Степан Ворскла : другие произведения.

Вiдкриття Америки...

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:

Степан Ворскла

Моє вiдкриття Америки

(Правдивi оповiдання автора про його дев'ятнадцятирiчне життя у Сполучених Штатах...)

1.Передмова

   До тої митi, коли "Боїнг-747",подолавши час та вiдстань майже у дванадцять тисяч кiлометрiв вiд Москви до Нью-Йорка, зупинився бiля термiналу у аеропорту Кеннедi, i я опинився на площi перед термiналом, де на мене очiкували представники Госдепу, я нiколи не мрiяв побувати у США, але сьомого листопада 1989-го року, я, п'ятидесятиоднорiчний iнженер-будiвельник iз Сибiру, таки опинився тут, з "дипломатом" у руцi, та сорока дев'ятьма доларами у кишенi, якi одержав у посольствi США у Москвi, як матерiальну допомогу на перший час життя у США.
   Мабуть, зараз буде доречно коротенько пояснити Вам, дорогi читачi, чому, власне, людина, що працювала десь у далекому Сибiру, i не гадала-не мрiяла нi про яку Америку, раптом таки опинилася там? Винуватцем у цьому був...Горбачов, та його "перестройка", нове "мислення"...ну й таке iнше...
   Тодi, у 1987-му, мов гриби пiсля дощу, стала виникати безлiч рiзних партiй, об'єднань, рухiв, фронтiв, та таке iнше, по всiх усюдах СРСР. То ж не став винятком i наш Красноярський край, де я працював тодi на будiвництвi Саяногорського алюмiнiєвого комбiнату. Було створено "Об'єднання трудiвникiв Схiдного Сибiру". Я став членом цього об'єднання, активно виступав на всiляких численних мiтингах та зборах. В рештi- решт мене було висунуто кандидатом у Народнi депутати того, Першого "Сахаровського" з'їзду Народних Депутатiв СРСР, що вiдбувся у квiтнi 1988 р. Щоправда, вiдбувся вiн без моєї участi - мене тодi перемiг все ж таки комунiст-бригадир з Саяно-Шушенської ГЕС... Моя Програма на тих виборах розпочиналася словами: "Розпустити КПРС, та судити її, як злочинну органiзацiю, що призвела до вбивства мiльйонiв нi у чому не винних власних громадян, та до повного банкруптства економiки i обнищання народiв СРСР".
   В наступному пунктi программи я зазаначив надання прав усiм народам СРСР на самовизначення, та власний шлях демократичного розвитку...То ж вибори пройшли, я програв , а потiм почалося найбiльш цiкаве та страшне: хтось перерiзав гальмовi шланги у моїй "Нивi"... Потiм її пiдпалили i тiльки чудом сусiди встигли її затушити... Ще через декiлька днiв, коли я повертався на сваоєму службовому "Уазику" додому, назустрiч менi, прямо в лоб, раптом вилетiв "Камаз". Нарештi один добродiй з КДБ шепнув менi: " Тiкай, хлопче, звiдси, бо за тобою колун ходить"...
   Зваживши на таке серйозне попереджження, я другого дня ввечорi був у Москвi, а вранцi мiй товариш пiдвiз мене прямiсiнько до дверей Посольства США на вул. Чайковського, де на мене чекали двi дiвчини-працiвники консульського вiддiлу, бо мiй друг зумiв попередити консульство про загрожуючу менi небезпеку, то ж вони й порадили пiд'їхати до самих дверей, i як тiльки я вийшов iз машини, мiй друг одразу рвонув з мiсця i зник, а дiвчата хутко пiдхопили мене пiд руки та повели до заздалегiдь прочинених дверей... Якщо хтось бував у тi часи у Американському посольствi, вiн напевне знає, що мiлiцейськi пости були розташованi на двох, найближчих до дверей будинку Посольства, перехрестках. Дебелi хлопцi з погонами майорiв мiлiцiї трохи запiзно зрозумiли, що дiється, тому моєму другу вдалося вчасно втекти ,а менi-швидко зайти у будинок... Через годину я вийшов з тих самих дверей,у якi зайшов.У моєму закордонному паспортi, що зоставався у мене пiсля вiзиту до Польщi, стояла вiза полiтичного бiженця,квиток на лiтак до Нью-Йорку на завтрашнiй вечiр,та 49 доларiв на першi кроки у штатах,що надали менi у посольствi. Зi мною вийшла одна з тих двох дiвчат, що зустрiли мене при входi. Вона зупинила таксi i сiла зi мною. Я назвав адресу мого друга, але моя досвiдчена супровiдниця зупинила таксi бiля станцiї метро, то ж я швидко збiг у метро, та й попрямував до домiвки мого друга.
   На моє щастя нiхто мене не переслiдував i не стежив за мною. Я не приписую це моїм здiбностям конспiратора - гадаю, що "там" вирiшили- я не настiльки важлива персона, щоб ганяти за мною по усiй Москвi. Щодо того, як органи пiзнають мене, я, мiж iншим, був детально iнформований працiвниками Посольства про те, що кожний, хто заходив у Посольство США, обов'язково фотографувався спецiальними камерами,встановленими КДБ ,а двох годин, якi я провiв у Посольствi,звичайно було бiльш, нiж достатньо для "органiв", щоб встановити, що я за один.
   Чесно скажу - нiч пiсля мого завiтання до Посольства, яку я провiв у кватирi мого товариша, була не найкращою у моєму життi, але вона закiнчилася спокiйно, день я проблукав по вулицях Москви, а о сьомiй годинi вечора я нарештi сидiв у лiтаку компанiї "Панам" в Шереметьєво. Лiтак, набираючи швидкiсть, вiдiрвався вiд землi, що звалася СРСР, i попрямував на захiд, до зовсiм незнайомої менi землi - Сполучених Штатiв Америки, де менi вiдтепер судилося починати нову сторiнку свого життя...
  
  

2. Перший день у Нью -Йорку

  
  
