Тертлдав Гаррі : другие произведения.

Викрадений трон (Смутний час — 1)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  
  Викрадений трон (Смутний час — 1)
  Анотація
  Останні кілька років між Імперією Відессос і суперником Макураном панував непростий мир. Але тепер Король Королів Макурана попередив свої прикордонні володіння — навіть маленьку фортецю, де був володарем батько Абіварда, — готуватися до набігів варварів. Але сам Абівард отримав попередження іншого роду: моторошне пророцтво про поле, пагорб і щит, що сяє над морем.
  Не минуло й пори, як його батько та його король лежали мертві на полі битви — саме тому місці, передбаченому у видінні. Абівард поспішив додому, щоб захистити свою родину та свою землю. На його жах, найбільша небезпека виходила не від племен мародерів чи Відессоса, а від столиці. Невідомий і жадібний бюрократ захопив корону; законний спадкоємець зник, і жодна смертна людина не скаже, де його можна знайти.
  Дивна доля привела Абіварда до його короля, і він пройшов через небезпеку на самий край величі — і загибелі!
  
   • Гаррі Горлиця
   ◦ Викрадений трон
  
  
  Гаррі Горлиця
   Викрадений трон
  
  (Смутний час — 1)
  ПРИСВЯЧЕННЯ:
  До Redlines, батько і син.
  
  
  Події, описані в книгах «Смутний час», починаються приблизно за 150 років до тих, що описані в «Оповіді про Кріспоса», і, таким чином, приблизно за 650 років до подій, описаних у циклі «Відессос».
  
  
  З зубчастих стін фортеці Абівард дивився на північ на широку ділянку землі, яку його батько, Годарз, утримував від імені Короля Королів. За селом, що оточувало твердиню, більшість з того, що він бачив, було світлим і коричневим від розпалу літа; лише біля річки Век-Рудь і в садах, які живляться підземними каналами, які називаються канацами, зелень кидала виклик палючого сонця.
  На сході відесіанці, давні вороги Макурана, шанували сонце як символ свого бога. Для Абівара сонце було надто ненадійним для поклоніння, воно палило високогірне плато Макуран влітку, а потім майже зникало під час коротких холодних днів зими.
  Він підняв ліву руку в жесті благословення, знайомому його народу. У будь-якому випадку, видеський бог був фальшивим. Він був у цьому впевнений так само, як і у власному імені. Бог говорив з макуранерами через чотирьох пророків: Нарсе, Гіміллу, леді Шівіні та Фраортіша, старшого з усіх.
  — Кого ти там благословляєш, синку? — запитав у нього за спиною грубий, хрипкий голос.
  Абівар крутнувся. «Вітаю вас, отче. Вибачте, я не чув, як ви підійшли».
  — Ні шкоди, ні шкоди. Годарз випустив кілька складів сміху, ніби він тримав лише стільки й не хотів використати все одразу. Абівар іноді вважав, що його батько — це форма, у яку він сам був недостатньо сильно втиснутий. Вони мали однакові довгі прямокутні обличчя; однакові горді носи; такі ж темні очі під густими бровами; така ж смуглява шкіра і чорне волосся; навіть, ці останні п'ять років або близько того, ті самі пишні бороди.
  Але на обличчі Абівара все ще бракувало тих рис характеру, які роки викарбували на рисах Годарца. Складки на його щоках розповідали про сміх і смуток, борозни на лобі — про думки. Для порівняння, Абівард здавався самому собі будинком, у якому ще не жили повною мірою.
  На обличчі Ґодарца була одна борозна, яку не залишили роки: шрам, який укрив його ліву щоку, походить від шамширу рейдера Хаморта. Ця мітка зникла під його бородою, але, як канат, окреслений зеленню над нею, лінія білого волосся показувала її слід. Абівар теж заздрив йому цій мітці.
  — Кого ти благословляв? — знову запитав Годарж.
  — Нікого особливого, отче, — сказав Абівард. «Я думав про Четвірку, тож, звісно, зробив їхній знак».
  — Хороший хлопець, молодець. Годарц мав звичку повторюватися. Мати Абівара, Бурзо, та інші дружини дихкана весь час дражнили його з цього приводу. Він завжди сприймав це добродушно; одного разу він відповів: «Багато з вас були б менш щасливі, якби я не повторив своїх обітниць».
  Абівард сказав: «Якщо я попросив Четвірку попросити Бога благословити будь-яку частину цього володіння зокрема, я вважаю, що я повинен попросити його ласки щодо отар».
  «Ви не могли б зробити краще». Ґодарж ніжно стукав Абівара по плечу. «Ми були б бідними — злодії-кочівники беруть бідних, синку; ми були б мертві — без них».
  "Я знаю." Подалі від річки, подалі від канатів земля була надто сухою, щоб підтримувати врожай більшість років. Це було вірно для більшої частини високогірного плато. Але після весняних дощів пагорби й долини вкривали трава й низькі чагарники. Достатня кількість витривалих рослин прожила решту року, щоб давати корм для овець і великої рогатої худоби, коней і верблюдів. З них дихкани — дрібна знать — і всі, хто залежав від них, заробляли собі на існування.
  Годарж почухав зморщений шрам; хоч і було років, але іноді свербіла. Він сказав: «Поки ти молишся, ти можеш зробити те саме, що я зробив, і благати Четвірку дати нам ще один рік миру вздовж північного кордону. Можливо, вони прислухаються до нас обох разом; можливо, вони буде».
  Вираз його обличчя став суворим. — А може, й не будуть.
  Абівар цокнув язиком між зубами. "Це так погано?"
  «Так, це так», — сказав Годарц. «Сьогодні вранці я їхав верхи, доручаючи новоспеченому мерину трохи попрацювати, і зустрів вершника, який прямував додому до Машиза з річки Дегірд. Хаморт знову хвилюється, — каже він.
  — Посланець від Царя Царів? – сказав Абівард. — Чому ти не запросив його підкріпитися на твердині? «Тоді я мав би можливість поговорити з ним, замість того, щоб отримувати новини з другої руки», — подумав він.
  «Я знав, сину, знав, але він сказав мені ні», — відповів Годарц. «Сказав, що шкодує часу; він зупинявся, щоб відпочити лише вночі. Він сказав, що новина для Пероза, короля царів, була така термінова, і коли він дав її мені, я міг лише хитати головою вгору та вниз і бажати йому Божий захист на його дорозі».
  "Добре?" Абівард аж підскакував від нетерпіння та хвилювання. У його голосі також звучало занепокоєння; не надто багато фарсангів на схід від володінь Годарца, маленький Век-Руд згинав на північ і впадав у Дегірд. Кордон і степові кочівники, що жили за ним, були близько, близько.
  — Він дізнався, чому племена ворушилися, — зловісно сказав Годарц. Після ще однієї паузи, яка ледь не звела Абівара з розуму, дихкан продовжив: «Плем’я ворушаться, тому що, клянусь Четверкою, їх розбурхує Відессос».
  "Тут?" — вигукнув Абівар. — Як це могло бути?
  Обличчя Годарца стало суворим; його шрам, зазвичай темніший за решту шкіри, став блідим: лють. Але він жорстко тримав свій голос під контролем. «Рівнина Пардраян тягнеться на схід майже вічно. Відессос міг би надіслати через неї посольство — не швидко, але міг. І, судячи з усіх ознак, так і було. Бог, з причин, які Йому найвідоміші, зробив Відессос багатим на золото. ."
  Абівар кивнув. Орда скарбів його батька мала більше ніж кілька чудових відеських золотих виробів. Кожна нація в світі брала ті золоті монети і раділа їм. Корупція та хитрість імперії Відессос були притчею в Макурані, але імперці зберігали свою монету чесною. Незалежно від того, яке обличчя Автократора прикрашало аверс монети, це було б чисте золото, викарбуване в сімдесят два фунти.
  Макуран карбував переважно срібло. Його ринки були хорошими грошима, але міняйли завжди брали надбавку, вищу за номінальну вартість, коли обмінювали їх на відеське золото.
  
  
  «Я бачу, що мені немає потреби малювати тобі малюнок на піску, взагалі немає потреби», — вів далі Годарц. «Боягузливі люди сходу, не маючи нирок, щоб битися з нами як воїни проти воїнів, підкуповують кочівників, щоб вони виконували їхню роботу за них».
  — Тоді вони не придатні воїни — вони не кращі за вбивць, — гаряче сказав Абівард. «Безумовно, Бог відкриє яму під їхніми ногами і кине їх у Порожнечу, щоб назавжди залишитися нічим».
  — Хай буде так. Ліва рука Ґодарца викривилася в жесті, відмінному від того, який використовував Абівар: таким, що засуджував злих. Діхкан додав: «Вони є злі собаки, вони не знають каст».
  Абівард скопіював знак, який використовував його батько. На його думку, Годарц не міг би виголосити смертельнішого прокляття. Життя в Макурані зосереджувалося на п'яти кастах: Король царів і королівський дім; священики та сім кланів вищої знаті; дрібні дворяни, такі як кістяк Годарца-Макурана, вони називали себе; купці; і селяни та скотарі, які становили основну частину населення.
  Сім кланів і дихканів воювали за Царя Королів, іноді під його власним прапором, іноді під одним із високопоставлених вельмож. Абівард міг уявити собі не більше, ніж платити комусь, щоб він міг ухилитися від виконання цього обов’язку, ніж те, щоб взяти ніж і відрізати собі чоловічу силу. Він би втратив це так само, як і іншим.
  Що ж, якби відесіанці були торгашами навіть на війні, дворяни з плато напевно навчили б куплених ними кочівників, де справжня честь. Абівар сказав те саме, голосно.
  Це повернуло усмішку його батька. Годарз стукнув його по спині й сказав: «Коли червоний прапор війни повернеться з Машиза, кров моєї крові, я думаю, що ти, ймовірно, поїдеш зі мною проти тих, хто хоче нас пограбувати».
  «Так», — сказав Абівард, а потім знову гучно вигукнув: «Так!» Він готувався до війни з того часу, як був хлопчиком, який ледь діставав до грудей Годарца. Він навчився їздити верхи, штовхати списом, нести вагу обладунків, володіти ятаганом, володіти луком.
  Але останнім часом Макуран був незвично миролюбним. Його уроки залишилися лише уроками. Тепер, нарешті, він мав шанс застосувати їх проти справжнього ворога, якого потрібно було побити. Якби кочівники кинулися на південь через Дегірд, як вони робили кожне покоління чи два, вони вбивали б, красли б і, що найгірше, руйнували б канати, щоб люди голодували, доки підземні канали не будуть старанно відремонтовані.
  Ґодарц розсміявся тихим, щасливим сміхом людини, задоволеної своїм сином. «Я бачу, що ти хочеш зараз же вдягнути свою кольчужну сорочку й поплескати по шолому. Це довгий шлях до Машіза й назад — ми не поїдемо ні завтра, ні наступного тижня. Навіть після червоного прапора. попереджає про війну, пройде ще деякий час, перш ніж армія досягне нас і ми приєднаємося до її лав».
  Абівар неспокійно переминався з ноги на ногу. «Чому Король Царів не має свого палацу в Макурані, а не на дальньому боці гір Ділбат, звідки відкривається вид на Тисячу Міст?»
  «Три причини», — сказав Годарз, звучачи як педагог, хоча Абівард лише випустив селезінку. «По-перше, ми з Макурана швидше за все будемо віддані своєму володареві, будучи його кров’ю, і, отже, потребуємо менше нагляду. По-друге, земля між Тутубом і Тібом, над якою сидить Машіз, сповнена багатств: не просто знамениті тисячі міст, а також сільськогосподарські угіддя, родючіші за будь-яке плато. І по-третє, Машіз знаходиться на сто фарсангів ближче до Відессоса, ніж плато, а Відессос для нас у більшості випадків важливіший за наш північно-західний кордон».
  «У більшості випадків так, але не сьогодні», — сказав Абівард.
  «Ні, сьогодні племена Хаморта ворушилися, принаймні так кажуть», — погодився Годарц.
  «Але хто привів їх у рух? Не їхні власні вожді».
  — Відесос, — сказав Абівард.
  «Так, Відессосе. Ми її великий суперник, як і вона наша. Одного разу, я думаю, лише один із нас залишиться на місці», — сказав Годарц.
  «І той правитиме світом», — сказав Абівард. Уявним оком він бачив левиний прапор Царя Царів, що ширив над палацом Відесіанського Автократора в місті Відессос, бачив жерців Чотирьох Пророків, які прославляли Бога у Високому Храмі фальшивому Фосу.
  Однак обстановка для столиці Відессоса залишалася для нього розмитою. Він знав, що море оточує його з трьох сторін, і він ніколи не бачив моря, навіть внутрішнього моря Міласи, у яке впадає річка Дегірд. Він уявляв море як щось схоже на одне з солоних озер, що всіяли плато Макуранер, але більше. І все-таки його уява не могла повністю охопити водойму, надто велику, щоб її можна було побачити.
  Годарз усміхнувся. «Ти думаєш, що ми єдині, так? Як і я, синку, як і я. Дай Бог, щоб так було».
  — Так, — сказав Абівард. «Я також думав: якщо ми переможемо, отче, я побачу море. Я маю на увазі море навколо міста Відессос».
  — Я вас зрозумів, — сказав Годарц. «Це було б видовище, чи не так? Я теж не бачив цього, ви знаєте. Але не чекайте, що день настане у вашому часі. Їхній кордон проходить разом з нашим уже вісімсот років , оскільки горяни Тарпія правили Макураном. Вони ще не розбили нас, ні ми їх. Але одного разу...
  Дихкан кивнув, наче був дуже впевнений, що цей день настане. Потім, востаннє посміхнувшись своєму синові, він пішов доріжкою, його смугастий кафтан розвівався навколо щиколоток, час від часу нахиляючись, щоб переконатися, що шматок золотого пісковику надійно на місці.
  Абівард залишився на доріжці ще кілька хвилин, а потім спустився сходами, що вели до внутрішнього двору фортеці. Сходи були лише пару кроків завширшки й не мали перил; якби цегла посунулася під його ногами, він міг би виплеснути свої мізки на тверду, як камінь, землю внизу. Цегла не зсунулася. Годарц був таким же обережним і ретельним в огляді, як і в усьому іншому.
  Унизу, на подвір’ї, сонце палило на Абівара з подвоєною силою, бо воно відбивалося не тільки від стін, але й прямо спускалося вниз. Його сандалі натирали пил, коли він поспішав до затінених житлових приміщень.
  Фортеця була грубим трикутником, завдяки формі скелястого горба, на якому вона стояла. Коротка стіна зі східного боку йшла на північ і південь; дві інші, які йшли назустріч одна одній від нижньої та верхньої частини, були довшими й спрямовувалися відповідно на північний захід і південний захід. Житлові приміщення були притиснуті до кута східної стіни та тієї, що йшла на північний захід. Це дало їм більше тіні, ніж вони мали б деінде. Абівард зробив довгий, щасливий вдих, проходячи крізь дерев’яні двері із залізним фасадом — житлові приміщення, звісно, подвоювалися як цитадель. Товсті кам’яні стіни робили приміщення набагато прохолоднішим, ніж палаюча піч у дворі. Крім того, вони були набагато похмурішими: вікна, створені як для захисту, так і для переднього огляду, являли собою звичайні щілини з важкими віконницями, які можна було миттєво зачинити. Абіварду потрібен був невеликий проміжок часу, щоб його очі звикли до темряви.
  Він обережно ступав, поки вони не зробили. Житлові приміщення були жвавим місцем. Разом зі слугами твердині, що метушилися туди-сюди, він мусив стежити за купцями та селянами, які, не знайшовши його батька, тиснули на нього своїми проблемами. Вислуховувати ці негаразди було одним із його обов’язків, але не тим, з яким він відчував бажання зараз зіткнутися.
  Він також повинен був стежити за дітьми на підлозі. Його двоє рідних братів, Вараз і Фрада, були дорослими, а його сестра Денак давно пішла до жіночих покоїв. Але його зведені брати були різного віку від Джахіза, який був старший за Фраду, до пари нахаб, які все ще смоктали груди своїх годувальниць. Зведені брати та зведені сестри віком до дванадцяти років сварилися тут разом із дітьми слуг, пастухами та всіма, кого вони могли втягнути в свої ігри.
  Коли вони не переслідували драконів, злих чарівників чи хамортських бандитів, вони грали в Макуранерів і Відесіанців. Якби Відессос зазнав такого ж легкого падіння в реальності, як у своїх іграх, володіння Короля Королів простягнулися б на схід до легендарного Північного моря багато століть тому.
  Один із його зведених братів, восьмирічний Парсуаш, ухилявся навколо Абівара, перешкоджаючи іншому хлопцеві, який переслідував його. — Не спіймати, не спіймати! — висміяв Парсуаш. «Бачиш, я у своїй фортеці, і ти мене не впіймаєш».
  — Твоя фортеця йде на кухні, — сказав Абівард і пішов геть. Це дало Родаку, його другому зведеному братові, шанс кинутися і вбити. Парсуаш скрикнув від жаху.
  На кухні ледь витягнутий з духовки хліб лежав, остигаючи, на деку. Абівар відірвав шматок, а потім запхав трохи обпалені пальці собі в рот. Він підійшов до киплячого горщика, використав шматок коржа, щоб зачерпнути трохи вмісту, і засунув його собі в рот.
  — Мелені баранячі кульки й гранатові зерна, — радісно сказав він, ковтнувши.
  «Я думав, що це те, що я відчуваю. Батько буде задоволений — це один із його улюблених запахів».
  «А що б ти зробив, якби це було щось інше, сину дихкана?»
  — запитав один із кухарів.
  «Здається, все одно з’їв», — відповів Абівард. Кухар засміявся. Абівард продовжив: «Оскільки це те, що є, однак...» Він відірвав ще один шматок коржа, а потім знову набіг на горщик. Кухар засміявся голосніше.
  Продовжуючи жувати, Абівард вийшов із кухні й пішов коридором, що вів до його кімнати. Оскільки він був старшим сином головної дружини Годарца, він нарешті отримав один собі, що викликало заздрісні зітхання з боку його братів і зведених братів. Для нього приватність здавалася змішаним благом. Йому подобалося мати маленьке місце для себе, але він так довго був без нього, що іноді відчував болісно самотність і прагнув теплого, сварливого товариства, яке він знав раніше.
  
  
  На півдорозі в коридорі його ліва сандалія почала лопотіти по нозі. Він подивився вниз і виявив, що загубив бронзову пряжку, яка тримала ремінь навколо його щиколотки. Він озирнувся і навіть став навколішки, але не знайшов.
  «Напевно, він впав у Пустоту», — пробурмотів він собі під ніс. Рухаючись незграбним напівковзанком, він дійшов до дверей, зайшов до своєї кімнати й одягнув нову пару сандалій.
  Потім він знову вийшов, тримаючи в руці пошкоджену сандалію. Одне з правил Годарца — якого він, на його честь, сам скрупульозно дотримувався, — полягало в тому, що все, що зламалося, потрібно негайно виправити. «Нехай одна річ зникне, і незабаром дві зникнуть, дві призведуть до чотирьох, а чотири… добре, краще б не було чотирьох, краще б не було», — казав він.
  Якби хоч шматок шкіри впав із сандалії, Абівард міг би дістати її зі стайні та зробити власний грубий ремонт. Але щоб замінити пряжку, йому довелося відвідати шевця в селі, що оточувало твердиню.
  Тоді знову в тепло. Сонце вдарило в нього, як дубиною. Піт виступив на його обличчі, скотився по спині під мішкуватою одежею. Він шкодував, що йому не було йти далі; він не почувався б дурним, сідаючи на коня. Але якби його батько побачив його, він би наступного разу видавав саркастичні звуки про те, що Абівард їздить у кріслі седана, наче він був високопоставленим дворянином, а не просто сином дихкана. Абівар пішов.
  Коли він проходив повз, охоронці воріт били обухами списів по твердій землі. Він опустив голову, щоб відповісти салютом. Потім він залишив твердиню і пішов у село, зовсім інший світ.
  Будинки та крамниці спускалися до підніжжя пагорба, вершиною якого була фортеця, і навіть трохи виходили на рівнину внизу. Деякі з них були кам’яні, інші — з глиняної цегли з широко нависаючими солом’яними дахами, щоб захистити стіни від зимових штормів. Розташовані біля фортеці, всі вони здавалися іграшковими.
  Пагорб був крутий, вулиці звивисті й завалені камінням; якщо ви впали, ви могли опинитися на дні зі зламаною ногою. Абівард пересувався містом відтоді, як навчився бігати; він був твердий, як гірський баран.
  Торговці виплачували свої товари на ринковій площі: нут, фініки, баранина, що дзижчали мухами, висловлювання Четверо пророків на пергаментних амулетах, які, як кажуть, є суверенними засобами проти хвороб, і як профілактика, і як ліки; Абівард, чия освіта включала літери, але не логіку, не замислювався, навіщо потрібне друге, якщо перше було ефективним. Дзвінки здіймалися звідусіль: ножі, мідні та глиняні горщики, прикраси зі скляних намистин і мідного дроту — ті, що були з більш тонкими речами, приходили продавати до твердині — і ще сотні речей. Запахи були такі ж гучні, як і крики.
  Один хлопець підігрівав горщик печеної айви на вогні гною. Абівард знизив його з п'яти копійок до трьох; Годарз не був людиною, яка дозволяла своїм синам рости необачно. Айва була гаряча. Абівард швидко знайшов на землі палицю, проткнув її крізь пряні фрукти й із задоволенням поїв, спускаючись до шевської майстерні.
  Швець низько вклонився, коли ввійшов Абівард; він не був настільки близький за рангом до сина дихкана, щоб підставити свою щоку для церемоніального поцілунку, як могла б зробити пара багатших купців. Абівард чітко кивнув і пояснив, що йому потрібно.
  — Так, так, — сказав швець. «Дайте мені побачити гарну сандалію, моліться, щоб я міг якомога ближче підібрати пряжку».
  — Боюся, я не приніс. Абівард почувався дурнем і роздратованим на себе. Хоча Ґодарц повернувся в фортецю, він відчув на собі погляд батька.
  — Мені доведеться повернутися і взяти його.
  «О, не зважайте на це, ваша високоповажність. Просто підійдіть сюди та виберіть той, який йому найбільше підходить. У будь-якому випадку вони не є двома однаковими». Швець показав йому миску, наполовину повну мідних пряжок. Вони дзвеніли, коли Абівард перебирав їх, поки не знайшов потрібну.
  Пальці шевця спритно закріпили його на сандалі. Незважаючи на те, що вони були спритні, вони мали шрами від шила, ножа, голки та цвяха. «Жодна торгівля не є простою, — сказав би Годарц, — хоча деякі здаються простими людьми такими». Абівард дивувався, через скільки болю пройшов швець, щоб навчитися своїй справі.
  Зі шевцем він не возився так сильно, як із продавцем фруктів. Сім'я цього чоловіка жила в селі поколіннями, служачи як селянам, так і дихканам. Він заслужив підтримку свого начальства.
  Відремонтувавши сандал, Абівард міг би повернутися прямо до фортеці, щоб уникнути найгіршої спеки в житлових приміщеннях. Натомість він повернувся на базар на базар і купив собі ще одну айву. Він стояв, відкушуючи його, намагаючись зробити враження, що він думає про товари, які пропонуються на продаж. Що насправді він робив, так це спостерігав за молодими жінками, які ходили від цього кіоску до того торговця в пошуках того, що їм було потрібно.
  Жінки торговців і селян жили під меншими обмеженнями, ніж дворяни. О, кілька заможних купців замкнули своїх дружин і дочок, наслідуючи своїх найкращих, але більшість жінок нижчої касти змушені були ходити по світу, щоб допомогти прогодувати свої сім’ї.
  Абівард був заручений з Рошнані, донькою Папака, дихкана, чия твердиня лежала за кілька фарсангів на південь і захід від Годарза. Їхні батьки визнали матч виграшним, тому вони були пов’язані один з одним до того, як кожен із них досяг статевої зрілості. Абівард ніколи не бачив своєї нареченої. Він цього не зробить до того дня, як вони одружилися.
  Тоді, коли йому випадала нагода, він дивився на дівчат — служниць у твердині, дівчат на сільській площі тут. Коли одна з них потрапила йому в очі, він уявив, що Рошнані схожа на неї. Коли він помітив одну, яку не вважав прекрасною, він сподівався, що його наречена не схожа на неї.
  Він догриз айву й облизав пальці. Він думав про покупку ще одного; це дало б йому привід затриматися на площі ще деякий час. Але він був чутливий до власної гідності, і щоразу, коли він забував про це, Годарц дбав про те, щоб його пам’ять не зникала надовго.
  Все одно йому все одно не хотілося повертатися до твердині. Він натхненно клацнув трохи липкими пальцями. Годарц повідомив йому всілякі цікаві новини. Чому б не дізнатися, що гадав старий Таншар про своє майбутнє?
  Додатковим стимулом до цього курсу було те, що будинок Таншара лежав поруч із ринковою площею. Абівард бачив, що віконниці старого широко відчинені. Він міг увійти, попророчити йому долю й продовжувати спостерігати за жінками, які були тут, і все це, не роблячи нічого негідного.
  Двері в будинок Таншара були з боку, протилежного площі. Подібно до віконниць, він широко розкривався, щоб показати, що ворожка готова до справи, а також щоб дати йому користь від будь-якого вітру, який пошле Бог.
  Одного Таншар точно не зробив: він не використав пророчий дар, щоб збагатитися. Його будинок був терпко охайним і чистим, але вмебльований лише пошарпаним низьким столиком і парою плетених стільців. У Абівара виникла ідея, що він би не турбувався про них, якби йому не потрібно було забезпечити комфорт своїм клієнтам.
  Лише розкидані волоски в бороді Таншара були ще чорними, надаючи їй вигляду снігу, злегка вкрапленого сажею. Катаракта затьмарила ліве око ворожки. Правий, правда, все одно бачив чітко. Таншар низько вклонився. «Твоя присутність робить честь для мого дому, сину дихкана». Він помахав Абівару до менш неповажного крісла, натиснув на нього чашку з вином і фініковими коржами, солодкими з медом і посипаними фісташками. Лише після того, як Абівард поїв і випив, Таншар запитав: «Чим я можу вас обслужити?»
  Абівард пояснив, що почув від Годарца, а потім запитав: «Як ці новини вплинуть на моє життя?»
  «Ось; давайте дізнаємося, чи Бог удостоїться відповіді». Таншар підсунув свій стілець до крісла Абіварда. Він підтягнув лівий рукав свого кафтана, зняв срібний нарукавник, який коштував, мабуть, стільки ж, скільки його будинок і все, що в ньому разом узяті. Він простягнув його Абівару. «Візьмися за один бік, а я — за інший. Ми побачимо, чи Чотири Пророки нададуть мені миттєву частину своєї сили».
  Погруддя Чотирьох Пророків прикрашали браслет: молодого Нарсеха, його борода ледь виросла; Гіміллу, воїн, сильне обличчя, вкрите шрамами; Шивіні, яка була схожа на матір усіх; і Фраортіш, старший з усіх, з блискучими очима. Хоча срібна стрічка щойно знялася з руки Таншара, вона була прохолодною, майже холодною на дотик.
  Ворожка поглянула на солом’яний дах свого маленького будиночка. Погляд Абівара прослідкував за Таншаром. Усе, що він бачив, — це солома, але у нього склалося дивне враження, що Таншар дивився прямо крізь дах і аж до Божого дому на дальньому боці неба.
  — Дай мені подивитися, — пробурмотів Таншар. — Нехай тобі буде приємно, дай подивлюся. Його очі розширилися й витріщилися, тіло напружилося. Ліва рука Абівара, та, що тримала браслет, заколола, ніби вона раптом заснула. Він подивився вниз. Маленьке золоте світло стрибало туди-сюди від одного зображення Пророка до іншого. Нарешті він зупинився на Фраортіші, старшому з усіх, завдяки чому його немиготливі блискучі очі на мить здавалися живими, коли вони дивилися на Абіварда.
  Глибоким, потужним голосом, зовсім не схожим на його власний, Таншар сказав: «Сину дихкана, я бачу широке поле, яке не є полем, вежу на пагорбі, де честь буде здобута та втрачена, і срібний щит, що сяє поперек вузьке море».
  Світло в очах сріблястого Фраортіша згасло. Таншар опустився, коли, здавалося, прийшов до себе. Коли Абівард вирішив, що ворожка повністю повернулася до світу хитких плетених стільців і вражаючої гами базарних запахів, він запитав: «Що означало те, що ви мені щойно сказали?»
  Можливо, Таншар ще не повністю повернувся до реального світу: його здорове око виглядало таким же порожнім, як те, що затьмарилося від катаракти. «Я виголосив пророцтво?» — запитав він тихим і невпевненим голосом.
  
  
  — Так, так, — нетерпляче сказав Абівард, повторюючи, як його батько. Він повернув Таншару слова, які той вимовив, докладаючи всіх зусиль, щоб сказати їх так, як почув.
  Ворожка почала відкидатися на спинку крісла, потім замислилася, коли воно скрипнуло й зашелестіло під його вагою. Він узяв у Абівара браслет і знову одягнув його на свою покриту пергаментом руку. Здавалося, це додавало йому сили. Він повільно сказав: «Сину дихкана, я нічого про це не пам’ятаю і не розмовляв з тобою. Хтось-щось-використав мене як знаряддя». Незважаючи на жар у печі, він тремтів. «Ви побачите, що я не молодий. За всі роки, коли я розповідав про те, що може бути попереду, це траплялося зі мною лише двічі».
  На руках і на шиї в Абівара з’їхали волоски. Він почувався захопленим чимось набагато більшим, ніж він був. Він обережно запитав: «Що сталося ті два рази?»
  «Один був худим караванщиком приблизно в той час, коли ти народився», — сказав Таншар. «Він був худим, тому що був голодним. Він сказав мені, що я передбачив для нього купи срібла та дорогоцінного каміння, а сьогодні він багатий на Машіз».
  — А інший? — запитав Абівар.
  Якусь мить він не думав, що Таншар відповість. Вираз обличчя ворожки був спрямований всередину, і виглядав він старим, старим. Тоді він сказав: «Колись я сам був хлопцем, знаєте, хлопцем, у якого наречена збиралася народити йому первістка. Вона теж попросила мене подивитись наперед».
  Наскільки знав Абівард, Таншар завжди жив сам. "Що ви бачили?" — майже пошепки запитав він.
  — Нічого, — сказав Таншар. — Я нічого не бачив. Абівард знову задумався, чи піде він далі. Нарешті він сказав: «Вона померла в пологах через чотири дні».
  «Дай Бог їй спокій». Ці слова були порожніми в роті Абівара. Він поклав руку на кістляве коліно Таншара. «Один раз на велике благо, один раз на велике зло. А тепер я. Що означає ваше передбачення?»
  «Сину дихкана, я не знаю», — відповів Таншар. «Я можу лише сказати, що ці речі залежать від вашого майбутнього. Коли, де і з яким ефектом, я не можу здогадатися і не буду брехати, стверджуючи, що можу. Ви відкриєте їх, або вони вас, як Бог вирішить, щоб розкрутити суть світу."
  Абівард дістав три срібних ковчега і втиснув їх у руку ворожки. Таншар ударив ними один об одного, потім похитав головою й повернув їх. «Пожертвуй це Богові, якщо тобі це до вподоби, але не мені. Я не говорив цих слів, чи прийшли вони через мене, чи ні. Я не можу прийняти за них твою монету».
  — Залиште їх, будь ласка, — сказав Абівард, оглядаючи чистий, але безплідний будиночок. «На мою думку, ти більше потребуєш їх, ніж Бог».
  Але Таншар знову похитав головою і відмовився брати гроші. «Вони не для мене, кажу вам. Якби я читав ваше майбутнє звичайним способом, оцінюючи те, що має статися, за рухами рукава Пророків між вашою та моєю рукою, я був би радий гонорару, бо тоді Я це заслужив. Для цього – ні».
  Одна з речей, яких Годарц навчив Абівара, — розпізнавати впертість людини й знати, коли їй поступитися. — Тоді нехай буде так, як ти кажеш. Абівард викинув ковчега у вікно. «Куди вони зараз підуть і з ким, це в руках Бога».
  Таншар кивнув. «Це було добре зроблено. Нехай пророцтво, яке ви почули від мене, принесе вам лише добро».
  — Хай буде так, — сказав Абівард. Коли він підвівся зі стільця, він низько вклонився Таншару, як, можливо, вклонився комусь із вищої знаті. Здавалося, це засмучувало ворожку навіть більше, ніж пророцтво, яке вийшло за рамки звичайного. «Прийми привітання, принаймні, для Бога», — сказав йому Абівард, і він неохоче це зробив.
  Абівар покинув будинок ворожки. Він думав ще трохи затриматися на базарі, купити ще непотрібних йому дрібниць, щоб подивитися на тамтешніх молодих жінок, а може навіть поговорити з ними. Але не зараз.
  Він вдивлявся в випалену сонцем землю, що виходила до річки Век Рудь. Зараз на ньому особливо нічого не росло, не в цей сезон. Чи це зробило широке поле, яке не було полем? У пророцтва була одна проблема: як його витлумачити.
  Він обернувся й подивився на схил пагорба, на якому стояла твердиня. Чи це була вежа, де можна було завоювати та втрачати честь? Для нього це не було схоже на вежу, але хто міг судити, як Бог сприймав речі?
  А що з морем? Чи слова Таншара означали, що він побачить це одного дня, як він сподівався? Яке море мала на увазі ворожка? Хто б на ньому срібним щитом посвітив?
  Всі питання - без відповідей. Він думав, чи був би щасливіший зі звичайним передбаченням. Ні, вирішив він. Якщо нічого іншого, то це, безумовно, означало, що він буде пов’язаний великими подіями. «Я не хочу дивитися, як моє життя протікає повз, а я лише рахую дні», — сказав він уголос.
  Незважаючи на все навчання свого батька, він був ще малим.
  
  
  * * *
  
  
  У наступні дні й тижні Абівард почав дивитися зі стін на південь і захід. Він знав, що чекає побачити. Так робив і Годарц, який час від часу дражнив його з цього приводу. Але дихкан провів багато часу на куті, де стикалися східна та південна стіни.
  Абівард почувався виправданим переслідувати той куток, коли помітив вершника, що наближався до твердині. Вершник ніс у правій руці щось незвичайне. Спочатку Абівард бачив лише звивистий рух. Тоді він упізнав, що це робить банер. А потім він побачив, що прапор червоний.
  Він вигукнув, що змусило голови обернутися до нього по всій фортеці.
  «Прапор війни!» — скрикнув він. «Військовий прапор виходить із Машиза!»
  Він не знав, де був Годарц, але менш ніж за хвилину його батько стояв біля нього на стіні. Діхкан також дивився на південь. «Так, це прапор війни, і без помилки», — сказав він. — Ходімо вниз і привітаємо гінця, так? Ходімо.
  Вершник, який ніс знак війни, був потертий і запорошений. Годарц привітав його з усією належною ввічливістю, натиснувши на нього вина й медових коржів, перш ніж розпитати про його справи. Але це питання було лише формальністю.
  Багряний прапор, млявий тепер, коли гонець уже не їхав швидкою риссю, говорив сам за себе.
  
  
  І все ж Макуран був побудований на формальності, і так само, як Годарз мав поставити запитання, посланець мав на нього відповісти. Він підняв прапор, щоб червоний шовк на мить знову замайорів на його древку, а потім сказав: «Пероз, король королів, проголосивши обов’язком кожного мешканця Макурана, який має право носити зброю, об’єднатися, щоб покарати хамортських дикунів. Степу за руйнування, яких вони завдали його королівству, і за потурання Відесосу, великому ворогу, тепер наказує кожному високому вельможі та діхану зібрати відповідну силу, щоб приєднатися до власної зброї Пероза, Короля Королів, яка просуватиметься назустріч і впоперек річку Дегірд з метою здійснення вищезазначеного покарання».
  Дістати все це на одному диханні було важкою, спраглою працею; коли гонець закінчив, він довго ковтнув вина, а потім зітхнув ще довше й радісніше. Потім знову випив.
  Завжди ввічливий, Ґодарж дочекався, поки почуватиметься комфортно, а потім запитав: «Коли зброя Короля Королів — нехай його роки будуть довгі, а його володіння розшириться — досягне річки Дегірд, будь ласка?»
  По суті, він запитував, коли він досягне твердині, яка лежала лише за пару днів шляху на південь від кордону. Він також запитав — цілком розважливо — наскільки серйозно Король Царів ставився до походу: чим повільніше він і його армія рухалися, тим менше вони досягли.
  Посланник відповів: «Пероз, король царів, почав збирати свої війська того дня, як до нього дійшла новина про зухвалість рівнин. Червоний прапор розпочав свою подорож країною того ж дня. Армія повинна досягти цієї околиці протягом місяця».
  Абівард кліпав очима, почувши це. Ґодарц цього не зробив, але міг би так і зробити. «Він серйозно», — пробурмотів дихкан. «Серйозно».
  Слово побігло подвір'ям. Чоловічі голови — смагляві, довголиці, бородаті: в основному пошиті з того самого сукна, що й Годарз і Абівард, — урочисто підстригані. Король царів Макурана мав велику владу, і найчастіше володів нею з неперевершеною вагою.
  «Пероз, король царів, справді хоче покарати степових кочівників», — сказав Абівард. За це він отримав більше схвалень, серед інших і від свого батька. У ньому спалахнуло хвилювання. Він був хлопчиком, коли востаннє Король Королів — тоді це був Валаш, батько Пероза — воював проти Хаморта. Він усе ще пам’ятав славний вигляд армії, коли вона йшла на північ, яскраво охоплена прапорами. Годарз пішов із цим і повернувся з кривавим потоком, пригадавши, що трохи позбавив пам’ятної слави.
  Але все ж… Цього разу, подумав він, я поїду з ними.
  Ґодарц запитав посланця: «Ти будеш лежати з нами сьогодні ввечері? Ми будемо бенкетувати тобою якнайкраще заради тебе самого та заради новин, які ти принесеш. Ми на кордоні знаємо небезпеку від мешканців рівнини; ми це добре знаємо. ." Одна рука потяглася до шраму, який мав; вказівний палець відстежив білу смугу в його бороді.
  «Діхкан милостивий», — відповів посланець, але похитав головою. «Боюся, що я не зможу скористатися вашою щедрістю. Мені ще належить багато подорожувати сьогодні; усі володіння мають почути проголошення Царя царів, а часу, як ви зібрали, мало».
  — Так воно і є, — сказав Годарц. «Так і є». Він звернувся до одного з кухарів, який разом з усіма стояв у дворі. «Повертайся на кухню, Саккізе. Принеси кишеньковий хліб, фарширований копченою бараниною та цибулею, так, а також бурдюк доброго вина. Нехай ніхто не каже, що ми відправили рота Короля Королів геть голодними».
  «Діхкан милостивий», — сказав посланець щиро, а не з формальної ввічливості. Він мав на увазі те, що сказав про те, що його подорож була терміновою: щойно Саккіз приніс йому їжу та вино, він знову вирушив у дорогу, підганяючи коня риссю. Він високо тримав прапор війни, так що він майорів від вітерця його руху.
  Абівард дивився лише на багряний прапор, доки поворот дороги не завів його за кілька сільських будинків і не зник з поля зору. Потім, наче прокинувшись від сну, глянув на батька.
  Годарц теж дивився на нього. Абіварду було важко прочитати вираз його обличчя. Дихкан жестом показав йому. «Ось, відійди зі мною вбік. Нам є про що поговорити, ти і я».
  Абівард відійшов убік разом із Годарзом. Мешканці фортеці відступили й дали їм можливість поговорити наодинці. Макуранери були ввічливими людьми. Якби вони були відесіанцями, то, ймовірно, натовпилися б вперед, щоб краще чути. Так кажуть у всякому разі казки зі сходу. Абівард ніколи в житті не бачив відесіанців.
  «Я припускаю, що ви очікуєте піти зі мною в цій кампанії», — сказав Годарц. — Мабуть, знаєте.
  «Так, батьку. Ви сказали, що зроблю». Абівард кинув на Годарца жахливий погляд. Чи міг батько думати залишити його? Як він міг сподіватися тримати голову в твердині, в селі, якщо його вважали недостатньо чоловіком, щоб воювати, захищаючи володіння?
  «Я не можу позбавити тебе тут, сину», — важко сказав Годарц. «Один Бог знає, що сталося б з цим місцем, якби хоча б хтось із нас не помітив на нього очей».
  Почувши це, Абівард відчув, як серце його впало в сандалі. Якби батько не відпустив його, він би… Він не знав, що б зробив. Йому потрібен був жест, сповнений великого відчаю, але він не міг його придумати. Йому хотілося розплакатися, але це лише ще більше принизило б його.
  Годарц усміхнувся його виразу. «Не треба так виглядати. Я беру вас із собою, не бійтеся — що я скажу, що зроблю, те й зроблю. Ви повинні відчути смак війни, поки ви ще молоді».
  — Дякую, отче! Тепер Абівард хотів скакати, як лоша. Його серце повернулося на належне місце в грудях і почало голосно калатати, нагадуючи йому, що воно там. Його рука сама по собі робила ріжучі рухи в повітрі, ніби він виривав із сідла степового кочівника.
  «Дай Бог, щоб ти подякував мені, коли ми знову повернемося додому», — сказав Годарц. «Так, дай Боже. Одна з причин, чому я хочу, щоб ти пішов на війну, хлопче, полягає в тому, щоб ти побачив, що це не вся слава, про яку співають гравці на пандурі. Часом це потрібна справа, яка є, потрібна , але каліцтва та вбивства ніколи не можна сприймати легковажно, незалежно від того, наскільки вони потрібні. Ось що я хочу, щоб ви побачили: немає нічого чудового в тому, щоб людина, висипана на землю, намагалася перерізати собі горло, тому що йому дуже боляче, щоб хотіти жити далі».
  Зображення було досить яскравим, щоб Абівард на мить замовк. Він знав, що в бою можна загинути. Коли він думав про це, він думав про стрілу в грудях, хвилинний біль, а потім вічність у люблячому товаристві Бога. Довгий, мучний кінець йому й на думку не спадав. Навіть зараз він не міг змусити себе повірити в це, навіть на поверхні свого розуму.
  — Ти думаєш, що цього не може статися, — сказав Годарж, ніби прочитавши його думки. Абівар не відповів. Його батько продовжив: «Я бачу, ти думаєш, що цього не може статися. Це одна з причин, чому я хочу взяти тебе на війну: щоб показати тобі, що ти можеш. Ти будеш кращою людиною, якщо це знатимеш».
  «Як краще?» — запитав Абівар. Що могло дати йому близьке знайомство з війною та жорстокістю, чого він ще не мав?
  «Краще, тому що ти не будеш сприймати війну легковажно», — відповів Годарж. «Чоловіки, які цього не знають, мають спосіб надто легко потрапити в це, перш ніж добре подумати, чи відповідає це їхнім потребам. Звичайно, вони вбивають себе таким чином, але вони також вбивають занадто багато чудових слуг, пов’язаних із Коли настане твій день тут, сину, я не хочу, щоб ти був таким дихканом».
  "Як ви говорите." Голос Абівара був тверезий: серйозність Годарза справила на нього враження. Йому було кілька років тому, коли він вважав би все, що сказав його батько, неправильним лише тому, що це сказав його батько. Його брат Фрада та деякі з його старших зведених братів все ще були втягнуті в цю дурість. Пройшовши через це, Абівард дійшов висновку, що його батько загалом добре розумів, про що він говорить, навіть якщо він повторювався.
  Годарз сказав: «Я також не забуваю, що це твій перший раз. Я просто хочу, щоб ти взявся за це з розумом. Пам’ятаєш свою першу дівчину стільки років тому? Пізніше ти був іншим. Ти виграв Я теж не буду таким, як після цього, але це не так весело, як ваша перша жінка, якщо тільки у вас немає смаку до бійні. Я не бачу цього в вас, ні, я не бачу.
  Абівард також не бачив цього в собі й не дивився дуже пильно. Він згадав, як піднесено почувався після того, як залишив трохи срібла в будинку однієї вдови в селі. Якби він так почувався після бою… Кілька останніх речень Годарца підірвали той урок, який він намагався донести.
  
  
  * * *
  
  
  Ґодарц урочисто вставив довгий бронзовий ключ у замок, що закривав двері до жіночих покоїв твердині. Він повернув ключ. Нічого не сталося. Він насупився, витягнув ключ, сердито поглянув на нього й знову вставив. Цього разу Абівард почув приємне клацання, коли дихкан повернув його. Він підняв штангу й штовхнув двері.
  Зітхання пробігло серед чоловіків, які зібралися разом на шанобливій відстані в коридорі. Абівард спробував пригадати, коли востаннє його родичі по жіночій статі та другорядні дружини Годарца вийшли зі свого усамітнення. Це були роки; він знав це.
  Як було її право, Burzoe повів їх. Мати Абівара мала бути близькою до Годарза за віком, але не показувала років. Її хвилясте волосся залишалося чорним, без жодного підозрілого блиску, який би вказував на фарбу. Її обличчя було трохи ширше, ніж у макуранців, і світліше, через те, що вона була усамітненою та рідко мала можливість виходити на сонце, виховані жінки були блідішими за їхніх працьовитих сестер.
  Бурзо вийшов на подвір'я з гордістю королеви. За нею, ще одна монета, викарбувана з того самого штампу, прийшла сестра Абівара Денак. Вона усміхнулася, побачивши його, і висолопила язика. Вони народилися з різницею трохи більше ніж через рік і залишалися близькими, як близнюки, доки вона не стала жінкою й не зникла з очей усього світу.
  
  
  Після Денака відбувся парад другорядних дружин Годарца та їхніх доньок, які були достатньо дорослими, щоб піти в самотність. Остання пара дружин була не старша деяких дочок. Якби не встановлений порядок, у якому вони вийшли, Абівард не знав би, до якої групи вони потрапили.
  Сонце спалахнуло від золотих браслетів і каблучок, від рубінів і топазів, коли Бурзо підняла праву руку, показуючи, що вона збирається говорити. Тиша враз запала на подвір'я. Головна дружина дихкана рідко з'являлася на публіці; зрештою, вона була поважною макуранською матроною. Але вона також була важливою особою в твердині. Її тіло могло бути обмежене жіночими покоями, але завдяки Годарцу її вплив поширювався на кожен куточок володіння.
  «Мій чоловік, мої сини, їхні брати тепер йдуть на війну», — сказала вона. «Військо Короля Королів уже близько; вони додадуть свою силу його війську, щоб він міг перейти до країни рівнин і покарати їх за шкоду, яку вони нам завдали, і за ту шкоду, яку вони планують».
  Крім того, подумав Абівард, чим швидше ми приєднаємося до армії Короля Королів і чим швидше це військо рушить до кордону, тим швидше вони перестануть їсти наше володіння поза домом і вдома. Його мати мала блиск в очах, який говорив, що вона думає про те саме, але це було те, що вона не могла сказати вголос.
  Бурзо продовжив: «Наш клан здобув незліченну відзнаку на полі. Я знаю, що майбутня кампанія буде ще одним таким часом. Я молюся Богу, щоб Він дав усім синам цього дому повернутися додому безпечними».
  «Хай буде так», — разом промовили жінки. Для них Бог був жінкою; Абівару та представникам його статі — чоловік.
  — Повертайся додому безпечно з широкого поля за річкою, — сказав Бурзо.
  — Безпечно, — хором вигукнули жінки. Якусь мить Абівард прислухався до розмови матері. Тоді його голова повернулася, щоб витріщитися на неї. Чи випадково вона використала цю фразу, щоб описати степову країну на північ від Дегірда? Таншар також бачив широке поле в майбутньому Абівара, хоча він не знав, де воно лежить.
  «Іди швидко; повертайся з перемогою», — сказала Бурзо, її голос підвищився до крику. Усі на подвір’ї, чоловіки й жінки разом, голосно раділи.
  Годарз підійшов, обійняв свою головну дружину й поцілував її в губи. Потім він обійняв Денака й рушив у низку жінок, обіймаючи та цілуючи своїх дружин, обіймаючи своїх дочок.
  Абівард і його молодший брат Вараз, які обоє супроводжували дихкан до табору Царя Царів, обійняли Бурзо і Денака. Фрада також, хоча він дуже заздрив своїм братам, тому що Годарц не дозволяв йому йти воювати.
  Кілька зведених братів Абівара також приєдналися до війська Короля Королів. Вони також обіймали своїх матерів і сестер, як і своїх братів і сестер, які залишаться в фортеці. Коли жінки дихкана показувалися на публіці, такі вітання були дозволені.
  «Як дружина твого батька, дихкана, я прошу вас двох, щоб ви відважно билися, щоб кожен воїн у війську захоплювався вашою мужністю», — сказав Бурзо Абіварду та Варазу. Вираз її обличчя втратив суворість. «Як ваша мати, я кажу вам обом, що кожна мить буде здаватися роком, поки ви не повернетеся до мене».
  «Ми повернемося з перемогою, як ви нам сказали», — відповів Абівард. Біля нього Вараз енергійно кивнув. Його молодший брат був чимось схожий на Бурзо, хоча його густа борода допомагала це приховати. Він був ширший у плечах, ніж Абівард, грізний борець і лучник.
  Денак сказав: «Я не одружений на dihqan, тому я не маю особливої гордості. Це означає, що я можу сказати вам обом, щоб ви обов’язково повернулися, і подбати, щоб батько теж повернувся».
  Вона розмовляла з обома своїми братами, але її очі були зосереджені переважно на Абіварі. Він урочисто кивнув. Хоча вона залишалася за дверима жіночої кімнати з початку її курсів, деяка близькість, яку вони з Абівардом знали в дитинстві, все ще залишалася. Він знав, що вона головним чином покладається на те, що він зробить те, що вона просила, і вирішив не підвести її.
  Вараз сказав: «Вони добре обробляють золото на рівнинах. Ми привеземо щось нове, щоб ви могли носити».
  — У мене є золото, — сказав Бурзо. «Хоч би я хотів більшого, я міг би це легко отримати. Синів же, синів небагато та дорогоцінних. Я б не проміняв жодного з них ні на все золото світу, а тим паче в степу».
  Абівард знову обійняв матір, так міцно, що вона ледь чутно пискнула. Він сказав: «Не бійся, мамо. Коли Хаморт побачить зброю, яку ми привезли проти них, вони в жаху втечуть. Швидше за все, наша перемога буде безкровною».
  «Хай буде так, мій сину, хай буде так», — сказав Бурзо.
  — Ти зараз повторюєшся? — спитав її Абівар.
  Вона посміхнулася, виглядаючи майже так само молодо, як Денак поруч. Але потім вона знову посерйознішала, і в її занепокоєнні відзначився час. «Війна рідко буває безкровною; я думаю, ви, чоловіки, менше б цінували її нагороди, якби їх було легше отримати. Тому я ще раз кажу, бережіть себе». Вона підвищила голос, щоб сказати всім, а не тільки своїм синам: «Бережіть себе!»
  Ніби це був сигнал — і, можливо, так і було, — наймолодша й нещодавно одружена дружина Годарца повернулася й повільно пішла до житлових приміщень фортеці, повертаючись до жіночих покоїв. За нею йшла наступна молодша дружина, потім наступна та її старша дочка.
  Денак стиснула руки Абівара у своїх. «За мить настане моя черга, моя і мамина. Повертайся цілим і швидко. Я люблю тебе».
  — А я тобі, старша сестро, все буде гаразд, ось побачиш. Усі так галасували про те, щоб повернутися додому безпечним і уникнути лиха, що він хотів відвернути будь-яку можливу погану прикмету.
  Як і сказав Денак, незабаром настала її черга відійти. Вони з Бурзо з великою гідністю рушили назад до входу в житлові приміщення. Годарц чекав на них там, тримаючи в правій руці ключ від жіночих покоїв.
  Бурзо щось сказала йому, потім, сміючись, підвелася навшпиньки, щоб торкнутися його губами своїми. Дихкан теж засміявся і ніби хотів поплескати її по спині. Він зупинився задовго до того, як завершив рух; якби він пройшов через це, фортеця тижнями вибухала б скандалом. Те, що він навіть показав це пантомімою, показало, наскільки близько до кордону розташовані його володіння. Ближче до Машиза манери, як кажуть, були більш витонченими.
  Денак пішов у житлове приміщення. За мить, все ще посміхаючись, Бурзо вчинив так само. Годарц пішов за ними всередину. Через пару кроків вони ніби зникли в тіні. Дверний отвір виглядав дуже темним і порожнім.
  
  
  * * *
  
  
  Абівард відчув, що вдягнув піч, а не свою броню. Піт стікав по його обличчю під кольчужною вуаллю, яка приховувала його обличчя від очей донизу. Подібний капюшон, прикріплений до задньої частини його високого конічного шолома, захищав його шию та плечі.
  І все ж, порівняно з рештою, його голова добре провітрювалась: вітерець міг продути кольчугу й трохи охолодити його. Під шкіряною підкладкою для решти його обладунків він носив бавовняний ватин, щоб удар меча, який міг блокувати залізо, не зламав йому кістки.
  Кольчуга вкрила й його грудну клітку; під нею два вертикальні ряди залізних шин захищали його живіт і поперек. Знизу від нижнього лубка звисала коротка кольчужна спідниця; його шкіряні рукави та штани несли горизонтальні кільця багатошарової залізної броні. Так само і його чоботи. Напівкруглі залізні щитки виступали від кінців його броньованих рукавів до тильних сторін рук; тільки його долоні й пальці були вільні від броні.
  Його кінь також був заброньований, з довгою кольчугою, відкритою спереду та ззаду, щоб ноги могли вільно рухатися. Морду тварини захищав кований шамфрон. Кільце у верхній частині шамфрону тримало кілька яскраво-червоних стрічок. Подібне кільце на короні його власного шолома тримало інші такого ж відтінку.
  Він ніс міцний спис у втулці з правого боку сідла; на поясі в нього висів довгий прямий меч. Сила Макурана полягала в його важкому коні, броньованому, щоб прийняти покарання, поки вони не зіткнуться з ворогом і не віддадуть його у відповідь. Відесіанці також билися верхи, але частіше були лучниками, ніж уланами. А щодо степових кочівників…
  «Половина способу бою рівнин полягає у втечі», — сказав він.
  «Це так, але це через необхідність і через страх», — відповів Годарц. Діхкан був у броні, як і його син, за винятком того, що поверх кольчужної сорочки він носив залізну пластину, прив’язану до грудей перехресними шкіряними ременями. Він продовжив: «Вони їздять на поні на протилежному березі Дегірда: у них недостатньо корму, щоб виростити таких великих коней, як наші». Він ніжно поклав руку на шию свого мерина, прямо за останній ремінь, що тримав шамфрон на місці.
  «Тоді ми розіб’ємо їх, коли зберемося», — сказав Абівард.
  «Так, якщо ми зможемо змусити їх вистояти і битися. Ось чому вони зазвичай страждають, коли здійснюють набіги на південь від Дегірда: ми зосереджуємося на них і змушуємо їх битися на наших умовах. У степу це не так легко... наша армія схожа на одну крапку чорнила на великому аркуші пергаменту».
  Коні з гуркотом вискочили з твердині, спочатку Годарз, потім Абівард і Вараз, потім їхній старший зведений брат Джахіз, а потім ще два зведені брати з різних материнських родів, Аршак і Узав. Володіння Ґодарца не вистачало, щоб витримати понад півдюжини повністю озброєних вершників. Це зробило рибу середнього розміру в ставку, яким був Макуран.
  Між фортецею та Век Рудом виник табір Царя Царів. Вказуючи на раптово величезне місто з полотна й важкого шовку, Абівард сказав: «Це буде одна крапка чорнила, отче? Я не можу в це повірити».
  Серед наметів чоловіки варилися, як мурашки на розсипаній їжі. Деякі, можливо, більшість, були воїнами; там сонце продовжувало відблискувати від заліза, хоча багато солдатів, як-от Абівард і його родичі, носили мішкуваті кафтани поверх кольчуги, щоб було холодніше. Але разом із бійцями будуть візники, кухарі, торговці, слуги та, ймовірно, також жінки, щоб Пероз, Цар Королів, і його видатніші воїни були щасливими ночами. У таборі було перемелено більше людей, ніж Абівард уявляв собі в Машизі.
  Але Ґодарц засміявся й сказав: «На протилежному березі Дегіра все інакше. Скоро побачиш».
  Абівард похитав головою, не вірячи. Годарз знову засміявся. Вараз сказав: «Я з тобою, брате мій. Це не армія, це країна на марші».
  Джахіз сказав: «Де селяни? Я очікував, що вони підбадьорять нас на нашому шляху». Абівард очікував того самого, але вузькі провулки були майже безлюдні. Помахати рукою беззубій старій жінці з глечиком з водою на голові — це не те проводжання, якого він очікував.
  «У них є важливіші справи, ніж помахати нам рукою на прощання», — сказав Годарц.
  «Кожен, хто тут зник безвісти, обов’язково буде внизу в таборі, намагаючись віджати ковчеги у солдатів, наче вони дістають зерна граната. Вони не матимуть іншого шансу отримати такі багатства протягом багатьох років, і вони знають, це."
  Здавалося, що він був потішений і задоволений тим, що його піддані користуються максимальною можливістю. Деякі дихкани самі отримали б непоганий прибуток, вичавивши з них якомога більше раптового багатства своїх людей. Девіз, який Годарц повторював, доки Абіварду не набридло слухати його: «Забирай у отари вовну, а не шкуру».
  Униз з горби фортеці спустився Годарц і його п'ятеро синів. Серце Абівара нервово калатало. Все своє життя він був чимось особливим, першим сином дихкана домену. Чим ближче він наближався до табору, тим менше це мало значення.
  Прапори позначали павільйони марцбанів семи кланів, які служили командирами дивізій під керівництвом Пероза, короля царів. Голова Абівара ходила туди-сюди, шукаючи сині прапори Чишпіша, до дивізії якого він і його родина були зібрані. "Там!" — вигукнув він, показуючи пальцем.
  — Добре тобі, хлопче, — сказав Годарц. «Ви помітили їх раніше, ніж будь-хто з нас. Гадаю, нам краще піти віддати шану його Високому і Могутньому, еге ж?» Він штовхнув коня вперед, натискаючи п’ятами на бочку.
  Позаду Абівара Джахіз напівпридушено кашлянув. Абівард сам був трохи обурений, хоча й раніше чув, як його батько зневажливо відгукувався про високе дворянство. Що стосується Ґодарца, дихкани були найважливішою кастою Макурана.
  Табір розкинувся на величезній ділянці землі, де Абівард не бачив жодного порядку. Помітивши прапор Чишпіша здалеку, це не означало, що він і його родичі могли легко до нього дістатися. Їм довелося пробиратися навколо наметів, розбитих навмання, і крізь групи воїнів і прихильників, спрямованих на власне призначення.
  Але нарешті вони опинилися перед входом у великий шовковий павільйон. Пара охоронців у кращих обладунках, ніж у Годарза, перегородила їм шлях. «Хто приходить?» — спитав один із них, коли Ґодарц зійшов із коня й прив’язав свого коня до стовпа, вбитого в тверду, як камінь, землю. Хлопець говорив з південним акцентом, але Абіварду не хотілося б битися з ним; він виглядав жорсткішим, ніж звучав.
  Годарц відповів із квітучою офіційністю. «Я Годарз, син Абівара, дихкан володіння Век Руд». Він показав назад у бік фортеці. «Привожу своїх п’ятьох синів цілувати ноги марзбану Чишпишу, бо матимемо невимовну честь битися під його прапором».
  «Якщо ви так добре будете битися, як і говорите, марзбан буде добре обслужений», — відповів охоронець. Абівар з гордістю випростався. Годарз махнув рукою, щоб підтвердити комплімент, а потім звернувся до своїх синів. За його кивком вони також зійшли з коней і прив’язали їх. Охоронець підняв полотнище намету, просунув туди голову й проголосив: «Годарз дихкан Век Руда та його синів».
  «Нехай увійдуть», — сказав голос ізсередини.
  «Введіть». Охоронець і його напарник розкрили закрилки, щоб Годарз, Абівард та інші могли легко пройти всередину.
  Першою ошелешеною думкою Абівара було те, що Чишпіш живе в полі з більшою розкішшю, ніж Годарц у своїй власній твердині. Легкі розкладні столики з ароматного сандалового дерева, інкрустовані слоновою кісткою, срібні чаші, прикрашені невеликим рельєфом і засипані солодощами, розкішний парчовий килим, який, на думку Абівара, був надто тонким, щоб покласти його на голий бруд, невелика емальована ікона Відеса з зображенням деяких поклонників Фосу. Свята людина… це було так, наче високий вельможа просто зібрав свій дім і привіз його з собою в похід.
  Йому слід було використати слона для чогось більшого, ніж його слонову кістку, неввічливо подумав Абівард, побачивши свого лідера. Їзда, наприклад. Чишпиш був досить важкий, щоб напружити будь-якого коня, це було точно. Його тіло випирало на тканині кафтана, який виблискував срібними нитками. Навколо його піло, макуранського головного убору у формі відра, були вишиті кільця яскравих кольорів. Він пахнув пачулі; сильний запах викликав у Абіварда бажання чхнути.
  Незважаючи на всю свою масу, він мав манери. Він підвівся на ноги й підніс Годарцу та його синам щоку для поцілунку. Не всі високі вельможі визнали б, що дихкан і його нащадки були лише трохи нижчими за рангом, ніж він сам; Абівард очікував, що йому доведеться буквально цілувати ноги марцбана.
  «Я впевнений, що ти будеш хоробро битися за Короля Королів, Годарза з володіння Век Руд», — сказав Чішпіш. — Ваші сини…?
  — Абівард, Вараз, Джахіз, Аршак і Узав, — відповів Годарз.
  Марзбан повторював імена без промахів, що вразило Абівара. Товстун не був схожий на воїна — він був більше схожий на двох воїнів, — але звучав не як дурень. Будучи сином Годарца, Абівард понад усе боявся дурнів.
  Поза наметом сурма засурмила в фанфари. Провісник кричав: «Їжте бруд перед божественним, добрим, мирним, стародавнім Перозом, Царем царів, щасливим, благочестивим, благодійним, якому Бог дав велике багатство та велику імперію, велетню велетнів, утвореному в образ Божий. Їж бруд, бо прийде Пероз!» Знову заграли фанфари, голосніше, ніж раніше. Вартові Чишпиша широко розкинули полотнище намету.
  
  
  Абівард опустився на живіт на тонкий Чишпішів килим, притиснувшись чолом до вовни. Його броня брязкала й брязкала, коли він впав ниць. Навколо нього його брати, сестри та батько також опустилися в позу обожнювання. Так само й Чишпиш, хоч його огрядне обличчя почервоніло від зусиль, яких коштувало йому раптове напруження.
  — Вставай, — сказав Пероз. Серце Абівара забилося швидко, коли він повернувся на ноги, не тому, що йому довелося стояти, обтяжений залізом і шкірою, а радше тому, що він ніколи не сподівався зустрітися з Королем Царів віч-на-віч.
  Незважаючи на офіційне оголошення вісника, Пероз не був стародавнім, насправді не був набагато старшим за Годарца. Його борода була переважно чорною; його вуса, нарощені воском, стирчали, як бичачі роги. Він носив своє довге волосся, підв’язане джгутом на спині. Його щоки здавалися неприродно рум'яними; через мить Абівард зрозумів, що вони пофарбовані.
  «Чішпіш із семи кланів, подаруй мені цих воїнів, яких я знайшов у твоєму наметі», — сказав Цар царів.
  — Як ваша величність накаже, так і буде, — відповів Чишпиш. «Тут спочатку ми маємо дихкана Ґодарза з домену Век Руд, нашого нинішнього дому. З ним він приводить армію, своїх синів…» Високоповажний дворянин знову пролунав ім’я Абівара та решту. Його пам’ять проковтнула стільки ж, скільки й рот, — що, враховуючи його обхват, було невеликим подвигом.
  «Ви добре оснащені, і ваші сини також», — сказав Пероз Годарцу. — Це ваші коні за павільйоном? Після кивка Ґодарца Пероз продовжив: «Також гарні тварини. Макуран був би сильнішим, якби всі домени зробили такий внесок, як ваш».
  «Ваша величність щедра понад мої заслуги», — пробурмотів Годарц. Абівар дивувався, що його батько взагалі міг говорити; якби Цар царів звернувся до нього, він був упевнений, що його язик розколовся б до небов’ї.
  Пероз похитав головою. «Ти щедрий і пропонуєш себе та своїх п’ятьох дотепних синів, щоб королівство могло процвітати. Хто твій спадкоємець?»
  — Тут Абівард, — сказав Годарц, кладучи руку на броньоване плече свого старшого.
  «Абіварде, сину Годарца, дивись на свого батька як на символ вірності», — сказав Пероз.
  «Так, ваша величність, так», — сказав Абівард. Зрештою, він міг говорити.
  — Добре, — сказав йому Пероз. «Дай Бог, щоб вам ніколи не доводилося приносити подібну жертву. Якщо ця кампанія буде розвиватися, як я планую, це може статися. Я маю на меті йти прямо на кочівників, змусити їх битися і розгромити їх таким чином». Король царів стиснув один кулак об долоню іншої руки.
  — Хай буде так, ваша величність, — сказав Абівард, — ось, він уже двічі говорив! І все-таки він пам’ятав слова батька про труднощі боротьби з рівнинами на їхній землі. Мудрість Царя Царів була символом віри серед макуранців; мудрість Годарца Абівард бачив на власні очі і чув на власні вуха.
  Пероз повернувся до Чишпіша, якого він справді прийшов побачити. «Чішпіш із семи кланів, на вас ляже більша частина відповідальності за те, щоб відвернути Хатрішерів. Чи все готово до цього?»
  
  
  «Це так, ваша величність. Ми спалимо великі степові простори, змусивши кочівників зіткнутися з нами або втратити пасовиська. Тисячі факелів чекають у возах».
  У голові Абівара спалахнув яскравий факел. На північ від Дегірда Хаморт жив своїми отарами та табунами. Якби ці тварини не могли пастися, жителі рівнини померли б від голоду. Їм доведеться боротися, щоб запобігти цьому. Він глянув на Годарца. Його батько повільно кивнув. Абівард також кивнув, його віра в мудрість Короля Королів відновилася.
  Широкий, брудний Дегірд відокремлював ферми, фортеці та міста Макуран від варварів, які жили на дальньому березі. Жодних постійних мостів не було через потік; будь-який Король Царів, який запропонував би звести його, мав би повстати проти нього в усіх дихканах у північно-західній частині королівства. Хаморту вдавалося прослизнути через Дегірд надто часто, як усе було — немає сенсу давати їм шосе.
  Але велика армія Пероза, короля царів, не змогла переправитися через річку дріблами. Вони також не могли чекати, поки воно замерзне, як це часто робили кочівники. Коли попереду розтягнувся бар’єр «Дегірда», Абівард задумався, як Пероз запропонував вирішити цю проблему.
  Хоча йому ще мало застосувати свої знання, Абівард знав, як воювати. Він мав деяку ідею, як взяти в облогу бандитське лігво чи іншу фортецю. На цьому його військові знання припинилися.
  Протягом наступних кількох днів він просунувся на кілька кроків. Багажний потяг, який армія везла з собою, здавався йому абсурдно великим, доки інженери, які прямували з Машиза, не почали забивати два паралельні ряди паль, приблизно на відстані сорока футів одна від одної, у русло Дегірда в напрямку північного берега.
  Верхні палі нахилялися в бік течії; нижні за течією притулялися до нього. Інженери з’єднали кожну пару вгору-вниз за течією поперечною балкою, чия сила течії лише покращувалася з часом.
  Тоді інженери провели естакади вздовж кожного ряду паль, від південного боку Дегірда до північного. Через естакади йшли дошки, а поверх дощок жердини та пучки палиць. Армія просунулася з Макурана на рівнини Пардрая менш ніж через тиждень після того, як досягла Дегірда.
  Він не перетнув річку непоміченим. Абівард спостерігав за Хамортом, крихітним, як мухи, на дальньому березі, дивлячись на міст, що йде до них. Коли інженери підійшли досить близько, жителі рівнини вистрілили в них. Солдати просувалися вниз по зростаючому мосту, щоб стріляти у відповідь і тримати кочівників на відстані. Інженери почали носити великі плетені щити. Кількох людей стріли все одно пробили, але міст і армія просунулися, незважаючи на це.
  Копита коня Абівара забарабанили по мосту, коли настала його черга переходити. Коня не зважало ні на це, ні на вібрацію деревини, що продиралася крізь її ноги від руху інших тварин і возів на мосту. Звір, заклавши вуха, намагався встати на дибки; Абівард відбив його.
  «Отже, це Пардрая», — сказав він, коли повернувся на тверду землю. «Вона мало чим відрізняється від землі біля фортеці».
  «Без канатів», — сказав Вараз біля нього. «Взагалі немає посівних угідь, якщо так».
  Його молодший брат мав рацію. Трава й кущі, жовто-коричневі від літньої спеки, простягалися попереду, скільки сягало око: саме цей спокій нагадував Абівару про дім. Але він завжди вважав рівнину Пардраян плоскою, як сковорідка. Це було не так: вона мала підйоми та спади, як і будь-яка інша земля.
  Хвилястість нагадувала йому морські хвилі. Це, у свою чергу, нагадало йому пророцтво Таншара. Але ніхто не міг назвати це море вузьким.
  Пероз, Король Королів, залишив чисельний гарнізон для захисту мосту, рятувальної лінії армії до Макурана. Дивлячись, як обрані воїни починають розбивати свій табір, Абівард позбавив їх на мить жалю. Бідолашні, вони пройшли весь цей шлях лише для того, щоб позбутися можливості допомогти розгромити Хаморт.
  Основна частина армії рушила рівнинами на північ. Коли Абівард обернувся, щоб ще раз поглянути на охоронців мосту, він виявив, що вони зникли у великій хмарі пилу, піднятого тисячами коней і сотнями возів. Від пилу його очі сльозилися, і в кожній складці шкіри заскрипіло. Коли він плюнув, він плюнув коричневим.
  Він подивився на небо. Сонце, принаймні, ще було видно; єдині хмари були ті, які робила армія. Все одно він сказав: «Я б хотів, щоб був дощ».
  Рука Годарца скривилася в жесті відрази. — Ти не знаєш, що говориш, хлопче, — вигукнув він. «Гарна злива, і все це перетворюється на кашу, так само, як це відбувається внизу біля твердині. З одним вершником це кривава неприємність. Ви спробуєте провести через це армію, і ви будете тижнями в подорожі, яка повинна тривати дні .Просте правило: пил - це погано, бруд - ще гірше».
  Збентежений, Абівард після цього нічого не сказав, поки армія не зупинилася на вечір. Він також зрозумів, що якщо піде дощ, план Пероза обстріляти рівнину зірветься нанівець. Оскільки він не міг бути задоволений такою погодою, але знав, що зміна буде гіршою, він провів незадоволену ніч.
  Сніданок складався з твердих булочок, фініків, консервованих у меді, баранячої ковбаси, такої солоної й димної, що в Абівара хотілося зморщитися на язику, і поганого вина. Після того, як Вараз подавився шматком ковбаси, він зробив жахливе обличчя й сказав Годарцу: «Ти б прошмагав кухарів, якби нас так годували в фортеці».
  «Можливо, — сказав Годарц. «Так, можливо». Він доїв власну ковбасу, потім зробив великий ковток вина, щоб змити смак. «Але якби ми збиралися в далеку дорогу, я б їх відлупцював, якби вони не запакували нам їжу так. Усе це зберігається майже назавжди».
  — Шкідники також не можуть цього переварити, — сказав Абівард. Він мав на увазі це для жарту, і його брати й сестри посміхнулися, але Годарц серйозно кивнув, зіпсувавши йому веселощі.
  Діхкан і його сини розбили намет, яким вони користувалися, прив’язали його вовняні панелі, жердини та підстилку до в’ючного коня, а потім озброїлися — кожен допомагав одному незграбними захватами — й поїхали на північ. Один довгий, повільний фарсанг слідував за іншим. Одного разу серце Абівара підскочило, коли він помітив пару чоловіків із луком, одягнених лише в шкіру та верхи на конях без броні, але вони виявилися розвідниками, які приїхали доповідати своїм командирам.
  «Ми не можемо всі брязкати кольчугами, інакше Хаморт буде їздити на кільцях навколо нас, і ми навіть не дізнаємося, що вони там», — сказав Годарц. Абівард пожував це і вирішив, що це має сенс. Щоразу, коли він повертався, солдатська справа ускладнювалася.
  Вітер, що там було, був із заходу. Незадовго до полудня зі степу, десь за половину фарса на схід від лінії руху армії, здійнявся дим і полум’я. Цього було достатньо, щоб вуглинки й дим не налякали коней воїнів, які байдуже рушили далі. Рись, галоп, крок, рись, галоп, крок… повільно мінливий ритм наповнював тіло Абівара.
  Коли озброєння Пероза, Короля Царів, рухалося на північ через рівнину Пардраян, його люди розпалювали більше багать, або, точніше, збільшили довжину першої. Кожен раптовий порив радував Абівара, бо це означало, що полум’я поширювалося на більшу частину пасовищ кочівників.
  Він показав на схід. «Вони не можуть дозволити нам це робити довго, інакше вони скоро почнуть голодувати».
  — Це ідея, — сказав Джахіз. Його гарне обличчя — його мати була відома своєю красою — зморщилося в передчутті. Він потягнувся до свого висунутого списа.
  — Тоді вони мають приїхати до нас.
  
  
  * * *
  
  
  Проте решту дня та більшу частину наступного наступаючі воїни не бачили жодних ознак Хаморта, територією якого вони їхали. Якби не вогонь, що горів поруч, вони могли б бути самі в степу.
  Пізно ввечері наступного дня розвідники привели овець і велику рогату худобу, яку вони захопили на північ від основної частини сил Короля Королів. Побачивши тварин, Абівард аплодував так голосно, як ніхто. — Сьогодні ввечері нам не доведеться їсти ту мерзенну ковбасу, — сказав він.
  «Так не будемо, значить, не будемо», — сказав Годарц. «Але це ще не все, що розповідають мені ці захоплення. Вони кажуть, що ми наближаємося дуже близько, дуже близько, кажу вам, до самих кочівників. Їхні стада — це їх життя; якщо ми натрапляємо на звірів, люди, які слідують за ними, рівнини повинні бути поруч».
  Абівар дивився туди-сюди. Він бачив своїх рідних, своїх товаришів, степ, багаття, які розклали макуранці. Від кочівників не було й сліду. Але вони були десь там, напевно, недалеко. Його батько мав бути правий щодо цього. Ця ідея збентежила Абівара, наче хтось заглядав на нього крізь щілину в дверях позаду фортеці.
  Він знову озирнувся навколо, цього разу зосередившись на тисячах броньованих людей, які прийшли з ним на північ із Макурана, на їхніх не менш добре захищених верхових конях, на кмітливих інженерів, які перекинули міст через Дегірд, і на всіх інших приналежностях великого та цивілізованого війська. Як жителі рівнини могли перемогти таку могутність?
  Коли він сказав це вголос, Ґодарц криво засміявся. «Тому ми й прийшли сюди, сину, щоб дізнатися». Мабуть, Абівард виглядав приголомшеним, бо дихкан продовжував: «Не сприймайте це так, бо я мав на увазі не те. Я бачив кілька армій свого часу, так, лише кілька, і ця сильніша за все решта. Я не знаю, як ми можемо програти, коли Хаморт вирішить, що їм доведеться протистояти нам».
  Це полегшило розум Абівара. Якщо його батько не бачив способу перемоги рівнин, він був готовий вірити, що такого шляху не існує. Він сказав: «Цар царів, нехай його роки проростуть і його царство розшириться, вражає мене людиною, яка завдасть сильного удару, коли прийде час».
  «Він вражає мене так само», — сказав Годарц. «Якщо прапор лева не буде на передньому плані, коли ми нарешті зіткнемося з Хамортом, я буду дуже здивований. Хоча я знаю про нього лише на основі репутації, я чув, що його син Шарбараз — ще один із них. Він був би твого віку, більш-менш».
  «Я не бачив тут його прапора», — сказав Абівард.
  — І ти теж, — відповів Годарц. «Пероз, нехай його роки будуть довгими, залишив його назад у Машизі, як я залишив Фраду назад у фортеці. Але наші причини були іншими. Я просто не думав, що Фрада зовсім готовий, не зовсім. Шарбараз — доросла людина, і я сподіваюся, що Король царів хоче, щоб він тримав євнухів і вельмож у строю, поки Пероз вирушить у похід».
  «Звісно, вони б не скористалися перевагою, коли Короля Королів було у від’їзді…» Абівар зам’явся, усвідомлюючи цинічний погляд Годарца на нього. Він відчув, як почервонів. — Гаразд, може, й би.
  «Можливо, ні, сину, ні, можливо, взагалі», — сказав Годарц. «Я просто дякую Богу, що мені не варто хвилюватися. Можливо, я володар лише домену, а не царства, але я можу покластися на людей навколо мене, коли я повернуся спиною. Я маю кращу половину цієї угоди».
  — Думаю, ти теж. Абівард не міг уявити, що слуги його батька підуть проти волі дихкана. Він чув розповіді про корупцію від Машиза, але не повірив їм. Дізнатися, що вони мають якусь речовину, було поштовхом. Він сказав: «Мабуть, вони надто близько до Відеського кордону, отче».
  «Так, це, можливо, має певний стосунок до цього», — погодився Годарц. «Я підозрюю, що вони занадто близькі до занадто великої кількості срібла. Маючи монету, необхідну для того, щоб робити те, що ти повинен, і трохи того, що тобі подобається, приємно, як і вино. Але людина, яка відчуває гнів на срібло так само погано, як той, хто захоплюється вином, можливо, гірше. Так, можливо, гірше».
  Абівард розжував це. Він вирішив, що його батько, мабуть, має рацію, і визнав це, кивнувши, перш ніж запитати: «Як ти думаєш, коли жителі рівнини втримаються?»
  Годарз почухав свій шрам, обдумуючи все. «Вони чекатимуть не більше ніж пару днів», — сказав він нарешті. «Вони не можуть, інакше ми спалимо забагато рівнини. Їхнім стадам потрібні широкі поля, на яких вони пасуться».
  Знову ця фраза! Абівард чув це вже двічі, відколи Таншар дав йому своє дивне пророцтво. Що це означає, він досі не міг сказати. Йому було цікаво, коли він дізнається.
  
  
  * * *
  
  
  Коли минуло два дні, Абівард був готовий вважати свого батька кращим ворожбитом, ніж Таншар. Перші бійці Хаморта з'явилися перед господарем Макуранера наступного ранку після того, як вони двоє поговорили. Вони випустили кілька стріл, які нічого особливого не зробили, а потім помчали геть швидше, ніж могли переслідувати їхні броньовані вороги.
  Такі лучники, як макуранери, виїхали попереду головних сил, щоб захистити їх від набігів рівнин. Решта воїнів вирушили в справжні бойові лінії, а не в безладний порядок, у якому вони рухалися раніше.
  Під залізною вуаллю зуби Абівара зіштовхнулися в лютій посмішці хвилювання — будь-якої миті він міг опинитися в дії. Він глянув на Вараз. Він майже не бачив обличчя свого брата, але блискучі очі Вараза свідчили, що він теж хотів потрапити туди й битися.
  
  
  Годарз, з іншого боку, просто продовжував їхати на легкому галопі. Незважаючи на всю лютість і пристрасть, яку він виявляв, найближчий Хаморт міг бути за тисячу фарсангів. Абівард вирішив, що його батько все-таки старий.
  Через кілька годин з лівого флангу армії з’явилося більше рівнинних солдатів, які пронизали її стрілами. Макуранерські вершники з гуркотом вилетіли на них, піднявши ще більше пилу, ніж зазвичай піднімало військо. Вони прогнали кочівників, потім знову повернулися до своїх товаришів. Все військо підняло їм ура.
  «Клянуся Богом, я б хотів, щоб ліворуч було нашою станцією», — вигукнув Абівард. «У них перша слава кампанії».
  "Де?" — запитав Годарц. «У гонитві за Хамортом? Я не бачив, щоб вони нікого вбивали. Невдовзі кочівники повернуться й уколють нас ще. Ось як ведеться війна тут, у степу».
  Невдовзі пророцтво Годарца знову збулося. Хаморти не тільки повернулися, щоб затіняти фланги армії, вони почали проявляти себе у більшій кількості, як ліворуч, так і на фронті. Кількох чоловіків повернули до вагонів цілителів: один кульгав, інший звивався й верещав.
  Абівар здригнувся. «Останній раз я чув такий шум, коли старий кухар — як його звали, батьку? — пролив великий чайник із супом і обшпарився до смерті. Я був ще маленьким; Денак сказала мені, що їй це сниться у кошмарах. років».
  — Його звали Пішина, і ти маєш рацію, він дуже жалібно плакав. Годарж зняв шолом з голови, щоб хустиною витерти піт. Він виглядав стурбованим. «Нас переслідує більше кочівників, ніж я міг припустити».
  «Але це те, чого ми хочемо, чи не так: змусити їх воювати?» — спантеличено сказав Абівард.
  "О, так". Батько збентежено засміявся. «Мені стає підозріло, коли жителі рівнини дають нам те, що ми хочемо, навіть якщо ми цього від них вимагаємо».
  — Але ти передбачив це днями, — запротестував Абівард. — Чому ти тепер нещасливий, коли збулося те, що ти передрік?
  «Це не збувається так, як я думав», — відповів Годарц. «Я очікував, що ми змусимо Хаморта вступити в бій, що вони будуть у відчаї та налякані. Їхні лучники там не мають манери відчайдухів; вони рухаються до власного плану». Він знизав плечима; його кольчуга брязкала навколо нього. — А може, звісно, я просто бачу злих духів за кожним кущем і під кожним плоским каменем.
  Джахіз сказав: «Чи не могли провидці відчути наміри кочівників?»
  Годарц плюнув на землю. «Це для того, що можуть зробити вояки. Якщо ти загубив каблучку в твердині, хлопче, вояка допоможе тобі її знайти. Але коли це пов’язано з боєм, ні. По-перше, чоловічі пристрасті створюють магію. ненадійні, тому любовні фільтри працюють так рідко, до речі, а війна — справа гаряча. По-іншому, шамани жителів рівнини використовують власну магію, щоб намагатися нас засліпити. А по-третє, ми повинні бути зайнятий, щоб переконатися, що демонопоклонники не розгледять, що ми маємо на увазі. Війна за залізо, синку; залізо, а не магія.
  — Теж добре, — сказав Абівард. «Якби війна була справою чаклунів, ніхто інший не мав би шансу приєднатися до неї».
  — Це добре? – сказав Годарц. «Цікаво, цікаво».
  — Тоді чому ти приєднався до війська Короля Царів? — запитав його Абівар.
  «Заради обов’язку та тому, що Пероз, король царів, — нехай його літа проростуть і його царство зросте — так мені наказав», — відповів Годарц. — Ви хочете, щоб я відкинув свою честь і честь нашого клану?
  «Клянуся Богом, ні», — вигукнув Абівард. Попри те, що він упустив це, йому хотілося, щоб його батько звучав так, ніби він був серцем у кампанії, яку розпочав Пероз.
  
  
  * * *
  
  
  На чолі війська Короля Королів роги вигукували заклик, якого Абівард чекав відтоді, як перетнув Дегірд: армія ворога на виду. Макуранери просувалися в бойовому порядку відтоді, як жителі рівнини почали їх переслідувати, але гул хвилювання все одно пронизував ними. Незабаром у них буде шанс покарати Хаморта за ті уколи, які вони насмілилися нанести людям Короля Королів.
  Абівард під'їхав верхи до вершини низької гірки. Звичайно, там були кочівники, можливо, на півфарсангу на північ. Вони зібралися у дві групи: відносно невелика попереду та більша трохи подалі.
  «Мені здається, я бачу їхні схеми», — сказав Годарц. «Вони намагатимуться тримати нас у грі своїм передовим загоном, поки решта розійдуться й обступлять нас. Не спрацює — ми розіб’ємо маленьку групу, перш ніж велика зможе розгорнутися». Він звучав веселіше, ніж раніше.
  — Хіба ми не повинні бути на них, отче? — запитав Абівар. Нарешті побачивши хаморта, який чекав на напад, він захотів пришпорити коня й миттєво кинутися.
  Але Годарц похитав головою. «Поки що надто далеко. Ми зустрінемо їх з нашими тваринами, яких здуло від того, що вони пройшли так далеко на галопі. Ми наблизимося до стріли з лука й помчимося звідти».
  Неначе повторюючи Годарцу, Чишпіш, який їхав неподалік, заревів вершникам під його командою. «Кожен, хто піде за рівнинами до сигналу рогів, відповість мені особисто».
  Вараз засміявся. «Це не велика загроза. Він ніколи не наздожене того, хто не послухається». І справді, Чишпішів кінь був такий же важкий, як і сам марзбан, як і треба було витримати його вагу. Але погроза Чишпиша, як добре знав кожен воїн, який це чув, не мала нічого спільного з фізичною карою. Завдяки впливу, яким володів високопоставлений дворянин, він міг скинути репутацію людини та надію на майбутнє прямо в Пустоту.
  Абівард взяв свій спис із підставки й узяв його в руці. У всіх лавах Макуранерів ці дерев’яні шматки з залізними наконечниками тремтіли, ніби сильний вітер пронісся лісом. Абівард тримав спис вертикально, щоб не забруднити своїх товаришів; він би витягнув це тільки за командою.
  Все ближче й ближче військо Царя Царів підступало до ворога. Прапор Пероза майорів попереду Абівара; за звичаєм макуранера, він командував з правого крила. Різкі бойові крики Хаморта ледь помітно долинули до вух Абівара. Він чув їх, не розуміючи; хоч степова мова була рідною для нього, крики рівнин були настільки перемішані, що з гомону не виривало жодних окремих слів.
  Заплакав ріг, високий і тонкий. Наче в один голос тисячі макуранців кинули у відповідь Хаморту бойовий клич: «Пероз!» Абівард закричав горлом, щоб краще налякати ворога.
  Коли макуранери наблизилися майже до діапазону, визначеного Годарцом, невелика провідна група рівнинників кинулася їм назустріч, верещачи, наче дикі тварини, і стріляючи стрілами в згуртовані броньовані ряди. Пара вдалих пострілів спустошила сідла; ще кілька вирваних криків болю людей і коней. Більшість, як це зазвичай буває, або промахнулися, або були перевернені кольчугами, пластинами та щитами Макуранерів.
  Саме тоді, коли Абівард задумався, чи Хаморт буде настільки божевільним, щоб кинутися впритул до значно переважаючої армії Пероза, кочівники розвернули своїх маленьких степових поні в красивій верховій їзді та майже одним рядком помчали назад до своїх більш віддалених товаришів.
  — Боягузи! Абівард закричав разом із половиною макуранера. «Білопечені негідники, повертайтеся і боріться!»
  Поруч із ним Годарц запитав: «Що вони роблять?»
  Ніхто не відповів, бо в цю мить знову задзвонили роги, заклик, на який чекало все військо: атаку. "Нижні списи!" — гримнув Чишпиш. Залізні вістря блищали на сонці, коли вони поверталися до горизонталі. Чишпиш ще голосніше, ніж раніше, крикнув: «Вперед!»
  Прапор Царя Королів уже височів прямо з-під жезла, коли Пероз і його охоронці з гримом рушили до Хаморта. Абівард підкував свого коня в боки підкованими підборами. Оскільки сам мерин був заброньований, йому потрібні були такі потужні сигнали, щоб зрозуміти, що він від нього вимагає.
  Земля летіла під ним, спочатку повільно, а потім швидше, досить швидко, щоб вітер його проходу збив воду з його очей, досить швидко, щоб здавалося, ніби ще один крок, ще один зв’язаний штовхне його в повітря в польоті. Гуркіт тисяч, десятків тисяч копит був наче потрапив у розпал грози. І тисячі, десятки тисяч людей, звинувачених у Абіварі. Він знав, як велично бути маленькою частиною великого й славетного підприємства. Бог міг би покласти йому руку на плече.
  Тоді його кінь ступив у яму.
  Може, заєць встиг, а може, борсук. Це не мало значення. Те, що з цього вийшло, сталося. Абівард відчув, як мерин спіткнувся в ту ж мить, коли почув — дивовижно чітко крізь гомін навколо нього — зламалася кістка. Навіть коли кінь заверещав і впав, він вирвав ноги зі стремен і кинувся назустріч.
  Він впав на землю з гуркотом і глухим ударом, що зраділо йому за свою пошту. Навіть з цим він знав, що залишиться в купі синців. Його товариші прогриміли повз; один кінь перескочив через нього, коли він лежав на землі. Як його ніхто не затоптав, він так і не знав.
  Йому теж було байдуже. Сльози, змішані з болем і розчаруванням, котилися по його щоках. Ось те, що мало стати величним моментом його життя, було зруйновано. Як він без коня міг зблизитися з ворогом і показати свою мужність? Відповідь була проста: не міг. Його батько та брати й сестри мали б тріумф лише для себе, а що щодо нього? Він буде предметом жартів назавжди - Абівард, спізнився на бій.
  Останні Макуранери проїхали повз, вигукуючи ім'я Короля Царів. Кінь Абівара теж плакав від болю. Він змусив себе підвестися, похитуючись підійшов до тварини, що била, і перерізав їй горло.
  Зробивши це, він розвернувся й пішов на північ — можливо, просто, можливо, битва ще не закінчиться, коли він дійде до неї. Можливо, він міг би сісти на коня того, хто впав, або навіть деякий час покататися на хамортському степовому поні, хоча йому було б неприємно підтримувати вагу його та його броні.
  Крізь вир пилу він спостерігав за гордими прапорами, що позначали передні ряди війська Макуранер. На якусь мить він відмовився повірити своїм очам, коли майже всі вони впали вниз.
  Вереск і вереск поранених людей і коней піднялися до глухого, бездушного неба. Люди та коні самі впали в траншею, яку Хаморт викопав на рівнині, а потім хитро приховав палицями, землею та травою. Лише в самому центрі, де передовий загін кочівників відійшов до своїх головних сил, макуранери могли слідувати, і то в невеликих кількостях. Вороги люто кинулися на них, вовки роздирали ведмедя.
  Крик жаху Абіварда потонув у криках поваленого війська макуранера. Прапор Короля Королів був опущений. Він ніде не міг цього побачити. Він застогнав глибоко в горлі. І не лише перші ряди загинули. Воїни, що йшли позаду, не змогли вчасно перевірити своїх скакунів і врізалися в рів поверх своїх перших жертв.
  — Батьку! Абівар заплакав. Годарц був там, нагорі, десь посередині тієї катастрофи. Так само були брат і зведені брати Абівара. Незграбно, важко почав бігти в обладунках, призначених для бою верхи.
  Навіть макуранери, яких не спіймав ров рівнин, змушені були зупинитися, як могли, втративши будь-яку подобу порядку. Хаморт вибрав цей момент, щоб штурмувати обидва кінці траншеї та почати оточувати своїх ворогів.
  «Не широке поле». Абівар застогнав. — Пастка! Занадто пізно значення першого видіння Таншара стало ясним.
  Це була пастка. Макуранери, знищені інерцією їхнього нападу, їхні ряди введені в замішання, були легким м’ясом для кочівників. На короткій дистанції посилені рогами луки могли пробити своїми древками кольчугу. Двоє рівнинних людей могли напасти на одного броньованого воїна, напасти на нього з багатьох сторін одночасно, що рано чи пізно — найчастіше рано — він мусив упасти.
  Абівард опинився за межами зони вбивства, один із небагатьох Макуранерів. Спочатку його єдиною думкою було йти вперед і померти разом із родиною та земляками. Тоді він побачив, що коні без вершників, здебільшого порода макуранів, але іноді також траплялися степові поні, вилазили через кордон кочівників.
  Пізніше їх зіб’ють, — подумав він. Поки що вони вважають чоловіків важливішими. Якби він був вождем кочівників, він зробив би такий самий вибір.
  Побачивши коней, він знову почав думати, а не бігти наосліпо назустріч своїй загибелі, як міль, що летить у полум’я факела. Він ледь чув у своїй голові Годарца: «Не будь дурним, хлопче, не будь дурним». Збережіть те, що можете. Верхній напівбог мав би битву на руках, пробиваючись крізь рівнину, щоб врятувати захоплених воїнів Макурана. Шанс одного безкінного юнака впоратися з ним у його першому бою не вартий уваги.
  Абівард знову спробував вгадати — ні, розібратися; Ґодарц не схвалював здогадок про те, що вожді Хаморта робитимуть, коли їхні вершники закінчать убивати Макуранерів. Відповідь прийшла швидко і чітко: пограбують багажний потяг. Лише тоді вони почнуть нишпорити по степу в пошуках уцілілих.
  — Це означає, що мені краще забратися звідси, поки я можу, — сказав він уголос. Кінь без вершника, степовий поні, зупинився, щоб пастися менш ніж за один фарлонг від місця, де він стояв. Він повільно підійшов до нього. Він насторожено підвів очі, коли він наблизився, але потім опустив голову й повернувся до сухої жовтої трави.
  У мішечку на поясі в нього було трохи кураги, ласощів, які він збирався дати своєму мерину після виграної битви. Тепер битва програна, і мерин теж. Викопав три-чотири абрикоси, поклав на долоню та й підійшов до степового поні.
  — Ось ти, хлопче, — сказав він умовляючи; поні був цілий, з камінням, великим за розмір решти його. Це видало сопіння, наполовину підозріло, наполовину зацікавлено. Абівар простягнув руку. Кінь понюхав абрикоси, делікатно спробував один. Воно знову захрипнуло, цього разу здаючись задоволеним, і з’їло решту фрукта.
  Після цього він дозволив Абіварду підійти поруч із ним і лише відклав вуха, коли сів на нього. За його наполяганням він помчав на південь. Він знайшов поїздку незручною; Як і багато кочівників, Хаморт, який володів ним, тримав свої стремена дуже короткими, щоб він міг піднятися в сідлі, щоб використовувати свій лук. Абівард вимушено їхав верхи, підібгавши ноги.
  Очевидно, він не був першим чи єдиним Макуранером, який утік від катастрофи на північ; коли він підійшов до нього, багажний потяг кипів, як розтоптаний мурашник. Він продовжував їхати. Він мав намір подати тривогу: він не зміг би протистояти собі, якби просто втік. Але він не мав на меті потрапити в нову катастрофу, яка неодмінно настане незабаром.
  За ходою степового поні він відчув, що нести його в броню — це щось більше, ніж він може впоратися. Він знав, що йому доведеться скинути залізо, як тільки зможе. Якщо поні затонув до того, як він повернувся на Дегірд, він був мертвий.
  Можливо, через півгодини він озирнувся через плече. У небо піднімався новий стовп диму. Чоловіки Макурана цього не встановлювали. Хаморт мстився.
  Єдина хороша річ, яку там побачив Абівард, це те, що це означало, що мешканці рівнини будуть надто зайняті своїм грабунком, щоб якийсь час прочісувати рівнину в пошуках втікачів.
  Він був не єдиним Макуранером, який втік від повалення війська Короля Королів; попереду, позаду та збоку по степу були розкидані вершники, що їхали поодинці чи невеликими групами. Деякі з них були чоловіками, які тікали з багажного поїзда; інші воїни, як-от Абівард, які зіткнулися з нещастям, перш ніж пастка закрилася на них; інші, можливо, люди, які вирвалися з кільця смерті, яке кочівники закинули навколо Макуранерів.
  Абівард наполегливо думав, чи не приєднатися до однієї з тих невеликих груп відступаючих із Макурана. Зрештою він вирішив триматися осторонь і піти своїм шляхом. По-перше, навіть усім втікачам, яких він бачив, не вистачало чисельності, щоб протистояти зграї Хаморта, яка незабаром піде за ними. З іншого боку, групи, які подорожували разом, були обмежені швидкістю їх найповільнішого учасника. Він хотів піти якомога далі від згубного поля, яке не було полем.
  Шок все ще приголомшував його. Він втратив батька і чотирьох братів і сестер. Макуран втратив Пероза, Царя Королів, і цвіт своєї мужності. Подвійне нещастя відлунювало й відлунювало в його голові, то одне голосніше, то інше.
  "Що мені робити?" — простогнав він. — Що зробить королівство?
  Оскільки він не мав уявлення, що зробить королівство, він зосередився на першому питанні. Перше, що він мав зробити, це повернутися через міст, який інженери Короля Королів перекинули через Дегірд. Якби він не зміг цього зробити, він був би надто мертвим, щоб потім про щось хвилюватися.
  Якби він повернувся до твердині, він був би дихкан. Він знав, що це станеться одного разу, але думав, що один день попереду роки. Тепер він був на ньому, вага важча на його плечах, ніж його броня на степовому поні, на якому він їхав верхи.
  — До речі, — пробурмотів він і стримав коня. Він спустився з коня, дав йому можливість трохи попастися й подути. Він не міг думати лише про божевільний порив до втечі, не тоді, коли він був за кілька днів їзди на північ від Дегіра. Протягом усієї подорожі йому довелося тримати голос поні, хоча кожен удар серця, якого він чекав, змушував його метушитися, ніби його охопив потік.
  Він знову зупинився, коли підійшов до маленького струмка. Степовому поні дав пити, але не дуже. Він тріснув у нього, коли він витягнув його з води.
  — Дурниця, — сказав він і начепив його на дуло. Коні напилися б хворі або мертві, якби ви їм дозволили. Вони також їдять забагато, але це не буде проблемою, не зараз.
  Як краще втекти від погоні? Нарешті Абівард поїхав на південний захід, усе ще до Дегірда, але не так прямо — і поза межами лінії, якою військо Пероза, Царя Царів, наближалося до катастрофи. Безперечно, Хаморт проїде цією лінією, змітаючи воїнів, яким не вистачить розуму уникнути цього.
  До наближення вечора Абівард більше не бачив нікого зі своїх товаришів-утікачів. Це він вважав за добру прикмету: кочівники навряд чи помітять його, коли переслідуватиме когось іншого.
  Дійшовши до іншого струмка, він вирішив зупинитися на ніч і дати степовому поні відпочити до ранку. Він зліз з коня, натер тварину грудкою сухої трави, бо нічого кращого не знайшлося, а потім прив’язав її поводи до найбільшого куща — майже деревця, — який зміг знайти.
  Після цього настав час скинути броню. Він розв’язав застібки збоку свого кольчуги та лубок і вибрався з нього, від’єднавши кольчужну спідницю, яка від неї залежала. Він зняв залізні чоботи, потім обдер свої залізно-шкіряні бриджі.
  Кірасу, кольчужну сорочку та броньовані штани він викинув у потік: немає сенсу залишати їх на суші, щоб якийсь рівнинний житель відніс назад у свій намет як здобич. Він зняв із шолома вуаль і капюшон і теж викинув їх. Шолом він зберіг, і чоботи. Вони були важкі, але він боявся, що пошкодить собі ноги, якщо обійдеться без них.
  — Ти витримаєш таку вагу, чи не так, хлопче? — звернувся він до степового поні. Його вуха ворушилися, щоб показати, що він чув, але, звичайно, не міг зрозуміти.
  
  
  Бажаючи залишити тварину задоволеною ним, він погодував їй ще один абрикос зі своїх запасів, що скорочувалися. Він сам з'їв один; він не пив нічого, крім води, з раннього ранку. Якби ящірка проскочила повз, він із задоволенням розрізав би її навпіл своїм мечем і з’їв обидва шматки сирими. Але ящірка не прийшла.
  Тоді він стукнув себе по чолу долонею й прокляв власну дурість. На сідлі степового поні звисали сідельні сумки. У них може бути... будь-що. Йому захотілося закричати, коли він знайшов смужки сушеної баранини. Вони були такими ж твердими, як його власні зуби, і не набагато смачнішими, але вони не давали йому голодувати на деякий час.
  Єдине, що він мав на собі, — це тонкі лляні ящики. Він побажав свого сюртука, а потім засміявся. "Я міг би також побажати, щоб армія повернулася, поки я це маю", - сказав він. З усією пристрастю, яка була в ньому, він дійсно бажав повернення армії, але він був надто сином Годарца, щоб не знати, чого варті такі бажання.
  Він провів холодну жалюгідну ніч, згорнувшись калачиком на землі, як тварина, з мечем на боці, щоб він міг поспішно схопити його. Він втратив урахування того, скільки разів прокидався від тихого звуку, чи коливався вітерець, чи взагалі без причини. Відновлений сон приходив усе важче й важче. Нарешті, між світанком і сходом сонця, він залишився осторонь назавжди. Погриз ще сушеної баранини і почав кататися.
  Того дня після бою він знову і знову ловив себе на плачі. Іноді він сумував за своєю родиною, іноді за своїм скинутим монархом і за Макураном загалом, іноді за собою: він почувався винним за те, що жив, коли все, що він любив, загинуло.
  Це дурниці, синку. Ви повинні продовжувати, виправляти все якнайкраще. Здавалося, він почув голос свого батька настільки яскраво, що його голова закрутилася в раптовій дикій надії, що дихкан якимось чином вижив. Але степ був порожній, наскільки сягало око, за винятком ворона, який різко каркав, підстрибуючи в повітря.
  — Дурна пташко, що ти тут робиш? Абівар показав через плече.
  «Багаті видобутки повернулися туди».
  Час від часу він бачив кроликів, що стрибали рівниною. Лише дивлячись на них, він зголоднів, але полювати на кроликів із мечем було все одно, що намагатися збити мух із повітря вимикачем, і він не мав часу, щоб поставити пастку й затриматися. Одного разу він побачив лисицю по п'ятах у кролика. Він побажав звірові більше удачі, ніж мав сам.
  Хоч він їв мало, але на третій день в’яленого м’яса в нього закінчилося. Після цього його живіт гризло разом із хвилюванням. Він зловив пару жаб на березі струмка, випотрошив їх своїм кинджалом і з’їв сирими. Єдине, про що він шкодував після того, як закінчив їх, це те, що викинув потрохи у воду.
  Наступного разу, коли зупинявся напоїти степового поні, він шукав ще жаб, а може, черепаху чи необережного миня, але нічого не зловив.
  Ближче до вечора четвертого дня після битви він досяг Дегірда. Він хотів здерти свої шухляди, пірнути туди й перепливти, але знав, що, незважаючи на свою слабкість і виснаженість, він, мабуть, потоне, не допливши до південного берега. Він також не міг дозволити коню плисти потік і буксирувати його за собою, бо він був не кращий за нього.
  «Тож треба бути мостом», — сказав він; останнім часом він багато розмовляв сам із собою, через відсутність іншого товариства. І якщо міст був зруйнований, або Хаморт уже перейшов його… він намагався не думати про такі речі.
  Перш ніж настала ніч, він від'їхав приблизно на півсангу від річки. Він міркував, що Хаморт, який шукає втікачів, які все ще перебувають на волі, скоріш за все проїде вздовж північного берега Дегірда. Немає сенсу полегшувати їм справи. Якщо вони вже шукали вздовж берега річки, міст напевно теж був зруйнований або в їхніх руках, але він змусив себе не думати й про це.
  Голод розбудив його ще до сходу сонця. Він сів верхи на степового поні, дивуючись його витривалості. Так, кінь макуранера міг би нести більшу вагу і трохи швидше скакати, але, ймовірно, зламався б під час довгої виснажливої їзди на південь. Він робив усе можливе, щоб поні відпочив, але знав, що найкраще було недостатньо.
  Він їхав у ранкове сонце, тримаючи «Дегірд» у полі зору, але насправді не під’їжджаючи до нього, якщо йому не потрібно було напоїти коня чи себе. Він не знав, як далеко на схід йому доведеться їхати, щоб вийти на міст. «Лише один спосіб навчитися», — сказав він і підняв поні на рись.
  Сонце піднялося вище, спалило ранкову прохолоду, припекло. Абівард почав пітніти, але йому було не так незручно, як могло бути. Кілька тижнів тому він пройшов на північ у броні з ніг до голови, як погода. Він усе ще мав шолом і обтягнуті залізом чоботи, але шухляди між ними були набагато легшими для його шкіри, ніж кольчуга та підкладка.
  Це був міст попереду? Йому здалося, що він бачив це вже кілька разів, але потім виявив, що його обманули береги річки.
  Але ні, не цього разу — це був міст із вершниками в неперевершених макуранських обладунках, які все ще стояли на рівнині Пардраян: ворота до вбитої мрії про завоювання. Але навіть якби мрія померла, міст міг би зберегти воїнів-макуранерів — «Або принаймні одного», — сказав собі Абівард, — живими.
  Він відштовхнувся від втомленого степового поні якомога краще й помахав гарнізону, як одержимий, і все ще віддано відкривав шлях до свободи. Пара макуранерів відірвалася від свого основного корпусу й підійшла до нього риссю, схиливши списи й вказуючи на місце приблизно на п’ядь долоні вище його пупка. З шоком від страху він зрозумів, що вони готові проткнути його на рожні. Зрештою, він їхав верхи на хамортському коні.
  — Їй-богу, ні! — хрипко скрикнув він. Бути вбитим своїми співвітчизниками після втечі від кочівників здавалося долею надто гіркою іронією, щоб її витримати.
  Списи здригнулися, коли вершники почули, як він вигукнув своєю мовою.
  «Хто ти тоді?» — гукнув один із них, його обличчя було невидимим і ще більш грізним за завісою кольчуги.
  «Абівард, син Ґодарза, дихкан домену Век Руд», — відповів Абівард, намагаючись звучати як справжній макуранер, яким він був, а не як мешканець рівнини, який намагався переодягнутися через Дегірд.
  Два воїни перезирнулися. Той, хто говорив раніше, запитав: «Ви маєте на увазі, що він дихкан, чи ви?»
  «Він», — автоматично сказав Абівард, а потім виправився: «Він був. Він мертвий разом із моїм братом і трьома зведеними братами. Залишається я».
  — Так і на степовому поні теж, — все ще підозріло сказав улан.
  
  
  — Як ти залишився живий у бійці, якщо вся твоя родина загинула? Який ти боягуз? ховався під словами.
  «Мій кінь ступив у яму і зламав ногу, коли починалася атака», — відповів Абівард. «Тож я не пішов у траншею і не потрапив у пастку, коли прокляті кочівники вирушили вперед. Мені вдалося схопити цього коня, коли він вийшов із пресу, і відтоді я їду на ньому верхи».
  Макуранери знову перезирнулися. Той, хто досі мовчав, сказав: «Це може статися».
  «Так, могло б», — погодився інший. Він повернувся до Абівара. «Проходьте далі. Макурану знадобляться всі чоловіки, до яких він може потрапити, і ми майже відмовилися б від того, щоб сюди більше дістатися — ми збиралися спалити міст, щоб переконатися, що кочівники не зможуть використати його для роїння. над річкою».
  — Я здивований, що ви їх ще не бачили, — сказав Абівард.
  "Чому?" — запитав балакучий улан. «Коли вони розгромили армію, вони з’їли всю баранячу ногу, і вона була надто насичена, щоб турбуватись обрізками сковороди, як ти».
  Це домашнє порівняння мало сенс для Абівара. Він кивнув і поїхав до мосту. Інший воїн крикнув йому навздогін: «Змусьте свого коня йти повільно й легко, коли ви переходите. Ми вже облили його кам’яною олією, тож він буде гладким, як шкірка дині. Ми підпалимо його, коли закінчимо. все перекреслено».
  Абівард кивнув і помахав рукою, показуючи, що почув. Ніздрі степового поні роздулися, коли він відчув запах кам’яної нафти; воно пирхнуло й похитало головою. Абівард наполягав на цьому незважаючи на це. Воно обережно ступало крізь чорне, смердюче, що вилилося на північну частину мосту. У деяких частинах Макурана замість масла або жиру використовували кам’яну олію в своїх лампах. Абівард дивувався, як вони мирилися з запахом.
  Приблизно на половині стадіону в центрі міст був оголений огидним покриттям. Однак південний кінець, частина, яка торкалася благословенної землі Макурана, також була розлита кам’яною олією.
  Абівард зупинив свого коня за кілька кроків до Макурана. Він обернувся, щоб подивитися, як останній з гарнізону, який утримував міст, повертається через нього. Один останній вершник залишився на дошках. Він ніс мерехтливий факел. Зупинившись на мить біля північного краю ділянки, де не було кам’яної нафти, воїн кинув факел у ту речовину. Жовто-червоне полум'я і густий чорний дим піднімалися від пожежі, що швидко поширювалася. Макуранер розвернув свого коня й помчав через голу ділянку, а потім через нафту, що вкрила південний кінець мосту.
  «Це було зроблено розумно», — сказав Абівард. "Частини з кам'яною олією швидко згорять, коли полум'я досягне їх, а відрізок посередині без будь-яких гарантує, що вогонь не пошириться надто швидко і не захопить вас ще на мосту".
  «Просто так», — відповів той, хто кинув факел. — Ви працювали з кам’яною нафтою, щоб побачити це так швидко?
  Абівар похитав головою. — Ні, ще ніколи, хоча я дякую за ввічливі слова. Тоді його живіт перекреслив усе інше. — Пане, чи може голодна людина випросити у вас трохи хліба?
  «У нас самих небагато, тому що ми годуємо голодних людей уже кілька днів, і наші вагони з припасами вирушили вчора вдень. Але все ж…» Він відкрив сідельну сумку, витяг шматок коржа, загорнутий навколо тріснутого. булгурову пшеницю і передав її Абіварду.
  Їжа була несвіжою, але Абіварду було байдуже. Лише спогад про батька втримав його від того, щоб не проковтнути його, як голодний вовк. Він змусив себе їсти повільно, навмисно, як і годиться дихкану, а потім уклонився в сідлі своєму благодійнику. «Я в боргу перед вами, великодушний сер. Якщо ви коли-небудь матимете потребу, приходьте у володіння Век Руда, і вона буде задоволена».
  «Нехай Бог береже вас і ваше володіння», — відповів воїн. Вітер змінився й подув їдким смердючим димом йому й Абівардові в обличчя. Він закашлявся й потер очі кісточками пальців. Потім, озирнувшись у бік палаючого мосту та річки Дегір, він додав: «Нехай Бог збереже весь Макуран, бо якщо кочівники вступлять у силу, я не знаю, чи залишиться у нас людей, щоб врятуватися».
  Абівар хотів з ним сперечатися, але не зміг.
  
