Банальне пробудження. - Дзвенить будильник i починається новий день. До того ж понедiлок. "Я твiй будильник на ... зламаю. Або тебе вiд ... . " Це зараз називається доброго ранку. Коля-буровик в своєму репертуарi. В цiлому вiн хороший мужик, ... коли спить носом до стiнки i не дихає. Набридлий вiн менi зi своєю простотою. Кажуть же, що простота гiрша за крадiжку. Ну не хочу я кожен день з ним надиратися. Хоча б через день. Ось знову вiн вночi звiдкись прийшов "на рогах". I лiзе зi своєю смердючою горiлкою: "Олег, випий сто грам - якщо мене поважаєш". А спробуй, скажи, що не поважаєш. Таке виття пiднiметься. I головне марно з ним говорити. Вiн молодший за мене на два роки, але йому вже давно все ясно. Головне його кредо - "пiсля роботи треба вiдпочити". А "вiдпочинок" для нього полягає лише в бухалiвцi. При цьому iснують три основнi варiанти: бухалiвка з друзями (до друзiв вiн чомусь зараховує i мене), бухалiвка з подругами, бухалiвка з чужими.
На цей раз менi пощастило - Коля, не закiнчивши матюки, знову занурився в п'яну нiрвану. А то б зараз почав розповiдати про свої нiчнi пригоди. А слухати його - бiльш нуднiшого не придумаєш. I так настрiй нi до бiса. I коли тiльки цi гуртожитки для мене закiнчяться? Як пiсля школи покинув рiдну домiвку - так суцiльнi гуртожитки. В армiї i говорити нiчого: казарма в два поверхи, вартiвнi, кухня, бойове чергування - всюди купи народу, плюнути нiкуди. В унiверситетi - кiмнати в гуртожитку без закритих дверей, аудиторiї, лабораторiї та (бу-гага!) консерваторiї. На природу i то вибиралися тiльки веселою юрбою. А я люблю природу тиху i задумливу. Найкраще ранньої осенi вийти на пагорб, а навколо нi душi. Вдалинi, як писав класик "лiс чорнiє", пташки ледь чутно цвiрiнькають, трава пахне минулим лiтом. Добре! Ляжеш на суху, ще теплу землю i дивишся в нескiнченну височiнь синього неба.
Усе! Досить хандрити. Найкраще - ворог хорошого. А добре вже те, що немає другого сусiда по гуртожитку - поїхав в поле. Вася, звичайно, не пара Миколi - освiчена людина, з певними прагненнями i планами. Є у нього iдея-фiкс - знайти значне родовище ртутi i ... прославитися. Це щоб у всiх геологiчних журналах i пiдручниках було його прiзвище з короткою бiографiєю i героїчною iсторiєю вiдкриття родовища. Але теж у великих кiлькостях Вася переноситься важко. Все у нього я, я, я. Та ще й як затiють вони з Колею в кiмнатi змагання з класичної боротьби, яка поступово переходить в вiльну i в бої без правил. Як це не дивно, але починає завжди Вася. Напевно, Коля його, як i мене, страшенно дратує своєю самовпевненою примiтивнiстю, а просто набити морду не можна - з гуртожитку виженуть. Так Вася i вигадує привiд, щоб цiєї скотинi, якщо не фiзiономiю, то хоча б ребра злегка пом'яти. Але i йому при цьому неабияк перепадає. Як вони розiйдуться, то я тiльки встигаю вивертатися - бiгаю як заєць по кутах нашої маленької кiмнатки. За межi "рингу", як головного i єдиного суддю поєдинку, мене не випускають. В останнiй раз Вася кинув Колю прямо на мою єдину з меблiв - тумбочку. В результатi Коля залишився цiлий i неушкоджений, а тумбочка разом з стоячим на нiй моїм будильником - вщент. Правда, будильник вони менi купили i урочисто вручили, а ось тумбочки у мене не стало, напевно, назавжди.
Коротше, менi не щастить. Потрiбен якийсь поштовх, щоб життєвий "кубикрубик" повернувся як треба, а там вже i я сам докладу необхiдних зусиль. Ого! Пiв на восьму, а я ще в лiжку. Гей, де мої вiрнi слуги. Одягайте пана негайно в каптан оксамитовий i тягнiть на стiл смакоту всiляку. Щось сьогоднi не прокинулись вчасно слуги. Доведеться самому одягатися, взуватися, йти в мiсто похмелятися. Ну, пити не будемо з нагоди понедiлка, а в мiсто дiйсно треба тягнутися ... з торбою на плечах. Iнакше, нiж на мiському транспортi на роботу не потрапиш. I при цьому ще необхiдно дотримуватися пристойностi в одязi. Що ж все-таки це за дурниця - проводити польовi роботи майже в межах тихого курортного мiстечка. I альтернативи, практично, немає. Ну не будеш же тiснитися разом з буровиками в їх будиночку на колесах, коли в п'яти кiлометрах є якась нiяка, а кiмната у гуртожитку. I попало ж перлiту зiбратися у велику купу, яка по-науковому зоветься родовищем, прямо за межею мiста, серед знаменитих закарпатських виноградникiв.
"Треба, треба митися вранцi i ввечерi, а не чистим сажотрусам - сором i ганьба" - добре було класику так писати. Спробував би вiн митися без води, пiсочком, наприклад. Правда, пiсочком я теж не пробував. Думаю, що це досить болюча процедура. А з водою сьогоднi сутужно - просто її немає. Напевно, насос знову зламався. Руки б їм обмозолило. Так що доводиться митися по-старому - тобто береться кухлик, наливається з заготовленого на цей випадок вiдра води, поливається на руку i потiм, що залишиться, на личко. Потiм змiнюється рука i все "репете". В армiї цей процес механiзовано за допомогою застосування соска, а сюди прогрес ще не дiйшов. В принципi можна взагалi не митися - теплiше буде. Читав, що в однiй дикiй африканськiй країнi молодята пiсля церемонiї одруження забираються в найближчi кущi i зривають один з одного пласти засохлої за багато рокiв глини, вiдчуваючи при цьому високий ступiнь екстазу, що переходить в оргазм. Шкода, що ми не в Африцi.
