я придбав дуже гарний човен на півдні Франції, в Каннах. Хочете приєднатися до мене? Ми могли б вибрати вашу квартиру, коли повернемося. Я маю на увазі саме те, що потрібно. Це менший Версаль із власним бальним залом. Вам це підійде. Може, ми підемо до мого човна за кілька днів?» — сказав він, повільно проводячи пальцем по її руці й ледь пройшовши повз її грудей, дивлячись їй у очі.
  — Я б цього дуже хотіла, — прошепотіла вона.
  «Ми прилетимо до Ніцци в п’ятницю і проведемо кілька днів на човні».
  «Як ти це отримав?» Вона не втрималася, щоб не запитати його, виглядаючи молодою та невинною.
  «Ах… у нас є свої способи, знаєте… Його власники мусили піти, залишивши все позаду. Я дуже люблю море. Човен мені дали. Це просто чудово, з командою з двадцяти трьох осіб». Вона могла чудово уявити, як він це отримав, і від думки про це їй повернуло шлунок. Тепер у неї не було сумнівів. Пора було йти. У неї було все, що їй потрібно, і гра була надто небезпечною. Настав час Попелюшці залишати бал.
  
  Вони ще деякий час розмовляли, і вона посміхнулася йому і сказала, що втомилася. Вона сказала, що наступного ранку мала примірку в Dior. Багато жінок офіцерів вищого командування купували там свої мантії.
  «Наступного разу я піду з тобою і виберу те, що я хотів би бачити на тобі». Вона кивнула, наче була зворушена й задоволена. І він легенько поцілував її в губи, покидаючи її. Того вечора вона також довідалася від нього, що в нього в Мюнхені є дружина та п’ятеро дітей, що, здається, не завадило йому в Парижі. Вони були особливою породою чоловіків, завойовниками до глибини душі, жінок, безцінних речей і мистецтва. Вони повинні були всім цим володіти. «Я не можу дочекатися човна в п'ятницю», — сказав він, ледве стримуючи себе, коли вона з усмішкою та помахом рукою зайшла до готелю.
  Як тільки вона прийшла до своєї кімнати, вона почала пакувати свої сукні та білу норкову куртку. У неї було все необхідне, її гардероб був ідеальним, і вона добре його носила. Вона залишила один шикарний чорний костюм, коли виходила з готелю наступного дня, нібито на примірку в Dior. Після того, як вона спакувалася, вона записала всю інформацію ще раз, у коді, і поклала її у валізу, яку їй дістав Бруяр, із хитрою підкладкою, яка відповідала її цілям.
  Вона розрахувалася за готельний рахунок наступного ранку о дев’ятій, поки ніхто не встав, і вестибюль був порожній. Вона залишила добрі чайові покоївці, а через десять хвилин сіла в машину з усіма своїми речами та фермерським хлопчиком за кермом. Вона попросила консьєржа не повідомляти нікому про те, що вона пішла до тієї ночі, і дала йому величезні чайові. Він сказав, що зрозумів, а вона була впевнена, що ні. Він поняття не мав, з ким має справу.
  
  Вона прибула до дому Бруйяра перед десятою ранку в своєму шикарному костюмі, і він сказав хлопцеві поставити машину в сарай. Вона дала Бруйяру зашифроване повідомлення, яке означало забрати її тієї ночі, і посміхнулася йому.
  "Час, щоб піти."
  «Все пройшло добре?» Вона була в Парижі три дні.
  «Так, але я не хочу форсувати свою долю». Хитрість спрацювала, але ви повинні були знати, коли зупинитися.
  Вона поклала свої речі в рюкзак, а закодовану інформацію — у мішечок на своєму тілі й попросила хлопця покласти порожній багаж із алігатора в Duesenberg. Вона переодягнулася в льотний костюм і бойові черевики, і чекала в підвалі цілий день. Бруйяр пішов на іншу ферму, щоб надіслати зашифроване повідомлення, і повернувся з відповіддю, яку вона розшифрувала та кивнула йому.
  «Прибуття о дев’ятій».
  «Ми будемо готові», — запевнив він її. Четверо чи п’ять його оперативників повинні були б запалити факелами, щоб скерувати літак, і вона була б готова бігти за ним із-за межі дерев. Місія завершилася лише тоді, коли вона повернулася до Лондона, а їх там ще не було. Потім вона передала йому коробку від Ван Кліфа разом із папірцем із готелю.
  «Чи є у вас кур’єр, який може повернути це до Ле Меріса завтра, коли я піду, не завдаючи вашій людині жодних проблем? Я там дещо повертаю полковнику».
  «Ми впораємося», — сказав він, виглядаючи байдужим. Вона не була впевнена, чи це була бравада, чи справді, але простягла його йому. У записці було сказано просто: «Виявляється, я все-таки просто дівчина з маленького містечка. Я повертаюся в провінцію, де я і належу. Дякуємо за чудово проведений час! Флоренція». Це була елегантна жіноча річ, незважаючи на те, що він був німцем і офіцером СС, і вони були ворогами. Вона не збиралася красти діамантовий браслет, щоб довести свою правоту, і одному Богові відомо, кому він належав і як він його отримав. Вона адресувала пакунок полковнику Клаусу фон Мейсену й знала, що запам’ятає його. Вона могла б бути високооплачуваною коханкою, якби захотіла. Ця думка змусила її посміхнутися. Це була історія, яку одного дня вона розповість своїм онукам.
  
  Це був довгий день очікування в підвалі, і нарешті о восьмій тридцять тієї ночі вони вийшли на галявину серед дерев, куди мав прилетіти літак. У них були готові смолоскипи, коли вони почують літак. Прийшло четверо його друзів, і на Алекс був важкий рюкзак. Тієї ночі було холодно, і всі вони тремтіли, і вона раптом подумала, чи знає Клаус, що вона пішла. Того вечора вони мали обідати, а вона випросила пообідати з генералом. Це були надзвичайно дивні кілька днів порівняно з її реальним життям і в різкому контрасті з агонією війни, яку вона бачила щодня.
  Вони почули, як наближається літак, коли співробітники Бруйяра запалили свої смолоскипи, і саме тоді сильні руки простягнулися, схопили Алекс і потягнули її назад, затиснувши рот, і Бруйяр побачив, як це сталося. Німецький солдат підкрався до них і спостерігав з кущів. Алекс борсалася якусь мить і хотіла б схопити його, але рюкзак став їй на шляху. Коли літак наближався, молодий солдат дістав з кобури пістолет. Без жодного попередження, що щось не так, і легким рухом зап’ястка Алекс витягла свій спецназівський ніж із рукава, витягла його з піхв і, не вагаючись, встромила його назад у живіт німця. Він видихнув, упустив рушницю, дивлячись дикими очима. Бруйяр зрозуміла, що сталося і що вона зробила, коли солдат упав мертвий на землю.
  
  «Мені справді шкода», — сказала вона Бруйяру, очищаючи лезо об траву й знову кладучи його в піхви, засовуючи в рукав. «А тепер що ти збираєшся робити?» Вона ненавиділа залишати його з трупом німця, який він міг утилізувати, як сувенір про свій візит.
  «Не хвилюйтеся, один Boche більш-менш. Ми подбаємо про це. Вони його не знайдуть. Він просто зникне». Літак приземлився, як він сказав, і їй довелося тікати. «Ти справжня жінка». Він посміхнувся їй. «Чи можна зробити це у вечірній сукні та на високих підборах?»
  «Я ніколи не пробував, але впевнений, що зможу. Дякую тобі. Бувай здоров. Ви збираєтеся залишити машину?»
  «На деякий час». Вона засміялася у відповідь, помахала рукою та побігла до літака, перш ніж інші солдати виявили їх зі своїми факелами. Вони вимкнули їх, коли пілот затягнув її, і вона впала на підлогу літака, коли він закрив двері. Вони вже мчали галявиною і через хвилину злетіли. Пострілів не було. Молодий солдат був один. Літак набрав висоту й попрямував до Лондона серед холодної французької ночі й неба, повного зірок. Це був приголомшливий досвід і кілька дивних днів. Це був перший раз, коли чоловік подарував їй діамантовий браслет, і вона вперше когось убила. І в її нинішньому напрямку роботи, можливо, не остання. Солдат був молодий, але він був її ворогом, і вона зовсім не відчувала провини.
  
  
  Розділ 7
  Річард отримав путівку з лікарні, і вони з Алекс вечеряли через два дні після її повернення з Парижа, і він запитав її, що вона робила відтоді, як він бачив її востаннє.
  — Звичайне, — сказала вона, усміхаючись йому. Капітан Поттер був дуже задоволений результатами паризької подорожі. «Просто катаю каміння».
  «Чому я іноді відчуваю, що ти робиш набагато більше, ніж це, і не кажеш мені?» Але він теж. Усі вони мали бути таємними.
  «О, звичайно, — відповіла вона з усмішкою, — як провести кілька днів у Парижі, приміряти в Dior і замовляти новий одяг, ходити на вечірки, одягати бальні сукні, танцювати з красивими офіцерами, отримувати діамантові браслети від своїх шанувальників. » Вона чудово підсумувала місію в Парижі, і він розсміявся, коли вона це сказала.
  «Добре, добре. Я не пропонував нічого такого екстремального. Я просто думаю, що вони повинні використовувати ваші таланти краще, ніж вони. Нам потрібні водії вантажівок, але ви здатні на набагато більше».
  «Я радий, що ти так думаєш. Принаймні я не застряг у Гемпширі, в'яжу. Я будь-якого дня візьмуся забивати камені».
  
  «Має бути щось посередині».
  «Можливо, і так», — сказала вона, і вони перейшли до інших тем. Його виписали з лікарні раніше, ніж вони думали спочатку. Він був здоровий і молодий, незважаючи на свій довгий шлях, і він домовився позичити невелику квартиру в друга, щоб вони могли провести ще одну ніч разом. Можливостей для цього було небагато. Один із них постійно працював і більшість часу літав у нічних місіях. Їй доводилося покривати свої невідомі відсутності. Часом вона думала, чи він підозрілий, але, здавалося, ні.
  
  —
  Авіаудари, якими хвалився їй полковник Клаус ван Мейсен, коли вона була в Парижі, виявилися реальними. Завдяки їй вони були попереджені, тому краще підготувалися до них. Її начальство в SOE було вражене тим, скільки інформації вона повернула. Авіаудари тривали, поки Лондон зазнав ударів, а Королівські ВПС відповіли. Були постійні бомбардування, і Алекс знав, що Джефф брав участь у багатьох із них. Коли вона бачила його, він здавався напруженим і втомленим. Війна всіх виснажила. Це тривало вісімнадцять місяців, коли їй подзвонила мати в гуртожитку, і, на щастя, вона не була у відрядженні. Її мати ледве могла говорити, вона була в такій істериці, і Алекс знадобилося цілих п’ять хвилин, щоб зрозуміти, що військове відомство послало когось сказати їм, що Джефф був убитий під час одного з їхніх бомбардувань Німеччини.
  Ця новина теж вдарила в Алекса, як бомба. Обидва її брати вже були мертві. І вони з Джеффом завжди були такими близькими. Вільям був більш стриманим і відповідальним, ідеальним старшим братом. Джефф був її найкращим другом і партнером у злочинах, коли вони були молодшими. Вона не могла уявити життя без нього. Вона попросила негайної відпустки з SOE і розповіла капітанові Поттеру про свого брата. Він глибоко співчував і був дуже добрим до неї, коли вона сиділа і плакала в його кабінеті. Він дуже полюбив її. Досі вона була винятковим агентом і заслужила його повагу.
  
  «Знаєте, зараз у вас є можливість відмовитися, це честь», — тихо сказав він. «Як останній вижив дитині у вашій родині, вам більше не потрібно виконувати небезпечні місії для SOE. Твоїм батькам було б дуже важко, якби з тобою теж щось трапилося. Можливо, вам потрібно подумати про це і вирішити, що ви хочете робити. Я знаю, що твої батьки не знають, що ти зараз працюєш на розвідку. Але ви це знаєте. Можливо, вам потрібно попрацювати на фабриці або щось більш підходяще, ніж відправлятися на диверсійну місію на ворожу територію, де на кону стоїть ваше життя. Подумай про це, Алекс». Вона зізналася капітану Поттеру у вбивстві німецького солдата, коли покидала Францію в січні, і він поставився до цього спокійно та з розумінням. Він сказав, що перший раз, коли ви позбавили когось життя, це був шок. Але він зазначив, що якби вона цього не зробила, він би розстріляв п’ятьох людей в осередку Опору, який їй допомагав, і він би застрелив її. У неї не було іншого вибору, окрім як використати на ньому свій ніж командос. «І навіть якби ви залишили його непритомним і все ще живим, він би повідомив про це владі, щойно ви пішли».
  "Я знаю. Я знав, що це єдине, що можна було зробити. Я просто хотів, щоб ви знали, що я це зробив. Це було дивне відчуття. Я думав, що повинен почуватися винним, але цього не сталося».
  «Ось чому ти хороший агент. Ви знаєте, що вам потрібно зробити, і ви це робите, чого б це не знадобилося. Ми всі колись робили щось подібне. Це залежить від роботи, яку ми виконуємо. Іноді нам доводиться вбивати людей, щоб врятувати себе чи інших. Це частина природи війни. І тоді ми повинні помиритися з цим і залишити це позаду». Він не був байдужим у цьому, але він був об’єктивним і розсудливим, що також задало тон для неї. Він був її взірцем для наслідування, і вона знала, що не хоче покидати роботу в держпідприємстві через смерть Джеффа. Німці вбили обох її братів, і вона також знала, що слова капітана Поттера про її батьків були правдою. Це вбило б їх, якби з нею теж щось трапилося. І вона не могла розповісти їм і запитати їхньої поради чи навіть Річарда. Вона нікому не могла розповісти про свою роботу в шпигунстві. Це була одна з умов її роботи. Вона поклялася двадцять років мовчати про свій досвід війни та SOE.
  
  Вона взяла двотижневу відпустку, щоб побути з батьками в Гемпширі, залишила повідомлення Річарду й пішла того дня, почуваючись ошелешеною. Коли вона опинилася вдома, вона більше не почувалася шпигункою. У оточенні, де вони виросли, вона була дівчиною, яка втратила обох своїх братів.
  Її батьки були ще більше спустошені, ніж на Різдво, оплакуючи лише Вільяма. Вони втратили двох синів і виглядали знищеними. У них був ще один похорон без тіла чи труни для поховання. На нехитру службу, яку вони влаштували для другого сина, зійшлася вся округа, і Олексій зробив усе можливе, щоб допомогти матері. Вона думала, чи двадцять дітей із Лондона зараз для неї забагато, але Алекс також вважав, що вони підбадьорюють її. Вона спробувала поговорити з батьком про все це через кілька днів після похорону, коли вони разом гуляли.
  «Ти хочеш, щоб я повернувся додому, тату?» — сміливо запропонувала вона.
  «А що б ти тут робив?» — сказав він, сумно посміхаючись своїй доньці, своїй останній дитині. Він не очікував, що його сім’я складеться так, оскільки обох їхніх синів уже немає, а Алекс живе в Лондоні. Для них усіх це була висока ціна війни. «Тепер ти прожив більше життя. Ти справді міг би повертатися сюди і сидіти в’язати з матір’ю ніч за ніччю? Працездатних молодих людей в повіті не залишилося. Вони всі воюють. Ти був би з нами сам і був би нещасний, Алекс. Ми страшенно сумуємо за тобою, але з нашого боку було б егоїстично очікувати, що ти повернешся додому». Її очі наповнилися слізьми від думки про те, яким він був щедрим і мав рацію. Вона б ненавиділа повернутися додому зараз. Можливо, після війни, але й тоді було б важко. А поки не було до чого повертатися додому, окрім батьків. Це було не життя для дівчини її віку, і її батько теж це знав. Їй було двадцять чотири роки, і Гемпшир був би для неї могилою. Дім її дитинства тепер був присвячений втратам, а не діям, де вона знала, що справді впливає на військові зусилля.
  
  Тоді вона вирішила поговорити з ним про іншу тему, вона не була впевнена, чи підійшов час, але відкладала це місяцями.
  «Є хтось, з ким я хотів би, щоб ти колись зустрівся, тату. Друг в Лондоні. Можливо, він міг би приїхати і відвідати колись». Це був перший раз, коли вона згадала їм про Річарда.
  «Молодий чоловік?» Він подивився на її очі, і вона кивнула. «Він важливий для вас?»
  "Так."
  «Тоді ми повинні зустрітися з ним. Що ти про нього знаєш?» Це було гарне запитання, і її батько хотів знати. Він думав, що Алекс недосвідчений у світі та в людях. Джефф теж так думав.
  «Він любить керувати літаками, і любить це з дитинства». Вона посміхнулася батькові. «Він ніжний, добрий і розумний. Він навчався в школі-інтернаті в Шотландії, а потім у Кембриджі. Він боїться, що він вам не сподобається, тому що його походження не таке… — вона шукала потрібне слово, — соціальне, як у нас. Він думає, що через те, що я дебютував на балу королеви Шарлотти і був представлений при дворі, ви не подумаєте, що він для мене достатньо хороший. Його батько був джентльменом-фермером, але я думаю, що це була досить маленька ферма».
  
  « Вам байдуже, що він менш аристократичний, ніж ми?»
  «Ні, не хочу», — сказала вона. "Я кохаю його. Він добрий до мене, і він би добре про мене піклувався».
  «Ти хочеш вийти за нього заміж?» Її батько виглядав здивованим. Він не думав, що вона така серйозна до когось. Вони нічого про нього не чули.
  «Не зараз, на війні. Ми обидва хочемо, щоб війна закінчилася, перш ніж думати про це. Зараз усе надто небезпечно. Воно розфарбовує все».
  «Так, так», — погодився він з нею, думаючи про своїх синів. Без них сім'я назавжди змінилася. «Це мудро з вашого боку. Ця війна все змінить після її закінчення. Останній теж зробив. Велика війна сколихнула весь суспільний лад британської аристократії та зруйнувала економіку. Але ця війна об’єднала людей, які раніше ніколи б не зустрілися. Від старих звичаїв залишилося дуже мало, і, можливо, нічого не залишиться після закінчення війни. Раніше люди одружувалися в межах свого знайомства, вони одружувалися з людьми, з якими виросли, вони залишалися в своїх округах і виходили заміж за синів і дочок друзів своїх батьків. Зараз так багато молодих людей підуть після війни, і ви зустрінете набагато більше різних типів людей, ніж ви б зустріли, якби війни ніколи не було. Син джентльмена-фермера зараз не здається мені таким поганим. Двадцять років тому мені б це не сподобалося. Але зараз? Що залишилось? Нічого старого порядку і старих правил. Я хотів би познайомитися з вашим молодим хлопцем. Скажи йому, що йому тут раді, коли ти повертаєшся додому, якщо він зможе отримати відпустку». Едвард розумно ставився до цього й знав, що жодних змін не буде, і він хотів, щоб вона була щаслива.
  
  «Дякую, тату», — сказала вона, вдячна за його відкритість. «Як ти думаєш, мама теж так почуватиметься? Я знаю, що вона хотіла, щоб я одружився, коли я вийду, і вона хотіла б, щоб я мав титул. Але я ніколи не зустрічав нікого, в кого б закохався. І мені байдужа назва».
  «І ти дійсно закохана в цього молодого чоловіка?» Він усе ще виглядав здивованим, бо почув про це вперше.
  — Я, — тихо сказала вона.
  «Тоді ми повинні зустрітися з ним найближчим часом. Він подумає, що ми дикуни, якщо я не зустріну чоловіка, в якого закохана моя дочка. З якою командою він? Я припускаю, що він із королівських ВПС, якщо він любить літати».
  «Він командир ескадрильї винищувачів Королівських ВПС».
  Її батько похитав головою. «Скажи йому, щоб спробував залишитися живим до кінця війни. Нам вистачило горя в цій родині, більше нам не потрібно. І я думаю, що твоя мама теж зрозуміє. Вона хотіла б бачити вас одруженою з графом чи герцогом. Але все, що вам потрібно, - це хороший чоловік. Тобі не потрібен титул, — він подивився на землю навколо себе, — і одного дня все це буде твоє. Ти все успадкуєш, — сказав він сумно, бо це означало, що обох його синів уже не стало, але він любив і її. «Він любить землю?»
  «Я так думаю, тату. Я не впевнений. Він любить небо і все, що в ньому».
  «Можливо, він теж полюбить цю землю», — з надією сказав він, коли вони йшли назад до будинку, тихі й замислені. Він думав про Вільяма та Джеффа і про те, якими б різними були речі, якби вони були живі.
  
  —
  
  Це був мирний візит, хоча й сумний, і їм було шкода, що вона повертається до Лондона через два тижні. Вона не вирішила своєї дилеми щодо ДП, якщо це було надто недоброзичливо до її батьків продовжувати працювати на них і ризикувати своїм життям. Але вона також могла загинути під час бомбардування свого гуртожитку в Лондоні. Більше ніхто й жодне місце не було повністю безпечним.
  Вона все ще боролася з сумлінням щодо того, що їй робити з ДП, коли їй подзвонив сам капітан Поттер у її гуртожитку. У той час вона була у своїй кімнаті і спустилася вниз, щоб поговорити з ним по телефону в коридорі.
  «Ви вже прийняли рішення?»
  «Ні, — сказала вона. «Я хочу продовжувати це робити. Але ти також маєш рацію, якщо зі мною щось трапиться, це може вбити моїх батьків. Втрата мого другого брата була дуже важкою для них, для всіх нас», – зізналася вона.
  «Боюсь, я зроблю це ще важчим для вас», — сказав він. Йому було погано за неї, але вона була йому потрібна. Алекс став одним із їхніх найкращих оперативників, і у них була складна ситуація. «Що б ти не вибрав врешті-решт, ти мені потрібен для великої місії за кілька днів. Чи не могли б ви зайти і поговорити зі мною про це завтра?» Він не хотів обговорювати це по телефону, і вона цього не очікувала.
  Наступного дня вона зустрілася з ним у його кабінеті, і він розповів їй, про що йдеться. Їм потрібна була розвідувальна інформація про збройний завод у Німеччині. Він знав, яка вона точна і старанна. Їй не потрібен був напарник, але якщо щось піде не так, її легко можуть потрапити в пастку в Німеччині, убити чи відправити до табору для полонених, перше було ймовірніше. Це було жорстоко просити її про це після смерті її брата. Бертрам Поттер був готовий поважати все, що вона хотіла зробити. Але війна не чекала. Вона ніколи не відмовлялася від місії, і він потребував її як ніколи. Це завдання вимагало б точності до частки секунди, інакше вона б не вийшла. Вони хотіли, щоб вона передала якусь критичну інформацію, а потім збиралися негайно підірвати завод боєприпасів. Вони збиралися доправити її повітрям, як це було у Франції. І це не була благородна місія. Це був хардкор, і вона це знала, коли він це їй описував. Але він не мав нікого іншого, хто міг би зайняти цю роботу. Він їй повністю довіряв.
  
  «Чи можу я подумати про це сьогодні ввечері?» — спитала вона його.
  «Так, і я буду поважати все, що ти вирішиш. Якщо ти не хочеш цього робити, я не буду тебе штовхати, і ми знайдемо когось іншого, хоч, можливо, не такого хорошого». Вона ніколи не підводила. Він посміхнувся їй. Вона перетворилася на людину, на яку він міг покластися. Він сподівався, що вона погодиться виконати роботу. «Можливо, ти зможеш піти на пенсію після цього».
  «Мабуть, я не захочу», — серйозно сказала вона. «Така робота стає залежністю. Я думаю, що я вже захопився». Але це було не те задоволення, яке вона отримувала в Парижі, граючи з ворогом, насолоджуючись кожною хвилиною та ходячи на вечірки в гламурних сукнях. Це було б використання її розуму з моменту, коли вона впала на землю. Вона сказала капітану Поттеру, що подзвонить йому вранці. Вона хотіла спати на ньому.
  Того вечора вона мала повечеряти з Річардом, і вона відчула полегшення, коли йому довелося скасувати вечерю. Двоє його пілотів захворіли, і він збирався сам піти на місію, яку не планував. Вона хотіла мати час подумати.
  
  Вона не спала майже всю ніч і вранці подзвонила капітану Поттеру.
  «Я це зроблю», — просто сказала вона. «Коли я вирушаю?»
  «Через два дні, у п'ятницю. Мені потрібно, щоб ти прийшов і завтра весь день проходив інструктаж. Ми отримуємо вказівки безпосередньо від прем’єр-міністра та військового відомства». Це було дуже важливо, і вона мусила сказати Річарду, що не зможе його бачити протягом наступних кількох днів. Вона сказала, що повертається до Шотландії.
  Все, що вона справді знала, це те, що вона збиралася стрибнути з парашутом до Німеччини, і вони передбачили, що вона пробуде там п’ять днів, а потім їй потрібно було вибратися. Це була місія, з якої люди часто не поверталися. Вона знала, що мусить це зробити, якщо не заради інших, то заради батьків. І вона не відчувала, що зможе відмовити капітану Поттеру чи своїй країні. Вона повинна була це зробити, навіть якщо згодом піде на пенсію.
  Весь наступний день вона провела на інструктажах, особливо вивчала список запитів від військового відомства. Вона бачила записку самого прем’єр-міністра. Це була не маленька місія. Це було величезне. І це було честю, що вони хотіли, щоб вона це зробила.
  
  —
  Вона вечеряла з Річардом увечері перед від’їздом. Наступного ранку вона йшла рано вранці й сказала йому, що не може піти з ним у готель, але поїде, коли повернеться, і хотіла спланувати з ним поїздку до Гемпшира, коли вони обоє відпустяться. Він був зворушений тим, що вона розповіла про нього своїм батькам, і вважав, що це хороший знак. Вона сказала, що її батько знав, що світ змінюється, і не звинувачував Річарда в тому, що він не має титулу, що було певним полегшенням.
  «Ти будеш добре завтра поїхати до Шотландії?» — ніжно запитав він її. «Ви виглядаєте напруженим». Він завжди помічав кожен її настрій і нюанс і звертав на це пильну увагу.
  
  «Мабуть, я», — недбало сказала вона. «Ви знаєте, які дороги. Вони повний безлад туди й назад».
  «Я б хотів, щоб я думав, що вас хвилюють лише дороги. Але як би там не було, просто бережіть себе. Ти потрібен мені і твоїм батькам». Того вечора вона кивнула й сказала дуже мало. Вона не могла. У неї надто багато було на думці. Вона мала підроблені документи, перемикалася між трьома паспортами, проїзними документами, які також були підробленими, картами для вивчення, сигналами для надсилання та декодування, диверсією, якщо можливо. Це було велике завдання, і дуже делікатне.
  Вона буквально вдарилася з місця, коли наступного дня стрибнула з парашутом. Все пройшло гладко, і вона зустріла свого першого контакта в тому місці, куди мала, і отримала необхідні документи. Вона збиралася провести всі п'ять днів в околицях боєприпасного заводу і не хотіла, щоб її впізнали чи стали знайомим обличчям, що було б небезпечно для неї тоді і в майбутньому.
  Вона спала зі своїм пістолетом Sten під подушкою в готелі, а свій пістолет весь час носила в кишені. Вона мала при собі ножа командос і була напоготові день і ніч. Вона мало спала і надсилала закодовані повідомлення через кур’єрів, яких їй надіслав місцевий агент. Це були добре скоординовані спільні зусилля, і на четвертий день вона зібрала всю необхідну інформацію у бойовій кімнаті. Наступного дня її мали вивезти вертольотом.
  Тієї ночі на фабриці боєприпасів вибухнула бомба, встановлена випадковою групою, яка намагалася здійснити диверсію на заводі, і почалося пекло. Вона зв’язалася з Лондоном через місцевого оперативника і запитала, що вони хочуть від неї. Вони сказали їй все одно піти. Вони мали всі свої диверсійні механізми на місці, і вони відчували, що їхня операція може бути продовжена. Їм було байдуже, що ще хтось заклав бомбу. Але це стягнуло незліченну кількість німецьких військ у цей район і посилило пильність.
  
  Вона поїхала до місця зустрічі літака, який мав її забрати. Вона встигла точно вчасно й почула мурчання двигунів удалині, а коли літак підійшов достатньо близько, щоб приземлитися, зенітна гармата позаду неї прорізала його, літак розбився, а пілот і стрілок загинули. Вона зникла в кущах і попрямувала до віддалених пагорбів, перш ніж повернутися до свого контакту. Німці не знайшли її, але вона не знала, як тепер вибратися та повернутися до Англії. У неї були дійсні, хоча й підроблені німецькі проїзні документи, щоб вона могла пересуватися Німеччиною, але їй потрібно було обміняти британський паспорт, щоб повернутися до Англії. І вона не могла піти додому. Повертатися до місцевих оперативників після вибуху було надто небезпечно. Німці прикриватимуть кожну п’ядь території для диверсантів, які це зробили.
  Вона сховалася на пагорбах і чекала, поки наступного дня завод боєприпасів вибухне за розкладом. Його розлетіло вщент, і результат роботи Алекса був завершений, але втеча наразі не здавалася можливою. Вона застрягла, ховаючись у лісі. Після вибуху вона пішла на пагорби на чотири дні та знайшла притулок у печері з деякими запасами, які вона мала з собою, які підтримували її. Вона сиділа весь час, прислухаючись і намагаючись не спати й бути напоготові. А потім вона повернулася в місто та зв’язалася з одним із їхніх оперативників за допомогою телефонної лінії та коду. Він був приголомшений тим, що вона все ще там. Вони домовилися, щоб літак забрав її тієї ночі, і того разу це спрацювало без проблем. Німці обшукували місцевість, і їй довелося ховатися аж до десятої години ночі, коли вона пішла. Алекса не було дев’ять днів замість п’яти, і вони були напруженими. Але вона спритно уникла німецького полону.
  
  Повернувшись до Лондона, вона з’явилася в офіс SOE на Бейкер-стріт, і капітан Поттер чекав на неї, щоб привітати з надзвичайно успішною місією. У неї було багато часу, щоб подумати, ховаючись на пагорбах, про те, що вона хоче робити.
  «Ти збираєшся зараз на пенсію?» — тихо запитав він. Він сподівався, що вона цього не зробить. Її спокійний спокій під тиском мав велику цінність для SOE.
  «Ні», — сказала вона, зітхнувши. «Мені здається, я назавжди. Що роблять шпигуни, коли старіють?» Вона почала дивуватися.
  «Вони продовжують шпигувати, поки не перестають згадувати, хто в якій команді. Деякі оперативники залишаються назавжди. Напевно, я це зроблю, — сказав він, усміхаючись їй, вдячний, що вона залишилася. Вона виконала свою місію з нескінченною точністю.
  «Можливо, я теж. У всякому разі, я зараз піду спати. Принаймні цього разу я нікого не вбив». Але вони обоє знали, що колись щось подібне повториться. Це був характер їхньої роботи, а також винахідливість і сміливість. І того й іншого вона мала вдосталь.
  
  —
  «То як там у Шотландії?» — запитав її Річард, коли вона побачила його за вечерею наступного дня. Після гарного сну вона виглядала більш відпочилою. Не було видимих ознак того, що вона пережила протягом дев’яти днів.
  «О, знаєте, досить стомлююче, звичайне… те саме».
  «Я зроблю тобі честь більше нічого не питати про це, — усміхнувся він їй, — і позбавлю тебе від сорому брехати чоловікові, якого ти любиш».
  Вона не намагалася переконати його в протилежному. Вона просто відпустила це. Вона була надто втомлена, щоб когось у чомусь переконати. Єдине, чого вона хотіла, це спати. Вона провела півдня у військовому відомстві, розповідаючи їм про те, що трапилося в найдрібніших подробицях, і всі були задоволені кінцевим результатом і тим, як вони його досягли. Фабрику боєприпасів було вщент знищено під час другого вибуху, місія, якою вона керувала, була майже зіпсована. Секретар прем'єр-міністра належним чином зафіксувала особу агента, який десантувався до Німеччини, і залишався там, доки всі її цілі не були досягнуті.
  
  «Чи можу я вмовити вас піти спати зі мною сьогодні ввечері?» — запитав її Річард після обіду, але вона виглядала виснаженою.
  «Ми можемо трохи відкласти? Я надто втомилася, щоб рухатися, — сказала вона, усміхаючись йому.
  «Мені здається, ти від мене пішла», — дражнив він її.
  «Я обіцяю, що не знав. Я просто втомився."
  «Це те, що ви отримуєте, коли катаєте каміння по всій Великобританії».
  — Мабуть, так, — сказала вона й розтанула в його обіймах, коли він її поцілував.
  
  
  Розділ 8
  Річарду та Алексу нарешті вдалося поїхати до Гемпшира того літа, у серпні. Це була перша річниця смерті Вільяма, тож родина провела деякий час у тиші на кладовищі, і Річард приєднався до них. Там також був маркер для Джеффа. Але решта вихідних пройшла легко і приємно. Алекс показала Річарду всі її улюблені місця, де вона гралася з братами, кожне дерево, на яке вона лазила, чи майже будинок на дереві, який вони побудували разом, коли Віллі було п’ятнадцять, Джеффу тринадцять, а їй одинадцять.
  Він проводив час з її батьками і довго гуляв з її батьком. Едвард не питав його про його наміри, він уже знав від Алекса, але він хотів зрозуміти, за якого чоловіка вона хотіла одного разу вийти заміж, і він йому сподобався. Річард був ввічливим, добре вихованим і добре освіченим. Він не походив із важливої родини чи не мав багато грошей, але він був джентльменом і доброю людиною, і він любив Алекса. Її батьки могли це бачити. Її мати все ще була трохи розчарована тим, що Алекс не піклувався про шлюб із аристократією, але Алекс сказав, що для неї це нічого не означає. І більшість чоловіків, яких вона знала, коли росла, зараз мертві.
  
  Вона була щаслива з Річардом, і вони наполягали, що заручатимуться лише після війни. Вони не хотіли наводити на себе плани, поки все не закінчиться. Війна в Європі тривала майже два роки.
  
  —
  Американці вступили у війну в грудні того ж 1941 року після нападу японців на Перл-Харбор на Гаваях. Їхнє приєднання до війни додало союзникам свіжої енергії, і вона їм була потрібна.
  Алекс і Річард провели Різдво з її батьками в Гемпширі, що тепер було інакше, коли не було жодного з її братів, але Річард додав новий чоловічий елемент, і він був чудовий з дітьми з Лондона.
  Алекс був здивований тим, наскільки вони виросли за останні два роки. Деякі зі старших були вже підлітками. Річард щиро подякував її батькам за те, що дозволили йому приєднатися до них, і вони повернулися до Лондона на Новий рік, як завжди робила Алекс.
  Навесні Олексій його майже не бачив.
  Тисячу бомбардувальників було відправлено для бомбардування Кельна в травні, ще тисячу для бомбардування Ессена в червні, а трохи пізніше того ж місяця ще тисяча бомбардувала Бремен і авіазавод Фокке-Вульфа. Бомбардування тривали протягом усього 1942 року, а в 1943 році британці зосередилися на знищенні німецької промислової бази. У той час як Річард воював з ними з повітря, Алекс часто відвідував і виїжджав з Німеччини для SOE. У листопаді 1943 року союзники почали чотиримісячну бомбардування Берліна.
  У березні наступного 1944 року Алекс стрибнув з парашутом у Німеччину, щоб допомогти жменьці офіцерів Королівських ВПС втекти з німецького табору для військовополонених Stalag Luft III, що за сто миль на південний схід від Берліна, і разом із трьома з них успішно перетнув кордон. За допомогою кількох оперативників вона повернула їх до Англії. Сімдесят шість в’язнів втекли з табору, з яких п’ятдесят було вбито, двадцять три були схоплені й знову поміщені до в’язниці, а троє вийшли на свободу й повернулися. Вважалося, що табір неможливий для втечі. Алекс зміг врятувати лише трьох із них.
  
  Через два місяці вона була частим гостем у бойовій кімнаті та стала знайомим обличчям, коли почалися плани щодо дня D, вторгнення в Нормандію. Вона надала всю інформацію, яку могла, двічі скинулася на парашуті у Францію та успішно повернулася до Англії. Коли 6 червня почалася справжня битва, ескадрилья Річарда була залучена з повітря, а морські піхотинці США та армія висадилися на пляжі.
  Алекс більше не виправдовувалася перед Річардом за свої часті зникнення. Він уже звик до них. Навіть король і королева не були в Шотландії так часто, як стверджувала Алекс. Єдине, про що він дбав, це те, щоб вона була в безпеці і швидко поверталася щоразу після зникнення. У них обох були частини роботи, про які вони не могли обговорювати один з одним, але їхні цілі були однакові — виграти війну та закінчити її.
  На момент початку вторгнення в Нормандію в день D Алексу було двадцять вісім, Річарду тридцять шість, і вони кохалися майже чотири роки. Її батьки на той час звикли до нього, і їм подобалося його товариство. Навіть Вікторія перестала шкодувати про те, що Олексій не збирається одружуватися з ровесницею царства і мати титул. Вона була цілком задоволена тим, що Алекс одного разу стане дружиною Річарда, якщо вони обоє переживуть війну.
  
