Аннотация: На языке оригинала. Опубликовано... да-да. В "УФО". Номер 3(5) 2008
Вiталiй Кривонiс Як помирають легенди
...Чat ЧerПr at segja sva hverja sЖgu sem hun gengr
"Кожну сагу треба оповiдати, як вона сталася"
Iсландське прислiв'я.
Нещодавно мав нагоду спостерiгати сумне видовище. У книжковiй крамницi на полицi височив стовп жовтих палiтурок, схожий здаля на химерну модель Вавiлонської вежi. То виявився останнiй том пригод Гаррi Поттера у виданнi "А-БА-БА..." Люди проходили повз нього, розбирали попереднi частини, а ця, фiнальна, вкрилася товстим шаром пилу...
А ще недавно прихильники готовi були на епiчнi подвиги заради омрiяного примiрника! Хвиля "поттероманiї" захлиснула свiт, хлопчики й дiвчата "вiд трьох до дев'яноста трьох" йшли темними шляхами героїв книги, шляхами магiї та небезпек, де кращим оберегом завжди є справжня дружба й вiрнiсть... Церковники та "iнтелектуали" в один голос проклинали книгу й авторку, додаючи творовi популярностi, а десь дуже близько, простягни руку, торкнися! - творилися чари, завмирали серця, i дiти робили вибiр, не той, що легше, але той, що правильнiше, i смiявся безумним смiхом вiдроджений темний лорд Волдеморт...
I от разом усе скiнчилось. Все. Нема. Чари розвiялись, очi згасають, тьмянiшають зiрки. I нiкому вже не цiкаво, як екранiзують заключнi частини. Нiкому не потрiбнi сувенiри. Дiти не вимахують чарiвними паличками, уявляючи себе Гаррi та його друзями. Дiти шукають чари в iнших свiтах, деколи - у мертвих землях постмодерну. На палiтурках осiдає пил...
Видавець українського Поттера Iван Малкович в якомусь iнтерв'ю назвав цикл книжок про юних чарiвникiв "тим добрим троянським конем, що допоможе захопити українського читача". Захопити - вдалося. Та чи вдалося втримати?..
До речi, у тому, що сталося, є частина провини й самого видавця. Ходила легенда, що росiйськi видавцi з "Росмена", вiдомi кепським перекладом твору Джоан Ролiнґ, останню частину вирiшили спочатку наректи "Роковые мощи" чи якось так. Але, прочитавши, переклали iнакше. Український же перекладач так i лишив - "Смертельнi релiквiї". Але ж навiть студентовi-неуковi, та де там, навiть школяревi вiдомо, що "Deathly Hallows" не можна перекладати нi як "смертельнi...", нi як "фатальнi..." - коли вже на те пiшло, то "Смертевi...", позаяк Смерть тут виступає як персонаж (за текстом - персонаж легенди), на що вказує -ly. Дивно, що професiонал такого рiвня, як Вiктор Морозов, того не врахував. Втiм, можливо, дався в знаки поспiх: адже (пишаймося?) українцi ранiше за увесь свiт переклали "Deathly Hallows".
Ну, облишмо фiлологiчнi питання. Перейдiмо до сутi. Чому фiнал iсторiї про Гаррi Поттера так розчарував прихильникiв?
Тут можна було б зауважити: нiчогiсiнько не розчарував, просто iсторiя скiнчилася, нашi перемогли, жили довго й щасливо, i померли всi одного дня. Чого казитися? Побавилися й годi...
Але геть не так сталося з чарiвними легендами ХХ столiття - творами Толкiєна, Ле Гуїн, "Бурштиновим королiвством" Зiлазнi, "Хронiками Нарнiї" Клайва Льюїса. Вибух, що його спричинив свого часу "Володар Перснiв", розiйшовся колами по всьому свiтi, в часi й просторi, сягнувши й сьогодення. Внесок сказання про Середзем'я до свiтової культури важко переоцiнити. Хто не чув про рольовикiв та їхню багатющу субкультуру? А вплив чарiвних образiв на масову iндустрiю розваг? А популяризацiя цiкавостi до iсторiї, археологiї та стародавнiх мов i лiтературних пам'яток?..