   Тож продовжу те, що написав у перших рядках передмови : я вийшов iз термiналу аеропорту Кеннедi, i до мене пiдiйшли два добре одягненних чоловiки i на правильнiй росiйськiй мовi вiдрекомендувалися менi, як спiвробiтники Гос.Департаменту. Вони запросили мене зайти у якесь примiщення тут же у аеропорту. Це була досить велика, чиста кiмната з кiлькома зручними крiслами та письмовим столом посерединi. Мене запросили сiсти, а обидва офiцiали сiли передi мною за столом. Хтось iз них на мить вийшов, i через якийсь час повернувся з трьома пластиковими стаканчиками з кавою, та купкою печива на пластиковому ж пiдносi. Менi запропонували кави i я з вдячнiстю узяв стаканчик - кава була гарна. Мої ввiчливi господарi розпочали зi мною бесiду, у якiй я розповiв їм, чому опинився в Штатах, показав їм мою Програму кандидата в Депутати, мої документи. Покiнчивши з цiєю частиною бесiди, госдепiвцi почали розпитувати мене про мою роботу, починаючи з почтового ящику N 9.За тим послiдовно мої спiвбесiдники цiкавилися усiма газо та нафтогонами, участь у будiвництвi яких я приймав : їх цiкавила потужнiсть цих споруд, розташування компресорних i насосних станцiй, кiлькiсть резервних ниток при прокладеннi труб по дну рiк, або болiт.
   Я, вислухавши цi питання, ввiчливо зауважив, що я являюся полiтичним втiкачем, а не розвiдником або iнформатором щодо секретiв моєї, не по своїй волi залишеної Батькiвщини. Настала довга пауза, а за тим мої спiвбесiдники усе так же чемно подякували менi за мiй час i цiкаву розмову, i запросили мене до виходу з термiналу, де вони мене зустрiли пiв-години тому. Там вони усе так же чемно попрощалися зi мною, бажаючи менi всiляких успiхiв у моєму життi в США. За тим вони сiли в чекаючий їх чорний великий "Шевролет"... i я залишився один, розгублений, не знаючи куди iти, чи їхати...З усього, що щойно трапилося, я зробив висновок: Тих добродiїв цiкавила певна iнформацiя, то ж коли я дав їм зрозумiти, що не зможу бути їм корисним у цiй справi, вони просто втратили до мене будь-який iнтерес, та й залишили мене самостiйно вирiшувати свої новi проблеми : куди податися, де жити, що робити.??? Стоячи на ступенях термiналу, я обмiрковував моє теперiшнє становище...
   Доля знову всмiхнулася до мене. На цей раз вона була у лицi таксиста, що сидiв у жовтому таксi, чекаючи на пасажирiв. Вiн уважно розглядав мене, i раптом звернувся до мене... на чистiсiнькiй росiйськiй мовi!!! Це був земляк, наш, росiйський хлопець, що теж приїхав сюди за кращою долею ! Сергiй (так звали його) запросив мене сiсти, i вiдвiз мене туди, куди звичайно потрапляють усi шукачi кращого життя з СРСР - на знаменитий тепер у всьому свiтi Б Р А Й Т О Н - Б I Ч. Доки ми їхали, я розповiв Сергiю майже усю свою iсторiю, не забувши навiть про 49 доларiв у моїй кишенi. Сергiй мовчки слухав, а коли я скiнчив, коротко сказав: "бiльшiсть починала свiй шлях тут також, як i ти...Не панiкуй. Тут тобi не дадуть згинути, чи померти з голоду - зараз приїдемо-сам побачиш..."
   Мiж iншим, по дорозi я уважно подивлявся у вiкно машини, з острахом спостерiгаючи за шаленим та густим потоком автомобiлiв на дорогах, що перетиналися повсякчас у рiзних рiвнях, то сходячись, то розбiгаючись у далину.
   Соромно признаватися в цьому зараз, але у ту мить я, радянський водiй, що мав навiть другий клас, нишком сказав собi : "Нiколи в життi я не зможу водити авто у цьому скаженному клубочiннi летячих по всiм напрямкам малих, середнiх, та просто гiгантських авто".
   Тим часом Сергiй пiд'їхав пiд естакаду, по якiй майже безперервно неслися з громом i свистом серебристi потяги знаменитої Нью-Йокської пiдземки, що вже давно частково зринула на поверхню, то ж потяги метро неслися понад головами нью-йоркцiв, якi, до речi, не звертали на це жодної уваги, очевидно устигнувши звикнути до цього шаленого шуму. Коли черговий потяг, проскрежетавши колесами над тим мiсцем, де ми стояли, зник за зворотом, Сергiй знаком показав менi слiдувати за ним i пiдiйшов до блакитного кiоску, що мiстився поряд з однiєю з колон естакади метро.У кiоску продавалися газети, журнали, у тому числi i на росiйськiй мовi. Сергiй, нахилившись до вiконця, про щось тихенько побалакав з лiтньою жiнкою-продавцем, кивнув їй на знак подяки i сказав менi: "Ти, хлопче, маєш вдачу - зараз я пiдвезу тебе тут поряд, i ти одразу матимеш i роботу i житло i, навiть, товаришiв-спiввiтчизникiв".
   Ми сiли у Сергiйове таксi i через хвилину вiн зупинився бiля огородженого металевою сiткою шматка землi, на якому в глибинi стояла споруда трохи схожа на церкву, але без хреста на блакитному куполi, i з не знайомими менi надписами-iєроглiфами над широкими дверима, та ще усюди по фасаду. Ближче до вулицi помiтно здiймалися iз землi шлакоблочнi стiни нової споруди. Сергiй пояснив менi, що це будують нову синагогу, а в глибинi садиби стоїть стара. Хазяїн усього цього - старий равiн. Вiн зiбрав бригаду з росiйських хлопцiв, що мають хист будiвельникiв -п'ять чоловiк. Усi вони живуть у старiй сiнагозi у пiдвалi, а будують нову. Оце й усе, що визнав Сергiй вiд володарки газетного кiоску. Вiн вибачився, сказавши, що має їхати працювати, дав на прощання менi свою вiзитну картку (не дивуйтеся-для таксиста у США така вiзитка - не розкiш. Дуже часто трапляється так, що ви сподобалися клiєнтовi, i вiн неодмiнно спитає у вас вашу вiзитку. Якщо її у вас нема - ви втратили цього клiєнта, який мав би стати вашим постiйним...) .
   То ж давши менi вiзитку, Сергiй скочив у таксi i хутко зник у павутинi вулиць. Я попрямував до старої синагоги, звiдки гучно чувся веселий смiх. Коли я постукав, дверi розчинилися i на порозi з'явився хлопець рокiв сорока, мовчки споглядаючи на мене. Я привiтався до нього росiйською мовою, та пояснив усе, що перед цим розповiдав Сергiйовi, та сказав, як я дiстався ось сюди, до них. Молодик протягнув менi руку, поручкався зi мною, назвався Iваном i запросив на скромну вечерю, що було дуже до речi, бо останнiй раз я поїв у лiтаку, пiд час польоту, i це було десь бiля семи годин тому, то ж шлунок мiй наполягав на якiйсь їжi. Я з подякою прийняв запрошення, але заздалегiдь попередив, що, принаймнi зараз, вiддячити не зможу-нема чим, на що мiй новий знайомець навiть обурився i безцеремонно пiдштовхнув мене в середину, де я побачив ступенi, що вели кудись у низ. Саме туди ми й попрямували. Я опинився у досить великiй кiмнатi. Посерединi стояв довгий обiдiшнiй стiл, навкруги якого на пластикових стiльцях розташувалися четверо рiзного вiку чоловiкiв, якi сидiли за вечерею. Я привiтався до всiх та назвав своє iм'я та прiзвище. Тi, що сидiли за столом, встали, пiдiйшли до мене i, протягуючи в вiтаннi руку, назвали кожен своє iм'я, з гумором пояснивши менi, що тут, у америцi, не iснує поняття "Ви", як не iснує i отчества, то ж моє досить важкеньке для вуха американця: Бочаренко В'ячеслав Михайлович, мої новi, бiльш досвiдченi знайомцi швидко перетворили на досить коротке Слава Бочар, геть вiдкинувши отчество.
   За тим мої новi друзi посадили мене за стiл, поклали передi мною набiр з пластикових же тарiлок, виделок, ножа, та малих i великих стаканчикiв. У менший стаканчик Iван, той, що виходив мене зустрiчати, налив горiлки з пузатої, нiколи не баченої мною, красивої пляшки. Я взагалi не пив нiчого спиртного, навiть пива, через хвору печiнку ( працюючи на Пiвночi спiймав вiд не добре просоленої риби паразитiв, що оселилися якраз у печiнцi i завдавали менi чимало клопоту), то ж я спробував чемно вiдмовитися вiд чарки, але усi присутнi наполягли так рiшуче, що я таки пригубив. (Заранi скажу - нi у ту мить, нi пiзнiше- нiчого поганого з моєю печiнкою не сталося - навпаки: паразитам мабуть не сподобалася американська горiлка, i вони згодом просто зникли!). Усi п'ятеро моїх нових друзiв теж випили, поздоровивши мене зi щасливим прибуттям у вiльний свiт. Вечеря у хлопцiв, на мiй погляд новака, була розкiшною: велика каструля вареного рису, чомусь яскраво-жовтого, парувала посеред стола. Поряд стояла ще одна каструля з апетитно пахнувшими сосисками, стояла вiдкрита банка консервованих огiркiв, дуже маленьких та хрустких. У мисцi, теж пластиковiй-стояла квашена капуста, стояли баночки з гiрчицею, велика миска з зеленим салатом, крiзь який видко було шматочки свiжих помiдорiв та огiркiв. Стояли на столi якiсь склянки з рiзноманiтними соусами та пiдливами для салатiв, що, як я потiм з'ясував, продавалися у крамницях готовими. Стояли двохлiтровi пластиковi бутилi з кока-колою, пепсi, та iншими рiзними солодкими та шипучими содовими водами.
   Невдовзi я вже, окрiм Iвана з Москви, знав i iнших чотирьох моїх гостинних хазяїв: Семена з Одеси, Григорiя з Києва, Анатолiя з Ленiнграда, та Давида з Кишинiва. Пiд час вечерi до нас у пiдвал завiтав i наш хазяїн-старенький дiдусь з сивою головою, такою ж бородою, i також сивими, якось незвично виглядавшими на старому зморщеному обличчi, пейсами - довгими, закрученими у спiраль, низками сивого волосся, що звисало зi скронь. Звали старого равiна Хаїм Мецкер. Його батьки були вихiдцями з мiста Бердичiв, що втекли до США вiд погромiв 1918 року. Батько Хаїма був кантором одної iз Бердичiвських синагог, то ж Хаїм став равiном-iудейським священником. Йому йшов сiмдесят шостий рiк, батьки його давно пiшли з життя, а його власнi син та дочка, хоча й були iудеями, але не дуже дотримувалися суворих законiв вiри. Син старого равiна був лiкарем у Чiкаго, а дочка працювала юристом у Вашiнгтонськiй адвокатськiй конторi. То ж старий Хаїм доживав життя самотнiм, у невеличкому - Бруклинського стилю (у Бруклiнi такi будинки подiленi на два хазяїни i мають абсолютно однаковi двi кватири) - власному будинку з гаражем у пiдвалi, цокольною кватирою для прислуги, та поверх цього всього, своєю невеличкою квартирою, у якiй провiв усе своє життя. Вiн чемно та зворушливо привiтав мене, простяг руку для знайомства, а дiзнавшись, що я родом з України, Хаїм, як усi тут звали його, дуже зрадiв, i тут же по дiловому запропонував менi роботу i тотожнi до всiх, вже працюючих хлопцiв, умови. Нiчого й казати, що я з радiстью погодився, i Хаїм тої ж митi сходив наверх i принiс та вручив менi аванс у 100 доларiв, а для всiх поставив на стiл красиву пляшку з вiскi. Iван, що вважався тут за старшого, одразу вiдкупорив пляшку i налив усiм потрiшки вiскi, включаючи i Хаїма. Ми символiчно цокнулися стаканчиками i всi випили за не дуже зрозумiлий тост, що промовив Хаїм: "God! Bless Amerika!", що на росiйськiй мовi означає: Боже! Благослови Америку, i являється найважливiшим iз тостiв на кожному застiллi у США. Випивши з нами чарку, Хаїм пiшов до дому, а ми ще довго сидiли за столом, i я уважно слухав тих моїх спiвтоваришiв, що вже прожили тут, у США, хто рiк, хто бiльше... Далеко за пiвнiч ми розiйшлися по лiжкам спати, адже завтра розпочинався трудовий день, а для мене i нове життя - у США...
   То ж перший мiй день у США минув. Я б сказав, що минув вiн несподiвано добре та вдало для мене - одинака у цiй країнi, та й у цiлому свiтi вiдтепер...
  
