"Неперевершений сенс життя є одночасно неперевершеним сенсом смертi"
Альбер Камю
А в кiмнатi весело дзижчали мухи...
* * *
Йому стало весело - весело вiд смутку. Зрозумiти, це неможливо. Кожен м'яз дихає життям - душа вмирає без боротьби. Навiщо боротися, якщо виграти неможливо? Якби хтось зайшов - стало б веселiше. Нiхто не прийде - вiн знає. Та й навiщо? Дивитися на стелю цiкавiше, нiж на небо - там стiльки трiщинок - в кожнiй хтось сидить, блимаючи рожевими очицями. Дивнi створiння! Чому вони такi прекраснi ховаються вiд людей. Хiба чужi, не його, очi зможуть їх побачити, якщо вони будуть ховатися там.
I спати теж весело - хоча, хiба вiн вiдрiзняє сон вiд дiйсностi( та й хто може вiдрiзнити? ). А жити в двох свiтах нестерпно. Один вбиває кожну нiч, другий робить, це набагато повiльнiше. В одному є рожевоокi iстоти, в iншому Альбер( вiн хоч не ховається в трiщинах ).
* * *
Дивно, як вiн змiнився... Ранiше свiт був в рожевих тонах, а тепер в рожевих очицях. Але тодi не приходив Альбер - єдина iстота з якою вiн тепер розмовляє. Його( Альбера ) вже давно нiхто не бачив, бо вiн помер i живе в iншому свiтi. Колись Альбер був письменником... Тепер Альбер перебуває у свiтi де "живуть" всi мерцi - у снi. А сам вiн знаходиться в тому свiтi, де помирають всi живi. Замкнене коло.
* * *
Хтось прийшов... Вiн мовчав... Дивно, чому люди сприймають небажання говорити за невмiння? Вiн справдi вже давно нi з ким не розмовляв. Iнодi йому здається, що вiн розучився говорити - тодi вiн починає розмовляти вголос. Здається допомагає. Всi вважають його дивним - вiн вважає себе занадто звичайним. Коли йому здається, що вiн розучився думати - допомагає сон i Альбер. Хтось пiшов...
* * *
Увесь день вiн не вставав з лiжка. Очиць побiльшало. Вже три днi вiн не розмовляв з Альбером. Вiн знав, що так не чинять з друзями, але вiн втратив iнтерес до одноманiтних бесiд з письменником. В цiй справi йому допомагали зеленi пiгулки. Рожевих очиць набагато побiльшало...
* * *
Другий день вiн не пiднiмався. Його мучив нестарпний бiль - бiль втрати. До нього приходив Альбер... Наяву. Вперше! Вiн сказав, що бiльше не буде його другом. I зник. З очей котилися зеленi мерехтливi сльози. Бiль нiколи не вщухне... Щоб його заглушити вiн звернувся до пiгулок... В трiщинах з'вились зеленi очi.
* * *
До нього завiтало два кота - зелений i рожевий. З ними було весело розмовляти. Але бiль не вщухав. Коти вмовляли. Вiн не розумiв до чого вони хилять. Рожевий говорив голосом Новалiса: " Треба було б пишатися болем, всякий бiль є нагадуванням про наше високе призначення". Вiн дуже хотiв спати. Зелений кiт голосом Бодлера вмовляв цього не робити: " З приводу сна, цiєї щоденної авантюри, можна сказати лиш одне, люди, лягаючи спати кожного дня, виявляють неабияку смiливiсть, яку важко пояснити не iнакше, як нерозумiнням пiдстерiгаючої небезпеки". Вiн мовчав. Коти розмовляли увесь день i нiч. Потiм вони зникли в стелi. Вiн не мiг встати з лiжка. Вся кiмната мерехтiла рожево-зеленими очицями.
* * *
Альбер. Три пiгулки. Нестерпно. Нiхто не приходить. А навiщо? Кому вiн потрiбен? Ранiше Альберу - тепер нiкому. Двi пiгулки. Вiн дивився в нiч. На небi блимали зелено-рожевi очицi. Ще пiгулка. Тепер вiн зрозумiв. Жити в двох свiтах нестерпно. Альбер, мабуть, чекає його... Чотири пiгулки. Маму шкода... Рожево-зеленi очицi потухли.
* * *
А в кiмнатi весело дзижчали мухи, кружляючи над тiлом покiйника - його тiлом.