  Протягом наступного року після Нормандії більшість місій Алекса були у Франції, а не в Німеччині. Вона познайомилася з осередками Опору в сільській місцевості та навчилася працювати з вибухівкою. На той час їй часто доводилося захищатися, потрапляючи в скрутну ситуацію, і її ніж командос виявився кориснішим, ніж її пістолет, який теж мав своє призначення. Вона ніколи не обговорювала з Річардом зброю, якою вона користувалася, хоча одного разу, у момент любові, він просунув руку під її спідницю під пояс під підв’язки й зняв її, тримаючи її пістолет. Він не розпитував її про це. Він знав краще, але природа небезпек, з якими вона зіткнулася, і ризики, на які, як він підозрював, вона пішла, постійно тривожили його. Коли він знайшов пістолет у її поясі для підв’язок, він простягнув його їй із розгубленим виразом обличчя.
  «Я припускаю, що ви використовуєте це, щоб допомогти вам керувати автомобілем. Чи стріляєте ви в інших водіїв вантажівок, якщо вони стають вам на шляху?» — запитав він, піднявши брови.
  "Щось схоже." Вона посміхнулася йому і не дала жодних пояснень.
  «Однак досить маленька зброя. Такий маленький. Чи справді це працює?»
  «Хочеш, я тобі покажу?» — сказала вона іронічно.
  «Насправді ні, я б не став». Одного разу він натрапив на її ніж командос і нічого про нього не сказав. Він ніколи не бачив автомата, який вона ховала у своїх речах, і це його справді шокувало. Нещодавно вона придбала нову з глушником, останньої моделі рушниці Sten, яка була надзвичайно корисною. Коли вони одного разу пустувалися на галявині під час візиту до її батьків у Гемпширі, вона перевернула його на спину, виконавши рух дзюдо, який збив з нього вітер, і залишила його задихатись на траві на кілька хвилин, поки він дивився на неї в подиві. «Ти небезпечна жінка, Алекс Вікхем».
  
  «Я намагаюся цього не робити», — стримано сказала вона.
  «Чи вчили вас цього, коли ви водили машину швидкої допомоги чи коли ви отримували права на вантажівку?» Йому було цікаво, що вона зробила, але не тиснув на неї. Він знав, що краще не підглядати.
  «Трохи обох». Протягом кількох років він відчував, що є речі про неї, які він не хотів і не міг знати. Так само, як існували речі про його місії, якими він не міг поділитися з нею. Це не мало значення. Вони знали один про одного досить, і їхнє кохання з року в рік поглиблювалося. Вони повністю довіряли один одному.
  В останні дні війни обидва вони постійно бігали з одного завдання на інше. Алекс тісно співпрацював із військовою розвідкою, але все ще отримував завдання від SOE, а ескадрилья Річарда перебувала в повітрі більше, ніж на землі.
  Через одинадцять місяців після вторгнення в Нормандію воно нарешті закінчилося 8 травня 1945 року. І вона, і Річард відіграли важливу роль в останні дні війни, і через тиждень після капітуляції Німеччини командир Річарда повідомив йому, що він повинен бути нагородженим Заслуженим летючим хрестом. Алекс надзвичайно пишалася ним і сама не очікувала визнання. Усе, що вона робила протягом останніх п’яти років, вона робила з любові до батьківщини та щоб прискорити кінець війни. Це було довго, після майже шести років війни в Європі. Вона не отримала визнання своєї таємної шпигунської діяльності, на відміну від Річарда, який був героєм війни.
  Її мама тоді була зайнята пошуком батьків, які не відвідували дітей кілька років. Дехто мав, але не так багато, або дотримуючись рекомендацій уряду, або тому, що вони не могли собі це дозволити, або це було надто важко. І багато померло, про що вони знали. Вікторія здебільшого підтримувала зв’язок із батьками, але наприкінці війни одинадцять із двадцяти дітей залишилися сиротами, і лише дев’ятеро мали сім’ї та домівки, куди мусили повернутися.
  
  Вікторія довго обговорювала це питання з Едвардом, і вони також порадилися з Алексом. Вони хотіли й надалі пропонувати дім одинадцятьом дітям, які фактично виросли там і більше не мали сімей. Алекс погодився. Здавалося, це було правильно, і діти були в захваті. Наймолодшому мало виповнитися вісімнадцять за сім років, і Вікторія відчула, що турбота про них займе її, оскільки обох її синів уже немає, і вона сумнівалася, що Алекс повернеться з Лондона навіть зараз. Вона була щаслива, що Річард і Алекс відвідували їх так часто, як могли.
  Дев'ять дітей, чиї батьки були ще живі, повернулися до Лондона через два тижні після оголошення миру, і всі плакали, коли вони йшли. Обіцяли часто писати і відвідувати. Вікхеми були чудовими для них. Діти називали своїх благодійників тіткою Вікторією та дядьком Едом.
  В останні дні після закінчення війни Алекс зустрівся з Бертрамом Поттером, і вони поїли бутерброд у його кабінеті. У нього на столі лежали папери, складені майже до стелі.
  «Що станеться зараз?» — спитала вона його. Після п'яти років спільної роботи він все ще був її босом, але вони також були друзями.
  «Я припускаю, що зрештою вони нас закриють», — сказав він. «Ми виконали свою мету. Війна закінчилася».
  «Шпигунів мирного часу немає?» — сказала вона, усміхаючись йому.
  «Є, але це все у веденні військових. Ми були окремими та незалежними, хоч і співпрацювали з ними. Нам було весело, чи не так?» Він мав ностальгічний вигляд.
  
  «Іноді,— зізналася вона,— іноді я була налякана до смерті». Алекс робила те, на що вона ніколи не вважала себе здатною, але робота в SOE завжди здавалася правильною справою. Вона лише ненадовго поставила це під сумнів після смерті Джеффа, заради батьків, але все одно залишилася. Вона була готова померти за свою країну.
  «Що ти збираєшся робити зараз? Повернутися в Гемпшир?» — запитав її Бертрам.
  «Думав поїхати на літо, мамі допомогти. Вона вирішила залишити одинадцятьох дітей. Вони всі сироти. Інші дев'ятеро просто пішли додому. Через шість років вони не будуть відчувати себе вдома. У будь-якому випадку, після літа я, мабуть, шукатиму роботу, сподіваюся, в Лондоні. Гемпшир надто тихий для мене. Так було завжди. І ти?" Вона знала, що в нього немає ні дружини, ні дітей. Усе його життя було його роботою, і людьми, яких він там знав.
  «Мені знадобиться близько року, щоб опрацювати документи та привести все в порядок, перш ніж ми зможемо офіційно закрити наші двері». Він оглянув свій кабінет, і Алекс міг легко повірити, що йому знадобиться рік, щоб усе це пройти, а може, й два. «Ви завжди можете допомогти мені з канцелярською роботою, якщо хочете. Достатньо, щоб зайняти десяток людей».
  "Я міг би." Вона виглядала так, наче ця ідея їй сподобалася, їй подобалося працювати на нього, і Бертраму ця ідея теж явно сподобалася. «Я зателефоную вам у вересні, коли буду готовий повернутися. Я теж хочу, щоб Річард залишився в Гемпширі на деякий час».
  «Що він буде робити без командування ескадрильєю пілотів-винищувачів? Він літає в крові. Він не відмовиться від цього легко».
  «Це гарне запитання. Він сам ще не знайшов відповіді. Уроків польотів насправді недостатньо, щоб зайняти його. А літати зараз вміють майже всі, принаймні ті, хто хоче. Інші сподіваються більше ніколи не почути звук літаків. Це нагадає їм про війну».
  
  —
  
  Через два тижні, коли вона готувала баранячі відбивні на вечерю в квартирі, яку вони час від часу позичали в подруги, вона обернулася й побачила позаду себе Річарда, який стояв на коліні на підлозі з рішучим виразом обличчя.
  "З вами все гаразд?" Вона поняття не мала, що він робить, а потім її осяяло. На його обличчі був цілеспрямований вираз. «Зараз? Поки я готую?»
  "Так зараз. Я чекав досить довго. Я чекав цього моменту майже п'ять років». Вона перестала робити, зняла фартух і вимкнула плиту. «Олександра Вікторія Едвіна Вікхем, ви зробите мені честь вийти за мене заміж і стати моєю дружиною?» Вона не очікувала, що це так вплине на неї, але її очі відразу наповнилися слізьми, вона кивнула та відповіла.
  «Так, буду», — урочисто сказала вона, і тоді він здивував її ще більше. Він потягнувся до її руки й одягнув їй на палець обручку з невеликим діамантом. Це було красиво, і вона дивилася на нього з недовірою. «Боже мій, коли ти це зробив?»
  «Учора», — гордо сказав він. «Я пішов до Asprey. Це антикваріат». Воно ідеально пасувало, і тоді він підвівся й поцілував її. Вона щось подумала після нього. «Ти питав мого батька?»
  «Три чи чотири роки тому. Я сказав йому, що ми не заручимось до кінця війни». Річард виглядав дуже задоволеним собою, і про баранячі відбивні забули.
  Він досі жив на базі, а вона в гуртожитку, і знала, що скоро має виїхати. Вони скористалися квартирою свого друга, коли хотіли провести ніч разом і не хотіли їхати в готель. Квартира більше нагадувала дім. Пара, яка там жила, розлучалася і поки не користувалася ним. Вона зустріла когось, коли він був деінде.
  
  Алекс знову розігрів баранячі відбивні, і вони сіли обідати за стіл на кухні. Квартира справді була замала для них, але їм подобалося час від часу проводити ночі разом. Це ніколи не було б можливим для Алекса до війни. Але після шести років свободи, повітряних нальотів і диверсій ніхто не звертав уваги на те, що робили інші, і більшість старих правил відійшли на другий план. Вони не могли жити разом, не будучи одруженими, але вони могли проводити ночі разом, якщо вони були стриманими і ніхто не знав.
  «Коли ти хочеш одружитися?» — запитала вона його, коли вони вечеряли.
  «Скоро. вчора. Чотири роки тому, — сказав він, усміхаючись їй. «Ти хочеш тут одружитися?»
  «Давайте зробимо це в Гемпширі з моїми батьками. В липні?"
  “Ідеально. На той час я мав би вийти з РАФ. А потім я маю знайти роботу. У мене є кілька ідей».
  «Мені потрібно купити сукню», — мрійливо сказала вона, і він усміхнувся їй. Він був радий, що вони дочекалися. Тепер вони могли планувати своє майбутнє разом, не турбуючись про те, хто помре наступного дня або чи вона овдовіє в перший місяць їхнього шлюбу.
  Того вечора вони зателефонували її батькам і розповіли новини. Вони були в захваті. Вони влаштували вінчання в церкві та гостину вдома для друзів по сусідству. Річард думав, що кілька його друзів з ВПС теж прийдуть. Він хотів, щоб один із них був його кумом. Алекс хотіла, щоб її батьки були її свідками, і батько проводив би її до проходу.
  
  Вона хотіла знайти сукню перед від’їздом до Гемпшира, і її мати запропонувала свою сукню тридцяти чотирьох років тому, що означало для неї більше. Вікторія спустилася парадними сходами в домі своїх батьків у 1911 році. Після цього вони переїхали до родинного дому Едварда, а його мати на той час усе ще жила в будинку приданого. Зараз воно було незайнятим. Одного разу вони берегли його для Алекс, але зрештою весь маєток стане її, а її братів уже не буде.
  Річард все ще володів фермою свого батька, але здав її в оренду фермеру-орендареві і не був там роками. Фермер був дуже відповідальним, і Річарду подобалося отримувати від цього невеликий дохід, хоча він не хотів там жити. І, як і Алекс, тепер це було його, як єдиного, хто вижив. Одного разу Алекс володітиме всім маєтком свого батька. Війна знищила їхні сім’ї та вбила всіх братів і сестер. Це сталося з багатьма.
  
  —
  Через два тижні Алекс поїхав до Гемпшира. Вона висипала те, що мала в гуртожитку, і везла це з собою в потяг до Гемпшира у двох валізах. Річард збирався приєднатися до неї через тиждень. Вони мали одружитися наприкінці липня, і Річард сказав, що тим часом має з ким зустрітися в Лондоні щодо їхнього майбутнього. Він був трохи загадковий щодо цього, і Алекс дозволив йому. Вона знала, що він скаже їй, коли буде готовий.
  У весільну подорож вони збиралися на південь Франції. Вони говорили про те, щоб поїхати до Венеції, але Італія все ще була в безладі, хоча Венеція пройшла війну відносно неушкодженою. На них напали лише один раз, коли сто літаків розбомбили гавань і знищили всі німецькі кораблі, але місто залишилося недоторканим. В інших районах багато доріг було розбомблено, і скрізь були руїни. Частина Італії була в руїнах. Натомість вони збиралися до Канн на Рив’єрі, щоб тиждень полежати на пляжі та поніжитися на сонці разом, а потім повернутися до Гемпшира на решту літа. Алекс запевнив його, що він заслужив це після шести років польотів на винищувачах і командування ескадрильєю.
  
  Повернувшись додому, вона почувалася принцесою. Її мати клопоталася про неї й приготувала для них із Річардом найкращу кімнату для гостей. Її кімната дитинства була для них замала. А в кімнаті для гостей вони були б у протилежному крилі від її батьків.
  Наступні два тижні вони з матір’ю готувалися до весілля. Вибрали квіти в розпліднику, склали меню, найняли кейтеринга на обід. Вони запросили п’ятдесят друзів із сусідніх будинків і ферм і кількох хороших друзів із Лондона. Оскільки нормування все ще діє, вони не могли влаштувати велике весілля чи обслуговувати більше людей. Але вони були щасливі з близькими друзями. Вони обидва втратили так багато. А весільну сукню для Олексія перешивала мама. Підійшло ідеально.
  Щоб танцювати, Вікторія найняла невеликий місцевий оркестр. Нарешті вони влаштували свято. Поділитися з друзями було чим радісним, а не трагедією. Війна закінчилася, і нарешті Алекс одружився. Вона тільки шкодувала, що там були її брати.
  
  
  Розділ 9
  Весілля , яке влаштували для них її батьки, було саме тим, чого хотіли Річард і Алекс. Маленьке, елегантне, інтимне, але більш неформальне, ніж більшість весіль минулого. Був чудовий сонячний день для прийому просто неба в саду її батьків. Музика в церкві була такою, яку вони вибрали. Вікторія сама розставляла квіти, а Алекс ніс вишуканий букет з крихітних білих орхідей і конвалії, які росли в оранжереї батьківського маєтку.
  Їжа була смачною. Деякі речі все ще було важко дістати, але їх було достатньо, вони були чудово приготовлені та подані, а танцювальна музика була неймовірно романтичною. Річард танцював з Вікторією, а Алекс з її батьком, і він бачив, яка вона щаслива. Їхні одинадцять прийомних дітей були єдиними помічниками Алекса, усі одягнені в біле. Вікторія пошила їм одяг, і вони були горді бути частиною церемонії. Вони увійшли до церкви перед нею і виглядали чарівно. Наприкінці дня, коли пішов останній гість, насолодившись великою кількістю шампанського, солодового віскі та чудовою їжею та танцюючи майже до півночі, наречений і наречена пішли до своєї кімнати, яку Вікторія прикрасила білими орхідеями. .
  
  Наступного дня після сніданку пара сіла на потяг, який зрештою доставив їх до Ніцци на півдні Франції на медовий місяць. Річард зарезервував для них люкс у «Карлтоні» з балконом і краєвидом на Середземне море. Елегантний готель на набережній Круазетт під час війни використовувався як військовий госпіталь, а зараз його відновлювали до початкового використання, і він уже відкрився як готель. Протягом наступного тижня вони їли в затишних ресторанах, гуляли по набережній Круазетт, купалися в морі, лежали на пляжі і насолоджувалися тим, що нарешті стали парою в мирний час. Алекс ретельно замкнула всю свою бойову зброю в скриню і перенесла її на горище в Гемпширі перед їхнім весіллям. Тепер це було минуле.
  Їхній медовий місяць був усім, про що Алекс мріяв і завжди хотів, і вони повернулися до Гемпшира засмаглі та розслаблені. На Алекс була проста золота каблучка з обручкою, і Вікторія та Едвард були раді їх бачити.
  Через кілька днів після того, як вони повернулися, за вечерею з батьками Алекса Річард поділився своїми планами на майбутнє. Він був у Міністерстві закордонних справ перед тим, як приїхати до Гемпшира на весілля. Він намагався подумати про те, у чому він буде хорошим і забезпечить їм цікаве життя. Жоден із них не хотів оселитися в Гемпширі, принаймні поки, і він не міг уявити себе ні банкіром, ні навіть учителем. Єдина підготовка, яку він отримав, — це навчання пілота, і він не міг уявити себе, щоб утримувати сім’ю за рахунок того, що заробив, даючи уроки до війни. Він не хотів бути комерційним пілотом і весь час бути далеко від Алекса. Думка про комерційні польоти змусила його відчути себе водієм автобуса.
  «Це може здатися вам божевільним, — обережно сказав він, — але я подумав, що дипломатичний корпус може бути цікавим. Ми були б направлені в іншу країну на чотири роки, а потім переїхали кудись в інше місце. І врешті-решт я мав би поважну посаду в Міністерстві закордонних справ». Він подивився на Алекс після того, як запропонував ідею, і вона посміхнулася. Він сказав це з великим трепетом. Те, що вони йому описали, звучало дуже екзотично, і з даром Алекса до мов вона була б ідеальною дружиною дипломата, і він мав відчуття, що вона буде добре розважати, після того, як він бачив, як Алекс виросла. Вона мала досвід і навчання. "Що ти думаєш?" Говорячи це, він дивився на дружину. «Чи не проти пожити по всьому світу кілька років, перш ніж ми оселимося в Англії?»
  
  — Ми сподівалися, що ти захочеш повернутися до Гемпшира, — розчаровано сказав Едвард. “Це чудове місце для виховання дітей.”
  «Я впевнений, що ми зрештою опинимося тут, — ввічливо сказав Річард, — але це також буде надзвичайним досвідом для дітей — виростати в інших країнах і культурах до цього, і для нас теж».
  «Мені подобається ця ідея», — сказав Алекс, коли вона заговорила. «Нам ніколи не буде нудно, і ми зустрінемо стільки цікавих людей». Це був ідеальний контрапункт до її останніх п’яти років у шпигунстві, від яких вона мала сумніви відмовитися. Життя здавалося б дуже тихим, навіть нудним, без її жахливих місій. Річард був у захваті від того, що їй сподобалася його ідея, і він не втік із криками з кімнати. Вона була ідеальним партнером для такої пригоди. Вона мала жагу нових вражень, людей, місць і мов.
  «Вони сказали, що я проведу шість-дев’ять місяців у Міністерстві закордонних справ, навчаючись, а потім нам дадуть наше перше завдання. Це може бути десь досить незвичне». Батьки Алекса були вражені, їм ніколи не спало на думку, що вони захочуть подорожувати по світу, змінюючи домівки та країни кожні чотири роки. Але Вікторія мусила визнати, що це їх влаштовувало, і вона вважала, що Річард подумав про це дуже заповзятливо. Алекс теж була сповнена захоплення ним, і вона не могла придумати нічого кращого чи того, що їй хотілося б більшого.
  
  «Ти геніальний!» — сказала вона йому, коли трохи пізніше вони залишилися самі у своїй спальні.
  «Чи було б надто важко виховувати дітей у різних країнах і переїжджати кожні чотири роки?» Це було його єдине вагання, і вони обоє хотіли дітей.
  «Я так не думаю», — сказав Алекс, розмірковуючи про це. «Це надзвичайно розширить їхній життєвий досвід. І ми мали б таку велику допомогу від посольств. Ми б дуже зіпсувалися». Вона посміхнулася йому. Це був ідеальний план.
  «Якщо ви згодні, я почну роботу в Міністерстві закордонних справ у вересні, і наступної весни вони відправлять нас на першу посаду. Ми могли б завести дитину зараз, якщо хочеш, і тоді вона народилася б до того, як ми підемо, — сказав він із блиском в очах. Він горів бажанням мати дітей.
  «Думаю, було б важко взяти дуже маленьку дитину в якесь екзотичне місце. Давайте спочатку облаштуємося і познайомимося з країною, а потім заводимо дітей». Для неї це здавалося набагато кращим планом, аніж везти новонародженого до якоїсь далекої країни, яка може бути примітивною чи навіть ворожою. «Однак мені подобається ідея бути в дипломатичному корпусі. Мій милий, ти геній!» Вона обійняла його за шию і поцілувала, а трохи згодом вони знайшли дорогу до ліжка й зайнялися коханням. У них був час і можливість зараз, літо, коли нікому з них не довелося працювати, і вони були одружені. Алекс ніколи не був таким щасливим, і Річард був у захваті від того, що їй сподобався його план щодо їхнього майбутнього. Проблема була вирішена.
  
  —
  
  Була середина серпня, коли Алекс відкривала пошту, яку їй надіслали з гуртожитку. Вона отримала офіційного листа, і, читаючи його, її очі розширилися від здивування. Її батьки щойно прийшли з прогулянки, Річард збирався йти на риболовлю, а Алекс пообіцяла піти пограти з дітьми.
  «Я отримаю дві медалі», — сказала вона вражено, дивлячись на них із листом у руці. Георгіївська медаль і OBE. Це були цивільні медалі, а не військові, оскільки SOE офіційно не входило до військової розвідки.
  "Для чого?" — спитала мати.
  — Моя військова робота, — сказала вона, усміхаючись Річарду.
  «За водіння вантажівки?» Її батько виглядав скептично.
  «Ну, не зовсім так. Я зробив трохи більше, ніж це». Річард усміхався їй, згадуючи пістолет і ніж командос, які він знайшов, і він підозрював кілька років, що вона робила більше, ніж вона визнавала, для військових зусиль, можливо, набагато більше, хоча він навіть не міг подумати. здогадатися про масштаби чи навчання, яке вона отримала для цього.
  «Наскільки більше?» — запитала її мати. Вони не дали їй дві медалі за незначний внесок.
  «О, небагато», — невиразно сказав Алекс, навіть зараз не в змозі сказати більше. «Річард — герой війни, я ні». Вона добре знала свою обіцянку не розголошувати свою шпигунську діяльність протягом двадцяти років. Це була урочиста обітниця.
  
  «Ви, мабуть, щось зробили, якщо вам дають медаль». Її батько був збентежений, але вона не могла розповісти ні їм, ні будь-кому про розвідувальні та диверсійні місії, які вона виконувала, а також про часті завдання в тилу ворога, допомагаючи групам Опору в окупованій Європі та Німеччині. Нещодавно Бертрам нагадав їй про її клятву. Вона це добре запам'ятала.
  «Я переклала багато документів для Yeomanry», — сказала Алекс, коли Річард уважно спостерігав за нею та відчув, що в історії є набагато більше, ніж вона могла б їм розповісти або коли-небудь розповіла. Він згадав її часті відсутності, нібито доставляючи каміння в інші частини Великобританії. Він підозрював, що правда могла їх вразити, але не наполягав. Її батьки були збентежені, а потім вона подивилася на Річарда з вдячністю.
  «Дякую, що не тиснув на мене», — сказала вона йому.
  «Я розумію, і я пишаюся тобою», — сказав він ніжним голосом. Не знаючи подробиць, він підозрював, що в його дружині було набагато більше, ніж будь-хто з них міг знати. Він міг тільки здогадуватися і думав, чи працювала вона всю війну на військову розвідку. А якщо так, то вона ніколи не зможе їм сказати. «Усі ті часи, коли ти зникав, Алекс, це було частиною цього, чи не так?» Вона кивнула, але не змогла сказати більше. — Я так і думав, — тихо сказав він.
  Зброя досі була зачинена на горищі. Вони не просили її повернути їх. Вона хотіла їх утримати, якби вони їй дозволили. Капітан Поттер не казав їй віддавати їх, тож вона цього не робила.
  «Я просто вдячний, що вас не вбили», — з почуттям сказав Річард. І вона теж, про них обох. Річард лише шкодував, що вона не могла розповісти їм більше. «Я думав, що ти задумав якесь лихо, я просто сподівався, що це не надто серйозно», — сказав він із полегшенням. «Я не знаю, які медалі вони тобі дають, — урочисто сказав він, — але я впевнений, що ти їх заслужив, Алексе, і ти їх заслужив». Вона кивнула й була вдячна за те, що він поважав її мовчання й не домагався її цього.
  
  «Сподіваюся, що так», — сказала вона з серйозним виглядом.
  «Я йду рибалити», — сказав він, відпускаючи його. Він поцілував її, і вони разом вийшли з дому, щоб вона могла погратися з дітьми, як і обіцяла.
  «Як ви думаєте, що вона зробила, щоб отримати ці медалі?» — спитала Вікторія Едварда, коли вони разом сиділи в бібліотеці після того, як двоє молодих людей вийшли.
  «Можливо, ми б не хотіли знати», — мудро сказав він. «Під час війни було багато секретних дій».
  «Сподіваюся, вона не зробила нічого небезпечного», — сказала Вікторія, але принаймні вона пройшла через це, і війна закінчилася.
  По дорозі на риболовлю Річард думав про те, як мало вони знали Алекса. Вона була сміливою жінкою, він завжди це відчував про неї.
  І коли Вікторія визирнула у вікно, то побачила, що Алекс грається з дітьми в саду, як і будь-яка інша молода жінка її віку. Вона поцікавилася, чого вони не можуть здогадатися про неї, і вирішила, що їм краще не знати.
  
  
  Розділ 10
  Невеличка вереснева церемонія нагородження Алекс двома медалями, які вона отримала, була скромною подією в офісі SOE під головуванням Бертрама Поттера та присутності другорядного чиновника з військового відомства. Бертрам виголосив коротку промову, і його повага до Алекс і прихильність до неї просіяли. Представник військового відомства начепив на неї медалі та потиснув їй руку. Там більше нікого не було, щоб це побачити, і їй було шкода, що Річард і її батьки не можуть бути там. Потім Марлен подала портвейн і печиво, яке Бетрам купив сам, щоб зробити цю подію більш святковою.
  Він говорив про мужність і пристрасть Алекс до своєї країни, її рішучість виконати кожну місію, незалежно від того, наскільки вона небезпечна чи складна. Він сказав, що вона ніколи не відмовлялася і не відмовлялася від жодного завдання, і знову й знову йшла в тил ворога в жахливих умовах, не вагаючись жодної хвилини. Він сказав, що вона була одним із їхніх найкращих оперативників і цілком заслужила медалі та вдячність своєї країни. Він говорив про її відданість, хоробрість і готовність зробити все, що в її силах, і більше, щоб допомогти виграти війну. Алекс був глибоко зворушений тим, що він сказав.
  
  Бертрам визнав, що було надто багато таких неоспіваних і невідомих героїв, як вона, які діяли таємно, виконували кожен наказ, ризикували своїм життям і в надто багатьох випадках втрачали їх ворогові. Це була дорога війна для всієї країни.
  Алекс уже погодився заходити в офіс двічі на тиждень, щоб допомогти Бертраму впорядкувати його гору паперів, тож не було потреби з ним прощатися. І їй було сумно почути, що вже йдеться про закриття офісу. Не було жодних підстав для існування SOE після закінчення війни, і не передбачалося жодних подальших завдань. Їх оперативники вже були розформовані. Відтепер MI5 контролюватиме будь-які розвідувальні місії всередині країни, а MI6 займатиметься всіма міжнародними. SOE застаріли в мирний час, тому всім, хто працював на них, було сумно знати, що вони незабаром зникнуть в анналах історії. Це зробило впорядкування Бертрамових файлів в архівах набагато важливішим, і Алекс із задоволенням допоміг йому це зробити.
  Після церемонії, на яку Річард не зміг прийти, він повів її на вечерю в Рулс, де вони не були з часів війни. Це був їхній улюблений ресторан. Вони щойно знайшли маленьку квартиру в Кенсінгтоні й орендували її мебльовану на шість місяців, оскільки знали, що навесні поїдуть на перше призначення Річарда. Вони ще не знали, де це буде. Країна щосили намагалася стати на ноги, її чекали масові проекти реконструкції та реставрації. У багатьох районах місто було зруйноване, як і інші в Європі. Німеччина була в руїні, а Італія не набагато краще. Франція зазнала меншої шкоди, так швидко капітулювавши перед ворогом. Їхні мистецькі скарби були розграбовані та викрадені у величезних кількостях окупаційною армією та членами верховного командування СС, які прибули до Парижа виключно з цією метою. Тепер було відомо, що французи вміли сховати багато своїх скарбів під землею, а Опор допоміг їм рити тунелі та печери, де зберігалося їхнє найцінніше мистецтво. Але багато було втрачено та вивезено на ворожу територію, і буде важко відстежити, а ще важче повернути. Представники французького музею були сповнені рішучості зробити це, і багато артефактів уже поверталися з тунелів і поверталися до Лувру.
  
  Алекс пригадав, як полковник фон Мейсен згадував про численні поїздки Герінга до Франції, щоб привезти потяги зі скарбами французького мистецтва назад до Німеччини. Усе це було надто реальним тепер, коли війна закінчилася і стали відомі величезні втрати, яких вони зазнали. Олексію стало цікаво, чи полковник ще живий і пережив війну. Вона також гадала, чи він просто вважав її сором’язливою, безвольною молодою жінкою, чи зрозумів, що його обдурили. Вона знала, що вибралася вчасно, але це була одна з її найцікавіших місій, єдина в своєму роді та успішна. Вона отримала всю необхідну інформацію військовому відомству.
  
  —
  До жовтня Річард влаштувався на роботу в Міністерстві закордонних справ, готуючи його до ролі в післявоєнній дипломатії. Він уважно стежив за світовими новинами, намагаючись вгадати, куди його відправлять на перше призначення, і залишався відкритим для всіх можливостей. Вони з Алексом обговорювали світову політику до пізньої ночі. Європа все ще переживала хвилювання, кожна країна була серйозно відзначена війною. Їжі в Англії все ще було дефіцитно, посіви були обмежені, а економіка страждала від того, що її потрібно було відновити. В Азії були свої проблеми. Річард не думав, що його туди відправлять. Росія захопила Східну Німеччину, прорізавши Берлін. Посада в країнах Східного блоку була б складною. Вони також були спустошені війною та злиднями, люди голодували. І були проблеми по всій Британській імперії.
  
  В Індії виникли проблеми відтоді, як віце-король у той час, коли було оголошено війну, неприємний і непопулярний лорд Лінлітгоу, оголосив війну від імені Індії, не порадившись з індійськими націоналістичними політиками. У результаті їхні конгресмени лівого крила виступили проти війни, а найгучніший з них, Джавахарлал Неру, був відправлений у в’язницю на три роки і лише нещодавно вийшов на волю. Імперську Індію роздирали постійні битви між індуїстами та мусульманами, вимоги розколу країни, часті кровопролиття та ризик громадянської війни. Два мільйони індійців служили в британських збройних силах, більшість з яких тепер повернуться до Індії, щоб посилити незгоду та плутанину. Це здавалося нерозв’язною проблемою, і поки вони були зосереджені на війні в Європі, британці втратили владу та контроль в інших частинах імперії. Здавалося, дні Британської Індії пораховані, і Річард уважно вивчав це.
  Був лютий 1946 року, коли Міністерство закордонних справ нарешті повідомило Річарду про його призначення заступником радника віце-короля, поважну посаду, яка забезпечить йому місце в першому ряду для змін, які будуть неминучі в найближчі місяці, і цінну посаду. тренувальний майданчик для нього. За місяць до цього стався повстання Королівських ВПС Індії. А за кілька тижнів до цього в Калькутті відбулися демонстрації, під час яких було вбито багато учасників, а потім наступні страйки протесту проти їхньої смерті протягом дня. Щойно їх повідомили в Міністерстві закордонних справ також про заколот Королівського індійського флоту та про ще один удар у Бомбеї, де було вбито дві сотні.
  
  «Це неспокійні часи в імперській Індії, Монтгомері. У вас буде непросте завдання. Ми віримо, що незалежність Індії буде неминучою, і ми хотіли б, щоб це відбулося з якомога меншим кровопролиттям, що може бути неможливим. Розділ теж може бути неминучим. Неру буде важливим гравцем у майбутньому. Крішна Менон — найгірший порушник спокою, а Махатма Ганді — їхній духовний лідер. Там є надзвичайні економічні можливості, Карачі та Бангалор процвітають, тоді як в інших регіонах вони голодують. Тепер, коли ми знаємо, куди ви їдете, вас, звичайно, про все це поінформують», — усміхнувся йому представник МЗС.
  «Умови життя винятково хороші, як завжди, багато прислуги. У нас там є досить приємний будинок для вас, і є безліч соціальних заходів у британському та міжнародному співтоваристві. Це завжди була посада, яка подобалася нашим людям. Я впевнений, що ви теж. І багато інших жінок, щоб розважити вашу дружину. Ви вирушаєте через чотири тижні на кораблі. Це довга подорож, але пасажирські кораблі повертаються до служби флотом і переобладнуються для використання в мирний час. Це буде пригода, Монтгомері. Щасти тобі. Ваші інструктажі починаються через три дні.
  «Віконт Вейвелл — віце-король, він хороший хлопець. Я сам з ним працював, дуже чесно. Він той чоловік, з яким ви можете почати свою кар'єру. Чотири роки в Індії, особливо в цей час, вас багато чому навчать. Я впевнений, що ти станеш послом у наступному раунді. Чотири роки пролітають швидше, ніж можна собі уявити. Це достатньо часу, щоб освоїтися і по-справжньому пізнати країну, але не настільки довго, щоб ви не хотіли переходити до наступної посади». Річард кивнув, намагаючись засвоїти все, що йому сказали.
  Йому запам’яталося те, що вони їдуть через чотири тижні, і він хотів сказати Алекс, щоб вона могла почати готуватися. Він знав, що вона хоче провести час зі своїми батьками в Гемпширі, перш ніж вони поїдуть. У нього було багато справ, і він хотів повідомити своєму орендарю на власній фермі, що він буде в Індії наступні чотири роки. Зараз це звучало як ціле життя. Але його орендар був солідним і надійним, тому для нього було однією турботою менше. Річард усміхнувся, міркуючи про те, скільки дітей у них буде до того часу, коли вони перейдуть на наступну посаду. І окрім політичних питань, якими він займатиметься, це буде для них комфортне життя, набагато більше, ніж у їхній крихітній квартирці в Лондоні чи навіть життя в маєтку її батьків. Після війни отримати допомогу було майже неможливо. Більше ніхто не хотів бути слугою. Всі вони воліли працювати на заводах і в офісах, тому багато молодих хлопців не повернулися з війни.
  
  Він чекав на Алекс, коли вона того вечора повернулася додому з роботи з Бертрамом. Вона залишилася пізніше, ніж зазвичай, намагаючись створити для нього архівну систему. Він був блискучим лідером, але не вмів створювати записи чи оновлювати файли, і їм було багато чого наздоганяти, оскільки вони добре знали гравців і завдання.
  Щойно Алекс побачила хвилювання в очах Річарда, вона зрозуміла, що є новина. Він сказав їй, щойно вона зняла капелюх і пальто, не встигла навіть сісти.
  «Ми їдемо через чотири тижні», — випалив він, як школяр, який має щось важливе доповісти. «Ми їдемо до Індії. Я буду заступником радника віце-короля, а це неважлива посада. Але мені є чому навчитися». Вона бачила, який він щасливий, коли він обняв її й підняв із землі.
  «Це дуже захоплююче!» Вона теж була щаслива. Індія звучала захоплююче, вона багато про це читала. «Цікаво, чи отримають вони незалежність, поки ми там».
  
  «Це звучить так, хоча це не буде простою зміною з індуїстами та мусульманами. Мусульмани хочуть поділу і власної держави. Через це майже напевно буде кровопролиття. Але ми будемо в безпеці в Нью-Делі. Вони сказали, що у нас дуже гарний будинок. Отже, ми біжимо. У вашого чоловіка-пілота справжня робота, і попереду нас чекають захоплюючі роки. Дякую тобі за те, що ти такий хороший спорт», – сказав він, а потім поцілував її. «Підемо на вечерю, щоб відсвяткувати». Вони пішли в сусідній паб, який часто відвідували, і скуштували бангерів і пюре. Сосиски ще були трохи тонкі, але смачні.
  Алекс уже думала про все, що їй потрібно зробити найближчими тижнями, і про те, що вона хоче спакувати. Те, що їй не потрібно, вона збиралася залишити з батьками. Вона знала, що їй знадобиться вечірній одяг в Індії, оскільки вони там ведуть світське життя, і вона хотіла бути одягненою належним чином і зробити так, щоб Річард пишався нею. Її вечірні сукні з лондонського сезону одинадцять років тому виглядали втомленими та застарілими. Відтоді вона не купувала нових. Її мати сказала, що дасть Алексу трохи свого. Їй довелося попередити Бертрама, що вона йде, щоб він міг найняти когось іншого, щоб допомогти з файлами. Марлен була приголомшена. Вони все ще називали її кодовим ім'ям, хоча її справжнє ім'я було Вівіан Спенс.
  Коли наступного дня Алекс повідомив Бертраму цю новину, той виглядав пригніченим. Він знав, що Річарда чекають на закордонне призначення, але сподівався, що це буде не так скоро.
  «Через чотири тижні?» Він був помітно збентежений.
  «Я ненавиджу це робити, але мені дійсно потрібно піти за дві. Мені потрібно все зібрати та організувати, і я хочу провести час з батьками. Це довгий шлях для них, і я не впевнений, як часто вони виїжджатимуть туди, щоб побачити нас. Їм буде важко, коли ми підемо». Вона боялася цього за них, тепер, коли вона була їхньою єдиною дитиною. Але вона мала йти за Річардом, як його дружина, і вони не скаржилися. Але це було б боляче для них. Вона була ще більше вдячна тепер, коли вони мали прийомних дітей, які їх відволікали.
  
