Аннотация: Третє мiсце на конкурсi "Українське фентезi"
Марiйка прибiгла до офiсу ще до восьмої ранку. Сьогоднi мала прийти керiвничка з перевiркою. Власне, хвилюватися Марiйцi не було з чого. Її невеличкий вiддiлок, фiлiя "Центру пiдтримки малих чарiвних iстот" - справжнiй взiрець порядку. Папери ретельно розкладенi, на поличках - жодної порошинки.
Малi чарiвнi iстоти (домовики та мавки) на Марiйку нiколи не скаржились, а iншi до її вiддiлка не заходили. Кажуть, русалки бувають капосними, але поблизу не було жодної рiчки. Iз лiсовиками Марiйка теж не зустрiчалась. А мавки, що мешкали у парках неподалiк, були невеличкими та доволi приязними створiннями.
Десь iще напевно iснували "великi" чарiвнi iстоти, але керiвничка казала, що Марiйцi зарано про них знати. Можливо, пiзнiше, коли пiде вчитися чаклунству, але до того ще довго чекати. Молодих дiвчат навчають помалу, обережно i... надто повiльно, якби хто спитав Марiйку.
Замислена дiвчина вкотре переставляла теки на поличцi, аж раптом...
- Добридень! - гучно, нiби здоровий чолов'яга зайшов i говорить.
Марiйка пiдскочила, впустила теку собi на ногу, скрикнула, озирнулась. Серце калатало в грудях Нiкого немає. Невеличка кiмнатка, сховатися нема де. Що ж це за напасть? I вже не вперше хтось так лякає. Чи їй вчувається, i час швиденько до лiкаря бiгти?
Дiвчина вiдкрила вiкно, визирнула, перехилилась через пiдвiконня. Нiкого. Кущi пiд вiкном рiденькi, найменша мавка не сховається. А голос був чоловiчий, гучний.
- Добрий день!
Марiйка мало не випала з вiкна, рвучко обернулась.
- Та що ж це таке!
- Це я, - вiдповiла керiвничка, що саме зайшла до кiмнатки i пильно роздивлялась дiвчину. - Щось ти сьогоднi знервована.
Марiйка обурено переповiла керiвничцi про дивнi витiвки невiдомого чолов'яги.
- Цiкаво. Ти впевнена, що за вiкном нiкого не було?
- Нiкогiсiнько. Там нема де сховатися, ось подивiться!
- Вiрю. А давай-но ось що зробимо...
Керiвничка пiдтягнула ближче до столу один iз стiльцiв i загадала Марiйцi пiдсiсти поруч, прихилитися i зробити вигляд, нiби вони зосереджено пошепки щось обговорюють.
- Не обертайся. Не напружуйся. Говори. Що в тебе важливого? Домовикiв усiх влаштувала?
Марiйка спершу почувалася незручно - чого б то вона щось на вухо керiвничцi шепотiла? Але з домовиками було направду складно, у квартирах мешкати вiдмовлялись, а де їм стiльки приватних будинкiв знайти у сучасному мiстi? Мало-помалу, Марiйка призвичаїлась i пошепки розповiдала про свої клопоти.
- Добридень! - той самий голос, нiби прямо над вухом!
Керiвничка жваво пiдхопилась, зазирнула пiд стiл, понишпорила по кутках, виглянула у вiкно.
- Нiкого немає.
- Ви теж це чули? Тобто зi мною все гаразд? - полегшено видихнула Марiйка.
- А? Так, так. Я чула. Дуже цiкаво. Знаєш, дiвчинко, хто до тебе завiтав? Добриденько!
- Х-хто?
- Добриденько. Така iстота. Я про неї читала, але нiколи не бачила. Тобто - не чула. Добриденька можна лише почути.
- Вони що - невидимi?
- Не знаю. Може, невидимi, може, добре ховаються. Або дуже маленькi? I, власне, вельми рiдкiснi. Я навiть, чесно кажучи, думала - вигадка. Якась омана, чутка або що. Але ж - ось.
- I вiн... вона... iстота ця - небезпечна?
- Та де. Просто - дивна.
- I що, вона отак весь час - добриденькає?
- Авжеж. Так кажуть. Просто добриденькає.
- I бiльше нiчого не каже i не робить?
- Та нiби не робить.
- I що... що менi з нею робити, з тiєю Добриденькою?
- З Добриденьком. Нiчого, напевно. Чи вiн тебе дуже лякає?
- Та нiби вже нi. То лячно було, коли не знала, що воно таке. Та може... може, йому допомога потрiбна? Чогось вiн прийшов?