  
  

3.Першi роки у Нью - Йорку

  
  
   Людиною старий равiн був доброю. За роботу нам вiн платив по три долари за годину, але його прислуга безкоштовно постачала нам продукти харчування, свiжi овочi, фрукти. Вона ж прала нашу бiлизну та одежу, прибирала у нашому помешканнi. Хоча жили ми у пiдвалi старої синагоги, але насправдi це була дуже зручна i добре облаштована кватира, де малася i кухня з усiєю кухонною приладою, i пральна кiмнатка з пральною та сушильною машинами, ми мали i вiтальню, де стояв великий стiл, за яким ми звичайно їли. Окрiм стола у вiтальнi стояли зручний м'який диван, декiлька крiсел, телевiзор. Спали ми по двоє у трьох невеличких кiмнатах-спальнях на досить зручних розкладних лiжках. Заробленi нами грошi Хаїм щоп'ятницi видавав нам, додаючи кожного разу пляшку гарної горiлки, або вiскi. Коли надходили iудейськi, або християнськi свята, равiн обов'язково вручав усiм нам дарунок - по сто доларiв. Тут це звалося - бонус. За той рiк, що я пропрацював з хлопцями на будiвництвi синагоги, я встиг стати прорабом, зiбрав трохи грошей, та купив собi здоровенну машину:"Олдсмобiл" Дельта -88, 1973 року, з восьмицилiндровим шестилiтровим монстром-двигуном. На спiдометрi було десь близько ста тисяч миль, але стан автомобiля був дуже гарний, а для таких машин пробiг у сто тисяч миль був нiби обкаткою. Саме за цей рiк я пройшов всi бюрократичнi процедури одержання статусу законного жителя США, одержав соцiальну картку, яка у США вважається чи не найголовнiшим документом iдентифiкацiї людини. Одержав я також картку дозволу на легальну роботу. То ж одержавши цi документи, я витяг з пiд матрацу торбинку з моїми заощадженнями i пiшов до найближчого банку вiдкрити собi рахунок.
   Повинен Вам, шановнi читачi сказати, що у США всi без винятку офiцiйнi особи, що мають справу з громадянами, дуже чемнi та уважнi. I немає значення, чи вони працюють в урядових настановах, чи у приватних офiсах. Немає також нiякого значення - хто сидить, чи стоїть перед ними: мiльйонер, чи останнiй бiдняк-бездомний - увага i вiдношення до обох будуть однаково чуйними та поважними. То ж у банку мене прийняли так, як приймають тут, у Полтавi сьогоднi, тiльки мiльйонерiв! Мене запросили сiсти в зручне крiсло, принесли каву та печиво. Потiм до мене пiдiйшов дуже охайний, в темному костюмi та бiлоснiжнiй сорочцi з галстуком, молодий чоловiк i чiтко i ввiчливо запитав, чим ВIН МОЖЕ СЛУЖИТИ МЕНI !!! Я на хвилину розгубився, гадаючи що вiн прийняв мене за когось iншого, але побачивши, що й iншi вiдвiдувачi користуються тут не меншою увагою, заспокоївся, i на моїй, майже нiякiй, англiйськiй мовi спробував пояснити, що хочу вiдкрити рахунок у їхньому банку... Уявiть собi моє здивовання, коли мiй спiвбесiдник вiдповiв менi на такiй же "гарнiй", як моя англiйська, але...росiйськiй мовi!?..Виявилося, що у цьому банку якраз i тримають свої грошi бiльшiсть жителiв Брайтона, то ж служителi банку почали серйозно вивчати росiйську мову! Не минуло i десяти хвилин, як я вже мав власний рахунок, та не один, а два: один текучий а iнший -заощадний, який надавався безкоштовно i який я мав право поповнювати щомiсячно. Крiм того, як бонус, банк запропонував менi... сейф, i теж безкоштовно! А службовець, що працював зi мною, вручаючи менi ключ вiд сейфа, хитро пiдморгнув менi: мовляв, " Не всi ж грошi треба тримати на рахунку, та платити за це "Дядi Сему" оброк - щось має осiдати i в скриньцi власного сейфу!"...Отримавши чекову книжку одного з вiдомiших у свiтi банкiв, а до неї ще й банкiвську пластикову картку, що дозволяла менi зняти грошi з будь-якої банкiвської машини в свiтi, я дiйсно вiдчув себе вiльною та забезпеченою людиною, хоча на моєму рахунку й було десь бiля двох тисяч доларiв пiсля того, як я заплатив за свого автомобiля та страховку на нього. Автомобiль i страховка- обiйшлося менi в пiвтори тисячi доларiв, i тепер потрiбно було тiльки отримати права на керування авто. Дiставши росiйський переклад правил руху у Нью-Йорку, я ночами сидiв i зубрив їх. Ви мабуть спитаєте, чому я вчив правила на росiйськiй мовi? Тому, шановнi, що в США усi вмiють рахувати грошi i добре бачать, де вони можуть їх згубити, а де знайти. Тому вся велетенська машина публiчного сервiсу у цiй країнi зорiєнтована так, щоб iти назустрiч тим, хто має грошi i може сплатити за щось. Побачивши та зрозумiвши, що в Нью-Йорк приїздить все бiльше i бiльше людей з СРСР, якi не знають iншої мови, окрiм росiйської, i дуже швидко вивчити англiйську не здатнi, уряд Нью-Йорку ухвалив :
   1.Залучити росiйськомовних iнструкторiв для пiдготовки водiїв, що знають тiльки росiйську мову - 50 доларiв за курс пiдготовки!
   2.Дозволив, пiсля пiдготовки на курсах, та здачi практичного тесту водiння автомобiля, обмiнювати росiйськi права на американськi, точнiше- на Нью-Йоркськi - ще 65 доларiв у кишеню мiста з кожного претендента!
   3.Оскiльки у США права водiя є головним документом iдентифiкацiї людини, то усi без винятку урядовi органiзацiї США одержали можливiсть взяти пiд контроль новоприбулих, якi у iншому разi залишилися б у пiдпiллi - адже заповнюючи анкету на отримання прав, кожний повинен був зробити вiдбитки пальцiв у полiцii ( за що, мiж iншим, теж потрiбно було сплатити 6 доларiв), то ж правоохоронцi США за вашi ж грошi одержували досьє на вас!
   Нарештi я отримав права водiя, що за класом дозволяли менi працювати на таксi або у карсервiсi. Трiшки поясню - якi вимоги висувають до водiїв транспортних заходiв, та пiшоходiв у США - може це якось змусить нашу ДАI iнiцiювати перед урядом України використання давно вже у всьому свiтi вiдомого досвiду та простих i зручних Правил Руху:
   1.Усi, хто знаходиться на вулицi (немає значення - водiї, велосипедисти, пiшоходи то що - законодавчо вважаються рiвноправними учасниками руху. При цьому, за будь яких обставин, перевага завжди вiддається пiшоходовi, незалежно, де вiн перетинає вулицю чи дорогу : у дозволеному мiстi переходу, чи простуючи напрямки, де заманеться. Якщо ви наїхали на пiшохода - ви виннi у цьому без усякої альтернативи.
   2.Навiть малесенька спроба з'ясувати стосунки з водiєм, що чимось вас розлютив, або зачепив ваш автомобiль, пiдбiгаючи до вiкна винуватця, та намагаючись якось досягти його - може бути останньою у вашому життi : друга поправка до конституцiї США надає право громадянину мати зброю i користуватися нею в разi загрози його життю. Вашi образливi слова чи рухи можуть здатися занадто лякливому американцевi саме такою загрозою, а у перчаточному ящику автомобiля вiн може легально тримати зарядженого кольта...
   Повiрте, що це не я повчаю Вас - це кiлька рядкiв з iнструкцiї водiя таксi.У Правилах руху США є дуже розумне, особливо для величезних мегаполiсiв, таких як той же Нью-Йорк, а врештi, i для решти країни, встановлене Правило проїзду перехрестiв вулиць. У США на вулицях зовсiм зайвi знаки переваги дорiг. Ця проблема вирiшується одним-однiсiньким знаком "СТОП". Якщо таких знакiв на перехрестi два - ви розумiєте, що та вулиця, де їх нема - головна, i якщо ви стоїте перед знаком "СТОП", ви мусите чекати слушної нагоди, коли вам вдастя перетнути перехрестя. Якщо ж таких знакiв стоїть по одному накожному кутовi перехрестя, дiє просте правило : хто перший пiд'їхав до перехрестя - той має право першим його перетнути. Оце й усе. Не розраховуйте також на те, що ви можете не зупинитися перед знаком "СТОП", навiть тодi, коли перехрестя зовсiм вiльне : зробивши таке, ви навiть не встигнете вiд'їхати кiлька метрiв, як позаду у вас заблимають червоно-блакитнi вогнi, та ревне сирена - це буде коштувати вам 230 доларiв штрафу, i не дай Боже вам, коли позад вас стане полiцейська машина i полiсмен вийде з неї та попрямує до вас, то ж не дай вам Боже спробувати й самому вийти зi своєї машини, та ще й пiдти назустрiч полiсменовi! В долю секунди на вас буде дивитися дуло полiцейського пiстолета чи револьвера, яке виразно покаже вам, що ваше мiсце тепер - лежати на брукiвцi, обличчям вниз, руки за голову i не рухатися. Ця сценка - з мого власного досвiду...Дуже багато наших спiввiтчизникiв поплатилися дуже великими штрафами, а iнодi навiть свободою за те, що вирiшили - полiцiя у США теп ж саме, що мiлiцiя або ДАI у бувшiй нашiй батькiвщинi. I вони намагалися покласти у свої Права, i подати полiцейському, що їх зупинив, хабаря у 50-100 доларiв. Дуже сумно i несподiвано закiнчувалися усi, без винятку, такi жалюгiднi спроби ! Полiцiя у США хабарiв НЕ БЕРЕ!!! ...принайнмнi, таких жалюгiдних, та ще й вiд незнайомцiв - добре запам'ятайте це, панове, тi, що збирається мандрувати у США! А причина цьому дуже проста : полiцiя i пожежники в США звiльненi вiд сплати аналогiв.Найменша зарплатня у полiцейського,який тiльки що почав свою службу - 31.000 доларiв. Ви скажете - це ж майже дрiбниця для США, така оплата, але не поспiшайте. Полiцейський або пожежник у США одержують у будь-якому банку безпроцентний зайом на купiвлю кватири чи будинку, а цiна будинку або кватири регулюється урядом на рiвнi собiвартостi, а не риночної цiни.Уряд сплачує продавцевi рiзницю мiж собiвартiстю i риночкою цiною! Ну й ще одна дрiбниця - кожний ресторан у США вiзьме з полiцейського i з усiх його гостей - тiльки 25 вiдсоткiв вартостi їжi,що була замовлена, а за нопої - 50 вiдсоткiв. ( По секрету скажу - жодний ресторатор нiколи не вiзьме з полiцейського навiть тих 25 або 50 вiдсоткiв - це не писане правило дiє у США ще з часiв славнозвiсних шерифiв!).Крiм усього цього i полiцейськi i пожежники мають безплатну медичну допомогу i лiки на усю сiм'ю.Вони також мають право безплатного навчання в унiверситетах та коледжах, ну й ще багато iнших привiлеїв. Отож i подумайте - чи стане полiцейський ризикувати своєю службою заради ваших жалюгiдних 100 доларiв?.. Та iнколи вс е ж таки беруть полiцейськi хабаря - але сума його повинна бути вартою ризику...Трапляється це все таки дуже i дуже рiдко...
  