Отже, церемонiя обливання водою благополучно закiнчилася i пора переходити до прийняття їжi. З цим процесом набагато легше. Їдальня ще закрита. Рано. Але i пiзнiше не факт, що вона вiдкриється. - Щось останнiм часом в цьому закладi зачастили рiзнi незрозумiлi заходи типу "санiтарний день", "ревiзiя", "iнвентаризацiя", "прийом товарiв", "прийом делегацiї". Делегацiї дiйсно бувають частенько. Особливо люблять до нас приїжджати профспiлковi начальнички зi свитою. Як тiльки виноград починає встигати, вони вiдразу ж згадують про свої конференцiї i наради. Ну чому я не профспiлковий дiяч? Валявся б зараз в затишному люксовому номерi пiд теплою люксовою ковдрою i чекав би приходу нашого профспiлкового Вiтi з пляшкою московської бiленької i теж московської, тонко нарiзаної в недоступнiй для iнших їдальнi, ковбаскою. Лiпота. Але огидно. Я так не можу, хоча менi не так давно i пропонували замiнити незамiнного Вiтю на посадi голови профкому. На жаль, я, на власний подив, вiдмовився. Виявився не в мiру гидливий. Ще, як каже наш головний геолог, "романтика у гузицi грає".
Нiчого, бутерброд з докторською ковбасою дуже навiть корисний для такого молодого i зростаючого органiзму, як я. Правда, кажуть, що цю ковбасу роблять з паперу, але це брехня - з картону її роблять. А якщо додати побiльше вiдмiнного вологодського масла, то i зовсiм смачно виходить. Пальчики оближеш. З гарячим напоєм теж сутужно - залишилася, виявляється, тiльки порожня паперова коробочка вiд "чаю байхового другий сорт". Але теж - не бiда. У давно не митiй склянцi виявився забутий засохлий кульок вiд якогось небаченого i, напевно, дорогого iндiйського чаю - залишки з панського столу Васi. Вiн у нас, бачте, гурман. Встромляємо в розетку кип"ятильник i - чай а-ля Вася готовий!
Одягаю свої чортовi бахiли - геологiчнi чоботи на надмiцнiй шкiрянiй пiдошвi. Як я їм спочатку радiв - красивим, блискучим, з ремiнцями зверху i знизу - ну як у ковбоїв у кiнофiльмi "Чудова сiмка". А виявилося, що в них при найменшому пiдйомi-спуску ноги роз'їжджаються як у корови на льоду. Та ще на додачу ремiнцi вгорi не тримаються, а внизу вiдразу ж обриваються. Тепер спорядити рюкзак i блискучу в деяких мiсцях офiцерську сумку - батькiвський подарунок. Де вона вже тiльки не побувала: i "в диких степах Забайкалля", i на Уралi, i на Кавказi. А тепер ось служить в сонячному Закарпаттi. Головне не забути прикрiпити до сумки компас i перевiрити чи всi документи на мiсцi. Найбiльше мороки з топографiчними планшетами. За iдеєю я повинен щовечора пiсля повернення з так званого поля здавати планшети в геологiчний фонд експедицiї тому, що на них надано гриф "для службового користування". Але хто ж це робить? - Тiльки повнi iдiоти. Тому, щоб всiм (i в тому числi нашому начальнику "першого вiддiлу") було добре, вважається, що у мене на дiлянцi є вогнетривкий сейф, в якому я зберiгаю цi злощаснi документи. Всi знають, що насправдi це "брехня для порятунку", але iнакше зробити так, щоб i вовки були ситi i вiвцi цiлi, нiхто ще не додумався.
А погодка то так i шепоче - займи i випий. Золота осiнь або "бабине лiто" - кому як подобається. Навпроти автобусної зупинки осiння природа розгорнула свiй вернiсаж у багряно-жовто-зелених тонах. Дивись i милуйся - не треба в Третьякову ходити. Правда, натовп, що зiбрався на зупинцi, на це диво не реагує. Мужики все стоять похмурi пiсля недiльного похмiлля i зосереджено курять. Баби, язик не повертається назвати цих товстих i некрасивих iстот жiнками, голосно перетирають, де i що можна дiстати. Виявляється вчора, не зважаючи на недiлю, в нашому магазинчику "викинули" болгарськi туфлi. Була величезна тиснява i довжелезна черга. Лавочний комiтет нахапав собi половину туфель, а простому народу дiсталися тiльки великi розмiри.
Вiд видовища нашого експедицiйного люду менi стало сумно i захотiлося курити. До речi в кишенi виявилася зiм'ята пачка "Прими" i я з насолодою затягнувся. Прилуцька "Прима" - це дуже навiть нiчого, звичайно не "БТ" або "Опал", але курити теж можна.
2. Бурова i важкi штанги
А ось i автобус пiдкотив, погойдуючись на вибоїнах. Я не встиг докурити сигарету, i довелося "забичкуватися", тобто заховати недопалок назад в пачку, щоб потiм докурити. Баби дружно подерлися в переднi дверi i застрягли, заважаючи одна однiй пройти. Довелося водiєвi вийти i "утрамбувати" їх в машину. Поки вiн заштовхував останню i насилу закривав дверi, ми з мужиками вже набилися в задньому тамбурi, а дехто навiть примудрився сiсти на чотири заднi продавленi сидiння. Автобус, нахилившись на правий бiк, бадьоро рвонув з мiсця. Як завжди хтось не встиг вчепитися в поручнi i сiв на тих, що примостилися на задньому сидiннi щасливчикiв. Пiд дружний мат постраждалих, машина, деренькочачи i пiдскакуючи, покотила по дорозi.
Нам не страшний керогаз - якщо є протигаз. Протигаза то якраз i немає, а сморiд вiд вихлопних газiв такий, що дихати неможливо. Добре, що їхати недалеко. Мiстечко наше невелике, компактне, не Київ, i навiть не Ужгород. Ось i приїхали. Автовокзал наш виглядає зовсiм непогано пiсля будiвництва нового залу очiкування. На другому поверсi навiть їдальня є - можна попити чай з булочкою, а iнодi буває морозиво. Народу багато, як на порядному вокзалi. Всi мiсця в залi очiкування зайнятi. Народ снує туди-сюди, дiти плачуть, цигани кричать. А менi, як то кажуть, барабiр. Менi йти далi - там, де зелень пагорбiв i чиста вода. Це не Сибiр, звичайно, не тайга, але все-таки подалi вiд загиджених мiсць. Знову про себе дивуюся - як це менi попало потрапити в такi райськi мiсця, де до "поля" можна на автобусi доїхати. Ось тiльки пройти за крайнi хати i пiднятися на зеленi винограднi пагорби. А там уже "гаї, зеленi сiни, де пташки теленькають, де скачуть оленi". Нi, на жаль, оленi не стрибають, але фазани з-пiд нiг тiльки фур-фур. Краса!
