Аннотация: Imagination is the one weapon in the war against reality. (George Gascoigne)
<
У нього було дивне їм"я - Альберт.
Одного дня Альберт прочитав значення свого iменi i здивувався. Одночасно йому спали на думку вiдомi рядки вже невiдомого автора "...Що в iменi тобi моїм...". В значеннi його iменi, якщо вiрити старiй, радянських ще часiв книжцi, були присутнi "вiдомiсть, блиск та чеснота". Що стосується чесноти, то в його тремкiй душi була присутня в такiй великiй кiлькостi, що, мабуть, кордонувала з сором"язливiстю. А ось щодо блиску...вiдомостi.... це вдарило Альберта невеличким, та жахаючим своїми маленькими розмiрами натяком, виринаючи з глибин його свiдомостi i б"ючи сталевими хвилями в самiсiньке серце.
З дитинства Альберт розумiв свою непридатнiсть до оточуючого середовища, i вiдчував, що вiн не такий, як усi, адже навiть малювати вiн навчився ранiше нiж ходити. У мрiях своїх вiн прагнув стати вiдомим, прагнув довести усiм чого вiн вартий. Його тиха боязка поведiнка у садочку, школi виливалася у жадобу до динамiки у руху мистецтвi. Вiн ненавидiв, коли щось, якась несуттєва рiч вiдволiкає його вiд спостерiгання прекрасного - чи то красивого людського обличчя, чи вiзерунку на крижаному вiконцi, чи миттєвого вiдтiнку хмаринки у небi. Коли не було можливостi малювати, вiн спостерiгав i навпаки - у стiнах своєї старенької зашарпаної кiмнати, де вони жили удвох iз мамою, вiн малював казковi пейзажi й портрети. Коли йому було 9 рочкiв, мама зiбрала усi його малюнки i обклеїла ними кiмнату. Вийшло з самої стелi i аж до пiдлоги, а малюнкiв лишилася безлiч. Годинами Альберт малював i малював, й мама - худенька, знiвечена життям жiнка, часто повертаючись з нiчної робочої змiни, знаходила його сплячим над розкиданими фарбами й малюнками.
Давно це було, коли Альберт залишив художню школу. Залишив, й нiчого не сказав своїй завжди сумнiй мамi. Залишив, не провчившись й року. А все через свiй страх перед труднощами - все через нього. Учителька ставила йому трiйки, йому - Альберту. Альберту, котрого дiвчата всiєї школи прохали намалювати гарнесеньких кошеняток й цуценяток i за це не смiялися з нього. А коли й смiялися, то тiльки пiд впливом хлопцiв. Йому, котрому всi учителi ставили трiйки i лише учителька малювання - у зовнiшностi якої не було, чомусь, нiчого красивого, завжди ставила лише п"ятiрки i навiть одного разу подарувала йому, як приз за кращий малюнок - книжку, та цю книжку все одно випрохали дiвчатка. Так, це йому ставили трiйки за малювання. Та ще й примушували займатися огидною зовсiм справою - лiпити голови з противної, зелено-коричневої в"язкої глини.
Альберт полишив уроки малювання у школi й знову став проводити вечори вдома. На всi запити мами вiн вiдповiдав, що робить домашнє завдання для художньої школи. Вiн не знав, що одного разу в недiлю (а по недiлях вiн з мольбертом малював у парку), до них завiтала учителька з художньої школи. Вона побачила малюнки на стiнах, а серед них були оцiненi "задовiльно", та вже нiчого не здатна була змiнити. Мама вiдмовилась платити за мiсяць навчання, бо знала свого сина краще за всiх.
... Це сталося, коли Альберт вчився в 11 вже класi. Одного дня вiн повернувся зi школи i знайшов на столi записку вiд сусiдки, в якiй нервовим почерком повiдомлялося, що маму забрала в лiкарню швидка. Цi рядки написала iх сусiдка тьотя Марiйка. Вона й вiдвела Альберта до лiкарнi, показала йому дорогу, щоб вiн знав куди ходити, навiщати маму. Але це сталося лише один раз - нiкуди ходити вже не потрiбно було, бо мама наступного дня померла.
На цвинтарi усi плакали - з маминої роботи, сусiдки, i Альберт плакав також. Але крiзь сльози вiн посмiхався, бо в його юнацькому серцi вперше за життя спалахнуло те, чого вiн лякався й хотiв водночас. Вiн чекав на неї. Жiнка була немолода вже, але молодша, звичайно, за його маму. Не в красi було дiло, в нiй було те, до чого прагнула його душа - вiн хотiв її намалювати. I не тонкi риси її обличчя, не бiле вбрання його приваблювали, а аромат - аромат справжньої кави, яку вiн куштував колись у гостях.
Сьогоднi жiнка була як i всi, у чорному, але запах, запах її Альберт вiдчував за декiлька метрiв i навiть повеселiшав трохи, i навiть земля, яку кидали на труну здавалася йому кольору кави.
Альберт тепер жив у тьотi Марiйки, а кiмнату - обклеєну малюнками здавали квартирантам. Може, колись, Альбертовi було б шкода цих стiн, та останнiм часом вiн був сам не свiй, все малював й малював одне й те само, одне й те само...
Та всеж Альберту вдалося нарештi намалювати портрет. Вiн прибiг до тьотi Марiйки, в нього горiли очi, й вiн, як дитина, ховав щось за спиною й вiдчував, вiдчував, що скоро, дуже скоро вiн стане славетно вiдомим. Жiночка посмiхнулась й попрохала показати їй малюнок. Це був портрет, а на ньому лiкарка в бiлому халатi.
"Хто це?", - спитала тьотя Марiйка.
"Це жiнка, вона пахне кавою. Я перший, кому вдалося намалювати аромат."