Броньовик §хав вулицями напiвзруйнованого мiста крiзь ранковий сутiнок. Iнколи свiтло фар наражалося на потворну людиноподiбну постать, i тодi лунав скрекiт кулемета i машина, не зупиняючись нi на хвилину, продовжувала рух.
У десантному вiдсiку броньовика сидiло кiлька людей у вiйськовiй формi - рiзного вiку i з рiзною зброєю. Коли зовнi доносилися стрiлянина чи вибухи, наймолодший з них здригався i мiцнiше стискав кулемет, так нiби це могло щось змiнити...
- Додому... - Раптом ледь чутно прошепотiв вiн.
Дiвчина зi снайперською гвинтiвкою обдарувала його презирливою усмiшкою, сивий ветеран з вогнеметом продовжував мовчки дивитися у стiну, а лисий автоматник ощирив зуби i запитав хлопця:
- Що, Янсен, препарат дiє? Може, i сьогоднi ти нам розповiси цих сво§х казочок про iдеальний свiт, у якому воюють не насправдi, ще й не рубають дерев i не вiдчувають нi до чого ненавистi?
Янсен потупив очi й промовчав.
- На тебе, Йойо, теж дiє твоя вроджена злобнiсть? - холодно проговорив начебто у нiкуди довговолосий радист, пересмикуючи затвор дробовика.
Автоматник повернув до нього голову i ошкiрився ще бiльше:
- Джефферсон... Давай, висунь пару теорiй про те, як "Психо" впливає на нашi голови... Типу, про подолання бар'єрiв у свiдомостi, як минулого разу. I про сво§ глюки згадай, будь ласка...
- Мо§ глюки тебе не стосуються. - крижаним голосом вiдповiв радист, продовжуючи дивитися в нiкуди.
- Досить трiпати язиками. - рiзко, але спокiйно сказала дiвчина-снайпер.
Автоматник Йойо повернув до не§ голову, ошкiрився своєю звичною усмiшкою i вже було вiдкрив рота, аби вiдповiсти §й, але у бесiду встряв сивий ветеран з вогнеметом. Вiд його голосу пробирало могильним холодом.
- Ми прийшли сюди, аби боротися зi злом. Ми забуваємо про все iнше, щоб нiчого не вiдволiкало нас вiд головно§ мети. Ми забуваємо, хто ми i звiдки. I наша головна мета поглинає нас настiльки, що перетворює у себе...
Ветеран зайшовся кашлем i нiяк не мiг зупинитися, аж доки медик, який сидiв поруч не зробив йому укол. Усмiшка зникла з обличчя автоматника i вiн почав похмуро i методично впорядковувати обмундирування. Довговолосий зв'язкiвець продовжував вiдсторонено дивитися в нiкуди, i лише Янсен зауважив, як щось невловимо змiнилося в обличчi снайпера...
За кiлька хвилин було наказано про висадку.
Вичищали черговий квартал забрудненого мiста.
Знищували мутантiв.
Доки дiють антирадiацiйнi препарати...
- Сектор чистий. - доповiв по рацi§ Джеферсон i роззирнувся. - Втрати нульовi.
Йойо iз задоволенням скалив зуби, перезаряджаючи автомат. Його обличчя казало, що зараз буде виказано чергову §дкiсть, але...
З-пiд землi вирвалися в"юнкi щупальця, одне з яких схопило його з ногу i потягло кудись вниз...
Усього секунду було чути його крик...
Застрекотали пострiли...
Ветеран полоснув вогнем по залишками лiан, знiвечених кулеметним вогнем...
Але усе це даремно - через день Йойо воюватиме вже на боцi мутантiв...
А зусiбiч вже налетiли якiсь вампiричнi тварi i вiднесли медика...
Довговолосий Джеферсон - де зараз вiн?
Вiд нього залишилася лише шумлива радiостанцiя, з яко§ чується надсадне "Вiдхiд!!!"
Нiхто i не помiтив, як вiн зник...
Хтось iз сво§х пiдхопив дiвчину-снайпера, що несамовито стрiляла, пiд руки, вирвавши в не§ гвинтiвку i силою вiдтягнув в броньовик...
Машина по§хала, перед вiд'§здом поливши мiсцевiсть свинцевим дощем...
Сивоволосий ветеран стояв серед мутантiв...
Вiн вже майже став одним з них...
I вони це знали...
Вогнеметчик подивився на обличчя Янсена, у його широко розкритi очi - очi кольору похмурого неба...
Щось таке прочитав вiн у них, що змусило вичавити з-пiд його сивих брiв пару сльозинок...
- Передавай привiт нашим... - сказав нерухомому Янсену, який досi стискав пальцями кулемет. - Я також рано чи пiзно повернуся...
Висхiдне Сонце химерно прорисувало тiнi на обличчi юнака - здавалося, що вiн усмiхається...