Тертлдав Гаррі : другие произведения.

Переможна опозиція

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  Переможна опозиція
  
  Маніхейство, н. е., древнеперсидское вчення про безперервному
  
  війна між Добром і Злом. Коли Добро відмовилося від
  
  в бій з персами вступила переможний Протистояння.
  
  Емброуз Бірс, "Словник диявола"
  
  
  Я
  
  Кларенс Поттер йшов вулицями Чарльстона, Південна Кароліна, як людина, що опинився в місті, окупованому ворогом. Саме так він почувався. Було 5 березня 1934 року, понеділок. За день до цього Джейк Физерстон з Партії свободи приніс присягу як президент Конфедеративних штатів Америки.
  
  "Я знав, що цей сучий син був сучим сином довше, ніж хто-небудь інший", - пробурмотів Поттер. Це був високий, добре складений чоловік років під сорок, в окулярах він здавався більш м'яким, ніж був насправді. За цими лінзами - в наші дні, до його відразі, біфокальними - його сірі очі були суворими, холодними і настороженими.
  
  Вперше він зустрів Физерстона, коли вони обидва служили в армії Північної Вірджинії, він - офіцером розвідки, а майбутній президент CSA - сержантом артилерії в Першому Річмондському гаубичном полку. Вже тоді він зрозумів, що Физерстон - лютий, озлоблений чоловік.
  
  Джейку теж було про що горювати; його служба передбачала підвищення до офіцерського звання, але він його не отримав. Він був прав, кажучи, що у його начальника, капітана Джеба Стюарта III, був охоронець-негр, який теж був червоним повстанцем. Після того, як спалахнуло повстання, Стюарт дозволив убити себе в бою, замість того, щоб постати перед військовим трибуналом за захист чорношкірої людини. Його батько, генерал Джеб Стюарт-молодший, був впливовою людиною у Військовому міністерстві. Він подбав про те, щоб Физерстон ніколи не отримав підвищення до кінця війни.
  
  "Ти помстився йому, - подумав Поттер, - а тепер він домагається свого - по всій країні".
  
  Він завернув за ріг на Монтегю-стріт, бульвар дорогих магазинів. На багатьох з них майоріли прапори на честь вчорашньої інавгурації. Більшість з тих, хто це зробив, несли не тільки Зірки і смуги, але і прапор Партії Свободи, бойовий прапор Конфедерації з перевернутими кольорами: червоний Андріївський хрест із зіркою на синьому полі. Мало хто хотів ризикувати накликати на себе гнів партії. Прихильники Партії Свободи проломили чимало голів за свою п'ятнадцятирічну боротьбу за владу. Що вони будуть робити тепер, коли вона у них в руках?
  
  Хлопець, який розбирав багаж Донована - імовірно, Донован - з'ясовував це на власному гіркому досвіді. Він стояв на тротуарі, сперечаючись з парою кремезних молодих людей в білих сорочках і брюках кольору горіхового горіха: безсумнівно, прихильники вечірки.
  
  "Що таке з тобою, ти, мішок лайна?" - закричав один з них. "Ти що, не любиш свою країну?"
  
  "Я можу показати, як мені це подобається, будь-яким зручним для мене способом", - сказав Донован. Це вимагало мужності, оскільки він був маленьким і худим, йому було близько шістдесяти, і він зіткнувся лицем до лиця з двома чоловіками удвічі молодша за нього, у кожного в руках були довгі, товсті палиці.
  
  Один з них махнув палицею. "Якщо ти не покажеш це належним чином, ми виб'ємо твої зуби з твоєї смердючої глотки".
  
  Поліцейський в сірій формі прогулювався по вулиці. - Офіцер! - покликав чоловік з багажного відділення, благально простягаючи руки.
  
  Але поліцейський йому не допоміг. На лівому лацкані піджака у хлопця був емальований значок з партійним прапором. Він кивнув стійким, сказав: "Свободу!" - і пішов своєю дорогою.
  
  "Ти бачиш, тупий виродок?" - сказав здоровань із занесеної кийком. "Ось як йдуть справи. Тобі краще йти, або ти дуже пошкодуєш. А тепер, ти збираєшся купити собі прапор і вивісити його, чи ти справді пошкодуєш?"
  
  Кларенс Поттер підтюпцем перетнув Монтегю-стріт, обігнавши пару "фордів" зі Сполучених Штатів і побудований конфедератами "Бірмінгем". "Чому б вам, хлопці, не вибрати кого-небудь вашого росту?" - привітно сказав він, ховаючи очки у внутрішню кишеню твідового піджака. Перед виборами у нього була зламана пара пар у бійках. Він не хотів втратити ще одну.
  
  Стійкі втупилися на нього так, немов він прилетів з Марса. Нарешті, один з них сказав: "Чому б тобі не сунути ніс у чужі справи, друже? Таким чином, ти його не розкриєш ".
  
  В звичайні часи, в цивілізовані часи, натовп людей зібрався б, щоб підтримати Поттера проти хуліганів. Але це були хулігани, чия партія тільки що виграла вибори. Він залишився наодинці з Донованом. Інші чоловіки на вулиці мимо поспішали, опустивши голови і відводячи очі. Що б не сталося, вони не хотіли в цьому брати участь.
  
  Коли Поттер не виявив ніяких ознак зникнення, другий хуліган теж підняв свою палицю. "Гаразд, придурок, ти сам напросився, і я збираюся віддати її тобі", - сказав він.
  
  Він і його друг були справжніми головорізами. Поттер не сумнівався, що вони були досить хоробрі. Під час президентської кампанії вони зіткнулися б з більш жорсткими супротивниками, ніж літній чоловік, керуючий магазином багажу. Але вони знали тільки те, що знали громили. Вони були недостатньо дорослими, щоб брати участь у війні.
  
  Так і було. Він навчався у експертів. Без попередження, не даючи зрозуміти поглядом або непотрібним рухом, що він збирається робити, він накинувся і штовхнув найближчого в промежину. Інший закричав і змахнув кийком. Вона просвистіла над головою Поттера. Він вдарив здорованя під ложечкою. З нього вибило дух, чоловік зігнувся, як і його друг. Єдина різниця полягала в тому, що він стискав іншу частину себе.
  
  Поттер не вірив, що можна витрачати чесну боротьбу на членів Партії Свободи. Вони б не зробили цього заради нього. Він ударив кожного з них по обличчю. Один ще трохи опирався і спробував схопити його за ногу. Він настав хлопцеві на руку. Кістки пальців хрустнули під його підошвою. Здоровань завив по-вовчому. Поттер знову вдарив його ногою в обличчя, на всякий випадок.
  
  Потім він підняв свою м'яку капелюх, яка злетіла під час бійки, і знову надів її на голову. Він дістав окуляри із внутрішньої кишені. Світ знову знайшов гострі грані, коли він знову поставив їх на ніс.
  
  Він простягнув фетровий капелюх Донована, який витріщився на нього величезними очима. "Ви повинні викинути цей сміття в канаву", - сказав він, вказуючи на членів Партії свободи. Той, кого він двічі штовхнув, лежав нерухомо. Його ніс вже ніколи не буде колишнім. Інший корчився, стогнав і тримався за себе так, що це було б непристойно, якщо б не було так явно наповнене болем.
  
  - Хто ти, чорт візьми, такий? Донована довелося повторити спробу двічі, перш ніж він зміг вимовити хоч слово.
  
  "Тобі не обов'язково це знати". Служба в розвідці навчила Поттера не говорити більше, ніж необхідно. Ніколи не можна було передбачити, коли твій довгий рот знову почне переслідувати тебе. Робота приватним детективом, якою він займався після війни, тільки посилила засвоєний урок.
  
  "Але ..." Чоловік старшого віку все ще роззявив рот. "Ти звертався із цими панками, як з нікчемою".
  
  "Вони ніщо, найгірший вид нікчеми". Поттер знову торкнувся полів свого капелюха. "Побачимося". Він швидким кроком пішов. Цей поліцейський міг повернутися. Навіть якщо він цього не зробить, можуть з'явитися нові стійкі воїни. У багатьох з них були пістолети. У Поттера теж був один, але він не хотів мати нічого спільного з перестрілкою. Ти не міг сподіватися перехитрити кулю.
  
  Він швидко завернув за кілька поворотів, навмання повертаючи праворуч або ліворуч. Хвилин через п'ять або близько того він вирішив, що неприємності минули, і пригальмував, щоб озирнутися і зрозуміти, де знаходиться. Пройшовши кілька кварталів, він спустився на кілька сходинок нижче по соціальних сходах. Це був район салунов і магазинів старих речей, продуктових лавок з відірваними сітчастими дверима і багатоквартирних будинків, які були милими місцями на рубежі століть.
  
  Це був район, де майоріли прапори Партії Свободи без будь-чийого призову або примусу. Саме з такого району відбувалися стійкі люди; вечірка пропонувала їм порятунок від розпачу й марності, які в іншому випадку могли б поглинути їх життя. За зваженому думку Кларенса Поттера, це був район, повний проклятих дурнів.
  
  Він спішно пішов, прямуючи на схід, до гавані. Там він повинен був зустрітися з поліцейським детективом; у хлопця були новини про крадіжку зі складу, які він міг передати за певну плату. Поттер також дещо підгодовував його протягом багатьох років; такий баланс, корисний для обох сторін, дозволяв вирівнятися.
  
  "Кларенс!" Крик змусив Поттера зупинитися і обернутися.
  
  "Джек Деламот!" - вигукнув він, ще більше втішений такою несподіванкою. "Як справи? Я не бачив тебе багато років. Я думав, ти помер. Чим ти займався весь цей час?"
  
  Деламот поспішав до нього на вулиці, простягаючи руку і широко посміхаючись. Це був великий, світловолосий, симпатичний чоловік приблизно віку Поттера. Тепер його живіт став більше, а волосся на скронях посивіли і порідшали, ніж були, коли вони з Поттером спілкувалися. "Не дуже багато", - відповів він. "Зараз я займаюся текстильним бізнесом. Одружилися шість років тому - ні, вже сім. У нас з Бетсі є хлопчик і дівчинка. А як щодо тебе?"
  
  "Все ще неодружений", - сказав Поттер, знизуючи плечима. "Все ще суну ніс в справи інших людей - іноді буквально. Я не сильно змінився. Якщо ти..." Його голос затих. Деламот був одягнений в елегантний картатий костюм. На його лівому лацкані виблискував на сонці значок Партії Свободи. "Я не очікував, що з усіх людей саме ти перейдеш на іншу сторону, Джек. Раніше ти лаяв Джейка Физерстона так само часто, як і я ".
  
  "Якщо ти не зігнешся під поривом вітру, він зламає тебе". Деламот теж знизав плечима. "Вони піднімалися довгий час, і тепер вони всередині. Чи повинен я прикинутися, що віги перемогли на виборах? Він пирхнув. "Навряд чи!"
  
  У такому вигляді це звучало досить розумно. Поттер сказав: "Я тільки що бачив, як пара прихильників Партії Свободи готувалися побити власника магазину, тому що він не хотів піднімати їх прапор. Як тобі це подобається? Він промовчав про те, що зробив зі стійкими.
  
  "Не можна приготувати омлет, не розбивши яєць", - відповів Деламот. "Я дійсно думаю, що вони поставлять нас на ноги. Більше ніхто не поставить".... "Куди ти йдеш?" Я хочу дізнатися твою адресу, поговорити про старі часи.
  
  "Я є в телефонній книзі", - сказав Поттер, якого там не було. "Вибач, Джек. Я запізнююсь". Він поспішив геть, сподіваючись, що Деламот не побіжить за ним. На його превеликий полегшенню, співрозмовник цього не зробив. Кларенса трохи не вирвало. Його друг - ні, його колишній друг - без сумніву, вважав себе практичною людиною. Поттер думав про нього і про всіх інших "практичних" людей, подлизывающихся до приятелів Физерстона тепер, коли вони були при владі, як про зграї сучих синів.
  
  Він познайомився з детективом в портовому салуні, де моряки з дюжиною різних акцентів напивалися так швидко, як тільки могли. Колдуелл Таббс був маленьким чоловічком з самими холодними чорними очима, які Поттер коли-небудь бачив. "Господи Ісусе, мене взагалі не повинно було тут бути", - сказав він, коли Поттер сів на стілець поруч з ним. "Я нічого не можу тобі сказати. Це варто моєї дупи, якщо я це зроблю".
  
  Він вже співав цю пісню раніше. Поттер показав йому кілька коричневих банкнот - обережно, щоб ніхто їх не побачив. "Я можу бути переконливим", - пробурмотів він, ніби намагався звабити гарненьку дівчину, а не потворного поліцейського.
  
  Але Таббс похитав головою. - Навіть за це.
  
  "Що?" Тепер Поттер був щиро здивований. "Чому ні, чорт забирай?"
  
  - Тому що це буде коштувати мого значка, якщо мене спіймають за розмовою з тобою, ось чому. Прощай, приятель, і я серйозно. Якщо ти спробуєш зв'язатися зі мною з цього моменту, я ніколи про тебе не чув. Ти у списку, Поттер, і це дерьмово список. Я б на твоєму місці перерізав собі горло прямо зараз, позбавивши всіх інших від зайвих клопотів. Він накинув капелюх назад на лису голову і перевальцем вийшов з салуна.
  
  Кларенс Поттер дивився йому вслід. Він знав, що Партія Свободи знала, як наполегливо він боровся з цим і як довго. І він знав, що Партія мстила опонентам. Але він ніяк не чекав, що розслідування буде таким швидким і ретельним. Він замовив віскі, розмірковуючи, як тепер розкрити цю справу про крадіжку.
  
  
  Проживши все життя в Толедо, Честер Мартін раніше не вірив, незважаючи на кілька місяців в Лос-Анджелесі. Справа була не тільки в погоді, хоча це багато в чому допомогло. Вони з Ритою пережили зиму без снігу. Вони пережили зиму, коли їм майже ніколи не було потрібно нічого важче светри, і половину часу вони залишалися в сорочках з короткими рукавами.
  
  Але це була тільки частина всього. Толедо був тим, чим він був. Він був тим, чим був сорок з гаком років життя Честера і п'ятнадцять або двадцять років до цього. Це теж продовжувало залишатися тим же старим справою.
  
  Не Лос-Анджелес. Це місце знаходилося в постійному процесі становлення. До війни тут не було нічого особливого. Але новий акведук, розквіт кінематографа і гарний порт призвели до того, що сюди ринув потік людей. Людям, що працювали в кіно, в порту і на фабриках, завдяки акведук були потрібні місця для житла і люди, які продавали їм речі. Приходило все більше людей, які будували їм будинку і продавали продукти харчування, автомобілі, книжкові шафи і пральні машини. Потім їм знадобилося...
  
  Честеру довелося пройти майже півмилі, щоб дістатися до найближчої тролейбусної зупинки. Йому це не сподобалося, хоча тут було не так незручно, як в толедскую заметіль. Однак він міг зрозуміти, чому все працює так, як працює. Лос-Анджелес розрісся так, як не було ні в одному східному місті. Мережа тролейбусів повинна була бути грубою, або надзвичайно дорогий. Здавалося, ніхто не був готовий платити за щільну сітку, тому люди задовольнялися грубою.
  
  На пальмі заспівав пересмішник. Мартін випустив у нього колечко диму. Воно відлетіло, блиснувши білими смугами на крилах. Знущально крикнула сойка на даху. Це була не блакитна сойка, як ті, яких він завжди знав; у неї не було гребеня, а пір'я були більш блідо-блакитними. Люди називали птахів чагарниковими сойками. Вони були такими ж цікавими та розумними, як всі сойки, яких він знав на Сході. Колібрі з яскраво-червоною головою висіла в повітрі, лаючи сойку: чіп-чіп-чіп. Колібрі жили тут цілий рік. Якщо не з-за цього місце здавалося тропічним, із-за чого?
  
  Поспішаючи до тролейбусної зупинки, Мартін розчавив цигарку черевиком. Якийсь рух, уловленное краєм ока, змусило його повернути голову і подивитися через плече. Чоловік у брудній, поношеного одягу вискочив з дверного отвору, щоб випросити недопалок. Можливо, тут все було краще, ніж у багатьох інших місцях, але це не робило їх ідеальними або навіть дуже хорошими.
  
  Деякі з восьми або десяти людей, що чекали на зупинці тролейбуса, збиралися на роботу. Деякі шукали роботу. Честер не знав, як він міг визначити, хто є хто, але думав, що міг. Пара, як і він, несла ящики з інструментами. Решта? Щось в їх позі, що в їх очах... Він знав, як тримаються безробітні. Він провів кілька місяців без роботи після того, як сталеливарний завод звільнив його, і він був одним із щасливчиків. З 1929 року більш ніж кілька людей шукали роботу.
  
  Візок з брязкотом під'їхала. Вона була пофарбована в сонячно-жовтий колір, на відміну від тьмяно-зелені, на яких він їздив в Толедо. Судячи з того, як вони виглядали, їх можна було прийняти за армійські. Не цю. Коли ви сідали в тролейбус Лос-Анджелеса, ви відчували, що їдете з шиком. Його пятицентовик і два пенні з гуркотом впали в коробку для оплати проїзду. "Переведіть, будь ласка", - сказав він, і тележник простягнув йому довгу вузьку смужку паперу з печаткою. Він сунув її в нагрудну кишеню комбінезона.
  
  Він поїхав на тролейбусі на південь по Центральній до Махан-авеню, потім скористався пересадкою, щоб пересісти в інший тролейбус і вирушити на захід, в передмістя під назвою Гардена. Як і багато передмістя Лос-Анджелеса, це був наполовину фермерський містечко. Фігові сади, грядки з полуницею та неминучі апельсинові дерева чергувалися з житловими кварталами. Він зійшов на Вестерн, потім поїхав на південь, до 147-ї вулиці, на шэнкс-маре.
  
  Там, де раніше був фіговий сад, зводилися будинки. Фігові дерева були повалені в страшній паніці. Честер підозрював, що багато з них проростуть знову, і їх коріння сховаються в труби і довгі роки будуть тримати водопровідників подалі від безкоштовних їдалень. Це його не хвилювало. Зведення будинків було.
  
  Він помахав своєму бригадирові. - Доброго ранку, Мордехай.
  
  - Доброго ранку, Честер. Бригадир помахав у відповідь. Це був дивний жест; він втратив пару пальців на правій руці в результаті нещасного випадку на фермі в дитинстві. Але він міг зробити з інструментами трьома пальцями більше, ніж більшість чоловіків п'ятьма. Він провів роки на флоті, перш ніж повернутися в громадянський мир. Зараз йому повинно було бути близько шістдесяти, але він мав енергією набагато більш молодої людини.
  
  "Привіт, Джо. Доброго ранку, Фред. Як справи, Хосе? Як справи, Вергілій?" Мартін кивнув іншим будівельникам, які як раз приступали до денної роботи.
  
  - Як справи, Честер? - Запитав Фред, а потім додав: - Дивись, он йде Душан. Швидко займися справою, щоб він не зміг втягнути тебе в карткову гру.
  
  "Що скажеш, Душан?" Подзвонив Честер.
  
  Душан кивнув у відповідь. "Як справи?" запитав він по-англійськи з горловим акцентом. Він був родом з якогось слов'янського куточка Австро-Угорської імперії; його прізвище майже повністю складалася з приголосних. І попередження Фреда було правдою. Душан приготував так собі конструктор (соус йому сподобався більше, ніж міг би бути, і він не потрудився зберегти це в секреті), але те, у чому він не зміг переконати колоду карт, не зміг зробити ніхто. Честер міг би посперечатися, що він заробив більше грошей, граючи в азартні ігри, ніж з допомогою молотка, пили і викрутки.
  
  "Давайте, хлопці. Досить балаканини", - сказав Мордехай. "Пора заслужити те, що вони нам платять".
  
  Він був не з тих бригадирів, які сидять склавши руки, попиваючи каву і кричав на людей, які роблять те, що йому не подобається. Він працював так само старанно, як і будь-який з тих, ким він командував, - можливо, і ще старанніше. Якщо ви не могли працювати на Мордехая, ви, ймовірно, не змогли б працювати ні на кого.
  
  Прибиваючи крокви до коника даху, Честер повернувся до Хосе, який робив те ж саме з іншого боку. "Знаєш, кого мені нагадує Мордехай?" сказав він.
  
  - Розкажи мені, - попросив Хосе. Його англійська була лише трохи краще, ніж у Душана. Він народився в Нижній Каліфорнії, на території Мексиканської імперії, і приїхав на північ у пошуках роботи десь в 1920-х роках. Честер не знав, морочився він юридичними формальностями. У будь-якому випадку, йому вдалося продовжувати їсти після того, як все розвалилося в 29-м.
  
  "Ти був на війні?" - Запитав Мартін.
  
  "О, Сем", - відповів він і злегка розсміявся. "Не думаю, що на тій же стороні, що і ти".
  
  - Не має значення, не для цього. З обох сторін повинно було бути одне і те ж. Якщо б у тебе був хороший лейтенант чи капітан, який сказав би: "Іди за мною!" - чорт візьми, ти міг би зробити майже все, що завгодно. Якщо б у вас був інший тип ... Мартін тицьнув великим пальцем правої руки в землю. "Мордехай схожий на одного з тих хороших офіцерів. Він сам працює як сучий син, і ти ж не хочеш його підвести.
  
  Інший будівельник трохи подумав над цим, потім кивнув. "Es verdad", - сказав він, а потім: "Ти прав". Він знову розсміявся. "А тепер ми розмовляємо, і ми не робимо ніякої роботи".
  
  "Ніхто не працює все це чортове час", - сказав Честер, але знову почав забивати цвяхи. Справа була не тільки в тому, що він не хотів підводити Мордехая. Він теж не хотів влипати в неприємності. Багато людей хотіли отримати ту роботу, яка була у нього. Тут він був такою ж частиною міського пролетаріату, як і на сталеливарному заводі в Толедо.
  
  Встромивши пару цвяхів, він похитав головою. Тут він був більшою частиною пролетаріату, ніж в Толедо. Сталеливарний завод був профспілковим цехом; він брав участь у кривавих страйках після війни, які зробили його профспілкою. Тут немає такого поняття, як будівельний профспілка. Якщо босам щось у тобі не подобалося, ти ставав історією. Давня історія.
  
  "Ми повинні щось із цим зробити", - подумав він і раптом пошкодував, що на останніх виборах проголосував за демократів, а не за соціалістів. Він вбив наступний цвях у дошку, постукав по ньому два або три рази, щоб закріпити міцно, і увігнав його додому. Трохи більше ніж через шість місяців чекали ще одні вибори. Він завжди міг повернутися до соціалістів.
  
  Рита поклала йому на вечерю сендвіч з шинкою, трохи домашнього вівсяного печива і яблуко. Чорт візьми, Душан напевно розклав колоду карт за обідом. До біса впевнений, що він знайшов шмаркачів, які зіграли проти нього. Честер похитав головою, коли Душан подивився в його бік. Він знав, коли той боровся за свою вагу. Двох уроків для нього було достатньо. Якщо б у нього була хоч крапля здорового глузду, хто мав би виконати цю роботу.
  
  "Повернемося до цього", - сказав Мордехай рівно через півгодини. І знову він був першим, хто підіймався по сходах.
  
  В кінці дня всі робітники з усього району вишикувалися в чергу, щоб отримати свою зарплату готівкою. Хлопець з пістолетом 45 калібру підвівся за столом скарбника, щоб перешкодити перерозподілу багатства. Скарбник вручив Честеру чотири важких срібних долара. Вони надали його комбінезона приємний, солідну вагу, коли він сунув їх у кишеню. Возові колеса використовувалися тут набагато частіше, ніж на Сході.
  
  Він дійшов до тролейбусної зупинки, заплатив за проїзд, отримав пересадку і відправився назад в маленький будиночок, який вони з Ритою знімали на схід від центру міста. По сусідству було повно східноєвропейських євреїв, з кількома мексиканцями начебто Хосе для закваски.
  
  На зворотному шляху до дому худий хлопець приблизно його віку, одягнений у старий сіро-зелений армійський плащ, що розійшовся по швах, простягнув брудну руку і сказав: "чи Не знайдеться в тебе десятицентовика, приятель?"
  
  Честер рідко робив це до того, як втратив роботу в Толедо. Тепер він розумів, як жила інша половина. І тепер, коли він знову працював, у нього в кишені були десятицентовики, які він дійсно міг витратити. "Тримай, друже", - сказав він і простягнув тощему чоловікові сигарету. "Ти розбираєшся в плотницком справі? У Гардені наймають будівельників".
  
  "Я можу забити цвях. Я можу розпиляти дошку", - відповів інший хлопець.
  
  "Я не міг зробити нічого більшого, коли починав", - відповів Мартін.
  
  "Може бути, я спущуся туди", - сказав худий чоловік.
  
  "Удачі". Честер пішов своєю дорогою. Наступні кілька днів він буде тримати вухо гостро, подивиться, чи не з'явиться цей хлопець і не спробує знайти роботу. Якщо він цього не зробить, будь Мартін проклятий, якщо дасть йому ще одну подачку. Так, удача відвернулася від багатьох людей. Але якщо ти не намагався встати на ноги, ти теж тримав себе в руках.
  
  - Привіт, сонечко! Покликав Честер. - Що смачно пахне?
  
  - Тушковане м'ясо, - відповіла Рита. Вона вийшла з кухні, щоб поцілувати його. Вона була гарненькою брюнеткою - останнім часом ще гарніше, подумав Честер, тому що перестала стригти волосся коротко і відпустила їх, - у якій було кілька зайвих фунтів на стегнах. Вона продовжила: "Звичайно, добре мати можливість частіше дозволяти собі м'ясо".
  
  "Я знаю". Честер сунув руку в кишеню. Срібні долари та інша дрібниця приємно брязнуло. "Незабаром ми зможемо відправити мого батька ще один грошовий переказ". Стівен Дуглас Мартін позичив Честеру і Риті грошей на переїзд до Каліфорнії, хоча сам теж втратив роботу на сталеливарному заводі. Честер повертав йому гроші потроху. Це була далеко не вся допомога, яку надав йому батько, коли він залишився без роботи, але це було те, що він міг зробити.
  
  "По одному дню за раз", - сказала Рита, і Честер кивнув.
  
  
  "Річмонд!" - закричав кондуктор, коли поїзд під'їхав до станції. "Все в Річмонд! Столиця Конфедеративних Штатів Америки і наступний будинок Олімпійських ігор! Річмонд!"
  
  Енн Коллетон взяла з полиці над сидіннями дорожню сумку і невеликий легкий валізу. Вона була налаштована на три дні, які, як вона розраховувала, пробуде тут. Колись давно вона подорожувала з шиком, з багажем, якого вистачило б на цілу армію (за умови, що вона хотіла одягатися за останньою паризькою модою), і з парою кольорових покоївок, щоб все було в порядку.
  
  Більше ні, тільки не після того, як одна з тих кольорових служниць була неприємно близька до того, щоб убити її на плантації Маршлендс. У наші дні, коли Болотиста місцевість поблизу Сент-Метьюза, Південна Кароліна, все ще являла собою руїни, Енн подорожувала одна.
  
  "В поїзді і по життя", - подумала вона. Вголос те, як вона сказала "Вибачте", не могло означати нічого, крім "Забирайтеся з мого шляху". Цього було б достатньо для її девізу. Вона була високою білявою жінкою з рішучою ходою чоловіка. Якщо на жовтому і з'явилися сиві пасма - врешті їй було ближче до п'ятдесяти, ніж до сорока, - то пляшечка з перекисом не дозволила цього помітити. Вона виглядала молодше своїх років, але недостатньо, щоб відповідати їй. У свої двадцять з невеликим, навіть у тридцять, вона була разюче красива і користувалася цим по максимуму. Тепер "красивий" підійшов би їй більше, якщо б вона не зневажала це слово стосовно до жінки.
  
  "Вибачте", - повторила вона і майже настала на спину чоловікові, який, судячи по одягу, був барабанщиком, який останнім часом не часто грав на барабанах. Він повернувся і кинув на нього непривітний погляд. Відповідь холодне презирство, яким вона стрілою метнула в нього свої блакитні очі, змусило його поспішно відвести погляд, щось бурмочучи собі під ніс і хитаючи головою.
  
  Більшості пасажирів довелося повернутися в багажний вагон, щоб забрати свої валізи. У Енн було з собою все її майно. Вона поспішила зі станції до стоянки таксі перед нею. - Готель "Форд", - сказала вона водієві, чия машина, "Бірмінгем" з пом'ятим лівим крилом, стояла першою в черзі до кіоску.
  
  "Так, мем", - сказав він, доторкнувшись пальцем до лакованому козирка свого кашкета. "Дозвольте мені покласти ваші сумки в багажник, і ми поїдемо".
  
  Готель Форда являв собою величезне біле приміщення, розташоване прямо через Капитолийскую вулицю від Капітолійської площі. Енн спробувала підрахувати, скільки разів вона зупинялася тут. Вона не могла, вона тільки знала, що номер був великий. "Добрий день, мадам", - сказав кольоровий швейцар. На ньому була форма більш яскрава і чудова, ніж будь-яка, випущена Військовим міністерством.
  
  Енн зареєструвалася, зайшла в свою кімнату і розпакувала речі. Вона спустилася вниз і рано повечеряла - вирджинская шинка, яблучне пюре і смажену картоплю з горіховим пирогом пекан на десерт, - потім повернулася в свою кімнату, почитала роман, поки не захотілося спати (він був не дуже смачний, тому вона швидко заснула), і лягла спати. Це було раніше, ніж вона заснула б вдома. Це означало, що на наступний ранок вона прокинулася о пів на шосту. Вона була розчарована, але не занадто: це дало їй можливість прийняти ванну і привести волосся в порядок, перш ніж спуститися до сніданку.
  
  Після сніданку вона вийшла у вестибюль, взяла одну з газет, що лежали на столі, і сіла читати її. Вона недовго читала, коли в кімнату увійшов чоловік у майже, але не зовсім формі конфедерації. Енн відклала газету і піднялася на ноги.
  
  - Міс Коллетон? - запитав чоловік у горіховою уніформі.
  
  Вона кивнула. "Абсолютно вірно".
  
  "Свобода!" - сказав чоловік, а потім додав: "Підемо зі мною, будь ласка".
  
  Коли вони вийшли за двері, швейцар - негр, не схожий на того, що був там напередодні, але одягнений у такий же маскарадний костюм, - відсахнувся від представника Партії Свободи в простому коричневому костюмі. Супроводжуючий, злегка посміхаючись, підвів Енн чекав її автомобіля. Він трохи не забув притримати для неї дверцята, але в останню хвилину згадав. Потім він сів за кермо і поїхав.
  
  Сірий будинок - американські газети досі іноді називали його Білим домом Конфедерації - знаходився недалеко від вершини Шоко-Хілл, на північ і схід від площі Капітолія. Територія була сповнена чоловіків в коричневій уніформі або білих сорочках і коричневих брюках: гвардійці Партії свободи і стійкі воїни. Енн припустила, що тут були і офіційні гвардійці Конфедерації, але вона нікого не побачила.
  
  "Це міс Коллетон", - сказав її водій, коли вони увійшли всередину.
  
  Секретар в приймальні - чоловік у формі - викреслив її ім'я зі списку. "У неї запланована зустріч з президентом в дев'ять. Чому б вам не проводити її прямо в кімнату очікування? Це всього на півгодини.
  
  "Добре", - сказав охоронець з Партії свободи. "Пройдіть сюди, мем".
  
  - Я знаю дорогу в кімнату очікування. Я бувала тут раніше. Енн пошкодувала, що їй доводиться намагатися справити враження на людину, що не має особливої значимості. Їй також хотілося, щоб, оскільки вона намагалася справити на нього враження, їй це вдалося. Але його суворе потиск плечей говорило про те, що йому все одно, жила вона тут до позавчорашнього дня. Члени Партії Свободи можуть бути страшними у своїй цілеспрямованості.
  
  Кімната поруч з офісом президента була в її повному розпорядженні. "Дуже погано", - подумала вона; вона зустріла там цікавих людей. Без кількох хвилин дев'ять двері в офіс відкрилася. Звідти вийшов худий, схожий на єврея хлопець. Голос Джейка Физерстона переслідував його: "Ти подбаєш про те, щоб ми виклали цю історію по-своєму, певно, Сол?"
  
  "Звичайно, містер Фез... е-е, містер Президент", - відповів чоловік. "Ми подбаємо про це. Ні про що не турбуйтеся".
  
  "З тобою на чолі я цього не роблю", - відповів Физерстон.
  
  Чоловік, виходячи, підняв свою солом'яного капелюха, вітаючи Енн. - Заходь, - сказав він їй. - Ти наступна.
  
  "Спасибі", - сказала Енн і підкорилася. Побачити Джейка Физерстона за столом, за яким досі сиділи тільки віги, було потрясінням. Вона по-чоловічому простягнула руку. - Вітаю, пане президент.
  
  Физерстон потиснув їй руку, одного короткого потиску було досить, щоб показати, що у нього є сила, якої він не користувався. - Дякую вам, міс Коллетон, - відповів він. Майже кожен CSA знав його голос по радіо і в кінохроніці. При особистому спілкуванні він виробляв додаткове враження, навіть якщо вимовляв лише кілька слів. Він вказав на стілець. "Сідай. Відчувай себе як вдома.
  
  Енн дійсно села і схрестила щиколотки. Її фігура раніше була підтягнутою. Погляд Физерстона ковзнув по її ніг, але лише на мить. Він не був любителем спідниць. Він гнався за владою, а не за жінками. Тепер вона в нього була. Як і вся країна, вона задавалася питанням, що б він з нею зробив.
  
  "Я вважаю, ви хочете знати, чому я попросив вас піднятися сюди", - сказав він з кривою усмішкою на його довгому, костлявом особі. Він не був гарний, ні в якому звичайному сенсі цього слова, але вогонь, що горить у ньому, виявлявся досить явно. Якщо б він хотів жінок, у нього могли бути натовпу.
  
  Енн кивнула. - Знаю, так. Але я дізнаюся, чи не так? Не думаю, що ти відправиш мене назад в Південну Кароліну, не сказавши мені.
  
  "Ні. Насправді, я взагалі не збираюся відправляти тебе назад в Південну Кароліну", - сказав Физерстон.
  
  "Та що ж... тоді ти збираєшся зі мною робити?" Енн мало не запитала, звертаючись до мене. Колись давно вона уявляла, що може контролювати його, домінувати над ним, служити ляльководом, поки він танцює під її дудку. Багато людей зробили ту ж помилку: слабка втіха, але єдине, що у неї було. Тепер він був тим, хто тримав у руках ниточки, хто тримав у руках всі ниточки в Конфедеративних Штатах. Енн ненавиділа підкорятися будь заповітом, крім свого власного. Вона ненавиділа це, але не бачила способу обійти це.
  
  Вона не спробувала показати неприємного уколу страху, який пронизав її. Одного разу вона залишила Партію свободи, коли її надії були на межі. Якщо Джейк Физерстон хотів помститися, він міг це зробити.
  
  Його посмішка стала ширше, що означало, що вона недостатньо добре приховала цей неприємний укол. Він дійсно помстився. Він обрушив це на всіх, хто, на його думку, коли-небудь заподіяв йому зло. Він теж відчував гордість і задоволення, беручи це. Але після того, як він дозволив їй кілька секунд попотіти, він сказав: "Переговори по-французьки?"
  
  "Oui. Certainement, - автоматично відповіла Енн, хоча, судячи з того, як Физерстон вимовляв ці слова, сам він не говорив по-французьки. Вона повернулася до англійської, щоб запитати: "Чому ти хочеш це знати?"
  
  "Як ти дивишся на поїздку в гей-Пері?" Физерстон запитав у відповідь. Ні, він взагалі не говорив по-французьки. Вона і не думала, що він говорить. Він не був освіченою людиною. Проникливий? ТАК. Розумний? О, так. Освічена? Немає.
  
  - Париж? Мені ненависна сама ідея, - рішуче заявила Енн.
  
  Рудуваті брови Физерстона підстрибнули. Це був не той відповідь, якого він чекав. Потім він зрозумів, що вона жартує. Він уривчасто засміявся. "Мило", - сказав він. - До біса симпатичний. Тепер скажи мені - ти поїдеш в Париж заради мене? У мене є робота, яку потрібно виконати, і ти єдиний, хто, на мій погляд, краще всього підходить для цього.
  
  "Скажи мені, що це", - попросила вона. "І скажи мені чому. Я так розумію, ти не призначаєш мене послом при дворі короля Карла XI".
  
  "Ні, я цього не зроблю. Ти поїдеш як приватна особа. Але я б вважав за краще довірити тобі торговця, ніж цим чортовим дипломатам в смугастих штанях з тамтешнього посольства. Вони всього лише купка вігів, і вони хочуть, щоб я впав на дупу. Ти знаєш, що добре для країни, і ти також знаєш, що добре для Партії ".
  
  "Я розумію...". Енн знову кивнула, повільно й замислено. "Отже, ти хочеш, щоб я почала озвучувати французькі дії щодо альянсу?"
  
  Вона зрозуміла, що знову здивувала його. Потім він знову розсміявся. "Я вже знав, що ти розумна", - сказав він. "Не знаю, чому я повинен підстрибувати, коли ти йдеш і показуєш мені. Так, це в значній мірі те, що я маю на увазі. Альянс, ймовірно, заходить занадто далеко. Робоче угода - це більше того, що, як я вважаю, ми можемо зробити. Ймовірно, всі жабники теж можуть зробити. Вони повинні турбуватися про кайзера так само, як ми повинні турбуватися про США ".
  
  "Я не збираюся повертатися з договором або чимось в цьому роді, чи не так?" Сказала Енн. "Це все неофіційно?"
  
  "Неофіційно, наскільки це можливо", - погодився Физерстон. "Є час кричати, волати і продовжувати, і є час мовчати. Це один з тих останніх випадків. Немає сенсу порушувати Сполучені Штати, наскільки я можу судити. Так що ти подбаєш про це для мене? "
  
  Енн кивнула. "Так. Я була б рада. Я не була в Європі з довоєнних часів і хотіла б поїхати знову. І в цьому є ще одна перевага для тебе, чи не так?
  
  "Що це?" - запитав президент.
  
  "Ну, це дозволяє мені на деякий час виїхати з країни", - відповіла Енні.
  
  "Так. Я не заперечую проти цього. Мені теж не соромно зізнатися тобі в цьому", - сказав Джейк Физерстон. - Будь я проклятий, якщо знаю, що з тобою робити або що я маю з тобою робити. І знову його слова прозвучали так, наче він мав на увазі, що я повинен з тобою зробити. "Якщо ти можеш зробити щось корисне для країни, і робиш це там, де не можеш накоїти багато лиха, для мене це прекрасно. Насправді, це працює добре для нас обох.
  
  І знову Енн прочитала між рядків: "якщо ти по іншу сторону Атлантики, мені не потрібно задаватися питанням, чи повинна я позбавитися від тебе". "Досить справедливо", - сказала вона. Враховуючи всі обставини, відправитися в те, що не було зовсім вигнанням, було тим, на що вона могла сподіватися. Єдине, чого Физерстон так і не навчився, - це прощати.
  
  
  Полковник Ірвінг Моррелл спостерігав з вежі експериментальної моделі, як бочки изжевывали прерії Канзасу. На щастя, на території форту Лівенворт було багато прерій, які можна було изжевывать. Колись давним-давно Морреллу прийшло в голову, що пересувним фортів, можливо, було б корисно розводити власний дим: так ворожим артилеристам було б важче виявити їх. Однак, коли вони їхали по сухій землі, бочки піднімали стільки пилу, що питання про дим ставав спірним.
  
  Більшість цих стволів були повільними, незграбними тваринами, які в кінці кінців прорвали позиції конфедерації під час Великої війни. Вони рухалися зі швидкістю не набагато перевищує швидкість ходьби, у них був екіпаж з вісімнадцяти осіб, у них була гармата спереду, а не всередині обертається вежі, ревуть двигуни перебували в тому ж відсіку, що і екіпаж, і у них були і інші недоліки. Єдиною їх перевагою було те, що вони існували. Екіпажі могли навчитися поводитися з бочонками, залазячи в них.
  
  Експериментальна модель була світовим рекордсменом, коли Моррелл спроектував на початку 1920-х років. Обертова вежа, окремий моторний відсік, бездротовий зв'язок, скорочений екіпаж.... У 1922 році жоден інший стовбур у світі не мав такої конструкції.
  
  Але це був вже не 1922 рік. Дизайн став на дюжину років старше. Як і Ірвінг Моррелл. Він не надто показував свої роки. У свої сорок з невеликим він все ще був струнким і сильним, а в його коротко підстрижених світло-каштанового волосся виднілося лише кілька сивих пасм. Якщо б його обличчя було зморшкуватим, засмаглим і обвітреним... що ж, на початку 1920-х він теж був обшитий, засмаг і вивітрився. Важке обслуговування і любов до природи взяли своє.
  
  Форд моделі Т, військовий сіро-зелений, мчав по прерії до експериментальної моделі. Один із солдатів в автомобілі помахав Морреллу. Коли він помахав у відповідь, показуючи, що помітив, чоловік підняв руку, закликаючи його зупинитися.
  
  Він знову махнув рукою, потім пірнув у вежу. "Стій!" - заволав він у переговорну трубку, яка вела до місця водія в передній частині ствола.
  
  "Зупиняюся, так, сер". Відповідь була бляшаним, але зрозумілим. Стовбур з брязкотом зупинився.
  
  "У чому справа, сер?" Сержант Майкл Паунд, навідник "бочки", був ненаситно цікавий - більше, ніж варто для нього, часто думав Моррелл. Його широке обличчя могло б бути особою трирічної дитини, який вперше побачив свій літак.
  
  "Я не знаю", - відповів Моррелл. "Вони тільки що вислали машину, щоб зупинити маневри".
  
  Широкі плечі сержанта Паунда піднялися і опустилися, знизуючи плечима. "Можливо, можновладці зійшли з розуму. Мене це анітрохи не здивувало. "Провівши все своє свідоме життя в армії, він став нескінченно цинічним - не те щоб у нього, здавалося, не було хорошого старту заздалегідь. Але потім його зелено-блакитні очі розширилися. - Чи ти думаєш?..
  
  Та ж думка приходила в голову і Морреллу. "Якщо так, сержант, це станеться раніше, ніж я очікував. Коли в останній раз ці люди в "Понтіаку" з'ясовували щось раніше, ніж хто-небудь чекав?
  
  - Боюся, це дуже хороше питання, сер. Паунд вказав на люк у верхній частині командирської рубки. "Хоча, висунь голову і подивися, чому б тобі цього не зробити?" Він видавав звук, майже схожий на оат, як це зробив би канадець; він був десь недалеко від кордону. Те, що раніше було кордоном, нагадав собі Моррелл.
  
  Неважливо, як це звучало, він дав добру пораду. Моррелл знову постало у вежі. Будь командир стовбура, гідний своєї справи, любив висовувати голову з машини при будь-якій можливості. Так ви могли бачити набагато більше поля. Звичайно, всі на полі також могли бачити вас - і стріляти в вас. Під час Великої війни Моррелла часто заганяли назад у пекло, представляв собою старомодну бочку, кулеметним вогнем, який вбив би його в лічені миті, якщо б він продовжував озиратися по сторонах.
  
  До того часу, як він вибрався з експериментальної моделі, старий "Форд" порівнявся з його бочкою. Солдат, який помахав йому рукою - молодий лейтенант на ім'я Уолт Кресс - крикнув: "Сер, можливо, ви захочете забрати свою машину назад на ферму".
  
  "Про? Як так вийшло?" Запитав Моррелл.
  
  Лейтенант Кресс посміхнулася. - Просто так, сер.
  
  Це теж змусило Моррелла посміхнутися. Можливо, вони дійсно працювали понаднормово "Понтіаку". Можливо, поєднання війни з Японією - не те щоб це була тотальна війна без обмежень з обох сторін - і демократичної адміністрації змусила інженерів і робітників взятися за справу старанніше, ніж вони звикли. "Добре, лейтенант", - сказав Моррелл. "Я зроблю це".
  
  Сержант Паунд радісно скрикнув, коли Моррелл віддав наказ припинити маневри і повертатися на ферму. "Так і повинно бути!" - сказав він. "Присягаюся Богом, так і повинно бути".
  
  "Ніщо не повинно бути нічим, сержант", - сказав Моррелл. "Якщо ми не переконалися в цьому за останні десять років і навіть більше в цьому бізнесі ..."
  
  Це змусило Евену Паунда задумливо кивнути. Бочки, ймовірно, були зброєю перемоги у Великій війні. Після війни вони були зброєю, яке найбільше урізали бюджетники при двох змінювали один одного соціалістичних адміністраціях. Ніхто не хотів витрачати гроші на їх поліпшення, щоб дати їм шанс стати зброєю перемоги в наступній війні. Ніхто не хотів думати, що може початися ще одна велика війна. Морреллу теж не подобалося думати про таку можливість, але якщо не думати про це, це не позбавить його від неї.
  
  Експериментальна модель легко перевершила залишки часів Великої війни, хоча на кожному з них було по два двигуна, для вантажівок, а в нього був тільки один. Він був зроблений з тонкої м'якої сталі, достатньою, щоб дати уявлення про його роботу, але недостатньою, щоб протистояти кулям. Він явно перевершував все інше в арсеналі, причому з великим відривом. Більше десяти років нікому не було до цієї справи. Тепер...
  
  Тепер серце Моррелла забилося швидше. Якщо б він був прав, якщо б сильні світу сього нарешті прокинулися... Сержант Майкл Паунд сказав: "Можливо, вид Джейка Физерстона, фиркаючого і топающего ногами по землі в Річмонді, теж вселив страх Божий у деяких людей".
  
  "Можливо", - сказав Моррелл. "Я скажу вам дещо, сержант: він біса впевнений, що вселяє в мене страх Божий".
  
  "Він божевільний". Як завжди, все здавалося простим для розуміння.
  
  "Можливо. Якщо це так, то він розумний", - сказав Моррелл. "І якщо ви поставите розумного божевільного на чолі країни, у якої є вагомі причини ненавидіти Сполучені Штати... Що ж, мені не подобається це поєднання.
  
  "Якщо знадобиться, ми роздавимо його". Паунд теж був упевнений у собі. Морреллу хотілося, щоб він поділяв цю впевненість.
  
  Потім експериментальна модель потрапила в поле, де бочки залишилися тепер, коли їх знову ввели в експлуатацію. І дійсно, нова машина сіла на поритий гусеницями газон. Чим ближче підходив Моррелл, тим краще це виглядало. Якщо б він захоплювався жінкою так само відкрито, як витріщався на цей барило, його дружина Агнес сказала б йому щось різке.
  
  Він вибрався через люк в куполі і спустився з експериментальної моделі до того, як вона перестала рухатися. Сержант Паунд видав жалібний виття стовбура. "Не мучте себе, сержант", - сказав Моррелл. "Ви теж можете прийти і подивитися".
  
  Однак він не став чекати, поки з'явиться Паунд. Він поспішив до нового стовбура. У нього заныла нога. У нього стріляли В перші дні Великої війни. Майже двадцять років він все ще злегка накульгував. Проте нога робила те, що йому було потрібно. Якщо це завдавало йому біль час від часу ... значить, це було так, ось і все.
  
  "Забіяка", - тихо сказав він, підходячи до нової бочці. Це говорило про те, що він старомодний людей; люди, які виросли після Великої війни, зазвичай говорили "шикарний" в такі моменти. Проте він точно знав, що мав на увазі. Він перевів погляд з нової машини на експериментальну модель і назад. Широка посмішка з'явилася на його вузькому обличчі. Це було все одно що бачити поряд дитини та чоловіка, яким він став.
  
  Експериментальна модель була м'якою, з тонкою обшивкою. Приводився в дію двигун однієї вантажівки, тому що він був не дуже важким. Гармата в його вежі була однофунтовій, хлопавкою, яка не могла пошкодити нічого важче вантажівки.
  
  Однак тут стояла машина, моделлю якої була її попередниця. Моррелл поклав руку на її сіро-зелений бік. На Дотик броньова пластина нічим не відрізнялася від м'якої сталі під його долонею. Проте він знав, що різниця є. У носовій частині і в передній частині башти два дюйми загартованої сталі захищали життєво важливі органи стовбура. Броня з боків і позаду була тонше, але вона була на місці.
  
  З вежі стирчала довгоствольна дводюймова гармата, поруч з нею - кулемет. Він не знав ніде в світі стовбура з кращим основним озброєнням. Підвіска була посилена. Як і двигун ззаду. Передбачалося, що він буде штовхати цей ствол вперед навіть швидше, ніж це могла робити експериментальна модель.
  
  Сержант Паунд підійшов до нього ззаду. Те ж саме зробили інші члени екіпажу експериментальної моделі: заряджаючий, носової кулеметник, радист і водій. Паунд сказав: "Це щось, сер. Добре, що у нас це є. Було б ще краще, якби у нас це було десять років тому".
  
  "Так". Моррелл пошкодував, що сержант вказав на це, якою б очевидною істиною це не було. "Якщо б ми побудували це десять років тому, що б ми мали зараз? Ось що мене гризе".
  
  "Я ні крапельки не звинувачую вас, сер", - сказав Паунд. "Те, що сталося з програмою barrel, було ганьбою і конфузом. І якщо б японці не прийшли і не зганьбили нас, це ніколи б не почалося знову ".
  
  "Я знаю". Моррелл більше не міг чекати. Він піднявся на новий стовбур, відкрив люк у верхній частині командирської башточки і зісковзнув у вежу.
  
  Пахло якось не так. Він помітив першим. Пахло тільки фарбою, шкірою і бензином: свіжими запахами, новими запахами. Можливо, це був "Шевроле" в демонстраційному залі. Старі машини та експериментальна модель смерділи порохом і потім - запахи, які Моррелл приймав як належне, поки не опинився без них в бочці. Він сів у крісло командира. Незабаром цей звір відчує той запах, який йому потрібен.
  
  Ляпання нагорі говорило про те, що хто-то ще теж хотів досліджувати новий ствол. З відкритого люка долинув голос Майкла Паунда: "Якщо ви не уберетесь з дороги, я раздавлю вас ... сер". Моррелл поворухнувся. Паунд зісковзнув вниз - його кремезна тіло ледь протиснулось в отвір і влаштувався за пістолетом. Він подивився в приціл, потім кивнув. - Непогано. Зовсім непогано.
  
  "Ні, зовсім непогано", - погодився Моррелл. "Вони збираються назвати серійну модель на честь генерала Кастера".
  
  "Це доречно. Шкода, що вони возилися занадто довго, щоб дозволити йому побачити їх", - сказав Паунд, і Моррелл кивнув. - Скільки їх буде? - запитав навідник.
  
  "Я цього ще не знаю", - відповів Моррелл. "Думаю, те, що, на їхню думку, вони можуть собі дозволити. Зазвичай так і буває". Він насупився.
  
  Сержант Паунд теж так думав. "Вони б краще робили партії, якщо б назвали їх на честь Кастера. Він вірив у величезні скупчення стовбурів. Будь-яка розсудлива людина, звичайно, вірить ". Служачи з Кастером, Моррелл знав, що той часто бував яким завгодно, тільки не розумним. Він також знав, що Паунд мав на увазі будь-якого, хто згоден зі мною, під людиною, що володіє здоровим глуздом. Незважаючи на це, він знову кивнув.
  
  
  Полковник Ебнер Доулінг відкрив газету Salt Lake City Bee. Армія опублікувала газету. У ній було викладено те, що американські влади, які окупували Юту, хотіли, щоб люди там побачили. Як командуючий окупаційними властями в Солт-Лейк-Сіті, Доулінг знав, що користі від цього мало. Місцеві жителі дізнавалися безліч новин, які не друкували газети і не транслювали міські радіостанції. І все ж, якщо ви не намагалися тримати ситуацію під контролем, який сенс взагалі щось позичати?
  
  На третій сторінці була фотографія дуже сучасно виглядає стовбура - виразно такого, який, здавалося, був готовий рознести вщент будь-яку кількість величезних бойових машин. новий ствол custer barrel зарекомендував себе в Канзасі, свідчив заголовок. У статті нижче нова модель превозносилась до небес.
  
  - Кастер, - пробурмотів Даулінг наполовину молитву, наполовину прокляття. Він був ад'ютантом Кастера довгий час - і часто здавалося, що набагато довше. Назва машини, призначеної для крушити все на своєму шляху, в честь Джорджа Армстронга Кастера дійсно здавалося підходящим. Даулінг не міг цього заперечувати.
  
  Він квапливо переглянув частину газети - в ній було не так вже багато справжніх новин, оскільки у нього були підстави знати. Потім він відсунув своє обертове крісло від столу і вийшов з кабінету. Він сам був неповороткою машиною і статурою скидався письмовий стіл. У Кастера була звичка жартувати над ним з приводу його ваги. Кастер сам не був худим, але Даулінг нітрохи не схуд з тих пір, як вони, нарешті, відправили старого на пенсію. Навпаки.
  
  "Це смачна, здорова плоть", - сказав він собі. У багатьох людей були вади гірше, ніж вставати з-за столу трохи пізніше, ніж варто було б. Візьмемо, приміром, Кастера. Щелепи Даулинга здригнулися, коли він похитав головою. Він втік від Кастера більше десяти років тому, але не міг викинути його з голови.
  
  "Ось таким люди будуть пам'ятати мене через сто років", - подумав він, вже не в перший раз. В "Біографії Кастера" у мене буде півдюжини записів як його ад'ютанта. Безсмертя - вхід для торговців.
  
  Але це не обов'язково було так, оскільки він надто добре знав. Люди могли б запам'ятати його назавжди - якщо б Юта вибухнула у нього перед носом. Навіть коли справа дійшла до неприємностей, які це викликало під час Другої мексиканської війни на початку 1880-х, Кастер хотів спустошити його. Абнер Доулінг похитав головою. Вистачить про Кастере.
  
  В ці дні у Даулинга був власний ад'ютант, кмітливий молодий капітан, по імені Ісидор Лефковіц. Він підняв очі від свого столу в адміністратора, коли Даулінг вийшов зі свого святилища. "Що я можу для вас зробити, сер?" спитав він з найчистішим нью-йоркським акцентом.
  
  "Містер Янг повинен бути тут через десять хвилин, не так?" Сказав Даулінг.
  
  "Так, сер, рівно в три години", - відповів Лефковіц. "Я очікую, що він буде точно вчасно. Ви могли б звірити свої годинники з ним".
  
  Кивок Доулінга також змусив затанцювати його підборіддя. "О, так". Гебер Янг був людиною бездоганної прямоти. - Яке це, капітан, бути неевреем в Юті? - з пустощами в очах запитав він.
  
  Капітан Лефковіц закотив очі. "Мене має хвилювати, що думають ці мормонські мамзримы". Він не переклав це слово. Тим не менш, Доулингу не склало труднощів зрозуміти, що це було далеко не компліментарно.
  
  Він сказав: "Мормони переконані, що їх переслідують так само, як євреїв в старі часи".
  
  "Що ви маєте на увазі, раніше були?" Сказав Лефковіц. "Цар Михайло нацькував на нас чорносотенців всього пару років тому. Якщо селяни і робітники переслідують євреїв, їм не потрібно турбуватися про те, чи вони могли вчинити краще, вигнавши брата Михайла Миколи і ставши червоними. В Королівстві Польському теж відбуваються погроми ".
  
  "Люди там використовують євреїв як хлопчиків для биття, точно так само, як конфедерати використовують своїх негрів", - сказав Доулінг.
  
  Лефковіц почав було відповідати, зупинився і кинув на Доулінга дивний погляд. "Це ... дуже проникливо, сер", - сказав він, ніби Доулінг не мав до цього ніякого відношення. "Я ніколи не думав, що у мене багато спільного з шварцером" - ще одне непереведенное слово, яке Доулінг без праці розібрав, - "але, можливо, я помилявся".
  
  Перш ніж Доулінг встиг відповісти, він почув, що наближаються кроки по коридору. Солдат вивів високого гарного чоловіка у темному цивільному одязі в приймальню. - Це Гебер Янг, сер, - сказав чоловік у сіро-зеленій формі. - Його обшукали.
  
  Доулінг не думав, що онук Бригама Янга був небезпечний особисто для нього. Він так не думав, але він не скасував наказ про те, щоб усіх мормонів обшукували перед входом в штаб-квартиру збройних сил США. Він був у кабінеті з генералом Першингом, коли був убитий тодішній командуючий окупаційними силами. Снайпера теж так і не спіймали.
  
  Офіційно, звичайно, церква Ісуса Христа Святих останніх днів залишалася забороненою в Юті. Офіційно Гебер Янг не мав ніякого особливого статусу. Але, як це часто бувало, офіційна особа і справжній чоловік були знайомі один з одним лише кивками. "Заходьте, містере Янг", - сказав Даулінг, вказуючи на свій кабінет. "Ми можемо запропонувати вам трохи лимонаду?" Він не міг запитати побожного (нехай і неофіційного) мормона, чи не хоче той випити або хоча би чашку кави.
  
  "Ні, дякую", - сказав Янг, проводжаючи його в особистий кабінет. Доулінг закрив за ними двері. Він жестом запросив Янга сісти. Пробурмотівши: "Дякую вас, полковник", - місцевий житель сіл.
  
  Те ж саме зробив Ебнер Доулінг. "Чим я можу бути вам корисний сьогодні, містер Янг?" поцікавився він. Він завжди був бездоганно ввічливий з людиною, який очолює церкву, яка офіційно не існувала. Незважаючи на півстоліття урядових переслідувань і майже двадцять років прямого придушення, ця церква, як і раніше значила більше, ніж що-небудь інше в Юті.
  
  "Ви пам'ятаєте, полковник, що восени минулого року я говорив з вами про можливості програм, які дали б роботу деяким з присутніх тут людей, які так гостро її потребують". Янг теж був хворобливо ввічливий з ним. Дипломати назвали таку атмосферу "правильної", що означало, що дві сторони ненавиділи один одного, але ні одна з них не показувала, що відчуває.
  
  "Так, сер, я пам'ятаю", - відповів Даулінг. "І, я сподіваюся, ви пам'ятаєте, що я казав вам, що президент Гувер не схвалював подібні програми. Погляди президента не змінилися. Це означає, що у мене зв'язані руки.
  
  "Проблема тут гірше, ніж була минулої осені", - сказав Гебер Янг. "Деякі люди втрачають терпіння. Їх нетерпіння може стати проблемою".
  
  "Ви погрожуєте мені повстанням, містер Янг?" Доулінг не кричав цього. Він не бушував. Він просто запитав, як запитав, чи не хоче Янг лимонаду.
  
  Неофіційний лідер мормонів похитав головою. "Звичайно, немає, полковник. Це було б заколотом, а я лояльний до уряду Сполучених Штатів".
  
  Даулінг не розсміявся йому в обличчя, що було показником поваги, яке він відчував до нього. Але він також не повірив у це сміливе твердження. "Ви також лояльні штату Дезерет?" - запитав він.
  
  "Як я можу бути, коли немає штату Дезерет?" Спокійно запитав Янг. "Те, що сталося тут під час Великої війни, ясно показало це".
  
  "Річ може бути дуже простий, і все ж люди не захочуть в це вірити", - сказав Доулінг.
  
  "Вірно", - погодився Гебер Янг. "Я можу привести вам приклад?"
  
  "Будь ласка, зробіть це", - сказав Доулінг, як від нього, без сумніву, і очікувалося.
  
  - Спасибі. - Так, Янг був дуже ввічливий. "Те, що багато людей в Юті були незадоволені репресіями і переслідуваннями, яких вони зазнавали з боку уряду Сполучених Штатів, повинно бути очевидним для будь-якого, хто розглядав це питання, і все ж повстання, що спалахнуло тут в 1915 році, схоже, стало для цього уряду повним потрясінням. Якщо ви зневажаєте людей за те, що вони собою представляють, чи можете ви дивуватися, коли вони, в свою чергу, перестають любити вас?"
  
  "У той час я був в Кентуккі. Я був, звичайно, здивований, містер Янг", - відповів Даулінг. Кастер був більш ніж здивований. Він був в люті. Пара дивізій була виділена зі складу Першої армії і відправлено на захід для придушення повстання мормонів. Це зірвало заплановане їм наступ. Наступ, ймовірно, провалилося б і, безумовно, привело б до жахливого списку жертв. Звичайно, боротьба з мормонами теж призвела до жахливого списку жертв.
  
  Янг сказав: "Мій дідусь приїхав до Юти, щоб виїхати за межі досяжності Сполучених Штатів. Все, про що ми коли-небудь просили, щоб нас залишили в спокої".
  
  "Це теж був бойовий клич Джефферсона Девіса", - сказав Доулінг. "Речі ніколи не бувають такими простими, якими їх підносять гасла. Якщо ви живете в центрі континенту, ви не можете прикидатися, що ніхто не помітить, що ви тут. Добре це чи погано, але Юта є частиною Сполучених Штатів. Вона і далі буде частиною Сполучених Штатів. Людям, які тут живуть, краще б до цього звикнути ".
  
  "Тоді ставитеся до нас, як до будь-якої іншої частини Сполучених Штатів", - сказав Янг. "Відправте своїх солдатів додому. Відкрийте кордону. Дозвольте нам сповідувати свою релігію".
  
  Скільки жінок було в Бригама Янга? Яка з них була вашою бабусею? Поцікавився Даулінг. Вголос він сказав: "Містер Янг, я солдат. Я не займаюся політикою. Я тільки виконую його. Однак, на мою думку, ваші люди були на шляху до отримання того, про що ви просите ... поки цей найманий вбивця не вбив генерала Першинга. Після повстання в 1881 році, після повстання в 1915 році це відкинуло ваша справа назад більше, ніж я можу висловити словами ".
  
  "Я розумію це", - сказав Янг. "Ви розумієте, яке відчай змусило цього вбивцю взяти гвинтівку?"
  
  "Я не знаю". Даулінг не був зацікавлений у розумінні вбивці. Раптово він похитав головою. Це було не зовсім так. Розуміння мормона могло б полегшити його упіймання і перешкодити іншим вбивцям. Доулінг сумнівався, що Гебер Янг мав на увазі саме це.
  
  Лідер мормонів сказав: "Чим гірше стають умови в цьому штаті, тим ширше поширюється це відчай. Ми можемо стати свідками ще одного вибуху, полковник".
  
  "Ви не в тому становищі, щоб погрожувати мені, містер Янг", - сказав Доулінг.
  
  "Я вам не погрожую. Я намагаюся попередити вас", - щиро сказав Янг. "Я не хочу ще одного повстання. Це було б незрівнянної катастрофою. Але якщо жителі Юти не бачать ніякої надії, чого ви можете очікувати? Всі вони дуже схильні накидатися на те, що, на їх думку, є причиною їх проблем ".
  
  "Якщо вони це зроблять, то тільки візьмуть на свої голови ще більше неприємностей. Їм краще це зрозуміти", - сказав Доулінг.
  
  "Я думаю, вони це розуміють", - відповів Гебер Янг. "Що мене дивує, так це те, наскільки їх це хвилює. Якщо всі варіанти погані, найгірший з них більше не здається таким вже жахливим. Я благаю вас, полковник, зробіть все що у ваших силах, щоб показати, що є кращий вибір, ніж безглуздий бунт.
  
  З щирим жалем Доулінг сказав: "Ви приписуєте мені більше влади, ніж у мене є".
  
  "Я довіряю вашої доброї волі", - сказав Янг. "Якщо ви зможете щось зробити для нас, я думаю, ви це зробите".
  
  "Те, про що ви просили, - це не те, що я можу зробити", - сказав Доулінг.
  
  Глухий кут. Вони подивилися один на одного в мовчанні, близькому до співчуття. Янг піднявся на ноги. Доулінг підвівся теж. Доулінг простягнув руку. Янг потиснув її. Він також похитав головою. І, потиснувши її, він вийшов з кабінету Эбнера Доулінга, не озираючись.
  
  
  "Давай, Морт!" Мері Померой вигукнула так схвильовано, як і слід було очікувати через її рудого волосся. "Ти хочеш, щоб ми запізнилися?"
  
  Її чоловік розсміявся. "По-перше, ми не запізнимося. По-друге, твоя мама буде рада нас бачити, що їй все одно".
  
  Він був прав. Мері знала, але їй було все одно. - Пішли! - повторила вона, смикаючи його за руку. "Ми всі будемо там, на фермі - мама, Джулія, Кен і їхні діти, і Бет - це мама Кена..."
  
  "Я знаю, хто така Бет Марбл", - втрутився Морт. "Хіба вона не приходила в закусочну протягом багатьох років всякий раз, коли бувала в Розенфельде, щоб що-небудь купити?"
  
  "І ми", - закінчила Мері, як ніби він нічого не говорив. "І ми". Вони були одружені менше року. На ній все ще залишалося багато сяйва - залишилося на них обох, що робило життя набагато приємніше. Вона грайливо підштовхнула його. - Ходімо.
  
  "Добре. Добре. Бачиш? Я з тобою не спорю. "Він одягнув солом'яну канотьє - капелюх міського жителя, занадто великі для такого маленького містечка, як Розенфельд, Манітоба, - і спустився вниз. Він ніс кошик для пікніка, хоча Мері приготувала їжу всередині. Вони разом спустилися вниз.
  
  Їх квартира знаходилася через дорогу від закусочної, якій Морт керував зі своїм батьком. Досить старий "Олдсмобіль" Морта чекав біля тротуару перед будинком. Мері хотіла б, щоб він не їздив на американському автомобілі, але канадських автомобілів не було, і не було з тих пір, як закінчилася Перша Світова війна. Коли він відкрив багажник, щоб покласти кошик для пікніка всередину, пара окупантів - американські солдати в сіро-зеленій формі - увійшли в закусочну. Вони обидва подивилися на Мері, перш ніж двері за ними зачинилися.
  
  Вона зачинила кришку багажника з непотрібною люттю. Все, що вона сказала, було: "Я б хотіла, щоб тато і Олександр теж змогли приїхати на пікнік".
  
  "Я знаю, мила", - м'яко сказав Морт. "Я б теж хотів, щоб вони могли".
  
  Янкі застрелили Олександра Макгрегора - її старшого брата - в 1916 році, заявивши, що він був диверсантом. Марія все ще не вірила в це. Її батько, Артур Макгрегор, теж в це не вірив. Він роками поодинці бомбив американців, поки бомба, яку він призначав для генерала Джорджа Кастера, не підірвала його самого.
  
  Днями... Мері щосили придушила цю думку. Посміхаючись, вона повернулася до чоловіка і сказала: "Дозволь мені сісти за кермо, будь ласка".
  
  "Добре". Він навчив її після того, як вони одружилися. До цього вона ніколи не водила нічого, крім фургона. Морт посміхнувся. - Постарайся трохи зглянутися над зчепленням, гаразд?
  
  "Я роблю все, що в моїх силах", - сказала Мері.
  
  "Я знаю, що це так, мила". Чоловік простягнув їй ключі.
  
  Вона перемкнула передачу з першої на другу. Перш ніж Морт встиг навіть поморщитися, вона сказала: "Бачиш? Ти змусив мене нервувати". Він просто знизав плечима. Залишок шляху до ферми, де вона виросла, вона їхала спокійно. Вона звернула на доріжку, що веде до фермерському будинку, зупинилася поруч з "Моделлю Т" Кеннета Марбла (у порівнянні з якою "Олдс" здавалася новенької з заводу) і заглушила мотор. - Бачиш? З торжеством у голосі вона вийняла ключ із замка запалювання і сунула в'язку ключів в сумочку.
  
  "Ти відмінно впорався", - сказав Морт. "Але ти занадто рано забрав ключі. Нам потрібно дістати кошик з багажника".
  
  "О." Мері відчула себе нерозумно. "Ти права".
  
  Морт відніс його на ганок. Вона згадала, як він стояв там, коли в перший раз прийшов проводити її. Але потім вона побачила його зсередини будинку, майже незнайомим. Тепер вона стояла поруч з ним, і будинок, в якому вона прожила більшу частину свого життя, здавався їй дивним місцем.
  
  Двері відчинила її мати. "Привіт, моя дорога... мої дорогі!" Мод Макгрегор сказала, посміхаючись. Мері успадкувала свої руде волосся від матері; у Мод в ці дні були в основному сиве. Вона теж виглядала втомленою. Але з іншого боку-яка жінка на фермі не виглядала такою?
  
  Мері знала, що поняття не мала, скільки роботи вона виконує кожен день, поки не переїхала з ферми в Розенфельд. Підтримання чистоти в квартирі і приготування їжі були нічим у порівнянні з тим, що вона робила тут. Після смерті батька і брата вона працювала ще старанніше, ніж доводилося більшості жінок. Але в місті... Там було б легко підтримувати себе у формі навіть без електрики. З ним вона відчувала себе так, немов жила в розкоші.
  
  Тепер, повертаючись назад, вона могла опинитися в дев'ятнадцятому столітті або, може бути, навіть у п'ятнадцятому. Вона похитала головою. Останнє було невірно. Тут горіли гасові лампи, а її мати готувала на вугільній плиті. У середні століття таких не було. Але вода надходила з колодязя, а прибудова додавала гостроти запаху в сараї. Мері зовсім не знадобилося часу, щоб звикнути до краси водопроводу і каналізації в приміщенні.
  
  Тим не менш, їй не склало праці сказати: "Як добре повернутися!" після того, як вона обняла свою матір. Вона теж це мала на увазі. Незалежно від того, наскільки важко тут було, ферма була стандартом, за яким вона буде міряти все інше до кінця свого життя.
  
  Як тільки вона увійшла всередину, на неї обрушилися два торнадо, обидва кричали: "Тітка Мері!" Синові її сестри Джулії Ентоні було п'ять років; її дочки Прісциллі - три. Мері взяла кожного з них на руки по черзі, чому вони заверещали. Взявши на руки Анта - так вони його називали, з незрозумілої Мері причини, - Мері замукала. Він був великим хлопчиком і обіцяв вирости у великого чоловіка.
  
  Джулія була вище Мері, а Кен Марбл був чоловіком гарного росту, хоча швидше кремезним і з широкими грудьми, ніж високим. - Радий вас бачити, - серйозно сказав він. І він, і Джулія були тихими людьми, хоча їхні діти компенсували це. Можливо, він говорив про погоду, коли продовжив: "У нас на підході третій номер. Схоже, в першій половині наступного року.
  
  "Це чудово!" Мері поспішила до сестри і обняла її. Джулія виглядала ще більш втомленою, ніж їх мати. Як дружина фермера з двома маленькими дітьми, вона мала повне право так виглядати. "Як ти себе почуваєш?" Запитала Мері.
  
  Вона знизала плечима. "Як ніби у мене буде дитина. Я весь час хочу спати. Сьогодні їжа залишиться на столі. На наступний - ні. Коли в тебе буде дитина, Мері?
  
  Люди почали питати її про це після того, як вона була заміжня близько двох тижнів. "Я не знаю точно, - відповіла вона тихим голосом, - але я не думаю, що це займе багато часу".
  
  Свекруха Джулії, Бет Марбл, запитала: "Діти, які новини в місті?" Це була приємна жінка з посивілим каштановим волоссям до плечей, досить плоскими рисами обличчя і широкої доброзичливою посмішкою.
  
  "Розповім тобі, що я почув вчора пізно ввечері в закусочній", - сказав Морт. "Ходять розмови, що Генрі Гібон збирається продати універсальний магазин".
  
  "Ти навіть не сказав мені цього, коли повернувся додому!" Мері обурилася.
  
  Її чоловік виглядав пристыженным. - Повинно бути, це вилетіло в мене з голови.
  
  Марія подумала, не приберіг він новости, щоб вони зробили більший фурор на зборах. Йому подобалося бути в центрі уваги. Це було грандіозно - без сумніву. Вона сказала: "Універсальний магазин Гібона знаходиться в Розенфельде стільки, скільки я себе пам'ятаю".
  
  "Скільки я себе пам'ятаю, теж майже завжди", - сказала її мати.
  
  "Ймовірно, тому він і продає - якщо він продає, і це не просто розмови", - сказав Морт. "Він вже не молодий чоловік".
  
  Коли Мері думала про лавочнике, вона згадувала його лису голову, білий фартух, який він завжди носив на грудях, і значний живіт. Але, звичайно ж, невелика чубчик волосся, яка у нього була, в ці дні була білою. "Без нього все буде виглядати по-іншому", - сказала вона, і всі кивнули. Вона додала: "Молю небо, щоб який-небудь янкі не викупив його частку. Це було б жахливо".
  
  Знову кивки. Джулія ненавиділа американців так само сильно, як і Мері, хоча й не зізнавалася в цьому відкрито. У "Марблз" теж не було причин любити їх, навіть якщо б вони не так сильно постраждали від рук США. Єдиними канадцями, про яких Мері могла згадати, хто дійсно любив американців, були колабораціоністи, яких було занадто багато.
  
  "Давайте винесемо кошика на поле і влаштуємо пікнік", - запропонувала Мод Макгрегор, що було не тільки гарною ідеєю, але і змінив тему.
  
  Розтягнувшись на ковдрі під теплим літнім сонцем і гризучи смажену курячу ніжку, Мері виявила, що їй досить легко не думати про американців. Вона слухала плітки з міста і з навколишніх ферм. Американці дійсно брали участь в цьому, але ненадовго: дочка фермера збиралася вийти заміж за американського солдата. Це був не перший подібний шлюб в окрузі Розенфельд і, ймовірно, не останній. Мері з усіх сил намагалася робити вигляд, що нічого не відбувається.
  
  Набагато легше, набагато приємніше говорити про інші речі. Вона сказала: "Яєчня, яку ти приготувала, гарна, ма".
  
  Її чоловік кивнув. - Можу я попросити у вас рецепт, матінка Макгрегор? Вони перевершують ті, що ми готуємо в закусочній, за всіма параметрами.
  
  "Я не знаю про це", - сказала Мод Макгрегор. "Якщо їм скористаються інші люди, він більше не буде моїм".
  
  "Звичайно, так і буде", - сказав Морт. "Це просто дозволить іншим людям насолодитися тим, що ти був досить розумний, щоб зрозуміти".
  
  - Він приємний співрозмовник, чи не так? - Пробурмотіла Джулія. Мері посміхнулася і кивнула.
  
  Низьким, довірчим голосом Морт продовжив: "Я кажу не просто для того, щоб почути себе, матінка Макгрегор. Цей рецепт коштує грошей моєму батькові й мені. Якби ми купували це у когось іншого в нашому бізнесі, ми б, ймовірно, заплатили", - він скривив обличчя, коли прикинув це, - "о, п'ятдесят доларів, легко".
  
  Мати Марія ледь зводила кінці з кінцями на фермі. Мері сумнівалася, що Померои заплатили б стільки за рецепт - вони, швидше за все, обмінялися б чимось своїм, - але справи в закусочній йшли добре, а у Морта було щедре серце. Моргнувши раз або два, щоб переконатися, що він говорить серйозно, Мод Макгрегор сказала: "Коли ми повернемося додому, я це запишу". Всі просяяли.
  
  Коли вони повернулися в будинок, Марія сказала: "Я сходжу в сарай, Морт, і принесу нам свіжих яєць. Цікаво, чи пам'ятаю я, як знімати курку з гнізда".
  
  "Тобі не потрібно брати з собою великий кошик для пікніка, тільки для яєць", - сказав Морт.
  
  "Все в порядку. У мене всередині є ще один поменше", - сказала Мері. Це прояв жіночої логіки привело її чоловіка в замішання. Він знизав плечима й подивився їй услід, потім знову повернувся до її матері, яка записувала рецепт приготування яєчні з заварним кремом на папері.
  
  В сараї Мері швидко зібрала дюжину яєць. Вона поклала їх, як і обіцяла, у кошик поменше всередині великий, обклавши соломою. Відразу після цього вона не повернулася в будинок. Замість цього вона підійшла до старого, обитому залізом колеса від воза, яке лежало там з часів Великої війни, може бути, навіть ще до її початку. Залізо до цього часу стало червоним і шорстким від іржі. Воно зачепило її долоні які стали м'якше, ніж були раніше, - коли вона відштовхнула колесо в бік.
  
  Мері розгребла бруд під ним і підняла дошку з-під землі. Дошка приховувала яму в землі, яку викопав її батько. У ньому лежали його інструменти для виготовлення бомб, інструменти, які янкі так і не знайшли. Вона зібрала динамітні шашки, капсулі-детонатори, запали, щипці, плоскогубці з голчастими наконечниками та інші предмети скобяної промисловості і поклала їх у кошик.
  
  Вона як раз ставила колесо на вже порожню яму, коли в сарай увірвався її племінник Ентоні. "Що ви робите, тітка Мері?" - запитав він.
  
  "Я тиснула павука, у якого там була павутина", - гладко збрехала вона. Ант скорчив страшну гримасу. Вона зробила вигляд, що збирається вдарити його кошиком для пікніка. Він втік, хихикаючи. Вона підійшла до машини і поставила кошик в багажник.
  II
  
  Сол Голдман був метушливим малим, але гарний у своїй справі. "Тепер все готово, пане президенте", - сказав він. "Фотографи кінохроніки, газетні фотографи і бездротове підключення до Інтернету. Завтра до цього часу всі в Конфедеративних Штатах будуть знати, що ви підписали цей законопроект ".
  
  "Спасибі, Сол", - сказав Джейк Физерстон з теплою посмішкою, і маленький єврей розцвів від похвали. Джейк знав, що Голдман перебільшує. Але він не сильно перебільшував. Люди, яким потрібно було знати, що він підписує законопроект, почули б про це, і це було те, що мало значення.
  
  По жесту начальника відділу комунікацій Клига в головному офісі Сірого будинку спалахнуло світло. Физерстон посміхнувся в камеру. "Привіт, друзі", - сказав він в мікрофон перед собою. "Я Джейк Физерстон. Як і завжди, я тут, щоб сказати вам правду. І правда в тому, що цей законопроект, який я підписую сьогодні, є одним з найбільш важливих законів, які ми коли-небудь приймали в Конфедеративних Штатах Америки ".
  
  Він вмочив ручку в чорнило й розписався в черзі. Включилися фотоспалахи, коли фотографи зробили свою роботу. Джейк знову подивився на камеру кінохроніки. "У нас було занадто багато повеней на наших великих річках", - сказав він. "Те, що сталося у 1927 році, ледь не затопило середину країни. Я кажу, з нас вистачить. Ми збираємося побудувати греблі і дамби і переконатися, що подібне більше не повториться. Ми також будемо використовувати електрику від гребель для заводів і людей. Ми роками потребували подібному законі, і тепер, завдяки Партії свободи, ми його отримали ".
  
  "Пан Президент?" Обережно підказаний репортер з партійної газети руку підняв у повітря. "Задати вам запитання, пане Президент?"
  
  "Продовжуй, Делмер". Физерстон був спокійний, непринужден, невимушено себе почував.
  
  "Спасибі, сер", - сказав Делмер. "А як щодо статті першої, розділу восьмого частини третьої Конституції, сер? Ви знаєте ту частину, в якій йдеться, що ви не можете досягти внутрішніх поліпшень на річках, якщо не допоможете судноплавству? Греблі цього не роблять, чи не так? "
  
  "Ну, немає, але вони роблять багато інших речей, яких потребує країна", - відповів Джейк.
  
  "Але хіба Верховний суд не визнає цей закон неконституційним?" - запитав репортер.
  
  Физерстон дивився в камери, неначе розглядав мішень через відкритий приціл. У нього було довге худорляве обличчя, яке люди пам'ятали, якщо не як зазвичай красиве. "Ось що я тобі скажу, Делмер", - сказав він. "Якщо Верховний суд хоче поставити гострі питання вище того, що добре для країни, він може продовжувати в тому ж дусі. Але якщо це станеться, я не буду тим, хто в кінці кінців пошкодує. Ці дурні в чорних мантіях пошкодують, і ти можеш на це розраховувати ".
  
  Він більше не відповідав на запитання. Він сказав усе, що мав сказати. Мікрофони вимкнулися. Яскраве світло померкло. Він відкинувся на спинку свого обертового крісла. Воно зарипіло. В кімнату повернувся Сол Голдман. Перш ніж Джейк встиг задати питання, начальник відділу комунікацій сказав: "Я думаю, що все пройшло дуже добре, пане президенте".
  
  - Добре. Физерстон кивнув. - Я теж. Тепер вони знають, що я про них думаю. Подивимося, скільки у них нервів.
  
  В кабінет увійшов Фердинанд Кеніг. Генеральний прокурор був одним з найстаріших товаришів Физерстона і самим близьким другом, який у нього був останнім часом. "Ти розповів їм, Джейк", - сказав він. "Тепер ми дізнаємося, наскільки вони розумні".
  
  "Вони зграя чортових дурнів, Ферді", - презирливо сказав Джейк. "Ти подивися. Люди, які керували цією країною, - чортові дурні. Все, що нам потрібно зробити, це дати їм шанс довести це ".
  
  Кеніг дістався до офісу швидше, ніж віце-президент Віллі Найт. Найт був високим, світловолосим, симпатичним людиною і прекрасно усвідомлював, наскільки він гарний. Він очолював Лігу порятунку, поки Партія Свободи не проковтнула це. Один погляд на його обличчя, і можна було зрозуміти, що він все ще хотів, щоб все пішло по-іншому. "Дуже шкода", - подумав Джейк. Найт теж був не такий розумний, як сам про себе думав. В іншому випадку він ніколи б не висунув свою кандидатуру на пост віце-президента. Віце-президент Конфедеративних Штатів не міг навіть пукнути, поки не отримав дозволу від президента.
  
  Чотири місяці на роботі, а Найт досі цього не зрозумів. Він продовжував працювати, перебуваючи в омані, що він чогось вартий. "Заради бога, Джейк!" - вирвалося у нього. "Якого чорта ти пішов і розлютив Верховний суд?" В його голосі почувся техаський догану. "З-за цього вони напевно відмовляться від рахунку за річку, просто щоб помститися вам за своє".
  
  "Боже, Віллі, ти так думаєш?" Голос Джейка звучав стурбовано. Він бачив, як Кеніг ховає посмішку.
  
  Віллі Найт, як зазвичай, самовпевнений, нічого не помітив. - Думаєш? Я впевнений в цьому. Ти зробив усе, що міг, але не розмахував червоною ганчіркою у них перед носом.
  
  Физерстон знизав плечима. "Тепер все скінчено. Нам просто потрібно отримати з цього максимум користі. Можливо, все закінчиться добре ".
  
  "Як це може бути?" Запитав Найт. "Впевнений, що завтра зі сходом сонця хто-небудь подасть в суд. Ви вже чуєте, як віги облизуються, пускають слину від можливості виставити нас у поганому світлі. Якою б окружний суд домігся прийняття закону, він скаже, що це ні до біса не годиться ".
  
  "Тоді ми передамо це у Верховний суд", - сказав Фердінанд Кеніг.
  
  "Вони скажуть вам, що це теж неконституційно, як і обіцяв той хлопець-репортер", - передбачив Віллі Найт. "Вони шукають можливість притиснути нам вуха. Як тільки судді Верховного суду надягають ці чорні мантії, вони починають думати, що вони маленькі бляшані божки. І серед них немає жодного члена Партії Свободи ".
  
  "Я не надто переймаюся, Віллі", - сказав Джейк. "Це популярний законопроект. Навіть залишилися в Конгресі віги не проголосували проти нього. Країні це дуже потрібно. Люди будуть незадоволені, якщо суд викине це в сміттєву корзину ".
  
  "Кажу вам, цим ублюдками все одно", - наполягав віце-президент. "Чому вони мають? Вони там довічно..." Він зробив паузу. Його блакитні очі розширилися. "Чи ти хочеш сказати, що вони довго не проживуть, якщо спробують задушити цей законопроект?"
  
  Физерстон похитав головою. "Я нічого подібного не говорив. Я нічого подібного не скажу. Ми могли б вийти сухими з води, якщо б цей чортовий Грейді Калкинс не застрелив президента Уейда ХэмптонаV. Не зараз. Ми не хочемо, щоб ім'я зграї чорних вбивць було відомо." Ми зробили безліч вбивств на шляху наверх і зробимо ще стільки, скільки буде потрібно, але зовнішність має значення. Судді Верховного суду - невідповідна мішень для стійких прихильників. У нас є інші способи впоратися з ними.
  
  "Якщо б я був на вашому місці, я б вселив страх Божий в цих сучих дітей", - наполягав Найт.
  
  Джейк Физерстон говорив м'яко, але з явним акцентом: "Віллі, ти не на моєму місці. Якщо ти намагаєшся поставити себе на моє місце, ти просто міряєш для себе гробу. Ти зрозумів це?"
  
  Найт не був боягузом. Він бився, і бився добре, в окопах під час Великої війни. Але Физерстон залякував його, як Физерстон залякував майже всіх. "Так, Джейк. Звичайно, Джейк", - пробурмотів він і поспіхом покинув кабінет президента Конфедерації.
  
  Сміючись, Физерстон сказав: "Він цього не розуміє, Ферді. І він буде здивований, як десятирічна дитина, коли фокусник витягне кролика зі свого капелюха, коли ми віддамо цим суддям по заслугах ".
  
  "Різниця в тому, що таким чином ми вб'ємо їх на смерть, і всі встануть і будуть аплодувати, коли ми це зробимо", - сказав Кеніг. "Він цього не розуміє." Він завагався, потім запитав: "Ви впевнені, що хочете, щоб один з наших людей подав позов проти закону?"
  
  "Чорт візьми, так, до тих пір, поки ніхто не зможе вивести його на нас", - без вагань відповів Джейк. "Вигам були б потрібні тижні, щоб розібратися з цим, і я хочу, щоб це сталося якомога швидше ".
  
  "Я подбаю про це, поки ви знаєте, що у вас на думці", - сказав генеральний прокурор. "Ви знаєте, я завжди підтримував вашу гру. Я теж завжди буду".
  
  "Ти хороший хлопець, Ферді". Физерстон мав на увазі кожне слово. "Людині на шляху наверх потрібен хтось на кшталт тебе, щоб прикривати його спину. І як тільки він досягне того, до чого прагне, йому більше, ніж коли-небудь знадобиться хтось на кшталт тебе.
  
  "Коли ми починали, вони організували Вечірку Волі з коробки з-під сигар в задній частині салуну", - згадував Кеніг. "Ти коли-небудь думав у ті дні, що ми опинимося тут?" Його хвиля охопила президентський особняк Конфедерації.
  
  "Чорт візьми, так", - без вагань відповів Джейк. "Ось чому я приєднався: щоб відплатити виродків, які програли нам війну - всім виродків: єнотів, нашим власним чортовим генералам і янкі - і дістатися до вершини, щоб я міг. Чи Не так? Він запитав це з щирим подивом. Він міг судити про інших тільки тому, що робив сам.
  
  Кеніг знизав широкими плечима. Він був м'язистим, під ним вгадувалися міцні м'язи. "Хто зараз пам'ятає? Наскільки я знаю, я ходив в цей салун, а не в якесь інше місце, тому що там було хороше пиво ".
  
  "Це була кінська сеча", - сказав Джейк. "Я пам'ятаю".
  
  "Тепер, коли я згадую про це, ви, можливо, мають рацію", - визнав Кеніг. Він озирнувся, ніби не міг повірити в офіс, де вони сиділи. "Але, чорт візьми, в ті дні ми всі були просто купкою салонних диваків. Ніхто не думав, що з нас щось вийде ".
  
  "Я так і зробив", - сказав Физерстон.
  
  Його давній товариш розсміявся. "Ти, мабуть, був єдиним. У ті перші кілька місяців після війни виникла тисяча різних партій, і кожна з них, чорт візьми, говорила, що це наведе порядок в Конфедеративних Штатах.
  
  "Хтось повинен був все прояснити. Ми це зробили". Джейку Физерстону ніколи не вистачало впевненості. Він ніколи не сумнівався. І його впевненість підживлювала Вечірку. В похмурі роки після того, як Калкинс застрелив президента Хемптона, його впевненість була єдиним, що підтримувала Партію в живих. Це і радіо, подумав він. Я зрозумів, що таке радіо, на пару стрибків випередивши вігів і радикальних лібералів. Вони побігли за мною, але так і не наздогнали. Тепер вони ніколи не наздоженуть.
  
  "Знаєте, нам потрібно оплатити кілька старих рахунків", - сказав він Кенигу. "Насправді, у нас багато старих рахунків, на які потрібно сплатити. Саме час почати це робити, тобі не здається? Ми і так надто довго виглядали лагідними. Це не в нашому стилі ".
  
  "Довелося провести цей законопроект через Конгрес", - сказав генеральний прокурор. "З одного питання за раз".
  
  "О, так". Физерстон кивнув. "З тих пір, як ми не зовсім перемогли в 1921 році, це було одне і те ж час. Пройшло дуже багато часу. Через кілька років мені виповниться п'ятдесят. У мене більше немає всього часу в світі. Я хочу весь пиріг, а не тільки шматочки. Я хочу цього, і я збираюся це отримати ".
  
  "Звичайно, сержант", - заспокійливо сказав Фердінанд Кеніг. "Я знаю, з ким ви хочете розплатитися в першу чергу. Я почну домовлятися. До того часу, як ми це зробимо, все буде таким же гладким, як варена бамія. Ви можете на це розраховувати ".
  
  "Я знаю. Тобі краще повірити, що я знаю", - сказав Джейк. "Тепер вже досить скоро, нам теж є про що розповісти США. Поки що Не зовсім. Спочатку нам потрібно навести хоч якийсь порядок в нашому власному домі. Але досить скоро."
  
  "Спочатку ми подбаємо про інші речі". Кеніг не був запальним людиною. Він ніколи ним не був. Але він завжди все робив правильно. Джейку потрібен був такий чоловік. Він був досить розумний, щоб розуміти це. Він кивнув. Кеніг продовжив: "Крім того, наступний крок ставить всю країну позаду нас, а не тільки людей, які голосують за нас".
  
  "Так". Физерстон знову кивнув. Вовча посмішка розповзлася по його обличчю. "Не тільки це, це буде до біса весело".
  
  
  Сільвія Еноса дивилася на натовп рибалок, моряків торгового флоту і продавщиць (і, ймовірно, в залі поруч з пристанню була пара вуличних повій - не завжди можна було визначити за зовнішнім виглядом). До теперішнього часу вона досить часто бувала в глухому куті, щоб це не лякало її так, як спочатку. Це було просто те, що вона робила раз на два роки, коли виборчі кампанії починали загострюватися.
  
  Джо Кеннеді підійшов до мікрофону, щоб представити її: "Хлопці, ось леді, яка може пояснити вам, чому потрібно бути сімнадцятьма різними дурнями, щоб проголосувати за кого завгодно, крім демократа в Конгресі - відомої письменниці і патріотки місіс Сільвії Еноса!"
  
  Він завжди видавався занадто відверто. Він робив це не для того, щоб справити враження на натовп. Він робив це, бо хотів справити враження на Сільвію, справити на неї враження настільки сильне, щоб затягнути її до себе в ліжко. І в першому ряду натовпу сиділа його власна дружина. Вона нічого не помітила або просто змирилася? Повинно бути, вона бачила, як він переслідував - повинно бути, бачила, як він ловив - безліч інших жінок до теперішнього часу.
  
  "Спасибі, містер Кеннеді". Сільвія зайняла своє місце за мікрофоном. "Я дійсно думаю, що важливо переобрати конгресмена Сандерсона у листопаді". У серпні в Бостоні було душно, тому про листопаді було важко думати. Вона з нетерпінням чекала більш прохолодної осінньої погоди. "Він допоможе президенту Гувер зберегти Сполучені Штати сильними. Нам це потрібно. Ми потребуємо в цьому більше, ніж коли-небудь, враховуючи те, що відбувається в Конфедеративних Штатах ".
  
  Джо Кеннеді енергійно зааплодував. Його дружина теж. Вона ніколи не показувала, що між ними щось не так. Натовп теж зааплодировала. Це було те, що демократам було потрібно від Сільвії. Ось чому, коли вона закінчила свою промову, він вручив їй новеньку хрустку п'ятидесятидоларову банкноту з бульдожьими рисами обличчя Тедді Рузвельта та безліччю зубів на одній стороні і бочкою, руйнує окопи конфедерації, на інший.
  
  "Спасибі вам, містер Кеннеді", - знову сказала Сільвія, їй не хотілося кусати руку, яка її годувала.
  
  "Із задоволенням", - відповів він. "Чи можу я запросити вас куди-небудь перекусити прямо зараз?" Він не мав на увазі перекусити з ним і його дружиною. Роза залишалася б там, де зупинялася Троянда, поки Джо робив би все, що йому заманеться. Та ні, вечеря був не усім, що він мав на увазі.
  
  Їй було цікаво, що він у ній знайшов. Їй було за сорок, в її каштанового волосся з'явилася сивина, зморшки вже не були такими тонкими, фігура явно повненька. Може бути, він не вірив, що хто-те може сказати йому "ні", і мав це на увазі. Може бути, її відмова була тим, що утримувало його від неї. Якщо вона коли-небудь і поступиться йому, то була впевнена, що він геть-чисто забуде про неї після однієї зустрічі.
  
  "Ні, спасибі, містер Кеннеді", - сказала вона чемно, але твердо. "Мені треба додому". Вона цього не зробила. Тепер, коли її син недавно одружився, а дочка працювала, у неї було менше, ніж коли-небудь, потреби повертатися додому. Але брехня теж була чемна. Вона хотіла сказати набагато більше промов до Дня виборів, і вона хотіла отримувати гроші за кожну з них.
  
  Кеннеді вишкірив зуби; здавалося, у нього їх було майже стільки ж, скільки у ТР. "Може бути, в інший раз", - сказав він.
  
  Знизавши плечима, Сільвія спустилася зі сцени. Опинившись до нього спиною, вона випустила довге зітхання полегшення. Кожен раз, коли вона тікала від Джо Кеннеді, вона відчувала себе Гудіні, вивільнюваним від наручників у гамівній сорочці у ванні з водою.
  
  Не встигла вона піти далеко, як до неї приєднався інший чоловік. "Ти вимовила гарну промову", - сказав він. "Ти сказала їм те, що вони хотіли почути. Потім, коли ти закінчив, ти заткнувся. Занадто багато людей ніколи не знають, коли потрібно заткнутися ".
  
  "Ерні!" Сільвія вигукнула. Вона обняла сценариста. Якщо Джо Кеннеді випадково дивився, страшенно погано. "Що ти робиш в Бостоні? Чому ти не попередив мене, що приїдеш?
  
  Він знизав плечима. У нього були широкі плечі, майже плечі боксера-професіонала, і смагляві, грубуваті риси обличчя. Він більше скидався на вишибалу, підлого вишибалу, ніж на людину, який записав слова Сільвії на папері в книзі "Я потопив Роджера Кімбола". Враховуючи поранення, яке він отримав, керуючи машиною швидкої допомоги в Квебеку під час війни, у нього було більше прав, ніж у більшості чоловіків здаватися підлим.
  
  Коли він побачив, що вона не задовольниться цим знизуванням плечей, він підняв одну брову з таким втомленим виглядом, що на мить показався старше, ніж вона була, хоча він повинен був на десять років молодше. Він сказав: "Я шукаю роботу. Навіщо в наші дні хтось кудись ходить? Може бути, я знайду, про що написати. Може бути, я знайду те, за що мені заплатять. Перше легко. Друге в наші дні складно ".
  
  "Ти голодний?" Запитала Сільвія. Ерні не відповів. У нього було більше гордості, ніж у двох або трьох звичайних чоловіків. Гордість була розкішшю, яку Сільвія давно висміяла і не могла собі дозволити. Вона сказала: "Підемо. Я пригощу тебе вечерею". Перш ніж він встиг заговорити, вона підняла руку. "У мене є гроші. Не турбуйся про це. І я у тебе в боргу. - Вона виявила, що говорить так само, як і він, короткими, уривчастими реченнями. - Не тільки з-за книги. Ти попереджав мене, що мій банк збанкрутує. Я вчасно вивів свої гроші.
  
  "Добре, що я міг щось зробити", - сказав він і спохмурнів. Він хотів її. Вона теж хотіла його, вперше по-справжньому захотіла чоловіка з тих пір, як її чоловік був убитий - після закінчення Великої війни. Враховуючи його рану, цей сплеск бажання був не чим іншим, як ще однією жорстокою іронією долі.
  
  "Давай", - знову сказала вона.
  
  Ерні не сказав їй "ні", що, ймовірно, свідчило про те, наскільки йому було важко. Вона відвела його в устричний ресторан. Він їв з цілеспрямованою ненажерливістю, якої вона не бачила з тих пір, як її син став чоловіком.
  
  Вона поклала гроші на стіл для них обох. Він насупився. "Я все ще ненавиджу, коли жінка оплачує рахунок за мене".
  
  "Все в порядку", - сказала Сільвія. "Не турбуйся про це. Це найменше, що я можу зробити. Я тобі вже казала. І тримаю парі, я можу собі це дозволити набагато краще, ніж ти.
  
  Його гавкаючий сміх, повний болю, змусив людей всюди витріщатися на нього. "В цьому ти правий. Ти, мабуть, правий. Мені дійсно потрібно знайти письменницьку роботу. Мені потрібно зробити це негайно. Якщо я цього не зроблю, то опинюся в Блэкфорд-бурге ".
  
  "Ти міг би зайнятися чим-небудь іншим", - сказала вона.
  
  "О, так". Ерні кивнув. "Я міг би вийти на ринг і отримати удар блоком. Я робив це кілька разів. За це платять ще гірше, ніж за письменство, і це не так вже весело. Або я міг би нести ношу. Я теж так робив. Ті ж заперечення застосовні. Я радий бачити, що у тебе все так добре виходить ".
  
  "Мені пощастило", - сказала Сільвія. "Я відчуваю себе щасливою, побачивши тебе знову".
  
  "Я?" - Ще один кислий смішок. "Навряд чи. Я намагався написати книги, які показали б, як йшли справи під час війни. Люди не хочуть їх читати. Ніхто більше не хоче їх публікувати. Всі хочуть забути, що у нас коли-небудь була війна ".
  
  "Вони не забули про це в Конфедеративних Штатах", - сказала Сільвія.
  
  "Господи Ісусе Христе. Мені пощастило. Я знайшов той, хто бачить далі свого носа. Ти знаєш, як важко це зробити в наші дні?"
  
  Похвала зігріла Сільвію. Вона не була вкрадливою, який завжди здавалася похвала Джо Кеннеді. Ерні був не з тих, хто витрачає час на фальшиві похвали. Він сказав те, що мав на увазі. Сільвія спробувала наслідувати йому: "Джейк Физерстон не зовсім приховував, що він про нас думає".
  
  "Ні. Він справжній сучий син, цей тип, гримуча змія, дзижчить у кущах біля дороги", - сказав Ерні. "В один прекрасний день нам доведеться розібратися з його гашишем".
  
  "Я кажу такі речі на пеньку, і люди дивляться на мене як на божевільну", - сказала Сільвія. "Іноді я сама починаю сумніватися, розумієш, що я маю на увазі?"
  
  Він нахилився вперед і з дивовижною ніжністю м'яко поклав свою руку на її. "У тебе більше здорового глузду, ніж у кого-небудь, кого я бачив біса довгий час, Сільвія", - сказав він. "Якщо хто-небудь спробує переконати тебе в зворотному, врежь цьому дурному ублюдку прямо по отбивным".
  
  Це, мабуть, була найдивніша романтична мова, яку Сільвія коли-небудь чула. Але якщо більшість так званих романтичних промов, які вона чула, або викликали у неї бажання розсміятися, або бажання вбити людину, яка їх вимовляв, то ця наповнила її жаром. Це саме по собі здавалося дивним і неприродним. Вона відчувала бажання всього кілька разів з тих пір, як її чоловік не повернувся з війни.
  
  - Підемо до мене додому, - пробурмотіла вона. - Мій син одружений і живе один, а моя дочка працює у вечірню зміну.
  
  Ерні відсмикнув руку, наче вона була обійнята полум'ям. "Ти забула?" різко запитав він. "Я для цього не годжуся. Я для цього взагалі ні чорта не годжуся.
  
  Одного разу він уже говорив їй те ж саме. Тоді це її збентежило. Зараз... - Ми могли б зробити і інші речі. Якби ти захотіла. Вона опустила погляд на кришку столу. Вона теж відчула прилив збентеження. Вона не думала, що коли-небудь говорила щось настільки рискованноей.
  
  - Будь я проклятий, - пробурмотів Ерні, а потім запитав: - Ти не будеш розчарований?
  
  "Ніколи", - пообіцяла вона.
  
  - Господи, - повторив він, тільки на цей раз це прозвучало радше як молитва, ніж прокляття. Він піднявся на ноги. - Може бути, ти брешеш мені. Може бути, ти брешеш самому собі. Я прошу, щоб мене знову поранили. Я дуже добре знаю, що це так. Але якщо ти не передумаєш в біса великому поспіху ...
  
  - Тільки не я, - сказала Сільвія і теж встала.
  
  Закрити за собою двері в квартиру, а потім замкнути її на ключ, здавалося дивно остаточним, дивно безповоротним. Зайти в спальню після того, як вона це зробила, могло стати майже розчаруванням. Сільвії хотілося, щоб це відбулося без роздягання перед майже незнайомою людиною. Вона дуже добре знала, що ніколи не відрізнялася незвичайною зовнішністю або статурою.
  
  Проте Ерні поводився з нею так, як ніби вона була їм. Судячи з того, як він доторкався до неї, гладив і цілував, вона могла бути актрисою кіно, а не вдовою рибака. Він дійсно знав, що робити, щоб доставити жінці задоволення, коли у нього більше не було можливості займатися чимось конкретним. Сільвія заново відкрила для себе, наскільки самотньою була турбота про себе порівняно з нею.
  
  Лише поступово вона усвідомила, скільки мужності йому знадобилося, щоб оголитися перед нею. Його тіло було твердим і м'язистим. Хоча його каліцтва... "Я зроблю все, що зможу", - сказала Сільвія.
  
  "Я розповім тобі пару речей, які можуть допомогти, якщо ти не заперечуєш", - сказав Ерні.
  
  "Чому я повинна заперечувати?" Сказала Сільвія. "Це те, за чим ми сюди прийшли".
  
  Він розповів їй. Вона спробувала їх, одне з них сподобалося Джорджу. Інше було для неї чимось новим. Це не було першим у її списку улюблених занять, але, схоже, допомогло. Ерні загарчав, як великий лютий кіт, коли ж нарешті йому це вдалося.
  
  "Господи", - сказав він і нахилився, щоб витягти пачку сигарет з кишені штанів, які лежали зім'ятими біля ліжка. Закурюючи, він продовжив: "У всьому світі немає нічого подібного. Ніщо інше навіть близько не підходить. Іноді я забуваюся, і це невелика милість. Час від часу все йде як треба. Це велика милість. Спасибі тобі, мила. Він поцілував її. На його губах був присмак поту і тютюну.
  
  "Не за що", - сказала Сільвія.
  
  "Я скажено прав", - сказав він їй.
  
  Вона засміялася. Потім сказала: "Дай і мені закурити, гаразд?" Він закурив. Вона нахилилася ближче, щоб взяти у нього прикурити. Він дружньо поклав руку на її оголене плече. Їй подобалося відчувати його твердість. Йому доведеться піти до того, як Мері Джейн повернеться додому. Скандалити її дочка не годилося. Але зараз... На даний момент все було просто чудово.
  
  
  Сципіон був немолодий. Він був маленьким хлопчиком, коли Конфедеративні Штати звільнили своїх рабів після Другої мексиканської війни. Він жив в Огасті, штат Джорджія, незабаром після закінчення Великої війни. Все тут, навіть Вірсавія, його дружина, знали його як Ксеркса. Для негра, який зіграв роль, нехай і без ентузіазму, в управлінні однієї з червоних республік під час повстання військового часу, нове ім'я було кращим вкладенням капіталу, ніж будь-яке інше, яке він міг би зробити на біржі.
  
  Він багато чого побачив за ті божевільні, неспокійні тижні, перш ніж Соціалістична Республіка Конго занурилася в кров і вогонь. Всі наступні роки він сподівався, що ніколи більше не побачить нічого подібного. І досі у нього ніколи не було.
  
  Досі.
  
  Білі бунтівники з ревом промчали Террі, кольоровому району в Огасті. Деякі з них кричали: "Свободу!" Деякі були дуже п'яні, щоб вигукувати щось осмислене. Але вони були не настільки п'яні, щоб підпалити все, що могло горіти, вкрасти все, що не було прибите цвяхами, і побити будь-якого негра, який спробував би їх зупинити.
  
  На ранніх стадіях заворушень ті, хто зійшов за чорношкірих лідерів Огасты - подвійну жменьку проповідників і торговців, - кинулися в поліцію за допомогою в боротьбі з ураганом, що обрушився на їхню громаду. Сципио випадково визирнув у вікно своєї квартири, коли вони повернулися в Террі. Більшість з них, судячи з виразу їхніх облич, щойно вибралися з зійшов з рейок поїзда. Парочка виглядала похмурою, але не здивованої. Сципіон міг би припустити, що ці люди самі були свідками якихось дій у 1915 і 1916 роках.
  
  "Що вони для нас зроблять?" - крикнув хтось з іншого вікна.
  
  "Нічого не будемо робити", - відповів один з лідерів. "Нічого". Сказав, що ми заслуговуємо на кожен удар, і "мо" на додачу ".
  
  Після цього кілька негрів спробували дати відсіч каяко натовпі. Вони були в меншості і в них було менше зброї. Темні тіла звисали з ліхтарних стовпів, вимальовуючись силуетами на тлі ревучого, стрибаючого полум'я.
  
  - Може бути, нам варто бігти, - сказала Вірсавія з-за спини Сципіона.
  
  Він похитав головою. "Куди ми біжимо?" він запитав навпростець. "Бакра ловить нас, ми теж виснем на ліхтарних стовпах. Ці будівлі не горять, ми нікуди не йдемо".
  
  Він здавався абсолютно впевненим у собі. Він володів цим даром, навіть використовуючи невиразний діалект негра з боліт Конгари. У ті дні, коли він був дворецьким Енн Коллетон, вона також навчила його говорити як освічений білий чоловік: як освічений білий чоловік з кочергою в дупі, думав він. Тоді він здавався ще більш авторитетним. Він не завжди був правий. Він знав це, як і будь-який чоловік. Але його слова завжди звучали правильно. Це теж мало значення.
  
  З вулиці долинув хрипкий заливчастий сміх. Поряд з нескінченними криками "Свобода!" хтось крикнув: "Вбивайте ніггерів!" В одну мить, ніби ці слова выкристаллизовали те, заради чого вони прийшли у Террі, бунтівники підхопили крик: "Вбивайте ніггерів! Вбивайте ніггерів! Вбивайте ніггерів!"
  
  Сципіон повернувся до дружини. - Ти все ще хочеш балотуватися?
  
  Закусивши губу, вона видавила з себе слово "Ні". Вона була мулаткою, її шкіра була на кілька тонів світліше, ніж у нього. Вона була досить світлою, щоб збліднути ще більше; в даний момент вона була майже досить блідою, щоб зійти за білу.
  
  "Чому вони нас так ненавидять, тато?" Антуанетті, їх дочки, було дев'ять років: відповідний вік для того, щоб ставити незручні запитання.
  
  В Конфедеративних Штатах мало знайдеться питань більше незграбних, ніж цей. І грубий факт настільки сприймався як належне, що мало хто старше дев'яти років коли-небудь обтяжував себе питанням "чому". Сципіон відповів: "Вони білі, а ми чорні. Їм більше нічого не потрібно".
  
  З безжальної логікою дитинства його син Кассіус, якому було шість років, перевернув відповідь з ніг на голову: "Якщо ми чорні, а вони білі, хіба ми не повинні їх теж ненавидіти?"
  
  Він не знав, що на це відповісти. Вірсавія сказала: "Так, але нам від цього немає ніякої користі, милий, тому що вони сильніші за нас".
  
  Це "так" призвело безпосередньо до повстань червоних під час Великої війни. Інша частина її вироку привела так само безпосередньо до їх провалу. Що ж нам робити? Сципіон задумався. Що ми можемо зробити? Він задавався цим питанням з тих пір, як побачив свій перший мітинг Партії Свободи, невелике захід у парку тут, в Огасті. Він сподівався, що йому не доведеться турбуватися про це. Ця надія, як і багато інших, розбилася вщент сьогодні ввечері.
  
  "Вбивайте ніггерів!" Крик пролунав знову, голосніше і завзятіше, ніж коли-небудь. Крики говорили про те, що бунтівники теж перетворювали слова у справи.
  
  З будівлі через дорогу від "Сципио" лунала стрілянина: чорношкірий чоловік розрядив пістолет у натовп. Деякі з послідували за цим крики виривалися з білих ковток. Добре! Дика радість охопило Сципіона. Подивимося, як вам це сподобається, сучі діти! Невже вам недостатньо було тримати нас під замком в цьому бідному, убогому місці?
  
  Але білі люди, звичайно, так не думали і не хотіли думати. Cet animal est mйchant. On l attaque, il se defende. У всякому разі, так висловився Вольтер. Це тварина віроломно. Якщо на нього нападають, воно захищається. Завдяки міс Енн (хоча вона зробила це для себе, а не для нього), Сципіон добре знав Вольтера. Скільки з бунтівників знали? Скільки взагалі чули про нього?
  
  Шквал вогню із пістолетів, гвинтівок та чогось схожого на кулемет обрушився на будівлю, з якого стріляв негр. Більше декількох куль потрапило і в будинок, в якому жили Сципіон і його сім'я. Потім кілька білих кинули пляшку з-під віскі, наповнену бензином, з палаючим матер'яним гнотом в під'їзд будинку через дорогу. Пляшка розбилася. Вогонь виплеснувся назовні.
  
  Білі люди радісно гикали і плескали один одного по спині. "Гори, дитинко, гори!" - крикнув один з них. Незабаром всі вони кричали це разом з криком "Убийте ніггерів!".
  
  "Ксеркс, такими вони спалять це місце", - наполегливо сказала Вірсавія. "Нам треба забиратися звідси, поки ми ще родичі".
  
  Йому хотілося сказати їй, що вона помиляється. Замість цього він кивнув. - Ми отримуємо дитини. Ми отримуємо гроші. І ми виходимо чорним ходом в провулок, тому що у нас не буде ні хвилини, якщо ми вийдемо через парадний вхід.
  
  Може бути, будівля не згоріло б. Може бути, білі чоловіки, безчинствуючі у Террі, замість цього зробили б яке-небудь інше злочин. Але якщо б мебльовані кімнати захопилися, його родина була б приречена. Краще ризикнути на вулицях, ніж намагатися вибратися з палаючого будинку.
  
  Ведучи Антуанетту і Кассіуса попереду себе, він і Вірсавія помчали сходами. У дальньому кінці зали відчинилися двері. "Ти з глузду з'їхав?" - запитала жінка в тій квартирі. "Тут ми у більшій безпеці, ніж там".
  
  "Це не так", - відповів Сципіон. "Вони, ймовірно, збираються спалити це місце". Очі жінки відкрилися так широко, що він міг бачити білизну навколо райдужки. Вона зачинила двері, але він не думав, що вона пробуде там довго.
  
  Він і його сім'я були не єдиними, хто спускався по сходах так швидко, як тільки міг. Кілька негрів, які намагалися втекти з гуртожитку, кинулися до головного входу. Може бути, вони не знали про чорний хід. Може бути, у своїй сліпій паніці вони забули про нього. Або, може бути, вони були просто дурні. Чорношкірі страждали від цієї хвороби не менше, ніж білі. Яка б не була причина, вони заплатили за свою помилку. Пролунали постріли. Пішли крики. Хрипкий рев тріумфу натовпу теж.
  
  "Вони тільки що застрелили людей, які ніколи не заподіяли і не могли заподіяти їм ніякої шкоди", - подумав Сципіон, квапливо прямуючи до задніх дверей. Чому вони цим пишаються? Він бачив, як чорні тріумфували з приводу того, як вони повелися з білими під час повстання Червоних. Але за цим тріумфом стояли 250-літні причини. Це? Для нього це не мало ніякого сенсу.
  
  За двері. Вниз по хисткій драбині. Молися, щоб по провулку не блукали білі люди. Ніздрі Сципио наповнила сморід гниючого сміття, диму і страху. Геть, геть, геть! - Куди ми біжимо, тато? - Запитала Антуанетта, коли він підштовхнув її вперед.
  
  "Іди туди, де темніше за все", - відповів Сципіон. "Що б ти не робив, не дозволяй бакре побачити тебе".
  
  Легко сказати. Важко зробити. Більшість ночей у Террі були чорними, як смола, чорними як вугілля, чорніше, ніж самі жителі. Батьки міста Огасты не збиралися витрачати гроші на вуличне освітлення для негрів. Але пожежі, гарячі тут, там, скрізь, спалювали не тільки людей, яких вони заманювали в пастку. Вони також допомагали зраджувати інших, показуючи їм, як вони намагаються втекти.
  
  Вниз по провулку, в іншій. Сципіон вляпався у щось неприємне. Він не знав, що це було, і не хотів з'ясовувати. Поки він і його сім'я були живі, ніщо інше не мало значення. В бічну вуличку, яка вивела їх на околицю міста, подалі від епіцентру шторму.
  
  Бічна вулиця була темною - поблизу не горіло жодного багаття. Вона виглядала пустельною. Але коли Сципіон і його родичі підбігли до неї, звідкись спереду почувся різкий окрик: "Хто ви? Відповідай цю ж секунду, або ти небіжчик, ким би ти, чорт візьми, не був.
  
  Сципио не користувався своїм голосом білої людини незабаром після закінчення війни. Іноді він задавався питанням, чи це працює досі. Тепер це вирвалось у нього, як ніби це була його повсякденна мова: "Займайся своєю справою. Тут немає жодного з цих чорномазих".
  
  Так, в ньому все ще був весь удар, який він коли-небудь був здатний вкласти в нього. "Спасибі, сер", - сказав білий чоловік, який кинув йому виклик, а потім: "Свободу!"
  
  "Свобода!" Серйозним луною відгукнувся Сципіон. Він знову перейшов на діалект конгари і прошепотів: "Вперед!" Беер і дітям. Вони не сказали ні слова. Вони просто поспішили вгору по вулиці. У них ніхто не стріляв.
  
  Ніхто більше не кидав їм виклик, поки вони не досягли соснового лісу на околиці Августи. Сципіон не знав, що він буде робити вранці. Про це він буде турбуватися потім. На даний момент він був живий і, ймовірно, залишиться таким до сходу сонця.
  
  "Зроби Ісуса!" Вся його втому і напругу виразилися в цих двох словах.
  
  Тоді Вірсавія задала йому питання, який, як він знав, вона запитає: "Де ти навчився так говорити? Ніколи раніше не чула, щоб ти так говорив".
  
  "Я так і думав", - сказав Сципіон: відповідь, який відповіддю не був.
  
  Це не відвернуло його дружину. Він сподівався, що це так, але не очікував. Вірсавія сказала: "Я ніколи не знала, що ти можеш так говорити. Ти теж не просто витягнув це з повітря. Ніхто не зміг. Ти вмів так говорити. Ти, мабуть, весь цей час вмів так говорити. Так де ж ти вчишся?"
  
  "Давно пройшло, коли я жив у Південній Кароліні", - сказав він. Це було правдою. "Ніколи особливо не любив ним користуватися. У чорномазого мерзотника серйозні неприємності, він говорить як білі люди ". Це теж було правдою.
  
  Правда це чи ні, але Вірсавію це не задовольнило. - У тебе є справи важливіші, ніж це. Які ще дивні речі ти можеш викинути ні з того ні з сього?
  
  "Я не знаю", - відповів він. Вірсавія уперла руки в боки. Сципио поморщився. Від її цікавості обіцяло бути важче позбутися, ніж від расового бунту, все ще терзающего Террі.
  
  
  Нью-Йорк. Нижній Іст-Сайд. Високі багатоквартирні будинки закривають сонце. Залізні пожежні сходи почервоніли від іржі. Бідні, бідно вдягнені люди в натовпі базікали один з одним на суміші англійської, ідиш та російської, польської та румунської мов. Червоні соціалістичні плакати на стінах і парканах, деякі з них були розвішані там, де були зірвані демократичні плакати. Мильниця, яка була навіть не мильницею, а пивною бочкою.
  
  Флора Блэкфорд вже багато років не відчувала себе так вдома.
  
  Двадцять років тому, на початку Великої війни, вона була соціалістичним агітатором в Чотирнадцятому окрузі. Вона виступала проти виділення грошей на війну. Її партія була з цим не згодна. Вона все ще задавалася питанням, чи не зробили вони помилку, не була міжнародна пролетарська солідарність краще. Тепер вона ніколи не дізнається. Що вона точно знала, так це те, що війна коштувала життя її швагра, що її племінник став молодим чоловіком, так і не побачивши свого батька, що у її брата Девіда була тільки одна нога.
  
  І вона знала, що не може говорити про війну сьогодні, не перед цією юрбою. Вона багато років представляла цей округ, перш ніж вийти заміж за Осию Блэкфорда, перш ніж стати дружиною спочатку віце-президента, а потім і першої леді. Тепер її чоловік знову був приватною особою, переможеним демократами, коли впала Уолл-стріт і потягла за собою все інше. Тепер вона хотіла повернути своє старе крісло і сподівалася, що зможе відняти його у реакціонера, який займав його останні чотири роки.
  
  Вона вказала на натовп, як двадцять років тому з іншої пивної бочки. "Ви голосували за демократів, тому що думали, що нічого не робити краще, ніж робити щось. Ви все ще так думаєте?"
  
  "Ні!" - закричали вони, всі, за винятком кількох насмішкуватих демократів, які закричали: "Так!"
  
  Хеклеры, до яких Мора могла б ставитися спокійно. "Герберт Гувер є президентом вже майже два роки. Все це час він сидів склавши руки. Стало нам від цього краще? Черги в безкоштовних їдалень стали коротшими? Хувервиллы стали менше?" Вона відмовилася називати нетрі, де жили бідняки, Блэкфорд-бергз в честь свого чоловіка, хоча всі інші так і робили. "Стало більше роботи? Стало менше страждань? Скажіть мені правду, товариші!"
  
  "Ні!" - знову закричала юрба. На цей раз це заглушив крики.
  
  - Абсолютно вірно, - погодилась Флора. - Ні. Ти дізнаєшся правду, коли чуєш її. Ти не сліпий. Ти не дурний. У тебе є очі, щоб бачити, і мізки, щоб думати. Якщо ви задоволені тим, що демократи роблять з Сполученими Штатами, голосуйте за мого опонента. Якщо ні, голосуйте за мене. Спасибі. "
  
  "Гамбургер! Гамбургер! Гамбургер!" Вони пам'ятали її дівоче прізвище досить добре, щоб скандувати її. Вона сприйняла це як добрий знак. Однак вона давно засвоїла, що в натовпі мало що можна розрізнити. Вони вийшли, бо хотіли тебе почути. Вони вже були на твоєму боці. Інші виборці можуть і не бути на твоєму.
  
  Герман Брук підняв руку, щоб допомогти їй спуститися з маленькою платформи. "Гарна мова, Флора", - сказав він. Чи Не занадто довго він тримав її за руку? У колишні часи він був закоханий у неї. Тепер він сам одружений, у нього є власні діти. Звичайно, хто міг сказати напевно, як багато це значило?
  
  "Спасибі", - відповіла вона.
  
  - З задоволенням. Він підняв фетровий капелюх. Як завжди, він був в ідеальному вбранні, сьогодні в барвисте двобортному сірому костюмі в тонку смужку з лацканами, досить гострими, щоб порізатися про них. "Я думаю, ти виграєш через три тижні".
  
  "Я сподіваюся на це, от і все", - сказала Флора. "Ми з'ясуємо, що люди думають про Гувера - і про конгрессмене Липшице. Якщо я виграю, я повернуся до Філадельфії. Якщо я програю... Вона знизала плечима. "Якщо я програю, то мені доведеться знайти собі інше заняття на все життя".
  
  "Повертайся в штаб-квартиру партії", - закликав Брук. "Багато старожили будуть раді тебе бачити, і ти легенда для людей, які прийшли сюди з тих пір, як ти уявляв цей округ".
  
  "Легенда? Готтенью! Я не хочу бути легендою", - сказала Флора з непідробною тривогою. "Легенда - це той, хто забув те, що їй потрібно знати. Я хочу, щоб люди думали, що я можу робити для них хороші речі зараз, а не про те, що я той, хто колись давним-давно робив для них хороші речі ".
  
  "Добре". Герман Брук зробив заспокійливий жест. "Мені слід було висловитися краще. Мені шкода. Люди все ще хочуть тебе бачити. Ти можеш прийти?"
  
  "Завтра", - відповіла вона. "Скажи всім, що мені шкода, але я не думаю, що мені варто йти туди сьогодні. Бог знає, коли я повернуся додому, а я хочу повернутися в квартиру і подивитися, як справи у Осії. Ця застуда, здається, не хоче йти ". Вона сподівалася, що не показала, як сильно хвилюється. Різниця в їхньому віці, здавалося, не мала значення, коли вона виходила за нього заміж, але тепер, коли вона залишалася в енергійному середньому віці, він наближався до свого семидесятичетырехлетию. Хвороби, від яких він відмахнувся б ще кілька років тому, не відпускали його ні на хвилину. Днями... Флора рішуче відмовлялася думати про це.
  
  Брук кивнув. "Звичайно. Всі це зрозуміють. Тоді передайте йому наші найкращі побажання, і ми сподіваємося, що побачимося завтра. Я відвезу вас назад у ваш багатоквартирний будинок".
  
  Вона подивилася на нього. Влаштує він неприємності в машині? Немає. У нього було більше здорового глузду, ніж це. "Спасибі", - знову сказала вона. Він поспішив до машини на бічній вулиці. Де Сото уособлював процвітання, але не багатство.
  
  Рух в Нью-Йорку було ще більш божевільним, ніж пам'ятала Флора: на вулицях було більше легкових автомобілів і вантажівок, більше водіїв, здавалося, не заботившихся про те, виживуть вони або помруть. І це незважаючи на метро, подумала вона і здригнулась. Раніше в тому ж році вона, Осія і Джошуа жили в Дакоті. У Нью-Йорку проживало в п'ять або шість разів більше людей, ніж у великому штаті, і, судячи з усього, автомобілів було в п'ятдесят чи шістдесят разів більше.
  
  Вона зітхнула з полегшенням, втікши з "Де Сото". Швейцар підняв кашкет, коли вона увійшла у багатоквартирний будинок. У будинку, де вона жила зі своїми батьками, братами і сестрами, не було швейцара. Ліфтера - або ліфта - теж не було. Їй не доводилося підніматися на чотири сходових прольоту всякий раз, коли вона заходила в квартиру, було приємно.
  
  Осія Блэкфорд вітав її чханням. Його ніс почервонів. Його обличчя, завжди кістляве, втратило ще більше плоті. Сиве волосся, тонкі й сухі, покривали череп. Це не було передвісником смерті - мало-помалу він одужував, - але те, як він виглядав, все ще тривожило її. Ще раз пчихнувши, він витріщився на неї поверх окулярів для читання і розмахував "Нью-Йорк таймс" як зброєю. "Черговий виток заворушень в Конфедеративних Штатах", - сказав він. "Якщо це не реакційний божевілля на марші внизу, то я ніколи не бачив і не чув про це".
  
  - Хто-небудь вже протестував? - Запитала Флора.
  
  Її чоловік похитав головою. "Ні слова. Конфедерати говорять, що це внутрішня справа, і наш Державний департамент дотримується тієї ж лінії".
  
  Вона зітхнула. "Ми б заспівали іншу пісню, якби Партія свободи переслідувала білих чоловіків, а не негрів. Несправедливість, лицемірство настільки очевидні, але, схоже, нікого це не хвилює ".
  
  "Багато білі в Конфедеративних Штатах зневажають негрів і прямо заявляють про це", - сказав Осія Блэкфорд. "Багато білі в Сполучених Штатах теж зневажають негрів. Вони тримають рот на замку з цього приводу, і тому вони здаються терпеливими, коли дивишся на них поряд з конфедератами. Вони здаються терпеливими, але це не так".
  
  "Я знаю. Я бачила це, коли ми обидва були в Конгресі", - сказала Флора. "Це стосується не тільки демократів. Занадто багато соціалістів не перейшли б вулицю, щоб щось зробити для чорношкірої людини. Я не знаю, що з цим робити. Я не знаю, чи можемо ми що-небудь з цим зробити ".
  
  Осія кивнув. "Навіть Лінкольн говорив, що Війна за відокремлення була спробою зберегти Союз, а не з-за негрів або рабства. Він не зміг би нікого змусити йти під його прапором, якби сказав інше - і навіть за таких обставин у нього нічого не вийшло. Він знову кашлянув. "Шкода, що я не запитала його про це, коли зустріла в поїзді. Шкода, що ми не поговорили про всі ті речі, яких нам так і не вдалося торкнутися".
  
  "Я знаю", - сказала Флора. Та випадкова зустріч змінила його життя. Він часто говорив про це, і чим старше ставав, тим частіше.
  
  Тепер він гірко розсміявся. "Ми як дві краплі води схожі, Лінкольн і я: два найбільших невдахи на посаді президента Сполучених Штатів".
  
  "Не говори так!" Сказала Флора.
  
  "Чому б і ні? Це правда. Я не сліпий, Флора, і я сподіваюся, що я не дурень", - сказала Осія Блэкфорд словами, які, можливо, прозвучали прямо з її мови. "У мене був шанс. Я не впорався. Натомість виборці обрали Куліджа, а потім отримали Гувера, коли Кел помер. Я не знаю, що ми зробили, щоб заслужити це. У Бога, повинно бути, огидне почуття гумору".
  
  Флора взагалі не думала, що у Бога є почуття гумору. Вона також не хотіла, щоб її відволікали. "Ми не можемо просто повернутися спиною до негрів в CSA", - сказала вона.
  
  "Це правда", - сказав Осія. "Але ти був би дурнем, якби сказав це у своїй наступній мови, тому що це напевно змусила б людей голосувати за Ліпшиця".
  
  Вона скривилася. Це було правдою, як би мало їй це не подобалося. Відвернувшись від нього, вона сказала: "Мені краще попрацювати над наступною промовою. Вибори ще на день ближче".
  
  Мова пройшла настільки добре, наскільки це взагалі можливо. Після того, як це було зроблено, вона вирушила в штаб-квартиру Соціалістичної партії, розташований через дорогу від Центрального ринку і над кошерної м'ясної лавкою Флейшмана (зараз нею керує син первісного власника). Деякі працівники в штаб-квартирі виглядали неправдоподібно молодими. Інші були неправдоподібно знайомими. Там сиділа Марія Тріска і друкувала, як ніби останніх десяти років не було. Вона майже напевно говорила на ідиш краще, ніж будь-яка інша італійка в Нью-Йорку. Вона також була такою ж палкою соціалісткою, як і будь-який інший член Партії, і дорого заплатила за те, що дотримувалася своїх переконань: її сестра була вбита поліцією під час заворушень у День пам'яті 1915 року. Флора була з ними, коли це сталося. Куля могла влучити в неї так само легко, як в Анджеліну Тріску.
  
  "Як це - повернутися?" Запитала Марія.
  
  "Повертатися сюди - прекрасне почуття", - сказала Флора, чим викликала посмішки у всіх навколо. "Я сподіваюся, що зможу повернутися до Конгресу в листопаді. З вашою допомогою я впевнена, що зможу". Це викликало ще більше посмішок.
  
  Вночі 6 листопада вона, Осія і Джошуа повернулися в штаб-квартиру партії, щоб дізнатися, перемогла вона. Її чоловік все ще кашляв і чхав, але йому стало краще. Її батьки теж були там, а також її брати і сестри зі своїми сім'ями. Йосселю Райзену, синові її сестри Софі, було дев'ятнадцять років і шість футів росту. На наступних виборах він зможе проголосувати сам. Це здавалося неможливим.
  
  В наші дні грюкати радіоприймач приносив результати швидше, ніж телеграми, коли вона востаннє перечікувала вибори в Конгрес. Чим більше надходило звернень, тим краще виглядали справи не тільки тут, у Чотирнадцятому парафії, але і по всій країні. Гувер, звичайно, залишився на своїй посаді, але протягом наступних двох років йому доведеться мати справу з Соціалістичним конгресом.
  
  У чверть на дванадцяту задзвонив телефон. Герман Брук зняв трубку. Широко посміхаючись, він церемонно простягнув Флорі трубку. "Це Ліпшиця", - сказав він.
  
  - Привіт, конгресмен, - сказала Флора.
  
  "Здрастуйте, конгресвумен". Голос демократа звучав змучено, змучено, уязвленно. "Вітаю з відмінною кампанією. Бажаю вам добре послужити округу".
  
  - Спасибі. Велике вам спасибі. Флора ввічливо намагалася приховати хвилювання в голосі. Вона повертається до Філадельфії!
  
  
  Металевий дзвін дешевого будильника підняв Джефферсона Пинкарда з ліжка. Він, похитуючись, пішов у ванну і довго отливался, щоб позбутися від самогону, який вилив у себе напередодні ввечері. Алабама була посушливим штатом, але чоловік, який бажав випити кухоль-другий пива, міг знайти те, що шукав.
  
  Налиті кров'ю очі втупилися на Джеффа з дзеркала над раковиною. Це був рум'яний, м'язистий чоловік років сорока з невеликим, його світло-каштанове волосся було зачесане назад на скронях, підборіддя видавався вперед, як скеля, різкі обриси якої починала приховувати зайва плоть. "Мені треба поголитися?" Спитав він уголос. Він жив один - він був розлучений - і придбав звичку розмовляти сам з собою.
  
  Вирішивши, що так і є, він намилився, потім подряпав обличчя небезпечною бритвою. Він пробурмотів прокляття, коли порізався прямо під нижньою губою. Кровоспинний олівець зупинив кровотечу, але жалив як вогонь. Він не став бурмотіти наступну порцію лайки.
  
  Коли він одягнув свою сіру уніформу тюремника, високий жорсткий комір врізався йому в шию і зробив його обличчя ще червоніший, ніж коли-небудь. Після двох чашок палючого кави і трьох яєць, підсмажених сильніше, ніж йому хотілося, - він завжди був нікчемним кухарем, - він вийшов зі своєї квартири і попрямував до бірмінгемської в'язниці.
  
  Хлопчаки-газетярі рекламували "Бірмінгем конфедерат" і "Реджістер Геральд" майже на кожному розі. Якою б газетою вони розмахували, вони кричали одне і те ж: "Верховний суд не схвалює перекриття наших річок! Прочитайте всі про це!"
  
  "До біса Верховний суд", - пробурмотів Пінкард, заплативши п'ять центів за примірник "Конфедерата". Це була газета Партії свободи в Бірмінгемі. Він не став би витрачати свої гроші на "Реджістер Геральд". В один з таких днів, зовсім скоро, він запідозрив, що з будівлею, де це було написано і надруковано, трапиться щось неприємне.
  
  Конфедерація процитувала слова президента Физерстона: "Ці сім старих дурнів в чорних мантіях думають, що можуть перешкодити нам робити те, для чого народ Конфедерації обрав нас. Це ляпас кожному чесному, працьовитому громадянину нашої країни. Якщо Верховний суд захоче грати в політику, він зрозуміє, що повені можуть змити не тільки міста ".
  
  "До біса вірно", - сказав Джефф і викинув газету в попільничку. Він не знав, що президент може зробити з Верховним судом, але вважав, що Джейк Физерстон що-небудь придумає. Він завжди так робив.
  
  Двоє поліцейських на сходах міської в'язниці Бірмінгема кивнули йому, коли він піднявся сходами і ввійшов у будинок. У одного з них на лацкані був святковий значок. Інший, однак, був тим, хто сказав: "Свобода!"
  
  "Свобода!" Луною відгукнувся Пінкард. У нього теж був партійний значок на лацкані. Незабаром після закінчення війни він почув виступ Джейка Физерстона в парку Бірмінгема. З тих пір він був членом Партії Свободи.
  
  У в'язниці у нього був письмовий стіл у тісному кабінеті, який він ділив з кількома іншими тюремниками. Той, за ким він прямував на чергування, підняв очі від свого столу, де заповнював деякі з дев'яти мільйонів бланків, без яких в'язниця не змогла б прожити і дня. - Доброго ранку, Джефф, - привітався Стабби Уінтроп. - Свобода!
  
  "Свобода!" Пінкард повторив. "Що нового?"
  
  "Не так вже й багато", - відповів Уінтроп. Як випливало з його прізвиська, він був схожий на пожежний кран з волохатими вухами. "Пара-трійка ніггерів у витверезнику, білий хлопець в камері за те, що вдарив ножем свою подругу, коли дізнався, що вона теж була подругою цього іншого хлопця. О, мало не забув - вони нарешті впіймали того ублюдка, який крав все, що не прибите цвяхами, у південній частині міста.
  
  "Так? Шикарно!" Сказав Пінкард, додавши: "Вчасно, чорт візьми". Як і багато тюремники, він був переконаний, що поліція, выслеживающая злочинців, не зможе знайти скунса, якщо той оббризкає ним ногу. На відміну від багатьох людей його професії, він не соромився говорити про це. Роки роботи на ливарному заводі в Слоссе надали йому сил підкріплювати слова діями, якщо коли-небудь знадобиться. Він задав питання, на який Стабби Уінтроп не відповів: "А як щодо політичних діячів?"
  
  "Ну, звичайно". Уінтроп подивився на нього, як на ідіота. "Вони накачали наркотиками ще дванадцять-п'ятнадцять цих ублюдків". Він тицьнув у папери коротким тупим пальцем. - Я можу точно сказати вам, скільки їх, якщо хочете знати.
  
  "Не турбуйся про це зараз", - сказав Джефф. "Я можу з'ясувати це сам, перш ніж зроблю свій ранковий обхід - поки є документи".
  
  "Так і є, так і є", - запевнив його Стабби. "Гадаєш, я хочу, щоб начальник в'язниці надрав мені дупу з-за переплутаних паперів? Навряд чи!"
  
  "Остинь. Я нічого такого не мав на увазі. Дванадцять чи п'ятнадцять, ти кажеш?" Запитав Джефф. Уінтроп кивнув. Джефф задоволено гмикнув. "Ми починаємо наводити порядок у цьому місті, чи не так?"
  
  "Ставлю свою дупу", - сказав Уінтроп. "Якщо хтось забуде, хто виграв ці кляті вибори, ми преподадім цьому ублюдку невеликий урок. Для вігів або радикальних республіканців більше немає такої речі, як відповідна нічна вечірка ".
  
  Належність до політичної партії, відмінною від Партії свободи, не була протизаконною. Пінкард думав, що так і повинно бути, але це було не так. Але кожен, хто піднімав голос проти Партії, жалкував про це, і дуже швидко. Порушення громадського порядку, опір арешту, незаконне проникнення на чужу територію, підбурювання до заворушень і зберігання алкогольних напоїв - цього було достатньо, щоб людина потрапив у в'язницю. І, потрапивши туди, він, можливо, - і, ймовірно, так і буде - ще довго буде виходити. Більшість суддів, як і всі інші, знали, з якого боку намазав маслом їхній хліб, і слідували інструкціям Партії Свободи. Пара незгодних в Бірмінгемі вже постраждали загадкових і самих сумних аваріях. Їх заміни були більш поступливими. Як і інші судді. Кілька загадкових і самих сумних аварій могли змусити задуматися кого завгодно.
  
  Пінкард сказав: "Чорт би мене побрал, якщо я знаю, що ми збираємося робити з усіма цими смердючими політиканами. Ми запхали їх в камери так багато, що у нас майже не залишилося місця для справжніх шахраїв ".
  
  "Це не моя турбота", - сказав Стабби. "І знаєш ще дещо? Є купа проблем гірше". Пінкард знову кивнув. Він не міг з цим посперечатися. Уінтроп продовжив: "насправді, вся ця чортова в'язниця - твоє дітище на наступні вісім годин. Я збираюся вибратися звідси, трохи подрімати. Свобода! Він попрямував до дверей.
  
  "Свобода!" Джефф крикнув йому вслід. Серед партійців - і все ширше в CSA в ці дні - це замінило слово "привіт" і "до побачення".
  
  Важка броньовані двері з гуркотом зачинилися за Стабби Уинтропом. Пінкард подивився на годинник на стіні. Укладені як раз збиралися снідати. У нього був час точно з'ясувати, що йому потрібно знати про зміни, що відбулися з учорашнього дня, перш ніж приступити до свого першого ознайомлення з ходом дня. Він не любив паперову тяганину, але визнавав необхідність у ній. Він також сумлінно стежив за цим, що дозволило йому випередити кількох своїх колег-тюремників.
  
  Він якраз закінчив розбиратися, що до чого, коли двері кабінету відчинилися. У увійшло укладеного на лівому рукаві смугастої сорочки була зелена пов'язка довіреної особи. "У чому справа, Майк?" Запитав Пінкард, насупившись; це було не запланований час для появи надійного людини.
  
  Але у Майка був для нього відповідь: "Начальник в'язниці хоче бачити вас, сер, негайно". В його голосі, як і у багатьох надійних людей, чулися особливі нотки ниття. Це нагадало Пинкарду вереск собаки, яку надто багато раз штовхали.
  
  Скули чи ні, але дзвінок від начальника в'язниці був подібний викликом від Бога. Пінкард зробив все можливе, щоб не ухилитися, а відтягнути час, сказавши: "У будь-якому випадку, не можу я спочатку зробити свій ранковий обхід?"
  
  "Ти тюремник - ти можеш робити все, що тобі заманеться", - сказав Майк, що тільки доводило, що він ніколи не був тюремником. Потім він додав: "Але я не думаю, що начальник в'язниці був би дуже задоволений", що доводило, що він все одно мав гарне уявлення про те, як все працює. Пінкард хмикнув і вирішив, що з проходженням доведеться почекати.
  
  Наглядач Юелл Макдональд був кремезним чоловіком з вусами, схожими на сіру моль на верхній губі. Він був близький до пенсійного віку, і його не особливо турбувало, в чиїй клітці він гримить. - Заходь, Пінкард, - сказав він, дивлячись на Джеффа поверх окулярів-половинок, які він використовував для читання.
  
  "Що сталося, сер?" Обережно запитав Джефф.
  
  - Заходьте, - повторив начальник в'язниці. - Сідайте. У вас немає неприємностей, клянуся Богом, що ні. Все ще будучи обережним, Пінкард підкорився. Макдональд продовжив: "Те, що є у вашому досьє, як ви організували табір для військовополонених у Мексиці під час їхньої останньої громадянської війни, це чистий товар?"
  
  "Чорт візьми, так", - без вагань відповів Пінкард. Він теж говорив правду і знав інших ветеранів Конфедерації - членів Партії Свободи, які вирушили в Мексиканську імперію, щоб боротися за Максиміліана III проти підтримуваних янкі республіканських повстанців, і могли підтримати його. "Якщо хто-небудь скаже, що я цього не робив, скажіть мені, хто він, і я вб'ю цього сучого сина".
  
  "Не знімай сорочку", - сказав Макдональд. "Я просто хотів переконатися, от і все. Причина, по якій я питаю, полягає в тому, що в наші дні у нас у в'язниці більше політиків, що ви можете помахати палицею ".
  
  "Це факт", - погодився Джефф. "Стабби і я, ми якраз говорили про це деякий час назад, між іншим".
  
  "Це стосується не тільки Бірмінгема, але і всієї Алабами. І всієї країни теж, але для нас з тобою важлива Алабама. Ми повинні тримати цих ублюдків під замком, але тут, у місті, вони велика скалка в дупі ", - сказав Макдональд. "Отже, що у нас є наказ зробити, так це розбити табір за містом і розмістити в ньому політичних. Ми зберігаємо в'язницю для справжніх поганих хлопців, розумієш, що я маю на увазі?"
  
  Джефферсон Пінкард кивнув. "Звичайно, хочу. Звучить як хороша ідея, будь-який хоче знати, що я думаю".
  
  Макдональд вмочив старомодну макательную ручку і щось написав на аркуші паперу, що лежить перед ним. "Добре. Я сподівався, що ти це скажеш, тому що я маю намір відправити тебе туди, щоб допомогти зрушити справу з мертвої точки. Твоє звання буде помічником начальника в'язниці. Цього цілком достатньо, щоб у тебе в кишені були ще сорок п'ять доларів в місяць.
  
  Це було не те підвищення, якого очікував Джефф, але воно, безумовно, було підвищенням. "Спасибі, сер", - сказав він, зібравшись з духом. "Ви не заперечуєте, якщо я запитаю, чому саме я? У тебе є купа хлопців з великим стажем, ніж у мене ".
  
  "У в'язниці більше стажу, так", - відповів Макдональд. "Але табір під відкритим небом? Це зовсім інша справа. Єдиний тут, хто зробив щось подібне, - це ти. Ти будеш там з самого початку, як я вже сказав, і тобі буде що сказати про те, як все пройде. Ми дістанемо колючий дріт, ми дістанемо пиломатеріали для казарм, ми наймемо звичайних охоронців, а ти допоможеш все налагодити, щоб це працювало... Що тут, чорт візьми, смішного?"
  
  "У Мексиці мені доводилося красти кожну чортову річ, якою я користувався", - відповів Пінкард. "Я зрізав досить кутів, щоб побудувати цілу нову вулицю. Ти даєш мені все, що мені потрібно, ось так, навіть стояти дуже легко. Він підняв руку. "Не те щоб я скаржуся, майте на увазі". У Мексиці він був радий отримати роботу гонщика на ув'язнених, бо це означало, що в нього більше ніхто не стріляв. Тоді він і уявити собі не міг, скільки користі це принесе йому, коли він повернеться додому, в CSA.
  
  
  Без сумніву, Сем Карстен був самим старшим лейтенантом молодшого рангу на американському кораблі "Ремембранс". Ось що він отримав за те, що був мустангом. Він провів майже двадцять років на флоті, перш ніж дослужився до офіцерського звання. Проте ніхто не міг сказати, чи були у нього сиве волосся, принаймні, коли вони були платиновими блондинами. Він був майже альбіносом, з блакитними очима і прозоро-рожевою шкірою, яка засмагала при світлі свічки.
  
  Північна частина Тихого океану в грудні була непоганим місцем для людини з таким кольором обличчя. Навіть тут, перш ніж вийти на льотну палубу корабля, він намазав ніс і тильну сторону долонь цинково-оксидної маззю. Це мало допомогло б. Ніщо ніколи особливо не допомагало.
  
  Він переніс свою вагу у відповідності з рухом носія літака, не помічаючи, що робить це. Більша частина екіпажу стояла на палубі разом з ним. Тільки чорна банда внизу, у машинному відділенні, і люди у зенітних знарядь не були витягнуті по стійці смирно, все в акуратні шеренги, щоб послухати, що скаже капітан Штейн.
  
  "Джентльмени, нарешті це офіційно", - сказав капітан в мікрофон, який не тільки підсилив його слова для моряків на палубі, але і доніс їх до членів екіпажу, все ще перебували на своїх посадах. "Ми отримали повідомлення по радіо з Філадельфії про те, що між Сполученими Штатами Америки та Японською імперією знову встановився мир".
  
  Сем вдарив ногою по кабіні пілотів. Він стояв всього в декількох футах від великої латки на палубі, латки, яка виправляла пошкодження, завдані японської бомбою. Він не міг не задаватися питанням, чи варто було боротися.
  
  Капітан Штайн продовжив: "Умови миру прості. Все повертається до того, що дипломати називають status quo ante bellum. Це просто означає, що все було так, як було до початку стрільби. Ми нічого не даємо японцям, і вони теж нічого не дають нам.
  
  - Тоді навіщо ми билися на цій чортовій війні? - пробурмотів моряк за спиною Карстена.
  
  З одного боку, відповідь на це питання був очевидний. Японці перекидали людей і гроші в Британську Колумбію, намагаючись спровокувати чергове канадське повстання проти США, і Спогад застав їх за цим заняттям. Тоді-то і почалася стрілянина. Якби торпеда з одного з їхніх підводних апаратів не виявилася неразорвавшейся, авіаносець, можливо, не пройшов би через неї.
  
  З іншого боку, моряк був прав. Військово-морські сили США і Японії завдали один одному удари в Тихому океані. Японці намагалися атакувати базу американського військово-морського флоту на Сандвічевих островах (більше двадцяти років тому Сем служив у флоті, який відібрав Перл-Харбор у Британської імперії і передав його під контроль США). Літаки з пари авіаносців розбомбили Лос-Анджелес. В цілому, однак, Японія втратила більше кораблів, ніж США - принаймні, Сем так думав.
  
  Він пропустив декілька слів з промови Стейна. Капітан говорив: "... на бойових постах протягом наступних декількох днів, щоб переконатись, що це повідомлення також досягла кораблів Імператорського флоту Японії. Ми продовжимо здійснювати бойове повітряне патрулювання, але не будемо відкривати вогонь, якщо нам не будуть стріляти або якщо атака на Меморіал не буде навмисною ".
  
  Десь тут, у Тихому океані, японський шкіпер, ймовірно, читав подібне оголошення своїй команді. Цікаво, що про це думають японці, майнуло в голові Карстена. Він і сам не знав, що про це думати. Було стійке відчуття ... незакінченого справи.
  
  "Це історія з Філадельфії", - сказав капітан Штайн. "Перш ніж я відпущу вас, хлопці, у мене є кілька власних слів. Ось що я маю сказати: ми зробили все, що могли, щоб дати японцям урок, і я вважаю, що вони зробили все, що могли, щоб передати його нам. Я не вірю, що хтось багато чому навчився. Ця війна закінчена. Я думаю, що бій - ні. З цього моменту ми залишаємося напоготові в цих водах, тому що ніколи не можна сказати, коли все знову закипить. Пам'ятайте раптову атаку, яку вони застосували проти Іспанії, коли відняли Філіппіни ". Він оглянув команду. Карстен теж. Тут і там голови піднімалися і опускалися, коли люди кивали. Думка Стейна потрапила в ціль. Бачачи це, шкіпер сам коротко кивнув. "Це все. Вільний".
  
  Перемовляючись між собою, матроси поспішили повернутися на свої посади. Сему не дуже хотілося йти на свій. Його пост знаходився в зоні контролю ушкоджень, глибоко в надрах корабля. Він добре попрацював там, достатньо добре, щоб отримати підвищення з енсіна до дж.дж. Все одно це було не те, чим він хотів займатися. Він піднявся на борт авіаносця в якості старшини, коли вона була новенькою, тому що вважав, що авіація - це майбутнє. Він хотів служити в корабельних бойових розвідників або, в іншому випадку, за своєю старою спеціальності, артилеристом.
  
  Як це часто траплялося, то, чого хотів він, і те, чого хотів Флот, були двома різними істотами. Як завжди траплялося, то, чого хотів Флот, взяло гору. Він занурився в надра Спогадів.
  
  Лейтенант-командер Хайрам Поттинджер, його номінальний начальник, дістався до їх посади одночасно з ним, спустившись по коридору, по якому він піднімався. Насправді, Сем знав набагато більше про те, як працює система контролю пошкоджень на борту "Спогади", ніж Поттинджер. Його начальник, який замінив пораненого офіцера, всю свою кар'єру аж до останніх декількох місяців провів на крейсерах. Сем, з іншого боку, провів дві тривалі відрядження на авіаносці. Він автоматично подумав про такі речі, як захист запасів палива в літаках. Поттинджер теж думав про такі речі, але на це у нього пішло більше часу. В бою кілька секунд може означати різницю між безпекою і вогненним кулею.
  
  Чимало моряків із загону з ліквідації наслідків аварії носили стрічку "Пурпурного серця" над лівою нагрудною кишенею. Деякі з них були удостоєні та інших нагород. "Спогад" пережило багато важких боїв - і отримало більше ушкоджень, ніж хотілося б Карстену.
  
  Ірландець з щурячим обличчям по імені Фітцпатрік запитав: "Сер, ви дійсно думаєте, що ці чортові японці відтепер залишать нас у спокої?"
  
  Він адресував це питання Сему. Замість відповіді Сем подивився на лейтенант-командер Поттинджера. Першим зателефонував старший офіцер. Так все працювало. - Ну, я думаю, що поки у нас все в порядку, - сказав Поттинджер.
  
  Кілька матросів заворушилися. Карстену самому не дуже сподобався відповідь. Він не довіряв і не хотів довіряти японцям. Досі їх випробування на міцність із США були безрезультатними: як у Великій війні, де вони були єдиною державою Антанти, яка не зазнала поразки, так і в цій останній битві, яка була якою завгодно, але тільки не великою.
  
  Але потім Поттинджер продовжив: "Звичайно, одному Богу відомо, як довго триватиме затишшя. Японці укладають угоди до тих пір, поки вважають це хорошою ідеєю, і не на тридцять секунд довше. Шкіпер так і сказав - згадай Філіппіни.
  
  Сем розслабився. Звичайні матроси теж. Лейтенант-командер Поттинджер, зрештою, не був таким наївним.
  
  Всі втупилися на коридори, пофарбовані в темно-сірий колір, на перебирання і люки, на шланги, по яких під високим тиском подається солона вода, на труби над головою, з-за яких високій людині доводилося пригинатися при бігу, якщо він не хотів вдаритися верхівкою, на голі електричні лампочки всередині сталевих клітин: світ, в якому вони працювали. Більша частина Спогадів лежала над ними. Вони могли бути кротами, снують по підземних тунелях. Час від часу клаустрофоба призначали на контроль пошкоджень. Такі люди довго не протягнули. Вони почали відчувати, що вся вага корабля тисне їм на голови.
  
  Не без гордості один з моряків сказав: "Ми могли б виконувати свою роботу в темряві".
  
  "Могли б, горішки мої", - сказав Фітцпатрік. "Ми дуже добре зробили свою роботу в темряві. Тобі не треба бачити, щоб знати, де ти знаходишся. То, як на тебе обрушується шум, коли ти натикаєшся на арматуру, запахи.... Різниця між нами й іншими нещасними ублюдками в цьому плавучому божевільні в тому, що ми дійсно знаємо, що робимо ".
  
  Майже в унісон інші чоловіки з групи щодо усунення пошкоджень кивнули. Бій прищепила їм бойовий дух. Голова Карстена теж хотіла підніматися і опускатися. І так би й сталося, якби він не знав, що всі інші підрозділи на кораблі були так само горді собою і так само переконані, що Спогад миттєво зникне, якщо воно не зробить те, що має. В цьому немає нічого поганого. Це було корисно для морального духу.
  
  Поттинджер сказав: "Будемо сподіватися, що нам не доведеться робити те, що ми робимо, біса довго".
  
  Знову кивки. Сем сказав: "Поки ми сподіваємося, давайте сподіватися, що ми повернемося в Сіетл і отримаємо відпустку".
  
  Це викликало не тільки кивки, але і сміх. Поттинджер кинув на Карстена важкий погляд, але зрештою теж розсміявся. Сему завжди вдавалося вийти сухим з води, кажучи речі, які доставили б масу неприємностей того, хто сказав би їх іншим тоном. Він міг посміхатися, виходячи з сцен в барі, які зазвичай супроводжувалися розбитими пляшками.
  
  Матрос Фітцпатрік, з іншого боку, був смертельно серйозний. "Скільки часу пройде, перш ніж нам знову доведеться турбуватися про підводних човнах Конфедерації?" - запитав він.
  
  "Ми вже турбувалися про підводних човнах Конфедерації", - сказав Сем. "Пам'ятаєш той перехід між Флоридою і Кубою, яким ми скористалися по дорозі в Коста-Ріку? Ми нічого не помітили, але одному Богу відомо, що ці виродки припасли для нас там.
  
  "Але це їх власні води", - запротестував Фітцпатрік. "Я не це мав на увазі. Я мав на увазі, як скоро нам доведеться турбуватися про них тут, у Тихому океані? І в Атлантиці теж - не хочу випускати з уваги інший океан ".
  
  На цей раз Карстен не відповів. Він знову подивився на лейтенант-командер Поттинджера. Командир групи усунення пошкоджень сказав: "У нас вже є японські підводні човни тут, у Тихому океані, і, можливо, британські човни, що йдуть з Австралії та Нової Зеландії до Сандвичевым островів. У нас в Атлантиці є британські, німецькі і французькі човни. Досить цих сучих синів, які і так розгулюють на свободі. Яка, в біса, різниця, що означають кілька підводних човнів Конфедерації?
  
  Тепер він розсміявся. Сем приєднався до нього, хоча й не думав, що Поттинджер жартував. "Коли я починав службу на флоті, все, про що ми турбувалися, - це надводні кораблі", - сказав він. "Ніхто ніколи не чув, що літаки небезпечні, а підводні човни все ще були наполовину іграшками. Ніхто поняття не мав, на що вони здатні. В наші дні світ змінився, і це правда ".
  
  "Ще б", - сказав матрос Фітцпатрік. "Нікому і в голову не приходила забавна штука під назвою авіаносний крейсер".
  
  "Контроль ушкоджень є контроль ушкоджень", - сказав Поттинджер. "Щось пошкоджує корабель, ми це виправимо. Для цього ми тут".
  
  Матроси знову кивнули. Карстен не став сперечатися зі своїм начальником, принаймні вголос. Але все було набагато складніше. Снаряди завдавали один вид ушкоджень, торпеди - інший, а бомби - третій. Бомби потенційно могли бути найбільш руйнівними, подумав він. На відміну від снарядів і торпед, вони не були обмежені в кількості вибухової речовини, яку вони могли нести. І вибухівка була тим, що завдавало удар. Все інше було просто обов'язком водія автобуса доставити кордит туди, де він зробив свою роботу.
  
  Сему такий хід міркувань не сподобався. Якщо бомби можуть так легко топити кораблі, який сенс взагалі мати надводний флот? Вперше він задумався про це під час війни, коли літак, що вилетів з Аргентини, розбомбив лінкор, на якому він перебував. Збиток був незначним - бомби були невеликими, але йому здалося, що він бачив почерк на стіні.
  
  Можливо, літаки авіаносця змогли стримати натиск ворога. Але, можливо, і вони не змогли б. Внизу, у теплому, вологому череві "Спогади", Сем здригнувся.
  III
  
  Джонатан Мосс був американцем. У нього була дружина-канадка. Вивчивши окупаційне право, він заробляв на життя в Берліні, Онтаріо, допомагаючи "Кенакс" боротися з тим, що армія США наполегливо називає правосуддям. Без удаваної скромності скажу, що він знав, що є одним з кращих у своїй справі.
  
  І яка була його нагорода за те, що він зробив все можливе, щоб допомогти канадцям? Він витріщився на аркуш паперу на своєму столі. Він вийняв його з конверта і розгорнув. Великими літерами там було написано: "Янкі, СВИНЯ, ТИ ПОМРЕШ!"
  
  Він припустив, що повинен передати його окупаційній владі. Може бути, їм вдасться знайти на ньому відбитки пальців і вистежити того, хто вклав його в пошту. Замість цього Мосс згорнув газету і кинув її в корзину для сміття. По-перше, велика ймовірність, що у будь-якого, хто відправляв подібне чарівне послання, вистачило елементарного здорового глузду надіти рукавички, коли він це робив. І, з іншого боку, серйозне ставлення до такого диваку, як цей, дав йому владу над тобою.
  
  Під час війни Мосс літав на літаках спостереження і брав участь у бойових діях розвідників. Він пройшов всі три роки, не отримавши серйозних поранень, і в підсумку став асом. Після цього жаху повітряного бою маленька боязка анонімна загроза не дуже схвилювала його.
  
  Він методично переглянув залишилася пошту. Асоціація адвокатів нагадала йому, що його внески повинні бути виплачені до 31 грудня. Це дало йому два з половиною тижні. Його домовласник повідомив, що з 1 лютого наступного року орендна плата за офіс зросте на п'ять доларів в місяць. "Щасливого дня", - сказав він.
  
  Він розкрив ще один невимовний конверт. В цьому конверті теж був один аркуш паперу. В ньому було послання, також написане великими літерами, яке неможливо відстежити: "Твоя дружина і МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА ПОМРУТЬ, ЯНКІ СВИНІ!"
  
  Побачивши це, Мосс різко змінив свою думку про лист, який викинув. Він викинув його зі сміттєвого відра і розправив, наскільки зміг. Листи в обох були приблизно однакового розміру і написані приблизно однаковим стилем. Мосс порився в пошуках конверта, в якому була перша загроза. Він поклав його поруч з тим, який тільки що відкрив.
  
  - Ну-ну, - пробурмотів він. - Хіба це не цікаво? Він не був детективом з мікроскопом, але йому і не потрібно було їм бути, щоб побачити, що його адресу на двох конвертах був надрукований на двох різних машинах. Мало того, на одній марці США була надпечатка Манітоби, в той час як на іншій - надпечатка Онтаріо. Банкноти, наскільки він міг бачити, були ідентичні. Конвертів не тільки не було, але вони були відправлені поштою з різних провінцій. (Він перевірив, чи підтверджують поштові штемпелі те, що написано на марках. Вони підтвердили. Один приїхав з Торонто, інший з містечка на південь від Вінніпега.) Що це означало?
  
  Йому в голову прийшли дві можливості. Перша полягала в тому, що він комусь не подобався і він найняв свого докучливого зятя або кого-то в цьому роді, щоб показати, наскільки сильно. Такий чоловік був набридливим. Інша можливість полягає в тому, що він напав на слід реальної організації, що займається - Чим? Звичайно, тим, щоб зробити його життя нестерпним, і, швидше за все, тим, щоб масово зробити нещасними американських окупантів Канади.
  
  Він сподівався, що час примирить Канаду з поразкою у Великій війні. Чим довше він залишався тут, тим більш наївною і жалюгідної здавалася ця надія. Англомовна Канада повстала якось сама по собі, в 1920-х роках. Зовсім нещодавно Японська імперія спробувала розпалити її знову. Великобританія теж була б не проти допомогти своєму колишньому пануванню зробити янкі нещасними.
  
  Зітхнувши, Мосс поклав обидва аркуші паперу і обидва конверти в папку з жовтувато-коричневого паперу. З більш довгим і гучним зітханням він одягнув пальто, навушники, шапку і рукавички. Потім він зачинив двері в адвокатську контору - схаменувшись, він замкнув і її теж - і вийшов з будівлі, щоб пройти два квартали пішки до штабу окупації в Берліні.
  
  Якби він дуже поспішав, то міг би не надягати навушники і рукавиці. Було вище нуля, і з середини ночі не випало нового снігу. Мосс виріс в околицях Чикаго, міста, знав сувору погоду. Тим не менш, служба під час війни в Онтаріо і наступні роки, прожиті тут, навчили його дечого про холоді, чого він ніколи не знав в Штатах.
  
  Він побачив трьох нових янкі! графіті між будівлею, де він працював, і фортецею з червоної цегли, в якій розміщувалися окупаційні влади. Двоє власників магазинів вже позбавлялися від них. Він підозрював, що незабаром станеться і третій. Залишати антиамериканські повідомлення на своїй території - злочин, який карається штрафом. Окупаційний кодекс, стаття 227.3, подумав він.
  
  Годинні перед окупаційним штабом насміхалися над ним, коли він піднімався по сходах: "Дивіться! Це Кэнак з Чикаго!" Він не служив в армії - насправді, більша частина його практики була пов'язана з протистоянням військовим юристам, - тому вони не стали витрачати на нього час з ввічливості.
  
  "Веселі хлопці", - сказав він, на що вони засміялися сильніше, ніж коли-небудь. Він увійшов в будівлю, або почав входити. Відразу біля входу його зупинили сержант і пара рядових. "Вони посилили охорону, сер", - сказав сержант. "Наказано перевіряти всіх цивільних. Вибачте, сер". В його голосі не було жалю.
  
  Мосс скинув пальто і широко розкинув руки, ніби його розпинали. Після того, як він пройшов перевірку, він попрямував в офіс майора Сема Лопата, прокурора, з яким він не раз стикався. "А, містер Мосс", - сказав Лопат. - І яка ж витончена брехня чекає мене у тебе наступного разу, коли ми накинемося один на одного?
  
  - Ось. Мосс поклав папку на стіл майора. - Скажіть мені, що ви думаєте про це.
  
  Лопат підняв одну брову, коли Мосс не відповів насмішкою. Він підняв іншу, коли побачив, що знаходиться в папці. "Про", - сказав він іншим тоном. "Побільше б таких немовлят".
  
  - Ви говорите, їх стало більше? Мосс не знала, відчувати їй тривогу або полегшення. - У інших людей вони теж є?
  
  "Чорт візьми, так", - відповів військовий прокурор. "Ви що, думали, що ви були єдиним?" Він не став чекати відповіді Мосса, а закинув голову і розсміявся. "Ви, цивільні юристи, думаєте, що ви найважливіші люди в світі, і ніщо не реально, поки це не трапиться з вами. Що ж, у мене для вас новина: ви не вершки в Божому кави ".
  
  - А ти... - Почав Джонатан Мосс, але стримався. Він хотів отримати інформацію від Лопата, а не сварку. - Добре, ти кажеш, я не єдиний? Розкажи мені більше. У кого вони ще є? Хто їх посилає? Вам вдалося зловити цих ублюдків? Думаю, що ні, інакше у мене б їх не було."
  
  "Не так багато, як хотілося б", - сказав Лопат, що було досить очевидно. "Ми рознесли міста, де вони були помічені поштовими штемпелями, але не дуже вдало. Ви можете самі переконатися - все, що потрібно "Кенакс", - це друкарська машинка і ручка, а в крайньому випадку вони могли б обійтися і без друкарської машинки. Якщо тобі від цього стане легше, то жодної з них продовження не було. Нікого не застрелили і не підірвали на наступний день після того, як прийшла одна з цих маленьких любовних записочок ".
  
  "Мені не шкода це чути", - зізнався Мосс. "Ти не сказав, хто ще отримав любовну записку". Він кивнув Лопату, підтверджуючи фразу.
  
  - У мене немає всього списку. Розслідування - це не по моїй частині, ти ж знаєш. Я звертаюся до суду, як тільки вони спіймані, і тоді ти робиш все, що в твоїх силах, щоб зняти їх з гачка. Військовий прокурор хитро подивився на Мосса, який з кам'яним виразом обличчя дивився на нього відповідь. Знизавши плечима, Лопат продовжив: "Наскільки я знаю, всі інші люди, до яких вони прийшли, так чи інакше були частиною окупаційного апарату. Ти перший сторонній шахрай, який отримав його, або я так думаю. Хіба це не привід для гордості?"
  
  "Принаймні", - сухо сказав Мосс, і Лопат розсміявся. Мосс постукав нігтем по одній з банкнот. "Відбитки?"
  
  "Ми перевіримо, але такі, кого ми знайдемо, будуть першими".
  
  "Так, я так і думав. Ти б обрушився на цих хлопців, як бомба, якщо б знав, хто вони такі", - сказав Мосс. Лопат кивнув. Моссу прийшло в голову дещо ще. "Ти думаєш, це якось пов'язано з тієї телефонної загрозою, яку я отримав в минулому році, коли хлопець сказав мені не заводити машину, інакше я пожалію?"
  
  Військовий прокурор насупився. "Я забув про це. Я не знаю, що вам сказати. Чертовски цікаво, розумієте? Ти найкращий друг - кращий американський друг, який є у "Кенакс". Ти одружений на одній з них, і я знаю, що вона думає про більшості янкі, включаючи мене. У будь-якому випадку, ти кращий професійний юрист між Калгарі і Торонто. Логічно, що вони захочуть мене позбутися. Мені це не подобається, але в цьому є сенс. Але чому ти? Мені здається, вони повинні призначити нагороду кожному, хто хоча б зіпсує тобі зачіску.
  
  "Я теж задавався цим питанням. Може бути, вони більше зляться на Лору за те, що вона вийшла за мене заміж, ніж на мене за те, що я одружився на ній ".
  
  "Можливо". Але Лопат не здавалася переконаною. "У такому разі, чому вони не намагаються підірвати її замість тебе?"
  
  "Я не знаю", - відповів Мосс. "Але поки це не дуже багато, я не збираюся втрачати через це сон". Він переробив своє спорядження для холодної погоди. - Побачимося в суді, майор, і я теж випорю тебе.
  
  "Ha!" - Запитав Лопат. - Ти курив сигарети з наркотиками, щоб стати таким зухвалим?
  
  Після ще кількох добродушних образ Мосс покинув штаб-квартиру окупантів. До того часу виглянуло бліде сонце. Його довга тінь, що простяглася на північно-захід, коли він повертався до будівлі, де тренувався.
  
  Він тільки встиг ступити однією ногою на сходи, що ведуть до тротуару, коли позаду нього розірвалася бомба. Будь у нього рефлекси піхотинця, він розпластався на землі. Замість цього він стояв, завмерши, в той час як з усіх сторін з вікон вилітали шибки і з дзвоном падали на землю, як блискучі сніжинки з гострими краями.
  
  Величезна хмара чорного диму вже піднімалося в небо. Озирнувшись через плече, Мосс зрозумів, що вона доноситься з боку будівлі, яку він тільки що покинув. Він побіг назад в тому напрямку, звідки прийшов. На кожному кроці його черевики хрустіли по битому склу. Він налетів на стікаючого кров'ю чоловіка, який втік в іншу сторону. "Вибачте!" - видихнули вони обидва. Кожен продовжував йти.
  
  Завернувши за останній кут, Мосс опинився перед сценою, подібної якій він не зустрічав з часів війни. В окупаційний штабі було багато охоронців, але хтось якимось чином проніс повз них бомбу. Будівля з червоної цегли впало саме на себе. З нього вирвалося полум'я. Всюди валялися тіла і шматки тел. Мосс наступив на руку, яка різко зупинилася на півдорозі між ліктем і зап'ястям. На ньому все ще були рукав сорочки і наручний годинник. З кінця потекла кров. Його скрутило шлунок.
  
  Тут і там вижили, хитаючись, вибиралися з будівлі. "Боже мій!" - знову і знову повторювала одна з них - жінка-секретар. "Боже мій! Боже мій!" Може бути, вона була занадто приголомшена, щоб сказати щось ще. Може бути, вона не змогла підібрати нічого підходящого. Іншою рукою вона заколисувала зламану руку, але, здавалося, не усвідомлювала, що поранена.
  
  Рука, що стирчить з-під цегли, відчинилися і зачинилися. Мосс кинувся вперед і почав дряпати уламки. Солдат, якого він витягнув, був сильно побитий, але, схоже, у нього не було зламаних кісток. "Благослови тебе Господь, приятель", - сказав він.
  
  Під'їхали пожежні машини, завили сирени. Вони почали поливати водою уламки. Мосс пошукав під ними ще ознаки життя. Розкидаючи цеглини на всі боки, він задавався питанням, чи були люди, подложившие цю бомбу, тими ж самими, хто писав йому записки. Якщо так, то Сем Лопат помилявся на їх рахунок - хоча навряд чи він вже знав про це.
  
  
  У південній частині Сонори зима була сезоном дощів. Іпполіто Родрігес свої поля засіяв кукурудзою та квасолею, коли почалися дощі, орав на своєму вірному мулі. Тепер, коли 1934 рік змінився 1935-му, він бродив по них з сапою в руці, сапаючи і обробляючи землю. Робота фермера ніколи не була закінчена.
  
  У ці дні він був не єдиним, хто бродив по полях. Двоє його старших синів, Мігель і Хорхе, були досить дорослими, щоб надати йому реальну допомогу: одній було сімнадцять, іншому шістнадцять. Перш ніж мине ще багато років - можливо, до того, як пройде ще багато місяців, - вони відкриють для себе жінок. Як тільки вони знайдуть дружин, вони підуть і будуть займатися сільським господарством самостійно. Тоді Родрігесу знову доведеться обробляти свою ділянку в поодинці. Ні - до того часу Педро був би досить дорослим, щоб приєднатися. Тепер він насолоджувався додаткової допомогою.
  
  Коли денна робота була закінчена - раніше, ніж це було б без допомоги його синів, - він встав біля раковини, крутячи ручку насоса, щоб набрати води і змити піт зі свого круглого смаглявого обличчя. Покінчивши з цим, він витерся колючим рушником з вишивкою, подарованим йому дружиною і тещею.
  
  "Магдалена, ти знаєш, що сьогодні ввечері я вирушаю в Баройеку", - сказав він.
  
  Його дружина зітхнула, але кивнула. "Спасибі", - сказала вона. Вони двоє, особливо Магдалена, говорили більше по-іспанськи, ніж по-англійськи. Більшість жителів Сонори, особливо їх покоління, так і надходили, хоча Сонора і Чиуауа належали Конфедеративним Штатам на десять років довше, ніж хто-небудь з них був живий. Їх діти, які отримали освіту в міській школі, використовували ці дві мови як синоніми. У школах викладали виключно англійською. Час від часу Іпполіто задавався питанням, що будуть говорити діти Родрігесом, але нічого не міг з цим вдіяти.
  
  Він сказав: "Зараз не про що турбуватися. У нас не було проблем з проведенням зборів Партії свободи з тих пір, як міністр Физерстон переміг на виборах".
  
  Магдалена перехрестилася. "Я молюся Богу, щоб ви мали рацію. І я стверджую, що ви не розповіли мені все, що могли, про тих випадках, коли ви стріляли в людей".
  
  Оскільки вона була права, Родрігес не відповів. Він з'їв вечерю - боби і сир, загорнуті в тортильї, - потім пішов пішки в Баройеку, приблизно в трьох милях звідси. Він дістався до міста на заході.
  
  Баройека ніколи не була великим містом. У ці дні багато магазинів на головній вулиці були зачинені віконницями, і так було з тих пір, як кілька років тому закрилися срібні рудники в горах на півночі. Якщо універсальний магазин Хайме Діаса коли-небудь закриється, Родрігес не знав, як виживе місто.
  
  За винятком універсального магазину і місцевої кантини "Кулебра Верде", штаб-квартира Партії свободи була єдиним закладом в Баройеке, яка турбувалася освітленням після заходу сонця. Лампи працювали на гасі. Електрики тут ніколи не було. СВОБОДА! вивіска на вітрині свідчила, а під нею, трохи меншими літерами, Ylibertad!
  
  Незалежно від того, що Родрігес сказав своїй дружині, озброєний охоронець з патронташами хрест-навхрест на грудях стояв перед дверима. Він кивнув і посторонився, пропускаючи Родрігеса всередину. - Привіт, Пабло, - сказав Родрігес. - Що це значить?
  
  "Так, все в порядку", - відповів Пабло Сандовал по-англійськи. "Тепер нам ніхто нічого не зробить". З-під одного з патронташей виглядала його стрічка з пурпуровим серцем. Як і Родрігес, як і більшість чоловіків, що сягають середнього віку в Баройеке, він відправився на північ, щоб боротися за Estados Confederados і проти Estados Unidos у Великій війні. Він прожив в англомовній частині CSA кілька років, перш ніж повернутися додому, що багато в чому пояснювало, чому він часто використовував цю мову.
  
  Організатор вечірки, який приїхав в Баройеку кілька років тому, з іншого боку, був носієм англійської, але вітав Родрігеса на побіжному іспанською: "Привіт, секор. "Хто є хто?"
  
  "Estoy bien. Спасибі, сокир Куїнн. * Ти втомився?"
  
  "У мене теж все добре, дякую", - відповів Роберт Куїнн по-іспанськи. Він був і завжди залишався бездоганно ввічливим з людьми, яких він завербував у Партію свободи. Це саме по собі відрізняло його від багатьох англомовних союзників, які відносилися до чоловіків мексиканської крові лише на крок краще, ніж до негрів. Родрігесу не знадобилося довго служити в армії Конфедерації, щоб зрозуміти, що "мастильник" - це не пестливе звертання. Одних гарних манер було достатньо, щоб роздобути Куїнна в кілька нових членів Партії. "ИЛибертад!" - додав він тепер.
  
  "ИЛибертад!" Луною відгукнувся Родрігес. Він кивнув своїм друзям і сіл. Вони разом брали участь в боях, билися проти донів, які не хотіли бачити, як Партія Свободи захоплює Баройеку і всю Сонору.
  
  Продовжуючи говорити на своєму гарному іспанською, хоч і з акцентом, Роберт Куїнн сказав: "Панове, я повинен зробити пару оголошень. По-перше, я радий, що бачу перед собою чоловіків, у яких багато синів. Президент Физерстон створює Молодіжний корпус Свободи для хлопчиків від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Вони будуть працювати там, де це необхідно, і навчаться порядку і дисципліни. Партія і штат Сонора об'єднаються в оплаті витрат на уніформу. Це не обійдеться ні одному члену партії ні в один цент ".
  
  По кімнаті пробіг задоволений гомін. Один Родрігеса, Карлос Руїс, підняв руку. Куїнн кивнув йому. Він сказав: "Секор, що, якщо хлопчики з сімей, де немає членів Партії, захочуть приєднатися до цього Молодіжному корпусу Свободи?"
  
  - Це хороше запитання, секретар Руїс. - Посмішка Куїнна була не зовсім приємною. Він сказав: "По-англійськи ми говоримо johnny-come-latelies для тих, хто намагається застрибнути в вагончик, коли поїзд рушає з місця. Ці хлопчики зможуть вступити, але їх сім'ям доведеться платити за форму. Це здається справедливим, чи ви думаєте інакше?"
  
  "Ні, секретар Куїнн. Мені це дуже подобається", - відповів Руїс. Родрігесу це теж дуже сподобалося. Поки його родина жила в цих краях, їм доводилося задовольнятися брудним кінцем палиці. Однак на цей раз він дійсно підтримав переможця. Мало того, підтримка переможця, як виявилося, приносила свої плоди. Судячи з усмішки на обличчях інших членів Партії Свободи, їх думки були приблизно такими ж.
  
  "Деякі з вас вже знають про нашому наступному справі", - сказав Квінн. "Ви бачили, коли пендехо, що билися за дону Хоакіна, розстріляли нашу штаб-квартиру тут в минулому році, що ми не могли покладатися на громадянську гвардію, щоб тримати таких баламутів подалі від нас. Нинішні члени цивільної гвардії... подали у відставку. Їх замінять люди з Партії Свободи ".
  
  "Bueno", - сказав Родрігес. Він був не єдиним, хто висловив схвалення. Розміщення представників Партії свободи в цих місцях зробив пару речей. Це гарантувало, що люди, що виконують закон, зроблять це так, як хотіла Партія, оскільки протягом стількох років вони робили це так, як хотіли місцеві власники шахт і великі землевласники. І, якщо Родрігес не помилився у своїх припущеннях, це також гарантувало б, що у декількох членів Партії Свободи, яким зараз не пощастило, буде робота, на якій платять достатньо, щоб прогодуватися. Справді, який сенс належати сторонни, якщо ви не змогли витягти з цього ніякої вигоди?
  
  Розуміючі посмішки в залі говорили про те, що він був не єдиною людиною, яка це зрозумів. Приємно знати, подумав він. Одну річ можна сказати про старому покровителя: коли приходили неприємності, він дбав про людей, які його підтримували. Тепер ми бачимо, що Партія Свободи робить те ж саме. Ми можемо покластися на цих людей. Вони не стануть використовувати нас, а потім підуть.
  
  Підкреслюючи саме цей момент, Роберт Куїнн сказав: "Баройека тепер наше місто. Сонора - наш штат. Ми повинні переконатися, що ніхто не забере їх у нас, і ми повинні показати людям, які ще не приєдналися до Партії свободи, що вони вчинили б розумно, якби приєдналися ".
  
  При цих словах кілька чоловіків заворушилися. Карлос Руїс висловив їх занепокоєння словами: "Навіщо нам всі ці - як ви їх назвали по-англійськи -джонні, які нещодавно з'явилися на Вечірці? Яка від них користь? Вони були тільки послідовниками. Вони ніколи не боролися за Партію. Вони ніколи не проливали за неї свою кров. Кому вони потрібні?"
  
  "Ти завжди будеш особливим для Партії свободи", - пообіцяв Куїнн. Він постукав по значку, який носив на лацкані. "Ви, чоловіки, які були членами партії до інавгурації президента Физерстона, зможете носити такі значки, як цей. Вони покажуть, що ви були прихильниками Партії свободи до того, як це стало популярним заняттям. У решти, що запізнилися, на шпильках, які вони носять, буде чорна окантовка ".
  
  "Непогано", - пробурмотів Іпполіто Родрігес. Більшість інших учасників вечірки кивнули. "Ми заслуговуємо того, щоб нас виділили", - подумав Родрігес. Карлос прав. Ми заплатили наші партійні внески кров'ю.
  
  Але Куїнн продовжив: "Тим не менш, в Партії свободи є місце не тільки для нас. Партія свободи призначена для всіх в Estados Confederados. Все, ви мене чуєте? Партія тут, щоб допомогти всім людям. Вона тут для всіх людей. І ми тут для того, щоб переконатися, що всі люди роблять все можливе, щоб зробити Estados Confederados найкращою країною, більш сильною країною. Нам знадобляться всі наші сили. Всі ви, хто достатньо дорослий, билися на війні. Тоді нас вдарили ножем у спину. Якщо нам коли-небудь знову доведеться битися, ми переможемо ".
  
  Родрігес не відчував ненависті до Сполученим Штатам до Першої світової війни. Він рідко думав про США до війни. Тут, на півдні Сонори, Сполучені Штати здавалися занадто далекими, щоб про них турбуватися. Навіть такі конфедеративні штати, як Алабама і Південна Кароліна, здавалися занадто далекими, щоб про них турбуватися.
  
  Тепер все було по-іншому. Люди зі Сполучених Штатів витратили пару років, роблячи все можливе, щоб убити його. Він знав, що пережив війну, принаймні, такою ж мірою завдяки везінню, як і тому, що з нього вийшов хороший солдат. Потім, коли бойові дії нарешті закінчилися, люди зі Сполучених Штатів відібрали у нього гвинтівку, ніби у нього і його країни більше не було права захищатися.
  
  Чи повинен він був полюбити США після цього? Навряд чи!
  
  "Ми всі будемо йти в ногу один з одним", - сказав Квінн. "Ми крокуємо в майбутнє пліч-о-пліч. Одна країна, одна партія - всі разом, до... перемозі".
  
  Одна країна... одна партія? Не так давно в цьому самому залі Карлос запитав, що відбудеться, коли Партія свободи програє вибори після приходу до влади. Роберту Квінну це здавалося дуже кумедним. Іпполіто не розумів чому, принаймні в той час. Тепер... Тепер, можливо, він зрозумів.
  
  "їНау otro мбѕ?" - Запитав Куїнн. Ніхто нічого не сказав. Куїнн швидко кивнув - кивок англомовного. "Добре. Якщо немає інших питань, друзі, це засідання закривається. Hasta luego."
  
  Зірки яскраво сяяли, коли Родрігес та інші члени Партії Свободи залишали штаб-квартиру партії. Вітер дув з гір на північному сході. Це був самий холодний вітер, який коли-небудь знала Баройека, хоча там, в Техасі, під час війни Родрігес дізнався про зиму те, чого ніколи не хотів знати. Він пошкодував, що не захопив з собою пончо; прогулянка назад на ферму була б менш ніж приємною. Звичайно, сама по собі прогулянка допомогла б йому зігрітися.
  
  Кілька людей з Партії Свободи попрямували до Ла-Кулебра-Верде, звідки долинали світло, звуки гітари і хриплий спів: "Давай, аміго", - покликав Карлос Руїс. "Один тобі не зашкодить, або навіть два або три". "Завтра занадто багато роботи", - сказав Родрігес. Його друзі сміялися над ним. Вони, мабуть, думали, що, хоча пиво або текіла, або навіть дві-три, йому не зашкодять, Магдалена зашкодить. І, хоча він не збирався зізнаватися їм у цьому, вони, ймовірно, були праві.
  
  
  Водій "Цинцинната" пригальмував біля узбіччя, вискочив з свого старого вантажівки "Форд" ще з працюючим мотором і побіг на кут, щоб купити номер "Де-Мойн геральд-експрес" у глухонімого, який продавав їх там. Хлопець підняв кепку і посміхнувся, коли Цинциннат дав йому пятицентовик, і посміхнувся ще ширше, коли негр поспішив назад до вантажівки, не чекаючи здачі.
  
  Він розкривав газету на внутрішніх сторінках і читав всякий раз, коли йому доводилося зупинятися через знака, регулювальника або одного з червоних вогнів, які росли, як поганки, останні кілька років. Історії, які хвилювали його найбільше, не потрапили на першу смугу. Там було повно антиамериканських заворушень, що стрясали Х'юстон, Сполучені Штати, виділені з західного Техасу в кінці Великої війни. Цинциннат хотів дізнатись більше не про події, що потрясли світ, і вони також не мали прямого відношення до Де-Мойну. Іноді проходило кілька днів, а жодна з історій, які його турбували, не спливала.
  
  Сьогодні, однак, він знайшов одного. Заголовок - це був невеликий заголовок, не на п'ятій сторінці - свідчив: група з 25 негрів повернула назад на кордоні. У цій історії розповідалося про те, як чорношкірі - чоловіки, жінки і діти, - намагалися перетнути кордон з Теннессі Конфедерації в американський штат Кентуккі, і як прикордонний патруль і підрозділи Національної гвардії змусили їх повернутися в CSA. Вони заявляли про нестерпні переслідування в своїй власній країні, пише репортер, але, оскільки їх в'їзд в Сполучені Штати був би як незаконним, так і небажаних, офіцери прикордонного патруля відхилили їх клопотання, як це вже давно прийнято У.S. політика.
  
  Він багато разів відправляв матеріали в "Геральд-експрес". Якби перед ним був цей репортер, він врізав би цій людині - білому чоловікові, звичайно - прямо в ніс. Він так незграбно вичавив зчеплення, що заглох, і йому довелося знову завести двигун. Це змусило його усвідомити, наскільки він був розлючений. Він не робив нічого подібного з тих пір, як вчився водити машину ще до Великої війни.
  
  Але, катя на північ, до залізничних станцій, він зрозумів, що не повинен злитися тільки на репортера. Хлопець нічого не зробив, але чітко виклав, якою була політика уряду США і завжди нею була. Раніше, коли кордон між США і CSA проходила по річці Огайо, американські патрулі розстрілювали негрів, які намагалися втекти в Сполучені Штати, перебуваючи у воді. У США було всього кілька чорношкірих, і більшого їм не було потрібно. Багато людей тут були б щасливішими без тих, хто в них уже був.
  
  Сміх Цинцинната був кислим. "Вони застрягли зі мною і такими, як я, бо без нас вони ніяк не могли дістатися до Кентуккі", - сказав він. Він був радий жити під владою США, а не К. С., особливо тепер, коли Партія Свободи оголосила заворушення в Конфедерації.
  
  Расові заворушення, що охопили CSA, були, звичайно, головною причиною, по якій негри намагалися виїхати. Євреї тікали від російських погромів в США. Ірландці врятувалися від голоду і англійських землевласників. Німці тікали від невдалої революції. Поляки, італійці та французи зробили все можливе, щоб врятуватися від голоду і злиднів. Всі вони знайшли собі місце в Сполучених Штатах.
  
  Негри з Конфедеративних Штатів? Чоловіки і жінки, у яких були відчайдушно термінові причини покинути свої будинки, які вже говорили по-англійськи і які були готові працювати, як раби, якими були їхні батьки, бабусі та дідусі (і деякі з них в молодості)? Могли б вони побудувати тут собі вдома?
  
  Немає.
  
  Він вважав, що повинен був радіти, що військові США не переслідували негрів на південь, на територію Конфедерації, коли ті просувалися вперед під час війни. На мить він замислився, чому вони цього не зробили. Але він міг бачити причини. Конфедерати могли б з користю використати працю кольорових біженців. І якщо щось і могло зробити негрів лояльними до CSA, так це те, що їх викинули з США. Американським чиновникам, як не дивно, вистачило розуму зрозуміти це, і тому цього не сталося.
  
  Тут були залізничні станції, лабіринт шляхів, стрілочних переводів, поїздів і фрагментів складів, розкиданих тут і там з ним, очевидно - але не зовсім - як попало. Пара залізничників з палицями в руках і пістолетами на стегні дізналися Цинцинната і його вантажівка і помахала йому рукою, запрошуючи проїжджати. "Доброго ранку, Лу. Доброго ранку, Стів, - покликав він їх. Вони знову помахали. Він вже давно сюди ходив.
  
  Підстрибуючи на залізничних переїздах назустріч поїзду, він спостерігав за двома придурками в дзеркалі заднього виду. Вони гналися за білим обірванцем, який їхав по рейках і пересів на інший потяг, або зійшов назавжди. Цинциннат міг би посперечатися, що хлопець прямував кудись ще, певно, кудись на Захід. Не хотіли залишатися в Де-Мойні. Навіть якщо б цей бідолаха мав це на увазі, він би цього не зробив до того часу, як Стів і Лу покінчили з ним.
  
  Там стояв кондуктор, такий же важливий людина в товарному поїзді, як суперкарго на пароплаві. Цинциннат вдарив по гальмах, вистрибнув зі свого вантажівки і підбіг до чоловіка з планшетом в руці. - Давненько вас не бачив, містер Навин, - сказав він, доторкаючись до полів своєю м'якою матерчатою кепки. - Що у вас є для мене сьогодні?
  
  "Привіт, Цинциннат", - сказав Уеслі Навин. Цинциннату стало цікаво, скільки провідників пройшло через Des Monies. Скільки б їх не було, він знав майже всіх. До теперішнього часу вони теж знали його. Вони знали, наскільки він надійний. Лише жменька з них відмовлялася давати йому бізнес, тому що він був кольоровим. Навин не був одним з них. Він вказав на декілька товарних вагонів в кінці поїзда. "Як у вас з ковдрами і оббивкою? У мене тут є партія квіткових горщиків, їх повинно вистачити цьому місту приблизно на найближчі сто років.
  
  "У мене багато чого є", - відповів Цинциннат. "Скільки зупинок мені потрібно зробити на цьому маршруті?"
  
  "Дай-но я гляну сюди..." Навин сверился з дуже важливим блокнотом. "Шість".
  
  "Де вони?" Запитав Цинциннат. Кондуктор зачитав адреси. Цинциннат розвів руками, блідими долонями вгору. "Ти керуєш мною по всьому світу. Я повинен попросити чотири долара. Краще сказати п'ять - я, можливо, не повернуся сюди, щоб отримати ще одну партію."
  
  - Заплачу тобі три з чвертю, - сказав Навин.
  
  "Моя мама не ростила дурнів", - сказав Цинциннат. "Я тягну свою дупу в ріверсайд. Там мені чесно платять за чесну роботу".
  
  "Ти самий чорний єврей, якого я коли-небудь бачив", - сказав Навин. Цинциннат тільки усміхнувся; це був не перший раз, коли люди говорили про нього такі речі. Все ще бурмочучи, кондуктор сказав: "Ну, чорт візьми, три п'ятдесят. Раз вже це ви".
  
  "Не роби мені таких позичені", - сказав йому Цинциннат. "Я нікуди не поїду, поки не втрачу гроші по дорозі, а у тебе ще нічого не вийшло".
  
  Вони зупинилися на 3,75 долара. Кількома роками раніше цього було б недостатньо, щоб утримати Цинциннат в плюсі. Але зараз він був більш ефективний, ніж раніше, а ціни на всі впали з тих пір, як з грошима стало скрутно.
  
  Він завантажив, здавалося, дев'ять мільйонів квіткових горщиків в кузов "Форда", використовуючи старі пошарпані ковдри, щоб одна стопка не зачіпала іншу. Все, що він ламав, звичайно, залишався з ним. Він кривився кожен раз, коли вантажівка підскакував на вибоїні. Він трохи подумав, перш ніж покинути залізничну станцію з квітковими горщиками. Пара хвилин, які він витратив, ймовірно, зекономили йому годину часу в дорозі, оскільки він розробив оптимальний маршрут, по якому можна було дістатися до всіх шести дитячих садків і універмагів. Це було частиною того, у чому полягала ефективність.
  
  Це дозволило йому повернутися на залізничну станцію відразу після двох годин дня: досить часу, щоб отримати ще вантажу і доставити його до заходу сонця. Коли сонце сіло і він закінчив з другої завантаженням, він поїхав додому, припаркувавши вантажівка перед своїм багатоквартирним будинком. Коли він увійшов у квартиру, його дочка Аманда робила домашню роботу за кухонним столом, в той час як Елізабет, його дружина, смажила стейки з шинкою великою залізною жаровні на плиті.
  
  Цинциннат швидко поцілував Елізабет, потім запитав: "Де Ахілл? Він у своїй кімнаті?"
  
  Вона похитала головою. Вона готувала в одязі покоївки, в якій ходила на роботу. "Він трохи подув перед тим, як ти повернулася додому, пробув там рівно стільки, щоб переодягнутися, а потім знову здувся", - сказала вона.
  
  "Навіщо йому було переодягатися?" Запитав Цинциннат. "Те, що він робить, йому не потрібно". Не в останню чергу завдяки наполегливості Цинцинната, який іноді виконував завдання розміром два на чотири, його син отримав атестат про закінчення середньої школи. Потім він вразив усіх - включаючи, мабуть, і самого себе, - отримавши роботу клерка в страхової компанії. Навряд чи йому довелося б добряче попотіти, заповнюючи паперу або складаючи стовпці цифр.
  
  Але Елізабет сказала: "Як ти думаєш, чому? Він знову водить Грейс в кіно".
  
  "О." Цинциннат не знав, що робити далі. Грейс Чанг жила в квартирі прямо нагорі від його власної. Її батько тримав пральню і варив чудове пиво (дуже корисний талант в такому абсолютно посушливому штаті, як Айова). Цинциннат не міг заперечувати, що Грейс була милою дівчиною або що вона була гарненькою дівчиною. Ніхто взагалі не міг заперечувати, що вона була китаянкою.
  
  Вона зустрічалася з Ахіллом вже більше року. Це змушувало Цинцинната сильно нервувати. Це були не Конфедеративні Штати, і Грейс не була білою, але навіть так... Те, що вони кудись ходили вдвох, теж змушувало містера Чанга нервувати. Йому досить добре подобався Ахілл - він знав його з дитинства, - але не можна було заперечувати, що Ахілл не був китайцем.
  
  - Нічого доброго з цього не вийде, - важко зітхнув Цинциннат.
  
  Елізабет відповіла не відразу. Вона перевернула стейки з шинкою лопаткою з довгою ручкою. - Ніколи не знаєш, - сказала вона, коли вони знову зашипіли. "Ні, ніколи не можу сказати. Може бути, у цього з'являться онуки".
  
  "Зроби це, Господи!" Цинциннат вигукнув. "Ти думаєш, він хоче на ній одружуватися?"
  
  Його дружина розминала лопаткою картопляну кашу на сковороді поменше. Потім вона сказала: "Не думаю, що він зустрічається з дівчиною більше року, якщо тільки не думає про це. Не думай, що вона піде з ним, якщо тільки вона теж не подумає про це.
  
  "Що нам робити, якщо в кінці кінців він одружується на дочці китайця?" - Запитав Цинциннат.
  
  Елізабет перевернула ще картоплину, перш ніж відповісти: "Нагорі, я думаю, містер Чанг прямо зараз говорить своїй дружині: "Що ми робимо, вони одружилися?" - Її спроба відтворити співучий китайський акцент була однієї із самих забавних речей, які Цинциннат чув за останній час.
  
  Але цей поганий акцент був не єдиною причиною, по якій він почав сміятися. Незважаючи на те, що Ахілл і Грейс зустрічалися більше року, ніхто за межами їх сімей не сказав ні одному з них ні слова про їх виборі партнера. Здавалося, що білий Де-Мойн - переважна більшість населення міста - не міг прийти у захват від того, що робили негри або китайці, до тих пір, поки в цьому не були замішані білі.
  