  «Тоді нам доведеться працювати швидше і зробити все можливе протягом наступних двох тижнів», — сказав Бертрам із рішучістю, змішаною з панікою. Ще стільки всього залишилося зробити. І його щойно повідомили, що офіс SOE закриється в червні, через чотири місяці. Він не бачив, як вони зможуть закінчити до того часу, але їм доведеться. ДП було в історії, воно закінчилося.
  Алекс сумлінно працювала за своїм столом у крихітному офісі, який їй призначили, і вона старанно закривала файл за файлом і складала їх у хронологічному порядку в коробки, коли закінчувала. Усе це мало бути передано до архіву військового відомства, коли SOE закриється.
  Бертрам увійшла до її кабінету з серйозним виразом обличчя, поклавши ще одну папку в коробку, яка була вже наполовину заповнена. Будь-кому було б легко зрозуміти її систему, якби він колись захотів викопати файли з архівів, і вона робила ретельний опис для головного списку з іменами кожного оперативника, і кожне завдання мало номер файлу, який вони могли Перехресне посилання.
  «Мені неприємно перебивати вас, але чи не могли б ви зайти до мене на хвилинку?» — запитав її Бертрам.
  «Звичайно», — сказала вона, припинивши те, що робила. "Щось не так? Я щось забув?»
  «Зовсім ні. Вас тут хтось хоче побачити». Вона пішла за ним у його кабінет, і високий худорлявий чоловік із сивим волоссям стояв біля вікна, дивлячись назовні, і повернувся, щоб усміхнутися їм, коли вони зайшли. Бертрам познайомив їх. Його звали Лайл Бріджес, він мав дуже вишуканий вигляд і мав очі, які сприймали все. Алекс відчула, що він пильно її розглядає, коли вона сіла навпроти Бертрама, а Лайл Бріджес сів у крісло поруч із нею. Він точно зрозумів суть і мету свого візиту.
  
  — Я багато чув про вас, місіс Монтгомері, і капітан Поттер дозволив мені прочитати ваше досьє. Це дуже вражає. Я б хотів, щоб ти всі ці роки працював у нас у військовій розвідці, але ти працював опосередковано. Завдяки таким оперативникам, як ви, ми виграли війну». Вона посміхнулася його словами. «Країні потрібно більше таких людей, як ви. Іноді я думаю, що жінки — наші найкращі агенти. Вони практичніші за чоловіків, а часом і безстрашніші. Вони не говорять про це, вони просто заходять і роблять роботу. Я розумію, що ви незабаром поїдете до Індії, — сказав він.
  «Мій чоловік приєднався до дипломатичного корпусу», — обережно сказала вона. «Індія буде нашим першим призначенням. Ми дуже раді цьому».
  «Там зараз цікавий час, наближається незалежність і, можливо, поділ. Вам не буде нудно». Він посміхнувся їй. Вона досі не знала, чому Бертрам познайомив їх і чого від неї хоче Лайл Бріджес. Війна закінчилася, як і її робота в ДП, і вони виїжджали за чотири тижні. Вона розуміла, що він працював у військовій розвідці під час війни, але тепер усе це скінчилося. У всякому разі для неї це була історія. «Ви, мабуть, дивуєтеся, чому я хотів зустрітися з вами. Для більшості людей війна закінчилася. Але ми сторожові пси, які ніколи не сплять. MI5 стежить за національною безпекою всередині країни, а MI6 є іноземною філією. У нас є оперативники по всьому світу, навіть у мирний час. І ваша поїздка до Індії зараз є дуже цікавою ситуацією для вас і для нас, а також можливістю для вас продовжувати служити своєму королю та своїй країні та захищати наших співвітчизників від будь-яких загроз, іноді навіть до того, як вони виникнуть. .
  
  «Я бачив і читав про те, яку відданість ви привнесли у свою роботу в SOE, і ви привернули увагу деяких моїх колег під час занять, які ви відвідували у військовій кімнаті, особливо перед днем D. Там ніщо не проходить непоміченим». Він посміхнувся їй, і його очі були гострими, спостерігаючи за її реакцією на те, що він сказав. «Якби ви приєдналися до нас, ми б не очікували, що ви візьмете активну роль, як це було під час війни. Але у вас є можливість збирати інформацію від людей, яких ви зустрічаєте, речей, які ви чуєте або спостерігаєте. Індія далека від Лондона, іноді люди мають тенденцію бути більш відвертими в колоніях, навіть якщо Індія збирається не бути нею та стати незалежною державою, тому тримати руку на пульсі ще важливіше. Ви познайомитеся з багатьма індійськими чиновниками, які нас цікавлять, завдяки роботі вашого чоловіка з віце-королем. Ми хотіли б попросити вас бути нашими очима та вухами в Індії та просто повідомляти нам про те, що ви бачите, кого зустрічаєте, що чуєте, хто відвідує обіди, на які ви ходите, або кого запрошуєте до себе додому . Ви навіть можете отримати від нас вказівки щодо цього. Обід з дружиною важливого чиновника може дати вам багато інформації. Нас це все цікавить», – зізнався він.
  «І як я можу поділитися з вами інформацією?»
  «Ми дамо вам маленький радіопередавач, замаскований під аптечку, і ви зможете надсилати нам повідомлення в коді. Немає жодного ризику для вашої передачі, тепер немає небезпеки, що її хтось перехопить і застрелить, як це було під час війни в тилу ворога. Це просто інформаційний потік між вами та МІ-6 і спосіб продовжувати служити своїй країні, якщо ви погоджуєтеся це робити. Ризику немає. Але на випадок, якщо ви натрапите на конфіденційну інформацію, ваш дозвіл безпеки залишиться таким же, як і зараз. Вас ще не дезактивовано в наших файлах, тому нічого робити не потрібно. Ви можете зв’язуватися з нами раз на тиждень, якщо нічого не відбувається, або після кожного соціального заходу, щоб надати нам список тих, кого ви зустріли. Це дуже скромно порівняно з тим, що ви робили протягом останніх п’яти років. І це займе у вас зовсім небагато часу. Я думаю, що ваш чоловік буде займати вас усіма подіями, які ви повинні відвідати в рамках його роботи. Ось чому ваша нинішня ситуація буде для нас такою цікавою». Вона кивнула й нічого не сказала, думаючи про це.
  
  «Чи зможу я сказати своєму чоловікові?» вона запитала. Вона не хотіла знову приховувати від нього таємниці, оскільки мусила це робити щодо ДП і не могла навіть сказати йому зараз. Важливим видається відкритий потік інформації та чесний обмін між ними.
  «Боюсь, що ні», — відповів Бріджес. «Щоб бути в безпеці. Ми вважаємо це цілком секретним, якщо ви натрапите на щось важливе для національної безпеки. Найкраще, насправді обов’язково, щоб він не знав». Алекс знову кивнув. «Ти трохи подумаєш?»
  «Я зроблю», — тихо сказала вона. Чого він від неї хотів, було зрозуміло. Навіть якби ставки й наслідки були не такими серйозними, він хотів, щоб вона продовжувала бути шпигункою, а вона не була впевнена, що хоче цього робити. Протягом останніх восьми місяців вона вважала цю главу свого життя закритою. А тепер вони хотіли, щоб вона знову відкрила його й збрехала Річарду. Те, що вони хотіли, не звучало складним, але це поставило її в незручну ситуацію. Їй справді подобалася ідея мати щось важливіше, ніж просто обідати з іншими жінками та ходити на вечірки з Річардом увечері. Поки у них ще не було дітей, вона встигала.
  «Цього разу вам заплатить МІ6. Не багатство. Щомісяця ми платимо дуже середню суму на банківський рахунок. Забагато грошей приверне увагу, тому ми зберігаємо їх у сумі, яку вам не потрібно пояснювати, як ми робили раніше».
  
  Усе це крутилося в її голові, коли чоловік із МІ-6 потиснув їм руку й пішов, а вона подивилася на Бертрама через його стіл.
  «Ви з ними зв’язувалися чи вони це ініціювали?» — запитала вона, зацікавлена в цьому.
  «Мені вчора подзвонили з MI6. Це була цілком їхня ідея. Вони, мабуть, бачили досьє Річарда в Міністерстві закордонних справ. Вони все бачать».
  «Як ти думаєш, що мені робити?» Вона була стурбована.
  «Я думаю, ти повинен це зробити», — сказав він без вагань. «Ти не та жінка, яка просто витрачає своє життя на те, щоб одягатися, наносити макіяж і спілкуватися з іншими жінками. Вам потрібно зробити щось важливіше. І це стосується не лише тебе, Алекс. Ви любите свою країну, я теж люблю. Таким людям, як ми, потрібно знайти спосіб служити. Що ще там є? Де була б Англія без нас?» Він посміхнувся їй.
  «Це не може бути таким важливим, щоб сказати їм, з ким я зустрічаюся на вечірках».
  "Ти ніколи не дізнаєшся. Вони б вас не питали, якби це було не так, а Індія зараз є осередком інтриг і політичних конфліктів. Це може перетворитися на справжню халепу, якщо вони не впораються з цим належним чином, особливо з розділенням. Мусульмани хочуть частину Індії, щоб створити свою власну країну, Пакистан. Індія здебільшого індуїстська, і вони хочуть, щоб мусульмани теж вийшли». Алекс читав про це місяцями. «Там може бути повномасштабна релігійна війна, якої ми ніколи не бачили».
  "Що ти збираєшся робити?" Вона думала про це, але останнім часом не питала його.
  «Я повертаюся до МІ-5, щоб зберегти країну в безпеці вдома, — усміхнувся він, — а ти подорожуєш світом і маєш дюжину слуг, які одягають тебе й подадуть тобі сніданок у ліжко. Життя буде непогане, — ніжно сказав він. Життя в колоніях завжди було розкішним і приємним.
  
  «В Індії є більше, ніж це, набагато більше», — сказала вона. «Я хочу відвідати святині та спробувати краще зрозуміти релігійні проблеми між індуїстами, мусульманами та сикхами». Сказавши це, вона здалася йому наївною, але з добрими намірами.
  «Це лише справа всього життя. Це чарівне місце. Я служив там в армії багато років тому. Але в цьому є й жорстока сторона. Будьте обережні з цим».
  «Як ви думаєте, я буду в небезпеці, якщо візьму цю роботу?» — відверто спитала вона його, довіряючи йому бути чесним з нею.
  «Ні, не знаю. Це ручна сторона шпигунства, що вони вам пропонують. Ви були б джерелом інформації для MI6, не більше того. Їх тисячі по всьому світу. Вони не очікують, що ви вирішите їхні проблеми там. Проблеми занадто великі для цього. Їм просто потрібні імена, місця та те, що говорять люди. Це може бути весело». Вона теж так думала. Вона просто не була впевнена, чи хоче знову стати шпигункою. Їй подобалося не працювати відтоді, як було проголошено мир, але вона хотіла знайти чим зайнятися в Індії, інакше вона знала, що їй буде нудно. «Подумай про це сьогодні ввечері», — запропонував він, і вона зітхнула.
  «Я ненавиджу брехати Річарду».
  Бертрам розсміявся. «Більшість жінок так і мають про набагато менш варті речі, ніж національна безпека. І ти б йому не збрехав. Він не питатиме вас, чи ви ще шпигун. Йому це ніколи не спаде на думку». Це правда. Він міг підозрювати щось про її військову діяльність, але ніколи не питав і не питатиме. Якщо він і підозрював, він знав, що вона не могла йому сказати. «Проспіть на ньому сьогодні ввечері. MI6 дуже хоче вас мати. Те саме сказали, коли мені подзвонили. Вони почекають».
  Після цього Алекс пішла додому, її думки були заповнені розмовою з представником MI6 того дня, і Річард помітив, що вона здавалася розсіяною. Вона сказала, що у неї болить голова від того, що цілий день переглядає запилені папки.
  
  «Ну, це майже кінець». Він посміхнувся їй. «Невдовзі ти станеш леді для дозвілля з армією слуг, які чекатимуть на тебе». Він пишався тим, що міг забезпечити це для неї завдяки своїй роботі.
  «Це звучить гріховно безтурботно», — сказала вона зніяковіло. «Мені доведеться чимось зайнятися».
  «Народжуй дітей», — сказав він, знову ніжно їй усміхаючись. «З такою великою допомогою тобі там було б легше». Вона кивнула. Їй теж сподобалася ця ідея, коли вони оселилися, що й було їхнім планом. Її цікавило, чи є у шпигунів діти. Вона припускала, що так і зробили. Вона відчувала себе менш винною, коли думала про це зараз. Її любов до Батьківщини не зменшилась із закінченням війни. І працювати на МІ-6 було б способом бути корисним, без великого ризику для неї, як сказав Бертрам. Небезпеки для роботи не було. І чого було б шкоди, якби вона розповіла їм, кого бачила на обідах і що вони говорили? Так мало можна було зробити для своєї країни. Вона майже прийняла рішення, коли заснула тієї ночі.
  Наступного ранку вона прокинулася в прекрасний день. Річард говорив про політичну ситуацію в Індії за сніданком, і тепер вона знайшла все це захоплюючим.
  Коли вона прийшла в офіс SOE, вона прийняла рішення і більше не почувалася винною в цьому. Річард служив їхній країні по-своєму. У неї було своє, навіть якщо воно було більш таємним. Її совість була чиста.
  Вона зайшла до кабінету Бертрама, щойно прибула.
  «Я збираюся це зробити», — сказала вона на одному подиху, і він підвів очі з усмішкою.
  «Хороша дівчинка. Я знав, що ти будеш. Це дуже мало зусиль, з певною можливою вигодою для національної безпеки та без ризику для вас». Таким був і її висновок.
  
  Через кілька хвилин вона зателефонувала Лайлу Бріджесу зі свого офісу, і він виглядав задоволеним. «Ласкаво просимо до МІ-6, місіс Монтгомері. Ти весь час мав бути одним із наших. Я не знаю, як ми сумували за тобою. Ми повинні були вирвати вас із SOE на початку війни. Нам знадобиться день, щоб проінформувати вас. Вам не потрібно навчання від нас. Прочитав вашу схему навчання. Тепер вам нічого з цього не знадобиться, але це добре знати. Я припускаю, що у вас все ще є ваші «аксесуари». Він мав на увазі її зброю, і вона зрозуміла.
  "Так."
  «Тримайте їх. Їх завжди добре мати. Ми дамо вам передавач, коли ви прийдете на інструктаж». Вони призначили дату, коли вона приїде до їхніх офісів, перш ніж вона поїде до Гемпшира на останні два тижні в Англії. Вона повернулася до Бертрама, щоб розповісти йому.
  «Браво, мій любий. Один раз шпигун завжди шпигун», — сказав він і засміявся. «Немає жодних причин не робити цього», — сказав він більш серйозно. «І MI6 — хороша філія. Кращий."
  «Дякую за пораду», — сказала вона, виходячи з його кабінету, коли він знову заговорив.
  «Називай мене Берті», — тихо сказав він, і вона подивилася на нього й усміхнулася. Він більше не був її босом. Вони були колегами, і це було приємне відчуття, ніби закінчити навчання чи подорослішати.
  «Дякую, Берті», — сказала вона й пішла назад до свого кабінету. Вона сіла за свій стіл, все ще посміхаючись. Вона знову була шпигункою. Це було набагато краще, ніж вона думала. Це надавало її життю особливого сенсу. І Берті мав рацію. Річарду не потрібно було знати.
  
  
  Розділ 11
  Лекс у Гемпширі з батьками пролетіли непомітно, а останні кілька днів до неї приєднався Річард. На той час він закінчив усі свої брифінги. Вона впоралася з МІ-6 за один день, перш ніж вирушити до Гемпшира, але ніхто не знав, крім Берті. Вона востаннє пообідала з ним перед тим, як піти, і він пообіцяв залишатися на зв’язку. Вона сумувала за ним і за його мудрою порадою.
  Едвард і Вікторія прийшли їх провести на човні, коли вони відпливали з Саутгемптона. Міністерство закордонних справ забронювало для них проїзд у першому класі на кораблі SS Aronda, що належить Британсько-Індійській паровій навігаційній компанії. Йому було п’ять років, у першому класі було сорок п’ять пасажирів, у другому — сто десять і дві тисячі двісті сімдесят вісім «пасажирів без причалу». Це було дуже комфортне судно, хоча й не таке розкішне, як деякі європейські чи навіть британські кораблі. Відомо, що їжа була чудовою, а пасажири першого класу ввечері одягалися модно й офіційно. Корабель також перевозив вантаж, і подорож тривала чотири тижні, що здавалося довгим, але вони обидва привезли купу книжок і статей для читання, для роботи та для задоволення, переважно про Індію. Треба було так багато навчитися, і Алекс хотіла знати все, що могла, коли потрапила туди. Увечері на човні також мали відбутися соціальні заходи. Алекс прихопила з собою кілька кофрів, переважно літнього одягу, щоб носити його в жахливу спеку. Вони не планували повертатися до Англії в найближчі кілька років. Її батьки сказали, що спробують приїхати приблизно через рік, і Алекс сподівався, що так і буде. Можливо, на той час у них навіть народиться онука, і тоді вона була впевнена, що вони приїдуть.
  
  Їхнє остаточне розставання було таким болісним, як і боявся Алекс. Вікторія ридала, а в Едварда були сльози на очах, коли він обійняв Алекса, який ледве міг говорити. Річард відчував гостру провину за те, що забрав її від них, але можливості в дипломатичному корпусі були безмежними й надто спокусливими, і Алекс теж хотів піти. Вона просто ненавиділа залишати батьків тепер, коли її братів уже немає. Вона була їхньою останньою дитиною, що вижила, і всі вони вважали це неймовірним. І біль втрати здавався таким свіжим.
  Пролунав гудок човна, її батьки зійшли й махали рукою з причалу, доки Алекс могла їх бачити, а потім повернулася до Річарда, який стояв біля поруччя на березневому березневому вітерці.
  "З вами все гаразд?" — стурбовано запитав він її, обіймаючи її руками. «Вибач, Алекс». Він почувався так, ніби вкрав її в них.
  «Не будь. У нас буде чудове життя в Індії, — великодушно сказала вона, витираючи останні сльози зі щік носовичком, який їй подарувала мати. Пахло її парфумами.
  Після цього вони пішли досліджувати корабель і забронювали столик у їдальні. Коли вони покидали Саутгемптон, море хвилювалося, а небо було сірим. Це був підходящий спосіб залишити Англію, але після цього все згладилося, і того вечора Алекс одягла просту чорну вечірню сукню своєї матері, а Річард після цього грав у більярд. Для них це було як медовий місяць.
  
  Більшість днів вони лежали на шезлонгах і читали, накриваючи їх ковдрами, а присутні стюарди пригощали їх бульйоном і печивом для тих, хто хворів на морську хворобу, хоча пасажирів було небагато. Поки це була гладка подорож. Щовечора вони вечеряли в їдальні, а вдень грали в шаффлборд. Вони спілкувалися з іншими парами, які подорожували, і почувалися старими друзями до того часу, коли через чотири тижні причалили в Індії.
  Алекс ледь міг заснути минулої ночі, чекаючи, поки розкриються таємниці Індії, а Річард дуже хотів взятися до роботи та зустрітися з віце-королем і радником, своїм прямим начальником, людиною, на яку він мав працювати.
  Двоє англо-індійських помічників приїхали зустріти їх на причалі в Калькутті з автомобілем, наданим Будинком уряду, і іншим автомобілем для їхнього багажу. Поки Річард спостерігав, як їхні валізи знімаються, Алекс озирнувся на людей, жінок у сарі коштовного кольору, із покритими головами та бінді на лобах. На вулицях біля причалу були жебраки та діти з опущеними кінцівками, які рвали їй серце. І серед них прорізувалися різнокольорові візки, велокаби, палац удалині, запах квітів і прянощів важкий у повітрі. Це було все, що вона думала, що це буде. Дороги були забиті людьми, коли вони від’їжджали від пристані, і вона дивилася у вікно на визначні пам’ятки, коли вони проходили повз. Вона майже не розмовляла з Річардом, її так зацікавило все навколо, і він теж пильно спостерігав.
  Їх відвезли з доку на потяг, а потім дев’ятсот миль до Нью-Делі, де вони житимуть. Купе першого класу було зручним і розкішним. На них чекала тридцятигодинна подорож.
  
  Поїздка до Нью-Делі була довгою й виснажливою, і коли вони нарешті прибули, їх відвезли до маєтку Лодхі, поблизу садів Лодхі. Це був останній житловий район, побудований під час британського правління, де жили урядовці. Вони зайшли в ворота й проїхали вузьким проїздом повз буйство барвистих квітів, сад і газон, які були ідеально доглянуті. Будинок, який виглядав як невеликий вікторіанський палац, і називався «бунгало», затінював великі дерева. Півдюжини слуг стояли надворі, усі одягнені в біле, чекаючи, щоб привітати їх, коли вони прибудуть. Це було навіть прекрасніше, ніж усе, що уявляв Алекс. Молоді хлопці прибігли з-за будинку, щоб допомогти водіям з багажем, а індієць у західному одязі підійшов і глибоко вклонився.
  «Я Санджай, ваш дворецький, сер. Моя дружина Іша і я до ваших послуг». Він знову вклонився Алексу, і біля нього підійшла витончена жінка. Він познайомив її з новими роботодавцями, і вона теж вклонилася.
  Швидкими темпами несли Олексові скрині до хати, як з'явилася зграя юнаків і дівчат. Їх було щонайменше десяток і четверо чоловіків доглядали за бездоганним садом. Тоді Річард і Алекс увійшли в будинок, і від його краси в неї перехопило подих. Стелі були щонайменше п’ятнадцяти футів заввишки у двох великих кімнатах для прийомів і їдальні, кожна з яких мала широкий балкон. Аромат екзотичних квітів був важким у повітрі будинку, величезні віяла ліниво кружляли на стелі, рухаючи дуже мало повітря, але в кімнатах було відносно прохолодно. Красиві сходи збоку вели до спалень. На другому поверсі було дві величезні спальні з гардеробними для кожної з них, а поверхом вище — півдюжини кімнат для гостей. Іша пояснила, що слуги розмістилися в окремій будівлі. Потім вона запропонувала показати Алексу кухню, і Алекс пішов за нею вниз по чорних сходах на головний поверх і через вузький прохід до величезної кімнати, де працювало півдюжини людей, а кухар давав їм накази гінді, мову, якою Алекс ще не намагався опанувати. Найпоширенішим вибором тут були гінді, урду або пенджабі. По всій країні було багато інших діалектів.
  
  Шеф-кухар був одягнений у біле індійське вбрання, низько вклонився Алекс і заговорив з нею швидкою гінді, запевнивши її у своїй глибокій повазі та відданості, як переклала Іша.
  «Будь ласка, скажіть йому спасибі». Алекс не звикла розмовляти через перекладача, але тут у неї не було іншого вибору, і Річард теж планував використовувати перекладачів.
  «Скільки людей працює тут, у будинку?» — запитав Алекс у Іші.
  — Лише чотирнадцять у домі, пані, але в багатьох із них є діти чи родини, які приходять допомагати вдень. Алекс нарахував щонайменше двадцять людей, що мчали навколо. І вона підозрювала, що всім їм погано платять, але вони виглядали щасливими, життєрадісними і вдячними за те, що вони там. На ділянці не було жодного кислого, нещасного обличчя, усі були чисті та охайні, а будинок був бездоганним.
  Їхня спальня була оздоблена блідо-блакитним атласом, із шторами, які пасували до покривала та меблів, величезними вікнами, що виходили на балкони, і віконницями, щоб у спекотні дні. Було вже тепло, а був лише квітень, вона могла собі уявити, яка спека може стати в серпні. Алекс читав, що чоловіки завжди скаржилися на свої смокажі та фраки, а також на важку зимову уніформу, яку їм доводилося носити на державних заходах і офіційних заходах, особливо у випадку відвідин королівської сім’ї, що досі траплялося часто, і, можливо, станеться рідше. вони досягли незалежності, яка ставала дедалі ймовірнішою. Незалежність мала вплинути на життя людей в Індії, якщо вона більше не була колонією Британської імперії. Тоді вони слідували б індійським традиціям, а не британським, як це було останні двісті років.
  
  Коли Алекс піднялася нагору, вона побачила Річарда на балконі їхньої спальні, який милувався оточенням. Все навколо здавалося екзотичним, і навіть з першого погляду було легко зрозуміти, чому людям подобається жити тут. Майже двадцять дворових і гарний будинок для заступника радника віце-короля здавалися надзвичайними. Але це було те, про що вони чули раніше.
  «Я повинен піти в офіс і представитися», — сказав їй Річард.
  «Будинок такий гарний», — прошепотіла вона, стоячи поруч, і він обійняв її. «І так багато слуг, що я не знаю, що з ними робити». Іша пояснила, що було дві пралі, одна для неї, а друга для Річарда, смітник, три прибиральниці в домі, кухар і двоє його помічників, а іноді й багато інших, коли вони розважали, два лакеї, які обслуговували за столом лише для неї. і її чоловік, і жінка, чия бабуся навчалася на покоївку в Лондоні, щоб допомагати Алекс одягатися, якщо вона того забажає, і Ішу та Санджая. І це не враховуючи чотирьох садівників і шофера, а також додаткових людей, яких додали для особливих випадків. Загалом їх обслуговувало дев’ятнадцять людей, і Алекс міг легко зрозуміти, чому людям, які прожили в Індії більшу частину свого життя або тривалий період часу, було важко адаптуватися, коли вони поверталися до Англії. Такого розкошу та обслуговування не було в Англії півстоліття.
  
  На той час кухар приготував для них легку їжу, і Іша повела їх до їдальні, де чекав Санджай, і представила двом лакеям, Аві та Раму.
  За столом було накрито два місця з вишитим полотном, сріблом і кришталем, а через мить Аві та Рам подали їм легку індійську їжу під суворим наглядом Санджая, гідну будь-якого англійського дворецького. Він уже пояснив Річарду, що в дитинстві працював у палаці віце-короля. Річард міг тільки уявити, як це виглядало, якби в заступника був такий будинок із дев’ятнадцятьма слугами.
  Річард швидко пішов після обіду, щоб зустрітися з віце-королем і першим радником, а Алекс піднявся нагору й побачив трьох жінок і її служницю, які разом з Ішою розпаковували її скрині. Алекс хотіла зробити це сама, але боялася їх образити, тому, оглянувши шафи, вона сказала їм, куди вона хоче покласти речі, і наказала їм залишити останню закриту сумку, щоб вона розібралася з нею. Річард не знав, що вона їх принесла, але в неї була зброя. Вона не носила їх майже рік, але, отримавши нове призначення в МІ-6, вона принесла їх. Дуже маленький радіопередавач, який вони їй дали, був у такому ж футлярі. Вона знайшла в своїй шафі замкнену шафу з ключем у замку. Після того, як вона зачинила за собою двері шафи, щоб ніхто не міг її спостерігати, вона поклала туди свою зброю, замкнула двері та поклала ключ до кишені. Вона не хотіла, щоб хтось натрапив на її пістолет Стена, особливо Річард.
  Того вечора Річард повернувся додому, так само задоволений двома своїми начальниками, як і Алекс тим чудовим будинком, який їм призначили. Річард розповів їм, наскільки зручні й розкішні їхні житлові приміщення, а радник Обрі Уотсон-Сміт із широкою посмішкою сказав, що їхні ще більші, а його дружина зовсім зіпсувалася. Він сказав, що вона не переставала народжувати дітей відтоді, як вони приїхали туди, і коли вони повернуться до Англії, її чекає грубе пробудження, і їй доводиться самій піклуватися про чотирьох дітей, що змусило Річарда посміхнутися. І, сказав він, вона чекала іншого.
  
  «Ми сподіваємося зробити те саме», — сказав він підголосно. Алекс сказала, що хоче почекати, поки вони влаштуються, але Річард не бачив, що це займе багато часу, враховуючи, як вони будуть жити.
  Він мав серйозну зустріч із віце-королем, якого Річард дуже вразив, і йому сподобався Обрі, його безпосередній начальник, який запросив його приєднатися до місцевої команди з крикету, що складається з британців, які там працювали. Наступного тижня мала відбутися офіційна вечеря в палаці віце-короля, і очікувалося, що він і Алекс будуть там і познайомляться з усіма. Почалося їхнє життя в Індії.
  
  —
  Протягом наступних трьох місяців їх світське життя було постійним раундом вечірок і офіційних обідів. З того, що Річард знав про це, зустрічі були ще більш офіційними, ніж у Лондоні. Люди в Англії втратили більшість своїх слуг після війни і не могли їх замінити. Стиль надзвичайно офіційного життя почав дещо послаблюватися навіть серед вищих класів, тоді як в Індії нічого не змінилося. Ті, хто там жив, хотіли показати, що вони більші британці, ніж англійці, тому все було розкішно, красиво зроблено, надзвичайно офіційно та елегантно. У них була армія слуг, які допомагали їм підтримувати спосіб життя, який занепадав або зник скрізь. Алекс почувалася своєю матір’ю в минулі часи, оскільки вона щовечора одягалася у вечірню сукню, а Санджай розкладав піджак і чорну краватку Річарда, оскільки Санджай виконував функції дворецького та камердинера.
  
  «У мене ніколи в житті не було камердинера», — сказав Річард, коли він зайшов у гардеробну Алекс, коли вона наносила помаду. Вона була одягнена у вишукану блідо-рожеву вечірню сукню і виглядала юною королевою.
  «І у вас, мабуть, більше ніколи не буде камердинера, — дражнила вона його, — ні я — покоївка. Я почуваюся персонажем роману дев’ятнадцятого століття. Але це весело, чи не так?» Він посміхнувся, задоволений, що вона так насолоджується їхнім новим екзотичним життям. І їй подобалися жінки, яких вона досі зустрічала. Вона познайомилася з Самантою Вотсон-Сміт, дружиною радника, і їй сподобалася, але вона була на восьмому місяці вагітності і сказала, що незабаром переховуватиметься. Вона ледве могла рухатися і боялася, що народить близнюків. Вона сказала, що вдвічі більша, ніж з минулим. Вона мала чотирьох хлопчиків і сподівалася на дівчинку.
  Офіційна вечеря та прийом у палаці віце-короля були вражаючими та дуже британськими. Наступного дня Алекс сумлінно надіслала список усіх гостей, з якими вона пам’ятала зустріч, із коротким описом їхніх розмов. Вона робила це кожного ранку, після світських заходів минулої ночі. Вона використала свій радіопередавач, щойно Річард пішов на роботу.
  У травні Джавахарлала Неру було обрано лідером партії Конгресу, про що вона негайно повідомила своєму начальству в MI6, хоча вони самі дізналися про це з інших джерел. Алекс повідомила про це, коли вона зустріла його на наступному державному обіді в Домі віце-короля в червні, і вона мала нагоду побалакати з ним. Неру говорив з нею про кінець британського правління та важливість незалежності для Індії. Він також згадав розділ. Він був твердо переконаний, що мусульман в Індії слід переселити до того, що стане домініоном Пакистану, а чотири мільйони індуїстів у Пакистані мають повернутися до Індії, що є великою та складною справою. Вона дослівно передала те, що він сказав, своєму контакту в МІ-6, якого вона знала лише за кодовим номером, а не за ім’ям. Зустріч з Неру була для неї найважливішою зустріччю. Вона дочекалася, поки не отримає підтвердження, що вони отримали її повідомлення, яке вона надіслала в коді, а потім поклала передавач у свою зачинену шафу. Ритуал ніколи не тривав довго, і всі її передачі були доброякісними. У тому, що вона мусила передати їм, не було жодної нагальності війни. Це було так само легко, як і сказав Лайл Бріджес, і майже не зайняло часу. Її повідомлення для MI6 були простими.
  
  Усе в їхньому житті в Індії було легким і надзвичайно приємним до серпня, коли насильство між індуїстами та мусульманами призвело до загибелі щонайменше чотирьох тисяч людей під час кровопролиття в Калькутті, про що Алекс негайно повідомила МІ-6 разом із усім, що почула про це. Вони були далеко від насильства в Нью-Делі, за дев’ятсот миль від Калькутти.
  Вона відвідувала Саманту Вотсон-Сміт та її новонароджених, хлопчиків-близнюків, як вона боялася, коли почула новини. Саманта прокоментувала, що Обрі боїться, що найближчим часом буде більше насильства. Індуїстське населення боялося надзвичайного насильства, якщо британці погодяться на незалежність Індії та вийдуть занадто швидко. Близнюкам на той час було три місяці, і, передаючи їх двом індійським ама, вона сказала Алексу, що їм справді потрібно зупинитися. Зараз у них було шестеро хлопчиків, і вона ніколи не зможе з ними впоратися, якби Обрі колись перевели назад до Англії. Алекс розсміявся, коли вона це сказала. Здавалося, це була думка більшості жінок, яких вона там зустріла, які насолоджувалися способом життя, якого вони не могли б мати ніде в іншому місці. І навіть в Індії це життя мало зникнути або зрештою зникне після закінчення британського панування.
  
  «Я бачу, як тут можна неймовірно зіпсуватися», — зізнався Алекс. Вона детально описала це своїй матері, яка сказала, що хотіла б мати щось із цього вдома. Вона доглядала за всіма одинадцятьма прийомними дітьми, і тепер їй допомагала лише одна дівчина, оскільки інша поїхала до Лондона шукати більш оплачувану роботу.
  
  —
  Через два тижні після насильства в Калькутті було сформовано тимчасовий уряд, а Неру став віце-президентом, що спричинило ще більше насильства через два дні між індуїстами та мусульманами в Бомбеї.
  Восени по всій країні панувала атмосфера хвилювань, постійно відбувалися сутички між індуїстами та мусульманами. Алекс і Річард розмовляли про це вночі, і будь-яку інформацію, яку вона почерпнула, або уявлення про проблеми, вона швидко передала МІ-6 у безперервному потоці щоденних коментарів про проблеми в Індії, які стосувалися остаточної незалежності Індії, і можливий відокремлення від Пакистану.
  Кілька разів Річард висловлював стурбованість тим, що в Нью-Делі може виникнути насильство, і, нічого йому не кажучи, Алекс знову почала носити свій ніж коммандос і носити свій крихітний пістолет у сумочці. Сама вона не боялася насильства, але повідомлення про заворушення викликали занепокоєння, коли індуси та сикхи володіли шаблями та мечами, і масове кровопролиття на вулицях. Сикхи не були ані мусульманами, ані індуїстами, а цілком окремою релігією. Вони були монотеїстами, вірили в єдиного Бога, походили з регіону Пенджаб і відірвалися від індуїзму через відмову від кастової системи.
  
  Але в їхніх британських колах все було мирно. Різдвяна вечірка віконта Вейвелла була найнезвичайнішою подією, яку коли-небудь відвідував Алекс: слони вишикувалися на під’їзді до палацу віце-короля, а бенгальські тигри в клітках прикрашали галявину. Вона описувала все це у своїх листах до своєї матері, а також надсилала списки та звіти про всіх, кого вона зустрічала та з ким розмовляла, до МІ-6 через свій радіопередавач. Кожен, з ким вона розмовляла, хоч трохи обізнаний у цій темі, був упевнений, що буде більше кровопролиття між індуїстами та мусульманами, а також більше страйків і бунтів, перш ніж Індія досягне незалежності, і Річард був упевнений, що вони мають рацію.
  
  —
  Наприкінці року єдиним розчаруванням, яке вони зазнали після приїзду до Індії вісім місяців тому, було те, що Алекс безуспішно намагався завагітніти майже відтоді, як вони прибули, і поки що цього не сталося. Річард був стурбований цим менше, ніж вона. Алекс боявся, що щось може бути не так. Вона відвідала лікаря, якого рекомендувала Саманта Вотсон-Сміт, доброго старого англійця, який народив усіх дітей Саманти, і він сказав Алексу розслабитися, що приїзд до Індії — це велика зміна, і коли він почув щось про її досвід війни, він сказав що її організму потрібен час, щоб адаптуватися до мирного часу та нового середовища. Вона пережила шість років стресу та травми під час війни та втрати двох братів. Тепер вона жила в чужій культурі, на задньому плані був барабанний дріб насильства. Навряд чи це була відповідна атмосфера для зачаття дитини, що не пояснювало, чому Саманта була безперервно вагітна майже відтоді, як приїхала, але в неї не було нічого іншого на думці. Вона була милою жінкою, але єдиними її турботами були вечірки, одягання гарного одягу та спокушання чоловіка, а потім народження дитини. Алекс була набагато більше залучена та зацікавлена в місцевій політиці, хоча виглядало, що ні, і уважно стежити за новинами було для неї більшим інтересом. Їй подобалося розмовляти з чоловіками на вечірках, на які вони ходили, не для того, щоб фліртувати з ними, як це робили більшість жінок, а для того, щоб почути, що вони скажуть, а потім повідомити про це у військову розвідку вдома.
  
  Але якою б не була причина, на кінець року Алекс все ще не була вагітна. Вона поділилася своєю стурбованістю зі своєю матір’ю, яка сказала те саме, що й лікар, і сказала їй розслабитися, що також було теорією Річарда.
  Зіткнення між індуїстами та мусульманами тривали і спалахнули в березні в Пенджабі. А незадовго до цього, у лютому, віконт Вейвелл залишив посаду віце-короля, і його замінив віконт Маунтбеттен Бірмський, правнук королеви Вікторії, дядько принца Філіпа та протеже Вінстона Черчилля. Його дуже любили і ним дуже захоплювалися, і сподівалися, що він допоможе полегшити перехід до незалежності Індії та покладе кінець насильству, яке поширювалося країною. Він мав теплі стосунки з багатьма князями Індії. У нього також була неймовірно вражаюча дружина Едвіна, яка зачарувала всіх, стала близькою подругою віце-президента Неру і її часто бачили з ним. Відтоді, як він прибув, віконт Маунтбеттен, здавалося, почав добре. Люди обожнювали їх обох і захоплювалися ними.
  Це стало великою зміною для Річарда, оскільки йому подобалося працювати на віконта Вейвелла, а віконт Маунтбаттен ставив до них жорсткіші соціальні вимоги. Він і неймовірно красива і чарівна Едвіна постійно розважали, і Річард і Алекс повинні були бути там. Хоча через деякий час Річард знайшов це втомливим, Алекс знайшла його дуже корисним і познайомилася з безліччю нових людей і впливових людей у політиці, про що вона старанно повідомляла МІ-6. Вони рідко запитували у неї додаткову інформацію. Вона так багато розповіла про людей, політику та ключових гравців, що вони отримали дуже чітке уявлення про стан Індії на місці.
  