  
  * * *
  
  
  Міст через Век Рудь залишився цілим. Коли Абівард переїжджав через нього, у нього в череві була їжа, а поверх брудних, обдертих ящиків — кафтан, завдяки доброті людей, яких він зустрів на дорозі. Там попереду, увінчуючи пагорб, на якому він стояв, була твердиня, в якій він дорослішав… тепер його твердиня.
  Степовий поні нервово пирхав, пробираючись звивистими вуличками села; він не звик до будинків, що товпляться так близько з обох боків. Але це продовжувалося. Наразі Абівард припустив, що це може тривати вічно. Він ніколи не знав коня з такою витривалістю.
  Кілька людей у селі впізнали його й назвали ім’я. Інші питали за батьком так, що сюди ще не дійшла звістка про всі масштаби лиха в степу. Він удав, що не чує цих запитань. Люди, окрім жителів села, мали спочатку почути їхні відповіді.
  Ворота до твердині були зачинені. Значить, хтось знав або чогось боявся. Побачивши Абівара, вартовий на стіні вгорі радісно скрикнув. Ворота відчинилися. Він заїхав.
  Фрада стояв, чекаючи на нього, злегка задихаючись — мабуть, він підійшов до воріт з мертвої точки. Також важко дихав чорно-підпалий пес, який йшов за п’ятою молодшого брата Абівара. Руки Фради були жирні; можливо, він годував собаку залишками їжі, коли пролунав крик вартового.
  — Що сталося з твоєю бронею? — запитав він Абівара. «Як на те пішло, що сталося з твоїм конем? Кампанія закінчилася так скоро? Де батько та наші брати? Чи скоро вони приїдуть? Все, що ми тут маємо, — це казки з четвертої руки, і я знаю, як батько каже, що вони завжди ростуть у розповіді. ."
  — Цього разу ні, — відповів Абівард. «Усе, що ви чули, мабуть, правда, і навіть гірше. Пероз, король царів, мертвий, убитий, і більшість армії з ним…»
  Він хотів орати прямо вперед, але не зміг. На цю першу похмуру фразу з натовпу, що зібрався, пролунав тихий стогін. Фрада зробив крок назад, наче його вдарили по обличчю. Він був досить молодий, щоб вважати катастрофу неймовірною. Уявляв він це чи ні, але це було тут. Він зробив усе можливе, щоб зібратися, принаймні настільки, щоб поставити наступне запитання, яке треба було поставити. «І батько, і Вараз, і Джахіз...»
  
  
  Абівард перервав його, перш ніж він назвав їх усіх. «Вони хоробро кинулися разом із військом. Дай Бог, що вони забрали кількох жителів рівнини в Порожнечу, перш ніж вони померли. Якби я кинувся з ними, я б теж загинув». Він знову розповів, що трапилося з його конем, і як нещасний випадок не дозволив йому потрапити в хамортську пастку разом з рештою армії макуранера. Він уже кілька разів розповідав цю історію, досить часто, щоб виникло відчуття, наче він розповідав про те, що сталося з кимось іншим.
  «Тоді ти дихкан цієї області», — повільно сказала Фрада. Він низько вклонився Абівару. Він ніколи раніше не робив цього, окрім Годарца. Салют нагадав Абівару про те, як багато змінилося за кілька днів.
  «Так, я дихкан», — сказав він, втома смикала його, як наполегливу дитину. — Усе, що було нагромаджено на блюді, поки мене не було, доведеться почекати ще день чи два, перш ніж я буду готовий на це подивитися.
  «Як звуть нового короля королів?» — обізвався хтось із натовпу.
  — Шарбараз, — відповів Абівард. «Пероз, король королів, залишив його в Машизі, щоб він доглядав за справами, а сам виступив проти мешканців рівнини. Батько сказав, що він вважався привабливим молодим чоловіком».
  «Нехай Бог благословить Шарбараза, Царя царів». Ця фраза здійнялася в небо надто нерівно, щоб бути хором, але за кілька секунд усі на подвір’ї повторили її.
  Фрада сказала: «Тобі доведеться розповісти матері та решті дружин Годарца».
  — Я знаю, — важко сказав Абівар. Він не раз думав про це під час довгої подорожі на південь. Розповісти Бурзо та іншим жінкам було б лише першим початком його ускладнень там. Разом із доменом під його управління переходили дружини дихкана. Тепер вони були його дружинами, крім Бурзо, яка народила його.
  Його думки не були про чуттєві насолоди. По-перше, він був наляканий і напівголодний, стан, що не сприятливий для пустих уяв. З іншого боку, він мав серйозні сумніви щодо того, наскільки добре він буде керувати жіночими кварталами. Ґодарц працював досить добре, але Ґодарц був старшим і додавав своїх жінок по одній, замість того, щоб успадкувати їх усіх одразу.
  Пізніше він хвилюватиметься про такі речі. Поки що він зосередився на дрібних практичних деталях. «Перше, що мені потрібно зробити, це знайти дорогу до кімнати. Батько точно взяв ключ і…» Він спантеличено зупинився. "Ні, я дурниця. Має бути вихід через кухню, чи не так?" Так багато про практичність.
  «Так, є», — сказав один із кухарів. «Служниця може вам показати. Хоча ми не багато про це говоримо». Макуранерська формальність наказувала, щоб знатні жінки були відокремлені від світу. Здоровий глузд підказував, що світ повинен дістатися до них. Здоровий глузд переміг, але формальність намагалася вдавати, що ні. Абівард оглядав натовп у пошуках однієї з жінок, які обслуговували його матір та інших дружин Годарза — ні, інших вдів Годарца. Він показав на першу, яку побачив. — Ясно, ти знаєш цю дорогу?
  — Так, пане, — відповіла Ясна. Абівард похитав головою, наче людина, яку обдурили мошки. Титул належав його батькові, точніше був. Тепер йому доведеться звикнути його носити.
  
  
  Він пішов за нею до житлових приміщень, через кухні та до кладовки. Він бачив там прості двері сто разів і завжди вважав, що вони ведуть до іншої камери зберігання. Це не сталося. Вона відкривалася в довгий, вузький, темний коридор. У дальньому кінці були інші двері, без клямки з цього боку, але з решіткою, щоб ті з іншого боку могли бачити, хто йде.
  Ясна постукала в двері. Вона стояла біля решітки, а Абівард стояв позаду неї. Через мить вона знову постукала. Жіноча голова затуляла світло, що проникало крізь отвір. — А, Ясна, — сказала жінка. "Хто з тобою?"
  «Я приношу дихкан, леді Ардіні», — відповіла Ясна.
  Ардіні була однією з наймолодших дружин Годарца, молодшою за Абівара. Вона пискнула, а потім скрикнула: «Діхкан повертається? О, хвала Богу, що повернув його додому безпечним!» Вона відчинила двері й відчинила їх навстіж.
  Коли двері відчинилися, Абівард подумав, чи чоловік колись проходив сюди й прокрадався до жіночої кімнати. Деякі дворяни тримали євнухів у квартирі, щоб захистити від таких нещасних випадків. Годарц ніколи не хвилювався, кажучи: «Якщо ви не можете довіряти жінці, охоронець зробить її лише підступною, а не чесною».
  На крик Ардіні до залу вибігли жінки. Вони теж плакали.
  Але коли вони впізнали Абіварда, вони збентежено відповіли. Одна з його зведених сестер сказала Ардіні: «Ти сказав, що тут дихкан, а не його син».
  — Так мені сказала Ясна, — похмуро відповів Ардіні. — Це злочин, що я їй повірив?
  «Вона сказала правду, — сказав Абівард, — хоча, клянусь Богом, я б хотів, щоб вона збрехала. Я dihqan цього домену».
  Деякі жінки дивилися на нього, не розуміючи, що він має на увазі. Інші, швидше, задихалися, а потім почали верещати. Крики швидко поширилися, коли решта усвідомили свою втрату. Абівард хотів би затулити собі вуха, але не ображав би їхнє горе.
  Навіть коли вони кричали, деякі з них дивилися на нього з відвертими здогадами. Він міг здогадатися, що було в їхніх думках: якщо я зможу лише сп’янити його своїм тілом, він може зробити мене головною дружиною. Це означало багатство, вплив і шанс народити сина, який одного дня керуватиме твердинею та керуватиме доменом Век Руд.
  Він знав, що йому доведеться думати про такі речі… але не зараз. Годарц часто ходив до Бурзо за порадою. Цього, судячи з хитрого dihqan, було достатньо для Абівара. Він побачив Бурзо позаду групи жінок, Денака поруч із нею, і сказав: «Насамперед я хотів би поговорити з матір’ю та сестрою». Якщо Годарз довіряв розуму своєї головної дружини, то Абівард поважав розум своєї сестри.
  Бурзо сказав: «Почекай. Перш ніж говорити з нами двома, кожен, хто живе в жіночих кварталах, повинен почути, що сталося з нашим чоловіком і синами, які пішли на війну і хто-хто не повернувся». Її голос мало не зірвався наприкінці; вона втратила не лише Годарца, але й Вараза.
  Абівар зрозумів, що вона права. Наскільки міг, він ще раз переглянув приречену кампанію, зробивши ще один крок від пам’яті до казки. Спако й Міруд, матері Джахіза й Узава, спалахнули новим голосінням; Мати Аршака, жінка на ім'я Сардурі, була мертва.
  «Тож мені та ще кільком іншим пощастило уникнути засідки, хоча я вважав, що на той момент моя доля зовсім не добра», — закінчив Абівард. «Але цвіт армії впав, і відтепер часи будуть тяжкі».
  «Дякую тобі, синку… чи краще сказати, дякую тобі, лорде», — сказав Бурзо, коли закінчив. Вона глибоко вклонилася йому, як це зробила Фрада на спекотному подвір’ї. Зберігаючи голос рівним лише силою волі, вона продовжила: «А тепер, якщо ви маєте нагоду порадитися з Денаком і мною, слідуйте, і я проведу вас до відповідної кімнати».
  Вдови Ґодарза та ті його дочки, які стали жінками, відступили, щоб звільнити місце для Абівара, коли він крокував крізь їхні ряди. Дехто з дружин старого дихкана зумів не відступати досить далеко, так що він торкався їх, що проходили повз. Він зауважив, що це не схвилювало його; горе і втома придушили в ньому бажання.
  Він дивився з цікавістю туди й сюди, коли Бурзо й Денак вели його до кімнати, яку вони мали на увазі: він не був у жіночій кімнаті з тих пір, як був немовлям. Вони здалися йому легшими та повітрянішими, ніж більшість житлових приміщень у твердині, з чудовими килимами під ногами та гобеленами, що вкривали голий камінь стін, усе це було продуктом терплячої праці поколінь жінок, які влаштували тут свої домівки з часів твердині. троянда в непам'ятному минулому.
  — Тут приємно, — сказав він.
  — Не треба так дивуватися, — відповів Бурзо з тихою гордістю. «Нас тут нявкають не тому, що ми винні в якомусь злочині, а заради нашої честі. Ми повинні жити так, ніби це в'язниця?»
  «Іноді це схоже на одне», — сказав Денак.
  — Тільки якщо ти дозволиш, — сказав Бурзо; У Абіварда виникло відчуття, що це постійна суперечка між матір’ю та дочкою. Бурзо продовжив: «Незалежно від того, де ваше тіло, ваш розум може блукати по всій території, якщо ви дозволите».
  «Якщо ви головна дружина, якщо ваш чоловік зволив вас вислухати, якщо ви навчилися — вам дозволили вивчити ваші листи, тоді так, мабуть», — сказав Денак. «Інакше ти сидиш і пліткуєш, і крутиш свою голку, і працюєш на ткацькому верстаті».
  «Одного, чого ти не робиш, якщо ти мудрий, — це викидати дрібні клопоти перед дихканом», — багатозначно сказав Бурзо. Вона замовкла, помахавши Абіварду до вітальні, встеленої килимами й усипаною вишитими подушками. «Тут ми можемо говорити, не боячись, що нас заважатимуть».
  «Ніхто в Макурані не може нічого робити, не боячись занепокоєння, ні сьогодні, ні місяцями, а може, й роками», — сказав Абівард. Та все ж він увійшов і вмостився на степовому килимі на степовому сидінні: на ньому був зображений великий кіт, що стрибнув на спину оленя, що втікав.
  Бурзо й Денак також вмостилися зручніше, відкинувшись на великі подушки. За мить увійшла дівчина-служителька Ясна з тацею з вином і фісташками, яку поставила на низенький столик перед Абіваром. Налив мамі й сестрі, запропонував горіхів.
  «Ми повинні служити тобі», — сказав Бурзо. «Ти дихкан».
  «Якщо так, то дозвольте мені використати свою владу, роблячи тут, як мені заманеться», — сказав Абівард.
  Незважаючи на жахливі новини, які він приніс, це змусило Бурзо на мить усміхнутися. Вона сказала: «Ти дуже схожий на свого батька, ти знаєш це? Він завжди міг говорити на свій розсуд, що йому заманеться».
  «Нічого, ні в кінці», — сказав Абівард, пригадуючи, як коні врізалися в траншею, яку викопав Хаморт, а інші перекидалися один на одного, коли їхні вершники відчайдушно намагалися їх зупинити.
  «Ні, нічого». Усмішка вже зійшла з обличчя Бурзо. — Для королівства — це справді так погано?
  — Справді, мамо, — сказав Абівард. «Тільки річка стоїть між нами та рівнинами; ми втратили стільки, що, якщо вони все ж перепливуть, нам буде важко знову відкинути їх на належну сторону».
  «Я мушу нагадати собі мислити ширше, ніж лише ця сфера», — тремтячим сміхом сказав Бурзо. «Ми стільки втратили, що мені важко усвідомити, що країна в цілому постраждала однаково».
  — Повірте, — сказав Абівард. "Це правда."
  "Так." Мати розтягнула це слово на довге шипіння. Її очі сяяли від сліз, але вони залишалися невиплаканими. «Тож заради домену я можу сказати вам дві речі, які потрібно зробити».
  Абівард нахилився вперед: це було те, що він сподівався почути. "Вони є?"
  «По-перше, — сказав Бурзоу, — ти маєш надіслати на територію Папака й попросити, щоб твоє весілля з Рошнані відсвяткували якомога швидше».
  "Що чому?" Поради щодо укладення шлюбу він не очікував.
  — Дві причини, — сказала його мати. — Ти знаєш, чи Папак чи хтось із тих, хто з ним виступав, уцілів у битві в степу?
  «Я не знаю. Я б сумнівався в цьому; мало хто вийшов живим. Але я нічого не знаю достеменно».
  «Якщо дихкан і всі його найімовірніші спадкоємці загинуть у боротьбі, ті, хто опиниться відповідальним за домен, будуть слабкими й шукатимуть будь-які засоби, які зможуть знайти, щоб зміцнити його. Сильний зять — це не в останню чергу з активів. І ви також матимете права на них, якщо домен Век Руд потребуватиме допомоги проти кочівників. Ви бачите?"
  «Мамо, так». Абівард схилив голову до Бурзо. Він міг захоплюватися такою тонкістю, але знав, що сам ще не здатен на це. Він сказав: «Це одна причина. Яка ваша інша?»
  «Те, що принесе тобі більше користі, ніж володіння: коли ти приведеш сюди Рошнані, ти зможеш зробити її своєю головною дружиною з набагато меншими ревнощами та ненавистю, ніж якби ти вибрав одну з вдів Годарца. Жінки тут зрозуміють чому, бо Заради домену ви вибрали когось не з їхнього числа. Але якби ви вибрали одного з них, усі, крім цього, подумають, що ви зробили жахливу помилку, і мучитимуть вас і щасливчика безперервно. Повірте мені, ти не хочеш цього. Жоден дихкан не може сподіватися чогось досягти, коли жіночі квартали панують у сум’ятті».
  «Якщо Рошнані здасться здатним витримати цей тягар, я зроблю так, як ти кажеш», — відповів Абівард.
  «Вона нестиме тягар, тому що вона повинна», — сказав Бурзо.
  
  
  Абівард відпустив це; його мати, як він підозрював, припускала, що всі інші жінки мають її власну силу волі. Він сказав: «Тож ти дав мені одну річ, яку я повинен зробити. Що інше?»
  — Те, що ви й очікували, — сказав Бурзоу. Абівард не знав, чого йому очікувати, але зробив усе можливе, щоб цього не було видно на його обличчі. Можливо, так, а можливо, ні; він не міг сказати. Бурзо продовжив: «Звичайно, це стосується Денака».
  "А?" Тепер Абівард не міг приховати, що заблукав.
  Бурзо роздратовано понюхав носом. Денак посміхнувся; вона знала, про що говорила її мати. — Знаєш, ти не єдиний у сім’ї був сватаний.
  «Ні, я не знав», — сказав Абівард, хоча, поміркувавши, мав би знати: старша дочка дихкана від його головної дружини була цінною частиною в грі передачі влади, яку грали між собою дворяни Макурана. Він скубнув себе за бороду. "Кому?" Тепер, коли він став дихканом, йому доведеться стежити за такими речами для всіх дочок Годарца.
  «Прадтаку, старшому синові Урашту», — відповів Денак.
  — Ага, — сказав Абівард. — Значить, батько зробив для вас чудову пару. Володіння Урашту лежало на південний схід від того, що несподівано тримав Абівард. Мало того, що він мав гарні пасовища та гарячі джерела, які приваблювали заможних хворих з усього Макурана, його твердиня стояла на скелі Налгіс, висоті, настільки вражаючій, що здавалося, що замок Век Руда лежить на рівнині.
  Бурзо сказав: «Наскільки твій матч із Рошнані, ми повинні переслідувати Денака з Прадтаком. Якщо він вижив у битві в степу, він буде прагнути довести її до кінця з тих самих причин, що й ми; дай Бог, щоб так і було. . Але якщо ні, ми можемо почати обговорення з тим, хто зараз володіє цим доменом».
  Абівард глянув на Денака. Шлюби завжди були випадковими; сімейні міркування вважалися набагато більше, ніж пристрасть. Але принаймні в Прадтаку Денак мала надію на чоловіка приблизно її віку. Якби він загинув у пастці Хаморта, вона могла б опинитись у заставі якомусь сухому дядькові, який тепер володів володінням Налгіс-Крег лише тому, що був надто старим, щоб виходити воювати. Здавалося, це жахлива доля заподіяти його сестрі.
  Денак усміхнувся йому у відповідь, але так би мовити, що її теж хвилюють такі речі. Вона сказала: «Я не менше, ніж ви, зроблю все, що найкраще для домену».
  «Звичайно, дитино, — сказав Бурзо; з нею не було місця сумнівам. «Тепер нам потрібні надійні союзники, і шлюб — найкращий спосіб отримати їх. Це буде досить добре. Хіба я не процвітав тут, хоча я ніколи не бачив Ґодарза до того дня, коли мої руки були в його руках?»
  Процвітав, зазначив Абівард. Його мати нічого не говорила про щастя. Якщо ця ідея взагалі спала на думку, вона була для неї менш важливою, ніж інша. Вона продовжила в тому ж дусі. «Це володіння також процвітатиме. Ти маєш розум свого батька, Абіварде; я знаю, що Бог допоможе тобі використати його, як він, бо вона любить народ Макурана більше, ніж жителів будь-якої іншої землі».
  — Як скажеш, мамо, — відповів Абівард. Бурзо не сказав жодного слова, щоб вона окреслила курс, яким він мав йти. Вона була ідеальною дружиною dihqan, завжди готовою до ідей, але задоволена тим, щоб дозволити своєму чоловікові, публічній частині пари, взяти на себе заслугу. Тепер вона робила те саме для Абівара. Можливо, вона думала керувати доменом, а також радити. З кимось іншим, ніж її чоловік Годарз, вона, можливо, вже робила це роками.
  Абівард з незручністю усвідомлював, що на даний момент у неї більше і кращих ідей, ніж у нього. Якби володіння Век Руд було його фактично, а також ім’я, йому довелося б поспішно набувати мудрості та досвіду.
  Кутик його рота піднявся вгору. Враховуючи тісні умови, в яких опинився Макуран, у нього було б багато шансів.
  — Наближається вершник! — вигукнув вартовий зі стіни твердині.
  Унизу, на подвір’ї, всі припинили те, що він робив, і підняли очі, щоб побачити, звідки той крик. «Стіна, що виходить на південь, — подумав Абівард. Напруга, яка стискала його живіт при кожному попереджувальному крику, трохи спала: рейдери Хаморта не прийдуть з півдня.
  Вартовий сказав: "Він несе червоний прапор!"
  — Посланець від Царя Королів, — сказав Абівард нікому конкретно. Він підійшов до воріт: змусити королівського гінця чекати було б такою ж образою, як затримати самого Царя Царів. Йдучи, Абівар запросив вина, фруктів і м’яса, щоб показати вершнику, що всім у володінні розпоряджається його суверен.
  Вартовий помітив вершника далеко від фортеці, тому слуги мали час зайняти позицію позаду Абівара з готовими закусками, коли хлопець пройшов через ворота. Зітхнувши з полегшенням, він зіскочив з коня, ковтнув вина й провів мокрим рушником по обличчю й голові, щоб охолонути й змити пил, який залишився в дорозі.
  «Ааа», — сказав він, повільно зітхнувши від задоволення. «Ви милостиві до людини, яка довго сиділа в сідлі. В ім’я Бога я дякую вам».
  «Бог велить нам задовольняти потреби незнайомців», — відповів Абівард. «Хіба Четверо самі не були мандрівниками, шукаючи праведності та правди серед людей?»
  «Ви добре говорите; очевидно, ви так само сповнені здорової доктрини, як і ввічливості до своїх гостей», — сказав гонець, вклоняючись Абіварду. Він дістав із мішечка на поясі аркуш пергаменту й глянув на нього. «Ви могли б бути Годарзом, дихканом домену Век Руд?» Говорив так, наче сумнівався у власній правоті.
  У нього були підстави сумніватися після катастрофи в Пардраї. М’яко відповів Абівард: «Ні, я Абівард, син Ґодарца, тепер діхкан цього володіння».
  Значення цього було безпомилковим. «Нехай Бог дасть твоєму батькові спокій і його товариство», — відповів королівський посланець. «Якщо мені дозволять висловити думку, його володіння опинилося в надійних руках».
  Настала черга Абівара вклонитися. "Дякую вам за вашу доброту."
  — Зовсім ні. Посланець зробив ще один ковток вина. «Через… раптові зміни… яких ми зазнали, я та інші, подібні до мене, мандруємо з однієї володіння до іншої, шукаючи присяги на вірність новому Царю Царів, нехай Бог благословить його і береже його, від старих і нових шляхтичів однаково».
  «Я з радістю присягнув би на вірність Шарбаразу, синові Пероза, королю царів Макурана», — сказав Абівард. «Мій батько завжди високо відгукувався про нього, і я впевнений, що королівство скоро відновить свою славу під його правлінням».
  Лестощі завжди були ефективнішими, коли до суміші додавалась правда, принаймні так вчив Годарц. Абівард чекав, доки королівський посланець висловить ще квітучі фрази про його доброту чи великодушність чи про щось інше, про що хлопець був так само некомпетентний судити.
  Натомість посланець делікатно кашлянув, ніби показуючи, що він готовий удавати, що не чув, що сказав Абівард. Через мить він пробурмотів: «Ну, володіння Век Руд лежить неподалік кордону. Гадаю, я не повинен дивуватися тому, що першим принесу сюди новини про вступ на престол Смердіса, Короля Королів, нехай йому буде багато років і його царство збільшити."
  Абівард відчув, що замість того, щоб стояти на твердій землі, він опинився над Порожнечею, куди Бог кине всіх тих, хто порушив його вчення. Він сказав: «Справді, сер, я не чув про Смердіса, Короля Королів. Можливо, ви будете достатньо добрими, щоб розповісти мені про нього більше. Я вірю, що він зі справжнього королівського роду?»
  «Він справді», — відповів посланець. «Він син сестри однойменного діда покійного Пероза».
  Трохи поміркувавши, Абівард зрозумів, що це робить Смердіса Пероза троюрідним братом, а Шарбаразу — третім: так, членом королівської родини, але з королівської лінії? Однак це було не питання. Абівард знав, у чому справа: «Сер, перш ніж говорити далі про це, я хотів би, щоб ви розповіли мені, як сталося, що Шарбаразу не вдалося змінити Пероза, Короля Царів».
  — Природно, я поважаю вашу обережність у цьому питанні, — сказав гонець. «Правду, однак, неважко викласти: Шарбараз, відчуваючи себе нездатним утримувати трон через свою молодість, невігластво та недосвідченість, відступив на користь чоловіка, якому роки дали мудрість, необхідну для цього Макурану. час лиха».
  Це звучало досить добре, але якби якийсь син двоюрідної тітки наважився сказати Абіварду, як керувати його володінням, він би відправив товариша зібрати речі, або, можливо, скинув би його зі стіни твердині, залежно від того, наскільки наполегливим він був. І Абівард згадав похвалу, яку його батько віддав Шарбаразу. Якби син Пероза був десь поряд із людиною, якою вважав його Ґодарц, він би спокійно не поступився троном нікому, не кажучи вже про якогось синьокровного, якому вдалося залишатися невидимим усе своє життя досі.
  І все ж Смердіс, згідно з розповідями цього посланця, правив у Машізі і вважав себе володарем левового прапора королівства Макуранера. Абівард уважно вивчив регалії посланця. Наскільки він міг судити, чоловік був справжнім. Він також знав, що не знає і не має можливості дізнатися причини всього, що сталося в Машизі.
  Отже, його відповідь мала бути покірною, хоча й обережною: «Пане, чи присягаєтеся ви Богом, що те, що ви мені сказали про вступ на престол Смердіса, Короля Царів, правдиве?»
  «Богом клянуся», — відповів посланець глибоким і серйозним голосом, відкритим і щирим обличчям, але якби він збрехав, він би, якби Смердіс був розумний, вирішив брехати добре.
  «Тож, доки твоя клятва буде справджуватися, я клянусь вірним підданим Смердіса, Короля Королів, і молю Бога дарувати йому мудрість, яка йому знадобиться, щоб врятувати Макурана від майбутніх бід». – сказав Абівард.
  «Як ви зауважили, сер, ми тут близько до кордону. Ми чуємо новини від Машіза, але повільно. Але з-за Дегірда ми чуємо надто чітко. Оскільки так багато наших воїнів загинуло, прикордонні території будуть спустошені. "
  «Смердіс, Король Королів, зробить усе, що в його силах, щоб запобігти цьому», — сказав посланець. У це Абівард був готовий повірити. Питання полягало в тому, наскільки в його владі? Не так багато, як належало Царю Царів, поки Пероз не відкинув свою армію, це було точно.
  Абівард глянув на подовжені тіні. — Переночуй тут, — сказав він гінцю. «Ви не досягнете жодної іншої фортеці, перш ніж вас наздогнати сутінки, це точно».
  Посильний також оцінив тіні. Він кивнув. — Я в боргу за вашу гостинність.
  «Мені завжди приємно служити слугам Царя Королів». Абівард повернувся до своїх слуг і сказав: «Потурбуйтесь про коня…» Він подивився на посланця. "Ваше ім'я, сер?"
  «Мене звати Ішкуза».
  «Поведи коня Ішкузи, посланця Смердіса, Царя Царів». Це все ще здавалося дивним в устах Абівара. Він думав, чи його батько помилявся щодо Шарбараза. Домен Век Рудь був далеко від Машиза. «Давайте також подбаємо про його комфорт. Я знаю, що там готується бараняча нога. Ми також відкриємо одну з наших кращих глеків вина».
  Гостинність і підтримка репутації свого володіння були для Абівара на першому місці. Проте не відставало від них бажання напоїти Ішкузу стільки вина, скільки він міг випити, в надії, що це розв’яже язик посланцю й дозволить йому дізнатися більше про людину, яка тепер керувала долею Макурана.
  Ішкуза наповнився бараниною, булгуром, хлібом і йогуртом, підсолодженим медом; він пив ріжок за рогом вина і вихваляв його зі знанням обличчям людини, яка свого часу скуштувала багато вина. Його обличчя почервоніло. Він повеселішав і спробував посадити служницю собі на коліна. Коли вона ухилялася від нього, він бурхливо сміявся, аж ніяк не роздратований.
  Але попри всі запитання Абівара — і він ставив їх вільно, — бо хто міг би звинувачувати людину в тому, що вона хоче дізнатися все, що можна, про свого нового сюзерена? — Ішкуза сказав напрочуд мало. Він відповів, що міг по суті. Здавалося, він зовсім позбавлений думок і пліток.
  Тож Абівард дізнався, що Смердісу близько шістдесяти, що здалося йому літнім, але не обов’язково хитким. Звичайно, він служив — «з відзнакою», — додав Ішкуза, хоча, коли говорити про Короля Царів, це могло бути само собою зрозумілим — при дворах Пероза та його попередника Валаша.
  — Як він там служив? — запитав Абівар, гадаючи, чи були його обов’язки суто церемоніальними, чи він виконував справжню роботу.
  «Багато років він наглядає за роботою монетного двору», — відповів Ішкуза. Абівар кивнув: це не посада, на якій людина могла здобути велику славу чи репутацію, але й не синекура. Від цього він почувався дещо краще про Смердіса: все одно він дечого досяг за ці шістдесят років.
  Про характер і темперамент нового Царя Царів його посланець нічого не сказав. Абівард погодився з цим: у будь-якому разі вони навряд чи стануть предметом інтимного занепокоєння прикордонного дихкана.
  
  
  Він був щиро радий, що Ішкуза прийняв свою тимчасову присягу на вірність цьому королю царів Смердіса. Можливо, якщо новий правитель Макурана багато років мав справу з монетним двором, він розвинув спокійний і розсудливий темперамент, не схожий на звичайний дворян.
  Або, з іншого боку, можливо, у Смердіса було достатньо власних проблем, щоб задовольнятися будь-якою відданістю, яку він міг отримати. Поки зарядний пристрій Пероза не впав у траншею, Абівард не міг уявити, що Король Королів може мати проблеми, як будь-яка інша людина. Тепер він знав краще.
  Чим довше він думав про це, тим вірогідніше здавалося друге пояснення.
  
  
  * * *
  
  
  Через кілька днів після того, як Ішкуза виїхав із фортеці, приїхав інший посланець. Цей посланець приніс більш однозначно радісні новини: прохання Абівара про швидке весілля з Рошнані було прийнято.
  Проте навіть солодке в ці дні перемішалося з гірким, бо дихкан, який погодився на прохання, був не Папак, а його третій син Охос. «Ні, — сумно сказав гонець, — він не повернувся зі степу ні він, ні двоє його старших, що їхали з ним».
  «З нами було майже те саме», — відповів Абівард. «Я втратив батька, рідного брата і трьох зведених братів, і лише через те, що вважав нещастям, я сам уникнув пастки». Він розповів, як падіння його коня призвело до того, що він вижив.
  «Воістину Бог стерег вас», — сказав Охосів посланець. «Як я вже казав тобі, ніхто з тих із нашої твердині не повернувся; моєму новому господареві лише п’ятнадцять років».
  «У такі часи молодь повинна вчитися молодою», — сказав Абівард, на що вершник, сам незграбний хлопець середнього віку, урочисто кивнув. Абіварду було цікаво, скільки порад вклала Охосові головна дружина Папака і наскільки охоче послухався б її п’ятнадцятирічний хлопець. Комусь, мабуть, чи, може, Охосові вистачило розуму самотужки розгледіти сенс у цій пропозиції.
  Посланник сказав: «З вашого дозволу, лорде, леді Рошнані та її весілля прибудуть до ваших володінь, щойно я повернуся додому. Вона та вони навіть могли прийти замість мене — плітки, як я чую, говорять, що вона так хотіла, але було не ввічливо з’являтися біля твоїх воріт без справедливого попередження».
  «Скажи Охосу, що вона та її будуть дуже раді, і чим швидше, тим краще», — сказав Абівард; у нього вже були приготування в поїзді. Він підняв вказівний палець.
  «Скажи також своєму хазяїну, щоб він переконався, що в її супроводі багато людей з повним озброєнням. Сьогодні вони можуть знайти на дорозі гірше, ніж розбійники».
  «Я передам йому ваші слова, як ви сказали їх мені», — пообіцяв гонець і повторив їх, щоб показати, що він може.
  — Чудово, — сказав Абівард. — Чи можу я поставити вам ще одне запитання? На кивок хлопця Абівард стишив голос: «Вона гарна?»
  «Господи, якби я міг сказати тобі так чи інакше, я б сказав», — відповів чоловік.
  «Але я не можу. Мені ніколи не доводилося бути на подвір’ї, коли вона виходила з жіночої кімнати, тому я просто не знаю. І я не можу сказати, що звертав багато уваги, коли вона була нахабою під ногами. "
  "Дуже добре." Абівард зітхнув, поліз у мішечок, який носив на поясі, і витяг звідти два срібних ковчега. — У всякому разі, це за вашу чесність.
  Посильний накидав салют. «Ти великодушний до чоловіка, якого ніколи не бачив. Заради тебе, я сподіваюся, що вона прекрасна. Її батько та брати, вони не, або не були, — він скривив рот, — найгірші чоловіки з усіх Бог коли-небудь створив». З таким обмеженим заспокоєнням він поїхав назад до Папака-ні, теперішньої твердині Охоса.
  
  
  * * *
  
  
  Вже наступного дня інший вершник увійшов до твердині, цього відправив Прадтак, син Урашту. Після звичайних ввічливостей чоловік сказав: «Мій господар тепер дихкан домену Налгіс Крег і радий прийняти вашу пропозицію з’єднати наші два володіння через швидке одруження з вашою сестрою Денак».
  «У цьому ти приніс мені хороші новини, — сказав Абівард, — хоча я сумую, дізнавшись, що його батько пішов у Порожнечу. Чи він поїхав на північ, у Пардраю?»
  «Він», — відповів чоловік Прадтака. Він більше нічого не сказав; після катастрофічного завершення кампанії Пероза більше не потрібно було говорити.
  — І вашому лорду пощастило повернутися додому цілим? — запитав Абівар. Йому дуже хотілося дізнатися про інших, хто вижив у битві. Їх кількість була невеликою.
  І тепер гонець Прадтака похитав головою. «Ні, лорде, тому що він не пішов. На превеликий його жаль, він зламав руку й щиколотку, впавши з коня під час гри в молот і м’яч, за тиждень до того, як мав вирушити в похід, і тому Довелося залишитися в твердині. Тепер ми кажемо, що Бог допоміг зберегти його».
  — Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Абівард. — Падіння з коня вберегло й мене від лиха. Він знову розповів свою історію, закінчивши: «Тоді я думав, що Бог покинув мене, але я надто швидко навчився. Я б хотів, щоб він стежив за цілою армією, як за мною».
  «Так, лорде, ви говорите лише правду». Посильний додав: «Прадтаку було б дуже приємно, якби ти якнайшвидше відправив свою сестру до його твердині, за умови, що її супроводжуватимуть достатньо, щоб подбати про її безпеку під час подорожі».
  «Тільки одна справа може затримати мене», — сказав Абівард. Не поворухнувши жодним м’язом, чоловік Прадтака зумів виглядати нещасним; очевидно, що стосується його, жодна затримка не була прийнятною. Тоді Абівард пояснив: «Моя власна наречена незабаром поїде сюди. Після того, як я одружуся з нею, я можу супроводжувати Денака до Налгіс Креґ».
  "Ах." Посильний мав рухливе обличчя; Абівард спостерігав, як він визнав виняток. «Нехай Бог дарує тобі та твоїй дружині велике щастя, як він неодмінно зробить із твоєю сестрою та моїм господарем».
  — Хай буде так, — сказав Абівард. «А якщо говорити про щастя моєї сестри, я вірю, що dihqan Pradtak добре заживає?» Незалежно від того, що було домовлено, коли Денак була маленькою дівчинкою, Абівард не мав наміру впрягати її в ярмо задумливого каліки, який міг би виплеснути на ній образу за його травми.
  Але посланець зробив знак відкинути злі навіювання. «Господи, клянусь моєю головою, клянусь Богом, через півроку ніхто не дізнається, що він постраждав. У нас є вправні кісторізи в нашій власності, і вони зробили все можливе для Прадтака. О, він може закінчитися найменшою кульгавістю , але він безсумнівно буде повним і мужнім чоловіком завдяки прикрасам, які він отримає з ваших жіночих покоїв».
  — Тоді добре. Я буду вважати вас і його відповідальними за правдивість того, що ви говорите. Абівард міг би посперечатися, що виразні риси обличчя видадуть його, якби він збрехав. Але вони випромінювали відвертість. Це його заспокоїло.
  Чоловік Прадтака ввічливо покашляв, а потім заговорив із-за долоні. «Чи можу я повідомити моєму володареві про красу вашої сестри? Я не хочу її бачити — я не прошу нічого поганого, — поспіхом додав він, — але ви розумієте, що ваше слово допоможе заспокоїти мого господаря».
  Абівар мало не розреготався; майже те саме запитання він поставив людині Охоса. Він подумав, перш ніж відповісти; Слово людини було найціннішим подарунком, який він міг дати. Денак був красивий? Вона була його сестрою; він не дивився на неї так, як на інших жінок. Але коли він зайшов до жіночих покоїв, вона не здавалася недоречною поряд із молодшими вдовами Годарца, які справді були дуже милі.
  «Ви можете сказати Прадтаку, що, на мою скромну думку, він не розчарується в її появі», — сказав він довго.
  Посильний сяяв. «Я зроблю так, як ти кажеш, лорде. Останнє запитання, і я відходжу: коли ми чекатимемо твоєї присутності, щоб вшанувати нас біля Налгіс-Крег?»
  «Я очікую, що моя наречена досягне цієї фортеці приблизно через тиждень. Додайте ще один тиждень на весілля та супутні урочистості, а також більшу частину іншого на поїздку до вашого домену з озброєною групою та жінка. Кажіть, усього три тижні. Я пошлю гінця на швидкому коні за два дні до від'їзду нашого весілля, щоб ми не застали вашого пана зненацька».
  «Ти сама вдумливість». Чоловік Прадтака глибоко вклонився, потім сів на коня й поїхав назад до своїх володінь. Абівар кивнув собі. Позиції домену серед сусідів мали зміцнитися. Чи врятує це від Хаморта, ще невідомо.
  
  
  * * *
  
  
  Серце Абівара закалатало так само, як перед тим, як Чішпиш наказав своїм воїнам скласти списи. Він похитав головою й покрутив пальцями на знак відвернути злу прикмету. За наказом Чишпиша настала катастрофа; він молився Богу і Чотирьох, щоб те саме не сталося в його шлюбі.
  «Скоро», — подумав він, визираючи на подвір’я з вікна, розташованого біля кріпосних дверей до житлових приміщень. Стояв Охось, нервово переминався з ноги на ногу, ловив себе на цьому й зупинявся, потім забував і знову починав хитатися.
  «І я вважав, що важко заволодіти цим доменом», — подумав Абівард, спостерігаючи, як Охос звивається. Він був не тільки дорослою людиною, коли на його плечі лягло володіння Век Руд, він також був обраним спадкоємцем Годарца. Але в Охося борода була тільки темна на щоках; він був просто ще одним із синів Папака... доки Папак і всі, хто стояв попереду Охоса, не пішли в Пардраю і не повернулися. Тепер, добре чи погано, Охосу довелося справлятися з обов'язками дихкана. Незважаючи на власну нервозність, Абівард не висловив йому жодного співчуття.
  Поруч з Охосом стояв слуга Божий, у жовтій ризі, яка сповіщала про його покликання. Його волосся та борода були нестрижені й недоглянуті, щоб символізувати його відданість речам потойбічного світу, а не цього.
  
  
  Абівар лише побіжно глянув на раба Божого. Його погляд, як і весь ранок, повернувся до воріт у твердиню. Там у тіні чекав Рошнані. Коли вона вийде на подвір'я, йому також настане час для наступу.
  «Я б хотів, щоб він дозволив мені побачити її», — пробурмотів Абівард. Охось із весіллям прибув напередодні ввечері. Але молодий дихкан, можливо, тому, що йому бракувало досвіду, щоб знати, які звичайні практики він міг безпечно опустити, суворо дотримувався їх усіх. І тому, хоч Абівард зміг привітати свою майбутню наречену і переконатися, що її голос був досить приємним, він все ще не дивився на її обличчя; вона носила вуаль, від якої вона, мабуть, майже осліпла, і така, яка зруйнувала всі зусилля Абівара дізнатися, що ховається під нею.
  На подвір’ї один із зведених братів Абівара почав бити в барабан. Під час четвертого повільного, глибокого відлуння Рошнані вийшла з тіні й повільно попрямувала до свого брата та святої людини в жовтому.
  Молодший зведений брат, Парсуаш, штовхнув Абіварда. — Давай, — пискнув він.
  "Настав час."
  Сукня Рошнані була яскравою, як маяк, оранжево-червоною шовковою саржею, прикрашеною візерунком із вишуканих стилізованих кошиків із фруктами. З-під подолу визирали підвернуті носки її червоних черевиків. Її вуаль, цього разу, була з тієї самої тканини, що й сукня, хоча й не настільки прозора.
  Парсуаш знову штовхнув Абівара. Він глибоко вдихнув і вийшов на подвір’я. Як тоді, коли він кинувся в бій, страх і радість змішалися.
  Коли він підійшов до людей, які його чекали, Охос уклонився йому, на що той відповів. Він також вклонився слугі Божому, який, маючи вищого господаря, ніж Смердіс, Цар царів, не вклонився, і останній перед Рошнані. Охось відповів тим салютом своїй сестрі.
  Слуга Бога сказав: «В іменах Нарсе, Гіміллу, леді Шівіні та Фраортіша, старшого з усіх, ми сьогодні зібралися тут, щоб завершити та здійснити те, що було започатковано багато років тому, одруження діхкана Абівара з Рошнані, дочка Папака покійного дихкана і сестра дихкана Охоса».
  Обличчя Охося скривилося. У нього був такий вигляд, ніби він віддав би все, щоб на його місці стояв Папак. Абівард це розумів; він прагнув, щоб Годарц міцно стояв за ним. Але він був сам по собі, і Охось теж.
  Його погляд перейшов на філігранні ширми, що закривали вікна жіночих кімнат. Його мати була б за однією з цих ширм, його сестра — за іншою. Усі інші жінки Годарца — тепер його жінки — також спостерігали б, спостерігаючи, як ця незнайомка з іншого домену приходить у їхній світ і, ймовірно, затьмарює їх усіх у статусі.
  «Бог дає своє благословення навіть у біді», — продовжував святий. «Від нього, а також від чоловіків і жінок, бере початок кожне нове покоління, кожне нове життя. Чи є твоя воля, Абіварде, сину Годарза, щоб твоє заручення стало справжнім шлюбом сьогодні?»
  "Це моя воля", - сказав Абівард, коли його тренували. Неподалік Фрада повільно кивнув, ніби даючи зрозуміти, чого очікувати, коли настане його черга перед слугою Божим.
  — Чи є твоя воля, Охосе, сину Папака, щоб заручини твоєї сестри, на які погодився твій батько, увійшли в справжній шлюб сьогодні?
  «Це моя воля». Голос Охося зірвався, коли він відповів. Він спохмурнів і почервонів. Абівард хотів сказати йому, щоб не хвилювався, що це не має значення, але чоловік у жовтій мантії вже повертався до Рошнані, який також мав слово в цій справі.
  «Твоя воля, Рошнані, дочко Папака, щоб твої заручини стали справжнім шлюбом сьогодні?»
  «Це моя воля», — відповіла вона так, що Абівард ледве чув її. Не дивно, що вона нервувала, подумав він. Він лише додав нову дружину до кількох, які вже були в жіночих кімнатах. Якщо виявиться, що вона йому не підходить, він повинен буде її ігнорувати. Але все її життя змінилося назавжди, коли вона покинула твердиню, де народилася… і так легко зміни були катастрофічними на гірше.
  «На знак вашої волі, тоді…» Слуга Бога простягнув Абіварду та Рошнані по побаченню. Потім вона віддала свою Абівару, а він їй. Коли він їв ту, яку вона йому дала, він думав, чи побачить він її обличчя, коли вона кладе своє до рота. Але ні, вона залізла під покривало, а потім знову, щоб вийняти насіння. Вона передала це насіння назад святій людині, як Абівард зробив зі своїм. Слуга Божий сказав: «Я посаджу ці насіння поруч, щоб вони росли разом, як ви двоє».
  Тоді він узяв руки Рошнані й поклав їх між руки Абівара. Це дійство завершувало та оформляло весільний обряд. У подвір’ї та з деяких, хоч і не з усіх, вікон жіночої кімнати лунали вітання.
  Фрада закидала молоду пару пшеницею, щоб нагадати Богу зробити їх родючими. Тепер, коли її руки лежали в його руках, Абівард отримав право підняти вуаль Рошнані. Він довів своє власне слово та свою віру в її батька й брата, першим одружившись на ній. Зробивши це, вона перейшла від них до нього.
  Шовк вуалі був ковзаючим від його пальців, коли він підняв її. Рошнані спробував усміхнутися, побачивши її вперше. Вона була круглолицею, приємною на вигляд, незважаючи на свою напругу, з гарними очима, підкресленими Колем. На одному боці підборіддя вона намалювала знак краси. Її щоки порум’яніли, але не так сильно, як у Пероза того дня в таборі.
  Вона була меншою, ніж він мріяв, більшою, ніж він боявся. Як син Ґодарца, він був достатньо практичним, щоб використати це якнайкраще. «Ласкаво просимо до домену Век Руд, моя дружино», — сказав він, усміхаючись їй у відповідь. «Дай Бог тобі тут довгі роки щастя».
  «Дякую, мій чоловік», — відповіла вона спокійнішим голосом — можливо, вона теж знала, як зробити все найкраще. «Нехай вона буде щедрою, щоб дати тобі те, що ти бажав мені».
  Фрада кинула їм ще жменю пшениці. Абівард знову взяв Рошнані за руку і повів її крізь натовп до житлових приміщень фортеці. Вастальці та родичі низько вклонилися, проходячи повз. Абівард на мить замовк, увійшовши всередину, щоб дати очам звикнути до темряви.
  Рошнані з цікавістю роздивлявся людей, шпалери та меблі. Зрештою, це була перша твердиня, яку вона бачила, окрім своєї власної. — Ви тут добре попрацювали, — зауважила вона.
  «Отже, ми маємо», — сказав Абівард. «І тепер домен має чудову нову прикрасу». Він посміхнувся їй, щоб показати, що він мав на увазі.
  
  
  Вона була правильно вихована; вона скромно опустила очі. — Ти добрий, — прошепотіла вона. Її тон змусив Абівара задуматися, чи вона казала те, що мала на увазі, чи те, на що сподівалася.
  «Тепер ми йдемо сюди», — сказав він і повів її коридором, що закінчувався біля ліжка дихкана. Він відчував деякий страх, йдучи таким шляхом. З тих пір, як він повернувся додому як пан Век-Рудь, він продовжував спати в тій кімнатці, яка була його до того, як військо пішло в степ. Він теж щоночі спав сам, міркуючи, що не хоче встановити фаворитів до прибуття Рошнані.
  Але тепер усе змінилося. Йому доведеться зайняти кімнату, яка належала його батькові. Його ліжко було не тільки довше за маленький піддон у його старій кімнаті, але воно мало двері, що вели до жіночої кімнати. Після довгих пошуків він знайшов запасний ключ від замка тих дверей, приклеєний до рами, на якій кріпився гобелен.
  Зовнішні двері до спальні дихкана мали засув. Коли він зачинив двері, його брати й сестри й слуги в коридорі позаду нього підбадьорювалися й вигукували грубі поради. Радості подвоїлися, коли вони почули падіння штанги.
  Абівард глянув на Рошнані, який дивився на ліжко, на якому прислуга розстелила квадрат білої бавовняної тканини. Вона почервоніла, коли помітила, що він спостерігає за нею, а потім сказала: «Клянусь Богом, я раніше не знала жодного чоловіка, але…» Вона спантеличено зупинилася.
  «Одна з речей, які мені сказав мій батько…» Однією з багатьох корисних речей, які сказав мені мій батько, подумав Абівард», — було те, що у жінок не завжди тече кров з першого разу.
  Якщо це доведе, то в комоді захований маленький горщик із пташиною кров’ю, щоб виглядати належним чином».
  «Я думаю, що мені пощастить більше, ніж я смів мріяти», — тихо сказав Рошнані.
  «Сподіваюся, ви продовжуєте так думати», — відповів Абівард. «Тим часом, незважаючи на те, чи знадобиться вам цей горщик крові, чи ні, ми тут недаремно».
  «Причина, так». Рошнані повернулася до нього спиною. Сукня мала різьблені кістяні перемикачі до кінця. Щоб скасувати деякі з них самій, їй довелося б бути викривлювачем. Він відкрив їх одну за одною. Його власні руки ставали менш стійкими, чим далі він йшов. У країні, де жінки ховалися, позбутися від цього приховування було неймовірно хвилюючим.
  Під сукнею Рошнані одягла шухляди з мерехтливого шовку. Вона дозволила Абіварду також зсунути їх на підлогу, а потім нервово засміялася. «Я відчуваю, що повинен прикриватися від вас, але я знаю, що це не те, що ми зараз робимо».
  — Ні, — сказав він трохи хрипко. Як і її обличчя, її тіло було якщо не надзвичайно красивим, то досить привабливим. Він натягнув каптан через голову, а потім поспішно зняв власні шухляди. Він був трохи здивований, побачивши, що Рошнані дивиться на нього з навіть більшою цікавістю, ніж він їй показав. Через мить здивування зникло. Зрештою, вона знала менше про те, як створені чоловіки, ніж він про жінок.
  Він взяв її за руку. У нього було холодно. Він підвів її до ліжка, сказавши: «Я зроблю все можливе, щоб не зробити тобі боляче, це для тебе вперше».
  — Дякую, — відповіла вона. «Усі жінки Папака-Охоса тепер казали мені, чого чекати, але оскільки жодна з них не говорить те саме, я думаю, що мені доведеться дізнатися самій».
  
  
  Навіть коли він збирався потягнути її на квадрат тканини, він зупинився, захоплюючись її словами, а не тілом. «Ти знаєш, — серйозно сказав він їй, — мій батько сказав би те саме, а він був наймудрішою людиною, яку я коли-небудь знав». Після цього він почав думати, що вона все-таки має задатки головної дружини.
  Потім вони таки лягли на ліжко, яке скрипіло й шурхотіло під їхньою вагою. Абівард і сам відчував певну нервозність; до цього моменту єдиною незайманістю, якою він розпоряджався, була його власна. Зовсім іншою справою було взяти його наречену.
  Йому стало цікаво, чи вміє вона взагалі цілуватися. Проводячи експеримент, він виявив, що це так. Вона тихенько захихотіла, коли їхні губи роз’єдналися.
  «Твої борода й вуса лоскочуть», — сказала вона.
  Він ніколи не думав про акт кохання як про спосіб завести з кимось знайомство, але це виявилося саме таким. Він дізнавався кожного разу, коли торкався її, кожного разу, коли його губи рухалися звідси туди. І проста спільна участь у цьому об’єднала їх так, як ніщо інше.
  Трохи пізніше настав час, коли він нарешті зайшов до неї. Її обличчя скривилося під ним, коли він пройшов через ворота, які ніхто раніше не відкривав. Він зробив усе можливе, щоб не завдати їй болю, але його нагальність теж вимагала. Він провів у довгому, стогінному пориві задоволення.
  Вона трохи звивалася після того, як він задихався до кінця. Це не був рух, пов’язаний зі збудженням; це здавалося більше схожим на те, щоб злізти з мене - ти важкий. Він взяв свою вагу на лікті, а потім вислизнув з неї.
  Він глянув на себе й на Рошнані. — Нам не знадобиться пташина кров, — сказав він.
  Вона сіла, дивлячись на маленьку крапельку крові з-поміж своїх ніг, яка забруднювала тканину. — Тож не будемо.
  "З вами все гаразд?" запитав він.
  «Так, думаю, так», — відповіла вона. "Деяким було боляче, але я очікував, що це буде, тож це було не так вже й погано. Я впевнений, що наступного разу буде легше, ще легше після цього".
  "Тобі сподобалося?" — запитав він нерішуче.
  Перш ніж відповісти, вона серйозно обміркувала запитання. Він отримав ідею, яку вона зазвичай думала, перш ніж заговорити. Для нього це було балом на її користь. Через деякий час вона сказала: «Коли більше не буде боляче, я думаю, що це буде досить приємно, хоча я все ще можу вважати твої губи та язик солодшими, оскільки вони можуть торкатися саме того місця». Вона подивилася на нього з тривогою.
  — Вас це сердить?
  «Чому правдива відповідь повинна мене розлютити?» – сказав Абівард.
  «Я знав, що не варто вірити всьому, що я чув у жіночих кімнатах», — відповіла його нова наречена.
  — Вони це так називають? — втрутився Абівар, розвеселившись.
  «Ну, так. У будь-якому випадку, вони казали, що він був схильний настільки пишатися цим, що забув усе інше. Я радий, що вони помилялися».
  
  
  «Чоловіки не всі однакові, не більше, ніж жінки, — сказав він. Рошнані кивнув. Абівард думав, чи вона вже знає дотик губ і язика. Історії розповідали, що мешканки жіночих кварталів, особливо якщо їхній чоловік був старим чи немічним, або мав багато жінок і любив кожну лише рідко, іноді задовольняли пожадливість одна одної. Він не міг знайти способу запитати її. У всякому разі, він не припускав, що це справді його турбота.
  Рошнані сказав: «Те, що ви говорите, є розумним, але про людей я повинен сказати, що я мало знаю».
  «Сподіваюся, принаймні ти залишишся задоволений цією людиною». Будучи молодим, Абівард був готовий до другого раунду майже відразу, але не відібрав її в неї, не тоді, коли щойно зробив її кров'ю. Завтра був би інший день. Якщо вона мала стати його головною дружиною, він хотів, щоб вона була задоволена ним у ліжку: вони, швидше за все, були б згодні, щоб належне ведення домену. Знову завдати їй болю не допоможе.
  Він підвівся з ліжка, натягнув каптан і підняв закривавлений шматок тканини. Рошнані почала вдягати свої шовкові шухляди, а потім похитала головою. — Мені байдуже, щоб їх забруднити, — сказала вона й знову одягла свою сукню. «Затягніть перемикачі достатньо, щоб я був гідним для показу, будь ласка?»
  Абівард зробив, як вона попросила, а потім широко розчинив двері до кімнати дихкана. Коридор на вулиці був заповнений людьми, які з нетерпінням і цікавістю чекали. Він підняв тканину з незайманою кров’ю Рошнані. Усі гучно вигукнули, як справжнє скріплення — або, в даному випадку, розпечатування — угоди. Рошнані зіткнулася з народом домену Век Руд з високо піднятою головою.
  Після ритуального показу Абівард знову зачинив двері. З коридору долинали грубі зойки, але він уже вирішив відмовитися від другого раунду. Замість того, щоб ще раз розстебнути шовкову сукню, він переконався, що всі її ручки були закриті на належних петлях. «Ми зробимо вас таким, яким ви маєте бути, перш ніж ви підете до жіночої кімнати», — сказав він.
  «Я дякую вам за турботу, яку ви виявляєте до мене». Рошнані тепер виглядала й звучала так само стурбовано, по-іншому, як і тоді, коли він привів її спати. І не дивно — вона проживе з цими жінками до кінця своїх днів і, прибула, знайде серед них своє місце.
  Абівард узяв ключ і відчинив ним двері, що вели в затишну частину фортеці. Бурзо й Денак чекали неподалік у коридорі; він очікував, що вони будуть там. Підводячи Рошнані до них, він сказав: «Моя мати, моя сестра, я представляю вам свою дружину».
  Три жінки обійняли одна одну. Бурзоу сказав: «Нехай ти служиш цьому володінню, як ти служив своєму батькові. Нехай ти подаруєш нам багато чудових спадкоємців. Хай ти будеш тут щасливий». Як завжди, це було з нею останнє.
  «Нехай Бог виконає твої бажання, мати дихкана», — тихо сказав Рошнані.
  Денак сказав: «Ти маєш розповісти мені все про свою подорож сюди, про церемонію та... — Вона теж понизила голос, кинувши погляд на Абіварда, — про інші справи. Я теж маю вийти заміж цього сезону. "
  Рошнані перевела очі на Абіварда. — Незабаром я розповім про все, що ти забажаєш.
  Він міг сприйняти натяк. Вклонившись по черзі дружині, матері та сестрі, він сказав: «З вашого милостивого дозволу, леді, я прощаюся. Безсумнівно, ви захочете обговорити питання, якими не слід оскверняти мої суто чоловічі вуха. "
  Рошнані, Бурзо і Денак засміялися так, що він змусив його відступити навіть швидше, ніж він планував. Безсумнівно, ви захочете обговорити питання, від яких обпалили б мої суто чоловічі вуха, — подумав він. Якщо Рошнані збирався розповісти Денаку про свій виступ, він не хотів бути в межах п’ятдесяти фарсангів, коли вона це зробила. Тікати так далеко було непрактично, але він міг не почути себе, і він це зробив.
  
  
  * * *
  
  
  Фрада тихо свиснув і вказав вперед на скелю Налгіс і твердиню, що стояла на її вершині. — Ви там зазирнете? він сказав. «Будь-яка армія могла б вічно сидіти на дні цієї купи каміння, але якби вона спробувала піднятися...»
  «Він би знову впав, і навіть набагато швидше», — закінчив Абівард за свого молодшого брата. Лише одна вузька звивиста стежка вела до твердині домену Налгіс Краг; навіть за чверть відстані Абівард бачив десяток місць, де жменька рішучих людей могла б утримати армію, про яку згадував Фрада.
  «Вони також повинні мати спосіб отримати воду, інакше фортеця не здобула б такої репутації», — додав Фрада, говорячи тоном генерала-початківця.
  "Я буду радий знову потрапити в міцні стіни", - сказав Абівард. «Я почувався напівголим на дорозі». Він показав на себе. Як і всі воїни на весіллі Денака, він носив шолом і тримав меч і спис, як і належить справжньому бійцю макуранера. Але решта його спорядження, як і їхнє, була шкіра, загартована розплавленим воском, такий самий захист від світла, який використовували деякі з кочівників Хаморта. Ковалі-фортеці почали відтворювати залізні костюми, втрачені під час фіаско в Пардраяні, але навіть один із них виготовлявся деякий час.
  Фрада повернулася до Денака й запитала: «Як справи, сестро?»
  «Мені подобається бути поза жіночими кварталами, — відповіла вона, — але я б хотіла, щоб мені не довелося подорожувати в чаранці. Я могла б побачити набагато більше сільської місцевості без цього покривала на моєму обличчі».
  «Поки ми цього ранку не потрапили на територію домену Налгіс-Крег, було мало що подивитися», — сказав Абівард. «Тільки пустеля та скелі між нашими землями та землями Прадтака; за винятком клаптиків оазису, Макуран менш родючий».
  «Коли протягом останніх десяти років ти нічого не робив, окрім як дивився у вікна, навіть пустеля здається цікавою», — сказав Денак. Як вона зазвичай робила, вона намагалася дивитися на речі зі світлого боку: «Твердиня Налгіс Крег настільки високо над рештою території, що я мав би мати широкий огляд із жіночих кварталів».
  Абівард ніколи особливо не турбувався про доречність відгороджувати від світу жінок високого походження, щойно вони стали жінками: це був звичай його землі, і він погоджувався з ним. Він навіть не хвилювався про те, що його сестру зачинили в жіночих покоях твердині домену Век Руд. Це трапилося, коли він сам був ще хлопчиком, і він до цього звик. Але щоб її закрили в жіночому кварталі далеко...
  що пронизало його серцевину.
  «Я сумуватиму за тобою, сестро моя», — серйозно сказав він.
  — А я вас, — відповів Денак. «Можливо, ми можемо писати туди-сюди; сподіваюся, Прадтак не буде проти». Якби Прадтак був проти, це був би кінець ідеї, як вони обидва знали. Денак продовжував: «А який сенс вивчати мої літери, якщо мені заборонено ними користуватися?»
  Абівард дивувався, чому Годарц вирішив дозволити Денаку навчитися читати й писати. Мало хто з макуранських жінок міг би; він не думав, що Бурзо вміє, попри всю її кмітливість. Його найкраще припущення полягало в тому, що Годарц, побачивши здібності, не міг залишити їх на пустому місці, незважаючи на те, наскільки незвичним було поле. Його батько ніколи не був марнотратником.
  Високо й тонко вдалині пролунав гудок із твердині Налгіс Креґ: весільну вечірку помітили. "Давай!" — крикнув Абівар.
  «Давайте дамо їм усе, що можемо, заради нашої гордості та імені нашого домену». Йому шкода, що ватага могла б під’їхати до скелі Налгіс і потрапити до твердині з солодким брязканням навколо них броні, але цього не могло бути. Принаймні Прадтак зрозуміє та поспівчує: небагато доменів сьогодні не стикалися з такою скрутою.
  Стежка, що вела до твердині, була вбита в край скелі. Під’їжджаючи по ньому, Абівард побачив, що його попередні оцінки були хибними. У п’ятнадцяти місцях на вузькій звивистій дорозі, можливо, навіть у десятку, кілька рішучих чоловіків могли б утримати військо. Каміння було нагромаджено на кожній стадії або менше, щоб посипатися на голови нападників і кидати їх на загибель.
  Наприкінці траси фортеця Налгіс Краг сама по собі не була поганою фортецею. Якби якась армія якимось чином пробилася на вершину скелі, ці насуплені гранітні стіни, хитро зроблені, щоб обійняти кожну височину, утримали б її надовго.
  «Хто приходить?» — люто запитав охоронець, що стояв біля відкритих воріт, зі списом, готовим перегородити шлях новоприбулим.
  «Абівард, син Ґодарза, дихкан домену Век Руд», — офіційно відповів Абівард.
  «Зі мною їде моя повнородна сестра Денак, намічена наречена Прадтака, сина Урашту, великого й могутнього дихкана володіння Налгіс Креґ». Він не мав уявлення про те, наскільки великим і могутнім був Прадтак, але будь-який дихкан, який контролював цю територію, мав доступ до влади, що викликало б заздрість у деяких марзбанів.
  Охоронець виконав химерний помах списом. «Бог стежить за тобою та твоєю групою, коли ти входиш у твердиню Налгіс-Крег, Абіварде, сину Годарза, і нехай союз твоєї сестри з нашим диханом буде радісним і плідним». Він відійшов убік, щоб весілля могло піти вперед.
  Тепер Абівард мав взяти на себе ту роль, яку грав молодий Охос у твердині Век Руд. Він допоміг Денаку злізти; вони стояли в тіні воріт, поки решта весілля доглядали своїх коней і зайняли свої місця серед глядачів з володінь Прадтака.
  Слуга Божий вийшов і став чекати в центрі подвір’я, його жовта одежа сяяла, як сонце, що палало на нього. Абівард обернувся до Денак, допомагаючи їй скинути мантію, яка зберігала її сукню чистою. — Ви готові? — пробурмотів він. Вуаль приховувала її обличчя, але вона кивнула. Він узяв її руки — єдину видиму частину — і повів до святого чоловіка.
  Від сукні теж виблискувало сонце. Це був насичено-блакитний шовк із візерунком павичів, що стояли спиною до спини, і золотий німб, прикрашений дорогоцінними каменями. Над кожною парою плавав листок лілії; між парами стояли химерні колони з квітковими капітелями.
  
  
  «Нехай Бог і Четверо вас благословлять і бережуть», — сказав святий чоловік, коли вони зайняли свої місця біля нього. Очі Абівара звернулися до дверей до житлових приміщень твердині. Воно відкрилося. Вийшов Прадтак, одна рука в перев’язці, а в іншій стискав палицю, яка допомагала йому триматися вертикально. Він прийняв майже всю свою вагу на праву ногу. Біль прорізав похмуру рішучість на його обличчі щоразу, коли його ліва нога торкалася землі.
  Абівард вивчав його — чи був цей чоловік гідний своєї сестри? Прадтаку було десь близько тридцяти, він був доброго зросту, з правильними рисами обличчя та бородою, підстриженою ближче, ніж у більшості інших. Він мав сміливість ходити на щиколотці, яка, очевидно, ще мала зажити. На перший погляд він здавався придатним, хоча в глибині душі Абівард вважав придатним нареченим для Денака нікого, крім Короля Королів, — і навіть це не підходило б ні зараз, ні коли такий сивобородий, як Смердіс, займав трон Макурана.
  Почалася весільна церемонія. Прадтак погодився, що він хоче одружитися з Денаком. Слуга Божий звернувся до Абіварда і сказав: «Чи є твоя воля, Абіварде, сину Годарца, щоб заручини твоєї сестри, погоджені твоїм батьком, стали справжнім шлюбом сьогодні?»
  «Це моя воля», — заявив Абівард якомога твердіше. Слуга Божий запитав Денака, чи вона теж згодна на шлюб. Вона додала більше голосу до своєї відповіді, ніж Рошнані, але не дуже.
  Святий чоловік дав їй і Прадтаку ритуальні фініки, які вони разом їли, на знак союзу та родючості. Денак передала свій новому чоловікові; він віддав їй свій. Як і Рошнані, вона зуміла з’їсти фрукт, не показуючи Прадтаку обличчя. «Нехай почекає», — подумав Абівар. Мені довелося.
  Слуга Божий дістав кісточки від фініків і поклав їх у мішечок на поясі, щоб потім пересадити. Тоді він поклав руки Денака між руками Прадтака.
  Жителі Налгіс Краг підбадьорювалися та кидали зерно в молодят.
  А потім, як він тепер міг із пристойністю, Прадтак підняв фату своєї нареченої, щоб побачити, яку жінку принесла йому угода його батька з Годарзом усі ті роки тому. Абівард потребував зусилля волі, щоб не стиснути руки в тривожні кулаки. Якби Прадтак принизив свою сестру… він не знав, що б він зробив, але це було б негарно. Заради Денака це мало б бути.
  Але Прадтак усміхнувся. Він кивнув Абівару. «Я вважаю, що сьогодні мені пощастило, мій зятю».
  «Нехай вам і моїй сестрі щастить разом довгі роки», — відповів Абівард, віддаючи ввічливість за ввічливість. Тоді він сказав: «Тепер, коли ми об’єдналися, мій і ваш клан, чи можу я взяти на себе сміливість поставити вам одне запитання, яке не має нічого спільного з цим весіллям? «Швидко», — сказав Прадтак, його очі були повні Денака. .
  «Справді швидко; я б не затримував вас. Тоді лише ось що: ви вже присягнули на вірність Смердісу, Королю Королів?»
  Це змусило Прадтака подумати про щось інше, ніж про шлюбне ложе. Він обережно відповів: «Так, я. Я не знайшов вагомої причини вчинити інакше, оскільки Шарбараз зрікся трону. А ви?»
  «Те саме, — сказав Абівард, — і з тих самих причин. Дякую, мій зятю».
  «Як ви сказали, запитання було швидке», — сказав Прадтак. «Однак тепер, з моєю нареченою та моєю щиколоткою, у мене є дві вагомі причини хотіти встати з ніг».
  «Ви можете спертися на мене, якщо це вам полегшає», — сказав Денак. «Хіба я не буду вашою підтримкою в наступні роки?»
  «Ти є, — визнав Прадтак, — але не публічно. Цю подорож я здійсню без сторонньої допомоги, щоб годувати власну гордість. Йди поруч зі мною, якщо хочеш».
  Денак перевів очі на Абіварда — можливо, востаннє, — подумав він із ще одним уколом болю, — запитуючи його, що їй робити. Він злегка кивнув. Пограбувати людину його гордості було б непотрібно, хіба що в день весілля, і, якби Прадтаку вдалося вийти звідси, він, мабуть, сам би повернувся до житлових приміщень.
  Так він і зробив, хоч і повільно, Денак був біля нього, але не торкаючись його. Натовп на подвір’ї, який би звільнився після молодят, натомість прийшов повільно й скупчився біля входу. Опинившись усередині, більшість із них повернули ліворуч, у бік смачних запахів, що доносилися з кухонь. Інші рушили слідом за Прадтаком і Денаком праворуч, до спальні дихкана, вигукуючи ту саму пораду, яку чув Абівард незадовго до того.
  Він сам пішов правильно, але не через сміливість, а щоб показати, що він довіряє Денаку, і щоб впоратися з будь-якими труднощами, які можуть виникнути. Якби той квадрат тканини вийде незакривавленим, Прадтак міг би, якщо йому це було б зручно, оголосити шлюб недійсним. Абівард цього не очікував, але обов'язки вимагали, щоб він був поруч у разі проблем.
  Двері в спальню зачинилися. Він почув, як штанга встала на місце. Після цього всередині все затихло. Деякі з чоловіків непристойно міркували про те, що відбувається. Абівар хотів оголити над ними меча, але стримався: на весіллі такі жарти були до місця. Минули хвилини, і люди втомилися чекати і потягнулися до їжі.
  Стук! У спальні хтось зняв решітку. Двері відчинилися. Під вітання людей, які все ще були в коридорі, Абівард не найм’якший серед них, Прадтак показав заплямований кров’ю квадрат бавовни. — Справді, мій швагер, — гукнув він до Абівара, розвіюючи всі можливі сумніви.
  Абівард уклонився у відповідь, потім теж попрямував до кухонь. Денак заходив у жіночі кімнати, щоб вийти, але потім рідко. Це здавалося не зовсім справедливим.
  "Все добре?" — запитав Фрада з повним ротом. В одній руці він тримав кишеньковий хліб, начинений бараниною та кедровими горіхами, а в іншій — кухоль вина.
  «Все добре», — сказав Абівард. — Ти очікував іншого? Він дочекався, поки Фрада похитав головою, а потім продовжив: — Дай і мені поїсти; те, що у тебе там, виглядає добре. Але після того, як ми залишилися досить довго заради ввічливості, я хочу якнайшвидше піти додому як можемо».
  "Чому?" На обличчі Фради викарбувалося занепокоєння. — Прадтак образив вас чи нашу сестру? Його рука ковзнула до ефеса меча. "Якби він зробив..."
  — Ні, ні, — швидко сказав Абівар. — Нічого подібного. Усе одно ця твердиня зводить мене з духу. Що швидше я знову побачу володіння Век Руда, то радітиму.
  
  
  * * *
  
  
  Тут і там Макуран був вражаюче родючою землею. Тут і там була пустеля. Навіть ящірки не перебігали по всипаній гравієм стежці з володінь Прадтака назад до Абіварда.
  Він і його група вирушили в дорогу на світанку, щоб подолати якомога більшу відстань до найгіршої спеки дня. Коли сонце зійшло, воно пофарбувало пагорби на північ і захід від скелі Налгіс у тіні троянд і коралів, так що кілька чоловіків вказали на них і вигукували над їхньою чарівністю.
  Але коли сонце піднялося вище і його власні промені втратили рум’яність раннього ранку, пагорби показали свої справжні відтінки — темно-коричневі й попелясто-сірі. «Це цілком можуть бути жінками», — сказала Фрада. «Зніми з них фарбу, і вони перестануть бути красивими».
  Більшість вершників щиро посміялися з цієї витівки. За інших обставин Абівард приєднався б до них. Але він поринув у задумливу тишу, дивуючись, як почувається Денак не лише в руках Прадтака, а й у жіночих кварталах фортеці. Щодо цього, він цікавився, як Рошнані поживає у домені Век Руд. Усе здавалося добре, коли він вирушив із Денаком, але хто міг сказати, що могло трапитися за минулі дні?
  Фрада запитав його: «Як ти гадаєш, чи закінчать ковалі обладунок до того часу, коли ми повернемося до нашої твердині? Я знаю, що перший костюм буде твоїм — зрештою, ти дихкан. Але я одягну другий. "
  «Не надто охоче одягай його, навіть коли він зроблений», — відповів Абівард. — Якби в домені була сьома масть, тобі, швидше за все, вдалося б з нами вийти в степ, а це означало, що ти навряд чи повернувся б додому безпечним.
  Фрада лише пирхнув. Він не вірив, що з ним може статися щось погане. Абівард також не повірив у це, поки не побачив, як прапор Пероза, короля королів, упав у траншею Хаморта. Після цього він не міг сумніватися, що нещастя впало на всіх, і на низьких, і на королівських.
  Посеред скелястої безводної рівнини, на ділянках, оголених навіть терновими кущами, блакитний мерехтливий міраж — озеро-привид, як завжди називав його Годарц, — створював ілюзію великої кількості води. Щоб зробити себе ще більш спокусливим, він не відставав від мандрівників, коли вони їхали, ніколи не дозволяючи їм наступити на нього. Спрагла людина, яка не знала озера як ілюзії, напевно загинула б, переслідуючи його.
  «Клянуся Богом, — сказав Абівард, — якщо Хаморт таки вторгнеться на нашу землю, нехай вони спробують напитися глибоко з озера-примари та підуть за ним до своєї руїни».
  Фрада сказав: «Можливо, вони залишаться на своєму боці Дегірда. Якби вони збиралися проштовхнутися до Макурана, чи не зробили б вони цього вже?»
  «Хто скаже, що в голові кочівника?» — відповів Абівар. «Ми зі степом воювали з тих часів, коли по землі ходили герої. То одна сторона перемагає, то друга». Однак рідко, думав він, перемога була такою абсолютною.
  Коли день слабшав, вершники шукали точку зупинки. Після негласної консультації з людьми, старшими й досвідченішими за нього, Абівард вибрав верхівку невисокого пагорба, на якому навіть було кілька кущів і кущів для розпалювання вогню. Йому не потрібна була порада, щоб наказати вартовим трикутником довкола табору. Будь-хто, бандит чи кочівник, хто хотів би здивувати його в темряві, мусив би попрацювати для цього.
  Він ніколи не здогадувався, чи його запобіжні заходи пов’язані з наступною спокійною ніччю, але він не мав наміру нехтувати ними, коли знову настали вечірні сутінки. Після млинців, смажених на плоскій сковороді, та кисленького вина, весілля знову вирушили до Век Рудь.
  Так минуло кілька днів, а твердиня ставала все ближчою. Потім, десь за годину до полудня, коли Абівард збирався залягти на деякий час, поки погода не похолодає, він помітив групу людей на конях, що прямували до нього та його послідовників.
  — Не караван, — сказав Фрада з цікавістю в голосі. «Вони їздять на всіх своїх конях. Цікаво, що вони тут роблять». Він затулив очі долонею, сподіваючись краще бачити.
  «Безсумнівно, вони дивуються те саме про нас». Абівард переконався, що його меч вільно лежить у піхвах, а спис — у сідлі. Чоловіки, які підійшли, могли бути святковими, як група, яку він очолив. Або вони могли бути бандитами, і в такому випадку вони незабаром би відступили: чисельність обох партій була близька до рівних, і бандити рідко насолоджувалися такими шансами.
  Фрада знову вдивилася крізь тепловий серпанок. — Вони їдуть на жалюгідних маленьких конях, — сказав він. — Вони нічим не кращі за того степового поні, якого ти повернув із… — Він зупинився, широко розплющивши рот і очі.
  Абівард знав, про що думає; та сама думка спалахнула в його голові.
  — Хаморт! — крикнув він досить голосно, щоб сам себе налякати. «Створюйте лінію бою. Клянусь Богом, давайте подивимося, чи зможемо ми отримати собі невелику міру помсти».
  Його супутники розійшлися обабіч дороги. Їх не навчали воювати як єдине ціле, але вони знали, що мають робити. Коли Абівард помахав їм вперед, вони кинули коней риссю: немає сенсу мчати повним галопом, поки вони не підійдуть ближче до ворога.
  «Залишайтеся в лінії», — закликав Абівард, дивлячись на кочівників попереду. Якусь мить вони розгублено кружляли, ніби здивовані тим, що їх впізнали. Але потім вони теж викинулися в бойову лінію, більш розшарпану, ніж у їхніх ворогів-макуранерів. Вони так само вагалися, як і люди Абівара.
  "Макурааан!" — крикнула Фрада. За мить все весілля закричало бойовим кличем. Ніхто, зауважив Абівард, не викрикував імені Смердіса, Короля Королів. Він залишався надто новим на троні, щоб стати символом країни, якою він правив.
  Хаморт теж різко закричав. Для Абівара їхні незрозумілі крики здавалися міхами диких звірів. Тоді, майже в ту саму мить, кочівники потягнулися через ліве плече за стрілами, піднялися зі своїх коротких стремен, поки майже не стояли, і пустили в політ. Абівар підняв щит. Дзижчачи, як розлючена оса, стріла пролетіла повз голову. Один із його людей скрикнув від болю, але сідло не спорожнилося.
  — Галопом! — скрикнув Абівар і пришпорив коня.
  Хаморти перервали власний наступ і втекли тим шляхом, яким прийшли, пускаючи стріли через плечі. Але таким чином їхній приціл був гіршим, і люди, які їх переслідували, хоч і не були в залізних обладунках, все ж мали певний захист від ударів. А оскільки Макуранери були без своєї звичайної важкої кольчуги та кінських речей, їхні великі коні бігли швидше, ніж вони б бігали інакше. Вони швидко завоювали позиції на рівнинах.
  Це зрозуміли і кочівники. Вони розбилися на кілька невеликих груп і помчали безплідною рівниною в різні боки.
  
  
  Абівард і Фрада били пліч-о-пліч після пари Хаморта. Один із кочівників висмикнув свій викривлений шамшир, але надто пізно. Спис Абівара влучив йому в спину, трохи нижче лівого плеча. Він ніколи раніше не відчував м’якого опору, який плоть і кістки надають гострому залізу. Хаморт широко розкинув руки; шабля вилетіла з його руки. Він випустив булькаючий вереск і зіщулився.
  Кров хлинула з діри в спині кочівника, коли Абівард висмикнув спис. Вістря, яке стало яскравим і блискучим, вийшло червоним, як і остання ніжка древка. Абівар ковтнув. Говорити про вбивство Хаморта було дуже добре, але сувора реальність мало не змусила його втратити сніданок.
  «Не час хворіти», — сказав він собі вголос і розвернув коня, щоб подивитися, як Фрада справляється з ворогом. Поштовх його молодшого брата не влучив; тепер він використовував довгий спис, щоб утримати мешканця рівнини, перед яким стояв. Абівард пришпорився до пари, що б'ється. Коли Хаморт повернув голову, щоб оцінити нову загрозу, Фрада вдарив кулаком списоголова йому в горло.
  Ще більше бризнула кров. Його залізний сморід наповнив ніздрі Абівара, як під час зарізання вівці. Він озирнувся довкола, щоб дізнатися, як живе решта Макуранерського весілля.
  Двоє великих коней впали, а інший мчав рівниною з порожнім сідлом. Але Хаморт втратив шість чи сім чоловік, а решта дико втекла від Макуранерів. Маленька битва тривала недовго, але в такому вигляді вона принесла перемогу Абіварду та його послідовникам.
  Він очікував, що вони вибухнуть шаленими вітаннями, а вітання відмовили їм, коли вони вторглися в степ. Цього не сталося. Він не відчував бажання підбадьорювати себе, ні зараз. Досить просто насолоджуватися життям.
  Він поїхав назустріч кудлатому бородому чоловікові в замшевій шкірі Пардрая, який лежав, звиваючись, на землі. Одна з ніг Хаморта викривилася під неприродним кутом; обидві його руки стиснули його живіт, намагаючись без надії на успіх утримати червону хвилю його життя від спаду. Абівард знову вдарив його списом, цього разу в шию. Кочівник побив кілька разів, а потім припинив рух.
  "Чому ти це зробив?" — запитала Фрада.
  «Він не збирався жити, не маючи таких ран», — сказав Абівард, знизуючи плечима. «У мене немає шлунку, щоб мучити його заради цього. Що ще ви хочете, щоб я зробив, крім як позбутися його болю? Я молю Бога, щоб хтось зробив те саме для мене, якби я був у такі протоки».
  «Скажи так, те, що ти кажеш, має сенс». Фрада навіть так виглядав здивованим, особливо від думки про те, що з ним у бою трапиться щось жахливе. Абівар це зрозумів. Ще кілька тижнів тому він відчував те саме. Більше ні. Тепер він знав краще.
  Макуранери знову зібралися. Деякі з них зійшли з коней, щоб позбавити своїх полеглих ворогів луків і стріл, кривих мечів і прикрас. «Погляньте сюди», — покликав хтось із золотою брошкою. «Це робота Макуранера, напевно здобич із програної битви на рівнинах».
  «Тоді добре і доречно, щоб він повернувся до свого справжнього дому», — сказав Абівард. Він озирнувся, побачивши, як його люди пройшли через бій. Хтось щойно зламав стрілу й простягнув її через руку Відарнаґа; ганчірка, пов'язана навколо рани, червоніла, але не надто швидко. Фарнбаг мав поріз на щоці, через який Абівард міг побачити кілька його зубів. Треба зашити це зараз, подумав він, або це може залишитися дірою до кінця його днів. Кілька інших отримали менші травми.
  А Камбуджія і Достан були відсутні. За півфарлонгу лежало тіло зі списом поруч. Шлем макуранера впав, показавши блискучу лисину. Тоді це був Достан. І там розкинувся Камбуджія, в іншому напрямку.
  «Нехай Бог дасть їм мир», — сказав Абівард. Він зробив декілька швидких розрахунків у розумі. Весілля було максимум два дні від домену Век Рудь. Остання частина їзди була б неприємною, але… «Ми прив’яжемо їх до пари в’ючних коней, нехай вони спочивають у землі з батьками».
  — І нехай шакали, ворони та канюки сваряться за залишки Хаморта, — додала Фрада.
  «Так, — сказав Абівард, — і нехай вони знайдуть їх солодкими». Він пощипнув своє бородате підборіддя жестом, який переймав від свого батька. «Тепер ми повинні з’ясувати, чи були ці жителі рівнини самі по собі, чи вони були частиною більшої групи. Якщо вони…» Він зробив кисле обличчя. Якщо так, його припущення про те, що кочівники залишаться на своєму боці Дегірда, мало бути відхиленим.
  Коли трупи двох убитих були підібрані, макуранери знову рушили на північ і на захід. Тепер вони їхали так, наче чекали бою в будь-який час і з будь-якого напрямку, з одним чоловіком на пару стадій попереду в точці, а інший на такій самій відстані позаду основної групи, щоб служити ар’єргардом.
  До кінця дня вони більше не бачили рівнин. Коли наближався вечір, Абівард ще ретельніше, ніж раніше, шукав зручне місце для табору. Тоді він хвилювався про те, що може статися. Тепер він знав, що можна.
  Нарешті він знайшов крутий пагорб, який міг би бути увінчаний твердинею, якби земля навколо нього мала воду. Навколо нього, як і раніше, трикутником виставив пікети. Він також зайняв свою чергу на вахті, замінивши Фраду на нічну роботу.
  — Тут тихо, — доповів його брат, позіхаючи. Понизивши голос, Фрада додав: «Я б не сказав цього перед людьми, але мені подобається прикмета, яку ми приносимо додому».
  «Так, я сам думав про те саме», — відповів Абівард, також тихо. «Весілля має повернути радість і надію. Натомість ми почуємо жіночі голосіння, коли повернемося додому до твердині». Він розвів руками. «Але який у нас вибір?»
  «Я не бачу, — сказала Фрада. — Але цього сезону всі Макурани надто багато чули про жіноче голосіння.
  «Це не означає, що ми більше не почуємо». Абівар ляснув брата по спині. — Ви добре билися. Тепер поверніться до вогнища й трохи відпочиньте.
  Фрада зробив пару кроків, потім зупинився й повернув назад. «Я маю на увазі, що боротьба — це ще потворніша справа, ніж я думав. Кров, сморід, страх…» Він вагався до останнього, наче боявся, що його вважатимуть нечоловічим.
  — О, так, — сказав Абівард. Він не міг бачити обличчя свого брата; було темно, і Фрада стояв між ним і вуглинками вогню, спиною до їхнього сяйва. Але він побачив, як молодший син Ґодарца полегшено опустив плечі.
  
  
  Абівард ходив туди-сюди на сторожі не для того, щоб бути більш пильним, а тому, що знав, що міг знову заснути, якщо сісти на одному місці. Але незважаючи на ледве помітне шкрябання його черевиків по землі та гравію, ніч була моторошно тихою. Одного разу далеко загавкала лисиця. Після такої тривалої тиші цей звук змусив Абівара стрепенутися й схопитися за меч.
  Він сміявся над власними нервами, коли знову почав крокувати. Навіть йому самому цей сміх здався порожнім. Коли Хаморт розв’язаний у Макурані, кожен мандрівник, який вийшов із поля зору своєї фортеці, ризикував потрапити в засідку. Дехто з тих, хто не почав з уявних небезпек, також не зміг би почати з реальних.
  Місяць зійшов. Ніч була дуже темна, зірки виблискували, як крихітні коштовності на оксамиті. Слабке відблиск того, що макуранери називали Одягом Бога, простягався від обрію до обрію. Абівард ніколи не бачив це чіткіше.
  На небі спалахнула падаюча зірка, потім ще одна. Він прошепотів молитву за душі Достана та Камбуджії, пронесених крізь Пустоту на тих зірках. Впала третя зірка. Він не міг повірити, що це переправляє дух хаморта до Бога. З іншого боку, дуже ймовірно, що сьогодні від кочівників впало більше Макуранерів, ніж двоє його супутників.
  Вершник дістав з-за пояса трубку зі шкіри, вивареної у воску, щоб зробити її неприступною для дощу та річкової води. З помахом він відкрив пробку й простягнув Абіварду згорнутий пергамент усередині. — Ось вам, лорде.
  "Дякую тобі." Абівар дав хлопцеві половину срібного ковчега; люди часто карбують монети, щоб здати гроші. Вершник схилився в сідлі, вп'явся п'ятами в боки коня й поїхав геть із твердині Век Руд.
  Абівар розгорнув пергамент. Він був упевнений, що лист був від Денака; він не тільки впізнав кур’єра зі своєї власної подорожі до володінь Налгіс-Крег, але й ніхто, крім його сестри, навряд чи напише йому в будь-якому випадку. Проте, побачивши її ретельно складений сценарій, він завжди викликав посмішку.
  «Діхкану Абіварду вітає його любляча сестра Денак», — прочитав він, промовляючи слова вголос, наче закликаючи її голос. «Мені більше приємно, що я можу сказати, що ти повернувся додому цілим після бою з Хамортом. Ми не бачили жодного варвара в цьому володінні, і сподіваюся, що не побачимо. І, як бачите, Прадтак, мій чоловік, має Немає заперечень проти того, щоб ти мені написав або відповів. Я думаю, він був здивований, дізнавшись, що в мене є мої листи; можливо, я єдина в цьому жіночому кварталі, яка має їх».
  Абівар спохмурнів, коли прочитав це. Виокремлення як іншого не полегшило б Денаку життя в жіночих кварталах. Він читав далі: «Дуже дбаючи про процвітання свого володіння, Прадтак також насолоджується задоволеннями від полювання. Він досі не вміє їздити верхи й чекає того дня, коли він знову зможе переслідувати дикого осла та газель».
  Коли він зможе перестати турбуватися про домен і піти розважатися, Абівард читатиме між рядків. Його батько час від часу говорив деякі гострі речі про дихканів, які ставлять власні задоволення на перше місце. Денак теж би їх почув. Абівард задумався, чи намагалася вона переконати свого нового чоловіка в розумінні.
  Він знову подивився на листа. «Оскільки я читаю й пишу, він з кожним днем довіряє мені більше адміністрування домену. Усе тут для мене нове, і я маю більше обов’язків, ніж звик брати на плечі, але я намагаюся вирішити, що наш батько зробив би це в будь-якому конкретному випадку. Поки що це, здається, працює добре; дай Бог, щоб так і продовжувалося. Я молюся їй, щоб ви були здорові, і з нетерпінням чекаю наступного слова від вас ".
  Тож батько тепер керує двома доменами, навіть якщо не в тілі. Ця думка змусила Абівара посміхнутися. Він підозрював, що це також змусило б Годарца посміхнутися. З листа Денака видно, що вона була на шляху до того, щоб стати правою рукою Прадтака, а також, мабуть, трьома пальцями лівої.
  Він знову згорнув листа й поклав його назад у трубку. Пізніше він прочитає це Бурзо, яка, без сумніву, пишатиметься досягненнями її дочки. Він думав, чи варто йому прочитати це Рошнані. Можливо, вона подумала б, що це зобов’язує її спробувати керувати доменом Век Руд, оскільки Денак очолює Налгіс Крег. Але Абівард не був Прадтаком: він мав власні уявлення про те, як все має відбуватися.
  Наразі він виставить охорону зі своїми пастухами, щоб захистити їх та їхні отари від невеликих набігів Хаморта. Якби цілий клан вирішив спробувати оселитися на його пасовищах, загонів охорони було б недостатньо, щоб утримати їх, але він все сподівався, що цього не станеться. Звичайно, жодна з його надій не справдилася, відколи він перетнув Пардраю.
  «Ну що ж, — сказав він нікому конкретно, — усе, що могло піти не так, уже пішло і сталося. З цього моменту все має покращитися».
  
  
  * * *
  
  
  Крик із зубчастих стін підняв Абівара вгору сходами: «Солдати! Солдати під лев’ячим прапором Царя Королів!»
  Слідкуючи за вказуючим пальцем вартового, Абівард на власні очі побачив загін, що наближався. Він був більшим, ніж він очікував, кілька сотень чоловіків у яскравих сюртуках поверх залізних обладунків. Якщо вони вдарять по Хаморту, вони можуть сильно вдарити по них. Серце Абіварда стрепенулося, коли побачив знак повернення могутності Макуранера.
  — Відчиняйте ворота, — крикнув він. «Давайте привітаємо цих героїв».
  Поки ворота повільно відчинилися, Абівард спустився, щоб особисто привітати новоприбулих. Усі сумніви, які він мав щодо Смердіса, Короля Царів, зникли, як короткий дощ, у ґрунті пустелі. Новий правитель простягав руку на захист своїх далеких провінцій.
  Не всі вершники разом могли зайти на подвір'я. Абівар наказав надіслати хліб і вино тим, хто мав чекати за стінами. «Бог благословив вас за те, що ви прийшли на кордон у нашу скрутну годину», — сказав він командувачу силами Смердіса, міцному на вигляд ветерану з сивими вусами, нарощеними на жорсткі шипи.
  Навіть від людини, яка була не більше ніж солдатом, він очікував ввічливої відповіді; жителі Макурана могли обмінюватися компліментами з ранку до вечора. Але командир, замість того, щоб похвалити гостинність Абівара чи місце його опорного пункту, зазнав передчасного нападу кашлю. Коли він нарешті зміг заговорити знову, він сказав: «Тобі краще було б порадити, чудовий дихкан, адресувати свої зауваження моєму колезі тут, знаменитому Мургабу».
  Абівард взяв на посаду полководця знаменитого Мургаба. Це був висихлий маленький чоловічок у простому сіро-коричневому кафтані, якому було некомфортно на коні. Але якби солдат сказав, що він важлива особа, Абівард привітав би його належним чином. Низько вклонившись, він сказав: «Як я можу служити чудовому слугі Смердіса, Царя Королів, нехай його роки будуть багаті, а його землі збільшаться?»
  
  
  — Ваше ставлення робить вам честь, — сказав Мургаб голосом, схожим на шелест листя.
  — Скажу відверто: Смердіс, король царів, відчуває потребу в сріблі й стягує особливу оцінку з кожного домену. Ми вимагаємо від вас оплати... — Він витяг аркуш пергаменту й провів пальцем униз, доки не знайшов йому потрібна лінія. «-вісім тисяч п'ятсот срібних аркетів або їх еквівалент у натуральній формі. Оцінка підлягає сплаті негайно».
  Тепер Абівар закашлявся, вірніше, захекався. Він також почувався ідіотом. Він ніяк не міг сказати «ні» ні зараз, ні після того, як він впустив так багато воїнів Короля Королів до твердині Век Руд. Дюжина з них посадили своїх коней між ним і дверима житлових приміщень. Вони дивилися на нього з чемною, але уважною увагою — вони були готовішими до неприємностей, ніж він.
  Він зібрався. Стільки срібла він мав у своїй скарбниці. Якщо Смердіс збирався використати його для захисту королівства, це могло б навіть свідчити про недаремно витрачені гроші, хоч би сильно він шкодував, що з ними розлучався. Він сказав: «Сподіваюся, Смердіс, Король Королів, використовує моє срібло та те, що він отримує від інших дихканів, щоб зараховувати нових солдатів до своїх списків і найняти ковалів, щоб виготовляти для них обладунки та зброю».
  Знаменитий Мургаб не сказав ні слова. Збентежений Абівар подивився на воєначальника. Офіцер заворушився в сідлі, чекаючи відповіді Мурґхаба, але коли той замовк, хлопець сказав: «Смердіс, Король Королів, наказує зібрати це срібло, щоб сплатити величезну суму данини Хаморту, щоб вони могли відійти через Дегірд і залишатися на їхньому боці річки відтепер».
  "Що?" Абівард завив, забувши про невигідне становище, в якому його поставили солдати Смердіса. "Це божевільно!"
  «Так наказав Смердіс, Цар Царів; так і буде», — промовив Мургаб. «Хто ти такий, щоб сумніватися у волі Царя Королів?»
  Таким чином, Абівард був ніким, і він це знав. Замість відповіді Мургаб звернувся до командира. «Але хіба ти не розумієш, сміливий капітане, що сплата данини, коли ми надто слабкі, щоб захищатися, лише запрошує мешканців рівнини повернутися, щоб зібрати нову купу срібла наступного року чи наступного року?»
  «Так наказав Смердіс, Король Королів; так і буде», — беззвучно сказав офіцер. Хоча його слова повторювали слова Мургаба, його вираз обличчя та манера свідчити про те, що він не в захваті від політики, яку йому наказали підтримувати. Мургаб сказав: «Сума, про яку згадувалося раніше, підлягає сплаті зараз. Не гайте часу навіть на те, щоб почухати голову. Ви, звичайно, не хотіли б, щоб вас сприймали як противника Царя Царів?»
  Якби Абівард не впустив лисиць у курник, він би дуже подумав про опір — а також кинув би своє срібло в канат і віддав би його Хаморту. Як було… Скуштувавши жовч, він сказав: «Залишайся тут, о знаменитий Мургаб». Він не зміг утриматися від того, щоб не сардонізувати почесне ім’я цієї людини.
  — Я принесу тобі те, що тобі потрібно, і нехай Смердіс, король королів — і хаморт — отримають від цього радість.
  Годарц був методичною людиною. Срібло в скарбниці твердині зберігалося в шкіряних мішках, по тисячі ковчегів у кожному. Абівард узяв два мішки, по одному в кожній руці, і, злегка крякаючи, поніс їх через коридори та з житлових приміщень на подвір’я, де поставив перед конем Мургаба. Таку ж подорож він здійснив ще тричі.
  
  
  «Зачекайте ще хвилинку, знаменитий пане», — сказав він, винісши вісім тисяч арків. Він повернувся до скарбниці. Там залишилося лише три мішки з монетами, а також кілька порожніх, акуратно складених, чекаючи наповнення. Абівард узяв одну з них і кинув у неї дзвінкі срібні монети, поки вона не важила приблизно стільки ж, скільки мішок, з якого він діставав гроші. Він зітхнув; Ґодарц не збирався використовувати мішок таким чином. Він хотів, щоб срібло входило, а не виходило. Але Абівард нічого не міг з цим вдіяти, не зараз. Він виніс наполовину наповнений мішок і поставив його разом із рештою. «Це може бути двадцять чи тридцять ковчег занадто легким, а може бути надто важким. Ви будете задоволені чи вам потрібно мати точну кількість?»
  Мургаб стиснув губи. «Наказ Короля Королів, нехай будуть довгі його роки, передбачає вісім тисяч п’ятсот, не більше і точно не менше. Тому я вважаю, що…»
  — Досить, пане, — урвався офіцер, який очолював загін королівських солдатів, — ви дуже люб’язно погодилися з нашим проханням.
  Що мені робити, коли ти вже в моїй твердині? — подумав Абівар. Тим не менш, солдат принаймні дотримувався ввічливості, яку дорожив Макуранер. Абівард показав здирництво якомога краще, сказавши з поклоном: «Це привілей для будь-якого підданого — служити Царю Королів будь-яким способом, який він вимагає. Дозвольте мені знати ваше ім’я, щоб я міг віддати вас йому для як ви виконуєте свої обов'язки?"
  «Ви шануєте мене понад мої заслуги», — відповів солдат. Абівар похитав головою. Він шкодував, що не знав знаменитого імені Мургаба. Він не міг сказати цього вголос, але мав відчуття, що офіцер це знає. Хлопець додав: «Оскільки ти питаєш, пане, я Зал».
  «Зал», — повторив Абівард, запам’ятовуючи ім’я. Він цього не забуде. Він також не забуде Мургаба, хоч би як старався. Він запитав: «Чи можу я обслужити вас іншим способом?»
  «Я думаю, що ми тут вийшли». Зал накидав салют Абіварду. За його наказом кілька чоловіків зійшли з коней і повантажили срібло з володінь Век Руд на терплячу спину в’ючного коня. Без видимої іронії Зал сказав: «Нехай Бог дарує тобі подальше процвітання».
  чому Тож ти можеш повернутися і знову підстригти мене? Ймовірно, саме з цієї причини, вирішив Абівард. Але він не міг дозволити собі таку непомірну оплату знову… і тепер він знав, що краще не відкривати свої ворота людям Смердіса. Наступного разу, коли вони захочуть срібло як данину, їм доведеться отримати його від нього важким шляхом.
  
  
  * * *
  
  
  Спальня dihqan мала вікно, яке виходило на схід, даючи її мешканцям можливість дивитися на володіння. Це вікно також пропускало сонячні промені раннього ранку, щоб гарантувати, що його мешканець не спав надто далеко вдень. Якби кімната не належала дихканам задовго до часів Ґодарца, Абівард здогадався б, що це план його батька. Чия б це не була ідея в ті темні часи, коли була зведена фортеця, вона все одно спрацювала.
  Один із тих сонячних променів розкрив йому повіки. Він сів у ліжку й потягнувся. Рошнані лежала спиною до сонця і так і спала. Він усміхнувся й ніжно поклав руку на вигин її голого стегна. Його шкіра, підсмажена роками на сонці, була на кілька тонів темнішою за її.
  Дружина дихкана має бути блідою, подумав він. Це показує, що їй не потрібно залишати жіночі квартали і працювати, як якась сільська жінка. Навіть після пограбувань Смердіса домен не зайшов так далеко.
  Рошнані поворухнулася на матраці. Абівар відсмикнув руку; він не хотів її будити. Але вона звивалася, щоб її обличчя потрапило на шлях сонячного променя. Вона спробувала відвернутися, але надто пізно: її очі розплющилися.
  Вона посміхнулася, побачивши Абівара. «Доброго ранку, сонце у моєму вікні», — сказала вона.
  «Можливо, це останнє породило в мені хлопчика». Вона поклала руку на живіт, трохи вище опівнічного трикутника між ногами.
  "Можливо, так", - відповів він. «А якщо ні, ми завжди можемо спробувати знову». Він зробив так, ніби кинувся на неї тут і тут. Це була лише гра; він дізнався, що вона не в настрої для таких речей на світанку. Він дозволив своїм губам торкнутися її губ. «Хто б міг подумати, що шлюб, у якому жоден із нас не бачив іншого до моменту одруження, може принести стільки щастя?»
  — Я бачила вас, — виправила вона його. «Тьмяно і крізь завісу, але я це зробив».
  "І?" — підказав він, шукаючи комплімент.
  — Я не тікала, — відповіла вона. Він тицьнув її під ребра. Вона пискнула і тицьнула його назад. Він був лоскітливим, і його батько та брати безжально використовували цю слабкість. Він схопив Рошнані, щоб не дати їй знову зробити щось таке віроломне. Одне спричинило за собою інше, і зараз він виявив, що вона може бути в настрої для ранкових розваг.
  Після цього він сказав: «Я жадібний до вас. Я хочу подзвонити вам сюди сьогодні ввечері».
  — Я б теж цього хотіла, — сказала вона, проводячи кінчиком пальця посередині його грудей, — але, можливо, тобі буде розумніше вибрати іншого.
  "Чому?" Він підозрював, що його хмурий погляд був ближче до надуття. Мати у своєму розпорядженні велику кількість прекрасних жінок — це була фантазія молодого чоловіка. Реальність, як виявив Абівард, була меншою, ніж уява, як змусила його повірити. О, різноманіття час від часу було приємним, але він віддав перевагу Рошнані над дружинами, які успадкував від Ґодарза.
  Коли він сказав їй це, вона засяяла, як щойно запалена лампа. І все-таки вона сказала: «Тобі все-таки краще вибрати сьогодні ввечері когось іншого. Якщо ти подзвониш лише заради мене, мене будуть ненавидіти в жіночих кварталах — і тебе також».
  — До цього дійшло? — стривожено запитав Абівар.
  «Я не вірю, поки що ні, але я чув бурмотіння за кутами та за зачиненими дверима, які змушують мене боятися, що подібне вже недалеко», — відповів Рошнані. «Можливо, ваша леді-мати могла б розповісти вам більше. Але я кажу: краще відмовитися від маленького щастя зараз, якщо, даруючи, ви потім багато заощадите».
  Ці слова мали певний сенс. Абівард звик чути від Бурзо, що, на його думку, означало, що Рошнані мала задатки такої чудової головної дружини, на яку міг сподіватися будь-який дихкан.
  — Ти знаєш, що ти? запитав він її. Вона похитала головою. — Жінка з десяти тисяч, — сказав він. — Ні, їй-богу, в сто тисяч.
  Це принесло йому поцілунок, але коли він цього разу спробував більше, Рошнані відсторонився. «Ти маєш бути в змозі дати найкраще тому, кому дзвониш сьогодні ввечері», — сказала вона.
  Він спалахнув удаваним обуренням. — Тепер ти наважився поставити під сумнів мою мужність? Але оскільки він мав досить добре уявлення про те, що він може зробити в цьому відношенні, він висловив лише м’який протест — Рошнані, ймовірно, мав рацію.
  Коли настав вечір, він покликав Ардіні замість Рошнані. Вона прийшла до його спальні в шовковій сукні, настільки прозорій, що він міг побачити дві крихітні родимки, які були в неї трохи нижче пупка. Це його схвилювало, але вона вмочила себе в трояндову воду, аж поки не пахла сильніше запаху парфумера. Він ледь не відправив її назад до жіночої кімнати, щоб відтерти це, але відмовився: немає сенсу соромити її. Пізніше він пошкодував про це, бо наступні кілька днів у спальні пахло трояндами.
  Абівард сумлінно викликав по черзі кожну зі своїх дружин із жіночих покоїв. Кілька разів йому доводилося вдавати собі, що він справді займається коханням із Рошнані, хоча він докладав особливих зусиль, щоб ці партнери ніколи не помічали цього. Розуміння того, що він зробив, як обов’язку, допомогло йому впоратися з цим. Він підозрював, що це розважило б Годарца.
  Однак, виконавши обов’язок, він повернувся до проведення більшої частини своїх ночей з Рошнані. Найчастіше він викликав інших жінок за її наполяганням. Він знав, що деякі головні дружини стали б зарозумілими, якби виявили таку прихильність. Рошнані робила все можливе, щоб діяти так, ніби вона була лише однією з багатьох. Це лише схилило Абівара до більшої прихильності до неї.
  Одного ранку після того, як він спав на самоті — він пив вино з Фрадою та декількома зі своїх старших зведених братів і прийшов спати надто п’яний, щоб бути зацікавленим у жіночому спілкуванні, — він прокинувся від головного болю, такого нестерпного, що навіть не відчував бажання. сидячи. Усе ще лежачи на животі, він простягнув руку й наосліп намацав свої сандалі. Усе, що він зумів зробити, це заштовхнути їх глибше під ліжко, за межі досяжності його змахуючої руки.
  «Якщо мені доведеться покликати слугу, щоб той нахилився, щоб взяти мої черевики, усі дізнаються, як мені погано», — сказав він уголос. Теж було боляче від самого чуття власного голосу. Але навіть похмільний, Абівард був слухняним. Він підвівся з ліжка — власне, ледь не впав — і витягнув спочатку одну сандалію, потім другу.
  Охоплений теплим сяйвом чесноти, що майже приховувало його хибність, він уже збирався надіти захоплене взуття, коли його налитий кров’ю погляд упав на щось інше під ліжком, щось, чого він не пам’ятав, щоб бачив там раніше — не те, щоб він витратив багато час дивлячись під ліжко: маленька, темно-сіра, прямокутна табличка.
  Перш ніж він добре подумав про те, що він робить, його рука висунулася й схопила планшет. Його брови піднялися, коли він витягнув його туди, де міг добре роздивитися: він був важчий, ніж він очікував. "Повинен бути провідний", - сказав він.
  Верхня сторона таблички була порожньою та гладкою, але його пальці відчули на ній сліди, тож він перевернув її. Звісно, з іншого боку були слова, вирізані на м’якому металі, можливо, залізною голкою. На даний момент вони були перевернуті.
  Абівар перевернув його. Слова стали зрозумілими. Коли він їх читав, у нього холонула кров. Нехай ця скрижаль і зображення, яке я створю, зв’яжуть Абіварда зі мною шнурами любові. Нехай він втратить бажання мене; може бажання прилипнути до нього, як п'явка з болота. Якщо він не хоче мене, то нехай горить таким болем, що бажав би Пустоти. Але якщо він помре від бажання мене, нехай ніколи не дивиться на обличчя Бога. Так може бути.
  
  
  Рухаючись, наче в поганому сні, Абівард розламав табличку прокляття навпіл і плюнув на шматки. Тепер його серце калатало так само сильно, як і голова. Він чув про те, що жінки використовують магію, щоб прив’язати до себе чоловіка, але він ніколи не міг уявити, що таке станеться в жіночих кварталах фортеці Век Руд.
  "ВООЗ?" — прошепотів він. Рошнані? Він не міг у це повірити, але якби вона зачарувала його, він би не повірив, чи не так? Невже вона зробила його таким щасливим, тому що магічно змусила його закохатися в неї?
  Це було можливо. З холодною раціональністю він визнав це. Він думав, як би він коли-небудь довіряв іншій жінці, якщо б це виявилося так. Але він також знав, що це не повинно бути так, не тоді, коли в недавньому минулому всі його дружини були виведені з жіночих кварталів у його спальню.
  Він почав кликати Бурзоя, але потім похитав головою. Він не хотів, щоб навіть його мати знала про табличку прокляття. Якщо вона промовить невдале слово, як це може зробити навіть наймудріша людина, чоловік чи жінка, у жіночих кварталах запанує хаос, і всі підозрюватимуть усіх. Якби він міг знайти спосіб запобігти цьому, він би це зробив.
  Безладно посвистуючи між зубами, він кинув уламки таблички на пуховий матрац. Коли він одягнув кафтан і застібнув сандалі, втеча яких під ліжком привела його до того, що він знайшов табличку, він одягнув пояс і запхав два шматки свинцю в один із мішків, що звисали з нього.
  Він вийшов за двері й йшов коридором, перш ніж зрозумів, що перестав помічати свій головний біль. Дивовижно, що страх зробить, подумав він. Це не були ліки від похмілля, які він сподівався використовувати найближчим часом.
  Звичайні гострі запахи їжі, що долинали житловими приміщеннями, лише змусили його закрутити шлунок: жах не вилікував його. Він поспішив у двір, а потім спустився в село, що лежало під фортецею.
  Постукав у двері Таншар-ворожка. Старий був настільки ж близький до справжнього чарівника, як і будь-хто в домені, і ця думка змусила Абіварда замислитися, чи Таншар підготував табличку прокляття та будь-яке зображення, яке супроводжувало її. Але йому легше було уявити, як небо стає коричневим, а земля синьою, ніж Таншар, який бере участь у чомусь подібному.
  Таншар незграбно тримав скоринку хліба та чашку вина в одній руці, щоб звільнити другу й відкрити двері. Його очі, одне затуманене, друге ясні, розширилися від здивування, коли він побачив, хто завадив йому сніданок. — Лорд Абівард, — вигукнув він. "Звичайно, заходьте; ви шануєте мій дім. Але що привело вас до мене так рано?" Таншар змусив це прозвучати більше як цікавість, ніж докір.
  Абівард дочекався, поки старий зачинив і замкнув за собою двері, а потім видобув уламки таблички й потримав їх на долоні, щоб Таншар міг їх побачити. «Я знайшов це прокляття під своїм ліжком, коли прокинувся сьогодні вранці», — сказав він рівним голосом.
  Ворожка потягнулася до них. "Чи можу я?" запитав він. Після того, як Абівард кивнув, він узяв два плоских шматки свинцю, склав їх разом і простягнув на відстань витягнутої руки, щоб він міг прочитати. Коли він закінчив бурмотіти слова собі під ніс, він кілька разів клацнув язиком між зубами. «Я маю зробити висновок, що одна з ваших дружин залишила це там, лорде?»
  "Я не бачу, щоб хтось ще хотів. А ти можеш?"
  
  
  «Це здається малоймовірним», — визнав Таншар. «Що б ви тепер про мене хотіли, лорде? Ви відчували себе під впливом цього заклинання? Любовна магія, як і магія на полі бою, часто буває випадковою, тому що пристрасть знижує ефективність чаклунства».
  «Чесно кажучи, я не знаю, чи магія оволоділа мною, чи ні», — сказав Абівард.
  «Я не зможу це вирішити, поки не дізнаюся, хто поклав туди планшет». Якби це був Рошнані, він не знав, що б зробив… Ні, він знав, але не хотів про це думати. Він змусив себе бути стійким. «Я знаю, що ти скрайер. Бачиш, хто поставив це під моє ліжко?»
  «Господи, я вірю, що міг би, але чи справді ти хочеш від мене цього?» — запитав Таншар. «Якби я зазирнув у твою спальню на момент, де там була покладена табличка, я, ймовірно, знайшов би тебе та жінку, яка залишила її, у, ах, інтимний момент. Це твоє бажання?»
  — Ні, — одразу сказав Абівард; він обережно ставився до власного приватного життя, а ще більше обережно ставився до приватного життя мешканців жіночих кварталів. Він насупився, подумавши, а потім підняв палець. «Планшет говорить про зображення. Чи можете ви дізнатися, де це зображення заховано? Це допоможе мені сказати, хто його зробив».
  «Доміну пощастило, що на його чолі стоїть людина вашого розуму», — сказала ворожка. — Я зроблю, як ти накажеш.
  Він поклав уламки таблички прокляття на табуретку, а потім пішов у задню кімнату маленького будиночка. Через мить він повернувся з глечиком для води та маленькою блискучою чашею з майже прозорого чорного обсидіану. Він поставив миску на два шматки свинцю і налив її до половини води.
  «Ми повинні дочекатися, поки вода повністю заспокоїться», — сказав він Абіварду. «Тоді, не перемішуючи диханням його поверхню, ми разом заглянемо в нього, і, якщо Бог не захоче інакше, ми побачимо те, що ви прагнете дізнатися. Коли прийде час, не забудьте подумати про зображення, місцезнаходження якого ви» д знайшов».
  "Як ви говорите." Абівард чекав настільки терпляче, наскільки міг. Він глянув у миску. Вода там здалася йому спокійною. Але розвідка була не його справою. Таншар не наважився вказувати йому, як керувати доменом, щоб він не штовхнув ліктем ворожки.
  Коли Таншар був задоволений, він тихо сказав: «Покладіть свою руку на край чаші — обережно, розум, щоб якомога менше перемішувати воду, — і зосередьтеся на Богові й Чотирьох і на тому, що б ви хотіли. вчитися».
  Абівард дивувався, як він міг тримати в голові дві різні групи думок. Він зробив усе можливе. Під його пальцями обсидіан був скляно гладким, але його дотик порушив скляну гладкість води в чаші. Він глянув на Таншара. Ворожка кивнула у відповідь; це, мабуть, очікувалося.
  Коли вода знову затихла, на ній було видно не відображення стелі чи Абівара й Таншара, які вдивлялися в неї, а маленьку ляльку з вовни й глини, майже сховану в тіні. Чотири нитки були обмотані навколо голови, шиї, серця та стегон. Кожен виготовлений із чотирьох ниток різного кольору.
  «Це спотворення пошани, належної Четвірці». Голос Таншара все ще був низьким, але сповненим злості.
  