  Вечеря був прекрасний. Цинциннат хотів залишитися і дочекатися Ахілла, але день, який він провів, наздогнав його. Він ліг спати, і йому наснилося, що він намагається прокрастися в США на своїй вантажівці, щоб відвезти Грейс Чанг в кіно, але люди продовжували кидати в нього квіткові горщики, так що він не міг потрапити всередину.
  
  Коли Цинциннат підвівся з-за дверей Ахіллеса почувся храп. Його синові не потрібно було бути в офісі до дев'яти годин, тому він ліг спати пізно. Це означало, що Цинциннату потрібно було піти до того, як Ахілл встане. Це також означало, що Цинциннат не міг говорити з ним про Грейс. Він сказав Йому, що освіта стане в нагоді у всіх відносинах. Тепер, до свого жаль, він виявив, наскільки був правий.
  
  
  Люсьєн Гальтье сів у свій автомобіль, щоб під'їхати до Рів'єр-дю-Лу. "Шевроле" завівся, коли Гальтье повернув ключ запалювання. Одна річ, яку незабаром засвоїв будь квебекец, що має автомобіль, - це важливість підтримки акумулятора сильно зарядженим взимку, а там, біля річки Святого Лаврентія, зима тривала довго.
  
  "Поїхали", - сказав Галтье. Це був невисокий, стрункий чоловік, якому тільки що виповнилося шістдесят. Він виглядав так само - життя на свіжому повітрі зробила його шкіру зморшкуватою, - але він все ще був бадьорий, його волосся не світліше сталевий сивини. Коли він приїжджав у місто на возі, у нього були нескінченні філософські дискусії з конем. Автомобіль був менш підходящим партнером для таких справ, ніж кінь, але володів певними перевагами, яких не було у тварини. Ще ні в одного коня не було обігрівача.
  
  Шосе являло собою чорну лінію асфальту, накреслену на білизні свіжого снігу. До теперішнього часу, коли позаду було стільки років негоди, з-за снігу на землі важко було розгледіти воронки від снарядів часів Великої війни. О, подекуди віспини давали ключ до розгадки, але мало-помалу земля гоїлася сама по собі.
  
  Загоєння, однак, було не те ж саме, що зцілення. Час від часу цикл заморожування і відтавання піднімав на поверхню давно поховані раковини, часто прогнилі від корозії. Експерти по знесенню будівель в синьо-сірій уніформі Республіки Квебек позбулися від більшості з них. Однак минулої весни Анрі Бошан натрапив на один з них своїм плугом, коли обробляв землю. Тепер ця ферма належала його синові Жан-Марі, в парі кілометрів від ферми Гальтье, і від бідолахи Анрі нічого не залишилося, щоб поховати. Люсьєн не знав, що робити з цією небезпекою. Якщо б він не орав, він би не їв.
  
  Рів'єр-дю-Лу розташовувався на кручах, з яких річка, що дала йому назву, впадала в річку Святого Лаврентія. Це був торговий містечко, річковий порт і залізнична зупинка. Це був найбільший місто, який Галтье коли-небудь бачив, якщо не рахувати кількох коротких візитів в Торонто, коли він служив в канадській армії більше сорока років тому. Як це співвідносилося з більш широкою схемою речей, він дійсно не знав. Насправді йому було все одно. У його віці він нікуди більше не збирався.
  
  У це свіже, прохолодне недільний ранок Рів'єр-дю-Лу здавався ще більшим, ніж був насправді. Безліч фермерських сімей із сільської місцевості приїхали послухати месу в Егліз Сен-Патріс на вулиці Лафонтен. Як він звичайно робив, Гальтье припаркувався на бічній вуличці і пішов до церкви пішки. Все більше і більше автомобілів заполоняло вузькі вулички Рів'єр-дю-Лу, які були побудовані ще до того, як хто-небудь подумав про автомобілі. Вранці в неділю компанію їм становило безліч возів, запряжених кіньми. Побачивши фургон, дуже схожий на той, яким він керував, Люсьєн відчув приступ ностальгії.
  
  Він прийшов у церкву одночасно зі своєю старшою дочкою Ніколь, її чоловіком доктором Леонардом О Дуллом і їх сином Люсьєном, розміри якого вражали дідуся кожен раз, коли він бачив свого тезку. "Чим ви годуєте дитину?" він зажадав відповіді у батьків хлопчика.
  
  Леонард О Доулл виглядав спантеличеним. "Ти хочеш сказати, що ми повинні його погодувати?" - запитав він. "Я знав, що ми щось забули". Він дуже добре говорив по-квебекски по-французьки; його американський акцент і паризький зникли за сімнадцять років, що минули з тих пір, як він був одружений на Ніколь.
  
  "Як ти, мій чистий?" Запитала Ніколь.
  
  "Pas pire", - відповів він, що, як і в англійському "непогано", підходило для всього, що знаходиться між агонією і екстазом. Він пізнав свою частку агонії кілька років тому, коли померла його дружина. Екстаз? Поява нових онуків було найбільш близьким до того, що він міг знайти в своєму віці.
  
  Вказавши, Ніколь сказала: "Це Шарль", в той же час як її чоловік сказав: "Це Жорж". Гальтье по черзі помахав своїм старшим і молодшим синам і їх сім'ям. Його друга дочка Деніз з чоловіком і дітьми підійшли, коли він вітав своїх синів. Можливо, дві інші його дочки вже були в церкві, а може бути, вони не приїхали в місто у цю неділю.
  
  "Пішли". Жорж, який завжди брав бика за роги, першим увійшов всередину. "Світові краще остерігатися, тому що сюди йдуть Галтье". Він височів над Люсьєном, і над Шарлей, який пішов до свого батька. З Жоржем на чолі, можливо, світу дійсно треба було наглядати за Галтье.
  
  Вони були не єдиним великим кланом, які входили в церкву. У квебекців було багато дітей і тісні сімейні зв'язки, тому безліч братів, сестер і двоюрідних братів дефілювали як єдине ціле, щоб їх друзі і сусіди могли ними захоплюватися. Заповнення пари рядів лав ні в якому разі не було незвичайним досягненням.
  
  Єпископ Гійом очолив месу. За ним не було і натяку на скандал, як за його попередником на престолі, єпископом Паскалем. Паскаль був - і, без сумніву, досі був - рожевим, пухким і розумним. Він занадто швидко приєднався до американцям під час війни. Галтье все ще думав, що використовував їх вплив, щоб добитися призначення Рів'єр-дю-Лу єпископальної кафедри, і що він зробив це більше для себе, ніж для міста. Він залишив єпископство - і Рів'єр-дю-Лу - у чомусь на кшталт блиску слави, коли його подруга подарувала йому близнюків.
  
  Галтье вважав вкрай малоймовірним, що єпископ Гійом коли-небудь стане батьком близнюків. Йому було далеко за шістдесят, і він був потворний, як глинобитний паркан. У нього була бородавка на підборідді і ще одна на носі; його очі, опущені донизу, були очима скорботної гончака; його вуха наводили людей на думку про автомобілі, едущем по вулиці з відкритими дверцятами. Він був хорошою людиною. Люсьєн ні краплі в цьому не сумнівався. Хто дав би йому шанс стати поганим?
  
  Він також був побожною людиною. У цьому Люсьєн теж не сумнівався, оскільки його завжди цікавив єпископ Паскаль - і, очевидно, у нього були для цього вагомі причини. Гійом виголошував вдумливі проповіді, засновані на Письмі, добре організовані ... і просто трохи нудні.
  
  Після цього і після прийняття Святого Причастя Люсьєн сказав: "Проповіді - це єдине, чого мені не вистачає в Паскалі. Від нього завжди можна почути щось вартісне. Може, це і не має ніякого відношення до церкви, але це завжди було цікаво ".
  
  "Улюбленим предметом Паскаля завжди був Паскаль", - сказав Жорж.
  
  Леонард О Доул підняв брову. Його довге світле обличчя виділяв його як людину з ряду геть що виходить в цьому натовпі смаглявих галльських квебекців. "І чому ж тоді він так відрізняється від тебе?" м'яко запитав він.
  
  Брат і сестри Жоржа розсміялися. Люсьєн усміхнувся. Що стосується Жоржа,... ну, Жоржа ніщо не бентежило. "Чим він відрізняється від мене?" він повторив. "Не говори дурниць, мій дорогий шурин. Моїм улюбленим предметом ніколи не був Паскаль".
  
  Його сім'я, або ті з них, хто був достатньо дорослою, щоб зрозуміти жарт, застогнали в унісон. "Хтось, мабуть, впустив тебе на голову, коли ти був дитиною", - сказав Люсьєн. - Інакше як би ти міг стати таким, який ти є?
  
  "Що це ти кажеш?" Джордж запитав з удаваним подивом. "Тобі не здається, що я схожий на тебе?"
  
  Це було досить абсурдно, щоб викликати чергову порцію стогонів у його рідні. Чарльз, який дійсно був схожий на Люсьєна не тільки зовні, але і за темпераментом, сказав: "Вважай, тобі пощастило, що тато не пішов у тебе - з сокирою".
  
  Невиправний Жорж зобразив курчати після того, як той зустрівся з сокирою, і до того, як вирішив, що мертвий, і лежав нерухомо. Він проковылял по тротуару, розкидаючи родичів і кількох сусідів - по своєму сліду. Йому вдалося двічі зіткнутися з Чарльзом, що Люсьєна мало здивувало. Коли вони були молодші, Чарльз домінував над своїм братом, поки Жорж не стало надто великим, щоб йому це більше сходило з рук. З тих пір Жорж зводив рахунки.
  
  "Приходьте всі до мене додому", - закликав доктор О Доулл, як він робив майже кожну неділю. "Ми зможемо їсти, пити і розмовляти, а діти зможуть по черзі потрапляти в неприємності".
  
  - Дорослі теж можуть, - сказала Ніколь, скоса глянувши на Джорджа.
  
  У О Дулла справи йшли непогано, він був, мабуть, самим популярним лікарем у Рів'єр-дю-Лу. У нього був пристойних розмірів будинок. Але він міг би бути таким же великим, як маєток Фрейзеров - за великим рахунком, найбільший будинок у місті, - і все одно здавався переповненим, коли його заповнили Галтье.
  
  Люсьєн виявив, що тримає в руці склянку віскі. Він витріщився на нього в легкому здивуванні. Він набагато більше звик пити пиво або эпплджек місцевого виробництва, які не обтяжували себе нудними урядовими формальностями з приводу податків. Він зробив ковток. Він пив "эпплджек", який був дужий; він пив "эпплджек", від якого, якщо після ковтка подихати в бік відкритого вогню, загорялися легені. Він зробив ще ковток. "Що надає йому такий смак?"
  
  "Це відбувається з обвуглених бочок, які вони використовують для витримки віскі", - відповів його зять.
  
  "Значить, ми п'ємо ... пальників дерево?" Сказав Галтье.
  
  "Так і є", - погодився Леонард О Доулл. Він із задоволенням відсьорбнув віскі з своєї склянки. "Смачно, чи не правда?"
  
  "Я не знаю". Люсьєн зробив ще ковток. Вогонь пробіг по його горла. "Це сп'янить людини, впевнений. Але якщо б у мене був вибір між тим, щоб пити щось зі смаком яблук або щось зі смаком горілого дерева, я знаю, що б я вибрав в більшості випадків ".
  
  "Якщо хочеш, у мене є справжній кальвадос, а не контрабандний самогон, який ти разливаешь", - сказав О Дулл.
  
  "Може бути, пізніше", - відповів Галтье. "Я ж казав тобі, більшу частину часу. Зараз, для різноманітності, віскі в порядку". Він зробив ще ковток. Задумливо причмокнув губами, він сказав: "Цікаво, як люди взагалі навчилися насолоджуватися смаком горілого дерева".
  
  Доктор О Доулл сказав: "Я не знаю напевно, але можу здогадатися. Коли ви перегоняете віскі, його потрібно кудись дівати, якщо тільки ви не вип'єте його відразу. Куди ви наливаєте? В бочках, особливо в ті часи, коли скло ще не було дешевим і його було легко дістати. І іноді, на жаль, воно залишалося в бочці досить довго, щоб відчути смак дерева, перш ніж хто-небудь його вип'є. Якби хтось вирішив, що йому подобається такий смак, цей аромат було б досить легко приготувати спеціально. Я не впевнений, що це правда, майте на увазі, але я думаю, що в цьому є досить хороший сенс. А ти, мій красень, що ти про це думаєш?
  
  "Я думаю, у тебе є причина - в цьому дійсно є сенс. Я думаю, ти міркуєш як людина, в жилах якого тече французька кров". Гальтье не міг знайти більш високої похвали. Більшість американців, судячи з того, що він бачив, були хронічно заплутаними мислителями. Тільки не його зять. Леонард О Доул відразу перейшов до справи.
  
  Він також зрозумів, який комплімент зробив йому Гальтье. - Ви робите мені занадто багато честі, - пробурмотів він. Люсьєн похитав головою. "Про, але ви це робите", - наполягав доктор О Доулл. "Мені пощастило більше, ніж я можу висловити, що я так довго прожив серед вас, чудових квебекців, які насправді - коли вам цього хочеться - поважають силу раціонального мислення".
  
  "Ти дивно виражаєшся", - сказав Люсьєн. Можливо, віскі змусило його помітити тонкі відтінки сенсу, які інакше він міг би втратити. "Чому б тобі не жити серед нас до кінця своїх днів?"
  
  "Я б не хотів нічого кращого", - відповів Леонард О Доулл. "Але людина не завжди отримує те, що хотів".
  
  "Що утримало б тебе від цього?" - Запитав Галтье.
  
  "Стан світу", - сумно відповів О Дулл. "Тут нічого немає, мій красень. Я люблю Рів'єр-дю-Лу. Я люблю тутешніх людей - і не тільки вас, божевільні Галтье. Але може трапитися - і я боюся, що це може статися, - що одного разу знову з'являться місця, які будуть мати потребу в лікарях набагато, набагато більше, ніж Рів'єр-дю-Лу ".
  
  - Що ви...? Люсьєн Галтье замовк. Він прекрасно знав, як американець потрапив в місто. Він був одним з лікарів, які працювали у військовому шпиталі, який вони побудували під час Першої світової війни. Подумавши про це, Галтье одним ковтком допив віскі і простягнув склянку за добавкою.
  
  
  "Швидше з цим каву!" Від протяжного вимови конфедератів у Неллі Джейкобс заскрежетали зуби. В її кав'ярні було багато клієнтів з Конфедерації ще з часів Великої Вітчизняної війни. Навіть зараз, коли більша частина північної Вірджинії була приєднана до США, межа проходила недалеко на півдні. І конфедерати завжди приїжджали до Вашингтона з тієї чи іншої причини: окупація під час війни, бізнес зараз.
  
  "Я йду, сер", - сказала вона і зняла чайник з плити. Її стегно защеміло, коли вона несла кавник до столика для відвідувачів. "Скоро шістдесят", - подумала вона. В такі довгі дні, як цей, вона відчувала важкість всіх прожитих років.
  
  - Велике вам спасибі, - сказав він, коли вона налила кави. Вона подумала, чи скаже він їй, що був завсідником кав'ярні під час війни. Вона не впізнала його, але що це доводило? Чоловік міг легко втратити волосся і обзавестися животом за двадцять років. Вона теж була не тією, якою була в 1915 році. Волосся у неї було сиве, довгасте обличчя в зморшках, шкіра під підборіддям в'яла. Чоловіки більше не дивилися на неї так. Для неї це було полегшенням. Конфедерат відсьорбнув кави, потім зауважив: "Тут тихо".
  
  "Важкі часи", - сказала Неллі. Якщо цей барабанщик, або ким би він не був, не міг зрозуміти цього сам, він був великим дурнем, ніж вона думала, - з чим довелося б щось робити.
  
  "Так, часи зараз важкі", - сказав він і ляснув рукою по стільниці з такою силою, що вона підстрибнула. Трохи кави виплеснулося з чашки на блюдце, на якому вона стояла. - Так якого ... риса ви, люди, нічого не робите з цього приводу?
  
  "Здається, ніхто не знає, що робити - ні тут, ні де-небудь ще". Неллі дозволила собі трохи різкості в голосі. "Схоже, крах стався не тільки в Сполучених Штатах". У тебе і своїх проблем вистачає, приятель. Не заносись занадто високо про наших.
  
  Спільник кивнув, визнаючи правоту. Він закурив сигару. Коли він це зробив, Неллі дістала сигарету і сунула її в рот. Вона курила тільки тоді, коли це робили її клієнти. Він чиркнув ще одним сірником і прикурив для неї. Коли вона теж кивнула в знак подяки, він сказав: "Але ви всі навіть не виглядаєте так, ніби намагаєтеся тут. У моїй країні, - його груди роздулася від гордості так, що випнувши мало не вище живота, - з тих пір, як Партія Свободи прийшла до влади, у нас є робота для людей, які залишилися без роботи. Вони будують дороги, паркани, фабрики, риють канали і я не знаю, що ще, і дуже скоро вони почнуть приборкувати річки, які доставляють нам стільки клопоту ".
  
  "Зачекайте хвилинку. Хіба ваш Верховний суд не сказав, що ви не можете цього зробити?" Запитала Неля. "Це те, про що деякий час тому говорили газети, якщо я правильно пам'ятаю".
  
  "Ви знаєте", - сказав хлопець. "Але хіба ви не чули президента Физерстона днями по радіо?"
  
  "Не можу сказати, що я це зробила", - зізналася Неллі. "Конфедеративні Штати - не моя країна". І це добре, подумала вона. Але ввічливість змусила її запитати: "Що він сказав?"
  
  - Я передам вам, що він сказав, мем. Він сказав наступне: "Джеймс Макрейнольдс прийняв своє рішення, тепер дозвольте йому привести його у виконання!" - Конфедерат виглядав таким гордим, немов сам кинув виклик Верховному суду в Річмонді. Він продовжив: "Це те, що робить лідер. Він веде. І якщо хто встає у нього на шляху, він заводить ... такого-то в глухий кут, йде далі і робить те, що потрібно робити. Це тобі Джейк Физерстон! І люди теж аплодують на всьому шляху від Сонори до Вірджинії ".
  
  Неллі була досить цинічною, щоб задатися питанням, наскільки людей заохочують підбадьорювати. Але насправді її здивувало не це. Вона сказала: "Вам не зійшло б з рук ось так водити себе за ніс у Верховному суді тут, в США".
  
  "Що ж, мем, я збираюся сказати вам правду, а правда в тому, що ви не зможете приготувати омлет, не розбивши кілька яєць". Конфедерат просяяв і затягнувся сигарою, як ніби йому в голову прийшла глибока і оригінальна істина. Він продовжив: "Візьмемо, приміром, ніггерів. Ми укладаємо з ними угоду, тому що вони стали нахабними не за своїм статусом з тих пір, як повстали під час війни. Вони повинні зрозуміти, де їх місце, і ми їх теж навчимо. Ти повинен йти туди, куди прямуєш, незважаючи ні на що, тому що інакше ти ніколи туди не потрапиш ".
  
  Хоча Неллі не відчувала особливого інтересу до кольоровим людям, вона сказала: "Я впевнена, що не знаю, яке відношення підпали будинків людей мають до Верховного суду".
  
  "Про, це всі частини одного і того ж", - щиро сказав її клієнт. "Це правда. Так і є". Можливо, він говорив про Святого Духа. "Що б ти не повинен був зробити, ти йдеш вперед і робиш це, і ти не дозволяєш нічому зупинити тебе. Якщо ти думаєш, що тебе можна зупинити, у тебе проблеми. Але якщо ти знаєш, що можеш перемогти, ти переможеш ".
  
  "Я в цьому не так впевнена", - сказала Неллі. "Ви, люди, були впевнені, що виграєте Велику війну, але ви цього не зробили".
  
  "Ви можете так говорити, якщо хочете", - відповів Конфедерат. "Ви можете так говорити, але це не робить це правдою. Правда в тому, що нам завдали удару в спину. Якби не повстання ніггерів, ми б відшмагали вас всіх. Як би я не був впевнений, що стою тут перед вами, це євангельська істина. Як я вже говорив, їм потрібно відплатити за це. Тепер вони починають це розуміти. Так їм і треба, якщо тебе хвилює моя думка ".
  
  Оскільки Неллі цього не зробила, вона відступила за прилавок. Вона сподівалася, що цей галасливий хлопець піде, і вона сподівалася, що прийде більше покупців, і у неї буде привід ігнорувати його. Врешті-решт він встав і пішов. Він залишив десятицентовик чайових на півдолара за сендвіч і кави, так що Неллі пробачила йому шум.
  
  Клара, дочка Неллі, повернулася додому зі школи через кілька хвилин. Неллі, як це часто бувало, ошелешено втупилася на неї. Частина її дивувалася, як Кларі вдалося дожити до п'ятнадцяти років, до першокурсниці середньої школи з жіночими формами. А частина її просто дивувалася, що Клара взагалі була тут. Неллі ніколи не збиралася заводити дитину від Хела Джейкобса. Вона не завжди турбувалася про гумках просто тому, що думала, що їй теж не потрібно турбуватися про зарази. Це виявилося неправильним. І ось переді мною була Клара, всього на пару років старше свого племінника Армстронга Граймса, сина зведеної сестри Клари, Едни.
  
  "Привіт, дорога", - сказала Неллі. "Чого ти навчилася сьогодні?" Вона завжди питала. Вона сподівалася, що, вивчивши трохи книг самостійно, Кларі не доведеться працювати так старанно, як раніше, або турбуватися про те, щоб не допустити деякі помилки, які вона зробила - а вона зробила кілька нескладних дій.
  
  "Квадратні рівняння алгебри". Клара скорчила страшну гримасу. "Побудова схем речень англійською". Вона склала ще одну. "А в уряді - як законопроект стає законом". Замість гримаси - позіхання. Потім вона просяяла. Її обличчя, як і у Гела, було кругліше, ніж у Неллі, і світилося, коли вона посміхалася. "І Уолтер Йохансен запитав мене, чи можу я піти з ним в "Рухомі картинки" в цю суботу. Можна мені, ма? Будь ласка? Воллі такий милий ".
  
  Першим спонуканням Неллі було закричати "Ні!" Все, чого він хоче, - це зняти з тебе нижню білизну! Як вона знала - о, як вона знала!- велику частину часу це було вірно для більшості чоловіків. Але якщо б вона підняла з-за цього великий шум, то тільки посилила б бажання Клари скуштувати заборонений плід. Вона зрозуміла це, виховуючи Эдну, і вона також пам'ятала те ж саме зі свого власного бурхливого подорожі в жіночність мільйон років тому - в усякому разі, таке було це почуття.
  
  І тому, замість того, щоб закричати, вона запитала: "Який з них Уолтер? Це той худорлявий блондин з чубчиком?"
  
  "Ні, ма." - кудкудакала Клара, роздратована тим, що її мати не може напоумити своїх друзів. "Це Едді Фуллмер. Уолтер - футболіст, той, у якого блакитні-перебільшено блакитні очі і велика ямочка на підборідді. - Вона зітхнула.
  
  Це зітхання майже змусив Неллі закричати: "Ні!" Судячи з усього, це було слово, яке Клара навіть не подумала б використовувати по відношенню до містера Футбольного герою. Але Неллі змусила себе подумати двічі. "Я думаю, ти можеш піти з ним, - сказала вона, - якщо він привезе тебе прямо сюди після фільму. Ти повинна пообіцяти".
  
  - Я хочу! Я буду! Він буде! О, ма, ти прекрасна! Клара зробила пірует. Спідниці знову стали довгими, за що Неллі дякувала небеса. Вона б не хотіла, щоб дівчинка віку Клари носила їх довжиною до коліна або вище, якими вони були в 1920-ті роки. Це означало напрошуватися на неприємності, і дівчат від п'ятнадцяти до двадцяти було досить легко знайти їх, не питаючи. Як би те ні було, спідниця зметнулася, коли Клара повернулася, демонструючи стрункі гомілки та щиколотки.
  
  Хочу я бути шикарною? У Неллі були свої сумніви. "Шкода, що твій тато не бачив тебе такою дорослою", - сказала вона.
  
  Це протверезило Клару. - Я теж, - тихо сказала вона. Хел Джейкобс помер кілька років тому від рідкісної хвороби: раку легені.
  
  Неллі розсіяно запалила нову сигарету, а потім була змушена в поспіху загасити її, коли зайшов відвідувач. Клара подала йому каву, яку він замовив. Вона могла управлятися з кав'ярнею не гірше Неллі, а чому б і ні? Вона допомагала тут з тих пір, як стала досить високою, щоб бачити поверх плити.
  
  Через кілька хвилин після відходу відвідувача Една увійшла в кав'ярню. Її син Армстронг супроводжував її, чого він зазвичай не робив. Неллі дуже любила батька Армстронга, Мерла Граймса: любила його більше, ніж будь-якого іншого чоловіка, про якого могла думати, за винятком, можливо, Хела. Вона була впевнена, що чоловік Едни подобається їй набагато більше, ніж батько Едни. Якщо б вона не завагітніла від нього, вона б не захотіла знову його бачити, не кажучи вже про те, щоб вийти за нього заміж.
  
  Армстронг, з іншого боку... Так, він був її онуком. Так, вона любила його за це. Але з ним було важко, і Неллі була рада, що він був головною турботою Едни, а не її власною.
  
  Клара відреагувала на Армстронга так, як кішка реагує на собаку, яка тільки що ввалилася до неї в будинок. Вони ніколи не ладнали, з тих пір як малятко Армстронг потягнула малу Клару за волосся. Тепер, в тринадцять років, Армстронг був такого ж зросту, як і вона, і починав зростати, як бур'ян.
  
  "Веди себе пристойно", - сказала Една Армстронгу - вона знала, що з ним нелегко, адже деякі матері залишалися на подив сліпі до подібних речей. "Я хочу поговорити з твоєю бабусею".
  
  "Я нічого не робив", - сказав Армстронг.
  
  - Поки, - вставила Клара недостатньо тихо.
  
  "Годі про це, Клара", - сказала Неллі; чесно було чесно. Вона знову перемкнула свою увагу на старшу дочку. "Що відбувається, Една?"
  
  - Зі мною? Една Граймс знизала плечима і дістала пачку "Рейлі". - Трохи. Я просто продовжую, день за днем. Вона прикурила сигарету, втягнула дим і видудлила його. "Ти можеш говорити що завгодно про конфедератах, ма, але вони роблять сигарети краще, ніж ми". Неллі кивнула; це було правдою. Її дочка продовжувала: "Ні, я просто хочу переконатися, що з тобою все в порядку".
  
  "Я в порядку, - відповіла Неллі, - чи буду в порядку, якщо ти даси мені одну з них". Една зробила це, потім нахилилася ближче, щоб Неллі могла прикурити від своєї. Після пари затяжок Неллі сказала: "Я продовжую говорити тобі, що я ще не стара леді". Една нічого не сказала. Неллі знала, що це означає. Поки немає. Але скоро. Вона знову затягнулася сигаретою. Яким би рівним не був дим, втіхи від нього було мало.
  
  
  Джейк Физерстон повернувся до Фердинанду Кенигу. В очах президента Конфедерації спалахнув неприємний вогник веселощів. - Думаєш, ми досить довго давали йому нудитися, Ферді? - запитав він.
  
  "Має бути приблизно так", - відповів генеральний прокурор. "Двадцяти хвилин у адміністратора достатньо, щоб вивести його з себе, але недостатньо для того, щоб це стало відвертою образою".
  
  "Хех", - сказав Джейк. "Ми вже подбали про це". Він натиснув на кнопку внутрішнього зв'язку на своєму столі. "Все в порядку, Лулу. Тепер ви можете впустити головного суддю Макрейнольдса.
  
  Двері в особистий кабінет президента відкрилася. Физерстон встиг лише мигцем побачити свого секретаря, перш ніж Джеймс Макрейнольдс увірвався до кімнати, зачинивши за собою двері. Він був одягнений у свою чорну мантію. Вони додавали йому солідності, але у нього і без них було б достатньо. Хоча йому було вже трохи за сімдесят, він рухався набагато більш молодий чоловік. Волосся спереду у нього випали, чому лоб став вищий, ніж був би в противному випадку. Його довге обличчя почервоніло від гніву.
  
  "Физерстон, - сказав він без передмов, - ти сучий син".
  
  - Потрібно бути одному, щоб знати іншого, - незворушно сказав Джейк. - Сідай.
  
  Макрейнолдс похитав головою. "Ні. Я навіть не хочу бути з тобою в одній кімнаті, не кажучи вже про те, щоб сидіти з тобою за одним столом. Як ти смієш, Физерстон? Як ти смієш?"
  
  - Я думаю, він ознайомився з новим бюджетом, пане президент, - з посмішкою сказав Кеніг.
  
  "Заткнися, ти... ти, смердючий партійний халтурник", - прогарчав Макрейнольдс. "Я тут, щоб поговорити з головним головорізом. Як ти посмів скасувати Верховний суд?"
  
  Перш ніж відповісти, Джейк вибрав прекрасну гавану з х'юмідору на своєму столі. Він зобразив, як обрізує кінчик і розкурює сигару. "Ви торпедували мій рахунок за річку", - сказав він. "Ніхто не знає, скільки ще неприємностей ти мені подаруєш в майбутньому. І тому..." Він знизав плечима. "До побачення. Я не зв'язуюся з людьми, які створюють мені проблеми, пан головний суддя. Я їх вбиваю.
  
  "Але ви не можете просто так позбавитися від Верховного суду Конфедеративних штатів!" - Макрейнольдс клацнув пальцями.
  
  "Чорт візьми, я не можу. Просто так це правильно". Джейк теж клацнув пальцями. Потім він повернувся до Фердинанду Кенигу. "Скажи йому, як, Ферді. Ти правильно розібрався у всіх деталях.
  
  Насправді, юристи, що працювали при генеральному прокурорі, були тими, хто все прояснял. Але Кеніг міг навести порядок у справах, як тільки юристи викладали їх йому - і у нього були замітки, які допомагали йому в цьому. Глянувши на них, він сказав: "Ось перше речення частини третьої статті Конституції Конфедерації, пан головний суддя. Тут йдеться..."
  
  "Я знаю, що говориться в третій статті Конституції, чорт би тебе побрал!" Джеймс Макрейнольдс вибухнув.
  
  Кеніг знизав плечима. У нього була тверда рука, і він знав це. "Я все одно процитую це, щоб ми зберігали ясність, як сказав президент. У ньому говориться: "Судова влада Конфедеративних Штатів належить одному Верховному суду і таким судам нижчої інстанції, які Конгрес може час від часу наказувати і засновувати ".
  
  "Так!" Макрейнольдс люто тицьнув пальцем. "І це означає, що ви можете робити все, що вам заманеться, з окружними судами, але ви повинні тримати свої рукавиці для збору бавовни подалі від Верховного суду".
  
  "Ні, сер". Генеральний прокурор похитав головою. Джейк Физерстон відкинувся на спинку стільця і випустив бездоганне кільце диму, насолоджуючись поданням. Кеніг продовжив: "Це не те, що це значить, і я можу це довести. Коли створювалися Конфедеративні Штати, Верховного суду не було. Його взагалі не було. В 1863 році, відразу після того, як ми закінчили розгромити клятих янкі у Війні за відділення, Джефф Девіс підтримав законопроект про створення Верховного суду, але він не був прийнятий. Він, як звичайно, сперечався з Конгресом, і тому CSA не зверталася до Верховного суду до" - він перевірив свої записи в пошуках точної дати - "до 27 травня 1866 року."
  
  "Але з тих пір ми жодного разу не були без нього", - наполягав Джеймс Макрейнольдс. "Нікому і в голову не приходило, що ми можемо залишитися без нього. Це ... неймовірно, ось що це таке".
  
  - Ні, це не так, тому що я це уявив. - Джейк струсив дрібний сірий попіл зі своєї "Гавани" в попільничку, зроблену з отпиленного підстави гільзи. "І те, що я представляю, я роблю. З тих пір, як я вступив в Партію свободи, люди говорили мені: "Ти не посмеешь цього зробити. Ти не посмеешь цього зробити. Ти не посмеешь вчинити інакше". Вони помиляються кожен чортів раз, але продовжують це говорити. Ти вважаєш себе таким зарозумілим у своїй модній чорної мантії, що можеш вказувати мені, що я можу робити, а чого немає. Але тобі краще мене вислухати. Ніхто не вказує Джейку Физерстону, що робити. Ніхто. Ти зрозумів?"
  
  Макрейнольдс витріщився на нього. - Цієї осені у нас вибори в Конгрес, містер Физерстон. Віги і радикальні ліберали змусять вас заплатити за ваше свавілля".
  
  - Ти так думаєш, так? Посмішка Джейка була хижою. Він поліз у кишеню, витяг п'ятидоларову золоту монету і дозволив їй з дзвоном впасти на стіл. Бородате обличчя Томаса Джексона втупилося на нього знизу вгору. "Ось джерело, який стверджує, що в наступному Конгресі у нас буде більше людей, ніж в цьому".
  
  - Ти в грі. - Макрейнолдс нахилився вперед і простягнув руку. Физерстон потиснув її. Для літньої людини у судді Верховного суду була сильна хватка, і він стиснув її так, наче хотів зламати Физерстону пальці. "Люди дізнаються про вас і вашу партію такими, які ви є".
  
  "Як ти думаєш, хто послав нас сюди займатися своїми справами?" Відповів Джейк. "Ми мали намір це зробити, а потім ви, семеро кислих виродків, не дозволили нам. І тепер у тебе вистачає нахабства звинувачувати мене і Партію Свободи в тому, що ти пішов і наробив?"
  
  "Цей закон явно порушував Конституцію", - вперто сказав Макрейнольдс. "Якщо ви будете порушувати його і надалі, хто виступить проти вас і закличе до відповіді?"
  
  Це було ключове питання. Відповідь, звичайно, був "ніхто". Физерстон цього не сказав. Якщо Макрейнольдс не міг побачити це сам президент не хотів вказувати йому на це. Незалежно від того, наскільки це було правдою, то краще тримати це в секреті.
  
  "Однак ви бачите, пане головний суддя, що те, що ми тут робимо, законно настільки, наскільки це можливо?" Сказав Фердінанд Кеніг. "Тобі це може не подобатися, але у нас є право це зробити".
  
  "Ви порушуєте всі відомі цій країні прецеденти", - прогримів Макрейнольдс. У традиційно налаштованих Конфедеративних штатах це звинувачення було навіть більш серйозним, ніж могло б бути в інших країнах. "Ви взагалі не політики. Ви шахраї і пірати, ось хто ви".
  
  "Ми - люди, які перемогли на виборах, ось хто ми такі. Ви забули про це і заплатите за це", - сказав Джейк Физерстон. "І генеральний прокурор поставив вам питання. Я думаю, тобі краще відповісти на це питання.
  
  "А якщо я цього не зроблю?" Запитав Джеймс Макрейнолдс.
  
  Без всякого виразу в голосі Физерстон відповів: "Тоді ти небіжчик".
  
  Макрейнольдс почав сміятися. Потім він ще раз глянув на президента Конфедеративних штатів. Сміх завмер, не народившись. Обличчя головного судді покрилося жовто-білими плямами. - Ти серйозно, - прошепотів він.
  
  "Тримаю парі, що знаю". У Физерстона у шухляді лежав пістолет 45-го калібру. Ніхто в офісі не став би метушитися, якщо б він вистрілив. І він завжди міг переконати лікаря сказати, що Макрейнольдс помер від серцевої недостатності. "Містер Макрейнольдс, я завжди маю на увазі те, що кажу. Деякі люди не хочуть мені вірити, але я вірю. Я говорив тобі, що ти пошкодуєш, якщо порушиш наші добрі закони, і я думаю, що ти пошкодуєш. Отже,... Ферді задав тобі питання. Він запитав, чи вважаєте ви, що порятунок від вас, канюків в чорних мантіях, законно. Ви збираєтеся відповісти йому, або я повинен показати вам, що маю на увазі те, що кажу? Це останній урок, який ти коли-небудь отримаєш, і у тебе буде до біса мало часу, щоб його розшифрувати ".
  
  Юрист облизнул губи. Джейк не вважав його боягузом. Але як часто чоловік зустрічав когось, хто самим прозаїчним чином показував, що не тільки вб'є його, але і отримає задоволення від цього? Джейк посміхнувся в передчутті. Пізніше він думав, що саме ця посмішка, більше, ніж що-небудь інше, зломила Макрейнольдса. Випльовуючи ці слова і будучи дуже близький до того, щоб виплюнути їх у відкриту, голова суду, що припиняє свою діяльність, прогарчав: "Так, чорт би тебе побрал, це законно. Технічно. Це теж ганьба, як і ви обидва".
  
  Він вилетів з кабінету президента. Однак, відкриваючи двері, він нервово озирнувся через плече. Може бути, він думав, що Джейк вистрелить йому в спину? "Я б зробив це, якби довелося", - подумав Джейк. Але не зараз. Тепер Макрейнольдс відступив. Немає сенсу вбивати людину, який здався. Ті, хто не здавався - це були ті, кого потрібно було вбити.
  
  Кеніг сказав: "Тепер ми дізнаємося, яку піднімають галас віги і радикальні ліберали з цього приводу в газетах і по радіо".
  
  "Це буде не надто багато. Так говорить Сол, і я думаю, що він правий", - відповів Физерстон. "Вони як Макрейнольдс - вони починають бачити, що погані речі трапляються з людьми, які не йдуть разом з нами. Скільки газет і радіостанцій згоріло за останні декілька місяців?"
  
  "Було кілька випадків", - визнав генеральний прокурор. "Забавно, що копам скажено не везе в пошуку хлопців, які це зробили". Вони з Джейком обидва розсміялися. Кеніг підняв вказівний палець. "Вони зловили - або вони сказали, що зловили - тих хлопців в Новому Орлеані. Для окружного прокурора там дуже погано, що присяжні не винесли обвинувального вироку".
  
  "Нам довелося попрацювати над цим", - сказав Джейк. "І сильніше, ніж слід було. Той Лонг, який балотувався у віце-президенти за списком Rad Lib, він першокласний ублюдок, тут двох варіантів бути не може. Неприємності, і нічого більше, крім. Якщо б ми не випередили його, він змусив би попотіти вігів сам. Тепер він вважає, що може змусити нас попотіти ".
  
  "Серйозна помилка", - задумливо промовив Кеніг. "Можливо, це остання, яку він коли-небудь зробить".
  
  "Проте ми не хочемо, щоб це призвело до нас", - сказав Физерстон. "Всі ці маленькі істоти - ось що лякає людей. Ми можемо використовувати їх стільки, скільки нам потрібно. Це ... це було б занадто грубо прямо зараз. Ми повинні закрити кришку міцніше. Після виборів все стане простіше - нам зійде з рук все, що нам потрібно. Звичайно, я не думаю, що тоді нам знадобиться так багато.
  
  "Макрейнольдс думає, що ми програємо", - зазначив генеральний прокурор.
  
  Вони обидва розсміялися. Джейк не міг пригадати, коли в останній раз чув щось настільки веселе. "Це нагадало мені", - сказав він. "Як у нас справи з політиками?"
  
  В загальних рисах він вже знав. Але Фердинанд Кеніг був людиною, яка знає подробиці. "В'язниці заповнюються по всій країні", - відповів він. "Кілька штатів Алабама, Міссісіпі, Південна Кароліна, Джорджія - притягли сюди стільки цих ублюдків, що в'язниці їх більше не втримають. Вони будують табори за містом через переливу ".
  
  "Це добре. Це дуже добре", - сказав Джейк. "Нам ще багато що належить зробити в цій країні, і нам знадобляться люди для важкої роботи. Ніхто не скаже "бу", якщо купка укладених весь день буде потіти на пекучому сонці, а?
  
  "Навряд чи". Кеніг, який був великим, кремезним чоловіком, примудрявся виглядати не просто товстим, а бескостно товстим. "Вичавіть все сало з цих жирних виродків-вігів, які ніколи в житті не займалися чесною працею".
  
  Физерстон енергійно кивнув. "Ще б. І будівництво цих таборів зараз теж стане в нагоді. У нас буде безліч застосувань для таких місць, як це". Він знову кивнув. "Так, сер. Безліч застосувань". Він побачив аркуш паперу, що стирчить із стосу на його столі, витяг його і посміхнувся. "О, добре. Я боявся, що втратив цей примірник. Я б відчував себе повним ідіотом, якби попросив міністра сільського господарства прислати мені ще один екземпляр ".
  
  "Що це?" Запитав Кеніг.
  
  "Доповісте про проект по виробництву сільськогосподарської техніки", - відповів Физерстон. "Пройде зовсім небагато часу, і у нас на слуху з'являться трактори, жниварки і комбайни. Це дає нам практику у створенні великих автомобілів, розумієш? Вони з Кенігом знову захихотіли. "Це також допомагає вести сільське господарство - не треба так багато людей на землі, коли ці машини виконують більшу частину роботи".
  
  Генеральний прокурор усміхнувся дивною посмішкою. "Так", - сказав він.
  IV
  
  Полковник Ірвінг Моррелл був по лікоть в моторному відсіку нового "бареля", коли хтось вигукнув його ім'я. "Зачекайте секунду", - крикнув він у відповідь, не піднімаючи голови. - Що ви думаєте про це карбюраторі? - звернувся він до сержанта Майклу паунду, який
  
  "Хто це придумав, його слід було виставити на пекуче сонце, щоб до рота у нього тягнувся медовий слід, за яким могли б йти мурахи", - відразу ж відповів Паунд. "Може бути, ще один медовий слід - нижче".
  
  "Хух!" Моррелл здригнувся. "Повинен віддати вам належне, сержант: мені можуть приходити в голову огидні ідеї, але у вас є ідеї і гірше".
  
  Хтось знову вигукнув його ім'я, додавши: "Вам наказано негайно з'явитися до коменданта бази, полковник! Негайно!"
  
  Це змусило Моррелла відірвати погляд від того, що він робив. Це також змусило його подивитися на себе зверху вниз - в сум'ятті. На ньому був сіро-зелений комбінезон механіка, передня частина якого була рясно вимазана мастилом. Він закотив рукави, комбінезона, але це означало тільки, що його кисті і передпліччя забруднилися. Він витер їх ганчіркою, але це було не більше ніж символічне зусилля.
  
  "Не можна мені спочатку трохи прибратися?" - запитав він.
  
  Посильний - сержант - похитав головою. "Сер, на вашому місці я б не став цього робити. Коли бригадний генерал Балу сказав "негайно", він мав на увазі саме це. Це якось пов'язано з безладом в Х'юстоні.
  
  Сержант Паунд, який продовжував копошитися в моторному відсіку, висунув голову при цих словах. "Вам краще піти, сер", - сказав він.
  
  Він не мав права втручатися в справи Моррелла, що не означало, що він був неправий. Після війни США створили Об'єднаний штат з шматка Техасу, який вони відвоювали у CSA. Х'юстон завжди був самим неохочим жителем Сполучених Штатів, навіть більшою мірою, ніж Кентуккі, і з тугою дивився через кордон на країну, від якої він був відірваний. З тих пір як Партія свободи отримала перемогу в Конфедерації, Х'юстон не пручався - це було справжнє повстання. Там була своя Партія свободи, яка перемогла на місцевих виборах в 1934 році і послала конгресмена у Філадельфію. Здавалося, кожен день приносив нові заворушення.
  
  Кинувши ганчірку на землю, Моррелл кивнув посильному. "Відведи мене до нього. Якщо це пов'язано з Х'юстоном, це не буде чекати".
  
  Бригадний генерал Чарльз Балу, комендант форту Лівенворт, був кругленьким чоловічком з круглим обличчям і старомодними сивими вусами кайзера Білла. Увійшовши в свій кабінет, Моррелл віддав честь. "З'явився за наказом, сер", - сказав він. "Приношу свої вибачення за безлад, в якому перебуваю".
  
  "Все в порядку, полковник", - сказав Бала. "Я хотів, щоб ви прибули як можна швидше, і ось ви тут. Думаю, ви знаєте бригадного генерала Макартура?"
  
  "Так, сер". Моррелл повернувся до іншого офіцерові в кімнаті і ще раз віддав честь. "Радий знову бачити вас, сер. Давно не бачилися".
  
  - Так воно і є. - Деніел Макартур віддав честь у відповідь, потім затягнувся димом цигарки, яку тримав в довгому мундштуці. Він представляв дивний контраст з Балу, тому що був дуже довгим, дуже худий і дуже кремезний. Під час війни він командував дивізією під командуванням Кастера, і саме там вони з Моррелом познайомилися. Вже тоді у нього було по зірці на кожному плечі; він був на кілька років старший Моррелла і був наймолодшим командиром дивізії і одним з самих молодих генералів в армії США. З тих пір, можливо, не в останню чергу тому, що він завжди говорив те, що думав, незважаючи на наслідки, його кар'єра не процвітала.
  
  Бригадний генерал Балу сказав: "Макартур тільки що призначений військовим комендантом Х'юстона".
  
  "Абсолютно вірно". Деніел Макартур випнув гранітну щелепу. "І я хочу, щоб мене туди супроводжував значний загін бочок. Я б сказав, ніщо так не бентежить заколотників проти Сполучених Штатів, як броня. Кому, як не вам, полковник, командувати такими силами?"
  
  В його голосі чулася певна різкість. Він намагався прорватися через позиції конфедерації з допомогою однієї піхоти і артилерії. Він неодноразово терпів невдачу. З допомогою бочок Моррелл досяг успіху. Хоче він, щоб я зазнав невдачі зараз? Моррелл задумався. Але він міг відповісти тільки одним способом, і він відповів: "Сер, я цілком до ваших послуг. Шкода, що у мене немає у вашому розпорядженні більш сучасних стовбурів, але навіть застарілі можуть протистояти чого завгодно, крім інших стовбурів.
  
  Макартур уривчасто кивнув. Він загасив цигарку, потім вставив іншу в мундштук і прикурив. "Саме так", - сказав він. "Скільки бочок і екіпажів ви можете підготувати, щоб сісти в потяги і рушити на південь до цього часу, через три дні? Ми збираємося вселити страх перед Господом і армією Сполучених Штатів в штат Х'юстон ".
  
  "Так, сер". Моррелл трохи подумав, потім сказав: "Сер, я можу підготувати тридцять за цей час. Межа - не бочки, а екіпажі. Сучасним машинам потрібен всього в три рази більше людей, ніж старомодним ".
  
  "Тридцяти буде достатньо", - сказав Макартур. "Я очікував, що ви скажете двадцять або, можливо, п'ятнадцять. Тепер я чекаю, що ви дотримаєте свого слова. Ви можете йти, полковник". У ньому завжди були м'якість і чарівність аллигаторной черепахи. Але, якщо вам треба було комусь відкусити руку, він був тією людиною, який підходив для цієї роботи.
  
  Киплячи від злості, Моррелл покинув кабінет бригадного генерала Балу. Все ще закипаючи від люті, у нього було тридцять дві бочки, готові до завантаження на платформи в потрібний час. Сигарета і мундштук Деніела Мак-Артура пересмикувались у нього в роті, коли він перераховував автомати. Він не сказав ні слова.
  
  Поїзди відправлялися вчасно. Люди почали стріляти в них, як тільки вони проїхали з Канзасу в Секвою, яка до війни також належала CSA. Секвойя була Конфедеративним штатом; це не було штатом в США. Це була окупована територія. Сполучені Штати цього не хотіли, і це почуття було взаємним.
  
  Незабаром Моррелл посадив людей назад в бочки, коли поїзд з гуркотом рушив на південь і захід. Вони могли використовувати кулемети, щоб відстрілюватися. Ще більше пострілів пролунало на сході, де в часи Конфедерації домінували П'ять цивілізованих племен. Сполучені Штати не були м'які з індіанцями, на відміну від Конфедеративних Штатів, особливо з індіанцями, які дивилися на Річмонд, а не на Філадельфію.
  
  Але, якою б поганою не була Секвоя, вона нікого не підготувала до Хьюстону. Поїзд спізнився в Лаббок на два дні через неодноразові поломок на шляхах. Кричали плакати про попередження: саботажники будуть розстріляні без суду! "Може бути, вони не вміють тут читати", - припустив сержант Паунд після довгої, дуже довгої паузи.
  
  Потім вони минули шибеницю біля дороги, на якій бовталися три тіла. На одному з тіл було развевано бойовий прапор Конфедерації. У всякому разі, так Моррелл подумав спочатку. Потім він зрозумів, що кольори помінялися місцями, що зробило його прапором Партії Свободи, а не CSA.
  
  Він надивився на янкі! графіті, коли служив в Камлупсе, Британська Колумбія. Це було ніщо у порівнянні з тими, які він бачив, коли поїзд уповільнював хід і зупинявся на залізничній станції Лаббок. залиште нас у спокої! було загальним фаворитом. csa! було написано швидко і легко. Як і червоно-біло-червоні смуги і сині хрестики, нагадують прапори Конфедерації. давайте повернемося в нашу країну! був довгим і тому менш поширеним; те ж саме справедливо і для Х'юстон, яка була зрадником! Але, здавалося б, всюди було одне слово - свобода!
  
  "Боже милостивий, сер!" - вигукнув сержант Паунд, розглядаючи графіті з набагато меншим комфортом, ніж він демонстрував, проїжджаючи повз повішених хьюстонцев. "У що ми вляпалися?"
  
  "Неприємності", - відповів Моррелл. Це було єдине слово, яке прийшло на розум.
  
  "Ми просуваємося в центр Лаббока", - заявив бригадний генерал Макартур, коли бочки вивантажували з платформ. "Я оголосив повне військове положення в цьому штаті. Це заява зараз публікується в газетах і транслюється по радіо. Громадяни Х'юстона несуть відповідальність за свою поведінку, і вони були попереджені про це. Якщо хто-небудь якимось чином заважає вашому просуванню до міста або через нього, стріляти на поразку. Не дозволяйте піддавати себе небезпеки. Це ясно?"
  
  Ніхто цього не заперечував. Деніел Макартур заліз на вежу однією з сучасних бочок (до полегшення Моррелла, Макартур вибрав не своє). Він прийняв драматичну позу, кажучи: "Вперед!" без слів. Бочки з гуркотом покотилися на південь, у бік центру Лаббока.
  
  Вони не могли просуватися з швидкістю, що перевищує швидкість ходьби, тому що більшість з них були повільними, роздутими залишками Великої війни. Моррелл знав, що жменька сучасних машин могла б дістатися туди в три рази швидше. Принесло б це їм якусь користь - інше питання.
  
  Лаббок не був схожий на місто, що пережило заворушення. Він був схожий на місто, що пережило війну. Квартали були не просто спалені. Вони були зруйновані або артилерійським вогнем, або бомбардуванням з повітря. Подвійний запах кислого диму і застарілої смерті витав у повітрі, то слабше, то сильніше, але ніколи не зникав.
  
  На вулицях було небагато людей. Очима тих, хто був там.... У Канаді багато людей ненавиділи американських солдатів за окупацію країни. Моррелл думав, що звик до цього. Але, як і у випадку з графіті, те, що було на обличчях присутніх тут людей, відсунуло Канади в тінь. Ці люди не просто хотіли, щоб він пішов. Вони навіть не просто хотіли його смерті. Вони хотіли, щоб він довго страждав перед смертю. Якщо він коли-небудь потрапить до них в руки, він теж помре.
  
  Не встигла ця думка прийти йому в голову, як з житлового будинку, який не був зруйнований, пролунав постріл. Куля відскочила від стовбура, на якому їхав Деніел Макартур, приблизно в футі від його ноги.
  
  При звуці пострілу всі чоловіки і жінки на вулиці автоматично розляглися на землі. Вони знали, що зараз станеться. І це сталося. Півдюжини стовбурів відкрили вогонь по цій будівлі, старі з встановлених на борту кулеметів, нові з баштової гармати і спарених з нею кулеметів. Вікна зникли. Як і пара великих ділянок цегляної стіни між вікнами, коли в будинок потрапили гарматні снаряди. Скло і уламки цегли полетіли на всі боки. Люди на вулиці відповзали в сторони; вони знали, що краще не вставати і підставляти себе під обстріл.
  
  Незважаючи на все це, Деніел Макартур не поворухнув жодним м'язом. У нього були нерви і стиль. Виходячи з того, що Моррелл пам'ятав про Велику війну, ніщо з цього його не дивувало. Були у Макартура мізки? Моррелл не був у цьому впевнений.
  
  Тільки після того, як фасад житлового будинку був зруйнований, бригадний генерал ще раз махнув стовбурами вперед. "Вони створюють пустелю і називають це світом", - подумав Моррелл. Але ніхто більше не стріляв до того, як бронетанковий загін досяг свого периметра в центрі міста.
  
  Як тільки вони добралися туди, Макартур викликав репортерів з двох місцевих газет "Газетт" і "Стейтсмен". Він сказав: "Джентльмени, ось дещо, що вашим читачам варто знати: якщо вони будуть втручатися в діяльність армії США або послухає військових властей, вони в кінцевому підсумку загинуть. І, померши, вони будуть поховані на землі Сполучених Штатів, бо вони не можуть і не захочуть відокремити цей штат від цієї країни. Все, що вони можуть зробити, це безглуздо проливати власну кров. Віднесіть це назад на свої заводи і роздрукуйте ".
  
  Вони це зробили. Те ж саме повідомлення було передано по радіо і опубліковано в газетах Ель-Пасо та інших міст Х'юстона. Контингенти "бочок Моррелла", поряд з піхотинцями і поліцією штату, посилили його. Заворушення пішли на спад. Моррелл був настільки ж задоволений, хоч і здивований. Можливо, бригадний генерал Макартур все-таки був досить розумний. Або, може бути, хтось по той бік кордону вирішив, що заворушення повинні на час вщухнути. Моррелл біса хотів, щоб це не приходило йому в голову.
  
  
  Мігель і Хорхе Родрігес стояли пліч-о-пліч на кухні фермерського будинку. Вони обидва виглядали дуже гордими. На них були однакові матерчаті капелюхи з широкими полями, бавовняні сорочки з короткими рукавами, добротні джинсові шорти, шкарпетки і міцні черевики. На обличчях у них також були однакові горді посмішки.
  
  Капелюхи, сорочки і шорти були світло-коричневого кольору, який армія Конфедерації, з незрозумілої для Іпполіто Родрігеса причини, називала горіховим. На кишені над лівою груддю кожної сорочки був пришитий бойовий прапор Конфедерації з перевернутими квітами: емблема Партії свободи.
  
  "Я буду сумувати за вашу роботу", - сказав Родрігес двом своїм старшим синам. "Я буду сумувати за нею, але вона потрібна країні".
  
  "Правильно, батько", - сказав Хорхе. "І вони заплатять нам гроші - не багато грошей, але небагато - за виконання роботи".
  
  "Я допоможу тобі, батьку", - сказав Педро, молодший син. Він був ще недостатньо дорослим, щоб вступити в Молодіжний корпус Свободи, і страшенно заздрив своїм братам з тих пір, як вони вступили. Бути корисним на фермі було слабкою втіхою, але це було те, що у нього було, і він використовував це по максимуму.
  
  "Я знаю, що ти впораєшся". Родрігес поклав руку йому на плече. "Ти гарний хлопчик. Ви всі хороші хлопчики".
  
  "Ѕн", - сказала його дружина. Вона, ймовірно, не стежила за розмовою, більша частина якого була англійською, але вона зрозуміла це. По-іспанськи вона продовжила: "Я буду сумувати за тобою, поки тебе не буде". Сльози в її очах говорили на універсальній мові.
  
  "Батько був правий", - поважно сказав Мігель. "Ми дійсно потрібні країні, тому тобі не варто плакати. Ми зробимо великі справи для Сонори, великі справи для Баройеки. Я чув його голос понизився до схвильованого шепоту, - я чув, ми збираємося встановити стовби для проводів, щоб провести електрику з Буэнависты. Електрика!"
  
  Магдалена Родрігес, замість того щоб вразити, була практична: "У нас вже є стовпи для телеграфу. Чому б не скористатися ними?"
  
  Мігель і Хорхе перезирнулися. Очевидно, жоден з них не знав відповіді. Настільки ж очевидно, що ні один не хотів цього визнавати. Нарешті Хорхе сказав: "Тому що ці поляки особливі, мама". Можливо, він навіть не помітив, як знову перейшов на іспанську, щоб поговорити з Магдаленою.
  
  "Пішли, хлопці", - сказав Іпполіто. "Поїхали в місто". Його сини бурчали, що вони вже майже дорослі чоловіки, що вони їдуть виконувати чоловічу роботу і що їм не потрібно, щоб батько супроводжував їх Баройеку. Він пояснив, що пишається ними і хоче ними похвалитися. Він також пояснив, що поколотит їх, якщо вони будуть ще бурчати. Вони припинили.
  
  Перш ніж вони пішли, він переконався, що на сорочці у нього був значок його власної Партії свободи. Вони разом вийшли з дому. Ні ворона, вспорхнувшая з даху, ні дві ящірки, юркнувшие в нору, не справили особливого враження. Незабаром сини Родрігеса теж були не в захваті. "У мене болять ноги", - поскаржився Мігель. Хорхе кивнув.
  
  "Це сталося зі мною, коли я пішов в армію", - сказав Родрігес. "Взуття тисне. До цього я не мав нічого, крім сандалів". Він подивився на свої ноги. Тепер він носив сандалі. У них було зручніше, ніж у повсякденному взуття. Але комфорт не завжди був єдиним питанням. "Для того, чим ти займаєшся, для роботи в горах, сандалі не захистять твої ноги. Такі гарні туфлі, як ці, допоможуть.
  
  "Вони нароблять нам мозолів", - сказав Хорхе. Тепер Мігель був єдиним, хто кивнув на знак згоди.
  
  "Так, на деякий час", - відповів Родрігес. "Потім твої ноги зміцніють, і ти будеш в порядку". Він міг дозволити собі це сказати. Страждали не тільки його ноги.
  
  Коли вони дісталися до Баройеки - Хорхе трохи накульгував і намагався не показувати цього, тому що його черевики жали сильніше, ніж у Мігеля, - Родрігес повів їх на міську площа між будинком алькальда і церквою, як йому було велено. Там він знайшов більшість хлопчиків в окрузі, всі вони урочисто стояли шеренгами, які були не такими акуратними, як слід було б. Ними командував один з нових членів цивільної гвардії, чоловік, який під час війни був сержантом.
  
  "ИЛибертад, Іпполіто!" - покликав він. "Це твої хлопчики?"
  
  "Мої старші, Феліпе", - відповів Родрігес. "ИЛибертад!"
  
  "З ними все буде в порядку", - сказав Феліпе Рохас. "З них не доведеться вибивати занадто багато дурниць. Деякі з цих маленьких сопляков ..." Він похитав головою. "Ну, ти можеш здогадатися, які саме".
  
  "Багато з них будуть тими, чиї батьки не належать до Партії", - передбачив Родрігес. Феліпе Рохас кивнув. Родрігес обвів поглядом молодь. Він не міг визначити це по формі; всі вони були однаковими. Але поза часто видавала, хто є хто, а також те, виглядав хлопчик нетерплячим або переляканим.
  
  Церковний дзвін пробив дев'ять. Родрігес зітхнув з полегшенням. Йому сказали прибути сюди до призначеної години. Він і не підозрював, що так швидко зрізав час.
  
  Через кілька хвилин ще один хлопчик спробував приєднатися до рядів на площі. Рохас прогнав його, волаючи: "Ти не заслуговуєш бути тут! Ти навіть не можеш підкорятися наказам про те, коли приходити. Ти ганьбиш свою форму. Забирайся! Забирайся!"
  
  - Але, секор... - запротестував його батько, який не був тусовщиком.
  
  "Ні!" - сказав Рохас. "У нього були накази. Він їх не виконав. Ви допомогли, без сумніву. Але кожен, хто з самого початку не розуміє, що Молодіжний корпус Свободи - це послух і дисципліна, не заслуговує бути у ньому. Уведи його звідси, і можеш йти з ним до диявола. Хлопчик утік, його обличчя перетворилося на маску страждання. Його батько пішов за ним, безсило стиснувши кулаки. Він був не найважливішою людиною в Баройеке, але з ним поводилися саме так.
  
  Роберт Куїнн вийшов на площу, штовхаючи перед собою тачку, повну лопат. "Привіт, хлопці", - сказав він. "Юбертад!"
  
  "ИЛибертад!" - нерівним луною відгукнулися вони. Деякі з них все ще доглядали за хлопчиком, якого відіслали.
  
  "Це ваші лопати", - сказав Квінн по-іспанськи з акцентом, але побіжно. "У вас буде привілей використовувати їх, щоб зробити Сонору краще". Більшість з них посміхнулися, почувши це, їм сподобалася ідея.
  
  "Це ваші лопати", - луною відгукнувся Феліпе Рохас. "У вас буде привілей піклуватися про них, підтримувати їх гостроту, блиск, полірувати рукояті. Ти будеш брати їх з собою, куди б ти не пішов в Молодіжному корпусі Свободи. Ти будеш спати з ними, дорогий. І тобі сподобається спати з ними більше, ніж з жінкою. Ти чуєш мене? Ти мене чуєш? Відповідай, коли я з тобою говорю!"
  
  - Тихо, секор, - стривожено закричали вони хором.
  
  Тепер Іпполіто Родрігес посміхнувся, і він був не єдиним чоловіком свого віку, який це зробив. Тирада Рохаса звучала дуже схоже на те, що говорили сержанти в тренувальному таборі під час війни, за винятком того, що вони говорили про гвинтівках, а не про лопати. Рохас взяв з воза лопату і кинув її залізним лезом вгору найближчого підлітку. Хлопчик ніяково зловив її. Полетіла ще одна лопата, і ще, поки у кожного хлопчика не виявилося по одній.
  
  "Увага!" Крикнув Рохас. Вони підійшли до того, чим, на їхню думку, повинно було бути увагу. Версій було стільки ж, скільки хлопчиків. Родрігес знову посміхнувся. Як і інші батьки і інші чоловіки на площі. Вони пройшли через це. Вони знали, що таке увага, навіть якщо їхні сини цього не знали.
  
  Феліпе Рохас взяв лопату у підлітка і показав хлопцям з Молодіжного корпусу Свободи, як стояти по стійці смирно, злегка стискаючи інструмент у правій руці. Хлопчики більш або менш незграбно наслідували йому. Він кинув лопату назад юнакові, який теж виструнчився по стійці смирно.
  
  Ще одна різка команда (все це було англійською): "Лопатки!" І знову хлопці влаштували з цього перепалку. Один з них ледь не розтрощив голову підлітку поруч з ним. Іпполіто Родрігес не розсміявся над цим. Він пригадав, яким смертоносним зброєю може бути інструмент для риття траншей.
  
  Рохас знову взяв лопату у хлопчика. Він витягнувся з нею по стійці "струнко", потім плавно заніс її над плечем. Ще раз продемонструвавши, він повернув її.
  
  "Тепер спробуйте ви", - сказав він хлопцям. "Лопатки!" Вони зробили все, що могли. Рохас поморщився. "Це було жахливо", - сказав він. "Я бачив ослів, які справлялися б краще. Але ти будеш вдосконалюватися. Ми будемо практикуватися, поки на твоїх правих плечах не виростуть мозолі. Ти дізнаєшся ". Його голос, як і голос будь-якого справжнього сержанта-строевика, дає таку обіцянку, був сповнений злорадного передчуття.
  
  Він показав їм ліве особа, праве обличчя і розворот. Він провів їх нерівним маршем через площу. Ніхто нікого не вдарив лопатою, коли вони розвернулися і пішли зустрічним маршем. Чому більше ніхто нікого не бив, Родрігес сказати не зміг. Він подумав, що повинен піти поставити свічку в церкві, щоб висловити свою подяку Пресвятій Діві за диво.
  
  "У мене є для вас останній раду", - сказав Феліпе Рохас, коли хлопці без втрат дісталися до місця старту. "Ось він. Ви дурили своїх батьків і заперечували своїм матерям з тих пір, як дізналися, що вам це зійде з рук. Не намагайтеся зробити це зі мною, чи з будь-яким іншим членом Молодіжного корпусу Свободи. Ви пошкодуєте, якщо зробите це. Ви навіть не уявляєте, як ви пошкодуєте. Але деякі з вас дізнаються. Хлопчики вашого віку - чортові дурні. Але ми позбавимося від чого-небудь з цього. Ось побачиш, якщо ми цього не зробимо."
  
  Деякі з них - більшість з них - йому не повірили. Ні один хлопчик у віці не вважав себе дурнем. Вони думали, що знають все, що тільки можна знати, - виразно більше, ніж батьки-ідіоти, на яких їм випало нещастя бути обтяженими. Вони дізнаються. І в Молодіжному корпусі Свободи їм не довелося б битись лобами зі своїми батьками, поки вони з'ясовували це. Це могло б зробити Корпус стоїть саме по собі.
  
  Роберт Куїнн підійшов до Родрігесу. - Двоє хлопців йдуть на справу, а, секор? Молодець для тебе і для них. Вони привабливі молоді люди.
  
  "Вони ще не молоді люди", - сказав Родрігес. "Вони просто думають, що вони молоді. Ось чому Молодіжний корпус свободи, я думаю, піде їм на користь".
  
  "Я думаю, ви маєте рацію, секретар Родрігес", - сказав організатор Партії Свободи. "Це навчить їх багатьом речам, які їм знадобляться, якщо, наприклад, їх призвуть в армію".
  
  Родрігес подивився на говорить по-англійськи людини, який приїхав з півночі. "Як їх можна призвати в армію, секретар Куїнн? У лос-Эстадос Конфедерадос не було призову на військову службу з часів закінчення Великої війни.
  
  "Це правда", - сказав Квінн. "Тим не менш, Партія свободи прагне багато чого змінити. Ми хочемо, щоб країна знову стала сильною. Якщо нам не дозволяють закликати наших власних молодих людей на службу квітів, то ми сильні або слабкі?"
  
  "Без сумніву, слабкий, secor", - відповів Іпполіто Родрігес. "Але los Estados Unidos зараз сильні. Що вони будуть робити, якщо ми знову почнемо заклик?"
  
  "Тобі не про що турбуватися. Мені теж не про що турбуватися", - сказав Квінн. "Про це повинен подбати Джейк Физерстон. І він це зробить, сеньйор Родрігес. Ви можете покластися на це."Він говорив так само впевнено, як священики говорили про Воскресіння.
  
  І Родрігес сказав: "О, я вірю". Він теж це мав на увазі. Як і багато інших в CSA, він не приєднався до Партії свободи, якби не зробив цього.
  
  
  - Ну-ну, - сказав полковник Ебнер Даулінг, вивчаючи газету Солт-Лейк-Сіті Бі. - Хто б міг подумати, капітан?
  
  "Що це, сер?" Запитав Анджело Торічеллі.
  
  Даулінг постукав нігтем по статті на третій сторінці. "Заворушення у Х'юстоні", - сказав він своєму ад'ютантові. "Вони просто тривають, то вгору, то вниз, світу немає кінця, амінь". Він не був людиною, позбавленим задоволення спостерігати, як хтось інший переживає важкі часи. Служачи під керівництвом генерала Джорджа Кастера, він сам пережив чимало важких часів. Він звик насолоджуватися тим, що траплялося з іншими людьми, не в останню чергу тому, що іноді це допомагало йому зіскочити з гачка.
  
  Капітан Торічеллі сказав: "Звичайно, вони продовжують і продовжують. Партія свободи в CSA продовжує розпалювати там заворушення. Якщо б ми могли перекрити кордон між Х'юстоном і Техасом, ми змогли б навести там порядок ".
  
  "Хотів би я, щоб це було правдою, але я не думаю, що це так", - сказав Даулінг. Торічеллі виглядав скривдженим. Даулінг пам'ятав, як багато разів ображався, коли генерал Кастер говорив що-небудь особливо ідіотське. Тепер черевик був на іншій нозі. Тоді він застряг. Тепер застряг його ад'ютант. І він не думав, що веде себе як ідіот. Він пояснив чому: "При нинішньому положенні справ, капітан, невже ви не вірите, що конфедерати могли б з таким же успіхом смикати за ниточки по радіо?"
  
  "Досить складно переправити гвинтівки по бездротовій мережі", - зауважив Торічеллі.
  
  "Якщо не з Техасу, Х'юстон могла б отримати їх з Чіуауа", - сказав Доулінг. "Щоб зупинити рух, нам дійсно потрібно перекрити всю нашу кордон з Конфедеративными Штатами. Я б із задоволенням, але не затримуй дихання. Тут надто багато землі і недостатньо людей, щоб покрити її. Я хотів би, щоб все було по-іншому, але я не думаю, що це так ".
  
  Торічеллі задумався. Нарешті, він неохоче кивнув. "Гадаю, ви маєте рацію, сер", - сказав він, зітхнувши. "Якщо ми не зможемо оточити Юти, то, ймовірно, не зможемо оточити і Х'юстон".
  
  Це зачепило. Доулінг пошкодував, що США не змогли вивести контрабанду з штату, де він служив. Займаючись цим, він побажав опинитися на Місяці. У мормонів були свої схованки з гвинтівками. Причина, за якою вони їх не використовували, була проста: достатньо солдатів утримувало Юту, щоб будь-яке повстання перетворилося в різанину. Навіть місцеві жителі розуміли це. Як би сильно вони ненавиділи армію США, вони знали, на що вона здатна.
  
  "Чи можу я поглянути на статтю, сер?" Запитав капітан Торічеллі, і Даулінг передав йому Бджолу. Він перегорнув її; він читав дуже швидко. Закінчивши, він підняв очі і сказав: "У них там, внизу, повно бочок, і, схоже, вони добре справляються. Шкода, що у нас їх немає".
  
  Досвід звернення Доулінга зі стволами під час Першої світової війни був не зовсім вдалим. Бажаючи використовувати їх всупереч наказам Військового міністерства, Кастер змусив його фальсифікувати звіти, які надходили до Філадельфії. Кастер домігся успіху і перетворив себе на героя, а Доулінга - у ад'ютанта героя. Кастер ніколи не замислювався про ціну невдачі. Даулінг задумався. Якби щось пішло не так, вони б постали перед військовим трибуналом пліч-о-пліч.
  
  Можливо, відсутність думки про ціну невдачі було тим, що відрізняло героя. З іншого боку, можливо, це просто відрізняло чортова дуру.
  
  Тим не менш, незважаючи на змішані почуття Доулінга з приводу бочок, Торічеллі був прав. "Нам би тут не завадило трохи", - визнав Доулінг. "Я розгляну це з Філадельфією. Цікаво, чи є в них що-небудь в запасі, або вони використовують їх в Х'юстоні?
  
  "Краще б їх там не було!" - вигукнув його ад'ютант. Це не означало, що їх там не було, і Доулінг, і Торічеллі знали це.
  
  В той день Гебер Янг прийшов з візитом до коменданта Солт-Лейк-Сіті. Неофіційний лідер забороненої мормонської церкви виглядав похмурим. "Полковник, чи є у вас провокатори серед ... віруючих цієї держави?" запитав він, не назвавши віру, до якої він не міг належати за законом.
  
  "У мене, звичайно, є агенти серед них. Я б порушив свій обов'язок, якщо б не знав", - відповів Даулінг. "Але провокатори? Ні, сер. Чому ти питаєш?"
  
  "Тому що... певні особи... закликали нас до ... більш рішучого курсу в наших зусиллях по... відновленню нашої свободи совісті ". Янг підбирав слова з величезною і очевидною обережністю. "Мені прийшло в голову, що, якщо ми станемо більш напористими, окупаційні влади можуть використовувати це як виправдання для посилення утисків".
  
  Якщо ми хоч трохи вийдемо за рамки дозволеного, ви нас роздушіть. Ось що він мав на увазі. Будучи бездоганно ввічливим людиною, він не сказав цього прямо. Щелепи Эбнера Доулінга затремтіли, коли він похитав головою. "Ні, сер. Даю вам слово честі: я нічого подібного не робив. Моє бажання - і це також бажання мого уряду - домогтися миру та тиші в штаті Юта. Я не хочу нічого робити - взагалі нічого - щоб порушити мир і спокій, які у нас вже є ".
  
  Гебер Янг пильно подивився на нього. "Здається, я вам вірю", - сказав він нарешті, і Даулінг не зміг стримати посмішки від скрупульозної точності його формулювань. Янг продовжив: "Одним із способів забезпечити мир і тишу, звичайно, було б надати нам свободи, якими користуються громадяни іншої частини Сполучених Штатів".
  
  "Ви знаєте, що з цим пов'язані певні труднощі", - сказав Даулінг. "Поведінка вашого народу під час Другої мексиканської війни, повстання мормонів в 1915 році, вбивства генерала Першинга... Як ви думаєте, містер Янг, скільки часу пройде, перш ніж Х'юстон порівняно з Ютою здасться прогулянкою в парку?
  
  "Я визнаю таку можливість, полковник", - відповів Янг, і це було все, що він коли-небудь припускав. "Але якщо ви не надасте нам належних свобод, хіба ви не погодитеся, що ми завжди будемо уразливі для провокаторів? І я візьму на себе сміливість поставити вам ще одне питання, перш ніж піду: якщо ці люди не ваші, хто віддає їм накази? Оскільки я абсолютно впевнений, що хтось віддає. Доброго дня. Він піднявся на ноги, поставив на голову свою темну капелюх і пішов.
  
  Будь Янг будь-яким іншим мормоном, Доулінг передзвонив йому і зажадав дізнатися більше. Доулінг не відчував докорів сумління, надаючи на нього тиск, якщо б він також заперечив, що знає більше. Але Гебер Янг? Немає. Його ... доброзичливість - це занадто сильно сказано. Його терпимість до окупантів багато в чому сприяла тому, що Юта залишалася під контролем. Доулінг не хотів витрачати її даремно.
  
  І ось Янг покинув штаб-квартиру окупантів в Солт-Лейк-Сіті без перешкод. Але питання, яке він поставив перед від'їздом, залишився в пам'яті, і це не на жарт стривожило полковника Доулінга. Він не збрехав Янгу, коли сказав, що у нього є агенти серед мормонів. Кращим з них, людиною, майже зовсім непомітним, був маленький курний бухгалтер по імені Уінтроп Ст. Уебб. Здавалося, він знав все в мормонської громаді, іноді ще до того, як це відбувалося. Якщо в повітрі витав слух або відповідь, він знаходив його і примудрявся повернути Доулингу.
  
  Зв'язатися з ним, за необхідності, було обхідним шляхом. Домовитися про зустріч було ще більш обхідним шляхом. Якби Уебба побачили з Доулингом, його корисність не кажучи вже про тривалість його життя - різко впала б. У свій час Даулінг завдав обережний візит в спортивний клуб, в який у нього була звичка час від часу наносити обережні візити. В одній зі спалень нагорі його чекав не напахчену блондин в оборках й мереживах, а маленький курний Уінтроп У. Уебб.
  
  Після того, як вони потисли один одному руки, Доулінг зітхнув. "На які жертви я йду заради своєї країни".
  
  "Не хвилюйтеся, полковник", - сказав Уебб з легкою посмішкою. "В наступний раз це знову буде Бетті".
  
  - Так, я вважаю... - Даулінг замовк. Як, чорт візьми, Уебб дізнався, хто його улюбленець? Може бути, краще не питати. Може бути. Відчуваючи глибоке занепокоєння, Даулінг розповів шпигунові про те, що почув від Гебера Янга.
  
  Уінтроп Уебб кивнув. "Так, я знаю людей, про яких він говорить, - повинен сказати, знаю про них. Вони гарні в тому, щоб вставати на зборах та вискакувати, а ще краще - зникати після них. Він правий. Хтось їх підтримує. Я не знаю хто. Вагомих доказів немає. Як я вже сказав, вони гарні.
  
  - Є якісь припущення? - Запитав Даулінг.
  
  "Я тут, щоб сказати вам правду - я дійсно не знаю", - незворушно відповів Уебб.
  
  На мить Доулінг зрозумів його буквально. Потім він пирхнув, спохмурнів і вказав на південь. - Ти гадаєш, за ними стоять конфедерати?
  
  "Кому буде надана допомога, якщо "Юта" перетвориться на дим?" сказав агент. "Це те, про що я питав себе. Якщо це не Джейк Физерстон, то будь я проклятий, якщо знаю, хто це.
  
  - Значить, ви гадаєте, що ці гарячі голови-мормони, про яких говорив Гебер Янг, отримують накази з Річмонда? Доулінг схвильовано подався вперед. "Якщо це так - якщо ми зможемо показати, що це так, і закріпити це, - це змусить президента і Військове міністерство поворухнутися".
  
  "Ха, я кажу", - сказав йому Уінтроп Уебб. "Всі знають, що Партія свободи посилила тиск в Х'юстоні, і ми робимо що-небудь з цього приводу? Наскільки я бачу, немає".
  
  "Х'юстон, однак, інший". Доулінг багато разів грав адвоката диявола для Кастера. Тепер він робив це для себе. "Раніше це була частина Техасу, частина території Конфедерації. Ви можете зрозуміти, чому CSA думає, що він все ще належить їм, і хоче його повернути. Те ж саме з Кентуккі і Секвойей, особливо з червоношкірими в Секвої. Вам це може не подобатися, але ви можете це побачити. В цьому є сенс. Але конфедератам нічого втручатися в справи Юти. Немає. Нуль. Промелькни. Юта завжди належала США."
  
  "Не так, як розповідають мормони", - сухо зауважив Уебб. "Але в будь-якому випадку, це не так просто. Ці люди, які говорять голосно і сіють смуту, вони не з Річмонда. Вони не повертаються в якийсь брудний спортивний зал, - він підморгнув, - і не доповідають кому-небудь з Річмонда. Хто б не стояв за цим, він знає, що робить. У цьому ланцюзі багато ланок. Гарячі голови - чорт візьми, половина з них ніколи навіть не чула про клятих Конфедеративних штатах Америки."
  
  Доулінг розсміявся, не те щоб це було смішно. "Добре. Я розумію, про що ви говорите. Що ж нам тоді робити, якщо ми не можемо довести, що за цими дурнями стоять конфедерати?" Він побарабанил пальцями по стегну. "Не те щоб тут кожну хвилину не народжується нова гаряча голова. Може, і частіше - у мормонів великі сім'ї".
  
  "Вони не повинні пити, вони не повинні палити, їм навіть не годиться пити каву. Що, чорт візьми, їм ще залишається робити, окрім як трахатись?" - Сказав Уінтроп У. Уебб, що викликало ще більше перелякана сміх у Доулінга. Шпигун продовжував: "Я не знаю, що ми можемо зробити, окрім як міцно тримати кришку і сподіватися, що виродки з іншого боку зроблять помилку. Рано чи пізно це трапляється з усіма".
  
  - Мм. - Даулингу це не дуже сподобалося, але і в голову йому не прийшло нічого кращого. А потім, коли він уже збирався йти, один з них сказав: "Я попереджу Гебера Янга, що деякі з гарячих голів - провокаторів, як він їх називав, - можуть співчувати Конфедерації".
  
  "Ти думаєш, він тобі повірить?" - Запитав Уебб з непідробною цікавістю в голосі. "Або він просто подумає, що ти шукаєш ще один привід, щоб посидіти в цій його церкви - ну, ти знаєш, тієї, яка офіційно не існує?"
  
  "Я... не знаю", - зізнався Ебнер Даулінг після паузи. У них з Янгом була певна взаємна повага. Він думав, що може покластися на чесність Янга. Але відчував лідер мормонів те ж саме по відношенню до нього? Чи в очах Янга він був просто главою місцевого уряду, який останні п'ятдесят і більше років гнітило Юту? - Але я повинен спробувати, в будь-якому випадку.
  
  Коли він спустився вниз, мадам посміхнулася, ніби він провів час з Бетті. Чому б і ні? Він заплатив їй, начебто заплатив. Дівчата у вітальні відірвалися від гри в покер та бридж і помахала йому пальцями, коли він йшов. Але він ніколи не виходив з дому спорту менш задоволеним.
  
  
  Все у білій частині Огасты, штат Джорджія, здавалося нормальним. По вулицях снували автомобілі і вантажівки. Художник вивішував оголошення "Велика розпродаж!" вивіску у вітрині взуттєвого магазину. Чоловік вийшов з салуна, зробив два кроки, а потім розвернувся і увійшов назад. Робітник з відром цементу ретельно разглаживал квадрат тротуару.
  
  Ніхто з білих людей на тротуарі - або тих, хто на мить вискочив на вулицю, щоб уникнути мокрого цементу, - не звернув на Сципио або інших негрів особливої уваги. Заворушення, які знищили половину Террі, закінчилися, і білі звели їх з розуму.
  
  Сципіон хотів би, щоб він міг. Його сім'я все ще спала в церкві, і він знав, як йому пощастило. У нього все ще була сім'я. Ніхто не був убитий. Ніхто не постраждав гірше, ніж подряпаний. Вони навіть забрали свої гроші з квартири до того, як будівля згоріла.
  
  Удачі.
  
  Сципио пройшов повз стіни, обклеєною передвиборними плакатами. сніг для конгресу! вони сказали. голосуйте за свободу! До листопада залишалося ще чотири місяці, але плакати Еда Сноу його пухким усміхненим обличчям і прапором Партії Свободи були всюди. Приблизно в той же час з'явилося кілька плакатів вігів. Вони теж знову впали. На їх місце не піднялося жодного нового. В цьому році Сципіон не бачив жодного радикально-ліберального плаката.
  
  Можливо, ніхто з Rad Libs не хотів балотуватися проти Партії свободи. Можливо, ніхто не насмілювався балотуватися проти неї.
  
  Проходив по вулиці коп кинув на Сципио важкий погляд. "Ти, ніггер!" гаркнув він. "Покажи мені свою ощадкнижку".
  
  "Так, сер". Сципио передав його. Деякий час після закінчення Великої війни ніхто особливо не турбувався про те, чи є у чорношкірого ощадкнижка. Однак незабаром ситуація знову загострилася, і вона стала ще гірше після того, як Джейк Физерстон став президентом.
  
  Коп переконався, що фотографія Сципио відповідає його особі. "Ксеркс". Він переплутав псевдонім, але Сципио не наважився поправити його. Він оглянув Сципио з ніг до голови. - Якого біса ти носиш цей чортовий костюм пінгвіна, хлопець, коли така погода? На його власній сірій уніформі були більш темні плями від поту під пахвами і у коміра.
  
  "Сер, я обслуговую столики в "Ложі мисливця"", - відповів Сципио. Те, що чоловік вдвічі молодше його назвав мене хлопчиком, теж дратувало. Він не подав вигляду. Негри, які дозволяли собі виявляти таке обурення, часто не доживали до старості.
  
  Неохоче, трохи розчарований тим, що Сципио не дав йому приводу підняти шум, поліцейський сунув йому ощадну книжку назад. - Добре. Тоді продовжуйте. Тримайся подалі від неприємностей, - сказав він і додав: - Свобода!"
  
  "Свобода!" Луною відгукнувся Сципио, намагаючись говорити якомога серцевішим. Задоволений, поліцейський пішов далі. Як і Сципио, серце шалено калатало, а нутрощі зводило від усього, що йому доводилося стримувати. Кольоровий чоловік, який не повернув цю Свободу! також був у біді, іноді смертельну біді. Кольоровий людина, що народилася в CSA, народжується в біді, подумав Сципио. Він завжди це знав. Однак він і уявити собі не міг, в які неприємності може потрапити кольоровий людина від народження, поки до влади не прийшла Партія свободи.
  
  "Мисливський будиночок", ймовірно, був кращим рестораном в Огасті. Він, безумовно, був самим модним і дорогим. "Привіт, Ксерксес". Менеджером був невисокий, енергійний хлопець на ім'я Джеррі Довер. "Як справи?"
  
  - Справляюся. Сципіон знизав плечима. "Дякую Господа Ісуса, що я так багато роблю".
  
  "Купа проклятих дурниць, не те щоб когось хвилювало, що я думаю", - сказав Довер. "Погано для бізнесу".
  
  Він був порядною людиною, в межах обмежень, що накладаються на білих в Конфедеративних Штатах. Шкоду для бізнесу та чортова дурість - ось все, на що він міг піти, кажучи що-небудь про заворушення, але Сципио не міг уявити, щоб він увірвався в Террі, щоб вирвати і знищити все, що було у негрів Августи.
  
  Тепер він тицьнув великим пальцем у бік кухні. - Тебе не буде ще півгодини. Приготуй собі що-небудь на вечерю.
  
  "Велике вам спасибі, сер", - сказав Сципио. Офіціанти завжди їдять там, де працюють. Навіть білий кухар нагодував би їх, а що стосується кольорових його помічників... Проте в такому місці, як це, керуючий часто намагався стримати приплив, не бажаючи витрачати дорогу їжу на прислугу. Тільки не в Дуврі. Сципиону подобалося не крастися.
  
  Йому теж сподобалися форель, брюссельська капуста і ніжне картопляне пюре, яке він приготував. Вірсавія і діти їли або їжу з безкоштовної їдальні, або те, що могли знайти в кількох кафе, все ще відкритих у Террі. Частина Сципіона відчувала себе винуватою за те, що отримувала такі страви. Інше нагадало йому, що за їжу йому платити не потрібно. Це теж мало значення.
  
  Він був за столами з тієї хвилини, як почалася його зміна. Він ходив на кухню взад і вперед, приносячи замовлення, забираючи їжу. Для клієнтів він був частиною обстановки. Він не міг не задатися питанням, не спустився чи хто-небудь з них в Террі, щоб забрати у народу той невеликий запас щастя, який у них був. Можливо, ні. У цих людей було дуже багато грошей, щоб відчути в негре загрозу. З іншого боку... З іншого боку, ніколи не можна було сказати напевно.
  
  Він відпрацював свою зміну. Він отримував непогані чайові. Всі знали його як Ксеркса. Ніхто не вважав його освіченим хлопцем. Клієнт, який бачив його, коли він був дворецьким Енн Коллетон, налякав його до напівсмерті. І тепер йому знову довелося використовувати цей химерний акцент, довелося використовувати його на очах у Беер-шеві. Відгомони цього навіть близько не підійшли до того, щоб затихнути.
  
  Коли настала північ, Сципио сказав Джеррі Доверу: "Побачимося завтра, сер".
  
  "Побачимося завтра", - луною відгукнувся білий чоловік. "Будь обережний по дорозі додому, чуєш? В цей час ночі повно пияків, які шукають неприємностей".
  
  Помітивши чорношкірого чоловіка, вони теж отримали б привід почати щось робити. Сципіон не втримався і сказав: "Не можу бути дуже обережним, повертаючись додому, містер Довер, тому що у мене немає вдома. Білі люди спалили його вщент".
  
  "Я знав про це", - сказав його бос. "Від того, що я прошу вибачення, тобі біса мало користі, чи не так? Продовжуй. Забирайся звідси. Повертайся до своєї сім'ї.
  
  Це Сципио міг зробити. Він вислизнув з кухонних дверей Мисливського будиночка і попрямував по провулку за будинком. З-за цього його було важче помітити, ніж якщо б він вийшов прямо на тротуар. Він згорнув завулків на південь і схід, у Террі. Сказати, коли він туди добрався, було неважко. Це було б неважко навіть до заворушень: на краю Террі зупинялися вуличні ліхтарі.
  
  Він також не насмілювався розслаблятися, коли потрапляв в негритянський квартал. Білі могли побити його або застрелити заради спортивного інтересу. Чорні зробили б те ж саме, щоб дізнатися, скільки грошей у нього при собі. Придушення заворушень призвело у відчай багатьох людей, і деякі з них були грабіжниками і до заворушень.
  
  Сьогодні ввечері ніхто не потурбував Сципио. Він повернувся в баптистську церкву Благочестя, і на його шляху не виявилося нічого небезпечніше бездомної кішки (і навіть не чорною). Більшість людей в церкві вже спали на розкладачках або на ковдрах, розстелених на лавах.
  
  Оскільки кілька людей працювали понаднормово, пастор приготував ще ковдр, щоб дати їм затишне місце для переодягання. Там Сципіон скинув офіційну одяг і надів нічну сорочку, що сягала йому до щиколоток. Ліжко поруч з тією, де лежала його дружина, була порожня. Коли він ліг, у нього вирвався зітхання полегшення. Він вже давно був на ногах. Ліжко була жорсткою і горбистою, але з-за втоми вона здавалася пуховою периною. Він поринув у сон під хропіння і рідкі зойки кількох десятків людей.
  
  А потім голос Беер-тонка нитка шепоту, пробився крізь ритмічний шум важкого дихання: "Як все пройшло?"
  
  Він подумав про те, щоб прикинутися, що задрімав, але знав, що це не зійде йому з рук. - Непогано, - прошепотів він у відповідь.
  
  Залізний каркас ліжечка Беер заскрипів, коли вона перемістила свою вагу. "Які-небудь неприємності?" - запитала вона.
  
  Він не міг прикидатися, що не зрозумів, що вона мала на увазі. Похитавши головою, він відповів: "Не сьогодні. Поліцейський перевірив мою ощадкнижку, але це все. Я пас. У мене все законно".
  
  - Законно. Його дружина тихо розсміялася. - А ти?
  
  "Ксеркс, він законний", - сказав Сципіон, яким не подобалося, як все відбувалося. "А я ніхто інший, як Ксеркс. Якщо я не Ксеркс, то хто ж?"
  
  Вірсавія перестала сміятися. - Це неправильне питання. Правильний питання в тому, що якщо ти не Ксеркс, то хто ти такий?
  
  "Я зробив для тебе все". Сципиону не подобалося брехати Беер-шеві. Тут він все одно збрехав, і без коливань. Ще менше він любив розповідати про роки, проведених у Маршлендсе, і про своїх коротких, неспокійних тижнях в Червоній Конгарской Соціалістичній Республіці. Він розповів їй так мало, як тільки міг.
  
  Проблема була в тому, що вона знала це. Її ліжко знову рипнули, на цей раз тому, що вона похитала головою. - Всі ці роки, що ми були разом, я і не підозрювала, що ти можеш так говорити. Я ніколи не уявляла собі цього. Я жила з тобою. У мене були твої діти. І ти приховував це від мене. Ти приховував все те, що ... що дозволяло тобі так говорити. Зазвичай вона сама не говорила з такою точністю, але, з іншого боку, їй зазвичай не доводилося доносити до людей настільки складну ідею. Вона була далеко не дурна - всього лише неосвічена. Вона продовжувала: "Як ніби я взагалі ніколи по-справжньому тебе не знала. Той, у кого ти закоханий, - це неправильно ".
  
  "Мені шкода". Він говорив це раніше, дуже багато разів. Це не принесло йому нічого хорошого. Він сказав ще дещо, про що говорив раніше: "Не дуже-то хочеться говорити про це з-за того, що всі ці старі речі все ще дуже небезпечні. Будь-хто, хто знає надто багато ..." Він видав хрипкий звук глибоко в горлі, такий звук може видавати людина після того, як петля не зламала йому шию, і він повис, повільно задихаючись, на шибениці. - Ось чому.
  
  Вірсавія видала тихе роздратоване шипіння. "Я не шериф. Я не поліція. Я не гребаной прихильник Партії свободи". Вона вклала в це лайка нескінченну гіркоту. "Я люблю тебе. У будь-якому разі, мені подобається те, що я знаю про тебе. Виявляється, це далеко не так багато, як я припускав, і я не зовсім знаю, що з цим робити. Але, Господи Ісусе, Ксеркс!" Сципио все ще не сказав їй свого справжнього імені. Це пристыдило його, але він не збирався цього робити, навіть коли Вірсавія додала: "Ти ж знаєш, я ніколи не роблю нічого, що могло б заподіяти тобі біль".
  
  Він дійсно знав це. Він був упевнений в цьому так само, як у своєму власному імені - і він сподівався, що ніхто інший не був упевнений в його імені. Тим не менш, він сказав: "Деякі речі занадто небезпечні, щоб говорити кому-небудь. Про деякі речі ви, паскуди, звикли мовчати. Ось що я зробив ". Це те, що я буду продовжувати робити, наскільки це в моїх силах.
  
  Перш ніж Вірсавія встигла відповісти, старий з тихим стогоном підвівся зі свого ліжка і повільно, насилу пересуваючи ноги, побрів до пристройкам позаду церкви. Їх їдкий запах наповнив околиці. Через деякий час старий повернувся. Він знову застогнав, коли ліг. Через пару хвилин ще хтось встав. Це нагадало Вірсавії, що вони були не одні. З часів заворушень вони не залишалися наодинці більше кількох хвилин за раз. Сципіон був вже не такий молодий, як раніше, але з тих пір пройшло досить часу, щоб він гостро усвідомлював це.
  
  Вірсавія сказала: "Добре. Ми ще не закінчили. Але це ще не кінець, і ти так не думаєш". Вона перевернулася на бік, відвернувшись від нього. Судячи з її диханню, незабаром вона заснула. Сципіон не засипав, дуже, дуже довго.
  
  
  Честер Мартін і худий чоловік, який випрошував подачки біля його квартири, подивилися один на одного. Інший чоловік відвернувся. Він не з'явився на будівельному майданчику, яку запропонував Мартін, і Мартін не дав йому ні цента з тих пір, як стало ясно, що він не з'явиться. Мартін берег свої гроші для людей, які хоча б намагалися допомогти собі самі.
  
  Літнє сонце палило прямо в обличчя, коли він йшов до тролейбусної зупинки. До кінця серпня найсильніша спека в Толедо зазвичай закінчувалася. Тут, в Лос-Анджелесі, як він виявив, вона тільки починалася. Тут може залишатися диявольськи жарко - хоча і не душно - до кінця жовтня.
  
  Він кивнув іншим завсідникам на тролейбусній зупинці. Це була інша натовп; він вставав раніше, ніж раніше, тому що його робота в ці дні була далі. Проїхавши тридцять миль Толедо, ви були майже у Сандаски. Від'їхавши тридцять миль від своєї квартири тут, ви навіть не встигли виїхати за межі міста.
  
  Клац! Під'їхав тролейбус. Честер заплатив за проїзд і зробив дві пересадки. Перша лінія повела його на захід, повз центру міста. Друга повела його на північ, в Голлівуд. І останній з них переніс його через перевал Кауэнга в долину Сан-Фернандо.
  
  Долина, як її називали люди, була сповнена апельсинових і горіхових гаїв, пшеничних полів і городів. Тут не було будинків. Сільськогосподарські угіддя були настільки прекрасні, що Мартін насилу розумів, навіщо комусь знадобилося будувати на них будинки. Це, однак, хвилювало його не більше, ніж "Гранд стратег" в армії. Тут, як і там, він отримував накази і робив те, що йому говорили.
  
  Зі сходу на захід по дну Долини тяглася пара довгих вулиць: бульвар Вентура у південних гір і Кастер-Вей в двох-трьох милях на північ. Бульвар Вентура був торговельним районом, таким, яким він був. Поряд з Кастер-Вей зростало все більше і більше будинків з обшитими вагонкою стінами. Мартіну довелося тягнути свій ящик з інструментами більшу частину милі від останньої тролейбусної зупинки, щоб дістатися до дільниці, де він працював.
  
  - Доброго ранку, Честер, - сказав Мордехай, бригадир. Він подивився на годинник. - На п'ять хвилин раніше.
  
  "Ти ж не очікував, що я спізнюся, правда?" Сказав Честер. "Тільки не я, не тоді, коли ти мені подзвонив, щоб повідомити, що у тебе є для мене робота".
  
  Зробивши паузу, щоб прикурити сигарету, бригадир задумливо випустив кільце диму. Це тривало недовго, особливо з-за легкого вітерцю, колышущего повітря. "Ну, ось чому я зв'язався з тобою", - сказав Мордехай. "Я думав, ти той, на кого я можу покластися. Деякі з цих хлопців ..." Він похитав головою. "Вони ніби роблять тобі ласку, якщо ти кажеш їм, що є робота".
  
  Мартін відчував з цього приводу сильні почуття. Він підозрював, що не всі з них були почуттями, які Мордехай хотів, щоб у нього були. Він хотів, щоб профспілки будівельних професій були сильнішими. Якщо вже на те пішло, він хотів би, щоб вони взагалі існували. Боси мали абсолютну владу над тим, хто працює, а хто ні, над тим, скільки годин і за скільки грошей. На думку Честера, це було неправильно, наскільки це взагалі можливо. Він змирився з цим, бо працював. Але це не означало, що це було правильно.
  
  І все ж він повинен був визнати, що у медалі дійсно були дві сторони. Були люди, які діяли так, як сказав Мордехай. Він міг зрозуміти, чому бос не хотів би, щоб вони були поруч. Де ви провели межу? Хто вирішив? Як? Все це були хороші питання - всі політичні питання, з точки зору Честера. Знову ж таки, він не припускав, що Мордехай сприйме їх таким чином.
  
  Але він не думав, що змінить світ сьогодні вранці - і, ймовірно, не завтра теж. Мордехай вказав йому на найближчий будинок. "Ти знаєш, що потрібно зробити. Подбай про це".
  
  "Вірно". Мартіну подобалися майстри, які говорили подібні речі. Заради всього святого, деякі з них підказували йому, який цвях забивати першим. Якщо б у нього були руки, він би вбив цвях - ні, клянуся Богом, залізничний штир - прямо в стіну...
  
  Він усміхнувся. Йому хотілося б махати кувалдою саме таким чином. Душан подивився на нього. "Що смішного?" запитав він зі своїм акцентом.
  
  "Насправді, нічого", - відповів Честер. Він почав забивати цвяхи так, що Мордехая це не турбувало. Судячи з страдальческому виразу обличчя Душана, це дійсно турбувало його. Не засидівся він допізна напередодні ввечері і не випив зайвого? Це був не перший раз з тих пір, як Честер впізнав його ближче.
  
  Хорват, або ким би він не був, до обіду кілька пожвавився: досить, щоб заманити декількох лохів в карткову гру і, ймовірно, отримати більше грошей, ніж він заробляв на офіційній зарплаті. Ні до кого конкретно Мордехай не звертаючись, сказав: "Коли я служив на флоті, до нас в артилерійський розрахунок приходили хлопці з похмілля в ті дні, коли ми стріляли. Хоча я не пригадую нікого, хто був би настільки дурний, щоб виконати це більше одного разу.
  
  "Я вірю в це, клянуся Богом", - сказав Честер. "Господи, це було б схоже на те, щоб рознести тобі голову, чи не так?"
  
  "Тепер, коли ви згадали про це, так", - сказав бригадир таким тоном, який не припускав, що він точно знав, про що говорив, і хотів би, щоб він цього не робив.
  
  В кінці дня Мартін вишикувався в чергу перед касиром, який вручив йому ці п'ять доларів. Як завжди, Джон Адамс виглядав страждають запором. Честеру було все одно. Поки рахунок дозволяв йому купувати все необхідне на п'ять доларів, він не скаржився.
  
  Довгу поїздку в тролейбусі він теж просидів без скарг, хоч сонце стояло низько на заході, коли він, нарешті, вийшов біля свого будинку. Можливо, від цього тут було прохолодніше. Однак він не думав, що це все - в Долині здавалося спекотніше, ніж в іншому Лос-Анджелесі.
  
  Як тільки він переступив поріг, він зрозумів, що щось не так: Риті ніколи не вдавалося приховати, про що вона думає. Честер запитав: "У чому справа, мила? І не кажи мені, що це дурниця, тому що я бачу, що це щось значить.
  
  "Це щось". Вона взяла лист з кришталевої вази на ящику і простягнула йому. "Це від твоєї сестри".
  
  "Що задумала Сью?" Запитав Мартін, а потім, перш ніж вона встигла відповісти, додав: "Це не з-за моїх батьків, чи не так?"
  
  "Слава богу, немає", - відповіла його дружина. "Але ваш шурин втратив роботу".
  
  "О, чорт". Честер взяв листа, перш ніж додати: "Прости мене, мила". Він з усіх сил намагався не говорити як людина, який тільки що втік з окопів. Він прочитав лист і похитав головою. "Це грубо. Я думав, що завод з виробництва листового скла назавжди залишить Отіса у себе. І у них є маленький Піт, про який потрібно турбуватися. Чорт, чорт, чорт. Він знову вибачився.
  
  "Ми повинні зробити для них все, що в наших силах", - сказала Рита.
  
  Честер відклав листа і поцілував її. Сью, Піт і Отіс Блейк взагалі не були її родичами, хіба що через нього. Він би трохи вагався, перш ніж сказати те, що вона тільки що сказала, тому що у них теж, як і раніше не вистачало грошей. "Ти твердолобая, Рита", - сказав він їй.
  
  Вона знизала плечима. - Вони допомогли, коли твій батько втратив роботу. Що не робиться, то повинно виходити. І ми можемо дозволити собі... трохи.
  
  - Так, трохи. У будь-якому випадку, ми розплатилися з татом за квитки на поїзд і все таке. Але у нас все ще є всі гроші, які він і моя мама дали нам, щоб ми могли зберегти дах над головою, коли ми обидва залишилися без роботи. Пройде багато часу, перш ніж ми це все виплатимо - вони довго несли нас на собі ".
  
  "Вони, ймовірно, не чекають, що ми коли-небудь повернемо все це", - сказала Рита.
  
  Він кивнув. "Я знаю. Але я не завжди роблю те, чого очікують люди, навіть якщо ці люди - мої рідні. Я дійсно не вірю, що знову встану на ноги, поки нікому нічого не буду повинен ".
  
  Його дружина посміхнулася йому. "Я знаю, який ти впертий. Якщо не я, то хто ж тоді? Ти об'їхав весь місто. Ти бачив якісь скляні заклади, які шукають людей? Ви взагалі бачили якісь заклади з дзеркальним склом?
  
  "Не дуже багато". Він насупився, намагаючись пригадати. "Ні, зовсім не дуже багато. Тут це не так важливо, як там, в Толедо. Як так вийшло?" Він знову перечитав листа. "Про". Я пропустив це. Вони планують приїхати сюди". Він клацнув язиком між зубами. "Ні, я не бачив нічого подібного. Я не кажу, що там нічого немає, тому що я не дивився. Але мені теж нічого не впало в очі. Цікаво, що ще може зробити Отіс." Цікаво, чи доведеться мені нести його на руках, поки він не дізнається. Він цього не сказав. Сказавши це, можна підвищити ймовірність того, що це збудеться. Не надавай цьому значення, говорили деякі хлопці в армії. Він не хотів.
  
  Рита сказала: "Було б забавно, якби хтось заборгував нам гроші, а не навпаки". Це був непрямий, безпечний спосіб дістатися до того, про що Честер не хотів говорити прямо. Жодних канарок - чому канарки? Мартін здивувався - полетіли.
  
  Після вечері вони розклали подвійний пасьянс і поплескали один одного по руках, хапаючи карти. Багато хлопців на роботі не говорили ні про що, крім того, що почули по радіо напередодні ввечері. Честер і сам хотів би мати бездротову гарнітуру. Вони були набагато дешевше, ніж кілька років тому. Якщо б він продовжував стабільно працювати, то міг би почати відкладати на одного з них - якщо б замість цього ці гроші не довелося передавати його швагра.
  
  Як тобі вдається просуватися вперед? він задавався питанням. Господи, як тобі взагалі вдається залишатися там, де ти є? Соціалісти говорили про капіталізм, низводящем буржуазію до рівня пролетаріату. Він ніколи не був буржуа (сталеваром в Толедо? навряд чи!), Але все одно знав, що значить бути декласованим. Одного разу це налякало його, і він відмовився від соціалізму і проголосував за демократів. Він не думав, що зробить це знову.
  
  Рита почала позіхати ще до половини десятого. Це розчарувало Честера, який сподівався переконати її зіграти в щось більш захоплююче, ніж подвійний пасьянс. Вона слабо посміхнулася у відповідь, коли він обійняв її за талію. І все ж, незважаючи на черговий позіхання, вона не сказала "ні". Але вона вискнула, коли він почав грати з її грудьми. "Обережніше", - сказала вона. "Останнім часом вони страшенно болять".
  
  "Вибач, люба", - сказав він. "Я знаю, що іноді вони стають такими, коли це прямо перед твоїм ..." Він зробив паузу і згадав. "Коли у тебе був останній раз у цьому місяці?" Він не завжди уважно стежив за подіями, але йому здалося, що їй вже досить давно не доводилося возитися з блокнотами.
  
  Звичайно ж, вона сказала: "На початку минулого місяця - я спізнююся. Я не хотіла нічого говорити, поки не буду впевнена, але тепер я майже впевнена".
  
  "Дитина?" Цей писк в голосі Честера точно був страхом. Додатково до всього іншого, як вони повинні були годувати дитину? Він навіть не був упевнений, що в цьому багатоквартирному будинку їм це дозволялося. "Як це сталося?"
  
  "Я майже впевнена, що звичайним способом", - відповіла Рита. "Ми можемо називати його Зламаний Гумовий Мартін". Честер розсміявся. Він не думав, що зможе. І він майже забув про інші речі, поки Рита не сказала: "Ти не збираєшся продовжувати? Це приємно, поки ти не стискаєш занадто сильно".
  
  "Правда?" Честер продовжував. Судячи по тихих звуків, які видавала його дружина, це дійсно було приємно. Незабаром він почав діставати з шухляди тумбочки сейф. Це знову змусило його розсміятися. Навіщо замикати двері сараю, якщо кінь давно пішла? Він пішов вперед без неї. І це теж було дуже приємно. Однак, як би це добре було, він знову почав турбуватися, як тільки вони закінчили. Рита відразу ж заснула. Він довго хвилювався.
  
  
  Кларенс Поттер подивився в дзеркало над раковиною у своїй квартирі. Він подумав, що виглядає досить шикарно: краватка-метелик в горошок, біла сорочка в блакитну смужку, кремовий лляний піджак для захисту від літньої спеки і вологості Чарльстона, солом'яному канотьє, зсунутий набік під незначним кутом. Потім він видав кислий смішок. Те, як він буде виглядати, не мало б жодного значення, коли він прийде сьогодні ввечері на збори вігів. Ніхто там його не послухав би. Ніхто там ніколи цього не робив.
  
  Іноді він задавався питанням, чому продовжує йти. Він припускав, що це впертість. Ні, в наші дні більше, ніж впертість. У нього також було відчуття, що хтось повинен щось зробити з Партією свободи. Якщо віги цього не зробили, якщо вони не змогли, він не бачив нікого іншого, хто міг би.
  
  Цей класний лляний піджак також приховував ремінь через кобуру. Ніхто ще не намагався влаштувати йому прочухана. Але він знав, що був у списку Партії Свободи. Вечірка була ґрунтовною, хоча і не завжди стрімкою. Кілька людей вже зникли. Поттер не збирався йти тихо. Якщо він потрібен стійким, їм доведеться заплатити за нього ціну.
  
  Він вийшов за двері, насвистуючи. Ніхто не причаївся ні біля підніжжя сходів, ні, коли він перевірив, на вулиці. Він кивнув сам собі. Ймовірність того, що вони нападуть на нього поза його квартири, була меншою, тому що тоді їм було складніше точно знати, де він знаходиться. Якщо він їм не потрібен зараз, то, швидше за все, не знадобиться і до кінця дня. Все ще насвистуючи, він попрямував до штаб-квартирі вігів.
  
  В парі кварталів від штаб-квартири він зіткнувся з Брекстоном Донованом, який прямував в тому ж напрямку. Адвокат кивнув. У нього було більше терпіння до Поттеру, ніж у більшості місцевих вігів.
  
  "Як справи, шахрай?" Запитав Поттер. "Вони все ще не вирішили назвати тебе політичним діячем і висунути кандидатуру?"
  
  "Поки немає", - відповів Донован. Це був рум'яний, щільний чоловік з вражаючою зачіскою. "Звичайно, тепер, коли Верховного суду більше немає, вони можуть позбавитися від всіх інших, і тоді де я буду?"
  
  - Вгору по струмку, - відповів Поттер, і Брекстон Донован сумно кивнув. Поттер продовжив: "Чому люди не могли зрозуміти, що це дуже нерозумно - обирати партію, яка заздалегідь заявила, що не буде грати за правилами, як тільки увійде в неї?"
  
  "Тому що дуже багатьом людям все одно", - сказав Донован. Він дістав кишеньковий годинник. Носіння їх робило його старомодним - типова позиція для вігів. Поттер, слідуючи післявоєнної моді, волів наручний годинник. - Ми прийшли раніше, - сказав Донован. Не хочеш зайти в салун через дорогу і пригостити парочкою?
  
  "Викрути мені руку", - сказав Поттер, простягаючи її. Донован викрутив, не занадто сильно. "Я здаюся", - відразу оголосив Поттер. "Давай піднімемо парочку".
  
  Але коли вони завернули за кут, то побачили шеренгу поліцейських в сірій формі та прихильників Партії Свободи в білому і горіховому, копів з оголеними пістолетами - у пари з них замість них були автомати - і прихильників з кийками, розтягнувся перед входом в зал зборів вігів. Розгнівані віги тинялися по тротуару і на вулиці, але ніхто не заходив всередину.
  
  "Що, чорт забирай, відбувається?" Сказав Поттер. Проти дюжини поліцейських і вдвічі більшої кількості стійких хлопців пістолет під його лівою рукою раптово з'явився набагато менш важливим.
  
  "Я не знаю, але я маю намір з'ясувати". Брекстон Донован ступив уперед. Своїм повним, округлим, звучним голосом у залі суду він сказав: "Що все це значить?"
  
  Один з копів направив пістолет-кулемет в живіт адвоката. Донован різко зупинився. Чергу з такої зброї могла розірвати його навпіл. Поліцейський сказав: "Більше ніяких політичних зібрань. Це наш наказ, і це те, чим ми збираємося переконатися".
  
  "Але ви не можете цього зробити", - запротестував Донован. "Це суперечить всім законам".
  
  "Брекстон..." Наполегливо покликав Поттер. Він узяв свого друга за руку.
  
  Донован скинув його руку. "Ти хочеш послухати іншого хлопця", - сказав поліцейський. На цей раз він не навів автомат - він прицілився. "За наказом губернатора в інтересах громадської безпеки всі політичні зборів, за винятком зборів Партії свободи, заборонені до закінчення виборів".
  
  Один зі стійких додав: "І після цього теж стільки, скільки нам захочеться". Кілька його приятелів розсміялися.
  
  Поттер подумав, не вхопив би Донована удар прямо на місці. "Боже Милостивий, ви що, з глузду з'їхали?" сказав адвокат. "Я можу піти до судді Шиплі і домогтися судової заборони припинити цю нісенітницю рівно за тридцять секунд. А потім я подам позови".
  
  Він був явно переконаний, що великі батальйони на його боці. Поліцейський так само явно був переконаний, що це не так. Як і стійкі воїни. З бридкою усмішкою той, хто говорив раніше, сказав: "Суддя Шиплі учора ввечері подав у відставку. За станом здоров'я". Він посміхнувся.
  
  Те, що відбувалося, дійшло до Кларенса Поттера незадовго до цього. Старі правила більше не діяли. За новими правилами Партія свободи тримала - захопила - всі старші карти. Він спостерігав, як Брекстон Донован зрозумів це. Донован почервонів, майже почервонів. Тепер він смертельно зблід. "Почекай до закінчення виборів", - прошепотів він. "Люди цього не допустять. Вони викинуть тебе за вуха".
  
  Палець поліцейського сіпнувся на спусковому гачку пістолета-кулемета. Донован здригнувся. Коп розсміявся. Те ж саме зробили і прихильники Партії свободи в їх хрусткою не зовсім уніформі. Один з них сказав: "Ти що, не розумієш, друже? Ми - народ".
  
  "Я оголошую це зібрання незаконним", - сказав поліцейський. "Якщо ви, хлопці, не розійдетеся, ми вас заарештуємо. В наші дні в'язниці переповнені людьми. Багато хто з вас, базік, затримуються в них набагато довше, ніж ви всі чекаєте. А тепер біжіть, або пошкодуєте."
  
  Перейти вулицю і зайти в салун вважалося розбіжним. Поттер замовив подвійний джин з тоніком, Брекстон Донован - подвійний віскі. "Вони не можуть цього зробити", - сказав він, перекидаючи чарку.
  
  "Вони тільки що це зробили", - зауважив Кларенс Поттер. "Питання в тому, що ми можемо з цим зробити?"
  
  Інший віг, укрився в салуні, сказав: "Ми повинні дати відсіч".
  
  "Не тут", - сказав бармен. "Якщо ви почнете говорити тут про політику, у мене будуть неприємності. Я не хочу неприємностей. Я ні з ким не хочу неприємностей. Власник теж. Ви будете мовчати про це, або мені доведеться викинути вас усіх геть ".
  
  "Ось як це відбувається", - сказав Поттер.
  
  "Що відбувається?" Запитав Донован.
  
  "Те, як країна котиться коту під хвіст", - сказав Поттер. "Партія свободи робить все можливе, щоб переконатися, що у нас більше не буде виборів, а якщо і будуть, то вони нічого не значать. До того ж краще тут до біса смачно. Він говорив тихим голосом, з поваги до выглядящему змученим барменові. Навіть це було пристосуванням до того, чого Партія Свободи вже досягла.
  
  Донован пирхнув. "Їм це з рук не зійде. А коли вони програють вибори, в'язниць не вистачить, щоб вмістити їх усіх, навіть при тих темпах, з якими вони будуються".
  
  "Я сподіваюся, що ти правий. Я сподіваюся на це, але я б не став на це розраховувати", - сказав Поттер. "Джейк Физерстон турбує мене. Він сучий син, але він проникливий сучий син. Те, як він розправився з Верховним судом.... Люди будуть вивчати це протягом наступних п'ятдесяти років. Прийміть популярний, але неконституційний закон, змусьте Суд зробити перший крок, а потім наступіть на нього обома ногами. З тих пір ніхто особливо не скаржився, наскільки я чув ".
  
  "Хто наважиться, коли стійкі воїни готові перемогти тебе, якщо ти спробуєш?"
  
  Але Поттер похитав головою. "Справа не тільки в цьому. Якщо б він дійсно розлютив людей, коли зробив це, вони б закричали. Вони зробили б більше, ніж просто закричали. Вони б стали на задні лапи і послали його до біса. Але вони цього не роблять. Реалізація проекту River дала роботу тисячам людей. Це дало мільйонам людей надію - надію на електрику, надію, що річки не змиють ферми і вдома. Їх це хвилює більше, ніж конституційність законопроекту ".
  
  "Нісенітниця", - сказав Брекстон Донован. "Що може бути важливіше цього?"
  
  "Ви юрист, Брекстон", - терпляче відповів Поттер. "Подумайте про звичайних людей, фермерів і робітників на фабриках. Запитайте їх, вони скажуть, що залишатися сухим і користуватися електричним світлом важливіше. Їх багато. І вони голосують за Свободу".
  
  "Навіть якщо припустити, що ти правий - чого я не думаю, але якщо припустити - що нам з цим робити?" Запитав Донован. - У тебе є відповіді на всі питання, так що, звичайно, і цей теж, вірно?
  
  Поттер втупився на свій напій, ніби ніколи раніше його не бачив. Він залпом осушив склянку, потім махнув бармену, аби той налив ще. Тільки після того, як він отримав це, він сказав: "Чорт би тебе побрал, Брекстон".
  
  "Ну, я теж люблю тебе", - відповів Донован. "Ти не відповів на моє запитання, ти знаєш".
  
  "Так, я знаю це", - похмуро сказав Поттер. "Я також знаю, що у мене немає ніяких відповідей для тебе. Ні у кого в країні немає ніяких відповідей для тебе".
  
  "Добре. Головне, щоб ми розуміли один одного". Донован допив другий келих, потім піднявся на ноги. "Я не хочу ще один після цього. Я просто хочу додому. Це приблизно те, що у нас залишилося в ці дні - я маю на увазі наші будинки. Вони все ще залишаються нашими фортецями... на даний момент. Він вислизнув за двері. На вулиці стемніло, але далеко не так, як в настрої Поттера.
  
  Що нам робити? Що ми можемо зробити? Питання дзижчали в його голові, як спіймані мухи, билися об віконне скло. Як і мухи, він не бачив виходу. Навіть боротьба з Партією свободи виглядала поганою ідеєю. Послідовники Физерстона з самого початку були борцями. У них це виходило краще, ніж у вігів, набагато краще, ніж у радикальних лібералів.
  
  Якщо ми не можемо боротися з ними, і якщо вони роблять все, що їм заманеться, незалежно від того, наскільки це незаконно, щоб отримати те, що вони хочуть, що нам залишається? Дзижчання, гудіння, дзижчання: ще один хороший питання, на який не видно хорошого відповіді.
  
  "Може бути, він зайде занадто далеко", - пробурмотів Поттер. "Може бути, він втягне нас у війну із Сполученими Штатами. Це б його вилікував".
  
  Він зневажав США так само сильно, як і будь-яка інша людина в CSA. Те, що він міг уявити Сполучені Штати в ролі рятівника Конфедеративних Штатів, багато говорило про те, як він ставився до Партії свободи. Ніщо з того, що в ньому говорилося, не було хорошим.
  
  Двох великих кухлів джина було достатньо, щоб змусити його похитнутися, коли він піднявся з барного стільця. У цей момент увійшов хлопець у комбінезоні і сів за стійку. Він замовив пиво. Коли бармен налив йому каву, він сказав: "Саме час покінчити з цих чортових вігів. У халепу, в яку вони втягнули країну, вони повинні дякувати свою щасливу зірку, що не всі вони повішені на ліхтарних стовпах ".
  
  Це теж було політичне думка, але бармен не просив його мовчати. Це було, звичайно, політична думка, що сприяє Партії свободи. У CSA у наші дні у кого можуть бути неприємності з-за подібної думки?
  
  Якщо б у Поттера була ще одна порція джина, він би подзвонив барменові. Якби в ньому була ще пара порцій джина, він затіяв бійку. Але якби він бився з кожним зустрічним ідіотом в салуні, то дуже скоро виявився би мертвий. Замість цього він відправився додому. Копи його не заарештували. Стійкі не стали його бити. У наші дні в CSA це вважалося свободою.
  
  V
  
  
  Сільвія Еноса і Ерні лежали пліч-о-пліч на її ліжку. Він був таким же нерухомим, яким був би через кілька годин після смерті. Судячи з виразу його обличчя, він шкодував, що не помер. "Це нікуди не годиться", - сказав він, дивлячись просто в стелю. "Це, чорт забирай, зовсім нікуди не годиться".
  
  - Не сьогодні, любий, - сказала Сільвія. - Але іноді це так. Знаєш, у жінки теж не завжди все виходить ідеально.
  
  "Але я чоловік. У деякому роді чоловік. Частинка чоловіки". Він підвівся на лікті, щоб подивитися на себе зверху вниз. "Відсутня частинка чоловіки. У такі моменти мені хочеться вибити собі мізки. Коли-небудь..."
  
  - Припини це. - Сільвія закрила йому рота рукою. Потім, немов побоюючись, що цього недостатньо, щоб вигнати подібні думки з його голови, вона прибрала руку і натомість поцілувала його. - Не клей дурня, ти мене чуєш?
  
  "Нерозумно хотіти бути чоловіком? Нерозумно хотіти робити те, що можуть робити чоловіки?" Він відповів на своє питання, похитавши головою. "Я так не думаю".
  
  "Нерозумно так говорити. Це... це просто одна з тих речей, як... Я не знаю, як хвора нога, може бути. Ти повинен отримати з цього максимум користі і зробити все, що в твоїх силах, щоб жити своїм життям. Знаєш, іноді все в порядку."
  
  "Недостатньо часто", - сказав він. "Справа не в тобі, мила. Ти робиш все, що знаєш, як робити. Але це, чорт візьми, марно. З таким же успіхом я міг би спробувати забити цвях половинкою рукоятки молотка. Така рана - це не нога. Вона проникає в серце чоловіка, в те, що робить його чоловіком. А якщо це не так, то і його немає".
  
  "Я не розумію, про що ти говориш. Я теж не хочу знати, про що ти говориш", - сказала Сільвія. "Все, що я знаю, це те, що ти лякаєш мене". Джордж ніколи не лякав її. Приводив у сказ, та, коли хотів інших жінок після дуже довгої відсутності. Але вона могла зрозуміти це, незалежно від того, наскільки це її дратувало. Це було так.... Її розум нишпорив на дотик, поки вона не знайшла потрібне слово. Це було нормально, ось що це було. У ньому не було тієї темряви, яка робила люту похмурість Ерні такою страшною.
  
  Оголений, він піднявся на ноги і попрямував на кухню. - Господи, але мені потрібно випити.
  
  - Приготуй і мені теж, - сказала Сільвія.
  
  "Добре. Мені теж потрібна моя трубка. Сигарети - це не те ж саме". Ерні ніколи не курив трубку в квартирі Сільвії. Сигарети були в порядку речей, тому що вона теж курила. Але люльковий тютюн змусив би це місце дивно пахнути для Мері Джейн, коли вона повернулася б додому.
  
  - Спасибі, - сказала Сільвія, коли він приніс їй віскі з льодом.
  
  Він залпом випив свій, все ще перебуваючи в тому ж похмурому настрої. "Довгий час після того, як я був поранений, я нічого не міг зробити з жінкою", - сказав він твердим і рівним голосом. "Нічого. Мертвий чоловік міг би зробити більше. Я хотів. О, як я хотів! Але я не міг."
  
  - Ерні, - нервово сказала вона, - чи не краще було б не думати про... про погані часи?
  
  З таким же успіхом вона могла б поберегти дихання. Він продовжував, ніби вона нічого не сказала: "Я купив рушницю. Я ходив на полювання. Я полював і полював. Я застрелив більше видів тварин, ніж ти можеш собі уявити. Іноді, якщо ти не можеш любити, досить вбивства ".
  
  "Я вже говорила тобі, припини це", - сказала Сільвія. "Я збираюся сказати тобі ще раз. Мені не подобається, коли ти так говориш. Мені це ні крапельки не подобається".
  
  "Ти думаєш, мені подобається те, що сталося зі мною? Ти думаєш, мені подобається те, чого зі мною не трапилося?" Ерні розсміявся дивним, різким сміхом. "Якщо подобається, тобі краще подумати ще раз. Чому це пекло, і я не вибрався з нього?"
  
  Це звучало як вірші, не зовсім так, як він зазвичай говорив. Але Сільвія не знала, з чого це, і будь вона проклята, якщо запитає його. Вона сказала: "Ти перший чоловік, про якого я дбаю з тих пір, як конфедерати вбили мого чоловіка. Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі піти, тобі краще подумати ще раз".
  
  "Якщо я вирішу піти, ніхто мене не зупинить". В голосі Ерні лунала похмура гордість. "Ні ти, ні хто-небудь інший. Ти щось знаєш?"
  
  "Що?" - обережно запитала вона.
  
  - Я заздрю тобі. Я заздрю тобі більше, ніж можу висловити словами.
  
  - Про мене? Як так вийшло?
  
  - Ти помстилась. Ти поїхала в Конфедеративні Штати. Ти постукала в двері Роджера Кімбола. Коли він відкрив її, ти застрелила його. Твій чоловік може бути спокійний.
  
  "Ти ніколи не був моряком", - подумала Сільвія. Як і більшість моряків, Джордж Еноса боявся померти в море, боявся, що його тіло стане поживою для риб і крабів. Він пережив жах, а потім це сталося з ним. Так, вона помстилася за себе, але бідний Джордж ніколи не заспокоїться.
  
  Ерні додав: "Я ніколи не зможу помститися. Я не знаю, якою англійський пілот стріляв у мене. Можливо, він не знає, що стріляв у мене. Це була війна, і я був мішенню. Після цього він продовжив свій шлях. Я сподіваюся, що його збили. Я сподіваюся, що він згорів повністю. Але навіть тоді для нього все було б скінчено. Я продовжую, чверть людини ".
  
  "Ти більше чоловік, ніж ти думаєш". Сільвія притиснулася до нього. "Ти думаєш, я б хотіла, щоб ти залишився зі мною, якщо б ти не робив мене щасливою?"
  
  - Жувати килим, - пробурмотів він. - Бичача лесбіянка впоралася б із цим краще за мене.
  
  "Але це не те, чого я хочу", - сказала Сільвія. "Чого я хочу, так це тебе, і ти цілком підходящий чоловік для мене". Якби він справді вірив у це, можливо, він не був би так готовий вибити собі мізки.
  
  Однак він був упертий, як мул. - Я недостатньо хороший для себе, мила. Він допив коктейль, встав з ліжка, одягнувся і вийшов з її квартири, не сказавши більше ні слова і не озирнувшись назад. Вона задавалася питанням, чому це не привело її в лють, як це було б, якщо б це зробив якийсь інший чоловік. Вона не могла сказати. Все, що вона знала, це те, що це не призвело.
  
  Як виявилося, вона була рада, що Ерні пішов, тому що хвилин через п'ятнадцять у двері постукали. До того часу вона вже була в домашньому халаті і мила склянки з віскі, щоб прибрати їх подалі і щоб Мері Джейн не помітила, що їх не було. Вона вже викинула недопалки Ерні на дно кошика для паперів.
  
  "Хто там?" - покликала вона, гадаючи, чи не хоче сусідка поговорити або позичити що-небудь. Для цього було трохи запізно, але не настільки неможливо.
  
  "Це я - Джордж". Голос був до жаху схожий на голос її покійного чоловіка. Вона думала так з тих пір, як Джордж-молодший перетворився з хлопчика чоловіка.
  
  Вона поспішила відкрити двері. - Що ти тут робиш? - запитала вона. - Чому ти не з Конні? - запитала вона. - Чому ти не з Конні? Ти напився, коли твоя човен повернулася до пристані, і думаєш, що все ще живеш тут, а не зі своєю дружиною?
  
  "Ні, ма. Я тільки випив пару стаканчиків", - сказав він, обдаючи її перегаром віскі. "Добре", - подумала вона. "Він навряд чи помітить алкоголь в моєму диханні". Він продовжив: "Я знаю, де я живу, і все в порядку. Я теж скоро повернуся туди. Але я хотів зайти і привітатися. Зрештою, ти виростив мене".
  
  Він був великим чоловіком, крупніше Ерні, широкоплечим і солідним, і зовсім не схильним нести таку нісенітницю. Як він став таким великим? Хіба лише кілька місяців тому він не був маленьким хлопчиком, влаштували погром в офісі Вугільного ради? Принаймні, їй так здавалося. Повільно вона відповіла: "мабуть, я тоді щось зробила правильно. Я не могла і мріяти про краще сина.
  
  - Ой, ма. - Тепер вона збентежила його - це було легше, коли віскі робило його сентиментальним. Він помовчав трохи, потім продовжив: - Я хочу, щоб ти була щаслива. Ми з Мері Джейн обидва хочемо, щоб ти була щаслива.
  
  "Ви обоє робите мене щасливим", - сказала Сільвія. "Ви робите мене дуже щасливим".
  
  "Це добре, ма". Джордж-молодший знову завагався. "Якщо ... якщо б ти зустріла хлопця, який зробив би тебе щасливою, ніхто з нас не заперечував би або щось в цьому роді. Ми якось обговорювали це. Я маю на увазі, якщо б він був хорошим хлопцем.
  
  Як багато вони знали про Ерні? Знали вони що-небудь? Сільвія подумала, що Мері Джейн могла б. Її дочка ніколи не заставала його тут (хоча пару разів була близька до цього), але Сільвія не здивувалася б, якби сусіди почали пліткувати. На що ще хороші сусіди, крім пліток?
  
  І як відповісти Джорджу-молодшому? Обережно, ось як. Сільвія сказала: "Що ж, це мило з вашого боку. Якщо я знайду когось подібного, я запам'ятаю, що ти сказав". Вона похитала головою. Їй треба було сказати йому трохи більше: "Ти знаєш, я сама доросла. Якщо я хочу знайти хлопця, мені насправді не потрібно нічий дозвіл, щоб піти далі і зробити це ".
  
  "О, ні. Я знаю це. Я не мав на увазі, що ти це зробив. Я просто мав на увазі... ти знаєш. Що ми не засмучені або щось в цьому роді ".
  
  Не те щоб ми не засмутилися. Значить, вони знали. Або, у всякому разі, вони щось знали. Сільвія сумнівалася, що вони знали про деякі речі, якими вона займалася незадовго до цього. Дітям завжди було важко уявити, що їх батьки роблять щось подібне. І вони не знали б, як був покалічений Ерні, і про деяких імпровізованих прийомах, які їм з Сільвією довелося використовувати.
  
  "Поки ти щасливий, це найголовніше", - сказав Джордж-молодший.
  
  "Так, дорогенький", - відповіла вона. У всякому разі, більшу частину часу. Коли Ерні починає говорити про зброю - це зовсім інша історія.
  
  - Добре, ма. - Її син нахилився і поцілував її в щоку. - Я збираюся йти додому. Я сподіваюся, що вони дадуть мені трохи часу, перш ніж я знову вирушаю в дорогу, але ніколи не можна сказати напевно ". Він доторкнувся до полів своєї низько насунутій плоскої кепки і вийшов з квартири, де виріс, із квартири, яка більше ніколи не стане його домівкою.
  
  На наступний ранок Сільвія залишила Мері Джейн, яка прийшла пізно, спить у ліжку, і відправилася на пристань Ти подивитися, що можна знайти з морепродуктів. У неї були зв'язки з чоловіком і сином - рибалками, яким звичайні люди могли тільки позаздрити. Вона купила чудову тріску за ціною, від якої звичайна домогосподарка позеленіла б, і, що ще краще, купила молоду тріску без всяких жартів з приводу множини умовного способу. Вона не знала, скільки разів чула це від торговців рибою і рибалок. Вона знала, що їх було надто багато.
  
  Вона поверталася в квартиру, коли хтось покликав її по імені. Вона обернулася. - О, - сказала вона. - Здрастуйте, містер Кеннеді.
  
  "Доброго ранку вам, місіс Енос". Як завжди, в усмішці Джозефа Кеннеді було занадто багато зубів. Це не була доброзичлива посмішка; вона більше була схожа на загрозу. "Значить, ти волієш мені письменницю-халтурщицу, чи не так?"
  
  "Ерні не халтурник!" Сільвія обурилася.
  
  "Кожен, хто пише книгу "як сказано", - халтурник", - сказав Кеннеді, все ще посміхаючись. Він хотів поранити цими зубами; він хотів кусати. Те, що Сільвія сказала йому "ні", було терпимо до тих пір, поки вона говорила "ні" і всім іншим. Те, що вона сказала "ні" йому "так" комусь ще.... це дратувало його.
  
  "Він прекрасний письменник", - сказала Сільвія. "Важкі часи. Всім потрібно їсти".
  
  "Так". Кеннеді перетворив це слово в шипіння. "Всі так думають. Кампанія почнеться на початку наступного року, оскільки президент Гувер збирається балотуватися на переобрання. Ти прийняла в цьому участь, але... Він знизав плечима. - Ти б краще половинку чоловіки.
  
  Сільвії захотілося дати йому ляпаса. Замість цього вона відповіла убивчим голосом: "Половина його робить людину краще і значніше, ніж всі ви".
  
  Він зблід, як риб'ячий живіт, під полями канотьє. Сільвія не спромоглася зберегти тишу. Кілька людей захихотіли. Жінка вказала на Кеннеді. Він втік. Сільвія знала, що заплатить пізніше, але зараз тріумф був солодкий.
  
  
  Виправний табір Алабами (P) перебував у Чорному Поясі, хлопководческой частині штату, в сорока милях на південь від Монтгомері і в ста сорока на південь від Бірмінгема. Якщо не вважати служби в армії Конфедерації та служби в Мексиканської імперії, Джефферсон Пінкард ніколи не був так далеко від дому. Табір розташовувався між бавовняними полями і горіховими гаями пекан, недалеко від містечка Форт Депозит з населенням близько тисячі осіб. Колись давно форт захищав поселенців від індіанців. Тепер залишилося тільки назву в пам'ять про частоколі, який колись тут стояв.
  
  Форт-Депозит справді міг похвалитися залізничною станцією, маленьким дощатим будівлею з дахом, що нависає над коліями, щоб люди могли сідати в поїзд і виходити з нього під час дощу. Йшов дощ, коли Пінкард стояв на хисткій платформі біля колій в очікуванні поїзда, що йде на північ по залізниці Louisville-Нешвілл, який доставить його в Бірмінгем. На ньому була форма наглядача, на лівому лацкані гордо красувався значок Партії Свободи. Він усе сподівався, що хто-небудь захоче посперечатися про політику, але ніхто не захотів.
  
  Поїзд набрав швидкість. Він зі свистом зупинився, залізні колеса скрипіли по залізних рейках. Більшість людей, які виходили і сідали в поїзд, були неграми з втомленими від роботи особами і картонними валізами. Однак пара вагонів в передній частині поїзда призначалися для білих. Джефф забрався всередину і сів в одне з них. Через кілька хвилин поїзд знову загуркотів на північ.
  
  П'ять годин поїзд прибув на станцію Луїсвілл і Нешвілл в Бірмінгемі. Станція знаходилася на розі Двадцятої і Морріс, всього в декількох кварталах на захід від заводу Слосс, де Пінкард так довго пропрацював. Він узяв таксі і повернувся в свою квартиру ближче до центру міста. Партія свободи оплачувала значну частину рахунки за це місце.
  
  Він пробув там недовго - рівно стільки, щоб переодягнутися з уніформи в білу сорочку і горіхові штани стійкого прихильника Партії Свободи. Він був не єдиним, хто в цій майже уніформі прийшов у штаб-квартиру партії в Бірмінгемі. О, ні, далеко не так.
  
  Всередині Калеб Бріггс вже почав говорити, налаштовуючи людей на те, що їм належить робити. "Завтра день виборів", - прохрипів дантист, який очолював партію в Бірмінгемі. Від його колишнього голоси залишилися одні уламки; його отруїли газом на війні, і він так і не оговтався. "Ми повинні переконатися, що вибрані проголосують за нас. Всі вони, ви всі мене чуєте?"
  
  "Свобода!" - загули чоловіки, і серед них Пінкард Лоуд.
  
  Бріггс кивнув. "Абсолютно вірно. Свобода. У нас вже є будинок в Річмонді, і ми збережемо його. Але ми також повинні залучити Сенат, а це складніше, оскільки сенаторів обирають законодавчі збори штатів. Так що ми повинні подбати про них. Ви всі думаєте, ми зможемо це зробити?"
  
  "Так!" - закричали стійкі воїни, і "Чорт візьми, так!" і ще багато чого іншого. Чим голосніше вони кричали, тим більше порушувалися.
  
  "Добре". Калеб Бріггс широко і криво посміхнувся. "Не так багато зборів вігів і радикальних лібералів, як раніше. Але віги проводять акцію сьогодні ввечері в парку Капітолій, прямо в центрі міста. Ми повинні переконатися, що вони не підуть на це, і що завтра вони не проведуть ніякого голосування. Переконайтеся, що ви захопили свої кийки і все таке інше, і ми йдемо туди не для того, щоб брати полонених.
  
  Зібравшись на марш в парку, чоловіки розповідали історії про інших виборах, інших бійках. Багато хто з них говорили про 1933 році, коли Джейк Физерстон став президентом. Пінкард був одним з небагатьох, хто міг говорити про 1921 році, коли Физерстон майже переміг. Ніхто не говорив про президентські вибори 1927 року; партія тоді блукала в глушині. Навіть Джефф, стійкий серед стійких, сумнівався, що це коли-небудь з'явиться.
  
  Поліцейські підняли капелюха, вітаючи майбутніх стійких воїнів. Послідувала за цим сутичка в парку майже стала кульмінацією. Віги були вже не тими, ким були два роки тому. Тоді вони боролися за свої життя і знали це. Тепер... Тепер вони ніби відчули, що все скінчено, крім криків. Кілька диваків наполегливо боролися, щоб стримати лавину прихильників Партії Свободи, але лише деякі. Решта втекли. Те ж саме зробив кандидат від вігів на пост губернатора, і як раз вчасно. Стійкі воїни напевно побили б його, якби піймали, і, можливо, повісила б на шибениці.
  
  "Це провчить цих сучих синів", - сказав хтось неподалік від Пинкарда.
  
  "Так". Джефф кивнув. "Не так, як це було в старі часи, коли губернатор нацьковував на нас Національну гвардію, щоб ми не взбрыкивали".
  
  "У наші дні люди знають, з якого боку намазувати хліб маслом", - сказав інший хлопець. "І якого біса? Тепер у нас залишилася більша частина хліба".
  
  "Абсолютно вірно". Пінкард знову виразно кивнув. "І ми збираємося розібратися з рештою теж".
  
  Йому хотілося піти у салун і пропустити пару стаканчиків зі своїми товаришами, але Алабама вперто залишався сухим. Замість цього він пішов додому і вперше за кілька місяців заснув у власному ліжку. Він звик до жорсткої військової ліжку у виправному таборі Алабами (P). Порівняно з нею його матрац здавався м'якою, і він прокинувся з затекшей спиною. Бурмочучи, він зварив чашку кави - майже все, що у нього було в закладі, - і знову одягнувся в майже уніформу "стійких".
  
  Коли він повернувся в штаб-квартиру Партії Свободи, Калеб Бріггс відправив його на виборчу дільницю в декількох кварталах звідси. "Я не очікую, що поліція буде дотримуватися обмеження на передвиборну агітацію", - прохрипів Бріггс. "Якщо вони це зроблять, не починайте з ними бійку. Ось. Він простягнув Джеффу та іншим учасникам вечірки лист з фотографіями чоловічих осіб у газетному стилі. "Подивимося, чи зможете ви все перешкодити цим ублюдками дістатися до кабінки. Вони всього лише доставляє неприємності сміття ".
  
  Джефф посміхнувся своїм людям. Вони теж посміхалися. "Ще б", - сказав він і взяв кийок з тих, що були засунуті в металевий сміттєвий бак. Він ударив кийком по долоні лівої руки. Це була приємна частина роботи. Він також витяг з кишені четвертак. "Збираюся купити пончиків, перш ніж ми доберемося туди", - сказав він. "У мене всередині порожньо".
  
  Прапор Конфедерації майорів перед аудиторією початкової школи. Звичайно ж, ніхто не вимовив ні слова, поліцейські не з'явилися, коли члени Партії Свободи розташувалися прямо за дверима. У багатьох чоловіків, що йдуть голосувати, були партійні значки, у деяких без чорної окантовки з зображенням нового члена, в інших с. Вони кивали і піднімали капелюха перед проходять повз прихильниками. Заклик "Свобода!" лунав знову і знову.
  
  Приблизно в половині дев'ятого Пінкард штовхнув ліктем найближчого до нього здорованя. "Це один з тих виродків, яких ми повинні зупинити".
  
  "Вірно", - сказав інший хлопець і став на шляху потенційного виборця. "Тобі краще забиратися звідси до біса, приятель, ти знаєш, що для тебе краще".
  
  "Ви хочете сказати, що мені не дозволяють скористатися моїм конституційним правом голосу?" запитав чоловік. Він був лисий, худорлявий, середніх років, в костюмі; він виглядав як юрист або хтось ще, дуже розумний, для його ж блага.
  
  "Він сказав, що тобі краще забратися геть", - відповів Пінкард. "І тобі теж краще, інакше ти дуже пошкодуєш".
  
  "Я зроблю це, як тільки проголосую". Розумний хлопець знову рушив уперед.
  
  Може, у нього вистачило мужності. Може, він був занадто дурний, щоб зрозуміти, що за цим послідує. Всі четверо стійких воїнів накинулися на нього, піднімаючи і опускаючи кийки. "Свобода!" - кричали вони, коли удари обрушилися на них. Пінкард додав: "Тобі варто було послухати, тупий засранець. Ти збираєшся голосувати зараз?" Воплі лисого чоловіка перекривали удари кийків і бойові кличі стійких воїнів.
  
  Нарешті, вони відпустили його. Він поплентався геть, обличчя скальп були в крові. Він не намагався увійти на виборчу дільницю, що доводило, що вони не вибили з нього всі мізки.
  
  Вони побили трьох або чотирьох інших чоловіків з їх фотографій; ще у кількох раптово знайшлися невідкладні справи в іншому місці, коли вони побачили, що їх чекають. Кожен раз, коли це відбувалося, стійкі віддавали один одному честь забрызганными кров'ю кийками. Школярі спостерігали за побиттям. Вони сміялися та підбадьорювали стійких. Ніхто з поліцейських не прийшов, щоб потурбувати їх. Пінкард не очікував, що хто-небудь прийде; партія була сильна в поліції і пожежних підрозділах CSA протягом багатьох років.
  
  Коли виборчі дільниці закрилися, пара товаришів Джеффа вирушили додому. Він повернувся в штаб-квартиру партії. Як він і припускав, у них були радіоприймачі, оповещавшие про результати виборів. Ще у них були бутерброди і домашнє пиво.
  
  Результати, отримані в Конфедеративних штатах на Східному узбережжі, дали гарний початок результатами в Алабамі і далі на захід. "Схоже, що обвал Партії Свободи, започаткований два роки тому, все ще котиться під укіс, хлопці", - сказав диктор. Здавалося, він був у захваті від новин. Люди, які не були в захваті від успіхів Партії свободи, не протрималися довго в ефірі. Цей хлопець продовжував: "У Північної Кароліни буде новий губернатор, представник Партії Свободи. Те ж саме з Джорджією. Кандидати від партій займають одне місце за іншим у законодавчих зборах Каролін і Флориди. Це робить вибори в Сенат, швидше за все, теж Вільними ".
  
  Джефферсон Пінкард повернувся до найближчого здорованя і підняв свій келих з пивом. "За нас, клянуся Ісусом! Ми пішли і зробили це. Ми страшенно впевнені в цьому ".
  
  "Схоже на те, - погодився інший учасник вечірки. У нього була мишка під одним оком. Повинно бути, він зіткнувся з вігом, у якої вистачило розуму більше, ніж у більшості. Пінкард - ні.
  
  Через деякий час Алабама повертається, і інші жителі західної частини Конфедерації почали прибувати сюди разом з жителями Східного узбережжя. Єдиним штатом, де у Партії свободи, схоже, справи йшли неважливо, була Луїзіана, де у радикально-ліберального губернатора була власна солідна організація. Хтось неподалік від Джеффа сказав: "Зараз він може сміятися, але цей сучий син скоро за це поплатиться. Можеш на це розраховувати". Голови урочисто хитнулися вгору-вниз, Пінкард серед них.
  
  З неспокійним Кентуккі на кордоні Теннессі домігся великої Свободи і, ймовірно, досяг би цього навіть без прихильників поза виборчих дільниць. З ще більш неспокійною Секвойей і вкраденим Х'юстоном на кордонах Техас проголосував за Свободу ще більш ефектно. Джефф повернувся в свою квартиру і ліг спати до того, як багато повернулися з Чіуауа і Сонори. По-перше, він був упевнений, що вони теж прийдуть на Вечірку. По-друге, у будь-якому випадку, там, внизу, в основному були смазчики, а він був ситий по горло смазчиками, що билися в Мексиканської імперії.
  
  На наступний день він знову сів у потяг, щоб повернутися у виправний табір Алабами (P). Хлопчаки-газетярі вигукували результати виборів. "Партія свободи претендує на право вето в обох палатах Конгресу!" - пролунав чийсь крик.
  
  Відчуваючи, що робота зроблена добре, Джефф купив газету. Він читав її, поки поїзд з гуркотом тягнувся на південь від Бірмінгема. Потім він впустив його на підлогу і задрімав: ні, він більше не спав спокійно в своїй власній постелі.
  
  Його грубо розбудили як раз перед тим, як поїзд прибув до Монтгомері. Він був в кількох дюймах від смерті. Куля вибила вікно поруч з сидінням, пролетівши повз його голови і обсипавши його скалками скла. Ще більше куль прошили машину по всій довжині.
  
  "Лягай! Лягай, чорт візьми!" - крикнув він і пірнув між своїм сидінням і сидінням попереду. Досить багато чоловіків в машині - ймовірно, ті, хто бачив битви під час війни, - зробили те ж саме. Як і він, вони дізнавалися кулеметну чергу, коли чули її. Крики і зойки говорили про те, що деякі кулі не пройшли повз - і що мирні жителі були в паніці. Незабаром руки і коліна Пинкарда стали мокрими і липкими від чиєїсь крові.
  
  В останній раз, коли хтось розстрілював поїзд, в якому він їхав, це були негритянські повстанці, коли він був рядовим, що прямував повалити одну з соціалістичних республік, проголошених чорними в Джорджії. Хто це був на цей раз? Місцевість між Бірмінгемом і Монтгомері була сповнена ферм і плантацій.... а на плантаціях було повно негрів.
  
  Збіг? Або початок нового повстання? Джефф не знав - у нього не було можливості дізнатися, - але він пробурмотів собі під ніс:
  
  
  Флора Блэкфорд не розуміла, як сильно вона нудьгувала по виступу в Конгресі, поки не повернулася в Філадельфію. "Чи варто дивуватися, що в Конфедеративних Штатах йде збройна боротьба проти Партії свободи?" вона вимогливо запитала. "Варто дивуватися після фарсу, який два тижні тому пройшов в цій країні під назвою вибори?"
  
  Конгресмен - член Партії Свободи - з Х'юстона скочив на ноги. "Чим тамтешні вибори відрізняються від більшості тих, які ви проводите в тому, що ви називаєте моїм штатом?"
  
  Він взагалі не хотів бути в Конгресі США. Він би вважав за краще працювати в Річмонді. "Вибачте, містер Мэхон, але слово надається мені", - сказала Флора з крижаною ввічливістю. "Чи можу я продовжувати?"
  
  "Абсолютно вірно. Обходьте мене стороною. Ви обходитеся безжально з моїм штатом - тим, що ви називаєте моїм штатом, - з тих пір, як вирвали нас, стікали кров'ю, з Техасу і змусили приєднатися до США ".
  
  "Скажи леді, Джордж!" Це був ще один представник Партії Свободи з Х'юстона. Ще два конгресмена, ці з Кентуккі, почали співати "Діксі". Ні вони, ні їхні виборці також не хотіли належати Сполученим Штатам.
  
  Бах! Бах! Бах! Конгресмен Ла Фоллетт з Вісконсіна, спікер Палати представників, зі смаком вдарив молотком. "Джентльмени вийшли з ладу", - оголосив він. - Джентльмени будуть дотримуватися правила поведінки в цьому будинку. Слово має місіс Блэкфорд.
  
  "Цей орган вийшов з ладу!" Джордж Мэхон кричав. "Вся ця чортова країна вийшла з ладу!" Конгресмени з Кентуккі співали голосніше, ніж коли-небудь.
  
  Бах! Бах! Бах! "Цього буде цілком достатньо!" Заявив Шарль Лафоллет. "Сержант з озброєння вышвырнет з цієї кімнати будь-якої людини, що порушує правила Палати представників. Це ясно?"
  
  "Все в порядку, це зрозуміло", - сказав Махон. "Ясно, що, хоча нас обрав наш власний народ, ви не хочете дозволяти нам вказувати вам, чого вони хочуть". Але після цього він сів, і гучне спів припинився. Конгресмени від Партії свободи знали, що Ла Фоллетт мав на увазі те, що сказав. Він виганяв їх раніше. Хоча Флора не була впевнена, чи багато від цього користі. Те, що їх вигнали з Конгресу, тільки зробило їх ще великими героями будинку.
  
  - Ви можете продовжувати, місіс Блэкфорд, - втомлено сказав Лафоллет. - Я дуже сподіваюся, що вас більше не будуть переривати.
  
  "Спасибі, містер Спікер", - сказала Флора. "Я встала, щоб закликати адміністрацію прийняти більш рішучі заходи проти Конфедеративних Штатів, ніж це робилося досі. Президент Гувер зберігав мовчання після заворушень - я б навіть сказав, погрому, спрямованих проти чорношкірих жителів КСА, і, схоже, не визнає їх законного права повстати проти гноблення і жорстокості. Він...
  
  "Шановна конгресвумен з Нью-Йорка більше турбується про негрів Конфедеративних Штатів не тому, що вони чорні, а тому, що вони червоні", - втрутився інший конгресмен. "Більшість людей в Сполучених Штатах дуже мало турбуються про них з якоїсь причини".
  
  Він не був членом Партії Свободи. Він був твердолобим демократом зі штату Мен. Спікер Ла Фоллетт теж закликав його до мовчання, але не з тією силою, яку він використовував проти блазнів з Партії Свободи. І, до свого жаху, Флора побачила, як голови закивали на знак згоди зі словами жителя Нової Англії. У Сполучених Штатах було усього кілька негрів. Прикордонні патрулі були зайняті тим, що не пускали потенційних кольорових біженців. США більше не хотіли чорних; якщо вже на те пішло, більшість людей були б щасливі, якби їх взагалі не було.
  
  - Вони теж люди, конгресмен, - вперто повторила вона. - Їх Творець наділив їх певними невід'ємними правами, серед яких-життя, свобода і прагнення до щастя.
  
  "Джефферсон був чортовим виргинцем", - усміхнувся чоловік з Мена. "Дайте мені Адамса і Гамільтона в будь-який день". Знову кивки, з усіх кінців великої кімнати. Батьки-засновники зі штатів, яких більше ні в США, в наші дні мали низьку репутацію на північ від лінії Мейсона-Діксона, і так було з часів Війни за відділення.
  
  "Ви заперечуєте, сер, що вони люди?" Запитала Флора. "Ви заперечуєте, що вони володіють тими правами, які я назвала?"
  
  "Вони знаходяться в іншій країні", - відповів конгресмен від штату Мен. "Я заперечую, що вони мають якесь відношення до США".
  
  Він отримав більше кивків від колег-демократів, від жменьки республіканців і членів Партії Свободи, і навіть від кількох соціалістів. До свого жаху, Флора бачила це раніше. Соціалісти виступали від імені расової рівності, але не змогли занадто далеко випередити людей, які проголосували за їх обрання. У всякому разі, так вони це рационализировали.
  
  "Конгресмен Моран, сказали б ви те ж саме, якби ці люди були переслідувані ірландцями?" Мило запитала Флора.
  
  "Оскільки вони не ірландці, це питання не відноситься до справи". Моран була занадто розумна, щоб відповісти на це питання так, як вона його поставила.
  
  Оскільки так воно й було, вона почекала, поки спікер Ла Фоллетт припинить свій виступ, а потім внесла свою пропозицію про осудження Конфедеративних штатів. Вона знала, що це не вдасться; наступний прийнятий законопроект, що засуджує Конфедеративні Штати за те, як вони поводяться зі своїми неграми, буде першим. Але вона повинна була докласти зусилля. Не можна сказати, що євреї теж не знали про погроми. Новини з Росії і Королівства Польського (які мали приблизно таке ж відношення до Німеччини, як Республіка до Квебек США) не були хорошими.
  
  Після того, як засідання закрилося, вона перейшла вулицю і попрямувала у свій офіс. Хлопчик-газетяр, розмахуючи газетою Philadelphia Inquirer, крикнув: "Конфедерати просять збільшити чисельність своєї армії! Прочитайте про це все!"
  
  "Я, звичайно, хочу прочитати про це!" Флора вигукнула і дала йому пятицентовик. Він простягнув їй газету і широко посміхнувся, коли вона не стала чекати здачі.
  
  Вона розклала "Инкуайрер" на своєму столі. Це був головний заголовок, все вірно. Вона збільшила статтю. Президент Физерстон, мабуть, запросив дозволу збільшити армію Конфедерації до чисельності, значно перевищує ту, яка була дозволена договором, що поклав край Великій війні. Цитувалися слова Физерстона: "Ці солдати будуть використовуватися тільки для внутрішньої оборони. У нас є повстання проти законної влади нашого уряду в декількох штатах, і нам потрібні додаткові сили, щоб придушити їх ".
  
  Гувер не сказав "так" і не сказав "ні". Представник Powel House сказав, що президент Сполучених Штатів серйозно розгляне це прохання. Флора гадала, що він зробить. Як демократ, він зазвичай виступає за жорстку лінію відносно CSA. Але, як демократ, він також зазвичай виступав би за придушення повстань пролетаріату, якими б виправданими вони ні були.
  
  Флора задумалася, як їй самій слід поставитися до цього прохання. До тих пір, поки Джейк Физерстон не став президентом Конфедеративних штатів, соціалісти виступали за більш м'яку лінію по відношенню до CSA, полегшуючи повернення країни в сім'ю націй. Деякі все ще виступали. Як могла Конфедерація стати нормальною країною, якщо в її серці вирує повстання? Але як можна було не поспівчувати повстанцям, враховуючи, через що вони пройшли, перш ніж взяли в руки гвинтівки (або, як стверджував Физерстон, почистили мастило з тих, які вони заховали в 1916 році)?
  
  Це останнє, на що вона зважилася. Вона набрала номер Powel House, гадаючи, скільки часу пройде, перш ніж ці новомодні телефони призведуть до вимирання операторів разом з мандрівним голубом і американським бізоном. Вона змінила трьох секретарів, перш ніж, нарешті, домоглася зустрічі з президентом Гувером.
  
  Коли в той вечір вона розповіла чоловікові про те, що накоїла, Осія Блэкфорд скорчив кислу міну. "Він тебе не послухає. Ти моя дружина. Це достатня причина для того, щоб він тебе не слухав.
  
  "Це зовнішня політика", - відповіла Флора. "Зовнішня політика повинна бути двопартійної. Ти сам це казав, досить часто".
  
  "Це Гувер". М'яко кажучи, Блэкфорду не сподобався його наступник. "Вам краще рекомендувати протилежне тому, чого ви дійсно хочете. Тоді у тебе, можливо, з'явиться хоч якийсь шанс отримати його.
  
  Пауел-хаус на Третій вулиці представляв собою триповерхову будівлю з червоної цегли з широкими сходами, що ведуть до широкого ганку з кованими поручнями. Тут жив останній дореволюційний мер Філадельфії. Після Другої мексиканської війни він також замінив Білий дім у Вашингтоні в якості головної президентської резиденції.
  
  Приймальний зал, в який вела двері з вулиці, був великим і вражаючим, з ретельно відполірованими панелями червоного дерева, виграють соковитий червоно-коричневим кольором. Перила, що ведуть у кабінет президента Гувера на другому поверсі, також були з червоного дерева, а шпинделі - прекрасними зразками химерної токарної обробки. Коли Флора жила тут, вона часто захоплювалася ними. Тепер, як би вона ні була схвильована, вона ледь удостоїла їх поглядом.
  
  Бульдожье особа Гувера розпливлося в усмішці, коли вона увійшла. - Радий вас бачити, місіс Блэкфорд, - Він вказав їй на стілець. - Будь ласка, сідайте. Влаштовуйтеся зручніше. Він не сказав "Відчувай себе як вдома". Вона почувала себе тут як вдома. Якби вибори 1932 року склалися інакше, вони з Осией все ще були б тут як вдома. Гувер продовжував: "Що я можу для вас зробити, конгресвумен?"
  
  "Спасибі, що приділили мені час". Можливо, через те, що їй не подобався президент Гувер, Флора намагалася бути особливо ввічливим. "Я прийшов попросити вас передати президенту Физерстону, що ви не схвалюєте запропоноване ним розширення армії Конфедерації. Він не буде використовувати це ні для чого, крім пригнічення власного народу ".
  
  "Я згоден. Ось як він це використовує", - сказав Гувер, і у Флорі спалахнула здивована надія. Президент продовжив: "Ось чому я схильний дозволити розширення".
  
  Флора втупилася на нього. - Я не розумію... пан Президент.
  
  "Якби я думав, що президент Физерстон мав намір використовувати свою збільшену армію проти Сполучених Штатів, я всіма фібрами душі виступав проти її збільшення. Але я дійсно вірю, що він скористається цим тільки для тієї мети, про яку говорить: придушення негритянських повстань, хвилюючих кілька штатів. Будь-яка нація, незалежно від того, дружня вона Сполученим Штатам чи ні, має право на внутрішній мир, стабільність і безпеку. Якщо якісь нерозсудливі люди порушать її спокій, вона має право застосувати силу, щоб зупинити їх ".
  
  "Але, пане президент, одна з причин, по якій негри ополчилися проти CSA, полягає в тому, що біле більшість не дасть їм - як ви це сформулювали?- мир, стабільність і умиротворення, - відповіла Флора. "Конфедеративні Штати влаштували свою постіль з допомогою гноблення. Хіба вони не мали в ній лежати?"
  
  "Радикальні елементи занадто довго контролювали чорношкірих в Конфедеративних Штатах", - сказав Гувер. "Якщо ви пам'ятаєте, це не перше їхнє повстання".
  
  "О, так. Їх остання перемога допомогла нам виграти війну", - відповіла Флора. "Хіба ми не в боргу перед ними за це?"
  
  Президент задер підборіддя. "Ми нікому нічого не повинні іноземцям", - гордо заявив він. "Ми живемо у світі з усім світом. Навіть з японцями". Це був випад на адресу її чоловіка, за президентства якого вибухнула війна з Японією.
  
  Це був також вірна ознака того, що вона не отримає того, чого хотіла. "Я сподіваюся, ви не пошкодуєте про це рішення, пан президент", - сказала вона, піднімаючись на ноги.
  
  "Моя совість чиста", - сказав Гувер.
  
  "Що не те ж саме, що бути правим". Оскільки вона не отримала того, чого хотіла, останнє слово залишилося за нею.
  
  
  Крекчучи, Цинциннат Драйвер зняв зі свого візка останній диван і опустив його на підлогу в коморі меблевого магазину. - Тримайте, містер Еверілл. Гарні меблі. Я сподіваюся, що він добре продається ".
  
  "О Господи, я теж", - відповів власник магазину. Він підписав документи, які дав йому Цинциннат, потім повернув планшет.
  
  "Зобов'язаний". Цинциннат викотив візок на вулицю. Незважаючи на те, що останні півгодини він вивозив з вантажівки дивани, крісла, пуфи і комоди, і було так добре і тепло, холодне повітря обпікав обличчя. Вдихати його було все одно що вдихати ножі. Сніг хрустів під його черевиками. Зима виглядала такою ж огидним, який він не бачив з тих пір, як переїхав в Айову.
  
  Він сподівався, що "Форд" заведеться, і зітхнув з полегшенням, коли це сталося. Він дав двигуну прогрітися, перш ніж включити передачу. Це дало йому можливість взяти складений номер "Де-Мойн геральд-експрес", який лежав на сидінні. стійкі прихильники конфедерації призиваються в армію, був такий заголовок.
  
  Цинциннат щось пробурмотів собі під ніс. Це не мало ніякого відношення до Кентуккі, але мало пряме відношення до чорношкірих в CSA. Новобранці встануть на бік повстання негрів обома ногами. Це, безсумнівно, змусило б більше негрів спробувати бігти на північ. Він задавався питанням, скільки з них доберуться до США.
  
  Не так вже багато, подумав він, з огидою відкидаючи газету. Недостатньо близько. Єврею або ірландцю тут могли б бути ради. Іноді навіть китайцеві могли. Але негру? Тільки завоювання Кентуккі зробило Цинцинната громадянином США. А єврей чи ірландець (хоча і не китаєць) міг легко стати тим, ким він не був. Негром? Цинциннат похитав головою. Чорний людина є чорний, і що б він міг зробити, це не зробить його кимось іншим.
  
  Звичайно, раніше, в Кентуккі, Цинциннат знав чоловіків по імені блек з блакитними очима і дівчат по імені блек з веснянками. Вони не купували свої функції по каталогу Sears, Roebuck або будь-якого з їх більш дрібних конкурентів з Конфедерації. Ніхто не говорив багато про те, як вони до неї потрапили, але всі знали.
  
  Прочитав ще статтю "Гувер планує переобрання". Цинциннат не став обтяжувати себе читанням цієї статті. Він голосував за демократів з тих пір, як отримав можливість голосувати. Він хотів, щоб США стримували CSA. Наскільки він був стурбований, все інше було другорядним у порівнянні з цим. І тепер Гувер пішов і зрадив його довіру. Чи варто було з-за цього голосувати за соціалістів пізніше в цьому році? Він знизав плечима. У нього ще були місяці до того, як йому потрібно було прийняти рішення.
  
  Він під'їхав до залізничної станції, вийшов з вантажівки і сів на лавку зі своїм відерцем, щоб пообідати. Пара залізничників, проходячи повз, кивнули йому; він був звичною частиною пейзажу. Один з білих навіть підняв кепку. Цинциннат поспішив відповісти тим же жестом. Жоден білий у Кентуккі не зробив би такого з чорним.
  
  Півдюжини білих водіїв вантажівок їли приблизно в п'ятдесяти ярдах від нас. Вони не запросили Цинцинната до себе, а він не наважився приєднатися до них без запрошення, хоча інший білий чоловік це зробив. Деякі речі тут працювали інакше, ніж в Кентуккі, але інші нітрохи не змінилися.
  
  Цинциннат був не єдиним кольоровим водієм, забиравшим вантажі на верфях Де-Мойна, але решта, схоже, були на виїзді. Це сталося. Він часто обідав на самоті. Він відкусив великий шматок від свого бутерброд з шинкою.
  
  Чистка взуття захрустела по гравію всього в декількох футах від нього. Цинциннат підняв голову. Чорношкірий чоловік, який прямував до нього, не був одним із звичайних водіїв. Це було перше, що усвідомив Цинциннат. По-друге, він все одно знав його, хоча і не бачив з тих пір, як виїхав з Ковингтона. - Лукулл! - Лукулл! - здивовано вигукнув він. - Якого дідька ти тут робиш?
  
  - Я шукав тебе. Тепер я теж тебе знайшов. Лукуллус Вуд простягнув руку. Цинциннат машинально потиснув її. Коли Лукулл приїхав до Айови, він був на межі між хлопчиком і чоловіком: там, де Ахіллес був зараз. Сьогодні у Лукулла було повне і грізне присутність чоловіка. Крім того, він багато в чому успадкував вагу свого батька Апиция.
  
  "Шукаєш мене? Навіщо? Я вже давно виїхав з Ковингтона. Повертатися теж не хочу", - сказав Цинциннат.
  
  Залізничники знову неквапливо пройшли повз, прямуючи в іншу сторону. Вони суворо подивилися на Лукулла. Але, побачивши, що Цинциннат впізнав його, залишили в спокої.
  
  "Справа не тільки в мені. Це мій старий", - сказав Лукулл.
  
  "Чого Апіцій хоче від мене?" Цинциннат запитав з подивом і навіть деякою тривогою. Батько Лукулла був не просто найкращим спеціалістом з приготування барбекю між Каролинами і Канзас-Сіті. Він також був одним з провідних червоних в Кентуккі. Під час і після війни він вів небезпечну гру з твердолобыми прихильниками Конфедерації і з Лютером Блиссом, главою поліції штату Кентуккі. Провівши більше часу, ніж йому хотілося б, у одній з в'язниць Лютера Блісса, Цинциннат тепер не хотів мати з ним нічого спільного. Він вказав пальцем на Лукулла. - І взагалі, навіщо старина Апіцій послав тебе? Чому б йому самому не телеграфувати чи не написати мені листа?"
  
  "Ти ж знаєш, що тато не одержав його листів", - сказав Лукулл, що було правдою, але не зовсім адекватно. Бачачи нетерпіння Цинцинната, молодий чоловік продовжив: "Він послав мене, щоб я умовив тебе зробити те, що потрібно".
  
  "Отже, ти хочеш сказати, що твоя рідня вмовила мене зробити те, чого хоче Апіцій", - сказав Цинциннат, і Лукулл не став цього заперечувати. "Ну?" Запитав Цинциннат. - Скажи мені, чого він хоче й навіщо я йому потрібен. Говори швидше, щоб я міг сказати "ні" і продовжувати займатися своїми справами.
  
  "Він хоче тебе, тому що ти ніггер з яйцями, і ти ніггер з вантажівкою", - сказав Лукулл. "Багато чорних, вони намагаються потрапити в США з CSA. Ти чув, що кажуть про це?"
  
  - Я чув, - зізнався Цинциннат.
  
  "Ти знаєш про підземної залізниці ще до Війни за відділення?" Запитав Лукулл. "Відправляй рабів вільну країну, щоб вони самі стали вільними. Це те, що ми робимо зараз. Ми переправляємо ніггерів в США. І нам потрібна ваша допомога ".
  
  "Ти хочеш, щоб я поїхав туди і переправив чорних людей з CSA у США?" Запитав Цинциннат.
  
  Лукулл кивнув. - Абсолютно вірно. Що ти кажеш?
  
  Цинциннат подивився на нього. Він знав, на що розраховували Лукулл і Апіцій: на його прагнення захистити своїх. Але тут у нього були свої - Елізабет, Ахілл і Аманда. Він подивився Лукулл прямо в очі і сказав: "Ні".
  
  У Лукулла відвисла щелепа. - Що?
  
  - Ні, - повторив Цинциннат. - Це значить, що я не збираюся цього робити. Вибач, що ти пройшов весь цей шлях, але все одно немає. Скажи своєму таткові, що він повинен знайти собі іншого негра, з каменями замість мізків.
  
  Тепер Лукулл почав сердитися. "Чому ні?" він зажадав відповіді.
  
  "Через того, хто це зробить, його спіймають", - відповів Цинциннат. - З-за того, що я вже одного разу сидів у в'язниці Лютера Блісса, і ніщо і ніхто не змусить мене знову зв'язуватися з цією людиною. З-за того, що я роблю все, що вам, чортовим червоним, не подобається, я закінчую тим, що вмираю і мрію опинитися в чортової в'язниці Лютера Блісса. Немає. Чорт візьми, немає.
  
  Він чекав, що Лукулл нагадає йому, що його мати і батько все ще живуть в Ковингтоне і з ними можуть статися погані речі, якщо він не поїде з ними. Він чекав, але Лукулл нічого подібного не сказав. Може бути, він знав, що це ні до чого доброго не призведе. Він сказав: "Мій тато, він не буде по-справжньому щасливий з тобою".
  
  "Я не дуже щасливий ні з ним, ні з тобою", - сказав Цинциннат. - У тебе дуже багато нервів, раз ти приходиш сюди і намагаєшся знову втягнути мене в це лайно. Я поїхав давним-давно і ніколи не повернуся. Він майже кричав. Якби він був трохи зліше, то накинувся б на Лукулла.
  
  Молодий чоловік простягнув обидві руки блідими долонями вгору в заспокійливому жесті. "Добре. Добре. Я чую тебе. Я передаю своєму татові те, що ти говориш". Він поспіхом покинув залізничну станцію.
  
  "Хто був цей кольоровий хлопець?" - запитав Цинцинната один із залізничників після того, як Лукулл пішов. Цинциннат зауважив, що це не той інший кольоровий хлопець: вони брали його настільки як належне, що майже забули, якого він кольору. У Кентуккі такого б ніколи не сталося. Люди там завжди звертали увагу на те, хто є хто. Іноді вони не так відкрито звертали увагу, як тут, в Айові, але вони завжди звертали.
  
  "Я знав його, коли жив в Кентуккі", - відповів Цинциннат. "Досі не бачив його багато років".
  
  "Чого він хотів?"
  
  - Намагався умовити мене повернутися туди. У нього було якесь ділова угода. Цинциннат знизав плечима. - Я не піду. Він літає ночами.
  
  "Ти, мабуть, багатий, якщо він пройшов весь цей шлях з Кентуккі, щоб спробувати забрати твої гроші", - сказав член. "У нього буде довгий, порожній час на зворотному шляху. Думав, що зможе виставити тебе простаком, чи не так?
  
  "Будь-хто, хто вважає мене багатим, ніколи не бачив, як метелики вилітають з мого гаманця, коли я його відкриваю". Цинциннат не наважувався зізнатися навіть самому собі, що у нього все добре.
  
  Обидва залізничника розсміялися. "Так, ну, я знаю цю пісню", - сказав той, хто говорив в основному. "Не можу я просто, чорт візьми". Він і його напарник обидва відправилися бродити навколо поїздів.
  
  Цинциннат проковтнув залишок свого обіду. Потім він пішов після роботи на залишок дня. Він отримав менше, ніж хотів; трата часу з Лукуллом відставала від інших водіїв. Він бурмотів і злився на весь день. Лукулл не тільки потурбував його, але і коштував йому грошей. Це було ще болючіше.
  
  Коли він повернувся в свій багатоквартирний будинок в кінці цього довгого, виснажливого дня, він виявив, що у вестибюлі його чекають не тільки Елізабет, але і містер і місіс Чанг з верхнього поверху. Місіс Чанг майже не говорила по-англійськи, але почала кричати на нього по-китайськи, як тільки він переступив поріг.
  
  "Твій дурний хлопчик!" - закричав містер Чанг. "Дурний, дурний хлопець! Що, на його думку, він робить? Він..." Він не витримав і заплакав.
  
  Цинциннат запитливо подивився на Елізабет. Все це хвилювання, мабуть, означало тільки одне. Звичайно ж, його дружина кивнула. "Ахілл і Грейс, вони втекли, щоб одружитися", - сказала вона.
  
  "Зроби це, Господи!" Тихо сказав Цинциннат. Він не думав, що це гарна ідея, що було м'яко сказано. Але він не знав, що він - або Чани - могли з цим вдіяти. Його син і донька досягли повноліття. Якщо б вони захотіли пов'язати себе узами шлюбу, вони могли б. Чи будуть вони жити довго і щасливо - це, ймовірно, вже інша історія, але вони навряд чи стали б турбуватися про це.
  
  Він простягнув руку батькові Грейс Чанг - ні, батьку Грейс Драйвер. - Ласкаво просимо в сім'ю, - сказав він. "Я думаю, ми зробимо все можливе, або з цього моменту будемо витрачати весь наш час на боротьбу".
  
  Містер Чанг дивився на роздачу майже півхвилини, перш ніж, нарешті, взяв її. "Я нічого не маю проти тебе. Ти хороша людина", - сказав він нарешті. "Твій хлопець ... проти твого хлопчика у мене їх достатньо. Але ти, я - ми не сваримося.
  
  "Це приблизно все, що я можу просити прямо зараз", - сказав Цинциннат. "Так чи інакше, ми впораємося з цим". Чани не виглядали так, ніби повірили йому. Якщо вже на те пішло, Елізабет теж. І він ні словом не обмовився про візит Лукулла.
  
  
  Морт Померой поцілував Мері в щоку. Він був закутаний у пальто, рукавички і хутряну шапку-вушанку. Він всього лише збирався перейти вулицю і зайти в закусочну, але в розпал хуртовини одягу, яку він зміг одягти, було не надто багато. "Побачимося ввечері, мила", - сказав він.
  
  "Поки", - відповіла Мері. "У мене повно справ".
  
  Її чоловік кивнув, хоча на фермі Макгрегорів це було б інакше. Морт не розуміла, наскільки важче там було життя. Як би сильно Мері не любила його, вона теж не збиралася йому розповідати. Їй не подобалося зберігати від нього секрети, але вона вважала, що тут у неї немає вибору.
  
  Він знову поцілував її і вийшов за двері. Вона підійшла до вікна, щоб подивитися, як він переходить вулицю. Вона завжди так робила. Він теж це знав. Він підняв голову, махаючи рукою крізь сніг, який розмивав його обриси. Вона помахала у відповідь і послала йому ще один повітряний поцілунок. Він смикнув головою, показуючи, що зрозумів.
  
  Як тільки Морт зайшов до їдальні, Мері вимила посуд після сніданку. Вона поставила її в сушарку; вона не бачила сенсу витирати її самої. Зробивши це, вона знову виглянула у вікно. Автомобіль, пофарбований в сіро-зелений армійський колір, повільно рухався вгору по вулиці Розенфельда. Хто б не був у ньому, він не звернув ніякої уваги на канадку, смотревшую на нього зверху вниз з вікна житлового будинку.
  
  "Коли-небудь я змушу тебе звернути на це увагу", - пробурмотіла вона. "Ось побачиш, якщо я цього не зроблю". Вона почала наливати собі чашку свіжого чаю, але зупинилася і замість цього знизала плечима. Чашка, яку вона випила за сніданком, виявилася не такою смачною, як їй би хотілося. Можливо, з наступного варто почекати.
  
  Навіть без чаю її серце забилося швидше, коли вона дістала приладдя для виготовлення бомб, які півтора роки тому взяла з сараю на фермі. Через стільки часу Морт поняття не мав, що інструменти і вибухівка були тут. Він був зайнятий на кухні закусочної, але кухонні комори в квартирі належали їй, і він залишив їх у спокої.
  
  Вона думала, що знає про це бізнесі стільки, скільки їй потрібно. Тільки експеримент, звичайно, міг довести це так чи інакше. Вона ще не проводила експеримент.
  
  Годинники пробили вісім. Неподалік повинен був відкритися універсальний магазин. Це більше не був магазин Генрі Гібона. Пітер Караманлидес, новий власник, був большеносым греком з Рочестера, штат Нью-Йорк. Його асортимент товарів був майже ідентичний тому, що був у Гібона. Ціни у нього були, якщо вже на те пішло, мікроскопічно нижче. Мері він все одно не подобався, хоча вона і купувала у нього. Багато речей доводилося купувати в універсальному магазині, тому що більше ніхто в Розенфельде їх не носив.
  
  Караманлидес здавався досить пристойним. Але ось він тут, ще один янкі, який прославляє Канаду. Мері хотіла б, щоб в Рочестері були канадці, які купують універсальні магазини, але їх не було, або вона ніколи про таких не чула.
  
  Вона знову зосередилася на поточних справах. У бомб її батька завжди були дерев'яні футляри. Її бомби поміщалися в картонну коробку. Вона могла б порушити таку ж справу, як Артур Макгрегор, але вирішила не робити цього. Вона не хотіла, щоб слідчим нагадували про роботу її батька. Це могло змусити їх подивитися в її бік.
  
  З тієї ж причини вона не користувалася великими десятипенсовыми цвяхами, які були у її батька. З цим завданням цілком впоралися б канцелярські кнопки. Вона завела і акуратно завела будильник, потім ще більш обережно опустила його в картонну коробку. Якщо б вона впустила його, якби від удару дзвіночки дзенькнули один про одного... "Тато ніколи не робив такої дурної помилки", - люто сказала вона собі. Я теж не зроблю.
  
  І вона цього не зробила, хоча крапля поту скотилася в неї по лобі і між очей, а з кінчика носа впала на скляний циферблат годинника. Вона витерла її вказівним пальцем. Потім вона висипала кнопки в коробку, закрила кришкою і перев'язала коричневою мотузкою.
  
  Вона позіхнула, надягаючи тепле пальто і шарф, щоб прикрити свої руде волосся. Тепер вона пошкодувала, що не випила другу чашку чаю. Що ж, нічого не поробиш. Пальто було великим і громіздким. Їй не склало праці сховати під ним коробку. Вона вийшла за двері і спустилася по сходах.
  
  Універсальний магазин знаходився за рогом, у двох кварталах звідси. Її серце билося все сильніше і сильніше, поки вона йшла до нього. І знову вона строго сказала собі: "Батько робив це багато разів. Ти теж можеш. І ти це зробиш.
  
  На вулиці ще майже нікого не було. Це було добре. Саме цього вона і хотіла. Чим менше людей її побачить, тим краще. Там було поштове відділення. Уилф Рокбі, повинно бути, готується відкритися там, як він робив завжди, скільки вона себе пам'ятала. А ось і універсальний магазин.
  
  Вона підстрибнула, коли дзенькнув дзвоник над дверима, коли вона увійшла. - Доброго вам дня, місіс Померой, - сказав Караманлидес з-за прилавка. "Що я можу запропонувати тобі сьогодні?" Він усміхнувся. "Так рано, а я в твоєму розпорядженні".
  
  Вона розраховувала бути єдиною відвідувачкою в закладі. Вона не врахувала, наскільки жарко було всередині. Він включив пузату плиту на повну потужність. Піт на її обличчі тепер не мав нічого спільного з нервами. Вона простягнула йому свій список, закінчивши: "І пару міцних окулярів для читання, які в тебе є. Я подарую їх своїй мамі на день народження". Через кілька тижнів дійсно повинен був відбутися день народження її матері.
  
  Караманлидес виклав товари на прилавок, потім сказав: "Вибачте. Стакани я зберігаю в задній кімнаті". Він зник.
  
  Мері поставила картонну коробку на нижню полицю. Вона не сильно відрізнялася від коробок з англійською сіллю, які вже стояли там. Після цього вона залишила пальто розстебнутим. Все це було на краще. Якщо б вона тримала його закритим довше, власник магазину почав би задаватися питанням, чому.
  
  Він повернувся з окулярами. "У мене тут є пара фасонів. Які тобі подобаються найбільше? Лінзи в обох однакові". Його акцент був не просто американським; в ньому також відчувався слабкий слід його рідної країни.
  
  "Дай мені пару у бронзовій оправі", - відповіла Мері. "До чого все це призведе?"
  
  Як зробив би Генрі Гібон, Караманлидес надряпав цифри на клаптику паперу і склав їх. "Три долари і дев'ятнадцять центів", - сказав він, двічі все перевіривши.
  
  Вона дала йому чотири доларові купюри і перевірила, чи правильно оплачена здача. Потім віднесла куплене назад у багатоквартирний будинок. Вона все прибрала. Вона не хотіла, щоб Морт помітив, що вона була в універсальному магазині цим ранком. Вона не думала, що хтось, крім Караманлидеса, бачив, як вона входила або виходила.
  
  Вона повернулася до домашньої роботи, але потім, зітхнувши перервала її. Що б вона зробила, якби влада США вирішили обшукати квартиру тільки тому, що вона дочка свого батька? Захованих на кухні інструментів для виготовлення бомб було достатньо, щоб Морт не дізнався, що вони там були. Чоловіки з жорсткими очима в зелено-сірій уніформі? Ймовірно - ні, точно - ні. Наявність дійсно хорошого укриття не мало значення... поки вона не користувалася інструментами. Але тепер у неї були.
  
  Все переклали в іншу картонну коробку, на цей раз значно більша тієї, що чекала з англійською сіллю. Потім вона віднесла коробку вниз. Все в будівлі ховали речі в підвалі. Це було не таке гарне місце для схованки, який знайшов її батько в сараї, але поки що зійде й так. Янки було б важко довести, що ці інструменти належать їй, навіть якщо б вони їх знайшли. У всякому разі, вона сподівалася, що вони це зроблять.
  
  На півдорозі назад по сходах Мері зупинилася і позіхала, і позіхала, і позіхала. Вона здивовано похитала головою, коли нарешті зупинилася. Вона не могла згадати, коли востаннє відчувала себе такою втомленою в середині дня. Завершення сходження було схоже на сходження на Еверест, де нещодавно загинули двоє німецьких альпіністів, які хотіли першими зійти на вершину.
  
  Повернувшись в квартиру, вона подумала про те, щоб приготувати собі чашку чаю, щоб підбадьоритися. Але остання порція була такою гіркою, що їй просто не хотілося пити ще. Її скрутило шлунок від однієї тільки думки про це.
  
  Що зі мною не так? подумала вона, хоча в неї були, принаймні, зачатки підозри. Не встигла вона закінчити ранкову прибирання, як знову почала позіхати. Вона сіла в найближче крісло, заплющила очі і відкинула голову назад. Я просто трохи відпочину.... Вона навіть не встигла закінчити думку, як її зморив сон.
  
  Вона здригнулася і прокинулася півтори години потому, кліпаючи і збита з пантелику. Це було? Чи Не так? Проспала вона все це, якщо це було? Вона не думала, що могла б, та все ж... Погляд на годинник якоюсь мірою заспокоїв її. Цього не повинно було трапитися, якщо тільки вона не зробила щось не так.
  
  Відчуваючи себе винною через те, що задрімала посеред дня, вона повернулася до роботи. Їй слід було б освіжитися, але їй весь час хотілося знову почати позіхати. Збудження, яке не мало нічого спільного з очікуванням, наростало в ній. Це не було плодом її уяви; вона не могла згадати, коли востаннє вздремнула в середині ранку.
  
  Коли нарешті пролунав "бах!" це прозвучало не так вражаюче, як вона очікувала. Одного разу вона вже чула вибух бомби, ще під час війни. Тоді вона була маленькою дівчинкою і пам'ятала шум, який здавався кінцем світу. Це був просто бавовна. Вікна коротко задеренчали, і все. Зараз вона була далі, ніж тоді. Можливо, її теж бомба була менше.
  
  Незабаром заробила сирена міської пожежної машини. Мері виглянула у вікно. Кілька людей, у тому числі Морт, вийшли з кафе на іншій стороні вулиці подивитися, що трапилося. Один з них вказав у бік універсального магазину. Марія подумала, подивиться чи Морт на неї, але він цього не зробив. У якомусь сенсі їй було шкода; в іншому - вона відчула полегшення. Значить, він не думав про неї автоматично як про терористці. Якби він цього не зробив, можливо, американські окупанти теж не подумали б.
  
  Ніхто не стукав у двері, поки її чоловік не повернувся додому. Їй не потрібно було питати його про новини. Він був сповнений ентузіазму: "Хтось розніс універсальний магазин Gibbon's - звичайно, це вже не Gibbon's - під три чорти і зник. Ми не бачили нічого подібного з тих пір, як... е-е, дуже давно. - З часів твого батька, - почав було він.
  
  "Я почула гуркіт. Я не знала, що це було", - сказала Мері.
  
  "Бомба", - урочисто сказав її чоловік. "Магазин задимівся. Велика пожежа. Якщо б цього, як його там, грека, не було в задній кімнаті, він піднявся наверх з цим. Як є, він знайшов цвях або щось в цьому роді прямо тут." Він поплескав себе по лівій сідниці. - Тримаю парі, він буде сидіти кілька тижнів.
  
  Марія розсміялася. Вона не дуже жалкувала, що Караманлидес не постраждав серйозно. Вона задавалася питанням, чи вистачить у неї духу продовжувати битися з США. Татові було б все одно, хто постраждав. Вони були для нього просто ворогами.
  
  "У мене теж є новини", - сказала вона.
  
  "Що це?" Голос Морта звучав поблажливо: що може бути цікавого або важливого після вибуху бомби?
  
  Але у Мері був для нього відповідь: "У мене буде дитина".
  
  Його очі розширилися, ще більше, ще ширше. - Ти впевнена? він задав питання, про яке незліченні чоловіки жалкують в той момент, коли він зривається з вуст.
  
  Але Мері, велика частина якої була зайнята іншими речами, легко розчарувала його. Все, що вона сказала, було: "Так, абсолютно впевнена". Навіть якщо американські окупанти її не зловлять, вона сумнівалася, що якийсь час буде багато робити з інструментами для виготовлення бомб.
  
  
  Коли Джонатан Мосс виходив зі своєї квартири у ці дні, його рука завжди була на рукоятці пістолета, який він носив з собою. Якщо хтось хотів побитися, він був готовий. Він ставився до погроз набагато серйозніше, ніж раніше. Майор Сем Лопат вважав їх нісенітницею. Потім штаб окупаційних військ перетворився в дим. Думки військового прокурора більше не мали значення.
  
  У Берліні, Онтаріо, після вибуху було тихо. Навіть новачки "янкі аут"! знайти графіті стало складніше, ніж до вибуху бомби. Американські солдати повернулися до того, що спочатку стріляли, а потім задавали питання. Юрист з Мосса висловив жаль з цього приводу. Американець з Канади в ньому думав, що це підвищує його шанси дожити до глибокої старості.
  
  По вулиці прогрохотал броньований автомобіль. Під час війни ця машина була б безнадійно застарілою. Але вона ідеально підходила для того, щоб змусити терористів і потенційних революціонерів двічі подумати. Пара солдатів всередині машини глумилися над Моссом. Всі навколо знали, хто він такий, як "Кенакс", так і американці.
  
  Знову ж таки, частина його насолоджувалася цим визнанням, а частина могла б обійтися і без нього. Він ковзнув за кермо свого Ford Model D. Нарешті він позбувся "Буцефала", не тільки тому, що той був старим, але і тому, що він відрізнявся від інших. Наскільки він знав, що це був єдиний "Буцефал" в Берліні, в той час як тільки в цьому кварталі було чотири або п'ять моделей D.
  
  "У безвісності є сила", - подумав він і повернув ключ. Мало того, що "Форд" завівся швидше, ніж це зазвичай робив "Буцефал", він подумав, що в будь-який конкретний день у нього під капотом буде менше шансів знайти вибухівку. Він теж по-справжньому не турбувався про це до тих пір, поки не вибухнув окупаційний штаб.
  
  Він засміявся, заводячи машину, не те щоб це було дійсно смішно. Ніщо так не концентрує розум, як вибух бомби. Діставшись до будинку, в якому знаходився його офіс, він не став паркувати "Форд" перед ним, як робив це раніше. Замість цього він поїхав на стоянку в парі кварталів звідси, стоянку, оточену колючим дротом і патрулируемую озброєною охороною. парковка, свідчив знак над входом. Мосс дав службовця двадцять центів і в'їхав всередину.
  
  З таким же успіхом знак міг би гласить: "парковка для американців". Єдиними канадцями, які користувалися ним, була жменька співробітників. Вони, звичайно, були тими, хто відчував, що їм це потрібно найбільше.
  
  Мосс відчував, що йому це потрібно. Те, що він відчував, що йому це потрібно, приводила його в шаленство. Чорт забирай, невже "Кенакс" не бачать, що він на їхньому боці? Очевидно, немає. Вони бачили тільки, що він янкі. Якщо він прийшов з півдня, з сорок дев'ятій паралелі, він повинен був бути ворогом.
  
  У більшості будівель в центрі Берліна замінили скла після вибуху бомби. Однак подекуди отвору все ще були прикриті листами фанери. Деякі люди не могли дозволити собі повторно склити вікна. Деякі будівлі просто стояли порожніми; крах бізнесу тут був не менш жорстоким, ніж де б то не було ще.
  
  Діставшись до свого офісу, він включив плиту і приготував каву. Вранці кавник був хороший, до полудня - не поганий, а до вечора - кислуватий. Він знав, що все одно продовжить пити його. Як хтось може функціонувати без кави? Він позіхнув. Життя і без нього була досить важкою.
  
  Як тільки він налив кави, він почав переглядати документи. Як і багато зайняті люди, які працювали на себе, він хронічно відставав. Втім, у нього було виправдання краще, ніж у більшості. Після вибуху в Берліні йому доводилося вести справи в Галте, Гвельфе, Лондоні і навіть в Торонто. Це ніяк не зробило його більш ефективним. Він був задоволений записом, яку йому вдалося набрати, незважаючи на додаткові труднощі в подорожі.
  
  Його перший клієнт прийшов рівно о дев'ятій годині. "Доброго ранку, містере Джеймісон". Мосс встав, щоб потиснути йому руку. "Як у вас справи?"
  
  "Терпимо, містер Мосс". Лу Джеймісон був чоловіком середніх років, який накульгував. У нього було дуже бліде обличчя, на якому завжди був легкий блиск поту або масла. Його м'ясний ринок був найбільшим у Берліні. Окупаційні власті продовжували звинувачувати його у виплаті відкатів американським інспекторам. Мосс не став би тримати парі, що це не так, хоча, звичайно, юристи не задавали таких питань. Велика частина доказів, які у них були проти нього, розвіялася в диму під час вибуху. Це не завадило їм знову взятися за нього; суд над ним в Лондоні повинен був розпочатися наступного тижня.
  
  "Як ти думаєш, що у них на мене є?" запитав він, закурюючи цигарку.
  
  "Ну, знаєте, це проблема", - відповіла Мосс. "Це не звичайна кримінальна розгляд. За законом про окупацію немає попереднього розслідування. Військовий прокурор може піднести судді будь-які сюрпризи, які захоче".
  
  Джеймісон змахнув правою рукою, залишаючи за собою цівку диму від сигарети. "Чому б тобі не навчити свою бабусю смоктати яйця?" - сказав він скрипучим баритоном. "Знаєш, це не перший раз, коли вони мене підставляють. Я вже перемагав це лайно раніше. Так що у них на мене є?"
  
  Він очікував, що Мосс дізнається, незалежно від того, чи повідомили йому в Армії. І Мосс дізнався. Навіть у Лондоні - чорт візьми, навіть у Торонто - він знав людей, які могли розповісти йому цікаві речі. З'ясування цього варто було йому грошей, але це було однією з витрат ведення практики. "Є лейтенант на прізвище Шиманські з Інспекції, який збирається засвідчити, що ви йому заплатили. Він буде кожен раз називати дати, суми і те, що ви хотіли, щоб він не бачив ".
  
  - Невже? Сміх Джеймисона прозвучав хрипко. - Ти знаєш Люсіль Чивер?
  
  - Особисто? Ні, - сказала Мосс, і Лу Джеймісон знову розсміявся. Мосс сухо продовжила: "Хоча я знаю, хто вона". Вона керувала провідним спортивним будинком в Берліні протягом багатьох років.
  
  - Вистачить. - Джеймісон загасив сигарету і закурив іншу. - Запитай її про лейтенанта Шиманські і Іоланда. Вона може називати дати, суми і що цей чортовий поляк отримував кожен раз. У нього дружина і близнюки в Пенсільванії. Якщо ти вдариш його цим, на що готовий посперечатися, що він втратить пам'ять? "
  
  - Іоланда? - Луною відгукнувся Мосс.
  
  Джеймісон кивнув. "Іоланда. Велика блондинка". Його руки сформували пісочний годинник. "І великі глечики теж. Повинно бути, це краще, ніж те, що він отримував будинку. Звичайно, він і сам не торговець. Він знає, що ми знаємо про Іоланда, він заткнеться.
  
  "Я подбаю про це". Мосс не записала ім'я Люсіль Чивер. Він знав, що запам'ятає це - і чим менше буде написано, коли він вийде на тіньову сторону вулиці, тим краще.
  
  "Що ще у них є?" Поцікавився Джеймісон.
  
  "Якщо тільки хтось не вирішив напасти на мене по-швидкому, він - їхня важка артилерія".
  
  Джеймісон презирливо пирхнув. "Тупі придурки". Мосс знав, що це, ймовірно, означає. Він вивчав трудове право не для того, щоб допомагати цим шахраям зриватися з гачка. Але ви не могли відмовити клієнтам, тому що вважали їх винними. Джеймісон продовжив: "Якщо Шиманські - це все, що у них є, ми надерем їм дупи. Побачимося в Лондоні". Він закурив ще одну сигарету і з поважним виглядом вийшов з кабінету.
  
  І як я поясню Лаурі розмова з Люсіль Чивер? Мосс задумався. Він знав, що повинен буде розповісти їй. Якщо він цього не зробить, а вона дізнається пізніше, буде ще гірше. Він зітхнув. Північно-Західна юридична школа не охопила всіх питань юридичної етики, які в ній могли бути.
  
  Задзвонив телефон. "Джонатан Мосс", - сказав він твердо. Дзвонили з окупаційного штабу в Галте, оголошували про затримку у розгляді справи: прокурор був у лікарні з випадком фурункула. "Як ... по-біблійному", - пробурмотів Мосс. Офіцер на іншому кінці дроту повісив трубку.
  
  Сміючись, він повернувся до роботи. Його наступний клієнт прийшов через п'ятнадцять хвилин. Клементина Шмідт була втягнута в те, що виглядало як постійний майновий спір з окупаційною владою. Апеляції з приводу того, що було, а що не було прийнятними документами, підтверджуючими, що їй належить майно, на яке вона претендувала, тяглися нескінченно. З тих пір, як закінчилася війна, військові судді змінювали свою думку щонайменше чотири рази. В цілому, це був не найкращий час США у вирішенні канадських справ.
  
  Міс Шмідт (Мосс не могла звинувачувати чоловіків за те, що вони соромляться одружуватися на такій спорщице) розмахувала листом. Голосом, дзвінким від тріумфу, вона оголосила: "Я знайшла свого кузена Максиміліана".
  