  Коли вона приїхала, Алекс хотіла провести деякий час, відвідавши святині Індії, але через зростання хвилювань Річард попросив її не робити цього, і вона присвятила більшу частину свого часу соціальній справі, зустрічам з людьми, гуляючи вночі з Річардом. , а також написання кодованих звітів для MI6. Одного ранку, коли вона одягалася, служниця її дами побачила на туалетному столику її пістолет і коммандосний ніж, показала на них і сказала Алексу, що вона дуже мудра. Алекс приклав палець до її губ, закликаючи не розповідати, і жінка негайно кивнула. Вона розуміла, але індійці хвилювалися, чого їм коштуватиме незалежність і скільки життів буде втрачено під час цього.
  
  —
  Після років переговорів і місяців насильства та заворушень нарешті настав чудовий момент. Індія здобула незалежність і стала Домініоном Індії, вільною від британського правління, чотирнадцятого серпня 1947 року, через п’ятнадцять місяців після того, як Річард і Алекс прибули до Індії, а п’ятнадцятого серпня Пакистан став незалежним від Індії та став панування. Індія була переважно індуїстською, а Пакистан мусульманською. Багатомільйонний обмін між двома країнами не відбувся і його було б практично неможливо здійснити.
  Джавахарлал Неру був призначений першим прем’єр-міністром домініону Індії, і він стояв на валах Червоного форту в день незалежності та розгорнув індійський триколірний прапор, щоб відзначити кінець британського колоніального панування, і лорд Маунтбаттен виїхав. Дому віце-короля, про що Алекс доповів MI6. Це був кінець двохсотлітньої британської історії та початок свободи Індії як незалежної країни. А віконт Маунтбаттен, уже не віце-король, на прохання нових індійських лідерів став генерал-губернатором Індійського Союзу.
  
  Мохаммед Алі Джинна став генерал-губернатором Пакистану, а Ліакат Алі Хан - прем'єр-міністром.
  Протягом наступних трьох місяців відбувалися різанини та міграції індуїстів і мусульман між Індією та Пакистаном. Насильство було невимовно жорстоким із вбивствами, підпалами, масовими викраденнями та зґвалтуваннями. Сімдесят п'ять тисяч жінок були зґвалтовані, і більшість із них були спотворені або розчленовані в процесі. Села були спалені вщент. Жінок похилого віку, немовлят і дітей було жорстоко вбито й порубано. Вагітних жінок жорстоко вбивали, а немовлят підпалювали і вбивали. Насильство було немислимим і неможливим для цивілізованих людей, з надзвичайною жорстокістю. Фактично це була релігійна війна, яку ніхто не міг зупинити.
  Минали місяці, п’ятнадцять мільйонів людей, переважно мусульман, були вигнані зі своїх домівок, а близько двох мільйонів загинули.
  Будучи віце-королем, віконт Маунтбаттен погодився на незалежність Індії за десять місяців до того, як це було попередньо заплановано, і люди задавалися питанням, чи було б насильство менш екстремальним, якби британці залишалися при владі довше та здійснювали перехід повільніше, усі про що Алекс повідомив MI6.
  У вересні, через місяць після проголошення незалежності та розділення Пакистану, прем’єр-міністр Неру попросив, щоб чотири мільйони індусів були виселені з Пакистану та відправлені до Індії, а також чотири мільйони мусульман в Індії переселилися до Пакистану. Обидві країни були в заворушенні, і наприкінці жовтня між Індією та Пакистаном спалахнула війна. Тепер Алекс завжди носила і пістолет, і спецназовий ніж, коли б не виходила. Хоча найбільше насильства було в Пенджабі, Індія ставала небезпечним місцем. Вона тримала свій пістолет Стена там, де могла швидко його дістати, на випадок, якщо їй колись знадобиться захистити себе чи їхній дім. Поки що їм нічого не загрожувало в Нью-Делі, і вони були далекі від більшості насильства, але це завжди може змінитися. Її батьки переживали за неї, і вона завжди запевняла їх, що вони в безпеці.
  
  Крім того, через місяць після проголошення незалежності Уотсон-Смітів було переведено, і Річард став радником, а не заступником, що було для нього важливим підвищенням.
  Потрясіння в Індії тривали в 1948 році. У січні країна була потрясена, коли її духовного лідера Махатму Ганді було вбито. Протягом решти року різні княжі держави відділялися від Індії, щоб приєднатися до Пакистану, або навпаки. Індійсько-пакистанська війна безперервно тривала. У червні віконт Маунтбаттен залишив посаду генерал-губернатора Індійського Союзу після менш ніж року перебування на посаді. Посада віце-короля зникла разом із здобуттям незалежності, а посаду генерал-губернатора зайняв індієць, тоді як Джавахарлал Неру непохитно залишався прем'єр-міністром, міцно контролюючи країну.
  Становище Річарда в Індії стало делікатнішим після відходу віконта Маунтбеттена, і Річард тихо залишався поза увагою радарів, залишаючись доступним для британських підданих, які все ще проживали в Індії, і намагаючись вилити нафту в неспокійну воду, де тільки це було можливо. Але життя в Індії було далеко не таким приємним, як коли вони прибули. Вони все ще мали ту саму розкіш і залишалися в тому самому будинку, але Алекс постійно носила свою стрілецьку зброю, і Річард одного разу побачив її, коли вона одягалася.
  
  «Як довго ти їх носиш?» — запитав він її, здивований, що знову їх побачив. Він думав, що вона їх прибере після війни.
  «На якийсь час», — тихо сказала вона. «Старі звички важко вмирають. Я носив їх день і ніч протягом п’яти років». Але він знав, що вона перестала носити їх до того, як вони приїхали в Індію.
  «Тобі тут страшно?» Він був стурбований і довіряв її судженням і оцінці ситуації.
  — Не зовсім, — задумливо сказала вона. «Але я люблю бути обережним. Релігійні війни можуть нагрітися». Бойові дії були географічно далеко від них, але вони більше не мали статусу в Індії, який мали колись, тепер, коли колоніальне панування закінчилося.
  Через рік Неру змінив це або дещо змінив, заявивши, що, незважаючи на те, що вони стали республікою, вони можуть залишатися частиною Британської Співдружності. Індійці та пакистанці домовилися про припинення вогню в січні, а в липні підписали мирний договір. А в листопаді стратили людину, яка вбила Махатму Ганді. Індія нарешті поверталася до якоїсь подоби порядку понад два роки після здобуття незалежності. Річард і Алекс насолоджувалися мирним Різдвом, і найкращим різдвяним подарунком було те, що за три дні до Різдва лікар підтвердив її підозри. Олексія нарешті завагітніла.
  
  
  Розділ 12
  Лекс була здивована тим, наскільки погано вона себе почувала на перших місяцях вагітності. Це було гірше, ніж вона очікувала, і вона виходила рідше, ніж за останні три роки, що вони там були. Вони приїхали до Індії в історичний час, і це було справжньою поїздкою на американських гірках, але тепер усе це було затьмарено радістю, яку вона відчувала через дитину, яку носила, і захопленням Річарда. Її власна радість була дещо пом’якшена нещастям від того, що вона почувалася погано з того моменту, як вона прокинулася, і доки не заснула вночі. Вона виходила з Річардом увечері, коли була можливість, але решту часу вона залишалася в ліжку, і Іша спробувала всі індійські засоби, які їй були відомі, від нудоти під час вагітності, і поки що нічого не спрацювало. Олексію весь час було погано.
  Дитина мала народитися в липні 1950 року, і їх мали передати раніше. Їхні чотири роки в Індії майже закінчилися, і Алекс хвилювався, що йому доведеться переїхати на інше призначення та в іншу країну незадовго до народження дитини. Вони ще не уявляли, куди їдуть. Річард отримав відгук від Міністерства закордонних справ у Лондоні, що його начальство задоволене ним і пообіцяло йому хорошу посаду в наступному турі. Він і Алекс обоє любили Індію та людей, і вони були розбиті серцем через насильство, яке коштувало стількох життів.
  
  Алекс почала почуватися краще в січні, і лише через кілька днів після того, як сильна нудота почала слабшати, вона отримала листа від матері, який її спустошив. Її батько помер наступного дня після Різдва, і Вікторія виглядала розбитою. Йому було лише шістдесят три роки, він переніс серцевий напад і миттєво помер. Алекс був упевнений, що смерть синів вкоротила йому віку. Вона була пригнічена втратою. Коли Річард повернувся додому, Алекс чекав у вітальні.
  "З вами все гаразд?" Вона була така бліда, що він занепокоївся, хоча вже звик до цього. Вона була смертельно хвора з листопада, хоча спочатку приховувала це від нього, поки не переконалася, що вагітна. І тепер вона знову стала білим простирадлом.
  «Мій батько…» — сказала вона й не змогла закінчити речення. На той час він був мертвий уже майже місяць, а вона цього не знала. Поки вони святкували Різдво й раділи народженню дитини, її мати поховала свого батька на сімейному цвинтарі, зовсім сама, без жодного з дітей, щоб підтримати її. «Я мушу йти додому, щоб бути з нею», — сказала Алекс, приголомшена смертю батька та хвилюючись за матір.
  — Ти не можеш, — палко сказав Річард. «Ти недостатньо добре».
  «У мене немає малярії». Вона слабко всміхнулася йому. "Я вагітна."
  «Ти втратиш дитину», а вони так довго чекали, щоб це сталося. Три роки намагалися.
  «Ні, не буду. Століттями вагітні жінки їздили на кораблях». Але це була б довга подорож, і до неї знадобилися тижні. «Можливо, я міг би літати».
  
  «Запитайте лікаря. З висотою це може бути гірше». Він зовсім не хотів, щоб вона йшла в подорож.
  «Політ був би швидшим. Я хочу провести кілька тижнів з мамою. Я повинен, Річарде. Вона зовсім одна. Здається, вона приголомшена всім, з чим їй зараз доводиться впоратися». Це був перший раз, коли Алекс щиро пошкодував про те, що покинув Англію. Раніше вони мали одне одного. Тепер її мати була сама, їй було шістдесят один рік, і вона не очікувала, що овдовіє. Повернутися додому, щоб побути з нею на деякий час, здавалося найменшим, що міг зробити Алекс. Вона була єдиною дитиною, яку залишила Вікторія.
  Наступного дня вона пішла до лікаря і пояснила йому ситуацію. Йому не подобалася ідея про те, що вона подорожувала так далеко, але перший триместр закінчився, і він подумав, що політ може бути менш травматичним для неї, ніж довга подорож на кораблі.
  Річард неохоче взявся за неї. Вона літала BOAC і кілька разів змінювала літак. Уся подорож займе майже сорок годин і буде виснажливою, але таким чином вона матиме більше часу з матір’ю, а не витрачатиме тижні на човн, і вона вирішила йти. Річард знайшов їй місце в літаку на наступний день. Тієї ночі вони лежали разом, а він тримав її на руках, а вона плакала за батьком, і він боявся, що вона втратить дитину через довгу дорогу.
  «Просто подбай про себе, будь ласка. Я дуже хвилюватимусь за вас».
  «Не будь. Зі мною все буде добре." Вона встала, закінчила пакувати речі й з’явилася в їхній спальні зі своїм пістолетом Стена, і він здригнувся, коли його побачив.
  «Що ти з цим робиш?» Він випрямився в ліжку.
  
  «Це мій старий друг». Вона посміхнулася йому. «Я подумав, що ти повинен мати його, поки мене не буде. Ніколи не знаєш, коли це тобі знадобиться».
  «Я одружена з найманцем. Ти єдина жінка, яку я знаю, яка подорожує зі зброєю та власним пістолетом-кулеметом».
  Вона знову всміхнулася йому. «Куди ви хочете, щоб я це поклав?» Це було ще одне нагадування Річарду, що, хоч би що казала Алекс, під час війни вона зробила більше, ніж возила каміння з Англії до Шотландії, щоб побудувати злітно-посадкові смуги. Для цього їй не потрібен був пістолет.
  «Де це було за останні чотири роки?»
  «Замкнений у моїй шафі». Вона теж несла коробку з кулями, і він похитав головою.
  «Залиште це там, де було, просто дайте мені ключ». Вона пішла, щоб прибрати його, і віддала йому ключ, коли прийшла спати, і він знову похитав головою, дивлячись на неї. «Іноді мені здається, що я тебе не знаю. Ти завжди сильніший, ніж я думаю. Я був на тій самій війні, що й ти, і я не бігаю з автоматом, чи пістолетом і тим твоїм мерзенним ножем».
  «Я покладався на них протягом п'яти років. Ти був у літаку, — просто сказала вона, і він нахилився й поцілував її.
  «Я не хотів би бачити, як ти ними користуєшся, ти, мабуть, кращий за мене».
  «Я сумніваюся». Їй було цікаво, що б він подумав, якби дізнався, що вона працює на МІ-6. Йому б це не сподобалося. Того дня вона зв’язалася з ними по радіо й пояснила ситуацію, що повертається до Англії на кілька тижнів після смерті свого батька й зв’яжеться з ними, коли буде там. Тим часом їй не було б про що повідомляти. Все одно останнім часом усе було тихо, і вона дуже мало виходила, почуваючись так погано.
  
  —
  
  Річард відвіз її в аеропорт наступного дня, на перший етап її подорожі. Він поцілував її і довго тримав, перш ніж відпустити, і вона помахала рукою, йдучи до літака. Вона була сумна, але сильна і дуже хотіла побачити свою матір. Він спостерігав за нею, поки вона не піднялася на борт, а потім дивився, як літак злітає. Він молився, щоб вона та дитина повернулися до нього в безпеці. Він не хотів, щоб з обома з ними щось трапилося. І коли водій відвіз його до офісу, він посміхнувся, згадавши про неї, схожу на молоду дівчину в їхній спальні напередодні ввечері, яка тримала свій старий пістолет. Вона була чудовою жінкою, і йому було просто шкода, що вона мусить йти додому сама. Але він не міг покинути Індію прямо зараз, він був надто зайнятий.
  Політ до Лондона здавався нескінченним, хоча вона багато спала. Коли Алекс прибула до Лондона, їхала сорок годин.
  Вона поїхала автобусом з аеропорту на залізничний вокзал і сіла на потяг до Гемпшира. Її мати не підозрювала, що вона прийде. Алекс взяла таксі на залізничному вокзалі й увійшла до будинку з валізою, саме тоді, коли її мати йшла на базар із кошиком під рукою. Вона закричала, коли побачила Алекса, і здавалося, що вона збирається знепритомніти.
  "Що ти тут робиш? Ти в Нью-Делі, і ти вагітна».
  «Я вагітна, — посміхнулася вона матері й обійняла її, — але зараз я тут. Я прийшов до вас». З цими словами її мати розплакалася, вони зайшли в бібліотеку й сіли. Вона розповіла Алексу всі подробиці того, як це сталося. У нього раптово відчув жахливий біль у грудях, а потім він просто впав і зник. Алекс тримав матір за руку й обійняв її. Її мати була приголомшена і вдячна, що прийшла.
  
  «Я не думаю, що тато коли-небудь оговтався від втрати Віллі та Джеффа. Для нього це було занадто. Він покладав такі великі надії на них обох, — сумно сказав Алекс. Він мав набагато менше очікувань від своєї дочки, окрім того, за кого вона вийшла заміж. Але зрештою Річард йому сподобався, і коли вони одружилися, він дуже любив його.
  «Я думаю, ти маєш рацію. Як справи в Індії?» — запитала її мати.
  «Краще. Країна влаштовується. Деякий час це був безлад. Я вважаю, що вони зробили все це занадто рано. Ми майже закінчили. Річард чекає на наше наступне завдання».
  «Я б хотіла, щоб вони відправили тебе додому ненадовго», — сумно сказала Вікторія.
  «Вони не будуть». Вона не хотіла вводити матір в оману і давати їй помилкову надію. «Вони не відправляють нас додому між завданнями. Але принаймні я зараз тут».
  «Ви виснажені? Ви, мабуть, літали цілими днями!»
  «Сорок годин. І я трохи втомився, але я спав у літаках. Хочеш, я піду з тобою на базар?»
  "Я піду. Я не буду довго. Ви прийміть ванну та випийте чашку чаю, а я повернуся якнайшвидше». Вона виглядала краще, коли побачила Алекса.
  «Як діти?» — спитала Алекс, і її мати теж сумувала про них.
  «Залишилося тільки три. Інші працюють на заробітках у Лондоні. Один з них у Ліверпулі, а інший у Манчестері. Один із них навчається в Единбурзькому університеті. Вони чудові діти. Вони всі повернулися додому на Різдво». Алекс усміхнувся. Це було чудово. Її батьки ніколи про них не шкодували. «Я швидко повернуся», — сказала Вікторія, взяла свій кошик і вийшла з вхідних дверей. Олексій хотів разом з мамою відвідати могилу батька, але вона ще не була до цього готова.
  
  Алекс підійшла до телефону, щойно її мати пішла. Вона надіслала телеграму Річарду, що прибула благополучно й перебуває в Гемпширі. А потім вона зателефонувала своєму контакту в МІ-6, коли була в країні. Вона повідомила, де вона була і як з нею зв’язатися, і сказала, що подзвонить ще раз, перш ніж повернутися до Нью-Делі. А потім подзвонила Берті в МІ-5. Йому було приємно почути про неї і прикро почути про її батька. Він сказав, що у нього все добре, і робота йому подобається. Вона коротко розповіла йому про Індію, і це його не здивувало.
  Коли поклала слухавку, вона думала зателефонувати Саманті Вотсон-Сміт. Вони повернулися в Англію на рік, жили в крихітній квартирці за межами Лондона без допомоги, і вона ненавиділа кожну хвилину. Вони сподівалися отримати шикарне призначення, де їм буде комфортно. Вони обмінялися кількома листами, відколи поїхали, але вона була так зайнята хлопцями, що рідко мала час написати.
  Тоді Алекс піднялася нагору до своєї старої кімнати і вирішила залишитися там, оскільки цього разу вона була одна. Вона викупалась і переодягнулася в чорний светр, спідницю та чорні панчохи, поки її мати повернулася. Вона була одягнена в чорне з поваги до батька.
  Вона пішла допомогти своїй матері з продуктами, коли почула, що вона зайшла. Бути там було добре, коли я простягнула руку.
  «Як ти себе почуваєш, до речі?» — запитала її мати.
  "Краще зараз. Перші кілька місяців я був хворий, як собака».
  «Мені було погано з тобою. Я ніколи не була з хлопцями». Вона посміхнулася Алексу.
  «Це має бути в липні. Ми вже переведемося».
  «Сподіваюся, я потраплю в пристойне місце з хорошою лікарнею», — сказала її мати й приготувала обід для них обох.
  
  Того вечора Алекс рано лягла спати, виснажена дорогою, але вона була щаслива, що опинилася вдома, і знала, що для її матері це має велике значення. Вона все ще не могла повірити, що її батька не стало. Вона шкодувала, що він прожив достатньо довго, щоб дізнатися про дитину. Він був занадто молодий, щоб померти, але її брати також. І тепер вона мала нове життя всередині себе. Вона думала про те, яким дивним було життя з його втратами та подарунками, а потім заснула.
  
  —
  Коли вона прокинулася, йшов сніг, і після сніданку вони з мамою пішли туди, де похований її батько. Надгробка ще не було. Вони довго стояли, взявшись за руки, сніг падав на волосся і плечі, і пішли назад до будинку за чашкою гарячого чаю. Алекс розпалив для них багаття в бібліотеці, і було дивно бути вдома, але також тепло і комфортно. Вони так довго жили в Індії, і їхнє життя там було таким іншим.
  Того вечора вони грали в карти, а на вихідних водили дітей у кіно. Кілька сусідів заскочили, щоб перевірити Вікторію, і вони були здивовані та раді за неї, побачивши, що Алекс удома.
  Алекс залишився з нею три тижні, що дало їм час обговорити, хто тепер керуватиме маєтком, оскільки Вікторія не почувалася рівною йому, а Алекс був так далеко. Чоловік, який допомагав Едварду, був готовий це зробити, і він збирався залишатися на зв’язку з Алексом щодо більш важливих рішень. А потім їй довелося повернутися. Відходити було навіть важче, ніж уперше. Вона не була вдома чотири роки. Її батьки обіцяли поїхати до Індії, але так і не зробили. І вона знала, що її мати ніколи не прийде сама, тому не знала, коли вона знову її побачить. Вона не хотіла пройти роки, щоб не бачити її, особливо зараз, коли її батька немає, а мати сама.
  
  «Я хочу, щоб ти приїхав і побачив свого онука», — сказала вона хрипким голосом, йдучи.
  "Я буду. Я обіцяю. І ваші листи чудові», – сказала Вікторія, а по її щоках текли сльози. Алекс не дозволив їй приїхати в аеропорт. Це було б надто важко для них обом, і вона не мала б свого чоловіка, щоб повернутися додому. Це буде довга, самотня поїздка потягом назад до Гемпшира.
  «Я надішлю тобі фотографії дитини. Якщо це буде хлопчик, ми назвемо його на честь тата». Почувши це, Вікторія тільки ще більше розплакалася, і нарешті Алекс відірвалась і сіла в машину, чекаючи, щоб відвезти її на вокзал, щоб дістатися до Лондона, а звідти в аеропорт на автобусі. Почалася її довга дорога назад.
  Її мати стояла в дверях і махала їй, поки машина не зникла з поля зору, а потім сіла на кухні й заплакала. Вона думала, чи побачить вона колись знову свою доньку чи дитину, яку вона носила. Куди б вони не пішли зараз, виконуючи наступне завдання Річарда, це все одно буде так далеко.
  
  —
  Алекс думала про свою матір усю дорогу до Лондона, розглядаючи те саме. Вона почувалася такою винною, покинувши її, але їй довелося повернутися до Річарда. Тепер її дім був із ним, і їм скоро доведеться переїхати. Вона була рада, що приїхала до матері. На зворотному шляху подорож видалася ще довшою.
  Вона надіслала Річарду телеграму з часом прибуття в Делі. Вона не знала, чи приїде він в аеропорт, але сподівалася, що приїде. Тепер ви могли побачити невелику припухлість дитини. Вона була на четвертому місяці вагітності. Вона поїхала до свого старого лікаря в Гемпширі, і він сказав, що все начебто добре, і дитина має правильний розмір.
  
  Алекс спала під час останнього рейсу, поки літак не приземлився в Делі, і спустилася сходами з ручною поклажею. Її мама зв’язала маленький светр і чепчик для дитини, і вона принесла їх із собою в своїй сумці.
  Вона була приголомшена від довгої подорожі, коли йшла до терміналу. Вона побачила Річарда, щойно ступила в нього, і він підійшов до неї й міцно обійняв її.
  «Боже мій, я так сумував за тобою», — сказав він, довго обіймаючи її, а потім вони разом вийшли з аеропорту. Його машина та водій чекали, і він віддав валізу Рагав Алекс і сів у машину поруч із нею.
  «Ти стріляв у когось із моєї рушниці?» — прошепотіла вона, і він розсміявся.
  «Я ніколи цього не торкався. Ти загроза. Як твоя мама?» запитав він.
  «Сумно». Він кивнув. Як інакше вона могла бути? «Мені було жахливо залишити її. Тепер їй буде так самотньо. Я сподіваюся, що вона прийде побачити дитину, де б ми не були». Він виглядав стурбованим, коли вона це сказала, і Алекс відчув, що щось не так. Він виглядав щасливим, побачивши її, але ніби щось інше його непокоїло. Вона не запитувала його, поки вони не залишилися самі у своїй спальні, коли повернулися додому. Іша принесла їй тацю з супом і дрібницями, щоб спокусити її поїсти, і Алекс тепло їй подякував. "Що не так?" — негайно спитала вона його.
  «Нічого, насправді. Я отримав своє нове призначення. Я сподівався на зміни звідси. Можливо, Європа зараз, коли країна відновлюється». Їй би теж цього хотілося, особливо зараз, коли мати сама.
  
  «Що ми отримали?» Вона гадала, чи відправляють їх у дикі африканські простори чи кудись примітивне.
  «Пакистан». Його розчарування відбилося на його обличчі та в очах. «Ми тут вже давно, і це не дуже змінилося. Вони відчувають, що я настільки добре знаю тут ситуацію, будучи тут для переходу, що вони хочуть перевести мене на іншу сторону. Це насправді зворотний бік тієї ж медалі, і в Пакистані вам не буде так комфортно, як тут. Вони кажуть, що дарують нам гарний будинок у Карачі. Вибач, Алекс. Наступного разу вони пообіцяли мені чудову роботу. Цього разу вони призначили мене заступником верховного комісара, що є кроком вперед».
  «Дуже гарний крок угору». Вона посміхнулася йому. Це було наче бути послом десь ще. У Британській Співдружності вони мали верховних уповноважених, а не послів. «Коли ми йдемо?»
  "Може." Це було за три місяці. Тоді вона була б на сьомому місяці вагітності. «Ви не проти, щоб там народилася дитина?»
  «Тут так само добре, як і будь-де». Це її не хвилювало.
  «У посольства є свій лікар, принаймні він британець. Тож у вас не буде хлопця, який розмовляє урду чи бенгальською мовою, щоб народжувати дитину». Вона засміялася від цієї думки.
  «Я не думаю, що дитині буде все одно», — сказала вона, і він розсміявся.
  «Ти трупа. Мені шкода, що я не отримав більш гламурного завдання».
  «Мені не потрібен гламур», — сказала вона й поцілувала його. «Мені просто потрібен ти».
  «Я щаслива людина», — сказав він і мав це на увазі. «Навіть якщо ви носите багато зброї». Вони обоє засміялися з цього.
  
  Їм було сумно залишати друзів, яких вони знайшли в Нью-Делі, але багато з них уже поїхали. Дипломатичне співтовариство завжди було групою облич, які постійно змінювалися, що також робило життя цікавим. Алекс полюбив це, і Річард теж.
  Алексу було особливо сумно залишати Ішу та Санджая, коли вони залишали Нью-Делі. Вони були відданими, ніжними та добрими. Вона пообіцяла підтримувати з ними зв'язок і надіслати їм фотографії дитини.
  Вони вже відправили більшість своїх речей до Карачі, і Алекс була приємно здивована, коли побачила там будинок. Він не був таким гарним і розкішним, як будинок у Нью-Делі, і не був таким щедро укомплектованим, але він був великим, приємним і тихим, і там працювало достатньо людей, щоб їх добре обслуговували. Кімнату для дитячої Олексій вибрав майже відразу, як приїхали. Наступного тижня вона вирушила на ринок зі своїм водієм, щоб купити люльку. Вона знайшла гарний, вирізаний вручну.
  Річарду сподобався верховний комісар, на якого він працював, сер Лоуренс Ґрафті-Сміт, який працював там після поділу та здобуття Пакистаном незалежності. Він би поїхав через рік.
  Світське життя в Карачі було набагато спокійніше, ніж у Нью-Делі, що наразі влаштовувало Алекса. Коли вона привела в порядок їхній новий будинок, вона була надто втомлена, щоб виходити. Вона відвідала кілька коктейльних вечірок із Річардом і одну офіційну вечерю, а на той час була на восьмому місяці вагітності й почувалася, як викинутий на берег кит у спеку. Дитина була вже великою, і вона була виснажена.
  Вона зустрілася з місцевим британським лікарем, і він подумав, що дитина велика, але у неї не було жодних проблем, окрім нудоти на початку. Там була пологова клініка, якою користувалися дружини європейських дипломатів, і вона планувала там народжувати. Усі медсестри були англійками чи француженками.
  Їхній будинок у Карачі мав широку веранду, через яку вночі дув приємний вітерець. Вона лежала з Річардом за тиждень до пологів, коли у неї відійшли води. Викликали лікаря, він відправив їх у поліклініку і сказав, що прийде пізніше. Пологи ще не почалися, і традиційно перші діти народжувалися довго. Річард сам відвіз її туди. Він уже перевірив, де це. Коли вони зайшли, клініка була бездоганною. Вони оглянули Алекс і сказали, що нічого не почалося, і дозволили Річарду трохи посидіти з нею. Вперше вона побажала бути вдома в Англії, з матір’ю. Вона раптом відчула, що далеко від дому, і їй страшно. Вона сто разів кидала сміливість ворогові й опинилася в ситуаціях, з якими б боялися зіткнутися більшість чоловіків, але тепер, коли збиралася народити дитину, вона не відчувала себе гідною цього завдання. Він бачив страх у її очах.
  
  «Ти приніс свій пістолет?» — прошепотів він їй, і вона засміялася. Він умів полегшити момент і зробити так, щоб усе здавалося добре, навіть якщо це не так.
  «Мій пістолет у сумочці», — прошепотіла вона у відповідь.
  «Ви завжди можете застрелити лікаря, якщо він вам не подобається».
  «Я б хотіла бути вдома з мамою», — сказала вона сумно, коли сльоза потекла по її щоці. Раптом вона виглядала молодою і наляканою.
  «Я б хотів, щоб вони дозволили мені залишитися з тобою», — сказав він, стурбований, але вони вже попросили, і отримали відмову. Для батьків була кімната очікування, або він міг піти додому і повернутися пізніше, після народження дитини, що й робили більшість чоловіків. Медсестри сказали, що подзвонять йому, коли народиться дитина, але він пообіцяв Алексу, що не піде.
  Після цього вона деякий час задрімала, а прокинулася близько півночі, коли почалися болі. Вони надходили різко й швидко, і Річард зрозумів, що все відбувається швидко, коли прибув лікар і він вийшов із кімнати. Він запевнив Річарда, що це недовго.
  «Медсестри кажуть, що ваша дитина поспішає». Він усміхнувся й зачинив двері, і Річарду здалося, що він почув після цього крик Алекса від болю. Цілу годину ходив коридорами в очікуванні новин. Вони відвезли Алекса в пологовий зал через кілька хвилин після прибуття лікаря. Нарешті Річард у відчаї сів у приймальні. Усе, що медсестри сказали, це те, що вони сповіщать його, як тільки дитина народиться.
  
  Вона була в пологовому залі дві години, коли лікар знайшов його в приймальні з широкою посмішкою.
  «У вас гарний син, містере Монтгомері. Ваша дружина впоралася дуже добре. У вас великий хлопчик, дев’ять фунтів». Річард ледь не здригнувся, коли сказав це. Для нього це прозвучало боляче.
  «Коли я зможу побачити Алекса?»
  «Незабаром вона повернеться до своєї кімнати». Він не сказав Річарду, що щойно закінчив її зашивати. Вона була сильно розірвана дитиною такого розміру, і пологи були важкими та швидкими. Тоді медсестра привела дитину показати. У нього було кругле обличчя та світле волосся Алекса. Він був схожий на кремезну качку з ніжно-персиковим пухом на голові, і серце Річарда розтануло, щойно він його побачив. Він був загорнутий у синю ковдру, і вони віднесли його в дитячу, щойно батько побачив його. Лікар на той час пішов.
  Минуло ще дві години, перш ніж Алекс повернувся в кімнату. Вона була запамороченою від ефіру, який вони їй дали, коли її зашивали, а потім щеплення від болю. Коли Річард зайшов до її кімнати, вона виглядала так, ніби її збила вантажівка, з темними колами під очима.
  "З вами все гаразд?" — запитав він, нахиляючись, щоб поцілувати її.
  "Я думаю так." Вона не хотіла розповідати йому, як це було погано, але він це бачив. Вони не дали їй нічого проти болю, аж до швів, і це було набагато гірше, ніж їй казали. Саманта завжди казала, що це як лущення гороху, що було нахабною брехнею, тепер вона знала. Її мати натякала, що перший раз може бути важко, але не хотіла її лякати.
  
  «Він такий гарний, і ти теж». Річард поцілував її й сів біля її ліжка, тримаючи її за руку, доки вона знову не заснула. Коли вона лежала там, сонце зійшло і залило в кімнату, і це було наче благословення, коли він дивився на свою сплячу дружину. У них народився син. І, сидячи там, він знав, що це була найцінніша мить його життя.
  
  
  Розділ 13
  Вони назвали дитину Едвардом Вільямом Джеффрі Монтгомері, як вона пообіцяла своїй матері. Річард сфотографував Алекс, щоб надіслати їй. Вони відпустили Алекса з клініки через тиждень. Вона його годувала, а він був голодною дитиною. На вигляд йому було три місяці, коли йому було лише тиждень.
  Річард влаштовувався на роботу та знайомився з містом. Вони все ще мали справу з релігійними питаннями, наслідками поділу та обміном чотирьох мільйонів мусульман на чотири мільйони індуїстів, величезною справою, яку було майже неможливо здійснити та ще не повністю завершеною. Тих, кого вони переселили, не було куди подіти.
  Олексій був радий його бачити, коли прийшов додому ввечері. За кілька тижнів вона знову піднялася на ноги, насолоджуючись дитиною, і вона радикально скоротила своє соціальне життя порівняно з тим, яким воно було в Нью-Делі. Але вона зрозуміла, що їй потрібно повернутися до цього найближчим часом, щоб вона могла звітувати в MI6. Громадське життя в Карачі не було таким інтенсивним. Їй було приємно бути вдома з дитиною, і їй не хотілося виходити.
  
  У жовтні вона знову почала приєднуватися до Річарда на дипломатичних світських заходах. Вона була дуже вражена, коли зустріла прем'єр-міністра Ліаквата Алі Хана. Він був одним із видатних лідерів Пакистану, поборником незалежного правління. Він був державним діячем, юристом, політичним теоретиком. Він був міністром фінансів тимчасового уряду Індії, першим міністром оборони Пакистану та прем'єр-міністром, а також працював міністром у справах Співдружності та Кашміру. Алекс захоплювалася ним і знайшла його захоплюючою людиною, коли розмовляла з ним. Вона надіслала звіт про їхню зустріч до МІ-6, високо оцінивши прем’єр-міністра, якого дуже любили в Пакистані.
  Решта року промайнула без подій.
  Новий верховний комісар, сер Гілберт Лейтуейт, новий бос Річарда, прибув після початку року. Він був британсько-ірландським походженням, народився в Дубліні та був героєм Першої світової війни. Він провів в Індії понад тридцять років, виконуючи різні завдання в індійському офісі, як головний особистий секретар віце-короля. Він також був заступником державного секретаря у справах Індії і щойно повернувся після виконання обов’язків посла в Ірландії. Тепер він був верховним комісаром у Пакистані. Річарду він сподобався з моменту його знайомства, і він знав, що йому є чому в нього навчитися. Це зробило б його призначення в Пакистан набагато більш вартим. Поки що це було без пригод, що в певному сенсі стало полегшенням після Індії.
  У лютому загальну увагу привернув невдалий державний переворот. Після відносно мирного року 16 жовтня 1951 року країна була сильно потрясена вбивством прем’єр-міністра Ліаквата Алі Хана, з яким зустрічався Алекс і який справив на нього таке враження. Це сприймали як трагедію, а його називали мучеником нації. Хан отримав дві поранення в груди, а його вбивця був убитий на місці, кажучи, що він був професійним найманим вбивцею. Країна сильно оплакувала смерть свого прем'єр-міністра. Річард і верховний комісар кілька разів зустрічалися з лідерами Пакистану.
  
  Відносно мирний рік перед цим дав Алексу та Річарду час насолоджуватися своїм сином, якому того липня виповнився рік, і він почав ходити через кілька тижнів після цього. Він був веселим, стрибким малюком, і Річард проводив кожну хвилину, яку міг, з ним та Алексом, коли той не працював. Алекс намагався переконати її матір приїхати до нього, але безуспішно. Вона не хотіла подорожувати сама, хоча страшенно сумувала за Алексом і хотіла побачити онука. Але не настільки, щоб вийти з дому. І їй було недобре. Після смерті чоловіка вона все частіше виходила на пенсію і навіть не наважувалася їхати до Лондона, не кажучи вже про Пакистан.
  Маленькому Едварду було п’ятнадцять місяців через тиждень після смерті прем’єр-міністра, коли він захворів на якийсь грип і високу температуру. Алекс не знав, що це було, але вони відвезли його до лікарні тієї ж ночі. Він був у маренні, коли вони туди прийшли, а Річард і Алекс були несамовиті. Лікар, який оглядав його, сказав їм, що він хворий на холеру, яка на той час була поширеною в Пакистані та Індії. Він був без свідомості через півгодини після того, як його доставили в лікарню, і ніщо не знизило температуру, поки вони сиділи з ним усю ніч, а Алекс і медсестри купали його прохолодними тканинами. До ранку він був у глибокій комі, а Алекс і Річард сиділи біля його ліжка й тримали його. Маленький Едвард помер опівдні.
  Алекс тримала його на руках після того, як він помер, і лікар запевнив їх, що нічого не можна було зробити для нього. Вони були невтішні і через два дні влаштували його похорони. Після цього його кремували, і Алекс зберігала маленьку урну з його прахом біля свого ліжка. Вона лежала там день і ніч із заплющеними очима, думала про нього, переглядаючи в голові плівку його короткого життя. І остання страшна ніч, коли вони нічого не могли зробити, щоб його врятувати. Вона відчувала себе так, ніби сама померла.
  
  Алекс зателефонувала подрузі своєї матері в Гемпшир і попросила її піти і особисто розповісти Вікторії про те, що сталося. Вона не хотіла, щоб мати читала це в телеграмі, коли вона була сама.
  Вікторія зателефонувала Алексу в Карачі, щойно почула, і спробувала якомога розрадити, оскільки сама втратила двох синів. Їй було жахливо, що вона не прийшла до нього, але їй самій було недобре. У неї почалися проблеми з серцем після смерті батька Алекса, і вона боялася далекої подорожі. А тепер вона втратила онука, якого ніколи не бачила.
  Олексій довго спілкувався з мамою і весь час плакав по телефону. Через тиждень Річард знайшов її в кімнаті їхнього сина, коли він повернувся додому, пакуючи речі дитини. До того часу вона нічого цього не торкалася. Але він не повертався. Річард стояв з нею, і вони обидва плакали, коли складали весь його одяг і клали разом з іграшками у велику коробку. Вона хотіла їх врятувати, але не могла бачити їх щодня. І вона ніжно зачинила двері до його кімнати, коли все було спаковано. Вона не заходила місяцями. Це було надто боляче. Щоразу, коли Річард повертався з роботи, вона виглядала так, наче плакала. Вона ходила з ним на важливі світські заходи, але робила все, чого могла уникнути. Вона не могла уявити, що знову буде щасливою. Смерть короля Георга VI трохи відвернула увагу, хоча тепер усе здавалося їй далеким і неважливим.
  Через місяць, через п'ять місяців після смерті Едварда, Алекс була вражена, коли дізналася, що вагітна. Вони хотіли ще одну дитину в майбутньому, але не так скоро. Вона все ще оплакувала Едварда і знала, що оплакуватиме це завжди. Вона ще не була готовою відкрити своє серце іншій дитині. Але доля прийняла рішення за неї.
  