Мiй "Сибiр" зовсiм поряд примостилася з нашим мiстечком. Тут навiть "золото риють в горах". Але моє золото чорного кольору. Нi, заспокойтеся, це не нафта i не вугiлля. Це - перлiт. Теж продукт важливий для народного господарства. Його головна перевага - збiльшення при нагрiваннi в чотири-шiсть разiв. Тому перлiт використовується для виробництва легких бетонiв i iнших iзоляцiйних матерiалiв. Звичайно, це звучить нудно i не поетично: "iзоляцiйнi матерiали". Iнша справа - золото, алмази, уран. Це для неспецiалiста "iнша справа", а для геолога, що золото шукати, що глину для цегли або перлiт для бетонiв. Вiд останнiх хоча б прямий толк, а вiд золота, як
писав незабутнiй Куваєв, суцiльна злочиннiсть. Ну, я сам себе, звичайно, тiльки втiшаю такими розважливими думками, а насправдi хочеться шукати золото i алмази. Ось зараз згадалися дурнi слова псевдо геологiчної пiснi "Ти пiдеш по тайзi знову - дорогоцiнний алмаз шукати ...".
Поки прокачував всi цi доводи i контраргументи, з"явилася моя бурова. Теж не дуже який розмах - всього лише "мiсяцехiд", УСБ-3АМ на гусеничному ходу. Максимальна глибина бурiння - 300 метрiв. А менi бiльше й не треба - 150 - 200 метрiв цiлком достатньо. Перлiт тут якраз на такiй глибинi, а нижче йде звичайний лiпарит, який не спучується. Судячи з усього, запаси перлiту ми розвiдаємо достатнi, щоб було їх доцiльно потiм розробляти. Тiльки не лежить душа тут влаштовувати, як кажуть у геологiв, "свинорiй". Всi пагорби покритi красивими доглянутими виноградними лозами. Прямо вiд нашої бурової вiдкриваються простори нашої i не нашої Батькiвщини: в туманному серпанку вгадується русло Тиси, яка роздiляє Україну i Угорщину, зеленiють невеликi гайки, голубiшають дзеркальця мiнiатюрних ставкiв, тиснуться один до одного цятки акуратних будиночкiв з червоними черепичними дахами, розгалужуються сiрим асфальтом дороги, за якими мчать, що здаються звiдси iграшковими, автомашини. Iдилiя! Перлiтовий кар'єр сюди явно не вписується.
Але Саша Малєєв, бригадир бурильникiв, про це, звичайно, зовсiм не думає. У всякому разi, в даний iсторичний момент. Вiн стоїть по колiно в ямi i самозабутньо поглиблює зумпф для свердловини, лопатою з довжелезним держаком далеко вiдкидаючи червонуватий суглинок. Руда борода Сашi хвацько стирчить кудись в сторону, а лiнзи окулярiв нахабно блищать на сонцi.
- Ти чому сам копаєш? Що, бiльше нiкому?
- А чого. Фiзична праця облагороджує. Хлопцiв я в село послав. Тут менi один мiсцевий обiцяв хороше вино з торiшнього врожаю. Так не самому ж йти. Далеко. А хлопцi молодi - пройдуться iз задоволенням.
Настрiй у мене вiдразу ж зiпсувався. Ну, справдi - скiльки можна тягнути з цiєю свердловиною. То у них коронка полетiла, то колонкова труба застрягла, то глинрозчин закiнчився, то дизель зламався. Тягнуть з свердловиною у 200 метрiв вже тиждень. I вихiд керна слабенький. Саша каже, що порода дуже трiщинувата i одночасно мiцна. Тут алмазну коронку не можна, а побiдитовi швидко зношуються. Але менi всi його пояснення до лампочки - на те вiн i фахiвець, щоб знаходити потрiбний режим бурiння. А тут на додачу до всього п'янку хоче влаштувати. Мало менi в гуртожитку цих гульок, так ще у полi їх терпiти.
А Саша мого настрою не помiчає. Довелося йому все викласти. Посмiхається, руда скотина. "Ти, - питає, - давно сам бiля верстата не стояв?" "Так, - кажу, - як пiсля другого курсу ми бурову практику в Жукiвцi проходили, так з тих пiр до верстата ближче, як ось зараз, не пiдходив. Менi, головне, щоб керн був, а решта не моя справа ". "А хочеш спробувати сам пробурiть? Може у тебе краще мого вийде. Ти ж з вищою освiтою, а я iз середньою ". Хотiв я вiдповiсти, що освiта у мене не бурова, але передумав. "А чого - спробувати можна, цiкаво".
Саша так хитро на мене подивився i почав дизель заводити. У мене колiна трохи трясуться, але я виду не подаю, що страшнувато. Начебто впевнено пiдходжу до верстата, включаю реверс. Колона починає обертатися. Трясучка у мене ще бiльше, але я збiльшую обороти i поглядаю на Сашу, а той, гад, начебто i не дивиться, що я роблю. Метикую, що це означає - все поки йде правильно. Потихеньку збiльшую тиск на забiй, i бурова колона дуже повiльно починає йти вниз. Переможно дивлюся на Сашу. Бачу, що у нього на вiдмiну вiд мене, настрiй трохи падає i навiть швидше, нiж бурова колона. Це добре, але що робити, коли замок бурової штанги дiйде до шпинделя? Ех, давно ти Жукiвка була, а дивитися, як буровики крутять у мене нiколи не вистачало часу. Зупиняю колону. Треба доростити штангу. Гей, де мiй пiдсобний робiтник-буровик. Саша з кам'яним видом зачiпляє штангу на гак лебiдки i запитально дивиться на мене. Ах да. Пiднiмаю штангу вгору i охоплюю її величезним важким ключем. Штанга починає сильно розгойдуватися. "Назад!": Пронизливо кричить Саша. Але мене як заклинило i я, з жахом втягнувши плечi, тiльки дивлюся, як штанга зривається з гака i падає на мене.
3. Повернення героя
Сонце свiтить всiм. Начебто був фiльм з такою назвою. Дiйсно добре. Небо синє i прозоре. Вiтерець ласкавий, теплий, але з легкою домiшкою вечiрньої прохолоди. Так би i лежав би годинами i дивився на високе небо, лiниво ворушачи простими затишними думками. До речi, а де ж я лежу так добре? I чому я тут? Ось тобi й маєш! Останнє, що я пам'ятаю - це падаюча штанга. Так що, виходить, мене здорово довбонуло. А чому тодi нiчого не болить?