  
  — розчаровано прошипів Абівард. Він міг бачити зображення, так, але майже нічого іншого, тож він не мав уявлення, де в твердині — якщо це було в твердині — воно спочивало. Але самої думки було достатньо, щоб дати йому ширший погляд. Він побачив, що зображення лежало в тіні, тому що воно спочивало за комодом у кімнаті, яку він упізнав як Рошнані.
  Він різко відірвав руку від миски, наче вона обпекла йому пальці. Миттєво видима картина зникла з води, яка тепер повернула відблиски, які вона мала мати. Його власне обличчя, як він побачив без здивування, було скривлене гримасою болю.
  "Новини погані?" — запитав Таншар.
  «Новини не можуть бути гіршими», — відповів Абівард. Подумати, що те, що він уявляв собі за радість, було просто чаклунством! Він все ще не міг повірити, що Рошнані здатний так осквернити його. Але що йому ще думати? Там лялька лежала в її кімнаті жіночої кімнати. Хто б ще так приховував?
  Коли він сказав це вголос, Таншар відповів: «Хіба ти не скоріше навчишся, ніж здогадуєшся? Чаша та вода все ще чекають на твій погляд, якщо на те твоя воля».
  Майже, Абівард сказав ні. Побачивши, як Рошнані приховує магічне зображення, він подумав, що це коштуватиме йому більше болю, ніж він міг винести. Але останнім часом він зазнав дуже багато болю, тому в глибині душі знав, що це лише боягузтво. — Така моя воля, — різко сказав він. — Нехай річ буде певна.
  «Зачекай ще раз, поки вода осяде», — сказав Таншар. Абівард чекав у похмурій тиші. Ворожка нарешті кивнула. Абівард знову підніс руку до чаші, потім довелося почекати, поки вода заспокоїться після його дотику.
  Цього разу він очікував, що доведеться почекати, перш ніж сформується картина. Коли це сталося, на ньому знову була показана кімната Рошнані та сама Рошнані, яка сидить на табуреті біля скрині, за якою ховалося зображення, призначене зв’язати Абівара узами чаклунського кохання. Вона схилилася над якоюсь вишивкою, її приємне обличчя зосереджено дивилося на тонке рукоділля.
  Погляд Абівара перевів на Таншара. Ворожка заплющила очі; він мав делікатність не дивитися на жінку свого dihqan. На даний момент Абіварда це не хвилювало. Він вдивлявся в тиху воду, чекаючи, поки Рошнані встане з табурета й сховає зображення.
  Вона підвела погляд від рукоділля й піднялася. Абівард змусив себе замовкнути, щоб не заважати спостерігаючому середовищу. Він дивився на симулякр своєї дружини, гадаючи, як далеко в минуле сягає магія Таншара.
  Щоразу, коли це було, Рошнані не підходив до скрині, хоча вона була лише за пару кроків від неї. Натомість вона з посмішкою привітала іншу жінку, яка зайшла до кімнати. Прибулець показав на вишивку і щось сказав. Звісно, до Абівара її губи ворушилися беззвучно. Якими б не були її слова, вони сподобалися Рошнані, бо її посмішка стала ширшою.
  Друга жінка знову заговорила. Рошнані підняла вишивку з табуретки й сіла назад. Вона знову почала працювати, можливо, демонструючи стібок, який використовувала. Інша жінка деякий час уважно спостерігала — Абівард не був упевнений, що час у чаші спостерігача біг з тією ж швидкістю, що й у реальному світі, — а потім відкинулася на комод.
  Там! Її рука протягнулася до заднього краю грудей, на мить розкрилася, а потім опинилася біля неї. Захопившись рукоділлям, Рошнані ніколи не помічав.
  
  
  — Клянусь Богом, — тихо сказав Абівард. Він відняв руку від полірованої обсидіанової чаші. Яскрава картина зникла, наче її й не було.
  Таншар відчув рух відступу й відкрив очі. «Господи, чи маєш те, чого вимагаєш?» запитав він.
  "Я згоден." Абівард відкрив мішечок на поясі, дістав п’ять срібних ковчег і сунув їх у руку Таншара. Ворожка спробувала запротестувати, але Абівард переміг його: «На деякі речі я не став би витрачати срібло, так, не після того, як знаменитий Мургаб пограбував домен в ім'я Царя Царів. Але для цього я вважаю, ціна невелика, повірте».
  — Тоді ти зачарований, лорде? — запитав Таншар. — Якщо це так, то я не знаю, чи вистачить у мене сил, щоб звільнити вас від такого збоченого чару.
  Але Абівард засміявся і сказав: «Ні, я вважаю, що ні». Він дивувався чому. Можливо, його природна пристрасть була надто сильною, щоб штучна не здолала її; Таншар казав, що любовна магія — справа випадкова.
  — Мені приємно це чути, — сказала ворожка.
  — Мені навіть приємніше це сказати. Абівард вклонився Таншару, потім узяв уламки свинцевої таблички й попрямував курною дорогою до твердині. Він зупинявся й нахилявся кожні кілька кроків, поки не взяв три чорні камінці.
  
  
  * * *
  
  
  Рошнані підвела погляд від своєї вишивки, коли Абівард ступив у двері. Посмішка, яку вона подарувала йому, нагадала йому ту, яку він нещодавно бачив у чаші спостережень. — Що привело вас сюди о цій порі дня? вона запитала.
  Її посмішка стала пустотливою, коли вона подумала про очевидну відповідь, а потім зникла, коли вона краще роздивилася його обличчя. «Не те, звичайно».
  «Ні, не це». Абівар обернувся до прислуги, яка стояла позаду нього.
  «Негайно приведіть мою леді-матір і всіх моїх дружин до цієї кімнати. Я знаю, що година ще рання, але мені не буде виправдань. Скажіть їм про це».
  — Як ти кажеш, лорде. Служителька кивнула головою й поспішила геть. Вона знала, що щось не так, але не що.
  Те саме стосувалося Рошнані. — Що таке, чоловіку мій? вона запитала. Тепер у її голосі чулася тривога.
  — Почекай, — відповів Абівард. «Я розповім казку раз для всіх».
  Кімната Рошнані швидко переповнилася. Бурзо запитально подивилася на свого сина, коли вона увійшла, але він теж їй нічого не сказав. Деякі з його дружин нарікали на те, що їх так раптово відкликали від того, що вони робили, інші на те, що вони не мали можливості одягнутися й застосувати свою косметику. Більшість, однак, звучали просто цікаво. Пара зведених сестер Абівара зазирнула з коридору, також цікавлячись, що відбувається.
  Абівард опустив долоню на комод. Чубчик прорізав жіночу балаканину й звернув на нього всі погляди. Він витягнув дві частини таблички прокляття, підняв їх високо, щоб усі могли їх побачити. Він тихо запитав: «Ти знаєш, що це?»
  Цілковита тиша відповіла йому, але очі жінок говорили за них. Так, вони знали. Абівард випустив уламки свинцю на скриню. Вони не дзвеніли солодко, коли бували, як срібло. Звук був рівний, похмурий.
  Він відсунув кут комода від стіни й нахилився, щоб зачерпнути зображення, яке було разом із планшетом. Він був не довший за два останніх суглоби його середнього пальця, його легко було сховати на долоні. Він теж підняв його. Хтось — він не бачив, хто — задихнувся. Абівард видалив чотири шнури, які скріплювали зображення. Потім він дозволив йому впасти на верхню частину скрині. Воно розбилося на шматки.
  Він дістав один із чорних камінців. Він кинув його не на скриню, а на підлогу: форми тут треба було точно дотримуватися. Голосом без будь-якої виразності він сказав: «Ардіні, я розлучаюся з тобою».
  Зітхання пробігло по жінках, як вітер по гілках мигдального гаю. Ардіні смикнувся, наче встромив у неї меч. "Я!" — скрикнула вона.
  «Я нічого не робив. Це кімната Рошнані, а не моя. Якщо хтось був у твоїй спальні достатньо, щоб спробувати зачарувати тебе, Господи, це вона, а не я. Тобі ніколи не потрібні всі ми, жінки, які були тут роками. Це не правильно, це не природно..."
  «Я бачив, як ти сховав зображення тут у чаші для спостереження», — сказав він і кинув другий камінчик. «Ардіні, я розлучаюся з тобою».
  «Ні, це був не я. Це був хтось інший. Клянусь Богом. Вона...»
  «Не погіршуй своїх бід на тому світі, даючи фальшиву клятву». Формально й беземоційно, як солдат, що здає звіт, Абівард розповів саме те, що він бачив у тихій воді.
  Жінки знову зітхнули, усі, крім Ардіні. Рошнані сказав: «Так, я пам’ятаю той день. Я працював над птахом із бронзово-коричневою ниткою».
  «Ні, це брехня. Я цього не робив». Голова Ардіні хиталася туди-сюди. Як і багато людей, вона зрозуміла, що принесе успіх її плану, але ніколи не замислювалася над тим, що станеться, якщо вона зазнає невдачі. Її голос опустився до шепоту: «Я не мала на увазі нічого поганого». Це навіть могло бути правдою.
  Абівард упустив третій камінчик. «Ардіні, я розлучаюся з тобою». Це було зроблено. З падінням третього камінчика, з третім повторенням перед свідками формули розлучення його шлюб з нею розпався. Ардіні почав голосити. Абівард міцно стиснув щелепи. Відпустити навіть дружину, яка його зрадила, було надзвичайно важко. Наскільки він знав, Ґодарцу ніколи не доводилося розлучатися з жодною зі своїх жінок, тому не залишив йому слушної поради, як це зробити. Він не думав, що може бути якийсь легкий шлях.
  «Будь ласка…» — вигукнув Ардіні. Вона стояла сама; всі інші жінки непомітно зуміли відійти від неї на крок.
  «Я мав би право, якби вислав вас із жіночих кварталів, із цієї твердині, із цього володіння, голого й босого», — сказав Абівард. — Я не зроблю цього. Візьми те, що ти носиш, візьми зі своєї кімнати все, що можеш нести в своїх двох руках, і геть звідси. Дай Бог, щоб ми більше ніколи не побачилися.
  Бурзо сказав: «Якщо ти дозволиш їй повернутися до своєї кімнати, сину, пошли когось із нею, щоб переконатися, що вона більше не намагатиметься проти тебе магії».
  — Так, це було б мудро, чи не так? Абівар вклонився матері. — Чи не могли б ви зробити це для мене? Бурзо кивнув.
  
  
  Ардіні почав кричати прокляття. Сльози текли по її обличчю, розрізаючи фарбу, наче потоки дощової води над курною землею. «Ви вигнали мене на свій страх і ризик», — вигукнула вона.
  — Я тримаю вас тут на свій страх і ризик, — відповів Абівард. «Іди зараз і бери, що хочеш, або я відішлю тебе геть, як дозволять закон і звичай».
  Він думав, що це заткне Ардіні рот, і це сталося. Вона дбала про себе більше, ніж про будь-що інше. Все ще плачучи, вона вийшла з кімнати Рошнані, Бурзо з нею, щоб утримати її від лиха.
  Рошнані дочекалася, доки інші дружини, кілька з яких голосно проголошували нескінченну відданість Абіварду, покинули її кімнату. Поки вони, зведені сестри Абіварда та прислуги вигукували в коридорі через скандал, вона сказала йому: «Чоловіку, я дякую тобі за те, що ти не подумав, що я поставила це зображення, коли ти це побачив. Я знаю щось про споглядання; іноді я можу навіть змусити це працювати сам-"
  "Можеш ти?" — зацікавлено сказав Абівард. Так багато він ще не знав про цю молоду жінку, яка стала його дружиною…
  «Так, хоча далеко не завжди. У будь-якому випадку, я знаю, ти б спочатку шукав зображення. Коли ти побачив його за тією скринею, тобі було б легко не шукати далі і вигнати мене з трьома чорні камінці».
  Абівард не сказав їй, наскільки близько він був до цього. Вона думала про нього краще, тому що він цього не зробив, і саме цього він хотів. Він сказав: «Таншар, міський ворожбит і провидець, казав, що любовна магія ніколи не спрацювала, тому що вона залежала від пристрасті. А моя пристрасть, здається, давно відвернулася від Ардіні».
  На це Рошнані опустила очі, але її обличчя сяяло. — Я дуже рада, — тихо сказала вона.
  "Я також." Абівар зітхнув. «А наразі, я думаю, Ардіні встигла зібрати все, що забажає, тож я матиму чудове завдання вивести її з жіночих покоїв і фортеці та наказати їй вийти з володінь. вона могла бути тут задоволена».
  «Стережіться, щоб вона не спробувала зарізати вас чи щось подібне», — сказав Рошнані.
  — Вона б не… — Абівард зупинився. Він би ніколи не зробив нічого такого дурного. Але Ардіні й справді могла подумати, що її життя зруйноване, їй нічого втрачати. «Я буду обережним», — пообіцяв він Рошнані.
  Жінки розступилися перед ним, коли він крокував коридором до кімнати Ардіні. Вона підвела погляд від пухкого рюкзака, який наповнила. Вона більше не плакала; така ненависть заповнила її обличчя, що Абівард мало не зробив знак, щоб відвести пристріт. Він різко прикрив свою коротку тривогу, кинувши великим пальцем у бік дверей, що виходили з жіночих кімнат.
  Бурмочучи собі під ніс, Ардіні пішла коридором до спальні, де вона залишила свинцеву табличку. Абівард подякувала Богові, що вона востаннє туди поїхала. Він докладав усіх зусиль, щоб не слухати, що б вона не говорила, бо боявся, що йому доведеться офіційно звернути на це увагу.
  Усе одно він спостерігав за нею, поки знову замикав двері, дозволяючи своїм пальцям виконувати роботу без сторонніх очей: він хотів переконатися, що вона не наклала інших проклять у кімнаті. Вона трохи постояла посеред кімнати, потім сплюнула на ліжко. «Ти ні на чверть не такий, як твій батько», — прошипіла вона.
  
  
  Це вразило. Він хотів її вдарити. Лише думка про те, що вона навмисне цькує його, змусила його стриматися — він не хотів робити нічого, що вона від нього хоче. Наскільки міг, він відповів: «Вихваляючи мого батька, ви не отримаєте мого прощення». Навмисне непорозуміння змусило Ардіні гаркнути. Незважаючи на це, це не задовольнило Абівара; коли він відчинив зовнішні двері до спальні, він дозволив їм грюкнути об стіну з гучним гуркотом.
  Слуга в коридорі злякано обернувся. «Господи, ти мене там налякав», — сказав він, усміхаючись. — Ти… — він замовк, коли побачив Ардіні біля Абівара. Це був ще більший сюрприз, який неможливо було зустріти кількома слівцями. — Усе гаразд, пане?
  — Ні, — сказав Абівард. «Я оголосив про розлучення з цією жінкою, бо вона використовувала чаклунство, щоб прив’язати мене до себе. Я вигнав її з жіночих кварталів, із твердині, з володінь».
  Слуга витріщився. Він рвучко кивнув, а потім майже навпомацки відступив. Він матиме плітки, щоб пити вино протягом наступних двох тижнів, подумав Абівард. Він звернувся до Ардіні. — Ходімо, ти.
  Вони вийшли до дверей житлових приміщень і вийшли на двір. Люди зупинялися і роззявлювалися, а потім намагалися вдавати, що нічого подібного не робили. Біля воріт Ардіні впала на коліна й обхопила Абівара за стегна. — Дозволь мені залишитися! — голосила вона. «Богом, я клянусь любити тебе вічно».
  Він похитав головою і звільнився так обережно, як міг. «Ти вже зреклася завдяки своїй магії», — сказав він. «Вставай; іди. Нехай ти знайдеш мирне життя десь далеко звідси».
  Підводячись, вона прошипіла на нього мерзенну лайку, а потім пішла вниз по крутій дорозі. Він подумки запам’ятав розіслати по всіх селах області повідомлення про те, що її розлучили та вигнали. Він думав, куди вона піде; назад до оплоту її родини, припустив він. Він зрозумів, що навіть не знає, хто її батько. «Треба запитати мою маму», — подумав він. Те, чого Бурзо не знав про жінок дихкана, не варте того, щоб знати.
  Абівард зітхнув, гадаючи, скільки проблем завдадуть йому брехливі казки, які напевно розповість Ардіні. Він вирішив врятувати табличку, фрагменти зображення та різнокольорові шнури, які були обв’язані навколо неї, щоб довести, що його справді облягли чаклуни. Потім знову зітхнув. Ніщо ніколи не здавалося простим. Він хотів, щоб це було колись.
  
  
  * * *
  
  
  «Діхкану Абіварду вітає його любляча сестра Денак». Абівард усміхнувся, починаючи останній лист від Денака. Хоча він читав це власним голосом, він також чув її голос і бачив, як її обличчя спотворювалося від зосередженості, коли вона вмочувала перо в банку з чорнилом перед тим, як записувати слова на пергамент.
  У листі йшлося: «Я радію, що ви уникли злої магії, спрямованої на ваш шлях, і сумую через скандал у ваших жіночих покоях. Коли ви писали мені про це, зізнаюся, я вгадав ім’я Ардіні ще до того, як побачив його на пергаменті». Я знаю, що вона очікувала, що її назвать твоєю головною дружиною, хоча, наскільки мені відомо, у неї не було жодних причин, крім гордості та амбіцій, для цього очікування, і не сприйняла прихильності, яка розквітла між тобою та Рошнані навіть за короткий час. Я був там після вашого весілля».
  Абівар повільно кивнув собі. Ардіні був молодий, гарний і, як сказав Денак, честолюбний. Вона вважала, що для нього це вагома причина зробити її своєю головною дружиною. На жаль для неї, він мав на думці інші речі.
  «Я почуваюся добре, і мені довірено ще більше керувати справами цього домену», — написав Денак. «Прадтак каже, що вважає мене таким же корисним, як видеського стюарда, і я в це вірю, судячи з роботи, яку він мені дає. Але наша леді-мати могла б зробити стільки ж, навіть без переваги своїх листів. Парні, одна з жінок у я з дитиною. Сподіваюся, я теж скоро буду».
  — Сподіваюся, ти теж, моя сестро, — пробурмотів Абівард. У ньому зростало обурення — як міг Прадтак віддати перевагу цій Парні, ким би вона не була, перед Денаком? Абівар засміявся над собою, знаючи, що він поводиться дурно. Завести дитину було такою ж справою удачі, як і будь-що інше. Рошнані, наприклад, також не була вагітна, хоча й не через брак ентузіазму з його боку.
  Все одно він хвилювався. Якби Парні народила Прадтаку сина, імовірно, його першого відтоді, як став дихканом, вона мала б піднятися в його оцінці, а Денак впасти. Це було б недобре.
  Він читав далі: «Мій лорд чоловік продовжує одужувати від кісток, які він зламав цього літа. Він більше не носить свою руку в слінгу, і може використовувати її для багатьох речей, хоча їй все ще бракує сили іншої. Він ходить тепер лише з однією палицею і може робити кілька кроків за раз без будь-якої допомоги. Він також хоче повернутися верхи на коня; він має звичку скаржитися, як йому не вистачає ігор з молотком і м’ячем, навіть якщо без них їх він би ніколи не постраждав.
  «Тим часом, — писав Денак, — окрім задоволень жіночих покоїв, він утішає себе тим чи іншим планом, який він ще не вважав за потрібне повідомити мені чи комусь іншому, бо якби він мав, то чув про це. він напевно дійшов би до мене через служниць або інших його дружин. Як я смію припустити, ви самі переконалися, що в жіночих кварталах чують плітки іноді ще до того, як вони виголошені ".
  — Хіба це не правда? — уголос сказав Абівар. Він дивувався, що задумав Прадтак, чого не могла знати навіть його головна дружина. Якась дурниця, була його здогадка: якби цього не було, Прадтак допустив би Денака до цього. Абівард нічого не приховував від Рошнані. Як він міг, якщо вона надала йому всю свою допомогу в управлінні доменом Век Руд? Можливо, Прадтак не бачив речі таким чином; можливо, Прадтак справді був дурнем.
  Денак закінчив: «Я з нетерпінням чекаю твого наступного листа; дай Бог, щоб він містив кращі новини, ніж рейдери Хаморта та дружина, якій не можна довіряти. Щоразу, коли я бачу твою знайому руку, я повертаюся до твердині, де я виріс. . Мені тут досить добре, але це місце та його люди не ті, яких я знав так довго і так добре. Я покладаюся на вас, щоб зберегти їх зеленими в моєму серці. Завжди пам’ятайте про свою люблячу сестру».
  Внизу в селі тесля робив з Абівара раму з отворами двадцять на двадцять, щоб у ній було чотириста отворів. Після того, як він зберіг таку кількість листів від Денака, він припустив, що зможе змусити чоловіка виготовити ще одну рамку. Він згорнув листа, перев’язав його стрічкою, яка тримала його закритим, і пішов, щоб покласти його в шухляду, яка служила для таких речей, доки не буде готова рамка з отворами.
  Не встиг він подбати про це, як крик зі стіни поспішно вивів його з житлових приміщень: «Ватага вершників удалині прямує до отар на північний захід від нас!»
  Він помчав до стайні. Так само робили всі інші воїни, які чули крик дозорчого. Він почав залишати там свій шолом і щит. Немає часу для додаткової броні, не зараз. Він поплескав кермо по голові, вихопив спис і помчав до стійла, де конюхи сідлали його коня. Щойно вони міцно затягнули останній ремінь, він поставив ногу в стремено й піднявся в сідло.
  У наступному кіоску майже в ту ж мить сів Фрада. Абівард усміхнувся йому та сказав: «У нас це легко. З того, що казав батько, його дід пам’ятав ті дні, коли ми навчилися від кочівників користуватися стременами».
  — Як же прадід утримався на коні? — запитала Фрада.
  «Не дуже добре, я думаю». Абівар обвів поглядом стайні. Все більше і більше людей було на конях, достатньо, щоб розбійники чи кочівники чи хто завгодно, якими виявилися вершники, двічі подумали, чи не втікати з його овець і худоби. Він підвищив голос, щоб перервати шум: «Ходімо повернемо те, що наше. Крик буде
  «Годарз! "
  "Годарц!" — закричали макуранери настільки голосно, що в нього аж у голові дзвеніло. Він використовував тиск колін і поводи, щоб вигнати мерина зі стійла, зі стайні та з твердині.
  Спускаючись з вершини, на якій знаходилося володіння Век Руда, він мусив йти повільно, щоб його кінь не спіткнувся на схилі. Але коли він дістався рівнини, він підганяв тварину вперед риссю, яку міг кинути галопом, коли захоче.
  Позаду хтось крикнув: «Ось вони, прокляті падальщики!» Ось вони й справді неподалік річки Век Рудь вирізали півотари овець. «Це стріляння з лука Хаморта», — сказав Абівард, підійшовши достатньо близько, щоб упізнати грабіжників. Він дивувався, що сталося з пастухом і чоловіками, які разом з ним стерегли отару. Нічого доброго, боявся він.
  "Годааарз!" Знову пролунав бойовий клич. Цього разу це почув Хаморт. Вони відразу перестали бути злодіями і знову перетворилися на воїнів. Для Абівара їхні рухи були моторошно знайомі. Через мить він зрозумів, що вони б’ються, як банда, що напала на весілля на зворотному шляху з володінь Налгіс Крег.
  Замість того, щоб злякати його, це викликало раптовий сплеск впевненості. «Ми вже раз били рівнин, — крикнув він. «Ми можемо перемогти їх знову». Лише коли ці слова злетіли з його вуст, він згадав, що кочівники побили і його співвітчизників, причому набагато гірше, ніж його слуги.
  Вершники, що мчали поруч з ним, здавалося, теж про це забули. Вони кричали, як люди, одержимі демонами. Сьогодні з ним також була пристойна кількість лучників; йому не довелося б зближуватися, щоб завдати шкоди Хаморту.
  Кочівники почали стріляти дуже далеко. Абівард зумів засміятися, сповнений презирства, коли стріла підняла пил за кілька ярдів від копит його коня.
  «Вони думають, що можуть відлякати нас своїми луками», — сказав він. — Ми їм дозволимо?
  "Немає!" — кричали його люди. Обабіч нього бринькали тятиви. Степовий поні одного кочівника перекинувся набік і впав на землю. Крики Макуранерів подвоїлися.
  
  
  Тоді крик болю прорізав бойові крики. Ліворуч від Абівара якийсь чоловік зісковзнув зі свого коня. Він мляво впав на землю, як мішок із борошном, і більше не рухався. Тепер жителі рівнини переможно закричали.
  Навмисним зусиллям волі Абівард змусив себе не думати про це. Хаморт попереду виріс із точок, ляльок і людей за одне серцебиття. Він вибрав кочівника, закинув спис і занудився вбивати.
  Хаморт не застряг, щоб застрягти. Виконавши чудову майстерність верхової їзди, він провів своє тваринне колесо через поворот тугіше, ніж будь-який Абівард міг би собі уявити. Покидаючись галопом, він вистрілив через плече.
  Абівар підняв щит. Стріла зійшла зі свого бронзового краю й нешкідливо впала геть. Він відчув миттєве полегшення, але лише мить: Хаморт стріляв знову і знову. Він був не найкращим лучником, якого коли-небудь створив Бог, і стріляти з коня, що стукає, у рухому ціль було зовсім не легко. З іншого боку, кінь Абівара був швидшим за його, що означало, що дальність стрільби продовжувала скорочуватися.
  "Ай!" Вогонь поцілував край правої ноги Абівара. Він подивився вниз і побачив, що тече кров'ю. Стрижень не застряг у його нозі; він розрізав його литку й полетів далі. Якби на ньому був пластинчастий обладунок, який ковалі щойно завершували, він міг би залишитися непораненим. Але не пощастило.
  Побачивши, що його збираються осідлати, хаморт витягнув свій шамшир і вдарив по спису Абівара, сподіваючись відрубати йому голову. Кочівнику це не принесло користі; наконечник списи з’єднувався з древком довгим залізним наконечником. Абівард відчув удар у плече, але продовжував, незважаючи на це.
  В останню мить житель рівнини знову вдарив по ланцетобу. Він повернув його настільки, щоб утримати його від власної плоті, але він глибоко в’їхав у бочку його коня. Вражений Абівар смикнув його назад. Кінь верещав голосніше й пронизливіше — і з більшої причини, — ніж будь-коли Ардіні.
  Хаморт прогарчав прокляттям. Його обличчя, скривлене гримасою ненависті, залишиться в пам’яті Абівара назавжди: недоглянута борода з сивиною, що проходить по ній, широкий рот вигукує щось, напевно, на чверть зрозуміле — два передніх зуба відсутні, третій ніс із чорним дзьобом зі шрамом. на мосту, червоні очі, лінії на лобі, підкреслені меленим димом. Двоє чоловіків були досить близько один до одного, і Абівард опинився в пастці запаху давнього затхлого поту й кислого молока, що кружляв навколо мешканця рівнини, як смердюча хмара.
  Степовий поні шалено проскакав, мабуть, сотню ярдів, а кров забризкала суху курну землю з рани, яку завдав Абівард. Потім, як залитий водою корабель, який нарешті ковзає під хвилями, він пішов униз, досить повільно й м’яко, щоб його вершник зісковзнув і спробував утекти.
  Рівнин був повільним і незграбним — його черевики не були створені для важкої роботи на землі. Він повис на луку; він щойно обернувся і тягнувся за стрілою, коли спис Абівара влучив йому в середину скрині. Кочівник крякнув. Крик, який видав його кінь, був набагато гірший. Новий сморід приєднався до решти, коли хлопець згорнувся.
  Абівард рвучко вирвав спис. Йому довелося покрутити головою, щоб очистити її; воно скреготало об ребра Хаморта, коли виходило. На древку кров мешканця змішалася з кров’ю його коня. Нові плями майже повністю закрили старі сліди, тепер підрум’янені, де Абівард вперше закривавив спис кілька тижнів тому.
  Як і в тій першій сутичці, він виявив, що, будучи залученим, не міг не звертати уваги на те, як йде бій в цілому. Коли він озирнувся навколо, щоб зорієнтуватися, то побачив, що більша частина Хаморта відірвалася й мчала галопом на північ.
  Абівард і його люди кинулися за кочівниками. Копита степових поні тарабанили по брусах нового мосту, що перекинув Вік Рудь. Три-чотири кочівники стримали на протилежному березі річки й чекали із забитими стрілами, поки макуранери спробують проторкнутись.
  — Тримай! Абівар підняв руку. Стріляючи з мосту в людей і коней, які повинні були йти прямо на них, Хаморт міг отримати жахливу жертву, можливо, навіть перетворити поразку на тріумф.
  — Але вони втікали, — запротестувала Фрада.
  «Зараз вони не біжать», — сказав Абівард. «Поглянь уважно на них, брате. Що вони хочуть, щоб ми зробили? Якби ти був вождем Хаморта на іншому березі річки, що б ти сподівався зробити ці дурні макуранери на твоєму хвості?»
  Фрада також був сином Ґодарца: висловіть йому ідею, і він хвилюватиметься нею, як собака, що трясе щура. "Я сподіваюся, що вони кинуться на мене", - сказав він.
  "Я очікую того ж", - відповів Абівард. «Ось чому ми збираємося залишитися прямо тут, доки жителі рівнини не від’їдуть. Тоді…» Він спохмурнів, але не бачив, щоб у цьому була допомога. — Тоді я спалю той міст.
  Фрада витріщилася на нього. — Але воно стоїть ще з часів нашого прадіда, може, й довше.
  «Я знаю. Втрата цього також коштуватиме нам комерції. Але, оскільки Хаморт розв’язаний у королівстві, якщо я залишу його цілим, я міг би написати великими літерами «РОБАЙ МЕНЕ» на зовнішній стороні стіни твердині». Сміх Абівара пролунав гірко. «Дивіться, як велика данина Смердіс, Король Королів, сплачена Хаморту, утримує їх на їхньому боці Дегірда».
  «Так, ця думка вже приходила мені в голову. Скільки з нас вичавив знаменитий Мургаб?»
  — Вісімдесят п’ятсот ковчегів смертних, — відповів Абівард. «Роки терплячих порятунків пішли за один день. І для чого? Щоб кочівники відгодовували свою скарбницю в той же час, коли вони б’ють на наші землі».
  Фрада показав назад на збитих поні та мешканців рівнини, що всіяли рівнину на півдні. «Вони теж заплатили ціну».
  "Вони повинні", - сказав Абівард. «Вони намагалися забрати те, що належить нам. Але ми заплатили свою високу ціну за наказом Смердіса і не отримали нічого натомість. Посланник Смердіса сказав, що Шарбараз зрікся трону, оскільки в нього не було досвіду, необхідного для правління. Якщо це це те, що досвід купив нам, тоді я б не проти, щоб груба рука взяла віжки, клянусь Богом».
  Чим далі він йшов туди, тим тихіше ставав його голос: він розумів, що говорить про зраду чи принаймні про зраду величності. Але Фрада енергійно кивнув. «Як ми могли зробити гірше?»
  
  
  Замість того, щоб підбадьорити Абівара, це змусило його замислитися. «Шкода полягає в тому, що ми, ймовірно, могли б зробити гірше: кожне плем’я в степу, наприклад, кинулося через Дегірд, щоб спробувати назавжди забрати цю землю з королівства. Це був найгірший кошмар для всіх після того, як Пероз, король королів, упав. " Гордий прапор лева, що врізається в траншею, — це жахливе зображення залишиться з Абівардом, якби він дожив до ста років.
  «Можливо, ми могли б це зробити», — сказала Фрада. «Але те, як йдуть справи, досить погано. Ці маленькі бійки також вичерпають з нас людей».
  — Так, — сказав Абівард. Разом із мешканцями рівнини впало троє його послідовників, один лежав нерухомо, а двоє інших билися й виривали свій біль у неуважне небо. «Можливо, вони заживуть», — подумав він, а потім: «Так, а може, й ні». Він стиснув кулак і опустив його собі на стегно. «Знаєш, брате мій, мені цікаво, наскільки погані справи в інших країнах. Що б сказав Охос, наприклад, якби я написав йому й запитав?»
  — Він має свої листи? - сказав Фрада.
  — Не знаю, — зізнався Абівард. Він пожвавішав. «Рошнані може сказати мені. До того ж вона переслідувала мене, щоб навчити її читати й писати. Гадаю, мої листи від Денака показали їй, що я не проти, щоб жінки навчалися таких речей».
  — Ти її вчиш? Фрада звучала так, наче Абівар говорив не про листи, а про якийсь екзотичний, не зовсім солідний порок.
  Абівар все одно кивнув. — Так, і, здається, у неї є до цього голова. Батько вчинив би так само, я певен; зрештою, він дозволив Денаку вчитися.
  — Так і зробив, — задумливо сказала Фрада. Він теж кивнув. Навіть більше, ніж це було вірно для Абівара, він використовував те, що зробив би Годарц, як пробний камінь правильної поведінки.
  Побачивши, що їхні вороги не будуть люб'язно розбивати себе на стовпі, Хаморт поїхав на північ. Макуранери рухалися по полю, добиваючи пораненого Хаморта, захоплюючи степових поні та роблячи все можливе, щоб зібрати розсіяну зграю. Це було зроблено, і поранених поспішно перев’язали, наділи шинами та прив’язали до коней, і вони попрямували назад до фортеці. Сутичка з рівнинами була, в загальному розумінні цього слова, перемогою. Але це коштувало Абіварду принаймні одну людину, а може, навіть трьох, і він сумнівався, що це хоч щось зробило, щоб утримати Хаморта від повторного набігу на його землі. Він дозволив своїм людям вболівати, але не почувався переможцем.
  
  
  * * *
  
  
  «Так, у мого брата є його листи, або він їх дізнався, у всякому разі», — сказав Рошнані. «Я не можу сказати, наскільки він їм корисний, відколи вихователь покинув твердиню».
  — Є лише один спосіб дізнатися, — сказав Абівард. «Я напишу йому і подивлюся, яку відповідь отримаю. На підстраховку я теж попрошу свого вершника запам’ятати повідомлення, щоб воно було зрозуміле. І я напишу Прадтаку Я знаю, що він читає, бо Денак зауважив, що був здивований, коли дізнався, що вона могла робити те саме».
  — Ти будеш писати листи тут, у своїй спальні? – сказав Рошнані. «Я хочу спостерігати, як ти формуєш кожне слово, і чи зможу я зрозуміти, що в ньому написано».
  «Я знаю, що тут у мене є перо та чорнило. Подивимося, чи зможу я знайти пару клаптиків пергаменту». Абівард зберігав горщик із чорнилом і очеретяне перо в шухляді в маленькій скрині біля ліжка разом із ножами, кількома монетами, маленькими смужками шкіри та іншими дрібницями. Він помітив, що риється в цій шухляді принаймні раз на день; Ви ніколи не можете сказати, коли якийсь шматок того, що виглядало як мотлох, стане в нагоді.
  Він задоволено крякнув, коли наткнувся на аркуш пергаменту розміром із його руку. Він використав один із ножів, щоб акуратно розрізати його навпіл; кожна з двох частин, які він зробив, була досить великою для нотаток, які він хотів надіслати.
  Він витягнув пробку з чорнильниці й поставив її на скриню біля ліжка. Він також поклав перший клаптик пергаменту на скриню, потім написав перо, нахилився вперед і почав писати. Рошнані сіла поруч із ним на ліжко, так близько, що її груди торкнулися його боку. Він як міг ігнорував приємне відволікання. Пізніше буде багато часу на спорт, суворо сказав він собі. Бізнес зараз.
  Оскільки він не був впевнений, наскільки добре читає Охос, і оскільки Рошнані сама тільки вчила літери, він особливо старався, щоб написати його акуратніше, ніж каракулі, які він зазвичай виписував. — Охось! — вигукнув Рошнані. «Ти щойно написав ім’я мого брата». Через мить вона додала: «А ось і твій!» Вона аж підскочила від хвилювання.
  «Ти обидва рази маєш рацію», — сказав він, обіймаючи її за талію вільною рукою. Вона нахилилася ще ближче, запах її волосся наповнив його ніздрі. Йому потрібна була вся його воля, щоб зосередитися на листі. Коли він закінчив, він дочекався, поки чорнило висохне, а потім простягнув її їй. — Ти вмієш це читати?
  Вона це робила, слово за словом, повільніше, ніж він писав. Коли вона нарешті закінчила, вона спітніла від зусиль, але була горда. — Я все зрозуміла, — сказала вона. «Ти хочеш знати, скільки Смердіс взяв від Охоса, щоб розплатитися з Хамортом, і наскільки сильно вони здійснили набіг на його володіння відтоді».
  «Це саме так. Ви робите дуже добре», — сказав Абівард. "Я пишаюсь тобою." Щоб показати, наскільки він гордий, він обняв її обома руками й поцілував. Чи випадково, чи задумом – чиїм? пізніше він дивувався — вона втрималася й лягла на ліжко. Лист до Прадтака був написаний набагато пізніше, ніж він планував.
  Рошнані теж прочитав це вголос. Абівард приділяв її читанню менше уваги, ніж міг; ніхто з них більше не потурбувався одягнутися, і сьогодні вдень він думав про другий тур. Рошнані, однак, зосередилася на тому, що робила, незважаючи на те, що була голою. Вона сказала: «За винятком імен, ви використали в цьому листі ті самі слова, що й у листі до Охоса. Чому ви це зробили?»
  "Хмм?" він сказав. Рошнані випустила роздратований нос і повторила. Він подумав над цим на мить, а потім відповів: «Для мене писати теж не найлегша справа в світі. Якщо одні й ті самі слова служать мені двічі, мені не доведеться придумувати нові вдруге ."
  Вона подумала про це у свій звичайний обдуманий спосіб. — Гадаю, цілком справедливо, — нарешті сказала вона. «Охос і Прадтак навряд чи порівняють листи й виявлять, що ви не зовсім оригінальні».
  "Оригінальний?" Абівар закотив очі. «Якби я знав, що ти станеш критиком, коли я навчав тебе твоїх листів, я б цього не зробив». Вона пирхнула. Він сказав: «Я знаю ще щось, що вдруге так само добре, як і вперше, навіть якщо зробити так само».
  Рошнані все ще опустила очі, як і того дня, коли вперше прийшла до фортеці Век Руд, але тепер більше в грі, ніж серйозно. "Що б це могло бути?"
  — спитала вона, ніби вони не були разом голі на великому ліжку.
  Зрештою листи були запечатані та відправлені. Відповідь Охоса надійшла трохи більше ніж за тиждень. «Діхкан Абівард вітає дихкан Охос, його зять», — прочитав Абівард, спочатку з Фрадою, яка дивилася через його плече, а потім у спальні з Рошнані. Звертаючись до Рошнані, він додав: «Бачите? Зрештою, він досить добре пише». Рука Охося була прямою й обережною, можливо, не напрацьованою, але достатньо чіткою.
  "Продовжуйте. Що він каже?" — спитав Рошнані.
  «Так, мій зятю, ми також були обставлені як людьми Смердіса, так і кочівниками. Ми втратили п’ять тисяч ковчегів одним, а овець і великої рогатої худоби, коней і людей іншим. Ми завдали шкоди кочівники також, але яка користь від того, щоб відкинути одну піщинку, коли вітер піднімає всю пустелю?
  Ми продовжуємо боротися, як можемо. Дай Бог і тобі перемоги у твоїй війні. "
  "Це все?" — спитав Рошнані, коли зупинився, щоб перевести подих.
  — Ні, є ще одне, — сказав він. «Скажи моїй сестрі, яка є твоєю дружиною, що її брат часто думає про неї».
  Рошнані посміхнувся. «Я напишу йому листа у відповідь. Вам не здається, що це його здивує?»
  «Я впевнений, що так і буде», — сказав Абівард. Йому було цікаво, чи буде Охос просто здивований чи обурений, до того ж. Що ж, якби його оскандалили, це було б його власним нещастям. Абівард не дозволяв своїм жінкам тинятися з їхніх приміщень, як видесіанець, чи дозволяв їм щось інше, що справді заслуговує на осуд.
  Йому довелося довше чекати відповіді від Прадтака. Мало того, що його лист до чоловіка Денак мав довший шлях, ніж лист до Охоса, але Прадтак також не поспішав, перш ніж відповісти. Майже місяць минуло, перш ніж вершник з домену Скеля Налгіс під’їхав до твердині.
  Абівард дав людині половину ковчега на його подорожі. Можливо, до битви в степу він цього не зробив, але будь-яка подорож самотньої людини в наші дні була небезпечною. Абівард знав, що лише надто добре пересування великих озброєних загонів теж не обов’язково безпечне.
  Він відкрив шкіряний тубус із повідомленням і розгорнув пергамент, на якому Прадтак написав свою відповідь. Після ввічливої формули привітання лист його зятя складався лише з одного речення: Я в усьому відданий Смердісу, Королю Королів.
  "Ну, хто колись сказав, що ти не такий?" — голосно спитав Абівард, ніби Прадтак мав відповісти йому.
  "Господи?" — запитав вершник.
  "Не зважай." Абівард почухав потилицю, дивуючись, чому його зять думав, що підозрює його.
  «Тепер це більше схоже», — сказав Абівард втомленому чоловікові, який спустився з коня у дворі до фортеці Век Руд. «Майже місяць не було жодного листа з домену Nalgis Crag, а тепер два за тиждень».
  
  
  — Радий, що ви задоволені, лорде, — сказав гонець. Замість каптана на ньому були шкіряні штани та дублянка: зима ще не почалася, але повітря говорило, що вона наближається. Чоловік продовжив: «Це від леді, вашої сестри. Це те, що сказала слугиня, яка дала його мені, у всякому разі. Я сам його не читав, бо воно було запечатане ще до того, як воно потрапило до моєї туби. "
  "Це було?" Абівар сказав; Раніше Денак такими речами не морочився. Він дав вершнику срібний ковчег. — Ви заслуговуєте на особливу вдячність за те, що доставили його сюди мені в безпеці, адже ви не могли сказати мені, що там було, якби з ним щось трапилося.
  «Ви добрий до мене, лорде, але якби щось трапилося з тим листом, можливо, зі мною сталося б щось гірше, якщо ви розумієте, що я маю на увазі». Посланник із домену Налгіс-Крег зробив ескіз привітання, а потім виїхав із твердині, щоб почати свою подорож додому.
  Тюлень, якого використовував Денак, належав Прадтаку: кінний улан полює на кабана. Абівард зламав його нігтем великого пальця, цікаво дізнатися те, що його сестра не хотіла, щоб хтось бачив. Як завжди, він прочитав її слова вголос: «Дихкану Абіварду вітає його любляча сестра Денак». Її наступне речення підштовхнуло його. «Було б розумніше, якби ви прочитали те, що слідує далі, від тих, хто міг підслухати».
  — Цікаво, від чого це допоможе? — пробурмотів він. Але Денак завжди вважав його здоровим глуздом, тож він згорнув пергамент і відніс його до спальні дихкана. Мене тут нікому слухати, — подумав він. Тоді він глянув крізь отвір у дверях, що вели до жіночих кімнат. Він нікого не бачив.
  Задоволений, він розгорнув листа й почав читати знову. Денак писав: «Прадтак, мій чоловік, нещодавно відгородив стіною кімнату поруч із моєю, яка знаходиться поруч із входом до жіночих приміщень, і зробив окремий дверний отвір лише для неї. Мені було цікаво, яка його мета, але він говорив ухильно. коли я запитав його. Це, мушу зізнатися, мене не мало дратувало».
  Абівард не звинувачував сестру в її піке. Найімовірнішим поясненням поведінки Прадтака, яке він міг знайти, було розміщення іншої жінки в спеціальній кімнаті, хоча чому він просто не допустив її до жіночої кімнати, збентежило Абівара.
  Він читав далі. «Мій гнів зник, але моя цікавість зросла, коли після того, як я почув крізь стіну, що кімната заселена, я також почув, що в ній живе чоловік. Прадтак, запевняю вас, не схильний шукати своїх задоволень у цьому напрямку. "
  «Ну, що ж він тоді робить, пускаючи чоловіка в жіночу кімнату, навіть якщо хлопець відгороджений від своїх дружин?» — спитав Абівард, неначе лист збирався підняти його, розповісти йому й позбавити його клопоту читати далі.
  Звичайно, ні. Його очі знову опустили на пергамент. «Зачинивши двері, я тихо гукнув у вікно, — писав Денак, — не впевнений, що муляри зачинили ту кімнату, що була в сусідній кімнаті. Я виявив, що ні. Чоловік там був більш ніж готовий Дай мені його ім'я. Зараз я даю його тобі, і ти зрозумієш моє застереження з цим листом: він Шарбараз, син Пероза, і, як він стверджує, законний король королів Макурана ".
  Абівард дивився на це більшу частину хвилини, перш ніж прочитати. Якщо Шарбараз зрікся трону з власної волі, як стверджував Смердіс, Король Королів, навіщо ховати його в таємній камері, як злочинця, який чекає на вертоліт старости? Єдина відповідь, яка прийшла до нього, була різкою у своїй простоті: Смердіс бреше.
  Наступне речення Денака могло бути відгомоном цієї думки: «Першу їжу, яку Шарбараз з’їв після того, як звістка про повалення його батька дійшла до Машиза, мабуть, була побризкана снодійним зіллям, бо коли він прокинувся, то опинився десь у темній маленькій кімнаті. в палаці, з ножем до горла і письмовим зреченням від престолу перед ним. Не бажаючи гинути на місці, він підписав його ".
  Хтось видав беззвучний свисток. Через мить Абівард зрозумів, що це він сам. Він дивувався, що молодий чоловік, від якого так багато очікував його батько, може спокійно поступитися правилом старшому, який не має особливих досягнень. Тепер він дізнався, що Шарбараз не піддався спокійно.
  У листі йшлося: «Смердіс послав Шарбараза сюди на збереження: фортеця Налгіс Креґ, безсумнівно, є найсильнішою фортецею в усьому Макурані. Узурпатор добре платить Прадтаку, щоб утримати свого суперника від надії на втечу чи порятунок. Можливо, ви не здивуєтесь, дізнайтеся, я прочитав твій останній лист до мого чоловіка; я сумую, почувши, як хаморти спустошують мою батьківщину, незважаючи на велику данину, яку Смердіс віддав їм, щоб залишитися на північ від Дегірда. Це говорить мені про те, чия основа зараз паплюжить трон, не має уявлення про те, чого вимагає царство».
  «Він сказав мені те саме», — сказав Абівард, ніби Денак був там, щоб його почути. Він майже закінчив листа. Його сестра написала: «Я не думаю, що будь-яка армія має надію врятувати Шарбараза ззовні. Але, можливо, його духом вигнали з фортеці. Я докладу всіх зусиль, щоб з’ясувати, як це можна зробити. камера перед Шарбаразом формально залишається в жіночій частині, і оскільки мені тут довіряють справи, я, можливо, зможу на власні очі побачити, як саме його охороняють».
  — Будь обережний, — прошепотів Абівард, знову так, ніби Денак стояв поруч.
  «Я вживу всіх запобіжних заходів, які можу придумати», — написав Денак, — можливо, вона відповідає мені, — подумав Абівард. «Будьте обережні, відповідаючи на цього листа. Прадтак не сформував звички читати те, що ви мені пишете, але будь-яка помилка означала б катастрофу — для мене, для Шарбараза, короля королів, і, я думаю, для Макурана. Нехай Бог благословить вас і тримає на своїх руках».
  Абівард почав складати листа разом з іншими, які отримав від Денака, але майже одразу передумав. Деякі з його слуг вміли читати, і це була записка, яку вони не повинні бачити. Він сховав його за стіною, до рами якої Годарц приклеїв запасний ключ від жіночої кімнати.
  Зробивши це, Абівард ходив по спальні, ніби він був левом у клітці. Що робити? лунало й відбивалося в його свідомості, мов удар далекого барабана. Що робити?
  Раптом він завмер. «З цього моменту я не зобов’язаний Смердісу, якого неправильно називають Королем Королів, не бути вірним», — заявив він, коли в ньому викристалізувалося усвідомлення. Він присягнув на вірність Смердісу за умови, що повелитель Макурана розповість правду про те, як він прийшов до влади. Тепер, коли його слова виявилися брехнею, вони більше не мали влади над Абівардом.
  Однак це не дало відповіді на запитання, що робити далі. Навіть якби всі дихкани й марзбани відмовилися від верховенства Смердіса й рушили на фортецю Налгіс Креґ, їм було б важко взяти її — і, безумовно, убили б Шарбараза, щоб не дати їм об’єднатися за ним.
  
  
  Тоді він подумав про пророцтво Таншара: вежа на пагорбі, де честь буде здобута та втрачена. Твердиня Скелі Налгіс справді була вежею на пагорбі, і з законним Королем Королів, що стояв там, багато честі чекало, щоб бути завойованим. Але як би це також було втрачено? Це непокоїло Абівара.
  Проблема з пророцтвом, — подумав він, знову читаючи листа Денака, — полягає в тому, що те, що воно передвіщало, хоч і правдиве, залишалося невпізнаним, доки не минулося й не стало видно ззаду. Він би не знав, чи було це те, що передбачив Таншар, доки честь не була здобута та втрачена, якщо це так. Навіть тоді він може бути не впевнений.
  «Я маю з кимось поговорити про це», — сказав він; він відчув, що йому потрібен інший набір розуму, щоб поглянути на проблему, яку поставив Денак, під іншим кутом. Він почав дзвонити Фраді, але завагався. Його брат був молодим і надто сприятливим, щоб не зберігати таємниці. Звістка про вихід Шарбараза з в'язниці могла б приректи сина Пероза на загибель так само легко, як армія, яка вторгнеться у територію Налгіс Креґ.
  У тисячний раз Абівард побажав полагодити справи з Годарзом. Але якби його батько був живий, Пероз, ймовірно, теж би жив, разом із Шарбаразом, його прийнятим спадкоємцем, і Смердісом, чиновником, чиї амбіції, якби вони й були до смерті Пероза, були б добре приховані.
  Абівар клацнув пальцями. «Я дурень», — сказав він. «Це справа жіночих кварталів, тож хто краще знає, що з цим робити, ніж тутешні жінки?»
  Він знову завагався, перш ніж піти до Бурзо та Рошнані, гадаючи, чи зможуть вони залишити таку велику справу при собі. Жіночі плітки були сумно відомі в усьому Макурані. Якби служниця почула про це, вона обов’язково рознесла б інформацію по всій твердині. Але Бурзо була правою рукою Ґодарца протягом багатьох років, чого вона не змогла б зробити, не тримаючи таємниць близько, і Рошнані, здавалося, не говорив без черги. Абівард кивнув, визначившись.
  Він узяв ключ і пропустив до жіночої кімнати. Він би викликав свою матір і головну дружину до спальні, але це здалося йому більш імовірним, щоб попередити інших про щось незвичайне.
  Рошнані вишивала у своїй кімнаті, подібно до того, як Ардіні ховала чарівне зображення за комодом. Вона підвела погляд від роботи, коли Абівард легенько постукав у відчинені двері. — Мій чоловік, — сказала вона, посміхаючись.
  — Що привело вас сюди посеред дня? Посмішка стала ширшою, натякаючи на те, що в неї були підозри.
  — Ні, не це, — сказав Абівард, теж усміхаючись. «На це доведеться почекати іншим разом. А тим часом, де моя пані мати? Щось виникло, про що мені потрібні ваші думки, а також її».
  — Ти хочеш тут поговорити? — спитав Рошнані. Після його кивка вона відклала тканину, над якою працювала. "Я принесу її. Я не буду, лише хвилинку". Вона поспішила коридором.
  Вона дотрималася свого слова. Коли вона повернулася з Бурзо, Абівард зачинив двері до кімнати Рошнані. Його мати звела брову. «Що за таємниця має таке колосальне значення?» запитала вона, її тон сумнівався, що хтось міг.
  Незважаючи на зачинені двері, Абівард відповів трохи більше ніж пошепки. Він підсумував лист Денака трьома чи чотирма короткими реченнями, а потім закінчив: «Що я хочу зробити, це знайти спосіб врятувати законного Короля Королів. Мало того, що Смердіс покинутий, його правління приносить Макурану тільки більше проблем».
  Бурзо зиркнув очима на двері. «Я повинна вибачитися, сину», — сказала вона, говорячи так само тихо, як і Абівард. — Ви мали рацію — це таємниця, яка не повинна розповсюджуватися.
  «Чи справді Шарбараз буде кращим для Макурана, ніж Смердіс?» — спитав Рошнані.
  «Він навряд чи може бути гіршим», — сказав Абівард. Але це була не відповідь, не зовсім так. Він додав: «Мій батько вважав, що стане здібним наступником Пероза, і він зазвичай добре розсуджував такі речі».
  — Це так, — сказав Бурзо. «Годарз кілька разів добре відгукувався про Шарбараза в моєму слуху. І ми заплатили Смердісу вісімдесят п’ятсот аркетів так, щоб не було різниці, а за що? Він сказав, що витратить їх, щоб не дати кочівникам перетнути Дегірд, і ми бачимо, наскільки добре він дотримався цієї обіцянки. Якщо Денак може врятувати Шарбараза, я думаю, що вона повинна це зробити, і ми повинні допомогти всім, чим можемо».
  — Але чи зможе вона його врятувати? — запитав Абівар. «Ви двоє знаєте більше про роботу жіночих кварталів, ніж я міг би дізнатися. Ось чому я приніс це вам».
  «Це залежатиме від того, як Прадтак переставив речі, щоб зробити там камеру», — відповів Бурзо. — Я припускаю, що він поставив охоронця — свого чи Смердіса — перед камерою Шарбараза й відгородив частину коридору, щоб не дати хтивому хлопцеві розважатися серед жінок. Якщо Денак зможе дістатися до коридор перед камерою, вона може справді щось досягти. Якщо ні, я не знаю, що вам порадити: справи стають складнішими».
  «Можливо, вона може запропонувати подати йому Шарбараз-кухаря або щось у цьому роді», — сказав Рошнані. «Він може бути в’язнем, але все ще має королівську кров. А Смердіс, як ви сказали, старий. Що, якщо він помре завтра? Швидше за все, Шарбараз отримає назад свою корону — і він пам’ятає, так чи інакше, як Прадтак поводився з ним у твердині Налгіс Креґ».
  — Думка, — погодився Абівар. «Якби головна дружина Прадтака чекала його, Шарбараз міг би вважати його полон почесним. Або, у всякому разі, Денак міг би представити справу Прадтаку».
  «Ти не без розуму, дитино», — сказав Бурзо Рошнані, на що молодша жінка почервоніла. Вдаючи, що нічого не помітив, Бурзо звернувся до Абівара. «Ця схема має певні переваги. Багато що залежить від того, наскільки жорстко Прадтак звик контролювати свої жіночі кімнати. Якщо жодному чоловікові, крім нього, ніколи не буде дозволено бачити обличчя своїх дружин, він не дасть цього Денаку. Якщо, з іншого боку, він навчився легшого шляху від свого батька Урашту, наш шанс на успіх виглядає кращим».
  «У будь-якому випадку варто спробувати». Абівар вклонився своїй матері та головній дружині.
  «Дякую за вашу мудрість. Що б ми не робили, ми повинні тримати це в таємниці. Жодне слово про це не може вийти назовні, інакше ми будемо зруйновані, перш ніж почати».
  Рошнані та Бурзо перезирнулися. Абівард спостерігав, як між ними проходить веселощі та ще щось — щось приховане в тому, як жінки приховували речі від чоловіків. Це змусило його знову відчути себе, можливо, сім років, незважаючи на його дюйми, його силу та густу чорну бороду.
  Сухим, як пустеля за фортецею, голосом Бурзоу сказав: «Дбайте про те, щоб ви зберігали таємницю так само добре, як і ми. Ви можете розраховувати на те, що ніхто в жіночих кварталах не дізнається від нас, чому ви прийшли сюди сьогодні ."
  Рошнані кивнув. «Жінки люблять розповсюджувати таємниці, які насправді не мають значення, але чоловіки теж. А чоловіки, я думаю, більш схильні зраджувати тих, хто має значення».
  Абівард про це не думав. Він знизав плечима, не знаючи, правда це чи ні. Тоді він відчинив двері й попрямував коридором, що вів із жіночої кімнати.
  Позаду нього голос Бурзо піднявся до вереску. «Нещасна невістка, ти збентежила нас усіх, коли мій син дихкан помітив, які нерівні стібки на твоїй вишивці».
  «Вони не такі», — так само гаряче відповів Рошнані. «Якби ви навчили Абівара розпізнавати хорошу роботу, він би це зрозумів, коли побачив її».
  Дві жінки закричали ще голосніше, обидві водночас, так що Абівард не міг зрозуміти жодного з них слова. Він мало не побіг назад до кімнати Рошнані, щоб припинити бійку. Тоді він зрозумів, що його головна дружина та мати влаштували сварку, засновану на чомусь, що дало б йому правдоподібну причину відвідати їх. Жіночі квартали можуть вирувати плітками днями, але це були б правильні плітки. Він хотів із захопленням вклонитися жінкам, але це, можливо, перестало грати.
  Ніхто з жіночої частини не прибіг подивитися на бійку. Ніхто, як бачив Абівард, не намагався повідомити про це спеціально. Але ніхто не звертав уваги на те, що вона мала робити. Неправильне вказівка, подумав Абівард, не приховування, те, що варто пам’ятати також на полі бою.
  Він повернувся до своєї спальні, замкнув двері, що вели до жіночої кімнати, і поклав ключ до однієї з сумок, які він носив на поясі. Він опустився на ліжко й напружено задумався.
  «Я навіть не можу відповісти і сказати Денаку, що робити, не так багато слів», — пробурмотів він. «Якщо Прадтак — якщо хтось — випадково побачить цей лист, усе піде димом».
  Обачність не була його сильною стороною. За стандартами Макуранера він був відвертим і прямолінійним. Але Годарц завжди казав, що людина повинна мати можливість докласти руку до будь-чого. Як і багато хороших порад, це звучало легше, ніж можна було довести.
  Він ще трохи подумав, потім дістав перо й пергамент і почав писати, по кілька слів за раз: Вітає Денак її люблячий брат дихкан Абівард. Новини, про які ви пишете, як завжди, захоплюючі та змушують мене над чим задуматися.
  Абівар пирхнув, перечитавши це. — Клянусь Богом, там тільки правда! — вигукнув він. Він знову взявся до роботи. Не помітивши, кінчик його язика висовувався з куточка рота, як це було в дитинстві, коли писар уперше навчив його писати.
  Він продовжив: «Якщо ви можете допомогти своєму ближньому, Бог обов’язково посміхнеться вам за вашу доброту». Можливо, він із задоволенням подивиться на вас, якщо ви зробите підхід.
  Для того, хто не знав, про що говорить Абівар, цей «він» посилався б на Бога. Абівард сподівався, що Денак зрозуміє, що йдеться про Прадтака. Він сердито дивився на пергамент. Написання коду було важкою роботою.
  
  
  Я впевнений, що через поганий характер вашої сусідки до тих, хто над нею стоїть, хтось повинен щохвилини стежити за нею. Можливо, ви зможете подружитися з цією жінкою чи євнухом — однак Прадтак вважає за потрібне замовити свої жіночі покої — і таким чином матимете шанс покращити натуру свого сусіда.
  Він це перечитав. У Денака не повинно виникнути проблем із його дотриманням. Більшість людей, які прочитали це, ймовірно, не зрозуміють. Але якщо він потрапляв до рук Прадтака, гра закінчувалася. Абівар пожував нижню губу. Денак сказала, що її чоловік не мав звички читати листи, які він їм надсилав. Прадтак точно не читав її відповідей, інакше вона не змогла б написати так відверто, як написала. Але він міг сказати щось на кшталт: «Вартові воріт сказали мені, що сьогодні надійшов лист від вашого брата. Покажіть його мені, чому б вам не показати?» Як вона могла сказати ні?
  Щоб уникнути цього, Абівард дістав ще один аркуш пергаменту й написав веселого листа про події в фортеці Век-Руд, у якому жодного слова не згадувалося про ув’язнених королівських осіб. Якби Прадтак хотів знати, що на думці Абіварда, — а утримання Шарбараза в полоні у володінні Налгіс-Краг могло викликати у нього занепокоєння, навіть якби він цього не робив раніше, — Денак міг би показати йому образ пустоголового хлопця, повного балакучості й не багато іншого.
  Абівард зітхнув, поклавши обидва аркуші в шкіряну дорожню тубус. Життя було б простішим — і, мабуть, приємнішим, — якби він міг жити так, як маска в тому другому листі.
  Він знову зітхнув. «Якби Бог хотів, щоб життя було простим, він би не ставив Макурана поряд з Хамортом або з Відессосом», — пробурмотів він і поставив пробку в трубку.
  
  
  * * *
  
  
  Таншар відчинив двері, потім здивовано кліпав очима й низько вклонився. «Господи, ти зробив мені велику честь, відвідавши мій скромний дім», — сказав він, відійшовши вбік, щоб Абівард міг увійти.
  Як завжди, житло ворожки було терпко охайним і майже без меблів. Абівард узяв кілька фісташок із миски, яку простягнув Таншар, але тримав шкаралупи в руці, а не кидав їх на утрамбовану землю на підлозі. У деяких будинках вони були б невидимі; тут вони б здалися б профанацією.
  Таншар вирішив свою дилему, набравши іншу, меншу миску. Коли Абівард кинув туди мушлі, ворожка запитала: «А як я можу служити моєму панові діхкан сьогодні?»
  Абівар вагався, перш ніж почати. Поширення таємниці, яку передав йому Денак, змусило його нервувати. Але якби Денак хотів звільнити Шарбараза від твердині Налгіс Креґ, їй, ймовірно, знадобилася б магічна допомога: вона мала більше шансів допомогти, ніж армія, принаймні так вирішив Абівард. Він обережно сказав: «Те, що я тобі скажу, не повинно поширюватися ні до кого, ні до кого, ти розумієш?»
  «Так, лорде». По-зимовому Таншар виглядав розвеселеним. «І кому я, швидше за все, продам його? Моїм численним найманикам?» Він махнув рукою, наче хотів викликати слуг із пустого повітря й голих стін. «До городян на ринковій площі? У це вам легше повірити, але якби я пліткувала, як будь-яка стара жінка, хто б довірив мені свої справи?»
  «Глузуйте, якщо хочете», — сказав Абівард. — Справа досить важлива, і я мушу вам нагадати.
  
  
  — Кажи, лорде, — сказав Таншар. «Ви викликали у мене цікавість, якщо нічого іншого».
  Навіть це непокоїло Абівара; як він знав, Таншар мав способи навчитися речам, недоступним звичайним людям. Але він сказав: «Тож послухайте мене і розсудіть самі». Він розповів Таншару те, що дізнався від Денака.
  Ворожка вирячила очі — і добрі, і затуманені катарактою. «Законний Король королів?» — пробурмотів він. — Справді, лорде, я прошу твого вибачення, бо турбота тут справді важлива. Ти маєш намір звільнити цього чоловіка?
  «Якщо це станеться, Денак матиме до цього більше відношення, ніж я», — відповів Абівард. Іронія цього вразила його, як удар. Чоловіки Макурана закрили своїх жінок, щоб зберегти владу у своїх руках, і тепер доля королівства буде в руках жінки. Він похитав головою — нічого не міг із цим вдіяти, крім як міг допомогти сестрі.
  Таншар кивнув. «Так, це має сенс; так воно і є. Чоловік вашої сестри — ви сказали, що його звали Прадтак? — навряд чи дав би вам шанс штурмувати його жіночі покої з воїнами, чи не так?»
  «Це малоймовірно», — сказав Абівард, що викликало повільну посмішку Таншара. Він продовжив: «Мені здається, що магія може впоратися з більшим, ніж люди. Ось чому я прийшов до вас: щоб побачити, як ви можете допомогти. Припустімо, я візьму вас із собою в гості на територію Налгіс Краг, одну з цих днів-"
  — Коли це буде, лорде? — запитав Таншар.
  «Зараз час у руках Бога», — сказав Абівард. «Багато залежатиме від того, що – якщо щось – Денак зможе зробити зсередини. Але якщо це виявиться можливим, ти поїдеш зі мною?»
  «На радість, узурпація лорда трону, безсумнівно, є злочином», — сказав Таншар. «Однак чим я можу допомогти, я ще не розумію».
  — І я, — сказав Абівард. «Я прийшов сюди зараз, щоб ми разом шукали найкращий шлях». Наступні пару годин вони тихо розмовляли. До того часу, як Абівард знову піднявся до твердині, у нього вже був план.
  
  
  * * *
  
  
  Вінтер був ще одним загарбником із пардраянського степу. Хоча вторгнення в Макуран регулярніше, ніж кочівники, побоюватися було не менше. Завірюхи біліють над полями та рівнинами. Пастухи виходили пасти отари в товстих овчинних кожухах, що сягали їм щиколоток. Дехто й так замерзає до смерті поганими ночами. Абівард знав це — це траплялося щозими.
  Чорний дим здіймався з твердині, ніби впав на війні. Макуран не був землею, багатою деревиною; дроворуби подолали далеку дорогу, щоб залягти достатньо, щоб пережити сезон. Абівард попросив у Бога погожих днів і отримав ще одну заметіль. Він зробив усе можливе, щоб відмахнутися від цього; Молитви про погоду майже не отримували відповіді.
  Чого він не міг відмахнутися, так це те, що зима також уповільнила подорож до повзання. Він відправив свого листа Денаку, сподіваючись, що погода протримається достатньо довго, щоб він міг швидко отримати відповідь. Це не сталося. Він хотів скреготати зубами.
  Щоразу, коли один ясний день змінював інший, він сподівався, що це означало затишшя, достатньо тривале для того, щоб вершник мчав із твердині Налгіс-Краг до володінь Век-Руд. Щоразу, коли після цього знову випадав сніг, він казав собі, що мав знати краще.
  Вершник з володінь Прадтака досяг твердині Век Руд через кілька днів після зимового сонцестояння, посеред найгіршого шторму в році. Діти ліпили сніговиків у дворі фортеці та на вулицях міста під мурами. Коли вершник підійшов до воріт, на його кожусі й хутряній шапці налипло стільки білого, що він сам був схожий на сніговика, сніговика верхи на сніговому коні.
  Абівард наказав привезти напівзамерзлого коня, а потім поставив вершника перед палаючим вогнем з кухлем гарячого вина з прянощами в руці та димлячою мискою тушкованої баранини на маленькому круглому столику поруч. «Ти був нахабний, щоб подорожувати, — сказав Абівард, — але я радий, що ти це зробив».
  «Було не так вже й погано, лорде Діккан», — відповів чоловік між жадібними ковтками з кухля.
  "Ні? Тоді чому у вас досі цокають зуби?"
  — Не казав, що там тепло, — відповів хлопець. «Але служниця, яка передала мені листа від леді, вашої сестри, сказала, що хоче, щоб він дістався вам якнайшвидше, тож я подумав спробувати подорожувати. Ось ви, лорде Діхкан». З розмахом він представив шкіряну буквену трубку.
  "Я дякую вам." Абівард поставив трубку на кам’яну підлогу поруч із собою й потягся до поясної сумки за парою срібних ковчег, якими винагородити вершника. Тоді він відпив власне вино; хоч він і не був на коні в снігу, всередині твердині теж було прохолодно.
  «Ви щедрий, лорд Діхкан». Чоловік із домену Налгіс Краг сховав срібло у власний мішечок. Коли він побачив, що Абівард не робить жодного руху, щоб відкрити трубу, він запитав: «Ти не збираєшся читати листа тепер, коли він тут?»
  «На жаль, я не повинен, не тут». Абівард очікував цього запитання й видав відповідь, яку підготував: «Якби я прочитав це в слух іншого чоловіка, це було б так, ніби я виставив дружину Прадтака на очі іншому чоловікові. Оскільки він достатньо щедрий, щоб дозволити Денаку, моїй сестрі, листуватися зі мною я б не порушив таємницю його жіночої кімнати».
  "Ах." Гонець шанобливо опустив голову. — Ви дуже ретельно дотримуєтеся звичаїв і дбаєте про честь мого лорда, як про свою власну.
  "Я намагаюсь з усіх сил." Абівард щосили боровся, щоб стримати обличчя. Тут вони з Денаком планували, як вивести чоловіка з жіночих покоїв Прадтака, і чоловік Прадтака вважав їх взірцями чесноти Макуранер. Він сподівався, що хлопець так і зробить, але не сподівався, що його за це похвалять.
  Чоловік позіхнув. — Вибачте, лорде, — сказав він. «Боюся, я ще не готовий негайно повернутися до твердині Налгіс-Крег».
  — Я не здивований, — відповів Абівард. — Твій кінь теж. Відпочивай тут, скільки хочеш. Ми дамо тобі кімнату, жаровню й товсті вовняні ковдри.
  — А може, дівка, щоб мене під ними зігріла? — сказав гонець.
  «Якщо ви знайдете бажаючих, звичайно», — сказав Абівард. — Я не маю звички змушувати служниць спати з чоловіками, яких вони не вибрали.
  
  
  «Хмм». Вершник виглядав так, ніби він би бурчав, якби наважився. Тоді він підвівся на ноги. «У такому випадку, лорде, я повинен подивитися, що я можу зробити. Кухні в ту сторону?» Після кивка Абівара він чванливо пішов. Якою б не була його удача, йому не бракувало впевненості.
  Абівард пішов у інший бік, до своєї спальні. Щойно замкнувши за собою двері, він відкрив пробку й дістав Денаків лист. Він був запечатаний, як і попередній. Він розбив віск нігтем великого пальця, розгорнув пергамент і почав читати.
  Навіть у спальні він мовчав пошепки. Він думав, чи одного дня, завдяки всій цій таємниці, він зможе читати, не видаючи жодного звуку. Це може виявитися корисним.
  Після звичайних привітань Денак написав: «У справі Шарбараза я зробив так, як ви пропонували. Насправді, майже така сама думка прийшла мені до вашого останнього листа. Прадтак не заперечував. Я не знаю, чи думає він він робить свої ставки, дозволяючи мені служити законному Королю Королів, але якщо він це робить, то помиляється; Шарбараз здається мені людиною, яка не забуває ні друга, ні ворога».
  — Добре! — вигукнув Абівар, ніби його сестра була з ним у кімнаті. Відчувши себе дурним, він повернувся до листа.
  «Хоча Прадтак був готовий дозволити мені пройти в нову залу, де зараз знаходиться камера Шарбараза, — доки я приходив і йду, коли в спальні немає нікого, крім нього, — охоронців, які прийшли сюди з Шарбаразом, виявилося важче переконати. ... Вони люди Смердіса, а не Прадтака, і те, що думає дихкан, для них мало має значення.
  «Будуть», — подумав Абівар. Він сподівався, що Смердіс не матиме за собою цілком відданих людей — зрештою, він був узурпатором. Але якщо у нього були люди, які цінували його понад усіх інших, розумним місцем для їх розміщення було спостереження за суперниками. Шкода: він зробив би справу набагато простішою, якби був дурнішим.
  Денак продовжував: «Однак я використав усі засоби, щоб переконати їх — їх усього троє, і вони по черзі спостерігають, одного дня, одного вечора, однієї глухої ночі, — що їхнє життя в твердині Налгіс Креґ стане щасливішим. якщо вони дозволять мені зробити так, як Прадтак вважає за краще».
  Абівар енергійно кивнув. Його сестра була розумна. Твердиня, де всі тебе ненавиділи, де твій хліб був пліснявий, а твоє вино схоже на оцет, могла швидко здатися в’язницею навіть охоронцеві.
  «Молю Бога, щоб мої зусилля тут увінчалися успіхом», — написав Денак. «Однак навіть якщо вона виконає цю молитву, я не розумію, як я можу сподіватися втекти з твердині разом із Шарбаразом. Якщо у вас є думки на цей рахунок, дайте мені знати про них. До речі, я додаю, що ви Дотримувався розуму, додавши нешкідливий аркуш до попереднього листа, який ви надіслали — я зміг показати його Прадтаку, і він не подумав, що важливіші слова також прийшли в трубку. Нехай ваша мудрість знайде подібний спосіб подолати цю нинішню труднощі. "
  Абівар підійшов до вікна. Хмари ковзали по небу, сірі й рвані, як щойно настрижена вовна. «Коли погода проясниться, якщо погода проясниться, я думаю, що мені доведеться відвідати свого зятя», — сказав він.
  
  
  * * *
  
  
  «Хто приходить до фортеці Налгіс Краг?» Крик пролунав, коли Абівард був ще за пару стадій до самої фортеці.
  
  
  Він назвав своє ім’я, потім додав: «Ваш лорд мав би чекати мене; я написав, щоб сказати, що приїду».
  — Так, ви тут бажаний гість, лорде Абівард, і, як ви сказали, шукали, — відповів вартовий. «Хто з вами старий і яка його посада? Ми пригостимо його належним чином, як того вимагає його ранг».
  «Мого лікаря звуть Таншар. Він залишиться зі мною».
  — Як вам це подобається, лорде, — сказав вартовий. «Але ви думали, що у нас немає цілителів тут, у домені Налгіс Крег? Ми тут не Хаморт, клянусь Богом». Він обурився.
  «Таншар доглядав за мною з дитинства». Абівард говорив брехню з легкістю нескінченної репетиції по дорозі з твердині Век Руд. «Я не хочу довіряти себе комусь іншому».
  Вартовий поступився, повторюючи: «Звичайно, як вам це подобається. Давайте вперед. Ворота відчинені».
  Абівар погнав коня вперед. Таншар їхав за ним по вузькій доріжці до воріт. У будь-якому місці фортеця Налгіс-Краг могла дозволити собі залишати ворота відчиненими майже весь час — загрозлива армія не могла наблизитися непоміченою. Насправді загрозлива армія взагалі навряд чи могла підійти. Не вперше Абівард бажав, щоб його власна фортеця була такою ж безпечною.
  Прадтак вийшов із житлових приміщень, щоб привітати його на подвір’ї. Діхкан володіння Скеля Налгіс все ще ходив за допомогою палиці і був схильний кульгати до кінця свого життя, але він пересувався набагато легше, ніж у день Денакового весілля.
  — Добре бачити тебе знову, мій зятю, — сказав він, простягаючи руку. Він перевів погляд з Абіварда на Таншара на пару в’ючних коней, яких очолив останній. — Я б очікував, що ви прийдете з більшою кількістю людей, особливо з варварами, які розв’язуються в країні.
  «Ми впоралися», — сказав Абівард, знизавши плечима. «Мені не хотілося відлучати багатьох людей від кочівників від наших отар і канатів. Дозвольте мені представити вам свого лікаря Таншара».
  — Лорд Прадтак, — чемно сказав Таншар, уклонившись у сідлі.
  Прадтак кивнув у відповідь, а потім знову звернув увагу на свого рівного в суспільстві, запитавши Абівара: «Що з тобою, що тобі потрібно брати з собою лікаря під час подорожі?»
  «У мене кусаючий біль тут…» Абівард провів рукою по правій частині живота. «…а також неприємний потік кишечника. Зілля Таншара та гарячі запіканки, які він готує, поки ми таборуємо, дають мені достатньо полегшення, щоб залишатися в сідлі».
  «Однак це вам подобається», — сказав Прадтак; Абівард подумав, чи вартовий не запозичив цю фразу у свого господаря. Дихкан домену Nalgis Crag продовжував: «Заходьте, підкріпіться. Тоді, Абівард, ви можете розповісти мені більше про причини вашого візиту. Не зрозумійте мене неправильно, ласкаво просимо, тільки ваш лист був — ви будете вибачте? — досить розпливчасто».
  «Я прощаю тобі дуже охоче, — сказав Абівард, йдучи з Прадтаком до житлових приміщень твердині, — бо я мав намір бути розпливчастим. Деякі речі не слід викладати на пергаменті такою кількістю слів, щоб на них не засвітилися неправильні очі. .. Я б не сказав навіть стільки, скільки сказав, якби я не був впевнений у вашій вірності Смердісу, Королю Королів, нехай його роки проростуть, а його царство збільшиться».
  Прадтак пильно глянув на нього й ще гостріше на Таншара. «Чи варто говорити навіть так багато, коли ми не обговорюємо це питання наодинці?»
  "Що ви маєте на увазі?" – сказав Абівард. Потім його погляд перевів очі Прадтака на Таншара.
  — Ой, лікар? Він сміявся голосно, довго і трохи безглуздо. «Він цінний порадник, і це було ще з часів мого дідуся. Годарз, мій батько, навіть допустив його до жіночих покоїв, щоб лікувати своїх дружин і дочок, серед яких Денак. Я б скоріше не довіряв Місяцю, ніж Таншару».
  «Ще раз прошу пробачення, але мій батько Урашту іноді замислювався, чи не надто ліберальний Годарз для його ж блага», — сказав Прадтак. — Я говорю не для того, щоб образити, а лише для того, щоб повідомити. І мушу нагадати вам, що я зовсім не знаю цього Таншара, а лише те, що ви про нього говорите. Це змушує мене вагатися, чи довіряти йому так само, як ви.
  «Що ж, можливо, оскільки я наповнив твої вуха брехнею», — подумав Абівард. Проте Прадтаку він представив картину приниженої гідності. Поклавши руку на плече Таншара, він сказав: «Повернімося до володіння Век Руд, друже. Якщо Прадтак не може довіряти тобі, я бачу, що я не можу довіряти йому». Він зробив пару кроків до стайні, ніби хотів повернути коня.
  Таншар теж репетирував. — А що з новин, які ви принесли для Денака, лорде?
  — скрикнув він. «Серце вашої мами точно розіб’ється, якщо ви прийдете додому, не доставивши його».
  «Мені байдуже, ні фіга», — сказав Абівард, підводячись на повний зріст. «Я не дозволю вас оскаржувати. Це погано позначається на мені».
  Прадтак дивився то на одного, то на іншого. «Він зачепився», — подумав Абівард, хоча й зберіг холодне та гордовите обличчя. — Можливо, я поспішив… — почав Прадтак.
  «Можливо, ти був». Абівард зробив ще один-два кроки убік.
  — Почекай, — сказав Прадтак. «Якщо ви так покладаєтеся на цю людину, він, мабуть, це заслужив. Я прошу вибачення за будь-яку образу, яку я міг випадково завдати».
  «Діхкан милостивий», — пробурмотів Таншар.
  Абівард дозволив переконати себе мовчазною згодою вассали. «Оскільки Таншар не відчуває ніякої образи, її не можна було дати», — сказав він, але зберіг невтішний тон. — І ця справа, як я кажу, має певне значення. Добре, Прадтак, я не помічаю цього; цього ніколи не було.
  Прадтак все ще здавався болячим. — Я не заперечую проти того, щоб ви бачили свою сестру, доки я також залишаюся в кімнаті. Близькі родичі жінки можуть дивитися на неї непристойно навіть після того, як вона перейде до жіночих покоїв іншого чоловіка. Але лікар...
  — Лікар, старий і сліпий на одне око, — рішуче сказав Абівард. «І він бачив Денак раніше. Ви вірите, що він має намір накинутися на неї та згвалтувати її? Крім того, він був би кращим вибором, щоб передати мені щось із того, що сказала мені моя леді-мама. Шок для моєї сестри, можливо, буде менше, чути це від когось поза родиною».
  
  
  «Однак це вам подобається». Прадтак звучав похмуро, але поступився. «Оскільки ви зайшли так далеко, ваші слова, мабуть, важливі — і від жахливих натяків, які ви постійно робите, я ось-ось зникну від цікавості. Скажіть мені відразу, що можете, навіть не зупиняйтеся, щоб почухати голову. "
  «У мене пересохло в горлі», — сказав Абівард. «Навіть узимку більша частина дороги між моїм і вашим володінням — це курна колія».
  Прадтак покрутив головою палиці туди-сюди в руці. Гостинність була на першому місці; так постановлено звичаєм зв'язування як залізо. Тож, хоч би як він метушився, йому довелося відвести Абівара й Таншара на кухню й зробити все можливе, щоб порозмовляти, поки вони пили вино й їли кишеньковий хліб, начинений виноградом і цибулею, розсипчастий білий сир і шматки баранини, посипані мелених зерен кардамону. Що б не було проти нього, він накрив чудовий стіл.
  Нарешті Абівард сказав: «Можливо, ви будете досить люб’язні, щоб принести більше цього прекрасного червоного вина до вашої кімнати, лорд Діхкан, щоб ми могли ще більше змочити губи, обговорюючи проблеми, які привели нас сюди».
  «Звичайно, лорд Діхкан», — сказав Прадтак із погано прихованою нетерпінням. «Якщо ви і ваш шановний вассал будете такі люб’язні, щоб піти за мною…» Він використав руку, щоб відштовхнутися від столу, але пройшов кілька кроків, перш ніж згадав, майже як запальна думка, відпустити кінчик палиці. торкатися підлоги. Як і сказав Денак, він поправлявся.
  — Ти досить добре ходиш, — сказав Абівард. «Ти теж можеш їздити верхи в ці дні?»
  «Так, і ви не уявляєте, як я цьому радий», — сказав Прадтак; він, з іншого боку, навіть не підозрював, як це радий Абіварду. Прадтак продовжив: «Останні кілька тижнів я багато шукав, щоб спробувати надолужити весь час, який я втратив, поки мене кульгали».
  «Жодна людина не може цього зробити». Похмурий тон Таншара міг походити від слуги Бога.
  Прадтак подивився на нього з більшою повагою, ніж раніше. «Боюся, що ти правий, але я все одно намагаюся». До Абівара з виглядом людини, яка йде на поступку, він додав: «У нього є мудрість».
  — Так він і робить. Абівар сподівався, що він не здивується. Справа не в тому, що він вважав Таншара дурнем; він би не взяв його з собою, якби мав. Але він не очікував, що сільська ворожка зіграє так переконливо роль, що значно перевищує його справжнє становище. Це змусило його задуматися, чи не варто підняти станцію Таншара.
  Перш ніж він встиг зробити більше, ніж звернути увагу на думку, Прадтак сказав: «Давайте перенесемо ці дискусії туди, де ми можемо продовжити їх більш приватно, як ви самі запропонували». Він нетерпляче постукав палицею по кам'яній підлозі.
  — Я ваш слуга. Абівард підвівся й пішов за ним, Таншар, як завжди, слідом за ним.
  У день весілля Денака Абівард був у коридорі до спальні Прадтака, але потім, звісно, зупинився біля дверей. Тепер Прадтак відімкнув його й тримав відкритим власними руками, махаючи гостям, щоб вони йшли перед ним. — Заходьте, заходьте, — сказав він. Щойно Абівард і Таншар опинилися всередині, він замкнув за ними двері. "Зараз-"
  
  
  Але Абівард ще не зовсім був готовий почати розмову. Він озирнувся з деякою цікавістю: це була перша кімната дихкана, яку він бачив за межами фортеці Век Руд. Здебільшого він був дуже схожий на його власний — ліжко, комод, прикрашений кількома надзвичайно гарними чашками, маленький столик. Але, як сказав Денак, тепер у дальній стіні було двоє дверних отворів, один із яких явно нещодавно збудований.
  Він показав на них і наклеїв на обличчя глузливий погляд. "Що це таке? Ви садите своїх гарненьких дружин за одні двері, а решту за інші? Як вам утримати їх від сварки?"
  Прадтак почервонів, як діва, яку принесли до весільного ложа. «Ні. Одні з дверей ведуть до квартири, ну, спеціального гостя».
  "Барка знаходиться з цього боку", - зазначив Таншар.
  — І яка це ваша турбота? — запитав Прадтак.
  — Нічого, пане, — весело сказала ворожка. «Це ваше володіння, і ви тримаєте його так, як вважаєте за краще. Але мій рот сказав те, що мої очі — моє здорове око, у всякому разі — мали шанс побачити».
  Прадтак відкрив рота, мабуть, щоб попередити Таншара, щоб він уважніше стежив за своїми словами, але знову закрив його, не промовивши й задовольнившись різким, коротким кивком. У тиші Абівард сказав: «Шагер, чи не міг би я потурбувати вас ще вина? Те, що я маю сказати, дається настільки важко, що я боюся, що мені потрібен виноград, щоб змусити мій язик формувати слова».
  «Однак це тобі подобається», — сказав Прадтак, але з поглядом, який попереджав, що справа йде не так, як йому подобається. Він, кульгаючи, повернувся до зовнішніх дверей і гукнув слугу. Хлопець швидко повернувся з банкою, достатньою для того, щоб напити півдюжини чоловіків. Він занурив трохи у вишукані порцелянові чашки, потім кивнув головою й зник. Прадтак долив назад своє вино, а потім склав руки на грудях. — Досить невідомості, — гаркнув він. — Скажи мені відразу, на що ти натякав, відколи прибув сюди.
  Абівард глянув на обидва внутрішні двері. Він стишив голос; він не хотів, щоб хтось із них почув. «У мене є чутки про небезпечну змову проти Смердіса, Короля Королів, нехай його роки будуть довгими, а його царство розшириться. Так багато залучено в це, що я боюся, що Король Королів може опинитися в безвихідній ситуації, якщо ті з нас, хто залишиться вірним для нього не робимо все, що в наших силах, щоб підтримати його».
  — Я цього боявся, — важко сказав Прадтак. «Коли ви надіслали мені того листа зі скаргою на платню, яку взяли з вас його люди, я також побоювався, що ви є частиною змови, яка прагне втягнути мене: тому я відповів так, як зробив. Але Денак переконав мене, що ви не можете бути нелояльним».
  — Добре, — сказав Абівард від щирого серця: ще до того, як вона дізналася, що задумав Прадтак, його сестра стежила за добробутом володіння Век Руд. Він продовжив: «Ми отримали багато скарг від тих, хто мав проблеми з наданням чиновникам скарбниці того, що від них вимагав Смердіс, король царів».
  «Буду об заклад, що один із них був від вашого іншого нового зятя», — сказав Прадтак. Він був, по-своєму, кмітливим. «Він просто хлопець, чи не так, не з тих, хто знає, які обов’язки dihqans мають перед своїм сувереном».
  «Багато імен вас здивують», — відповів Абівард. «Більша частина північного заходу може піднятися з приходом весни. Оскільки ти так прямо сказав мені, що вірний Смердісу, Королю Королів, я знав, що ти допоможеш мені придумати, як найкраще протистояти повстанцям, якщо вони рушать».
  — Ви правильно зробили, що прийшли до мене, — сказав Прадтак. — У мене є якийсь невеликий зв’язок із двором Короля Королів, і я… — Він замовк. Хоч би як він хотів похвалитися, у нього вистачило розуму, щоб зрозуміти, що це було б нерозумно. Не зробивши паузи, він продовжив: «Ну, нічого. Я радий, що ти прийшов сюди, тому ми...»
  Він знову замовк, цього разу через те, що хтось постукав у двері, що вели з жіночої кімнати. Він підійшов до нього, визирнув крізь решітку, щоб побачити, хто з іншого боку, а потім відчинив двері. Пройшов Денак, несучи срібну тацю.
  «Я прошу твого вибачення, мій чоловік», — почала вона. «Я не знала...» Вона пожвавішала. — Абівард! І доктор Таншар з вами.
  Прадтак засміявся. «Ви хочете сказати, що до вас не дійшли звістки про те, що вони були тут? Мені важко в це повірити. Але як би там не було, я б у будь-якому випадку викликав вас незабаром, бо ваш брат і лікар мають новини від вашої матері, кажуть ти повинен почути».
  "Від мами? Що це може бути?" – сказав Денак. Абівард був вражений її виглядом. Здавалося, вона постаріла на п’ять років, може, на десять, за ті кілька місяців, що вона жила в твердині Налгіс-Крег. Обабіч її рота були різкі лінії; під очима лежали темні кола. Абівард хотів потрясти Прадтака, щоб вибити з нього те, що він зробив з нею, щоб спричинити такі різкі зміни.
  Прадтак сказав: «Чому б тобі не повечеряти там, до нашого гостя? Тоді ти зможеш повернутися без тягаря й дізнатися цю чудову новину».
  «Однак, як вам це подобається», — відповів Денак — ця фраза, здавалося, пройшла по всьому домену Скелі Налгіс.
  Таншар звів брову. — Досить чудовий гість, щоб його пригощала дружина дихкана? Звісно, він заслуговує на вино до вечері. Він підняв чашку з комода, переніс її до винного глек і наповнив.
  «Я дякую вам, добрий докторе, але двоє чоловіків чекають за цим порталом», — сказав Денак.
  — Тоді нехай вип’ють вина обом, — високо сказав Таншар і налив ще одну чашку. Він поклав його на піднос, наче сам був дихканом, постукавши по ньому раз чи двічі вказівним пальцем, ніби показуючи, наскільки воно особливе.
  Денак подивився на Прадтака, який знизав плечима. Він відкрив новозбудовані двері. Через нього пройшов Денак. Прадтак знову закрив її за собою.
  — Тобі ще вина, великодушний лорде? Таншар вирвав чашу з руки Прадтака, тепер виконуючи роль фокусника, а не благородного. Він повернув його до повного дихану.
  Прадтак сьорбнув вина. Абівард глянув на Таншара, який злегка кивнув. Абівард підняв свою чашку в тості. «Дай Бог, щоб ми покінчили з усіма змовами проти Царя царів, нехай літа його будуть многі, а царство його розшириться». Він випив вино, яке ще було в чаші. Таншар також спорожнив свій. І Прадтак слідом за своїми гостями також випив свою чашку насухо.
  Він прицмокнув губами, трохи нахмурившись. «Сподіваюся, ця банка не зіпсується», — сказав він. Він погойдувався на ногах. Його рот відкрився у величезному позіханні. «Що зі мною відбувається?» — запитав він розпливчастим голосом. Його очі закотилися в голові. Він без кісток сповз на підлогу. Чарівна чашка вислизнула з його руки й розбилася. Абівард почувався через це погано.
  Він повернувся до Таншара й уклонився з глибокою повагою. — А що було в тій вашій чернетці для сну? запитав він.
  «Маковий еліксир, белена, деякі інші речі, які я б не називав», — відповів Таншар. «Потрібно було лише кілька крапель у чашку. Все, що мені потрібно було зробити, — це стати між Прадтаком і вином, щоб він не побачив, як я напиваю його частку — і ту, що є для охоронця». Він говорив майже пошепки, вказуючи на двері, через які вийшов Денак.
  Абівард висунув меч із піхов. Якби Денак дав охоронцеві Шарбараза не ту чашку, або якби хлопець не випив її одразу, він мав би побитися. Страх пронизував його: якби через якусь жахливу випадковість вона дала Шарбаразові одурманене вино, усе їхнє ретельне планування впало б просто в Порожнечу.
  Він підійшов до дверей, розкрив їх і вискочив у коридор, готовий урізати охоронця, перш ніж той встигне витягнути власний меч. На його величезне полегшення, чоловік припав до стіни, хропучи. Інші двері в кінці короткого коридору були замкнені ззовні. Абівар відкрив його. Вийшла Денак, а з нею широкоплечий чоловік, на кілька років старший за Абівара.
  — Ваша величність, — сказав Абівард. Він почав опускатися на живіт.
  «Не час для цього, не зараз», — різко сказав Шарбараз. Його очі блиснули хвилюванням, вийшовши з в'язниці. «Якщо я не втечу з цієї твердині, я не стану нічиєю величністю. Ми влаштуємо церемонію, коли зможемо».
  Він швидко пройшов повз одурманеного охоронця й вийшов у спальню Прадтака. Денак на мить зупинився в коридорі. Вона щосили вдарила охоронця ногою в живіт. Він бурчав і крутився, але не прокидався. Абівар витріщився на неї. Вона глянула у відповідь. «Я б зробила це з усіма трьома, якби могла, я б зробила гірше», — сказала вона й розплакалася.
  — Давай, — нагально сказав Таншар. — Ми не маємо часу марнувати, як нагадав нам його величність. Абівар пішов у спальню. Денак пішов за ним, все ще схлипуючи. Коли Таншар побачив її сльози, він вигукнув: «Моя леді, тепер ти маєш бути сміливою. Якщо вони побачать, як ти плачеш, ми зазнаємо невдачі».
  "Я знаю." Денак закусила губу. Вона витерла очі об парчовий шовк свого халата, здригнулася й нарешті кивнула Таншару. «Роби те, що маєш. Я не віддам ілюзії».
  — Добре, — сказав Таншар. Все ще рухалося надто швидко, щоб Абівард міг слідкувати за всім, що відбувається, і вони не сповільнилися. Таншар поманив Шарбаразу. «Ваша величність, мені зараз потрібна ваша допомога. Візьміть руки Прадтака у свої».
  "Як ви говорите." Шарбараз зігнутий непритомним дихканом. Таншар посипав обох чоловіків червонуватим порошком — «Меленим кривавим каменем», — пояснив він, — і почав наспівувати. Абівард знав, що чаклунство можливе — будь-яка надія на втечу з твердині Налгіс-Крег була б неможливою без нього, — але побачивши його виконання, він усе ще викликав у нього страх. На його очах Шарбараз прийняв подобу Прадтака, одяг і все, і навпаки.
  Коли зміна була завершена, Абівард і Шарбараз-який-здавався-Прадтаком затягнули зміненого Прадтака в камеру, де тримав Шарбараз, а потім зачинили двері. Таншар сказав Денаку: «Тепер, моя леді, щоб показати вам вигляд охоронця, а тоді ми підемо».
  Її очі так розширилися, що довкола зіниць побіліли. «Я знав, що до цього дійде, але як я можу це витримати?» вона сказала. — Я теж побачу себе в його образі?
  «Пані, ви не будете». Шарбараз простягнув руку, подивився на неї. «Для власних очей я залишаюся собою». Але він звучав як Прадтак.
  «Це так, — погодився Таншар. «Ваша власна сутність залишається непорушеною, і для вас зміни будуть непомітними».
  Денак різко кивнув. «Тоді я зроблю це, але чи варто мені торкатися його?»
  Таншар похитав головою. — Ритуал тут дещо інший, бо ви двоє не будете обмінюватися образами; радше ви запозичите його. Якщо хочете, станьте поруч із ним.
  Навіть це здавалося більшим, ніж хотів Денак, але вона підкорилася. Таншар поставив кришталевий диск між нею та охоронцем; коли він відпустив її, вона сама повисла в повітрі. Він знову скандував, цього разу в іншому ритмі, і знову і знову закликав ім’я пророка Шивіні, жінки. Кристал світився, можливо, півхвилини. Коли він згас, у коридорі могли бути двоє охоронців, однояйцеві близнюки.
  «Дозвольте мені відійти від нього», — сказала Денак, і її голос пролунав різким чоловічим хрипом.
  Абівард зачинив зовнішні двері в коридор перед непритомним охоронцем і знову замкнув їх зовні. Він усміхався від вуха до вуха; справи пішли краще, ніж він смів сподіватися. — Чи не розгубляться? — радісно сказав він.
  «Вони не тільки будуть збиті з пантелику, вони, власне, залишатимуться збентежені — як довго триватимуть чари удаваності, Таншаре?»
  — Кілька днів, якщо проти них не буде використана магія. Таншар звучав виснажено. «Але якщо чаклун кине їм виклик, він проткне їх, як голка для вишивання проколює шовк. Це ще одна причина тікати якомога швидше».
  — О, я не знаю, — сказав Шарбараз голосом Прадтака. «Коли дихкан перестане бути схожим на мене і знову стане самим собою, вони все ще можуть вважати його мною та використовувати чаклунство, щоб спробувати втекти. Чудову котушку ти накрутив». Він засміявся з радістю людини, яка давно не сміялася. «Але мудрий Таншар має рацію: ми не повинні надто випробовувати магію». Він риссю побіг до зовнішніх дверей спальні.
  «Ваша величність, мій чоловік на даний момент, пам’ятайте, ви кульгаєте», — сказав Денак. «Забудьте про це, і ви ще можете віддати гру».
  Шарбараз уклонився. «Леді, ви маєте рацію», — сказав він, хоча схожість Денака була зовсім не жіночою. "Я пам'ятаю". Він вихопив палицю Прадтака з місця, де вона лежала на підлозі, і справляв переконливе враження людини з хворою щиколоткою. — А зараз — геть.
  Шарбараз подбав про те, щоб закрити щойно встановлений бар біля спальні Прадтака. Абівард схвально кивнув: тепер, коли спальня фактично була зовнішньою частиною жіночих приміщень, жоден дихкан не залишав би її відкритою, щоб жінки якось не пішли без його відома.
  "Куди зараз?" — тихим голосом запитав Шарбараз, коли бар з гуркотом долетів.
  
  
  — Конюшні, — так само тихо відповів Абівард. «Ось, ідіть поруч зі мною і робіть так, ніби ви ведете мене, а не навпаки. Таншар, Денак, ви йдете позаду: ви, зрештою, наші вассали».
  Домашні Прадтака прийняли втікачів такими, якими вони здавалися. Одного разу нагадали, що Шарбараз досить добре кульгав. Він передав дружні вітання родичам і вассалам Прадтака; якщо він не звертався до жодного з них по імені, це не було недоліком у короткій розмові — і він стежив, щоб усі розмови були короткими.
  Однак у стайні один із конюхів, який доглядав за кіньми Абівара, здивовано підвів очі. «Ви рідко приходите сюди без лука та списа для погоні, лорде», — сказав він. — Ти їдеш на полювання, чи не так?
  Абівар завмер, проклинаючи себе за дурня. Все це ретельне планування, яке може бути скасовано через мить необережності! Але Шарбараз спокійно сказав: «Ні, ми за село Гай, на схід звідси. Лорд Абівард запитував про мережу канат, тому що вона простягається так далеко від річки Хьюджа, і він сподівався зробити те саме вздовж Век Руд. Я думав, що показати його буде легше, ніж наговорити на нього. Що ти скажеш?»
  «Я? Наречений виглядав здивованим, а потім усміхнувся. «Господи, я нічого не знаю про виготовлення канатів, тому я мало що можу сказати», — він подивився на Абівара.
  «Так, і ми також візьмемо в’ючних коней», — відповів Абівард, із значним полегшенням почуваючись, що розум Шарбараза виявився швидшим, ніж його власний, а також дуже вражений глибокими знаннями Шарбараза про володіння Прадтака. Він продовжив: «Можливо, я захочу переночувати в, е-е, Гейі, а вранці ще трохи переглянути канати».
  — У місті є сараї, лорде, — сказав конюх з м’яким докором. Абівар склав руки на грудях. Наречений виглядав привабливим для чоловіка, якого він вважав Прадтаком.
  «Однак це йому подобається», — сказав Шарбараз, як і Прадтак. Абівард зробив усе, що міг, щоб не розсміятися.
  Наречений покорено кивнув і звернувся до Денака. «Ви будете одним із тих джентльменів, які приїхали вночі назад. Вибачте, сер, але я вас мало бачив відтоді, і я забув, хто з тих коней був вашим». Він показав на три стійла в кінці стайні.
  Перш ніж Денак встиг відповісти або запанікувати й не відповісти, Шарбараз знову прийшов на допомогу. — Це був мерин зі шрамом на боці, чи не так?
  — Так, лорде, — сказала Денак своїм чаклунським чоловічим голосом.
  Наречений послав на Шарбараза повний захоплення погляд. «Господи, ніхто ніколи не скаже, що ти не маєш ока на коней». Шарбараз зробив образ Прадтака красивим.
  Кінь, який належав людині Смердіса, трохи захрипів, коли Денак сів на нього. Так само вчинив і кінь Прадтака, коли Шарбараз піднявся на борт. Коні знали, навіть якщо людей обдурили. Шарбараз легко заспокоїв свою тварину. У Денака було більше проблем; єдина поїздка верхи, яку вона зробила з того часу, як стала жінкою, була під час її весільної подорожі до твердині Налгіс Креґ. Але вона впоралася, і четверо вершників почали спускатися крутою звивистою стежкою до підніжжя Налгіс-Крег.
  «Клянуся Богом, я думаю, що ми це зробили», — видихнув Абівард, коли рівнина наблизилася. Він покликав Шарбараза, який у ролі Прадтака очолював процесію.
  «Лорде, ваша величність, звідки ви дізналися стільки про село Ґай та його канати? Я не ставлюсь на те, що справжній Прадтак міг би сказати стільки ж про них».
  «Мій батько наказав мені вивчати королівство та його володіння ще до того, як моя борода вперше відросте, щоб я знав Макуран, перш ніж правити ним», — відповів Шарбараз. Його сміх мав більше, ніж невелику перевагу. «Я познайомився з територією Налгіс Крег або її оплотом краще, ніж хотів».
  «Мій батько мав рацію», — сказав Абівард. «Ти станеш чудовим королем королів для Макурана».
  — Твій батько — він міг би бути Годарзом із володіння Век Руд? — сказав Шарбараз і сам собі відповів: — Так, звичайно, бо ти брат Денака. Годарз загинув у степу разом із рештою війська?
  — Він, ваша величносте, з моїм братом і трьома зведеними братами.
  Шарбараз похитав головою. «Перемога в Пардраї була б славною. Втрата, подібна до тієї, яку ми зазнали… краще, щоб кампанія ніколи не починалася. Але, маючи вибір: ударити чи почекати, мій батько завжди віддавав перевагу удару».
  Тоді його кінь досяг рівнини. Він підштовхнув тварину до швидкої рисі, що їсть землю. Його супутники наслідували його: чим далі від твердині Налгіс-Крег вони відійдуть, тим безпечніше вони будуть.
  Абівард сказав: «Плутанина в фортеці має бути чудовою. Коли Прадтак прокинеться у вашій формі, він наполягатиме, що він сам, а охоронці просто сміятимуться з нього. Вони скажуть, що він пішов до Гейя. І навіть коли він таки поверне свою зовнішність, вони подумають, що це трюк, як ти сказав».
  «Єдина справжня проблема полягатиме в тому, що я не повернуся до жіночої кімнати», — сказав Денак. «І люди в фортеці деякий час не помітять, що я пропав. Хто взагалі звертає увагу на жінок?» Тепер її голос був глибоким і дивним, але в ньому була та сама стара гіркота.
  Шарбараз сказав: «Леді, сліпий помітив би вашу хоробрість на полі бою, де жодна людина ніколи б не опинилася. Не робіть себе меншою, ніж ви є, прошу вас».
  "Як я можу зробити себе менш ніж нічим?" вона сказала. Коли Абівард запротестував, вона відвернула голову й не хотіла говорити далі. Він не тиснув на неї, але дивувався, що сталося в твердині Налгіс Креґ, що змусило її так ненавидіти себе. Його ліва рука, та, що не тримала поводи, стиснулася в кулак. Якби він думав, що Прадтак знущається над нею, він служив би її чоловікові, як вона мала охоронця, який зганьбив себе, допомагаючи ув’язнити законного Короля Королів.
  Бліде зимове сонце шугало до обрію. Погода, хоч і холодна, але залишалася ясною. Коли вершники підійшли до мигдального гаю неподалік від краю зрошуваних земель Прадтака, Абівард сказав: «Давайте розташуємося тут табором. У нас буде пальне для гарного багаття».
  Коли ніхто з ним не сперечався, він приборкав коня, прив’язав коня й почав розчищати землю в пошуках опалих гілок і сучків. Шарбараз приєднався до нього, сказавши: «Дай Бог, щоб нам не пошкоджувати самі дерева. Ми повинні мати змогу зібрати достатньо, щоб зберегти їх цілими».
  Позаду двох молодих людей Денак сказав Таншару: «Скинь свою видимість зараз же».
  «Моя леді, справді, я б краще зачекав», — нерішуче відповів Таншар. «Наша безпека все ще може залежати від того, що ви збережете обличчя гвардійця».
  «Я краще помру, ніж утримаю його». Денак знову почав плакати. Магія Таншара перетворила її ридання на глибокий стогін чоловіка, що страждає.
  Абівард висипав на землю вантаж деревини й покопав у кишені свого поясного мішечка кремінь і сталь. Таншар звернув на нього погляд із закликом і запитав: «Господи, яка твоя воля? Чи зняти чари?»
  «Якщо моя сестра так це ненавидить, можливо, тобі краще», — відповів Абівард. "Чому вона повинна це ненавидіти..."
  — У неї є підстави, запевняю вас. Шарбараз кинув на вантаж, який зібрав Абівард, ще більше гілок.
  Його підтримка замість того, щоб підбадьорити Денака, лише змусила її плакати сильніше, ніж будь-коли. Абівард відвів очі від повільної справи розпалювання вогню й кивнув Таншару. Ворожка дістала кришталевий диск, яким Денак виглядав стражником Шарбараза. Він знову повісив його в повітрі між ними. Цього разу його спів відрізнявся від попереднього. Там, де диск ненадовго світився, тепер він ніби поглинув темряву зібраної ночі. Коли ця темрява покинула її, Денак знову була собою.
  Абівард підійшов до неї й обняв її руками. — Зникло, — сказав він.
  «Ти — це ти, ніхто інший, як і має бути».
  Вона здригнулася від його дотику, а потім відвернулася. — Я ніколи не буду таким, яким мав бути, ти не розумієш? — скрикнула вона. «Я залишив те, що мав залишитися назавжди, у твердині Налгіс-Крег».
  — Що, бути дружиною Прадтака? — зневажливо сказав Абівар. — Проклятий зрадник не вартий тебе.
  — Саме так, — погодився Шарбараз.
  Він хотів було сказати ще щось, але Денак перебила його різким рухом правої руки. «Те, що ти кажеш про Прадтака, правда, але не суть справи. Я залишив у тій твердині більше, ніж шлюб. Я також втратив там свою честь».
  «Допомагати Царю Королів проти тих, хто неправомірно ув’язнив його, не є ганьбою», — сказав Абівард. «Ти…» — його голос стих, коли він нарешті знайшов причину, чому Денак міг вдарити ногою охоронця Шарбараза, коли той був непритомний, чому надіти його образ було майже неможливим для неї. Він витріщився на неї. «Він…? Вони…?» Він не міг продовжувати.
  «Він. Вони всі», — похмуро відповіла вона. «Це була ціна, яку вони взяли з мене за те, що дозволили мені служити законному Королю Королів. Їх не хвилювало, що я маю дозвіл Прадтака; вони казали, що вони люди Смердіса. І якщо я комусь про це скажу, Одного разу Шарбараз помре у своїй камері. Я знав, як і ви, що він єдина надія Макурана, і тому я підкорився їм.
  «Готово. Кінець». Ці слова вилетіли з уст Абівара беззвучно й порожньо. Це може бути зроблено, але це ніколи не закінчиться. Йому стало погано всередині. Неважливо, чому Денак зробив те, що вона зробила, як він мав дивитися на неї, дізнавшись про це?
  