   Варто розповiсти ще про одне - Д I Т И в США насправдi вважаються привiлейованим класом. Бiля кожної школи - швидкiсть не бiльше 25 км на годину, а побачивши гурт дiтлахiв поблизу до проїзжої частини вулицi - краще станьте i почекайте, доки вони зникнуть : у США це зовсiм непоганий бiзнес - послати неочiкувано пiд колеса вашої машини (особливо, якщо вона "крута") якогось телепня-недоросля. Повiрте, через пiв-року його батьки стануть досить заможними людьми - про це подбають досвiдченi саме у цих справах адвокати, i добре спiвпрацюючi з ними лiкарi...Легенька подряпина та гуля на лобi, що залишаться у балбеса, який навмисне плигнув вам пiд колеса, обiйдуться вашiй страховiй компанiї у дуже кругленьку суму зi, скажiмо, п'ятьма нолями, а, не дай Господи, буде зламана рука чи нога ! - додайте ще один ноль пiсля попереднiх п'яти нолiв та поставте спереду двозначне число !...
   Уявiть собi таку сценку: десь у Корпусному парку в Полтавi мати з батьком i їх дитина - хлопчик чи дiвчинка рокiв шести-семи. Щойно мале покаталося на машинi i батьки кличуть його до себе, а мале хоче кататися ще. Починаеться звичайна суперечка мiж дитям та батьками, що часто закiнчується двома-трьома шльопками батькiвської чи материнської долонi по кругленькiй заднiй нижнiй частинi дiтлаха. Я впевнений - нiхто з присутнiх навколо навiть не зверне уваги на цю абсолютно звичайнiсiньку сiмейну сценку виховання молодшого поколiння...
   Зовсiм не так мирно закiнчилися декiлька таких сценок на публiцi для перших емiгрантiв з СРСР у США. Вони, бiдолаги, не знали, що невинний шльопок дитяти по м'якому мiсту на виду у законослухняних американцiв закiнчиться для них дiйсною бiдою. Я знав принаймнi трьох таких батькiв, з якими це трапилося. А трапилося ось що. Згiдно з Законом США, будь-яке вживання сили, або фiзичний вплив на дитину, навiть вашу власну - вважається кримiнальним вчинком другого ступкня, що може коштувати тому, хто це зробив, до трьох рокiв ув'язнення, штрафу до 10.000 доларiв, i, що найтяжче - позбавлення батькiвських або материнських прав. Подiї у тих випадках розвивалися так: хтось iз американцiв побачив, що дитину вдарили,тої ж митi подзвонив у полiцiю, i через декiлька хвилин переляканi батько й мати вже були в наручниках, сердобольний свiдок давав покази полiцейському, а дитина була взята на подальше по печення спецiальним працiвником соцiальної служби охорони дiтей. У цих трьох випадках справа закiнчилася тiльки сплатою батьками штрафу, а от за дитину їм довелося боротися майже рiк, щоб її їм повернули. При цьому вони були зобов'язанi спочатку вiдвiдувати психiатра, потiм психотерапевта, потiм закiнчити спецiальнi тримiсячнi курси по вихованню дiтей та здати екзамена, потiм склали присягу перед суддєю, поклявшись нiколи в життi не застосовувати до своєї дитини жодної сили, або брутальностi - тiльки тодi вони знову одержали своє, теж добре перелякане чадо! От такi у США закони. На жаль, є й iнша, малоприваблива сторона цього закону: дiтям у США мало не з дитячого садка розповiдають про їх права i про те, що вони мають право донести на власних батькiв у полiцiю, якщо батьки обходяться з ними занадто суворо, або застосовують фiзичну кару. То ж зовсiм не рiдкi випадки, коли ображений якимось вiдказом придбати якусь рiч для нього, вiдприск, розлютившись звонить у полiцiю, i для батькiв починаються чорнi днi...
   Але годi, дорогий читачу, лякати тебе американськими законами. Краще мабуть повернутися до мого життя у той, перший рiк мого iснування у Нью-Йорку. То ж отримавши Права водiя,(якi у США замiняють паспорт i з'являються единим iдентифiкацiйним документом) та здавши екзамена на право бути таксистом, я попрощався iз моїми товаришами по будiвництву синагоги, сказав спасибi старому равiну Хаїму, який на прощання видав менi премiю - 300 доларiв за добру роботу, i поїхав на своїй красунi "Дельтi" шукати собi доступне по моїм фiнансовим можливостям житло. Як ви, мабуть, пам'ятаєте - це був 1990-й рiк, то ж цiни тодi i на бензин i на житло були у США не дуже обтяжуючi : галлон бензину у середньому коштував тодi десь бiля одного долара ( це-3.75 лiтра ), а кватиру я знайшов собi майже бiля берега океану, з окремим входом, з усiма меблями, з облаштованною кухнею, пральнею, з двома спальнями (це-трикiмнатна по мiркам Полтави) та стоянкою для машини - за 400 доларiв у мiсяць! Зараз, до речi, така кватира коштує - 900 доларiв. А тодi я почував себе майже Рокфеллером, а вже Морганом - напевне!Добре виспавшись на широкому i зручному лiжку, другого ранку я поїхав шукати собi роботу. Хочу сказати, що легальному мешканцю США, з вiдповiдними документами, якi я вже мав, знайти роботу таксиста, або водiя карсервiса не важко - вона завжди є. Мабуть, час пояснити рiзницю мiж карсервiсом i таксi.
   Таксi з'явилися у Європi, Азiї i, навiть, у Африцi ще за часiв Першої свiтової вiйни. Не зважаючи на країну, де вони були, об'єднувало їх завжди одне: вони мали на кузовах особливу вiдзнаку у видi кубикiв, схожих на шахматну доску, та спецiальний сигнальний лiхтар, здебiльшого розташований на покрiвлi салону, в основному зеленого кольору, якого водiй вмикав, коли був з пасажирами.
   Працювали таксi зi спецiальних стоянок, розмiщених, як правило, у мiсцях, де очiкувався найбiльший наплив пасажирiв. У Нью-Йорку, наприклад, бiльшiсть таксi стоянок була розташована у Манхетенi - всесвiтньому дiловому та фiнансовому центрi. Радiозв'язку таксi не мали i пiдбирали пасажирiв або зi стоянок, або по жестовi руки того, що бажав їхати будь де на вулицi, коли були вiльнi. Таксисти, здебiльшого, були об'єднанi у великi компанiї, мали жовтий колiр кузова їх машин, та носили унiформу. Сплата у таксi була згiдно встановленого лiчильника, i водiй був повинен здати всi заробленi згiдно лiчильника грошi у касу пiсля закiнчення його змiни, а витратити частку грошей водiй мав право тiльки на бензин, або на непередбачений випадок якоїсь поломки. На такi витрати водiй мав квитанцiї, якi й здавав разом з виручкою. Тут буде до речi пояснити систему вiдношень у таксi-компанiях. Усi водiї розподiлялися, точнiше, мали три види взаємовiдносин з керiвництвом компанiї:
   1. Водiй мав власний дозвiл(медаль) на право володiти таксомотором i працювати на ньому. Звичайно, маючи такий документ, ви могли працювати iндивiдуально, не приєднуючись до жодної компанiї, але такий метод працi не вiтався останнiми, "органiзованими" водiями, i вам не було мiсця на стоянках, що, як правило, належали компанiям. То ж власники "медалей" теж приєднувалися до гурту. Платили вони компанiї тiльки за страховку, що надавалася компанiєю, та за користування стоянками i примiщеннями для ремонту. Решта заробiтку зоставалась у кишенi такого хазяїна. Варто сказати, що у 1989 р. риночка вартiсть " медалi" у Нью - Йорку була вiд 50 до 75 тисяч доларiв. Зараз вона - вiд 200 тисяч до 250 тисяч ! Середнiй заробiток водiя-власника медалi, якщо вiн сам седiв змiну за кермом - до 200 доларiв за змiну.Змiна, як правило була 12 годин, отже на другi 12 годин доби такий водiй-власник мiг посадити наємного водiя, що повинен був сплачувати хазяїну 60 доларiв за змiну, незалежно скiльки вiн заробив. Наємник також повинен був здати машину хазяїну з заповненим баком пального.
   2. Водiй мав власного автомобiля, що вiдповiдав ґатунку таксi кеба, красив його у вiдповiдний жовтий колiр, встановлював лiчильника та "гребiшок", як звали промiж собою водiї фонарь з зеленою лампою, наносив "шашечки" - все це за свiй кошт. Пiсля проходження вiдповiдної технiчної iнспекцiї, якщо автомобiль признавався вiдповiдаючим усiм вимогам, хазяїн-водiй мав знайти володаря "медалi", що був згоден здати її у рент. Як правило, рент коштував до 25 вiдсоткiв вартостi медалi, зi сплатою уперед, пiд час пiдписання контракту.Той щасливчик, що мав три-чотири "медалi", i здавав їх у рент, не повинен був сам сидiти за кермом- вiн заробляв за рiк, нiчого не роблячи, десь близько до ста тисяч доларiв ( до речi - лiкар заробляє у США в середньому приблизно стiльки ж).
   3. Решту складали водiї, що не мають нi "медалей", нi власних машин. Вони просто наймаються на роботу i платять власнику медалi i машини - 80 доларiв за змiну. Їх витрати, окрiм сплати хазяїну - вартiсть бензину,та кошт ремонту, якщо щось трапилося по винi водiя- решта їхня, i повiрте - це не така вже й маленька решта: в середньому - до 120 доларiв за змiну.
   То ж заробiток таксиста по найму за 12 годин роботи в середньому по США- 80-110 доларiв за змiну,(це пiсля сплати хазяїну та вартостi бензину). Це-вашi грошi. З цих грошей ви маєте сплачувати в кiнцi року податки та соцiальнi накопичення на пенсiю, а також сплачувати за медичну страховку на себе, та сiм'ю. Ну й, звичайно, за усе iнше для життя...Усе те, що було сказано вище -незмiнне правило роботи таксi i сьогоднi. Єдине, що змiнилося - у великих таксi-компанiях тепер iснують профспiлки...
  