Раптом спокiйний, лiнивий настрiй миттєво пропав. Я судорожно пiдвiвся. Так. Навколо нiкого. Гаразд, людей немає - побiгли за допомогою, але де бурова? Як тихо, коли не гурчить дизель. Але мiсце начебто теж саме. Зеленi виноградники, сiро-блакитнi простори долини рiчки Тиси, в долинi iграшковi будиночки i снуючи по чорним смужках дорiг крихiтнi автомашини. Тiльки буровий верстат, буровий вагончик i купа рiзного мотлоху, яка завжди супроводжує бурiння свердловини, чомусь зникли. Нi, мiсце, однозначно, те саме. Ось рiвний майданчик мiж двома улоговинками, який я вибрав, щоб було краще пiд'їхати. Ще вiдступив для цього на п'ять метрiв вiд кiлочка топографiв. Ну, кiлочок то я викинув, щоб не було зайвих питань. Все рiвно потiм будуть по-новому гирло свердловини прив'язувати. А жаль. З кiлочком вже точно нiяких сумнiвiв не було б. Хоча постривай. А це що таке? З землi стирчала iржава колонкова труба. За два кроки спостерiгалася ледь помiтна виїмка схожа на залишки зумпфа. За правилами пiсля закiнчення бурiння зумпф треба засипати, а майданчик рекультивувати, але на практицi це робилося досить рiдко. Значить вони переїхали. Де я там намiчав iншу точку? Так ось i слiди старої колiї вiд трактора. Тiльки дуже вже вона виглядає давно покинутою, але напрямок вiрний. Вiдмiрюємо 150 метрiв. Ось i другий проектний майданчик. Точно вiн. Знову стирчить iржава колонкова. Ось що значить вчасно посваритися. Як швидко стали бурити!
Гаразд, наступна бурова далеко, третя лiнiя розрiзу аж за тим пагорбом, а шуму дизеля не чути. Значить, знову зламалися, або просто вiдпочивають. Ну так заслужили хлопцi вiдпочинок. Щось менi не по собi. Пiду-но я зараз краще додому, а завтра з новими силами за роботу. Ранок вечора мудрiший.
Добре, що так вирiшив. Ноги постiйно плутаються в травi. Коли вранцi йшов не помiчав, що виноградники такi зарослi. Так це чорт знає, що таке - суцiльнi хащi. Стовпчики поваленi, бурелом вище винограду. Ось тобi i культурнi винороби. - Так запустити виноградники. Але ж як не хотiли нас сюди пускати. "У нас елiтнi захiдноєвропейськi сорти. Ви нам все витопчите. Ваш дозвiл нам виноградники пiсля вас не вiдновить! "Так тут нiчого вiдновлювати. Видно, що тут роками "кiт не валявся". Ноги можна зламати.
Пiду прямо - лiнь виходити на ворота, перелiзу через огорожу. Ось тобi й маєш! Яка така огорожа - подекуди стовпчики валяються там, де повинна бути огорожа. Неначе Мамай пройшов тут з ордою. I як це я вранцi всього цього не помiтив. Безгосподарнiсть цiлковита.
Нарештi в наступаючих сутiнках внизу засвiтилися вогнi багатоповерхiвок мiкрорайону. Запiзно я сьогоднi щось спускаюся. На моїх знаменитих "командирських" вже сiм. Тепер би скорiше сiсти на автобус, щоб встигнути поїсти в кафе що-небудь гаряченьке. А то знову залишаться тiльки "котлети по-геологiчному". Вони, звичайно, смачнi, але кожен день їх їсти шкiдливо для гаманця. Нам би що-небудь типу тефтельки або на худий кiнець гуляш по сегединськi. Стоп, а сьогоднi, бува, не рибний день? Ось придумали на нашу голову цi рибнi днi. Хочеш рибу - будь ласка, а не хочеш - теж, будь ласка. Це виходить як в армiї: не знаєш - навчимо, не хочеш - примусимо. У пiдсумку вся країна, "з пiвденних гiр до пiвнiчних морiв" по вiвторках i четвергах їсть рибу. Ну що це я заздалегiдь засумував - адже сьогоднi понедiлок. Як можна було забути. Все-таки зi мною щось таки трапилося пiсля удару штангою. Або це все наснилося? Та нi ж - добре пам'ятаю, як ця чортова залiзяка на мене летiла. Але ось що сталося потiм ... не пам'ятаю. А, нiчого, Саша потiм розповiсть. Правда вiн "письменник" - завжди заради красного слiвця додасть що-небудь.
Однак до чого б це дверi на автовокзал закривати. Та ще таким величезним iржавим замком. Ну, точно - поки я нагорi прохолоджувалася, вони раптово затiяли ремонт. Хоча дивно, адже буквально у минулому роцi, здається, було урочисте вiдкриття нового автовокзалу. Цього самого автовокзалу. Ось засранцi! Як часто пишуть: "все прекрасно, за винятком окремих недолiкiв". Нiчого собi "окремi недолiки"! Так тут половина скла якоюсь фанерою забита.
Тю, чорт, знову голова заболiла i начебто навiть злегка похитнуло. Ну, це, напевно, з голоду. Пора, пора, шлунок просить.
Все це добре, але де ж транспорт? Судячи з усього вокзал не працює i ловити тут нiчого. А куди ж перенесли зупинку? Сподiваюся автопарк хоча б на мiсцi. Ну, слава богу, на мiсцi. Ось вiн, рiдний. Тiльки знову ж якусь халабуду встигли побудувати майже навпроти прохiдної. I якось тихо дуже на територiї. Напевно, сьогоднi якесь автомобiльне свято i з цiєї нагоди всiх додому ранiше вiдпустили. Доведеться запитувати у сторожа.
- Ви не пiдкажете, як можна до експедицiї дiстатися? Я дивлюся, що автовокзал не працює i автобусiв щось не видно.
- Так ти, уром ( "пан" по-угорськи), виявляється, не голландець. А я-то подумав спочатку, що звiдти. Це вони все з рюкзаками ходять. Ось дивнi люди. Начебто Голландiя країна багата, а одягаються як волоцюги якiсь. Вибач, як ти. Дiвки всi в штанях до колiн, здоровi такi ... i не красивi. А тобi, значить, в експедицiю? Здалеку приїхав? Чи не з Росiї? Щось у тебе вимова не наша. Випадково не з Москви? Я там служив в шiстдесятих. Тодi тебе ще на свiтi не було.
- Чому не було? Я теж в армiї служив, з 66-го по 69-й. У Баку.
- Воював, значить. Там у вас цей самий Карабах, чи що?
Дивний якийсь дiд. Напився, вiн чи що, з нагоди свого автомобiльного свята? Якiсь летючi голландцi, Карабах. На вигляд i не дуже старий - рокiв шiстдесят, не бiльше. Треба скорiше вiд нього звiльнитися.
- Воював, воював. Так на чому до експедицiї доїхати?
-Е, уром, пiсля семи ти автобус можеш не чекати. Є, правда, "Ясiня-Рахiв", але вiн буде години через два.
- А "вiсiмка", що вже не ходить?
- Це тобi хто про "вiсiмку" сказав? Так її вже рокiв десять як немає ... або бiльше. Може двадцять. Ти менше свого батька слухай. Вiн, напевно, сто рокiв тому у Росiю махнув? Так що ти, уром, лови таксi, а про автобус забудь.
