Чередник Павел Федорович : другие произведения.

Українська ментальнiсть i українська державнiсть

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Оценка: 4.86*4  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Як сталося, що невеличка смужка землi на порубiжжi Київської Русi i Дикого Поля - первiсна Україна - за iсторично короткий час, незважаючи на державнi кордони, вiйни i соцiальний гнiт, перетворилась на величезну територiю вiд Карпат до Донбасу? Чому свiдомiсть пiвденних русiв раптом змiнилася свiдомiстю українцiв i чому вони стали окремим народом? Що таке держава i цивiлiзацiя, i як вони формують якiсть народу? Якi тенденцiї розвитку державностi у сучасному свiтi, що вони значать для України i який має бути напрямок українського державотворення? Цi питання, а також ряд iнших, детально розглянутi в данiй роботi. Акцент зроблений на культурологiчний (ментальний) i цивiлiзацiйний вимiри, зокрема, розкрито спiввiдношення мiж державнiстю, свободою i мораллю. Матерiал викладений в популярнiй формi i розрахований на широкого читача.

Павло Чередник

Українська ментальнiсть i українська державнiсть

Анотацiя.

  
   Як сталося, що невеличка смужка землi на порубiжжi Київської Русi i Дикого Поля - первiсна Україна - за iсторично короткий час, незважаючи на державнi кордони, вiйни i соцiальний гнiт, перетворилась на величезну територiю вiд Карпат до Донбасу? Чому свiдомiсть пiвденних русiв раптом змiнилася свiдомiстю українцiв i чому вони стали окремим народом? Що таке держава i цивiлiзацiя, i як вони формують якiсть народу? Якi тенденцiї розвитку державностi у сучасному свiтi, що вони значать для України i який має бути напрямок українського державотворення? Цi питання, а також ряд iнших, детально розглянутi в данiй роботi. Акцент зроблений на культурологiчний (ментальний) i цивiлiзацiйний вимiри, зокрема, розкрито спiввiдношення мiж державнiстю, свободою i мораллю. Матерiал викладений в популярнiй формi i розрахований на широкого читача.
  
   Змiст
  
   Вступ.
  
   Частина перша. Ментальнi пiдстави цивiлiзацiї.
        -- Iррацiональнi пiдстави ментальностi. 12
        -- Активнiсть, праця, свобода. 20
        -- Технологiчний вимiр. 24
        -- Популяцiйний вимiр. 33
  
   Частина друга. Ментальнiсть свободи.
   2.1 Порубiжжя. 45
   2.2 Козаччина. 60
   2.3 Українська хвиля. 75
   2.4 Держава, якої нiколи не було. 83
  
   Частина третя. Державнiсть i свобода.
   3.1 Держава i цивiлiзацiя. 98
   3.2 Бездержавнiсть. 106
   3.3 Кооперацiя i корпорацiя. 116
   3.4 Iдея, втiлена в соцiальну практику. 124
   3.5 Ментальнiсть i держава. 142
   3.6 Самоорганiзацiя i держава. 152
   3.7 Українська державнiсть. 161
  
   Епiлог. 178

Вступ

  
   Не вмирає душа наша, не вмирає воля.
   Т. Шевченко.
  