   Про себе скажу, що вiдпрацювавши майже два роки у таксi, я змiг зiбрати на своєму ощадному рахунку десь бiля шести тисяч доларiв. Ознайомившись добре з мiстом, з'ясувавши, що є iншi транспортнi компанiї - карсервiси, де можна заробити бiльше, якщо маєш свого автомобiля, я й подався до такого карсервiсу, яким володiв виходець з СРСР. Взагалi кажучи, цей вид транспортного обслуговування населення був зачатий саме емiгрантами з СРСР десь у шестидесятих роках. Спочатку цi компанiї були вiдкритi для доставки хворих людей до лiкарських офiсiв i потiм назад, додому. Але невдовзi карсервiси стали перевозити i звичайних пасажирiв i ,повинен сказати, цей сервiс добряче потiснив таксi, i ось чому : С самого початку на машинах карсервiсiв були встановленi рацiї . Водiям надавалися вiзитки з реквiзитами певного карсервiсу, якi водiй зобов'язаний був давати кожному клiєнту, якого вiн вiз. Нашi метикуватi спiввiтчизники першими придумали рiзноманiтнi сувенiри з видами Росiї : календарi, адреснi блокнотики та таке iнше, i все це було поєднане з магнiтиками,щоб повiсити на холодильника, роздавалося безкоштовно, навiть, шарiковi ручки, але на всьому були вказанi адреси та телефони певного кар сервiсу. Важливе мiсце у конкурентнiй боротьбi з "Жовтими", як звали звичайнi таксi, були цiни. Лiчильникiв у карсервiсах не було, то ж цiни були фiксованi : мiсцева поїздка коштувала вiд трьох до п'яти доларiв, а аеропорти, в залежностi вiд вiдстанi, коштували вiд 15-ти до 25-ти доларiв. Найважливiшим же було те, що той, кому потрiбно було їхати, просто дзвонив по телефону диспетчеру найближчого карсервiса, i через мить пiд його вiкнами вже лунав клаксон автомобiля. Цiна на перевозку теж була багато нижчою,чим в таксi - десь на 20 вiдсоткiв. Для порiвняння : З Брайтона до аеропорта Кеннедi таксi коштувало десь бiля 30 доларiв, а на карсервiсi - 18 !.
   То ж проробивши ще рiк у карсервiсi в Нью-Йорку, та зiбравши ще трохи грошей, я поїхав у Флориду, у Маямi, де, як я вже знав, лiто було майже 350 днiв у рiк, таксi були радiофiкованi, а карсервiсiв не було зовсiм...З того часу, як я 7-го листопада 1989 р. приземлився у Нью-Йорку, минуло майже три роки...
  
  

4. Четвертий рiк - Майамi

  
   Розрахувавшись з хазяїном кватири, я склав у здоровенний багажник "Дельти" весь мiй скарб, i теплого квiтневого ранку вирушив у подорож до Флориди. Мiсцем свого майбутнього перебування я, за порадою знайомця з Маямi, обрав саме це мiсто на березi Атлантичного океану - останню твердь, що закiнчувала зi сходу Пiвнiчну Америку, i звiдкiля до Куби було лише 80 миль.
   Маямi, це, взагалi, не одно мiсто, а спiвкупнiсть 29-ти мiстечок, якi мають кожне свiй уряд, свою власну полiцiю i таке iнше. З усiх 29-ти менi сподобався Холандейл - мiстечко, що цiлком розташувалося вздовж берега Атлантичного океану, на вузенькiй полосцi землi, що тягнеться повз схiдного берега Флорiди, починаючись десь аж у пiвденнiй Каролiнi i закiнчуючись у Кi-Вестi, останнiй краплi землi Пiвнiчної Америки. Ця низка островкiв, завширшки у середньому до п'яти миль, сполучених мiж собою мостами та естакадами, по яких вiд мiста Джаксонвiль i до Маямi тягнеться чудова дорога, обабiч якої побудованi житловi хмарочоси у тридцять-сорок поверхiв, i мiж якими де-не де трапляються торговельнi та дiловi площини. А по всiй довжинi цiєї смужки землi, по берегу Атлантичного океану, розташованi чудовi пляжi.
   Я знайшов собi кватиру в одному з таких красенiв у 25 поверхiв, що розташувався на самому березi океану. Стара одинока жiнка була рада здати менi кiмнату за 500 доларiв: i самiй не так моторошно однiй у здоровеннiй, 280 квадратних метрiв кватирi, та й 500 доларiв були зовсiм не зайвими для пенсiонерки, чоловiк якої помер вже давно. Менi ж таке житло показалося просто раєм : 11-й поверх, вiкно виходить прямо на океан, до пляжу -двi хвилини-спуститися на лiфтi. Кiмнати в американських кватирах у бiльшостi мають кожна окремий туалет та ванну кiмнату, мається також спецiальна кiмнатка для одежi та чемоданiв, десь бiля чотирьох квадратних метрiв.
   Моя хазяйка виявилася дуже доброю, сердечною господинею, я мiг користуватися холодильником, пральною та сушильною машинами, посудомиєчною машиною. Пiд будинком був гараж, а також сауна, росiйська баня, кiмната для фiзичних вправ, бiблiотека, басейн, тенiсний корт...Рай, та й годi!..Залишилося знайти роботу i життя можна було вважати налагодженим.
   У Флоридi для таксi iснували зовсiм iншi правила та порядки. Принаймнi, у Маямi було десятки три невеличких таксi-компанiй. Усi вони мали рiзношерстнi авто, мали рiзнокольоровi окраски кузовiв, усi були радiофiкованi, а деякi компанiї навiть мали вже й комп'ютери,встановленi в таксi. Точнiше сказати буде так : Маямi складався з 29 мiстечок, а в кожному була своя таксi-компанiя. То ж Усе Маямi було подiлене на зони, де мали право працювати певнi компанiї. Маю сказати, що у 1992 роцi, коли я приїхав у Маямi, роботи було дiйсно в досталь, але з початком напливу бiженцiв iз Гаїтi, Куби, Нiкарагуа, Гондурасу, та iнших найбiднiших країн латинської Америки, попит на роботу таксистами збiльшився у рази. У бiльшостi названих вище країн заробiтна платня за день у чоловiка становила десь близько одного долара, то ж приїхавши сюди, та сiвши за кермо таксi, цi хлопцi були радi заробiтку в 30-40 доларiв на день.Крiм цього, бiльшiсть iз прибулих володiли англiйською мовою. Такi "трудяги" були вигiднi хазяям "медалей", тому тi, хто здавав свої "медалi" в рент, тут же пiдняли цiни на денну змiну. Старi, досвiдченi таксисти почали звiльнятися з роботи i шукати собi iншу роботу. Я теж не був винятком, i пiсля двох рокiв роботи в Маямi на таксi, зiбравши всi свої "капiтали" - десь бiля десяти тис.доларiв, разом з моїм другом, теж таксистом, що додав таку ж суму, ми вiдкупили маленьку бубличну, i почали нове життя - хазяїнiв ресторацiї...
  

5.Рiк шостий - Бублички!

  
  
   Вважаю доречним трохи розповiсти - як у США вiдбувається процедура реєстрацiї будь-якого бiзнесу, та що потрiбно тому, хто вирiшив розпочати власне дiло. Окрiм особливо обумовленних, потребуючих вiд власника спецiальних знань, освiти та досвiду, i на вiдкриття яких потрiбна особлива лiцензiя, у США є величезна кiлькiсть бiзнесiв, якi ви можете вiдкрити, маючи лише грошi для налаштовування дiла. При цьому сама процедура отримання необхiдних паперiв та дозволу на ведення бiзнесу (лiцензii на заняття бiзнесом) займають не бiльше двох годин i коштують, залежно вiд очiкуваного приблизного обороту вiд 300 до 500 доларiв.При цьому ви одержуете лiцензiю на право займатися бiзнесом, та стандартний "набiр хазяїна":
   1. Головна корпоративна книга
   2. Типова iнструкцiя i пiдбiрка законiв i умов для ведення обраного вами виду дiяльностi
   3. Металiчна рельєфна печатка з назвою Вашого бiзнесу,та резиновi вiдтисковi штемпелi рiзного призначення.
   4. Набiр типових посадових прав та обов'язкiв для типової ж структурної сiтки посад у Вашому бiзнесовi.
   5. Вiд ста до двохсот примiрникiв корпоративних внутрiшнiх акцiй для Вашого бiзнесу,вартiстю вiд 25 - до 100 доларiв.
  