Ну, точно дiд хворий на голову. Я вже почав дратуватися. А тут ще голова стала сильнiше вболiвати.
- Та не уром я, а нормальний громадянин, товариш.
Дiд аж почервонiв i навiть став заїкатися.
- То-ва-рiщ? Щось ти занадто молодий для "товариша". Та їдь собi назад в свою Росiю, "товариш".
Нiчого собi! З якимось угорським контриком випадково зв'язався. Ще не вистачає менi неприємностей з КДБ. Подалi треба вiд такого спiврозмовника. Я машинально позадкував з дверi прохiдної i мимоволi здригнувся, коли прямо над вухом почув: "Вам куди їхати?" Виявляється, поки ми зi сторожем розмовляли, навпроти прохiдної зупинилася машина з рятiвними шашечками на дверi. Так тихо пiд'їхала, що я i не почув. Дверцята автомобiля була люб'язно розкрита.
Все ще приголомшений останньою фразою "контрика" я покiрно сiв на переднє сидiння. "Куди?" - запитав молодий водiй з пiдозрiлою "бандитською" зачiскою. Вiрнiше майже зовсiм без зачiски - якщо можна так назвати дуже коротко стрижене волосся. П'ятнадцять дiб щойно вiдсидiв?
Не почувши вiд мене нi звуку, водiй почав нервувати: "Мужик, куди тобi їхати?" "У експедицiю", - ледве видавив я, i машина ривком рушила з мiсця.
Їхали швидко i все якимись незнайомими вуличками. Поворот-поворот, знову поворот. Я судорожно вчепився в ручку над дверима i тiльки тут помiтив, що машина явно iноземна: сидiння широке i зручне як крiсло, кермо маленьке, праворуч вiд нього свiтяться i блимають незрозумiлi загадковi прилади, як в лiтаку. I до всього iншого в салонi свiже повiтря, як у лiсi, i грає якась тиха незнайома, але приємна музика. Я покосився на водiя: "Це що за машина? Iноземна? "Водiй задоволено заусмiхався:" Що, подобається? Нещодавно купив. Найкраща машина - це нова. Ти, що, не впiзнав? Це ж "Ланос", пiвтора. Наш, запорiзький, але з мерседесовським мотором ".
Ну, хоча б одну позитивну емоцiю сьогоднi я отримав. Ти дивись, як нашi навчилися машини робити. А то все Європа та Європа. А виявляється i у нас не гiрше тачки. Напевно, дослiдний зразок, але якщо вже таксист в нашому маленькому Береговi таке чудо придбав, то скоро пустять в масове виробництво. Але, видно, не простий це таксист - тато якийсь великий керiвник, а сина привчає до трудового життя, змушує працювати водiєм таксi. Тiльки назва якась невдала. "Ланос" - не наша назва. Iнша справа "Лада", "Нива", "Волга". А, це я не дочув - вiн, напевно, сказав "Лана". А "Лана" це, здається, богиня якась у слов'ян. Але незручно питати - краще потiм у хлопцiв дiзнаюся. Тепер треба думати, скiльки вiн з мене здере на такий розкiшнiй машинi.
Потемнiло. Як завжди, вуличне освiтлення не працює. Адже ось тiльки нещодавно наставили цих лiхтарiв, а вже не горять. Ось i залiзничний переїзд перевалили. Скiльки його не ремонтують, а без толку. Ось видно ж, що тiльки недавно пiдсипали, а все одно яма на ямi.
Фу ти - мало не заснув.
- Що, вже приїхали? Скiльки з мене?
- Так поки бензин знову не подорожчав - звичайна такса, десять.
Нi фiга собi звичайна такса. Вчора з центру шиканули на таксi з Iгорем - було п'ять. Так я i думав, що вiн загне цiну. Машина все-таки експериментальна. Де у мене там десятка завалялася. Так до получки знову стрiляти у Iгоря доведеться.
- Ти що, мужик, менi сунеш? У мене таксi, а не музей.
За кого вiн мене приймає? Я, що, схожий на iноземця? I сторож ось про якiсь голландцiв говорив.
- Вибачте, товаришу, я свiй, радянський, доларiв у мене немає. - Ха, ось гуморист. Що, пропив все або в дурдомi на руки грошi не дають? Давно втiк?
Врiзати йому, чи що? Нi з того нi з сього лаятися почав. Сам вiн з дурдому. Ну, гад, тримайся. Зараз тобi, i твiй високий тато не допоможе. Та й нiхто не допоможе, так як на зупинцi, як це не дивно, i немає нiкого. Мабуть всi мої думки вiдбилися на обличчi. Таксист вiдразу скиснув, i став уважно розглядати десятку.
- Добре. Дай сюди свiй музейний експонат i ... бувай. Тiльки бiльше в мою тачку не сiдай, "товариш ... з дурдому".
Останнi слова таксист прокричав вже на ходу, з вiкна. Я став шукати, чим би важким кинути в машину, але та вже була далеко. Що значить класна тачка! А водiй покидьок. Що вiн там про бензин розповiдав? Якi такi пiдвищення? Як було 9 копiйок за лiтр, так i залишилося. Що я з Мiсяця звалився, чи що. Так цiна на бензин не змiнювалася, напевно, рокiв десять. Тiльки минулого тижня оплачував заправку нашого газончика, коли Вiтька талони вдома забув. Десятка йому моя не сподобалася, бачте.
А, все-таки, куди всi люди подiлися? Нiхто не гуляє. I не чути на палубi пiсень. Що, разом з рибними днями ввели безалкогольнi? Адже ось гуртожиток наш поруч, а звiдти нi звуку, хоча свiтло у вiкнах горить. Зазвичай через годину пiсля роботи обов'язково хтось гуляє i пiснi спiває. Якщо не буровики, то геологи, а якщо не геологи, то топографи або геофiзики. Хоча, нi, геофiзики зазвичай в своїй конторi всi подiї вiдзначають. Каста.
I парочки на зупинцi не сидять. Ось молодь пiшла сумна. Але, як каже, Коля, любов приходить та уходить, а їсти хочеться завжди. В їдальню, в їдальню!
Заросла травою, закидана клаптиками брудного паперу, якимись пiдозрiлими пакетами i уламками цегли, пiдi мною лежала головна алея, що веде в кафе. На ватних ногах, майже навшпиньках я повiльно пiдходив до входу. До цього моменту я всiляко гнав вiд себе неймовiрнi до жаху пiдозри. Запихавав їх назад в пiдсвiдомiсть. I тепер всi цi жахи вирвалися назовнi через моє раптово пересохле горло. Не витримавши напруги, я завив, як, напевно, завив би загнаний вовк, якого спiймали в пастку.
