Стою i бачу її великi повнi подиву очi, якi нагадують тобi про щось неживе, неiснуюче, що нагадують тобi ясне небо. Цi великi краплi надихають тебе, дають вiдпочинок... Так, ти любиш їх здалека, ти (тобто я) закохана в них, поки не вiдчула їх зблизька, поки не доторкнулася до них. А зараз поки я стою i дивлюсь на її очi, я можу впевнено сказати, точнiше повiдомити увесь свiт( звичайно , якщо вас це цiкавить): я власною персоною закохана в очi, в пустий ,буденний погляд простої дiвчини. Звичайно, вона вас не цiкавила нiколи та i не зацiкавить, але я... Я знемагаю вiд її виразу обличчя, вiд її божественного погляду, її рис. Її нiжнi, тендiтнi рожевi губи зводять мене з розуму. Я вiдчуваю свiй потяг до її вуст, до цих листкiв троянди, якi блистять росою, свiжим ранком - подихом, якi дихають, наче дерева шелестять при легкому вiтрi. Як менi важко дивитись на цi двi краплинки, на цi пелюстки, на цей носик. Її обличчя, її нiжна шкiра, що нагадує картини художникiв XVIII сторiччя, ця бiлоснiжнiсть, цi рожевуватi щiчки, що так i червонiють при кожному словi спiврозмовника. Твоя шкiра нагадує менi найдосконалiшу скульптуру людини її гладкiсть, її досконалiсть приводить мене до шокового стану i моє дихання стає частiшим, мої очi наповнюються слiзьми радостi, а губи починають тремтiти, а на лобi з'являється холодний пiт, який нагадує менi про мою присутнiсть у цьому мiсцi, в цьому життi, яке менi зовсiм не потрiбне без тебе. Як важко отак стояти i дивитись у твiй бiк, як боляче бачити майбутнє i розумiти теперiшнє.
Ти кинула на мене свiй погляд, ти побачила мене серед цього натовпу, але це сталось невипадково ( я так вважаю), твiй спiврозмовник натякнув тобi про мою присутнiсть... Отож ти звернула на мене свiй погляд i я побачила широко розкритi повiки, твою сiрiсть очей, твої вiї, клiпаючи вони заставляють моє серце битись частiше. Я ще нiколи не чула твого голосу, не знала твоїх думок i я боюсь взнати це все менi страшне розчарування, я так не хочу дивитись в очi реальностi. Я прагну одного - споглядати на тебе, дивитись лише на твоє обличчя безконечно.
Я злiпила з тебе свiй iдеал, я зробила з тебе чергову скульптуру, але ти не входиш до навчального курсу, менi не поставлять залiк за тебе, i взагалi нiякої користi з мого фантазування. Але спинитись - це означає вмерти, а вмерти -зникнути, не бачити тебе, не вiдчувати на собi твого погляду... А це для мене страждання, пекло, смола, це гiрше нiж кiмната наповнена лайна i не має нiякого значення, що я знаходжусь у тiй кiмнатi.
Твої очi, то для мене оазис, але це не плiд фантазiї, це не вигадка, яка зникає зразу пiсля того, як протерти повiки. Нi, це набагато важливiша рiч - це правда, твої очi не зникнуть, вони переслiдуватимуть мене ще довго, можливо до кiнця мого iснування. Я прекрасно знаю, що ти з'являтимешся менi у сновидiннях, я тебе плутатиму з людьми, що оточують мене в мої сiрi днi, ти не покидатимеш мене i в сумнi днi, що наповненi слiзьми i спогадами про кращi часи. Я чудово розумiю, що твоя тiнь стоятиме перед моїми очима ще довгий час.
Тамара - прекрасне iм'я, воно асоцiюється у мене з чистотою, недоторканою красою. Просто твої очi є настiльки свiтлими, впевненими, щирими, що пiсля того, як їх побачити, так хочеться з тобою познайомитись, принаймнi менi.
Твiй вiк... ти є ще такою юною, молодою, можна навiть сказати зеленою. Просто ти ще не мала досвiду переконатися у жахливостi нашого iснування. Ти ще не мала змоги вiдчути пiдлiсть Бога, вiдчути його хитрiсть. Ми ж вiдбуваємо свою каторгу, життя нагадує Сибiр, який є з нами на протязi всього нашого життя. Звичайно ми можемо пришвидшити кiнець вiдбуття нашої каторги, але чи це щось змiнить? Не думаю... Все наше iснування ми використовуємо когось, або використовують нас, як у пiснi Мерлiна Менсона. А найосновнiше - це те, що ми навiть не помiчаємо, що робиться довкола. Я ж використовую навiть тебе, я ж люблю тебе, думаю про тебе, над тобою, я ж забираю частинку самої тебе, а ти навiть не помiчаєш, не здогадуєшся, про iснування такої особистостi, як я... I про що це говорить? Напевно про те, що така моя доля, що ти не знатимеш про мене, що всi крiм тебе вiдчуватимуть мою любов до тебе. ТАМАРА... => Ти Абстракцiя Морфiй Авангардна Раба Анестезiї. Ти є рабою моєї уяви!!! Я мрiю про амнезiю, про повне винищення моєї сiрої рiдини, про випрямлення звивин, але найбiльше я прагну єдиного - запам'ятати твiй погляд.
Я вкотре боюсь, та навiть не це слово, у мене просто-таки панiчний страх перед тобою, моїм кошмаром є розчарування в тобi, Тамаро. Я не хочу знати тебе, не хочу говорити з тобою, не хочу вiдчувати шелест твоїх вуст! НЕ хочу дихати з тобою одним повiтрям i водночас розумiти, що ти не ТА, що я знову ж таки помилилась, що Бог знову ж таки посмiявся з моєї душi, з моїх почуттiв, з мого i так надрiзаного серця.
