Моє улюблене мiсто Бiла Церква, вулиця Шевченка... Фактично в самому центрi мiста стоїть бiла хата-мазанка, яка за своє довге i бурхливе життя бачила i памятає не одного господаря...
Колись, давним-давно, сто або, може, i всi двiстi рокiв тому назад в цiй, досить мiсткiй будовi з нескiнченною вервечкою кiмнат, мешкали мої прародичi... Наскiльки я розумiю, жили вони досить навiть непогано. Шкода, що в тi далекi часи не знайшлося такого дивака, як я! Можливо, тодi наш сучасник мiг би набагато детальнiше довiдатися, що бачили i що пережили стiни цiєї, не молодої вже споруди, за минулi столiття. Менi ж на долю випало познайомитись з цими стiнами в далеко не найкращi часи.
За бортом на курсi був 1967 рiк. Iз, свого часу цiльного i монолiтного будинку, пiсля вiйни налаштували шiсть маленьких стандартних кают-квартир. Все вiдбувалось майже так, як i кругом на безмежних просторах нашої "неосяжної батькiвщини" : хто був нiчим, той (в)стане в сiм, або ж навiть в шiсть. Рiвно о 6-й пiд звуки мелодiї, написаної вiдомим папашею не менш вiдомого Нiкiти Мiхалкова, пробуджувався зi сну наш, колись просторий, дiм. А разом з ним i всi шiсть його квартир з їх славними мешканцями.
Ми жили в самiй найбiльшiй кiмнатi вагон-квартири. Це, напевне, з самого дитинства менi на транспорт так щастить. Ви запитаєте, а чому вагон? Причетнi до цих "таїнств" знають, чому, ну а з сучасниками можу подiлитись досвiдом. Вхiд в наш дiм починався з темної комори. Злiва при входi стояли масивнi полицi, зповненi рiзноманiтним крамом, або просто незрозумiло чим. Це i продуктовий склад, на всю зиму, турботливо i старанно заготовлений бабусею... I, обовязково, бидончик з гасом.
Поряд чомусь лежало величезне збiльшуване скло вiд телевiзора КВН-49. Кругом проникаючий запах гасу нiжно переплiтався в повiтрi з ароматом нафталiну на фонi легкого амбре тройного одекoлону i ще невiдомо чого. Ми памятаємо, це все було злiва. А справа знаходилися дверi в перше "купе" нашого "рухомого потягу". I це була кухня. Правда, кухня, це засильно сказано! В малюсiнькому примiщеннi вмiщалась тiльки газова плитка i маленький деревянний столик.
Друге ж "купе" нашого вагону займали мої бабуся з дiдусем. Взагалi, по правдi сказати, саме вони по- джентельменськи поступилися нам своєю великою кiмнатою, а самi "переїхали" в а-ля їдальню.
Третє "купе" належало моїй любимiй Iльцi. Якщо повнiстю i по документах, то це була Лiлiя Борисiвна, мамина рiдна сестра, зi своїм сином Йоком. Жiнка неописанної краси i шарму, просто красуня! Вона досконало володiла англiйською, нiмецькою i ще Бог його знає, якими мовами. Але найголовнiше ж з усiх її хистiв мало дивну назву: слухачка.
Слово само по собi не є особливо значущим. Та любий украiнськомовний музикант у всьому свiтi зрозумiє, про що йде мова. Це слово по сутi є дань поваги тому музичному даруванню, яке дане нам Всевишнiм. А якщо ще раптом людина, яка володiє цим даром, отримає в руки iнструмент (неважно, який: балалайка, барабани чи фаґот), то виграють вiд цього абсолютно всi. Майже всi вiртоузи в музицi - слухачi! Чи то Моцарт, який не мав диплому про закiнчення консерваторiї, чи, скажiмо, Томмi Айоммi...
А ось менi тодi пощастило! У Iльки (Лiлiї Борисiвни) було пiанiно. Уявляєте собi: справжнє велике блискуче пiанiно! I, стоячи за дверима в останнiй кiмнатi-купе нашої слобiдки, я кричав Iльцi через фанерну перегородку, що проходила через все її друге "купе": "Не зак-г-гивай две-г-гi!!!" "Я трiшечки послухаю i пiду спати в своє лiжечко!" Та сама горезвiсна перегородка проходила через всю її кiмнату. Ну справдi, як в спальному вагонi!