"Володар Перснiв" буквально пiдiрвав свiт. Надписи на стiнах студентських гуртожиткiв на кшталт "ФРОДО ЖИВИЙ!" та "ГЕНДАЛЬФА В ПРЕЗИДЕНТИ!", "ельфiйська" естетика руху хiпi та екологiчних молодiжних органiзацiй, мрiя про "повернення короля" (Арагорна-Артура) та повалення Темної Вежi (Берлiнського муру) - все це пережили та втiлили поколiння, що зростали на пригодах кумедних, проте вiдважних гобiтiв. Це були поколiння героїв, дiтей тих, хто опирався могутньому Рейховi i здолав його. Поколiння, що мрiяли про подвиги, про далекi зорi, про незвiданi береги, про небо i море. Тих, хто чiтко розумiв ганебнiсть загарбницьких воєн, жахливiсть злиднiв одних i розкошi iнших, страшенний, злочинний iдiотизм промислових корпорацiй, що забруднюють природу... А пiсля вiдомих подiй 11 вересня у пресi з'явилися порiвняння Усами бен Ладена й Темного володаря Саурона.
Дещо зiпсувала репутацiю цього твору ганебна голлiвудська екранiзацiя, та з iншого боку, трилогiя сягнула нового витка популярностi.
Зрештою, справжнi легенди не помирають, а iсторiї не закiнчуються.
Українському читачевi вiдомi передусiм "Володар Перснiв" у виданнях "Фолiо" (переклад А. Немiрової) та "Астролябiї" (переклад О.Фешовець), а також "Хронiки Нарнiї" у виданнi "Проспект" (переклад В. Нарiжної). Сказання ж про Земномор'я та Бурштинове королiвство Амберу ще чекають на свого перекладача й видавця. Як, втiм, i цiла низка прекрасних творiв фентезi, казок та iнших нереалiстичних жанрiв.
Тут, одначе, слiд провести межу: фентезi то одна справа, а казки - трохи iнша. Лiтератури, як i цiкавих думок з цього питання вже трошки є у доступному друцi (от наприклад, розвiдка Н. Дев'ятко "Возможности влияния современных жанров: фантастика, фэнтези, сказка", "Полдень ХХI век", N5, 2005; i мої думки з цього приводу де в чому близькi до вказаної статтi). Отож, як на мене, основна вiдмiннiсть полягає у типi героя казки й фентезi, а також у типi сприйняття тексту (i свiту). А саме...
Фентезi - жанр молодий. Вторинний по вiдношенню до першоджерел. Власне, постмодерновий. Культура, iсторiя, мiф є для авторiв фентезi лише текстом (як i для постмодернiстiв загалом). Втрачається сакральна цiннiсть як першоджерела, так i свiту; свiт перестає бути живим, не вiдгукається на емоцiї. Автор фентезi чiтко знає свою художню мету (наприклад, "от я вам зараз розповiм, що насправдi Червона Шапочка виробляла на бабиному лiжку iз Сiрим Вовком"), заздалегiдь продумує, вигадує героїв пiд ситуацiю, пише за встановленим складним планом. Зазвичай iдея якщо i є, то одна-єдина, магiстральна, i та вторинна й кульгава. Автор точно знає, що вiн - творець, креатор того, що вiдбувається, всевладний господар вигаданого ним свiту.
Казка ж бере початок iз сивої давнини, iз туманiв прадавнiх часiв, коли люди щойно оволодiли Словом i давали речам першi Iмена. У багатьох мовах "казка" спочатку означало "те, що розказано", себто певний гiдний довiри сюжет (напр. наше "казка" вiд "казати", росiйське "сказка" вiд "сказывать", англiйське "tail" вiд "to tell", iсландське "tellr" вiд "telja" i так далi). Спотворення цього термiну почалося десь за доби класицизму, коли казку "вiддали" дiтям. Казка сприймає свiт як живий, як такий, що озивається на емоцiї героїв. Автор покладається бiльше на iнтуїцiю при побудовi сюжету й описаннi персонажа, нiж на логiку, бо єдина його мета - розповiсти iсторiю героя, та розповiсти якомога чеснiше. Так, наче вона сталася насправдi.
