Виплакане, виплекане, воно розчинилось десь там, вдалечинi, там, де ясноокi зорi торкаються землi.
А я так старанно скроювала рiзнобарвнi клаптики спогадiв, мрiй, я всi пальцi сколола та, мабуть, ненароком пересмугою пришила до щастя свiй бiль та розпач...
Як так вийшло? Коли я встигла прикипiти серцем та душею до твоє зухвалостi? Цi погляди, дотики, слова... А зараз що? Безсилля? Безнадiя, що разом зi сльозами спливає по обличчю?
Я душею за тебе болiю, але слiпма упадати не стану!
Ще вчора я тримала тебе за руку i менi здавалось, що кохання зазирає в тво очi. Ще вчора увi снi я бачила веселку, а не снiг восени...
Та нi! То не снiг! То наше майбутнє згорiло у твой байдужостi, згорiло, не дiйшовши обрiю, та попелом розвiялось в повiтрi.