- Може... але як ти взнаєш, що йому потрiбно, якщо воно лише добриденькає?
- Чи мо' воно голодне? Що воно їсть чи п'є? Молоко, як домовики?
- Не знаю. Я запитаю у старших панi, може, вони щось чули. Запропонуй молока. Але не впевнена. Може й не питиме.
Марiйка з керiвничкою ще трохи потеревенили, i та пiшла. У дверi вже заглядав нетерплячий домовик-безхатько, i Марiйка поринула в звичну роботу.
Ввечерi дiвчина не забула залишити блюдечко з молоком. Може, дивна iстота голодна?
***
Минали днi, i Марiйка все бiльше турбувалась за Добриденька. Молока iстота не пила, яблук не їла, i з кожним днем звичне "Добридень!" лунало все тихiше. Що Марiйка не вигадувала, аби нагодувати iстоту - все марно.
Пiд час наступної перевiрки пожалiлась на цей клопiт керiвничцi.
- Стривай! Я дiзналась i зовсiм забула тобi переповiсти. Вгадаєш, що їсть твiй Добриденько?
- Якби ж то! Вже все пропонувала - нiчого не хоче.
- Авжеж. Вiн страх їсть.
- Що, перепрошую?
- Страх. Пiдкрадається зненацька, добриденькає щоголоснiше над вухом - i ласує страхом, коли людина лякається.
- Тобто вiн слабшає...
- Бо ти вже не лякаєшся.
- I що тепер робити?
- Не знаю. А що тут зробиш?
- Ну... пiдкинути його комусь, хай лякає...
- По-перше, це якось негарно. Може, людина до iнфаркту злякається? По-друге, як ти його спiймаєш?..
- А як воно помре?
- Чого б йому помирати? Пiде собi десь. Маємо досить клопоту i без того Добриденька. Не зважай.
***
Наступнi декiлька днiв Марiйка старанно робила вигляд, що дуже лякається, коли чула звичне "Добридень". Пiдскакувала, скрикувала, сплескувала руками, заглядала пiд стiл. I журилась, що не буде з неї акторки, адже голос Добриденька що день то ставав тихiшим.
Раз чи два дiвчина нiби бачила щось краєм ока. Швидко промайнуло пiд шафою - i зникло. Нiби надто спритна i майже прозора миша.
- Отже, не зовсiм ти невидимий. Що ж менi з тобою робити...
***
Ввечерi Марiйка широко вiдкрила свою величеньку сумку i рiшуче виставила її на робочий стiл. Мiцно затулила руками очi.
- Агов, Добриденьку! Слухай мене уважно. Я тут хазяйка. Я забороняю тобi помирати. Чуєш? Мерщiй забирайся до сумки. Я не дивлюсь. Ховайся там десь мiж мотлохом, я тебе шукати не буду. Просто закрию сумку i пiдемо з тобою туди, де можна лякати. Навiть треба лякати. Чуєш? Тобi там буде добре. Ну ж бо! Мерщiй до сумки! Рахую до сотнi!
Дiвчина посидiла iз затуленими очима, повiльно рахуючи вголос. Коли вигукнула "сто!" - вiдкрила очi. Нiчого, нiкого. Закрила сумку, намагаючись не заглядати всередину хоч аж як кортiло, зачинила офiс, зiтхнула. Навряд чи щось вийде, але ж треба спробувати?
***
У купiвельно-розважальному центрi вирував натовп людей, що бажали купувати та розважатися.
Марiйка теж мала квиток на розвагу. Барвиста листiвка обiцяла "незабутнiй моторошнiй вечiр". Розвага мала назву "кiмната пригод".
Дiвчина разом з iншими розважальниками, здебiльшого дiвчатами, зайшла до майже темного примiщення. Неуважно слухала теревенi ведучого. Щось треба було нiби шукати. Але Марiйка мала важливiшу справу.
Ходити по "кiмнатi пригод" iз вiдкритою сумкою було незручно. Ще й гаманець до всього могли поцупити.
- Вже вилазь. Тут можна лякати. Тут всi лякаються, забавка в них така. Чуєш, Добриденьку? - Марiйка бурмотiла, щоразу струшуючи сумку.
Дiвчата-розважальницi на Марiйчине бурмотiння не зважали, щось там шукали у темрявi, голосно верещали, коли в їх коси заплутувалось штучне павутиння або руки потрапляли у якусь ретельно намащену на стiни бридоту.
От начебто щось знайшли. Завищали радiсно, загомонiли. I так само радiсно теревенив ведучий.