  
  Вона теж це розуміла. Похитавши головою, вона сказала: «Всю дорогу, що пролягала вниз по скелі Налгіс, я хотіла мати сміливість кинутися зі скелі. Без моєї честі, що я?»
  Абівард не знайшов відповіді. І Таншар, який сидів біля вогню, опустився й заціпенів від утоми. Ні Шарбараз, ні спочатку; він опустився на руки й коліна й кілька хвилин дряпався в бруді. Нарешті, переможно крекнувши, він підвівся ще раз і показав, що тримав у руках: три чорні камінці.
  «Як законний Король королів, я маю певні повноваження, які перевищують повноваження звичайних людей», — заявив він. Він кинув один із чорних камінчиків на землю, з якої його викорчував. — Денак, я розлучаю тебе з Прадтаком. Він повторив формулу ще двічі, зробивши розлучення повним.
  Денак залишився розчарованим. «Я знаю, що ви маєте намір це люб’язно, ваша величність, але мені це нічого не принесе. Безсумнівно, Прадтак теж кине камінці проти мене, коли зрештою звільниться від вашої форми та вашої камери. Але яка користь від цього мені? "
  «Леді, навіть Король Королів не має влади — хоч дехто й заявляв про це — просити руки жінки, яка вийшла заміж за іншого чоловіка», — сказав Шарбараз. «Отже, мені потрібно було звільнити вас від цього союзу».
  — Але… ваша величність! Слова Денака зривалися по одному й по два.
  «Ви — з усіх людей — знаєте, як я… викинув свою честь у коридорі перед вашою камерою».
  Шарбараз похитав головою. «Я знаю, що ти здобув там велику честь, не турбуючись про те, щоб я, той Макуран, міг продовжити життя. Якщо ти більше нічого про мене не знаєш, знай, що я завжди допомагаю тим, хто допомагає мені, і караю тих, хто чинить мені погано. Коли я сядьте знову на трон у Машизі, ви сидітимете поруч зі мною як моя головна дружина. Богом і чотирма я клянуся».
  Абівард ніколи не був впевнений, чи він чи Денак вперше впали в прострацію перед Шарбаразом. Його сестра все ще ридала, але тепер уже з іншою ноткою, наче, всупереч усім очікуванням, жертва й приниження, які вона зазнала, все-таки мали якусь цінність.
  «Втрачена честь — це честь завойована», — сказав Шарбараз. «Вставай, Денак, і ти, Абіварде. Нам потрібно багато зробити, перш ніж я повернуся на своє належне місце в Машізі».
  — Так, ваша величність. Коли Абівард піднявся на ноги, він глянув на Таншара, який діставав хліб і фініки з сідельної сумки в’ючного коня. Друге пророцтво ворожбита відлунювало в ньому: честь здобута й честь загублена у високій вежі. Він бачив це, звичайно, і більше кожного, ніж Абівард уявляв.
  Де, думав він, він знайде цей спалах світла у вузькому морі? І що б це принесло з собою?
  Ґодарц навчив Абівара багатьом речам: як їздити верхи, як керувати територією, як думати про наступний рік замість завтрашнього. Одного він не навчив його, як бути бунтарем. Абівард не думав, що Ґодарц коли-небудь мріяв — чи бачив кошмари — протиставити володіння Век Руда владі Короля Королів у Машизі.
  Отже, що б він не робив, він мав робити сам, без батьківських порад і застережень, які відлунювали в його пам’яті. Він сумував за ними. Він звик до думки, що у Годарца є відповідь на все, і якби він її знайшов, усе було б добре. У грі, яку він грав зараз, це було не так.
  Він також не міг просто сидіти без діла і дозволити Шарбаразу нести весь тягар війни проти Смердіса. Мало того, що це було б непристойно для зятя Короля Королів, бо Шарбараз дотримав своєї обіцянки й одружився з Денаком, щойно той прибув до фортеці Век-Руд, — але Абівард знав більшість прикордонних дихканів краще за свого суверена. зробив.
  «Стара новина», — поскаржився Шарбараз одного вечора, жуючи булгурову крупу з кедровими горішками й бараниною, залитою йогуртовим соусом і подрібненим листям м’яти. «Я знаю домени, і я знаю про лордів, які вони мали до того, як наша армія увійшла в Пардраю, але скільки з цих лордів ще живе? Один тут, один там. Однак переважно це їхні сини, онуки та племінники, які продовжують для них, людей, шляхи яких я ніколи не вивчав. Тоді як ти..."
  «Так, я полював з деякими з них і грав з іншими молотком і м’ячем на фестивалях тощо, але я не можу стверджувати, що добре їх знаю. Більшість моїх справ з ними відбулися після того, як я повернувся з Пардрая».
  «Зараз це важливі угоди», — сказав Шарбараз. «Якщо ми не зможемо принести північний захід до мого прапора, ти міг би залишити мене замурованим у твердині Налгіс Креґ, бо це довело б, що Смердіс, прокляни його через Порожнечу, стане впевненим переможцем у нашій боротьбі».
  Абівар піднявся з лавки на кухні й походив туди-сюди. «Якби ми написали списки ворогуючих сил на пергаменті, наші були б набагато меншими й слабшими за Смердіса, навіть якби всі північно-західні дихкани перейшли до вас», — сказав він. «Як нам подолати цю перевагу?»
  «Якщо всі сили, вірні Смердісу сьогодні, залишаться вірними йому, ми приречені», — відповів Шарбараз. «Я не вірю, що вони це зроблять. Я думаю, що більшість із них з ним, тому що вони вірять, що я відмовився від трону з власної волі. Коли вони дізнаються, що це не так, вони збидуться до мого прапора».
  Їм було б краще, подумав Абівар. Інакше ми побачимо, яку гірку смерть зможе придумати для нас Смердіс. Однак це була не та думка, якою він міг поділитися з людиною, яку вважав своїм сувереном.
  Шарбараз подивився на нього. Ніщо в його одязі не проголошувало його Королем Королів: на ньому був один із вовняних кафтанів Абівара, досить гарний одяг, але навряд чи королівська мантія. Трохи йогурту застрягли в його бороді, трохи нижче одного куточка рота. Але коли він заговорив, у його голосі звучала впевненість, наче гудок: «Коли ти врятував мене з твердині Прадтака, ти не зупинився, щоб порахувати ціну чи те, що буде після цього, ти просто зробив те, що було правильно. Ми зробимо це. іди тим шляхом, і Бог неодмінно посміхнеться нам».
  — Хай буде так, ваша величність, — відповів Абівард.
  — Так і буде, — люто сказав Шарбараз, вдаривши кулаком по кам’яному столу перед собою. Як і раніше, його слова підпалили Абіварда всередині, викликали у нього бажання стрибнути на коня й кинутися на Машиза, змітаючи все перед собою силою волі.
  Але як би сильно він не хотів цього зробити, частина його, яка була спадщиною Годарца, попереджала його, що це буде не так просто. Пероз кинувся на Хаморт — і подивіться, що це йому принесло.
  Потім увійшов Фрада. Один із кухарів простягнув йому кишеньковий хліб, начинений тією ж сумішшю баранини й булгуру, яку їли Абівард і Шарбараз. — Ваша величність, — пробурмотів він, сідаючи біля Шарбараза. Його тон був десь між захопленням і поклонінням герою; він ніколи не сподівався сидіти за столом із Царем Царів.
  Але коли він глянув на Абівара, на його обличчі застигла образа. Абівард не розповів йому про план порятунку Шарбараза; Абівард не розповідав нікому, хто не мав знати. Він бачив, як Фрада шкодувала, що він теж був поруч.
  Бачив це і Шарбараз. Він сказав Фраді: «Таємниці треба зберігати. Ти ще матимеш шанс продемонструвати свою мужність переді мною».
  Фрада чепурився, як павич. Якби він мав пір’я на хвості, він би розгорнув їх віялом у сліпучому вигляді. Так склалося, що він мусив задовольнятися тим, що надував груди, закидав голову і, на думку Абівара, виглядав дуже дурним.
  Але, можливо, Фрада не був таким дурним. Не менше, ніж Абівард, тепер він був зятем законного Короля Королів. Коли Шарбараз відновить свою столицю, обидва сини Ґодарца — і їхні молодші зведені брати теж — стануть великими людьми в Макурані. До того часу Абіварду це не приходило в голову.
  Однак на даний момент Фрада був лише його молодшим братом. — Забирайся звідси, — сказав він, — поки ти не заліз у піч, не дивлячись, куди йдеш. Жест, яким Фрада відповів, явно не був жестом благословення, але він пішов, шумно жуючи.
  Шарбараз засміявся. — Ви двоє добре ладите, — сказав він. Його голос був сумним. «Я виріс, не довіряючи всім своїм братам, і вони мені».
  «Я чув, що це трапляється у великій кількості доменів», — сказав Абівард. «Я бачу, як у Машизі було б гірше, коли б ціле королівство було нагородою для того, хто зуміє успадкувати».
  — Просто так, — сказав Шарбараз. «Коли надійшла звістка про падіння мого батька, я шукав одного з моїх братів, щоб спробувати скинути мене з трону». Він засміявся сміхом, повним глузування над собою. «Тож я не звернув уваги на свого кузена, майстра монетного двору, і заплатив за це. Я б ще заплатив, якби не твоя сестра і ти».
  Абівар опустив голову. Сонгс казав, що вдячність монарха нагадує низинний сніг у теплий весняний день, але він не вважав Шарбараз типовим для цієї породи. Якщо пощастить, законний Цар царів залишиться людиною серед людей навіть після того, як він займе трон.
  — Як ти з братами не сваришся? — запитав Шарбараз.
  «О, ми сваримося, як цуценята в посліді», — відповів Абівард. «Але батько ніколи не дозволяв нам перетворювати це на ворожнечі та ножі в спину. «Домен більший, ніж будь-хто з вас, і достатньо великий для вас усіх», — казав він, і час від часу накидав на нас вплив, щоб переконатися, що урок пройшов».
  — Мій батько казав приблизно те саме. Шарбараз похитав головою. «Він не міг змусити нас у це повірити. Я б хотів, щоб він це зробив».
  — Як ти гадаєш, що зробить Смердіс, коли дізнається про твою втечу? Абівард подумав, що настав час змінити тему. «Що б ти робив, якби ти був у Машизі, а він бунтівником у провінції?»
  «Якби я був на своєму троні, я б напав на будь-якого повстанця якомога сильнішими силами, щоб переконатися, що його люди не виграють битв із силами, надто слабкими, щоб виконати належну роботу з їх викорінення. Це лише додало б їм сміливості. , останнє, що я хотів би мати повстанським військам».
  «Наші думки мандрують однією дорогою», — сказав Абівард, киваючи. «Наступне питання: чи думає Смердіс так само, як і ми?»
  Шарбараз зупинився з укусом на півдорозі до рота. «Клянуся Богом, Абіварде, у мене є більше причин благословляти день, коли я зустрів тебе, аніж те, що це був також день, коли я здобув свободу і визнав твою сестру своєю нареченою. Знаєш, ця думка ніколи не приходила мені в голову. Я припускав, Смердіс вирушав би з Машіза з усім своїм військом прямо, якби він почув, що я втік, тому що на його місці я б зробив те саме. Але це може бути не так».
  — Ви, мабуть, знали його при дворі свого батька. Абівард подякував своєму батькові за те, що він пояснив йому, що зазвичай існує більше ніж один спосіб дивитися на ситуацію. «Що ви відчуваєте щодо того, як він буде діяти? Я зустрів його, так би мовити, лише тоді, коли його люди взяли мої гроші, щоб заплатити їх Хаморту. З цього він не вражає мене як світ - герой, що ходить на бігу».
  «Я ніколи не вважав його таким, це точно, — сказав Шарбараз, — але я майже не думав про нього, поки він не викрав у мене трон. Він був просто сивим чоловіком із сивою бородою, на якого навіть не варто було звертати уваги. коли він говорив, і він говорив небагато. Хто б міг здогадатися, що за цією порожньою маскою ховаються такі амбіції?»
  «Можливо, він сам не знав, що це там, поки не отримав шанс випустити це», — сказав Абівард.
  «Це може бути так». З вишуканими манерами королівського двору Шарбараз протер рота шматочком тканини — рушником, а не звичайною серветкою, але якомога ближче до володінь Век Руда. Коли Абівард витер рот, він використав рукав. Відклавши рушник, Шарбараз продовжив: — Одне можна сказати точно: він скоро дізнається, що я розгубився, і тоді ми дізнаємося, що він за людина.
  
  
  * * *
  
  
  Вершник з домену Налгіс Краг виглядав нервовим, чекаючи, поки наблизиться Абівард. «Господи, — сказав він раніше, ніж мав бути, — я благаю тебе пам’ятати, що я тут лише посланець, який несе слова й наміри Прадтака, мого дихкана. Це не мої слова чи наміри, і я не хочу, щоб ти звинувачуй мене в них».
  «Однак це вам подобається», — сказав Абівард. Вершник видихнув довгий димний видих полегшення, а потім різко подивився на Абівара. Абівар дбайливо зберіг власне обличчя невинним. Він крутнув лівою рукою в жесті благословення. «Я клянуся Богом, що через послання, яке ви принесете, вам не зазнає ніякої шкоди».
  «Ви милостивий, лорде. Прадтак наказав мені доставити це перш за все». Вершник розпломбував трубку з повідомленнями. Замість листа він пустив на долоню другої руки три чорні камінці. — Це саме ті камінчики, які він кидав перед свідками, щоб оголосити про розлучення зі своєю колишньою дружиною, леді Денак, вашою сестрою.
  Абівар розреготався. Посланний Прадтака за одну мить перетворився зі страху на шокований. Якої б реакції він не очікував — швидше за все, люті чи, можливо, розчарування — це було не так. Абівард сказав: «Ви можете повернути камінці вашому лорду з моїми компліментами. Скажіть йому, що він запізнився, що розлучення вже оголошено».
  
  
  «Господи, я не розумію», — обережно сказав посланець. «За звичаєм і законом ви не маєте права розірвати шлюб вашої сестри з моїм лордом Прадтаком».
  — Правда, — визнав Абівар. «Але Цар царів, нехай його літа проростуть і його царство розшириться, справді має таку силу».
  — Смердіс, Король Королів, не... — почав вершник.
  — втрутився Абівард. — Ага, але Шарбараз, король царів, син Пероза та справжній правитель Макурана, має.
  — Шарбараз, король царів? Вершник Прадтака дивився, як осетер, витягнутий сіткою з річки Век Руд. «Кожен знає, що Шарбараз зрікся престолу».
  «Очевидно, не всі знають, що його зречення вимусили під загрозою ножа, і що він був замкнений у твердині Налгіс Крег для збереження», — сказав Абівард. Очі вершника ще більше розширилися. Абівард із задоволенням продовжив: «І не всі знають, що ми з моєю сестрою врятували його з твердині Налгіс Креґ і посадили вашого дорогоцінного лорда в камеру, яка була його. Скільки часу знадобилося Прадтаку, щоб повернути собі обличчя? ?"
  Посланник бурмотів близько хвилини, перш ніж нарешті спромігся: «Господи, я нічого про це не знаю. Я лише маленька людина, і таким небезпечно втручатися в справи сильніших за них. Я також маю тут лист від мого лорда Прадтака для вас». Він простягнув Абіварду ще одну шкіряну трубку.
  Коли Абівард відкрив її, він сказав: «Можливо, ти не сильний, але ти маєш знати, чи був твій лорд певний час схожий на себе чи на когось іншого, еге ж?»
  «Мені не потрібно говорити про це вам», — сказав чоловік.
  — Отже, ти ні. Абівард дістав клаптик пергаменту й розгорнув його. Повідомлення було, якщо нічого іншого, то суть: війна на ножі. Абівард показав його посильному. «Ви можете сказати Прадтаку від мене, що ніж ріже в обидва боки. Якщо він вирішить підтримати узурпатора замість справжнього Короля королів, він опиниться не на тому кінці».
  «Я передам твої слова так само, як ти їх скажеш», — відповів вершник.
  «Зробіть це. Також подумайте про них по дорозі назад до твердині Налгіс-Крег. Коли прибудете туди, розкажіть своїм друзям, що сталося — і чому. Б’юся об заклад, деякі з них знатимуть, що сталося з Прадтаком, коли ми врятували Шарбараза. Але перед тим, як піти, візьміть хліб і вино та сядьте біля вогнища. Що б не сказав Прадтак, я не ворогую з вами».
  Але посланець похитав головою. «Ні, лорде, це було б неправильно; я вірний своєму власному дихкану, я вірний, і я б не став гостем людини, з якою я маю намір незабаром воювати. Я дякую тобі , однак; ти щедрий на пропозицію". Він тихенько чмокнув, ніби пережовуючи те, що сказав йому Абівард. Його обличчя було замислене.
  «Мені б хотілося, щоб ваш дихкан виявив таку саму відданість своєму законному володарю, як ви йому», — сказав Абівард. «Іди з миром, якщо вважаєш за потрібне. Можливо, коли ти почуєш всю історію, ти передумаєш. Можливо, хтось із твоїх друзів теж передумає, коли все дізнаються».
  Вершник Прадтака не відповів. Але коли він розвернув коня, щоб почати подорож назад до володінь Налгіс-Крег, він намалював салют. Абівар повернув його. Він сподівався, що Прадтак завдав йому більше шкоди, ніж користі тими трьома камінцями та супровідним листом непокори. Нехай його люди дізнаються, як він зрадив сина Пероза, і твердиня Скелі Налгіс, хоч би якою вона була невразливою для зовнішнього нападу, може здригнутися під його фундаментом.
  
  
  * * *
  
  
  Кузня була темна й чадна, освітлена переважно червоно-золотим полум’ям горна. Пахло лісовим димом, гарячим залізом і потом. Коваль Ганзак був найсильнішим борцем володіння Век Руд; у нього були груди й плечі, як у бика, а його руки, постійно напрацьовані ударами важкого молота, були товсті, як ноги деяких людей.
  «Господи, величність, ви шануєте моє вогнище своїм візитом», — сказав він, коли одного зимового ранку прийшли Абівард і Шарбараз.
  «Ваш вогонь так само бажаний, як і ваша компанія», — відповів Абівард з усмішкою, щоб показати, що він пожартував. Проте, як і в багатьох жартах, у ньому була частка правди. Поки на подвір’ї фортеці лежав сніг, Ґанзак працював з оголеними грудьми, і від спеки та напруги його шкіра була вологою та блищала, наче змащена маслом, у світлі багаття.
  «Як мої обладунки?» — запитав його Шарбараз. Законний Цар Царів не був тим, хто марнував час на будь-що, коли йшлося про його життєві інтереси. Він продовжив: «Чим швидше я це отримаю, тим швидше я знову відчую себе повністю чоловіком і воїном, і я прагну вийти на поле, як тільки зможу».
  «Величносте, я вже казав вам, що роблю все, що можу, але броня, особливо ланцюг, — робота повільна», — сказав Ганзак. «Шпинти прості — лише довгі тонкі пластини, вибиті й пробиті на кожному кінці для кріплення. Але кільце...»
  Абівард вже обговорював цю дискусію зі Смітом. Але Шарбараз, будучи нащадком королівської сім'ї, не багато дізнався про те, як виготовляються обладунки; можливо, його вивчення володінь та їхніх лідерів завадило йому приділяти багато уваги таким, здавалося б, меншим справам. Він сказав: «Що за біда? Ви робите каблучки, стягуєте їх у кольчугу, прив’язуєте кольчугу до шкіряної підкладки, і ось ваш костюм».
  Ганзак видихнув через ніс. Якби хтось із нижчим статусом, ніж Шарбараз, говорив із ним так, він міг би відповісти палкіше, ймовірно, завершившись тим, що вигнав невдачливого хлопця з кузні з піднятим молотом. Як це було, він використав те, що Абівард вважав похвальною стриманістю: «Ваша величність, це не так просто. З чого зроблені каблучки?»
  — Дріт, звичайно, — сказав Шарбараз. — Залізний дріт, якщо ти це маєш на увазі.
  — Це залізний дріт, — погодився Ганзак. — Найкраще залізо, яке я теж можу виготовити. Але дріт не росте на деревах, як фісташки. Клянусь Богом, я б хотів, щоб це було, але оскільки цього не відбувається, я теж мушу його зробити. Це означає, що я маю вирізати тонкі смужки із залізної пластини, що я й робив, коли ви та мій пан дихкан увійшли».
  Він вказав на кілька, які відклав. «Ось вони. Розумієте, вони ще не дріт — це лише смужки заліза. Щоб перетворити їх на дріт, я маю вибити їх тонкими й круглими».
  Шарбараз сказав: «Мені здається, що я сказав занадто рано».
  Але Ганзак на той час був у повному розпалі, і його не можна було зупинити простими вибаченнями. «Тоді коли я маю дріт, я маю перетворити його на кільця. Вони всі мають бути однакового розміру, чи не так? Отже, я обмотую дріт навколо цього дюбеля…» Він показав Шарбаразу дерев’яний циліндр. – а потім розрізати їх по черзі. Тоді я маю розколоти кінці кожного з них і склепати їх разом, щоб знову зробити кільця, по черзі. «Звичайно, вони мають бути з’єднані одне з одним Перш ніж я поставив заклепки, оскільки ви не можете з’єднати їх разом після того, як вони готові кільця. Нічого з цього не швидко, прошу вибачення, Величність.
  — Ні, я бачу, що не буде. Даруйте, Ганзак, я сказав не за чергою. Шарбараз звучав скромніше, ніж зазвичай був Король Царів. «Ще один засвоєний урок: перш ніж критикувати, дізнайтеся, що це таке».
  Абівард сказав: «Я бачив пошту з кожним іншим рядом кілець, вибитих із пластини, а не вивернутими так, як ви описуєте. Хіба це не було б швидше зробити?»
  «Так, так». Ганзак плюнув у вогонь. «Але це те, що я даю тобі за це. Ви не можете зв’язати ці пробиті кільця одне з одним, лише з правильними в рядах над і під ними. Це означає, що пошта не така міцна для тієї самої ваги. Хочеш, щоб його величність пішов на війну в дешевих поганих обладунках, знайди собі іншого коваля». Він склав масивні руки на ще масивніших грудях.
  Зазнавши поразки, Абівард запитав: «Як ви думаєте, коли буде закінчена ця наступна броня?»
  Коваль задумався. — Три тижні, господи, дай-мінуй трохи.
  — Доведеться, — зітхнувши, сказав Шарбараз. «По правді кажучи, я не сподіваюся, що на мене нападуть до того часу, але я шкодую щодня без пошти. Я почуваюся голим, як новонароджена дитина».
  — Усе не так уже й погано, ваша величність, — сказав Абівард. «Зграя воїнів ходить і б’ється в шкірі. Хаморти увійшли в це за звичку, їхні коні менші й гірше витримують вагу, ніж наші, і я бився проти них, тому Ганзак ще працював над моїм залізним костюмом».
  — Без сумніву, — сказав Шарбараз. «Необхідність знає небагато законів, як ти серед інших показав, визволяючи мене з твердині Скелі Налгіс. Але хіба ти знову не вважав себе героєм, а не просто воїном, коли кольчуга солодко дзвонила на твоїх плечах?»
  "Я не знаю про це", - сказав Абівард. «Я вважав, що ймовірність того, що мене вб’ють, менша, а це дуже підбадьорює людину в бійці».
  «Господи, коли я чую, як ви говорите зрозуміло, я бачу, як ваш батько стоїть на вашому місці», — сказав Ганзак.
  «Я б хотів, щоб він був», — тихо відповів Абівард. Незважаючи на це, він сяяв гордістю від цього компліменту.
  Шарбараз сказав: «При дворі мого батька я навчився стільки ж про війну від менестрелів, скільки від солдатів. Приємно, що поруч є хтось, хто бачив це і ясно говорить про те, чого вона вимагає. Виконуючи свій обов’язок і залишаючись живим через це, хоча не те, що надихає пісні, теж має своє місце. Ще один урок». Він кивнув, наче хотів запам’ятати це.
  Абівар теж кивнув. Шарбараз завжди вчився. Абівард добре подумав про це: сама природа його посади могла переконати Короля Королів, що він уже все знає, бо хто посмів сказати йому, що ні?
  Абіварду спало на думку дещо інше. Припустимо, одного разу Шарбараз пішов не так? Як сказав Цар Царів, він стояв поруч. Але як він міг сказати Шарбаразу, що він помилився? Він поняття не мав.
  
  
  * * *
  
  
  У фортеці Шарбараз взяв собі кімнату, яку використовував Абівард ще за життя Годарца; Фрада з доброї волі відмовився від нього. Він лежав у передпокої від спальні дихкана; що зручність була пунктом на його користь.
  Денак повернувся до жіночих покоїв фортеці Век Руд, коли вона, Абівард, Шарбараз і Таншар повернулися до володінь. Вірний своїй обітниці, Шарбараз одружився з нею, як тільки слугу Бога вдалося привести до твердині. Але хоча вона була його дружиною, жіночі покої були не його. Якби він пішов туди, щоб вимагати її кожного разу, коли шукав її товариства, він би влаштував великий скандал, хоча він був Королем королів.
  Вихід із удаваного глухого кута теж викликав скандал, але не великий скандал. Зовнішні двері до спальні дихкана стали фактичною межею жіночих приміщень — так само, як це було в фортеці Налгіс-Крег, подумав Абівард і залишив цю думку при собі. Шарбараз всередину не заходив. Абівард привів Денак до нього туди, і він супроводив її до кімнати, якою він користувався. Для неї та кімната також була частиною жіночої кімнати.
  Поки що добре. Проблема полягала в коридорі між спальнею дихкана та кімнатою Шарбараза. Ніхто в фортеці не бажав вважати коридор частиною жіночих покоїв, але ніхто не міг побачити, як Денак мала приєднатися до свого чоловіка, не перетнувши його. Язики махали.
  «Можливо, Таншар міг би чарами перевести мене з моєї кімнати в кімнату Шарбараза», — сказала Денак одного вечора, коли Абівард проводив її до суперечливої зали.
  — Я так не думаю, — сказав він із сумнівом. «Я просто дякую Богу, що його сили вистачило для того, для чого ми це використали».
  — Брате мій, я мав це на жарт. Денак тицьнув його під ребра, від чого той підстрибнув у повітря. «Це була єдина відповідь, яку я міг придумати, яка могла зупинити плітки про те, як ми маємо щось робити».
  "Ой". Абівард приміряв його на розмір. Він вирішив посміятися. «Як добре, що ти знову тут».
  — Добре повернутися, — відповіла вона, знову стаючи серйозною. «Після того, що сталося в жіночій кімнаті Прадтака…» Її обличчя скривилося. «Я хотів би, щоб я міг убити того охоронця. Я хотів би, щоб я міг убити їх усіх трьох, на ширину пальця за раз. Втечі з того місця недостатньо, але це доведеться зробити».
  Він почав обійняти її рукою, але зупинився на цьому жесті. Вона не хотіла, щоб хтось, крім Шарбараза, торкався її в ці дні. Абівард шкодувала, що вона вбила охоронця — усіх охоронців — теж, так повільно, як їй хотілося. Він би допоміг і посміхався, коли це робив.
  Вона сказала: «По правді кажучи, це так само добре, що Таншар не може чаклунським способом перекидати мене з кімнати в кімнату. Незалежно від того, що скажуть інші, я відчуваю себе вільною, ніби я пробігла по коридору. ціла фортеця, як я робила, коли була дівчинкою. Дивно, що можуть зробити двадцять-тридцять футів кам’яної підлоги та порожні стіни, чи не так?»
  «Я думав про те саме», — сказав Абівард. «Ти знаєш, Рошнані та деякі інші мої дружини тобі заздрять?»
  
  
  «Я не здивований», — сказав Денак, коли Абівард відчинив внутрішні двері до спальні, щоб вона могла пройти. «Для тих, хто не має свободи, навіть крихітка має виглядати багато».
  «Хмм». Абівард зачинив двері, що вели до жіночої кімнати, замкнув їх і пішов із Денаком до зовнішніх дверей спальні. Шарбараз стояв і чекав просто надворі. Абівар вклонився йому. — Ваша величність, я приводжу вам вашу дружину.
  Шарбараз по черзі вклонився спочатку Абіварду, а потім Денаку. Він простягнув до неї руку. — Міледі, чи підете зі мною? Вона переступила поріг. Абівард відвернувся, так що, формально кажучи, він не бачив, як вона йде тим надто публічним залом. Тоді він засміявся над собою та з того, як він зробив усе можливе, щоб удавати, що звичай не було порушено, хоча він добре знав, що це було. Він замислювався, чи звичай не був ближчим до правителя Макурана, ніж до Короля Царів.
  Того вечора він привів Рошнані до спальні. Вона тоскно глянула на зовнішні двері. «Я теж хотіла б пройти туди», — сказала вона. «Жіночі кімнати стерпні, коли ти знаєш, що всі залишаються в них однаково. Коли можна піти далі…» Вона замовкла, можливо, проковтнувши частину того, що мала намір сказати. — Це важко, — закінчила вона.
  «Мені шкода, що це вас турбує», — сказав Абівард. «Однак я не знаю, що з цим робити. Я не можу викинути незліченну кількість років традиції напризволяще. Традиція не розраховувала на те, що Король Королів повинен був знайти притулок у глухій фортеці, або про його одруження з сестрою дихкана».
  «Я це знаю», — сказав Рошнані. «І, будь ласка, зрозумійте, що я не заперечую удачу Денака проти неї. Ми чудово ладнаємо; ми могли б бути сестрами від народження. Я просто хотів би, щоб мій відрізок світу також був ширшим. Все, що я бачив у світі відтоді, як став жінка — це два жіночі квартали і земля між твердинею, де я виріс, і цією. Цього недостатньо».
  «Ви могли бути рідними сестрами з Денаком», — погодився він. «Скільки я себе пам’ятаю, вона говорила приблизно те саме. Досі я не чув цього від вас».
  «У мене не було причин думати про це досі», — сказала вона, що змусило Абіварда згадати слова Денака про те, що трохи свободи здається великим. Рошнані продовжив: «Вас гніває те, що я так говорю? Небагато чоловіків, з того небагато, що я знаю, дають своїм дружинам навіть таку свободу». Вона стурбовано глянула на Абівара.
  — Усе гаразд, — сказав він. «Я впевнений, що Смердіс замкнув би думки Шарбараза разом із його тілом або попереду нього, якби тільки міг. Я не бачу в цьому сенсу. Якщо ви не говорите, що думаєте, як чи маю я це дізнаватися? Можливо, я не завжди вважаю, що ти правий, і навіть якщо я думаю, я можу нічого з цим не вдіяти, але я хочу знати».
  Подібно до сонця, яке спливає, а потім повертається за хмари, Рошнані нахмурилася, і вона зігнала посмішку з її обличчя. Вона сказала: «Якщо ти вважаєш, що я права, чому ти нічого не можеш з цим зробити?»
  Він розвів руками. «Ми матимемо велику кількість шляхтичів, які приїдуть сюди до фортеці Век-Руд, щоб перевірити Шарбараза, чи мають вони стати на його сторону чи на Смердіс. Як ви думаєте, він зробив би велику користь для своєї справи, якщо сказав, що йому потрібні всі їхні дружини та дочки. з жіночих кварталів? Я не думаю, що він хоче цього, але навіть якби він цього хотів, це вартувало б йому половини його підтримки, ймовірно, більше».
  
  
  — Не серед жінок, — уперто сказав Рошнані.
  — Але жінки не влани.
  Рошнані закусила губу. «Жахливо, коли питання про те, що є правильним і неправильним, стикається з питанням про те, що добре працює у світі».
  «Мій батько сказав би, що якщо в світі це погано працює, то неважливо, чи правильно це чи ні. Коли ми з Таншаром пішли до Прадтака, я утримався від того, щоб занадто багато говорити занадто рано, лише заявляючи про гостинність Тоді Прадтаку довелося подати мені їжу та вино, хотів він цього чи ні. Жіночі кімнати так само: оскільки вони є частиною того, як усе робилося завжди, вони не зникнуть завтра, навіть якщо Шарбараз накаже що вони повинні».
  Абівард спостерігав, як Рошнані це пережовує. Судячи з її обличчя, їй було байдуже до аромату. — Може, й ні, — неохоче визнала вона. — А що ж тоді з цим: чи почнете ви полегшувати правила жіночих кварталів після того, як Шарбараз переможе у війні, а зібрані вельможі Макурана не всі будуть дивитися прямо на вашу-нашу-фортецю?
  Він почав відповідати, але зупинився, перш ніж будь-яке слово промовило на його губах. Він очікував, що його логіка переконає Рошнані — так і сталося. Але замість того, щоб переконати її в його правоті, це просто переконало її прийняти затримку в отриманні того, чого вона все ще хотіла. Він збентежено подумав, що це дуже жіночний спосіб сперечатися — вона погодилася з його думкою й одночасно звернула її проти нього.
  Тож як він мав відповісти? Кожне серцебиття, яке він вагався, додавало їй більше надії, а йому було важче її подолати. Нарешті він сказав: «Гадаю, ми можемо спробувати; це, мабуть, не призведе до кінця світу».
  «Якщо не вийде, завжди можна повернутися до старого», — підбадьорювала вона.
  «Це нісенітниця, і ти це знаєш», — сказав він. «Так само легко скласти докупи шматки розрізаної баранячої туші і сказати, що це знову жива вівця».
  «Так, я знаю», — зізнався Рошнані. — Я сподівався, що ні.
  «Підступна дівка».
  — Звичайно, — сказала вона. «Ким я можу бути, як не лукавим?» Вона висолопила йому язика, але швидко знову стала серйозною. "Навіть знаючи, що ти зміниш старий спосіб, ти все одно дозволяв би мені-відпускав нас час від часу?"
  Абівард відчув, як Годарц дивиться через його плече. Він мало не обернувся, щоб побачити вираз обличчя його батька. Його найкращим припущенням була сардонічна розвага над скрутним становищем, у якому опинився його син. Порушити звичай чи розлютити на нього Рошнані та інших його дружин, коли вона покінчила з ними? Зітхнувши, він сказав: «Так, я вважаю, ми можемо побачити, як це буде».
  Рошнані пискнула, підстрибнула в повітрі, обняла його за шию й поцілувала. Він би назвав те, що сталося далі, розбещенням, якби йому це не дуже сподобалося. Пізніше його пильна, вдумлива частина задавалася питанням, чи його не підкупили. Одна з приємних речей у Рошнані полягала в тому, що він міг дражнити її цим, не розлючивши її.
  
  
  — Ні, — відповіла вона. «Ти просто зробив мене дуже щасливим, от і все».
  Він подивився на неї. «Мені варто частіше радувати тебе».
  — Ну чому б і ні? — пустотливо спитала вона.
  Він плюхнувся на ліжко, як мертва риба. «Якби я робив це занадто часто, я не впевнений, що пережив би це». Коли вона простягнула руку, щоб полоскотати його, він швидко додав: «З іншого боку, це може бути цікаво дізнатися».
  
  
  * * *
  
  
  — Царські солдати! — заревав вершник, гнавши свого зношеного коня крутими вулицями міста до твердині Век Руд. «Королівські солдати, їдьте сюди!»
  Лід, який не мав нічого спільного з зимою, пробіг по спині Абівара, коли він почув цей крик. З одного боку, він очікував цього з того моменту, як йому вдалося вивести Шарбараза з твердині Налгіс Креґ. Але в іншому випадку, як у битві чи у випадку з жінками, всі очікування світу не варті мідяка, якщо порівнювати їх з реальністю.
  Як тільки вершник заїхав на подвір'я, Абівард крикнув: «Зачиніть ворота!» Начальники поспішили підкоритися. Обшиті залізом дерев’яні бруски з дзвінком зачинялися. Величезний брусок, товстий, як людська нога, з глухим ударом провалився за ними. "Скільки?" — запитав Абівар у вершника.
  — Двадцять чи тридцять, може, пане, — відповів хлопець. «Не був великим господарем, це я скажу».
  «Як ти думаєш, за ним іде величезне військо?» Абівар наполягав.
  Вершник роздратовано зиркнув на нього. «Господи, перепрошую, але звідки я маю знати? Якби я був настільки дурним, щоб тинятися й намагатися з’ясувати, мабуть, негідники помітили б мене».
  Абівар зітхнув. «Ти, звичайно, маєш рацію. Іди на кухню та візьми собі трохи хліба та вина. Потім дістань свій лук із футляра та займи своє місце на стіні з нами».
  «Так, лорде». Вершник поспішив геть. Абівард підіймався сходами по дві за один раз, піднімаючись на доріжку на стіні й дивлячись на південь. День був хмарним і похмурим, снігу було достатньо, щоб погіршити видимість. — пробурмотів собі під ніс. Люди Смердіса прийшли не швидко. Після новин, які вигукнув його вассал, він жадав дії.
  Шарбараз піднявся на стіну біля нього. «Я чув, як підняли тривогу», — сказав законний Король Королів. "Що до?"
  — До нас збираються відвідувачі, — відповів Абівард. «Я не можу сказати, коли і скільки, але вони не бажані».
  «Ми знали, що це станеться», — сказав Шарбараз, кусаючи губу. «Але Смердіс рухається швидше, ніж ми думали, прокляти його. Я не шукав, щоб бути замкненим у цій фортеці, доки у мене не було власної армії, достатньо сильної, щоб протистояти узурпатору».
  "Так." Голос Абівара був розсіяним. Він показав. — Думаєш, це вони, чи це лише зграя?
  Шарбараз примружився, дивлячись на витягнуту руку Абівара. «Твої очі мабуть кращі за мої. Ні, чекай, я бачу, на що ти показуєш. Боюся, це не худоба чи вівці. Це вершники».
  "Я також так думаю." Абівард був би впевненіший у сонячний день, коли б іскрилося світло від наконечників списів, кінського одягу та кольчуг. Але цілеспрямоване те, як далекі цятки рухалися на північ, розповіло йому все, що він мав знати.
  — Їх не так багато, — сказав Шарбараз трохи згодом.
  "Ні. Вершник, який повідомив, сказав, що це невелика група", - сказав Абівард.
  — Здається, він мав рацію. Він подивився на загін, що наближався. — Я теж не бачу більше за ними.
  «Ні я». Шарбараз обурився, наче вважав, що Смердіс грає не за правилами. — На що він сподівається, пославши замість чоловіка хлопчика — ні, невідлучену дитину?
  «Якби я знав, я б вам сказав», — відповів Абівард. — Я сподіваюся, ми дізнаємося про це протягом півгодини.
  Королівський солдат стримав підніжжя ручки, на вершині якої стояла твердиня Век Руд. Дехто з людей, які жили в місті на ручці, втекли до твердині ще до того, як Абівард наказав зачинити ворота. Решта намагалися зробити вигляд, що вони невидимі.
  Один воїн під'їхав до фортеці з піднятим побіленим щитом на знак перемир'я. Він крикнув гучним голосом: Чи правда, що тут оселився Шарбараз, син Пероза?
  Абівард упізнав голос за мить до того, як упізнав обличчя. «Не твоє діло, Зал», — відповів він. — Незалежно від того, відповідь — так чи ні, як ти думаєш, я знову впущу тебе сюди після того, як ти використав мене востаннє, коли бачив подвір’я?
  Усміх Зала був широким і безсоромним. «Я просто виконував накази, які мені дали. Але я думаю, що у мене є жетон, який допоможе мені ввійти».
  «Ти? Я повірю в це, коли побачу».
  «Добре, що погода така холодна», — зауважив Зал, потягнувшись назад, щоб відкрити сідельну сумку. «Інакше це смерділо б набагато гірше, ніж є». Цей коментар не мав сенсу для Абівара, поки королівський офіцер не підняв за волосся відрубану голову, яка, як він сказав, була не зовсім свіжою, але донедавна, без сумніву, прикрашала плечі знаменитого Мургаба.
  Трохи ковтнувши, Абівард сказав: «Ти намагаєшся переконати мене, що ти за Шарбараза, а не проти нього?»
  Біля нього Шарбараз прошепотів: «Чия це голова?»
  «Він належав збирачеві податків Смердіса, тому, хто виманив у мене вісімдесят п’ятсот ковчегів як данину для Хаморта», — прошепотів у відповідь Абівард. Він підвищив голос і покликав Зала: «Як ти кажеш?»
  «Звичайно, я за його величність», — вигукнув Зал. «Я служив Смердісу так само, як і ти, вважаючи, що Шарбараз справді відмовився від престолу. Тоді ми з моїми людьми натрапили на кур’єра, який отримав повідомлення від Налгіса Крега, що його величність — я маю на увазі його справжню величність — утік із ув’язнення. Я позбувся кур'єра, а потім я позбувся цього..." Він підняв голову Мургаба трохи вище. — Але я заощадив достатньо, щоб, можливо, переконати вас, що я не вбивця цієї ночі.
  — Кажете, ви натрапили на кур’єра? — відповів Абівар. «Якщо це так, то ви не поспішали сюди».
  Зал похитав посивілою головою. «Не так, юначе. Я був далеко на південь, прямуючи назад до Машиза, коли хлопець наздогнав мене. Я найкраще припускаю, що Смердіс Пімп із сутенерів досі не чув, що справжній Король Королів звільнився».
  Абівард і Шарбараз перезирнулися. Якби це було так… «Це не може тривати вічно», — сказав Абівард.
  — Ні, — погодився Шарбараз. «Але Бог з огидою відвернувся б від нас, якби ми не використали це якнайкраще».
  — Невже ви збираєтеся цілий день балакати там? — нетерпляче запитав Зал. — Або ви відкриєте, щоб я міг увійти й ми могли поговорити, не ричачи один на одного, як худоба на рівнині?
  «Відчиніть ворота», — закликав Абівард до людей, які їх обслуговували. Він сказав Залу: «Давай, але поки що ти один. Я все ще пам’ятаю, що трапилося останнього разу, коли ти привів людей до моєї фортеці».
  «Я б хотів повернути тобі твоє срібло, але ця річ…» Зал підняв голову Мургаба. "-вже відправив його до скарбниці. Єдиний спосіб отримати відшкодування зараз - боротися та завоювати цю скарбницю собі."
  Він проїхав через ворота, коли вони відчинилися. Лучники на стіні і на подвір'ї прикривали його. Абівар нервово переминався з ноги на ногу. Солдати внизу, унизу, були вкуті в залізо, як і їхні коні; Король Королів — навіть якби він тепер був Сутенером сутенерів, як його називав Зал, — міг дозволити собі тримати велику кількість ковалів, зайнятих перетворенням залізних смужок на дріт, а дроту — на кільця. Якби вони помчали галопом, скільки б того не було, вони могли б увійти до того, як грюкнуть ворота, і якщо б вони увійшли, невідомо, якої шкоди вони завдадуть.
  «Ваша величність, для вас було б розумніше залишитися на стіні чи на сходах вище, ніж може дістати спис», — сказав Абівард.
  «Можливо, деякі шляхи мудріші, але не інші». Не кажучи більше ні слова, Шарбараз поспішив униз сходами. Він сказав — і Абівард побачив, на превеликий розчарування їм із Макураном, — що його батько Пероз був схильний першим бити, а потім ставити запитання. За цим стандартом Шарбараз був дуже сином свого батька.
  Зал зіскочив з коня; хоч і далеко не молодий, він був гладким і гнучким. Не звертаючи уваги на сльоту на подвір’ї, свій плащ і броню під ним, він упав на живіт перед Шарбаразом, вдарившись чолом об бруківку.
  — Вставай, чоловіче, — сказав йому Шарбараз. — Ви — Зал, син Сінтравка, одного зі старших капітанів гвардії з Машиза?
  — Так, це я, Величність. Зал був вражений і здивований тим, що Шарбараз знає про нього. Абівард також був вражений, але менш здивований. Він уже бачив майстерність Шарбараза в деталях.
  Шарбараз сказав: «Коли звістка про те, що я живу, пролунає, скільки інших офіцерів також підтримають мій заклик?»
  
  
  — Гарний номер, величність, гарний номер. Зал продовжив: «Якщо буде Божа воля, все, що вам потрібно буде зробити зі Смердісом, — це вистежити його й відрубати йому голову, як я зробив зі знаменитим Мургабом. Єдина біда в тому, що я не знаю, чи зробить це Бог бути таким готовим".
  «Завжди цікаве запитання, чи не так?» Шарбараз звернувся до Абівара. «Це ваша твердиня, лорд Діхкан; я б не наважився наказувати вам керувати нею. Але чи вважаєте ви, що людей Зала можна безпечно допустити сюди?»
  Черга запропонувала Залу спину Шарбараза. Спочатку це насторожило Абівара: це здалося йому дурним шансом. Потім він зрозумів, що Шарбараз зробив це навмисно. Це не менш тривожило його, але він захоплювався сміливістю законного Царя Царів. Зал не зробив жодного руху, щоб вихопити меч чи кинджал, що висів у нього на поясі.
  Побачивши, як він пройшов випробування, Абівард сказав: «Дуже добре, величність». Він запитав Зала: «Чи не покличеш ти їх сам, чи це зроблю я?»
  — Дозволь мені, — сказав Зал. «Вони навряд чи подумають, що це якась пастка. Насправді, враховуючи, наскільки вони далеко, чому б мені просто не поїхати до них і не повідомити їм, що все гаразд?»
  Абівард відчув цілий ряд сумнівів: що мало завадити Залу та його броньованим бійцям повернутися до Машиза? Вполювати їх було б непросто. Він похитав головою: якщо йому довелося тягнутися так далеко заради хвилювань, вони не варті того, щоб досягти. Він кивнув Залу. Капітан гвардії знову сів на коня й попрямував донизу.
  Абівард глянув на Шарбараза. Законний Цар царів не був таким спокійним, як виглядав; він дуже некоректно метушився. Це також змусило Абівара нервувати. Він хотів сказати щось на кшталт «Це була ваша ідея», але не зміг, не своєму суверену.
  Зал був надто далеко, щоб будь-хто в фортеці міг почути, що він сказав своїм людям. Проте вітання, яке підняла ескадрилья, приємно прозвучало у вухах Абівара. Він відчув, що посміхається, як дурень. Широка посмішка з полегшенням розтягнулася на обличчі Шарбараза. "Ми зійшли з рук", - сказав він.
  — Так виглядає, — погодився Абівард, намагаючись звучати невимушено.
  Вершники їхали через місто, співаючи голосно й незлагоджено. Абіварду знадобилося трохи часу, щоб упізнати мелодію: пісня на хвалу Царю Царів. Шарбараз схвильовано стиснув кулак у повітря. «Правда привертає людей на мій бік», — вигукнув він, і Абівард кивнув.
  
  
  * * *
  
  
  «Ось іде ще хтось», — сказала Фрада, вказуючи на південний захід.
  — Я бачу його, — відповів Абівард. «Якби Смердіс вирішив вдарити нас зараз, він зібрав би більшість дихканів із північно-західної частини королівства».
  «Якби Смердіс вирішив вдарити нас зараз, його армія втекла б», — упевнено сказав його молодший брат. «Як могло бути інакше? Тепер, коли всі знають, що він всього лише узурпатор, і тепер, коли законний Король Королів вільний, хто міг би захотіти воювати за нього? Він скорчиться в палаці в Машізі, чекаючи, поки Шарбараз прийди і позбав його від його страждань».
  — Дай Бог, щоб ти мав рацію. Хоча він не хотів розповідати про них перед Фрадою, у Абівара були сумніви. Останнього разу, коли він був упевнений, що щось спрацює ідеально, він їхав на північ із Перозом, щоб раз і назавжди поселити Хаморт. Це справді спрацювало… але не так, як хотів Пероз.
  «Хто приходить?» один із чоловіків біля воріт гукнув дворянина та його свиту, що наближався.
  «Дігор, син Надіни, дихкан володіння Азармідухт-Гіллс», — пролунала відповідь.
  «Ласкаво просимо в володіння Век Руд, Дігор пагорбів Азармідухт», — відповів охоронець. «Знай, що Шарбараз, Король Королів, оголосив фортецю Век Руд місцем перемир’я. Незалежно від того, що ти ворогуєш із своїм сусідом, якщо ти зустрінеш його тут, ти зустрінеш його як друга. Так Шарбараз наказав, так і буде. "
  — Так і буде, — луною повторив Дігор. Абівард не міг сказати, чи розлютив його цей наказ; він мовчав, а обличчя спокою. На відміну від багатьох дворян, які тут зібралися, він не був ані надзвичайно молодим, ані надзвичайно старим. Або він не пішов у пардраянський степ, або повернувся безпечним.
  Абівард дістав клаптик пергаменту, баночку з чорнилом і очеретяне перо. Він вписав ручку, розкреслив ім’я Дігора й замінив письмове приладдя. Фрада посміхнулася. — Наш батько схвалив би, — сказав він.
  — Що, я веду список? Абівард теж усміхнувся, а тоді вказав на натовп чоловіків, які товклися на подвір’ї. "Мені ніколи не вдасться отримати їх усіх прямо без цього".
  «Щоб привести їх усіх сюди, потрібен був виклик Шарбараза, — сказав Фрада, — а заклик Шарбараза до перемир’я не дасть їм вирвати мечі й не напасти один на одного. Деякі з ворожнеч тут сягають часів чотирьох пророків. ."
  — Я знаю, — сказав Абівард. «Я сподівався, що з такою кількістю нових людей, які очолюють домени, про деяких із них можна було б забути, але це не так. Поки вони ненавидять Смердісів гірше, ніж їхні сусіди, ми маємо добре працювати».
  — Сподіваюся, ти правий, — сказала Фрада. — Скільки ще дворян ми очікуємо приїхати?
  — Здається, три. Абівар перевірив свій пергамент. — Так, три, саме так.
  — Не думаю, що його величність має настрій чекати їх ще довго. Фрада показав назад на житлові приміщення, де Шарбараз дивився з вікна. Останні три дні він неспокійно ходив кроками, відколи північно-західні дихкани почали напливати на територію Век Руд у відповідь на його заклик.
  — Теж добре, — відповів Абівард. «Вони їдять нас з дому та вдома, і хто знає, як довго вони будуть продовжувати шанувати перемир’я тут? Один ніж вийде, і всі згадають всю кровну помсту — і втягнуть нас у них. Наша лінія здебільшого залишилася нічого такого не було, але одного чи двох убивств на території фортеці Век Руд було б достатньо, щоб наші правнуки краєм ока спостерігали за своїми сусідами».
  — Ти маєш рацію, — сказала Фрада. «Потрапити у сварку легко. Вийти з неї знову...» Він похитав головою.
  Очевидно, Шарбараз вибрав цей момент, щоб вирішити, що більше не чекатиме кількох ледарів, що залишилися. Він вийшов із житлових приміщень і пройшов крізь натовп на подвір’ї до майданчика для розмов, який спорудили для нього теслі Абіварда. На ньому не було розкішної мантії, подібної до тієї, яку Пероз носив навіть у поході, лише звичайний каптан із важкої вовни та конічний шолом із пір’ям на гребені. Незважаючи на це, він привернув увагу людей, як магнітний камінь тягне шматки заліза. Безцільне млинення у дворі стало цілеспрямованим, коли зібрані дворяни повернулися до платформи, щоб почути, що він скаже.
  Абівард і Фрада поспішно зійшли зі свого місця на стіні. До того часу, як вони почали змагатися за місце, звідки можна було б послухати законного Короля Королів, їм довелося б вчинити штурм, а точніше кілька, щоб отримати хороший. Абівар не турбувався. На відміну від решти dihqans, він мав задоволення від компанії Шарбараза протягом кількох тижнів, тож він уже добре уявляв, що скаже законний Король Царів.
  Шарбараз вихопив меч і помахав ним над головою. "Мої друзі!" — скрикнув він. «Чи збираємося ми залишатися в рабстві Хаморта, з одного боку, а з іншого — кровососного хробака в Машизі, який висушує нас, щоб зробити кочівників жирними? Чи так?»
  "Немає!" Рев натовпу луною відбивався від кам'яних стін фортеці, наповнюючи подвір'я галасом. Абівард відчув, як його вуха атакували з усіх боків.
  «Невже ми дозволимо якомусь сухому клерку оскверняти своїм смердючим задом місце, яке по праву належить справжнім чоловікам?» — крикнув Шарбараз. — Або ми заберемо те, що є нашим, і дамо урок, який змусить потенційних зрадників і узурпаторів тремтіти й хлипати через тисячу років?
  "Так!" Цього разу гуркіт був голоснішим.
  Шарбараз сказав: «Тепер ти, безсумнівно, чув, як узурпатор викрав ліки з трону під час моєї вечері. І ти, мабуть, змусив його пограбувати тебе, сказавши, що заплатить Хаморту, щоб залишитися на їхньому боці Дегірда. .. Скажіть мені, лорди, чи прокляті жителі рівнини залишилися на своєму боці Дегірда?»
  "Немає!" Тепер це був не рев, а різкий крик гніву. Мало хто на кордоні не постраждав від набігів кочівників.
  Розігріваючись до своєї теми тепер, коли він розбурхав своїх слухачів, Шарбараз продовжив: «Отже, лорди, друзі мої, чи залишите ви на троні цього негідника, який викрав його зрадою і бреше з кожним подихом, чиї власні офіцери почали покинути його в той момент, коли його брехня стала очевидною?»
  "Немає!" — знову вигукнув натовп.
  Перш ніж Шарбараз встиг продовжити, Зал крикнув усім: «І я не єдиний, хто втече від нього, як від чуми, тепер, коли правда випливає. Яка чесна людина може забажати служити брехуну?»
  "Ніхто!" — кричали дихкани, які зібралися, знову з ноткою люті, що ринула в їхніх голосах. Коли вельможа з Макурана давав слово, людина повинна була на це покластися. Наскільки більше це стосувалося Царя Царів?
  — То що ви скажете, лорди? — запитав Шарбараз. «Чи поїдемо ми на південь, коли погода зміниться? Ми змете всіх перед собою, тріумфально в’їдемо в Машіз і повернемо Макуран на його правильний курс. Я не заперечу, ми не зможемо розібратися відразу з Хамортом, як вони заслуговують, але ми можемо не допустити їх до нашої землі. І, клянусь Богом, коли я сяду на трон, ми зможемо звести рахунки з Відессосом. Якщо східняки, нехай Бог кине їх у Пустоту, Якби не підбурювали кочівників проти нас, наші відважні воїни, мій сміливий батько, ще були б живі. Тож ти зі мною, щоб помститися Імперії та її фальшивому богу?»
  "Так!" — закричав Абівард якомога голосніше. Зарозумілість Відессоса була високо оцінена його батьком. Якби Шарбараз вирішив вести цей шлях, він би пішов за ним.
  Судячи з криків, які здійнялися навколо нього, більшість дихканів почувалися так само, як і він. Хаморт був поруч, але для будь-якого мешканця Макурана Відессос був ворогом. Конфедерації кочівників розсипалися, як гранатові зерна, коли плід топтався під ногами, то небезпечний, то нешкідливий. Відесос витримав.
  Шарбараз пірнув у натовп. Чоловіки кинулися до нього, щоб бити його по спині, стиснути йому руку, поклястися у вірності назавжди та похвалитися фаршем, який вони зробили б із будь-кого з людей Смердіса, які були настільки введені в оману, щоб протистояти їм.
  Захоплені моментом, Абівард і Фрада разом з усіма проштовхнулися крізь дворян до законного Короля Королів. Працюючи як команда, вони досягли хороших успіхів. «Знаєш, ми нерозумні, що робимо це», — сказав Фрада після обміну ліктями з якимось дворянином із ста фарсангів на захід від домену Век Руд. «Цар царів тут давно, і він залишиться ще довше».
  — Правда, але що буде потім? – сказав Абівард. «Коли війну буде виграно, він поїде жити в Машиз і ніколи не покине його, окрім як у похід, і ми, швидше за все, повернемося сюди».
  «Цього не повинно бути так, коли він одружений на нашій сестрі», — сказала Фрада. «Ми маємо його вухо з цього приводу; ми могли б зробити своє місце в столиці».
  Абівар недовірливо буркнув. «Що тоді станеться з володінням? Прихильність короля — прихильність будь-якого короля, хоч би він був таким добрим, — росте й слабшає, як місяць. Земля існує вічно, і ця земля наша».
  Фрада голосно засміялася. «Я слухаю вас, і мені здається, ніби батько все ще тут, щоб говорити як мудрець».
  "Ха!" — сказав Абівард, задоволений компліментом і стурбований тим, що не зможе його виправдати. Яку б іншу відповідь він не зробив, вона перетворилася на шиплячий вигук болю, коли дихкан із бородою, заплетеною на три пасма, натоптав його на ногу й відштовхнув убік. Фрада впіймав хлопця ліктем у живіт, що згорнуло його віялом. Два брати посміхнулися один одному.
  Лише кілька вельмож стояли між ними та Шарбаразом. Навколо законного Царя Царів пересуватися було важко, бо ті, хто вже говорив з ним, намагалися втекти, а ті, хто все ще хотів отримати його вухо, штовхалися до них. Кілька дихканів протиснулися між Абівардом і Фрадою — і випадково ледь не перекинули хлопця, який затоптав підніжку Абівара, дозволивши їм зробити ще пару кроків до свого суверена.
  Чоловіки йшли до Шарбаразу з усіх боків. Просто стояти перед ним не означало, що ви могли з ним поговорити, бо дихкани також кричали на нього ззаду та з обох боків. Він продовжував повертати голову й крутитися, як людина, що грає молотом і м’ячем, остерігаючись, щоб суперник не зачепив його, а не м’яч, своїм молотом.
  Коли Абівард нарешті помітив його погляд, Шарбараз широко розкинув руки, ніби хотів охопити весь переповнений двір. — Вони мої! — скрикнув він. «Ми вичистимо Смердіса, сутенера з сутенерів…» Він із захопленням вкрав глузливий титул Зала для свого суперника. «...з Машиза, як служниця, яка збирає пил із комори. Коли це буде зроблено, ми ввімкнемо Відессос і...»
  — Дак, ваша величносте! Абівар і Фрада плакали разом. Можливо, Шарбараз і не бачив бою, але мав рефлекси воїна. Не роззявлюючись і не ставлячи питань, він почав кидатися на землю. Це врятувало йому життя. Ніж, яким володів чоловік позаду, розрізав його мантію та пробив криваву лінію на плечі, але не проскочив між ребрами, щоб знайти серце.
  «Бог прокляне тебе, прокляне твій дім, прямо в Пустоту», — вигукнув дихкан, відводячи руку для ще одного удару. Хлопець, який стояв поруч із жахом на обличчі, схопив його, перш ніж він встиг висунути його знову. Абівард і Фрада кинулися на потенційного вбивцю й повалили його на землю.
  Він бився, як одержимий, навіть після того, як вельможі вирвали в нього ножа. Лише вага людей на ньому нарешті змусила його кинути, витиснувши повітря з його легенів. Оскільки більшість із цих чоловіків також були на вершині Абівара, він намагався з усіх сил намагатися вдихнути кожен свій подих.
  «Підтягніть його», — сказав Шарбараз, коли дихкан було вгамовано. Дворяни, що навалилися на нього, зійшли один за одним. Абівард і Фрада схопили його й підняли на ноги. Коли він почав намагатися вирватися, хтось вдарив його під живіт. Це змусило його подвоїтися і коштувало йому вітру, який він щойно відновив.
  Шарбараз поплескав правою рукою по лівому плечу. Кров забруднила його мантію і витекла між пальцями. Але рана була у верхній частині плеча, і його ліва рука й кисть працювали; він стиснув цю руку в міцний кулак проти болю. Абівард наважився сподіватися, що рана не така серйозна.
  Законний король королів витріщився на свого нападника. — Що я тобі зробив, Припать, щоб заслужив твого ножа в спину? Навіть ледь уникнувши смерті, він пам’ятав ім’я свого нападника.
  Обличчя Припата скривилося. — Чому б мені не вбити тебе? — сказав він, задихаючись.
  «Завдяки твоєму проклятому батькові, моєму рідному батькові, моєму дідусеві, усі мої старші брати стали кормом для ворон і м’ясом для вовків, їхнім спорядженням для мешканців рівнини. Кожна людина тут боргує перед тобою кров’ю, хіба йому вистачило розуму подивіться».
  Шарбараз похитав головою, потім скривився; рух мав бути боляче. «Не так», — відповів він, ніби сперечаючись у суді, а не виносячи вирок чоловікові, який намагався його вбити. «Мій батько діяв так, як вважав найкращим для Макурана. Жодна людина не є досконалою; Бог вважає це за себе. Але кампанія не зазнала невдачі через злий умисел, і Цар Царів не вбив ваших родичів. Я сумую, що вони впали; я сумую що так багато з усього королівства впало. Але мій дім не взяв через це кровного боргу».
  «Брешіть скільки завгодно — мої родичі й досі лежать мертві», — сказав Припат.
  «І ти приєднаєшся до них», — крикнув йому хтось. Дихкани гарчали, як злі собаки. Страх був не меншою частиною цього, вирішив Абівард. Тут вони прийшли до фортеці Век Руд, щоб приєднатися до Шарбараза проти Смердіса. Якби Припат убив Шарбараза, повстання проти Машиза померло б разом з ним; жоден із північно-західних людей не мав достатньої сили характеру, щоб зробити Царем Царів. Але коли Смердіс дізнався, що вони тут зібралися, він би все одно помстився. Не дивно, що вони так готові були засудити Припать з рук.
  Шарбараз запитав його: «Чи є у вас якась причина, щоб я не наказав відрізати вам голову?» Це саме по собі було милосердям. Будь-хто, хто намагався вбити Царя Царів, був підданий смерті з таким болем і винахідливістю, скільки могли вигадати його мучителі. Але тут, як і скрізь, Шарбараз був прямолінійним, прямим і не бажав витрачати час.
  
  
  Припат спробував плюнути на нього, потім став навколішки й нагнув голову. «Я вмираю гордий, тому що я прагнув відновити гордість свого клану».
  «Вдарити людину ножем у спину — не варто пишатися». Між пальцями Шарбараза все ще текла кров. Він підняв голос, щоб закликати вельмож: «Хто несе важкий меч?»
  Абівард так і зробив, але вагався, не бажаючи говорити. Убити людину в бою — це одне, а вбити його холоднокровно — навіть якщо він пристрасно бажав померти — інше. Поки Абівард намагався нервувати, Зал випередив його. — Я так, ваша величність, і також практикую використання цього для справедливості.
  — Тоді страйкуй, — сказав Шарбараз. Так само й Припать, водночас. Здавалося, це збентежило законного Короля Королів, але він на мить відірвав праву руку від рани, щоб поманити Зала вперед. Припат чекав, не рухаючись, коли офіцер підійшов, вихопив шаблю, замахнувся нею, тримаючи обидві руки за ефес, і опустив. Удар був чистим; Голова Припата злетіла з плечей. Його тіло здригнулося. Кров текла по бруківці протягом кількох секунд, які були потрібні його серцю, щоб зрозуміти, що він мертвий.
  — Утилізуйте падло, будь ласка, — сказав Шарбараз Абіварду. Він похитнувся, де стояв.
  Абівар кинувся його підтримати. — Ходімо зі мною, Величність, — сказав він, проводжаючи Шарбараза назад до житлових приміщень. «Нам краще дізнатися, наскільки сильно ви поранені».
  Слуги злякано вигукнули, побачивши, що сталося. За гавкаючим наказом Абівара вони розклали подушки в коридорі біля входу.
  «Давайте ляжемо вас, величність», — сказав Абівард Шарбаразу, який напівприсів, напіввпав на подушки.
  Не попросивши Абівара про це, слугиня принесла йому миску з водою та кілька ганчірок. Він зробив розрив на мантії Шарбараза більшим, щоб добре роздивитися рану. Шарбараз спробував вивернути шию й поглянути на обличчя, щоб теж міг це побачити. Йому вдалося лише завдати собі болю ще гірше. "Як воно?" — спитав він у Абівара тремтячим голосом тепер, коли йому не довелося тримати фронт перед дихканами, що зібралися.
  «Не так погано, як я думав», — відповів Абівард. «Так, він довгий, але не глибокий.
  І вона вільно кровоточить, тому менша ймовірність гноїтися". Він обернувся і, як він і сподівався, побачив служницю, що ширяла позаду нього. Він сказав їй: "Принеси мені фарбу для рани - ти знаєш, яку я маю на увазі". Вона кивнув і поспішив геть.
  — Чи буде боляче? — спитав Шарбараз, стурбований, як хлопець із облаєною гомілкою.
  — Сподіваюся, не надто багато, величність, — відповів Абівард. «Це вино, мед і мирра дрібного помелу. Після того, як я це одягну, я замажу рану жиром і перев’яжу тебе. З тобою все буде гаразд, якщо ти не намагатимешся робити занадто багато з цією рукою для наступні кілька днів». Сподіваюся, додав він собі. Незважаючи на ліки, ви ніколи не можете сказати, що станеться, коли людина постраждає.
  Служителька повернулася, простягнувши Абівару маленький горщик. Коли він звільнив пробку, вона сказала: «Пане, ваша сестра — дружина вашої величності, — додала вона, набравшись сміливості, щоб поговорити з Шарбаразом, — хоче знати, що трапилося і як живе Король Королів».
  — Скажи їй, що я в порядку, — одразу сказав Шарбараз.
  «Слово поширюється швидко. Скажи їй, що його порізали, але я думаю, що з ним все буде добре», — сказав Абівард, кваліфіковану підтримку. Він перевернув горщик над плечем Шарбараза. Ліки повільно виливалися. — прошипів Шарбараз, торкнувшись рани.
  «Принеси мені трохи сала, перш ніж підеш говорити з Денаком», — сказав Абівард служниці. Вона знову кинулася підкорятися.
  Коли Абівард задовольнив поріз, він наклав на нього бинт і зав’язав його ганчіркою, яка обтягнула плече й пахву Шарбараза. Законний Цар Царів зітхнув, щоб подолати випробування, а потім сказав: «Я знову опиняюсь у вашому боргу».
  — Дурниці, ваша величносте. Абівар налив чашку червоного вина. «Випий це. Чарівники кажуть, що воно формує кров, будучи як сама кров».
  — Я сам це чув. Не знаю, чи це правда, але я з радістю вип’ю вина, як завгодно. Шарбараз відповідав дії до слова. — Клянусь Богом, краще це потрапить мені в горло, ніж бризне на плече. Він штовхнув чашку назад до Абівара. «Я думаю, що я втратив достатньо, щоб потребувати ще будівництва».
  Коли Абівард знову налив, слугиня повернулася ще раз і сказала: «Ваша величність, лорде, нехай це буде приємно вам обом, леді Денак каже, що хоче побачити вас якнайшвидше, а якщо це не швидше, вона вийду, щоб зробити це».
  Шарбараз подивився на Абівара. Вони обидва знали, що Денак здатний зробити саме це, і обидва знали, що скандал, який він викличе серед дихканів, не допоможе справі законного Короля Королів. Шарбараз сказав: «Пані, скажіть моїй дружині, що я побачу її безпосередньо в своїй кімнаті».
  Слугиня сяяла від того, що з нею поводилися, наче з благородною кров’ю. Вона знову вибігла з кухні. Шарбараз стиснув щелепу й підвівся.
  — Ось, ваша величність, спертися на мене, — сказав Абівард. «Ви ж не хочете, щоб ви знову почали кровоточити, намагаючись зробити занадто багато».
  — Мабуть, ні, — відповів Шарбараз, хоча звучало не дуже впевнено. Але він поклав праву руку на плече Абівара й дозволив дихану прийняти значну частину його ваги, поки вони йшли коридорами житлових приміщень до кімнати, яку він використовував як свою власну.
  — Зачекайте тут, — сказав Абівард, коли вони підійшли. — Я повернуся з Денаком якомога швидше. Шарбараз кивнув і опустився на ліжко зі стогоном, який він з усіх сил намагався придушити. Незважаючи на кріпильне вино, він виглядав дуже блідим.
  Денак стояла, нетерпляче стукаючи ногою по дверях між спальнею Абівара й жіночими кімнатами. «Ти зайняв достатньо часу», — сказала вона, коли Абівард відчинив двері. — Зараз про це не можна говорити — як він?
  — Поранений, — відповів Абівард. «Він все ще може використовувати руку. Якщо він заживе належним чином, він буде в порядку, крім шраму».
  Денак вдивився в обличчя. «Ти не збрешеш мені? Ні, не збрешеш, не тоді, коли я сам побачу, як швидко ми можемо туди йти — і не міг би ти йти трохи швидше, будь ласка?» Незважаючи на її різкий тон, з кожним кроком щось полегшувало в її кроках, у підведенні плечей. Як для себе, так і для Абівара, вона продовжила: «Життя не варте того, щоб прожити без нього».
  Абівар не відповів. Він знову хотів взяти сестру на руки й обійняти її, щоб спробувати полегшити їй самопочуття, але Денак ставав твердим, як камінь, якщо хтось, крім Шарбараза, чоловік чи жінка, намагався її обійняти. Якби Шарбараз швидко не подумав, вона вважала б свою честь повністю втраченою, а без її честі Абівард не думав, що вона хоче жити. Він дякував Богові за те, що вона змогла зібрати докупи таку ж частину свого життя, як і вона.
  Коли вона побачила Шарбараза, що лежав на ліжку, з обличчям кольору пергаменту, вона видихнула й похитнулася, перш ніж помітно зібратися. "Що сталося?" — вимагала вона від нього. — Я вже чув три різні казки.
  — Я в цьому не сумніваюся. Шарбаразу вдалося посміхнутися, що було менше, ніж напівгримасою. «Один із дихканів вирішив, що я винен у тому, що його клан постраждав у степу, і розрахував помститися мені. Він мав мужність; я ніколи не бачив і не чув, щоб людина помирала краще після невдачі».
  Його відсторонене ставлення не принесло йому жодних очок від Denak. «Він міг убити вас, а ви говорите про те, яким він був сміливим? Добре, що він мертвий. Якби він зробив те, що збирався…» Її голос ледь не зірвався. «Я не знаю, що б я зробив».
  Шарбараз сів на ліжку. Абівард хотів би штовхнути його назад, але Денак випередив його. Легкість, з якою він знову розплющився, свідчила про рану, яку він зазнав. І все-таки його друга спроба посміхнутися була ближчою до справжньої статті, ніж перша. Він сказав: «Я можу дозволити собі бути щедрим, оскільки я живий. Якби я був мертвий, а він жив, я б менше прощав».
  Денак витріщився на нього, а потім здавлено пирхнув. «Тепер я починаю вірити, що тобі стане краще. Жоден помираючий не міг би відпускати такі дурні жарти».
  "Дякую моя люба." Шарбараз пролунав трохи сильніше, але не намагався підвестися. Він продовжив: «Твій брат поставив мене в борг ще тричі: викрикнувши попередження, допоміг звалити ножа на землю та за його чудове лікування. Якщо я таки витримаю, то це буде через нього. ."
  — Ваша величність надто ласкава, — пробурмотів Абівард.
  — Ні, ні, — сказав Денак. «Якщо ти вчинив належним героєм, світ мав би знати про це. Діхани повернуть слово до своїх володінь, але ми також повинні призначити менестреля, щоб він співав тобі дифірамби».
  — Знаєш, що сказав би батько, якби почув, як ти говориш про такі речі? — сказав Абівар, почервонівши. «Спочатку він сміявся, аж плакав, а потім греб твою спину за те, що ти маєш нагоду навіть подумати про те, щоб заплатити менестрелю, щоб той хвалив мене за те, що я мав робити».
  Закликання Годарца зазвичай завершувало суперечку так само ефективно, як грюкання дверима. Але цього разу Денак похитала головою. «Батько був чудовим дихканом, Абіварде, нічим не кращим, але він ніколи не брав участі у справах королівства в цілому. Ти перетворився зі звичайного діхана, як він, на людину, близьку до трону. Ти врятував Шарбараза і ти став його шурином, і все це за один день. Коли він поверне свій трон, ти думаєш, що деякі дихкани та більшість марзбанів не образяться на тебе за вискочку? Чим більше ти показуєш, що заслуговуєш свого місця на його посаді Права рука, тим більше шансів, що ви її збережете. Немає нічого поганого в тому, щоб похвалити мужність, яку ви справді виявили, щоб допомогти вам побудувати свою славу».
  Денак поклав руки на стегна й з викликом глянув на Абівара. Перш ніж він встиг відповісти, Шарбараз сказав: «Вона має рацію. Суд працює як жіночі квартали, хоча це може бути гірше. Те, ким ти є, не так важливо, як те, що люди думають про тебе, і те, що люди думають про Короля Царів. ти є."
  Годарц говорив такі речі, найчастіше з сардонічним блиском в очах. Абівард ніколи не очікував, що доведеться хвилюватися про них. Тепер він чув їх від своєї сестри, і в такому становищі, коли йому доводилося звертати на неї увагу, навіть якщо — і частково тому — що вона жінка. Він згадав розмову, яку мав із Фрадою незадовго до того, як Припат спробував зарізати Шарбараза. Можливо, він хотів би проігнорувати підступи Машиза, але вони не проігнорували б його.
  Шарбараз сказав: «Мій зять, одна річ має статися, перш ніж ти почнеш турбуватися про такі речі».
  "Що це?" — запитав Абівар.
  «Ми повинні перемогти».
  Весна пофарбувала поля навколо твердині Век Руд у зелений колір, який, хоч і недовго тривав, на якийсь час було приємно дивитися. Тож Абівард знайшов це більшість років, у всякому разі. Не зараз. Повернувшись до Фради, він сказав: «Клянуся Богом, я буду радий, коли ми завтра поїдемо на південь. Ще два тижні, щоб годувати бійців та їхніх коней, і наші комори будуть порожніми. Нашому народу також знадобиться їжа, особливо якщо урожай не добрий».
  "Так". Фрада зробив кілька кроків по доріжці, б’ючи ногою камінь під ногами. «Мені б хотілося, щоб я йшов з тобою, коли ти будеш їхати. Все, що я роблю, це, здається, залишаю позаду».
  — Не нарікай на це, — різко сказав Абівард. «Якби вас не залишили минулого літа, то, швидше за все, ви б не були живі, щоб скиглити про це зараз. Ми проходили цю землю тисячу разів. Я повинен їхати з Шарбаразом, а це означає, що ви повинні Залишайтеся тут і захищайте володіння від усього, що протистоїть йому, чи то людей Смердіса, чи Прадтака, чи Хаморта.
  Фрада все ще виглядала бунтівною. «На початку зими ти казав, що земля найважливіша, тому що вона триває. Якщо це так, ти повинен залишитися тут, щоб спостерігати за землею, поки я піду воювати».
  «Тоді я не думав про політику», — сказав Абівард, не бажаючи визнати, що Денак зіграв велику роль у тому, що він змінив свою думку. «Тепер Смердіс дізнається, яку роль я зіграв у звільненні Шарбараза з твердині Налгіс Креґ. Добре чи погано, але я піднімаюся й падаю разом із законним Королем Королів. Якщо мене не буде на його боці, люди скажуть, що це тому, що я Я боюся. Я не можу цього допустити".
  «Як хтось може сказати, що ти чогось боїшся, коли вони, ймовірно, вже співають ту нову пісню про тебе у Відессосі?»
  У Абіварда розжарилися вуха. — Пісня теж про тебе, — слабко сказав він.
  «Ні, це не так. Моє ім’я з’являється в ньому раз чи три, але це про вас». На велике полегшення Абівара, Фрада не звучала ревниво. Такі речі могли б розколоти деякі клани, але Ґодарз зробив ревнощі серед своїх синів гріхом, який прирівняв до богохульства. Фрада продовжив: «Звичайно, так буде по-твоєму. Як я можу заперечувати, що ти знаєш про те, що найкраще, більше, ніж я? Мені б хотілося, щоб я сам встромив спис у Смердіса».
  «Коли ми поїдемо проти Відессоса, у вас буде свій шанс», — сказав Абівард. Фрада кивнула. Кожен їхав би проти великого ворога Макурана.
  «Дивіться, Шарбараз вийшов», — сказав Фрада, тицяючи ліктем під ребра Абівара. — Тобі краще сходити з ним на подвір’я; ти так само добре, як і я, знаєш, що мама влаштує напад, якщо церемонія не пройде ідеально.
  «Ти маєш рацію». Абівард спустився кам'яними сходами і зайняв своє місце поруч із законним Королем Королів. Востаннє жінки фортеці Век Руд вийшли зі своїх помешкань минулого літа, коли він стояв зі своїм батьком, братом і зведеними братами; з усіх лише він повернувся додому живим. І тепер його мати, сестра, зведені сестри та дружини мали побажати йому щастя, коли він вирушав у черговий похід. Життя жінки було зовсім не легким.
  Відчинилися двері житлових приміщень. Денак і Бурзо вийшли разом, як і раніше. Цього разу, однак, Денак випередила свою матір, коли вони йшли до чоловіків, що чекали: як головна дружина Короля Королів, вона мала вищий церемоніальний ранг, ніж будь-хто з домену Век Руд.
  Вона кивнула Абіварду, потім пройшла повз нього, щоб зайняти своє місце біля Шарбараза. Бурзо стояв перед Абівардом. На її обличчі, яке на перший погляд здавалося спокійним, відобразився глибокий і постійний гнів, коли він придивився уважніше. Він почухав голову; чи могла його мати образитися, що Денак взяв верх над нею? Це здавалося нехарактерним.
  За Бурзо йшов Рошнані. Як і в Бурзоу, її обличчя виглядало спокійним, доки Абівард не розгледів його добре. Де ж його мати ховала злість, а його головна дружина намагалася приховати веселість? Хвилювання? Він не міг точно сказати, і йому було цікаво, який новий потрясіння сколихнуло жіночі кімнати, щоб посварити Бурзоу з Денаком — і з Рошнані також, як він бачив, бо гнів його матері явно включав їх обох. Не бажаючи позичати проблем, він не став просити. Він може дізнатися про це, або ж біда зникне, так і не дізнавшись, що сталося. Він сподівався, що так і буде.
  Що б там не було, решта його дружин і молоді зведені сестри, схоже, нічого про це не знали. Вони дивилися й тихо гомоніли між собою, насолоджуючись можливістю побачити щось ширше за коридори жіночих кварталів. Для них це була приємна прогулянка, не більше того.
  Бурзо повернувся до Денака. При цьому її губи злегка стиснулися; можливо, вона сердилася, що її донька узурпувала її місце на чолі церемонії. Абівар цокнув язиком між зубами; він не вважав її такою дрібною.
  Денак сказав: «Сьогодні нас тут зустріли, щоб побажати нашим людям у безпеці й удачі під час їхньої подорожі на війну». Бурзо заворушився, але не сказав. Здавалося, лють випромінювалася від неї хвилями; Якби була спека, Ганзак міг би поставити її в кузні замість свого горна. Денак продовжив: «Ми обов’язково переможемо, бо Бог простягає свої руки, щоб захистити тих, чия справа справедлива, як і наша».
  Чоловіки та жінки, які її слухали, пронеслися бурхливими оплесками. Абівард приєднався до цього, хоча його слова не так переконали, як це було б до минулого літа. Як Бог захистив тих, хто слідував за Перозом у Пардраю? Коротка відповідь була не надто вдалою.
  Денак зробив крок назад і поманив Бурзо. З вишуканою грацією її мати впала перед Шарбаразом. «Хай Бог береже вас, величність», — сказала вона й підвелася. Вона обійняла Абівара. «Бог стереже вас, як і вона раніше».
  Слова, жести - все без винятку. Що було за ними… Абівард хотів би зірвати церемонію, щоб запитати Бурзо. Але звичай стримував його не менше, ніж Прадтак у твердині Налгіс Креґ.
  У свою чергу Бурзо відступила і кивнула Рошнані. Ввічлива, як завжди, Рошнані кивнула у відповідь, але її погляд звернувся до Денака. Їх погляди зустрілися. Раптом відчувши змову, Абівард задумався, що його сестра та головна дружина зварили між ними. Як би там не було, його матері це не сподобалося.
  
  
  Як і Бурзо, Рошнані віддав Королю Королів його церемоніальну належність і побажав йому удачі. Тоді вона обійняла Абівара міцніше, ніж того вимагала пристойність. Він не заперечував — навпаки. Вона сказала: «Нехай Бог захистить вас від усіх небезпек».
  «Найбільше я буду думати про повернення додому до вас», — відповів він. Чомусь це наче злякало його головну дружину, але вона зуміла усміхнутися у відповідь.
  Абівард йшов шеренгою жінок, що чекали, приймаючи найкращі побажання інших своїх дружин і зведених сестер. Якби Бог вислухав десяту частину їхніх молитов, Він жив би вічно і був би багатшим, ніж три Царі Царів разом узяті.
  Його молодша зведена сестра повернулася до житлових приміщень. Процесія, що вийшла, відступала у зворотному порядку, ті, хто вийшов першим, йшли останніми. Невдовзі настала черга Бурзоя. Вона зневажливо шмигнула носом і, задерев’янівши від гордості спиною, пішла геть до відчинених дверей житлових приміщень.
  Рошнані та Денак все ще стояли на подвір’ї.
  Абівару знадобилося, мабуть, більше часу, ніж він мав, щоб зрозуміти, що вони не збираються повертатися до жіночих покоїв. "Що ви робите?" Його голос пролунав дурним писком.
  Рошнані та Денак знову перезирнулися. Звичайно, вони двоє разом придумали змову. Денак говорив за них обох. — Мій брат, мій чоловік... — вона звернулася до Шарбараза. — Ми підемо з тобою.
  "Що, битися? Ти з глузду?" – сказав Шарбараз.
  «Ні, не воювати, величність, нехай це вам сподобається», — відповів Рошнані. «Бог знає, що ми би воювали за вас, але ми не маємо навичок і тренувань, щоб робити це добре; ми були б більше відповідальність, ніж актив. Але кожна армія має свій багажний потяг. Менестрелі не мають звички співати йому не вистачає гламуру, якщо його поставити поруч із тими, чий єдиний обов’язок — йти у бій, — але вони говорять достатньо, щоб ми знали, що він існує, і знали, що без нього армія помре від голоду або залишиться без стріл. І ми знаємо ще один візок фургон, у якому ми двоє, не сповільнить господаря й не поставить під загрозу вашу справу».
  Законний Цар Царів роззяв. Він не очікував таких обережних міркувань, як міркування придворного, який мав вчителя з Відессоса, але до цього моменту він по-справжньому не познайомився з Рошнані. Він почав щось говорити, потім зупинився й звернув на Абівара погляд із закликом.
  «Це проти всіх звичаїв», — сказав Абівард, найкращий аргумент, який він міг придумати раптом. Про себе він додав: «Це також випереджає обіцянку, яку я дав тобі більше свободи пересуватися після закінчення війни зі Смердісом». Він не міг сказати цього вголос, бо не хотів визнати, що дав обіцянку. Він додав: «Не дивно, що мама розлючена на вас обох». Якщо хтось втілював пристойність Макуранер, то Бурзо була цією жінкою.
  Рошнані спокійно витримав звинувачення; Бурзо була лише свекрухою, яку треба поважати, так, але не берегинею належної поведінки з дитинства. Звинувачення вразило Денака сильніше, але вона була тією, хто відповів: «Для Смердіса було непристойно вкрасти трон у того, кому він по праву належить. Це було проти звичаю для мене, жінки, почати його порятунок. " Вона подивилася на землю. Вимушено вона робила й інші вчинки, які суперечили звичаям, речі, які все ще її їли, незважаючи на шану, яку виявив до неї Шарбараз. Вона не говорила про них публічно, але люди, серед яких точилася суперечка, знали, що це таке.
  Шарбараз сказав: «Яку можливу користь ви могли б принести, що переважило б не лише відмову від звичаю, але й виділення людей убік, щоб захистити вас, коли почнеться боротьба?» Коли Король Королів відступив від абсолютного неприйняття, Абівард зрозумів, що війна програна.
  Але це все одно потрібно було розіграти. «Ви цінуєте нашу пораду, коли ми в твердині», — сказав Рошнані. «Ми раптом втратимо розум, коли ми в полі? Абівард планував як з Денаком, так і зі мною, так, і з його матір’ю також, перш ніж він пішов, щоб звільнити вашу величність».
  «Якщо б ви були разом, це викликало б скандал у дихканів, які мене підтримують», — сказав Шарбараз.
  «Я вже сказав про це Рошнані», — погодився Абівард.
  «Достатньо, щоб змусити їх повернутися до своїх доменів?» – сказав Денак. «Достатньо, щоб змусити їх перейти до Смердіса? Ти справді в це віриш?» Її тон говорив, що ні, ні на мить. Там також було сказано, що вона також не думала, що Шарбараз це зробив. Можливо, вона знала його недовго, але вона добре його пізнала.
  — Що ти скажеш, якщо я забороню? запитав він.
  Якби він просто заборонив це було б. Перетворення цього запитання на гіпотетичне означало для Абівара ще одну ознаку, яку він дав би. Ймовірно, це стосувалося й Денака, але вона не дала про це жодного натяку, сказавши лагідним голосом, зовсім не схожим на той, яким зазвичай користувалася: «Звичайно, я підкорилася б вашій величності».
  — Ймовірна історія, — сказав Шарбараз; він також пізнав Денака. Він звернувся до Абівара. — Ну, куме мій, що з ними робити?
  — Ти мене питаєш? — вражено сказав Абівар. «Як на мене, ми можемо дати їм і позолочені корсети, і оформити їх у генерали. Я припускаю, що вони виконають цю роботу краще, ніж три чверті чоловіків, яких ви можете назвати».
  «Я думаю, ти маєш рацію». Шарбараз похитав головою. — Мій батько міг би роздратуватися від цього — він брав у кампанії лише пиріжки, та й то небагато, — але мій батько помер. Я збираюся сказати «добре» твоїй сестрі, Абівард. Що ти скажеш своїй дружині? "
  Якщо хочеш бути суворим і непосильним, давай, — здавалося, він мав на увазі. Абівард знав, що йому це не зійде з рук, якщо він хоче, щоб у жіночій кімнаті коли-небудь знову був мир. Він вибрав найвитонченішу капітуляцію, яку тільки міг знайти: «Куди ви ведете, величність, я піду слідом».
  Обличчя Рошнані осяяло, як літнє сонце опівдні. — Дякую, — тихо сказала вона. «Можливість побачити світ спокушає мене зробити щось публічно непристойне, щоб показати, наскільки я вдячний».
  «Ви з Денаком уже досить непристойні для будь-яких трьох десятків жінок, про яких я міг подумати», — прогарчав Абівард найсуворішим тоном. Його головна дружина та сестра похилили голови й виглядали збентеженими. Чому ні? Вони виграли те, що хотіли.
  Абівард почав їх ще трохи лаяти, але потім задумався, чи може щось публічне непристойне не бути приємним для приватного життя. Це настільки його відвернуло, що докори так і не було висловлено.
  
  
  * * *
  
  
  У сідлі і на південь... Абівард радісно їхав назустріч громадянській війні. Законний король королів їхав поруч із ним на коні зі своїх стаєнь. Гарна копія левового прапора Макурана майоріла на передовій армії Шарбараза.
  Воїни їздили кланами, кожному з них було найбільш комфортно з товаришами з того самого домену. Абівард хвилювався про те, наскільки добре вони будуть воювати як одиниця, але подумав, що армія Пероза, яка виступила проти Хаморта, не була більш тісно організованою, а це означало, що війська Смердіса теж не були такими.
  Коли він зауважив це, Шарбараз сказав: «Ні, я не очікую, що вони будуть. Якби ми їздили проти відесіанців, я б хвилювався, наскільки розхитані наші домовленості, але вони не зашкодять нам проти наших власних земляків».
  «Чим відрізняються відесіанці?» — запитав Абівар. «Я чув нескінченні історії про них, але двох однакових немає».
  «Я припускаю, що це через те, наскільки вони різні», — серйозно відповів Шарбараз. «Вони не дбають про клани, коли воюють, але ходять туди-сюди великими блоками під звуки рогів і барабанів своїх офіцерів. Вони з таким же успіхом можуть бути стільки чашок на ободі водяного колеса чи будь-якої іншої машини. . Вони сприймають дисципліну краще, ніж наші чоловіки, це точно».
  — А чому б їм не змітати все перед собою? — запитав Абівар; картина, яку намалював Шарбараз, була страшною.
  «Дві головні причини», — відповів законний Цар Царів. «По-перше, вони віддають перевагу луку, аніж спису, а це означає, що сильний заряд у їхньому середовищі часто розкидає їх. А по-друге, що важливіше, у них може бути дисципліна, але у них немає нашого вогню. Вони б’ються так, ніби хочуть вигравати очки в грі, а не заради неї, і часто вони поступляться або втечуть туди, куди ми можемо піти й перемогти». Абівард запам’ятав це знання в пам’яті. Він створював собі картину ворогів, яких ніколи не бачив, на тлі дня, коли внутрішні чвари Макурана закінчаться і Шарбараз почне зводити рахунки. Велика частина імперії Відессос межувала з морем. Абівард цікавився, чи зустріне він там третю частину пророцтва Таншара.
  Немає способу знати це, але чекати дня. Він озирнувся в бік багажного потяга, де Таншар їхав із кількома іншими ворожками та чарівниками, яких їхні лорди привезли з воїнами. Абівард думав, чи зможуть люди захистити армію від більш витончених магів, яких Смердіс міг би зібрати з Машиза. Він був радий мати Таншара; кожне знайоме обличчя віталося.
  Крім того, разом із багажним потягом їхав фургон, у якому не було пшениці, чи копченої баранини, чи сіна для коней, ані стріл, акуратно зв’язаних у снопи по двадцять штук, щоб поміститися в сагайдаки та чохли для лука, а його сестра, його головна дружина та пара служниць із фортеця Век Рудь. У нього не було нічого, крім побоювань щодо цієї затії, але він сподівався, що вона закінчиться добре — чи не надто катастрофічно.
  Коні поки що мало їли того корму, який привозила для них армія. Навесні навіть сіра земля між оазисами та річками вбиралася в зелений шар. Незабаром сонце знову висушить його, але тварини могли пастися й гризти, поки це тривало.
  Це також було добре, оскільки хост Шарбараза збільшувався з кожним новим доменом, до якого він наближався. Вершники збіглися до його прапора, проклинаючи узурпаторську сиву голову Смердіса. Коли приїхав ще один такий контингент, Абівард вигукнув Шарбаразу: «Величносте, це не похід, лише тріумфальна хода».
  — Добре, — відповів Шарбараз. Минулого літа ми втратили надто багато життів проти мешканців рівнини; ми не можемо дозволити собі марнувати більше у громадянській війні, щоб перемога не виявилася такою ж дорогою, як і поразка. Нам все ще потрібно захистити себе від наших ворогів і помститися їм. Фактично, я навіть послав вершника вперед до Смердіса, щоб сказати йому, що я врятую його нікчемне життя, якщо він відмовиться від трону без бою».
  Абівард зважив це, кивнувши. «Мені здається, ти впорався добре. Він ніколи не виявляв амбіцій до одного разу, і ти спостерігав за ним так уважно, що він ніколи не мав іншого шансу».
  — А чи ні? – сказав Шарбараз. «Він не міг сидіти на задньому плані, не дивлячись на нього».
  Але перш ніж Шарбараз офіційно почув свого суперника за трон, він отримав відповідь іншим шляхом. На сході вкриті снігом вершини гір Ділбат показували шлях на південь; армії доведеться обійти їх, а потім повернутися на дальній стороні хребта, щоб наблизитися до Машиза. Погода вже була помітно спекотнішою, ніж очікував Абівард на такому початку сезону.
  Розвідник галопом помчав назад до основного корпусу війська Шарбараза, кричачи: «Попереду військові шукають бою. Вони випустили в мене достатньо стріл, щоб вийшло дерево хорошого розміру; Боже милосердя, я не був пом’якшений».
  "Вони шукають бійки, правда?" — похмуро сказав Шарбараз. «Я думаю, що ми будемо їм зобов'язані».
  Заграли роги; застукотіли барабани. З того, що Шарбараз сказав Абіварду, цього було б достатньо, щоб пересувати підрозділи армії Відессіану, наче вони були фігурами, що пересуваються від поля до поля на ігровій дошці. Абівар бажав, щоб його земляки були такими ж гладкими. Зал і його ескадрон професіоналів у залізних зброї виступили вперед і в центрі, щоб сформувати вістря війська. Незважаючи на бойову музику та нескінченні вигуки як з їхніх власних дихканів, так і з боку офіцерів, яких призначив Шарбараз, більшість решти воїнів, принаймні на пожовклий погляд Абіварда, робили більше бойових дій, ніж формування.
  Але до того моменту, як він побачив попереду пилюку, військо виструнилося в своєрідну бойову лінію. — несамовито кричав Зал на всіх, хто хотів його слухати. Єдина біда полягала в тому, що майже ніхто не слухав. Сире військо з сирими офіцерами не виграє бої дисципліною та маневром. Натомість знадобляться мужність, лють і чисельність.
  Охось проїжджав повз, його бородасте обличчя світилося хвилюванням. Він вихопив свій меч і помахав ним Абіварду; він мало не відрізав вухо чоловікові поруч, але не помітив. Молодший брат Рошнані сказав: «Ми переб’ємо їх усіх і пропливемо їхньою кров’ю!»
  Менестрелі співали такі вірші, коли блукали від фортеці до фортеці, сподіваючись провести нічну вечерю завдяки їхнім пісням. Дорослі чоловіки, які знали війну, посміхалися їм і насолоджувалися поезією, не сприймаючи її всерйоз. Біда полягала в тому, що Охось не був дорослим чоловіком; він мав за плечима менше літ, ніж Фрада. Вірші Менестрелів — це все, що він знав про поле битви або знав, поки Хаморт не почав набіг на його володіння.
  Тоді Абівард перестав хвилюватися про те, як буде його зять, і почав хвилюватися про себе. По рівнинній землі наступала армія Смердіса, наближаючись швидше, ніж Абівард міг подумати. На їхньому авансцені майорів левовий прапор Макурана. Поруч з Абівардом Шарбараз пробурмотів: «Прокляття громадянської війни: обидві сторони мають одну емблему».
  «Так», — сказав Абівард, хоча це було більше філософським, ніж він відчував, що битва швидко наближається. «Ну, якщо вони самі не побачать, що вибрали не того чоловіка, щоб слідувати, нам доведеться їм показати». Наступаючі війська здавалися досить рішучими. Абівард наповнив свої легені й викрикнув їм непокору: «Шарбараааз!»
  За мить крик підхопив увесь господар. Він потонув у какофонії ненависті, які б сигнали не намагалися подавати офіцери та музиканти. Нарешті вельможі з північного заходу та їхні слуги мали нагоду вступити в боротьбу з людиною, яка не лише вкрала трон, але й украла їхні гроші та віддала їх варварам, які вбили їхні родичі, не віддаляючи цим варварам свої землі потім, як і обіцяв.
  Неминуче у відповідь почувся крик: "Смердіс!" Як і неминуче, для Абівара, який був не зовсім упередженим свідком, це прозвучало мляво й нікчемно. Він дивувався, як люди все ще можуть віддавати своє життя на карту за правителя, який виявився і злодієм, і брехуном.
  Проте їм це вдалося, підтримати Смердіса вони зробили. Почали летіти стріли; блискучою хвилею опускалися копійки. Абівард вибрав хлопця з протилежного ряду як мішень і пришпорив свого коня в повний галоп.
  — Шарбараз! — крикнув він знову.
  Дві армії зіткнулися з великим металевим брязкотом. Заряд Абіварда пропустив свою людину; він відійшов убік, щоб битися з кимось іншим. Спис зиркнув на щит Абівара. Він відчув удар аж до плеча. Якби удар був точнішим, він міг би зняти його.
  Головною зброєю улана була сила, яку він міг завдати удару від ваги та швидкості свого коня, що мчав. Після першого удару, вичерпаного імпульсу, битва перетворилася на рукопашну, коли вершники кололи списами, рубали мечами та намагалися використати своїх коней, щоб вивести з рівноваги скакунів своїх ворогів — і самих ворогів — для легкого знищення.
  Шарбараз бився посеред преси, лежачи на ньому відламаним укісом списа. Він вдарив ворога в бік голови. Хлопець був у шоломі, але удар його оглушив. Шарбараз знову вдарив його, цього разу прямо в обличчя. Стікаючи кров'ю, він зісковзнув із сідла, щоб його розтоптали, якщо він ще живий після тих двох ударів. — переможно вигукнув Шарбараз.
  Абівард намагався пробитися до свого суверена. Якби законний Цар царів упав, битва, навіть якщо перемога, все одно виявилася б остаточною поразкою. Він намагався відрадити Шарбараза від боротьби в перших рядах, а також наказав Місяцю не переходити від нового до повного і назад, щоб він послухався.
  Броньований воїн, який кричав "Смердіс!" встав між Абівардом і Королем Королів. Солдат, мабуть, втратив спис або він розбився на занадто дрібні шматки, щоб бути корисними, бо він зарубав древко списа Абівара своїм мечем. Іскри полетіли, коли лезо вдарилося об смугу заліза, що захищала древко від такого нещастя.
  Абівард відтягнув спис і вдарив ним. Ворог пригнувся і знову врізався. На той час вони були майже груди до грудей. Абівард спробував розбити хлопця по обличчю, бос із шипами до свого щита. Через мить він вважав себе щасливим, що не отримав подібних ударів.
  
  
  Він і послідовник Смердіса лаялися, напружувались і боролися, доки хтось — Абівард ніколи не знав, хто — не зарізав коня іншого товариша. Коли він закричав і піднявся на дибки, Абівард пронизав свого вершника списом. Він теж закричав і продовжував кричати після того, як Абівард висмикнув списа. Його крик агонії був майже втрачений серед багатьох інших — і криків тріумфу та ненависті, — що лунали над полем бою.
  «Цікаво, як іде цей бій», — пробурмотів Абівард. Він був надто зайнятий тим, щоб залишитися в живих, щоб добре відчути хід дії в цілому. Чи він просунувся після того, як його атака закінчилася, чи він і люди Шарбараза поступилися? Він не міг сказати. На даний момент просто повернутися до законного Короля королів здавалося досить важко.
  Коли він нарешті добрався до Короля Королів, Шарбараз крикнув на нього: «Як ми живемо?»
  — Я сподівався, що ви знаєте, — відповів Абівард трохи збентежено.
  Шарбараз скривився. «Це не так просто, як ми сподівалися. Вони ж не впадають у дезертирство, чи не так?»
  — Що ви сказали, величність? Абівард усього цього не чув; він був зайнятий, відбиваючись від одного з уланів Смердіса. Лише коли хлопець похмуро відступив, він міг знову звернути увагу.
  — Нічого, — сказав йому Шарбараз. На той час спис Короля Королів давно зник; на лезі його меча була кров. В один із рідкісних випадків, відколи Абівард його знав, він виглядав невпевненим, що робити далі. Впертий опір, який чинили люди Смердіса, здавалося, спантеличив його.
  Потім, коли він уже почав віддавати наказ про наступний натиск на ворога, дикі, сповнені паніки вигуки розірвали ліве крило армії Смердіса. Деякі чоловіки кричали "Зрада!" але більше кричав "Шарбараз!" Вони звернулися проти воїнів, які все ще були вірні Смердісу, і напали на них разом із солдатами Шарбараза.
  Зліва в хаосі армія Смердіса швидко розвалилася. Чоловіки в центрі та праворуч, побачивши, що їхня позиція змінилася, або кинули зброю та здалися, або кинулися втікати. Де-не-де вперті ар'єргардні загони кидалися геть, щоб допомогти своїм товаришам утекти.
  «Тісни їх!» Шарбараз плакав. «Не дайте їм втекти». Тепер, коли сильні удари були винагороджені, він повернувся у свою стихію, закликаючи своїх воїнів зробити свою перемогу якомога повнішою.
  Однак, незважаючи на всі його спонукання, значна частина армії Смердіса вирвалась і втекла на південь. Його власні сили билися надто завзято впродовж ранку, щоб здійснити жорстоку погоню, яка могла знищити ворога назавжди.
  Нарешті він, здавалося, це зрозумів і припинив погоню. «Якщо я накажу їм зробити те, що вони не можуть, наступного разу вони можуть не послухати мене, коли я скажу їм зробити те, що вони можуть», — пояснив він Абіварду.
  «Там ми дійсно перемогли», — відповів Абівард.
  «Це не те, чого я хотів», — сказав Шарбараз. «Я мав на увазі розгромити людей узурпатора так ретельно, щоб після цього нікому не спало на думку протистояти мені. Просто перемоги недостатньо». Тоді він пом’якшив тон. «Але це доведеться зробити, і це набагато краще, ніж бути побитим».
  
  
  — Хіба це не правда? – сказав Абівард.
  Шарбараз сказав: «Я хочу допитати деяких із спійманих нами людей, які так завзято боролися проти нас: я хочу дізнатися, як Смердісу вдалося зберегти їхню вірність після того, як вони дізналися, що я не відмовився від свого трону з власної волі. чим раніше я дізнаюся, тим швидше я зможу щось з цим зробити».
  — Так, — сказав Абівард, але його голос був розсіяним; він лише наполовину почув законного Царя Царів. Він дивився на поле і вперше виявив жахливі обломки та реактивні скелі, які залишила велика битва. Він не бачив наслідків бою в пардраянському степу; він утік, щоб не стати його частиною. Інші бійки, в яких він брав участь, були лише сутичками. Те, що було після них, було таким за сутністю, але не за ступенем. Масштаби страждань, що розповсюдилися на далекій частині землі, жахнули його.
  Чоловіки з дірками чи обличчями, відрізаними руками чи висипаними нутрощами лежали немилосердною смертю серед калюж крові, які вже змінювалися від багряної до чорної, навколо них дзижчали мухи, а ворони спірально спускалися з неба, щоб дзьобати їхні сліпо витріщені очі та інші ласощі. На полі бою пахло чимось бійнею, чимось вигрібною ямою.
  Серед людських уламків то тут, то там виникали зім’яті фігури мертвих коней. Абівард жалів їх більше, ніж солдатів; вони не мали жодного уявлення, чому вони померли.
  Але гірше за вбитих, людей чи звірів, були поранені. Поранені коні верещали страшним сопрано жінок у агонії. Чоловіки стогнали, вили, лаялися, голосили, плакали, стікали кров’ю, намагалися перев’язатися й благали про допомогу, чи своїх матерів, чи смерті, чи всіх трьох одночасно, і повзли до інших чоловіків, які, як вони сподівалися, допоможуть їм. А інші люди, або шакали, які ходили на двох ногах, блукали по полю, шукаючи все, що можна винести, і пильнували, щоб ніхто з тих, кого вони пограбували, не дожив до помсти.
  Ще інші, до їхньої честі, робили все, що могли, для поранених, накладаючи шви, перев’язуючи та вправляючи зламані кістки. Кілька сільських чарівників мали серед своїх талантів зцілення. Вони могли лікувати рани, які були б смертельними, якби не їхня допомога, але ціною жахливої ціни для себе. Один із них із закривавленими руками чоловіка, якого він щойно повернув із межі смерті, піднявся з землі, де стояв навколішки, зробив пару кроків до іншого пораненого воїна й кинувся йому на обличчя. в непритомності.
  «Дивлячись на це, я б хотів, щоб ми не взяли з собою своїх дружин», — сказав Абівард. «Навіть якщо вони не уявляють нас серед полеглих, їм ніколи не буде легко думати про шанси війни».
  Шарбараз озирнувся в бік багажного потяга, який лежав неподалік від справжніх боїв. Ця відстань, здавалося, полегшила його розум. — Все буде гаразд, — сказав він. «Вони не могли побачити занадто багато». Абівар сподівався, що він правий.
  
  
  * * *
  
  
  В'язень носив лише обдерту білизну. Один із послідовників Шарбараза, який розпочав день у вивареній шкірі — чи, можливо, лише у своєму кафтані, — тепер мав чудову кольчугу з королівської збройової палати. Полонений воїн тримав брудну ганчірку навколо порізу на руці. Він виглядав втомленим і наляканим, його величезні очі на витягнутому темному обличчі.
  Усвідомлення того, хто такий Шарбараз, налякало його ще більше. Перш ніж охоронці, які підняли його в присутності Шарбараза, встигли повалити його на землю, він сам впав ниць. «Нехай ваші роки будуть довгими, а ваше царство зросте, величносте», — прошепотів він.
  Шарбараз звернувся до Абівара. «Він каже це зараз», — зауважив законний Цар Царів. — Але сьогодні вранці він із задоволенням витягнув би мене з сідла.
  «Дивно, які зміни можуть принести кілька годин», — погодився Абівард.
  В’язень зіткнувся обличчям у пил. — Величність, пробачте! — голосив він.
  "Навіщо мені?" — гаркнув Шарбараз. «Коли ти дізнався, що я не покинув свій трон з власної волі, як ти міг мати мідь, щоб боротися зі мною?»
  «Прости!» — сказав в'язень. «Величносте, я бідна людина й невіглас, і я нічого не знаю, окрім того, що мені розповіли мої офіцери. Вони сказали, я передаю вам їхні слова, клянусь Богом, вони сказали, що ви справді відмовилися від трону за власним бажанням, а потім безбожно змінив свою думку, як жінка, яка каже: "Я хочу свої червоні черевики. Ні, мої блакитні. Вони сказали, що ти не можеш порушити клятву, яку присягнув, що Бог не посміхнеться Макурану якщо ви скористалися правилом. Зараз, звичайно, я бачу, що це не так, справді так». Він наважився підняти обличчя на пару дюймів, щоб стурбовано вдивитися в Шарбараза.
  «Заберіть його геть, назад до інших», — сказав Шарбараз охоронцям. Вони підняли в’язня на ноги й потягли. Законний Король Королів протяжно, стомлено зітхнув і повернувся до Абівара. "Інший."
  — Ще один, — луною повторив Абівард. "Ми чули - що? - зараз шість? Вони всі співають одну пісню".
  — Так і роблять. Шарбараз крокував туди-сюди, піднімаючи ногами бруд. «Смердіс, нехай він упаде в Порожнечу цієї миті, розумніший, ніж я вважав. Ця історія про мою відмову від клятви зречення може бути брехнею від верху донизу, але вона дає підстави тим, хто в це вірить, бийтеся за нього і проти мене. Я думав, що його сили розпадуться від першого дотику, як соляні скульптури під дощем, але це може виявитися важчим».
  — Так, — скрушно сказав Абівард. «Якби той єдиний гурт не перейшов до вас, ми могли б досі боротися або ми могли б програти».
  «Це спало мені на думку, — зізнався Шарбараз, додавши через мить, — як би я не хотів, щоб цього не було». Він знову зітхнув. «Я хочу кишенькового хліба, начиненого родзинками, сиром і цибулею, і хочу величезну чашку вина. Потім я покажуся Денак, щоб вона знала, що я пройшов живий і здоровий. Але найбільше я хочу, щоб гарного сну. Ніколи в житті я не був таким змученим; мабуть, жах повільно витікає з мене».
  «Ваша величність, усе це здається мені чудовим вибором, — сказав Абівард, — хоча я б радше з’їв ковбасу, ніж родзинки з цибулею та сиром».
  «Можливо, ми зможемо надати вам стільки свободи дій», — сказав Шарбараз. Обидва чоловіки засміялися.
  
  
  * * *
  
  
  Рошнані сказав: «Майже хотілося б залишитися в фортеці. Справжня війна не дуже схожа на те, про що співають менестрелі». Її очі, які виглядали більшими, ніж вони були в тьмяному світлі лампи намету Абівара, сповнилися жаху від того, що вона побачила й почула. «Стільки мук...»
  Я тобі так казав, виникло в голові Абівара. Він залишив слова недомовленими. Нічого доброго вони б не зробили в будь-якому випадку. Він не міг утримати свою головну дружину від того, що вона бачила тепер, коли була тут, і він не міг відправити її назад у володіння Век Руд. Годарц сказав би щось на кшталт: «Тепер, коли ти сів на коня, тобі краще сісти на нього».
  Оскільки він не міг її посміяти, він сказав: «Я радий, що твій брат отримав лише пару невеликих порізів. Я впевнений, що з ним усе буде добре».
  «Так, я теж», — сказала Рошнані з полегшенням у голосі. «Він так пишався собою, коли повернувся до мене вчора після битви, і виглядав так, наче він насолоджувався битвою». Вона похитала головою. — Не можу сказати, що я це розумію.
  «Він ще молодий», — сказав Абівард. «Я думав, що неодмінно буду жити вічно, аж до того моменту, як торік у степу все пішло не так».
  Рошнані простягнув руку, щоб покласти його на руку. «Жінки завжди знають, що все може піти не так. Іноді ми дивуємося дурості чоловіків».
  «Озираючись назад, я також дивуюся нашій дурості», — сказав Абівард. «Вважаючи, що люди Смердіса здадуться або перейдуть до нас без особливого бою, наприклад. Війна буде важчою, ніж ми розраховували, коли вирушили з фортеці».
  «Я мав на увазі не це», — роздратовано сказав Рошнані. «Вся ідея… О, яка користь? Мені залишається сподіватися, що ми виграємо бій і що ви, Охос і Шарбараз пройдете його безпечно».
  — Звичайно, будемо, — твердо сказав Абівард. Стогони поранених, що пробивали вовняну тканину намету, як стріли, що пронизують тіло, перетворили його запевнення на благочестиві надії, якими вони були.
  Рошнані цього не сказав, не словами. Вона не була з тих, хто намагався добитися свого, дошкуляючи чоловікові, доки він нарешті не поступився. Воля Абіварда була так само добре захищена від пристріту, як фортеця Налгіс Крег від облоги. Але щось — він не міг сказати, що саме — змінилося на її обличчі. Можливо, її очі на мить відірвалися від його після особливо гострого крику болю. Якщо й помічали, то він не помічав, навіть не розуміючи. Але він зрозумів, що не зробив нічого, щоб розвіяти її страхи.
  Він був роздратований, почувши, як він оборонявся, коли продовжував: «Як би там не було, те, що ми можемо отримати, варте ризику. Або тобі краще жити під Смердісом і бачити, як усі наші ковчеги течуть через Дегірд до кочівників?»
  — Звісно, ні, — одразу сказала вона; вона була донькою дихкана. Тепер він упізнав вираз її обличчя: розрахунок, той самий спосіб, який він використав би, вирішуючи, чи хоче заплатити ціну торговця за чотирирічного мерина. «Якщо ви втрьох виживете і ми виграємо, то ви маєте рацію. Але якщо хтось із вас впаде або якщо ми програємо, то ви ні. А оскільки ви, Шарбараз і Охос усі в порядку на передньому плані…»
  "Чи не дозволите нам залишитися?" — запитав Абівар, кидаючи на свою гордість.
  «Заради мене, заради вас самих, справді, я б це зробив», — відповів Рошнані. Тоді вона зітхнула. «Але якби ви це зробили, це змусило б армію втрачати дух, що, у свою чергу, підвищило б вірогідність того, що ви постраждаєте. Знайти правильний вчинок не завжди легко».
  «Ми ганялися за тим кроликом навколо куща, коли говорили про те, як — або якщо — ти зможеш вийти з жіночої кімнати». Абівар засміявся. «Через деякий час ти кинув погоню — ти перестрибнув через кущ і розчавив бідного зайчика, або як інакше ти з Денаком поєдналися з господарем?»
  Рошнані теж засміявся. «Ти сприймаєш це з більшою охотою, ніж я думав. Більшість чоловіків, я думаю, все одно будуть на мене сердиті».
  — Який у цьому сенс? – сказав Абівард. — Справа зроблена, ти виграв, і тепер я намагаюся зробити якнайкраще, як я робив це, коли минулого літа повернувся зі степу.
  — Хм, — сказав Рошнані. «Я не думаю, що мені подобається, коли мене порівнюють із Хамортом. І ти не програв мені битву, тому що ти вже сказав, що відмовляєшся від війни».
  — Сподіваюся, — сказав Абівард. — Ви з Денаком перевершили мене в генералах так само акуратно, як жителі рівнини — Пероза.
  — І що з того? — спитав Рошнані. «Невже через це армія розпалася? Чи один дихкан, навіть один воїн без обладунків, без лука та з начепленим клячем, перейшов до Смердіса через те, що ми з Денаком тут? Чи ми перетворили кампанію на катастрофу для Шарбараз?"
  «Ні, ні, ні», — зізнався Абівард. «Можливо, ми впоралися б краще, якби ви обоє командували нашим правим і лівим крилом. Я не думаю, що офіцери, які ми там мали, не відзначилися».
  Він чекав, поки Рошнані скористається наданою їй можливістю, щоб звинуватити його в беззаконнях і несправедливості жіночих кварталів і змусити його визнати, наскільки вони несправедливі. Нічого подібного вона не зробила, а натомість запитала про стан поранених. Лише згодом він зупинився, подумавши, що якщо її аргументи оживуть у його голові, а їй не доведеться сказати жодного слова, вона вже виграла значну частину битви.
  