   Коли в 1918 роцi була проголошена Захiдно-Українська Народна Республiка зi столицею у Львовi, європейська елiта була шокована - яка, в бiса, може бути українська республiка в схiднiй Галичинi, яка до 1340 року була в складi руського князiвства, потiм на протязi чотирьохсот (!) рокiв у складi Польщi, а з 1772 року - у складi Австрiйських земель. У європейських полiтикiв не виникало жодних сумнiвiв, що пiсля розпаду Австро-Угорської iмперiї цi землi мали повернутися до Польщi. Результат ми знаємо - на придушення "сепаратистiв" була кинута сформована i озброєна у Францiї 70 тисячна армiя Юзефа Галлера (начебто для боротьби з бiльшовиками), а офiцiйне рiшення про приєднання Галичини до Польщi Рада Послiв Антанти ухвалила в 1923 роцi. Проблему "вирiшили", але питання залишилось - дiйсно, звiдки там взялася Україна? Ну хоча б Русь, тим бiльше що корiннi мешканцi Галичини, Волинi i Подiлля, яких ми зараз звемо українцями, на той час в Польщi офiцiйно звались русинами (аж до 1939 року), назви Україна, українець, були забороненi, а для Схiдної Галичини офiцiйно була установлена назва Ma?opolska Wschodnia. (Iншi Українськi, а також Бiлоруськi i Литовськi землi, що в мiжвоєнний перiод входили до складу Польщi, дiстали офiцiйну назву Kresy Wschodnie). I чому галицькi вiйськовi формування мiсцевих русинiв взяли собi назву Сiчовi стрiльцi? До чого тут Сiч? Де була Сiч i де Галичина? З якого бiса галичанський парубок-русин назвався сiчовим стрiльцем i пiшов проливати кров за якусь там Україну?
   Далi - бiльше. У 1941 роцi виникає вiйськова органiзацiя, Полiська Сiч, що почала дiяти на Волинi. Де Волинь i де Сiч? Волинь до 1392 року була в складi руського Галицько-Волинського князiвства (королiвства), потiм пiд владою Литви та Польщi (з 1569 року - Рiч Посполита), пiсля подiлу Речi Посполитої в кiнцi 18 столiття - в складi Росiйської iмперiї, пiсля розпаду якої знову вiдiйшла до Польщi. Але це ще не все - керiвник Полiської Сiчi називався, Тарас Бульба-Боровець! Тут вам i уособлення легендарного запорожця Тараса Бульби i справжня Сiч. Втiм, це були не iграшки - Полiська Сiч започаткувала Українську повстанську армiю (УПА). До цих прикладiв можна добавити цiлий ряд захiдноукраїнських полiтичних i суспiльних органiзацiй - Карпатська Сiч, Українська вiйськова органiзацiя, Органiзацiя українських нацiоналiстiв, навiть Український пiдпiльний унiверситет у Львовi i т. i.
   Виникає цiлий ряд питань. Чому взагалi, Україна? I де була на той час та нещасна Україна? На Гетьманщинi її вже давно не було. Не було вже й самої Гетьманщини, яку спочатку перетворили на Малоросiю, а в 1837 роцi вiдбулося скасування Малоросiйського генерал-губернаторства як окремого утворення i заборона вживання слова, Малоросiя, в офiцiйних документах iмперiї. Нацiональнiсть, малорос, також не вживалась, бiльш суттєвим вважалось православ'я - єдине, що залишило згадку про Малоросiю - "малорусскоє нарєчiє" росiйської мови. Слобожанщина також була частиною Росiї, не говорячи вже про Новоросiю чи "польське" Правобережжя, яке з 1832 року дiстало офiцiйну назву "Юго-Западый край". Де Україна? Те ж саме стосується українцiв. Росiйський дослiдник "українського питання" Олексiй Мiллер констатує: "Следовательно, мы должны отдавать себе отчет в том, что в середине 19 в. только ничтожное меньшинство жителей современной Украины называло себя украинцами в том смысле, в каком этот термин употребляли украинофилы". (З роботи, Формирование наций у восточных славян в 19 веке, Рус.ист.журнал, 1999 рiк, курсив О. Мiллера). Iншими словами, i України не було, i українцiв в "Українi" не було (в усякому разi, в серединi XIX столiття, i якщо довiряти дослiдженням О.I. Мiллера, втiм, досить авторитетного вченого). Чи може то був український мiф, створений в середовищi елiти зусиллями Григорiя Полетики, Василя Капнiста, Кондрата Рилєєва, авторами "Iсторiї Русiв" (чи Шевченком, за твердженням Оксани Забужко) - той мiф, що є необхiдний для формування образу уявної "iдеальної Вiтчизни" (згiдно новiтньої теорiї нацiогенезу Бенедикта Андерсона), i таким чином Україна являє собою фiкцiю, "уявну спiльноту", що визрiла в головах романтикiв i як пошесть розповсюдилась серед простого люду? Як це не дивно, але бiльшiсть дослiдникiв нацiогенезу українцiв пов'язують процес створення української нацiї саме з модерними часами, з другою половиною XIX столiття. Посидiли хлопцi, покумекали, посмоктали пальця - i на тобi, Україна. Тепер почнемо створювати українцiв. А чому власне Україна? Чому не Русь, наприклад? Куди подiлася Русь?
   Ще в далекому дитинствi я почув вiд своєї матерi пiсню "Козак вiд'їжджає, дiвчинонька плаче". Ця сумна пiсня вразила мене до глибини моєї ще не зрiлої душi - менi було невимовно жаль бiдну дiвчину, яку козак не хотiв брати з собою "на Вкраїну далеку". Ще тодi в мене виникло питання - чому Вкраїна далека? Адже, якщо пiсня українська, то дiвчина вже мала бути на Українi. Як це не дивно, але в той час менi нiхто переконливо не змiг вiдповiсти на це просте запитання. I ще одне питання виникло - що там є такого на тiй Вкраїнi, куди дiвчина прагне дiстатися за будь-яку цiну? Чи тiльки кохання до козака "...в степу пiд вербою, лиш би серце з тобою, на Вкраїнi далекiй", чи може сама Вкраїна була тiєю мрiєю, яка рефреном повторювалася в тiй пiснi, i власне слова про ту далеку Вкраїну створювали найбiльше почуттєве напруження.
   Ця ностальгiя по Вкраїнi, наче по якiйсь землi обiтованiй, те пiднесення з яким виступало це слово, вiдчувалася не тiльки в народних пiснях i думах, але й у творчостi багатьох лiтераторiв, причому не тiльки українських, (я вже не торкаюсь Т. Шевченка, чи Якова Щоголева) але й польських, що напевно вiдповiдало суспiльним настроям ("I це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм свiту - був вiн перед вiйною Хмельницького немовби друга обiтована земля, що кипiла молоком i медом." - Самiйло Величко; "...a jak umr? pochowajcie / na zielonej Ukrainie...", Тимко Падура). Вона була також присутня в свiдомостi народу України, навiть в тi часи, коли панували пролетарський iнтернацiоналiзм i комунiстичнi iдеали. I чомусь в народнiй свiдомостi не було навiть i згадки про Русь, про русiв чи русинiв, а може русичiв - вже толком нiхто не пам'ятав їх назви, настiльки несуттєво було те, що iснувало на нашiй землi до виникнення України. (Я вже не говорю про офiцiозну Малоросiю - уявiть собi, ненька-Малоросiя).