  - Невже? Мосс моргнула. Вона багато років говорила про Максиміліана. Він завжди думав, що її двоюрідний брат загинув на війні.
  
  Але вона кивнула. "Так, це так", - переможно сказала вона. "Він бився в Скелястих горах і був там тяжко поранений. Ось чому він так і не повернувся додому". До тебе це не має ніякого відношення? Дивно, подумав Мосс. Його клієнт продовжив: "Він оселився в містечку під назвою Камлупс, в Британській Колумбії. І він дуже добре пам'ятає ситуацію з власністю. Вона тицьнула йому листа.
  
  Він швидко прочитав його. Закінчивши, він кивнув. "Ми обов'язково покажемо це апеляційному судді, коли прийде час", - сказав він. Міс Шмідт просяяла. Насправді лист було набагато менше залізним, ніж вона, здавалося, думала. Кузен Максиміліан згадав, що родина колись володіла цією ділянкою, про який йде мова. У нього не було нових документів, що підтверджують це. Якби він жив у Камлупсе з тих пір, як був поранений, то навряд чи зміг би це зробити.
  
  Клементина Шмідт все ще була в захваті від того, що знайшла старого доброго кузена Макса. Мосс дозволив їй посміятися, потім вивів її з кабінету. Коли вона нарешті пішла, він налив собі ще кави. Він все ще пив його, коли в двері постукав листоноша. "Ось і ви, містер Мосс", - сказав хлопець і вивалив стосик конвертів на те, що раніше було майже чистим столом.
  
  "Спасибі". Мосс оглянув купу з чимось меншим, ніж щира радість. Він розсортував денну пошту, розділивши її на стопки: папери, пов'язані зі справами, рекламні оголошення, платежі (всього пара таких - і чому він не здивувався?) та інші речі, які він не міг легко класифікувати.
  
  Він розкрив простий конверт в цій різномастному купі, потім розгорнув лежав у нього аркуш паперу. На ньому великими літерами було акуратно виведені слова: "Ми НЕ ЗАБУЛИ ПРО ТЕБЕ, СУЧИЙ ТИ СИН-ЯНКІ". МИ ТАКОЖ НЕ ЗАБУЛИ НІ ПРО ТВОЮ ШЛЬОНДРІ, НІ ПРО ЇЇ КОДЛО.
  
  Він збентежено дивився на неї. З часу бомбардування окупаційного штабу він не отримував такого послання. Він сподівався, що не отримає. Враховуючи, що трапилося зі штаб-квартирою окупантів, він не міг ігнорувати це. Хто б не стояв за цим, він довів, що веде гру від випадку до випадку.
  
  Його рука тремтіла, коли він потягнувся до телефону і подзвонив Голту. Як на зло, його з'єднали з офіцером, з яким він поділився своїми міркуваннями про фурункулах військового прокурора. "Ти, чорт візьми, не такий вже забавний, коли тобі потрібна Армія, чи не так?" - сказав інший американець.
  
  "Ну, може, й ні", - визнав Мосс. "Я не найбільше люблю, коли мене підривають".
  
  "Це показує, як сильно ваші клієнти вдячні", - сказав офіцер.
  
  "Я сумніваюся, що за цим стоять мої клієнти", - натягнуто сказав Мосс. Все одно насмішка зачепила. Він також не знав, чому канадці хотіли його смерті. Він провів всю свою кар'єру, ведучи їх юридичні баталії - і виграв чимало з них. І це була вдячність, яку він отримав?
  
  "Принесіть папір", - сказав чоловік у Галт. "Ми перевіримо це в лабораторії. Сумніваюся, що вони щось придумають, але ніколи не дізнаєшся, поки не спробуєш".
  
  "Я зроблю це", - сказав Мосс. Зробити це негайно означало скасувати зустріч. Він скасував її. Хто б це не робив, Мосс хотів, щоб його впіймали. Йому не подобалося жити в страху. Однак комусь там було все одно, що йому подобається.
  VI
  
  Весна і сніг у Квебеку йшли рука об руку. Люсьєн Галтье вів машину з надмірною обережністю. Він знав, що "Шевроле" занесе, якщо він зробить щось героїчне - тобто дурне або різке - на зледенілій дорозі. Сенс походу на танці, в кінці кінців, полягав у тому, щоб дістатися туди цілим і неушкодженим. Він подумав, подумав він би так само, якби молодий самець доглядав за Марі. Звичайно, в ті дні, до початку століття, лише у декількох мільйонерів були автомобілі. В екіпажі було важко зробити щось занадто ідіотське.
  
  Марі... Його руки міцніше стиснули кермо. Її не було сім років, і половину часу йому здавалося, що вона не за горами, відвідує сусідів і повернеться з хвилини на хвилину. З іншого боку, Галтье знав, що вона пішла, все в порядку, і це знання ножами вонзалось в його душу. Це були чорні дні. Він чув, що час має заліковувати такі рани. Можливо, так воно і було. Тепер у ножів, здавалося, не було зазубрених країв.
  
  Поворот направо, наліво, та так, там була стежка, що веде до фермерському будинку Франсуа Берлингве і, що ще важливіше, до сараю неподалік. У будинку стояло безліч інших автомобілів, екіпажів і возів. Люсьєн знайшов вільне місце. Він вимкнув фари і виліз з "Шевроле". Сніг захрустел під його черевиками.
  
  Світло лампи лився з дверей сараю. Так само, як і солодкі звуки скрипки. Потім, раптово, до них приєднався цілий оркестр. Гальтье ошелешено похитав головою. У часи його залицянь ні в кого не було фонографа. Музика означала справжніх, живих музикантів. Це все ще можливо - ці скрипалі були справжніми, живими людьми. Але в цьому більше не було потреби.
  
  Оркестр замовк. Люди в сараї засміялися і заплескали в долоні. Потім музика заграла знову - повинно бути, хтось перевернув пластинку або поставив нову на фонограф. До них приєдналися живі скрипалі.
  
  Люсьєн заморгав від яскравого світла всередині сараю. Він звик до темряви за кермом. Пари пірнали і кружляли на розчищеному просторі посередині. Чоловіки і жінки спостерігали за подіями з краю. Деякі сиділи на стільцях, інші притулились до стіни. Досить багато з них тримали в руках гуртки з сидром, пивом або эпплджеком. Галтье бочком підійшов до столика неподалік від скрипалів і грамофона. Дружина Берлингве, Мадлен, усміхнена жінка років сорока п'яти, простягнула йому кухоль. Він зробив ковток. Це був яблучний, сидр з більш міцним смаком, ніж пиво.
  
  - Спасибі, - сказав він. Вона кивнула.
  
  Коли закінчилася наступна мелодія, Франсуа Берлингве, який був на кілька років старший Мадлен, вказав на Люсьєна. - А ось і самий завидний холостяк в усьому графстві Теміскуата, месьє Люсьєн Гальтье! Його червоне обличчя і хрипкий голос говорили про те, що він випив багато міцного сидру.
  
  Чим п'яніший були люди, тим голосніше вони вітали і плескали в долоні. "Бог знає, який ти брехун, Франсуа, і я теж знаю", - сказав Люсьєн. Берлингуэт вклонився, немов у відповідь на комплімент. Гальтье розсміявся. Його господар розсміявся ще більше.
  
  Проблема була в тому, що це була не зовсім брехня. З тих пір як він втратив Марі, вдови кидалися на шию Галтье. Те ж саме робили дочки і внучки друзів, знайомих і оптимістично налаштованих незнайомців. Він не мав гострої необхідності у другій дружині. Він зробив все можливе, щоб дати це зрозуміти. Здавалося, ніхто не хотів його слухати.
  
  Незважаючи на те, що грамофон замовк, скрипалі заграли мелодію. Люди знову почали танцювати. Що Люсьєн помітив, так це те, який різкою і нерівній здавалася музика. Коли він був молодий, люди насолоджувалися будь музикою, яку грали їхні сусіди. Якась музика була краще, якась не така хороша, але яка різниця?
  
  Зараз це мало значення. Люди оцінювали музику сусідів не за стандартами музики інших сусідів, а професіоналам, які робили записи. Те, що було б чудово кілька поколінь тому, було чим завгодно, але не зараз. "Ми розпещені", - подумав Люсьєн. Це не приходило йому в голову раніше, що робило це не менш правдивим.
  
  Берлингуэт підійшов до нього. "Ти будеш вести себе тихо?" він поддразнил.
  
  "Якщо я захочу", - відповів Галтье. "Мені здається, я можу робити практично все, що захочу. У мене є для цього роки".
  
  "Але ти розіб'єш серця всіх тутешніх гарненьких дівчат", - сказав господар. "Як вони зможуть танцювати з тобою, якщо ти не будеш танцювати?"
  
  "Ось це, мій друг, дійсно цікаве питання", - сказав Люсьєн. - А тепер у мене до вас ще одне питання: вони хочуть потанцювати зі мною або з моєї ферми, моїм електрикою і моїм "Шевроле"?
  
  Франсуа Берлингве надав йому люб'язність, прийнявши його всерйоз. "Можливо, хтось із них дійсно хоче потанцювати з фермою та іншими речами. Але, знаєш, може бути і так, що хтось з них захоче потанцювати з тобою. Ти позбавиш їх шансу разом із шансом інших?"
  
  "Я не знаю". Галтье по-галльськи знизав плечима. "Чесно кажучи, не знаю. Проблема в тому, як я можу з упевненістю відрізнити одні від інших?"
  
  Перш ніж Берлингве встиг відповісти, сарай увійшли доктор Леонард О Доулл і дочка Галтье, Ніколь. Зі своїм довгим, незграбним тілом і світлим обличчям ірландського типу, О Доулл завжди виглядав чужинцем у натовпі квебекців. Але тут він не був чужинцем. Повинно бути, він вилікував щонайменше половину людей в сараї. Чоловіки і жінки натовпом підходили до нього. Деякі хотіли поговорити про свої болячки. Однак найбільше хотілося поговорити про політику або попліткувати. Навіть якщо він усе ще звучав трохи - і лише трохи - як американець, яким він був, він знайшов собі місце у Рів'єр-дю-Лу і його околицях.
  
  Зрештою, вони з Ніколь підійшли до Галтье. Як і Франсуа Берлингве, О Дулл сказав: "Ти не танцюєш, мій красень. Невже ти думаєш, що зносиш всі ці милі юні створіння?"
  
  "Можливо", - відповів Люсьєн. "Можливо також, що я думаю, що вони вимотати мене. Коли я захочу танцювати, я буду танцювати. А якщо я не хочу... ну, а хто змусить мене?"
  
  Ніколь схопила його за ліву руку. Коли вона це зробила, її чоловік вихопив кухоль з сидром з його правої руки. "Я змушу тебе", - сказала вона і потягла його на середину танцполу. "Тобі теж не потрібно дивуватися, чому я хочу танцювати з тобою". Вона дуже добре розуміла його.
  
  Він погрозив їй пальцем. - Так, я знаю, чому ти хочеш потанцювати зі мною. Ти хочеш виставити мене дурнем перед усією округою. Як вийшло, що ви приїхали сюди з міста?"
  
  "Я розмовляла з Мадлен Берлингуэт, коли вона прийшла продати курчат, і вона запросила нас", - відповіла Ніколь. - Знаєш, зовсім скоро маленький Люсьєн теж захоче ходити на танці.
  
  Думка про те, що його онук скоро стане досить дорослим, щоб хотіти танцювати з дівчатами, змусила Галтье здригнутися. Невже з тих пір, як народився маленький Люсьєн, дійсно пройшло так багато років? Звичайно, минуло.
  
  Коли заграла музика - скрипалі підігравали грамофону, - йому довелося згадати, куди ступають його ноги. Ніколь вела не дуже явно, за що він був вдячний. І, трохи потанцювавши, він виявив, що непогано проводить час. Він не збирався цього визнавати, але це було правдою.
  
  Після того, як пісня (імпортована з США, з текстом, переведеним на французький) закінчилася, Леонард О Доулл вийшов і поплескав Галтье по плечу. - Перепрошую, мій красень, але наступний танець я збираюся танцювати зі своєю дружиною.
  
  "Ти так думаєш, чи не так?" Запитав Галтье з удаваним гнівом. "Тоді що мені робити? Повернутися до уоллфлауэрдом?"
  
  "Це підходяще слово?" Його зять подивився із сумнівом. "Ти можеш повернутися, якщо хочеш, чи можеш знайти яку-небудь іншу леді і потанцювати з нею".
  
  "Ти надаєш мені такий вибір. Я недостойний", - сказав Галтье, і Леонард О Дулл пирхнув. Тепер Люсьєну дійсно захотілося потанцювати. Він зачепив жінку за плече. Він посміхнувся. - Привіт, Луїза. Можу я запросити тебе на танець?
  
  "Mais certainement, Lucien." Луїза Гранш була вдовою приблизно того ж віку, що і Ніколь. Вона втратила чоловіка в залізничній катастрофі незадовго до того, як Люсьєн втратив Марі. Якби він не знав її раніше, то подумав би, що саме це надає їй спокій, можливо, надто тверде. Насправді, вона завжди була такою. Філіп Гранш був п'яний як риба; можливо, справа була не тільки в цьому.
  
  Знову заграла музика. Гальтье уклав її в обійми. Вона була на два-три дюйми нижче, ніж Марі, і до того ж повніше, але не настільки, щоб її не було приємно обнімати. Вона добре танцювала. Люсьєну довелося нагадати собі, що йому потрібно говорити такі речі.
  
  "І ти", - сказала вона йому, коли він це зробив. Через мить вона запитала: "Це твій перший раз з тих пір, як...?"
  
  Вона пропустила це повз вуха, але Гальтье прекрасно зрозумів, що вона мала на увазі. "Ні, не зовсім, - відповів він, - але все одно це здається дуже дивним. Як давно ти вже танцюєш?"
  
  "Пару років", - відповіла Луїза. "Так, це дивно, чи не так? Що стосується Філіпа, я завжди знала, що він зробить. Інші люди підносять сюрпризи один за іншим".
  
  "Так!" Він кивнув. "Схоже, що так. І не тільки на танцполі. Світ тепер став іншим".
  
  "Це безумовно для мене", - сказала вона. "Я не була впевнена, що це буде для чоловіка".
  
  - О, так. У всякому разі, для цієї людини. Галтье не думав, що коли-небудь говорив про свою любов до Марі поза лоном сім'ї. Він не збирався починати зараз. Навіть сказати так багато було більше, ніж він думав, що зробить.
  
  Луїза Гранш, здавалося, зрозуміла, що він мав на увазі, навіть коли він цього не сказав. Вона сказала: "Ти повинен продовжувати. Спочатку це дуже важко, але ти повинен".
  
  Він знову кивнув. "Так, я бачив. Спочатку було важко". Він не говорив про це навіть зі своєю сім'єю. Були тижні - місяці, - коли він не хотів вставати з ліжка, не кажучи вже про те, щоб продовжувати своє життя.
  
  Музика змовкла. - Спасибі, що запросили мене, - сказала Луїза. - Це було дуже приємно.
  
  "Я теж так думав". Люсьєн завагався. Він раніше не розмовляв ні з ким, хто розумів, про що він говорить. Вона пройшла по тому ж шляху, що і він. Після деякого коливання він зважився: "Може бути, ми станцюємо і наступний танець?"
  
  "Я би з задоволенням", - швидко відповіла вона. "Ми обидва зробили один і той же шлях, чи не так?"
  
  "Я як раз думав саме про це!" здивовано сказав він. Коли їм з Марі одночасно прийшла в голову одна і та ж думка, він сприйняв це як належне. Чому б і ні? Вони сорок років жили за рахунок один одного. Коли він зробив це з майже незнайомою жінкою,... Це було несподівано.
  
  Потиск плечей Луїз говорило про те, що її це здивувало менше, ніж його. "Я думаю, це випливає з того, про що ми говорили". Заграли скрипалі. Вона хитнулася вперед. Вони знову почали танцювати, на цей раз без слів.
  
  Галтье стало цікаво, що б сказала Марі. Ймовірно, щось на кшталт: "Постарайся не наступати йому на п'яти, як ти завжди наступав на мої". Очі Луїз були закриті, коли вони кружляли по сараю. Вираз її обличчя говорив про те, що вона, можливо, теж слухала когось, кого там не було. Але вона також була дуже близька з Люсьєном.
  
  Коли на цей раз музика змовкла, вони обидва підійшли до столика, щоб налити собі сидру. Вони стояли біля стіни, розмовляючи про те та се, весь наступний танець - і ще через раз. Але Галтье більше не відчував себе безтурботним.
  
  
  Військовий корабель США "Ремембранс" попрямував на південь у супроводі пари есмінців і важкого крейсера. Молодший лейтенант Сем Карстен змастив ніс і тильні сторони долонь маззю з оксиду цинку. Він знав, що все одно обгорить, але таким чином він не обгорить так сильно.
  
  На сході височів сумний, майже місячний пейзаж Нижньої Каліфорнії. "Ремембранс" та її супутники вийшли за межі трехмильной кордону, на яку претендувала Мексиканська імперія, але не дуже далеко від неї. Їх гармати і літаки авіаносця могли б розбити це узбережжя вщент або ті малі канонерські човни, які мексиканці послали їм кинути виклик.
  
  Але мексиканці нічого не прислали. Кабо-Сан-Лукас не був великим портом. Ні, насправді, це було неправдою. У нього були задатки прекрасної гавані - чи були б, якщо б тільки поблизу була хоч якась прісна вода. Оскільки такого не було, що охороняється бухта спорожніла, якщо не вважати пари старих канонерських човнів і декількох риболовецьких траулерів.
  
  Сем повернувся до лейтенант-командиру Харрісону, помічника вахтового помічника. "Сер, я можу внести пропозицію?"
  
  "Продовжуй, Карстен", - відповів Рузвельт Харрісон. Кільце з Аннаполіса на пальці молодшого офіцера пояснювало, чому він був там, де він був, а Сем був там, де він був.
  
  "Спасибі, сер", - відповів Сем, який взагалі не сподівався стати офіцером, поступив на флот за кілька років до початку Першої світової війни. - У конфедератів є військово-морська база в Гуаймасе, сер. Там, де ми знаходимося і куди прямуємо, вони, можливо, захочуть використовувати нас, щоб потренувати своїх шкіперів підводних човнів.
  
  "У них не повинно бути ніяких підводних апаратів", - сказав помічник УД.
  
  "Так, сер. Я знаю це, сер", - сказав Карстен і більше нічого не сказав.
  
  Харрісон задумався. Через кілька секунд він сказав: "Можливо, ти правий. Я б не став довіряти цим ублюдками, наскільки це можливо". Він склав долоні рупором біля рота і підвищив голос до крику: "Увагу на палубі! Всьому екіпажу бути напоготові, поблизу немає підводних човнів". Матроси поспішили до краю палуби і роздивились у всіх напрямках, прикриваючи очі долонями від яскравого сонця. Лейтенант-командер Харрісон знову звернув свою увагу на Сема. "Хороша думка. Я не вірю, що вони стали б щось робити, навіть якщо б у них були човни на воді, але ти правий - переслідування нас дало б їм хорошу практику.
  
  "Що станеться, якщо хто-небудь помітить перископ?" Запитав Карстен. "Ми скидаємо контейнери з попелом на підводний апарат?"
  
  "Це чертовски хороший питання, і я радий, що саме шкіпер повинен відповісти на нього", - сказав Харрісон. "Я думаю, що ні. Конфедератам заборонено мати підводні апарати, але звідки нам знати, що все, що ми виявимо, не під прапором Максиміліана? Вони з Семом обмінювалися кривими усмішками; Мексиканська імперія могла будувати підводні човни не більше, ніж авіаносці. Але те, де була побудована човен, не мало ніякого відношення до того, під чиїм прапором вона плавала.
  
  "Я не думаю, що ми можемо сказати напевно, сер", - припустив Сем. "І все ж, якщо буде схоже, що човен готується щось вистрілити ..."
  
  "Тоді у нас, ймовірно, почнеться війна". Помічник УДА щулився, хоча день був погожий і теплий. "Поки я не побачу кильватерный слід на воді, я не віддам наказ атакувати будь-яку помічену нами підводний човен. Якщо у шкіпера інша думка, це його справа".
  
  Іноді відсутність звання було втіхою. Сем знав це з часів своєї служби старшиною. Якщо ти не був досить важливим, щоб віддавати які-небудь дійсно важливі накази, ти не міг потрапити в дійсно великі неприємності. Коли він був старшиною, він би подумав, що лейтенант-командер володіє достатнім впливом, щоб зганьбитися по-крупному. Однак, з точки зору Харрісона, цей високий статус належав тільки шкіперу.
  
  Звичайно, Харрісон не думав про дрібниці. Він говорив про початок війни. Коли Сем був старшиною, він і уявити собі не міг, що від цього рішення залежатиме так багато. Незважаючи на те, що він пробився до офіцерського звання, нести таку велику відповідальність все ще здавалося нереальним.
  
  Хоча, мабуть, це лейтенант-командер Харрісон. Трохи пізніше Сем побачив, як він розмовляє по телефону, який вів прямо на місток. І незабаром після цього ліфти почали піднімати літаки з ангарів під палубами. Пілоти кинулися до літаків, деякі з них на бігу одягали захисні окуляри. Спогад перетворилося на вітер, в те, що від нього залишилося. Один за одним літаки з ревом злітали з льотної палуби.
  
  Вони теж полювали за підводними апаратами? Карстен не міг придумати, що ще у них могло бути на умі. Можливо, капітан Штайн подумав, що, якщо конфедерати проходять якусь підготовку, він міг би зробити те ж саме. Або, може бути, шкіпер просто вірив у необхідність носити і підтяжки, і ремінь. Сем знав, що на його місці він би так і зробив.
  
  Йому хотілося побродити по радіорубці і дізнатися, що бачать літаки, але шкіпер вибрав саме цей момент, щоб оголосити загальну тривогу. Можливо, це була навчальна тривога. Безсумнівно, більша частина екіпажу вирішила б, що так воно і є. Але, можливо, один з пілотів помітив щось, що змусило його нервувати. "Спогад" було нервовим кораблем, що проходили через Флоридський протоку кілька років тому, і з багатьох причин, актуальним і сьогодні.
  
  Командний пункт Сема знаходився глибоко в надрах корабля. Він зітхнув і поспішив туди. Він все ще шкодував, що у нього немає іншої посади, крім контролю пошкоджень. Він займався цим вже багато років, але це не означало, що йому це подобалося. Йому хотілося побачити, стати частиною того, що робить корабель проти своїх ворогів. Розсьорбувати кашу після того, як гармати і літаки не змогли запобігти неприємності, було набагато менш привабливо.
  
  У всякому разі, для нього. Деякі люди не зробили б нічого іншого. Деяким людям теж сподобалася квашена капуста - без урахування смаку. Лейтенант-командер Поттинджер знаходив контроль ушкоджень захоплюючим заняттям. Він, ймовірно, теж любив квашену капусту, хоча Карстен ніколи не питав його про це.
  
  До теперішнього часу у Хайрема Поттинджера було більше року, щоб освоїтися з "Ремембрансом". Він дійсно очолював групу по усуненню пошкоджень, чого у нього не було, коли він вперше піднявся на борт авіаносця. Частина Сема злилася з-за втрати відповідальності, яка була на ньому. Інша наполягала, що він ніколи не хотів цієї конкретної відповідальності в першу чергу.
  
  "Ти що-небудь знаєш, Карстен?" Запитав Поттинджер. "Є які-небудь ідеї, чому капітан викликав нас в загальну каюту? Тобі подобається стирчати на льотній палубі". Судячи з того, як він це сказав, це була злегка - або, може бути, більш ніж злегка - предосудительная звичка для спеціаліста по контролю за пошкодженнями. Сем розповів про те, що бачив і чув. Поттинджер насупився. - Ти думаєш, це справжня Маккой?
  
  "Сер, я не знаю напевно, так чи інакше", - відповів Карстен. "Все, що я знаю, це те, що це міг бути Маккой".
  
  "Так". Поттинджер енергійно кивнув. "Звичайно, саме так ми повинні ставитися до кожного викликом до генеральної штаб-квартиру - щось пам'ятати".
  
  Тепер він звертався до матросам і старшинам загону, а не до Сема. В їх кивках відчувалася різна ступінь нетерпіння. Вони знали правду про це краще, ніж він. Більшість з них служили на "Пам'яті", коли почалася війна з Японією. Поттинджер - ні. Наскільки Сему було відомо, він не бачив бойових дій.
  
  Група з ліквідації наслідків аварії чекала внизу, в тому місці, яке, як вони знали, легко могло стати їхньою могилою. Торпеда потрапить в машинне відділення, і електричні лампочки, які були єдиним освітленням в цьому світі вузьких сталевих коридорів, що пахнуть фарбою, маслом і потім, згаснуть, залишивши їх у темряві, в той час як, цілком ймовірно, море бушує навколо них.
  
  "Може бути, моя проблема в дуже багатій уяві", - з сумом подумав Сем. Контроль шкоди - не місце для того, хто бачить все, що може піти не так, до того, як це станеться.
  
  Але навряд ця думка прийшла йому в голову, як пролунав сигнал "все чисто". Як завжди, його супроводжували зітхання полегшення. Якщо на цей раз вони здавалися більш щирими, ніж зазвичай,... що ж, так воно і було, от і все.
  
  Предосудительная звичка чи ні, але Сем попрямував прямо в кабіну пілотів, як тільки зміг покинути свій пост. Незабаром він з'ясував, що дзвінок в штаб був навчальним, а не виник із-за виявлення підводного апарата або чогось ще, що могло бути ворожим. Все це було на краще.
  
  На пароплаві "Ремембранс" увійшов в Каліфорнійський затока. Він ретельно стежив за тим, щоб залишатися за межами територіальних вод як Мексиканської імперії, так і Конфедеративних штатів. З юридичної точки зору, вона перебувала у відкритому морі стільки, скільки було б на півдорозі від Сан-Франциско до Сандвічевих островів. Однак, чомусь ні мексиканці, ні конфедерати, схоже, цього не відчували.
  
  Іржава канонерський човен під мексиканським прапором, пихкаючи, вийшла з Ла-Паса, щоб оглянути її. Броненосець берегової оборони Конфедерації, представляє набагато більш серйозну загрозу, увійшов в затоку з Гуаймаса. У відкритому морі "Ремембраншн" міг легко обігнати її. Тут, у цих вузьких водах, повільного, але добре броньованого та збройного кораблю не становило праці триматися ближче.
  
  І, як і у Флоридському протоці, над Пам'яттю пролетіли літаки. Її власні машини піднялися в повітря, щоб попередити вторгнення. Передбачалося, що у Конфедерації немає військових літаків, але... Карстен чекав чергового дзвінка з штаб-квартири. У бутність свою матросом і старшиною він обслуговував пятидюймовые знаряддя авіаносця. В наші дні вони стріляли по літаках, а також по цілям на суші і на морі.
  
  Коли сигнал тривоги пролунав, Сем попрямував до радіорубці. Він пирхнув, коли виявив, що дивні літаки над головою були позначені як "Конфедеративная цитрусова компанія". "Що тут смішного, сер?" - запитав радист, юнак, якого не було на борту в тому попередньому рейсі.
  
  "Це та ж сама компанія, яка видивлялася на нас, коли ми пливли між Флоридою і Кубою", - відповів Карстен. "Конфедерати взагалі вирощують цитрусові у Гуаймаса?"
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю, е-е, сер", - сказав оператор. Сем теж не знав. Він знав, що земля там повинна бути більш родючою, ніж жалюгідна, випалена сонцем грунт Нижньої Каліфорнії, щоб дати кому-небудь хоча б половину шансу.
  
  Він не знав, що Конфедеративная цитрусова компанія була димовою завісою для обходу військових обмежень, накладених на CSA перемир'ям. Він не знав, але задавався цим питанням ще в Мексиканській затоці і на Карибах. Тут, у Каліфорнійській затоці, він перейшов від подиву до відвертого підозрою.
  
  Радист сказав: "Сер, не нагадати нам шкіперу, що назва зараз таке ж, як і тоді?"
  
  "Він обов'язково згадає", - сказав Сем, але потім додав: "Так, продовжуй і нагадай йому. Це не зашкодить, а може принести якусь користь".
  
  Він повернувся на льотну палубу. Літаки Конфедеративної цитрусової компанії здавалися такими ж швидкими і маневреними, як ті, що піднялися в повітря з льотної палуби "Ремембранса". Навіщо підприємству, яке займається апельсинами, лимонами і лаймами, знадобилися такі машини? Карстен не знав, але у нього виникли додаткові підозри.
  
  Приблизно через двадцять хвилин літаки, що вилетіли з узбережжя Сонори, раптово повернулися тим же шляхом, яким прилетіли. Слух, який розлетівся швидше будь-якого літака, свідчив, що капітан Штайн попередив їх, що накаже своїм пілотам збити їх, якщо вони затримаються.
  
  Сем не знав, чи був цей слух правдою. Якщо це було так, він не знав, чи було це пов'язано з нагадуванням. Але, коли він дізнався новини, він сказав тільки одне слово: "Добре".
  
  
  Неллі Джейкобс спостерігала крізь вітрину кав'ярні, як чоловік у твідовому костюмі вийшов з шевської майстерні на іншій стороні вулиці. На довгому худому обличчі хлопця застигло нещасне вираз. Вона не була здивована; магазин пустував більше трьох років з тих пір, як помер її чоловік, який керував ним незабаром після початку століття.
  
  Чоловік у твідовому костюмі перейшов вулицю, прямуючи в її бік. Він мало не опинився перед автомобілем; сердитий рев клаксона пробив дзеркальне скло. Неллі не була впевнена, що чоловік взагалі зрозумів, що гудок спрямований на нього. Опинившись в безпеці на тротуарі, він дістав з кишені куртки записну книжку, сверился з нею і попрямував до її дверей.
  
  Вона просяяла. Справи цим вранці йшли не дуже жваво. Останнім часом справи йшли не дуже жваво вранці, так і вдень. Чоловік потягнув двері, хоча повинен був штовхнути. Усвідомивши свою помилку, він спробував знову. Дзенькнув дзвоник над дверима.
  
  - Що вам принести, сер? - Запитала Неллі з-за прилавка.
  
  "Про". Судячи по здивування в його голосі, він і не думав нічого замовляти. Потім він кивнув сам собі, вирішивши, що так і зробить. "А ... чашечку кави, будь ласка". Він поклав перед Неллі десятицентовик. Крихітна, виблискує сріблом зубаста посмішка Теодора Рузвельта дивилася на неї знизу вгору.
  
  "Тримай". Вона простягнула йому чашку. "Вершки і цукор ось тут". Вона не потрудилася вказати на них більшості людей, але він, можливо, не помітив би цього без сторонньої допомоги.
  
  "Спасибі", - сказав він і скористався ними. Несподівано приємно посміхнувшись за чашкою кави, він запитав: "Вибачте, але ви були знайомі з джентльменом, який раніше тримав шевську майстерню через дорогу, містером, е-е..." - він зробив паузу, щоб знову заглянути у свій маленький блокнот, - "Гарольдом Джейкобсом?"
  
  "Була я з ним знайома?" Повторила Неллі з презирством у голосі. "Я повинна сподіватися, що була! Хіба я не мати його дочки?"
  
  "О!" Чоловік у твідовому костюмі просяяв. "Так от чому його там не було? Він тут? Можу я поговорити з ним, будь ласка?"
  
  Вона подивилася на нього з ще більшим презирством, ніж використовувала під час розмови. - Удачі, приятель. Якщо б я міг. Він помер в 1933 році. До речі, хто ти, чорт візьми, такий?
  
  "Мене звуть Мейнард Р. Фергюсон, місіс Джейкобс". Фергюсон вимовила титул з деяким коливанням, ніби не була певна, що заслужила його. Вона кинула на нього непривітний погляд. Він поспішно продовжив: "Я-професор історії в Університеті Піттсбурга. Я вивчаю спосіб, яким Сполучені Штати збирали розвіддані у Вашингтоні, окупованому Конфедератами. Чи знаєте ви що-небудь про це?"
  
  "Я сподіваюся, що так і було б", - відповіла Неля. - Хіба у мене немає власного пам'ятного ордена першого ступеня, врученого мені особисто Тедді Рузвельт за допомогу, яку я надав Хэлу під час війни? Що тобі потрібно знати?
  
  "Порядок запам'ятовування, перший клас?" Знову з'явилася записна книжка. Заглянувши в неї, Мейнард Фергюсон запитав: "Тоді ви, мабуть,... Неллі Семфрок?"
  
  "Не зараз", - сказала вона, немов звертаючись до идиотке. "Ти сам сказав - я Неллі Джейкобс".
  
  "Так. Звичайно". Фергюсон щось нашкрябав в маленькій книжечці. "Тоді ви могли б знати, як інформація контрабандою переправляли з міста на кордон з США?"
  
  "Я знаю, що голуби були частиною цього", - сказала Неллі. "Там був хлопець по імені... О, як же його звали? Лу Пфайффер, от і все! Хлопець на ім'я Лу Пфайффер, який раніше їх зберігав. Ви могли б запитати його про деталі."
  
  "Містер Пфайффер, на жаль, помер. Він помер в..." Професор Фергюсон перегорнув сторінки блокнота. "У 1927 році. У будь-якому випадку, голуби мене цікавлять не в першу чергу. Мене цікавить людина, якій містер Джейкобс - і всі інші люди в вашингтонської шпигунської мережі - доповідали, якийсь містер Вільям Річ. Ви, випадково, не були з ним знайомі?
  
  Лід пробіг по тілу Неллі. - З Біллом Річ? - запитала вона раптово онемевшими губами. - Я трохи знала його, але тільки трохи. І ти більше нічого не зможеш довести, чорт візьми, не зараз, коли не можеш. - Чому ти хочеш дізнатися саме про нього?
  
  "В першу чергу тому, що він такий загадковий чоловік", - відповів Мейнард Фергюсон. "Він проводив таку важливу розвідувальну кампанію протягом всієї окупації, а потім безслідно зник як раз перед тим, як американські солдати відвоювали Вашингтон, округ Колумбія. Я йду по сліду цієї таємниці вже більше десяти років з тих пір, як я почав проводити дослідження по цій темі, і я все ще сподіваюся докопатися до суті ".
  
  Ну, ти цього не зробиш, тільки не від мене. Ти тільки що підійшов до кінця сліду. Неллі могла б переповісти те, що знала, або хоча б частина з цього. Тепер, коли Гел мертвий, все було в достатній безпеці. Але вона так довго зберігала цей секрет, так міцно тримала його при собі, що їй ні разу не прийшло в голову розлучитися з ним. Вона сказала: "Моє найкраще припущення, що він був убитий під час обстрілу. Дуже багато людей було вбито".
  
  Фергюсон виглядав розчарованим. "Я вважаю, таке могло бути. Однак мені чомусь хочеться вірити, що у нього був більш драматичний кінець, і що хтось з нині живих знає, що це було. Він не справляє на мене враження людини, який пішов би тихо.
  
  Більш драматичний кінець? Він зробив. Неллі досі пам'ятала відчуття ножа, коли вона встромила його в груди Білла Річа. І хтось справді знає, це точно. Але ти ніколи не дізнаєшся.
  
  "Якщо ви не знаєте, що з ним сталося, не могли б ви хоча б розповісти, яким він був?" запитав чоловік з Піттсбурга.
  
  "Він мені не подобався. Він не був джентльменом і занадто багато пив", - сказала Неллі, і кожне її слово було правдою. "Я поняття не маю, як він став шпигуном. Він був репортером, не так, ще до війни?
  
  "Так, це вірно, з "Стар Ньюс", - сказав Фергюсон. "Як ви дізналися? Ви перша людина, з яким я розмовляв, який це зробив".
  
  "Я... знала його ще тоді", - неохоче відповіла Неллі. "Я все своє життя прожила у Вашингтоні. Я був тут - думаю, мені було п'ять чи, може, сім, - коли конфедерати обстрілювали нас під час Другої мексиканської війни.
  
  "Це було в 1881 році", - сказав Мейнард Фергюсон. Можливо, він чекав, що вона скаже йому, скільки їй тоді було років, з чого він міг би точно визначити, скільки їй зараз. Їй стало цікаво, чи мав він коли-небудь раніше справу з жінками. Через мить, зрозумівши, що вона не збирається робити нічого подібного, він запитав: "У вас були... романтичні стосунки з містером Річ?"
  
  "Ні", - одразу ж відповіла Неллі з великою твердістю. У тому, що відбувалося між ними у тому чи іншому готельному номері, не було нічого романтичного. Він поклав свої гроші на комод, а потім вона зробила те, за що він заплатив. Пізніше, під час війни, він вирішив, що це означало, що між ними щось було. Неллі знала краще. Вона додала: "Він занадто багато пив навіть тоді".
  
  "Правда? Як цікаво!" Судячи з того, як професор Фергюсон сказав новина дійсно зацікавила його. "Вражає, як він керував і організував витончену шпигунську мережу, в той же час борючись зі своїм пияцтвом".
  
  "Я не знаю, що в цьому такого вражаючого", - сказала Неллі, пирхнувши. "Я бачила, як він сидів прямо там, де ти зараз, коли був занадто п'яний, щоб зрозуміти, хто я, хоча він ... знав мене раніше". Вона не хотіла затягувати цю паузу, але нічого не могла з собою вдіяти. "Ти не можеш змусити мене повірити, що це було добре для того, що він робив".
  
  "Але навіть при цьому інформація з Вашингтона продовжувала надходити в Філадельфію", - сказав професор.
  
  "Так, і це продовжувало доходити до Філадельфії, навіть коли твій дорогоцінний Білл Річ сидів у в'язниці через те, що він щось вкрав, або, принаймні, конфедерати думали, що він це зробив", - сказала Неллі.
  
  Фергюсон люто строчив. "Це захоплююче", - сказав він. "Є ще дещо, про що я теж не чув. Цікаво, чи збереглися записи Конфедерації, що підтверджують вашу заяву. Важко здогадатися; багато було зруйновано під час бомбардування, і Reach також міг використовувати псевдонім для спілкування з ними. Але це ще один шлях для вивчення. Як, по-вашому, кільце продовжувало функціонувати, поки Річ перебував під вартою?
  
  "Я скажу тобі, як - через мого Холу, ось як", - гордо відповіла Неллі. "Ти знаєш, я вважаю, що TR нагородив його хрестом за видатні заслуги. Він виграв це не за те, що грав в "тиддлвинкс".
  
  "Я впевнений, що він цього не робив", - сказав Фергюсон. "Хотів би я, щоб він був живий сьогодні, щоб я міг розпитати його про все цьому важливому періоді".
  
  "Я хотіла б, щоб він був живий сьогодні, тому що я любила його і сумую за нього". Коли вона вперше сказала, що вийде заміж за Хела, там, в кінці Великої війни, вона й уявити собі не могла, наскільки це буде правдою. Те, що час від часу відбувалося в їх спальні, не мало до цього майже ніякого відношення - за великим винятком того, що вона викликала Клару, яка була найбільшим сюрпризом (і одним з найприємніших), який Неллі коли-небудь отримувала. Що робило це правдою, так це те, що Хел був хорошою людиною, і навіть Неллі, яка не відчувала ніякої користі від чоловічої половини людства, не могла мати іншої думки.
  
  "Я жалкую", - сказав професор. Втім, він був просто ввічливий, Неллі могла це сказати. Він запитав: "чи Є хто-небудь ще, хто міг би пролити світло на те, як Вільям Річ зустрів свій кінець 1917 році, якщо це саме те, що з ним сталося?"
  
  "Я не можу думати ні про кого іншого", - відповіла Неллі, що, знову ж таки, не було нічим іншим, крім правди. Нікого не було поблизу, коли Річ спробував згвалтувати її, і вона вбила його.
  
  Але у професора Фергюсона були свої міркування. - А як щодо вашої дочки Едни? - гортали, гортали, гортали сторінки блокнота. - Семфрох?
  
  Навіть з його химерними дослідженнями він все одно щось переплутав. "Вона вже давно Една Граймс, - сказала Неллі, - і я гарантую, що вона нічого про це не знає". Проте вона знала про скандальному минулому Неллі. Розповість вона якомусь професорові про те, що їй відомо? Неллі так не думала, але не була впевнена на сто відсотків. У Едні була злобна жилка, яка час від часу проявлялася.
  
  "Хіба вона не отримала"- клік, клік, клік - "орден Пам'яті другого ступеня одночасно з врученням нагороди?" Запитав Фергюсон. "Як вона може бути неосвіченою з таким минулим?"
  
  Неллі розсміялася йому в обличчя. "Простіше простого, ось як. Вона працювала тут зі мною, і іноді я передавав те, що вона мені розповідала, що вона чула, а я ні. За це вона і отримала свою медаль. Знаєте, вона вийшла б заміж за офіцера конфедерації, якби артилерійський обстріл не вбив його по дорозі до вівтаря.
  
  - О. - Фергюсон здавався трохи розчарованим - і більш ніж злегка обуреним. Він був достатньо дорослою, щоб взяти участь у Великій війні. Як і більшість колишніх чоловіків, він не відчував любові до Конфедеративним Штатам. Здавалося, він також погано розумів, через що довелося пройти жителів Вашингтона, які більше двох років жили під окупацією Конфедерації. Неллі не була здивована. Мало хто з тих, хто не жив тут тоді, розумів це.
  
  "Ти бачиш?" У будь-якому випадку, Неллі не хотіла, щоб Фергюсон розмовляв з Эдной. "Ніхто нічого не знає про Біллі Річе".
  
  Мейнард Фергюсон зітхнув. "Вважаю, що ні. Сподіваюся, ти розумієш, як це засмучує мене".
  
  "Мені дуже шкода", - сказала Неллі, яка була зовсім не такою. "Хоча я нічого не можу з цим вдіяти". У будь-якому випадку, я нічого не буду з цим робити.
  
  Професор вийшов з кав'ярні з опущеною головою і пониклими плечима. Неллі поставила його чашку в раковину. Їй і в голову не приходило, що хтось прийде розшукувати Білла Річа. Але це не мало значення. Зрештою, це не спрацювало. Тільки вона знала відповідь - тільки вона знала, в буквальному сенсі, де поховано тіло, - і вона промовчала. Ні зараз, ні коли-небудь.
  
  
  Над "Карлом XI" прожужжали літак, коли французький лайнер наближався до узбережжя Конфедерації. Енн Коллетон глянула на машину, яка з ревом пронісся повз досить низько, щоб вона змогла розібрати напис "Конфедеративная цитрусова компанія", написану на фюзеляжі великими яскраво-помаранчевими буквами. Обводи літака набагато більше нагадували falcon, ніж grouse. Вона задавалася питанням, навіщо цитрусової компанії знадобився такий стрімкий, грізно виглядає літак.
  
  Стояв поруч з нею полковник Жан-Анрі Жюссеранд спостерігав, як літак набирає швидкість, повертаючись до узбережжя Вірджинії. Француз сказав: "Я підозрюю, що було б не надто складно оснастити цей літак озброєнням. Ви згодні, мадемуазель Коллетон?"
  
  "Я б погодилася, що я ідіотка", - відповіла Енн, також по-французьки. "Я повинна була побачити це сама". Вона штовхнула настил, розсердившись, що упустила щось настільки очевидне.
  
  - Але... - полковник Жюссеран зупинився як раз вчасно. Енн кинула на нього кислий погляд. Він збирався сказати щось на кшталт: "Але ви всього лише жінка, мадемуазель Коллетон, так як же ви могли помітити таку річ?" Потім, на щастя, він згадав, що останні два роки Енн провела в Парижі, ведучи переговори з деякими найбільш відомими людьми з "Французької дії" - не завжди людьми з модними титулами, але з тими, хто міг обіцяти результати і не жартував.
  
  З кривою усмішкою Енн подумала: "Але ви всього лише хлопчик, полковник Жюссеран, так як же можна очікувати, що ви щось знаєте?" Жюссерану було за тридцять, настільки молодий, наскільки це було можливо, і він все ще воював у Великій війні. Він звертав увагу на Ганну як на парламентера, але жодного разу не звернув на неї як на жінку. Вона була старша від нього на п'ятнадцять років, плюс-мінус пара. Більшість офіцерів, з якими вона мала справу, були близькими однолітками хлоп'ячого полковника. "Французька дія" досі краще справлявся з обрізанням сухостою у французькій армії, ніж Партія свободи з чисткою армії Конфедерації.
  
  "Карл XI" кинувся до Норфолку. Ще кілька літаків з дзижчанням пролетіли повз, щоб оглянути лайнер. На всіх значилося "Конфедеративная цитрусова компанія". У них був один і той же лощений, небезпечний вид.
  
  Полковник Жюссеран запитав: "Буде відкрита демонстрація цих машин на Олімпійських іграх?"
  
  "Я не знаю", - сказала Енн. "Я сама тут чужа". У цих словах було більше правди, ніж їй хотілося визнати. Їй сподобалися два роки у Франції. Вона думала, що допомогла своїй країні, доки була там. Але тепер, коли Вірджинія знову з'явилася в полі зору, їй довелося згадати те, про що вона так старанно намагалася забути: що час, проведений поза CSA, теж було свого роду вигнанням.
  
  Липень в Норфолку повернув спогади. Хоча вона перебувала майже в двохстах кілометрах на північ від Сент-Метьюса, спека і вологість занадто сильно нагадували їй про будинок. Вона ніколи не бачила такої погоди в Парижі. Вона б теж не пошкодувала, якщо б не відновила знайомство.
  
  Коли митники побачили її паспорт та паспорт полковника Жюссерана, вони дуже швидко стали дуже поважними. "Ви є в нашому списку, сер, мадам", - сказав один з них, доторкнувшись до полів свого кашкета. На ньому була більш франтівська форма, ніж та, яка була у нього, коли вона покидала Конфедеративні Штати, і яка робила його схожим швидше на солдата, ніж на чиновника. - Я маю на увазі наш хороший список - у нас є квитки на потяг до Річмонда, які чекають на вас обох, і ми доставимо вас на станцію так швидко, як тільки зможемо.
  
  Він теж стримав свою обіцянку. Енн стало цікаво, як би до неї поставилися, якби її ім'я було в іншому списку. Вона була так рада, що їй не довелося цього дізнаватися.
  
  Спітнілий у своїй коричневою вовняної формі полковник Жюссеранд зітхнув з полегшенням, коли в їх залізничному вагоні виявився кондиціонер. Енн відчула себе менш задоволеною; занадто холодне повітря здавався їй таким же неприємним, як і надто жаркий. Але вона могла б додати одяг, щоб було тепліше. Вона не могла зняти її на вулиці, якщо хотіла зберегти пристойний вигляд.
  
  З труби вирвалася хмара вугільного диму, і локомотив рушив з місця. Жюссеран втупився на сільську місцевість, яку він бачив уперше. "Як багато тут тракторів та іншої сільськогосподарської техніки", - зауважив він.
  
  Енн кивнула. "Більше, ніж я пам'ятаю, бачила до поїздки у Францію", - сказала вона. "Насправді, набагато більше. Тоді не було б нікого, крім здольників, що обробляють землю ". "Издольщики" вийшли англійською. Вона на мить замислилась, перш ніж придумати французький еквівалент: "Фермери-орендарі".
  
  "При такій кількості машин кому потрібні люди?" Сказав полковник Жюссеранд. "Як ви думаєте, куди поділися фермери-орендарі?"
  
  Це був хороший питання. Енн відповіла на нього, лише знизавши плечима, тому що вона теж не знала. Вона знала, що більшість переміщених здольників були кольоровими. Чи було це так по всьому CSA або тільки в цьому районі Вірджинії? Вона не могла здогадатися. Якщо б це тривало по всій країні, що б Конфедерація зробила з усіма переміщеними неграми? Ще одне питання, на який вона не могла відповісти. Але, згадуючи, що негри зробили з плантацією Маршлендс, згадуючи, що вони ледь не зробили з нею, вона сподівалася, що вони отримали по заслугах.
  
  Опускалася ніч, коли поїзд прибув в Річмонд з півдня. Як тільки Енн спустилася на платформу, хтось покликав її по імені. Все, що їй потрібно було зробити, це відповісти. Як і раніше, люди у формі відвели її і полковника Жюссерана геть. Вона ледве встигла помітити, скільки людей на станції говорили з акцентом янкі - чоловіки і жінки, які приїхали з США подивитися Олімпійські ігри, - перш ніж вони з французом опинилися в машині, яка прямувала в Сірий будинок.
  
  На цей раз теж не довелося чекати в приймальні. Джейк Физерстон побачив їх відразу. "Вітаю", - сказав він Енн. "Я прочитав всі звіти, які ви прислали. Ви виконали першокласну роботу. Кажу вам, першокласну. - Він простягнув руку і обдарував полковника Жюссеранда широкої, доброзичливою посмішкою. - І я страшенно радий познайомитися з вами, полковник. Французьке "дія", - він не занадто сильно вдарив по французам, - робить для вашої країни те ж саме, що Партія свободи для цієї ".
  
  "Так, я теж так думаю". Жюссеран добре говорив по-англійськи, хоча французький у Анни був ще кращим. "Помста - солодке слово, чи не так?"
  
  Він не міг би сказати нічого краще, розрахованого на те, щоб ударити президента Конфедерації там, де він жив. "О, так", - м'яко сказав Физерстон. "Так, дійсно. Немає нічого солодше. Значить, ми зможемо розраховувати на Францію, коли цей день настане?"
  
  "Це залежить", - відповів Жюссеранд. "Чи можемо ми розраховувати на CSA, якщо вперше виявимо цей день?"
  
  Тут було те, чого Енн раніше не бачила: хтось тиснув на Джейка Физерстона. "Як ви сказали, це залежить". Президент говорив обережно. "Якщо ви почнете бій з німцями завтра вдень, нам доведеться відсидітися - ми ще не готові. Ви дасте нам шанс підготуватися, ми будемо підтримувати вас до кінця ".
  
  У Парижі Ганна і французи, з якими вона мала справу, ходили навколо так близько з цього приводу. Уряд кайзера спостерігало за французами так само ретельно, як Сполучені Штати за Конфедеративными Штатами, може бути, навіть більш ретельно. Полковник Жюссеран думав так само. Він сказав: "У вас є перевага перед нами. У вас велика країна, де більше можливостей приховати те, що ви не хочете, щоб бачили ваші сусіди. З нами les Boches можуть бути де завгодно і в будь-який час ".
  
  "Оскільки ми були хорошими маленькими хлопчиками, я не розумію, про що ти говориш", - відповів Физерстон. Навіть його посмішка не робила ці довгі, кістляві риси обличчя красивими. Але поряд з усміхненим Джейком Физерстоном більш красиві чоловіки здавалися позбавленими смаку. Енн думала так з тих пір, як вперше зустріла його, ще в ті дні, коли думала, що може контролювати його. Вона помилялася не так вже часто. Якщо і помилялася, то не в дрібницях.
  
  "Як вам пощастило, що у вас є ці Олімпійські ігри", - пробурмотів Жюссеран. "Ви показуєте своєму народові і всьому світові, що Конфедеративні Штати знову є нацією, з якою потрібно рахуватися".
  
  "Абсолютно вірно. Абсолютно вірно", - сказав Физерстон. "Ви досить кмітливий хлопець, чи не так, полковнику?" Французький офіцер з усіх сил намагався виглядати скромним. Всі його старання, як зауважила Енн, були непереконливі.
  
  Вона запитала: "Наскільки серйозні повстання негрів, пане президент? У деяких історіях, які я чула в Парижі, вони применшувалися. В інших це звучало так само погано, як в 1915 році ".
  
  "Це лайно. Це зовсім не схоже на 1915 рік - нічого, ти чуєш?" Голос Физерстона був жорстким і холодним. - Більше, ніж досада, менше, ніж справжні неприємності, розумієш, що я маю на увазі? Досить погано, щоб США не змогли відмовити, коли ми попросили трохи посилити Армію - і ми можемо підсилити її трохи більше, ніж знають кляті янкі ".
  
  Він звучить... радує негрів намагаються завдати у відповідь удар, Ганна зрозуміла. Він чекав їх, і він був готовий скористатися нею. Вона оглянула президента Конфедерації стосовно не менш справжньої, за те неохоче. Здавалося, він завжди бачив на один-два ходи далі, ніж хто-небудь інший.
  
  Физерстон продовжив: "Але до біса це зараз". Полковник Жюссеран виглядав приголомшеним; він ніколи б не став лаятися в присутності жінки. Физерстон сказав: "Ви будете тут, в Річмонді, коли у нас пройдуть Олімпійські ігри. Ви хочете повеселитися, вірно? Тут ". Він надряпав кілька листків паперу з блокнота на своєму столі, потім простягнув один Енн, інший французові. "Перепустки до того, що ви хочете побачити. Іди в квиткову касу та обміняй їх. Якщо у тебе виникнуть проблеми з цього приводу, дай мені знати. Я примушу цього сучого сина заплатити ".
  
  Ніхто не влаштував Енн нічого схожого на неприємності. Вона визнала це повчальним; люди в CSA серйозно поставилися до наказів Физерстона - або, принаймні, зрозуміли, що пошкодують, якщо не зроблять цього. Енн поїхала на автобусі до величезного Олімпійського стадіону на північній околиці міста. Коли вона виїхала з країни два роки тому, його ще не існувало. Тепер величезна чаша з мармуру і бетону, по краю якої майорять прапори Конфедерації і партії, домінувала над горизонтом у цій частині Річмонда. Інші олімпійські будівлі і село, де жили спортсмени, оточували стадіон.
  
  На трибунах поруч з нею Енн чула американський акцент з CSA, так і з США, різкі британські інтонації, ірландські акценти і людей, що говорять по-французьки, по-німецьки, по-іспанськи, по-італійськи і ще на декількох незнайомих їй мовами. Якщо вже на те пішло, у неї були проблеми з розумінням деяких французьких фраз, які вона чула. Коли пара з дивним акцентом привітала спортсменів з Республіки Квебек, вона зрозуміла чому.
  
  Чорношкірі чоловіки з Гаїті та Ліберії змагалися нарівні з усіма іншими. Коли гаїтянська спринтер завоював бронзову медаль, Джейк Физерстон виглядав так, наче проковтнув великий ковток лимонного соку. Енн чула, що у Франції йому довелося взяти участь негрів на рівних умовах, подобається це йому чи ні: інакше Ігри проводилися б в іншому місці. Їй було цікаво, наскільки розлючений Физерстон і зможе він як-небудь помститися Міжнародному олімпійському комітету.
  
  Але це було питання, про яке могла знати лише жменька інсайдерів. Для більшості громадян Конфедеративних Штатів, для більшості натовпів гостей з-за кордону все, що мало значення, - це добре чи пройшли Олімпійські ігри. За цими стандартами у Фезерстона і CSA все було в порядку.
  
  Бігун з Конфедерації ледь не переміг чоловіка з США в бігу на 800 метрів. Натовп збожеволіла. Енн плескала і кричала так само голосно, як і всі інші. Вона ніколи не буде стояти осторонь, вболіваючи за перемоги Конфедерації над "дамнянкиз". Вона хотіла б, щоб їх було більше, і на полях, відмінних від іподрому. "Коли-небудь", - подумала вона. Може бути, в один із таких днів, коли пройде дуже багато часу.
  
  
  Крекчучи, Кларенс Поттер піднявся з місця, яке, здавалося, займав цілу вічність. Він не хотів платити за квиток в пульманівському вагоні від Чарльстона до столиці Конфедерації. Тепер він розплачувався по-іншому: хворою спиною і сонними від недосипу очима. Його сидіння откинулось, але недостатньо далеко. Йому вдалося трохи подрімати по дорозі на північ, але він майже не відпочив.
  
  Коли він встав, і схопив свою дорожню сумку з вішалки над головою, тяжкість пістолета в наплічної кобури нагадала йому про наявність зброї. Він задавався питанням, чи будуть головорізи з Партії Свободи чекати його, коли він зійде з поїзда. Якщо б це було так, вони б пошкодували.
  
  Але ні на платформі, ні на вокзалі його ніхто не турбував. Він поспішив через схожу на печеру будівлю і дістався до стоянки таксі зовні раніше більшості інших пасажирів, яким довелося йти в багажний вагон, щоб забрати свої валізи.
  
  "Куди їдемо, приятель?" - запитав водій передньої кабіни, коли Поттер сів у неї. Хлопець додав: "Свободу!"
  
  "Свобода!" Луною відгукнувся Поттер, ненавидячи це слово. Він знову відчув важкість пістолета. "Готель Форда, навпроти площі Капітолій".
  
  - Ви маєте рацію. Таксист включив передачу на своєму автомобілі - "Форді" середніх років, імпортованому зі США, - чекаючи, поки в пробці звільниться місце. - Ви приїхали на Олімпійські ігри? - запитав я.
  
  "Це вірно". Крім усього іншого, подумав Кларенс Поттер. "Я знаю, що вони почали пару днів тому, але я не міг відірватися від роботи до сих пір. В наші дні ти міцно тримаєшся за роботу, якщо вона в тебе є ". У нього було більше гнучкості, ніж він показував, але водієві не потрібно було цього знати.
  
  Хлопець кивнув. "Хіба це не правда?" сказав він. "Навіть цю паршиву роботу я не міг кинути, чи не так? Ні, якщо я хочу, щоб мої діти їли, я б не зміг. Бізнес теж був паршивим, поки не почалися Ігри - тобі краще в це повірити ".
  
  "О, я вірю", - серйозно сказав Поттер. "Часи скрізь непрості".
  
  "Так". Водій від'їхав від тротуару. Позаду нього під'їхало наступне таксі, щоб почекати пасажира.
  
  Річмонд змінився з тих пір, як Поттер бачив його в останній раз. Звичайно, це було в темні дні в кінці Великої війни, коли американські бомбардувальники методично руйнували столицю Конфедерації. Тепер він здавався таким свіжим і чистим, що хтось, можливо, натер будівлі і навіть тротуари водою з милом. І, можливо, хтось це зробив, щоб у відвідувачів склалося враження, якого хотів від них Джейк Физерстон. Поттер б не здивувався.
  
  На кожному розі стояли прихильники Партії свободи. На них не було звичайних кийків, і вони роздавали вказівки незнайомцям. Як довго вони будуть вести себе найкращим чином? Без сумніву, до закінчення Олімпійських ігор, і ні хвилиною довше.
  
  На Капітолійської площі Митчелтаун - те, що "кляті янкі" називали Блэкфорд-бургом: нетрі, повні людей, які втратили роботу і вдома, - процвітав роками. Тепер він зник, без жодної ознаки того, що коли-небудь існував. Де були ці люди? Вони всі працювали? Поттер тихо розсміявся. Малоймовірно. Але вони були поза увагою, і це було те, що мало значення для нинішніх господарів CSA.
  
  Готель Форда являв собою величезне біле будівля, на якому всюди майоріли прапори Конфедерації. Таксі, пихкаючи, зупинився перед входом. Поттер дав водієві півдолара, включаючи десятицентовые чайові. Він поніс свою сумку вгору за низькою сходах, що ведуть у готель, повз швейцара, надзвичайно високого і надзвичайно толстого негра у формі, більше смаку, ніж будь-яка інша, випущена армією К. С. Поттер згадав цей костюм по своїх візитів в Річмонд під час війни, хоча й не думав, що це був той самий чоловік, який носив його.
  
  Він зареєструвався, отримав ключ від свого номера і розвісив одяг з вішалок і ящиків, як звичайний мандрівник. Потім він знову спустився вниз і витратив п'ять центів на примірник "Річмонд Віг", де давав йому розклад олімпійських заходів.
  
  Президент Физерстон подивиться завтра змагання з плавання, говорилося в одній статті, щоб повболівати за Пітера Доусона з Річмонда, який буде прагнути до золотої медалі на дистанціях 400 і 800 метрів. Поттер повільно кивнув сам собі. Хорошим місцем для цього був би плавальний стадіон: він набагато менше, ніж "грейт боул", де спортсмени змагалися в легкій атлетиці.
  
  Кожна стаття в газеті, здавалося, прославляла Физерстон, Партію свободи, Олімпійські ігри, Річмонд або всі чотири відразу. Що робило це особливо огидним, на думку Поттера, так це те, що аж до приходу до влади Партії свободи газета, як випливає з її назви, була сильна в користь вігів. Не більше того. Не багато газет в CSA продовжували - або все ще були в змозі продовжувати - виступати проти Партії свободи і президента.
  
  "Ось чому хтось повинен був щось зробити", - пробурмотів Поттер. І кому, як не мені? Я повинен був передбачити це раніше за всіх. Чорт візьми, я передбачав, що це станеться, але я не міг сприймати Физерстона всерйоз. Моя єдина втіха в тому, що більше ніхто цього не розумів.
  
  Що було б з Партією свободи без Джейка Физерстона? Нічого хорошого. Поттер був упевнений в цьому. Физерстон був тим клеєм, який скріплював їх разом. Приберіть його, і осколки розлетілися б в сторони. Їм довелося б це зробити.... чи не так?
  
  Поттер з'їв великий стейк і смажену картоплю в ресторані готелю. Потім він піднявся у свій номер і включив радіо. Там було повно історій про ... про що ще?- Джейк Физерстон, Партія свободи, Олімпійські ігри, Річмонд або всі чотири відразу. Репортажі на радіо були дуже гладкими, більш гладкими, ніж в газеті. Той, хто їх складав, знав, що робив.
  
  На наступний ранок Поттер замовив яєчню з шинкою. Засуджений щільно поїв. Ну, чому б і ні?
  
  Він зловив інше таксі і поїхав на ньому плавальний на стадіон. Квитки коштували по три долари за штуку - не найгірший денний заробіток для працюючої людини. Поттер поклав на стійку три коричневі банкноти, взяв свій квиток і увійшов всередину.
  
  На якийсь напружений момент запах хлорки, що піднімається від величезного плавального басейну, нагадав йому про газових атаках часів Великої Вітчизняної війни. Він повинен був подавити паніку - повинен був і зробив. Потім він попрямував до президентської ложі. Він не зміг підійти так близько, як хотілося б. Охоронці Партії Свободи у своїй майже армійській формі оточили Джейка Физерстона. Поттер зітхнув. Він не очікував нічого іншого. Йому доведеться дочекатися свого шансу, якщо він коли-небудь випаде.
  
  Він влаштувався на своєму місці, прямо біля проходу, що давало йому хоча б ілюзію шансу піти. Він побарабанил пальцями по стегну. Як довго Фезерстон буде дивитися? Зайнявся би він чим-небудь іншим до того, як Поттер знайшов можливість? Ти дізнаєшся, сказав собі Поттер. Почекай. Подивимося, що станеться.
  
  Поки він чекав, він спостерігав за плавцями. Він вітав "Пітера Доусона з Річмонда" так само голосно, як і кожен з чоловіків навколо нього з їх значками Партії Свободи. Він завжди вважав себе патріотом. Різниця полягала в тому, що для нього патріотизм конфедерації не починався і не закінчувався Партією.
  
  Доусон не виграв золото на дистанції 400 метрів; це зробив плавець із Швеції, проплывший кілька дистанцій. Але герой рідного міста виграв срібну медаль. Більш того, він вибрав для цієї людини з США. За плавального стадіону прокотилися схвальні вигуки. Знизавши шведу руку, Доусон вибрався з басейну і помахав натовпі.
  
  "Сосиски! Бери свої сосиски! Двадцять п'ять центів! Сосиски!" Чорношкірий продавець ходив взад і вперед по рядах, пропонуючи сосиски. Кларенс Поттер простягнув чоловікові - чиї сивіючі волосся говорили про те, що вони приблизно одного віку - четвертак. У відповідь він отримав сосиску на булочці, загорнуту у вощений папір. Коли Поттер розгорнув його і почав їсти, негр знову заквапився по проходу. - Сосиски! Беріть свої сосиски!
  
  Призери піднялися на трибуну перемоги. Симпатична дівчина повісила на шию медалі - золоту, срібну, бронзову. Всі вони посміхнулися і потиснули один одному руки. Оркестр заграв те, що Поттер прийняв за шведський національний гімн, хоча і не впізнав його. Замайорів шведський прапор, жовтий хрест на синьому. Праворуч і ліворуч від нього на флагштоках височіли Зірки і смуги.
  
  Коли гімн закінчився, троє молодих людей спустилися з помосту. Вони все ще збуджено гомоніли. Пітер Доусон і плавець із США, можливо, були друзями. Можливо, так воно і було. Поттеру стало цікаво, як часто вони змагалися один з одним, наскільки добре вони знали один одного.
  
  "Сосиски! Двадцять п'ять центів! Беріть свої сосиски!" Тут знову з'явився продавець, відволікаючи Поттера - і всіх навколо нього - від насолоди моментом. Ще в часи римської імперії торговці в Колізеї, продавали сонь в меду, ймовірно, змушували людей пропустити найкращі моменти, коли леви пожирали християн.
  
  Негр зупинився поруч з Поттером, дістаючи ще одну сосиску з металевої емальованому коробки, яку носив на поясі. Просочений потім брезентовий ремінь, обвивав шию, підтримував коробку, залишаючи руки вільними. Він простягнув сосиску жінці, що сиділа через прохід, отримав назад доларову банкноту і дав їй три четвертаки здачі.
  
  "Сосиски! Тягніть свої сосиски сюди!" Продавець знову зупинився, на дві чи три сходинки нижче. На мить це нічого не значило для Кларенса Поттера. Потім він зрозумів, що ніхто не окликнув і не помахав рукою, щоб йому принесли сосиски. Негр все одно поліз в коробку. На цей раз він витягнув не булочку, загорнуту у вощений папір. Це був пістолет-кулемет з коротко отпиленным прикладом, щоб легше було переховуватись. З безсловесним криком люті і ненависті він прицілився в бік Джейка Физерстона і почав стріляти.
  
  Охоронці були збиті з ніг, поранені або мертві. Люди кричали. Президент CSA теж впав. Він пірнув в укриття, або в нього потрапили? Поттер не знав. Він знав, що залишилися в живих охоронці збиралися нашпигувати негра свинцем... і, певно, всіх навколо, включаючи його самого. Ледве встигнувши свідомо подумати, в його руці з'явився його власний пістолет. Він вистрілив Негру в потилицю.
  
  Чорношкірий звалився так, наче всі його кістки перетворилися на кашу. Він напевно був мертвий ще до того, як впав на сходи. По чистій випадковості, пістолет-кулемет більше не випустив жодної кулі, коли вдарився об бетон. "Бідний ти дурень", - подумав Поттер. Якщо б ти тільки почекав трохи довше, я б спробував зробити це для тебе. А тепер, Боже Милостивий, може бути, я пішов і врятував нікчемне життя Джейка Физерстона.
  
  "Кинь це!" Четверо охоронців Партії Свободи викрикнули ці слова одночасно. Вони направили на Поттера свої тредгары і пістолети-кулемети. Дуже повільно і обережно він поклав пістолет.
  
  "Не стріляйте в нього!" - крикнув хтось поруч. "Він тільки що вбив цього чортового ніггера - та де, чорт візьми, ви були?"
  
  "Абсолютно вірно!" - сказав хтось ще тремтячим від хвилювання голосом. "Він герой! Він тільки що врятував президента Физерстона!"
  
  Стволи гвинтівок не здригнулися, але охоронці припинили вогонь. Може бути, я не врятував його, з надією подумав Поттер. Може бути, він отримав кулю прямо між очей. Може бути...
  
  Але немає. Джейк Физерстон підняв голову. В руці у нього був пістолет. Він не став би легкою здобиччю ні для кого. Якщо трохи пощастить, він мене не впізнає, подумав Поттер. Зрештою, він не бачив мене вже багато років.
  
  Очі Физерстона розширилися. Він дійсно дізнався Поттера. Потім один з його охоронців - який не впізнав - сказав: "Цей хлопець убив ніггера, який стріляв у вас, сер". Інші люди теж називали Поттера героєм. Героєм тут він хотів бути менше всього. Але він був прикутий до цього - як і Джейк Физерстон.
  
  
  Повернувшись в Сірий будинок, Джейк Физерстон залпом допив віскі і поставив склянку на президентський стіл. Напроти нього за столом Кларенс Поттер, дратівливо спокійний, потягував зі свого келиха. - Отже, ти сидів зовсім поруч зі мною, - сказав Джейк, - і в тебе просто випадково опинився пістолет в наплічної кобури.
  
  "У мене це виявилося не просто так". Поттер теж здавався дратівливо спокійним. "Я слідчий. Деякі речі, які я розслідую, досить сумнівні. У мене завжди є пістолет, де я можу схопити його в поспіху.
  
  "І тобі ні разу не прийшло в голову заткнути мені рот?" Сказав Физерстон.
  
  "Звичайно, ні", - відповів Поттер. На його обличчі було написано: "якби я це зробив, ти думаєш, я настільки дурний, щоб визнати це?"
  
  Мовчазний помічник поклав аркуш на стіл Физерстона. Його погляд ковзнув по ньому. Закінчивши, він знову подивився на Поттера. - Ти був зайнятим хлопцем в Чарльстоні, чи не так? Дивно, що ти все ще разгуливаешь на волі.
  
  "Ти прямо так і визнаєш це?" Сказав Поттер.
  
  - Зізнатися в чому? Посмішка Джейка складалася з одних зубів, і в ній не було веселощів. "Ви скажете, що я це сказав - ви скажете, що я це сказав, і ви змусите кого-небудь надрукувати те, що ви говорите, - і я назву вас брехуном в обличчя. Як ви збираєтеся довести протилежне?"
  
  Поттер зробив ще ковток зі свого келиха. "В точку". Він був не просто крутим відвідувачем. Він був холодної рибою.
  
  "Так що, чорт візьми, мені з тобою робити?" Джейк розмірковував вголос. "Ти мене до смерті ненавидиш, але ти застрелив того ніггера раніше, ніж хто-небудь з моїх охоронців".
  
  Кулі і раніше свистіли у нього над вухом. Продавець сосисок, який намагався його прикінчити, ні чорта не вмів стріляти. Перші два постріли були майже без промахів, але потім пістолет-кулемет піднявся і відхилився вправо, як це дуже часто буває з подібною зброєю. Десять чи дванадцять людей постраждали, деякі з них серйозно, але не Джейк. І, зазнавши невдачі, Негр вручив Партії Свободи абсолютно нову палицю, за допомогою якої можна було перемогти його расу.
  
  Це могло почекати, принаймні деякий час. - Що мені з тобою робити? Физерстон повторив.
  
  Знизавши плечима, Кларенс Поттер сказав: "Дайте мені медаль і відправте додому".
  
  Физерстон похитав головою. "Ні. Ти повернувся. І хто знає? Може, ти і не промахнешся. Якщо я відправлю тебе додому, тобі біса швидко доведеться потрапити в аварію ".
  
  "Тебе не хвилює, що ти говориш, чи не так?" Помітив Поттер. "Ти ніколи цього не робив".
  
  "Я вже говорив тобі, ти не зробиш з мене брехуна", - сказав Джейк. - Але я скажу тобі, що я зроблю, оскільки я в боргу перед тобою за це, і оскільки ти був практично єдиним офіцером, якого я знав під час війни, у якого була хоч крапля здорового глузду. Він нахилився вперед. - Як би вам сподобалося повернутися в армію?... Полковник Поттер?
  
  Незважаючи на спокійний вигляд Поттера, його очі розширилися. - Ти серйозно, - повільно вимовив він.
  
  - Дуже вірно. Я можу витягти з тебе хоч якусь користь, як і країна. Давно пора нам зібрати деякі відомості в розвідці, чорт візьми. І таким чином я теж зможу доглядати за тобою. Що скажеш?
  
  "Якщо я скажу тобі "ні", я помру", - відповів Поттер. "Як ти думаєш, що я збираюся сказати?"
  
  "В горіховій уніформі ти можеш виявитися таким же мерцем, як в брюках і піджаках", - подумав Джейк. Але він не шкодував, що Поттер погодився. Інший чоловік був манірним сучим сином, але у нього були мізки і нерви. Він довів це під час війни, на стадіоні для плавання, і - очі Джейка знову пробіглися за списком деяких вчинків, що Поттер зробив в Чарльстоні, - в перервах між ними теж, навіть якщо тоді він був не на тій стороні. Він міг би принести CSA багато користі, якби захотів.
  
  "Добре, полковник", - сказав Физерстон. "Тоді ми почнемо з цього". Він простягнув руку. Поттер не вагався більше удару серця, перш ніж потиснути її.
  
  Спостереження за тим, як Поттер виходить за двері з лакеєм, нагадало Джейку про дещо іншому, про справу, яку він дивувався, чому залишив незавершеною. Він підняв телефонну трубку і заговорив у мікрофон. У свій час він отримав дуже багато замовлень. Йому подобалося віддавати їх набагато більше.
  
  Йому довелося трохи почекати, перш ніж це замовлення було виконано. Зазвичай він не любив чекати. Однак тут він набрався терпіння і переглянув кілька нескінченних паперів на своєму столі. Якби я знав, скільки паперової тяганини пов'язано з роботою, я б, можливо, дозволив Віллі Найту стати президентом Конфедеративних штатів. Але він похитав головою. Це могло бути цікаво, але це була неправда. Паперова тяганина була не просто супутньої роботою; значною мірою паперова тяганина і була роботою.
  
  Його секретарка просунула голову в кабінет. "Генерал Стюарт хоче бачити вас, пане президент".
  
  "Спасибі, Лулу". Посмішка Джейка була широкою і хижою. "Відправляй його прямо сюди".
  
  Увійшов Джеб Стюарт-молодший, його спина була напружена настільки, наскільки це було можливо у старого. Йому було років на два за сімдесят, борода і волосся на підборідді посивіли, форма злегка бовталася на фігурі, яка почала зменшуватися. Він подивився на Физерстона сіро-блакитними очима, повними ненависті. Вітання могло бути вимовлене з розхитаною машини. "Пан президент", - сказав він безбарвним голосом.
  
  "Здрастуйте, генерал", - сказав Физерстон, на його обличчі все ще грала люта усмішка. "Ми знову зустрілися". Він вказав на стілець. "Сідайте".
  
  "Я волію стояти".
  
  "Сядьте, я сказав", - гаркнув Джейк, і Стюарт, вражений, опустився в крісло. Физерстон кивнув. "Пам'ятаєте, коли ви в останній раз завдали мені візит, генерал? Ти зловтішався, тому що я програв. Ти вирішив, що я програв назавжди. Ти був не такий розумний, як думав, чи не так?"
  
  - Ні, сер. Голос Джеба Стюарта-молодшого вперто залишався дерев'яним.
  
  "Ви пам'ятаєте Кларенса Поттера, генерал Стюарт?" Запитав Физерстон. Щосили намагаючись залишатися безпристрасним, Стюарт кивнув. Физерстон продовжував: "Я тільки що повернув його в Армію - в званні полковника".
  
  "Це ваш привілей, пан президент". Стюарт зробив все можливе, щоб не ускладнювати ситуацію.
  
  Його старань було недостатньо. Тепер у Джейка в руках був хлист. "Так", - сказав він. "Так і є. Ти зіпсував його кар'єру так само сильно, як зіпсував мою. І заради чого? Я скажу тобі, заради чого, будь ти проклятий. З-за того, що ми були праві, ось через що."
  
  Джеб Стюарт-молодший не відповів. Під час війни Джейк служив в батареї, якою командував Джеб Стюарт III, його син. Він підозрював, що Помпей, кольоровий слуга молодшого Стюарта, був червоним. Він так і сказав Поттеру. Джеб Стюарт III використав вплив своєї сім'ї і свого батька, щоб зняти Помпея з гачка. Єдина проблема полягала в тому, що Помпей був червоним. Коли це стало безпомилково ясно, Джеб Стюарт III вважав за краще померти в бою, ніж зустрітися лицем до лиця з музикою. А Джеб Стюарт - молодший подбав про те, щоб ні Физерстон, ні Поттер не отримали чергового підвищення до кінця війни.
  
  "Ви думали, я забуду, генерал Стюарт?" Тихо спитав Джейк. "Я ніколи не забуваю такі речі. Ніколи, ви мене чуєте?"
  
  "Я чую вас, пан президент", - сказав Стюарт. "Висока повага, яке я маю до вашої посади, не дозволяє мені сказати більше".
  
  - Для мого офісу, так? Не для мене? Физерстон почекав. Джеб Стюарт-молодший знову не відповів. Джейк знизав плечима. Він знав, що старший звинувачував його у смерті Джеба Стюарта III. "Занадто, чорт візьми", - подумав він. Незважаючи на свої передвиборчі обіцянки, досі він обходив армію стороною. Він був не зовсім готовий навести порядок в домі. Раптово він був готовий - і те, що він вижив після замаху, створило б дива з його популярністю, пом'якшило б будь-гнів, який міг би виникнути. - Я приймаю вашу відставку, генерал.
  
  Це зачепило за живе. Стюарт блиснув очима. Він п'ятдесят п'ять років прослужив в армії Конфедерації; він був хлопчиськом-героєм Другої мексиканської війни і ніколи не знав і не хотів ніякої іншої життя. - У тебе цього немає, ти!... ти, проклятий вискочка! - вибухнув він.
  
  Вискочка? Джейк знав, що він один з них. Різниця між ним і Стюартом між ним і всіма цими натовпами юніорів, IIIs, IVS і Vs в CSA - полягала в тому, що він пишався цим. "Ніякої відставки?" сказав він. Джеб Стюарт-молодший похитав головою. Физерстон знизав плечима. "Я не проти. В такому випадку ти звільнений. Не обтяжуй себе прибиранням свого столу. І про свою пенсії теж не турбуйся. На даний момент з тобою покінчено."
  
  - Я вимагаю військового трибуналу, - люто заявив Стюарт. - У чому мене звинувачують, чорт би тебе побрал? Я служив в армії і ризикував життям заради своєї країни ще до того, як ти стала проблиском в очах свого білого непотребу-батька. І навіть президент Конфедеративних штатів Америки не має права вигнати мене без мого виступу в суді ".
  
  - Біла шваль, так? - Прошепотів Физерстон. Джеб Стюарт-молодший зухвало кивнув. - Добре, містер Блюблад. Добре, - сказав Джейк. "Ти хочеш звинувачень, смердючий сучий син? Я надам тобі звинувачення, клянуся Христом!" Його голос підвищився і став різким, як скрегіт: "Так, я надам тобі звинувачення. Звинувачення полягають у пособництві вашому вродженому ідіота-сину, капітану Джебу гребаному Стюарту III, який приховує, що його манірний маленький ніггер по імені Помпей насправді був чортовим Червоним. Я знищу тебе, хуєсос, і заберу твоє смердюче стерво разом з тобою. У CSA не буде місця, де ви могли б сховатися, до того часу, як я закінчу з вами двома, ви будете так сильно смердіти. І він теж."
  
  Фарба відринула від лиця Джеба Стюарта-молодшого. Справа була не тільки в тому, що ніхто з ним не розмовляв за всю його життя. Але ніхто ніколи не бив його по яремній вені з таким диявольським азартом. Він був блідий, як друкована папір, коли знайшов дар мови, задихаючись: "Ти ... ти б не став. Навіть ти не опустився б так низько.
  
  Джейк люто посміхнувся. - Спробуй мене. Ти хочеш суду, ось що ти отримаєш.
  
  "П - дай мені ручку, чорт би тебе побрал", - сказав Стюарт. Физерстон дав, і папір на додачу. Рука офіцера тремтіла, коли він писав. Він підштовхнув папір назад через стіл. "Я звільняюся з Армії Конфедеративних Штатів, з сьогоднішнього дня", - написав він, і під словами надряпана підпис. "Це вас задовольняє?"
  
  "Чорт візьми, так і є. Я чекав цього двадцять років", - відповів Джейк. "А тепер забирайся звідси до чортової матері. Якщо почнеш відчувати себе нещасним, просто пам'ятай, що ти легко відбувся".
  
  Джеб Стюарт-молодший вилетів з офісу. Йдучи, він грюкнув дверима. Джейк розсміявся. Він чув багато ударів з тих пір, як став президентом. Цей не відповідав деяким іншим.
  
  Через мить Джейк покликав: "Лулу?"
  
  "Так, пане президент?" відповіла його секретарка.
  
  "Подзвони від мене Солу Голдману, гаразд?" Физерстон завжди був ввічливий з Лулу, якщо взагалі ні з ким іншим. "Скажи йому, що я хочу поговорити з ним негайно".
  
  Коли він відразу ж звернувся до Голдману, худий маленький єврей, який доніс послання Партії свободи до країни і світу, зрозумів його буквально. Він дістався до офісу Джейка за п'ять хвилин. - Чим я можу бути вам корисний, пане Президент?
  
  "Генерал Джеб Стюарт-молодший тільки що подав у відставку". Физерстон розмахував аркушем паперу з повідомленням в одну сходинку. "Я збираюся розповісти вам, чому він теж подав у відставку". Він розповів Голдману історію Джеба Стюарта III і Помпея.
  
  Голдман моргнув. "Ви хочете, щоб я оголосив про це країні? Ви впевнені?"
  
  "Я чертовски прав. Я скажено прав". Джейк рішуче кивнув. "Нехай люди знають, чому він пішов. Нехай вони знають, що ми скоро очистимо і інші непотрібні сервери часу. Я хочу, щоб ти зайняла саме цю позицію. Думаєш, ти впораєшся з цим?"
  
  "Якщо це те, чого ви хочете, пане президенте, це те, що ви отримаєте", - сказав Голдман.
  
  "Це те, чого я хочу", - заявив Джейк Физерстон. І, чорт візьми, він отримав те, що хотів.
  VII
  
  Джефферсон Пінкард стояв у черзі в "Одеум", очікуючи покупки квитка. Підійшовши до віконця, він сунув четвертак хлопцеві за ним. Він узяв квиток і увійшов всередину. Затримавшись біля каси, він увійшов у темряву кінотеатру з попкорном і "Доктором Хопером" в руках.
  
  Він сів у середині ряду, щоб проходять повз люди не змусили його пролити попкорн або газовану воду. Як тільки він сів, він почав методично уплітати. Ніхто більше не сидів поруч з ним, можливо, з-за шуму. Йому було все одно. Він прийшов не за компанією. Він прийшов, щоб вбити пару годин.
  
  Темно-бордовий оксамитовий завісу розсунувся по обидві сторони сцени, відкривши екран. У задній частині театру загудів проектор. КУРІННЯ У ЦЬОМУ ЗАЛІ ЗАБОРОНЕНО, з'явилося на екрані, потім зникло.
  
  Більшість людей в Одеуме були вихідцями з Форт-Депозит. Вони нахилилися вперед майже в унісон, знаючи, що далі почнеться кінохроніка. Пінкард нахилився вперед разом з ними. З тих пір, як він прийшов працювати у Виправний табір Алабами (P), він відчував себе набагато більш відрізаним від навколишнього світу, ніж коли-небудь в Бірмінгемі. Якби не бездротовий зв'язок і рухомі картинки, зовнішній світ навряд чи торкнулася б цього маленького містечка в штаті Алабама.
  
  "В Річмонді Олімпійські ігри підійшли до прекрасного завершення!" - заревів диктор. "Конфедеративні штати показали світові, що вони знову в русі, завдяки президенту Физерстону і Партії свободи".
  
  "Свобода!" - крикнув хтось у залі, і пролунало скандування. Джефф був радий приєднатися до нього, але це тривало недовго; люди не могли одночасно скандувати і чути, що говорить диктор.
  
  Спортсмени Конфедерації з бойовим прапором C. S. на сорочках бігали, стрибали, плавали і метали дротики. Посміхаючись, вони позували з медалями на шиї. Президент Физерстон позував разом з ними, потискуючи їм руки в знак привітання. Він повернувся обличчям до камери й сказав: "Ми підходимо всім - більше, ніж підходимо кому-небудь. І ніщо не завадить нам досягти того, до чого ми прагнемо ".
  
  Раптово камера відірвалася від спортсменів. Кадр затримався на скорченому трупі чорношкірого чоловіка і пістолеті-кулеметі, наполовину видневшемся з-під його тіла. "Цей смердючий, нікчемний ніггер намагався вбити нашого улюбленого президента, який сидів і спостерігав за спортивними змаганнями", - оголосив диктор. "Завдяки героїзму Великого ветерана війни він поплатився за свою вбивчу дурість".
  
  Ще один кадр з камери. Білий чоловік в окулярах, який стояв поруч з Джейком Физерстоном, не був схожий на ветерана; він більше нагадував Пинкарду професора. Физерстон знову заговорив: "Ці кляті чорні - прошу вибачення, хлопці - завдали удар у спину під час війни. Вони намагаються зробити це знову. Однак на цей раз ми хороші і готові до них, і ми не дозволимо їм уникнути покарання ".
  
  Шепіт згоди пробіг по Одеуму. Форт Депозит знаходився в Чорному поясі, але до того, як згасло світло, в театрі не було видно жодного чорного особи. Дійсно, озброєна охорона зовні і на даху стежила за тим, щоб негри-мародери не створювали проблем під час показу фільму.
  
  На церемонії закриття Олімпійських ігор ошатні солдати Конфедерації оточили стадіон кільцем, захищаючи його так само, як охоронці тут захищали театр. Низько над стадіоном пролітали літаки з написом "конфедеративная цитрусова компанія", написана великими літерами на бортах. Вони летіли кінчик ккончику крила, строєм, на який зважилися б тільки професійні пілоти, які до того ж були шибайголовами.
  
  Пінкард зрозумів, що вони могли б боротися, якщо б знадобилося. Цікаво, чи були вони великими ветеранами війни або набралися досвіду, літаючи на Максиміліана під час громадянської війни в Мексиці. Це не мало значення. Де б вони це взяли, у них були потрібні речі. Як і машини, на яких вони літали: витончені металеві моноплани з низьким крилом, порівняно з якими повільні, шиплячі пристосування з брезенту і дроту часів Великої війни здавалися антикваріатом.
  
  Після хвилинної паузи в кінохроніці змінилася тема. ветеран йде, свідчила картка. "Джеб Стюарт-молодший, який вперше отримав популярність під час Другої мексиканської війни більше п'ятдесяти років тому, залишив Генеральний штаб Конфедерації після викриттів про його сумної ролі в нездатності запобігти повстання червоних в 1915 році", - сказав диктор. На екрані Стюарт дійсно виглядав немічним старим. "Президент Физерстон скоро призначить більш молоду і енергійну заміну".
  
  Інші фрагменти кінохроніки показували зведення гребель в долині річки Теннессі, оранку тракторами і збирання врожаю іншими машинами. "Сільське господарство робить великі успіхи", - з гордістю сказав диктор. "Кожна машина виконує роботу від шести до шестисот ледачих, непрацюючих здольників". Камера показала бідно одягнених кольорових чоловіків і жінок, що стоять перед халупами.
  
  "І на землях, вкрадених у CSA після війни, Секвої та частини окупованого Техасу, помилково званої Х'юстоном ..." Диктор замовк. Картини пилу в дюнах, в заметах, в одязі, що гойдаються фіранках говорили самі за себе. Нахилившись вперед від сильного вітру, чоловік, похитуючись, пробирався крізь занесену пилом стіну до фермерському будинку з провислою дахом. Його повільне, повне зусиль подорож здавалося майже безнадійним. Як і плач немовляти на колінах худої жінки в ситцевому платті. Вона сиділа на ганку будинку, поля якого були покриті пилом і пекли під безжальним небом.
  
  Зловтішаючись, диктор сказав: "Ось як Сполучені Штати піклуються про землі, які вони відібрали у їх законних власників".
  
  - Кляті янкі, - прошепотіла жінка за спиною Пинкарда.
  
  Після цих похмурих сцен наступну серіал приніс деяке полегшення. В ньому була зображена пара невдах з Конфедерації, які опинилися в армії під час війни і здійснювали втечу за втечею. Джефф знав, що це смішно, але не міг втриматися від дурного сміху.
  
  Основна частина була більш серйозною. Це була історія кохання, яку ледь не зірвав кольоровий торговець меблями, який продовжував кидати хтиві погляди на зухвалу біляву героїню. Пинкарду хотілося врізати негру прямо по зубах. Те, що люди, які зняли фільм, могли хотіти, щоб він відреагував саме так, ні разу не приходило йому в голову.
  
  Коли картина закінчилася, він встав і потягнувся, дуже задоволений тим, що чорношкірий чоловік отримав по заслугах. Потім він вийшов з театру і попрямував до автобуса, який повинен був відвезти його назад у виправний табір Алабами (P). Автобус був сильно броньований, з товстими дротяними гратами на вікнах. Пінкард був не єдиним білим пасажиром, який дістав пістолет перед посадкою. Тут, на межі Чорного поясу, повстання все ще кипіло. Він хотів мати можливість дати відсіч, якщо негри обстріляють автобус. Серце шалено забилося в грудях, коли машина рушила.
  
  Він дістався до виправного табору Алабами (P), не відкриваючи вогню. Джефф зітхнув з полегшенням, коли вийшов. Два кулеметних гнізда, обкладених мішками з піском, охороняли головний вхід. Вони були новими. Чорні рейдери не соромилися стріляти по табору, і, схоже, їх не хвилювало, чи потраплять вони в охоронців або ув'язнених. Місце також оточували нові пояси з колючого дроту. Вони були призначені не тільки для того, щоб утримувати ув'язнених, але і для того, щоб не впускати мародерів.
  
  Білої шкіри Джеффа було достатньо, щоб безперешкодно пройти повз кулеметних гнізд. Там, де раніше був вхід, інший охоронець уважно вивчив його і його посвідчення особи. "О, заради Бога, Тобі, - гарячкував він, - ти дуже добре знаєш, хто я".
  
  "Так, знаю, - сказав охоронець нижчого рангу, - але я повинен бути обережний. У Міссісіпі був табір, з якого одному з ув'язнених вдалося втекти з фальшивою карткою".
  
  "Ти коли-небудь чув, щоб хто-небудь проник всередину з фальшивою карткою?" Зажадав відповіді Джефф. Тобі тільки знизав плечима. Пінкард пропустив це повз вуха. Він не міг занадто сильно скаржитися, не тоді, коли табір потребував надійної охорони.
  
  Комар вкусив його ззаду в шию. Він прихлопнул і промахнувся. Його дзижчання, коли він відлітав, звучало так, ніби він сміявся над ним. У таборі літньої ночі було тихо. З вікон бараків для ув'язнених доносився хропіння. Чоловіки, які виявили занадто великий ентузіазм з приводу того, що вони віги або радикали, нікуди не йшли - за винятком поспішних походів у вбиральні.
  
  "Що скажеш, Джефф?" гукнув охоронець, коли Пінкард попрямував до набагато більш комфортабельним казарм. "Як вам картинка?"
  
  "Досить непогано, Чарлі", - відповів він. "Хоча з цими чортовими ниггерами треба щось робити. Той, хто стріляв у президента..." Він упіймав себе на тому, що позіхає, і не став продовжувати. Замість цього він просто сказав: "Свобода!"
  
  "Свобода!" Луною озвався Чарлі. Це було зручне слово, коли ти хотів щось сказати, не обтяжуючи себе реальним розмовою.
  
  Матрац Пинкарда скрипнув, коли він ліг. В теплій, задушливій темряві він ненадовго заснув. Він розбив табір, щоб було де рости. Розширений периметр безпеки був забезпечений за рахунок цієї додаткової кімнати, і це було чудово. Земля була там, з якоїсь причини. Якби її не було, це викликало б проблему. При таких обставинах... Як би то не було, він перевернувся на другий бік і заснув.
  
  Його розбудив підйом. Він встав з ліжка, одягнув свіжу форму, помився та поголився і вийшов подивитися на ранкову перекличку та інспекцію. Політичні були збудовані рівними рядами. Вони були одягнені в смугасту уніформу, як і всі ув'язнені, з великою білою літерою "П", нанесеною за трафаретом на груди і спинку кожної сорочки і на сидіння кожної пари штанів.
  
  Охоронці перерахували їх і порівняли підрахунок з очікуваним числом. Коли Пінкард побачив, що підрахунок почався знову, він зрозумів, що цифри не збігаються. Політики застогнали; їх не годували, поки все не перевірили так, як передбачалося. Один з них сказав: "На цей раз зніми взуття, чорт візьми!"
  
  Навіть не зупиняючись, що проходив повз охоронець вдарив балакучого укладеного тильною стороною долоні по обличчю. Політичний руками затиснув ніс і рот, після чого охоронець вдарив його в живіт. Він упав на землю, корчачись.
  
  Джефф поснідав з помічниками наглядачів, які не брали участь у підрахунку голосів. Яєчня з шинкою, вівсянка і хороший гарячий кава чудово наситили його. Коли граф, нарешті, задовольнив охоронців приготуванням, ув'язнені отримали той же сніданок - за винятком яєчні з шинкою і кави.
  
  Один з помічників наглядача сказав: "Я чув, у нас сьогодні надійшла нова риба".
  
  "Так?" Джефф нагострив вуха. "Що за нова риба?"
  
  - Чорна риба, - відповів інший чоловік.
  
  "Ніггери?" Сказав Пінкард, і інший хлопець кивнув. Джефф вилаявся. "Як, чорт візьми, ми збираємося тримати їх окремо? Ніхто нічого не говорив про ниггерах, коли ми облаштовували це місце ".
  
  "Яка, в біса, різниця?" - сказав інший хлопець. "Половина виродків, які у нас тут є - чорт, більше половини - вони вже любителі ніггерів. Нехай вони тримаються разом зі своїми приятелями. Він розсміявся.
  
  Джеффу було не до сміху. "Вони влаштують неприємності", - сумно сказав він. Він не хотів неприємностей - в будь-якому випадку, він не хотів неприємностей через ув'язнених. Він хотів, щоб все пройшло гладко. Завдяки цьому він добре виглядав.
  
  Знизавши плечима, інший помічник начальника в'язниці сказав: "Вони не вирвуться, і це все, що має значення. І скільки проблем вони можуть заподіяти? У нас є зброя. Нехай вони напишуть губернатору, якщо їм це не подобається. "Він знову зареготав. Пінкард теж - це було забавно.
  
  І дійсно, незадовго до полудня прийшли кольорові ув'язнені. Деякі з них були поранені і вирушили в убогий лазарет. Решта... Решта нагадали Джеффу червоних повстанців, з якими він боровся відразу після того, як був покликаний в армію К. С. З ними всередині цього табору буде потрібно більше охорони. Він був морально впевнений в цьому. Зрештою, що цим худим, похмурим неграм залишалося втрачати?
  
  
  "Янкіз, ідіть додому! Янкіз, ідіть додому! Янкіз, йдіть додому!"
  
  Нескінченне спів турбувало Ірвінга Моррелла. Він стояв під куполом своєї бочки, спостерігаючи за натовпом у парку Лаббока. В повітрі висіла тривога. Він відчував це. Від цього волосся у нього на руках і на потилиці стало дибки, як у блискавки перед ударом. Тут, у неспокійному - чорт візьми, бунтівному - штаті Х'юстон, не вистачало людей; стовбурів теж. Вони не змогли приборкати відбувається тут і змусити їх мовчати.
  
  Чого ти очікував? запитав він себе. У нас довга-предовга кордон з Техасом Конфедерації, і агітатори продовжують її перетинати. Вони також продовжують потайки тягати за нього зброю, не те щоб його тут уже не було в надлишку.
  
  Немов за сигналом - і, ймовірно, так воно і було - натовп в парку змінила свій клич: "Плебісцит! Плебісцит! Плебісцит!" Занепокоєння Моррелла трохи послабшав. Можливо, у них було менше шансів зробити щось радикальне, якщо вони кричали про можливості проголосувати за повернення себе в CSA.
  
  З місця навідника сержант Майкл Паунд сказав: "Клянуся Богом, сер, ми повинні дозволити Физерстону повернути цих ублюдків. Вони були для нього такими ж некерованими, як і для нас.
  
  "Я не збираюся говорити вам, що ви неправі, сержант, але це не входить в наші накази", - відповів Моррелл. "Ми повинні утримувати Х'юстон, і ми це зробимо".
  
  "Так, сер". Судячи з його тону, Паунд швидше відмовився б від цього місця. Морреллу було важко звинувачувати його. Наскільки він був стурбований, конфедератів були ради на території колишнього західного Техасу. Але він не віддавав подібних наказів. Він тільки виконував їх або намагався.
  
  Коли почалися заворушення, вони почалися дуже швидко. Натовп все ще скандувала: "Плебісцит! Плебісцит!" Моррелл ледь розчув постріл з пістолета з-за співи і гуркоту двигуна "бочки". Але він зрозумів, що відбувається, коли солдат у сіро-зеленій формі США впав на землю, схопившись за живіт.
  
  Інші солдати скинули гвинтівки до плеча. У натовпу, як і у більшості ворожих натовпів в Х'юстоні, нерви. Вона кинулася вперед, а не назад. Полетіли камені і пляшки. Солдати відкрили вогонь. Те ж саме зробили і люди в натовпі, які до цього стримувалися.
  
  Моррелл пірнув у вежу. "Це котиться до біса собачим", - сказав він паунду, який "Роби з кулеметом те, що повинен".
  
  "Так, сер", - відповів стрілець. "І пару патронів з основного озброєння теж?"
  
  Перш ніж Моррелл встиг відповісти, три або чотири кулі відскочили від броньованої пластини стовбура. "Як вважаєте за потрібне", - сказав він. "Але ми збираємося розпустити цю юрбу, навіть якщо нам доведеться вбити в ній усіх".
  
  "Так, сер", - твердо відповів Майкл Паунд; це був наказ, який він міг оцінити. "Постріл у ціль!" - сказав він заряжающему, і постріл у ціль він отримав. Він ніколи не був людиною, котра робить все наполовину.
  
  Незважаючи на стрілянину, Моррелл знову піднявся в купол. Він хотів подивитися, що відбувається. Куля просвистіла у нього над вухом. Вежа повернулася на кілька градусів, направивши основне озброєння в саме серце натовпу. Гармата гаркнула в упор. У стовбурах залишалося всього кілька патронів, оскільки артилеристам рідко випадав шанс скористатися ними. Сержант Паунд міг би стріляти з величезного дробовика по бунтівником хьюстонцам. Результати були не з приємних, і ще один раунд слідом за першим зробив їх ще більш жахливими.
  
  Люди побігли. Навіть навчені солдати не могли протистояти такому вогню. Сержант Паунд і носової стрілок підбадьорили їх серією коротких черг із своїх кулеметів. Інший стовбур в парку теж стріляв із своїх кулеметів, і солдати поливали, яка розчиняється натовп залпом за залпом. Таке звернення, можливо, і не змусить жителів Х'юстона полюбити уряд США, але змусить їх звернути на це увагу.
  
  У них були нерви, навіть якщо у них не було мізків, про яких можна було б говорити. Кілька людей залягли за трупами і продовжували стріляти в американських солдатів. Пляшка з-під віскі з паруючим гнотом описала дугу в повітрі й розбилася об передню стінку бочки Моррелла.
  
  Він розбився, розлив палаючий бензин по передній частині машини. "Чорт візьми!" Моррелл закричав розлютований, але марною. Те, що солдати тут, в Х'юстоні, називали физерстонской шипучкою, виявилося на диво небезпечним для бочок. Полум'я поширилося по фарбі і жиру і просочилося через кожен отвір, яким би маленьким воно не було, в бойовому відділенні. "Геть!" Моррелл крикнув. "Всім вийти!" Він пірнув назад у вежу, щоб прокричати повідомлення у переговорну трубку, щоб переконатися, що водій і носової стрілок почули його.
  
  Потім він вибрався з купола і спустився по бічній частині стовбура. Аварійні люки в носовій частині і по обидві сторони вежі відчинилися. Інша частина екіпажу вибралася через них, супроводжувана зростанням клубами чорного диму. "Йдіть!" Крикнув сержант Паунд. "Коли почнуть витрачатися боєприпаси..."
  
  Моррелл більше не потребував заохочення. Як і ніхто з інших членів екіпажу. Вони намагалися збільшити відстань між собою і приреченою машиною, наскільки могли. Моррелл озирнувся через плече. З купола тепер теж валив дим. Мить самий видовищний феєрверк по цю сторону Четвертого липня у Філадельфії добив стовбур.
  
  "Ви знаєте, що нам потрібно, сер?" Сказав Паунд. "Нам потрібен хороший вогнегасник. Це могло б багато що змінити".
  
  "Я не збираюся говорити вам, що ви неправі, тому що ви..." Моррелл знав, що повторюється. Куля з глухим стуком увійшла в стовбур дерева у нього за головою. Він розпластався на землі. Те ж саме зробили й інші члени команди "бочки". Лежачи на животі, він закінчив з усім апломбом, на який був здатний: "... немає. Але не міг би ти нагадати мені про це, коли у мене не буде інших турбот, наприклад, про те, що мені вполюють дупу?
  
  "Це була ваша дупа, сер?" Майкл Паунд невинно запитав, і Моррелл пирхнув. Паунд сказав: "Я так і зроблю, сер; обіцяю". Моррелл повірив йому; він не забув нічого подібного. Сержант продовжив: "З тієї чи іншої причини це тільки що прийшло мені в голову".
  
  - Правда? Не можу уявити чому. Усе ще лежачи долілиць, Моррелл спостерігав, як інший хьюстонианец готується жбурнути "фізз Фезерстон" у другу бочку в парку. Американський солдат вистрілив йому в руку, перш ніж він встиг вистрілити. Запальна шашка впала до його ніг, розбилася і охопила його полум'ям. Визжащий смолоскип, він втік на всі боки, поки, нарешті, на щастя, не впав і більше не піднявся.
  
  "Так йому і треба", - люто сказав сержант Паунд. Морреллу було б важко сперечатися, і він не намагався.
  
  Того, що сталося з шипучкою, було достатньо, щоб налякати навіть жителів Х'юстона. Продовжуючи кричати "Свободу!", вони покинули парк. Солдати в сіро-зеленій формі рухалися серед поранених. Вони не допомагали їм; вони методично добивали їх одиночними пострілами або багнетом.
  
  - Похмура робота, - сказав Паунд, піднімаючись на ноги, - але необхідна. Ці люди не зрозуміють причини, і тому ми можемо з таким же успіхом позбутися від них.
  
  "Якщо ви вб'єте всіх, хто не хоче бачити причину, люди дуже швидко схуднуть на землі", - зауважив Моррелл, теж підводячись і обтрушуючи свій комбінезон.
  
  "О, так, сер, - погодився сержант. "Але якщо я вб'ю всіх, хто не побачить причини і хто намагається вбити мене, я буду краще спати ночами, і в мене буде набагато більше шансів дожити до старості і сивини".
  
  Іноді досконала кровожерливість має сенс. Схоже, це був один з таких випадків. Моррелл сумно подивився на палаючу бочку, з-за якої в мідна небо піднімався густий стовп чорного, смердючого диму.
  
  Сержант Паунд теж подивився на стовбур. Його думки, як зазвичай, були абсолютно практичними: "Цікаво, скільки часу їм потрібно, щоб доставити сюди новий автомат".
  
  "Залежить від обставин", - розважливо сказав Моррелл. "Якщо Гувер переможе на виборах у листопаді, все піде як зазвичай. Але якщо переможе Ел Сміт, і соціалісти повернуться ..." Він знизав плечима.
  
  Сержант Паунд скорчив кислу міну. Те ж саме зробили інші з команди "бочки". Паунд сказав: "Я теж збираюсь проголосувати за Гувера. Яка розсудлива людина цього не зробив би? І все ж, знаєте, це забавно. Чарлі Ла Фоллетт в десять разів кращий віце-президент, ніж як-там-його-там, працює з Гувером-Борой, от і все ".
  
  "У Білла Бораха немає мізків, про які можна говорити. Я не буду з цим сперечатися", - сказав Моррелл. "Тим не менш, ви повинні проголосувати за партію і за людину, що стоїть у верхній частині списку. Шанси на те, що два президенти поспіль впадуть мертві, досить невеликі ".
  
  "О, так, сер. Звичайно. Я сказав те ж саме". Паунд не домагався розташування. Моррелл не думав, що така уловка коли-небудь приходила в голову стрілку. Якщо б це було так, він став би офіцером багато років тому. Він сказав це і просто нагадав про це Морреллу.
  
  Лейтенант з пістолетом 45-го калібру в руці підійшов до команди "Баррелл". Побачивши "іглз" Моррелла, він виструнчився по стійці смирно. Моррелл махнув йому, щоб він не турбувався. "Хіба ви не раді, що ми в США, сер?" - запитав молодий офіцер. "Однак, якщо ми не будемо обережні, вони відправлять нас в країну, де нас не люблять".
  
  Моррелл ледве стримав сміх. Якщо б він почав, то не був упевнений, що зміг би зупинитися. "Я служив у Канаді, лейтенант", - обережно сказав він. "Це зовсім не те. "Кенакс" нас не люблять, але навіть ті, хто стріляє в нас, не такі ... дикуни, як ці.
  
  "О, добре". В голосі лейтенанта прозвучало непідробне полегшення. "Я думав, це всього лише я. Я не міг уявити, як вони так довго трималися на ногах після такого покарання".
  
  Можливо, він все ще влаштовував безлад в своїх ящиках, коли закінчилася Велика війна. Втомлено сказав Моррелл: "Люди роблять усілякі божевільні вчинки, коли проливається кров, синку". Він не збирався додавати це останнє слово, але лейтенант повинен був бути достатньо молодий, щоб відповідати йому, і не бачив і чверті того, що бачив Моррелл. Тільки через пару секунд Моррелл зрозумів, що це зробило іншої людини щасливчиком, а не невезучим.
  
  Лейтенант бачив достатньо, щоб твердо дотримуватися основних принципів: "Багато з цих ублюдків більше не отримають свою кров з-за того, що вона витекла".
  
  "Я знаю", - сказав Моррелл. "Саме так це і повинно працювати".
  
  "Так". Похитавши головою, лейтенант пішов. Його ноги тремтіли, ніби він занадто багато випив. Моррелл знав, що це не так. Він просто занадто багато бачив. Це саме по собі може викликати похмілля, причому більш болюче, ніж будь-яке інше, викликане гниллю.
  
  Сержант Паунд сказав: "Ми живі, а вони мертві, і мені це подобається".
  
  Боєприпаси все ще диміли всередині палаючого стовбура. Полум'я охопило суху траву під ним. Якби трава була менш рідкісним, вогонь поширився далі і був би більш небезпечним. За бочкою лежали мертві чоловіки - і кілька жінок теж, - які хотіли повернути штат Х'юстон до складу CSA.
  
  Моррелл дістав з нагрудної кишені комбінезона пачку сигарет "Рейлі", Конфедеративних Штатів, і закурив. За мить він загасив її в багнюці. Дим здавався таким же жирним і неприємним на смак, як густа чорна рідина, яка ллється з бочки. Він подумав, чи захочеться йому коли-небудь ще цигарки.
  
  
  - Все в порядку, Ерні. - Сільвія Еноса почула переляк у власному голосі, почула та зненавиділа його. - Це дійсно так. Таке може трапитися з кожним, не тільки з... - Вона замовкла. Вона не допомогла. Її руки стиснулися в кулаки, нігті вп'ялися в шкіру долонь.
  
  - Не тільки тому, кому відстрелили член, - закінчив за неї Ерні рівним і убивчим голосом. - Може, може. Але є різниця. Зі мною це відбувається постійно, чорт візьми. Він дивився на неї так, наче це була її вина. Половину часу, в ці дні, він, здавалося, думав, що так воно і було.
  
  Сільвія відвернулася від нього на вузькій ліжку в його квартирі. Вона майже пошкодувала, що у них так часто виходило, коли вони тільки починали. Ерні почав думати, що, може, коли захоче. Він почав приймати це - і її саму - як належне. Потім, коли у нього знову почалися невдачі...
  
  Він нахилився, підняв з підлоги пляшку віскі і зробив великий ковток. - Це не допоможе, - сказала Сільвія. - Від цього буде тільки гірше. П'яний, він завжди був безнадійний у ліжку. І коли він доводив свою безнадійність, це робило його ще зліше.
  
  Тепер він розсміявся. - Залежить від того, що ти маєш на увазі під "речами". - Він зробив ще один великий ковток з пляшки. - Не знаю, чому я продовжую. Схоже, в цьому немає особливого сенсу. Він потягнувся до скриньки тумбочки біля ліжка і витяг пістолет 45-го калібру. Він тримав його приблизно у футі від особи, дивлячись на нього так, наче це була найкрасивіша річ у світі.
  
  "Ерні!" Сільвія більше не боялася. Вона була в жаху. Вона вихопила пістолет з його рук. "Залиш цю чортову штуку в спокої, ти мене чуєш?"
  
  Він дозволив їй взяти це. Вона здригнулася від полегшення. Він не завжди так робив, і він був набагато сильніше її. Коли ним опановувало похмурий настрій.... Але зараз він посміхнувся з ураженої ніжністю, яка пронизала і розтопила її серце, незважаючи на страх. - Ти ніколи не припиняєш спроб перетворити мене в ангела, чи не так? - сказав він. - Я не ангел. Я з іншого місця".
  
  - Ти несеш нісенітницю, ось що ти робиш. Сільвія встала з ліжка і почала одягатися. - Що тобі потрібно, так це поспати.
  
  "Те, що мені потрібно..." Ерні обхопив те, що у нього було, однією рукою.
  
  Сільвія подумувала про те, щоб взяти з собою пістолет 45-го калібру, коли йшла. Єдина причина, по якій вона цього не зробила, полягала в тому, що квартира Ерні була арсеналом молодих людей. Вона не могла забрати всі зброю, яке в нього було.
  
  Вона простояла на розі в очікуванні тролейбуса щонайменше п'ять хвилин, перш ніж зрозуміла, що у неї тремтять коліна. Коли підійшов трамвай, вона, похитуючись, увійшла до нього. Вона кинула пятицентовик в касу для оплати проїзду, потім майже впала на найближче сидіння. Вона подивилася на свої руки. Вони теж тремтіли.
  
  Її дочка Мері Джейн сиділа на кухні і пила каву, коли вона увійшла в квартиру. - Привіт, ма, - життєрадісно привіталася Мері Джейн, а потім її усмішка згасла, а щелепа відвисла. - Боже мій, що з тобою трапилося? Ти біла, як полотно.
  
  - Ерні. - Сільвія налила собі кави, додала вершків і цукру, а потім налила ще й добрячу порцію віскі.
  
  "Ма, від цього хлопця одні неприємності". Мері Джейн говорила з виглядом людини, яка знає, про що говорить. Без сумніву, так воно й було; в свої двадцять чотири роки у неї, ймовірно, було більше практичного досвіду спілкування з чоловіками, ніж у Сільвії, яка знайшла Джорджа, залишилася з ним, а потім майже нічого не робила, поки письменник не повернувся в її життя. Її дочка продовжувала: "Я знаю, ти мав до нього слабкість, тому що він допоміг тобі з книгою про тата, але він трохи чокнутий, розумієш, що я маю на увазі? Може бути, коли-то він був гарний для тебе, але тепер це не так.
  
  Перш ніж відповісти, Сільвія зробила великий ковток покращеного кави. Для неї він виявився недостатньо покращеним, тому вона додала до нього ще трохи самогону. Зітхнувши, вона сказала: "Швидше за все, ти прав. Але..."
  
  - Почекай. - Мері Джейн підняла руку. - Припини. Ніяких "але". Якщо від нього неприємності, якщо ти знаєш, що від нього неприємності, ти не йдеш до найближчого виходу. Ти біжиш.
  
  - Все не так просто. Сільвія надпила ще кави. Вона відчувала, що віскі заспокоює її. - Ти не розумієш, люба. Коли він правий - а він правий у більшості випадків, - він дуже милий чоловік, якого я коли-небудь знала, самий милий чоловік, якого я коли-небудь представляла ". Це було правдою. Кажучи це, вона майже забула про холодною тяжкості пістолета 45-го калібру, який вирвала з рук Ерні.
  
  "Я нічого про це не знаю", - зізналася Мері Джейн. "Але я скажу тобі те, що знаю. Якщо він змушує тебе повертатися додому з таким виглядом, ніби ти тільки що побачила привида, коли з ним не все в порядку, ти не захочеш мати з ним нічого спільного ".
  
  "Він справляється з великим, ніж коли-небудь доводиться більшості чоловіків. У нього бойове поранення ..." Сільвія ніколи не вдавалася в подробиці про поранення Ерні. Вона ніколи навіть не зізнавалася, що вони були коханцями, хоча була впевнена, що Мері Джейн і Джордж-молодший знали. Тепер від шоку і міцної кави у неї розв'язався язик. Вона пояснила, що це була за рана.
  
  "Бідний хлопець", - сказала Мері Джейн, коли закінчила. "Я шкодую про це. Це жахливо, і він нічого не може з цим вдіяти. Чудово. Тепер я краще розумію, чому він такий, який є. Але ти не Червоний Хрест, ма. Ти не можеш продовжувати так жертвувати, коли у відповідь отримуєш тільки горе. Що, якщо в один прекрасний день він вирішить використати тебе як боксерської груші?
  
  "Він би цього не зробив". Але Сільвії було неприємно усвідомлювати, що вона говорить без переконаності.
  
  Її дочка теж це помітила. "Скільки разів ти говорила мені не бути дурепою?"
  
  "Багато". Сільвії вдалося криво посміхнутися. "Скільки разів ти слухав?"
  
  - Може бути декілька. - Мері Джейн теж усміхнулася. - Але ти моя мати. Передбачається, що у тебе є здоровий глузд для нас обох, вірно? Не будь дурепою, ма. Ти хочеш знайти кого-небудь? Круто. Знайди кого-небудь, хто не злякає тебе до смерті."
  
  - Я ... Я подумаю про це. - Сільвія не чекала, що скаже навіть так багато. Але вона зловила себе на тому, що продовжує: - Він працює над книгою про те, як був поранений, про те, як водив машину швидкої допомоги в Квебеку. Він дозволив мені побачити дещо з цього. Це дійсно здорово, і коли він пише, справи йдуть краще ". Іноді. Не сьогодні, але іноді.
  
  Мері Джейн сплеснула руками. - Клянусь Богом, ма, ти не чула ні слова з того, що я сказала.
  
  Сільвія похитала головою і закурила сигарету. Мері Джейн простягнула руку. Сільвія передала їй пачку. Вона нахилилася ближче, щоб взяти у матері прикурити. - Я чула тебе, - сказала Сільвія. Але я зроблю те, що вважаю за потрібне, а не те, що думаєш ти.
  
  "Добре, добре, добре". Посмішка Мері Джейн була кривої. "Я не можу змусити тебе що-небудь робити. Зрештою, я не твоя мати".
  
  Сільвія розсміялася. Вона і не думала, що зможе. Але вона змогла. Компанія дочки і трохи міцного кави зробили жах, який вона відчула незадовго до цього, далеким і нереальним.
  
  Кілька днів тому у неї був відвідувач, який здивував її. Джозеф Кеннеді просто з'явився, припускаючи, що вона буде рада його бачити. "Добрий день, місіс Енос", - сказав він і підняв капелюх на знак вітання. "Я сподіваюся, ми можемо покластися на вас в тому, що ви допоможете проголосувати за Гувера і Бору".
  
  "Я не думав, що побачу тебе після нашої сварки... в минулому році", - сказала Сільвія. І я сподівався, що не.
  
  Він знизав плечима. "Штаб демократичної партії штату нагадав мені, наскільки ви були корисні. Партія на першому місці". Судячи по його обличчю, він хотів, щоб цього не було.
  
  "Я гадала, на чиєму боці ти будеш в цьому році", - зауважила вона.
  
  "Чому?" Кеннеді запитав, тепер уже по-справжньому здивований. Потім він розсміявся. "Ти маєш на увазі, тому що Ел Сміт католик, як і я?" Сільвія кивнула. Кеннеді знову розсміявся, на цей раз голосніше. "Моя люба леді, Папа Римський непогрішний. Я вірю в це. Ел Сміт? Якщо б Ел Сміт був Папою Римським, я б поцілував його кільце. Оскільки це не так, я зроблю все можливе, щоб надерти йому дупу....
  
  Знаючи, що це марно, Сільвія сказала: "Містер Кеннеді, я не ваша "дорога леді" та не хочу ним бути".
  
  "Що ж, місіс Енос, можливо, так воно і є", - сказав організатор Демократичної партії. "Однак я скажу вам ось що: я поняття не маю, що ви бачите в цій вашій жалюгідній халупі".
  
  Він вже робив це раніше. "Я ж казала тобі, Ерні не халтурник", - сказала Сільвія. "Він письменник!"
  
  Кеннеді знову знизав плечима. "Як скажеш". Його зверхній тон говорив про те, що він не збирається змінювати своєї думки. Але він продовжив: "Тоді не звертай уваги на приятелів. Ми залишимо це в політиці. Ви довгий час допомагали демократам. Чи бажаєте ви зараз іншого президента-соціаліста?"
  
  "Ну, немає", - зізналася Сільвія. "Ви будете платити стільки ж, скільки платили на минулих виборах?"
  
  "Звичайно", - відповіла Кеннеді, як ніби ображена тим, що їй довелося запитати. "Я говорила тобі, що ти була хорошою. Ми платимо за те, що маємо".
  
  "Якщо нам накаже штаб-квартира штату", - подумала вона. Тим не менш, гроші були краще, ніж вона могла отримати будь-яким іншим способом. Гонорари від "Я потопив Роджера Кімбола:" у ті дні були мізерними. Ходили розмови про те, щоб випустити його у вигляді однієї з новомодних кишенькових книжок в паперовому палітурці, але цього ще не сталося, і вона не знала, чи відбудеться взагалі. "Це угода, за умови, що ти будеш тримати руки при собі".
  
  Джо Кеннеді зітхнув. - Ви пропонуєте важку операцію, місіс Енос, але так, це угода. Він простягнув руку. Сільвія обережно потиснула її. Вона знала, що єдина причина, по якій він продовжував цікавитися нею, полягала в тому, що вона залишалася незацікавленої в ньому. Але вона не могла змиритися з тим, що поступиться, щоб позбутися від нього.
  
  Кілька днів потому демократи вигнали її на мітингу біля Ти-Уорф. Вірні партії слухали, як вона казала їм, що зараз не час дозволяти соціалісту, того, хто був зобов'язаний проявляти м'якість до Конфедеративним Штатам, оселитися в Пауел-Хаусі. Юрба плескала у всіх потрібних місцях. Оскільки вони це зробили, Сільвії знадобилося більше часу, ніж у неї було б в іншому випадку, щоб зрозуміти, що її мова не клеїться.
  
  Чотирма роками раніше демократи програли три президентських виборів поспіль, жадали - більш ніж жадали; вони були в розпачі - повернути собі Пауел-хаус. І вони зробили це, навіть якщо Келвін Кулідж помер, не встигнувши прийняти присягу. Але Гувер проявив себе в усуненні краху нітрохи не краще, ніж соціаліст Осія Блэкфорд до нього. І він був таким же збудливим, як вівсянка без цукру. Він був серйозним. Він багато працював. Цього було недостатньо.
  
  Ще до того, як стихли останні оплески, Сільвія подумала, що на цей раз демократи програють. Почуття - ні, впевненість - було ірраціональним, але від цього не менш реальним.
  
  Її очі зустрілися з очима Джо Кеннеді, який стояв поруч з нею на платформі. Він все ще плескав, але посмішка, здавалося, утримувалася на його обличчі лише силою волі. Він знає, зрозуміла вона. Він слизький, але не дурний. Так, він знає.
  
  Він у відповідь знизав плечима, ніби кажучи: "Це моя робота, і я збираюся робити її так добре, як тільки зможу, що б не трапилося". Сільвія кивнула у відповідь; це було те, що вона розуміла. Вона могла поважати Кеннеді як політичного діяча, незалежно від того, що вона думала про Кеннеді як про людину.
  
  Коли вона зійшла з трибуни, до неї прийшло нове усвідомлення. До виборів залишалося ще кілька місяців. Весь цей час їй належало залишатися професіоналом, виходити на сцену і говорити те, що мало бути сказано, незважаючи на те, що, на її думку, відбудеться в листопаді. Це буде нелегко. Це може виявитися складніше всього, що вона коли-небудь пробувала раніше.
  
  Її спина напружилася. Мені все одно, легко це чи ні. Якщо Джо Кеннеді зміг це зробити, зможу і я.
  
  
  Карл Мартін тільки починав здавати. Кожну хвилину або близько того він забував, як рухатися, і падав на підлогу, як медуза. У шість місяців це його не турбувало. Йому це здавалося кумедним. Він пробував знову через деякий час, коли згадував, як працювати ліктями, і намагався знайти що-небудь на підлозі і засунути в рот. - Бвии! - гордо сказав він.
  
  "Це ти їм скажи, малюк", - погодився Честер Мартін. Він дуже пишався своїм сином, хоча іноді дивувався, як взагалі діти доживають до дорослішання. Дещо з того, що робив Карл, і, звичайно, робив, не замислюючись про них.... За ним доводилося спостерігати не просто кожну хвилину і кожну секунду.
  
  Немов на підтвердження своїх слів, молодший член сім'ї Мартін попрямував за коробкою сірників, якого взагалі не повинно було бути на підлозі. Карлу не хотілося сигарет. Він хотів дізнатися, які на смак сірники. Честер схопив їх раніше, ніж це встиг зробити його син. Карл спохмурнів і заплакав.
  
  "Ти не можеш є сірники", - сказав Честер. "Вони шкідливі для тебе".
  
  Розповідати щось подібне шестимісячній дитині, природно, не мало ніякого сенсу. Карл продовжував плакати. І з-за того, що він плакав, він забув підняти голову. Коли вона впала, він гепнув нею об підлогу. Це дійсно дало йому привід поплакати.
  
  - Що тепер? - Покликала Ріта з кухні.
  
  Честер пояснив, як міг, намагаючись перекричати шум свого сина. Він узяв хлопчика на руки і притиснув до себе. Плач стих. Честер дістав свій носовичок і витер сльози з обличчя Карла. Карлу це не сподобалося. Він ніколи цього не робив.
  
  Щоб відвернути його, Честер включив радіо. Вони купили телевізор незабаром після народження дитини. Вони не могли собі цього дозволити, але Рита дуже цього хотіла. Годування дитини часто означало неспання серед ночі. Вона хотіла, щоб тоді було темно, щоб Карл не прокинувся. Слухати музику, новини або комедійне шоу було краще, ніж сидіти там в повній самоті в тиші.
  
  Хтось постукав у двері. "Там Сью, Отіс і Піт", - сказав Честер.
  
  "О Боже, вони так рано!" Сказала Рита. "Ну, впусти їх. Смажений курча буде готовий приблизно через п'ятнадцять хвилин".
  
  Коли увійшли сестра Честера, шурин і племінник, Сью вигукнула над дитиною: "Яким великим він стає!"
  
  "Він все ще крихітний", - сказав Піт, який у свої дев'ять років, здавалося, сам розростався, як бур'ян, суцільні гомілки, передпліччя і довга худа шия.
  
  Отіс Блейк вказав на нього. "Я думаю, що це буде жирафом, коли виросте".
  
  Сью похитала головою. "Ні, він не буде. Жирафи їдять овочі". Піт скорчив страшну гримасу при одній думці про це.
  
  Прийшла компанія примусила Карла забути, що він плакав, і дивитися по сторонах широко розкритими очима. Честер не в перший раз задумався про те, що діти роблять зі світом. Це, мабуть, страшенно збивало з пантелику. Він поставив сина на землю, пішов на кухню і дістав з холодильника чотири пляшки "Бургермайстера". Він поставив один на стійку поряд з Ритою, яка перевертала шматочки курки, а решта дістав для себе, Сью і Отіса.
  
  Його шурин вітально підняв келих з пивом. "За Каліфорнії", - сказав він.
  
  "Я вип'ю за це, клянуся Богом", - сказав Честер і випив. "Це місце врятувало мені життя. Повернуся в Толедо, я би все одно лишився без роботи".
  
  "О, так". Блейк енергійно кивнув. "Там, в Толедо, я теж був без роботи. Я не заробляю стільки, скільки там, коли у мене була робота ..."
  
  - Профспілки тут вже не ті, що в Толедо, - втрутився Честер.
  
  "Я бачив це", - погодився Отіс Блейк. "Думаю, це прийде. Але я працюю, і я не розорений і не на допомозі по безробіттю. Враховуючи, як йдуть справи з тих пір, як фондовий ринок впав, я не можу скаржитися ".
  
  "От що зробили з нами роки важких часів", - сказав Честер. "Вони змусили нас задовольнятися меншим, ніж ми звикли мати. Це неправильно".
  
  "І все ж, що ми можемо з цим зробити?" спитала його сестра.
  
  Перш ніж Честер встиг відповісти, Рита крикнула: "Вечеря готовий!" Він відчував себе боксером, якого врятував дзвінок, бо він не знав. Він згадав роки, коли їв курячі шлунки і сердечка, тому що не міг дозволити собі нічого краще. Вони навіть почали йому подобатися. Дуже часто, однак, він не міг дозволити собі ні їх, ні яловиче серце, ні рубець, ні будь-яке інше дешеве м'ясо. Він також пам'ятав тарілку за тарілкою локшину або картоплю з капустою.
  
  Тепер, однак, він узяв собі курячу ніжку. Ніжна шкірка обпекла пальці. "Ой!" - сказав він. Разом із зеленою квасолею і смаженою картоплею це було смачне блюдо, а шлунок, серце і шийку він міг залишити Піту, який, з тих пір як почав їсти їх у дитинстві, був переконаний, що це ласощі. Пізніше, коли Честер побачив, що у решти всього вдосталь, він також вхопив стегно. Після соковитого темного м'яса про потрухах не варто і говорити, не кажучи вже про те, щоб їх їсти.
  
  Рита посадила Карла на високий стільчик і дала йому трохи їжі разом з пляшкою. У підсумку він одягав стільки, скільки з'їдав. Зазвичай він так і робив. Піт зачаровано спостерігав. - Раніше ти теж так їв, - сказала Сью. Хлопчик похитав головою, заперечуючи навіть таку можливість.
  
  Після яблучного пирога Рита приготувала каву для дорослих. Карл заметушився. Вона переодягла його і поклала в ліжко. Отіс Блейк закурив сигарету. "За кого ви двоє збираєтеся голосувати, коли почнуться вибори?" запитав він.
  
  "Гувер нічого особливого не зробив", - сказав Честер.
  
  "Гувер нічого не зробив, крапка", - сказала Рита. "Я голосую за Ела Сміта. Я не знаю про нього". Вона вказала на свого чоловіка. Вона все ще не до кінця пробачила його за те, що він відступив від Соціалістичного табору в 1932 році.
  
  Він сказав: "Я думаю, що теж проголосую за Сміта. Єдине, що мене турбує в ньому, це той, що досі він ніколи не заглядав за межі Нью-Йорка. Я не впевнений, що він досить крутий, щоб плюнути в очі Джейку Физерстону, якщо знадобиться.
  
  Його шурин почухав потилицю. У нього була широка, досконала, постійна рана посередині черепа; якби куля, що пробила її, пройшла хоча б на частку дюйма нижче, Сью ніколи б не представився шанс зустрітися з ним після війни. Він сказав: "Вам не здається, що нам потрібно турбуватися про США більше, ніж про CSA?"
  
  "Ні, якщо назріває ще одна війна", - сказав Честер.
  
  "Физерстон бився в останньому бою", - сказав Блейк. "Він не міг бути настільки божевільним, щоб захотіти зробити це знову. Крім того, він звільняє генералів. Пам'ятаєш? Це було в газеті минулого літа.
  
  "Це правда. Так і було", - визнав Честер. "Я сказав, що, ймовірно, проголосую за Сміта. Ймовірно, я так і зроблю".
  
  "Я теж", - сказала Сью. "Наші батьки - єдині демократи, що залишилися в сім'ї".
  
  Отіс Блейк пирхнув. "Так, вони все ще демократи, хоча у твого батька немає роботи і він не може її знайти". Вони з Честером обидва посилали Стівену Дугласу Мартіну гроші, коли могли собі це дозволити.
  
  Блейкі не затримувалися допізна. Був недільний вечір, попереду школа для Піта і робота для Отіса. Після того, як вони пішли, Рита помила посуд. Честер, у якого вранці теж була робота, включив радіо, перш ніж лягти спати. Він знайшов програму новин.
  
  "Президент Гувер поклявся сьогодні зберегти Х'юстон у складі Сполучених Штатів, незважаючи на тиск Конфедерації в штаті", - сказав диктор. "Він також звинуватив губернатора Сміта в дуже м'якій політиці щодо Конфедеративних штатів. "Подібна благонамірена дурість надавала Сполученим Штатам неприємності при двох останніх соціалістичних адміністрації", - сказав Гувер. "Я не має наміру йти з цього хибного шляху. Спочатку ми повинні стати сильними. Все інше виникає з цього".
  
  Честер хмикнув. Зовнішня політика була єдиною областю, де він віддавав перевагу платформі демократів перед платформою соціалістів. Він знизав плечима. Якщо розібратися, то те, що сталося в США, мало більше значення, ніж те, що відбувалося за їх межами. Чотири роки тому він проголосував проти своїх класових інтересів і велику частину часу з тих пір жалкував про це. Він не став би повторювати одну і ту ж помилку двічі.
  
  Ведучий продовжував: "Коли його попросили прокоментувати висловлювання президента, губернатор Сміт сказав: "Важко утримувати людей в країні, де вони не хочуть залишатися. Можна було б подумати, що Сполучені Штати засвоїли цей урок після Війни за відділення, але нинішня адміністрація там, схоже, така ж тупоголова, як і скрізь ".
  
  "Візьми це", - подумав Мартін. Він не був упевнений, що згоден з Елом Смітом, але йому сподобалося, як губернатор Нью-Йорка сильно розмахнувся, коли Гувер напав на нього. Диктор продовжував розповідати про курних бурях, які піднімали грунт в страждають від засухи Канзасі, Секвої та Х'юстоні і несли її на схід, так що пил осідав в Нью-Йорку і навіть на палубах кораблів поза увагою суші в Атлантиці. Вітри дули з заходу на схід, так що пилові бурі безпосередньо не торкнулися Лос-Анджелес, але Мартін бачив у кінохроніці, наскільки вони були жахливі.
  
  А фермери з постраждалих штатів втрачали всяку надію зібрати врожай на своїх виснажених фермах. Багато з них їхали на захід потягом або на деренчливих автомобілях в пошуках будь-якої роботи, яку тільки могли знайти. Двоє або троє чоловіків, які говорили з акцентом, приєдналися до будівельної бригади Честера. Вони працювали досить старанно, щоб задовольнити навіть найвибагливішого Мордехая, який вважав ледачим сучим сином будь-якого, хто не приходить додому кожен вечір в знемозі.
  
  Рита вийшла з кухні в розпал футбольного матчу. З тих пір як Честер сам переїхав на захід, він став пристрасно піклуватися про долю "Лос-Анджелес Донс", місцевої команди Футбольної ліги Західного узбережжя. "Сіетл Шаркс", на жаль, розгромили "героїв рідного міста" з рахунком 31: 10.
  
  Широко позіхнувши, Рита сказала: "Я сама йду спати. Він був таким неспокійним останні кілька ночей. У нього має бути ріжеться зуб, але я поки не можу його знайти. Якщо він прокинеться і не буде голодний, я б хотів, щоб ти забрав його сьогодні ввечері.
  
  "Добре". Честер час від часу вколисував Карла, щоб той знов заснув.
  
  Коли наступного ранку задзвонив будильник, він прокинувся щасливим. Вночі він нічого не чув, а це означало, що дитина, мабуть, проспав всю ніч. Принаймні, так він думав, поки не глянув на бліде, заспане обличчя Рити. Вона сказала з докором: "Ти сказав мені, що забереш його, але ти просто лежав там, поки він плакав, поки, нарешті, я не встала і не забрала його. Після цього він теж не хотів повертатися в ліжко.
  
  "Мені дуже шкода", - сказав Мартін. "Я навіть не чув його". Це була чиста правда. Оскільки зазвичай він не вставав, коли плакала дитина, шум, який виробляв Карл, не розбудив його, хоча він вимкнув будильник, як тільки той задзвонив.
  
  Його дружина виглядала так, немов насилу вірила йому. "Не розумію, як ви могли його не помітити. Половина сусідів, мабуть, чула", - сказала вона. Але він продовжував наполягати на своїй невинності і зрештою переконав її. Вона потерла налиті кров'ю очі. "Хотіла б я спати в такому шумі".
  
  Честеру траплялося спати і в гірших умовах під час Першої світової війни. Тоді розриви снарядів його не турбували, якщо тільки вони не падали дуже близько. Людина може звикнути до всього. Честер неуважно почухав шов на своїх піжамних штанях. Він теж звик бути паршивим, а паразити ховалися і відкладали яйця в швах.
  
  Після міцної кави, яєчні бовтанки і тостів він схопив свій набір інструментів і попрямував до тролейбусної зупинки. Чоловік, у якого була робота, чіплявся за нього. Він нікому не дав шансу відібрати його. Мартін знав, що йому треба робити. Він прагнув це зробити. Одного разу він захотів мати гроші, щоб купити будинок. У його батька ніколи не було власного будинку, він все життя жив у квартирах. "Я можу придумати що-небудь трохи краще", - подумав Мартін - великий американський бойовий клич. "Я можу, і, клянуся Богом, я зроблю це".
  
  
  Ввічливий, як завжди, Гебер Янг кивнув Абнеру Доулингу. "Боюся, полковник, що це наша остання зустріч", - сказав неофіційний лідер ще більше неофіційного руху мормонів.
  
  Доулінг моргнув. - Що це ви сказали, містере Янг? У нього відвисла щелепа. Кілька підборідь затремтіли.
  
  "Мені дуже шкода, але я прийшов до висновку, що Сполучені Штати несерйозно ставляться до переговорів з народом Юти", - сказав Янг. "Враховуючи це, моє подальше присутність більше не служить якоїсь корисної мети. У мене є важливіші справи, ніж витрачати свій час, займатися своїм життям, чим намагатися повернути хід подій назад ".
  
  Це була свого роду легенда. Даулінг знав про це, хоча і не міг пригадати деталей. Він сказав: "Я сподіваюся, ви передумаєте, містер Янг. Я знаю, що ви людина доброї волі і здорового глузду. Ваші люди опиняться у програші, якщо ви підете ".
  
  "Я багато разів говорив собі: я не менше марнославний, ніж будь-яка інша людина", - серйозно відповів Гебер Янг. "Розповідаючи собі подібні небилиці, я продовжував приходити сюди, на вашу штаб-квартиру, останні кілька років, хоча я знаю, що президент Гувер пов'язав вам руки. Я вірю, що ви були б більш ліберальні, якщо б не були обмежені наказами з Філадельфії. Однак після стількох непотрібних дискусій я виявив, що у мене більше немає на це сил".
  
  "Якщо б ви були ким завгодно, крім себе, я б сказав, що гарячі голови Конфедерації дісталися до вас". Доулінг не приховував свого гніву і розчарування. "Якщо ви залишите місце події, вони доберуться до ваших людей, і результати будуть невтішними". Йому не потрібно було передбачення Уинтропа У. Уебба, щоб зрозуміти це, але судження шпигуна тут дуже добре збігалися з його власними.
  
  "Мені доведеться ризикнути", - сказав Янг. "Я все ще не зовсім впевнений, що ці люди служать CSA, а не США". Він поспішно підняв руку. "Будь ласка, зрозумійте мене правильно, полковник - я не стверджую, що ви брешете, коли заперечуєте, що насаджуєте серед нас провокаторів. Я вірю вам, - тобто вам особисто. Але використовує таких людей ще хтось в уряді США ... В цьому я менш впевнений ".
  
  Ебнер Доулінг хмикнув. Він не був на сто відсотків упевнений, що тут, в Юті, офіційні особи США також не використовували провокаторів. Він хотів би, щоб це було так, але це не так. Оскільки це було не так, він подумав, що розумніше більше не говорити про це. Замість цього він сказав: "Ви кажете мені, що незадоволені наказами, які я отримую з Сходу? Зізнаюся, я й сам був незадоволений ними усіма.
  
  "Оскільки ви досить чесні, щоб визнавати такі речі, я продовжував повертатися, щоб поговорити з вами", - сказав Янг. "Але не більше того. Мені шкода, полковник, насправді мені дуже шкода, але вистачить. Він почав підніматися на ноги і виходити з кабінету Доулінга.
  
  "Зачекайте!" Вигукнув Доулінг.
  
  "Чому?" Мормон був раніше ввічливий, але невблаганний.
  
  "Чому? Через результатів виборів, ось чому", - відповів комендант Солт-Лейк-Сіті. "Якщо Сміт переможе Гувера, хіба не ймовірно, що я отримаю нові накази після першого лютого наступного року?"
  
  - Хм. - Гебер Янг вже взявся за поля своєю темною капелюхи. Тепер він вагався: можливо, Доулінг вперше бачив його нерішучим. Він повісив капелюха назад на ялинку і повернувся до крісла навпроти Доулінга. - Ось це цікаво, полковник. Це дуже цікаво. Ви стали б виконувати більш ліберальні накази, якщо б отримали їх?
  
  - Я солдат, сер. Я зобов'язаний виконувати всі законні накази, які отримую. Доулінг не сказав лідеру мормонів, що має намір голосувати за Гувера або що він сподівається, що чинний президент переможе Ела Сміта. Янг, ймовірно, знав це. Але він сказав правду. Ніби на доказ цього, він сказав: "Хіба я не намагався знайти роботу на громадських роботах в Юті відразу після приходу до влади Гувера?" Президент заборонив цю схему, але Янг не міг сказати, що він не намагався.
  
  - Так, - визнав Янг. Він потер свій квадратний підборіддя. Потім різко кивнув; прийнявши рішення, він не вагався. "Добре, полковник Доулінг. Я почекаю і подивлюся, що відбудеться на виборах. Якщо Гувер переоберуть на другий термін, на цьому все закінчиться. Якщо переможе Сміт.... Якщо Сміт переможе, я подивлюся, що буде далі. Доброго дня. Тепер він взяв свій капелюх. Піднявши її, він пішов.
  
  Доулінг дозволив собі зітхнути з полегшенням. Якби Гебер Янг відмовився від переговорів з окупаційною владою, цього самого по собі могло б бути достатньо, щоб запалити Юту. Кар'єра Доулінга була не такою, якою вона була б, якби він не провів так багато років в якості ад'ютанта Джорджа Кастера, але він все ще покладав на це надії. З урахуванням того, що в його послужному списку значилося повстання в Юті, він був би безнадійний у тому, що стосувалося надій коли-небудь отримати зірки на свої плечі.
  
  У кімнаті задзвонив телефон. Трубку зняв його особистий ад'ютант. За хвилину на столі Даулинга задзвонив телефон. - Ебнер Доулінг, - чітко вимовив він у трубку. Він вислухав і кивнув, хоча ніхто цього не бачив. "Це дуже хороші новини. Спасибі, що передали їх". Він повісив трубку.
  
  Капітан Торічеллі увійшов у внутрішній кабінет з сяючим обличчям. "Бочки!" - сказав він. "Вони дійсно збираються віддати їх нам!"
  
  "Я почав кричати на них тільки рік тому", - сказав Доулінг. "Судячи по тому, як йдуть справи у Філадельфії, вони перебувають у глухому куті".
  
  "Ми всі могли бути мертві до того часу, як вони дісталися сюди", - сказав капітан Торічеллі.
  
  "Якби ми загинули, це єдине, що я можу придумати, що привело їх сюди швидше", - сказав Доулінг. Його ад'ютант розсміявся. Він здивувався, чому. Він не жартував.
  
  Те, що йому пообіцяли автомати, не означало, що він отримає їх відразу. Коли вони прибули, він був жорстоко розчарований. Він сподівався на нові стовбури, а те, що він отримав, було Відмінним військовим спорядженням. Повинно бути, вони прибули з Х'юстона; у більшості з них все ще були свіжі шрами від куль та інші бойові пошкодження на броні.
  
  "Я можу рухатися швидше, ніж одна з цих речей", - презирливо сказав Даулінг. Оскільки він був складений як письмовий стіл з відкидною кришкою, це навряд чи було правдою. Але і фальшивкою теж не назвеш. Людина в хорошій формі міг би обігнати одного з цих фыркающих монстрів. Доулінг оглянув членів екіпажу з речовими мішками за плечима, які виходили з легкових автомобілів. "До того ж вони забирають людей по парі взводів на кожного", - пробурчав він; він дуже добре пам'ятав це з часів Великої війни.
  
  "Так, сер", - відповів капітан Торічеллі. "Але це краще, ніж нічого".
  
  "Думаю, так", - неохоче погодився Даулінг. Потім він трохи просвітлів, ожвавився. "Я вважаю, що з конвеєра сходять нові бочки. Вони повинні бути такими, а? Повинно бути, вони вирушають прямо в Х'юстон, а тепер ще і в Кентуккі.
  
  "Для мене це має сенс". Торічеллі здавався злегка ображеним. Куди котився світ, коли начальник почав знаходити сенс?
  
  Три дні потому пара бочок з гуркотом проїхала по Темпл-стріт і зайняла позиції на Темпл-сквер. Доулінг подумав, що це буде найменш провокаційний спосіб їх використання. Храмова площа перебувала під охороною з тих пір, як армія США зрівняла із землею храм мормонів і вбила там останніх впертих захисників. Шматки граніту з Храму були потужними реліквіями для мормонів, які виступали проти уряду. Це здалося Доулингу середньовічним, що не робило це менш правдивим. Солдат завжди був наказ стріляти на поразку, якщо хтось намагався втекти з осколком.
  
  Доулінг не був особливо здивований, коли кілька днів тому йому подзвонив Гебер Янг. Він щосили намагався прикинутися, що це так, і запитав: "І чому я зобов'язаний задоволенням скласти вам компанію на цей раз, містер Янг?"
  
  "Ці... жахливі машини". Янг був в люті, і докладав лише найменші зусилля, щоб приховати це. "Як ти смієш оскверняти Храмову площу своєю присутністю?"
  
  "По-перше, у нас на площі вже багато років стоять солдати. Бочки просто посилюють їх", - відповів Доулінг. "По-друге, я хочу, щоб люди знали, що вони у нас є, і що ми скористаємося ними, якщо знадобиться. Це могло б запобігти ... необачність, я думаю, ви б сказали ".
  
  Гебер Янг похитав головою. "Швидше, щоб спровокувати, ніж запобігти".
  
  "Ні". Доулінг похитав головою. "Мені дуже шкода, сер, але я не можу погодитися. На мій погляд, безпека моїх людей і захист інтересів США в Юті повинні бути на першому місці".
  
  "Ці пекельні машини не сприяють ні того, ні іншого", - наполягав лідер мормонів.
  
  Вони подивилися один на одного. Не в перший раз вони виявили, що обидва використовують англійську, але говорять на двох абсолютно різних мовах. "Я знехтував своїми обов'язками, якщо б не користувався бочками", - сказав Доулінг.
  
  "Їх використання - ось що робить тебе знедоленим". Янг подивився на нього, потім зітхнув. "Я бачу, що не переконав тебе. Не думаю, що мені слід було очікувати цього. І все ж надія вічно жевріють в грудях людини. Кажу вам, полковник, нічого хорошого з використання вами цих машин не вийде.
  
  - Ви погрожуєте мені, містер Янг?
  
  "Полковник, якщо я скажу вам, що завтра зійде сонце, це загроза? Я б так не сказав. Я б назвав це прогнозом, заснованим на тому, що я знаю про минулі події. Я б назвав це тим же самим ". Він підвівся, чемно закликаючи Доулінга заарештувати його за підбурювання до заколоту після того, як він прийшов і засунув голову в пащу леву. Доулінг не міг, і він знав це. Чутка про те, що Гебер Янг томиться в тюрмі США, викличе повстання, незалежно від того, чи зроблять це бочки на Храмовій площі. Коли Янг повернувся, щоб піти, він додав: "Якщо б уряд було досить великодушно, щоб надати мені виборче право, ви можете бути впевнені, я б проголосував за Ела Сміта в надії, що подібні дискусії, як ця, стануть непотрібними. Всього хорошого, полковник Доулінг. Він пішов людиною, чия моральна сила якимось чином робила його гідним батальйонів.
  
  Чотири дні потому одна з бочок загорілася по дорозі з бази США до свого повороту на Храмовій площі. Всі вісімнадцять членів екіпажу врятувалися, і ніхто не стріляв у них, коли вони вискакували з люків приреченою машини. Звістка дійшла до Доулінга майже відразу. Чортихаючись, він покинув базу на автомобілі і помчав по Темпл до палаючого стовбура.
  
  До того часу, як він дістався туди, вогонь вже почав зачіпати боєприпаси. Феєрверк був вражаючим, червоні трасуючі кулі розліталися на всі боки. Незабаром після прибуття Доулінга заревіла пожежна машина. Він почав розбризкувати воду за бочці з такої відстані, наскільки дозволяла струмінь зі шланга. Це здалося йому майже таким же корисним, як підносити останні обряди людині, розчавленому мчить локомотивом, але він не думав, що це може заподіяти будь-яку шкоду, тому промовчав про це.
  
  "Як це сталося?" він зажадав відповіді у командира бочки, капітана за прізвищем Візерспун.
  
  - Сер, я не знаю. - Візерспун потирала обпечену руку.
  
  "Він буде жити", - люто подумав Даулінг. "Це був саботаж?" - запитав він.
  
  "Сер, я не знаю", - повторив капітан Візерспун. "Це могло бути, але..." Він знизав плечима. "Цій машині, повинно бути, майже двадцять років. З ним багато що може піти не так, як треба. Текти в паливопроводі, текти в маслопроводе ... Ще одне знизування плечима. Він вказав на палаючу бочку, з якої піднімалося густу хмару чорного диму. "Тепер ми цього ніколи не дізнаємося, це вже точно".
  
  "Так. Це так", - з нещасним виглядом сказав Даулінг. Сміялися люди в Солт-Лейк-Сіті, тому що один з них зійшов їм з рук? Гірше того, сміялися люди в Річмонді, тому що один з них зійшов їм з рук?
  
  
  Ресторан Kaplan's в Нижньому Іст-Сайді був гастрономом, який Флора Блэкфорд не відвідувала роками. Його привезли додому, як тільки вона переступила поріг. Вона згадала lissieu-руде волосся Лу Каплана, власника магазину; від них хотілось погріти руки. Каплан все ще стояв за прилавком. Однак у ці дні його волосся були сивими.
  
  Останнім часом у волоссі Флори теж з'явилося чимало сивини. Вона побачила свого брата за столиком у кутку. Вона помахала рукою. Девід Гамбургер кивнув. Вона поспішила до нього. У її молодшого брата був подвійне підборіддя, втомлені очі і сивина в його власному волоссі. Що час робить з нами! Подумала Флора, і раптові сльози защипали їй очі. Вона сморгнула їх. - Рада бачити тебе, Девіде, - сказала вона. - Минуло дуже багато часу.
  
  Він знизав плечима. "Я справляюся. Мені подобається бути кравцем. Мені це подобається більше, ніж бути братом конгресмена, і набагато більше, ніж бути братом першої леді. Ти не можеш сказати, що я коли-небудь турбував тебе з якого-небудь приводу, як це роблять родичі важливих людей.
  
  "Турбував мене?" Флора похитала головою. "Я б хотіла, щоб ти зробив це. Велику частину часу ти навіть не розмовляв зі мною. Ти не відвідуєш..."
  
  - Я рідко виходжу з дому. Девід постукав палицею, притуленою до його крісла. Він втратив ногу на війні, недалеко від стегна. Він міг ходити з протезом, але тільки з працею. Як би підкреслюючи це, він вказав на стілець навпроти себе і сказав: "Сядь, заради бога. Ти знаєш, чому я не збираюся вставати, поки не доведеться.
  
  Флора все-таки села. До неї і Девіду підійшла офіціантка. Вони обидва зробили замовлення. Пауза означала, що їй не потрібно було звертатися до нього за тим, що, як вона знала, було відмовкою. Зрештою, він був тут, у Каплана. Він теж міг час від часу приходити в штаб-квартиру Соціалістичної партії. Він міг, але не став.
  
  Політика віддалила їх один від одного. Флора ніколи не думала, що таке може статися в її родині, але це сталося. Її брат повернувся з війни переконаним демократом. Як ніби, будучи калікою, він не хотів, щоб його рана виявилася марною, і тому приєднався до партії, яка була найважчою в CSA.
  
  Флора потягнулася до банку, що стояла на іншому кінці столу, дістала маринований помідор і відкусила від нього. Вона посміхнулася; аромат оцту в повітрі і хрускіт повернули її в дитинство. "Такого не буває ні в Дакоті, ні навіть у Філадельфії", - сказала вона.
  
  Це викликало у Девіда неохотную посмішку. "Ні, я не думаю, що ви стали б", - сказав він і знову замовк, коли офіціантка принесла його сендвіч з пастрами і житнє солонину "Флора". Він відсьорбнув з яєчного крему, в якому не було ні яєць, ні вершків. Напоєм Флори була сельтерская вода з крапелькою малинового сиропу зверху, щось ще, чого не можна було знайти за межами Нью-Йорка.
  
  - З вашою родиною все в порядку? - Запитала Флора.
  
  "Досить добре", - відповів він. "Дивно, як швидко ростуть діти".
  
  Вона кивнула; Джошуа навчив її цьому. Вона сказала: "Я рада ..." - і замовкла, сподіваючись, що він подумає, що вона хотіла сказати це як закінчене речення. Девід боявся, що ніхто ніколи не захоче вийти заміж за одноногого чоловіка. Вона почала говорити, що рада, що він помилився на цей рахунок, але не знала, як він це сприйме.
  
  За його натягнутою посмішкою він зрозумів, до чого вона клонила. Але потім знизав плечима, явно стримуючи роздратування. Він сказав: "Я бачу, за останні пару років ви нарешті почали розуміти, які насправді хороші люди Конфедерати. Краще пізно, ніж ніколи, ось і все, що я можу сказати".
  
  "Це не народ Конфедерації. Це Партія свободи", - сказала Флора. "Реакціонери захопили контроль над державним апаратом, так само, як вони це зробили у Франції".
  
  Девід Гамбургер закотив очі. "Я не думаю, що цього б сталося, якби люди не проголосували за них, чи не так?"
  
  "Ну..." Флора скривилася. Коментар її брата був хворобливо їдким, але це не означало, що він був неправильним.
  
  "Так. Що ж", - сказав він. "Послухай, якщо справа дійде до бійки, нам краще бути готовими. Це важлива річ, яку я хотів тобі сказати. Ми повинні, ти мене чуєш? В іншому випадку, це, - він стиснув кулак і вдарив по своїй штучної нозі, яка у відповідь видала звук, схожий на стукіт у двері, - було марно, і я не думаю, що зміг би це винести".
  
  "До війни справа не дійде", - сказала Флора з непідробною тривогою. "Навіть Гувер не думає, що дійде до війни".
  
  "Гувер - один з кращих людей, які у нас коли-небудь були в тому, що стосується виконання завдань, - сказав Девід, - і один з найгірших в тому, що стосується розуміння, що робити. У всякому разі, мені так здається. Звичайно, я не політична шишка. Ну, я правий чи я мешугге?"
  
  "В тобі багато чого є, але ти не мешугге", - відповіла Флора. Він описав Гувера краще, ніж більшість редакційних оглядачів, яких вона бачила. "Я все ще думаю, що ти надто турбуєшся про CSA. У них більше цури, ніж у нас".
  
  "Тільки тому, що у тебе є цурис, не означає, що ти не можеш його дати". Девід доїв свій сендвіч. Він використовував одну руку, щоб піднятися. Взявшись за тростину, він сказав: "Вони тебе відправлять назад в Конгрес через пару днів. Я не кажу тобі слухати мене - коли ти це робив? Але тримай вухо гостро ".
  
  "Я завжди так роблю", - наполягала Флора. Її брат не сперечався. Він просто вийшов з "Каплана" повільної, перевальцем, як у п'яного моряка. Це дозволяло колінного суглоба штучної ноги фіксуватися кожен раз, коли він робив крок, і не давало йому прогинатися під ним. Флора хотіла піти за ним, але який у цьому був сенс? У них роками не було нічого спільного. Сумний розмову за ланчем про політику довів так багато, як ніби це потребувало доказів.
  
  У той вечір вона виголосила промову в профспілковому залі, і її вітали так, що в нього задзвеніло в вухах. Більш гучні вигуки вітали її після двох виступів за день до виборів. Вона трясла руки до тих пір, поки її не розпухли і не захворіли, - і вона знала, як звести збиток до мінімуму, роблячи це.
  
  Вона очікувала, що теж виграє переобрання. Її округ був міцно соціалістичним; у розпачі після краху він на деякий час став демократичним, але потім розкаявся у своїй дурості. Чого вона не знала - чого не знав ніхто, - так це того, помститься країна Герберту Гувер, як помстилася її чоловікові чотирма роками раніше.
  
  Вівторок, 3 листопада, був холодним і дощовим. Флора вийшла на вулицю і проголосувала достроково, щоб репортери і фотографи, які очікували її на виборчій дільниці, могли опублікувати свої репортажі і фотографії в газетах до закриття виборчих дільниць. Вона знала, що її опонент-демократ робить те ж саме. Таким чином, їх виступи зводили нанівець один одного. Якщо б вона не прийшла раніше, він отримав би перевага - невелика, але, тим не менш, перевага.
  
  "Я думаю, Сміт выпорет його", - сказав Осія Блэкфорд, коли Флора повернулася в їх квартиру після голосування: він все ще був зареєстрований в Дакоті і проголосував за відкріпним посвідченням. Він залишався в стороні під час передвиборної кампанії. По-перше, його власна репутація не допомогла б ні Флори, ні Соціалістичної партії. По-друге, він ставав все більш вразливим. Він все ще непогано справлявся, поки тримався ближче до дому. Однак в ці дні, перебуваючи в натовпі, він здавався не тільки крихким, але і злегка збитим з пантелику. Це турбувало Флору.
  
  Тоді вона взяла з собою сина в штаб-квартиру Соціалістичної партії в Чотирнадцятому окрузі, але не свого чоловіка. Велика частина її сім'ї теж була там, хоча її племінник Йоссель відбував свій термін у якості призовника на окупаційної службі в Канаді, і Девід, як зазвичай, обходив соціалістів стороною.
  
  Флора була рада, що Йосселя відправили на північ, а не в Х'юстон. Це була незагоєна рана. Гувер влаштував там повний бардак, але Флора поняття не мала, що міг би зробити президент-соціаліст, щоб поліпшити ситуацію.
  
  Коли вона увійшла, Герман Брук пролунав: "Давайте привітаємо гамбургер жінки-конгресмена!" Він почервонів, як багаття. "Конгресвумен Блэкфорд!" - сказав він, все ще червоніючи. - Але я знав її, коли вона була конгресвумен Гамбургер.
  
  Він теж. Минуло двадцять років - і куди пішло час?- з тих пір, як вона перемогла його в боротьбі за висунення на це місце, коли Майрон Цукерман, довгий час займав цю посаду, впав з драбини і зламав шию. Якби цього не трапилося....
  
  Похитавши головою, Флора спробувала викинути цю думку з голови. Це було нелегко. За останні кілька років з'явилося безліч романів, які люди називали "світами "якщо"". Якщо б США виграли Війну за відділення або Другу мексиканську війну, якби повстання негрів увінчалося успіхом у CSA, якби Червоне повстання увінчалося успіхом в Росії... якби, якби, якби. Більшості людей було досить складно змиритися з світом таким, який він є. Флора не думала, що мода на "світи "якщо"" триватиме довго.
  
  Брук включив радіоприймач. Залунала гучна музика, а потім, коли він повернув диск, почалася вікторина. Пара молодих жінок пожвавилися, почувши це, але він продовжував міняти радіостанції, поки не знайшов ту, яка передавала результати виборів. "В Нью-Йорку щойно закрилися виборчі дільниці ..." - сказав диктор. Вибух статики оглушив його.
  
  Інша станція, розташована далі по циферблату, була краще. Вона оголошувала про ранньому повернення з Массачусетсу. У штаб-квартирі соціалістів пролунали радісні вигуки, коли диктор сказав, що Сміт випереджає Гувера з рахунком три до двох. Канал переключився на інтерв'ю з лідером бостонської демократичної партії. "Для нас це виглядає не дуже добре, хех", - сказав чоловік хрипким голосом з акцентом Нової Англії. "Залишається сподіватися, що Сміт і Бору не занадто сильно послаблять місцевих кандидатів".
  
  "Спасибі вам, містер Кеннеді", - сказав інтерв'юер.
  
  "Так, спасибі, містер Кеннеді!" Сказала Марія Тріска. Вони з Флорою посміхнулися один одному. Вони удвох дружили більше двадцяти років. Частково це було пов'язано з життям переважно в єврейському районі, частково з чистою випадковістю, що Флора, а не Марія досягла успіху в політиці.
  
  Як тільки Флора почула, що Ел Сміт лідирує в Массачусетсі, вона зрозуміла, що вечір буде належати соціалістам. Так воно і виявилося. Вона спритно виграла свою власну гонку; її суперниця-демократ зателефонувала до одинадцяти годин, щоб викинути рушник. Це викликало ще більше схвальних вигуків у штаб-квартирі, хоча до того часу всі вже почали хрипіти. Повітря було синім від сигаретного, сигарного і люлькового диму, від якого дерло в горлі.
  
  Прес-секретар президента Гувера продовжував робити заяви приблизно такого змісту: "Нинішню тенденцію не можна упускати з виду, але президент не поступиться вибори, поки не переконається, що його перемога неможлива".
  
  Герман Брук дістав пляшку шампанського - аристократичний штрих для партії пролетаріату. Він приніс Флорі келих - не химерну чарку, а звичайний стакан для води. "Вип'ємо за Гувера! Його перемога неможлива!" - сказав він.
  
  - Алевай, омайн! Флора надпила. Бульбашки залоскотали їй ніс.
  
  Брук теж випив келих. "Ти коли-небудь уявляв, коли ми тільки починали тут, що виграємо Powel House, втратимо його і повернемо назад?" - запитав він. - Ви коли-небудь уявляли собі, що станете першою леді?
  
  - Не кажи дурниць. Вона похитала головою. - Як я могла? Як хто-небудь міг?
  
  Він нахилився і поцілував її в щоку. Люди навколо зааплодували. Флора розсміялася. Вона не була впевнена, що Герман зробив це тільки для того, щоб привітати її. Він був закоханий у неї до того, як вона виграла свої перші вибори і поїхала в Філадельфії, навіть якщо вона не була закохана в нього. Тепер вони обидва були одружені на інших людей протягом багатьох років. Але він тільки посміхнувся, коли вона погрозила йому пальцем, і всі інші знову засміялись і зааплодували. В ніч, повну перемоги, вона не стала наполягати.
  VIII .
  
  "З Новим роком, дорога!" Сципіон звернувся до Вірсавії. "Зроби це, Господи! Я народився в часи рабства і ніколи не думав, що доживу до 1937 року".
  
  Його дружина зітхнула. "Краще б рік був щасливим", - похмуро сказала вона. "Останні пару-трійку точно ні".
  
  "Ми на ногах", - сказав Сципіон. "У нас знову є місце". Квартира була не набагато гірше тієї, в якій вони жили до того, як білі бунтівники спалили так багато Террі, і вони платили за неї набагато більше. Порівняно з такою кількістю людей, які все ще жили в церквах або в наметах, їм дивно пощастило. Їм дуже допомогло те, що їм вдалося вивезти з собою свої гроші. Зазвичай це роблять гроші.
  
  Вірсавія відмовлялася бачити в тому, що відбувається світлу сторону. - Що станеться в наступний раз, коли бакра вирішать напасти на всіх ніггерів в місті? Тоді де ми зупинимося?
  
  "Не так уже й погано", - поправляє себе Сципіон, - "з тих пір було не так уже й погано".
  
  "Хуліган!" В устах Беер старомодний сленг білої людини звучав отруйно-саркастично.
  
  "Ми повинні йти далі. Ми повинні робити те, що нам властиво". Сципіон знав, що намагається переконати себе так само, як і її.
  
  "Шкода, що ми не можемо піти куди-небудь ще", - сказала його дружина.
  
  - Наприклад, де? - Запитав Сципіон. У неї не було відповіді. Він знав, що вона не відповість. Сполучені Штати ясно дали зрозуміти, що їм не потрібні ніякі негри з Конфедеративних Штатів, що б не трапилося з неграми в CSA. Мексиканська імперія була далі і ще менш гостинна. "Ми застрягли там, де знаходимося".
  
  "Має бути якийсь вихід". Як і більшість людей, Вірсавія бачила те, що хотіла бачити, незалежно від того, чи було це насправді.
  
  Він не намагався сперечатися з нею. Останнім часом вони дуже часто сперечалися. Вона все ще не переставала чіплятися до нього з приводу того, хто він такий, ким і чим був. Він давав короткі відповіді, знаючи, що чим більше він говорить, тим небезпечніше це для нього. Короткі відповіді її не задовольняли. Вона хотіла знати - вона була переконана, що має право знати, де, як, чому і коли він навчився говорити як освічений білий чоловік. На його думку, чим менше слів, тим краще. Скритність глибоко вкоренилася у ньому з тих пір, як він приїхав в Огасту. Тільки зберігаючи таємницю свого минулого, він міг вижити.
  
  Жоден з них не лягав спати далеко за північ. Вони планували вибратися з дітьми на Новий рік, але холодний, противний злива, накативший з півночі, завадив цьому. Замість цього вони провели весь день зачинившись у квартирі. Всі вони були на взводі: син і дочка Сципіона - від розчарування через зіпсованої прогулянки, він сам і його дружина - через занепокоєння про те, що може принести новий рік.
  
  На наступний день все ще йшов дощ: такий стійкий, похмурий, який обіцяв тривати кілька днів. Друге січня було суботою. Мисливський будиночок, який був закритий на Новий рік, знову відкрився. Сципіон надів свою офіційну одяг, потім накинув поверх неї плащ із прогумованої тканини. З цим і парасолькою він покинув багатоквартирний будинок, повний полегшення, яке не наважувався показати.
  
  Він без проблем добрався до Сторожки. Із-за дощу на вулиці були тільки ті, кому треба було вийти, і ніхто, здавалося, не був в настрої приставати до негру. Крім того, плащ приховував модний піджак, варену сорочку з круглим коміром і брюки в атласну смужку, які він носив під ним. Відсутність виділення з натовпу, безсумнівно, допомогло.
  
  Джеррі Довер вітав його, коли він увійшов у двері: "Як справи, Ксерксес? З Новим роком!"
  
  "Я дякую вам, сер. І вам того ж", - відповів Сципіон. У Довере робота була на першому місці. Якщо ви могли робити це добре, ніщо інше не мало значення. Якби ти не міг, все інше теж не мало значення, і він послав би тебе збирати речі. Але якщо б ти міг це зробити, він був поруч з тобою. Сципіон поважав це і реагував на це.
  
  Однак сьогодні Довер не здавався щасливим. "Потрібно сказати кілька слів, коли прибуде вся команда", - сказав він Сципио. "Це не займе багато часу".
  
  Все, що порушувало рутину, викликало занепокоєння. "Що за неприємності?" Запитав Сципіон.
  
  Його бос похитав головою. "Я скоро розповім тобі. Я не хочу повторювати це більше одного разу. Ти почуєш, я обіцяю".
  
  Це переконало Сципио, що новини, якими б вони не були, будуть не з приємних. Він нічого не міг з цим вдіяти, окрім як чекати. Природно, один з інших офіціантів вибрав той день, щоб запізнитися. Коли він, нарешті, прийшов, у нього було таке похмілля, що він ледве міг бачити. "Новорічна ніч була останньою", - сказав йому хтось. Він видавив з себе сором'язливу усмішку, потім дістав з кишені дві таблетки аспірину і проковтнув їх насухо.
  
  "Послухайте, люди, хтось переглядав газету за останні пару днів або слухав новини по радіо?" Запитав Джеррі Довер.
  
  Ніхто з офіціантів, помічників кухаря, посудомийок і прибиральників нічого не сказав. Сципио міг би купити конституціоналіста, якщо б дощ не утримував газетярів на вулиці. Він не був упевнений, чи багато інших негрів в команді вміють читати. Бездротові? В наші дні апарати були дешевими, але ніхто тут не розбагатів на своїй роботі.
  
  "Немає?" Довер знизав плечима. "Добре. Я думаю, ви чули про кольоровому хлопця, який стріляв у президента Физерстона на Олімпійських іграх". І знову ніхто нічого не сказав. "Дуже шкода, що він промахнувся", - ось про що думав Сципіон. Його бос продовжував: "Є наказ президента про те, що кольорові люди - всі кольорові люди - повинні заплатити штраф уряду за це. І є наказ, згідно з яким будь-хто, на кого працюють кольорові, повинен відняти двадцять доларів зі своєї зарплати і відправити їх в Річмонд, щоб переконатися, що штраф буде виплачений. Так ось що станеться. Мені дуже шкода, але я нічого не можу з цим вдіяти.
  
  "Двадцять доларів?" Відлуння болю вирвалося з ковток всіх присутніх чоловіків. Двадцять доларів були великими грошима - тижнева зарплата для тих, хто заробляв більше за всіх, і двотижнева для інших. Сципіон тихо вилаявся собі під ніс. Двадцятидоларову дірку в його бюджеті було б нелегко заповнити. Хтось запитав: "Як же ми будемо жити без цих грошей?"
  
  Джеррі Довер розвів руками. "Я не можу відповісти на це питання. Все, що я можу вам сказати, це те, що я не смію намагатися ухилитися від цього, не враховуючи того, що вони зроблять зі мною, якщо мене спіймають".
  
  З боку багатьох чоловіків це було б ввічливій брехнею. Сципіон вірив керуючому Ложею мисливця; Довер ставився до чорношкірих, які працювали на нього, як до людських істот. - Містер Довер, сер! - покликав він.
  
  - В чому справа, Ксерксес? - запитав я.
  
  - Не могли б ви виплачувати нам долар, два долари на тиждень, щоб було не так боляче?
  
  "Так!" - підхопили ще кілька чоловіків. Інші кивнули. Один з помічників кухаря сказав: "Я купую все в розстрочку. Я повинен був би заплатити цей тутешній штраф таким же чином ".
  
  Але Довер похитав головою. "Я б зробив, якщо б міг, але я не можу. В наказі сказано, що це має бути віднята з твоєї наступної зарплати. Передбачається, що це буде боляче. Ось чому вони це роблять. Мені шкода, Ксерксес. Це була хороша ідея."
  
  Сципио тупо кивнув. Передбачалося, що це буде боляче. Він знав це з тієї хвилини, як Партія свободи перемогла в 1933 році. Ні, він знав це з того моменту, як вперше почув виступ Джейка Физерстона в парку тут, в Огасті, ще тоді, коли Група була молодою і нечисленною. Він запитав: "Містер Довер, сер, що заважає de gum-mint забрати у нас ще двадцять доларів, коли їм заманеться?"
  
  Джеррі Довер виглядав ураженим. Він був, у своїх межах, порядною людиною. Очевидно, це не прийшло йому в голову. Деяким колегам Сципіона по роботі це теж не приходило в голову, принаймні, за їх переляканим вигуків. І Довер довів свою чесність, відповівши: "Будь я проклятий, якщо знаю".
  
  Мисливський будиночок в той вечір був похмурим місцем. У деяких чоловіків, які прийшли туди повечеряти, на лацканах були значки Партії Свободи. Так чи інакше, офіціанти могли проливати гарячу або жирну їжу на декількох з них, а також на їхніх дружин або подруг. Білі були в люті. Негри вибачалися. Як і Джеррі Довер. "Я впевнений, що це був нещасний випадок, сер", - неодноразово повторював він. "У нас тут дуже хороший персонал, але вони люди".
  
  "Люди з Партії свободи не хочуть в це вірити", - подумав Сципио. Він здійснив свою маленьку помста чоловікові з однією з цих емальованих шпильок на смокінгу. Чистка куртки обійдеться недешево, але і до двадцяти доларів справа не дійде.
  
  Навпаки, два або три офіціанта отримали незвично великі чайові. Чоловіки, які їм давали, можливо, мовчки говорили, що не схвалюють колективні штрафи. Завжди можна було сказати, коли чоловік отримав несподівані чайові. Він випрямлявся і посміхався в радісному здивуванні, перш ніж встигав взяти себе в руки. Сципіон продовжував сподіватися, що знайде такого чуйного клієнта. Він продовжував сподіватися, і його продовжувала розчаровувати.
  
  Коли він вийшов з Сторожки в половині першого, дощ все ще лив. Він не заперечував. В таку погоду на вулицях було менше порушників спокою, білих або чорних. У всякому разі, так він думав. І, дійсно, його ніхто не турбував. Але він піднімався по сходах свого житлового будинку, коли почув стрілянину з білої частини міста. Це був не просто пістолетний постріл, це була звичайна стрілянина з декількох тредегаров. Ще під час короткої і кривавої історії Конгарской Соціалістичної Республіки він дізнався звук військових гвинтівок набагато краще, ніж коли-небудь хотів. Деякі речі ти не забуваєш, як би тобі цього не хотілося.
  
  "Що це було?" Стурбовано запитала Вірсавія, коли він увійшов всередину.
  
  "Не знаю", - відповів він. Технічно це було правдою, але у нього були свої підозри - свої страхи.
  
  Як і його дружина. "Ти думаєш, якісь ніггери роблять щось дурне?" Її голос звучав злякано. І вона не знала про штраф, який справляла уряд.
  
  "Не здивуюся. Нам всім буде шкода, якщо це так. Той нігер, він стріляв у президента ..." Він розповів їй про штраф.
  
  "Двадцять доларів!" Страждання Беер було боляче чути. Вона знала, як це дорого, як сильно це зашкодить їх фінансів.
  
  "Я нічого не можу з цим вдіяти", - сказав Сципио. У білій частині Огасты пролунали нові постріли: знову тредегары, а потім більш тихі відповідні постріли з пістолів. Сципіон розсудив, що чорні нападають і оскаженілі білі відбиваються будь-якою зброєю, яка в них є під рукою.
  
  Мить сильний стукіт змусив його здригнутися, хоча він і не був близьким. У кого-то був кулемет. Він бачив, на що здатні такі машини смерті. Судячи з того, що рушничний вогонь раптово припинився, кулемет належав не грабіжникам.
  
  Особа Беер перетворилося на маску болю. Повинно бути, вона думала про те ж. "Бідні хлопчики", - прошепотіла вона. "Бідні хлопчики, яких накачали".
  
  Сципіон важко кивнув. Але його біль була не тільки за грабіжників, які відкусили більше, ніж могли прожувати. Гірке, як полин, говорилося в "Одкровеннях". Тепер він зрозумів це так, як ніколи не розумів раніше. "Ці чортові дурні дають дебре привід напасти на нас ще сильніше, ніж коли-небудь".
  
  "Чому вони обрушуються на нас сильніше, ніж вже обрушуються?" запитала його дружина.
  
  "Припустимо, Джорджія оштрафує ніггерів в штаті? Припустимо, Серпня оштрафує ніггерів в місті? Річмонд зробить це. Можливо, вони вважають, що їхні родичі теж так роблять, - сказав Сципіон. Вірсавія здригнулася, ніби він її вдарив, потім неохоче кивнула. З Партією свободи в сідлі все було можливо, взагалі все. Це було великою частиною того, що робило ситуацію такою страшною.
  
  
  Ще один день інавгурації. Неллі Джейкобс замислилася, скільки з них вона бачила. Вона була не на всіх. Робота, байдужість і війна-то й справа змушували її триматися подалі. У цьому році, однак, перше лютого випало на ясний погожий понеділок. Температура піднялася майже до п'ятдесяти градусів. Здавалося, що вже майже весна. Вона вирішила закрити кав'ярню і піти послухати, що скаже Ел Сміт.
  
  Вона взяла з собою Клару: середня школа на день закрилася. Те, що її молодша дочка, її випадкова дочка, повинна була вчитися в середній школі, все ще здавалося їй дивним, якщо не сказати протиприродним. Хіба Клара не народилася всього кілька тижнів тому? Неллі саме так і здавалося. Але Клара була вище її. Вона виросла, поки Неллі не бачила.
  
  Вона теж стала різкою, поки Неллі не дивилася. - Нам обов'язково йти з Эдной, Мерл і Армстронгом? - запитала вона.
  
  Проблема полягала в прізвища. Клара і Армстронг Граймс ніколи не ладнали, принаймні, з тих пір, як вона була зовсім маленькою, а він - немовлям. Вона не хотіла мати з ним нічого спільного і не соромилася повідомляти про це всьому світу.
  
  "Він мій єдиний онук, і Една така ж моя дочка, як і ви, міс Розумниця-Бритчес, а Мерл Граймс хороша людина, чого я не говорю про багатьох чоловіків", - відповіла Неля. - Так що ти підеш зі мною і будеш вести себе ввічливо, інакше зрозумієш, що ти не занадто великий для того, щоб я міг погріти твій зад.
  
  В один прекрасний день такий аргумент не спрацював би. Їй довелося б битися, якби вона спробувала це зробити. Вона пам'ятала це по спілкуванню - спробам мати справу - з Эдной. Проте сьогодні вона впоралася з цим. Клара могла бути різкою, але вона ще не була готова дати жорстку відсіч.
  
  Мерл Граймс носила його "Пурпурове серце". У Едни був орден Пам'яті другого ступеня. Неллі пошкодувала, що не одягла свою медаль. Вона це заслужила, в той час як Една і близько не підійшла до того, щоб заслужити її.
  
  У них були непогані місця на трибуні в Торговому центрі перед Пам'ятником Вашингтону. Неллі згадала, як його знесли до пня. Тепер він знову стояв на весь зріст. Все, що йому було потрібно, - це ієрогліфи, вирізані з боків, щоб він здавався абсолютно єгипетським.
  
  Неллі витримала парад солдатів, робітників і оркестрів. Це було не те, що вона хотіла побачити або почути, хоча вони привели в захват і Клару, і Эдну, а Мерл постукував кінчиком своєї палиці вгору-вниз між ніг у такт музиці. Армстронгу теж, здавалося, набридли паради і оркестри, але у Армстронга була звичка робити вигляд, що йому все набридло, так що Неллі не була впевнена, що це означає.
  
  Вона нахилилася вперед, коли великий чорний лімузин з Гувером, Смітом і Ла Фоллеттом під'їхав до платформи, на якій новий президент і віце-президент повинні були принести присягу. Вона не голосувала за Сміта, але хотіла почути, що він скаже в своє виправдання.
  
  Головний суддя Сисеро Піттман, ймовірно, теж не голосував за Ела Сміта. Він був призначенцем Гувера, який змінив, нарешті, зухвалого і поважного Олівера Уэнделла Холмса, ветерана Війни за відділення: у громадському житті він пережив навіть Джорджа Кастера. Піттман був круглим і добродушним на вигляд, на відміну від Холмса з яструбиним особою і піратськими вусами.
  
  Чарлі Ла Фоллетт першим приніс присягу віце-президента. Жоден минає віце-президент не привітав його, оскільки Гувер, сам обраний віце-президентом, не знайшов заміни, коли його висунули на посаду президента після смерті Келвіна Куліджа. Гувер встав, щоб потиснути руку Елу Сміту. Атмосфера на платформі була такою, яку дипломати називають правильною: люди, які зневажали один одного, з усіх сил намагалися вести себе так, як ніби це не так.
  
  Після того, як головний суддя Піттман приніс присягу президенту Сміту, юрист сіл. Сміт залишився за лісом мікрофонів, які передавали його слова натовпі і передавали їх по всій країні по бездротовому зв'язку. Його неслухняна копиця чорного волосся намагалася заперечувати, що йому було трохи за шістдесят, але його підборіддя підтверджував це.
  
  "Робочі і народ Сполучених Штатів, я дякую вам від всього серця за те, що ви привели мене сюди сьогодні". Голос Ела Сміта був хрипким і повним Нью-Йорка. "У мене багато роботи, і я збираюся її виконати. Це робота людей, і немає нічого важливіше". Йому аплодували. Здавалося, він став на кілька дюймів вище, коли це сталося. Неллі вже бачила це раніше у інших політиків; Тедді Рузвельт і Аптон Сінклер вели себе точно так само.
  
  "Деякі люди говорили, що, оскільки я католик, це був поцілунок смерті для моїх шансів ". Як і завжди, Сміт зустрів проблему лицем до лиця. З презирством у голосі він продовжив: "Раніше вони говорили те ж саме про шанси кожного соціаліста. Я хочу сказати, що, як тонко ви це ні нарізали, це все одно нісенітниця собача ".
  
  Неллі приєдналася до здивованого сміху. Нагорі, на платформі, Ел посміхнувся Сміт. Вони не даремно називали його Щасливим воїном. "І що я хочу сказати, так це те, що ви чули багато нісенітниці про те, що я буду робити, а чого ні, особливо про наших нових штатах". Президент - ні, колишній президент Гувер засовався на стільці. Сміт продовжив: "Давайте подивимося на запис. Записи показують, що ми виграли війну і відібрали Х'юстон і Кентуккі у наших сусідів-конфедератів під дулом пістолета. Ми не питали людей, які там жили, що вони думають. Ми просто пішли вперед і схопилися обома руками. Тепер ми платимо пайперу за це ".
  
  Мерл Граймс знову почав постукувати тростиною - на цей раз, як вирішила Неллі, в гніві. Їй знадобилося мить, щоб усвідомити, що Сміт ні словом не обмовився про Секвої. Але там було повно індіанців, так що яка різниця?
  
  "Ми повинні знайти якийсь спосіб виправити становище", - сказав Сміт. "Я поки не знаю, яким це буде, але я маю намір працювати з президентом Физерстоном, щоб дізнатися. Якщо мені знадобиться, я поїду в Річмонд і розшукаю його".
  
  На мить це не викликало оплесків. Не було нічого, крім здивованого мовчання. Жоден президент Сполучених Штатів ніколи не говорив нічого подібного, принаймні, за всі роки, що пройшли з тих пір, як Конфедеративні Штати загнали США в глотку ідею відділення. Схвальні вигуки, які він отримав після цього довгого, здивованого ритму, були ще більш палкими з-за попереднього сюрпризу.
  
  Неллі до них не приєдналася. У неї були свої уявлення про спільників, і загравання з ними не входило в їх число. З тих пір вона перестала слухати. Армстронг сказав Едні: "Бабуся засинає", але це було неправдою. Її це просто більше не цікавило. Вона майже сказала йому про це - вона майже сказала несносному сопляку, куди йти і як туди добратися, - але, схоже, це не коштувало витрачених зусиль.
  
  Наступне, що вона пам'ятала, були гучні хлопки, змусили її підстрибнути, так що, можливо, її онук був не так неправий, як вона думала. Сміт закінчив. "Але Армстронг раніше нестерпний", - подумала вона, крадькома озираючись по сторонах, щоб переконатися, що ніхто не звернув особливої уваги на її промах. Її голос пролунав голосніше і життєрадісніші, ніж слід було, коли вона сказала: "Ну що ж, давай повернемося до мене додому".
  
  - Добре, ма. - голос Едни, навпаки, звучав дивно м'яко.
  
  "З тобою все в порядку, ма?" Запитала Клара.
  
  "Я в порядку", - заявила Неллі. Потім вона встала надто швидко, і на мить відчула запаморочення. "О, заради Бога", - подумала вона, ображена. Вони всі подумають, що я всього лише маленька старенька.
  
  Мерл Граймс підтримала її, поклавши сильну руку на лікоть. "Не хвилюйся, матінка Джейкобс", - сказав він. "Ми прекрасно доставимо тебе додому".
  
  "Спасибі, Мерл", - сказала Неллі. "Ти хороший зять". Мерл посміхнулася. Армстронг скорчив гримасу. Мерл була добра і сувора з ним і не терпіла ніякої балаканини, як іноді робила Една.
  
  Коли вони повернулися в кав'ярню, над якою Неллі жила стільки років, Една і Клара стовпилися разом з нею на кухні, поки вона діставала з холодильника великого смаженого курчати. - Чому б тобі не дозволити нам допомогти тобі, ма? - Запитала Клара. Една кивнула.
  
  "Ти можеш відправити мене в будинок відпочинку на той день, коли я не буду знати, як обробити курку і обсмажити її в гарячому жирі", - в'їдливо сказала Неллі. Її дочки подивилися один на одного, і обидві почали сміятися. Однаково знизавши плечима, вони пішли.
  
  І потім, чи не першим зробленим надрізом, Неллі взялася за перетинки між великим і вказівним пальцями. Вона сказала те, чого не говорила з часів своєї роботи. Армстронг сидів ближче всіх до неї. Він здивовано підняв голову. Вона втупилася на нього, кидаючи виклик йому зробити що-небудь з цього або навіть повірити, що він почув, що, на його думку, почув. Він поспішно відвів погляд.
  
  Задоволена, Неллі повернулася до роботи. Вона навіть не потрудилася вимити руки, хоча від цього було б мало користі, якщо б вона ще возилася з шматочками курки. Як тільки курка обвалялась в кукурудзяній муці і зашипіла в жирі, вона промила її. Рана майже не кровоточила. Вона забула про це.
  
  Всі говорили, що курча був найкращим з усього, що вона коли-небудь готувала. Вона теж так думала. Він вийшов хрустким, соковитим і ні крапельки не жирним. Клара і Една наполягли, щоб вони помили посуд. Тріумфально насупившись, Неллі дозволила їм це.
  
  Коли вона прокинулася через кілька днів з хворою рукою, їй було важко навіть згадати, що вона з нею зробила. Тільки коли вона подивилася вниз і побачила, яким червоним і розлюченим виглядає поріз, вона кивнула сама собі і подумала: "О, точно - курка". Потім вона продовжила займатися своїми справами, намагаючись з усіх сил підтримувати руку.
  
  Клара помітила це, коли повернулася додому зі школи. "Тобі слід показати це лікаря, ма", - сказала вона. "Виглядає не дуже добре".
  
  "О, не говори дурниць", - сказала Неллі. "Стане краще. Крім того, хто може дозволити собі лікарів?"
  
  Але руці краще не ставало, і на наступний день вона почала відчувати слабкість, жар і виснаження. - Я збираюся викликати сюди доктора прямо зараз, - з непідробною тривогою в голосі сказала Клара. Неллі хотіла сказати їй, щоб вона не турбувалася, але потім передумала. Вона відчувала себе не в настрої до цього - і, крім того, Клара вже була за дверима.
  
  Лікар оглянув Неллі, послухав її серце, помацав пульс і виміряв температуру. "Що це?" Неллі запитала, хоча була дуже нещасна, щоб сильно турбуватися про відповіді.
  
  - 104,4, місіс Джейкобс, - неохоче сказав він. - Боюся, у вас зараження крові. Це може бути ... серйозно. Ви мене розумієте?
  
  Коли Неллі кивнула, кімната закрутилася. Незважаючи на це, вона сказала: "Звичайно, хочу". Через мить вона додала: "І каву, і малина ..." вона Навіть гадки не мала, що це означає. Вона спробувала розсміятися, але, схоже, у неї не вистачило сил.
  
  - Що нам робити? - Запитала Клара, перебуваючи за мільйон миль звідси.
  
  - Подбайте про те, щоб їй було зручно. Аспірин, щоб збити температуру. Суп, вода, соки - все, що вона зможе проковтнути, - відповів доктор ще більш відстороненим голосом. "Якщо вона переможе інфекцію, з нею все буде в порядку". Він не сказав, що станеться, якщо вона цього не зробить. Клара не питала. Неллі теж. Вона знала. Її тіло знало, навіть якщо лихоманка затуманивала її розум.
  
  Вона дуже мало пам'ятала про наступних декількох днів - і з плином часу все менше і менше. Таким же невиразним чином, на межі свідомості, вона розуміла, що згасає, але вона вже згасла так далеко, що їй було все одно. Над нею, здавалося, з'являлися і зникали люди, коли вона входила в реальний світ і виходила з нього: Клара, Една, Мерл, Армстронг. Вона моргала, і один переходив до іншого. Можливо, це було диво.
  
  Проте одного разу, коли вона побачила Эдну, вона зрозуміла, що повинна щось сказати. Після довгих зусиль вона знайшла це: "Білл Річ". На те, щоб видавити ім'я, пішли всі сили, які у неї були.
  
  - В чому справа, ма? На щоках Едни заблищали сльози.
  
  - Білл Річ, - повторила Неллі, і Една кивнула головою, даючи зрозуміти, що зрозуміла. Підбираючи кожне слово, Неллі продовжила: - Вбила його. Проштрикнула його. Трахни його.
  
  "Що вона говорить?" - запитав хтось збоку: Армстронг.
  
  "Вона марить", - сказала Една. "Під час війни був один божевільний - він був шпигуном або щось в цьому роді. Хел напевно знав. Але вона думає, що вбила його.
  
  "Так", - сказала Неллі, або спробувала сказати, але ніхто, здавалося, не звернув на неї уваги. Хіба не так все й буває? подумала вона, коли ясність свідомості в останній раз померкла. Хіба не так все і відбувається? Ти кажеш правду, і тобі ніхто не вірить.
  
  Вона відчула пекучий жар, потім холод, як на Південному полюсі, а потім... взагалі нічого.
  
  
  - Куди ти повинен піти сьогодні? - Запитала Лора, коли Джонатан Мосс накинув пальто і низько накинув чорний капелюх. Як зазвичай, квітень Берліні, провінція Онтаріо, був весняним за календарем, але не з того, що відбувалося зовні. Яскраво світило сонце, але воно освітлювало занесений снігом сніг після тільки що бурі і за цією хуртовиною могла піти ще одна або дві.
  
  - Лондон, - відповів він, відпиваючи гарячий чай, який вона поставила перед ним. Будь-яке тепло, яке він міг би отримати, було б до речі.
  
  Очі Дороті стали великими і круглими. - Ти збираєшся їхати в Англію, татку? - запитала дочка. Їй було чотири роки - вік, який здавався вражаючим, але не обов'язково неможливим.
  
  Мосс засміялася. "Ні, мила, тільки у Лондон, тут, в Онтаріо. Але якщо дороги не розчищені, буде здаватися, що це так далеко, як ніби це Англія". Він поцілував Дороті і Лору і попрямував до дверей.
  
  - Лондон, - сказала його дружина у нього за спиною. - Туди я зазвичай ходила, коли мені було потрібно щось, чого у них не було Артура.
  
  Для людини, що виросла в Чикаго, уявлення про Лондоні, провінція Онтаріо, як про великому місті було досить кумедним. Джонатан Мосс цього не сказав. Він знав про речі, які могли викликати сварки з дружиною, і намагався триматися від них подалі. Занадто багато сварок починалося як грім серед ясного неба, щоб йому хотілося шукати нових. Замість цього, помахавши рукою, він пірнув за двері і зник.
  
  Снігоприбиральні машини переїхали дорогу, що йде на захід від Берліна. Моссу не хотілося думати про те, що кам'яна сіль, яку посипали дорожні бригади, зробила з його ходовою частиною і крилами, і тому він рішуче не став цього робити. Він проїхав повз військової злітно-посадкової смуги за межами Лондона і ностальгічно зітхнув. Він не літав на літаку з тих пір, як повернувся додому з Великої війни. На відміну від більшості літунів, у нього ніколи не виникало такого бажання. Однак зараз воно не давало йому спокою.
  
  Однак, тягне чи ні, з задоволенням цього бажання доведеться почекати. У нього було призначено судовий розгляд у штаб-квартирі окупації в Лондоні.
  
  Його клієнт, хтось Морріс Меткалф, був звинувачений у підкупі окупаційної влади, щоб вони дивилися крізь пальці, поки він займався торгівлею спиртним на чорному ринку. Меткалф був схожий на мерця, в ньому не було ні краплі пружності і енергії, які демонстрував Лу Джеймісон. Мосс підозрював, що він винен, але у військового прокурора не було вагомих доказів проти нього.
  
  Мосс підкреслював це на кожному кроці. Нарешті, прокурор, капітан на ім'я Гас Ланделс, поскаржився судді: "Як я можу довести, що він винен, якщо все, що повинен зробити його адвокат, це сказати, що він невинний?"
  
  "Як я можу довести, що він невинний, якщо все, що вам потрібно зробити, це сказати, що він винен?" Мосс заперечив і подумав, що постріл влучив у ціль.
  
  В середині дня суддя, підполковник, виглядав так, немов переглянув дуже багато справ, виніс рішення про невинність Меткалфа. Капітан Лэнделс виглядав задоволеним. Суддя вказав пальцем на Морріса Меткалфа. Він сказав: "Моя особиста думка така, що тут більше, ніж здається на перший погляд. Я не можу це довести, і вам, певно, пощастило, що я не можу. Але я не здивуюся, якщо побачу тебе в цьому суді і якщо ти не відбудешся так легко.
  
  Меткалф подивився на нього очима дохлої риби. "Я обурений цим, ваша честь", - сказав він - він провів достатньо часу в судах США, щоб знати і використовувати належну форму звернення.
  
  "Я не збираюся втрачати через це сон", - відповів суддя. "Справу закрито - поки".
  
  Після млявого рукостискання Меткалф зник, майже не подякувавши Мосса. Капітан Лэнделс, помітивши це, глузливо пирхнув. Мосс знизав плечима. Його єдиною турботою було витягнути з Меткалфа залишок гонорару. Але він думав, що зможе це зробити. Як і суддя, він вірив, що незабаром його послуги знову знадобляться іншій людині.
  
  Він вийшов, щоб забрати свій "Форд" з охоронюваної стоянки, де він припаркував його, - як і в Берліні, і в Лондоні був такий. Він повертався у своє рідне місто, коли група з п'яти бойових розвідників - тепер їх називали просто винищувачами - знизилася і приземлилася на аеродромі за межами Лондона.
  
  Він ледь не з'їхав з дороги. Через квартал він справді з'їхав з дороги - по бічній вуличці, в бік злітно-посадкової смуги. Ці стрункі фігури з низькими крилами притягували його, як магніт притягує цвяхи. Вони так само відрізнялися від машин, на яких він літав під час Великої війни, як чистокровний скакун від осла. Він спробував уявити, що один з них зробив би з ескадрильєю його повітряних зміїв. Він був упевнений, що це збило б всю ескадру, не отримавши жодної подряпини.
  
  Озброєні гвинтівками охоронці на злітно-посадковій смузі не були схильні пропускати його всередину. Його американське посвідчення особи зрештою переконало їх, хоча один з них поїхав з ним, щоб супроводжувати його в комендатуру. Там він отримав перепочинок. Людина, відповідальний за операцію, майор Рекс Фінлі, служив в Онтаріо під час війни. "Я пам'ятаю вас", - сказав Фінлі. "Я був на вечірці після того, як ти зробив ейси. Ти забув, що це було твоє п'яте вбивство".
  
  "Це я", - весело погодився Мосс. "Я б забув про власній голові, якщо б моя дружина не лупцювала мене по ній цвяхами щоранку".
  
  Фінлі усміхнувся. "Мені знайоме це почуття. Ну, що я можу для вас зробити, містер Мосс?" Він скористався цивільним титулом Мосса.
  
  "Я бачив нові винищувачі, що заходять на посадку", - сказав Мосс. "Вони - це... щось".
  
  - Нові "Райт-27"? Я б так сказав. Фінлі потріпав вуса, тонка смужка темних волосся щільно прилипла до його верхній губі. - І?
  
  "Я можу сісти в одну з них?" Неприкрите бажання в голосі Мосса вразило навіть його. Він не відчував нічого подібного з тих пір, як закохався в Лору Секорд задовго до того, як вона закохалася в нього. "Будь ласка?"
  
  Майор Фінлі насупився. "Я не повинен. Це суперечить приблизно півфунта правил, і ви знаєте це так само добре, як і я". Мосс нічого не сказав. Він зробив все, що міг, якщо хотів зберегти самоповагу. Польовий комендант стиснув кулак і вдарив ним по іншій руці. "Давай. Офіційно, ти знаєш, тебе не існує. Тебе тут ніколи не було. Зрозумів?"
  