4. Назад в майбутнє
В саду стало зовсiм темно. Тiльки слабка лампочка на руїнах вивiски висвiтлювала вихiд на вулицю. Не в силах пiднятися, я довго сидiв на сирому пiдгнилому листi, притулившись спиною до потужного стовбура старої яблунi. Я дивився на дверi кафе грубо забитi товстими дошками, на широкi вибитi вiкна i купи цегли уперемiш iз залишками скла, на надщербленi часом сходинки через якi мiсцями проросли дрiбнi деревця. Саме цi, пророслi крiзь бетон деревця, чомусь жахали мене найбiльше. Нарештi я знайшов сили пiднятися i повiльно побрiв назад до виходу. Пiд ногами зашарудiла кинута газета. Пiднявши газету, я встав пiд лампочку лiхтаря i став читати. Назва здалася менi знайомою. Так, "Новини Берегова", була така газета ... i залишилася. А ось i дата - "20 вересня 2013 року". Знову закрутилася голова, я похитнувся, i з зусиллям затримав в горлi вовче виття.
Спокiйно. Спокiйно. Що ж пишуть зараз! Так, "про фестиваль" - "4-ий мiжнародний фестиваль" Дружба без кордонiв ". Про виноград. Це i ранiше було. Пропускаємо. Далi. "Вiтальне слово мера. День партизанської слави. Мiський голова - Калман Сабо ". Ми не пiд Угорщиною, випадково? Мова, правда, українська. Засновник - Берегiвська мiська рада. Редактор - Яремчук. "Цiна договiрна". Що за договiр такий? Не зрозумiло. Далi. "Почнемо новий референдум". "Закарпатська облрада вiдхилила прохання колег Берегiвської райради про перейменування Берегова в Берегсас". Добре, значить поки тут Україна - iнакше не буле б вiдхилене. Далi. "Мiським вулицях - посилена увага". Це добре, треба посилювати. Далi. "Шукаю роботу". Так, всi шукають роботу. Нiчого собi! "Отримати статус безробiтного можуть працездатнi громадяни ..." Нiчого собi. Статус безробiтного, як в Америцi! Ага! Ось i про геологiв. "Золота лихоманка". "Хто вiдповiсть за розкрадання майна родовища". Виходить, розвiдали-таки родовище, i навiть стали розробляти, але ... хтось комусь завадив. Якийсь ТОВ "Полiметали". Далi. "Ранковi трупи". Кошмар, але цiкаво. А, це про аварiї на дорогах. Бач, всюди фiгурують "мерседеси", "опелi", а де ж "москвичi", "волги", "жигулi"? Чи не випускають їх уже, чи що? Нi, дивись - "жигулi" - "не впорався з керуванням, наїхав на стовп ...". Добре. Нi, не те добре, що наїхав, а добре, що "жигулi" ще їздять. Ну, в цiлому слабенька газетка, не краще, нiж стара районна "Червоний прапор", i така ж "цiкава". Втiм, стару я майже не читав. Але полiграфiя навiть в такому подертому зiм'ятому виглядi набагато краще.
Здається, приходжу до тями. Але їсти-то, як хочеться! Навiть не їсти, а жерти. А може, знайду кого-небудь зi старих друзiв? Нагодують. Загляну- но я у гуртожиток. Що там зараз? На вулицi було також по нiчному безлюдно, хоча годинник показував тiльки дев'ять. Схоже на комендантську годину. Або владу захопили вовкулаки. Ха-ха! Шофер таксi i сторож на вовкулакiв були не дуже схожi. Не з'їли мене, тiльки трохи покусували. Ну, що ж варiант з гуртожитком залишається поки єдиним найбiльш реальним.
Ось вiн, рiдний. Дивись, навiть пошта на мiсцi залишилася. Ну, сходинки завалилися - це дрiбницi. Вивiска, напевно, iнша. Щось в цiй вивiсцi менi здається дивним, поки не зрозумiю. Потiм, потiм. Менi в сусiднi дверi i на другий поверх. Де моя колишня кiмната Љ 9. Номерiв немає, але на вигляд дверi такi ж пошарпанi, як i були. Стук зiпсований - телефонуйте. Дзвiнка теж ранiше не було.
Я рiшуче натиснув на кнопку, i оторопiв. Знайомий голос сусiда Васi запитав: "Хто там? Чого дзвонити. Чи не замкнено ". Я вiдкрив дверi.
- Тю, а я думав Сергiй приперся на сто грам. Вам чого, молода людина? Заблукав чи що? Кого шукаєш?
- Заблукав у часi. Здрастуй, Вася.
Я криво посмiхнувся i нахабно пройшов на середину кiмнати. Передi мною стояв Вася. Так. Вiн постарiв на ... тридцять сiм рокiв, але є люди, якi не змiнюються. Такий же кругленький, маленький, з живими чорними очима, рожевi гладкi щоки, нiс картоплею. Тiльки волосся стало майже сивим i якимось рiденьким. Вуса на мiсцi. Риси обличчя майже не змiнилися, тiльки зморшки, зморшки .... Нi. До цього неможливо звикнути. Я знову мимоволi застогнав.
- Та ти сiдай, дорогенький. Вибач, що не впiзнав. Ти щойно приїхав? Солотвинським? Якщо треба переночувати, то - будь ласка. Є спальник. Їсти хочеш? Хто тебе до мене направив? Чи не Михайло Iванович?
Вася заметушився i став швидко звiльняти єдиний в кiмнатi стiлець вiд кинутих на нього шкарпеток i книг. Я озирнувся. У кiмнатi стояв воiстину художнiй безлад. Книги, книги, книги, всюди книги. На полицях, на столi посерединi кiмнати, уздовж стiн, на полицях шафи, на широкому диванi. Вiльного вiд книг мiсця залишалося зовсiм небагато, та й то було зайнято господарем. Довелося сiсти на стiлець.
- А ти мене не впiзнаєш, Вася? Нiчого, що я до тебе на "ти", все-таки друзi ... колись були.
- Так, я своїм вiком нiколи не зловживав. Як то кажуть, молодiсть це єдиний недолiк, який можна виправити з часом. Нагадай, як тебе звати - забув, вибач, старiсть не радiсть.
- Звуть мене ... Замислююся. А може не треба травмувати психiку лiтньої людини. Та й чи повiрить Вася такiй людинi з минулого. Чи прийме за божевiльного. Викличе мiлiцiю або швидку допомогу. Або просто вижене - все-таки майстер спорту з вiльної боротьби. Втiм, куди йому зараз зi мною змагатися, з молодим, здоровим. Але не буду ж я битися з колишнiм (?) другом. Як що не повiрить, так розвернуся i пiду.