Iз освiтлення у Iльки з Йоком було тiльки одне маленьке вiконце на самому початку кiмнати. Бо всю центральну частину їх "спального купе" займало пiанiно! Напевне, саме тому, я сам того не розумiючи, але чуючи, як моя тiтка-слухачка за двi секунди, пiд три акорди, хвацько i без всяких там нот, видає на-гора всi хiти тодiшньої естради, сприймав все, як само собою зрозумiле, як невiдємну частину мого життя!. Iлька грала запоями. Центром її життя було пiанiно. Навiть обiдали на пiанiно. Звичайно, при закритiй товстiй кришцi над бiлоснiжною клавiатурою. За пiанiно з вiдкритою кришкою дозволялося їсти тiльки Iльцi. У маленьких перервах мiж її музичними iгровими запоями. Що б на льоту вхопити чогось смачненького вiд бабусi. Спали теж, вiдповiдно, в одному ряду з пiанiно, мало не по стiйцi струнко.
А ось мiй братик-пiратик своє "брязкальце" вiд мене успадкував. Багато честi йому було, щоб я його iм'я Iгорьок повнiстю вимовляв. Просто Йок. Браток мiй, на вiдмiну вiд мене, сутулого свердловського поселенця, був хлопець, хоч куди козак. Iлька в ньому душi не чула. З самого раннього дитинства вiн був як Ален Делон. Гарний, як лялька. З бiглою англiйською та хорошими манiрами, з чудовим голосом. Але кому все це потрiбне було в далеких 60х-70х роках ...
Всiєю цiєю "воронячою слобiдкою" диригувала бабуся. Дiдусь звичайно був впевнений, що перша скрипка вiн, але весь оркестр-то знав, хто у нас диригент. В теплi лiтнi вечори, в такому ж, як маленька трамвайна зупинка, затишному подвiр"ї збиралася вся мешпуха кают-квартири номер три.
Подвiр"я було "озеленене" всього трьома фруктовими деревами. На вишнi я вивчив вiрш про вуйка Ленiна, який не мiг нiяк вишень наїстися, - так менi тодi це уявлялося. Яблуня на тi часи була виняток. Яблука були кваснющi, аж щелепи зводило. Але мама моя такi любила. Це напевно наслiдки добровiльного заслання в Свердловськ. Я ж любив третє дерево - велике абрикосове. Воно було майже таке ж старе, як i наш будинок. З кожним роком воно плодоносило все менше i менше, але його маленькi яскраво-помаранчевi плоди були солодшi за мед. На пару з Йоком ми цiле лiто "обробляли" нашу абрикоску, аж до кiсточок, з їх характерним мигдальним присмаком.
Нiколи не забудеться смак синьоглазки, (це такий сорт картоплi), пiдсмаженої в товстiй чавуннiй пательнi "на олiї щойно вичавленої з соняшникового насiння олiї, з величезним стегном вiд курочки, яка ще сьогоднi зранку безтурботно бiгала по-пiд ринковими ятками. Я сидiв на маленькому стiльчику перед високою табуреткою, в центрi якої знаходилася величезна бiла тарiлка, до країв наповнена смачною, пахучою, як смажене насiння, синьоглазкою. (Мається на увазi скибки смаженої картоплi). Бабуся безкомпромiсно контролювала ввесь процес прийому їжi, так, нiби я пережовував все для неї. Вона як би диригувала i стимулювала мiй жувальний процес. Шматочки нiжної курятини були завбачливо заготовленi про запас. Рот не повинен був закриватися, а щоки - обов'язково, як у хом'яка. Вона вiдгодовувала нас всiх пiсля майже 5-рiчного трудового вiдрядження. Моя кохана бабуся!
Мiй дiдусь в молодостi мiг пiдкови руками гнути. Косий сажень в плечах. Чорне, закручене, як у цигана, волосся, висока, струнка постава! Чоловiк, який пройшов усю вiйну. Чуть не загинув при форсуваннi Дону, отримав декiлька поранень, але, тимпаче, все ж зумiв вижити в пеклi другої свiтової... Я - це просто його маленька, жалюгiдна копiя.
Володар громового голосу, вiн вводив в стан резонансу всi кришталевi келихи в старовинному бабусиному секретерi (так це тодi називалося). Аж фiгурки балерин мiж келихами починали "танцювати". Артист!
Дiд був ще й "кiт учений". Закiнчив мало не до революцiї гiмназiю, а часи тодi крутi були. Ось i займав вiн завжди посади не для простих смертних. Одна з найпочеснiших, це директор центрального гастроному. I хто менi зараз скаже, де вiн в Бецику знаходився? Вiрно, навпроти центральної перукарнi.
Але 2-га свiтова залишила все-таки незримi рани у дiда в душi. Чув хто притчу про наркомiвськi 100 грамiв? Так ось я вам розповiм, що всi нашi дiди, батьки i брати, всi, хто брав участь в бойових дiях на передовiй, мали право на свої 100 грамiв горiлки. Кожен день мали право. Майже 5 рокiв. А тепер перерахуйте швиденько в головi! Скiльки вийшло? Правильно, майже двi тонни. Якщо сам не пив, мiг вiддати сусiдовi. Або вимiняти на махорку. Дiд нiколи не палив. Зате випити мiг солiдно. Як справжнiй артист!