  
  * * *
  
  
  Чим далі на південь і схід просувалась армія Шарбараза, тим сильніше в Абіварда з’являлося відчуття, що він не в Макурані, якого він завжди знав. Новобранці, які згуртувалися під прапором Шарбараза, говорили з, як він вважав, лінивим акцентом, носили кафтани, які впадали в його око як яскраві, і ще більше дратували його тим, що, здавалося, зневажливо дивилися на людей, які спочатку віддавали перевагу законному Королю Королів як прикордонні бумпкіни. Це спричинило бійки та призвело до раптової смерті пари новачків.
  Але коли Абівард поскаржився на претензії жителів півдня, Шарбараз посміявся з нього. «Якщо ти вважаєш, що ці люди відрізняються від інших, мій друже, зачекай, поки ти познайомишся з тими, хто живе між Тутубом і Тібом, у річковій рівнині, що називається країною Тисячі Міст».
  «О, але вони зовсім не макуранери, — сказав Абівард, — лише наші піддані». Шарбараз звів брову. «Так може здатися людині, чиї володіння розташовані вздовж Дегірда. Але Машіз, пам’ятайте, дивиться на Землю Тисячі Міст. Люди, які живуть унизу на рівнині, правда, не з нашого роду, але вони допомагають зробити Чимало наших клерків і реєстраторів походять із них. Без них ми б ніколи не дізналися, хто що заборгував з року в рік».
  Абівард видав шум, який показав, що він не вражений. Якби хтось, крім його суверена, звеличував чесноти таких бюрократів, він був би набагато грубішим у своїй відповіді.
  
  
  Можливо, відчувши це, Шарбараз додав: «Вони також дають нам корисну піхоту. Ви цього не бачили, тому що вони не приносять користі проти степових кочівників, тому Царі Королів не виводять їх на плато Макуран. Але їх багато, вони є хорошими гарнізонними військами, і вони добре послужили проти Відессоса.
  "За це я пробачив би їм багато", - сказав Абівард.
  «Так, це має значення», — погодився Шарбараз. «Але я буду менше любити їх, якщо вони будуть гідно служити проти мене».
  «Навіщо їм це робити?» — запитав Абівар. «Ти — справжній Король Королів. Що спонукало їх воювати за Смердіс, а не за тебе?»
  «Якщо вони повірять у брехню про те, що я відмовляюся від свого зречення, це може статися», — відповів Шарбараз. «Або Смердіс може просто пообіцяти більше привілеїв і менше податків для землі Тисячі Міст. Цього може бути достатньо. Вони були під Макураном довгий час, тому що ми кращі воїни, але вони насправді не з Макуран. Здебільшого це не має значення. Час від часу воно підстрибує й кусає Короля Королів за дупу».
  "Що ми з цим робимо?" Абівард знав, що він звучить стурбовано. Він дізнався про дещо з того, що згадував Шарбараз, але до цього моменту над тим, що він вивчав, валявся пил. Тепер він бачив, що це справді має значення.
  Шарбараз простягнув руку й поклав йому на плече. «Я не хотів вводити вас у хвилю. Я послав людей у долини Тутуб і Тіб. Я можу виконати будь-які обіцянки, які дає Смердіс, хоч би чого не хотів. А піхота лише так дуже добре проти вершників. Піші люди рухаються повільно. Часто вони не потрапляють туди, куди їм потрібно, а навіть якщо й потрапляють, зазвичай їх можна обійти».
  — Мабуть, так. Я знаю про мистецтво бою проти піхоти приблизно стільки ж, скільки й про звичаї фальшивих жерців Відессоса.
  «Ні, ти не мав би потреби, якби не ріс там, де був». Шарбараз пожував вуса. «Клянуся Богом, я не хочу, щоб війна проти Смердіса затягувалася й тривала. Якщо північно-західний кордон залишатиметься відкритим надто довго, кочівники кинуться навпроти, і відганяючи їх назад через Дегірд, ми не зможемо приділіть Імперії час і увагу, яких вона заслуговує».
  Абівард відповів не відразу. Справа не в тому, що він не погоджувався з тим, що сказав Шарбараз. Але його занепокоєння щодо кочівників за кордоном мало спільного з тим, що це означатиме для великої стратегії Макурана. Він хвилювався про те, що станеться з його володіннями: з отарами та людьми, які їх пасли, з канатами та фермерами, які використовували їхні води для вирощування зерна, горіхів та овочів, а найбільше з твердинею Век Руд та його братом і мати і дружини, його зведені брати і зведені сестри. Твердині рідко потрапляли в руки кочівників — на північному заході вони були зміцнені не в останню чергу, щоб утримати Хаморт — але це траплялося. Будучи хвилювачем за своєю природою, Абівард не мав труднощів уявити найгірше.
  Шарбараз стиснув руку на плечі. «Не хвилюйся, мій зятю. Фрада здається мені здатним і більш ніж здатним. Домен «Век Руд» все одно буде твоїм, коли ти повернешся додому з вінцями перемоги».
  «Ти полегшуєш мій розум», — сказав Абівард, що було правдою. Для нього Фрада рідко була чимось більшим, ніж молодшим братом, іноді шкідником, якого рідко хто сприймав серйозно. Це дещо змінилося після того, як у Фради проросли вуса, і більше після того, як Абівард повернувся з Пардраянського степу. І все ж почувши, як законний Король Королів хвалить свого молодшого брата, він запалився від гордості.
  Але повертатися додому з вінцем перемоги? Спочатку треба було побити Смердіса, потім Хаморта, а за ними Відессоса. І після того, як Відессос нарешті було покарано, як він заслуговував, хто міг сказати, які нові вороги виникли б, можливо, на самому заході, можливо, знову на рівнинах?
  «Величносте, — сказав Абівард зі сміхом, який навіть для нього прозвучав тремтливо, — оскільки попереду ще стільки боротьби, тільки Бог знає, коли я коли-небудь знову побачу дім».
  «Поки ми продовжуємо перемагати, ти колись будеш перемагати», — відповів Шарбараз, чим Абівард мав бути задоволений.
  Він робив усе можливе, щоб не думати про наслідки поразки, коли приїхали розвідники з повідомленням про наближення армії з півдня. Завили гудки. Сили Шарбараза за допомогою офіцерів, які тепер мали на один бойовий досвід більше, ніж раніше, розпочали складну справу переходу з лінії маршу на лінію бою.
  Шарбараз сказав: «Якщо узурпатор і його лакеї не підкоряться, мені доведеться їх вибити. З такими товаришами, як ти, Абіварде, я знаю, що ми досягнемо успіху».
  Такі розмови на мить зігріли Абівара. Після цього він був надто зайнятий, щоб зігрітися. Його перший автоматичний погляд був у бік тилу, щоб переконатися, що багажний потяг тримається подалі від небезпеки… і вбереже Рошнані та Денака. Після цього він почав вигукувати власні накази. Єдине, що він бачив, це те, що Шарбараз не дбав про близьких товаришів, які були не чим іншим, як товаришами: законний Король Королів очікував, що його послідовники також зможуть керувати.
  Допомагаючи розташувати вершників Шарбараза, Абівард також оглянув південну лінію горизонту в пошуках хмари пилу, яка сповістить про прихід воїнів Смердіса. Досить скоро — надто рано, щоб його влаштовувати — він помітив це, трохи далі на схід, ніж він очікував з того, що сказали розвідники. Це дало йому ідею.
  Йому довелося чекати, доки Шарбараз перестане видавати власні накази. Коли він отримав вухо свого суверена, він вказав і сказав: «Припустимо, ми розташуємо загін за цією висотою? За напрямком, звідки наближається ворог, вони можуть не помітити наших людей до надто пізно».
  Шарбараз задумався, тягнучи щелепами, пережовуючи цю ідею, наче це була велика кількість хліба. Тоді, прийнявши раптове рішення, яке відзначило його, він кивнув. "Нехай буде, як ти кажеш. Бери полк і чекай там слушного моменту. Два довгих гудки і один короткий - тобі буде сигнал".
  — Ти хочеш, щоб я очолював полк? На його розчарування, голос Абівара піднявся на здивований писк.
  "Чому ні?" — нетерпляче відповів Шарбараз. «Ідея твоя, і вона хороша. Ти заслуговуєш на похвалу, якщо вона вдасться. І якщо ти бився по праву руку від мене в останній битві, ти можеш сам очолити полк у цій».
  Абівар ковтнув. Більшість людей, якими він безпосередньо командував у будь-який час, — це пара дюжин, яких він повів проти рейдерів Хаморта незадовго до того, як він дізнався, що Прадтак тримає Шарбараза в полоні. Але сказати це означало б втратити обличчя перед Царем Царів. — Величність, я зроблю все можливе, — сказав він і пішов збирати своїх людей.
  Дехто з офіцерів, яким він наказав змінити позиції, кинув на нього виразно пожовклий вигляд. Вони були професіоналами, які залишили сили Смердіса до Шарбараза. З їхньої точки зору, чим він був, як не прикордонним дихканом невизначеної, але сумнівної якості? Однак відповідь на це питання полягала в тому, що він також був шурином Короля Королів. Тож, якими б сумнівними вони не виглядали, вони підкорилися.
  «Ми чекаємо на сигнал», — сказав Абівард військовим, вводячи їх у засідку. «Тоді ми вириваємось і беремо людей узурпатора у фланг. Адже вся битва може обернутися проти нас».
  Вершники збуджено дзижчали. На відміну від своїх скептично налаштованих капітанів, вони, здавалося, прагнули слідувати за Абівардом. Звичайно, багато з них також вийшли з північно-західних територій. Ці люди не були досвідченими професіоналами; вони були тут, тому що їхні дихкани — і вони самі — хотіли скинути Смердіса й повернути Шарбаразу на його законне місце. Ентузіазм був більшим за професіоналізм? Абівард на це сподівався.
  Він відвів свій контингент далеко позаду від низьких пагорбів, які він помітив, щоб краще приховати його від людей Смердіса, що наступали. Єдина проблема полягала в тому, що Абівард і його послідовники не могли бачити перші етапи битви. Він не хвилювався про це, поки не стало надто пізно, щоб щось зробити, не видаючи своєї посади.
  Він сподівався, що звук зробить те, чого не зможе зір: покаже йому, як йде битва. Але це виявилося нелегко оцінити, ніж він очікував. За рекетом він міг визначити, де боротьба була найзапеклішою, але не міг визначити, хто мав перевагу в будь-якій точці. Він нервово пересувався в сідлі, доки його кінь не вловив його занепокоєння й не почав пирхати й лапати землю.
  Люди, яких він очолював, були так само стурбовані, як і тварина. — Відпустіть нас, лорде Абіварде, — гукнув один із них. — Киньте нас проти узурпатора!
  Інші повторили це, але Абівард похитав головою. «Ми чекаємо на сигнал», — повторив він, подумавши: «Або поки я не переконаюся, що битва ведеться проти нас». Настав час зробити те, що він міг. Однак для воїнів він додав: «Якщо ми рушимо занадто рано, ми втрачаємо перевагу засідки».
  Він сподівався, що це втримає їх. Вони здригалися щоразу, коли лунав гудок — і він теж. Рано чи пізно вони вирвуться з укриття, хоч би що він робив, щоб їх стримати. Він почувався нікчемним — Шарбараз побачить, що він не підходить для командування.
  Блаарт. Блаарт. Бларт. Тремтіння пробігло Абіварда. Тепер полк, що чекав, міг рухатися, і він усе ще, здавалося б, ним керував.
  — Вперед! він закричав. «Ми покажемо Смердісу належне покарання за спробу вкрасти трон. Крик...»
  — Шарбараз! вирвалося з тисячі горлянок. Абівар вп’явся п’ятами в боки коня. Звір заверещав, наполовину від люті на нього, а наполовину з полегшенням від того, що йому нарешті дозволили втекти. Він переходив від ходьби до рисі та галопу так само швидко, як будь-яка тварина, на якій будь-коли їздив верхи. Незважаючи на це, йому було важко залишитися на чолі полку.
  — Шарбараз! — знову закричали вершники, вириваючись із приховування. Абівард витріщився, швидко оцінюючи битву. На цьому крилі люди Смердіса відкинули Шарбараза на пару стадій. Абівард витягнув спис і загримів на ворога.
  Це спрацювало, радісно подумав він. Здивовані обличчя повернулися, щоб дивитися на нього з жахом, а серед послідовників Смердіса пролунали крики тривоги. У нього були лише хвилини, щоб насолодитися ними. Тоді він пронизав із сідла солдата, який встиг обернутися до нього лише наполовину. Це здалося йому не справедливим, але дуже ефективним.
  Прихильники Шарбараза теж кричали зі свіжим духом. Абівард і його люди згорнули ліве крило армії Смердіса. Його командиру не вистачило кмітливості: він стягнув людей з центру й праворуч, щоб зупинити розгром, перш ніж усе буде зметено. Але боротьба, яка виглядала як перемога узурпатора, раптом обернулася ще однією гострою поразкою.
  У господаря Смердіса теж були сурмачі. Абівард упізнав заклик, який вони подули: відступ. Він закричав у захваті: «Переслідувати! Крик пролунав не лише в полку, який він очолив, а й у решті армії Шарбараза. Так само, як відступ змусив людей Смердіса занепасти духом, перемога надихнула солдатів Шарбараза. Вони тиснули ворога, намагаючись не дати йому відновити свої лави.
  Воїн, який спонукав Абівара звільнити полк перед сигналом, тепер їхав поруч із ним. Хлопець мав поріз на лобі, з якого кров текла по обличчю, але його усмішка була величезною. «Лорде Абівард, ви мали рацію, а я був неправий, і я достатньо мужній, щоб визнати це», — заявив він. — Ми їх розтрощили до розпалу-розпалу, я вам кажу.
  Інший солдат, борода якого була більше сивою, ніж чорною, привернув увагу Абівара. «Господи, тобі краще це дорожити», — сказав він. «Ви порахуєте кількість разів, коли ваші люди свідчать про те, що ви були розумніші за них, на великих пальцях однієї руки — і це якщо вам пощастить, зауважте».
  — Швидше за все, ти маєш рацію, друже, — сказав Абівард. Деякі з людей Смердіса влаштували зустрічне звинувачення, щоб виграти своїм товаришам час на втечу. Жорстока боротьба, що почалася, відбила Абівара від цинічного сивобородого.
  «До Пустоти з відреченим! Смердіс, Король Королів!» — закричав улан, коли його скакун кинувся до Абіварда. Абівар вперся п'ятами у власного коня; останнє, чого він хотів, це отримати атаку без власного імпульсу. Він підняв щит перед тим, як вони зіштовхнулися.
  Ворожий спис розбився об щит. Його власний тримався, але вершник Смердіса відбив його своїм щитом, щоб він не завдав йому шкоди. Це залишило їх впритул. Швидше, ніж очікував Абівард, ворог вдарив його обрубком списа в бік голови.
  Його залізний шолом не давав йому черепа провалитися, але його голова раптом зрозуміла, що таке шматок заліза, затиснутий між молотом і ковадлом. Його погляд затуманився; залишатися на своєму коні було єдиним, що він міг зробити. Він помітив, що в нього більше немає власного списа, але він не мав уявлення, де він його впустив.
  Наступне, що він повністю запам’ятав, — це втомлений, худий і стурбований чоловік, який тримав свічку на відстані кількох пальців від одного ока. Хлопець перевів його на інше око, потім зробив довгий, свистячий видих. — Зіниці різного розміру, — сказав він комусь, — Абівар повернув голову й побачив Шарбараза. — Він отримав удар по голові.
  «Те, що я маю», — сказав Абівард, миттєво усвідомивши головний біль, подібний до тисячолітнього похмілля, що перетворилося на густий, каламутний желатин болю. Це засмутило його; він навіть не мав задоволення напитися. «Чи втримали ми перемогу? Я втратив там слід після того, як мене обдурили». Він виявив, що позіхає.
  «Величносте, йому потрібен відпочинок», - сказав стурбований чоловік; Абівард зрозумів, що він лікар.
  
  
  «Я знаю; я бачив такі випадки, як він», — відповів Король Царів. Абіварду він сказав: «Так, ми виграли; ми все ще їх веземо. Я попрошу Какію відвезти вас назад до фургона, який поділяють ваша дружина та сестра; вони будуть найкращими, хто вигодує вас протягом наступних кількох днів».
  "Дні?" Абівар спробував обуритися. Натомість він прозвучав і відчув, що його нудить. Він ковтнув, намагаючись стримати те, що було в його животі. Земля захиталася під його ногами, наче перетворилася на море.
  Какія поклав руку Абівара собі на плече. «Господи, нема чого соромитися. Ви можете не кровоточити, але ви поранені так само точно, ніби вас порізали. З вашими мізками в черепі, як сочевицею в гарбузі, вам потрібен час, щоб повернутися до себе. себе".
  Абівард хотів сперечатися, але відчув себе надто слабким і запамороченим. Він дозволив лікарю провести його назад до багажного потяга. Жінки-служниці, які супроводжували Рошнані та Денака, злякано вигукнули, коли Какія привів його до фургона, в якому вони їхали.
  «Зі мною все гаразд», — наполягав він, хоча гонг, що дзвонив у його голові, виголошував Брехуна з кожним ударом його серця.
  «Якщо дасть Бог, що, на мою думку, у цьому випадку ймовірно, лорд знову буде правий через три-чотири дні», — сказала Какія, що викликало новий приступ плачу жінок. З дивним розривом зв’язку, спричиненим ударом по голові, Абівард задумався, як би вони продовжували, якби лікар сказав їм, що з ним не все гаразд. Ще голосніше, підозрював він. Вони були досить голосні, як це було.
  Підйом по східцях до фургону позбавив його рівноваги та сили, що залишилися. Продовжуючи щебетати, наче засмучені пташки, жінки взяли його на себе й відвели до маленької кабінки, яку Рошнані використовувала як свою.
  Вона почала посміхатися, коли він увійшов або, радше, похитнувшись, але вираз її обличчя застиг, наче тверде сало, коли вона побачила, в якому він стані.
  "Що сталося?" — прошепотіла вона.
  "Мене вдарили в бік голови", - сказав він; він втомився пояснювати. «Я трохи збентежений, і вони кажуть, що я повинен відпочити, поки не прийду в себе. День або два». Якби він сказав це Рошнані, можливо, він би теж у це повірив.
  "Що ти робив?" — запитав Рошнані, опускаючись на килимок, на якому вона сиділа.
  Навіть у його побитому стані це питання здалося йому дурним. — Боротьба, — сказав він.
  Вона продовжувала, ніби він не говорив: «Тебе могли вбити. Ось ти лежи тихо; я подбаю про тебе. Хочеш вина?»
  Він почав хитати головою, але замислився, задовольняючись простим: «Ні. Мене нудить. Якщо я зараз щось вип’ю, я, мабуть, виплюну». І якщо я спробую потягнути прямо зараз, я впевнений, що маківка в мене відпаде. Він радше хотів, щоб це було.
  «Ось». Рошнані відкрив маленьку скриню, дістав маленький горщик і відкрив пробку. Тоном, який не витримав суперечок, вона сказала: «Якщо ти не хочеш пити вино, то випий це. Я не думаю, що ти його віддаси, і це принесе тобі користь».
  
  
  Абівард був надто запамороченим, щоб сваритися. Він проковтнув усе, що містилося в маленькій баночці, хоча й скривився від сильного лікарського смаку. Через деякий час біль у його голові зник з нестерпного до просто болісного. Він позіхнув; ці речі також зробили його соннішим, ніж він був. «Це принесло користь», — визнав він. "Що це було?"
  — Ти не розсердишся на відповідь? — спитав Рошнані.
  — Ні, — спантеличено сказав він. "Чому я повинен бути?"
  Навіть у тьмяному світлі кабінки він побачив, як Рошнані почервоніла. «Тому що це зілля, яке жінки іноді приймають для хворобливих курсів», — відповіла вона. — У ній є маковий сік, і я подумав, що це може тобі полегшити. Але чоловіки, як я чув, мають звичку бути образливими щодо жіночих речей.
  «Це так». Абівард підняв мляву руку, а потім опустив її на витягнуту руку Рошнані. — Ось. Ви можете, якщо хочете, вважати, що я побив вас за вашу зухвалість.
  Вона витріщилася на нього, а потім розчинилася в хихиканні. Незважаючи на те, що він був одурманений наркотиками, Абівард знав, що цей жарт не підходить для такого сміху. Можливо, подумав він, полегшення якось пов’язане з цим.
  Саме тоді Денак увійшов до кабінки, нахилившись, щоб пройти через низький вхід. Вона перевела погляд з Рошнані на Абіварда й знову. "Добре!" вона сказала. «Все не може бути надто погано, якщо я потраплю на таку сцену».
  «Все могло б бути краще», — сказав Абівард. «Якби вони були, один із підлих зрадників Смердіса не спробував би використати мою голову як дзвінок, щоб перевірити, чи подобається йому тон. Але якби вони були гірші, він би розбив її, як упущений горщик, тож хто мені скаржитися?" Він знову позіхнув; не спати ставало величезним зусиллям.
  «Слуги кажуть, що лікар, який привіз його сюди, думає, що йому стане краще», — сказав Рошнані Денаку, ніби Абівард був уже непритомний або був частиною меблів. — Але йому знадобиться кілька днів відпочинку.
  «Це саме місце для цього», — сказала Денак із ноткою полину в голосі.
  «Це так, наче ми привезли з собою жіночі житла, покидаючи фортецю Век Руд. Жіночі житла на чотирьох колесах — хто б міг таке уявити? Але ми тут так само замкнені, як і там».
  «Я не очікував іншого», — сказав Рошнані; вона була більш терпляча, менш запальна, ніж її невістка. «Те, що нас випустили, — це перемога, і все інше випливе з цього. Через кілька років багато жінок зможуть вільно пересуватися, як їм заманеться, і ніхто не згадає, на які умови нам довелося погодитися, щоб покотитися лавина ."
  «Лавина накотилася на мене», — сказав Абівард.
  «Тепер два безглуздих жарти — ваші мізки не можуть бути повністю розбиті», — сказав Рошнані.
  Таким чином, поставлений на своє місце, Абівард вислухав Денака, який сказав: «Клянуся Богом, це неправильно. Ми втекли з жіночих кварталів, і тому ми також повинні уникнути суворих обмежень, які накладають на нас квартали. Який сенс залишати, якщо ми все ще не сміємо показувати свої обличчя поза вагоном, якщо нас не покличуть до наметів наших чоловіків?»
  Рошнані напевно щось відповів, але Абівард так і не дізнався, що саме; між ними стукіт по голові та маковий сік у ліках, які вона йому дала, змусили його сповзти до сну. Наступного разу, коли він відкрив очі, всередині кабінки було темно, якщо не рахувати однієї мерехтливої лампи. Олива для лампи мала дивний запах; він не міг згадати, де він відчував цей запах у минулому. Він знову заснув, перш ніж спогади спливли.
  Коли він прокинувся наступного ранку, йому знадобилася хвилина або близько того, щоб зрозуміти, де він; пересування фургона, коли він гуркотів, і його калатаюча, замурзана голова змусили його задуматися, чи не вставав він посеред землетрусу після довгої ночі пияцтва.
  Потім Рошнані сів на піддон біля нього. "Як тобі місце, де тебе вдарили?"
  вона запитала.
  Пам'ять повернулася. Він обережно приклав палець до скроні. "Боля", - повідомив він. Вона кивнула. — Мені здається, у вас великий синець, хоча ваше волосся приховує його більшу частину. Тобі пощастило, що людина узурпатора не розтрощила тобі череп.
  "Так що я." Абівард знову торкнувся його голови й здригнувся. «Він не дуже промахнувся, я не думаю». Рошнані задув лампу. Цього разу Абівард упізнав запах. «Воно горить, як-вони-це-називають? Кам’яна нафта, ось і все. Інженери Пероза використали її, щоб підпалити міст через Дегірд після того, як кілька відсталих повернулися з Пардраї. Вони сказали, що жителі півдня поклали її у свої лампи. ."
  "Мені це не подобається - це неприємно пахне", - сказав Рошнані. «Але у нас закінчилося освітлювальне масло, і один із слуг купив його банку. Гадаю, воно справді добре служить лампам, але я не можу уявити, що воно колись підійде для чогось іншого».
  Прислуги приготували Абіварду особливий сніданок: язик, мізки та коров'яча лапка, приправлені гострим перцем. Голова все ще боліла, але апетит відновився; він не відчував, що може виригнути те, що поклав собі в шлунок. Все одно Рошнані не дозволив йому встати з будь-якої причини, окрім використання горщика.
  Шарбараз прийшов до нього близько опівночі. «Дай Бог вам доброго дня, величність», — сказав Абівард. — Як бачите, я вже впав перед вами.
  Законний король королів засміявся. «Я б сказав, що ти зцілюєшся», — зауважив він, несвідомо повторюючи Рошнані. "Я радий." Знищивши настрої, він нагадав Абіварду, що він син Пероза, різко сказав: «Тож до справи. Армія узурпатора відійшла. У нас все ще є кілька вершників, які стежать за нами, але вони не можуть втручатися в наш наступ. "
  — Хороші новини, — сказав Абівард. — Нічого, що заважало б нам дістатися на південь від гір Ділбат, а потім повернути на північ і схід, щоб рушити на Машіз, еге ж?
  «На перший погляд, ні», — сказав Шарбараз. "Але те, з чим ми зіткнулися вчора, мене непокоїть, і теж не мало. Так, ми виграли бій, але не так, як я сподівався. Ні людина, ні компанія не підійшли до нас. Нам потрібно було перемогти і коли ми це зробили, вони або відступили, або, якщо їх було відрізано, здалися. Жоден із них не виступив проти інших, які підтримували Смердіса».
  «Це викликає занепокоєння». Абівард відчув, що він повільніший і дурніший, ніж мав би бути, що розлютило його: Шарбаразу потрібна була найкраща порада, яку він міг дати. Через деякий час він продовжив: «Мені здається, єдине, що ми можемо зробити, — це все одно йти вперед. Ми не можемо здатися лише тому, що все не так легко, як ми думали. "
  
  
  — Я згоден, — сказав Шарбараз. «Поки ми продовжуємо перемагати, Смердіс рано чи пізно впаде». Він вдарив кулаком по стегну раз, два, три. «Але я був настільки впевнений, що узурпатор зазнає ганебної поразки, щойно дізнається, що я живий і не зрікся престолу сам».
  «Одна з речей, які мій батько завжди говорив, це те, що чим довше ти живеш, тим складнішим виглядає життя», — сказав Абівард. «Він сказав, що лише хлопчики та святі люди завжди були певними; люди, яким доводилося жити у цьому світі, уявляли, що він більший і складніший, ніж вони могли собі уявити».
  — Здається, я казав вам, що мій батько хвалив розсудливість вашого батька, — сказав Шарбараз. «Чим більше я слухаю Годарза через вас, тим більше я думаю, що мій батько знав, про що він говорив».
  «Ваша величність милосердна до пам’яті мого батька», — сказав Абівард, зігрітий похвалою й бажаючи, щоб Годарц був поруч, щоб її почути. "Що ви плануєте робити далі? Продовжуйте рухатися прямо в напрямку столиці?"
  "Так, що ще?" Законний Король Королів спохмурнів. «Я знаю, що це не хитро, але у нас немає іншого хорошого вибору. Смердіс уже розбив одну армію, а іншу розбив; він вагатиметься ризикувати третьою. Якщо пощастить, ми зможемо наблизитися до Машіза впритул, перш ніж він спробує ми знову б’ємося з нами лобами. Ми виграємо цю битву, і місто наше, і якщо Смердіс захоче втекти до твердині Налгіс Креґ, скажімо, він дізнається, що у нас вистачить терпіння виморити його голодом». Його очі світилися очікуванням.
  За кілька хвилин Шарбараз змінився від похмурості через те, як прихильники Смердіса відмовилися підійти до нього, до хвилювання через перспективу заморити суперника голодом до покори. Абівару хотілося, щоб він так само легко позбувся депресії. Але він, як і Годарц раніше, здавався людиною, яка пройшла життя, не занурюючись глибоко в долини і не піднімаючись високо на вершини.
  Він сказав: «По-перше, величність. Коли ми отримаємо Машиза, якщо ми не наберемо його в мішок зі Смердісом, тоді ми можемо турбуватися про його полювання. Інакше ми будемо їздити на наших конях, перш ніж уздебти й осідлати їх». Він жалісно засміявся. — Мушу сказати, що я так само радий, що завтра ми не будемо штурмувати столицю. Я не буду тобі особливо корисний, навіть на коні, уже закудженому й осідланому.
  — Ти дозволив собі виправитися, — сказав Шарбараз, ніби віддаючи наказ якомусь непокірному підлеглому. «Слава Богу, ми не будемо багато чого робити в боротьбі, доки ти знову не будеш готовий зіграти свою належну роль. Ти дуже спритно навчив мене, коли я дозволив ентузіазму штовхнути мене, як лист на вітрі».
  — Ваша величність ласкава. Абівард був задоволений Шарбаразом. Поки законний Король Королів міг розпізнавати, коли він дозволяв своїй пристрасті моменту — хоч би що воно було — втекти разом із ним, він мав би все добре. Питання полягало в тому, як довго це триватиме після того, як він виграє громадянську війну?
  Шарбараз простягнув руку й торкнувся його плеча — ніжно, щоб не штовхнути його бідолашну побиту голову. «Мені потрібно піти до армії. Сподіваюся, я повернуся сьогодні ввечері, щоб відвідати вас і Денака обох. А поки відпочивайте».
  — Ваша величність, який у мене вибір? – сказав Абівард. «Навіть якби я хотів вийти на вулицю та зайнятися справами, Рошнані розплющила б мене, якби я спробував встати без її дозволу. Чоловіки зазвичай тримають своїх дружин замкненими в жіночих кімнатах, але тут вона заманила мене в пастку».
  Шарбараз розсміявся голосно й довго, наче це було неправдою. Він виштовхнув із кабінки; Абівард слухав, як він сів на коня й поїхав. Він уже вигукував накази, наче зовсім забув про чоловіка, якого щойно відвідав. Раціонально Абівард знав, що це не так, але це все одно його дратувало.
  Як і належить справжній макуранській дружині, Рошнані залишалася поза полем зору, поки інший чоловік відвідував її чоловіка. Вона повернулася до кабінки, щойно Шарбараз пішов. — Отже, я заманив вас тут у пастку? вона сказала.
  — Ти слухав.
  «Як я міг допомогти, коли одну частину фургона від іншої відокремлюють тільки завіси?» Виглядаючи невинним і пустотливим водночас, вона засунула завісу, що відкривалася на кабінці. — Отже, ти тут у пастці? — повторила вона й стала біля нього на коліна. "Ти в пастці та на спині, чи не так?"
  "Що ви робите?" Абівар прохрипів, коли вона піднімала його каптан. Вона не відповіла ні словами; її довге чорне волосся розсипалося по його животу й стегнах. Він робив усе можливе, щоб бути на висоті, і його найкращі результати виявилися цілком достатніми.
  Там, де південний Макуран був пустелею, він був голішим, ніж пустка навколо володіння Век Руд. Там, де було родючим, було набагато багатше. «Ми тут оподатковуємо землю вдвічі більше, ніж на північному заході, — сказав Шарбараз Абіварду, — і навіть тоді деякі міністри вважають, що ми надто поблажливі».
  «Посіви тут дуже хороші», — визнав Абівард. «Які бувають зими?»
  — Ти забив цвях додому, — сказав Шарбараз, киваючи. «Я читав про зими в степу та поблизу нього, але ніколи не переживав жодної, поки мене не відправили до твердині Налгіс Креґ, а потім я пішов до вашої, ще ближче до кордону. Тут вони вирощують речі цілий рік, вони отримують сніг лише одну зиму за дві».
  Згадуючи хуртовини, снігові замети, град і ожеледицю три місяці на рік, а часом і чотири-п’ять, Абівард розсміявся з цього. Він не міг вирішити, чи вважати це неприродним, чи одним із найчудовіших речей, які він коли-небудь чув.
  Перш ніж він вирішив, розвідник повернувся до Шарбаразу. Вітаючи, хлопець сказав: «Величносте, група вершників наближається під щитом перемир’я».
  — Нехай приходять до мене, — одразу сказав Шарбараз. «Скажи їм, що якщо вони передадуть капітуляцію Смердіса, я з радістю це прийму». Розвідник засміявся, розвернув свого коня й підняв тварину до галопу, вирушаючи проводжати прибульців до законного Короля Королів. Шарбараз повернувся до Абівара й жалібно захихотів. «Я був би радий прийняти капітуляцію Смердіса, так, але не думаю, що я її отримаю».
  Через кілька хвилин повернувся цілий ескадрон розвідників із делегацією Смердіса. Не отримавши наказу, вони стали між Шарбаразом і людьми Смердіса — тут немає вбивств. Розвідник, який оголосив про прибуття партії перемир'я, сказав: «Величносте, ось пси узурпатора». Презирство різко подав його голос.
  Кілька послідовників Смердіса неспокійно ворушилися на своїх конях, але ніхто з них не промовив. Шарбараз зробив. Показуючи на одного з них, він сказав: «Ах, Іншушинак, значить, ти взяв срібло старого, чи не так?»
  Сам Іншушинак був ледве в розквіті молодості; він був огрядний і сивобородий і сидів на коні так, ніби давно не сідав на нього. Він кивнув Шарбаразу й сказав: «Син Пероза, його величність Смердіс, король королів…»
  Далі він не дійшов. Дехто з розвідників Шарбараза потягнувся до своїх мечів, а інші змахнули списами. Один із них прогарчав: «Проявіть належну повагу до Царя Царів, прокляну вас».
  Шарбараз підняв руку. «Нехай говорить, як хоче. Він приходить під щит перемир’я; Бог ненавидить тих, хто його порушує. Я пам’ятаю, але тоді я вже пам’ятаю, що він вирішив слідувати за людиною, яка вкрала мій трон. Кажи, Іншушинак».
  Від цього Іншушинак не виглядав набагато щасливішим, але він зібрався і продовжив: «Син Пероза, його величність Смердіс, король царів, нехай його роки будуть довгі, а його царство зросте, наказав мені прийти з цими моїми послідовниками…» Він помахав рукою півдюжини чоловіків, які їхали з ним: троє солдатів, пара бюрократів і худий маленький хлопець, який міг бути будь-чим завгодно, «щоб спробувати усунути розбіжності, які існують між вами і ним».
  «Іншушинак був міністром фінансів мого батька», — пробурмотів Шарбараз Абіварду. «Колись начальник Смердіса, тепер, здається, його слуга». Він підвищив голос і звернувся до делегації з Машиза. «Ви можете повернутися до столиці й сказати моєму кузену, що якщо він відкине трон і поверне всі ковчеги, які розтратив на Хаморті, і погодиться бути ув’язненим до кінця своїх днів, як він ув’язнив мене, я, можливо, подумаю про надання його нікчемне життя. Інакше..."
  «Сину Пероза, Смердіс, король царів, не послав мене до тебе на знак капітуляції». Іншушинак виглядав так, ніби йому хотілося, щоб Смердіс взагалі не посилав його до Шарбараза, але продовжив: «Чи не хотіли б ви почути умови, які він пропонує?»
  "Не дуже." Але Шарбараз пом’якшив: «Оскільки ви прийшли, щоб доставити їх, ви також можете».
  «Ви милостиві». Навіть роки Іншушинака при дворі не могли зробити це щирим. «В інтересах позбавити королівство від мук громадянської війни, Смердіс, Король Королів, присвоїть вам титул Короля Північного Заходу та надасть Вам там автономне правління за умови, що Ви сплачуєте йому щорічну суму, яка буде визначена шляхом переговорів. ."
  — Смердіс щедрий, — сказав Шарбараз, і Іншушинак на мить пожвавішав. Але син Пероза продовжив: «Як люб’язно з його боку, що він поступився мені невеликою частиною того, що я вже володію, і погодився обговорити суму, яку я плачу за привілей. Оскільки я можу заволодіти всім королівством, я не буду решта змісту, щоб отримати частину».
  Один із солдатів з Іншушинаком сказав: «Не будь впевненим, сину Пероза. У більшості воєн, на відміну від тієї, яка скинула твого батька минулого року, одна битва не вирішує кампанію».
  Шарбараз у гніві закусив губу, але відповів спокійним голосом: «Мій найкращий припущення щодо того, чому ти не пішов з моїм батьком, Гахаманішу, полягає в тому, що він вважав тебе скоріше втратою, ніж перевагою. навіть не злий на тебе за те, що ти став на бік Смердіса; у порівнянні зі справжнім генералом ти схильний завдати шкоди справі узурпатора, ніж допомогти їй».
  Обличчя Хахаманіша потемніло від розлюченої крові. Абівард сказав: «Добре вражено, величність».
  
  
  Іншушинак сказав: «Сину Пероза, чи можу я зробити з цього висновок, що ти відхиляєш люб’язну пропозицію Смердіса, короля царів?»
  «Тобі не потрібно це робити висновки», — сказав Шарбараз. «Я відкрито проголошую це. Я дозволяю вам повернути мої слова Смердісу. Проте будьте обережні, обідаючи з ним, щоб не прокинутися там, де найменше очікуєте». Він зробив паузу. — І ще одне — якщо ти боїшся передати моє повідомлення, бо хвилюєшся, що він може з тобою зробити за те, що ти повідомив про те, що я кажу, просто скажи йому, що я скоро буду в Машизі, щоб особисто дати йому відповідь.
  «Сину Пероза, зарозумілість стане твоєю загибеллю, як і твого батька», — сказав Хахаманіш. «Ти ніколи не наблизишся до Машиза, а тим більше не досягнеш його».
  Іншушинак похмуро поглянув на офіцера. Так само вчинив і непоказний маленький чоловічок, який на будь-якій людній вулиці став би невидимим так само легко, як гекон, який змінює колір і стає жовто-коричневим, якщо його поставити на плиту пісковика. Хахаманіш, мабуть, збирався сказати щось більше, але натомість різко смикнув за поводи свого коня, змусив нещасну тварину сісти на заднє колесо й поїхав геть, навіть не попрощавшись. Решта компанії Смердіса імітувала його безцеремонний відхід, хоча Іншушинак поїхав досить спокійно: якби його кінь, літній мерин, став на дибки, він, безперечно, злетів би через хвіст.
  Шарбараз звузив очі, дивлячись услід прибічникам Смердіса. «Вони більш впевнені, ніж мають будь-який бізнес», — сказав він Абіварду. «Смердіс, хай прокляне його Бог, все ще думає, що він може виграти цю війну, і йому нема чого так думати, не дивлячись на те, як воно зайшло так далеко».
  «Це означає, що він знає або думає, що знає те, чого ми не знаємо», — сказав Абівард. , звичайно."
  — Непогана думка. Шарбараз потер підборіддя, а потім покликав кількох розвідників і віддав наказ, додавши: «Один із вас доповість мені ввечері, щоб сказати, де вони розбили табір і чи хтось із ними зустрічався. Інший повинен стежити за ними. ночі якомога краще».
  Вершники відсалютували й виїхали за Іншушинаком і його супутниками. Абівард сказав: «Зверніть увагу, величність, я не сподіваюся, що вони дізнаються щось конкретне, але...»
  «Краще надіслати їх і нічого не навчитися, ніж не надіслати їх і не навчитися того, чого ми повинні мати», — сказав Шарбараз. — Я б і не подумав з тобою сперечатися.
  Військо їхало далі. Вдалині сонце мерехтіло з соляної каструлі. Трохи ближче в повітрі танцювала ілюзія води. Це траплялося і з «Век Рудом», хоч і не так часто. Якби ви повірили, що вода справді є, і пішли за нею, ви могли б легко померти від спраги.
  Настав вечір. Кемп протягся на те, що здалося Абіварду півтора фарсангами. Якби Смердіс мав армію по сусідству, вона могла б завдати смертельного удару розпорошеним силам Шарбараза. Табір великої армії, який Пероз привів до Пардраї, був не краще організований. Абівард цікавився, чи можна з цим щось зробити.
  Перш ніж він встиг серйозно про це подумати, він ледь не зіткнувся з Шарбаразом, коли законний Король Королів повертався з прогулянки по табору, щоб переконатися, що все йде гладко. — Яке слово від розвідників, величність? запитав він. — Чи планують поплічники Смердіса перетворити нас на верблюдів?
  
  
  Шарбараз засміявся, але швидко знову протверезів. — Знаєш, куме мій, я не можу тобі сказати, бо той розвідник так і не зайшов. Абівар глянув на схід. Товстий місяць, щойно минула повна, піднімався над обрієм і розливав блідо-жовте світло на безплідний ландшафт. «Важко втратити армію, ти не думаєш?»
  Усмішка зовсім зникла з Шарбаразового обличчя. «Це так, чи не так? Як ви думаєте, люди Смердіса підстерегли їх?»
  «Люди Смердіса не виглядали добре верхи», — заперечив Абівард. «І якщо ваші розвідники не можуть втекти від людей, подібних до тих людей, яких ми там бачили, у нас неправильні люди, які виконують цю роботу».
  — Ти маєш рацію, — сказав Шарбараз. «Але що з цього випливає? Випадок? Можливо, я припускаю, але не дуже ймовірно. Як ви сказали, розвідникам краще мати досить добре уявлення про те, що вони роблять і як пересуватися».
  — Магія, можливо. Абівард мав на увазі це напівжартома, але це слово, здавалося, зависло в повітрі. Він сказав: «Можливо, нам краще не ризикувати з магією, Величність. Смердіс цілком міг послати своїх людей, щоб перевірити, чи зможе він купити вас, і, і якщо це не вдасться…»
  — Він напустив би на мене чарівника, — закінчив Шарбараз. «Так, це має сенс, і це відповідає характеру, а точніше, відсутності характеру, який Смердіс продемонстрував протягом усього свого неправильно народженого, неправильно названого правління. Що ми робимо, щоб перешкодити йому?» Він відповів на своє запитання: «Ми посилаємо людей вистежити табір посольства, побачити, що там відбувається, і розбити його, якщо ми боїмося цього». Він підвищив голос і кричав на розвідників.
  «Знайти людей Смердіса буде нелегко, особливо вночі», — сказав Абівард.
  — І хто знає, як довго чарівник — якщо такий є — був зайнятий? Тобі знадобиться магічний захист, щоб ти був у безпеці. Він вийшов із намету Шарбараза, схопив чоловіка за руку й сказав: «Ти знаєш, де ворожка Таншар та решта вмілих у чаклунстві розбивають свої намети? Зазвичай усі вони поруч, до одна сторона вагонів магазинів».
  «Так, пане», — відповів хлопець. «Я пішов до одного з них — не до Таншара, я забув, як його звали — того вечора, і він подивився на мою долоню і сказав, що незабаром я отримаю велику винагороду».
  «Поверни Таншара та решту сюди, до намету Царя Царів, якомога швидше, і слово цієї ворожки збудеться», — сказав Абівард. Солдат кліпав очима, почухав голову, а потім раптом пішов навтьоки. Можливо, йому знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, що мав на увазі Абівард, але він не гаяв часу, коли зрозумів це.
  Абівар дивився на місяць. «Коли ти продовжуєш дивитися на це, — подумав він, — воно ніби стоїть на небі — а якщо місяць не рухається, то як міг минути час?» Але шум у таборі продовжувався, раптово посилившись, коли загін розвідників пересідлав, сіл на своїх коней і помчав у місячне сяйво.
  Всередині намету зашумів Шарбараз. Це не було ні слово, ні крик; це був не такий шум, як будь-який Абівард. Він пірнув назад через вхідну кришку. Коли він випростався, розкладне ліжко в наметі, не краще за те, що належало будь-якому іншому офіцеру, перекинулося з гуркотом.
  
  
  Шарбараз бив по підлозі, борючись із чимось, що він міг бачити, а Абівард — ні. Абівар кинувся йому на допомогу. Керуючись рухами стислих рук Шарбараза, він намагався відтягнути ворога Короля Царів, хоча той був невидимий для нього.
  Але його руки пройшли крізь простір між ним і Шарбаразом, наче в цьому просторі містилося лише порожнє повітря, яке сприймали його очі. Те ж саме явно не вірно для Шарбараза. Він звивався, звивався, бив ногами й руками, і коли його удари припадали, вони звучали так, ніби вдаряли по плоті.
  «Клянуся Господом, — вигукнув Абівард, — що це за божевілля?»
  Коли він вимовив ім’я Бога, то почув стогін, який не зірвався ні з його, ні з губ Шарбараза, ніби завдав болю невидимому нападнику. Це не зупинило цю штуку, якою б вона не була, від продовження нападу на Шарбараза. Його почало душити; борючись, як божевільний, законний Цар царів розривав її руки? — з його горла.
  — Клянусь Богом, — знову сказав Абівард. Цього разу він не помітив жодного ефекту, можливо тому, що він навмисно використовував ім’я Бога як зброю, а не закликав його божество через потребу. Споглядання, як Король Королів бореться за своє життя, і те, що він не міг йому допомогти, повернули ту жахливу безпорадність, яку відчував Абівард, коли пішки спостерігав, як Пероз і квітка армії Макуранера впали в траншею, яку викопав Хаморт.
  — Лорд Абівард? Ваша величність?
  Ніколи ще Абівард не був такий радий, почувши тремтливий голос старого. — Сюди, Таншаре, і швидко! — скрикнув він.
  Таншар увірвався до намету Царя Царів, важко дихаючи від того, що поспішив зі свого місця відпочинку. Ворожка дивилася на видовище Шарбараза, що бореться за своє життя з непомітним для інших ворогом. Він спалахнув так само, як Абівард, і будь-який Макуранер: «Клянусь Богом!»
  Там, де нападник стогнав, коли Абівард закликав Бога, тепер він кричав, ніби його били розпеченими кочергами. Він все ще боровся з Шарбаразом, але тепер, коли вони котилися знову і знову, Король Королів був на вершині так само часто, як і його нападник.
  Таншар не гаяв часу з черговим зверненням до Бога. Натомість він вихопив із мішечка, який носив на поясі, флакон із порошком і посипав ним Шарбараза та все, з чим бився. Ні, не будь-який — порошок дозволив Абіварду розгледіти ледь помітні контури голого, мускулистого чоловіка.
  "Страйк!" Таншар плакав. «Що можна побачити, те можна вбити».
  Абівард висмикнув меч із піхов і вдарив по все ще туманній постаті, з якою бився Шарбараз. Цього разу він зрозумів, чому потенційний убивця скрикнув від болю; було добре видно кров, яку пролив хлопець. Він різав знову і знову; Шарбараз схопив суперника за горло. Вони знали, що вбили свого ворога, коли раптом його тіло вперше стало повністю видимим для Абівара.
  Шарбараз дивився вниз на закривавлене обличчя чоловіка, який намагався його вбити. Повернувшись до Абівара, він сказав: «Чи не був він одним із воїнів, які їхали з Іншушинаком?»
  «Величносте, я не можу сказати напевно», — відповів Абівард. «Кольчуга не дуже показує обличчя чоловіка, і, крім того, я звернула найбільшу увагу на чоловіків, які розмовляли. Але якщо ви це кажете, я не посмію заперечити».
  — Тобі краще не треба — я — Король королів. Сміх Шарбараза був тремтким. Він намацав свою шию. — Нещасний був міцний, як ведмідь, я, мабуть, у синцях. Я теж його не бачив, поки він не схопив мене за горло.
  — І я, величність. Обличчя Абівара спалахнуло від сорому. — Мабуть, він пройшов повз мене й увійшов до вашого намету, коли я був надворі й посилав сюди Таншара.
  Шарбараз похитав головою, потім скривився; у нього боліла шия. — Не звинувачуй себе. Магія перемогла твою пильність — як можна очікувати, що ти побачиш крізь чари мага? Крім того, те, що ти кажеш, не обов’язково має бути правдою. Наскільки ми знаємо, він міг ховатися тут, прикидаючись. бути шматочком повітря, як будь-який інший, поки ти не вийшов на вулицю, і він не знайшов шанс вдарити».
  — Може бути й так, — вдячно погодився Абівар. «Поки він жив, тільки чарівний порошок Таншара дозволяв мені бачити його і битися з ним».
  У наметі пролунав хрипкий сміх ворожки. «Ваша величність, лорде, я не використовував чарівного порошку, бо в мене його не було. Це була просто дрібно помелена сіль для мого м’яса, нічого більше».
  Абівар витріщився. — Тоді як ми перемогли заклинання чаклуна Смердіса?
  «Я не знаю, чи ти здолав закляття», — відповів Таншар. «Ви перемогли людину, на якій це лежало, і цього було достатньо».
  «Але...» Абівард намагався виразити свою думку словами. «Коли я звернувся до Бога, а потім знову, коли ви це зробили, ця повія була явно поранена. Чим це пояснити, якщо не магією?»
  «Це, напевно, була магія», — сказав Таншар. «Коли ми закликали Бога, ми порушили зв’язок — злий зв’язок, очевидно, — за допомогою якого маг Смердіса керував чаклунством, яке він запустив. Можливо, ми спотворили природу заклинання: не настільки, щоб зруйнувати його ефективність, але достатньо, щоб завдати цьому хлопцеві болю, коли маг відновив або зберіг свою силу. Я лише здогадуюсь, ти маєш зрозуміти, бо така магія далеко за межами моїх сил».
  «Ти все ж допоміг перемогти його, так само як, незважаючи на всі труднощі, ти допоміг мені звільнитися з твердині Налгіс Крег», — сказав Шарбараз. «Мені здається, ти занадто мало довіряєш собі. Я не зроблю такої ж помилки. Коли Машіз знову стане моїм, тобі залишиться лише назвати свою винагороду».
  «Величносте, ви не зможете повернути мені ні тридцять років, ні зір у цьому оці», — сказав Таншар, піднявши палець, щоб вказати на те, яке потьмяніла катаракта. «У мене немає великих потреб, і я бачив, як минуло достатньо років, що я також не маю великих бажань».
  «Мені цікаво, пожаліти вас чи гірко заздрити», — зауважив Шарбараз. — Будь як хочеш, але знай, що моє вухо — твої, якщо ти колись знайдеш якусь послугу, яку я зможу тобі зробити.
  Таншар вклонився. «Ваша величність щедра понад мої заслуги. Наразі, якщо ви дозволите мені повернутися до мого намету...» Ворожка дочекалася, поки Шарбараз кивне, потім знову вклонилася й вислизнула в ніч.
  Коли він пішов, Шарбараз залишив частину хороброго фронту, який він підтримував. Підштовхнувши тіло свого нападника однією ногою, він сказав: «Налий мені вина, мій зять, будь ласкавий. Цей син тисячі батьків підійшов занадто близько до того, щоб убити мене».
  — Так, Величність. На складному столику, який чомусь не перекинувся під час бійки, стояла банка і кілька чашок. Абівард налив дві повні чаші й простягнув одну законному Королю Королів. Другу він високо підняв, вітаючи. «Для вашої безпеки».
  «Гарний тост, за який я із задоволенням вип’ю». Шарбараз підніс чашу до губ. Він здригнувся, коли ковтнув. «Це боляче. Цей проклятий убивця, — він знову штовхнув тіло, — був сильним, як мул, і, здається, його руки були такими ж твердими, як у коваля Ганзака».
  У Абівара були сумніви з цього приводу, але більшість із них утримався від своєї відповіді: «Металевий фунт Ганзака твердіший за вашу шию».
  «Не можу з цим посперечатися». Шарбараз знову випив, цього разу обережніше, але все одно скривився. Трохи хрипнувши, він сказав: «Це вже три рази, коли ти мене врятував. Якби не ти, Смердіс сидів би зручно на троні, і я… гадаю, я прямував би до божевілля, замкнений у твердині Налгіс Креґ ."
  «Служити Царю Королів — велика честь», — сказав Абівард.
  — Ти заслужив честь, це точно. Шарбараз спорожнив чашку й простягнув її Абіварду. «Наповни його ще раз і злий свій, щоб ти міг наповнити його теж. Клянуся Богом, я заслужив право випити сьогодні ввечері, навіть якщо від цього запалить моє горло, і я не хочу це робити сам."
  — Дозволь мені спочатку витягти цю падло. Абівард схопив убивцю за ноги й витяг його з намету Царя Царів. Табір затих на ніч; ніхто не вигукнув, побачивши труп. Повернувшись, Абівард сказав: «Ми можемо залишити його там, щоб поїли собаки та ворони».
  «Гарна ідея. А тепер налий мені цього вина, будь ласка».
  Вони двоє пили свій четвертий чи п’ятий кубок — оскільки Абіварду було важко стежити, мабуть, п’ятий, — коли до табору в’їхали вершники. «Величносте! Величносте!» Крик перевищив гуркіт копит і, ймовірно, розбудив чимало чоловіків, які вже заснули.
  Шарбараз потягнувся до свого меча. — Мушу захищатися, якщо це не мої розвідники, які повертаються. Його мова була густою. Абівард підозрював, що з цим лезом він буде небезпечнішим для себе самого, ніж для будь-яких ворогів. Він висмикнув власний меч. Цього вечора він уже вбив ним одного потенційного вбивцю. Чому не інший? Вино, яке робило його рухи повільними й невпинними, красномовно висловлювало свою думку.
  Пліч-о-пліч Цар царів і Абівард вийшли назустріч вершникам, що наближалися. У місячному світлі Абівард упізнав офіцера, який доповів про прибуття посольства Смердіса. Чоловік побачив Шарбараза. «Величносте, — вигукнув він, — ми позбавили вас від гнізда зрадників скорпіона».
  Шарбараз і Абівард перезирнулися. «Ось так! Чудово», — сказав законний Король Королів. — Скажи мені негайно, що сталося. Абіварду він прошепотів: «Краще він мені скаже відразу; мені треба пописати, щоб лопнути».
  Розвідник, на щастя, цього не почув. Він сказав: «Ми їхали, доки не знайшли табір, де той Іншушинак, Бог кинув його в Порожнечу, зупинився зі своїми поплічниками на ніч. За межами табору, на відстані, де вони могли спостерігати і бути непомітними, ми також знайшли двох чоловіків, яких ви послали стежити за посольством».
  — Чому хтось із них не доповів сюди, як було наказано? — запитав Шарбараз.
  Розвідник увірвався. «Величносте, вони замерзли».
  — Близько, — погодився офіцер. «Вони були теплими й дихали, але інакше вони з таким успіхом могли б перетворитися на камінь. Один із людей, яких Іншушинак мав із собою, він, мабуть, був чарівником».
  — Власне кажучи, ми це з’ясували самі, — сухо сказав Шарбараз.
  «Але це ваша історія; прошу, продовжуйте».
  «Так, величність», — відповів лідер розвідників із цікавістю в голосі. «Ну, коли ми добре роздивилися, що син змії зробив бідолашним Т’ярдутом і Андеганом, ми були настільки розлючені, що навіть не могли бачити. Ми знову сіли на коней і помчали прямо до табору. ми, ймовірно, боялися, що чарівник зробить з нами те, що він зробив з нашими друзями, але ніхто не зволікав, і це факт».
  «Незалежно від того, знаєте ви це чи ні, найкраще, що ви могли зробити, це, мабуть, найкраще, що ви могли зробити», — сказав Абівард. «Чаклунство не вкусить людину, яка сповнена пристрасті; тому магія кохання та магія бою такі випадкові речі». Він знав, що повертає слова Таншара, але якщо Таншар не розумів, як діє чаклунство, то хто?
  — Як би це не було, лорде, — сказав розвідник. «У будь-якому випадку, ми налетіли на табір, як вовки, що стрибають на антилопу, яку вони вирізали зі стада. Зараз там нічого живого, тільки падло. Нас поранили пару чоловіків, схоже, ні один поганий. І чути це також — коли ми повернулися, ми виявили, що розвідники повернулися до життя. Убивство того чарівника, мабуть, розірвало закляття, яке їх утримувало».
  Шарбараз зітхнув. «Тепер Смердіс прокляне мене за те, що я вбив посольство. І знаєш що, мій зятю? Я не втрачу через це ні хвилини сну, ані коли він намагався вбити мене чаклунством під прикриттям цього посольство».
  «Величносте, єдине, що мене хвилює, це те, що ви знаєте, що те, що ви говорите, правда, решта королівства може цього не знати», — сказав Абівард.
  Шарбараз презирливо помахав рукою, щоб показати, як мало його хвилює те, що знає чи не знає решта королівства. «Незабаром увесь Макуран стане моїм. Тоді він дізнається те, що я хотів би йому знати».
  
  
  * * *
  
  
  Після того, як армія Шарбараза ще кілька днів їхала на південь, вершини гір Ділбат переходили в низькі горбисті передгір'я. Пройти через гори тоді вже не було питанням форсування вузького, добре захищеного проходу, а просто прямувати на схід, а потім повертати на північ.
  Абівард виявив, що зміни збентежили в перший же день. «Я звик дивитися, як сонце сходить з-за гір, а не заходить за ними», — сказав він.
  — Я бачив обох, — сказав Шарбараз. «Як на мене, один такий самий, як інший. Я хочу бачити Машиза». Невгамовний голод проступав у його голосі.
  "Скільки часу ми до нього досягнемо?" — запитав Абівар. Він також хотів побачити Машиза, не лише тому, що в’їзд до столиці означав би перемогу, а й тому, що йому було цікаво, яким є справжнє місто. Деякі з міст, які ховалися під опорними пунктами на півдні Макурана, були набагато більшими та зайнятішими, ніж місто в його володінні, але в основному того самого типу. Він хотів дізнатися, наскільки Машіз буде іншим.
  — За десять-дванадцять днів звідси, — відповів Шарбараз. «Зверніть увагу, якщо ми нічого не робитимемо, окрім того, як будемо їздити. Я сподіваюся, що ми побачимо трохи бійки. Якщо Смердіс не кине в мене все, що має, він програє».
  «Нехай він програє будь-яким шляхом», — сказав Абівард, на що Король Королів кивнув. Жоден із них не говорив так багато про дезертирство людей Смердіса, як коли кампанія була новою, а їхній ентузіазм був непорушним. Абівард дійшов висновку, що більшість людей, які слідували за Смердісом, збиралися продовжувати слідувати за ним. Якби Шарбараз хотів перемогти, йому довелося б зробити це з тими силами, які почали боротьбу на його боці. Це не зробило це неможливим, але й не полегшило справи.
  "Поки ми продовжуємо перемагати, у нас все добре", - сказав Шарбараз. Можливо, він також намагався не думати про дезертирство, якого не було. Коли його армія залишила північний захід, він припинив знищувати цілі фортеці, наповнені рекрутами. Якщо він витіснить Смердіса з тим, що мав, Абівард очікував, що все королівство визнає його своїм правителем. Якби він цього не зробив… Абівард намагався не думати про це.
  Через три дні після того, як армія Шарбараза повернула на північ, вони зустріли іншу армію Смердіса. Цього разу розвідники сміялися, повертаючись, щоб принести новини Шарбаразу. — У Смердіса, мабуть, закінчуються коні, величність, — сказав один із них, — бо половина його людей — піхотинці, а може, й більше.
  — Чоловіки Тисячі Міст, — сказав Абівард.
  Шарбараз кивнув. «Так, безсумнівно. Ми проб’ємо їх наскрізь і розвіємо їх, як полову; один такий урок, і вони знатимуть, що більше ніколи не воювати за узурпатора».
  Справді син Пероза, подумав Абівар. Вголос він сказав: «Чи не було б нам розумніше спробувати вивести їх з флангу з їхньої позиції? Ми можемо рухатися швидше, ніж вони, і якщо ми вдаримо їх, коли вони намагаються пересуватися, щоб не відставати від нас, ми будемо краще стояти шанс завдати смертельного удару, який ти хочеш».
  Але законний Король Королів похитав головою і помахав на схід, кажучи: «Там все ще пустеля; ми ще не досягли Тутуб і Тіб. Нам буде важко втриматися в кормі для тварин і вода для них і для нас обох. Крім того, я не хочу, щоб мене бачили, як обійшов Смердіса. Я хочу показати королівству, що мої люди сміливіші та лютіші за його».
  «Сподіваюся, що так, величність», — сказав Абівард, настільки близький до прямої критики, наскільки він наважився. Шарбараз зиркнув на нього, потім крикнув Залу та інших його капітанів і почав віддавати накази про прямий штурм. Ніхто йому не заперечив і не побоювався.
  Наприкінці він звернувся до Абівара і сказав: «Ви зробите нам честь супроводжувати атаку?»
  «Звичайно, величність. Нехай Бог дарує вам успіх, і нехай він знає, що я бажаю вам цього», — сказав Абівард. Хоч як він намагався ігнорувати це, сардонічне запитання Шарбараза вразило. Він не вважав, що його володар робить правильний вибір, але як він міг сказати це Шарбаразу, коли той не хотів слухати? Він не знайшов шляху. Все, що залишалося, це йти вперед і сподіватися, що законний Цар Царів правий.
  
  
  Бойова музика вивела людей на бойову лінію. Чутки про те, що вони зіткнулися з піхотою, бігали по лінії. Вони виглядали впевнено, навіть зневажливо.
  «Ми розчавимо їх для вас, лорде», — сказав один із вершників, і всі солдати навколо нього кивнули. Турботи Абівара полегшали. На війні впевненість мала велике значення. Якби солдати думали, що їх неможливо побити, можливо, вони й не змогли.
  Помітили людей Смердіса. Як сказав розвідник, це були і піхота, і кавалерія, кінь на флангах, нога в центрі. Абівард вигукнув ім'я Шарбараза. Бойовий крик піднявся з усієї армії. — закричали у відповідь солдати Смердіса. Великий гомін піднявся до синього неба.
  Гурни задзвонили. Абівард змахнув списом і пришпорив коня. Тупіт копит звіра й усіх, хто його оточував, наповнював його, як швидший і сильніший пульс. Ворожі вершники рушили вперед зі своєї позиції на крилах, щоб вступити в бій з вершниками Шарбараза.
  Піхота Смердіса втрималася. Коли Абівард підійшов ближче, він побачив, що воно ховається за барикадою з колючих чагарників. Крізь гуркіт копит, крізь гомін бойових кличів лунала ясна, чиста нота очеретяних свистів. Абівард спохмурнів під кольчугою; це не був сигнал, який він знав. Але для піхоти це щось значило. За одну мить стріли заповнили повітря, один політ, потім ще і ще. Вони теж свистіли, досить голосно, щоб заглушити дзвінок, який змусив їх полетіти. Витончені, як птахи, вони вигиналися високо в небо, а потім падали на мчаючих вершників.
  У Шарбараза також були лучники, і вони стріляли у відповідь пішохідним воїнам, але не з такою кількістю стріл, які так стабільно пускали. Люди та коні м’ялися, а коли падали, то забруднювали інших позаду. Атака загальмувала.
  Стріла врізалася в піднятий щит Абівара й завмерла, гуркочучи. На ширину долоні вбік, і він проткнув би його ногу. Барикада з чагарників була вже зовсім близько. Його кінь штовхнувся. Тіло тварини було броньованим, але колючки на хмизі все одно роздирали ніжну шкіру ніг. Воно вагалося, скигливши на знак протесту.
  Абівард ударив його черевиками по ребрах, завдаючи ще більшого болю, щоб змусити його підкоритися його волі. «Вперед, проклятий вас Бог!» — закричав він. Кінь рвався вперед, але нерішуче. Абівард добре розгледів піших солдатів по той бік бар’єру: чорні кремезні чоловіки в шкіряних куртках із довгим чорним волоссям, зібраним у палицю на потилиці. Деякі з них вигукували образи макуранером з різким акцентом, інші кричали те, що не звучало як люб’язність їхньою гортанною мовою. І всі вони пускали стріли. Разом із сагайдаками на спинах у них були ще інші біля ніг.
  Якби хмиз був закріплений кілками, він створив би гіршу перешкоду. Загородження тут і там проривалося, пропускаючи цівками шарбаразівців між ворогами. Вони вчинили страшну бійню; але для своїх луків піхотинці мали лише ножі та палиці, щоб захиститися.
  Абівард тицьнув спис через чагарник у лучника в ту саму мить, що лучник пустив на нього. Можливо, двоє чоловіків налякали один одного, бо обидва промахнулися. Вони дивилися на кущі, обличчя лучника втомлене й стурбоване, Абівард прихований від очей кольчугою. Вони обидва кивнули, якщо не зі спільною повагою, то принаймні з визнанням їх спільної людяності. За негласною спільною згодою після цього вони обрали інших ворогів.
  Тиск ззаду змусив коня Абівара вперед, упираючись у шипи, хоч як мало він хотів йти. Гілки шкрябали по броньованих боках звіра та по залізним кільцям, що захищали ноги Абівара. Потім він теж пройшов через барикаду, а за ним купа воїнів Шарбараза. Крики тріумфу дзвеніли в його вухах, а піхота Смердіса кричала страх і жах.
  Деякі піхотинці, безрозсудно відважні, кинулися до коней і намагалися стягнути з сідла їхніх вершників. Більшість із них були пронизані списами ще до того, як наблизились. Серед стрільців охопила паніка. Багато хто кидав луки, щоб швидше бігти.
  Але вони не могли випередити вершників. Абівард ударив списом, аж той затремтів; на той час він був червоний майже до хватки. Він дістав свій меч і вирубав ще більше ворога, що втікав.
  Він ніколи не озирався на ту частину битви з гордістю — вона завжди здавалась йому пізніше більш схожою на вбивство, ніж на війну. Оскільки їхній центр був розбитий, кавалеристи, яких генерали Смердіса розмістили на обох флангах, також повинні були поступитися, щоб не бути відрізаними та розгромленими. Погоня тривала до тих пір, поки не настала ніч, і Шарбараз не змусив її припинити, у Абівара скрутило живіт, коли він повертався над полем. Його коню довелося обережно пробиратися, щоб не наступити на тіла загиблих піхотинців. Кожні кілька ярдів він наступав на одного, незважаючи на всю свою турботу, і стривожено пирхав, коли труп ворушився під його копитами.
  Тоді Абівард пройшов повз зламаний бар’єр і побачив, що лучники зробили з його супутниками. Він жалкував нещасних піхотинців, коли різав їх списами й рубав, а потім, коли бачив їхні тіла, розпростерті в мертвих. Тепер він зрозумів, що вони теж були солдатами, по-своєму. Вони поранили послідовників Шарбараза гірше, ніж кіннота Смердіса в будь-якому з двох попередніх боїв.
  Він озирнувся в пошуках прапора законного Царя Царів. Його було важко помітити через згасаюче світло, але коли він знайшов його, то поїхав до нього. Шарбараз зійшов з коня; він простягнув руку для служіння лікаря Какія.
  — Ви поранені, величність! — вигукнув Абівар.
  «Стріла, крізь мій обладунок і крізь м'ясо», — відповів Шарбараз. Він знизав плечима, а потім здригнувся, шкодуючи, що цього не було. Він намагався зробити це якнайкраще.
  «Не так вже й погано. Твоїй сестрі не варто хвилюватися, що мене потрібно замінити».
  Зробивши все можливе, щоб не задовго до цього пом’якшити власну травму, Абівард звернувся до Какії за підтвердженням. Лікар сказав: «Його величності пощастило, що стріла проткнула біцепс плеча, і знову ж таки, що вістря вийшло з іншого боку, тому нам не довелося витягувати її чи проштовхувати, завдаючи йому ще більшого болю. .Якщо рана не гноїться, вона повинна добре зажити».
  — А ти подбаєш, щоб воно не загноїлося, чи не так? – сказав Шарбараз.
  — У мене є відвар саме для цього, так, — відповів Какія, дістаючи з мішечка на поясі закритий флакон. — Тут ми маємо зелень і глін, галун, смолу й смолу, розмішані в суміші оцту й олії. Якщо ваша величність погодиться утримувати пораненого члена...
  Шарбараз відважно намагався підкоритися, але коли Какія влив у рану каламутний коричневий лосьйон, той зашипів, наче розпечене залізо з налитою водою.
  «Клянусь Богом, ти підпалив мою руку», — вигукнув він, кусаючи губу.
  
  
  «Ні, Величносте, або якщо так, то невеликий вогонь зараз, щоб запобігти більшому та смертоноснішому вогню корупції пізніше».
  «Цей напій нічому завадить», — чуйно сказав Шарбараз, коли Какія перев’язував руку. — Мідь, свинець, галун, смола й смола — якби я випив це, а не завдав собі, як ти, я б точно отруївся.
  «Безсумнівно, ви б, величність, але те саме стосується багатьох ніздрів, призначених для того, щоб потрапити на тіло, а не всередину нього», — різко відповіла Какія. «Якщо на те пішло, твій кафтан поряд з тобою, але чи проковтнув би ти його, порізаного разом з огірками? Всьому своє місце і застосування».
  Оскільки його рука боліла не тільки від рани, але й від лікування лікаря, Шарбараз не був схильний до філософії. Він повернувся до Абівара й сказав: «Ну, мій зять, здається, ти пройшов цю боротьбу з розбитим розумом, чому я тобі заздрю».
  «Так, цього разу мені пощастило більше. День наш». Абівард озирнувся навколо, побачивши жахливі наслідки бою. — Наші, так, але дорого куплені.
  Шарбараз раптом виглядав виснаженим і пораненим. Його шкіра натягнулася на кістки; Абівард міг легко уявити, як він виглядатиме старим — якби він дожив до старості, що ніколи не було найкращим ставленням, особливо для претендента на трон Макурана, який бере участь у жорстокій громадянській війні.
  «З кожним боєм все складніше», — втомлено сказав законний Король Королів. «Я думав, що прихильники Смердіса впадуть після першої битви, але з тих пір вони дали мені дві сильніші. Як його офіцери тримають своїх людей в строю, я не можу сказати, але вони так. Нам доведеться битися ще раз, перш ніж ми досягти Машиза, і якщо Смердіс буде сильнішим тоді, ніж зараз…» Він не продовжував; він явно не хотів продовжувати.
  — Ви не очікували, що він запропонує бій лише перед столицею. Щойно він заговорив, як Абівард побажав повернути свої слова — немає сенсу нагадувати Шарбаразу про минулі помилки, які він не міг виправити зараз.
  Але Шарбараз не розсердився; він лише кивнув. «Мій сивобородий двоюрідний брат довів, що він багатогранна людина, ніж я міг припустити, Бог прокляв його злодійкувату душу. Це не врятує його, але це ускладнить наше завдання».
  Знову Абівард позаздрив Королю Королів за те, що він зміг витягнути себе з боліт мороку, очевидно, простою силою волі. Він запитав: «Як ви думаєте, скільки ще піхотинців він може вивести проти нас? Вони завдали нам гіршої шкоди, ніж я міг собі уявити, щоб такі війська могли».
  — І я, — погодився Шарбараз. «Ну, я засвоїв урок: я не можу кидатися прямо на лучників із будь-яким захистом, якщо тільки я не хочу отримати більший рахунок м’ясника, ніж я хочу заплатити». Він стиснув руку на своїй пораненій руці в кулак; Абівард був радий бачити, що він міг це зробити. «Сподіваюся, урок не був куплений занадто дорого».
  — Так, — сказав Абівард. «Багато залежатиме від настрою людей. Якщо вони вирішать, що це ще одна перемога на нашому шляху до Машиза, все буде добре. Ми повинні хвилюватися, щоб вони не сприйняли це як невдачу».
  «Надто правдиво: якщо ви думаєте, що вас побили, то, мабуть, так і є». Шарбараз виглядав понуро. — Я думав, Смердіс уже вважатиме себе побитим.
  «Ну що ж, величність, якщо він цього не зробить, нам просто доведеться його переконати», — сказав Абівард, сподіваючись, що він прозвучав оптимістично.
  
  
  * * *
  
  
  Країна Тисячі Міст стала відкриттям для Абівара. Земля його власного володіння була недостатньо багата, щоб утримувати одне місто, не кажучи вже про тисячу. Але в долинах річок великі міста розташувалися на невеликих пагорбах, піднятих над плоскою багнистою місцевістю.
  Коли Абівард запитав, як ці пагорби виникли на рівнині, Шарбараз захихотів і сказав: «Це міста винні». Побачивши, що Абівард не послідував за ним, він пояснив: «Ці міста були там дуже-довго, і вони так само довго викидали своє сміття. Коли вулиця стає набагато вище ваших дверей, ви збиваєте твій будинок. Це не камінь, лише глинобитна цегла. Потім ти будуєш новий на рівні, до якого піднялася вулиця. Роби так протягом сотень років, і незабаром ти сидиш на пагорбі».
  Відтоді Абівард подивився на пагорби зовсім по-новому: як шматки часу, які стали видимими. Ця ідея вразила його. Пагорб, на якому стояла фортеця Век Руд, був цілком природним — прокопайся на фут у будь-якому місці, і ти натрапиш на камінь. Йому ніколи не спадало на думку, що люди можуть будувати власні пагорби.
  — Чому б і ні? — сказав Рошнані, коли одного вечора говорив про це в її кімнаті. Її голос став різким. «З усього, що я бачив, ця земля — не що інше, як багнюка. Насипте багнюку та дайте їй висохнути, і у вас буде пагорб».
  — Хм, — сказав він; його головна дружина була права, і така, що зменшила його здивування тим, що зробили мешканці Країни Тисячі Міст. Він не був впевнений, чи хоче це диво зменшити: рукотворні пагорби здавалися набагато вражаючішими, ніж купи бруду. «Щоб зробити один із цих пагорбів, потрібно багато бруду».
  — Як я вже казав, тут багато багнюки. Можливо, Рошнані була милосердною, але вона також була завзятою в суперечці, як борсук. Абівард змінив тему, мовчазно визнавши їй сутичку.
  Разом із грязюкою пішла рясна волога; іригаційні канали поширюють води Тутуб і Тіб по рівнині між ними та вздовж них. Канати витрачали б менше, але й через багнюку не можна було водити канати.
  Там, де її поливали, рівнина рясно росла: зерно, фініки, цибуля, дині, квасоля та інше. Фермери працювали на полях, одягнені лише в тканини навколо стегон і в солом’яних капелюхах проти палючого сонця. Знемагаючи у своїх обладунках, Абівард щиро їм заздрив. За кілька ярдів за дальніми кінцями каналу земля стала сірою й запорошеною, на ній були лише тернові кущі, якщо й такі. Народ Тисячі міст втік до своїх міст і сховався за їхніми стінами, коли армія Шарбараза наближалася. — Як ми маємо їх вивести? — запитав Абівар на офіцерській раді.
  — Ні, — відповів Зал. «Якщо ми обложимо кожне з цих міст, ми назавжди залишимося в країні Тисячі Міст і не дійдемо до Машиза. Ми просто пройдемо їх повз: беремо з полів те, що нам потрібно, і продовжуємо рухатися».
  «Вони не полюблять нас за це», — зауважив Абівард.
  «Вони нас тепер не люблять», — сказав Зал, що хоч і було цинічно, але, безперечно, було правдою.
  Абівард виглядав зверненням до Шарбараза. — Зал правий, — сказав Шарбараз. «Якщо ми виграємо війну зі Смердісом, ми збережемо вірність землі Тисячі Міст. А якщо ні — яка різниця?» Він гірко засміявся. «Тож беремо те, що нам потрібно».
  Через десять днів після битви зі лучниками, зібраними проти них Смердісом, люди Шарбараза знову повернули на захід, подалі від долин Тутуб і Тіб і знову до гір Ділбат. Попереду лежав Машиз.
  Також попереду й ближче лежало військо, яке Смердіс зібрав, щоб утримати свого суперника від столиці. Коли війська Шарбараза наближалися, дим від вогнища куховарства покривав небо.
  «Він змушує нас прийти до нього», — сказав законний Король Королів, коли його власне військо розбилося табором на ніч. «Є лише один широкий, прямий шлях до Машиза. У караванів і тому подібного є інші варіанти, але жменька людей може заблокувати ці проходи. Я надішлю розвідників, щоб перевірити, але я не думаю, що Смердіс залишив би їх відкритими для нас."
  «Чи можуть його люди вилазити з будь-кого з них?» — запитав Абівар.
  Зал не здався щасливим, коли відповів: «Це може трапитися, лорд; нам важче втримати його подалі, ніж йому нам. Але він не дуже показав, як боротися з поштовхом або намагатися зробити більше, ніж одну річ. за один раз з його арміями дотепер. Шанси хороші - не великі, але хороші речі підуть і далі".
  «Оскільки шанси на те, що я коли-небудь звільнюся брати участь у цій війні, справді були великі, я задоволений і більш ніж задоволений хорошими шансами», — заявив Шарбараз. «Головним питанням, яке стоїть перед нами, залишається те, як найкраще виграти головну битву. І знову, боюся, у нас немає іншого вибору, окрім як йти прямо на ворога».
  Він сказав, що я боюся; голова його розуму все ще яскраво пам’ятала важку боротьбу, коли його люди атакували лучників Смердіса в лоб. Але, незважаючи на його слова, звучало його бажання йти на ноги з ворогом. Як і його батько до нього, головним уявленням про стратегію у нього була боротьба з будь-якими ворогами, які протистояли йому, і розгромлення їх на шматки.
  Це хвилювало Абівара, але він змушений був мовчати: він не знав розташування землі перед Машізом і тому не міг висловити свою думку про те, як краще битися там. Зал служив у столиці. Жорсткий сивобородий офіцер сказав: «Так, якщо вони збираються залишатися там і чекати на нас, у нас немає іншого вибору, окрім як спробувати їх вибити. Якщо ми спробуємо їх перечекати, змусьте їх зійти й напасти на нас, це просто азартна гра на те, де хвороба спалахне першою, а оскільки вода, що витікає з Ділбатів, чистіша за ту, яку ми п’ємо, це азартна гра, яку ми, швидше за все, програємо».
  — Тоді вперед, — рішуче сказав Шарбараз. «Як тільки капітал опиниться в наших руках, все королівство прийде, щоб побачити, хто належним чином очолює його».
  «Вперед», — повторили його капітани, серед них і Абівард. Як сказав Зал, усі інші варіанти виглядали гірше — і ще одна перемога дала б Шарбаразу Машіза та всього Макурана. Таким чином, шанси виглядали достатньо хорошими, щоб робити ставки.
  
  
  * * *
  
  
  Машизь! Поки він не врятував Шарбараза, Абівард ніколи не міг уявити собі столицю королівства. Він народився на кордоні й сподівався там дожити й померти. Але тепер, крихітний удалині, але все ще простий, його очі вибрали розлогу сіру масу палацу Царя Королів, а неподалік від нього велику святиню Бога: у всьому світі лише Високий Храм у Говорили, що місто Videssos підходить йому.
  
  
  Однак побачити чудеса Машиза — це не те саме, що тріумфально увійти в місто. Між цими чудесами та Абівардом стояла армія Смердіса в позиції, яку її вожді обрали, щоб відстояти. Чим ближче Абівард наближався до цієї позиції, чим сильніше його стискав живіт, тим більше побоювань росло в його голові. Судячи з усього, жодна армія з простих смертних не збиралася пробиватися через військо Смердіса. Проте довелося докласти зусиль.
  Завили гудки. «Вперед стрільці!» — кричали офіцери. Важкий кінь, як правило, вершки макуранських сил, не міг виконувати свою звичайну роль сьогодні, оскільки капітани Смердіса, можливо, навчені своєю невдачею в нещодавній битві на півдні, поставили лучників без верхів за бар’єром із каміння, землі та деревини. . Те, чого не могли досягти улани, вони не могли здолати.
  І тому кінні лучники, люди в шкіряних, а не в дорогих кольчугах і лубних обладунках, їхали попереду уланів, щоб спробувати відбити піхоту Смердіса від її надійної барикади. Вали полетіли в обидві сторони. Люди та коні верещали, коли їх пробивали. Кінні загони привозили свіжі снопи стріл з возів, щоб допомогти вершникам продовжувати стріляти.
  Барикада Смердіса не перекривала всю ширину підходу до Машиза. Важка кавалерія узурпатора чекала на обох крилах. Коли лучники Шарбараза були втягнуті в поєдинок з піхотинці, улани Смердіса загриміли.
  У цьому вузькому просторі кінні лучники не могли протистояти натиску своїх залізних ворогів. Деякі були вибиті списом із сідла; більше відпало в замішанні. Але Шарбараз цього чекав. «Вперед улани!» — вигукнув він, і цей наказ повторили його офіцери та бойові музиканти в армії.
  Нарешті з’явився шанс битися, — подумав Абівард із чимось середнім між завзяттям і жахом. Він замахнувся списом, зачепивши коня в бік. Ворог, якого він вдарив, ніколи не бачив його приходу; його спис увійшов трохи нижче правого плеча хлопця. Невдалий воїн видав бурхливий крик, коли Абівард рвучко витягнув списоголовця. Кров текла з рани, з його носа й рота, коли він опустився на шию коня.
  Бійка перед барикадою набула загального характеру. Лучники Смердіса продовжували стріляти в натовп воїнів, що крутилися, хоча деякі з них були на їхньому боці. Усі вершники та коні Смердіса, які брали участь у бою, були закуті в залізо, тоді як багато хто з Шарбараза – ні, тож їхні стріли, швидше за все, завдали шкоди ворогові, ніж другу.
  Абівард був у гущі рукопашної сутички. — Шарбараз! — кричав він знову й знову. Вершники з обох сторін вигукували ім'я Царя Королів, якого вони любили; у такій заплутаній боротьбі це був єдиний спосіб відрізнити прибічників Смердіса від тих, хто слідував за Шарбаразом.
  Чоловік кричить "Смердіс!" вирізати в Абіварді. Він прийняв удар по щиту, а потім відповів. Залізо іскрило об залізо, коли їхні мечі брязкали один об одного. Вони обмінювалися ударами, поки хвиля битви не знесла їх на частини.
  Поступово кіннота Смердіса поступилася, відступаючи назад до обох кінців барикади, яка приховувала лучників. Деякі з вершників Шарбараза підняли ура. Абівар теж кричав, поки добре не оглянув поле. Відганяти цих вершників нічого не означало. Поки бар'єр утримував людей Шарбараза від прориву та наступу на Машиз, перемога залишалася недосяжною.
  Кінні лучники Шарбараза повернулися до торгових валів із піхотином Смердіса. Якщо битва триватиме наступний тиждень, це не дасть того, що потрібно робити. Поки ці лучники трималися за бар’єром, люди Шарбараза не могли підійти настільки близько, щоб зруйнувати його. Це те, що мало статися для перемоги, але Абівард не бачив, як це могло статися.
  У Шарбараза була інша ідея. Показуючи ліворуч від бар’єру, він вигукнув: «Ми проб’ємося туди — у нас більше уланів, ніж Смердіс може кинути проти нас. Тоді ми зможемо взяти цих проклятих лучників у фланг, а не битися головою об їхню стіну. "
  Роги й крики офіцерів повільно почали позиціонувати армію Шарбараза для наступу, який він мав на увазі. Абівард не знав, чи це спрацює, але це обіцяло більше, ніж усе, що він придумав сам. Він майже вискочив із сідла, щоб схопити цілий спис, що випав із чиїхось рук.
  Вершники Смердіса зібралися, щоб витримати штурм. Але перед тим, як було подано сигнал про атаку, роги на правому крилі війська Шарбараза збентежено залунали. Вигуки жаху й страху піднялися разом із стривоженими гудками. «Що тепер пішло не так?» Абівар заплакав, крутячи головою, щоб побачити.
  Відразу він зрозумів, чому військо Смердіса здавалося таким легким у кавалерії. Кавалерія була легкою, бо генерали узурпатора розділили її, відправивши частину сил вийти з одного з вузьких каньйонів і взяти людей Шарбараза у фланг, подібно до того, як Абівард зробив проти військ Смердіса раніше під час громадянської війни.
  Результати були майже такими ж і тут. Праве крило армії Шарбараза зім'ялося. Навіть Зал, який там командував, мало що міг зупинити крах. І коли їхній ворог був у безладді, люди Смердіса, які мали отримати атаку, замість цього виступили. Вони кричали зі свіжою впевненістю та люттю. — крикнув і Шарбараз. У його голосі прозвучала лють, але не впевненість. "Відступати!" — наказав він так, ніби ненавидів ці слова. «Відступайте та перегрупуйтеся. Зберіться, клянусь Богом, згуртуйтеся! Цей день ще може бути нашим».
  Його люди не піддавалися ні паніці, ні розпачу. Більшість із них були сирими військами, які йшли від перемоги до перемоги; Абівард гадав, як вони зустрінуть поразку, якщо вона взагалі трапиться. Відповідь була на те, на що він сподівався, але не наважувався очікувати — вони продовжували завзято боротися.
  Але наполегливої боротьби було недостатньо. Оскільки їхня лінія була прорвана справа, під одночасним ударом з флангу та фронту, вони мусили відступати й продовжувати відступ, щоб не мати цілих груп людей, відрізаних, захоплених чи вбитих. Через деякий час відступ набрав власного імпульсу.
  Люди Смердіса не наполягали на переслідуванні так сильно, як могли. який момент? Вони отримали потрібну перемогу. Шарбараз не зайшов би в Машиз: Шарбараз взагалі не зайшов би в Машіз, не зараз. І як тільки звістка про це поширилася через Макуран, багато хто з тих, хто сидів на огорожі між двома ворогуючими Королями Королів, вирішив би на користь людини, яка володіла столицею.
  За три фарсанги на схід від поля бою Шарбараз наказав своїм людям зупинитися на ніч. Основна частина армії або те, що від неї залишилося, підкорилася, але потік людей, менший, ніж повінь, але більший, ніж цівка, продовжував текти на схід і південь. — Перші кліщі, що впали з коня, який їх годував, — гірко сказав Абівард.
  «Невдалий вибір метафори», — відповів Шарбараз із виглядом того, хто критикує творчість барда. «Кліщі залишають коня, коли він мертвий, а в нас ще є життя».
  
  
  — Так, величність, — сказав Абівард. Але всередині він дивувався, наскільки непокора Шарбараза полягала в тому, щоб тримати хоробрий фронт, можливо, більше для себе, ніж для когось іншого. Багато, боявся він. Повстанцю потрібна була перемога за перемогою, поки влада не була його. Тепер законному Королю Королів довелося думати, як згуртувати своїх людей і перетворити своє право на трон у реальне володіння ним.
  «Ми відновимо штурм вранці, — сказав Шарбараз, — переконавшись, що цього разу ми закрили пащі на всіх проходах».
  «Так, величність», — слухняно повторив Абівард, але не повірив цьому ні на мить. Фраортіш, найстарший із усіх, найзапекліший із Четвірки Пророків, не зміг би згуртувати армію для нового наступу, якби він пообіцяв, що Бог прийде крізь Пустоту й буде битися разом із людьми Шарбараза.
  Навіть Шарбараз, здавалося, відчув, що його слова прозвучали беззвучно. «Ну, ми побачимо, що буде краще, коли настане ранок», — сказав він.
  Абівард втомлено поплентався назад до багажного потяга. Він мовчки подякував за те, що люди Смердіса не продовжили переслідування; якби вони були, вони могли б перегнати потяг і захопити вагон, у якому перевозили Рошнані та Денака.
  Його головна дружина та сестра вигукнули із захватом і полегшенням, коли він піднявся до фургона, а потім знову, коли він сказав їм, що Шарбараз залишився здоровим. — Але що буде далі? — спитав Рошнані. «Що нам робити, якщо шлях до Машиза заблоковано?»
  «Його Величність говорив про нову атаку завтра», — сказав Абівард. Рошнані закотила очі, а потім спробувала вдати, що ні. Навіть Денак, яка машинально, як дихала, підтримувала Шарбараза, нічого на це не сказала. Якби Денак не вірив, що напад відбудеться, він, безперечно, був приречений.
  Рошнані покликав одну зі служниць, яка принесла Абіварду кухоль вина. Він випив його, розвалився на килимі в кабінці Рошнані, щоб на мить розслабитися, і заснув, перш ніж усвідомив це.
  
  
  * * *
  
  
  Атака відбулася наступного ранку, але люди Шарбараза не почали її. Можливо, підбадьорені своєю перемогою, кіннота Смердіса, деякі лучники, решта улани йшли за своїми ворогами крізь ніч і завдали удару саме на світанку. Послідовники Шарбараза переважали їх. Це не допомогло. Вони були деморалізовані через поразку напередодні та дезорганізовані через поспішний табір після відступу, якого вони не очікували.
  Деякі з них добре билися; інші зламались і втекли, щойно перші стріли засвистіли серед них. Армія в цілому трималася приблизно до півдня. Після цього люди знову почали відступати, незважаючи на відчайдушні крики Шарбараза та їхніх офіцерів. Відчуваючи перемогу, люди Смердіса продовжували тиск, атакуючи всюди, де бачили слабкість.
  До кінця дня армія Шарбараза повернулася в країну Тисячі міст, у заплаву Тутуба і Тібу. Законний Король Королів виглядав приголомшеним, ніби він ніколи не міг уявити, що таке лихо спіткає його. Абівард теж не уявляв цього, тож підозрював, що теж виглядає приголомшеним.
  — Не думаю, що я зможу їх згуртувати відразу, — похмуро сказав Шарбараз. «Мабуть, найкраще повернутися до країни, де знать і люди підтримують нас усім серцем, щоб відновити наші сили, щоб знову битися наступного дня».
  Повернутися на північний захід, він мав на увазі: по суті те, що Смердіс запропонував йому перед чаклунським нападом, і що він відхилив тоді з насмішкою. Але на той момент громадянської війни він вигравав битви, а Смердіс програвав. Після кількох власних втрат він, мабуть, подумав, що краще залишити частину стада, ніж втратити всю.
  «Так, величність, можливо, це було б на краще», — сказав Абівард. Шарбараз мав рацію; армія, яку він очолив, занепала духом, і Смердіс, без сумніву, отримав відповідну суму. За таких обставин запрошення до битви також призвело до лиха. І хоча для законного Короля Королів повернення на північний захід здавалося б вигнанням, для Абівара це було б поверненням додому. Йому було цікаво, як живуть його брат і його володіння. Відколи вирушив у похід, він не чув жодного слова.
  Наступного ранку Шарбараз наказав своїм людям повернути на південь, щоб знову обігнути гори Ділбат, щоб вони могли прямувати на північ і захід на територію, більш дружню для його справи, ніж Земля Тисячі Міст. Люди Смердіса йшли за їхнім слідом, не в такій кількості, щоб спровокувати напад, але завжди ховалися, спостерігали, звітуючи про кожен рух своїм начальникам.
  Солдати Шарбараза не проїхали більше фарсангу, коли побачили, що канали розбиті, щоб вилити воду та затопити рівнину, зробивши шлях непрохідним. На протилежному боці більше солдатів Смердіса сиділи на своїх конях, з очевидним задоволенням спостерігаючи за розгубленістю ворогів.
  Абівар потиснув на них кулаком. — Куди тепер, величність? запитав він. «Вони перекрили дорогу додому».
  "Я знаю." Шарбараз виглядав таким же загнаним, як і Абівард. «Тут, у долинах Тутуб і Тіб, ми схожі на мух, які намагаються вибратися з павутини. І павук може підштовхнути нас до будь-якого шматка павутини, який йому заманеться, перш ніж прогулятися туди й встромити свої ікла у висохлі лушпиння нашої армії».
  «Є приємна картинка». У Абіварда закрутило шлунок. — Чи є у нас спосіб почати рухатися власною волею, а не Смердісом?
  «Можливо, якщо ми вдаримо на північ і перетнемо один або два головних канали, перш ніж вони зможуть вийти з берегів і відкрити шлюзи. Це можна зробити; мости з човнів перетинають важливіші водні шляхи».
  Армія старалася. Коли вони підійшли до каналу, який Шарбараз хотів перетнути, то побачили, що човни стоять на дальньому березі. Більше людей Смердіса теж розташувалися на дальньому березі, чекаючи, чи не спробує Шарбараз змусити переправитися. Вони швидко виявили, що канал занадто глибокий, щоб пройти вброд.
  Шарбараз зітхнув. «Ми б попросили, щоб нас убили, якби я наказав людям переплисти, з кіньми чи без них. Ми не можемо йти на південь, ми не можемо йти на північ, за нами стоїть армія, яка не дає нам повернутися до на захід… навіть якби люди підкорялися».
  Шарбараз думав про стратегію, а Абівард — про більш домашні речі, про які йому доводилося турбуватися ще в володінні. — Вони пасуть нас, — сказав він.
  «Так, вони є, і скиньте мене в Пустоту, якщо я зрозумію, що з цим робити», — сказав Шарбараз. — Я не можу там дістатися до зрадників Смердіса… — Він показав на північ через канал. — або на південь, і якщо я таки примушу армію повернутися проти переворотів між нами та Машізом, вони навіть не зволять прийняти бій; я це вже бачу. Вони просто відступлять і відкриють нові канали для тримайте нас. Вони можуть зруйнувати їх швидше, ніж ми можемо їх виправити».
  — Боюся, ви маєте рацію, величність, — сказав Абівард. «Ми вже перетнули верхів’я Тібу. Що станеться, якщо вони також змусять нас перетнути Тутуб? Що там на дальній стороні Землі Тисячі Міст?»
  «Красова місцевість, поблизу пустелі, а потім Відессос». Шарбараз сплюнув. «Нічого, що я хочу відвідати, запевняю вас».
  Але незважаючи на бажання Шарбараза, армія мусила продовжувати рух на схід. Вони не могли залишатися на одному місці довше двох днів за раз; після цього їм стало не вистачати їжі та корму. Люди Смердіса та канали, які вони відкрили, блокували шлях в інших напрямках. Народ Тисячі Міст закрився за своїми мурами й не пригощався Шарбаразом.
  «Я з таким же успіхом міг би вести відесіян», — розлютився він. «Я б добре заплатив місцевим жителям, грошима, а потім і пільгами, щоб вони допомогли мені налагодити канали та звільнили нас для маневру… але вони мене не почують».
  Охос випадково їхав близько до Шарбараза, коли законний Король Королів випустив цей вибух. Він сказав: «Величносте, коли ви сядете на свій трон, як належить, ви, безперечно, так помститесь їм, що через тисячу років змусите бардів співати, а негідників здригатися».
  «О, кілька міських губернаторів незабаром виявляться короткими — у цьому немає сумніву», — сказав Шарбараз братові Рошнані. «Але крім цього, який сенс помститися? Вбивайте селян і ремісників, і звідки беруться податки королівства?»
  Охось витріщився; він ще був новачком у управлінні доменом, не кажучи вже про царство Макуран. Через мить він запитав: «Чи податки важливіші за честь?»
  — Буває, — відповів Шарбараз, від чого Охос вирячив очі. Законний Король Королів продовжував: «Крім того, селяни та ремісники лише підкоряються наказам своїх намісників. Як я можу звинувачувати їх за це, коли я очікував би цього від них, якби ці намісники були моїми? Різанина здається мені марнотратною. Я помщуся, так, але виважено».
  Охось вважав, що він отримає урок від репетитора. Нарешті він сказав: «Ваша величність мудрий».
  — Моя величність до біса втомився, — сказав Шарбараз. — І якби я був таким мудрим, то сидів би зараз у Машизі, а не шльопав Країною Тисячі Міст. На його щоку сів жучок. Він вдарив собі ляпаса, але той відлетів ще до того, як його рука приземлилася. «Вони мали б назвати ці річкові долини країною десяти мільйонів мух. Здається, тут їх більше, ніж будь-що інше».
  — О, я не знаю, величність, — сказав Абівард. «На мою скромну думку, це все ще розмножує більше комарів». Він подряпав ранку на руці.
  Шарбараз пирхнув. Його сміх був похмурим, але сміхом, одним із небагатьох, які Абівард чув від нього відтоді, як перед Машизом щось пішло не так. — Мій шурин, я визнаю це: можливо, ти маєш рацію.
  Користуючись відносно добрим гумором свого суверена, Абівард запитав: «Можна я поговорити, величність?» Після того, як Шарбараз кивнув, він продовжив: «Ти, мабуть, розумно проявиш себе поміркованим у інших речах, ніж у помсті на Країні Тисячі Міст. Кинувши армію стрімголов у бій, він коштував твоєму батькові всього, а також завдав тяжкої шкоди тобі».
  Похмурий погляд законного Короля Королів не здивував і не засмутив його; як часто Шарбараз чув критику? Але після довгої паузи Шарбараз повільно кивнув. «Знову ж таки, можливо, ви маєте рацію. Я прагну завдати своєму ворогу якомога більше шкоди, якомога швидше. Те, що я іноді завдаю шкоди й собі — як я можу це заперечувати?» Його хвиля охопила гарячу заплаву, якою неволею мандрувала його нещасна армія.
  Незважаючи на те, що він намагався, він не знайшов можливості вирватися з мережі затоплених каналів, ворожих міст і ворожих сил, які його оточили. Смердіс, судячи з усього, не переймався стрімким нападом, якщо він міг досягти результату без нього. Насилу пускаючи стрілу, його люди гнали вершників Шарбараза все далі на схід.
  — Скоро ми будемо в Тутубі, — лютував Шарбараз. «Що тоді? Він думає, що ми втопимось у ньому заради його зручності?»
  «Я впевнений, що він хотів би, щоб ми цього зробили; це було б найпростіше для нього», — відповів Абівард. «Він веде війну, як людина, яка колись очолила монетний двір: він не витрачає нічого більше, ніж має. Чистка сиру коштувала йому на захід від гір Ділбат, але тут вона йому добре служить».
  Шарбараз вилаявся з ним і розлючений поїхав. Абівард думав, що станеться, коли вони прийдуть до Тутуба. Він був готовий посперечатися, що річка буде надто широкою, глибокою та стрімкою, щоб перейти її вброд. Якби люди Смердіса підтримали своїх ворогів, у Шарбараза не було б іншого вибору, як кинути свою армію на ту частину Смердіса, яка здавалася ближче доступною. Абівард не очікував перемоги в такій спробі, але він без вагань піде за людиною, яку обрав своїм сувереном. Яка була ймовірність того, що Шарбараз міг би втекти з твердині Налгіс Крег? Якби йому це вдалося, все могло бути.
  Ця думка втішала Абівара, доки він не зрозумів, наскільки тонкою, як павутина, була лінія, що тягнеться від могутності до бажання.
  Підштовхнуті далі, не маючи змоги встояти, оскільки їхніми найлютішими ворогами були голод і розбиті канали, а не лучники та копійці, люди Шарбараза досягли Тутуба через три дні. Абівард цілком очікував, що йому доведеться підготуватися до останнього бою у відчайдушній битві. Підтримавши Шарбараза, він ні в якому разі не бажав потрапити до рук Смердіса.
  Він шкодував, що Рошнані та Денак не переконали Шарбараза та його дозволити їм супроводжувати кампанію. Повернувшись у твердиню Век Руд, вони були б у достатній безпеці, хоч би що сталося з їхніми чоловіками. Але, на його подив, розвідники, які їздили вгору та вниз по річці, повернулися зі звісткою, що через неї все ще тягнеться міст із човнів. — Ми підемо, — одразу сказав Шарбараз. «На протилежному боці Тутуба ми зможемо рухатися, як нам заманеться, менше нас переслідують війська, які нас переслідують».
  Коню Абівара не сподобалося, як під його ногами зрушилися дошки, покладені на човни. Він пирхнув, відійшов убік і зробив усе можливе, щоб не йти вперед, доки він не вдарив його по ребрах досить сильно, щоб привернути його безроздільну увагу.
  Дальній бік Тутуба був дуже схожий на ближній. Але як тільки армія Шарбараза переправилася, люди Смердіса під'їхали і підпалили міст із човнів. Дим, що піднімався, змусив Абівара надто пізно задуматися, скільки човнів залишилося на східному березі річки, щоб допомогти армії Шарбараза повернутися до бою. Він не знав, але мав відчуття, що відповіді не буде.
  
  
  «Ми не можемо повернутися назад і не можемо залишатися тут надовго», — сказав Абівард Рошнані того вечора, коли нещасна армія розбила табір. «Це залишає нам невеликий вибір».
  «Якби ми мали вибір, що було б краще?» вона запитала.
  «Навіть якби у нас був вибір, і те, і інше було б не дуже добре», — відповів Абівард. «Повертаючись на західну сторону Тутуба, ми б зіткнулися з усіма проблемами, які призвели до того, що ми потрапили тут у пастку. І навіть якби у нас тут була під рукою вся худоба, зерно та фрукти у світі, тож що? Бути Царем царів для землі на схід від Тутуба — це все одно, що бути Мобедханом-мобхедом для Хаморта. Недостатньо з них поклоняються Богу, щоб їм потрібен був головний слуга для нього, і цієї землі приблизно достатньо, щоб оцінити дихкан , але не суверен».
  «Ви побачите це більше, ніж я, оскільки я закритий тут, у цьому вагоні», — сказав Рошнані. У Денака це було б розлючено; Рошнані просто сказав це по суті, щоб дати Абівару можливість зробити з цього висновки. Вона продовжила: «Твоя думка правильно сформульована. Обидва варіанти, які ти назвав, здаються злими. А що, якби ми пішли на схід?»
  Абівард похитав головою — жест, сповнений терпіння, любові й бажання бути якомога ніжнішим із її наївністю. «На схід звідси — чагарникова місцевість, така ж погана, як земля між оазисами на північному заході. Тут ми не можемо зупинитися й відновити сили. А на схід від неї лежить Відессос».
  Він вимовив це ім’я зі здриганням; для нього, як і для будь-якого макуранського воїна, Відессос був і міг бути лише ворогом. Але Рошнані накинувся на нього, як кіт, що стрибає за мишею, що з’явилася з нори, яку вона не помітила: «Чому б нам тоді не поїхати до Відессоса? Їхній Автократор — я правильно пам’ятаю його ім’я як Лікініос? — навряд чи міг чи міг би він зробити з нами гірше, ніж Смердіс, сутенер із сутенерів?» Вона вимовила зневажливий солдатський титул, викрививши губи.
  Абівард відкрив рота, щоб почати автоматичний осуд цієї ідеї, але зупинився, не вимовивши її. Таким чином, це не можна було звільнити з рук. Він сказав: «Я не бачу особливого сенсу віддаватися на милість відесіанця, оскільки він теж навряд чи ставитиметься до мене краще, ніж Смердіс».
  Зрозумівши, Рошнані не була з тих, хто відмовився від цього, перш ніж досягнути цього. Вона сказала: «Чому б йому не ставитися до Шарбараза краще? Лікіній також свого роду Цар царів. Чи він добре ставиться до того, що двоюрідний брат вкраде трон, який мав би належати синові? Якщо так, то штраф. дня він може виявити, що кузен краде його власний трон».
  «Це...» Абівард почав казати, що це дурість і смішно, але це не так. Якщо Смердіс мав нахабство узурпувати трон, чому б Відесіанцю не зробити те саме? Судячи з усього, відесіанці були хижаками та злодійками за своєю природою. Якби один із їхніх імператорів залишив трон порожнім, хтось, кому він належним чином не належав, спробував би втекти разом із ним. «Це… непогана ідея», — закінчив він із подивом.
  «Моя думка була простою: що ми можемо втратити, зайшовши у Відессос?» – сказав Рошнані.
  Поки Абівард шукав там відповідь, йому спало на думку ще щось: третя частина пророцтва Таншара. «Де я з більшою ймовірністю знайду вузьку ділянку моря, ніж у Відессосі?» він сказав.
  Очі Рошнані розширилися. «Я про це не думала», — сказала вона. «Якщо саме пророцтво спонукає нас на схід…»
  
  
  Денак просунула голову крізь матерчату завісу, що закривала кабінку Рошнані. Вона кивнула своєму братові, а потім сказала: «На схід? Як ми можемо думати про те, щоб йти на схід? Мало того, що ми б тікали, але в цьому напрямку немає нічого, крім чагарників і пустелі».
  «Там також Відессос, за скрабом», — відповів Рошнані, від чого Денак розширив очі. Промовляючи по черзі реченнями, майже як герої мандрівної п’єси про одного з чотирьох пророків, вона та Абівард пояснили причини свого бажання сховатися в Імперії та звернутися за допомогою до Автократора.
  Коли вони закінчили, Денак дивився то на одного, то на іншого. «Я думала, що ми в коробці», — сказала вона. — Так само зробив і Шарбараз. Так само, безсумнівно, зробив і Смердіс — він, мабуть, з нетерпінням чекає, щоб покінчити з нами на дозвіллі. Але якщо ящик не повинен залишатися ящиком, якщо ми зможемо зламати одну зі сторін і втекти так, як ніхто не уявляв..."
  Абівард застережливо підняв руку. «У нас немає гарантій, якщо ми спробуємо це», — нагадав він своїй сестрі. «Відесіанці можуть виявитися такими ж злими й віроломними, як кажуть у казках, або вони можуть вважати нас ворогами й нападати, незалежно від того, що ми робимо, щоб показати їм, що ми друзі. Або, якщо на те пішло, деякі з чоловіків тут можуть віддають перевагу милості Смердіса, ніж тому, що вони думають, що знайдуть у Відессосі. Я боюся, що ми втратимо більше, ніж жменьку через дезертирство».
  Рошнані засміявся. «Ось ми тут, підраховуючи позитивні та негативні сторони цього кроку, хоча ми не маємо влади наказати його».
  Абівар глибоко вдихнув. «Ось я хочу сказати, що участь жінок у цій кампанії може довести її порятунок. Кажу вам зараз, я б ніколи не подумав використовувати Відессос як притулок, якби дожив до тисячі років. Якщо це вдасться, заслуга належить Рошнані».
  «Дякую, мій чоловік», — тихо сказала Рошнані й опустила очі на вкриту килимом підлогу фургона, ніби вона була звичайною шанобливою дружиною макуранера, яка ніколи не могла собі уявити, щоб вийти за межі жіночих покоїв своєї фортеці.
  «Дякую тобі, Абіварде, — сказав Денак, — за те, що ти достатньо відкритий, щоб побачити це, і достатньо чесний, щоб сказати це».
  Він знизав плечима. — Батько завжди покладався на мудрість матері — о, не на відкритому повітрі, але він також не робив з цього особливого секрету. І хіба не ти сказав, що якщо жіноча порада чогось варта в твердині, вона бути вартим чогось і в кампанії?"
  — Я сказав, так, — відповів Денак. «Інша справа, чи мене хтось слухав. Одна з речей, які я виявив у Прадтака, це те, що чоловіки часто цього не роблять».
  «Оцінювати всіх чоловіків за Прадтаком, я підозрюю, це все одно, що судити всіх жінок за Ардіні», — сказав Абівард, що змусило Денака сердито насупитися, а Рошнані, трохи повагавшись, кивнув. Він продовжив: «Ти очікуєш, що Шарбараз, а, відвідає тебе сьогодні ввечері?»
  Все ще нахмурившись, Денак сказав: «Ні, не зовсім. Він приходив сюди рідше, відколи все пішло не так. Він скоріше б замислився, ніж намагався зробити себе краще».
  — Мабуть, ти правий. Абівар підвівся; маківка торкнулася брезентового навісу вагона. «Тоді я піду й передам йому цю ідею. Якщо він скаже «ні», і я не зможу змусити його змінити свою думку, я відішлю його сюди. Сподіваюся, ви не думатимете про мене погано, коли я сказав «дружини». є способи переконати чоловіка, якими не можуть скористатися зяті».
  "Думати про вас менше? Ні", - сказав Денак. «Але я б хотів, щоб ти не нагадував мені про те, що я робив, і про які я б швидше забув».
  — Вибачте, — сказав Абівард і поспішно пішов.
  Навколо намету Шарбараза тепер стояла охорона, а один із військових чаклунів стояв на сторожі надворі. Абівар сумнівався в необхідності цього; тепер, коли Смердіс вигравав війну звичайними засобами, навіщо йому було турбуватися про чаклунство? Вартові відсалютували, коли він підійшов до намету.
  Усередині Шарбараз сидів на розкладному ліжку, підхопивши голову руками. — Яке слово, куме мій? — глухо запитав він. Судячи з його поведінки, відповідь йому була байдужа.
  Але Абівард дав йому слово, якого він не шукав: «Відессос».
  — А що Відесос? Тепер Шарбараз виявив інтерес, якщо не ентузіазм. «Чи Лікініос вирішив пов’язати свою долю зі Смердісом і приєднатися до мене? Він був би розумним, якби це зробив; Смердіс не турбуватиме Відессоса, поки він живий».
  «Ви неправильно зрозуміли, величність», — сказав Абівард і продовжив пояснювати ідею Рошнані. Чим довше він говорив, тим більш жвавими ставали риси Шарбараза; до того часу, як він закінчив, законний Король Королів здавався більш близьким до себе, ніж будь-коли з тих пір, як його армія була змушена перетнути Тутуб.
  «Це може спрацювати; клянись Богом, це просто може», — сказав він нарешті. — Як ви сказали, це коштуватиме нам, людям, які відмовляються слідувати. Це коштуватиме ще більше; без сумніву, будь-яка допомога, яку ми отримаємо від Лікініоса, матиме певну ціну. Але навіть так...
  «Так, навіть так», — сказав Абівард. Потім він додав: «Я ледве знав ім’я Автократора перед тим, як ми вирушили в цю кампанію. Я досі майже нічого не знаю про нього. Чи є у нього власні сини? Якщо він хоче переконатися, що трон переходить до одного з них, він може бути більш схильним прийняти вашу сторону».
  — У нього чотири, — відповів Шарбараз. «Для Відессія це гарне число — вони беруть лише по одній дружині кожен. Він воює з Кубратом, на північ і схід від міста Відессос. Я смію припустити, що саме тому він намагався налаштувати Хаморт проти нас: щоб утримати нас від вторгнення в його західні провінції, поки він був зайнятий на іншому кордоні».
  «Це спрацювало», — сумно сказав Абівард.
  Законний король королів пирхнув. "Так, чи не щойно?" Він дуже низько вклонився Абівару. «Я порушив би звичай, якби сказав леді Рошнані, скільки я їй у боргу. Тому я сподіваюся, що ви передасте їй мою вдячність. Я також передам те саме повідомлення вашій сестрі». Він попрямував до стулки намету, явно збираючись вийти.
  — Ти хочеш відвідати її зараз? — запитав Абівар.
  — Справді, — сказав Шарбараз і зник у ночі. За мить Абівар покинув королівський намет. Він не повернувся до фургона, з якого щойно вийшов. Але якщо Шарбараз збирався відвідати Денака, коли той тримався осторонь, оскільки все почало йти не так, то це був вагомий аргумент, який, серед іншого, відродив у ньому надію.
  