  Цього разу вона не була хвора, але її духу не було в цьому. Вона поводилася так, ніби нічого не відбувається, і ніколи не говорила про дитину чи вагітність. Вона не хотіла закохатися в іншу дитину і щоб доля вкрала її.
  «Ти хочеш піти додому, щоб народити дитину цього разу?» — ніжно запитав її Річард, і вона похитала головою. Вона все ще надсилала закодовані повідомлення в МІ-6, іноді зустрічалася з Річардом, але після смерті Едварда вона була в депресії, і Річард не знав, що робити. Він говорив про це з лікарем, і той сказав, що вона почуватиметься краще після народження нової дитини, але Річард не був у цьому впевнений. За всі роки, що він її знав, він ніколи не бачив її такою. Він міркував, чи не забрати її додому й залишити на деякий час з матір’ю. Алекс ледь розмовляв з ним. Дитина мала народитися в жовтні 1952 року, майже рівно через рік після смерті Едварда. Вона все ще була в депресії.
  Вони намагалися вести звичайне життя, але Річард знав, що Алекса немає. Її не було рік.
  Він взяв її до Нью-Делі на вечірку, яку влаштував верховний комісар. Він подумав, що їй буде корисно побачити своїх старих друзів, а Нью-Делі був жвавіший за Карачі. Вечірка була чудовою, і Алекс виглядав чудово, але він міг сказати, що їй це байдуже. Щось у ній померло разом із маленьким Едвардом, і Річард не міг знайти способу повернути її. Він відчував, як дитина брикається вночі, коли вони лежали поруч, і Алекс не сказав ні слова. Вона ніколи не клала його руку на свій живіт і не посміхалася, коли дитина брикалася, як це було вперше. Здавалося, тепер вона була відірвана від усього в своєму житті, навіть від Річарда.
  
  Олексій весь рік був у тумані. Він думав, чи вона колись буде такою ж. Він неохоче змусив її допомогти йому розважитися, і йому мало не довелося витягнути її з ліжка, щоб це зробити. Через два тижні після пологів вона ще нічого не зробила для новонародженої дитини. Вони були абсолютно непідготовлені. Вони прибрали колиску Едварда з його речами, і у них навіть не було кошика чи ліжечка, щоб спати в них дитина. Вона віддала ліжечко Едварда тому, хто її потребував.
  Вона щось складала в дитячій кімнаті, коли у неї відійшли води, і вона запанікувала, і раптом навколо її ніг утворилося озеро.
  Вона подивилася на Річарда з жахом в очах, наче збиралася втекти.
  «Я не готова… Я не можу… Я не можу зробити це знову», — прошепотіла вона йому.
  «Все буде добре». Минулого разу доставка пройшла добре. Смерть Едварда не мала нічого спільного з пологами.
  Коли Річард подзвонив лікарю додому, його дружина сказала, що він пішов, але скоро повернеться. Він пішов розповісти Алекс, а вона лежала на їхньому ліжку, дивлячись у простір.
  «Нам треба піти в клініку, — тихо сказав він, — лікаря немає, але його дружина сказала, що він скоро повернеться». Він хвилювався за неї.
  «Мені байдуже. Я більше туди не піду». Річард виглядав наляканим тим, що вона сказала, і палкістю, з якою вона це сказала. Він бачив, як вона запанікувала.
  
  «Ну, ти не можеш народити дитину вдома», — резонно сказав він, але в Алексі не було нічого розумного. Вона була загнаною в кут твариною, і виглядало так, ніби вона була готова напасти на нього або втекти.
  «Так, я можу мати це вдома. Тут так роблять усі».
  «Усі, кого ми знаємо, відвідують ту саму клініку, куди ми ходили раніше».
  «Я ненавидів це. Я не буду. А пакистанські жінки туди не ходять. У них вдома діти». Він не хотів нагадувати їй, що Пакистан та Індія мають одні з найвищих у світі рівнів дитячої та материнської смертності.
  «Я не дозволю тобі цього зробити. Тут небезпечно ні вам, ні дитині». З виразу її обличчя він бачив, що почався біль, і не хотів витрачати час на сварку з нею, але він не знав, як вивести її з дому, якщо вона відмовиться йти. «Я теж можу сказати про це».
  «Ні, не хочеш. Це моє тіло, і я буду робити те, що хочу».
  «Це наша дитина, Алекс. Будь ласка, не ризикуйте з цим. Я б не знав, що робити, якщо щось піде не так, тобі чи дитині».
  «Я не хочу повертатися туди, де він народився», — сказала вона, ридаючи. «Занадто рано, я сподіваюся побачити його там. Я не готова до цієї дитини, я не можу зробити це знову», і між риданнями вона корчилася від болю. «А якщо ця дитина теж помре?»
  «Не буде», — сказав він, його очі благали її ще більше, ніж слова.
  «Ти цього не знаєш. Воно може захворіти, як і Едвард». Він помер за лічені години, і вони нічого не могли вдіяти.
  «Будь ласка, Річарде… Я хочу, щоб все було інакше… Я не хочу, щоб ця дитина теж померла». Весь біль, страждання та жах минулого року виливалися з неї, як припливна хвиля, і вона нарешті потяглася до нього, але він не міг дозволити їй мати це вдома. А якщо все пішло не так? Тоді б і ця дитина померла.
  
  Вона не була готова до цієї дитини, і тепер він це знав, але дитина все одно народилася. Цього разу вони навіть не пробували завагітніти. Це сталося без зусиль з їхнього боку.
  «А що, якщо я залишуся з тобою цього разу?» — запитав він, відчуваючи розпач. Вони втрачали час, а до клініки було двадцять хвилин.
  «Вони не дозволять», — процідила вона крізь зуби. «Минулого разу відмовилися».
  «Я відмовляюся покинути вас. Клянусь». Сказавши це, він підхопив її на руки, і вона не стала з ним боротися. Їй було дуже боляче. Це відбувалося ще швидше, ніж минулого разу. Він побіг сходами вниз, несучи її, а один із їхніх слуг прибіг йому на допомогу. «Візьми Аміля», — сказав він, попросивши водія, який негайно приїхав. Він був на кухні, розмовляючи з іншими. «Ми їдемо до клініки», — сказав він і побіг до машини з Алексом. Одна зі служниць кинулася до нього й простягла стос рушників. Але на той час Алекс перестав з ним сваритися, і Річард не був упевнений, що вони встигнуть до лікарні до народження дитини. Не минуло й години, як у неї відійшли води. «Їдь швидко», — сказав він водієві, який повірив йому на слово, коли Алекс ліг до нього на задньому сидінні й усміхнувся йому.
  «Вибачте, що мені було так важко. Я був такий розбитий».
  «Я знаю», — м’яко сказав він, коли її пронизав новий біль, і вона вчепилася в його руку.
  «Мені здається, я народжу дитину», — сказала вона, коли він у паніці дивився на неї.
  «Зараз?»
  «Скоро». Але лише з погляду її очей він бачив, що вона повернулася. Розбитий серцем через Едварда, але знову здоровий. Її не було кілька місяців. І він був на межі розуму.
  
  Усю дорогу до клініки вона не видала жодного звуку, але тримала його руку, немов у лещатах. І коли вони підійшли до клініки, Аміл відчинила двері, Річард підхопив її та кинувся всередину, несучи.
  «Моя дружина збирається народжувати», — сказав він медсестрі за столом, і вона кинулася до них, натиснула зумер і повела їх до кабінету для огляду, коли чотири медсестри вилетіли їм на допомогу. Він обережно поклав Алекс на оглядовий стіл, а дві медсестри якомога швидше зняли з неї одяг. — Ви можете йти, — владним тоном сказала найстарша з медсестер.
  «Я не збираюся. Просто щоб ми це зрозуміли. У моєї дружини був травматичний досвід. Я не відходжу від неї ні на хвилину». Він люто глянув на старшу медсестру.
  «Її дитина була дуже великою. Я був на доставці».
  «Він помер рік тому. Я не залишаю її одну». Медсестра була шокована і більше не сказала ні слова. Було очевидно, що Річард нікуди не збирався. А Алекс лежала гола на оглядовому столі й жахливо кричала, коли дві медсестри кинулися подивитися, що відбувається, а третя накрила її тонкою драпіровкою і засунула їй ноги в стремена. Але як тільки біль минув, Алекс подивився на нього й усміхнувся.
  "Дякую тобі. Я можу це зробити, якщо ти тут, — тихо сказала вона.
  "Я нікуди не збираюсь." Тоді її охопив інший біль, і вона почала штовхатися з виразом болю на обличчі.
  «Стій», — наказала їй одна з медсестер. «Лікаря ще немає». Алекс не звернув на неї уваги і продовжував штовхати, поки вона тримала Річарда за руку. Вона знову скрикнула, і між її ніг пролунав зойк, коли одна з медсестер зазирнула під портьєру й підняла дитину зі шнуром між ніг, щоб вони не могли побачити, що це таке, але Річард не побачив. байдуже, аби здорове було. Це було найкрасивіше видовище, яке він коли-небудь бачив, і Алекс лежав на спині, усміхаючись, виснажений від зусиль, але виглядаючи переможним від того, що вона зробила.
  
  "Це дівчина!" – сказала одна з медсестер, коли лікар увійшов.
  "Що тут відбувається? А що ти тут робиш?» — запитав він Річарда, нахмурившись.
  «Спостерігаю, як народжується моя донька», — сказав Річард із широкою посмішкою. І шок від народження дитини нарешті вирвав Алекс із її депресивного та майже кататонічного стану. Вона плакала, коли побачила дитину. Вона зовсім не була схожа на Едварда. У неї було темне волосся й темні очі, як у Річарда, і це було полегшенням. Якби вона виглядала так само, як Едвард, це було б надто важко, і надто сильне дежавю. Цього разу все було інакше, і це була дівчина.
  «Чи можу я зараз оглянути вашу дружину?» — сказав він Річарду, показуючи, що той має піти.
  «Можна, але я нікуди не піду». Лікар повернувся, щоб оглянути Алекс, і вона була виснажена, але щаслива. Річард був глибоко зворушений побаченим. «Як ми її називаємо?» — запитав він Алекс, коли вони залишилися наодинці, і вона виглядала замисленою.
  «Як тобі звучить Софі?»
  «Мені це подобається», — сказав він, нахиляючись, щоб поцілувати свою дружину. «Ви, до речі, були вражаючими. За це ти також заслуговуєш медалі». Вона засміялася з того, що він сказав, і на мить у її очах з’явився сум, і він зрозумів, знову поцілував її і тихо заговорив до неї. «Він теж був красивий. Але це маленьке янголятко, яке нам судилося мати». Вона кивнула й стиснула його руку, коли сльоза скотилася по її щоці. Одна з медсестер увійшла до кімнати й передала їй дитину, прибрану й у рожевій ковдрі. Вона була найпрекраснішим видовищем, яке вони коли-небудь бачили. Лікар вийшов з кімнати, і медсестри залишили їх наодинці з Софі, яка пильно дивилася на них, ніби бачила їх раніше. І коли Алекс подивилася в очі доньки, вона вперше за рік відчула себе живою та спокійною.
  
  
  Розділ 14
  Коли у квітні 1954 року вони виїхали з Пакистану на своє наступне призначення, Софі було вісімнадцять місяців, вона всюди бігала й була повна життя. Усі слуги і всі, хто її бачив, любили її. Їхній час у Пакистані був важким для Алекс, вона втратила батька та маленького Едварда, а потім вона впала в депресію. Але Пакистан був менш бурхливим, ніж їхні роки в Індії, хоча й менш цікавим. Їхнє життя в Нью-Делі було більш захоплюючим і веселішим. Одним із найяскравіших моментів їхнього перебування в Пакистані була видовищна вечірка, яку вони влаштували десять місяців тому з нагоди коронації королеви Єлизавети II. Це була чудова подія, і люди все ще говорили про вечірку майже рік потому. Вони доклали всіх зусиль, щоб вшанувати молоду королеву, і ніхто ніколи не забуде вечірку в посольстві з балом у білих краватках і хвостах для чоловіків, а жінки — у вишуканих вечірніх сукнях і розкішних коштовностях.
  Цього разу вони були щасливі, що їдуть до Марокко, кудись так сильно відрізнялося від будь-якого іншого місця, яке вони знали. Після восьми років в Індії та Пакистані, які були так тісно пов’язані, вони були готові до чогось нового. Алекс пообіцяв відвідати її матір із Софі, як тільки зможе. Останні прийомні діти пішли в університет, коли вони були в Пакистані, тож Вікторія була зовсім одна. Марокко було досить близько до Англії, тому Алекс сподівалася, що її мати нарешті відвідає їх. Вікторія ніколи не була в Індії чи Пакистані за всі роки, що вони там були, а Алекс був удома лише для того, щоб побачити її, коли помер її батько. Вони багато писали один одному, але це було не те саме, що відвідування.
  
  Цього разу, після восьми років роботи в дипломатичному корпусі, Річард їхав до Марокко в якості посла, що було для нього величезним кроком вперед, і Алекс дуже пишався цим.
  Вона повідомила МІ-6 про їх переведення до Марокко, і вони висловили значний інтерес до того, що там відбувається.
  Знову їхали на завдання в країну, яка хотіла своєї незалежності. У цьому випадку з Франції та Іспанії. Марокко було поділено на французький та іспанський протекторати з 1912 року. Протягом останніх двох років у Марокко були значні суперечки та заворушення, перш ніж туди потрапили Річард і Алекс. У грудні 1952 року було вбито туніського робочого лідера, а в Касабланці спалахнули заворушення. Відповіддю французького уряду була заборона нової Комуністичної партії Марокко та Істікляль, або Партії незалежності, яка була консервативною та роялістською. Через рік після заборони французами двох політичних партій вони ще більше погіршили ситуацію, вигнавши дуже улюбленого і шанованого в Марокко султана Мохаммеда V. Вони відправили його на Мадагаскар і замінили на дуже непопулярного Мохаммеда Бен Арафу. Султан вважався релігійним лідером, і марокканці категорично заперечували проти його вигнання. До того часу, коли Річард прибув до Рабату, столиці, як посол, марокканські громадяни вимагали повернення султана та відповідали насильством на небажання Франції вивезти його з вигнання. Тепер вони також хотіли незалежності.
  
  Усе, пов’язане з приїздом Алекса та Річарда до Марокко, було захоплюючим. Посольство було вишуканою будівлею з мавританською архітектурою, яку Алекс вважав екзотичною та привабливою. Резиденція британського посла була схожим на лабіринт палацом, який вона вважала захоплюючою, і вона не могла дочекатися, щоб там розважатися. Дипломатичне співтовариство було теплим і привітним, і Річарду сподобався його дуже ефективний персонал. У той же час вони жили в теплому прибережному місті зі святковою атмосферою, куди французи регулярно збиралися як місце для відпочинку.
  Палац посла, як майже кожен будинок і вілла в місті, був оточений прекрасними садами з буйними квітами в буйстві фарб. Частина архітектури датується сьомим століттям і спочатку була побудована іспанськими мусульманами, які були вигнані з Іспанії, звідси мавританський вплив. Французи прийшли набагато пізніше, у 1912 році.
  Алекс любив все в місті. Медіна в старій частині міста, у центрі міста, являла собою конгломерат магазинів і невеликих привабливих ресторанів і кафе, які Алексу не терпілося дослідити разом із сусіднім містом Сале, яке спочатку було побудоване римляни. У багатьох областях були римські руїни та дві великі римські дороги. Місто було багате історією. Усі говорили французькою, що було перевагою для Алекс, і вона вже вирішила вивчати арабську та додати її до свого репертуару мов. Вона була задоволена, що Софі вивчить тут французьку, як тільки почне говорити.
  Алекс купила милі тканини сарі перед тим, як покинути Індію, і хотіла знайти місцеву кравчиню, щоб перетворити її на штани-шаровари та сукні, які надягали б під час званих вечерь. Їй здавалося, що тут вона може бути більш сміливою у своїй сукні, ніж у Пакистані. Обидві країни були мусульманськими, але Пакистан був більш консервативним і традиційним. У Марокко її захоплювало все, від музики до історії архітектури. Річард мав бути зайнятий спостереженням за еволюцією їхніх вимог незалежності від Франції та їхніми зусиллями відновити контроль над територіями, якими все ще керували іспанці.
  
  Першим завданням для марокканців було повернення султана Мухаммеда V з Мадагаскару. Він пробув там рік, коли Монтгомері прибули й переїхали до палацу британського посла.
  Марокко забезпечило саме той екзотичний досвід, на який сподівався Алекс, коли Річард приєднався до дипломатичного корпусу. Їй це подобалося навіть більше, ніж Індії, де ситуація була настільки жахливою в різні часи, і там було так багато кровопролиття наприкінці британського правління, хоча Алекс також любив Індію. Знову вони мали цілу армію слуг, які доглядали за ними, і зграю прекрасних молодих жінок, які допомагали доглядати за Софі.
  У перші місяці резиденції Алекс відвідала всі історичні місця і розповіла про них Річарду, оскільки у нього не було часу досліджувати їх з нею. Вона відвідала римські руїни, місто Сале та райони, де жили фінікійці та карфагеняни на берегах річки Бу-Регрег, прямо біля місця, де римляни побудували Сале. Вона вже близько знала Медіну після першого місяця перебування там і знайшла скарби в крамницях. Вона надіслала своїй матері гарний старовинний власноруч вишитий кафтан, щоб носити його по дому, і знайшла для себе веселі блузки з маленькими дзвіночками, а також чудові мавританські шкіряні капці з дзвіночками.
  Алекс був зайнятий тим, що переставляв меблі й освіжав палац посла. Щодня вона заповнювала його квітами. Річард прокоментував, що ніколи не бачив її такою щасливою, і вони обговорювали політичну ситуацію, коли зустрічалися вночі. Річард був упевнений, що зрештою Марокко здобуде свою незалежність без кровопролиття, яке сталося в Індії та Пакистані. Тут ситуація була набагато керованішою. Це було чудове місце для виховання Софі в погожу погоду більшу частину року. Вона любила гратися в їхніх садах і того літа почала говорити свої перші слова французькою. Уроки арабської мови в Алекса йшли добре. Як завжди, Річард був дуже вражений здатністю Алекса майже одразу адаптуватися до нової культури та середовища. Вона закохалася в країну і цілком відповідала вимогам дипломатичного життя.
  
  Річард порушив з нею тему ще однієї дитини незабаром після того, як вони туди приїхали. Рабат здавався їм ідеальним місцем для народження ще однієї дитини, а Софі була такою легкою щасливою маленькою дівчинкою, що ще одна дитина сподобалася Річарду більше, ніж будь-коли. Алексу на той час було тридцять вісім, і він мав менший ентузіазм щодо народження ще однієї дитини. Їй подобалася Софі, і вона почувалася надто старою, щоб спробувати знову. Річард сказав, що це смішно. Вона виглядала на десять років молодшою, але не відчувала цього. Вона так болісно переживала смерть Едварда, що не хотіла ризикувати народженням ще однієї дитини, де щось могло піти не так. Софі здалася їй достатньою і була подарунком. Батьки її обожнювали.
  Вони відвідували численні світські заходи, часто розважалися в резиденції та швидко стали найпопулярнішими господарями в Рабаті. Олексію сподобалася дружина французького посла, яка під час війни була в Опорі, і в них було багато спільного.
  Через шість місяців після того, як вони приїхали, Алекс могла володіти арабською. Вона ще не володіла вільною мовою, але працювала над цим і щодня брала уроки. На той час Софі балакала як французькою, так і англійською.
  
  Вони пробули там протягом року, коли французький уряд нарешті повернув султана Мухаммеда V із заслання та відновив його на посаді. Річард непомітно брав участь у переговорах, щоб переконати французів зробити це. Незадовго до тріумфального повернення султана Алекс отримала зашифроване повідомлення від МІ-6 з проханням зустрітися з високопоставленим членом Комуністичної партії в кафе в Медіні. Вони хотіли запевнити його, що заворушень не буде, якщо султан повернеться. Вони організували зустріч через своїх оперативників у країні й хотіли, щоб вона зустрілася з ним віч-на-віч. Це був перший раз, коли вони попросили її зустрітися з кимось, відколи вона почала працювати на них дев’ять років тому. Вона відчувала, що не може їм відмовити. Вона просто сподівалася, що ніхто не побачить її з незнайомим чоловіком у кафе в Медіні. У зашифрованому повідомленні говорилося, що вона повинна мати при собі синю книжку і одягнути червоний светр, піти в певне кафе і сісти, і він її знайде.
  Зустріч була призначена на наступний день, і для цього їй довелося змінити деякі зустрічі, урок арабської мови та стрижку. Наступного дня вона була в призначеному місці вчасно. Коли вона йшла через медіну до кафе, це раптом нагадало їй про її таємні зустрічі в Німеччині, щоб отримати вкрадені документи чи підроблені паспорти, коли вона працювала в SOE.
  За дві хвилини навпроти неї сів непоказний чоловік, і вона здогадалася, що він бачив, як вона прийшла. Вони обмінялися узгодженим кодовим привітанням, щоб вона знала, що це він, і запитала його, що хоче знати MI6. Він запевнив її, що проблем не буде. Заворушення два роки тому були пов'язані з убивством туніського робітничого лідера. Вони не заперечували проти султана і вважали, що його повернення до влади було б добрим кроком і допомогло б країні отримати незалежність від французів.
  
  Вона подякувала йому, і він пішов через кілька хвилин. Вона замовила м’ятний чай, а потім поблукала кількома магазинами, дивлячись байдуже, нічого не купила, а потім пішла. Виконати це завдання було легко, і вона надіслала свій закодований звіт про зустріч до МІ-6, щойно повернулася додому. Вони підтвердили, що отримали.
  Пізніше того дня вона зустріла дружину посла Франції в перукарні. Вона кинула на Алекс дивний погляд, а потім запитала її голосом, чи зустрічала вона того ранку в кафе в Медіні якогось чоловіка. Вона бачила її, і Алекс розсміявся.
  «Насилу я зупинився випити чаю, а він намагався продати мені годинник чи щось таке, мабуть, крадений. Я сказав йому, що мене це не цікавить, і він пішов». Вона відкинула це, і її друг-француженка відчула полегшення.
  «Там не варто ходити в кав'ярні одному. Навколо є дуже дивні люди, а жінок іноді викрадають у Марокко та продають у секс-торгівлю. Будьте обережні, моя люба. Ми не хочемо вас втратити». Тоді вони обидва засміялися, але було приємно знати, що її бачили. Якби Річард запитав, вона б не знала, що відповісти. Багато років у неї не було причин брехати йому.
  Султан повернувся до Рабату через три дні, і коли повернувся, він успішно домовився про незалежність за французько-марокканської співпраці та взаємозалежності. Він запровадив реформи, які перетворили Марокко на конституційну монархію з демократичною формою правління.
  У лютому 1956 року Марокко певною мірою отримало самоуправління. А 2 березня завдяки франко-марокканській угоді було досягнуто повної незалежності. Мухаммед V взяв активну участь у модернізації уряду країни, і він залишався з недовірою як до Партії незалежності, так і до комуністів. У перші два роки перебування Алекс мав багато чого звітувати в МІ-6. І, як завжди, вона зібрала чудову інформацію з званих обідів і людей, яких зустрічала та розважала.
  
  Через місяць після франко-марокканської угоди Іспанія також визнала незалежність Марокко, і протягом наступних двох років Марокко зрештою відновило контроль над низкою іспанських територій. Пізніше в 1956 році Танжер був реінтегрований, і наступного року султан став королем, відбувшись пишні святкування, на яких були присутні Річард і Алекс.
  Знову вони проживали в епоху великих змін у Марокко, всі вони вважалися позитивними та відбувалися мирно.
  Річард відчував, що досяг там багато чого й успішно допомагав у делікатних переговорах про незалежність. Він добре впорався, і вони провели там чудові чотири роки, коли покинули Рабат у 1958 році. Вони знайшли друзів, яких ніколи не забудуть, як серед інших дипломатів, так і серед марокканців.
  Після завершення терміну посольства Річарда в Марокко Алекс змогла провести місяць у Гемпширі зі своєю матір’ю та Софі, перш ніж вони відправилися на нову посаду в Гонконг. Її мати здавалася ще більш слабкою, ніж раніше, що засмучувало Алекса.
  Алекс мала всі наміри навчитися говорити мандаринською або кантонською, поки вона була в Гонконзі. Мандарин був найпоширенішим діалектом у Китаї, хоча в Гонконзі розмовляли кантонською. Софі було п’ять з половиною років, коли вони виїхали з Рабату, і вона повністю розмовляла французькою та англійською. На той час Алекс уже вільно володів арабською. Вони купили багато скарбів, поки були там, і цікаві предмети, які вона знайшла в медіні. Її ніколи не просили провести ще одну зустріч для МІ-6, але вона думала, чи колись вона з’явиться знову, залежно від того, куди Річарда посадили. Він був у захваті від Гонконгу, як і вона, але ніщо не підготувало її до жвавого, гамірного перенаселеного міста, яке вони зустріли з моменту приземлення в міжнародному аеропорту Гонконгу Кай Так.
  
  Жорстокими для жителів Гонконгу були воєнні роки під час японської окупації. Ті, хто міг, втекли, а ті, хто пережив це, зазнали жорстокого поводження з боку японців і недоїдання, майже голодної смерті. Комуністи, які виграли громадянську війну та захопили контроль над материковим Китаєм через чотири роки, спричинили приплив до Гонконгу переміщених іммігрантів, які тікали від правління комуністів. Це додало маси доступної дешевої робочої сили. За тринадцять років після закінчення війни населення Гонконгу зросло в чотири рази і перевищило два мільйони. Бізнес процвітав, і британська колонія процвітала. Гроші, бізнес і великі інвестиції переїхали з Шанхаю до Гонконгу. Ті, хто втік до японської окупації, повернулися після війни. Виросли хмарочоси. Грошей було вдосталь. Текстильна промисловість захопила, а також деякі інші. Це був бізнес-центр під британським правлінням, хоча лише в двох кроках від комуністичного материкового Китаю. Гонконг був надзвичайно цінним торговим центром і вів справи з новим урядом у Пекіні. Уряд мав намір зробити Гонконг центром бізнесу, торгівлі та виробництва. Це стало торговим мостом між комуністичним Китаєм та рештою світу.
  За два роки до приїзду Річарда й Алекса відбулися заворушення через низьку зарплату, тривалий робочий день і перенаселеність бідних верств населення, але до 1958 року, коли Річарда призначили до Гонконгу як верховного комісара, все було мирно, і бізнес усякого роду процвітав. Гонконг був проти комуністичної політики та визначив капіталізм у його найкращому вигляді.
  
  При владі були переважно британці чи європейці з сильним шотландським впливом серед старих фірм. У справжньому британському стилі клубне життя було надзвичайно важливим для чоловіків, які вели бізнес у Гонконгу. Гонконгський клуб був найповажнішим і престижним, а Королівський яхт-клуб Гонконгу був майже таким же важливим. Річард мав автоматичне членство в обох. Як верховний комісар Гонконгу він тісно співпрацюватиме з британським губернатором Гонконгу сером Робертом Брауном Блеком під час його перебування там.
  У певному сенсі Гонконг був більш британським, ніж сама Британія, як іноді траплялося в колоніях, і з Китаєм також були тісні торговельні відносини. На відміну від старої гвардії в Англії, яка складалася з аристократів, чиї кошти швидко зменшувалися, але які все ще несхвально ставилися до «торгівлі» та «комерції», незважаючи на те, наскільки відчайдушним було їхнє фінансове становище, у Гонконзі гроші та бізнес були королем, і величезна кількість гроші переходили з рук у важливі угоди. Світські заходи були можливістю налагодити нові знайомства. Британці в Гонконзі не боялися укладати великі фінансові угоди або накопичувати значні статки, і коли Річард і Алекс прибули, у місті було величезне багатство.
  Соціальне життя було надзвичайно важливим, а ділові мотиви були просто під поверхнею. Іноді люди збиралися на дві-три вечірки за ніч, а іноді коктейльна вечірка давала поштовх, необхідний для укладання угоди. Місто кипіло від активності, економічної, промислової та соціальної, і дехто бачив, що майбутнє промисловості полягає у використанні дешевої китайської робочої сили для виробництва продукції за часткою вартості виробництва в інших місцях. Поєднання ділового та громадського життя працювало надзвичайно добре, у такий спосіб, який, можливо, не сприймався в Англії, але гаряче переслідувався в Гонконзі. Були спортивні клуби, традиційні клуби, ресторани, нічні клуби, вечірки були постійними, усі ключові гравці були британцями, а на клубній сцені Гонконгу не було жодного китайця. Там також були чудові ресторани, і можливості для покупок антикваріату, ювелірних виробів та одягу були неперевершеними.
  
  Були квартири у високих будинках, які з’явилися по всьому місту, і красиві старі будинки, а також деякі важливі нові будинки були на Піку, де Річард і Алекс мали жити в резиденції верховного комісара. Був там і особняк губернатора.
  Усі світські заходи, окрім коктейльних вечірок, проходили в стилі black tie, і майже на кожній вечірці були танці. Дружина посла Франції в Марокко дала Алексу адресу чудової маленької кравчині, яка майже за безцінь могла скопіювати будь-яку паризьку сукню, і Алекс дуже хотіла побачитися з нею, щоб отримати великий гардероб, який їй знадобиться для їх насиченого світського життя в Гонконзі. . Копіювання паризької моди в Гонконгу було звичним явищем, і кожна жінка мала вправну швачку, яку можна було порекомендувати. Їхнє життя в Рабаті було трохи спокійнішим і менш формальним, ніж колоніальне життя в Гонконзі.
  Єдиними проблемами, які вимагали пильнішого нагляду, були ті, що були спричинені тріадами, групами комуністичних гангстерів, що походили з материкового Китаю, які працювали sub rosa та проникали до Гонконгу, коли могли, діючи за допомогою погроз і насильства для досягнення своїх цілей. Вони були злочинним елементом Гонконгу.
  Британський Червоний Хрест був дуже активним у Гонконгу, і було непомітно припущено, що Алекс може стати волонтером, як це зробили деякі більш соціальні жінки. Це вважалося доцільним заходом, оскільки жінок не вітали в жодному з клубів, за винятком спеціальних заходів.
  
  У Гонконгу розмовляли багатьма діалектами китайської мови, кантонська мова була найпоширенішою серед населення та місцевих робітників. Мандарин був більш поширений серед китайців в інших країнах. Алекс амбітно хотів спробувати навчитися обох. Після чотирьох років у Рабаті вона добре вивчила арабську мову. Китайська мова була б більшим викликом, але, як завжди, вона не злякалася й подумала, що це може бути корисним для Річарда в суспільстві та навіть для неї самої, керуючи їхнім домом, якщо вона вивчить китайську. Знаючи її, він був упевнений, що вона швидко впорається.
  Вони були в захваті, коли побачили свій дім на Піку з видом на гавань. Вони мали повний штат, багато з яких приїхали з материкового Китаю після громадянської війни, і всі вони були бездоганно навчені належній британській службі їхніми попередниками. Вони всі говорили англійською. Були покоївки, домробітники, дворецький, чудовий шеф-кухар, який працював у французькому ресторані, і няня для Софі, яка сама була схожа на дитину і була дуже милою молодою дівчиною. Обслуговування, яке вони надали, було більш вишуканим, ніж Алекс і Річард раніше, але Алексу все одно бракувало доброти й тепла Санджая та Іші в Нью-Делі. Їхня допомога в Рабаті була менш формально навчена, але вони були дуже добрими й обожнювали Софі. Спочатку вона розмовляла зі своєю новою нянею Ю Лі французькою. Ю Лі захихікала й заговорила з Софі англійською, і Алекс сподівався, що Софі також вивчить китайську. Вона думала, що різноманітність мов завжди буде для неї корисною, чим би вона не вирішила займатися в подальшому житті. Досі це добре служило Алексу.
  Як завжди, Алекс старанно звітувала в MI6 з того дня, як вони прибули, і була здивована, коли вони майже миттєво попросили її взяти на себе більш активну роль. За винятком її однієї зустрічі з комуністичним лідером у медіні в Рабаті, її ніколи не просили налагодити контакти з місцевим населенням, лише повідомити про те, з ким вона зустрічалася, що чула і бачила. Цього разу її контакт в МІ-6 надіслав їй список людей, яких вони хотіли, щоб вона була напоготові, трьох, з якими вони хотіли, щоб вона спробувала зустрітися, і кількох, яких вони хотіли, щоб вона включила на їхні обіди. Лише одне з імен було китайським, інші — британськими, і всі були чоловічими, що вимагало від неї делікатності й винахідливості, тож вона не набула репутації кокетки чи розкутої жінки. Вона не мала доступу до них у своїх клубах. Усе це повинно відбуватися на коктейльних вечірках, на які вони ходили, або на вечерях, на які їх запрошували, і на тих, які вони самі влаштовували.
  
  Алекс була зайнята облаштуванням будинку так, як вона хотіла, і вона включила двох імен у список гостей на першу вечерю, яку вони планували влаштувати через три тижні після прибуття. Місцеві світські левиці, бізнесмени та дипломати з нетерпінням чекали зустрічі з новим верховним комісаром та його дружиною, і за кілька днів після приїзду вони вже отримали десяток запрошень. Річард хотів, щоб вона прийняла стільки, скільки вони зможуть відвідати, іноді з коктейлем або двома вечірками перед офіційною вечерею в іншому місці. За місяць їхнє життя перетворилося на світський вир, і Алекс майже не мав часу ні на що інше. Вона запам’ятала імена, на які мала звернути увагу, і МІ-6 хотіла, щоб вона запросила.
  Вона зіткнулася з двома людьми, чиї імена були в списку, на першій коктейльній вечірці, на яку вони пішли. Один був шотландцем, який працював у Гонконгській і Шанхайській банківській корпорації, яку всі жителі Гонконгу зазвичай називають «Банком», а інший був ірландським виробником, який заробив статок на текстилі після війни. Шотландець Рональд Макдаффі був ровесником її батька, пив чистий скотч і зацікавлено дивився на неї. Він не був особливо балакучим, за винятком банківської справи. Інший, Патрік Келлі, був запальним ірландцем приблизно її віку. Він запросив її на обід, коли вони зустрілися, але вона відмовилася. Після цього вона стояла позаду нього і слухала, як він розмовляв зі своїм другом про угоду, над якою він працював у Пекіні. Вона запам’ятала обидві розмови й відправила їх того вечора в коді до МІ-6, а потім приєдналася до Річарда в ліжку, який читав звіти зі свого кабінету. Він намагався впоратися з усіма найважливішими дилерами та гравцями в Гонконгу, а також з політичними проблемами з комуністичним Китаєм, який був так близько під рукою.
  
  Двоє чоловіків, яких МІ-6 наказала їй запросити, обидва прийшли на їхню першу офіційну вечерю зі своїми дружинами, жодна з яких не була дуже цікавою, але красивою та модно одягненою. Обидва чоловіки були дуже впливовими в Гонконгу, жили там до війни, повернулися до Англії під час окупації та повернулися до Гонконгу, щойно японці капітулювали. У них були великі інвестиції в Гонконзі, і один із них тихо запросив Алекса випити наступної ночі. Вона погодилася, ґрунтуючись на інстинкті, що це те, чого хотіла б MI6, і мала рацію. Коли вона повідомила їм про запрошення, вони попросили її зустрітися з ним і подивитися, що він скаже. Їй довелося придумати привід, щоб передати Річарду той вечір, на який вони були запрошені того вечора, і зустрівся з ним під час обіду, який вони прийняли у французькому консульстві. Французи також були активні в Гонконгу, але не так сильно, як британці.
  Річард був настільки зайнятий в офісі, що не сумнівався в тому, що вона не змогла приєднатися до нього на коктейльній вечірці, маючи тонке виправдання, що вона мала пізню зустріч у Червоному Хресті, щоб обговорити з ними здачу крові, на яку вона погодилася. бігати.
  
  Вона була одягнена в витончену чорну вечірню сукню, коли зустріла Артура Берінгера в барі готелю Peninsula, і їй трохи нагадалося про її коротку зустріч з полковником СС у Парижі. Він навіть був трохи схожий на нього і був дуже привабливим чоловіком. Коли він привітався з нею і зробив їй комплімент щодо сексуальної чорної сукні, люб’язно наданої китайською кравчинею Марі-Лор, яка за два дні скопіювала її з фотографії в журналі, був ледь помітний сексуальний відтінок. Крім того, що вони були неймовірно недорогими в Гонконзі, вони були швидкими, а копії були бездоганними.
  Берінгер замовив їй келих шампанського, не спитавши, чого вона хоче. Він пив джин на каменях.
  «Я знаю, що ви новачок у Гонконгу, але я хотів би повідомити вам про деякі можливості, які ми маємо тут. Є статки, які можна заробити. Ми всі станемо багатими, коли повернемося до Англії, якщо правильно розіграємо свої карти». Він перейшов прямо до суті справи, і алегорія була вдалою, оскільки вона чула, що він був серйозним гравцем і пішов на величезний ризик, щоб розбагатіти. Він був безстрашним інвестором і, як кажуть, мав кілька сумнівних зв’язків. «Тут є дуже цікаві угоди, якщо ви не боїтеся неортодоксальних альянсів. Наші друзі в Пекіні розуміють переваги капіталізму, якщо він ведеться обережно». Він не боявся дати їй зрозуміти, що має справу з китайськими комуністами, що було сміливо з його боку. Він не мав жодного уявлення, чи можна їй довіряти чи ні, але вона виглядала як невинна жінка, і він бачив у ній провідник зв’язків, які вона зав’яже як дружина верховного комісара. Звернутися до неї було ризикованою стратегією з його боку, але вона могла бути хорошою та вигідною для них обох.
  «Боюся, що ми з чоловіком не в змозі робити інвестиції», — скромно сказала вона, усміхаючись йому, згадуючи діамантовий браслет, який вона подарувала в Парижі під час війни. У певному сенсі це не було іншим. Артур Берінгер був опортуністом, який, як кажуть, не зупинявся ні перед чим, щоб отримати те, що він хотів.
  