  "Хто, я?" Перепитав Мосс. Фінлі розсміявся.
  
  Вони разом вийшли на злітно-посадкову смугу. Майор Фінлі сказав: "Я чув, ви витрачаєте час на те, щоб зняти "Кенакс" з гачка".
  
  До полегшення Мосса, в його голосі звучало цікавість, а не ворожість. "Я дійсно намагаюся", - відповів юрист. "Це потрібно робити. Навіть якщо ви програли війну, вам потрібно гідне представництво. Може бути, тобі це особливо потрібно, якщо ти програв війну ".
  
  Обгороджені мішками з піском кулеметні гнізда захищали полі бою. Солдати в них виглядали дуже насторожі. Вказуючи на одне з таких гнізд, Фінлі сказав: "Я був би щасливий, якби хтось представляв "чортів Кенакс", якби всі вони були переконані, що програли цю чортову війну. Але ми обоє знаємо, що це не так. Та бомба в Манітобі і великий вибух у вашому місті пару років тому..."
  
  "О, так", - сказав Мосс. "Це мене мало не зловив. І все ж, тобі не здається, що було б гірше, якщо б канадці вирішили, що вся система налаштована проти них?"
  
  Знизавши плечима, Фінлі відповів: "Будь я проклятий, якщо знаю. Але тоді вони платять мені не за те, щоб я турбувався про політику - що, по-моєму, тільки краще".
  
  Мосс чув його лише наполовину. До того часу вони під'їхали до найближчого Райту 27. Повітря над двигуном все ще блимав від тепла, що виділяється. Два кулемети з цього боку кріплення стріляли через пропелер; Мосс припустив, що на дальній стороні були ще два. Він ніколи не літав на літаку, на борту якого було більше двох кулеметів. Маючи чотири, він відчував би себе Похмурим Женцем у небі. І все ж він знав, що в озброєнні в ці дні не було нічого незвичайного.
  
  "Ви ніколи не пілотував машину, яка була б зроблена не з брезенту і дроту, чи не так?" - Запитав Рекс Фінлі, з ніжністю кладучи руку на пофарбовану у синій колір алюмінієву обшивку крила.
  
  "Ні", - відповіла Мосс. "Починала з штовхача Curtiss Super Hudson, закінчила нашим примірником Albatros кайзера Білла. Для мене все це ново. Схоже на акулу з крилами. Все, що вам потрібно було б зробити, це намалювати очі і рот, повний зубів, на передньому кінці ".
  
  "Непогана ідея", - сказав Фінлі. "Що ж, піднімайся".
  
  Мосс виявив, що у винищувача було кріпильне стремено прямо перед лівим крилом. Він скористався стременем, щоб піднятися на крило. Літак похитнувся під його вагою. Однак, якщо б він заліз на крило одного з літаків, на яких літав під час Великої війни, швидше за все, він проткнув ногою леговану тканина. У "Райта-27" була закрита кабіна пілота для кращої обтічності і тому, що вітер на високих швидкостях, з якими він летів, міг би зіпсувати зір пілоту в окулярах або без них. Трохи повозившись, Мосс намацав клямку і відкинув полог.
  
  "Добре, що я не розтовстів, інакше я б тут ніколи не вмістився", - зауважив він, влаштовуючись зручніше на сидінні.
  
  Майор Фінлі гримнув над ним ліхтар кабіни. В кабіні пахло шкірою, потім і маслом. З-за того, що кабіна була закрита, вона здавалася ще більш тісним, ніж була насправді. Приладова панель наїжачилася циферблатами. Поряд з альтиметром, компасом, покажчиком повітряної швидкості, інклінометром і покажчиком витрати палива, до яких він звик, прилади десятком різних способів контролювали роботу двигуна, запас боєприпасів, висоту обертання гвинта і електричну систему. Апарат також міг похвалитися бездротовим набором, який мав своє власне достаток циферблатів. "Тобі потрібно було б заново вчитися в коледжі, щоб зрозуміти, що робить половина всього цього", - ошелешено подумав Мосс.
  
  Але суть не змінилася. Ось ручка, а зверху на ній кнопка запуску. Великий палець його правої руки знайшов цю кнопку несвідомої легкістю. Порівняно з прицілом винищувача те, чим він користувався під час Великої війни, здавалося десятицентовой іграшкою.
  
  Він сіпнувся, коли Фінлі постукав кісточками пальців по толстобронированному?склу. Комендант бази жестом показав, що йому слід вийти. З дивною небажанням він кивнув. Фінлі відкинув полог. Мосс відчув себе сардиной, вилазить з банки, коли вибирався назовні.
  
  "Що ти думаєш?" Запитав Фінлі.
  
  "Це ... котяче нявкання, все в порядку". Мосс завагався, потім продовжив: "Є шанс, що я зможу... керувати їм?"
  
  "Коли ви літали в останній раз?" поцікавився офіцер.
  
  Мосс хотів би збрехати, але вирішив, що це зробило б ситуацію гірше, а не краще. Зітхнувши, він сказав правду: "Незабаром після закінчення Великої війни".
  
  Рекс Фінлі кивнув. "Приблизно так я і думав - і я би викинув тебе з свого поля, якби ти спробував сказати мені, що це було позаминулого тижня. Якщо ви збираєтеся зробити ще одну спробу, я хочу, щоб ви витратили деякий час на кросівки, перш ніж розбивати машину Райта. Навіть тренажер в наші дні - це більш гаряча штука, що все, на чому ти коли-небудь літав ".
  
  "Я зроблю це", - одразу ж сказав Мосс. "Господи, тримаю парі, що зроблю. Я думав, ти скажеш, що не хочеш мати зі мною нічого спільного".
  
  "Ні. Ти був асом. Ти знав, що робив там, нагорі", - сказав Фінлі. "Якщо пощастить, ти зможеш знайти це знову. І знаєш що? В один прекрасний день нам, ймовірно, знову знадобиться більше таких людей, як ви. Або ви думаєте, що я помиляюся? Мосс хотів би сказати "так", але це теж було б брехнею.
  
  
  Після перебування в Парижі і Річмонді - особливо після перебування в Парижі - Енн Коллетон здалося, що Сент-Метьюз, Південна Кароліна, занадто малий і тісний. Вона робила все, що могла, щоб подолати це почуття, здійснюючи вилазки в Колумбію і Чарльстон, але це допомагало не дуже сильно. Їй довелося повернутися в квартиру, де вона жила з тих пір, як червоношкірі негри мало не вбили її на плантації Маршлендс.
  
  Уряд Конфедерації - або, може бути, це була Партія Свободи - оплатило оренду квартири, поки вона була за кордоном. Їй не довелося складати свої мирські блага на зберігання, а потім ексгумувати їх, коли вона знову почала своє життя в Сент-Мэтьюсе. У будь-якому випадку, це було вже щось. Щось ... але недостатньо.
  
  У Парижі вона торгувалася про союзи і закордонних справах на своєму швидкому французькою. У Сент-Мэтьюсе люди говорили про погоду, врожай і про те, що почули по радіо напередодні ввечері. Якби не розмова про радіо, Енн зросла на таких розмовах. Тепер вони здавалися ще більш задушливими.
  
  Коли її брат приїхав провідати її одним теплим, задушливим вдень в кінці травня, вона вибухнула: "Якщо я почую ще хоч слово про тракторах, комбайнах і комбайноуборочных машинах, той крикун, який вимовить це слово, жахливо пошкодує".
  
  Тому Коллетон знизав плечима. "Вибач, сестричка", - сказав він. "Це важливо тут. Це важливо у всьому CSA".
  
  "Це нудно", - відповіла Енн з великою щирістю. "Всі ці еху, хвастающиеся модним устаткуванням, яке у них є.... Заради Бога, вони не приходять в захват від обладнання в своїх ящиках".
  
  Її брат почервонів. "Ти не можеш так говорити тут", - сказав він, а потім, перш ніж вона встигла ще більше збурити його питанням, чому ні, він продовжив: "Крім того, трактори тощо важливі. Ти помітив, скільки ніггерів останнім часом проїжджає через місто?"
  
  "Я б сказала, що бачила", - відповіла Енні. "Ще одна причина тримати зброю там, де я можу швидко до нього добратися".
  
  "Так, я знаю. Почастішали крадіжки. Це проблема", - сказав Том. "Але ці ніггери - издольщики, у яких більше немає роботи, тому що машини роблять це замість них. Нам не потрібно так багато людей, прив'язаних до землі, як це було, коли почалася Велика війна ".
  
  Енн хотіла сказати "І що з того?" Потім вона згадала, що наполегливе просування сільськогосподарської техніки було частиною програми Физерстона.
  
  Перш ніж вона встигла щось сказати з цього приводу, Тому сказав: "Я не знаю, що будуть робити міста, якщо все черномазые з сільської місцевості хлинуть в них одночасно. Ти знаєш? Чи знає президент?"
  
  "Якщо він і знає, то мені він про це не говорить", - сказала Енн.
  
  "Немає? Дуже шкода. У нього з'явилося багато друзів, якби він вийшов і сказав, що в нього на думці. Це може нашкодити йому, коли восени пройдуть вибори ".
  
  Це змусило Енн посміхнутися. Вона нічого не могла з собою вдіяти. "Як ви думаєте, що-небудь перешкодить Партії свободи під час виборів? Що-небудь взагалі?"
  
  На обличчі її брата відбилося здивування. "Але вибори були завжди", - сказав він.
  
  "Партія свободи вступила". Енн могла б бути дорослою, засуджує наївність дитини. "Це буде тривати до тих пір, поки не досягне того, до чого йде, і Конфедеративні Штати не досягнуть того, чого вони прагнуть".
  
  "Господи!" Те сказав. "Не думаю, що мене це сильно хвилює".
  
  "Тому..." Тепер Енн заговорила наполегливо, застерігаючи його від біди. "Ти розумієш, як сильно ризикуєш, кажучи це навіть мені? Якщо ви скажете це комусь іншому - і це може бути хтось, кому ви довіряєте, - у вас може бути більше неприємностей, ніж ви коли-небудь могли собі уявити ".
  
  Тому Коллетон почав говорити щось ще. Було абсолютно очевидно, що він передумав. Але він не міг залишити в спокої. Він запитав: "І ви працюєте з цими людьми? Ви працюєте на цих людей?" По тому, як він дивився на неї, можна було подумати, що він бачить її вперше.
  
  Але Енн, не вагаючись, кивнула. "Звичайно, хочу", - сказала вона. "Тому що вони збираються доставити CSA туди, куди я хочу, - назад на вершину".
  
  - Я б вважав за краще... - Її брат знову взяв себе в руки. Його лице викривилося. - Гаразд, сестричка. Я заткнусь. Якщо я буду розмовляти занадто багато, я можу опинитися в таборі з великою літерою "П" на спині моєї сорочки. Хіба не так?"
  
  Вона скривилася. - Ні, якщо ти звертаєшся до мене.
  
  "Це не те, що ти сказав хвилину тому".
  
  "Я просто хотів нагадати тобі, що тобі потрібно бути обережною. І ти це робиш".
  
  "Тому що, якщо я не буду обережний, я закінчу в таборі". Це було твердження, а не питання. Тому зробив паузу, щоб закурити сигарету. Зробивши пару довгих сердитих затяжок, він додав: "Якщо Партія свободи веде країну саме до цього, то чорт зі мною, якщо я хочу йти разом. Я нігер? Або я білий чоловік, який може встати на задні лапи і висловлювати свою думку, якщо захоче?"
  
  "Ми всі повинні від чогось відмовитися, якщо хочемо помститися США", - заспокійливо мовила Енн. "Янкі мирилися з тим, що мовчали, робили те, що їм говорили, і стояли в черзі за нормованими товарами протягом тридцяти років, щоб поквитатися з нами".
  
  Вуглик на сигарети спалахнув яскравим, вогненно-червоним, коли Те зробив чергову затяжку. Від нього повалив дим, коли він відповів: "Вони не відмовилися від виборів, чи не так? Вони не припиняли говорити, коли їм хотілося поговорити. Навіть під час війни соціалісти посилали демократів до біса. Чули б ви, яких балакучих укладених ми спіймали у Віргінії.
  
  "Так, у них були вибори", - сказала Енн. "Вони були, але наскільки вони мали значення? Починаючи з Другої мексиканської війни і закінчуючи розгромом нас у Великій війні, демократи перемагали кожен раз. Отже, вони були у них. Вони робили людей задоволеними ними. Але вибори насправді не в рахунок. Може бути, Партія Свободи продовжить це робити, щоб люди залишалися щасливими. Я не знаю. Тутешні віги так і зробили.
  
  "І коли віги програли, вони пішли у відставку і передали справи Физерстону, як і передбачалося". Тому загасив цигарку, потім закурив іншу. "Якщо Партія Свободи програє, чи зробить вона те ж саме?"
  
  "Ні", - подумала Анна. Вона вирішила, що не хоче бути такою прямолінійною, тому відповіла: "Я не бачу, щоб Партія свободи втрачала час найближчим часом. У людей є робота там, де раніше її не було. Я був в Річмонді на Олімпійських іграх. Я бачив, яким успіхом вони користувалися. Люди знову пишаються. Вони хочуть проголосувати за Свободу ".
  
  До війни Тому був задоволений, навіть пристрасно бажав, щоб вона думала за нього. Його більше не було. Тепер він був сам по собі. Крізь завісу тютюнового диму навколо себе - можливо, він ставив димову завісу - він сказав: "Ви не відповіли на моє питання".
  
  Я знаю, що не знав. Ти не повинен був помітити. Енн сказала: "Я не думаю, що Партія Свободи ще довго буде програвати вибори - в усякому разі, ті, які для неї дійсно важливі, - за винятком, може бути, Луїзіани, але це навряд чи має значення".
  
  Це все ще не було прямою відповіддю. Здавалося, він був досить близький до істини. Тому сказав: "Все, що потрібно Физерстону, - це корона, подібна до тієї, що носить імператор Мексики".
  
  - Думай, що хочеш, - втомлено сказала Енн. - Але ти дбаєш про свою сім'ю. Будь обережний зі своїми словами. Будь ласка.
  
  - Чому? Хіба ти не обвела навколо пальця старого доброго Джейка?
  
  Губи Енн оголили зуби в чому завгодно, тільки не в усмішці. При цьому питання могло бути і гірше; принаймні, він запитав про її пальці, а не якоїсь іншої частини її анатомії. Їй довелося приховати легку дрож, коли вона відповіла: "Не говори дурниць, Тому. Будь-хто, хто коли-небудь намагався змусити Джейка Физерстона робити те, що він хоче - чи хоче вона, - закінчував або жалем, або смертю. І перш ніж ти запитаєш, я думаю, що більше всього на світі мені пощастило, що я все ще тут ".
  
  Вона подумала, що більше, ніж її слова, до Тома дійшов її тон. Його очі, блакитні, як її власні, розширилися. - Господи Ісусе, Енн, ти до смерті його боїшся! - випалив він.
  
  "Кожен, хто зустрічався з ним, а хто ні, - дурень", - сказала вона. "Протистояти йому - все одно що протистояти урагану. Ти можеш кричати, і кликати, і битися, і продовжувати в тому ж дусі, але він все одно тебе рознесе вщент ".
  
  Він розсміявся. Вона знала, що він так і зробить, і знала чому. Звичайно ж, він сказав: "Знаєш, саме так люди говорять про тебе".
  
  "О, так". Поки що вона відмахнулася від цих слів; вона оцінить біль пізніше. В даний момент вона хотіла переконатися, що її зрозуміли: "Але він... він серйозно ставиться до всього. Він серйозний постійно. І те, чого він хоче, трапляється. Я не завжди знаю, як це відбувається, але це відбувається. Подумай про це. Віги правили тут з тих пір, як існували Конфедеративні Штати. Якщо вони не могли зупинити Джейка Физерстона - а вони, чорт візьми, не могли, - то що може? Ніщо. Ніхто."
  
  Тому Коллетон недовірливо похитав головою. - Ти говориш про нього так, немов він справді ураган. Він просто чоловік, сестричка.
  
  Енн теж похитала головою. "О, він чоловік, все в порядку. Він спить. Він їсть. Він ходить в туалет". Це викликало переляканий смішок у її брата. Вона продовжила: "Він помре днями. Якби той нігер вистрілив у нього на Олімпійських іграх, він би помер прямо тоді. Але поки він живий, він не просто людина. Довгий час я теж так думав. Як і багато людей. Подивіться, що сталося з тих пір. Ми були неправі, кожен з нас.
  
  Ще одна цигарка з пачки. Чирканье і спалах ще одного сірника. Різкий запах сірки перед більш м'яким запахом тютюнового диму. Тому випустив кільце диму до стелі, можливо, щоб дати собі час подумати. Він сказав: "Я ніколи не думав, що хтось може змусити тебе так говорити".
  
  "А ти думав, що це зробила я?" вона спалахнула. "Але Джейк змушує мене так говорити. І тобі теж краще бути обережніше зі словами. Якщо ти викинеш яку-небудь дурість, я не зможу тебе захистити. Ти зрозумів це? Я не можу. Физерстон і стійкі будуть робити все, що захочуть. Про, можливо, він послухає мене, якщо я буду наполегливо благати. Можливо. Я зробив для нього щось корисне, і він може кинути мені кістку. Але одного разу я пішов з Партії Свободи, пам'ятаєш? Я подумав, що з ним покінчено, і повернувся до вигам. Він ніколи не забуває таких речей. Він може використовувати і тебе, щоб відплатити мені тим же. Не давай йому шансу. Будь ласка."
  
  Говорила вона йому коли-небудь "будь ласка" раніше? О, вона це говорила. Повинно бути, говорила. Всі так робили, з ввічливості. Але чи мала вона коли-небудь на увазі це так, як двічі за останні п'ять хвилин? Вона так не думала. Діти мали на увазі "будь ласка", особливо коли потрапляли в біду. Зазвичай дорослим цього не вимагалося.
  
  Її відчайдушна наполегливість, мабуть, передалася її братові. Він загасив останню сигарету - до цього часу попільничка була повна недопалків - і піднявся на ноги. "Добре", - сказав він. "Я буду мовчати. Але це не заради тебе. Це заради Берти і дітей".
  
  "Мені все одно чому. Просто зроби це", - сказала Енн. Він вийшов з квартири, не сказавши більше ні слова. Вона думала, що він грюкне дверима, але він цього не зробив. Стриманість була ще гірше. Це було схоже на ляпас. Вона задавалася питанням, чи зможуть вони коли-небудь знову що-небудь сказати один одному.
  
  
  Люсьєн Гальтье подивився на небо. Сонце хилилося до північно-заходу, але ще довго не зайде. Коли літні дні приходили в село біля річки дю-Лу, вони тривали. Довгі дні означали короткі ночі. Він завжди думав, що це добре. Це дозволяло йому виконувати більше роботи і проводити більше часу зі своєю сім'єю. Тепер... Тепер, раптово, він задумався.
  
  Про, робота тривала. Він не міг уявити, що робота взагалі припиниться. Якщо робота зупиниться, хіба це не ознака того, що він мертвий? Він все ще міг виконувати свою роботу. Він відчував певну похмуру гордість з цього приводу. Правда, він уже не був молодий. Але він все ще був сильний. Думка про це змусила його розсміятися.
  
  Він повертався з прополки картопляного ділянки, тримаючи мотику на плечі, як солдатську гвинтівку, коли по доріжці, що веде до його фермерському будинку, виїхала машина. Він прискорив крок, як солдат, що переходить з звичайного маршу на подвоєний час. Ця машина належала родині О Доуллов.
  
  І дійсно, його зять вийшов з машини і стояв там, чекаючи його. "Доброго дня!" Галтье покликав доктора Леонарда О Доула. "І що привело тебе сюди?"
  
  - Що привело мене сюди? О Доул поплескав по залізному борту автомобіля. - Мій автомобіль, що ж ще?
  
  "Велике вам спасибі". Люсьєн зняв з плеча мотику і зробив вигляд, що збирається змахнути нею, як солдат, що приступає до штыковым вчень. - Тоді дозвольте мені задати питання по-іншому: навіщо ви прийшли сюди?
  
  "О! Чому?" Те, що він мав на увазі, можливо, раніше не приходило в голову докторові О Доуллу. Гальтье ні на мить в це не повірив, але його зять добре зіграв роль раптово прозрілого людини. "У мене були деякі справи в госпіталі", - він вказав на велику будівлю, що армія США побудувала на землі Галтье під час війни, - "і я подумав, що варто заглянути, раз вже я так близько".
  
  "Добре. Я радий, що ти це зробив. Заходь всередину, якщо хочеш. Ми могли б трохи чого-небудь випити, викурити сигару - після полуденної прополки я б не відмовився від сигари, і мені дійсно не завадило б випити ".
  
  Його зять розсміявся. "Пропозицію прийнято шляхом схвалення, без заперечень".
  
  Люсьєн заніс мотику в сарай. Вони з Леонардом О Доуллом увійшли в будинок через двері, що вели на кухню. Галтье знав, що будинок вже не був таким чистим і охайним, яким був за життя Марі. Все, що він міг зробити, це сподіватися, що вона не була дуже незадоволена тим, як він утримував його в порядку. Він зайнявся тим, що налив пару келихів эпплджека і простягнув один американцеві, який одружився на Ніколь.
  
  "Merci beaucoup". Доктор О Доулл поліз у кишеню піджака і дістав дві сигари. Одну він простягнув Галтье. "Ось, будь ласка. Вчора я народила хлопчика. Це частина нагороди від отця ".
  
  "Я дякую вам. Я дякую йому. Підемо, пройдемо в вітальню". Коли вони сіли, викуривши сигари, Люсьєн підняв свій келих з домашнім кальвадосом. - Салют! - сказав він і випив.
  
  О Доулл теж. Зробивши добрий ковток, він тихенько свиснув. - Сучий син, - сказав він по-англійськи, до якого останнім часом вдавався, тільки коли його застигали зненацька. Він знову сьорбнув, вже більш обережно, і повернувся до французькому: "Міцна штука".
  
  "Так, сильна партія", - погодився Люсьєн. Якість сильно варіювалося від глечика до глечика, чого і слід було очікувати, коли люди готували напій у маленьких перегінних кубах без утомливих урядових постанов або ще більш важких податків. "Міцний, але хороший. Отже ... Як влаштований ваш світ?"
  
  "Досить добре, якби я там не підпалив собі печінку", - відповів Леонард О Доулл. "Для мене, для Ніколь і маленького Люсьєна все добре, як, я сподіваюся, і для тебе".
  
  - Як ви сказали, досить добре. Галтье затягнувся сигарою. Він пробував і краще. Ким би не був новий батько, він був скнарою. Він помовчав. "У вашій сім'ї все добре, говорите ви, і це добре. Де-то ще не все так добре?" Він не був упевнений, що почув це в голосі доктора, але подумав, що почув.
  
  І О Доулл кивнув. "Я далеко не впевнений, що мені подобається напрямок, в якому, на мою думку, рухається світ".
  
  Галтье спробував знайти в цьому сенс. "Який чоловік коли-небудь це робив?"
  
  "Ні, мій красень, не так", - сказав О Дулл. "Не ті дрібні думки, які змушують чоловіка задуматися, чи такий він, яким повинен бути. Коли я кажу "світ", я маю на увазі... світ ". Його широкий жест не тільки охопила весь світ, він мало не перекинув лампу на столику поруч з диваном, де він сидів. Може бути, эпплджек била сильно і швидко. Може бути, у нього теж було щось серйозне на умі.
  
  "А що з світом?" Запитав Люсьєн Галтье. "Велика його частина проходить свій шлях далеко звідси. Коли я згадую, як все було, коли все було не так, я думаю, що це не так вже погано. Я можу обійтися без солдатів, бомб і подібних речей на порозі мого будинку. Той водій "швидкої допомоги", якого я бачив, бідолаха, поранений в саме серце... Він здригнувся і знову сьорбнув з свого келиха.
  
  "Однак, якщо ви пам'ятаєте, саме за допомоги пораненим я вперше приїхав в Квебек". О Доулл підняв свій келих. Замість того, щоб випити, він втупився на блідо-жовтий яблучний бренді. "Я відчував себе тут комфортно багато років, забувши про світ і самим світом забутий. Але я боюся, що одного разу мені, можливо, доведеться повернутися до свого звичайного ремесла, знову зцілюючи поранених ".
  
  - Тут? У Квебеку? Люсьєн похитав головою. - Я в це не вірю.
  
  "Я теж", - відповів О Доулл з милою, сумною посмішкою. "Але світ, бідолаха, ширше Квебеку, та, на жаль, ще більш дикий. А я лікар, і я американець, і якщо я коли-небудь знадоблюся моїй країні у новій війні...
  
  "Боже збав!" Втрутився Галтье і перехрестився.
  
  "Так. Не дай Бог". Леонард О Доулл кивнув. "Так говорив світ у 1914 році. Але Бог не забороняв. І тому, якщо йому трапиться знову дивитися футбольний матч ... Люсьєн розсміявся над цим чудовим богохульством. Його зять був не в настрої сміятися. О Доулл продовжив: "Якщо це станеться, як я зможу залишатися тут спокійним, займаючись випадками кору і ревматизму? Це було б марною тратою все, чого я навчався".
  
  Найгірше було те, що те, що він сказав, мало сенс для Галтье. Тверезо - незважаючи на эпплджек - фермер сказав: "Все, що я можу вам сказати, це те, щоб цього не сталося".
  
  "Так. Дійсно, нехай це буде не так". О Доулл залпом допив залишки свого напою. Після того, як він впорався з подальшим нападом кашлю - ліки було надто міцним для такого безцеремонного поводження, - він сказав: "Спасибі, що дозволили мені розділити з вами мою темряву".
  
  "C'est rien", - відповів Люсьєн. "І це нічого, бо хто, крім тебе, бачив мою темряву не так давно?" Хто, крім тебе, був її причиною? він подумав. Але це було несправедливо, і він чудово це знав. О Доулл лише діагностував проблему, яка вже була у Марі.
  
  "Між Французькою акцією, Партією свободи та "Срібними сорочками" в Англії світ став ще більш огидним місцем, ніж десять років тому", - сказав О Доулл. "А в Росії цар, схоже, вважає, що євреї є причиною всіх його проблем, і, схоже, ніхто не хоче залишатися в Австро-Угорщині, крім австрійців і угорців, і навіть угорці не так впевнені. І турки звертаються з вірменами так само, як росіяни звертаються з євреями, і...
  
  "А ви, американці, стримуєте англомовної Канади". Галтье не чекав, що скаже це. Це вирвалося само собою. Він подумав, чи не образиться його зять.
  
  Але Леонард О Доулл тільки кивнув. "Так. І це. Маленький поряд з деякими іншими, я вважаю, але все одно не менш реальний". Він піднявся на ноги. - А тепер мені краще піти. Якщо ти попросиш мене випити ще, я погоджуся, і тоді я буду занадто п'яний, щоб повертатися в Рів'єр-дю-Лу, і Ніколь буде незадоволена мною і тобою. - Він відважив дивно старомодний уклін, потім попрямував до дверей і до своєї машини.
  
  Галтье нікуди не збирався в ту ніч. Він налив собі ще випити і вилив все до дна. Можливо, це допомогло йому заснути. Після похмурих фантазій О Доулла йому була потрібна будь-яка допомога, яку він міг отримати.
  
  Коли настав неділю, він поїхав у Рів'єр-дю-Лу послухати службу божу. У нього увійшло в звичку за останні кілька місяців, він зупинився біля будинку Луїз Гранш, щоб підвезти її в місто. - Бонжур, Люсьєн, - сказала вона, коли він відкрив для неї пасажирські дверцята "Шевроле". - Ти сьогодні дуже красивий.
  
  "Я дякую тобі... за те, що останнім часом ти не купуєш нові окуляри", - відповів він. Вона розсміялася. Він продовжував: "Тепер мені не потрібні ніякі окуляри, щоб знати, яку гарну жінку мені пощастило мати поруч".
  
  "Як у тебе справи", - сказала вона, але поблажливо.
  
  Коли вони дісталися до церкви, Луїза побачила кількох подруг і пішла поговорити з ними. Люсьєн сидів у колі своєї сім'ї. Нічого не могло бути більш сприятливого. Ніколь сказала: "Як мило, що ви змогли знову привести мадам. Гранше". Люсьєн кивнув. Через хвилину почалася служба.
  
  Після причастя Галтье відвів Луїз Гранш назад до свого автомобіля. Вони поїхали на північ, а потім на південь. Коли він зупинився біля будинку, вона запитала: "Не могли б ви зайти на чашечку чаю?"
  
  "Спасибі. Я б з задоволенням. Але я не можу залишитися надовго", - відповів він.
  
  Вони увійшли всередину. Все було тихо і мирно - і темно, тому що у Луїз не було електрики. Вона обернулася. Люсьєн уклав її в обійми. За мить вони вже тримали один одного в обіймах, цілувалися і шепотіли ніжності, ні для кого на світі, як ніби вони були парою молодих людей, які вперше відкривають для себе любов.
  
  Сміючись, радіючи від своєї сили, Люсьєн підняв її на руки і поніс наверх, в спальню. - Будь обережна! - вигукнула Луїза. - Ти поранишься. Він ще трохи посміявся. Вона говорила це кожен раз. Він ще не поранився і, схоже, навряд чи пораниться. І її м'яке дотик змусило те, як калатало його серце, поки він обережно не опустив її на ліжко, здаватися абсолютно вартим того.
  
  Незабаром його серце знову забилося, від ще більш приємного напруги. - О, Люсьєн! Луїза ахнула, підганяючи його. Її нігті вп'ялися йому в спину. - Так мило, - пробурмотіла вона, полузакрыв очі. - Так мило.
  
  Після цього він поцілував її, лежачи поруч з нею. Його серце все ще стукало сильніше, ніж коли він був молодшим. До того ж йому було важче віддихатися, ніж тоді, коли вони з Марі були молодятами.
  
  "В один прекрасний день, - сказав він, - ми повинні попросити батька Гійома виголосити над нами ці слова".
  
  Передбачалося, що жінки повинні хотіти таких речей, але Луїза похитала головою, як робила кілька разів до цього. "У цьому немає необхідності", - сказала вона. "Насправді, краще, якщо він цього не зробить. Це тільки ускладнило ситуацію в обох наших сім'ях. Якщо ми одружимося, це перетвориться на питання про спадщину. Якщо ми цього не зробимо, тоді так і буде... що є, то є, от і все. Так мені подобається більше".
  
  Люсьєн поклав руку на груди і зобразив повне знемога. "Не думаю, що це могло б сподобатися мені більше, ніж це", - сказав він. Луїза знову розсміялася. Вони багато сміялися, коли залишалися наодинці. Жоден з них давно не сміявся. І це для Люсьєна мав майже таке ж значення, як і інший.
  
  
  Цинциннат Драйвер не був старим. Ніхто, крім його сина, звичайно, - не міг би звинуватити його в тому, що він старий. Він був сильним. Його волосся було - в основному - темними. Йому залишалося три роки до п'ятдесяти. Проте ніщо з цього не завадило йому перетворитися в дідуся.
  
  Карен Драйвер поворухнулася у нього на руках. Він знову починав звикати тримати дитину. Карен важила не більше великої кішки, тобто не про що було говорити. Він теж починав звикати до того, як вона виглядала. Її шкіра була світліше, ніж у нього, але не зовсім кавово-вершкового кольору, як у негрів з неабиякою кількістю білої крові. У неї були вузькі очі, як у її матері, зі складками шкіри у внутрішніх куточках.
  
  "Вона буде красивою", - сказав Цинциннат. "Вона вже гарна".
  
  - Спасибі, - м'яко сказала Грейс Драйвер. Цинциннат і Елізабет взяли її з більшою готовністю, ніж її батьки прийняли Ахілла. Дитина допомагав і заподіював біль одночасно. Подружжя Чанг дійсно любили дитини, але мати Грейс вінілу її в тому, що у неї не було хлопчика ... крім усього іншого.
  
  Карен перестала соватися, зморщила личко і хмикнув. Цинциннат розсміявся. Йому не склало праці згадати, що це означало. Він передав її матері. "Вона влаштувала безлад у своїх скриньках", - сказав він. Він був просто дідусем Карен. Йому не потрібно було прибирати за нею самому.
  
  "Я подбаю про неї", - сказала Грейс і змінила дитині підгузник.
  
  Цинциннат повернувся до сина. - Як справи? - запитав він.
  
  "Я в порядку", - відповів Ахілл, в його акценті було більше Айови, ніж Кентуккі. Цинциннат знав, що його син сказав би те ж саме, якби жив на вулиці і їв те, що вдавалося виловити з сміттєвих баків. Ахілл повною мірою відчув сімейне впертість. Але він не був на вулиці; він продовжив: "Мою роботу клерка не можна назвати захоплюючою, але я можу оплачувати свої рахунки. Я не розбагатію, але у мене все в порядку".
  
  "Добре. Це добре". Цинциннат був наданий сам собі, коли був молодший, ніж Ахілл зараз, але тоді йому не доводилося турбуватися про сім'ю. І в молодого чорношкірого в конфедеративному Кентуккі не було таких надій і мрій, як у жителя американської Айови. Цинциннат був абсолютно впевнений, що він не зможе далеко просунутися у грі. Ахілл міг би прагнути до більшого. Можливо, він цього не отримає, але якби він цього не зробив, йому довелося б звинувачувати себе, а також систему, при якій він жив. Там, у CSA, система давала будь-негру легкий привід для невдачі.
  
  "Дозволь мені взяти мою внучку", - сказала Елізабет і потягнулася до Карен. Елізабет стала бабусею, не відчуває сумнівів з приводу віку тощо, які турбували Цинцинната. А Карен зачарувала Аманду, яка в чотирнадцять років була вже досить дорослою, щоб допомагати піклуватися про свою племінницю.
  
  "Як у тебе справи з батьками останнім часом?" Цинциннат запитав Грейс.
  
  Перш ніж вона встигла відповісти, Ахілл сказав: "Ну, її татко не називав мене ніггер, але він безумовно був близький до цього".
  
  - Я не питав, як у вас справи з містером Чанем, - різко сказав Цинциннат. - Я запитав, як справи у Грейс.
  
  "Це все ще важко", - відповіла вона. "Це все ще дуже важко, як сказав Ахілл. Мій батько і особливо моя мати - несучасні люди. Вони весь час думають про Китаї. Вони не думають, що ми всі американці. Вони не думають, що ми всі однакові ".
  
  Ахілл поворухнувся при цих словах. "Тато теж не вважає, що ми всі однакові. Він думає, що кольорові знаходяться в самому низу списку".
  
  "Це не так", - сказав Цинциннат.
  
  "Чорт візьми, це не так", - заперечив Ахілл.
  
  "Ні". Цинциннат похитав головою. "Я ніколи цього не говорив, і я в це не вірю. Я хочу сказати, що білі люди вважають, що чорні знаходяться в самому низу списку. І це Божа правда. Якщо б ти був досить дорослим, щоб згадати, як було жити у Кентуккі, коли він належав Конфедеративним Штатам, ти б теж це знав.
  
  "Але ми більше не в Конфедеративних Штатах", - зауважив Ахілл.
  
  "Але білі люди - це все ще білі люди". Це був не Цинциннат; це була Елізабет. Два літніх людини думали як один з цього питання. У всякому разі, Елізабет була більш обережна у розгойдуванні човна, ніж її чоловік.
  
  Посмішка Грейс була сумною. Вона підняла руку, щоб зупинити Ахілла, коли він хотів повернутися з гарячим відповіддю. Ця рука теж зупинила його, як зауважив Цинциннат з подивом і більш ніж невеликим повагою. Вона сказала: "Мої батьки говорять про це так само. Але часи змінилися. Якщо б часи не змінилися, були б ми з Ахіллесом разом?
  
  "Часи змінилися - деякі", - сказав Цинциннат. "Вони недостатньо змінилися. Ви подивіться на чорних, які тікають з Конфедеративних Штатів. Ви подивіться, як США не дозволяють їм перетинати кордон. Президент Гувер, президент Сміт, це не має значення - це не змінюється. США не хочуть мати з нами нічого спільного, і тому я кажу, що ситуація недостатньо змінилася ".
  
  Він почекав, як Грейс відреагує на це. Вона знизала плечима і сказала: "Можливо". Йому стало цікаво, що це мало означати. Можливо, він не переконав її, але вона була занадто ввічлива, щоб сказати про це. Вона не завжди говорила те, що думала. Цинциннат вже помітив це.
  
  Він запитав: "Ти збираєшся відвідати своїх батьків, поки ти тут? Всього один проліт вгору".
  
  Грейс похитала головою. - Не бачу особливого сенсу. Вони не хочуть нас бачити.
  
  "Хіба вони не хочуть побачити свого онука?" Цинциннат вказав на Карен.
  
  Його син відповів: "Я не китаєць. Я просто відьмак". Його голос був різким і холодним.
  
  "Це не зовсім справедливо", - сказала Грейс. "Їм би теж не сподобалося, якщо б ти був білим".
  
  "Ну, може бути, і немає", - визнав Ахілл. "Вони не зовсім ненавидять мене, як це роблять деякі білі чоловіки. Вони можуть змусити себе бути ввічливими. Я навіть раніше думав, що вони були досить милими, поки у нас двох не почалися серйозні стосунки. Але вони точно не хочуть, щоб ти виходила за мене заміж, і дитина не змусила їх змінити свою думку на цей рахунок.
  
  Його дружина зітхнула. "Я знаю. Це сумно. Вони приїхали в Америку, щоб знайти краще життя, ніж та, яку вони могли б мати в Китаї. Вони теж отримали її. Але вони все одно спочатку китайські, а потім американські ".
  
  "Ми теж приїхали сюди, в Айову, щоб добитися кращого життя", - сказав Цинциннат. "Я радий, що живу в Сполучених Штатах, а не в Конфедеративних Штатах", особливо в наші дні. Боже, допоможи бідним ниггерам в CSA у наші дні ".
  
  Ахілл і Грейс пішли трохи пізніше. Цинциннат проводив їх до сходів, сподіваючись, що вони все-таки передумають і піднімуться вгору, щоб відвідати Чангов. Але вони цього не зробили. Вони спустилися на вулицю, несучи з собою дитину. Він зітхнув і повернувся в квартиру. Підняті брови Елізабет висловлювали питання. Цинциннат похитав головою.
  
  Його дружина зітхнула. "Це так сумно, вони відірвані від половини своєї сім'ї. Це не здається правильним. Зовсім не здається правильним. У тебе немає сім'ї, у тебе взагалі нічого немає".
  
  "І дитина такий милий", - сказала Аманда. "Як ти можеш не любити маленької дитини?"
  
  Цинциннат посміхнувся. "Ти любиш всіх, мила". Це було правдою. Аманда була добродушним дитиною. Оскільки їй подобалися майже все, вона вважала, що всі повинні подобатися один одному. І якби всі люди в світі були такими, як вона, всі були б такими. Проте рано чи пізно їй довелося б зрозуміти, що не всі працюють так, як вона. Цинциннат сподівався, що вона не надто постраждає, дізнавшись про це.
  
  Елізабет сказала: "Я думаю, батьки Грейс дійсно люблять дитину. У них проблеми з твоїм братом".
  
  Навіть Аманда не вірила, що все повинні любити Його. Вона любила його, так, але інколи їй доводилося над цим працювати. Особливо коли вона була поменше, він іноді робив її життя нестерпним, як старший брат, швидше за все, вчинив би з молодшою сестрою.
  
  На наступний ранок Цинциннат випив зайву чашку кави, перш ніж відправитися в шлях. По дорозі на залізничну станцію він зупинився, щоб купити номер "Геральд Експрес". Як правило, він читав газету уривками, у знаків "Стоп" і світлофорів, і не заради статей на першій смузі, а заради тих, що були на внутрішніх сторінках, тих історій, які редактори - і більшість мешканців Де-Мойна - вважали не такими вже й важливими.
  
  Кого в Де-Мойні, наприклад, схвилювала стаття на третій сторінці, в заголовку якої говорилося, що поліція штату Кентуккі розформована? Кентуккі приєднався до США раніше Х'юстона, і від нього було набагато менше проблем. Але Партія Свободи дуже добре виступила там на останніх виборах, і ось результат.
  
  Скільки благополучних жителів Айови знали, що поліцію штату Кентуккі краще було б називати Таємною поліцією Кентуккі? Поліція штату Кентуккі була інструментом, який США використовували, щоб переконатися, що штат залишається лояльним Філадельфії. Цинциннат занадто добре знав Лютера Блісса, голову організації. Однієї думки про світло-карих очах Блісса, кольору мисливської собаки, було достатньо, щоб його пройняв холодний піт. Він провів кілька років у в'язниці з вини поліції штату Кентуккі.
  
  І тепер вони розпадаються? Цинциннат тихо присвиснув. "Господи Ісусе!" - пробурмотів він. "Хто утримує цей штат?" І що буде з їх давнім головою, який ціле покоління розтоптав усе, за що виступала Партія свободи? Повісять його нові переможці в Кентуккі на ліхтарному стовпі?
  
  Цинциннат отримав відповідь на це питання в наступному абзаці. У статті говорилося, що шеф поліції штату Лютер Bliss знаходиться в ознайомчій поїздці в Пенсільванії і був недоступний для коментарів. Коли Цинциннат побачив це, він похмуро усміхнувся. Блиссу або пощастило, або - віддаючи йому належне не менш реально за те, що він діяв з небажанням, - слай втік з Кентуккі, коли його вороги схопили поводи.
  
  "Президент Сміт радиться з військовим міністром і міністром внутрішніх справ про нинішню ситуацію в Кентуккі", - йдеться в продовженні статті. Заяву з Філадельфії очікується протягом найближчих декількох днів.
  
  Пошле уряд США більше військ в Кентуккі, щоб змусити штат скасувати те, що воно зробило? Або воно пошле досить солдатів, щоб утримати ситуацію без поліції штату Кентуккі? Єдине, чого Цинциннат не міг собі уявити, щоб адміністрація нічого не робила, так це бездіяльності. Зрештою, південна межа Кентуккі в наші дні була також південним кордоном США.
  
  Позаду Цинцинната просигналив клаксон. Він схопився і включив передачу. Він читав і збирав інформацію, поки утворилася пробка. Він би теж посигналив, якби хтось інший зробив щось подібне.
  
  Він не встиг закінчити розповідь, поки не зупинився на черговий червоний сигнал світлофора. Коли він це зробив, у нього мороз пробіг по шкірі, оскільки останнє речення звучало: "Губернатор Рубі Лаффун обіцяє виконати передвиборчу обіцянку провести плебісцит з питання про те, чи повинен Кентуккі належатиме Сполученим Штатам або Конфедеративним Штатам".
  
  "Вони не можуть цього зробити!" Цинциннат вигукнув. Він все одно сподівався, що вони не зможуть. Його батько і мати все ще жили в Ковингтоне. Якщо б Зірки і смуги замінили Зірки і смуги... Він зіщулився, хоча день був теплим і задушливим, навіть в таку рань. - Треба забрати їх звідти. Для негрів який жах може бути гірше, ніж повернення в CSA з Партією Свободи в сідлі?
  IX
  
  Прерії Манітоби, здавалося, тягнулися нескінченно. Вгорі по блакитному небу пливли пухнасті білі хмари. Мері Померой спостерігала, як високо в небі ледачими спіралями кружляє яструб. Яструб теж спостерігав би за кроликами або ховрахами. Для нього пікнік на фермі нічого б не значив.
  
  Мері не могла довго спостерігати за яструбом. Їй доводилося стежити за власним сином, як яструб. Приводом для пікніка став перший день народження Олександра Артура Помероя. Він тільки що зрозумів, як виставляти одну ногу перед собою, не падаючи, що робило його ще більш небезпечним для самого себе. Олександр, звичайно, цього не знав. Для нього ходьба була найчудовішою річчю в світі.
  
  Щось пішло йому в рот. Мері кинула курячу ніжку, яку гризла, на тарілку і схопила сина. "Що у тебе там?" різко запитала вона.
  
  "Мама!" Сказав Олександр. Потім, коли її вказівний палець ковзнув йому в рот, він видав обурений крик. Там щось було.... Вона вийняла це - травинку. "Не так вже й погано", - подумала вона, витираючи руку об картату спідницю. Час від часу вона витягувала у нього з рота використану сірник і здохлу муху. Їй не хотілося думати про те, що він міг проковтнути. У всякому разі, жоден з них, схоже, не завдав йому ніякої шкоди.
  
  Мод Макгрегор спостерігала за дочкою зі слабкою усмішкою на обличчі. "Я не знаю, скільки разів мені доводилося проробляти це з тобою", - сказала вона. - Потім була перлова ґудзик, яку я знайшов у твоєму підгузку.
  
  "Був?" Запитала Мері, і її мати кивнула. Марія глянула на чоловіка. Морт Померой щосили намагався ввічливості прикинутися, що нічого не чув, але все одно почервонів. Звичайно, він виріс у місті, а не на фермі. Мері мала справу з послідом того чи іншого виду з тих пір, як навчилася ходити: розмови про них її не бентежили.
  
  Її старша сестра, яка все ще жила на фермі, була такою ж. "Я теж пережила кілька сюрпризів, змінивши своїх дітей", - сказала Джулія Марбл. Вона лежала на ковдрі на боці, спершись на лікоть. Її живіт випирав; приблизно через шість тижнів повинен був відвалитися ще один уламок від мармурової плити. Її чоловік Кеннет і свекруха переслідували її дітей. Зараз вона не могла рухатися достатньо швидко, щоб зробити це самій.
  
  Марія згадала це відчуття викинутого на берег кита під час своєї вагітності. "Хіба ти не хочеш, щоб це скоріше закінчилося?", - запитала вона Джулію.
  
  "О Господи, так", - відповіла сестра. Їх мати теж кивнула, і те ж саме зробила Бет Марбл, мати Кеннета.
  
  "Налий мені ще пива, будь добрий, дорогий". Мері звернулася до чоловіка. Морт витягнув лосине голову кошики для пікніка. Він відкрив її церковним ключем і віддав їй. "Спасибі", - сказала вона йому. Ніщо так не поєднувалося з смаженим курчам, як насичений хмільний смак пива. Вона посміхнулася. "Це мило".
  
  Він кивнув. - Так і є, чи не так? У нас в закусочній теж є "Хаммс", тому що янкі замовляють його, коли їдять, але я б не став приносити його сюди.
  
  "Сподіваюся, що ні", - сказав Кеннет Марбл. "Я пробував янкское пиво. Вони проціджують його через нирки хворий коні, а потім розливають по пляшках, так?"
  
  Морт знову почав кивати, потім моргнув і видав дивний звук, наполовину пирхання, наполовину хихикання. Бет Марбл голосно розсміялася. Як і Мері, яка завжди була готова сказати чи почути щось недобре про США. Як і її мати, що здивувало і порадувало її; Мод Макгрегор в ці дні було не над чим сміятися.
  
  Смажений курча. Картопляний салат по-домашньому. Яйця з запіканкою. Свіжоспечений хліб. Яблучний пиріг. Мері сама приготувала порося, і їй це теж сподобалося. Вона змінила Олександру промоклий підгузник і обняла його, потім поклала на ковдру, коли він заснув.
  
  Через деякий час учасники пікніка попрямували назад до будинку Мод Макгрегор. Морт ніс Олександра. Мері несла кошик, яка виявилася набагато легше, ніж коли вони ставили її в машину в Розенфельде. Джулія сказала: "Мері і я подбаємо про посуд".
  
  "Все в порядку", - сказала Мері. "Я можу це зробити. Тобі слід триматися подалі".
  
  "Я не заперечую, навіть якщо мені тепер доведеться весь час бігати в туалет", - сказала її сестра. "Ми можемо поговорити, поки займаємося ними. У нас більше немає такого шансу, не так, як раніше, коли ми обидва жили тут.
  
  "Це мило", - сказала Бет Марблл. "Я збиралася сказати тобі, що допоможу, але тепер не буду. Замість цього я буду лінуватися". Вона розсміялася. Джулія теж. Її свекруха була одним з найменш ледачих людей в окрузі.
  
  До заміжжя Мері вважала само собою зрозумілим час від часу повертати ручку насоса, коли мила посуд. Тепер їй доводилося нагадувати собі, що треба це робити, і від цього у неї боліло плече. "Проточна вода зіпсувала мене", - сором'язливо сказала вона.
  
  "Ну, тепер ти живеш в місті", - сказала Джулія. "Ми завжди знали, що тут все по-іншому".
  
  "Це точно. Ми не знали, наскільки сильно", - сказала Мері. "Електрика... Воно краще гасу".
  
  "Тримаю парі, що так і є", - сказала Джулія. "Як я вже говорила, в місті багато чого змінилося. Я знаю це. - Вона знизила голос і додала: - Але, боюся, деякі речі зовсім не змінилися.
  
  "Що це має означати?" Запитала Мері, скрібши сковорідку. Паніровка і куряча шкірка внизу ніяк не хотіли відвалюватися. Вона додала ще жиру для ліктів.
  
  Тим же тихим голосом Джулія відповіла: "Я думаю, ти знаєш. Я мало не померла, коли почула, що хтось підклав бомбу в універсальний магазин. Я думаю, що мама, мабуть, теж. Якщо з тобою що-небудь трапиться, я не думаю, що ми змогли б цього винести, тільки не після Олександра і тата.
  
  "Я не розумію, про що ти говориш", - сказала Мері, яка чудово знала. "Крім того, це було півтора роки тому - більше, ніж півтора року тому. Досі ніхто ніколи не думав, що я маю до цього якесь відношення.
  
  Її сестра поставила склянку в сушарку для посуду. У вітальні Морт розповідав анекдот. Мері дізналася його тон, хоча і не могла розібрати слів. Це має означати, що ніхто у вітальні не міг розібрати, про що вони з Джулією говорили. - Тобі пощастило, - сказала Джулія. "І, як я вже говорив раніше, у нас немає можливості поговорити, як раніше".
  
  "Якщо ти збираєшся говорити про подібні речі", - сказала Мері.
  
  Посмішка Джулії була якою завгодно, тільки не веселою. - Я тебе знаю. Мама теж. Ти ненавиділа янкі з тих пір, як була під кайфом. Вона поклала руку туди, де раніше була її талія. - І ти знаєш, що зробив тато. Американці так і не знайшли його інструменти. А ти?
  
  "Навіть якщо б я знала, я б нічого не сказала", - відповіла Мері. "Люди, які знають речі, можуть розповісти їм. Ось так було віддано останнє повстання. Деякі люди протинялися, і вони багаті і щасливі. А інших із-за цього повісили ".
  
  "Ти думаєш, я б зробила що-небудь подібне?" Джулія обурено запитала.
  
  "Ні, люба. Подай мені, будь ласка, то страва". Мері відшкребли його. "Але це не має значення, бо я тобі нічого не розповідала. Розповідати тут нічого. Ніхто не знає, де тато сховав свої інструменти. Якщо янкі не змогли їх знайти, ти ж не думаєш, що я зможу, чи не так?
  
  Після цього вони деякий час працювали разом в напруженому мовчанні. Джулія сказала: "Я ніколи не думала, що настане день, коли моя власна сестра солгет мені".
  
  Це було боляче. Мері витиралася, опустивши голову. "Я не брехала", - сказала вона низьким, лютим голосом. "Я сказала тобі, що нам нема про що говорити, і це не так. І якщо ти назвеш мене брехуном, нам не буде про що говорити, ніколи.
  
  - Тоді скажи мені, що це не ти підклав бомбу в універсальний магазин, - сказала Джулія.
  
  "Я його туди не клала", - сказала Мері. У Джулії відвисла щелепа. Мері додала: "І якщо ти мені не віриш, можеш забиратися до біса".
  
  Вона збрехала без коливань. Її сім'я завжди була суворою пресвітеріанкою. Однак тут вона не відчувала докорів сумління. Вона бачила, як її батько, чоловік суворою порядності, якщо такий взагалі існував, брехав точно так само. Деякі речі були дуже важливі, щоб довіряти їх кому-небудь, крім себе. Інші люди, навіть сестра, яку ти любив, можуть підвести тебе. Краще не давати їм такого шансу.
  
  І брехня спрацювала. Джулія обняла Мері. З-за її випираючого живота обійми вийшло незграбним, але Джулія явно мала на увазі. "Мені так шкода, дорога", - сказала вона. "Я дійсно думав, що ти маєш до цього якесь відношення, і це повалило мене в жах. Мама теж. Ми говорили про це, хоча я не думаю, що у неї коли-небудь вистачило б духу сказати про це.
  
  Мері теж так не думала. Коли її батько робив бомби, її мати ніколи не питала його про це. Вона знала. Вона прекрасно знала. Але вона мовчала. Так було завжди. Проте Джулія, як старша сестра, завжди вважала, що може сувати ніс у справи Мері, коли їй захочеться. У всякому разі, Мері так здавалося. Вона ніколи не переставала задаватися питанням, виглядало це якось по-іншому для Джулії.
  
  Вони закінчили мити посуд. Коли вони увійшли до вітальні, Морт запитав: "Про що ви там двоє пліткували?"
  
  - Чоловіки, - відповіла Мері.
  
  - Коні, - на тому ж диханні відповіла Джулія.
  
  "Як визначити різницю між ними", - сказала Мері. Джулія, їх мати і Бет Марбл розсміялися. Морта і Кеннету Марбл, схоже, це здалося не таким смішним.
  
  По дорозі назад в Розенфельд Мері тримала Олександра на колінах. Якийсь час він мирився з цим, але потім почав метушитися. Йому хотілося повзати по машині. Чого б він хотів, Мері йому не дозволяла. Хто міг припустити, які чудові речі він знайде, щоб засунути собі в рот там, внизу?
  
  "Ферма твоєї матері - зовсім інший світ", - зауважив Морт, зупиняючись перед багатоквартирним будинком.
  
  - Я подумала про те ж, - сказала Мері. - Ні водопроводу, ні електрики.... Я не знала, що це таке, поки не вийшла за тебе заміж.
  
  "В будинку теж немає водопроводу. І цей туалет ..." Її чоловік затиснув ніс. Олександру це здалося забавним. Він спробував затиснути свій маленький носик-катю і трохи не встромив палець собі в око.
  
  "Я навіть не думала про це, коли жила там", - сказала Мері. Правда, поки вона була там, їй доводилося користуватися туалетом. Сморід був такий, що у неї заслезились очі. Взимку це було не так уже й погано, але взимку не хотілося піддавати холоду якусь частину свого тіла.
  
  "Те, що у нас тут краще", - сказав Морт. "Набагато краще".
  
  "Звичайно, це так", - сказала Мері. "Ми є один у одного". Це викликало у Морта посмішку, саме це вона і мала на увазі. Вона не говорила про те, чого не було в Канаді: свободи, незалежності, власних законів, власних людей, керуючих магазинами, власної поліції на вулицях, власних солдатів, які охороняють кордони.
  
  Морт знав, що в його країні теж не вистачає всього цього. Але Марія не хотіла нагадувати йому про них, щоб він не подумав, що це вона підклала бомбу в універсальний магазин. Не те щоб вона не довіряла йому. Якщо б вона не довіряла йому, то ніколи б не вийшла за нього заміж. Але вона як і раніше була переконана, що деякі труднощі доводиться нести поодинці. Це було одне з них.
  
  Вона несла Олександра Артура Помероя вгору по сходах. Ім'я її брата продовжувала звучати. Як і ім'я її батька. Як і тиха війна, яку вони вели проти США.
  
  
  У день виборів Іпполіто Родрігес приїхав в Баройеку, щоб проголосувати. Він також приїхав, щоб переконатися, що все йде так, як повинно. Він думав, що люди засвоїли уроки під час виборів 1933 року, коли Джейк Физерстон став президентом CSA, і що послідувала за цим помсти ворогам Партії свободи. Але з 1933 року минуло вже чотири роки. Іноді люди забували уроки ... або потребували в нагадуванні.
  
  Поїздка Родрігеса в місто в цьому році відрізнялася від попередніх. З ним приїхали Мігель і Хорхе. Обидва його старші сини закінчили службу в Молодіжному корпусі Свободи. Тепер вони були сильними молодими людьми, широкоплечими, широкогрудыми, з міцною мускулатурою, обидва на кілька дюймів вище свого батька. Вони ще не були досить дорослими, щоб голосувати, але вони були досить дорослими і достатньо міцними, щоб стукати головами, якщо буде потрібно.
  
  З гір спускався новий ряд стовпів, паралельних тим, які протягом багатьох поколінь приводили телеграф в Баройеку. Вони були тонкими і вигорілими на сонці; вони нахилялися в один бік, то в іншу. Нові стовпи, навпаки, були розташовані на ідеальній відстані один від одного. Вони були толще, ніж стовпи, на яких тримався телеграфний дріт, і всі стояли абсолютно прямо. Навіть дріт на них, обгорнутий товстим шаром чорної ізоляції, здавався в цілому міцніше і жорсткіше, ніж провід для телеграфу.
  
  Вказуючи на ряд нових стовпів, Мігель сказав: "Ми зробили це". У його голосі звучала гордість.
  
  "Я знаю, що ти це зробив", - відповів Іпполіто Родрігес. "І я пишаюся тобою. Хто б міг подумати, що в Баройеке буде власну електрику?"
  
  Сокіл по спіралі знизився і сів на стовп електропередачі в парі сотень ярдів від них. Він залишався там недовго. Коли родригесы наблизилися, він знову полетів з пронизливим криком. Він приземлився на телеграфний стовп, але тут же злетів, коли стовп зсунувся під його вагою.
  
  Хорхе сказав: "Скоро кому-небудь доведеться подбати про цих телеграфних стовпах".
  
  У його батька була досить хороша ідея, ким могли бути ці "дехто". Молодіжний корпус свободи був створений для подібних проектів. В ньому завжди було багато нетерплячих, активних тел, і жодному з них не дуже добре платили. Коли він потрапив у Баройеку, то побачив хлопців з Молодіжного корпусу, які працювали під керівництвом майстра-муляра з іншого міста, укладаючи цеглу для нової ратуші і в'язниці. Вони працювали як одержимі, в ритмі, чужому Соноре, де всі зазвичай йшло своєю чергою. Не тут; це було дихання ділової Вірджинії або Північної Кароліни, розташованих на дальньому кінці Конфедеративних штатів.
  
  Мігель і Хорхе спостерігали за юнаками з сумішшю презирства до тих, хто молодший, і поваги до того, що вони робили. Мігель сказав: "Вони можуть бути незграбними, але вони не ледачі". Він говорив по-англійськи. Це була мова Молодіжного корпусу, і, схоже, саме на ньому вони з Хорхе завжди думали і говорили про роботу в ці дні.
  
  Тепер, коли вони повернулися на ферму, ці двоє не були лінивими. Вони взялися за роботу по дому з ентузіазмом, який Іпполіто Родрігес знаходив майже лякає. Вони з'їли все це і вирушили на пошуки продовження. Його власний природний темп був повільніше. Він використовував слово "макана", маючи на увазі "один з цих днів", коли у нього до цього дійде. Вони використовували це слово зневажливо, маючи на увазі щось, що ніколи не буде зроблено. Він перестав так часто вживати це слово. Ставлення до Молодіжного корпусу початок передаватися йому.
  
  В цьому році виборчу дільницю перебував у вітальні алькальда. Кілька прихильників Партії Свободи стояли прямо зовні. Вони помахали Хиполито, коли він підійшов. У Карлоса Руїса в руці був список. Вказавши на нього, Родрігес запитав: "Хто-небудь з цих хлопців намагався проголосувати на цей раз?"
  
  "Тільки один", - відповів Руїз. "Ми дали йому набір шишок і відправили додому".
  
  Родрігес зайшов всередину, щоб віддати свій бюлетень. Він проголосував за прямий квиток Партії свободи. Судячи з того, як було надруковано бюлетень, це було легко. Голосувати за вігів або радикальних лібералів було набагато складніше. Він опустив заповнений бюлетень в урну. "Іпполіто Родрігес проголосував", - співучо промовив клерк, відповідальний за урну. Коли він так серйозно вимовляв своє ім'я, він завжди відчував себе важливою людиною. Інший клерк вписав рядок через його ім'я в реєстраційний список, щоб він не міг голосувати двічі.
  
  Він задався питанням, наскільки це важливо. Люди, які будуть підраховувати бюлетені, були членами Партії Свободи. У ті дні, коли Сонора була в кишені у радикальних лібералів, Родрігес часто задавався питанням, наскільки оголошені підрахунки мають відношення до реальних. Він все ще задавався цим питанням. Партія Свободи користувалася перевагами всякий раз, коли і як могла.
  
  Після голосування він відвіз синів у штаб-квартиру Партії свободи. Роберт Куїнн бачив їх раніше, але не останнім часом. "Пробачте, сеньйоре Родрігес, ви не говорили мені, що виховуєте футболістів", - сказав він на своєму неквапливому іспанською. "Де ви взяли цих величезних молодих людей?"
  
  Мігель і Хорхе стали ще вище і розправили плечі, щоб здаватися ширше. Їм сподобалася ідея стати футболістами. Нова гра в американському стилі з передачею вперед по-справжньому прижилася в Соноре з часів Великої війни. Відкрита майданчик, стійки воріт і м'яч - ось все, що вам було потрібно.
  
  Мігель сказав: "Вся та смачна їжа, яку ми отримували в Молодіжному корпусі Свободи, допомогла нам продовжувати рости". Те ж саме він сказав Родрігесу незабаром після повернення додому, і тими ж - англійськими - словами. Родрігес припустив, що він часто чув це в Корпусі. Однак Мігель поспішно додав: "Ми і вдома добре харчуємося", і Хорхе кивнув. Їх мати була ображена, коли вони похвалили їжу, яку їли в Молодіжному корпусі Свободи.
  
  Куїнн кивнув. "Я впевнений, що ти розумієш", - сказав він, все ще по-іспанськи. Він відхилився назад, щоб не здавалося, що англійська запихає комусь у горлянку. В цьому він і інші представники Партії Свободи в Соноре були повною протилежністю багатьом англомовним людям, яких знав Родрігес. Молодіжний корпус свободи діяв в основному англійською мовою, але молоде покоління вже відчувало себе як вдома мовою більшості Конфедеративних штатів. Куїнн продовжив: "І що ви будете робити тепер, коли вас звільнили з Корпусу?"
  
  - Поки допоможи батькові на фермі, сер, - сказав Хорхе.
  
  "Я хотів би, щоб ми могли зробити щось ще для країни", - сказав Мігель.
  
  "Можливо, настане день, коли ти зможеш", - спокійно відповів Куїнн.
  
  Мігель хоче бути покликаним. Саме це він і говорить, хоча навіть не підозрює про це. Усвідомлення вразило Родрігеса, як удар грому. І Хорхе кивнув. "Я поговорю з ними", - подумав батько. Він не хотів йти в армію. Але коли прийшов його час, під час війни уряд розстрілювало молодих людей в Соноре, які відмовлялися з'явитися. Він увійшов у гру і скористався своїм шансом, коли "Янкі" лідирували. Він все ще був тут, тому вважав, що вчинив правильно.
  
  Роберт Куїнн продовжив: "Між тим, звичайно, робити щось для Партії свободи - це майже те ж саме, що робити щось для los Estados Confederados. Твій батько - хороша людина, патріот. Ти підеш по його стопах, а?
  
  Мігель і Хорхе одночасно кивнули. Родрігес сказав: "Я скажу вам, хто я. Я людина, якій пощастило з синами".
  
  "Немає удачі краще, ніж це", - сказав Квінн. "Не хочеш взяти кийок і в денну зміну поспостерігати за ділянкою для голосування? Візьми з собою своїх хлопців; нехай вони подивляться, як це робиться. Потім повертайся сюди. Тепер, коли у нас є електрика, у мене є радіоприймач, щоб ми могли чути віддачу. Він вказав на коробку у себе на столі.
  
  "Добре", - сказав Родрігес, киваючи в бік радіоприймача, як ніби це був чоловік. "Тоді побачимося тут після закриття виборчих дільниць. Давайте, хлопці".
  
  Вони вийшли й повернулися в будинок алькальда. Коли Мігель і Хорхе побачили, що одним з чоловіків, які вийшли на виборчу дільницю разом з їх батьком, був Феліпе Рохас, який показав їм все, що потрібно, коли вони вступали в Молодіжний корпус Свободи, вони були дуже вражені. Коли вони побачили, що Рохас не гарчав на їх батька, як гнів Божий, а ставився до нього як до рівного і одному, вони були вражені ще більше. Родрігес ретельно приховав свої веселощі.
  
  І тут його веселощі вичерпалося, тому що дон Густаво, його старий покровитель, попрямував прямо до виборчої дільниці. Ім'я дона Густаво було у списку, який тримав Феліпе Рохас. Він підійшов до членів Партії Свободи так, ніби все ще був великою силою в країні, тією силою, якій він був до 1933 року. Його біла сорочка і краватка-шнурок, чорні брюки з різкими лініями і крислатий чорний фетровий капелюх, срібна пряжка ременя і лаковані туфлі - все говорило про те, що він не селянин, а важлива персона. Як і його тонкі вусики і випирає живіт.
  
  "Буенос-Айрес", - сказав він досить привітно. "Вибачте мене, будь ласка, тому що я збираюся голосувати". У нього вистачило нахабства. Він прийшов без охоронців. Не раз вірні йому люди виступали проти тих, хто слідував за Партією свободи. Кожен раз вони залишалися другими і платили високу ціну кров'ю. Тепер дон Густаво робив все можливе, щоб прикинутися, що нічого цього ніколи не було.
  
  Яким би сміливим був цей бест, це не привело б його на виборчу дільницю. "Свобода!" - Сказав Феліпе Рохас по-англійськи. - Тобі було б краще, секор, відправитися додому і залишатися там з світом.
  
  Ніздрі дона Густаво гнівно роздулися. - Ви говорите про свободу, і в той же час кажете, що я не маю права голосувати? Він дотримувався іспанського, і іспанського майже кастільської чистоти. Його обличчя було вогненно-червоним. Від нього хвилями виходило презирство. Його рука ковзнула до кишені. Судячи з того, як відвис кишеню, там ховався маленький пістолет.
  
  Іпполіто Родрігес міцніше стиснув свою палицю. "Не роби цього, секор", - сказав він. "Ти можеш застрелити нас. Ти можеш навіть піти туди і проголосувати. Але якщо ти це зробиш, ти небіжчик. Твоя сім'я помре разом з тобою. Партія свободи знає, як помститися. Ти сумніваєшся в цьому?"
  
  Він чекав. Поступово рум'янець зійшов зі щік і лоба дона Густаво, зробивши його майже мертвотно-блідим. Він бачив, як Партія свободи завдала удару. "Будь ти проклятий", - сказав він. Співрозмовники не відповіли ані слова. Плечі дона Густаво поникли. Він повернувся і пішов геть.
  
  "YBueno, тато!" Тихо сказав Хорхе. Іпполіто Родрігес був всього лише селянином, який робив все можливе, щоб заробити на життя на фермі, яка могла б бути більше і розташовуватися на кращій землі, але в даний момент він відчував себе на десять футів вище.
  
  Феліпе Рохас дістав з кишені штанів олівець і викреслив ім'я дона Густаво зі списку тих, хто не збирався голосувати. Тихий звук, видаваний кінчиком олівця по паперу, був звуком системи багатовікової давності, системи, яка існувала під прапорами Іспанії, Мексики і Конфедеративних Штатів і прийшла в занепад.
  
  "Він відступив, чи не так?" Сказав Квінн, коли члени Партії свободи повернулися в штаб-квартиру партії. "Значить, він не на сто відсотків дурний, чи не так? Він знає, що в Соноре все змінилося, і на краще теж.
  
  Звук радіоприймача був ще одним звуком змін. Диктор, який говорив в основному по-англійськи, але англійською, щедрому іспанськими словами і оборотами промови, розповідав про одну перемогу Партії Волі за інший в передвиборних перегонах в Конгрес, а також на виборах в штатах і місцевих органів влади. Вся Конфедерація встала в чергу за президентом Физерстоном та партією, яку він створив.
  
  Ну, майже вся Конфедерація. Родрігес сказав: "Він не говорить про вибори в Луїзіані".
  
  Роберт Куїнн насупився, наче хотів, щоб Родрігес цього не помітив. "Луїзіана - це... проблема", - визнав він. "Але Партія свободи вирішує проблеми. Ви можете на це розраховувати".
  
  
  "Ремембранс" був відмінним кораблем. Його водотоннажність відповідало водотоннажності будь-якого лінкора ВМС США. Тим не менш, шторм в Атлантиці кидав авіаносець з боку в бік, як іграшковий човен у ванні, де також мешкає буйний чотирирічна дитина. Сем Карстен був радий, що у нього міцний шлунок. У багатьох моряків такого не було; повітря в корабельних коридорах був просякнутий слабким, але постійним запахом блювоти.
  
  Десь на сході лежало узбережжі Північної Кароліни. Передбачалося, що "Ремембран" та її літаки будуть стежити за тим, що замислюють конфедерати. В таку погоду і на такому морі, як це, вона не могла ні запускати літаки, ні садити їх після запуску. Практично все, що вона могла робити, - це ловити те, се і ще дещо що в радіорубці.
  
  Коли Карстен не був на чергуванні, він проводив неабияку кількість часу, околачиваясь в хатині і з'ясовуючи все, що міг. Велика частина бездротового трафіку, що надходить з CSA, була на азбуці Морзе, яку він розумів лише з запинками. Більша його частина була зашифрована, чого не розуміли навіть моряки, які знімали її. Але час від часу вони налаштовувалися на станції з Уилмингтона, Елізабет-Сіті або Норфолка в Вірджинії. Вони заворожували його. Приблизно до того часу, коли народився його батько, США і CSA були однією країною. Півгодини прослуховування радіо Конфедерації було досить, щоб показати йому, що після Війни за відокремлення їх шляхи розійшлися.
  
  О, музика, яку грали конфедерати, не так вже сильно відрізнялася від тієї, яку він почув би на американській радіостанції. Однак навіть там в мелодіях Конфедератів часто були більш дикі ритми, ніж використовувала б будь-яка група в США. Карстен чув, як люди говорили, що це тому, що багато музикантів у CSA були неграми. Він не знав, чи це правда, але він це чув.
  
  У перервах між піснями реклама була практично ідентична своїм американським аналогам. Для нього це мало сенс. Люди, які намагаються відокремити інших людей від їх грошей, ймовірно, звучали однаково, незалежно від того, чи говорили вони по-англійськи, по-італійськи, по-японськи або на хіндустані. Шахрай є шахрай, де б він не жив.
  
  Але коли пішли новини, Сем зрозумів, що чує голоси з іншої країни. По-перше, всі станції передавали одні і ті ж сюжети, слово в слово. Сем так і думав, і люди в радіорубці підтвердили його враження. Всі диктори отримували свої сценарії з одного і того ж місця. І, судячи з того, як все звучало, цим місцем був офіс Партії Свободи десь в Річмонді.
  
  Що стосується радіо, то Партія Свободи не могла вчинити неправильно. Ісус, можливо, ходив по воді, але, якщо ви послухаєте людей з приємними голосами бездротової мережі, чиновники Партії Свободи від президента Физерстона до Гомера Даффі, ловця собак з Піг-Скретча, Південна Кароліна, ходили по повітрю, а хори ангелів постійно видавали піснями позаду них всякий раз, коли вони спромоглися відкрити рот і дозволити масам отримати користь з їх божественної мудрості.
  
  Це особливо актуально, коли ведучі представили мова Джейка Физерстона. Щоб послухати їх, Мойсей спустився з гори Синай, щоб просвітити недостойних і грішних людей. Це було не просто уявлення, або Карстен так не думав. Вони говорили серйозно і очікували, що всі слухачі відчують те ж саме.
  
  "Я Джейк Физерстон, і я тут, щоб сказати вам правду", - говорив президент Конфедерації зі своїм різким акцентом, а потім вивергає брехню і ненависть. Якби він виступав перед аудиторією, люди сходили з розуму, улюлюкаючи, волаючи і підбадьорюючи групу. Якби він виступав один, телеведучий згодом прикрасив би це.
  
  "Невже конфедерати дійсно вірять в ту нісенітницю, яку несе цей хлопець?" - Запитав Сем після особливо отруйною тиради Физерстона про кольорових терористів.
  
  Один з йоменов в радіотехнічної будці знизав плечима. "Якщо вони скажуть, що це не так, сер, то в кінцевому підсумку вони злегка здохнуть", - відповів він. "Або більш ніж злегка".
  
  "Крім того, - додав інший йомен, - вони не можуть нічого сказати проти уряду, принаймні публічно".
  
  "Це країна чи в'язниця?" Запитав Карстен.
  
  "Наскільки я можу судити, сер, - сказав другий йомен, - це тюрма".
  
  Чим більше часу Сем проводив у бездротовий хатині, тим більше він був схильний погоджуватися з людиною, який відстежував сигнали, що надходять з CSA. Ще одна річ, яку він помітив, це те, що всі по радіо були щасливі опинитися у в'язниці. Якщо люди в Конфедеративних Штатах були незадоволені чим-небудь, що відбувається в їхній країні, вони не говорили про це там, де у великої кількості інших людей була можливість їх почути.
  
  Коли Карстен помітив це, один з йоменов сказав: "Ви близькі до істини, сер, але ви не зовсім праві. Коли ти почуєш, як вони говорять про Луїзіані, ти подумаєш, що там живе диявол.
  
  Мало-помалу Сем зрозумів, що цей чоловік був прав. Це зайняло якийсь час. Чоловікам, які читали новини, не подобалося говорити про Луїзіані, не більше, ніж матері Сема подобалося говорити про факти життя. Іноді, проте, вони нічого не могли з цим вдіяти. Їх слова звучали так, наче вони зловтішалися, коли відзначали, що ополчення штату відчуває труднощі з придушенням повстань негрів в межах своїх кордонів. Всякий раз, коли губернатор Лонг виголошував промову, яку телекомпанії не могли проігнорувати, вони щосили насувався на неї з презирством. Здавалося, вони навіть святкували, коли "Нью-Орлеан Тайгерс", футбольна команда номер один в штаті, програла "элевенс" з Атланти або Річмонда.
  
  "Чому інші Конфедеративні штати ненавидять Луїзіану?" - Запитав Карстен одного разу в офіцерській їдальні за вечерею.
  
  "Ви помітили, не так, лейтенант?" Сказав командер Ден Кресс.
  
  "Е-е, так, сер", - відповів Сем, більш ніж трохи нервуючи: Кресс була старшим офіцером "Спогади" і не підкорялась нікому на борту авіаносця, крім капітана Стейна. Залучення його уваги може бути хорошим або яким завгодно іншим, в залежності від того, чому ви його залучили.
  
  "Хто-небудь ще тут помітив це?" Поцікавився Кресс, потягуючи каву. У нього було довге, худе, бліде, дуже розумне обличчя і пара самих холодних сірих очей, які Сем коли-небудь бачив. Як будь-який хороший старпом, він вів себе як сучий син, тому шкіперу не довелося цього робити. Багато говорили, що він не прикидався. Ходили чутки, що він перекладав латинську поезію в своїй каюті. Карстен поняття не мав, чи правдиві ці чутки. Командер Кресс чекала, але ніхто з інших офіцерів в їдальні нічого не сказав. Він поставив товсту білу порцелянову чашку і кивнув Сему. - Дуже добре, лейтенант. Ви, звичайно, абсолютно праві; Луїзіана - ізгой CSA. Як ви прийшли до такого висновку?"
  
  Чому решта з вас цього не помітили? в його голосі щось клекотіло. Троє чи четверо поліцейських подивилися на Сема з обуренням. Він був самим молодшим за званням в їдальні, якщо не вважати енсіна, тільки що повернувся з Аннаполіса, - і у цього гладкощекого енсіна було набагато більш світле майбутнє на флоті, ніж у мустанга середніх років. Ретельно підбираючи слова, відповів Сем: "Саме так це звучить по радіо, сер".
  
  Він гадав, звалиться командер Кресс на нього, як тонна цегли, за те, що він слухав радіо. Але Кресс цього не зробила. Його очі залишалися холодними - Карстен не думав, що вони можуть зігрітися, - але світло в них, безсумнівно, висловлював схвалення. "Добре", - сказав він. "Чим більше способів дізнатися про ворога, тим краще". Формально, звичайно, Конфедеративні Штати ворогом не були. Але серед фруктового салату на грудях Кресс була стрічка для вручення "Пурпурного серця". Він отримав перелом щиколотки на борту американського есмінця, торпедированного підводним човном К. С. в 1916 році. Зробивши ще один ковток кави, він продовжив: "Але ви запитали чому, чи не так?"
  
  "Е-е, так, сер", - сказав Карстен.
  
  Старпом знову кивнув. "Це завжди правильний питання, бо з нього випливає все інше. Не "що". Не "як". "Чому". Знайте, чому, і що, і як, і часто, коли, де і хто дбає про себе. На цей раз пояснити, чому, досить просто. Луїзіана - єдиний конфедеративний штат, в якому Партія Свободи не володіє запасами. Лонг, тамтешній губернатор, радикальний ліберал, і він зробив такий же переворот всередині штату, як Партія Свободи в решті частини CSA. За межами Луїзіани діє те, що говорить Джейк Физерстон. Всередині Луїзіани так говорить губернатор Лонг ".
  
  Карстен кивнув. Це сказало йому все, що йому потрібно було знати. Це також викликало інше питання: "чи Може це зійти йому з рук?"
  
  Перш ніж командер Кресс встигла відповісти, в штабі засигналил клаксон. Кресс, Карстен і всі інші офіцери схопилися на ноги. Старпом сказав: "Ми обговоримо це в інший раз, якщо хочете. Тим часом... Тим часом він першим вискочив за двері і підтюпцем подався до свого посту на містку.
  
  Сем відставав від Кресс всього на крок. Поспішаючи до свого власного посту в надрах Спогадів, він задавався питанням, скільки разів він бував у казармах, або на навчаннях, або під час реального бою. Він не потрудився б назвати точну цифру, але вона повинна обчислюватися сотнями.
  
  Він також задавався питанням, чи було це вченням або справжньою справою. Ти завжди так робив, коли у тебе була хоч крапля здорового глузду. Він чув, як матроси задавали один одному один і той же питання, піднімаючись і спускаючись по залізних сходах і пробігаючи по коридорах. Здавалося, ні в кого не було відповіді, що було звичайною справою.
  
  Він трохи захекався, коли дістався до свого поста. "Занадто багато сигарет, чорт візьми", - подумав він. "Вони чертовски швидко випаровуються". При думці про них йому захотілося сигарети. Але коптильна лампа згасла під час загального збору. Пачка залишилася у нього в кишені.
  
  "Що сталося, сер?" - запитав один з матросів з групи по усуненню пошкоджень.
  
  - Поняття не маю, - відповів Сем. - А ось і лейтенант-командер Поттинджер. Може бути, він знає. Він повернувся до офіцера, який очолював групу по усуненню пошкоджень. - Ви знаєте, що відбувається, сер?
  
  "Думаю, так", - сказав Хайрам Поттинджер. "Точно не знаю, але ходять чутки, що хтось помітив перископ ліворуч".
  
  Це викликало збуджену балаканину матросів з групи. Один з них, величезний рудоволосий чоловік по імені Чарлі Фітцпатрік, поставив переконливий питання: "Чий?"
  
  "На підводних човнах зазвичай не вивішують прапори над їх перископами", - сухо зауважив Поттинджер. "Однак у цих водах біса малоймовірно, що ця човен японська".
  
  Матроси засміялися. Але потім хтось сказав: "У конфедератів не повинно бути підводних апаратів", і сміх припинився. Всі у військово-морському флоті США були переконані, що у CSA було чимало речей, заборонених перемир'ям в кінці війни. Карстен згадав ті витончені літаки з написом "конфедеративная цитрусова компанія" на бортах. Вони не були озброєні - у всякому разі, він так не думав, - але виглядали цілком готовими взятися за зброю.
  
  "Немає способу дізнатися, що підводний човен належить Конфедерації", - сказав Поттинджер. "Вона також може бути британської або французької".
  
  Це не зробило Сема щасливішими. Британцям, які були розбиті, але не розчавлені, після війни дозволили мати кілька підводних човнів. Французам - ні. Але Німеччина кайзера Білла не тиснула на них з цього приводу. По-перше, в наші дні кайзер був старих-престарих людиною. З іншого боку, режим "Французької дії", як і Партія свободи в CSA, хотів зробити якісь власні дії. І, по-третє, Німеччина продовжувала з тривогою поглядати у бік Балкан, де неспокійні південні слов'яни змушували Австро-Угорщину хитатися так само, як це було чверть століття тому.
  
  П'ятнадцять хвилин пролунав сигнал "все чисто". Карстен обережно взяв його. Але, прямуючи в кабіну пілотів, він не міг не задаватися питанням, як довго все буде залишатися в порядку.
  
  
  Поїзд, що йде на південь, мчав крізь ніч. Енн Коллетон багато подорожувала і часто спала у вагонах Pullman. Тепер у неї були проблеми зі сном. Тут, в Міссісіпі, вона не могла позбутися думки, прошиє чи кулеметна черга борт поїзда або заряд динаміту, закопаний в дорожнє полотно, знесе паротяг з рейок. Армія Конфедерації робила все можливе, щоб придушити тліюче повстання негрів, але партизан було нелегко придушити. Як тільки вони ховали свою зброю, вони виглядали як звичайні издольщики. І безліч чорношкірих, які самі не пішли б грабувати лісу, збрехали б заради тих, хто це зробив, і приховали їх.
  
  Це не було повстанням, подібним до того, що було в 1915 році. Той сподівався повалити Конфедерацію і був дуже близький до успіху. Це було більше схоже на рану, яка не хотіла гоїтися. Енн побоювалася, що Джейк Физерстон і Партія свободи занадто сильно тиснули на чорношкірих після приходу до влади - дуже сильно тиснули, не маючи можливості знищити їх, якщо вони все-таки повстануть. Тепер країні довелося розплачуватися за це недальновидение.
  
  Зрештою, вона все-таки задрімала. Коли вона прокинулася, небо яснішало. Ніхто не обстріляв поїзд. Вона широко позіхнула, намагаючись прогнати сон. Через кілька хвилин підійшов темношкірий стюард з кавником. Вона мало не накинувся на нього, щоб отримати чашку. Однак, навіть випиваючи його, вона задавалася питанням, чи мав цей чоловік яке-небудь відношення до партизанів. Ніколи не можна було сказати напевно. Вона зрозуміла це на власному гіркому досвіді.
  
  Вона знала з точністю до хвилини, коли поїзд відправиться з Міссісіпі в Луїзіану. Рекламні щити з фотографією Джейка Физерстона і гаслами Партії Свободи зникли, їх замінили щити із фотографією губернатора Лонга і його гаслами. Лонг називав себе радикальним лібералом, але насправді він був таким же сильним людиною в Луїзіані, яким Физерстон був у CSA в цілому. Він багато чому навчився на прикладі того, як піднялася Партія свободи, засвоїв і застосував ці знання у своєму власному штаті.
  
  Підкріпившись чашкою кави, Енн одяглася і пішла в вагон-ресторан поснідати. Вона якраз закінчувала, коли підійшов кондуктор і крикнув: "Батон-Руж! Наступна зупинка - Батон-Руж!"
  
  Вона повернулася у своє купе, кинула нічну сорочку у валізу і стала чекати зупинки поїзда. Підійшов носильник, щоб забрати багаж: ще один негр, а значить, ще один чоловік, що викликає подив, як би щедро він дякував їй за чайові, які вона йому дала.
  
  Коли вона спустилася на платформу з пульмановского вагона, з оглушливим гуркотом спалахнули спалаху. "Ласкаво просимо в Луїзіану, міс Коллетон!" - пролунав пухкий темноволосий чоловік років сорока п'яти: губернатор Хьюї Лонг. Він кинувся вперед, спочатку щоб потиснути їй руку, потім поцілувати в щоку. Клацнуло ще кілька фотоспалахів. Документи в Луїзіані були у нього в кишені в тій же мірі, в якій документи в решті частини Конфедерації були у Джейка Физерстона.
  
  "Велике вам спасибі", - відповіла трохи приголомшена Енн. "Я не очікувала такого шикарного прийому". Вона очікувала, що її зустрінуть водій і, можливо, охоронці і доставлять з вокзалу в Капітолій штату.
  
  Але Хьюї Лонг діяв інакше. "Все, що варто робити, варто того, щоб перестаратися", - заявив він і повернувся, щоб підіграти натовпі на платформі. "Чи Не так, хлопці?"
  
  Люди вибухнули гучними оплесками. "Скажи ти, Морська риба!" - крикнула жінка, немов звертаючись до проповідника. Лонгу не вистачало деякої запалу президента Физерстона, але він здавався більш симпатичною, більш людяною фігурою. Вони обидва отримали те, що хотіли - люди робили те, що їм говорили, - але різними шляхами. Це був неприємний штрих. У Хьюї Лонга була ступінь юриста; така мова не був частиною його звичайної мови. Але він вимовив його природно, використовуючи його, щоб встановити контакт з натовпом.
  
  "Підемо", - сказав він Енн. "Підемо в будівлю уряду і поговоримо". Вона кивнула. Саме для цього Джейк Физерстон відправив її в Луїзіану.
  
  Губернаторським лімузином був "Бентлі" з капотом довжиною з лінкор. Физерстон ніколи б не сів у такий розкішний автомобіль. Він, так сказати, піднявся по службовій драбині і не хотів втрачати спільну мову. Губернатор Лонг, навпаки, насолоджувався розкішшю.
  
  Мотоцикли, на яких їхали поліцейські штату, передували лімузину і слідували за ним. Те ж саме робили поліцейські машини з мигалками і ревучим сиренами. Лонг перетворив коротку поїздку від вокзалу до Капітолію в процесію. Ще більше фотографів чекали його і Енн, коли вони піднімалися по сходах вражаючого будівлі з куполом.
  
  Стражники з суворими обличчями оточили їх, коли вони піднімалися по сходах. Ще більше стражників чекали біля входу. Ще більше патрулювали коридори. Як би Хьюї Лонг ні зображав із себе одного народу, він не надто їм довіряв. Орда подметальщиков також патрулировала коридори і підтримувала їх у бездоганній чистоті.
  
  "Якщо я тебе кваплю, просто подпевай", - сказав Лонг Енн. "Ти хочеш поїхати в готель і освіжитися, може бути, навіть відпочити деньок, я не проти".
  
  "Спасибі, але я в порядку", - сказала вона. "Тепер я тут. Ми можемо поговорити прямо зараз, ти так не думаєш?"
  
  "Як ти захочеш, так і буде", - велично сказав він. "Припустимо, ти продовжиш і розповіси мені, чому ти тут".
  
  "Це просто, губернатор: я тут, щоб передати послання президента Физерстону", - відповіла Енні. "Ви повинні це розуміти, інакше ви б не влаштували мені такий ... чудовий прийом".
  
  "Ну, а тепер я хочу, щоб ви знали, що це було для мене задоволенням", - сказав Лонг, а потім, немов смакуючи цю фразу, повторив її: "З великим задоволенням. Я буду радий вислухати це послання, яким би воно не було, хоча мені важко зрозуміти, яке послання президент CSA хотів би мені направити. Я просто займаюся своїми справами тут, в Луїзіані, і я вважаю, що він повинен робити те ж саме за межами мого штату ".
  
  "Це ... частина того, про що йде мова в посланні", - відповіла Енн, нервуючи тут набагато більше, ніж коли-небудь, маючи справу з французьким бойовиком. Якщо губернатору Лонгу не сподобається те, що вона скаже, вона може не повернутися додому в Південну Кароліну.
  
  Однак зараз він кивнув, сама люб'язність. "Тоді продовжуй", - сказав він їй.
  
  "Ви розумієте, що це неофіційно", - сказала Енн. "Якщо ви процитируете мене, президент небудь назве вас брехуном, або скаже, що я говорила не від його імені". Лонг нетерпляче кивнув. Він все одно розтрубив би про те, що буде далі, а Физерстон відхрестився від цього. Але тепер неофіційні формальності були дотримані, тому Енн продовжила: "Ви могли б назвати це попередженням, губернатор. Якщо ви не приведете Луїзіану у відповідність з іншою частиною CSA, ви пошкодуєте ".
  
  Хьюї Лонг насупився. "Приведи це в порядок, кажеш? Що це має означати? Підкорися Партії свободи? Вибачте мій французький, міс Коллетон, але будь я проклятий, якщо зроблю це.
  
  "Будь ти проклятий, якщо не зробиш цього", - подумала Анна. Вголос вона сказала: "Президент стурбований тим, в якому напрямку ви ведете Луїзіану".
  
  "Я не роблю нічого такого, чого не робив би він", - сказав Лонг.
  
  Звичайно, він був прав. Але він почав пізніше, і йому доводилося працювати тільки в штаті. Цього було недостатньо, не тоді, коли він протистояв решті частини країни. Якщо б він не бачив цього... Якщо він цього не бачив, можливо, він був надто самовпевнений, щоб помітити це. Енн сказала: "Вам би краще не пручатися з цього приводу, губернатор. Президент налаштований дуже рішуче".
  
  "Що він збирається робити? Вторгнутися в мій штат?" Лонг пирхнув, висміюючи саму ідею. "Якщо він це зробить, ми будемо битися, клянуся Богом. Я такий же патріот Конфедерації, як і він, в будь-який день тижня ".
  
  Незважаючи на свої погрози, він не сприйняв цю ідею всерйоз. Енн сприйняла. В одному вона була впевнена: Джейк Физерстон не потерпить ніяких загроз своєму авторитету. Вона сказала: "Я не знаю, що він зробить. Що б це не було, ти справді думаєш, що зможеш це зупинити? Зрештою, це всього лише одна держава".
  
  "Я ризикну", - сказав губернатор Луїзіани. "Ми не бачили великої волі з тих пір, як до влади прийшла Партія свободи. Але Физерстон не може знову балотуватися в 1939 році; це суперечить Конституції Конфедерації. Я думаю, може бути, я зможу перемогти кого-небудь ще в Партії. Віллі Найт? Він презирливо знизав плечима. "Якщо б він не забрався Физерстону на фалди пальто, він до цих пір був би крикливим техаським нікчемою".
  
  У цьому він теж не помилився, як і в тому, що президент Конфедерації обирався на шестирічний термін. Енн не раз задавалася питанням, що Джейк Физерстон мав намір зробити з цього приводу. Що він міг зробити? Вона не знала. Звертаючись до Хьюї Лонгу, вона сказала: "Тоді це все. Я сказала тобі те, навіщо прийшла сюди. У мене заброньований номер в "Эксельсиоре". Я можу туди поїхати? Це був не пусте питання; Лонг міг захотіти взяти її в заручниці. "Просто щоб ти знав, президент не буде платити викуп або щось в цьому роді, щоб повернути мене".
  
  "О, так. Я знаю. Біжи", - сказав Лонг. "Ти не настільки велика сороконіжка в моєму черевику, щоб хвилюватися за тебе".
  
  Це зачепило. З усіх імен, якими Енн найменше хотіла, щоб її називали, "дрібний" займало перше місце в списку. Посміхаючись, наче знав це, Лонг проводив її до лімузина. Водій включив передачу, не запитавши, куди вона прямує. П'ять хвилин потому він зупинився перед "Эксельсиором". - Ось ви і приїхали, мем.
  
  - Спасибі. - Вона дала йому на чай. Кольоровий коридорний поставив її валізи на візок і забив їх у готель. Енн підійшла до стійки реєстрації. Розлютившись, поки стояла в черзі, вона назвала своє ім'я продавщиці.
  
  - О, так, міс Коллетон. Звичайно. А як ви себе відчуваєте в цей чудовий день?
  
  Енн коливалася частку секунди, перш ніж відповісти. Вона очікувала почути саме це питання, але не так скоро. "Втомилася", - сказала вона йому. Якщо б вона сказала "Просто чудово", світ був би іншим місцем. Вона не знала як, не була впевнена, але один відповідь означав одне, інший - інше.
  
  На обличчі клерка нічого цього не відбилося. З співчутливої посмішкою він сказав: "Ви тут легше. У нас прекрасні номери і кращий ресторан в місті".
  
  "Добре. Я спробую". Вона взяла ключ від свого номера і пішла нагору, коридорний пішов за нею. Вона дала йому чайові і ліфтеру, потім розпакувала речі і дозволила собі розкіш прийняти ванну, перш ніж спуститися в кращий ресторан в місті. Він відповідав опису портьє. Незабаром вона зрозуміла чому: багато пухкі, успішні чоловіки, які там їли, були законодавцями Луїзіани. Розмови про владу і бізнесі наповнювали повітря.
  
  З ресторану відкривається вид на Роузлон, вулицю, яка вела на північ до Капітолія. Енн приблизно наполовину розправилася з чудовими баранячими відбивними, коли зовні раптово вибухнув хаос. Виття сирени і сяючи червоними вогнями, поліцейські машини і машини швидкої допомоги мчали до будівлі штату.
  
  Кілька важливих персон в ресторані поцікавилися, що відбувається, деякі з них голосно і нецензурно висловлювалися. У коридорі, що веде до закладу, задзвонив телефон. Офіціант поспішив з коридору до одного зі столиків, за якими сиділи видатні люди. Гарний сивочолий чоловік повернувся разом з ним.
  
  Мить повітря наповнилося такими вибуховими прокльонами, яких Енн ніколи не чула. Сивочолий чоловік увірвався назад у кімнату, кричачи: "Губернатор Лонг застрелений! Застрелений, кажу вам! У ніггера-прибиральника був пістолет! Чортів ніггер мертвий, але губернатор Лонг серйозно поранений!"
  
  Ресторан наповнився тиснявою. Чоловіки схопилися на ноги, викрикуючи страшні слова. Жінки закричали. Кілька чоловіків теж закричали. Енн продовжила є баранячі відбивні. Вона повинна була виїхати з міста завтра і сподівалася, що влада штату дозволять їй виїхати. Якщо б вони почали цікавитися, який зв'язок у неї була з портьє і зневіреним прибиральником... Все, про що вона знала, - це одна кодова фраза. Немає. Вона знала ще дещо. Коли Джейк Физерстон дав їй це завдання, вона знала, що краще не задавати занадто багато питань.
  
  
  "Ви не можете так вчинити зі мною", - наполягав сивочолий юрист. "Це порушує всі положення Конституції Конфедеративних штатів Америки".
  
  Джефферсон Пінкард знизав широкими плечима. "Якщо б у мене був час, я міг би сказати вам, що в Луїзіані введено воєнний стан, і тому, що б там не говорилося в Конституції, гроша ламаного не варто. Якщо б у мене був час, я міг би це зробити. Але у мене немає часу. І тому... - Він дав адвокату ляпаса, потім завдав у відповідь удар тильною стороною долоні. Потім він ударив сивочолого хлопця кулаком в низ живота. Чоловік спробував зігнутися навпіл, але охоронці, які тримали його, не дозволили йому. - Розумієте, що я маю на увазі? - доброзичливим тоном запитав Пінкард.
  
  Він задавався питанням, чи не скаже адвокат яку-небудь дурість і не потрібно йому ще одна доза. Деякі з цих людей так і зробили. Вони довгий час заправляли справами в Луїзіані, і їм було важко зрозуміти, що вони більше не головні. Вони базікали без угаву і поплатилися за це. О так, вони заплатили чимало.
  
  Цей, проте, здавався розумніше більшості. Йому також знадобилося пів хвилини або близько того, щоб віддихатися, перш ніж він взагалі зміг що-небудь сказати. "Я розумію", - видавив він, його обличчя посіріло від болю.
  
  Трохи розчарований, Джефф тицьнув великим пальцем в глиб табору. "Виведіть його", - сказав він, і охоронці так і зробили. Джефф розсміявся. Він задавався питанням, чи уявляли коли-небудь люди, які проголосували за будівництво таборів в Луїзіані, що вони опиняться в них. Він сумнівався в цьому; люди так не працюють.
  
  Але, люди вірили в це чи ні, все змінювалося дуже легко. Хьюї Лонг в мініатюрі відтворив систему Джейка Физерстона щодо створення таборів для військовополонених, в яких містилися люди, які могли заподіяти йому неприємності. Після смерті Давнього президента, оголосив воєнний стан в Луїзіані "для боротьби з мерзенним тероризмом повстання чорношкірих", Партія свободи і весь її апарат обрушилися на штат, як яструб на жирного курчати. Люди, які кидали виклик Партії Свободи задовго до 1933 року, нарешті-то отримали по заслугах.
  
  Напад було таким сильним і стрімким, що у чиновників штату не було ні найменшого шансу чинити опір. Президент Физерстон оголосив воєнний стан в ту хвилину, коли почув про смерть губернатора Лонга. Солдати, гвардійці і прихильники Партії Свободи хлинули в Луїзіану з півночі, сходу і заходу. Так багато з них побувало в Техасі, Міссісіпі і Арканзасі, так близько до кордону, що Пінкард задався питанням, не чекали вони там вбивства Лонга. Він задався питанням, але промовчав. Люди, які базікали про подібні речі, не управляли таборами для військовополонених; вони були замкнені в них. І крім того, Джефф був більш схильний розглядати всю цю операцію як хороше планування, ніж як вторгнення.
  
  Наглядачі Лонга проявили трохи більше фантазії в назвах своїх в'язниць, ніж Партія Свободи. Ця в'язниця, розташована недалеко від Олександрії, називалася Кемп-Надійний. Це потішило Джеффа, не в останню чергу тому, що хлопець, який раніше відповідав за це заклад, тепер був тут укладеним.
  
  Як і один з братів Хьюї Лонга. З іншим стався нещасний випадок незабаром після того, як сили, необхідні для введення військового положення почали запроваджуватися в Луїзіану. Джефф чув - неофіційно, звичайно, - що "нещасний випадок" стався в результаті кулеметної черги. Цього не було ні в газетах, ні по радіо. Він не міг довести, що це правда. Але він би теж не здивувався.
  
  Він вийшов до периметру табору "Надійний". Прихильники Партії свободи зміцнювали його великою кількістю колючого дроту. Там вже було більше кулеметних точок, ніж люди Лонга могли собі дозволити. Воєнний стан було оголошено для придушення повстання негрів в Луїзіані. Це повстання все ще тліло, і від нього все ще потрібен захист. Однак якимось чином майже всі ув'язнені в таборі для військовополонених були білими чоловіками, які підтримували Хьюї Лонга до останнього.
  
  "Все в порядку?" Пінкард запитав охоронця Партії свободи в шоломі, який тримав у руках кулемет.
  
  "Ще б пак, начальник", - відповів чоловік. "Тугий, як лоно пятидесятидолларовой повії".
  
  Пінкард розсміявся. "Так і повинно бути", - сказав він і продовжив свій обхід. "Свобода!" - додав він через плече.
  
  "Свобода!" - луною відгукнувся кулеметник. Це привітання нечасто лунало тут з тих пір, як Хьюї Лонг взяв бразди правління у свої руки. Однак з введенням воєнного стану, коли Луїзіана була приведена у відповідність з іншими штатами Конфедерації, Свобода! тут і зараз набула значення, якого вона заслуговувала.
  
  У декількох сотнях ярдів від них по шосе, що веде в Новий Орлеан, котили автомобілі. Губернатор Лонг багато зробив для доріг в штаті. Будівництво доріг означало багато роботи. В решті частини CSA програма будівництва гребель президента Физерстона зробила те ж саме.
  
  Тільки після того, як він обійшов весь периметр, Пінкард трохи розслабився. Це увійшло в нього в звичку ще в Мексиканської імперії. Там він не міг покладатися на охорону так сильно, як йому б хотілося. Якщо б він не бачив все своїми очима, він не міг би знати напевно, як йдуть справи. Він як і раніше залишався переконаний, що у нього було б більше шансів уникнути неприємностей, якщо б він сам за всім стежив.
  
  У супроводі пари охоронців він також пройшовся по території табору "Надійний". Наявність ескорту було частиною правил. Там, де він не встановлював правила, він їм слідував. Зрештою, сенс табору для військовополонених в тому, щоб примушувати людей слідувати правилам. Але з правилами чи без правил, він не дуже турбувався про те, що його візьмуть у заручники. Нові в'язні одного разу спробували зробити це з іншим наглядачем, через пару днів після смерті губернатора Лонга. Наступна різанина показала, чого вони могли очікувати, якби спробували це знову.
  
  - Гей, начальник! - крикнув хтось. - А можна нам поїсти краще?
  
  "Ви отримаєте те, що наказано правилами", - відповів Пінкард. "І ви пошкодуєте, якщо будете скиглити з цього приводу. Ви розумієте?"
  
  В'язень не відповів. Він носив свою смугасту уніформу - за правилами Луїзіани - з дивною гордістю. Він говорив як освічена людина, коли ставив це питання. Джефф задумався, ким він був до того, як рухнуло правління Хьюї Лонга. Юристом? Професором? Письменником? Ким би він не був, зараз він всього лише укладений. І він насправді не зрозумів, як бути ув'язненим, інакше не промовчав би, коли начальник в'язниці задав йому питання. Пінкард кивнув охоронцям. Більшого йому і не вимагалося. Вони накинулися на чоловіка і побили його. Він завив, що йому анітрохи не допомогло. Інші ув'язнені поблизу спостерігали за подіями широко розкритими очима. Ніхто з них не вимовив ні слова і не спробував втрутитися. Вони вчилися.
  
  Коли побиття закінчилося, охоронці відступили. Вони навіть не були пом'яті. Повільно, болісно, з кров'ю, стікає по обличчю, укладений насилу піднявся на ноги. "Ви розумієте?" - Знову запитав його Джефф.
  
  - Так, начальник, - видавив він з себе.
  
  "Стій по стійці смирно, коли розмовляєш з начальником в'язниці, ти, нікчемний мішок лайна", - прогарчав охоронець.
  
  Укладений старався з усіх сил. Це було не дуже добре, оскільки він взагалі ледве міг стояти прямо. Тут, однак, мало значення зусилля. - Так, начальник, - повторив він, а потім обережно додав: - Вибачте, начальник.
  
  "Вибачення не змінює гірчиці", - огризнувся Пінкард. "Хто ти такий?"
  
  "Що?.." Укладений насупився. Один з охоронців загарчав в голодному нетерпінні. Однак він загарчав трохи раніше, ніж слід було, і дав чоловікові підказку. "Я нікчемний мішок лайна, начальник!" він випалив.
  
  Пінкард відповів різким кивком і кількома словами: "Крупа і вода - десять днів".
  
  Він чекав. Якби укладений запротестував, якби він хоч би моргнув, він був би набагато більш засмучений, ніж зараз. Але він тільки стояв по стійці смирно і намагався виглядати так, як ніби отримав хороші новини. Пінкард знову кивнув і пішов далі. З цього моменту у нього буде менше проблем з усіма, хто спостерігав і слухав.
  
  Ніхто більше не смів грубити йому, поки він не потрапив в лазарет. Тоді це сказав не укладений, а лікар у білому халаті. - Начальник, якщо ці люди і далі будуть отримувати пайок з мамалиги і трохи сала і нічого більше, ви побачите більше випадків пелагри, чим зможете собі уявити.
  
  "А що ще я повинен їх годувати?" - Запитав Джефф.
  
  "Овочі. Фрукти. Пшеничне борошно", - сказав лікар. "Вони тут зовсім недавно, але у деяких з них вже починають проявлятися симптоми".
  
  "Годівля їх іншими продуктами варто було б більше грошей, чи не так?" Запитав Пінкард.
  
  "Ну, так", - визнав людина в білому халаті. "Але пелагра - це не жарт. Вона вбиває. Тільки в останні кілька років ми з'ясували, що причиною цього є відсутність чого-небудь в раціоні. Ви хочете обтяжити себе безліччю хвороб, які ви можете легко запобігти? "
  
  Джефф знизав плечима. "Я не знаю про це. Що я знаю точно, так це те, що ці люди - вороги Конфедеративних Штатів. Вони не заслуговують нічого особливого. Ми продовжимо в тому ж дусі, що і раніше, велике вам спасибі ".
  
  Він чекав. Він не міг покарати лікаря так, як покарав ув'язненого. Доктор всього лише намагався виконувати свою роботу. Передбачалося, що він політично розсудлива людина. Він глянув на охоронців, що стоять позаду Пинкарда, і помітно ослаб. "Добре", - сказав він. "Але я дійсно хотів тримати вас в курсі".
  
  "Чудово", - сказав Пінкард. "Я в курсі. Свобода!" На цей раз підходяще слово означало "Заткнися і перестань мене турбувати".
  
  "Свобода!" - луною відгукнувся лікар. Більше він нічого не міг сказати.
  
  Колючий дріт відділяла кабінет начальника в'язниці й приміщення охорони від бараків для ув'язнених. Пінкард кивнув сам собі, коли виходив з району, де жили в'язні. Від них не було нічого, крім неприємностей. Тут це було навіть більш правильно, ніж в Алабамі. Там віги і Радикали давно здогадувалися, що з ними станеться, коли Партія свободи вийде на перше місце. Не тут, в Луїзіані, не після того, як туди потрапив Лонг. Тутешні Rad Libs думали, що назавжди залишаться на вершині.
  
  Коли Пінкард піднімався по сходах в їдальню, щоб перекусити (у нього був набагато більш широкий вибір, ніж вівсянка і сало), над головою прожужжала зграя літаків. Вони були розфарбовані в яскраві кольори. Замість бойового прапора C. S. на крилах і фюзеляжі у них була намальована конфедеративная цитрусова компанія. Але вони говорили серйозно. Коли війська Конфедерації увійшли в Луїзіану після того, як був застрелений губернатор Лонг, кілька поліцейських штату і ополченців спробували чинити опір. Вони довго намагалися, принаймні після того, як машини конфедеративної цитрусової компанії бомбили і розстрілювали їх з неба. І з тих пір аероплани теж згодилися, наносячи удари по негритянським партизанам, які ховалися в болотах і бухтах, недоступних хіба що зверху.
  
  Передбачалося, що у Конфедеративних Штатів не повинно було бути літаків, що несуть бомби і керованих машин. Принаймні, так говорили Сполучені Штати з 1917 року. Президент Сміт відправив президенту Физерстону записку з цього приводу. Джефф згадав, що чув про це по радіо у своїй каюті. І президент Физерстон теж написав у відповідь, сказавши, що вони озброєні тільки з міркувань внутрішньої безпеки і що CSA зніме зброю, як тільки все знову заспокоїться.
  
  Поки що США більше нічого не сказали. З моменту першої акції протесту минуло два чи три тижні. Наскільки Джефф міг бачити, це означало, що його країні все зійшло з рук. Він посміхнувся, входячи в їдальню. "Дамнянкиз" штовхали Конфедеративні Штати більше двадцяти років, але їхній день підходив до кінця. CSA знову могло пишатися собою. Міг би... і зробив би.
  
  Чорношкірий кухар приготував йому великий бутерброд з ростбіфом і різноманітними гарнірами. Він налив собі чашку міцного світлого кава з вершками та цукром. Майонез потік у нього по підборіддю, коли він відкусив великий шматок від сендвіча. Життя було не так вже й погана. Ні, сер, зовсім не погана.
  
  
  Кожен раз, одягаючи форму, Кларенс Поттер виглядав у дзеркало, щоб переконатися, що це йому не сниться. Без сновидінь: кітель кольору горіхового горіха, три полковницькі зірочки на кожній нашивці на комірі. Покрий кітеля трохи відрізнявся від того, що він носив під час Великої війни. Він був вільніше, не так утрудняв руху під пахвами, і комір не намагався душити його кожен раз, коли він повертав голову. Хто б не переробив його, він розумів, що чоловікові, можливо, доведеться рухатися і битися, поки він у ньому.
  
  Відвідування офісів Військового міністерства в Річмонді теж здавалося мрією, хоча він робив це вже півтора року. Вартові біля будівлі витягнулися по стійці смирно і віддали честь, коли він проходив повз. Він віддавав честь у відповідь, як ніби робив це кожен день з тих пір, як закінчилася війна. Однак перші кілька разів, коли він віддавав честь, це було болісно, ніяково, іржаво.
  
  Все більше відвідувачів Військового міністерства піднімалися по сходах біля входу або зупинялися, щоб запитати сержанта, який сидить за столом з інформаційною табличкою, куди їм потрібно пройти. Сержант був пухким, доброзичливим і послужливим. Кілька осіб проходили коридором повз його столу. Його відзначала ще одна табличка:
  ТІЛЬКИ УПОВНОВАЖЕНИЙ ПЕРСОНАЛ.
  
  Доброзичливий сержант кивнув Поттеру, коли той проходив повз. Він пройшов половину коридору з страхітливою табличкою, потім відкрив двері з написом "Матеріали і реквізиції". З обережністю, навіть суетливостью, він зачинив за собою двері.
  
  По іншу сторону цієї двері стояли ще троє охоронців. Замість тредегаров з багнетами у двох з них були пістолети-кулемети: короткий, потворне зброю, не придатне ні на що, крім як перетворювати людей в гамбургер з близької відстані. У третього охоронця замість цього був 45-й калібр. - Ваше посвідчення особи, полковник? - запитав він.
  
  Як завжди, Поттер пред'явив картку зі своєю фотографією. Як завжди, охоронець уважно оглянув її, щоб переконатися, що фотографія відповідає особі. Задоволений, чоловік з пістолетом 45-го калібру, який був обережний, щоб не опинитися на лінії вогню своїх товаришів, відступив назад. Він вказав на журнал реєстрації, що лежав на столі за охоронцями. Поттер поклав картку назад в гаманець, потім зареєструвався. Він подивився на годинник, перш ніж додати час: 06: 42. Йому теж довелося знову звикати до військового часу.
  
  Сходи вели вниз від дверей з написом "Матеріали і реквізиції". Кімната, де працював Поттер, знаходилася в підвалі, кількома поверхами нижче рівня вулиці. Тут, внизу, дзижчали вентилятори, забезпечуючи циркуляцію повітря. У будь-якому випадку, тут пахло цвіллю. Влітку тут працювали кондиціонери, як в модному кінотеатрі; інакше це було б нестерпно.
  
  Поттер сів за свій стіл і почав переглядати американські газети, більшість з яких застаріли на день, два чи три тому. Найстарішим правилом у розвідувальній роботі було "Знай свого ворога". Газети в США дуже багато базікали. Вони говорили про самих різних речах, про яких уряду було б приємніше не говорити: про пересування солдатів, бочок, літаків, кораблів; про те, що де проводилося, в якій кількості і за скільки; про розкладах залізниць; про те, як працювала бюрократія і, часто, чому вона не працювала. Документи в CSA були такими ж, до приходу до влади Партії свободи. Тепер потенційним шпигунам пропонували набагато менше.
  
  Час від часу Кларенс Поттер згадував, що приїхав в Річмонд, щоб убити президента Физерстона. Він також знав, навіщо приїхав сюди, щоб зробити це. Він все ще вірив майже все, що у нього було під час Олімпійських ігор 1936 року. Але його більше не цікавила стрілянина в Физерстоне. У нього було занадто багато інших справ.
  
  Він знав, що Физерстон проникливий. Але він не розумів, наскільки розумний президент CSA, поки не побачив зсередини, як працює Физерстон. Після того, як Поттер застрелив негра, який відкрив вогонь по Физерстону раніше, ніж він встиг це зробити сам, його могли б поплескати по спині, а потім стався жахливий нещасний випадок. Замість цього Физерстон зробив щось ще потворніше: він дав Поттеру роботу, яку той справді хотів виконувати роботу, з якою він міг справлятися добре, і роботу, де хто його бос, не мало ні найменшого значення.
  
  "О, так", - пробурмотів Поттер, коли ця думка прийшла йому в голову. "Я б хотів помститися США, незалежно від того, хто був президентом".
  
  Физерстон не використовував його при поневоленні Луїзіани. Поттер навіть не знав, що це розроблялося, поки це не сталося, що саме по собі було ознакою хорошої безпеки. Було багато такого, чого йому не потрібно було знати, і краще б йому цього не знати. Люди, які спланували і здійснили операцію в Луїзіані, теж не знали, що він задумав. У всякому разі, він дуже сподівався, що вони цього не зробили.
  
  Він стукав на друкарській машинці, складаючи звіт про пересування військово-морського флоту США з Нью-Йоркської гавані, коли призначений на дев'ять годин прийом прийшов на десять хвилин раніше. На петлицях Рендольфа Девідсона красувалися дві планки старшого лейтенанта. Йому було під тридцять, білявий, голубоокий, з дуже червоними щоками та тоненькими вусиками. Віддавши честь, він сказав: "З'явився, як було наказано, полковник Поттер".
  
  Поттер схилив голову набік, уважно слухаючи, зважуючи, оцінюючи. "Непогано", - сказав він розсудливим тоном. "Як вийшло, що ти говориш так схоже на чортову янкі?" Він і сам був дуже схожий на нього; інтонації, яким він навчився в Єлі до війни, збереглися.
  
  "Після війни, сер, мій батько багато займався бізнесом в Огайо та Індіані", - відповів Девідсон. "Вся сім'я жила там, і я ходив там до школи".
  
  "Ви, безумовно, переконали б будь-по цей бік кордону", - сказав Поттер.
  
  Молодий чоловік виглядав нещасним. "Я знаю це, сер. Люди не довіряють мені з-за того, як я кажу. Клянуся, я б зараз був капітаном, якщо б говорив так, ніби родом з Міссісіпі.
  
  "Я розумію. У мене самого були деякі проблеми в цьому плані", - співчутливо сказав Поттер. "Тепер наступне питання: ви могли б зійти за чортову янкі по той бік кордону?"
  
  Девідсон відповів не відразу. Його блакитні очі розширилися і стали ще блакитніше в процесі. "Так ось в чому справа", - видихнув він.
  
  "Абсолютно вірно". Поттер говорив як один з його професорів в Єлі: "Ось що відбувається, коли дві країни, які не люблять одне одного, використовують один і той же мову. Зазвичай ви можете відрізнити когось з Міссісіпі від когось з Мічигану без особливих проблем. Звичайно. Але при наявності правильного набору документів хтось, хто звучить як проклятий янкі, може відправитися на північ і бути проклятим янкі - і робити багато інших цікавих речей крім цього. Що ви про це думаєте, лейтенант?
  
  "Коли мені починати?" - Запитав Девідсон.
  
  "Це не так просто", - з посмішкою сказав Кларенс Поттер. "Тобі треба трохи потренуватися". І нам потрібно провести ще кілька перевірок. "Але ти добре виглядаєш. У тебе гарний голос.
  
  "Велике вам спасибі, сер", - сказав Девідсон, на що більшість громадян Конфедерації відповіли б "Велике спасибі". Поттер схвально кивнув. Усмішка молодої людини говорила про те, що він знав, що схвалює Поттер.
  
  "Я буду на зв'язку з вами, лейтенант", - сказав Поттер. "Ви можете на це розраховувати".
  
  "Так, сер!" Девідсон теж зрозумів, що його звільняють, коли почув це. Він піднявся на ноги і віддав честь. "Свободу!"
  
  Це слово все ще дратувало. Воно нагадало Кларенсу Поттеру про те, ким він був. Йому не хотілося думати про те, як людина, переодевший форму конфедерації, приїхав в Річмонд з пістолетом у кишені. Він хотів прикинутися, що не чув цього слова. Він хотів, але не зміг. Лейтенант Девідсон виразно говорив з акцентом янкі. Це не означало, що він також не був шпигуном Партії Свободи, перевіряючим лояльність підозрюваного офіцера.
  
  "Я вже не новина", - подумав Поттер. Якщо зі мною що-небудь трапиться, це навіть не з'явиться в газетах. Я не можу дозволити людям турбуватися про мене. Підрахунок - той, який він робив раніше, - зайняв менше удару серця. - Свобода! - повторив він, не з ентузіазмом стійкого воїна, а чітко, по-діловому, по-військовому.
  
  Девідсон залишив підпільний офіс. Поттер нашкрябав кілька нотаток для себе. Вони обидва були пов'язані з перевіркою біографії офіцера, який навчався в Огайо та Індіані. Деякі з цих перевірок можуть показати, чи звітував Девідсон перед Партією свободи. Інші можуть показати, чи звітував він перед штабом розвідки армії США у Філадельфії.
  
  Поттер щось пробурмотів собі під ніс. Це був єдиний шанс, яким він скористався, проводячи такого роду операції. Той, хто говорив як чортів янкі, швидше за все, і був чортовим янкі. CSA шпигунило за США, але США також шпигували за CSA. Якщо б Сполученим Штатам вдалося впровадити шпигуна в розвідку Конфедерації, це могло б коштувати цілого загону звичайних солдатів, коли вибухнув би другий раунд бойових дій. Зустріч з ворогом, що говорить на твоєму мовою, була двосічним мечем, який міг порізати в обидві сторони. Будь-хто, хто цього не розумів, був дурнем.
  
  "Сподіваюся, я не дурень", - пробурмотів Поттер, повертаючись до своїх паперів. "У будь-якому разі, я сподіваюся, що я не такий дурень".
  
  Але звідки ви могли знати? Як ви могли бути впевнені? Під час Великої війни Поттер більше турбувався про тактичному рівні, ніж про стратегічне. Ця нова робота була більш складною, менш чітко визначеною. Тут він не зміг написати щось на кшталт "Допит американських полонених вказує на те, що атака в секторі А-17 карти розпочнеться о 05.30 післязавтра". Те, що він шукав, було більш тонким, більш ефемерним - і коли йому здалося, що він це побачив, він повинен був переконатися, що він не просто бачить те, що його американський колега (а у нього, напевно, був такий) хотів, щоб він побачив.
  
  "Чорт би тебе побрал", - пробурмотів він собі під ніс. Це було адресовано Джейку Физерстону, але Поттер знав, що краще не називати імен. Хтось міг - хто-то майже напевно - слухати його.
  
  Проблема була в тому, що Физерстон точно знав, що рухає Поттером. Я вирішую головоломки. У мене це добре виходить. Вкажи мені на що-небудь, і я знайду до суті. Скажіть мені, що це допомагає моїй країні - ні, дозвольте мені побачити своїми очима, що це допомагає моїй країні, - і я буду копати в чотири рази старанніше, щоб докопатися до суті.
  
  Над головою Поттера продовжували дзижчати вентилятори в системі вентиляції. Через деякий час цей звук став частиною його самого. Якщо б він коли-небудь припинився, він, ймовірно, вигукнув би: "Що це було?" Вібрація викликала біль у його пломб, коли він вперше потрапив сюди. Більше немає. Тепер це здавалося таким же основним, як нескінченний вир крові по його венах.
  
  Повз нього пройшов майор. "Після дванадцяти", - сказав чоловік. "Ви збираєтеся працювати до обіду, полковник?"
  
  Поттер здивовано подивився на годинник. Куди пішло ранок? Він витратив більше часу, ніж думав. - Тільки не я, - сказав він і підвівся на ноги. У розвідки була своя їдальня - таємна їдальня, подумав він з кривою усмішкою, - так що люди, які мали справу з прихованими справами, могли обговорювати їх тільки з тими, хто нічого не знав.
  
  Він взяв собі сендвіч з пастрами - смак, який він придбав в Коннектикуті і який не дуже поширений в CSA, - і стакан "Доктора Хопера", потім сів за столик. Він був один. Навіть через півтора роки він усе ще був тут новачком, все ще не зовсім членом банди. Багато офіцерів розвідки, еліта армії СС, пройшли службу у важкі й голодні часи після Великої війни. У них були свої угруповання, і вони неохоче запрошували Джонні-запізнилися приєднатися до них. Вони вирішували, що з ним робити. Деякі з них зневажали Джейка Физерстона. Інші вважали його Другим пришестям. Поттер, стояв однією ногою в обох цих таборах, теж не підходив.
  
  І тому, замість того, щоб базікати, він слухав. Так ти дізнаєшся більше, сказав він собі. Шпигун-янкі дізнався б багато, особливо почувши, як розкидаються такими назвами, як Кентуккі і Х'юстон. Поттер знав це ще до того, як повернувся в Розвідку. Як і будь-якому іншому, йому подобалося усвідомлювати, що він правий.
  X
  
  У повітрі кружляв сніг. Полковник Ебнер Даулінг стояв по стійці смирно, не звертаючи уваги на сиру погоду. Навіть коли сніжинка потрапила йому в очі, він не моргнув - і не збирався моргати. "Будь я проклятий, якщо дозволю Солт-Лейк-Сіті взяти наді мною верх зараз", - уперто думав він. Військовий оркестр заграв "Зоряно-смугасте прапор". Поряд з Доулингом його ад'ютант виструнчився ще пряміше, ніж був раніше.
  
  Коли затихли останні ноти Національного гімну, Доулінг рушив з місця: він зробив багато кроків вперед, щоб зустрітися лицем до лиця з новообраним губернатором Юти, який стояв в очікуванні в чорному костюмі, який міг би носити трунар. Привітання Доулінга міг би віддати якийсь механізм. "Губернатор Янг", - сказав він.
  
  Гебер Янг відповів кивком, принаймні, настільки ж відточеним. "Полковник Доулінг", - відповів він таким же холодним і офіційним тоном, як і офіцер.
  
  Спалахнули фотоспалахи, запам'ятовуючи момент для нащадків. Фіолетові і зелені плями заповнили зір Доулінга. Він з усіх сил намагався не моргати і з-за фотоспалахів. "Губернатор Янг, - сказав він, - за наказом президента Сміта Юта зараз займає своє місце як штат, подібний до будь-якого іншого в Сполучених Штатах, його тривала військова окупація підходить до кінця. Я бажаю вам і вашим співгромадянам удачі в майбутні роки і від усього серця сподіваюся, що встановилися тут мир і спокій можуть зберігатися ще довго".
  
  "Велике вам спасибі, полковник Доулінг", - відповів губернатор Янг, і спалахнуло ще більше фотоспалахів. "Ми, штат Юта, довго чекали цього моменту. Тепер, коли наш уряд знову знаходиться в наших власних руках, ви можете бути впевнені, що ми будемо старанні та обережні служіння суспільному благу ".
  
  "Він такий же великий брехун, як і я", - подумав Доулінг. Юта не була країною світу і заспокоєння, і новий громадянський уряд - новий уряд мормонів, оскільки Святі останніх днів займали всі виборні посади у виконавчій владі і мали солідну більшість в обох палатах законодавчого зібрання, буде робити все, що йому, чорт візьми, заманеться.
  
  Янг продовжив: "Ось уже понад півстоліття Сполучені Штати вперто вірять, що жителі Юти відрізняються від інших країн, які називають США своїм будинком. Нарешті-то у нас буде можливість показати країні - показати всьому світові, що це не так. Ми знову самі собі господарі і скористаємося цим по максимуму ".
  
  Доулінг чемно слухав, що потребувало зусиль. Янг не згадав про кілька речей. Полігамія - це одне. Нелояльність - інше. Невже після спроби відділення під час Другої мексиканської війни, збройного повстання під час Великої війни і вбивства на очах у самого Доулінга жителі Юти дійсно нічим не відрізнялися від інших, які називали США своїм будинком? У Даулинга були свої сумніви.
  
  Але президент Сміт, очевидно, цього не зробив, і думку Сміта мала набагато більшу вагу, ніж думка Доулінга (навіть якщо сам Доулінг мав набагато більшу вагу, ніж Сміт). Висновок американського гарнізону з Юти заощадив би мільйони доларів, які можна було б з більшою користю витратити в іншому місці - за умови, що штат не спалахне і буде коштувати більше грошей, а не менше. Ми це з'ясуємо, подумав Доулінг.
  
  "Я буду тісно співпрацювати з урядом Сполучених Штатів, щоб забезпечити панування світу", - сказав Гебер Янг. "Юта народилася заново. З Божою допомогою наша свобода збережеться надовго".
  
  Він ще раз кивнув Доулингу. Що це означало? Забирайся, сучий син, і більше не повертайся? Імовірно, хоча він і молодий, але грунтовний джентльмен, він ніколи б не сказав нічого подібного.
  
  Доулінг ще раз відсалютував йому, щоб показати, що цивільна влада в Сполучених Штатах вище військової. Потім комендант - тепер вже колишній комендант - Солт-Лейк-Сіті з важливим видом розвернувся і промаршировал назад до своїх людей. Церемонія була закінчена. Вперше за більш ніж п'ятдесят років в Юті повернулося цивільне правління.
  
  Вантажівки чекали, щоб відвезти солдатів на залізничну станцію. Доулінг і капітан Торічеллі замість цього поїхали на сіро-зеленому автомобілі. Торічеллі сказав: "Через п'ять хвилин після того, як ми залишимо штат, Мормонський храм знову почне будуватися".
  
  "Чому ви думаєте, що вони будуть чекати так довго?" - Запитав Даулінг, і його ад'ютант розсміявся, хоча він не жартував. Він продовжував: "Скільки ви хочете поставити на те, що позолочена статуя ангела Моронія теж буде встановлена на даху нового Храму?"
  
  "Вибачте, сер, але до цього я не притронусь", - відповів капітан Торічеллі. Позолочена мідна статуя, венчавшая старий мормонський храм, зникла до того, як американська артилерія і авіабомби зруйнували будинок в 1916 році. Окупаційні власті призначили величезну винагороду за інформацію, яка призвела до його виявлення. За більш ніж двадцять років ніхто так і не претендував на цю нагороду, і статуя так і залишилася невідкритою.
  
  "Цікаво, що будуть робити мормони тепер, коли вони знову стали законними", - задумливо промовив Доулінг.
  
  "Янг довелося пообіцяти, що вони не повернуть полігамію", - сказав Торічеллі. "Президент дійсно вичавив з нього так багато".
  
  "Хуліган", - відповів Доулінг, на що його ад'ютант, набагато більш молодий чоловік, подивився на нього так, наче був вражений, що хтось міг таке сказати. Вуха Доулінга запалали. Його смак до сленгу сформувався ще до Першої світової війни. Якщо його слова звучали старомодно,... значить, так воно і було, от і все.
  
  Ніхто не стріляв по автомобілю або вантажівкам по дорозі на станцію. Доулінг задавався питанням, чи доведеться його людям з боєм пробиватися з Солт-Лейк-Сіті, але з відступом не виникло ніяких проблем. Можливо, мормони не хотіли робити нічого, що дало б Елу Сміту привід передумати. Даулінг теж не став би цього робити, не на їхньому місці, але з фанатиками ніколи не можна бути впевненим.
  
  Мормони дійсно знайшли способи заявити про свої почуття. Фотографії та банери з вуликами - їх символом промисловості і емблемою Республіки Дезерет, яку вони намагалися створити, - були всюди. І Доулінг побачив слово "свобода!" намальоване більш ніж на декількох стінах і парканах. Можливо, це просто означало, що місцеві жителі були раді вибратися з-під військової окупації США. Але, можливо, це означало, що деякі з них дійсно були так близькі до партії Джейка Физерстона і Конфедеративним Штатам, як побоювався Уінтроп Ст. Уебб.
  
  Доулінг сподівався, що худий маленький шпигун в безпеці. Наскільки він знав, ніхто так і не здогадався, що Уебб працював на окупаційні влади. Але, знову ж таки, ніколи не можна було сказати напевно.
  
  На вокзалі більшість солдатів розмістилися в звичайних пасажирських вагонах другого класу. Вони будуть спати - якщо взагалі будуть спати - на сидіннях без відкидання. Доулінг і Торічеллі їхали в одному вагоні Pullman. Доулінг згадав поїздки на поїзді з генералом Кастером. Він не думав, що той був такий же перешкодою, як Кастер.
  
  Що б він не думав, він ніколи не обговорював цю тему з капітаном Торічеллі. Кастер був великим героєм для США, але не для Абнера Доулінга. Доулінг надто добре знав, що жоден чоловік не був героєм для свого ад'ютанта, так само як і для свого камердинера. Торічеллі залишався ввічливим. Цього було досить.
  
  Пролунав пронизливий свисток і серія ривків, і поїзд рушив. Торічеллі сказав: "Я не буду шкодувати про те, що поїду з Юти, сер, і це Божа правда".
  
  "Я теж", - погодився Даулінг. "Цікаво, що великі уми в Філадельфії тепер будуть робити зі мною".
  
  Він повинен був почекати і подивитися. Він провів десять років у якості ад'ютанта Кастера (і якщо це не було жорстоким і незвичайним покаранням, він не знав, яким воно могло бути), і все це час в Юті. Що далі? Він довів, що може миритися з примхливими старими і релігійними фанатиками. Для чого ще це його влаштовувало? Він і сам не зміг би сказати. Може бути, у Генерального штабу у фактичній столиці виникне яка-небудь ідея.
  
  Військові інженери замінували залізничні колії в Юті. Доулінг сподівався, що вони були на роботі, коли військовий гарнізон залишив штат. Він також сподівався, що поїзди не почнуть вибухати, як тільки інженери перестануть патрулювати шляху.
  
  Коли поїзд проїхав з Юти в Колорадо, Доулінг тихо зітхнув з полегшенням. Або, може бути, було не так вже тихо, тому що капітан Торічеллі сказав: "Клянуся Богом, це дійсно здорово - вибратися звідси, чи не так?"
  
  "Я провів чотирнадцять років у центрі країни мормонів", - відповів Даулінг. "Після цього, капітан, хіба ви не були б раді виїхати звідси?"
  
  Його ад'ютант обдумав це, але лише на мить. "Чорт візьми, так!" - сказав він. "Я сам пробув там занадто довго".
  
  Чим далі на схід забирався поїзд, тим більше Даулінг задавався питанням, які накази будуть чекати його в Філадельфії. Все, що він знав, це те, що його направили у Військове міністерство. Це могло означати все, що завгодно, або нічого. Він задавався питанням, чи чекає його ще попереду якась кар'єра, або його направлять в берегову оборону Небраски або щось в цьому роді. Чим далі на схід забирався поїзд, тим більше він хвилювався. Він був відвертим демократом, який був ад'ютантом одного з найбільш відвертих демократів всіх часів, і він повертався додому в розпал правління соціалістів. Він зустрічав прикмети, які подобалися йому більше.
  
  Капітан Торічеллі здавався несприйнятливим до таких тривог. Але Торічеллі був всього лише капітаном. Доулінг був полковником. Він був полковником довгий час. Якщо він не отримає зірки на свої плечі найближчим часом, то ніколи не отримає. А полковник у відставці був так само жалюгідна, як і будь-яка інша нелюба стара діва.
  
  По дорозі в Філадельфії поїзд проїжджав через Іллінойс, Індіана і Огайо, а не через Кентуккі. Їхати через Кентуккі було менш небезпечно, ніж через Х'юстон, але ненабагато. Члени Партії свободи, будь то доморощені або імпортовані з CSA, перетворили життя там досить близьке подобу пекла. Тривала військова окупація і спогади про програну повстанні допомогли залякати мормонів. Здавалося, ніщо не могло налякати бойовиків в штатах, відібраних у Конфедерації.
  
  "Подумайте про це з іншого боку, сер", - сказав капітан Торічеллі, коли Даулінг зауважив про це. "Коли ми їх знищуємо, наші люди проходять справжню бойову підготовку".
  
  Доулінга так і кортіло піти, Хуліган! ще раз, але він побоявся, що його ад'ютант не зрозуміє. Замість цього він сказав: "Що ж, так воно і є, але конфедерати теж це розуміють".
  
  - Так, сер. Це правда. Від такої перспективи Торічеллі, напевно, відкусив би лимон. Потім його обличчя просвітліло. - Вони цього не зроблять, якщо ми вб'ємо їх усіх.
  
  "Вірно", - сказав Даулінг. В ньому була кровожерливість, яку схвалив би сам запальний Джордж Армстронг Кастер.
  
  Навіть розкішний вагон Pullman через кілька днів набрид. Доулінг почав шкодувати, що не полетів літаком з Солт-Лейк-Сіті. У ці дні літає все більше і більше людей. Тим не менш, він сумнівався, що уряд утримався б від додаткових витрат.
  
  Поїзд проїжджав через Піттсбург, коли він побачив розвіваються прапори у половини співробітників. Його пройняла тривога. "Що пішло не так?" він запитав капітана Торічеллі, але у його ад'ютанта, звичайно, не було кращого способу дізнатися, ніж у нього. Ніхто інший в поїзді, схоже, теж не мав ні найменшого уявлення. Все, що він міг робити, це сидіти і хвилюватися, поки машина не під'їхала до станції в центрі Філадельфії.
  
  Він поспішив геть, маючи намір запитати першого-ліпшого людини, що сталося. Але підполковник Генерального штабу чекав на платформі і привітав його словами: "Ласкаво просимо в Філадельфії, бригадний генерал Доулінг. Я Джон Эйбелл. Він віддав честь, потім простягнув руку.
  
  Почервонівши від захвату, Доулінг потиснув її. Краєм вуха слухав вітання капітана Торічеллі. Підполковник Эйбелл повів його до чекав автомобілю. "Вони думають, що я все-таки витратив свій час на щось варте", - подумав він. Він задавався питанням, як міг би запитати будь-який чоловік.
  
  Протягом декількох годин після цього він знову не згадував про прапори. Як він дізнався, зрештою, це не було катастрофою: всього лише знак жалоби з приводу смерті колишнього президента Осії Блэкфорда.
  
  
  Флора Блэкфорд відчувала себе спустошеною всередині, спустошеною і приголомшеною. Раціональна частина її розуму наполягала, що їй не слід було цього робити. Осія роками ставав слабкіше, місяцями слабшав, тижнями помирав. Він прожив довге, насичене життя, більш насичений, ніж міг собі уявити, перш ніж випадково зустрів Авраама Лінкольна під час поїздки на поїзді по території Дакоти. Він піднявся з нічого до президента Сполучених Штатів і помер мирно, без особливих мук.
  
  І Флора любила його, і бути без нього було все одно що втратити частину себе. Це створювало порожнечу. Що б не говорила їй раціональна частина її розуму, вона відчувала себе так, немов тільки що потрапила під поїзд.
  
  Джошуа сприйняв це ще важче. Її синові ще не виповнилося чотирнадцяти. У нього не було навіть тієї захисту і рационализаций, які Флора могла б призвести проти того, що сталося. Вона знала, що Джошуа був дитиною, що народилася пізньої осені в житті Осії, що її чоловікові пощастило побачити, як їх син виріс таким, яким був він сам. Все, що Джошуа знав, це те, що він тільки що втратив свого батька. Для хлопчика, наближається до зрілості, втрата батька була швидше зрадою, ніж що-небудь ще. Твої мати і батько повинні були бути поруч із тобою, і бути поруч завжди.
  
  В їх нью-йоркській квартирі Флора сказала: "Подумай про кузена Йосселе. Він взагалі ніколи не бачив свого батька, тому що його батька вбили до народження Йосселя. Ти знав свого батька все своє життя до цих пір, і ти будеш пам'ятати його і пишатися ним до кінця своїх днів.
  
  "Ось чому я так сильно сумую за нього!" Сказав Джошуа, його голос затремтів між дискантом, яким він був, і баритоном, яким він повинен був стати. Сльози текли по його обличчю. Він боровся з кожним приступом ридань, боровся і програв. Якби він був на кілька років молодший, плач все ще здавався б йому природним; він робив би це без сорому. Тепер, однак, він був досить близький до чоловіка, щоб важко переносити сльози.
  
  Флора обняла його. - Я знаю, любий. Я знаю, - сказала вона. - Я теж. - Джошуа дозволив заспокоїти себе на деякий час, потім вирвався від неї з раптовою безтурботністю чоловіки і кинувся в свою спальню. Він зачинив за собою двері, але це не могло заглушити наповнені болем звуки нових ридань. Флора попрямувала було за ним, але зупинила себе. Що хорошого дало б? Він мав право на своє горе.
  
  Задзвонив телефон. Флора втупилася на нього з почуттям, близьким до ненависті. Осія був мертвий всього один день, а вона вже втратила рахунок того, скільком репортерам і репортерам радиоинтервьюеров вона повісила трубку. Вона опублікувала заяву, в якій підсумувала досягнення свого чоловіка і своє власне горе, але задовольнило це їх? Навіть близько. Чим більше їй доводилося мати з ними справу, тим більше вона переконувалася, що всі вони були зграєю упирів.
  
  Втупившись на телефон, вона не змогла змусити його замовкнути. Бурмочучи щось собі під ніс, вона підійшла до нього і зняла трубку. "Алло?"
  
  "Флора, люба, це Ел Сміт". Цей грубий нью-йоркський голос не міг належати нікому іншому. "Я просто хотів подзвонити і сказати тобі, як мені шкода".
  
  "Велике вам спасибі, пане президенте". Флора подумки вибачилася перед телефоном. "Велике вам спасибі. Я ціную це, повірте мені".
  
  "Він був хорошою людиною. Він зробив все, що міг. Обвал стався не з його вини, і виправити його нелегко". Президент зітхнув. "Гувер дізнався про це, і я роблю те ж саме, чорт візьми. Нечесно, що він повинен жити зі спогадами про це ".
  
  "Я знаю", - відповіла Флора. "Я кажу те ж саме з 1929 року. Наступний людина, яка зверне на це увагу, буде першим".
  
  "Я уважно стежу", - сказав Сміт. "Послуги будуть надаватися на Заході?"
  
  "Абсолютно вірно. Він хотів, щоб його поховали в Дакоті. Це був його дім. Я зроблю те, чого б він хотів ".
  
  "Добре. Це добре". Через кілька миль Флора могла бачити, як президент кивнув. "У вас є які-небудь проблеми з проповідником-гойишем?"
  
  Незважаючи ні на що, вона розсміялася. Так, США були особливою країною, а Нью-Йорк - особливим штатом - де ще католицький лідер міг би виступити з ідеально відповідним уривком з ідишу? "Поки, здається, все в порядку", - відповіла вона.
  
  "Відмінно", - сказав Сміт. "Але якщо він дасть тобі трохи цури, скажи йому, щоб поговорив зі мною. Я його вилікую - ось побачиш, якщо я цього не зроблю".
  
  "Спасибі", - сказала Флора. Це теж створювало непогану картину: президент-католик, пропонує залякати методистського священика. Вона продовжила: "Ми з Джошуа збираємося вилетіти назад в Дакоту сьогодні вдень. Ми закінчимо приготування на місці і будемо готові, коли... коли Осія приїде ". Тіло її чоловіка доставляли спеціальним поїздом.
  
  "Чарлі приїде на похорон", - сказав Сміт.
  
  Тепер Флора зловила себе на тому, що киває. Коли Осія був віце-президентом, одним із його обов'язків було відвідування похорону важливих людей. Ла Фоллетт лише слідував давньої традиції. І сам Ел Сміт не хотів здаватися занадто тісно пов'язаним з Осией Блэкфордом навіть після смерті: люди все ще звинувачували Блэкфорда в крах бізнесу, і Сміт не хотів, щоб це перекинулося на нього, яким би несправедливим це не було. - Президент Сінклер вже відбув в Дакоту, - сказала Флора.
  
  "Він може собі це дозволити", - відповів Сміт. "Він не збирається балотуватися знову через рік". Так, вони обидва думали про одне й те ж.
  
  "І Гувер запитав, ради йому", - додала вона.
  
  "Що ви йому сказали?" - запитав президент. "Він теж не збирається знову балотуватися, не після того, як я штовхнув його тукху". "Більше ідишу, як личить".
  
  "Я сказала "так", - відповіла Флора. "Я не згодна з багатьма речами, які він робив - Осія не міг винести багато чого з того, що він робив, - але він чесна людина. Ти повинен поважати це ".
  
  "Якщо хочете знати мою думку, він впертий педант, - сказав Сміт, - але робіть по-своєму". Флора не вважала цей вердикт неправильним. Хоча, може бути, у неї теж було трохи впертого педанта, хоча вона і сподівалася, що не була кислою. Президент продовжив: "Якщо я можу щось зробити, дайте мені знати, чуєте? Не соромтеся цього".
  
  "Я не буду", - пообіцяла вона. Вони попрощалися. Як тільки вона повісила трубку, вона знову почала бігати по кімнаті. Занадто багато справ потрібно було зробити перед від'їздом в аеропорт, і на них не вистачало часу.
  
  Сам аеропорт знаходився в Ньюарку. У Нью-Йорку будувався великий аеропорт - щедрість президента рідного міста, і багато-багато робочих місць для місцевих робітників, всі оплачується федеральними грошима, - але це буде зроблено тільки через пару років. Літак був двомоторним Curtiss Skymaster. Він з розумним комфортом доставив тридцять дві людини на захід, в Омаху. Флора і Джошуа провели там ніч в готелі, потім сіли в менший "Форд тримотор" і вирушили на північ, у Бісмарк.
  
  Цей політ був схожий на падіння назад у часі. Ford був менше, з обшивкою з гофрованого металу, а не з гладкого алюмінію. Сидіння всередині теж були меншими і більш тісними. Коли літак злітав, він теж був більш гучним. До того ж він летів не так високо, що означало, що політ був більш складних. Вони облітали бурю в прерії. Навіть грубого повітря на околицях було достатньо, щоб Флора пораділа, що авіакомпанія надала сумки від повітряної хвороби. Виявилося, що вона в цьому не потребувала, як і Джошуа, але деяким іншим пасажирам пощастило менше. Залишок польоту був неприємним навіть з сумками. Без них... Що ж, без них було б ще гірше.
  
  Чорний лімузин чекав її біля поля на околиці Бісмарка. Він відвіз її в маленьке містечко Франкфурт на річці Джеймс. Племінник Осії Блэкфорда, Вільям, який володів фермою недалеко від Франкфурта; колишній президент буде там похований на церковному кладовищі. Вільям Блэкфорд і Флора були приблизно одного віку. Фермер і конгресвумен з Нью-Йорка відрізнялися один від одного настільки, наскільки це можливо для двох американців, але у них була дивна симпатія. І ферма зачарувала Джошуа. Як і дочка Вільяма, Кеті, яка була блондинкою, блакитноокою і дуже гарненькою. Флора спостерігала за цим з великим, ніж просто задоволенням.
  
  Вільям Блэкфорд теж. "Може бути, тобі доведеться привести хлопчика в інший раз", - сказав він сухим голосом.
  
  "Може бути, я так і зроблю". Флора не змогла втриматися від усмішки. "Чи, може, ти могла б відвідати Нью-Йорк або Філадельфію".
  
  Племінник її чоловіка похитав головою. "Ні, спасибі. По-перше, ти не маєш на увазі мене. І я бачив Філадельфію. Я не хочу повертатися. На тротуарах, я думаю, більше людей, ніж у всій Дакоті ". Він був недалекий від істини, і Флора це знала. Він продовжив: "Я виріс з великим простором для маневру. Я не знаю, що б без цього робив".
  
  Флора виросла взагалі ні з чим. Її сім'я жила в квартирі з холодною водою і, крім того, брала мешканців, щоб зводити кінці з кінцями. Вона приймала людей і шум як належне, так само як Вільям Блэкфорд брав широкі відкриті простори, тишу і спокій. "Коли Осія вперше привіз мене в Дакоту, я відчувала себе комахою на тарілці", - сказала вона. "Там було дуже багато країни, занадто багато неба і недостатньо мене".
  
  "Я чув, як люди з далекого Сходу говорили це раніше", - відповів господар, киваючи. "Я думаю, що всі решка за решкою, але ..." Він замовк, на його обличчі відбилася тривога. - Ось, дозволь мені принести тобі хусточку.
  
  - У мене є один. Флора полізла в сумочку, дістала лляної хустку і промокнула очі. - Іноді це застає мене зненацька, от і все. Я пам'ятаю хороші часи, які були у мене з Осией, те, що він мені показував, а потім я згадую, що у нас більше нічого не буде, і ... це відбувається. Вона высморкалась.
  
  Вільям Блэкфорд кивнув. "Я знаю, як це буває, звичайно ж. Я втратив брата на війні. Час від часу я все ще буду думати про те, щоб порибалити на форелі з Тедом, точно так само, як це було позавчора, коли ми робили це в останній раз. І я буду ... проклятий, якщо я теж час від часу не буду валятися в калюжу.
  
  Три дні потому високопоставлені особи і репортери заполонили крихітну, обшиту білою вагонкою церква Франкфурта. Будівля, схоже, було привезено прямо з Нової Англії. Величезний простір горизонту за ним, однак, міг належати тільки Заходу. Очікування мучило Флору. Тепер вона більше, ніж коли-небудь, співчувала єврейським звичаєм проводити похорон як можна швидше після смерті. Ці дні між ними були нічим іншим, як катуванням.
  
  У преподобного Альберта Тальбота було риб'яче особа з блідою шкірою, великими блакитними очима і вічно поджатым ротом. Його хвалебна мова, на погляд Флори, була чисто умовною і мало що говорила про те, за що виступав Осія Блэкфорд, мало про те, ким він був. Вона почала злитися, задаючись питанням, чи не варто було їй все-таки нацькувати на нього президента Сміта.
  
  Але їй не знадобилося багато часу, щоб вирішити, що відповідь була негативною. Всі інші в церкві, включаючи Джошуа, здавалися задоволеними, навіть зворушеним цими звичайними фразами. Це було те, що дійсно мало значення. До тих пір, поки аудиторія міністра розходилася задоволена почутим, ніщо інше не мало особливого значення.
  
  Віце-президент і два колишніх президента Сполучених Штатів несли труну, допомагаючи Джошуа і Вільяму Блэкфордам і більш далекому родичу винести труну на кладовище під цим безкраїм небом.
  
  "Він був хорошою людиною, прекрасною людиною", - сказав Аптон Сінклер.
  
  "Він дійсно був таким", - погодився Герберт Гувер. Вони кивнули один одному і Флорі. Соціаліст і демократ, вони погоджувалися дуже мало, але з-за цього не сварилися. Флора теж кивнула, хоча сльози знову навернулися їй на очі. Тут вони обидва були праві.
  
  
  Бригадний генерал Деніел Макартур не був щасливою людиною. Полковнику Ирвингу Морреллу було важко звинувачувати свого начальника. Мундштук Макартура сіпнувся у нього в роті. Судячи з усього, у американського коменданта в Х'юстоні виникли проблеми з тим, щоб не прокусити тримач наскрізь.
  
  "Смішно!" він вибухнув. "Абсолютно смішно! Як ми повинні зберегти це держава в США, якщо ми будемо поблажливі до всіх бунтівників і зрадників всередині нього?"
  
  Моррелл дав йому єдиний відповідь, на який був здатний: "Сер, будь я проклятий, якщо знаю".
  
  "Нехай Х'юстон і всі, хто в ньому, будуть прокляті!" Макартур загарчав. "Це було б саме те, чого він - і вони заслуговують. Це запущена рана. Ми повинні припекти його розпеченим металом.
  
  Він мав на увазі гарячий свинець, випущений з гвинтівок і кулеметів. Моррелл не заперечував - навпаки. Він сказав: "Важко працювати, коли все в країні, де ти працюєш, хочуть, щоб ти забрався до диявола, і роблять все можливе, щоб відправити тебе туди. Я думав, що Канада погана. Порівняно з цим Канада була прогулянкою в парку".
  
  "Порівняно з цим пекло - це прогулянка в парку, полковник". Макартур вказав на бармена офіцерського клубу. "Ще один, Аристотель".
  
  "Так, сер, генерал, сер". Аристотель зробив честь, потім посунув віскі через стійку Макартуру. Що ж, у будь-якому випадку, він лояльний, подумав Моррелл. Будь-негр, вважав за краще Джейка Физерстона Елу Сміту, був не просто зрадником - він був безперечно божевільним. Моррелл хотів би, щоб в Х'юстоні було більше негрів; вони стали б корисною противагою всім фанатикам, виступаючим за Конфедерацію. Але тут їх було мало.
  
  Зробивши ковток - ні, саме ковток - нового напою, Деніел Макартур продовжив: "Присягаюся Богом, полковник, під час Великої війни були ділянки фронту, де чоловік був у більшій безпеці, ніж сьогодні в Х'юстоні. Під час війни тільки труси отримували кулю в спину. Тут це може трапитися з ким завгодно в будь-який час дня і ночі".
  
  "Так, сер", - сумно погодився Моррелл. "Захоплення заручників після того, як у кого-то все-таки стріляли, спрацював не так добре, як мені хотілося б".
  
  Макартур виглядав незадоволеним - не їм, а Х'юстоном і, можливо, всім світом. "Деякі з цих сучих синів, схоже, ради померти. Не те щоб я теж не радий бачити їх мертвими, але...
  
  "Так, сер. Але." Моррелл перетворив це слово в закінчений та похмуре пропозицію. Він продовжив: "Я думаю, що ми краще справляємося із створенням мучеників Партії свободи, ніж з тим, щоб змусити людей вирішити не стріляти в нас".
  
  "На жаль, ви праві. На ще більший жаль, я не знаю, що з цим робити". Макартур загасив сигарету. Він вставив в мундштук ще одну цигарку, прикурив і похмуро затягнувся. Потім подивився на пачку. "Тютюн вищої якості з Конфедеративних Штатів Америки", - прочитав він і зробив вигляд, що збирається викинути листок. Він неохоче стримався. "Чорт би побрал все це до бісової матері, у них дійсно найкращий тютюн".
  
  "Так, сер", - погодився Моррелл. "Коли вони попросили про припинення вогню в 1917 році, офіцер, який увійшов у наші ряди з білим прапором, дав мені одну зі своїх сигарет. Після трьох років вживання подрібненого сіна і кінського гною, які ми називали цигарками, це було все одно що потрапити в рай ".
  
  "Я б хотів відправити половину цього штату на небеса, припускаючи, що хто-небудь тут піде в цьому напрямку", - прогарчав Макартур. "Але навіть це не принесло б особливої користі". Він допив віскі ще одним ковтком. Замість того, щоб попросити налити ще, він скочив на ноги і гордо вийшов з офіцерського клубу, залишаючи за собою шлейф диму від сигарети. Йому було досить жарко, він міг би і без цього тягнути за собою дим.
  
  "Ваш стакан порожній, сер", - сказав Аристотель Морреллу. "Хочете, я наллю вам ще?"
  
  "Ні, дякую", - відповів він. "Ви живете тут досить довго, чи не так?" Він почекав, поки бармен кивне, потім сказав: "Добре. Чудово. Що б ви зробили, щоб утримати Х'юстон у США?"
  
  Очі чорношкірого розширилися. - Я, сер? Йому знадобилося мить, щоб зрозуміти, що Моррелл задав це питання серйозно - після того часу, яке Моррелл провів у Х'юстоні, він поставив би його всерйоз, якщо б поставив бродячого кота. - Я думаю, перше, що ти зробиш, - це знесеш голову цього Джейку Физерстону, - сказав Арістотель.
  
  "Я вважаю, що ви абсолютно, на сто відсотків праві", - сказав Моррелл. Справжній грецький філософ не зміг би вирішити проблему краще. Якщо щось і могло б виконати цю роботу, так це воно. На жаль.... - А якщо припустити, що ми не зможемо?
  
  "В такому разі, сер, я не знаю", - сказав Арістотель. "Але я знаю одну річ. Якщо ви янкі, коли-небудь вирішите залишити цей штат, візьміть мене з собою, чуєте?
  
  "Я чую тебе". Що почув Моррелл, так це неприкритий жах у голосі чоловіка. Він заспокоїв його, як заспокоїв би перелякану кінь: "Не хвилюйся. Ми тут вже двадцять років. Ми нікуди не дінемося.
  
  "Навіть якщо у них є хтось з цих плебеїв - як там, чорт візьми, ви їх називаєте?" Запитав Аристотель.
  
  "Я не думаю, що вам потрібно турбуватися про це", - сказав йому полковник Моррелл. "Ми заплатили за Х'юстон кров'ю. Я не думаю, що ми повернемо це в урни для голосування".
  
  Це, здавалося, подіяло на бармена. Він витяг її з-під стійки і провів нею по і без того блискучому полірованого дерева. Хоча Аристотель здавався щасливішими, Моррелл був зовсім іншим. Кольоровий, ймовірно, не звернув особливої уваги на те, що сказав Ел Сміт. Із-за характеру обов'язків Моррелла він повинен був це зробити. Йому не сподобалося те, що він почув. Розмови про демократію та самовизначення звучали дуже благородно. У нього самого було що сказати на цю тему, коли турки-османи переслідували вірмен. Але коли демократія і самовизначення зіткнулися з необхідністю країни захищати себе...
  
  Моррелл припустив, що Сполучені Штати могли б втратити Х'юстон, не заподіявши собі надто великої шкоди, хоча втрата нафти, знайденої в 1920-х роках, була б неприємністю, а те, що вона потрапить у руки Конфедерації, було б ще більшою неприємністю. Те ж саме відносилося і до Секвої, де індіанці найщирішим чином зневажали американських окупантів, які навіть не зволили впустити штат у США. Втрата Кентуккі, однак, не була б неприємністю. Втрата Кентуккі була б катастрофою. Під час війни за відділення Лінкольн сказав, що сподівається на те, що Бог буде на його боці, але йому потрібен був Кентуккі. Програвши війну і держава, він довів, що не має ні того, ні іншого.
  
  "Я беру свої слова назад. Дай мені ще випити", - раптово сказав Моррелл.
  
  Аристотель приготував це для нього. "За рахунок закладу, сер", - сказав він. "Ви заспокоїли мене, і я дуже вдячний".
  
  "Спасибі". Моррелл відчував себе винуватим за те, що взяв безкоштовну випивку, але не міг наполягти на оплату, не змушуючи бармена знову хвилюватися. Моррелл і сам хвилювався. Якщо північна межа Конфедеративних Штатів повернулася до річки Огайо, чому так багато солдатів із Сполучених Штатів загинуло, щоб просунути цей кордон на південь? За що вони загинули? Взагалі за що завгодно? Моррелл не міг цього бачити.
  
  Але якщо президент Сміт допустить проведення плебісциту, Х'юстон, Секвойя і Кентуккі проголосують за повернення в CSA. Моррелл був упевнений в цьому. І якщо б Сміт не дозволив провести плебісцит, Джейк Физерстон міг би проклинати його з одного боку і з іншого за нехтування цих чудових речей - демократії та самовизначення.
  
  Физерстон і сам трохи зневажав їх, але не настільки сильно. Він цілком міг виграти абсолютно чесні вибори, і Моррелл болісно усвідомлював це. (Те, що Физерстон здобув перемогу на виборах, коли третина населення його країни була позбавлена виборчих прав, Морреллу ні разу не приходило в голову. Негри були для нього політично невидимі, як і для більшості білих в США.)
  
  Моррелл проковтнув своє почуття провини і тривоги разом з безкоштовною випивкою. Потім він покинув офіцерський клуб. Паркани та мішки з піском захищали його від снайперів, коли він прямував до холостяцьким офіцерським квартирах. Його нудило від БОКИ, але він не збирався привозити Агнес і Мілдред з форту Лівенворт. Йому платили за те, щоб він ризикував життям заради своєї країни. Люди, яких він любив, цього не робили.
  
  Ще більше мішків з піском, колючого дроту і кулеметних точок захищали стовбури за межами Лаббока. Моррелл вирушив до них рано вранці наступного дня. Кілька захоплених хьюстонцев спробували проникнути всередину і влаштувати саботаж, незважаючи на оборонні споруди. Найближчі родичі місцевих жителів, безсумнівно, були самими нещасними. Самих потенційних диверсантів це більше не хвилювало. Але ніхто так і не зловив заповзятливих хлопців, які обстрілювали американський табір мінометними снарядами звідки-то з Лаббока. Винагороду за їх упіймання набула широкого розголосу, але ніхто в Х'юстоні, здавалося, не був зацікавлений в отриманні такого роду винагороди.
  
  Члени екіпажу почали з'являтися всього через пару хвилин після того, як Моррелл дістався до стоянки бочок. "Доброго ранку, сер", - сказав сержант Майкл Паунд. "Я думав, що тут я вас випередив".
  
  Іноді він так і робив, що дратувало Моррелла. "Не сьогодні", - відповів він. "Я дуже багато думав минулої ночі про те, як все виглядає".
  
  Паунд похитав головою. - Ви хоробріше мене, сер. В наші дні це небезпечно.
  
  "Що б ви зробили, якби були королем?" - Запитав Моррелл, бажаючи подивитися, що придумає сержант.
  
  "Відректися від престолу", - тут же сказав Паунд, що викликало у нього сміх. Молодший офіцер продовжив: "Паршивий час бути королем, сер. Всі ці прокляті демократи навколо -small-d, звичайно. Але будь моя воля, я б розгромив Конфедеративні Штати зараз, поки Джейк Физерстон не скористався нашими кращими інстинктами, щоб відняти у нас територію, яку ми повинні зберегти ... і поки він не почав виробляти бочки так само, як в наші дні він справляє трактори ".
  
  Це дуже добре поєднувалося з тим, про що думав Моррелл, аж до зауваження про тракторах. Завод, що випускає двигуни або гусеничні гусениці для одного типу транспортних засобів, не зіткнувся б з великими труднощами при переході на виробництво деталей для іншого типу.
  
  Незабаром загін з трьох стволів прогрохотал вулицями Лаббока. "Янкіз, додому!" було одним з найбільш м'яких графіті на стінах в ці дні. Як і "свобода"! У багатьох повідомленнях говорилося про те, що писаки хотіли зробити з усіма в уряді штату Х'юстон, хто не належав до Партії свободи. Моррелл багато побачив на своєму віку. Деякі з цих припущень викликали в нього огиду.
  
  Всюди майоріли прапори Партії Свободи. Бойовий прапор C. S. зворотного кольору був легальний, будучи символом політичної партії, подібно червоному прапору соціалістів і ослу демократів. Моррелл вважав соціаліста Ела Сміта ослом, що дозволив майоріти цього подстрекательскому прапору, але це зробив Сміт. Физерстон використовує наші власні кращі інстинкти, щоб обкрадати нас. Слова Майкла Паунда неприємно відгукнулися в пам'яті.
  
  І тоді чоловік середніх років на вулиці витягнув пістолет і вистрілив у Моррелла, який, як звичайно, висунув голову, плечі й верхню частину тулуба з купола, щоб краще роздивитися, що відбувається. Куля з дзвоном відскочила від броньованої пластини стовбура. Моррелл пригнувся. Баштовий кулемет "Барель" позаду нього застрекотал. Коли за мить Моррелл знову випростався, він тримав свій пістолет 45-го калібру напоготові.
  
  В цьому не було необхідності. Стрілець лежав у калюжі крові, пістолет все ще був у його витягнутій руці. Чоловік і жінка, які були поруч з ним, теж лежали, чоловік корчився і вив, жінка була абсолютно нерухома, її спідниця недбало задерлася над стегном з підв'язкою. Було ясно, що вона більше не підніметься.
  
  Крики наповнили повітря після того, як стрілянина припинилася. Люди, які кинулися долілиць, коли це почалося, тепер обережно піднялися на ноги. Жінка перевела погляд з трупа чоловіка, який намагався підключити Моррелла, на нього, потім знову на нього. Вона вказала пальцем з червоним нігтем на американського офіцера в бочці і викрикнула одне слово: "Вбивця!"
  
  
  Джонатан Мосс штовхнув ручку керування вперед. Ніс "Райта-27" опустився. Він відкрив дросельну заслінку. Винищувач спікірував, як зниження яструб, - спікірував швидше, ніж будь-яструб мріяв літати. Прискорення втиснуло його назад у сидінні. Він подивився на індикатор повітряної швидкості з чимось на зразок благоговіння - 320, тепер 330! Це було в три рази швидше, ніж міг би літати розвідник Великої Вітчизняної війни, і він не віддавав літаку все, що у нього було.
  
  Він теж спостерігав, як стрілка висотоміра розкручується з страхітливою швидкістю. Якщо я не зупинюся найближчим часом, то проделаю в землі велику дірку. Майор Фінлі буде не дуже задоволений мною, якщо я це зроблю. І Лора теж.
  
  Він неохоче потягнув ключку тому. Він робив це потроху, не все відразу. У нього було гарне уявлення про межах можливостей бійця. Тим не менш, крила застогнали від сили, яку їм довелося витримати. При виході з такого піку крила відірвались б прямо біля машини, побудованої з дерева і брезенту. Його зір на пару секунд потемніло, коли кров відлила від мозку, але потім колір повернувся.
  
  - Господи! - хрипко промовив він, коли знову вирівнявся. Він погладив вигнуту стінку кабіни, як ніби це були вигини тіла коханця. Він ніколи не знав, ніколи не уявляв собі літак, який міг би робити подібні речі.
  
  Він озирнувся, гадаючи, де, чорт візьми, він знаходиться. Пухкі тіні хмар пятнали зелено-золоту геометрію полів і лісових масивів Онтаріо. Потім він помітив Темзу. Річка, природно, повернула його погляд до Лондону. Пивоварня Labatt's brewery була найбільшим будівлею в місті. Як тільки він побачив її, він також знав, де буде аеродром зовні.
  
  Коли він летів назад до поля, радіоприймач в кабіні пілота ожив: "А-47, А це-49. Ви мене чуєте? Прийом."
  
  А-49 був ще одним бійцем. Мосс вдивлявся туди-сюди, поки не помітив його на висоті десяти годин. "Я чую тебе голосно і ясно, А-49. Продовжуй. Прийом." Йому довелося змусити себе не забути натиснути кнопку передачі. Під час Великої війни йому ніколи не доводилося турбуватися про радіоперехоплення.
  
  "Готовий до повітряного бою, старина?" запитав пілот А-49. Шмаркач, зневажливо подумав Мосс. Молодий чоловік продовжив: "Переможений купує пиво в офіцерському клубі. Прийом."
  
  "Ти у справі, синку. Кінець зв'язку", - гаркнув Мосс. З висотою перевага була в іншого пілота. Мосс потягнув ручку управління тому, щоб набрати висоту. Він дав винищувачу весь газ, який у нього був, щоб не втратити надто велику швидкість. Його супротивник наближався до нього. Він розвернувся, прямуючи до одного з тих симпатичних маленьких хмар. Він випередив іншого бійця, потім різко повернув ліворуч, продовжуючи набирати висоту з усіх сил, на що був здатний Райт.
  
  За мить він заволав як дикий. Хлопець на А-49 зробив саме те, що Мосс і передбачав: пролетів крізь хмару і озирнувся в пошуках його. Цього було недостатньо, навіть близько. Мосс кинувся на свого ворога ззаду. Його великий палець сам собою ліг на кнопку стрільби на рукоятці. Він задер ніс і вистрілив повз іншого літака.
  
  Переляканий крик долинув з радіоприймача при вигляді проносяться повз трасуючих куль. Тріумфально розсміявшись, Мосс сказав: "Синку, ти мертвий, як взуттєва шкіра. Пиво буде дуже смачним. Готове. "
  
  "Як ви це зробили?" Пілот А-49 не забув сказати: "Прийом".
  
  "Я грав в ці ігри, коли в очах твого старого горів вогник", - відповів Мосс. "Літаки змінюються. Трюки не змінюються, або не дуже сильно. Може бути, зараз ми ввійдемо всередину?
  
  "Так". Молодий пілот-винищувач, як і будь-який хороший льотчик, думав, що він - сама гаряча штучка в небі. В його голосі прозвучала досада, коли він виявив, що це не так, принаймні, не сьогодні.
  
  Моссу довелося заново шукати Темзу, Лондон і злітно-посадкову смугу. У нього це виходило повільніше, ніж у хлопця на А-49, і він не посоромився піти за іншим винищувачем. Йому довелося нагадати собі, що потрібно також опустити шасі; це була ще одна річ, про яку йому не доводилося турбуватися під час Великої війни.
  
  Він різко сів, так сильно, що у нього клацнули зуби. Але А-47 зупинився перед кінцем злітно-посадкової смуги. Гвинт закрутився до нерухомості. Мосс відкинув брезент і виліз з винищувача. Тільки тоді, обдувається вітерцем, він зрозумів, що весь взмок від поту. Повітряний бій вичавив з нього всі сили. Він знав, що це несправжнє, але його тіло цього не робив.
  
  Підбіг майор Рекс Фінлі. "Це були ваші трасуючі кулі?" запитав він. Мосс кивнув. Фінлі упер руки в боки. "Я був би дуже щасливий, якби ти застрелив Джиммі. Він, по правді кажучи, теж".
  
  "Вибач", - сказав Мосс, який був ким завгодно, тільки не цим. "Він кинув мені виклик. Він назвав мене старим. Я відшмагав його, і я хотів бути чертовски впевнений, що він це знає. "Він махнув іншому пілоту, який підійшов до нього, хитаючи головою. "Хто купує це пиво?"
  
  "Схоже, що так", - понуро сказав Джиммі. Піт прилип до його темно-русявим волоссям і блищав на обличчі. Його тіло теж вважала, що це справжнє. Він зловив погляд майора Фінлі. - Він добре мене розкусив, сер. Він знає, що робить там, нагорі.
  
  "Ну, нам довелося зішкребти трохи іржі", - зауважив Фінлі. Мосс кивнув. Він не міг з цим посперечатися. Він не літав двадцять років, і рівень техніки змінився. Але Фінлі кивнув. "Я бачив і гірше".
  
  "Спасибі", - сказав Мосс. "Я не знаю, чому я відмовився від цього. Це веселіше, ніж ... чорт візьми, майже все, що я можу придумати. Думаю, коли війна закінчилася, я просто хотів повернутися до того, чим займався раніше ".
  
  Майор Фінлі кивнув. "Багато людей так і робили". Звичайно, він сам залишався у формі, виконуючи свою роботу, щоб більшість людей в США могли повернутися до того, чим вони займалися раніше. Мосс знав це. Фінлі повинен був знати, що він знає, але нічого з цього не прозвучало в голосі офіцера, коли він продовжив: "Звичайно, веселощі - не єдина причина, по якій ви це робите. Не так вже й багато людей отримують задоволення від того, що платник податків сплачує рахунки ".
  
  "Конгресмени - приблизно так, - погодився Мосс. Фінлі і Джиммі одночасно розсміялися.
  
  Сміючись чи ні, але Фінлі сказав: "Приблизно в цьому вся справа, так. Отже, все в порядку - ти довів, що все ще можеш грати в першій команді. Я не кажу про те, щоб закликати тебе на військову службу. Але якщо у нас виникнуть проблеми, чи можемо ми розраховувати на тебе?"
  
  Джонатан Мосс глибоко зітхнув, перш ніж відповісти. "Так", - сказав він нарешті. "Але якщо ви спробуєте підкинути мене в повітря, щоб я обіграв "Кенакс" в іншому розіграші... що ж, я не найкращий кандидат для цієї роботи, і вам або кому б то не було ще, під чиїм началом я служу, краще знати заздалегідь.
  
  "Армія знає, хто твоя дружина і чим ти займався з тих пір, як переїхав до Канади", - сухо сказав Фінлі. "Іноді нам доводиться ламати деталі в нашій машині. Ми намагаємося не класти деталі в місця, де вони можуть зламатися ".
  
  Згадуючи свої власні льотні дні, Мосс вирішив, що Фінлі, ймовірно, був прав. Не зовсім, - ніщо з того, що мало відношення до армії, не було певним, - але ймовірно. Він сказав: "Як щодо того пива зараз? Якщо його купить хтось інший, воно буде в два рази смачніше. Посмішка Джиммі була наполовину соромливою, наполовину "Я куплю тобі наступного разу ". Посмішка Джонатана говорила тільки про одне. О ні, ти цього не зробиш.
  
  Але Мосс не посміхався, коли повертався в Берлін. Він розумів, чому майор Фінлі турбувався про те, звідки візьмуться його пілоти. США стримували Канаду вже більше двадцяти років. "Кенакс" не виявляли ніяких ознак бажання стати американцями, взагалі ніякого, незважаючи на те, що ціле покоління отримувало освіту та пропагувалося. Але Сполучені Штати не могли просто відпустити їх і помахати на прощання. Якби вони це зробили, британці повернулися б через двадцять хвилин. А потім... "Оточення", - пробурмотів Мосс. Це були США. стратегічний кошмар від закінчення Війни за відділення до закінчення Великої війни. Коли Конфедеративні Штати знову відчують себе в безпеці, оточення стане катастрофою.
  
  Те, як виглядав світ, було не єдиною причиною, по якій посмішка Мосса сповзла з обличчя по дорозі додому. "Татко!" Дороті вискнула, коли він увійшов у двері, і зробила все можливе, щоб схопити його. Цей бест був досить гарний; за нього був би призначений пенальті на будь-якому футбольному полі від Едмонтона до Ермосільо.
  
  "Привіт, мила". Мосс теж обняв свою дочку, хоча і не з наміром покалічити. "Де твоя мама?"
  
  "Я тут", - крикнула Лаура з кухні. "Де ще я могла бути?"
  
  Высвободившись з обіймів Дороті, Мосс пішов на кухню і поцілував дружину. Вона поцілувала його у відповідь, але без особливого ентузіазму. "Що смачно пахне?" - запитав він, роблячи вигляд, що нічого не помітив.
  
  - Смажена свинина, - сказала вона, а потім запитала: - Ти добре провів час, знімаючи околиці?
  
  В її голосі чулася різкість. "Я не стріляла по сільській місцевості", - спокійно відповіла Мосс. "Я б застрелила американця вдвічі молодше себе, якщо б це було по-справжньому".
  
  Він сподівався, що перспектива того, що Янкі згорить у вогні, підбадьорить Лору, але цього не сталося. Вона сказала: "Якщо б що-небудь дійсно сталося, ви двоє вилетіли б на одній стороні - і ви вилетіли б проти Канади. Ти збираєшся сказати мені, що я неправа?"
  
  "Вони б так зі мною не надійшли", - сказав Мосс. "Я говорив про це з майором Фінлі".
  
  "Ха!" - сказала вона. "Якщо почнеться бійка, вони будуть робити все, що їм заманеться".
  
  Можливо, вона була права. Але Джонатан похитав головою. "Ні, я так не думаю. Вони знають, чим я займався відтоді, як приїхав у Канаду. Їм потрібні люди, яким вони можуть довіряти, щоб виконувати їх накази, і я не думаю, що я підходжу під це визначення ".
  
  - Ти впевнений? Хіба їм не потрібні янкі, які вміють літати?
  
  Це занадто сильно відповідало власним тривог Мосса, щоб їх можна було втішити. Розлючений тим, що це сталося, він гаркнув: "Ви говорите як ті канадці, які хочуть мене вбити за те, що я народився у Сполучених Штатах, незалежно від того, що я намагався тут зробити".
  
  Лора почервоніла. "Є канадці, які теж хочуть убити мене, бо ти народилася у Сполучених Штатах. Я!" В її голосі звучала лють. Вона була нащадком першої Лаури Секорд і названа в честь неї, яка під час війни 1812 року зробила для канадців те, що Пол Ревір зробив для американців під час революції: попередила про наближення ворожих солдатів і врятувала становище. Лора пишалася своїм походженням і була такою ж канадської патріоткою, як і її предок.
  
  "Так, я знаю це", - сказав Мосс. "Якщо ти думаєш, що мене це не турбує, ти божевільний".
  
  Заручники долі, з нещастям подумав він. "Якщо б що-небудь сталося з тобою і Дороті, я б..."
  
  "Ти що?" Втрутилася Лора. "Застрибнути в літак і розстрілювати моїх людей з кулемета з неба заради помсти? Знаєш, це неправильна відповідь".
  
  Можливо, це було не так. Це було саме те, про що думав Мосс. Він знав, що не може цього сказати своїй дружині. Замість цього він знову поцілував її. Вона виглядала так, немов хотіла б продовжувати спір. До його полегшення, вона цього не зробила.
  
  
  Іпполіто Родрігес давно не їздив на поїзді: з тих пір, як наприкінці Великої вітчизняної війни склав рушницю і повернувся додому в Баройеку з західного Техасу. Потім у нього в роті з'явився смак поразки, кислий, як блювотина після занадто великої кількості пива. Тепер, коли машина, дребезжа і підстрибуючи, мчала по звивистій трасі в бік Ермосільо, він насолоджувався кращим часом у своєму житті.
  
  Чому б і ні? Багато хто з його друзів з Баройеки поїхали з ним: серед інших, Карлос Руїс, Феліпе Рохас і Роберт Куїнн, який привів Партію свободи в своє рідне місто. І що ще краще, Хорхе і Мігель теж поїхали з ним. Що може бути краще, ніж відправитися в бій разом з власними синами? Нічого такого він придумати не міг.
  
  Здавалося, все в машині відчували те ж саме. Чоловіки гомоніли, співали уривки пісень Freedom Party і передавали пляшки текіли та віскі взад і вперед. Ніхто не напився, але багато людей були щасливі. Родрігес знав, що він був щасливий.
  
  Він наглядав за своїми хлопчиками. Він не хотів, щоб вони виставляли себе дурнями і ставили його в незручне становище перед товаришами. Але вони впоралися відмінно. В основному вони дивилися у вікно, спостерігаючи за зміною пейзажу. Навіть у Молодіжному корпусі Свободи вони не їхали так далеко від дому.
  
  Коли летіла ворона, Ермосільо знаходився приблизно в 150 милях до північно-заходу від Баройеки. Залізнична гілка від маленького шахтарського містечка до столиці Сонори була не вороною. Він йшов на захід від Баройеки до Буэнависты, на південь до Теріма, на захід до Гуаймаса на узбережжі і, нарешті, на північ до Ермосільо. З-за цього подорож тривала вдвічі більше часу, ніж було б при прямому маршруті, але Родрігес не заперечував. Ні, він зовсім не заперечував.
  
  Він кивнув Роберту Квінну. "Спасибі, велике спасибі, secor, за організацію того, щоб Партія свободи оплатила наш проїзд. Інакше ми ніколи б не змогли приїхати".
  
  "El gusto es mio", - відповів Куїнн з посмішкою. "Ми також доставляємо задоволення Партії Свободи. Це важлива справа, якою ми збираємося зайнятися в Ермосільо. Нам потрібна будь-яка допомога, яку ми можемо отримати. Вона нам потрібна, і ми її отримаємо. Ніхто не зможе нас зупинити. Зовсім ніхто ".
  
  Іпполіто Родрігес знову кивнув. "Ні. Звичайно, ні". Хіба він не бачив, як дону Густаво, його колишнього заступника, відвернули від виборчої дільниці у Баройеке? Хіба не він допоміг йому відвернутися? Так, дійсно, ніщо не могло зупинити Партію свободи.
  
  У Ермосільо вони добралися ближче до вечора. Це був найбільший місто, який Родрігес коли-небудь бачив - досить великий, щоб у його синів очі вилізли з орбіт. Залізнична станція перебувала в парі миль на північ від центру міста. Родрігес задався питанням, чи доведеться їм пройти маршем до Пласа Сарагоса, площі, де вони почнуть діяти, але їх чекали автобуси, прикрашені банерами партії свободи. Люди з Баройеки були не єдиними членами Партії Свободи, які приїхали в Ермосільо на поїзді. До того часу, коли всі розмістилися в автобусах, вільних місць було небагато.
  
  Лінія хребта Серро-де-ла-Кампака піднімалася все вище в південному небі по мірі того, як автобуси їхали до площі Сарагоса. Родрігес помітив пагорб лише краєм ока. Він звик до гір. Велика кількість будинків, магазинів, ресторанів і автомобілів було чимось іншим. Він зазначив, що більше половини вивісок були англійською, що в місті був більш популярний, ніж в сільській місцевості Сонори.
  
  Два найбільш величних пам'ятника Ермосільо стояли по обидві сторони площі Сарагоса. На заході перебував Кафедральний собор Асунсьйона, на сході - Палац Гобьерно. Собор стояв поруч з площею з вісімнадцятого століття. Коли на початку 1880-х років Сонора перейшла від Мексиканської імперії до Конфедеративним штатам, первісне глинобитное будівля перетворилася в руїни. Заміна, завершена лише на початку двадцятого століття, затьмарила свого попередника за розмірами і пишністю. З його двома величезними дзвіницями і хитромудрим орнаментом він нагадав Родрігесу гігантський білий весільний торт.
  
  Він затьмарював Палац Гобьерно на іншій стороні площі, хоча це споруда з цегли та саману саме по собі було вражаючим. І, оскільки у Палаці Гобьерно розміщувалися губернатор і законодавчі збори штату Сонора, це було більш нагальною турботою Партії свободи, ніж кафедральний собор. Бог міг подбати про себе сам. Світські справи потребували поштовху в правильному напрямку.
  
  Люди з Партії Свободи вже заполонили площу Сарагоса. Вони вітали останню групу новоприбулих криками "Свобода!" і "YLibertad!" і роздавали плакати, деякі іспанською, інші англійською. Родрігес підняв очі на той, який йому дістався. По-англійськи там було написано: "зніміть ці сім слів!"
  
  Роберт Куїнн переклав для нього, знаючи, що він не дуже добре володіє письмовою англійською: "Скасувати las siete palabras". Представник Партії свободи продовжив: "Ви розумієте, що це значить?"
  
  "О, чорт, чорт візьми", - сказав Родрігес. "Конституція".
  
  "Абсолютно вірно". Куїнн кивнув. - У нинішньому вигляді там йдеться, - він перейшов з іспанської на англійську, - що Виконавча влада належить Президенту Конфедеративних Штатів Америки. Він і віце-президент займатимуть свої посади протягом шести років; але Президент не може бути переобраний".
  
  "Але якщо ми приберемо останні сім слів, президент Физерстон зможе знову балотуватися в наступному році", - сказав Родрігес.
  
  "Exactamente", - погодився Куїнн. "Саме цього доб'ється конституційна поправка, яку обговорює законодавчий орган. Південна Кароліна і Міссісіпі зажадали, щоб Конгрес в Річмонді скликав Конституційний з'їзд, що і було зроблено, і з'їзд схвалив цю поправку. Як тільки дві третини штатів, що входять в CSA, ратифікують його, він стане новим законом ".
  
  "Це стане законом, не так?" З тривогою запитав Родрігес.
  
  "О, так. Absolutamente." Куїнн посміхнувся. "Партія свободи має значну більшість в обох палатах законодавчого зібрання тут, в Соноре, і у всіх інших штатах, які необхідні для прийняття поправки. Ця демонстрація в основному для галочки. Але шоу - це теж важлива частина політики, чи не так?
  
  "Так". Час, проведений Родрігесом в Партії свободи, переконало його в цьому. "Якщо люди побачать, що багато інші люди хочуть змін, вони всі будуть щасливі".
  
  - Саме так. Ви розумний хлопець, секретар Родрігес. Куїнн завагався, потім запитав: "Ви коли-небудь думали зайнятися чим-небудь, крім фермерства?"
  
  "Не для себе. Це те, що я знаю, і я не готовий переїжджати у велике місто, щоб спробувати щось ще", - відповів Родрігес. "Хоча для моїх синів ... Ну, хто знає?"
  
  Сонце хилилося до західного обрію. В животі у Родрігеса загурчало. Він задумався, що б він з'їв, і з'їсть чи взагалі що-небудь. Куїнн не велів йому брати з собою їжу. Він хотів би, щоб це зробив член Партії Свободи; навіть кілька коржів допомогли б стримати порожнечу.
  
  Але він почав турбуватися занадто рано. Тут і там на площі Сарагоса запалали багаття. Від них піднімався апетитний запах підготовлюваного м'яса. "Вишикуватися!" - крикнув хтось. "Шикуйтеся в шеренги до найближчих вогнищ! Шикуйтеся в шеренги, і ви всі будете нагодовані!"
  
  Багато послідовники Партії свободи були ветеранами. Вони знали, як шикуватися в чергу. Деякі з молодих людей спочатку юрмилися на майдані, але недовго. Крики і удари ліктями поставили їх на місце.
  
  Жінка, риси обличчя якої говорили про те, що в ній більше іспанської крові, ніж індіанської, простягнула Родрігесу дві розкачані коржі з начинкою з карне асада, коли він підійшов до початку черги. "Спасибі, секора", - сказав він.
  
  "De nada", - відповіла вона. "YLibertad!"
  
  "ИЛибертад!" - луною відгукнувся він, а потім відійшов убік, щоб вона могла погодувати чоловіка позаду нього. Він відкусив великий шматок від однієї з коржів. Карне асада був фірмовим блюдом сонори; смажена на грилі гостра яловичина подавалася з чилі, з-за чого йому захотілося холодного пива, щоб загасити пожежу в роті.
  
  Він з надією оглянувся, але не побачив, щоб хтось роздавав пляшки з пивом. Однак через деякий час він почув, як хтось кличе: "Ягуа! Agua fresca aquн." Він встав в іншу чергу, пробираючись наперед і поїдаючи. Повний ківш прісної води дав йому майже все, що він хотів, хоча він все одно вважав би за краще пиво.
  
  Він подумав, роздасть чи хто-небудь ковдри. Ніхто цього не зробив. Він не спав на голій землі з тих пір, як закінчилася Велика війна. Він також подумав, чи його сини скаржитися, але вони не стали. Він припустив, що вони провели неабияку частку часу, ночуючи на вулиці в Молодіжному корпусі Свободи. Вони знали достатньо, щоб розправитися з ним та кількома іншими чоловіками. Ніч видалася прохолодною, але тепло тіла не давала нікому занадто погано провести час.
  
  Родрігес прокинувся до схід сонця. Він не пам'ятав, щоб у нього так боліло тіло в окопах в Техасі. Звичайно, це було півжиття тому. Коли Мігель і Хорхе піднялися на ноги, вони здавалися досить свіжими. Утворилися нові черги - за тортільями на сніданок і за міцною кавою, частково присмаченим великою кількістю вершків.
  
  Рано вранці на площу вийшло ще більше членів Партії Свободи. Вони були одягнені як городяни, а не як селяни. Родрігес припустив, що це були корінні жителі Эрмосильи. Їх не потрібно було годувати, але вони повісили свої таблички на краю площі. Все повинно було виглядати правильно.
  
  І все повинно було звучати правильно. Коли на початку десятого почалася справжня демонстрація, скандування було ретельно організовано. "Яброган лас сиете палабрас!" - ритмічно заревіли члени Партії Свободи в унісон, а потім по-англійськи: "Зніміть сім слів!" Після цього пролунали приспівки: "Физерстон!", "ИЛибертад!" і "Свобода"! Потім цикл почався знову.
  
  Камери кінохроніки знімали натовп на площі Сарагоса. Родрігес задумався, скільки в столицях штатів було скандують натовпів, які чинять тиск на законодавців і губернаторів. Досить. Він був упевнений в цьому. Партія свободи подбає про те, щоб поправка до Конституції вступила в силу задовго до виборів наступного року.
  
  Не все, що відбувалося на площі Сарагоса, було офіційним і сплановано заздалегідь. Хтось позаду Родрігеса поплескав його по плечу. Коли він оглянувся, чоловік з великими чорними вусами передав йому фляжку. Він зробив великий ковток, очікуючи побачити текілу. Замість цього в його горло полився хороший бренді. "ЎMadre de Dios!" - шанобливо сказав він і передав фляжку Хорхе, який стояв поруч з ним. Його син ковтнув, закашлявся, а потім посміхнувся.
  
  Дзвони собору тільки що пробили дванадцять, коли з Палацу Гобьерно вийшов чоловік у строгому чорному костюмі. Він підняв руки. Мало-помалу демонстранти припинили свої приспіви. "Я радий повідомити вам, - звернувся він по-англійськи, - поправка до Конституції нашої дорогої Конфедерації була прийнята обома палатами законодавчих зборів Сонори. Ми проголосували за скасування семи слів! Свобода!" Потім він сказав те ж саме по-іспанськи.
  
  Площа Сарагоса збожеволіла. Чоловіки кидали в повітря капелюхи. Інші кидали в повітря свої плакати. Треті лаялися, коли ті падали - вони були досить важкими, щоб заподіяти біль. "Свобода!" - кричали одні. Інші кричали: "ИЛибертад!"
  
  Родрігес крикнув по-іспанськи, потім по-англійськи, потім знову по-іспанськи. Яку мову він використовував, здавалося, не мало значення. Партія свободи перемогла. Джейк Физерстон переміг. Це змусило його відчути, що він теж переміг.
  
  Хтось почав нову пісню: "Ніщо не може зупинити нас!" Він з радістю приєднався. Як він міг не повірити в це, коли це було так очевидно?
  
  
  Армстронг Граймс не хотів вставати з ліжка. Він щось пробурмотів і спробував засунути голову під подушку, коли мати розштовхала його, розбудивши. "Вставай!" Една Граймс різко сказала. "Енні вже снідає. Ти ж не хочеш, щоб твій батько прийшов сюди, чи не так? Краще не треба, це все, що я можу тобі сказати".
  
  Він цього не зробив. Ображено пробурмотів щось наостанок, він піднявся на ноги і пішов у ванну, щоб відлити, почистити зуби та сполоснути обличчя холодною водою. Він подивився на себе в дзеркало, намагаючись вирішити, чи потрібно йому поголитися. У нього було витягнуте овальне обличчя матері, але колір обличчя був темніше, більше схожий на батьківський. "Чорт з ним", - сказав він своєму відображенню. Він поголився напередодні, і в шістнадцять років у нього був всього лише персиковий пушок. Крім того, у нього були прищі, з-за яких гоління приносило ще менше задоволення, ніж це було б в іншому випадку.
  
  Повернувся в свою кімнату. Він надів картату сорочку і штани. Він волів би носити сині джинси, але його батько не дозволяв йому ходити в них, не тоді, коли він ходив у середню школу. Деякі з його друзів постійно носили комбінезони. Він вказав на це своєму старому - вказав гучним, уривчастим тоном. Це не принесло йому ніякої користі. Мерл Граймс був не з тих, хто кричить і продовжує. Але одного разу сказавши "ні", він був не з тих, хто змінює свою думку.
  
  З мученицьким зітханням Армстронг відніс свою папку в три кільця і книги, які приніс додому напередодні ввечері, на кухню. Чотирирічна Енні місила вівсянку в тарілці. У матері Армстронга вже стояла тарілка з яєчнею, тостами і склянку молока. Його батько вважав такий же сніданок, тільки замість молока у нього був кави. - Доброго ранку, - сказав він.
  
  - Доброго ранку, тату, - відповів Армстронг. Сніданок змусив його стати.
  
  Тоді його батькові довелося підійти і запитати: "Ти зробив всю домашню роботу?"
  
  "Так, тато", - сказав Армстронг. Принаймні, стільки, скільки я зрозумів, додав він, але тільки про себе. Його випускний рік, що почався двома тижнями раніше, поки не було особливо веселим. Якщо алгебра не була винаходом сатани, щоб мучити байдужих студентів, він не міг собі уявити, що це було.
  
  "Тоді тобі краще стежити за своїми оцінками", - сказав Мерл Граймс. Він умів робити алгебру. Армстронг кинув на нього ображений погляд. Його батько міг робити алгебру без особливих зусиль. Чого він не міг зробити, так це показати Армстронгу, як він це робить. "Тому що так це працює", - говорив він, взмахивал руками і виголошував замовляння (принаймні так це виглядало для Армстронга) і знаходив правильний відповідь. І коли Армстронг спробував замахать руками... він складав, коли слід було вичитати, або забував, що робити з від'ємним числом, або просто в безпорадному жахом дивився на завдання, не маючи ні найменшого уявлення, як її розпочати, не кажучи вже про те, щоб закінчити.
  
  Його батько раскурил трубку і заглибився в читання газети. Йому не треба було приходити в офіс до половини дев'ятого, так що він міг не поспішати. Армстронг повинен був бути в школі Рузвельта рівно о восьмій годині, інакше інспектор з прогулів почав би щось винюхувати. Це означало, що він повинен був проковтнути свій сніданок - не така вже велика трудність для шістнадцятирічного хлопця, але йому не подобалося вставати з-за столу, поки його старий затримувався.
  
  Енні помахала рукою на прощання. Коли він виходив через парадні двері, мати крикнула йому: "Поки що, синку". У відповідь він тільки щось пробурчав. Завернувши за ріг, він закурив сигарету. Перша затяжка викликала у нього кашель. Він відчував запаморочення і легку нудоту; він тільки вчився курити. Потім його серце забилося сильніше, і він відчув себе бадьоріше. Йому подобалося це почуття, навіть якщо воно не було головною причиною, по якій він почав курити. Люди, які йому подобалися, курили. Як і люди, на яких він хотів бути схожим. Це означало набагато більше.
  
  По дорозі в Рузвельт він викурив дві сигарети, але переконався, що пачка захована з очей геть, перш ніж дістався до кампуса. Куріння там було проти правил. У директора в кабінеті була велика ракетка, і він не соромився нею користуватися.
  
  - Доброго ранку, Армстронг, - окликнув його хлопчик.
  
  "Привіт, Джо", - відповів Армстронг. "Я можу отримати від тебе кілька відповідей з алгебри?"
  
  Джо похитав головою. "Я не знаю, як вони це роблять. Я завалюся, і мій старий виб'є з мене дух".
  
  "Я теж", - сумно сказав Армстронг. Йому залишалося пройти ще пару уроків, перш ніж він повинен був здати домашнє завдання з математики, таким, яким воно було. Англійська література, яку він вивчав спочатку, теж не викликала у нього особливого ентузіазму. Запам'ятовування уривків з "Кентерберійських оповідань" на оригінальному незрозумілому среднеанглийском мовою не входило в його уявлення про розвагу. Але отримувати прочухана з-за того, що він цього не робив, теж не входило в його уявлення про веселощі, тому він спробував.
  
  У англійської літератури була одна компенсація. Він сидів поруч з Люсі Хулихан, рудоволосої дівчиною, яка, мабуть, була однією з трьох або чотирьох найбільш гарненьких дівчаток у школі Рузвельта. Це було б ще краще, якби Люсі мала хоч якесь уявлення про його існування. Але вона не знала. У неї був хлопець: Френкі Спрэгью, зоряний захисник "Полку". Тим не менш, вона не могла вистрілити в Армстронга за те, що він дивився на неї, за умови, що у нього при цьому не було занадто багато слин.
  
  У підручнику, природно, не було "Казки мельника". Херб Розен, один з класних розумників, дізнався про це і почав перешіптуватися. До того часу, коли шепіт дійшов до Армстронга, він був неабияк спотворений, але п'єса все одно звучала соковитіше, ніж все, що вивчав клас. Він задавався питанням, чому вони не можуть читати хороші речі замість нудного лайна про солодких душах.
  
  По класу пробіг шлейф смішків. "Казка мельника" підійшла б для цього. "І що ж тут смішного?" Поцікавилася міс Луміс. Вона була високою, мускулистою старою дівою з баритоном. Вона не користувалася веслом. Замість цього вона орудувала лінійкою зі смертоносним ефектом. Ніхто нічого не сказав. Хихикання не припинилося, але стало тихіше. Міс Луміс подивилася на студентів поверх своїх окулярів-половинок. "Цього цілком достатньо", - заявила вона і продовжила урок.
  
  Як тільки міс Луміс повернулася до дошки, Люсі запитала Армстронг: "Чому всі сміються?" Значить, вона не чула. Що ж, деякі хлопці посоромилися б говорити такі речі дівчині.
  
  Армстронг нічого не соромився - і те, що Люсі звернула на нього увагу з будь-якої причини, було розумним подобою раю. Він радісно розповів їй усе, що чув про "Казці мельника". Швидше за все, Чосер б цього не дізнався. І все ж цього було достатньо, щоб Люсі порожевіла. Армстронг зачаровано спостерігав за її рум'янцем - настільки сильно, що не помітив, як міс Луміс насунулася на нього.
  
  Удар! Лінійка обпекла йому кісточки пальців. Він підстрибнув і вискнув від болю. Міс Луміс втупилася на нього поглядом, який паралізував би Джейка Физерстона. "Годі про це", - сказала вона і пройшла назад в початок класу.
  
  Люсі, чорт би її побрал, навіть не вибачилася.
  