Знову закриваю повiки i бачу твiй зовнiшнiй вигляд, але окрiм жовтого капюшону, темної, надутої куртки, окрiм широких штанiв з камуфляжу, окрiм цих формальностей я бачу крила, я бачу їх бiлизну, матовiсть i водночас слабкiсть, прозорiсть, беззахиснiсть. Як важко бачити менi цi крила за спиною i не бути спроможною доторкнутись до них. Я просто-таки не достойна покласти на них свої пальцi, я не маю права пестити їх, не маю сил доторкнутись до них своїми нiкчемними вустами! Чому, коли ми любимо, чому ми вiдчуваємо свою непотрiбнiсть на цiй планетi, та й взагалi у цьому вимiрi?..
Ти стоїш обернена до когось зi своїх знайомих, я не можу пiзнавати справжню тебе, але я бачу, як просвiчується твiй одяг, я маю честь бачити твоє тiло наскрiзь i мiй погляд поринає ще глибше, вiн просочується до внутрiшнього боку твоїх очей. Але ось матове крило закрило мою насолоду, воно скрило вiд мене твої сiрi очi, наповненi сумом i звиванням водночас.
По моїх очах котиться чорний слиз, вiн нагадує менi про червiв, що їдять померлих у трунах на Личакiвському кладовищi. Цей слиз сповзає по моїх щоках, спадає на пiдлогу i перетворюється на гадюк, що повзуть до тебе, що лягають перед тобою, що прагнуть залiзти тобi пiд ноги, щоб ти їх розчавила, перетворила на попiл. Бо вони є вiдданими тобi, бо ти є їхньою вершиною, їхнiм митцем, ти є моєю музою, Тамаро. А мої сльози - то смола, то лиш витвiр, створений пiд твоїм впливом на мою свiдомiсть.
Я не можу зрушити з мiсця, я можу тiльки випускати з очей отих червiв. Мої ноги онiмiли, мої руки перетворилися на довгi водянi рукави, з яких витiкають слизькi, воднi тiльця, що нагадують менi про твої очi, Тамаро. Мої ноги стали чорним деревом. У якого здерли кору i на якому написали: "Аня + Юра = любовь." Це вбило мене, це був останнiй удар в останнi ребра. Мiй тулуб перетворився, точнiше перевоплотився у пусту пластмасову, прозору форму, у якiй видно всi механiзми, всi недолiки. Через цю пластмасу кожен може побачити моє надрiзане серце, яке ще дотепер стiкає кров'ю, такою темною i густою. Ця кров стiкає по здертiй корi чорного дерева, вона тече i засихає на словах, що вирiзьбленi на моїх ногах. Моя голова стала такою важкою, що менi важко тепер дивитись на твої очi, на твої божественнi крила, я не маю сил тримати голову на плечах; я починаю згинати свою шию, схожу на желе i вiдчуваю, як голова вiдривається, як желе не витримує мого обличчя, моїх слiз, мого розуму, що набряк вiд думок про тебе, Тамаро. Моя голова перетворилась на камiнь, на скульптуру, що має живi очi, якi випускають з себе чорну рiдину. Я ще можу бачити, як мої повiки одна за одною падають додолу i повзуть до тебе, Тамаро! Бо саме ти створила їх, сформувала мене, як буття, як суть. Мiй кам'яний рот вiдкривається i з нього виривається глибокий, неземний стогiн, що спричиняє бiль у вухах багатьох довколишнiх людей. З вуст вилiтають чорнi летючi мишi, що розлiтаються по темних кутках слабо освiтленого примiщення. Цi мишi спрямовують свої голоднi погляди на мене i з нетерпiнням очiкують моєї смертi, знищення мого тiла, мого розуму, що повинен розлетiтися на друзки пiсля ще одного погляду на тебе, Тамаро! Вони всi прекрасно знають, що я не можу просто iснувати, просто насолоджуватись плотськими бажаннями без тебе, без твого погляду.
I я пiднiмаю свої очi без вiй, без брiв, свою голову без волосся, i вiдкриваю широко свої голi повiки, i дивлюсь востаннє на тебе. I мене гостро пронизує смерть, моє тiло проймає тупий бiль, i не тому , що така моя доля. Нi, просто ти так i не обернулась, ти так i не поглянула на мене востаннє. Менi довелось померти лише побачивши твої крила, що почорнiли за вiдсутнiсть мого погляду.
Я вiдчула , як вся вода вилилась з моїх рук, як чорне дерево запалало яскравим полум'ям, як пластмаса розплавилась. I лише в той момент я зрозумiла для чого вона була менi дана, мiй розум сягнув неосяжне питання всього мого життя!!! Та прозора форма просто-на-просто захищала мене вiд ушкоджень, вiд зайвих ран. Я вiдчула справжнiй бiль, коли моє серце опинилось без захисту, коли воно вдихнуло кисень. На моє порване серце накинулись летючi чорнi створiння . вони розiрвали його на шматки, кожен дiстав те, про що мрiяв...
Я закричала, на це я потратила останнi свої сили, я так хотiла, щоб ти почула мене, Тамаро, але було надто пiзно, мiй голос пролунав у потойбiчному свiтi. Отож ти навiть не здогадалась про мою присутнiсть, а згодом i вiдсутнiсть. Ти просто-таки продовжувала стояти, клiпати своїми наївними очима та iнколи рухати оксамитово-бiлими крильми. А моє пошматоване серце i ще досi вiдчуває їх шелест, ще досi вiдчуває клiпання твоїх повiк i ще дотепер бачить твої сiрi, незрадливi очi...