  — Я так і припускав, — спокійно сказав Берінгер. Більшість дипломатів були небагатими, але дуже добре зв’язаними з високопоставленими людьми. «Але ти зустрінеш багато людей. Якщо ви спрямуєте правильних у моєму напрямку, ви отримаєте комісію, можливо, навіть дуже значну суму, залежно від подальших результатів». Він поклав свої карти на стіл, і вона виглядала заінтригованою, озирнувшись на нього.
  «А як би я пояснила це своєму чоловікові?»
  «Тут є банки, які ведуть секретні рахунки, пронумеровані чи на іншу назву. Залиш це мені. Повірте мені, ви могли б бути багатою жінкою до того часу, як виїдете з Гонконгу».
  — Мені доведеться подумати, містере Берінгер, але ваша пропозиція, безперечно, інтригуюча. Поки ніхто ніколи не дізнається». Вона виглядала невинною, красивою та довірливою.
  «У мене є друзі на низьких посадах», — сказав він, усміхаючись власному жарту. «Ви навіть не уявляєте, наскільки це іноді може бути корисним».
  «Тріади?» — запитала вона, маючи на увазі китайські банди, які, як їй казали, займаються проституцією, платними вбивцями та торгівлею наркотиками.
  «Можливо», — сказав він і подав ще один напій. «Вам не потрібно турбуватися про деталі. Приведіть вівцю до мене, і гроші чарівним чином з’являться на вашому номерному рахунку. Ніхто не буде запитувати, і ваш чоловік ніколи не дізнається». Їй було цікаво, скільки людей із їхнього кола вели з ним справи. Можливо, більше, ніж вона коли-небудь підозрювала. Гонконг кишів чесними і нечесними людьми, які прагнули збагатити свої статки, деякі з них використовували такі методи, як ті, про які згадував Берінгер. Все, що він пропонував, це комісія для неї, яка могла бути чесною, за винятком номерного рахунку та того факту, що вона не могла сказати своєму чоловікові, а також його розмови про «друзів у Пекіні» та натяку на страшні тріади Хонга. Конг. Вона глянула на годинник, потім повільно взяла вечірню сумочку, усміхнулася йому й сказала, що їй треба йти.
  
  «Дайте мені знати про мою пропозицію після того, як ви трохи подумаєте. І, можливо, ми могли б колись пообідати». Він був надто м’яким, щоб відверто переслідувати її також сексуально, але це було на увазі в його погляді, який він кинув на неї, і в тому, як він торкнувся її голого плеча, перш ніж вона пішла. У ньому було щось небезпечне й лякаюче, особливо якщо він був замішаний у злочинному світі Гонконгу, а здавалося, що так і було.
  Після цього водій відвіз її до французького консульства на наданому їй роллі, і щойно вона знайшла Річарда, то побачила Берінджера, який увійшов зі своєю дружиною. Вона була в міру приваблива, трохи старша за Алекса, всипана діамантами, всю ніч фліртувала з французьким консулом. Артур Берінджер ввічливо кивнув Алекс і Річарду, але не підійшов, і ніщо не вказувало на те, що вони з Алекс півгодини тому пили шампанське в Peninsula або що він хоч якось цікавився нею, бізнесом чи соціальні. Він був майстерним гравцем у покер, і це було видно.
  Обід у французькому консульстві тривав до першої години ночі, і Річард був втомлений дорогою додому після довгого дня. Вони розмовляли про людей, яких зустрічали, і вона запитала його, що він думає про Артура Берінгера та його дружину.
  «Мені він здається сумнівним хлопцем, — сказав він без особливого інтересу, — а вона, схоже, полює на забагато розваг». Олексій посміхнувся його оцінці та погодився. Річард відразу пішов спати, коли вони повернулися додому, і вона не поспішала в роздягальні, як вона часто робила, коли відчувала, що її повідомлення для МІ-6 були нагальними. Роздягнувшись, вона дістала передавач, який тримала в замкненій шухляді, і надіслала MI6 повний звіт про свою зустріч із Берінгером на півострові перед обідом. Вони підтвердили отримання інформації без подальших коментарів. Вона виконала свою роботу, і тепер їй залишалося лише сказати йому, що вона розглянула його пропозицію, але вважає за краще відмовитися.
  
  Коли вона встала наступного ранку, вона отримала повідомлення від MI6. Вона завжди перевіряла, коли Річард йшов до офісу. Це було частиною її повсякденної рутини, навіть якщо вона не мала про що повідомити їм напередодні ввечері. Вона також перевіряла повідомлення щовечора перед сном.
  Повідомлення від її контакту було коротким. «Не відповідайте відразу. Затримайте його на деякий час». Це було досить легко зробити. Після цього вона більше нічого від них не чула, і Берінгер сам зателефонував їй через тиждень, середини ранку, коли він знав, що Річарда не буде. Він розумно розумів, коли телефонувати заміжнім жінкам, і Алекс підозрював, що робив це часто.
  «Чи обмірковували ви далі нашу розмову?» — запитав він мляво, ніби це для нього не мало значення. Але він, мабуть, трохи переживав, інакше він би не дзвонив, щоб вимагати від неї відповіді.
  «Я», — сказала вона боязко й невпевнено. «Я просто не хочу створювати проблеми для свого чоловіка, якщо це колись стане відомо».
  «Не хвилюйся. Я небайдужий до ділових питань. Ніхто ніколи не дізнається».
  «А якщо зроблять? Управління колоній досить непохитно підтримує антикомуністичну політику в колонії. Ви згадали своїх «друзів у Пекіні». Мій чоловік може втратити роботу, якщо стане відомо, що я брала участь в угодах з їхньою участю».
  
  «І його дружина могла б заробити статок. Йому не знадобиться його робота, якщо ми все зробимо правильно, і ви можете бути впевнені, що я це зроблю». Він тиснув на неї, що їй було цікаво. Їй було цікаво, чи пізніше шантаж буде частиною угоди, коли вони будуть поставлені на карту. Вона б не пропустила це повз нього. «Подумай про це ще кілька днів». Він вагався на мить і знову спробував спокусити її. «Ви можете отримати мільйони, якщо попрацюєте над цим зі мною. Було б розумно не відмовлятися». Це була загроза? Вона не була впевнена. Вона повідомила про розмову в MI6, а потім пішла обідати. Вона перевірила відповідь після свого уроку кантонської мови того дня, і повідомлення було зрозумілим.
  «Продовжуйте зволікати або зустріньтеся з ним знову. Не дай рибі запливти. Не відмовляйтеся від пропозиції та не приймайте, залишайтеся двозначними». Вони хотіли, щоб вона зіграла з ним у гру, яка, як вона відчувала, може бути небезпечною. Він не виглядав терплячою людиною. Вона зателефонувала йому в кабінет, сказала, що спокусилася, але боїться. Вона дала зрозуміти, що їй потрібні запевнення, і він із задоволенням їх надав.
  «Пообідай зі мною», — чуттєво й переконливо сказав він, і вона погодилася, зумівши звучати невинно й кокетливо. Минуло багато часу з тих пір, як вона використовувала ці хитрощі у своїй роботі, і вона вважала це майже забавним, але вона не хотіла, щоб Річард дізнався про її ігри. Тепер, коли вона вийшла заміж, вона займалася шпигунською роботою для військової розвідки. Це було просто повідомити, з ким вона зустрічалася, але спілкування з таким чоловіком, як Берінгер, ставало складнішим. Вона не хотіла, щоб Річард постраждав або дізнався про це. Він би ніколи більше не довіряв їй, якби довіряв.
  Наступного дня вона зустрілася з Артуром Берінгером на обід у стриманому ресторані, який він запропонував. Він був одягнений у темно-синій костюм бездоганного крою, який більше нагадував Савіл-роу, ніж Гонконг, і жодного разу не згадав про свою пропозицію. Замість цього він спробував спокусити її і кілька разів торкнувся її руки, а потім, нарешті, наприкінці чаю, він знову висловив їй свою ділову пропозицію, і вона відчула в його голосі легкий відчай.
  
  «Мені потрібен хтось, кого ніхто не підозрюватиме, щоб працювати зі мною, Алекс». Вони просунулися до імен. «У вас тут чисто. Я хочу перевести велику суму грошей із Шанхаю на тутешній рахунок, до якого можуть без проблем отримати доступ деякі дуже добре забезпечені люди. Я готовий віддати тобі чималий шматок, якщо ти зробиш це для мене, просто як подарунок. Комісії прийдуть пізніше». Її цікавило, чи комуністичні чиновники з Пекіна користуватимуться рахунком і отримають від нього гроші чи хтось із тріад. «Мені потрібно зробити це швидко, протягом наступних кількох днів». Вона вдала нервозність, коли він це сказав, і подумала, наскільки далеко МІ-6 хотіла, щоб вона зайшла, щоб зв’язати його. Слухаючи його, у неї виникло відчуття, що на карту поставлено багато, і в ньому задіяні дуже важливі люди, якими явно цікавиться МІ-6, а не лише Берінгер.
  «Дай мені ще один день», — сказала вона, коли він потягнувся до її руки під столом і погладив її, а потім поклав свою на її коліно, коли вона молилася, щоб він не йшов далі. Він був небезпечно близько до краю її спідниці, коли вона зустрілася з ним поглядом. — Я заміжня, Артуре, — тихо сказала вона з усім, що це для неї мало на увазі.
  «Я теж. Ваш чоловік занадто зайнятий, щоб звертати на вас увагу. І він також отримає свою частку пропозицій. Гонконг розбещує людей. Ви ще цього не зрозуміли». Вона не хотіла. Вона знала, що Річард ніколи не буде вразливим до таких чоловіків, як Артур Берінгер. «Я хочу лягти з тобою спати», — сказав він надто тихо, щоб хтось інший міг його почути. «Ти красива жінка, і я хочу тебе». Вона хотіла сказати йому, що він не може купити її, але знала, що мовчання було найрозумнішим шляхом. Це була робота для них обох. Він хотів переконати її, і це було для неї шпигунство, виконуючи накази MI6. Це не було особистим для жодного з них. А з його боку це була лише хитрість, щоб змусити її зробити те, що він хоче. Якби він наважився, то змусив би її і віддав би перевагу. Вона бачила насильство в його очах.
  
  Потім вона подякувала йому за обід і підвелася, а він схопив її за зап’ястя, коли вона йшла. "Просто зроби це. Ви не пошкодуєте, — напружено сказав він. Вона кивнула й пішла, молячись, щоб ніхто не сказав Річарду, що бачив її за обідом з іншим чоловіком. Вона ледве могла зосередитися на своєму уроці китайської того дня, і вона мовчала, коли вийшла з Річардом того вечора. Вона хотіла провести час із Софі, перш ніж вони пішли, але їх поспішили, і вона була щаслива зі своєю новою нянею. Алекс відчувала себе так, наче майже не бачила Софі відтоді, як вони були в Гонконгу. До неї, як до дружини верховного комісара, було стільки інших вимог.
  «Втомився?» — запитав її Річард у машині дорогою на обід. «Ми тут страшенно часто гуляємо, чи не так?» Але він насолоджувався різними аспектами свого становища в Гонконзі та складними ситуаціями, які виникали більше, ніж вона, з Артуром Берінджером, який дихав їй у потилицю. Вона була вдячна, що того вечора вони не були на одній вечері.
  Вона була вражена, коли наступного дня за сніданком прочитала ранкову газету. Артур Берінгер був убитий невідомим вбивцею, можливо, пов'язаним з тріадами. У газеті була велика стаття про нього, його неприємні зв’язки, деякі більш підозрілі угоди та його величезний статок. Поліція зателефонувала їй після того, як Річард пішов до офісу, і попросила приділити їй час у другій половині дня. Її серце калатало, коли вона запитала, про що йдеться, і вони сказали, що хочуть поговорити з усіма, хто зустрічався з ним за останні двадцять чотири години його життя, і у них є підстави вважати, що вони зустрілися за обідом .
  
  Вона не підтвердила і не спростувала цього, погодилася на зустріч з ними вдома о п’ятій годині та полетіла до своєї гримерки, щоб надіслати повідомлення в МІ-6, і сподівалася, що вони швидко відреагують. Вона сказала їм, що поліція хоче опитати її про її обід із Берінгером минулого дня. Це обов’язково викликало б скандал, якби про це дізналися. Це було невелике місто, і в колах, куди вони жили, постійно ходили плітки, і їх було б багато про дружину верховного комісара, якби мався на увазі якийсь зв’язок із Берінгером. Це мало не змусило її піти з MI6. Вони ніколи не казали, що її використовуватимуть як приманку чи будуть проводити особисті зустрічі з небезпечними суб’єктами. Вона мала бути збирачем інформації і не більше того. Це була їхня домовленість, і тепер вони перевищували її рівень комфорту. І це був не воєнний час, коли ризикувати життям їй здавалося правильним. Вона також не хотіла ризикувати своїм шлюбом чи кар’єрою Річарда.
  Відповідь, яку вони їй надіслали, була майже миттєвою. «Ми впораємося з цим. Завдання виконано." Через годину їй зателефонувала секретарка начальника поліції, скасувала зустріч, вибачилась і сказала, що зробили помилку. Вони щиро вибачили за незручності, і на цьому все закінчилося. Через місяць у газеті з’явилася стаття, в якій говорилося, що Берінгер відмивав гроші як для тріад, так і для комуністів, і був викритий у подвійній сварці між ними, ймовірно, за величезну суму грошей.
  Річард сказав, що мав погане передчуття щодо нього, і Алекс кивнула, вдячна, що МІ-6 не підвела її та вирвала її з поліцейського розслідування. Це було найближче, щоб її викрили. Вона більше ніколи не бачила дружини Берінгера. Говорили, що вона покинула Гонконг одразу після його смерті та зникла. І MI6 з тих пір не просили її ні з ким зустрітися. Здавалося, вони були задоволені звітами, які вона надсилала, і лише час від часу просили її залучати на їхні обіди людей, яких вони б інакше не запросили, але всі вони виглядали поважними бізнесменами та банкірами, незважаючи на інтерес до них з боку МІ-6. Наразі Алекс була в безпеці, і вона була рада. Річард навіть не підозрював, наскільки близько вона була втягнута в великий скандал. Це нагадало їй, що її шпигунська діяльність була небезпечною навіть у мирний час і навіть якщо ніхто не тримав ножа біля її горла. Невидимі ризики можуть бути настільки ж смертельними.
  
  
  Розділ 15
  Через дев’ять місяців після того, як вони прибули до Гонконгу, Алекс отримав ще один запит від MI6 про зустріч з кимось, цього разу з китаянкою. Жінка започаткувала великий текстильний бізнес із фабриками поблизу Шанхаю, і вони хотіли знати, наскільки тісно вона пов’язана з комуністами. Алекс був зачарований нею, коли вони познайомилися. Їй було десь за тридцять, її батько був великим землевласником у материковому Китаї та втік від комуністів, але було занепокоєння, що вона могла зберегти або відновити зв’язки з ними. Алекс зустрівся з нею лише один раз, але пізніше з'ясувалося, що вона була коханкою важливого члена Комуністичної партії, який сприяв її бізнесу. Зрештою він втратив свою посаду та зник, а вона втекла з Китаю та переїхала до Англії, можливо, в результаті інформації, яку Алекс отримав із розмови з нею. Вона була надзвичайно красивою, і все в ній кричало про небезпеку та інтриги.
  Минули місяці, перш ніж Алекс знову попросили когось зустрітися, і щоразу, коли вона це робила, їй доводилося брехати й виправдовуватися перед Річардом. Лише одного разу вона відчула, що потрапила в небезпечну ситуацію з підозрюваним членом тріад. Вона пішла на зустріч, озброєна своїм пістолетом і ножем, і їй ніколи не доводилося ними користуватися, але в разі потреби вона б це зробила. Решту часу вона виконувала роль люб’язної господині та відданої дружини, і на другий рік їхнього перебування там вона напрочуд добре оволоділа як кантонською, так і мандаринською мовами, що справляло враження на всіх, хто чув, як вона ними розмовляє. Тільки Річард не здивувався. Він знав, наскільки вона геніальна й талановита.
  
  А MI6 продовжувала час від часу пропонувати їй зустрічатися з цікавими людьми. Гонконг вирував інтригами.
  
  —
  Через два роки після того, як вони приїхали до Гонконгу, Вікторія не почувалася добре. Алекс пішов додому на місяць і взяв із собою Софі. Софі було нудно в Гемпширі. Вона сказала, що там забагато жуків, і робити нічого. Їй не подобалася верхова їзда, як її мати в дитинстві, або будь-які класичні англійські заняття. Прийомних дітей давно не було, хоча вони підтримували зв’язок з Вікторією, але тепер вона була сама, лише з домробітницею та чоловіком, який допомагав по дому. Чоловік, який керував її маєтком, приходив до неї раз на тиждень і надсилав письмові звіти Алексу. І Річард завжди давав їй добру пораду.
  Тоді Вікторії було сімдесят два, і вона мала слабке здоров’я. Алекс почувалася винною через те, як рідко вона бачила її, але вона була зайнята, оскільки дружина верховного комісара та Гонконг були далеко. Вікторія була вдовою одинадцять років, і коли Алекс запрошував її до Гонконгу, вона казала, що не любить подорожувати без Едварда. Вона здавалася старшою за свої роки. Алекс було сорок чотири, і вона процвітала в цікавому житті, яке вона вела з Річардом. Вони обоє любили Гонконг і хотіли ніколи не залишати його. Вони говорили про повернення туди одного разу, коли він піде на пенсію. Софі було вісім років, і вона все ще володіла двома мовами: французькою та англійською. Її мати розмовляла з нею французькою більшу частину часу, щоб підтримувати її, і Софі підхопила кантонську від жінок, які доглядали за нею. Перебуваючи в Гемпширі, Алекс зрозуміла, що її донька не має жодних справжніх зв’язків з Англією, окрім національності. Вона була там лише тричі за своє життя, будучи маленькою дитиною, і, крім бабусі, у неї там нікого не було. Пакистан, де вона народилася, Марокко та Гонконг були єдиними домівками та культурами, які вона знала. У багатьох відношеннях це було завидне життя, особливо для Алекса та Річарда, але в певному сенсі для Софі було дивно рости в стількох культурах, які не були її власними. Так думала і Алексова мати.
  
  «Колись ти все це успадкуєш, — сказала вона з тоскою про садибу та їхній маєток, — і, можливо, тоді ти повернешся жити в Англію й насолоджуватимешся цим. Ви тут виросли. А Річард виріс на батьківській фермі та в шотландській школі-інтернаті. У вас обох тут коріння. Але до чого буде прив'язана Софі? Вона нічого не знає про англійське життя, хіба що в колоніях, а це не те саме». Усі вони знали людей, які виросли в Індії та інших місцях і були більш англійцями, ніж будь-хто, хто виріс удома, але в цьому була якась фальшивка, коли ви виросли зі слоном на задньому дворі чи верблюда, наполягала її мати. Софі любила верблюдів, коли вони були в Марокко, і, ймовірно, вона ніколи не повернеться в Марокко. І Гемпшир був для неї більш чужим, ніж будь-яке інше місце, де вона жила.
  «Це дивний спосіб дорослішати. Але я вважаю, що це гарне життя для всіх вас, з великими будинками та багатьма слугами. Але нічого з цього не належить вам. Це так, — нагадала вона їй. Алекс також інколи думала про це, і їй цього не вистачало, але вона не могла уявити собі життя в Гемпширі зараз, та й не дуже довго. «Сподіваюся, ви не продасте його. Він був у сім’ї твого батька триста років, і він так любив його». Це була неймовірна відповідальність, і Алекс знала, що навіть якщо вона збереже його, де б вони не жили на той час, Софі може не захотіти маєток, коли виросте. Якби вона жила на півдорозі світу, будинок у Гемпширі нічого б для неї не означав. Насправді вона не могла дочекатися повернення до Гонконгу, який був для неї більш знайомим, і Алекс теж відчував це. Це була зворотна сторона життя, яке вони обрали, яке їм так пасувало. Вони втратили свій емоційний зв’язок зі своїми рідними домівками.
  
  Алекс насолоджувався місяцем, проведеним зі своєю матір’ю, і їй було сумно залишати її. Кожного разу, коли вона бачила її зараз, її мати ставала все тоншою, старішою та тендітнішою, і вона боялася, що більше ніколи її не побачить. Вона сподівалася, що її мати все ще буде жива, коли Річард піде на пенсію і вони повернуться до Англії, але до цього ще було багато часу. Йому було лише п'ятдесят два роки, і до пенсії було далеко. Останні кілька років після останньої посади він провів у МЗС. Але вони розраховували прожити за кордоном ще принаймні десять років. Вона не була впевнена, що її мати проживе стільки, і сподівалася, що так і проживе. Вона припинила спроби переконати матір відвідати їх, куди б вони не були призначені, і вона була незнайомою фігурою в житті Софі, оскільки проводила з нею так мало часу. Те, що він був єдиною дитиною, тепер лягло на Алекса. Вона весь час відчувала провину перед матір'ю. Листи та фотографії не заміняли людського спілкування. Вона бачила, що її мати зберігала кожен її лист у скриньках, і так за всі роки, що її не було.
  Незважаючи на смуток, що залишила матір, Алекс була рада повернутися до Гонконгу. Річард був зайнятий, і, як завжди, вечірок, здавалося, помножилося. Вона продовжувала звітувати в МІ-6 і час від часу зустрічалася на їх прохання, і вони більше ніколи не ставили її в незручне чи небезпечне становище. Після кількох зустрічей у МІ-6 у Лондоні вони відчули, що це може виявитися небезпечним для її чоловіка, і вирішили поважати це, поки що. Останні два роки пролетіли швидше, ніж Річард і Алекс очікували або хотіли.
  
  Коли вони поїхали, у них були десятки друзів у Гонконзі, і цього разу Алекс мала лише короткий тиждень, щоб провести з матір’ю в Гемпширі. Вони хотіли, щоб вони швидко влаштувалися на новій посаді. Попередник Річарда залишив посаду через хворобу, і це була для нього складна, але приваблива посада, одна з найважливіших. Він збирався бути послом Великої Британії в Радянському Союзі, проживаючи в Москві.
  Їм обом це здалося надзвичайно цікавим, хоча Софі це не в захваті. Вона хотіла залишитися в Гонконзі, і Алекс пообіцяв, що вони одного разу повернуться. Софі було майже десять, коли вони покинули Гонконг, і після тижня з бабусею вона полетіла з мамою до Москви, де на них чекав Річард. Він сказав Алексу, що будинок посла був респектабельним і був розкішним будинком до революції, але через сорок п’ять років він став символом занепалої величі в комуністичній країні, де населення складалося з побитих, втомлених, бідних. , голодуючий, пригнічений народ, під пильним наглядом КДБ. Це були складні, захоплюючі чотири роки, і коли вони зайшли в будинок у тому самому районі, де були всі найкращі посольства, в районі Арбат, і побачили пошарпані меблі, вицвілі штори та потерті килими, Алекс знала, що у неї є робота. Будинок був недостатньо опалений, був холодний, похмурий зимовий день, і Софі розплакалася й накинулася на матір, коли побачила це. Вона ненавиділа Москву з першого погляду. Алекс побачила це як важливий крок у кар’єрі Річарда та цікавий для неї теж. Софі була лише дитиною, яка знову ж таки мала звикнути до абсолютно нового способу життя, знову ж таки, у незнайомій, негостинній країні.
  
  «Я ненавиджу тебе за те, що ти привів мене сюди!» — крикнула вона своїм батькам, коли Алекс і Річард перезирнулися поверх її голови. Це було нелегко. Вони знали це, коли залишили Гонконг, який досі був перлиною його кар’єри, і це могло виявитися для нього найбільшим викликом.
  MI6 була надзвичайно задоволена тим, де приземлилася Алекс, і її контакт сказав їй у день прибуття, що у них є чим зайнятися. Їй було цікаво, чи виявиться це їхньою загибеллю. Вона сподівалася, що ні, і Річард теж сподівався, і молився, щоб він впорався із завданням.
  
  
  Розділ 16
  Лекс і Річард були відправлені до Москви в 1962 році, в один із найцікавіших часів після російської революції. Холодна війна була в самому розпалі, і тривала вже кілька років, і ситуація помітно загострилася з 1960 року, коли росіяни збили американський літак-розвідник U-2 і захопили пілота Гері Пауерса. Відтоді відносини між США та Росією були напруженими. Інцидент загрожував скасуванням зустрічі на вищому рівні, запланованої в Парижі через два тижні. Вони все одно пішли вперед, прем’єр-міністр Хрущов вимагав вибачень від американського президента. Коли президент Ейзенхауер відмовився, Хрущов залишив зустріч.
  Через два роки, коли Річард прибув до Москви, відносини залишалися напруженими, а холодна війна загострилася не лише між Росією та Сполученими Штатами, але й з Великобританією.
  Велика Британія мала власні проблеми з росіянами, які завербували кілька добре обізнаних англійських вчених і навіть дипломатів, щоб шпигувати за них, а подвійні агенти ще більше ускладнювали справу, шпигуючи на користь обох сторін. З британської сторони була значна гіркота щодо зрадників і перебіжчиків, які продавали росіянам все, починаючи від дуже чутливих секретів і закінчуючи ракетами.
  
  Шпигунство було надзвичайно небезпечною практикою, як сказали Алексу в SOE, а пізніше в MI6. Якщо спіймали, надії на порятунок не було. А в'язниця або розстріл були в Росії нормою для затриманих західних шпигунів. Тих, хто вирішив шпигувати за Британією на користь Рад, працюючи на КДБ, їхню таємну поліцію, засуджували до таких же неприємних покарань в Англії, якщо їх спіймали англійці. Відомо, що радянська влада заплатила високу ціну за зрадників, які втекли на схід.
  Кембриджська п'ятірка була одними з найвідоміших шпигунів, які займали високі посади в британському істеблішменті, що давало їм доступ до таємниць, що мали великий вплив на національну безпеку. За сім років до того, як Річард прибув до Москви, морський аташе британського посольства в Москві був ув’язнений в Англії за вісімнадцять років ув’язнення за шпигунство на користь Радянського Союзу.
  Ядерна технологія була життєво важливою для британців, американців і радянських держав. Доля переходила з рук до кожного, хто переходив на будь-яку сторону.
  За рік до того, як Річард став британським послом у Москві, агента британської розвідки було засуджено до сорока двох років ув’язнення за шпигунство на користь Радян і Британії як подвійного агента.
  Особливо активно КДБ намагався викрасти агентів МІ-5 і МІ-6, які вважалися нагородою. Їм це вдалося в ряді випадків. Британська військова розвідка дуже чутливо поставилася до цього. Гра у викрадення шпигунів і агентів розвідки та переманювання їх з одного боку на інший стала майже звичайною рисою холодної війни.
  
  Незважаючи на це, видимість дипломатії тривала, м’яч енергійно вели американці, чиє посольство, Spaso House, приймало багато найяскравіших світських заходів у Москві, і чиї запрошення цінувалися найбільше. Щорічна їх вечірка 4 липня була легендарною. У 1935 році до будинку прибудували бальний зал, де влаштовували бали, танці, концерти, кіносеанси та одні з найкращих дипломатичних вечірок у Москві. Прем’єр-міністр Хрущов був сумно відомий тим, що з’являвся та відвідував усі заходи, на які його запрошували американці, хоча КДБ невпинно шпигував за ними.
  Американський посол і його дружина були першими відвідувачами Річарда і Алекса наступного дня після їхнього прибуття. Олексій намагався вирішити, як зробити будинок більш привабливим для прийомів, які вони планували проводити там. Вона знайшла в підвалі згорнуті додаткові меблі та килими, і коли прибули американці, Алекс вибачився за свій зовнішній вигляд.
  «Ти чудово виглядаєш, моя люба», — тепло сказав посол, коли його дружина простягала Алексу чудово упакований подарунок, і він показав на вулицю, коли говорив з нею, і Річард одразу зрозумів і кивнув. Американський посол приклав палець до губ, дивлячись на Алекса. «Чому б вам не дозволити нам показати вам ваш район. Є кілька чарівних старих будинків, які вам сподобається бачити». Він посміхнувся їй, а його дружина кивнула, усміхаючись їм.
  «Я візьму наші пальта», — сказав Річард і зник, а через хвилину повернувся й передав Алекс її пальто, коли одягав своє. Софі знайомилася з дівчиною в посольстві, яка мала за нею доглядати. Вона була росіянкою, але відносно добре розмовляла англійською, і Софі ще не встигла з нею зігрітися. Вони розпаковували деякі з її іграшок у її великій, прохолодній спальні нагорі, де Софі приклеїла до стін постери фільмів.
  
  Через мить вони вже були на вулиці, ніби гуляли до Арбатської площі. «Мені шкода, що я вас викрав», — сказав посол, усміхаючись Річарду, а його охоронець йшов за ними на непомітній відстані. «Я впевнений, що вас попередив ваш власний уряд, але наші будинки наповнені прослуховуючими пристроями, встановленими КДБ. Ми знайшли понад сотню мікрофонів і камер, коли прочесали це, коли переїхали. У камінах, у рослинах, під диванами, у стінах, у вентиляційних отворах, у саду, вони скрізь. У хаті не скажеш нічого такого, чого не хочеш, щоб совєти почули. Я подумав, що ви повинні знати, наскільки він великий». Алекс і його дружина балакали, гуляючи, і вона запросила новоприбулих на офіційну вечерю в Spaso House наступного тижня, і Алекс подякував їй.
  «Вони завжди переслідують наших оперативників з МІ-5 і МІ-6, іноді досить успішно, на жаль», — іронізував Річард.
  «Ми всі маємо однакові проблеми», - сказав американець. «Вони матимуть жуків у кімнаті твоєї дочки, і не довіряй нікому зі своїх слуг. Це ціла нація людей, яких навчили шпигувати та доносити один на одного. Це справді дуже сумно», але криза в Суеці та катастрофа американського U-2 посилили холодну війну. «І вони будуть переглядати ваші особисті речі кілька разів на день».
  Тоді на прогулянці вони обговорювали дипломатичну ситуацію в Москві. Британські та американські цілі були майже однаковими. Надавати інформацію про радянську внутрішню та зовнішню політику, сприяти британській торгівлі, а також американській у їхньому випадку, розвивати наукові та культурні обміни, а також впливати на радянську зовнішню політику щодо ширших міжнародних питань. Все було дуже просто, але коли до суміші додати шпигунство та контршпигунство, стало складніше. А бути послом у Радянському Союзі, будь-якої країни, було водночас і честю, і викликом.
  
  Близько півгодини вони неквапливо ходили по площі, а потім американці їх покинули.
  Перш ніж вони це зробили, посол запропонував позичити їм свого «декоратора», який насправді був чудовим агентом, навченим виявляти підслуховуючі пристрої та налагоджувати будинок, коли це було можливо. Річард із вдячністю погодився. Агент привів команду, яка називалася «декораторами інтер’єрів», — хитра хитрість, на яку КДБ не впіймався.
  «Дякую, що поділилися інформацією», — люб’язно сказав Річард. Він багато чув про це раніше, але американський посол додав до цього дуже корисне.
  «Ти звикнеш. Ми всі робимо. І це хороша група тут, в іноземній спільноті. Ми всі прийшли сюди неспроста. Якщо скрізь ми справляємось достатньо добре, вони винагородять нас, покаравши тут». Американець засміявся, а Річард сумно посміхнувся. «Вони люблять добре проводити час. І вони люблять приходити до посольства».
  «У нас є над чим попрацювати, — сказав Річард. Він знав, що Алекс не задоволений станом, у якому вони знайшли будинок, а Софі це ненавиділа. Перехід був важким, особливо завдяки розкішним зручностям і вишуканим принадам Гонконгу, який був набагато цивілізованішим, ніж умови в Росії.
  Коли вони з Алексом залишилися наодинці, вони з Алексом прогулялися ще кілька хвилин, і вона намагалася не показувати, наскільки збентежена. — Можливо, ти захочеш сховати свій пістолет, Алекс, якщо вони його ще не бачили. Його це хвилювало. «Вони можуть дивуватися, навіщо це у вас».
  «Я теж думав про це. Це та мій ніж у безпечному місці». Вона посміхнулася йому.
  
  "Де це?" Він був спантеличений. Ніде не було безпечно, якщо вони постійно обшукували їхні речі, як сказав американський посол.
  «На моєму тілі». Їм не дозволяли обшукувати дружину дипломата за взаємною згодою, якщо вони не мали доказів того, що вона була шпигункою, чого не було.
  «А твій більший, е-е… аксесуар…?» — запитав він її, маючи на увазі пістолет Стена, який, як вона сказала, зберігала як сувенір про війну.
  «Вона розпадається і гарно складається в Біблію в шкіряній палітурці». Він виглядав враженим і посміхнувся їй.
  «Чому тобі все ще потрібно це нести? Ти вже не волонтер на війні». Він не знав, чи вона колись ним користувалася, і вважав це малоймовірним.
  «Ніколи не знаєш, коли це може стати в нагоді. Я отримав це під час війни і просто все це зберіг. Ти можеш бути радий, що одного разу у мене це буде».
  «Ти ж не хочеш, щоб росіяни подумали, що ти шпигун», — попередив він її.
  «Я не шпигун, — збрехала вона йому, — я просто обережна».
  «Тільки переконайтеся, що ніхто не знайшов. Мабуть, я повинен бути вдячний, що ти залишила свій другий пістолет-кулемет своїй матері, — передражнив він її. Він ніколи не вірив у це, коли вона це сказала. І як вона могла мати такий? Пістолет Стена, який вона мала з собою, був досить зловісним і певним фетишем для Алекс, разом з її пістолетом і ножем.
  «Прикро, що будинок так сильно підслуховується», — замислено сказав Алекс. «Я попереджу Софі. Як ви будете працювати, якщо ваш офіс теж прослуховується?»
  «Це повинні вирішити наші техніки. Це те, за що їм платять». І він розповів їй про команду декораторів, яку запропонував американський посол. «Тут все велика гра, хто за ким шпигує». І все, що вони могли довідатися або почути, потрапляло прямо до таємної поліції в Москві, КДБ.
  
  Тієї ночі вони виявили, що їхній кухар був напрочуд хорошим, хоча він ніколи не залишав Росію. Вони смачно поїли і рано лягли спати. Річард мав багато про що думати й читати до пізньої ночі, намагаючись прискоритися. Його посада в Москві була найбільшим викликом у його дипломатичній кар'єрі. Наступного ранку Алекс отримав повідомлення від MI6. Вона дала їй час і кодове ім’я для зустрічі, а також кодову фразу, яка б казала їй, що це британський оперативник, але не згадала місце зустрічі. Вона вирішила почекати, щоб побачити, що буде.
  Рівно об одинадцятій ранку , коли вона сиділа за своїм столом у маленькому кабінеті, який збиралася використовувати в резиденції, одна з російських покоївок підійшла до неї, щоб сказати їй, що до неї прийшла дружина фінського посла. Ім’я збігалося з тим, яке вона отримала від МІ-6. І вона спустилася вниз, щоб гарненька білява жінка вручила їй букет квітів.
  «Я люблю ромашки взимку, а ти?» – сказала вона Алексу з теплою усмішкою. Це була кодова фраза, і Алекс із захопленням усвідомила, що вона також була британським агентом МІ-6. Вона була англійкою і дружиною посла. У них було багато спільного.
  "Так. Це так мило з вашого боку». Алекс посміхнувся їй, коли між ними промайнув багатозначний погляд. Вони обмінювалися люб’язностями та жіночною інформацією про Москву, де Олексія могла зробити собі зачіску, де найкращі покупки. Софі збиралася навчатися в посольстві, а Алекс планував брати уроки російської. Багато дипломатичних родин не привезли своїх дітей до Росії, але Алекс не хотів залишати Софі з матір’ю, де вона буде самотньою та нещасливою, ані віддавати її в інтернат, тому вони привезли її. Алекс хотів брати з нею уроки російської. Це б зайняло їх обох.
  
  Після того, як вони трохи поговорили, Алекс провів дружину фінського посла до її машини. По дорозі Пруденс Міккі тихо сказала: «Не довіряй нікому й нічому, навіть своїй машині. Думаю, наші друзі в Лондоні вас займуть. Вони роблять мене. Тут є чим зайнятися». Алекс не коментувала, але вона сподівалася, що ні. Радянська Росія була останнім місцем на землі, де вона хотіла зробити помилку і бути ув'язненою як шпигунка. Думка про це змусила її здригнутися. Вони поцілувалися в обидві щоки, і Алекс помахав їй рукою з усмішкою, коли Пруденс відвіз її шофер, і Алекс подзвонив їй услід, подякувавши за квіти. Принаймні у неї тут був друг.
  