   Все... Вiд тепер Ви поважаємий бiзнесмен, скорiш за все - Презiдент Вашої компанiї, а Ваш молодший партнер - Вiце - Презiдент.То ж сплатiть власнику мiсця, де розташовано вашого бiзнеса, рент, засучуйте рукава i починайте приводити примiщення згiдно з вашими амбiцiями та смаком, ну й звичайно, досвiдом, - до робочого стану, але спочатку замовте та виставте необхiдну рекламу, починаючи з:
   "Приходьте незабаром..." та до нової назви Вашого бiзнесу з поясненням, що саме Ви зможете зробити краще, нiж це робив ваш невдаха- попередник...
   Саме такий шлях пройшли ми з моїм другом, коли вирiшили з ним, що нам вистачить знань , здорового глузду та життєвого досвiду, щоб упоратися з маленьким ресторанчиком -бубличною. I спочатку нам здавалося, що ми таки на вiрному шляху, i що справи нашi йдуть потихеньку вгору, але...
   Є категорiя людей,що має, окрiм освiти та досвiду, ще й, мабуть, вiд Бога данний хист бути дiльцем, бiзнесменом. Iснує й iнша категорiя людей, якi теж мають освiту, бажання працювати, мають чималий досвiд роботи в тiй чи iншiй галузi - але вони за складом їх характеру - виконавцi, або як тепер їх називають - менеджери.Такi фахiвцi потрiбнi в сучасному трудовому процесi iнодi чи не бiльше, нiж самi бiзнесмени, бо вони i є той виконавчий прилад, що примушує працювати складний механiзм сучасного бiзнесу. Але такi працiвники здатнi точно i якiсно виконувати генеральнi настанови володаря, хазяїна бiзнесу, бо вони, здебiльшого, не здатнi передбачити умови розвитку бiзнесу на майбутне, не мають здiбностей на розумний ризик. На жаль, ми з моїм другом виявилися саме такими людьми, але зрозумiли ми це трохи запiзно. То ж невдовзi прийшлося нам знову шукати собi достойну роботу, згiдно з нашим таланом та можливостями...
  
   Ну, а доки до цiєї сумної митi було ще далеченько, то ж ми з ентузiазмом Морганiв та Рокфеллерiв розпочали свiй шлях у невiдомий нам свiт бiзнесу, мрiючи про майбутнє багатство та респектабельне i забезпечене iснування. Нам здавалося, що ми робимо усе так, як навчав нас старенький хазяїн, що продав нам бубличну. Принаймнi бублики в нас виходили не гiршi, про що й повiдомили нам нашi постiйнi вiдвiдувачi. Ми були дуже гордi такою похвалою, але цього виявилося зовсiм не достатньо для росту та процвiтання нашого бiзнесу...
  
   "Купуйте, шановнi панове, нашi, найкращi у свiтi бублики!!!". Ось таку рекламу написали ми з моїм другом над входом у нашу бубличну за нiч, що передувала вiдкриттю нашого "бубличного" ресторану. Може хтось посмiхнеться нашiй затiї : мовляв, " Якi там бублики для американцiв ?"...А ось i не вгадали! Американцi якраз дуже люблять снiданок, що складається з свiжого запашного бублика, розрiзаного подовш навпiл, помазаного густими, як масло, сливками, зi шматочком нiжної рожевої лососини, та великим керамiчним кухлем запашної кави. Так снiдає десь понад 40 вiдсоткiв американцiв i коштував такий снiданок у 1995 роцi - 2 долари 95 центiв! Але, щоб заробити цi, зовсiм не великi грошi, нам з моїм другом треба було робити по 16 годин щодня, без вихiдних. Робочий день у США здебiльшого починається о пiв-восьмої ранку, то й бублики повиннi були бути готовими не пiзнiше пiв-сьомого ранку. Якщо хто знає процес виготовлення бубликiв, той повинен здогадатися, що розпочинати випiчку свiжих бубликiв на наступний день треба десь о першiй годинi ночi. А, згiдно з попитом, ми повиннi були викласти щоранку на прилавок десь 400-450 свiжих, теплих бубличкiв... не менше, чим восьми сортiв! А коштував кожен бублик трiшки бiльше за долар. Я, до того, як почав цей бiзнес, навiть не уявляв собi, що iснує така велика рiзноманiтнiсть сортiв бубликiв! Не хочу забирати у Вас, читачу час, щоб перерахувати назви усiх видiв бубликiв. Скажу тiльки - випiкати доводилося щодня усi десять сортiв, кожного - по 30-50 бубликiв! Працювали ми удвох: i за пiкарiв i за касирiв i за поварiв i за посудомиїв... Вистояли ми пiвтора роки. Трiшки стали заробляти, почали вiддавати борги за зайом у банку, регулярно сплачували рент за площу, що займала наша бублична, вчасно платили поставникам, ну й собi теж дещо почало зоставатися... Але, мабуть, не дано було нам хисту стати хазяями-бiзнесменами. Спочатку власник будинку пiдняв нам кошт ренту, потiм поставники муки пiдвищили цiну, газова компанiя теж стала брати бiльше за газ...Ми бувли змушенi пiдняти трохи цiну теж, але кiлькiсть вiдвiдувачiв нашої бубличної одразу помiтно зменшилася. Була й ще одна причина зменшення кiлькостi постiйних вiдвiдувачiв.
   Багато американцiв, що приходили щоранку до старого хазяїна-американця не тiльки поснiдати, але й почитати газету та перемовитися з хазяїном декiлькома слiвцями про життя та полiтику, раптом залишилися без спiвбесiдника, бо наша з моїм другом англiйська мова була придатна тiльки щоб з грiхом пополам отримати заказ, та подякувати за вiдвiдання...Отже ряди наших вiдвiдувачiв стали помiтно рiдшати...I ми з сумом встановили дуже неприємну iстину: нашi щоденнi витрати почали постiйно перевищувати прибуток...
  

6. Рiк восьмий - болючi та необхiднi уроки

  
   Ви вже здогадалися, читачу, що ми з другом прогорiли, втративши майже все, що ми вклали у бiзнес.Стали банкрутами... Урок, що ми одержали, був достатньо болячий та вразливий, але вiн був також i важливий. Ми зрозумiли, цiною витрачених так тяжко зароблених грошей, та часу, що ми - не бiзнесмени...
   То ж мiй друг, не гаючи часу, знову повернувся на таксi, а я записався на вечiрнi курси водiїв шкiльних автобусiв. Повинен одразу сказати, що професiя водiя шкiльного автобуса у США дуже вiдповiдальна i почесна. На цю роботу здебiльшого беруть жiнок. Мабуть, тому, що жiнка, яку природа створила для продовження роду, психологiчно пiдготовлена до спiлкування з дiтьми, до знаходження з ними скорiше спiльної мови та порозумiння, нiж чоловiки. Згiдно статистики, у жiнок-водiїв шкiльних автобусiв у США, значно менше випадкiв на дорогах, нiж у чоловiчої половини цiєї професiї.То ж i пiдготовка i екзамени на право керувати шкiльним автобусом, чи не складнiшi за екзамени на пiлота лiтака. Я здав екзамена тiльки за третiм разом. Одержавши Права на керування автобусом (якi,мiж iншим, дають право керувати усiма транспортними засобами, виключаючи тiльки паливовози), я влаштувався у транспортну органiзацiю, що перевозила старих та немiчних людей до лiкарських центрiв, до шпиталiв, у магазини, на екскурсiї. Робота була важка, але добре сплачувалась, то ж я був радий, що знову потрохи заощаджую.
   Гадаю, що вчасно буде розповiсти про ще одну, абсолютно не вiдому для громадян бувшого СРСР, i навiть для теперiшнiх громадян, що живуть нiби у нових, будуючих демократiю, країнах бувшого Союзу, особливiсть спiввiдношень мiж громадянами США: Це абсолютна, постiйна, захищена i пiдтримана Законом ввiчливiсть! У США ви НЕ МАЄТЕ ПРАВА доторкнутися до iншого громадянина! А якщо це трапилося випадково, ви повиннi дуже сердечно та ласкаво перепросити кiлька разiв того, кого ви ненароком зачепили, або штовхнули! Якщо ви побачили, що десь на вулицi, чи в громадському транспортi комусь стало погано, i вiн навiть впав на землю - не пiдходьте до нього !!! Все, що ви маєте зробити - викликати негайно полiцiю чи швидку допомогу. Право на допомогу мають тiльки медичнi працiвники, або спецiально вивченi подавати першу допомогу полiсмени чи пожежниники. З одним iз моїх друзiв - такситiв трапився такий випадок: вiн вiз лiтнього чоловiка, у якого раптово стався сердечний приступ. Такист - росiянин сам мав хворе серце i зрозумiвши, що коїться з його пасажиром, вийняв з кишенi облатку валiдолу i всунув її пiд язика знепритомнiвшому чоловiковi. Пiсля цього вiн доповiв диспетчеровi про те, що вiдбувається. Той наказав йому зупинитися бiля першого зустрiчного полiцейського, що хлопець i зробив. Полiсмен одразу викликав швидку ( мiж iншим, у США встановлена норма прибуття швидкої допомоги до мiсця виклику - 6 хвилин), а сам почав подавати першу допомогу хворому. I виявив у того пiд язиком частинку вiд валiдолової облатки! Вiн запитав у таксиста, що це таке. I той чесно i прямодушно розповiв полiсменовi i про своє хворе серце i про те, що цi лiки завжди допомагають у критичному станi...
   Результат: таксиста заарештували, вiдвезли у в'язницю, добу вiн пробув там, вранцi суддя вiдпустив його пiд залог у 5000 доларiв, проти нього спочатку порушили кримiнальну справу за незаконне втручання та лiкування без права це робити, а коли присяжнi все ж оправдали його, родичi того пасажира ( вiн, мiж iншим, помер на шляху до шпиталю), порушили проти страхової компанiї, що обслуговувала нашу таксi - компанiю, цивiльну справу за навмисне ушкодження здоров'я того небiжчика, яке нiби то призвело до смертi...Справа тягнулася рiк i закiнчилася тим, що суд присудив сплатити родинi померлого 800.000 доларiв!!!
   Оскiльки у "винуватця" - нашого товариша - нiяких заощаджень не було,то йому присудили пожиттево сплачувати страховiй компанiї збитки у розмiрi 60 доларiв щомiсяця!
   Ось такий урок був наданий нам усiм щодо сердечностi та запобiгливостi до хворої людини...
   Я розповiв про цей випадок тому, щоб пояснити, яку менi самому прийшлося пройти додаткову, досить серйозну пiдготовку у галузi транспортування старих, хворих, немiчних та iнвалiдiв у моєму автобусi. Мiж iншим, жоден водiй автобуса у США не вiзьме в салон зайвого пасажира, якому не вистачає мiсця сидiти. Виняток у цьому складають тiльки примiськi потяги та метро - там влаштованi спецiальнi пристрої, за якi може держатись пасажир.
   Мiй автобус був облаштований також спецiальним лiфтом для пiдйому iнвалiдних колясок i спецiальними утримувачами, що фiксували коляски до пiдлоги автобуса. Я був також зобов'язаний особисто простежити, щоб усi мої пасажири були пристебнутi ремiнями безпеки. Є i ще одна особливiсть шкiльних та таких, як мiй автобусiв: вони мають спецiальнi сигнали зупинки i вiдкидний знак "СТОП", що автоматично видвигався з лiвого боку кузова, i це примушувало увесь транспортний потiк зупинятися i чекати, доки знак не повернеться у дозволяючу рух позицiю. Якщо знайдеться смiливець, або божевiльний, що не зупиниться, його чекає позбавлення Прав на три роки та штраф - 550 доларiв! - i нi який суд не спроможний вiдмiнити цю кару!
  