   Пiзнiше я не без здивування довiдався, що з самого початку Україною була невеличка смужка землi на пiвденному порубiжжi Київської Русi, що вже на той час вiдносилась до Литовської держави. I як же так вийшло, що та невеличка смужка землi перетворилася в величезну територiю вiд Донбасу до Карпат, де люди вважали себе українцями, незважаючи на рiзноманiтну державну приналежнiсть i на всi намагання викорiнити те українство? Власне цi питання, що були започаткованi ще в дитинствi, пiдсвiдомо чи осмислено спрямовували мiй розум у вiдповiдному напрямку. В доступних джерелах з iсторiї України йшлося про що завгодно - класову боротьбу, державотворчу дiяльнiсть, особливостi української iдентичностi, про козацтво, шляхту, вiйни i повстання, але нiчого про процес перетворення Русi в Україну, а русинiв в українцiв. Це дуже дивно, хоча б тому, що утворення української нацiї, тобто тiєї частини руського народу, яка називала себе українцями, вiдбулося в iсторично мiзерний термiн, наче стався вибух, який переробив свiдомiсть людей, i цi люди не тiльки почали себе по iншому називати, але й по iншому себе вiдчувати i по iншому поводитись.
   Важливiсть i значення цих питань полягає в наступному: чи була змiна самоназви народу випадковим явищем, чи вона була пов'язана з процесами етногенезу, тобто процесами створення нового етносу i нової нацiї на базi старого руського етносу? Тобто, чи є українцi представниками малоросiйської гiлки єдиного руського етносу, (згiдно радянської догматики, започаткованої В.В. Мавродiним), чи вони є представниками або нащадками пiвденно-руського етносу (субетносiв, племен), тiльки змiнили свою самоназву (щоб вiдрiзнятись вiд росiян, як вважають деякi iсторики), чи вони несуть в собi щось особливе, що вимагає змiни самоiдентифiкацiї, цiлком свiдомого виокремлення з "сiм'ї народiв-братiв", утвердження себе власне як українцiв, а не русiв, русинiв, русичiв чи малоросiв? I в зв'язку з цим - чи обґрунтованi претензiї українства на власну державнiсть, на утвердження української державної мови, власної полiтики i т. п.? Чи не являє це собою простий розкол "единого русского мира", що в такому разi цiлком би виправдовувало зусилля щодо "укрепления всемирного русского единства"? Врештi решт поставлене питання переходить в сферу мiжнародної полiтики, правосуб'єктностi, виправданостi територiальних претензiй з боку сусiдiв, їх прав щодо можливостi втручання у внутрiшнi справи сусiдньої держави i таке iнше.
   Ми маємо справу з ситуацiєю, коли далеке минуле нагло втручається в сьогодення i впливає на рiшення, що пов'язанi з долею багатьох мiльйонiв людей. Подiбна ситуацiя неодноразово вiдбувалася в iсторiї нашого народу i призводила до кривавих подiй. Так в вищенаведеному прикладi Антанта не визнавала правосуб'єктностi Захiдноукраїнської Народної республiки власне внаслiдок недостатньо артикульованої українськостi в Європi, не тiльки в зв'язку з вiдсутнiстю української державностi, але також в зв'язку з недостатньо чiтко визначеним статусом українцiв, як нацiї. В нинiшнiх подiях на Донбасi i в Криму знову викає проблема правомiрностi претензiй з боку сусiдньої держави, яка врештi-решт зводиться до горезвiсного, нацiонального питання, вiд якого залежать долi мiльйонiв людей, а також країн i народiв.
   Роздумуючи над "українським питанням", я дiйшов до крамольної, з точки зору марксизму (на якому я був вихований) думки, що вирiшальним фактором в процесi утворення українського етносу був духовний фактор, а конкретно - воля, чи свобода. Перехiд вiд неволi до волi радикально змiнює тип людини, перш за все в планi переходу вiд патерналiзму до особистої вiдповiдальностi. Вже наступне поколiння, що виростає в умовах волi, готове кров'ю платити за власну свободу, бо це для нього - найвища цiннiсть. Ця цiннiсть змiнює душу людини, пiдносить її духовно, що проявляє себе в її дiях, поведiнцi, вiдношенню до людей, перш за все, в почуттi власної гiдностi, яке виникає тiльки в вiльної людини, що сама приймає рiшення i несе за них вiдповiдальнiсть. Умови, в яких могла iснувати вiльна людина склалися, з тих чи iнших причин, якраз в тих невеличких українах, на порубiжжi Руської землi. I на тих українах зародився етнос вiльних людей - українцiв, i звiдти подув вiтер свободи, що охопив всю пiвденну Русь, перетворюючи русiв в вiльних українцiв, доки цей вiтер не перетворився в бурю Хмельниччини i не перетворив обiтовану землю, що кипiла молоком i медом, в руїну i пустку. Але той потужний iмпульс волi, що був започаткований в маленьких українах, продовжував дiяти i в Гетьманщинi, яка усiма силами намагалась зберiгати свої вольностi в межах Московiї, а потiм - Росiйської iмперiї, i на Слобожанщинi з її традицiями самоврядування, i серед колонiстiв Новоросiї, i на правобережнiй Українi, де продовжував iснувати дух українства i дух спротиву будь-якому поневоленню.
   Цей "феномен волi", що так виразно i бурхливо проявив себе на землях України, не є чисто українським явищем. Як показує досвiд iсторiї, вiн проявляє себе завжди, як тiльки виникають вiдповiднi умови. Вiн iснує в будь-якому суспiльствi як спрямованiсть до самоорганiзацiї, в формах самоврядування i громадянського суспiльства. Це є один з найважливiших феноменiв, що визначають характер соцiальної органiзацiї i державотворення i проявляє себе у взаємодiї двох тенденцiй, що дiють на протязi всiєї iсторiї людства - з одного боку - свобода i самоврядування, а з iншого - жорстока державнiсть, централiзм, тотальний контроль, примус i насильство. В нашi часи друга тенденцiя яскраво виражена в явищах наростаючої бюрократизацiї суспiльного життя, в поступовому звуженнi "поля свободи", в перетвореннi моральних механiзмiв регулювання в iнституцiйнi. Власне такий, бiльш широкий контекст актуалiзує проблему українства, як фактора сучасного державотворення i спрямованостi соцiального розвитку.