Є у Зiновiя Високовського чудовий анекдот про знаменитого шансоньє, який пiд час вистави за сценарiєм напивається вщент. А в останньому актi йому треба вийти на сцену абсолютно тверезим. На всi запитання, як це йому вдається, вiн вiдповiдав, нахмуривши задумливо брови: "Ну голубчику, ось в цьому саме i вся суть моєї ролi". Як i мiй дiд.
Мама набагато пiзнiше жартiвливо скаржилася менi, мовляв йду зi школи додому, бачу стоїть тато (дiд) десь пiд парканом на каштлат "що стоїш хитаючись, тонка горобино". Пiдходжу, розповiдає далi, до нього i запитую: "Тату, ну як так можна?" . Ви б бачили, як вiн це грав! Перед вами раптом з`явлалася абсолютно iнша людина. Дiд округляв очi i абсолютно тверезим голосом обурено заявляв: "Хто? Я? Так як тобi не соромно доню! ". I гордою ходою, абсолютно рiвним тверезим кроком, вiддалявся геть з обуреним виглядом. ...
Мама потiм бiдкалася, що вже i сама замислювалась над тим, чи не наговорює вона бува на тата ... Артист тай годi!
Дiд вживав тiльки бiленьке. Нi-нi, не вино. Мається на увазi тiльки свiтле, навiть не свiтле, а прозоре. Будь-який продукт винокурнi. Древнє слово "винокурня" мiстить в собi дуже глибокий сенс. Тут мається на увазi цiлий ряд рiзноманiтних способiв i засобiв, як в тi далекi часи роздобути на кожному розi або "казенку", або "паленки" або ще дiдько знає чого ... Головне не менше 40 обертiв! Ми коли-небудь повернемося ще до теми алкоголю, i я пiзнiше "ще заспiваю Вам за нашу рiдну українську горiлочку "
Дiд мiй молодець. Жодного разу в життi не бачив, що б вiн колись опускався до кольорових напоїв. Маються на увазi вина, лiкери, шампанське i вся iнша пiдфарбована лабуда, як вiн тодi нам пояснював.
Чомусь панувала думка, що, якщо вживати тiльки горiлку, то проживеш до 100 рокiв. У той час це була межа мрiй. Дiдусь Борис тримав удар.
По обидва боки нашого "трамвайного" дворика були такi ж маленькi дворики наших сусiдiв.
З лiвого боку жив Фiмка. Так його всi називали. Бабусин рiдний брат. Дiдусь Фiма був маленького зросту, з величезним, як менi здавалося тодi, животом. Так само як i мiй дiдусь Боря, який пройшов вiйну i дивом вижив, дiдусь Фiма теж вживав тiльки бiленьку.
Не беруся стверджувати це як гiпотезу - що всi колишнi фронтовики пили тiльки "бiленьку". Головним антракцiоном було, коли смажена, на хорошому шматку сала яєшня з 5 яєць, заливалася мiцною самогонкою i пiдпалювалась. Фiмка, як Хоттабич з глечика, в вiдблиску синюватих вогникiв полум'я, приступав до трапези. Теж був артист!
Вiн i його дружина Нiна були дуже культурнi i освiченi люди. Тiтка Нiна працювала десь секретарем, у якогось крутющого як на тi часи, великого начальника. А Фiмку знало все мiсто. Центральний мiський ринок знаходиться як i ранiше на своєму старому мiсцi. Так ось найкрутiша пивна, так-так, всi ровесники пам'ятають, бiля входу злiва.
Запах свiжого пива ... мм-м-мм, до речi хто там казав про воблу? Так ось i вобла була там, i раки були. I тi, якi по п'ять. I тi, якi по три. Усе було. Таки- це не дуже дешево було. I по 3, i по 5 ... але було, - вибирай! Я думаю, що за цей маленький плагiат мiй улюблений i шанований, дай йому Бог здоров'я, М.М. Жванецький на мене не образиться. Таке було не тiльки в Одесi.
Вся Бiла Церква знала, що єдине мiсце з нерозведеним пивом - це тiльки у Фiмки. На той час пiти до Фiми, це те саме, якби сьогоднi вiдвiдати крутий пивний бар.
З правого ж боку нашого затишного дворика, "розкинулося поле широке", - то були володiння панi Шуцької з чоловiком. За плiткам в командi яхт-клубу, чи то пак, всi нашi зпiвмешканцi шепотiлися, що Шуцькi - колишня польська шляхта.