Пауза явно затягувалася, а кругле обличчя Васi поступово витягувалося в подивi. Тут мiй погляд зупинився на фотографiї, яка, як усе в цiй кiмнатi, криво висiла на стiнi. На знiмку, на тлi гуртожитка красувалися двоє молодих хлопцiв: я i Вася.
- Олега пам'ятаєш, Василь Iллiч?
- Пам'ятаю, звичайно, - повiльно, через силу тихо вiдповiв Вася, з переляком вдивляючись в мене.
- Ото ж бо ти менi здався знайомим. Точно - вилитий Олег. Ну, для брата ти занадто молодий, а для сина в самий раз. Ти, що - син Олега?
Я раптом заспокоївся.
- Не зовсiм. I, знаєш, так їсти хочеться. Як ти, пам'ятаю, говорив, - любов приходить i йде, а їсти хочеться завжди.
- Зараз второпаю.
Вася якось ще бiльше зiщулився i покiрно пiшов на кухню. Ранiше вiн таким тихим не був. Може вiк, або до нього щось дiйшло. Через десять хвилин поверх розкиданих на столi газет стояла сковорiдка з яєчнею i пiдсмаженими скибками сала - смаки у Васi залишилися незмiнними. Правда, замiсть пляшки "московської" стояв коньяк iз загадковою назвою "Шустов". (Напевно, нова назва старої "московської"?)
З голоду, i вiд великої кiлькостi сьогоднiшнiх вражень мене вiдразу "повело". Вася слухав мене витягнувши шию i з вiдкритим ротом. Розповiдав я довго, з усiма подробицями, починаючи з приходу на бурову. Поки я закiнчив свою сповiдь, ми встигли оприбуткувати всi запаси: ще одну пляшку самогонки i чотири пива. Вася майже не говорив, тiльки тупо кивав головою, як дерев'яна iграшка-дятел (була в мене така в минулому життi).
Розбудив нас будильник. Я довго лежав, не вiдкриваючи очей, з вiдчайдушною надiєю, що все вчорашнє виявиться поганим сном. Страшно, але все ж треба зустрiчати ранок, - яким би вiн не був. А був вiн звичайним свiтанком 2013 року. На диванi хропiв постарiлий Вася, пiд бiк боляче встромився корiнець товстенної книги. Я насилу витягнув книгу. - "Аркадiй i Борис Стругацькi ," Обтяженi злом ", Видавництво" Ексмо "Санкт-Петербург 2008". Час вiд часу не легше.
- Що, у них самодержавство, цар на престолi? Або це якийсь iнший СанктПетербург, не ленiнградський? Заскрипiв диван i тут же почулися тихi стогони. Вася прокинувся.
- Вася, а що, у нас знову самодержавство?
- Господи, - голос Васi був сповнений вiдчаю, - так менi це все не приснилося. А мати його! Ти ще тут?
- Так я можу i пiти.
Я, було, захотiв образитися, але передумав. Дiйсно - звалився на його бiдну сиву голову. Якi тут образи. Нагодував, напоїв (споїв) i спати уклав. Чого ще треба?
- Я питаю: радянська влада ще iснує, або знову наступили "темнi роки царизму"?
- О господи, - знову застогнав Вася, - воно тобi термiново треба знати? Так нiхто ж i не розумiє, яка в нас влада. Потiм розповiм коротку iсторiю, i ти менi свою " з-мiсяця-яка звалилася" думку висловиш з цього приводу. Нi, не пiду я сьогоднi на роботу. Та й роботи, по правдi сказати, немає - нiхто i не помiтить мого прогулу .... Сподiваюся.
Крехтячи та стогнучi, Вася вибрався в туалет. Возився вiн там, напевно, не менше години: плескався, кашляв, щось кидав, постiйно лаявся. Судячи по мерзенним звукам, його кiлька разiв вивернуло в унiтаз, який вiн нескiнченну кiлькiсть разiв зливав. Невже i менi на старiсть уготована доля ця?
- Олег, йди сюди, - нарештi досить бадьорим голосом покликав вiн. - Я тобi покажу, де що лежить.
Кiнець кiнцем, Васi довелося пояснювати менi не тiльки де що, але i для чого i навiщо. Обiзвавши мене кiлька разiв "тупим лунатиком" Вася домiгсятаки вiд мене деякого розумiння роботи численних блискучих кранiв i залишив наодинцi з технiкою. Я з насолодою на повну котушку включив гарячий душ i змив з себе останнi слiди алкоголю. Вийшовши з ванної, Васю я вдома вже не застав. На столi лежала записка: "Благаю, з дому не виходити i нiкому не вiдкривати. Я зараз".
Виходити нiкуди i не хотiлося. Я зiбрав зi стола залишки нашої вчорашньої трапези i пiшов на кухню мити посуд. Тут панував не менш художнiй безлад, але навчений поводженню з туалетними кранами, я без особливих зусиль розiбрався з кухонною технiкою. Головне, що вода миттєво нагрiвалася, проходячи через настiнний газовий нагрiвач. Пам'ятаю, що i в мiй час такi були, але далеко не у кожного. Ось у моєї подруги в Києвi, доньки академiка, такий нагрiвач точно був. "Elektrolux": прочитав я. Люкс, так люкс, тiльки весь побитий якийсь. Видно Вася його сто рокiв тому придбав.
Помивши посуд i прибравши зi столу, я став розглядати iншу технiку: яскравосинiй електричний чайник, тостер, якась шафка зi скляними дверцятами, в якiй при включеннi закрутилася кругла блискуча пiдставка, якийсь плоский прямокутний ящик над газовою плитою, який включався кнопочками на торцi (схоже на витяжний вентилятор). Все було "мейд iн не наше". Нашим був тiльки класний бiлий холодильник з "iноземним назвою" Nord, але ззаду я прочитав, що виготовляє його Донецьк. Колись, в минулому життi, у нас в цiй самiй кiмнатi стояв теж донецький "Донбас".
5. Стара любов не iржавiє
Грюкнули дверi передпокою - Вася повернувся, i не один. З ним прийшла низенька товстенька тiтонька у легковажнiй глибоко декольтованiй блузцi, яка вiдкривала в'ялу шию немолодої жiнки.
- Це Валя, - урочисто проголосив Вася.
Тiтонька якось жалiбно подивилася на мене i почала боком-боком сповзати по стiнцi. Ми з Васею вчасно встигли її пiдтримати i, пiдхопивши з обох сторiн, обережно посадити на диван. Валя вiдкрила очi i застиглими очима, не вiдриваючись, дивилася на мене. Менi стало нiяково, i я постарався якомога делiкатнiше запитати "чи не знайомi ми були... тодi". Краще б не питав, тому що жiнка у вiдповiдь гiрко, з надривом, заридала. Вася з цiкавiстю поглядав на нас обох, але i не думав втручатися. Навiть навпаки, вийшов на кухню.