   Специфiка утворення української нацiї полягає в тому, що до неї не пiдходять теорiї нацiогенезу, побудованi на базi європейської практики модерних часiв, в яких створення нацiї виглядає, як соцiальний проект, зi створенням "нацiонального мiфу", образу "iдеальної Вiтчизни", "уявної спiльноти", яка поступово стає реальною i т. д. Дiйсно, за допомогою вiдповiдного державного апарату, що об'єднує певний конгломерат народiв, i вiдповiдної полiтики можна за якихось одне-два столiття створити нацiю. (Зауважимо, що в серединi 19 столiття половина населення, наприклад, Францiї не розмовляла французькою мовою). А тому ще до нашого часу виникає багато питань щодо походження бiльшостi європейських нацiй, i усi цi питання пов'язанi власне з державницьким механiзмом нацiотворення, з насиллям i примусом, який об'єднував етноси i поступово нiвелював етнiчнi особливостi, "стриг усiх пiд одну гребiнку". Ото й є нацiональний проект, що його реалiзує держава, по своїй сутi. (Ще М.П. Драгоманов в своїх Чудацьких думках про українську нацiональну справу зауважив, що "система примусової нацiональностi є такою ж всесвiтньою проявою в громадському життю, як i система примусової релiгiї". Курсив Драгоманова).
   Особливiсть України полягає в тому, що вона вже iснувала ранiше. (I саме в цьому причина горезвiсного "українського сепаратизму", що йому присвячена маса лiтератури, яка "переконливо" доводить його повну i остаточну безпiдставнiсть). Українська нацiя iснувала вже тодi, коли виникли першi чутки про Україну. Процес творення української нацiї вiдбувався дуже просто - українцями ставали усi, хто сприймав українську iдею, а точнiше - iдею, втiлену в цiлком певну соцiальну практику. Процес поширення українства був власне процесом поширення цiєї iдеї i цiєї практики, а тому вiн мав надетнiчний характер i йшов серед найширших мас. (Саме надетнiчнiсть українства дає змогу говорити про народ-нацiю, а не про народ-етнос). Дiєвiсть української iдеї пов'язана з тим, що вона була започаткована саме соцiальними практиками, якi формувалися на тих первiсних українах, що утворювалися в Поднiпров'ї i Побужжi пiсля монгольської навали, i далi почали поширюватися на незайманi землi Дикого Поля. Процес формування тих соцiальних практик тривав близько двох з половиною столiть i не залишив пiсля себе жодних документальних свiдоцтв, бо це був поступовий еволюцiйний процес i ми спромоглися вiдчути лише його кiнцевий результат - новий тип спiльноти яка заявила про себе десь бiля кiнця XVI столiття. Але наступна хвиля розповсюдження українства, що змiнювала свiдомiсть руса на свiдомiсть українця, була настiльки бурхливою i потужною, а її наслiдки настiльки суттєвi, що їх вже не могли здолати державнi машини сусiднiх великих держав на протязi столiть. Українство розповзалось, як поширюється дух свободи, навiть в тi мiсця де зроду не було нi волi, нi козацтва, де Україна уявлялась недосяжною мрiєю, але мрiєю, яка дає надiю. (Може в тих мiсцях це й був український мiф - Україна, як надiя). Навiть на тих землях, що були захопленi iмперiєю у татар (ногайцiв) i на якi приїздили колонiсти звiдусiль, я маю на увазi Новоросiю на землях колишнього Дикого Поля, через певний час стало переважати українство, а сiльське населення було майже повнiстю українiзовано. Так само була в бiльшостi українiзована дрiбна польська чиншова шляхта в другiй половинi XIX ст. на Правобережжi. На картах Слобожанщини добре видно, як йшла дифузiя затухаючої хвилi українства на територiях нинiшнiх Курської Бiлгородської i Воронезької областi Росiї. Сила українства полягала в тому, що воно жило в народi, тодi як елiта, що традицiйно бiльше дбає про власне добро нiж про власну душу, адаптувалась до нових механiзмiв панування, якi нав'язувала держава, i не виступала як проукраїнський фактор. Це розповзання українства, що продовжувалося близько трьох столiть, являє собою унiкальний за масштабами феномен, що iснує як абсолютний факт, на фонi постiйних заклинань про державу, якої нiколи не було i нацiю, якої нiколи не було. Так що ж було?
   В основi української iдеї була свобода, а соцiальна практика втiлювала цю iдею в двох формах - самоврядування i народ-армiя. Iдея свободи означала вiдсутнiсть механiзму панування, примусу, розколу на класи, бо самоврядування було в змозi вирiшити всi питання. Форма суспiльної органiзацiї типу, народ-армiя, очевидно, була запозичена у кочових народiв, для яких ця форма є характерною. В українському варiантi ця форма пов'язана з виникненням козацького стану, який був органiчно пов'язаний з селянським станом - не було жодних мiжстанових перешкод для переходу селян в козаки i навпаки. Роль професiйної армiї i школи виховання козакiв вiдiгравала Сiч. Фактично iснувало єдине козацько-селянське суспiльство, бо обидва стани були в повнiстю взаємозалежнi i не могли iснувати окремо. Рiвень особистої свободи, досягнутий в такому суспiльствi серед найширших мас населення, був найбiльший в Європi тих часiв. Отже рiзниця мiж українцем i русом чи росiянином або польським хлопом була цивiлiзацiйна, вони уособлювали рiзнi типи цивiлiзацiй. I ще - держава розширює свої володiння i формує нацiю через насильство, примус. Українство поширювалось само по собi, як поширюється iнформацiя, вiра, iдея. А iдею не можна побороти не запропонувавши кращу iдею, або не дочекавшись поки вона сама себе дискредитує.