Тут мається на увазi не нагромадження бридких фiзiологiчних деталей (що так полюбляють автори фентезi), а психологiчна достовiрнiсть, складнiсть, глибина (iз чим у фентезi зазвичай наявнi проблеми). Власне, мистецтво казки - це мистецтво зачарувати слухача (читача), увiйти у резонанс iз його психiкою. Змусити його повiрити. Автор просто iде за героєм та записує. Вiн не всесильний бог, а така ж жертва обставин...
Це не контактерство. Це розвинена фантазiя та жвава уява.
Хто читав листи професора Толкiєна до сина Крiстофера, той зрозумiє, про що йдеться.
Справжнiми, гучними легендами останнiх рокiв можна назвати, окрiм "Поттерiани", ще "Темну Вежу" Стiвена Кiнга та "Пiратiв Карибського моря", кiнотрилогiю Г. Вербiнськи та Дж. Брукгаймера. I гучним можна назвати крах кожної з них. Крах не фiнансовий, боже бережи. Нi.
Крах iстини й життя в кожнiй iсторiї.
Тож iсторiя Хлопчика, Що Вижив, не поодинокий випадок.
На творах Кiнга та голлiвудських режисерiв детально зупинятися сенсу нема з тої причини, що вони майже невiдомi читачевi українською. "Пiратiв..." переклали, як i, начебто, короля жахiв, але не сказати, щоб цi проекти користувалися шаленою популярнiстю. Скажемо лише, що фiнали розчарували як прихильникiв, так i решту добрих людей. Придуркуватий Мордред, син Багрового Короля, власника Темної вежi та очiльника сил зла, гине у пащi кумедного створiння, схожого на собачку, а фiнальний бiй перетворюється на банальну стрiлянину в дусi фiльмiв Сержiо Леоне - це щодо Кiнга. Iдiотськi жартики, халтурнi образи богинi моря та пiратських лордiв, розiрваний зв'язок мiж Джеком Сперроу (нi, некапiтаном Джеком Сперроу) та "Чорною Перлиною", сюжетна плутанина - це про трилогiю. Але саме iсторiя Гаррi Поттера була найочiкуванiшою iсторiєю року, що минув.
I найгiркiшою на смак. Так гiрчить спалена мрiя.
Адже не "Темна Вежа" й не "Пiрати..." були "тим добрим троянським конем"...
Але чи є взагалi пiдстави вiдносити цикл книг про Гаррi Поттера до жанру казки?
Авжеж.
Кожен з головних героїв (i бiльшiсть другорядних) - непересiчна, цiкава особистiсть зi складною психiкою. Гаррi спочатку здається типовим героєм-якiстю (Вiдвага), та з часом йому доводиться переборювати смертельний, утробний жах перед Темним лордом, та страшну, чорну ненависть, що її розпалює страх та нерозумiння. Рон - також досить типовий персонаж (Дурко), та це не заважає йому виявляти, коли треба, неабияку спритнiсть i звитягу. Те ж можна сказати i про Невiла. Гермiона (Герой-Розум) виявляється здатною на сильнi емоцiї, чого взагалi за героями-типами не помiтно. Дамблдор - геть не такий собi добрий дiдуган, це мудрий наставник iз крижаними очима, майстер ритуальної гри. Северус Снейп - таємничий, та подеколи цiлком зрозумiлий, похмурий i палкий водночас; саме в цьому героєвi блискуче поєднано свiтло й темряву. Лорд Волдеморт - не типовий "Злюка", вiн радше невмирущий кощiй, здатний на велич подолання себе на шляху до влади. Кожен, кого не вiзьми, - живий, справжнiй, iнодi непередбачуваний i не завжди слухняний авторськiй волi (зi слiв авторки).
Це рiднить героїв циклу з героями народних казок та прадавнiх легенд.