  Він був радий втекти з англійської літератури задля уряду, хоча міс Торнтон, викладала її, була майже такою ж бойовою сокирою, як міс Луміс. Вона не виглядала такою грізною, будучи швидше круглою, ніж високою, з грудьми розміром військовий корабель США "Ремембранс". Але вона була прихильницею деталей. І, природно, вона чіплялася до нього. "Чому нова поправка до Конституції Конфедерації так важлива?" - запитала вона.
  
  "Е-е", - сказав він і більше нічого не сказав. Він пригадав, що його батько казав щось про поправку, але не міг згадати, що саме рятувало його життя - або його оцінку.
  
  "Нуль", - чітко відповіла міс Торнтон і записала це в журнал обліку. Вона запитала Херба Розена. Херб не просто читав Чосера заради задоволення; він навіть читав підручники заради задоволення.
  
  "Тому що тепер їхній президент може бути обраний на безліч термінів, а не лише на один", - відповів він. "Схоже, Партія свободи готує все так, щоб він став довічним президентом".
  
  Дівчина підняла руку. Міс Торнтон кивнула їй. Вона сказала: "Я не думаю, що це правда. Наших президентів можна обирати кілька разів, і ніхто ніколи не був президентом довічно ".
  
  "Це тому, що у нас є звичай припиняти роботу після двох термінів. Навіть Тедді Рузвельт програв, коли намагався балотуватися на третій", - сказав Херб. Це поклало початок дискусії про роль неписаних звичаїв в управлінні державою.
  
  Армстронг Граймс слухав неуважно. Хтось повинен був опинитися на вершині, а хтось інший повинен був отримати по шиї. Наскільки він міг бачити, так все і працювало, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти. Максимум, що ти міг зробити, це спробувати стати тим хлопцем, який вийшов на перше місце.
  
  Міс Торнтон залишила його в спокої до кінця уроку. Але коли урок закінчився, йому довелося перейти до алгебри, і він отримав по шиї. Містер Марр, вчитель алгебри, втратив праву руку під час війни. Йому довелося навчитися писати і є лівою рукою. Він теж це робив і пішов з переконанням, що кожен може навчитися робити все сам. Але Армстронг не зміг навчитися робити алгебру самостійно.
  
  Йому довелося підійти до дошки, щоб вирішити задачу. Він розгромив її. Містер Марр сердито подивився на нього. "Якщо ти помножив одну частину рівняння на шість, чому ти не помножив і іншу частину на шість?" огризнувся він.
  
  "Е-е, я не знаю", - безпорадно відповів Армстронг.
  
  "Ну, це очевидно", - сказав містер Марр. "Сядьте". Він вирішив завдання сам. Коли він вирішував, вона здавалася простою. Множте, вичитайте, і що ви знаєте? Ікс дорівнює семи. Армстронг знав, що не зміг би зробити це сам, навіть якби дожив до ста років.
  
  "Сьогодні не ваш день", - сказав хтось, коли продзвенів дзвінок і вони втекли на ланч: час свободи варто того.
  
  "Без жартів", - сказав Армстронг. "Вони не можуть викладати безкоштовно, і це у мене з-за цього виникають проблеми". Те, що у багатьох інших учнів на його заняттях взагалі не було проблем, йому і в голову не приходило. Набагато легше звинувачувати своїх вчителів, ніж самого себе.
  
  Після обіду була хімія. Він покладав надії на хімію. Якби йому показали, як робити вибухонебезпечні предмети, він старанно працював. Але, дізнавшись, що літій завжди дорівнює + 1, кисень -2, а вуглець - ± 4, він похолов. Він ледве впорався з тестуванням і сподівався, що отримав "С".
  
  Майстерня по виготовленню дерева пішла краще. Його руки володіли деякими майстерністю, навіть якщо він ніколи не відрізнявся великим розумом. Він майстрував підставку для спецій для кухні, і все йшло так добре, як тільки могло. Містер Уолш зупинився і подивився, як він працює напилком і наждачним папером. Вчитель цеху кивнув. "Непогано, Граймс", - сказав він. Продовжуй в тому ж дусі, і в тебе не буде проблем з пошуком роботи, коли ти закінчиш школу".
  
  Єдина причина, по якій Армстронг мав намір закінчити університет, полягала в тому, що він знав, що його старий вб'є його, якщо він цього не зробить. Він не сказав цього містерові Уолшу. Якби вчитель не чув мільйон разів до цього, він був би вражений.
  
  Нарешті прийшла фізкультура, і Армстронг став самостійним. Він був сильніше і швидше більшості інших хлопчиків у своєму класі, і він насолоджувався цим. А з фізкультури він відразу пішов на тренування з футболу. Він був лише другим захисником, але віддавався кожній грі так, ніби від цього залежало його життя. Чим старанніше він тренувався, тим більше ігрового часу отримував, коли гра починалася в п'ятницю ввечері.
  
  А навпроти нього, роблячи знімки на одному крилі, був Френкі чортів Спрэгью. Думаєш, ти збираєшся запустити руку під блузку Люсі Хулихан, чи не так? Армстронг крутнувся повз підкату, намагаючись заблокувати його, обіграв захисника і збив Френкі Спрэга прямо на дупу.
  XI
  
  "Я йду". Честер Мартін послав Риті повітряний поцілунок, а Карлу ще один. Його дружина та їх син теж посилали йому повітряні поцілунки у відповідь. Він був радий отримати їх, коли вийшов за двері і попрямував до автобусної зупинки.
  
  Напередодні йшов дощ, перший дощ у сезоні в Лос-Анджелесі. Небо тепер було яскраво-блакитним, наче дощ його начисто вимив. Навіть наприкінці жовтня погода піднімалася до сімдесяти градусів. Честер згадував Толедо з ніжністю, яка зменшувалася з кожним роком його перебування в Каліфорнії. З такою погодою не зрівнятися, як би ти не старався.
  
  Бомж спав у під'їзді, загорнувшись у ковдру. Жити тут без грошей було легше, ніж на сході США, тому що людям не доводилося так сильно турбуватися про крово. Мартін ліниво подумав, не більше безробітних у Флориді та на Кубі, ніж їх частка в CSA, з тієї ж причини.
  
  Сьогодні йому потрібен був трамвай, що йде на південь. Він прямував в Хоторн, передмістя на південь від аеропорту недалеко від пляжу. Команда Мордехая займалася ремонтом пари багатоквартирних будинків. Люди, у яких була робота, теж продовжували переїжджати у Південну Каліфорнію, і всім їм треба було десь жити.
  
  Коли під'їхав тролейбус, Мартін кинув свій пятицентовик в касу для оплати проїзду, заплатив ще два центи за пересадку і потім сів, поклавши ящик з інструментами на коліна. Незважаючи на те, що цей ящик з інструментами був ознакою того, що йому потрібно йти на роботу, він не переставав турбуватися. При тому, як йшли справи в ці дні, хто міг? Він задавався питанням, чи зможе він продовжувати працювати після того, як Мордехай піде на пенсію. Бригадирові з відсутніми пальцями на правій руці було, мабуть, за шістдесят. У того, хто його замінить, могли з'явитися нові фаворити, яким потрібна була робота. В торгівлі без профспілки подібні речі завжди викликали занепокоєння.
  
  Плакати, що вихваляють кандидатів на майбутніх виборах в Конгрес, росли, як поганки, на стінах, парканах та телефонних стовпах: червоний, білий і синій кольори демократів на тлі червоного кольору соціалістів і, подекуди, зеленого кольору республіканців. Намагатися вгадати, хто переможе, бачачи, у кого найбільше плакатів, було грою для дурнів, що не означало, що люди не грали в неї постійно. Судячи з того, як тут були справи, дві великі партії йшли рука об руку. За винятком кількох штатів Середнього Заходу, республіканцям було нелегко домогтися обрання. Їх ідеї застрягли між ідеями демократів і соціалістів, і старожили все ще асоціювали їх з катастрофами дев'ятнадцятого століття, що США пережили при Лінкольні і Блейне.
  
  Мартін пересів на іншу лінію в Ель-Сегундо. Він вийшов з трамвая на бульварі Хоторн і пройшов два квартали на південь і три квартали на схід. Мордехай помахав йому рукою, коли він підійшов, і крикнув: "Доброго ранку, Честер".
  
  "Доброго ранку", - відповів Мартін. Приблизно половина команди, яка жила по всьому Лос-Анджелесу, була вже там. Було ще тільки без чверті вісім. Честер не очікував, що після восьми годин прийде багато народу. Ти робив це не раз - якщо пощастить, двічі, - і якийсь голодний сучий син хапався за твою роботу обома руками.
  
  Цим ранком запізнився тільки Душан. Він явно страждав від похмілля. Мордехай щось сказав йому. Він обережно кивнув і взявся за роботу. Він залежав від будівельних робіт менше, ніж більшість інших чоловіків, тому що міг змусити карти і кості вести себе так, як він хотів. Це дозволяло йому - чи він думав, що дозволяло йому - час від часу спізнюватися.
  
  Він досить охоче пристебнувся, навіть якщо стукіт молотків змусив його збліднути. Хлопець, який працює поруч з Честером, великий поляк на ім'я Стен, сказав: "Будь я проклятий, якщо Душан не виглядає як вампір, залишений на сонці".
  
  За останні кілька років було знято безліч фільмів про вампірів, перевертнів та інших істот, які повинні були померти, але не померли. Це, ймовірно, навело Стена на думку про порівняння. Цього було досить, щоб Мартін кивнув. Тим не менш, він сказав: "Нехай Душан цього не чує. Він зі старої Англії і може неправильно зрозуміти".
  
  - Дозволь йому. Я не боюся, - сказав Стен. Він був більший і молодший Душана, так що у нього були причини бути впевненим. І все ж...
  
  - Не наполягай. - Тепер у голосі Честера прозвучало пряме попередження. - Навіщо влаштовувати неприємності?
  
  "Ти не моя бабуся", - сказав Стен. Але, до полегшення Мартіна, він повернувся до забивання цвяхів і залишив Душана в спокої.
  
  Це тривало недовго. Честер міг би знати, що цього не буде. Щось у ньому знала, що цього не буде. Але він нічого не міг зробити, крім як спостерігати, коли почалися неприємності. Він був двома поверхами вище, прибиваючи крокви до стовпа даху, коли Стен постало перед лежачим на землі Душаном і зробив вигляд, що збирається встромити кілок йому в серце.
  
  Душан дивився на нього з півсекунди. Потім, його холодне обличчя не видавало нічого з того, що він мав намір, він штовхнув Стена в промежину. Якщо б його нога в черевику потрапила додому, як він мав намір, бійки не було, тому що Стен не зміг би йому нічого протиставити. Але, можливо, з-за його похмілля, удар припав Стену в тазову кістку, а не в більш інтимне місце.
  
  Стен заревів від болю. Але він не впав, схопившись за себе, що було на думці у Душана. Замість цього він рвонувся вперед і зчепився з іншим чоловіком. Вони впали на землю, відбиваючись і випльовуючи кілька різних на смак гортанних слов'янських лайок, наповнених приголосними.
  
  "О, ради Бога!" Честер спускався так швидко, як тільки міг. Він теж лаявся, майже так само розсердившись на себе, як на Стена і Душана. Він передбачав майбутні неприємності, але не зміг їх зупинити.
  
  "Бийтеся! Бийтеся!" Крик змусив будівельних робочих побігти, точно так само, як це змусило б дітей бігати по кампусу середньої школи. Більшість робітників просто стояли навколо і дивилися, не намагаючись розборонити їх. Це була розвага, щось, що могло оживити день, про що можна було поговорити сьогодні ввечері за вечерею.
  
  "Ну ж, давайте разнимем їх", - сказав Честер. Все ще насолоджуючись поданням, чоловіки поруч з ним дивилися на нього як на божевільного - поки що Мордехай не підійшов кількома секундами пізніше.
  
  Не багато виводило Мордехая з себе. Проте все, що уповільнювало роботу і ставило під загрозу, робило свою справу. Лаючись, як ветеран військово-морського флоту, яким він і був, він проштовхувався крізь натовп робітників, більшість з яких були вдвічі більші його і вдвічі молодший. Бачачи це, Честер теж трохи потеснился. Вони удвох схопили Душана і Стена і відтягли їх один від одного. Як тільки вони дійсно почали це робити, вони отримали запізнілу допомогу від інших чоловіків.
  
  Душан звивався в руках Честера, намагаючись знову влізти в бійку. Можливо, це було більше для проформи, чим по чому-небудь іншому. У нього нічого не виходило. У нього був розбитий ніс, підбите око і расцарапана щока. Він теж непогано доклав Стена мишкою, але Жердину і близько не отримав таких пошкоджень, як він.
  
  "Що, чорт візьми, тут сталося?" В голосі Мордехая не прозвучало б більшого відрази, навіть якщо б він намагався цілий тиждень.
  
  Душан і Стен обидва представили вельми барвисті версії недавніх подій. Деякі з тих, хто спостерігав за подіями будівельників підтримали одну з них, деякі - іншу, а деякі представили свої власні версії, які мали дуже мало спільного з тим, що відбувалося насправді - так, у всякому разі, Честеру здалося.
  
  Мордехай трохи послухав, потім підняв руки. "Вистачить!" сказав він. "Занадто, чорт візьми". Він вказав своєю скаліченою правою рукою спочатку на Стена, потім на Душана. Якимось чином через відсутність двох пальців цей жест здавався ще більш презирливим, ніж в іншому випадку. "Ви звільнені, і ви теж звільнені. Забирайтеся звідси нахуй, ви обидва. Я теж більше не хочу бачити ні одну з ваших чортових потворних жито. І ви обидва просаживаете всю сьогоднішню зарплату.
  
  Серед робочих пронісся подих. Ніхто не очікував нічого іншого. Вираз обличчя Душана не змінилося. Стен сказав: "Пішов ти, мудак", але його бравада прозвучала удаваною. Слух рознесеться, і швидко. З цього моменту йому буде нелегко знайти роботу на будівництві. Він був лише звичайним робітником, якого легко замінити іншим звичайним робітником.
  
  Якби Мордехай зупинився на цьому, нічого б з цього не вийшло. Але він був в люті, і тримав руку з батогом. "А решта з вас, кицьки, - сказав він, люто дивлячись на оточуючих її чоловіків, - решта з вас, кицьки, втрачають половину денної зарплати за те, що стояли без діла, поки діялося все це лайно".
  
  "Це нечесно!" Честер вигукнув Мартін. Кілька інших чоловіків заворчали, але він був єдиним, хто висловився вголос.
  
  Мордехай насупився. "Тобі це не подобається, ти знаєш, що можеш з цим зробити".
  
  Він мав на увазі "нічого". Але Мартін не був ветераном профспілкової боротьби в Толедо просто так або для того, щоб нічого не здавати. "Так", - сказав він з кам'яним виразом обличчя. "Я знаю, що я можу з цим вдіяти".
  
  Як тільки люди поверталися до роботи, він починав це робити. Він роками не займався профспілкової агітацією, але все одно знав, як це робиться. Деякі чоловіки не хотіли його слухати. "Тебе звільнять за твою дупу, та й всіх інших теж", - це було те, що він чув не раз.
  
  Але інші були готові погодитися. Мордехай занадто сильно вдарив, коли покарав робітників за те, чого вони не робили. І багато чоловіків, які приїхали до Каліфорнії у пошуках роботи, належали до профспілок на Сході. Вони пам'ятали про свої досягнення, якими їм довелося пожертвувати, щоб знайти хоч якусь роботу.
  
  "Ми повинні поширити інформацію", - попередив Честер. "Якщо ми просто нанесемо удар по цьому місцю, вони розчавлять нас. Але якщо ми нанесемо удар по всім будівельним майданчикам навколо Лос-Анджелеса, босам доведеться мати з нами справу ". У всякому разі, він сподівався, що вони це зроблять. А якщо вони цього не зроблять ... Що ж, він і раніше оголошував страйк.
  
  Коли в кінці робочого дня він отримав свою зарплату - півдня за цілий день важкої роботи, - він сказав: "Я приймаю це в знак протесту".
  
  Скарбник знизав плечима. "Бери, і тобі це подобається, або бери і засунь собі в дупу". У нього за спиною була пара хуліганів з пістолетами, які стежили за збереженням заробітної плати. Він міг дозволити собі говорити жорстко - або, у всякому разі, думав, що може.
  
  Мартін думав, що грає на руку робочим. Кілька інших чоловіків сказали: "Я протестую проти цього". Скарбник продовжував знизувати плечима. Він не бачив обурення, яке викликав, - або це, або, впевнений у своїй владі, йому просто було все одно.
  
  У той вечір, коли Честер розповів Риті про те, що трапилося, вона довго дивилася на нього, перш ніж запитати: "Ти впевнена, що хочеш пройти через це?" Він знав, що вона мала на увазі; тепер, коли у нього була дитина, він дав форчун заручницю.
  
  Він зітхнув. - Ти хочеш, щоб я підкорився?
  
  Його дружина прикусила губу. Після півхвилинного мовчання вона сказала: "Ні. Вони заволодіють тобою, якщо ти це зробиш". Він поцілував її. Він думав - він сподівався, що вона це скаже. Вона була більш сильною соціалісткою, ніж він.
  
  Наступні кілька тижнів він провів, працюючи вдень у свою зміну, а у вільний час агітував. Він розмовляв з робітниками. Він розмовляв з представниками Соціалістичної партії. Соціалісти отримали місця в Палаті представників і Сенаті - і в законодавчому зборах Каліфорнії - на виборах, що пройшли в кінці року. Це зміцнило його позиції. У всякому разі, він сподівався, що так воно і було.
  
  Одного ранку на початку грудня він дістався до будівельного майданчика одночасно з пікапом. Замість того, щоб їхати на роботу, він прихопив табличку з кузова вантажівки. Він був не єдиним, хто це зробив. Протягом двох хвилин три дюжини нечесно! в рядах пікетників з'явилися плакати. Пікетувальники також виходили на інші ділянки по всьому місту. "Страйкуємо!" Честер і інші чоловіки закричали. "Приєднуйтесь до нас!" Вони прокляли робітника, який перетнув лінію пікету. Інший робітник передумав.
  
  "Ви, сучі діти!" Мордехай закричав. "Ви заплатите за це!"
  
  "Ми і так занадто довго платили занадто багато", - відповів Честер, гадаючи, скільки йому доведеться платити далі.
  
  
  Як тільки інженер помахав рукою і в студії загорілося червоне світло, Джейк Физерстон нахилився до мікрофона, як закоханий до своєї коханої. "Я Джейк Физерстон, і я тут, щоб сказати вам правду". Він задумався, скільки разів він говорив це за ці роки. Він завжди вірив у це, принаймні, поки говорив.
  
  "Правда в тому, що останні двадцять і більше років Сполучені Штати Америки трималися за те, що їм не належить. В кінці війни США вкрали Кентуккі, Секвою і те, що вони називають Х'юстоном. Люди в цих штатах не хочуть належати США. Вони всіма відомими їм способами давали зрозуміти, що не хочуть належати США, але уряд Сполучених Штатів не хоче їх слухати ".
  
  Він зробив паузу, щоб дати цьому осмыслиться, потім продовжив: "Якщо б у цих місцях провели чесні вибори, люди там показали б, чого вони хочуть. Вони показали б, що хочуть повернутися додому, в Конфедеративні штати Америки. Президент Сміт знає це так само добре, як і я. Він розумна людина, і я вважаю його чесною людиною ".
  
  Він не вважав Сміта навіть близько розумним, і йому було наплювати, чи чесний він. Він дійсно хотів задобрити президента Сполучених Штатів. У нього були свої причини: "Я закликаю президента Сміта дозволити проведення плебісцитів в Кентуккі, Секвої і те, що вони називають Х'юстоном. Я закликаю його підкоритися результатами цих плебісцитів. Я закликаю його після перемоги Конфедеративних штатів на цих плебісцитах дозволити цим штатам повернутися додому ".
  
  Физерстон стукнув кулаком по столу. Мікрофон злегка підстрибнув. Він любив подібні звукові ефекти. Вони примушували людей звертати увагу на те, що він говорив. "Президент Сміт багато говорив про те, що він зробить для відновлення миру в вкрадених штатах. Він багато говорив, але нічого особливого не зробив. Він навіть сказав, що приїде в Річмонд, щоб усе владнати. Він говорив це, але не зробив цього. Я кажу йому, що йому тут раді і я хотів би з ним поговорити.
  
  "І я кажу йому ще дещо, до чого йому краще прислухатися. Під час війни США допомогли нашим ниггерам, коли вони повстали проти нас. Що ж, це був воєнний час, і, можливо, ми можемо залишити минуле в минулому, тому що так воно і було. Але чорні, як і раніше не знають свого місця, і Сполучені Штати, як і раніше, потайки переправляють їм зброю через кордон. Це повинно припинитися. Це нам коштувало багатьох життів, і це нам коштувало великих грошей, щоб тримати ніггерів у вузді. Нам довелося збільшити чисельність армії. Нам навіть доводилося встановлювати гармати і бомби на наші літаки. Це було дорого. З цими грошима ми могли б домогтися більшого. Ми могли б, але у нас не було шансу. І в цьому винні США ".
  
  Всередині він сміявся. Ось він тут, звинувачує Сполучені Штати в тому, що йому все одно найбільше хотілося зробити. Чорні партизани дали йому ідеальний привід для переозброєння. Навіть США особливо не кричали з цього приводу. Він думав, що якби партизани були білими, США б так і зробили. Але Сполучені Штати любили негрів чи більше, ніж Конфедеративні Штати. Вони ясно дали зрозуміти, що їм не потрібні ті, хто намагався бігти на північ.
  
  Він не знав, озброюють Сполучені Штати партизан. Він знав, що зробив би це, якби був головним у Філадельфії. Але дістати зброю американського виробництва і вкласти його в руки мертвих негрів, щоб фотографи могли сфотографувати його, було простіше всього на світі.
  
  "Президент Сміт каже, що Сполучені Штати хочуть миру. Вони ведуть себе так, немов хочуть неприємностей. Ми б теж воліли світ. Але якщо вони думають, що ми не впораємося з проблемами, їм краще подумати ще раз ".
  
  Це був блеф, не більше того. Якщо Сполучені Штати сильно тиснули на Конфедеративні Штати, у нього не було ні найменшого бажання чинити опір. Але США, здавалося, все більш неохоче чіплялися за свої завоювання. Якщо вони не могли впоратися навіть з цим, то навряд чи змогли б зробити щось ще.
  
  У диспетчерській інженер підняв руку з розчепіреними пальцями: п'ять хвилин. Джейк кивнув, показуючи, що побачив сигнал. Він добре уявляв собі, скільки зараз часу, але хотів переконатися, що все йде гладко. "Північна Америка - велике місце", - сказав він. "У нас не так тісно, як у Європі. На цьому континенті знайдеться місце для двох великих країн - може бути, навіть для трьох, якщо Сполучені Штати коли-небудь потрудяться згадати, що вони накоїли на півночі ". Посмішка, схожа на оскал, промайнула на його обличчі. Ніщо так не тішило його, як втикання голки в США. "Якщо Сполучені Штати вважають, що Конфедеративні Штати не можуть знову стати великими, якщо вони думають, що ми не повинні знову бути великими, тоді їм теж краще ще раз подумати про це.
  
  "Все, чого ми дійсно хочемо, - це щоб вони не сунули свого носа в наші справи, прибрали їх і не пускали. Це те, що роблять хороші сусіди. У поганих сусідів зачиняють двері перед носом, і вони теж цього заслуговують. Але я дійсно не думаю, що у нас будуть якісь проблеми. Якщо вони просто будуть розумними, ми прекрасно порозуміємося ".
  
  Для Физерстона "якщо вони просто розумні" означало "якщо вони роблять те, що я хочу". Те, що ця фраза може означати щось ще, йому ніколи не приходило в голову. Ледве він вимовив останнє слово, як інженер провів пальцем по його горла, і червоний вогник згас. Джейк звівся на ноги й потягся. Як зазвичай, Сол Голдман чекав його прямо за дверима студії. Посада Голдмана - директор з комунікацій - звучала не надто переконливо, так само як і маленький єврей виглядав не дуже переконливо. Але це означало, що Голдман відповідав за те, як Партія свободи і Конфедеративні Штати представляли себе світу.
  
  "Хороша робота, пан президент", - сказав він тепер.
  
  "Велике тобі спасибі, Сол, - відповів Джейк. Він проявив більше ввічливості до Голдману, ніж до більшості людей, визнаючи, наскільки цінним, на його думку, був цей чоловік. Партія і CSA могли б обійтися без багатьох хлопців, які несли з собою тільки фанатизм. Втратити когось з мізками було б набагато болючіше. Мізки було добути складніше.
  
  Голдман сказав: "Ви пам'ятаєте, що у вас сьогодні ввечері мітинг? Це буде мова про сільське господарство, про дамбах і електриці".
  
  "Я пам'ятаю", - поблажливо сказав Джейк. "Треба поговорити про те, що відбувається всередині країни. Це те, про що більшість людей турбується в першу чергу. Не хотів би, щоб щось пішло не так з моїм переобранням ". Він розсміявся. Нічого не пішло б не так. Але вимовляти це слово було приємно. Досі жоден обраний президент Конфедерації не був і не міг бути переобраний. Однак тепер, коли поправка скасувала ці сім неприємних слів, Джейк міг продовжувати займатися своїм бізнесом, не турбуючись про звільнення з посади лише через шість років. Він поплескав Goldman по спині. "Ви теж дуже добре впоралися з кампанією за поправку".
  
  "Спасибі вам, пане президенте", - сказав Голдман. "Ви той, хто повинен зробити так, щоб це варто того".
  
  "І я маю намір це зробити", - сказав Физерстон.
  
  Він відчував себе досить самовпевнено, коли вийшов зі студії і сів у свій броньований лімузин. "Назад в Сірий будинок?" запитав водій.
  
  "Вірно, Вергілій", - відповів Джейк. Вергілій Джойнер возив його роками - з тих пір, як Партія боролася за виживання після того, як Грейді Калкинс вбив президента Хемптона. Физерстон довіряв йому настільки, наскільки взагалі кому-небудь довіряв.
  
  Мотоциклісти від'їхали від тротуару перш, ніж лімузин рушив з місця. Физерстон не вірив у те, що можна ризикувати, тому що в цьому не було необхідності. Він хотів бути впевненим, що отримає задоволення від свого другого терміну.
  
  Лімузин проїхав повз площі Капітолій. Там все було чисто, охайно і впорядковано. Більше ніяких нетрів у самому серці CSA. Всіх голодних сквоттерів вивезли задовго до Олімпійських ігор, і вони не повернулися. Прихильники Партії свободи подбали про те, щоб вони не повернулися.
  
  Але замість того, щоб повернути ліворуч, щоб піднятися на Шоко-Хілл до президентської резиденції, водій натиснув на гальма. "Що за чорт?" сказав Джейк.
  
  "Попереду затонуле судно", - відповів Джойнер. "Нам доведеться обійти".
  
  І дійсно, на розі Дванадцятою і Капітолійської зіткнулися не два, а три автомобіля. З розбитих радіаторів валив пар. Водії і пасажири стояли біля уламків і сперечалися про те, хто кому що зробив.
  
  Джойнер посигналив, але толку від цього не було ніякого. Супроводжуючі Фезерстона злізли з мотоциклів, щоб прибрати уламки з дороги, що було набагато практичніше.
  
  Ще один великий автомобіль промчав по Дванадцятій вулиці. Він з виском загальмував на протилежній стороні місця аварії. З нього вийшли троє чоловіків у білих сорочках і брюках кольору вершкового масла, як у прихильників Партії свободи. Джейк нічого не думав про це, поки вони не підняли автомати і не почали стріляти.
  
  "Забирайтеся звідси до біса!" - крикнув він, коли його охорона почала падати. Люди, які були одягнені як стійкі воїни - або, що ще гірше, дійсно були стійкими воїнами - побігли вперед, стріляючи на бігу. Один з них впав, а це означало, що вони не перебили всіх вершників, але решта рушили далі.
  
  Вергілій Джойнер дав лімузину задній хід, але той міг тільки закульгати - вбивці прострелили дві передні шини. Їх кулі прошили вітрове скло. Досить скоро вони проб'ються наскрізь; навіть куленепробивне скло витримає не так багато. Винтовочные кулі відразу ж пробили б скло.
  
  У Фезерстона і його водія були пістолети 45-го калібру - не найкраща зброя для використання проти автоматів, але, чорт візьми, набагато краще, ніж нічого. За мить до того, як вітрове скло розлетілося на друзки і осколки розлетілися по всьому пасажирському салоні, Джейк розпластався на задньому сидінні. Кулі з глухим стуком встромилися в оббивку прямо над його головою.
  
  А потім потік куль, що обрушуються на лімузин, припинився. Це означало, що принаймні в одного з виродків зовні витратився цілий магазин патронів і його потрібно перезарядити. Физерстон вискочив і вистрілив через дірку, зроблену вбивцями в вітровому склі. З пістолета потрібно було цілитися. Не можна було просто розпилювати кулі навколо і сподіватися, що яка-небудь з них в що-небудь потрапить. Один з бойовиків почав хапатися за обличчя. Він так і не закінчив рух. Замість цього він впав на землю, його потилицю перетворився в червоні руїни, коли куля, яка вбила його, розірвалася.
  
  Заревів клаксон лімузина. Це було тіло Джойнера, повалившееся вперед на кнопку - вогонь вбивць все-таки потрапив у ціль. Залишився один сучий син, подумав Джейк: один сучий син і я. І я самий підлий сучий син, якого коли-небудь бачила ця країна.
  
  Якщо б він був там, він би вистрибнув на капот, просунув пістолет-кулемет крізь тепер вже розбите вітрове скло і довершив справу. Останній вижив вбивця цього не зробив. Можливо, втрата двох приятелів вибила його з колії. "Повинно бути, він дитина", - промайнуло в голові Физерстона. Він ніколи раніше не брав участь у бойових діях і не зовсім розуміє, що робити.
  
  Що зробив вбивця, так це обійшов машину збоку, де сидів Джейк. Він схопився за дверну ручку, маючи намір ривком відкрити двері і вистрілити в утворену щілину.
  
  Він отримав не те, що хотів. Физерстон штовхнув двері зсередини обома ногами, використовуючи всю свою силу. Удар припав вбивці в живіт. Злякано скрикнувши, упав на свій гаманець. Він схопився за пістолет-кулемет, але все ще намагався зазіхнути їм в бік лімузина, коли Джейк вистрілив йому в живіт. Він намагався вистрілити йому в яйця, але не зовсім отримав те, що хотів. Крик вбивці і так був достатньо задовільним. Наступний постріл Физерстона, більш ретельно націлений, зніс нижню половину його обличчя.
  
  У вухах дзвеніло, Джейк озирнувся в пошуках нових неприємностей. Він нікого не побачив, тільки копів і звичайних людей, що біжать до лімузину, щоб з'ясувати, що, чорт візьми, сталося. Раптово він пошкодував про те останньому мстивий пострілі. Отримавши всього лише кулю в живіт, останній вбивця, можливо, прожив досить довго, щоб багато чого розповісти йому про те, що, чорт візьми, сталося. Як би те ні було, він швидко вмирав і не міг говорити, навіть якби захотів.
  
  "Але я все одно дізнаюся", - сказав Джейк і повільно кивнув, щоб показати, як сильно він це мав на увазі. "О, так. Тримаю парі, що дізнаюся".
  
  
  Навіть зараз "Неграм Огасты" вдавалося розважатися там, де тільки можна. Заклад під назвою "Десятка треф" було тому прикладом. На його вивісці була зображена карта, на честь якого він був названий: безліч чорних крапок на білому тлі. Сципио зрозумів жарт. Він був упевнений, що всі, хто жив у Террі, зрозуміли її. Досі жоден білий чоловік, здавалося, не здогадався про це, що робило його тільки смачніше.
  
  Вони з вірсавією і це заплатили п'ятдесят центів кожного входу. Випивка теж були недешевими. Але в "Десятку клубів" приходили кращі групи. Якщо ви хочете вирізати махровий килимок, то це найкраще місце для цього.
  
  Сципио сунув метрдотелю ще півдолара за крихітний столик у танцполу. Він висунув один зі стільців, щоб Вірсавія могла сісти. "Ти мене балуєш", - сказала вона, посміхаючись.
  
  "Сподіваюся, що так", - відповів Сципио. Навчання дворецькому в Маршлендсе виробило в ньому таку ввічливість автоматично. Його дружина все ще не знала про це, і вона майже перестала умовляти його пояснити, як він може використовувати іншу манеру говорити як раз тоді, коли вони найбільше цього потребують.
  
  Він замовив пляшку пива, Вірсавія - віскі. Повітря було насичене сигаретним димом, дешевими духами і потім. Люди були одягнені у все, що у них було. На жінках блищали коштовності. В основному це була дешева біжутерія, але в тьмяному світлі Десятки Треф стрази замінювали діаманти, кольорове скло - рубіни і сапфіри.
  
  Комік в білій краватці і фраку, які були йому на кілька розмірів більше, вийшов і став за мікрофоном. Оглянувши аудиторію, він сумно похитав головою. "Ви тут не заради мене. Ти тут заради групи. Ти анітрохи не облегчаешь мені життя, ти знаєш ".
  
  Він, звичайно, був правий. Люди в маленькому убогому нічному закладі чекали групу, яка була в турне по кольоровим районах великих міст по всьому Конфедеративним штатам. - Чому б тобі не заткнутися і не піти? - крикнув хеклер.
  
  Зі скількома хеклерами стикався цей кумедний чоловік за роки свого життя в дорозі? Напевно, сотні. "Ти так просто від мене не відбудешся", - відповів він тепер. "Крім того, хіба не мило, що білі люди люблять президента так само сильно, як і ми?"
  
  Це викликало не тільки сміх, але й кілька переляканих зітхань у натовпі. Газети були повні повідомлень про останньому пагоні Джейка Физерстона від замаху. Нападники були білими. З усього, що зміг зібрати Сципио, вони були членами Партії Свободи, незадоволеними Фезерстоном за те, що він балотувався на другий термін. Ніхто публічно не говорив про те, хто міг стояти за ними. Ніхто взагалі нічого не говорив про накладення штрафу на біле спільнота, подібного до того, який був накладений на негрів CSA після того, як продавець сосисок спробував провітрити президента на Олімпійських іграх. Це анітрохи не здивувало Сципіона.
  
  Вірсавія нахилилася вперед і сказала: "У нього вистачило нахабства".
  
  "У нього більше нервів, ніж здорового глузду", - відповів Сципіон. Навіть у такому місці, як це, може бути, особливо в такому місці, як це, - інформатори повинні були підслуховувати. Безліч негрів віддали б свій народ за невеликі гроші або просто за привілей бути залишеними в спокої головорізами з Партії Свободи. Сципіон вважав їх дурнями. Які б крихітні переваги вони не отримали, надовго їх не вистачить. Але багато чоловіків і жінки - не бачать далі кінчика свого носа.
  
  "Коли я почув, що вони стріляють у президента, я помолився", - сказав комік. "Кажу вам, я став навколішки й помолився. Я молився, Боже, збережи Мистуха Физерстона... як можна далі від мене ".
  
  Знову смішки. І ще більше зітхань. Сципио знову задався питанням, чи було у коміксу більше нервів, ніж здорового глузду. Він проїхав страшенно близько до межі. Насправді, він, ймовірно, перейшов межу. У скількох містах, у скількох кімнатах, повних незнайомців, він розповідав подібні жарти і вони сходили йому з рук?
  
  Потім Сципиону прийшла в голову інша думка, від якої він похолов сильніше, ніж від грудневої погоди на вулиці. Можливо, кумедний чоловік не турбувався про доносчиках. Можливо, він сам був донощиком. Може бути, він намагався викурити бунтівних негрів із залу. Вони прийдуть до нього, тому що він скаже те, що вони думають, а потім ... потім вони пошкодують.
  
  Сципіон знову здригнувся. Він не знав, що це правда. Те, що це могло навіть прийти йому в голову, було показником часу, в який він жив.
  
  "Думаю, ви чули, що Satchmo і the Rhythm Aces родом з Нового Орлеана", - продовжував комік з хитрою усмішкою. "Але я думаю, ти не знаєш, чому вони з Нового Орлеана, а не в Новому Орлеані". Він зробив паузу, формулюючи свою кульмінаційну фразу: "Партія свободи входить туди, вони виходять звідти".
  
  Можливо, це навіть було правдою. Багато груп з Нового Орлеана почали гастролювати, коли Хьюї Лонг зустрів вбивцю, який, на відміну від тих, хто намагався вбити Джейка Физерстона, вмів стріляти. З неграми давно було простіше, ніж з Партією свободи? Він не міг бути набагато жорсткіше. І в будь-якому випадку жарт про Вечірці повинна була викликати сміх у натовпі.
  
  Це тільки змусило Сципіона знову замислитися, чи не був кумедний чоловічок конем-переслідувачем людей, над якими він прикидався, що насміхається. Неможливо знати напевно, але навіть це питання зіпсував йому задоволення від реплік коміксу. Він замовив ще одне пиво за завищеною ціною.
  
  Пройшло, як здалося, дуже багато часу, комікс закінчився, і вийшли Сачмо і Rhythm Aces. Трубач, який очолював оркестр, був чарівно потворним хлопцем з басом, схожим на жаб'ячий. Коли він підніс ріг до губ і почав грати, очі Сципіона розширилися не тільки від видаваних їм звуків, але і від того, як надулися його щоки. Він теж був схожий на жабу: як весняний піскун, що кличе з дерева.
  
  Але те, як він грав, змусило Сципио і всіх інших забути про те, як він виглядав. У його руках труба не просто говорила. Вона сміялася, стогнала й плакала. І коли це сталося, всі, хто це почув, захотіли зробити те ж саме.
  
  Аси ритму - скрипаль, саксофон, бас-гітарист, барабанщик - не могли б підтримати його краще. А музика, лилася з оркестру, змушувала людей поспішати зі своїх місць на танцпол. Час від часу в Мисливському будиночку Сципио чув, як багаті чоловіки насміхалися над музикою негрів. Але більш дикі, вільні ритми, якими насолоджувалися чорношкірі, заразили і музику білих в Конфедеративних Штатах. Навряд чи можна було знайти пісню або пластинку по радіо, яка не звучала б так, як ніби музиканти, якими б білими вони не були, слухали те, що виходило з Нового Орлеана, Мобіла, Атланти та інших міст з жвавій музичною сценою кольорових. Іноді здавалося, що вони самі цього не знають. Але чуйне вухо завжди могло сказати, особливо коли для порівняння звучала пісня з США. Музика з півночі від кордону не обов'язково була поганою, але вона була іншою: більш урівноваженою, менш дивовижною.
  
  Однак навіть у Конфедеративних Штатах білі музиканти запозичили лише деякі елементи з того, що чорношкірі грали для себе і між собою. Будь-яка біла група, що грала так, як Satchmo і the Rhythm Aces, - припускаючи, що біла група здатна на що-небудь подібне, що здалося Сципио малоймовірним, - була б обсвистана зі сцени ... або, цілком можливо, боготворима.
  
  Перш ніж Сципіон встиг вирішити, що саме, Вірсавія простягнула руку і поплескала його по руці. "Чому ти тут сидиш?" зажадала вона. "Давай потанцюємо!"
  
  "Добре. Ми зробимо це". Він піднявся на ноги. Він не був захопленим танцюристом, якого коли-небудь створював Бог, але ти не прийшов би в "Десятку треф", якщо б не хотів вийти на танцпол.
  
  Він теж не був самим атлетичним танцюристом, коли-небудь створеним Богом. Він ніколи таким не був; у нього було занадто багато почуття власної гідності, щоб давати волю почуттям так само повно, як у багатьох людей, і до того ж він був не такий молодий, як раніше. Він старався щосили, знаючи, що у Беер краще, і, спостерігаючи за тим, як деякі молоді люди розважаються, розумів, що є речі, які він навіть не уявляв. Деякі з рухів, які вони робили, були так само далекі від нього, як музика Сачмо була недоступна нудьгуючому армійському горнисту.
  
  Він знизав плечима - і виявив, що намагається зробити це так, щоб це відповідало ритму. Повинно бути, йому це вдалося; Вірсавія не виглядала надто роздратованою. І все ж він відчував себе горобцем серед колібрі, який міг літати, літати задом наперед, різко підніматися вгору і робити мільйон інших речей, на які звичайна птах і сподіватися не могла.
  
  Сачмо, здавалося, був готовий грати всю ніч. Його очі вилізли з орбіт, труба була спрямована в небо, наче він хотів, щоб Бог і ангели почули, він вив і вив. Сципіон не був готовий танцювати всю ніч, хоча його дружина, можливо, була готова. Але коли він зобразив втому, вона повернулася до столу разом з ним, щоб він міг перевести дух. Він зрозумів, що, перебуваючи на танцполі, він ні разу не подумав про Джейка Физерстоне або про жалюгідний стан негрів в CSA. Музика геть витіснила всі тривоги з голови. Можна було подумати, що вони майже займалися любов'ю. Він розсміявся. Деякі молоді пари там, можливо, майже займалися любов'ю під час танцю. Наскільки він знав, можливо, деякі з них займалися.
  
  В дві години ночі менеджер сказав: "Ми закриваємося. У нас будуть неприємності з поліцією, якщо ми цього не зробимо. Мені, право, дуже шкода, але я не хочу неприємностей з поліцією, принаймні, при нинішньому положенні справ.
  
  Кілька людей поворчали, але насправді ніхто не підняв шуму. При тому, як йшли справи в ті дні, чорношкірий чоловік повинен був бути божевільним, щоб створювати проблеми з поліцією в Огасті або де-небудь ще. Сципіон і Вірсавія взяли свої пальта і капелюхи у дівчини, яка їх здавала, і вийшли в ніч.
  
  У "Террі" було тихо - майже безлюдно, якщо не вважати людей, що виходять з "Десятки клубів". Почав накрапати холодний дощ, що мжичить. Натовп швидко розсіявся. Технічно в негритянському районі раніше діяла комендантська година, хоча останнім часом копи не обтяжували себе його дотриманням. Тим не менше, ніхто не хотів бути спійманим і побитим.
  
  Вірсавія взяла парасольку. Сципіон, у якого його не було, низько насунув капелюха на чоло і втупився в землю, щоб дощ не потрапляв в очі. "Господи, я так рада, що завтра неділя", - сказала його дружина.
  
  Він похитав головою. "Сьогодні неділя. Вже кілька годин як неділя. Господи, я дякую Богові, що нам не потрібно працювати ". У більшості неділь він ходив до церкви, щоб подякувати Господу. Вірсавія вірила, навіть якщо у нього були проблеми. Проте сьогодні вранці все виглядало так, що вони обидва будуть спати спокійно, як і діти.
  
  Він завернув за ріг, потім різко зупинився. Попереду рухалися люди. Він мало що міг розгледіти - вуличні ліхтарі у Террі не працювали роками. Але якщо це не передаються взад-вперед гвинтівки... Якщо це було не так, то він ніколи їх не бачив. Він повернувся і, не кажучи ні слова, зробив знак Беер відійти, приклавши палець до губ, щоб показати, що їй потрібно вести себе тихо, поки вона це робить.
  
  Як не дивно, вона не стала сперечатися. Що ще більш дивно, ніхто з тих чоловіків з рушницями не погнався за ними. Можливо, вони були так захоплені своїми справами, що не помітили людей, які їх помітили. Може бути, мряка теж допомогла.
  
  Якою б не була причина, Сципіон знав, що йому пощастило піти цілим і неушкодженим. Вони з вірсавією і це пішли додому по іншій вулиці. Коли вони тікали, їх переслідував обривок свистящей музики. Це була не та мелодія, яку грали Сачмо і Rhythm Aces, але він все одно чув її раніше. Це був "Інтернаціонал".
  
  Червоні прийшли - повернулися - у Террі. Вони повернулися, і у них була зброя.
  
  
  "Святий Ісус!" Один з йоменов в радіорубці американського есмінця "Спогад" зірвав навушники і дивився на свого приятеля. "Ти чуєш це, Зак?"
  
  "Впевнений, що так і було, чорт візьми", - відповів Зак, люто пишучи в лежачому перед ним блокноті.
  
  "У чому справа?" Запитав Сем Карстен. Як завжди, коли він не на чергуванні, він вбивав час бездротовий хатині. Було тепло - авіаносець курсував між Флоридою і окупованими США Багамськими Островами, - але, принаймні, він був захищений від сонця. Йому хотілося, щоб йомени не носили навушників. Таким чином, він теж міг почути, що б це не було. Але їм подобалося позбавлятися від відволікаючих чинників зовнішнього світу - цікавих офіцерів, наприклад, - коли вони слухали Азбуку Морзе.
  
  Зак закінчив писати і впустив олівець. "Армії і флоту Конфедерації переданий сигнал "чисто", сер, - відповів він. "Їх віце-президент - його звуть Віллі Найт - подав у відставку, і він заарештований".
  
  "Господи!" - Вигукнув Сем. Інший йомен - його звали Фредді - розмовляв по телефону з містком і повідомляв новини. Карстен почув зляканий вигук на іншому кінці дроту, коли трубку зняли. Йому самому захотілося заволати. Замість цього він запитав: "Як же так, заради всього святого, Майка?"
  
  "Історія, яку вони поширюють, полягає в тому, що він був тим хлопцем, який стояв за "стійкими", які намагалися прибрати Физерстона пару тижнів тому", - сказав Зак.
  
  "Господи!" Карстен повторив, на цей раз голосніше і з більшим наголосом. "Таке лайно трапляється в Аргентині, Нікарагуа або в якому-небудь з цих місць, але не тут".
  
  "Так, сер". Старшина кивнув. Він знав, що краще не лізти прямо в душу і не суперечити офіцерові, яким би безглуздим той тільки що був. Він, звичайно, вставив свою колючість, але ввічливо: "За винятком того, що тільки що сталося".
  
  "Ну, і що вони тепер роблять?" Запитав Сем. "Ви говорите, вони заарештували Найта? Вони збираються зав'язати йому очі, дати сигарету і поставити до стіни?"
  
  "Ніякого звіту з цього приводу, сер", - відповів Хар. "Тільки попередження. Він подав у відставку. Він арештований. Ніякі накази, віддані від його імені, не повинні виконуватися ".
  
  Сему теж стало цікаво, що саме це означало. Намагався Віллі Найт змусити Армію або частину її виступити проти Джейка Физерстона? Якщо і так, не схоже, що йому дуже пощастило. Пощастило чи ні, але ніхто ні в США, ні в CSA ніколи раніше не намагався грати в цю конкретну гру.
  
  "Він хотів надіти костюм "Наполеон", але той виявився на три розміри більше", - подумав Сем. На цей раз обидва йомена в "радіорубці" кивнули.
  
  Він тинявся навколо радіорубки, сподіваючись почути більше деталей, але, схоже, більше нічого не було. Приблизно через десять хвилин завили клаксони, наказуючи екіпажу зайняти загальні приміщення. Він подумав, що це навчання. Він сподівався, що це були навчання. Тим не менш, він дістався до свого поста в надрах Спогадів вчасно.
  
  "Що, чорт візьми, відбувається, сер?" - запитав матрос з групи по усуненню пошкоджень. "Вони вже давно не запускали в нас нічого подібного".
  
  "Я не впевнений", - сказав Сем, у якого з'явилася непогана ідея. "Можливо, лейтенант-командер Поттинджер знає про це більше, ніж я".
  
  Але коли Поттинджер дістався туди через півхвилини, він запитав: "І що тепер?" - дуже ображеним тоном. Він продовжив пояснювати сам: "Чорт візьми, я був в голові, коли почали верещати гудки".
  
  Пара моряків посміхнулася. Ніхто не засміявся. Таке траплялося з кожним, хто служив на флоті більше декількох місяців. Карстен сказав: "Ну, сер, я не знаю напевно, але..." Він розповів, що чув про Віллі Знайти.
  
  - Чорт. - Поттинджер зазвичай так не розмовляв; можливо, його недавня пригода не давало йому спокою. Він зібрався з духом і продовжив: "Що, чорт візьми, конфедерати збираються тепер робити?"
  
  "Поняття не маю, сер", - відповів Сем. "Але я думаю, це пояснює дзвінок з генерального штабу: вони хочуть бути чертовски впевнені, що не підуть і не зроблять цього з нами".
  
  "Має сенс", - погодився Поттинджер. Він ніяково засовався. "Проте, якщо вони протримають нас тут занадто довго, мені знадобиться відро з медом". І знову ніхто не засміявся. Карстен схвалював офіцера, який не залишив би свою посаду навіть перед обличчям того, що звичайно було б невідкладною необхідністю.
  
  Пролунав сигнал "Все чисто", перш ніж лейтенант-командер Поттинджер опустився до такого приниження. Офіцер, відповідальний за групу усунення пошкоджень, пішов з гідною поспішністю.
  
  Карстен попрямував назад в "бездротову хатину". Він виявив, що двері закриті для таких непроханих гостей, як він сам. Хтось у "Спогаді" сприйняв новину з CSA дійсно дуже серйозно. Підозри Сема впали на коммандера Кресс. Старпом заробляв своє платню серйозністю.
  
  Не бажаючи впізнавати більше новин, Сем вийшов на льотну палубу. Судячи з чуток, що ходили серед тамтешніх моряків, можновладці закрили двері в бездротову хатину занадто пізно. Хтось стверджував, що Віллі Найта вже застрелили. Хтось сказав, що він все ще у в'язниці, чекаючи суду як американський шпигун. Сивий боцман наполягав, що Найт намагався втекти в Меріленд, коли його спіймали. Інші заяви, здавалося, виникли з повітря.
  
  Деякі з них, ймовірно, були правдою. Сем гадки не мав, які саме. Він вислухав їх, захоплюючись тими, які здалися йому найбільш вражаючими. Він міг би зробити те ж саме, спостерігаючи за дівчатами на розі вулиці в ліберті-порте.
  
  Спогад трохи прояснилося, коли вона попрямувала на південь, але море тут було набагато спокійніше, ніж у відкритих водах Північної Атлантики в цей час року. Сонце сяяло з майже блакитного неба. В цих широтах навіть зимове сонце могло обпалити ніжну шкіру Сема. Морські птахи носилися по вітрі або пірнали в океан за рибою.
  
  Але то дзижчання, яке чув Карстен, виходило не від чайок або буревісників. Це були двигуни літака - і це не були двигуни машин на борту "Ремембранс". Це була інша нота. Подивившись на захід, Сем побачив кілька яскраво розфарбованих літаків, що наближаються до авіаносця. Вони пролетіли досить низько, щоб він зміг прочитати напис "Конфедеративная цитрусова компанія" на їхніх бортах.
  
  Моряк відсалютував машин CSA середнім пальцем. Інший чоловік сказав: "Я чув, що в наші дні у всіх цих виродків є зброя".
  
  Сем чув те ж саме. Як і у випадку з новинами про Віллі Знайти, він не знав, наскільки вірити, але, ймовірно, десь під усім цим димом була пожежа. Один із старшин сказав: "Ми повинні плеснути парочку з них, виловити з напою, і, чорт візьми, подивитися самі".
  
  Це довело справу до крайності, тому що багато моряки закивали. Сем відчув, що повинен відступити на крок чи два, що він і зробив: "Ми не будемо стріляти в них, поки вони не вистрілять першими, або поки ми не отримаємо наказу від шкіпера, що означає наказ від Військово-морського міністерства в Філадельфії".
  
  Цей старшина пробурмотів щось, що, на думку Карстена, він не повинен був помічати офіційним чином. І добре, що це не було компліментом. Цей хлопець знав, що він "мустанг", і дивувався, чому він дотримується поглядів звичайних офіцерів. У всякому разі, ось до чого це призвело; як висловився старшина, це могло б збити одну з машин конфедеративної цитрусової компанії, не турбуючись про зенітних знаряддях авіаносця.
  
  У той вечір в офіцерській їдальні обговорювали і обліт, і новини з CSA. Лихословити старшина, можливо, був би здивований, тому що багато офіцерів, над якими він насміхався, погодилися з ним. "Ці виродки з Конфедерації просто збиткуються над нами, бачачи, як багато їм може зійти з рук", - такою була поширена думка. "Ми повинні зламати їм пальці, нагадати їм, хто виграв останню війну".
  
  "Може бути, ця історія з Найтом означає, що вони почнуть битися між собою і залишать нас на деякий час у спокої", - сказав лейтенант.
  
  "Не став на це". Командер Кресс вступив у бій зі своєю звичайною владністю. "Якщо б вони позбавилися від Физерстона, тоді, можливо. При тому, як йдуть справи, він просто отримує привід, щоб посилити тиск ".
  
  "Цікаво, чи дійсно Найт шпигував для нас", - сказав лейтенант-командер.
  
  "В твоїх мріях", - подумав Карстен. Він не сказав цього офіцера, який був на два класи старше його, але він твердо дотримувався цієї думки.
  
  І він був не єдиним, тому що старший помічник чмихнув і сказав: "Навряд чи. Він заподіяв нам занадто багато шкоди за ці роки, щоб було легко повірити, що він весь цей час був на нашій стороні. Але ми не можемо заперечувати це до посиніння, і це не принесе нам ніякої користі.
  
  "Цікаво, який знайшов привід Найт, щоб позбутися від нього", - сказав хтось. "Що б це не було, шкода, що це не спрацювало".
  
  "Физерстон збирається знову балотуватися, і Найт не думав, що йому слід це робити", - сказав Сем. "Найт вважав, що його оберуть у листопаді цього року, але їх поправка до Конституції зменшила шанси".
  
  - Може бути, - сказала командер Кресс. - Може бути, але ми не знаємо напевно. Конфедерати кажуть, що Лицар стояв за тими хлопцями, які намагалися застрелити Физерстона, але звідки нам знати, що це правда? Наскільки я бачу, у нас немає. Физерстон міг використовувати замах на вбивство як привід, щоб позбутися від Найта, незалежно від того, чи справді він мав до цього якесь відношення.
  
  Ця цинічна оцінка змусила замовкнути всі розмови. Нарешті лейтенант-командер Поттинджер присвиснув в мимовільному захопленні. "Ви ні в що не вірите, чи не так, сер?" - сказав він.
  
  "Не без доказів", - одразу відповіла Кресс. "У нас їх немає, крім того, що повідомляє радіо Конфедерації. А радіо Конфедерації бреше. Це схоже на брехню п'яниці, розповідає своїй дружині, що сталося з грошима на покупку продуктів. Ви збираєтеся довіряти цьому тільки тому, що в ньому йдеться про те, що ви, можливо, хотіли б почути? "
  
  І знову якийсь час ніхто не вимовляв ні слова. Сем дивився на старшого помічника з непідробним повагою. Він повірив повідомлень по радіо з CSA. Це були єдині новини, які у нього були, так чому б їм не повірити? Він не знайшов жодної причини не робити цього, але у коммандера Кресс була - й дуже вагома причина.
  
  "Стає важче зрозуміти, що замишляють конфедерати, якщо ми не можемо вірити нічому, що вони кажуть", - зауважив він.
  
  "Це не наша турбота", - сказала Кресс. "Я дивлюся на речі так, що ми ні в що не віримо, поки у нас або не буде власних доказів того, що ми повинні вірити, або поки наше начальство не скаже нам, що правда, а що ні. Ти можеш посперечатися, що у них є шпигуни всередині CSA, які з'ясовують, що таке натуралка.
  
  Я сподіваюся, що вони це зроблять. Вони були б чортовими дурнями, якщо б не зробили цього, подумав Карстен. Це підбадьорило його, але ненадовго. Вся життя, проведена на флоті, переконала його в тому, що багато з його начальників були чортовими дурнями, і єдине, що він міг з цим зробити, - це спробувати утримати їх від заподіяння якомога більшої шкоди.
  
  Він дійсно сказав: "Цікаво, скільки шпигунів у конфедератів у США".
  
  Ніхто не відповів на питання, що викликало холодну тишу в кают-компанії. Він міг би почати розповідати про публічних будинках, які знав на зборах жіночого клубу. Офіцери "Спогади" були досить готові думати про своїх власних шпигунів, але не про чужих.
  
  Командер Кресс виглядав стурбованим, хоча й нічого не сказав. Але, з іншого боку, командер Кресс завжди виглядав стурбованим, так що Сем не був упевнений, що це доводило, і доводило це що-небудь взагалі.
  
  
  Час від часу в Бостоні буває теплий весняний день, навіть якщо за календарем був початок лютого. Якщо до того ж це була субота, що ж, тим краще. Люди, які з тих пір, як настала зима, намагалися якомога більше залишатися вдома, вилізли з своїх гнізд, мружачись від водянистого сонячного світла і блідо-блакитного неба. Вони були схожі на тварин, що виходять із зимової сплячки.
  
  Сільвія Енос, безумовно, відчувала те ж саме. Коли на Меркурії перевалило за сорок - один відчайдушний метеоролог по радіо навіть говорив про п'ятдесятих, - їй захотілося вийти на вулицю і чим-небудь зайнятися. Їй не потрібно було турбуватися про кальсонах, пальто, рукавицях або товстому вовняному шарфі. Все, що їй потрібно було зробити, це накинути светр поверх блузки і вийти на вулицю. І, на щастя, вона це зробила.
  
  Мері Джейн навіть не подбала про светрі, можливо, тому, що її блузка була вовняної, можливо, тому, що вона хотіла покрасуватися, поки у неї була така можливість. Сільвія заперечувала проти цього пориву менше, ніж очікувала від дочки. Мері Джейн було від середини до кінця тридцятих років, і вона ще не обзавелася чоловіком. Схоже, вона теж не надто переймався з цього приводу. На думку Сільвії, невелика демонстрація не завадила б.
  
  Вони вирушили на ринок Quincy, поруч з Фаней-холом. Коник на флюгері на даху Фаней-холу показував, що вітер дме з півдня. Вказавши на нього, Сільвія сказала: "Це єдина хороша річ в Конфедерації Штатів: я маю на увазі погоду". Вона зробила паузу, щоб прикурити сигарету, потім похитала головою. "Ні, я беру свої слова назад. Їх тютюн теж хороший. Інше? Забудь про це".
  
  - Дай мені сигарету, гаразд? - Попрохала Мері Джейн. Сільвія простягнула їй пачку, потім нахилилася ближче, щоб дати прикурити. Мері Джейн затяглася димом. Вона видудлила його і кивнула. "Це дуже добре, все в порядку".
  
  Матрос у звільненні свиснув їй. Вона не звернула на нього уваги. Сільвія на його місці теж не звернула б уваги. Це був маленький кривоногий чоловічок з особою тхора. Десять секунд потому він свиснув іншій жінці. Вона теж не звернула на нього ніякої уваги.
  
  - Як Ерні? - Або я не хочу знати? - запитала Мері Джейн.
  
  "Він не такий вже й поганий", - захищаючись, сказала Сільвія. "Останнім часом він був ... милим. У нього краще виходить писати. Це завжди допомагає". Ерні говорив, що це допомагало йому голодувати повільно, а не швидко. Однак, скільки Сільвія його знала, йому завжди вдавалося хоч якось заробляти на життя своєю друкарською машинкою.
  
  - Ура, - сказала Мері Джейн. - Останнім часом ніхто не радив на тебе пістолет?
  
  - Останнім часом ні, - погодилася Сільвія.
  
  "Мені все одно, який він милий. Від нього одні неприємності", - сказала її донька.
  
  Ймовірно, вона була права. Ні, вона була права, і Сільвія це знала. Це не означало, що вона хотіла кинути Ерні. Якщо б вона хотіла, то давно б це зробила. Запах небезпеки, який він привносив в те, що відбувається, порушував її. (Насправді, це було набагато більше, ніж подих, але Сільвія відмовилася зациклюватися на цьому.) І, якщо вже на те пішло, його ... недолік кидав виклик. Коли вона приносила йому задоволення, то знала, що чогось досягла.
  
  Як виразити це словами? "Він може доставляти неприємності, але ніколи не буває нудним.
  
  "Може, він і не нудний, але від нього одні неприємності", - сказала її донька.
  
  І знову Сільвія не стала сперечатися. Вона просто продовжувала йти повз кіосків і крамничок Квінсі Маркет. Люди продавали все: від домашньої супи і рагу з устриць до книг, сковорідок, меблів, прикрас і капелюхів. Мері Джейн захоплювалася чашками з чистого срібла, що імітують чашки, зроблені Підлогою Ревиром. Сільвія теж захопилася чашками, але не їх цінами. Вони привели її в жах. "Вони для багатих туристів", - сказала вона.
  
  "Я знаю", - відповіла Мері Джейн. "Але вони красиві".
  
  Хтось- судячи з акценту, не турист, а найчистіше бостон - відніс срібну соусницю власнику магазину й витягнув з його гаманця зелені купюри. Сільвія зітхнула. "Це має бути весело - мати можливість дозволити собі гарні речі", - сказала вона.
  
  Мері Джейн вказала на новий прилавок через дорогу. "Вони виглядають непогано, - сказала вона, - і, можливо, не дуже дорогі".
  
  Сільвія прочитала вивіску: "Стьобані ковдри Клогстона". Вона зіщулилася, знаючи, що зима ще не закінчилася, незважаючи на такий теплий день. - Так, деякі ковдри вже порядком потрепались. Підемо подивимося.
  
  Виставлені клаптеві ковдри утворювали веселку під дахом з водонепроникного полотна. Вони були ретельно розкладені з урахуванням того, які кольори поєднувалися з іншими, і це тільки робило експозицію більш привабливою. Деякі повторювали колоніальні візерунки, в той час як інші були яскраво сучасними.
  
  "Доброго дня, пані", - сказала власниця, приємна жінка років сорока з невеликим, з широкою посмішкою і дуже білими зубами. "Вам чим-небудь допомогти?"
  
  - Ти готуєш? - Випалила Мері Джейн.
  
  "Звичайно, хочу. Кріс Клогстон, до ваших послуг". Вона схилила голову в тій же швидкій манері, яку міг би використовувати чоловік, керуючий магазином. "Коли ти не побачиш мене тут, ти знайдеш мене за швейною машинкою".
  
  "Коли ви спите, місіс ... е-е, міс ... Клогстон?" Запитала Сільвія, ніяково змінивши питання, коли помітила, що інша жінка не носить обручки.
  
  "Спати? Що це? Я просто час від часу вешаюсь в кутку, щоб розгладити зморшки ". Кріс Клогстон розсміявся. Це був хороший сміх, який запрошував всіх, хто його чув, поділитися жартом. Вона продовжила: "Я дійсно постійно зайнята, але мені подобається шити ковдри, вибирати кольори і стежити за тим, щоб все було міцним і прослужило довго. Це не схоже на роботу. І це краще, - вона знову розсміялася, - чим кожен день ходити на фабрику".
  
  "О, так". Сільвія внесла свою лепту в це і навіть більше. "Чим ти заробляєш на життя, якщо не заперечуєш, що я питаю?"
  
  "Я все ще тут", - відповів продавець. "Взагалі-то, я тут новенький, новачок у Квінсі Маркет. Орендна плата за це приміщення в два рази більше, ніж я платила там, де була раніше, але у мене набагато більше клієнтів, так що воно того варте. - Її сірі очі трохи розширилися. - І чим же я можу вас зацікавити?
  
  "Он та симпатична". Сільвія вказала.
  
  Кріс Клогстон кивнув, виглядаючи задоволеним. "Я радий, що тобі це подобається. Цей звичай існує в нашій родині не знаю, як давно - у всякому разі, ще до революції. Я американський Клогстон в дев'ятому поколінні. Джон, перший, про кого ми знаємо, приїхав до Бостона до 1740 року з Белфаста."
  
  - Ух ти, - сказала Мері Джейн.
  
  "Вау прав", - сказала Сільвія. "Я не можу простежити свій родовід далі мого прадіда, і я мало що знаю про нього".
  
  "Моя бабуся була схиблена на сімейній історії, і вона дала мені трохи "жучка", - сказала Кріс Клогстон. Вона взяла ковдру. "Так ось, саме це набите ватою. Я також готую його з начинкою з гусячого пуху, якщо ви хочете, щоб воно було теплим. Правда, це обійдеться вам дорожче."
  
  "Скільки коштує цей, і скільки буде пухом?" Запитала Сільвія.
  
  "Це варто 4,45 долара", - відповіла квилтмейкер. "Воно теж смачне і підсмажене - не зрозумійте мене неправильно. Однак, якщо ви хочете його з гусячим пухом, ціна підніметься до 7,75 долара ".
  
  Сільвії не потрібно було думати про те, чи зможе вона дозволити собі пухова ковдра; вона знала, що не зможе. Бавовна... Навіть бавовна був під рукою, але вона сказала: "Я візьму його".
  
  "Ти не пошкодуєш", - сказав Кріс Клогстон. "Цього тобі вистачить на все життя".
  
  Мері Джейн вказала на маленьку ковдру в рожевих і блакитних тонах. - Давай купимо і це для малюка Джорджа і Конні. Сільвія коливалася, але не тому, що їй не подобалося ковдру, а тому, що не могла дозволити собі витрачати гроші. Мері Джейн сказала: "Не хвилюйся, ма. Я візьмуся за це. На це піде трохи понаднормових, які я отримала минулого тижня. Вона посміхнулася. "Легко прийшло, легко йде".
  
  Маленьку ковдру коштувало 2,25 долара. Мері Джейн заплатила і оком не моргнула. Сільвія не знала про понаднормових. Вона подумала, не вигадка це. Однак вона не сварилася зі своєю дочкою. Джордж і Конні були б щасливі отримати ковдру для свого маленького хлопчика.
  
  - Велике вам спасибі, пані, - крикнув Кріс Клогстон, коли Сільвія і Мері Джейн вийшли з кабінки.
  
  "Спасибі", - відповіла Сільвія, дуже задоволена купленим ковдрою. Вона подивилася на блакитне небо і хоробро світить сонце. "Цікаво, як довго протримається така погода".
  
  "Поки що це відбувається", - сказала Мері Джейн. "Ми просто повинні насолоджуватися цим, поки це не пройде".
  
  "Я має намір це зробити", - сказала Сільвія, а потім, зробивши кілька кроків по переповненому ринку Quincy, додала: "Знаєш, у нас з Ерні теж так".
  
  Мері Джейн тільки знизала плечима. "Я не можу наставити тебе на цей рахунок. Я намагалася, і це не спрацювало. Але я все одно не думаю, що він підходить тобі".
  
  "Добре для мене?" Сільвія про це не думала. "Він... цікавий. Коли він поруч, всяке трапляється, і ніколи не знаєш заздалегідь, що це буде".
  
  - Може бути, - сказала Мері Джейн, - але іноді, тримаю парі, ти шкодуєш, що не зробила цього.
  
  Вона була права. Сільвія знала це. Ерні лякав її так, як ніхто інший не міг зрівнятися з ним і навіть наблизитися до нього. Іноді - часто - їй здавалося, що він серйозний, коли його настрій стає самим похмурим. Тим не менш... "Нудно не буває", - сказала вона. "Це теж дещо значить".
  
  "Папа сказав би те ж саме, не так, після того, як його есмінець ухилився від торпеди?" Відповіла Мері Джейн. "Але одного разу руйнівник не ухилився, і ось чому я майже не пам'ятаю свого власного батька".
  
  "Так, це вірно", - сказала Сільвія. "Тим не менш, я повернула йому гроші". Роджер Кімболл був мертвий, це точно. Але це не повернуло, не захотіло і не могло повернути Джорджа Еноса-старшого до життя. У Мері Джейн ніколи не буде спогадів, яких їй не вистачало. Все, що залишилося у Сільвії, - це її спогади.
  
  Мері Джейн змінила тему так різко, як тільки могла: "Давайте підемо в "Юніон Ойстер Хаус" на ранній обід. Я не пам'ятаю, коли я була там в останній раз".
  
  "Чому б і ні?" Сказала Сільвія, думаючи про пенні, про фунті. Вони і так витратили сьогодні багато грошей; що значить ще трохи? "Юніон Ойстер Хаус" знаходився всього в парі кварталів від ринкової площі. Будівля, в якому він працював, стояло на тому ж місці з початку вісімнадцятого століття. Сам ресторан існував більше ста років. Люди говорили, що Деніел Вебстер випивав у тісному маленькому барі.
  
  Майже все в Union Oyster House було тісним і маленьким, від сходів, через яку люди спускалися на головний рівень, до скляних панелей на вікнах і крихітних дерев'яних кабінок, в які втискивались відвідувачі. Сільвія і Мері Джейн без праці зайняли кабінку - вони увійшли туди до початку вечірньої суєти.
  
  Єдине, на що ресторан не поскупився, так це на порції. Тарілками з смаженими устрицями і смаженою картоплею, які офіціант стурбованого вигляду поставив перед двома жінками, можна було б нагодувати пару лісорубів або, можливо, пару футбольних команд. "І як я все це з'їм?" Запитала Сільвія. Потім вона з'їла. Мері Джейн теж вимила свою тарілку.
  
  Задоволені, ситі, з речами, які вони хотіли придбати, вони поверталися додому, що стало хорошим завершенням доброго дня. І двоє чоловіків у тролейбусі встали, щоб поступитися Сільвії та її дочки місця. Це теж траплялося не завжди.
  
  Розстелене на ліжка ковдру виглядало ще краще, ніж в кабінці Кріса Клогстона. Воно теж обіцяло бути теплим. Сільвії захотілося заритися під нього прямо тут і зараз.
  
  - Як щодо цього, ма? - Запитала Мері Джейн.
  
  Сільвія кивнула. "Так. Як щодо цього?" Їй стало цікаво, що сказав би Ерні, побачивши ковдру. "Напевно, що-небудь саркастичне", - подумала вона. Що ж, якщо він це зробить, то дуже погано для нього.
  
  
  Люсьєн Галтье забирався на фермі так, ніби від цього залежало його життя. Він був не з тих нечупар, якими були б багато чоловіків, які живуть самі по собі. Марі б це не сподобалося, і тепер, коли її не стало, він ставився до думки своєї дружини більш серйозно, ніж тоді, коли вона була поруч, щоб нав'язувати його. Але він знав, що не може сподіватися відповідати стандарту, який вона встановила, і не намагався. Він встановив свій власний, менш суворий стандарт і жив у відповідності з ним.
  
  Тепер, однак, він спробував повторити те, що зробила б Марі. Це означало багато додаткової чистки і витирання пилу. Це означало очищення кутів, де накопичилася бруд, хоча він як і раніше не ткнув в кути голками, як могла б зробити Марі. Це означало розкласти речі по шафах і вирішити, що зайшла надто далеко, щоб навіть затримуватися в шафі. Це означало багато додаткової роботи.
  
  Він виконував додаткову роботу не тільки з почуття обов'язку, але і з почуття гордості. Він збирався привезти сюди Луїз Гранш і хотів, щоб все було ідеально. Якщо вона думала, що він живе як свиня в хліві... Ну і що з того? якась частина його усміхнулася. Вона все одно не хоче виходити за тебе заміж.
  
  Він проігнорував внутрішню насмішку. Він не стільки вважав це неправильним, скільки вважав це недоречним. Вид чистого будинку не змусить Луїз змінити свою думку і захотіти тут жити. Коли вона говорила про спадщині і проблеми, які шлюб створить обом родинам, вона була твердою, вона була рішучою і, наскільки міг бачити Люсьєн, вона була абсолютно права.
  
  Не тому він працював до тих пір, поки у нього не горіли легкі, не стукало серце і не нила груди: працював старанніше, ніж на фермі в будь-який час року, крім збору врожаю. Він доводив себе до знемоги за однією з найдавніших причин у світі: він хотів справити враження на жінку, яка була йому байдужа. Вони вже були коханцями; зробивши на неї враження, він не отримає нічого, крім посмішки і, можливо, швидкого, недбалого компліменту. Він знав це. Його мати не виростила дурня. Надія побачити цю посмішку змушувала його працювати з посмішкою на власному обличчі.
  
  Після того, як він не зміг знайти нічого іншого, що можна було б почистити, він сам очистився. Він щедро, навіть екстравагантно використовував воду, яку підігрів на плиті. У більш теплий день він міг би довго ніжитися в гарячій ванні, дозволяючи гарячій воді замочити затерплі м'язи спини. Але вода не може залишатися гарячою вічно, принаймні, взимку в Квебеку. Коли вода почала остигати, що сталося надто швидко, він виліз і в поспіху витерся.
  
  Він подумав про те, щоб одягнути чорний вовняний костюм, коли піде за Луїз: подумав про це і тут же відкинув цю думку. Вона б подумала, що хтось помер, а він їде на похорони. І, крім того, від костюма так сильно пахло нафталіном, що у неї б сльози навернулися на очі. Він залишився в шафі. Він надів одяг, яку одягнув би на танці, - робочий одяг, але краще, яка у нього була, і до того ж бездоганно чисту. Якщо б він не пішов до Луїз, пахла нафталіном, від нього б теж не тхнуло застарілим потім.
  
  Він як раз натягнув на голову теплу вовняну шапку і одягав пальто, коли хтось постукав у двері. "Табернак!" - прогарчав він. Хто, чорт візьми, стане турбувати його зараз, коли у нього є більш важливі турботи, ніж сусід, у якого закінчився корм для курчат?
  
  Перш ніж попрямувати до дверей, він накинув пальто. Я як раз збирався вийти, і це скоротило б будь візит. З драматичною раптовістю він відчинив двері. Хто б там не був, Люсьєн мав намір змусити його відчути себе винуватим.
  
  Доктор Леонард О Доул витріщився на нього з подивом, але без видимого почуття провини.
  
  "Що у нас тут?" Запитав зять Гальтье. "Це тому, що ти так прагнеш уникнути мого суспільства?"
  
  "Так", - подумав Галтье, але не міг цього сказати. "Я збирався покататися", - відповів він.
  
  - В цьому? О Доул махнув рукою в бік кружащегося снігу. Тепер його голос звучав не просто здивовано; він здавався враженим. "Мені довелося сьогодні з'їздити в лікарню, а від лікарні сюди рукою подати. Але навіщо тобі їхати кататися, якщо тобі це не потрібно?"
  
  "Провідати друга", - відповів Люсьєн, що було частиною правди, хоча він був обережним, кажучи un ami, а не une amie: він не хотів, щоб О Дулл знав, що його друг дотримується жіночих переконань. Зрозумівши, що його зять не зникне на вітрі, він відступив убік. "Заходь. Немає сенсу випускати тепло з будинку".
  
  "Ні, звичайно, немає". О Доулл дійсно увійшов і затоптав сніг по всьому прибранному вестибюлю. Люсьєн приклав всі зусилля, щоб не кривитися. Він поволі скинув пальто і шапку. Леонард О Доулл з подихом полегшення вислизнув з пальто. Він продовжував: "Я не затримаю вас надовго, оскільки очевидно, що у вас є такі важливі справи в іншому місці".
  
  Галтье вдав, що не зауважив сарказму. "На жаль, я помічаю", - сказав він, що змусило О Дулла підняти рыжеватую брову. Люсьєн жестом вказав йому на диван. - Але сядьте. Якого роду плітки ви чули в лікарні?
  
  - У лікарні? Нічого особливого. О Доул витягнув перед собою свої довгі ноги. До полегшення Гальтье, він не поклав ноги на стіл, як це іноді траплялося з ним. "І все ж, плітки доходять до кабінету лікаря".
  
  "Правда?" Безбарвно запитав Люсьєн.
  
  "Ну, так, насправді, так воно і є", - відповів його зять. "І може навіть трапитися так, що доходять чутки виявляться правдою, хоча я так не думав до того, як постукав у ваші двері".
  
  "Оскільки ти не сказав мені, що це за плітка, я поняття не маю, правда це чи ні", - сказав Люсьєн. "Чи мене це хвилювати?" Невже люди почали говорити про нього і Луїз?
  
  Леонард О Дулл не відповів на це прямо. Замість цього він запитав: "Мій красень, ти щаслива людина?"
  
  Це питання застав Гальтье зненацька. Він на мить замислився, а потім відповів: "Більшу частину часу я дуже зайнятий роботою, щоб навіть задаватися питанням".
  
  "Добре. Не беріть в голову". Доктор О Дулл посміхнувся. "Я сподіваюся, що коли у вас буде вільний від роботи час, я сподіваюся, що ви щасливі, яким би воно не було. Я сподіваюся на це, і Ніколь теж. Я розмовляв з Шарлем, Жоржем і Деніз. Всі вони відчувають те ж саме. Я не розмовляв з двома іншими вашими доньками, але впевнений, що вони погодилися б.
  
  "Правда? Вони б погодилися?" Запитав Люсьєн. "І чому все так глибоко стурбовані моїм щастям?" Це не зовсім взяла бика за роги, але було близько до того.
  
  О Доул посміхнувся йому. - Через пліток, як я вже сказав.
  
  "Ну? І що це за плітки? І чому ти ведеш себе як стара жінка і слухаєш їх?" Ну ось. Тепер Люсьєн з'ясує все, що тільки можна з'ясувати.
  
  У всякому разі, так він думав. Але О Доулл тільки посміхнувся і сказав: "Можливо, у тебе є якась причина для щастя".
  
  "Ну, якщо я і роблю це, то причина не у якомусь кавалера, який приходить і винюхує те, що я роблю", - багатозначно сказав Люсьєн.
  
  На цей раз Леонард О Доулл голосно розсміявся. "Ніби ти ніколи сам не шпигував", - сказав він. Єдиною відповіддю, який Галтье знайшов на це, було сповнене гідності мовчання, тому він скористався ним. Але навіть мовчання змусило його зятя посміятися над ним. О Дулл піднявся на ноги.
  
  "Що ж, мій красень, я більше не буду тебе затримувати. Сподіваюся, ти знайдеш щастя скрізь, де зможеш".
  
  Він навіть не став чекати відповіді. Він просто надів капелюха і пальто і пішов. Крізь виття вітру Люсьєн почув, як старий "Форд" його зятя з ревом оживає. Автомобіль з шипінням покотив по стежці від ферми до дороги. Потім його шум затих удалині.
  
  Як тільки запанувала тиша, Люсьєн знову надів свою теплий одяг. Він сподівався, що "Шевроле" заведеться. Це сталося. Акумулятор, можливо, сіл, але не зовсім. Він дав двигуну гарненько прогрітися, потім завів машину і поїхав до Луїз Гранш.
  
  - Що тебе затримало? - запитала вона, коли він постукав у двері. - Я чекала тебе півгодини тому.
  
  "Мій зять завдав мені візит", - відповів він, знизавши плечима. "Судячи з того, що сказав Леонард, про нас можуть піти якісь плітки. Ти не заперечуєш? Тебе це турбує?"
  
  "Ні, зовсім ні", - відповіла Луїза, теж знизавши плечима. "Я завжди цього очікувала. Ми повинні бути вдячні, що це так довго не з'являвся".
  
  "Хто знає, чи це так?" Сказав Люсьєн. "Одному з нас треба було так багато часу, щоб почути про це, так. Але це інше. Хто знає, як довго люди бурмотіли те, се або щось ще?"
  
  Луїза виглядала задумливою. Вона повільно кивнула. "Так, можливо, ти права. І все ж, це дрібниця. Ми підемо?"
  
  "Звичайно", - відповів Люсьєн. Він притримав для неї пасажирську двері "Шевроле", потім обійшов навколо і сіл з боку водія. Машина знову рушила. Люсьєн непомітно поплескав по керму. Машина, можливо, була менш надійною, ніж кінь, але вона робила те, що повинна була робити.
  
  Коли він повертався до свого власного фермерському будинку, на дорозі майже не було руху. Автомобілі та вантажівки, які дійсно з'являлися, здавалося, з'являлися нізвідки, на мить вимальовувалися величезними силуетами на тлі кружащегося снігу, а потім зникали так само раптово, як і з'явилися в полі зору. - Все проходить так швидко, - пробурмотіла Луїза.
  
  "Це як сенс", - сказав Галтье. "Це було те, чого мені було найважче, коли я вчився водити після війни". До цього у нього і в думках не було дозволити собі автомобіль. Тільки угода з американцями про землю, яку вони забрали з його ферми для своєї лікарні, дозволила йому зробити це. Він продовжив: "У баггі або фургоні у вас є час відвести погляд від дороги і знову озирнутися. В автомобілі? Немає. Боже мій, немає. Якщо ви не будете приділяти цьому увагу кожну мить, ви зазнаєте крах ".
  
  Він дістався до свого будинку, не потрапивши в аварію. Тим не менш, він був стривожений, коли витягав Луїз з "Шевроле". Занепокоєння посилилося по дорозі до вхідних дверей. Він думав, що тут було досить чисто. Але що він знав? Що він знав насправді? Зрештою, він був всього лише чоловіком.
  
  Відкривши двері, він на мить відвернув Луїз, клацнувши вимикачем і включивши лампу в іншому кінці кімнати. - Електрику, - сказала вона і кивнула сама собі. "Так, я знав, що у тебе є. Це набагато яскравіше й приємніше, ніж гас".
  
  Мить Люсьєн задумався, чи був цей прекрасний, яскравий світло тим, чого він хотів. Це дозволило б їй побачити кожен недолік в його домашньому господарстві. На щастя, вона, здавалося, не була схильна до критики. Вона дозволила йому провести себе по дому, час від часу знову киваючи.
  
  "Дуже мило", - сказала вона, коли екскурсія була закінчена. "Дійсно, дуже мило. Я рада, що тобі зручно. Я турбувалася про те, що ти живеш тут одна". Вона підняла брову. "Чомусь, однак, я сумніваюся, що все так охайно, коли у тебе немає компанії".
  
  Люсьєн озирнувся на неї, на його обличчі не було нічого, крім невинності. "Чому, моя мила, що ти взагалі хочеш цим сказати?"
  
  Луїза почала пояснювати, що саме вона мала на увазі. Потім вона вловила блиск в його очах і замість цього почала сміятися. - Ти! - сказала вона ніжно. "Ти диявол, чи не так?"
  
  "Якщо я такий, то це тому, що ти робиш мене таким", - відповів Галтье. Він уклав її в обійми, щоб показати, яким дияволом вона зробила його. Її губи були солодкими на його губах. Вона цілувалася не зовсім так, як Марі, але вона, певно, думала, що він цілувався не так, як її покійний чоловік. І що з того, в будь-якому випадку? Вони цілували один одного, і ніщо інше не мало значення, принаймні в той момент.
  XII
  
  Цинциннату Драйверу не подобалося підніматися по сходах зі своєї квартири. Він знав, що повинен був радіти. Усвідомлення цього робило його ще більш нещасною. Він зітхнув і щось пробурмотів собі під ніс. Чим більше ви дивилися на це, чим більше ви цим жили, тим складніше ставало життя.
  
  Він постукав у двері квартири прямо над своєю. Всередині працював радіоприймач, досить голосно. Йому довелося постукати двічі, перш ніж хто-небудь всередині почув його. Раптово звук радіоприймача став тихіше. Через кілька секунд двері відчинилися.
  
  - Добрий вечір, містер Чанг, - привітався Цинциннат. - Як у вас справи?
  
  "О. Здравствуйте, містер Драйвер", - сказав батько невістки Цинцинната. Джої Чанг був ввічливий. Він завжди залишався ввічливим з Цинциннатусом, навіть якщо йому не дуже подобалося присутність Ахілла в його родині. Він завагався, потім просвітлів, ожвавився. "Я просто готую нову партію пива. Хочеш трохи? Якби Цинциннат заговорив про домашнє пиво, тоді, можливо, їм не довелося б говорити про... інших речах.
  
  Цинциннат посміхнувся, кивнув і сказав: "Я б із задоволенням випив трохи, це правда". Він мав на увазі кожне слово. Айова була посушливим штатом, де важко було дістати спиртне будь-якого виду. А Чанг варив біса гарне пиво. Але Цинциннат піднявся наверх не для цього. - У мене є новини, які тобі потрібно знати.
  
  - Новини? - запитав містер Чанг, і Цинциннат знову кивнув. Китаєць зітхнув, зовсім як Цинциннат, коли піднімався сходами. Він відступив убік. - Ти заходь, ти і розповідай мені новини.
  
  - Велике вам спасибі, - сказав Цинциннат. - Добрий вечір, місіс Чанг, - звернувся він до жінки, що сиділа поруч з радіоприймачем. Там показували комедію про водія тролейбуса і його друга, який працював в каналізації. Цинциннату стало цікаво, наскільки місіс Чанг послідовна; її англійський був не такий гарний, як у її чоловіка.
  
  Немов для того, щоб підкреслити це, Джої Чанг заговорив з нею по-китайськи. Вона відповіла на тому ж мовою. Цинциннат не зрозумів ні слова, але вона не здавалася щасливою. Містер Чанг знову зітхнув, на тій же ноті. Він закурив цигарку, потім запропонував Цинциннату одну. Як тільки вони обидва закурили, він запитав: "Що це за новини?"
  
  "Ахілл і Грейс, до кінця року в них народиться ще одна дитина", - відповів Цинциннат.
  
  "Дитинко?" - різко запитала місіс Чанг. Може, вона і не дуже добре говорила по-англійськи, але це вона точно зрозуміла.
  
  "Так, мем. Абсолютно вірно", - сказав Цинциннат.
  
  "Це хороші новини. Ось, почекай". Джої Чанг пішов на кухню. Через півхвилини він повернувся з трьома склянками. Одну він віддав дружині, іншу Цинциннату, а третю залишив собі. - Дитині. Кампай! - сказав він і випив свою склянку.
  
  "Бруд тобі в око". Цинциннат послідував його прикладу. Це було не пиво. Воно обпекло його стравохід до самого низу і вибухнув, як бомба, коли потрапило в шлунок. "Ух ти!" Він з повагою подивився на порожню склянку. "Ти сам це готуєш?"
  
  "Не я". Чанг похитав головою. "Це заклад занадто маленька для цієї перегонки. Легке Пиво. Пиво можна варити де завгодно. Але потрібно більше місця для перегонки, потрібно місце, де сусіди не відчувають запаху диму...". Він спохмурнів; це було не те слово, яке він хотів почути. Через мить він знайшов підходяще: "Перегар. Сусіди не відчувають запаху перегару. За це я обмінююся великою кількістю пива зі своїм знайомим. Хочеш ще?"
  
  - Якщо у тебе є зайвий, я б не відмовився від ще одного. Хоча не хочу давати тобі зайвих клопотів.
  
  - Без проблем. - Містер Чанг взяв склянку Цинцинната і знову зник на кухні. Коли він повернувся, у нього теж була нова порція. На цей раз Цинциннат зробив обережний ковток, замість того щоб викинути самогон у люк. Це був якийсь бренді, а не віскі, і досить міцний, щоб у нього на грудях виросли волосся - або на грудях Джої Чанга, що було більш складним завданням. - Ще одна дитина, - пробурмотів Чанг, на кілька секунд його погляд став м'яким і відсутнім. - Знову дідусь.
  
  - Ага, - мрійливо вимовив Цинциннат. Потім він вказав на містера Чанга. "Тобі б сподобалося набагато більше, якби ти бачила нового дитини, коли він народиться, і якщо б ти час від часу бачила онука, який у тебе вже є".
  
  "Я знаю. Я знаю". Чанг втупився в стакан, який тримав у руці. "Але Грейс, вона втекла, вона вийшла заміж, коли ми сказали "ні". Вона не робить того, що говорять її мати, її батько. Вона виходить заміж за хлопця, який не китаєць. З-за цього їй доводиться нелегко ".
  
  Він був невисоким людиною, більш ніж на голову нижче Цинцинната. Але говорив з величезною гордістю. Думаю, він сказав би те ж саме, якщо б я теж був білим, ошелешено подумав Цинциннат. Він і уявити собі не міг, що китаєць може дивитися зверхньо на білих. Сама думка про це розширило його кругозір.
  
  Місіс Чанг заговорила різким, співучим китайським хрипом. Її чоловік відповів на тій же мові, потім повернувся до англійської для Цинцинната: "Вона сказала, ми не сердимося з-за того, що ваш хлопчик кольоровий. Ми злимося, тому що Благодать не покоряється нам. Для китайців це дуже погано. Важко пробачити ".
  
  "Нічого про це не знаю", - сказав Цинциннат, який підозрював, що Чанг трохи бреше з ввічливості, але не був до кінця впевнений. Він продовжив: "Я знаю, що ти сумуєш не тільки з Грейс. Ти сумуєш за своєю онукою. Ти будеш нудьгувати по двом онукам. Твоя гордість коштує всього цього?
  
  Тепер містер Чанг заговорив по-китайськи - як зрозумів Цинциннат, переводячи питання. Місіс Чанг відповіла відразу. Знову ж таки, її тон сказав все, що Цинциннату потрібно було знати. Тримаю парі, твоя гордість за життя того варте. Це було те, що вона йому сказала, все вірно. Цинциннат гадав, проявить містер Чанг твердість характеру. З усього, що бачив Негр, саме місіс Чанг сказала: "Стрибай, жабеня!" Її чоловік запитав, на якій висоті? по дорозі нагору.
  
  Але він сказав ще щось, і потім ще щось, і потім ще щось. Після його останньої вилазки місіс Чанг розридалася. Збентежений Цинциннат відвернувся. - Я краще піду, - пробурмотів він.
  
  "Добре, ідіть", - сказав містер Чанг. "Але ви бачите Ахіллеса і Грейс, ви говорите, що вони можуть прийти сюди. Ми раді їх бачити. Це триває надто довго. Місіс Чанг знову запротестувала. Її чоловік, як не дивно, перебив її. Вони все ще сперечалися, коли Цинциннат вислизнув за двері і спустився вниз.
  
  - Ну? - Запитала Елізабет, коли він увійшов у їхню квартиру.
  
  "Містер Чанг сказав, що вони можуть відвідати його", - відповів Цинциннат, і обличчя його дружини просвітліло. Він застережливо підняв руку. "Місіс Чанг не дуже цьому рада. Цілком імовірно, що вона змусить його передумати.
  
  Елізабет зітхнула. "Вони могутні і горді люди", - сказала вона. Цинциннат підійшов і поцілував її. Вона подивилася на нього з такою ж підозрою, як і задоволенням. "Це ще за що?"
  
  "Тому що це те ж саме слово, яке використовували Чангі, коли говорили про себе, - сказав він, - тільки така розумна леді, як ви, могла б розібратися у всьому поодинці".
  
  "Це факт?" Сказала Елізабет. Цинциннат урочисто кивнув. Вона погрозила йому пальцем. "Я скажу тобі факт: ти так мило розмовляєш зі мною тільки тоді, коли тобі чогось хочеться, а я знаю, чого саме ти хочеш".
  
  Якщо б вона не посміхалася, слова зірвалися б з мови. Як би те ні було, Цинциннат розсміявся. "Звичайно, ти отримав те, що я хотів", - сказав він. Елізабет пирхнула. Цинциннат знову розсміявся. Але, хоча він, можливо, і намагався задобрити її, він не брехав. Він сподівався, що вона відчувала те ж саме. Вона ніколи не подавала йому ніяких знаків, що це не так.
  
  Коли він повернувся додому два або три дні потому, Елізабет вказала на конверт на кухонному столі. "Ти отримав лист з Ковингтона", - сказала вона. Вона його не вскрывала. Вона отримала свої листи тільки після того, як вони приїхали в Айову, і все ще не вміла швидко читати. Крім того, у них в сім'ї було правило, що пошта належить людині, чиє ім'я зазначено на конверті, і нікому іншому.
  
  Цинциннат дивився на конверт з сумішшю задоволення і побоювання. Його батько і мати все ще жили в Кентуккі, і вони дійсно час від часу писали йому - вірніше, це робив їх грамотний сусід, тому що вони не вміли ні читати, ні писати. Він завжди був радий отримати від них звісточку і завжди щось підозрював, коли отримував її. Ще в 1920-х роках поліція штату Кентуккі використовувала отримане від них неправдиве повідомлення, щоб заманити його в Ковінгтон, і кинула в тюрму за підбурювання до заколоту, як тільки він зійшов з поїзда.
  
  Він відкрив конверт і дістав всередині лежав аркуш паперу. Він спохмурнів, коли відклав його. - Що там написано? - Запитала Елізабет.
  
  "Він каже, що мама починає все забувати, знову веде себе так, немов вона маленька дитина". Цинциннат насупився, прочитавши листа. Досі Лівія завжди була скелею, на яку спиралася сім'я. Здоров'я Сенеки час від часу пошатывалось, але у неї воно майже ніколи не було таким. На очі Цинцинната навернулися сльози. Це теж було не те, що міг би виправити лікар; він знав це дуже добре.
  
  "Це важко винести, мила. Це дійсно важко винести", - сказала Елізабет. Однак обидва її батька були давно мертві, так що її співчуття не зайшло так далеко. Раптова тривога загострила її голос, коли вона запитала: "Він не хоче, щоб ти спускалась туди? Краще б йому цього не робити, після всього, через що ти пройшла".
  
  "Ні, немає". Цинциннат похитав головою. "Він сказав, що мій тато поки справляється". Але потім він похитав головою по-іншому, більш задумливо. - Хоча, думаю, я міг би. Більше немає поліції штату Кентуккі, яка відправила мене в тюрму.
  
  "Звичайно, ні". Але це не було згодою його дружини. Це був сарказм. "Та ні, тому що в Кентуккі зараз всім заправляє Партія свободи". Хлопці з Партії Свободи, вони люблять, коли ще один нігер приїжджає в їхній штат і "починає створювати проблеми".
  
  "Я б не став піднімати галас", - сказав Цинциннат. "Все, що я б зробив, це побачив свою власну матір, поки вона ще на цій землі".
  
  Елізабет погрозила йому пальцем, наче він був неслухняним маленьким хлопчиком. "Ти залишишся тут, де тобі і місце".
  
  - Нікуди не дінешся. Я тобі вже казав. Але в Кентуккі все не так погано, як ти думаєш, і це правда. Так, у них зараз заправляють хлопці з Партії Свободи, але вони не можуть надходити так, як надходили в Конфедеративних Штатах - не можуть бити всіх, кому вони не подобаються, і заважати людям голосувати. Якщо вони програють наступні вибори вони підуть".
  
  "Якщо ти підеш туди, ти пропав", - сказала Елізабет. "Крім того, якщо ти підеш туди, що ми з Амандою повинні будемо робити за гроші?" Він не росте на деревах, а якщо і зростає, то я не знайшов розплідника, яка його продає.
  
  "Навіть якщо б я і поїхав, то ненадовго", - сказав Цинциннат. "Я б хотів побачити свою маму, попрощатися з нею, поки вона ще знає, хто я такий. Від такої забудькуватості стає все гірше і гірше. Хтось живе досить довго, він навіть не знає, хто він такий, не кажучи вже про кого-небудь іншого ".
  
  Елізабет трохи пом'якшилася. "Це так", - визнала вона і обняла Цинцинната. "Добре. Приймемо все як є, подивимося, як вона впорається. Якщо тобі потрібно йти, то ти повинен йти, і це все, що від тебе вимагається ".
  
  Вона почала відпускати Цинцинната, але тепер він стиснув її в обіймах. "Я люблю тебе", - сказав він. "Ти - найкраще, що коли-небудь траплялося зі мною".
  
  "Краще б так і було, - сказала Елізабет, - бо ти не знаєш, як самостійно виплутатися з халепи". Цинциннат хотів обуритися або розсердитися з-за цього. Він хотів, але виявив, що не може.
  
  
  "Ні", - заявив Олександр Артур Померой, як магнат, що відхиляє пропозицію про злиття. Мері тільки що запитала його, чи не хоче він подрімати. У два з половиною року він, швидше за все, теж мав на увазі "ні" і був метушливим і примхливим по ночах, тому що у нього нічого не було. В один з таких днів, зовсім скоро він перестане дрімати назавжди, і тоді Мері теж не буде відпочивати від світанку до заходу. Вона чекала цього дня без особливого захоплення. Більшість досягнень Алека приводили її в захват: перший зуб, перший крок, перше слово. Однак останній сон був іншим.
  
  Звичайно, Алек міг говорити "ні", просто заради того, щоб сказати "ні". Він часто так робив. За словами інших матерів, кожен дворічна дитина проходив через ту ж стадію доведення до сказу. Яким би зводить з розуму це ні було, це могло бути і забавно. Лукаво підвищивши голос так само, як коли вона питала його, чи не хоче він подрімати, Марія сказала: "Алек, хочеш печива?"
  
  "Немає", - повторив він, капітан індустрії розміром з пінту. Потім він зрозумів, що зробив жахливу помилку. Жах на його обличчі відповідав всьому, що було в кіно. "Так!" - вигукнув він. "Печиво! Хочу печиво!" Він заплакав.
  
  Мері дала йому ванільну вафлю. Він заспокоївся. Хоча те, як він голосив, говорило про те, що йому потрібно подрімати, хотів він того чи ні. Вона не стала перепитувати, просто взяла його на руки, сіла в крісло-гойдалку і почала читати казку. Її тон був навмисно м'яким. Приблизно через десять хвилин очі Алека закрилися. Вона ще трохи похитала його, потім віднесла в ліжко.
  
  Вона обережно опустила його на землю; іноді його голова вскидывалась, якщо вона не була ніжною. Але не сьогодні. Марія зітхнула з полегшенням. Тепер у неї було від півгодини до півтори години наодинці з собою. З тих пір, як народився Алек, час було розкішшю дорожче горностая, цінніше рубінів.
  
  - Кави! - Сказала Мері і попрямувала на кухню. Чай їй завжди подобався більше. Якщо вже на те пішло, вона все одно любила чай більше. Але у кава була одна незаперечна перевага: він був міцніше. Коли в хаті був дитина - тепер вже малюк - важлива фортеця. Вона вже давно залишила спроби з'ясувати, наскільки сильно відстала від сну.
  
  Поставивши поруч із собою чашку, від якої йшов легкий пар, вона знову сіла в крісло-гойдалку, на цей раз одна. Вона розгорнула "Розенфельд Реджістер" і приготувалася максимально використовувати свій вільний час. The Register був всього лише тижневиком, і тому не обтяжував себе новинами з-за кордону, але на першій шпальті у нього була одна зарубіжна стаття: "КОНФЕДЕРАТИВНІ ШТАТИ ВІДНОВЛЮЮТЬ ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ" Фезерстон з CSA сказав, що робить це із-за надзвичайного стану в країні, і звинуватив у цьому бунтівних чорношкірих. Президент США Сміт нічого не сказав до того часу, коли Журнал був переданий до друку.
  
  Марія подивилася на радіоприймач. Вона також не могла пригадати нічого з того, що говорив Сміт з тих пір, як журнал Register був переданий до друку. Вона подумала про те, щоб включити телевізор і послухати якісь новини, але у неї не було сил вставати. Що б не сказав президент США, рано чи пізно вона дізнається.
  
  Незалежно від того, що сказав президент Сміт, Мері знала, що вона думає. Якби конфедерати не готувалися плюнути в очі своєму північному сусідові, вона була б здивована. Вона сподівалася, що вони плюнули добре і сильно.
  
  Під час війни Канада і Конфедерати були на одній стороні. Тоді вона задумалася про це; Конфедеративні Штати не вивісили лампу волі на загальний огляд. Судячи з усього, вони все ще цього не зробили. Але незалежно від того, зробили вони це чи ні, одне древнє правило все ще діяло: ворог мого ворога - мій друг.
  
  В наші дні Мері з радістю об'єдналася б з Дияволом проти Сполучених Штатів. Єдина проблема полягала в тому, що старина Скретч, схоже, не був зацікавлений в угоді - або, можливо, він влаштувався в Філадельфії. Що стосується її країни, то вона залишалася поневоленою. Вона не бачила на горизонті грандіозного повстання. Канадці вже намагалися це якось: намагалися, зазнали невдачі і, схоже, вирішили не повторювати експеримент.
  
  Це призвело Мері в лють. Вона хотіла бути частиною чогось більшого, ніж вона сама, чогось більшого, ніж бунт однієї людини. Інші люди теж робили бомби, і робили їх ще більше; вона час від часу читала і чула про вибухи, і у неї було відчуття, що газети і радіо розповідають не про всі з них. Інші теж нападали на справжніх солдатів і адміністраторів, як це робив її батько. Вони не обмежилися греком, який приїхав до Канади, щоб управляти універсальним магазином.
  
  Мері підняла очі до небес і запитала Бога або, можливо, свого батька: "Ну, що ще я могла зробити?" Інші сторони життя встали на шляху її спраги помсти. Одна з цих частин працювала в кафе через дорогу. Інша спала в ліжечку. Вона майже нічого не знала про людей, які закладали інші бомби, але могла б посперечатися, що у них не було дітей, про яких варто було б турбуватися.
  
  Більшість сторінок the Register були заповнені місцевими історіями і місцевою рекламою. Весільні оголошення і некрологи були стилізовані під серіали, які йшли попереду основних сюжетів на екрані кінотеатру. Якщо б ви бачили одного, ви б бачили їх усіх; змінилися лише імена та дати.
  
  Що стосується реклами, то багато з них були ще більш шаблонними, ніж самі оголошення. Пітер Караманлидес щотижня купував приміщення для підключення свого магазину, так само як і доктор Шиплі, безболісний стоматолог. Мері часто задавалася питанням, чому, коли у них був єдиний універсальний магазин кабінет дантиста на багато миль навколо. Те ж саме відносилося до пральні, галантерейному магазину і самій газеті. Якщо б ви не користувалися їх послугами, чиїми б ви скористалися?
  
  Рекламні оголошення фермерів також часто слідували формулами. Ті, що стосувалися племінних послуг, відповідали: "потомство встає і ходить" - це була стандартна фраза. Якщо потомство встає і ходить, чудово; якщо ні, плата за племінне розведення повинна бути повернена. Але деякі з цих оголошень відрізнялися. Не було стандартного формату, наприклад, для продажу піаніно.
  
  Не було ніякої формули і для маленьких історій, пестревших на внутрішніх сторінках "Розенфельд Реджістер". Редактор, без сумніву, назвав би їх статтями, що представляють "людський інтерес". Мері іноді задавалася питанням, в здоровому розумі будь-яка людина, якого цікавлять історії про двухголовом теля, якого виходжують дві різні корови, або про людину, який тягне товарний вагон зубами - причому вставними.
  
  Але вона сама дивилася на шматочки наповнювача. Історія про кішку, яка годує осиротілого цуценя, могла викликати у неї усмішку. Як і фільм про двох колишніх коханих, які обидва переїхали з маленького містечка, де виросли, а потім не бачили один одного двадцять п'ять років, поки не опинилися в черзі в один і той же кінотеатр в Торонто. Один ніколи не був одружений, інший був вдівцем. Вони знову полюбили один одного.
  
  Деякі з цих історій про "людський інтерес" змусили Мері зціпити зуби, тому що пропаганда отруювала їх. Особливо зворушливою була історія про льотчика-янкі, яка перекваліфікувалася у льотчика-винищувача після двадцяти років відсутності в авіації; їй довелося придушити бажання зім'яти Журнал реєстрації і жбурнути його через усю вітальню. В останньому абзаці говорилося, що наш сміливий герой, нині також успішний адвокат, що спеціалізується на професійних справах, одружений на колишній Лорі Секорд, нащадку "Поля Ревірі з Канади", який носив те ж ім'я. У них є одна дочка. Таким чином, ми бачимо, що дві країни стають все більш тісно переплетеними.
  
  Мері не бачила нічого подібного. Те, що вона побачила, було зрадницею, яка живе на широку ногу, тому що вона вийшла заміж за янкі. І хіба Лаура Секорд не була однією з тих, хто зрадив повстання в 1920-х? Марія кивнула сама собі. Вона була впевнена, що пам'ятає це. Вона не забуде це ім'я, не тоді, коли вивчила його в школі до того, як янкі почали міняти те, чому їх вчили. Була жінка пов'язана з цим льотчиком-янкі вже тоді? Цього непристойного образу було достатньо, щоб щоки Мері спалахнули.
  
  Вона пообіцяла собі помститися людям, з-за яких повстання провалилося. Вона пообіцяла, а потім не виконала. Її батькові було б за неї соромно. Там, на небесах, Артур Макгрегор, ймовірно, соромився її.
  
  "Я подбаю про це", - прошепотіла вона. "Я подбаю про це, навіть якщо це буде останнє, що я коли-небудь зроблю".
  
  Потім їй довелося подбати про щось інше, тому що Алек прокинувся з криком: "Какашка на горщик!" Це був його сигнал про те, що йому потрібно в туалет, а іноді і про те, що він тільки що вийшов. Марія кинулася витягувати його з ліжечка і подивитися, що сталося цього разу.
  
  "Ти сухої!" - вигукнула вона з радісним подивом після поспішної перевірки - з ним дійсно відбувалися нещасні випадки уві сні.
  
  "Сухий як муха", - відповів він, повторюючи одну з речей, які вона йому сказала.
  
  "Який гарний хлопчик!" Мері вийняла його з ліжечка, поцілувала і поставила на табуретку перед туалетом. Він зробив свою справу, і майже все пішло туди, куди і повинна була піти. Мері витерла інше туалетним папером. "Який гарний хлопчик!" - повторила вона. Інша жінка з багатоквартирного будинку наполягала, що немовлята не перетворюються на людей, поки їх не привчать до туалету. Марія подумала, що це зайшло занадто далеко ... більшу частину часу.
  
  Привести одяг у порядок, Алек відправився грати. Мері відійшла, щоб доглянути за ним хоча б одним оком, поки він грає, переконатися, що він не відкине стіл, не перекине лампу собі на голову, не спробує наковтатися пилу, не засуне палець в електричну розетку і не зробить нічого з інших цікавих та творчих речей, які роблять маленькі діти у своїх нескінченних спробах не дожити до дорослішання.
  
  Сьогодні вдень він попрямував прямо до попільничці. "О, ні, ти цього не зробиш!" Сказала Мері і добралася туди першою. Він уже робив це раніше. Одного разу йому вдалося проковтнути один з сигаретних недопалків Морта, що він довів, выблевав його. Спостерігаючи за сином, Марія зрозуміла, чому у її матері з'явилося сиве волосся.
  
  Час від часу вона кидала сумує погляд на закусочну через вулицю. Коли Морт повернеться, у неї в квартирі буде ще одна пара очей, щоб наглядати за Алеком. Один малюк залишив двох батьків у незначній меншості. Маючи справу з Алеком поодинці, Мері часто відчувала себе не просто в меншості, але і пригніченою.
  
  Але коли Морт все-таки повернувся додому, він опустився в крісло-гойдалку з пляшкою "Лосиної голови" і поскаржився на те, як він був зайнятий весь день в закусочній. "Господи, як добре встати на ноги", - сказав він.
  
  "У мене таке ж відчуття, коли Алек лягає подрімати", - багатозначно сказала Мері.
  
  Її чоловік не зрозумів суті. "Сьогодні там був божевільний будинок", - сказав він. "Ми заробили хороші гроші, але вони змушували нас стрибати".
  
  "Алек завжди тримає мене в тонусі", - сказала Мері.
  
  "Цей малюк? Цей малюк тут?" Морт схопив Алека і посадив до себе на коліна. Алек заверещав від радості і притиснувся до нього. "Якщо б я спробувала це, він закотив істерику". "Або так, або він просто стрибнув би через десять секунд", - подумала Марія. Морт скуйовдив тонкі пісочного кольору волосся малюка. "Ти не такий вже й крутий, чи не так?"
  
  "Міцно!" Алек радісно заволав. "Міцно!"
  
  "Ти не такий крутий", - знову сказав Морт і перевернув його догори ногами. Алек вискнув від захвату. Мері приховала зітхання, відвернувшись. Морт міг робити з їх сином те, чого не могла вона. Вона зрозуміла це дуже рано. Він міг змусити Алека звернути увагу і робити те, що йому говорили, коли вона не могла. Може бути, справа просто в тому, що у нього був глибокий, рокочущий чоловічий голос. Може бути, справа була в тому, що він частіше йшов, і Алік хотів доставити йому задоволення, поки він був поруч. Що б це не було, воно, безперечно, було реальним.
  
  Як і зрада Лаури Секорд. У Алека є його батько, подумала Мері. Я давним-давно дала обіцянку своєму. Я ще не стримала його, але це не означає, що не стримаю. О, ні. Це зовсім не те. Вона кивнула сама собі. Потім посміхнулася. Вона більше не злилася на Морта, ні крапельки.
  
  
  Призовники поповнювали ряди Армії Конфедерації. Вона ставала сильнішою з кожним тижнем. Літаки Конфедерації несли зброю та бомби. Найшвидші винищувачі Конфедерації могли протистояти всьому, що створювали США. І Сполучені Штати, хоча вони і бурчали, не зробили нічого, крім бурчання. Що стосується Кларенса Поттера, цього було б достатньо для дива, поки не станеться диво побільше.
  
  Джейк Физерстон думав, що це спрацює саме так. Якби це було не так, то те, чи отримав Физерстон - вимагав - право балотуватися на другий термін, не мало б зовсім ніякого значення. Країна викинула б його за двері, якби США не подбали про цю роботу.
  
  Конфедеративні Штати були набагато сильніше, ніж раніше. Поттер знав, наскільки вони сильні - і наскільки сильні Сполучені Штати. Бійка не була б змаганням. Але бійки не було. Физерстон був упевнений, що ніхто цього не зробить. І він виявився правий.
  
  "Присягаюся Богом, він заслужив за це другий термін", - пробурмотів Поттер, сидячи за своїм столом у підвалі будівлі Військового міністерства.
  
  Він похитав головою з чимось середнім між подивом і жахом. Я це сказав? Я це сказав? він задумався. Клянуся Богом, я це сказав. Я теж це мав на увазі. Він провів більше п'ятнадцяти років в якості одного з заклятих ворогів Джейка Физерстона - самого щирого, тому що знав Физерстона довше і краще, ніж будь-який інший чоловік, який його терпіти не міг. І тепер він повинен був визнати, що Джейк все-таки знав, що робив.
  
  Поттеру і в голову б не прийшло, що США будуть сидіти тихо і дозволять CSA переозброюватися. Він би подумав - чорт візьми, він подумав - треба бути божевільним, щоб так ризикувати. Физерстон скористався шансом, і це зійшло йому з рук.
  
  Так ким же це зробило його? Божевільний бачив те, чого ніхто інший не міг бачити. Але як щодо того, хто бачив те, чого ніхто інший не міг бачити - але це, зрештою, виявилося там? Для таких людей теж існувало слово. Слово "геній". Поттеру не подобалося використовувати це слово у відношенні Джейка Физерстона. Він все ще пам'ятав вага револьвера, який приніс на олімпійський стадіон з плавання, маючи намір позбавитися від Джейка раз і назавжди.
  
  Але він цього не зробив. Замість цього він позбувся кольорового ймовірного вбивці, і з-за цього весь світ став іншим. Він опустив погляд на свою коричневу уніформу. Він би не надів це знову ні за що на світі.
  
  Ось він сидів і аналізував звіти конфедератів з США, які говорили так, як ніби вони там виросли. Звіти, звичайно, були адресовані військовому міністерству, Річмонд, Вірджинія, csa. Якимось чином це могло б змусити навіть сонні Сполучені Штати широко відкрити очі і, можливо, підняти брову. Замість цього листи і телеграми прийшли в різні підприємства, розкидані по всьому Конфедеративним Штатам. Всі вони також були закодовані, тому не говорили прямо про бочках або літаках. Не всі коди були особливо тонкими, але вони могли розгромити випадкових нишпорок.
  
  Поттеру хотілося, щоб звіти потрапляли прямо до нього. Як би те ні було, він отримував їх від декількох годин до декількох днів після того, як вони надходили в CSA. Поки Сполучені Штати америки і Конфедеративні штати жили в світі, затримка не мала особливого значення. Якщо вони коли-небудь вступлять у війну...
  
  Він посміявся над собою. Якщо США і КСА знову почнуть війну, єдиний спосіб перетнути кордон для листів і телеграм - через Міжнародний Червоний Хрест. Він підозрював - ні, він знав, що вони будуть рухатися значно повільніше, ніж зараз.
  
  Він побарабанил пальцями по столу, зняв окуляри і ретельно протер їх, поклав на ніс, а потім ще трохи побарабанил по склу. Як би сильно він не зневажав США, він сподівався, що нової війни не буде. Конфедерація буде боротися з усіх сил, тим більше що на цей раз у Сполучених Штатів не було другого фронту проти Канади.
  
  Чи розумів це Джейк Физерстон? Поттеру це здавалося досить очевидним. Наскільки він міг судити з обережних розмов, це здавалося досить очевидним більшості офіцерів Військового міністерства. Проблема полягала, звичайно, в тому, що Физерстон не був офіцером і ніколи ним не був. Він був швидкозростаючим сержантом, дивно проникливим, але не навченим бачити картину в цілому. Яке це мало значення? Якби справа дійсно дійшло до нової бійки, президент, безсумнівно, був би досить проникливий, щоб дозволити підготовленим командирам взяти справу в свої руки.
  
  Роздуми Поттера були перервані, коли офіцер у формі - не солдат, як він зрозумів через мить, а охоронець Партії Свободи - підійшов до столу, віддав честь і гаркнув: "Свобода!"
  
  "Свобода!" Луною відгукнувся Поттер більш рішучих військовим тоном. "І що я можу для вас зробити, ах, головний штурмовик?" Інший офіцер носив капітанські нашивки по обидві сторони коміра, але у партійних охоронців були свої власні звання. Поттер не знав, вважали вони, що армійські костюми недостатньо гарні для них, або вони вважали їх занадто хорошими. Це був не те питання, яке він міг задати, якщо хотів продовжувати носити свою форму, а не ту, на спині якої за трафаретом було написано велику "П".
  
  "Сер, мені наказано негайно доставити вас до президента", - відповів головний штурмовик.
  
  "Вам наказали, чи не так? Що ж, тоді вам краще це зробити, а?" Сказав Поттер, відсуваючи стілець і прибираючи папери закривається ящик. Охоронець Партії свободи серйозно кивнув. Кларенс Поттер не посміхнувся. Він був майже впевнений, що людина, який став охоронцем вечірки, не розпізнав би іронії, навіть якщо б вона потрапила на його начищені чорні черевики. - Ти знаєш, у чому справа? - запитав він.
  
  "Ні, сер", - сказав офіцер. "У мене є наказ. Автомобіль чекає зовні". Він повернувся і, як машина, попрямував до сходів. Поттер пішов за ним більш людською ходою.
  
  Автомобіль був пофарбований у бірмінгемський горіховий колір. Проте на ньому майорів прапор Партії Свободи, а не бойовий прапор Конфедерації, який красувався б на армійській машині. Поттер і головний штурмовик з кам'яним обличчям сіли всередину. Водій, який також є охоронцем Партії Свободи, відвіз їх геть від Військового міністерства і вгору по Шоко-Хілл до президентської резиденції.
  
  Там охоронець відібрав у Поттера пістолет. В наші дні це було звичайною справою. Якщо охоронець знав, що Поттер колись носив пістолет, маючи намір використовувати його проти президента, він не подав вигляду.
  
  - З'явився, як було наказано, сер, - сказав Поттер, коли капітан - ні, головний штурмовик - провів його в кабінет Физерстона. Допомогли формальності. Якщо б він поговорив з президентом CSA, йому не довелося б думати - так багато - про запальну, невихованого сержанта-артилериста, якого він знав під час війни, не довелося б думати, що сержант і президент - одне і те ж обличчя.
  
  - Радий бачити вас, полковник. Сідайте, - відповів Джейк Физерстон, віддаючи честь у відповідь. Можливо, він використовував формальність і для придушення пам'яті. Як тільки Поттер сів у крісло, Физерстон махнув рукою черговому. "Це все, Ренді. Ти просто біжи. Закрий двері, коли будеш йти". Ренді виглядав нещасним, але він зробив те, що, здавалося, робили все в околицях Физерстона: він підкорився. Президент знову повернувся до Кларенсу Поттеру і перейшов прямо до справи: "Мені потрібно більше від ваших людей в Кентуккі".
  
  "Сер?" Поттеру знадобилося мить, щоб перемкнути передачу.
  
  Насуплений вигляд Физерстона робив його схожим на задерикуватого голодного вовка. - Кентуккі, - нетерпляче повторив він. "Ситуація там загострюється, і я збираюся дізнатися більше про те, що відбувається. Я теж хочу мати можливість домогтися того, щоб там щось відбувалося ".
  
  "У мене в Кентуккі всього жменька людей, містер президент", - сказав Поттер. "Моя спеціальність - люди, які говорять як янкі, а це не те, що ми там в основному використовуємо, тому що акцент ближче до нашого. Чоловіки з Теннессі не виділяються в Кентуккі так, як вони виділялися в Пенсільванії або Канзасі ".
  
  "Я знаю, що у вас є в Кентуккі". Физерстон перерахував імена і посади майже всіх людей Поттера в штаті. Він не дивився в список. Він знав їх, знав напам'ять. Ці імена і допоміжні деталі напевно потрапляли до нього в той чи інший звіт, але він їх запам'ятав... Кларенс Поттер був приголомшений, ніж вражений такою увагою до деталей. "Я і не знав, що він на це здатний", - подумав він. Президент продовжив: "Справа в тому, що троє чи четверо з ваших людей працюють в уряді штату чи міста, де вони можуть бути нам корисні, тому що всі вважають їх янкі".
  
  "Вони можуть робити дещо з цього, - обережно сказав Поттер, - але не занадто багато. Якщо вони не будуть поводитися так, як повинні, вони змусять справжніх янкі замислитися, чому вони цього не роблять. Це було б недобре. Останнє, чого ми хочемо, - це викликати підозри у Сполучених Штатів".
  
  На цей раз Физерстон насупився по-іншому. Поттер без праці впізнав його: це був похмурий погляд людини, яка не звикла до того, що люди говорять йому те, чого він не хоче чути. Що ж, до біса погано, подумав офіцер розвідки. Ти той, хто повернув мене в армію. Тепер тобі доведеться відповідати за наслідки. Я не один з твоїх партійних дармоїдів, і тобі краще це пам'ятати.
  
  "Ви хочете сказати, що не можете зробити те, що мені потрібно?" Голос президента був різким і небезпечним.
  
  Поттер похитав головою. "Ні, сер. Це зовсім не те, що я сказав. Але я прошу вас переконатися в тому, що те, що ви отримуєте зараз, варто ризику втратити набагато більше в майбутньому. Якщо кляті янкі почнуть старанно шукати шпигунів Конфедерації, вони обов'язково знайдуть. А якщо знайдуть, то будуть шукати ще, і...
  
  "Добре". Физерстон підняв руку. "Я розумію, про що ви говорите. Але який сенс тримати на місці всіх цих клятих шпигунів, якщо ми не можемо витягти з них ніякої користі?
  
  "Ми дійсно витягуємо з них користь", - сказав Поттер; при всьому своєму знанні деталей Джейк Физерстон втрачав з уваги загальну картину. "Ми отримуємо інформацію. Без неї ми сліпі. Наскільки нам відомо, саме для цього вони й існують. Якщо вони вийдуть за рамки своїх ролей, то можуть видати себе ".
  
  Физерстон хмикнув. В його очах відбилося його власне сильна підозра. Незалежно від того, помітили це його охоронці чи ні, він пам'ятав про пістолет в кишені Кларенса Поттера, і він повинен був знати, чому він опинився там у Поттера. "Якщо ми не можемо використовувати наших людей, щоб підштовхнути ситуацію туди, як, чорт візьми, ми це зробимо?" огризнувся він.
  
  "Ми можемо використовувати наших людей. Ті, якими я керую, просто не підходять для цієї роботи", - відповів Поттер. "Демонстрації, страйки, статті в газетах, радіопередачі... Ми можемо все це зробити. Максимум, що можуть зробити мої люди, - це прикинутися, що вони не бачили телеграм тощо. Якщо вони спробують зробити набагато більше, хлопці, на яких вони працюють, почнуть кидати на них підозрілі погляди. Ви розумієте, про що я кажу?"
  
  Він чекав, коли Джейк Физерстон вибухне. Скільки він його знав, Физерстон був запальний. Тепер у президента CSA не було нікого, хто міг би поставити його вище, щоб змусити відступити. Якщо б він хотів вийти з себе, він міг, і хто б сказав "бу"?
  
  Але Поттер був настільки холодний і безпристрасний, наскільки міг, і президент, здавалося, добре відреагував на це або, принаймні, не сприйняв це як загрозу. "Тоді гаразд", - сказав він. "Ми спробуємо це і подивимося, як це спрацює. Я дійсно хочу залишити ваших людей на місці, оскільки ми ще не закінчили з Кентуккі. О, ні. Ми ще не закінчили, ні в якому разі. Це держава наша, і я маю намір повернути його ".
  
  Кларенс Поттер міг би знайти безліч речей, за якими можна було не погодитися з президентом Конфедеративних штатів. Але тільки не про повернення Кентуккі. Він підвівся, виструнчився по стійці смирно і віддав честь. "Так, сер!" - сказав він.
  
  
  Флора Блэкфорд згадувала, що колись виступати в Конгресі було хвилюючим заняттям. Цього більше не було. Не в наші дні. Конгресмени від Партії свободи з Х'юстона і Кентуккі подбали про це. Вони були там не для того, щоб займатися справами країни. Вони були там, щоб перешкодити цьому, і у них це добре виходило. Пара представників, яких Юта обрала після закінчення військової окупації, були ненабагато краще. Здавалося, їх більше цікавили скарги на те, що сталося за останні двадцять, а іноді і за останні шістдесят років, ніж спроби поліпшити наступні два.
  
  Конгресмен Нефи Пратт скаржився, навіть коли Флора зайняла своє місце. "Я приймаю ваше виправлення з усім належним смиренням, пан спікер", - говорив він. "Я був би більш обізнаний у цих питаннях, якщо б уряд не працювало так довго і наполегливо, щоб придушити моє віросповідання і пригнічувати моя держава, тим самим позбавляючи мене можливості брати участь у рішеннях, що приймаються цим найяснішим органом після закінчення війни".
  
  Скочив молодий демократ-перечниця з Нью-Мексико. "Можливо, шановний джентльмен зазначить у протоколі, в яку сторону він направляв зброю під час війни: на ворогів Сполучених Штатів або на її солдатів".
  
  Пратт був огрядним чоловіком з гривою сивого волосся. Тепер він сердито труснув ними. - Мені не треба відповідати на це ...
  
  "Мені здається, ви тільки що це зробили", - парирував Демократ.
  
  "Містер Спікер, я обурений цим звинуваченням", - сказав Пратт.
  
  "Пане спікер, я обурений необхідністю ділити зал засідань з проклятим зрадником", - заявив конгресмен з Нью-Мексико.
  
  Бах! Бах! Бах! Молоток спікера опустився, як фатальний удар. "Містере Пратт, містер Голдвотер, ви обидва не в порядку", - сказав він. - Ще один спалах гніву з вашого боку, і я накажу сержантові по озброєнню підняти вас з підлоги.
  
  "Сполучені Штати повісили мого дідуся", - сказав Нефи Пратт. "Я бачу, з тих пір мало що змінилося".
  
  "Він сам напросився на це, клянуся Богом", - відрізав конгресмен Голдвотер.
  
  Бах! Бах! Бах! "Сержант з озброєння!" Сказав конгресмен Гармати з Міссурі. Говорив виглядав вкрай незадоволеним, коли продовжив: "Ви і ваші помічники повинні супроводжувати двох супротивних джентльменів в окремі кімнати очікування, де вони повинні залишатися до тих пір, поки не вважатимуть за потрібне вести себе цивілізовано".
  
  Конгресмен Пратт покинув кімнату з величною гідністю. Конгресмен Голдвотер крикнув: "Захист правди - не порок! Мене не слід усувати". Він побився з чоловіками, які намагалися відвести його, і завдав один сильний удар, перш ніж вони це зробили.
  
  Всі члени Партії Свободи встали і вітали хаос, який вони вряди-годи не створили. Це змусило Флору подати знак оратору, колезі-соціалісту. Він зазначив тому, вимовляючи співуче: "Голова визнає поважну конгресвумен з Нью-Йорка місіс Блэкфорд".
  
  - Дякую вам, містер Спікер. Вона почекала, поки шум трохи вщухне, потім сказала: "На мою думку, Партія свободи була джерелом більшості проблем і більшості поганих манер в обох палатах Конгресу, навіть якщо члени інших партій заразилися від неї цією хворобою. Партія свободи...
  
  Вона не змогла продовжити, принаймні, не відразу, тому що Палата представників огласилась гнівними вигуками конгресменів від Партії свободи і криками "Слухайте! Слухайте!" від соціалістів, республіканців і навіть багатьох демократів. Спікер Гармати знову щосили стукав молотком. Нарешті повернулося щось на зразок тиші.
  
  Флора продовжила: "Партія свободи, як я вже говорила до того, як її конгресмени так точно довели мою точку зору, відрізняється від інших партій у Сполучених Штатах однією особливістю: її члени насправді не бажають брати участь у серйозній справі щодо поліпшення цієї країни".
  
  До її здивування - дійсно, до її здивування - конгресмен Мэхон з Х'юстона скочив на ноги, кричав: "Містер Спікер! пан Спікер! Якщо шановна конгресвумен з Нью-Йорка поступиться..."
  
  Вид представника Партії Свободи, наступного належної парламентською процедурою, має бути, вразив конгресмена Кеннона не менше, ніж Флору. "Місіс Блэкфорд?" запитав Спікер.
  
  "Я поступлюся для короткої заяви або питання", - сказала Флора. "Не для просторікування".
  
  Але навіть це не засмутило Махона. "Я буду краток", - пообіцяв він. Флора кивнула. Говорив вказав на хьюстонианца. Махон сказав: "Я хотів би відзначити, що представники Партії свободи не бажають служити нашим штатам тут, у Філадельфії чи Вашингтоні. Ми..."
  
  На цей раз його заглушили крики "Ганьба!". Спікер Палати представників люто постукав, закликаючи до порядку. З деякою неохотою він сказав: "Слово має джентльмен з Х'юстона. Він може продовжувати".
  
  "Дякую вам, містер спікер", - сказав Махон, бажаючи бути ввічливим, оскільки головуючий у Палаті представників виніс рішення на його користь. "Я кажу, що ми не хочемо бути тут, тому що ми воліли б представляти наші штати в Річмонді, оскільки вони по праву належать Конфедеративним Штатам Америки!"
  
  "Свобода! Свобода! Свобода!" - скандували його товариші по Партії свободи, і "Плебісцит! Плебісцит! Плебісцит!"
  
  Крики "Державна зрада!" і "Ніколи!" пролунали з боку демократів, республіканців і деяких соціалістів. І знову спікеру Кэннону довелося щосили стукати молотком, щоб відновити тишу - або, принаймні, знизити рівень шуму. Він міг би домогтися більшого успіху, вистріливши з пістолета в стелю. Але якщо б у нього був пістолет, у іншого конгресмена теж був би пістолет, і вони могли б направити його один на одного. Спікер сказав: "Слово має місіс Блэкфорд. Ви можете продовжувати, місіс Блэкфорд.
  
  "Спасибі вам, містер Спікер", - сказала Флора. "Яке б велике задоволення більшість з нас не отримало від того, що ми більше не будемо перебувати в товаристві членів Партії свободи, я також впевнений, що багато з нас не захотіли б доставляти їм задоволення від отримання всього, чого вони хочуть, просто тому, що вони стали такими нестерпними для нас ".
  
  Це викликало насмішки з боку конгресменів з Х'юстона і Кентуккі, глузування, значною мірою заглушенные бурею оплесків представників інших партій. Флора не особливо пишалася собою, незважаючи на оплески. Вона знала, що опустилася до рівня Партії Свободи, засуджуючи це.
  
  Осія б так не вчинив, подумала вона. Коли Осія Блэкфорд був конгресменом, він добре ладнав з усіма - з реакційними демократами він ладнав краще, ніж коли-небудь Флора. Але люди з Партії Свободи були не просто реакціонерами. Вони були реакціонерами на марші, точно так само, як червоні під час невдалих повстань в КСА і Росії були радикалами на марші. До останніх декількох років світу не доводилося турбуватися про революційної реакції. Тепер це сталося.
  
  Спікер Кеннон стомлено знову закликав до порядку. Коли він, нарешті, домігся свого, він вимовив замисленим тоном: "Як ви думаєте, ми могли б повернутися до обговорення законопроекту про торгівлю, який перебуває на нашому розгляді в даний момент?"
  
  Вони продовжили. В належний час спікер дозволив конгресмену Пратту і конгресмену Голдуотеру повернутися до виступу. Вони знову почали нападати один на одного, але в рамках іноді чи не в рамках правил домашнього етикету. Конгресмени від Партії свободи з Х'юстона і Кентуккі, як зазвичай, повернулися до ігнорування правил. Вони не дбали про них і визнавали це. По-перше, вони не хотіли бути тут і, здавалося, виходили з теорії, що якщо вони змусять усіх колег ненавидіти й зневажати їх, то їх штати з більшою ймовірністю покинуть США заради CSA. Що турбувало Флору, так це те, що вони цілком могли виявитися праві.
  
  Завдяки їх нескінченним махінацій - і завдяки в основному нудного характером торговельних рахунків - день проповз рачки. Спікер Кеннон не очікував пропозиції про перерву в засіданні до шести вечора того ж дня. Коли він це зробив, група представників спробувала внести його, а інша група спробувала підтримати. Учасники стомлено покинули зал.
  
  Конкуренція за таксі на вулиці була такою ж запеклою, як і все, що відбувалося в священному залі. Флора, зазвичай чемна і ввічлива, побилася з кращими з них. Вона хотіла якомога швидше повернутися додому до Джошуа. Завдяки вмілому руху ліктем вона швидко виграла поїздку.
  
  Її син здивовано відірвався від домашнього завдання, коли вона увійшла в двері. - Привіт, - сказав він, його голос в п'ятнадцять років був глибоким, як у чоловіка. - Я не очікував, що ти повернешся так скоро. Хіба ти не збиралася попрацювати в офісі до того, як приїхала сюди?
  
  "Сеанс тривав довго, тому я прийшла ..." Голос Флори затих, теж від подиву - не від того, що він сказав, а від того, що вона відчула запах. "Це сигаретний дим. Коли ти почав палити цигарки?"
  
  - У минулому році, незабаром після смерті батька, - відповів Джошуа рішуче і безтурботно. - Все в школі так роблять, і це нікому не шкодить.
  
  "Мені боляче, що ти потайки тягав сигарети за моєю спиною", - сказала Флора. "Якщо ти думав, що я не буду заперечувати, чому ти не вийшов і не сказав мені?"
  
  "Ну..." Її син виглядав збентеженим, але зрештою сказав: "В основному тому, що ти така старомодна в деяких речах".
  
  "Старомодно?" Флора вискнула. Якщо це не був найжорстокіший крій для тієї, хто завжди пишалася своїм радикалізмом, вона не могла уявити, що могло б бути. "Я не такий!"
  
  "Так?" Сказав Джошуа вираз зробило його мати більш схильною до реакції, ніж до радикалізму. Він продовжував: "Якщо б ви не були старомодні, ви б не тремтіли із сигарет". Як зазвичай надходять п'ятнадцятирічні хлопці, він вів себе жахливо пишаючись власною логікою.
  
  Флора моргнула, почувши цей сленг, потім зрозуміла, що це має означати. "Я не чіпляюся до сигарет - для дорослих", - сказала вона. Замість того, щоб здаватися задоволеним тим, що вона зрозуміла його, Джошуа просто презирливо подивився на те, що вона намагалася говорити на його мові. Вона могла б здогадатися, що він зрозуміє. Придушивши зітхання, вона пішла напролом: "Неважливо, що ти думаєш, ти ще не доросла".
  
  "Батько курив сигарети, коли йому було п'ятнадцять", - сказав Джошуа.
  
  В цьому він був правий, як би сильно Флорі не хотілося, щоб це було не так. - Твій батько виріс на фермі у чорта на куличках, - відповіла вона. "Коли йому було п'ятнадцять, він ходив у туалет у вбиральні, мився раз в місяць і їв їжу, яку його батьки готували з баффало-чіпсами. Ти хочеш наслідувати йому і в цьому?"
  
  На мить їй здалося, що він скаже, що митися раз на місяць - це не так уже й погано. Але він явно передумав і змінив тему: "Якщо сигарети такі жахливі, чому їх всі курять?"
  
  "Не всі так роблять".
  
  "Майже!" Сказав Джошуа, під цим він, безсумнівно, мав на увазі трьох або чотирьох осіб, які йому подобалися.
  
  На цей раз Флора не придушила подиху. Вона знала, що бій програно, коли бачила його, і вона бачила його тут. Подобалося їй це чи ні, Джошуа збирався закурити. Вона сказала: "З цього моменту тобі більше не потрібно ховатися". Це зробило його щасливим. Вона хотіла б, щоб і вона була щаслива.
  
  
  Сільвія Еноса вийшла з кінотеатру разом з Ерні. Вона виглядала щасливою - фільм їй сподобався. Йому не сподобався і не припадав. "Що в ньому було не так?" - запитала вона. "Це було захоплююче, і в ньому була гарна історія кохання".
  
  "Що з ним було не так?" повторив він. "Я скажу тобі, що було не так. Люди, які зробили це, ніколи не бачили війни. У 1914 році вони були хлопчаками. Вони повинні були бути такими. Або так, або вони були боягузами. Половина подій у фільмі не могла відбутися. За другу половину солдати відправилися б на гауптвахту ".
  
  "Це всього лише історія", - сказала Сільвія. "Це не повинно бути правдою".
  
  "Але це прикидається правдою", - сказав Ерні. "Це ображає мене".
  
  Вона не хотіла, щоб він злився. Коли він сердився, він злився на весь світ, а не тільки на те, що турбувало його в першу чергу. Вона сказала: "Давай підемо куди-небудь, вип'ємо пару стаканчиків і забудемо про це".
  
  "Добре", - сказав він. "Цей фільм заслуговує того, щоб його забути".
  
  У підсумку вони випили більше, ніж пару чарок - у разі Ерні значно більше. Потім вони повернулися в квартиру Сільвії. Мері Джейн пішла з друзями і збиралася повернутися пізно. Вони були надані самим собі. Тверезий або п'яний, Ерні був сумлінним коханцем. Він робив те, що повинен був, щоб Сільвія була щаслива. Потім вона спробувала зробити те ж саме для нього. Останнім часом їй з цим здорово щастило. Але не сьогодні. Як вона старалася, нічого не вийшло.
  
  Вона з усіх сил намагалася поставитися до цього легковажно, сказавши: "Бачиш, що зроблять з тобою останні пару коктейлів?"
  
  "З моїм членом більше проблем, ніж з коктейлями", - відповів Ерні, що, на жаль, було правдою. "Наполовину зведений", - пробурмотів він. У всякому разі, Сільвії здалося, що вона це почула. Він похитав головою. "Це нікуди не годиться. Це, чорт забирай, зовсім нікуди не годиться".
  
  "Це неправда!" - вигукнула Сільвія. "Ще минулого тижня все було прекрасно".
  
  Він не хотів слухати. "Зовсім марно", - повторив він. "Іноді я дивуюся, якого біса я турбуюся. Який у цьому сенс? Немає ніякого сенсу. Я знаю це. Я дуже добре це знаю.
  
  "Не говори дурниць", - відповіла Сільвія. "Це може трапитися з ким завгодно, не тільки з тобою".
  
  "З справжнім чоловіком такого не трапляється", - сказав Ерні. "Ось що значить бути справжнім чоловіком. А хто я такий?" Його сміх сказав, ким він себе вважав. "Залишки. Дещо з металобрухту. Я повинен поїхати в Іспанію. Я міг би битися там". Націоналістичне повстання, підтримане Трансом і Британією, підняло половину країни зі зброєю в руках проти короля Альфонсо XIII. Кайзер Вільгельм запізніло відправив монархистам зброю для опору їх потенційним свергателям, але навіть у цьому випадку справи у них йшли неважливо.
  
  Сільвія похитала головою. - Яке відношення стрілянина у людей має до цього...? Вона поклала руку на ту частину, або фрагмент частині, яка не зовсім спрацювала.
  
  Ерні вивернулася, скинувши на підлогу ковдру, яке вона отримала від Кріса Клогстона. - Ти не розумієш. Я знав, що ти не зрозумієш. Чорт би тебе побрал в будь-якому випадку. Він майже схопився з ліжка, яку вони ділили, і почав одягатися.
  
  "Може бути, я б зрозуміла, якби ти хоч іноді говорив розумно", - сказала Сільвія.
  
  "Ти всього лише жінка. Що ти знаєш?" Ерні вилетів з квартири, гримнувши за собою дверми. Сільвія зітхнула, взяла ковдру і одягла нічну сорочку. Подібне траплялося й раніше. Ймовірно, це станеться знову. Вона ще раз зітхнула, пішла у ванну почистити зуби, а потім повернулася і заснула. У який би час не увійшла Мері Джейн, Сільвія цього не чула.
  
  Джордж-молодший, його дружина Конні та їх діти прийшли на вечерю на наступний вечір. Сільвії подобалося балувати своїх онуків. Білл, хлопчик, для якого Мері Джейн купила ще одну ковдру, вже шкандибав. Сільвії теж подобалося слухати розповіді сина про життя на рибальському човні. Вони повернули її в ті дні, коли її чоловік розповідав такі ж історії. Важко повірити, що Джорджа не було в живих більше двадцяти років. Важко повірити, але це правда.
  
  "А ти як, ма?" Запитав Джордж-молодший. "Як Ерні? Сестричка сказала, що ви вчора ввечері ходили з ним в кіно".
  
  Він і сам здавався серйозним. Каламбур трохи розсмішив Сільвію. "Він хоче, щоб я була щаслива", - подумала вона. "Він дійсно хоче". "Це мило". "Але вона повинна була відповісти". - Йому було краще, - повільно промовила вона. - Але бувало й гірше.
  
  Зітхання її сина був поблажливим, і це змусило її задуматися, хто кого виростив. - Тобі справді варто було б ... - почав він.
  
  Сільвія підняла руку і перервала його. "Я дійсно повинна робити те, що вважаю кращим для себе. І тобі дійсно варто було б, - їй подобалося повертати йому фразу Джорджа-молодшого, - займатися своїми справами".
  
  "Здавайся, Джордж", - сказала Конні. "Ти не дозволяєш їй вказувати тобі, що робити. Як ти можеш звинувачувати її, якщо вона не хоче, щоб ти говорив їй?"
  
  "Абсолютно вірно". Сільвія просяяла, дивлячись на свою невістку.
  
  "Добре. Я здаюся. Ось, я кидаю рушник". Джордж-молодший взяв серветку з колін і кинув її на середину столу. "Але я збираюся сказати тобі ще дещо, перш ніж заткнусь".
  
  - Я знаю, що ти збираєшся сказати. Сільвія знову підняла руку, як поліцейський, який зупиняє рух. - Я не хочу цього чути.
  
  "Мені все одно. Я все одно це скажу". Джордж-молодший випнув підборіддя і прийняв впертий вигляд. "Цей хлопець - погані новини, ма. Ну ось. З мене вистачить".
  
  - І як раз вчасно. Сільвія знала, що її син прав. Ерні приніс чи міг принести погані новини. Вона б знала, навіть якби Мері Джейн не сказала їй те ж саме. Відчуття небезпеки - в певних межах - було частиною того, що робило його привабливим. Збирався він коли-небудь порушити ці межі?... Але він цього не робив - зовсім - за весь той час, що Сільвія знала його. І в нього були причини бути таким, яким він був. Сільвія не думала, що Джордж-молодший знав про це. Вона не могла говорити про такі речі з чоловіком, особливо зі своїм сином.
  
  Вона задавалася питанням, чи зможе Джордж-молодший до кінця вечора більше не заговорювати про Ерні. Вона б посперечалася, що ні, але він впорався. Це допомогло часу пройти набагато приємніше. Тільки коли він і його родина їхали, він сказав: "Бережи себе, ма".
  
  "Та хіба я не займалася цим ще до твого народження?" Сказала Сільвія. - Дружина рибалки, яка не може подбати про себе, перебуває в досить жалюгідному стані, от і все, що я можу вам сказати. - Вона подивилася на Конні. - Я права чи ні?
  
  "О, ти права, все в порядку", - сказала її невістка.
  
  "Можеш не сумніватися, що так і є". Сільвія казала з великою впевненістю. Рибалки так часто бували в море, що їх дружинам доводилося робити все від їх імені. Якщо б цього не робили дружини, ніхто б не став і не зміг. І Сільвія перетворилася з дружини рибака на вдову рибака. Вдові ніхто не простягнув руку допомоги. Вона зрозуміла це на власному гіркому досвіді.
  
  Якщо вже на те пішло, ні один ельф не вийшов зі стін, щоб допомогти їй помити посуд. Вона зробила це сама, як робила завжди. Вона не могла лягти спати, не розсердившись на себе, поки все не було готове. Її важко зароблений упевненість у собі була глибока.
  
  І коли через два дні Ерні з'явився у її двері з квітами, щоб запросити її на побачення в наступну суботу, вона не сказала "ні". Вона навіть не запитала його, чи буде він добре себе вести. Подібне питання тільки розлютив б його і змусив діяти ще рішучіше. Вона не могла звинувачувати його за це не тоді, коли сама відчувала те ж саме.
  
  Коли настала субота, він повів її в устричний ресторан "Юніон". Вона посміхнулася, пригадавши свій останній візит туди з Мері Джейн. Однак, на відміну від Мері Джейн, Ерні запив смажені устриці кількома міцними напоями. "Ти впевнений, що хочеш це зробити?" Сільвія ретельно підбирала слова. У нього дійсно було більше проблем в спальні, коли він був п'яний - і їх було достатньо, коли він був тверезий. А коли він був п'яний, йому було важче справлятися з виниклими у нього проблемами.
  
  Але він не хотів слухати її сьогодні ввечері, так само як вона не хотіла слухати Джорджа-молодшого раніше на тижні. "Я в порядку. Просто в порядку", - голосно сказав він. Те, як він це сказав, доводило, що він нічого подібного не мав, але також доводило, що він не зверне уваги, якщо вона спробує сказати йому про це.
  
  "Якщо не можеш облизати їх, приєднуйся до них", - подумала вона і махнула офіціантові, щоб він налив їй ще. Після ще однієї, а потім і вона перестала турбуватися - у всякому разі, перестала лікувати - про те, скільки Ерні випив, хоча він теж продовжував їх поливати. Вона взяла його за руку. "Куди ми підемо?" запитала вона, розсміявшись того, як сміливо й зухвало пролунав її голос.
  
  "Ми повернемося до мене додому", - відповів він. "І коли ми доберемося туди, подивимося, що вийде". Це теж змусило Сільвію розсміятися, хоча Ерні жартував не так, як міг би пожартувати інший чоловік. Насправді, здавалося, він намагався переконати себе, що щось придумається. Під його хитрим поглядом, або, можливо, підмішані у нього було достатньо відчаю, щоб змусити Сільвію замислитися, хоча вона сама була далека від тверезості.
  
  "Може бути, спочатку нам варто випити кави або ще чого-небудь", - сказала вона.
  
  Ерні взяв її за руку. - Ходімо, - сказав він і без зусиль витягнув її з кабінки. Він був дуже сильним, навіть якщо не показував цього весь час. Вона пішла за ним, думаючи, що прогулянка протрезвит його. Можливо, це навіть протрезвит мене.
  
  Її голова все ще гула, коли вони дісталися до квартири Ерні. Вона не хотіла думати про те, що буде відчувати вранці. Але ранок, здавалося, було за мільйон миль звідси. Ерні закрив за ними двері, потім обняв її і міцно поцілував. У нього був смак віскі і люлькового тютюну. Він підхопив її на руки, відніс в тісний маленьку спальню і наполовину посадив, наполовину кинув на ліжко.
  
  "Давай", - знову сказав він і почав знімати з себе одяг.
  
  Сільвія швидко зробила те ж саме. Його сила, віскі в ній, його смак і запах - все разом порушило її. Будь на його місці будь-який інший чоловік, він би кинувся на неї і зробив те, що хотів. Але він не міг. Він не міг зробити нічого подібного більше двадцяти років. Якщо він кудись збирався, вона повинна була доставити його туди. Вона сіла, нахилилася вперед і взяла в рот те, що було від нього, коли він стояв біля краю ліжка.
  
  І нічого не відбувалося. Він стогнав знову і знову, але завжди від розчарування, а не від полегшення. Як вона не старалася, це було марно. Вона робила все, що вміла. Нічого не допомагало. Піт стікав по його обличчю, по грудях. - Будь ти проклятий, - пробурмотів він, а потім: - Будь я проклятий.
  
  Вона підняла на нього очі. - Чого ти хочеш? - запитала вона. - Я зроблю все, що, на твою думку, піде тобі на користь. Ти знаєш, що зроблю.
  
  Незадовго до цього вона ввімкнула лампу біля ліжка. Іноді спостереження допомагало йому. Не сьогодні. Він дивився на неї, дивився крізь неї. Його очі могли належати до мерця. Його голос звучав так, наче теж долинав з іншого боку могили: "Це вже не має значення".
  
  "Що ти маєш на увазі?" - запитала вона. "Звичайно, має. Наступного разу ми..." Вона замовкла. "Що ти робиш?"
  
  Чорний метал пістолета, який він дістав з тумбочки, тьмяно поблискував у світлі лампи. "Ніщо більше не має значення", - сказав він і направив пістолет собі в скроню.
  
  "Ні!" Він і раніше грав в такі ігри. На цей раз Сільвія не думала, що він грає. Вона схопилася за пістоль. Ерні вилаявся і вдарив її. Вона спробувала вдарити його коліном в промежину. Він ухилився. Вони боролися, обидва кричали, обидва лаялися, там, на підлозі спальні.
  
  Голосно, як кінець світу, пістолет вистрілив. Вона так і не дізналася, він мав намір застрелити її. Це не мало значення. Це не мало значення. Куля розірвала їй груди, і в світі не залишилося нічого, окрім болю і темряви.
  
  Немов здалеку, Ерні крикнув: "Сільвія! Не вмирай! Чорт би тебе побрал, я люблю тебе!" Вона спробувала щось сказати, але кров наповнила її рот. Звідкись здалеку вона почула ще один постріл і глухий стукіт падаючого тіла, а потім нічого, зовсім нічого.
  
  
  Джефферсон Пінкард не був щасливою людиною. Він приїхав до Луїзіани, щоб допомагати управляти табором для політичних ув'язнених, і що вони зробили? Вони знищили більшість політичних і наповнили табір кольоровими партизанами. Політичні були тверезими, цивілізованими чоловіками середніх років, які робили те, що їм говорили. З іншого боку, негри...
  
  Хоча Пінкард не хотів зізнаватися в цьому навіть самому собі, захоплені негри налякали його до смерті. Вони підняли зброю проти Конфедеративних Штатів не сподіваючись на перемогу - як це було у червоних поколінням раніше, - а тому, що просто не могли змиритися з тим, як йдуть справи. Тепер, потрапивши в полон, вони нічого не чекали від людей, в руки яких потрапили. Вони нічого не чекали і рідко розчаровувалися.
  
  Табір "Надійний" зараз був більш суворим місцем, ніж тоді, коли його заповнювали нешкідливі політичні діячі. В наші дні охоронці завжди носили з собою автомати. Вони носили зброю зі знятими запобіжниками і завжди подорожували парами в місцях, куди ходили ув'язнені. Досі чорношкірим не вдалося вкрасти пістолет-кулемет у охоронця. Джефф сподівався, що ця платівка протримається довго. Він задавався питанням, чи зможе це зробити.
  
  У нього були й інші турботи, хоча і не про життя і смерть. Просто стежити за ув'язненими було найгіршим кошмаром архіваріуса. Вони не приходили в табір зі сберкнижками в кишенях комбінезонів. Він припустив, що більшість названих ними імен були фальшивими. Навіть якщо б ці імена були справжніми, вони би мало допомогли. Неграм в CSA ніколи не дозволялося брати прізвища, як це було в США. З сберкнижками у можновладців не було особливих проблем з тим, щоб розібратися, хто є хто. Без них...
  
  В таборі був молодший офіцер, який спеціалізувався на зняття відбитків пальців і пересилання їх в Батон-Руж і Річмонд для ідентифікації особистості. Якби люди в Батон-Руж і Річмонді так само сильно, як Пінкард, дбали про те, щоб зіставити ці відбитки пальців з тими, що є в їх досьє, він був би щасливішим. Як би те ні було, він не був упевнений, ким були більшість його бранців. Єдине, в чому він був впевнений, так це в тому, що у них були вагомі причини приховувати свою особу.
  
  "Ми повинні бути обережні, чорт візьми", - говорив він охоронцям щоранку. "Ці черномазые виродки не хочуть сперечатися з нами, як це робили політики. Вони хочуть нас убити. Ось чому вони тут. Чого ми не можемо зробити, так це дати їм шанс ".
  
  Робочі групи, що покидали периметр табору з колючим дротом, змушували його особливо нервувати. Чорношкірі, які виконували дорожньо-будівельні роботи та інші важкі роботи, були прикуті один до одного. На лівій нозі у них були м'ячі і ланцюга. Вони не могли бігати. Так сказав собі Джефф. Незважаючи на це, він хвилювався.
  
  І все це було його дітищем. Коли політичні поїхали в інший табір, начальник табору "Надійний" поїхав з ними. "Ти забезпечив безперебійну роботу цього закладу", - сказав він Пинкарду перед відходом. "Ти знаєш це краще за всіх, і це робить тебе найбільш підходящим для того, щоб тримати тут в узді цих чорних дияволів".
  
  Можливо, він навіть був прав. Незалежно від того, чи був він правий, Джефф не любив його і ніколи не полюбить. У тодішнього начальника в'язниці був вибір між легкою роботою і важкою. Він сам вибрав легку задачу, а важку залишив комусь іншому. Якби він брав участь у війні, то послав би патрулі вперед, а сам залишився б у доброму, безпечному бліндажі на лінії своїх окопів. Джефф знав таких офіцерів. Він їх теж зневажав.
  
  Більш високий ранг. Більш вигадливі емблеми на петлицях на комірі. Щомісячний чек на велику зарплату. Пінкард схвалював всі ці речі. Але він не схвалював спосіб, яким він їх отримав.
  
  Він глянув на годинник у своєму кабінеті. Половина шостого. Саме час повернутися робочій групі. Пінкард важко підвівся з обертового крісла, яке заскрипіло під його вагою. Він попрямував до головних воріт. Йому завжди подобалося спостерігати, як заходять банди. Якщо він міг отримати звіт на місці, він не давав охоронцям шансу придумати якусь брехню. Він знав, що таке трапляється. Він сам робив подібне і не хотів, щоб це сталося з ним.
  
  Він вибрав вдалий час. Він дістався до воріт за дві чи три хвилини до повернення робочої групи. Негри, брязкаючи ланцюгами і вантажами, прикріпленими до кісточок, йшли вперед, уповільнюючись, а також з-за того, що виконували роботу, яку їм не хотілося робити, і поверталися туди, де їм не хотілося бути.
  
  "Як все пройшло?" Джефф покликав начальника охорони, кремезного чоловіка з жорстким обличчям по імені Мерсер Скотт.
  
  "Наступного разу", - відповів Скотт, знизавши плечима. Він зрушив з місця пачку тютюну і сплюнув цівку коричневого соку на землю. "Троє ніггерів впали горілиць. Двоє з них загинули, і ми їх кинули в болото. Другий встав на ноги, коли ми пару разів його стукнули. Лінивий ублюдок просто хотів перепочити. Я порву його чорну дупу, якщо він спробує виконати зі мною таке лайно. Він знову сплюнув.
  
  "Хто помер?" Запитав Пінкард. "Ти ж знаєш, я повинен намагатися вести записи правильно".
  
  "Так, так". Мерсер Скотт скривив обличчя в пародії на глибоку задумливість. "Одним з них був той манірний маленький педик по імені Діоніс. Йому погано з тих пір, як той здоровань побив його в минулому місяці. А той, інший.... Чорт візьми, хто був той, інший? Він повернувся до іншого охоронця. - Хто був той другий негр, якого ми кинули в болото, Боб?
  
  "Худий ублюдок", - відповів Боб. "Цицерон, так його звати".
  
  "О, так. Абсолютно вірно. Я не міг пригадати, чи був він сьогодні або вчора". Скотт повернувся до Джеффу. "Так от хто це був, все вірно. Діоніс і Цицерон. Ні один з них не постраждав.
  
  Пінкард кивнув і надряпав собі записку. В таборі було кілька Цицеросов, але тільки один з них був у цій робочій бригаді, так що з цим у нього не виникне жодних проблем. Він сказав: "Досить добре. Переконайся, що рахунок збігається, потім принеси їх всередину". На тильній стороні його зап'ястя спалахнуло комар. Він розбив його вщент, можливо, в Пеклі комарів більше, ніж в Луїзіані, але він не був упевнений, що де-небудь ще вони є.
  
  Один за іншим негри відраховували час. Сморід від їх немитих тіл різким запахом била в ніздрі Пинкарда. Від охоронців пахло майже так само, як від стиглих. У таку спеку та вологість всі навколо смерділо.
  
  Один з помічників Пинкарда постукав у двері його каюти в половині першого тієї ночі. Він прокинувся, хапаючись за пістолет. Ніхто не став би турбувати його в такий час ночі ні з-за чого, крім неприємностей. Наскільки він був стурбований, неприємності приходили в двох варіантах: втечі і повстання. - Якого біса? - зажадав він відповіді, відкриваючи двері в одній піжамі.
  
  "Начальник, ви потрібні їм у головних воріт негайно", - сказав ад'ютант.
  
  Джефф засунув ноги в тапочки і накинув капелюх на голову, щоб люди мали хоч якесь уявлення про те, хто він такий. "Я йду", - сказав він. "У що я вплутуватися?"
  
  "Я точно не знаю", - відповів помічник, і Джефу захотілося вдарити його пістолетом. Він продовжив: "Там люди з Річмонда. Думаю, вони розкажуть тобі все, що тобі потрібно знати.
  
  "З Річмонда?" Думки Пинкарда металися. У нього були неприємності? В які неприємності він міг потрапити? Він не міг згадати, що він там напартачив. Він виконав свою роботу тут. Він зробив це і в Алабамі. Він був хорошим прихильником Партії Свободи відразу після війни і залишався в партії у важкі часи після того, як Грейді Калкинс застрелив президента Хемптона. Чорт візьми, він порвав зі своєю дружиною, тому що Емілі пустувала з ним по ночах, коли він ходив на зустрічі. "Забирайся з дороги, чорт візьми". Він протиснувся повз помічника і поспішив до воріт.
  
  Ніхто з охоронців ні словом не обмовився про те, що на ньому надіто. З ними він розбереться пізніше, коли одягне відповідну форму. Люди біля воріт носили регалії високопоставлених охоронців Партії Свободи. Їх холодні, жорсткі особи налякали до смерті навіть такого запеклого сучого сина, як Мерсер Скотт. "Ви Джефферсон Пінкард?" - запитав один з них. Він також нічого не сказав про те, як був одягнений Пінкард.
  
  "Абсолютно вірно", - відповів Джефф. "Хто ти, чорт візьми, такий?"
  
  "Головний командир штурмової групи Бен Чепмен". Акцент був не вірджинський, а Алабамський, дуже схожий на власний Пинкарда. "Я повинен доставити в'язня в цей табір. Ви повинні підтвердити отримання".
  
  "Ти? Я?" Сказав Пінкард. Партійний офіцер кивнув. "Ну і хто він, чорт візьми, такий?" Роздратовано запитав Джефф. "І що ти робиш, притащив його сюди посеред чортової ночі?"
  
  - Наказ, - сказав Чепмен, як ніби накази були найважливішою річчю в світі. Що ж, можливо, в цьому він був правий. - А ув'язнений, - він понизив голос, щоб Пінкард міг чути, але охоронці біля головних воріт не могли, - хлопець по імені Віллі Найт.
  
  "Святий Ісус!" Джефф вибухнув. Мати віце-президента CSA - ну, колишнього віце-президента після його відставки і тюремного ув'язнення (не кажучи вже про його імпічмент та засудженні) - у своєму таборі для військовополонених було останнім, чого він хотів. Відповідальність, якщо щось піде не так... а ймовірність того, що все піде не так, була занадто висока. "Тобі ніхто не казав, що в цьому таборі повно ніггерів?"
  
  Командир штурмової групи Чепмен знизав плечима. У нього була грація спортсмена і пильний погляд спортсмена. "Чортові привиди заслуговують того, що з ними відбувається", - сказав він. - І чортів сучий син, якого ми сюди притягли, теж заслуговує того, що з ним трапиться. Ніхто й слова не скаже, якщо він вийде з цього місця ногами вперед.
  
  Це зняло вантаж з голови Пинкарда. Але, все ще будучи обережним, він запитав: "Ви викладіть це в письмовій формі?"
  
  "Ніщо про це не оформлюється письмово", - презирливо сказав керівник штурмової групи Чепмен. "Нічого, окрім вашого імені на бланку, в якому говориться, що Найт доставлений нами в цілості й схоронності".
  
  - Я міг би здогадатися, - пробурмотів Джефф, і Чепмен кивнув, як би кажучи: "Так, ви могли здогадатися". Начальник в'язниці зітхнувши, теж кивнув. - Я підпишу, як тільки побачу його, щоб переконатися, що він цілий і неушкоджений.
  
  - Добре. Бен Чепмен повернувся до своїм поплічникам. "Ведіть його наверх". Двері автомобіля, що стояв на краю освітленого табору "Надійний", відкрилася, а потім зачинилися. Ще кілька охоронців Партії свободи підштовхнули кого-то вперед. Чепмен вказав. "Подивіться самі", - сказав він Пинкарду.
  
  Це був Віллі Найт. Джефф бачив його в Бірмінгемі під час передвиборної кампанії. Він як і раніше був високим, світловолосим і в деякому сенсі красивим. Але там, де він був сповнений сечі і оцту, він схуд до втоми, і страждання відбилася на його обличчі, особливо в очах. "Продовжуй і смійся", - сказав він Пинкарду. - В один прекрасний день цей сучий син теж накинеться на тебе.
  
  "Заткнись, ублюдок", - сказав йому керівник штурмової групи Чепмен. Чепмен сунув Джеффу планшет і ручку. "Ти бачив його. Підпиши". Джефф підписав. Його люди взяли на себе турботу про павшем героя Конфедерації і відвели його в табір.
  XIII
  
  Іпполіто Родрігес ніколи не був багатою людиною. Він був цілком упевнений, що ніколи ним не стане. Але він був і завжди залишався гордою людиною. Конфедеративні штати були і завжди були гордою нацією. А Сонора і Чиуауа були і завжди були штатами, де гордість значила навіть більше, ніж де-небудь ще в CSA. Бідняк, який міг високо тримати голову, часто користувався великою повагою, ніж багатий чоловік, який не міг дивитися в очі своїм сусідам.
  
  Коли Родрігес привіз свого молодшого сина в Баройеку, той крокував з незвичайною навіть для нього гордістю. Педро здавався набагато більш сором'язливим, ніж його батько, - або, може бути, у нього боліли ноги. На ньому були міцні черевики, отримані від Молодіжного корпусу Свободи. Він нечасто одягав їх з тих пір, як кілька місяців тому звільнився з Корпусу; сандалі цілком годилися для роботи на фермі. Але він не хотів здаватися селянином, коли приїде в місто.
  
  "Вони зроблять з тебе чоловіка", - сказав Родрігес, коли вони з Педро попрямували по головній вулиці до резиденції алькальда.
  
  "Я думав, Молодіжний корпус Свободи вже зробив це", - відповів син. Він був вище Іпполіто Родрігеса і ширше в плечах. Як і його брати, останнім часом він говорив більше по-англійськи, ніж по-іспанськи - за винятком, іноді, спілкування з матір'ю.
  
  "Я не можу сказати нічого поганого про Молодіжному корпусі свободи", - сказав йому Родрігес. "Але це те, про що говорить його назва: це справа для молоді. Армія Конфедеративних штатів Америки - це справа для чоловіків ".
  
  Він не думав про це в такому ключі, коли його призвали. Він пам'ятав це, пам'ятав дуже виразно. Але часи змінилися. Він вступив в армію Конфедерації в розпал Великої Вітчизняної війни і був кинутий прямо в бій, спочатку проти червоношкірих в Джорджії, а потім проти США у західному Техасі. Його синові належало служити в мирний час. Якщо пощастить, він розбереться зі своєю затримкою і повернеться на ферму, жодного разу не вистріливши в гніві. Родрігес, у всякому разі, на це сподівався. Коли ви стріляли в гніві, у людей на іншій стороні була неприємна звичка стріляти у відповідь. Він не знав, як йому вдалося пройти війну неушкодженим. Удача, без сумніву, успіх і Пресвята Діва, яка доглядає за ним.
  
  З універсального магазину Хайме Діаса вийшов Феліпе Рохас. Коли Педро побачив інструктора Молодіжного корпусу волі, він автоматично виструнчився по стійці "смирно" прямо посеред вулиці. Посмішка Рохаса оголила кілька золотих зубів. "Тобі не потрібно цього робити сьогодні, Педро", - сказав він. "Я більше не віддаю тобі накази".
  
  "Добре, що він продовжує тренуватися", - сказав Іпполіто Родрігес. "Я привіз його в місто для доповіді, тому що його призвали".
  
  "Невже?" Очі Рохаса розширилися. "Як проходять роки. Він, звичайно, був би досить дорослим, але все ж, це навряд чи представляється можливим. Не так давно ми самі тримали в руках гвинтівки, чи не так?
  
  "Ні, насправді. Я як раз про це подумав", - сказав Родрігес. Звичайно, вони обидва тримали в руках "Тредегары" набагато раніше, ніж їх закликали з армії. Вони показали великим землевласникам, які так довго правили в Соноре, що Партія свободи - це нова влада в країні, і що всім, хто думає інакше, краще подумати ще раз.
  
  - Солдатів. Рохас ляснув сина Родрігеса по спині великий твердою рукою. "У нього все вийде. Те, що ми показали йому в Молодіжному корпусі, допоможе йому, і він чудовий хлопець. Так, я впевнений, що у нього все вийде ".
  
  "Нам краще відправитися в резиденцію алькальда", - сказав Родрігес. "Я б не хотів, щоб у нього були неприємності із-за запізнення з доповіддю".
  
  "Ні, так починати було б неправильно", - погодився Феліпе Рохас. Він знову ляснув Педро по спині. "Іди з Богом, і нехай прибуде з тобою Бог. З тобою все буде в порядку. Я знаю, що так і буде. Покажи їм, чого ми тебе навчили. Вони будуть розвивати це ".
  
  "Ѕн, ѕесог. Спасибі, секор, - гордо сказав Педро.
  
  Інший юнак і його батько також були в резиденції алькальда. Вони з Педро почали балакати. Вони разом ходили в школу і разом служили в Молодіжному корпусі Свободи, а тепер разом йшли в армію. Родрігес похитав головою. Чи це здається можливим, сказав Рохас, і хіба це не було правдою? Однак, як би це не виглядало, це була правда. Роки мають властивість накопичуватися незалежно від того, дивишся ти на них чи ні.
  
  Його синові довелося заповнити велику частину неминучих паперів, але і для Іпполіто їх було предостатньо, тому що Педро, звичайно, не виповнилося й двадцяти одного року. Він розписався дюжину разів, в основному не обтяжуючи себе тим, щоб подивитися, що підписує. У всякому разі, більше половини бланків були англійською, і він читав її гірше, ніж говорив.
  
  Нарешті, це було зроблено. По суті, він передав свого сина Конфедеративним Штатам. Він обняв Педро і поцілував його в обидві щоки. "Будь сильним", - сказав він. "Роби, що тобі кажуть, і будь сильним". Потім він поспіхом залишив резиденцію алькальда, щоб ні тамтешній клерк, ні його син не побачили його сліз.
  
  Він попрямував в Ла-Кулебра-Верде. Якщо він не мав права заглушити деякі печалі після того, як віддав свого сина в армію, то коли ж він міг? Навіть Магдалена не стала б скаржитися на це... він сподівався.
  
  Однак перш ніж він дістався до "Зеленого змія", до нього підійшла пара молодих людей, яких він ніколи раніше не бачив. Вони обидва були брудними, обірваними і виглядали втомленими. Один був босоніж; на іншому були сандалі, на яких було більше латок, ніж на натуральній шкірі. "Buenos d' as, secor", - сказав босоногий чоловік по-іспанськи. - Вам випадково не потрібен хто-небудь, хто допоміг би вам з роботою?
  
  "Ні, тому що у мене, слава Богу, троє сильних синів", - відповів Родрігес на тому ж мовою. З цікавості він перейшов на англійську: "Ви знаєте цю мову?"
  
  "Ні, секундант. Сеньо мучо", - сказав незнайомець. "Solamente espaсol."
  
  Родрігес не очікував нічого іншого. Сам перейшовши на іспанську, він запитав: "З якої провінції Мексиканської імперії ви родом?"
  
  Обидва новачка в Баройеке виглядали стривоженими. Чоловік у залатанных сандалях, який був старший і коренастее свого друга, відповів: "Ви зробили помилку, секор. Як і ви, ми громадяни лос Эстадос Конфедерадос".
  
  "Нісенітниця собача", - сказав Родрігес по-англійськи. Вони навіть цього не зрозуміли, а він не міг уявити собі жителя Сонори або чіуауа, який цього не розумів. Він повернувся до іспанському: "Не бреши мені. Ти думаєш, я занадто дурний, щоб зрозуміти різницю? Часи тут важкі, але я знаю, що на південь від кордону вони ще гірше."
  
  Чоловіки в лахмітті зітхнули однаково нерівно в унісон. Той, що постарше, сказав: "Дуже добре, секор. Usted tiene razуn. Ми прибули з околиць Мокорито в провінції Сіналоа. Родрігес кивнув, нітрохи не здивований; Сіналоа знаходився на південь від Сонори. Інший чоловік продовжив: "У нас повинна бути робота, інакше ми помремо з голоду. Те ж саме відбудеться і з нашими сім'ями, якщо ми не зможемо посилати їм гроші".
  
  "Все так, як я тобі сказав - у мене немає для тебе роботи", - сказав Родрігес. "Але якщо ти продовжиш шукати, можливо, ти знайдеш когось, у кого вона є".
  
  Він чекав, що буде далі. Якщо синалоанцы були досить голодні, досить відчайдушні або, може бути, просто досить дурні, вони могли спробувати отримати його гроші, не працюючи. Якби вони це зробили, він спробував би дати відсіч. Але їх плечі поникли, і вони пішли далі по вулиці. По дорозі вони кричали про те, як все прекрасно і химерно. Якщо це не доводило, що вони не з CSA, Родрігес не міг придумати, що могло б це довести.
  
  Він задавався питанням, чи знайдуть вони кого-небудь, хто заплатить їм. Вони були не першими людьми з Мексиканської імперії, яких він бачив проїжджаючими через Баройеку. Він був впевнений, що вони не будуть останніми. Незважаючи на те, що місто тепер міг похвалитися електрикою, це було глушині в Соноре, а Сонора була захолустьем в CSA. Однак за стандартами, переважаючим далі на південь, навіть глушині конфедерації здавалося багатим і гучним.
  
  "У мене в кишені є долар", - подумав він. Для цих хлопців це робить мене багатим людиною. Хай допоможе їм Бог, бідолахам.
  
  Він зайшов в "Ла Кулебра Верде". Роберт Куїнн сидів у барі, потягуючи пляшку пива. "Привіт, секретар Родрігес", - сказав він. - Що привело тебе в Баройеку сьогодні вранці?
  
  "Педро сьогодні прибуває в Армію Конфедерації", - відповів Родрігес. "Я зайшов з ним, щоб заповнити папери і попрощатися".
  
  "Вітаю тебе і вітаю його", - сказав Квінн на своєму неквапливому іспанською. "Зараз хороший час для того, щоб бути молодим людиною в Конфедеративних Штатах. Ми більше не дозволимо, щоб нами попихали ".
  
  Родрігес не був упевнений, чи гарний цей час або погане. Він мало не сказав саме це. Потім він згадав двох чоловіків з Сіналоа, які вважали, що в часи CSA були краще, ніж у Мексиканської імперії. Замість цього він заговорив про них, тим часом присівши поруч з представником Партії Свободи і замовивши собі пива.
  
  Куїнн кивнув. "Все більше і більше чоловіків продовжують приїжджати на північ", - сказав він. "Багато з них знаходять роботу, яка надихає інших. Ми намагаємося посилити контроль на кордоні, але, - він знизав плечима, - це нелегка робота".
  
  "Якщо вони працюють, чого ніхто інший не хоче або не може, я не думаю, що це так вже погано", - сказав Родрігес, потягуючи пиво. "Але якщо вони заберуть роботу у конфедератів... Це було б зовсім недобре ".
  
  "Спочатку ми повинні подбати про себе", - погодився Куїнн. Зробивши ще один ковток пива, Іпполіто Родрігес почав сміятися. Куїнн схилив голову набік, на його обличчі з'явився глузливе вираз. - У чому жарт?
  
  "В інших частинах Конфедеративних штатів люди точно так само турбуються про те, що жителі Сонори і чихуахуа віднімуть у них роботу".
  
  "Так, вони це роблять деякі. Не думаю, що їх було так багато, як раніше", - серйозно відповів Куїнн. "Вони побачили, що люди, які приїжджають з цих місць, добрі, віддані і старанно працюють. І вони побачили, що лос-маллатес - найлютіші вороги Конфедеративних Штатів ".
  
  "Так". Родрігес сказав те ж саме по-англійськи - "ніггери" - просто щоб показати, що він це знав. "У цій країні лос-маллатес - суцільні неприємності. Вони ніколи не були нічим іншим, крім неприємностей. Лос Эстадос Конфедерадос було б краще без них ".
  
  Куїнн махнув барменові. - Ще пива для мене, Рафаель, і ще для мого друга. Він повернувся до Родрігесу. "Саме тому, що ви розумієте це, ви є членом Партії свободи".
  
  "Невже?" Поміркувавши, Родрігес похитав головою. "Ні. Мені шкода, але немає. Причина не в цьому".
  
  Бармен поставив пиво перед відвідувачами. Роберт Куїнн дав йому четвертак і відмахнувся від п'ятицентової здачі. Зробивши ковток, від якого на верхній губі у нього залишилася піна, він запитав: "чому?"
  
  "Я скажу тобі чому". Родрігес теж відпив пива. "Я вступив у Партію свободи, тому що це була єдина партія в Соноре, яка не брала мене як належне. Ти дійсно хотів, щоб я був членом клубу. І ти хочеш помститися los Estados Unidos. Люди з los Estados Unidos намагалися вбити мене. Я не забув. Я теж хочу помститися їм. Але якщо Педро буде битися з ними, вони будуть стріляти у відповідь. Він зробив великий ковток свого нового пива. Життя було непростим, чорт візьми.
  
  "Ах, так, Сполучені Штати", - сказав Квінн, наче згадав про існування нації, про яку він забув - і був радий забути. "Що ж, мій друже, в цьому ти правий. У кожної собаки свій день, але у них він триває занадто довго ".
  
  "Якщо ми будемо битися, чи зможемо ми перемогти їх?" Запитав Родрігес.
  
  "Я не генерал", - відповів представник Партії Свободи. "Але я скажу вам ось що: якщо Джейк Физерстон говорить, що ми можемо перемогти їх, значить, ми можемо".
  
  
  Десь попереду - десь не дуже далеко попереду - закінчувався штат Х'юстон і США, і починався штат Техас і CSA. Полковник Ірвінг Моррелл підстрибував у командному машині. "Подпрыгнувший" теж було ключовим словом, оскільки ресори командної машини знавали кращі роки, в той час як дороги в цих краях ставали все гірше і гірше.
  
  Однак, якими б поганими не були пружини, встановлений на цапфі кулемет був у відмінному робочому стані. Моррелл ретельно перевірив його перед відправкою. Якщо б вона не була у відмінному робочому стані, він би взагалі не сів в командирську машину.
  
  Перекриваючи гарчання двигуна, водій, бувалий рядовий по імені Чарлі Сэтчер, сказав: "Виглядає досить тихо".
  
  "Це завжди виглядає досить тихо", - відповів Моррелл. "Потім вони починають стріляти в нас".
  
  Сэтчер кивнув. "Велика країна", - зауважив він.
  
  "Правда?" Я не помітив, - незворушно сказав Моррелл. Водій почав було щось говорити, але зупинив себе і натомість видав короткий смішок.
  
  Це була дійсно дуже велика країна. Горизонт, здавалося, тягнувся нескінченно. Сонце палило з величезною блакитної чаші неба. Єдиним рухом у пейзажі був піднятий командного машиною шлейф пилу, повільно розсіюється на вітрі, який і ... Моррелл раптово повернув кулемет вправо і так само раптово прибрав руки з спускових гачків. Це був всього лише бродяга, пробиравшийся вистрибом через сухий чагарник, з куточка рота якого звисав хвіст ящірки.
  
  "Нічого, крім миль, нескінченних миль", - сказав Чарлі Сатчер, як ніби він був першим, хто вимовив цю фразу.
  
  "Не зовсім нічого", - відповів Моррелл. "Де-то там фанатики з Партії свободи везуть зброю і боєприпаси в Х'юстон".
  
  Назвавши їх фанатиками, він відчув себе краще. Якби він міг зобразити їх лиходіями, нехай навіть тільки в своїй уяві, він міг би краще справлятися з ними. Коли він не думав про них як про фанатиків, йому доводилося думати про них як про жорстких, розумних супротивників. Не всі з них належали до Партії свободи. Нікому в Конфедеративних Штатах не подобалося втрачати Х'юстон, і не багатьом в Х'юстоні подобалося бути частиною США. Люди, яким це подобалося, зберігали мовчання. Якщо вони не дотримувалися тиші, сусіди змушували їх платити.
  
  "Милі і милі і милі і милі". Сэтчеру подобалося слухати, як він говорить.
  
  І знову він не помилився. Конфедерати встановили кілька прикордонних контрольно-пропускних пунктів між Техасом і Х'юстоном, але всього кілька, і в основному вони дбали про те, щоб товари потрапляли в Техас, а не покидали його. Наскільки вони були стурбовані, товари, що проходять з Техасу в Х'юстон, насправді не перетинали кордон. Якщо Сполучені Штати вважали інакше, то саме Сполучені Штати повинні були щось з цим зробити.
  
  А Сполучені Штати цього не зробили. Навіть при всіх заворушеннях - чорт візьми, відкритому повстання - в Х'юстоні Сполучені Штати цього не зробили. Моррелл розумів чому. Це коштувало б дуже дорого, як в грошах, так і в людях. США довелося б звести вогневі точки з колючим дротом по всій довжині кордону та укомплектувати їх армією. Це було б майже як лінія траншей часів Великої Вітчизняної війни. Жоден уряд, демократичну чи соціалістичний, не захотів виконувати цю роботу або розміщувати робочу силу. Таким чином, межа залишалася пористої, і повстання продовжувало загострюватися.
  
  Всі ці невеселі роздуми вилетіли у Моррелла з голови в той момент, коли він помітив стовп пилу, мало чим відрізняється від того, який піднімала його командирська машина. Цей, однак, рухався зі сходу на захід: прямував прямо в Х'юстон. У нього були всі підстави перебувати там, де він був, і робити те, що він робив. А той, інший автомобіль? "Непоганий шанс", - подумав він.
  
  Він поплескав Чарлі Сэтчера по плечу. - Бачиш це? - сказав він, вказуючи.
  
  Водій кивнув. - До біса впевнений, полковник. Що ви збираєтеся з цим робити?
  
  "Зупиніть сучого сина", - відповів Моррелл.
  
  "Можливо, він не захоче зупинятися", - зауважив Сатчер.
  
  "Я знаю". Моррелл потягнувся до спусковим гачкам кулемета. "Ми повинні переконати його, що він все-таки хоче цього - просто він ще не зовсім це усвідомлює".
  
  - Переконайте його. - Усмішка водія оголила зламаний передній зуб. - Ви маєте рацію, сер. Він повернувся до автомобіля, який піднімав інший шлейф пилу.
  
  Хвилювання розквітло в Моррелле. Він збирався діяти зовсім самостійно. Він бачив багато дій в Х'юстоні, здебільшого жорстоких і неприємних. Збройна війна проти людей, які кидались шипучкою "Фезерстон", не могла бути нічим іншим, крім як жорстокої і неприємною. Це, однак, здавалося іншим. Це були лисиця і гонча, кішка та мишка. Це теж було на виду. Ніхто не міг жбурнути пляшку з палаючим бензином з вікна, а потім зникнути.
  
  Незабаром той, хто був в іншому автомобілі, зауважив той, в якому знаходилися Моррелл і його водій. Ким би він не був, він продовжував наближатися. Можливо, це означало, що він невинний, хоча те, що невинна став би потай перетинати кордон, було вище розуміння Моррелла. Більш ймовірно, це означало, що він не дізнався командирську машину такою, яка вона є.
  
  Коли дві машини під'їхали ближче, водій Моррелла сказав: "У них там багато людей - і що це за ублюдок висовується з вікна?"
  
  Дульна спалах показала, що це була гвинтівка. В командирську машину нічого не попало - не через брак зусиль, Моррелл був упевнений. "Як ти думаєш, по який бік кордону він знаходиться?" - запитав він.
  
  "Якщо він стріляє в мене, то він на тій стороні, звідки я можу стріляти у відповідь", - без вагань відповів Сатчер.
  
  "Мені подобається хід ваших думок", - сказав Моррелл. Хлопець з гвинтівкою в іншій машині вистрілив знову. На цей раз куля потрапила в командирську машину. Повинно бути, він не зачепив нічого життєво важливого, тому що машина продовжувала працювати, і ні пар, ні дим, ні полум'я не виривалися з її нутрощів.
  
  Моррелл натиснув на спускові гачки кулемета. Латунні гільзи вилетіли з казенника і з гуркотом впали біля його ніг. Трасуючі кулі направили потік куль у бік іншого автомобіля, а потім в нього. З моторного відсіку негайно повалив дим. Машину занесло і вона зупинилася. Двері з далекої сторони відчинилися. Кілька чоловік вибралися назовні і побігли. Куля збила одного з них з ніг. Інший чоловік вистрелив у Моррелла з-за автомобіля. Моррелл випустив у нього кулі зі шланга. Автомобіль загорівся. Стрілку довелося відскочити від нього. Це зробило його більш легкою мішенню. Він теж полетів вниз.
  
  І як тільки автомобіль почав горіти, він не захотів зупинятися. Як тільки полум'я добралося до пасажирського салону, боєприпаси почали тліти. Деякі з куль були трасуючими. Вони надавали вогню відчуття свята Четвертого липня.
  
  "Ha!" Чарлі Сэтчер сказав. "Вони перевозили зброю".
  
  "Ви чекали чогось іншого?" Запитав Моррелл. Водій похитав головою.
  
  Куля просвистіла над головою Моррелла. Це була куля з феєрверку в автомобілі - вона була навмисно випущена. Він пригнувся, хоча це не принесло б йому ніякої користі, якби куля потрапила в ціль. Він знав лише жменьку людей, які могли пройти через перестрілку без такої мимовільної реакції. Це була не боягузтво, просто людська природа.
  
  Він поплескав водія по спині і вказав пальцем. "Обійди он там і дай мені трохи краще розгледіти цього хлопця".
  
  "Правильно". Сэтчер направив машину в напрямку, зазначеному Морреллом. Стрілець з "Авто", що виїжджав з Техасу, відповз убік, намагаючись утримати палаючу машину між командирською машиною і собою.
  
  Ця боротьба призвела до його загибелі. Він був за багажником, коли вогонь, або одна з куль, розірвалися в пасажирському салоні, дісталася до того, що перевозили туди чоловіка з Техасу. Від вибуху палаючі уламки автомобіля розлетілися на всі боки. Один з них впав приблизно в сотні футів перед командного машиною; Сэтчер ледь не відкотив його в бік.
  
  Більше прицільних пострілів не було, хоча Морреллу знадобилося деякий час, щоб переконатися в цьому, тому що патрони час від часу відстрілювалися з бавовною, який був би веселим, якби він не знав, чим це викликано. Він глянув на техасця, який стріляв у нього, і пошкодував про це. Задній бампер відірвав чоловікові голову і ліву руку.
  
  Похмуре видовище не надто засмутило його водія. "Мені все одно, вони можуть поховати ублюдка в банці з-під джему, - сказав Сэтчер, - або так, або залишити його на поталу канюкам. Якщо б я був канюком, я б швидше з'їв скунса в будь-який день тижня.
  
  Його слова, здавалося, долинали звідкись здалеку. Від стрільби з кулемета вуха Моррелла на час оглушило. Він все одно сподівався, що оглушення було тимчасовим. Частково, мабуть, це було не так. Він знав, що чує вже не так добре, як у молодості. Невже він зовсім буде глухою через десять-двадцять років? Він знизав плечима. З цим він мало що міг вдіяти. Це було не саме рідкісне захворювання серед солдатів.
  
  - Сер? - Запитав Чарлі Сэтчер.
  
  "Що це?" Власний голос Моррелла теж здавався далеким.
  
  "Я чув, у тебе є яйця", - відповів водій. "Хлопець, який розповів мені, не знав і половини всього".
  
  Моррелл знизав плечима. Це рух сказало йому, наскільки напружені були його плечі під час гасіння пожежі. Він не вважав себе особливо хоробрим. Коли почалася стрілянина, він взагалі мало думав. Реакція взяла верх. "Вони почали це, Чарлі", - відповів він.
  
  - Ага, - захоплено сказав Сэтчер. - І ти біса впевнений, що впорався з цим.
  
  "Цікаво, по який бік кордону ми знаходимося". Моррелл знову знизав плечима. "Це не має великого значення, особливо коли їх машина ось так злетіла на повітря. Ніхто не може сказати, що вони не перевозили зброю в Х'юстон".
  
  "Чорт візьми, краще і не намагатися", - сказав водій. "Особисто я думав, що обделаюсь, коли це чортове заднє сидіння приземлилося перед нами".
  
  "Заднє сидіння? Це те, що це було?" Запитав Моррелл. Чарлі Сэтчер кивнув. Моррелл видавив з себе сміх. "Повинен вам сказати, я не помітив. Я як раз тоді був зайнятий. Ти виконав пекельну роботу, щоб обійти це. Я це помітив."
  
  "Ніхто з нас не був би по-справжньому щасливий, якби я потрапив в ціль", - сказав Сэтчер. Моррелл не міг з цим посперечатися. - Не податися нам назад в Лаббок, сер? - запитав водій.
  
  "Я думаю, так буде краще", - відповів Моррелл. "Я хочу доповісти генералу Макартуру, а він захоче доповісти Військовому міністерству. Я вважаю, вони доповідатимуть президенту або, може бути, Державному департаменту. Комусь доведеться з'ясувати, наскільки голосно ми кричимо ".
  
  "Вопіі, чорт візьми", - сказав Сэтчер. "Ми не орем щосили, вони заслуговують того, щоб покататися, як той останній виродок з Конфедерації".
  
  Моррелл тільки знизав плечима. "Я не буду говорити вам, що ви неправі, але люди у Філадельфії можуть це зробити. Тому що я можу сказати вам, що скаже Річмонд. Річмонд збирається сказати, що вони нічого не знали про цих хлопців, не мали до них жодного відношення і не несуть за них відповідальності.
  
  "Моя дупа", - лаконічно сказав Чарлі Сатчер.
  
  "Тепер, коли ви згадали про це, так, - погодився Моррелл, і водій розсміявся. Але Моррелл продовжував: "Ти знаєш, що це лайно, я знаю, що це лайно, і Джейк, чорт візьми, Физерстон теж знає, що це лайно, але як ти збираєшся довести, що це лайно?"
  
  "До біса докази", - сказав Сэтчер. "Відправ виродків до біса і все одно йди".
  
  "Мені дійсно подобається хід твоїх думок", - сказав Моррелл.
  
  
  Бригадний генерал Абнер Даулінг пам'ятав Джорджа Армстронга Кастера. Були часи - дуже багато разів, - коли самим заповітним бажанням Доулінга було б повністю забути офіцера, ад'ютантом якого він так довго був. Однак, схоже, все йшло не так. Всі ці роки, проведені з Кастером, залишили на ньому відбиток на все життя. "Залишили шрами на все життя", - сказав він у менш милосердні моменти. Це був один з таких днів.
  
  Коли Даулінг думав про Кастере зараз, він згадував генерала після Першої світової війни, коли Кастер повернувся до Філадельфії, щоб зайняти посаду, вважати пробки і писати докладні звіти про найкращому використанні скріпок в армії США. Не маючи нічого реального, нічого важливого, що можна було б зробити, Кастер хотів викинутися з вікна. Доулінг часто думав, що єдине, що його зупиняло, - це те, що його офіс знаходився на першому поверсі.
  
  І тепер Доулінг точно знав, що відчував його начальник. Повернувшись з Солт-Лейк-Сіті після закінчення окупації Юти, він працював в офісі і писав докладні звіти про найкращий спосіб доставки гумових стрічок в бойові частини. У всякому разі, так здавалося. Він був на полиці, і будь він проклятий, якщо знав, як знову вийти з положення.
  
  Якщо йому судилося застрягти в Філадельфії, він сподівався, що Військове міністерство зможе, принаймні, направляти через нього звіти про те, що відбувається в Юті. Він провів багато років - багато невдячних років - у штаті. Він задавався питанням, чи був Уінтроп Ст. Уебб все ще в бізнесі, або мормони з'ясували, хто були справжніми босами Уебба, і влаштували для нього нещасний випадок.
  
  Як не намагався Доулінг, він не міг цього з'ясувати. Хтось у Військовому міністерстві напевно займався справами в Юті. Хто б це не був, це був не Доулінг. Він навіть не зміг з'ясувати, хто це був. Єдине, до чого привели його спроби з'ясувати, був візит підполковника Джона Эйбелла.
  
  Чим більше Доулінг бачив офіцера Генерального штабу, тим менше він йому подобався, хоча саме Абелла сказав йому, що він отримав звання генерал-офіцера. Чоловік був худим і блідим - по суті, абсолютно безкровною. Якби армія США складалася з привидів, а не з людей, він був би одним з найкрасивіших в ній. Як би те ні було, він викликав у Доулінга бажання включити опалення в офісі, незважаючи на те, що день був теплим.
  
  "Сер, ви сунете свого носа в справи, які вас не стосуються", - сказав Абелла. "Ми не схвалюємо цього".
  
  Ми? У тебе є солітер? Даулінг задумався. Він згадав, як Ірвінг Моррелл розповідав про Абелле під час війни. У той час він був упевнений, що Моррелл перебільшує. Тепер він виявив, що інший чоловік говорив євангельську істину. Він окинув поглядом худорляве, бліде обличчя підполковника Генерального штабу і ретельно підібрав слова: "Я не вірю, що справи Юти можуть не торкатися мене, особливо коли я пробув там так довго".
  
  "Якщо Військове міністерство вважає інакше, чому ви повинні з цим не погоджуватися?" Поцікавився підполковник Эйбелл.
  
  "Тому що, якщо б я мав якесь відношення до Юті, я міг би бути корисний Департаменту", - відповів Доулінг. "З тим, що люди змушують мене робити зараз - я маю на увазі, не робити зараз - я марний. Корисне - тим краще".
  
  "Ти не довіряєш судження свого начальства щодо того, що корисно, а що ні?" Вкрадливо запитав Абелла.
  
  До речі, він міг би бути одним з таких начальників, навіть якщо б Даулінг був вище за званням. "Офіцери Генерального штабу", - зневажливо подумав Даулінг і намагався не показати свого роздратування. Навіть якщо у Абелла був більш низький клас, у нього були набагато кращі зв'язку. І ось, все ще ретельно вимовляючи слова, Доулінг сказав: "Сержант-квартирмейстер міг би робити більшу частину того, чим я займався з тих пір, як повернувся сюди, в той час як у мене є деякі спеціальні знання, з якими не може зрівнятися ні один сержант. Використовувати мене, не використовуючи ці знання, неефективно ".
  
  "Можливо", - сказав Абелла, що означало, що він не збирався зізнаватися в цьому. "Приємно було поговорити з вами". Він піднявся на ноги і попрямував до дверей. Взявшись за ручку дверей, він озирнувся. - Ви знаєте полковника Моррелла, чи не так?
  
  "О, так". Доулінг кивнув. "Ми разом працювали над проривом, який захопив Нешвілл". Можливо, це було неввічливо, оскільки прорив порушував доктрину військового міністерства про використання стовбурів. Доулінга це не дуже хвилювало, оскільки це також багато в чому призвело до того, що конфедерати здалися.
  
  "Як цікаво", - сказав підполковник Эйбелл з посмішкою, демонструє безліч дорогих стоматологічних послуг. А потім, безмовний, як привид, він пішов. Доулінг замислився, чи не варто йому вигнати нечисту силу свого офісу.
  
  Він сподівався, що питання Абелла приведуть до чогось кращого в плані роботи. Протягом наступних двох тижнів його надії не виправдалися. Він прочитав у газетах про зіткнення Ірвінга Моррелла з контрабандистами зброї на кордоні між Техасом і Х'юстоном. Ніхто у Військовому міністерстві не питав його про це якимось офіційним чином. Він задавався питанням, чому Абелла потрудився підтвердити, що вони знайомі. "Щоб краще занести мене в чорний список", - подумав він.
  
  Але, до деякого свій подив, він побачив офіцера Генерального штабу. Коли Джон Эйбелл наступного разу з'явився - матеріалізувався?- у своєму кабінеті, на обличчі підполковника грала посмішка, яка здавалася не зовсім доброзичливою. "Так ви друзі полковника Моррелла, чи не так?" Сказав Абелла з ноткою виклику в голосі. "І ви виконували такого ж роду роботу, чи не так?"
  
  Доулінг не говорив, що дружить з Морреллом. Він захоплювався талантом Моррелла; він не був так упевнений в тому, що Моррелл думав про нього. Але, відчуваючи, що "так" розсердить підполковника Эйбелла більше, ніж "ні", він зухвало кивнув і сказав: "Абсолютно правильно".
  
  "Дуже добре, бригадний генерал Доулінг. В такому разі, у мене є для вас кілька наказів". Абелла говорив так, наче вмивав руки.
  
  Для Доулінга все було б краще того, що він робив зараз. - І ці накази...? нетерпляче запитав він.
  
  Абелла почув це завзяття. Це змусило його моргнути. Судячи з фруктового салату у нього на грудях, він залишався у Філадельфії всю Велику війну. Він, без сумніву, вважав свою роль більш важливою, ніж роль солдатів, які насправді теж виходили і билися з ворогом. Можливо, він навіть був прав, але Даулінг не хотів зациклюватися на цьому. "Сер, вас відправлять в Кентуккі", - сказав він зараз. "Ваші обов'язки там будуть аналогічні обов'язкам полковника Моррелла в Х'юстоні: ви допоможете контролювати агітацію проти уряду Сполучених Штатів. Це також пов'язано з вашим досвідом роботи в Юті, ви не згодні?"
  
  "Так, я б сказав, що це правда", - обережно відповів Даулінг. "Ви настільки близькі, наскільки це можливо без справжньої війни, до того, щоб відправити мене у бій, чи не так?"
  
  "Хіба ти не цього хотів?" - Запитав Абелла з сардонічною задоволенням.
  
  Але це задоволення випарувалося, коли Даулінг відповів йому ще одним "так" замість "ні", сказавши: "Тримаю парі, що так. Я роками хотів потрапити в поле. Вони не забрали б мене з Юти, коли ми боролися з японцями, чорт візьми.
  
  "Що ж, твоє бажання здійсниться". Підполковник Эйбелл явно подумав, що він не в своєму розумі.
  
  "Коли я їду?" Запитав Даулінг. "Куди саме я їду? По всьому Кентуккі або куди конкретно?"
  
