Просковзуєш вулицями району чорних людей.... Цеглянi будинки без вапна, перекривленi де-не-де балкони, вiкна забитi дошками( не рiдкiсть), випалена трава, на якiй спочиває смiття, час вiд часу воно задихається вiд спеки ( таке всюди).
Багато реклам... дерев*янi дошки з облiзлою фарбою ( в основному), християнськi заклади з примiтивними дерев*яними хрестами на дахах, так не на куполах... то не Церкви... Абсурднi фрески на стiнах, хоча їх важко назвати саме цим словом...
Дорога .. сто метрiв... комерцiйний банк....
- Знаєм, знаєм Україну. Бавились у гру одну. Там згадується Україна.. Отож знаєм!!!
Усмiхаюсь... А хотiлось би в морду дати за такi слова... чи просто обличчям по батареї...
Бiлi стiни усi завiшенi постерами. Коли вiкна вiдчиненi, вони живуть, дихають... Але зараз плакати мертвi, їхнi бездушнi плоскi тiла завмерли i чекають поки на них звернуть увагу....
Майбутнє мене оближе... всю... не iгноруючи жодної часточки тiла....
А вiн просто дзвонить i ми годинами плещемо язиками, ми в треперiшньому... А future чекає i терпить, коли про нього нарештi згадають i дадуть себе облизати...
На жаль ( не на твiй) нiчого не потрiбно крiм минулого...
Тiло рухалось за iнерцiєю вперед, але все-таки забуло про один орган - душу... застрягла десь в минулому... Можливо, не вся... лише часточка... але того вистачає, щоб вночi вiдчувати мандраж.
Холоднi стопи пiд двома ковдрами, увiмкнений монiтор посеред темної кiмнати, стукаєш закачанiлими пальцями по чорнiй слухавцi... "Подзвоню... Зараз... Зберусь з думками..."
Телефонуєш до майбутнього... чекаєш... автовiдповiдач:
- Чому, коли отримуєш те на що так довго чекала, ти починаєш мрiяти про минуле....?!
короткi гудки
мiсце , щоб залишити повiдомлення .. не було...
P.S. за написане потрiбно платити, розплачуватись доведеться самотнiстю.