Ранiше вiдчувала цей бiль, вiдчувала зсередини, десь там, глибоко-глибоко... Вiдчувала так, що аж руки стискала вiд вiдчаю - боляче, боляче, боляче!
А зараз... Зараз лише самотньо. Як це жахливо - вiдчувати, що зараз зiрвешся у прiрву. Дивитись в цi очi, такi сiрi-сiрi, i вiдчувати, що все, чим жила розколюється на мiльйон шматочкiв, а серце стискають крижанi ланцюги. Почервонiла, вiдвернулась, нiби байдужа... Про що думала - не пам'ятає, була не в собi. А прiрва все ближче i ближче. Кава у чашцi плещеться, б'ється нiби вiдчайдушна хвиля о бiлий фарфор. Як серце. Ось-ось переллється через край. Як сльози. А вiн навiть не посмiхнувся, дивиться крiзь неi.
Нi, вона не малює собi яскравих картин, не будує повiтряних фортець. Не маленька, все розумiє. Вони - нiби у переповненому людьми метро. Iдуть в один бiк, в одному поiздi...
Лише вагони рiзнi.
Вона його бачить, бачить крiзь заплямоване вiкно. Iнодi вiн дивиться в ii бiк, iнодi навiть посмiхається, щоб одразу ж вiдвернутись. А вона торкається руками брудного скла, холодного, як лiд. Вона вiдчуває цю гладку поверхню...
Та кричить.
Кричить, намагаючись розтрощити вiкно, розтрощити цю скляну стiну байдужостi. Але вiн не чує. Може, скло занадто товсте, може, занадто багато людей мiж ними а, може, так долею вирiшено - не мають люди, що у рiзних вагонах дуть, зустрiчатись очима...
Як це жахливо - розумiти, що зараз зiрвешся в прiрву. Але вже байдуже. Вже навiть болю немає.