  "У мене поки немає точних деталей", - сказав Абелла. "Запевняю вас, вони будуть передані вчасно. А поки що ви повинні продовжувати виконувати обов'язки, які на вас покладено".
  
  "Велике вам спасибі", - кисло сказав Даулінг. Офіцер Генерального штабу не звернув уваги на його тон, що, можливо, було й краще. Абелла пішов, віддавши честь, яка висміювала військову ввічливість, замість того, щоб посилити її. Тепер Даулінг був єдиним, хто проігнорував зневагу. Він проігнорував не тільки незначна, але й велика, якщо б це означало втечу з Філадельфії.
  
  Знаючи швидкість, з якою рухалася військове міністерство, він очікував, що "вчасно" буде означати місяць або шість тижнів. Насправді він отримав свої накази через одинадцять днів після візиту підполковника Абелла. Поміркувавши, він був здивований не менше, ніж на перший погляд. Військові бюрократи в штаб-квартирі Військового міністерства, ймовірно, були так само ради його догляду, як і він сам. Зрештою, він був правою рукою генерала Кастера, а Кастер і Військове міністерство ладнали, як гримуча змія і roadrunner, і хто кого в результаті з'їв, залишалося тільки гадати.
  
  На наступний день він був у потязі, що прямував в Кентуккі. Він міг би полетіти з Філадельфії ще раніше, якби захотів сісти на авіалайнер. Він був задоволений тим, що залишився на землі. Коли він був хлопчиком, не існувало таких речей, як авіалайнери. Коли він був хлопчиком, не існувало таких речей, як літаки (або аероплани, як він бачив, це слово все частіше пишеться в газетах і журналах). Якби один з них міг перевозити дві дюжини чоловік з розумним комфортом, швидкість в три-чотири рази перевищувала швидкість поїзда або автомобіля.... "Це здорово", - подумав Доулінг. В екстреній ситуації він би полетів літаком. Без крайньої необхідності - ні.
  
  По-перше, у поїздах були вагони-ресторани. Ніщо з того, що він чув про їжу в авіалайнерах, не спонукало його спробувати її. З іншого боку, харчування на борту "Цинциннаті Лімітед" Пенсильванської залізниці повністю відповідало суворим стандартам Даулинга. Йому було шкода залишати поїзд і перетинати Огайо в Кентуккі.
  
  Був уже пізній вечір, коли водій відвіз його з Цинциннаті по мостах через річку в Ковінгтон. Довга низка автомобілів, що прямують на північ, чекала, щоб перетнути міст. "Що у них проблеми?" - Запитав Даулінг.
  
  "Їх треба обшукати, сер", - відповів водій. "Ви тут новенький, чи не так? Ми не хочемо, щоб ці виродки з Партії свободи ввозили зброю і вибухівку в справжні Сполучені Штати".
  
  Справжні Сполучені Штати. Ці чотири слова говорили багато про що. Даулінг сам розпорядився про такі заходи обережності в Юті. Він не думав, що вони потрібні тут, але, можливо, він був наївний. Ви тут новенький, чи не так? Це теж багато про що говорило. У цю гру грали назавжди.
  
  Ніхто не стріляв у його машину по дорозі в місцевий армійський табір. Ніхто не стріляв, а він все одно отримав безліч натяків на те, що знаходиться у ворожій країні. Графіті кричали "Свобода!" або csa! Вони показали синій або червоний Андріївський хрест: швидкий перехід до бойового прапору Конфедерації і заснованому на ньому прапора Партії Свободи.
  
  В Юті окупаційна влада розправилися б з людьми, які писали подібні речі. Проте в Юті окупаційні власті були єдиною офіційною владою в країні. Тут... Тут також було уряд штату - і воно перебувало в руках Партії свободи. Армія зіткнулася з важкою боротьбою, про яку їй не доводилося турбуватися далі на захід.
  
  "Хочете почути що-небудь смішне, сер?" - запитав водій, коли сіро-зелений "Форд" зупинився перед BOQ.
  
  "Я, - цілком щиро відповів Доулінг, - хотів би почути що-небудь веселе".
  
  "Ви знаєте, хто тут наші найбільші прихильники?" - запитав солдат.
  
  "Судячи з усього, що я бачив, я задавався питанням, чи є у нас тут якісь прихильники", - сказав Доулінг.
  
  "Ми хочемо, сер. Є одна група людей в цьому місті - одна група людей у всьому цьому чортовому штаті - які зроблять для нас що завгодно у світі, взагалі що завгодно. Це ніггери. Вони ні чорта не хочуть мати спільного з Конфедеративными Штатами, і чи можна їх за це звинувачувати?"
  
  "Не я", - зізнався Доулінг, але він теж не бачив, як вони могли б дуже допомогти.
  
  
  Холодний, противний дощ обрушився на Августу, штат Джорджія. Сципіон не любив дощ. Йому довелося надіти довге пальто і гумові калоші і взяти з собою парасольку, щоб захистити смокінг, який він повинен був надіти в Мисливському будиночку. Хлопчаки-газетярі, розносять свої газети, безсумнівно, любили дощ ще менше. Вони отримували свої примірники "Конституціоналіста", загорнуті в жовту вощений папір, але це не завжди зберігало їх сухими. Покупці, які купували газету по консистенції нагадує хліб, розмочений в молоці, були схильні говорити недобрі речі і вимагати свіжий номер, не виклавши зайвих п'яти центів.
  
  "Сьогодні вибори!" - кричали хлопчаки-газетярі з-під парасольок. "Президент Физерстон балотується на другий термін!"
  
  Сципио не купував газету. Навіщо йому потрібен був конституціоналіст, коли Джейк Физерстон порушував все, що відстоювала Конституція Конфедерації ще до того, як пролунав перший постріл у Війні за відділення? О, Физерстон проштовхнув поправку, яка дозволяла йому балотуватися знову, але що з того? Навіть сліпому було видно, що це підлаштовано.
  
  І навіть сліпому було б ясно, що вибори теж були підстроєні. Так, віги і радикальні ліберали висунули кандидатів, але у них було лише трохи більше шансів на перемогу, ніж у Сципіона, якщо б він балотувався проти чинного президента. Партія Свободи домінувала в Інтернеті і газетах; інші кандидати отримали лише короткий і невтішне згадка. Незважаючи на дощ, прихильники Партії Свободи бродили біля виборчих дільниць. Чиновники Партії свободи підрахували би більшість голосів. Джейк Физерстон не програв би.
  
  Пирхнувши, Сципио пройшов повз іншого рознощика газет. Наче вибори стосувалися його або йому подібних у будь-якому разі! У нього ніколи не було вибору в тому, хто править Конфедеративными Штатами, і ніколи не буде. Він задавався питанням, у скількох чорношкірих чоловіків, отримавши привілей, борючись за CSA у Великій війні, все ще вистачало сміливості спробувати використовувати її. Він також задавався питанням, скільком із тих, хто намагався, це вдалося.
  
  Не так вже багато і навіть менше, якщо тільки він не помилився в своїй здогадці.
  
  Як правило, він дістався до Мисливського будиночка вчасно. З подихом полегшення він скинув пальто й калоші і повісив парасолька на гачок, так що з нього капало на килим у вітальні. Потім він пішов на кухню, щоб нагадати собі про фірмові страви дня. Принаймні, сьогодні вівторок, а не понеділок. Вони не стали б готувати фірмові страви з того, що не перекочувало за вихідні.
  
  - Добрий вечір, Ксерксес, - привітався Джеррі Довер. - Як поживаєш?
  
  "Терпимо, сер", - сказав Сципио менеджеру. "Я терпимий. Як у вас справи?"
  
  "Непогано", - відповів Довер. "Ми можемо трохи поговорити?"
  
  "Так, сер. Чого ви хочете?" Сципио з усіх сил намагався не здаватися надто стурбованим. Всякий раз, коли бос казав щось подібне, це зазвичай означало неприємності.
  
  Довер сказав: "Ти з біса хороший працівник, Ксерксес, не зрозумій мене неправильно. Ти читаєш, пишеш і считываешь краще, ніж більшість білих чоловіків, яких я знаю. Що я хочу тебе запитати, так це обов'язково тобі говорити так, як ти це робиш?"
  
  "Це єдиний відомий мені спосіб говорити", - відповів Сципіон. Це, звичайно, було неправдою, як могла б засвідчити Вірсавія. Якщо б він не зміг говорити як освічений білий чоловік, вони і їх діти загинули під час заворушень після приходу до влади Партії свободи.
  
  Але якщо б він говорив таким чином без крайньої необхідності, якийсь білий чоловік або хтось інший, почувши його, зв'язав би його голос з плантацією Маршлендс і Енн Коллетон, після чого дуже скоро він був би мертвий.
  
  "Ти був би готовий брати уроки?" - Запитав Джеррі Довер, не знаючи, що він міг би давати їх замість нього.
  
  "Колись давно я пробував це", - збрехав Сципио. "Це ні до чого хорошого не призвело. "Я все ще виглядаю так".
  
  "Я міг би зробити так, щоб це коштувало вашого часу", - сказав Довер. "Менандр, старший офіціант, скоро піде на пенсію - ви знаєте, він вже деякий час хворий. Ти був би ідеальним хлопцем на його місці, якби не розмовляв як нігер. Все інше? Я знаю, що ти можеш це зробити. Але ти повинен звучати краще ".
  
  Сципіон задумався, чи зможе він підробити уроки і в підсумку звучати трохи краще, ніж зараз, але ненабагато. У нього були сумніви. Довер не помилився: якщо тільки він не говорив білий, здобув освіту в коледжі (про що менеджер ресторану взагалі не знав, що він на це здатний), то він звучав як людина, що прийшла прямо з боліт Конгари. Це не годилося для метрдотеля. Компромісу між двома діалектами? Він не бачив жодного. Він також бачив небезпеку в тому, що його звучання хоча б трохи нагадувало те, що було у нього в Marshlands. Він не міг дозволити, щоб його впізнали, не після того, як він був представником Соціалістичної Республіки Конго. Його змусили грати цю роль, але кого це буде хвилювати? Взагалі нікого.
  
  І тому, не без жалю, він сказав: "Думаю, мені краще залишитися там, де я є".
  
  Довер сердито видихнув. "Чорт візьми, де твоя манера вставати і йти? І якщо ти скажеш мені, що він встав і пішов, я надеру тобі дупу, так що допоможи мені, Ханна ".
  
  Можливо, він мав на увазі це буквально. Сципио знизав плечима. "Вибачте, містер Довер, сер. Ви хороший бос". Він мав на увазі саме це. "Але ти повинен побачити, я ніколи не хочу бути нічиїм високим босом".
  
  - Гаразд. Гаразд, чорт візьми. Чому ти не сказав цього раніше? Джеррі Довер раніше відчував огиду, але він більше не був в люті - тепер він зіткнувся з чимось, що зрозумів, або, принаймні, з тим, що, як йому здавалося, він зрозумів. "Я бачив це раніше. Ти ж не хочеш розігрувати білої людини перед своїм власним народом, чи не так?
  
  "Так, сер", - з вдячністю сказав Сципіон. "Саме так". У тому, що він сказав, навіть була частка правди. Саме з цієї причини він не хотів відкривати власне кафе у Террі. Протягом багатьох років, працюючи дворецьким в "Маршлендс", він вказував іншим неграм, що їм робити, і його це анітрохи не хвилювало. Для нього це було менш важливо, ніж інша причина відмови менеджеру, але вона була.
  
  Довер сказав: "Якщо хочеш знати, що я думаю, я думаю, що ти чортів дурень. Хтось повинен це зробити. Чому не ти, а хтось інший? Особливо чому б не тобі, якщо ти так вважаєш? Хіба тебе не вийшов би кращий бос, ніж який-небудь інший хлопець, який зробив це тільки для того, щоб показати, яким наглядачем над рабами він може бути? "
  
  Він був проникливий. Насправді, він був дуже проникливий, щоб використовувати цей останній аргумент і протиставити його Сципиону, який пам'ятав погоничів рабів. Якщо небажання командувати іншими чорношкірими було єдиним, що турбувало Сципио, менеджер ресторану, можливо, переконав би його. Як би те ні було, він знову знизав плечима і сказав: "Може бути" - занадто відкрито не погоджуватися з білою людиною теж було нерозумно.
  
  Його бос знав, що це, можливо, означало. Довер відмахнувся від нього. "Продовжуй. Тоді йди на роботу. Я б звільнив деяких людей за те, що вони мені сказали "ні", але ти занадто гарний, щоб тебе втрачати. Якщо тобі не потрібні додаткові гроші, я не буду тобі платити ".
  
  З подихом полегшення Сципио попрямував у їдальню. Сьогодні ввечері він відчував себе набагато краще, маючи справу з клієнтами, ніж з власним босом. Мисливський будиночок був не з тих, де під час їжі постійно включали радіоприймач, але він все одно отримував свою частку новин. Звичайно ж, Джейк Физерстон легко вигравав другий термін. Всі білі в ресторані, здавалося, були цьому раді. Час від часу хто-небудь за тим чи іншим столом вигукував: "Свобода!" - і келихи високо злітали в знак вітання. Думки Сципіона ніхто не питав. Він цього не пропонував і не зробив би, якби його попросили. Він дійсно привласнив дещо більше чайових, ніж зазвичай, як це часто траплялося, коли люди були щасливі.
  
  Дощ припинився до того часу, коли він прямував додому: трохи пізніше дванадцяти. Він від'їхав приблизно на півкварталу від ресторану, коли поруч з ним під'їхав до тротуару деренчливий "Бірмінгем". З машини вийшов молодий чорношкірий чоловік. Мить вони з Сципио дивилися один на одного. Серце Сципио скажено забилося в грудях. Занадто часто негри крали в інших негрів, не в останню чергу тому, що білих мало турбували такого роду злочину.
  
  Але потім хлопець обеззброююче посміхнувся. "Ти мене ніколи не бачив, дідусю. Розумієш, про що я кажу? Ти теж ніколи не бачив цей автомобіль".
  
  Він що, дурів з чужою жінкою? Це було перше, що прийшло в голову Сципиону: ні, друге, тому що дідуся це дратувало. І все ж, якщо необхідна ціна не була вище, він міг би заплатити. "Ніколи не бачив кого?" - запитав він, озираючись по сторонах, ніби хтось невидимий заговорив.
  
  За це він отримав ще одну посмішку. - В тему, дідусь.
  
  "Хто зі мною розмовляє?" І знову Сципио прикинувся, що не бачить людини прямо перед собою. Потім він попрямував назад по вулиці до "Террі". Позаду нього засміявся молодий негр. Все одно він ішов обережно, готовий кинутися навтьоки, якщо інший хлопець кинеться за ним. Але нічого не сталося. Людина, який припаркував "Бірмінгем", можливо, зовсім забув про нього.
  
  До того часу, як він прокинувся наступного ранку, він майже забув цієї молодої людини. Вірсавія, якій довелося піти на свою роботу з прибирання набагато раніше, ніж йому потрібно було йти в Мисливський будиночок, прямувала до дверей, коли ранкове повітря розірвав вибух.
  
  "Господи Ісусе!" Вигукнув Сципіон. Вікна задеренчали. Він подумав, що вони можуть розбитися, але цього не сталося.
  
  "Що це було?" Запитала Антуанетта.
  
  "Це було щось подібне до вибуху", - важко промовив Сципио. "Можливо, це був нещасний випадок. Але можливо, це теж була бомба".
  
  "О, Боже Милостивий, кому могла знадобитися всі підривати?" Вибухнула Вірсавія. "Хіба ми не бачили досить страждань?" Вона вийшла, хитаючи головою.
  
  Коли пізніше в той день Сципио прямував на роботу, йому довелося зробити гак, щоб дістатися до Мисливського будиночка. Він мигцем побачив вулицю, де вибухнула бомба. Найближчим до місця вибуху будівля завалилася. В кількох інших не вистачало вікон або шматків фасаду. Тільки коли він подивився вниз по вулиці з висоти Мисливського будиночка, він зрозумів, де саме стався вибух. "Ти мене ніколи не бачив", - сказав той посміхаючийся молодий негр. Ви теж ніколи не бачили цей автомобіль. Ніхто ніколи не побачить його знову. Сципіон був упевнений в цьому. Скільки в ньому було динаміту?
  
  Досить. Більш ніж достатньо. Навіть тут, в доброму кварталі від того місця, де вибухнула бомба, під черевиками Сципио були плями крові. Скільки загиблих? Скільки поранених? Багато. Він міг бачити це. "Зроби Ісуса!" - повторив він.
  
  У вікнах Мисливського будиночка залишилися лише осколки скла, гострі, як ножі. У двері зяяла нерівна діра. Коли Сципио зібрався увійти, поліцейський гаркнув: "Покажи мені свою ощадкнижку, хлопець". Він простягнув її. Поліцейський порівняв фотографію і своє обличчя, потім повернув її. "Ти тут працюєш?"
  
  "Так, сер", - сказав Сципио. "Я офіціант. Ви могли б запитати Мисту Довера, сер".
  
  "Неважливо", - нетерпляче сказав поліцейський у сірій формі. "Ви помітили, що-небудь дивне, коли поверталися додому минулої ночі? Що-небудь незвичайне?"
  
  Сципио подивився на нього. Поруч зі значком він носив значок Партії Свободи. "Ні, сер", - відповів чорношкірий чоловік. "Я нічого не бачив. Я нікого не бачив. Просто йди додому і не лізь не в свою справу.
  
  Поліцейський роздратовано загарчав. - Хтось же повинен був, чорт візьми. Якщо ми зловимо сучого сина, який це зробив, він буде благати про смерть, перш ніж ми закінчимо.
  
  "Так, сер", - повторив Сципио старанно нейтральним тоном. "Чи можу я піти на роботу, сер?" Поліцейський не сказав "ні". Сципіон увійшов в Мисливський будиночок, не сказавши більше ні слова.
  
  
  З їх третім президентом-соціалістом у влади, із соціалістичним робітничим більшістю в обох палатах Конгресу Сполучені Штати повинні були стати країною, де праця мав перевагу перед капіталом. Вони повинні були бути. Як з гіркотою виявив Честер Мартін, це було не так - і ніде це не було так вірно, як у Лос-Анджелесі.
  
  Коли будівельні робочі пікетували будмайданчик, головорізи часто виходили силою, щоб розігнати їх пікети. Копи підтримували головорізів. Те ж саме робили і газети. На думку Los Angeles Times, страйкарі були червоними революціонерами, які заслуговували страти - розстріл був для них надто хороший.
  
  Честер згадав дні страйків на сталеливарних заводах в Толедо. Порівняно з цим, це були гарні часи. Для нього це була дійсно жахлива думка. Але це також було правдою. Повернувшись в Толедо, він випробував почуття солідарності зі своїми товаришами по страйку, відчуття, що нарешті пробив їх годину. Вони робили щось епохальне: вигравали страйки, які раніше завжди програвали, прокладали шлях до перемог соціалістів на виборах, яких раніше ніколи не було.
  
  Якою була ще одна страйк в наші дні? Просто ще одна страйк. Деякі були виграні; більше було втрачено. Ніхто, крім безпосередніх учасників і the Times - не був у захваті від більшості з них, і навіть безпосередні учасники не завжди турбувалися. Страйки нагадали Честеру про деяких більш пізніх боях на фронті річки Roanoke під час Великої війни. Вони зруйнують ландшафт і завдають багато шкоди і болю обом сторонам, але ситуація не сильно зміниться, незалежно від того, хто переможе. У будь-якому випадку, наступний бій на тій же території буде маячити за рогом.
  
  Коли одного разу вранці він сказав про це Риті, перш ніж відправитися на чергову акцію пікету, вона спохмурніла. "Ти мені цього не казав, коли вперше вивів будівельників на страйк", - сказала вона. "Тоді ти думав, що робиш щось вартісне, щось важливе".
  
  "Я знаю". Він спробував повернути те почуття обурення, почуття терміновості, яке було у нього тоді. Це було нелегко. Після більш ніж року це було майже неможливо. "З тих пір відбулося дуже багато подій, і не багато хорошого. Чи вистачить у нас грошей на продукти на цьому тижні?"
  
  Його дружина кивнула. "І на орендну плату, коли надійде перший внесок. Ти заробляєш як агітатор стільки ж, скільки коли-небудь заробляв на будівництві будинків".
  
  "Відмінно", - сказав він. "Однак, коли я будую дім, мені є що показати, щось, що я можу побачити, що-те, що люди можуть жити. Те ж саме, коли я робив сталь. Як тільки я закінчив, це було там. Це було реально. Я навіть не впевнений, що приношу якусь користь, агітуючи. Багато людей зараз заробляють не так багато грошей, як до того, як ми почали страйкувати ".
  
  "Але вони зроблять це. Вони зароблять набагато більше, якщо ви досягнете своїх справедливих вимог". Переконана соціалістка - більш переконана, що Честер, - Рита вважала, що вимоги справедливі. Він був упевнений в цьому на початку страйків. Тепер він ні в чому не був упевнений.
  
  Він похитав головою. В одному він був впевнений: йому потрібно було вийти за двері, щоб встигнути до лінії пікету до того часу, коли будівельна бригада прибуде на місце. Деякі робітники боялися перетинати лінію пікетів, і ті, хто це робив, зазвичай були справжніми будівельниками, людьми, які знали, що роблять. У половині випадків паршивцы, яких підрядники наймали на місця нападників, не могли відрізнити стамеску від скоб і долота. Честер ні за що б не захотів жити в будинку, зведеному такими необученными робітниками.
  
  Сонце ще не зійшло. Грудневі дні в Лос-Анджелесі були довші, ніж у Толедо, але схід сонця все одно пізно наступав. І, по лос-анджелесским мірками, було холодно: температура перевалила за сорок. Честеру Мартіну ідея про те, що це може бути холодно, здалася смішною. На ньому була джинсова куртка поверх бавовняної сорочки і робочих штанів. Він міг би надіти такий же наряд у квітні в Толедо. У грудні він би замерз до смерті. Але його справжня одяг для холодної погоди роками пролежала в дальньому кутку шафи. Нарешті він віддав більшу частину своїх зимових пальто і товстих вовняних шарфів Армії порятунку. Він не думав, що йому коли-небудь знову знадобиться носити такий одяг.
  
  Йому доводилося дивитися, куди він йде, коли він спускався до тролейбусної зупинки. Єдине, в чому Толедо перевершував Los Angeles hollow, - це вуличні ліхтарі. Їх тут було небагато, і вони були далеко один від одного. Цілі квартали - його, наприклад, - обходилися взагалі без них. Довгі зимові ночі робили це особливо помітним.
  
  Вуличні ліхтарі чи ні, але трамвай, що йде на південь, прийшов вчасно. Честер кинув свій нікель в касу для оплати проїзду і теж купив кілька пересадок. Він поїхав в передмістя, де прямо зараз йшла велика частина будівельних робіт. Поки він гуркотів по дорозі, настав світанок. Світанок був свинцевий, небо затягнуте сірими хмарами. Він подумав, чи буде дощ. Це зупинило б все краще, ніж будь-яка лінія пікетів. Хоча, швидше за все, немає. Навіть за стандартами Лос-Анджелеса 1939 рік був посушливим.
  
  Торранс, де він зійшов, нагадав йому Гардену, маленьке містечко на північ від нього, де він почав будувати будинки після приїзду в Каліфорнії. Раніше цвіли гаї інжиру, волоських горіхів, апельсинів, лимонів і крокодиловых груш. Городи, багато з яких належать фермерам з Японії, доставляли полуницю, салат-латук, морква та інші продукти в половину країни завдяки вантажним вагонам-рефрижераторам. І тут і там серед зелені виднілися групи будинків з обшитими вагонкою стінами, в основному пофарбованими в білий колір.
  
  На місці, де проходила лінія пікетів, будинки все ще представляли собою пропахлі тирсою дерев'яні остови. Штаб страйку розташовувався у великому наметі на пустирі в двох кварталах звідси. Четверо чи п'ятеро дужих чоловіків охороняли намет вдень і вночі. Підрядники намагалися змусити поліцію прибрати її, але власник ділянки був переконаним соціалістом і не став заявляти про порушення меж.
  
  Один з охоронців простягнув Честеру свою пошарпану фетровий капелюх. "Доброго ранку", - сказав він. "Кавник готовий, хочеш чашечку".
  
  - Хороша угода, - сказав Честер. - Якісь проблеми?
  
  Всі охоронці похитали головами. "Анітрохи", - відповів той, хто говорив раніше. "Виродки нікого не чіпають, вони думають, що він дасть відсіч". На цей раз всі його друзі кивнули.
  
  Це було неправдою. Класові вороги і їх посіпаки не були боягузами. Вони захищали свої інтереси не менш щиро, ніж пролетарі. Все було б простіше, якби вони цього не робили. Честер нічого не сказав з цього приводу. Навіщо підривати моральний дух охоронців?
  
  Він просто пірнув у намет. І дійсно, кавник крутився над синім полум'ям на консервованому вогні. Поруч на картковому столику стояло кілька не дуже чистих чашок. Під час війни він пив і з чого гірше. Там була цукорниця, але не було вершків. Цукру цілком вистачило б. Він налив собі чашку, швидко випив її і взяв плакат з написом "Пікет". На ньому було написано "ганьба!" і "несправедливо по відношенню до робочим!", тому його можна було використовувати практично при будь страйку. Рукоятка була з хорошого, цільного шматка дерева. Зірвіть вивіску, і вона перетвориться в грізну кийок.
  
  Повісьте табличку на плече, Мартін вийшов назад на вулицю. Ще один протестувальник йшов через стоянку до намету. - Доброго ранку, Джон, - покликав Честер.
  
  - Доброго ранку, - відповів Джон. - Сьогодні прохолодно.
  
  - Це ти так говориш. Честер посміхнувся. Ні, він не думав, що коли-небудь звикне до уявленням Лос-Анджелеса про погоду.
  
  Він організував хороший пікет навколо споруджуваних будинків, перш ніж почало з'являтися багато робітників. Деякі відверталися, немов радіючи приводом не йти на роботу. Інші розправили плечі і переступили межу. Пікетувальники обсипали їх образами. Вони повинні були стежити за тим, що говорять; деякі з струпів могли бути поліцейськими в цивільному. Звичайні лайка і образи були в порядку речей. Погрози типу "Ми знаємо, де ти живеш" або "Почекай, поки закінчиш роботу" могли відправити людину у в'язницю за звинуваченням у нападі. Адвокати коштували дорого. Їх використання в поспіху виснажило страйковий фонд.
  
  Кругом, і колом, і кругом. В полі через дорогу ворони і пивні дрозди з золотавими очима клювали черв'яків, жуків і насіння. На будівельному майданчику застукали молотки. Пікетувальники вилаялися. "Струпи!" - кричали вони. Коло за колом.
  
  В середині ранку сивочолий, засмаглий чоловік у вітрівці порівнявся з Честером. У чоловіка не вистачало більшої частини двох пальців на правій руці. "Якого чорта тобі потрібно, Мордехай?" Запитав Мартін.
  
  "Поговорити з вами, якщо ви хочете поговорити", - відповів бригадир. "Почасти в цьому безладі винен я. Може бути, я зможу допомогти це виправити. Пристойна закусочна за рогом, у півтора кварталах звідси. Я пригощу тебе ланчем, якщо дозволиш.
  
  Честер задумався. Колишній військовий був досить хорошим хлопцем, навіть якщо він продався експлуататорам. "Я співаємо з тобою", - сказав Честер. - Я не дозволю тобі купувати для мене.
  
  "Домовилися", - одразу ж сказав Мордехай.
  
  "І більше не прокрадывайтесь коростою в обідню перерву, як ви, хлопці, робили раніше", - сказав Мартін. Мордехай кивнув. Честер вивчаюче подивився на нього. Якщо він і був брехуном, то відмінним. Честер теж кивнув. "Добре. Ми так і зробимо".
  
  Опівдні вони разом відправилися в ресторан "Чоп-суї". Там було непогано. Мартіну виразно доводилось є й гірші. Він їв, майже нічого не говорячи. Якщо Мордехай хотів поговорити, він міг говорити. Через деякий час він сказав: "Як ми можемо це залагодити? Я злетів з котушок, і люди по всьому місту заплатили за це. Ти можеш повернутися на свою роботу. Ніяких проблем. Те ж саме і з більшістю людей на вашій стороні.
  
  "Якщо б ти сказав це тоді, я б обслюнявил тебе, я був би щасливий. Зараз?" Честер похитав головою. "Якщо я здамся, я зраджу своїх приятелів. Я не можу цього зробити. Люди, на яких ти працюєш, повинні визнати, що профспілка прийшов в Лос-Анджелес. Нам не потрібна місяць, але вони повинні торгуватися з нами, і вони повинні робити це сумлінно ".
  
  Мордехай насупився. Він з'їв ще одну порцію дивних овочів і шматочків смаженого м'яса. "Якщо ти думаєш, що вони визнають союз, то це означає, що їм потрібна місяць і зірки на додачу".
  
  Знизавши плечима, Честер відповів: "Я так і думав, що ти це скажеш. Так про що, чорт візьми, нам потрібно поговорити? Продовжимо класову боротьбу і подивимося, чим закінчиться цей раунд".
  
  "О, не треба нести мені цю соціалістичну нісенітниця", - нетерпляче сказав Мордехай.
  
  "Це не лайно". Честер стиснув щелепи. "Це працює. Якщо це спрацювало на сталеливарних заводах у Толедо, то спрацює і тут. Як тобі подобається бути паршивцем?"
  
  Обвітрені риси Мордехая потемніли від гніву. "Не смій називати мене так".
  
  "Ну, а ким же ще ти є?"
  
  "Я бригадир. І, клянуся Богом, я чертовски хороший майстер". В голосі Мордехая звучала гордість.
  
  "Я ніколи не говорив, що це не так", - відповів Честер. "Ти з біса хороший майстер - більшу частину часу. Але це не означає, що ти - або який-небудь недоумок, який до того ж ще й бригадир, - можеш зображати Ісуса Христа на роликових ковзанах, коли захочеш. Ось чому нам потрібна профспілка ".
  
  Незважаючи на знівечену руку, Мордехай з'їв швидше Честера. Він закінчив обід і відсунув свій стілець від столу. "Боюся, ти був правий", - сказав він. "Це була просто марна трата часу. Але ти ж знаєш, що тобі не виграти цю страйк. Ти не можеш".
  
  - У Толедо теж так говорили. Вони помилялися там. І ти помиляєшся зараз. Рано чи пізно будівельна компанія вирішить, що воліла б обійтися без усіх цих неприємностей, і вони укладуть з нами контракт, за яким ми зможемо жити ".
  
  "Не затримуй дихання", - порадив Мордехай. Він кинув четвертак. Срібна монета приємно задзвеніла. Він вийшов. Честер поставив свій власний четвертак поруч з ним і теж попрямував назад до недобудованого ділянці. Страйк тривав.
  
  
  Січень в Північній Атлантиці став випробуванням конструкції корабля. Нескінченні шторми і величезні моря також стали випробуванням конструкції людини. Есмінець ВМС США Remembrance з честю витримав випробування. Сем Карстен не був так упевнений у власних нутрощах. У нього був хороший шлунок, але нескінченна качка почала викликати у нього відчуття, що він їде на коні, яка не була объезжена. І йому доводилося кожну ніч прив'язувати себе ременями до ліжка, щоб не опинитися на палубі. Він завжди ненавидів це.
  
  Однак це потрібно було зробити. Один матрос, який спав на верхній ліжку, забув ремінь і зламав руку, коли випав. На довершення до всього - в самому буквальному сенсі цих слів - капітан також звів його до рівня звичайного моряка. Сем не припускав, що втратить офіцерське звання, якщо викине такий камінець, але і з'ясовувати це йому теж не хотілося.
  
  Він був на ногах, коли підійшов генеральний штаб. Дістатися до свого поста в надрах Ремембранса, не зламавши при цьому шию, було пригодою в таку погоду, але він це зробив. Однак більшу частину шляху він лаявся. Шкіпер, мабуть, був у дуже поганому настрої, щоб віддати наказ про загальну кают-компанії в такому морі. До того ж це напевно була всього лише навчальна тривога. Сполучені Штати ні з ким не воювали.
  
  Крім того, в даний момент авіаносець був не більш ніж величезним легким крейсером. Ні за що на світі вона не змогла б запускати свої літаки в такі моря, як це. Це залишило її зі зброєю, щоб захищатися, і в неї було не так вже багато вогневої мощі - не такого роду вогневої мощі.
  
  Лейтенант-командер Поттинджер прибув на їх пост одночасно з Семом. Важко дихаючи, він запитав: "Ви думаєте, це правда, лейтенант?"
  
  "Думаю я, що це правда, сер?" У свою чергу запитав Сем. Він теж важко дихав. Він служив на флоті вже тридцять років. Ці шалені перебіжки далися вже не так легко, як колись давним-давно.
  
  "Чому капітан подзвонив в загальну каюту", - відповів Поттинджер.
  
  "Я не можу почати розповідати вам, сер", - сказав Сем. "Я просто почув гудок і побіг щодуху. Що ви знаєте?"
  
  "Я теж біг з усіх сил", - сказав голова групи по усуненню пошкоджень. "Декілька чоловік, які йшли в іншу сторону, сказали, що ми побачили корабель Королівського флоту або, може бути, ескадрилью Королівського флоту".
  
  "Я чув те ж саме, сер", - сказав моряк на ім'я Щербякович. "Будь я проклятий, якщо знаю, чи правда це, але я це чув".
  
  "Правда, Айчарт?" Карстен використовував універсальне прізвисько Щербяковича; ніхто, крім іншого поляка, не міг сподіватися вимовити його справжнє ім'я. Сем повернувся до лейтенант-командиру Поттинджеру. - Якщо це так, сер, ви думаєте, що лайми віщують неприємності?
  
  "Я не можу почати розповідати вам", - відповів Поттинджер. "Але я думаю, що, можливо, шкіпер думає, що вони могли б".
  
  "Так, сер. Схоже на те, не так?" Сем подивився на обличчя всіх учасників групи з ліквідації наслідків. Він зрозумів, що він єдиний тут, хто був достатньо дорослою, щоб побувати в морі під час Великої війни. Навіть більше, ніж те, як калатало його серце після бігу в загальну каюту, це говорило про те, скільки років йому було. Він сказав: "Королівський військово-морський флот - чертовски хороша організація. У 1917 році вони все ще стояли на ногах. Ми ніколи не вибивали їх з колії; ми морили Англію голодом, щоб вона пішла, коли ми, нарешті, припинили імпорт зерна і яловичини з Аргентини ".
  
  Спогад круто нахилилося. Всі схопилися за поручні, щоб не впасти. Корабель випростався, потім покотився в іншу сторону. Айчарт Щербякович сказав: "Мене не хвилює, наскільки вони гарні, сер. Що вони можуть нам зробити в такому море, як це?"
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю", - сказав Сем, кажучи як старшина, яким він був, а не як офіцер, яким він був. - Але от що я тобі скажу: я чертовски впевнений, що не хочу з'ясовувати це на власному гіркому досвіді.
  
  Ніхто з ним не сперечався. Ніхто не хотів, щоб щось трапилося із Пам'яттю. Чоловіки могли не пам'ятати Велику війну, але більшість з них пройшли через безрезультатну битву з японцями. Вони дуже добре знали, наскільки вразливим перед катастрофою може бути навіть самий потужний військовий корабель. Тіснота тут, далеко під головною палубою, вдалині від свіжого повітря і природного світла, служила лише нагадуванням. Ніхто б не зробив цього, якщо б йому не довелося.
  
  Коли пролунав сигнал "все чисто", Сем зітхнув з полегшенням. Можливо, рівень моря був надто високий, щоб "лайми" могли запускати торпеди або вести точну артилерійську стрілянину, але він не хотів перевіряти це експериментальним шляхом.
  
  Залишаючи свій пост, він сміявся над собою. По-перше, як він і думав раніше, Сполучені Штати жили в мирі з Великобританією, навіть якщо ці дві країни були далекі від дружніх відносин один з одним. По-друге, він точно не знав, що в радіусі ста кілометрів від "Ремембранса" є кораблі Королівського флоту. Разом з усіма іншими учасниками групи по ліквідації наслідків аварії він будував повітряні замки.
  
  Моряки, які прибувають з інших станцій, теж говорили про лайми. Якщо вони помилялися, то всі вони помилялися однаково. Карстен знизав плечима. Якщо б він отримував по долару за кожен раз, коли бачив, що одностайні чутки виявлялися помилковими, він міг би звільнитися з військово-морського флоту і жити на березі зі смаком.
  
  Він попрямував в офіцерську їдальню, щоб перекусити сендвічем і випити кави, а також з'ясувати, що відбувається, у людей, які, можливо, дійсно знали. Коли він дістався туди, то виявив, що більшість інших офіцерів були в такому ж невіданні, як і він.
  
  Проте незабаром в кают-компанію увійшла командер Кресс. Всі голови повернулися в бік старшого помічника. Сем був дуже молодшим, щоб задати питання, яке його цікавило, але це не мало значення, тому що за нього це зробив лейтенант-командер з інженерного відділу: "Ми дійсно зіткнулися з лайми, сер?"
  
  Старпом зробив паузу, щоб розрахувати час крену судна, і поклав вершки в свою каву так, щоб з найменшою вірогідністю вони розлилися по всій палубі. Покінчивши з цим, він кивнув. "Ми, чорт візьми, так і зробили. О, не в буквальному розумінні, але в таку брудну погоду, як ця, нам теж доводиться турбуватися про це: ми нічого не можемо помітити, поки це не виявиться прямо над тобою ".
  
  "Вони патрулюють далі на захід, ніж раніше", - сказав інший офіцер.
  
  "Я знаю". Командер Кресс знову кивнула, не дуже радісно. "У нас немає угоди з ними, в якому говориться, що вони не можуть, але вони цього не робили досі. У них все ще великий простір, чорт би їх побрал.
  
  - Думаєте, вони можуть з'єднатися з конфедератами, сер? - Запитав Сем.
  
  "Ну хіба це не цікавий питання?" Сказала Кресс. "Ти вмієш ставити цікаві запитання, Карстен". Сем майже соромливо схилив голову у відповідь на похвалу - якщо це була похвала. Старпом продовжив: "Коротка відповідь така: я не знаю. Якщо вже на те пішло, довгий відповідь така: я теж не знаю. Ми не помітили, щоб конфедерати багато робили для нарощування свого надводного флоту - кілька есмінців і крейсерів, але ні нових лінкорів, ні авіаносців. Їм потрібна була б сила-силенна часу, щоб побудувати їх так, щоб ми цього не помітили. Підводні апарати... Боюся, що підводні апарати - це зовсім інша історія."
  
  Офіцером, який першим запитав про Королівському військово-морському флоті, був ірландець з вогненним волоссям по імені Джордж Тухи. Він сказав: "Вони почали будувати ці виродки - вибачте за мій французький, сер - за багато років до того, як цей виродок Физерстон схопив кермо правління. Можете посперечатися, з тих пір вони не зупинялися ".
  
  "Ми повинні були змусити їх говорити "дядько" в ту ж секунду, як зловили їх за цим", - сказав інший лейтенант-командер. "Це позбавило б нас від багатьох прикростей. Їх човни доставили нам чимало клопоту в минулу війну. Вони можуть натворити чого гірше, якщо нас коли-небудь знову доведеться з ними зіткнутися.
  
  Ніхто не сказав, що він неправий. Ніхто у Флоті - у всякому разі, ніхто, про кого Сем Карстен коли-небудь чув, - не сказав би, що він неправий. Але командер Кресс тільки знизала плечима. "Немає сенсу плакати з-за пролитого молока", - рішуче сказав він. "Ми застрягли в тому світі, який у нас є, а не в тому, який міг би бути. На краще це чи на гірше, але політичної волі до жорстких заходів не було. Якщо у нас коли-небудь, не дай Бог, почнеться ще одна війна, я думаю, ми побачимо, як підводні човни Королівського флоту - і французькі теж - переобладнуються у гаванях Конфедерації, а човни КМС роблять те ж саме по іншу сторону Атлантики ". Його посмішка оголила гострі білі зуби. - Це робить нашу роботу трохи цікавіше, чи не так, панове?
  
  "У будь-якому випадку, вони не будуть використовувати Бермуди, Багами або Канаду в якості баз проти нас", - сказав лейтенант-командер Тухи. "Не в цей раз, вони не будуть".
  
  - І Ньюфаундленду теж. Командер Кресс була безжально точна.
  
  "Якщо у Конфедеративних Штатів буде багато підводних човнів, утримання Багамських островів може обійтися недешево", - зауважив Сем. "Довгий шлях з Філадельфії та Нью-Йорка, і кожна миля шляху пролягає прямо повз їх узбережжя".
  
  - Балтимор ближче, - сказав дуже молодий энсин.
  
  Кресс спопелила його поглядом. "Погляд на карту нагадав би вам, що Балтімор також знаходиться в межах Чесапікської затоки. Передбачається, що вхід в затоку буде ретельно заміновано. Також передбачається, що конфедерати в Норфолку не будуть спати до початку військових дій ". Прапорщик почервонів. Він поспіхом покинув їдальню. Старпом був незворушний. "Ми повинні продовжити обговорення розумних можливостей?"
  
  "Навіть якщо у конфедератів ні авіаносців, скільки у них бомбардувальників наземного базування?" запитав лейтенант.
  
  Ця можливість здалася Сему занадто розумною. Він сказав: "Я був на борту "Дакоти" у 1917 році, коли британські бомбардувальники атакували її з материковій частині Аргентини. Це було не дуже весело, а літаки зараз набагато краще, ніж були раніше ".
  
  Командер Кресс кивнула. "Одна з причин, по якій у нас є авіаносці, полягає в тому, щоб тримати літаки наземного базування подалі від наших флотів. Однак, незважаючи на це, дні експлуатації лінкорів в прибережних водах, можливо, пішли назавжди ".
  
  Лейтенант, який запитав про бомбардувальниках наземного базування, сказав: "У такому разі, сер, чому ми продовжуємо будувати?"
  
  "Я не той чоловік, якому слід ставити це конкретне питання, містер Хаттон", - відповів старший помічник. "Я пропоную вам запитати вашого конгресмена, ваших сенаторів і міністра військово-морського флоту. Ви можете бути впевнені, я так і зробив. Його усмішка була цинічною. "Ви також можете бути впевнені, що мої листи принесли саме стільки користі, скільки ви чекали".
  
  Карстен прослужив на флоті все своє свідоме життя. Він розумів, як думає начальство. "Ми отримали деяке застосування від лінкорів в минулій війні, - сказав він, - так що, звичайно, вони нам знадобляться в наступній".
  
  "Так. Звичайно". Але це не було згодою з боку старшого помічника. Це був неприхований сарказм. "Якщо так міркувати, то це чудо, що в наші дні у нас взагалі є носії". Ще одна з цих страшних посмішок. "Але, звичайно, ми знаємо, що все саме так, як і повинно бути в цьому кращому з усіх можливих світів. Чи Не так, панове?"
  
  Ніхто в офіцерській їдальні толком не знав, що на це відповісти. Сем сподівався, що хто-небудь у військово-морському відомстві знав.
  XIV
  
  Якщо б це залежало від Армстронга Граймса, він би кинув середню школу як можна швидше і пішов працювати. Він хотів отримати все, що могла дати йому робота: гроші, гроші і, що ж, гроші. Він не думав, що його мати була б проти. Вони з тіткою Кларою містили бабусину кав'ярню, щоб отримувати додаткові гроші.
  
  Армстронг хихикнув і вилаявся одночасно. Йому ніколи не подобалася його тітка, і це було взаємно. Їх розділяла всього кілька років, але в ці дні провалля здавалася величезною, як Великий каньйон. Клара втекла зі школи, в той час як Армстронг все ще застряг у ній.
  
  Неважливо, що він думав, його старий був пов'язаний і повний рішучості домогтися, щоб він отримав атестат про закінчення середньої школи. Армстронг посварився зі своїм батьком, але у нього ніколи не вистачало сміливості заходити надто далеко. Мерл Граймс постійно накульгувала, так, але це не було ознакою слабкості. Це як би говорило: "Не зв'язуйся зі мною, шмаркач". Конфедерати застрелили мене, а я продовжував йти, так якого біса я повинен тебе боятися?
  
  І ось Армстронгу довелося витерпіти ще шість місяців навчання у середній школі імені Теодора Рузвельта, перш ніж він зміг вирватися в реальний світ. Одного разу ввечері він ображено сказав про це за вечерею.
  
  Його батько розсміявся. "Як тільки ти закінчиш школу, тебе, ймовірно, призвуть в армію. Два роки в армії покажуть тобі, що таке реальність, все в порядку".
  
  "Вони не закликають всіх протягом усього навчального року, як це було у ваш час", - сказав Армстронг. "У мене є досить хороші шанси просто продовжувати жити своїм життям".
  
  "Ваша країна - частина вашого життя", - сказала Мерл Граймс. "Якщо ви не допомагаєте їй, чому вона повинна допомагати вам?"
  
  "Я б зробив це, якби ми вирушили на війну або щось в цьому роді", - сказав Армстронг. "Але тепер ...?" Він розвів руками, як ніби це могло сказати батькові, чого він хоче замість сіро-зеленої форми. Очолювали список його власна квартира, власний автомобіль і симпатична дівчина, на яку перші два пункти справили враження.
  
  "Армія мирного часу - надійне місце", - сказав його батько. "При нинішньому положенні справ це має велике значення. Хто знає, що там було? Якби твої оцінки трохи краще ..." Він кинув на свого сина несхвальний погляд.
  
  "Значить, я не зануда", - сказав Армстронг, з цікавістю повертаючи фотографію. "Я роблю досить добре, щоб зводити кінці з кінцями".
  
  "Недостатньо хороший, щоб зводити кінці з кінцями", - наполягав його батько. Що стосується Армстронга, то він, можливо, говорив по-китайськи.
  
  На наступний ранок по дорозі в школу Армстронг закурив свою першу сигарету за день. Він курив не так вже й багато, тому що його батькові не подобалося, коли він робив це по дому. Перша затяжка викликала у нього легку нудоту і легкий кайф одночасно.
  
  Він не приділяв багато уваги на уроках. Він впорається, і він знав це. Вчителі нічого не могли зробити, щоб змусити його старанніше вчитися, не тоді, коли через кілька місяців він назавжди вирветься з їх лап. Багато старшокласників, особливо хлопчики, вели себе точно так само.
  
  Більше тому, що він був випускником, ніж з-за чогось конкретного, що він зробив - його футбольна кар'єра була гідною, але не більше ніж гідної - він виявився великою людиною в кампусі. Всі хлопці молодшого віку дивилися на нього знизу вгору. З ним таке траплялося й раніше, коли він пройшов шлях від першого класу до восьмого в початковій школі. Будучи восьмикласником, він був великою шишкою. Потім, раптово, він виявився всього лише першокурсником Рузвельта, а першокурсники були ніким. Залишок свого часу він провів тут, повертаючись на вершину.
  
  Він прямував з математичного факультету університету США, коли зупинився так раптово, що хлопець позаду нього врізався в нього. Він навіть не помітив. Йому тільки що прийшла в голову дуже неприємна думка. Як тільки він закінчить середню школу, він знову опуститься до підніжжя тотемного стовпа. Він не буде великою людиною в кампусі. Він був би дитиною, борцям за прорив проти чоловіків вдвічі старше його. Скільки пройде часу, перш ніж він знову опиниться на вершині? Двадцять років? Коли-небудь?
  
  Армстронг спробував уявити собі двадцять років. Він не міг - це було довше, ніж він прожив на світі. Через двадцять років йому буде близько сорока, а якщо сорок - це не старість, то що тоді? Він мав намір потайки ще разок покурити в кімнаті для хлопчиків по дорозі в уряд, але не став. Занепокоєння про те, що він може впасти до підніжжя тотемного стовпа, уповільнило його, і він не хотів спізнюватися. Вони все ще роздавали потиличники дітям, які приходили пізно, навіть старшокласникам.
  
  Містер Відеманн, викладач державного управління, накульгував майже так само, як батько Армстронга. На лацкані його піджака красувалася стрічка у вигляді Пурпурного серця, значить, він теж постраждав під час війни. "Ми не дивимося на відділення так, як дивилися до 1863 року", - сказав він. "Хто-небудь може сказати мені, чому ми цього не робимо?" Кілька рук зметнулися в повітря. Руки Армстронга не були серед них, але Відеманн все одно вказав на нього. "Граймс!"
  
  Не треба було бути великим розумником, щоб зрозуміти це. "З-за Конфедеративних Штатів", - сказав він.
  
  "Дуже добре". У містера Видеманна була широка саркастична жилка. Поки він не адресував це вам, слухати його було досить забавно. "А з 1863 року до Першої світової війни, що сталося з кордоном між США і CSA?" Він приклав долоню до вуха. "Не кажіть все відразу".
  
  "Нічого", - відповіла дівчина, не піднімаючи руки.
  
  У неї були б неприємності, якщо б вона помилилася, але Відеманн кивнув. "Дуже добре. Довгий час люди думали, що межа ніколи не зміниться. Вони були праві?"
  
  Херб Розен, самий брудний чоловік у всьому класі, підняв руку. Всі говорили, що він закінчив би Гарвард, якщо б зміг потрапити туди за квотою для євреїв. Державний вчитель вказав на нього. - Може бути, так воно і було, - сказав Херб.
  
  Це змусило Армстронга сісти трохи пряміше. Він знав, що Сполучені Штати відібрали землю у Конфедеративних штатів. Судячи з того, як продовжував його батько, йому потрібно було бути мертвим, щоб не знати цього. Це був не той відповідь, якого чекав містер Відеманн. Вчитель сказав: "Думаю, ти объяснишься". Він не став відразу називати Херба телепнем. Коли справа доходила до гострих відчуттів, Херб міг наполягти на своєму з ким завгодно, і він виграв пару спорів з Видеманном на уроці. Ніхто інший не міг цього стверджувати.
  
  Тепер Херб сказав: "Судячи з того, як ідуть справи, Кентуккі і Х'юстон в кінцевому підсумку повернуться в CSA, і, можливо, Секвойя теж".
  
  "Хай допоможе нам Бог, якщо ви маєте рацію", - сказав містер Відеманн. "Навіщо ми витратили стільки грошей, стільки крові і стільки болю, щоб завоювати їх, якщо ми збираємося повернути їх Конфедеративним Штатам?" Кажучи це, він постукував кінцем своєї тростини по підлозі. Армстронг не думав, що віддавав собі в цьому звіт.
  
  Як і Армстронг, Херб Розен не народився під час Великої війни. Для нього це була така ж давня історія, як правління цезаря Августа. На відміну від вчителя, який сам завдав собі каліцтва, Херб міг думати і говорити про те часу безпристрасно. "Саме це я і намагаюся донести, містер Відеманн. Ми взяли їх, але виграли ми їх насправді? Хіба більшість людей у цих штатах не воліли б жити в CSA, ніж у США? Хіба не тому ми ніколи не дозволяли їм провести плебісцит для прийняття рішення?"
  
  Містер Відеманн покрився багряними плямами. "Що ви хочете сказати?" Спитав він тремтячим голосом. "Ви хочете сказати, що ми були неправі, забравши трофеї перемоги? Ви хочете сказати, що ми повинні були залишити конфедератів на берегах Огайо і в межах досяжності артилерії з цієї самої класної кімнати?"
  
  Останнім дійшло до Армстронга. Його мати і бабуся чули безліч історій про те, яким був Вашингтон під бомбардуваннями. Більшість з них були пов'язані з тривалим американським загороджувальним вогнем, що передували відвоювання міста, але вони говорили і про обстріл з боку Конфедерації до окупації. Його мати не казала про ці речі так, як коли він був молодшим, але все одно час від часу говорила про них.
  
  Херб, очевидно, зачепив за живе. Армстронг подумав, чи не відступить він. Діти, які надто сильно лізли дорослим під шкіру, зазвичай жалкували про це. Може, вони і розумні, але вплив мають дорослі.
  
  "Я кажу, що з часів Війни за відділення все змінилося". Херб звучав зухвало, як завжди. "Тоді держави були важливіші країн. Хіба ви не говорили, що Кентуккі навіть оголосив себе нейтральною після початку війни, і довгий час США і CSA обидва повинні були дотримувати це?"
  
  "Так, я справді це говорив", - визнав містер Відеманн, - "але я не розумію, що..."
  
  Херб виступив вперед: "чи Можете ви уявити держава, що намагається зберігати нейтралітет під час Великої війни? Все було по-іншому. Країни мали найбільше значення. Ви подумали: "Я живу в Сполучених Штатах" або " я конфедерат ". Ви ж не подумали, що я в першу чергу мешканка Нью-Йорка чи я з Джорджії. І ось, коли ми відібрали Кентуккі і Х'юстон у CSA, там люди не перестали думати, що вони конфедерати, як могли б думати їх діди. Я кажу, що саме тому у нас було так багато проблем. У німців теж, чи не так, в Ельзасі та Лотарингії?"
  
  Перш ніж вчитель встиг відповісти, продзвенів дзвінок. Відеманн був схожий на боксера, якого це врятувало. - Вільний, - прохрипів він і сів за свій стіл.
  
  Армстронг зазвичай не мав багато спільного з Хербом Розеном. У тісному племінному світі середньої школи вони подорожували різними зграями. Однак, коли вони виходили з класу, він вирішив підійти до Хербу. "Боже, ти зав'язав його в вузол", - захоплено сказав він.
  
  Херб знизав худими плечима. "Мені подобається намагатися докопатися до суті речей. Це цікаво, розумієш, що я маю на увазі?"
  
  "До цього моменту я не думав, що заняття з державного управління можуть бути цікавими", - сказав Армстронг. І якщо б він закінчував математику, природничі науки або літературу, він сказав би те ж саме.
  
  Херб кліпнув очима за скельцями окулярів. Він виглядав таким, яким і був: розумним маленьким шини. Армстронг зрозумів, що застав його зненацька, спочатку тим, що взагалі заговорив з ним, а потім тим, що він сказав. Ще раз моргнувши, Херб сказав: "Для мене це як зібрати головоломку. Я хочу подивитися, куди складуться всі частини ".
  
  Лише зрідка, як сьогодні, у Армстронга виникало відчуття, що є головоломка побільше, частини якої зібрані в єдиний візерунок. Стежити за однією частиною за раз здавалося йому досить складним. Він сказав: "Ти бачиш їх частіше, ніж старий Відеманн".
  
  "Я сподіваюся на це", - відповів Херб Розен. "Він не так вже багато знає".
  
  Він знову здивував Армстронга. Вчителі знали про те, чого вони вчать, більше, ніж сам Армстронг, тому він завжди був готовий повірити, що вони багато знають. Повірити в щось інше йому навіть в голову не приходило. Тепер це сталося. Він раптово побачив вчителів такими ж людьми, як продавці в магазині, водії вантажівок або тромбоністи: всі роблять свою роботу, хтось добре з нею справляється, хтось не дуже. Вони не були маленькими бляшаними божками, навіть якщо хотіли, щоб діти їх такими вважали.
  
  "З тобою все в порядку, ти знаєш?" Сказав Армстронг.
  
  Херб знову моргнув, потім засяяв. Він, ймовірно, задавався питанням, чи не виб'ють з нього соплі. "Ти теж", - сказав він і поспішив на наступний урок. Армстронг теж відправився до себе в незвично для нього задумливому стані духу.
  
  
  Водій з Цинцинната зітхнув, зупиняючи свій вантажівка біля узбіччя перед своїм багатоквартирним будинком. Він був злий на себе, коли вилазив з вантажівки. Це був великий, ричить "Студебеккер", всього дворічної давності. Останнім часом справи з перевезеннями йшли добре. Було б ще краще, якби він зміг умовити Ахіллеса приєднатися до нього. Він міг би дозволити собі другий вантажівка - і якщо б у них було два, то дуже скоро у них було б більше. Цинциннат міг бачити себе кимось, хто керує цією транспортною компанією.
  
  Проблема була в тому, що Ахілл не хотів водити вантажівку. Він заробив би більше грошей, ніж працюючи клерком, але йому не хотілося щовечора повертатися додому до Грейс і своїм дітям втомлений як собака, з побитими руками і ниючий спиною. Частина Цинцинната зневажала свого сина за м'якотілість. Інша частина, однак, захоплювалася Ахіллесом за те, що той обходився мізками, а не м'язами.
  
  Цинциннат зайшов у вестибюль багатоквартирного будинку та перевірив пошту. Він знову зітхнув, на цей раз з полегшенням: від сусідки його батьків з Ковингтона листів не було. Це означало, що більше ніяких новин про його повільно згасаючої матері. Але навіть полегшення таїло в собі печаль. Це не означало, що його матері ставало краще. Це не так. І не буде. Як тільки ти впав у своє друге дитинство, ти більше звідти не виходив.
  
  Він поплентався нагору в свою квартиру. Тоді на нього нахлинула справжня втома. З тих пір, як він встав вранці, в спині у нього було таке відчуття, ніби він тягнув слона на гору. Він смакував довгий отмокание в гарячій ванні. Це допомогло б позбутися деяких проблем. Піднявшись нагору, він також зрозумів, чому його син не хотів брати участь у бізнесі, який він так довго створював. Якщо Ахіллесу це було не потрібно, чому він хотів відчувати себе так?
  
  А що буде, якщо вивихнути спину? Цинциннатусу не хотілося думати про це, але іноді - особливо коли щось боліло всередині сильніше звичайного - він нічого не міг з собою вдіяти. Він знав, що станеться. Він був би в біді, як і вся його сім'я.
  
  Ключ повернувся в замку. Він відкрив двері. Аманда сиділа за обіднім столом і робила домашнє завдання. Її обличчя було зосередженим. Язик висунувся з куточка рота. Цинциннат посміхнувся. Його дочка навіть не помітила, коли вона це зробила. "Обидва моїх дитини закінчать середню школу", - подумав він, і посмішка стала ширше. Це було зовсім непогано, принаймні, для чорношкірого чоловіка, якого взагалі не дозволяли ходити в школу, коли він виріс в Конфедеративному Кентуккі. Він навчився читати виверти настільки, наскільки це можливо, і йому доводилося бути обережним, щоб не дати білим людям зрозуміти, що він може це робити. Айова не була раєм - далеко не так, - але це було краще того, що він знав, коли був маленьким.
  
  - Привіт, сонечко, - сказав він.
  
  Аманда підстрибнула. - Я не чула, як ти відкрила двері.
  
  - Я знаю. Ти... ти думав про своєї шкільної роботи.
  
  "Завтра тест", - сказала вона і занурився у це море вивчення.
  
  Цинциннат пішов на кухню. Елізабет завертала яловичий фарш з прянощами в листя капусти. У Цинцинната потекли слинки; він любив поросят в ковдрах. Його дружина озирнулася через плече. Він швидко поцілував її. - Як справи? - запитала вона.
  
  "Непогано", - відповів він. "Напружений день. Я втомився".
  
  "Б'юся об заклад, у тебе теж болить", - сказала Елізабет. "Я бачу це по тому, як ти рухаєшся". Він кивнув. Вона не помилилася. Вона продовжила: "Чому б тобі зараз не прийняти ванну і не поніжитися трохи? Це буде готовий не раніше, ніж через півгодини".
  
  "Добре, я так і зроблю", - сказав Цинциннат. "Я думав, піднімаючись по сходах, що гаряча вода - це здорово. Може бути, я винесу радіо хол, щоб і там послухати. Тоді мені не доведеться включати його так голосно, щоб не турбувати Аманду."
  
  "Ну, тоді продовжуй", - сказала йому Елізабет. "Чим довше ти будеш стояти тут і базікати, тим менше у тебе буде часу, щоб привести себе в порядок і зігрітися".
  
  Коли вони переїхали, в квартирі була холодна вода. Вони були щасливі, тому що в ній було електрика, без якого вони обходилися в Ковингтоне. Нагрівання води на плиті здавався їм не таким вже великим. Однак за останні кілька років будівля змінило власника, і новий власник встановив у підвалі водонагрівач разом з піччю. Орендна плата підвищувалась на кілька доларів в місяць, але Цинциннат не знав жодного мешканця, який був би схильний скаржитися. Гарячої води скільки завгодно, без необхідності її підігрівати і носити з собою.... Якщо це не було угодою, то він не знав, що це було.
  
  Він поклав радіоприймач на підлогу в передпокої і підключив його до розетки в спальні за допомогою подовжувача. Якщо він залишав двері прочиненими на пару дюймів, то міг чути все чудово. Він вибрав станцію, за якою через деякий час буде транслюватися футбольний матч. Асоціація трьох штатів не входила у вищу лігу, але "Де-Мойнз Хоукс" були однією з двох або трьох кращих команд - і сьогодні увечері вони грали з Кеокуком, килимком для ніг.
  
  "Датч вийде на матч в половині другого", - серйозно сказав диктор. "Однак спочатку ось новини".
  
  Ніжачись в гарячій ванні, Цинциннат був схильний до терпимості. "Тоді продовжуй. Розкажи мені", - попросив він.
  
  Диктор так і зробив, почавши з останнього скандалу в Палаті представників штату. Звучало так, ніби деякі законодавці-соціалісти збиралися провести деякий час в приміщеннях менш шикарних, ніж їх нинішні офіси, але ніколи не можна було сказати напевно. Багатьом політикам тут вдалося зірватися з гачка.
  
  Наступними йшли фермерські новини. Велика частина Айови була фермерської країною. Тут серйозно ставилися до цін на зерно, свиней і велику рогату худобу. Вони були змушені; дуже багато людей або заробляли на пристойне життя, або ні, залежно від того, росли ці ціни або падали.
  
  Тільки після місцевих новин і новин штату провідний потрудився визнати, що світ став ширше. Президент Сміт залишався оптимістом, або робив вигляд, що вірить в те, що законопроект про пенсії по старості нарешті пройде через Конгрес. Соціалісти говорили це роками. Демократи роками займалися обструкцією. Цитувалися слова Сміта: "Якщо вони проголосують проти, вони заплатять на виборах в листопаді наступного року, і вони цього заслуговують". Цинциннат вже давно вирішив, що повірить у пенсію, коли побачив свій перший чек.
  
  Хто-то в Х'юстоні стріляв у тамтешнього коменданта США. Він промахнувся і був убитий охороною офіцера за доставлені клопоти. Хто-то в Секвої підірвав нафтову свердловину. "Вражаючий вогненна куля, - сказав диктор, - і збитків на сотні тисяч доларів". В його голосі звучало майже радість від того, що він прочитав такі захоплюючі новини.
  
  "А в Кентуккі, - продовжував він, - змова з метою руйнування мостів, що з'єднують Ковінгтон з Цинциннаті, був зірваний пильністю солдатів під командуванням бригадного генерала Абнера Доулінга. Цитують слова Доулінга, який сказав, що Кентуккі залишиться в США до тих пір, поки він там головний, і радикалам і агітаторам краще звикнути до цієї ідеї ". Цинциннат був впевнений, що людина по радіо було б веселіше, якби йому довелося розповідати про мостах, що падають у річку Огайо.
  
  За даними CSA, в Монтгомері вибухнув замінований автомобіль, внаслідок чого загинули четверо - три білих і негр - і сімнадцятеро отримали поранення. Репортер сказав: "Як і більшість недавніх вибухів автомобільних бомб, це, безсумнівно, справа рук негритянських партизан, хоча ніхто не взяв на себе відповідальність за це. В Річмонді президент Физерстон присягнувся помститися за теракт і заявив, що, якщо необхідно, він покладе відповідальність за дії терористів на все кольорове співтовариство, які, за його словами, "труси, знищують невинні життя, але бояться вийти і битися як чоловіки".
  
  Цинциннат пирхнув. Якщо ти борешся з ким-то сильніше себе, треба бути дурнем, щоб зустрітися з ним лицем до лиця. Цинциннат зневажав ідею підривати безневинних перехожих. Але він також зневажав те, що Партія волі робила з чорношкірими в Конфедерації. Як він міг звинувачувати їх за нанесення удару у відповідь будь-якою зброєю, яку вони знайшли?
  
  "У Південній Америці переговори між Венесуелою і Бразильської імперією за їх останнього прикордонного спору, як кажуть, досягли певного прогресу", - сказав диктор. "Однак Аргентина і Чилі відкликали своїх послів із столиць один одного. Кажуть, що вони ближче до війни один з одним, ніж коли-небудь з 1917 року ". Цинциннат згадав, що одна з південноамериканських країн була на боці США у Великій війні, інша - на боці CSA. Розтягнувшись в приємній теплій ванні, він не зміг би сказати, хто є хто. Вони обидва були надто далеко.
  
  "Король Франції Карл зажадав проведення плебісциту в Ельзасі і Лотарингії, точно так само, як президент Физерстон зажадав аналогічного голосування в Кентуккі і Х'юстоні", - оголосив диктор. "Від уряду кайзера Вільгельма не очікується негайної відповіді, не в останню чергу через погіршення здоров'я кайзера. У Великобританії прем'єр-міністр Черчілль оголосив про свою підтримку вимоги Франції, сказавши: "Німці вирішили бути нерішучими, вирішили залишатися нерішучими, непохитними у прагненні до плавності, всемогутніми, щоб бути безсилими".
  
  Судячи з того, що Цинциннат читав у газетах, цей Черчілль був реакціонером. Єдина причина, по якій він був прем'єр-міністром, полягала в тому, що консерватори призначили його на цю посаду, щоб "Срібні сорочки" не з'їли їх партію так, як соціалісти з'їли республіканців у США. Він був старим, і карикатуристам подобалося зображувати його з щелепами, як у бульдога. Але він умів перевертати фрази.
  
  "Черчілль також вніс законопроект, що вводить військову службу у Великобританії", - продовжував репортер. "У своїй промові в Палаті громад він сказав: "Ну ж, усі ви, молоді люди, по всьому королівству. Ви потрібні зараз більше, ніж коли-небудь, щоб заповнити пролом в життя покоління, покаліченого війною. Ви повинні зайняти своє місце в бойовій лінії життя. Знову підніміть славні прапори; направте їх проти нових ворогів.' Він вказав на досягнення Британського легіону Єдинорога в Іспанії та його роль в наданні допомоги націоналістам в захопленні Мадрида у підтримуваних Німеччиною монархістів. "Безсумнівно, Веллінгтон похвалив їх мужність", - сказав він під гучні оплески".
  
  Хто такий Веллінгтон? Цинциннат припустив, що британці знали. Ахілл і Аманда, можливо, теж знали. Він і сам поняття не мав.
  
  Йому теж було все одно. Після того, як він повідомив дані фондової біржі за день (як правило, похмурі) та прогноз погоди (ненабагато краще), репортер пішов. З бездротового динаміка долинало порушену бурмотіння з переповненого стадіону. "Здрастуйте, вболівальники "Яструбів". Дуже приємного вам вечора, де б ви не були", - сказав спортивний коментатор. "Це твій приятель Датч, він привезе тобі сьогоднішню гру між "Де-Мойном" і "Полковниками Кеокука". Де-Мойн повинен бути фаворитом, але ви повинні остерігатися "Кеокука", тому що вони здобувають перемогу над "Ватерлоо", і ..."
  
  Цинциннат знав, що йому сподобається слухати гру, незалежно від того, виграють "Яструби" або програють. Навіть якщо б до тайму рахунок був 49-7, датч знайшов би спосіб підтримувати захоплюючу трансляцію до фінального пострілу. Датч міг би почитати телефонну книгу та зробити її цікавою. Якщо коли-небудь і існував великий комунікатор, то це був саме він.
  
  А потім, коли "Яструби" були на висоті ("Ось вони знову!" - Сказав Датч після чергового виграшу), Елізабет все зіпсувала, крикнувши: "Вечеря готовий!" Цинциннат не хотів вилазити з ванни, але він виліз.
  
  
  Джонатан Мосс жував шматок ростбіфа, коли Дороті подивилася на нього через стіл і запитала: "Тато, чому ти чортів янкі?"
  
  Він не подавився. Треба було зусилля, але він стримався. Обережно проковтнувши, він подивився не на свою маленьку дівчинку, а на свою дружину. Лаура похитала головою. - Я ніколи не називала тебе так, Джонатан ... Ну, ніколи там, де Дороті могла почути.
  
  Він повірив їй. Вона була відверта в своїх думках і словах; він не міг уявити, щоб вона брехала йому про це в обличчя. Повернувшись до Дороті, він запитав: "Хто мене так назвав, люба?"
  
  "Дехто з хлопців у школі", - відповіла вона. "Вони сказали, що мама була коллаборационисткой. Я не знаю, що це означає".
  
  Лора почервоніла. Вона прикусила губу. Вона дуже добре знала, що це означає. Джонатан швидко сказав: "Це означає, що ці діти не розуміють, про що говорять, от що".
  
  "Про", - сказала Дороті. "Добре". Вона повернулася до свого вечері.
  
  Але все було не в порядку, і Джонатан знав це. Він читав Дороті казки, поки Лора мила посуд. Всі вони якийсь час слухали радіо. Дороті переодяглася в довгу фланелеву нічну сорочку, почистила зуби і вийшла, притискаючи до себе улюблену ляльку, щоб поцілувати її на ніч.
  
  Лежачі спати, Лора подивилася на Джонатана і сказала: "Привіт, проклятий янкі".
  
  Він не сказав "Привіт, ти, колаборант" або навіть "Привіт, ти, коллаборационистка". Це тільки погіршило б ситуацію. Він просто похитав головою і сказав: "Діти".
  
  "Вона досить скоро дізнається, що таке колаборант", - з гіркотою сказала Лаура. Тоді він не зможе уникнути цього слова, не згадавши його. Насправді він не думав, що так вийде, хоча й сподівався. Його дружина продовжила: "Школярі подбають про це".
  
  "Вона теж зрозуміє, що ти не колаборант", - сказала Мосс. "Ти все ще терпіти не можеш янкі, хоча і вийшла за одного з них заміж. І є багато янкі, які сказали б, що я колаборант - я маю на увазі колабораціоніста з "Кенакс".
  
  "Не так багато, як раніше", - сказала Лора. "Ні, з тих пір, як ти знову почав літати".
  
  "Ha! Показує, що ти знаєш, - сказав їй Мосс. "Чула б ти, як хлопці на аеродромі під Лондоном підколюють мене".
  
  "Я не хочу їх чути. Я не хочу мати з ними нічого спільного", - відповіла вона. "Якщо б я це робила, я б дійсно стала співавтором". Вона люто подивилася на нього, провокуючи сказати їй, що вона неправа.
  
  Він не хотів сперечатися про це. Вони досить сперечалися - вони занадто багато сперечалися - не шукаючи причин, щоб зчепитися. Він сказав: "Я хочу переглянути ті папери, які я приніс додому. Мені доведеться багато попрацювати над цією апеляцією, коли я завтра прийду в офіс ".
  
  Військовий суддя засудив одного з його клієнтів до п'яти років за брехню про його минуле в канадській армії при подачі заяви на отримання ліцензії на винний магазин. Мосс був переконаний, що суддя проігнорував докази. Він думав, що у нього є непогані шанси домогтися скасування вироку; військові суди в окупованій Канаді в наші дні були далеко не так погані, як незабаром після війни.
  
  Але він також хотів нагадати Лаурі про те, чим він заробляв на життя - чим займався роками. До його полегшення, вона кивнула. "Добре", - сказала вона. "Тебе не потурбує, якщо радіо залишиться включеним? Мені подобається музична програма, яка буде наступною".
  
  "Я анітрохи не заперечую", - сказав він. "Я навіть не помічу цього".
  
  Виходячи на наступний ранок за двері, він подумав, чи не слід було йому запитати Дороті, хто з дітей в місцевій початковій школі обзивав його та Лора. Це, ймовірно, щось говорило про те, як їх батьки ставилися до американських окупантів. Він похитав головою. Він не хотів знати.
  
  Сонце блищало на покритому сажею снігу. Як зазвичай на початку березня, Берлін був похмурим, промерз місцем. Мосс обережно озирнувся, перш ніж сісти в свою машину. Він не побачив нічого незвичайного. Відчувши полегшення, але не заспокоївшись, він сів за кермо і завів мотор. День здавався таким же, як і всі інші. Тим не менш, він поїхав у свою юридичну контору не тим маршрутом, яким напередодні користувався. У нього було занадто багато загроз, щоб піклуватися про те, щоб полегшити життя будь-якого, хто міг бажати його смерті. І, хоча бомба, яка підірвала окупаційний штаб, була націлена не конкретно на нього, вона все одно вбила б його, якби він був там, коли вона вибухнула. Він чесно виявив обережність.
  
  Вийти з "Форда" і пройти пішки півкварталу до офісної будівлі було ще одним невеликим, задумливим відрізком часу. Як би він не добирався від свого багатоквартирного будинку до офісу, в кінці кінців він туди дістався. Можливо, хтось вже чекає.
  
  Нікого не було, ні сьогодні, ні зовні, ні у вестибюлі, ні на сходах, ні в офісі. Мосс кивнув сам собі. Тепер він міг зайнятися справою. Він закурив сигарету, включив плиту і приготував каву. Перша чашка була б до речі. Він приготувався насолодитися нею. До кінця дня в каструлі буде бруд і акумуляторна кислота. Він знав, що буде продовжувати лити з неї ще.
  
  Він був своїм власним секретарем. Він міг би дозволити собі найняти друкарку, але така думка жодного разу не приходила йому в голову. Він почав стукати на друкарській машинці, не набагато молодший і не набагато легше, ніж був насправді. Букви, що з'явилися на аркуші паперу, були більш сірими, ніж йому хотілося б. Коли він заглянув в ящик столу, щоб подивитися, чи немає у нього нової стрічки, то виявив, що її там немає. Він щось пробурмотів собі під ніс; він думав, що купив дві, коли вони були йому потрібні в останній раз. Або він цього не зробив, або це було друге, а не перше. Незабаром йому знову доведеться відправитися за покупками. Стрічки для цієї стародавньої моделі було все важче дістати.
  
  Він розібрався із звичайною кореспонденцією і працював над апеляцією, коли прийшов його перший клієнт за день. "Містер Годфрі, чи не так?" - Сказав Мосс, розгортаючи обертове крісло від друкарської машинки в бік передньої частини кабінету. - Як у вас справи, сер? - запитав я.
  
  "Я зроблю, містер Мосс, спасибі". Тобі Годфрі не був схожий на пухкого краснолицего англійської сквайра, якого можна було б припустити по імені. Він був худим і жовтуватим, з вічно заклопотаним виразом обличчя. Оскільки окупаційна влада пильно стежили за його справами, у нього були причини носити такий вид, але Мосс підозрював, що він був у нього задовго до початку Великої війни.
  
  - Дозвольте мені переглянути ваше досьє, містер Годфрі. Джонатан підвівся і дістав його з сталевого шафи з чотирма висувними ящиками. Погляд на те, що там було, нагадав йому про те, чого там не було. "Ви збиралися принести мені своє свідоцтво про звільнення і свідоцтво про прийомі". Канадцеві, який воював у Великій війні і не зміг довести, що він визнав владу США після капітуляції в 1917 році, дійсно довелося дуже нелегко, якщо він коли-небудь потрапив у поле зору військового трибуналу.
  
  Годфрі кашлянув: вологий звук, наполовину збентежений, наполовину, можливо, туберкульозний. "У мене є довідка про виписку", - сказав він. "Що стосується іншого ..." Він знову кашлянув. "Я, звичайно, був би щасливий підписати акт про прийомі зараз. Це було б краще, ніж нічого, чи не так?"
  
  "Небагато", - похмуро відповів Мосс. Військовий прокурор заявив, що Годфрі підписав свідоцтво тільки із-за своєї суперечки з окупаційною владою. Він також заявив, що все, що Годфрі робив за останні двадцять з гаком років, було незаконним, тому що він робив це, не маючи свідчення у справі. Військовий суддя теж був би схильний прислухатися до такого роду аргументів, тому що окупаційний закон передбачав найгірше щодо людей, які намагалися вбити американських солдатів.
  
  "Я впевнений, що ти зробиш все, що в твоїх силах", - сказав Годфрі.
  
  "Якщо ви не зможете знайти цей сертифікат, я буду робити цеглу без соломи", - попередив Мосс. "Вам краще спробувати домовитись - якщо вони погодяться".
  
  "Але я жив тихим, мирним життям з 1917 року. Ніхто не може сказати інакше", - запротестував Тобі Годфрі. "Це має щось означати!"
  
  - Трохи, - повторив Мосс ще більш похмуро, ніж раніше.
  
  Годфрі, здавалося, не чув цієї похмурості - насправді, здавалося, він відмовлявся її чути. Клієнти часто були такими: повні власних надій і страхів, вони ставали глухими і сліпими до всього, що йшло врозріз з тим, що у них вже було в голові. - Я впевнений, що ви зробите все, що в ваших силах, містер Мосс, - сказав канадець.
  
  Мосс кивнув. "Я так і зроблю. Але скажу вам відверто, я брався за безліч справ, де мені більше подобалися шанси. Якщо ви зможете домовитися з окупаційною владою ..."
  
  Годфрі і чути про це не хотів. Мабуть, він подумав, що це спосіб попросити ще грошей, бо виклав на стіл десять хрустких новеньких десятидоларові банкноти. "Всього найкращого, містер Мосс". Він навіть не став чекати відповіді. Він підвівся і простягнув руку. Мосс потиснув її. Його клієнт вийшов з офісу.
  
  Мосс згріб гроші. "Доведеться відправити йому поштою квитанцію", - подумав він, зітхаючи. "Він зробить все, що в його силах". Якщо ти бився з ворогом, який був набагато більший і сильніший за тебе, іноді твоїх зусиль було недостатньо. Канадці дізналися всі про це під час Великої війни, і Джонатан Мосс був одним з тих, хто дав їм цей урок.
  
  Він розгорнув обертове крісло назад до підставці для друкарської машинки і знову почав стукати. Тільки він випустив неабияку струмінь пари, як хтось постукав у двері. - Увійдіть, - покликав він. Хто, чорт візьми? промайнуло у нього в голові. Клієнти зазвичай не стукали, і до полудня біля нього нікого не було заплановано. Листоноша теж не постукав. Крім того, пошта прийде сюди не раніше, ніж через годину. На всякий випадок рука Мосса намацала пістолет, який він зазвичай тримав у шухляді столу.
  
  Увійшов майор Рекс Фінлі. Мосс витягнув руку з шухляди столу. "Здрастуйте, майор", - сказав він. "Це сюрприз. Що привело вас сюди?"
  
  "Урядовий "Шевроле", і я сподіваюся, що на ньому я теж повернуся до Лондона", - відповів офіцер, який командував тамтешнім аеродромом.
  
  Сміючись, Джонатан вказав на стілець навпроти свого столу і сказав: "Що ж, сідай і скажи мені, що я можу для тебе зробити".
  
  "Я прийшов попрощатися", - сказав Фінлі. "Мене перевели на Райт Філд, недалеко від Дайтона, штат Огайо. З цього моменту усім тут буде керувати капітан Троттер. Ти зможеш продовжувати літати. Не турбуйся про це. Незабаром нам можуть знадобитися всі навчені люди, яких ми зможемо знайти. В його голосі чулася різкість.
  
  - Дейтон, - задумливо промовив Мосс. - Це недалеко від кордону, чи не так?
  
  Майор Фінлі кивнув. "Це точно, і це буде ще ближче, якщо в Кентуккі відбудеться плебісцит і ми програємо". Після цього ніхто з них деякий час нічого не говорив. Якщо б відбувся плебісцит, США програли б. Все, що Мосс знав про Кентуккі, говорило йому про це. За висловом Фінлі, він дотримувався тієї ж думки.
  
  Нарешті Мосс запитав: "Ти справді думаєш, що дійде до цього...?"
  
  "Я не знаю", - відповів Фінлі. "Я не знаю, але я б не здивувався".
  
  "Так, так". Мосс беззвучно присвиснув. "Не хочеш піти куди-небудь і напитися?"
  
  "Для мене занадто рано", - сказав Фінлі з щирим жалем. "І, як я вже сказав, я повинен бути в змозі повернутися в Лондон. Але не дозволяй мені зупиняти тебе".
  
  "У мене самого є робота". Джонатан пошукав промінь надії: "Можливо, ми помиляємося. Будемо сподіватися, що ми помиляємося".
  
  Майор Фінлі кивнув. "Так. Ми сподіваємося". Але з його голосу було не схоже, що він у це вірить.
  
  
  Мері Померой нарізала шматочки смаженої свинячої відбивної і поклала їх на тарілку Алека разом зі стручковою квасолею. Її син їв стручкову квасолю тільки в знак протесту. Однак він їв їх, і лише в рідкісних випадках потрібні загрози неминучого нанесення тілесних ушкоджень. Навіть загрози неминучого нанесення тілесних ушкоджень не змусили б його з'їсти шпинат. Тілесні ушкодження самі по собі цього не зробили б; Мері і Морт обидва провели експеримент, який залишив всіх членів сім'ї нещасними.
  
  Морт заглибився в читання. "Це добре", - сказав він.
  
  "Спасибі", - відповіла Мері. "Які новини в закусочній?"
  
  "Не дуже багато", - сказав її чоловік. "За двома різними столами солдати-янкі обговорюють, чи що-небудь на півдні".
  
  - Плебісцит? - Запитала Мері.
  
  Морт кивнув. "Ось саме. Я чую це по дюжині разів на дню і ніколи не запам'ятовую".
  
  "Якщо він буде, люди там проголосують за те, щоб покинути Сполучені Штати. Вони проголосують за те, щоб знову стати конфедератами", - сказала Мері.
  
  - Гадаю, що так. - Морт закурив сигарету. Йому було все одно, так чи інакше.
  
  Те, що йому було все одно, розчарувало Мері. Вона зробила все можливе, щоб це не привело її в лють. "Як ти думаєш, що сталося б, якщо б ми провели один із цих плебісцитів тут, в Канаді?" - запитала вона.
  
  Морт відповів не відразу. Він пускав кільця диму для Алека. У нього це добре виходило; він міг посилати їх одне за іншим. Його син зачаровано спостерігав за подіями витріщеними очима. Тільки коли у Морта скінчився дим, він знизав плечима і сказав: "Я не знаю".
  
  "Тобі не здається, що ми проголосували за те, щоб знову стати канадцями, знову стати вільними?" Мері спалахнула. "Тобі не здається, що ми проголосували за те, щоб відправити янкі геть?"
  
  "Думаю, так". Але Морт раніше здавався не дуже схвильованим. "Але ми не збираємося голосувати, ти ж знаєш".
  
  "Чому б і ні?" Сказала Мері. "Якщо люди в цих штатах коли-небудь доберуться до цього, ми теж повинні. Я хочу бути янкі не більше, ніж хто-небудь в Х'юстоні".
  
  Випустивши ще одне віртуозне кільце диму, Морт сказав: "Я скажу тобі, чому немає. Тому що в тих інших місцях Конфедеративні Штати весь час кричать про них. Хто буде кричати за нас? Ми не можемо кричати навіть за себе ".
  
  Канадці не кричали, чи не дуже багато. Один з вірних способів визначити янкі в Канаді - це по тому, скільки шуму вони виробляли. Мері не просто хотіла кричати. Вона хотіла кричати. "Ми повинні кричати про себе. Ми така ж країна, як і Сполучені Штати ".
  
  "Я вважаю, ми могли б бути, якби..." - почав Морт.
  
  Алек перервав його: "Ще кілець диму, татко!"
  
  Але Морт загасив сигарету в попільничці. "Наступного разу, коли я закурю, хлопець", - сказав він маленькому хлопчикові і повернувся до Мері. "Я вважаю, ми могли б бути такими, якщо б вони нам дозволили", - сказав він, продовжуючи з того місця, на якому зупинився. "Але вони нам цього не дозволять, і немає нікого, хто міг би змусити їх це зробити. Ми застрягли. Нам краще звикнути до цього. Якщо ми це зробимо, можливо, вони будуть ставитися до нас трохи поблажливіше ".
  
  Мері ніколи не уявляла, що може ненавидіти свого чоловіка. Зараз вона була неприємно близька до цього. Морт не був колабораціоністом. Мері ніколи б не мала з ним нічого спільного, якби він був таким, незалежно від того, як сильно він її схвилював. Але він був - як би ви назвали когось на кшталт нього?- пристосуванцем, от і все. Він знав, що він канадець. Йому навіть подобалося бути канадцем, і він пишався цим. Хоча він не думав, що залишатися канадцем коштувало великої боротьби. Все, чого він хотів, - це жити від одного дня до іншого.
  
  У ці дні все більше і більше канадців, здавалося, були пристосуванцями. Від цього Мері теж хотілося кричати. Пристосувалися достатньо, пристосувалися досить довго, і ви більше не були канадцем, чи не так? Наскільки вона могла бачити, немає. Хіба замість цього ти не перетворився в бліду імітацію янкі?
  
  "Хочеш сходити в кіно в суботу ввечері?" Запитав Морт. "Передбачається, що новий фільм про Несанкціоноване полку Рузвельта буде хорошим. І вони кажуть, що Меріон Моррісон робить першокласний ТР ".
  
  "Я так не думаю", - натягнуто сказала Мері, щосили борючись з відчаєм. Морт вже говорив як бліда імітація янкі. Він заперечував це, якби вона звернулася до нього з цим. Вона цього не зробила. Вона не хотіла сварки. Життя була дуже короткою, не так?
  
  Якщо ти не б'єшся, хіба ти теж не здаєшся? запитала вона себе. Вона припустила, що частково це було правдою, але лише почасти. Її все ще хвилювали помилки, які зробили американці, окупувавши її країну. Вона не забула і не збиралася забувати.
  
  "Про", - сказав Морт. "Майже вилетіло з голови".
  
  "Що?" Запитала Мері.
  
  "Ти знаєш Фредді Холлідея?" Запитав Морт. Це був дурний питання; Розенфельд був не таким великим містом, щоб всі один одного не знали. Мері нетерпляче кивнула. Її чоловік продовжив: "Він каже, що публічна бібліотека дійсно відкриється через два тижні. Він каже: "Клянусь серцем і сподіваюся померти ".
  
  "Ти думаєш, це станеться?" Запитала Мері. Фредді Холлідей роками намагався відкрити публічну бібліотеку в Розенфельде. До недавнього часу йому не дуже щастило. Тепер у нього дійсно було будівлю через кілька дверей від універсального магазину. Воно у нього було, тому що фармацевт, який повинен був приїхати з Міннеаполіса, злякався, але воно в нього було. Чи було у нього що-небудь ще, крім будівлі, було предметом численних спекуляцій у місті.
  
  "Він каже, що у нього є дозвіл від окупаційних властей Вінніпега, бюджет і книги", - відповів Морт. "Я не знаю, чи так це насправді. Якщо він цього не зробить, ми повинні вивезти його з міста на рейках, щоб навчити його не обманювати наших надій.
  
  "Мої надії не виправдалися", - сказала Мері. "Ти можеш повеселитися в бібліотеці так само, як у кінотеатрі, і це тобі нічого не буде коштувати". Вона повернулася до Аліку. - Цікаво, чи знайдуться там для тебе якісь дитячі книжки?
  
  - Почитай мені казку? - Запитав Алек, залучений словом "книги".
  
  - Після вечері, - сказала Мері. Це змусило Алека запихати їжу в рот, як кочегара на швидкохідному кораблі. Мері сподівалася, що більшість кочегарів мітять краще, ніж її маленький хлопчик.
  
  Стало здаватися, що у Фредді Холлідея є все, про що він заявляв. Над дверима в покинуту аптеку висіла мідна табличка з написом "Публічна бібліотека Розенфельда". Страхітливо повна незаміжня леді, якась міс Монтегю, переїхала в квартиру на першому поверсі у багатоквартирному будинку Помероев і почала проводити в цьому будинку весь час свого неспання. Великий вантажівка привезла сюди якісь ящики. Якщо в цих ящиках були не книги, то що в них було?
  
  Обіцяний день відкриття прийшов... і пройшов. Все в місті жартували з цього приводу - всі, крім Фредді Холлідея, який залишався рішуче оптимістичним. Через тиждень Публічна бібліотека Розенфельда дійсно відкрила свої двері.
  
  Мері не була присутня на відкритті. Алек зліг із застудою, що означало, що йому довелося залишитися вдома, а значить, і їй теж довелося залишитися вдома. Вона не з'являлася в бібліотеці ще тиждень. Був ясний весняний день, небо над головою було глибокого, майже болючого синього кольору. Кілька білих хмар, що покривали його, тільки робили чудовий колір ще глибше. На фермах за околицею міста люди скористалися б цією чудовою погодою, щоб посадити рослини. Мері могла просто насолоджуватися цим. Йдучи поруч, тримаючи маленьку ручку Алека у своїй, вона відчувала себе винуватою за те, що не зробила більшого.
  
  В бібліотеці міс Монтегю сиділа за великим дерев'яним столом під майже такий же великий табличкою "тихо, будь ласка!" . Вона посміхнулася Аліку і, звичайно ж, вказала на дитяче відділення. Вона навіть не видихнула вогню, коли Алек заволав від захвату, знайшовши книги, яких він раніше не бачив.
  
  Мері домовилася про отримання читацького квитка для себе і для Морта. Вона крадькома переглядала романи і науково-популярні книги, енциклопедії, журнали й газети. "Подивися всі телефонні довідники", - сказала вона, намагаючись зацікавити Алек, щоб вона могла продовжити огляд. "Ти можеш дізнатися номер телефону будь-якої людини в Канаді чи Сполучених Штатах". Вона відмовилася навіть назвати Республіку Квебек, вкрадену в її країни, як Кентуккі і Х'юстон були вкрадені у CSA.
  
  "Чому?" Запитав її Алек.
  
  "Так що ти можеш подзвонити їм, якщо захочеш".
  
  "Але у нас немає телефону".
  
  - У нас немає телефону. Але якби він у нас був, ми могли б.
  
  "Чому?" Алек запитав знову.
  
  Ця низка питань могла тривати весь день. Знаючи це, Марія сказала: "А ось книга з картами всього світу". Великий барвистий атлас відволік Алека.
  
  Це також відволікло Мері, але ненадовго. Якщо б я міг подзвонити кому-небудь, хто б це був? Що я сказав? Від цієї думки у неї закрутилася голова. За все своє життя вона користувалася телефоном всього кілька разів. В закусочній він був, а в квартирі - ні, і, звичайно, на фермі його не було. Якщо б у неї був телефон і якби на фермі він теж був, вона подумала, що поговорила б з матір'ю при будь-якій можливості. Вона не могла згадати нікого, крім своєї сестри Джулії, кому хотіла б подзвонити. Людей, яких вона знала в Розенфельде, вона могла відвідувати, коли їй заманеться, в той час як ніякий телефон ніколи не дозволяв їй поговорити з братом або батьком.
  
  Але навіть якщо у неї не було телефону, у багатьох людей в Канаді і ще більшого числа в США він був. Телефонна книга Торонто, наприклад, повинна була бути товщиною в півтора дюйма. Мері зняла його з полиці - їй не хотілося навіть відкривати телефонну книгу Сполучених Штатів. Перше ім'я, яке вона шукала, було Макгрегор, те саме, з яким вона народилася. Вона знайшла майже цілу сторінку Макгрегорів, поруч з кожним ім'ям був вказаний не тільки номер телефону, але і адресу. "Повинно бути, це зручно, - подумала вона, - особливо у великому місті, де ти не знаєш, де живуть всі інші". Після Макгрегорів вона перевірила Помероев. Їх було не так вже багато - всього трохи більше, ніж на цілу колонку. Вона посміхнулася очевидній перевазі свого імені при народженні. Але потім, коли вона побачила сім сторінок "Смітса", вона вирішила, що кількість не визначає якість.
  
  Алек втрачав терпіння, спостерігаючи, як його мати гортає сторінки взад і вперед. "Хочу додому", - сказав він.
  
  - Тихіше, - сказала йому Мері. - Не розмовляй голосно в бібліотеці.
  
  "Хочу додому". Аліку було все одно, де він був, і він знав, де він хотів бути.
  
  - Добре, - сказала Мері. Вона теж була готова піти. Але потім, коли вони вже прямували до виходу, вона раптово зупинилася. Алек потягнув за складки її спідниці. "Зачекайте секунду", - сказала вона йому і підійшла до столу бібліотекаря. "Вибачте, міс Монтегю, але не могла б я позичити олівець і маленький листок паперу?"
  
  "Ну, звичайно". Бібліотекар дала їй.
  
  Особа Алек запаморочилось, коли вона повернулася. - Це займе всього хвилину, - сказала вона. - Я хочу дещо побачити. Він не розплакався на місці, що було вже дещо. Якби він це зробив, їй довелося б відвезти його додому - і вона б теж погрела його дупу.
  
  Як би те ні було, вона знайшла те, що шукала, за дві хвилини. Вона записала те, що їй треба було знати, з вдячним кивком повернула олівець міс Монтегю і вийшла з бібліотеки. На зворотному шляху Алек вів себе пристойно. Чому б і ні? Він отримував те, що хотів. Проходячи повз будинок, у якому розміщувався "Розенфельд Реджістер", Мері теж кивнула газеті в знак подяки.
  
  
  Люсьєн Галтье завів свій автомобіль. "Шевроле" з ревом ожив відразу ж. Зрештою, йому довелося замінити акумулятор. Новий був набагато міцніше старого, але він все одно бурчав через дорожнечу. Коли він управляв конем, йому не доводилося так часто купувати для неї нові деталі.
  
  Як тільки двигун прогрівся, він включив передачу і поїхав у бік Рів'єр-дю-Лу. Сьогодні йому виповнилося шістдесят років (він не хотів називати точне число), і Ніколь і доктор Леонард О Доул запросили його до себе додому на вечерю, щоб відсвяткувати цю подію.
  
  Частина його задавалася питанням, чому люди святкують старіння. Інша частина, та, що все ще боліла за Марі, підказала йому відповідь: тому що альтернативою було не старіти, і це було жахливо остаточно.
  
  Минуло чверть століття з тих пір, як пазуриста рука війни пройшлася по сільській місцевості. Молоді люди говорили, що шрамів більше не видно. Люсьєн знав краще. Час пом'якшило ці рани, але вони все ще були там, якщо знати, де шукати. І снаряди все ще лежать у землі. Час від часу вони пробивалися на поверхню. У більшості випадків майстри забирали їх і утилізували. Час від часу один з них виходив з ладу, коли по ньому били лемешем плуга або з ним сталась якась інша неприємність подібного роду. Велика війна все ще вбивала людей і буде тривати ще довгі роки.
  
  Він проїхав повз поштового відділення. Перед ним на вітрі розвівався прапор Республіки Квебек із зображенням лілії. Тепер він звик до цього прапору, але він все ще не здавався прапором його країни. Він не припускав, що це коли-небудь трапиться, не тоді, коли він провів свої перші сорок років у провінції Квебек, а не в Республіці. Чи зараз краще? Гірше? Або просто по-іншому? Хоч убий, йому було важко говорити.
  
  Там був будинок, де Ніколь жила з Леонардом О Доуллом. Він припаркувався перед доріжкою, що вела до парадного ганку. Трава на галявині знову була зеленою. Виходячи з машини, він брав ключ з собою. На фермі він половину часу залишав його в замку запалювання. Ймовірно, це не годилося б тут, у місті, де незнайомець міг заскочити всередину і вирішити покататися.
  
  Двері відчинилися перш, ніж він встиг постукати. На порозі стояв його старший онук. Яким чарами Люсьєн О Доул став вище людини, на честь якого його назвали? "З днем народження, мій дідусь", - сказав він. "Заходь". Та ж магія, що б це не було, надала йому і низький чоловічий голос.
  
  "Мерсі", - сказав Люсьєн Галтье, а потім, схвально якщо принюхатися краще, запитав: "Чому так смачно пахне?" За мить він підняв руку. "Ні, не кажи мені. Я це з'ясую".
  
  Він пішов за онуком за коротким вестибюлю у вітальню. Як тільки він опинився там, йому в обличчя вдарила спалах. Здавалося, мільйон людей закричали: "Сюрприз!"
  
  "Ості", - пробурмотів Люсьєн, здригаючись від того, що справді було несподіванкою - шок, ймовірно, підступив ближче. Перед очима у нього розпливалася велике пурпурно-зелена пляма, і йому знадобилося мить, щоб розгледіти, наскільки битком набита людьми вітальня. Він очікував побачити Ніколь, Леонарда і маленького Люсьєна, і вони були там, але також були Деніз, і Шарль, і Жорж, і Сусанна, і Жанна, і їх подружжя, і їх діти. І зрозумів він після чергового переляканого удару серця, те ж саме було і з Луїз Гранш.
  
  "Сюрприз!" - знову закричали всі, ще голосніше, ніж раніше. Ніколь протиснулась крізь натовп і поцілувала Галтье в щоку. "З днем народження, дорогий тато!" Її чоловік знову підняв фотоапарат. Ще один спалах зафіксувала момент.
  
  Люциен був, принаймні, частково підготовлений до другого спалаху світла. Він погрозив пальцем своєму нащадкові. "Ви - зграя дияволів, кожен з вас", - сказав він. "Ти зробив все можливе, щоб зробити цей сюрприз останнім у моєму житті по цю сторону Перлинних Брами". Він зобразив, як хапається за груди і падає замертво.
  
  Його діти і внуки сміялися та підбадьорювали його. Луїза Гранш сказала: "Якщо це зграя дияволів, то де, по-твоєму, вони це беруть?" Це викликало ще більше сміху. Луїза піднялася з дивана і пройшла повз дітей до Люсьєну. Як і Ніколь, вона сказала: "З днем народження", - і поцілувала Галтье. Леонард О Доулл зробив ще одну фотографію.
  
  "Ну-ну", - сказав Люсьєн. "Я підозрюю, що ви всі мислили про це протягом дуже довгого часу".
  
  "О, ні, тато". Джордж похитав головою. "Твій американський зять заїхав до нас додому пару годин тому, і оскільки ми не збиралися робити нічого особливого сьогодні ввечері ..."
  
  "Нісенітниця", - сказав Галтье. Якби там не було так багато жінок і дітей, він сказав би що-небудь більш барвисте. Але зійде і нісенітниця. Голова його молодшого сина завжди була зайнята цим. У більшості дорослих поруч з собою стояли стакани, одні-повні, інші порожні. - Не могли б ви запропонувати мені що-небудь випити? - жалібно запитав Галтье.
  
  "Що ж, враховуючи, що сьогодні твій день народження", - сказав Леонард О Доулл з виглядом людини, що йде на велику поступку. "І, можливо, мені також слід прописати що-небудь від того, що у тебе зеленіють зябра. Хочеш віскі або яблучний бренді?"
  
  "Так", - сказав Гальтье: відповідь, гідний Жоржа.
  
  Його зять зробив йому гримасу. - Яка ти, сварливий створення?
  
  - Яблучний бренді, на вибір, - відповів Люсьєн. Він охоче випив би віскі, але не був від нього в захваті. Він повернувся до Луїз. - А ти що тут робиш? - запитав я.
  
  "Ну, вітаю тебе з днем народження, звичайно", - скромно відповіла вона. "Я сподіваюся, що це щасливий день народження?"
  
  "Поки, здається, так", - відповів він; відвертість і визнання, що він щасливий, здалися йому проявом слабкості. Він повернувся до Леонарду О Дуллу. "Ви бачите? Ти знову слухав плітки.
  
  "А що, якщо у мене є?" Відповів О Доулл. "Ти скаржишся?"
  
  - Я? Зовсім ні. Я радий, що я тут. Я радий, що все тут, - сказав Галтье. - І я маю на увазі всіх. Він посміхнувся Луїз. Йому хотілося поцілувати її знову, але він не став би цього робити, тільки не на очах у своїх дітей і онуків. Вони могли б - більшість з тих, хто був достатньо дорослою, щоб розуміти, звичайно, розуміли - знати, що він і Луїза були більше, ніж друзі, але була різниця між знанням і показом. Одного короткого поцілунку було достатньо. Двох було б занадто. Різниця мала для нього значення. Те, що це може мати набагато менше значення для його нащадка, ні разу не приходило йому в голову.
  
  Ніколь зникла на кухні. Коли вона вийшла, це були одні з найбільш захоплюючих слів на будь-якій мові: "Вечеря готовий!"
  
  Смажений курча, баранина, ароматна часником, кролики, тушковані зі сливами, свіжим шпинатом і горошком, тушкована ріпа, нескінченні снігові гірки картопляного пюре, багато віскі, яблучного джека і пива, щоб запити все це... Будь-який чоловік, який не міг бути щасливий після такого бенкету, недостатньо старався. Люсьєн їв доти, поки йому не захотілося згорнутися калачиком на своєму стільці і заснути. Він був не єдиним, хто пішов далі службового боргу; Жорж легко міг би приготувати абсолютно нового курчати з купи кісток у себе на тарілці.
  
  Всі застогнали від страхітливого задоволення, коли Ніколь винесла величезний святковий торт. Його вінчала єдина велика свічка. Леонард О Дулл злобно посміхнувся Люсьєну. "Ми не хотіли ставити по свічці за кожен рік, - сказав він, - зі страху, що ви спалите будинок вщент, коли спробуєте їх задути".
  
  - У старого все одно не вистачить вітру, щоб задути стільки свічок, - вставив Жорж.
  
  "Я дав тобі ремінь, коли ти був маленьким, - сказав Люсьєн своєму молодшому синові, - але, як я бачу, цього недостатньо. Що ж, le bon Dieu все ще слухає. Я не знав, що "Обесчещи свого батька та матір" - це одна із заповідей.
  
  "Не говори дурниць. Мені б і в голову не прийшло сказати ні слова проти maman". Особа Жоржа було втіленням невинності. Гальтье пирхнув.
  
  Чарльз чиркнув сірником і запалив свічку. - Задуй її, тато, щоб ми могли з'їсти торт, - розважливо сказав він. На відміну від Жоржа, в ньому не було дикості, але він був хорошим, цілісною людиною.
  
  Це зробив Люсьєн. Всі зааплодували. Ніколь розрізала торт. Перший шматок вона віддала батька. Він поняття не мав, як знайшов для нього місце, але він це зробив. Його діти та їхні чоловіки стогнали, коли їли. Його онуки були схожі на рій сарани. Люсьєн здивувався, що вони залишили хоч шматочок пирога несмачним.
  
  - А тепер, - швидко сказала Ніколь, - подарунки.
  
  Гальтье спробував відмахнутися від них. "Того, що я тут зі своєю родиною, досить - більш ніж достатньо", - сказав він. Його ніхто не слухав. Він і не думав, що хтось послухає. Тепер, коли він висловив протест, він міг насолоджуватися своїми подарунками і не бути жадібним.
  
  Від Чарльза він отримав м'який твідовий піджак, який більше підходив дозвільному джентльменові, ніж работящему фермеру. У всякому разі, так йому здавалося. Але Луїза сказала: "Це ідеально, щоб надіти на танці". Він про це не подумав. Однак, як тільки вона це сказала, він зрозумів, що вона була права.
  
  Жорж подарував йому модний трубку і трохи ще більш модного тютюну. Коли він відкрив бляшанку, кімнату наповнив густий аромат. - Калисс, - побожно промовив він. "Це так смачно пахне, що мені навіть не доведеться це палити"... І що це?"
  
  Це прийшло від Ніколь і Леонарда О Дулл. Це була велика пляшка справжнього кальвадосу, а не підробок, виготовлених місцевими майстрами, яким було начхати на виснажливі акцизні правила Республіки Квебек. - "Цього прекрасного бренді захищає його Величність король Франції Карл XI", - прочитав Галтье на етикетці.
  
  "Mais certainement", - сказав його зять. "Я особисто вирвав цю саму пляшку з рук короля Карла".
  
  "Ти, звичайно, бараняча голова", - сказав Люсьєн.
  
  Луїза Гранш подарувала йому темно-бордовий вовняний светр. Всі казали, що він дуже красивий. Знову ж таки, Люсьєн подумав, що він краще, ніж те, що він зазвичай носив, але він був товстим і теплим. Воно прекрасно підійде навесні і восени, а також взимку під пальто. "Сподіваюся, тобі сподобається", - сказала Луїза.
  
  "Я люблю, дуже люблю", - сказав він. "Завжди приємно, коли один думає про мене". Він говорив з незворушним обличчям. Луїза кивнула. Те ж саме зробили діти Гальтье і їх дружини. Більшість його онуків були занадто малі, щоб піклуватися про те чи інше. Були дотримані пристойності.
  
  Пізніше, коли він ніс видобуток до "Шевроле", Луїза сказала: "Не міг би ти підвезти мене до мого будинку, дорогий Люсьєн? Я б не хотів нав'язувати докторові О Дуллу вести мене в обох напрямках.
  
  "Це не становило б жодних труднощів", - ввічливо сказав Леонард О Доулл.
  
  "Ні, ні, не перевантажуйте себе", - сказав Галтье. "Всі так багато зробили для мене сьогодні. Для мене було б задоволенням зробити це". Його зять дозволив себе умовити.
  
  "Сподіваюся, у тебе був щасливий день народження", - сказала Луїза, коли вони виїхали з Рів'єр-дю-Лу і заглибилися в сільську місцевість.
  
  "Дуже щасливий". Тепер Люсьєн міг це визнати. Він усміхнувся. "У мене не було вечірки-сюрпризу з тих пір, як мені було вісім років".
  
  Коли вони зупинилися перед її будинком, вона посміхнулася і запитала: "А чи є що-небудь ще, що ти міг би побажати на свій день народження?"
  
  "Може бути", - сказав він. "Так, може". Вони разом увійшли всередину.
  
  
  За винятком даху посольства США, Зоряно-смугастий прапор не піднімався в повітря в Річмонді майже вісімдесят років. Лише жменька літніх чоловіків і жінок пам'ятала дні, коли Вірджинія була частиною Сполучених Штатів. Однак тепер, коли Джейк Физерстон в червневу спеку чекав на залізничній станції відправлення спеціального поїзда, що йде на південь з Вашингтона, прапори США і C. S. майоріли пліч-о-пліч по всій столиці Конфедерації. Жоден президент Сполучених Штатів ніколи не відвідував Річмонд з офіційним візитом ... до сих пір.
  
  Физерстон був одягнений у форму гвардійця Партії свободи, майже ідентичну по крою і кольору формі Армії Конфедерації. Річна бавовняна тканина була прохолодніше і зручніше, ніж костюм. Враховуючи сухорлявий зростання Джейка, уніформа також робила на ньому набагато більше враження.
  
  Фотографи пішли. Камери кінохроніки відзняли кадри. Репортери чекали цитат. Джейк нагадав собі, що йому слід бути особливо обережним у тому, що він робить і говорить на публіці. Команди преси Конфедерації змусили б його виглядати і говорити так, як вони з Солом Голдманом вважали за потрібне. Однак команди з США - це зовсім інша історія. Половина - більше половини з них були тут в надії побачити, як він виглядає і говорить як дурень. І він не міг утримати їх від участі в CSA, не тоді, коли приїжджав президент Сміт. "Просто треба бути розумнішими, ніж вони є", - подумав він і трохи неприємно посміхнувся. Це не повинно бути складно.
  
  Дужий чоловік у білій сорочці та брюках кольору вершкового масла поклав трубку і поспішив до нього. "Поїзд приблизно в двох хвилинах їзди, бос", - сказав він.
  
  "Спасибі, Оззі", - відповів Джейк. Стійкий відступив. Ти лояльний? Физерстон задумався. Ти дійсно лояльний? З тих пір як Віллі Найт спробував убити його, він задавався питанням майже про всіх оточуючих - про всіх, крім Ферда Кеніга, Сола Голдмана та деяких інших старих учасників кампанії. Він обрав свого нового віце-президента, сенатора від штату Теннессі на ім'я Дональд Партрідж, не в останню чергу тому, що Дон був доброзичливим нікчемою, яке не могло сподіватися погрожувати йому.
  
  Ось підійшов поїзд Ела Сміта. Школярі на платформі почали розмахувати зоряно-смугастими емблемами і зоряно-смугастими планками. Військовий оркестр заграв "Бойовий клич свободи", мелодію, яку обидві сторони використовували з різними текстами - під час Війни за відділення.
  
  Поїзд підійшов до зупинки. Кольоровий провідник підвів людей до маленької ступінчастою платформі, на якій вони зазвичай спускалися на станцію. Охоронці Партії свободи - не найстійкіші, яким навряд чи можна було довіряти, - з автоматами вишикувалися віялом, щоб переконатися, що не відбудеться прикрих міжнародних інцидентів. Двері у вагон Сміта Pullman відкрилася. Першими вийшли охоронці президента США. На них були цивільні костюми, а не коричнева уніформа, але в іншому вони були зліплені за тим самим зразком, що й члени Партії свободи.
  
  Коли з'явився сам президент Сміт, оркестр заграв "Зоряно-смугасте прапор", мелодію, яку в Річмонді чули так само рідко, як бачили Зоряно-смугастий прапор. Волосся Сміта під франтівський фетровому капелюхом здавалися білосніжними. Він виглядав старшим і утомленнее, ніж очікував Джейк Физерстон. Але він зумів посміхнутися натовпі операторів і репортерів і підійшов до Джейка з дружнім кивком. "Приємно познайомитися, пане президенте", - сказав він.
  
  "Я теж радий познайомитися з вами, пан президент", - відповів Джейк. Фотографії зі спалахами і камери кінохроніки відобразили їх рукостискання для нащадків. Джейк чув Ела Сміта по радіо і в кінохроніці. Тоді йому було важко вловити нью-йоркський акцент іншого президента. При особистій зустрічі виявилося не легше. Сміт виділив звуки, які проковтнув би будь-який житель Конфедеративних Штатів, і нарізав те, що простягнув би Конфедерат.
  
  "З нетерпінням чекаю можливості обговорити це з вами", - сказав Сміт.
  
  "Ласкаво просимо в Річмонд", - сказав Физерстон. "Саме час нам сісти і поговорити віч-на-віч. Кращий спосіб все владнати". Кращий спосіб для тебе дати мені те, що я хочу.
  
  "Ще б", - сказав Сміт. Джейк сприйняв це як згоду. Військовий оркестр змінив національний гімн США на "Діксі". Президент Сміт зняв капелюха і встав по стійці смирно.
  
  Також витягнувшись по стійці "струнко" поруч з ним, Джейк Физерстон зізнався собі, що це був приємний штрих. Коли гімн Конфедерації закінчився, Джейк сказав: "Може бути, ми підемо в Сірий будинок і трохи поміняємося кіньми?"
  
  "Домовилися", - сказав Ел Сміт.
  
  Оточені охоронцями з обох країн, які дивилися один на одного майже так само обережно, як і на перехожих, два президента попрямували до нового лімузину Физерстона. Попередній автомобіль був броньованим. Цей міг би бути стовбуром, за винятком того, що у нього не було вежі. Будь-хто, хто намагався вбити президента CSA, перебуваючи в ньому, дарма витрачав час.
  
  На жаль, з піднятими товстими скельцями в лімузині було приблизно так само спекотно, як у бочці. Ел Сміт швидко опустив свої на кілька дюймів. "Вони хочуть у мене вистрілити, вони можуть в мене вистрілити", - сказав він. "Принаймні, я не поджарюсь".
  
  "Мене влаштовує". Джейк щосили намагався залишатися безтурботним. У його охоронців та охоронників Сміта, ймовірно, була істерика. Що ж, до біса погано, подумав він.
  
  Маршрут параду від станції до Сірого будинку був всього один. Таким чином, Сміт - і репортери разом з ним - не побачили руйнувань від саморобної бомби, яку "Червоні негри" підірвали двома днями раніше. Физерстон ненавидів чорношкірого, який придумав цю тактику. Це завдавало великої шкоди, сіяло ще більше страху, і від цього було страшенно важко захищатися. Занадто багато негрів, занадто багато автомобілів - як ти міг перевірити їх всі? До нещастя, ти не зміг.
  
  Якщо президент Сміт і помітив пробіжку, він був дуже ввічливий, щоб сказати про це. Він посміхнувся дітям і дорослим, размахивающим прапорами, які вистроїлись вздовж маршруту. "Приємна компанія", - сказав він без тіні іронії, яку почув Физерстон. Чи Означало це, що він не розумів, що їх запросили спеціально з такої нагоди? Джейк сподівався на це.
  
  Коли вони дісталися до Сірого будинку, Сміт з цікавістю дивився на нього. Джейк подумав, що порівнює його з Білим домом або з тим місцем у Філадельфії.
  
  Вони позували для нових знімків в приймальній на першому поверсі, а потім у кабінеті Джейка. Потім вони вигнали фотографів з кімнати. - Чи Не хочете чого-небудь випити, перш ніж ми перейдемо до справи? - Запитав Физерстон. Він чув, що Ел Сміт непогано справлявся з цим, та й сам був не так вже й поганий.
  
  "Звичайно. Чому б і ні?" сказав президент США.
  
  Кольоровий слуга приніс пляшку бурбона стовідсотковою витримки, кілька кубиків льоду і дві склянки. Джейк сам надав честь. Він підняв свій келих за Ела Сміта. "Бруд тобі в око", - сказав він. Вони обоє випили.
  
  "А!" - сказав Сміт. "Це чистий товар". Він зробив ще ковток. Будь-хто, на кого віскі не діяло, бачив дно не однієї склянки в свій час, це вже точно.
  
  Після того, як Физерстон розлив по келихах, він сказав: "Ви знаєте, чого я хочу, пане президент. Ти теж знаєш, що правильно, клянуся Богом ". Наскільки він був стурбований, ці два поняття були одним і тим же. "Нехай люди вибирають. Ми скористаємося цим шансом ".
  
  "А тим часом ви будете продовжувати вбивати всіх в Кентуккі і Х'юстоні, хто не погодиться", - сказав Сміт.
  
  "Ми не маємо до цього ніякого відношення", - збрехав Джейк без жодних докорів сумління.
  
  Президент США видав сміх, схожий на кашель. "Моя дупа".
  
  Физерстон моргнув. Довгий час ніхто прямо не називав його брехуном. Він сказав: "Ви просто боїтеся плебісциту, бо самі знаєте, що станеться".
  
  "Якщо б я боявся плебісциту, мене б тут не було", - відповів Ел Сміт. "Але якщо ми підемо цим шляхом, у мене є свої власні умови".
  
  "Давайте послухаємо їх", - сказав Джейк. Можливо, він не зміг би схопити все, що було на столі. Хоча, якщо б йому подавали страву за стравою, цього було б достатньо.
  
  "По-перше, ніякого кровопролиття до плебісциту", - сказав Сміт. "Якщо люди збираються голосувати, нехай голосують без страху".
  
  "Якщо ви оголосите плебісцит, я очікую, що жителі окупованих штатів будуть досить щасливі погодитися з цим", - одразу ж сказав Физерстон. Він міг приборкати більшість своїх людей і сказати, що ті, кого він не приборкав, були не його провина. Крім того, всі вже знали, на що здатна Партія Свободи. Йому не потрібно було б додати щось ще напередодні плебісциту, щоб зберегти актуальність повідомлення.
  
  "Добре. Тоді номер два", - сказав Ел Сміт. "Ви хочете, щоб люди проголосували, люди повинні проголосувати. Всі люди - всі старші двадцяти одного року в Х'юстоні, штат Кентуккі і Секвої.
  
  "Я говорив це все час", - відповів Джейк. Незважаючи на свої громові заяви, він не знав, чи переможе він Секвої. Поселенці з США ринули сюди після війни. Раніше конфедерати не квапили заселення білими з поваги до П'яти цивілізованих племен індіанців, які так багато допомогли у Війні за відділення. Сполучені Штати завжди були суворі до індіанців, ось чому крики, черокі і всі інші були так лояльні до CSA.
  
  Але президент Сміт похитав головою. "Я не думаю, що ви розумієте. Коли я кажу "все", я маю на увазі всіх. Білі і негри".
  
  "Білі і негри?" Джейк був відверто шокований. Це навіть не прийшло йому в голову. "Ніггери ніколи не могли голосувати у CSA. Вони, чорт візьми, теж напевно не будуть голосувати, коли повернуться. Чорт візьми, вони не можуть голосувати в цих штатах нині ".
  
  "Вони проголосують на плебісциті", - сказав Сміт. "У наші дні у них є прізвища. Ми можемо відстежити їх, переконатися, що це чесно. Вони більше не раби. У США вони громадяни, навіть якщо не голосують. Якщо вони збираються міняти країни, вони повинні бути в змозі допомогти зробити вибір ".
  
  Джейк задумався. Сміт спритно помінявся з ним ролями. Він кричав: "Дайте народу проголосувати!" Тепер Сміт сказав: "Нехай проголосує весь народ!" Як він міг сказати "ні", не виставивши себе дурнем? Він не міг, і він знав це. - Гаразд, чорт візьми, - видавив він. Це зробило Секвою ще більш вразливим, але він не думав, що це зашкодить - за винятком прецеденту - в Кентуккі або Х'юстоні.
  
  Сміт, здавалося, був трохи здивований, що він погодився, хай і неохоче. Він поставив своє наступне умова: "Будь-яка держава, що переходить з рук у руки, залишається демілітаризована протягом двадцяти п'яти років".
  
  "Це вигідна угода". Джейк не вагався ні секунди. Він знав, що розірве угоду протягом двадцяти п'яти днів. Він завжди міг вигадати інциденти, щоб виправдатися - або, може бути, якщо чорні стануть нахабними, йому не доведеться вигадувати нічого подібного. "Що ще?"
  
  "Це повинні бути ваші останні вимоги щодо територіальних змін", - сказав Сміт. Це залишило б Сполученим Штатам частина Вірджинії, частина Арканзасу, частина Сонори - можливо, цього було б достатньо, щоб стверджувати, що вони все ще отримували прибуток від війни.
  
  "Ну, звичайно", - сказав Физерстон, знову без коливань. Якщо я отримаю стільки, я отримаю і інше - тримаю парі, що отримаю. "Що-небудь ще?"
  
  "Так, і ще дещо", - сказав президент США. "Ми можемо оголосити про угоду зараз, але я не думаю, що саме голосування повинно відбутися раніше 1941 року. У нас повинна бути належна кампанія - нехай будуть почуті обидві сторони".
  
  "Що?" Физерстон нахмурився, гадаючи, що за спритність намагається зобразити Сміт. Потім, раптово, він розсміявся. Ел Сміт буде балотуватися на переобрання в листопаді. Він хотів мати можливість сказати, що уклав мир з Конфедеративными Штатами, але не хотів передавати їм будь-яку територію до Дня виборів. Після цього у нього буде достатньо часу, щоб відшкодувати збиток. У всякому разі, він так думає. "Добре, містер президент", - сказав Джейк. "Ви уклали угоду".
  XV
  
  Енн Коллетон чула, що люди танцювали на вулицях Річмонда, коли Вудро Вільсон оголосив війну Сполученим Штатам. Тепер тутешні хлопчаки-газетярі кричали: "Плебісцит!" - і люди танцювали на вулиці. Можливо, це тому, що вони думали, що війни зараз не буде. Але, можливо - і, швидше за все, більш імовірно, - це було тому, що вони думали, що Конфедеративні Штати нарешті повернуть те, що вони втратили у війні.
  
  Вона й сама так думала. Вона пишалася собою за те, що вибрала правильну кінь. До приходу до влади Партії свободи хто б міг подумати, що Сполучені Штати коли-небудь навіть подумають про те, щоб повернути землі, які вони вкрали у CSA? Але вкрадені штати стали занадто гарячими, щоб за них триматися; Сполучені Штати продовжували обпалювати їм пальці. І якщо це не справа рук Джейка Физерстона, то чиїх? "Підходяща кінь, це вже точно", - самовдоволено подумала Енн.
  
  Святкування на площі Капітолій, через дорогу від готелю Форда, були досить гучними, щоб не дати їй заснути вночі. Вона не подумала про це, коли реєструвалася. Звичайно, було багато проблем і гірше, навіть якщо б вона потребувала уві сні більш регулярно, ніж коли була молодшою.
  
  Вона була в Річмонді, щоб нанести візит у французьке посольство. Деякі з чоловіків, з якими вона спілкувалась в Парижі багато років тому, з тих пір придбали популярність. Вона могла б поговорити з ким-небудь з них неофіційно, але при цьому залишити його впевненим, що він розуміє позицію уряду Конфедерації. Останнім часом у неї було мало можливостей говорити по-французьки, але вона чекала, що її акцент не буде занадто варварським.
  
  Навпроти посольства Франції, на схід від площі Капітолій, стояло набагато більш велику будівлю, в якому розташовувалося посольство США. Паркан із загострених залізних прутів висотою в людський зріст захищав неокласичну беломраморную башту, над якою висіли Зірки і смуги. Енн розуміла, чому посольство США потребувало такого захисту. Скільки разів її співвітчизники хотіли дати йому те, чого, на їхню думку, воно заслуговувало?
  
  Але не сьогодні. Сьогодні люди вітали американських військових охоронців в їх сіро-зеленій формі. Охоронці безпристрасно стояли біля входу в посольство. На їхніх обличчях не було видно, про що вони думають. І все ж Енн задавалася питанням, що б це могло бути. Наскільки їх обрадувала перспектива плебісциту в анексованих штатах?
  
  Сподіваюся, не дуже.
  
  Полковник Жан-Анрі Жюссеран був військовим аташе Франції в Конфедеративних Штатах з тих пір, як вони з Анною перетнули Атлантику на борту "Чарльза XL". "Так приємно бачити вас знову, мадемуазель Коллетон", - сказав він, схиляючись над її рукою. "Це було дуже давно".
  
  "Так, я теж так думаю", - сказала вона. "Сподіваюся, у тебе все добре?"
  
  "Повинен зізнатися, погода тут влітку - справжнє випробування", - відповів Жюссеранд. "В іншому, так, дякую. І я повинен також сказати, що я сповнений захоплення видатними досягненнями вашого уряду. Це приголомшливо!"
  
  "Merci beaucoup," Anne said. "Я сподіваюся, що Франції незабаром посміхнеться така ж удача щодо Ельзасу і Лотарингії".
  
  Вузьке, розумне обличчя полковника Жюссеранда спотворилося. "Хто може сказати? Німці тягнуть і тягнуть. Вони тягнуть нескінченно. І ми не можемо навіть обкласти їх за це надмірним податком, тому що кайзер відкладає смерть. Він відкладає і відкладає, відкладає - майже нескінченно. І поки він вмирає, що можна вирішити? Ну, нічого, звичайно.
  
  "Є способи змусити їх прийняти рішення", - пробурмотіла Енн.
  
  "Ви маєте на увазі відправитися на війну?" - запитав військовий атташей. Анна кивнула. Жюссеран зітхнув. "Це не так просто. Я б хотів, щоб це було так, але це не так. Ми повинні знати, що будуть робити англійці, росіяни та італійці. Поки ми не будемо впевнені, як ми можемо рухатися? Боші обіграли нас двічі за все життя. Якщо ми програємо в третій раз, ми розорені назавжди ".
  
  "Коли кілька років тому ми перетнули Атлантику з Франції в Конфедеративні Штати, ваша країна була попереду моєї", - сказала Енн. "Ви тикали і підштовхували німців, в той час як ми мало що могли зробити зі Сполученими Штатами. Зараз все по-іншому. C'est dommage."
  
  Очі його спалахнули. "Так, шкода, - погодився він. "Сподіваюся, ви розумієте, що є ті, хто хоче рухатися швидше. І ми хочемо бути впевнені, що якщо ми рушимо, то не поодинці. Якщо Сполучені Штати не будуть займатися, якщо вони нападуть нам в спину, поки ми будемо протистояти Німецької імперії ..."
  
  Анна вирушила у французьке посольство, щоб передати повідомлення. Тепер вона побачила, що отримує його у відповідь. "Я не думаю, мій дорогий полковнику, що вам варто турбуватися з цього приводу".
  
  "А? Vraiment?" Полковник Жюссеранд насторожився. - Можу я повідомити цю цікаву новину своєму начальству - неофіційно, звичайно?
  
  "Так, поки це неофіційно", - відповіла Енні.
  
  Він кивнув. Вони зрозуміли один одного. Після невеликої бесіди вона встала, щоб піти. Він схилився над її рукою. Він навіть поцілував її. Але це була ввічливість, і тільки ввічливість. Іскри не спалахнуло. Енн могла це сказати. Ця ввічливість була схожа на маленьку смерть. Двадцять років тому він випив би шампанське прямо біля моєї туфельки, з гіркотою подумала вона, залишаючи посольство. Вона ненавиділа календар, ненавиділа дзеркало і те, що воно показувало їй щоранку. Красива жінка, ось хто ти. Вона майже воліла б бути потворою. Тоді їй не довелося б згадувати ту красу, якою вона була не так давно.
  
  Вона пішла пішки у французьке посольство. Це було лише в трьох кварталах від готелю. Вона довго думала, чи не взяти назад таксі. Спека і вологість дали про себе знати, поки вона розмовляла з полковником Жюссераном. Сонце палило з неба, як вкрита емаллю мідь. Повітря було густим, як каша. З неї струмками лився піт, а подітися було нікуди. Кожен крок вибивав з сил.
  
  Вона вперто продовжувала. В барі готелю працював кондиціонер. В той момент вона готова була проповзти по битому склу, щоб врятуватися від спеки. На тротуарах було трохи білих, хоча багато проїжджали повз. Але більшість пішоходів були неграми.
  
  Судячи з одягу, багато з них нещодавно були в Річмонді. Вона без праці дізналася здольників, яких вигнали з землі по мірі того, як сільське господарство ставало все більш механізованим. Вона бачила безліч таких в Сент-Мэтьюсе. Деякі з них перебивалися випадковими заробітками в місті, інші займалися дрібним злодійством. Великі ферми, выращивавшие бавовна, тютюн і зерно, здавалося, чудово обходилися без них. Трактори і комбайни могли виконувати роботу десятків, навіть сотень людей.
  
  "Вибачте, пані, але не могли б ви позичити мені четвертак?" запитав худорлявий негр, доторкаючись до полів свого солом'яного капелюха. "Я страшенно голодний".
  
  Енн пройшла повз нього, наче його не існувало. Вона почула, як він зітхнув у неї за спиною. Скільки разів уайт вдавав, що не помічає його? Їй було все одно, якщо він вважав її безсердечною. Він був достатньо дорослою, щоб носити гвинтівку під час повстань під час війни. Наскільки вона розуміла, це означало, що вона не могла йому довіряти. Вона була рада, що по вулицях ходить велика кількість поліцейських і прихильників Партії Свободи.
  
  Вона пройшла повз ще трьох або чотирьох чорношкірих жебраків, перш ніж повернутися в готель Форда. Один з них тихо вилаявся, коли вона пройшла мимо, не звернувши на нього уваги. Він не міг пробути в Річмонді довго, інакше звикла б до того, що його ігнорують. В готелі кольоровий швейцар у своїй чудовій уніформі посміхнувся і вклонився, притримуючи для неї двері. До війни вона сприйняла б це догідливість як належне. Тепер вона гадала, що за цим криється - ворожила і без праці придумала неприємний відповідь.
  
  Увійшовши в зал, вона зітхнула з полегшенням. Холодне повітря, хлинув з вентиляційних отворів, здався їй благословення згори. Вона замовила джин з тоніком і віднесла напій назад до маленького столика. П'ять хвилин потому вона боролася з тремтінням. Вона ніколи не уявляла, що кондиціонування повітря може бути дуже ефективним, але воно було тут. Вона відчувала себе так, ніби перенеслася з субтропічного Річмонда кудись на північ від Полярного кола.
  
  Офіцер в окулярах - полковник, як вона зрозуміла за трьома зірочками на його петлиці, - сидів за стійкою, взяв свій келих і відніс його до її столика. - Я можу приєднатися до вас? - запитав він, і його акцент більше скидався на акцент янкі, ніж людини з CSA.
  
  "Кларенс!" - вигукнула вона і схопилася на ноги, щоб обняти його. "Чудово бачити тебе знову - пройшли роки. Я пам'ятаю, як твоє ім'я з'явилося в газетах на Олімпійських іграх, але я зовсім забув, що вони повернули тобі форму.
  
  "Повинен був знайти собі якесь заняття", - безтурботно відповів Кларенс Поттер, але з відтінком гіркоти в голосі. "Як у тебе справи, Енн? Ти все ще біса добре виглядаєш".
  
  Вона не могла згадати, коли останній раз чоловік говорив їй щось подібне, причому так, як ніби він говорив щиро. Коли вони з Кларенсом ненадовго стали коханцями в Південній Кароліні, ніщо особисте не разлучало їх, але вона підтримувала Партію свободи, в той час як він зневажав Джейка Физерстона. Незважаючи на приказку, політика розлучила їх як товаришів по ліжку.
  
  "Я... досить здорова", - сказала вона. Вони з Поттером обидва сіли. Вона не змогла втриматися від запитання: "Що ви думаєте про плебісцитах?"
  
  "Я вражений", - просто сказав він. "Якщо б ти сказав мені п'ять років тому, що ми можемо розсердити Сполучені Штати, призначивши вибори, які вони приречені програти, якби ти сказав мені, що ми можемо повернути Кентуккі, не вступаючи у війну, я б сказав, що ти вижив з розуму від своєї вічної любові. Це те, що я б сказав, але я був би неправий ".
  
  Не багато чоловіків, як Енн надто добре знала, що коли-небудь визнавали свою неправоту з якої-небудь причини. І все ж вона не могла втриматися від запитання: "А що ви зараз думаєте про президента? Він кмітливішим, ніж ти думав.
  
  "Я ніколи не думав, що він не кмітливий. Я думав, що він божевільний". Поттер не став знижувати голос. Він ніколи не соромився говорити те, що думав, і ніколи особливо не турбувався про те, що може піти за цим. Зробивши ковток свого напою - ще одного джина з тоніком, помітила Енн, - він продовжив: "Але якщо він божевільний, то божевільний як лисиця, так що, можливо, це я був божевільним все це час. Ти не можеш сперечатися з тим, чого він досяг ".
  
  Вона помітила, що він як і раніше відділяв досягнення від людини. У CSA у ці дні людей заохочували - м'яко кажучи - думати про Джейка Физерстоне і його здобутки як про щось єдине. Ні, Кларенс ніколи не був з тих, хто приєднується до загального стада. Енн не заперечувала проти цього; вона теж. "Що ти робиш в армії в ці дні?" - запитала вона.
  
  "Інтелект, такий же, як і раніше", - відповів він, і більше не вимовив ні слова. Враховуючи чотири використаних ним слова, це було дивно. Через мить він поставив свій власний питання: "Навіщо ви приїхали в Річмонд?"
  
  "Parce que je peut parler franзais bien," she said.
  
  Це його не збентежило. Він кивнув, ніби вона дала йому потрібний шматочок головоломки. Він знову завагався, потім запитав: "Як довго ти збираєшся тут пробути?"
  
  - Ще кілька днів. Вона подивилася йому в очі. - Може, скористаємося цим по максимуму? Вона ніколи не була сором'язливою, і чим старше ставала, тим менше сенсу в цьому бачила.
  
  Це його теж не збентежило. Він знову кивнув. "Чому б і ні?" сказав він.
  
  
  Полковник Ірвінг Моррелл не думав, що коли-небудь раніше бачив, як люди танцюють на вулицях, хіба що в поганій музичної комедії на екрані кінотеатру. Тут, у Лаббоку, люди танцювали на вулицях, танцювали і співали "Плебісцит!" і "Янкі геть!" та інші прекрасні тексти, які вони могли придумати.
  
  Жителі штату Х'юстон були його співгромадянами з тих пір, як він приєднався до США після Великої війни. Якщо б у нього на поясі був автомат замість 45-го калібру, він би розстріляв кожного з них, кого побачив, і при цьому теж посміхався б.
  
  Сержант Майкл Паунд, що йшов разом з ним по тротуару, був вражений не менше, ніж він сам. "Що вони збираються з нами робити, сер, коли нам доведеться вийти з цього стану?" - запитав навідник.
  
  "Я не знаю", - натягнуто відповів Моррелл. Він намагався не думати про це. Він не міг не думати про це, але робив все можливе, щоб цього не робити.
  
  Сержант Паунд, з іншого боку, здавалося, отримував збочене задоволення від аналізу того, що тільки що сталося. "Напевно, йому теж подобається віддирати струпи і дивитися, як вони кровоточать", - подумав Моррелл. "Це поразка, сер, нічого, крім поразки", - сказав Паунд. "Скільки дивізій знадобилося б цим сучим дітям Конфедерації, щоб вибити нас звідси?" Більше, ніж у них є, клянуся Богом, ось що я тобі скажу.
  
  "Демократія", - відповів Моррелл. "Воля народу. Так говорить президент Сміт".
  
  Перш ніж сержант Паунд встиг відповісти - міг сказати щось, що, можливо, завдало б шкоди хорошої дисципліни, - один з місцевих гуляк підскочив до американським солдатам і глузливо крикнув: "Тепер ви, кляті виродки-янкі, можете забиратися з Техасу в пекло, де вам саме місце".
  
  Полковник Моррелл не став зупинятися, щоб обговорити з ним тонкощі ситуації. Замість цього він ударив його кулаком в ніс. Сержант Паунд штовхнув гуляку, коли той падав. Більше він не вставав.
  
  "Хто-небудь ще?" Запитав Моррелл. Пістолет 45-го калібру вилетів з кобури і з'явився в його правій руці з майже чарівної швидкістю.
  
  До того, як президент Сміт і президент Физерстон домовилися про плебісцит, американський офіцер спровокував би заворушення, вдаривши хьюстонца. Тепер інші танцюристи залишили його і сержанта Паунда наодинці. Вони вже отримали велику частину того, що хотіли, і Моррелл знав, що вони отримають інше, як тільки будуть підраховані голоси на плебісциті. І більшість з них більше не хотіли влаштовувати армії США масштабних, відкритих провокацій. Це могло поставити під загрозу те, про що вони кричали.
  
  Сержант Паунд, повинно бути, думав разом з Моррелом, тому що сказав: "Головорізи з Партії Свободи, ймовірно, відгамселять цього балакучого сучого сина сильніше, ніж коли-небудь це робили ми".
  
  - Добре, - сказав Моррелл і більше нічого не сказав.
  
  Жінка - благородного вигляду жінка середніх років - сказала щось провокативна про американських солдатів і їх прихильності до своїх матерів. Моррелл все ще тримав у руці пістолет 45-го калібру. Зовсім трохи його вказівний палець напружився на спусковому гачку. Він зусиллям волі змусив його розслабитися. Через кілька секунд неслухняний палець підкорився його волі.
  
  Армійська вантажівка відвіз Моррелла і Паунда з Лаббока назад на армійську базу за містом. Наскільки міг судити Моррелл, армійські бази і кольорові райони були єдиними районами Х'юстона, де кому-то все ще було наплювати на США.
  
  Молодий лейтенант підстеріг Моррелла, як тільки той сплигнув з вантажівки. "Сер, бригадний генерал Макартур хоче негайно бачити вас у своєму кабінеті".
  
  "Спасибі", - сказав Моррелл замість чогось більш їдкого. Сержант Паунд пішов своєю дорогою, вільна людина. Моррелл зітхнув. Охоронці біля дверей кабінету Мак-Артура сердито витріщилися на нього, незважаючи на його форму, коли він наблизився, але розслабилися і пропустили його, коли дізналися і вирішили, що він не переодягнений вбивця. Він віддав честь Деніелу Макартуру. - Прибув, як наказано, сер.
  
  Американський командувач в Х'юстоні з випирає щелепою відповів на привітання, потім вказав Морреллу на стілець. - Легше грати сидячи, поки горить Рим, а, полковник?
  
  "Сер, я тільки що мав задоволення пристрелити одного з цих чортових х'юстонській виродків". Моррелл докладно пояснив, що він робив на вулицях Лаббока і чому. Єдине, чого він не зробив, так це не назвав Майкла Паунда. Відповідальність лежала на ньому, а не на сержанта.
  
  Макартур вислухав його. "У мене є дві речі, які я можу сказати з цього приводу", - сказав генерал, коли він закінчив. "По-перше, завтра в цей час улюблені радіостанції Джейка Физерстона будуть кричати про чергове звірство клятих янкі на окупованих землях".
  
  Думка Моррелла про те, куди президент CSA міг встромити свої радіостанції, було анатомічно неймовірним, але від цього не менш щирим. "Боком", - додав він.
  
  - Справді. Деніел Макартур встромив цигарку в довгий-довгий мундштук, який він використовував. Він прикурив і випустив хмару диму. - Друге, що я повинен сказати, полковник, це те, що я ревную. Ви навіть не уявляєте, наскільки я ревнивий. Ти продовжуєш наносити удари, в той час як мені доводиться підставляти іншу щоку знову, і знову, і знову. Цього достатньо, щоб змусити мене задуматися про християнство; це дійсно так ".
  
  "Е-е, так, сер", - сказав Моррелл, не знаючи, як ще на це відповісти. "В цілому, однак, все стало набагато спокійніше з тих пір, як президент Сміт погодився на плебісцит".
  
  "Звичайно, вони це зробили!" Бригадний генерал Макартур вибухнув. "Жалюгідний дурень дав Конфедеративним Штатам саме те, чого вони завжди хотіли. Чи варто дивуватися, що вони готові погодитися на це?"
  
  "Не дивно", - погодився Моррелл. "Сер, якщо б Сміт сказав Физерстону піти стрибнути в озеро, як ви думаєте, конфедерати почали б з нами війну за Х'юстон, Кентуккі і Секвою?"
  
  "Я б хотів подивитися, як вони спробують", - відповів Макартур з презирливим фырканьем. "Мене не хвилює, як швидко вони переоснащуються. Є така річ, як боротьба за свою вагу. Ось що мене так бісить: з допомогою урни для голосування вони, швидше за все, виграють те, чого не змогли на полі бою ".
  
  Моррелл задумався над цим. Хіба Х'юстон, Кентуккі і Секвойя не були полями битв протягом останніх кількох років? Так йому здавалося. Прихильники конфедерації зазнали набагато більше втрат, ніж вони завдали армії США і прихильникам США в спірних штатах, але їх це не хвилювало. Вони думали, що все це було того варте. Сполучені Штати не дотримувалися такої ж думки про понесені ними втрати. В кінці кінців, це все змінило.
  
  Деніел Макартур дивився на речі так само. "Ми потерпіли повну поразку", - сказав він. Майкл Паунд сказав те ж саме, без химерних прикметників. Будучи генералом, Макартур мав право використовувати їх. У вишуканій риторичної манері він продовжив: "Не дозволяйте нам засліплювати самих себе. Дорога в Огайо, дорога, ведуча до Пітсбургу і Великим озерам, була зруйнована. На протязі всіх цих днів президент вірив у те, що, звертаючись до містера Физерстону, він говорить мовою приємною розсудливості. Я завжди вважав, що він був більш відкритий мови закутого в кольчугу кулака.
  
  "Так, сер", - сказав Моррелл. "Шкода, що я не міг вдарити його, замість цього фанатика деякий час назад".
  
  - Кого вдарив? - Запитав Макартур. - Сміта або Физерстона?
  
  Це був цікавий питання, не кажучи вже про підбурюванні. Це було так цікаво, що Моррелл удав, що не чув його. Він поставив свій власний питання: "Якщо тут справді все заспокоїлося, сер, що нам робити до тих пір, поки вони, нарешті, не проведуть плебісцит?"
  
  "Ми готуємося до від'їзду", - прямо сказав Макартур. "Чи ви думаєте, що США виграють голосування?"
  
  "Якщо б ми збиралися виграти це голосування, сер, їм не знадобилася б армія, щоб утримувати ситуацію тут", - сказав Моррелл.
  
  Макартур кивнув. "Я теж так це бачу. Ще одна річ, яку ми зробимо, то переконаємося, що всі відповідні ніггери Х'юстона вийдуть і проголосують на плебісциті ".
  
  "Це не допоможе", - сказав Моррелл. "Ми все одно програємо".
  
  "Я в курсі цього, спасибі". Деніел Макартур, здавалося, розмовляв з сільським дурником. У полковника Моррелла заклало вуха. Його начальник продовжив: "Тим не менше, чим більше незалежності проявлять ці люди, тим більше проблем вони доставлять Конфедеративному штату після того, як ми програємо вибори".
  
  "Ну, так, сер, - погодився Моррелл. "Але вони не принесуть стільки клопоту, тому що в Х'юстоні їх недостатньо. І конфедерати ніколи не соромилися стріляти в негрів, коли вважали за потрібне. З Физерстоном в сідлі вони навіть не замислюються двічі ".
  
  "У вас є ще якісь зауваження?" Крижаним тоном запитав Макартур.
  
  "Ні, сер". Моррелл знав, що йому не дуже добре видно, що у бригадного генерала Макартура тонка шкіра і він терпіти не може, коли хтось з ним не згоден. Це було досить правдиво - засмучення Макартура тільки зараз показало, наскільки це було правдою, - але інший офіцер тільки розлютився б ще більше, якби сказав так.
  
  І дійсно, Макартур владно - і владно - вказав мундштуком на двері. "У такому разі, полковник, ви вільні".
  
  Моррелл віддав йому екстравагантний у своєму обожнюванні салют. Його поворот особи заслужив би похвалу сержанта-строевика на плацу Вест-Пойнта. Однак, виходячи з кабінету бригадного генерала, він подумав, що, мабуть, даремно іронізує. Макартур сприйняв би ці жести як належне. Ще під час війни генерал Кастер проявив таку ж сліпоту.
  
  Якщо подумати, Макартур служив під початком Кастера під час війни. Невже він навчився подібного зарозумілості у колишнього господаря? Можливо, вирішив Моррелл, але малоймовірно. Швидше за все, Макартур був би самовпевненим сучим сином, навіть якби ніколи не зустрічався з Джорджем Армстронгом Кастером.
  
  Охоронці біля входу в офіс віддали честь Морреллу. Він відповів на їх вітання в належному недбалому стилі. Вони не зробили нічого, що могло б підвищити його кров'яний тиск. Ні, це відмінність належала американському коменданту в Х'юстоні - і всім жителям Х'юстона, які не хотіли належати Сполученим Штатам. Він вініл їх менше, ніж Деніела Макартура. Передбачалося, що вони з Макартуром будуть на одній стороні.
  
  Замість того, щоб повернутися в BOQ і напиватися в барі або віддатися похмурим роздумам у своїй спекотною, задушливій комірчині, Моррелл попрямував в barrel park. Великі, громіздкі машини постійно ламалися. Навіть коли вони не були зламані, їм вимагалося постійне технічне обслуговування, щоб продовжувати працювати так, як вони повинні були. Забруднити руки і уніформу було, принаймні, таким же гарним способом випустити пар, як і випити ковток віскі - і до того ж вранці у нього не боліла голова.
  
  Він не здивувався, виявивши Майкла Паунда в баррел-парку, мав проблеми з карбюратором. "Здрастуйте, сер", - сказав сержант. "А як сьогодні справи в Гранд-Хай Панджандрам?"
  
  "Я збираюся прикинутися, що я цього не чув", - сказав Моррелл, суворо придушуючи бажання хихикнуть. - І тобі страшенно пощастило, що я теж збираюся прикинутися, що нічого не чув.
  
  "Так, сер", - невинно відповів сержант Паунд. "Ну, в такому разі, як поживає бригадний генерал Макартур?" В його голосі звучало не більше поваги, ніж хвилину тому.
  
  Оскільки Ірвінг Моррелл не відчував особливої поваги до коменданта, на цей раз він не звернув уваги на тон сержанта. "Бригадний генерал Макартур сумнівається, що США зможуть виграти майбутній плебісцит", - сказав Моррелл. "Він незадоволений поверненням Х'юстона в CSA". Це було схоже на консервований пайок - він зберіг речовина і втратив смак. І чи був хоч один американський солдат в Х'юстоні задоволений поверненням Х'юстона Конфедерації? Якщо і був, то Моррелл з ним не зустрічався.
  
  Сержант Паунд запитав: "Він пропонує що-небудь, що ми дійсно можемо з цим зробити?"
  
  "Наприклад?" Сказав Моррелл. "Президент Сміт має право робити тут все, що він хоче. Якщо він вважає, що плебісцит - хороша ідея, він може його замовити".
  
  "Якщо він думає, що плебісцит - хороша ідея, то він ідіот", - сказав Паунд. "Ми заплатимо за це в майбутньому. Можливо, і не дуже далеко в майбутньому".
  
  В черговий раз Моррелл пошкодував, що не вважає сержанта неправим.
  
  
  Полковник Кларенс Поттер був щасливий настільки, наскільки може бути щасливий суворий від природи людина. Частково його похмура радість була викликана майбутнім плебісцитом. Більше двадцяти років він хотів, щоб вкрадені штати були повернуті в Конфедерацію, і тепер, схоже, так і буде. Він віддавав Джейку Физерстону всю належне в світі за це. Він дав це неохоче, але не щиро. Він думав, що Джейк не в своєму розумі. Може, Джейк і був таким, але він читав Ела Сміта як книгу.
  
  І нинішнє щастя Поттера мала дуже мало спільного з Джейком Физерстоном - принаймні, прямо. Він ніколи не був чоловіком, якому надзвичайно щастило з жінками. Він ніколи не був одружений і ніколи не був особливо близький до одруження. Як рибалка, він іноді говорив про ту, яка залишилась. Для нього такою була Енн Коллетон.
  
  Вони завжди добре ладнали в Південній Кароліні. Але він терпіти не міг Партію свободи, і в кінці кінців вона підтримала її. Цього було досить, щоб перешкодити їм двом залишатися разом. Поттер думав, що ніколи більше не побачить, хіба що в приціл - і він не був певен, хто з них буде цілитися з пістолета.
  
  Зараз... Зараз, ліниво насолоджуючись заходом, він розтягнувся на ліжку в готелі Форда. "Бачиш?" сказав він. "Ти просто хотіла, щоб я сказав тобі, що я був неправий".
  
  "Ну, звичайно", - відповіла Енн і тицьнула його в ребра. "Що ще жінка хоче почути від чоловіка?"
  
  "Як щодо "я люблю тебе"? Як щодо "Ти прекрасна"? Запропонував Поттер.
  
  "Вони теж хороші", - погодилася вона з посмішкою. "Однак, наскільки я розумію, немає нічого краще, ніж "Ти був прав".
  
  Він повірив їй. Він не сказав їй цього. Вона, швидше за все, зрозуміла б це неправильно, подумала б, що він мав на увазі, що вона жорстка і любить командувати. І, по правді кажучи, він дійсно вважав її жорсткою і владної. Однак, з його точки зору, це був комплімент. Йому було так само мало користі від жінки, яка не могла подбати про себе, як і від чоловіка, який не міг подбати про себе сам.
  
  "Ти прекрасна, ти знаєш", - сказав він.
  
  Посмішка не просто зникла. Вона згасла, як полум'я свічки. "Раніше я була такою", - похмуро сказала вона. "Тобі не потрібно умаслять мене, Кларенс. Я знаю, що там, коли дивлюся в дзеркало ".
  
  "Ти вже не молодий. Ну і що?" Поттер знизав плечима. Від цього руху матрац затрясся під ним. "Я теж не весняний курча в ці дні. І чи дивилися ви в останній час на себе в дзеркало? Він провів рукою по всій довжині її тіла. "Тобі не про що турбуватися".
  
  "Чорта з два я цього не зроблю", - сказала Енн. "Мої груди обвисли, я товста посередині і розсунута в дупі".
  
  "Ти вже не молода. Ну і що?" - повторив він. "Ти все ще біса добре виглядаєш. Я можу збрехати, але ти думаєш, він став би? Він щирий, або взагалі не працює, особливо в моєму віці ".
  
  Енн розсміялася. Однак за мить вона перекинулася на живіт і почала ридати в подушку. Здригнувшись, Поттер поклав руку їй на плече. Вона струсила її.
  
  "У чому справа?" запитав він, щиро збитий з пантелику.
  
  "Ти сучий син", - сказала вона приглушеним голосом. "Я не пам'ятаю, коли в останній раз чоловік доводив мене до сліз. Я не думала, що хтось ще може. А потім ти пішов і зробив це ".
  
  "Я не хотів цього", - сказав він.
  
  "Я знаю". Вона сіла, на її залитому сльозами обличчі з'явилася крива посмішка. "Якщо б ти і намагався, у тебе б це не вийшло і за мільйон років. Ти застав мене зненацька - і подивися, що з цього вийшло.
  
  "Ні, ні, ні". Поттер похитав головою. "Це те, що Сполучені Штати повинні сказати нам на днях".
  
  Енн розсміялася, але теж кивнула. "О, так". Вона нахилилася вперед. Він залучив її інтерес іншим способом, що, ймовірно, було навіть на краще, оскільки сам він більше не був здатний на більше ніж один раунд на день. Вона запитала: "Наскільки ймовірно, що це станеться? Як скоро?"
  
  Він знову знизав плечима. - Все, що я знаю, це те, що я прочитав у газетах, як у тому коміксі з Секвої.
  
  Енн Коллетон знову розсміялася, на цей раз над ним. - Розкажіть мені ще що-небудь, полковник Поттер. Якщо ви не можете розповісти мені, то хто може?
  
  "Президент, швидше за все", - відповів Поттер. "Але повірте мені, він не довіряє полковникам". Це було не зовсім правдою. З того, що Поттер чув, та з інших, які траплялися йому на очі, він міг зробити, як йому здавалося, кілька досить хороших припущень про те, як все може скластися. Він не сказав їй, у чому вони полягали. З іншою жінкою він пожартував би про президента. Але Енн знала Джейка Физерстона. Міг Джейк підштовхнути її до з'ясування, втік чи хтось Кларенс Поттер, полковник розвідки, на місці злочину? Поттер так не думав, але і не був впевнений на сто відсотків.
  
  Вона обвиняюще тицьнула в нього пальцем з червоним кінчиком. - Значить, ти не хочеш говорити, так?
  
  - Не я. Ні слова. Нічого, крім імені, звання та номери платні. Він обірвав їх. "Дикі коні не змогли б витягти з мене більшого".
  
  "Хто сказав що-небудь про диких конях?" Голос Енн став м'яким і хрипким. В її очах спалахнув веселий вогник. "Дикі коні виїхали з критими фургонами. Те, що ми робимо в ці дні, це ... " Вона почала це робити.
  
  Через деякий час Поттер виявив, що все ще бувають дні, коли він гарний більш ніж в одному раунді - тобто при достатньому заохочення. Важко дихаючи, з колотящимся серцем, він сказав: "Боже мій. Тортури виразно з'явилися у світі з тих пір, як я стикався з ними в останній раз ".
  
  "Я сподіваюся на це. Тут висококласний наряд". Ніби на доказ цього, Енн підняла простирадло і витончено промокнула підборіддя. Потім вона зобразила те, що, як їй наївно здавалося, було американським акцентом, і сказала: "Отже, розкажіть мені про рахунок, полковник".
  
  "Якщо тобі все одно, я думаю, що волів би потерпіти ще трохи тортур", - сказав він.
  
  Вона знову тицьнула його ребра, досить сильно, щоб опинитися ближче до тортур, ніж він очікував. - Чудовисько! - сказала вона. Він зробив рух, немов віддаючи честь. Вона зробила вигляд, що збирається ткнути його ще раз. Замість цього вона знову націлила на нього вказівний палець, на цей раз так, як ніби це був стовбур Тредегара. "Добре, ти... ти неможливий людина. Будь таким. Не кажи мені, що ти знаєш. Скажи мені, що ти думаєш. У тебе не може бути неприємностей із-за того, що ти думаєш ".
  
  Так серйозно, як тільки міг, Поттер відповів: "Я думаю, що, якщо я скажу вам, що я думаю, у мене будуть неприємності за те, що я сказав вам, що я думаю". Вона почала злитися. Він теж. Він продовжував: "Чорт візьми, Енн, в чому, по-твоєму, полягає моя робота? З'ясовувати секрети та зберігати їх, ось у чому. Як довго, по-твоєму, я міг би це робити, якщо би плескав язиком, як ваговоз, що мчить під гору з отказавшими гальмами?"
  
  Час від часу, коли вона чула чисту правду, це повністю обеззброювала її. Кларенс пам'ятав це з часів їх невдалого роману в Південній Кароліні. Це було однією з речей, які йому найбільше подобалися в ній. Тепер він побачив це знову. "Я не дивилася на це з такої точки зору", - зізналася вона тихим голосом. "Неважливо".
  
  Він сів у ліжку, надів окуляри і спустив ноги на килим, все ще гадаючи, чи він пройшов свій власний тест, або Джейка Физерстона. Крізь прозорі фіранки на вікні він міг бачити людей, суетящихся на доріжках Капітолійської площі, та інших, що лежать на траві в затінку дерев, з усіх сил борються з гнітючою погодою.
  
  На тротуарі під вікном негр запитав: "чи Не знайдеться дрібниці для голодної людини?... Не знайдеться дрібниці для голодної людини?... Не знайдеться дрібниці для...? О, благослови вас Господь, мем!
  
  "Я б не дала ніггеру ні цента", - холодно сказала Енн. "Я б не дала ніггеру ні пенні, клянуся Богом. Якщо вони не можуть знайти роботу, чорт з ними. Нехай вони помруть з голоду.
  
  Кларенс розважливо підібгав губи. - Знаєш, у наші дні набагато більше людей шукають роботу, коли трактори сільськогосподарська техніка витісняють здольників з землі.
  
  "Так, я це бачила. Ну і що?" - сказала вона. "Якщо вони не можуть придумати той чи інший спосіб приносити користь, кому вони потрібні? Всій країні було б краще без них".
  
  - Правда? Цікаво. Хто б став виконувати черномазую роботу без чорномазих?
  
  "Машини могли б багато зробити, як вони роблять на фермі", - відповіла Енні.
  
  "Принаймні, дещо", - визнав Кларенс. "Але де ти збираєшся дістати машинку, яка обслуговує столи або підстригає чиїсь волосся?" Якщо б у нас не було ніггерів, білим довелося б займатися подібними речами". Він почав одягатися.
  
  "Це може статися", - вперто сказала Енн. "Я роблю для себе все те, що до війни робили слуги".
  
  "Думаю, так", - сказав Поттер. "У США теж повинні займатися роботою негри, і у них не так багато негрів, щоб цим займатися. Але тут все по-іншому. Дуже багато білих тут кажуть: "Може бути, я бідний і дурний, але, клянусь Богом, я білий, і мені краще, ніж цим ниггерам, і мені не потрібно робити те, що вони роблять ". Хитро він додав: "Дуже багато хто з них теж голосують за Свободу ".
  
  Енн Коллетон не попалася на вудку. Вона просто кивнула. "Я знаю, що хочуть. Але якщо б у них не було вибору, вони б зробили те, що потрібно. Якщо б у нас була ще одна війна, ми могли б навіть змусити їх відчути патріотизм і зробити те, що потрібно ".
  
  Спочатку Поттер подумав, що це одна з найбільш дивовижно цинічних речей, які він коли-небудь чув, а він чув кілька дурниць. Потім він зрозумів, що, яким би цинічним це не було, це, ймовірно, не було нічого поганого. Він нахилився і поцілував її. "Ви хочете записати це і передати президенту, або ви хочете, щоб це зробив я?" запитав він.
  
  "Як вам буде завгодно", - відповіла вона. "Але що ви хочете посперечатися, що він вже сам про це подумав?"
  
  Кларенс обдумав це. Йому не потрібно було довго роздумувати. - До цього я не притронусь, - сказав він. - Ти напевно прав. Физерстон був досить цинічний, щоб використовувати патріотизм, щоб змусити людей робити те, що він хотів, - і досить гарний у керівництві, щоб змусити їх слідувати за собою.
  
  - Хтось із нас повинен це зробити, - сказала Енн, - просто на той випадок, якщо йому це ще не прийшло в голову.
  
  "Тоді я подбаю про це", - сказав Поттер, зав'язуючи свій горіховий краватку. "Я маю на увазі, якщо ти не захочеш".
  
  "Ні, все в порядку. Продовжуй". Енн розсміялася. "Найцікавіше, що ми обидва намагаємося дати йому добру пораду, а він не довіряє жодному з нас настільки, наскільки це можливо".
  
  "Ми знаємо його занадто довго та занадто добре, і в той або інший момент ми обидва встали і сказали йому "ні", - сказав Поттер. "Це трапляється з ним не дуже часто, і йому це не дуже подобається".
  
  "Вірно". Енн знову розсміялася, на більш низьку, менш веселій ноті. "І тепер ми обидва однаково виконуємо його накази. У наші дні всі виконують його накази".
  
  "Він президент". Поттер поставив на голову свою офіцерську кашкет з блискучим козирком. "Він президент, і він був прав. Як можна використовувати таку комбінацію? Наскільки я можу судити, тобі краще приєднатися до нього.
  
  Сказав би він це до того, як Джейк Физерстон повернув його в армію? Він знав, що не зробить цього. Але це було майже чотири роки тому. І, служачи Физерстону, він також служив своїй країні. Його країна значила більше всього. Так він казав собі, і повторював собі, і...
  
  
  Джордж Еноса обережно змотав останню мотузку, яка прив'язувала "Суіт Сью" до пристані Т. Дизель рибальського човна забурчав у нього під ногами. З труби виривався їдкий вихлоп. "Суіт Сью" почала рухатися, хоча в перші кілька секунд здавалося, що човен стоїть на місці, а причал вислизає від неї. Але потім сумнівів бути не могло. Рибальське судно залишало Бостон і Бостонську гавань позаду. Джордж полегшено зітхнув з похмілля.
  
  Він ходив у море все своє свідоме життя, майже половину зі своїх тридцяти років, але ніколи ще не був так радий бачити, як його рідне місто зникає за обрієм, як в минулому році і трохи більше. Якщо б йому не потрібно було дивитися на Бостон, йому не потрібно було б нагадувати - так часто - про місце, де цей сучий син письменник застрелив свою матір, а потім застрелився сам. Він говорив їй, що Ерні їй ні до біса не підходить, говорив їй знову і знову. Його сестра казала їй те ж саме. Користі від цього було багато.
  
  "Я не повинен був говорити", - подумав він в тисячний раз. Я повинен був вибити лайно з цього виродка. Його кулаки стиснулись, щелепа стиснулася. Він заскреготав зубами. Він не зробив цього, і тепер було занадто пізно. Завжди буде занадто пізно.
  
  Він був настільки занурений у власне смуток, що підстрибнув, коли хтось поплескав його по спині. "Як справи, Джуніор?" Запитав Джонні О'ші.
  
  "Зі мною все гаразд, Джонні", - відповів Джордж. Насправді це було неправдою, але літній чоловік нічого не міг вдіяти з тим, що його турбувало. Ніхто не міг, навіть він сам.
  
  "Ти виглядав трохи позеленевшим", - сказав о'ші, мнучи загнутий вгору кінчик своїх старомодних сивих вусів кайзера Білла. Це був жилавий невисокий хлопець, чия сила і витривалість суперечили його шістдесяти років. Він і ще кілька старожилів, які знали батька Джорджа, були єдиними, хто називав його Джуниором. Джордж не заперечував. Віталося все, що допомагало йому встановити зв'язок зі своїм дідом. У Джорджа залишилися про нього лише неясні спогади. Йому було всього сім, коли підводний човен Конфедерації потопила американський корабель "Ерікссон". До цього його батько більшу частину часу служив на флоті або на рибальському судні.
  
  Якщо "Суіт Сью" завтра затоне, мої діти мене взагалі не згадають. Вони занадто маленькі. Це була чертовски весела думка, з якою можна було вийти в море.
  
  Він зрозумів, що не відповів Джонні. "Трохи перебрав пива минулої ночі, ось і все", - сказав він. "Зі мною все буде в порядку". Говорити про іншому було б проявом слабкості. Він відмовився.
  
  Сміх о'ші оголив відсутність зубів, кілька недопалків, пофарбованих майже в колір тютюнового соку, і грудку жувального тютюну, досить великий, щоб вдавитися Клайдесдейлом. "Трохи перебрали пива?" сказав він. "Трохи? Боже Милостивий, що за молочно-печенюшную ораву ми зібрали, щоб зайняти наші місця, коли нас не стане. Коли я був у твоєму віці і на наступний ранок виходив у море, я напивався до втрати зору і трахкався до втрати свідомості протягом місяця після цього, і нехай шкіпер турбується про те, щоб взяти мене на борт, коли ми вирушимо в дорогу. Якщо ти збираєшся робити ці речі, заради Бога, роби їх правильно ".
  
  Джордж подбав про те, щоб у Конні теж було що згадати про нього. Це була одна з причин, по якій він не пив дуже багато. Якщо б ви не знали, хто ви такий, ваш Джон Генрі теж не знав би, хто він такий.
  
  Але будь він проклятий, якщо йому хотілося говорити про те, що він робив у спальні. Замість цього він лукаво запитав: "Тоді як щодо минулої ночі для тебе?"
  
  "О, я напився", - сказав о'ші. "Прийми побільше аспірину, випий побільше кави, і на наступний день буде не так вже погано. І я теж знайшов собі дівчину. Але я скажу тобі дещо, Джуніор, і це, чорт візьми, факт. Досить трахатися, щоб не вставати на ноги протягом наступного місяця, в моєму віці це набагато менше, ніж у твоєму. Він сплюнув струмінь тютюнового соку в море.
  
  У багатьох чоловіків в голосі прозвучала б гіркоту, сказавши щось подібне. Джонні о'ші це здалося забавним. Він ляснув Джорджа по спині і відправився на рибалку з одним з інших рибалок.
  
  Від Карло Ломбарді він отримав ще менше відгуку, ніж від Джорджа. Аспірину і кави, можливо, було б достатньо, щоб позбавитися від похмілля Джонні, але Карло виглядав так, наче на ньому сильно їздили верхи і залишили мокрим. Під постійною тінню, відкидаємо їм в п'ять годин ранку, його обличчя було блідим, як риб'ячий живіт. На ньому був капелюх, низько надвинутая на очі, щоб захистити їх від сонця, і вони представляли собою всього лише налиті кров'ю щілинки. Він відповідав о'ші односкладово, а потім взагалі перестав відповідати. Джонні це теж здалося забавним. Джордж - ні. Він був там, де був Карло, кілька разів - ну, може бути, більше, ніж кілька разів, - і йому це ні крапельки не сподобалося.
  
  Пара інших рибалок виглядали такими ж дивними, як і Ломбарді. До того часу, як вони доберуться до Гранд-Бенк, вони будуть досить тверезі. Єдиним спиртним на борту "Суіт Сью" була пляшка лікувального бренді, зберігалася під замком на камбузі. Час від часу капітан Альберт видавав ковток в нагороду за добре виконану роботу. Дейві Хаттон, на чиїй території знаходився камбуз, також був відомий тим, що час від часу наливав собі трохи бренді, але це було неофіційно, навіть якщо шкіпер підморгував йому.
  
  За часів батька Джорджа більшість рибальських човнів, залишали Т-верф, прямували в Джорджес-Бенк, приблизно в п'ятистах кілометрах від берега. Деяким все ще вдавалося, але "Джорджес Бенк" виловлювали так старанно і так довго, що він не приніс того, що мав. Однак "Гранд Бенк" у Ньюфаундленду здавався невичерпним. Деякі люди говорили, що баскські рибалки ловили там тріску і тунця ще до того, як Колумб відкрив Америку. Джордж Еноса нічого про це не знав, так чи інакше. Він знав, що риби залишилося дуже багато.
  
  Бостон опустився нижче кромки моря. Він не жалкував про те, що він зник, як і всі маленькі острівці, що відзначали вхід в гавань. В парі миль по лівому борту тральщик ВМС США - не дуже великий військовий корабель, але гігантський порівняно з рибальськими човнами - відкрив вогонь із своїх гармат. Кілька секунд потому з Атлантики піднявся великий стовп води. Рівний, різкий звук вибуху долинув до "Суіт Сью" через десять чи дванадцять секунд. Коли це сталося, Карло Ломбарді виглядав так, наче хотів, щоб у нього відвалилася голова, або, може бути, як ніби це тільки що сталося.
  
  Джордж теж відчув вибух в зубах та носових пазухах. Незважаючи на це, він задоволено кивнув. "Є одна міна, про яку нам більше не доведеться турбуватися", - пробурмотів він. Під час війни США замінували підходи до Бостонської гавані до фартуха, щоб переконатися, що рейдери Конфедерації і британії і підводні човни не зможуть проникнути всередину і підняти галас. А конфедерати заклали міни, щоб утруднити американське судноплавство.
  
  Деякі з цих хв все ще плавали на місці. Деякі з тих, що були пришвартовані, з плином років відірвалися і вільно дрейфували, створюючи загрозу судноплавству. Рибальські човни і випадкові вантажні судна вибухали і тонули з усією командою. Пошук мін та їх знешкодження підтримували активність військово-морського флоту з кінця війни.
  
  І скільки часу пройде, перш ніж військово-морський флот припинить пошук хв і почне встановлювати їх знову? Джорджу не сподобалися заголовки, що надходять з штатів, які перейшли з рук в руки CSA і США. Президент Сміт голосно заявляв, що усунув останні причини для війни на північноамериканському континенті. Джордж сподівався, що він правий. Наскільки він міг бачити, всі сподівалися, що президент правий.
  
  Над головою літали чайки. Вони завжди йшли за рибальськими човнами, сподіваючись на подачки зі сміття і покидьків, які викидалися за борт. У них виходило краще, коли човни були далі в море і вони дійсно ловили рибу, але це не заважало їм бути оптимістичними всякий раз, коли вони бачили рибалок.
  
  Джордж зайшов в тісний камбуз за чашкою кави. Він відніс її на ніс "Суіт Сью" і випив там. Гарячий, солодкий, вершковий напій і свіжий бриз з рибальського човна допомогли йому позбутися від головного болю. Його лікування було не таким радикальним, як Джонні о'ші, але і минулої ночі він не так сильно поранився.
  
  Поїздка на Гранд-Бенк була довгою. Коли океан оточив "Суіт Сью" з усіх боків, вона, можливо, взагалі не рухалася. Ніякої пейзаж не змінився, щоб довести, що вона рухалася. Час від часу вона проїжджала повз наближається рибальського човна. Тоді капітан Альберт підключався до радіозв'язку, роблячи все можливе, щоб точно з'ясувати, де риба клює найкраще.
  
  "Коли мій старий пішов у море, на його човні навіть не було радіозв'язку", - подумав Джордж. Він згадав, як його мати говорила, що його батько не знав, що цей божевільний серб підірвав австрійського ерцгерцога, поки не повернувся на пристань після риболовлі. І коли торговий рейдер Конфедерації захопив його в полон і потопив його човен, його шкіпер тоді не зміг покликати на допомогу. Він був інтернований в Північній Кароліні протягом декількох місяців, перш ніж конфедерати нарешті відпустили його.
  
  В першу ніч, проведену Джорджем на крихітній, тісного ліжку на носі, він перевертався з боку на бік і спав дуже погано. Він завжди так спав у свою першу ніч у морі. Він звик до ліжка, яка не зрушувалася під ним, до ліжка, на якому він міг перевернутися, не падаючи, до ліжка, на якому він міг раптово сісти, не вдарившись головою - чорт візьми, ліжка з Конні, милою, теплою і майже готовою. Він знав, що завтра з ним все буде в порядку, але сьогоднішня ніч була важкою.
  
  Ще трохи кави переконало його очі, що вони дійсно хочуть залишатися відкритими на наступний ранок. Він налив вершків так, немов завтрашнього дня не було. Те ж зробили і всі інші. Навіть по льоду він не залишався свіжим протягом усього круїзу, тому вони насолоджувалися нею, поки могли. З тієї ж причини Дейві Хаттон приготував для рибалок величезні тарілки яєчні бовтанки.
  
  "Їй-богу, Куки, вчора мене вирвало цим", - сказав Джонні о'ші. "Сьогодні вранці вони страшенно смачні". Він відправив у рот ще одну порцію.
  
  Хаттон був круглим краснолицым людиною з гострим розумом. "Якщо б хто-небудь вчора запалив сірник у тебе під носом, він міг би використовувати твоє дихання як паяльну лампу", - відповів він. "Сьогодні ти на шляху до того, щоб згадати своє ім'я".
  
  - Пішов ти, - солодко сказав Джонні.
  
  Кок кивнув. - Ось, бачиш? Я так і знав, що це все." Чоловіки на переповненому камбузі засміялися. Навіть Джонні засміявся - він знав, що програв цей раунд.
  
  Коли Мила Сью нарешті добралася до Гранд-Бенк, часу на сміх у неї залишалося небагато. Човни із США, CSA, Республіки Квебек, окупованій Канади і Ньюфаундленду, Великобританії, Ірландії, Франції та Португалії погойдувалися тут і там в океані. Капітан Альберт знайшов містечко на краю однієї групи човнів і почав ловити рибу.
  
  Джордж втратив рахунок, на скільки великих гачків він наживил заморожених кальмарів. Процес був для нього таким же автоматичним, як дихання. Якщо б він подумав про це, то, ймовірно, заколов би сам. Час від часу хтось це робив. Потім потрібно було неприємне - проштовхувати колючку і зрізати її, ще більш неприємна справа - використовувати йод, а якщо у людини його давно не було, - щеплення від правця з аптечки першої допомоги. І з перев'язаною рукою він повертався до лагодження гачків.
  
  Але коли з'явилися черги... коли з'явилися черги, робота справді почалася. Ловля звивається тунця, який важив стільки ж, скільки людей, патрання його, викидання потрухів за борт і закладка риби в лід в трюмі тривали годину за годиною. Іноді це був не тунець - це була голова тунця, доказ того, що акула знайшла рибу першої. Зірвалася з гачка, впала за борт. Іноді на гачку була акула. Бийте його багром, випатрайте, щоб він залишився мертвим, і викиньте за борт.
  
  Нескінченна риболовля тривала протягом наступних трьох тижнів. До того часу в трюмі "Суіт Сью" було більше двадцяти тонн тунця, і вона сиділа помітно нижче у воді, ніж коли отчаливала від пристані. Джордж все ще не знав, наскільки вдалим було це подорож. Він не знав, поки шкіпер не продасть тунця. Але він знав, що нарешті готовий повернутися в Бостон. Зрештою, він повинен був нагадати своїм дітям, хто він такий.
  
  
  Бригадний генерал Абнер Доулінг не був щасливою людиною. Він відчував себе відданим не тільки Військовим міністерством, в чому не було б нічого незвичайного, але і всім урядом Сполучених Штатів. Те, що на нього озброїлася вся урядова банда, траплялося не кожен день.
  
  Але Доулінг виразно відчував, що це сталося саме тут. Він приїхав у Ковінгтон, щоб допомогти зберегти Кентуккі у складі Сполучених Штатів. У нього теж був гарний початок у цій справі. А потім Ел Сміт вибив грунт з-під ніг, відправившись в Річмонд і погодившись на плебісцит. Єдиний спосіб, яким США могли б виграти цей плебісцит, - це якщо б Ісус Христос з'явився в Луїсвіллі і прокляв Джейка Физерстона словами, які палали, як жар, - і навіть тоді це було б близько.
  
  За іронією долі, Доулінг спостерігав за президентською виборчою кампанією. Поки Ел Сміт не сказав, що плебісцит все-таки відбудеться, він не міг бути обраний ловців собак в Кентуккі. Тепер червоні соціалістичні плакати були всюди в Ковингтоне. На них було зображено обличчя Сміта і гасло "Щасливий воїн - він уберіг нас від війни". Крім того, постійно з'являлося більше плакатів.
  
  Від демократів балотувався сенатор Боб Тафт - син давнього конгресмена Вільяма Говарда Тафта - з-за річки, Огайо. У звичайний рік він домігся гарних результатів в консервативному Кентуккі. Це був незвичайний рік, і Кентуккі не був нормальним штатом. Партія свободи влаштувала засідку місцевим демократам праворуч, а Партія свободи, взявши приклад з Річмонда, голосно підтримала Сміта.
  
  Крім того, Тафт засудив плебісцит. Як і більшість демократів, він як і раніше виступав за збереження завоювань, досягнутих США у Великій війні. Це в будь-якому випадку прирекло б його тут.
  
  "Хіба це не чудово?" Якось увечері за вечерею сказав Доулінг. "У лютому Кентуккі проголосує за соціалістів, а в січні - за Свободу. Скажіть мені, який у цьому сенс".
  
  Всі офіцери, з якими він вечеряв, були молодше його, звичайно. Ніхто з них не наважився заявити, що це не має сенсу або що він дуже турбується. Майор справді сказав: "принаймні, Партія Свободи веде себе найкращим чином, з цього моменту і до січня".
  
  "Хуліган!" Доулінг вибухнув, що змусило молодих офіцерів переглянуть. Він зловив погляди і зрозумів, чому вони їх кидали. Вони не сказали "хуліган" і думали, що так говорили лише динозаври - будь-який, хто пам'ятав дев'ятнадцяте століття, безумовно, підходив під це визначення. Доулінг був надто стомлений, щоб звертати на це увагу. Він продовжив: "Звичайно, ці виродки будуть вести себе найкращим чином. Їм більше не потрібно підривати все, щоб отримати те, що вони хочуть. Все, що їм потрібно робити, це чекати. Хіба ти б теж не вела себе найкращим чином?"
  
  "Е-е, так, сер", - відповів майор. "Єдина проблема в тому, що їх мовчання в значній мірі робить наша присутність тут недоречним, ви не знаходите?"
  
  "Чорта з два я б це зробив", - пробурчав Даулінг. "Якби нас тут не було, якби ми не виконували роботу, яку повинні робити, наскільки гірше все було б?"
  
  Майор, будучи всього лише майором, не наважився суперечити. Це допомогло Даулингу заспокоїтися - трохи. Він тримався сміливо, не в останню чергу заради людей, якими командував. Він не збирався зізнаватися, що вважає свою присутність в Кентуккі недоречним. У будь-якому випадку, він не зізнався б у цьому нікому, крім самого себе.
  
  Коли він подивився на ім'я людини, з яким у нього була призначена перша зустріч на наступний ранок, це прозвучало як дзвінок. Він переглянув кілька папок і кивнув сам собі. Домашнє завдання, яке він виконав перед тим, як прийняти командування в Ковингтоне, принесло свої плоди. "Доброго ранку, містер Вуд", - сказав він, коли чоловік увійшов в його кабінет. "І чим я можу бути вам корисний сьогодні?"
  
  Лукуллус Вуд простягнув руку. Доулінг простягнув її і потиснув, як він сподівався, без помітного коливання, навіть якщо він не звик звертатися з негром як з рівним собі за соціальним становищем. Вуду було трохи за тридцять або близько того: широкоплечий чоловік, швидше кремезний, ніж товстий, з високими вилицями і горбатим носом, який свідчив про те, що в ньому, можливо, є трохи індіанської крові. Без передмов він сказав: "У Кентуккі проблеми, генерал".
  
  "Так, справді". Голос Доулінга був сухий. "Ви маєте намір зупинити їх або викликати нові?"
  
  Перш ніж відповісти, Вуд сів навпроти Доулінга. Доулінг його не запрошував, але він нічого не сказав. Коли чорношкірий чоловік посміхався, він був схожий на хижого звіра. "Залежить від того, кого ви маєте на увазі", - відповів він і додав: "Тоді, думаю, ви знаєте, хто я".
  
  "Коли я приїхав сюди, мені сказали, що ви готуєте краще барбекю в місті", - сказав Доулінг. "Я пробував. Вони були праві".
  
  "Чорт би їх побрал". Лукуллус Вуд здавався ображеним. "Я готую краще барбекю у всьому чортовому штаті. Мій старий робив те ж саме".
  
  Доулінг подивився на свої записи. - Вашим батьком був... Апициус Вуд. Сподіваюся, я правильно кажу. Він почекав, поки Негр кивне, потім продовжив: "І один за іншим, ви і він були двома найбільшими червоними в місті. Або ви двоє найбільших червоних у всьому чортовому штаті?
  
  Вудс моргнув, почувши це. Через мить він вирішив посміятися. "Може бути, він був. Може бути, я. Може бути, ми ніколи й не були", - сказав він. "Люди, які говорять про такі речі, вони не завжди це роблять. Люди, які це роблять, вони не завжди про це говорять ".
  
  "Ну, якщо ти цього не робиш, якщо ти ніколи цього не робив, навіщо я витрачаю свій час на розмови з тобою?" Запитав Доулінг. "Скажи мені, що в тебе на умі, і ми подивимося, чи ми зможемо домовитися".
  
  Лукуллус Вуд знову моргнув. - Ти не такий, яким я тебе уявляв, - повільно вимовив він.
  
  Ебнер Доулінг знизав плечима, чому в нього затремтіло підборіддя. "Життя повне сюрпризів. А тепер давайте, містер Вуд. Мочіться або злазьте з горщика".
  
  "У січні багато кольорові захочуть забратися до чортової матері з Кентуккі", - сказав Вуд. "Думаю, у тебе є якесь уявлення, чому".
  
  "Ми не будемо зупиняти", - відповів Доулінг. "Вони громадяни США. Ми будемо поважати це. Деякі білі теж захочуть покинути штат".
  
  "Деякі. Кілька". Вуд говорив із зневажливим презирством. "Тим не менш, деякі кольорові люди, деякі кольорові люди залишаться. Не знаю, скільки, але деякі залишаться. Думаю, в кожній натовпі є чортові дурні.
  
  "Якщо б я був негром, я б не залишився в Кентуккі", - сказав Доулінг.
  
  Погляд Вуда впав на блискучу срібну зірку на правому гонитві сіро-зеленої форми Доулінга. "Не думаю, що вони дозволять дурням ставати генералами", - зауважив він.
  
  На думку Доулінга, це тільки доводило, що кольоровий чоловік знав про армії США не так багато, як він думав. Кастер, наприклад, носив чотири зірки, а не тільки одну. Але Кастер, хоча, безсумнівно, часто бував дурнем, був дурнем вельми своєрідним, і тому... З зусиллям Даулінг відірвав свої думки від людини, з яким він так довго служив. "Справедливо", - сказав він Лукулл Вуду. "Я впевнений, що ви праві щодо того, що відбудеться. Кілька негрів залишаться тут. Деякі люди теж не знають, як вибратися з палаючого будинку, поки не стане занадто пізно. Але якщо США Армія повинна покинути Кентуккі після плебісциту, яке нам до цього діло?"
  
  "Якщо б ми були білими, ви б так про нас не говорили". Вуд не намагався приховати свого презирства. Доулінг подумав, дорікав його коли-небудь негр подібним чином раніше. Він так не думав. Він не мав справи з великою кількістю негрів - не так вже й багато людей у США мали справу, - і всі ті, з ким він мав справу, були на підлеглих посадах. Після глибокого, сердитого видиху Вуд продовжив: "Ти думаєш, ниггерам в Кентуккі сподобається, що всі ці чортові білі виродки бігають всюди і кричать "Свобода!" всі чортове час?"
  
  "Я б не став", - відповів Доулінг. Якщо б він назвав негрів ниггерами, Лукуллус Вуд, можливо, спробував би вбити його. Будучи одним з них, Вуд міг би використовувати цей ярлик. Але потім ця думка вислизнула, і її місце зайняла інша: "Як ти думаєш, що вони захочуть з цим зробити?"
  
  Гнів спав з Вуда, як скинутий плащ. "Ні, генерал, ви не чортів дурень. Ви повинні зрозуміти, я не закоханий у США. Революція насувається на вас теж. Але ми повинні створити народний фронт з тими, хто хоч трохи на нашій стороні, коли справа стосується цих хуесосов з Партії свободи ".
  
  "Як ви думаєте, наскільки неприємними можуть бути ваші люди і якої допомоги ви хочете від Сполучених Штатів?" Запитав Доулінг. "Чим більше ми зможемо підготувати до плебісциту, тим краще для нас".
  
  "Чим більше ми, родичі, створимо перед плебісцитом, тим краще буде для США", - цинічно сказав Вуд. "Після цього для тутешніх ніггерів хороших часів більше не буде. Але я вважаю, що ми, родичі, влаштуємо конфедератам які-небудь неприємності, коли вони повернуться сюди маршем.
  
  "Було б здорово, якщо б ви могли організувати для них стільки ж, скільки фанатики Партії Свободи зробили для нас тут і в Х'юстоні", - сказав Доулінг.
  
  "Я радий за вас усіх, так, але не затримуйте дихання, тому що цього не станеться", - сказав Вуд. "Білих людей тут і там набагато більше, ніж ніггерів. Революціонер, він навчився плавати, як риба у школі народу. Ми, чорні риби, - менша школа ".
  
  Він не справляв враження освіченої людини. Але коли справа стосувалася революційного бізнесу, він говорив авторитетно. Ебнер Доулінг виявив, що киває. "Гадаю, ви маєте рацію", - сказав він з жалем. "Але якщо б ви, хлопці, просто випадково знайшли якісь радіоприймачі, гвинтівки і вибухівку, валяються всюди, ви могли б придумати, що з ними робити, а?"
  
  "Ми могли б". Лукуллус Вуд теж кивнув. "Так, сер, генерал, ми просто могли б розшифрувати, для чого вони потрібні".
  
  "Я повинен одержати дозвіл військового міністерства на це", - подумав Доулінг. Він відкинув цю ідею в ту ж хвилину, як вона прийшла йому в голову. Військове міністерство, можливо, не захоче офіційно брати участь в опорі окупації Конфедерації. З іншого боку, деякі люди у Військовому міністерстві можуть просто злякатися. Я тут. Вони призначили мене головним. Я подбаю про все, чорт візьми.
  
  "Тоді гаразд", - сказав він. "Ми подбаємо про це. І я знаю, що ви не надаєте нам ніяких особливих послуг. Але те, що працює проти CSA, працює і для США. Ось як йдуть справи".
  
  Вуд знову кивнув. "Так воно і є", - погодився він. "Якийсь час ми будемо попутниками на цій дорозі, навіть якщо поїдемо в різні місця".
  
  "Попутники". Бригадний генерал Доулінг спробував цю фразу на смак. "Так, я можу з цим жити".
  
  "Ви були справедливі до мене, генерал, тому і я буду справедливим до вас", - сказав Вуд. "Прийде революція, і ми підемо різними шляхами. Прийде революція, і я думаю, що спробую вбити вас. Нічого особистого, ти ж розумієш, але ти один з тих, хто чинить тиск, і ти повинен йти до стінки.
  
  "Чесно - це справедливо", - сказав Даулінг, - "тому я теж скажу вам дещо. Будьте обережні, погрожуючи людині зі зброєю в руках. У нього огидна звичка відстрілюватися". З кислою посмішкою він також додав: "Нічого особистого".
  
  "Звичайно," незворушно сказав негр. "Ці хлопці з Партії свободи, вони виявили це далі на південь. Думаю, може бути, ми преподадім їм кілька нових уроків тут, в Кентуккі. Це що, вигідна угода?
  
  "Це вигідна угода". Доулінг насилу піднявся на ноги і знову простягнув праву руку. Лукуллус Вуд потиснув її. Негр опустив голову і неквапливо вийшов з кабінету Доулінга. Доулінг подивився на свою праву долоню. Знизував чи він коли-небудь руку кольоровому чоловікові до сьогоднішнього дня? Він так не думав. Кентуккі довів свою освіченість у всіх відносинах.
  
  
  - Вибач, малюк. Чоловік, який похитав головою, дивлячись на Армстронга Граймса, зовсім не здавався сожалеющим. Його голос звучав так, наче він говорив те ж саме мільйон разів до цього. Він, безсумнівно, говорив так, тому що так воно і було. "Я не можу тебе використати. Мені потрібен хтось з досвідом".
  
  Армстронг чув мільйон разів з тих пір, як нарешті втік з середньої школи. Його гнів, який ніколи не був довгим, лопнув. "Як, чорт візьми, я повинен набиратися досвіду, якщо ніхто не візьме мене на роботу з-за того, що у мене його немає?"
  
  "Життя важка штука", - відповів чоловік у бюро по найму, що означало "До біса тебе, Джек". Я своє отримав. Він закурив сигарету, але не став випускати дим прямо в обличчя Армстронгу. Можливо, його перша довга затягування змусила його відчути себе трохи більше схожим на людину, тому що він досить розігнувся, щоб сказати: "Один із способів зробити це - підробити якийсь час. Іноді тебе можуть найняти на цілий день, навіть якщо хтось не хоче, щоб ти працював постійно ".
  
  "Так, я пробував дещо з цього", - сказав Армстронг. "Але це на день вперед та на тиждень вперед. Мені знадобиться ціла вічність, щоб зробити досить чого-небудь, щоб отримати досвід, який змусить когось захотіти взяти мене на роботу назавжди, а я тим часом помру з голоду ".
  
  Чоловік оглянув його з ніг до голови. "Ще ти міг би піти в армію. Ти великий, сильний хлопець. Вони візьмуть тебе, якщо тільки ти не тільки що вийшов з в'язниці - може бути, навіть якщо ти тільки що вийшов з в'язниці, враховуючи, як йдуть справи в наші дні. Ти напевно зможеш навчитися якомусь ремеслу там ".
  
  "Може бути", - сказав Армстронг. Його батько висловив таке ж припущення - фактично, зробив це голосно і багатозначно. Це настроїло його проти ідеї, навіть якщо б вона сподобалася йому з самого початку. "В армії тобі мало платять, і ти застряг там на три роки, якщо підеш добровольцем".
  
  - Будь по-твоєму, приятель. Якщо ти думаєш, що мені не наплювати на те, що ти робиш, тобі доведеться подумати по-іншому. Клерк за стійкою підняв очі на чергу бідних, голодних чоловіків, відчайдушно потребують в роботі. "Наступний!"
  
  Киплячи від злості, Армстронг вилетів з офісу по найму. Якщо б він не думав, що клерк нацькує на нього копів, він би вибив з ублюдка всю дурь. Сидить там, як маленький жерстяної Ісус, ким, чорт візьми, він себе уявив? Але відповідь на це питання було сумно очевидний. Він думає, що у нього є робота, і цей сучий син прав.
  
  Армстронг навів довідки на меблевій фабриці, в транспортній компанії і в закусочній, де готували польські сосиски, перш ніж відправитися додому. Ніде не пощастило. Його старий хотів, щоб він намагався - наполіг на цьому, по правді кажучи. Якщо він не буде бити по асфальту, його не нагодують. Мерл Граймс гранично ясно дав це зрозуміти. Армстронгу хотілося б, щоб він думав, що його батько блефує. Оскільки він не...
  
  Повернувшись додому, він застав свою матір в сльозах. Він не бачив такого з тих пір, як померла бабуся. "Що сталося?" вигукнув він.
  
  Не кажучи ні слова, вона простягнула йому конверт. На ньому було надруковано його ім'я. Зворотну адресу було надруковано старомодним, важко читати шрифтом:
  
  Уряд Сполучених Штатів, Військове міністерство.
  
  Ще одна строчка поменше нижче свідчила::
  
  Бюро з відбору персоналу для проходження служби.
  
  "Про", - сказав він. Це було схоже на удар кулаком по хлібниці. Він, звичайно, знав, що це можливо, але не думав, що це ймовірно. "О, чорт".
  
  Една Граймс кивнула. - Я теж так сказала, Армстронг, коли побачила цю чортову штуку. Але ти нічого не можеш з цим зробити. Якщо тебе призвуть в армію і ти пройдеш медогляд, тобі доведеться піти ".
  
  "Так". Армстронг похмуро кивнув. Судячи з того, що він чув, єдиний спосіб завалити медогляд - це теж не мати пульсу. Він щосили намагався дивитися на речі з позитивної сторони: "Якщо мене і покличуть, то тільки на два роки. Це на рік менше, ніж я витратив би, якщо б пішов в армію сам".
  
  "Я знаю. Але все ж..." Мати обняла його так, як він не обіймав її вже багато років. "Ти мій малюк, Армстронг. Я не хочу, щоб ти йшов і ставав солдатом. Що, якщо у нас буде ще одна війна?"
  
  Бути дитиною своєї матері Армстронгу не подобалося. Битися на війні подобалося - якщо ти збирався стати солдатом, який сенс бути їм, коли нічого не відбувається? Він нічого не бачив. Думка про те, що його можуть поранити або вбити, ніколи не приходила йому в голову. Зрештою, йому було всього вісімнадцять. Але він був досить розумний, щоб розуміти: якщо він скаже матері, що думає насправді, вона закотить істерику. Тому, як можна більш заспокійливо, він сказав: "Ніякої війни не буде, ма. Ми даємо конфедератам ці плебейські як там їх там каліграфії, так що їм більше не з-за чого воювати".
  
  "Господи, сподіваюся, ти прав", - сказала його мати. "Проте деякі люди, якщо ти поступишся їм дюйм, захочуть пройти милю. Боюся, судячи з того, як поводиться Партія Свободи, вони саме такі ".
  
  Молодша сестра Армстронга зустріла новину про те, що він збирається піти і стати солдатом, з повним холоднокровністю. "Поки", - сказала Енні. "Коли ти їдеш?"
  
  "Не сьогодні, маленька негідниця", - сказав він. Вона показала йому язика. Йому хотілося добряче врізати їй, але він знав, що не зможе. Вона просто пішла б кричати на їх мати, і тоді у нього були б неприємності. Енні була майже такою ж занудою, як тітка Клара, яка, без сумніву, сподівалася, що він ніколи не повернеться, коли поїде туди, куди його відправлять на навчання.
  
  Однак, коли його батько повернувся додому і дізнався про це, він ляснув Армстронга по спині і налив йому неабияку порцію віскі, чого він ніколи раніше не робив. "Вітаю, синку!" Мерл Граймс сказала. "Вони зроблять з тебе чоловіка".
  
  Оскільки Армстронг вже був переконаний, що він чоловік, це справило на нього менше враження, ніж могло б. Щоб показати, який він крутий, він зробив великий ковток віскі. Він випив не так вже й багато. Самогон здався йому кислотою, що стікає по трубі, і вибухнув у шлунку, як бомба. "Це добре", - прохрипів він голосом, який звучав як привид самого себе.
  
  "Радий, що тобі сподобалося", - серйозно відповів батько. Якщо він і знав, що Армстронг тільки що поранився, то був досить ввічливий, щоб не подати виду. Це було обачніше, ніж він звик демонструвати. Він зробив маленький ковток зі свого келиха і запитав: "Коли у тебе прединдукционный медогляд?"
  
  "У наступну середу", - сказав Армстронг. "Я не можу дочекатися".
  
  Він мав на увазі іронію, але Мерл Граймс сприйняв це всерйоз. "Добре", - сказав він. "Це дійсно добре. Ви повинні прагнути щось зробити для своєї країни. Він весь цей час дбав про тебе.
  
  - Вірно, - натягнуто сказав Армстронг. Він міг би обійтися і без того, щоб його батько звучав як чортів призовної плакат.
  
  У наступну середу, природно, дощ лив як з відра. Армстронгу довелося пройти три квартали від тролейбусної зупинки до будинку, де його чекали державні лікарі, щоб накласти на нього руки. До того часу, як він зайшов всередину, він наполовину промок. Побачивши кількох інших хлопців свого віку, які були такими ж забрудненими, як і він, він відчув себе трохи краще. Слідом за ним двері увійшли ще кілька хлопців з мокрим волоссям і прыщавых.
  
  В кімнату увійшли два клерка. Одночасно з тим, як один казав: "Побудуйте в алфавітному порядку за прізвищами", інший оголосив: "Побудуйте по зростанню".
  
  Після деякої плутанини переміг алфавітний порядок. Армстронг в будь-якому випадку виявився б приблизно на тому ж місці. Як Джі, він був досить близький до початку черги, але не зовсім там. Крім того, він був вище більшості молодих людей, що проходили там медогляд, але і не справжнім бобовим дубом. У нього була можливість озирнутися, перш ніж система приступила до роботи над ним.
  