7. Я- технiк - фармацевт

  
  
   Так що 2500 доларiв на мiсяць, що я одержував за свою роботу,(не забудьте, що це сума без обов'язкових вирахувань налогiв та пенсiйного фонду, що складає приблизно 30 вiдсоткiв!) були дуже тяжким куском хлiба...На цiй роботi я зустрiв нове тисячолiття...На цей час я вже досить задовiльно розмовляв на англiйськiй, вечорами ходив у школу - вчити англiйську граматику та писати. Потiм пiшов на курси по вивченню володiнням комп'ютером, потiм вивчився на технiка- розфасовщика лiкiв у аптецi, i в 2001 роцi знайшов собi роботу у приватнiй аптецi. В обов'язок технiка- фармацевта входило: пiд наглядом лiкаря - фармацевта, опрацювати на комп'ютерi лiкарський пропис лiкiв для хворого,потiм розфасувати лiки у спецiальнi контейнери, розкласти контейнери у спецiальнi мiшочки, наклеїти на кожний табличку з iм'ям хворого, а потiм узяти усi лiки тих хворих, що були закрiпленi за мною, i вiдвезти їх кожному хворому додому. За цю роботу я отримував 1900 доларiв на мiсяць,(знову ж таки без пiдрахункiв) але я мав медичну страховку за рахунок аптеки, а це коштувало б менi близько 500 доларiв щомiсячно з моєї кишенi. Багато людей у США ризикують своїм здоров'ям, уникаючи сплачувати медичну страховку за її дороговизну. Це законом не переслiдується - не хочеш бути захищений у разi захворювання - твоя справа... А ось страховку на автомобiля у США ви зобов'язанi мати завжди i без усякого винятку. Нi один продавець автомобiлiв не продасть вам машину, якщо ви не покажете йому страхову картку, або ж ви повиннi купити страховку прямо в магазинi автомобiлiв. Якщо вас зупинить полiцiя i ви не маєте у кишенi страхової картки - зразу ж пiдставляйте руки пiд наручники! Їзда без страховки у США - злочин третього ступеня. За який ви можете попасти у в'язницю на рiк. Та ще й сплатити штраф до 1000 доларiв ! От би такий закон в Українi!
   Ото ж, одержавши нарештi, досить достойну роботу, я вважав себе людиною, що встала твердо на ноги, тим бiльше, що мої босси були моєю роботою вдоволенi. На цей час я вже став ( у лютому 1999 року) громадянином США, одержав Паспорт i в першу ж вiдпустку поїхав подорожувати по Європi, завiтавши i в свою рiдну Полтаву.За чотири роки роботи в аптецi я щорiчно подорожував по свiту i побачив чимало, правда, не розкошував, а здебiльшого користувався дешевими турами, що надавали туристичнi агентства, яких у США безлiч...Поїздив я на своїй "Дельтi" i по Сполучених Штатах.Побував у Вашингтонi - навiть побував у Бiлому Домi та Конгресi - є й такi екскурсiї у США.Був на Нiагарських водопадах, у Бостонi, у Клiвлендi, у Чiкаго, Лос- Анжелесi, Сан-Франциско, Лас Вегасi, Нью- Орлеанi, навiть на Гаваї злiтав - так що я можу вiднести себе до щасливої людини, що використала можливостi, якi надає дiйсна Свобода у США...
   У США вiк, що дозволяє пiдти на пенсiю - 67 рокiв, при цьому нема рiзницi мiж жiнкою i чоловiком. У1998 роцi менi виповнилося 60 рокiв, а у 2005 роцi я вже мав право законно йти на вiдпочинок.Але бiда, як то кажуть, приходить не попереджуючи...Так трапилося i зi мною.Одного разу, на прикiнцi 2004 року, я, як завжди, розвозив замовленi "моїми" клiєнтами лiки до їх домiвок. Несподiвано менi щось перетяло подих, i я, майже втрачаючи свiдомiсть, устиг з'їхати на обочину дороги i вимкнути двигуна... Зi мною сталася несподiвана алергiчна астматична криза- це була реакцiя на випари якихось лiкiв, що я щоденно перевозив...Все це поянив менi лiкар у шпиталi, куди мене, непритомного привезла швидка допомога. Вiн сказав менi, що атигени поступово накопичувалися у моєму органiзмi,от i сталася астматична криза, яка ледве не коштувала менi життя.Розповiм трохи про американськi шпиталi. Вони подiляються на державнi - для бiдних людей, доход яких не перевищує 15.000 доларiв на рiк. Такi шпиталi, здебiльшого працюють на базi унiверситетiв, i вони якраз i являють собою заклади, де вирує найбiльш передова наукова думка. Саме у таких шпиталях - лабораторiях народжуються найновiтнiшi технологiї та методи лiкування, саме в них виконуються найскладнiшi хiрургiчнi операцiї. Гадаю, що у вас, шановнi читачi, вже з'явилися деякi думки та асоцiацiї мiж тим, якi пацiєнти потрапляють до цих медичних установ, та чому саме в цих установах зосереджена найпередовiша медична наука, технологiї та найблискучiшi фахiвцi - лiкарi...Так, ви здогадалися та зробили цiлком вiрнi висновки - у таких шпиталях завжди вдосталь "матерiалу" для дослiджень, адже серед найбiднiших дуже багато бездомних, наркоманiв, алкоголiкiв, та iнших, хто пiшов геть вiд суспiльства. Вони дуже часто мають заповiти, якi дозволяють використовувати їх тiла для дослiджень пiсля їх смертi.Деякi безнадiйно хворi з бiдних сiмей заповiдають свої тiла пiсля смертi на користь унiверситетiв за певну ( не таку й маленьку) сплату за це зоставшимся рiдним.Ото ж лiкування у таких шпиталях або зовсiм безкоштовне, або становить чисто символiчну платню.
   Є у США i iнша категорiя шпиталiв - приватна.Такi лiкувальнi заклади мають теж найкращу та найпередовiшу технологiю, дiагностику, медичне обладнання, але вони не ризикують провадити якiсь експерименти, або сумнiвнi щодо результату операцiї - сами розумiєте - вони завжди з'являються об'єктами пильної уваги невсипного ока адвокатiв,що спецiалiзуються на лiкарських "помилках" - адже це - мiльйони доларiв виграних у судах вiдшкодувань, третина з яких належить якраз адвокатовi.
   Мiж iншим, лiкування у такому госпiталi - не дешеве. Наприклад, перебування у палатi (палати у шпиталях США здебiльшого на два лiжка, але iснують i однолiжковi i, навiть, цiлi апартаменти - усе залежить вiд вашого гаманця.То ж я лежав у звичайнiй, дволiжковiй палатi i моє перебування коштувало моїй медичнiй страховцi 2300 доларiв щодоби, i це тiльки кошт за лiжко i годування, та приборку палати! Лiкування коштувало окремо.Приватнi шпиталi мають одну особливiсть - вони не мають, окрiм приймального вiддiлення та вiддiлень iнтенсивної терапiї.постiйного штату лiкарiв.Хворих лiкують тi лiкарi, що поклали людину у шпиталь i вони сплачують у касу шпиталю певну кiлькiсть платнi за те, що шпиталь надає їм змогу розмiстити їхнього хворого. Крiм цього приватнi шпиталi мають також увесь комплекс новiтньої дiагностичної апаратури, а також всiлякi лабораторiї для дослiдження всiляких елементiв та складових людського органiзму. Щоб заробити якомога бiльше грошей на хворому, шпиталь зробить геть усi аналiзи та тести цьому хворому, навiть якщо вони й не мають вiдношення до його хвороби та дiагнозу. I будьте певнi ! - вони "знайдуть" у вас ще безлiч рiзних проблем та захворювань.Корiннi американцi будуть слухняно виконувати усi такi "рекомендацiї" i нiколи не зрозумiють i не погодяться з вами, якщо ви спробуєте спростувати необхiднiсть у додатковому лiкуваннi. Американцi також дуже полюбляють всiлякi лiки,якi прописує їм " їх" сiмейний лiкар,навiть не здогадуючись, що геть усi фармацевтичнi компанiї,i, навiть, аптеки - сплачують лiкарям "оброк" за ви користання їх лiкiв та аптек!
   Отже,пролежавши у шпиталi три тижнi, одержавши добрячу дозу преднiзону, який швидко та ефективно повернув мене до нормального стану, я був виписаний додому. Вирок лiкарiв був чiткий i невблаганний -працювати на моїй роботi я не здатний, i не маю права працювати за кермом автомобiля. Керувати своїм власним авто я мiг, а ось найнятись на роботу шофером - не мав права...До речi, моє лiкування коштувало моїй страховцi - 26.000 доларiв - ось чому так важливо у США мати медичну страховку,хоча й вона має право вiдмовити вам, якщо кошт лiкування перевищить обумовлену у страховому полисi суму - у моєму випадку це було 200.000 доларiв, то ж я продовжував мати мою мед.страховку i вани навiть не пiдвищили менi мiсячну платню...Але втративши роботу, i не маючи ще права на соцiальну пенсiю ( я загалом легально вiдпрацював дев'ять рокiв, а для отримання пенсiї у США потрiбно вiдпрацювати сорок кварталiв, або десять рокiв). То ж мене викликали до вiддiлку соцiальної безпеки i запропонували менi спецiальну державну пенсiю, як нетрудоспособному, яка становила 630$ на мiсяць. До цього менi додали ще 120 доларiв на харчування, та забезпечили мепнi безкоштовне лiкування (пам'ятаєте отi, державнi шпиталi?), та безкоштовнi лiки. Згiдно з Законом, одержавши такий вид допомоги, я не мав права працювати, бо був геть дисквалiфiкований лiкарями. То ж , сплативши 500 доларiв в мiсяць за кватиру, та сто десять доларiв за свiтло та телефон, я зоставався з двадцятьма доларами на повсякденнi витрати, та мав ще спецiальну картку, по якiй я мав можливiсть купити собi продукти на 120 доларiв у мiсяць. Вiдверто кажучи, якщо не розкошувати,не ходити до ресторанiв, не пиячити i не палити - цих грошей вистачає на харчуваня протягом мiсяця. Звичайно, в мене було заощаджено трохи грошей на "чорний день", але вони почали потихеньку танути - адже моя " Дельта" потребувала теж своєї "Їжi" - бензину, який на цей час подорожчав майже у три рази, а їла його моя красуня своїми восьма цилiндрами занадто вже багато. То ж довелося менi продати мою улюбленицю усього за 1000 доларiв, та додавши ще 2000 з моїх заощаджень, купити собi стареньку чотирицилiндрову, двохлiтрову "Тойоту - Камрi". Так i прожив я ще два роки, зовсiм одиноким, без сiм'ї, тiльки з декiлькома друзями, що мали кожен свої проблеми i справи, то ж зустрiчалися ми не часто...
   Гадаю, шановний читачу, що читаючи цi строчки, ви, можливо, запитували себе: " Чому цей хлопець, маючи освiту iнженера-будiвельника, в рештi решт не знайшов собi роботу за фахом?... Повiрте, що весь час, який я жив у США, я намагався знайти собi роботу за фахом. Але капiталiзм тому i живе багато та заможньо, бо вiн вiдбирає для примноження свого багатства, здебiльшого молодих, здорових людей. Я ж приїхав у США, коли менi йшов 52-й рiк. Без англiйської мови. Диплома свого iнженерського я легалiзував ще у Нью- Йорку.За грошi менi написали так зване РЕЗЮМЕ, що на заходi з'являється своєрiдною трудовою книжкою, бо таких у розумiннi захiдних роботодавцiв, не iснує нiде на заходi взагалi.Отож, одержавши дуже гарно зроблене резюме, де мої бiльше, нiж скромнi здiбностi виглядали так, що це саме резюме можна було вiдсилати у Нобелiвський комiтет, я розiслав понад сто примiрникiв у рiзнi сто будiвельних компанiй...Вiчдповiдь я одержав тiльки одну : пiсля вiйни у Кувейтi у 1991 роцi, одна компанiя запрошувала фахiвцiв саме на будiвництво магiстральних нафтогонiв...але обов'язковою умовою було Громадянство США, якого я на той час ще не мав...
   Вiдтодi майже кожного року я регулярно надсилав свої резюме, i по деяким мене навiть запрошували на спiвбесiду, але поговоривши зi мною кiлька хвилин, менi ввiчливо обiцяли зателефонувати менi у разi потреби в моїх послугах...Нiчого й казати - нiколи я не одержав жодного дзвiнка. Згодом, працюючи у Маямi на таксi, де поряд зi мною працювали таксистами бувшi в СРСР лiкарi, iнженери рiзноманiтних напрямкiв, вчителi i навiть кандидати наук i професори ! - я з'ясував головну причину вiдмов - це була наша дуже погана англiйська мова. Справа в тому, що у США ( тай у iнших країнах заходу) кожен претендент на роботу лiкаря, iнженера, юриста, вчителя - обов'язково повинен був скласти екзамена, що мав назву "Тойфел", на знання професiйної англiйської мови. Суть цього тесту полягала в тому, що претендент був зобов'язаний записати професiйний текст з двохсот слiв, який лунав iз гучномовця,Встановленого в аудиторiї. Написаний текст перевiряла спецiальна комп'ютерна программа. Допускалося зробити не бiльше двадцяти помилок. Не має значення яких: пунктуацiйних, орфографiчних, чи стилiстичних. Тому багато дiйсно гарних фахiвцiв, особливо лiкарiв, що блискуче здали усi тести по спецiальностi, здавали клятого "Тойфеля" по десять разiв i, в рештi решт, у вiдчаї вiдступалися i ставали таксистами, дехто - бiзнесменами ( якщо були грошi розпочати свою справу). Жiнки вивчалися на парикмахерiв, або манiкюристок...
   Я теж мiг вiдкрити свою будiвельну або ремонтну компанiю, але для початку менi було потрiбно хоча б 50.000 доларiв, яких у мене нiколи не траплялося. Я втiшав себе сумнiвним виправданням, що я, принаймнi, не один такий невдаха...Хоча така втiха i не допомогала лiкувати досить глибоко вражене самошанування...
   Отже, життя склалося достеменно так, як я був спроможний його побудувати, i я зовсiм не жалкую про це...
  