  
  * * *
  
  
  Військо Шарбараза, або дві третини його, що залишилося, навалилося на оазис, як зграя вовків, що роздирає одну-єдину курку. З водою, невеликим кільцем полів і гаєм фінікових пальм це місце було ідеальним для караванів, що перетинали пустиню між Макураном і Відессосом. Люди Шарбараза з’їдали все, що потрапляло на очі, і йому довелося виставити озброєну охорону навколо ями з водою, щоб вони не забруднили її.
  Коли через два дні вони знову виїхали коні, відновлені люди та звірі та наповнені міхами, Абівард сказав: «Я думаю, ми б частіше воювали з відесіянами, якби нам було легше до них».
  «Більшість армій, як їх, так і наших, йдуть шляхом Васпуракана», — відповів Шарбараз. «Переходи через гори є найкращими шляхами для вторгнення. Але, оскільки все йде проти нас, ми не могли сподіватися, що ми потрапимо туди й пройдемо, і все ще матимемо армію, коли закінчимо».
  «Цікаво, що подумають відесіанці, коли ми з’явитьсямо на їхньому кордоні», — сказав Абівард. «Можливо, ми почали наше власне вторгнення». У його усмішці не було гумору. «Одного разу, але ще ні».
  Абівар озирнувся. Незважаючи на те, що армія Шарбараза була побита дезертирством і поразкою, вона налічувала кілька тисяч. Якщо вони стрімголов кинуться проти відесіанців і захоплять мене зненацька, то зможуть завдати значної шкоди, перш ніж їх розгромить. Але, як він сказав, це не був план… поки що. Щоб повернути Макуран, їм потрібна допомога Відессоса.
  Шарбараз дивився на схід. «Якщо карти та путівники не брешуть, ще один оазис, два дні їзди звідси, потім ще пару днів скрабу, а потім Серрес — інша імперія, інший світ».
  — Ви розмовляєте відеською, величність? — запитав Абівар. Він міг певним чином слідувати діалектам хаморта, але вони були двоюрідними братами його власної мови. Про Відесіана він нічого не знав.
  Але Шарбараз пробурчав кілька речень гладким, муркочущим язиком, що скоріше нагадало Абівару вино, що булькає з глека: глюг, глюг, глюг. На його полегшення, законний Король Королів повернувся в Макуранер. «Мене навчали цьому, так; мій батько вважав, що це те, що мені потрібно знати. Нею розмовляє чимало дворян і торговців, особливо на сході та півдні королівства. Деякі вельможі Відесії також знають Макуранер».
  "Це полегшення", - сказав Абівард. «Я боявся, що буду таким же, як глухонімий, увесь час, поки ми були там».
  — Ні, ти впораєшся, — сказав йому Шарбараз. «І відесіану не так вже й важко вловити, хоча деякі звуки нам важко вимовити». Він прошепеляв і зашипів, щоб показати, що він мав на увазі, а потім продовжив: «Але відесіанці не вміють говорити ш, тому це вирівнюється. Ця мова дуже хороша для передачі делікатних відтінків значення. Я не знаю, чи це тому, що вони використовували це так багато, щоб сваритися про точну природу свого бога Фоса, чи вони сваряться так, як вони це роблять, тому що Відесіан їм дозволяє. Що було першим, вівця чи ягня?»
  — Не знаю, — відповів Абівард. «Я не був створений для того, щоб бути мудрою людиною; щоразу, коли я починаю думати про складні речі, мій розум захоплюється, як водяне колесо, забите брудом».
  Шарбараз засміявся. «Здебільшого краще просто, — погодився він. «Якби все було просто, я б зайняв трон свого батька, і це було б усе. Але все не так просто, і тому ми повинні зіткнутися з ускладненнями Відессоса».
  Абівард показав на хмару пилу попереду, на межі видимості. «Можливо, нам доведеться зустрітися з ними раніше, ніж ми очікували. Що це?»
  — Не знаю, — сказав Шарбараз глухим голосом, — але мені це схоже на армію. Він вдарив кулаком по своєму броньованому стегну. «Як вони могли дізнатися про те, що ми йдемо? Ми не можемо вести значну боротьбу з ворогом, який готовий до нас, не зараз».
  Розвідники вже мчали вперед, щоб оцінити нову загрозу. Через кілька хвилин один із них галопом помчав назад до основної частини армії. Абівард був шокований, побачивши, як він розсміявся, щоб вибухнути.
  Шарбараз теж це побачив і попурпурів від люті. — Ти що, з глузду з'їхав? — гукнув він на розвідника. — Будуть бити нас, як килими, а ви смієтеся?
  — Величність, я прошу вашого вибачення, — сказав розвідник, але не переставав сміятися. Сльози радості прорізали чисті сліди крізь пил і бруд на його щоках.
  «Це не армія попереду, величність, просто велике стадо диких ослів, що піднімають хмару, так само, ніби це кавалерія».
  Шарбараз роззяв, а потім і сам розсміявся, високим, пронизливим реготанням, яке, здавалося, складалося з концентрованої сутності полегшення. «Осли, кажете? Їй-богу, з нас зробили ослів».
  «Давайте змусимо їх заплатити за свою самовпевненість», — вигукнув Абівард. «Зрештою, це свіже м’ясо, і ми його не бачили деякий час. Полювання на них було б відповідним покаранням за те, що вони налякали нас з розуму».
  — Так наказали! – сказав Шарбараз. Стрільці кинулися за тваринами, які тікали по чагарнику. Дивлячись, як осли мчать у жаху, змусив Абівара побажати, щоб усіх ворогів можна було так легко подолати.
  
  
  * * *
  
  
  Абівард ніколи не був цілком упевнений, коли армія перейшла на територію Відесіану, одна ділянка посушливого ландшафту була дуже схожа на іншу. Але коли солдати підійшли до села, всі можливі сумніви зникли: поряд з розкиданими кам’яними будинками стояла більша будівля з дерев’яним шпилем, увінчаним позолоченим куполом, — храм Фоса, відеського бога добра.
  Люди зникли разом із сумнівом; пилові сліди вдалині показували напрямок, куди вони втекли. «Приємно знати, що ми все ще схожі на армію завойовників», — зауважив Абівард.
  Зал, який їхав поруч, кілька разів клацнув язиком між зубами. «Це від довірливого молодого лорда, який впустив збирача податків у свою фортецю, навіть не перевіривши, наскільки гострі в нього ікла? Пішов на війну, тебе огрубіло, хлопче». Він усміхнувся, щоб показати, що не мав на увазі нічого поганого своїми словами.
  — Мабуть, ти маєш рацію, — відповів Абівард. «Як тільки ви спостерігаєте, як ваші надії підскакують вгору та вниз кілька разів, ви не будете впевнені, що все обернеться найкращим чином, як раніше».
  — Хіба це не правда? – сказав Зал. — Це дуже погано, але це так.
  Відтоді Шарбараз наказав розвідникам носити щити перемир’я, щоб відесіанці якомога швидше дізналися, що він прийшов як прохач, а не як загарбник. Ця передбачливість незабаром підтвердила свою цінність. Рано вранці наступного дня розвідник повернувся не з доповіддю про стадо диких ослів, а з офіцером-відесіанцем на буксирі.
  Як і багато людей Шарбараза, Абівард з цікавістю дивився на першого відесіанина, якого він коли-небудь бачив. Хлопець сидів верхи на коні середньої якості, у кольчузі середньої якості поверх шкіряних штанів. У нього був готовий лук, на спині — сагайдак, а за поясом — кривий меч.
  Його шолом був на півдорозі між стандартним малюнком конуса Makuraner і гладким круглим куполом. Ні вуалі, ні залізних ланок не спускалися з нього, тому Абівард добре роздивився його обличчя. Його шкіра була трохи блідішою, ніж у більшості макуранців, ніс тонкий, а обличчя майже трикутне, що спускалося від широкого чола до підборіддя майже по-жіночому ніжно. Підборіддя та його щелепу окреслювала кайма бороди.
  «Ти розмовляєш моєю мовою?» — запитав Шарбараз макуранерською.
  «Так, трохи», — відповів Відесіан. «Мало хто на цьому кордоні цього не робить». Він досить добре використовував макуранер, хоча інколи його було важко зрозуміти через акцент. Одна з його брів — така тонка й плавно вигнута, що Абівард подумав, чи він її вищипнув, — піднялася. «Але я маю бути тим, хто задає запитання. Для початку, хто ти і що робиш у моїй країні з армією, що тягнеться за тобою?» Його швидкий, презирливий погляд уздовж і вниз ряду вершників свідчив, що він бачив кращі армії кожного дня тижня, а іноді й двічі на день. Він додав: «На чиєму боці вашої громадянської війни ви були?»
  «Я — Шарбараз, законний король царів Макурана, і я був на своєму боці», — проголосив Шарбараз. Абівард із задоволенням спостерігав, як рот відесіанця розкрився, як у жаби, коли вона кинулася на муху. Шарбараз продовжив: «Я прибув до Відессоса, щоб попросити допомоги у автократора Лікінія, щоб повернути мені трон, який належить мені належним чином. Напевно, він зрозуміє важливість збереження безперервної законної лінії престолонаслідування».
  Відесіанець мовчав більшу частину хвилини, перш ніж відповісти. Пізніше, коли Абівард зрозумів, що відесіанці рідко мовчали з будь-якої причини, він глибше оцінив глибину потрясіння, яке це передало. Нарешті хлопець спромігся скласти слова: «Е, лорд Сарбараз...»
  Як сказав Шарбараз, відесіанці не могли видавати звук ш. Але не акцент офіцера образив Абівара. «Скажіть «Ваша Величносте», як про свого власного Імператора», — гаркнув він.
  — Ваша величність, — одразу сказав відесіанець. «Ваша величність, я не та людина, щоб з вами поводитися; лорд із великим і добрим розумом знає, що це так». Його сміх був сумним. «Я також не та людина, яка могла б зупинити вас. Коли селяни в’їхали в Серрес, кричачи, що всі солдати світу прямують туди, епоптес — губернатор міста, ви б сказали — уявив зграю пустельних бандитів. набрався сміливості; він послав мене розправитися з ними. У мене там п’ятдесят чоловік, не більше».
  — А хто ж зі мною лікуватиме? — запитав Шарбараз. — Цей ваш епоптес — людина достатнього рангу, щоб обговорювати державні питання?
  «Ні, — сказав Відесіанець, а потім додав, — ваша величність. Але я чув, що старший син Лікінія мандрує західними землями, тримаючи тут рівномірність, поки Автократор, хай благословить його Фос, виступає проти язичників Кубрата. . Хосіос зможе з тобою впоратися».
  
  
  «Справді». Шарбараз царствено схилив голову. "Чи приїде він до міста Серрес? Якщо так, то коли?"
  «Киньте мене в лід, якщо я знаю», — сказав офіцер, мабуть, це була клятва, яку Абівард не впізнав. — Якщо він не збирався туди приїжджати під час свого розвитку, я сподіваюся, що він передумає, коли старий Каламос — вибачте, ваша величносте, це губернатор міста — надішле листа туди, куди він зараз перебуває, повідомляючи йому ти прийшов в Імперію».
  — Я підозрюю, що ти маєш рацію, — сказав Шарбараз. І він, і відеський солдат посміялися над цим недомовленням.
  
  
  * * *
  
  
  Серрес вразив Абівара як щось середнє між містом-фортецею та справжнім містом. Весь периметр був укріплений стіною, вищою і товшою, ніж пишалася твердиня Век Рудь. Всередині, на найвищому місці в цьому місці, стояла масивна цитадель, куди воїни могли відступити, якщо зовнішню стіну було пробито.
  «Досить міцна фортеця, щоб стирчати посеред нічого», — зауважив він Шарбаразу.
  Законний король королів засміявся. «Єдина причина, чому відесіанці розмістили тут фортецю, це захистити свою землю від нас». Абівар подумав про це, а потім кивнув. Приналежність до народу, який міг надихнути на такі запобіжні заходи, робила його гордим.
  Зважаючи на те, як епопти взяли на себе забезпечення людей Шарбараза, він міг мати макуранські війська, які приходили з візитами раз на два місяці. Частина зерна надходила зі сховищ у підвалі цитаделі; невдовзі в’ючні тварини стали приносити ще більше з дальшого сходу. Джерело, завдяки якому місто взагалі стало можливим, ледь вистачало для раптового напливу. Відеські охоронці подбали про те, щоб ніхто не забрав більше, ніж належна йому частка. Вони були суворі, але, мусив визнати Абівар, справедливі.
  Хосіос прибув трохи більше ніж через два тижні після того, як зморщений господар Шарбараза прибув до Серреса. Епоптес, пухкий маленький чоловічок, роз'їжджав своїм містом у нервовому транспорті: якщо протокол зустрічі між старшим сином Автократора та претендентом на титул короля царів Макурана зіпсується, вся провина ляже на його, оскільки обидві головні сторони зустрічі мали надто високий ранг, щоб хтось міг їх дотримуватися. Якби Абівард був у чоботях Каламоса, він би теж нервував.
  Насправді він нервував, і з причин, пов’язаних із міським губернатором. Прихід до Відессоса був ідеєю Рошнані, яку він продав Шарбаразу; якби це не принесло результатів, на які він сподівався, Шарбараз згадав би. Звичайно, якби це не принесло таких результатів, Шарбараз не був би настільки потужним, щоб викликати своє невдоволення.
  Церемонія, яку придумали епопти, була такою ж ретельно формальною, як і весілля. Хосіос виїхав з міста в супроводі Каламоса та церемоніальної варти з двадцяти чоловік. У той же час Шарбараз виступив з наметового містечка, яке виникло біля Серреса, разом з Абівардом і двадцятьма своїми чоловіками.
  «А, — пробурмотів Шарбараз, коли старший син Автократора наблизився, — він носить червоні чоботи. Бачиш, Абівард?»
  «Я бачу, вони червоні», — відповів Абівард. — Це означає щось особливе?
  Шарбараз кивнув. «Відесіанці мають власні церемоніальні звичаї, такі ж складні, як і наші. Тільки Автократор може носити чоботи повністю червоні, без чорних смуг чи чогось подібного. Іншими словами, Госіос є молодшим імператором сам по собі. Я лікую з рівним, принаймні теоретично».
  Абіварду не потрібно було це пояснювати. На практиці Лікініос приймав рішення. Абівард сказав: «Я радий, що Хосіос розмовляє макуранською мовою. Інакше я був би тут корисний, як п’ята нога коня».
  Шарбараз махнув йому, щоб він мовчав; Хосіос підійшов достатньо близько, щоб почути. Він був приблизно такого ж віку, як Абівард, з вузьким підборіддям у видесіанському обличчі, яке вирізнялося шрамом від меча на одній щоці та очима, які справляли сильне враження, ніби він усе бачив хоча б раз. Він носив золоте коло, яке не дуже приховувало той факт, що його волосся почало випадати.
  Оскільки Шарбараз увійшов у Відессос, він заговорив першим. «Я, Шарбараз, Цар царів, добрий і миролюбний, щасливий і благочестивий, якому Бог дав велике багатство і велике царство, людина, створена за образом Божим, вітаю тебе, Хосіос Автократор, мій брате».
  Хосіос схилив голову; очевидно, він знав не лише макуранську мову, а й квітчасту риторику, яка процвітала в королівстві Шарбараза. Він сказав: «Від імені Лікінія, Автократора Відесіян, намісника Фоса на землі, я, Хосіос Автократор, вітаю тебе, Шарбаразе за правом народження, Цар царів, мій брат».
  Він простягнув руку. Шарбараз підштовхнув свого коня крок-два вперед і вхопив його, не вагаючись, але й без радості. Абівар це зрозумів. Відесіанці мали власну яскраву церемоніальну мову, але він зрозумів наслідки того, що за правом народження був Царем Царів. Звучало добре, але нічого не обіцяло. Якби в майбутньому Лікініос побачив мудрість у визнанні Смердіса, він міг би зробити це з чистим сумлінням, оскільки мати право первородства Царя Царів не було таким самим, як бути ним насправді.
  Шарбараз відпустив руку Хосіоса і представив йому Абівара. Абівард уклонився в сідлі, кажучи: «Ваша величність...»
  «Мене називають «молода величність, щоб відрізняти мене від мого батька», — урвався Хосіос.
  — Вибачте, молода величність. Я збирався сказати, що ніколи не сподівався мати честь зустрітися з Відесським Автократором, хіба що на полі бою — і тоді вступ був би залізним, а не словами.
  «Так, гостріше, ніж хотілося б одному з нас чи іншому, це точно». Хосіос оцінив Абівара розумними очима, які разом із його шрамом свідчили про те, що він був на кількох полях битв свого часу: можливо, проти Кубратої, ким би вони не були: для Абівара, у всякому разі, не більше, ніж ім’я.
  Шарбараз сказав: «Ти зрозумієш, Хосіос…» З його рангом він мав право використовувати ім’я молодшого Автократора без прикрас. — Я б радше сам зустрів вас ворогом і відвертим ворогом. Ви б знали, що я брешу, якби я сказав інакше. Але оскільки доля змушує мене постати перед вами як жебрак, я визнаю, що я є таким. Він схилив свою горду голову перед Хосіосом.
  Молодший Автократор простягнув руку, щоб покласти йому на плече. «Ніякої шкоди не стане тобі та твоїм у Відессосі, Шарбаразе: нехай Фос, володар великого й доброго розуму, прокляне мене на вічний лід, якщо я збрешу. Що б не трапилося, я обіцяю тобі маєток у місті Відессос і маєтки в у сільській місцевості з відповідним житлом по всій Імперії для людей, які прийшли за вами сюди».
  
  
  «Ти щедрий», — сказав Шарбараз, знову ж таки не від щирого серця. Знову ж таки, Абіварду не було труднощів зрозуміти, чому: Хосіос запропонував розпустити армію макуранера, як маленьку ложку солі, висипану у великий бак з водою. Після хвилинної паузи, щоб показати, що він також зрозумів цю думку, Шарбараз продовжив: «Але я прийшов сюди не шукати новий дім для себе та моїх. Я прийшов благати вас про допомогу, щоб я міг повернутися до Макурана, де у мене вже є дім. ."
  — Я це знаю, — спокійно відповів Хосіос. «Якби це було в моїй владі, ти отримав би те, про що просиш, миттєво. Але моя влада, хоч і велика, не сягає так далеко. Тобі доведеться чекати на волю мого батька».
  Шарбараз знову схилив голову. «Ваш батько добре служить у вас. Дай Бог, щоб він це усвідомив».
  «У своєму горі ти щедрий до мене настільки, наскільки можеш, — сказав Хосіос, усміхаючись. «Потрібно було б бути дуже сміливою людиною, щоб подумати про те, щоб піти проти волі мого батька. Як і у випадку з моєю владою, моя сміливість велика, але не досягає такої межі».
  Біля нього епопт Каламос енергійно кивнув. Він добре і здорово поважав владу Автократора. Абівар це схвалив. Йому хотілося, щоб якийсь майстер монетного двору в Машизі виявляв подібну повагу до влади Царя Царів.
  — Чи можу я запитати, величність? — пробурмотів він до Шарбараза. Коли його правитель кивнув, він звернувся до Хосіоса й сказав: «Якщо Лікіній має таку силу й сміливість, як ви описуєте, молода величність, що може завадити йому прийти нам на допомогу?»
  Він не знав, якої відповіді він очікував, але це була не така відверта відповідь, яку дав йому Хосіос: «Дві речі спадають на думку, вельмишановний пане. По-перше, ваш директор може не запропонувати достатньо суттєвих поступок, щоб це було вартим наших щоб відновити його на троні. І два, пов’язані з одним, війна проти Кубратої спричинила крововилив у скарбницю. У Відессоса може просто не вистачити коштів, щоб зробити те, що ви бажаєте, як би ми цього не хотіли».
  «Ми в Макурані говоримо про Відессосів як про націю торговців», — сказав Шарбараз. «З жалем мушу сказати, що це здається так».
  Хосіос мав свою власну гордість, не гордовиту зарозумілість, яку виявив би макуранський шляхтич, а впевненість, яка була ще більш вражаючою, оскільки її занизили. «Якби ми були лише нацією торговців, Макуран давно б нас завоював. Я був би неввічливим нагадувати вам, хто чиєї допомоги шукає, і тому я б ніколи не наважився зробити подібне».
  — Звичайно, — кисло сказав Шарбараз. Ненагадування Хосіоса навряд чи могло б вдарити сильніше, якби молодший Автократор підняв знак.
  «Ми тут друзі або, принаймні, не вороги», — сказав Хосіос. «Я запрошую вас на бенкет сьогодні ввечері в резиденції знатних епоптів. Приведіть з собою двадцять ваших головних капітанів або навіть вдвічі більше. І, оскільки мені сказали, ви і ваш брат… Нехай ваші дружини супроводжують вас, візьміть і їх. З багатьма провідними громадянами Серреса будуть їхні дами. Моя власна дружина повернулася у місто Відессос, інакше я зробив би те саме».
  «Це не наш звичай». Голос Шарбараза був жорстким. Абівар кивнув.
  Хосіос проігнорував їх обох. Він сказав: «У нас є прислів’я: «Перебуваючи в місті Відессос, їжте рибу. Якщо ви приїдете до Відеської імперії, чи не повинні ви пристосуватися до наших звичаїв?»
  Шарбараз вагався. Як тільки він це зробив, Абівард зрозумів, що ще один бій програно. Цього разу він вирішив випередити законного Короля Королів. — Дякую за запрошення, юна величність, — сказав він Хосіосу. «Рошнані матиме честь бути присутнім, тим більше, що це ти командуєш».
  Хосіос засяяв і повернувся до Шарбараза. Законний Король Королів подивився на Абівара так, щоб ти помстився, а потім поступився з усією витонченістю, на яку міг зібратися: «Куди може піти дружина Абівара, як може залишитися його сестра?
  Цього вечора Денак теж буде відповідати вашим звичаям».
  "Чудово!" Молодший Автократор старанно утримувався від самовдоволення чи тріумфування. — Тоді я побачу вас на заході сонця сьогодні ввечері.
  «На заході сонця». Шарбараз старанно стримався від захоплення.
  
  
  * * *
  
  
  "Я так схвильований!" Рошнані пискнула, прямуючи вулицями Серреса до резиденції епоптів. Вона дивилася на золотий купол на вершині храму Фоса. «Я ніколи не міг собі уявити, що побачу відеське місто зсередини».
  — Я сподівався, що зроблю це після війни, — сказав Абівард, — але не так — ніколи не в гостях у сина Автократора.
  За пару кроків попереду поруч із Шарбаразом крокував Денак. Судячи з випадкових поглядів, які вона кидала туди-сюди, вона могла народитися в Серресі й повернутися туди після кількох місяців відсутності: вона виглядала зацікавленою, але далеко не зачарованою. На відміну від своєї невістки, вона сприйняла запрошення на вечерю до Хосія не більше ніж належне.
  Офіцери, які йшли за Шарбаразом і Абівардом, наслідували Денак в одному: подібно до того, як вона робила все можливе, щоб виглядати не враженим містом Відессіан, вони намагалися вдавати, що вона та Рошнані не з їхньою партією.
  Їхнє уявлення про суспільство було жорстко чоловічим, і вони прагнули зберегти його таким.
  Резиденція Каламоса й головний храм Серреса на Фосі дивилися на ринкову площу під пагорбом, на якому стояла цитадель. Храм був вражаючим, з великим куполом, що височів на підвісних стінах, достатньо товстих, щоб у разі потреби зробити іншу цитадель. Навпаки, резиденція епопта була суворо простою: побілені стіни, щілинні вікна, червоний черепичний дах. Якщо такий мізерний дім був обов’язковим для посади, Абівард дивувався, як відесіянам вдалося заманити когось на роботу.
  Його перспектива змінилася, коли він зайшов усередину. Відесіанці обмежували красу своїх домівок внутрішнім приміщенням, де могли її спостерігати лише запрошені. Мозаїка зі сценами скотарства та полювання прикрашала підлогу яскравістю, а гобелени змушували стіни оживати. Резиденція була побудована навколо внутрішнього двору. Там, посеред парадного саду, бризкав фонтан.
  Смолоскипи робили все можливе, щоб вечір перетворився на полудень.
  Хосіос і Каламос привітали лідерів Макуранерів, коли ті прибули. Біля епопта стояла його дружина, пухка жінка з приємним обличчям, яка, здавалося, була рада привітати Рошнані та Денака, і була трохи спантеличена — хоча ввічливість це приховувало — з рештою гостей не було жінок. Інші посадовці, як казав Хосіос, також брали на вечерю своїх дружин — а іноді разом із синами — своїх молодих і вродливих дочок. Усі вони сприймали це як належне, що збентежило навіть Абівара, який вважав себе лібералом у таких питаннях.
  «Це те, до чого ви звикли, мабуть», — сказав Шарбараз, прийнявши вітання від ще однієї знатної відеської жінки. «Але, клянусь Богом, мені знадобиться деякий час, щоб звикнути до цього».
  Не всі відесіанці розмовляли макуранською, і не всі макуранці знали відеську. Ті, хто мав обидві мови, перекладали для тих, хто не мав. Дехто з кожної групи тримався назад, рішуче нетовариський, підозріло ставлячись до своїх давніх ворогів, або й те й інше.
  Ніхто не відмовлявся від вина. Слуги ходили з підносами з уже наповненими чашками. Частина вина мала сильний смак смоли. Відесіанець, який розмовляє макуранською мовою, пояснив Абіварду: «Ми використовуємо смолу, щоб закрити винні глеки та не дати дорогоцінним речовинам усередині перетворитися на оцет. Я роками не помічав смаку, поки ви не нагадали мені про це».
  «Це те, до чого ви звикли», — сказав Абівард, повторюючи його володаря.
  Головною стравою на бенкеті була пара смажених козенят. Будучи другим макуранером за рангом, Абівард сидів Каламос. Він звернувся до епопта і сказав: «Я впізнаю часник, гвоздику та ароматизатор, але не впізнаю решту соусу».
  «Олія оливкова, — відповів Каламос, — яка, як я знаю, не поширена в Макурані. А решта — гарум, привезений сюди аж із міста Відессос».
  — Гарум? Абівард не знав цього слова. "Що в нього входить? Він має смак, не зовсім схожий на те, що я пробував". Він прицмокнув губами, не знаючи, подобається йому це чи ні.
  «Він виготовлений із риби», — пояснив епоптес. Якби він зупинився на цьому, усе було б добре, але він продовжив: «Вони роблять це, солячи риб’ячі нутрощі в горщиках, відкритих на повітрі. Коли риба повністю дозріває, над нею утворюється рідина, яка потім витягується. Чудовий делікатес, чи не так?»
  Абіварду знадобилася мить, щоб зрозуміти, що, коли послужливий Відесіан сказав «стиглий», він мав на увазі гнильний. Його шлунок зрозумів повідомлення раніше голови. Він ковтнув вина, сподіваючись придушити внутрішнє повстання до того, як воно добре почалося. Потім відштовхнув тарілку. «Я вважаю, що я ситий», — сказав він.
  — Що він казав про рибу в соусі? — запитав Рошнані, який розмовляв дуже простою макуранською мовою з дружиною епопта.
  — Неважливо, — відповів Абівард. — Ти не хочеш знати. Він спостерігав, як відесіанці зі смаком їдять свого молодого козла з соусом і всім іншим. Вони справді думали, що дарують своїм гостям найкраще, що у них є. І справді, їжа, хоч і дивна для його піднебіння, не була поганою на смак, але після того, як він дізнався, що таке гарум, він не зміг змусити себе з’їсти ще один шматок козенята.
  Фруктові цукати в меді та сирі стали безпечнішим вибором. Менестрелі грали на сопілках і пандурах і співали пісні, які приємно вражали слух, навіть якщо Абівард не міг зрозуміти слів. Цукерки та вино допомогли заглушити спогади про ферментований рибний соус.
  Шарбараз і Хосіос провели бенкет у серйозній розмові, то мовою одного, то мовою іншого. Здавалося, вони добре ладнали, що, на думку Абівара, було перевагою. Однак він був би більшим, якби Хосіос мав повноваження робити що-небудь без дозволу Лікінія.
  Шарбараз вклонився господареві, підводячись, щоб йти. Абівард та решта Макуранерів наслідували свого суверена. Коли вони виходили з резиденції епопта, жінка з Відессіа коротко скрикнула, а потім гучно вигукнула своєю мовою.
  — Ой, їй-богу! Шарбараз поплескав себе по лобі. «Вона каже, що Бардія просунув руку між нею… ну, відчув її там, де йому не слід було. Заберіть цього дурня звідси, решта».
  Коли дехто з офіцерів Makuraner витягнув Бардію вночі, він завив: «На що вона скаржиться? Вона, мабуть, повія, інакше вона б не показувалася таким іншим чоловікам. Вона...» Хтось плеснув у долоню. його рот, заглушаючи все, що він мав сказати.
  — Пробачте його, благаю вас, добра пані, і ви також, мої щедрі господарі, — швидко сказав Шарбараз. — Мабуть, він випив забагато вина, інакше він не був би таким грубим і дурним. Звертаючись до Абівара, він пробурмотів собі під ніс: «Це те, що виходить з бенкетів, які проводять не наші митниці».
  Хосіос сказав: «Можливо, було б розумніше, якби той чоловік більше не приходив у Серрес. Один промах прощається досить легко. Більше, ніж один...»
  Шарбараз уклонився. «Звичайно, буде так, як ви скажете. Дякую за ваше розуміння».
  Факелоносці освітлювали Макуранерам шлях до їхнього табору. Коли вони були поза зоною чутності резиденції епопта, Абівард сказав: «Цей ідіот міг усе зіпсувати».
  — Хіба я не знаю, — відповів Шарбараз. «Щаслива Бардія не намагалася відтягнути її назад між квіти. Це була б гарна картина, чи не так — зґвалтування на бенкеті, подарованому нашими благодійниками?»
  «Якби він це зробив, то повинен був відповісти за це головою», – сказав Денак.
  «Як це так, він повинен страждати більше, ніж просто бути вигнаним з ганьбою». Її голос мав крихку гостроту; Абівард згадала, що їй довелося пережити від охоронців Шарбараза в твердині Налгіс-Крег.
  "Що ти пропонуєш?" — спитав Шарбараз, хоча його тон не давав жодної впевненості, що він прислухається до її слів.
  — Смужки, гарно покладені, — одразу відповів Денак. «Використайте його для проведення уроку, і його не доведеться вчити знову».
  «Занадто суворо». Шарбараз звучав так, ніби людина, що балакається над фігами на ринковій площі. «Ось що я зроблю: прийде ранок, я попрошу його вибачитися перед тією жінкою, ніби вона була дружиною Лікінія, аж до удару головою об підлогу. Це може навіть принизити його ще гірше, ніж бичування, і це не буде коштувати мені стільки доброї волі в армії».
  — Цього замало, — похмуро сказав Денак.
  «Це краще, ніж нічого, і більше, ніж я очікував, що ви отримаєте», — сказав Рошнані. Коли її невістка виступила за те, що запропонував Шарбараз, Денак також кивнув, різким, різким рухом, який демонстрував згоду без ентузіазму.
  «Ми вважаємо відесіанців підступними дворушниками», — сказав Шарбараз. «Як монета, яка має дві сторони. У своїх віршах і хроніках вони дивляться на нас як на лютих і кровожерливих. У більшості випадків це хороша репутація для нас. Однак тепер ми повинні здаватися достатньо цивілізованими за їхніми стандартами, щоб Варто допомогти. Офіційне вибачення повинно зробити свою роботу».
  «Цього недостатньо», — повторила Денак, але потім припинила суперечку.
  
  
  * * *
  
  
  Хосіос передав свої рекомендації, якими б вони не були, кур’єру, щоб той доставив його батькові на далекий північний схід імперії Відессос. Невдовзі після того, як він це зробив, він теж виїхав із Серреса: у нього були інші справи, окрім відвідування банди Макуранерів. Після того, як він пішов, місто, здавалося, зменшилося до Абівара, ніби зовнішній світ зовсім забув про нього та його супутників.
  Літо змінилося осінню. Місцеві селяни зібрали мізерний урожай. Без вагонів із зерном, які щодня надходили до Серреса, його гості з Макуранера голодували б.
  Осінь принесла дощ. Пастухи, як і їхні макуранери, виганяли велику рогату худобу та овець на поля, які були найбільш зеленими. Невдовзі вітер із заходу — з Макурана — замість дощу принесе сніг. Клімат може бути десь таким суворим, як та кругла фортеця Век Руд
  …і намети гірше, ніж замки, підходили для того, щоб подолати зимові хуртовини. Дощ перетворив дороги на бруд. Навіть якби Шарбараз і його господар захотіли підняти кілки й піти кудись нове, їм було б важко просунутися далеко чи швидко крізь клейкий, липкий мул. Лише коли перший мороз затвердів, обережна подорож почалася знову.
  Приблизно через місяць після першого замерзання кур’єр прибув до Серреса, щоб повідомити, що «Автократор Лікініос» залишився за містом трохи більше ніж на день. Епопти зайшли в прибирання, як сільська жінка, яка бачить з вікна, що наближається її метушлива свекруха. Ніби за допомогою чарівництва — а Абівард не був зовсім впевнений, що Каламос не вдався до магії — вінки та вівсянки з’явилися на вулицях, що вели від воріт до площі під цитаделлю: саме тими вулицями, якими найвірогідніше подорожував Лікініос.
  Шарбараз також докладав усіх зусиль, щоб навести порядок і чистоту в своєму таборі за стіною. Навіть після того, як було зроблено все найкраще, табір усе ще вражав Абівара сумним, обшарпаним місцем: наче розбиту мрію було погано оживлено й оживлено на півдорозі. Але він мовчав, бо Лікіній, якщо він забажає, мав силу відновити справу Шарбараза в повному обсязі. Варто спробувати все, що могло спонукати його до цього.
  Коли Лікіній таки досяг Серреса, церемоніал, призначений для його зустрічі з Шарбаразом, був подібний до того, який застосував Хосіос. З Абівардом і його почесною гвардією Шарбараз виїхав зі свого табору, щоб привітати Автократора, який виступив з-за стін міста.
  Абівард шукав старішу версію Хосіоса, так само як Пероз, як зовнішністю, так і стилем, був старшою версією Шарбараза. Але Лікіній, незважаючи на те, що на його обличчі було видно, що він був батьком свого старшого сина, явно походив з іншої форми.
  Особисто його риси були схожі на риси Хосіоса, але в цілому у Абівара склалося враження, що Автократор підраховує, скільки коштувала церемонія, і не зважав на отриману відповідь. Лікіній носив позолочені обладунки, але на ньому це здавалося радше костюмом, ніж чимось, що він одягав би природно.
  
  
  — Вітаю вас у Відессосі, ваша величність, — сказав він чесною макуранською мовою. Його голос був суворо стриманий, подумав Абівард, не тому, що він говорив чужою йому мовою, а тому, що він був таким чоловіком. Слово, яке промайнуло в голові Абівара, було калькулятор.
  «Я дякую вам за вашу доброту та щедрість до мене та мого народу, ваша величність», — відповів Шарбараз.
  — Ви вже мали тут справу з епоптами, тому мені не потрібно його вам представляти. Лікініос відчув полегшення від того, що йому не довелося говорити зайвих слів.
  «Ваша величність, я маю честь представити вам мого шурина, лорда Абівара, дихкана домену Век Руд», — сказав Шарбараз. Абівар вклонився в сідлі Автократору.
  Лікіній з жалем кивнув йому у відповідь. — Ви далеко від дому, сер, — зауважив він. Абівар витріщився на нього. Чи міг він знати, де в Макуран Век Руд лежить домен? Абівард не став би проти цього.
  Шарбараз сказав: «Усі мої люди у цьому вашому королівстві далеко від дому, ваша величність. З вашою милостивою допомогою ми повернемося туди одного разу в недалекому майбутньому».
  Автократор деякий час розглядав його, перш ніж відповісти. Очі Лікінія бачили не лише поверхні; У Абівара виникло відчуття, що вони вимірювали, як торговець тканиною, який перевіряє точну довжину болта, і підраховували вартість з такою ж безособовою точністю. Нарешті Лікініос сказав: «Якщо ти зможеш показати мені, наскільки варта моя допомога, я зроблю це. Інакше...» Він дозволив цьому слову повиснути в повітрі.
  «Ваш син був більш відвертим щодо цього, ваша величність», — сказав Шарбараз. Він не наважився назвати Лікінія по імені, як Хосіос.
  «Мій син ще маленький». Автократор зробив різкий рубаючий жест правою рукою. «Йому не важко вирішити, чого він хоче, але він ще не засвоїв, що все має свою ціну».
  «Звичайно, мати в Машизі Царя Королів, який був би вдячний за вашу щедрість, коштувало б досить дорого», — сказав Шарбараз.
  «Вдячність на вагу золота», — сказав Лікініос. Абівард думав, що відеський правитель погоджується з Шарбаразом, поки не зрозумів, що слова не мають ваги.
  Шарбаразу теж потрібен був час, щоб це вловити. Коли він це зробив, він нахмурився і сказав: «Звісно, честь і справедливість не є безглуздими словами для людини, яка тримає імператорський трон понад двадцять років».
  «Ні, — відповів Лікіній. «Але інші слова також мають значення для мене: ризик, вартість і винагорода не в останню чергу серед них. Повернути вас на ваш трон буде нелегко чи дешево. Якщо я вирішу це зробити, я очікую, що винагорода буде більшою, ніж вдячністю. , Ваша Величність." Те, як він націлив пошану на Шарбараза, лише підкреслювало, що законний Король Царів не мав би справжнього права на це без допомоги Відесіана.
  — Якщо ти не допоможеш мені зараз, і я все одно поверну собі трон… — почав Шарбараз.
  — Я ризикну, — сказав Лікініос беззвучним голосом.
  
  
  Абівард нахилився, щоб прошепотіти Шарбаразу: «Блеф і хвастощі ні до чого не приведуть, Величність. Для нього реальне лише те, що він може бачити, доторкнутися та порахувати. Його син може бути сентиментальним — його син може навіть не зробити поганий Макуранер, якщо до цього дійшло, але він холодносердий Відесіанець у всіх наших оживаючих казках».
  «Я боюся, що ти маєш рацію», — прошепотів у відповідь Шарбараз. Він підвищив голос, щоб знову звернутися до Лікінія: «Що може бути ціннішим для Відессоса, ніж тиша на вашому західному кордоні?»
  — Тепер маємо, — відповів Автократор. — Ймовірно, ми також будемо тримати його, поки править Смердіс.
  Шарбараз крякнув, наче ногою в живіт. Також, наче вдарений ногою в живіт, йому потрібен був час, щоб знайти подих для відповіді. «Я не сподівався, що ваша величність буде такою… прямою».
  Лікіній знизав плечима. «Мій батько Хосіос доручив мені працювати в скарбниці на деякий час, перш ніж трон прийшов до мене. Як тільки ви деякий час займаєтеся цифрами, ви втрачаєте терпіння, перекручуючи слова».
  — Це не те, що знайшов Смердіс, — сказав Шарбараз з кислим сміхом. Він показав на Лікінія. «Ти відібрав трон у свого батька і хочеш, щоб твій син отримав його від тебе. Але що, якщо якийсь чиновник не з твоєї родини набереться сміливості на те, що Смердіс зробив у Машізі, і вкраде трон, який мав би належати Хосіосу? Якщо ви заохочуєте узурпаторів у Макурані, ви також заохочуєте їх у Відессосі».
  — Є перший аргумент розуму, який ви висунули, — зауважив Лікініос. Абівару захотілося з радістю обійняти себе. Це був аргумент не Шарбараза, а Рошнані, принаймні по суті. Як би вона сміялася - як би хвалилася! — коли він розповів їй, що про це сказав Автократор Відесів.
  «Скільки це важить?» — запитав Шарбараз.
  — Самого по собі недостатньо, — категорично сказав Лікініос. «Смердіс дасть мені спокій на заході, як і вам. Наразі мені потрібен цей мир, щоб я міг належним чином розправитися з Кубратої раз і назавжди. Їхні вершники здійснюють рейд аж до передмістя міста Відессос. Півтора століття тому прокляті дикуни пробилися на південь від річки Істрос і влаштували своє розбійницьке гніздо на землі, яка по праву належить Відесіану. Я хочу повернути його, якщо це коштуватиме мені кожного золота в скарбниці».
  — Це я розумію, ваша величність, — сказав Абівард. «У нас є власні проблеми з кочівниками, які перетікають на південь через Дегірд». Відессос субсидував тих кочівників, але не згадував про це. Його государеві потрібна була відеська допомога.
  Лікіній відвів очі від Шарбараза на нього. Вони були з червоними слідами, пухкі, сповнені підозри, але дуже мудрі — можливо, небезпечно мудрі. Якби його батько Годарц був сповнений гіркоти, а не спокою, він мав би такі очі. Автократор сказав: «Тоді ви також зрозумієте, чому я кажу, що допомога Відессоса має певну ціну».
  — І яку ціну ти хочеш витягти з мене? — запитав Шарбараз. «Про що б ти мене не попросив, ти можеш бути впевнений, що я скажу тобі так. Але ти також можеш бути впевнений, що я запам’ятаю».
  — І ви, ваша величність, можете бути впевнені, що я впевнений в обох цих речах. Усмішка Лікініоса розтягнула рот, але не досягла тих бентежних очей. «Гарний розрахунок, вам не здається? Скільки потрібно вимагати, щоб я отримав прибуток від угоди, але не розлютив вас потім». Він знизав плечима.
  — Не треба зараз вирішувати справу, адже попереду вся зима.
  «Ти з нетерпінням чекаєш дікера», — випалив Абівард. Уявити відеського Автократора підступним було легко. Уявити його купцем на базарі знову щось інше.
  Але Лікіній кивнув. «Звичайно знаю».
  
  
  * * *
  
  
  Сніг крутився по вулицях, коли Шарбараз і Абівард їхали до резиденції епоптів. Абівард почав підхоплювати видесіан. Він засміявся після того, як він і законний король королів пройшли повз пари місцевих жителів, які спілкувалися один з одним. Шарбараз кинув на нього цікавий погляд. "Що смішного?"
  — Хіба я їх не зрозумів? – сказав Абівард. — Не нарікали, яка зараз важка зима?
  "О Я бачу." Його государ зумів посміхнутися, але тоненько. «Я б сказав те саме, доки не побачив, що ти терпів щороку».
  Перед будинком Каламоса слуга взяв опіку над кіньми Макуранерів. Інший слуга, глибоко вклонившись, пропустив їх до резиденції, а потім поспішив зачинити за ними двері. Абівард щиро схвалив це; канали під підлогою несуть тепло від центрального вогню, щоб утримувати резиденцію епоптів якщо не теплом, то принаймні не холодом.
  Другий слуга повів їх до кімнати, де чекав Лікіній. Вони могли б знайти кімнату без його допомоги; вони були тут багато разів раніше. Слуга звернувся до Абівара. — Мені принести гаряче вино зі спеціями, вельмишановний сер? — спитав він по-відесськи — він знав, що Абівард намагається вивчити його мову.
  «Так, будь ласка, це добре», — сказав Абівард. Найближчим часом він не буде писати відесіанську поезію, але він почав говорити те, що інші люди могли наслідувати.
  Лікініос вклонився Шарбаразу, потім кивнув Абівару. Коли формальності були виконані, Автократор сказав: «Повернемося до карти?»
  Він говорив про квадрат пергаменту так само, як Абівард міг би сказати про чудового коня, або Ганзак, коваля добре виготовленого меча: це була його пристрасть, місце, де зосереджувався його інтерес. У більшості випадків Абівард вирішив би, що мати контрольний пакет акцій бездуховно. Але не зараз. У двобої, яку Лікіній вів зі своїми гостями-макуранерами, карти були знаряддям війни не менше, ніж коні та мечі.
  Як завжди, Абівард захоплювався чіткою картографією відесіанців. Його власні люди не дуже турбувались про те, щоб зобразити кожен дюйм землі, можливо, тому, що така велика частина землі в Макурані була маловартою зображення. Але у Лікінія були детальні фотографії землі, якою Відессос навіть не володів.
  — Я знав, що ми дійдемо до торгу над долинами у Васпуракані, — похмуро сказав Шарбараз.
  «Тобі не вистачило б розуму бути Королем Королів, якби ти цього не знав», — відповів Автократор. Він знову вказав на карту. Гірські долини Васпуракан простягалися на схід і захід між Відессосом і Макураном, аж на північ від Серреса. Вони пропонували найкращі торговельні шляхи — що також означало найкращі шляхи вторгнення — між двома землями. Сьогодні більшість цих маршрутів лежать у руках Макуранера.
  Шарбараз сказав: «Поряд із землею, Васпуракан вирощує хороших бійців. Я ненавиджу навіть думки про те, щоб відмовлятися від них».
  «Опинилися між твоїм і моїм царством, вони повинні бути хорошими бійцями», — сказав Лікініос, що викликало вражений сміх Абівара; він не вважав Автократора людиною, здатною зривати будь-які жарти, навіть маленькі. Лікініос продовжив: «Васпураканери також поклоняються Фосу. Відессос сумує бачити їх під владою тих, хто проведе вічність у льоду Скотоса за їхню невіру».
  «Мені здається, Відессос сумує через це більше, ніж Васпураканери», — відповів Шарбараз. «Вони думають, що ти поклоняєшся своєму богу неправильно, і скаржаться, що ти намагаєшся змусити їх слідувати своїм помилкам».
  «Наші звичаї не є помилками, — сухо сказав Лікініос, — і хоч би якими вони були, ви, ваша величність, не маєте права вказувати мені на них».
  Шарбараз зітхнув. — Боюся, це правда. Неохоче він підійшов до карти. — Покажи мені ще раз, що ти збираєшся вибити в мене в обмін на свою допомогу.
  Лікіній провів пальцем по зигзагоподібній лінії з півночі на південь. Він не був скромним у своїх вимогах. На даний момент Макуран займав близько чотирьох п'ятих Васпуракана. Якби Шарбараз прийняв те, що хотів Лікініос, це володіння зменшилося б до менш ніж половини спірної країни.
  Абівард сказав: «Скажіть йому ні, ваша величність. Те, що він просить, — це пограбування, іншим словом це не можна».
  «Це неправда», — сказав Лікініос. «Це плата за надану послугу. Якщо ви не бажаєте послуги, ваша величність, вам не потрібно платити ціну».
  "Це все ще занадто висока ціна", - сказав Шарбараз. «Як я попереджав вас під час нашої першої зустрічі, чи я заплатив це, я мав би відчувати честь спробувати повернути його, коли мої сили дозволять. Я повторюю це вам ще раз, ваша величність, щоб ви могли бути попереджені».
  «Ти почав би війну помсти за це, еге ж?» Лікіній нахмурився і ходив туди-сюди. «Могло бути й так».
  «Це так», — відповів Шарбараз. «Я клянусь своїм словом, і слову знатного макуранера, якщо він не Смердіс, можна довіряти. Якщо ви наполягатимете, я заплачу цю ціну, але потім у нас буде війна».
  «Я не можу дозволити собі більше війни», — роздратовано сказав Лікініос, виплюнувши дозволити, ніби це було прокляття. «Як би я не хотів мати доброзичливого Короля Королів у Машизі, ти спокушаєш мене подумати, що неефективний Король також буде корисним».
  Абівард ще раз уважно вивчив карту. Він також знову подумки прислухався до того, як говорив Лікіній. Він вказав на символ в одній із долин, на які намагався претендувати Лікіній. «Ці перехрещені кирки представляють міну, чи не так?» Лікіній кивнув. Абівард продовжував: «Що б ваша величність сказала про кордон, який проходив би так?» Він накреслив власну зигзагоподібну лінію, охоплюючи кілька долин із мінами, але не велику ділянку території, на яку хотів претендувати Автократор.
  
  
  "Це все одно видає занадто багато", - сказав Шарбараз.
  У той же час Лікіній сказав: «Цього недостатньо».
  Двоє чоловіків королівської крові перезирнулися. Абівард скористався їхнім ваганням: «Ваші величності, чи не кращий план, який залишає вас обох менш ніж щасливими, ніж план, який задовольняє Відессоса надто добре, а Макурана — зовсім, або навпаки?»
  «Ах, але якщо я не задоволений, мені залишається лише відмовитися від допомоги, і моє життя все одно триватиме, як і без цих переговорів», — сказав Лікініос.
  «Хоч це правда, ваша величність, якщо ви не надасте мені допомоги, ви втратите шанс посадити належного вам Короля королів на трон у Машизі, і ви залишите там узурпатора як спокусу для кожного амбітного чоловіка в Відесос", - сказав Шарбараз. — І якщо ти думаєш, що Смердіс буде тобі вдячний за те, що ти мене не підтримав, згадай, як він зі мною поводився.
  Лікіній насупився й знову вивчив карту. Підбадьорений тим, що він не відхилив пропозицію відразу, Абівард сказав: «Якщо точний кордон, який я запропонував, вам не сподобається, ваша величність, можливо, ви запропонуєте такий же кордон. Або, можливо, мій пан, король королів, нехай його Мине багато років, і його царство зросте, може запропонувати одне зі своїх?»
  «Як ви говорите про те, що королівство збільшується на одному подиху, і просите мене забрати великий шматок Васпуракана на наступному?» — запитав Шарбараз. Але, на щастя Абівара, він не звучав сердито. Натомість він підійшов і сам довго пильно подивився на карту.
  Абівард вважав, що тоді почалася серйозна розмова, а не позерство, між Королем Королів Макурана та Автократором Відесів. Наступного разу, коли він спробував щось запропонувати, щоб продовжити переговори, обидва чоловіки витріщилися на нього, наче він був слинявим ідіотом. Він почувався приниженим, але ненадовго: через два дні вони досягли згоди, не дуже далекої від тієї, яку він накреслив пальцем на карті.
  
  
  * * *
  
  
  Таншар низько вклонився Абіварду. «Будь тобі приємно, лорде, — сказала ворожка, — про тебе говорять — компліменти, щоб було зрозуміло — і наші люди, і відесіанці». Він уклонився. «Завжди велика честь служити тобі, а тепер подвійно. Що ти хочеш?»
  «Якби я запропонував те, що я пропоную тобі на допомогу Королю Царів, а не Автократору, я був би винний у зраді», — відповів Абівард.
  Ворожка кивнула, не здивуючись. — Ти хочеш, щоб я дізнався все, що можу, про королівський дім Відесія?
  — Саме так, — сказав Абівард. — Я хочу, щоб ти довідався, якщо зможеш, як довго Лікіній залишатиметься на троні і як довго Хосіос правитиме після нього.
  «Я спробую, лорде, але я не даю жодних гарантій щодо результатів», — відповів Таншар. «Як ви сказали, ви вчинили б зраду, якби хотіли дізнатися ці речі про королівський дім Макуран. Мало того, вам було б важко дізнатися про це, навіть якби ви не боялися зради: Цар Царів буде зазвичай оточує себе заклинаннями, які максимально ускладнюють віщування свого майбутнього, на мій погляд, це розумна міра самозбереження. Я був би дуже здивований, якби Автократор не захистив себе подібним чином».
  «Я не думав про це, — невдоволено сказав Абівард, — але так, ти, ймовірно, маєш рацію. Все одно докладай усіх зусиль. Можливо, тобі пощастить більше, ніж відесіанському магу, бо я гадаю. Автократор був би найкраще захищений від чаклунства, звичайного в його країні».
  «Безсумнівно, це так, лорде, — погодився Таншар, — але ми, очевидно, є наступною найбільшою магічною загрозою для добробуту Автократора, тож його майбутнє також може бути захищене від нашої магії».
  — Я розумію, — сказав Абівард. «Якщо ти зазнаєш невдачі, ми будемо не гірші, ніж було б інакше. Але якщо ти досягнеш успіху, ми дізнаємося щось важливе про те, наскільки ми можемо покладатися на Відесіанців. Роби все можливе; це все, що я можу сказати ."
  — Справедливо, — сказав Таншар. «Я ціную, що ви не очікуєте від мене неможливого. Те, що я можу зробити, я зроблю. Коли ви хочете, щоб я зробив спробу?»
  «Як тільки можливо».
  «Звичайно, лорде, — сказав Таншар, — хоча ви можете не вважати це захоплюючим спостерігати. Зізнаюся, у задіяних чарах мало драматичного характеру, і мені, можливо, доведеться пройти кілька з них, щоб знайти той, який працює… якщо , справді, будь-який з них досягає успіху. Як я вже сказав, я не маю впевненості в успіху цієї справи. Але, якщо хочете, я почну пробувати сьогодні ввечері, коли ви повернетеся з останніх переговорів між його величністю та автократором Лікініосом».
  «Це буде добре», — сказав Абівард. Поторгувавшись щодо того, що Шарбараз дасть в обмін на допомогу, двоє чоловіків тепер сперечалися, скільки допомоги він отримає; З Лікінія справді вийшов би чудовий продавець килимів. Зрештою, Абівард підозрював, що Шарбараз знову піде на більшість поступок. Маючи королівську кров без правління, Макуран їв його.
  Коли Абівард повернувся до намету Таншара, він побачив, що на нього чекає ворожка. «Я зібрав ряд засобів для вивчення того, що може бути», — сказав Таншар. «Якщо буде воля Божа, хтось проб’є не лише завісу майбутнього часу, але й усе, що відесіанці, можливо, накинули навколо свого Автократора».
  Він спробував промокнути водою, як коли Абівард приніс йому табличку прокляття Ардіні. Оскільки Абівард мав справу з Лікінієм і мав справу з ним, Таншар вважав його відповідним зв’язком з Автократором Відесіян. Але незалежно від того, наскільки тихою стала вода в чаші для споглядання, вона ніколи не давала ворожбі та Абіварду жодного уявлення про те, що робив Лікіній або як довго він міг це робити.
  «Я міг знати», — сказав Таншар. «Провидіння водою — це найпростіший спосіб зазирнути в майбутнє. Якби відесіанці захищалися від будь-якого з наших стилів ворожіння, це був би той».
  Він спробував ще раз із прозорим гранованим кристалом замість чаші з водою. Кришталь затуманився. Абіварду не потрібно було нічого запитувати у ворожки, щоб зрозуміти, що це означає, що його магічні зусилля блокуються. Таншар замінив прозорий кристал на кристал з халцедону. «Це ворожіння в стилі Відесія», — сказав він. «Можливо, це матиме більший успіх».
  Але не сталося. Як він і здогадувався, відесіанці також захистили Автократора від своїх власних методів бачити, що чекає попереду. Далі він спробував віщувати, що значною мірою було зверненням до Бога. Абівард покладав на нього великі надії: безумовно, Бог був сильнішим за фальшиві божества добра і зла, в які вірили відесіанці.
  Закликання, однак, зазнало такої ж повної невдачі, як і попередні ворожіння. — Як таке може бути? — запитав Абівар. «Я ні на хвилину не буду уявляти, що відесіанці поклоняються правильно, а ми — ні».
  «Тобі навіть не потрібно це уявляти», — відповів Таншар. «Правда є більш простою і менш жахливою: хоча Бог, звичайно, перевершує Фоса та Скотоса за силою, так само відеські чарівники, яким доручено захищати свого правителя, повинні перевершити мене. Разом вони та їхні боги…» Він скривив губи. зі зневагою, «-достатньо, щоб заблокувати мої зусилля. Якби ми тут сильнішого макуранського мага…»
  — Як той, що намагався вбити Шарбараза? — втрутився Абівард. — Дякую, але ні. Я впевнений, що ти використаєш усе, що знайдеш, на службі законному Королю Королів, а не проти нього.
  Таншар вклонився. «Ви добрий до старого, який ніколи не бажав бути втягнутим у сварки великих». Його затуманене око, але посмішка, яку він одягнув, стала більш сумною. «Я хотів би виправдати вашу довіру».
  «Ви це зробите. Я в цьому не сумніваюся», — заявив Абівард.
  — Хотілося б, щоб не було. Таншар порився в шкіряному мішечку, який носив на поясі, і знайшов шматок вугілля, від якого на його руках залишилися чорні плями. «Можливо, ворожіння на протилежностях уникне підопічних Відесіян», — сказав він. «Мало речей є більш непрозорими, ніж вугілля; однак, на даний момент, здається, майбутнє Лікініоса — одне з них».
  Він вилив воду з чаші і поставив на її місце вугілля. Діалект макуранера, яким він пробурмотів, щоб закликати Бога, був настільки архаїчним, що Абівард навряд чи міг його зрозуміти. Йому стало цікаво, що станеться, якщо споглядання вдасться. Чи стала б грудка вугілля прозорою, як помутнів його чистий кристал?
  З кнопкою! майже як маленька блискавка, вугілля спалахнуло. Таншар відсмикнув голову якраз вчасно, щоб вуса й густі брови не обпалилися. Стовп жирного чорного диму піднявся до даху його намету.
  — Це вам щось говорить? — запитав Абівар.
  — Одне, і це дуже чітко, — тремтячим голосом відповів Таншар. «Я навряд чи дізнаюся, як довго Лікініос залишатиметься Автократором, не маючи під своїм контролем чаклунства».
  Абівард схилив голову, погоджуючись з цим. Але він належав до тих людей, які, коли їм заважали в одному напрямку, зверталися до іншого, щоб досягти своїх цілей. — Тоді гаразд, — сказав він. «Подивимося, як довго Хосіос правитиме, коли стане наступником свого батька». Таншар дочекався, поки вугілля догорить, а потім вимітав попіл із чаші для споглядання. Він підніс над чашею маленьку кадильницю, наповнену гірко-запашним миром. «Я хочу очистити його перед наступною спробою», — пояснив він. «Від тієї попередньої магії не може залишитися й сліду».
  Він почав заново з найпростішого знаряддя: простої води в мисці.
  Разом вони з Абіваром дочекалися тиші, потім торкнулися чаші й знову стали чекати.
  Абівард не надто вірив у цю спробу. Він задихнувся, коли вода забурліла й забулькала, а потім знову задихався, коли замість того, щоб показати йому сцену, яка мала б відповісти на його запитання, вода стала густою й червоною. — Кров! — сказав він, трохи захекавшись.
  
  
  — Ти теж це бачиш? – сказав Таншар.
  "Так. Що це означає?"
  «Якщо я не дуже помиляюся, — сказав Таншар, звучачи впевненим, що ні, — це означає, що Хосіос не доживе до того, щоб носити корону і червоні чоботи Автократора, бо, згідно з цим закляттям, кров, безперечно, належала йому».
  Весна прийшла в Серрес на пару тижнів раніше, ніж у володіннях Век Руд. До того часу, коли дощ змінив сніг і закрив дороги на заклинання, Лікіній привів значну кінноту, щоб приєднатися до людей Шарбараза проти Смердіса.
  На чолі кавалерійських полків стояв генерал, який нагадував Абівару більш товсту версію Зала: міцний хлопець років п’ятдесяти, недовго до польського, але, мабуть, був дуже добрим у бою. Його звали Маніакес. Незважаючи на це, він не був схожий на відесіанця; він був масивним, із квадратними рисами обличчя, зі справді вражаючим м’ясистим виступом носа та сплутаною сивою бородою, яка наполовину звисала на його кольчужній сорочці.
  «Я досить відесіанець, дякую, — відповів він, коли Абівард запитав його про це, — навіть якщо всі четверо моїх дідусів і бабусь вийшли з Васпуракана».
  — Але… — Абівар почухав голову. «Хіба ви не поклоняєтеся інакше, ніж відесіанці?»
  «Так, так, але мій син виховувався у вірі Відессоса», — відповів офіцер.
  «З того, що казали мої діди, це менша зміна, ніж поклоніння Богу, якого ви, макуранери, намагалися втиснути в горло Васпуракана».
  "Ой". Абівард задумався, чи володарі Макуранера Васпуракана досі поводилися так, як за часів діда Маніякеса. Він сподівався, що ні. Якби вони це зробили, люди цієї землі були б більш готові зустріти Відессоса, ніж думав Шарбараз.
  Разом з кіннотою прибув інженерний полк із возами, наповненими ретельно спиляними деревами, відрізками товстої мотузки та арматури із заліза та бронзи. Чоловіки були більше схожі на механіків, ніж на солдатів. Вони набагато більше вправлялися в складанні двигунів і зведенні мостів, ніж у володінні луком і списом. У своїй кампанії проти Смердіса роком раніше Шарбараз не користувався такою допомогою. Це коштувало йому маневрування між Тутубом і Тібом. Цього разу йому це не коштувало б.
  "Коли ми виїжджаємо?" — запитав Абівард у законного Короля Королів після ранку імітаційних кавалерійських атак.
  «Ми готові. Відесіанці готові, як і їхній генерал Васпураканер». Шарбараз зробив кисле обличчя. Тоді він дізнався про Маніякеса. «Проблема в тому, що «Тутаб» і «Тіб» не готові. Зараз їхній час повені. Інженери не хочуть, щоб усе знесло, якщо повінь виявиться гіршою, ніж зазвичай, — і немає способу оцінити це, поки це не станеться».
  «Век Руд і Дегірд не прийдуть у повінь так скоро», — сказав Абівард. Через деякий час він роздумливо продовжив: «Звичайно, сніг не танув би так рано в сезоні й у моїй частині світу». Він знизав плечима, готовий зробити все можливе. «Більше часу, щоб провести з Рошнані».
  Шарбараз посміявся з нього. «Те, що ти мав лише одну дружину, зробив тебе неприємним. Що подумають інші твої жінки, коли ти повернешся до своєї твердині?»
  
  
  «Вони знали, що вона моя фаворитка, ще до того, як вона вирушила з нами в кампанію», — сказав Абівард. «Тепер я справді починаю розуміти, як я не розумів раніше, як відесіанці, навіть вельможі серед них, задовольняються лише однією дружиною кожен».
  — У цьому є частка правди, — погодився Шарбараз. «Мушу сказати, що дружина, про яку йде мова, буде такою ж розумною й милою, як та леді, що твоя сестра, додає до компенсації».
  — Ви милостиві, величність.
  «Я прагну повернутися в свою країну», - сказав Шарбараз. «Мені цікаво, чого очікує Смердіс? Звичайно, він знатиме, що ми втекли до Відессоса, і він знатиме дещо з того, що тут відбувається від караванів і торговців-одинаків. Але чи знає він, що ми матимемо імперську армію з коли ми знову поїдемо на захід, це нам доведеться з’ясувати».
  «Якщо він це зробить, він використає це, щоб розпалити ненависть проти вас», — сказав Абівард.
  «Він буде називати вас такими речами, як зрадник і ренегат».
  «Все, що він може називати — злодій і узурпатор», — відповів Шарбараз. «Крім того, він не може зробити багато роботи з щіткою дьогтю на мені. Але ви маєте рацію — він спробує. Нехай». Законний Король Королів склав руки в кулаки. «Я з нетерпінням чекаю поновлення нашого знайомства».
  
  
  * * *
  
  
  Абівард завжди вважав свій народ побожним. Він вірив у Бога і чотирьох пророків, часто звертався до них і не думав би братися за щось велике, не помолившись попередньо; те саме стосується будь-якого макуранера.
  Але відесіанці були не просто побожними, вони були демонстративно побожними у спосіб, який був для нього новим. Коли їхнє військо приготувалося виступити з військом Шарбараза, головний прелат Серреса вийшов, щоб благословити їх у мантії із золота та насіння перлів із синім оксамитовим колом на серці. Позаду нього марширувало кілька молодших чоловіків, майже в таких же розкішних мантіях, які розмахували золотими кадильницями, які роздавали пахощі так широко, що навіть ніздрі язичника Абіварда здригалися. А позаду них йшов подвійний ряд священиків у простих блакитних шатах із золотими кружками на грудях. Вони заспівали гімн хвали Фосу. Абівард не міг зрозуміти всього, але музика була сильною та хвилюючою, гарною мелодією, під яку можна було йти в бій.
  Серед усіх святих людей прощання з Каламосом мало не загубилося в перетасуванні. Епопт виголосив свою невелику промову, відеські кавалеристи досить близько, щоб почути її, кілька разів плеснули в долоні, і він повернувся до своєї резиденції, щоб підписати пергаменти, поставити печатки та, мабуть, зробити все можливе, щоб забути, що макуранери коли-небудь турбували його майже вегетативний спокій.
  Шарбараз виступив із власною промовою. Вказуючи на золоті сонячні промені на блакитному, що майоріли на чолі рядів Відесіан, він сказав: «Сьогодні лев Макуран і Сонце Відессоса виходять разом за справедливість. Дай Бог, щоб ми скоро його знайшли».
  Його люди підбадьорювалися, рев, який затьмарив бризки оплесків, якими відесіанці зволив роздати Каламоса. Одне, що Шарбараз знав, це як грати на натовп. Він помахав рукою, поставив коня заднім ходом, а потім повернув його на захід, до Макурана й додому.
  Його улани пішли слідом. Після них прибув його багажний потяг, відремонтований і доповнений відесіянами. Їхня армія їхала не прямо за армією Шарбараза, а паралельною колією. Це було не лише для того, щоб не ковтати пил їхніх нових союзників — це також нагадало Шарбаразу та тим, хто подорожував із ним, що відесіанці були самостійною силою. Невдовзі вони втерли це ще більш безпомилково. Видесійські розвідники підбігли риссю, щоб поїхати разом із головними загонами війська Шарбараза. Це не сподобалося Абівару; він показав на них, коли вони проходили повз, і сказав: «Хіба вони не довіряють нам належним чином стежити за тим, що чекає попереду?»
  Шарбараз зітхнув. Уперше відтоді, як він дізнався, що Лікініос допоможе йому, навіть за певну ціну, він здавався майже таким безнадійним, зневіреним, яким він виявився, коли минулого літа справи пішли не так. Він сказав: «Коротка відповідь: ні. Відесіанці робитимуть усе, що їм заманеться, і ми не в змозі закликати їх до будь-якого питання».
  «Ви командуєте цією армією», — наполягав Абівард. «Лікіній погодився на це без ремствування, як і мав честь зробити».
  Тепер Шарбараз усміхнувся, але вираз у ньому був радше співчуттям, ніж потіхою. «Часто, мій зятю, ти нагадуєш мені, що світ дихкану вздовж Век Руду відрізняється від світу Машиза чи міста Відессос». Він підняв руку, перш ніж Абівард встиг розсердитися. «Ні, я не ображаюся. Ваш спосіб, безумовно, простіший і чесніший. Але дозвольте мені поставити вам одне запитання: якщо Маніак відмовляється виконувати мій наказ, як я можу його змусити?»
  Абівар відкусив це, як людина зламала зуб об камінець у своїй мисці з тушкованою бараниною. На захід їхало стільки ж відесіян, скільки макуранерів, а може, й більше. Маніак міг легше змусити Шарбараза виконати його наказ, ніж навпаки. Якби він відступив, макуранери Шарбараза не змогли б перемогти Смердіса самі. Вони довели це рік тому.
  «Я починаю думати, що управління королівством може бути глибшим чаклунством, ніж те, над чим кукурікають маги», — сказав нарешті Абівард. «Ви повинні пам’ятати стільки речей, щоб сподіватися зробити це належним чином, і ви повинні бачити їх, щоб мати змогу пам’ятати. Це ніколи не спало мені на думку; можливо, я невинний, як ви мене називаєте».
  Шарбараз нахилився й поклав руку на його плече. «У тебе все добре. Краще не шукати змій під кожною подушкою, перш ніж сісти».
  «Якщо вони там, вам краще їх пошукати», — сказав Абівард.
  «О, справді, але я б хотів, щоб їх там не було», — відповів Шарбараз. «Клянуся Богом, коли я заберу Машиза і трон, я вб’ю кожного, кого знайду».
  «Це було б чудово, величність; нехай цей день настане швидше». Абівард деякий час їхав мовчки. Тоді він сказав: «У певному сенсі, однак, мені шкода, що так рано залишаю Відессос».
  "Що чому?" — різко запитав Шарбараз. «Чи ваше власне царство втратило смак після півроку в іншому?»
  — Ні, звичайно, ні. Пальці Абівара здригнулися в жесті відмови. Він продовжив: «Оскільки навколо Відессоса стільки морів, я думав, що пророцтво Таншара про те, що щось сяє через вузьке море, може здійснитися тут. Я вже бачив, як сповнилися два інших, які він мені дав».
  — Якщо це твоя причина, я тобі пробачаю, — сказав Шарбараз, киваючи. — Але пророцтво — справа ризикована.
  
  
  «Це так». Абівард пам'ятав, що не розповів своєму суверену про те, як він доручив Таншару розшукати майбутнє Хосіоса. Він описав, як вода в чаші для споглядання стала схожою на кров.
  — Це… інтригуюче, — повільно сказав Шарбараз. «Якби Лікініос відмовив мені в допомозі, я міг би використати це проти нього, щоб стверджувати, що він, як і мій батько, ризикує стати останнім у своїй лінії. Але оскільки відесіанці їдуть з нами, я не знаю, що робити як це зробити або як це використовувати. Найкраще просто мати це на увазі, я вважаю, доки не настане час, коли це виявиться для мене цінним». Він зробив паузу. «Цікаво, чи чаклуни Лікініоса робили подібні запити про моє майбутнє, і що вони дізналися, якщо це зробили».
  Це було ще щось, що не спало на думку Абівару. Він вклонився в сідлі законному Царю Царів. — Величність, відтепер я залишаю всі пошуки змій і скорпіонів вашим гострим очам.
  «Мені це більше приємно, якби я помітив Смердіса», — сказав Шарбараз. Абівар розвів руками, погоджуючись. З кожним кроком їхні коні рухалися все далі на захід.
  
  
  * * *
  
  
  Рошнані сказав: «Мені шкода, що ми залишаємо Відессос».
  "Це дивно." Абівард сиділа у своїй маленькій кабінці у фургоні, який вона ділила з Денаком. Раптовий рух сколихнув повітря й змусив замерехтіти полум’я лампи. «Я сказав те ж саме Королю Королів раніше сьогодні. Які ваші причини?»
  — Ти не вгадаєш? вона запитала. — Жінки там живуть так, як ми з твоєю сестрою живемо.
  "Ой". Абівард трохи пожував це, а потім сказав: «І вони також зазнають образ, яких ніколи б не зазнали в Макурані. Подивіться, що трапилося з тією жінкою з Відесіа, коли Бардія прийняв її за жінку без чесноти».
  «Але Бардія з Макурана», — сказав Рошнані. «Смію принаймні сподіватися, що чоловіки Відесі, які звикли до свободи своїх жінок і не вважали це неправильним чи гріховним, ніколи не поводилися б так».
  «Я не бачив, щоб вони це робили, і не чув розповідей про це», — зізнався Абівард. «Але, будучи чоловіком, я дещо знаю чоловіків. Якщо чоловіки постійно опиняються поруч із такими вільними жінками, значна частина з них, безсумнівно, стане гладкими, досвідченими спокусниками, яких ми також не знаємо в Макурані».
  Рошнані закусила губу. «Я вважаю, що це можливо», - сказала вона. Абівард захоплювався її чесністю за визнання цього. Вона продовжила: «З іншого боку, я сумніваюся, що відесіанців турбують такі проблеми, як та, яку Ардіні спричинив у ваших жіночих кварталах минулого року».
  — Мабуть, ви маєте рацію, — сказав він.
  Тепер вона посміхнулася. Він теж добре розумів її. Жоден із них не міг заперечити, що інший може мати точку зору. Пониживши голос до шепоту, Рошнані сказала: «На відміну від твоєї сестри, я не стверджую, що надання жінкам свободи від їхніх приміщень вирішить усі їхні старі проблеми, не створюючи нових. Світ не влаштований так. Але я вважаю, що проблеми, які прийдуть, будуть меншими, ніж ті, що підуть».
  Абівард сказав: «Як ти думаєш, деякі жінки, звільнившись, як ти кажеш, можуть самі перетворитися на спокусниць?»
  
  
  Денак розсердився б на таку пропозицію. Рошнані розглянула це зі своєю звичайною уважністю. «Дуже ймовірно, що деякі так і зроблять», — сказала вона. «Як і у випадку з чоловіками, деякі більш розпусні, ніж інші, а деякі також менш щасливі зі своїми чоловіками, ніж вони могли б бути». Вона провела рукою по його голих грудях і животі. «Тут мені дуже пощастило».
  "І я." Він погладив її по щоці. Він згадав те, що сказав Шарбаразу того дня. «Я думаю, що з тобою мені не складеться жодних труднощів, дотримуючись відеського звичаю мати лише одну дружину. Мій батько посміявся б з цього, я впевнений, але врешті-решт ми були разом у цій кампанії протягом більшої частини рік, і я ніколи не відчував потреби в різноманітності». Він зітхнув. «Проте я чомусь сумніваюся, що всім людям так пощастило».
  "Або всі жінки", - сказав Рошнані.
  Він взяв її руку у свою і спрямував ще трохи нижче. — І що нам з цим робити?
  "Знову? Так скоро?" Але вона не скаржилася.
  
  
  * * *
  
  
  Навіть пустощі, що лежали між західними форпостами Відессоса та Країною Тисячі Міст, навесні одягали пошарпаний зелений плащ. Бджоли дзижчали серед квітів, які незабаром зів’януть і розпадуться, щоб їх побачити лише наступного року. Коні виривали рослини з піщаного ґрунту, мчачи риссю на захід, зберігаючи частину фуражу, який армія привезла з собою.
  Маніяки під'їхали до Шарбараза й Абівара. З ним прибув молодий чоловік, ледве старший за юнака, який був його образом, за винятком бороди, на якій не було жодних ознак сивини, і рис обличчя тоншого та меншого шрамів. Він сказав: «Найгірше, що Смердіс міг би зробити з нами, — це отруїти колодязі по дорозі. Ми мали б час, щоб Скотос дістався Тутуба, не зупиняючись по дорозі, щоб попити водою, навіть у цю пору року, коли у руслах потоків ще може бути трохи».
  — Не буде, — упевнено сказав Шарбараз.
  Маніакс звів кущасту брову. — Чому ти такий впевнений? — дивувався він. Абівард запитував те саме, але не міг бути таким відвертим, щоб запитати про це.
  Шарбараз сказав: «Перше, про що думає Смердіс, — це гроші. Якщо він отруїть колодязі, каравани не зможуть пройти між Відессосом і Макураном, і він не зможе оподаткувати їх. Раніше він спробує знайти інший спосіб мати справу з нами».
  «Це могло бути й так. Ви знаєте Смердіса краще за мене; ніхто у Відессосі взагалі нічого про нього не знає». Маніякес мовчав нейтрально. Він звернувся до схожого на нього юнака і запитав: «Що ти думаєш?»
  На повільній макуранській мові молодий чоловік відповів: «Я б не відмовився від солдатської переваги, сер, щоб отримати гроші пізніше. Але деякі могли б. Оскільки Смердіс був майстром монетного двору, гроші можуть мати для нього велике значення».
  «Добре аргументовано», — сказав Шарбараз.
  — Справді, — сказав Абівард. Відесіанцям, які любили логіку, це була більша похвала, ніж макуранеру; йому було цікаво, чи те саме стосується Васпураканерів, які прийняли Відесійський спосіб життя. Якщо ні, він кивнув молодшому чоловікові, який був на кілька років молодшим за нього, і запитав у Маніякеса: «Ваш син?»
  
  
  Маніак схилився в сідлі — Абівард йому сподобався. Він сказав: «Так, мій старший. Преосвященний сер, — сказав він, перекладаючи відеський титул буквально макуранером, — і ваша величність, дозвольте мені представити вам Маніакеса молодшого».
  — Несправедливо, — сказав Шарбараз. «Макуран і Відессос, як правило, вороги, а не друзі, і один із вас на боці Відессоса є для нас достатньою проблемою. Двоє здаються надмірними».
  Старший Маніак зареготав. Молодший пробурмотів: «Ваша величність робить мені надто велику честь, щоб так швидко поставити мене до мого батька».
  Абівард відзначив кваліфікацію його скромності. Він сказав: "Чи можу я задати запитання?" Дочекавшись, поки обидва Маніякаї кивнуть, він продовжив: «Як вийшло, що у вас обох одне ім’я? У Макурані заборонено називати дитину на честь живого родича; ми боїмося, що смерть може заплутатися і взяти не те ім’я. помилково."
  «Відесіанці поділяють це правило з нами, я думаю», — додав Шарбараз.
  Старший Маніак розреготався. «Це лише доказ того, що, навіть якщо моя лінія дотримується відеської ортодоксії, ми все одно васпураканери під шкірою. Фос зробив нас перш за все народами, і ми віримо, що він знає одного з нас від іншого, незалежно від того, яке ім’я ми носимо. .Чи не так, сину?»
  «Так», — відповів молодший Маніак, але він більше нічого не сказав і виглядав незручним від стільки слів. Абівард підозрював, що під шкірою він менший Васпураканер, ніж думав його батько. Через деякий час, якби сім'я жила серед людей, відмінних від них, чи не стала б ця сім'я брати все більше і більше шляхів своїх сусідів?
  Спонуканий цією думкою, він запитав старшого Маніякеса: «Чи є у вас онуки, вельможний пане?» Він використовував ту саму немакуранську пошану, яку генерал застосував до нього.
  «Ні, ще жодного, — відповів Маніакс, — хоча кілька моїх хлопців одружилися, як і мій тезка тут, якщо батько дівчини колись перестане вдавати, що вона зроблена із золота й перлів, а не з плоті й крові».
  Незважаючи на те, що його власний батько навіть не назвав ім’я жінки, з якою він хотів би, а точніше, міг би одружитися, в очах молодшого Маніякеса був м’який, мрійливий погляд. Абівар упізнав цей погляд; він одягав його щоразу, коли думав про Рошнані. З цього він зробив висновок, що молодший Маніак не тільки знав, але й уже закохався в його не зовсім наречену. Це ще одна відмінність відесіян від його власного народу, серед якого наречений і наречена рідко споглядали одне одного перед днем свого весілля.
  Принаймні так все працювало серед дворянства. Правила для простих людей були вільнішими, хоча шлюби за домовленістю також були найпоширенішими серед них. Абівард цікавився, наскільки розслабленими є речі для простолюдинів у Відесі, і чи є у них взагалі якісь правила.
  Старший Маніак повернув розмову до поточної справи: «Ваша величність, що нам робити, якщо колодязі забруднені?»
  «Або впадайте назад у Відессос, або прямуйте до Тутуба, — відповів Шарбараз, — залежно від того, як далеко ми зайшли й скільки води у нас із собою. Я не проведу нас через пустирі, щоб ми померли від спраги, якщо це те, що ви питаєте".
  
  
  «Якщо спробуєш, я за тобою не піду», — прямо відповів старший Маніак. «Але так, ти говорив зі мною відверто, і ти рідко почуєш васпураканерського принца, тобто будь-якого васпураканера, щоб ти знав, поскаржитися на це». Він пирхнув. «Іноді ви можете пройти кілька днів, перш ніж змусите відесіанця вийти і сказати вам, що він має на увазі».
  Абівард знову глянув на генеральського сина. Молодший Маніак нічого не сказав, але не виглядав так, ніби цілком погоджувався з батьком. Абівар усміхнувся про себе. Так, Відесос мав свої гачки глибше в сині, ніж у батькові. Знання, що це може виявитися корисним одного разу, хоча він не міг здогадатися, як.
  Шарбараз показав уперед. «Ось перший оазис, якщо мої очі не обдурюють мене. Скоро ми дізнаємося, що тут задумав Смердіс».
  
  
  * * *
  
  
  Смердіс не отруював колодязів. Обидві армії мали своїх чарівників і цілителів перевіряти воду на кожній зупинці під час подорожі на захід до Макурана, і використовували кількох коней, щоб напитися за кілька годин до того, як люди та решта тварин освіжилися, на випадок, якщо чарівники та цілителі помилилися .
  Коли минулий останній оазис, між арміями та Тутубом лежав лише чагарник, який тепер швидко змінювався від зеленого до більш звичайного коричневого. Але перш ніж вони досягли річки, яка позначала східний кордон землі Тисячі міст, Смердіс відіслав посольство не до Шарбараза, а до старшого Маніяка.
  Абівар цього боявся. Найкраща надія Смердіса полягала в тому, щоб відірвати відесіанців від законного Короля Королів. Він також мав спосіб зробити це: запропонувавши більше поступок Лікініосу, ніж Шарбараз. Відесіанці були підступним народом. Наскільки Абівард знав, Маніак міг супроводжувати Шарбараза саме для того, щоб вибити від Смердіса ці поступки. Якби він їх отримав, чи звернув би він проти Шарбараза? Або він просто наказав своїм вершникам розвернутися й поїхати додому? Це само по собі було б досить катастрофічним.
  Розвідники доповіли Шарбаразу про прибуття посольства. Якби Шарбараза злізли з коня, він би крокував туди-сюди. Абівар це зрозумів.
  Коли люди Зала, по суті, захопили його твердиню, щоб змусити Смердіса стягувати з нього податки, його доля була вирвана з його рук. Тепер Шарбараз мусив чекати, поки інші вирішать його долю.
  «Якщо він продасть нас, я його вб’ю», — прогарчав Шарбараз, повільно слів за словом. «Мені байдуже, що зі мною буде потім. Краще я впаду, вбиваючи відесіанців, ніж від рук Смердіса».
  — Я буду поруч, величність, — відповів Абівард. Шарбараз кивнув, задоволений обіцянкою, але його обличчя залишалося похмурим.
  Тоді старший Маніак у супроводі свого сина поїхав назустріч законному Царю Царів. Слідом за двома офіцерам-відессіанцями йшла жменька нещасних Макуранерів. Старший Маніак показав їм великий палець. «Вони цікавилися ціною того, щоб ми перейшли на інший бік», — зауважив він.
  "Були вони?" Шарбараз кинув на посланців Смердіса посмішку, яка могла б бути властива вовчому обличчю. «Дай Бог тобі доброго дня, Пактій. Отже, ти тепер служиш зраднику, чи не так?»
  Один із посланців — мабуть, Пактій — виглядав ще незручніше, ніж раніше. «С-син Пероза, я служу владі в Машизі», — сказав він.
  
  
  «Цим він має на увазі, що лизатиме будь-яку дупу, яку пхнуть йому в обличчя», — сказав Абівард жирним від презирства голосом. «Я ніколи не думав, що побачу щось гірше за зрадника, але тепер у мене є: людина, якій просто байдуже».
  — Він огидний, чи не так? – зауважив Шарбараз. Говорити про Пактієса так, наче його там не було, було добре розраховано, щоб зробити посла ще більше нещасним. Знову проігнорувавши його, законний Король Королів звернувся до старшого Маніака і запитав: «Ну, мій друже, скільки пропонує Сутенер з Сутенерів?»
  Відеський генерал кліпав очима, потім реготав, аж поки не закашлявся. Коли кашель затих до хрипів, він відповів: «О, ці хлопці тут кажуть, що він віддасть цілий Васпуракан разом із достатньою кількістю срібла, щоб людина могла пройти взутим із західних земель до міста Відессос, якщо він виллє його в переправа великої рогатої худоби — це протока між ними».
  «Вузьке море», — подумав Абівард. Можливо, це мав на увазі Таншар. Але наскільки ймовірно, що він перетне всі широкі західні землі й побачить легендарну столицю Відессоса?
  Думаючи про свої особисті турботи, він на мить пропустив те, як Шарбараз напружився. «Це вагома пропозиція, і ще одна щедра, ніж я хотів би зробити», — обережно сказав Шарбараз. «Як ти відповів?»
  — Поки що ні, — відповів старший Маніак. — Я хотів, щоб ти почула це першим.
  «Навіщо? Щоб змусити мене зрівнятися з цим? Якщо Лікініос так потребує срібла…»
  — Лікіній завжди потребує срібла, — перебив Маніак. — І навіть якби ні, він би подумав, що знає. Вибачте, ваша величність, ви сказали?
  «Якщо йому знадобиться срібло, я зможу заплатити йому трохи, коли поверну собі трон», — сказав Шарбараз. «Якщо він повинен отримати весь Васпуракан…» Законний Король Королів відхилив голову назад, оголивши горло. «Бийте зараз. Він не отримає від мене».
  — Ось, бачиш? Пактіс заплакав. — Мій господар пропонує вам кращі умови!
  — Але моєму господареві байдуже, — сказав старший Маніак. «Йому не подобається думка про те, що люди крадуть трони, які їм не належать. Розумієте, він би радше, щоб Макураном керувала чесна людина, ніж злодій. Чи можете ви його звинувачувати? Хто б не був на троні в Машізі, Лікініос доведеться жити з ним, а чесні люди стають кращими сусідами».
  — Тоді добре, — сказав Пактіс. Він робив усе можливе, щоб здаватися лютим, але йому вдалося лише в тому, щоб звучати жваво. Не перестаючи огризатися, він продовжив: «Хоробрі армії Царя Королів, нехай його роки тривають, а його царство розширюється, одного разу розбили відреченця. Вони, безперечно, можуть зробити це знову, навіть якщо він віроломно отримав допомогу від наших стародавніх ворогів у Відессосі».
  Він зі своєю делегацією повернувся на захід. Старший Маніак повернувся до Шарбараза і сказав: «Якщо він найкращий, кого може вислати ваш суперник, ця кампанія буде провалом. Це було б чудово, чи не так?»
  «Так, буде», — відповів законний Король Королів. «Але я думав, що моя кампанія минулої весни також буде провалом. Так воно і було — деякий час. Що довше вона тривала, то сильнішими ставали люди Смердіса».
  Маніяки зареготали. «Я знаю, як це виправити: побий його рано, щоб він не встиг одужати пізно». Віддавши салют, він ударив коня ногою під ребра і пішов до свого війська.
  "Є полегшення", - сказав Абівард. «Відесіанці могли легко продати нас, але вони цього не зробили».
  Він думав, що Шарбараз також буде задоволений, але законний Король Королів відповів: «Наскільки ми знаємо, вони цього не зробили. Пактій і Маніак могли сказати що завгодно, перш ніж прийти до нас. Я не уявляю, наскільки хороший мім Маніакес є, але будь-якому генералу потрібно трохи цього, якщо він хоче адаптуватися до речей, які можуть піти не так на війні. Щодо Пактієса, я точно знаю, що обман у нього в крові. Як могло бути інакше, коли він махає цим так чи інакше, як бронзовий флюгер на даху фермера, який завжди повертається в той бік, у який бік дме вітер впливу».
  — Ваша величність, ви маєте рацію. Абівард поглянув через праве плече на старшого Маніякеса, який майже приєднався до своїх людей. Кілька хвилин він був у захваті від думки про те, що чесність відесіанців була забезпечена. Тепер він побачив, що це не так. Світ залишався сповненим двозначності.
  Шарбараз сказав: «Єдиний спосіб бути впевненим, що відесіанці залишаться на нашому боці — це дозволити їм битися проти Смердіса. Навіть тоді ми не будемо абсолютно впевнені, доки не буде виграно останній бій: будь-коли раніше, ніж це, вони можуть бути приховування, зміцнення нашої впевненості та довіри, щоб зробити зраду ще більш руйнівною, коли вона прийде».
  Абівар зітхнув. З кожним днем він все більше радів, що його зять був законним Королем королів, а не він сам. Шарбараз бачив і вживав заходів проти зради в місцях, де Абівард навіть не бачив місць. Він на мить послабив свою пильність щодо свого літнього кузена, і ця помилка могла назавжди коштувати йому трону. Абівард думав, чи Шарбараз ще коли-небудь ослабить свою пильність заради когось.
  Він сказав: «Якщо відесіанці справді зрадять нас, що ми можемо з цим зробити?»
  Шарбараз кинув на нього дуже похмурий погляд. — Нічого.
  
  
  * * *
  
  
  Навіть на такому початку сезону міражі танцювали й виблискували на пустощах, що лежали між Серресом і землею Тисячі міст. Абівард звик до них і так само звик ігнорувати їх. Коли він побачив попереду воду, він відкинув її як ще одну ілюзію.
  Але ця вода, здавалося, не залишалася незмінною, спокусливою відстанню попереду, хоч би як далеко він подорожував. Чим далі на захід він їхав, тим ближче воно здавалося. Невдовзі він міг розгледіти зелень, яку вона підтримувала. По армії пробігло гомін: «Тутуб. Ми повернулися до Тутуба».
  Скільки з них, покинувши крайню східну річку Макуран і вирушивши через пустелю до Відессоса, справді вірили, що повернуться — і повернуться з хорошими шансами повернути Шарбараза на трон? Абівард припускав, що небагато. Він сам мав сумніви, і цей крок був ідеєю його власної дружини. Що повинні були подумати рядові солдати — ті, хто не покинув законного Короля Королів?
  Шуміння переросло в гучний рев: «Річка! Річка!» Чоловіки раділи, плакали і били один одного по спинах. Макуран лежав попереду них. Ні, багато хто ніколи не очікував побачити цей день. Очі Абівара наповнилися слізьми. Як би мало земля Тисячі Міст не була схожа на володіння Век Рудь, він теж повертався додому.
  
  
  Підійшовши ближче, він побачив вершників, які чекали на дальній стороні Тутуба. Вони, ймовірно, також не чекали повернення Шарбараза, і мали бути не дуже раді бачити це зараз. Деякі залишилися на своїх місцях; інші поїхали на захід, безсумнівно, щоб попередити про прибуття Шарбараза.
  Оба береги річки вкривали зелені та зростаючі речі. Тож незабаром після весняної повені зелень простяглася далеко від Тутуба. Канали спрямовували кожну дорогоцінну краплю до рослин, які загинули б без життєдайної води.
  Шарбараз послав вершників угору та вниз по Тутубу, кілька фарсангів на північ і південь, щоб перевірити, чи люди Смердіса залишили міст із човнів, по якому можна було б переправитися. Абівард не був здивований, коли вони нічого не знайшли.
  Він спостерігав, як інженери Пероза, Короля Королів, перекинули міст через річку Дегірд. На це пішли дні. Тепер він побачив інженерів Videssian у дії. Споруда, яку вони зібрали, була набагато менш вражаючою, ніж міст, який звели Макуранери, але вони побудували її набагато швидше. Вони одним кінцем прикріпили до берега товсті, сильно змащені жиром ланцюги, а іншим — до дерев’яного понтону. Тоді вони допливли до понтону на крихітному човні, прикріпили новий комплект ланцюгів до його дальнього борту й причепили їх до іншого понтону далі в Тутубі.
  У них були довгі дошки, якими можна було дістатися від понтона до понтона, і, до речі, щоб зменшити відстань, яку кожен новий понтон міг дрейфувати вниз за течією від свого попередника. У них були коротші дошки, щоб покласти впоперек довгих. І за неймовірно короткий час у них був міст.
  Спочатку люди Смердіса на західному березі Тутуба, схоже, не усвідомлювали, що інженери Відесіа створюють споруду, через яку армія Шарбараза могла б переправитися, щоб напасти на них. Лише коли західний кінець мосту був на відстані від лука, вони послали кілька стріл у бік інженерів. Хаморт на північному березі Дегірда переслідував ремісників Пероза набагато ефективніше.
  Як і люди Пероза, відесіанці використовували солдатів із великими щитами, щоб стримати більшість стріл. Вони також вивели власних лучників уздовж зростаючого мосту, щоб стріляти у відповідь ворогам. Незабаром міст був прикріплений до західного берега Тутуба, а також до східного. Вершники почали перетинати спершу відесіанців, оскільки старший Маніакес змусив своїх власних людей використовувати міст, перш ніж він ризикнув на ньому макуранерами, потім улани Шарбараза, а в останню чергу вагони відесіанських інженерів та решта багажного поїзда.
  Як тільки останній вагон викотився на західний берег Тутуба, інженери почали розбирати понтонний міст. Спостерігаючи, Абівард подумав, що вони могли використати магію, щоб допомогти їм у деконструкції; подібно до того, як міст виріс від східного берега Тутуба до західного, так тепер він зменшився в тому ж напрямку. Інженери згорнули останній важкий жирний ланцюг, поклали його у вагон, з якого він прибув, і закричали видесською мовою, що вони готові йти далі.
  Старший Маніак під’їхав до Абівара й Шарбараза. Трохи покашлявши, він сказав: «Ви розумієте, я сподіваюся, це не буде завжди так легко».
  — О, справді, — сказав Шарбараз. «Ми застали їх зненацька. Вони будуть більш готові дати відсіч, наступного переходу нам доведеться змусити. Але повернутися в Макуран, у моєму власному царстві, це само по собі настільки добре, що я не буду хвилюватися про майбутнє, поки я не зіткнуся з ним".
  «Країна тисячі міст не дуже схожа на домен Век Руд», — сказав Абівард. — Нещодавно я думав про це. Серрес набагато більше нагадував мені дім: пил і спека — так, і холод узимку — і здоровий страх перед ворогами з-за кордону.
  — Ви маєте на увазі нас, — сказав Шарбараз, усміхаючись.
  "І я також." Абівар теж усміхнувся. «Але я почав думати, що б я зробив, якби важливий вождь Хаморта перетнув Дегірд зі своїм кланом і прийшов до моєї фортеці з проханням допомогти Макуранеру повернути йому його пасовиська. Що мені там робити? Напевно, про те, що зробив Каламос : поводьтеся якомога дружніше, поки я послав гінця до столиці, щоб дізнатися, як мені насправді діяти».
  «Ви не можете сильно помилитися, зробивши щось подібне», — погодився Шарбараз. «Такі речі також траплялися час від часу. Іноді ми допомагали кочівникам, іноді ні, залежно від того, що виглядало вигідним».
  Абівард подумав про Лікінія та його улюблену карту. Так, Автократор задовольнився меншими поступками від Шарбараза, ніж вимагав спочатку, але все одно відкусив Макурана. Припустімо, що Шарбараз відмовився кусатися. Де б він і його послідовники були зараз?
  Абівард бачив дві відповіді. Перший був той, який обіцяв Хосіос: армія розбита, і кожен отримав землю відповідно до свого рангу. У такому випадку онуки Абівара, швидше за все, виявилися б такими ж відесіанцями, як і молодші Маніяки. Не найгірша з доль, але й не найкраща.
  Однак, враховуючи те, як Лікініос дивився на світ, друга картина, яка виникла в голові Абівара, здалася йому набагато вірогіднішою. Що може бути кращим для Автократора Відесів, щоб вибратися з безлічі біженців Макуранерів, ніж відвести їх на північний схід і кинути проти кубратоїв? Кожен вершник-кочівник, якого вони вбили, допоміг би Відессосу, а Імператору вони не завдали шкоди, навіть якщо загинули.
  Схема була підступною, підступною та економною… Лікініос до глибини душі. Абівард був радий, що Автократор не мав нагоди про це подумати.
  Шарбараз сказав: «Все це царство моє, земля Тисячі Міст не менше, ніж будь-яка інша його частина. Можливо, це допомагає те, що я виріс, дивлячись на нього з Машиза, і що я відвідав деякі міста тут, на заплава. Мені це не чуже, хоча я віддаю перевагу високогір’ям. Зрештою, я справжній макуранець за кров’ю».
  — У цьому, величність, ніхто не сумнівався. Абівард помахав рукою рівному зеленому краєвиду попереду. «У мене є сумніви щодо того, як нам рухатися тут у будь-якому напрямку, окрім того, який диктує Смердіс. Чи достатньо хороші інженери Відесія, щоб дозволити нам це зробити?»
  «Мій батько завжди дуже поважав їх», — сказав Шарбараз, звертаючись до Пероза так, як Абівард мав звичку звертатися до Годарца. «Я ніколи не воював проти них і не бачив їх у дії, я не можу говорити з перших вуст. Однак я скажу наступне: краще б вони були».
  
  
  * * *
  
  
  Як і раніше, міста землі Тисячі міст закрилися перед військом Шарбараза. Як і раніше, законний Цар королів обійшов їх і продовжував рухатися. Якщо він поб’є Смердіса, вони впадуть до нього. Якщо він цього не зробив… Абівард не бачив сенсу хвилюватися з цього приводу.
  Смердіс не мав великої сили між долинами Тутуб і Тіб. Його люди стежили за військом Шарбараза та армією Відесіа, що їх супроводжувала, але не докладали зусиль для атаки. «Боягузтво». Шарбараз пирхнув. — Він думає, що залишиться на троні, якщо зможе мене перечекати.
  «Стратегія», — наполягав старший Маніяк. «Він стримується, щоб заподіяти біль, скільки може, у той момент, який він вибере».
  Будучи двома людьми найвищого рангу в армії, їм було важко знайти арбітра, щоб вибрати між ними, але незабаром вони зупинилися на Абіварі. Він сказав: «Нехай це буде до вподоби вашій величності, я вважаю, що вельмишановний сер правий. Смердіс не такий дурень, яким ви його видали; якби він був таким, нам би ніколи не знадобилася допомога Відессоса».
  «Він злодій і брехун», — сказав Шарбараз.
  — Без сумніву, ваша величність, — чемно погодився старший Маніак. «Якими б поганими не були ці якості в більшості сфер життя, вони часто стають у нагоді на війні».
  Через два дні люди Смердіса зламали східний берег одного з великих каналів, які з’єднували Землю Тисячі Міст. Інженери Videssian швидко усунули пролом і припинили повінь, але це не допомогло впоратися з довжиною чорного смердючого мулу, який вода залишила після себе.
  «Тепер ми побачимо, чи зароблять вони своє срібло», — заявив Абівард.
  Інженери отримали не лише срібло Makuraner, а й золото Videssian. Вони використовували ті самі дошки, якими був вимощений понтонний міст через Тутуб, щоб прокласти дорогу, яка дозволяла армії просуватися через затоплену зону до каналу. Вони також знайшли дошки, за винятком кількох, які були глибоко втоптані в багнюку, щоб вони могли використовувати їх знову на мосту чи проїжджій частині.
  «Тепер я розумію», — сказав Шарбараз, коли інженери по суті почали перекривати канал. «Вони дозволяють армії Відессіану йти, куди вона хоче. Ви не можете просто влаштувати повінь або побудувати польові укріплення і думати, що ви в безпеці від імперців: вони будуть у вашому наметі, перш ніж ви навіть дізнаєтесь, що вони поруч. "
  — Вони хороші, — неохоче визнав Абівар. «Я не мав з ними багато спільного, але просто спостерігаючи за ними, як вони займаються своїми справами, бачачи, як вони розмовляють і грають в азартні ігри біля вечора вогню, робить їх більш схожими на звичайних людей, ніж будь-коли раніше. Наші казки завжди перетворюють Відесіанців бути або злими, або жорстокими, або підступними, або… я не знаю, що все, але нічого з цього хорошого. І вони просто… люди. Це дуже дивно».
  "Ви берете будь-яку людину з будь-якого місця, і вона може бути дуже хорошим хлопцем", - сказав Абівард. «Навіть хаморт, мабуть, полюбить своїх дітей…»
  «Або його вівця», — вставив Абівард.
  Законний король королів пирхнув. «Неввічливо перебивати свого володаря, коли він висловлює філософію. Я не дуже цього роблю; можливо, це пов’язано з тим, що я поряд з відесіянами, оскільки вони кращі логіки, ніж будь-хто інший. Як я вже казав, ваш рівнинник буде любити його Діти, він не буде бити свою дружину більше, ніж вона заслуговує, і він буде піклуватися про своїх коней так само добре, як будь-який конюх у Макурані. Поставте його в компанію з парою сотень його однокланців і дозвольте йому захопити село Макуранер , однак, і він буде робити речі, які викликатимуть у вас кошмари роками».
  
  
  «Але у нас тут набагато більше, ніж кілька сотень відесіанців, і вони все ще поводяться добре», — сказав Абівард. — Ось що мене дивує.
  «Частиною цього, я припускаю, є те, що вони з нами: якщо вони поводитимуться як зграя демонів, вони змусять людей тут ненавидіти їх і нас обох, і таким чином зашкодять нашій справі», — сказав Шарбараз. «І вони більше схожі на нас, ніж Хаморт. Коли вони не воїни, вони фермери, мірошники чи ремісники. Вони не руйнують канали заради розваги спостерігати, як інші фермери вмирають з голоду».
  Абівар скубнув себе за бороду. «У цьому є сенс, величність. Можливо, вам варто — як ви це назвали? — частіше висловлювати філософію».
  «Ні, дякую», — відповів Шарбараз. — Є ще одна річ, про яку я вам не сказав: я попросив старшого Маніакеса переконатися, що його жерці дотримуються свого і не намагаються змусити чесних Макуранерів поклонятися їхньому фальшивому богу. Сині мантії, які слідують за ними. Фос організовані краще, ніж наші слуги Божі, і кидаються за наверненими, як мухи, що пірнають у мед».
  "Вони мовчали", - сказав Абівард. «Я не знав, що вони зазвичай поводяться не так».
  — Ні, — запевнив його Шарбараз. «Вони так само впевнені в правдивості свого Phos, як і ми щодо Бога. І оскільки вони думають, що мають єдиного істинного бога, вони впевнені, що будь-хто, хто йому не поклоняється, або хто не поклоняється йому, правильний шлях — проведе вічність у льоду, так само, як ми знаємо, що невіруючі зникають у Порожнечі й зникають назавжди. Вони вважають, що вони мають обов’язок змусити людей поклонятися їм, як це роблять вони. Змусити Маніяків заткнути їм морди було непросто».
  "Чому ні?" — спантеличено запитав Абівар. «Якщо вельможа віддає наказ, тим, хто служить у нього, краще слухатися».
  Шарбараз хрипло засміявся. Абівар виглядав ображеним. Законний Король Королів сказав: «Мій шурине, ти не звик мати справу з відесіанцями. З усього, що я бачив, з усього, що я чув, ці священики в блакитних мантіях такі п’яні від своїх Боже, їм байдуже виконувати накази від будь-якого простого дворянина. Навіть Автократору іноді важко змусити їх виконувати його накази.
  «У Макурані ми не робимо нічого такого неохайного», — сказав Абівард. «Хоч я північно-західний житель, я знаю стільки. Якщо Мобедхан-мобхед коли-небудь наважився чимось не сподобатися Королю Королів…»
  — Через годину буде новий Мобедхан-мобхед, — закінчив за нього Шарбараз. «Зрештою, Цар царів є сувереном. Нікому не потрібно його не подобатися». Він знову засміявся, цього разу над собою. «Я був лише незадоволений відтоді, як трон прийшов — або мав потрапити — в мої руки. Коли він нарешті стане моїм, цього більше не буде».
  У його голосі була велика впевненість. Спочатку це сподобалося Абівару: Шарбаразу потрібна була впевненість, що він буде відновлений. Потім Абівард задумався, чи законний Король Королів просто мав на увазі, що відмовиться слухати щось неприємне, коли правитиме в Машизі. Це його хвилювало. Навіть Царю Царів час від часу потрібно нагадувати про те, як влаштований світ.
  
  
  * * *
  
  
  Щось змінилося. Абівард зрозумів це, щойно забрався у фургон, який ділили Рошнані та Денак, ще до того, як він побачив свою дружину. Служниця, яка вклонилася йому, не сказала жодного незвичайного слова, але в її голосі був такий тембр, якого він раніше не чув.
  
  
  «Мій чоловік», — сказав Рошнані, зайшовши до її маленької кабінки. Знову ж таки, слова були щоденними, але не тон. Потім вона додала: «Закрийте завісу. Це допоможе уникнути деяких комарів, які мучать цю землю». Це звучало як вона.
  Абівар послухався. Коли він це робив, він вивчав Рошнані. Вона була схожа на себе, хоч і трохи більше втомлена, ніж зазвичай. Він почухав голову, гадаючи, чи його уява не втекла разом з ним. — Щось не так? — запитав він, коли вона підняла обличчя для поцілунку.
  "Неправильно? Що змусило вас так думати?" Вона засміялася з нього, а потім продовжила: «Якщо я не дуже помиляюся, я збираюся мати дитину».
  «Я радий, що все гаразд», — сказав Абівард перед тим, як те, що сказав йому Рошнані, дійшло з його вух до його свідомості. Його рот відкрився. Коли він знову зачинив її, він запитав: "Як це сталося?"
  Якщо Рошнані сміялася раніше, то тепер вона хихикнула, від великого дзвінкого веселощів, який змусив її гикати, коли вона нарешті взяла себе під контроль.
  «Якщо я не дуже помиляюся, — сказала вона, навмисне повторюючи себе, — це сталося як завжди. Ми одружені вже два роки. Я почала думати, чи я безплідна».
  Абівард скривив пальці на знак відкинути слова лихої прикмети. «Нехай Бог цього не дасть», — сказав він. Потім кліпав очима. — Бог запобіг цьому, чи не так?
  "Так, вона", - сказав Рошнані. Вони обоє посміхнулися; коли чоловік і жінка говорили про Бога реченнями один за одним, ефект міг бути дивним на слух. Рошнані продовжив: «Можна я подарувати тобі сина».
  — Хай буде так. Абівар протверезів. «Я б хотів, щоб мій батько був тут, щоб я міг віддати його першого онука йому на руки. Якби ця дитина була спадкоємцем володіння Век Руд, тим краще». Він подумав про інше, стишив голос. «Мені б навіть хотілося, щоб це був не перший онук батька. Ти сказав Денаку, що вагітний?»
  Рошнані кивнув. «Я сказав їй сьогодні вранці; це перший день, коли я був достатньо впевнений, щоб поговорити з кимось. Вона обійняла мене. Однак я розумію, що ти маєш на увазі: як було б чудово, якби перший онук також був спадкоємцем престолу Царя Царів».
  «Звичайно, якби батько був живий, Пероз, король царів, швидше за все, також би жив, а Денак не вийшов би заміж за Шарбараза, короля королів», — розмірковував Абівард.
  «Чим більше ви дивитесь на речі, тим складнішими вони стають». Він знову тихо заговорив. «Я радий, що вона не ревнує, що ти завагітніла, коли вона цього не зробила».
  «Я думаю, можливо, вона, трохи», — сказала Рошнані, майже шепочучи сама.
  — Але вона також трохи заздрить, що ти відвідуєш мене частіше, ніж Король Королів до неї.
  "Вона? Я?" Абівард знав, що він не зовсім звісний, але йому ніколи раніше не казали, що він стане батьком. Жодна зі служанок і випадкових куртизанок, з якими він ліг у ліжко, не пред'являла йому подібних претензій, і вони мали б хоча б найменшу підозру, що він віддав їм дитину: як син дихкана, він був би зобов'язаний піклуватися про їхніх немовлят. добре доглядали. І жодна з інших його дружин не пожвавилася до того, як він пішов із Шарбаразом. Можливо, йому слід було хвилюватися за силу свого насіння.
  «Так і так», — відповів Рошнані. Усе, що він сказав цього вечора, здавалося, розважало її. Вона покликала служницю, щоб принесла глек вина й дві чашки. Глек був присадкуватим із країни Тисячі Міст; коли вона нахилила його, щоб налити, вино повільно випливло. Вона скривилася. «Мало того, що він зроблений із фініків, люди тут, схоже, вважають, що вони повинні мати можливість тицьнути туди ніж і таким чином підносити його до рота».
  «Це не має значення, не для цього». Абівард узяв у неї одну з чашок і підняв її, вітаючи. «Дитині нашій. Дай Бог йому — і вам — довгих літ, здоров'я і щастя». Він випив. Так зробив і Рошнані. Вино було не тільки густим, як патока, але й майже таким же солодким. Він майже відчув потребу пожувати, щоб зняти це.
  Однак це зробило те, що повинно було зробити вино. Коли він допив чашку, світ здавався веселішим. Рошнані знову налив повну. Коли він сьорбав, слова його тосту пригадалися, а також хвилювання. Жінки могли померти під час пологів або від пологової лихоманки після них. Можливість була надто великою, щоб її ігнорувати, але ідея віддати молоду та життєву Рошнані Богові, оскільки її життя було жорстоко обрізано, викликало в нього страх.
  Щоб не думати про це, він випив другу чашку солодкого фінікового вина. Коли він закінчив це, він сказав: «Нехай Денак і Шарбараз незабаром пізнають таке саме щастя». Він був щасливий, незважаючи на хвилювання. Хвилювався б і за сестру, але й радий би за неї та її чоловіка.
  Рошнані кивнув. «Це буде добре не тільки для них, але й для королівства, особливо якщо він виявиться хлопчиком. Наявність спадкоємця престолу може лише допомогти врегулювати королівство».
  «Ви маєте на увазі, що це повинно допомогти врегулювати царство», — сказав Абівард. — У Короля Королів Пероза теж був спадкоємець, якщо ти пам’ятаєш.
  "Я чудово це пам'ятаю", - сказав Рошнані. — Якби Смердіс згадав і про це, нам усім було б краще, окрім Смердіса, про що він, мабуть, і думав.
  «Надто правда». Абівар зітхнув. «Коли я ріс у твердині Век Руд, я думав про те, щоб побачити землю Тисячі міст і Відессоса, так, але я сподівався піти війною проти Відессоса за Царя Королів, а не з союзниками Відессі проти людини, яка закликає сам король королів. Громадянська війна - це дивна справа».
  «Коли я ріс, я ніколи не думав про те, щоб побачити щось, крім ділянки дороги між фортецею мого батька і вашою», — відповів Рошнані.
  «Я знав лише фортецю, а згодом лише жіночі кімнати в ній. Крім того, моя весільна подорож здавалася достатньою, щоб тривати мені все життя». Вона засміялася. «Ми не завжди можемо здогадатися, що нас чекає, чи не так?»
  — Ні, — сказав Абівард, згадуючи про Таншара. «І навіть якщо ми дізнаємося, що буде, ми не знаємо, коли, де чи як».
  «Єдине, що нам залишається, це продовжувати якомога краще», — сказав Рошнані. «Якщо подумати, ось що ми робили б, навіть якби знали, що означають усі пророцтва».
  «Так і є». Абівард скоса подивився на неї. «Найкращий спосіб продовжити після того, як дізнався, що у тебе в животі є дитина, — це...
  У Рошнані могла тоді виникнути та ж думка. Фінікове вино зробило пальці Абівара трохи незграбними, коли він розстібнув дерев’яні ручки на спині її сукні, але після цього все пішло добре.
  