  Спочатку потрібно було оформити документи. Він поставив би на це гроші. Його старий заробляв на життя, поширюючи паперу для уряду, і у нього було багато справ. Армстронг заповнив близько мільйона бланків і поніс їх з собою в eye chart, який був наступним. У хлопця перед ним виникли деякі проблеми. "Я прекрасно бачу цих маленьких негідників", - сказав він хлопцеві в білому халаті, відповідальної за тест. "Єдине, я ніяк не можу їх прочитати".
  
  "Дозвольте мені глянути на ваші документи", - сказав чоловік у білому халаті. Армстронг теж побіжно переглянув кілька сторінок. Майже всі були порожніми. Людина, відповідальна за тест, насупився. "Ти неграмотний?" Побачивши спантеличений вираз на обличчі молодого чоловіка, він спробував знову: "Ти не вмієш читати і писати?"
  
  "Боюся, що ні", - сказав юнак. "Я можу підписати своє ім'я. Приблизно такого розміру".
  
  "Хіба ти не ходив в школу?"
  
  - Пару років. Хоча я ніколи особливо не процвітав. З тих пір я працюю.
  
  "Ну, е-е, Слотер, неважливо, наскільки гарне ім'я у тебе є для солдата, ти повинен вміти читати і писати, щоб вступити в армію. Ти навіть не на тому місці в черзі. Ви будете звільнені від призову. Я не знаю, чи буде ваше виключення постійним або вас визнають придатним до надзвичайної ситуації. Але ми не візьмемо вас зараз ". Він глянув на Армстронга Граймса. - Наступний!
  
  Армстронг подумав про те, щоб прикинутися, що він теж не вміє читати. Втім, занадто пізно - він уже заповнив свої документи і зробив це правильно. Він підійшов до лінії і пройшов по таблиці так далеко, як тільки міг, переводячи погляд, коли йому наказував чоловік у білому халаті.
  
  "Дайте мені ваші документи", - сказав чоловік, потім кивнув. "Ви проїхали тут. Пройдіть до наступної станції".
  
  Він бачив навіть більше хлопців у білих халатах, ніж на польському ковбасному заводі, куди він намагався влаштуватися на роботу. Вони виміряли і зважили його. Один з них послухав його серце. Інший виміряв йому кров'яний тиск. Інший - на цей раз в новеньких гумових рукавичках - сказав йому спустити штани, повернути голову набік і кашлянути. При цьому чоловік схопив його за кілька дуже інтимних місць. "Переломів немає", - сказав він і написав на паперах Армстронга. "Тепер нахиліться і візьміться за щиколотки".
  
  - Що? Армстронг стривожився. - Ти ж не збираєшся...
  
  Але чоловік у білому халаті вже робив це. Це було набагато менш приємно, ніж коли йому сказали повернути голову і кашлянути. "Передміхурова залоза в нормі", - сказав чоловік. Він зняв рукавички і викинув у відро для сміття з рифленого заліза. Потім знову щось написав на паперах. Як тільки він повернув їх, він почав одягати нову пару рукавичок.
  
  "Ви, мабуть, пройшли через багато що з цього", - сказав Армстронг. Він поспіхом натягнув штани, все ще відчуваючи легке печіння.
  
  "Можеш не сумніватися, синку", - погодився чоловік у білому халаті. "Враховуючи всі обставини, ти б волів, щоб я цього не робив?" Армстронг поспішно похитав головою. "Ну, я б теж", - сказав чоловік. "Їдьте на наступній станції".
  
  Там у них взяли кров. Великий, рослий хлопець втратив свідомість як раз в той момент, коли прибув Армстронг. Хлопець зі шприцом для підшкірних ін'єкцій поспішно поклав його і зумів утримати великого молодої людини від удару головою об підлогу. Він відтягнув його убік і втупився на Армстронга. - Ти ж не збираєшся впасти в непритомність прямо на мене? Цей хлопець був третім за сьогоднішній день. Закатай рукав.
  
  "Я так не думаю", - сказав Армстронг. "У будь-якому випадку, навіщо тобі це потрібно?"
  
  "Подивися, чи немає у тебе анемії. Подивися, чи немає у тебе соціального захворювання. Подивися, яка в тебе група крові для переливання. А тепер стій спокійно". Чоловік протер внутрішню сторону ліктя спиртом. Голка впилася. Армстронг відвернувся, коли шприц наповнився кров'ю. Його злегка занудило, але зовсім трохи. Чоловік висмикнув голку, приклав до проколу шматочок ватного пуху і заклеїв його клейкою стрічкою. Він написав на паперах Армстронга. "От і все. З тобою покінчено.
  
  "Я пройшов?" Запитав Армстронг.
  
  "Якщо тільки в тебе немає пекельної анемії або сифілісу, то так", - відповів чоловік. "Ти здоровий, як кінь. З тебе вийде відмінний солдатів".
  
  "О боже", - сказав Армстронг.
  XVI
  
  "Він уберіг нас від війни". Флора Блэкфорд повторила гасло Соціалістичної партії натовпі на розі вулиці в своєму районі. "Він уберіг нас від війни і зробив усе, що міг, щоб їжа була на столі робочої людини. Якщо ви хочете побачити, що демократи зроблять з цього приводу, подивіться на те, що зробив Герберт Гувер. Нічого, от що ".
  
  Люди у натовпі, що складалася в основному з пролетарів, заплескали в долоні. Купка хеклеров в задніх рядах почала скандувати: "Тафт! Тафт! Роберт Тафт!"
  
  Флора вказала на них. "Я працювала в Конгресі з батьком сенатора Тефта. Вільям Говард Тафт був благородною людиною. Роберт Тафт теж. Я не говорю по-іншому. Але я дійсно говорю ось що: сенатор Тафт прийшов би в жах від того, як його прихильники привносять тактику Партії Свободи в цю кампанію ".
  
  Це викликало ще більше оплесків. Майже ніхто в цьому сильно соціалістичному районі не сказав доброго слова про банду Джейка Физерстона. Але один з хеклеров крикнув: "Ел Сміт - це той, хто в ліжку з Партією свободи!"
  
  "Ел Сміт проти війни. Я проти війни. У мене швагро був убитий, а брат важко поранений під час Великої війни", - сказала Флора. "Якщо ви збираєтеся сказати мені, що ви за війну - якщо ви збираєтеся сказати мені, що сенатор Тафт за війну, - вам буде важко переконати в цьому жителів цього округу ".
  
  "Тафт за те, щоб зберегти Кентуккі і Х'юстон", - крикнув хеклер.
  
  "Як ви можете зберегти державу в країні, коли її власний народ не хоче тут перебувати?" Запитала Флора. "Це був урок Війни за відділення - ви не можете. Деякі речі можна купити за дуже високою ціною ".
  
  Натовп знову зааплодировала, але з меншим ентузіазмом, ніж раніше. Флора розуміла чому: вони теж хотіли отримати свій торт і з'їсти його; зберегти мир і зберегти Кентуккі і Х'юстон. Вона хотіла того ж. Вона розуміла людей, які говорили, що США пожертвували багато чим, щоб навіть думати про повернення двох штатів. Принаймні в половині випадків вона сама відчувала те ж саме. Їй би ця ідея сподобалася набагато більше, якби вона не передбачала повернути їх Джейку Физерстону.
  
  "Я не люблю Партію свободи", - сказала вона. "Але вона при владі в Конфедеративних Штатах, і ми не можемо робити вигляд, що це не так, і сподіватися, що вона зникне. Що ми можемо зробити, якщо не спробуємо впоратися з цим?" Вона намагалася переконати себе, а також свою аудиторію, і вона знала це.
  
  "Я б врізав йому по носі!" - заволав цей залізний хеклер. "Тафт вріже йому по носі!"
  
  "Ні, він цього не зробить". Флора похитала головою. "Якщо він це зробить, у нього на руках буде війна, а я не можу повірити, що він цього хоче. Він може говорити жорстко, але його зовнішня політика не буде сильно відрізнятися від політики президента Сміта. А його внутрішня політика ... Вона закотила очі. "Він росте як цибулина - ховаючи голову в землю". Вона сказала це по-англійськи. Кілька людей її віку і старше в натовпі повторили це на ідиші.
  
  Їй вдалося закінчити свою промову без особливих образ. У неї теж була досить хороша ідея чому: демократи не думали, що зможуть перемогти її. Вона ніколи не програвала вибори в цьому окрузі. Демократи обрали тут кандидата, коли вона була першою леді, але вона перемогла його, як тільки повернулася до роботи.
  
  В кінці вона сказала: "Якщо ви підтримуєте те, що зробив президент Сміт, ви проголосуєте за нього знову, і ви проголосуєте за мене. Якщо ні, ви проголосуєте за Тафта. Все приблизно так просто, друзі мої. Вперед зі Смітом або назад з Тафтом?"
  
  Вона зійшла з трибуни під дзвенячі у вухах оплески. Коли вона почала агітувати за соціалістів, у неї не було платформи - цієї платформи. Свої перші мови вона говорила, стоячи на ящиках або пивних бочках. Вона знаходилася прямо за рогом від пивоварні Croton Brewery, де виступала в початку Великої війни. Тоді вона виступала проти війни; вона і зараз виступає. У 1914 році її партія не підтримала її. В цьому році підтримала.
  
  Тоді чому я не відчуваю себе щасливішими? вона задумалася.
  
  У 1914 році Конфедеративні Штати не так уже сильно відрізнялися від Сполучених Штатів. Велика частина пригнобленого пролетаріату в CSA була чорношкірою, але капіталісти майже так само жорстоко гнобили робочих в США. Тепер... Тепер все було по-іншому.
  
  Чоловік середніх років у фетровому капелюсі, накульгуючи, підійшов до неї, спираючись на палицю. "Гарна мова", - сказав він. На лацкані його піджака виблискував солдатський значок із зображенням меча в рік його призову в срібному колі.
  
  - Спасибі тобі, Девід, - сказала Флора, зітхнувши. Те, що її власний брат міг належати до такої реакційної організації, як "Солдатський коло", - і не тільки належати, але і носити значок, що свідчить про його гордості приналежністю, - завжди приводило її в жах. Солдатський коло не був Партією Свободи, але деякі з його керівників хотіли, щоб це було так.
  
  "Хороша мова, - повторив Девід Гамбургер, - але я все одно збираюся голосувати за Тафта".
  
  "Я не очікувала нічого іншого", - сказала вона. Девід пішов на Велику війну соціалістом, як і інші члени родини. Він вийшов консервативним демократом. Він також вийшов звідти з відірваною ногою вище коліна. Флора не сумнівалася, що ці двоє були пов'язані.
  
  Вона запитала: "А ви теж будете голосувати за Хаїма Коена?" Коен був останнім демократом, намагалися змістити її.
  
  Її брат почервонів. "Ні", - сказав він. "Мені не подобаються всі твої ідеї - мені не подобається більшість твоїх ідей - але я знаю, що ти чесна. І ти моя сім'я. Я не підводжу сім'ю ".
  
  "Бути членом родини - ще не достатня причина, щоб голосувати за мене", - сказала вона.
  
  "Думаю, так". Девід розсміявся. "І тобі може не подобатися моя політика, але, принаймні, мені не все одно. Ти бачив своїх сестер або іншого брата, або мати з батьком на своїй промові?"
  
  Тепер Флорі довелося сказати "Ні". У Софі, Естер і Ісаака була своя життя, та вони прожили її. Вони пишалися, коли вона перемогла на переобрання, але більше навіть не приходили в штаб-квартиру Соціалістичної партії. Що стосується її батьків... "Мати і батько не так часто виходять з дому, як раніше".
  
  "Я знаю. Вони старіють". Девід похитав головою. "Вони постаріли. Bis hindert und tzvantzik yuhr."
  
  "Омайн", - автоматично сказала Флора, хоча знала, що її мати і батько не доживуть до 120 років. Люди не доживали, як би сильно ти цього бажав. Укол втрати і туги за Осії пронизав її. Вона була вдячна, що її батьки дожили до старості. Дуже багато людей цього не зробили, навіть в сучасному світі.
  
  "У тебе є плани на вечір, або ти можеш піти повечеряти зі своїм реакційним молодшим братом-кравцем?" Запитав Девід.
  
  - Я можу піти, - сказала Флора. - І це на моїй совісті. Я знаю, що заробляю більше грошей, ніж ти. "Вона знала, що заробляє набагато більше грошей, ніж він, але не хотіла говорити про це вголос.
  
  Зі своєю звичайною образливою гордістю Девід сказав: "у мене все в порядку". Він ніколи не просив ні в неї, ні в кого іншого ні цента, тому що вона припустила, що так. З кривою усмішкою, однак, він продовжив: "Я дозволю тобі купити. Не думай, що я цього не зроблю. Як це відбувається? "Від кожної за здібностями, кожному за потребами"? Щось в цьому роді, у всякому разі.
  
  "Я ніколи не чула, щоб хто-небудь цитував - я маю на увазі, неправильно цитував - Маркса, щоб з'ясувати, хто буде вечеряти раніше", - сказала Флора і не змогла втриматися від сміху. - Раз вже я пригощаю, як тобі "Корнблатт"?
  
  "Підемо", - сказав її брат, так що "делікатеси", мабуть, прозвучало заманливо.
  
  Коли вони добралися туди, він замовив грудинку і пляшку пива. Флора вибрала фаршировану капусту, якої у Філадельфії просто не було. Те, що вона одержувала у Корнблатта, не було таким же, як те, що вона допомагала готувати своєї матері, коли та постійно жила в Нижньому Іст-Сайді, але було ближче.
  
  Девід накинувся на грудинку так, наче не їв кілька тижнів. Він з'їв майже всю, перш ніж підняв очі і сказав: "Ти справді думаєш, що ми повинні повернути те, що виграли на війні? Повернути цим верескливим про "Свободу" мамзрим?"
  
  "Якщо люди, які там живуть, не хочуть бути частиною країни, як ми можемо їх утримати?" Запитала Флора.
  
  "Вони були досить тихими, поки Физерстон не почав їх хвилювати", - сказав Девід, що було правдою або, принаймні, близько до правди. Він наколов на виделку останній шматочок м'яса, прожував його, проковтнув і продовжив: "Якщо ми не зробимо те саме з шварцерами з CSA, ми втратимо чертовски хороший шанс".
  
  "Я нічого про це не знаю", - сказала Флора.
  
  "Хтось повинен був", - сказав її брат, і хто-то, ймовірно, так і зробив. Якщо Сполучені Штати не намагалися використовувати негрів в Конфедеративних Штатах, щоб ускладнити життя тамтешнього уряду, то Військове міністерство дійсно не справлявся з цією роботою. Флорі не подобалися багато людей і політика у Військовому міністерстві, але вона не вважала людей на самому верху дурнями. За майже чверть століття суспільного життя вона зрозуміла різницю між людиною, який не може виконувати свою роботу, і тим, хто просто не згоден з нею з приводу того, якою повинна бути ця робота.
  
  "Говори що хочеш, - сказала вона Девіду, - але у нас були б просто нескінченні проблеми, якщо б ми спробували зберегти ці штати".
  
  Девід не відповів словами, не відразу. Замість цього він постукав кісточками пальців по своїй штучної нозі. Судячи з який доносився звідти звуку, він майже стукав у двері; вона була зроблена з дерева, полотна, шкіри і металу. "Ви знаєте, скільки таких чоловіків, як я, у США - чоловіків без ніг, чоловіків без рук, чоловіків без очей, чоловіків без осіб? Якщо ми не втримаємо те, що виграли, чому в нас стріляли, підривали і труїли газом? Відповідай мені на це питання, і тоді я попрощаюся з Кентуккі, Х'юстоном і Секвойей ".
  
  "Відповіді немає", - сказала Флора. "Іноді здається гарною ідеєю, коли ти це робиш, але пізніше виявляється, що це не так. Або з тобою ніколи такого не траплялося?"
  
  "О, так. Я бачив це. Хто не бачив? Але цей занадто великий, щоб так поводитися. І що нам робити, якщо повернення цих штатів виявиться такою ж помилкою? Їх повторне повернення обійдеться дорого ".
  
  - Я не знаю, - відповіла Флора.
  
  "Ну, у всякому разі, це чесно. Я сказав, що це так", - відповів її брат. "Ел Сміт знає? Хто-небудь в цілому світі знає?"
  
  "Як хто-небудь може знати?" Флора запитала так розумно, як тільки могла. "Ми просто повинні подивитися, як все обернеться, от і все".
  
  Девід зробив паузу, щоб прикурити цигарку. Він випустив дим у стелю, потім сказав: "Мені здається, це найкраща причина для того, щоб чогось не робити, ніж для того, щоб це робити. Але я не політик, так що я знаю?"
  
  "Це відбудеться". Флора знала, що її голос звучить ніяково. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Вона продовжила: "Якщо це робить тебе настільки нещасною, то, що потрібно зробити, це проголосувати за Тафта. Я думаю, що все буде добре. Я сподіваюся, що так і буде ".
  
  "Я теж на це сподіваюся. Але я так не думаю. Конфедерати знову на берегах Огайо?" Девід Гамбургер похитав головою. "Нам доводилося турбуватися про це протягом багатьох років, але потім ми цього не зробили, а тепер будемо робити знову".
  
  "Коли вони були на річці Огайо, вони не перетинали її під час останньої війни", - сказала Флора.
  
  "Тоді у них не було бочок. Тоді у них теж не було бомбардувальників", - сказав її брат.
  
  "Навіть якщо вони повернуть його, вони пообіцяли після цього залишити його демілітаризована", - сказала Флора.
  
  "О, так. Вони обіцяли". Девід кивнув. "Отже, скажи мені, наскільки ти довіряєш обіцянкам Джейка Физерстона?"
  
  Флора пошкодувала, що він запитав про це. Вона засуджувала Физерстона в Конгресі США задовго до того, як він був обраний. Він подобався їй не більше, вона більше не довіряла йому тепер, коли він став президентом CSA. Як і на пні, вона сказала: "Він там. Ми повинні з ним розібратися". Її брат пропустив слова повз вуха, від чого вони прозвучали набагато гірше, ніж якщо б він спробував відповісти на них.
  
  
  Честер Мартін зустрів День виборів з усім ентузіазмом людини, що йде до лікаря, щоб йому відчинили болючий фурункул. Його зусилля по створенню профспілки будівельників в антиробітничий Лос-Анджелесі отримали потужну підтримку Соціалістичної партії. Як він міг забути про це? Він не міг. Але він також не міг змусити себе полюбити майбутній плебісцит.
  
  У його дружини не було сумнівів. "Я не хочу ще однієї війни", - сказала Рита. "Я втратила свого першого чоловіка до останнього". Вона майже ніколи не говорила про нього, але тепер продовжила: "Чому хтось інший повинен проходити через то, що я зробила? Якщо нам не доведеться сваритися, це гарна новина для мене".
  
  Але Честер відповів: "Хто сказав, що ми цього не зробимо?"
  
  "Ел Сміт знає, ось хто". Рита послала йому роздратований погляд. "Або ти знову збираєшся голосувати за демократа на посаді президента?" Подивися, як добре це вийшло в минулий раз.
  
  "Я не знаю. Я думаю про це", - сказав Честер. Рита виглядала ще більш роздратованою. Вона завжди була соціалісткою. Він був демократом всю Велику війну, але єдиний раз, коли він голосував за кандидата в президенти від Демократичної партії, був у 1932 році, коли він волів Келвіна Куліджа Осії Блэкфорду. У Блэкфорда було три з половиною роки, щоб покласти кінець краху бізнесу, але він так і не зробив цього. Кулідж, зрозуміло, помер за три тижні до вступу на посаду, і Герберт Гувер, його напарник на виборах, теж цього не робив. Якщо вже на те пішло, Сміт теж. Честер продовжував: "Повернення настільки багато чого з того, за що ми боролися, застряє у мене в животі".
  
  "Повернення країни демократам не дає мені спокою", - сказала Рита. "Ти думаєш, Тафта хвилює те, що ти намагаєшся тут зробити? Якщо це так, то ти здурів. Його батько не підтримував продюсерів, і він сам теж.
  
  В цьому була неприємна частка правди. Багато людей подумали б, що місцеві проблеми були найважливішими на виборах. У половині випадків Честер так і думав. Але в половині випадків він цього не робив. Він сказав: "Якщо Конфедерати хочуть повернути Х'юстон і Кентуккі, а потім з ними покінчено, це одне".
  
  "Вони кажуть, що це все", - нагадала йому Рита.
  
  Він кивнув. "Я знаю, що вони говорять. Але Джейк Физерстон говорить всякі речі. Якщо він отримає їх назад і почне вкладати в них солдатів, це зовсім інша історія. Якщо він це зробить, в нас будуть неприємності ".
  
  "Навіть якщо він це зробить, ми можемо знову розбити конфедератів, якщо буде потрібно", - сказала Рита. "Якщо ми скажемо їм відступити, їм доведеться відступити, чи не так?"
  
  - Хто знає? Суть в тому, що нам не обов'язково це з'ясовувати. Честер з нещасним виглядом пробурмотів собі під ніс: Він хотів партію з сильною зовнішньою політикою, і він також хотів партію з сильною внутрішньою політикою. Проблема була в тому, що демократи пропонували одне, а соціалісти - інше. Він не міг мати і те, і інше. "Може бути, мені слід проголосувати за республіканців. Тоді у мене було б найгірше з обох світів".
  
  "Забавно. Забавно, як милиця", - сказала його дружина. "Ну, я не можу вказувати тобі, що робити, але я знаю, що збираюся зробити".
  
  Честер цього не зробив. Він пройшов весь жовтень і до листопада невпевненим і нещасним. Осінь в Лос-Анджелесі була зовсім не такою, якою вона була в Толедо. Це було єдиний час року, коли він, можливо, волів би свій старий рідне місто. Дерева тут не виблискували фарбами. Більшість з них навіть не скинули листя. Повітря теж не став свіжим і чистим. Одного разу, ближче до кінця жовтня, пройшов дощ. Це був єдиний реальний спосіб сказати, що літо пішло назавжди. У неділю перед виборами їх число повернулося до вісімдесяти одного. У Толедо такого б не трапилося, але і в шістдесят першому теж не було нічого поганого. Сорок перший та двадцять перший відрізнялися, не кажучи вже про одному. У Лос-Анджелесі сорок один може здатися низьким показником. Двадцять один? Один? Ніколи.
  
  Пікетувати було набагато простіше, коли ти не мерз, тримаючи плакат. Честер і його товариші-будівельники продовжували отримувати допомогу від місцевої Соціалістичної партії. Він справді бурчав з приводу плебісциту з партійцями, але не дуже голосно. Як і більшість людей, він соромився кусати руку, яка його годувала. Соціалісти, ймовірно, не відмовилися б від підтримки його молодого, відчуває труднощі профспілки, якби знали, що він може проголосувати за Тафта, але навіщо ризикувати?
  
  По всьому Лос-Анджелесу і прилеглим передмістях загорілися житлові будинки, фабрики і магазини, але не багато обійшлися без пікетів навколо будівельних майданчиків. "Лос-Анджелес таймс" продовжувала кричати, що пікетники - це не що інше, як купка брудних червоних, яких слід спалити живцем, бо повішення для них надто добре. Але "Таймс" кричала, що їй не подобається, і їй багато чого не подобалося. Страйкарі і поліцейські почали вчитися жити, якщо не любити один одного. Навіть образи і крики "Парша!", коли чоловіки перетинали лінію пікету, придбали для них певний ритуальний відтінок.
  
  Світанок 5 листопада видався яскравим і ясним, хоча день явно не дотягував до вісімдесяти градусів. - Що ти збираєшся робити? - Запитала Рита за сніданком.
  
  - Голосуйте. Мартін потягнувся за перечниці і посипав яєчню гострими чорними пластівцями.
  
  Рита видала роздратований звук. - Як?
  
  "О, приблизно так". Він зобразив, як бере марку і ставить нею хрестик на виборчому бюлетені.
  
  "Велике вам спасибі". Чомусь сарказм не прозвучав так, як у чоловіка. Його дружина поставила питання, від якого він не міг ухилитися: "За кого ви збираєтеся голосувати?"
  
  "Сказати тобі по правді, дорога, я не дізнаюся, доки не ввійду в кабіну для голосування", - відповів Честер.
  
  "Якщо ти не проголосуєш за Ела Сміта, то в кінцевому підсумку пошкодуєш", - сказала Рита. "Ти пожалів, коли не проголосував за Блэкфорда вісім років тому".
  
  "Я знаю, що був. Я думаю, Кулідж, можливо, був краще Гувера, але ми ніколи про це не дізнаємося, чи не так?" Він намастив масло і виноградний джем на тост, потім почав викидати порожню банку з-під джему.
  
  "Не роби цього", - сказала Рита. "Я вимию це і використовую замість склянки. Желейні стакани більше підходять Карлу - у них менше місця, ніж у справжніх, і вони товсті, тому їх не так легко розбити, якщо він впустить.
  
  - Гаразд, - сказав Мартін з набитим ротом. Він поставив банку з джемом назад на стіл. Доївши тост, він швидко і сально поцілував Риту, накинув на голову матерчату кепку і поспішив до дверей. Рита глибоко зітхнула, неначе збираючись крикнути щось йому вслід, але промовчала. Повинно бути, вона зрозуміла, що це не змінить його рішення.
  
  Виборча дільниця знаходився в аудиторії початкової школи в трьох або чотирьох кварталах від квартири. Честер прийшов туди, коли вона відкрилася. Як завжди, стільці дитячого розміру викликали в нього посмішку. Колись давно він би вмістився на таких сидіннях. Більше ні, більше немає. Він назвав своє ім'я і адресу чоловікові з сивими вусами, який складав список. Чоловік порівняв його із записом, а потім вручив йому бюлетень. "Займіть будь-яку порожню кабіну для голосування", - бубонів він. Скільки разів він це говорив і на скількох виборах? Скільком ще він скаже це сьогодні?
  
  Ось він, головний питання, прямо вгорі бюлетеня. Сміт або Тафт? Тафт або Сміт? Честер проігнорував кандидата від республіканців. Не багатьом людям за межами його рідної Індіани була справа до бізнесмена, якого вони висунули, а це означало, що вони не збиралися перемагати з Уілкі. Крім того, як міг Венделл сподіватися перемогти грубу простоту Ела і Боба? Сміт або Тафт? Тафт або Сміт?
  
  Честер поставив хрестик поруч з ім'ям Тафта, сподіваючись, що чинить правильно. Якщо б він проголосував за Сміта, у нього була б така ж надія, і він був би так само невпевнений у собі. "У будь-якому випадку, справу зроблено", - подумав він і квапливо переглянув частину бюлетеня. Більшість кандидатів, за яких він голосував, були соціалістами. Це хоч трохи заспокоїло його совість.
  
  Він відніс готовий бюлетень назад до столу, де його взяв. Інший старий взяв бюлетень, склав його і просунув у щілину урни для голосування. "Містер Мартін проголосував", - виголосив він співуче, слова були такими ж формальними та незмінними, як і всі інші по цю сторону Меси.
  
  Проголосувавши, Честер Мартін поспішив на тролейбусну зупинку. Він поїхав через все місто в Вествуд, розташований недалеко від Тихого океану і навіть ближче до південного кампусу Каліфорнійського університету. Апельсинові гаї вирубувалися, будинки зводилися, а профспілковий праця, як зазвичай в Лос-Анджелесі, ігнорувався.
  
  "Гей, Честер!" - крикнув інший організатор, коли він підійшов. "Ти вже проголосував?"
  
  "Звичайно, до того, як я приїхав сюди", - відповів Мартін. Вествуд не був яскравим і сонячним. Туман затримався тут і, ймовірно, не розсіється до середини ранку. - А як щодо тебе, Ральф?
  
  "Я подбаю про це по дорозі додому", - відповів Ральф. "За кого б ти проголосувала?" Він підморгнув і голосно розсміявся. Він був упевнений, що вже знав, а це означало, що Честеру не потрібно було йому говорити. У даних обставинах це принесло деяке полегшення.
  
  Страйкуючі носили свої плакати із закликом до пікету навколо будівельного майданчика. Вони залишалися на тротуарі. Одного разу на іншому ділянці чоловік спіткнувся і вийшов на те, що повинно було бути газоном. Копи затримали його за незаконне проникнення на чужу територію. Не тут, не сьогодні.
  
  "Струпи!" - кричали пікетувальники - поряд з іншими словами, ще менш втішними, - коли робітники перетинали лінію пікету і входили на будівельний майданчик. Вони теж повинні були стежити за тим, що вони говорять. Поліція, як відомо, привертала страйкуючих до відповідальності за публічну непристойність. Тим не менш, такі ласкаві слова, як "Ти, смердючий мішок з гноєм!", передавали зміст.
  
  Більшість штрейкбрехерів увійшли з опущеними головами. Спостерігаючи, як вони перетинають лінію пікету, Честер був радий, що вибрав цю сторону. Він ще не зустрічав паршивца, який не вів би себе так, ніби його мучить совість. Людина могла піти і вирішити, що повинен харчуватися будь-яким доступним йому способом, але він рідко здавався задоволеним цим.
  
  Одному з тутешніх струпів, великому чоловікові, на якого пікетувальники обрушили масу образ, врешті-решт, це набридло, і він крикнув у відповідь: "Почекайте, поки пінкертони увійдуть в місто, виродки! Вони надерут вам дупи, але гарненько!"
  
  Не один, а два бригадира підбігли до штрейкбрехеру. Вони обидва почали лаяти його то з одного боку, то з іншого. Копи покарали їх за нецензурну лексику не більше, ніж самого паршивца.
  
  Честер не припиняв марширувати або кричати. Але він, чорт візьми, точно нагострив вуха. Якщо боси залучили людей Пінкертона, вони збиралися спробувати зруйнувати профспілка. Чим більше він дізнавався про це, тим краще міг дати відсіч, тому що пінкертони, сумно відомі руйнівники профспілок, билися брудно, по-справжньому брудно. Якщо б він був одним з тих бригадирів, він би теж вилаяв цього паршивца за те, що той підставив руку іншій стороні.
  
  За обідом до нього підійшов Ральф і сказав: "Пінкертони, чи не так? Що ж, сьогодні ввечері в старому місті буде жарко".
  
  "Тримаю парі, що так і буде", - сказав Честер. "Хоча ми можемо їх побити. Вони виродки, це вже точно, але ми можемо їх побити. І якщо ми це зробимо, що в босів залишиться, щоб кинути на нас? Солдати? На чиєму боці вони будуть?"
  
  "Пінкертони". Ральф скорчив гримасу відрази. "Я бився з цими виродками багато років тому, в Піттсбурзі. Ніколи не думав, що побачу їх потворні пики".
  
  Мартін кивнув. "Те ж саме і зі мною в Толедо. Вони головорізи, це точно. Але ти думаєш, що ми відступимо? Я чертовски впевнений, що ні. У мене є кастет, і я завжди можу дістати пістолет 45-го калібру, якщо він мені знадобиться.
  
  Інший профспілковий діяч виглядав стурбованим. "Але з цим треба бути обережнішими. Дернешь за ручку, і у копів буде прекрасний привід відправити тебе на той світ".
  
  "Я знаю. Я знаю. Як я вже сказав, я робив це раніше", - сказав Честер. "Але я знаю і дещо ще: якщо вони звернуть нас тікати, у нас будуть проблеми. Я не збираюся допустити, щоб це сталося ".
  
  
  Водій з Цинцинната відмовився купувати газету, спрямовуючи свій вантажівка до залізничної станції. Він був дуже обурений, щоб бажати почути про переобрання Ела Сміта щось більше, ніж почув напередодні ввечері по радіо. Він не лягав спати, поки не повернулися з Західного узбережжя, і випив три чашки кави, щоб спробувати компенсувати недолік сну. Тафту, отставшему в гонці, потрібно було прочесати Узбережжі, щоб набрати достатньо голосів вибірників, щоб обігнати президента. Він переміг в Каліфорнії, але програв Орегон і Вашингтон - і вибори.
  
  "Вони збираються провести плебісцит", - сумно подумав Цинциннат. Вони його проведуть, і Конфедеративні Штати переможуть. Це означало, що він повинен був вивезти своїх матір і батька з Кентуккі до того, як вона покине США і повернеться в CSA. Він знав, як бути негром в Конфедеративних Штатах - і тепер, при Джейка Физерстоне і Партії свободи, це повинно було бути ще гірше, ніж до Першої Світової війни.
  
  Він хотів би, щоб його мати була в кращій формі, ніж зараз. Він міг би відправити батькові і їй гроші на проїзд на поїзд, і незабаром вони опинилися б у Де-Мойні. За таких обставин, коли вона все глибше занурювалась у своє друге дитинство, він знав, що йому доведеться поїхати в Ковінгтон, щоб допомогти батькові витягнути її звідти. Елізабет це б не сподобалось йому самому це не подобалося, але він не бачив іншого виходу.
  
  Він заїхав на залізничну станцію без чверті сім, позіхаючи, незважаючи на випита кава. Коли він вистрибнув зі свого багажника і поспішив подивитися, який вантаж він може забрати, спочатку один залізничний службовець, а потім інший помахала йому рукою. Його прийняли тут. Він був своїм. Він ніколи не згадував, як сумував у Ковингтоне - і вже точно ні в одній його частині, де стикався з білими чоловіками. Перший кондуктор, до поїзда якого він підійшов, привітав його: "Привіт, Цинциннат. Як у тебе справи?"
  
  "Непогано, Джек", - відповів він. Він ніколи б не назвав білої людини в Ковингтоне по імені. "Що у тебе?"
  
  Але Джеку хотілося побалакати. "Ще чотири роки зі Смітом", - сказав він. "Я щасливий. Мого сина не так давно закликали в армію, і я не хочу, щоб у нього стріляли. Я сам бачив дуже багато всього цього, чорт візьми, двадцять п'ять років тому.
  
  Це дало Цинциннату новий погляд на речі. У нього теж стріляли під час Великої війни, хоча тільки коли він був водієм вантажівки в тилу. Але йому не потрібно було турбуватися про те, що Ахіллеса призвуть в армію. США закликали негрів не більше, ніж CSA. Якщо почнеться війна, Ахіллес буде такою ж безпеки, як і всі інші. Тим не менш, Цинциннат сказав: "Ви не знайдете нікого з кольорових, хто хотів би повернутися до життя в Конфедеративних Штатах".
  
  Судячи з того, як Джек моргнув, він думав про це не більше, ніж Цинциннат турбувався про призов в армію. Білий чоловік сказав: "Я не думаю, що є досить кольорових, щоб змінити голосування".
  
  Цинциннат поморщився. Це було болісною правдою. Не бажаючи зациклюватися на вірогідною долю Кентуккі (і Х'юстона, і, можливо, Секвої, але Кентуккі був для нього важливіше усього), він знову запитав: "Що у вас тут?"
  
  "Меблі", - сказав Джек, і очі Цинцинната загорілися. Деякий час вони з Джеком торгувалися, але не занадто довго. Він завантажив вантажівку так повно, як тільки міг, потім з ревом помчав у магазини, приймаючи доставку. Він подумав, що якщо він позбудеться всього в поспіху, то зможе повернутися за іншим, не менш прибутковим вантажем до обіду.
  
  Він теж був таким. Багато чого стримувало кольорового людини: менше в США, ніж в CSA, але все ж таки багато. Додавання ліні до того ж тільки погіршило б ситуацію. Цинциннат був зовсім іншою людиною. Ким би він не був, він ніколи не боявся важкої роботи.
  
  У той вечір, коли він під'їжджав до багатоквартирного будинку, у нього боліла спина, але гроші в кишені комбінезона змушували біль здаватися стоїть. Він відкрив поштову скриньку у вестибюлі, зім'яв рекламні проспекти і поморщився, коли побачив лист зі штемпелем ковингтонской пошти і розмашистим почерком сусіда свого батька. Новини з Ковингтона навряд чи були хорошими. Оскільки йому не хотілося дізнаватися, що говорилося в листі, він відніс його наверх, не роздруковуючи.
  
  Коли він увійшов, Аманда робила домашнє завдання. Він посміхнувся їй. Скоро у мене буде два випускника середньої школи, з гордістю подумав він. Це непогано для ніггера з Кентуккі, який взагалі ніколи не ходив у школу.
  
  З кухні долинало потріскування і апетитний запах смаженого курчати. Цинциннат зайшов привітатися з Елізабет, яка перевертала шматочки щипцями з довгою ручкою. Після швидкого поцілунку вона запитала: "Що у тебе там?"
  
  "Лист з Ковингтона".
  
  "О." Вона зрозуміла його коливання, але все одно поставила таке запитання: "Що там написано?"
  
  "Поки не знаю. Не відкривав", - сказав він. Погляд, який послала йому дружина, був співчутливим і нетерплячим одночасно. Він відірвав край конверта, дістав листа, розгорнув його і прочитав. До того часу, як він добрався до кінця, його обличчя стало таким же довгим, як поїзд, з якого він знімав меблі.
  
  "Що це?" Запитала Елізабет.
  
  "Я повинен спуститися туди. Потрібно зробити це швидко", - важко сказав Цинциннат. "Сусідка каже, що моя мама почала йти при кожному зручному випадку. Папа повернувся до неї спиною на півхвилини, вона вийшла за двері і стала шукати будинок, де виросла. Цього не можна допустити. Вона може загубитися назавжди або її переїдуть з-за того, що вона вийде на вулицю і не подивиться, куди йде. Стрес і думка про Ковингтоне посилили його акцент.
  
  Елізабет зітхнула. Потім бризнув гарячий жир, вона вискнула і відсмикувала руку. Вона сказала: "Я думаю, може бути, і так, але, Господи, краще б ти цього не робив".
  
  "Я теж, через мами і з-за того, що я теж не хочу повертатися в Кентуккі", - сказав Цинциннат. "Але це не завжди те, що ти хочеш робити. Іноді це те, що ти повинен робити. - Він почекав. Елізабет знову зітхнула, потім неохоче кивнула.
  
  Він купив квиток на поїзд туди і назад, знаючи, що йому доведеться добиратися до Ковингтона батькам в одну сторону. Він відправив сусідові телеграму, щоб той повідомив, коли він приїде в місто. Потім він запхав одяг на кілька днів і всяку всячину в пошарпаний валізу і пішов на залізничну станцію, щоб встигнути на потяг, що йде на схід.
  
  Він прибув у Ковінгтон в одинадцять вечора того ж дня. Сусід, Менандер Першинг, стояв на платформі зі своїм батьком. Батько Цинцинната виглядав старше, менше зростанням і усталее, ніж Цинциннат міг собі уявити. Обнявши його, Цинциннат нервово оглянув яскраво освітлену платформу.
  
  "На цей раз тут немає нікого з поліції штату Кентуккі", - сказав Сенека Драйвер. Він народився рабом і досі так говорив. Після настільки довгого прослуховування акценту білих жителів Середнього Заходу Цинциннат знайшов манеру свого батька говорити дивною і неосвіченою, хоча він сам говорив, коли був хлопчиком. У його батька навіть не було прізвища (та й у нього самого теж), поки вони все не взяли одну і ту ж після того, як Кентуккі повернувся до складу США під час Великої війни.
  
  Цинциннат не втримався і озирнувся ще трохи. Наскільки він міг судити, ніхто не звертав на нього ніякої уваги. Мало-помалу він почав розслаблятися. "Партія свободи не завдає вам клопоту?" - запитав він.
  
  "Не хочу неприємностей ні від кого", - сказав його батько. "Я не лізу не в свою справу, і я їх не отримую".
  
  "Не так вже й погано", - додав Менандр Першинг. Він був віку приблизно Цинцинната, худорлявий, з кількома сивими пасмами в коротко стрижених волоссі. Він заробляв на життя ремонтом автомобілів і носив засмальцьований комбінезон механіка. "Вони вважають, що виграють у січні, тому до тих пір мовчать". Він тицьнув великим пальцем у бік виходу. "Пішли. Я залишив свій автомобіль на стоянці".
  
  Американські солдати обшукували сумки деяких пасажирів, коли вони покидали станцію. Люди в сіро-зеленій формі махнули Сенекою і його супутникам, щоб вони проходили, не турбуючись. Можливо, це був перший раз у його житті, коли те, що він був кольоровим, полегшило йому життя. Солдати не думали, що негри підтримають Партію свободи, незважаючи ні на що. Швидше за все, вони теж були праві.
  
  Машина Менандера Першинга була старим "Олдсмобилем", але мотор загурчав, коли він завів двигун. Сідаючи, Цинциннат запитав: "Як мама?"
  
  "Ну, зараз вона спить. Ось так я і йду", - відповів батько. "Побачиш вранці, ось і все". Більше він нічого не сказав.
  
  Навіть при місячному світлі будинок, де жили батьки Цинцинната, здавався меншим і убогее, ніж він пам'ятав. Він ліг на розхитаний диван у вітальні і виспався, наскільки зміг.
  
  Вранці почалося горі. Батькові довелося познайомити його з матір'ю; вона сама його не впізнала. Вийшовши з кухні з чашкою кави в руці, вона подивилася на нього і запитала: "Хто ти?"
  
  - Я Цинциннат, ма, - тихо сказав він і відчув, як на очі набігли сльози.
  
  Поки вони залишалися в кімнаті разом, вона, здавалося, знала, хто він такий. Однак, коли вона пішла в туалет, то повернулася і подивилася на нього так, ніби бачила вперше в житті. Наскільки вона знала, це не так. Борючись з ударом в серце, він знову представився.
  
  "Їй це подобається", - сумно сказав батько Цинцинната. "Вона все ще весь час мене знає. Після стількох років їй стало краще. Але вона більше нікого не знає, так що це не надовго".
  
  Цинциннат вдарив себе кулаком в стегно. - Чорт!
  
  "Не смій так казати, молодий чоловіче! Я зміню тебе місцями, якщо ти будеш сваритися в хаті!" Протягом двох пропозицій його мати говорила, точно так само, як коли йому було тринадцять. Почувши це прокляття, у неї в голові немов клацнув вимикач. Старі речі здавалися їй більш знайомими, ніж нові. Але потім її погляд знову потьмарився. Вона забула про власний подразненні. Бачити, як вона забуває, можливо, було найважче на світі.
  
  Принаймні, так думав Цинциннат, поки він теж не вийшов на подвір'я, щоб скористатися вбиральнею - пристосуванням, про який йому не доводилося турбуватися вже багато років, - і, повернувшись, виявив, що його батько поспішає за ним. "Вона втекла!" Сенека закричала. "Я повернулася на кухню на хвилинку, а вона втекла!"
  
  "Господи Ісусе!" - Вигукнув Цинциннат. - Ми повинні знайти її. Вони з батьком поспішили у двір. Цинциннат подивився наліво і направо. Ніяких ознак її присутності. "Ти йди в цей бік", - сказав він батькові. "Я піду в ту сторону. Вона пішла недалеко".
  
  Він пішов так швидко, як тільки міг. Дійшовши до кута, він завагався. Вгору чи вниз? Будь-який шлях міг виявитися жахливою помилкою - і у нього був шанс зробити ще одну на кожному кутку, куди б він не заходив. Стиха лаючись, він підтюпцем побіг вулицею. Кожен раз, коли він повертав за ріг, його прокляття ставали все голосніше.
  
  Але удача була на його боці. Він завернув за останній ріг, і там була вона, на протилежному боці вулиці, прогуливающаяся так, ніби точно знала, куди йде. "Ма!" - крикнув Цинциннат. "Ма!" Вона не звернула на нього уваги. Може бути, вона не розчула. Може бути, вона забула, що дорослий чоловік може називати її своєю матір'ю.
  
  Цинциннат вибіг на вулицю слідом за нею - і удача раптово змінила йому. Він згадав вереск гальм, крик і зіткнення ... а потім нічого.
  
  Коли він прокинувся, йому не хотілося нічого цього повертати. Одна нога горіла. Хтось бив його кувалдою по голові. Він розплющив очі. Все було білим. На мить йому здалося, що це рай. Потім, як у тумані, він зрозумів, що це, мабуть, лікарня.
  
  Він видав якийсь звук. Як за помахом чарівної палички, з'явилася медсестра. Він спробував заговорити. Нарешті, після деяких зусиль, йому це вдалося: "Що трапилося?"
  
  - Перелом великогомілкової і малогомілкової кісток, - швидко сказала вона. - І череп теж. Коли тебе привезли тиждень тому, думали, що ти не виживеш. У тебе, мабуть, міцна голова. Ти, мабуть, збожеволів, раз так вибіг звідти. У хлопця в машині не було можливості зупинитися. І як ти збираєшся оплачувати свої рахунки?"
  
  Це було найменшою з його турбот. Його розум відмовлявся працювати. Травма? Наркотики? Що б це не було, він намагався боротися з цим. "Ма?" - запитав він. Медсестра тільки знизала плечима. "Потрібно вибиратися звідси", - сказав він.
  
  Вона похитала головою. - Ні, поки тобі не стане краще. І ти нікуди не підеш ще досить довго, повір мені, це не так.
  
  "Плебісцит", - сказав він в сум'ятті. Медсестра знову знизала плечима. Цинциннат знову впав у безпам'ятство. Якщо він і заскиглив, то, можливо, від болю, а не від страху. Медсестра, у всякому разі, прийняла це за біль. Вона зробила йому ще один укол морфію.
  
  
  Зима в Ковингтоне, штат Кентуккі, була справжньою люттю янкі. Енн Коллетон це анітрохи не хвилювало. Але вона й не скаржилася. Вона потягнула за всі дроти, до яких могла дотягнутися, щоб стати інспектором з виборів Конфедерації. Тепер, коли вона була тут, вона мала намір отримати з цього максимум користі.
  
  Несхвалення стирчало, як шипи, з товстого бригадного генерала, що командував місцевим американським гарнізоном. Він знав, що станеться, коли у вівторок будуть подані голоси. Він знав, але нічого не міг з цим вдіяти.
  
  Енн не подобалася ідея голосування негрів на плебісциті так само сильно, як бригадному генералу Роулінг (вона думала, що так його звуть, але не була до кінця впевнена - в будь-якому разі, його не варто запам'ятовувати) не подобалася сама ідея плебісциту. Вона бурчала з цього приводу.
  
  Бригадний генерал - Роулінг?- не став слухати. Він сказав: "Ваш президент погодився на це, так що вам доведеться змиритися з цим".
  
  На це у неї не було відповіді. Те, що сказав Джейк Физерстон, минуло. "Тоді нехай вони насолоджуються цим, поки можуть, - сказала вона, - тому що вони точно не будуть проводити ніяких голосувань після того, як Кентуккі повернеться на своє місце".
  
  Американський офіцер насупився. Вона сподівалася, що він це зробить. Він сказав: "Може бути, ви хотіли б самі з'їздити у вівторок в кольоровий квартал, щоб подивитися, як там все на висоті?"
  
  "Я не боюся, якщо ти це маєш на увазі", - сказала вона.
  
  "Хуліган для тебе", - сказав товстун зі Сполучених Штатів. Анна не могла згадати, коли останній раз чула, щоб хто-небудь вимовляв слово "хуліган", навіть сардонически.
  
  7 Січня 1941 року світанок був ясним і холодним. Енн Коллетон встала, щоб зустріти схід сонця, щоб переконатися, що вона не пропустила жодного плебісциту. Виборчі дільниці відкрилися о сьомій. Виборчі ділянки були офіційно відзначені Зоряно-смугастими прапорами і розвіваються перед ними Зірками і смужками, а неофіційно - американськими збройними солдатами, які стояли біля кожного з них, щоб переконатися, що не виникне ніяких проблем. Джейк Физерстон пропонував направити солдатів Конфедерації в Кентуккі, Х'юстон і Секвою, щоб допомогти з цим, але президент Сміт сказав йому "ні", і він не наполягав. На даний момент вони залишалися територією США.
  
  "На даний момент", - подумала Енн з лютої посмішкою.
  
  І в США, і в CSA на кожній виборчій дільниці були спостерігачі за опитуваннями. Вони перевіряли чоловіків і жінок, які прийшли голосувати проти списків тих, хто мав право. Час від часу вони сперечалися. У обох сторін були списки оспорюваних виборців. Якби плебісцит виявився близьким, ці списки перетворилися б на зброю. Принаймні, в Кентуккі і Х'юстоні Енн не думала, що голосування буде близьким.
  
  Вона дійсно поїхала в кольорову частину Ковингтона. На її автомобілі були зображені зірки і смуги на бездротової антени. У більшості Ковингтона люди вітали це. У кольоровому районі... Енн пошкодувала, що не здогадалася спустити прапор.
  
  Деякі з спостерігачів за американськими опитуваннями в кольоровій частині міста були неграми: молодими людьми, які виросли і отримали освіту, коли Кентуккі належав США. Оскільки списки для голосування негрів були новими і недосконалими, вони постійно сперечалися зі своїми колегами по СІ-ес і сперечалися з ними так, як ніби вірили, що вони нічим не гірші за білих. В Конфедеративних Штатах це було б рівносильно смертному вироку.
  
  Один зі спостерігачів за опитуваннями в Конфедерації сказав приблизно те ж саме: "Коли цей штат повернеться туди, де йому місце, тобі краще згадати, що відбувається з нахабними ниггерами, Лукулл".
  
  Негр - Лукулл - пильно подивився на нього відповідь. "Тобі краще згадати, що відбувається, коли ти занадто тиснеш на людей", - відповів він. "Ти тиснеш на них так далеко, що їм все одно, чи живі вони або помруть, чому їх повинно хвилювати, живі або помруть ви?"
  
  "Розмови нічого не варті", - пожартував білий чоловік. Лукулл не сказав ні слова. Енн злякалася, що він виграв обмін.
  
  Коли вона вийшла з виборчої дільниці - маленької церкви на вітрині магазину, - вона виявила, що в її машини розбите вітрове скло (хоча в США говорять "лобове скло"). Її водій вискочив з машини, збожеволівши, і загорлав на американського солдата: "Якого чорта ти не зупинив цього чортового ніггера? Він жбурнув цеглину прямо у тебе перед носом, а ти просто стояв там".
  
  "Я шкодую, сер". Голос солдата у сіро-зеленій формі звучав як завгодно, тільки не з жалем. Судячи з його акценту, він був родом звідки завгодно, тільки не з Кентуккі. "Я нічого не бачив".
  
  "Як тебе звуть?" Зажадала відповіді Енн. "Я збираюся доповісти про тебе твоєму командиру".
  
  - Дженкінс, мем. Руді Дженкінс, - відповів солдат. - І ви можете доповідати все, що вам заманеться, але я не збираюся втрачати через це сон.
  
  Вона подумала про те, щоб сказати йому, куди йти і як туди добратися, на тій мові, якою він користувався би сам, - подумала про це і вирішила, що це ні до чого доброго не призведе. О, вона мала намір назвати його ім'ям фаршировану свинячу відбивну у формі бригадного генерала, але була впевнена, що це теж не принесе їй користі. Дженкінс міг отримати публічну ляпаса, але разом з цим він обов'язково отримав і кілька особистих привітань.
  
  Вона повернулася до водія. "Просто довези нас до наступної зупинки. Цей хлопець може сміятися скільки завгодно, але він скоро поїде, а ми залишимося".
  
  Водій розлютився. Але Руді Дженкінс розлютився ще більше. Енн кивнула сама собі. Вона все зробила правильно.
  
  Перш ніж вона покинула кольоровий квартал, машина отримала ще кілька вм'ятин. Водій явно хотів ще раз вилаятися; її присутність в машині заважало йому. "До біса цих чортових виродків", - сказала вона хрипким голосом. "З цього моменту нікому не буде діла до того, що вони думають. Вірно?"
  
  "Е-е, так, мем". Він здавався шокованим. Вона посміхнулася; вона чула, що багато чоловіків розмовляють подібним чином. Вони вирушили на новий виборчий ділянка в білій частині міста. Там прихильники Партії Свободи, розмахуючи партійними прапорами пройшли парадом відразу за стофутовым межею передвиборної агітації. Американські солдати біля виборчої дільниці виглядали так, наче хотіли застрелити чоловіків у білих сорочках і брюках кольору горіхового горіха. Стійкі були обережні, щоб не дати їм приводу.
  
  Енн переходила з однієї виборчої дільниці на іншу, поки виборчі дільниці не закрилися у вісім годин. Потім водій відвіз її в мерію Ковингтона, де повинен був відбутися підрахунок голосів. Як і на виборчих дільницях, і в США, і в CSA були присутні спостерігачі, щоб переконатися, що підрахунок голосів пройшов правильно.
  
  Спостерігаючи за розвитком подій, Енн виявила, що в Ковингтоне за те, щоб залишитися в Сполучених Штатах, проголосувало більше людей, ніж їй би хотілося: виразно більше, ніж проголосували негри - якою шаленою була ця ідея!- враховано. Деякі білі, які виросли в США, мабуть, були занадто ліниві, щоб хотіти змін. Тим не менш, повернувшись в Конфедерацію, вони рано зайняли лідируючі позиції в Ковингтоне і ніколи їх не втрачали.
  
  У пофарбованої в білий колір прокуреній кімнаті без вікон, де рахували бюлетені, ревли радіоприймачі. Вони дозволили лічильникам і спостерігачам стежити за тим, що відбувалося в решті частини Кентуккі і в інших штатах, де проводилися плебісцити. "Повернення в CSA" мало таке ж перевага в Кентуккі в цілому, як і в Ковингтоне - менше, ніж хотілося б Енн, але достатньо для перемоги. Х'юстон обігравав CSA з розгромом: краще, ніж три до одного. Секвойя... "Секвойя" дала "дамнянкиз" привід для посмішки, бо люди там, схоже, вирішили залишитися у Сполучених Штатах.
  
  Підрахунок голосів у Ковингтоне закінчився близько половини другого. До того часу водій Енн заснув на стільчику. Вона подивилася на нього з деяким захопленням; вона не думала, що змогла б зробити це у тихій кімнаті, не кажучи вже про бурхливому хаосі в мерії. Він сіпнувся й мало не впав зі стільця, коли вона знову струсила його, щоб розбудити. Вона шкодувала про це, але не настільки, щоб утриматися від цього.
  
  Галасливий хаос панував і в решті частини Ковингтона, як вона переконалася на короткому зворотному шляху в свій готель. Прихильники Партії свободи і інші, хто підтримував CSA, танцювали на вулицях, розмахуючи партійними прапорами, зірками та смугами, а також бойовим прапором Конфедерації. Багато з них були п'яні. Вони вітали прапор Конфедерації на антені побитого автомобіля Енн. Якимось чином привітання перетворилися в запальний хор "Діксі".
  
  Енн задавалася питанням, вирушать учасники святкування в кольоровий округ і помстяться неграм Ковингтона за те, що вони проголосували за те, щоб залишитися в США, - чи за те, що у них взагалі вистачило нахабства голосувати. Можливо, американські солдати, які все ще патрулювали місто, утримали б їх від цього. Але всі негри, які залишилися в Ковингтоне після того, як Кентуккі перейшов в інші руки, не були б щасливі. Енн припустила, що багато з них поїдуть, поки все йде добре. Сполучені Штати - бажаний гість для них, подумала вона.
  
  Їй вдалося поспати кілька годин. Спустившись до сніданку, вона взяла примірник "Ковінгтон кронікл". Заголовок на банері підводив підсумок.:
  НЕЗВ'ЯЗАНІ ДЕРЖАВИ!
  
  У підзаголовку меншого розміру нижче наведено подробиці:
  
  
  КЕНТУККІ, Х'ЮСТОН, ПОВЕРТАЙТЕСЯ В CSA!
  
  
  SEQUOYAH ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПІД ЗІРКОВО-СМУГАСТИМ ПРАПОРОМ!
  
  
  Після яєчні з беконом і великої кількості кави Енн нанесла візит американського коменданту в Ковингтоне. "Народ висловився, бригадний генерал", - сказала вона, і якщо вона злорадствовала, то думала, що у неї були на те вагомі причини.
  
  Чашка кави диміла на столі толстого офіцера. Він виглядав так, ніби спав ще менше, ніж вона. "Ці люди - купка проклятих дурнів", - сказав він. "Вони обрали Физерстона, чи не так?"
  
  "Я не кажу про вашого президента в такому тоні", - сказала вона.
  
  - Чому ні? Я вірю. Комендант відсьорбнув кави з чашки. Він перейшов до справи: "Згідно з угодою, у нас є тридцять днів, щоб вивести наших людей. Ваші не повинні слідувати. Кентуккі залишиться демілітаризована. Громадяни США, які бажають покинути штат, можуть зробити це до тих пір, поки він не перейде під суверенітет Конфедерації. Я очікую, що багато з них вже побудували плани на цей рахунок ".
  
  "Колабораціоністи і ніггери", - презирливо сказала Енн. "Можеш їх забрати".
  
  "Вони самі прекрасно влаштуються в Сполучених Штатах", - передбачив американський генерал. "І я теж дам вам і вашому президенту - кілька безкоштовних порад".
  
  "Безкоштовний рада?" Енн не розсміялася йому в обличчя, але була близька до цього. "Я впевнена, це варто кожного пенні, який ви за це берете".
  
  Вона сподівалася, що це розсердить його. Якщо і розлютило, він цього не показав. Він просто кивнув, задвигав подбородками, і сказав: "О, без сумніву. Що ж, я все одно віддам тобі, в основному тому, що знаю, що ти цього не послухаєш ".
  
  Енн могла б просто повернутися спиною і вийти за двері. Замість цього з погано прихованим нетерпінням вона сказала: "Тоді продовжуй. Покончи з цим".
  
  "Велике спасибі". Американський офіцер теж був непоганий в сарказмі, навіть незважаючи на те, що був складний як дирижабль. "Якщо ви, люди, розумні, вам не доведеться дуже важко в цьому штаті. Ви виграли плебісцит, так. Але ти виграв не так сильно, як розраховував, і ти не можеш сказати мені нічого іншого. Якщо ви наступите на Кентуккі обома ногами, вам буде приблизно так само весело утримувати його, як нам з часів останньої війни ".
  
  В цьому було більше сенсу, ніж хотілося б Енн, - досить, щоб вона вирішила згадати про це у своєму звіті президенту Физерстону. Вона не стала б пропонувати йому піти раді товстуни; вона знала краще. Але відзначити це як елемент розвідданих не завадило б.
  
  Вона також вирішила, що зверне увагу на те, як Роулінг? вона повинна була це перевірити - говорила про останню війну. Якщо вона не зовсім неправильно витлумачила його тон, він вже думав про наступну.
  
  
  За своєю звичкою з часів громадянської війни в Мексиці Джефферсон Пінкард бродив по бараків табору для військовополонених, яким він керував в Луїзіані. "Надійний табір" не кипів, поки до нього поверталися спиною.
  
  Ситуація у будь-якому випадку могла загостритися. Він знав це. Чорношкірим укладеними в таборі нічого було втрачати. Вони були захоплені зі зброєю в руках проти Конфедеративних Штатів. Нічого доброго з ними не трапиться. Єдине, що утримувало їх у вузді, - це впевненість у тому, що вони помруть, якщо повстануть проти охоронців. Нескінченні ходіння Джеффа були спрямовані не в останню чергу на те, щоб вони залишалися в цьому впевнені.
  
  Всякий раз, коли він входив в казарму, у нього в руці був пістолет, а за спиною - половина загону охоронців з автоматами. Негритянські бранці зіскочили зі своїх ліжок і витягнулися по стійці смирно, як тільки він увійшов. Вони були впевнені, що станеться, якщо вони не нададуть йому і цієї люб'язності.
  
  "Ти, хлопче!" Пінкард вказав на одного з них, великого м'язистого самця. "Назви мені своє ім'я, номер телефону і де тебе зловили".
  
  "Я Плутарх, сер", - відповів негр. Він продиктував номер табору, закінчивши: "Я жив у парафії Франклін, сер. Якийсь чортів ніггер продав мене. Я коли-небудь дізнаюся, хто саме, це один мертвий єнот ".
  
  У багатьох ув'язнених тут були схожі скарги. Деякі негри не хотіли партизанської війни на своїх задніх дворах. Однак тим, хто не хотів, доводилося бути обережними в тому, що вони робили і говорили. Багато з них виявилися жорстоко убитими, коли люди, яких вони намагалися зрадити, помстилися.
  
  "Є скарги?" Запитав Пінкард.
  
  Плутарх кивнув. "У мене недостатньо їжі, мені недостатньо одягу, і я тут. "Крім того, все в порядку".
  
  "Кумедний ніггер", - пробурчав один з охоронців за спиною Пинкарда. "Ти біса швидко расхохочешь іншою стороною особи, забавний ніггер".
  
  Кілька інших чорношкірих в казармах посміхнулися і кивнули у відповідь на те, що сказав Плутарх. Ніхто не був настільки необачний, щоб голосно засміятися. Тепер навіть ті, хто посміхався, намагалися прикинутися, що нічого не помітили. Пінкард сказав: "Ви отримуєте той же пайок і ту ж одяг, що і всі інші. І якщо ти не хотів бути тут, тобі ніколи не слід було брати в руки зброю.
  
  "Ха!" Сказав Плутарх. "Білі люди повстають проти того, що їм не подобається, вони герої. Чорні роблять те ж саме, ми чортові ніггери".
  
  "Тримаю парі на свою дупу, що так воно і є, хлопець", - сказав охоронець.
  
  "Є різниця", - сказав Пінкард.
  
  Плутарх кивнув. "Цілком впевнений. Ви всі виграли. Ми програли. Більшу різницю, ніж це, немає". Джефф мав на увазі не це відмінність, що не означало, що ув'язнений був неправий. Пінкард пройшовся по бараку. Він знав, як усе має бути, і ретельно перевіряв все, що не відповідало схемі. Ніщо не було схоже на початок спроби втечі, але ви не могли бути впевнені без ретельного огляду.
  
  Переходимо в наступний барак. Як і раніше, укладені зіскочили зі своїх нар і завмерли по стійці смирно. Однак тут є одна відмінність: Віллі Найт жив у шостому бараку. Високий світловолосий колишній віце-президент виділявся на тлі оточували його чорношкірих чоловіків, як сніжний ком на вугільному полі.
  
  Він вже не був тією людиною, яким був, коли охоронці Партії свободи привезли його в табір "Надійний". Він був більш худим; табірного пайка було недостатньо, щоб дозволити кому-небудь підтримувати вага, з яким він прийшов. До того ж він став брудніше - води для вмивання не вистачало. І, як не дивно, він став міцніше, ніж був раніше. Те, що він виявився досить крутим, щоб залишитися в живих, здивувало Джеффа Пинкарда, який не дав би йому і шансу на сніжний ком: сніговий ком в пеклі.
  
  Це цілком могло бути пеклом. Але ніхто з тутешніх негрів не скористався шансом позбутися від великої шишки з Партії Свободи. Це теж здивувало Пинкарда - здивувало, але знову ж таки, не здивувало. Чорні могли запідозрити, що Найт був тут не тільки в якості приманки, але і будь-якої іншої причини. Кожен, хто заподіяв йому шкоду, мав поплатитися за це.
  
  Можливо, вони теж не помилилися. На даний момент Джеффу було наказано дивитися в іншу сторону, якщо що-небудь трапиться з Віллі Найтом. Але одна телеграма може змінити це, і може змінити це через кілька днів, тижнів або місяців після того, як з колишнім віце-президентом сталося щось неприємне.
  
  Як ніби Найт був будь-яким іншим ув'язненим, Пінкард вказав на нього і гримнув: "Ти! Назви мені своє ім'я та номер телефону!" Він не міг змусити себе зателефонувати іншому білому хлопчикові.
  
  Найт повторив своє ім'я і номер табору, потім додав: "Я був схоплений в Річмонді, штат Вірджинія, коли намагався врятувати країну".
  
  "Мені від тебе щось потрібно, я попрошу про це", - сказав Джефф.
  
  Охоронець, який гарчав на Плутарха, гарчав і на Віллі Найта: "Ти дійсно хочеш потрапити в пекло, просто продовжуй бовтати язиком".
  
  Найт заткнувся. У перший раз, коли хтось-то сказав йому щось подібне, він запитав, що може бути гірше, ніж прийти в табір для початку. Наступні пару тижнів охоронці витратили на те, щоб показати йому, що могло бути гірше. Ще однією відмінністю від інших було те, що у нього не було передніх зубів. Він дечому навчився, але не всьому, про дотримання тиші.
  
  Пінкард не запитав його, чи є у Найта якісь скарги. Навіть якщо б вони були, ніхто нічого не збирався з ними робити. Раз так, навіщо витрачати час і сили?
  
  Начальник дійсно оглянув Шостий барак з незвичайною навіть для нього ретельністю. Якщо б хтось з кольорових укладених втік, це було би нещастям. Його викликали на килим. Якби Віллі Найт втік, це було б катастрофою. Чиясь голова повинна була б полетіти, і він знав, чия. Він сам міг опинитися на одній з цих жорстких, вузьких ліжок - або вони могли просто пристрелити його і покінчити з цим. Ніхто, абсолютно ніхто не збирався тікати з шостого барака.
  
  Все здавалося бездоганним. Пінкард не довіряв тому, як все виглядало. У нього не було причин не довіряти. Він просто не довіряв. Він дістав маленьку книжечку і надряпав собі замітку. Половину чоловіків, які перебувають тут, приберуть до кінця дня, щоб замінити укладених з інших бараків. Якщо змови розгорілися, це сповільнить їх просування. Людям доведеться з'ясувати, кому можна довіряти, а кому ні. "Я б теж приставив сюди пару нових інформаторів", - подумав Джефф. Чим менше всього відбувалося без його відома, тим краще управлявся табір.
  
  Він прямував до сусідньої казарму, коли до нього підійшов охоронець з жовтим конвертом. "Тільки що прийшла ця телеграма, бос", - сказав чоловік і простягнув йому конверт.
  
  "Що за чорт?" Пінкард взяв конверт, відкрив його і дістав телеграму. "Що за чорт?" - повторив він, на цей раз з глибоким переляком.
  
  "У чому справа?" запитав охоронець.
  
  "У чому справа?" Джефф повторив би за ким завгодно, не тільки за собою. "Я скажу тобі, в чому справа. Ми збираємося отримати нову партію ув'язнених, ось що - велику партію в'язнів. Мило з їх боку повідомити про це нам, чи не так? Вони повинні почати надходити сьогодні вдень.
  
  "Нова партія в'язнів?" Охоронець довів, що він теж може повторити те, що тільки що почув. Потім він вибухнув, як Джеффу і хотілося. "Господи Ісусе Христе! Куди, чорт візьми, ми їх дінемо? У нас вже є ніггери, які звисають з крокв. Чорт, у нас є ніггери, які вилазять з наших дуп, ось що у нас є ".
  
  "Ти це знаєш, Уес, і я це знаю, і кожен, хто хоч щось знає про це таборі, теж це знає", - сказав Пінкард. "Але знаєш що ще? Люди в Річмонді цього не знають. Або так, або їм просто насрати. Він озирнувся більш ніж трохи в розпачі. "Куди я подіну всіх цих чорномазих ублюдків?" Як я збираюся зупинити їх від втечі? Господи! Як ми збираємося їх годувати? Тут ні слова не сказано про додаткові пайки."
  
  Уес насупився. Потім знизав плечима. "Розділи те, що отримаєш, на стільки ротів, скільки у нас всередині. Що, чорт візьми, ще ти можеш зробити?"
  
  "Дамфино". Джефферсон Пінкард похитав головою глибокого невдоволення. "Ув'язнені, які у нас є, вже зголодніли настільки, наскільки це можливо із-за того, чим ми їх годуємо. Не залишилося нічого, що можна було б роздобути в сільській місцевості. Якщо їм доведеться задовольнятися трьома чвертями того ж кількості - або, може бути, тільки половиною: як я можу здогадатися?- вони скоро почнуть помирати з голоду ".
  
  "Тобі не треба піднімати шуму з цього, бос", - сказав Уес. "Заради Бога, вони всього лише ніггери. Не те щоб ти морив голодом дядька Генрі і тітку Дейзі.
  
  "О, чорт, я знаю це", - сказав Пінкард. "Але все це просто купа лайна". Його почуття порядку, пристойності було ображене. "Якщо вони надішлють нам додаткових людей, вони повинні надіслати нам додаткові пайки разом з ними. Нечесно, якщо вони цього не зроблять. Це як у Біблії, де старий, як його там, фараон, змусив євреїв робити цеглу без соломи ". Він хотів, щоб все працювало так, як повинно.
  
  "Думаю, шини самі напросилися на це, так само, як зараз це роблять єноти", - сказав Уес.
  
  Але Пінкард похитав головою. "Ні. Якщо ти даєш комусь щось зробити, ти повинен дати і йому шанс зробити це. А Річмонд - ні ".
  
  "Відправ їм телеграму назад", - запропонував охоронець.
  
  "Може бути, я так і зроблю". Але Джефф сумнівався, що він це зробить. Якщо б великим хлопцям прийшла в голову думка, що він не впорається з тим, що вони в нього кидають, вони б вигнали його геть і посадили кого-небудь, хто не сказав би ні хрону, навіть якщо б у нього був набитий рот.
  
  Як обіцяли - погрожували?-нова партія кольорових ув'язнених дійсно прибула в той день. Пінкард підготував своїх клерків настільки, наскільки це було можливо. Вони все одно були завалені роботою. Було б гірше, якщо б вони не були пристебнуті. Це було все, що Джефф міг сказати на своє виправдання. Вантаж виявився навіть більшим, ніж він очікував. Якийсь час він боявся, що не зможе загнати всіх всередину периметра з колючого дроту.
  
  Йому це вдалося, хоча укладені лежали, згорнувшись калачиком, на голій землі між бараками без ковдри, яке вони могли б назвати своїм власним. Кухарі роздавали вечерю порівну. Нові в'язні їли, як голодні вовки. Пінкард гадав, чи довго вони протрималися з ще меншою кількістю або взагалі ні з чим. Судячи з їх виснаженим особам і впалым щоках, деякі з них тривали досить довго. Чоловіки, вже перебували в таборі "Надійний", перемовлялися з-за того, що їм дісталося. Втім, вони репетували не занадто голосно; якби вони це зробили, то образили людей, які пройшли через найгірше.
  
  Близько опівночі вибухнула гроза обрушила на табір військовополонених артилерійський шквал дощу. Нові в'язні з усіх сил намагалися потрапити у барак: залишалося або це, або потонути в тому, що швидко перетворилося у бездонну жижу. Не всі з них могли. Будівлі просто не вмістили б стільки людей.
  
  "Через декілька днів ми зіткнемося з пневмонією", - думав Джефф, лежачи в ліжку, поки вирував лайтнінг. Вони дохнуть як мухи, особливо якщо ніхто не збільшить раціон.
  
  Він знизав плечима. Його первісна паніка відступила. Що він міг з цим вдіяти? Він нічого не міг бачити, крім як керувати стадом найкращим з відомих йому способів. Не можна сказати, що ув'язнені не здійснили безліч вчинків, завдяки яким вони заслужили бути тут. Будь-хто потрапив сюди, заслуговував тут по самій природі речей. Джейк Физерстон повернув Кентуккі і Х'юстон Конфедеративним штатам. Якщо це не доводило, що він знав, що до чого, то ніщо не могло довести. Кивнувши самому собі - з цим Пінкард розібрався, - Пінкард перекинувся на інший бік і знову заснув.
  
  
  Іпполіто Родрігес завжди вмів економити гроші краще, ніж більшість його сусідів. Те, що Магдалена володіла таким же бережливим характером, безумовно допомагало. Деякі люди навколо Баройеки вважали його проклятим іудеєм. Його нітрохи не бентежило думку цих людей. Загалом, він теж був про них невисокої думки.
  
  Він справді вірив, що наполеглива праця та накопичення якомога більшої кількості готівки рано чи пізно окупаються. "Раніше чи пізніше" часто просто означало "пізніше". Він не був багатий. Він не збирався розбагатіти найближчим часом. Але він був не проти жити більш комфортно, коли випаде така можливість.
  
  І це наближалося. Він міг бачити, як це наближається, в самому буквальному сенсі цих слів: ряд стовпів, що простягаються вздовж дороги з Баройеки, яка проходила поруч із фермою. З кожним днем Молодіжний корпус Свободи садив їх все більше, ніби це був якийсь урожай, який повинен зрости.
  
  Електрика прийшла в місто кількома роками раніше. Що воно повинно прийти на ферми за містом.... Родрігес не був впевнений, що доживе до цього дня, але ось він настав, і він збирався скористатися цим. У нього були гроші, щоб заплатити за електрику підключення проводів до будинку до того, як стовпи доберуться до нього. У нього було достатньо грошей, щоб купити електричні лампи і лампи, які до них додавалися. І у нього було достатньо грошей на сюрприз для Магдалени. Сюрприз чекав у сараї. (Ще він мріяв купити автомобіль і трактор замість мула. Він знав, що це було і залишиться мрією, але все одно насолоджувався нею.)
  
  Настав день, коли стовпи досягли його будинку і пройшли маршем повз нього. Це виявилося чимось на кшталт розчарування, оскільки дроти, які робили стовпи чимось більшим, ніж просто мертві дерева, ще не простяглися так далеко. І все ж, дивлячись на довгі тіні, що відкидаються стовпами в променях низького січневого сонця, він кивнув сам собі. Ці стовпи були зримими провісниками нового способу життя.
  
  Три дні потому прибутку електричні дроти. Хлопці з Молодіжного корпусу свободи натягли їх від стовпа до стовпа під наглядом сквернословящего електрика з Ермосільо. Навіть Родрігес, який відслужив в армії, почув дещо, з чим ніколи раніше не стикався. Для хлопчиків з Молодіжного корпусу Свободи це, мабуть, було частиною їх навчання, чого вони не очікували.
  
  Електриком в Баройеке був лунолицый чоловік по імені Сезар Кальдерон. Він ніколи не лаявся. На наступний день після того, як дроти минули фермерський будинок, він виїхав звідти на мулі, у порівнянні з яким той, що належав Родрігесу, здавався справжнім. Він простягнув провід від найближчого стовпа до блоку запобіжників, який встановив збоку від будинку. Він перевірив ланцюга з допомогою пристрою, яке світилося, коли проходив струм. Побачивши, як він загорівся, Родрігес сповнився гордості.
  
  "Це так прийнято?" - запитав він.
  
  Кальдерон кивнув. "О, так. Все в порядку, саме так і повинно бути. Якщо хочете, можете підключити лампу і включити її".
  
  Тремтячими пальцями Родрігес так і зробив. Він натиснув на маленьку ручку під лампочкою. Рух здалося дивним, неприродним, непрактичним. Ручка з клацанням встала в нове положення. Спалахнуло світло. Він був навіть яскравіше, ніж очікував Родрігес.
  
  Магдалена перехрестилася. "Мадре де Діос", - прошепотіла вона. "Це як ніби в домі сонце".
  
  Родрігес урочисто потиснув руку електрику. "Muchas gracias."
  
  "De nada", - сказав Кальдерон. Але це не було дрібницею, і вони обидва це знали. Кальдерон зібрав свої інструменти, сів на мула і поїхав. Родрігес вимкнув лампу і включив її знову. Так, електрика залишалося навіть після відходу електрика. Родрігес думав, що так і буде, але не був до кінця впевнений. Коли він запалив гасову лампу, він зрозумів, що відбувається: полум'я сірника змушувало горіти гніт і впитавшийся в нього гас. Але що насправді сталося, коли він натиснув на цю маленьку ручку? Загорівся світло. Як? Чому? Він не міг би сказати.
  
  Але навіть якщо він не знав, як це працює, він знав, що це працює. І усвідомлення того, що це працює, було достатньо. Він знову вимкнув лампу - насправді в цю хвилину вона їм була не потрібна - і попрямував до хліва, сказавши Магдалені через плече: "Я повернуся".
  
  Ящик був великим, важким і громіздким. Він привіз його на ферму з Баройеки у візку. Тепер він лежав на санях. Його попередили, щоб він тримав її вертикально; йому сказали, що якщо вона перекинеться на бік, можуть статися погані речі. Він не хотів, щоб траплялися погані речі, особливо після тих грошей, які він витратив. Він виволік ящик з сараю і потягнув до фермерському будинку.
  
  Магдалена вийшла на вулицю. "Що це в тебе там?" - запитала вона.
  
  Іпполіто Родрігес посміхнувся. Він спеціально повернувся з міста після заходу сонця, щоб вона не побачила, що було у фургоні. - Це ... коробка, - сказав він.
  
  - Велике спасибі, - відповіла Магдалена з крижаним сарказмом. - А що в коробці?
  
  "Ну, ще одна коробка, звичайно", - відповів він, чим заслужив сердитий погляд дружини. До того часу він підтягнув ящик до основи сходів. Він повернувся в сарай за молотком, яким витягав цвяхи, що утримують ящик закритим. "Ти мені не віриш? Ось я тобі покажу".
  
  "Покажи мені що?" Зажадала Магдалена. Але тут у неї перехопило подих, бо, як і планував Родрігес, передня панель ящика відвалилася. Вона втупилася на нього. "Це що?.."
  
  Він кивнув. - Дякую, мила. Це холодильник.
  
  Вона знову перехрестилася. Вона робила це кілька разів в день. В цьому не було нічого незвичайного. Потім вона заплакала. Це змусило його поспішити вгору по сходах і укласти її в обійми, тому що вона майже ніколи цього не робила. Вона кілька секунд ридала в нього на плечі. Нарешті, відсторонившись, вона сказала: "Я ніколи не думала, що у нас буде електрика. Навіть коли у нас з'явилася електрика, я ніколи не думала, що у нас буде таке. А я хотіла таке. Я так хотіла таку. Вона раптом стривожилася. - Але чи можемо ми собі це дозволити?
  
  "Це було не так багато, як я думав", - відповів він. "І не передбачалося, що потрібно так багато електрики. Дивись". Він стягнув з ящика частину. Покінчивши з цим, він відчинив дверцята холодильника. - В морозильному відділенні навіть у маленьких ванночках для льоду роблять лід самостійно.
  
  "Що вони придумають далі?" Прошепотіла Магдалена. "Кілька років тому, я не думаю, що у всій Баройеке був лід. Хто у всьому місті коли-небудь бачив лід?"
  
  "Будь-хто, хто вирушив на північ битися із los Estados Unidos". Родрігес здригнувся при спогаді. І він був тільки в Техасі. Чоловікам, які билися в Кентуккі і Теннессі, доводилося гірше. - Я бачив лід, дорогий, і краще б мені цього не робити.
  
  "Ти бачив, як Бог робить лід", - пирхнула Магдалена. "Ти коли-небудь бачив, як люди роблять лід?"
  
  "Навіть у людей там було це", - сказав він. "Вони багатші нас. Але ми виграємо. Я знаю, що виграємо. Раніше я так не думав, принаймні, до перемоги Партії свободи. Тепер я в цьому впевнений ".
  
  "Електрика", - сказала його дружина, ніби одне це слово доводило все, що потребувало доказів. Що стосується Родрігеса, так воно і було.
  
  Він повернувся і закрив дверцята холодильника. Потім, крекчучи від зусиль, підняв апарат і поніс його вгору по сходах. Він був не вище пупка, але досить важкий. Він зрозумів це, коли вантажив ящик у фургон. Коли він поставив його на ганок, дошки застогнали під його вагою. - Відкрий мені двері, будь ласка, - попросив він, і Магдалена відкрила.
  
  Кухня була недалеко. І це добре, подумав Родрігес. Він поставив холодильник біля стіни поруч з розеткою і включив його в розетку. Він почав гудіти: неголосно, але відчутно. Він не знав, що це так подіє. Він схилив голову набік, прислухаючись і задаючись питанням, наскільки це буде дратувати. Звикне до цього, чи це почне зводити його з розуму? Він не знав, але сподівався, що дізнається.
  
  Увійшла Магдалена і втупилася на новоприбулого на кухні. - Воно ще не охололо?
  
  "Я не знаю". Родрігес відкрив двері і просунув руку всередину. "По-моєму, там прохолодніше". Він дістав лотки для кубиків льоду. "Наповни їх водою. Подивимося, скільки часу їм потрібно, щоб замерзнути.
  
  "Добре". Магдалена підкорилася. Вона обережно поставила підноси назад в морозильну камеру, закрила її дверцята і зачинила дверцята холодильника. Гул, який став голосніше, коли відчинилися двері, знову стих. - Не так уже й погано, - пробурмотіла Магдалена, і Иполито кивнув; він думав про те ж. Вона продовжила: "У нас є лампи. У нас є цей чудовий холодильник". Вона ретельно вимовила незнайоме слово. "Знаєш, чого б я хотіла в наступний раз, коли ми зможемо собі це дозволити?"
  
  "Ні. Що?" Родрігес навіть не замислювався про те, що може послідувати за холодильником.
  
  Але у Магдалени був. "Бездротової приймач", - тут же відповіла вона. "Це, мабуть, самий чудовий винахід у всьому світі. Музика і люди, що розмовляють тут, у нашому власному домі, коли ми цього захочемо, - що може бути чудовіше?"
  
  "Я не знаю". Родрігес сам не так вже часто чув радіо. Воно принесло результати останніх виборів у штаб-квартиру Партії свободи. У кантине теж був набір, той, в якому зазвичай грали пісні про кохання. Він знизав плечима. "Якщо ти хочеш, я вважаю, ми зможемо зробити це днями. Вони не дуже дорогі".
  
  "Я дійсно хочу таку", - рішуче заявила Магдалена. "Якщо у нас буде радіоприймач, ми зможемо чути все, що відбувається, як тільки це відбудеться. Ми не були б на фермі за межами маленького містечка в штаті, на який більшості лос Эстадос Конфедерадос наплювати. Ми були б у Новому Орлеані або самому Річмонді ".
  
  Родрігес розсміявся. "Тепер я розумію", - сказав він. "Тобі потрібен радіоприймач, щоб ти міг дізнаватися плітки по всьому світу".
  
  Дружина ткнула його в ребра. Він засовався. Зазвичай він не боявся лоскоту, але вона знайшла чутливе місце. - А ти взагалі ніколи не пліткуєш, коли буваєш в Ла-Кулебра-Верде, - сказала вона.
  
  "Це інше", - заявив він. Магдалена нічого не сказала, і це змусило його замислитися, наскільки це по-іншому. Він старався з усіх сил: "Чоловіки говорять про важливі речі".
  
  Магдалена розсміялася йому в обличчя. Очевидно, він зробив недостатньо добре. Але вона легко відпустила його, запитавши: "Крига ще не готовий?"
  
  "Давай з'ясуємо". Він відчинив дверцята холодильника. Повітря, що вийшов, тепер був безумовно холодним. Хоча вода у лотках для кубиків льоду все ще була водою. Він торкнувся його кінчиком пальця. - Стає холодніше.
  
  Магдалена теж доторкнулася до нього. Вона кивнула і закрила дверцята. Вони стояли перед холодильником, слухаючи м'яке гудіння майбутнього.
  XVII
  
  В офіцерській їдальні на американському есмінці "Ремембранс" командер Ден Кресс кивнув Сему Карстену. "Що ж, лейтенанте, ви викликали цієї людини", - сказав старпом.
  
  "Викликали який з них, сер?" Запитав Сем. Візок гойдалася, але не дуже сильно. Йому не склало праці утриматися в кріслі.
  
  "Є повідомлення про те, що солдати Конфедерації збираються біля кордонів Кентуккі і Х'юстона", - відповіла Кресс. "На що ти хочеш закластися, що вони рушать маршем, як тільки ми закінчимо виведення військ, саме так, як ти і казав?"
  
  "Сер, якщо ви думаєте, що я радий виявитися правим, ви помиляєтеся", - сказав Сем. "Що станеться, якщо вони все-таки увійдуть?"
  
  Командер Кресс знизала плечима. "Я не знаю. Я сподіваюся, що президент Сміт знає. Краще б йому. У всякому разі, кому-то було краще".
  
  "Якщо вони увійдуть, чи не буде потрібна війна, щоб витягти їх звідти?" Це був лейтенант-командер Хайрам Поттинджер, начальник Карстена в групі ліквідації наслідків.
  
  Деякий час після цього в офіцерській їдальні ніхто нічого не говорив. Вони знали, що таке війна. Не багато з них, крім Сема, служили у Великій Вітчизняній війні, але всі вони пройшли через безрезультатну Тихоокеанську війну проти Японії.
  
  "Багато чого буде залежати від того, що станеться в Європі", - сказав командер Кресс.
  
  "Франція починає кричати про Ельзасі і Лотарингії", - задумливо промовив Сем. "Я бачив акцію FranзAise riot до того, як ці хлопці прийшли до влади. Я не думаю, що вони візьмуть відмова у відповіді. Вони так само впевнені, що Бог на їхньому боці, як Джейк Физерстон ".
  
  "І росіяни кричать про Польщу, і вони теж починають кричати про Україну", - сказала Кресс. "А лайми гарчать на мікрофони, та хіба нам не весело?"
  
  Сем зітхнув. Йому захотілося сигарету, але коптильна лампа погасла. "Ми знову вирушаємо в пекло в кошику для рук", - сказав він. "Невже ніхто нічого не дізнався за останній час?"
  
  "Я скажу вам одну річ, якої ми не навчилися", - сказав виконавчий директор "Спогади". "Ми не навчилися стежити за тим, щоб переможені сучі діти отримували так багато ударів, що не могли встати на ноги і спробувати ще раз. І я боюся, що нам доведеться за це заплатити ".
  
  Лейтенант-командер Поттинджер сказав: "У всякому разі, вони дечому навчилися в Південній Америці. Аргентина і Бразильська імперія обіймаються, навіть якщо Аргентина і Чилі знову кричать".
  
  "Сер, це хороша новина для Британії, а не для нас", - сказав Карстен. "Якщо почнеться війна, це означає, що Бразилія дозволить Аргентині доставляти продовольство через свої територіальні води, а потім зробити короткий переліт через Атлантику до французької Західної Африки, як це відбулося в минулий раз".
  
  "Звідки ти так багато про це знаєш?" Командер Кресс запитала, як би кажучи: "Ти ж мустанг, тому тобі не належить знати багато чого".
  
  "Сер, я був там, в Дакоті", - відповів Сем. Кресс був молодим, гарячим хлопцем. Він вивчав більше книг і вчився швидше, ніж хто-небудь, кого Сем коли-небудь бачив. Якщо війна все-таки почалася, він, ймовірно, отримав би звання флагмана до того часу, коли вона закінчилася, за умови, що він виживе. Але іноді він забував, що люди також можуть вчитися на хорошому, старомодному досвіді.
  
  Іншою стороною медалі було те, що Сем тоді був всього лише старшиною. У офіцерів також була сумна звичка вірити, що люди, які їм не були, нічого не знали. (Старшини, звичайно, були так само впевнені, що в головах офіцерів або нічого немає, або вони набиті камінням.)
  
  "Ми можемо перемогти конфедератів", - сказав Поттинджер. "Ми робили це раніше, і на цей раз нам не доведеться боротися ще й з Канадою".
  
  Всі в їдальні кивнули. Хтось- Сем не розгледів, хто саме, - сказав: "Чортові японці намагаються завдати нам нищівного удару в Тихому океані, коли ми будемо зайняті недалеко від будинку".
  
  Знову кивки. Сем сказав: "Вони зробили це під час останньої війни - я маю на увазі останню велику війну. Я теж був там з-за цього".
  
  Щось у його тоні змусило погляд коммандера Кресс загостритися. "Дакота" була тим кораблем, який скоїв цей дикий коло під час Битви Трьох флотів, чи не так?"
  
  "Так, сер", - сказав Карстен. "Одне з влучень, які ми отримали, заклинило наше рульове управління, так що все, що ми могли зробити, це зробити коло - або так, або стояти на місці, і японці або лайми викинули б нас з води, якщо б ми це зробили ".
  
  "У вас була ... цікава кар'єра, чи не так?" - сказав старпом.
  
  "Сер, мені пощастило", - відповів Сем. "Ближче всього до покупки ділянки я підійшов з-за іспанки після війни. Це мене трохи не доконав. В іншому - майже ні подряпини".
  
  "Вони намагалися відібрати у нас Сандвічеві острови під час війни на Тихому океані". Хайрем Поттинджер продовжив з головним аргументом: "Швидше за все, ці виродки спробують це знову. І якщо вони це зроблять, Тихоокеанському узбережжю краще бути напоготові".
  
  Ніхто з ним не сперечався. Після тривожного сигналу, який японці дали Лос-Анджелесі в 1932 році, ніхто не міг цього зробити. Вони побудували свій військово-морський флот для ведення бойових дій далеко в Тихому океані, і Сполучені Штати зробили те ж саме. Якщо б дві країни коли-небудь кинулися один на одного з усім, що в них було...
  
  "Якщо ми накинемося на японців по повній програмі, замість того щоб робити це спокійно, як в минулий раз, ми їх перехитрим", - сказав Сем.
  
  Командер Кресс кивнула. "Якщо б ми могли це зробити, ми б зробили", - сказав він. "Але якщо ми вступимо у війну з Японією найближчим часом, ми, ймовірно, будемо у стані війни з Конфедеративными Штатами. І якщо ми будемо воювати з CSA, ми не зможемо вдарити по японцям всім, що у нас є. І вони збудували для себе невелику імперію після останньої війни ".
  
  Це було правдою. Японія володіла Чозеном, Формозой і Філіппінами, вступаючи у Велику війну. З тих пір вона придбала великий вплив в Китаї і непомітно придбала Індокитай у Франції і багату нафтою Ост-Індію у Голландії. Після поразки Британії не залишалося нічого, крім як бурчати і сподіватися, що вона зможе утримати Малайї і Сінгапур, якщо коли-небудь опиниться на поганий боці Японії. Але оскільки лайми і японці обидва турбувалися про США, вони мирилися один з одним.
  
  "Якщо вони вдарять по нас знову, ці сучі діти затиснуть камінь в кулаці", - похмуро передбачив хтось.
  
  - Що ж, джентльмени, ось чому ми носимо форму. Командер Кресс піднявся на ноги. Він завжди був налаштований різко. Сем позаздрив його загостреним складкам на брюках. Його власна одяг була чистою, але її не можна було назвати вигладженої. Як і у всіх інших в офіцерській їдальні - за винятком старпома. Кресс кивнула іншим чоловікам і пішла, не звертаючи уваги на рух корабля з виглядом людини, який знав і гірші.
  
  Сем затримався, щоб випити ще одну чашку кави. Потім він теж залишив їдальню. Як це часто бувало, офіцерська перепалка пройшла марно і безглуздо без гострого розуму Кресс, яка керувала нею. Старший помічник також мав звання, що дозволяло відчути це дотепність. Сем подумав, що він теж міг би трохи попрацювати рульовим, але він був молодшим у класі, занадто старим, та ще й на "мустангу" на додачу. Ніхто не сприйме його всерйоз.
  
  З деякою тугою він піднявся на льотну палубу. Йому хотілося побільше займатися відправкою літаків в бій. Ось чому він у першу чергу хотів служити на "Спомин". Він проробив гарну, корисну роботу по усуненню пошкоджень з тих пір, як повернувся на корабель офіцером. Він знав це. Він навіть пишався цим. Але це все одно було не те, чим він хотів займатися.
  
  Механіки в комбінезонах зняли капот з двигуна винищувача. Вони возилися з топливопроводом, возилися, бурмотіли і час від часу лаялися, як матроси. Забавно, як це працює, подумав Карстен, посміхаючись лихослів'я, яке приправляло розмову так само, як перець приправляє яєчню-бовтанку.
  
  Сам винищувач був далекий від двоповерхових літаків з дроту і брезенту, які відлетіли з "Ремембранса", коли Сем вперше піднявся на його борт. Це був гладкий одноповерховий літак з алюмінієвої обшивкою і складними крилами, так що ангар на нижній палубі міг вмістити більше подібних літаків. Через посилення, необхідного для того, щоб впоратися з вильотом ударом з катапульти і приземленням з допомогою утримуючого гака, він був трохи важче і трохи повільніше, ніж першокласний винищувач наземного базування - трохи, але не набагато.
  
  Карстен подивився на море. Як завжди, есмінці охороняли Пам'ять про Нього з усіх боків. Як йшли справи в ті дні, просто неможливо було сказати. Якщо конфедерати або "лайми" хотіли використовувати підводний апарат, щоб швидко отримати по яйцях, ці есмінці були тими, хто повинен був переконатися, що у них це не вийде. Він служив на борту корабля, мало чим відрізнявся від них. У порівнянні з "Ремембранс", вони були дуже переповнені. Вони також були набагато більш уразливі до погоди і моря. Але вони виконали роботу, з якої не змогла б впоратися жодне інше судно.
  
  Якщо вже на те пішло, то і сама "Ремембранс" теж. Зі своїм літаком вона могла проектувати міць США далі, ніж великі будь-якого знаряддя лінкора. Поодинці вона могла б змусити Королівський військово-морський флот задуматися про те, чи не сунути свій ніс у західну Атлантику. З-за цього Сем був здивований, коли через півгодини авіаносець раптово набрав швидкість - польотна палуба затремтіла у нього під ногами, коли двигуни запрацювали сильніше, - і повернув на захід. Як і всі хороші вівчарки, руйнівники залишилися з нею.
  
  "Що відбувається, сер?" Сем гукнув вахтового офіцера.
  
  "Незбагненно", - відповів цей гідний чоловік.
  
  Весь залишок дня і всю ніч вона продовжувала рухатися на захід. До того часу, як сонце зійшло за кормою на наступний ранок, вже поширилися чутки, що судно прямує в Бостон, або Провіденс, або Нью-Йорк, або Філадельфію, або Балтімор, щоб здати його на брухт, або переобладнати, або віддати капітана під трибунал, або тому, що у нього закінчуються боби. Сем не вірив, що шкіпер зробив щось, варте військового трибуналу. Незважаючи на це, він залишався неупередженим.
  
  Виявилося, що вона спрямовувалася на Бостонську військово-морську верф. Сильні світу цього визнали це ще до того, як вона цілий день плила на захід. Вони як і раніше мовчали про те, чому її викликали в порт на початку круїзу. Можливо, у неї дійсно закінчувалися боби. Сем не зміг би довести, що це не так. Моряки сподівалися на звільнення на берег, поки вона залишалася в порту.
  
  Коли судно увійшло в гавань, буксир направив його в Бостонську гавань. По тому, як буксир петляв, Карстен запідозрив, що мінні загороджувачи були зайняті. Це засмутило його, але не дуже здивувало.
  
  Нові буксири підштовхнули "Спогад" до причалу. Йшов сильний сніг, температура була близька до нуля. Це не завадило групі помічників електрика і машиніста на чолі з кількома офіцерами піднятися на борт і відразу приступити до роботи. Судячи з усього, чутки про ремонт були правдою. Але що встановлювали техніки? Сем не міг розібратися в цьому сам, і ніхто, здавалося, не хотів говорити. Що б це не було, воно включало в себе кілька забавно виглядають обертових установок на вершині острова і купу нового обладнання всередині броньованого командного центру. Через деякий час Сем перестав задавати питання. Всякий раз, коли він це робив, люди дивилися на нього як на зрадника. Він продовжував займатися своїми справами і спостерігав за подіями краєм ока. Рано чи пізно, подумав він, це він дізнається.
  
  
  Люсьєн Галтье ніяково потягнувся, проганяючи чергову курку з гнізда, щоб подивитися, знесла вона. Вона не знесла; його пальці не знайшли нового яйця. Курка закудахтала від такого приниження. Галтье перейшов до наступного гнізда. Запустивши у нього руку, він щось пробурмотів. Це бурчання було частково задоволеними, тому що він знайшов там яйце, і почасти нещасним, тому що він все ще не міг позбутися сорому у грудях.
  
  Нічого не поробиш. Навіть якщо він щось там витягнув, робота нікуди не поділася. Він закінчив збирати яйця, годував тварин і вичистив їх стійла, а також зробив все інше в сараї, що потрібно було зробити. Потім він узяв кошик з яйцями, насунув капелюха на чоло, опустив вушанки і зав'язав їх під підборіддям, натягнув товстий вовняний шарф, який зв'язала Ніколь, щоб прикрити рот і ніс, і вийшов з сараю.
  
  Цей перший ковток зовнішнього повітря виявився таким огидним, як він і передбачав. Здавалося, він вдихнув повні легені кинджалів. У сараї було холодно-за тепла тіл тварин і масляного обігрівача, який зігрівав все навколо, а дерев'яні стіни захищали від вітру і снігу. Зовні, в просторі між сараєм і фермерським будинком, було набагато гірше, ніж просто холодно.
  
  Сніг горизонтально дув з північного заходу. До того часу, як він дістався до його ферми, сніг уже добре розійшовся. Від нього щипало очі, та він намагався заморозити їх. Незважаючи на капелюх, шарф, важке пальто, светр, щільні робочі штани і вовняні, що викликають свербіж кальсони, вітер почав висмоктувати тепло його тіла в той момент, коли торкнувся його.
  
  У кружащейся білизні він ледве міг розгледіти будинок попереду. Він знав заметілі і гірше, але не часто. Якщо він пропустить будинок, то замерзне тут. Це траплялося з одним-двома невдалими фермерами кожну зиму в Квебеку.
  
  Люсьєн не промахнувся. Він, похитуючись, піднявся по сходах, відкрив кухонні двері, ввалився досередини і зачинив її за собою. - Кэлисс! - пробурмотів він. Він стріпнувся, як собака. Всюди сніг летів. Піч була вже гарячою, але він розвів у ній вогонь і встав перед нею, з вдячністю вбираючи тепло.
  
  Тільки після цього він занепокоївся про грудках талого снігу на підлозі. Він прибрався, як міг. Потім повернувся до плити і зварив собі кави. Він проковтнув його настільки гарячим, наскільки міг витримати. Йому хотілося зігрітися всередині і зовні.
  
  Зовні продовжував завивати вітер. Він спостерігав за розвівається, кружащейся білизною і послав їй кілька думок, які не були компліментами. Завтра ввечері повинні були відбутися танці. Якби сніжна буря продовжувала вирувати, як би хто-небудь добратися до неї?
  
  Він включив радіоприймач у вітальні. Радіоприймач був прекрасним компаньйоном для людини, який жив один. Він видавав цікавий шум, і йому не потрібно було відповідати, якщо він сам цього не хотів. З динаміка полилася музика. Однак прямо зараз музика його не цікавила. Він змінив станцію. Він хотів з'ясувати, чи випаде ще півтора фута снігу до завтрашньої ночі.
  
  Але радіостанції продовжували базікати про те, що цікавило їх, а не про те, що цікавило його. У цьому був недолік чудесної машини. Він не зобов'язаний був реагувати на це, якщо тільки не хотів, але це взагалі не обов'язково було реагувати на нього.
  
  Наступні двадцять хвилин, до закінчення години, він переходив від станції до станції, і жодна з них, здавалося, ні в найменшій мірі не цікавилася погодою на вулиці. Незважаючи ні на що, там могло бути літо, з блакитним небом і теплим сонцем. Це могло бути, але він знав, що це не так.
  
  На початку години кожна станція випускала п'ятихвилинні новини. Як ніби вони раптом згадали, що, зрештою, вони - частина великого світу. Люсьєн нетерпляче слухав розповіді про заворушення на Україні і в Австро-Угорщині та урочистостях на кордоні між Сполученими Штатами і Конфедеративными Штатами. Все, що йому було потрібно, - це простий прогноз погоди, і ніхто, здавалося, не хотів його йому давати.
  
  Нарешті, в самому кінці одного з випусків новин диктор неохоче сказав: "Очікується, що наш шторм вщухне до полудня. Снігопад закінчиться до настання темряви, і завтра буде ясно і трохи тепліше ". Дві фрази, а потім музика відновилася.
  
  У січні в Квебеку трохи потепліло, але це не означало, що буде тепло. Люсьєн знав це дуже добре. Він також знав, що синоптики брешуть собі приблизно в одному випадку з трьох. Незважаючи на це, у нього були підстави сподіватися. Що таке людина без надії? Нічого гідного згадування.
  
  І дійсно, в той день вітер стих, і снігопад припинився. Виглянуло сонце і огляделось навколо, немов дивуючись всьому, що сталося з тих пір, як воно в останній раз показувало свій лик. Можливо, він був збентежений тим, що побачив, бо через півгодини він сів.
  
  Ніч була довгою і холодною, якими бувають січневі ночі. Люсьєн прокинувся, коли було ще темно. Він натягнув одяг і вийшов у флігель. Небо було сліпуче чистим. Стрічки і завіси полярного сяйва точилися на півночі. Він позіхнув і кивнув, визнаючи, що вони тут. Потім він поплентався назад на ферму.
  
  Він їв яєчню, коли повз прогрохотал снігоочисник. Тоді головна дорога буде вільна. Але хто міг припустити, опиняться там маленькі бічні доріжки, що ведуть до будинку Луїз Гранш, і ті, що ведуть звідти до танців?
  
  "Що ж, - сказав він, - мені просто треба це з'ясувати".
  
  Перш ніж він зміг це з'ясувати, йому довелося трохи розгрібати землю, щоб його машина виїхала на головну дорогу. Це була важка робота, і вона була б під силу чоловікові вдвічі молодше його. Його серце шалено калатало, перш ніж він закінчив, але він закінчив. Під усіма цими шарами теплого одягу по його боках стікав піт. Він повернувся і нагрів води для ванни. Це допомогло пом'якшити деякі злами в його спині, хоча інші відмовлялися зникати.
  
  Коли настав вечір, він скористався ще трохи гарячою водою, на цей раз для гоління. Він подряпав підборіддя і щоки небезпечною бритвою, якою користувався ще до початку століття. Жодна з цих новомодних безпечних бритв та лез не для нього. Він провів лезом по товстому гладкому шматку шкіри, перш ніж вона торкнулася його обличчя. Якщо його гоління не було гладким, він повинен був звинувачувати тільки себе, а не якусь фабрику у Сполучених Штатах.
  
  Він був одягнений в одяг, в якій міг би вирушити в місто: темні брюки, чисту білу сорочку і свою найменш сумнівну капелюх. Пальто, яке він одягнув, знавало кращі дні, але у Квебеку пальто завжди знаходили широке застосування. Насвистуючи мелодію, почуту по радіо, він попрямував до "Шевроле".
  
  "Я не хочу від тебе неприємностей", - сказав він автомобілю, як ніби це була коня, з якою він провів стільки філософських бесід за ці роки. Шевроле був старим, але він знав, що краще з ним не сперечатися. Він відразу завівся.
  
  Незважаючи на снігоочисник і посипану їм кам'яну сіль, дороги все одно були заледенілими. Галтье вів машину обережно і стежив за тим, щоб між ним та іншими автомобілістами залишалося досить місця - не так вже й багато людей було на вулиці. Він не нудьгував по пробках. Він знав, що не зможе зупинитися в поспіху.
  
  Він з'їхав з мощеної дороги і поплентався за зритим коліями ґрунтовим путівцями, поки не добрався до ферми, де жила Луїза Гранш. Тьмяний маслянистий світло гасових ламп лився в її вікна; у неї все ще не було електрики. Він заглушив двигун, погрозив пальцем "Шевроле", нагадуючи, щоб той знову завівся, піднявся сходами і постукав у двері.
  
  - Привіт, - сказала вона з посмішкою. Потім вона опинилася в його обіймах, і вони довго жадібно цілувалися.
  
  Все ще обіймаючи її, він сказав: "Коли ми це зробимо, я хочу зовсім забути про танець".
  
  "Ми можемо, якщо ти хочеш", - відповіла вона. "Ти б волів просто залишитися тут?"
  
  Галтье з жалем похитав головою. - Боюся, це було б занадто для того, щоб залишатися, тому що у мене не так багато витривалості. Будь я вдвічі молодший, я б сказав "так".
  
  "Якщо б ти був удвічі молодший, я б не хотіла мати з тобою нічого спільного - у всякому разі, не з-за цього", - сказала Луїза. - Тоді ми підемо на танці і повернемося, і хто знає, що буде після цього?
  
  "Дійсно, хто?" Люсьєн знову поцілував її, потім повів до машини.
  
  Цей піднятий палець зробив свою справу. Машина знову завелася без усякої суєти. Танці були у П'єра Тюрко, недалеко від маленького містечка Сен-Модюст. Галаслива низка автомобілів, фургонів і баггі оточила сарай Тюрко, коли під'їхав "Шевроле". Люсьєн допоміг Луїз вийти з машини. Вони увійшли пліч-о-пліч.
  
  Люди махали, називали їх по іменах і поспішали привітати. До цього часу вони прожили разом достатньо довго, щоб всі сусіди сприймали їх як належне. Вони могли б майже зійти за подружню пару. Син Люсьєна, Жорж, вже танцював на танцполі. Він помахав Люсьєном і послав Луїз повітряний поцілунок.
  
  - Жорж може бути дуже дурним, - зауважила Луїза. Вона подивилася на Галтье. - Цікаво, звідки він це бере.
  
  - Не маю ні найменшого уявлення, - відповів він з усім гідністю, на яке тільки був здатний.
  
  Скрипалі, барабанщик і акордеоніст зробили перерву. П'єр Тюрко завів фонограф і поставив на нього пластинку. Танці тривали. Музиканти на платівці грали і співали краще, ніж доморощені таланти. Люсьєн помічав це раніше. Він задавався питанням, вб'є проблема доморощені таланти через деякий час. Але як тільки він почав кружляти Луїз по підлозі, він перестав турбуватися про це.
  
  Вони танцювали. Вони перекусили, випили міцного пуншу, приготованого П'єром, і ще трохи потанцювали. Люди говорили про політику в Квебеку, про ціни на картоплю і про те, хто з ким дуріє. Люсьєн не думав, що вони з Луїз були першими в списку пліткарів в ці дні. Навіщо хвилюватися за старих новин?
  
  Десь між десятою і одинадцятою Луїза повернулася до нього і запитала: "Ми підемо?"
  
  Він посміхнувся. "Так, давайте".
  
  Вони повернулися до неї додому в дружньому мовчанні. Коли вони добралися туди, він вийшов першим, щоб відкрити дверцята з її боку. "Такий джентльмен", - сказала вона. "Не хотіли б ви зайти ненадовго?"
  
  "Чому б і ні?"
  
  Вони випили трохи эпплджека. Його приготувала одна з сусідок Луїз. Це була хороша порція, майже така ж смачна, як якщо б вона не була контрабандною. А потім, як вони вже робили багато разів до цього, вони піднялися нагору, в її спальню.
  
  Там було темно, але Люсьєн знав, де знаходиться ліжко. Він сів з одного боку і зняв одяг. Залишившись голим, він простягнув руку. Його рука намацала оголену теплу плоть Луїз.
  
  Вони цілувалися і пестили один одного. Серце Люсьєна калатало від збудження. Серце все ще калатало, він перекотився на спину. Луїза осідлала його. Їй подобалося їздити на ньому верхи, і йому здавалося, що це простіше, ніж навпаки.
  
  - О, Люсьєн, - прошепотіла вона.
  
  Він не відповів. По мірі того, як зростав його захват, і гул наростав у грудях. Він ледве міг дихати. Він ніколи не відчував нічого подібного, ні за всі свої роки, ні з Марі, ні з Луїз, ані з ким-небудь ще. Задоволення пронизало його. Як і біль, біль у грудях, біль, що пронизав руку. Біль... Він застогнав і вчепився в Луїз. В одну мить темрява в спальні стала абсолютною.
  
  "Lucien?" - Вигукнула Луїза. Він більше ніколи не чув її крику, ні чого-небудь іншого.
  
  
  Сципіон міг би здогадатися, що це станеться днями. Чорт візьми, він знав, що це може статися на днях. "Мисливський будиночок" був кращим рестораном в Огасті. Ніяке інше місце навіть не йшло ні в яке порівняння. Якщо Енн Коллетон коли-небудь приїжджала в місто, вона вечеряла саме тут.
  
  І ось вона сиділа за столиком біля дальньої стіни, жваво розмовляючи з кількома місцевими шишками. Сципіон не бачив її двадцять років або близько того, але у нього не було ні найменших сумнівів. Вона дуже сильно постаріла, навіть якщо б він більше не назвав її красивою. І вона як і раніше звучала так само занадто самовпевнено, як і колись, може бути, навіть більше.
  
  "Мисливський будиночок", як і личить модного закладу, був тьмяно освітлений. Сципиону здалося, що вона не впізнала його. Він був просто ще одним кольоровим офіціантом, не з тих, хто обслуговує її столик. Він дякував небесам, що не дозволив Джеррі Доверу умовити його зайняти посаду метрдотеля. Тоді йому довелося б супроводжувати її компанію до столу, і вона була б зобов'язана помітити його.
  
  Навіть зараз він не був упевнений, що вона цього не зробила. Вона завжди тримала свої карти при собі. Він не хотів підходити до цього столу. Він не хотів говорити, побоюючись, що вона впізнає його по голосу. Він проводив на кухні стільки часу, скільки міг. Кухарі кидали на нього глузливі погляди; йому платили не за те, що він запікав першокласні реберця або готував екзотичні страви з хвостів омарів.
  
  Його бос теж це знав. "Якого чорта ти там ховаєшся, Ксерксес?" Джеррі Довер обурено зажадав відповіді. "Витягуй свою дупу і обслуговуй столики".
  
  "Мені шкода, сер", - відповів Сципио. "Але я повинен сказати вам, що сьогодні ввечері я погано себе почуваю".
  
  Довер деякий час нічого не говорив. Його погляд ковзнув по Сципиону. "Ти знаєш, - зауважив він нарешті, - є ніггери, яких я б пристрелив на місці, якщо б вони спробували застосувати до мене таку репліку".
  
  "Так, сер", - флегматично сказав Сципио. Звільнення було найменшою з його турбот прямо зараз.
  
  "Але ти не один з них. Ти ніколи раніше не намагався ухилитися від мене", - сказав менеджер ресторану. Він здивував Сципио, простягнувши руку і поклала долоню йому на чоло. - У тебе немає температури. Принаймні, це не грип. Тобі треба додому? Тоді йди, якщо не заперечуєш.
  
  "Я сердечно дякую вам, сер". Як і багато років тому з Джоном Оглторпом, Сципио довелося нагадати собі, що білі люди можуть бути порядними. Він знаходив це особливо примітним зараз, коли Партія свободи була при владі останні сім років. Все було влаштовано так, щоб дати білим всі підстави бути виродками, і багатьом з них особливих виправдань не вимагалося. "Так чи інакше, я знайду спосіб відплатити тобі". Він відчував себе мишею, разговаривающей з левом у байці. Але миша насправді знайшла спосіб зробити це. Як він міг?
  
  Довер тільки знизав плечима. Його це не турбувало. "Забирайся геть звідси до біса", - сказав він. "У тебе є свої причини, якими б вони не були. Я знаю тебе вже деякий час. Не смій валяти дурня зі мною. Так що забирайся. "
  
  Сципио встав. Він не звик виходити на вулицю так рано. Він попрямував в "Террі". Чим швидше він добереться до своєї частини міста, тим у більшій безпеці буде себе почувати.
  
  Потім він почув постріл в темному провулку, крик і тупіт біжать ніг. Можливо, у Террі він все-таки не був у такій безпеки. Білі полювали на чорних, а чорні також полювали один на одного. Він задавався питанням, чому. У його власного народу було так мало. Чому б не спробувати пограбувати білих, які насолоджувалися набагато більшим? На жаль, відповідь прийшла йому в голову майже відразу. Якщо негр грабував білого, поліція перевертала небо і землю, щоб зловити його. Якщо він грабував іншого негра, вони позіхали і займалися своїми справами.
  
  "Гей, ніггер!" Жіночий голос, що сочиться ромом і медом, покликав з темряви. "Ти в своєму модному одязі, я покажу тобі таку розвагу, якої ти ніколи не бачив". Сципио навіть не обернувся, щоб подивитися. Він просто продовжував йти. - Хуесосный педик! - крикнула жінка йому вслід, вся люб'язність зникла.
  
  Вірсавія вытаращила очі, коли Сципио увійшов в квартиру так рано. - Що ти тут робиш? - запитала вона. - Я просто поклала дитину спати. - Вона подивилася на нього. - Я не можу. "Я просто поклала дитину спати". - Запитала Вірсавія. - Що ти тут робиш? - запитала вона. - Я просто поклала дитину спати.
  
  Він намагався придумати, що сказати їй з тих пір, як покинув Мисливський будиночок. "Колись давно ти запитала мене, як я навчився так говорити", - відповів він на м'якому, точному англійською утвореного білої людини. Очі Беер розширилися. Єдиний раз, коли він говорив подібним чином в її присутності, це коли рятував їх життя під час заворушень незабаром після приходу до влади Партії свободи. Тепер він повинен був сказати правду, або частину її. На тому ж діалекті він продовжив: "Давним-давно я обіймав керівні посади в одній із Соціалістичних Республік, які ми намагались створити. Сьогодні ввечері в ресторан зайшла дехто, хто знав мене в ті дні. Я не впевнений, чи впізнала вона мене, але, можливо, дізналася. Вона ... дуже прониклива. Зустріч з Енн Коллетон мимоволі нагадала йому, якою проникливою вона була.
  
  "Ти навчився говорити так, тому що був рудим?" Запитала Вірсавія.
  
  Сципио похитав головою. "Ні. Я був корисний червоним, тому що вже вмів так говорити. Я ... я був дворецьким, дворецьким багатого людини в Південній Кароліні. Ось. Тепер вона знала - у всякому разі, знала достатньо.
  
  Він чекав, що вона накричить на нього за те, що він не розкрив свій секрет багато років тому. Але вона цього не зробила. "Якщо ти був великим Червоним, не дивно, що ти нічого не розповідаєш", - сказала вона йому. "Що нам робити тепер?"
  
  - Не знаю. Він знову перейшов на невиразну мову конгарийского негра. Розмова цим іншим голосом переніс його в світ, який загинув у вогні, крові і ненависті, але також і в світ, де він виріс і змужнів. Контрасти вразили його. "Може бути, нічого. Може бути, будемо вести справи так, як нам личить".
  
  "Як?" Запитала Вірсавія, і у нього не знайшлося підходящого відповіді для неї. У ці дні ощадкнижки перевіряли так, як ніколи не перевіряли до війни. Будь чорношкірий без вагомої причини перебувати там, де він був, - і без документів, що підтверджують цю причину, - був у біді. Люди говорили про таборах. Однак про них мало що знали; потрапити в них було легко, але набагато важче покинути.
  
  Тим не менш, він сказав: "Краще нам ризикнути. Вони зловлять мене ..." Він не став продовжувати. Якщо вони зловлять його і зрозуміють, хто він такий, він не протримається і десяти хвилин. Суду не буде. Ніякої процедури. Вони б просто пристрелили його.
  
  Вірсавія все ще дивилася на нього. Його дружина сумно кудахтнула, в її голосі прозвучав закид: він зрозумів, що це був докір самій собі, коли вона сказала: "Я повинна була знати, ким ти був". Йому знадобилося одне-два серцебиття, щоб зрозуміти, що вона мала на увазі "підозрюваний". Вона продовжила: "Якщо ти був червоним, тобі треба було ховатися. І ти вчинив розумно, вибравшись з того стану, в якому перебував ".
  
  "Я не був червоним, ні в глибині душі, ні по-справжньому", - сказав Сципио. "Але вони втягнули мене в це. Я не затримуюся з ними, вони стріляють у мене так само, як де Бакра стріляє в мене ". Це була правда. Кассіус, Чері та інші Червоні з плантації Маршлендс були налаштовані смертельно серйозно. Впевненість у своїй доктрині підтримувала їх до тих пір, поки гвинтівки і дещо інше, що вони отримали від США, не зіткнулися з усім озброєнням сучасної війни, і поки вони не виявили, що їхні гнобителі не зникнуть, просто тому, що їх назвали реакціонерами.
  
  Думки Беер потекли в іншому напрямку. Раптово вона сказала: "Тримаю парі, Ксерксес навіть не твоє справжнє ім'я".
  
  "Є зараз. Минуло вже п'ять років".
  
  - Як тебе назвала твоя мама?
  
  "Сципіон", - сказав він і подумав, скільки часу пройшло з тих пір, як він в останній раз виголошував своє власне ім'я. Більше двадцяти років; він був упевнений в цьому.
  
  "Scipio." Вірсавія спробувала його, потім повільно похитала головою. - Думаю, Ксеркс мені подобається більше. Я до нього звикла. - Вона послала йому стривожений погляд. "Ти не злишся?"
  
  "Господи, ні!" - вигукнув він. "Йди і забудь, що коли-небудь чув іншого. Це ім'я пошириться, де Бакра, після того, як ми переконаємося. Вони досі пам'ятають мене по Південній Кароліні ". Була в його голосі гордість? Після всіх цих років, після всього цього жаху, після того, як у той час він був упевнений, що йде назустріч катастрофі (і після того, як опинився правіше, ніж він собі уявляв), це була гордість? Хай допоможе йому Бог, це була гордість.
  
  Дружина поцілувала його. "Добре". Вона теж пишалася ним, пишалася за те, що він, мабуть, зробив саму дурну річ у своєму житті. Божевілля. Це повинно було бути безумством. Цього не було розумного пояснення. Але як тільки ця думка прийшла йому в голову, сказала Вірсавія: "Час від часу - Господи, навіть більше, ніж час від часу - ці білі люди заслуговують ляпаси, вони дійсно заслуговують".
  
  І в цьому дійсно був сенс. Коли справи йшли погано, ти з усіх сил намагалася зробити їх краще. "Як" не мало особливого значення. "Давай ляжемо спати", - сказав він.
  
  "Що ти маєш на увазі під цим?" Запитала Вірсавія.
  
  Тепер він поцілував її. - Як захочеш, мила.
  
  На наступний день він відправився в Мисливський будиночок, з деяким побоюванням. Він з особливою ретельністю перевірив автомобілі, припарковані біля ресторану. Жоден з них не виглядав так, ніби належав поліції або головорізам з Партії Свободи. Йому потрібно було йти на роботу. Якщо він цього не зробить, він не буде їсти, як і його сім'я. Він увійшов.
  
  Джеррі Довер зустрів її відразу за дверима. "Йди додому", - прямо сказав менеджер. "Забирайся геть звідси до біса. Ти все ще хвора. Ти теж будеш хворіти ще пару днів.
  
  Сципіон моргнув. - Що ти сказав?
  
  "Йди додому", - повторив Довер. "Чортова жінка з Партії Свободи, яка задає тобі про всілякі питання".
  
  В животі у Сципио лід застиг. Він міг би здогадатися, що Енн Коллетон помітить його. Вона коли-небудь пропускала фокус? "Що ти їй сказав?" - запитав він, вже чуючи гавкіт гончих, що йдуть по його сліду.
  
  "Я сказав їй, що ти не той, за кого вона тебе приймає. Я сказав їй, що ти працюєш тут з 1911 року", - відповів Джеррі Довер. Його очі блиснули.
  
  - Хай благословить вас Бог, Мистух Довер, але коли вона зловить вас на брехні...
  
  "Вона мене не впіймає". Довер посміхнувся йому. "Я показав їй документи того часу, щоб довести це".
  
  "Як ти це робиш?" Тепер Сципіон був повністю в розгубленості.
  
  Все ще посміхаючись, менеджер сказав: "Тому що тоді тут працював негр на ім'я Ксерксес. Він пробув тут лише пару місяців, але я показав їй ці папери. Ублюдок крав, як сучий син. Ось чому вони звільнили його дупу. Я чув, як один з власників скаржився на це незабаром після того, як ми найняли тебе. Це ім'я засіло у мене в голові, і після цього я уважно спостерігав за тобою, але старина Оглторп був прав - ти першокласний. У будь-якому випадку, ця дівчина любить посрати, ось що я тобі скажу. Ти ніколи не захочеш сказати їй, що вона неправа. У неї немає обручки, і я розумію чому."
  
  Вийшов ідеальний мініатюрний начерк тієї Енн Коллетон, яку знав Сципіон. Вона б подумала, що нарешті дістала його, а потім побачила б, як у неї відняли надію. Ні, вона не була б щаслива, ні крапельки. "Нехай Бог благословить вас, містер Довер", - знову сказав Сципио.
  
  - Іди додому, - ще раз повторив Джеррі Довер. - Вона може повернутися і спробувати влаштувати тобі ще які-небудь неприємності. Я цього не хочу. Ти мені дуже потрібен тут. І не піднімай шуму з-за свого кишечника. Я заплачу тобі платню ".
  
  Додому Сципио відправився в щасливому заціпенінні. Нарешті в безпеці - по-справжньому в безпеці - від Енн Коллетон! Він повернувся в Махровий халат, перш ніж зрозумів, що над цим чудовим світлим плямою згустилися хмари. Може бути, він звільнився від Енн Коллетон. Але тепер Джеррі Довер заволодів ним. Міс Енн була далеко. Довер був тут, у місті. Якщо він коли-небудь вирішить звернутися в поліцію... Сципіон здригнувся, але продовжував йти.
  
  
  "Я Джейк Физерстон, і я тут, щоб сказати вам правду", - сказав президент Конфедеративних Штатів в мікрофон, як тільки інженер за скляною стіною подав йому високий знак. "І правда в тому, хлопці, що Кентуккі знову наш, і Техас знову єдиний, і нашій країні належить довгий шлях до того, щоб знову стати такою, якою вона повинна бути.
  
  "Люди говорили, і янкі повинні були слухати. Люди сказали, що їм набридло стирчати в США. Вони повернулися туди, де їм місце. "Зірки і бари" літають в Лаббоку, Сан-Антоніо, Франкфурті і Луїсвіллі. Ми повернули те, що належало нам, бо цього хотіли люди ".
  
  Він нічого не сказав про програші плебісциту в Секвої. У газетах і по радіо в CSA про це теж майже нічого не говорилося. Люди отримували новини, які він хотів, щоб вони були у них, спотворені так, як він хотів, щоб вони йшли. О, його освітлення було не ідеальним. По природі речей, цього не могло бути. Занадто багато людей могли також приймати бездротові станції з-за кордону з США. Але не багато хто з них це робили. Конфедерати і янкі вже давно не любили один одного і не довіряли їм.
  
  "Подекуди вздовж кордону янкі все ще утримують те, що належить нам: в Соноре, в Арізоні, в Арканзасі і прямо тут, в Вірджинії", - продовжив Джейк. "Ел Сміт намагався змусити мене пообіцяти, що я не став би говорити про ці речі, якщо б у нас були вибори в минулому місяці, але я не називаю це чесним обіцянкою. Ні, сер, хлопці, я б взагалі не назвав це чесним, ні крапельки. Він говорив: "Я поверну вам частину того, що належить вам, якщо ви забудете про решту". Тепер скажіть мені, друзі, це справедливо? Це правильно?"
  
  Бах! Він стукнув кулаком по столу - його улюблений трюк. - Кажу тобі, це нечесно! Кажу тобі, це неправильно! І я кажу вам, що Конфедеративні Штати Америки заслуговують того, щоб знову стати єдиним цілим! CSA знову буде єдиним цілим! Те, що ми зробили зараз - це тільки початок. Ми не хочемо проблем зі Сполученими Штатами. Ми не хочемо проблем ні з ким. Але ми хочемо того, що належить нам, і ми збираємося це отримати!"
  
  Він закінчив, як тільки загорілося червоне світло. Це була не одна з його довгих промов, всього лише невелика, щоб нагадати людям, що він повернув два штату, втрачених вигами. Він встав, потягнувся і вийшов зі студії.
  
  Як завжди, Сол Голдман чекав його в коридорі. "Гарна мова, пан президент", - сказав директор з комунікацій. "Я не думаю, що ви зможете вимовити погану мова".
  
  "Спасибі, Сол, - відповів Физерстон. "У нас є багато справ, про яких потрібно подбати протягом наступних кількох тижнів. У вас назріває інцидент?"
  
  "О, так". Маленький єврей кивнув. "Ми що-небудь придумаємо, якщо вони не подбають про все за нас. Ти ж знаєш, вони можуть це зробити".
  
  Джейк кивнув. "Чорт візьми, звичайно, я знаю. Але ми зможемо піднести історію так, як захочемо, якщо почнемо з нашого інциденту".
  
  Охоронці підійшли до Солу Голдману. Голдман неуважно кивнув їм. Він не ставився до безпеки так серйозно, як слід було б. Зрозуміло, ніхто і не полював за ним. Физерстон не міг дозволити собі розкіш робити такі припущення. Він кивнув людям у формі кольору горіхового горіха. Пістолети-кулемети вони тримали під однаковим кутом. Вирази їхніх облич також були однаковими: жорсткими і настороженими. Джейк теж був насторожі, хоча намагався не показувати цього. Прихильники партії одного разу намагалися прибрати його. Міг він дійсно довіряти партійними охоронцям? Якщо б він не міг, чи міг би він довіряти кому-небудь у всьому величезному світі?
  
  Охоронці вивели його на вулицю. Вони розійшлися, перш ніж він сів у свій новий броньований лімузин. Оскільки Вергілій Джойнер був застрелений, його водій теж був новачком. Він сумував за Вирджилу. Він сумував за всім, хто знав його в колишні часи і був з ним, незважаючи ні на що. Гарольд Стоу, новий чоловік, імовірно, був кращим водієм, ніж Джойнер. Джейку було все одно. Цей чоловік був - і вів себе як - слуга, а не товариш по чарці.
  
  - Повертайся в Сірий будинок, Гарольд, - сказав Физерстон. Гарольд. Він зітхнув про себе. Стоу навіть не назвав себе Хэлом, або Хенком, чи ще чимось цікавим.
  
  "Добре, пане президенте", - сказав водій і включив передачу. Джейк знову зітхнув, на цей раз трохи голосніше. Вергілій Джойнер назвав його сержантом. У нього теж було на це право. Не багато люди так робили, більше немає.
  
  Підійматися на Шоко-Хілл було нелегкою роботою для важкого лімузина. Минулої ночі була крижана буря. Незважаючи на кам'яну сіль на дорозі, підйом все ще був слизьким. Вони дісталися до вершини на першій передачі.
  
  Коли він повернувся в президентську резиденцію, секретарка зустріла його відразу за дверима. "Ви знаєте, що у вас призначена зустріч з генерал-лейтенантом Форрестом через десять хвилин, не так, сер?" - запитала вона, наче була впевнена, що він забув.
  
  "Так, Лулу, я знаю це", - сказав він. "Дозволь мені з'їздити в офіс і подивитися на пару речей, і я буду готовий прийняти його".
  
  Офіцер по імені Натан Бедфорд Форрест III повинен був би струсити Физерстона. Він проводив кампанію проти всіх юніорів, IIIS і навіть VIS, які чіплялися за владу в CSA завдяки тому, що зробили їхні предки, і які самі нічого особливого не зробили. Але, по-перше, перший Натан Бедфорд Форрест був таким же самодостатнім сучим сином, як і Джейк, і він теж пишався цим. І, по-друге, його правнук не був реліквією Генерального штабу Великої вітчизняної війни. Він був занадто молодий навіть для того, щоб битися в окопах з 1914 по 1917 рік. Однак тепер він був відмінним солдатом, і уявлення про те, як користуватися стовбурами, були такими ж радикальними, як подання його славетного предка про конях. Физерстону подобався хід його думок.
  
  Однак у даний момент Форрест виглядав стурбованим. "Сер, якщо янкі вирішать напасти на нас за введення військ в Кентуккі і західний Техас", - він не став називати це Х'юстоном, відмовляючись визнавати обґрунтованість цієї назви, - "вони висічуть нас. Вони можуть це зробити. Якщо ви цього не побачите, то занурити країну в пекельний гармидер ".
  
  "Я ніколи не говорив, що вони не можуть", - відповів Физерстон. "Але вони цього не зроблять".
  
  Натан Бедфорд Форрест III виглядав роздратованим. Першим офіцером, носив це ім'я, був кістлявий чоловік, трохи схожий на Джейка Физерстона. У його нащадка було більше кругле обличчя, хоча він зберіг небезпечні очі свого прадіда. Вони виглядали ще більш небезпечними, коли він сердито дивився. "Чому б і ні? Ви обіцяли зберегти демілітаризацію цих штатів, і ви повертаєтеся до свого урочистого слова. Яке ще виправдання їм потрібно?"
  
  "Якщо вони нападуть на мене за те, що я перекидаю своїх людей в мої штати, у них почнеться війна", - спокійно сказав Джейк. "Кажу вам, генерале, у них не вистачить духу на це".
  
  "І я вам кажу, пане президент, ви перетворите країну до руїни, якщо будете неправі". Перший Натан Бедфорд Форрест мав репутацію людини, що вміє висловлювати свою думку. Його правнук пішов до нього.
  
  "До біса країну", - сказав Физерстон. Натан Бедфорд Форрест III ахнув. Джейк продовжував: "У мене є двадцять доларів моїх власних грошей проти двадцяти ваших, генерал. Кляті янкі не рушать з місця.
  
  Форрест насупився. - Ви говорите біса впевнено, пан президент.
  
  "Я чертовски впевнений у собі", - відповів Джейк Физерстон. "Це моя робота. Припустимо, ви дозволите мені займатися нею, поки ви займаєтеся своєю".
  
  "Я займаюся своєю роботою", - сказав Натан Бедфорд Форрест III. "Якщо б я не сказав вам, що у нас тут можуть виникнути проблеми, я б не займався цим. Кляті янкі переважують нас. Вони завжди будуть переважувати нас. Пам'ятаєте, скільки неприємностей німці мали проти царських військ у Великій війні? Це було не тому, що один росіянин був таким же хорошим солдатом, як один німець. Це було тому, що росіян було дуже багато. У США теж до біса багато солдатів ".
  
  Джейк Фезерстон кивнув. - Вони зможуть перевершити нас чисельністю, як ти і сказав. Це означає, що нам просто доведеться перемогти їх. Ви збираєтеся сказати мені, що ми не можемо цього зробити? Його голос став жорстким і потворним. Якби генерал Форрест збирався сказати йому щось в цьому роді, він пошкодував.
  
  "Ні, сер". Форрест і не намагався. "У нас є літаки, і у нас є бочки, і у нас є вантажівки. Ми доведемо їх до знемоги". Як і Джейк, як і більшість конфедератів, які дійсно були пов'язані з ними, він називав барелі тим іменем, яке було в США. Деякі з людей, які несли службу далеко від окопів, все ще використовували замість цього британське назва "танки". Физерстон визнав це марним облудою. Але генерал ще не закінчив, бо додав: "Якщо буде війна, сер, нам краще виграти її чертовски швидко. Якщо ми цього не зробимо, у нас будуть проблеми. Вони крупніше нас, як я вже сказав, і можуть нести більше покарання. Ми не хочемо вступати з ними в бій. Ти чуєш, що я кажу?"
  
  - Я зрозумів тебе, - холодно сказав Джейк. - Ти виражаєшся дуже просто.
  
  "Добре. Це добре. Я хочу, щоб ви зрозуміли мене", - сказав Натан Бедфорд Форрест ТРЕТІЙ. "Якби у мене був вибір, я б вважав за краще, щоб у нас взагалі не було війни. Трьох років з останнього повинно було вистачити, щоб задовольнити нас до кінця наших днів ".
  
  Трьох років війни виявилося недостатньо, щоб задовольнити Джейка Физерстона. Він бився з неослабною ненавистю від початку до кінця. Частина цієї ненависті була спрямована на янкі, решта - на його власну бік. У нього було багато приводів для занепокоєння. Він все ще ненавидів. "Генерал, мені не треба пояснювати вам мою політику. Мені просто потрібно, щоб ви виконували її", - сказав він. "Вам це досить ясно, чи мені намалювати вам картинку?"
  
  Натан Бедфорд Форрест III озирнувся на нього. "Про, це досить ясно", - відповів він. "Але якщо ви ведете себе як чортів дурень, сер, чи не здається вам, що хтось зобов'язаний вийти і сказати вам про це?"
  
  "Люди говорили мені це до того, як я повернув Кентуккі і Х'юстон", - сказав Джейк низьким, лютим голосом. "Я був прав, або вони були праві? Люди говорили мені це, коли я будував греблі і проводив електрику в долині Теннессі. Я був правий, чи вони? Люди говорили мені це, коли я переконався, що на фермах в цій країні є все необхідне механічне обладнання, щоб ми не застрягли, покладаючись на ніггерів, яким ми не можемо довіряти. Я був прав, або вони були праві?"
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю про останньому", - сказав Форрест. "Тепер замість цього у нас є ці ніггери, грабують будинки в місті". Физерстон чекав. Генерал кивнув. - Добре, сер. Я розумію вашу точку зору. Але вам краще мати можливість взяти мої двадцять доларів. Це все, що я можу сказати.
  
  "Послухайте, генерал, я сподіваюся, що війни не буде", - сказав Физерстон. "Але так чи інакше, Конфедеративні Штати отримають те, що ми хочемо. Ми заслуговуємо цього, це наше право на це, і ми збираємося це отримати. Вам це зрозуміло? Завдяки вигам ми чекали майже двадцять п'ять років. Це дуже довго. Ми не можемо чекати вічно ".
  
  "Так, сер. Що б ви не вирішили зробити, ми зробимо все можливе, щоб надати це вам", - сказав Форрест. "Робити це - наша робота. З'ясовувати, що нам потрібно, - це твоє. Він піднявся на ноги, віддав честь і пішов.
  
  Джейк подивився йому вслід. Коли двері зачинилися, він сказав: "Я знаю, що потрібно робити", хоча Натан Бедфорд Форрест ТРЕТІЙ не міг його чути. "І, клянуся Богом, я маю намір це зробити".
  
  
  Мері Померой завмер, не донісши вилку з яєчнею-болтуньей до рота. "Це нечесно!" - сказала вона. "Янкі дозволили Кентуккі і Хьюстону проголосувати за те, куди вони хотіли потрапити, і тепер вони повернулися в CSA. Якщо б вони дозволили нам проголосувати, американці пішли б звідси так швидко, що у тебе закрутилася б голова ".
  
  Морт Померой прожував шматочок бекону - канадського бекону, а не тонких смужок, які отримали таку назву в США, - перш ніж сказати: "Вони теж дали цьому місцю в Секвої проголосувати, і вона проголосувала за те, щоб залишитися в Сполучених Штатах".
  
  Руді кучері зметнулися, коли Мері труснула головою. - Принаймні, у нього був вибір. Янкі нам його не дають.
  
  - Я нічого не можу з цим вдіяти. - Морт відкусив ще шматок бекону. Можливо, він теж пережовував свої слова. Проковтнувши бекон, він виплюнув слова: "І ти теж не можеш".
  
  Вона стрималася. Янкі застрелили її брата за спробу щось зробити з окупацією. Її батько вів війну один проти США, поки його власна бомба не підірвала його замість генерала Кастера, для якого вона була призначена. Морт зібрався з духом, шкодуючи про те, що сказав, і готуючись до суперечки. Перш ніж вона встигла йому відповісти, Алек заговорив зі свого високого стільця: "Ще бекону?" Він був без розуму від бекону, шинки і сосисок - взагалі від усього солоного.
  
  "Звичайно, милий", - сказала Мері і дала йому трохи. Нарізаючи для нього м'ясо, вона міркувала, що сказати чоловікові. Зрештою, все, що у мене вирвалося, було: "Можливо, ти правий. Можливо, я не можу".
  
  Морт моргнув, явно думаючи, що легко відбувся. Він чекав, що вона скаже що-небудь ще. Коли вона цього не зробила, він вирішив вважати, що йому пощастило. Він доїв яєчню з беконом, тости з джемом і випив чай. Потім одягнув пальто, капелюх і навушники, щоб відправитися через вулицю в закусочну. Сьогодні було тепліше, ніж в останній час; максимум може зрости до двозначних цифр. З іншого боку, це теж могло бути не так.
  
  Мері теж доїла свій сніданок. Потім вона дозволила Аліку ганяти виделкою маленькі шматочки бекону по тарілці, поки він час від часу з'їдав по одному. Коли це перестало бути сніданком і перетворилося в гру, вона зняла його зі стільчика для годування і віднесла до раковини, щоб вимити його жирне обличчя. Йому це подобалося не більше, ніж коли-небудь, і він ставав досить великим, щоб витримати досить хорошу бійку. Але вона все рівно була більше, і тому, подобалося йому це чи ні, мастило зійшла.
  
  Якийсь час вона читала йому. Йому подобалася королева Ікса Зикси, навіть якщо це написав янкі. Вона не припускала, що Л. Френку Баумом особливо не подобалася Канада. У книзі не було ніяких ознак того, що він коли-небудь чув про це - або про Сполучених Штатах теж. Важко помилитися у світі, наскрізь вигаданому.
  
  Коли Алек почав вовтузитися у неї на колінах, вона спустила його пограти. У ці дні їй не потрібно було стежити за ним кожну секунду; він був достатньо дорослою, щоб не запихати в рот відразу, як тільки побачить це. Це дозволило Мері піти на кухню і пограти з чим-небудь своїм.
  
  Алек зайшов подивитися. - Що ти робиш? - запитав він.
  
  - Дещо лагоджу, - відповіла Мері.
  
  "Він зламаний?" запитав він. "Він не виглядає зламаним".
  
  - Не схоже, - сказала Мері. - Не схоже, що він зламаний.
  
  "Якщо він не виглядає зламаним, то чому ти ремонтуєш?"
  
  Бесіди з дітьми могли бути сюрреалістичними. До теперішнього часу Мері звикла до цього, або настільки звикла до непередбачуваного, наскільки це взагалі можливо. Вона сказала: "Я не збираюся все так виправляти. Я все виправляю".
  
  "Ти робиш це по-химерному?"
  
  Вона похитала головою. "Ні, я просто дбаю про те, про що потрібно подбати". Для Алека це мало що значило. Для неї це теж мало що значило. Їй було все одно. Це утримувало його від зайвих питань, які були у неї на думці. Вона трохи попрацювала над цим, потім відклала. Дуже скоро це буде зроблено.
  
  - Ми можемо піти куди-небудь пограти? - Запитав Алек.
  
  "Ні. Тут дуже холодно".
  
  "Можемо ми покидати сніжками? Я вріжу тобі одним з них по носі".
  
  "Ні. Навіть занадто холодно, щоб кидатися сніжками".
  
  "Як може бути занадто холодно, щоб кидатися сніжками?" Алек не повірив. "Не надто холодно, щоб йти сніг".
  
  "Там дуже холодно, щоб люди могли виходити на вулицю без крайньої необхідності".
  
  "Тато пішов туди".
  
  "Він просто перейшов вулицю і зайшов до їдальні. Та він не зупинився, щоб покидати у кого-небудь сніжками ". Мері все ще дивувалася, як Морт став батьком Аліку. Її власний батько завжди був для неї татом. Вона не чекала, що щось подібне зміниться. Але зміни відбулися.
  
  "Іноді тато кидається сніжками", - сказав Алек.
  
  Мері не могла цього заперечувати. Усього кілька тижнів тому у них була незабутня гра в сніжки. Але вона сказала: "Він не робить цього в такі дні, як цей. В такі дні, як цей, він намагається якомога довше залишатися всередині, де тепло.
  
  Алек підійшов до вікна і виглянув назовні. "Там люди".
  
  "Я знаю, що на світі є люди. Іноді тобі доводиться ходити в універсальний магазин або дантиста. Іноді тобі доводиться доставляти листи тощо, як це робить листоноша ". Янкі називали його листоношею. Мері відмовлялася. Вона називала його листоношею з тих пір, як навчилася говорити, і не збиралася змінюватися зараз. Останню букву алфавіту вона теж досі називала зед. Вона задавалася питанням, чи так буде називати Алек, коли піде в школу. Янкі сказали "зв", що здалося їй нестерпно... Американки.
  
  "Тобі обов'язково йти в універсальний магазин, матуся?" З надією запитав Алек.
  
  "Ні. У мене тут є все, що мені потрібно", - відповіла Мері. Вона теж не була мамою. Вона здивувалася, чому немає. Як змінилася мова, поки вона не дивилася? Вона не могла б сказати, але так воно і було.
  
  Прибирання і витирання пилу тут займали лише малу частину того часу, який у них було б на фермі. У неї також не було худоби, про який варто було б турбуватися. Скільки разів вона виходила в сарай, яка б не була погода, щоб погодувати тварин, зібрати яйця і вичистити гній? У неї не було номера, але вона знала, що він мав бути великим. Тварини потребували догляду в дощ, сонячну погоду або заметіль. Там, на фермі, якщо у неї була хвилинка розслабитися, це, мабуть, означало, що вона забула щось, що потрібно було зробити. Тут вона могла посидіти, викурити цигарку, почитати книгу або послухати радіо, не відчуваючи почуття провини за те, що залишила роботу незакінченою.
  
  За винятком електричного освітлення, бездротовий зв'язок була найкращим, що вона знайшла в електриці. І були свого роду заміни електричного освітлення: газові лампи або навіть гасові ліхтарі, якими її мати все ще користувалася на фермі. Що могло замінити бездротовий зв'язок, для зручності або для розваги? Нічого такого, що вона могла б собі уявити.
  
  Однак, як тільки ця думка прийшла їй в голову, вона згадала історію, опубліковану Rosenfeld Register не так давно. Люди почали розуміти, як відправляти рухомі зображення тим же способом, що і бездротові сигнали. Очевидно, вони транслювали кадри футбольного матчу в Нью-Йорку. Але декорації коштували більше тисячі доларів. Мері не припускала, що вони коли-небудь дійдуть до того, що звичайна людина зможе їх собі дозволити.
  
  В середині дня вона почала варити яловичий язик у великій залізній каструлі. Мова була одним з її улюблених страв. Аліку він теж сподобався. Морта теж, але він вважав за краще готувати з увіткненої в нього гвоздикою. На фермі вони завжди готували це просто з морквою, цибулею, картоплею та іншими овочами, які у них випадково траплялися. Сьогодні вона приготувала його так, як подобалося її чоловікові.
  
  Повернувшись із закусочної, він принюхався. "Я знаю, що це!" - вигукнув він.
  
  "Це мило", - сказала Мері з посмішкою.
  
  "Це дуже смачно", - сказав Морт. "Ми не подаємо мову в закусочній. Ми не можемо отримати його в достатній кількості, і не так багато людей замовили його, якщо б ми це зробили".
  
  "Ну, ось і воно", - сказала йому Мері. "Сідай, відчувай себе як вдома, через хвилину все буде готове". Те, як все обернулося, те, що він відчував себе як вдома, якийсь час не давало йому присісти, бо Алек намагався атакувати його. Будь футбольний суддя призначив би пенальті. Морт тільки розсміявся.
  
  "І мама дещо приготувала на кухні", - сказав Алек, намагаючись розповісти Морта про минулий день.
  
  "Я знаю, що вона це зробила, хлопець", - відповів батько. "А тепер ми збираємося з'їсти це на вечерю".
  
  "Ні, щось ще. Що-то цим вранці", - наполягав Алек. Марія подумала, поставить Морт ще питання. Він не поставив. Замість цього він склав Алека в підлогу-нельсона і полоскотав його вільною рукою. Алек верещав, звивався і брикався. Мері сподівалася, що з ним не трапиться нещасний випадок. Таке звернення напрошувалося на неприємності.
  
  Але Алек цього не зробив. Він дорослішав. Досить скоро він піде в школу. Частина Мері відреагувала на це з подивом і жахом, і не тільки тому, що в школі будуть вчити тому, чого хотіли навчити янкі. Куди пішло час? Але частина її з нетерпінням чекала можливості витягнути його з квартири днем. Він справді починав помічати дуже багато з того, що відбувалося навколо.
  
  - Пальчики оближеш, - сказав Морт, беручись за вечерю. Мері теж сподобалося, хоча вона воліла б ніжне м'ясо без гвоздики. Для неї вони відволікали від смаку; вони не покращували його. А Алек зробив вечеря чудовим, коли відкусив від одного і закричав, що це обпікає йому мову. Ковток молока допоміг загасити пожежу.
  
  На наступний ранок яскраво світило сонце. Температура ртутного стовпа піднялася до двадцяти градусів. Мері загорнула коробку, над якою працювала, в коричневу папір і сполучний шпагат. "Пішли", - сказала вона Аліку. "Давай одягнемо тебе тепліше. Нам потрібно віднести це на пошту".
  
  "Що це?" - запитав я.
  
  - Дещо для твоїх родичів в Онтаріо.
  
  Дорога до поштового відділення зайняла деякий час, хоча воно перебувало всього в трьох кварталах. Алек кидався сніжками, ліпив снігових ангелів і взагалі веселився більше, ніж належало за законом. Коли вони увійшли, вся його передня частина була вкрита снігом. Сніг швидко почав танути, тому що "Уилф Рокбі завжди добре підживлював свою пузату пічку вугіллям. Запах його масла для волосся зливався з запахом пошти. Він розділяв волосся прямим проділом посередині, як робив, коли Марія була маленькою дівчинкою. Тоді було темно. Тепер вона була білою.
  
  - Що у нас тут? - запитав він, коли Мері поставила коробку на стійку.
  
  "Подарунок для моїх кузенів", - відповіла вона, як і у випадку з Алеком.
  
  Як будь-поштмейстер з маленького містечка, Рокбі багато знав про те, що відбувається в житті його клієнтів. "У тебе мало спільного з ними, - зауважив він, - як і з іншими членами вашої родини. Пройшло багато років з тих пір, як я що-небудь посилав від вас в Онтаріо".
  
  "Я отримала від них телеграму", - сказала Мері. "У Лори народився дитина".
  
  Його обличчя пом'якшало. - Дитина. Це мило. Він поклав пакет на ваги, потім глянув на таблицю. - Ну, за це ти повинен мені шістдесят один цент. Вона дала йому три четвертаки, взяла здачу і вивела Алека назад в сніг.
  
  
  Джонатан Мосс встав з-за столу. Він одягнув пальто і капелюх. "Я збираюся відправитися в офіс", - сказав він.
  
  Лора кивнула. - Я так і думала, що ти прийдеш. Вона швидко, недбало поцілувала його. - Тобі дійсно треба йти туди в суботу вранці?
  
  "Мені потрібно бути в суді в понеділок вранці, і я не готова", - відповіла Мосс. "Якщо я не хочу, щоб мене зарізали, мені краще знати, що я роблю. Передай від мене Дороті "Доброго ранку", коли вона нарешті встане.
  
  "Я так і зроблю". Слабка посмішка пробігла по обличчю Лори. "Цікаво, звідки вона це бере". Їх дочка любила спати допізна, звички, якої не було ні в однієї з них.
  
  "Не знаю. Звідки б це не виходило, я хотів би зловити це. Що ж, я йду ". Мосс вийшов за двері. Як тільки він закрив її за собою, той опустив праву руку в кишеню пальто, де носив пістолет. Він не став цього робити там, де Лаура могла його бачити. Це змусило її занервувати. Але те, що він не зробив цього, як тільки опинився в коридорі, змусило його занервувати.
  
  Там ніхто не підстерігав. Ніхто не потурбував Джонатана на сходах. Ніхто не потурбував його по дорозі до його "Форду", який він припаркував не прямо перед багатоквартирним будинком. Він оглянув машину, перш ніж сісти в неї. Вона виглядала в порядку. Нічого не вибухнуло, коли він завів двигун.
  
  "Може бути, це все самогон", - думав він по дорозі в офіс. Але він не міг дозволити собі ризикувати. Те, що сталося зі штабом окупації в Берліні, довело це. Він міг би посміятися над листами з погрозами. Ніхто, крім ідіота, не сміявся над бомбою.
  
  Як правило, він вибрав маршрут до офісу, відмінний від того, яким напередодні користувався. Він також не припаркувався прямо перед будівлею, де працював: він скористався стоянкою неподалік. Тим не менш, закінчення його щоденних поїздок на роботу і з роботи змушували його нервувати. Якщо хтось і полював за ним, то це були місця, де небезпека була найбільшою, тому що він завжди повинен був бути там. До цих пір у нього не було проблем. Можливо, всі його заходи полягали в клацання пальцями, щоб відлякати слонів. З іншого боку, можливо, це було не так. Єдиний спосіб з'ясувати це - припинити їх прийом, але навіть це могло нічого не довести. Він вважав за краще не ризикувати.
  
  Вгору по сходах і в будівлю. Ніякого вбивці, який причаївся у вестибюлі. Вгору по сходах в свій кабінет, насторожений при кожному повороті. Жодного божевільного Канака, крадеться по сходах. Він відкрив двері, клацнув вимикачем і зазирнув усередину. Все було точно так, як він залишив.
  
  Він зачинив і замкнув двері. Потім зайнявся ранкової прибиранням: зварив каву в кавнику і поставив його на плиту. Незважаючи на те, що він випив чашку за сніданком, очікування, поки все буде готово, було одиноким чуваннями.
  
  Між тим, справа попереду. Хтось- згідно з окупаційним правилами, військовому прокурору не потрібно було вказувати, хто саме, - стверджував, що його клієнт грав активну роль у канадському повстання в середині 1920-х років. Чому, ким би це не було, він не виступив із заявою багато років тому, - ось питання, яке Мосс мав намір підняти так голосно, як тільки дозволить йому суддя. Він намагався з'ясувати, хто мав зуб на Аллена Петерхоффа. Хтось, хто міг отримати вигоду з неприємностей Петергофа, з найбільшою ймовірністю був причиною цих неприємностей.
  
  Досі Мосс не вдавалося знайти нікого подібного. Наскільки він міг судити, Петерхофф був стовпом суспільства. Що стосується того, чим він займався в 1925 і 1926 роках, то, схоже, ні в кого не було вагомих доказів того або іншого. Звичайно, у справах, подібних до цього, вагомі докази не завжди мали значення. Чутки значили не менше, а часто і більше.
  
  "Має бути якийсь ублюдок полював за своїми грошима", - пробурмотів Мосс собі під ніс. Він вже давно не стикався з таким кричущим справою, як це. Це дійсно ставилося до суворих років відразу після повстання, а не до 1941 року. Але це було тут, і окупаційні власті ставилися до цього дійсно дуже серйозно. Це турбувало Мосса. Чому вони так хвилювалися за Петергофа, якщо у них не було ніякого діла?
  
  Мосс саме наливав собі другу чашку кави з кавника, коли задзвонив телефон. Його рука сіпнулася, але не настільки, щоб розплескати кави. Він поставив чашку і підняв телефонну трубку. - Джонатан Мосс слухає.
  
  - Здрастуйте, містер Мосс. Цей огрубілою від сигарети баритон міг належати тільки Лу Джеймисону. Колишній клієнт Мосса не був стовпом суспільства, за винятком, можливо, деяких його частин з сумнівною репутацією. Він продовжив: "Я думаю, можливо, я знайшов те, що ви шукали".
  
  "Невже, Боже мій?" Це підбадьорило Мосса краще, ніж кава. "Розкажіть мені про це, містер Джеймісон, якщо будете так добрі".
  
  Розповісти йому про це зробив Джеймісон. Якщо чоловік з сумнівними зв'язками говорив правду - що завжди було цікавим пропозицією, коли справа стосувалася його, - то пара ділових партнерів Петергофа могли зірвати куш, якщо б він зник зі сцени на десять або двадцять років. В цьому не було нічого ефектного або очевидного, але це було в наявності.
  
  "Боже мій!" Знову сказав Мосс. Його ручка бігала по жовтому блокноту, поки він робив помітки. Чим більше він чув, тим щасливіше ставав. "Дякую вам від усього серця!" - вигукнув він, коли Джеймісон нарешті закінчив. "Ви тільки що позбавили невинну людину від біса багатьох неприємностей. Навіть військовому суду доведеться сісти і звернути увагу, коли я скористаюся цим ".
  
  "Це мило, містер Мосс", - привітно сказав Джеймісон. "Деякий час тому ви надали мені добру послугу з чортовими янкі. Вирішив, що це найменше, що я міг для тебе зробити. "Його менше за все турбувало, винен Аллен Петерхофф або невинний. Важливо було те, що він був у боргу перед Моссом. Якби він цього не зробив, Петергофф, на його думку, був би радий згнити в тюрмі.
  
  Аморальний цинізм його колишнього клієнта турбував би Мосса набагато більше, якби Джеймісон не виявився таким цінним. Як би те ні було, Мосс кинув записи в свій портфель, ще раз подякував Джеймисона і зібрався раніше піти додому. "Дороті буде рада мене бачити, - подумав він, - і я сподіваюся, що Лора теж".
  
  Він переконався, що вимкнув плиту. Він не хотів випадково спалити будівлю. Потім він пішов до своєї машини. Його рука з пістолетом залишалася в кишені пальто, але він не дуже хвилювався. Ніхто не міг розумно очікувати, що він піде в таку годину. Можливо, він навіть повернеться раніше, ніж листоноша добереться до багатоквартирного будинку, де він жив.
  
  Як правило, він припаркувався за рогом від будівлі. Хоча він і не очікував неприємностей, це був один з тих днів, коли він майже вітав би їх. Він відчував себе господарем неприємностей. Він запам'ятав це надовго. Ця думка промайнула в його голові, коли він повертав за ріг. Саме тоді вибух збив його з ніг.
  
  "Святий Ісус!" - сказав він. Яскраві осколки скла заблищали на снігу, що вилетіли з найближчих вікон. Він піднявся і побіг на звук вибуху. Якби кому знадобилася допомога, він зробив би все, що в його силах.
  
  Не встиг він пройти і декількох кроків, як зрозумів, що постраждав саме його будинок. Діра в передній стіні зяяла прямо з підлоги. І...
  
  - Ні, - прошепотів Мосс. Але це була його квартира. Або, швидше, це була його квартира. Здавалося, від неї мало що залишилося. Від тих, що були по обидва боки, схоже, теж мало що залишилося. З дірки почав валити дим, оскільки обірвані газопроводи або проводу підпалили все навколо.
  
  "Викличте поліцію!" - крикнув хтось. "Викличте пожежників!" - крикнув хтось ще. Джонатан Мосс чув їх ніби здалеку. Він побіг до парадних східцях будівлі, в якому прожив так довго. Проте, як він не старався, він не міг піднятися з ним, тому що всі люди, які жили в багатоквартирному будинку, ринули потоком. Деякі з них були закривавлені й кульгали. На обличчях інших була просто паніка.
  
  "Лора!" Мосс закричала. "Дороті!"
  
  Він ніде їх не бачив. Насправді він і не думав, що побачить. Але надія не вмирала тяжко. Надія, іноді, вмирала важче, ніж люди. Людей, як він надто добре знав, було жахливо легко вбити.
  
  Чоловік, що жив з ним на одному поверсі, відштовхнув його. "Ви не повинні намагатися увійти всередину, містер Мосс", - сказав він. "Все це чортове будівля може впасти".
  
  "Моя дружина! Моя маленька дівчинка!"
  
  "Хіба це не в тебе вдома все сталося?" запитав його сусід. він безпорадно кивнув. Інший чоловік сказав: "Тоді ти нічого не можеш для них зараз зробити, і це Господня істина. Якщо вони вийдуть, вони вийдуть. Якщо вони не..." Він розвів руками.
  
  Ще більше людей вибігла з будівлі. Від нього відвалилося ще більше цеглин. Дещо впали в сніг. Один потрапив чоловікові у плече. Він завив по-вовчому. Мосс знову спробував увійти до будівлі. І знову йому це не вдалося. Люди схопили його і силою відтягли тому.
  
  Далеко завили сирени, швидко наближаючись. Крики клекотіли в горлі Мосса. Чому вони не виривалися назовні, він поняття не мав. Все, що було йому дорого, знаходилося в тій квартирі. Тепер квартира зникла, а разом з нею зникли двадцять п'ять років його мрій і сподівань.
  
  Він спробував зібратися з думками, хоча його приголомшений розум робив це практично неможливим. Він отримував погрози протягом тривалого часу. Він не сприймав їх надто серйозно, поки в центрі окупації не вибухнула бомба. Після цього він зрозумів, що з ним дійсно може статися катастрофа. І тепер це сталося.
  
  "Хто?" - пробурмотів він. Кому могла знадобитися підривати жінку і дитину? Тому що, якщо це була бомба, що, здавалося, дуже ймовірним, той, хто її відправив, мав адресувати її Лорі або Дороті. Якщо б на конверті було його ім'я, вони б залишили його в спокої. Він відкрив її. І вона вибухнула б йому в обличчя.
  
  Пожежні машини з виттям зупинилися. Поліція прибула прямо за ними. І солдати в сіро-зеленій формі допомогли вивести людей з будівлі. "Забирайтеся!" - кричали вони. "Все це може впасти!"
  
  "Геть з дороги!" - закричали пожежники. Вони почали направляти потоки води на розповсюджується полум'я. Велика частина води вихлюпнулася на людей, які жили в будинку. Це змусило їх відступити швидше, ніж могли б зробити солдати.
  
  - Чий це був будинок, який злетів на повітря? - запитав майор.
  
  - Мій, - тупо сказав Мосс.
  
  "Вас там всередині не було". Офіцер констатував очевидне. "Ви були б гамбургером, якщо б були".
  
  "Гамбургер". Мою дружину звати гамбургер. Мою маленьку дівчинку звуть гамбургер. Моссу вдалося похитати головою. "Ні. Я виконував певну роботу в офісі. Я тільки вийшов з машини, коли... коли це сталося. Лора... Дороті... Він заплакав.
  
  - Господи! Ви Джонатан Мосс. Дізнавшись його, майор раптово склав два і два. - Це була не витік газу або щось в цьому роді. Це була бомба, або, у всякому разі, це, ймовірно, була бомба.
  
  Тепер голова Мосса рухалася вгору-вниз так само механічно, як і раніше. "Так. Я думаю, ти правий. Хтось вбив їх". Він міг це сказати. Не схоже, щоб це щось означало. Він все ще був у глибокому шоці. Але частина його знала, що незабаром це щось та значить. Майор, здавалося, відчув, що для запитань ще занадто рано. Він повів Мосса вниз по вулиці. Слухняний, як дитина, Мосс пішла з ним. Позаду них будівля завалилася саме на себе.
  XVIII
  
  "Алек!" Мері Померой покликала. "Не смій смикати кота за хвіст. Якщо він тебе подряпає або вкусить, це твоя власна вина".
  
  Мишолов, в цілому, був терплячим котом. Однак маленькі хлопчики могли вивести навіть терплячих кішок за межі того, з чим вони могли миритися. Мишолов кусав Алека всього пару разів, але дряпався всякий раз, коли вважав за потрібне. Алек все ще вивчав, що може розлютити його настільки, щоб випустити кігті. Іноді його експерименти здавалися навмисно викликають подив.
  
  Мері включила радіо незадовго до призначеного часу, щоб послухати новини. Головною новиною було повідомлення про бомбу, яка підірвала поліцейський відділок у Франкфурті, штат Кентуккі. Сімнадцять поліцейських були вбиті, ще дві дюжини поранені. Група під назвою "Американські патріоти" - група, саркастично зауважив ведучий новин, про яку ніхто ніколи не чув, поки вони не зробили це неподобство, - взяла на себе відповідальність.
  
  А у президента Конфедеративних Штатів чи не йшла піна з рота. Джейк Физерстон заявив, що вибух довів, що в Кентуккі повно проамериканських фанатиків, які відмовилися визнати результати плебісциту. Диктор ще більше засудив цю ідею. Мері була готова повірити в це, просто тому, що ця вкрадлива маріонетка янкі не вірила.
  
  "В іншому справі про вибух, - продовжував телеведучий, - слідчі продовжують досліджувати руїни житлового будинку в Берліні, провінція Онтаріо, в пошуках доказів, що вказують на виконавця звірства. Підтверджено загибель матері і дитини, Лори і Дороті Мосс. Ще кілька людей отримали поранення в результаті вибуху, троє числяться зниклими без вісті..."
  
  Мати та дитина. Мері думала про них зовсім не так. Зрадниця і її наполовину американське кодло - це було більше того, що вона мала на увазі. Таким чином, їй не потрібно було нагадувати собі, що жінка, яку назвали Лаурою Секорд - яка народилася з ім'ям великої канадської патріотки, - була не тільки політичним символом, а й особистістю. Вона не хотіла думати про покійної Лорі Мосс як про людину. Якби вона це зробила, їй довелося б подумати про те, що вона зробила.
  
  Вона не могла згадати, коли останній раз завдавала кому-небудь фізичну біль, крім прочуханки Алека, коли він цього потребував. Може бути, коли вона була маленькою, у бійці зі своєю старшою сестрою. Але у Джулії було в запасі кілька років, так що навіть тоді їй, можливо, це б не вдалося.
  
  Що ж, тепер їй це вдалося. Вона відправила жінку і її маленьку дівчинку на той світ і разом з ними заподіяла біль ще кільком людям. Непогано для посилки, яку вона відправила з поштового відділення Уилфа Рокбі. Непогано? Чи не дуже?
  
  Це війна, сказала вона собі. Подивися, що американці зробили з моєю сім'єю. Чому мене має хвилювати, що трапиться з ними, чи з людьми, які співпрацюють з ними?
  
  Підривали американці жінок і дітей? Мері зухвало кивнула. Звичайно, підривали, зі своїми бомбами і артилерією. Вона не почувала себе винуватою. Вона зробила паузу, занадто чесна, щоб продовжувати. Проблема була в тому, що вона дійсно відчувала себе винуватою. На відміну від янкі - принаймні, так вона переконувала себе - у неї була працює на совість. В даний момент він працював понаднормово.
  
  "Ніхто не взяв на себе відповідальність за кривавий теракт в Берліні", - продовжив репортер. "Увага, однак, зосереджена на декількох відомих диверсійних групах. Коли правда стане відома, буде призначено суворе покарання".
  
  Марія розсміялася. Янкі могли схопити кого-небудь, сказати, що він винен, і застрелити його, просто щоб виставити себе в кращому світлі. Вона як і раніше була впевнена, що саме так вони вчинили з її братом Олександром, тезкою Алека. Її знов кольнула совість. Чи хотіла вона, щоб вони покарали когось іншого, кого-то, хто нічого не робив, за те, що зробила вона?
  
  Вона хотіла, щоб вони забралися з Канади. В іншому її це не хвилювало - чи намагалася не хвилювати -.
  
  "За іронією долі, чоловік і батько жертв, адвокат Джонатан Мосс, хоча і був асом авіації США під час Великої Вітчизняної війни, був добре відомий в Онтаріо своєю роботою від імені канадців, залучених в суперечки з окупаційною владою", - сказав чоловік по радіо. - Тільки зневірені безумці, що ненавидять американців просто за те, що вони американці, могли б...
  
  Клац! "Навіщо ти його вимкнула, матуся?" Запитав Алек.
  
  "Тому що він ніс купу нісенітниця", - відповіла Мері.
  
  Алек розсміявся. - Кумедне слово. Що воно означає?
  
  - Нісенітниця. Нісенітниця. Нісенітниця собача."
  
  "Нісенітниця собача!" Закричав Алек, встревожив Мишолова. "Хуі!" Це йому теж сподобалося. Кіт не став, принаймні, не закричав йому у вуха. Він втік. Алек побіг за ним, скиглячи: "Нісенітниця! Хуі! Хуі! Нісенітниця!"
  
  "Вистачить", - сказала Мері. Він не слухав її. "Вистачить!" - повторила вона. Раніше безуспішно. "Вистачить!" Тепер вона теж кричала. Якщо не вважати удару Алека каменем, то накричати на нього було єдиним способом привернути його увагу.
  
  Зазвичай вона не виключала радіо посеред новин. Вона зрозуміла, що пропустила це, і знову включила, сподіваючись, що на цьому розмова про те, що сталося в Берліні, закінчиться. Так і було. Диктор сказав: "Король Франції Карл XI заявив, що Німецька імперія використовує хвороба кайзера Вільгельма як привід для відстрочки розгляду питання про повернення Ельзас-Лотарингії Франції. "Якщо будуть потрібні рішучі заходи, ми не побоїмося їх прийняти", - додав він. Прем'єр-міністр Великобританії Черчілль висловив підтримку Франції. У промові перед парламентом він сказав: "Німцям давно пора піти".
  
  З динаміка гриміла музика. Хор жінок з писклявими голосами звеличував мило для прання до небес. Коли Марія вперше послухала радіо, їй захотілося піти і купити все, що там рекламувалося. В наші дні їй зробили щеплення від цієї нісенітниці. Іноді вона задавалася питанням, чому співачка з досить гарним голосом, щоб заробляти гроші, вирішила заспівати про господарське мило. Тому що вона не могла заробляти гроші своїм голосом яким-небудь іншим способом? Іноді це здавалося недостатньою причиною.
  
  Я вбив двох осіб, одна з них - маленька дівчинка, яка ніколи нікому не завдавала шкоди. Ця думка не хотіла йти; навіть якщо б вона не бачила, як вони вмирали, вони були б так само мертві, як якщо б вона віднесла їх на обробну дошку і відрубала їм голови сокирою, як вона вчинила з курми на фермі своєї матері. Лаура Секорд зрадила свою країну. Мері в цьому не сумнівалася. Але хто призначив тебе її катом? запитала вона себе.
  
  Її спина напружилася. Будь вона проклята, якщо дозволить собі довго відчувати себе винуватою. Хто призначив мене її катом? Це зробили янкі. Якщо б вони не застрелили Олександра, її батько ніколи б не відчув необхідність встати на стежку війни проти них. Вона мала право помститися за це. Вона мала на це право, і вона скористалася цим.
  
  Вона кивнула самій собі. Ніщо не могло примусити її пошкодувати про те, що вона позбавила світ від Лори Секорд. Однак час від часу вона не могла позбутися від почуття провини за Дороті Мосс. Вона пошкодувала, що замість цього не підірвала батька дівчинки. Так, репортер продовжував і продовжував розповідати про те, як він боровся за права канадців, але при цьому втратив кілька дрібних деталей. Перш за все, жоден янкі не повинен мати права говорити, які права були або не були у канадця. І Джонатан Мосс був одним з янкі, які розгромили Канаду під час Великої війни. І він все ще був бойовим льотчиком; вона згадала газетні статті про нього. Так, що краще б його вбило бомбою.
  
  Вона різала курку для рагу на кухні, коли перед закусочною зупинилися дві вантажівки. Вони були схожі на вантажівки, в яких їздили солдати армії США, але пофарбовані в блакитно-сірий колір, а не в зелено-сірий, який вона знала і ненавиділа з дитинства. Люди, высыпавшие з кузовів вантажівок, були одягнені у форму приблизно такого ж покрою, що носили американські солдати, але, знову ж таки, блакитно-сірого, а не знайомого кольору. Марія подумала, не вирішили чи янкі змінити форму після того, як так довго тримали її практично незмінною. Навіщо їм це робити?
  
  Солдати ввалилися в закусочну. Це втішить Морта, подумала Мері. Солдати їли, як голодні вовки. У ці дні вони також оплачували свої рахунки. Окупація була більш впорядкованою, ніж під час війни і відразу після неї. Від цього було трохи краще, принаймні, з точки зору Мері.
  
  Сорок п'ять хвилин солдати вийшли і знову забралися у вантажівки. Двигуни завелися з подвійним ревом. Вантажівки виїхали за межі того, що Мері могла бачити з вікна. Вона нагадала собі запитати Морта про цих чоловіках, коли він повернеться в квартиру, і сподівалася, що не забуде.
  
  Як виявилося, їй не варто було турбуватися про це. Коли її чоловік повернувся додому, він був зліше, ніж вона коли-небудь бачила його. "У чому справа?" - запитала вона; він майже ніколи не виходив з себе.
  
  "У чому справа?" він повторив. "Ви бачили ці вантажівки пару годин тому? Вантажівки і солдатів у них?"
  
  Марія кивнула. - Я хотіла запитати тебе...
  
  Він говорив прямо через неї: "Ти знаєш, хто були ці солдати? Знаєш? Ні, звичайно, не знаєш". Він не збирався дозволяти їй вставити хоч слово. "Я скажу тобі, ким вони були, клянуся Богом. Вони були зграєю французів, ось хто".
  
  - Французи? З Квебеку? Новина потішила Мері не більше, ніж Морта. Але будь вона проклята, якщо назве їх будинок Республікою Квебек, навіть якщо він був відірваний від Канади ось вже двадцять п'ять років тому.
  
  "Абсолютно вірно", - відповів Морт. "І знаєш, що ще? Вони будуть частиною тутешнього гарнізону. Принаймні, Сполучені Штати перемогли нас у війні. Що зробили французи? Нічого. Абсолютно нічого. Вони навіть не говорять по-англійськи, більшість з них. Клянуся Богом, мила, я б вважав за краще, щоб за нами слідкувала зграя ніггерів, ніж ці люди.
  
  "Що ще гірше, вони теж канадці", - сказала Мері. Її чоловік кинув на неї погляд. "Ну, вони і є". Навіть для неї самої це прозвучало як виправдання. "В усякому разі, раніше так і було".
  
  "Може бути", - сказав Морт. "Хоча зараз вони точно не ведуть себе як канадці. Вони сиділи там в закусочній, базікаючи взад-вперед по-французьки, як зграя мавп. Єдиний, хто достатньо говорив по-англійськи, щоб замовити що-небудь для них, був сержант, який колись служив в канадській армії. І до того ж говорив як диявол."
  
  "Це жахливо", - сказала Мері, і Морт кивнув. Вона запитала його: "Чому тут французи? Ти дізнався? Вони сказали б?"
  
  "О, так. Вони не соромляться говорити, навіть якщо роблять це не дуже добре", - відповів він. "Причина, по якій вони тут, полягає в тому, що деякі американські солдати, які несли гарнізонну службу, повертається в Штати".
  
  "Це нічого не пояснює", - сказала Мері. "Навіщо янкі хотіли зробити щось подібне після стількох років?" США окупували Розенфельд з тих пір, як вона була маленькою дівчинкою. Неважливо, як сильно вона це ненавиділа, зараз це було в якомусь сенсі частиною природного порядку речей.
  
  "Я не знаю напевно. Французи нічого про це не говорили", - відповів Морт. "Але я знаю, як би було моє припущення - що янкі починають турбуватися про цього хлопця Физерстоне в Конфедеративних Штатах".
  
  "Ти думаєш, вони висилають людей, щоб зупинити його?" Запитала Мері. Її чоловік знову кивнув. Її охопило збудження. "Якщо ти правий, у нас є шанс звільнитися!" І, може бути, це була війна, і я не повинен думати, що я вбивця. Може бути. Будь Ласка, Боже.
  
  
  Цинциннат Драйвер спостерігав видовище, якого, як він сподівався, ніколи не побачить, видовище, від якого він поїхав в Кентуккі, щоб не бачити: війська Конфедерації марширували у Ковінгтон. До того часу він тільки почав вставати на милиці і пересуватися. Він вважав, що йому пощастило. Збив його автомобіль міг запросто вбити його. Були часи, коли він лежав у лікарні, а потім повернувся в будинок своїх батьків, і йому хотілося, щоб так воно і було.
  
  Його мати піклувалася про нього, як про маленького хлопчика. Вона явно вважала його таким. Всі роки, що пройшли з тих пір, з таким же успіхом могли б і не статися. Вона навіть не розуміла, що щось не так. Для Цинцинната це було найжорстокішою частиною її тривалого, повільного сповзання до старості.
  
  І його батько дбав про них обох, зі всім гідністю, на яку був здатний, і без особливої надії. Деякі сусіди допомагали, як тільки у них з'являлася така можливість. Його мати пару раз йшла, але далеко не йшла. Люди спостерігали за нею більш ретельно, ніж до того, як Цинцинната вдарили. Це було забавно, в деякому гіркому розумінні.
  
  Цинциннату було приємно ненадовго вийти з дому. Він занадто довго дивився на потріскану штукатурку стелі в плямах від води. Він був слабкий, як кошеня, і у нього все ще були жахливі головні болі, які аспірин не знімав, але він був живий і тримався прямо. Коли до нього повернеться трохи більше сил, він придумає, як доставити себе, своїх батька і матір назад в США. Тим часом...
  
  Тим часом він шкандибав по запущеним тротуарах кольорового кварталу Ковингтона в бік маршруту параду. Весь район здавався ще більш занедбаним, ніж коли він повернувся в Ковінгтон. Він також видавався наполовину покинутим, і так воно і було. Багато негри вже бігли в Сполучені Штати.
  
  Він глянув на батька, який йшов поруч, готова підтримати його, якщо він спіткнеться. - Ти впевнений, що з мамою все буде в порядку, поки нас не буде?
  
  "Я ні в чому не впевнений, - відповів Сенека Драйвер, - але думаю, що так". Він пройшов ще кілька кроків, потім сказав: "В одному я не впевнений, так це в тому, чому ти хочеш бачити, як ці виродки повертаються".
  
  Цинциннат і сам був не зовсім впевнений в цьому. Трохи подумавши, він сказав: "Я повинен нагадати собі, може бути, чому я так сильно хочу повернутися в Айову".
  
  - Може бути. В голосі його батька звучав глибокий скептицизм.
  
  У Сенеки теж були причини так говорити. Лише жменька чорношкірих попрямувала до місця проведення параду. Більшість людей, що вийшли подивитися на це подія, що підкреслює повернення суверенітету Конфедерації, були білими чоловіками з значками Партії Свободи в лацканах - або, якщо вони не носили лацканів, як багато хто цього не робили, спереду джинсових курток або вовняних светрів. Цинциннат вже багато років не був об'єктом поглядів, подібних тим, якими обдаровували. Люди в Де-Мойні вважали негрів цікавими тваринами, а не небезпечними.
  
  Один з чорношкірих на вулиці був знайомий: Лукуллус Вуд. Він відвідував Цинцинната у лікарні і кілька разів в будинку його батьків. Наскільки це взагалі можливо для негра, Лукулл був людиною, з якою доводилося рахуватися в Ковингтоне. Поколінням раніше його отець був таким же.
  
  Побачивши Цинцинната і Сенеку, Лукулл перейшов вулицю, щоб привітатися. "Хіба це не прекрасний день?" сказав він. Член Партії Свободи міг би використовувати ті ж слова. Член Партії свободи міг би навіть використовувати той же тон голосу. Але слова і інтонація мали б зовсім інше значення в устах члена Партії Свободи. Лукулл розумів іронію - чорношкірі, які народилися в CSA, розуміли іронію з того моменту, як навчилися говорити, - і жоден прихильник Партії ніколи цього не зробить.
  
  "Ніколи не думав, що побачу це", - погодився Цинциннат.
  
  Ніхто з повних, енергійних білих чоловіків, які перебували в межах чутності, також не зміг би заперечити на його слова або тон. Фактично, один з них обернувся до іншого і сказав: "Ти бачиш? Навіть ніггери ради, що кляті янкі пішли ".
  
  "Вони знають, що раніше їм було добре", - відповів його друг.
  
  Цинциннат не дивився на Лукулла. Жоден з них не глянув на Сенеку. Він не дивився на них. Ні в кого з них не виникло проблем з розумінням того, про що думали двоє інших. Робити зауваження з цього приводу було б марною тратою часу.
  
  З півдня Цинциннат почув дивний шум: почасти музичний, почасти низький механічний гул. Обидві частини шуму ставали голосніше по мірі наближення. Незабаром Цинциннат дізнався музику. Марширующий оркестр грянув "Діксі", граючи мелодію з усіх сил.
  
  "Ця пісня раніше була тут заборонена законом", - сказав Лукулл. По тому, як він це сказав, він подумав, що дуже шкода, що "Dixie" була заборонена законом. Цинциннат знав краще. Випадковий слухач - білий слухач - цього б не зробив.
  
  "Цікаво, що взагалі сталося з цим Лютером Блиссом", - сказав Цинциннат. "Думаю, він більше ніколи тут не здасться. Ні крапельки не нудьгуй за нього". Оскільки колишній глава поліції штату Кентуккі кинув його у в'язницю, велика частина його висловлювань була саме такою. Інші, однак, не могли не згадати, як наполегливо і наскільки добре Bliss бився з непохитними прихильниками Конфедерації - і з усіма іншими, хто йому був байдужий.
  
  "Думаю, ти правий", - відповів Лукулл. Цинциннат кинув на нього гострий погляд. Випадковий слухач і тут не почув би нічого поганого в його словах. Цинциннат задумався, чи він знає більше, ніж говорить.
  
  Тут виступив оркестр. Чоловіки з Партії свободи і з ними менша кількість жінок - вибухнули оплесками. Багато з них почали співати. Цинциннат не міг аплодувати, не з руками на милицях. Аплодували його батько і Лукулл. Він не міг їх звинувачувати. Краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.
  
  За оркестром марширували кілька рот солдат Конфедерації. Їх форма зовні не сильно відрізнялася від тієї, яку носили війська C. S. під час Великої війни, але були зміни. Більшість з них були пов'язані з комфортом і захистом. Коміри на цих туніках були відкриті у шиї. Крій був більш вільним, менш терпким. Їх шоломи опускалися нижче на вуха і задню частину шиї, ніж у моделей часів Великої вітчизняної війни. Це були не сталеві казанки, які носили американські солдати, але вони не сильно відрізнялися від них.
  
  Гвинтівки, які вони несли... "Кумедні на вигляд рушниці", - тихо сказав Цинциннат Лукулл.
  
  - З газовим приводом. Не потрібно пересмикувати затвор, щоб досилати патрон після першого в обоймі. - Лукулл говорив авторитетно. - Вони нові. Не у всіх вони є. Однак це дуже погані новини ".
  
  Навіть не у всіх солдатів, які брали участь у параді, були нові гвинтівки. У деяких замість них були пістолети-кулемети. Цинциннат не бачив жодного з звичайними тредегарами часів Великої вітчизняної війни. Конфедеративні Штати не могли озброїти стільки людей, скільки Сполучені Штати. Здавалося, вони хотіли переконатися, що ті люди, які у них були, викинуть в повітря багато свинцю.
  
  Стовбури, які гуркотіли і лязгали на вулиці, теж відрізнялися від тих, що Цинциннат пам'ятав по Великій війні. Вони несли свою гармату у вежі на даху корпусу. Вони також виглядали так, як ніби могли йти набагато швидше, ніж при ходьбі, яка була їх максимальною швидкістю поколінням раніше.
  
  Буксирували вантажівки артилерійські знаряддя. Винищувачі і бомбардувальники з бойовим прапором К. С. на крилах і хвості з ревом проносилися низько над головою. Ще більше солдатів марширують завершували парад.
  
  "Цікаво, що думають про це на іншому березі Огайо", - сказав Цинциннат. Місто, який був майже його тезкою, знаходився прямо через річку від Ковингтона.
  
  "Якщо вони щасливі, значить, вони божевільні", - сказав Лукулл, озирнувшись по сторонах, щоб переконатися, що ніхто з білих не звертає на них зайвої уваги. - Джейк Физерстон, він обіцяв, що в Кентуккі не буде солдатів Конфедерації протягом двадцяти п'яти років. Я думаю, він трохи поквапився.
  
  Батько Цинцинната теж озирнувся. "Ми подивилися парад", - сказав він. "Я думаю, нам краще повернутися в нашу частину міста".
  
  Він був зобов'язаний бути прав. Навіть негри, які нікому нічого не робили, були в Ковингтоне чесної здобиччю. Пересуваючись на милицях, Цинциннат спітнів від зусиль і болю, незважаючи на холодний день, але все одно рухався. Повернувшись в кольоровий квартал, він сказав: "Ми повинні забиратися звідси. Тепер, коли це Конфедеративний штат, це нелегко, але ми повинні ".
  
  "Найкраще, що ви, рідня, можете зробити, це просто пройти прямо з мосту у Цинциннаті", - сказав Лукулл. "Це не зовсім законно, як раніше, але американські солдати не дуже турбують ніггерів".
  
  Оскільки ні Цинциннат, ні його мати не були схильні до піших прогулянок, два дні вони з батьками поїхали на таксі до найближчого мосту. Його мати дивилася у вікно так, наче ніколи в житті не їздила на машині. Наскільки вона могла згадати, вона цього не робила.
  
  Вони не переправилися. Ніхто не переправився. В знак протесту проти військової окупації конфедератами Кентуккі США закрили кордон між двома країнами. Цинциннат подумував про те, щоб роздобути човен і перепливти Огайо будь-яким доступним йому способом. Він думав про це, але недовго. Він пам'ятав дуже багато історій про негрів, які намагалися переправитися в США, яких відправляли назад під дулом пістолета, а іноді просто розстрілювали. Він не міг ризикувати, тим більше, що його мати, що втратила розум, могла видати їх.
  
  Коли американські війська були виведені з Кентуккі, в Ковингтоне відкрилося консульство. Сподіваючись, що тамтешній чиновник зможе допомогти, Цинциннат відвідав це місце. Це виявилося ще однією марною поїздкою. Велика табличка на вікні свідчила: "ЗАКРИТО НА НЕВИЗНАЧЕНИЙ ТЕРМІН ІЗ-ЗА НЕЗАКОННИХ ДІЙ КОНФЕДЕРАЦІЇ". Розгублений і наляканий, Цинциннат повернувся в будинок своїх батьків.
  
  "Чорт візьми, я громадянин США. Я живу в Айові", - лютував він. "Чому я не можу потрапити додому?"
  
  "Будь вдячний, що не стало гірше", - говорив його батько: філософія людини, який провів перші роки свого життя в якості власності. Якими б поганими не були обставини, він легко міг уявити їх ще гірше.
  
  Не те що Цинциннат. "Застрягти тут, в Ковингтоне, гірше нікуди", - сказав він.
  
  Але Сенека був прав. Кілька днів тому газета "Ковінгтон Кур'єр" опублікувала те, що вона назвала ПОВІДОМЛЕННЯМ ДЛЯ КОЛЬОРОВИХ ЖИТЕЛІВ КОНФЕДЕРАТИВНОГО штату Кентуккі. У ньому їм говорилося, що вони повинні сфотографуватися для ощадкнижок, "як це прийнято і потрібно для негрів у всіх Конфедеративних Штатах Америки".
  
  Сенека спокійно сприйняв наказ. "Наскільки я пам'ятаю, це потрібно було зробити перед війною", - сказав він.
  
  Це було так. Цинциннат згадав про свою власну ощадкнижці. Але він сказав: "Я обходився без однієї з цих речей останні двадцять п'ять років. Хіба ти не пам'ятаєш, яке це - бути вільним?
  
  "Я пам'ятаю, які неприємності у тебе виникають, якщо в тебе їх немає", - відповів батько.
  
  "Я не ніггер Конфедерації. Я теж не збираюся бути ніггером Конфедерації", - сказав Цинциннат. "Я громадянин Сполучених Штатів. На кой чорт мені потрібна ощадкнижка?
  
  "Ти ж не хочеш потрапити в біду з цими хлопцями з Партії Свободи, тобі краще мати неприємності", - відповів батько.
  
  Це було дуже ймовірно, щоб бути правдою. Цинциннат все одно був в люті проти цього. Лють проти цього не принесла йому рівно нічого хорошого. На даний момент він застряг тут, в Кентуккі. Рано чи пізно він очікував, що все повернеться в норму і межа між КСА і США знову відкриється. Він також сподівався зняти гіпс з ноги і знову навчитися ходити без милиць. І він сподівався забрати своїх батька і матір назад до Де-Мойн з собою. Він завжди був оптимістом.
  
  
  Довгий час доктор Леонард О Доулл був задоволений - ні, більш ніж задоволений, щасливий - життям в такому місці, як Рів'єр-дю-Лу. Світ забуває, клянуся світом, забув. Він не міг пригадати, де бачив цю поетичну рядок, але вона дуже підходила місту. І йому теж.
  
  Але, як би сильно йому інколи хотілося, він не міг повністю забути, що він американець, що він прийшов з широкого світу, ніж той, в якому він вибрав жити. Читання про бурю далеко на півдні - навіть якщо читати про неї по-французьки, від чого вона здавалася ще більш далекій, - повернув йому це розуміння. Дивним чином те ж саме відбулося і з кончиною його тестя.
  
  Для Леонарда О Дулла Люсьєн Галтье уособлював все, чим він захоплювався в Квебеку: цікаву суміш пристосовності і більш глибокого впертості. Тепер, коли літня людина пішов, О Доулл відчував себе так, немов втратив якір, який прив'язував його до прекрасної Республіці.
  
  У його дружини, звичайно, були інші почуття з приводу того, як помер її батько: одна частина шоку, розсудив О Доулл, і приблизно три частини приниження. "Це обов'язково повинно було бути там?" вона повторювала це знову і знову. "Йому обов'язково було це робити?"
  
  "Коронарний тромбоз настає тоді, коли він настає", - відповідав О Доулл так терпляче і співчутливо, як тільки міг. "Напруга, хвилювання - вони, без сумніву, могли б допомогти добитися цього".
  
  Терпіння і співчуття йому вистачало лише на те, щоб зайти так далеко. Приблизно в той час Ніколь зазвичай вибухала: "Але люди ніколи не дозволять нам змиритися з цим!"
  
  Знаючи, як працюють такі місця, як Рів'єр-дю-Лу і навколишні ферми, О Доулл підозрював, що вона права. Незважаючи на це, він сказав: "Ти занадто багато переживаєш. Багато людей, з якими я розмовляв, говорять, що вони заздрять такого кінця ".
  
  "Чоловіки!" Ніколь загарчала. "Tabernac! Що ти знаєш? Це було несправедливо по відношенню до половини людства, але це її не хвилювало. Потім вона продовжила: "А що з бідолаха Луїз Гранш? Вона заздрить такого кінця?"
  
  Це, на жаль, не було несправедливо і було дуже до місця. Луїза не ревнувала. Вона була в жаху, і хто міг її звинувачувати? Бачити, як хтось помирає в такий момент... Як вона могла забути про це? Як вона могла хотіти зблизитися з іншим чоловіком, поки жива?
  
  О Doull сказав: "Твій батько не залишив нас... я оцінив." Йому потрібно зробити паузу, щоб підібрати потрібні слова. Ще через мить він продовжив: "Ти б волів, щоб це сталося, поки він прибирав сміття в сараї?"
  
  "Я б воліла, щоб цього взагалі не відбулося", - відповіла Ніколь. Але це було не те, про що він просив, і вона знала це. Тепер вона вагалася. Нарешті, вона сказала: "Може бути, я б так і зробила. Це було б більш, більш гідно".
  
  "Смерть ніколи не буває гідною". О Доулл говорив з упевненістю лікаря. "Ніколи. Гідність у смерті - це те, що ми винаходимо згодом, щоб живі відчували себе краще".
  
  - Я б почувала себе краще, якщо б це сталося, поки тато був у сараї, - сказала Ніколь. - Чи був він... - Вона замовкла, але недостатньо швидко, і вибухнула сльозами. "'Osti! Ти бачиш? Навіть я починаю жартувати з цього приводу. І якщо я це роблю, те що роблять всі інші?"
  
  "Напевно, те ж саме", - сказав О Доулл. "Такі Люди".
  
  "Це неправильно!" Сказала Ніколь. "Він би не хотів, щоб його запам'ятали таким". Вона плакала сильніше, ніж коли-небудь.
  
  Хоча Леонард обіймав її, гладив і робив все можливе, щоб втішити, він був далеко не впевнений, що вона права. Він знав свого тестя чверть століття. Хіба Люсьєн Галтье не відчував би певною іронічною гордості за репутацію, яка склалася після його смерті? Люсьєн, можливо, навіть відчував гордість, яка була не такою вже звичайною. Способів було скільки завгодно. Але скільком з них було дано вчинити по-чоловічому?
  
  Що повернуло його до питання, яке задала Ніколь. Що щодо Луїз? Вона була поранена, без сумніву, і Люсьєн не хотів би цього. Він піклувався про неї, навіть якщо не обов'язково любив. Але було б для неї хоч трохи легше, якби він упав мертвий під час танцю, а не після того, як вони повернулися на її ферму? Може бути, небагато. Може бути, трохи, так, але не сильно.
  
  "Коли-небудь, - сказав собі О Доулл, - так, коли-небудь мені доведеться налити Джорджу трохи випивки і з'ясувати, що він насправді думає з цього приводу". Час ще не визріло. Він знав це. Але воно прийде. Здавалося, що наближається час для багатьох речей, для яких ще не дозріло. Більшість з них були набагато менш апетитними, ніж лежати з милою жінкою і бути настільки нещасним, щоб більше не вставати.
  
  В той вечір диктор по радіо передав репортаж про промови президента Сміта, виголошеній в Кемп-Гілл, штат Пенсільванія. "Президент Сполучених Штатів висловився зі справедливим гнівом з приводу порушення Конфедеративными Штатами своєї обіцянки не посилати солдатів в Кентуккі і штат, раніше відомий як Х'юстон". Говорить по-французьки ретельно перераховував назви місць. Він продовжив: "Президент Сполучених Штатів також нагадав президенту Конфедеративних Штатів, що він пообіцяв собі більше не вимагати територіальних змін на континенті Північна Америка. Якщо він проігнорує це урочисте зобов'язання, сказав президент Сміт, він не може всерйоз очікувати, що Сполучені Штати повернуть йому частині Вірджинії, Арканзасу і Сонори, про яких він згадував". У нього теж були проблеми з вимовою "Арканзас". А чому б і ні? Арканзас знаходився далеко, дуже далеко від Республіки Квебек.
  
  Ел Сміт, нарешті, схоже, вирішив, що не може довіряти Джейку Физерстону. Наскільки міг бачити О Доулл, президенту США знадобилося більше часу, ніж могло знадобитися, щоб зрозуміти це. Однак тепер він все записав. Не тільки те, що він сказав, але і те, де він виголосив промову, говорило багато про що. Майже вісімдесят років тому армія Північної Вірджинії Роберта Е. Чи розгромила Потомакскую армію Макклеллана на Кемп-Гілл, забезпечивши перемогу Конфедеративних штатів у війні за відділення. У наші дні ні один президент Сполучених Штатів не став би мати нічого спільного з цим місцем, якщо б не хотів сказати своєму народові: "Ми знову в біді".
  
  Ніколь нічого цього не розуміла. Як і маленький Люсьєн, який в ці дні був зовсім маленьким. О Доулл зловив себе на тому, що заздрить своїй дружині та синові за те, що вони такі чистокровні квебекці. Він також виявив, що нагадує собі, що, незалежно від того, як довго він прожив тут, у глибині душі він був американцем. Іноді він задавався цим питанням. Більше він ним не був.
  
  Коли на наступний ранок він прийшов у свій офіс, хлопчаки-газетярі розносили газети, кричачи про промови президента Сміта. Газети Квебеку, здавалося, завжди беззастережно підтримували США: більше роялістів, ніж короля, більше католиків, ніж папу Римського. Знову ж, чому б і ні? Велика війна злегка торкнулася цього місця, чого не було більше ніде між Аляскою і Мексиканської імперією.
  
  Секретарка О Доула була вже в офісі, коли він туди дістався. Вона посміхнулася і сказала: "Бонжур, месьє. За va?"
  
  "Спасибі, мерсі", - відповів він, що викликало у неї усмішку. Ніхто, хто говорить по-паризьки по-французьки, не сказав би "Непогано", спасибі, ось так. О Доулл пустив тут глибоке коріння і знав це. Він продовжив: "Коли призначена перша зустріч?"
  
  - Півгодини, доктор, - сказала вона.
  
  "Добре. Я подивлюся, що зможу надолужити до тих пір". Він пройшов у свій особистий кабінет, щоб переглянути медичні журнали. Йому хотілося, щоб у нього був час зробити більше, ніж просто переглянути. Він ніколи не знав, ніколи не уявляв собі - такого захоплюючого періоду в медицині. Коли він був хлопчиком, імунізація і санітарія почали знижувати рівень смертності, який з тих пір продовжував знижуватися. Однак тепер деякі з нових ліків, представлених на ринку, робили те, що шарлатанські настоянки обіцяли з незапам'ятних часів: вони дійсно виліковує хвороби, які легко могли призвести до летального результату. Скільки разів він спостерігав, як хтось помирав від інфекції після операції, яка була б успішною і без неї? Звичайно, більше, ніж йому хотілося б згадати. Тепер, якщо пощастить, йому - і його пацієнтам - більше не доведеться проходити через цей особливий пекло.
  
  А ось стаття про якийсь новий ліки, які, як стверджувалося, було навіть більш ефективним, ніж сульфаніламіди, які були останнім словом в останні рік чи два. Ліки, що вбивають мікроби, не отруюючи людей, були для нього набагато більш захоплюючими, ніж винищувачі, які літали на двадцять миль на годину швидше і на п'ять тисяч футів вище попередніх моделей.
  