   Феномен iснування України, як територiї, заселеної українцями, вже не викликав сумнiву приблизно з середини XVII столiття, коли цiлком склалися новий український народ-нацiя i вiдповiдна, досить значна територiя. Характерно, що в назвi першого видання 1651 року "Опису України" Боплана - (першої, до того ж полiтично нейтральної людини, що створила детальну карту України i описала українцiв), назва, Україна, не вживається. Мова йде про окраїни Польського королiвства вiд кордонiв Московiї до Трансiльванiї. Але вже в другому виданнi 1660 року "Description d'Ukranie ..." все стає на свої мiсця, що характеризує не тiльки прогрес в уявленнях про Україну в суспiльствi, але напевно й бiльш глибоке осмислення Бопланом зiбраного матерiалу i живих вражень, якi настiльки очевидно виявляли окремiшнiсть, особливiсть українства, що вiн аж нiяк не мiг прирiвняти Україну до iнших польських земель i назвав її тою назвою, якою користувалися мешканцi, якi там проживали. Суттєво те, що назва територiї спiвпадає з назвою народу, що його населяє. Це означає, що саме iснування українського народу стало ключовим при визначеннi назви, Україна, для певної територiї, яка входила до складу Речi Посполитої. Таким чином, не викликає сумнiву, що на стан середини XVII столiття iснувала обширна територiя, що звалась Україною i була заселена народом, що називав себе українцями. I пiсля цього ця територiя продовжувала поширюватись далi. (Порiвняйте з сусiдами - Московiя, Рiч Посполита, Кримське ханство, Османська iмперiя. В Росiї простий народ називав себе "крестьянами", тобто "християнами". В цьому вбачається вiдлуння страшної епохи колонiзацiї корiнних народiв Ростово-Суздальського князiвства, де християнство впроваджувалось вогнем i мечем i самоназва "християнин" ставала оберегом вiд сваволi колонiзатора).
   У читача може виникнути цiлком логiчне питання - яке взагалi значення для сучасної людини має далеке минуле її давно забутих предкiв? Хiба що для створення мiфу, але мiф можна створити i не маючи чи не знаючи минулого, як вважає сьогоднi постмодернiстська думка. Основна догма марксизму говорить прямо - буття визначає свiдомiсть. Яке створиш буття, така й буде свiдомiсть. I народ погоджується з таким пiдходом - "з вовками жити - по вовчому вити". Це - з одного боку. Але з iншого - треба подивитися якою була реальнiсть. З кiнця 18 столiття майже вся Україна (крiм Галичини) була в складi Росiйської iмперiї, де українцi вiдiгравали роль одної з складових частин "триєдиного" схiднослов'янського етносу, пов'язаного спiльнiстю походження, вiри i мови (з деякими "несуттєвими дiалектичними вiдмiнностями"). Була вiдповiдно переписана iсторiя i створена вiдповiдна мiфологiя про споконвiчне прагнення пiвденних русiв до злиття з Великою Руссю, яке нарештi знайшло втiлення в подiях 1654 року i актi вiдторгнення русинiв вiд Польщi пiд час подiлiв Речi Посполитої. Проходив час, але окремiшнiсть України i українства продовжувала iснувати i була очевидною. Спочатку Гетьманщина боролась за свої вольностi, а пiсля її лiквiдацiї i повної унiфiкацiї державної системи почав наростати український сепаратизм, який цiлком визначено i недвозначно втiлився в створеннi УНР пiсля подiй 1917 року. Пiсля цього стався, буквально, вибух української культури (втiм, дуже скоро i криваво придушений), була кодифiкована українська лiтературна мова, виникла нацiональна iнтелiгенцiя, незважаючи на неоiмперський тиск з боку центральної влади. Результат ми не так давно побачили - 70 рокiв перебування в "єдинiй сiм'ї братнiх народiв" не створили "нову iсторичну спiльноту - радянський народ". I та швидкiсть, з якою почали розбiгатися "братнi народи" пiсля кончини СРСР, i те, якi форми соцiальної органiзацiї вони почали створювати, наводить на думку, що в життi не все так просто, як в марксистськiй формулi про буття i свiдомiсть. Минуле продовжує жити в свiдомостi народу, причому не мiфи i вигадки, а реальне минуле. Це явище можна назвати термiном, iнерцiя ментальностi. (Слово, ментальнiсть, може бути замiнене виразом, суспiльна свiдомiсть). Наше минуле певним чином модифiкуючись i трансформуючись продовжує жити в наших головах, визначаючи i нашу нацiональну свiдомiсть, i риси так званого, нацiонального характеру, i значною мiрою - наше нинiшнє буття. Людина являє собою те, що закладено в її голову, а всяка активнiсть також починається з голови, з думки, з мрiї, з прагнення. Актуальна Україна iснує в наших головах, перш за все в формi ментальностi. Якби української ментальностi не iснувало, то вiд минулого залишилися б голi iсторичнi факти, як про стародавнiй Рим чи Карфаген, i нiякi мiфи вже не допомогли б.
   Ментальнiсть зв'язує нас з минулим. Вона є вираження в рацiональнiй формi того, що ранiше називали "душа народу", чи "народний дух", що утворюється в процесi етногенезу i може мати дуже глибоке iсторичне корiння, так звану iсторичну пам'ять. Взагалi, може чи не найважливiша властивiсть ментальностi, полягає в тому, що вона обумовлена минулим досвiдом, який накопичувався в народi на протязi столiть, а може й тисячолiть. Це консервативна, iнерцiйна основа людського життя, яка, з одного боку, перешкоджає швидкiм змiнам суспiльного життя, наприклад, реформам, а з iншого - сприяє вiдтворенню форм життя, якi пройшли випробування iсторичним досвiдом. Зокрема, завдяки цiй властивостi ми дотепер можемо бачити iрландцiв, шотландцiв i навiть валлiйцiв, незважаючи на те, що вони майже втратили свої рiднi мови i довгий час перебували пiд соцiокультурним тиском Британської iмперiї. По тiй самiй причинi переселенцi в iншi краї об'єднуються в нацiональнi групи, афганцi вперто не хочуть вливатися в "прогресивну" частину людства, а японська форма лiбералiзму виявилась тiсно переплетеною з традицiйно японською формою особистих вiдношень.
   Не менш важлива властивiсть ментальностi полягає в тому, що вона безпосередньо впливає на характер активностi (дiяльностi) людини (суспiльства), причому цей вплив може бути визначальним. Справа в тому, що активнiсть викликається ментальним напруженням - почуттям, яке створює певну спрямованiсть активностi i органiзує волю. В цьому легко переконатися, якщо порiвняти активностi окремих людей, або суспiльств, що мають однаковi потреби, але суттєво вiдмiннi ментальностi. Так, наприклад, суспiльство, що має ментальнiсть, схильну до рабства, пiдлеглостi або патерналiзму, не може за iсторично короткий термiн перейти на шлях лiбералiзму. Активнiсть такого суспiльства буде визначатись його ментальнiстю i воно буде схильне до вiдтворення вже випробуваних форм навiть в нових обставинах, таким чином, щоб вiдбулося найбiльш повне узгодження нового зi старим, щоб мiнiмiзувати ментальне напруження в суспiльствi. Таким же чином, коваль, якому потрiбно зробити табуретку, почне гнути її з металевих пруткiв, бо на вiдмiну вiд столяра, вiн мислить металом i тiльки в роботi з металом вiн може узгодити характер своєї активностi зi своєю ментальнiстю.