  
  * * *
  
  
  Люди Смердіса робили все можливе, щоб затримати та скерувати армію Шарбараза та його союзників-відессіанців, відкриваючи канали між Тібом і Тутубом, але їхніх зусиль було недостатньо добре, коли інженери-відессіанці могли ремонтувати діри в берегах каналу та дощатих дорогах, оскільки швидко, як ворог їх пошкодив.
  «Коли ми перетнемо Тіб, вони наші», — сказав Шарбараз.
  «Так, величність», — відповів Абівард, хоча він не міг не думати, що Шарбараз виявляв таку саму впевненість минулого літа, але це виявилося надмірною самовпевненістю.
  Але, можливо, Смердіс дійшов такого ж висновку, як і його суперник. Коли люди Шарбараза наблизилися до Тібу, їхні вороги вишикувалися в бойовий порядок, щоб спробувати перешкодити їм перетнути великий канал. Чільне місце в лавах людей Смердіса займали пішохідні лучники, які завдали такого горя військам Шарбараза, коли вони наступали з півдня проти Машиза минулого року.
  Старший Маніак подивився вниз на свого грізного носа на лучників. «Якщо ми колись з ними зблизимося, їхні душі після цього досить швидко впадуть у лід Скотоса», — сказав він.
  — О, справді, — відповів Шарбараз. «Те саме стосується моїх уланів. Але мені не подобається намагатися змусити переправу перед обличчям усієї стрільби з лука, яку вони можуть залучити до нас».
  «Він навчається, — подумав Абівар із чимось наближеним до радості. Минулого літа Шарбараз вибрав би найпростіший шлях, щоб перетнути канал і натрапити на своїх ворогів, і хвилювався б про втрати пізніше, якщо взагалі.
  — Ваша величність, чи можу я зробити пропозицію? — запитав старший Маніакес.
  — Я б хотів, щоб ти це зробив, — сказав Шарбараз. Відеський командир говорив кілька хвилин. Коли він закінчив, Шарбараз тихо свиснув. «У тобі, мабуть, ховається демон, щоб придумати таку схему. Не дивно, що Макуран рідко отримує стільки прибутку, скільки мав би у своїх війнах проти Відессоса».
  «Ти надто добрий до старого», — сказав старший Маніак, значно перебільшуючи свою дряхлість. — Ви б самі побачили це миттєво, якби помітили маленький пагорб, на якому розташоване місто.
  — Тоді ви захочете, щоб ми сиділи спокійно всю ніч і почали атаку вранці, чи не так, преподобний сер? – сказав Абівард.
  «Так у нас буде більше сподівань на успіх», — відповів відеський генерал. Він сяяв на Абівара. «Ви бачите, що потрібно робити, шановний пане, і це факт. Не можу скаржитися на це, і я б не думав намагатися». Він скубнув собі сиву бороду. — Хм, якщо я тепер подумаю, «преподобний сер» — це, мабуть, занадто низький титул для вас, оскільки ви брат дружини його величності, але я не маю на увазі нічого поганого, обіцяю вам.
  «Я не образився, — сказав Абівард, — і навіть якби образився, я б цього не показав, не після того чудового плану, який ви придумали».
  Старший Маніак сяяв. «Єдина причина, чому я думав про це, — це дати своєму синові трохи слави. Я дозволю йому очолити цікаву половину».
  Шарбараз звернувся до Абівара. «Відесіанцям найменше довіряють, коли вони скромні. Звичайно, це не те, з чим ти стикаєшся настільки часто, щоб хвилюватися про це».
  — Ваша величність, я поранений до смерті! Старший Маніак поплескав обома руками над серцем, наче вражений стрілою. — Ви чините мені велику несправедливість.
  «Найбільша несправедливість, яку я міг би тобі вчинити, — це недооцінити тебе», — відповів законний Король Королів. «Вибач мені, я благаю, ти не такий молодий, ти пухкий, ти дурний, коли хочеш. І ти такий небезпечний чоловік, якого я ніколи не бачив, не в останню чергу тому, що ти не здається таким».
  — Що я про це скажу? — уголос дивувався старший Маніакес. «Тільки те, що якщо ви все проконсультували, це не так добре, як хотілося б, і мені доведеться докласти до нього більше зусиль». Він звучав щиро засмученим.
  Наступний ранок видався ясним і спекотним, як майже кожного ранку пізньої весни, літа та ранньої осені в країні Тисячі міст. Інженери Videssian мали достатньо понтонів, ланцюгів і дощок, щоб перемостити Тіб і Тутуб — достатньо, щоб багаторазово перемостити зрошувальний канал. Як тільки розвиднілося, вони почали перекидати чимало мостів через канал, який тримав їх окремо від людей Смердіса.
  На розчарування Абівара, розвідники з армії Смердіса були напоготові. Щойно мости почали звиватися через маслянисту воду, як з табору вискочили вільні лучники й почали стріляти в інженерів. Як і під час переправи через Тутуб, деякі з відесіанців тримали великі щити, щоб захистити решту від дощу стріл. Коли мости рухалися вперед, на них виїхали відеські кінні лучники та почали стріляти у відповідь людям Смердіса.
  Їх значно переважали чисельністю, але все одно завдавали шкоди ворогові: мало хто з лучників Смердіса носив будь-які обладунки. Важка кіннота з піхотою зібралася у вузли перед зростаючими мостами, щоб відбити будь-якого з людей Шарбараза, яким вдалося переправитися.
  Власні броньовані улани Шарбараза зібралися біля свого кінця мосту, який ставав усе ближчим до західного берега каналу. Абівард посадив свого коня біля їх голови, дивуючись, як, якщо люди, яких він очолював, кинуться мостом в одному напрямку, а послідовники Смердіса — в іншому, інженери Відессіани втримаються від того, щоб їх затиснути між ними.
  Він з’ясував: як тільки інженери поставили на місце останні дошки, вони пірнули в канал і почали пливти каламутною водою назад до східного берега. Не встигли вони хлюпнутися у воду, як Абівард вигукнув: «Шарбараз!» і погнав коня вперед.
  Міст хитався, наче під час землетрусу, під скаком копит десятків коней. Абівард зустрів свого першого ворога не на двох третинах шляху до західного берега каналу — він, можливо, почав би серцебиття раніше, ніж людина Смердіса, і, можливо, він також був кращим верхом.
  Він відвернув своє тіло від точки ворожого списа. При цьому вдарив своїми. Удар потрапив солдату Смердіса в груди і перекинувся через хвіст коня. Верховий конь Абівара, навчений бойовий кінь, кинувся на поваленого улана кованими залізом копитами. Абівард пришпорив коня вперед до наступного ворога.
  Міст був неширокий. Більше бризок, деякі з них великі, помічені люди та коні, що падають або їх штовхає в канал. У своїх важких залізних обладунках більшість із них не піднялися знову.
  
  
  — Шарбараз! Абівар знову заплакав. Він і прибічники законного Короля Королів повільно штовхали людей Смердіса до свого кінця мосту. Однак жоден із послідовників Шарбараза ще не ступив на багнистий західний берег каналу. Війська Смердіса вигукували ім'я свого кандидата на трон так само голосно, як воїни Шарбараза вихваляли його.
  Тоді з півночі вздовж західного берега каналу пролунав новий крик: «Сарбараз!» Абівар радісно вигукнув. Навіть якщо відесіанці не могли вимовити звук ш, вони були не лише хорошими воїнами, а й хитрими планувальниками. Старший Маніак передбачив, що солдати Смердіса будуть настільки зайняті боротьбою з воїнами, яких побачать, що не звернуть уваги ні на що інше. Дехто з його інженерів скористався прикриттям пагорба, про який згадував генерал Відессіа, щоб провести ще один плавучий міст через канал. Велика сила відеських кінних лучників продовжила переправу без будь-якої спротиву.
  Вони розстріляли необозброєних піхотинців Смердіса, потім, вигукуючи "Сарбараз!" ще раз вони кинулися на них, розмахуючи шаблями й колючи легкими списами. Вони не були такими смертоносними, як улани Макуранера, але їх було більш ніж достатньо, щоб розгромити пішохідних лучників, які були корисні, коли могли наводити на ворога стріли без прямого нападу у відповідь, але чиї палиці та ножі пропонували майже немає захисту в близькому оточенні.
  Важкій кінноті Смердіса довелося перервати бій на плацдармах, щоб відвернутися проти відесіян і вберегтися від оточення та повного знищення. Але це дозволило Абіварду та його людям досягти західного берега каналу, так само як втеча лучників дозволила інженерам Відессіани закінчити будівництво мостів, щоб більше уланів Шарбараза могли перетнути.
  Офіцер, який очолював флангові війська Відесіа, добре розумів, що важливо. Він відпустив лучників і зосередився на вершниках Смердіса. Його власні солдати були сильніше озброєні, ніж неблагородні воїни-макуранери, хоча вони не носили заліза з ніг до голови, а їхні коні мали лише захист від стьобаної тканини. Вони могли б завдати шкоди людям Смердіса, якби ці люди не напали на них усім, що у них було, і могли б досить добре протистояти повній атаці, щоб улани Смердіса не змогли пробити їх і втекти від людей Шарбараза.
  Улани Смердіса швидко це зрозуміли. Вони почали кидати свої довгі списи та мечі. Деякі кричали: «Милосердя!» Інші вигукували ім'я Шарбараза. Деякі билися далі. Більшість з них впала, але деяким вдалося вирватися і втекти.
  Відеський полководець — це були молодші Маніаки, пам’ятав Абівард — не задовольнився перемогою, а послав власних вершників за втікачами Смердіса. Вони збили ще чимало, перш ніж повернутися до своїх товаришів.
  «Вболіваємо за Маніякай, батько й син», — вигукнув Абівард. «Один планував перемогу, інший її втілив». Макуранери, яких він очолював, хрипко кричали. Будь-хто з них, хто випадково опинився біля відесіян, бив своїх союзників по спинах, ревав їм на вуха і пропонував їм вино з міхів, які вони носили на поясі. Принаймні на той момент давні вороги не могли бути ближчими друзями.
  Абівард поїхав назустріч молодшим Маніякам. — Молодець, — сказав він. «Ти молодший за мене, я заздрю тобі твоїй холодній голові».
  Молодший чоловік усміхнувся. У нього був невеликий поріз на лівій щоці та вм’ятина та блискуча лінія на носовій частині шолома; без носа він отримав би важку рану. Він сказав: «Ви й самі добре вчинили, вельмишановний пане; якби ви не натиснули на них так сильно, вони могли б пробити нас і втекти в тілі».
  «Ось що я намагався зупинити, гаразд», — сказав Абівард, киваючи.
  «У Машизі буде великий плач і скрегіт зубів, коли звістка про цей бій повернеться до Смердіса Пімпа з сутенерів».
  — Добре, — усміхнувся молодший Маніак. «Зрештою, це була ідея. І в країні Тисячі Міст також буде великий плач і скрегіт зубів. Ми сильно використовували тих лучників без верхів, і кожен, хто має око в голові, щоб побачити, може Зрозумійте, що ми використали б їх сильніше, якби у нас не було більш важливих справ. Люди, які знаходяться тут, можуть двічі подумати, перш ніж підтримувати Смердіса над Сар-Шарбаразом». Він торжествуюче махнув кулаком у повітря, правильно вимовивши звук макуранера.
  «Ми перемогли тих лучників один раз і билися з ними знову, але це не змусило Тисячу Міст змінити свою думку», — сказав Абівард. «Можливо, цього разу так і буде. Я сподіваюся, що так».
  «Цей бій відбувся в центрі Країни Тисячі Міст, а не в південній пустелі», — сказав молодший Маніакес. «І армія Смердіса, здається, розпалася, до того ж. Кожен, хто вийде живим, повернеться додому, а кожен, хто повернеться додому, розповсюдить історію про те, як ми розбили генерала Смердіса. Це не може протидіяти справі Смердіса нічого доброго».
  — Значить, не може. Абівард з новою повагою поглянув на сина відеського командира.
  «Не просто боєць, а? Ви також любите думати про те, як все працює; я бачу це».
  У молодшого Маніака була вражаюча пишна борода для чоловіка його небагатьох років, риса, яка, як зрозумів Абівард, свідчила про його васпураканерську кров. Незважаючи на ту бороду, що сягала йому майже до очей, Абівард бачив, як він почервонів. Він сказав: «Ви великодушні до людини, яка, врешті-решт, скоріше буде вашим ворогом, ніж другом».
  «Я не забув про це», — запевнив його Абівард. «Але, можливо, лише можливо, допомога, яку Лікініос Автократор надає Шарбаразу, принесе нашим двом королівствам довгий мир. Бог знає, що нам обом вона може знадобитися».
  — Дай Фос, щоб так і було, — сказав молодший Маніак. Імпульсивно він простяг руку. Абівар взяв його. Стиснули з усіх сил і відпустили, роздратовані, після нічиєї.
  «Єдине, що я справді хочу зробити, — це повернутися до свого володіння на північному заході й переконатися, що Хаморт не спустошив мої землі надто сильно — або покарати жителів рівнин, якщо вони це зробили», — сказав Абівард. «Мир із Відессосом гарантує, що я зможу це зробити».
  «Мир із Макураном дозволить Автократору Лікініосу також закінчити покарання Кубратої», — сказав молодший Маніакес. «Мир, яким можуть скористатися обидві сторони, з більшою ймовірністю триватиме, ніж будь-який інший вид, який я можу придумати».
  "Так". Абівард погодився ще до того, як згадав, що відеське золото сколихнуло племена Хаморта на північ від річки Дегірд проти Макурана. Без цього підбурювання Пероз, Король Царів, можливо, ніколи б не виступив проти кочівників, а це означало, що Смердіс не вкрав би трон у Шарбараза, що, у свою чергу, означало, що Відессос і Макуран не об’єдналися б проти узурпатора. Абівар похитав головою. Дійсно, чим більше ви дивитеся на світ, тим складнішим він стає.
  Йому спало на думку інше: що більше ти дивишся на світ, то більше можеш дізнатися. Відессос ніколи не став би безпосередньо загрожувати своєму домену; територія імперії була недостатньою. Але хаморти створювали нескінченні проблеми на північному заході Макурана, і це пішло на користь Відессоса. Якби Макурану колись знадобилося чинити подібний тиск на Відессос, хто міг би припустити, що може дати субсидія Кубрату?
  Абівард запам’ятав цю ідею. Ані він, ані будь-який макуранер зараз не могли цим скористатися. Макуран повинен був навести порядок у власному будинку, перш ніж хвилюватися про те, щоб засмутити сусідів. Але днями…
  Він глянув на молодших Маніяків. Незважаючи на всю свою очевидну кмітливість, відеський офіцер не помітив, що Абівард думає про ворожнечу, а не про дружбу. Добре, подумав Абівар. Як він уже сказав, він не заперечував би від часу миру, навіть тривалого, з Відессосом. Але певні борги залишалися непогашеними незалежно від того, скільки тривав мир.
  Молодший Маніак сказав: «Як ти думаєш, вони знову спробують зупинити нас по цей бік Тібу?»
  — Сумніваюся, — відповів Абівард. «Ми розбили кінноту Смердіса, і ти був тим, хто зауважив, що ті вільні лучники, швидше за все, повернуться додому, ніж повернуться знову разом. Що це означає?»
  — Не дуже, вельмишановний пане, — весело сказав молодший Маніак. «Я теж так читаю, але це не моя сфера, і мені стало цікаво, чи я щось не помічаю».
  «Якщо ви, то я теж не помічаю цього», — сказав Абівард. «Ні, як я бачу, нам залишилося виграти один бій: той, що перед Машізом». Він також думав про це влітку раніше, але Шарбараз не виграв той бій.
  Після перемоги війська Шарбараза та їхніх союзників-видесів посилено просувалися до Тибу. Люди Смердіса зламали береги каналів на своєму шляху; Відесські інженери усунули пошкодження, і армії продовжили рух. Війська Смердіса справді спробували відстояти одну позицію вздовж західного берега каналу, ширшого за той, який вони використовували як бар’єр перед боєм. Абівар занепокоївся, коли побачив, наскільки сильні позиції ворога. Так, голосно, зробив Шарбараз.
  Старший Маніак залишився незворушним. Коли сонце вже сідало в той день, коли армія виступила проти сил Смердіса, він показово послав загін інженерів і чимало своїх кінних лучників на північ уздовж східного берега каналу. Чорнильна темрява впала, перш ніж вони пройшли чверть фарсангу.
  Коли настав ранок, солдатів Смердіса вже не було.
  «Ви демон, вельмишановний сер», — вигукнув Шарбараз, ляскаючи відеського генерала по спині.
  «Тим трюком ми б їм колись нашкодили», — відповів старший Маніак. «Вони не збиралися дати нам шанс зробити це знову». Він хрипко засміявся. «Отже, погрожуючи цим трюком, ми виграли іншим». Армія, не зустрівши спротиву, перетнула канал і відновила наступ.
  Після цього міські губернатори з країни Тисячі міст почали просочуватися до табору Шарбараза, чого вони ніколи не робили минулого літа. Вони впали перед ним, їли бруд, щоб проголосити свою відданість йому як законному Царю Царів. Ще не маючи можливості помститися їм за те, що вони так довго залишалися вірними Смердісу, він прийняв їх так, ніби вони ніколи не підтримували його суперника. Але Абівард стежив за його очима. Він пам’ятав кожну незначність, звичайно.
  Абівард цікавився, чи люди Смердіса будуть оскаржувати перехід через Тіб. Хоча сезон повені минув, річка все ще була широкою та швидкою течією. Рішуча опозиція могла б зробити подолання чим завгодно, але не легким. Але західний берег був порожній, коли Шарбараз і його союзники досягли його. Інженери подовжували свій міст, один понтон за раз. Армія перетнула і знову рушила на захід.
  Абівард з підозрою розглядав підступи до Машиза. Війська Шарбараза вже одного разу зазнали там горя, і армія, якою зараз командував законний Король Королів, була меншою за ту, яку він очолював минулого літа. Проте ще одна перемога викупила б узурпацію, поразку та вигнання. Макуранери, які так багато постраждали за справу Шарбараза, були похмуро сповнені рішучості досягти цієї перемоги.
  Відесіанці, які супроводжували їх і зробили перемогу можливою, не мали такої особистої зацікавленості у війні. Абівард дивувався, як вони могли битися так добре без такого кола. Він запитав молодшого Маніака, з яким він став дедалі дружнішим після битви в країні Тисячі Міст, Син командира Відесії закотив очі. «З того, що сказав мій батько, ти зустрівся з Лікінієм Автократором. Як би тобі хотілося піти додому й пояснити йому, що ти зробив не все, що міг? Спочатку перспектива не здавалася надто страшною. Лікініос не зробив Не вразив Абівара як людину, яка впала в смертельну лють без попередження, як це мали звичку деякі пам’ятні королі королів Макурана. Потім він подумав про холодно-розважливий розум імператора Відесії. Лікініос не вбив би вас, тому що він був злий; він тихенько наказав би вас убити, бо вважав, що ви на це заслуговуєте. Але в будь-якому випадку ви б закінчилися так само мертвими.
  «Я розумію вашу точку зору», — сказав він молодшому Маніякесу. Стиль відеського правителя міг бути холоднокровним і чужим способам ведення справ макуранерами, але він мав певну ефективність.
  Сили Шарбараза просувалися крізь уламки невдалої кампанії минулого року: скелети коней і мулів, деякі з муміфікованою шкірою все ще трималися тут і там; обгорілі залишки перекинутих вагонів з постачанням; а також непоховані людські кістки. Законний Цар Царів дивився на близьку крах своїх надій із абсолютно похмурим виразом обличчя. «Не цього разу», — заявив він. "Не цього разу."
  Але взяти столицю королівства було б нелегко. Там, де раніше люди Смердіса побудували тимчасову барикаду на більшій частині широкого шляху до Машиза, тепер постійні укріплення захищали місто від нападу. Пройти повз них виглядало як важка справа.
  «Не хвилюйся про це», — сказав старший Маніакес, коли Абівард саме це зробив.
  «Ми впораємося, ніколи не бійся».
  Обіцянки, навіть від того, хто показав, що виконує їх, залишили Абівара холодним. Однак коли інженери Відесіа почали діставати зі своїх вагонів дерево, мотузки та спеціальні бронзові й залізні частини й складати їх у великі, складні пристрої, він відчув дивне заспокоєння. Те, що вони робили з такими речами, не було магією в будь-якому справжньому сенсі цього слова, але це вразило його так само дивовижно, як і багато чого, чого досягли чаклуни.
  
  
  — Вони дуже гарні, — погодився Шарбараз, сказавши це вголос. «Я думаю, що ті, хто пішов на північ через Дегірд з моїм батьком, могли б зрівнятися з ними. Але більшість інженерів мого батька мертві разом із рештою його армії, і я не думаю, що у Смердіса залишилося багато тих, хто залишився». Якби все було інакше, відсутність могла б сильно зашкодити Макурану; нам доведеться якнайшвидше підготувати нову команду з таких людей. Але зараз, маючи інженерів, коли їх немає у наших ворогів, працює для нас».
  Деревина, яку відесіанці використовували для виготовлення підлоги для своїх понтонних мостів і вельветових доріг через нанос, залишений затопленими каналами, також виявилася відповідним розміром для конструкції рам двигунів, які вони споруджували. Спочатку Абівард подумав, що це дивовижний збіг. Тоді він зрозумів, що це зовсім не випадковість. Витончене планування, властиве цьому, глибоко вразило його.
  Двигуни піднялися спереду та праворуч від північного флангу — того, на якому люди Смердіса досягли успіху минулого літа — далеко поза межами досяжності лучників, захищених спорудами, створеними узурпатором. Шарбараз запитав: «Чи вистачить їх, щоб пропустити нас повз фортецю, не втративши стільки людей, щоб нас погубити?»
  «За умови, що ми переможемо людей, які вони мають за стінами, двигуни будуть тримати тих, хто всередині, занадто зайняті, щоб зробити нам щось», — відповів старший Маніак.
  Абівард сказав: «А як щодо людей, які вийшли з одного з вузьких шляхів до Машиза? Та флангова атака зруйнувала нас минулого року, і у нас немає людей, щоб закрити всі ці шляхи, якщо ми також хочемо вести справжні бої. ."
  «Хитрість торгівлі полягає в тому, щоб отримати те, що ви хочете, з якомога меншою кількістю боїв, особливо безладних, дорогих рукопашних, які ви маєте на увазі», — сказав генерал Відесіан. Він показав на берег метальників дротиків, що піднімався на північному фланзі. «Скотос назавжди тримають мою душу в льоду, якщо вони не зроблять будь-якого вбивчого улана найрозважливішою людиною, яку ви знаєте».
  — Хай буде так, — сказав Шарбараз. «Мої люди з нетерпінням чекають атаки. Коли буде зроблено всі ці удари й удари?»
  — До вечора закінчимо, — відповів старший Маніак. «Люди Смердіса могли б завдати нам багато горя, якби підкрадалися, намагаючись зламати двигуни чи спалити їх, але вони цього не зробили. Можливо, вони не подумали про це, а може, просто не подумали. не думаю, що це спрацює". Він похитав головою, щоб показати свою думку з цього приводу. «Ви завжди намагаєтесь. Час від часу ви дивуєте себе тим, що можете зробити».
  — Я згоден, — сказав Шарбараз. «Якби я ні, я б ніколи не втік у Відессос минулого року».
  «Якби Рошнані про це не подумав, ти б ніколи не втік у Відессос», — подумав Абівард. Це викликало прилив гордості в його дружині. Це також привело до розуміння того, що Денак весь час мав рацію: жіноча рада могла бути такою ж цінною під час кампанії, як і в жіночих кварталах фортеці.
  Абівард задумався, чи Шарбараз уже це зрозумів.
  Йому не довелося довго обмірковувати цю ідею. Старший Маніакес сказав: «Правда, ваша величність, але зараз ми збираємося повернути вас додому».
  
  
  * * *
  
  
  Світанок приніс обіцянку дня парити людину в броні. Абівард спітнів ще до того, як одягнув сорочку зі шкіряною підкладкою з кольчуг і лубок, кольчужну спідницю й штани з залізними каблучками. До того часу, як він причепив кільчасту вуаль і авентейл і накинув на голову шолом, він відчув, що готовий піти в піч і вийти звідти, як смажене м’ясо.
  Можливо, незважаючи ні на що, Смердіс усе ще мав шпигунів у таборі Шарбараза, а можливо, його офіцери просто вміли складати воєдино те, що вони бачили з робіт, які він збудував перед Машізом. У будь-якому випадку, його солдати вийшли зі своїх таборів позаду цих споруд і заповнили проміжки між їхніми мурами та майже непрохідними пустинями з обох боків. Ні, потрапляння в Машиз не буде тріумфальним парадом, який собі уявляли Абівард і Шарбараз, вирушаючи з фортеці Век Руд.
  Старший Маніакес взяв на себе керівництво процесом на початку. Звернувшись до Абівара, він сказав: «Я хочу, щоб ви та ваші найкращі люди стояли перед облоговими машинами, щоб захистити їх».
  "Що?" — обурено сказав Абівар. — Ви б попросили мене та наших найкращих уланів відмовитися від звинувачення?
  Якщо відеський генерал помітив його гнів, він проігнорував його. «Це саме те, про що я б запитав, у всякому разі, для початку бою», — відповів він. «Якщо ми хочемо виграти цю битву, це те, що нам потрібно зробити. Ви отримаєте достатньо битв, щоб задовольнити найвибагливішу честь пізніше, я вам обіцяю».
  Він говорив так, наче честь була чимось вартим лише пари мідяків. «Ти ведеш війну, як торговець, а твій син вдвічі кращий, ніж ти коли-небудь», — подумав Абівард. Але він не міг образити союзника, сказавши йому такі речі в очі. Якщо він звернеться із запитанням до Шарбараза… Він похитав головою. Він не міг цього зробити. Якби він це зробив, старший Маніак втратив би престиж, або він сам би трохи втратив. У будь-якому випадку альянс постраждає.
  Це залишало йому лише один вибір. — Добре, вельмишановний пане, — сказав він крижано. «Я буду покладатися на вашу обіцянку».
  На лід старший Маніак звернув увагу не більше, ніж на обурення.
  «Добре, добре», — сказав він, наче сприймав поступливість Абівара як належне.
  «Тепер рухайся, якщо будеш таким добрим. Ми не зможемо влаштувати наше маленьке шоу, доки ти цього не зробиш».
  Все ще розлючений, Абівард зібрав полк уланів Зала. Зал і багато його вершників бурчали, коли Абівард сказав їм, що вони не збираються славно розбивати ворога. Він сказав: «Пізніше цього дня ви будете битися по-справжньому. Клянусь Богом». Йому довелося сподіватися, що він не дав їм фальшивої клятви.
  Продовжуючи бурчати, улани зайняли свої місця перед облоговими машинами, які побудували відесіанці. Зроблені з глинистої деревини, двигуни виглядали як каркаси будинків, покинутих після повені. Інженери завантажували в одні важкі камені, а в інші – великі банки, закриті пробками, із яких стирчали жирні ганчірки.
  Абівард перевернувся в сідлі, щоб побачити, як відесіанці торкаються смолоскипами того жирного ганчір’я. За командою своїх капітанів інженери розрядили створіння. Двигуни стрибали й стукали, ніби то були дикі осли, подібні до тих, що минулої осені так налякали послідовників Шарбараза.
  Каміння та глеки описували в повітрі витончені арки. Коли їхні капітани прокляли їх до ще більших зусиль, відесіанці повернули брашпили, щоб перемотати мотузки двигунів і підготувати їх знову стріляти. Абівард не звернув на це уваги. Він спостерігав, як каміння врізалося в роботи Смердіса. Деякі впали, деякі розбилися об стіну, деякі перелетіли через неї, щоб приземлитися всередині. Він не хотів би опинитися під одним із тих каменів, коли він впав, так само, як не хотів би стати тарганом, на якого наступив броньований черевик улана.
  Від банок тягнувся дим, коли вони летіли. Навіть за пару стадій, навіть крізь крики солдатів Смердіса в їхній фортеці він почув, як розбивається кераміка. З укріплень почали підніматися стовпи чорного жирного диму.
  Абівар знову повернувся в сідлі. «Хтось із вас говорить моєю мовою?» — запитав він інженерів позаду нього. Коли один із них кивнув, він продовжив: «Що в цьому, що ви там кидаєте?»
  Відесіанець буркнув. «Кам’яна нафта, сер, і сірка, — сказав він чесною макуранською мовою, — і деякі інші речі, про які я не хочу розповідати. Гарно горить, чи не так?»
  — Так, — сказав Абівард. Один із стовпів диму швидко зростав; він припустив, що легкозаймиста рідина бризнула на дерево чи полотно. Двигуни знову заграли, цього разу більш рвущим залпом. Обірваний чи ні, він послав ще одну серію каменів і банок у фортецю.
  «Клянуся Богом, — сказав Зал, — я б не хотів виходити під такий дощ». Його погляд загострився. «І якщо такий дощ продовжуватиме падати на фортецю дуже довго, люди там не будуть багато варті. Вони будуть надто розчавлені або підсмажені, щоб щось говорити про спосіб бою».
  «Це ідея», — сказав Абівард, також раптово з’ясувавши, чому старший Маніак сказав, що захист двигунів буде відігравати вирішальну роль. Рано чи пізно генерали Смердіса зрозуміють, що їм потрібно перешкодити відесіянам зробити їхню фортецю марною. Вони не могли цього зробити з лучниками; двигуни були поза зоною дії будь-якого лучника. Натомість їм доведеться звинуватити їх.
  Звісно, заряд надійшов, але не від воїнів, які зібралися прямо перед Машізом. Натомість генерали Смердіса втратили флангові сили, які завдали Шарбаразу такого горя під час його останньої атаки на столицю. Вигукуючи ім'я Смердіса, вершники з гуркотом кинулися з вузької дороги на північ, як і минулого року.
  Однак вони отримали інший прийом, ніж той, який вони мали тоді. Запрацювали двигуни правого флангу армії. Деякі з них кидали каміння, яке розбивало людей і коней. Жодна броня не могла зупинити ярдові дротики, якими стріляли інші. Вони пришпилили солдатів до їхніх коней і звалили їх на землю, щоб завдати шкоди військам позаду.
  Люди Смердіса були досить хоробрі. Вони продовжували приходити, незважаючи на витрати, які брали двигуни. Відесійські вершники виїхали, щоб утримати їх подалі від цих двигунів і основної частини війська Шарбараза.
  Це було другорядне шоу, відволікання. Основні дії залишилися на фронті. Відесійські двигуни продовжували стукати по фортеці, яку збудував Смердіс. Його стіна, яка могла б вічно стояти проти звичайних копійців, стала нагадувати людину з хворими зубами, коли її розбили на шматки. За стіною високо стрибало полум'я. Дим піднімався вище. Це змусило Абіварда кашляти, і, мабуть, було у двадцять чи сто разів гірше для солдатів Смердіса у форті, тих, кому пощастило, що їх не приготували.
  
  
  Відеський капітан інженерів вигукнув ще накази своєю мовою.
  Його люди трохи відхилили двигуни вбік. Тоді вони знову почали стріляти, цього разу по уланам Смердіса, які зібралися біля фортеці.
  Зал усміхнувся злобною, хижою посмішкою. «Який жахливий вибір залишається перед ними», — сказав він. «Відійдіть за межі зони дії та відкрийте нам шлях або вийдіть, бийтеся та відкрийте його, якщо вони програють».
  У розбитій армії Смердіса задзвеніли роги. На сонці виблискували наконечники списів, коли вершники складали свою зброю. «Ось вони прийшли», — сказав Абівард. Можливо, Смердіс був підступним узурпатором, але війська, які трималися біля нього, мали достатньо мужності й запасу.
  Абівард змахнув власним списом, поки той не вказав прямо на наступаючих вершників. — Шарбараз! — вигукнув він і закрябив коня в броньовані боки, щоб рушити. Він кинувся вперед, нібито радий бігти. Зал повторив його бойовий клич. Так само вчинили й решта солдатів. Вони надто довго чекали, щоб їх задовольнити. Тепер у них буде відвертий бій, якого вони прагнули.
  Хтось кричить "Смердіс!" пришпорений прямо до Абівара. Над кольчужною вуаллю хлопця він на мить побачив тверді, пильні очі. Його ворог був радий, що нарешті бився, як і він сам. Людям Смердіса довелося не просто чекати. Вони також спостерігали за бомбардуванням їхніх товаришів у фортеці, а потім самі піддалися бомбардуванню.
  З того, як він посадив свого коня, хлопець, який набридав Абівару, точно знав, що робив. Замість того, щоб поцілити у більшу ціль — тулуб Абівара, — в останню мить він махнув вістрям списа йому в обличчя.
  Від страху рот Абіварда став сухим і грубим. Він ледве повернув удар щитом. Свої пішли вшир. Йому було байдуже. Він був просто радий, що залишився живий, щоб битися з кимось іншим, хто не розгорне стільки смертоносних трюків.
  Як кавалерійські битви мають спосіб робити, коли початковий поштовх атаки втрачений, цей бій перетворився на рукопашну, коли люди метушилися та лаялися на все горло, коли вони не вигукували ім’я свого обраного суверена, щоб зберегти свій друзів від спроби вбити їх. Вони кололи списами й рубали мечами; їхні коні, багато з них жеребці, приєдналися до бою з оголеними зубами та стукотінням копит, які могли вибити мізки людині на землі.
  Якось одного з людей Смердіса розвернуло, тож він повернувся до палаючої фортеці. Абівард вважав його союзником, поки він не вигукнув ім'я узурпатора. Тоді він пронизав хлопця списом у спину, штовхнувши його з усієї сили, щоб вістря списа крізь обладунок воїна.
  Хлопець скрикнув і широко розкинув руки; його меч обертався в повітрі. Солдат знову скрикнув. Він зіщулився, кров текла з дірки десь між лівою ниркою та хребтом. Він не знав, що там Абівард, доки спис не врізався в нього. Абівард почувався більше вбивцею, ніж воїном, поки хтось не спробував осліпити його. Після цього він пам’ятав, що в битві між ними мало різниці.
  Потроху люди Шарбараза змусили ворогів повернутися до фортеці. Відесійські вершники та легкоозброєна макуранська кіннота, спритніші за улани обох боків, намагалися затиснути коня Смердіса та відрізати їх, розчищаючи шлях уланам Шарбараза, щоб вони могли прорватися та штурмувати Машиза.
  
  
  Кілька лучників на пошарпаних стінах фортеці стріляли в них. Сотні були б там, якби облогові машини не стукали. Але зараз багато було мертвих, ще більше поранених, а інші боролися з вогнем, яке запалили горщики з олією.
  "Вперед!" Цей голос, який пролунав за кілька ярдів попереду нього, змусив Абівара підвести голову. Звичайно, там був Шарбараз, який лежав навколо нього з мечем і пришпорював свого коня до щілини, що вела до Машиза.
  Абівард не міг уявити, як законний Король Королів просунувся так далеко вперед у битві, але Шарбараз був би небезпечним воїном, незалежно від його становища. Єдина біда полягала в тому, що якби він зараз упав, зусилля всіх інших були б марними.
  "Вперед!" — скрикнув Абівар і вказав на свого суверена. Тепер він не називав імені Шарбараза, боячись привернути увагу ворога до законного Царя Царів. Однак він вказав на нього й помахав рукою, закликаючи своїх послідовників. Не всі зрозуміли його жести, але зробили достатньо, щоб за кілька хвилин надати Шарбаразу поважний загін захисників.
  Але Шарбараз не хотів захисників — він, здавалося, хотів бути першим у Машизі. Він знову поринув у пресу. Його лютість змусила тих із людей Смердіса, які не були смертельно серйозними, відступити від нього. Його власні люди висунулися вперед, щоб заповнити прогалину та захистити його від ворогів, які залишалися повними бою.
  Невелике затишшя в битві дало Абіварду можливість озирнутися навколо на відстані більше ніж меч. Він з подивом і раптовим і зростаючим тріумфом усвідомив, що фортеця Смердіса більше не перед ним та рештою ватажків військ Шарбараза — натомість вона лежить праворуч від них. Шарбараз програв цей бій минулого літа, але зараз вигравав.
  "Давай!" — крикнув Абівар, знову махаючи рукою. «Ще один поштовх, і ми їх маємо. Коли ми пройдемо тут стіни, шлях знову відкривається, і скиньте мене в Порожнечу, якщо улани Смердіса зможуть утримати нас від Машиза».
  Солдати Смердіса бачили це так само чітко, як і він сам. Вони згуртувалися, відчайдушно билися. Але люди Шарбараза теж були в розпачі, знаючи, що означатиме нова поразка перед столицею. І їхні відеські союзники, навіть не маючи особистої участі в битві, билися так само хоробро, як ніхто. Вони настирили людей Смердіса стрілами та нав'язали бій зблизька шаблями та списами. Шарбараз хвилювався про зраду, але люди зі сходу залишалися не тільки вірними, але й лютими.
  Контратака уланів Смердіса зазнала невдачі. Ярд за ярдом вони знову почали поступатися. Потім раптом шлях укріплень знову став широким. — До Машиза! — крикнув Шарбараз, усе ще біля фургона.
  Попереду маячила не тільки столиця Макуран. Ближче і, мабуть, спокусливіше були намети, які позначали табір людей Смердіса. «Я каструю кожного, хто думає про здобич перед перемогою», — сказав Абівард. «Спочатку ми перемагаємо, а потім грабуємо».
  На його думку, перспектива потрапити в Машиз коштувала більше, ніж будь-яка здобич, яку він міг витягти з табору. Проте інші, бідніші люди, були схильні думати про срібло перед перемогою.
  Армія Смердіса, остання армія, яка могла утримати Шарбараза від його столиці, почала розпадатися. Де-не-де групи рішучих чоловіків продовжували боротьбу, хоча вони повинні були знати, що перемога безнадійна. Але інші втекли, одні назад до Машиза, інші через безплідні землі, сподіваючись, що їхні вороги будуть занадто зайняті, щоб їх переслідувати. А ще інші, як це було між тибами та тутубами, кинули зброю та припинили боротьбу.
  Абівард закричав, щоб декілька відесіан взяли на себе відповідальність за в’язнів. — Добре зроблено, — сказав Шарбараз, упізнавши його голос.
  — Дякую, величність, — відповів він. «Я думав, що вони не будуть такими гарячими до помсти, як наші чоловіки». Він під’їхав ближче до законного Царя Королів, а потім тихо додав: «І чим менше з них увійде до Машиза з нашими людьми, тим краще».
  — Так, саме так, — погодився Шарбараз. «Вони були всім, чого ми могли попросити як союзників — більше, ніж я очікував, щоб вони були, Бог їх знає. Але Машиз — наш; ми можемо повернути його самостійно». На його обличчі на мить промайнула гіркота.
  «Відесіанці кілька разів звільняли Машиза, а ми ніколи не пробиралися до міста Відессос. Чого б я не віддав, щоб стати Королем Королів, який це змінив».
  — О, справді, — тихо сказав Абівард. — Але не завтра.
  "Немає." На це Шарбараз кивнув. «Але я готовий посперечатися, що Відессос дасть нам шанс до того, як мине надто багато років, як би добре ми не співпрацювали з батьком і сином клану Маніаків. Як ти кажеш, перш за все». Він вдарив коня черевиком під ребра, бажаючи завести своє військо в Машиз. Столиця була менш ніж за чверть фарсанга — чверть години їзди — на захід.
  Абівард підняв власного коня на швидку рись, щоб не відставати від свого суверена. «Чи доведеться нам більше воювати всередині міста?» запитав він.
  "Сподіваюся, що ні", - сказав Шарбараз. «Якщо пощастить, його армія розіб’ється на шматки. Але палац — це грізне місце. Якщо у нього є люди, готові воювати за нього, він міг би протриматися там довго».
  — Відесіанці та їхні облогові машини... — почав Абівард.
  Шарбараз похитав головою. «Ні, клянусь Богом», — різко сказав він. «Якщо вони розіб’ють людей узурпатора чи твори, які він кинув проти мене, добре. Але палац не належить Смердісу — він мій, так само як Машіз — наш. Я не хочу, щоб його зруйнували, якщо зможу знайти як би там не було; я хочу жити в ньому після того, як захоплю Машиза, як я робив до того, як Смердіс вкрав трон».
  — Чудово, величність, — принижено сказав Абівард. Для нього палац був ще однією військовою мішенню. Для Шарбараза це був дім.
  Далі вони їхали. Чим ближче вони підходили, тим більшим Машиз дивився на Абіварда. Це було карликове місто Серрес, яке було єдиним містом, куди він коли-небудь заходив. Міста землі Тисячі Міст цілком могли бути такими ж багатолюдними, але вони не були великими, кожне з них сиділо на вершині кургану, створеного поколіннями з власних уламків. Машіз розкинувся над підніжжям гір Ділбат. На східній околиці міста був ринок, досить великий, щоб поглинути Серрес. Тепер закипіло, як збитий малим хлопчиком мурашник. Усі купці, які ніколи не думали, що солдати Шарбараза зможуть увійти до столиці, — а їх, здавалося, було чимало, — тепер намагалися сховати свої товари, а часто й самі.
  — Занадто пізно, — сказав Шарбараз, показуючи вперед. «Мені цікаво, яку компенсацію призначити їм за те, що вони вели справи як завжди під керівництвом мого злодія двоюрідного брата». Його сміх мав хижу нотку. — Вони теж цікавляться тим самим.
  
  
  — Але ми можемо потурбуватися про це пізніше, величність, — сказав Абівард. «Спочатку нам потрібно захопити палац і заволодіти Смердісом Пімпом із сутенерів».
  — Так, — все ще хижацько сказав Шарбараз.
  Він знав дорогу через лабіринт вулиць Машиза. Хоча палац був імпозантною спорудою з сірого каменю, інші, менші будівлі постійно закривали його від огляду, тож Абіварду могли знадобитися години, щоб знайти до нього дорогу вулицями, які звивалися назад, як змії, наче в навмисному намаганні не дозволяйте новачкам кудись їхати на них.
  Зовнішня стіна палацу була настільки грізною, що змусив Абівара ще раз подумати про необхідність її зруйнувати, але жоден солдат не крокував по ній і не вигукував непокору законному Королю Королів. Усі ворота з кованими залізом деревами виглядали грізно, але всі вони були відчинені.
  «Він здався», — сказав Шарбараз тоном змішаного подиву й підозри. Він погнав свого коня через відкритий майданчик перед стіною. Абівар пішов з ним попереду. Так само зробили і солдати, які супроводжували їх містом.
  Абівард був приблизно на півдорозі відкритої території, коли все потемніло. Не було відчуття, ніби він осліп. Швидше, ніч без місяця, без зірок, без світла, здавалося, впала на Машиза. Його кінь захрипів і завмер. Якимось дивним чином це його заспокоїло: якщо тварина теж була приголомшена, біда не в його власних очах.
  — Величність? — гукнув він Шарбаразу за кілька футів.
  — Абівард? — відповів законний Цар Царів. «Це ти? Я чую твій голос, але не бачу».
  "Я нічого не бачу", - сказав Абівард. "Можеш ти?"
  «Тепер, коли ви згадали про це, ні». Шарбараз підвищив голос, закликаючи своїх солдатів. — Хтось щось бачить?
  Кілька людей сказали ні. Кілька інших кричали те, що не було відповіддю, але це також означало ні. Абівард дивився крізь темряву, що заповнила його очі, безуспішно шукаючи світла. Він також дивився вухами, намагаючись, щоб вони служили для почуття, яке його підвело. З ними йому пощастило більше. Крики й крики долинали не лише звідкись, а й здалеку, наскільки він міг чути.
  «Все місто потемніло», — вигукнув він.
  «Я думаю, ти маєш рацію», — сказав Шарбараз через кілька хвилин, ніби він спочатку зупинився, щоб прислухатися та зважити те, що він чує. — Смердіс, мабуть, змусив придворних магів накинути на нас цей морок задля власних цілей.
  «Бойова магія», — почав Абівард, але потім замовк, — це була не бойова магія, насправді, бо, здавалося, вона впала на всіх мешканців Машиза — навіть на тварин — а не лише на бійців. У битві магія рідко кусає людину; його пристрасті були надто ймовірно розпаленими, щоб це було ефективним. Але тепер солдати Шарбараза, перемога вже була в їхніх руках, відійшли від піку хвилювання життя чи смерті, і тому...
  «Я молюся, що морок справді поширюється на весь Машиз», — сказав Шарбараз. «Якщо люди Смердіса зможуть бачити, поки наші очі залишаться закутаними в темряву…» Абівард захопився його сміхом, але це не звучало весело. «У такому разі Смердіс Пімп із сутенерів правитиме довше, ніж я думав».
  Була думка нагнати страх на людину. Абівард думав, що б він зробив — що б він міг зробити, — якби раптом заревіли роги й коні застукотіли на нього по бруківці. Дико розмахувати мечем у всіх напрямках, поки спис, якого він ніколи не бачив, не пронизав його? Краще зірвати з нього шолом і перетягнути меч через власне горло. Принаймні це було б швидко.
  Але жоден гудок не пролунав тріумфальним звуком. Все, що він чув навколо себе, був хаос. Поступово страх перед раптовим нападом зник. Але страх не втік — він лише змінив свою форму. Ковалі у своїх кузнях, шинкарі зі смолоскипами, щоб освітлити свої кранові, кухарі біля вогнищ і мангалів… скільки часу минуло, перш ніж хтось із них розпалює пожежу, яку неможливо загасити?
  Якби це трапилося, він не знав, що з цим зробити, хіба що спекти в духовці, як шматок кишенькового хліба. Ви не можете втекти від вогню так само, як і від ворога, якщо не бачите, куди бігти.
  "Що ми робимо?" — запитав Шарбараз. Судячи з його голосу, в його голові пробігали думки, схожі на думки Абівара.
  — Величність, я не знаю, — відповів Абівард. «Що ми можемо зробити? Єдине, про що я можу думати, — це зберігати спокій і сподіватися, що світло повернеться».
  — Повір мені, куме мій, я не маю кращої ідеї. Шарбараз підвищив голос, назвав своє ім’я та пропозицію Абівара й додав: «Передайте мої слова тим, хто занадто далекий, щоб почути їх прямо з моїх вуст. Скажіть також, що наші чаклуни незабаром подолають темряву, яку підняв Смердіс Пімп з сутенерів. проти нас». Пробурмотівши в бік до Абівара, він сказав: «Їм би краще».
  — Так, — сказав Абівард. «Цікаво, як далеко сягає ця темрява від палацу чи від Машиза». Щойно він вимовив ці слова, він пошкодував, що цього не було. Вони змусили його уявити не лише чарівників, що блукають у темряві, а й весь світ, який так страждає.
  З шуму, вирваного з Шарбараза, законний Король Королів — справжній Король Королів, якщо світло колись повернеться — теж не думав про це. За мить він знайшов слова: «Я збираюся їхати вперед дуже повільно, доки не вперусь у стіну. Тоді я точно знатиму, де я, і матиму щось позаду».
  — Я з вами, величносте, — одразу сказав Абівард; мати щось за спиною раптом здалося дорогоцінним, як смарагди. Тоді вороги все ще можуть напасти на нього, але лише з одного боку.
  Кінь Шарбараза обережно стукав по бруківці один за одним. Абівард не знав, як — чи чи — відреагує його власне верхове тварина, коли він підштовхне його вперед. Але він підкорився, наче з полегшенням виявив, що людина на його вершині все-таки знає, що робить. Абівард сподівався, що тварина не робить йому занадто великого компліменту.
  Попереду він почув слабкий удар, а за мить після нього — обурене пирхання. «Я знайшов стіну», — сказав Шарбараз.
  «Знайшов це важким шляхом, якщо я не помиляюся», — сказав Абівард, і Шарбараз не сказав йому, що помилявся. Він послабив поводи, ще більше сповільнивши коня, намагаючись не наслідувати свого володаря. Але йому це не вдалося; його кінь причепився до стіни, перш ніж він усвідомив, що вона там. Через відсутність очей інші органи чуття не попередили ні його, ні тварину достатньо, щоб вчасно зупинитися.
  Кінь роздратовано пирхнув так само, як звір Шарбараза. Він повернув своє тіло, доки воно не стало паралельно стіні, при цьому пошкрябаючи ногу Абівара об каміння. Воно знову пирхнуло, цього разу із задоволенням, ніби було впевнене, що помстилося. Зі свого боку він був радий обладункам, які носив.
  — Це ти, куме мій? — запитав Шарбараз.
  — Так, величність, — сказав Абівард. «Цікаво, скільки нам доведеться чекати, поки світло повернеться». Його справді цікавило, але він не хотів сказати, чи повернеться колись світло. Коли він відчував спрагу та голод, як би він знайшов вихід із Машиза, якщо не бачив, куди він прямує?
  «Це все захоплюючі запитання», — сказав Шарбараз, ставлячи їх вголос. «Я впевнений, що зараз вони також спадають на думку іншим людям. Я хотів би, щоб я міг чесно сказати, що мене так мало хвилювало, що вони ніколи не спадали мені на думку, але я не можу». Він зітхнув. — Хотілося б, щоб і на них я мав відповіді.
  Час розтягнувся. Оскільки Абівард не бачив ані сонця, ані місяця, ані зірок, він не міг сказати, скільки часу проходило. Щоб дати йому якесь відчуття тривалості, він співав і наспівував, і наспівував, і співав. Це допомогло, але недостатньо. Його вуха підказували йому, що інші люди робили те саме, і, безперечно, з тієї ж причини.
  Зрештою йому довелося робити воду. Коли він зійшов з коня, він обережно взявся за поводи коня, боячись, що його розвернуть і більше ніколи не знайти тварину, якщо він відпустить їх. Це означало, що йому довелося знімати свої броньовані бриджі трохи краще, ніж однією рукою, і, що ще гірше, знову підтягувати їх тим самим способом. «Дивовижно, що ти можеш зробити, коли намагаєшся», — зауважив він темряві навколо себе.
  З темряви Шарбараз відповів: «Так і повинно бути. Мені доведеться спробувати наслідувати тебе незабаром. Якщо мені вдасться втратити себе, назви моє ім’я, і я прийду до звуку твого голосу. ."
  — Як скажете, величносте. Якби я кинув туди віжки, я б попросив того ж у вас.
  — Цікаво, що сталося з людьми Смердіса, — сказав Шарбараз. «Це ніби Бог зачерпнув нас усіх у Пустоту».
  Абівар різко, злякано видихнув. Порівняння було надто влучним — Абівард задумався, чи це не правда, а не порівняння. Він не міг уявити, чому Бог вирішив вчинити так у момент, коли праведність ось-ось торжествує, але Богові також не потрібно було виправдовуватися перед простим смертним.
  Крізь збентежений і часто охоплений панікою гомін, крізь уривчасті уривки пісні, якими спокійніші чоловіки користувалися, щоб підтримувати натхнення, пролунав цілеспрямованіший спів, який співали багато чоловіків одночасно. Спочатку Абівард просто відзначив сильну, спокійну музику, яка підняла його власний дух. Потім він зрозумів, що це було не його рідною мовою, а видесською.
  Співачі підійшли ближче. По мірі того, як вони наближалися, він розбирав все більше слів. Він чув гімн раніше, ще в Серресі; це була пісня хвали Фосу, видесійському богу добра і, як згадував Абівард, світла. Незалежно від того, вірив він у Фос чи ні, світло було тим, що найбільше потребувало йому та всьому Машизу в цей момент.
  
  
  Його вуха сказали, що відесіанці виходять на площу навколо палацу. Лунала їхня радісна пісня, прославляючи не лише свого бога, а й сонце, головний символ Фоса, позначений золотими куполами на шпилях їхніх храмів і золотими колами, які відеські жерці носили на грудях своїх синіх. мантії, прямо над їхніми серцями.
  Потім він побачив жерців Відессіа. На мить вони були єдиним, що він бачив, крокуючи крізь темряву, навколо них, ніби не підозрюючи про її існування. Після цієї миті його зір зовсім прояснився, і він побачив увесь майдан. Коли воно затуманилося в його очах, його пронизала тривога, але йому не знадобилося багато часу, щоб усвідомити, що причиною цього були сльози полегшення.
  Шарбараз віддав відесіанцям один із їхніх власних салютів, приклавши правий кулак до серця. «Мої друзі. Я дуже радий вас бачити», — сказав він по-видеськи, а потім перейшов на свою рідну мову, щоб додати, «і ви можете сприймати це як завгодно».
  Один із жерців Відессіану вклонився у відповідь. Пізнє післяобіднє сонце виблискувало від його виголеного паштета, наче це був один із позолочених куполів, що увінчували храми його віри. Побачивши, як близько до гірських вершин підійшло сонце, Абівар отримав уявлення про те, як довго він був без зору — досить довго, ніж він думав.
  На чесному макуранері священик сказав: «Ваша величність, нам шкода, що ми не прийшли вам на допомогу раніше. Це була сильна магія, і для її подолання потрібна була вся наша сила. Крім того, ви, макуранери, маєте інший спосіб використання магії, ніж наші, тож у нас виникли проблеми з розробкою контрзаклинань, щоб впоратися з тим, що було зроблено».
  «Незалежно від того, що ви зробили те, що ви зробили, я радий, що ви це зробили», - сказав Шарбараз. «Тепер ми можемо увійти в палац і раз назавжди скинути Смердіса».
  — Щасливий бути корисним, ваша величність, — сказав священик і знову вклонився. Коли світло відновилося, слуги почали виходити з території палацу. Деякі з них впізнали Шарбараза. Вони пішли до свого живота, їдять бруд перед Царем Царів. «Тепер ви маєте право, величність», — тихо сказав Абівард.
  — Ще не зовсім, — сказав Шарбараз. — Ні, поки узурпатор не опиниться в моїх руках.
  Але жоден із палацових функціонерів, незважаючи на всі їхні гучні протести про вірність Шарбаразу, не зізнався, що знає, де Смердіс. Шарбараз послав солдатів через палац. Він послав євнухів у жіночі покої, куди не могли потрапити солдати. Ніхто не знайшов і сліду його літнього двоюрідного брата.
  Але незабаром деякі з солдатів привели до нього трьох чоловіків, яких він упізнав. «Ах, королівські чарівники», — сказав він, а відесіанці та його власні люди щетинилися. «Я так розумію, що ви, гідні особи, винні в останніх подіях?»
  Абівард захоплювався своїм співом. Чарівники постукали головами об бруківку. — Величність, пробачте! — заволав один із них. «Ваш суперник змусив нас виконати його вказівки, тримаючи наші сім’ї в заручниках, щоб гарантувати, що ми виконаємо його вимоги. Пробачте!» — повторив він, і двоє повторили йому.
  "Можливо, я буду. Знову ж таки, можливо, я не буду", - сказав Шарбараз. «Розкажи мені більше, Хуранзім, розкажи мені, наприклад, мету магії, яка затьмарила всім зір».
  «Звичайно, щоб дозволити Смердісу втекти непоміченим», — відповів чарівник, який говорив раніше, імовірно Хуранзім. «Над ним заклинання не мало сили. Він намагався змусити нас поширити це й на своїх солдатів, але ми чесно сказали йому, що це неможливо: спробуй використати це вміння як бойову магію, і викинь його геть, для селезінки. людей, на яких напали невидимі вороги, було б настільки збуджено, що за мить це вже не вплинуло б на них».
  Поруч із Шарбаразом Абівард із полегшенням зітхнув. Кошмар, якого боялися він і Цар царів, міг не збутися, хоча чимала кількість людей померла б, перш ніж решта прокинуться від цього кошмару.
  Він думав про інше. — Чарівнику, ти кажеш, що Смердіс вигадав це велике й складне заклинання, щоб дозволити йому втекти?
  «Так, володарю», — обережно відповів Хуранзім. Шарбараза він знав. Він ніколи раніше не бачив Абівара і не міг оцінити, наскільки він був у прихильності Короля Королів. Досить високий, щоб у будь-якому випадку заслужити м’яку відповідь. Абівард сказав: «Клянуся Богом, чому він просто не змусив вас змінити своє обличчя, щоб він міг втекти з Машіза без нікого розумнішого?»
  «Господи, твої слова показують, що ти розумна людина», — сказав Хуранзім, вклоняючись. Його губи скривилися. «Те саме не можна сказати про Смердіса. Для нього те, наскільки велика та ефектна магія вважалася не лише її ефективністю. Коли я запропонував йому саме той план, який ви назвали, він сказав, що переріже горло моєму старшому синові, віддай мою головну дружину його гвардійцям… Я могутній маг, лорде, у мене є час, щоб підготувати свої чари. Гостре залізо може бути надто швидким для мене».
  «Чи можете ви вистежити його зараз, щоб дізнатися, куди він утік?» — запитав Шарбараз.
  — Можливо, ваша величність, — знову обережно сказав Хуранзім. «Але деякі захисні заклинання, покладені на Короля Королів, не потребують частого оновлення, тому виявити його такими засобами буде нелегко».
  Шарбараз зробив кисле обличчя, але потім його вираз прояснився. «Неважливо. Шукайте як можете, але знайдете ви його чи ні, мої люди це зроблять». Його голос палав передчуттям.
  
  
  * * *
  
  
  — Лорд Абівард? Одна зі служниць, яка супроводжувала Рошнані та Денака з фортеці Век-Руд, дочекалася, поки Абівард помітить її, а потім продовжила: «Жінка, ваша сестра, поговорить з вами, якщо у вас буде час».
  «Денак? Звичайно, я побачу її», — сказав він, хоча й підозрював, що це прозвучало здивовано. Вона іноді приходила поговорити з ним, коли він відвідував Рошнані, але він не міг пригадати, коли востаннє вона попросила його прийти сама.
  — Веди мене до неї.
  Вагон, який так довго перевозив його сестру та головну дружину, залишився з рештою багажного потягу біля Машиза. Прислуга піднялася в нього попереду Абівара. Через деякий час вона поманила його біля входу.
  Денак чекала у своїй маленькій кабінці, яка була з іншого боку фургона від Рошнані та була дзеркально відображена її, що робило її знайомою та водночас збентеженою для Абівара. Після того, як він обійняв свою сестру, він сів, схрестивши ноги, на килим і сказав: «Що це? Чим я можу тобі допомогти?»
  — Мабуть, не можна, — похмуро відповів Денак. Вона теж сіла, притулившись до зовнішньої стіни вагона, поклавши руки на живіт. — Я вагітна, і завтра йду до королівських жіночих покоїв.
  «У вас буде дитина, якщо пощастить спадкоємець престолу? Це чудово!» — вигукнув Абівар. Потім він справді почув решту сказаного Денаком. — Де б ти ще зупинився, як не в жіночій кімнаті?
  «Залишитися там — це одне», — сказав Денак. «Чи я колись знову вийду, поки мене не поховають, це знову щось інше». Її очі бігали туди-сюди, як у тварини, яка потрапила в пастку. «Я міг би терпіти це раніше, коли не знав нічого кращого. Але я був вільний — ну, вільніший — деякий час, і думка про те, щоб знову потрапити в клітку… Я не думаю, що зможу».
  «Чому ти повинен бути? Я маю на увазі в пастці?» – сказав Абівард. «Король царів дозволив тобі подорожувати з ним, ми всі разом обідали в Серресі… Він добре виконав обіцянку, яку дав у нашій твердині».
  — Не так добре, як міг бути, але загалом так, ти правий. Все одно Денак подивився на Абівара так, наче той виявився дурнем. Ніби навчаючи маленького хлопчика своїм листам, вона продовжувала: «Я йду до жіночої кімнати завтра. Мій чоловік того ж дня вирушить у погоню за Смердісом. Як ти думаєш, я зможу тикати, поки він не повернеться». навіть кінчик мого носа за межами жіночої кімнати?»
  — О, — сказав Абівард і відчув смак порожнечі цього слова. Він зробив усе можливе, щоб дивитися зі світлого боку: «Він уже послав вершників за узурпатором. Дасть Бог, він дуже скоро повернеться в Машиз».
  «Дасть Бог, так, але що, якщо його не буде місяцями? Навіть якщо я змирюся з тим, щоб провести деякий час тут у жіночих кімнатах, чи запам’ятає він свою обіцянку — чи виконає її? — коли він повернеться після того, як пішов. довго?"
  — Не знаю, — зізнався Абівард. «Однак я скажу, що він здається мені обережним у справах, які торкаються його честі. Судячи з небагатьох, які я бачив про Пероза, Царя Царів, його батько був таким же».
  — Хай ти маєш рацію, — сказав Денак. «Інша річ, про яку я хвилююся, це те, що буде зі мною в жіночих кварталах. Я буду там білою вороною, не тільки тому, що я дочка прикордонного дихкана, а не принцеса одного з Семи Кланів, але також тому, що я був у світі, бачив і робив багато. Що вони про мене подумають?»
  «Якщо вони мають хоч якийсь розум, вони заздрять», — сказав Абівард. «Коли Шарбараз таки повернеться, чому б вам не спробувати змусити його надати своїм дружинам ті ж привілеї, які він надав вам? Якщо це спрацює, як вони можуть не бути вам вдячними?»
  «Знаючи, що відбувається в жіночих кварталах, я підозрюю, що вони знайшли б спосіб», — сказав Денак. Але вона нахилилася вперед і поцілувала Абівара в щоку, трохи вище лінії, де закінчувалася його борода. «Це гарна ідея. Я спробую; найгірше, що він може мені сказати, це ні». Вона ніби змінила тему. — Ти будеш їхати з Шарбаразом, чи не так?
  «Так, звичайно», — відповів Абівард.
  Денак зітхнула, потім стишила голос. — І ти, природно, візьмеш із собою Рошнані — хоча Смердіс утік на південь, подалі від володінь Век-Руд, це все одно шлях через гори та назад додому. Вона знову зітхнула.
  «Як я заздрю їй тим додатковим тижням свободи».
  — Все буде добре, Денаку. Абівард набрався сміливості, відмінної від тієї, яка була йому потрібна, щоб зіткнутися з ворогами спис за списом на полі, і сказав: «Звичайно, це буде краще, ніж те, що ви знали б у домені Скеля Налгіс, навіть якби Шарбараз там ніколи не опинився. "
  Денак витріщився на нього. Відтоді як вони з Шарбаразом втекли з твердині Налгіс Креґ, Абівард майже ніколи не згадував про це. Те, що він зробив це зараз, навмисне, змусило її зупинитися й задуматися. «Так, це буде краще, ніж це», — сказала вона, але її голос був неохоче. «Але краще — не добре».
  — Я не казав, що так, — відразу відповів Абівард. «Але нічого не відбувається відразу, незалежно від того, як би ми цього хотіли. І якщо ви працюєте над тим, щоб зробити «краще» ще кращим, ваша донька або її дочка можуть вважати своє життя… хорошим».
  "Може бути." Спочатку Денак не здавалася переконаною, але через мить повільно кивнула.
  
  
  * * *
  
  
  Переслідування Смердіса пішло на південь, як сказав Денак. Щодня Абівард очікував, що завзяті розвідники на чолі зграї Шарбараза кинуть його двоюрідного брата на землю, як виснажену антилопу. Щодня, однак, полювання тривало. Гори Ділбат скорочувалися до пустельних передгір’їв. Невдовзі, якби він того забажав, Смердіс міг би хитнути на північ і на захід.
  «Цікаво, що зробив би Лікіній, якби втік до Відессоса», — сказав Абівард, коли вони отаборилися на схід від тих передгір’їв.
  Шарбараз подивився на нього, як на людину, яка дивиться на таргана, завареного в його мисці з сочевицею. «Тепер є… цікава… думка», — сказав він після паузи, під час якої він, здавалося, відкинув кілька гострих описів. «Я не думаю, що він поставив би його на чолі нової армії Відессіан — це було б надто грубо. Швидше, він утримав би його в розкоші у місті Відессос, доки він жив, просто щоб нагадати. Мені краще поводитися пристойно, якщо я не хочу проблем зі сходу. Це те, що я зробив би в його чоботях, у всякому разі».
  Абівар кивнув. — Приблизно про це я й думав, Величність. Тепер я хочу, щоб ми могли щось зробити зі Смердісом.
  — Я теж, — сказав Шарбараз. «Якби він здався, я був би досить вдячний, що відрубав би йому голову і закінчив. Я б навіть не став тягти його назад до Машиза, щоб побачити, якими винахідливими можуть бути кати».
  — Чесно, — сказав Абівард, а потім розчаровано штовхнув ногою землю. — Куди він взагалі подівся?
  «Кинь мене в Пустоту, якщо я знаю», — відповів Король Королів. «Коли я почав цю погоню, я думав, що вона скоро закінчиться. Тепер...» Він теж тупнув ногою. Абівар подумав про те, що сказав Денак. Однак перш ніж він встиг заговорити, Король Королів продовжив: «Я радий, що ми все-таки взяли з собою полк відесіанських інженерів. Якщо йому вдасться сховатися десь у твердині, вони допоможуть нам його вивести. ."
  «Що з їхнім багажним потягом, вони сповільнюють нас», — сказав Абівард, не погоджуючись. «Навіть розвідники не можуть випередити нашу основну частину, оскільки Смердіс набрав достатньо прихильників, щоб грубо поводитися з невеликою групою».
  «Я не переживаю з цього приводу. Ми запустимо його на землю досить скоро, що б не сталося», — сказав Шарбараз. — Все-таки старий, і був він монетним двором, а не вершником. Зів’яне в сідлі, як зелень у сотейнику.
  Він стояв високий і гордий, молодий і впевнений, кожен дюйм справжній Король Королів Макурана. Побачивши цю королівську зарозумілість — безсумнівно, цілком заслужену — Абівард мусив нагадати собі, що Шарбараз раніше недооцінював Смердіса.
  
  
  * * *
  
  
  — Не вірю, — з огидою сказав Шарбараз.
  — Не вірю, — співчував Абівард.
  «Я в це не вірю», — з благоговінням сказав командир інженерів «Відесіан». Іпсілантес був худим, суворим, запеченим сонцем чоловіком, який був би спокійним навіть для Макуранера; для відесіанця він був напрочуд небагатослівним. Але коли він дивився вгору та вгору на твердиню на вершині скелі Налгіс, він був вражений так само, як будь-який макуранер.
  Шарбараз ставився до нього з повагою, можливо, більшою, ніж він міг би віддати макуранеру на такому самому становищі. Він сказав: «Побачивши, чого досягли ваші люди між Тутубом і Тібом, я відмовляюся вірити у щось, що виходить за межі ваших сил. Безумовно, ви винайдете якийсь хитромудрий спосіб змусити Смердіса спуститися».
  — Прокляти мене льодом, якщо я знаю що, ваша величність, — відповів Іпсілант. Його мовчання не мало нічого спільного з тим, як він говорив Makuraner; він був досить вільно. Він був просто з тих незвичайних людей, які говорять тільки те, що треба, і ні слова більше.
  Король царів насупився. «На підкорення фортеці Налгіс Крег знадобляться роки». Іпсілантес лише кивнув, що ніяк не покращило характер Шарбараза. Він стиснув кулаки. Абівард знав, що йому нічого не хотілося б більше, ніж побачити, як твердиню Налгіс-Крег зруйновано камінь за каменем.
  Але піднятися до фортеці, не кажучи вже про її зруйнування, було б майже неможливо.
  Абівард сказав: «Величносте, мене вражає, що у фортеці все-таки є одна слабкість».
  Іпсілантес крякнув і похитав головою; він вніс у це більше сенсу, ніж деякі люди могли б мати з промовою. Шарбараз налякав його голос сарказмом: «Просвіти нас, о мудрець військового мистецтва. Видатний інженер бачить досконале укріплення. Мушу зізнатися, я бачу досконале укріплення. Як же приємно, що ти знайшов слабкість, яка уникає нас. . І ця слабкість?"
  — Прадтак, син Артапана, — одразу відповів Абівард. «Сама фортеця може бути вся непохитною, а не лише з каменю та заліза. Якщо її очолюватиме Прадтак, вона все ще може впасти. Ви мали з ним справу, Величність. Я правий чи помиляюся?»
  Шарбараз відповів не відразу. Його очі набули далекого погляду, який не мав нічого спільного з поглядом угору та вгору, на фортецю, що увінчувала скелю Налгіс. До цього моменту він розглядав лише фортецю, а не людей, які в ній перебували. Він видавав тихі звуки, коли думав. Нарешті сказав: «Зять мій, може й так бути».
  «Знати людину, з якою ти б’єшся, краще, ніж знати форт, з якого він б’ється», — сказав Іпсілантес. Він звернувся до Абівара. — А що з цим Прадтаком, шановний сер?
  Тепер Абівар вагався. Як охарактеризувати свого колишнього швагра? "Він.
  .. слабкий, — сказав він через мить. — Він не боягуз, нічого подібного, але він має корочку пихатості, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Розбийте це, і він стане м’яким під ним».
  — Як устриця, — сказав Іпсілантес. Абівард знав це слово, хоча ніколи не пробував. Він кивнув. Інженер потер підборіддя. «Як же тоді зламати шкаралупу?»
  «Скажи йому, що з ним станеться, коли твердиня Налгіс Креґ нарешті впаде — і вона впаде», — сказав Шарбараз із передчуттям у голосі. «Я завдячую йому не лише тим, що він надав притулок Смердісу, але й чудовим розміщенням, яке він надав мені позаминулого року. Нагадайте йому достатньо страху, і він зробить те, що ми хочемо. Він повинен знати, що можуть зробити кати в Машизі. він страждає, перш ніж вони нарешті дозволять йому померти».
  Але Абівард похитав головою. «Вибачте мене, величність, але я не думаю, що ви можете змусити його боятися за себе, не так. Навіть якщо ми захопимо твердиню Налгіс-Крег...» Він був надто ввічливим, щоб прямо заперечити Королю Королів, але все одно сумнівався, що це можна зробити, «- як ти думаєш узяти самого Прадтака? Крок від стіни, і він обдурив катів». Він трохи здригнувся. Від стін фортеці Налгіс Краг було далеко вниз. Про що б ти думав, вітер шмагаючи по тобі, до моменту темряви?
  Шарбараз люто глянув на нього. Але Іпсілантес сказав: «Розсудливий», таким чином, що Шарбараз здався б роздратованим, навіть йому самому, якби він не погоджувався.
  "Що потім?" — огризнувся Король Королів. «Якщо ми навіть не можемо дістатися до Прадтака, як ми можемо налякати його настільки, щоб він захотів віддати Смердіса?» Він мав на увазі, що це було риторичне запитання, і, безумовно, це було таке, на яке Абівард не мав хорошої відповіді. Стиснувши кулаки, Шарбараз продовжив: «Огидно, що один діхкан може кинути виклик усьому царству».
  Якби Абівард не кинув виклик усьому королівству, Шарбараз, а не Смердіс, був би замурований у твердині Налгіс Креґ. Він вважав неполітичним згадувати про це. Але скарга Царя Царів викликала в ньому роздуми. «Величносте, ви маєте рацію: усе королівство ваше, тоді як Прадтак утримує лише одне володіння тут. Якби ви почали руйнувати його, дуже методично, залишивши йому перспективу володіти лише твердинею, коли ви пройдете через це -"
  З інженерною практичністю Іпсілантес сказав: «Він високо. Він бачить дуже-дуже далеко. Кожне спалене село...»
  Шарбараз відповів не відразу. Абівард зрозумів, що краще не тиснути на нього надто сильно, особливо тепер, коли він повністю усвідомлював свою силу. Він чекав, що скаже Цар Царів. — Спробуємо, — нарешті заявив Шарбараз. «Однак спершу ми попередимо Прадтака про те, що ми збираємося. Якщо він вирішить пожертвувати своїм володінням заради Смердіса Пімпа з Сутенера, нехай провина ляже на його голову».
  — Як скажете, величність. Абівар кивнув. «Дасть Бог, він сам поступиться погрозі і не змусить нас її виконати»
  «Він це зробить, якщо його володіння хвилює», — сказав Шарбараз. — І я знаю ідеального посланника цієї сили, щоб висунути йому наші умови.
  — Хто це, величність? Отримавши свою ідею, Абівард не пішов далі.
  Шарбараз цокнув язиком між зубами, ніби хотів сказати, що Абівард його розчарував. Він тицьнув вказівний палець. "Ви."
  
  
  * * *
  
  
  Абівард високо тримав щит перемир’я, коли їхав вузькою звивистою стежкою до твердині Налгіс-Крег. Він хотів, щоб під ним не був кінь, а міцний мул чи осел. Престиж, звичайно, забороняв. Якби його кінь послизнувся і він упав, він би помер від престижу. Це була далеко не найпоширеніша причина смерті в Макурані, але й невідома.
  Він почувався дуже самотнім. Якби Прадтак хотів схопити його теж і взяти в заручники, щоб спробувати перекрутити волю Шарбараза, він міг би. Абівард не думав, що це матиме якийсь вплив на Короля Королів, і не думав про те, як це вплине на нього.
  Він уже пройшов кілька гарнізонів на нижніх, менш крутих частинах Налгіс Креґ. Армія Шарбараза могла б вибити їх з позицій, хоча б сильно поранилася під час руху. Щодо бар’єру попереду та людей, які стояли на варті за ним…
  Через каміння перебирався воїн. «Що б ти?»
  Абівард розквітнув щитом перемир'я. «Я прийшов із попередженням від Шарбараза, Короля Королів, нехай його роки будуть довгі, а його володіння збільшаться, щодо того, що спіткає територію Скелі Налгіс, якщо дихкан Прадтак не видасть йому повстанців Смердіс. Мені наказано доставити це попередження особисто Прадтаку».
  — Почекай тут, — сказав чоловік. «Хто ти такий, щоб я міг дати твоє ім’я моєму панові дихкану?»
  — Абівард, син Годарца, колись його зять, — відповів Абівард.
  Чоловік Прадтака напружився, ніби його несподівано вжалила оса. Абівард теж напружився. Він боявся цього питання. Прадтак міг залишити накази вбити його без рук. Але, очевидно, ні; воїн сказав: «Я візьму dihqan твої слова. Зачекай». Досить різко він переліз через каміння, яке могло посипатися на нападників, і поспішив до фортеці.
  Абівард зліз з коня, погодував коня фініками й почистив тварину. Він докладав усіх зусиль, щоб не звертати уваги на чоловіків, які спостерігали за ним із-за насипаного каміння — і на тих, кого він уже пройшов, тих, які могли перешкодити йому повернутися до друзів і в безпеку. Це було нелегко, і з часом ставало все важче.
  Він дивився вгору по дедалі крутішому схилу в бік твердині. Його терпіння нарешті було винагороджено, коли він побачив двох чоловіків, що повільно їхали в його напрямку. Через кілька хвилин він зрозумів, що один із них був офіцером, який підійшов, щоб сказати Прадтаку, що він прийде. Тоді він теж упізнав Прадтака.
  Його колишній зять перебрався через кам’яний бар’єр між ними й наблизився. За шлагбаумом чекали люди Прадтака з натягнутими луками. Якби Абівард вирішив щось спробувати, його б поклали подушечкою раніше, ніж він це встигне. Оскільки він цього не зробив, то вклонився Прадтаку й сказав: «Дай Бог тобі доброго дня. Ти дуже добре рухаєшся; я радий, що щиколотка зажила, як належить».
  «Це мене більше не турбує, не настільки, що стосується пересування», — відповів Прадтак. «Але коли йде дощ або погана погода, я завжди дізнаюся про це за день раніше, ніж будь-хто інший у фортеці». Він дивився на Абівара підозрілим поглядом. — Ви приїхали сюди не для того, щоб говорити про стан моєї ноги.
  — Це правда, — сказав Абівард. «Я прийшов сюди, щоб вимагати від імені Шарбараза, Короля царів, нехай його літа проростуть і його царство зросте, хто є моїм зятем через мою сестру Денак, яку ви, без сумніву, пам’ятаєте, особу узурпатора. Смердіс».
  «Я не ставлю запліснявілу дату для того, що вимагає Шарбараз», — сказав Прадтак, презирливо клацнувши пальцями. «Він не що інше, як відречений, а Смердіс — справжній Король Королів. І я теж не говорю про тебе. Чим швидше ти впадеш у Порожнечу, тим щасливішим я буду. Ти забув, що це війна. ніж між нами? Лише твій щит перемир'я та моя щедрість утримують мене від наказу вбити тебе цієї миті».
  Він випнув груди, явно впевнений, що налякав Абівара. Однак, побачивши, як він гортався раніше, Абівард був менш ніж вражений. Він сказав: «Шарбараз, Король Королів, пощадить вас, навіть якщо ви ув’язнили його, за умови, що ви здастеся узурпатору. Якщо ви цього не зробите, ваш домен заплатить за це ціну — і ви теж, коли він виморить вас голодом. "
  Прадтак знову клацнув пальцями. «Щодо Шарбараза та його погроз, і ви можете сказати йому, що я так сказав. Якщо він запропонує взяти твердиню Налгіс Креґ, я бажаю йому радості від спроби».
  «Але твердиня Налгіс Крег — це не весь домен Налгіс Крег», — відповів Абівард. Він розповів Прадтаку, що вони з Шарбаразом придумали, додавши: «Поки ми закінчимо з вашими землями, ворона, яка літатиме через них, повинна буде нести свою провізію. Попереджаю вас, зважайте на те, що я скажу».
  Обличчя Прадтака потемніло від люті. Тепер Абівард знав страх, страх, що Прадтак розлютиться настільки, що забуде про щит перемир’я та щедрість, яку він схвалював лише кілька хвилин тому. — Я не віддам Смердіса, — сказав Прадтак глухо. «У нього є моя клятва вірності, яку я досі дотримуюся».
  «Він збрехав щодо умов, за якими ви присягнули, — сказав Абівард, — бо Шарбараз, король царів, не відмовився від трону з власної волі. Таким чином, клятва не має на вас правдивої сили».
  «Ти з таким же успіхом міг би бути відесіанцем, як ті, кому Шарбараз продав свою душу за шанс вкрасти королівство», — сказав Прадтак. — Мене байдуже, на що ви претендуєте — я не віддам вам Смердіса.
  «Ваш домен заплатить ціну за вашу впертість, як і ви, коли зрештою поступитеся Королю королів», — попередив Абівард. «Подумай двічі, подумай тричі, що ти робиш сьогодні, Прадтак».
  Він не хотів штовхати свого колишнього швагра надто далеко, щоб не штовхнути Прадтака туди, звідки він не зможе вибратися сам. Тому він говорив так тихо, як тільки міг, у межах, які встановив йому Шарбараз. Але він був недостатньо м'яким. Прадтак крикнув: «Сходи до свого господаря і скажи йому, що я ніколи не одягну його ліврею».
  Абівард не втримався перед прощальним ударом. «Чому це має вас хвилювати, коли ви носили його вигляд пару днів?» Він розвернув свого коня й поїхав униз по Налгісській скелі, подалі від прокльонів, які кидав йому вслід Прадтак.
  Шарбараз виглядав похмуро, коли Абівард повернувся з порожніми руками. Він сказав: «Якщо цей пихатий дурень думає, що я блефую, я мушу показати йому, наскільки він помиляється. Я ненавиджу це — його піддані теж мої піддані, — але я отримаю від нього Смердіс, хоч би що сталося. "
  Абівард їхав із групою, яка обстріляла село біля основи Налгіс-Крег. Людей там було попереджено про те, що насувається; більшість із них уже були в дорозі, несучи пожитки та скарби, які могли, коли солдати зайшли в їхнє село. Кілька відсталих все ж залишилися позаду. Одна з них, стара жінка, потрясла кулаком на дзвінких вершників.
  «Бог і четверо проклинають вас за те, що ви завдали шкоди нам, які ніколи не завдавали вам шкоди», — вигукнула вона м’яким голосом, бо в неї не було зубів.
  — Давай, бабусю, забирайся звідси, — сказав Абівард. Його ліва рука скрутилася, щоб відвернути прокляття. — Звинувачуй свого лорда, що він не віддав Шарбаразу, Королю Королів, втікача, який належить йому за правом.
  «Якщо ви звинувачуєте лорда Прадтака, спаліть лорда Прадтака», — відповіла стара. Але армія Шарбараза не змогла цього зробити, оскільки дихкан був неприступним у твердині Налгіс Креґ, тож підданим Прадтака довелося б постраждати замість нього. Все ще проклинаючи та оплакуючи свою долю, жінка накинула на плечі ковдру, загорнуту навколо свого небагатьох мізерних речей, і попленталася за рештою селян.
  «Я не заздрю цим людям», — сказав Абівард. «Якщо Прадтак продовжить свою мету, можливо, нам доведеться спалювати їх знову і знову».
  Один із вершників роздав факели. Ще одна пожежа спалахнула в центрі ринкової площі. Коли там затріщало полум’я, Абівард засунув у них голову свого факела, а потім помахав ним у повітрі, щоб повністю оживити. Він торкнувся ним солом’яного даху сусіднього будинку. Суха солома схопилася майже одразу. Полум'я бігло до верхівки даху; палаюча солома впала в будівлю, щоб запалити все, що було всередині.
  Пара собак сиділа на площі, неподалік від розкладеного солдатом багаття. Вони невтішно завивали, уриваючись лише для того, щоб час від часу чхнути й пирхнути, коли дим ставав густішим. Абівард спостерігав, як солдати підпалюють село. Деякі з них із справжнім задоволенням займалися цим, пірнаючи в будинки, щоб вийти з них із глеками вина чи дрібничками для табірних послідовників, а потім із радісними вигуками спалювали місця, які вони щойно пограбували. Інші просто підпалювали, переходили в іншу будівлю і робили це знову.
  Зрештою, Абівард не міг зрозуміти, що це так чи інакше має велике значення. Село горіло.
  Кашляючи, його очі розпливалися від диму, він їхав разом із рештою запальної групи назад до табору. Чорний стовп диму, що піднімався від похоронного вогнища в селі, піднімався вище за вершину скелі Налгіс. Вітер шмагав його, тріщив і зрештою розвіяв, але запах гару напевно дійшов до твердині.
  Однак Прадтак не зробив жодного кроку, щоб здати Смердіса.
  Коли настав ранок, Шарбараз послав Абіварда з іншим загоном вершників, щоб спалити село, яке було найближче до Налгіс-скелі — приблизно на півночі. Коли вони прибули, їх зустрів дощ стріл. Пара чоловіків і кінь були поранені. — Вперед! Абівар заплакав. Солдати в'їхали в місто, сповнені похмурої рішучості. Серед них впало більше стріл, поранивши іншого коня. У такій боротьбі коні були не дуже корисні. Панцерники були. Після того, як вони вибили кілька дверей і вбили захисників усередині, решта людей у селі припинила бій.
  Абівард ледве втримав своїх солдатів, щоб вони все одно не вбили їх. «Вони мали право воювати», — наполягав він. «Ніхто не попереджав їх, що потім буде різанина, якщо вони це зроблять. Але наступного разу…»
  Він вигнав селян із домівок лише з одягом на спині та шматком кишенькового хліба та глеком вина. Після цього дим знову піднявся в повітря, стовпом ще густішим і темнішим за той, що здійнявся вчора. Військові займалися своїми справами з цілеспрямованістю, якої вони не виявляли в іншому селі; вони тут не гаяли часу на забаву.
  Шарбараз кивнув, коли Абівард розповів йому, що він зробив. «Це було якраз правильно, мій зять. Завтра, якщо нам знадобиться вийти завтра, ми скажемо їм, що вони можуть піти з тим, що вони можуть взяти, якщо не чинитимуть опору. Інакше ми розглянемо це як війна всіма способами». Він подивився вгору на твердиню Налгіс Крег. «Якщо пощастить, Прадтак побачить, що в нього не залишиться жодного домену, якщо він утримає узурпатора ще довго».
  Але наступного дня село на півдні злетіло в дим. Люди пішли там похмуро, але без бою з уланами Короля Королів, які вийшли з більшою силою. Наступного дня жителям четвертого хутора довелося перемогти в бою — так і було.
  Разом із будинками горіли також виноградна лоза та фісташки. Шарбараз мав на увазі те, що сказав: Прадтак міг би довго утримувати фортецю Налгіс-Крег, але ніщо в володінні, окрім фортеці, не буде варте того, щойно солдати та їхні смолоскипи будуть закінчені.
  На п'ятий день село Гай, те, яке Шарбараз знав і використовував під час своєї втечі з твердині, було віддане полум'ю. Зітхнувши, він сказав: «Все, що я дізнався про місто, доведеться переписати».
  Його запалювачі вже мали завершити свій шостий день спустошення, коли чоловік зі щитом перемир’я спустився зі скелі Налгіс і впав перед ним. Після ритуального поїдання бруду хлопець сказав: «Величносте, нехай ваші роки стануть багатшими, а ваше царство зросте. Якщо лорд Прадтак віддасть вам особу вашого двоюрідного брата Смердіса, ви пробачите йому всі провини, які він, можливо, вчинив у вашому розумі. , припинити руйнування його володінь і підтвердити не лише його безпеку, але й перебування тут дихканом?»
  "Я ненавиджу давати йому стільки", - сказав Шарбараз. Але коли він глянув на Абівара, той кивнув. Шарбараз нахмурився, нерішуче насупився, але зрештою сказав: «Дуже добре. Я зроблю це заради припинення цієї громадянської війни. Нехай узурпатора приведуть до мене сьогодні до полудня, і все буде так, як каже Прадтак». Посланник діхана галопом поїхав назад до Налгіс Креґ. Шарбараз повернувся до Абівара і сказав: «Я можу пробачити, але кинь мене в Порожнечу, якщо я забуду».
  Абівард вважав, що це означає, що Прадтаку було б мудро залишитися в фортеці Налгіс-Крег до кінця своїх земних днів, якщо він не хоче, щоб ці дні раптово припинилися. Ця думка вилетіла з його голови майже відразу, як тільки вона виникла, переповнена припливом полегшення від того, що довга боротьба, яка розірвала Макурана, скоро нарешті закінчиться.
  Він також був охоплений цікавістю дізнатися — нарешті — як виглядав чоловік, який посів трон Шарбараза. Задовго до того, як сонце досягло найвищої точки в небі, троє чоловіків з'їхали зі скелі Налгіс: двоє воїнів вели сивобородого, прив'язаного до мула. Коли Смердіс опинився в руках Шарбараза, солдати не чекали, щоб дізнатися, який прийом вони отримають від Царя Царів. Як і попередній речник Прадтака, вони поскакали назад у безпечне місце.
  Хоча Смердіс був недоглянутий і носив лише брудний кафтан, родинний зв’язок між ним, Перозом і Шарбаразом було легко помітити. Він зробив усе можливе, щоб приховати страх, який мав відчувати.
  
  
  — Ну, куме, що ти можеш сказати за себе? — запитав його Шарбараз.
  «Тільки для того, щоб я забрав твою голову разом із твоїм троном», — відповів Смердіс. Його голос був майже таким же м’яким, як у старої в селі; він втратив багато зубів.
  «Помилка, яку я не повторюватиму», — сказав Шарбараз. «Але у вас більше духу, ніж я вам зарахував. Я просто скорочу вас і готово».
  Смердіс кивнув. Офіцери Шарбараза зібралися, щоб побачити страту. Один із його людей розірвав узи Смердіса й допоміг йому злізти з мула. Він став на четвереньки і витягнув шию для меча. Це трохи. Його тіло на мить здригнулося. Якби він жив так добре, як помер, з нього міг би стати гідним Царем царів.
  «Все кінець», — сказав Шарбараз.
  Разом із візком, у якому везли Рошнані, вцілілих вершників, які прибули з володіння Век Руд, і Таншара, ворожку, Абівард повернувся до свого дому з ротою військ з армії, яка обложила твердиню Налгіс-Краг. «Називай їх моїм прощальним подарунком», — сказав Шарбараз, прощаючись. «Ви можете зіткнутися з мешканцями рівнини дорогою до вашого домену».
  «Це так». Абівар стиснув руку Короля Королів. Решта армії Шарбараза також розбивала табір, частина північно-західних контингентів, щоб повернутися до своїх рідних володінь, частина, щоб піти на південь до Машиза з Царем Царів, а іпсілантеські інженери Відессіани, щоб повернутися на свою батьківщину. Абівард продовжував: «Величносте, я сумуватиму за вами більше, ніж можу сказати. Після стільки часу...»
  Шарбараз пирхнув. «Я назвав цих людей тут прощальним подарунком, мій зять, а не прощальним подарунком. Ти повинен подбати про те, щоб твій власний дім був у порядку; я це розумію. Але незабаром я захочу, щоб ти був у мене Ви знаєте, які мої плани».
  Абівард глянув на відесіанців. Жодного з них не було в зоні чутності. Незважаючи на це, він стишив голос: «Ми їм у боргу, величність». Це було настільки близько, наскільки йому хотілося підійти до докору Царю Царів.
  — Я знаю, — спокійно відповів Шарбараз. «Борг — це саме те, що воно є, ніби мені довелося позичити десять тисяч арків у лихваря. Я поверну його, скільки зможу. І як тільки я це зроблю, як ти думаєш, такий прихильник, як Лікіній, віддасть мені немає приводу повернути Макуранові?»
  «Таким чином ні», — сказав Абівард. Лікіній був дуже здібним правителем; він це бачив. Але Шарбараз мав рацію: намагаючись прорахувати все наперед, Відеський Автократор залишив небагато місця для будь-чого поза своїми розрахунками. І жодна людина, якою б мудрою вона не була, не була настільки мудрою, щоб усе передбачити. Це було тільки для Бога.
  Шарбараз поплескав його по спині. «Дай Бог, щоб у вашому домі та вашій родині все було добре».
  — Дякую, величність. Абівард завагався, а потім сказав: «Величносте, якщо ви бачите свій шлях до того, щоб дати моїй сестрі певну свободу від жіночих приміщень, це буде дуже багато для неї».
  — Я теж це знаю, — сказав Шарбараз. «Тобі не варто хвилюватися. Я винен Денаку набагато більше, ніж Лікініосу. Я подбаю про це». Він засміявся. «Можливо, я навіть зроблю так, щоб чоловіків бачили з дружинами. Який скандал це буде для сивобородих!» Він звучав так, ніби йому подобалася перспектива.
  — Величність, я дякую вам, — сказав Абівард.
  «Іди додому, займайся своїми справами, а через деякий час настане час зайнятися моїми», — сказав Шарбараз.
  Востаннє, коли Абівард повертався з твердині Налгіс-Краг назад до володіння Век-Руд, він здійснив це так швидко, як міг, не вбивши коней, на яких їхали він, Шарбараз, Таншар і Денак. Поки він не повернувся на свою власну землю, він боявся, що воїни Прадтака стоять на один хребет позаду нього й мчать верхи, щоб відбити короля-втікача.
  Тепер він міг здійснити подорож у легшому темпі. Мало того, що він більше не боявся ворогів за своєю спиною, він мав із собою достатньо людей, щоб викликати страх у будь-якого загону Хаморта. Повертаючись до Таншара, який їхав поруч із ним, він сказав: «Кочівники втратили свій шанс захопити великі шматки північного заходу й перетворити їх на продовження степу Пардраян».
  — Так і зробили, — кивнула ворожка. «Вони всі об’єдналися проти нас, коли Пероз, Король Королів, зі зброєю в руках перетнув Дегірд, але це клани, а не нація. Якби вони почали сваритися між собою після перемоги, у них би не було шансу зробити це. як ви сказали. Я не знаю, що це сталося, зауважте, але це могло бути».
  Абівар засміявся. «Дивно чути, як ворожка каже, що не знає, що трапилося. Ти повинен знати такі речі».
  «Господи, коли на тебе навалиться стільки років, скільки обтяжують мої плечі, ти побачиш, що одна з найбільших речей, які ти знаєш, — це те, як мало ти знаєш», — відповів Таншар. «О, якби мені наказали і якби я міг подолати магію племінних шаманів, я міг би дізнатися, чому Хаморт не налетів на Дегірд, як ми боялися, але кого хвилює, чому після факту? Це вони не зробили, ось що має значення».
  «Ммм». Абівар пожував це; він знайшов там тверде ядро сенсу. «Я розумію, що ти кажеш. Але не виставляй напоказ власне невігластво. Ти досяг у цій кампанії більше, ніж...» Він зупинився, не знаючи, як продовжити, не образивши Таншара, а це було останнє, чого він хотів. зробити.
  — Ти хочеш сказати, що більше, ніж ти очікував від сільської ворожки? — лагідно запитав Таншар. Абівард відчув, як нагрілися вуха, але мусив кивнути. Усміхаючись, Таншар продовжив: «Я прожив у селі під фортецею Век Руд усі свої дні, і те, що прийшло до мене, були проблемами розміру села. Я не скаржуся, зауважте; я був задоволений, як людина без добра. дружина може бути. Мабуть, у всьому Макурані є багато таких чоловіків, як я, у всіх сферах життя. Більшість із них залишаються у своїх селах усе життя і ніколи не мають шансу показати, що вони можуть зробити на більшій сцені Завдяки вам у мене був такий шанс, і я ним скористався».
  Тихі слова ворожки дали Абівару чимало подумати. Чи було правдою те, що сказав Таншар? Чи міг би будь-який чоловік, якби йому випала нагода, зробити більше, ніж він коли-небудь мріяв? Якщо так, то скільки звичайних людей марнувало життя потенційної досконалості, просто заробляючи на щоденне життя на фермах і в селах по всьому королівству? Якби Таншар мав рацію, чи варто було б Царю Королів шукати їх? Як би він їх знайшов без певної кризи, в якій вони могли б проявити свої таланти? Абівард не знав відповідей, але вважав, що запитання варто було б надіслати Шарбаразу.
  Він також знайшов ще одне запитання, яке поставив Таншару: «Коли темрява настала на Машизі, його підняли жерці Відессіа. Що сталося з вами та рештою чарівників Макуранера, яких мав із собою Шарбараз, Король Королів?»
  — Що з нами сталося, володарю? Сміх ворожки був сповнений самоприниження. «Те, що сталося, показує межі того, що я сказав раніше, тому що перед цією магією ми всі були безпорадні, як діти; у нас не було ні навчання, ні навичок, щоб виховати її. До минулого року я ніколи не чув нічого хорошого про Відессос, але я дякую Бог Відесіан був там. Без них Машіз міг би бути темним».
  «Тепер є думка — неприємна», — сказав Абівард. Думка блукати вулицями, намагаючись втекти від заклинань, бути фактично сліпим, викликала в нього холодні мурашки, хоча така можливість випарувалася тижнями тому.
  Гурт рушив у бік володіння Век Руд. Високе літо тяжко лягло на землю, жовто-коричнево палаючи весняною зеленню, а саму землю сірою. Без фуражу та глеків з водою у вантажних вагонах Абівард не зміг би здійснити подорож через пустелю в ту пору року.
  Маленькі спіралеподібні вітри піднімали пил і танцювали по пласкій розпеченій землі. Абівард сприйняв їх як належне. Проте деякі солдати з роти, яку дав йому Шарбараз, стверджували, що маленькі вихори були зовнішнім проявом пустотливих демонів. Один із чоловіків випустив стрілу крізь вихор, який одразу впав. Він тріумфально обернувся до Абівара. — Бачиш, пане?
  «Гмм», — це все, що сказав Абівард, хоча йому було цікаво, чи не мав рації цей хлопець.
  Наступного дня сильний вітер закидав мандрівників піском і піском від сходу до заходу сонця. Це не була одна з катастрофічних піщаних бур, які могли змінити весь вигляд ландшафту та поховати караван пилом, але це було досить погано. Коли ближче до вечора вітер нарешті стих, Абівард видав суворий указ: «Більше не стріляти у вихори». Він не знав, чи могла стрільба з лука мати якесь відношення до шторму, і йому не хотілося повторювати експеримент.
  Того вечора, коли він зайшов у фургон, щоб побачити Рошнані, він побачив її зеленою навколо зябер. «Ранкова нудота», — сказала прислуга. «Мені б хотілося, щоб лимони були в сезоні; посмоктування одного полегшило б це».
  «Зважаючи на вибір між цими двома, я думаю, що я швидше мав би ранкову нудоту», — сказав Абівард.
  Рошнані мляво похитала головою. — Ви не знаєте, про що говорите, — сказала вона. Оскільки це було буквально правдою, він розвів руками й відмовився. Вона сказала: «У твердині мого батька деякі жінки хворіли весь час, а інші не мали жодних проблем. Здається, я перебуваю посередині. Деякі дні я почуваюся добре, але інші... «Вона видавала жахливий блювотний звук. «Сьогодні був один із них».
  «Сподіваюся, завтрашній день буде для вас хорошим». Абівар поплескав її по руці. «Ще кілька днів, і ми нарешті знову вдома».
  Ззовні кімнати Рошнані прислуга запитала: «Моя леді, чи не хотіли б ви трохи баранячого бульйону та коржиків? Це повинно добре сидіти у вашому шлунку».
  «Можливо, пізніше», — сказав Рошнані, ковтнувши.
  
  
  — Тобі слід їсти, — докірливо сказав Абівар.
  «Я знаю, що повинна», — відповіла вона. «Але якби я зараз що-небудь з’їв, я б просто повернув, і це б мені не принесло користі». Вона обережно обійняла себе. «Мої нутрощі й так болять».
  — Дуже добре, — сказав Абівард. Оскільки він майже нічого не знав про те, як протікає вагітність — не те, щоб чоловік міг знати багато, — він був готовий довіряти оцінці дружини щодо стану її шлунка. З того, що він бачив про Рошнані за останні пару років, її оцінки більшості питань заслуговували на довіру.
  Вона трохи засміялася. Він запитально звів брову. Вона сказала: «Вибачте мене, але мені все ще важко думати про твердиню Век Руд як про «дім». Я провела в цьому вагоні більше часу, ніж у ваших жіночих кімнатах, і нас не було більше року, тому це навряд чи здається мені реальним».
  «Я можу це зрозуміти», — сказав Абівард. «Відколи ми вирушили в кампанію, я побачив більше світу, ніж міг собі уявити».
  "Ви!" — вигукнув Рошнані. «А я? Я не так боюся, як Денак, бути в клітці назавжди, але залишатися в одному місці, бачити лише кімнати та стіни та завжди той самий пейзаж за вікнами, буде здаватися дуже дивним».
  Вона зупинилася на цьому, але кинула на Абівара тривожний погляд. Він знав, що це означає: тепер, коли він повертався додому з тріумфом, чи забуде він свою обіцянку час від часу випускати її з жіночої кімнати? Він сказав: «Не хвилюйся. Ти зможеш обійти фортецю й побачити все з усіх боків».
  — Дякую, — тихо сказала вона. «Після стількох подорожей навіть цього здасться мало, але дякую».
  Абівард згадав розмову, яку мав із Таншаром. Якщо чоловікам у великій кількості ніколи не доводилося робити все, що вони могли, тому що вони залишалися на фермах чи в селах і ніколи не зустрічалися з великим світом, що з жінками, прикутими до своїх власних приміщень від початку жіночої статі до смерті? Якби його колеги-діхани не піддавали його остракізму за скандальну прихильність, яку він виявляв до Рошнані, він спокійно міг би досягти більшого для королівства просто своїм прикладом, ніж більшістю речей, які він зробив під час громадянської війни.
  Коли він роздумливо сказав це вголос, Рошнані нахилила голову набік і кілька секунд дивилася на нього, як вона мала звичку робити. — Ну, звичайно, — сказала вона.
  
  
  * * *
  
  
  Подорожувати з великою силою та фургонами, необхідними для того, щоб нагодувати й напоїти, означало повільну подорож назад до володіння Век Руд. Щоб компенсувати це, це дало Абіварду розкіш поставити фургони та ар’єргарди, а також розвідувальні групи по обидві сторони траси, що пролягала через пустир. Він скористався цією розкішшю. Якби Пероз, Король Королів, зробив те саме, Шарбараз міг би все ще бути принцом у Машизі та майстром монетного двору Смердіса. Тепер один був Царем царів, а інший, безсумнівно, слугуватиме наочним уроком прокляття для менестрелів і літописців для майбутніх поколінь.
  За кілька днів до того, як Абівард знову збирався увійти на свою територію, вершник з авангарду кинувся назад до основної частини війська, яка їхала разом із возами. «Господи, попереду мешканці рівнини та їхні отари», — сказав він. — Не знаю, скільки їх і скільки їхніх звірів, але достатньо, щоб підняти пил, це точно.
  Абівард провів рукою по передній частині свого кафтана. У літню спеку, без очікування бою, ні він, ні його кінь не носили панцирів. Те саме стосувалося всієї його групи. «Тепер нічого не допоможе», — подумав він. Він і його послідовники могли швидко надіти шоломи та схопити щити, у всякому разі. Цього було б достатньо, щоб поставити їх в один ряд з Хамортом.
  Перш ніж почати говорити, він трохи замислився. Хоча минуло майже два роки після згубної битви в Пардраянському степу, він усе ще чув свого батька, ніби Годарц стояв поруч із ним: «Твій мозок розумніший за твій рот, синку, якщо дати йому шанс».
  Коли він віддавав накази, вони йшли чітко одна за одною. Він послав вершників галопом, щоб відкликати розвідувальні загони з обох крил. Він послав іншого чоловіка назад дорогою, якою вони щойно їхали, щоб поставити ар’єргард, щоб захистити вагони. Тим часом, як і він, солдати основної частини хапали шоломи та мішені й перевіряли, чи їх тятиви справні, а сагайдаки наповнені. Коли всі зайшли й підготувалися, він махнув рукою й крикнув: «Вперед!»
  Вигукуючи його ім'я та ім'я Шарбараза, його люди поїхали вперед. Але він тримав широку лінію розвідників на пару стадій попереду основної групи. У нього не було підстав очікувати, що хаморт влаштував пастку. Наскільки він міг зрозуміти, це була лише випадкова зустріч. Але він не мав інтересу повторювати трагедію Пероза в меншому масштабі.
  Чоловік неподалік показав наперед. Абівард побачив не лише хмару пилу, яку підняли кочівники та їхні тварини, але й самих тварин: овець. Він задумливо крякнув. Можливо, вівці могли б знайти достатньо корму, щоб пережити літо в пустині, але він не хотів би цього пробувати. Худоба б уже голодувала.
  Замість того, щоб дати йому бій, заради якого він нервував, кочівники втекли в дикому безладі. Вони нараховували десь між подвійною жменькою та десятком; коли вони побачили, що на них кидається більше сотні макуранерів, вони зробили єдину річ, яка могла врятувати їм життя. У їхніх стременах Абівард діяв би так само.
  Кілька його людей переслідували хаморта і вибили пару з них із сідла гарною стрільбою з лука. Утікаючи, кочівники відстрілювалися через плече та завдали один чи два удари солдатам з роти, яку Шарбараз позичив Абіварду. Степові поні Хаморта були маленькими й потворними, але вони вміли бігати. Після, мабуть, половини погоні фарсанга макуранери здалися й повернулися, щоб приєднатися до своїх товаришів.
  Абівард запропонував людям попрацювати над овець, які зробили все можливе, щоб розбігтися в безладі. "Сьогодні ввечері свіжа баранина!" — крикнув він, що підняло ура — копчене м’ясо, йогурт, кишеньковий хліб та інші мандрівні страви всім набридли. Він додав: «Овець, яких ми не зарізаємо, ми привеземо додому в моє володіння. Це боротьба з кочівниками, де ми отримуємо прибуток».
  Це викликало нові вітання солдатів. Лише після того, як він сказав це, він перестав думати, що звучить більше як відесіанець, ніж справжній макуранський дворянин. Шкода, подумав він. Вигравати бої було краще, ніж програвати, як би ви це не формулювали.
  
  
  * * *
  
  
  Хаморт відпустив свою отару широко по пустелі, щоб вівці могли скористатися будь-якою сухою травою та водою, яку вони знайшли.
  
  
  Кочівники дозволили тваринам визначити свій напрямок, і ті пішли за ними. На відміну від них, Абівард їхав кудись конкретно й брав із собою овець. Якщо на дорозі, що вела до його володінь, фураж був поганий, він волів втратити кількох звірів, ніж звернути вбік, щоб дати їм відгодуватись.
  Коли він і його послідовники підійшли до села на південному сході його володінь, селяни побачили отару й почали тікати, думаючи, що вівці передвіщають прибуття групи жителів рівнини. Виявивши, що вони були неправі, вони повернулися до своїх домівок із радісними криками, вітаючи Абівара так тепло, наче він був самим Королем Королів.
  Новини повільно просочувалися на північний захід королівства; селяни ще не чули, що Шарбараз переміг Смердіса. Доповідь привела їх у нове захват, хоча Абіварду було важко зрозуміти, як це змінить їхні життя так чи інакше.
  Шляхом експерименту він зняв Рошнані з фургона, в якому вона проїхала так далеко, і оголосив про свою надію, що вона везе спадкоємця володіння. Дехто з жителів села — здебільшого старші, а також пара заможних купців, які, ймовірно, тримали своїх власних дружин на самоті, наслідуючи дворянство, — здавалося, були вражені, побачивши її на людях, але більшість раділа цьому, як одному. ще трохи хороших новин за день.
  Підбадьорений цими вигуками, Рошнані нахилився й поцілував Абівара в щоку. Це вразило його своєю сміливістю, але гучні вигуки схвалення, які він викликав у натовпі, свідчили, що люди не були шоковані. Сяючи, Рошнані сказав: «Ось, бачите, нікого насправді не хвилює, чи дружина вельможі виявиться такою ж людиною, як і будь-яка інша».
  «Більшість людей, здається, ні», — визнав він. «Повинен сказати, я очікував, що це викличе більший ажіотаж. Але я можу сказати вам одну людину, яка буде дуже піклуватися: моя мати».
  Обличчя Рошнані впало; вона була далеко від грізної присутності Burzoe більше року і процвітала, як квітка, пересаджена з тінистої землі на яскраве сонце. Після хвилинної паузи, щоб зібратися з думками — і, мабуть, щоб стримати щось уїдливе, — вона сказала: «Якщо життя в жіночих кварталах її влаштовує, я б ніколи не була настільки грубою, щоб намагатися змусити її зробити щось інше. Чи вона не надала мені такий же привілей?»
  «Оскільки її спосіб життя так довго був звичайним, вона думає, що так призначив Бог», — сказав Абівард, лише напівжартома. — Але у вас є одна зброя в боротьбі, перед якою, я думаю, вона не зможе встояти.
  "Що?" Рошнані раптом захихотів. "Ой". Вона сплела пальці й поклала обидві руки на дитину, яка, поки непомітно, росла в її животі.
  "Це вірно." Абівар кивнув. «Наскільки я чув, небагато матерів можуть встояти перед ідеєю стати бабусями». Він замислено замовк. «Звичайно, ми подорожували досить довго, і Фрада, можливо, вже подбав про це. Він любить гарне обличчя; немає причини, щоб він не міг породити виродка чи двох за весь цей час. Але це не те саме. як батько — або виношування — спадкоємця володіння... якщо це буде хлопчик, звичайно.
  «Якщо це буде хлопчик», — повторив Рошнані. «Наскільки це мало б значення, мені ніколи не здалося». Вона кинула на Абівара стурбований погляд. — Ти будеш сильно на мене сердитися, якщо це виявиться дівчина?
  «Я? Звичайно, ні. Я просто хотів би спробувати ще раз, як тільки зможемо.
  Зрештою, я очікую, ми все зробимо правильно. Але мама може бути засмучена. Я чув, що вона вибачилася перед батьком, коли народився Денак, тому що вона була дочкою, а не сином».
  «Не дивно, що Денак так хоче звільнитися від жіночих приміщень», — вигукнув Рошнані.
  «Я не думав про це таким чином, але ви, ймовірно, маєте рацію», — сказав Абівард.
  «Звичайно, ти не думав про це таким чином — ти ж чоловік», — сказав Рошнані.
  «Чоловікам не варто хвилюватися про такі речі. Жінкам треба».
  Абівар розвів руками, не маючи жодної відповіді, яка вважалася адекватною. Коли Денак говорив такі речі, вона звучала сердито. Рошнані просто сказав їх, ніби зауваживши, що баранина була приготовлена недостатньо з м’ятою. Чомусь це ще важче придумати відповідь.
  Розсудливо він змінив тему. «Якщо це хлопчик, ми повинні це знати, щоб ми могли негайно сказати моїй матері». Він клацнув пальцями. «Таншар міг би сказати нам».
  — Тобі так цікаво? вона запитала. Коли він кивнув, її обличчя засяяло. «Добре. Я теж. Ходімо його знайдемо».
  У селі було кілька шинків, але в жодному з них не було ворожки. Він також не бенкетував із солдатами та селянами. Нарешті вони натрапили на нього, який натирав коня. Коли Абівард пояснив, чого від нього хочуть, він усміхнувся. «Так, я вірю, що зможу це зробити, лорде, леді. Мене про це часто просять сільські жінки. Тільки...»
  — Ось, бачиш? — переможно сказав Абівар. Потім він помітив, що перебив ворожку. — Тільки що?
  Таншар делікатно кашлянув. «Для магії потрібно вирвати одну волосину з, ну, приватного місця вагітної жінки. Щойно заклинання завершиться, волосся спалять, але якщо знатна леді заперечує проти того, щоб його надати, звичайно, я зроблю це. розуміти». У присутності Рошнані він виглядав трохи неспокійним.
  І знову, хоча цього разу з зовсім іншої причини, Абівард не знав, що відповісти. Він подивився на Рошнані, бо його обличчя було тепліше, ніж лише влітку. Вона сказала: «Якщо жінки в селі можуть це зробити, я теж зможу. Я бачу, у вас там є ваші сідельні сумки, Таншар. Чи є у вас те, що вам знадобиться для закляття?»
  — Дайте мені подумати, пані, — сказала ворожка. Через кілька секунд він кивнув.
  «Так, впевнений. Ви впевнені, що…?»
  Перш ніж він встиг відповісти на запитання, вона повернулася спиною й пішла до свого візка. Коли вона повернулася, то тримала щось — мабуть, волосся — між великим і вказівним пальцями. Вона скривилася. «Це вразило», — сказала вона.
  «Е-так». Таншар не зовсім знав, що робити з такою співпрацею. «Якщо ти просто потримаєш це трохи, поки я підготую заклинання…»
  Він перебирав одну з сідельних сумок, поки не знайшов свою чашу для спостережень. Замість того, щоб наповнити його водою, він продовжував нишпорити, поки нарешті не знайшов маленьку гарну скляну баночку з корковою пробкою. Він підняв його із задоволенням.
  
  
  «Це схоже на відесіанську роботу», — сказав Абівард.
  — Так, — відповів Таншар. «Він повний оливкової олії. Часто чарівник намагається зробити це заклинання з розтопленим жиром. Потім, якщо він не буде максимально обережним, стать тварини, яка надала засіб, вплине на магію. Вибір рослинної олії має зменшити ймовірність цього ."
  "Кам'яна нафта була б ще кращою", - сказав Рошнані.
  «У цьому конкретному випадку так, але не в інших: оскільки він походить із землі, а не від живої істоти, це не засіб, якому слід віддавати перевагу для виявлення нового життя», — сказала ворожка.
  «Ви знаєте найкраще, я впевнений», — сказав Рошнані.
  — Так, — неуважно погодився Таншар. Він налив олії в миску, потім простяг її їй. «Якщо б ви були такі люб’язні покласти волосся, моя леді…» Коли вона це зробила, він повернувся до Абівара й сказав: «Ви бачите, лорде, що я не торкався і не буду торкатися волосся сам».
  «Тож ти цього не зробив», — сказав Абівард. Від метушні, яку влаштував ворожка, він ніби запевняв Абівара, що не торкався й не торкатиметься місця, звідки те волосся. Абівар раптом протверезів. Магія мала справу саме з такими еквівалентами. Можливо, це запевнення було чимось більшим, ніж ввічливою формальністю.
  Таншар поставив миску на землю, потім присів біля неї. «Господи, леді, мабуть, ви захочете спостерігати за цим самі», — зауважив він, тож Абівард і Рошнані теж присіли. Таншар розпочав повільний носовий спів, який часто закликав Фраортіша, старшого з усіх, і леді Шівіні, використовуючи двох із Чотирьох Пророків, по одному кожної статі, щоб отримати від Бога інформацію, яку він бажав.
  Коротке кучеряве чорне волосся затремтіло в мисці з оливковою олією, а потім усе одразу розтягнулося абсолютно рівно. "Що це означає?" — спитав Рошнані.
  «Моя леді, це означає, що у вас росте хлопчик», — відповів Таншар.
  «Нехай він виявиться таким же хоробрим, розумним і красивим, як його батько».
  Рошнані та Абівард встали й обійняли один одного. "Це чудова новина", - сказав Абівард. Він покопався в мішечку на поясі, дістав звідти дзвінку жменю срібних ковчег і віддав їх Таншару. Коли ворожка спробувала заперечити, він проігнорував його. Тоді цікавість взяла верх над ним, і він запитав: «Якби це була дівчина, який би був знак?»
  «Замість того, щоб випрямити, волосся скрутилося б у формі кола», — сказав Таншар. Він дістав із сідельної сумки кремінь і сталь, потім глиняну лампу, яку наповнив із глека оливкової олії. Він також дістав маленький шкіряний мішечок, наповнений товченим сухим листям, сухою травою та дрібними гілочками. Він зробив невелику купку труту, вдаряючи по ньому кременем і сталлю, доки він не зачепився. Коли він розпалив невеликий вогонь, він запалив біля нього гілку і запалив на ній лампу. Вказуючи на чашу для спостережень, він сказав Рошнані: «Вийми волосся та спали його в полум’ї лампи. Оскільки його один раз використовували для магії, воно стає більш уразливим до повторного використання, якщо його не з’їсти».
  Вона зробила так, як він їй наказав. Олія, що вкрила волосся, на мить зробила полум’я гарячим і яскравим. Рошнані теж намастила пальці; вона смикнула їх, щоб не обпектися.
  «Хлопчик», — тихо сказав Абівард після того, як вони з Рошнані попрощалися з Таншаром. — У вас народиться хлопчик. Це вперше здалося йому справжнім. Жінки добре знають, що таке бути з дитиною. Чоловікам важко сприймати це, поки у їхніх дружин не роздуваються животи, а іноді й поки вони не тримають немовлят на руках.
  — Твоя мама буде задоволена, — сказав Рошнані.
  «Я навіть не думав про це», — відповів він. Вони посміхнулися одне одному й, ігноруючи багатовіковий інкрустований звичай, рука об руку попрямували до її фургону.
  