Сприйняття свiту цими героями також радше казкове. Свiт живий. Свiт не добрий (ще чого!) - та вiн вiдгукається на емоцiї героїв, i має власну волю. Войовнича Верба, Потрiбна Кiмната, Мапа Мародерiв, Заборонений Лiс, Косий Провулок, притулок Ордену Фенiкса, Люстро бажань, Лабiринт... Чи не нагадує це зачарованi мiсця прекрасних i сумних легенд Старої Британiї?..
Юний читач ступає до свiту Джоан Ролiнґ разом iз трьома друзями: Гаррi, Роном та Гермiоною, i з ними ж мандрує протягом усього циклу. Є, звичайно, прихильники i вболiвальники й у iнших героїв, як добрих, так i не дуже, але саме на пригодах навiженої трiйцi тримається сюжет. Друзi не лише разом вчаться чарiв. Вони зазнають спiльних небезпек, проходять випробування, дiзнаються про справжню вартiсть дружби, вiрностi, честi, мужньо долають не лише негоди, а й спокуси - спокоєм, щастям, зрадою, ненавистю, коханням... Вони йдуть своїм шляхом, роблять важкий вибiр, переборюючи себе. Вони змiнюються, разюче змiнюються щоразу, щокниги, щороку. Вони ростуть, росте i читач. I той читач знатиме цiну дружньому плечовi, i робитиме вибiр на користь правильного, а не легкого, i тупою заздрiстю наливатимуться очi його ворогiв. Та вiн принаймнi матиме i ворогiв, i друзiв...
Це якщо не сприймати образи трьох друзiв з останньої книги. Позаяк "друзi" дуже розчаровують. Часто випадало читати коментарi на кшталт "...отi троє придуркiв-переросткiв" на адреси Гаррi та його супутникiв. Маємо погодитись, коли не за формою, то принаймнi за змiстом. Бiганина й жбурлянина закляттями, поневiряння трiйцi у свiтi "маґлiв", порожнi дiалоги, логiчно-детективний розвиток сюжету наближають твiр до фентезi у найгiршому сенсi слова.
Зникнення та повернення Рона виглядають аж надто наївно, геть не ясно, що дає творовi цей хiд. Їстоньки захтiлося, ти ж мiй горопашнiй! Така реакцiя не здивувала би, коли б iшлося про Рона з третьої-четвертої частини; та пiсля стiлькох випробувань (згадати хоча б битву зi Смертежерами наприкiнцi "Ордену Фенiкса"!) герой навряд чи так би принижувався. Важко повiрити в такого героя.
Сварка Рона й Гермiони скидається на пiдлiткову iстерiю, i нiчого нового та важливого не додає до образiв героїв. Ба бiльше: пiсля такого конфлiкту емоцiйний фон людини лишається пошкодженим, тож вона не витримує подальших випробувань. Недовiра не зникає, породжує роздратування, непевнiсть, страх, що зрештою призводить до нервового зриву у мить психологiчної напруги.
Взагалi, герої не мiняються, не роблять вибору, вони граються у "юних детективiв" Енiд Блайтон. Навiть дiзнавшись iстину про Дамблдора й Грiндельвальда (нi, мова не про сексуальну орiєнтацiю Дамблдора, жартома виголошену Ролiнґ), про те, вiд кого Волдеморт дiстав ту шовiнiстську iдею переваги магiв над "маґлами", Гаррi, Рон та Гермiона дiють за встановленими Дамблдором правилами.
Вони не йдуть до самiсiнького початку, не знищують кореня зла в цьому свiтi, не так, як у "Володарi Перснiв". Вони обмежуються функцiями "Армiї Дамблдора". Себто, закладається стереотип "слухняного комсомольця" за дотепним висловом одного читача. Вiйну почало старше поколiння, та молодi її не скiнчили: адже хай загинув Волдеморт, жива його iдея, i хтозна, чи не вiзьметься за неї хтось гiрший...
Не в дiдiв онуки, i це не може не засмучувати.
Отже, через спрощення (назвемо це так) образiв трьох товаришiв страждає не лише емоцiйний, а й iдейний пласт твору.