   В ментальностi вiдбувається синтез i фiксацiя досягнутого соцiокультурного рiвня - синтез етичних, естетичних, рацiональних, фiлософських i релiгiйних складових суспiльного пiзнання реальностi i суспiльного досвiду. Це є цiннiсть, яка характеризує iсторичний досвiд рiзних етносiв, народiв, соцiальних груп. Специфiка i цiннiсть цього досвiду є, зокрема, нацiональна специфiка i нацiональна цiннiсть. Те саме стосується етносу, чи будь-якої соцiальної групи, що має свої, специфiчнi досягнення, пов'язанi з тим специфiчним iсторичним шляхом, який пройшла дана соцiальна група. Цi досягнення, надбання, цiнностi можуть бути об'єктом гордостi даної групи, об'єктом права, що захищає їх вiд руйнацiї i посягання на руйнацiю, а також об'єктом захисту вiд такого посягання. В цьому сенсi вони подiбнi до iнтелектуальної, чи навiть матерiальної власностi, яка являє собою цiннiсть, що пiдлягає правовому захисту. I в цьому полягають базовi рацiональнi основи для виникнення нацiоналiзму як нормального явища, органiчно властивого будь-якому народу чи етносу в умовах, коли виникає необхiднiсть докладання зусиль щодо збереження тих цiнностей. (Характерно, що етнос може не усвiдомлювати, що це є власне, нацiональнi цiнностi). Коли народ чи етнос не докладає таких зусиль в разi необхiдностi, то це є свiдоцтвом глибокої внутрiшньої кризи, яка є прологом кiнця цього етносу, як суб'єкта iсторiї. Напевно, нацiя iснує поки має свої нацiональнi цiнностi, якi вона готова вiдстоювати. I вона повинна тi цiнностi чiтко усвiдомлювати i артикулювати.
   Отже, основне питання, яке виникає - а чи залишились тi власне, українськi цiнностi? А якщо залишились, то в чому вони полягають? I чи можна щось побудувати на базi тих цiнностей, щоб зайняти бодай якусь нiшу в системi свiтового господарства i свiтової культури? Що ми можемо запропонувати людству? I головне - чи варто за тi цiнностi боротись i їх вiдстоювати? В цьому сенсi можна згадати Михайла Драгоманова, який майже пiвтора столiття тому висмiював "галушковий" нацiоналiзм та етнографiчний патрiотизм i закликав звертатися до європейської науки i європейських цiнностей. Можна послатись на того ж таки О. Мiллера, який вважає, що українську нацiю створили бiльшовики за роки полiтики "коренiзацiї", а так звана, захiдноукраїнська нацiя, утворилася в Польщi в мiжвоєнний перiод (може внаслiдок полiтики полонiзацiї?). Тобто українська нацiя, по-перше - розколота, по-друге - не укорiнена в минуле, а значить, її фактично не iснує. Це означає, що не треба морочити голову i забути про "українськiсть", якої вже немає, як актуальної сили. I все ж таки були сумнiви - щось тут не так. Я вiдчував, на власному (i не тiльки) досвiдi, що вiдношення до українцiв в Росiї явно не як до "своїх", а якесь насторожене, навiть вороже, в усякому разi, серед так званих "простих" людей. Я бачив суттєву рiзницю в побутi, а в сiльськiй глибинцi вона була разюча. I полiтика Радянського Союзу, починаючи з 1932 року була дуже жорстка в нацiональному питаннi (ярлик нацiоналiста означав в'язницю, як мiнiмум), почалися репресiї серед нацiональної елiти i жорсткий контроль усiх проявiв нацiональної свiдомостi. Значить система в цьому вбачала небезпеку. "Коренiзацiя" iснувала з 1923 по 1932 рiк (хоч переслiдування дiячiв "українiзацiї" почалося вже в 1926 роцi), а хiба можливо за такий термiн створити нацiю? (Мiллер - фантаст або фальсифiкатор?). Значить нацiя iснувала. (Можливо, "коренiзацiя", то була частина диявольського плану лiбералiзацiї, щоб за образним висловом Мао Цзедуна "змiї повилазили зi свої печер, пiсля чого ми зможемо вiдрубати їх собачi голови". Короткий термiн "коренiзацiї" i подальшi подiї наводять на таку думку, так само, як аналогiчна ситуацiя з НЕП-ом). Але з iншого боку, досвiд показував, що великi мiста - русифiкованi, українська народна культура, точнiше її залишки, зосталась тiльки на селi, навiть образ українця, що його постiйно вiдтворював радянський кiнематограф - образ хитруватого напiвдурника, який послуговується якоюсь дикою мово (бо, бачте, в його дурнiй головi не вмiщаються одночасно двi мови), не викликав симпатiй широких мас, а серед української iнтелiгенцiї викликав обурення за таке вiдверте шельмування українства. Iнтенсивно навiювалась суспiльна думка про українство, як про щось безкiнечно вiдстале, глибоко вторинне, недолуге, фольклорно-етнографiчне, "шароварно-галушкове", яке пiдтримується тiльки щоб показати, як партiя пiклується про усi народи. Нацiональну мову в росiйських школах можна було не вивчати по заявi батькiв вже починаючи з 1958 року. Усе - пiд контролем, усе що треба - закатане в асфальт.
   Незалежнiсть, що настала зовсiм неочiкувано, коли Україна майже сама по собi вiдвалилася вiд гниючої i смердячої маси iмперiї, також не дала особливих надiй - поступово створювався олiгархiчний капiталiзм за кращими росiйськими зразками, iдейна основа якого була дуже проста - прибуток за будь-яку цiну. (Щастя, що ще не встигли розпродати землi). Свобода, отримана малою цiною так само мало цiнується. Народ, якого створила свобода, виявився до свободи не готовий - патерналiзм встиг роз'їсти здорову народну основу. Перехiдний перiод був необхiдний, але основне питання полягало в напрямку цього переходу. Україна мовчазно погодилась з тим напрямком, що привiв до олiгархiзацiї i до, фактично, антинародної влади. То чи залишилось вiд України щось своє, достойне гордостi i збереження, i що давало б iмпульс розвитку?