Жiнка якось раптово перестала плакати, дiстала хусточку i стала витирати пiд очима пiдтеклу фарбу. Ну, убий мене, я не мiг її згадати. Нiчого схожого на мою Валю. Ну, абсолютно нiчого схожого на мою красуню Валю, тоненьку, витончену блондинку з точеними нiжками i з невеликими, але красиво округленими грудьми, не було в цiй низенькiй повнiй жiнцi з в'ялою шиєю i великими обвислими грудьми.
- А ми тебе поховали, - деренчливим голоском видавила з себе Валя. - Не знали, що й думати. Тебе тодi Сашко витягнув з-пiд штанги i побiг в село за допомогою. Повернулися на газончике з сiльським фельдшером, а тебе немає. Шукали, шукали, але все марно. До мiлiцiї, а потiм в КДБ всiх довго тягали, особливо Сашку. Його навiть в КПЗ цiлий мiсяць тримали, а потiм випустили "за вiдсутнiстю доказiв". Ну, з ним нiхто з наших не хотiв розмовляти, так вiн i поїхав кудись в Тюменську область, в польову партiю.
Петя Зайцев, пам'ятаєш, технiком у нас був в нерудної партiї, так вiн поруч з ним працював i потiм написав, що загинув Саша при нез'ясованих обставинах: чи то отруївся, чи то робочi вбили.
Так, що я про нього. Тобi це, напевно, не цiкаво. Батьки твої приїжджали, ходили всюди, мене до себе звали, в твоїй кiмнатi жили, в цiй самiй. Мама твоя плакала, а батько нi. "Не мiг, - каже, - Олег крiзь землю провалитися. Напевно, сталося з ним щось, i втiк за кордон. Ще з'явиться ".
"Ви, - каже, - щось приховуєте". Так i поїхав з образою на нас усiх .
I раптом без жодної паузи Валя тихо-тихо зачастила: "Олежик, а як я за тобою плакала. Не повiриш, всi цi роки плакала ... Що не вберегла тебе, що не милувала як слiд. Молода була, дурна. Але тiльки я не як твiй батько - вiдразу повiрила, що тебе не стало. Що ти загинув. Бачиш, який розумний у тебе тато був ".
Слухати Валю було нестерпно важко. Ще трохи i я б просто зiрвався. Врятував мене Вася, який увiйшов до кiмнати - чи здогадався, або випадково так вийшло, але дуже вчасно.
- Ну, що, - якось вже занадто весело закричав вiн, потрясаючи затиснутою в руцi пляшкою, - вiдзначимо повернення блудного сина на рiдну землю! "
6. Улюблена жiнка геолога Олега
Як же життя по тобi потопталося, Валечка. I цю жiнку я любив? Досвiд ловеласа, правда, у мене невеликий, але колись, пам'ятається, менi було приємно усвiдомлювати, що така дiвчина в мене закохалася i навiть менi вiддалася. Якось рiже слух це слово, але факт залишається фактом. Ще це називається "переспати", але теж щось не те. Адже ось дурнi думки лiзуть в головуА все-таки, який це був болючий перiод залицяння. Я став сам не свiй, не спав, забував поїсти, бродили ми з Валею, пам'ятається, по якихось темних закутках, нескiнченно цiлувалися, я навiть почав складати вiршi. Одного разу замерзли, як цуцики, i Валя покликала на чай. Жили ми тодi всi поруч у цьому самому гуртожитку. Тiльки Валина кiмната в протилежному вiд нашої барлоги кутку коридору. Валя на плитцi зiгрiла якийсь дивно смачний чай. Ми швидко вiдiйшли вiд холоду i продовжували цiлуватися на лiжку. Я почав було турбуватися, що прийдуть сусiдки, але Валя заспокоїла, що вони поїхали на сесiю до Львова.
Час був нiчний i весь гуртожиток, крiм нас, вже вгамувався. З метою конспiрацiї ми загасили свiтло, i тiльки повний загадковий Мiсяць освiтлював кiмнату i вiдбивався в трюмо бiля лiжка. Я гладив м'яке волосся Валi, розстебнув ґудзики на блузцi i став цiлувати груди, раз у раз губами потрапляючи на прохолодний шовк лiфчика. Їй стало лоскотно. Вона смiялася i спочатку легенько мене вiдштовхувала, а потiм несподiвано вiдкинулася на подушку.
Потiм ми мовчки, лежали поруч на старому вузькому лiжку i дивилися на остаточно захопивши все вiкно божевiльний Мiсяць. Було добре, затишно i жарко. Тiльки пружина боляче вп'ялася в бiк, так крутилася пiдленьке думка про те, що, виявляється, до мене у Валi вже хтось був.
Валя нiбито чого пiдслухала i, щоб я не дуже замислювався, стала мене знову всього обцiловувати. I, незабаром, ми знову занурилися один в одного, забувши про все i про всiх.
- Олег! Прокинься! Ти куди дивишся? Встигнеш надивитись. Давай, за любов!
Надто бадьорий окрик Васi вивiв мене зi ступору. Виявляється, я уперся поглядом прямо в декольте почервонiлої вiд такої пiдвищеної уваги Валi. Тю, ялинки зеленi, ще подумає що-небудь. Тiльки кохання немолодої панi менi зараз i не вистачає для повного комплекту. Як там говорили в бурсi: "Дурдом, пiдйом!"
Ми випили, потiм знову випили. На третiй я розiбрав, що пили знову коньяк "Шустов". А непогана барматуха. Головне, що в голову сильно б'є i рiзнi зайвi думки гальмує. Зрештою, в цьому новому для мене свiтi я вiдразу ж зустрiв двох близьких менi людей. Це вже непогано.
А що робити далi можна вирiшити потiм. Тим бiльше Вася нi менi, нi Валi слова не дає сказати. Нарештi йому попався спiврозмовник, який нiчогiсiнько не знає, тобто я. Правда, i зi слухом у мене вже через пiвгодини дружнього застiлля стало не дуже добре. I нiяк я не мiг зрозумiти: жартує Вася або говорить серйозно. За такi жарти можуть i посадити. Нiчого собi, сказати, що Радянський Союз розвалився. Ну не настiльки ж я пьяний, щоб у це повiрити. Та й Валя он як загадково посмiхається i мовчить. Дає зрозумiти, що Васi вiрити не можна, що все це його звичайнi жарти. Ну не дурниця ж? Якась "перебудова", Горбачов i ще купа незнайомих прiзвищ.