   Хочу,наприкiнцi своїх розповiдей, спробувати сказати вам, мої читачi, ще про одне, на мою думку дуже важливе явище, з яким зустрiчаються бiльшiсть людей з iншими культурами та побутовими звичками. З iншими суспiльними правилами iснування, рiзними духовними цiнностями. Спостерiгаючи за життям так званих рiзноманiтних "дiаспор" у США: китайської, японської, мусульманської ( здебiльшого - арабської), iндiйської,сикхської, в'єтнамської, корейської, ну й, звичайно, слав'янської (ольської, української, росiйської), навiть, єврейської - я зробив висновок,що усi цi рiзноманiтнi культури зовсiм не iнтегруються у американську(точнiше-англо-саксонсько-iрланлську) культуру i спосiб життя. Представники цих етнiчних груп або зовсiм не сприймають так званi "американськi цiнностi" та образ життя американцiв, або ж дуже розумно та витончено споживають собi на користь тi частки "американського образу життя", якi сприяють найбiльш комфортно будувати своє власне,зовсiм не схоже на американське, маленьке суспiльство, де дiють свої, звичнi закони, що були привезенi з їх батькiвщини, iснує своя релiгiя, будуються свої храми, культивується звичний життєвий уклад, процвiтає своя, етнiчна культура, використовується також рiдна мова.Бiльшiсть чужинцiв,що приїхали до США за кращою долею, навiть пiсля того, як вони так-сяк вивчили англiйську мову. Не поспiшають до американських театрiв, клубiв, концертiв - це все, здебiльшого, залишається для цих людей не зрозумiлим. Не зворушує їх почуття, не вiдлунає у душах...Навiть найбiльша у США, друга по величинi нацiональна група - iспанцi, та iспаномовнi латиноамериканцi, у величезнiй бiльшостi НЕ ВОЛОДIЮТЬ англiйською мовою! Тому уряд США був вимушений законодавчо ввести iспанську мову, як другу державну мову!
   А у Нью-Йорку, на Брайтонi, де зосереджена найбiльша росiйськомовна колонiя, уряд Нью-Йорка прийняв рiшення дозволити дублювати усi надписи,ключаючи i назви вулиць, росiйською мовою.А 61-ша полiцейська дiльниця,яка розташована теж на Брайтонi тепер укомплектована на 60 вiдсоткiв росiйськими ж полiсменами !!! Ось так вирiшується у США так зване "нацiонально - язичне питання"...
  
   По своєму власному досвiду скажу - хоча американцi -аборигени (не сплутайте, будь ласка, з американськими iндiйцями) дуже ввiчливi, душевнi i запобiгливi у повсякчасному спiлкуваннi люди, вони не з охотою впускають пришельцiв у свої душi, у свої домiвки, у свої церкви. Єдиний виняток з цього складають так званi афро-американцi, якi, спiвiснуючи з бiлими американцями майже два столiття,неодмiнно повиннi були прийняти елементи англо-сакської культури та вiри. Але й вони зараз дуже активно повертаються до своїх африканських етнiчних та культурних коренiв...
   Але усi цi, здається, такi великi i майже не здоланнi розбiжностi, зовсiм не заважають цим рiзноманiтним за нацiональнiстю та етнiчним складом жителям США, з гордiстю вважати себе Громадянами США, i, у разi потреби, спiльно захищати свою нову Батькiвщину зi зброєю в руках !
   Варто зауважити ще одне: дiти тих,хто приїхав у США дорослим, ще в якiйсь мiрi залишаються вiрними традицiям i мовi батькiв, хоча здебiльшого вони вже є американцi. Дiти ж цих дiтей - вже на 100 вiдсоткiв американцi i iснують в суспiльствi вже за законами американського образу життя...Ось так...
   А для таких як я. та менi подiбних - залишається вибiр : або одвiчна ностальгiя, або повернення назад, на свою батькiвщину, до своїх коренiв, до свого народу...
   Я, шановнi читачi, вибрав останнє, незважаючи на те, як би тяжко менi не дiсталося дожити своє життя...Втiшаю себе тим, що я доживу його на своїй землi, що колись породила мене i дала менi звання - УКРАЇНЕЦЬ.
  
  
  
  
   Степан Ворскла
   ( В'ячеслав Михайлович Бочаренко) м.Полтава. Листопад 2007 р.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   24
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"