  —
  Алекс змогла купити трохи тканини на ринку, про який їй розповіла секретарка Річарда, і пошила нові штори для кімнат для прийому, і вона виявила, що на складі є ще меблі. Останньому послу це не сподобалося, і вони привезли свої. Те, що зберігалося, було набагато краще, ніж те, що було в резиденції зараз. Вона склала список речей, про які потрібно попросити свою маму. Вона розгорнула килими, які знайшла, принесла до дому деякі меблі та попросила економку замовляти їм квіти двічі на тиждень. Резиденція почала виглядати краще. Вона попросила в Річардового секретаря останні списки гостей посольства та запланувала їхню першу вечерю. Як і в Гонконзі, МІ-6 надала їй список тих, кого вона хоче розважати. Список тут був довгий. Алекс не сумнівалася, вона просто додала імена, і знала, що КДБ все одно побачить копію списку. Вона планувала запросити більшість членів дипломатичного співтовариства на їх першу вечірку, і вони мали місце для танців, якщо вони перенесли меблі. Дружина американського посла сказала, що Алекс може скористатися їхнім гуртом. Здавалося життєво важливим зустрітися з найважливішими людьми якнайшвидше, хоча розваги здавалися тут незграбнішими та незграбнішими, ніж у Гонконзі, де всі були такими товариськими, і все пройшло гладко. Гонконг був набагато складнішим за Радянський Союз, але вона очікувала цього.
  
  За тиждень до вечірки MI6 додала до списку ще два імені. Того вечора Річард і Алекс збиралися на вечірку в американському посольстві, і вона з нетерпінням чекала цього, і Річард сказав, що він теж, коли прийшов додому переодягнутися.
  Коли вони прибули, два дуже порядних китайських дворецьких поселяли гостей, гідних Букінгемського палацу своєю точністю та пристойністю. Про них їй розповіла дружина посла. Вони були китайцями, одруженими з росіянами, і не могли отримати візи, щоб виїхати з країни, тому потрапили в пастку і працювали на американців. Їх добре знали в Москві, і Олексій заздрив тому, наскільки вони лагідні та професійні. Допомога в британській резиденції була набагато менш ефективною, і, здавалося, більше намагалися вислухати їх і шпигувати за ними, ніж надавати належні послуги.
  Атмосфера вечірки у Spaso House була ковтком свіжого повітря. Будинок був чудово прикрашений у елегантному сучасному американському стилі. Посол і його дружина привезли власні картини, і всі здавалися розслабленими просто там, наче вони навіть не були в Росії. Це стало прикладом, якому Алекс хотів наслідувати. Вона хотіла показати місцевим жителям та решті дипломатичного співтовариства, як виглядав справжній британський дім і як ним керували. Вона вирішила влаштувати серію обідів, повноцінних обідів для жінок і коктейльних вечірок, як у Гонконзі, а також офіційних вечерь для важливих гостей. У неї була дюжина нових ідей, коли вони пішли з вечірки того вечора, і вона любила їхній гурт і планувала цим скористатися. Була співачка, яка співала джаз, як Біллі Холідей.
  
  — Ти виглядаєш щасливим, — сказав Річард із задоволенням. Йому подобалося зустрітися в одній кімнаті з багатьма колегами-послами та з низкою важливих радянських чиновників, з якими він хотів зустрітися.
  «Я планую наше світське життя на наступні шість місяців», — сказала вона. Вони ніколи більше не говорили про щось важливіше, якщо не йшли вулицею. Вони намагалися щодня гуляти разом, щоб надолужити те, що дійсно важливо. «Мені сподобався співак».
  «Я теж. Можливо, нам варто спробувати щось більш британське», — запропонував він, і Алекс відкинув цю ідею.
  «Коли американці роблять це правильно, вони справді це роблять». Це був прекрасний вечір.
  У неї був чудовий настрій, поки вона не знайшла свої закодовані повідомлення та не отримала імені людини, з якою вони хотіли, щоб вона зустрілася протягом наступних кількох днів. Їй довелося найняти його екскурсоводом до музею. Це все, що вона знала, і його ім’я. Вона виглядала набагато менш щасливою, коли лягла спати. Річард уже напівсонний. У чоловіка, з яким вона мала зустрітися, було російське ім'я. МІ-6 залучала її до роботи, і тут це було делікатно. Вони не тиснули на неї щодо зустрічей у Гонконзі після інциденту з Берінгером, але в Москві їм потрібно було, щоб усі їхні агенти були активними. Вони попередили її про це, коли Річарда перевели, і вже почали діяти.
  Наступного дня вона пішла до музею й запитала, чи є у них гід, який розмовляє англійською, перш ніж запитати його ім’я. Вони зателефонували комусь по телефону, і з’явився невисокий худий чоловік, назвав своє ім’я, і це було те саме ім’я, яке їй дали в МІ-6, що, здавалося, пощастило. Він ніс в руці записуючий пристрій, пояснив він після того, як вона представилася. І він сказав, що має весь тур, записаний англійською на машині, але буде супроводжувати її, щоб пояснити це. Вона кивнула, і вони почали екскурсію музеєм, і він увімкнув для неї машину, коли вони підійшли до першої кімнати, і вона одягла навушники. Усе мистецтво почалося після більшовицької революції і мало теми праці. Більшість із них була в грубому стилі, і жодна з них не була гарною. І коли вона подивилася на перші картини, почався запис. Це не мало нічого спільного з мистецтвом. Це було довге повідомлення для MI6 про зустрічі з питань ядерної зброї, які відбувалися в порушення нещодавнього договору. Вона не виявила жодної реакції чи здивування, і продовжувала слухати запис і розглядати мистецтво, поки вони ходили з кімнати в кімнату. Запис закінчився задовго до того, як вони закінчили екскурсію, і вона вдала, що все ще слухає, а коли вони дійшли до останньої кімнати, вона подякувала йому та простягла йому апарат і навушники. Вона запам’ятала все це, як її навчили робити, і гід стер повідомлення, щойно вона віддала машину. Вона прослухала це вдруге, щоб бути впевненою, що запам’ятає все. Очевидно, він був одним із росіян, які шпигували на користь англійців, і навіть міг бути подвійним агентом. Хоча вона була впевнена, що МІ-6 знають, що він у безпеці, якщо вони змусять її зустрітися з ним, враховуючи її делікатне становище через Річарда.
  
  Їй було не оцінювати інформацію, а лише передавати її. Вона вийшла з музею, повернулася до резиденції та дослівно закодувала весь запис, який запам’ятала, назвавши перед цим джерело. Він запропонував передати їй запис, але вона відмовилася, тож замість цього він стер його. Йому було надто небезпечно триматися. Її навчили цьому, передачі інформації. Це те, що вона робила під час війни, і це було не більш чи менш небезпечно, ніж це.
  
  Вона чекала на відповідь після того, як відправила його. Вона відкрила крани у своїй ванній кімнаті, наче запускала ванну, щоб заглушити будь-який незначний звук постукування по передавачу. Відповідь надійшла через дві хвилини.
  «Отримано. молодець Дякую тобі." Вона хвилину дивилася на передавач, ненавидячи те, у що вплуталася, але все ще була змушена це зробити.
  «Хіба й з тобою», — тихо сказала вона, прибираючи маленьку машинку в футляр, схожий на аптечку. Ніхто б не здогадався, що в ньому було, що це було або що він міг робити. Як і сама Алекс, це виглядало зовсім невинно і було чим завгодно. Життя людей, які постраждали від цього, і її власне були на кону щодня. Тепер вона зрозуміла, що їхнє перебування в Москві буде набагато небезпечнішим, ніж вона очікувала.
  
  
  Розділ 17
  Розуміючи , наскільки делікатною була її ситуація, і не бажаючи, щоб вона звільнялася, МІ-6 не вимагала від неї виконання занадто багатьох завдань. Менше, ніж у інших. Вони приберегли для неї справді важливі зустрічі та запити, щоб не витрачати її на ризики, які не були принциповими. Здебільшого вони дотримувалися своєї домовленості про те, щоб вона збирала інформацію, яку вона збирала в дипломатичних колах, але час від часу вони відправляли її зустрічатися з кимось, як вона вважала співробітником MI6. Чоловіка з музею вона більше не бачила. Але були й інші. Їй довелося зустрітися з однією жінкою в м’ясній крамниці і годинами стояти з нею в черзі, і вона запізнилася на вечерю, на яку вони збиралися в турецьке посольство. Річард був роздратований на неї через те, що вона спізнилася й змушена була переодягнутися, коли вона прийшла додому. Вона сказала, що пішла до м'ясника, щоб сама вибрати їхнє м'ясо, оскільки кухар сам купив такі погані шматки. Він поскаржився, що вона могла це зробити вранці, а вона з ним не сперечалася. Він був втомлений і напружений багато часу, намагаючись підтримувати баланс між захистом інтересів Великобританії та не додаючи ворожості холодної війни, яка була в кращому випадку актом жонглювання, особливо знаючи, що КДБ спостерігав за ними весь час . Це було постійним джерелом стресу навіть для Софі.
  
  Протягом шести місяців Алекс розмовляла російською, що було навіть корисніше для підслуховування, яке вона виконувала для MI6. Річард не міг це зрозуміти, тому з ним постійно був перекладач. Він використовував кілька з них, усі надіслані з Англії з навичками російської мови, але ніколи не довіряв їм повністю. Він вважав свого секретаря надійним, але будь-хто в Росії міг бути подвійним агентом, і багато хто був таким. Він навіть не повністю довіряв тамтешнім британцям, що додавало постійного стресу його роботі. Він бачив, чому захворів його попередник. Кожну мить дня і ночі треба було бути напоготові. Олексій теж так почувався. МІ-6 була з нею в постійному зв’язку, і вона ненавиділа чути їх тут. Кожного разу, коли вона виконувала для них доручення, хоч і мале, вона відчувала на своїх плечах тягар відповідальності, розривалася між обов’язком перед країною та відповідальністю перед чоловіком, і боялася заподіяти йому невидимий біль, який би підірвати їм обличчя пізніше. але, що дивно, нічого не вийшло. Все пройшло гладко, як би напружено не було.
  Через рік після їхнього прибуття, у листопаді 1963 року, вбивство Джона Ф. Кеннеді шокувало світ, і мрії були розбиті, коли він помер. Невинність була втрачена, якщо вона колись існувала. Дні Камелота тепер, як ніколи, здавалися ілюзією. Алекс плакав разом із рештою світу перед трагічним обличчям Жаклін Кеннеді за фатою вдови, коли вона тримала за руки своїх маленьких дітей.
  Це нагадувало всім про злі сили, які щодня вступали в гру. Навіть Радянський Союз був глибоко зворушений його вбивством. Важко було не бути. Американський посол з дружиною вирушили на похорон до Вашингтона.
  
  Здавалося, що їхній час у Росії пролетів швидше, ніж будь-які інші їхні посади, тому що дні були такими насиченими, ставки були такими високими, напруга настільки постійною. Це було як життя на мінному полі, і Алекс був радий, коли прийшло їхнє наступне призначення, і Річард приватно зізнався, що він теж. Росія була однією з найважливіших посад, яку міг призначити Міністерство закордонних справ, і він знав, що наблизився до своїх останніх ще до того, як його повернули додому. Рівно двадцять років його переставляли з однієї іноземної посади на іншу. Алексу щойно виповнилося п’ятдесят, а Річарду – п’ятдесят вісім. Він здогадався, що у нього буде ще одне призначення, а потім вони призначать його на кілька років на офісну роботу в Міністерстві закордонних справ, пропонуючи мудрі поради на основі досвіду, поки він не вийде на пенсію. Але вони мали ще одну публікацію, і він усміхнувся, коли прочитав комюніке. Він заслужив це, і він був радий, що його начальство визнало це. За чотири роки перебування в Росії він здобув їхню вдячність і повагу. Його наступним призначенням, і, мабуть, останнім, був Вашингтон, округ Колумбія. Він сказав Алексу після обіду, коли вони вирушили на нічну прогулянку площею.
  «Я маю тобі дещо сказати», — сказав він, міцно втискаючи її руку в себе. Він любив їхні кілька приватних моментів разом і цінував її поради.
  «Ти закоханий у свого секретаря», — сказала вона, посміхаючись йому.
  «Будь ласка, ні. Ви на неї дивилися?»
  «Ви приєднуєтеся до релігійного ордену?»
  «Я б хотів, якби ми залишилися тут довше. Ні, ми їдемо до Вашингтона».
  «На свято?» Вона виглядала задоволеною, а він розсміявся.
  — Думаєш, я знову сюди зарахувався? Вони все одно не могли цього зробити, але він би помер першим. Чотири роки вистачило. «Ні, моя люба. Я думаю, що це, мабуть, наше останнє завдання, враховуючи мій вік, і вони приберегли найкраще наостанок. Або один із найкращих. Це чудовий пост, який стане смаком раю після Москви, холодної війни та КДБ».
  
  «Ви збираєтеся стати британським послом у Вашингтоні?» Вона ледь не закричала, коли він кивнув, зупинився й міцно обійняв її. Незважаючи на всі важкі моменти, іноді страшні періоди та випадкові розчарування, вони були ближчі, ніж будь-коли, і їхній шлюб залишався міцним. Дипломатичний корпус розривав не один шлюб. Життя було нелегким, і зрада була звичайним явищем, але Алекс добре підходив для кар’єри Річарда, і з роками вони полюбили її.
  «Я збираюся бути послом у Вашингтоні. І ми збираємося їсти гамбургери та ходити на бейсбольні матчі, і, мабуть, час від часу ходити на вечерю до Білого дому. Щасливі дні знову тут». Він засяяв на неї, і вони повернулися до будинку, щоб розповісти Софі. Річард не хотів, щоб КДБ дізнався до того, як про це було офіційно оголошено, тому Алекс написав це на аркуші паперу й передав Софі, яка закричала, коли прочитала це. Їй було майже чотирнадцять років, і вона вважала, що Америка — це найкрутіше місце на землі, хоча вона ніколи там не була. Вона любила Елвіса і мала всі його записи, хоча вона також любила «Бітлз», Ната Кінга Коула, Френка Сінатру, Рока Хадсона та Доріс Дей.
  "Коли?" — прошепотіла Софі.
  «Я думаю, через кілька тижнів».
  «І хоч раз я володію цією мовою, слава Богу». Софі все ще пам’ятала свою кантонську, її російська була незграбною, і вона її ненавиділа, а її французька була ідеальною. Вона сподівалася, що більше ніколи не вживатиме нічого з цього, крім, можливо, французької. Вона вихопила аркуш паперу з маминої руки й нашкрябала на ньому. «Чи можу я піти до нормальної американської середньої школи?»
  
  "Так." Її мати посміхнулася їй і повернулася до Річарда. Софі хотіла розпочати пакувати речі цієї ночі. Росія не підкорила її серце.
  «У вас дуже щаслива донька, — сказала вона.
  «Вона ніколи не захоче піти, коли ми туди прибудемо», — сказав він із стурбованим виглядом. «Я хочу, щоб вона була з нами в Англії, коли ми поїдемо додому».
  «Це не буде проблемою. Вона англійка, а не американка».
  «Вона ніколи там не жила», — сказав він.
  «Усі колоніали зрештою повертаються «додому». Так само вона буде».
  «Не будь таким впевненим. Але принаймні їй буде весело наступні чотири роки». Усім їм Росія була сумною. Алекс залишав резиденцію в кращому стані, ніж вона знайшла його, і він виконав хорошу роботу як посол, але вони були дуже готові залишити.
  Того вечора Алекс надіслала повідомлення в МІ-6, щоб повідомити, що вони незабаром переїдуть до Вашингтона, вона не була впевнена, чи МІ-6 ще повідомили. Їхня відповідь надійшла швидко.
  «Вітаю пана посла. Молодець».
  Того вечора вона лягла спати, мріючи про Вашингтон і про ті принади, які там на них чекали.
  
  —
  Перед від’їздом у всіх посольствах для них були незліченні обіди. Це було закрите співтовариство, особливо в Москві, і їм усім було шкода, що Річард і Алекс їхали.
  До нього по черзі приходили російські чиновники, дякували за допомогу в спробах розрядки. Він не міг просити більше. І він тепло подякував всьому своєму персоналу, коли пішов. Його поважали і ним захоплювалися з усіх сторін. Він провів два дні з новим послом, щоб проінформувати його, залишив усе в порядку, а потім вони поїхали.
  
  Вони прилетіли з Москви до Лондона, провели там кілька днів, щоб Річард міг проінформувати Міністерство закордонних справ, і залишилися з Вікторією в Гемпширі на кілька днів. Алекс зробив шопінг у Лондоні з Софі, а потім вони полетіли до Нью-Йорка на BOAC. Усім трьом це було як сон.
  Посольство на Массачусетс-авеню, спроектоване Лютієнсом з великими садами, було чудовим. Він був побудований у 1930 році з переважно британських матеріалів, мармуру, дерева, скління, з новими офісами в будівлі перед ним, завершеною лише за два роки до їхнього прибуття. Персонал був чудовий. Річард відвідав президента Джонсона з офіційним візитом, і Білий дім був ще більш вражаючим, ніж він собі уявляв. Попередній посол залишив усе в бездоганному порядку. Вони оселилися в резиденції посла. Алекс припускав, що вона буде мати дуже мало роботи для MI6 протягом наступних чотирьох років. Англійці не шпигували за американцями, їм це було не потрібно. Вони вільно ділилися інформацією. Це було величезне полегшення не опинитися у ворожій країні, оточеній небезпекою та ризиком.
  Алекс і Софі пішли дивитися школи через кілька днів після того, як вони приїхали. Вона не вчилася в належній школі з Гонконгу, і її чотири роки навчала в Москві вчителька англійської мови, одружена з росіянином.
  Вона закохалася в Sidwell Friends School, одну з найкращих приватних шкіл у Вашингтоні. Річард теж пішов подивитися. Він хотів бути впевненим, що вона піде до школи, яка підготує її до британської університетської системи, коли вони повернуться. Але всі зійшлися на тому, що це чудова школа, і вона без проблем склала зарівнювальні та вступні іспити з усіх предметів. Вони прийняли її, незважаючи на її раніше неортодоксальне навчання. У вересні вона розпочне «справжню американську середню школу», як і хотіла. Батьки ніколи не бачили її щасливішою, і Алекс був таким же щасливим. Вона відчувала себе так, ніби скинула тисячу фунтів тягаря зі своїх плечей, коли вони залишили Росію. Вона хвилювалася про кожну свою місію там і боялася, що її спіймають і заарештують як шпигунку. Але вона все одно висунула його. Вона планувала покинути МІ-6 через чотири роки, коли вони повернуться до Лондона після тридцяти років шпигунської роботи. Це була більш ніж поважна кар'єра шпигуна.
  
  Закінчився час її двадцятирічної обітниці мовчання щодо її роботи в ДП, поки вони були в Росії. Технічно вона могла розповісти Річарду, і вона спокусилася, але оскільки вона все ще працювала на МІ-6, вона вирішила цього не робити, щоб не викликати у нього підозр.
  Як і в Гонконзі, вони відразу ж потрапили в громадський вир Вашингтона і майже щовечора ходили на обіди в посольствах, державні заходи, усілякі вечірки. Кульмінацією їхнього світського життя стало запрошення на весілля Люсі Джонсон, дочки президента, з Патріком Нуджентом через два тижні після їхнього прибуття. Прийом у Східній кімнаті для семи сотень гостей був приголомшливим, і Річарду та Алексу воно дуже сподобалося.
  Вони легко знайшли друзів у міжнародному співтоваристві у Вашингтоні, а також серед місцевих жителів, деякі з них були батьками дівчаток, з якими Софі навчалася в школі. Софі процвітала в американській школі. Це було наче її винагорода за дивне виховання, яке вона мала від Пакистану до Марокко, Китаю та Росії. Вона ніколи не говорила про це своїм друзям. Вона сказала Алексу, що хоче забути про це й оселитися в одному місці до кінця свого життя.
  Робота Алекса для МІ-6 у Вашингтоні була майже незначною, що також було полегшенням і здавалося, як відпустка. Вона розповіла їм про політиків і дипломатів, з якими зустрічалася, а також про вечері в Білому домі. Усе це було дуже спокійно, без кризи, вирішення якої покладалося на неї.
  
  Вони мали честь бути присутніми на своєму другому весіллі в Білому домі, коли донька президента Джонсона Лінда Берд вийшла заміж за Чарльза Робба через шістнадцять місяців після весілля її сестри відразу після прибуття Алекса та Річарда. Було шістсот п’ятдесят гостей, і Алекс і Річард уже знали більшість із них. Вони були частими гостями в Білому домі, на офіційних обідах і менших, більш інтимних.
  Час пролетів надто швидко. У них із Софі була королівська битва, коли вона була старшою школою, і Річард не хотів її програти. Вона хотіла вступити до американського коледжу, як і її подруги. Вона не хотіла повертатися до Англії з батьками і вступати там до університету. Вона сказала, що тепер відчуває себе американкою і хоче залишитися.
  «Це абсурд», — сперечався з нею батько. «Ти не американець, ти англієць. Ви тут лише три роки».
  «Мені байдуже. Я хочу залишитися тут. Я нікого не знаю в Лондоні. Я не хочу жити з бабусею в Гемпширі. Я не хочу вступати до англійського університету. Я хочу навчатися тут у коледжі. Цього року я маю подати заявку, тату». Вона благала його і благала матір переконати його. Але Алексу теж не подобалася ідея залишити її в Штатах.
  «У нас тут немає родичів. А якщо ти захворієш?» Софі була свавільною. Алекс хотів бути під рукою, щоб направляти та спостерігати за нею.
  «Тоді ти можеш підійти і бути зі мною. Будь ласка, не змушуй мене повертатися, мамо. Я хочу залишитися тут». На той час у неї було кілька неповнолітніх хлопців, але це не було причиною її залишитися. Вона любила своїх друзів і все про Америку, і всі її друзі подавали документи до коледжу в Штатах. Вона думала, що Англія похмура, і не відчувала зв’язку з нею, оскільки вона ніколи там не жила. Бути англійкою було для неї лише паспортом і не більше.
  
  Алекс і Річард постійно про це говорили, і він запропонував компроміс.
  «Ти можеш вступити до коледжу тут, якщо поступиш. Але після того, як ти закінчиш, ти повертаєшся в Англію і йдеш там працювати, без питань. Я не хочу, щоб ти залишався тут, і я не збираюся жити за три тисячі миль від моєї єдиної доньки на старість, — твердо сказав він, і коли Софі вийшла з кімнати, верещачи від захвату, Алекс звернувся до нього: серйозний вираз.
  «Це моя мама зробила. Вона була одна, за тисячі миль від своєї єдиної дочки, протягом двадцяти трьох років, і абсолютно самотня відтоді, як помер мій батько». Сказавши це, їй стало сумно.
  «Ми будемо вдома через рік. Ти можеш компенсувати це перед нею, — лагідно сказав він. Але Алекс знала, що не зможе повернути своїй матері роки назад. Вони з Річардом весь цей час були відсутні в дипломатичному корпусі. Це було хорошим рішенням для них, але не для її матері, і вона почувалася жахливо через це.
  Останні місяці пролетіли. Вони йшли в червні, одразу після того, як Софі закінчила школу. Вона планувала подорожувати по Каліфорнії з друзями, а серпень провести з одним із них у Мартас-Він’ярд. Там був будинок у батьків дівчини.
  Її прийняли майже в усі школи, куди вона подавалася, і вона вирішила піти до Барнарда в Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Вона збиралася жити в гуртожитку. Їй мало бути сімнадцять, коли вона вступила до коледжу у вересні, і вісімнадцять років у грудні. Вона поверталася до Англії на Різдво та своє вісімнадцятиріччя, і Алекс збирався відвідати її в школі восени на вихідні для батьків. Вона вже сумувала за нею і ненавиділа думку про те, що вона опинилася за три тисячі миль. Це дало їй відчути, яким було життя її матері.
  
  Річард і Алекс востаннє вечеряли в Білому домі. Річард Ніксон став президентом, і Річард мав з ним хороші стосунки.
  Випуск Софі був гірким для них, але радісним для Софі. Вона не могла дочекатися, щоб поїхати до Каліфорнії зі своїми друзями. Вона покинула Вашингтон раніше за них, і того ранку, коли вона поїхала, Алекс звернулася до Річарда. Вони пакувалися, щоб виїхати.
  «Мені здається, ніби я її втратив», — сказала Алекс зі сльозами на очах і обійняла її.
  «Ви цього не зробили. Після всього цього вона повернеться додому, як добра англійська дівчина». Алекс думала, чи її батько сказав це її матері, коли вони з Річардом їхали до Індії. Але вона була заміжня, що було іншим. Їй довелося слідувати за чоловіком. Софі йшла за своїми мріями, що було небезпечніше.
  
  —
  Через два тижні вони залишили Вашингтон і полетіли до Лондона. Вони з Річардом залишилися в Кларідж на кілька днів і знайшли квартиру. У нього була відпустка, перш ніж він мав з’явитися в Міністерство закордонних справ, і Алекс пообіцяла своїй матері, що вони проведуть з нею літо, за винятком кількох коротких поїздок по Англії, щоб відвідати старих друзів і, можливо, коротка подорож до Італії чи Франції. Річард роками не бачив своєї ферми і навіть більше не знав орендарів. За нього цим займалася служба управління місцевого ріелтора. Він думав його продати. Майно не було цінним, і він ніколи не збирався там жити. Не було сенсу триматися.
  Вони поїхали в Гемпшир, і Алекс була вражена, коли побачила свою матір. Вона була худа, бліда, виснажена і ледве могла ходити. Було видно, що вона хвора. Алекс пішла до лікаря своєї матері, який сказав Алекс, що в неї рак шлунка. Вона не хотіла розповідати про це Алексу та хвилювати її, і вже кілька місяців хворіла сама. Вона поговорила про це з мамою, коли прийшла додому.
  
  «Чому ти не сказав мені? Я б прийшов додому». Її мати, здавалося, спокійно дивилася на доньку з любов’ю.
  «Ти не міг залишити Річарда та Софі самих у Вашингтоні», — великодушно сказала її мати. Отже, вона була тут одна. Економка подбала про неї, але вона була сама вночі й наполягала, що не заперечує.
  Коли Алекс прийшов удома, вона багато спала. Вони разом гуляли в саду, відвідали могилу її батька та її братів. Її матері було вісімдесят два, і більшості її друзів уже не було. Але принаймні Алекс був удома. Нарешті. Її мати так довго чекала цього, і тепер це було так близько до кінця. Вони пропустили більше двох десятиліть разом. Алекс найбільше шкодувала про своє життя. Це і маленький хлопчик, якого вона втратила. Окрім цього, це було гарне життя.
  Вікторія мирно померла уві сні через три тижні після повернення Алекса додому. Вона ніби чекала на неї. І як тільки вона побачить її знову, вона зможе піти.
  Алекс подзвонив Софі, щоб розповісти їй, і вона повернулася з Каліфорнії на похорон бабусі. У маленькій церкві було лише кілька людей. Софі залишалася, поки її друзі не дісталися до Мартас-Він’ярд, а потім полетіла до Бостона, щоб приєднатися до них. Алекс відвіз її в аеропорт і міцно обняв перед польотом.
  "Будь обережний. Я люблю тебе, Софі». Дивлячись на те, як вона летить, біжить, щоб встигнути за літаком, її темне волосся розвівається позаду, Алекс уперше усвідомила, що найбільший дар матері — це дозволити своїм дітям здійснювати свої мрії, куди б вони їх не брали. Бачити, як Софі йде, було одним із найважчих учинків, які вона коли-небудь робила. Це викликало у неї нову повагу до матері, яка втратила двох синів і дозволила своїй єдиній дочці полетіти на інший кінець світу.
  
  Після цього Алекс поїхав до Лондона. У неї була зустріч, на яку вона давно збиралася. Їй нічого не залишалося робити для них. За останні чотири роки вона зробила дуже мало. Вона провела воєнні роки, працюючи в SOE, а після цього працювала в MI6 протягом двадцяти чотирьох років. Це було досить довго. Гроші, які вони їй заплатили, ніколи не були значними, навмисно. Вона зробила це з любові до королеви та батьківщини. Інших причин для цього не було.
  Вона подала заяву про звільнення, і її контакт потиснув їй руку та подякував.
  «Ви довго працювали для нас». Здавалося дивним, що тридцять років шпигунства закінчилися листом і рукостисканням, але вона виконала свою роботу. Тепер це вирішували інші.
  Вона поїхала назад до Гемпшира з ностальгією, але легшою, і ніби пройшла повне коло. Вона все ще сумувала за матір’ю та за тими роками, які вони не провели разом, але вона пішла слідом за Річардом його шляхом і мала свій власний. Вона впоралася з обома, а також була поруч із Софі.
  Він саме повертався з озера з вудкою, коли вона повернулася додому, і він був схожий на хлопчика, який грає в гачок, коли вона посміхалася йому.
  «Її рейс затримали?» — запитав він Алекса. Вона пізно поверталася додому.
  «У мене була зустріч у Лондоні. Давно пора».
  «Медичний?» Він виглядав стурбованим, і вона похитала головою. Нарешті настав час бути з ним чесним. Більшу частину їхнього спільного життя вона приховувала від нього таємниці, але в неї не було іншого вибору.
  «Сьогодні я звільнилася з МІ-6», — сказала вона, очікуючи, що він виглядатиме шоковано. Але він не здивувався. «Я працював на них тридцять років». Коли вона це сказала, в її очах блищали сльози. І вона знала, що сумуватиме. Це додавало сенсу її життю протягом такого тривалого часу. Більше половини її життя.
  
  «Я завжди знав». Він усміхнувся. «Я просто молився, щоб вас не заарештували або щоб нас не вигнали звідти, де ми жили в той час. Ти кілька разів налякав мене в штани в Москві».
  «Я теж себе злякалася», — зізналася вона і засміялася. Він знав її краще, ніж вона думала. «Ти ніколи нічого не казав?»
  «Я вважав це поганим тоном запитувати мою дружину, чи вона шпигунка. Більшість жінок не носять із собою автомати чи пістолети. Під час війни я щось підозрював, але знав, що ви не можете мені сказати».
  «Тоді я працював у ДП. Шпигунство та диверсії в тилу ворога. Це було набагато грубіше».
  «Мені неприємно думати про це», — серйозно сказав він. Тоді він підійшов і поцілував її. — Отже, ти більше не шпигун? Вона похитала головою. «Ну, це буде по-іншому. Одного разу тобі доведеться розповісти про це Софі».
  "Може бути. Я не впевнений, що вона захоче знати». Тепер у неї було власне життя. Її секрети, які вона повинна зберігати.
  «Ти справжня жінка», — сказав він, коли вони зайшли до будинку, який тепер належав їй. Їм потрібно було зробити ремонт, і Алекс хотів дещо змінити. У них був добрий чоловік, який господарював у маєтку. Вони планували жити в Лондоні протягом тижня, а використовувати його у вихідні. Алекс брав участь у його управлінні багато років, і Річард також зацікавився ним. Тепер, коли вони повернулися, було б легше впоратися з нею з близької відстані. — Тепер тобі доведеться знайти щось інше, сподіваюся, без зброї. Вона любила цей дім і все своє життя вважала його домом, незалежно від того, де вона жила у світі. Вона шкодувала, що Софі ніколи не прив’язувалася до цього. Можливо, коли вона стане старшою, так і буде.
  
  Алекс відчувала своїх батьків біля себе в Гемпширському будинку. Вони з Річардом прожили неймовірне спільне життя, живучи по всьому світу, але вона була рада, що вони вдома. І вона сподівалася, що Софі теж колись вважатиме це своїм домом.
  
  
  Розділ 18
  Лекс щодо її доньки були точнішими, ніж Річардові. Вона закінчила Барнард і не хотіла повертатися додому в Англію. Тепер усі її друзі були в Штатах, із Вашингтона та Колумбії. Вона хотіла залишитися в Нью-Йорку, хоча б ще на рік. Вона закохалася в хлопця, який закінчив юридичний факультет Колумбійського університету, коли вона отримала ступінь бакалавра, і цей роман здався Алексу серйозним.
  Вони познайомилися зі Стівом Беннетом на випускному Софі та пообідали з ним та його батьками. Батько Стіва був генералом у Вест-Пойнті, а Стів був єдиною дитиною, був армійським нахабником і також виріс по всьому світу, і він ненавидів це так само, як Софі їхні подорожі. Він щойно приєднався до юридичної фірми в Нью-Йорку і тепер теж хотів жити в одному місці. Річард із задоволенням розмовляв із Семом Беннетом, батьком Стіва, про їхній досвід війни та місця, де вони жили. А його мати була теплою жінкою, яка, коли була можливість, ходила за чоловіком по всьому світу. Сем все ще служив у війську, зараз служив у Пентагоні, і вони жили у Вашингтоні, округ Колумбія. Він був на чотири роки молодший за Алекса та на десяток років молодший за Річарда, і він був життєвим, динамічним чоловіком. Їм обом сподобався він і його дружина, а також подобався його син.
  
  Стів представляв для Софі стабільність. Вони хотіли того самого, міцного життя в одному місці назавжди. Здавалося, що Стів був приголомшений своїм батьком, і він ненавидів те, що він бачив про військових, що, як його батько приватно зізнався Річарду, було для нього розчаруванням. Сем був Вест-Пойнтом третього покоління. Але Стів добре вчився в юридичній школі і приєднався до чудової фірми.
  Після закінчення університету Софі вже знайшла собі роботу перекладача з французької та англійської в Організації Об’єднаних Націй і вказала китайську та російську як мови, якими вона добре розмовляла. Стів був надзвичайно вражений тим, наскільки вона зріла, як і його батьки. Йому було двадцять сім, і він два роки працював у банку, перш ніж вступити до юридичної школи. Він здобув спільний ступінь юриспруденції та магістра ділового адміністрування, і, очевидно, був солідним, серйозним і так само закоханим у неї, як і вона в нього. Вони були молоді, але зрілі на свій вік і без розуму один від одного.
  Річард рішуче заперечував проти того, щоб вона залишилася в Нью-Йорку, але це була програна битва, і Алекс це знав. Вона переконала Річарда, що вони повинні дозволити Софі робити те, що вона хоче. Їй було майже двадцять два, і вона знала свій розум, як і Алекс, коли вона покинула Гемпшир і переїхала до Лондона у двадцять три роки, і більше ніколи не поверталася додому.
  «Це було інше, була війна».
  «Я не впевнений, що це мало б для мене значення. Я був готовий покинути гніздо. Це було гарне виправдання. Вона теж готова, — змирено сказав Алекс.
  Стів і Софі приїхали в Гемпшир на два тижні в серпні, і Стів поговорив з Річардом і попросив його дозволу просити руки Софі, і в очах Річарда були сльози, коли він дав йому своє благословення. Він ненавидів ідею, щоб вона залишилася в Штатах, але знав, що не зможе її зупинити. Він ненавидів те, що Алекс мав рацію.
  
  Вони заручилися на Різдво, а наступного літа одружилися в Нью-Йорку. Алекс і Річард хотіли, щоб вона вийшла заміж у Гемпширі, але всі їхні друзі були в Нью-Йорку, тому вони погодилися дозволити їм одружитися там. Їм подобалися його батьки, вони були хорошими, солідними, поважними людьми з хорошими цінностями. Стів і Софі здавалися такими молодими, щоб одружитися, але Алекс сказав Річарду, що вони теж одружилися б раніше, якби не було війни.
  «Натомість ми нишпорили по дешевих готелях, прикидаючись одруженими, щодня боячись, що когось із нас уб’ють. Я б краще побачила їх щасливими у шлюбі, — сказала вона, зітхнувши. «Вона молода, але знає свій розум. Мені здається, ми налякали її, тягнучи по всьому світу, бо це було те, що ми хотіли зробити. Все, що вона хоче, це пустити коріння і більше ніколи не переїжджати. Це те, що їй підходить». І Стів теж відчував це після власного дитинства. Обидві групи батьків обрали життя та кар’єру, які не влаштовували їхніх дітей, навіть якщо вони були цікавими, сповненими багатого досвіду.
  «Дипломатичний корпус був єдиною роботою, про яку я міг думати після війни», — вибачливо сказав Річард Алексу.
  «Це було правильно для нас. Я не думаю, що це було для неї. Тепер вона щасливіша. І Стів буде добрим до неї. Він гарний хлопець. Вона не хоче наших пригод. І він не хоче життя, яке мав його батько в армії». Слухаючи її, Річард зрозумів, що вона мала рацію. Вона так часто була, і добре знала їхню дочку.
  Вони одружилися в червні 1975 року, через рік після закінчення навчання. Їй було двадцять два, а йому двадцять вісім. Здавалося молодим, але не надто молодим. І швидко після цього народилися їхні діти. Стів і Софі відчули, що готові до цього. Його батьки теж одружилися молодими. У Стіва і Софі було три доньки, Сабріна народилася через рік після одруження. Алекс прилетів до Нью-Йорка в ту хвилину, коли народилася дитина. Вона виглядала так само, як Софі, і була прекрасною дитиною, і вони були горді та в захваті. Алекс плакав, коли вона тримала її. Вона не очікувала, що відчуватиме стільки до онука, скільки відчувала.
  
  Через два роки народилася Єлизавета з білявою ангельською зовнішністю, як принцеса з казки. А Шарлотта була випадковістю, але її тепло зустріли через рік після народження Елізабет. За чотири роки у них народилося троє дітей і вони переїхали в будинок у Коннектикуті. Стіву було добре в юридичній фірмі. Софі не працювала з першої вагітності, і Стів не хотів, щоб вона цього робила. Вона була щаслива вдома зі своїми немовлятами та молодою ірландською дівчиною, яка допомагала їй. Софі любила свого чоловіка, своїх дітей і їхній дім. Після народження Шарлотти вона отримала американське громадянство, що справді розбило серце Річарда. Але вона зберегла подвійне громадянство, що його дещо заспокоювало.
  Алекс хотів би, щоб вони жили ближче, але до Нью-Йорка можна було доїхати лише на літаку. Вона не збиралася робити ту саму помилку, яку зробила її власна мати, ніколи не відвідуючи їх, але вони бували у складніших місцях на півдорозі світу. Нью-Йорк був легкою подорожжю. І їй стало тепло на серці, побачивши, що Софі виглядає щасливою та заповненою. У неї нарешті було життя, якого вона завжди хотіла, яке її влаштовувало, і вона була спокійна.
  