Критики полюбляють спiвставляти iсторiї про Гаррi Поттера й "Володаря Перснiв". З якої причини - а хто їх розбере. Може, тому, що обидва артефакти культури набули за короткий час непересiчної популярностi. Може, тому, що екранiзувалися майже водночас. Може, тому, що на думку критикiв, обидва твори розрахованi на дитячо-юнацьку аудиторiю (чути глузливе хихотiння). Хтозна. Та коли вже так сталося, то й менi можна...
У "Володарi Перснiв" iдею зла (а також iдею влади, вiдповiдальностi, зв'язку, власне свiту) втiлено у золотому перстенику. У казцi взагалi жодна iдея не лишається абстрактною; мiф не любить абстракцiй, оперуючи образами (архетипами). Коли Перстень Всевладдя гине у вогнi Згубної Гори, гине i та страшна сила, що створила його на погибель всьому живому. Завершується iсторiя старого свiту, йде у небуття зло Саурона, линуть за межi Середзем'я прекраснi кораблi ельфiв. Носiї Персня, що хоч раз куштували його отрути, також зникають зi свiту смертних (за винятком Сема, та вiн має нагальнiший клопiт, нiж туга за старими часами). Зло у Середзем'ї має прийняти iншу подобу.
Iнакше сталося у свiтi магiв та маґлiв. Чи є лорд Волдеморт утiленням iдеї зла? Навряд. Не вiн вигадав глузливi прiзвиська для "маґлонароджених", не вiн розробив концепцiю вищостi чарiвникiв над рештою. Отже, його смерть не призводить до загибелi його справи. Орден Смертежерiв може вiдродитися - хай не зараз, хай через вiки, та вiн може повернутися у тiй же подобi, пiд тими ж гаслами, бо iдею не скомпрометовано, так само, як 1945 року не було скомпрометовано нацизм. Та можемо бути певними, що Гаррi та його друзям уже бiльше нiчого не загрожує.
Оце i дратує. Конформiзм як iдеал - це страшне. Зате у Гаррi все добре. Не в тому рiч, чи вiн того заслужив. Рiч у тiм, що людина, яка зазнала таких психологiчних травм, просто не може гарненько про все забути ("Я врятував свiт; та врятував його не для себе", - каже Фродо). Так не буває - анi у казках, анi у життi. I прихильники твору вiдчули фальш. Вони не дурнi.
Ще прихильникiв дещо розчарувало, що в останнiй частинi на мiсцi дуже важливого елемента авторського свiту - пустка. Мова про Гоґвортс, чарiвну школу, що стала домiвкою Гаррi (так, там на нього чекала небезпека, але й щира дружба, i вiн жодного разу не пожалкував, що опинився саме тут, а не у звичайнiй собi лондонськiй школi). Гоґвортс - той образ, у якому втiлено весь чарiвний свiт, з його свiтлом i темрявою, красою та покруцтвом, любов'ю й ненавистю. То є живий свiт, що до останку вiдгукається на поклик серця. Вiдгукається по рiзному. Сховок, що його стереже триголовий песик, загрозливе сичання василiска, особлива кiмната, що з'являється, коли вкрай потрiбна, i - кумеднi привиди, якi сновигають замком, пересувнi сходи, живi портрети, що мiстять частину свiдомостi намальованої особи, i затишне вогнище у коминi кiмнати факультету, й гамiр та метушня пiд час снiданку... Воно й не дивно, що за даними одного опитування багато дiтлахiв не вагаючись вiдгукнулися б, коли би одного дня до них завiтала сова iз запрошенням - хай навiть та чарiвна школа була би у сто разiв гiршою за Гоґвортс!
I лише у заключнiй частинi Гоґвортс виконує роль дорогих декорацiй для епiчного мордобою. Тi змiни, що там вiдбулися, геть не резонують iз емоцiями героїв (простiше кажучи, їм насправдi до лямпочки, що, наприклад, на уроках захисту вiд темних мистецтв вчать власне темних мистецтв). Гоґвортс не вiдкриває таємниць, не вабить пiдземеллями, не лякає страшними вiдкриттями. I справа не в тому, що герої опиняються у школi лише наприкiнцi. Мiсця у творi вистачає. Можливо, така мертва тиша душi школи - вiдгомiн правлiння темного лорда?.. Але ж нi, авторка цього нiяк не показала, мабуть i не подумала, що можна це показати. Декорацiї - вони i є декорацiї.