  Однак не всі так думали, що означало, що нові моделі бойовиків з'являлися частіше і викликали більше фанфар, ніж нові наркотики. Вони теж могли бути використані, що турбувало його.
  
  "Безумство", - пробурмотів він і повернувся до читання про це грибку, що володіє, як здавалося, чудесною здатністю вбивати мікроби.
  
  Його першою пацієнткою була вагітна жінка, термін пологів якої закінчувався приблизно через шість тижнів. Йому завжди подобалося працювати з жінками, які збиралися завести дітей. Їх стан був очевидним, і зазвичай воно закінчувалося благополучно. Він тільки хотів, щоб все інше, що він робив, було таким же легким і приносить задоволення.
  
  Потім він побачив дитину, хворого свинкою. Він нічого не міг з цим вдіяти, незважаючи на нові ліки в медичному журналі. Маленький хлопчик був дуже нещасливий, але через кілька днів йому стане краще.
  
  Наступним увійшов чоловік з хворою спиною. "Вибачте, месьє Татове, - сказав він, - але аспірин, мазь і відпочинок - це все, що я можу вам запропонувати".
  
  "Tabernac!" Татове сказав. "Ви не можете це вилікувати? Якщо б ви могли покласти мене під ніж з-за цього, я б пішов через хвилину. Я не можу забрати своїх дітей або зайнятися любов'ю зі своєю дружиною без почуття, що мене розриває надвоє ".
  
  Доктор О Доулл задумався. Татове був молодшим його і, можливо, не був шокований пропозицією. З іншого боку, він міг. Рів'єр-дю-Лу був місцем зі строгими правилами у багатьох відношеннях. І все ж спробувати варто ... "Раз ви вже згадали про це, месьє, можливо, вам було б менш боляче під час близькості, якби ваша дружина займала, е-е, більш високе становище".
  
  Ось. Це прозвучало по-медичному. Було це занадто медичним, щоб Татове зрозумів? Очевидно, ні, тому що він почервонів. "Що? Ти маєш на увазі її зверху? Калисс!"
  
  "Я не хотів образити", - поспішно сказав О Доулл. "Я зробив цю пропозицію тільки з міркувань здоров'я і комфорту. В кінці кінців, ви були тим, хто згадав про... е-е... труднощі.
  
  "Що ж, я так і зробив". Його пацієнт виглядав стурбованим. "Можливо, за станом здоров'я. Цікаво, що сказала б Луїза". Татове вийшов з кабінету, потираючи підборіддя. О Доуллу вдалося стримати напад сміху, поки він не пішов. Потім це вирвалося назовні.
  
  Він все ще посміхався, коли увійшла його наступна пацієнтка, маленька старенька з артритом. "Що смішного, доктор?" підозріло запитала вона.
  
  - Ви тут ні при чому, мадам Віллардуен, - запевнив він її. - Я просто ... згадав жарт, почуту вчора ввечері. Вона підозріло подивилася на нього, але не змогла довести, що він бреше. У нього теж були тільки аспірин і мазь, які він міг їй запропонувати. Як би далеко не просунулися події за останні кілька років, їм ще належало пройти, принаймні, такий же шлях.
  
  Через кілька днів він зіткнувся з Татове в продуктовому магазині. Як зазвичай, чоловік рухався обережно, але вітав О Дулла посмішкою. "Ви дали мені чудовий рецепт, доктор", - сказав він. "Чудово!"
  
  "Що ж, я радий, що це пішло вам на користь", - сказав О Доулл. Татове з ентузіазмом кивнув. О Доулл був радий допомогти йому, і його задоволення лише трохи зменшилося, коли він подумав, що Гіппократ міг би дати раду. Так, медицині ще чекав довгий шлях.
  
  
  Земля розверзлася під Джонатаном Моссом. Його винищувач спікірував подібно соколу - фактично, набагато швидше, ніж будь сокіл міг мріяти про пікіруванні. Він заходив з боку сонця. Молодий лихач, спокійно що управлявся з іншим бійцем, поняття не мав, що той був поруч, поки той не пронісся повз. Якщо б це був повітряний бій, його противник ніколи б не дізнався, що його вдарило.
  
  Його радіоприймач видав вибух перешкод, а потім переляканий крик: "Сучий син! Як, чорт візьми, ти це зробив? Прийом."
  
  Мосс почав жартувати, сказати щось на кшталт "Жити чисто". Але посмішка і слова померли невысказанными. Він натиснув на кнопку радіоприймача і відповів: "Синку, я зробив це, бо хотів цього більше, ніж ти". Він думав, що зупинився, але його губи продовжували твердити: "Я хочу цього більше, ніж хто-небудь інший". Пішла довга-предолгая пауза, перш ніж він згадав додати: "Прийом".
  
  Хіба все це не було гіркою правдою Господа? Він дійсно хотів цього більше, ніж хто-небудь інший, і те, що він знав з тих пір, як закінчилася війна. З тих пір як він отримав диплом юриста, він робив все можливе, щоб поліпшити становище канадців, зробити його більш терпимим. Він одружився на канадській патріотку. У нього самого була маленька дівчинка -наполовину канадка.
  
  І яку подяку він отримав? Якийсь інший канадець, людина, яка, без сумніву, вважав себе патріотом, підірвав все в світі, що мало для нього значення. Де б не жив той інший канадець, він був зобов'язаний сміятися і підбадьорювати в ці дні. Він звів рахунки з янкі, це точно. Він упевнений в цьому.
  
  Я витратив даремно двадцять років свого життя. Єдине, чого Мосс хотів більше, ніж сидіти в цьому винищувачі, - це мати можливість пілотувати самий великий бомбардувальник, який був у Сполучених Штатах. Він хотів навмання пролетіти на ньому над яким-небудь пристойного розміру канадським містечком, відкрити двері бомбоотсека і виплеснути пару тонн смерті, як той канадець відправив смерть Лаури і Дороті поштою. Він так сильно хотів цього, що майже відчував це на смак. Він практично відчув, як бомбардувальник підстрибнув і пожвавився, коли важкий вантаж вибухівки зник. Галюцинація? Звичайно. Все одно це здавалося дуже реальним.
  
  Можливо, бомби призначалися для нього. Можливо, але він так не думав. Члени його сім'ї не відкривали пошту, якщо вона не була адресована їм. Якщо б на бомбу було його ім'я, його дружина і дочка залишили її в спокої. І вони, можливо, все ще були б живі, а я ні. У нього була ця думка в той день, коли вибухнула бомба.
  
  Навіщо комусь знадобилося вбивати жінку і маленьку дівчинку? Це вразило Мосса. Чи міг хто-то настільки розсердитися на Лору за те, що вона вийшла заміж за американця, щоб захотіти бачити її мертвою? Мосс знала, що деякі з тих, хто хотів, щоб Канада знову стала вільною, були фанатичними людьми, але настільки фанатичними? Це здавалося надмірним навіть для них. І більшість з них були готові визнати, що за час свого перебування там він зробив кілька корисних речей. Йому погрожували, але вони ніколи ні до чого не призводили - принаймні досі.
  
  Те, що він тут накоїв, більше не мало значення. Він перебудував свою життя. Чим швидше він вибереться з Канади, тим щасливіше буде.
  
  Рація знову затріщала. Інший пілот винищувача сказав: "Я повертаюся на злітно-посадкову смугу, майор. Прийом."
  
  "Я піду за тобою", - відповів Мосс. "Кінець зв'язку". Він знову надів форму, як тільки поховав Лору і Дороті. Він не просив про підвищення у званні, яке він мав під час Великої війни. Однак вони, здавалося, прагнули дати йому це звання і боялися, що він не повернеться до польотів. Судячи з того, як йшли справи на кордоні з CSA і за межами Тихого океану, вони прагнули захопити якомога більше теплих тел.
  
  Він задавався питанням, що б він робив, якби Лора жива. Кинути практику заради польоту в США, можливо, означало також кинути і свій шлюб. Що ж, тепер йому не потрібно було турбуватися про це.
  
  Там була злітно-посадочна смуга, з якої прибрали сніг бульдозером. Деякі літаки тут взимку сідали на лижі замість коліс, але у нього їх не було. Він опустив шасі і різко загальмував.
  
  Підійшли люди з наземного екіпажу, щоб взяти керування винищувачем на себе. Мосс стомлено відкинув ліхтар кабіни і вибрався назовні. Хутро і шкіра його льотного спорядження зігрівали його на землі взимку. Він пам'ятав, як це працювало з часів Великої війни. З тих пір як він втратив Лору і Дороті, ті дні здавалися йому більш реальними, більш яскравими, більш присутніми в його пам'яті, ніж багато з того, що сталося з тих пір.
  
  Молодий лейтенант вийшов з одного з будинків, що примикають до злітно-посадковій смузі, і з трудом пробирався по снігу, поки не добрався до розчищеної злітно-посадкової смуги. Тоді він міг поквапитися, як і належить молодим лейтенантам. Віддавши честь, він сказав Моссу: "Комендант бази передає вам свої найкращі побажання, сер, і він хотів би негайно бачити вас у своєму кабінеті".
  
  "Ну, тоді мені краще відправитися туди, чи не так?" - сказав Мосс.
  
  Двозначність пронизувала його стосунки з капітаном Оскаром Троттером. Він чудово ладнав з майором Фінлі, попередником Троттера. Вони обидва були великими ветеранами війни і розуміли один одного. Новий комендант був молодшим. Він ніколи не був у бою, ніколи не напивався, як чіп три або чотири ночі поспіль, щоб не думати про друзів, що горять у вогні три або чотири жахливі дні поспіль, ніколи не напивався, як чіп, щоб не думати про те, що він сам горить у вогні. І, звичайно ж, Троттер був всього лише капітаном. Незважаючи на те, що він відповідав за поле бою за межами Лондона, йому було важко віддавати накази Моссу тепер, коли Мосс знову надів форму і почепив золоті дубові листя на погони.
  
  Мосс не бачив сенсу загострювати ситуацію. "Доповідаю, як наказано", - сказав він, увійшовши в кабінет Троттера. Це давало коменданту зрозуміти, що він готовий підкорятися його наказам, навіть якщо той не називав його "сер" і не віддавав честь першим.
  
  Троттер кивнув. Він теж не віддав честь. "Сідайте, майор", - сказав він, визнаючи звання Мосса таким чином, щоб йому не довелося говорити "сер". Він жестом запросив літнього чоловіка сісти в крісло перед столом. Воно зарипіло, коли Мосс сів на нього. Так було завжди.
  
  "Що сталося?" Запитав Мосс.
  
  Троттер закурив сигарету, перш ніж відповісти. Він підштовхнув пачку "Рейлі" через стіл, щоб Мосс теж міг взяти одну. Коли Мосс закурив, комендант підштовхнув через стіл до Рейлі аркуш паперу. "Ваші накази отримані".
  
  Було в його голосі полегшення? Мосс б не здивувався. Комендантам бази не подобалася двозначність, і не без причини: це послаблювало їх авторитет. Якби Троттер позбавився від Моху у волоссі, він міг би знову стати старшим офіцером у всіх сенсах цього слова.
  
  З цигаркою, що стирчить з куточка рота, Мосс потягнувся за газетою. На ній був вигравіруваний орел перед схрещеними мечами, які символізували США з часів відродження після Другої мексиканської війни. Він прочитав наказ, потім підняв очі на капітана Троттера. - У вас тут є атлас Сполучених Штатів, сер? Де, чорт візьми, знаходиться Маунт-Вернон, Іллінойс?
  
  "Я думав, ви з Іллінойсу", - відповів Троттер, знімаючи книгу з полиці за своїм стільцем.
  
  "Я з Чикаго", - з гідністю відповів Мосс. "Наскільки я розумію, Нижній штат - це задвірки позамежжя". Можливо, він говорив про найтемнішій Африці.
  
  Капітан Троттер відкрив атлас, потім вказав. "Ось він". Він повернув книгу так, щоб Мосс теж міг бачити. - Прямо посередині загостреного кінця, який спускається туди, де зустрічаються Огайо і Міссісіпі.
  
  "Угу", - сказав Мосс. "По-моєму, до біса гарне місце для польотів в Кентуккі".
  
  "Або для захисту, якщо конфедерати почнуть виконувати польоти з Кентуккі", - погодився Троттер.
  
  "Я не хочу захищатися. До біса захист", - люто сказав Мосс. "Якщо ці виродки думають, що можуть почати нову війну, я хочу вийти і надерти їм нову дупу, щоб вони, чорт візьми, двічі подумали".
  
  Це змусило капітана Троттера посміхнутися. "Не дивно, що ти все ще хороший пілот. У тебе є інстинкт вбивці, це вірно".
  
  Мосс знав, що йому теж слід було посміхнутися. Як він не старався, в нього не вийшло. Так, у нього був інстинкт вбивці. Він думав про це, поки був у винищувачі. Але тоді він не думав про це з точки зору конфедератів. Він думав про канадців, людей, з якими мав справу - чорт візьми, про людей, які йому подобалися, яких він любив більше двадцяти років.
  
  Можливо, Троттер викинув це з голови. "Можливо, від'їзд з цих місць піде тобі на користь", - сказав він.
  
  "Правда? У мене є сумніви", - відповіла Мосс. "Це не поверне Лору і Дороті до життя. Це не змусить мене перестати хотіти рознести Канаду до чортів собачим".
  
  Комендант неспокійно засовався на своєму обертовому стільці. Здавалося, він не знав, що з цим робити. Мосс чи міг звинувачувати його. Він і не підозрював, якою вибухонебезпечною сумішшю можуть бути горі, лють і ненависть, поки це не охопило його. На мить він замислився, чи була у проклятого Канака, який послав Лаурі бомбу, така ж гаряча, люта суміш, яка спалахнула в ньому. Тільки на мить. Потім Мосс відкинув цю думку. До біса те, про що думав проклятий Кэнак. Якби я знав, хто це був.... На жаль, Мосс відкинув і цю думку. Він не знав. З яких США? слідчі сказали, що малоймовірно, що він коли-небудь це зробить.
  
  "Що ж, - сказав Троттер, - як би то не було, ви повернетеся в Штати. У ваших наказах сказано: "як можна швидше". Як скоро ви зможете сісти на поїзд?"
  
  Якщо б з Моссом не трапилася трагедія, він знав, що йому не приділили б такої уваги. Інший офіцер сказав би: "Будь на поїзді завтра о сьомій ранку", і він поїхав. Тут, однак, навіть якщо він і не думав, що від'їзд принесе йому багато користі, він був далекий від жалю про те, що Канада залишилася позаду. "Мені тут особливо нема чого робити", - сказав він. "Я залагоджував справи з тих пір ... з тих пір, як це сталося. Після того, як мою квартиру рознесло до чортів собачим, у мене не так вже й багато залишилося речей, які можна було б кинути в чемодан. Якби не твоя доброта, у мене теж не було б валізи, в який можна було б кинути свої речі.
  
  "Я б сказав, що ми повинні вам більше, ніж валізу, майор Мосс", - сказав йому Троттер. "Я взяв на себе сміливість перевірити розклад поїздів ..." Він зробив паузу, щоб подивитися, розсердить це Мосса. Цього не сталося; він знав, що комендант всього лише виконує свою роботу. Коли він кивнув, Троттер продовжив: "Наступний поїзд з Торонто в Чикаго прибуває в Лондон сьогодні в 4:34 пополудні".
  
  "У всякому разі, так сказано в розкладі", - сухо зауважив Мосс. Якби поїзд був у межах півгодини від цього, все було б в порядку.
  
  Троттер кивнув. - Так, так тут написано. А поїзд із Чикаго в Маунт-Вернон відправляється завтра ввечері о пів на десяту. Тобі доведеться вбити трохи часу в Чикаго, але якщо ти звідти, то це має бути не так вже й погано ".
  
  "Можливо", - сказав Мосс. Він не хотів бачити свою сім'ю. У нього було достатньо проблем з ними на похоронах. Але капітану Троттеру не потрібно було знати про його труднощі там. Його родина вважала, що він зійшов з розуму, одружившись на Лорі Секорд, і, схоже, образились, коли їх союз не розпався в найкоротші терміни. Але він міг знайти способи проводити час в Чикаго, не маючи з ними нічого спільного. Він міг би і мав намір це зробити.
  
  - Удачі, - побажав Троттер.
  
  Мосс не розсміявся йому в обличчя. Хоч убий, він не міг зрозуміти чому. Якби йому хоч трохи пощастило, його дружина і дочка були б всі ще живі, а він не носив би знову американську форму. Але він цього не зробив, вони не були, а він був. - Дякую, капітане, - сказав він так, ніби саме це і мав на увазі.
  
  
  Коли Іпполіто Родрігес увійшов в штаб-квартиру Партії Свободи в Баройеке, перше, що він побачив, була нова карта на стіні. На ньому були показані Конфедеративні Штати такими, якими вони були зараз, з поверненням Кентуккі і того, що раніше називалося Х'юстоном. Землі, захоплені Сполученими Штатами в ході Великої війни і досі не повернуті - шматки Вірджинії, Арканзасу і Сонори - отримали нову назву: Неотвоеванная територія. Той же ярлик був застосований і до Секвої, незважаючи на те, що плебісцит там пройшов проти CSA.
  
  Частина Родрігеса - та частина, яка ненавиділа los Estados Unidos з тих пір, як їх солдати намагалися вбити його під час Великої війни, - зраділа, побачивши цей ярлик на Sequoyah. Проте збереглося почуття справедливості змусило його замислитися про це. Вказуючи на карту і, зокрема, на Секвою, він запитав Роберта Куїнна: "Це дійсно так і повинно бути?"
  
  "Здрастуйте, секретар Родрігес. Абсолют", - відповів лідер місцевої Партії свободи. "Вибори в Секвої були ганьбою і фальсифікацією. Після війни los Estados Unidos відправили в цей штат стільки поселенців, що результат голосування ніяк не міг бути справедливим. Оскільки, по-перше, у них не було ніякого права займати цю землю, у них не було права і заселяти її ".
  
  "Це те, що говорить секретар Физерстон?" Запитав Родрігес.
  
  Куїнн кивнув. "Це, безумовно, так. І це щось більше. Це правда ". Священик, що здійснює месу, не міг би звучати більш впевнено в собі.
  
  Родрігес знову глянув на карту. Він повільно кивнув. Але не зміг втриматися від слів: "Якщо секретар Физерстон розповість про це Сполученим Штатам, вони будуть незадоволені. Вони думали, що плебісцит все владнав.
  
  "Ти збираєшся лежати без сну по ночах, думаючи про те, що думають Сполучені Штати?" Куїнн вставив англійський сленг в середину іспанського пропозиції, що тільки посилило його сенс.
  
  Але Іпполіто Родрігес у відповідь знизав плечима. "Може бути, що і так, секор", - сказав він. "Будь ласка, пам'ятайте, у мене є син, який служить в армії. У мене є ще два сини, яких легко можна було б закликати в армію. Оскільки йому самому було всього за сорок, він був не занадто старий, щоб знову надіти форму butternut, але він нічого не сказав з цього приводу. Він не боявся за себе так, як боявся за своїх хлопчиків.
  
  "Як довго ви хотіли помститися Сполученим Штатам?" Тихо запитав Куїнн.
  
  "Довгий час", - визнав Родрігес. "О, сер, дійсно, дуже довгий час. Але тепер мені приходить в голову, чого раніше не траплялося, що деякі речі можуть бути куплені за надто високою ціною. І хіба не можливо, що те, що вірно для мене, може бути правдою і для всієї країни?"
  
  "Джейк Физерстон не допустить, щоб щось пішло не так". Куїнн говорив з усією впевненістю. "Він був прав і раніше. Він продовжить бути правим. У нас буде своє місце під сонцем, і ми отримаємо його без особливих проблем. Почекай і побачиш ".
  
  Родрігес дозволив цієї впевненості переконати і його теж - впевненість, зрештою, була великою частиною того, що він шукав, коли вступав в Партію свободи. "Bueno", - сказав він. "Я дуже сподіваюся, що ви маєте рацію".
  
  "Звичайно, радий", - легко відповів Куїнн. "Чому б тобі просто не сісти і не розслабитися, і ми продовжимо зустріч".
  
  Повернення до цієї щоденній рутині допомогло Родрігесу розслабитися. Роберт Куїнн переглянув звичайні оголошення. Їх було більше, ніж в колишні часи, бо тепер у Баройеке було більше членів Партії. Родрігес і інші ветерани важких часів не могли втриматися від того, щоб не дивитися трохи зверхньо на чоловіків, які приєдналися до них, тому що приєднання раптом здалося їм спосіб просунутися вперед. Проте не можна заперечувати, що деякі з новоприбулих виявилися корисними.
  
  Після оголошення учасники вечірки виконали патріотичні пісні, в основному іспанською і трохи англійською. Як вони завжди робили, вони закінчили піснею "Dixie". Потім Куїнн сказав: "Тепер я хочу, щоб ви, чоловіки, подумали про щось, коли підете сьогодні ввечері додому. Цілком можливо - малоймовірно, зауважте, але можливо, - що los Estados Unidos поставлять нас у скрутне становище з приводу наших законних вимог до них. Якщо це станеться, нам, можливо, доведеться зайняти з ними дуже тверду позицію. Якщо ми це зробимо, вони пошкодують. Ви можете поставити на свій останній долар. І ви можете посперечатися, що "Лос Эстадос Конфедерадос" більше не відступлять.
  
  Переповнений зал вибухнув оплесками. Родрігес приєднався до них, хоча це було не зовсім те, що Куїнн сказав йому перед початком офіційної зустрічі. Тоді він говорив так, ніби не думав, що Сполучені Штати будуть воювати. Звичайно, він був політиком, а у політиків була звичка говорити людям те, що вони хотіли почути. Але Родрігес не думав, що члени Партії Свободи займаються подібними речами.
  
  Потім Куїнн сказав: "Я скажу вам ще дещо, друзі. Під час останньої війни маллаты завдали удару в спину. Ми б розгромили los Estados Unidos тоді, якщо б ці чорні виродки не зрадили нас. Що ж, на цей раз цього не станеться, друзі мої. Джейк Физерстон гарненько притисне їх, щоб переконатися, що цього не станеться ".
  
  Він отримав ще одну порцію оплесків, на цей раз більш гучних. Родрігес до болю стукнув мозолистими долонями один про одного. Йому було все одно, що станеться з неграми Конфедерації, лише б у цьому не було нічого хорошого. Він отримав бойове хрещення в боротьбі з чорношкірими повстанцями в Джорджії в 1916 році, перед тим як його дивізія вирушила битися з "дэмниэнкиз" в Техасі. Він майже не бачив негрів з тих пір, як звільнився з армії. Якщо б він ніколи більше нікого не побачив, це не розбило їй серце.
  
  "Поки ми підтримуємо Джейка Физерстона на всі сто відсотків, ніщо не може піти наперекосяк", - сказав Квінн. "Він знає, що до чого. Ця країна знову стане великою - великою, кажу я вам! І кожен з вас, кожен з нас, допоможе".
  
  Нові оплески. І знову до них приєднався Іпполіто Родрігес. Чому б і ні? Те, що Конфедеративні Штати знову встали на ноги, було ще однією причиною, по якій він приєднався до Партії свободи. Ще одним було те, що Роберт Куїнн ніколи не поводився з ним як з чортовим мастильником, англійську фразу він занадто добре знав. Партія нічого не мала проти чоловіків з Сонори і Чиуауа. Він приберіг весь свій отрута для молюсків.
  
  Чому б і ні? Подумав Родрігес. Вони це заслужили. Ми ніколи не намагалися нашкодити країні. Ми були лояльні. Він зневажав людей з Мексиканської імперії, які теж пробралися в CSA, намагаючись знайти роботу. Якщо хтось і заслуговував зватися смазчиками, так це вони.
  
  Роберт Куїнн підняв руку. "Перш ніж ми закінчимо на цьому і розійдемося по домівках, я повинен зробити ще одне оголошення. Я намагався проштовхнути це протягом довгого часу, але досі мені нічого не вдавалося. Днями я отримав повідомлення від голови державної партії. Тепер це точно: срібний рудник на пагорбах за містом знову відкриється в наступному місяці. І, хоча в цій частині немає повної впевненості, схоже, що залізниця повернеться в Баройеку ". Він посміхнувся членам Партії свободи. "Пам'ятайте, ви почули це тут першими ".
  
  На цей раз він отримав дещо краще, ніж оплески. Він отримав виразне мовчання, за яким був низький, збуджений гул. Шахта була закрита одразу після обвалення, і незабаром залізниця перестала ходити в Баройеку. Родрігес задався питанням, що змусило владу змінити свою думку через такий довгий час.
  
  Двоє чоловіків, що сиділи в наступному ряду, відповіли за нього. Один з них зауважив: "Щоб вести війну, потрібно багато плати".
  
  "Так, так, - погодився інший. "А там, де мало срібла, завжди багато свинцю. На війні теж потрібно багато свинцю".
  
  "Ах", - пробурмотів собі під ніс Родрігес. Йому подобалося спостерігати, як все працює. Йому завжди подобалося. Можливо, влада вирішила знову відкрити шахту не тільки по доброті душевній. Може бути, вони розуміли, що їм знадобиться срібло і особливо свинець.
  
  Ну, а що, якби вони це зробили? Це все одно принесло б місту багато користі. Якби залізниця повернулася, ціни в універсамі Діаса впали б як камінь. Доставка товарів вантажівкою по поганим дорогам, природно, здорожував все. Після закриття залізничної лінії власнику магазину пощастило, що він взагалі залишився в бізнесі. У багатьох інших місцях у місті цього не сталося.
  
  "Трикратне ура сектору Квінну!" - крикнув хтось. Пролунали схвальні вигуки. Куїнн стояв там з належним скромним виглядом, ніби ці новини були зовсім не його рук справа. Може бути, насправді це було не зовсім так. Але він заслуговував деякої похвали за це.
  
  Коли партійне зібрання закінчилося, кілька чоловіків вирушили святкувати в Ла Кулебра Верде. Родрігес подумав про те, що сказала б Магдалена, якби він повернувся додому п'яним. Іноді після цієї думки у нього з'являлася інша: "Мені все одно". Тоді він йшов в "Зелений змій" і дивився, скільки сервезы або, рідше, текіли він може влити в себе. Коли він це зробив, Магдалені на наступний ранок захотілося сказати кілька дуже різких речей, від яких головний біль часто не проходила.
  
  Сьогодні ввечері він тільки відправився в сільську місцевість за Баройекой. Нова лінія стовпів, що підтримують електричні дроти, гарантувала, що він не заблукає, навіть якщо буде п'яний. Небо було чорним оксамитом, усипаним діамантами. Здавалося, що сьогодні вночі випало багато зірок.
  
  Один з них, яскраво-червоний, налякав його своїм рухом. Потім він почув слабке гудіння мотора над головою. - Un avion, - здивовано пробурмотів він. Він не міг пригадати, коли востаннє бачив літак над Баройекой. Він летів на південь. Йому було цікаво, куди він прямує. Пішов розвідати кордон з Мексиканської імперією? Це здавалося найбільш вірогідним. Але чи не краще було б розвідати кордон з США?
  
  Можливо, це робили інші літаки. Родрігес сподівався на це. Коли він воював в західному Техасі, єдині літаки, які він бачив, належали Сполученим Штатам. Конфедеративні штати, занадто розтягнуті, не змогли розгорнути багато військ на далекому і не настільки життєво важливому фронті.
  
  Чи зміниться що-небудь у новій війні? Так, лос Эстадос Конфедерадос повернули Кентуккі і Х'юстон, так що Техас знову став єдиним цілим. Може бути, вони навіть повернуть собі іншу територію, яку втратили у Великій війні. Але карта на стіні штаб-квартири Партії Свободи і раніше говорила про те, що los Estados Unidos більше, а більше по -, як і раніше, означало сильніше довгої, затяжної боротьби.
  
  Можливо, Джейк Фезерстон знав щось, чого не знав він. Він сподівався на це. Хоча він не міг зрозуміти, що це могло бути. Оскільки один син служив в армії, а ще двох, швидше за все, призвуть в армію, він теж не міг не турбуватися.
  
  Повернувшись на ферму, він посміхнувся прекрасному білому електричного світла, що ллється з вікон. Магдалена залишила горіти лампу - ні, не горіти: вона залишила лампу включеної - для нього. Вона теж чекала його. Він нічого не сказав про зростаючу загрозу війни. Замість цього він розповів про відновлення роботи срібного рудника і ймовірне повернення залізниці в Баройеку.
  
  Його дружина посміхнулася. Вона кивнула. А потім вона сказала: "Все це дуже добре, але я все ще сподіваюся, що з los Estados Unidos буде мир".
  
  Родрігес зрозумів, що турбується не тільки він.
  
  
  Честер Мартін пройшов повз рознощика газет по дорозі до тролейбусної зупинки. Перед хлопцем лежала стопка "Лос-Анджелес таймс" висотою до низу його штанів. Він помахав перед Честером газетою і прокричав ранковий заголовок: "Сміт говорить "ні"!"
  
  Зазвичай Честер проходив повз хлопчаків-газетярів. Однак цього було достатньо, щоб зупинити його. - О, він це робить, чи не так? Від чого саме відмовляється?
  
  Рознощик газет нічого не міг йому сказати. Вони сказали хлопцеві, що кричати, перш ніж відпустити його, і все. Він прокричав це знову, на цей раз голосніше. "Сміт говорить "ні"!" Для більшої переконливості він додав: "Прочитайте про це все!"
  
  - Дай мені одну. Честер розлучився з пятицентовиком. Рознощик вручив йому газету. Він відніс її на зупинку. Як тільки він дістався туди, він розгорнув його і прочитав заголовок і головну статтю. Ел Сміт сказав "ні" Джейку Физерстону. Конфедерати не збиралися повертати частини Сонори, Арканзасу і Вірджинії, які вони втратили у війні, як і Секвою.
  
  Цитувалися слова Сміта: "Президент Конфедеративних Штатів особисто пообіцяв мені, що він більше не буде висувати територіальних вимог на північноамериканському континенті. Йому знадобилося менше року, щоб порушити своє урочисте слово. Однак, незалежно від того, що він може думати про свою обіцянку, я сповнений рішучості змусити його виконати його. Ці території залишаться під управлінням і суверенітетом Сполучених Штатів ".
  
  "Якраз вчасно!" Сказав Мартін і перегорнув газету, щоб прочитати далі.
  
  Однак у цей момент з брязкотом під'їхав тролейбус. Честер кинув ще один пятицентовик в касу для оплати проїзду і знайшов вільне місце. Коли трамвай з гуркотом від'їхав, у нього був далеко не єдиний відкритий примірник "Таймс".
  
  Чоловік приблизно того ж віку, що й Мартін, який сидів через прохід від нього, склав газету і поклав її на коліна з виглядом людини, що прийняв остаточне рішення. "Будуть неприємності", - похмуро сказав він.
  
  Жінка, що сиділа позаду нього, сказала: "Були б проблеми гірше, якби ми дали цьому Физерстону такого-то те, що він хоче. Як скоро він повернеться, намагаючись вичавити з нас щось ще?"
  
  "Леді, я провів три смердючих року в окопах", - відповів чоловік. "Гірше цієї проблеми немає". Він подивився на Честера в пошуках підтримки. "Хіба я не правий? Ти був там?"
  
  "Так, я був там", - сказав Мартін. "Хоча я не знаю, що тобі сказати. Мені здається, цей хлопець рветься в бійку. Чим довше ми будемо ухилятися, тим сильніше вона вдарить нас, коли нарешті це зробить.
  
  "Фу!" Чоловік сіпнувся від несподіванки. Він кинув на Мартіна зрадницький погляд. "Кого хвилюють ці паршиві клаптики землі?"
  
  "Ну, я не дуже, не дуже", - зізнався Честер. "Але припустимо, що ми повернемо їх йому, а потім він все одно накинеться на нас?" Ми б виглядали як купа цицьок, і до того ж нам було б набагато гірше ".
  
  "Навіщо йому накидатися на нас, якщо у нього є все, що він хоче?" запитав чоловік.
  
  Перш ніж Честер встиг що-небудь сказати, жінка, яка сперечалася, випередила його: "Тому що у такої людини ніколи не буває все, чого він хоче. Як тільки ви даєте йому щось, він хоче чогось іншого. Коли ти бачиш такої маленької дитини, ти шлепаешь його, щоб з тих пір він вів себе пристойно ".
  
  "Як ти отшлепаешь того, хто вистрелить у відповідь, якщо ти спробуєш?" запитав чоловік.
  
  "Якщо ми не отшлепаем його, він вистрелить першим", - сказав Честер. Жінка, що сиділа позаду іншого чоловіка, виразно кивнула. Вони всі продовжували сперечатися з цього приводу поки що спочатку жінка, а потім і інший чоловік не вийшли на своїх зупинках.
  
  Честер продовжував спускатися на Південній бухті. Район швидко ріс; будівельники хотіли побудувати багато нових будинків. Профспілка будівельників робив все можливе, щоб зупинити їх, поки вони не виконають її умови. Цей ділянку в Торрансі був вирізаний з апельсинової гаї. Дерева повалилися. Вдома не росли, у всякому разі, не дуже швидко.
  
  Коли Мартін увійшов в намет профспілки навпроти будівельного майданчика, у організатора, який стежив за тим, що відбувається вночі, міцного маленького хлопця на ім'я Піт Мадзіні, було стурбований вираз обличчя. "Що сталося?" - Запитав Честер, хапаючи кавник, який ліниво погойдувався над блакитним полум'ям разогревающихся банок.
  
  "Я чув, вони дійсно збираються нацькувати на нас сьогодні чортових пінкертонів", - сказав Мадзіні.
  
  "Чорт", - сказав Честер, і його співрозмовник кивнув. "Пінкертони - погані новини". Мадзіні знову кивнув. Мартін не бачив головорізів Пінкертона з часів страйків на сталеливарних заводах в Толедо після Першої Світової війни. У якомусь сенсі битися з ними було навіть гірше, ніж з копами. Неабияку кількість копів були в основі своїй порядними хлопцями. Будь-хто, хто погоджувався користуватися палицею, блекджеком або пістолетом пінкертонів, повинен був бути сучим сином.
  
  "Принаймні, я дізнався". Мадзіні тицьнув великим пальцем у бік будівельного майданчика. "Тупі нічні сторожі он там не думають про те, як линуть голоси, коли все стихає".
  
  "Добре". За всю війну у Мартіна ніколи не було більше трьох нашивки на рукаві, але він деякий час командував ротою. Тепер йому доводилося думати не як капітану, а як генералові. "Ми повинні повідомити пікетувальників, як тільки вони почнуть з'являтися. Вони будуть готові, тому що у нас є інформація, що будівельники можуть це провернути. Нам потрібно взяти з собою якомога більше зброї. І не тільки палиці для вивісок. Нам знадобляться ножі. Пістолети теж, якщо ми зможемо дістати їх в поспіху.
  
  "Ми починаємо стріляти, і це дає копам всі необхідні виправдання, щоб напасти на нас обома ногами", - сказав Мадзіні.
  
  Він не помилився. Тим не менш Честер відповів: "Якщо ми дозволимо головорізам зламати нас, нам теж кришка. Якщо вони зламають нас, ми можемо з таким же успіхом взяти себе в руки. Ти цього хочеш?"
  
  "Чорт візьми, немає", - сказав Мадзіні. "Я просто хотів переконатися, що ти думаєш про це".
  
  "О, так. Готовий посперечатися на твою дупу, що так." Мартін почухав підборіддя. "Я збираюся зателефонувати декому з "Дейлі Бриз". Газети Торранса не так критикують профспілки, як чортова Times. Нам потрібен чесний свідок. Думаю, я поговорю і з копами Торранса. У будівельників їх немає в кишені, як у Лос-Анджелесі, якщо вони заздалегідь знають, що пінкертони піднімуть галас, може бути, вони зможуть наступити на них ".
  
  У Піта Мадзіні був такий вигляд, наче він розсміявся б в обличчя кому-небудь іншому. "Удачі", - сказав він. Його потиск плечима говорило про те, що він умив руки, відмовляючись мати справу з поліцією де б то не було. "Я не думаю, що це може зробити ситуацію ще гірше".
  
  Позіхаючи, він погодився побродити поблизу і попередити наближаються пікетувальників про майбутні неприємності, поки Честер піде поговорити з людиною з "Дейлі Бриз" та поліцією і домовитися про інші речі. Коли Честер повернувся, він сказав: "Спасибі, Піт. Тепер ти можеш йти додому і отримати свої сорок подмигиваний".
  
  Мадзіні кинув на нього погляд. "Чорт візьми, немає. Якщо буде бійка, я хочу в ній брати участь. Цим ублюдками не вдасться справитися з нами так легко, як вони думають. Він знову позіхнув і приготував собі, повинно бути, мільйонну чашку кави.
  
  Репортер з "Дейлі Бриз" з'явився приблизно через годину. З ним був фотограф, що порадувало серце Честера. Тим часом прихильники профспілки підійшли до пікетувальників, сунули їм те чи інше, а потім пішли своєю дорогою. Мартін і Мадзіні обмінялися розуміючими поглядами. Жоден з них не вимовив ні слова.
  
  У двадцять хвилин на дванадцяту до будмайданчику під'їхало з півдюжини автомобілів з копами Торранса. Мартін подумав, чи знали вони, що станеться, до того, як він їм сказав. Коли через п'ять хвилин з'явився репортер з "Таймс", він перестав дивуватися. Так і було.
  
  Без двадцяти дванадцять два автобуси, бувалі на кращі роки, зупинилися за рогом. - Поїхали, - тихо сказав Честер. Пройшло дуже багато часу - півжиття - з тих пір, як він у кого-небудь стріляв, але він знав, що зможе. Ніхто з тих, хто пройшов через Велику війну, навряд чи забуде, що таке перестрілка.
  
  А ось і люди Пінкертона. Вони виглядали як головорізи: п'яниці, хулігани і хлопці, які втратили надію на успіх, готові взяти чиї завгодно гроші і зробити що завгодно, тому що у них так довго не було справжньої роботи. Вони несли різношерстий асортимент залізних і дерев'яних кийків. У одного хлопця навіть було те, що Мартін з запізненням визнав бейсбольною битою, чимось далеким від своєї батьківщини в Новій Англії. Інші, з похмурою рішучістю на обличчі, тримали одну руку подалі від сторонніх очей. "Люди з ножами і стрілки", - подумав Мартін і переконався, що зможе швидко дістати свій пістолет.
  
  "Зараз нам не потрібні неприємності", - сказав поліцейський з Торранса з картою Ірландії на обличчі. Він і його приятелі утворили тонку лінію між наступаючими головорізами і пікетувальниками, які шикувалися в свою власну лінію: лінію для перестрілки. Честер з острахом спостерігав за струпами на цьому місці. Якщо вони нападуть на його людей ззаду, в той час як пінкертони нападуть спереду... Він скривився. Це було б зовсім недобре.
  
  Немов прочитавши його думки, Мадзіні сказав: "Я сказав парі наших хлопців почати стріляти по струпьям, якщо вони хоча б зроблять крок до нас. Деякі кулі пролітають повз їх голів, я не думаю, що у них вистачить духу продовжувати атаку ".
  
  Честер на мить поклав руку йому на плече. - Добре. Спасибі.
  
  Невисокий, худий чоловік з обличчям тхора в кричущій, барвисте костюмі, здавалося, був командиром пінкертонів. "Пора дати урок цим чортовим червоним", - сказав він гучним голосом. Низьке гарчання почулося від його людей, немов від зграї розлючених собак. Він вказав. "Іди і візьми їх!"
  
  Замість гарчання головорізи заревіли і кинулися в атаку. Деякі з копів Торранса розмахували палицями. Більшість з них пропустили пінкертонів повз вуха. Члени профспілки теж заревіли. Вони були в меншості, але не дуже сильно. Деякі з них побігли вперед, щоб зустрітися з головорізами лицем до лиця. Кілька інших трималися позаду, спостерігаючи за струпами.
  
  "Поїхали!" Сказав Честер з дивною ноткою радості в голосі. Він схопив палицю і кинувся в бійку. Він не хотів починати стріляти першим, але він не мав нічого проти того, щоб розбити кілька голів.
  
  Він ледь не зламався, як тільки почав битися. Громила, несучий залізний прут з шматком бетону на кінці, замахнувся ним щосили. Він просвистів повз вуха Честера. Він вдарив Пінкертона перш, ніж той встиг нанести йому ще один удар.
  
  Той худий хлопець у костюмі не плутав це зі штрейкбрехерами, яких він привів. Він не втручався у бійку і вигукував накази. Мартін вказав на людину з кийком. "Хапайте його!" - крикнув він одному з поліцейських Торранса, який зумів розчистити собі дорогу і стояв на тротуарі, як ніби це була бічна лінія футбольного матчу. Поліцейський не звернув на нього ніякої уваги.
  
  Але коли члени профспілки почали брати гору над штрейкбрехерами, їх бос був тим, хто першим витягнув пістолет з кишені. Честер спробував перекласти кийок в ліву руку, щоб схопити свій пістолет, але велетень схопив його за ліву руку. У відчаї він замість цього кинув палицю. Йому пощастило. Куля потрапила хлопцеві в остроносом костюмі прямо в перенісся.
  
  Він видав крик, який перекрив крики та прокляття тих чоловіків перед ним, упустив пістолет і притис обидві руки до лиця. Коли за мить він прибрав їх, вуса в нього були в крові.
  
  Він нахилився за пістолетом. Але фотограф з "Дейлі Бриз", не задовольнившись збереженням нейтралітету, підбіг і схопив його. З криком: "Ти ублюдок!" бос пінкертонів накинувся на нього. У них була своя особиста бійка, поки репортер місцевої газети не встав на бік фотографа. Тоді невисокий хлопець у позбавленою смаку одязі набив собі морду.
  
  Як і його головорізи. Завдяки Мартіну і тому фотографу, ніхто не почав стріляти. Честер знав, наскільки це було вдало. Члени профспілки в стрімкому відступі загнали бандитів назад в їхні автобуси. Камінь розбив лобове скло одного з автобусів. Обидва водія вибралися звідти набагато швидше, ніж приїхали.
  
  На наступний ранок "Таймс" назвала це "диким бунтом робітників". "Дейлі Бриз" знала краще. Честер теж. Він також знав, що профспілка виграв раунд. Якийсь час вони не побачать Пінкертонів, але коли побачать, інша сторона буде готова до бою.
  XIX
  
  "Суіт Сью" мчала на захід по бурхливих водах Атлантики, назад у Бостонську гавань. Джордж Енос-молодший стояв на носі рибальського човна, розмірковуючи про те, що змінилося, і про те, що немає. Він повернувся до Карло Ломбарді, який курив сигарету поруч з ним. "У далекому 1914 році, - сказав Джордж, - мій старий повертався додому з риболовлі. У нього на кораблі не було радіо. Коли він повернувся в порт, то дізнався, що цей чортовий серб підірвав австрійського ерцгерцога і його дружину, і все полетіло до біса ".
  
  Ломбарді зробив паузу, щоб затягнутися ще раз, перш ніж відповісти: "Нам пощастило. Ми можемо дізнатися, що все летить до біса, перш ніж увійдемо в порт. Хіба життя в наші дні не прекрасне?"
  
  "Так. Чудово". Джордж спробував подивитися на всі боки відразу. "Звичайно, це може бути не радіо, яке повідомляє нам".
  
  "Що ти маєш на увазі?" - запитав інший рибалка, чухаючи потилицю.
  
  "Якщо почнеться війна, ви повинні тримати парі, що конфедерати направлять сюди свої підводні човни раніше часу. Це логічно, вірно?" Сказав Джордж. "Якщо вони це зроблять, перше, що ми дізнаємося про це, це - бац!"
  
  "Чорт", - сказав Ломбарді і кинув цигарку в зелену воду. Він понуро глянув на Джорджа. "Ти ублюдок. Тепер ти змусиш мене озиратися в пошуках перископа або чортової торпеди всю дорогу, поки ми не прішвартуемся до пристані "Т".
  
  "Так, ну, я займався цим з тих пір, як ми повернулися з Гранд-Банку", - сказав Джордж. "Цей підлий сучий син-конфедерат торпедував мого батька після закінчення останньої війни. Це було б так само схоже на одну з цих ублюдків - пригорнути мене до нігтя ще до того, як все це почнеться.
  
  "Твою мать", - знову сказав Ломбарді і окинув Джорджа ще більш жовчним поглядом. "Краще б тобі не бути чортовим Джоной, це все, що я можу сказати".
  
  "Моєму старому не пощастило", - сказав Джордж. Інший чоловік обдумав це, потім повільно кивнув. Якщо він і не вірив у це, то тримав це при собі. Джордж продовжив: "Може бути, на цей раз війни не буде. Може бути. Я все одно продовжую сподіватися, що її не буде".
  
  "Я теж сподіваюся на безкоштовну кицьку, коли йду в публічний будинок", - сказав Ломбарді, закурюючи чергову сигарету. "Я сподіваюся на це, але так все не працює". Він затягнувся димом. - Краще б не було ще однієї війни. Якщо вона і буде, весь тютюн буде лайном. Мій тато весь час скаржився на це, чорт візьми, на те, що там паршиво курять, тому що ми не могли дістати тютюн Конфедерації ".
  
  Джордж не пам'ятав, скаржився його батько на поганий тютюн. Він був занадто малий, коли вбили Джорджа Еноса-старшого, а його батько занадто багато часу проводив в море, поки був живий, щоб залишити після себе багато спогадів. Джордж пам'ятав одну ніч, коли його батько все питав, чи готові вони з Мері Джейн лягти спати. Він не був готовий, і його обурення все ще мучило його протягом чверті століття.
  
  Ні з того ні з сього, як грім серед ясного блакитного неба, він почав реготати як проклятий. "Що тут, чорт візьми, смішного?" Запитав Ломбарді.
  
  "Нічого особливого", - відповів Джордж. Інший рибак кинув на нього особливо підозрілий погляд. Йому було все одно. Це була не та жарт, яку він міг пояснити. І все ж, він раптом зрозумів, чому його батько весь час хотів, щоб він ліг спати, чого він не робив, коли був маленьким хлопчиком. Він був схильний використовувати той самий нетерплячий тон, щоб з'ясувати, чи готові його власні хлопчики лягти спати, щоб він міг побути наодинці з Конні. Насправді, він дуже добре знав, що вже говорив з ними таким тоном раніше.
  
  А якщо почнеться нова війна, і якщо твій човен піде до дна, ти хочеш, щоб вони запам'ятали тебе саме таким? він задумався. Приходив чи коли-небудь в голову той же питання його батькові? Швидше за все, немає. Але з іншого боку, його батько нічого не знав про велику війні до того, як опинився в центрі найбільшої війни всіх часів. У людей, що живуть в США в наші дні, не було такого виправдання.
  
  Як і люди, що живуть в CSA. Велика війна заподіяла їм ще більшої шкоди. Вони, або, принаймні, Джейк Фезерстон, здавалися готовими - чорт візьми, здавалися нетерплячими - до нового раунду. Джордж дивувався, чому.
  
  Він теж знайшов відповідь, так само, як знайшов відповідь, коли думав про своєму старому. Конфедерати програли. Це означає, що вони хочуть помститися. США програли дві війни поспіль CSA. Це змусило людей тут вдвічі серйозніше ставитися до повернення своїх. Тепер, після перемоги, люди тут думали, що все в порядку. На південь від кордону вони цього не зробили.
  
  Чи настане цього коли-небудь кінець? Чи будуть задоволені обидві сторони одночасно? Він обдумав це питання. На відміну від інших питань, на нього не було відповіді, який кидався б в очі.
  
  Ні один підводний корабель Конфедерації або торговий рейдер не кинув виклик "Суіт Сью". Жоден пікіруючий бомбардувальник не скинув на неї вибухівку з неба. Вона припливла назад в бостонську гавань, як ніби витягування риби з моря було самим важким і небезпечним заняттям, яке коли-небудь винаходили чоловіки. У мирний час це було близько до істини. Мирний час, проте, відчувалася як літо. Навіть коли ви насолоджувалися ним, ви знали, що це ненадовго.
  
  Коли "Суіт Сью" пришвартувалася до пристані Ти, перший помічник уклав з покупцями саму вигідну угоду, яку тільки міг. Зазвичай Джордж затримувався поблизу, щоб з'ясувати, наскільки вигідна угода. Його власна частка пирога залежала від того, наскільки великим був пиріг, на який він дивився. Однак сьогодні він зняв п'ятдесят доларів проти тієї суми, яка повинна була вийти, і попрямував в квартиру, де проводив набагато менше часу, ніж на морі.
  
  Йому довелося минути всі прибережні атракціони, які намагалися розлучити рибалок з грошима і змусити їх забути про своїх дружин. Футбольні матчі і гучна музика гриміли з радіоприймачів в салунах. П'яний, хитаючись, виходив з таверни. Він мало не зіткнувся з Джорджем. "Легше, приятель", - сказав Джордж і ухилився.
  
  Музика, у якої більше стуку, музика, виконувана справжніми живими музикантами, ллється із стриптиз-клубів. Почувши таку музику, замислюєшся про дівчат, які будуть танцювати під неї, і про те, у що вони будуть - або не будуть одягнені. У цих закладах теж можна було замовити напої, але вони коштували б в два рази дорожче.
  
  Якщо ти не хотів пити, якщо ти не хотів дивитися, якщо ти хотів перейти до справи... Смаглява, втомленого вигляду жінка приблизно того ж віку, що і Джордж, висунулася з вікна другого поверху і поманила його до себе. Вище пояса на ній нічого не було надіто. Її груди обвисли. Вони теж здавалися втомленими. Вона постаралася, щоб її голос звучав привабливо, коли вона запитала: "Як щодо цього, великий хлопчик?"
  
  Джордж продовжував йти. Повія вилаяла його. Навіть її слова звучали стомлено.
  
  Його багатоквартирний будинок стояв всього парою вулиць далі. Він поспішив туди. На відміну від того, де він жив зі своєю матір'ю, тут був ліфт. Велику частину часу він сприймав це як доказ того, що він виріс в цьому світі. Однак, коли він увійшов у вестибюль, клітка була порожня. Машина стояла на якомусь верхньому поверсі. У нього не вистачило терпіння чекати цього. Він піднявся на чотири сходових прольоту, перестрибуючи через два за раз, поки у нього не втомилися коліна.
  
  Ключ від його квартири був латунний. І це добре: за весь час, що він провів на океані, залізний ключ на ланцюжку заіржавів б. Він вставив ключ у замок і повернув його.
  
  З кухні долинув переляканий голос Конні: "Хто там?" А потім, усвідомивши, що тільки в однієї людини, крім неї, є ключ, вона продовжила: "Це ти, Джордже?"
  
  "Ну, це не зубна фея, і це не Великодній кролик, і це не Санта-Клаус", - відповів він.
  
  Вона кулею вилетіла з кухні і кинулася в його обійми. Він стискав її, поки вона не пискнула. Вона відчувала себе чудово. Він навіть не подумав про те, що пробув у море так довго, що Зла Відьма Півночі поставилася б до нього добре. Він поцілував її. Все могло б піти - ні, все б так і пішло - своєю чергою, якби Білл і Пет не накинулися на нього і не спробували розправитися з ним так, що на будь решітці в країні підняли прапори. На щастя, вони були недостатньо великими, щоб завдати якої-небудь серйозної шкоди.
  
  "Папа! Тато! Тато!" - верещали вони. Якщо вони і продовжували після цього, то голосами, які могли чути тільки собаки.
  
  Він відпустив Конні і обійняв хлопчиків. До них теж було приємно повертатися додому, але по-іншому. Його дружина запитала: "Як довго ти пробудеш тут на цей раз?"
  
  "Не знаю. Не затримувався поблизу, щоб з'ясувати", - сказав він. "Я тільки що отримав частину своєї зарплати й подався сюди. Коли я знову знадоблюся їм, вони прийдуть за мною".
  
  "Ну, принаймні, їм не доведеться нишпорити по салунам, щоб знайти тебе", - сказала Конні. "Деякі з цих людей..."
  
  Джордж нічого на це не сказав. Він просто намагався виглядати добрими. Він не знав, наскільки добре справляється з роботою. По-перше, він мав намір пропустити стаканчик-другий, поки у нього була така можливість. По-друге, батько Конні за день не раз бачив внутрішність таверни і дно склянки.
  
  Але Джордж теж не хотів думати про це прямо зараз. Він запитав: "Як тут справи?"
  
  "Досить непогано", - сказала Конні. "Вони були хорошими хлопчиками. Вони не намагалися відірвати кішці вуха або спустити каталог "Сірс, Робак" в унітаз". Вони скоїли кримінальний злочин з каталогом, зім'явши одну сторінку, а потім більше однієї зім'ятою сторінки, поки не пішов потоп і дві прочуханки. Вони не чіпали котячі вуха, принаймні, не там, де їх могли спіймати батьки. Але з іншого боку, Вискерс, на відміну від невдалого каталогу, міг сам про себе подбати.
  
  Кіт підійшов подивитися, з-за чого переполох. Він ліниво глянув на Джорджа, потім позіхнув, показавши гострі зуби. "О, це ти", - міг би він сказати. Він пам'ятав Джорджа в перервах між поїздками досить добре, щоб терпіти, коли його гладять. І, звичайно, від Джорджа пахло рибою, що робило його цікавим.
  
  "Як пройшла пробіжка?" Конні з усіх сил намагалася, щоб її голос не звучав стривожено. Вона могла б зробити краще. Якщо пробіжка була поганою, справи йшли туго. Їй доводилося зводити кінці з кінцями на те, що Джордж приносив додому.
  
  "Досить смачно. Ми привезли багато тунця", - відповів він. "Питання тільки в тому, скільки він принесе".
  
  "Новини не з приємних", - сказала Конні, і він кивнув. Вона продовжила: "Це може призвести до зростання цін".
  
  - Може бути. Я можу сподіватися. Він принюхався. - Що смачно пахне?
  
  "Я гасила курку", - сказала вона йому. "Ми збиралися готувати її два вечори, може бути, три, але кого це хвилює? Я повинен показати тобі, що готую краще, ніж Печиво, чи не так?
  
  "У будь-якому випадку, ти набагато симпатичніше Дейві", - сказав він, що змусило її взвизгнуть. Він продовжив: "Я просто сподіваюся, що Біллу і Пет скоро захочеться спати". Обидва хлопчика обурено завили. Якби він послухав їх, то повірив би, що вони більше ніколи не заснуть. На щастя, він знав краще.
  
  Конні почервоніла. - Мій батько казав щось подібне, коли повертався додому з риболовлі.
  
  "Мій теж", - сказав Джордж. "Я ніколи не розумів чому, до недавнього часу. Я мало що пам'ятаю про свого батька, але це закарбувалося в моїй пам'яті".
  
  "Як же так, татусю?" Запитав Білл.
  
  "Я не знаю. Просто так буває", - відповів Джордж. "Так сказав би рибак, це точно". Білл знову запитав чому. Джордж нічого не сказав, принаймні, словами. Замість цього він знову поцілував Конні. Наскільки він був стурбований, це був кращий відповідь, який він міг дати.
  
  
  Джефферсон Пінкард оглянув своє королівство і виявив, що воно ... не так вже і добре. Він повернувся до Мерсеру Скотту, начальнику охорони в таборі "Надійний". "Заради всього святого, Мерсер, - сказав він, - що, чорт візьми, ми будемо робити, коли ці чортові сучі діти з Річмонда надішлють нам ще одну партію ніггерів? Цей табір злетить у повітря, тому що тут просто більше немає місця для привидів. Їм не все одно? Їм не насрати? Не сміши мене."
  
  Скотт переклав шматочок "Ред Мена" з лівої щоки на праву. Він сплюнув струмінь тютюнового соку на землю. "Ти біса впевнений, що не помиляєшся", - сказав він. "Наші єноти висять у них на п'ятах, як летючі миші. Не знаю, куди ще ми можемо їх прилаштувати. Може бути, на дахах?" Він засміявся, показуючи, що це жарт.
  
  Джефф теж розсміявся, хоча це було зовсім не смішно. Якби він міг поставити ліжка на дахах бараків для ув'язнених, він би це зробив. Він не знав, куди їх подіти, це вже точно. "Виродки не надсилають нам достатньо і у вигляді пайків. У нас пелагра, у нас анкилостомия, у нас звичайне старомодне голодування. Не знадобилося б набагато більше їжі, щоб зробити все це чертовски смачним ".
  
  "Будь я проклятий, якщо розумію, чому ти піднімаєш шум з-за цього", - сказав Скотт. "Вони всього лише ніггери. Ні, вони не тільки ніггери. Вони теж купка чортових червоних. Так що кому яке діло, якщо вони помруть? За ним ніхто не буде нудьгувати."
  
  "Це не..." Пінкард нахмурився, підшукуючи слово, яке підсумувало б його почуття з цього приводу. "Це не впорядковано, чорт візьми. Якщо вони дають мені так багато ув'язнених, вони повинні давати мені і достатньо їжі для стількох же. Просто так все влаштовано ".
  
  Насправді, все працювало не так. Так працювали у таборах для військовополонених у Мексиканської імперії, не в останню чергу тому, що Джефф подбав про те, щоб так і було. І вони працювали таким чином в бірмінгемської в'язниці, бо така була давня політика, згідно з якою вони так працюють. Не було давньою політики щодо таборів для політичних в'язнів і негрів, захоплених під час повстання. Кожен минулий день був свідком прийняття такої політики.
  
  Скотт, здавалося, інстинктивно розумів суть цієї політики. Це було так: "Кому яке діло, якщо вони помруть?" Пінкард міг бачити це сам. До біса багато ув'язнених покинули табір "Надійний" ногами вперед. Йому це не подобалося. Він нишпорив по окрузі в пошуках більшої кількості пайків, ніж йому видавалося офіційно. Без сумніву, це принесло якусь користь. Проти тієї перенаселеності, з якою він зіткнувся, це мало що дало.
  
  До нього підбіг охоронець, його важкий живіт підстрибував над ременем. - Вас до телефону, бос, - сказав чоловік. Він не пропустив ні одного прийому їжі. Ні один з охоронців не пропустив. Як і сам Пінкард.
  
  "Спасибі, Едді", - сказав він, хоча і не знав, за що дякує охоронця. Телефонні дзвінки навряд чи були хорошими новинами. Він повернувся в офіс і зняв трубку. - Пінкард слухає.
  
  "Алло, Пінкард". Клацання на лінії говорили про міжміському виклику. "Це Фердинанд Кьоніг, дзвонить з Річмонда".
  
  "Так, сер!" Генеральний прокурор був правою рукою Джейка Физерстона. "Свободу!"
  
  "Свобода! Я чув, ви невдоволені, тому що не отримували достатньо попередніх повідомлень про постачання ув'язнених", - сказав Кеніг, як ніби він тільки що закінчив слухати, як Джефф бурчить на Мерсера Скотта.
  
  "Е-е, так, сер. Це правда", - сказав Джефф. Тим часом він думав: "Чорт візьми, якийсь сучий син тут розповідає історії про мене в Річмонді". Потрібно з'ясувати, хто цей негідник. Він не припускав, що йому слід дивуватися тому, що в Кеніга - як у генерального прокурора або великого перуки з Партії Свободи?- були шпигуни в таборі "Надійний". І все одно він хотів від них позбутися.
  
  Голос генерального прокурора звучав не дуже сердито, коли він сказав: "Не думаю, що я можу звинувачувати вас за це. Тоді ось вам новини: близько півтора тисяч ніггерів - може бути, дві тисячі - спрямовуються в вашу сторону. Вони повинні бути там через три-чотири дні.
  
  "Господи Ісусе!" Це не був крик, але він був близький до нього. Пінкард продовжував: "Сер, ні за що на світі цей табір не вмістить стільки людей. Ми і так переповнені".
  
  "Ось чому я кажу тобі зараз". Кеніг говорив з перебільшеним терпінням. "У тебе є час підготуватися до зустрічі з цими чорними ублюдками".
  
  "Я не думаю, що ми отримаємо необхідні пайки, щоб нагодувати їх", - сказав Джефф. Відповіддю йому була тиша. Насправді він нічого іншого й не очікував. З докором він продовжив: "Сер, ви знаєте, я хороший тусовщик. Я не мав на увазі ніякого неповаги або чогось подібного. Але що, чорт візьми, я повинен зробити, щоб підготувати свій табір до відправлення такої великої партії?"
  
  "Все, що ти повинен зробити". Фердинанд Кеніг зробив паузу. Пінкард не думав, що він скаже щось ще, але він сказав, повторивши: "Все, що ти повинен зробити. Це досить зрозуміло, чи мені намалювати тобі картинку? Краще мені не малювати тобі картинку. Я чув, ти був досить розумним хлопцем.
  
  Може бути, він просто намалював картинку. - Господи Ісусе! - Повторив Джефф, якому, як йому здалося, не дуже сподобалося те, що він побачив. - Ти маєш на увазі?..
  
  Кеніг перервав його. "Роби все, що тобі потрібно", - сказав він в третій раз. "Ти можеш подбати про це, або я знайду когось іншого, хто зробить це. Твій вибір, Пінкард. Що б ти вибрав?"
  
  Джефф обдумав це. Це не зайняло багато часу. Він був хорошим тусовщиком. Вечірка значила для неї більше, ніж що-небудь інше. Руїни його шлюбу довели це. І там, де крутилася Емілі, Партія завжди була вірною. Без цього одному Богу відомо, що б він робив, коли втратив роботу на заводі Слосса. Хіба вірність не вимагала вірності натомість? "Я подбаю про це, пане генеральний прокурор. Ні про що не турбуйтеся".
  
  "Я не хвилювався", - сказав Кеніг. "Як я вже говорив тобі, якщо ти цього не зробив, це зробив би хтось інший. Але я радий, що це ти. Я знаю, ти витратив на нас багато часу. І я знаю, що ти й тут добре впораєшся. Ти не облажаешься і не залишиш купу незакритих решт або що-небудь в цьому роді ". Краще б тобі цього не робити, от що він мав на увазі.
  
  "Чорт візьми, немає", - швидко сказав Джефф. "Коли я щось роблю, я роблю це правильно".
  
  "Добре", - сказав Кьоніг, і лінія обірвалася.
  
  Пінкард дивився на телефон майже півхвилини. - Чорт, - пробурмотів він і, нарешті, повісив трубку. Він поплентався з кабінету.
  
  - Що сталося? Його покликав Мерсер Скотт.
  
  Ти шпигун? Я б не здивувався. Я згадав про тебе. Ну, вистачить, чорт візьми. Але Скотт повинен був знати про це. Джефф сказав: "Через три-чотири дні ми отримаємо ще півтори-дві тисячі ніггерів".
  
  Скотт витріщив очі. "Срань господня!" - сказав він. "Вони не можуть цього зробити! Це місце їх не втримає".
  
  "Так, так і буде", - сказав Пінкард.
  
  "Як?" Вимогливо запитав Скотт. "Ти тільки що говорив мені, що це не утримає тих ніггерів, які у нас є, і ти був прав. Ти дуже добре знаєш, що був прав".
  
  "Я скажу вам, як". І Пінкард так і зробив.
  
  - Срань господня, - знову сказав Скотт, на цей раз зовсім іншим тоном. - Ти впевнений, що розумієш, про що говориш? Ти впевнений, що розумієш, що робиш? За інших обставин питання призвели б Джеффа в лють. Не зараз.
  
  Він невпевнено кивнув. "Добре, я знаю. Збери охоронців, які нам потрібні, - ти знаєш, на кого ми можемо покластися. Потім витягни ніггерів".
  
  "Все відразу?" Запитав Скотт.
  
  Через мить Джефф похитав головою. "Ні. Це означало б напрошуватися на неприємності. Візьміть пару сотень. Менше шансів, що щось піде не так".
  
  "Ага". Начальник охорони подивився на нього. "Чому це мені пощастило? Що ти збираєшся робити? Сидіти у своєму кабінеті і пити холодне пиво?"
  
  Складися все інакше, Джеффа б це теж розлютило. При такому положенні речей Мерсер Скотт мав право задавати питання. Пінкард похитав головою. - Ти залишишся тут і підготувати наступну партію. Я йду із першими і не повернуся, поки не закінчу роботу.
  
  "Добре". Скотт кивнув. "Це справедливо. Я не можу сказати вам, що це не так". Він простягнув руку. Пінкард потиснув її. Він був вдячний за будь-яку втіху, яку міг отримати.
  
  Разом з п'ятнадцятьма охоронцями він повів двісті негрів з табору "Надійний". Чорношкірі прийшли досить охоче. Наскільки вони знали, це була просто ще одна робоча деталь. Коли вони відійшли на дві чи три милі від табору, він наказав їм викопати довгу і глибоку траншею. "Це не що інше, як порожня трата часу", - сказав один з них. Але він всього лише скаржився, як це робили люди, коли їм доводилося виконувати роботу, яка їм не подобалася.
  
  Пінкард не став з ним сперечатися. Коли була вирита канава, він наказав неграм лягти в неї. Це викликало ще більше скарг. "Ти хочеш посадити нас один на одного?" - запитав чоловік. "Ніякі ми не чортові феї".
  
  Охоронці піднялися на парапет, зроблений із землі, яку викопали негри. Навіть коли вони направили свої автомати на людей в траншеї, чорні, здавалося, не вірили в те, що відбувається. "Це мій табір", - з гіркотою подумав Джефф. Я несу відповідальність за те, що тут відбувається. Він кивнув охоронцям. Він повинен був віддати наказ, і він віддав його: "Вогонь!"
  
  Вони так і зробили. Як тільки вони почали стріляти, земля немов здригнулася. Автомати ревли, заїкалися і изрыгали полум'я. Охоронці вставляли магазин за магазином. Пінкард був вражений тим, скільки боєприпасів знадобилося його людям, щоб вбити полонених. Вологе повітря наповнився запахом крові і лайна. Нарешті крики припинилися. Залишилися тільки стогони вмираючих.
  
  Не одного охоронця вирвало в траншею. Джеффу теж захотілося вивернутися навиворіт, але він стримався. "Зішкребіть із них бруд", - сказав він охоронцям. "У нас ще багато роботи". Охоронці поворчали, але не дуже сильно. Вони здавалися занадто приголомшеними, щоб висловлювати невдоволення.
  
  І після цього стало складніше. Негри в таборі повинні були зрозуміти, що відбувається, коли повернулися охоронці, а люди, яких вони охороняли, - немає. Але Мерсер Скотт не був дурнем. Перша банда чорношкірих пішла досить охоче, так. Він переконався, що наступна банда була закута в кайдани. Таким чином, ніхто не намагався втекти в ліси та болота.
  
  Протягом наступних трьох днів Пінкард скоротив населення табору "Надійний" на дві тисячі осіб. Саме так він називав це у своїх звітах. Саме так він і намагався думати про це. Якщо він думав про скорочення чисельності населення, йому не потрібно було зациклюватися на розстріл безпомічних ув'язнених.
  
  Кілька охоронців були в захваті після того, як робота була виконана. Саме вони думали, що негри заслужили це по заслугах. Проте більшість чоловіків були дуже пригнічені. Вони не заперечували проти того, щоб садити чорношкірих у в'язниці або морити їх голодом. Холоднокровний розстріл, здавалося, був чимось іншим.
  
  Посеред ночі пролунав постріл: охоронець вибив собі мізки. Його теж поховали майже без шуму, як якщо б він був одним із чорних, від яких так недбало позбулися.
  
  Коли прибула обіцяна - під загрозою - нова партія негритянських ув'язнених, табір "Надійний" зміг їх прийняти. Пінкард задавався питанням, чи отримає він вітальний дзвінок від Ферда Кеніга. Він цього не зробив. Можливо, в цьому теж був сенс. Зрештою, він зробив тільки те, що від нього вимагав генеральний прокурор.
  
  
  Сципіон благав Бога, щоб він скоріше забрався з Августи. Але це було не так просто, як кілька років тому. Ситуація ускладнилася. Куди б не приходив чорношкірий чоловік, скрізь було одне і те ж: "Покажи мені свою ощадну книжку, хлопчик". Якщо б він почав працювати, скажімо, в Атланті, йому довелося б пред'явити документ, який підтверджує, що він був самим собою - або доводить, що він був Ксерксом, що означало одне і те ж. І якби він зробив це, то опинився б вразливим або перед Енн Коллетон, або перед Джеррі Довером.
  
  Він не думав, що його бос в Мисливському будиночку мав щось конкретне проти нього. Він дуже добре знав, що його колишній бос з колишньої плантації Маршлендс мав щось проти нього. Але йому не подобалася ідея бути вразливим перед Довером набагато більше, ніж йому подобалося бути вразливим перед міс Енн. Бути вразливим перед ким-небудь білим приводила його в жах.
  
  У ресторані багаті білі чоловіки, які там їли, все більше і більше говорили про війну. Те ж саме робили і газети. Джейк Фезерстон бив себе в груди з піною у рота, бо Ел Сміт не дав йому того, про що він обіцяв не просити рік тому. Сципіон надто добре пам'ятав, якою катастрофою стала остання війна для Конфедеративних штатів. За інших обставин перспектива нової війни привела б його в жах.
  
  При інших обставинах... При нинішніх обставинах він більш ніж наполовину сподівався, що CSA дійсно почне боротися за посилення США. Всі погляди, всі думки були звернені до фронту. Вони відвернулися від такого закуткового містечка, як Огаста. І він чув дещо про те, що в наші дні можуть робити бомбардувальні літаки. Від цього він ще більше зрадів, що Серпня знаходиться далеко-далеко від кордону.
  
  Що ускладнювало життя, так це те, що білі були не єдиним, про що йому доводилося турбуватися в Огасті. Террі був сповнений здольників, витіснених з землі тракторами, комбайнами та жатками, які зробили революцію в сільському господарстві в КСА з тих пір, як до влади прийшла Партія свободи. Насправді в "Террі" було набагато більше людей, ніж робочих місць. Людина, який не був обережний, міг легко отримати по голові за півдолара - особливо літній чоловік, якому доводилося надягати костюм пінгвіна на роботу і з роботи, щоб він виглядав так, як ніби у нього були гроші.
  
  Сципіон взяв за правило бути обережним.
  
  Повертатися додому було гірше, ніж підніматися в Мисливський будиночок. Йдучи на роботу, він стикався з переслідуваннями з боку білих, які уявляли себе розумниками. Більшість з них були завищені в два рази. Йому доводилося давати м'які відповіді. Він робив це все своє життя. Він впорався.
  
  Він повернувся додому посеред ночі. Темрява давала хижакам укриття, а поліція Огасты рідко витрачала час на розслідування злочинів, скоєних чорношкірими один проти одного. Кожен кут вулиці на шляху до його багатоквартирному будинку був справжньою пригодою.
  
  В більшості випадків, звичайно, пригоди на поворотах були пригодами тільки в його власній уяві. Він міг - і уявляв - жахи, були вони там чи ні. Час від часу вони були. Він ішов так тихо, як тільки міг. Він завжди зупинявся в самій чорній тіні, яку тільки міг знайти, перш ніж видати себе, перейшовши вулицю. Ніхто не турбувався про вуличних ліхтарях у Террі навіть до підйому Партії свободи. В наші дні сама думка про те, що хтось турбується про що-небудь, пов'язане з чорношкірими, була болючою жартом.
  
  Голоси, що доносилися з бічної вулиці, змусили Сципіона вирішити, що йому краще ненадовго залишитися на місці. Один чорношкірий чоловік сказав: "Давненько не бачив Неро".
  
  "Ти теж не будеш", - відповів інший. "Чортів офэйс спіймав його з пістолетом у кишені".
  
  "Господи Ісусе!" - вигукнув перший чоловік. "Неро завжди був самим нещасливим сучим сином, якого ви коли-небудь бачили. Що вони з ним зробили?"
  
  "Відправ його на Захід, в один з тих таборів", - сказав його друг.
  
  "Зроби це, Господи!" - знову сказав перший чоловік. "Зайди в одне із цих місць, і ти більше не вийдеш".
  
  "Про, може бути, ти розумієш", - сказав інший чоловік. "Може бути, ти розумієш, але це тобі анітрохи не допоможе".
  
  "Ха!" - сказав перший чоловік - звук наполовину бурчання, наполовину самого цинічного сміху, який Сципіон коли-небудь чув. "Ти все правильно зрозумів. Вони кидають тебе в яму в землі або ж кидають у річку на розтерзання аллигаторам і люцианам ".
  
  "Я чув те ж саме", - погодився його друг. "Ковбаса з алігатора дуже смачна. Я більше не збираюся її їсти. Ніколи не зрозумію, кого знав цей алігатор". Він теж засміявся. Чорні люди пішли далі. Вони поняття не мали, що Сципіон їх слухав.
  
  Він почекав, поки їх затихнуть кроки, перш ніж пройти у свою квартиру. У мисливському будиночку подавали неабияку кількість дичини: оленину, єнота, час від часу ведмедя і алігатора. Сципіон сам любив аллигаторовую ковбасу з часником. Він не думав, що коли-небудь знову доторкнеться до цього.
  
  Три дні потому він йшов на роботу, коли поліція та прихильники Партії Свободи з автоматами увірвалися в будівлю. Вони не намагалися розкрити якийсь конкретний злочин. Замість цього вони перевіряли ощадкнижки. Всіх, чиї документи не відповідали вимогам або у кого не було документів, вони арештовували.
  
  "Дай-но мені глянути на ту ощадкнижку, хлопець", - прогарчав поліцейський Сципио.
  
  "Так, сер". Сципио був досить дорослим, щоб годитися поліцейському в отці, але для більшості білих в CSA він завжди був хлопчиком. Він не сперечався. Він просто передав документ. Суперечка з дратівливою людиною з автоматом міг бути небезпечний для вашої тривалості життя.
  
  Коп побіжно переглянув його документи, потім повернув їх. "Чорт візьми, я знаю, хто ти", - сказав він. "Ти роками розгулював у цих модних шмотках. Давай, тягни свою чорну дупу звідси."
  
  "Так, сер. Велике вам спасибі, сер". Сципио багато разів піддавався образам з боку білих за те, що ходив на роботу в смокінгу. Тут, на цей раз, це, здавалося, окупилося. Він пішов звідти в поспіху. Це було негероично. Він знав це. Це гризло його. Але що він міг зробити проти дюжини білих, готових на все? Жодної чортової штуки, і це він теж знав.
  
  Він пройшов всього кілька кварталів, коли позаду нього лунала стрілянина: спочатку одиночний постріл, потім звичайна стрілянина. Він не знав, що сталося, і не був настільки божевільним або схильним до самогубства, щоб повернутися і з'ясувати це, але він думав, що може зробити досить гарне припущення. Хтось, мабуть, вирішив, що його шанси відстрілюватися були вище, ніж вони були б, якщо б він пішов туди, куди копи і стійкі воїни везли людей, яких вони хапали.
  
  Хлопець, який почав стріляти, був, ймовірно, - майже напевно - вже мертвий. Навіть у цьому випадку, хто міг з упевненістю сказати, що він помилявся? Він помер швидко і майже не постраждав. Сципіон подумав про аллигаторах і пошкодував про це.
  
  Один з офіціантів, худорлявий молодий чоловік, на ім'я Нестор, не з'явився в Мисливському будиночку. Джеррі Довер щось пробурмотів і розлютився. Сципио розповів йому про мережі "Террі". Менеджер уважно подивився на нього. - Ти думаєш, вони затримали Нестора за щось?
  
  "Не знаю, містер Довер", - сказав Сципио. "Хоча, може бути, вони могли б".
  
  "Як ти думаєш, що він зробив?" Запитав Довер. "Він тут ніколи нікому не приносила неприємностей".
  
  "Не знаю", - знову сказав Сципио. "Не знаю, чи зробив він що-небудь. Не думаю, що ці поліцейські були вибагливими". Вони стояли прямо за кухнею, в красивому, теплом коридорі. Незважаючи на це, йому хотілося тремтіти. Нестор теж був би в смокінгу. Йому це пішло на користь.
  
  Джеррі Довер потер підборіддя. "Він досить чесний працівник. Дозвольте мені подзвонити пару раз, подивимося, що я зможу з'ясувати".
  
  Що б він зробив, якби Нестор був ледачим ні на що не придатним людиною? Умив руки, як Пілат? Сципіон б не здивувався. Він не став зациклюватися на цьому. Оскільки в команді не вистачало людей, тому що Нестора там не було, він продовжував стрибати.
  
  І Нестор теж не з'явився. У Довера було підібгані вираз обличчя, яке не дозволяло ставити запитання. Сципио і інша команда пережили вечір. Коли він повернувся на наступний день, зниклого офіціанта все ще не було на місці. Це змусило його підійти до менеджера і запитати: "Нестор, він повернувся?"
  
  - Сумніваюся. - Довер говорив так, наче йому доводилося платити за кожне слово, слетавшее з його губ. - Пора наймати нового. Він і свою дупу від Річмонда не відрізнить.
  
  "Нестор, що він зробив?" Сципіон наполягав. "Ти з'ясував?"
  
  - Його заарештували, ось що. - Голос Джеррі Довера звучав сердито на Сципио - або, можливо, на весь світ. - Він теж вибрав для цього біса невідповідний час.
  
  "Що ти маєш на увазі?" Запитав Сципіон. "Зараз невідповідний час для арешту".
  
  Довер кивнув. "Що ж, це так. Зараз невідповідний час. Але, чорт візьми, абсолютно точно невідповідний. Вчора копи сказали мені, що міська в'язниця переповнена. Так що ті ніггери, яких вони зловили в Террі, - ти знаєш про це?"
  
  - О, так, сер, - м'яко сказав Сципио. - Я говорив вам, пам'ятаєте? Мене вони теж майже заспокоїли.
  
  "Абсолютно вірно, ти так і зробив. Що ж, я страшенно радий, що вони цього не зробили, тому що, якби вони це зробили, я втратив би двох офіціантів ". Якщо менеджер ресторану і був радий з якоїсь іншої причини, що вони не заарештували Сципио, він цього не показав. Він продовжив: "В'язниця переповнена, як я і сказав. Тому вони пішли і відправили цих ніггерів в один з тих таборів, які вони заснували ".
  
  "Тоді лорд хе'пі Нестор", - сказав Сципіон. "Хто-небудь, зайдіть в одне із цих місць, я чув, що він більше не виходить, у всякому разі, не дихає". Він чув це як плітку між двома чоловіками, яких ніколи не бачив, але це не означало, що він у це не вірив. У цьому було неприємне відчуття правди.
  
  Джеррі Довер ніяково переступив з ноги на ногу. Що він чув? Ще в ті дні, коли Сципио працював у Marshlands, він був переконаний, що Коллетоны не можуть зберігати секрет довше декількох хвилин, перш ніж чорношкірі на плантації теж дізнаються про це. Тут, в Мисливському будиночку, кольорові кухарі, офіціанти та прибиральниці швидко з'ясували все, що знали їх білі боси. Чи знали? Точно так само, як чорні зберігали секрети від білих за необхідності, так і білі могли визнати розумним приховувати певні речі від чорних.
  
  Але якщо Довер і мав такого роду знаннями, це ніяк не відбилося на його обличчі. Сципіон думав, що так і буде. Довер зробив те, що повинен був зробити, щоб вижити в світі, в якому він опинився. Хто цього не робив, крім божевільних і святих? Але менеджер був досить чесною, досить порядним. Він не був стійким "Свобода!" - репетує мужланом без двох мозкових клітин, які могли б тертися один об одного.
  
  Він сказав: "Тоді ти хочеш бути обережнішими на вулиці, чи не так? Ти знаєш, що у мене є деякі зв'язки. Але, схоже, я нічого не можу вдіяти ні з одним з цих місць".
  
  "Я дуже добре слідкую за собою, сер", - відповів Сципио. "Ви говорите, міська в'язниця переповнена?" Джеррі Довер кивнув. Сципіон запитав його: "Білих людей зараз відпочивають, значить, білі люди теж відправляється в табори?"
  
  Його бос подивився на нього так, наче той запитав, чи приніс лелека матерям їх дитинчат. "Не говори дурниць", - сказав Довер.
  
  Це теж був хороший рада. Так було завжди. Що турбувало Сципіона, так це те, що цього могло виявитися недостатньо. Він уникнув останньої пастки швидше завдяки везінню, ніж чого-небудь іншому. Ви могли б сказати людині, щоб він не був дурним, і, можливо, - якщо б він не був дурним з самого початку - він послухався. Але як, чорт візьми, ви могли б сказати людині, щоб він не був нещасливим?
  
  
  Половина шостого ранку. Пролунав сигнал до пробудження. Армстронг Граймс застогнав. У нього був час для цього єдиного мимовільного протесту, перш ніж він скотився з койки і його ноги торкнулися підлоги казарми в Форт-Кастере за межами Колумбуса, штат Огайо. Потім він почав функціонувати, принаймні, досить добре. Він одягнув свою сіро-зелену форму, застелив ліжко і вибіг на вулицю, щоб зайняти своє місце на перекличці - і все це протягом п'яти хвилин.
  
  Те, що траплялося з опаздывающими чоловіками, давно переконало його в тому, що спізнюватися - погана ідея. Вдома мати велику частину часу заправляла йому постіль. Він був недбалий, коли вперше потрапив сюди. Тепер десятицентовик відскочив від його ковдри і високо підстрибнув. У сержанта по стройовій підготовці не було причин скаржитися на нього або навіть помічати його - ці два поняття часто були синонімами.
  
  Він стояв там, намагаючись не тремтіти на холодному світанні. Коли прийшов час, він заспівав, щоб оголосити про свою присутність. В іншому він зберігав мовчання. Всі інші зробили те ж саме. Вряди-годи сержанти-строевики, здавалося, були в милосердного настрої. Вони дозволили присутнім солдатам відправитися на сніданок після мінімального бурчання і лайки.
  
  У Форт-Кастере всі марширували всюди. Армстронг почав думати, що "Ти повинен йти" було написано в Біблії десь прямо під "Ти не повинен убивати" і "Ти не повинен вимовляти ім'я Господа всує" - дві заповіді, про порушення яких він дізнавався все більше з кожним днем.
  
  Він взяв піднос, тарілку, кружку та столове срібло, потім перейшов до їжі. Помічник кухаря поклав на тарілку яєчню-бовтанку, картопляні оладки і жирний просмажений бекон. Інший налив у кухоль кави, майже такого міцного, що можна було проїсти денце. Армстронг зайняв місце за довгим-предлинным столом. Він поклав в каву досить вершків і цукру, щоб трохи приправити його, посолив яйця, картоплю і поперчил яйця, а потім почав накладати чау-чау.
  
  За сніданком ніхто багато не розмовляв. Ні в кого не було часу. Вправа тут було простим: годуйте особа як можна швидше. Армстронг ніколи особливо не дбав про хороші манери. Тут йому не потрібно було турбуватися про них. Порівняно з тим, як їли деякі хлопці, він, можливо, був з самих низів. Час від часу йому це здавалося досить кумедним. Найчастіше у нього не було часу турбуватися про це, так чи інакше.
  
  Як тільки він закінчив, він засунув свій піднос і брудний посуд бідним разгильдяям, які чергували на КП. Потім він поспішив на прогулянковий майданчик. Він був не першим, але був далекий від останнього. Погані речі траплялися з хлопцями, які прикривали тил.
  
  Звичайно, погані речі траплялися з усіма відразу після сніданку. Жорстока гімнастика і трехмильная пробіжка були не тим способом, який Армстронг використав би для заспокоєння шлунка. Сержантам-строевикам було наплювати на його думку. У них були свої цілі. В його класі для призову, як і в будь-якому іншому, були товстуни і слабкі хлопці. Він пам'ятав, ким вони були. Але товстуни більше не були товстунами, а слабкі хлопці більше не були слабаками. Про деякі вибули, просто не витримавши напруги. Люди говорили, що один хлопець загинув, намагаючись це зробити, але Армстронг не знав, чи вірить він у це. Більшість новобранців, незалежно від того, в якій формі вони були спочатку, з тих пір стали загартованішими.
  
  Після пробіжки новобранці "розслабилися", вишикувавшись у бойовий порядок. "Наліво...! Наліво...! Наліво, направо, наліво!" - кричав сержант-строевик. "У тил... хаарх!" Він кричав на когось, хто не міг підтримувати ритм, навіть якби від цього залежало його життя. У компанії Армстронга була пара таких нещасних, які зазнали більш ніж справедливої порції образ. Він так і не зрозумів, навіщо армії все ще потрібні навчання в зімкнутому строю. Робити це там, де ворог міг тебе бачити, було вірним шляхом до масового знищення. Але у нього не виникло жодних проблем з тим, щоб відрізнити одну ногу від іншої або повернути праворуч, а не ліворуч, коли він почув: "На правий фланг... хаарх!"
  
  На обід в той день були тости з рубаної яловичини з вершками, або, як ще їх називають, м'ясні котлети з вершками, або, частіше, гівно на гальці. Армстронгу було все одно, як це називають люди. Йому теж було все одно, що він отримає, головне, щоб цього було вдосталь. Він би з'їв коня й погнався за візником - і, враховуючи, з якою швидкістю він міг проїхати ці три милі, він, ймовірно, наздогнав би її.
  
  Після обіду були брудні бої і стрільба з гвинтівки. Як будь-досить крутий хлопець, закінчив середню школу, Армстронг думав, що дещо знає про брудних боях. Сержант по стройовій підготовці, який безжально побив його на уроці в перший день, навчив його зворотному. Він був вражений, виявивши, що все, що можна зробити ліктями, колінами, ступнями і зігнутими пальцями. Якщо б у вас випадково опинився ніж...
  
  "Будь-якій цивільній особі, яка буде чіплятися до мене, краще, щоб його похорони були сплачені", - сказав він.
  
  Сержант-інструктор похитав головою. - Можливо, він теж пройшов через це. Або в нього може бути пістолет. Пістолетом по яйцях не даси. Пам'ятай це, або в кінці кінців ти помреш.
  
  Армстронгу це здалося доброю порадою. Багато чого з того, що говорили сержанти-інструктори, здалося йому доброю порадою. Чи скористається він ним - інше питання. Він був зацікавлений в отриманні відповідей від когось іншого не більше, ніж будь-який інший чоловік його віку. Він думав, що сам у всьому розібрався.
  
  Після бойової підготовки він і його рота вирушили на стрільбищі. Це дійсно підкріпив слова сержанта. Якщо б у вас в руках був Спрінгфілд, ви могли б зробити дірку в людині - або мішені у формі людини - з набагато більшої відстані, ніж людина може всадити черевик вам у живіт. А Армстронг був хорошим стрільцем.
  
  "Багато хто з вас, хлопці, думають, що ви круті хлопці", - сказав інший сержант-строевик. У цього на грудях позвякивала прекрасна колекція медалей снайпера і експерта. "Однак послухайте мене. Є одна велика різниця між тим, щоб робити це тут, на полігоні, і в польових умовах. У польових умовах інший сучий син відстрілюється. І якщо ти думаєш, що це не має значення, то ти спиш ".
  
  Армстронг тільки хмикнув. Він був упевнений, що це не має значення. Він міг зробити це тут. Наскільки він був стурбований, це означало, що він міг це зробити, і крапка.
  
  Сержант-інструктор сказав: "Деякі з вас думають, що я жартую. Деякі з вас думають, що я кажу, засунувши голову в дупу. Що ж, ви скоро дізнаєтеся. На полі бою все по-іншому. До біса багато хлопців виходять на вулицю і взагалі не стріляють. Є багато інших, які не ціляться першими. Вони просто направляють свою зброю кудись- ймовірно, в повітря - і починають бити ".
  
  "Що за купка дурнів", - прошепотів Армстронг новобранцеві поруч з ним. Йому хотілося голосно засміятися, але він стримався. Це привернуло до нього увагу сержанта-строевика, чого він зовсім не хотів.
  
  Як би те ні було, сержант кинув похмурий погляд в його бік, але це не стосувалося його особисто. Сержант-ветеран продовжив: "Є тільки одна річ, в якій тобі пощастило. У іншої сторони буде стільки ж невдач, скільки і у нас. Це може продовжити життя деяким з вас більше, ніж ви заслуговуєте. З іншого боку, можливо, і немає. Кулемет, чорт візьми, не дуже розбірливий у тому, кого він обирає. Його обличчя запаморочилось. - Я повинен знати. Він теж носив стрічку "Пурпурного серця".
  
  - Питання, сержант? - покликав хтось.
  
  "Так, продовжуй".
  
  "Це правда, що конфедерати дають своїм солдатам багато-багато автоматів?" запитав юнак.
  
  "Так, передбачається, що це правда", - сказав сержант. "Я сам не дуже-то вірю в цю ідею. Пістолет-кулемет стріляє тільки пістолетними патронами. У нього не така вже велика забійна сила, а радіус дії досить малий. Він зупинився і потер підборіддя. Він посинів від щетини, хоча цим ранком він, безсумнівно, пригладив її. "Звичайно, пістолети-кулемети викидають у повітря біса багато свинцю. І чортові конфедерати можуть затримувати дихання, поки не посинеют, але у них ніколи не буде стільки людей, скільки у нас. Я думаю, саме тому вони і намагаються це зробити ".
  
  Інший новобранець подав голос: "Чому ніхто не зробив автоматичну гвинтівку, якщо пістолет-кулемет недостатньо хороший?"
  
  "Передбачається, що конфедерати теж намагаються це зробити, але є проблеми", - сказав сержант. "Віддача, знос механізму, перегрів, підтягування зброї при стрільбі на повному автоматі, підтримання чистоти в польових умовах - ось деякі з речей, про які вам слід турбуватися. Я б не впав замертво від подиву, якби ми теж почали використовувати щось подібне в один прекрасний день, але і не затримуйте дихання. А Спрінгфілд - біса гарне зброю. З його допомогою ми виграли війну. Ми можемо виграти ще одну, якщо знадобиться ".
  
  Він почекав. Звичайно ж, це викликало ще одне питання: "чи Збираємося ми вести ще одну війну з Конфедеративными Штатами?"
  
  "Незбагненно", - відповів сержант по стройовій підготовці. "Я отримав свою долю битв і повністю задоволений. Але якщо цей сучий син Физерстон не... Для світу потрібні двоє, але один може розв'язати війну. Якщо він почне, той від нас і від вас залежить її завершення ".
  
  Армстронг Граймс не скаржився. Якщо б йому довелося служити в армії, він хотів бути там, поки вона в дії. Який у цьому сенс інакше? Він не думав про те, що може постраждати. Він особливо не думав про те, що його вб'ють. Подібне траплялося з іншими людьми. З ним такого просто не могло статися. Він збирався жити вічно.
  
  Сержант сказав: "І якщо він почне нову війну, ви закінчите її, вірно? Ви надерете паршиву дупу CSA по всьому кварталу, вірно?"
  
  "Так, сержанте!" - закричали молоді люди. Всі вони були переконані у власному безсмертя, як Армстронг Граймс.
  
  - Я вас не чую. Сержант приклав долоню до вуха.
  
  "Так, сержанте!" Новобранці були на футбольному матчі. Армстронг кричав так голосно, як ніхто інший.
  
  "Так-то краще", - дозволив сержант по стройовій підготовці. "Не дуже добре, але краще". Навряд чи щось з того, що хто-небудь робив на початковій підготовці, було хорошим. Ти міг бути ідеальним, але ти все одно був недостатньо хороший. Вони хотіли, щоб ти старався, поки не впадеш з ніг. Люди теж намагалися.
  
  На обід була смажена курка з консервованою кукурудзою і шпинатом, а на десерт - яблучний пиріг по-італійськи. Смажена курка була несмачною, але ви могли з'їсти стільки, скільки хотіли, що багато компенсувало. Армстронг використав їжу, щоб відплатити своєму організму за недосипання.
  
  Після вечері у нього була пара годин наодинці з самим собою - єдине час за день, коли він не був без свідомості, ні в знемозі. Він міг написати додому - що робив недостатньо часто, щоб догодити матері, - або почитати книгу, або пограти в покер, або поговорити з іншими новобранцями, відпочиваючими після виснажливого дня, або зайнятися тим, чим він зазвичай займався: лежати на своєму ліжку і курити цигарку за цигаркою. Люди говорили, що вони шкідливі для вітру. Йому було все одно. Він подолав свої три милі без будь-яких проблем, а сигарети допомогли йому розслабитися.
  
  "Ти думаєш, буде війна?" - запитав хтось. Останнім часом це питання виникало все частіше.
  
  "Якщо це так, то чортові конфедерати пошкодують", - відповів хтось інший.
  
  "До біса вірно", - сказав Армстронг посеред загального гула згоди.
  
  "Ми можемо обіграти їх", - сказав хтось, а потім додав, що, можливо, було кредо молодої людини: "Якщо це зробили наші батьки, чорт візьми, ми можемо зробити це легко".
  
  "До біса вірно", - знову сказав Армстронг. Через дві години після його звільнення вони провели імітацію нічної атаки. Він схопився з ліжка, щоб відбити напад уявних ворогів. Він не нудьгував по сну. Навіщо йому це? Він і так був занадто далеко позаду, щоб ще щось мало значення.
  
  
  Полковник Кларенс Поттер уявив собі чоловіка, якого ніколи не бачив. Він не знав, живе людина у Далласі, Мобілі, Нешвіллі, Чарльстоні або Річмонді. Де б він не жив, він ідеально вписувався. Він говорив так само, як оточуючі його люди. Він теж виглядав як вони і діяв так само, як вони. Коли прийшов час крикнути "Свобода!", він заволав так само голосно, як і всі інші. Коли він випивав кілька кухлів пива в салуні, то бурчав з приводу того, що нововведення "клятих янкі" у вигляді передачі вперед зробило з великою грою у футбол.
  
  А коли він був один, цей чоловік, якого Поттер ніколи не бачив, писав безневинні на вигляд листа або відправляв невинно звучать телеграми в Сполучені Штати. Він буде вести справи з якоюсь фірмою або для неї, що базується на північ від лінії Мейсона-Діксона. І деякі з його повідомлень дійсно будуть невинними, а деякі з них потраплять прямо в військове міністерство США у Філадельфії.
  
  Чоловік, якого Поттер ніколи не зустрічав - і ніколи не зустріне - був дзеркальним відображенням шпигунів, якими він керував у США. У нього була ідея. Він повинен був припустити, що у його колеги в Сполучених Штатах теж було таке. Йому це не подобалося, але він повинен був у це вірити. Він продовжував задаватися питанням, якої шкоди може завдати цей уявний американський шпигун.
  
  Проблема була в тому, що цей ублюдок майже напевно не був уявним. Німцеві було важко говорити як французу, і навпаки. Але янкі і конфедерат з самого початку були дуже близькі. Відмінності в акценті були незначними. Якщо ви приїхали з США, було потрібно не забувати говорити такі речі, як "записка" або "банкнота" замість "рахунок". Люди підуть за вами, якщо ви скористаєтеся вашим власним словом, але вони будуть знати, що ви іноземець. Але якщо ви будете обережні, ви зможете вижити.
  
  Кларенса Поттера турбувало дещо ще. Він керував "шпигунами". Ймовірний двійник одного з тих, ким він керував, теж міг бути шпигуном. Однак, якщо б у вас були люди як шпигунів, хіба ви не використовували б їх також в якості провокаторів? Як диверсантів?
  
  Він не знав, чи є у конфедератів провокатори і диверсанти, які переховуються в США. Він не знав, тому що це було не його справа. Чого він не знав, він не міг сказати. Однак на курсі філософії в Єлі він дізнався про те, що Платон називав щирими думками. Він був чертовски впевнений, що у нього було одне з них з цього питання. У нього також було кілька твердих думок про те, куди він засунув провокаторів і саботажників.
  
  Він сів за друкарську машинку, щоб надрукувати меморандум. У ньому він ні слова не сказав про шпигунів, провокаторів і диверсантів у Сполучених Штатах. Він дійсно згадав про можливість того, що їх американські аналоги діють в Конфедеративних Штатах. Було б прикро, писав він, якщо б США змогли скористатися схожістю між двома країнами в мові, звичаях і одязі, і слід сподіватися, що в даний час робляться кроки щодо запобігання такого небезпечного розвитку подій.
  
  Коли він перечитав пропозицію, куточки його рота гидливо опустилися. Йому не подобалося писати таким чином; від цього у нього скрипіли зуби. Він волів би відразу перейти до справи. Але він знав офіцерів, які побачать меморандум. Вони написали "нісенітниця собачу". Вони теж чекали, що прочитають його. Активні дієслова тільки налякали б їх. Вони самі були не надто активні.
  
  Як тільки він надіслав меморандум по ланцюжку командування, він перестав турбуватися про це. Він вирішив, що, ймовірно, не отримає відповіді. Якби Армія, або Партія Свободи, чи то ще хтось стежив за підозрілими особистостями, він би цього не зробив. Ніхто не став би плескати настирливого полковника по руці і говорити: "Ну, ну. Не варто турбуватися, дорога.
  
  Через кілька днів він писав записку, коли задзвонив телефон на столі. Його рука злегка здригнулася - рівно настільки, щоб зіпсувати слово. Він надряпав його, перш ніж зняти трубку. "Кларенс Поттер". Він не сказав, що працює у розвідці. Всі, хто ще не знав, помилилися номером.
  
  "Привіт, Поттер. Ти підлий сукин син, чи не так?"
  
  "Здрастуйте, містер президент", - обережно відповів Поттер. "Це комплімент чи ні? При моїй роботі, так і повинно бути".
  
  "Чорт візьми, так, це комплімент", - відповів Джейк Физерстон. "Це також засудження нас. Ми багато думали про те, що ми можемо зробити з "проклятими янкі". Ми недостатньо турбуємося про те, що ці виродки можуть з нами зробити.
  
  Коли його граматика зайшла так далеко, він був щиро розгніваний. Він також розповів Поттеру, з приводу чого був дзвінок. "Значить, ви читали меморандум?"
  
  "До біса вірно, я це читав. Ці два придурка над тобою підкинули це мені. Вони запитували: "Що ти хочеш зробити з цим тут? "
  
  Кларенс Поттер ледве стримав сміх. Физерстон, може, і був президентом CSA, але все одно розмовляв як сержант-лихослов, особливо коли цілився в офіцерів. "Що ви хочете з цим зробити, містер президент?" - запитав Поттер.
  
  "Ти задав питання. Я хочу, щоб хто-небудь дав мені відповіді на деякі. Я чертовски впевнений, що у мене їх зараз недостатньо. Як би ти хотів це зробити? Я проведу тебе в бригадні генерали.
  
  Тільки два підвищення дійсно мали значення: одне - до рядового, а інше - до генеральського звання. Тим не менш, Поттер сказав: "Сер, якщо б у мене був вибір, я б вважав за краще працювати з нашими активами там, ніж з їх активами тут. Я хочу нанести удар по цим людям, коли прийде час".
  
  "Навіть якщо це буде коштувати тобі підвищення?" Физерстон міг означати тільки одне: "Наскільки ти серйозний?"
  
  "Навіть якщо це станеться", - твердо сказав Поттер. "Я все одно не очікував повернутися в армію. Я зробив це не заради вінка навколо моїх зірок. Я зробив це заради країни". І щоб не давати тобі приводу позбутися від мене. Він цього не говорив. Навіщо нагадувати Физерстону?
  
  "Тоді гаразд. Ви отримали це і підвищення", - сказав президент. "Тепер це ваше дітище, генерал Поттер".
  
  Це дійсно було приємно. Насправді, це було страшенно приємно. І це було ще краще, тому що Поттер не очікував, що коли-небудь отримає це. Коли він сказав: "Спасибі вам, пане президент!" - його слова прозвучали набагато щиріші, ніж він очікував, розмовляючи з Джейком Физерстоном.
  
  "Я думаю, ти це заслужив", - відповів Физерстон. "Я думаю, ти і з цим непогано впораєшся. Ти чекаєш півгодини, а потім йдеш прямо в кабінет бригадного генерала Макджилливрея і берешся за роботу. З цього моменту все в твоєму розпорядженні."
  
  "Так, сер", - відповів Поттер, але він розмовляв з мертвої лінією. Він на мить замислився, чому президент хоче, щоб він почекав, але тільки на мить. Він знав Джейка Физерстона більше двадцяти п'яти років. Він міг здогадатися, що Джейк буде робити в ці півгодини.
  
  І його здогадка підтвердилася. Коли він увійшов до кабінету свого начальника - ні, свого колишнього начальника - бригадний генерал Стенлі Макджилливрей був блідий і тремтів. "Я так розумію, ви повинні замінити мене?" він задихнувся, коли побачив Поттера.
  
  "Думаю, що так". Поттер у свій час накинувся на чимало некомпетентних офіцерів, але у нього не вистачило духу сказати щось єхидне Макджилливрею. Інший офіцер розвідки був зломлений людиною, наскільки він коли-небудь бачив такого. Насправді, він був настільки жахливо зломлений, що Поттер на цей раз був зворушений швидше співчуттям, ніж сарказмом. - Сподіваюся, президент не був надто суворим до вас?
  
  "Це, полковник Поттер - прошу вибачення, генерал Поттер - те, що вони називають безнадійної надією", - з гіркотою відповів Макджилливрей. "Я думаю, ви знайдете тут все в порядку. Я думаю, ви знайдете його в кращому стані, ніж мені приписували. Доброго дня. Удачі ". Судячи з того, як він, спотикаючись, вийшов з офісу, його можна було прийняти за сліпого.
  
  "Бідний ублюдок", - пробурмотів Поттер. Кожен, хто потрапляв під вогонь "люті" Джейка Физерстона, обугливался. Він бачив це сам, частіше, ніж хотів згадати.
  
  І тоді він викинув Стенлі Макджилливрея з голови. Він був знайомий лише з приблизно третю роботи, виконуваної цим столом. Він повинен був вивчити інше ... і у нього було стійке відчуття, що йому доведеться вивчити це у відчайдушній поспіху. Физерстон біса впевнений, що не буде його чекати. У Физерстона ніколи не було звички когось чекати.
  
  Поттер одну за одною переглянув паперові папки на столі. У деяких з них були речі, які він очікував знайти. У кількох були сюрпризи. Він сподівався, що вони будуть. Якщо б він був в змозі розгадати все, що робив Макгилливрей, хіба "кляті янкі" не зробили б те ж саме?
  
  Деякі з сюрпризів дійсно були сюрпризами. Конфедерати керували людьми у Філадельфії ще до Першої світової війни. Вони набирали молодих людей, яким потрібно було те чи інше - і деяких, яким потрібно було переконатися, що те чи інше ніколи не стане надбанням громадськості. Не всі ці молоді люди протрималися довго. Деякі загинули на війні. У деяких не склалася кар'єра, на яку вони сподівалися, і тому вони виявилися марними в якості джерел. Але жменька з них до теперішнього часу була в стані знати деякі дуже цікаві речі і передавати їх далі.
  
  Активи далі на захід теж були цікавими. Більшість уявлень Поттера про те, де вони знаходяться, виявилися правильними. Знову ж таки, він отримав кілька сюрпризів про те, хто вони такі. Це не мало великого значення. До тих пір, поки він міг ними користуватися...
  
  Він також перевірив процедури, встановлені бригадним генералом Макджилливреем для підтримки зв'язку зі своїми людьми в США на випадок виходу з ладу звичайних каналів зв'язку - простіше кажучи, на випадок війни. Вони були непоганими. Він сподівався, що зможе знайти спосіб зробити їх краще. Справжня проблема, яку він бачив, полягала в тому, наскільки вони були повільними. Він розумів, чому це було так, але йому це не подобалося. "Повинен бути спосіб трохи краще", - пробурмотів він, не впевнений, чи правий він.
  
  Ближче до вечора в новому офісі задзвонив телефон. Коли він підняв трубку, на іншому кінці дроту була Енн Коллетон. - Вітаю, генерал Поттер, - промуркотала вона йому на вухо.
  
  "Господи Ісусе!" Поттер різко випростався у своєму новому обертовому кріслі. Воно відрізнялося від того, яким він користувався раніше; він ще не звик до нього. Його скрип теж звучав забавно. "Звідки ти це знаєш?"
  
  "Мені потрібно було про щось поговорити з президентом", - відповіла вона. "Він сказав мені, що підвищив тебе".
  
  "О." Тривога Поттера випарувалася. Якщо вона почула це від Джейка Физерстона, навряд чи це було порушенням безпеки. "Добре".
  
  "Він розповів мені дещо і про те, чому підвищив тебе", - сказала Енн. "Ти справді думаєш, що "кляті янкі" влаштують тут пекло, якщо ми почнемо війну?"
  
  "Ну, я не можу знати напевно. Але я б на їх місці так і зробив. Я точно знаю, що вони дали нашим ниггерам зброю під час останньої війни. Якщо буде ще один, вони будуть дурнями, якщо не зроблять цього знову. Вони виродки. Вони не дурні. Ми думали, що це було в 1914 році. З тих пір ми за це платимо".
  
  "Ми можемо розшукати людей, яких вони тут тримають?" Запитала Енн.
  
  "Звичайно, можемо", - відповів Поттер, подумавши: "Ні за що на світі". Більш правдиво він продовжив: "Чим наполегливіше ми будемо переслідувати їх, тим обережніше їм теж доведеться бути".
  
  "Угу", - задумливо мовила Енн.
  
  Вона була, чорт візьми, достатньо розумна, щоб побачити суперечності між двома словами, які він сказав. Він змінив тему: "Про що ви говорили з президентом?"
  
  "Час проведення пропагандистської кампанії тут, в Південній Кароліні", - сказала вона. Поттеру стало цікаво, що це значить. Він не хотів вдаватися з нею в подробиці. Одному Богу відомо, наскільки надійною була ця лінія. Але найбільш вірогідне пояснення, яке він міг придумати самостійно, полягало в тому, що ми говорили про те, коли почнеться війна.
  
  
  Ебнер Доулінг підніс до очей польовий бінокль і подивився через річку Огайо в Кентуккі. Сам факт спостереження за Кентуккі Здалеку так розлютив його, що йому захотілося роздутися, як жаба-бик. Наскільки він був стурбований, йому не слід було дивитися на чужу країну, коли він дивився на Кентуккі. Він повинен був бути в штаті, готуючись захищати його від конфедератів. Якщо б вони хотіли відібрати це у нього, вони могли б спробувати. Він міг би пообіцяти їм теплий прийом.
  
  Тепер... Тепер йому потрібно було придумати, як захистити Огайо. Генеральний штаб великодушно прислав йому кілька планів, підготовлених ще до Першої світової війни. Вони були б як раз тим, що йому було потрібно, за винятком того, що вони ігнорували літаки і бочки і ледь визнавали існування вантажівок. З 1914 року все змінилося. Доулінг знав це. Він молив Бога, щоб Генеральний штаб теж це зробив.
  
  Дещо з того, що передбачалося в старих планах, все ще було розумним. На всіх мостах через Огайо були встановлені підривні заряди. Артилерія прикривала мости та інші можливі точки перетину. Зенітні гармати висунули носи з-за замаскованих гармат. Якби конфедерати спробували змусити його знаряддя замовкнути бомбами, їм довелося б нелегко.
  
  Він тримав свої основні сили далі в Огайо, ніж рекомендувалося за старими планами. Знову ж таки, літак був головною причиною цього. Він також хотів отримати деяке уявлення про те, що роблять конфедерати, перш ніж відправляти туди своїх людей.
  
  Кастер кинувся б прямо на них, де б вони не здалися в перший раз, подумав він. Те, як він закотив очі, показувало його думку про це. Кастер кинувся б в атаку, упевнений як диявол. Може бути, він знищив би все на своєму шляху. Може бути, він наткнувся б просто на засідку. Але втриматися від нападу він міг не більше, ніж бик, коли матадор змахує плащем. Меч? Який меч? Кастер б по-хуліганськи подумав.
  
  До кращого або до гіршого до кращого або до гіршого - Доулінг був більш обережний. Якщо армія Конфедерації увійде в США, він хотів уповільнити це. З його точки зору, якщо конфедерати не здобудуть швидких перемог, у них будуть проблеми. У довгому, затяжному протистоянні перевага була у США. Доулінг не думав, що це змінилося з часів Першої Світової війни.
  
  Він знову підняв польовий бінокль. Кентуккі, здавалося, стрибнув до нього. Джейк Физерстон збрехав про те, що не пускає солдатів в штат. Він збрехав про те, що не просить більше землі. Як хто-то в Сполучених Штатах міг довіряти йому зараз? Ви не могли. Все було так просто.
  
  Навіть Ел Сміт прозрів. Президент США сказав, що дасть відсіч, якщо CSA спробує захопити землю силою. Доулінг був повністю за це. Але можна було зробити набагато більше. Це могло статися, але не сталося. Всі знали, що конфедерати переоснащуються. Якщо б США серйозно прагнули показати Физерстону, хто тут головний, країна могла б зробити це швидко і легко в 1935 році. Зараз ніщо не дається швидко і легко.
  
  І Сполучені Штати були не так готові, як слід було б. Доулінг подумав про весь час, витрачений даремно в 1920-ті роки. Конфедерати тоді були на взводі, або на взводі, або посміхалися і говорили, які вони дружелюбні. Навіщо будувати бочки краще, якщо вам ніколи не доведеться ними користуватися? Як це часто траплялося в політиці, в кінці кінців, ні разу не виявилося, що це не так вже й довго.
  
  - Сер? - гукнув ад'ютант, що стояв поруч з Доулингом. - Сер?
  
  Доулінг був занурений у власне зневіру. Йому стало цікаво, як довго молодий чоловік намагався привернути його увагу. Як би довго це не тривало, врешті-решт йому це вдалося. "Так, майор Чандлер? В чому справа?"
  
  "Сер, капітан Литвинов з Відділу спеціального озброєння у Філадельфії прибув з Коламбуса, щоб порадитися з вами", - відповів Чандлер.
  
  - Невже? Будь Даулінг проклятий, якщо він хотів радитися з ким-небудь з того, що евфемістично називалося Відділом спеціального зброї. Незалежно від того, чого він хотів, у нього не було вибору. "Добре. Давай покінчимо з цим ". Можливо, він говорив про похід до дантиста.
  
  - Макс Литвинов, сер, - представився капітан, віддаючи честь.
  
  Доулінг віддав честь у відповідь. - Радий познайомитися, - збрехав він. Литвинов був навіть більше схожий на розумника, ніж він очікував. Капітану з кобальтово-синіми і золотисто-жовтими знаками розрізнення на комірі було не більше тридцяти. Він був приблизно п'яти футів чотирьох дюймів на зріст, худорлявий і непоказний, в окулярах з товстими скельцями в сталевій оправі і тонких темних вусах, які виглядали так, наче він домалював їх обгорілої сірником для любительського спектаклю.
  
  Як би він виглядав, він був винятково діловим. "Це буде хороша місцевість для застосування спеціальних агентів", - уривчасто сказав він.
  
  Можливо, він говорив про шпигунів. Можливо, він і був шпигуном, але він ним не був. Доулінг надто добре знав, про що говорив. У Даулинга також була досить хороша ідея, чому Литвинов не сказав прямо, що він мав на увазі. Люди, що потрапили у Відділ спеціального зброї, часто цього не робили. Це було свого роду магія: якщо вони не називали свого справжнього імені, їм не потрібно було думати про те, що вони роблять.
  
  "Ви говорите про отруйному газі". У Даулинга не було таких заборон.
  
  Макс Литвинов кашлянув. Його жовтаві щоки почервоніли. "Ну ... так, сер", - пробурмотів він. Він був капітаном. Він не міг дорікнути людини із зіркою на кожному плечі. Однак кожна лінія його тіла кричала про те, що він хотів цього.
  
  "Дуже шкода", - подумав Доулінг. Він був на передовій разом з генералом Кастером, коли США вперше застосували хлор проти конфедератів у 1915 році. "Газ - брудна справа", - сказав він, і щоки капітана Литвинова почервоніли ще сильніше. "Ми використовуємо це, конфедерати використовують це, деякі солдати з обох сторін в кінцевому підсумку гинуть, і нікому від цього не стає краще. Який у цьому сенс?"
  
  "Суть, сер, дуже проста", - натягнуто відповів Литвинов. "Якщо ворог використовує спеціальний агент", - він все ще не сказав "газ", - "а ми ні, то наші люди в кінцевому підсумку помруть, а його немає. Отже ..."
  
  Чого Доулингу хотілося, так це крикнути: "Пішов ти!" і надерти капітану дупу. На жаль, він не міг. Литвинов був прав. Надавати CSA таку перевагу було б нерозумно, можливо, самогубство. "Продовжуйте", - прогарчав Доулінг.
  
  "Так, сер. Ви, напевно, знайомі з агентами, які використовувались в останній війні?" Капітан Литвинов говорив так, ніби не вірив у це. Коли Доулінг кивнув, Литвинов знизав плечима. Він продовжив: "Можливо, ви менш знайомі з тими, які були розроблені в кінці військових дій і згодом".
  
  "Так і є", - подумав Даулінг. І слава Богу за маленькі ласку. Але він не міг сказати цього Литвинову. Йому, нехай допоможуть йому небеса, доведеться працювати з цією людиною. Що він дійсно сказав, так це: "Я весь-увага".
  
  "Добре". Капітан Литвинов виглядав задоволеним. Йому подобалося розповідати про своїх іграшках, показувати їх, пояснювати - у здаються безкровними виразах - що вони можуть робити. Якщо це не було мірою його прокльони, Доулінг не міг собі уявити, що могло б бути. Литвинов продовжив: "По-перше, є азотний іприт. Ми використовували дещо з цього в 1917 році. Це міхурово засіб.
  
  "Що?" Запитав Даулінг. У співробітника Відділу спеціального зброї, можливо, і був свій словник евфемізмів, але це навіть не звучало як справжнє англійське слово.
  
  Литвинов неохоче переклав: "Засіб, що викликає утворення бульбашок. Слизові оболонки та шкіра. Його не обов'язково вдихати, щоб бути ефективним, хоча вважається, що при ураженні легенів він призведе до все більш важких втрат. І це стійкий агент. При відсутності сильного впливу прямих сонячних променів або дощу він може залишатися на місці і діяти місяцями. Відмінний спосіб позбавити супротивника доступу на територію."
  
  - І для нас, - сказав Доулінг.
  
  Капітан Литвинов виглядав ураженим. "Ні в якому разі, сер. Війська з належним захисним спорядженням та обізнаністю про те, що агент знаходиться в цьому районі, можуть діяти досить добре".
  
  "Добре", - сказав Даулінг, хоча це було зовсім не так. "Які ще маленькі іграшки у тебе є?"
  
  "Пройдіться зі мною, сер, якщо будете так люб'язні", - сказав Литвинов і повів його геть від офіцерів і рядових з його оточення. Коли молодий капітан переконався, що вони перебувають поза межами чутності, він продовжив: "У нас також є те, що ми називаємо нервово-паралитическими речовинами. За смертоносности вони на крок вище інших агентів, які ми використовуємо".
  
  Доулингу секунда знадобилася або дві, щоб зрозуміти, що означає "смертельний результат". Коли він зрозумів, то пожалів про це. - Нервово-паралітичні речовини? його занудило.
  
  "Абсолютно вірно". Литвинов кивнув. "Знову ж, вони ефективні як при вдиханні парів, так і при контакті з шкірою. Вони перешкоджають тому, щоб нервові імпульси ініціювали м'язову активність". Це звучало якось не дуже. Але його наступна фраза пояснила, що це означало: "Летальність настає через серцево-легеневої недостатності. Початок захворювання відбувається досить швидко, і кількість речовини, необхідного для його індукції, дуже мало ".
  
  "Як мило", - сказав Доулінг. Капітан Литвинов просяяв. Доулінг пробурмотів: "Цікаво, навіщо нам ще турбуватися про кулі".
  
  "Я теж, сер. Я теж". Литвинов був дуже серйозний - в даних обставинах це була абсолютно правильна фраза. Але потім, неохоче, як стара діва, що розповідає про факти життя, він визнав: "У цих нервово-паралітичних речовин дійсно є протиотрута. Але його треба вводити шляхом ін'єкції, і якщо його вводять помилково, він сам по собі токсичний ".
  
  "Все це чудові новини", - сказав Даулінг - ще одна нахабна брехня. Він з нетерпінням чекав обіду. Зазвичай він так і робив. Однак зараз у нього пропав апетит. І йому в голову прийшов новий і важливий питання: "Приємно знати, що у нас є все це в наявності. Але скажіть мені, капітане, що конфедерати, швидше за все, кинуть проти нас, якщо почнеться війна?"
  
  Макс Литвинов заморгав за скельцями окулярів. "Я краще знайомий з нашою власною програмою ..."
  
  "Чорт візьми, капітан, я не збираюся просто стріляти з цих штуковин у ворога. Я теж буду на боці супротивника. Що я отримаю? Що я можу з цим вдіяти?"
  
  "Респіратори є актуальною проблемою. Захисний одяг набагато менш доступна і, як правило, обмежує рухливість в теплому і вологому кліматі", - сказав Литвинов. Доулінг спробував уявити, як бігає в прогумованому костюмі в липні в Огайо або Кентуккі. Ця думка не принесла полегшення. Офіцер Відділу спеціального озброєння продовжив: "Конфедеративні Штати, ймовірно, знайомі з азотним іпритом. Чи знають вони про нервово-паралітичних речовин і яких саме, я менш готовий стверджувати ".
  
  "Чи є у кого-небудь у Військовому міністерстві які-небудь ідеї? Ви можете сказати мені, хто міг би?" Запитав Даулінг. "Знаєте, це може виявитися важливим".
  
  "Ну, так, я розумію, як це може бути", - сказав Литвинов. "Однак, на жаль, захист від цих агентів не входить в мою компетенцію".
  
  "Так, я це зрозумів. Я намагаюся з'ясувати у вас, у чиїй галузі знань вони знаходяться".
  
  - Знання цього теж не входить у мою компетенцію.
  
  Доулінг подивився на нього. - Капітан, якого чорта ви взагалі сюди приїхали?
  
  - Ну, щоб повідомити вам інформацію, сер.
  
  Він не жартував. Даулінг міг бачити так багато. Те, що він побачив так багато, не зробило його щасливим - і не дала йому багато інформації.
  XX
  
  Флора Блэкфорд побувала на багатьох парадах в День пам'яті загиблих у Нью-Йорку та Філадельфії. Парад цього року в Нью-Йорку повернув її у часи, що передували Великій війні, коли свято дійсно був днем національного трауру. Люди вшанували пам'ять жертв Війни за відділення і Другий мексиканської війни і пообіцяли більше не потерпіти невдачу. У День пам'яті були підняті перевернуті прапори, символізують тяжке становище країни.
  
  Після Великої війни День пам'яті кілька померкло у свідомості нації. Тепер у людей був тріумф, про який варто пам'ятати, а не просто пара нищівних поразок. Звичай вивішувати прапори догори ногами вийшов з ужитку. Тедді Рузвельт був першим, хто відмовився від нього на параді у Філадельфії в 1918 році, через рік після закінчення війни.
  
  В цьому році звичай повернувся. Кожен, хто захотів подивитися, міг побачити хмари війни, що насуваються з півдня, які з кожним днем ставали все більше і чорніше. Якщо б це не було причиною для занепокоєння, Флора не знала, що б це могло бути.
  
  В лімузині, ехавшем прямо перед нею, їхали Ялмар Горацій Грилі Шахт, посол Німецької імперії, і його австро-угорський колега, імені якого Флора так і не змогла згадати. Шахт був набагато більш незабутнім персонажем. Він вільно говорив по-англійськи, наскільки це було можливо, враховуючи його друге ім'я. Він був фінансовим чарівником навіть у важкі часи. Ніхто не знав, скільки в нього було грошей і як саме він їх роздобув.
  
  У 1915 році заворушення затьмарили парад в День пам'яті тут. Навіть зараз ніхто не знав, соціалісти чи мормони почали бійку. Тоді Флора була в натовпі, выстроившейся уздовж П'ятої авеню. Вона пригадала, як проходили повз тодішні посли Німеччини і Австро-Угорщини. Вона і уявити собі не могла, що одного разу сама візьме участь у параді.
  
  Соціалісти не стали б протестувати або зривати парад в цьому році, принаймні, з Елом Смітом у Powel House. Критика виходила від демократів. Флора почула крики на кшталт: "Нам давно слід було навести порядок в домі!" і "Тепер ви, червоні виродки, кажете, що ви патріоти!" Це привело її в лють і зачепило одночасно, тому що вона знала, що в цьому є частка правди. У політиці, як і в житті, кращі слеми часто містять трохи правди.
  
  Можливо, грубих вигуків було більше, ніж вона чула. Її відкрита машина проїхала перед страйкарів оркестром, який гримів військову музику. Диригентом був не Джон Філіп Суза, якого вона бачила в 1915 році, але він так думав.
  
  За оркестром катил ще один лімузин. У цьому знаходилися два престарілих ветерана Війни за відділення. В інших лімузинах були люди, які пережили Другу мексиканську війну. Жменька ветеранів тієї війни все ще була досить бадьора, щоб теж самостійно марширувати по вулиці.
  
  Після них ішов, здавалося, нескінченний потік ветеранів Великої війни, організований за роками їх призову в армію. Це були солідні чоловіки середніх років, які в наші дні формували громадську думку і керували країною. Те, як вони марширували, говорило про те, що вони теж про це знали.
  
  За ними пішли інші лімузини. У них були ветерани Великої війни, які хотіли пройти парадом, але були занадто важко поранені, щоб марширувати. В одному з них їхав її брат. Девід Гамбургер не просив Флору утримувати його від служби в армії. Він повернувся з війни з однією ногою. Він ніколи не просив Флору смикати за ниточки для нього з тих пір ... до цього параду в День пам'яті. Вона зробила це, і з радістю. Якщо він був упертим демократом - ну і що? Виявилося, що демократи були ближче до правди щодо Джейка Физерстона, ніж соціалісти. Флора не зізнавалася в цьому публічно, але вона знала, що це правда.
  
  З натовпів, що вишикувалися вздовж вулиць, донеслось кілька привітальних вигуків. День пам'яті був святом не для привітань. Але натовп була густіша, ніж в будь-який День пам'яті, який пам'ятала Флора, починаючи з того ейфорійного дня після закінчення Великої війни.
  
  Парад прокотився по П'ятій авеню: лімузини, марширують оркестри, ветерани, брязкіт військової техніки і все таке. Ще більше людей заповнило Центральний парк, де він закінчився. Навесні повітря став солодким і зеленим. Там, де не стояли люди, по траві стрибали вільшанки і шпаки, викопуючи черв'яків.
  
  Дивно, але життєрадісні птиці опечалили Флору. "Скоро тут, ймовірно, буде багато жирних черв'яків, - подумала вона, - бо тіла наших молодих людей послужать їм їжею".
  
  Тимчасова трибуна спікера стояла посеред луки, тепер заповненого людьми. Поліцейські - один міцний ірландський йолоп за іншим - розчищали дорогу для лімузинів. Вони зупинилися за трибуною. Високопоставлені особи вийшли і піднялися. Флора зайняла своє місце разом з іншими. Інші жінки на платформі були там, тому що вони були дружинами. Флора займала своє місце завдяки тому, що вона робила, і вона пишалася цим.
  
  Губернатор Ла Гуардіа, маленький запальний соціаліст у величезній фетровому капелюсі, підкликав посла Німеччини до мікрофона. Яльмар Горацій Грилі Шахт говорив по-англійськи краще, елегантніше, ніж губернатор. "Ми були суперниками, ваша країна і моя, тому що ми обидва сильні", - сказав він. "Сильні помічають один одного. Вони також викликають заздрість слабких. Як і у вас, у нас є сусіди, які хотіли б вкусити нас за щиколотки. Це патрицианское презирство викликало сміх. Шахт продовжив: "Проте, поки ми стоїмо разом, ніщо не зможе здолати нас обох". Він отримав ще одну міцну руку і сіл.
  
  Австро-угорський посланник - за словами губернатора Ла Гуардіа, його звали Шуснигг - виголосив промову з сильним акцентом, яка звучала люто, але не мала особливого сенсу. Коли він відійшов від мікрофона, оплески, які він отримав, здавалися великим полегшенням, ніж що-небудь інше.
  
  Сам Ла Гуардіа виступив з промовою, в якій в рівній мірі обрушив вогонь і сірку на Демократичну партію і Конфедеративні штати. Потім він представив мера Нью-Йорка, який був таким же італійцем, як і він сам, і який розкритикував соціалістів і Конфедеративні Штати з одного боку і з іншого. Двоє чоловіків втупилися один на одного. Флора не змогла втриматися від сміху.
  
  Пішли нові мови, деякі з них були дуже пристрастными, інші - менш. Потім губернатор Ла Гуардіа сказав: "А тепер колишня перша леді Сполучених Штатів, улюблена дочка Нью-Йорка, конгресвумен Флора Блэкфорд!"
  
  Флора встала і підійшла до мікрофону. З натовпу пролунало кілька вигуків: "Блэкфорд-Бергс!", але тільки декілька. Вона не очікувала, що не почує їх. У всякому разі, вона отримала менше насмішок, ніж очікувала.
  
  "Я не хочу сьогодні говорити про політичні партіях", - сказала вона, і пролунало досить оплесків, щоб заглушити глузування. "Я хочу поговорити про те, з чим стикаються Сполучені Штати. Це викличе проблеми. Я не бачу, як це може бути чимось іншим, крім проблем. Уряд, який зараз править Конфедеративными Штатами, не поважає права власного народу. В такому випадку, як ми можемо сподіватися, що він буде поважати права своїх сусідів?"
  
  Це набуло широкого розголосу. Вона продовжила: "Багато хто з вас приїхали в Сполучені Штати або у них були батьки, які приїхали в Сполучені Штати, рятуючись від погромів в Європі. І тепер ми бачимо погроми в Північній Америці. Хіба чоловік стає менш чоловіком з-за того, що у нього темна шкіра? Джейк Физерстон так думає. Він правий?"
  
  На цей раз оплески були більш рідкісними, не такими приємними. І знову Флора очікувала, що так і буде. Вона знову і знову переконалася, що важке становище негрів в Конфедеративних Штатах не збуджує людей в Сполучених Штатах. Коли люди в США думали про негрів, вони, як правило, відчували полегшення від того, що переважна більшість з них були предметом занепокоєння CSA.
  
  Це було неправильно. Флора довела справу до кінця: "У багатьох з вас є предки, які приїхали сюди, тому що хтось переслідував їх в Європі. Прямо зараз хтось переслідує негрів в Конфедеративних Штатах, і ми їх не впустимо. Ми повертаємо їх назад. Ми стріляємо в них, якщо доведеться. Але ми не пускаємо їх. І хіба ти не бачиш? Це неправильно."
  
  Тепер їй майже не аплодували. Вона була б розчарована, якщо б була здивована. "Багатьом з вас все одно", - сказала вона. "Ти думаєш, що вони всього лише ніггери, і продовжуєш займатися своїми справами. І знаєш що? Звук, який ти чуєш з Річмонда, - це сміх Джейка Физерстона. Якщо вас не хвилює несправедливість по відношенню до людей в його країні, він думає, що вас також не буде хвилювати несправедливість по відношенню до людей у вашій країні. Це так?"
  
  "Ні!" - вона отримала бажаний відповідь, але, можливо, з третини ковток, які повинні були це викрикнути.
  
  "Я збираюся сказати ще дещо, і на цьому я закінчую", - сказала вона натовпі. "Якщо ви говорите, що гноблення кого-небудь де-небудь - це нормально, ви говорите, що пригнічення всіх і всюди - це нормально. Я не думаю, що Сполучені Штати прагнуть до цього. А ти?"
  
  "Ні!" На цей раз крик був голосніше. Багато людей заплескали і зааплодували, коли вона повернулася на своє місце.
  
  Губернатор Ла Гуардіа представив іншого члена Конгресу. Ця людина, демократ, звернувся до натовпу з промовою про те, якими хорошими вони були і якими злими були конфедерати. Він ні словом не обмовився про негрів в Конфедеративних Штатах. На його думку, конфедерати були злими тільки з тієї причини, що вони наважилися кинути виклик народу Сполучених Штатів Америки.
  
  Він сказав людям в Центральному парку те, що вони хотіли почути. Вони проковтнули це. Парк зголосився радісними криками. Флора зробила все можливе, щоб розповісти людям правду. Їм це майже так само сильно не сподобалося.
  
  Сановник, який сидів поруч з нею, нахилився до неї і сказав: "Я розумію, чому вони називають вас совістю Конгресу".
  
  - Спасибі, - прошепотіла вона. Принаймні, хтось зрозумів.
  
  Потім він продовжив: "Але насправді! Хвилюватися із-за купки ніггерів? Ці чорні виродки - вибачте за мій французький, мем - не варті того. Нам всім було б краще, якби вони повернулися в Африку і гойдалися на деревах ".
  
  З почуттям, що наближається до жаху, вона пригадала, що він був суддею. "Що ви будете робити, якщо один з них з'явиться у вашому суді?" запитала вона.
  
  "О, я намагаюся бути справедливим", - відповів він. "Ти повинен. Але зазвичай вони винні. Просто так йдуть справи".
  
  Він не бачив нічого поганого в тому, що сказав. Єдиний спосіб, яким Флора могла вселити йому здоровий глузд, - це розбити його голову каменем. Вона знала це. Вона зустрічала таких раніше. Якби вона зробила це тут, на мітингу в День пам'яті, люди заговорили. Навіть відмовляти його було марно. Він просто образився. Вона могла говорити до Судного дня, не переконуючи його.
  
  Сидіти там спокійно здавалося їй таким же компромісом зі злом, як дозволити конфедератам робити все, що вони хочуть, з неграми в їх країні. Вона змусила себе згадати, що є різні ступені порочності, як і в усьому іншому. Якщо ти не можеш відрізнити одне від іншого, як ти повинна була робити вибір?
  
  Ти не міг. Вона знала, яким би неприємним це їй здавалося. Спільники були гірше судді. Це ще не означає, що він хороший, з викликом подумала вона. Біля мікрофона конгресмен-демократ продовжував говорити про CSA. Натовп ловила кожне слово.
  
  
  Коли Джейк Физерстон сказав людям, які його захищали, що збирається виступити з промовою в Луїсвіллі, у них почалася істерика. Вони кричали про чорних чоловіків зі зброєю. Вони кричали про білих чоловіків із зброєю, які не хотіли жити в CSA. Вони кричали про клятих янкі з мінометами на іншому березі річки Огайо. Для США спроба прибрати його була б актом війни, але це була б не та війна, яку йому довелося б вести, якщо б вони пішли далі і зробили це.
  
  Це останнє зауваження стурбувало його, тому що він не думав, що у кого-то ще в Конфедерації вистачить волі і енергії зробити те, що було необхідно, коли почалася війна. Але він випнув підборіддя і сказав охоронцям Партії свободи: "Я йду, чорт візьми. Ви утримуєте людей в Луїсвіллі від того, щоб вони мене застрелили. Це ваша робота. Про решту я подбаю. Це моє."
  
  Навіть Фердинанд Кеніг був вражений цією поїздкою. "Ти єдина людина, якого ми не можемо замінити, Джейк", - сказав він.
  
  У ці дні він був чи не єдиною людиною, який міг називати Джейка по імені. Физерстон подивився через стіл на генерального прокурора. "Це коштує ризику", - сказав він. "Партійна охорона захистить мене від ніггерів і люблячих ніггерів виродків, які мріють бути янкі. А Ел Сміт дуже милий хлопець, щоб пустити в хід свою артилерію, доки в нас мир".
  
  На думку Джейка, Ел Сміт був чортовим дурнем. Якби в США був небезпечний лідер - скажімо, інший Тедді Рузвельт, - Джейк зробив би все можливе, щоб позбутися від цієї людини. Такі люди варті цілого армійського корпусу солдатів, а можливо, і більше.
  
  Але Ферда Кеніга турбувало інше. Він тихо запитав: "А хто буде охороняти тебе від варти?"
  
  Физерстон витріщився на нього. Він уже пережив дві спроби замаху - три, якщо вважати Кларенса Поттера, який приїхав в Річмонд не для того, щоб грати в шашки. Стійкі люди, які підтримували Віллі Найта проти нього, все ще потрясали його до глибини душі. Але він сказав: "Якщо я не можу довіряти охорону Вечірки, я не можу довіряти нікому, і з таким же успіхом я міг би перевести в готівку свої фішки. І якщо я не можу їм довіряти, вони можуть спробувати прикінчити мене прямо тут, в Річмонді, так само легко, як і в Луїсвіллі ".
  
  Судячи з виразу грубуватого особи Кеніга, він тільки що відкусив лимон. "Ви пов'язані і сповнені рішучості зробити це, чи не так?"
  
  "Тримаю парі, що так і є", - відповів Джейк. "Коли ти займаєш якесь місце, тобі треба дозволити людям там глянути на тебе". Він читав "Принца". Він не міг вимовити ім'я Макіавеллі, навіть рятуючи своє життя, а якби записав його, то не виголошував би однаково двічі поспіль. Тим не менш, він володів здоровим глуздом, коли стикався з цим, і це був з біса хитрий даго.
  
  Він поїхав у Луїсвілл. Він вирішив, що поїде, і саме його рішення зробило все таким. І коли він поїхав, він поїхав з шиком. Він не просто прилетів, виголосив промову і знову полетів. Він сів на поїзд з Нешвілла і на кожній зупинці зі свистком на всьому шляху на північ через Кентуккі стояв на платформі в задній частині свого Пульмана і виголошував промову.
  
  В Pullman була танкова обшивка і куленепробивне скло. Ніщо, крім прямого попадання артилерійського снаряда, не змусило б його сказати "дядько". Кафедра на платформі теж була броньованої. Але вище грудей і з боків він був вразливий. Охоронці Партії свободи говорили йому про це знову і знову. Він продовжував ігнорувати їх.
  
  У нього ніхто не стріляв. У нього ніхто не стріляв. Люди товпилися на вокзалах, щоб послухати його. Вони розмахували прапорами Конфедерації і Партії Свободи. Вони кричали: "Свобода!" і "Физерстон!" - іноді обидва відразу. Жінки верещали. Чоловіки піднімали маленьких хлопчиків, щоб ті побачили його і запам'ятали на все життя. Вечірка організувала частина натовпу, але більша частина відгуків була щирою і незапланованою. Це робило захід ще більш приємним.
  
  Він не бачив ніяких чорних осіб в натовпі. Він був би здивований і стурбований, якби побачив. Якщо б він ніколи не бачив чорних осіб ніде в CSA, це не розбило їй серце.
  
  "Ви, хлопці, допомогли нам повернути те, що належить нам", - сказав він натовпі на зупинці біля свистка. "Ми виконали частину роботи, але "Кляті янкі" не зроблять всі як треба. Вони усього лише зграя злодіїв, і як ти збираєшся жити із злодієм по сусідству?
  
  Люди вітали. Люди вили. Люди потрясали кулаками у бік півночі, ніби Ел Сміт міг їх бачити. Вони повернулися в Конфедеративні Штати всього кілька місяців тому, але були готові битися за них.
  
  Джейк відчув їх радість. Воно відрізнялося від холодної спраги помсти, яку він відчував у решті частини CSA. Люди тут провели покоління під владою янкі. Людей закликали в армію США. Вони знали, від чого відмовилися, і були раді повернутися туди, де їхнє місце.
  
  Або більшість з них були такими: досить, щоб проголосувати за повернення Кентуккі в CSA, навіть з урахуванням того, що неграм було надано право намагатися змінити угоду. Але там були білі чоловіки - білі чоловіки!-які дивилися на північ з тугою, а не з ненавистю. Якщо б вони знали, що для них добре, вони б зараз залягли на дно. Якби вони не знали, що для них добре, офіційні особи Конфедерації та прихильники партії дали б їм уроки з цього предмету.
  
  Він прибув у Луїсвілл незадовго до шести вечора. Люди з розмахують прапорами вишикувалися вздовж дороги від залізничного вокзалу до готелю "Голт Хаус", де йому належало провести ніч. Він не затримався там надовго - як раз вистачило часу, щоб перекусити і провести гребінцем по волоссю. Потім він відправився в Меморіальний зал в декількох кварталах звідси на свою мову.
  
  Аудіторіум був післявоєнним будівлею із залізобетону, яке могло б зійти за фортецю. Велика частина Луїсвілля була новою. За останні шістдесят років місто двічі зазнавав руйнувань. США намагалися захопити його під час Другої мексиканської війни - намагалися і розбили ніс. Під час Великої війни Друга армія генерала Першинга вигнала конфедератів, але тільки після того, як захисники, б'ючись від хати до хати, змусили янкі зруйнувати місто, щоб позбутися від них.
  
  До Другої мексиканської війни і в деякій мірі після неї Луїсвілл був неконфедеративным місцем. Оскільки він вів дуже багато бізнесу з Сполученими Штатами, він дивився не тільки на південь, але і на північ. Але як тільки його перевезли до США, це більше не був процвітаючий прикордонне містечко. Навіть до краху 1929 року бізнес тут йшов повільно. Це ще більше порадувало людей поверненню в Конфедерацію.
  
  Ритмічний крик "Физерстон! Физерстон! Физерстон!" вітав Джейка, коли він підійшов до кафедри. Яскраве світло, бив йому в обличчя, заважав йому гарненько розгледіти ряди стійких воїнів, які підтримували силу співи, але він знав, що вони були там. Однак кричали не тільки вони - далеко не всі. Коли він підняв руки, закликаючи до тиші, вони враз замовкли. Решті частини натовпу, менш дисциплінованою, знадобилося більше часу.
  
  Коли він достатньо заспокоївся, щоб це його влаштовувало, він сказав: "Я Джейк Физерстон, і я тут, щоб сказати вам правду". Це викликало у нього новий вибух схвальних вигуків. Вони знали його крилату фразу, і знали її роками. Радіостанції з північного Теннессі транслювали його промови в Кентуккі задовго до того, як він повернувся в Конфедеративні Штати. Він продовжив: "Ось у чому правда. Правда в тому, що янкі не хочуть миру в Північній Америці. О, Ел Сміт каже, що хоче, але він бреше крізь зуби ".
  
  Піднялися свист і улюлюкання, коли він назвав президента Сполучених Штатів. Один громкоголосый хлопець крикнув: "Ми за нього не голосували!" Це викликало сміх. Джейк насупився. Ніхто не повинен був сміятися над його промовами, крім нього самого.
  
  Він сказав: "Минуло майже двадцять п'ять років з тих пір, як Сполучені Штати вкрали в нас нашу землю. Вони виплюнули пару шматочків і тепер думають, що за це їх варто погладити по голівці і пригостити морозивом. Що ж, хлопці, вони помиляються. Тут двох варіантів бути не може. Вони помилкові.
  
  "І вони думають, що сила робить правим. В цьому вони не так вже й неправі. Але вони думають, що це дає їм право триматися за речі. Вони можуть так думати, але я тут, щоб сказати вам, що це не так. У нас є право повернути те, що належить нам, і ми зробимо це, якщо буде потрібно.
  
  "Я хочу миру. У кожного, хто бачив війну і хоче ще однією, повинен десь бовтатися гвинтик". Джейк доклав руку, коли сказав це. Він знав, що так і буде, тому і включив це в свою промову. Хоча і не вірив у це. Він ніколи не відчував себе більш живим, ніж коли розносив "Янкі" до чортів собачим на Перших ричмондских гаубицах. Навпаки, у мирний час було нудним. Він продовжував: "Але якщо ви відступите від війни зараз, в більшості випадків це просто означає, що вам доведеться битися пізніше, коли це обійдеться вам дорожче. Якщо люди в Сполучених Штатах вважають, що ми боїмося воювати, їм краще двічі подумати ".
  
  Для цього у нього була інша рука, побільше. Він сподівався, що так і буде. Це означало, що люди були готові. Можливо, вони не горіли бажанням, але вони були готові. І готовність - це все, що дійсно мало значення.
  
  Погрозивши кулаком у бік країни за Огайо, він продовжив: "І якщо кляті янкі вважають, що зможуть змусити наших власних ніггерів знову завдати нам удару в спину, їм теж краще двічі подумати". Потім пролунав оглушливий грім оплесків. Луїсвілл був у руках США, коли негри в CSA збунтувалися в 1915 році, але білі люди тут ставилися до чорношкірих так само насторожено, як якщо б вони ніколи не покидали Конфедерацію. Негри ніколи не отримували права голосу в Кентуккі, принаймні, до плебісциту на початку цього року. Наступного разу для них теж не буде. Джейк продовжував: "Присягаюся Богом, тепер ми тримаємо наших ніггерів під контролем. О, у них все ще є деякі проблеми - я не буду намагатися сказати вам щось інше, - але ми вчимо їх, хто в домі господар ".
  
  Знову бурхливі оплески. Джейк сподівався, що, якщо він уб'є досить непокірних чорношкірих, інші дізнаються, хто тримав у руках батіг. Як син доглядача, він сприйняв це буквально. І якщо негри не хочуть вчитися на своїх уроках,... Він знизав плечима. Він продовжить викладати. Рано чи пізно вони це зрозуміють.
  
  Він дуже добре знав, що Сполучені Штати допомагають чорним чинити опір уряду Конфедерації. Його люди вже захопили не одну партію зброї прямо тут, в Кентуккі. Його рот відкрився у хижій посмішці. В цю гру могли б грати двоє.
  
  "Ось останнє, що я повинен вам сказати, хлопці", - вигукнув він. "Кентуккі знову став конфедеративним. Бог мені свідок, з цього моменту Кентуккі завжди буде Конфедеративним. І я обіцяю вам, що не зніму цю форму, поки ми не повернемо все, що нам належить. Ми не відступаємо. Ми йдемо вперед!"
  
  Він стукнув кулаком по подіуму. Меморіальний зал збожеволів. Він не міг розібрати окремі схвальні вигуки серед цього шуму. Можливо, він знаходився в епіцентрі артилерійських залпів, більш гучних, ніж цей, але він не був упевнений. Через деякий час все це стало звучати голосніше, ніж могли витримати вуха.
  
  Він знову подивився на північ, у бік Сполучених Штатів. Він був готовий. Були вони? Він так не думав. Вони почали переозброюватися набагато повільніше, ніж він. Вони м'які. Вони прогнили. Вони просто чекають, коли хто-небудь вишібет двері.
  
  "Физерстон! Физерстон! Физерстон!" Мало-помалу з хаосу донеслося спів. Джейк помахав натовпі. Крики подвоїлися. Янкі чекають, коли хто-небудь вишібет двері, і я та людина, яка це зробить.
  
  
  Енн Коллетон пробурмотіла неголосне лайка, коли хтось постукав у двері її квартири на Сент-Метьюз. Вона пробула вдома недовго і скоро знову вирушити в дорогу. Вона хотіла насолодитися проведеним тут часом, і її уявлення про задоволенні не включало в себе балаканину з сусідами.
  
  Вона направила пістолет до дверей, як зазвичай робила, коли хтось несподівано стукав. Соціалістична Республіка Конго була мертва, але хвилювання негрів в цих краях так до кінця і не вщухли. Якщо чорношкірий чоловік хотів спробувати прикінчити її, вона мала вистрілити першим.
  
  Але це був не смертоносний Червоний. Це був білий чоловік середніх років у формі підполковника з двома зірочками на кожному нашивці. Це було все, що вона побачила спочатку. Потім вона зробила подвійний дубль. "Те!" - вигукнула вона.
  
  "Привіт, сестричка", - сказав її молодший брат. "Я прийшов попрощатися. Мене покликали, і я прямую в свою частину".
  
  "Боже мій", - сказала Енн. "Але ти заміжня. У тебе є сім'я. Що Берта буде робити з дітьми?"
  
  "Все, що в її силах", - відповів Тому Коллетон, що не залишало місця для суперечок. "Ви маєте рацію - мені не потрібно було їхати. Але інакше я не зміг би поглянути на себе в дзеркало. У янки більше людей, ніж у нас. Якщо ми не використовуємо всіх, хто нам попадеться під руку, у нас буде дуже багато неприємностей ".
  
  Вона прекрасно знала, що він правий. США завжди переважували CSA два до одного. Якби Сполучені Штати змогли пустити в хід всю свою міць, Конфедеративні Штати зіткнулися б з таким же тиском, з яким вони зіткнулися поколінням раніше. США не змогли добитися цього у Війні за відділення і зазнали нищівну невдачу у Другій мексиканській війні. У Великій війні їм це вдалося, і вони перемогли. Перешкодити їм знову домогтися успіху було б дуже важливо, якби у Конфедерації був шанс.
  
  Все це промайнуло в голові Енн за півтори секунди, а потім зникло. "Заради Бога, заходь і випий", - сказала вона. - Адже в тебе є на це час, не так?
  
  "В той день, коли у мене не буде часу випити, мене поховають", - відповів Тому Коллетон з відтінком хлоп'ячого добродушності, яке він значною мірою поглинув за останні кілька років.
  
  Енн всією душею жадав помсти. Вона була за те, щоб передати Сполученим Штатам урок. Коли справа дійшла до того, що на кін було поставлено життя її єдиного живого брата, вона проявила набагато менше ентузіазму. Вона налила йому величезну порцію віскі і таку ж міцну собі. - Вип'ємо за тебе, - сказала вона. Половина її келиха з шипінням пролилася їй у горло.
  
  Тому теж випив. Він витріщився на склянку або, може бути, на горіхову манжету свого рукава. "Господи, я багато випив у цій формі", - сказав він. Можливо, він говорив про когось іншого. У якомусь сенсі так воно і було. Йому було трохи за двадцять, а не за п'ятдесят. Він був упевнений, що куля, яка могла поранити його, не була виготовлена. Чоловіки були в тому віці, який багато в чому сприяв тому, що війна стала можливою. До того часу, коли ви досягнете середнього віку - якщо досягнете, - ви будете знати краще. Не питайте, по кому дзвонить дзвін....
  
  "Як справи у Берти?" Запитала Енн. Вона завжди вважала, що її брат одружився нижче свого положення, але не могла заперечувати, що вони з дружиною любили один одного.
  
  Тепер він похитав головою. - Вона не дуже щаслива. Не думаю, що можу звинувачувати її за це. Але мені потрібно йти. Він допив віскі і простягнув склянку. - Налий мені ще. Потім мені потрібно відправитися на станцію й сісти на поїзд, що йде на північ.
  
  "Добре". Енн налила собі ще випити, хоча від першого у неї вже крутилася голова. Це також розв'язала їй язик. Без цього вона ніколи б не запитала: "Як ти думаєш, які наші шанси?"
  
  Тому тільки знизав плечима. - Будь я проклятий, якщо можу тобі сказати. Минулого разу, коли я вирушав на війну, я був впевнений, що ми розіб'ємо янкі за шість тижнів і повернемося додому якраз до збору бавовни. До біса багато я знав про це, чи не так? На цей раз я поняття не маю. Ми з'ясуємо ".
  
  "Може бути, війни не буде". Енн знала, що намагається переконати себе повірити в те, у що їй раптом всім серцем захотілося вірити, але вона продовжила: "Може бути, кляті янкі відступлять і дадуть нам те, про що ми просимо".
  
  "Ні за що", - сказав Том. "Минулого разу я думав, що вони були купкою трусів. Тепер я знаю краще. Вони такі ж круті, як і ми. І навіть якби вони це зробили, багато це змінило б?"
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  - Ти розумієш, про що я. Якщо "кляті янкі" завтра відступлять, що Джейк Физерстон буде робити післязавтра? Попроси їх про що-небудь іншому, ось про що. І він буде продовжувати це робити, поки вони не скажуть "ні" і не доведеться битися. Тому що хочете війни ви або я, Фезерстон, чорт візьми, хоче, і його голос має значення. Ти збираєшся сказати мені, що я помиляюся?
  
  Частина Енн - велика частина Енн - хотіла цього, але знала, що не зможе. Вона похитала головою. - Ні, ти не помиляєшся. Але час настав, і ти це знаєш. Ситуація в Європі може вибухнути з дня на день. Старий кайзер, імовірно, довго не протягне, а його син плюне Франції в очі. Що буде тоді?"
  
  - Бум, - урочисто промовив Том. "Я здивований, що французи чекали так довго, але у Французького руху, схоже, немає жодного чіткого голоси нагорі, як у Партії Свободи".
  
  "Ні, вони цього не роблять", - погодилася Енн. "Але якщо вони, британці та росіяни зможуть поставити Німеччину на місце і надати нам хоча б невелику допомогу проти США, у нас все буде добре. Якщо ти так не думаєш, то чому ти носиш форму?"
  
  "Це не для Партії свободи. Ти можеш сказати це в обличчя Джейка Физерстону, коли побачиш його в наступний раз. Мені все одно", - сказав Том. "Це для країни. Я б бився за свою країну, незалежно від того, хто був би біля керма ".
  
  Енн не збиралася говорити президенту нічого подібного, незалежно від того, що сказав Том. Це не принесло б її братові ніякої користі і могло б завдати йому великої шкоди. Тому, здавалося, не розумів, наскільки ретельно політика в наші дні обплела все інше в CSA. Якби ви сказали неприємні речі про Партії свободи, вас, ймовірно, вважали б нелояльним і до Конфедеративним Штатам.
  
  Енн задумалася, чи не слід їй попередити його. Єдине, що її утримувало, - це майже повна впевненість, що він її не послухає. Може бути, він навчиться краще, коли повернеться на дійсну службу. А може, і немає, і він дуже часто проговорився, за що його звільнили і доправили додому.
  
  Він був її молодшим братом. Те, що він в безпеці тут, в Південній Кароліні, не розіб'є їй серце. О, ні, зовсім ні.
  
  "Будь обережний", - ось і все, що вона йому сказала.
  
  Він кивнув. "Ти знаєш, як кажуть: старі солдати і хоробрі солдати, але не старі хоробрі солдати. Я вирушаю туди, щоб виконати роботу, Енн. Я не збираюся виходити на вулицю в надії, що мене підстрелять. У мене дуже багато справ, щоб повернутися додому ".
  
  "Все в порядку, Тому". Чи це Так? Енн задумалася. Їй ніколи не подобалося, коли хтось, чиє життя вона довгий час керувала, вислизав від її контролю. Вона робила більше особливостей у ставленні до Того, що до більшості інших, тому що вони були з плоті і крові. І ось тепер він тут був, залишаючи контроль не тільки над нею, але й над своєю дружиною, вирушаючи в жорстокий, чоловічий світ війни.
  
  Кларенс Поттер йшов тим же шляхом. Він активно зневажав режим. Він все одно був готовий ризикнути своїм життям заради цього, і з тієї ж причини: він відповідав за країну, і країна мала для нього значення.
  
  "Будь обережна", - повторила вона і нагадала собі сказати те ж саме Кларенсу, як тільки зможе.
  
  "Ти теж", - сказав тоді Тому.
  
  "Я?" Вона засміялася. "Мене не буде попереду, а тебе, ймовірно, буде". Ймовірно, це була її надія всупереч всьому. Вона дуже добре знала, що він буде. Вона зробила ще ковток віскі. Однак, скільки б вона не випила, найбільше, що вона могла зробити, це стерти це знання. Вона не могла змусити його піти.
  
  Але її брат був серйозний, навіть якщо він випив досить віскі, щоб говорити з совиній напористістю: "Як ти думаєш, наскільки зміниться те, що ти будеш на фронті? У наші дні у бомбардувальників великий радіус дії. На цій війні всі потраплять у пекло, не тільки бідолахи у формі ".
  
  У цьому було неприємне відчуття правди. - Прикуси язика, - сказала Енн.
  
  Він зрозумів її буквально. Він виставив це вперед і зціпив зуби, щоб вона могла бачити. Вона розсміялася; з неї було досить того, що подібні речі здавалися кумедними. Але вона не змогла втриматися від питання: "Значить, ти думаєш, вони будуть бомбити мирних жителів?"
  
  "Подивися, що вони зробили з Річмондом в минулий раз", - сказав він. "І не схоже, що у нас чисті руки. У них було більше літаків, от і все".
  
  Енн була в Річмонді під час одного з нальотів США. Вона досі пам'ятала той безпорадний жах, який це викликало в ній. "Що ж, на цей раз краще, щоб їх було більше, от і все", - сказала вона. - Нехай вони дізнаються, що вони з нами зробили.
  
  "Я сподіваюся на це", - сказав Том. "Насправді я чекаю цього. Але хай допоможе нам Бог, якщо виявиться, що вони дають нам ще одну дозу".
  
  Він піднявся на ноги. Енн теж встала. Вони обнялися. - Будь обережний, - сказала вона в третій раз.
  
  "Я обіцяю", - відповів він. Вона не повірила йому ні на хвилину. Він зробить те, що зробить. Єдиною причиною, по якій його не вбили на минулій війні, було сліпе везіння. Вона бажала йому більшого. Це могло допомогти там, де не допомагали обіцянки.
  
  Тому вийшов за двері і попрямував на залізничну станцію. Енн спостерігала за ним з вікна. Він похитувався на ходу; вона влила в нього багато віскі. Все було в порядку. Він протверезіє, перш ніж дістанеться туди, куди йому потрібно. Вона зрозуміла, що він не сказав, де це знаходиться. Військова безпека накрила їх, як ковдру.
  
  Вона пробурмотіла прокляття на адресу військової безпеки. Вона пробурмотіла ще одне прокляття на адресу війни. Це друге було нерішучою, і вона знала це. Вона хотіла, щоб всі жахи війни обрушилися на голови клятих янкі. Вона просто не хотіла, щоб що-небудь сталося з Томом, або з Кларенсом, чи з народом Конфедеративних Штатів. Звичайно, це було несправедливо. Їй було наплювати.
  
  Тому завернув за ріг і зник. Немає. Енн похитала головою. Він не зник. Вона просто більше не могла його бачити. Різниця була. "Звичайно, різниця є", - сказала вона вголос, наче хтось сказав їй, що її немає.
  
  Навряд чи ще один келих дозволив би їй зрозуміти, у чому різниця. Вона все одно приготувала для себе. Вона думала, у Тому вистачить розуму залишитися вдома з дружиною і дітьми. Вона так і думала, але помилялася. Вона ненавиділа помилятися.
  
  І вона навіть не зрозуміла, що була неправа. Джейк Физерстон витратив роки на те, щоб розпалити пристрасть до війни в Конфедеративних Штатах. Йому це було потрібно, щоб помститися Сполученим Штатам, як він хотів. Енн теж хотіла помститися і тому допомогла йому. Що може бути більш природним, ніж те, що пристрасть забрала того, хто в іншому випадку залишився б вдома?
  
  Справді, що? Енн квапливо проковтнула новий напій. Чому-то усвідомлення того, де вона була неправа, анітрохи не допомогло.
  
  
  Навіть пізньої весни Північна Атлантика розгойдувалася. Американський есмінець "Ремембранс" був великим кораблем, але хвилі все одно кидали його з боку в бік. Сем Карстен подякував небеса за свій міцний шлунок і за похмуре небо, яке вберегло його прекрасну шкіру від опіків. Крім цього, йому було не за що бути вдячним.
  
  М'яко кажучи, все виглядало не дуже добре. "Ремембран", а також крейсери й есмінці, які його оточували, були приведені в повну бойову готовність. Здавалося, всі були впевнені, що це відбудеться. Залишалися лише питання про те, коли, де і як.
  
  Можливо, хмари на небі не мали такого великого значення. Сем проводив майже весь свій час на нижній палубі, або на своєму бойовому посту у відділі контролю ушкоджень, або в офіцерській їдальні, або відсиджувався в своїй крихітній каюті. В його розкладі вампірові було б важко отримати сонячний опік.
  
  З таким же успіхом він міг би бути одружений на лейтенант-коммандере Хайреме Поттинджере. Він бачив свого начальника майже кожну вільну хвилину. Вони удвох нишпорили по надр корабля у пошуках неприємностей, які вони могли б усунути до того, як у нього з'явиться шанс усунути їх. Час від часу вони що-небудь знаходили і нацьковували на це своїх матросів. Потім вони зупинялися і кивали, а іноді тиснули один одному руки. Це було те, що вони повинні були робити, і до теперішнього часу вони обидва були страшенно гарні в своїй роботі.
  
  Сем все ще пам'ятав, що хотів займатися авіацією. Він пам'ятав, але з ностальгією, як ніби думав про давно втрачене кохання. Роки виконання обов'язку, в якому він перебував, сформували його і відшліфували до такої міри, що він більше не був квадратним кілочком в круглому отворі. До теперішнього часу він відповідав того місця, в яке його помістили військово-морські сили. Ось як все влаштовано.
  
  Він продовжував заходити у wireless shack всякий раз, коли у нього з'являлася така можливість. Можливо, це доводило, що він був мустангом; у нього все ще був ненаситний апетит до пліток. Йомени, які підтримували зв'язок "Спогади" з іншим світом, посміхалися всякий раз, коли він пхав туди голову. Вони дражнили його з цього приводу, наскільки це було можливо для вищого офіцера.
  
  Збираєтесь розповісти лайми все, що знаєте, сер?" - запитав один з них.
  
  "Чорт візьми, немає". Сем похитав головою. "Я збираюся приберегти це до тих пір, поки ми не доберемося до Тихого океану. Тоді я розповім про це японцям".
  
  Всі розсміялися. Єдине, що Сем хотів сказати японцям, це куди їм прямувати. Він би з радістю допоміг їм зорієнтуватися в дорозі. Одного разу вони обстріляли корабель, на якому він перебував, і двічі торпедували його. Якщо вони і не потопили його, то вже точно не через брак зусиль.
  
  Перш ніж хто-небудь з йоменов встиг сказати щось ще, лукаво грубе, з радіоприймача залунала гучна, тужлива музика. "Щось сталося", - сказав Сем. "Що це за станція?"
  
  - Німецький імперський радіо, сер, - відповів чоловік, який дражнив його. Йомени і Карстен перезирнулися. Вільгельм II терпів невдачу вже довгий час. Якщо б він нарешті пішов і зазнав невдачі...
  
  З динаміка полився потік німецької мови. "Ти улавливаешь це, Гюнтер?" - запитав інший йомен.
  
  "Я так і зроблю, якщо ти не подтолкнешь мене під лікоть", - відповів Гюнтер. Він був великим світловолосим юнаком, не таким світловолосим, як Сем, але досить світловолосим. Ще один фермерський хлопчик з Середнього Заходу, який вирішив відправитися в море замість того, щоб провести залишок свого життя, тащась за парою кінських дуп. (В наші дні він, ймовірно, їздив би на тракторі. Сем все ще не розумів, як це весело.)
  
  "Це кайзер?" Запитав Сем.
  
  "Так. Е-е, так, сер". Гюнтер виправився. "Це він, все вірно. Кажуть по радіо, тромб у легкому. Минулої ночі впав у кому, сьогодні зранку помер ". Голос диктора змінила музика. На цей раз Сем впізнав мелодію: Deutschlandberber Alles. Коли гімн Німеччини закінчився, диктор повернувся в ефір. "Він вітає сходження на престол Фрідріха Вільгельма - короля Пруссії Фрідріха Вільгельма V і кайзера Німеччини Фрідріха I", - повідомив Гюнтер.
  
  "У кайзера Білла був пекельний період: більше п'ятдесяти років", - сказав Сем. Його син і спадкоємець не відповідали цьому; Фрідріху Вільгельму, який так довго жив у тіні свого батька, було вже майже шістдесят.
  
  З радіоприймача долинуло ще більше німецької. Це був інший голос. Гюнтер сказав: "Ого-го. Це новий рупор кайзера. Він каже, що насамперед Фрідріх Вільгельм заявив, що він ні в якому разі не може відмовитися від того, що виграв його батько.
  
  "О-оу прав", - сказав Сем. "Це означає неприємності з Францією і Англією і, ймовірно, з Росією теж". Він тихо свиснув. "Великі неприємності, я думаю. Цікаво, що, чорт візьми, нам тепер робити?
  
  "Що ж, сер, ми вже приведені в бойову готовність", - практично відповів Гюнтер.
  
  "Так", - сказав Сем: можливо, не ідеальний відповідь для офіцера і джентльмена, але одночасно точний і лаконічний.
  
  Гюнтер зв'язався по телефону з містком. Сем неквапливо вийшов з рубки радіозв'язку, беззвучно насвистуючи собі під ніс. Ще трохи, і він дізнається те, чого не знає шкіпер. Звичайно, знання не принесло йому користі. Він не міг привести "Спогад" або навіть групи з ліквідації наслідків в стан підвищеної готовності, що вони вже були.
  
  Британські авіаносці, з сумом подумав він. Британські лінкори, якщо вони зможуть підійти досить близько. Британські і французькі підводні човни. Французькі есмінці, я вважаю, теж. Яка радість. Оголосять Британія і Франція війну і США, як тільки вони почнуть війну з Німеччиною, що, схоже, вони і зроблять? Жаби можуть і не оголосити. Вони цілилися у своїх найближчих сусідів.
  
  Лайми? Карстен більше турбувався про них. Вони заборгували США по зубах. Сполучені Штати вигнали їх з Канади, Ньюфаундленду, Бермудських островів і Багамських островів. Сем не міг уявити, що вони планують вторгнення, щоб повернути Торонто. Острови в Атлантиці? Це зовсім інша історія. І щоб дістатися до островів, британцям довелося б пройти повз ВМС США.
  
  З розрядом статичної електрики ожив інтерком "Спогади". Сем моргнув. Гучномовцями користувалися не дуже часто. "Каже капітан". Сем знову моргнув. Коли включився інтерком, капітан Штайн сам майже не розмовляв. Зазвичай це була робота старшого помічника. Але шкіпер продовжив: "Хлопці, ви повинні знати, що Німецька імперія тільки що оголосила про смерть кайзера Вільгельма II. Його син, наслідний принц Фрідріх Вільгельм, тільки що став новим німецьким кайзером.
  
  "Фрідріх Вільгельм офіційно відхилив вимоги Франції про повернення територій, втрачених у Великій війні. Внаслідок цього міжнародна ситуація стане ще більш небезпечною. На даний момент ми не перебуваємо в стані війни ні з Францією, ні з Великобританією, ані з ким-небудь ще ". Це може означати тільки CSA. Сем похитав головою. Ні, це може означати також Японію і навіть Росію. Капітан Штайн продовжив: "Однак ми не повинні дозволити застати себе зненацька раптової атакою. Будьте пильними, ніж коли-небудь. Якщо сумніваєтеся в чому-небудь, повідомте вищестоящому начальству. Ви можете врятувати свій корабель. От і все. З черговим розрядом статики інтерком відключився.
  
  Пізніше, коли Сем повернувся на чергування, лейтенант-командер Поттинджер сказав: "Французи і англійці адже не оголосять нам війну, щоправда, Карстен?"
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю, сер, - відповів Сем. Він дивувався, якогось диявола Поттинджер питає його. У іншого офіцера було на два звання більше, ніж у нього, і до того ж він носив кільце з емблемою Аннаполіса. Якщо хтось і знав відповіді, так це Поттинджер. З іншого боку, Сем був на двадцять років старше свого начальника. Можливо, Поттинджер думав, що це щось значить.
  
  "Нам просто доведеться розправитися з ними, якщо вони це зроблять", - сказав Поттинджер. Він був достатньо дорослою, щоб взяти участь у Великій війні, але він брав участь у війні на Тихому океані проти японців. З ним все буде в порядку.
  
  Незважаючи на штормову погоду в Атлантиці, з льотної палуби "Ремембранса" з ревом злітали літаки. Бойовий повітряний патруль міг би врятувати корабель, якби британці, французи чи конфедерати вирішили оголосити війну, напавши, як це зробили японці.
  
  Без сумніву, крейсера ескадрильї теж запускали свої гідролітаки. Ті повинні були діяти далі. Якщо пощастить, вони виявлять супротивника до того, як він підійде досить близько, щоб завдати повітряний удар.
  
  На відміну від Поттинджера, Карстен зазвичай був не з тих, хто напрошується на неприємності. Тим не менш, він пошкодував, що вирішив поміркувати над значенням фрази "якщо пощастить". Це занадто жваво нагадало йому про те, що могло статися без удачі.
  
  День йшов за днем. До борту підійшов нафтовик, щоб заправити "Ремембран". Сем згадав, як нафтовик заправляв військовий корабель США "Дакота" незадовго до того, як США напали на Перл-Харбор і відібрали Сандвічеві острови у Великобританії. В ті часи більшість кораблів працювала на вугіллі. Навіть "Дакота" спалювала і нафту, і вугілля. З тих пір все змінилося. Він не думав, що якісь передові кораблі більше не спалювали вугілля.
  
  Він був в офіцерській кают-компанії, підливав собі каву, коли увійшов командер Кресс з похмурим виглядом. "О боже", - сказав один з знаходилися там офіцерів.
  
  "О, хлопець, це приблизно те ж саме", - погодився старпом. "Франція оголосила війну Німеччині і відправила солдатів і бочки в Ельзас і Лотарингію. Великобританія приєдналася до заяви. Її літаки бомблять кілька міст на півночі Німеччини. Цар відкликав своїх послів з Берліна, Відня і Константинополя. Приєднання Росії може зайняти не більше декількох днів ".
  
  "Ну от, ми знову починаємо", - сказав хтось, що у точності відповідало тому, про що думав Сем.
  
  "Це було не все", - сказала Кресс. "За останніми даними, Джейк Физерстон оголосив війну Німеччині".
  
  Пролунало кілька різких вигуків. "На Німеччину?" Запитав Сем. "Не на нас?"
  
  "У всякому разі, поки немає", - відповіла командер Кресс. "Оголошення війни Німеччині звучить заманливо і нічого йому не варто. Це майже як Османська імперія оголошує війну CSA. Навіть якщо вони це зроблять, ну і що? Вони не можуть зв'язатися один з одним ".
  
  "Ми все ще формально є союзниками Німеччини, і у нас є купа тих же ворогів", - сказав Сем. "Якщо конфедерати оголосили війну кайзеру, чи означає це, що ми повинні оголосити війну їм?"
  
  "Ти ставиш цікаві питання, Карстен", - сказав старпом. "Я не думаю, що ми повинні щось робити. У двадцяті роки був такий період, коли здавалося, що ми можемо виступити проти кайзера Білла, і альянс в значній мірі розпався. Але потім старі змії знову підняли голови, так що ми так і не посварилися з Німеччиною. Як би те ні було, я припускаю, що Ела Сміта виростуть крила і він полетить, перш ніж піде і оголосить війну власним гачка ".
  
  Багато чоловіків з нашивками на рукавах кивнули у відповідь. Більшість офіцерів були демократами. В цьому був сенс: вони захищали статус-кво, за що виступала Демократична партія.
  
  Сем припускав, що він сам демократ. Але незалежно від того, він захищав статус-кво чи ні, він побоювався, що це викличе великий переполох.
  
  
  Полковник Ірвінг Моррелл віддав честь. "Прибув за наказом, сер", - сказав він, а потім, посміхнувшись, додав: "Я теж радий бачити вас знову, сер. Пройшло дуже багато часу".
  
  "Так і є, чи не так?" Відповів бригадний генерал Абнер Даулінг.
  
  В останній раз, коли вони були разом, Моррелл був вище Доулінга за званням. Він намагався не ображатися на підвищення толстого офіцера. Це була не вина Доулінга: як хтось міг винуватити його за те, що він хапався обома руками? Замість цього вони - і власне довгий-довгий підвищення Моррелла в званні - красномовно говорили про думку Військового міністерства про бочках в мирний час.
  
  "Ми збираємося зробити тут щось інше", - зауважив Доулінг. "М'яч у іншої сторони, і вони спробують втекти з ним".
  
  "І ми повинні впоратися з ними", - сказав Моррелл.
  
  "Приблизно в цьому річ, - погодився Доулінг.
  
  Моррелл беззвучно свиснув крізь зуби. "Ми не зможемо перешкодити їм перейти річку", - сказав він.
  
  "О, добре", - сказав товстий бригадний генерал. Моррелл подивився на нього з деяким подивом. Доулінг продовжив: "Я радий, що хтось, крім мене, може це бачити. Офіційно мені наказано негайно відправити їх назад в Кентуккі.
  
  "Сер, ви зменшите мене до другого лейтенанта, якщо я скажу вам, що я думаю про Військовому міністерстві", - сказав Моррелл.
  
  Ебнер Доулінг знову здивував його, на цей раз расхохотавшись так, що його щоки затремтіли, як желатин на холодній шинці. "Полковник, я витратив більше десяти років свого життя, слухаючи генерала Джорджа Армстронга Кастера. Якщо ви думаєте, що зможете шокувати мене, вперед. Зробіть свій кращий постріл. І удачі ".
  
  Це теж розсмішило Моррелла, але ненадовго. "Якби ми билися з армією Конфедерації 1914 року, ми б вибили з нього все лайно", - сказав він. "Багато з того, що великі уми в Філадельфії приготували для нас".
  
  Сміх теж зійшов з особи Доулінга. "Кастер був би голосніше з цього приводу, але я не знаю, чи він міг бути набагато грубіше. У нас багато людей, у нас багато артилерії; я думаю, наші військово-повітряні сили приблизно рівні. Наше спеціальне зброю - я б сказав, газ, якщо називати речі своїми іменами, - не поступиться їх звірству по жорстокості. Ви знайомі з капітаном Литвиновим?
  
  "Так, сер". Коли Моррелл подумав про капітана Литвинове, йому зовсім перехотілося сміятися. "У мене таке відчуття, що він дуже хороший в тому, що робить". Він міг сказати це і мав на увазі саме це. Це була найбільша похвала, яку він міг похвалити маленькому тощему офіцерові з тонкими вусиками.
  
  Був червень. Вже було тепло й душно. Буде тільки гірше. Йому не подобалося думати про те, що його замкнуть в бочці. Особливо йому не подобалося думати про те, що його замкнуть в бочці і одягають протигаз. Коли він думав про Литвинове, то нічого не міг з собою вдіяти.
  
  Думка про те, що його замкнуть в бочці, змусила його задуматися про бочках в цілому, про щось інше, до чого він не прагнув. "Сер, якщо ми збираємося грати в захисті, нам потрібен не тільки бензин. Нам потрібно більше бочок, ніж у нас є.
  
  "Я в курсі цього, спасибі", - відповів Доулінг. "Можливо, Філадельфія знаходиться в процесі усвідомлення цього. З іншого боку, Філадельфія теж може не усвідомлювати цього. З Філадельфією ніколи не можна сказати напевно.
  
  - Але якщо ми збираємося зупинити їх... - почав Моррелл.
  
  Його начальник підняв руку. "Якщо ми збираємося зупинити їх, ми повинні мати деяке уявлення про те, що вони спробують зробити. У будь-якому випадку, так буде краще. Як ви найкраще оцінюєте це, полковник?
  
  "У вас є карта, сер?" Запитав Моррелл. "З картою завжди легше розмовляти".
  
  - Ось тут. Доулінг дістав один з нагрудної кишені і розгорнув. Він був надрукований на шовку, який можна було складати або м'яти скільки завгодно разів, не розпадаючись на шматки, і який не перетворювався в кашку при намоканні. Моррелл провів пальцями лінію. Брови Даулинга поповзли вгору. - Ви думаєте, вони це зроблять?
  
  "Це те, що б я зробив на місці Джейка Физерстона", - відповів Моррелл. "Ти можеш придумати кращий спосіб понівечити нас?"
  
  "Військове міністерство вважає, що вони завдадуть удару на Сході, так само, як вони це робили в минулій війні", - сказав Доулінг. Моррелл нічого не сказав. Доулінг вивчав проведену їм лінію. - Це може бути... неприємно.
  
  "Так, сер", - сказав Моррелл. "Я не впевнений, що у них є люди і машини, щоб здійснити це. Але я також не впевнений, що у них їх немає".
  
  Даулінг провів пальцем по тому ж контуру. Здавалося, це викликало страшне чарівність. "Це може бути дуже неприємно. Я збираюся зателефонувати з цього приводу у Військове міністерство. Якщо ти прав...
  
  "Вони не сприймуть тебе всерйоз", - передбачив Моррелл. "Вони скажуть: "Всю дорогу туди? Не говори дурниць". - Він намагався говорити як зніжений, майже ніжний офіцер Генерального штабу.
  
  "Я повинен докласти зусиль", - сказав Доулінг. "В іншому випадку це моя вина, а не їх".
  
  Моррелл бачив в цьому логіку. Він змінив тему, запитавши: "У нас саботаж під контролем?"
  
  "Я сподіваюся на це", - сказав Даулінг, що було не тим, що він хотів почути. Генерал продовжив: "Саботаж та шпигунство в будь-якому випадку - кошмар. Ми не такі, як німці і росіяни. Ми всі говоримо на одній мові. А нижні штати Огайо та Індіана були заселені людьми, чиї предки прийшли з території, яка зараз є Конфедеративными штатами. Більшість з них - фактично, майже всі - лояльні, але у них все ще є певний акцент. З-за цього виявити шпигунів ще важче. Моя єдина втіха в тому, що конфедерати турбуються про те ж ".
  
  - Щасливого дня, - сказав Моррелл.
  
  Його начальник розсміявся. Він теж, не те щоб це було по-справжньому смішно. Відсутність впевненості в тому, хто на твоєму боці, ускладнювало будь-яку війну. Ні CSA, ні США не зробили все, що могли, з урахуванням цієї правди під час Великої війни. У Моррелла було відчуття, що обидва виправлять це, якщо і коли вони зустрінуться знову.
  
  - Ви коли-небудь служили у Юті, полковник? - запитав Абнер Даулінг, здавалося б, ні з того ні з сього.
  
  "Ні, сер", - відповів Моррелл. "Не можу сказати, що коли-небудь мав таке задоволення. Я допомагав складати план, який передбачав обійти повстанців з флангу, але сам я ніколи там не служив.
  
  "Ви знаєте, що у нас все ще є кольорові друзі на південь від того, що зараз є кордоном", - сказав Доулінг, здавалося, він був на всій карті розмови.
  
  "Я цього точно не знаю, або не знав досі, але мене це не дивує", - сказав Моррелл. "Ми були б круглими дурнями, якщо б не знали".
  
  "Раніше це нас не зупиняло", - зауважив Доулінг. Моррелл моргнув. Він не думав, що в літньому людині є такий цинізм. Звичайно, він знав Доулінга, коли той служив під початком Кластера, чия власна особистість мала тенденцію пригнічувати особистість оточуючих його людей. Кастеру навіть вдавалося тримати Деніела Макартура в узді, що, ймовірно, було нелегко. Поки Моррелл розмірковував про нестримному его свого недавнього начальника, Доулінг продовжив: "Я теж не думаю, що конфедерати - повні дурні. Я б хотів, щоб це було так; це зробило б наше життя простіше. Вони вынюхивали що в Солт-Лейк-Сіті, коли я командував там, точно так само, як ми ставимося до ниггерам в CSA. Єдина перевага, яке у нас є, - це те, що в Конфедеративних Штатах ніггерів більше, ніж мормонів тут, слава Богу ".
  
  "А". Моррелл кивнув. Значить, бригадний генерал Доулінг говорив не навмання. Він дійсно кудись йшов, і тепер Моррелл міг бачити, куди. "Значить, ти думаєш, що мормони спробують увіткнути нам ніж у спину?"
  
  "Полковник, вони ненавидять нас до мозку кісток", - сказав Даулінг. "Вони ненавидять нас до мозку кісток вже шістдесят років. Я не буду заперечувати, що ми дали їм привід ненавидіти нас".
  
  "Не те щоб вони не давали нам приводу сісти на них", - сказав Моррелл.
  
  "О, несправедливості предостатньо", - погодився Даулінг. "І якщо почнеться ще одна війна, їх буде ще більше. Але я б дуже хотів, щоб президент Сміт не відміняв військову окупацію".
  
  "Тобі не здається, що у нього є люди, які стежать за мормонами?" Запитав Моррелл.
  
  "О, я впевнений, що знає", - відповів Даулінг. "Але це не одне і те ж. Якщо ми побачимо, що мормони збирають зброю, скажімо, не так-то просто відправити війська назад в Юту, щоб забрати гвинтівки або що там у них є. Це може викликати вибух, який ми намагаємося зупинити ".
  
  - Поліція... - почав Моррелл.
  
  Сміх Даулинга міг би вирватися з горла увійшло в приказку веселого товстуна, якби той не виглядав веселим. "Поліцейські теж мормони, принаймні більшість з них. Вони будуть дивитися в іншу сторону. Або це, або в першу чергу у них самих буде зброя. Quis custodiet custodes ipsos?"
  
  "Ви сьогодні веселі, сер", - сказав Моррелл. "Хто буде стежити за вартовими?"
  
  - Вважаю, Ел Сміт або його люди так і зроблять. У нього добрі наміри. Я ніколи не говорив, що це не так. Він робить все, що в його силах. Я тільки хотів би, щоб він не був таким довірливим. Він уберіг нас від війни - до закінчення виборів. Що стосується мене, то я швидше довірився б гримучої змії, ніж Джейку Физерстону ".
  
  "Ви хочете сказати, що є різниця?" Запитав Моррелл. Доулінг похитав головою. Його підборіддя затанцювали. Але різниця була, і Моррелл це знав. Физерстон, ймовірно, виявиться більш смертоносним, ніж будь-яка гримуча змія, коли-небудь вылуплявшаяся.
  
  Санітар сунув ніс в кабінет Доулінга. Він просяяв, побачивши Моррелла. "Сер, я повинен повідомити вам, що на залізничний вокзал Колумбуса тільки що прибула нова партія бочок".
  
  Моррелл скочив на ноги. Стегно, в яке він був поранений в перші дні Великої війни, боліло. Це все життя буде нагадувати йому про те, що сталося там, в Соноре. Однак нічого не поробиш, тому він проігнорував це. Нога все ще працювала. Що ще мало значення? Він віддав честь бригадному генералу Доулингу. "Якщо ви вибачте мене, сер ..."
  
  "Звичайно", - сказав Даулінг. "Чим швидше бочки зійдуть з платформ і розійдуться по підрозділам, тим краще для нас".
  
  У санітара була командирська машина. Вона нічим не відрізнялася від тієї, на якій Моррелл їздив на кордоні Х'юстона і Техасу. Він зовсім не заперечував посидіти за кулеметом. Якщо б у конфедератів не було саботажників і вбивць в Колумбусі, він був би вражений.
  
  Діставшись до станції, він виявив, з яким нетерпінням завод в Понтіаку відправляв ці бочки. Всі вони були з блискучого металу; їх навіть не фарбували. Він сподівався, що у людей буде час обмазати їх зеленою і коричневою фарбою до того, як почнеться стрілянина. Якщо вони це зроблять, чудово. Якщо ні... Що ж, якщо вони цього не зроблять, бочки все ще будуть тут, а не на заводі в Мічигані. Він кине їх у бій. Він втратить більше з них, ніж якщо б їх було важче розгледіти на відстані, але вони також знищать чимало стовбурів конфедерації.
  
  Скільки стволів у конфедератів? Скільки вони могли дозволити собі втратити? Обидва ці питання були цікавими, найцікавішими в світі для американського офіцера, відповідального за бронетанкові операції в центральному Огайо. І у Моррелла не було хороших відповідей. У США, можливо, було багато диверсантів по той бік кордону. Шпигунів, які могли вважати і доповідати? Очевидно, немає.
  
  Моррелл подивився на південь. Я з'ясую. Думаю, скоро.
  
  
  Послом США в Конфедеративних Штатах був яскравий молодий каліфорнієць на ім'я Джеррі Вурхіс. Він, звичайно, був соціалістом, як і Ел Сміт. Що стосується Джейка Физерстона, це з самого початку робило його заварним кремом. Однак у даний момент він не виглядав і не говорив як заварний крем.
  
  "Ні", - сказав він. Він не спробував сісти в президентському кабінеті. Він стояв по інший бік столу від Физерстона, виглядаючи щеголеватым і незворушним у білому лляному костюмі, незважаючи на задушливу червневу спеку та вологість.
  
  "Немає, що?" Прохрипів Джейк.
  
  "Немає на всі ваші вимоги", - відповів Вуріс. "Президент Сміт дуже чітко виклав свою позицію. Він не збирається її міняти. Сполучені Штати не повернуть більше територію, передану нам CSA. Ви погодилися дотримуватися плебісцит і більше не висувати вимог. Ви порушили свою угоду. Президент не вважає вас досить надійним для подальших переговорів, і він більше не поступиться землю. Це остаточно ".
  
  "О, так і є, чи не так?" Сказав Джейк.
  
  "Так, це так". Посол США випнув підборіддя і відповів кам'яним поглядом.
  
  Физерстон тільки знизав плечима. "Що ж, він про це пошкодує. Що стосується вас, посол, я збираюся видати вам ваші ходячі документи. На даний момент ти - те, що тут називають персоною нон грата. У тебе є двадцять чотири години, щоб забратися до біса з моєї країни, або я вышвырну тебе за вуха.
  
  Вурхіс почав було щось говорити, але потім стримався. Після хвилинної паузи, щоб подумати, він продовжив: "Я збирався сказати вам, що ви не могли б надати мені більшого ласку, ніж відправити мене назад у Сполучені Штати. Але я боюся, що ви не надаєте ніякої послуги мільйонам молодих людей у вашій і моїй країні, які, можливо, дуже скоро будуть стріляти одне в одного ".
  
  "Це не моя вина", - сказав Джейк рівним твердим голосом. "Якщо б президент Сміт був готовий розумно ставитися до того, чого я хочу ..."
  
  "Моя дупа", - сказав Джері Вурхіс, що не було звичайним дипломатичним виразом. Можливо, він думав, що правила змінилися для висланих послів. Можливо, він мав рацію. Його прямота змусила Джейка моргнути. І він продовжив: "Якщо б президент дав вам усе, що, за вашими словами, ви хочете, ви б просто сказали, що хочете чогось іншого. Ви такий, який є". Він не спробував приховати свою гіркоту.
  
  І він був прав. Физерстон прекрасно це розумів. Знати це і визнати - дві різні речі. Він вказав на двері. - Забирайся.
  
  "Із задоволенням". Коли Вуріс повернувся, щоб піти, він додав: "Ви можете почати війну, коли вам заманеться. Якщо ви думаєте, що можете закінчити її, коли вам заманеться, ви робите велику помилку ".
  
  Джейк подумав, не сказати що-небудь на зразок "Подивимося". Він цього не зробив. Останнє слово тут могло залишитися за чортовими янкі. За ким залишилося останнє слово, після того, як повітряна куля злетіла, - це була б зовсім інша історія.
  
  Через годину в його кабінеті задзвонив телефон. - Физерстон, - гаркнув він.
  
  "Пан президент, на лінії посол в США", - повідомила його секретарка. "Здається, він засмучений".
  
  "З'єднай його, Лулу". Джейк міг здогадатися, з якого приводу дзвонить посол.
  
  Послом Конфедерації в Сполучених Штатах був грузин на ім'я Рассел. Джейк так і не запам'ятав його християнського імені. Все, що він пам'ятав, це те, що цей чоловік був досить розумний і твердо підтримував Партію Свободи. Почувши в трубці голос Физерстона, він випалив: "Пан президент, "кляті янкі" викидають мене з країни".
  
  "Не турбуйся про це", - відповів Джейк. "Ні Крапельки не турбуйся про це, тому що я тільки що забрав Джеррі Вурхіса з Річмонда".
  
  - О. - В голосі Рассела прозвучало полегшення, принаймні, на одне слово. Але потім він сказав: "Святий Ісус, містер президент, невже буде ще одна війна?"
  
  "Ні, якщо ми отримаємо те, що хочемо", - сказав Физерстон. "Я повинен сказати, отримаємо те, що належить нам по праву". Наскільки він був стурбований, між тим і іншим не було ніякої різниці.
  
  "Тоді добре, містер Президент. Скоро побачимося", - сказав Рассел. "Я чертовски сподіваюся, що все піде так, як ви хочете".
  
  "Так і буде". У Джейка ніколи не було сумнівів. Чому я повинен? - подумав він. Досі все завжди йшло добре. Це не зміниться. Він витратив ще кілька хвилин, заспокоюючи посла, потім повісив трубку.
  
  Не встиг він це зробити, як Лулу просунула голову в його кабінет і сказала: "Генерал Поттер хоче вас бачити, сер".
  
  "Невже?" Джейк посміхнувся. "Що ж, впусти його прямо зараз".
  
  "Добрий ранок, пан президент", - сказав Кларенс Поттер, віддаючи честь. Під лівою рукою в нього була папка з щільного паперу. Кинувши його на стіл Физерстона, він продовжив: "Ось кілька останніх фотографій, які у нас є".
  
  "До біса виділяється!" Сказав Джейк, що викликало чутне пирхання Лулу в адміністратора. "Це те, що я хочу побачити, чи все в порядку. Якщо знадобиться, ти познайомиш мене з деякими з них.
  
  Деякі з фотографій, які приніс йому Поттер, були аерофотознімками. Підняти літаки-розвідники над США було не так вже й складно. Час від часу Физерстон задавався питанням, скільки літаючих шпигунів у Сполучених Штатів над його власною країною. Напевно, дуже багато. Фотографії, які приніс йому Поттер, були акуратно помічені, на кожній точно вказувалося, де і коли вона була зроблена.
  
  "Не схоже, що тут щось сильно змінилося", - зауважив Джейк. "Здається, що все ще відкрито".
  
  "Так, сер", - відповів Поттер.
  
  Щось у його тоні змусило Джейка підняти голову. Він міг бути вовком, почуявшим запах. "Добре", - сказав він. "Чим відрізняється те, що вони не хочуть, щоб ми бачили?"
  
  Він трохи не розсміявся від того, як Поттер подивився на нього. Офіцер розвідки не хотів поважати його, але нічого не міг з собою вдіяти. Так, синок, у мене є причина керувати цією країною, подумав Джейк. Поттер сказав: "Якщо ви подивитеся на деякі з цих наземних знімків, містер президент, ви побачите, що янкі починають висуватися на приховані передові позиції. Їм слід було б зробити це раніше, але вони вже починають ".
  
  "Як нам вдалося так швидко отримати ці знімки з землі?" Запитав Физерстон. "Деякі з них зроблені вчора вранці".
  
  "Сер, ми все ще перебуваємо в світі з США", - відповів Поттер. "Якщо барабанщик або турист повертається в Кентуккі з Іллінойсу, Індіани або Огайо, хто скаже, які відбитки пальців на його Тістечку? Вони лише зараз починають усвідомлювати, що ми, можливо, дійсно маємо це на увазі ". Він не втримався і додав: "Можливо, було б краще, якщо б ми ще більше залишали їх у невіданні ".
  
  Ніхто не критикував Джейка Физерстона в обличчя, і це не сходило йому з рук. - Послухай, Поттер, - гаркнув він, - кляті янкі отримають від мене більше сюрпризів, ніж хлопець від свого лікаря після того, як переспить з пятидесятицентовой повією. Інший чоловік здивовано розреготався. Джейк продовжив: "Ти не знаєш всіх моїх справ, так що не роби з цього нічого".
  
  Він почекав, розсердиться чи Поттер або почне фиркати. Інший чоловік цього не зробив. Замість цього він кивнув. "Добре. В цьому є сенс. Хто-небудь знає всі твої секрети? Крім тебе, я маю на увазі?
  
  "Чорт візьми, немає", - автоматично відповів Джейк. "Є речі, якими я міг би похвалитися, але не буду". Якщо б він не стримався, то, можливо, почав би хвалитися тим, що відбувається, наприклад, в Луїзіані. Але весь сенс знання того, чого не знають інші люди, полягав у тому, щоб мати можливість використовувати те, що ти знаєш, проти них і не давати їм використовувати те, що вони знають, проти тебе.
  
  Кларенс Поттер, як він бачив, зрозумів це. Що ж, Поттер працював у розвідці. Якщо хтось і міг зрозуміти сенс секретів, так це він. І тепер він кивнув. "Коли я вперше дізнався тебе ближче, ти б промовчала", - сказав він. "В тобі є щось більше, ніж було раніше. Думаю, саме тому я тут".
  
  "Замість того, щоб продовжувати бути чертовски впертим вігом і хотіти знести мені голову, ти маєш на увазі?" Запитав Физерстон.
  
  Поттер кивнув. Він криво посміхнувся. - Так. Замість цього. Посмішка стала ширше. Тепер він чекав - чекав, щоб дізнатися, чи відправить Джейк його в табір за визнання в цьому.
  
  І Джейк хотів. Але Поттер, чорт би його побрал, став дуже корисним, щоб їм маніпулювали, як зайцем. І з цього моменту він буде дуже зайнятий, щоб турбуватися про те, щоб знести голову кожному, хто не одягнений у сіро-зелену форму. Джейк вказав великим пальцем на двері. "Добре. Забирайся геть звідси до біса і забери з собою всі свої фотографії оголених жінок.
  
  "Так, сер". Сміючись, Поттер підхопив папку з розвідувальними фотографіями і попрямував до виходу. Він зупинився, поклавши руку на дверну ручку. "Удачі", - сказав він. - Ви зробили все, що могли, щоб підготувати нас, але нам це все одно знадобиться.
  
  "Я подам нову заявку в Корпус квартирмейстеров", - сказав Джейк. Поттер кивнув і пішов. Джейк ошелешено похитав головою. Він міг відпускати подібні дурні жарти з Фердом Кенігом і парою інших старих приятелів по вечірках, але ні з ким іншим. Так навіщо ж відпускати їх з Поттером?
  
  Але йому не знадобилося багато часу, щоб знайти відповідь. Він знав Поттера довше, ніж Кеніга або будь-якого іншого члена Партії. Вони обидва трималися стійко, коли армія Північної Вірджинії розвалювалася на шматки навколо них. Якби президент найбільшої країни в Північній Америці - ні, в світі!- не міг пожартувати з єдиною людиною, який знав його, коли він був всього лише сержантом, з ким він міг жартувати? Ніхто. Зовсім ніхто.
  
  "Якщо Конфедеративні Штати збиралися стати найбільшою країною в світі, вони повинні були спочатку пройти через Сполучені Штати". "Виродки перемогли нас одного разу, коли ніггери встромили нам ніж у спину", - подумав Джейк. На цей раз я сяду на ніггерів, але добре, з самого початку. Подивимося, як ці кляті виродки з янкі зроблять це знову, особливо коли ми будемо готові - коли я буду готовий, - а вони не зовсім готові. Фотографії, які Поттер показав йому, довели це.
  
  Лулу відповідала на більшість його телефонних дзвінків. Це він зробив сам, по спеціальній лінії, яка не проходила через її стіл. Дзвінок йшов прямо з його кабінету у Військове міністерство. Люди перевіряли двічі в день, щоб переконатися, що кляті янкі не прослуховували його. Телефон задзвонив тільки один раз, перш ніж начальник Генерального штабу зняв трубку. "Форрест слухає".
  
  - Физерстон, - сказав Джейк, а потім: - Чорна Борода. Він повісив трубку.
  
  Ось. Це було зроблено. Жереб був кинутий. Що б не мало статися, це станеться ... починаючи з завтрашнього ранку, завтра рано вранці.
  
  Тільки що настало літо. Джейк пропрацював залишок 21 червня. Він повечеряв, а потім продовжив працювати всю ніч. Лулу приносила йому чашку за чашкою кави. Через деякий час, позіхаючи, вона вирушила додому спати. Він продовжував працювати за щільними шторами, які не давали світла просочуватися з Сірого будинку й показувати, де він перебуває з повітря.
  
  21 червня перейшло до 22 червня. Від випитої кави серце Джейка прискорено забилося, а скрутило шлунок. Він залпом випив бром-зельтерську і продовжив. У чверть четвертого гул літакових двигунів і гуркіт далекої артилерії - недостатньо далекій; чорт би побрал цих грабіжників-янкі! - змусили його заволати від радості. Він так довго чекав. Тепер його день настав.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"