   Майдан Незалежностi, Революцiя Гiдностi, подiї на Донбасi стали поворотною точкою. Для бiльшостi стало очевидно - так, ще не вмерла Україна. Вона проявилася саме в тих формах i мала таку спрямованiсть, якi є характернi для українства - самоорганiзацiя (особливо - унiкальний по масштабу феномен волонтерства) i типова для українцiв впертiсть в досягненнi мети, прагнення до свободи i людської гiдностi, що здавалося б не повинно було турбувати людину посттоталiтарної держави. I все це вiдбувалось пiд українською символiкою i пiд звуки українського гiмну. Тобто очевидна була проукраїнська спрямованiсть Майдану i знову ж таки - українська по iдеї, а не за етнiчними ознаками. Етнiчний i лiнгвiстичний аспекти не мали жодного значення. Це були ознаки формування сучасної полiтичної нацiї. На Майданi була нацiональна елiта, але пiдтримка його значною частиною населення країни стала свiдоцтвом наявностi нацiонального духу також в широких масах.
   Для мене особисто це був сигнал - тi роздуми про Україну, українство, майбутню долю країни, якi на протязi довгих рокiв велись, так би мовити, в "фоновому режимi", щодо яких я не мав жодних iлюзiй в планi їх актуальностi чи затребуваностi, i з якими я нiколи не збирався дiлитись, раптом стали на вiстрi актуальних подiй. В розмовах з людьми я зрозумiв, що сухi факти нашої iсторiї практично iснують самi по собi, не вписанi в сьогодення. Найбiльш гостре питання - що ми за народ? Яким чином свiдомiсть руса змiнилася свiдомiстю українця? В чому полягають власне українськi цiнностi? I чи зберiгають тi цiнностi актуальнiсть для сьогодення, а найважливiше - для майбутнього? Менi захотiлося показати не тiльки перiод зародження України, але й те як наша iсторiя пов'язана з загальною iсторiєю в актуальному для сьогодення питаннi - державотворення.
   Унiкальнiсть України, про яку я говорив ранiше, полягає в тому, що вона виникла як бездержавне утворення. Згодом вона адаптувалась до умов сусiднiх держав, в якi була iнкорпорована, але продовжувала iснувати не зменшуючись, i врештi-решт перетворилась в одну з найбiльших країн Європи. Це є свiдоцтво потенцiалу української iдеї i українського народу. Подiї Майдану, провал амбiтного проекту "Новоросiя 2" вiд Харкова до Одеси показали, що потенцiал народу, бо власне народ, а не держава були рушiйною силою опору, ще не вичерпав свiй потенцiал, пiд попелом ще тлiло вугiлля, яке знову запалало полум'ям. Це полум'я означає активнiсть народу яка має бути певним чином спрямована. I цю спрямованiсть має надати елiта - в цьому полягає її iсторична мiсiя в цей визначальний перiод нашої iсторiї. Ця спрямованiсть має бути узгоджена з нашою ментальнiстю, нашим рiвнем технологiї, суспiльної органiзацiї, нашими природними можливостями, нарештi - нашим оточенням i загальними тенденцiями європейських i свiтових процесiв. Iншими словами, вона має бути конкретна, специфiчна для України i являти собою, як тепер говорять "дорожню карту" - динамiчну, адаптивну програму поступових змiн, якi повиннi наблизити нас до передових країн свiту. Це непроста задача, яка повинна вирiшуватися широкою спiльнотою.
   Дана робота стосується перш за все оцiнки iснуючої ситуацiї, тобто перш за все осмислення того, хто ми є, в чому полягає наша специфiка, i як ця специфiка спiввiдноситься зi свiтом. I ще - вона викликана необхiднiстю доносити до народу, що простих рiшень не буває, бо соцiальнi явища взагалi дуже складнi, що нашому народу належить перебороти патерналiзм, очистити свiдомiсть вiд отрути популiзму i розпочати нарештi поступ, бо належить пройти довгий i непростий шлях.
   Особливiсть поставленої задачi в багатовимiрностi процесiв, якi пiдлягають розгляду. Таких вимiрiв є як мiнiмум п'ять - клiмато-географiчний (або природно-ланшафтний), популяцiйний (демографiчний), технологiчний, органiзацiйний i ментальний. I хоч цi вимiри є значною мiрою незалежнi, але в рiзнi iсторичнi моменти процеси в якомусь одному вимiрi стають провiдними i впливають на процеси в iнших вимiрах, далi ситуацiя може змiнитися, причини i наслiдки можуть мiнятися мiсцями i все це доповнюється iррацiональним суб'єктивним фактором. Тому даний нарис може справляти враження (i це справедливо) певної еклектичностi i вiдсутностi цiлiсностi. Як я наголошував, менi хотiлося в першу чергу розiбратися в явищi зародження нової молодої нацiї - українцiв, бо зародження будь-якого соцiального органiзму вирiшальним чином впливає на його майбутнiй розвиток, що й простежується на прикладi України. Власне воно (зародження) сформувало українську ментальнiсть i продовжує дiяти дотепер в формi iсторичної пам'ятi народу. В цьому вiдношеннi виникла потреба трохи бiльше освiтити роль кочових народiв в українському нацiогенезi, на сьогоднi явно недооцiнену. I безумовно сучасна проблема державотворення спонукала до необхiдностi розгляду в бiльш загальному планi таких явищ, як державнiсть, бездержавнiсть, свобода, цивiлiзацiйний фактор i таке iнше. Цi питання є надзвичайно актуальними в нашi днi, коли в передових країнах свiту має мiсце, можна сказати, криза демократiї, коли все бiльше виникає протирiч мiж демократiєю i свободою людини, i коли все бiльше людей схиляються до обмеження iндивiдуальних свобод на користь посиленню "державного порядку". Цi питання напряму пов'язанi з вибором напрямку розвитку української державностi.
   Ця робота розрахована на широкого читача, а тому не претендує на науковiсть, тим бiльше, що в багатьох випадках мої твердження заснованi на логiцi, а не на фактах, i я не маю можливостi пiдтвердити їх справедливiсть. В цiлому, вiдповiдно до мети, робота має скорiше просвiтницький чи навiть публiцистичний характер. Це звiльняє мене вiд необхiдностi аналiзу джерел, прiоритетiв i вiдповiдних посилань (хоч я знаю як ревниво вiдносяться науковцi до питань прiоритету), разом з тим, я намагався не суперечити твердо встановленим фактам. Менш суттєва чи iлюстрацiйна частина роботи набрана дрiбнiшим шрифтом i може бути пропущена читачем, який не потребує бiльших роз'яснень чи коментарiв.
  