Сам пан Шуцький був головою Клубу шахiстiв. Ми його називали "синя тура". Це через кольору обличчя. А конкретнiше, - вiн весь день з ранку до вечора рiзався в шахи, по рублю за партiю, в парку Петровського, на лавочках на алеї. Був у нас такий парк колись .Памятаю, як панi Шуцька частенько тягнула на собi з того парку по самi вiнця або навiть вище брiв наповненого, теж, явно не кольоровими, напоями, пана Шуцького. А сам вельможний пан вивергав при цьому чистою польською мовою потiк добiрних лайок в сторону своєї найнiжнiшої половини. Панi Щуцька червонiла при цьому, як макiвка в полi...
Якось, в одну з коротких теплих зим (в порiвняннi з "улюбленим" Свердловським "звичайно), дiдусь подарував менi фiгурнi ковзани. Уявляєте собi?! Це в той час, коли все ще бiльшiсть їздила на прикручених мотузками до черевикiв смужках вузького залiза. То були гарнi високi чобiтки кавового кольору, з запахом свiжої шкiри i металу. Серце дитини вiд щастя чуть не вискакувало з грудей. I ми пiшли на каток.
Каток в тi часи був, напевне, єдиним мiсцем, де справдi було дуже весело. Збиралася там майже половина всiх мешканцiв мiста. Заливали водою увесь стадiон "Спартак", i всi бiговi дорiжки. Як в "Снiговiй королевi"! Гримiла гучна музика, горiли рiзнобарвнi лiхтарики. У центрi ковзанки, зазвичай, випробовували свої сили в хокеї чоловiки, ну, а жiноче населення i закоханi парочки носилися по колу, на бiгових дорiжках.
Кволеньке свердловське створiння до катка ще якось доповзло, ну i на тому все й скiнчилось... Подальший процес катання - тiльки верхом на дiдусевi! Пiсля незабутньої прогулянки мокрого до нитки юного фiгуриста посадили вiдiгрiватись пiд грубкою, а найдорожче - фiгурнi ковзани повiсили в кухнi-комiрчинi, над вiдкритим вогнем газової плити. I ось тут сталася непоправима катастрофа. Вiд сильного вогню пальника один з ковзанiв зморщився i став майже на два розмiри меншим. По цiй банальнiй причинi мої фiгурнi катання закiнчилися, навiть не встигнувши як годиться розпочатися. Бiльше у мене вже нiколи не було фiгурних ковзанiв ...
Незабаром мене вiддали до дитячого садка. Садок наш знаходився якраз на мiсцi сьогоднiшнiх каруселей в парку Петровського. Запам'яталося те, як пiд час обiднього сну пiшов сильний дощ, i у нас в дiтсадковiй спальнi почала протiкати i падати стеля. Може тому i знесли той садок ...
"Пiратiко Йок" iнколи забирав мене з садка на своєму "Орльонку". I ми удвох їхали дивитися на танка, який стояв бiля польського костьолу. Саме цього танка пiзнiше поставили на зупинцi "Пiонерськiй" (там, де у нас тролейбусний вiдстiй пiзнiше був).
Як правило, Йок вiз мене на рамi i це залишилося в моїй пам'ятi, як один з найяскравiших спогадiв дитинства. Теплий зустрiчний вiтер доносив запах мiського пилу, злегка зкропленого жовтими поливальними машинами. Якось мiй Йок приперся (iншого слова тяжко вбрати), зi своїм "Орльонком", i в нього, точнiше, в його "Орльонка" щось там зламалося. В результатi я на зворотньму шляху додому змушений був працювати в нього двигунчиком. Тобто, штовхав його, з його iдiотським великому разом, до самого будинку. А потiм ми ще разом ремонтували там щось. Пiд час ремонту я втрапив вставити вказiвного пальця акурат мiж ланцюгом i великою зiрочкою. Було дуже боляче ...
На яхтi, звичайно, оголосили повний аврал, мене кудись возили, лiкували... I в пам'ять про наш iсторични i незабутнiй велоремонт я досi ношу маленький шрам, це вже на все життя.
А взагалi Йок у нас був хлопець хоч куди. Як Еней в Котляревського: "...був парубок моторний, i хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятiйший од всiх бурлак..."! Не буду з себе корчити Мальчиша-Кибальчиша, але ось Iгорюня у нас був справдi вилитий Мальчиш-Плохиш. Мама досi боїться менi розповiдати про всi його рiзноманiтнiшi забави надi мною за роки, прожитi в нашiй "воронячiй слобiдцi".
I ось так мирно i дружно, прожили ми в нашому теремку ще цiлих три наповненi пригодами i щасливi для всiх нас роки. Милi серцю, незабутнi роки, якi назавжди залишуться в наших спогадах!....