Темний лорд Волдеморт розчаровує вiдверто. На вiдмiну вiд попереднiх частин (i особливо - шостої!), колишнiй Том Редл постає як стереотипний тиран, диктатор, до нудоти чорний i злобний, i вiд того геть нецiкавий. Наскiльки складний є його образ протягом усього циклу, настiльки ж примiтивним виявляється вiн у "Дарунках Смертi" (вже перепрошуйте самопальний переклад). Його мова одноманiтна, навiть трохи iстерична (як не згадати вибрики фюрера конаючого Третього Рейху); вiн не говорить афоризмами (як-от: "Нема анi добра, анi зла, є лише влада, та тi, хто надто слабкi, щоб її взяти" - чи не величнi слова?). Тому, кажучи про останню частину циклу, важко погодитися iз Олiвандером: "Вiн творив великi речi. Жахливi - але великi!" Що великого зробив Той-Кого-Не-Можна у фiнальнiй частинi?.. Згодував гадюцi Чарiтi Барбейдж? Прибив найближчого помiчника?..
До речi, новоспечений директор Гоґвартса, найперший помiчник Темного лорда, професор Северус Снейп, - єдиний, хто не розчаровує. Хоч його майже не видно протягом тексту, та у першому роздiлi вiн неперевершений. Вiн грає роль до кiнця, захищаючи сина тої, яку кохав усе життя. Хоч вiн i невисокої думки про нього. Та ненависть (i заздрощi!) до Джеймса Поттера, що переходить i на його сина Гаррi, не застить розуму останнього захисника добра. Снейп вiрний загиблiй коханiй, вiрний Дамблдоровi, попри все. Вiн має загинути, i знає про це. Вiн не боїться загибелi. Вiн боїться, що не встигне...
Шкода, що загинув так по-дурному. Пiшов на харч змiюцi. I навiть не намагався захиститись. Iснує навiть думка у середовищi фанiв, що насправдi Снейп не загинув; авторка просто вбила його iз заздрощiв. Зате Гаррi назвав на його честь свого малого... От велика честь!
Взагалi, Гаррi авторка мало не канонiзує. Такий вiн гарний, вiдважний, чистий. У словах Дамблдора, сказаних у потойбiччi, струменять мед i патока. "Ти чудовий хлопчина. Ти смiлива, смiлива людина"; "я лише нещодавно зрозумiв, що ти набагато кращий за мене"; "я був егоїстом, Гаррi, на противагу тобi..." Важко сказати, чи вiрить у сказане сам Дамблдор, та авторка, певно, вiрить. I вимагає вiри вiд читача. А читач того не терпить.
Гаррi Поттер мав загинути. I вiн гине. Спокiйно, упевнено йде у Свiт Мертвих. Бо не принiсши себе в жертву, вiн не може здолати Темного лорда. Тодi звiльнюється i повертається до свiту живих. Архетипiчний сюжет. Але у таких сюжетах герой повертається iншим, змiненим, з новими можливостями (мова наразi не про новий рiвень бойової блискавки). Тут нiчого схожого не вiдбувається. Що ж Гаррi знайшов за межею життя й смертi? Скорчену потворку, на яку обернеться пiсля загибелi Волдеморт? Нумо радiти, зло буде покарано... Дамблдора, що спiва дифiрамби соловейком (цинiчно при цьому усмiхаючись, коли хто помiтив), та патякаючи заяложенi iстини, промовленi ним iще у "Фiлософському каменi"? Ото знахiдка! Жоден мiфiчний герой так просто не вiдбувався зi Свiту Мертвих (згадаймо Орфея, Вайнемейнена, дiвчинку з казки про пошуки вогню в Баби-Яги, Котигорошка чи хлопця, що мандрував Мiдним, Срiбним i Золотим князiвствами). Гаррi нiчого там не знаходить для своєї душi, хiба пояснення, до яких можна i так допетрати. Жертвувати собою - просто.
Найпростiше.