  
  * * *
  
  
  Після скелі Налгіс скеляста вершина, на якій стояла твердиня Век Руд, здалася Абіварду не більш ніж прищиком на поверхні землі. Але від знайомої маси майже трикутної фортеці клубок у горлі. Так багато змінилося для нього за рік і більше, що він був у від’їзді, але твердиня, його дім, залишилися незмінними. Як і годиться, подумав він.
  Насправді це було не зовсім так. Зі стін злетіли транспаранти. Підійшовши ближче, він побачив, що вони несли червоного лева Макурана. Враховуючи, чому він вирушив у кампанію, це здавалося доречним і доречним.
  Село під фортецею також було прикрашене святковим одягом, яскравим банерами та гірляндами, а всі були одягнені у святкові шати. Абівард звернувся до командира роти, яку позичив йому Шарбараз. «Ви можете насолоджуватися з нами стільки, скільки забажаєте, але не соромтеся робити свої домівки, коли забажаєте».
  — Дякую, лорде, — усміхнувся капітан. — З вашого дозволу, я візьму вас на обидві половини цього.
  Таншар під'їхав до Абіварда. «Господи, з вашої люб’язної згоди я піду прибирати свій дім. Тутешні жінки, безсумнівно, подбають про це за мене, але нічия рука не така правильна, як ваша».
  Абівард показав угору на фортецю. — Ласкаво просимо до мене, ти знаєш. Ти більше не просто сільська ворожка; як ти сам сказав, ти показав, що твої таланти більші за це.
  «Може й так, але моє місце тут», — відповів Таншар. Він звучав настільки рішуче, що Абівард не намагався з ним сперечатися. Ворожка попрямувала до свого охайного будиночка біля ринку.
  Ворота до твердині були відчинені. Фрада стояла там, чекаючи на Абівара. Два брати махали один одному, один на коні, другий пішки. «Клянусь Богом, радий вас бачити», — покликала Фрада.
  «Клянуся Богом, як добре бачити тут усіх і вся», — відповів Абівард, що викликало радість у всіх, хто стояв достатньо близько, щоб почути його. Він продовжив: «Рошнані там ззаду…» Він показав на фургон. «-і носити, каже Таншар, хлопчика. А Денак, у Машизі, народить дитину Царя Царів».
  Ця новина також викликала радість, хоча й не так багато, як він очікував. Він проїхав повз Фраду на подвір’я й подивився на двері житлових приміщень, гадаючи, чи не влаштував його брат процесію матері, дружин і зведених сестер. Подія, звичайно, була досить урочистою. Але жодна жінка не виходила з цих кутих залізом дверей; він припустив, що Фрада не хотів узурпувати прерогативу, яку він, можливо, вважав виключно своєю, і дійшов висновку, що Фрада виявляв більше делікатності, ніж він підозрював.
  
  
  Він отримав ще одне підбадьорення, гучне, коли зіскочив з коня й знову ступив на бруківку твердині Век Руд. Універсал Рошнані з гуркотом влетів у ворота й увійшов у фортецю. Він підійшов до нього і покликав її вийти. Вона це зробила під гучні оплески. Ніхто не думав, що він порушує звичай, показуючи її зараз, а не тоді, коли він і вона поверталися з тріумфом.
  «Я даю свій останній наказ перед тим, як повернути володіння Абіварду, моєму братові», — крикнув Фрада. — Нехай усі бенкетують, п’ють і веселяться! Крик, який піднявся після цього, затьмарив будь-якого Абівара, але йому було байдуже. Якби Фрада не дав цього наказу, він би це зробив.
  Він обійняв брата. «Як добре бути вдома», - сказав він.
  «Як би там не було, але ось я знову тобі заздрю», — сказала Фрада. «Ти отримуєш всю славу, а я залишаюся».
  «Я казав вам два роки тому, що війна має менше слави, ніж ви думаєте», — відповів Абівард. — Що б там не було, ти отримаєш свою частку. З Шарбаразом на троні, нехай його роки будуть довгі, а його царство розшириться, у цьому немає сумніву.
  — Нехай ти маєш рацію, — сказала Фрада. — Я теж радий, що ти вдома. Його обличчя спохмурніло. Ніби продовжуючи те саме речення, він продовжив: «Мама хоче побачити вас, як тільки ви зможете приділити хоч хвилинку».
  — Звичайно, я теж хочу її побачити, — сказав Абівард.
  «Я справді вважаю, що ти маєш зробити це якнайшвидше», — сказала Фрада, усе ще невдоволено. — Можливо, навіть зараз — що з бенкетами, ніхто особливо не помітить, якщо ти трохи відійдеш від центру подій.
  Рошнані впіймав те, чого не вистачало Абівару. — У жіночій кімнаті щось пішло не так, чи не так?
  Фрада, здавалося, збентежився перед перспективою поговорити з дружиною свого брата, але він кивнув. Абівард поплескав себе по лобі. Бій був чистим і простим; Ви можете з першого погляду зрозуміти, хто виграв, а хто програв, і часто мати гарне уявлення про те, чому. Ніщо з цього не стосувалося суперечок у жіночих кварталах. Маючи з собою лише одну дружину, він був вільний від таких клубків останній рік і навіть більше, перевага моногамії, про яку він досі не думав. Він сказав: "Добре, я побачу її зараз же",
  На обличчі Фради розквітло полегшення. — Тоді ходімо зі мною. Він жестом включив Рошнані в запрошення, але нічого не сказав їй безпосередньо.
  Коли Абівард йшов до дверей у населену частину фортеці, очі спостерігали з вікон жіночих приміщень. Про що там думали його дружини чи, можливо, зведені сестри? Що пішло не так, якщо його мати та брат не змогли виправити?
  У під’їзді від пікантних запахів свіжого кишенькового хліба й смаженої баранини, букета солодкого вина в нього сіпалося в носі й бурчало в животі. Не менше за всіх йому хотілося бенкетувати, пити та веселитися.
  Але він відвернувся від кухонь і пішов з Фрадою та Рошнані коридором, що вів до спальні дихкана. Фрада зупинилася біля дверей. — Я зайшов у цю кімнату, брате, щоб зустрітися з нашою матір’ю. Клянусь Богом, я не проходив повз неї й не заходив у власне жіночі покої відтоді, як ти вирушив із Шарбаразом, щоб повернути йому трон.
  «Достатньо просто сказати мені», — сказав Абівард. «Тобі не потрібно братися за таку справу. Якби я тобі не довіряв, я б залишив тебе керувати фортецею?»
  Фрада не відповів і, здавалося, не хотів навіть увійти до спальні тепер, коли Абівард повернувся до фортеці Век Руд. Його сором’язливість здавалася надмірною, але Абівард знизав плечима й пішов у кімнату з Рошнані наодинці. Коли він закрив і замкнув двері, кроки Фради швидко затихли в коридорі. Абівар знову знизав плечима.
  Він носив ключ від дверей жіночої кімнати аж до Відессоса й назад. Тепер він використав його, щоб відкрити ці двері. Він був зовсім не здивований, побачивши, що мати чекає на нього з іншого боку. Він взяв її на руки, поцілував у щоку. «Як добре повернутися», — сказав він їй, як і Фраді.
  Бурзо сприйняла його прихильність як належне, як і більш офіційне привітання Рошнані. Рошнані вона сказала: «Якщо ти думаєш, що я схвалюю твоє порушення наших давніх звичаїв, ти помиляєшся. Якщо ти думаєш, що я не рада дізнатися, що ти народжуєш сина і спадкоємця, ти ще більше помиляєшся. Я вітаю тебе назад володіння і твоє належне місце в ньому, головна дружино мого сина».
  «Можливо, я не завжди залишаюся на тому місці, яке, на вашу думку, належить мені, мати мого чоловіка», — відповіла Рошнані. Абіварду важко було б уявити її неввічливою, але це не означало, що вона відмовиться від більшої свободи, якої прагнула.
  — Ми поговоримо про це ще раз, — сказала Бурзо, не відступаючи ні на зерно від своєї позиції, — але зараз невідповідний момент. Вона звернулася до Абівара. — Ходімо зі мною до моєї кімнати — ви можете піти вдвох, тепер, коли я про це подумаю. Проте рішення тут має бути за вами, сину мій.
  — У чому тут допомога, мамо? — запитав Абівар, коли вони йшли коридором.
  «Фрада сказала мені, що щось не так, але не сказала більше того».
  «Він діяв правильно», — сказав Бурзоу. Вона відійшла вбік, дозволивши Абівару пройти перед нею до кімнати, а потім увійшла попереду Рошнані. На порозі, наче чарами, з’явилася служниця. Бурзо кинув на неї злий погляд. «Приведіть сюди Кішмара та Оннофре. Вони знають, що їм потрібно взяти».
  — Так, господине. Жінка поспішила геть. Її обличчя було бліде й перелякане. Дружини, а не зведені сестри, у всякому разі, подумав Абівард. У певному сенсі це було полегшенням. Він кілька разів лягав у ліжко з обома жінками заради форми, але це було майже все. Вони були досить гарні, але жодної великої іскри не спалахнуло ні в ньому, ні, як він подумав, ні в одній із них.
  Повернулася прислуга. За нею йшли Кішмар і Оннофр. Їхня поява вразила Абівара: обидва були важчими, м’якшими, ніж він пам’ятав, і в обох були темні, втомлені кола під очима. Але причину цього було досить легко зрозуміти — кожен із них ніс дитину, загорнуту в м’яку вовняну ковдру. Абівард не знав багато про немовлят, але той, хто знав набагато менше, ніж він міг би знати, що ці двоє були занадто малі, щоб бути зачатими, коли він був у твердині Век Руд.
  Він витріщився на матір. Вона похмуро кивнула. — Ой боже, — сказав він.
  Вона накинулася на його молодших дружин лютим голосом. «Діхкан повернувся до своїх володінь. Що ви можете сказати про себе, повії?»
  Оннофр і Кішмар обидва почали голосити, породжуючи жахливий розбрат, який терзав у вухах Абівара. «Прости!» — скрикнув Оннофр, за мить до того, як Кішмар вигукнув те саме слово. Вони також почали розповідати свої історії одночасно, тому іноді йому було важко зрозуміти, яку з них він слухає. Це не мало значення. Обидві історії були приблизно однаковими. Їм було нудно, їм було самотньо, вони боялися, що він ніколи не повернеться звідти, куди б не пішов — жодна з жінок, здавалося, не була зрозуміла в цьому, — і тому їм вдалося знайти спосіб розважитися… і теж заплатили за все. звичайна ціна за цю розвагу.
  Він дивився на них. «До речі, ви недовго чекали, перш ніж знайти себе, друзі». Це змусило його дружин знову голосити. Не звертаючи уваги на шум, він повернувся до Бурзо. — Чи є ще такі з випнутими животами?
  Вона похитала головою. «Цих двох не повинно було бути. Провина за них лежить на мені; я не встиг належним чином стежити за жіночими кімнатами. Але доля цих двох повій та їхніх нікчемних нахаб у ваших руках».
  — О, боже, — знову сказав Абівард. Якби йому захотілося вбити жінок і немовлят, він мав би право. Багато хто з дихканів вихопив би свій меч, не замислюючись. Багато дихканів не чекали б, щоб почути, що скажуть негідні дружини; він убив би їх, як тільки побачив немовлят на їхніх руках.
  «Що ви будете робити з тими, хто приніс у ваше гніздо зозулині яйця?» — запитав Бурзо. Її очі чекали крові.
  Рошнані мовчав. Цей вибір був за Абівардом, а не за нею. Все одно він дивився на неї. Він не міг прочитати її обличчя. Він зітхнув. «Я виходжу порядним солдатом, — стомлено сказав він, — але я зрозумів, що не маю сили бути різником. Я знайду чорні камінці, розлучу їх і відішлю подалі. Надто багато в Макурані померло в минулому. рік Ще чотири не допоможуть».
  "Цього недостатньо!" Бурзо заплакав, і Абівард дуже сильно нагадав про жах Денака через усе, що пахло напівзаходами. «Батько і син, мати і дочка», — подумав він.
  Кішмар і Оннофр лепетали подяку й благословення. Оннофр зробила крок уперед, ніби хотіла його обійняти, а потім стрималася, що було одним із наймудріших її вчинків. Абівард сказав: «Якщо я не віддаю Ардіні мечу, як я можу вбити цих двох? Вони були не стільки злі, скільки дурні. Вони вміють шити, вони вміють прясти. Вони прокладуть собі шлях у світі. "
  — Тоді негайно вижени їх геть, — сказав Бурзо. «Кожен день, коли вони залишаються в жіночих приміщеннях, додає сорому їм і мені».
  Абівард підозрював, що остання проблема важить у свідомості його матері більше, ніж перша. Він сказав: «Оскільки скандал триває місяцями, ще один день, щоб його залагодити, не матиме значення. Я був у від’їзді більше року. Сьогодні я прагну насолодитися своїм поверненням».
  Підняті брови Бурзо красномовно свідчили про незгоду, але все, що вона сказала, було: «Ти дихкан домену Век Руд і господар жіночих покоїв. Буде так, як ти наказуєш».
  Незабаром колишні дружини Абівара осипали його благословеннями. Вони могли протистояти мечу, як Смердіс, залишивши своїх немовлят на схилі пагорба заради собак і ворон, і вони добре це знали. Безсумнівно, це не здавалося їм реальним, поки він був у кампанії. Він міг би взагалі не повернутися, і в цьому випадку їхні подружні зради мали шанс залишитися безкарними. Те, що він став перед ними, раптово поставило справи в іншому світлі.
  «Замовкни», — сказав він голосом, яким, можливо, наказував своїм уланам атакувати. Оннофр і Кішмар витріщилися на нього. Звісно, ніхто ніколи так з ними не говорив. Якби хтось був, можливо, він не опинився б у теперішньому скрутному становищі. Він продовжив: «Я не прощаю тобі. Я просто пощадив тебе. Якщо Бог дасть тобі знайти інших чоловіків, використовуй їх краще, ніж мене». Жінки почали розмовляти. Він заперечував їх: «Ви забагато сказали, ви вже забагато зробили. Забирайте своїх немовлят і гетьте з моїх очей. Завтра я знайду чорні камінці й відішлю вас».
  Вони втекли з палати Бурзо. Бурзо глянув на нього з легким неохочим натяком на схвалення. "Це було добре зроблено", - сказала вона.
  "Це було?" Абівард почувався слабким і хворим усередині, наче він щойно пережив битву, у якій ледь не загинув. "Завтра все закінчиться. Вони можуть піти і бути дурними за чужий рахунок, а не за мій".
  "Їм буде непросто, навіть якщо це так", - сказав Рошнані. «Так, вони можуть заробляти собі на хліб, але вони матимуть важкі уроки життя поза жіночими кварталами. Як мати справу з м’ясниками та торговцями, як говорити з чоловіками…»
  — Це вони вже знають, — люто сказав Бурзо.
  "Що б ти зробив, щоб я зробив?" — запитав Абівард у Рошнані.
  Вона зітхнула. «Те, що ти міг зробити, ти зробив. Як ти сказав, це має бути день радості. Я радий, що ти вирішив не заплямувати свої руки кров’ю тут».
  Бурзо похитала головою. «Він був м’яким. Милосердя тепер лише спонукатиме інших діяти так, як ті повії».
  «Мамо мого чоловіка, ми не згодні». Голос Рошнані був тихим. Вона не запропонувала аргумент Бурзо, але й не відступила від власної точки зору.
  Бурзо, здавалося, не знав, що з цим робити. Рошнані була належним чином шаноблива, як і належить невістці, але не поступилася, як це зробили б більшість невісток. Поєднання викликало збентеження. Вона знайшла притулок у загальній скарзі: «Ви, молоді люди, не поважаєте те, як треба робити. Якби я помчала на край світу, як це зробили ви з Денаком, я не знаю… і Я не хочу думати про те, що сталося б з моєю репутацією».
  «Нічого не сталося з репутацією Денака, — сказала Рошнані з тією ж тихою рішучістю донести свою точку зору, як і раніше, — окрім того, що вона мала народити дитину, яка, якщо пощастить, стане Царем Королів набагато раніше, ніж вона могла б якби вона залишилася тут, доки не виграли війну».
  «Якби Рошнані не прийшов з нами, війна, швидше за все, була б програна, а не виграна», — сказав Абівард своїй матері та пояснив, як саме його головній дружині прийшла в голову ідея сховатися у Відессосі. Він додав: «Якби вони залишилися, ти, мабуть, ніколи б не мав онука з шансом стати Королем королів».
  «Звичай...» сказала Бурзо, але вона замовчила це. Перспектива короля королів або королівської принцеси як онука справді мала значну привабливість.
  Абівард сказав: «Кінець світу також не відбудеться, якщо Рошнані, який, зрештою, вже багато подорожував, іноді виходить із жіночих покоїв, щоб побачити решту твердині. Шарбараз, король царів, пообіцяв надати Денаку таку ж свободу в палаці. у Машизі, і як слідувати тому, що робить Цар царів, може бути неправильно?»
  «Я не знаю відповіді на це запитання — тобі треба запитати Смердіса», — різко відповіла його мати. Абівард відчув, як його вуха нагрілися. Рошнані втягнула дихання з раптовим різким звуком — Бурзо все ще міг бути грізним. Але вона продовжила: «Ти будеш робити так, як будеш робити, і не звертай особливої уваги на мене в роблю. Так життя йде, як би старі не намагалися зробити це інакше. Але якщо ти думаєш, що ти змусиш мене полюбити зміни, які ти працюєш , будь ласка, подумай ще раз".
  Дуже сміливий, Абівар підійшов до неї й обняв її за плече. Вона завжди була тією, хто втішав його, а ніколи навпаки — досі. Він сказав: «Клянусь Богом, матір’ю, я не дам безчестя прийти ні до твердині Век Рудь, ні до кожного, хто тут живе».
  — Я так само подумав, — сказав Бурзо, — і подивіться, що з цього вийшло.
  «Все буде гаразд», — сказав Абівард із упевненістю молодості. Рошнані енергійно кивнув.
  Тепер Бурзо не погодився, але відмовився від суперечки. Вона сказала: «Все буде так, як є, хоч це може виявитися. Але я знаю, сину, що ти скоріше будеш бенкетувати, ніж мати справу з проблемами жіночих кварталів — чи зі мною. Тоді давай. Можливо, леді твоя дружина проведе тут трохи часу і потішить нас розповідями про далекі країни, які вона бачила».
  «Звичайно, буду», — одразу сказав Рошнані. Абівард міг прочитати її думки: чим більше жінки чутимуть про зовнішній світ, тим менше вони будуть задоволені розлукою з ним.
  Можливо, Бурзо це бачила, а може, й ні. У будь-якому випадку, зробивши запрошення, вона навряд чи змогла його відкликати. Абівар попрощався з ними обома. Він замкнув за собою двері до жіночої кімнати — не те, щоб це мало значення для Оннофре та Кішмара. Він цікавився, хто народив їхніх дітей. Якби він коли-небудь дізнався, з фортеці Век Руд залишилося б ще кілька людей.
  Фрада все ще чекала в коридорі неподалік від спальні дихкана. "Ти почув?" — запитав він. Абівар кивнув. Його брат продовжив: "Що ти будеш робити?"
  — Завтра я розведу їх обох і вишлю звідси, — відповів Абівард.
  «Достатньо. Я бачив надто багато крові, пролито минулого року, щоб хотіти ще більше».
  Плечі брата з полегшенням опустилися. «Я сказав матері, що твоя відповідь буде приблизно такою. Вона була за те, щоб забрати їх голови, щойно їхні животи почнуть випирати». Він закотив очі. «Ми ходили навколо нього, як селянки в хороводі. Нарешті я змусив її чекати твого слова».
  «Що б казав батько? «Легше зробити щось зараз, ніж потім скасувати, якщо воно станеться не так. Щось подібне, у будь-якому разі. Я був би засмучений, якби я повернувся додому та побачив, що дві мої дружини пішли далі». рубанка, як пара молодят».
  — Я так і думав, — відповів Фрада. «Ти більш ніжний, ніж батько, або все одно терпиш більше дурниць. Жінки, що гуляють по всьому ландшафту…» Його фиркання показало, що він думає про це. «Але тепер ти дихкан, і твердиня керується тим, як ти думаєш, що ми повинні робити».
  
  
  «Я?» – сказав Абівард. — Я маю на увазі більш ніжний. Він думав, що зробив би Годарц, якби його дружина народила дитину, яку він не міг би народити. Щось цікаве і незабутнє, він не сумнівався. "Ну, можливо, я. Час від часу світ дійсно змінюється".
  — Може, й так. Майже як Рошнані, Фрада визнав, не обов’язково погоджуючись. Потім поплескав брата по спині. «Як би це не було, у коридорі на нас чекає бенкет. Якби ти сидів довше закритий, мій ніс і мій живіт затягнули б мене туди».
  «Я сподівався, що пробачив би вас», — сказав Абівард. "Ходімо."
  Якимось чином звістка про те, що він вирішив у жіночих кварталах, дійшла до решти фортеці швидше, ніж він сам. Деякі люди вихваляли його милосердя; інші явно вважали, що він був занадто м'яким. Але всі знали, яким був вирок. Він швидко випив дві чашки вина, щоб спробувати притупити край свого збентеження.s На кухні кухар дав йому тарілку з бараниною, зеленню та нутом, перетертими разом, і миску баранячого бульйону з підсмаженими шматочками кишенькового хліба. плаваючи в ньому як акомпанемент. Він копався срібною ложкою. — Це добре, — блаженно сказав він. «Тепер я справді почуваюся як вдома».
  — А на Машизі не встигли? Фрада запитала: «Так, але з іншими спеціями — занадто багато часнику та недостатньо м’яти, якщо ви запитаєте мене», — відповів Абівард. «Ось так воно має бути на смак, як воно смакує з тих пір, як я був хлопчиком».
  «Ви маєте на увазі те, як його смакують, поки Абаліш наказує на кухнях», — сказала Фрада, і Абівард кивнув. Його брат продовжив: «А що вони їли у Відессосі? Це, мабуть, було цікаво».
  «Зазвичай вони печуть хліб у буханках, а не в кишенях», — сказав Абівард, згадуючи. «Вони їдять баранину, козенят і яловичину, як і ми; вони навіть більше люблять часник, ніж люди навколо Машиза. І…» Він раптом замовк, згадавши ферментований рибний соус.
  "Що це?" — нетерпляче запитала Фрада. — сказав йому Абівар. Він виглядав обуреним, хоча й не таким обуреним, як відчував Абівард. — Ти це вигадуєш. Абівар похитав головою. Фрада сказала: «Сподіваюся, ти не їв нічого з цього жахливого».
  «Я робив, поки мені не сказали, що це таке». Абівард набрав бульйону, щоб відігнати спогад. Коли це не спрацювало, він випив вина.
  «Який… це був смак?» — спитала Фрада, як маленький хлопчик запитує іншого, який щойно проковтнув жука.
  Абіварду було важко пригадати. Після того, як він дізнався, що соус зроблено з тухлої риби, жах переповнив будь-який смак, який він міг мати. Нарешті він сказав: «Це було не так погано, як могло бути — більше сирний, ніж будь-що інше».
  — Краще тобі, ніж мені, брате мій, це все, що я маю сказати. Фрада помахала жінці з тацею з вареними баранячими язиками, солодким хлібом і очима, щоб вона зупинилася. Він наповнив тарілку, яку спорожнив, пюре з ягняти. «Тепер ось відповідна ціна».
  — Звичайно, ти маєш рацію, — сказав Абівард. — Ось, Мандане, дай і мені трохи з них. Коли його тарілка була повна, він дістав свій поясний ніж і зі смаком накинувся на чабер.
  
  
  Невдовзі, сповнений аж до розриву й п’яний до такої міри, що, здавалося, на ширині долоні парив над камінням підлоги, він повернувся до спальні. Тільки тоді йому спало на думку, що він повинен покликати одну зі своїх дружин спати з собою, і ще одну, крім Рошнані. Рік і більше вона тримала його лише в собі, що, мабуть, розпалило дикі ревнощі в жіночих кварталах. Він сподівався, що ревнощі не проявляться, як це було з Ардіні.
  Але кого йому вибрати? З якою б дружиною він першою не пішов у ліжко після повернення, також стане об’єктом ревнощів. Інша актуальна проблема полягала в тому, що він був настільки перевантажений їжею та напоями, що не хотів мати жінку та сумнівався, що зможе віддати належне. Такі дрібниці повільно оберталися в його пам’яті, коли він зайшов у спальню і, трохи помацавши, опустив бар.
  Він зняв сандалі. Спробувати застібнути пряжки було важче, ніж замкнути двері. Нарешті впорався. Полегшено зітхнувши, він ліг подумати, якій дружині йому подзвонити. Наступне, що він зрозумів, був ранок.
  
  
  * * *
  
  
  Уперше з тих пір, як він став дихканом, Абівард мав шанс керувати своїм володінням в умовах, що наближалися до миру. Час від часу невеликі загони Хаморта переходили Дегірд і просочувалися на південь до його земель, іноді зі своїми отарами, іноді просто як набіги, але йому та його вершникам завжди вдавалося їх відігнати. Величезне виверження рівнинних жителів у Макурані, якого всі боялися після катастрофи в степу Пардраян, не відбулося.
  «Як би мені не було неприємно це говорити, можливо, данина, яку Смердіс платив кочівникам, принесла користь», — зауважив Абівард.
  Фрада плюнув на доріжку стіни фортеці, якою вони крокували разом. «Це для Смердіса і його данини обох. Смердючий узурпатор. Як ти міг говорити щось хороше про людину, проти якої ти провів більшу частину двох років війни? Якби не ти, він, швидше за все, був би Королем Королів. Ти не радий, що він пішов?»
  Як ти кажеш, я занадто багато пройшов, щоб позбутися його, щоб хотіти, щоб він усе ще був тут. Проте тихий голосок всередині Абівара запитав, яку різницю матиме Шарбараз на троні замість Смердіса для Макурана в довгостроковій перспективі. Чи варта зміна правителя всієї крові та скарбів, пролитих для виконання цієї роботи?
  Люто наказав голосочку замовкнути. У будь-якому разі, хоч би що громадянська війна зробила для Макурана загалом, вона безсумнівно зробила йому статок — і його клану. Без цього він ніколи не став би ні зятем Короля Королів, ні, можливо, дядьком наступника Шарбараза. Він залишився б лише прикордонним дихканом, рідко турбуючись про те, що відбувається за межами його володінь.
  Це було б так погано? — запитав голосок. Він проігнорував це.
  Рошнані вийшов із дверей житлових приміщень і прогулявся подвір’ям. Вона побачила його на стіні й помахала йому рукою. Він помахав у відповідь. Конюхи, помічники ковалів і служниці у дворі не звернули на неї особливої уваги, що Абівард вважав прогресом. Перші кілька разів, коли вона виходила з жіночих приміщень, люди або витріщалися в очі, або поверталися спиною і вдавали, що її немає, що вражало Абівара ще гірше.
  З жіночих покоїв очі жадібно стежили за Рошнані, коли вона ходила. Через те, що зробили Кішмар і Оннофр, Абівард вагався, чи надати іншим своїм дружинам і зведеним сестрам свободу, якою насолоджувався Рошнані. Він охоче подарував би його матері, але Бурзо не хотів. Якщо одне з облич за вузькими вікнами було її, він був упевнений, що її рот стиснув тонку лінію несхвалення.
  Фрада кивнув Рошнані та сказав: «Це вийшло не так погано, як я очікував».
  «Я чув від вас найбільше похвал про цю ідею», — сказав Абівард.
  «Це не означає похвали», — відповіла Фрада. «Це означає щось менше, ніж повна ненависть до поняття, з якого я почав».
  «Все, що менше, ніж повна ненависть, — це найбільша похвала, яку я чув від вас», — наполягав Абівард.
  Фрада зробив йому жахливу міну та імітував удар кулаком у його бік. Потім, нерішуче, він сказав: «Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я вам скажу, що я кілька разів розмовляв з леді Рошнані».
  Абівар зрозумів його вагання; якщо за звичаєм Макуранера знатний був єдиним чоловіком, який міг пристойно дивитися на свою дружину, то він був ще більш категорично єдиним чоловіком, який міг пристойно розмовляти з нею. Абівард сказав: «Не хвилюйся через це. Я знав, що таке станеться, коли я дозволив їй вийти з жіночої кімнати. Я не бачив, як могло бути інакше: якщо вона вийде, і ніхто не буде поговори з нею, на її думку, це може бути ще гірше, ніж залишатися там ув’язненим».
  — Вам це не заважає? — запитав Фрада. «Ви витримали більше митників на їхніх головах…»
  — Я не один, — нагадав йому Абівард. «Шарбараз, Король Королів, робить із нашою сестрою те ж саме, що я роблю зі своєю дружиною. І минулого літа було скинуто багато звичаїв разом із нашою армією. Я намагався зробити зміни незначними та розумними. Справді, я не думаю, що батько б засудив».
  Фрада замислився над цим. Нарешті він неохоче кивнув. "Можливо ти правий.
  Батько… Я не скажу, що він часто порушував звичаї, але, здається, він ніколи не сприймав це так серйозно, як, скажімо, мама».
  «Добре сказано». Абівар у свою чергу кивнув. «Він працював би згідно зі звичаєм, коли б міг, але я не думаю, що він би дозволив цьому зв’язати його, якщо йому потрібно було чогось досягти».
  «Хм. Якщо так сказати, брате мій, чого ти досягнеш, випустивши Рошнані з жіночих приміщень?» Фрада виглядав самовдоволеним, наче впевнений, що придумав запитання, на яке Абівард не міг відповісти.
  Але Абівард таки відповів: «Я з більшою готовністю отримую користь від її порад, які добре послужили мені — і Макурану — під час кампанії. І її поради можуть бути кращими, якщо вона бачить речі сама, ніж якщо чує про це з уст. , крім усього цього, я роблю її щасливою, що, як ти дізнаєшся, коли одружишся, не є найменш важливим у світі». Він зиркнув на Фраду з викликом.
  Його брат сказав: «Якщо це не найменш важлива річ у світі, чому ти поставив її в кінці свого списку аргументів, а не в їхній голові? Ні, не відповідай. Я знаю чому: щоб змусити інших здається більшим».
  
  
  — Ну, а якби я зробив? — сказав, сміючись, Абівар. Він поклав руку братові на плече. "Ти виріс за минулий рік. Коли я пішов на війну, ти ніколи не помітив, як ведеться суперечка".
  — Відтоді я наслухався їх достатньо, коли ти носив твої сандалі, поки тебе не було. Фрада закотив очі. «Клянуся Богом, я мав більше людей, які намагалися промовити брехню повз мене, ніж я міг собі уявити. Деякі люди не соромляться; вони скажуть що завгодно, якщо їм здасться, що вони бачать у цьому аркет».
  «Я не скажу, що ти помиляєшся, тому що я не думаю, що ти помиляєшся. Що змусило Смердіса зробити те, що він зробив, крім того, що йому здалося, що він побачив у ньому ковчег?»
  — Швидше більше, ніж один, — сказала Фрада.
  — Ну, так, — сказав Абівард. «Але ідея, що лежить в його жадібності та в усіх інших, однакова». Він скоса глянув на Фраду. — А скільки брехні пройшло повз вас?
  «Кинь мене в Пустоту, якщо я знаю, я не міг помітити тих, хто пройшов повз мене, чи не так?» Фрада відповіла. Він замовк на мить, потім продовжив.
  «Я сподіваюся, що з місяцями минали все менше і менше».
  «Так, це те, до чого варто націлитися», — погодився Абівард.
  Він дивився через зубці на річку Век-Рудь на північ. Зрілі посіви, зрошені канатом, зробили землю біля річки золотим і зеленим килимом; стада паслися на чагарнику далі. Він протяжно зітхнув.
  "Що це?" — запитала Фрада.
  «Я стояв тут, досить близько, і вдивлявся в бік річки два роки тому, коли батько підійшов до стіни і сказав мені, що відесіанці розкидали золото серед хаморта, щоб викликати у них бажання битися з нами», — Абівард сказав. «З цього виникло все, що було далі».
  «Це інший світ, — сказав Фрада.
  «Це, звичайно, так. Я не очікував, що буду dihqan ще двадцять років — те саме для Охоса та для Прадтака, я припускаю», — сказав Абівард. — Шарбараз теж довго не сподівався стати Королем Королів — а Смердіс, мабуть, взагалі ніколи не сподівався бути Королем Королів.
  Фрада також поглянула на домен. "Лорди приходять і лорди йдуть", - сказав він. «Земля вічна».
  — Знову правда, — сказав Абівард. «Я дякую Богу за те, що кочівники задовольнилися тим, що переслідували наші отари та стада, і не намагалися серйозно знищити наші ріллі. Відремонтувати канати, коли вони зламані, — це не сезонна справа; на це потрібні роки. "
  «Ми влаштували пару сутичок з ними минулого року біля краю зрошуваних земель; вони хотіли випасати свої отари на пшениці та квасолі», — сказав Фрада. «Але коли вони дізналися, що в нас залишилося достатньо воїнів, щоб це не було легкою роботою, вони відмовилися від неї — хвала Богу та чотирьом». Він витер лоба. «Я б збрехав, якби сказав, що не хвилювався; деякий час я боявся, що у вас навряд чи буде домен, куди можна повернутися додому».
  — Усе гаразд, — сказав Абівард. «Якийсь час я все одно не думав, що повернуся додому. Смердіс виштовхнув нас за шию через Тутуб, подалі від країни Тисячі Міст, з пустелею за нашими спинами… Якби це було Якби не Рошнані, я думаю, ми б там загинули».
  Фрада глянула на Рошнані, який розмовляв із шкіряним майстром. Він все ще вагався, дивитися прямо на неї більше миті, але дозволив своїм очим ковзнути по ній, а потім повернувся. Незважаючи на це, він сказав: «Ну, враховуючи те, що вона зробила, можливо, вона заслуговує бути на вулиці».
  Оскільки це було настільки близько до поступки, яку він міг би отримати від свого брата, Абівард поплескав Фраду по спині. — Я дякую, — сказав він. «Пам’ятайте, що для мене це теж нове. Я сподіваюся, що нам обом стане легше — і, можливо, Рошнані, а також — з часом. Відесіанці вільно відпускають своїх жінок, і наші звичайні люди теж. .. Я не думаю, що ми впадемо в Пустоту, якщо зробимо те саме».
  — Я помітив, що ти не відпустив інших своїх дружин, — сказала Фрада.
  «Я б так і зробив, якби Кішмар і Оннофр тримали ноги зімкнутими, поки мене не було», — роздратовано відповів Абівард. «Ви помітите, що вони обоє завагітніли, хоча їх також мали зачинити в жіночій кімнаті; вони навряд чи могли б зробити більше, якщо б продавали себе на ринковій площі в селі. Але винагороджуючи інших відразу після цього було б занадто багато».
  — А як щодо наших зведених сестер? — запитала Фрада.
  «Сьогодні у вас повно неможливих питань, чи не так?» – сказав Абівард. Він подумав про це, а потім зітхнув. — Я, мабуть, не випущу їх, у всякому разі, не відразу. Якщо вони будуть відомі тим, що тиняються за межами жіночих приміщень, це не вплине на їхні шанси на належний шлюб.
  — Це має сенс, — дозволив Фрада. «Дякую вам за те, що ви бачите вибоїни та колії на дорозі, якою ви їдете».
  "Я радий цьому", - сказав Абівард. «Іноді мені здається, що ти не бачиш дороги в вибоїнах і коліях, якими я їду». Обидва брати засміялися. Абівард сказав: «Клянуся Богом, я справді сумував за тобою. Шарбараз, Король Королів, — чудова людина і хороший друг, але з ним нелегко бути дурним».
  «Приємно знати, що я на щось здатний», — сказав Фрада. «Якщо тут все гаразд, як виглядає, чи не сходимо ми вниз і дізнаємося, як у Ганзака справи з найновішою бронею? Якщо він залишиться таким же зайнятим, як був, ми зможемо спорядити грізну групу з улани незабаром». Його посмішка стала хижою. «Усі сусідні дихкани боятимуться нас».
  «Є гірші речі», — сказав Абівард. «Так, ходімо». Вони разом зійшли зі стіни й поспішили через подвір’я до кузні Ганзака. Взимку кузня була бажаним притулком від холоду. Оскільки до падіння ще було далеко, на лобі Абівара виступив піт, щойно він увійшов у заповнену вогнем камеру.
  Ганзак працював голий по пояс; його чоло й широкі волохаті груди блищали від поту. Його запах наповнив коваля разом із лісовим димом і майже кривавим запахом розпеченого заліза. Коли зайшли Абівард і Фрада, Ганзак працював не над бронею, а над лезом меча. Його м’язи тремтіли, коли він ударив молотком по залізному прутку, який тримав щипцями на ковадлі. Метал зіткнувся об метал; полетіли іскри.
  Коваль занурив майбутній клинок у бочку за ковадло. Шипіння, яке здійнялося, могло вийти з горла великої отруйної змії. Ганзак підняв лезо з ванни для гарту, оглянув його критичним поглядом і відклав убік. Він із брязкотом поклав щипці на ковадло. «Дай Бог тобі доброго дня, лорде», — сказав він, кивнувши Абівару.
  — І тобі, — відповів Абівард. Тоді він випалив: «Як ти тут терпиш спеку?»
  Ганзак закинув голову і розсміявся, голосно й поривчасто. «Господи, ця кімната — мій дім. Коли я виходжу з неї, іноді мені здається, що я ось-ось почну тремтіти, я так звикла до цього».
  Абівард і Фрада перезирнулися. Фрада сказав: «Я вважаю, що тобі варто піти в село й попросити Таншара або одну зі старих баб зварити тобі зілля, бо очевидно, що ти нездорова людина».
  Коваль знову засміявся. Він завжди був добродушним, що, враховуючи його розмір і силу, було щастям. Тепер він потягнувся, і розплавлені м’язи під його блискучою від поту шкірою нагадували м’язи під шкурою лева. — Я тобі виглядаю немічним? — запитав він.
  — Ні, ні, — поспішно сказала Фрада. Яким би добродушним не був Ганзак, тільки дурний чоловік візьметься з ним сперечатися.
  Абівард сказав: «Ми прийшли подивитися, як у вас справи з бронею, яка потрібна домену».
  «Я повинен закінчити восьмий костюм до молодого місяця», — відповів коваль. «Це спорядження як для людини, так і для коня, ви розумієте, і ставить нас на два екіпажі попереду, ніж ми були до того, як Пероз, Цар Царів, повів армію в Пардраю. Ми також попереду в обох шоломах і щитах, і я мав чоловіки також просять кольчужних сорочок: вони далеко не повні обладунки, я не заперечу, але краще, ніж шкіра, занурена в киплячий віск».
  «Я знаю, звідки вони взяли цю ідею, якщо я сильно не помиляюся», — сказав Абівард. — Це люди, які їхали з Шарбаразом, Царем Царів?
  Ганзак насупився. «Тепер, коли ви згадали про це, лорде, вони є. Як ви це знаєте?» Перш ніж Абівард встиг відповісти, коваль клацнув пальцями. «Почекай! У мене це є. Ти думаєш, що вони вкрали ідею у відесіанців, чи не так?»
  «Звичайно, — сказав Абівард. «Відесіанці носили достатньо обладунків, щоб домінувати над нашими легкоозброєними кінними лучниками і навіть протистояти нашим уланам, але вони були набагато мобільніші, ніж важка кіннота. Я подумав, що їхній спосіб діяти мав переваги, і, судячи з того, що ви говорите, я не був єдиним».
  — Ммм, я б з тобою не сварився, — сказав Ганзак. «Вони виявилися людьми більш складними, ніж я очікував, я скажу, що для них. Я думав, що вони будуть усі золоті, підлі та без мужності, але вони зовсім не такі». Його щелепа працювала, наче він жував щось, смак якого йому не дуже сподобався.
  «Я не знаю, але я б хотів, щоб вони були більш схожими на казки. Мені здається, вони були б менш небезпечними».
  — Гадаю, ви маєте рацію, — сказав Абівард. Ганзак продемонстрував чітке розуміння. Він був хорошим ковалем, безсумнівно. Абівард думав, який дихкан він зробив би, якби народився в знаті. Хороший, було його припущення. Королівство потребувало ковалів, але воно також потребувало хороших лідерів. Як запитав Таншар, що це втрачає, тому що стільки чоловіків ніколи не демонстрували те, на що вони були здатні?
  Фрада виглядала розчарованою аж до розриву. «Усі балакають про відесіанців і про те, що вони такі, а що ні, — вигукнув він, — а тут я ніколи не був на відстані тисячі фарсангів від одного».
  — Нехай тебе це не турбує, брате мій, — сказав Абівард. — У вас теж буде шанс проти них.
  "Коли?" — запитала Фрада. «Коли я стану старим і сивим, як Смердіс? Тоді я не зможу зробити нічого доброго проти них. Що з Шарбаразом, Королем Царів, який дружить із Лікініосом Автократором, ми можемо мати мир для наступного покоління». Він говорив так, ніби це була одна з найгірших речей, які могли статися, але він ніколи не був на війні.
  — Не думаю, що тобі доведеться так довго чекати, — сказав Абівард. «Шарбараз, Король Царів, — людина честі; він не вступив би в бій з Лікініосом без поважної причини. Але Лікініос зобов’язаний дати йому причину. Пам’ятайте, він узяв у нас шматок Васпуракана як ціну за свою допомогу. . Він такий, що завжди прагне до власної вигоди. Одного разу він цілком може переборщити себе, і тоді ти здійсниш своє бажання».
  Фрада зігнув руку, наче хотів затиснути спис на згині ліктя. «Це не може прийти досить скоро».
  Абівар посміявся з нього. «Я сказав одного разу, брате мій, а не завтра чи навіть наступного року».
  — Я чув, що ти сказав, — відповів Фрада. — Я просто не слухав вас.
  Минулої зими Абівард провів час у холодному вигнанні в Серресі в імперії Відессос. Зима перед тим була сповнена хвилювання та шалених приготувань до повстання, коли Шарбараз був утікачем, а Смердіс тримав більшу частину Макурана на своїй руці.
  Ця зима була іншою. Це не була близька зимова сплячка, яку відчував Абівард у молодості. Тепер він був dihqan, а не Ґодарц, і на його плечах лежала відповідальність за вирішення суперечок у його володінні та за те, щоб запаси розтягнулися до весни. Але врожай був добрим — кращим, ніж він очікував, — і в коморах було достатньо пшениці, горіхів і фруктів, щоб володіння не голодувало до повернення тепла.
  Він отримав можливість трохи відпочити, вперше за два з половиною роки. Він використав це якнайбільше: спав довгими зимовими ночами, пив гаряче вино зі спеціями, щоб боротися з холодом хуртовини та крижаного бризу, користуючись гарним урожаєм, щоб поїсти, поки йому не довелося застібнути пояс меча на одну сходинку ближче до кінця, ніж він мав раніше.
  Деякі посіви виросли, незважаючи на погану погоду. Живіт Рошнані здувся, на що вона дивилася з сумішшю гордості й іронічної потіхи. У міру вагітності її щиколотки також набрякали, коли вона тривалий час стояла на ногах. Це обмежувало її поїздки за межі жіночих приміщень, до великого її роздратування.
  Абівард кликав її до свого ліжка навіть після того, як вона зовсім округліла. Це дратувало інших його дружин; одна з них поскаржилася: «Чому ти мене частіше не викликаєш? Хіба я не гарніша за неї?»
  «Якщо вам потрібно поставити запитання, відповідь завжди буде ні, — відповів Абівард, — тому що просто дозволити йому перетнути губи, ви стаєте потворними».
  Жінка спантеличено витріщилася на нього. — Не розумію, — сказала вона.
  — Я знаю, — відповів він, зітхнувши. «Це частина проблеми».
  
  
  Потроху він почав дозволяти іншим своїм дружинам здійснювати екскурсії за межі жіночих кварталів. Він не був переконаний, що це гарна ідея, але не знайшов способу її обійти. Перш ніж відпустити будь-яку зі своїх дружин досліджувати решту твердині, він запропонував таку свободу своїй матері. Бурзо відкинула це, як і раніше. Він очікував цього, але це все одно засмучувало його. Інші рухалися в нових напрямках, але її життєвий шлях залишався незмінним.
  — Що ми з нею робитимемо? — спитав він Рошнані однієї прохолодної ночі, коли вони вдвох згорнулися в ліжку в спальні дихкана не тільки від тепла, але й від любові. «Якщо ті інші виходять і бачать речі, а роблять те, чого вона не робить, як вона буде тримати лідерство в жіночих кварталах?»
  "Мабуть, не буде", - відповів Рошнані. «Перейде комусь іншому». Оскільки вона була головною дружиною нинішнього дихкана, коли вона сказала «хтось інший», вона, безсумнівно, мала на увазі себе, але вона була характерною самозакритою.
  Вона також була впевнена, що має рацію. Абівард зрозумів, що зміни все одно мають настати, рано чи пізно: Бурзо, зрештою, була лише вдовою колишнього дихкана. Але вона була беззаперечною володаркою жіночої сторони твердині довше, ніж він був живий; Думка про те, що ця влада вислизає з її рук, засмучувала, як землетрус. Він збентежено похитав головою.
  Рошнані відчув рух і запитав: «Що це?»
  Він пояснив, а потім сказав: «Я думав про всі зміни, які відбулися останнім часом, але ось одна, про яку я не помічав: можливо, саме тому це так засмучує».
  «Однак, як ти сказав, це зміни, які відбуваються, тому що вона відмовляється змінюватися», — нагадав йому Рошнані. «І ще попереду ще більше змін». Вона взяла його руку й поклала собі на живіт. Шкіра там була туго натягнута на її зростаючу утробу.
  Дитина всередині неї штовхалась і звивалася, потім штовхнула щось тверде й кругле в долоню Абівара. — Ось голова, — сказав він у захваті. — Це має бути його голова.
  Її рука приєдналася до його. «Мені здається, ти маєш рацію», — сказала вона перед тим, як якийсь чарівний острів, який міг би піднятися з води, а потім знову зникнути, він опустився від них, коли дитина змінила положення.
  Абівард пригорнув Рошнані до себе. Коли він це робив, дитина енергійно штовхав ногами. Вони обоє засміялися. «Хтось робить усе можливе, щоб стати між нами», — сказав він.
  Рошнані посерйознішав. «Знаєте, це станеться деякий час», — сказала вона.
  — Мені знадобиться деякий час, щоб оговтатися після народження дитини, і я йому теж на деякий час знадоблюся, незважаючи на слуг і годувальниць.
  — Я знаю це, — сказав Абівард. «Я сподіваюся, що все буде гаразд. Я просто чекаю, до кого з нас він прихильніше. Якщо він схожий на твого брата Охоса, усі дівчата зітхнуть за ним».
  «У мене немає причин скаржитися на погляди з вашої сторони родини», — сказала Рошнані, що змусило Абіварда знову обійняти її, а також змусило дитину ворушитися в її животі — або, можливо, дитина все одно ворушилася б. Рошнані продовжив: «А як ми його назвемо, коли він вийде?»
  — Я хотів би назвати його Варазом на честь мого брата, який загинув на рівнині Пардраян, — відповів Абівард. — Ти не заперечуєш, ти й батька й братів у степу втратив.
  «Він належатиме до домену Век Руд і буде його спадкоємцем, тож у нього має бути ім’я, яке буде відповідати цьому», — сказав Рошнані після невеликих роздумів. «Ми матимемо інших, щоб пам’ятати мого родича — і вашого батька також. Я подумав, що ви, можливо, захочете назвати хлопчика Годарцом. Чому б вам не так?»
  «Тому що пам'ять про мого батька залишатиметься зеленою на довгі роки в серцях і розумі всіх, хто його знав», - сказав Абівард; він теж думав про це. «Він був dihqan, і був хорошим; він торкався життів людей. Це кращий пам’ятник, ніж ім’я дитини. Але Вараз був урізаний, перш ніж він мав шанс показати все, що він міг зробити в житті. Він також заслуговує на те, щоб його пам’ятали. , і для нього я думаю, що це хороший спосіб».
  "Ах." Рошнані кивнув йому на груди. «Часто ти звинувачуєш мене в розсудливості. Мій чоловік, я мушу сказати, що я не єдиний тут із таким недугом».
  "Звинувачений? Страда?" Абівар пирхнув. «Ти звучиш так, ніби щось не так зі здоровим глуздом. Єдине, про що я можу подумати, — це те, що мало людей це має... Деякі з моїх колишніх дружин спадають на думку», — додав він з відтінком злоби. .
  Рошнані відмовилася, щоб остання глузування її відвернула. «Що може бути з цим поганіше?» — спитала вона і, як у неї звичай, залишила Абівара шукати відповідь навпомацки.
  
  
  * * *
  
  
  Зимове сонцестояння прийшло і відійшло. Роком тому в Серресі відесіанці святкували цей день галасливими, часом скандальними обрядами. Ось воно пройшло тихо, майже непомітно. У певному сенсі це було добре і нормально. З іншого боку, Абівард пропустив хвилювання фестивалю Videssian.
  З півночі одна за одною котилися хуртовини: загарбники зі степу такі ж небезпечні, як Хаморт, і, на відміну від кочівників, їх неможливо відбити. Бурі вбивали звірів, а іноді і скотарів; Як і всі в фортеці та в селі внизу, Абівард хвилювався, що паливо, ретельно зібране в теплу пору року, не витримає холоду. Кожен крижаний вибух, який тряс віконниці у вікні його спальні, ще більше хвилював його.
  Потім, одного дня, коли підрахунок року показував, що рівнодення наближається, але засніжена земля, здавалося, напевно, що зима триватиме вічно, такі чисті прагматичні турботи, як паливо, зникли з його голови, бо служниця вийшла з жіночих покоїв і, закутавшись у товстих овечих шкур, поспішили вниз до села. Невдовзі вона повернулася з акушеркою, сивою жінкою на ім’я Фарігіс.
  Абівард зустрів акушерку на подвір’ї, прямо за головною брамою. Вона ввічливо вклонилася, а потім сказала: «Вибачте, лорде, але я б краще не стояла тут і ввічливо балакала. Вашій дружині я потрібен більше, ніж вам зараз».
  — Звичайно, — сказав Абівард, відступаючи вбік, щоб пропустити її. Вона промайнула повз нього, не оглядаючись, її довге пальто волочилося по снігу. Далеко не образившись, Абівард відчув полегшення: на його думку, кожен, хто ставить справу вище розмови, швидше за все, знає цю справу.
  Він не пішов слідом за Фарігісом у жіночу кімнату. По-перше, він підозрював, що вона вигнала б його звідти, а в таких справах її слово, а не його, було законом. З іншого боку, пологи були жіночою таємницею, яка лякала його більше, ніж будь-який із броньованих уланів, з якими він стикався під час громадянської війни: це було поле битви, на якому він не міг змагатися.
  Проходячи коридором біля своєї спальні, він пробурмотів: «Леді Шивіні, якщо ви почуєте молитву простого чоловіка, допоможіть моїй леді пережити її важкі випробування». Зробивши це, він повернувся до кроків. Він хотів посилати молитву знову і знову, але стримався, боячись, що розсердить пророка, якщо той, здається, буде настирливий.
  Через деякий час Фрада взяв його під руку, повів на кухню, посадив і поставив перед ним кухоль вина. Він машинально пив, не усвідомлюючи, що робить.
  «Це займає дуже багато часу», — сказав він.
  «Знаєш, він може це зробити», — відповів Фрада, хоча він знав про це менше, ніж Абівард, що, враховуючи рівень невігластва Абівара, було непростим. Він підняв порожній кухоль Абівара й поніс його, а через мить повернувся з повним і таким самим собі в іншій руці.
  Кожного разу, коли прислуга заходила на кухню, Абівард підстрибував, думаючи, що це Фарігіс, або що вона принесла звістку від акушерки. Але сонце сіло, і темрява опустилася над твердинею, як плащ, перш ніж Фарігіс вийшов. Абівар скочив на ноги. Усмішка на обличчі акушерки розповіла йому все, що він хотів знати, але він все одно затинався. «Вона…? Дитина…?»
  «Обидва добре, і у вас є син, як я зрозумів, Таншар сказав вам, що у вас буде», — відповів Фарігіс. «Добрий розмір хлопець, і він плаче так голосно, як я не чув, і це добре, хоча ваша леді так не подумає, коли він прокинеться з виттям через кілька тижнів. Вона каже, що ви дасте йому ім’я твій брат, дай йому Бог довгих і здорових років життя».
  — Можна її побачити? — спитав Абівар, а потім, виправляючись, — можна мені їх побачити?
  — Так, хоча вона дуже втомилася, — сказала акушерка. «Я не знаю, як довго вона хотітиме вас бачити, але цього разу, лорде, вам було б добре, щоб бажання вашої дружини переважали, а не ваші власні».
  «Бажання моєї дружини переважають частіше, ніж ти думаєш», — сказав їй Абівард. Здавалося, вона не дуже вражена; У Абіварда з’явилося відчуття, що на неї легко справити враження. Але солодкий дзвін срібних ковчегів, якими він платив їй гонорар, однозначно привернув її цілковиту, безроздільне й схвальне увагу.
  «Вітаю, лорде!» Дзвінок послідував за Абівардом через фортецю до дверей його спальні, а потім знову пролунав вищим голосом у жіночій кімнаті.
  Рошнані підвела очі, коли він увійшов до її кімнати. Фарігіс попередив його, що вона втомлена, але виснаження, яке вона показала, вразило його. Під смаглявою від природи шкірою вона була смертельно бліда. У кімнаті пахло затхлим потом, наче вона працювала в полі, а не під час пологів.
  "З вами все гаразд?" — запитав він стривожено.
  Кутики її рота піднялися вгору, що було б більше схоже на посмішку, якби вона прийшла з менш помітним зусиллям. Вона сказала: «Якби я могла спати наступний тиждень, я могла б бути добре після цього, але я сумніваюся, що Вараз тут дасть мені такий шанс». Вона пересунула вкритий ковдрою пучок, який тримала на згині лівого ліктя.
  «Дай мені його побачити», — сказав Абівард, і Рошнані зняв м’яку баранячу шерсть з обличчя свого сина.
  Він знову був шокований і знову зробив усе можливе, щоб не показати цього. Вараз був схожий ні на що, як на маленьку зморшкувату руду мавпочку з абсурдним чубчиком волосся, як у лисого старого. Його очі були настільки міцно заплющені, що все його обличчя скривилося. Він тихенько хрипів і час від часу посмикувався без причини.
  «Він гарний хлопець», — заявив Абівард, це була найщиріша брехня, яку він коли-небудь говорив.
  — Хіба не він? — гордо сказав Рошнані. Або вона теж брехала, або материнська любов — чи, можливо, тяжкі пологи — залишили її сліпою.
  Абівард зробив би ставку на останнє — що довше він дивився на Вараза, то краще виглядала дитина. — Можна його потримати? — запитав він, трохи ковтнувши. Він знав, як тримати новонароджених цуценят, але діти — особливо ця дитина, його власна дитина — знову були чимось іншим.
  «Ось». Рошнані простягнув йому загорнутий оберемок. — Зауважте, тримайте одну руку йому під головою — він не зможе її собі підняти.
  — Я не звинувачую його, бідолашний, — відповів Абівард. «Це найбільша його частина». Вараз звивався під час передачі і викидав руки й ноги, не прокидаючись. Абівар обережно підпер голову. «Колись я був таким маленьким, мене тримав мій батько. Хіба це можливо?»
  «Якби ти народився таким розміром, як зараз, твоя бідна мати була б...
  «засмучуватися» - це не те слово, - відповів Рошнані. - Народити навіть дитину досить важко, дякую.
  Абівар кліпав очима, потім розсміявся. «Якщо ти вмієш жартувати, ти подолаєш це швидше, ніж думаєш».
  — Нехай ти маєш рацію. Рошнані позіхнув і сказав: «Поклади його в колиску, чи не так? Я хотів би спати стільки, скільки він мені дозволить».
  Наче Вараз був зроблений із тонкого, як пергамент, скла, Абівард поклав його. Коли куточок рота дитини торкнувся ковдри, якою була вистелена люлька, він видавав тихі смоктальні звуки. Абівард поцілував Рошнані і сказав: «Відпочинь. Сподіваюся, він дає тобі багато шансів».
  «Я теж, — сказав Рошнані, — але це в його руках, а не в моїх». Вона знову позіхнула. «Я скористаюся будь-якими шансами, які він мені надасть».
  Коли Абівард пішов до своєї спальні тієї ночі, коли повернувся до твердині Век Руд, через надлишок вина він відчув, що його ноги ширяють над землею. Він випив трохи вина, нервово чекаючи, поки Рошнані доставить Вараз, але практично був тверезий. Тим не менш, зараз він плив набагато вище, ніж тоді.
  
  
  * * *
  
  
  Зима поступилася весні у свій звичайний неохочий, скудливий спосіб. Вараз процвітав, наче сам був ранньою весняною квіткою. Усі вигукували від його розмірів, від його вигляду, від того, з яким ентузіазмом він годував дитину. Він швидко навчився посміхатися. Раніше він мав серце Абівара, але цим він знову захопив свого батька.
  Перші посіви почали проростати, коли запорошений, брудний вершник піднявся на гору до твердині Век Руд, запитуючи про Абіварда. Чоловіки поспішили принести дихкан, бо вершник передав звістку від Шарбараза, Царя Царів.
  Він уклонився, коли Абівард підійшов до нього й сказав: «Господи, мені наказано передати тобі два послання. По-перше, твоя сестра, леді Денак, перед моїм від’їздом у ці володіння народила доньку, принцесу Джаріру. Вона і малий обидва були здорові, коли я залишив Машиза».
  «Це для твоїх добрих новин», — сказав Абівард, даючи йому пару арків. Він сподівався, що Денак не вибачився перед Шарбаразом за те, що народив дівчинку. Він би сприйняв цю новину ще краще, якби в неї народився хлопчик, але якщо вона добре пережила народження, у неї було б більше шансів на це пізніше. Він запитав вершника: «Яке інше послання Царя Царів?»
  «Господи, це може тобі не сподобатися». Вершник нервово облизав губи. «Шарбараз, Король Королів, наказує тобі якомога швидше прибути до Машиза».
  "Що?" – сказав Абівард. — Він каже, чому?
  — Ні, — сказав посланець. «Але тобі наказують. Ти наважився б не послухатися Царя Королів?»
  — Звичайно, ні, — відразу відповів Абівард. Він раптом зрозумів, що бути шваграмом Шарбараза може принести йому не тільки привілей, але й небезпеку. Якщо він не підкорятиметься Королю Королів, навіть у найменшій деталі, він ризикуватиме бути запідозреним у зраді чи невиправданих амбіціях — не те, що вони виглядатимуть дуже інакше з точки зору Шарбараза. Якщо маловідомий двоюрідний брат міг претендувати на трон, що сказати про менш незрозумілого зятя?
  Абівард не мав більше бажання стати Королем Королів, аніж піднятися на стіну твердині та стрибнути з неї. Він також мав відчуття, що чим більше він намагався переконати Шарбараза в цьому, тим менше Шарбараз вірив би йому. Він запитав гінця: «Чи хоче його величність, щоб я сьогодні вирушив до Машиза?»
  «Справді так, лорде», — відповів хлопець. — Я маю супроводжувати вас у мандрівці й зробити це якомога швидше. Він витяг пару пергаментів із тубуса для повідомлень на поясі. «Ось його письмовий наказ, який я щойно передав. А ось наказ, який дозволяє нам використовувати стайні всіх володінь на зворотному шляху до столиці, таким чином пришвидшивши наш шлях».
  — Значить, він серйозно, — сказав Абівард, киваючи. Лише напівжартома він додав: — Чи маю я дозвіл попрощатися перед тим, як ми вирушимо?
  «Господи, я твій слуга», — сказав посланець. «Але ми обидва є слугами Шарбараза, Царя Королів, нехай його дні будуть довгими, а його царство розшириться».
  — Гарно сказано, — відповів Абівард. «Ось, ідіть на кухню, візьміть їсти та пити. Я прийду до вас, як тільки зможу». Він закликав одного зі своїх людей відвести вершника до житлових приміщень фортеці, а потім пішов шукати Фраду.
  Очі його брата блиснули від хвилювання, коли Абівард повідомив йому новину.
  — Як ти гадаєш, що це означає? — запитала Фрада. — Думаєш, ми вже воюємо з Відессосом?
  "Я не розумію, як ми могли б бути", - сказав Абівард. «Шарбараз не нападав би на Лікінія без поважної причини, а Лікініос надто недавно доклав багато клопоту, щоб посадити Шарбараза на трон, щоб так швидко дати йому поважну причину». Фрада крякнула. «Я б посперечався з тобою, але не розумію, як це зможу. Але ти знову підеш і залишиш мене стежити за фортецею. Навряд чи це здається справедливим». Він розсміявся над виразом обличчя Абівара. "Ні, ні, не дивіться так. Я просто даю вам неприємний час. Що б не захотів Шарбараз, я сподіваюся, що я дізнаюся, чи є в цьому місце для мене. Можливо, це щось пов'язане з Денаком. "
  — Є така думка, — погодився Абівард. — Можливо, ти маєш рацію — можливо, це пояснює те, що він мало розповідав месенджеру. Тепер він знав, що виглядає стурбованим. — Сподіваюся, нічого страшного. Але ні, навряд чи це може бути, якщо не сказати про інше слово, яке приніс хлопець.
  — Скоро ти дізнаєшся, — сказала Фрада. «Машиз далеко звідси, але вам не доведеться вести жодних битв, щоб потрапити туди, не цього року».
  — Краще б ні! — сміючись, вигукнув Абівар. Він швидко знову став серйозним. «Тепер ти знову залишаєшся відповідальним за домен, мій брате. Я знаю, що ти можеш ним керувати — ти мав більше шансів показати це, ніж я. Лише одне місце, де я можу тобі щось розповісти…»
  — Сподіваюся, у жіночих кімнатах, — сказала Фрада.
  — Чому я здогадався, що ти збираєшся це сказати? Абівард засміявся сумно.
  «Насправді, однак, ти маєш рацію. Нехай мої дружини зберігають привілеї, які я їм дав, але не дають нових. Якщо тобі потрібна порада, ти міг би вчинити набагато гірше, ніж піти до Матері чи до Рошнані, або їм обом. Якщо вони погодяться, вони майже напевно будуть праві. Якщо ні, вам доведеться використовувати власне судження. Я сам більше схильний думати разом з Рошнані».
  Фрада кивнула. «Я пам’ятаю все це. Але я насправді хвилююся не про це. Все просто: що мені робити, якщо в однієї з ваших дружин живіт починає випирати?»
  — Я подбаю про це, клянусь Богом, — похмуро сказав Абівард. Він шукав у бруді подвір’я, доки не знайшов три чорні камінці, а потім спіймав трьох свідків. Він обрав людей беззаперечної чесності, серед них коваля Ганзака, в якому нікому б не спало на думку сумніватися. Під спостереженням свідків Абівард передав Фраді камінці, сказавши: «Я передаю їх моєму братові і даю йому свою довірену особу, щоб він використав їх для розлучення з будь-якою моєю дружиною, яка через перелюбство завагітніє, поки я піду з твердині».
  «Я збережу ці камінці на захист від того дня, який, сподіваюся, ніколи не настане», — сказав Фрада поважним голосом.
  «Ми бачили вашу мету, лорде, і будемо говорити про неї, якщо буде потреба», — сказав Ганзак. «Я також сподіваюся, що цей день не настане». Голови інших свідків хиталися вгору та вниз.
  — Я теж, — сказав Абівард. «Але те, на що я сподіваюся і що буде…» Він залишив це на місці. Його брат і свідки знали, про що він говорив.
  Поки він зайшов до жіночої кімнати, новини від гінця вже дійшли туди. Він не попередив своїх дружин, що залишив камінці Фраді; він сумнівався, що загрози такого роду втримають їх на прямому та вузькому шляху, якщо вони будуть схильні збиватися з шляху. І якщо вони не могли зрозуміти, що він міг би зробити таке, вони були надто дурні, щоб належати до жіночих покоїв навіть як прикраси.
  
  
  Рошнані сказав: «Цього разу я не буду змушувати тебе піти з собою, мій чоловік, не коли Вараз ще такий маленький. Я буду молити Бога, щоб вона повернула тебе додому швидко й безпечно».
  «Я помолюся йому так само», — відповів Абівард.
  Рошнані почала щось говорити, закрила рота, а потім обережно спробувала знову: «Чи будемо ми з іншими вашими дружинами ув’язнені в жіночих кімнатах, поки ви будете далеко від фортеці?»
  — Ні, — відповів Абівар. — Я сказав Фраді, що ваші привілеї залишаться такими ж.
  Це змусило його так палко обійняти, що він перевів подих і змусив його побажати, щоб посланець Шарбараза не чекав з нетерпінням на кухнях. Рошнані сказала: «Бог справді був досить добрий, щоб подарувати мені найщедрішого, найпокірливішого чоловіка в усьому світі. Я благословляю її за це і люблю його за це».
  Абівард мав намір продовжити щось звичайне й безглузде про те, щоб не зловживати привілеями, які й надалі залишаться. Натомість він зупинився й витріщився. Вони з Рошнані були чоловіком і дружиною вже майже три роки; за весь цей час він не думав, що жоден із них згадав про кохання. Шлюби укладалися, щоб об’єднати сім’ї. Якщо тобі пощастило, ти добре порозумівся з дружиною, на неї можна було покластися, і вона давала слушні поради, не кажучи вже про спадкоємця. Усе те, що у нього було з Рошнані. Щось більше…
  Вона насторожено дивилася на нього, мабуть, думаючи, чи не забагато сказала. Через мить він задумливо зауважив: «Знаєш, моя дружино, поки ти не назвала ім’я, я не здогадувався, що ми маємо те, що воно описує. Це магія, гідна Таншара в його найкращому вигляді. І знаєш, що ще ? Я злюся на вас через це».
  "Ви? Чому?" — спантеличено запитав Рошнані.
  «Тому що тепер мені буде ще більше прикро йти від вас, і ще більше буде неприємно кожного дня, поки я знову не буду вдома». Він стиснув її так сильно, як вона його.
  «Ці дні для мене теж будуть порожніми», — сказав Рошнані. Але потім, оскільки вона була практичною людиною, вона засміялася над своєю поетичною претензією і сказала: «Ну, не зовсім порожні, не тому, що Вараз їх так заповнює. Але я сумуватиму за тобою більше, ніж знаю, як сказати».
  «Я розумію, тому що я відчуваю те саме», — сказав він, а потім обережно: «Я теж люблю тебе». Він знову обійняв її. — А тепер я мушу йти. Він поцілував її, потім швидко попрямував до дверей жіночої кімнати. Оскільки зробити ці кроки було дуже важко, він змусив себе прискорити їх, щоб не виявити, що не зможе.
  Людина Шарбараза допивала вино, коли на кухні зайшов Абівард. Він підвівся з лави, на якій сидів. «Відпусти нас, лорде», — сказав він. — Якщо ви будете такі люб’язні провести мене до стаєнь…
  «Звичайно, хоча я хотів би мати можливість підготувати в’ючного коня до того, як ми вирушимо», — відповів Абівард. «Твердині, навіть села, тут, на північному заході, нечисленні й далекі, а земля від однієї до іншої часто погана. Якщо щось піде не так, чого не дасть Бог, я б швидше не застряг у пустелі без будь-які запаси взагалі. Ось як грифи жирніють».
  
  
  Посильний пробурмотів собі під ніс, але мусив кивнути. Слуги виносили мішки з кишеньковим хлібом і баранячою ковбасою, збагаченою часником, м’ятою, кардамоном і міхами з грубим червоним вином, до стайні, де конюхи шмагали їх на борту великого мерина з хорошою витривалістю.
  За пару годин до заходу сонця чоловік Шарбараза сів на коня з помітним полегшенням. Абівард теж сів верхи й посадив в’ючного коня на довгий шкіряний поводок. З посланцем він виїхав із фортеці Век Руд, спустився вниз по ручці, на якій вона стояла, і поїхав на південний схід.
  
  
  * * *
  
  
  Як і передбачав Абівард, подорож до Машиза пройшла набагато легше, ніж тоді, коли він вирушив до столиці з Шарбаразом два роки тому. Мало того, що ніхто не підняв проти нього зброю, коли він подорожував, але менші дворяни зробили все можливе, щоб запропонувати екстравагантну гостинність, наскільки вони могли собі дозволити. Бути зятем короля королів мало свої переваги.
  Так само й ордерна людина Шарбараза процвітала щоразу, коли виникала нагода. Це давало йому та Абівару право не тільки на свіжих коней на зупинках, але й на продовольство на вимогу. Хліб, м’ясо та вино, які Абівард зібрав у твердиню Век-Руд, залишилися майже недоторканими.
  «Мені байдуже», — сказав він, коли посланець зауважив це. — Хтозна, що могло б статися, якби їх не було з нами?
  «Щось у цьому», — зізнався хлопець. «Те, до чого ти готуєшся, має спосіб не піти не так. Те, чого ти не шукаєш, створює тобі проблеми».
  Повстанська армія Шарбараза повернула на південь навколо гір Ділбат, а потім пустелею вгору до Машиза. Оскільки в королівстві панував мир і сезон наближався до літа, Абівард і людина Шарбараза замість цього перетнули перевали через гори.
  Абівард думав, що звик до високої країни. Зрештою, він виріс на горбку, і він піднявся на скелю Налгіс, яка сама по собі була вражаючим шматком каменю. Але погляд на круті гори по обидва боки від нього нагадував йому про його нікчемність у великій схемі речей навіть сильніше, ніж величезна порожнеча рівнини Пардраян.
  Фортеці в перевалах могли б утримувати армію нескінченно довго, як власною силою, так і лавинами, які вони могли скинути проти ворожих військ. Побачивши сірі кам’яні купи та нагромаджені валуни, Абівард зрозумів, чому Шарбараз жодного разу не думав проторкнутися коротшим шляхом. Він би не дійшов до Машиза.
  Однак офіцери, які командували фортами, змагалися один з одним, щоб вшанувати шурина Короля Королів. Ці люди здалися йому такими ж придворними, як і солдатами, але гарнізони, якими вони керували, виглядали як хороші війська.
  І ось одного разу рано вранці він і посланець зайшли за останній поворот дороги, і там, ніби пензлем якогось великого художника, викладений перед ними, сидів Машіз, а річкові долини землі Тисячі міст слугували як далекий фон. Абівар довго вивчав сцену. Він бачив і навіть заходив у Машиз зі сходу, але столиця королівства набула зовсім іншого вигляду, якщо дивитися з іншого боку.
  «Ось як це мало бути для наших предків, один Бог знає, скільки років тому, коли вони вперше зійшли з високого плато Макуран і побачили землю, яку вони зробили б своєю», — сказав він.
  
  
  Посильний знизав плечима. «Я нічого про це не знаю, лорде. Я радий знову побачити Машиза, тому що повертаюся додому до дружини та сина».
  «Ти відібрав мене від моєї», — сказав Абівард, хоча й не в справжньому докорі: чоловік лише підкорявся наказу Шарбараза, Короля Царів. «Веди мене зараз до палацу, щоб я міг дізнатися бажання Короля Королів і повернутися додому».
  Багато в чому це був перший гарний погляд на Машиза. Коли він увійшов туди разом із Шарбаразом, він був надто зайнятий боротьбою за своє життя, щоб звертати увагу на те, що його оточує, а потім, щойно він дійшов до палацу, чаклунська темрява поглинула місто. Тепер він охопив усе: купців і повій, слуг Божих і торговців кіньми, п’яниць і слуг, фермерів, що продають салат, фермерів, які купують мідні дрібнички, співаків, танцюристів, жебраків, двох чоловіків з кирками, які безтурботно руйнують глиняну стіну. , жінки, що торгують співочими птахами в клітках, і ще тисяча інших. Шум був приголомшливим, як за гучністю, так і за різноманітністю.
  Без посланця, який би його вів, він би незабаром безнадійно загубився. Вулиці звивалися, звивалися й поверталися назад, але людина Шарбараза безпомилково проклала шлях крізь лабіринт до палацу. Біля воріт він передав Абівара пухкому безбородому лакею й поїхав геть.
  Спершу Абівард подумав, що чиновник — чоловік, хоча ніколи не бачив чоловіка без бороди. Тоді він подумав, що це жінка, бо голос, з яким до нього звернулися, здавався занадто високим і плавним, щоб належати чоловікові. Але йому було важко уявити жінку на такому видатному становищі при дворі Царя Царів.
  Тоді він зрозумів, що має справу з євнухом. Він почувався сільським бугаєм, не звиклим до вишуканих умов столиці. Однак, коли придворний проводив його до тронної зали, йому було цікаво, що цей хлопець думає про його власну державу. Вишуканість також мала свою ціну.
  «Великий і чудовий володарю, я буду поряд з тобою, коли тебе представлятимуть Шарбаразу, Царю Царів, нехай його роки проростуть, а його царство зросте», — сказав євнух. — За моїм сигналом, таким чином... — Він торкнувся Абівара за руку. «- ти повинен впасти перед ним».
  — Як скажеш, — погодився Абівар. Бути шурином Короля Царів не звільняло його від жодних формальностей придворної церемоніали. У всякому разі, це зробило його акуратність у дотриманні цих формальностей важливішою, ніж це було б для людини менш високого рангу.
  Його ноги безшумно ковзали по товстих вовняних килимах, чудово пофарбованих і витончених: килимах, надто тонких, щоб по них ходити будь-де, крім палацу Царя Царів. Факели, що освітлювали коридори, були з сандалового дерева; їхній солодкий дим наповнив повітря. Він одягнув свій найкращий кафтан, щоб увійти в Машиз, але все одно почувався жахливо недоодягненим.
  «Ми підходимо до тронного залу», — пробурмотів євнух своїм дивним, сексуально неоднозначним голосом. — Йди поруч зі мною, як я тобі сказав, і будь готовий до мого сигналу.
  Придворні, міністри, генерали та висока знать із Семи Кланів заповнили тронний зал. Абівард відчув на собі їхні погляди й зробив усе можливе, щоб витримати їхню пильну увагу. Він дивився прямо перед собою і намагався не помічати вельмож, які витріщалися на нього, вивчали його, міряли. Їм мало бути цікаво, що це за шляхетна глушина?
  
  
  Не дивлячись на трон, він допоміг зберегти самовладання. Він побачив, що це було не одне місце, а два. Там сидів Шарбараз, безпомилково відомий у своїй розкішній мантії та короні, але хто це був поруч із ним? Тронний зал був дуже довгим. Абівард просунувся на півдороги до високих сидінь, коли раптом усміхнувся величезною усмішкою й відчув, як уся його нервозність зникла — Денак сіла біля свого чоловіка.
  Тепер він озирнувся на важливих осіб, які заповнили тронний зал, щоб побачити, як їм подобається ідея мати жінку — і не будь-яку, а його сестру! — у товаристві Короля Королів. Якщо їм не подобалося, вони не пускали. Саме так він і очікував.
  Ніхто, окрім охоронців Шарбараза, не стояв ближче ніж на п’ять кроків від трону. Там євнух зупинився. Як добре навчений кінь, Абівард теж зупинився. Євнух непомітно поплескав його по руці. Він впав ниць перед монархом Макурана.
  Килим зупинився за кілька кроків до того. Камінь, до якого Абівард притисся чолом, був гладким і блискучим. Він дивувався, скільки поклонів було зроблено саме там протягом століть. Він також помітив тонкий крихітний шов, який відокремлював камінь, на якому він присів, від того, що стояв попереду, і безуспішно спробував зрозуміти, що це може означати.
  «Вставай, мій зятю, і вперед, щоб отримати мою прихильність», — сказав Шарбараз.
  Абівар підвівся і підійшов до трону. Охоронці відійшли вбік, щоб пропустити його, але не полишали спостерігати за ним. Шарбараз також підвівся, зробив два кроки до нього, обійняв і підніс йому щоку, щоб поцілувати, припускаючи, що вони двоє лише трохи відрізнялися за рангом. Тронним залом пробігло тихе шепотіння, коли придворні, які звикли читати такі непомітні знаки, робили власні висновки. Денак гордо сяяв.
  «Я прибув до Машиза згідно з вашим наказом, величність», — сказав Абівард, сподіваючись, що Шарбараз дасть йому якусь підказку, чому його викликали.
  Але Король Королів лише сказав: «Так і повинно бути. Нам і мені є багато про що обговорити, що має велике значення для королівства». Абівардове вухо знову вловило ті маленькі хвилі шепоту, цього разу, як він подумав, із схвильованим відтінком. Гранди, що зібралися, знали, про що говорив Шарбараз, хоча Абівард і не знав. Але, гордо подумав він, Цар царів хотів радитися з ним, а не з ними.
  Після цього формального привітання Шарбараз віддав його назад до євнуха, який завів його до маленької кімнати такої досконалої елегантності, що він здогадався, що це мала бути кімната очікування Царя Царів. Слуга приніс смажені фісташки, пиріжки з мигдалевою пастою та вино, солодке, як мед, гладке, як шовк, і зігріваюче, як сонце, у чудовий весняний день.
  Абівард підкріпився, потім нагромадив кілька подушок і притулився до них, чекаючи свого володаря. Звичайно, через деякий час увійшов Шарбараз, а Денак був на крок позаду. Коли Абівард підвівся і почав ще один поклон, Шарбараз помахав йому, щоб він зупинився. — Ви закінчили церемонію, — сказав він. «Тепер ми займаємося бізнесом».
  — Чи можу я спочатку побачити свою племінницю, Величність? — запитав Абівар.
  — Я піду за нею, — сказав Денак і поспішив геть.
  «У мене є ще хтось, з ким я хочу, щоб ти познайомився, але я зараз його тобі познайомлю», — сказав Шарбараз. Він узяв фісташку, розколов тонку шкаралупу великим і вказівним пальцями й засунув горіх собі в рот.
  Денак повернувся. Вона сунула маленький пучок на руки Абівара й усміхнулася, коли він машинально тримав дитину, щоб підтримати її голівку. — Правильно, у вас є власний син, — ніби нагадуючи собі, сказала вона. Чи була ця ревнощі в її голосі? Можливо, трохи, вирішив він. Вона продовжила: «Важко згадати, що я тітка, як і ти дядько».
  «Вона гарна дитина», — сказав він, дивлячись на Джаріру. Вона була не тільки гарненькою, але й на мить мовчала; це, як він зрозумів, було чеснотою значної величини. «Я намагаюся вирішити, кому з вас вона подобається».
  «Вона схожа на дитину», — сказав Денак, ніби це все пояснювало. Шарбараз нетерпляче переминався з ноги на ногу. — Я думав, ти хочеш почути, чому я викликав тебе через усе царство.
  «Я, величність. Це лише…» Абівард підняв Джаріру. — Чи можу я використати вашу доньку як виправдання?
  «Тобі було б важко знайти кращу», — сказав Шарбараз зі сміхом. — Але все одно послухай мене: Лікіній Автократор помер.
  Через Абівар пробіг лід. "Як це відбулося?" — прошепотів він. — Ви в пристойних стосунках із Хосіосом, його сином, чи зараз починається війна?
  — Хосіос теж мертвий, як і передрік Таншар, — сказав Шарбараз. Абівард міг лише дивитися на Короля Царів, який продовжив: «Послухайте історію, як вона дійшла до мене з початком весни. Ви знаєте, що Лікініос Автократор був мізерним пенні; ми бачили це, коли були в Серресі. І ви знаєте також те, що імперія Відессос перебувала у стані війни з кочівниками Кубрата на північ і схід від міста Відессос».
  Абівард простягнув свою племінницю до Короля Королів, щоб показати, наскільки він збентежений.
  — Те, що ви говорите, правда, величність, але яке відношення одне з цих речей до іншого?
  — Як виявилося, все, — відповів Шарбараз. «Лікініос здобув низку перемог проти Кубратоїв минулого року і сподівався зруйнувати їх назавжди, можливо, навіть завоювати їх зовсім. Йому не хотілося повертати свою армію назад у свою країну, і цієї весни йому доведеться починати все спочатку. , тож він наказав їм зимувати на північ від річки Істрос, на краю степу, і підтримувати себе, добуваючи їжу. Таким чином йому не доведеться платити за те, щоб годувати їх упродовж зими, розумієте. Він уже був позаду зі своїм сріблом; ні, я забираю це назад, відесіанці платять або, у його випадку, не платять золотом».
  — Клянусь Богом, — тихо сказав Абівард. Він намагався уявити макуранську армію, якій наказано зимувати на північ від Дегірда. Війська б цьому, м'яко кажучи, були б не в захваті. Йому довелося поставити наступне запитання: «Що сталося потім?»
  «Якраз те, що ви очікуєте», — відповів Шарбараз. "Я бачу це в ваших очах. Так, вони збунтувалися, вбили пару генералів..."
  «Сподіваюся, не Маніякай», — вигукнув Абівард, а потім згадав, кого він перебив. — Пробачте, величність.
  — Усе гаразд, — сказав Цар Царів. «Цієї новини достатньо, щоб будь-кого здригнуло. Ні, Маніякаї, батько і син, не мали до цього жодного відношення. Коли вони повернулися до Відессоса, Лікініос призначив старшого губернатором якогось острова на краю ніде і послав молодший теж там, щоб командувати гарнізоном. Це мала бути нагорода за добре виконану роботу, але я думаю, що Автократор просто відкинув когось, хто міг би бути суперником. Ну, де я був із головним історія?"
  — Заколот, — разом сказали Абівард і Денак.
  «А, це так. Армія Лікінія збунтувалася, як я вже сказав, убила кількох високопоставлених офіцерів і назвала чоловіка на ім’я Генесіос Автократором. Один Бог знає чому; він був нічим іншим, як капітаном кавалерії, командиром Але вони зробили кілька червоних чобіт, взули їх і рушили до міста Відессос».
  «З таким лідером проти нього можна було б подумати, що Лікініос легко переміг би», — сказав Абівард.
  «Якби вони воювали на пергаменті, ти мав би рацію, — сказав Шарбараз, — але як тільки у Лікінія з’являвся суперник, будь-який суперник, усі переставали на нього звертати увагу. Це був не перший раз, коли він Він відстав із платнею солдатів, і всі просто набридли ним. Він наказав військам вийти проти Генесія. Вони залишили місто Відессос, звичайно, але потім перейшли до повстанців. Це місто могло б витримати облогу вічно, я думаю, але люди біля воріт відчинили їх для воїнів Генесія».
  «Лікіній мав тікати», — сказав Абівард. «Він, мабуть, знав, що ви його тут добре прийняли, лише за те, що він зробив для нас у Серресі».
  — Жоден із матросів не перевів би його та його синів через маленьку протоку на західні землі, — сказав Шарбараз; слова пролунали маленькою приватною кімнатою, як приречення. Абівард узяв фісташку, потім поклав її назад у срібну миску — він втратив апетит. Цар царів продовжував: «Зрештою він спробував переправитися в човні, яким він і його сини веслували самі. Занадто пізно: люди Генесія вже були в місті. Вони зловили його».
  — І вбив його й Хосіоса, як ти мені вже сказав, — сказав Абівард.
  «Вони зробили ще гірше, — сказав Денак; вона вже чула цю жахливу історію. «Вони вбили кожного з синів Лікінія на його очах, Хосія — його старшого з усіх, а потім вони вбили й Лікінія, потроху». Вона здригнулася. "Брудний". Можливо, тому, що вона сама щойно народила дитину, вона, здавалося, вважала ідею вбити чиюсь дитину, особливо на його очах, особливо жахливою.
  «І саме так Генесіос Автократор зайняв трон у Відессосі», — сказав Шарбараз. «Частину я зібрав разом із розповідями мандрівників і купців, а решту — з посольства, яке Генезіос надіслав мені, щоб оголосити про його вступ на посаду Автократора Відесіанів. Коли він убивством пробрався до палацу, він вирішив почав би спостерігати за формами, розумієш».
  — Що ви сказали посланцям? — запитав Абівар.
  «Я сказав їм залишити королівство і бути вдячним, що я не загнав їх у підземелля під палацом», — відповів Шарбараз. «Я сказав, що не буду лікуватися з людьми, які служили правителю, який убив мого благодійника». Його очі спалахнули; думка про жахливий кінець Лікінія розлютила його. Але він похитав головою, перш ніж продовжити: «Можливо, я міг би краще виконати свою мету, якби стримався й дав їм м’яку відповідь. За теперішнього часу Генесіос знає, що я його ворог, і може підготуватися відповідно».
  — Чи всі відесіанці визнають його Автократором?
  
  
  Шарбараз знову похитав головою. «Відессос звивається, як змія зі зламаною спиною, кипить, як каструля з супом, залишена надовго над вогнем. Дехто в Імперії підтримує узурпатора, дехто проголошує, що все ще вірний дому Лікінія, навіть якщо той дім був зруйнований основи, і я чув чутки, що інший полководець, чи, можливо, інші генерали, проголосили себе Автократором на противагу Генесію». Він потер руки. «Це справді чудовий безлад».
  — Так, — видихнув Абівар. «Минулими роками у нас була громадянська війна. Тепер черга відесіанців, і, судячи з того, що ви сказали, у них хвороба гірша, ніж у нас. Що ви будете робити, Величність?»
  «Нехай вони цього року варяться у власному соку, я думаю, якщо не розлетяться зовсім на шматки», — відповів Шарбараз. «Але я заберу всю ділянку Васпуракана, який Лікініос змусив мене поступитися йому, і я зроблю це в ім’я помсти йому». Він знову потер руки, явно насолоджуючись іронією. Його голос став мрійливим. «Але я хочу більше, ніж це, набагато більше. І в мене є ключ, щоб відкрити замок. Я покажу його тобі». Він поспішно вийшов із палати.
  — Що він має на увазі? — запитав Абівар у Денака.
  Вона посміхнулася. «Я знаю, але я не скажу тобі, не тоді, коли ти побачиш за мить. Це б зіпсувало сюрприз».
  Король царів повернувся тоді в компанії молодого чоловіка, розкішного в імператорських шатах Відесії та взутого в червоні чоботи. У нього також був відеський відтінок обличчя, вузький і делікатніший у нижній частині обличчя, ніж у більшості макуранців. Звертаючись до Абівара, він сказав: «Приємно бачити вас знову, вельмишановний сер». Він говорив із сильним відеським акцентом.
  «Вибачте мене, сер, але я не вірю, що ми зустрічалися», — сказав йому Абівард. Тоді він звернувся до Царя Царів. «Величносте, хто цей хлопець? Я ніколи в житті не бачив його».
  "Що?" Шарбараз зіграв вражене замішання надто мелодраматично, щоб бути досить переконливим. «Чи можете ви сказати мені, що ви так швидко забули обличчя Госія, сина Лікінія, законного Автократора Відесіян?»
  «Він не Хосіос», — випалив Абівард. «Я бачив Хосіоса і розмовляв з ним. Я знаю, як він виглядає, і він…» Його голос стих. Він дивився з Шарбараза на людину, яка не була Хосіосом, і назад. «Я знаю, як виглядає Хосіос, а ви, величність, знаєте, як виглядає Хосіос, але скільки жителів Відесі дійсно знають, як виглядає Хосіос?»
  «Ти чудово розумієш мою думку», — сказав Шарбараз таким тоном, який вказував на те, що будь-що менше розчарувало б його. «Оскільки наші війська рухаються до Відессоса, що краще, ніж якщо ми прийдемо відновити вбитого законного сина і спадкоємця Автократора? Якщо дасть Бог, щоб ми досягли Відессоса, міста, ніж встановити тут Хосіоса…» Він вимовив це ім’я з абсолютно прямим обличчям. , "-в імператорському палаці є?"
  «Немає кращого способу», — сказав Абівард. Він подивився на хлопця в імператорському костюмі Відесі. «Хто ти насправді?»
  Чоловік нервово глянув на Шарбараза. «Вельмишановний сер, я єдиний і завжди був Хосіосом, сином Лікінія. Якщо я не він, то хто такий, що ходить по землі?»
  
  
  Абівар подумав, а потім повільно кивнув. «Коли ви так сформулювали це, я вважаю, що ніхто не має кращих прав на ім’я, ніж ви».
  "Точно так." Зі справедливості Шарбараз промовив гордістю за власну кмітливість. «Тут ми матимемо Короля Королів і Автократора, об’єднаних проти мерзенного узурпатора, так само, як ми робили проти Смердіса. Як хтось може сподіватися протистояти нам?»
  — Я не бачу способу, — лояльно сказав Абівард. Однак він знав, що шляхи, яких він не бачив, могли існувати. Ось чому ви пішли на війну: щоб дізнатися, наскільки ваші плани узгоджуються з реальним світом.
  Він знову ковзнув поглядом на «Хосіоса». Ким би він не був — скоріш за все торговцем, який випадково був у Машизі, коли Шарбараз дізнався про вбивство Лікініоса, чи, можливо, відступником-відеським солдатом, — він мав хвилюватися, хоча й добре це приховував. Він був одноразовим і був дурнем, якщо не знав цього. Першого разу, коли він зробив Шарбараза незадоволеним собою, він був дуже ймовірний, щоб постраждати від трагічного випадку… або, можливо, він просто зникне, і хтось інший, названий «Хосіос», зрештою одягне імператорський одяг.
  Шарбараз сказав: «Ми добре розуміємо один одного, Хосіос і я».
  — Так і повинно бути, величність, — сказав Абівард. Він глянув на чоловіка, який тепер був єдиним Хосіосом. Взяти Відессос місто було б чудово; жоден Король Королів ніколи не робив цього, за всі роки війни між Макураном та Імперією Відессос. Але якщо Шарбаразу вдалося захопити столицю імперії і посадити тут на трон «Хосіоса», як довго цей хлопець забув, що він маріонетка, і згадав, що він видесіанець? Абівард припускав, що не досить довго.
  «Мені було приємно відновити моє знайомство з преподобним паном, величність, але тепер...» «Хосіос» зробив паузу.
  — Я знаю, що у вас є свої термінові справи, — знову без явної іронії сказав Шарбараз. — Я більше не буду тримати вас тут.
  «Хосій» вклонився йому, як рівний рівному, хоча це звучало так само фальшиво, як і показна ввічливість Царя Царів щодо нього. Самозванець кивнув Абівару, один суверен — близькому супутнику іншого, а потім вийшов із маленької приватної кімнати. Шарбараз налив собі ще одну чашку вина й запитально подивився на Абівара, який кивнув. Шарбараз налив і йому, а Денаку.
  Абівард підняв свою чашу — не з простої глини, як у твердині Век Руд, а з молочного алебастру, розточеного настільки тонко, що крізь нього було видно вино. — Вітаю вас, величність, — сказав він. — Я не можу придумати кращого способу, щоб ми помстилися Відессосу. Він випив.
  Так само зробили Шарбараз і Денак. Король царів сказав: «А ти знаєш, що це найкраще, мій зятю? Не тільки самі відесіанці повстали проти цього Генесіоса, але й зі слова, яке просочується через Васпуракан і через нього. пустки, ця людина змусить покійного неоплаканого Смердіса здаватися взірцем державної мудрості поруч із ним».
  — Будьте обережні, — сказав Абівард. «Ви мало не змусили мене вдавитися вином. Як хтось міг зробити Смердіса схожим на державного діяча?»
  — Генесіос керує, принаймні так кажуть, — відповів Шарбараз. «Смердіс мав якесь уявлення про те, як змусити своїх ворогів мовчати: наприклад, данина, яку він сплачував Хаморту. Єдине, що Генезіос, здається, вміє робити, — це вбивати. Вбивство Лікінія та його синів мало сенс…»
  
  
  «Не так, як він це зробив, — перервав Денак. — Це було брутально й жорстоко».
  «За всіма ознаками, Генесіос є жорстоким і жорстоким, — сказав Шарбараз, — і терор — єдиний інструмент, до якого він звертається, щоб керувати. Він піддавав тортурам, осліпленню та каліцтву всіх друзів Лікініоса, яких міг спіймати, і кожну нову історію. Це ще більше огидно, ніж попереднє. Частково це може випливати з природи казок, але коли ви відчуваєте щось погане, ви, ймовірно, проїжджаєте повз купу гною».
  Абівард задумливо сказав: «Він налякає деяких людей, щоб вони підуть за ним такими способами, але більшість із них будуть людьми, які все одно віддадуть йому перевагу. Він не лякатиме тих, кого справді хоче налякати, тих, хто правдивий Вони просто ненавидітимуть його більше, ніж зараз».
  — Просто так, — погодився Шарбараз. «Чим більше він намагатиметься зламати їхній дух, тим більше вони боротимуться проти нього. Але він утримує місто Відессос, і якщо таке взагалі було, то це Налгісська скеля Відессоса, яку майже неможливо взяти без зради». Його посмішка була досить широкою. «Наш найкращий спосіб, я вважаю, — це дати знати, що у нас тут «Хосіос», почекати, поки Відессос зануриться в хаос, і, судячи з усього, так і буде, а потім переїхати. Якщо Генесіос так само поганий, як останній чутки малюють його, нас справді зустрінуть як визволителів».
  «Хіба це не чудова думка?» — замріяно сказав Абівар. — Ви сказали, що двох Маніякаїв відправили на якийсь далекий острів?
  «Так. Це зробив Лікініос, а не Генесіос», — сказав Шарбараз.
  «У будь-якому випадку, це так само добре. Вони будуть у безпеці на краю світу, де око Генесіоса не зможе впасти на них. Вони хороші люди, батько і син, і вони зробили чимало для нас багато. Я не хочу, щоб вони зазнали шкоди».
  "Немає?" – сказав Шарбараз. «Я б послав гучну, довгу молитву подяки Богові та чотирьом пророкам, якби почув, що Генесій наказав обом їхнім головам піднятися на Віху в місті Відессос. Усі вони були б у гарній компанії. рахунки; Майлстоун має бути багатолюдним місцем у ці дні».
  — Величність! — сказав Абівард із таким докірливим звучанням, як тільки можна було говорити з Королем Королів. Денак кивнула, радше погоджуючись із братом, ніж чоловіком. Шарбараз відмовився вибачатися. «Я мав на увазі те, що сказав. Мій швагер, ти сказав, що Маніякай були хорошими людьми, і ти мав рацію. Але справа не в цьому, ні, це так, але лише в невеликій частині. полягає в тому, що батько і син обоє здатні люди. Чим більше схоже на вбивства Генесія, тим слабшим буде Відессос, коли ми виступимо проти неї».
  Абівард задумався над словами свого государя. Нарешті він уклонився. «Говорить як король царів».
  Шарбараз трохи прикрасився. Але Абівард не зовсім мав на увазі це як комплімент. Король царів мав робити речі з державних міркувань і дивитися на це з точки зору свого королівства, а не зі своєї власної. Поки що добре. Але коли ти почав забувати свою точку зору як чоловіка і був готовий, навіть охочий, святкувати смерть вірних друзів, ти став чимось доволі страшним. Це, на думку Абівара, було іншим і набагато гіршим від визнання того, що ці смерті будуть вам на користь, але тим не менш оплакувати їх.
  Він відкрив рота, щоб спробувати пояснити це Шарбаразу, а потім знову закрив його, залишивши невимовлені слова. Як він виявив, те, що навіть зять міг сказати Королю королів, мало межі. Посада, яку обіймав Шарбараз, мантії, які він носив, працювали на придушення будь-якої критики. О, голова Абівара не відповіла б за таку нерозсудливість; Шарбараз навіть чемно вислухав — стільки він заборгував Абіварду й не вважав його потенційним ворогом.
  .. Абівард сподівався, що ні в якому разі. Але поки слухав, не чув.
  Шарбараз сказав: «Ваш брат або його уповноважений деякий час керуватиме доменом Век Руд, мій зять. Я хочу, щоб ви були тут праворуч від мене, щоб підготувати наші сили до атаки на Відессос. Ми Я очікую, що почнуться наступного року, і не тільки як рейдери. Те, що я візьму, я маю намір зберегти».
  — Хай буде так, величність, — сказав Абівард. «Я думаю, що мені доведеться написати Фраді, щоб він дозволив йому призначити уповноважену особу та приєднатися до кампанії самостійно. В іншому випадку, я припускаю, що він призначив би її без мого дозволу і все одно прийшов би.
  Він уже упустив два шанси; втретє він не витримає. Іноді потрібно знати, коли поступатися».
  «Правда», — сказав Шарбараз, хоча єдиний раз, наскільки він знав Абіварда, він поступився, це коли слуги Смердіса приставили ножа до його горла. Абівард похитав головою. Ні, Цар Царів також поступився, коли Лікіній вимагав території в обмін на допомогу. Перед обличчям такої гострої необхідності він міг відступити.
  «Гарна думка», — сказав Денак, і Абівард згадав, що Шарбараз також поступався їй різними способами, від дозволу супроводжувати його в кампанії до дозволу їй показувати себе на публіці тут, у палаці. Ні, він зробив більше, ніж просто дозволив це: він пристосував придворний церемоніал до цього. Абівард переглянув свою попередню думку - Шарбараз міг би піти на поступки.
  Повертаючись до своєї сестри, Абівард запитав: «Що ти відчуваєш, жити в палаці тут, у столиці, замість того, щоб повернутися в наші володіння?»
  Вона подумала про це майже з тією обережністю, з якою Рошнані, можливо, поставився до цього, перш ніж відповісти. «Тут є хороші речі, яких я ніколи не міг отримати в фортеці». Вона глянула вниз на сплячу Джаріру, пригадавши Кішмара й Оннофре, Абівард знав, що Денак міг народити дитину в жіночій кімнаті, але мовчав, а потім перейшов до Шарбараза. Король царів усміхнувся, коли його очі зустрілися з її очима; вони двоє здавалися цілком задоволені одне одним.
  Денак продовжував: «Але інколи тут буває важче. Я часто відчуваю себе чужинцем, чого, звісно, ніколи б не сталося вдома. Деякі жінки в жіночих кварталах відкрито ображаються на мене за те, що я головна дружина, коли моя кров не з найвищих».
  — Я сказав їм, що краще б не було, — різко сказав Шарбараз. «Коли вони нададуть соту частину вашої послуги, тоді вони можуть почати скаржитися».
  «О, я не дуже проти цього», — сказав Денак. «Якби я був у їхніх тапочках, я б, мабуть, теж образився. Але мене лякають ті, хто намазується солодкістю, наче баранячий жир на шматку кишенькового хліба, коли я бачу їх у очах Я б хотів наступити на гадюку. Ви б не побачили такого лихварства в твердині Век Руд».
  "Немає?" – сказав Абівард. — Ти вже був у Налгіс-Крег, коли Ардіні намагався закляти мене, але ти, мабуть, почув про це, коли повернувся додому.
  — Це правда, я так і зробив, — сказав Денак тихим голосом. «Я забув». Вона засміялася, можливо, збентежено, можливо, нервово. «Пам’ять завжди змушує речі, які ти залишив, здаватись кращими, ніж вони були насправді, чи не так?»
  "Іноді через це погані речі можуть здаватися кращими, ніж вони були", - сказав Шарбараз.
  «Тоді це благословення від Бога».
  «А іншим разом, коли ти сидиш і розмірковуєш…» Денак не продовжував. Вона похитала головою, сердившись на себе. «Я справді намагаюся забути. Але іноді все спливає, все непрохано. Тепер це трапляється не так часто, як раніше».
  — Добре, — сказав Шарбараз. «Якщо Бог буде добрий, у нас попереду ще багато років у цьому світі. Перш ніж закінчиться твій вік, моя головна дружино, я молюся, щоб твої проблеми повністю зникли з твоєї пам’яті».
  — Хай буде так, — сказав Денак. Абівар повторив її.
  Шарбараз обернувся до нього. «Тепер ти частково знаєш, чому я викликав тебе сюди. Як я вже казав тобі, я хочу, щоб ти залишився в Машизі. Ти показав у битвах останніх двох років, що годиш бути одним із моїх великих капітанів. Ви сподівалися очолити армію проти Відессоса; тепер ця надія справдилася».
  Абівар вклонився. — Величність, ви б не зробили мені більшої честі.
  Шарбараз засміявся. «Це не честь, мій зять: це тому, що ти мені потрібен. Інша частина причини, чому я наказав тобі прийти до Машіза, — це віддати тобі честь. Сьогодні ввечері я буду лежати на великому бенкеті, викличу придворних і солдатів, щоб побачити, який чоловік має сестру, яка підходить для Царя Царів».
  Тепер Абівард нервово засміявся. «Один із північно-західним акцентом і сільським стилем, один із дрібної знаті, а не з семи кланів…»
  — Той, хто робить із себе занадто мало, — перебив Шарбараз. «Пам’ятайте, мета бенкету — вшанувати вас, і я із задоволенням роблю це. Кожен присутній, незалежно від того, наскільки високою його кров, сподіватиметься, що ви запропонуєте йому щоку, щоб поцілувати; і для всіх них вибір буде будь твоїм».
  «Перспектива… запаморочлива, Величність», — сказав Абівард. «Це вельможі з усього Макурана будуть звертати увагу на те, що я роблю, що я говорю… майже я був би не проти повернутися в невідомість, просто заради того, щоб уникнути цього».
  «Якби ти не сказав «майже», я б розсердився на тебе», — відповів Шарбараз.
  «Я знаю, що ти приїхав сюди швидко, я знаю, що ти втомлений, і я знаю, що ти захочеш бути належним чином одягненим, щоб зустріти суд: одяг — це свого роду обладунки.
  Поспіть трохи, якщо хочете; коли ти прокинешся або коли ми розбудимо тебе, ми подбаємо про те, щоб ти був належним чином викупаний, доглянутий і одягнений».
  Шарбараз і Денак вийшли з кімнати. Абівар витягнувся серед подушок на підлозі й справді заснув. Невдовзі його розбудив євнух і привів до парильної камери, де він намочився у чудово теплій воді, потім натер себе запашною олією та зішкрябав її стригілом у відесіанському стилі. Перукар завив йому волосся й бороду розпеченими прасками, а потім навів кінчик бороди й вуса до дисциплінованої жорсткості. Йому доводилося милуватися зображенням, яке він зробив у полірованому бронзовому дзеркалі, яке простягнув йому перукар.
  Кафтан, який приніс йому євнух, був із шафранового шовку, пронизаного срібними нитками. Він знав, що це, мабуть, із комірчини Царя Королів, і спробував заперечити, але євнух був м’яко непримиренним. Разом із каптаном прийшов пілос у формі відра, також покритий шафрановим шовком, для голови Абівара та пара сандалій із важкими срібними пряжками. Босоніжки сиділи ідеально, що знову його вразило, бо його ноги були менші, ніж у Шарбараза.
  Коли його як слід витягли, євнух провів його до їдальні. Він сподівався, що слуга проведе його назад, коли бенкет закінчиться; у нього були сумніви щодо того, чи можна без сторонньої допомоги обійти величезний палац.
  Чоловік із високим, глибоким голосом вигукнув його ім’я, коли він увійшов до їдальні. Відразу ж він опинився в облозі, бо придворні та генерали Макурана зійшлися до нього, щоб представитися, висунути свої плани та прийняти міру.
  Судячи з того, що вони сказали, кожне слово, яке зійшло з його вуст, було досконалою перлиною мудрості. До того вечора він думав, що знає, що таке лестощі. Слухати таку бурхливу похвалу було спокусливо, наче перед тобою коливається танцівниця з терноокими очима, а тамбури й пандури виливають пристрасну мелодію. Але так само, як танцівниця могла забрати вас спати радше в надії отримати золотий браслет, ніж заради вас самих, так і гострі слова придворних були також явно корисливими.
  Нарешті Абівард сказав: «Панове, якби я був такий мудрий, як ви мене видаєте, що для смертної людини, яка не належить до Чотирьох, здається навряд чи можливим, чи не побачив би я, що ви зацікавлені у мені як у зятя для Шарбараз, король королів, нехай його роки будуть довгі, а його царство зросте, а не як Абівард, син Ґодарза, який інакше навряд чи приверне вашу увагу?»
  Це викликало раптову задумливу тишу. Тиск навколо нього трохи відступив. Він сподівався, що не образив вельмож Макурана, але якби образив, то витримав би це.
  Саме тоді увійшов Шарбараз з Денаком під руку. Прихід Царя Королів відкинув у тінь усіх менших світил, у тому числі Абівара. Невдовзі євнухи почали переміщувати людей на їхні місця. Абівард із подивом зауважив, що кілька чоловіків, як і Шарбараз, привели з собою на бенкет своїх дружин. Тут, як і в інших справах, королівське задоволення мало велике значення.
  Абівард зайняв своє місце праворуч від Шарбараза. Служителі принесли вино, щербет з айви та лимонного соку, а також ще один з ревеню, підсолодженого медом. Під час вступного тосту кожен наповнив свою чашу вином. Шарбараз проголосив: «Давайте вип’ємо за Абівара, якого Король Царів любить шанувати!»
  У свою чергу Абівард підвівся і сказав: «Вип’ємо за Царя царів, за Макуран, яким він править, і за помсту за Лікінія Автократора!»
  Шквал оплесків охопив його. «Хосій», який сидів за одним столом, голосно й довго плескав. Абівард задавався питанням, чи його амбіції стосуються Шарбараза й Макурана чи його самого.
  Тоді офіціанти принесли супниці з супом, і Абівар перестав хвилюватися ні про що, крім свого апетиту. Суп представляв собою простий йогурт, розведений водою, дрібно нарізаний огірок і мелену цибулю, а зверху посипаний родзинками. Сіль була єдиною спецією, яку міг спробувати Абівард. Селянин міг подати таку страву. Однак у своєму роді він був таким же хорошим, як будь-який Abivard.
  Після супу йшли миски з рисом, змащеним маслом, приправленим скибочками баранини, приправленими гвоздикою, корицею, кардамоном і меленими бутонами троянд. Більше йогурту та сирих яєць супроводжували страву. Абівард налив ложкою йогурт у свою миску, потім розбив два сирих яйця й також вмішав їх у рис.
  
  
  Він не пам’ятав, що їв сирі яйця у Відессосі, і глянув на «Хосіос». Чоловік, який мав замінити вбитого сина Лікінія, без сумніву змішав яйця в його рис. Абівард перехопив його погляд і сказав: «Я бачу, тобі смакує макуранер».
  «Так і я, вельмишановний пане», — відповів «Хосій». «Я їв його багато разів і вважаю його смачним». Можливо, тоді він був купцем і мав звичку ходити туди-сюди між Відессосом і Макураном.
  Слуги прибрали чаші після того, як бенкетуючі випорожнили їх. Цього разу вони поставили перед вельможами тарілки: блискучу мідь для тих столів, що були далі від Царя царів, срібні для тих, що ближче, і золоті для його столу. Абівар витріщився на свою тарілку. Маючи таке багатство у своєму розпорядженні, Смердіс вирішив витиснути своїх дворян, щоб знайти гроші, щоб заплатити Хаморту! Справді, цей чоловік був дурнем.
  На тарілки сервітри викладають шматочки тушкованої качки, приготовані в кисло-солодкому соусі з обсмаженої на кунжутній олії цибулі, гранатового сиропу, лимонного соку, меду, перцю і подрібнених в порошок фісташок. Більше фісташок, крупно нарізаних, посипали качкою. Абівар відірвав м’ясо від кісток ножем і пальцями, потім занурив руки в миску з водою з ароматом троянд і висушив їх на квадраті чистого білого льону.
  Розмова, вино та щербети займали трапезу. До того часу, як він відкусив останній шматок жирної качки, Абівард був переконаний, як і того дня, коли повернувся до фортеці Век Руд, що йому більше ніколи не доведеться їсти. Тоді він помилявся; він припустив, що зараз може помилятися.
  Невдовзі він виявив, що є. З кухні прийшли келихи, наповнені компотом із кульок дині та скибочок персика в сиропі з меду, соку лайма та рожевої води. Як особливе задоволення, вони були покриті снігом, зібраним з вершин гір Ділбат.
  Абівар підвівся. «Ось сила Царя Царів, що влітку приносить сніг Машізу!» він закликав.
  Дворяни знову підбадьорилися — цього разу, як він порахував, і для нього, і для Шарбараза. Шарбараз сяяв. Абівард швидко сів, щоб насолодитися дивом; не вся сила Короля Королів змогла надовго утримати сніг від танення тут у цю пору року.
  Сніг блищав у світлі ламп і факелів. Цей блиск нагадав останнє пророцтво Таншара: срібний щит, що сяє над вузьким морем. Абівард раптом упевнився, що море — це смуга солоної води, яка відокремлювала західні землі Відессіа від міста Відессоса, великої столиці імперії. Але хто змусить щит сяяти і чому? Абівар занурився ложкою в компот. Коли Шарбараз виступить проти Відессоса, він дізнається.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"