  —
  Софі щоліта покірно привозила дівчат до своїх батьків у Гемпшир на місяць, а Стів приїжджав на два тижні. Він багато працював, і їм подобалося проводити час у Мен щороку після Гемпшира. Алекс любила проводити час зі своїми онучками і відвідувала їх у Нью-Йорку два-три рази протягом року. Їй дуже сподобалося, наскільки вони різні, з різними характерами з моменту народження. Сабріна була дуже серйозною та здавалась дуже консервативною та традиційною, коли росла. Вона була такою ж шаленою, як і Алекс у дитинстві. Вона витрачала стільки часу, скільки могла, на коней, яких Алекс і Річард купили, коли повернулися до Англії. Алекс усе ще багато їздив верхи сам і їздив із Сабріною, коли вона відвідувала.
  
  Єлизавета була принцесою в родині. Її сестри дражнили її з цього приводу. Вона любила гарний одяг, ходила на вечірки, розважалася. Вона завжди мала зграю хлопців і шанувальників і сказала, що хоче вийти заміж і одягнути красиву сукню. Їй подобалося переглядати фотографії Алекса з її виступу на балу королеви Шарлотти, які, на думку Алекса, тепер виглядають смішно старомодними, але Ліззі вони подобалися, і вона хотіла це зробити. Софі приїхала на міжнародний бал у Вашингтоні на першому курсі коледжу, і її батьки прилетіли туди.
  Шарлотта була авантюристкою в групі, завжди чинила пустощі, смілива, нічого не боялася, бажала досліджувати за горизонти свого світу. Коли вона подорослішала, їй подобалося слухати, як її дідусь розповідав про місця, де вони жили. Вона вважала це екзотичним і захоплюючим.
  Дівчаткам було чотирнадцять, дванадцять та одинадцять років, коли одного літа під час щорічного візиту Річард розповів їм та їхній матері, що їхня бабуся була шпигункою протягом тридцяти років. Вони були приголомшені та зачаровані й хотіли знати про це все. Софі жахнулася і зрозуміла, як мало вона знає свою матір. Сабріна була сповнена нею захоплення. Елізабет здалося, що це звучить страшно й жахливо, а Шарлотта випила все й переслідувала Алекса, щоб той розповів їй про це. Вона хотіла дізнатися всі подробиці. Їх мати була шокована деякими історіями, особливо про SOE під час війни. Вона й гадки не мала, що її мати була агентом розвідки протягом усієї дипломатичної кар’єри її батька, хоча знала трохи про її досвід війни. Але Алекс завжди недооцінював це.
  
  «Чому я про все це не знав?» Софі розпитала матір про роки, які вона провела в МІ-6.
  «Ви не повинні були. Двадцять років я нікому не міг розповісти про ДП. Твій батько теж не знав, або я думав, що не знає. Я сказав йому, коли звільнився з МІ-6 після того, як ми повернулися додому з Вашингтона, і він сказав, що знав весь час. Він ніколи мені не казав». За наполяганням Річарда Алекс показала дівчатам свої бойові медалі, що зробило їх більш справжніми для них.
  Річарду було тоді вісімдесят два, і він уже вийшов на пенсію, але все ще був здоровим і сильним. Вони зберегли квартиру в Лондоні, але більше не часто їздили. Він віддавав перевагу життю в Гемпширі, і Алекс інколи їздив у місто один, щоб зробити покупки чи побачитися зі старими друзями. Берті помер кілька років тому, але вони залишилися хорошими друзями й час від часу обідали. Тепер Алекс мала вільний час для того, чого не мала роками. У свої сімдесят чотири вона виглядала на десять років молодшою. Кожного літа вона насолоджувалася місяцем, проведеним із Софі та її онучками, хоча бачила, що Софі зовсім не прив’язана до будинку в Гемпширі. Це було місце, де вона побувала і сумлінно привела дочок до батьків. Але її серце було зі Стівом і в Штатах. І вона почувалася більше американкою, ніж англійкою. Це була її країна за власним вибором, і вона жила там з чотирнадцяти років, після того як вони покинули Москву.
  
  Саме Сабріна любила приїздити до Англії, і зрештою поїхала в Оксфорд. Вона регулярно приїздила до дідуся і бабусі, проводила з ними вихідні, і врешті-решт привела з собою хлопця, якого познайомилася в Оксфорді і в якого закохалася. Він був класичним британським аристократом, і все, що мати Алекс хотіла, щоб вона вийшла заміж. Для цього знадобилося ще два покоління. Його батько був маркізом, і він мав велике власне сімейне майно та титул, який він успадкував як старший син.
  Як і її мати, Сабріна вийшла заміж молодою, і вона вийшла заміж у Wickham Manor, на велику радість Алексу та Річарду. Коли вона вийшла заміж, їй було двадцять два, а Ентоні – двадцять п’ять. Їхнє весілля в Гемпширі означало для Алекса багато чого. Річарду щойно виповнилося дев'яносто, і він потроху ставав слабким, і поїхати до Нью-Йорка на весілля було б для нього занадто важко. Але він міг би бути на весіллі своєї онуки, оскільки воно було в маєтку Вікхем.
  Щоб не залишитися позаду, Єлизавета вийшла заміж через рік. Вона здавалася менш серйозною і більш легковажною, ніж її старша сестра. Сабріна навчалася на магістратурі з археології в Оксфорді. Єлизавета вийшла заміж за чоловіка, старшого на десять років, який ставився до неї, як до принцеси, і балував її. Її чоловік, Метью, був із нью-йоркської банківської родини, і Софі довелося спланувати величезне нью-йоркське весілля за чотириста. Їй це подобалося, і більше не було чим зайнятися. Елізабет щойно закінчила коледж і хотіла відразу вийти заміж, перш ніж восени піде працювати для модного журналу. Метью працював у сімейному банку, а Ліззі хотіла великого весілля. Вони регулярно з’являлися в усіх журналах як золота пара, і Софі надсилала всі вирізки своїй матері. Елізабет виросла і стала дуже схожою на Софі, коли була маленькою дівчинкою.
  Алекс і Річард зійшлися на думці, що у нього недостатньо сил, щоб відвідати весілля в Нью-Йорку. Світське весілля для чотирьох сотень людей було б для нього забагато, і він закликав Алекса піти подивитися на їхню онуку заміж.
  
  Вона провела тиждень у Нью-Йорку, допомагаючи Софі перед весіллям, і залишилася на два дні після. Це дало Алексу можливість провести час із Шарлоттою, яка щойно закінчила останній рік у Гарварді, закінчивши його на рік раніше. Вона все життя поспішала робити щось.
  «Не кажи мені, що ти теж виходиш заміж», — сказала Алекс, коли приїхала до Нью-Йорка, і Шарлотта розсміялася.
  — Жодного шансу, бабусю. У мене інші плани. Я хочу подорожувати. Насправді, у мене є ідея. Ти б одного дня поїхав зі мною до Гонконгу? Я хочу побачити, де ви жили з дідусем, і виросла моя мама, чи взагалі одне з цих місць. Вона досі це пам’ятає, і їй це подобається. Вона ненавиділа Росію».
  «Ми всі так», — зізнався Алекс. «Колись я піду з тобою, але я не думаю, що мені варто залишати твого дідуся зараз». Шарлотта кивнула. Йому був дев’яносто один, і він здавався дуже кволим на весіллі Сабріни. Вони з Ентоні жили в Лондоні й летіли на весілля Ліззі. «Які у вас плани?» — запитав Олексій молодшу внучку. Шарлотта була найсміливішою та найавантюрнішою зі своїх онучок. Вона вивчала політологію в Гарварді.
  «Я хочу отримати роботу в Пекіні», — сказала вона без вагань. Там відбувалися цікаві речі, і Китай був хвилею майбутнього. Шарлотта вивчала китайську в коледжі і дуже добре розмовляла мандаринською. «Я хочу поїхати туди і в Гонконг з тобою одного дня».
  «Я ніколи не був у Пекіні, коли жив там. Тоді він не був відкритий. Я хотів би побачити це з тобою, — задумливо сказав Алекс. У вісімдесят три вона все ще відчувала бажання подорожувати, але Річарду вже було не до цього. Він навіть не любив їздити в Лондон. Цілий рік вони не користувалися своєю квартирою, але Алекс подобалося, щоб вона була в ній, на випадок, якщо вона захоче поїхати в місто і переночувати, хоча вона хвилюється, що залишить Річарда. Їхня економка добре піклувалася про нього, але Алекс не любив залишати його більше ніж на кілька годин.
  
  Тоді до них приєдналася Софі з планом розсадження на весіллі в руках. «Що ви двоє задумали?» — запитала вона їх, виглядаючи розсіяно.
  «Планую поїздку до Китаю», — відповіла Шарлотта.
  «Зараз?» Вона виглядала здивованою.
  «Я не можу залишити твого батька. Ми просто мріємо». Алекс посміхнувся Софі.
  «Можливо, наступного року», — з надією сказала Шарлотта, коли її мати пильно подивилася на Алекса.
  «Ви не проти сісти біля мого тестя, мамо?» Її свекруха померла рік тому, незабаром після весілля Сабріни. «Ви обоє будете самі. Мені щоночі сняться кошмари про сидіння».
  «Це було б добре», — легко сказав Алекс. «Ви можете посадити мене, де хочете». Вони орендували величезний маєток у Гемптонах і наметали галявину для прийому. І були автобуси, які возили людей туди й назад до міста, щоб їм не довелося їздити. Логістика була схожа на планування вторгнення. Алекс сказала, що це нагадало їй про день D, але Софі добре тримала його в руках і їй сподобалося.
  Весілля було настільки прекрасним, наскільки Алекс і знав, що воно буде. На Елізабет була сукня, яку пошили для неї в Парижі, і вона справді була схожа на казкову принцесу, коли йшла до проходу під руку свого батька. У ньому не було відчуття британської сільської місцевості, яке було характерним для Сабріниного весілля в Гемпширі. Весілля Ліззі було чистим голлівудським гламуром. На ній була облягаюча біла атласна сукня, яка підкреслювала її фігуру, із двадцятифутовим шлейфом позаду та мереживною вуаллю. Вона була схожа на кінозірку, і всі ахнули, побачивши її. Vogue висвітлював весілля. Обидві її сестри були подружками нареченої в ніжно-блакитних атласних сукнях. Софі була одягнена в смарагдово-зелену органзу, а Алекс одягла темно-синє мереживо, яке також підкреслювало її підтягнуту фігуру, але відповідало її віку. Мама нареченого була більш театральною, і була в золоті.
  
  Це було о сьомій годині ранкового весілля, і все було ідеально. На початку вечора був танцювальний гурт із дванадцяти учасників, а потім в окремому наметі влаштували дискотеку з відомим діджеєм. Лише освітлення та звукову систему налагодили два дні, а білі орхідеї на кожному столі були чудовими. Алекс посміхнулася, коли побачила, як Софі танцює зі Стівом на весіллі. Через двадцять чотири роки вони все ще були закохані. Алекс і Річард були одружені п'ятдесят чотири роки.
  Олексію сподобалося її місце на весіллі. Генерал Беннетт, батько Стіва і дідусь нареченої, склав хорошу компанію. Кілька років тому він звільнився з армії, але все ще консультував Пентагон і був у численних військових радах. Рік тому він викладав у Вест-Пойнті, і він сказав Алексу, що йому дуже сподобалося.
  «Минулого року наша онучка Шарлотта розповіла мені щось цікаве», — сказав він, усміхаючись Алексу, теж задоволений своїм місцем. Рік тому він втратив дружину, і він сказав, що постійно зайнятий.
  «Шарлотта завжди розповідає мені цікаві речі», — сказав Алекс, усміхаючись. «Вона намагалася вмовити мене поїхати з нею до Гонконгу та Пекіна, коли я приїхав. Мені дуже сподобався Гонконг, коли ми там жили. Я думаю, що це єдине місце, де ми жили, і яке сподобалося Софі, крім Вашингтона. Вона американка в душі».
  
  «Шарлотта сказала мені, що ти був шпигуном», — сказав він з усмішкою. "Це правда?" Він не був упевнений, перебільшувала вона чи ні.
  — Мабуть, так, — сказала вона, виглядаючи дещо збентеженим. «Я працював на SOE під час війни, виконуючи шпигунство та виконуючи таємні місії в тилу ворога. І я працював на МІ-6 у розвідці британської армії з 1946 до 1970 року».
  «Чи знав Річард?» Він виглядав глибоко враженим. Він багато чув про SOE у військових колах і співпрацював з MI6.
  «Не тоді, коли я працював у SOE, він сказав, що завжди підозрював, коли я розповідав йому, коли пішов у відставку з MI6. Вони завербували мене, коли я вийшла заміж за Річарда, і він приєднався до дипломатичного корпусу. Вони підійшли до мене безпосередньо перед тим, як ми від’їхали до Індії, і я погодився, але він не знав напевно, доки я не вийшов на пенсію. Я не міг йому сказати. Він підозрював. Він мене дуже добре знає. І я вважаю, що пістолет-кулемет, який мені дуже подобався, був підказкою». Вона засміялася.
  «Цікавий час для роботи у військовій розвідці», — прокоментував Сем. «Незалежність Індії та Пакистану, а пізніше холодна війна».
  «Я кілька разів налякала себе в Росії», — зізналася вона з усмішкою. «Я завжди боявся, що мене спіймають і застрелять як шпигуна. Тоді було багато перебіжчиків з Англії, деякі з них працювали подвійними агентами на росіян. Неможливо було знати, кому можна довіряти. Ми обидва відчули полегшення, коли його перевели до Вашингтона. Це було дуже весело».
  «Працювати в тилу ворога під час війни теж не було легко».
  «Це не було», — підтвердила вона, але не повідомила подробиць.
  «Мені здається, я ніколи не знав шпигуна, — сказав він, усміхаючись їй, — принаймні я не знав про це. Я завжди вважаю шпигунів людьми».
  
  «Під час війни було кілька неймовірно хороших жінок-агентів», — твердо сказав Алекс.
  «Шарлотта каже, що у вас дві медалі». Олексію тоді стало ніяково. Вона не звикла про це говорити. Вона ніколи раніше не мала, крім Річарда, Софі та її онуків.
  «Десь підстрибує в шухляді», — сказала вона про свої медалі.
  «Ти маєш дуже пишатися своїм служінням своїй країні», — шанобливо сказав він, і вона була зворушена тим, наскільки щиро він це сказав.
  «З вашого боку, це дуже щедро з вашого боку. Я впевнений, що мій внесок був набагато менш вражаючим, ніж ваш».
  «Я сумніваюся в цьому. Чи хотіли б ви обговорити це на танцполі? Я хотів би потанцювати, перш ніж вони перейдуть на дискотеку». Вона засміялася з того, що він сказав, і приєдналася до нього на танцполі. Він чудово танцював, і вона добре проводила час. Йому було сімдесят дев'ять років, він виглядав молодшим і був у чудовій формі. Вони розмовляли про політику та багато місць, де обоє жили, і того вечора разом поїхали одним із автобусів до міста, і він висадив її на таксі до готелю «Сент-Реджис».
  «Мені сподобався вечір, Алекс», — сказав він. «Не так багато жінок, з якими я можу обговорити шпигунство, або які розуміють, як жити під час війни».
  «Це все давно минуло». Вона посміхнулася йому, але їй це теж було приємно. «Зателефонуйте нам, якщо колись приїдете до Англії».
  "Я буду." Він все ще жив у Вашингтоні, і йому подобалися консультації, які він все ще робив у Пентагоні. Це тримало його в руках у військових справах.
  Наступного дня був бранч для сім’ї та близьких друзів у Carlyle, який відвідав Алекс. Сем повернувся до Вашингтона, а наречений і наречена рано вранці вирушили у весільну подорож. Вони їхали в Париж і на південь Франції. Олексій привітав Софі з гарним весіллям. Наступного дня Алекс повернувся до Лондона та прибув до Гемпшира саме тоді, коли Річард збирався спати. Вона подзвонила йому напередодні і розповіла всі подробиці.
  
  «Я сумувала за тобою», — сказала вона, цілуючи його, і він усміхнувся.
  «Поруч з ким сидів?»
  «Батько Стіва. Він сказав передати привіт. Шарлотта розповіла йому про мою роботу в SOE та MI6, тому нам було про що поговорити».
  «Минулого року на весіллі Сабріни він без проблем знайшов про що поговорити з тобою. Він придивляється до тебе, мій любий».
  «Не будь дурним. Я стара жінка. Він не женеться за мною».
  «Я впевнений, що він би».
  «Сподіваюся, це означає, що ти ревнивий. Мені це було б набагато цікавіше, — сказала вона, знову поцілувала його й допомогла піднятися сходами. Їй не подобалося, наскільки він здавався втомленим. Кілька місяців він повільно вичерпувався. Він був як свічка, яка починає мерехтіти, що розриває їй серце. Вона допомогла йому зібратися спати, а потім розповіла йому більше про весілля, коли вони лежали разом, і поки вона розмовляла з ним, він заснув, а вона лежала поруч з ним, тримаючи його за руку.
  Наступного ранку йому стало краще, і вони пішли на прогулянку. Розум Річарда все ще був кришталево ясним, але його тіло давало збій. Восьмирічна різниця у віці між ними тепер здавалася величезною, хоча ніколи раніше.
  Наступного тижня він застудився і лежав у ліжку. Вона зателефонувала лікарю, який прийшов його оглянути, і сказала, що з ним все гаразд, і щоб він зігрівся і відпочив кілька днів. Алекс змусив його залишитися в ліжку та приніс йому їжу на таці. День у день він ніби слабшав. Вона злякалася, коли подивилася на нього. Здавалося, він постарів на роки за лічені тижні. Вона сиділа біля його ліжка вдень і тихенько читала, поки він спав, і вона залишалася поруч і не зводила з нього очей, і була поруч з ним, якщо йому щось знадобилося. Але здебільшого він спав.
  
  «Давай завтра погуляємо», — сказав він одного вечора, коли вона допомагала йому повернутися в ліжко. «Мені набридло тут валятися». Він виглядав дуже блідим і худим.
  «Добре. Ми підемо завтра на прогулянку, — сказала Алекс, утискаючи його. Вона поцілувала його в щоку, і він тримав її за руку, коли вона лягла в ліжко. Через кілька хвилин вона чула, як він тихо дихає. Вона лежала біля нього, бажаючи повернути йому частину його енергії та життєвих сил або віддати йому частину своїх. Вона ніжно погладила його по щоці, а потім заснула сама. Коли вона прокинулася вранці, він виглядав спокійним, і його вже не було. Річард вислизнув уночі, лежачи поруч з нею. Вона була поруч з ним до останньої миті і була вдячна, що він не помер, коли вона була в Нью-Йорку на весіллі Ліззі. Вона ще трохи полежала біля нього, потім підвелася, поцілувала його в щоку й тихо вийшла з кімнати. Вона знала, що цей момент настане, але не була до нього готова і знала, що ніколи не буде. Після п’ятдесяти чотирьох років вона не могла уявити життя без нього. Вони так ідеально підходили одне одному. У неї перехопило подих від думки про те, щоб продовжити без нього.
  Вона сіла на кухні, подзвонила Софі та розповіла їй, що сталося.
  Вона була шокована, теж не готова до цього.
  «Мені дуже шкода, мамо. Я полечу сьогодні». Алекс кивнула, а сльози потекли по її щоках.
  
  «Я не уявляю свого життя без нього. Я ніколи не міг». Біль від цього раптом нагадав їй той час, коли вони втратили Едварда, але це було нескінченно гірше. Вони були супутниками життя понад півстоліття.
  Після цього Алекс зателефонував вікарію та похоронному бюро. Вона стояла поруч у звичайній чорній сукні, коли його забирали. Після того, як вони пішли, вона пішла на довгу прогулянку аж до озера, і відчувала його поруч. Вона знала, що він завжди буде таким, вони так багато поділилися, і вона буде так сумувати за ним. Це був глибокий біль і втрата, як ніхто інший.
  
  
  Розділ 19
  Лекс спав сам у їхньому ліжку, вперше за багато років. Вона встала о шостій і зробила собі чашку чаю. Софі прибула через кілька годин. Вона летіла нічним рейсом із Нью-Йорка, і Шарлотта була з нею. Сабріна пообіцяла приїхати з Лондона того дня з Ентоні. А Ліззі та Метью прилітали з Парижа з медового місяця. Стів приїхав із Нью-Йорка вчасно на похорон, щоб бути з Софі. І до тієї ночі хата наповнилася голосами й людьми, її дочка й онуки, її зять і двоє онуків. Їй хотілося, щоб Річард теж був там. Саме таким і повинен був бути будинок — живим і яскравим від молодості. Вона була рада, що вони там. Через два дні його поховали поруч з її батьком і матір'ю та надгробками для її братів. Вона поклала маленьку для Едварда, коли вони повернулися з Пакистану. Її дідусь і бабуся теж були там.
  Після похорону поверталися до хати й обідали. Софі організувала це з домробітницею, а дівчата допомагали. Вони балакали й розмовляли, а того дня погуляли, як і хотів Річард перед смертю. Вони залишилися ще один день, і будинок був жахливо порожній, коли вони всі пішли.
  
  Протягом наступних шести місяців Алекс почувалася, як кулька у взуттєвій коробці, котилася по порожньому дому, не знаючи, що робити з собою, без нього. Вона поїхала до Лондона і користувалася квартирою, і це теж було дивно. Усе ще було неймовірно, що його більше немає. Вона не могла звикнути до того, що їй не було Річарда, з яким можна було б поговорити. Софі запросила її до Нью-Йорка на Різдво, але вона вирішила залишитися вдома зі своїми спогадами про Річарда.
  Через рік Шарлотта отримала ступінь магістра політології в Гарварді. Олексій дуже пишався нею і пішов на церемонію.
  Сем Беннетт теж був там і запитав, як у неї справи. Він сказав їй, як йому шкода Річарда.
  «Зі мною все гаразд», — сказала вона нерішуче.
  «Спочатку це дивно. І дуже важко. Світ почувається без них безладним, а потім ти звикаєш і продовжуєш жити», — мудро сказав він, і вона кивнула. Він чудово це описав і пройшов через це, коли два роки тому втратив дружину. Алексу тоді було вісімдесят чотири, а Сему — вісімдесят. Кожна з них була половиною того, що колись було цілим, а тепер уже не існувало.
  «Коли ми поїдемо до Китаю, бабусю?» Шарлотта запитала її під час обіду після випускного, і Алекс виглядав сумним. Вона подумала, чи не буде надто боляче зараз йти. «Я починаю працювати в Пекіні в листопаді», — сказала вона, і Алекс був здивований. «Мені потрібно трохи потренуватися перед від'їздом. Ми повинні поїхати цього літа». Тоді було жарко, і Алекс цікавилася її роботою в Пекіні.
  "Яка робота?" запитала вона її.
  — З газетою, — невиразно сказала Шарлотта. «У них було місце для одного іноземця, і я його отримав. Якщо ти не хочеш йти зараз, ти можеш відвідати мене, коли я буду там, на роботі. Я міг би зустрітися з вами в Гонконзі».
  
  «Я міг би це зробити», — сказав Алекс із заінтригованим виглядом. «Яке навчання ви будете проводити?» Відповідаючи, Шарлотта відвела погляд.
  «Знаєте, звичайні речі, перш ніж влаштуватися на роботу в чужій країні».
  «Твоя китайська вільно володіє», — нагадав їй Алекс, дивлячись на обличчя своєї онучки. І вона побачила, що Сем теж спостерігає за нею. Через хвилину їхні погляди зустрілися. Потім Шарлотта пішла поговорити з кількома своїми друзями, а Сем і Алекс на хвилину залишилися наодинці. «Що це за робота?» — тихо запитала вона його, і він усміхнувся їй.
  «Ваш рівень безпеки, ймовірно, був вищим, ніж мій, тож я можу вам сказати. Вона їде до Квантіко».
  "Квантіко?" Це пролунав дзвінок, але вона якусь хвилину не була впевнена, що це було.
  «ЦРУ», — сказав він, щоб ніхто більше не міг їх почути, і Алекс виглядав шокованим. «Там теж готують агентів ФБР, але її цікавить міжнародне, а не національне. Як ваші MI5 і MI6».
  «Вона навчається для ЦРУ?» — прошепотіла вона, і він засміявся з неї.
  «З усіх людей ти маєш це зрозуміти. Я думаю, що це генетично. Вона йде по твоїх слідах, — лагідно сказав він.
  «Але ж це так небезпечно!»
  «І це було не для вас? Усі вони мають йти своїми шляхами, як і ми. Стів ненавидів ідею Вест-Пойнта, а Софі ненавиділа рости в усьому світі, і її не хвилює Англія. Сабріна більша англійка, ніж англійці, і її діти теж будуть такими з Ентоні. А Ліззі хоче гламурного життя в Нью-Йорку, яке нам з вами байдуже. Тепер Шарлотта хоче бути якимось агентом, можливо, шпигуном, як і ти. І хто знає, можливо, колись у нас народиться правнук, який поїде до Вест-Пойнта. Вони такі, які вони є, попри нас, а не завдяки нам. Але з усіх них Шарлотта найбільше схожа на вас. Вона смілива, відважна, пристрасна, неймовірно розумна дівчина, і якщо вона шпигунка, то буде до біса хороша, як ти. І що б вона не робила в Пекіні, вона не збирається багато розповідати нам про це, як і ви ніколи не розповідали». Слухаючи його, Алекс зрозумів, що він правий, і якби Шарлотта збиралася працювати в ЦРУ, вона була б чудовим агентом. Алекс пишався нею від однієї лише думки про це. І коли Шарлотта повернулася до столу, Алекс усміхнувся їй.
  
  «Я думаю, що я приїду і побачу вас, коли ви попрацюєте в Пекіні. Зараз там занадто жарко. Ми поїдемо до Гонконгу, якщо ти зможеш взяти кілька вихідних». Вона більше не запитувала її. Тепер вона знала.
  Шарлотта прийшла до неї того дня в готель перед від’їздом, і Алекс обернувся до неї з усмішкою. «У мене для вас подарунок на випускний». Вона вже подарувала їй пару маленьких діамантових сережок, які носила Шарлотта, і Алекс поліз у свою сумочку й простягнув їй щось зі своєї долоні. Шарлотта відразу побачила, що це таке, і виглядала враженою. «Це ваше?» Це був пістолет, який Алекс завжди мав при собі чи в сумочці.
  «Я ношу його більше п'ятдесяти років. Це антикваріат, як і я. Тепер воно твоє». Вона передала їй кулі окремо. Вона зняла їх, коли повернулася до готелю. «Удачі в Квантіко», — тихо сказала вона.
  "Як ти дізнався?" — запитала її Шарлотта, тримаючи в руці маленький пістолет.
  «Твій дідусь розповідав мені. Я був шпигуном, а не ясновидцем. До речі, знімає досить добре. Я завжди був досить хорошим стрілком». Сказавши це, вона знову звучала молодо, і Шарлотта розсміялася. «І що б ти не робив, не роби нічого, щоб бути схожим на мене. Йди за своїми мріями та своїм серцем».
  
  «Я завжди хотів зробити щось подібне, особливо коли дідусь розповів нам, що ти шпигун. Я не готова осісти, як мої сестри, і не думаю, що буду надовго. Мені ще багато чого літати, і я готовий розправити крила». Потім знову подивилася на пістолет і на бабусю. — Вам це не потрібно, бабусю?
  «Я думаю, що в моєму віці було б трохи непристойно, якби я ходив і стріляв у людей. Моє дзюдо все ще досить добре». Алекс усміхався їй, пишаючись тим, що вона її бабуся.
  — Ти небезпечна, бабусю. Це був комплімент, і Алекс сприйняв це саме так.
  «Я був. Мені більше не потрібно бути небезпечним. Тільки будьте обережні. Добре вчіть свої уроки і завжди дотримуйтеся своїх інстинктів». Це була добра порада на все життя, а не лише на шпигунство. Тоді Алекс поцілував її, а через кілька хвилин Шарлотта пішла з пістолетом і кулями в сумочці. Бабуся все ще дивувала її. Їй хотілося б знати більше про її життя, але, ймовірно, ніхто ніколи не дізнався б. Це була її особистість і характер її роботи.
  Тієї ночі Алекс повернувся до Лондона і повернувся в Гемпшир чудового літнього дня.
  Вона щодня ходила на довгі прогулянки, і до кінця літа їй стало краще. Її внучки влітку більше не приїжджали. Вони мали власне життя, своїх партнерів і свою кар’єру. Шарлотта була в Квантіко на тренуваннях, про що її батьки не знали. Сем і Алекс були єдиними, хто знав, і «газетна» робота в Пекіні була прикриттям для її першої роботи в ЦРУ.
  
  Одного дня Алекс думав про це, коли задзвонив телефон. Це був Сем Беннетт, дзвонив із Лондона.
  "Що ти тут робиш?" Вона була здивована, почувши його голос.
  «Я виступаю в Королівській військовій академії про війну у В’єтнамі та про те, де ми помилилися. Чи можу я купити тобі вечерю?» Ідея їй сподобалася. Вони завжди із задоволенням спілкувалися один з одним на сімейних заходах. Він теж подобався Річарду.
  "Ти можеш. Ми можемо торгувати історіями війни. Чи хотіли б ви після цього приїхати до Гемпшира? Ви бачили тут моє привітне старе помешкання, із сотнями років сімейної історії, яка набридне вам, гарними прогулянками та озером». Він був там на весіллі Сабріни, і це дуже сподобалося.
  «Здається, це дуже гарне місце для двох старих бойових коней, таких як ми. Я хотів би прийти. Дівчатам це подобається, і навіть Софі неохоче визнає, що їй теж подобається. Завтра вечеря в місті?»
  «Звучить чудово. У мене квартира в Кенсінгтоні, тож я переночую. Де ви зупинилися?"
  «Конот». Це був дуже вишуканий, маленький, елегантний готель, підходящий для генерала.
  «Я заберу вас у вашому готелі, якщо хочете», — запропонувала вона.
  “Ідеально. 8:00?"
  «Чудово. І, Семе, дякую. За добру пораду щодо Шарлотти та за те, що дозволив їй розправити крила й робити те, що вона хоче… за те, що взяла мене на вечерю… Мені стало нудно тут».
  «Нам є про що поговорити», — бадьоро сказав він. «Генерал і шпигун. Звучить як сюжет для книги».
  «Я не впевнений, що в мене все ще є книга». Вона засміялася. «Але, можливо, один-два розділи».
  «Ми просто подивимося, куди піде історія. Я довго цього чекав. Я спостерігав за тобою з моменту весілля Софі та Стівена, але моя дружина була хорошою жінкою, а твій чоловік був хорошою людиною». Річард мав рацію. Він сказав, що Сем придивляється до неї, і не помилився. Вона не знала, куди це приведе. Можливо, ніде, але він мав запитання, щоб поставити їй, і вона мала історії, щоб розповісти, і вона хотіла почути його. «Тоді завтра о восьмій».
  
  «Я не буду озброєний. Я подарував Шарлотті свій пістолет на випускний. У мене десь досі є старий пістолет Стена». Вона сміялася.
  «Я приходжу з миром». Він теж сміявся. Вони розважалися, і в цьому не було нічого страшного.
  «Я теж», — запевнила вона його.
  «Побачимося завтра, Алекс».
  «Дякую, Семе». Вона посміхнулася, коли поклала трубку.
  
  
  
  Моїм дорогим дітям, Біті, Тревору, Тодду, Ніку, Саманті, Вікторії, Ванессі, Максу та Зарі,
  Нехай ви завжди будете щасливі та безпечні, перш за все, нехай ваші пригоди будуть корисними, ваші партнери люблячими, нехай ви будете мудрими, щасливими та благословенними, і нехай ви проживете довге щасливе життя.
  З моєю найбільшою любов'ю,
  Мама/дс
  
  
  
  Даніель Стіл
  ШПИГУН • ДИТЯЧА ГРА • ТЕМНА СТОРОНА • ВТРАЧЕНИЙ І ЗНАЙДЕНИЙ • БЛАГОСЛОВЕННЯ В МАСКУВАННІ • ТИХА НІЧ • ПОВОРОТНИЙ МОМЕНТ • БОШАМ ХОЛ • СЛІДАМИ ЙОГО БАТЬКА • ДОБРА БІЙКА • АКТОРСЬКИЙ СТАН • ВИПАДКОВІ ГЕРОЇ • НЕПОЛОЖЕННЯ • МИНУЛО ДОКЛАДНЕ • КАЗКА • ПРАВИЛЬНИЙ ЧАС • ГЕРЦОГИНЯ • ПРОТИ ВСЬОГО • НЕБЕЗПЕЧНІ ІГРИ • КОХАНКА • НАГОРОДА • ШКІМЛИВІ ВОДИ • МАГІЯ • КВАРТИРА • ВЛАСНІСТЬ ШЛЯХТЯНИНИ • БЛАКИТ • ДОРОГОЦІННІ ПОДАРУНКИ • ПРИКРИТТЯ • КРАЇНА • БЛУДНИЙ СИН • ПЕГАС • ІДЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ • СИЛЬНА ГРА • ПЕРЕМОЖЦІ • ПЕРШИЙ ПОГЛЯД • ДО КІНЦЯ ЧАСІВ • ГРІХИ МАТЕРІ • ДРУЗІ НАЗАВЖДИ • ЗРАДА • HOTEL VENDÔME • З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ • ЧАРЛЬЗ-СТРИТ, 44 • СПАДОК • СІМЕЙНІ УЗИ • СТАЛА ДІВЧИНКА • ПІВДЕННЕ СЯТЛО • ПИТАННЯ СЕРЦЕ • ДЕНЬ ЗА ДНЯМИ • ХОРОША ЖІНКА • ПРОХОДНИК • ШАНУЙ СЕБЕ • ДИВОВИЖНА ГРАЦІЯ • БУНГАЛО 2 • СЕСТРИ • HRH • ВИХОД • БУДИНОК • ТОКСИЧНІ ХОЛОСТЯКИ • ДИВО • НЕМОЖЛИВЕ • ЛУНА • ДРУГИЙ ШАНС • ВИКУП • БЕЗПЕЧНА ГАВАНЬ • ДЖОННІ АНГЕЛ • ГРА НА ЗНАКОМСТВА • ВІДПОВІДІ НА МОЛИТВИ • ЗАХІД СОНЦЯ В СВ. ТРОПЕЦІЯ • КОТЕДЖ • ПОЦІЛУНОК • СТРИБОК ВІРИ • САМОКИЙ ОРЕЛ • ПОДОРОЖ • БУДИНОК НА ВУЛИЦІ НАДІЇ • ВЕСІЛЛЯ • НЕСПОРАТНІ СИЛИ • БАБУСЯ ДЕН • ГІРКА • ДЗЕРКАЛЬНЕ ВІДБРАЖЕННЯ • КЛОН І Я • ДОВГА ДОРОГА ДОДОМ • ПРИВИД • СПЕЦІАЛЬНА ДОСТАВКА • РАНЧО • ТИХА ЧАСТЬ • ЗЛОБА • П’ЯТЬ ДНІВ У ПАРИЖІ • БЛИСКАВКА • КРИЛА • ПОДАРУНОК • АВАРІЯ • ЗНИКЛО • ЗМІШАНІ БЛАГОСЛОВЕННЯ • КОШТОВНОСТІ • НЕМАЄ БІЛЬШОГО КОХАННЯ • БИТТЯ СЕРЦЯ • ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД ІМЕНІ • ТАТА • ЗІРКА • ЗОЯ • КАЛЕЙДОСКОП • ФАЙНІ РЕЧІ • ЖАГА МАНДРІВ • ТАЄМНИЦІ • СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ • ПОВНЕ КОЛО • ЗМІНИ • БУДИНОК ТЕРСТОН • ПЕРЕХОДИ • ОДИН РАЗ У ЖИТТІ • ІДЕАЛЬНА НЕЗНАЙОМКА • СПОГАД • ПАЛОМІНО • КОХАННЯ: ВІРШИ • ПЕРСТЕНЬ • КОХАННЯ • ЗНОВУ ЛЮБИТИ • КІНЕЦЬ ЛІТА • СЕЗОН ПРИСТРАСТІ • ОБІЦЯНКА • ЗАРАЗ І НАЗАВЖДИ • ОБІЦЯНКА ПРИСТРАСТІ • ПОЇЗДОК ДОМУ
  Документальна література
  PURE JOY: собаки, яких ми любимо
  ПОДАРУНОК НАДІЇ: Допомога бездомним
  ЙОГО ЯСКРАВЕ СВІТЛО: історія Ніка Трейни
  Для дітей
  КРАСУНЯ МІНІ В ПАРИЖІ
  КРАСУНЯ МІННІ В ГОЛІВУДІ
  
  
  
  Про автора
  ДАНІЕЛЬ СТІЛ визнана одним із найпопулярніших авторів у світі, її романи продано майже мільярдом копій. Серед її численних міжнародних бестселерів: «Дитяча гра», «Темна сторона» , «Загублені та знайдені», «Благословення під маскою» , «Тиха ніч» , «Поворотний момент», «Бошан-холл» та інші романи, які отримали високу оцінку. Вона також є автором «Його яскравого світла», історії життя та смерті її сина Ніка Трейни; Подарунок надії, спогади про її роботу з бездомними; Pure Joy про собак, яких любила вона та її родина; і книжки для дітей «Красуня Мінні в Парижі» та «Красуня Мінні в Голлівуді» .
  Daniellesteel.com
  Facebook.com/DanielleSteelOfficial
  Twitter: @daniellesteel
  Instagram: @officialdaniellesteel
  
  
  Що далі у
  вашому списку для читання?
  Відкрийте для себе наступне
  чудове читання!
  Отримуйте персональні добірки книг і найновіші новини про цього автора.
  Зареєструватися зараз.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"