Але треба вiддати авторцi належне. Дамблдор просто чудовий. Нарештi з нього остаточно злiтає маска такого собi доброго чарiвника, Гендальфа чи там Мерлiна. Як блискуче вiн знущається зi Снейпа, доводячи того до сказу, як самопринижується у розмовi з Гаррi. Як майстерно грає вiн на струнах чужих душ, перетворюючи людей на iнструменти своєї справи. I люди грають, покiрно (Гаррi) чи з обуренням (Снейп), допомагаючи Дамблдоровi виправити помилки минулого. За словами однiєї читачки, "Дамблдор надто розумний, щоб бути добрим".
Але два справжнiх героя на таку чималу фальш - це замало. А з брехнi не зробити справжньої легенди. Легенди, пророщенi з брехнi, швидко стають нецiкавими.
Отже, причину стрiмкого збайдужiння добрих людей (здебiльшого маю на увазi українського читача) до "Гаррi Поттера" на мою скромну думку можна пояснити таким чином. Основним посередником мiж читачем i текстом є герой. Герой - та точка дотику, де текст (авторський свiт) та читач (подорожнiй авторським свiтом) стають якщо не єдиним цiлим, то дуже близькими. Герой дозволяє читачевi мандрувати незнаними шляхами, бачити дива, страждати, кохати, ненавидiти, прощати, убивати, принижуватися, одужувати, радiти, вертатися до себе iстинного, глибокого... Якщо герой (герої) не просто "виписанi" чи достоту списанi з реальних прототипiв, як то часто у письменникiв водиться, якщо автор не моделює героя пiд ситуацiю з намiром довести певну iдею, певний моральний постулат, але довiряє героєвi, кличе його на iм'я, те єдине iм'я, що йому пiдходить, - читач прийме героя. Читач бачить очi героя, i тодi народжується казка.
Так було протягом усього циклу пригод Гаррi. Та у "Дарунках Смертi" панi Ролiнґ сфальшувала. Повертаючись до фiлологiчних питань: мова Ролiнґ еволюцiонує протягом циклу, архаїзується лексика, слова часто набувають давнiших, глибших значень. У сьомiй частинi таких лiнгвiстичних коштовностей вже не знайти (ну, хiба окрiм власне назви). Казка перетворилася на банальне i нудне моралiте. Та прадавня, потаємна магiя любовi, самопожертви, щиростi, про яку каже Дамблдор, має народитися у серцi читача без примiтивних пояснень урочистим тоном. А для моралiте потрiбнi вiдповiднi персонажi. I герої зникають. Тьмянiшають, дурнiшають, всихають. Зраджують собi. I ламається крихкий мiсток мiж щирим, зачарованим читачем та казковим свiтом...
Що могло аж так вплинути на панi Ролiнґ, коли вона поламала крила власним птахам?
Варiант перший: авторка сiла за калькулятор i порахувала, що коли вона не залишить Гаррi живим, неушкодженим i щасливим, то збитки будуть страшнi. Цiкаво, що панi сказала би тепер?.. Чи не розгепала би калькулятора, коли б дiзналася, як кепсько продається книга у деяких не надто далеких країнах?
Варiант другий: авторка банально не спромоглася дотягнути рiвень через брак часу, сил, уяви, натхнення або таланту. А строки пiджимали. А видавцi лаялись. А прихильники благали...
Варiант третiй (страшний): авторка злякалася писати правду. Злякалася передусiм за себе. Надто моторошним могло виявитись те, що знайшла би Джоан Ролiнґ у безоднi червоних очей лорда Волдеморта, у сповнених болю словах помираючого Гаррi, в iронiчнiй усмiшцi Снейпа. У цьому випадку менi дуже i дуже шкода авторку.
Щиро...
А тепер саме час спитати: чи не скомпрометоване власне читання для юного українського читача? Чи здатен вiн буде сприйняти якусь iншу легенду?..
Свiт iще не звiльнився вiд мертвотних щупалець постмодерну. Казки, що народжуються пiд сiрим запиленим сонцем, ще надто слабкi. Та ми чекаємо на новi iсторiї, на нових, живих героїв, на новi легенди, що хвилею накриють свiт, змiнивши його обличчя. Почекаймо ще трохи.