Частина перша

Ментальнi пiдстави цивiлiзацiї

Роздiл 1.1. Iррацiональнi пiдстави ментальностi.

  
   З того кривого дерева, що з нього виросла людина,
   важко вистругати пряму палку.
   I. Кант
  
   Криве дерево, про яке йдеться в епiграфi, це дика природа людини, яка не зникла i не могла зникнути, бо є фундаментом, на якому побудована її бiльш культурна складова. Вся iсторiя людства переповнена прикладами, коли через добре продуманi рацiональнi рiшення проглядає ота дика iррацiональна i нездоланна природа. Як правило, вона не є очевидна, бо покрита зверху культурним шаром, завуальована, i потрiбнi певнi розумовi зусилля, щоб розгледiти її в чистому виглядi, але її iснування не викликає сумнiву. На жаль, саме вона знаходиться в пiдставах ментальностi i тому її потрiбно розглянути в першу чергу.
   Могутнi iнтелектуальнi здiбностi, якими еволюцiя нагородила людину, аж нiяк не вплинули на ту основу, що закладалась на протязi багатьох мiльйонiв рокiв - iнстинкти. Вони складають найбiльш глибокий i найбiльш консервативний шар ментальностi - ту звiрину суть людини, що передається з генами i завжди дрiмає в людинi, задавлена вихованням i освiтою, але завжди готова цiлком себе проявити в ситуацiях, коли культурнi чинники перестають дiяти. Звiр завжди дрiмає в людинi, i завжди готовий пробудитися, як тiльки виникне необхiднiсть.
   В контекстi вибраної теми, нас будуть цiкавити в першу чергу соцiальнi аспекти проблеми, тобто прояви iнстинктiв в соцiальних явищах. Пiдкреслимо, що цi прояви можуть бути дуже консервативними, бо опираються на природу людини. В цiй природi можна видiлити групу соцiальних iнстинктiв, що суттєво впливають, зокрема на соцiалiзацiю (створення соцiальних груп), етнокультурну самоiдентифiкацiю, прагнення до володiння приватною власнiстю, прагнення до лiдерства. Необхiдне для людини вiдчуття соцiальної спiльностi, захищеностi створює iнстинкт приналежностi до групи, що формує одне з основних вiдношень людини до собi подiбних - свiй-чужий. Близький до нього, стадний iнстинкт, що змушує людей об'єднуватися в соцiальнi спiльноти - общини i забезпечує бiльш високу ймовiрнiсть виживання для кожного з її членiв. Деяким людям (меншостi) властиве iнстинктивне прагнення до лiдерства, i таке саме прагнення до визнання свого лiдерства з боку спiльноти, а для бiльшостi - характерна покора лiдеру i навiть прагнення до пошуку лiдера. Твердження про iнстинктивну природу цих явищ базується на тому фактi, що вони мають цiлковитi аналогiї в тваринному свiтi. Наявнiсть лiдера призводить до утворення вождiвства - общини, очолюваної лiдером.
   Прагнення до приватної власностi також має iнстинктивну природу, бо так само властиве свiту тварин. Як i серед людей, воно супроводжується вiдповiдними, i часто досить складними, ритуалами (наприклад, тварини мiтять кордони своїх володiнь за допомогою екскрементiв). Тому ритуали - найбiльш древнi форми соцiальних практик людства. Прагнення до ритуальних дiй, ритуалiзацiя процедур з метою надання їм бiльш високого, надбуденного (iррацiонального, мiстичного, сакрального) смислу чи статусу, так само має корiння в iнстинктивних складових людської ментальностi.
   Усi цi складовi втiленi в базовiй общиннiй ментальностi, притаманнiй людському суспiльству на протязi десяткiв тисяч рокiв. Колективiзм, колективна вiдповiдальнiсть, довiра до своїх, наслiдування традицiй i ритуалiв, повага до старших, покора старшим i лiдеру, турбота щодо спiльних iнтересiв, недовiра i ворожiсть до чужих - типовi риси цього типу ментальностi. Вона являє собою той "пакет", що безкоштовно дається кожнiй людинi її далекими предками, i далi на цьому фундаментi їй пропонується створювати надбудову. Ось ця надбудова завжди культурно обумовлена, вона створюється середовищем.
   Здавалося б, iнстинкти могли впливати на соцiальнi явища в людському суспiльствi тiльки на досить раннiх стадiях його розвитку, на рiвнi архаїчних общин. Насправдi ж, вони до цього часу продовжують створювати базовi пiдстави соцiальної органiзацiї i соцiальних явищ. Справа в тому, що соцiальнi процеси, зазвичай (коли немає екстремальної ситуацiї, чи ситуацiї виклику) проходять в режимi узгодження з ментальнiстю суспiльства, бо iнакше вони викликають напруження i нестабiльнiсть. Тому всi соцiальнi явища несуть в собi оту iррацiональну складову, що як каїнова печать супроводжує розвиток людства. Узгодження соцiальних явищ з ментальнiстю формалiзувалась в системi права (суспiльного чи мiжнародного, писаного чи не писаного). Наприклад, право власностi, пiдкрiплене правом сильного, еволюцiонувало в форму родової власностi, (яка була поширена, наприклад, серед народiв Кавказу ще до кiнця 19 столiття), в право власностi роду, чи лiдера на обширнi територiї, захопленi пiд час вiйськових походiв, чи отриманi вiд iншого лiдера, разом з правом грабувати пiдвладний народ, в право власностi одних людей по вiдношенню до iнших (рабство в рiзних формах). Цей iнстинкт власностi вчувається в словах монарха, "мiй народ", i цiлковитому законному правi посилати цей народ в м'ясорубку вiйни i цiлковитiй згодi цього народу ставати гарматним м'ясом, воно в законному правi виселяти завойований народ з його рiдних земель чи продавати його в рабство, воно у цiлковитiй впевненостi спiльноти, що все те, що завойоване нашими предками - все наше, воно в готовностi росiянина середньої полоси Росiї не вагаючись стати на захист "исконно наших" Курильських островiв, чи "расширять пределы Русского мира на исконно наших территориях Новороссии". Тут ми маємо поєднання iнстинктiв власностi, приналежностi i пiдкорення волi лiдера. Приналежнiсть людини до чогось великого i сильного, як продовження колективiстської общинної ментальностi, сама по собi пiдносить її самооцiнку. Збiльшення, розширення, посилення - надихає людину, мотивує i спрямовує її активнiсть, об'єднує спiльноту. I власне в цьому полягають ментальнi пiдстави позитивного сприйняття "сильної держави", авторитарної, а то й тоталiтарної влади, вождiв, "сильної руки", "батька нацiї", вiдчуття себе малою частинкою потужного i непереможного механiзму, що пiдкорює народи i захоплює землi, щоб сонце не заходило на наших володiннях, "...Чтоб от Японии до Англии сияла Родина моя", сакрального вiдчуття, що iснує великий господар, який все контролює, все бачить, про всiх пiклується. В цьому також проявляються риси колективної вiдповiдальностi, що панувала в общинах, i вона ж створює ментальнi пiдстави патерналiзму i фашизму. З iншого боку, зменшення, ослаблення, втрата територiй - створює напруження, пов'язане з перспективою втрати як власностi, так i приналежностi, чи втрати вiдповiдних цiнностей. Це напруження викликає ментальнi реакцiї iншого типу - покладання на власнi сили, самоорганiзацiя, iндивiдуальна вiдповiдальнiсть за майбутнє, а при сильних викликах - прагнення до адаптацiї в нових умовах з найменшими втратами, пристосування, перехiд на сторону переможця (визнання нового лiдера), "Стокгольмський синдром" i нарештi, згода з неминучим i пасивне сприйняття неминучого в варiантi непереборної сили.
   Все це переплетено проявами iсторичної пам'ятi, яка перетворюється в полiтичний i геополiтичний фактор. Характерний приклад - московськi князi Рюриковичi, що були нащадками київських Рюриковичiв, вважали цiлком законним право московських князiв, чи пiзнiше Великоросiї на володiння Києвом, чи Малоросiєю. Це почуття правомiрностi претензiй Росiї на володiння Україною також укорiнено в ментальностi практично всiх росiян, для яких Київ залишається землею їх предкiв "матерью городов русских", обiтованою землею, з її святинями, печерами, хрещенням Русi, i вся росiйська iсторiографiя, починаючи з М. Карамзiна пронизана отим вiдчуттям спадкоємностi, єдностi i, вiдповiдно, законностi володiння Україною, а також - цiлковитої впевненостi в тому, що всякi особливостi розвитку Малої Русi, всi прояви козаччини "и прочей дикой необузданности" поступово повиннi бути "причесанi" i унiфiкованi до рiвня "полного единообразия и имперского порядка". Не дивно що вiдхiд України вiд Росiї сприймається через призму росiйської ментальностi спочатку, як "розрiзання по живому", потiм - по принципу росiйського прислiв'я, "вернись, я все прощу" i нарештi, "так не доставайся же ты никому!". Не менше вражає феномен "сарматського мiфу" - стосовно походження польської шляхти вiд войовничих сарматiв, якi в свою чергу - нащадки славного Яфета, сина прабатька Ноя, в той час як посполитi хлопи, ясна рiч, нащадки Хама. В усi часи походження само по собi ставало непохитною пiдставою прав власностi, стану, статусу i полiтичної легiтимностi. Ще в XX столiттi в деяких штатах Америки дiяв принцип "каплi кровi", згiдно якого будь-яка незначна частина негритянської кровi перетворювала людину в недолюдка.
   Те саме стосується базового соцiального вiдношення, свiй-чужий - плин часу нiяк на ньому не позначився. Цивiлiзованi англiйцi часiв Олiвера Кромвеля, за перiод з 1641 по 1652 рiк знищили 500 тисяч iрландцiв i ще 300 тисяч продали в рабство. Населення Iрландiї зменшилось на 60 вiдсоткiв за десять рокiв, але на цьому процес работоргiвлi не завершився, вiн iнтенсивно продовжувався до 1798 року, а остаточно завершився тiльки в 1839 роцi. Цi факти дивують, бо мова йде про стосунки до представникiв такої ж самої бiлої раси i тої ж самої християнської вiри. Всiм вiдомi явища геноциду євреїв пiд час Другої свiтової вiйни, якi стали результатом iнтенсивної пропаганди i вiдповiдної полiтики, але чим пояснити випадки жахливого вiдношення до своїх спiвгромадян-євреїв з боку польського цивiльного населення в тi ж самi часи, яке дослiджує Ян Томаш Ґросс (Jan Tomasz Gross)? Я привiв приклади цивiлiзованих країн - нiмцi створили одну з найвищих свiтових культур, а в Польщi близько половини населення - потомственнi шляхтичi i Польща пишається своїми демократичними традицiями.
   Зростання рiвня загальної культури приводить до розширення сфери "своїх". На зорi цивiлiзацiї цьому сприяли торговi стосунки, що вгамовували лютiсть варварiв i формували новий тип ментальностi - ринковий, в тому ж напрямку дiяли свiтовi релiгiї, якi декларували братськi вiдносини мiж "своїми", далi людина вийшла на рiвень усвiдомлення себе частиною "великої общини" - нацiї, держави, iмперiї, нарештi, в наш час вiдбувається процес формування планетарної людської спiльноти i вiдповiдно змiнюється ментальнiсть - усвiдомлення себе частиною рiзноманiтного i рiзнобарвного людства. Але в мене немає найменшого сумнiву, що в ситуацiї глобального катаклiзму, що поставить людство на межу виживання, дуже швидко виникне зворотний процес подрiбнення суспiльства аж до рiвня общин, i тiльки на цьому рiвнi у людини залишаться "свої", а вже в сусiдньому будинку, чи сусiднiй землянцi - чужi, яких можна використовувати як ресурс для виживання. I весь той здобуток цивiлiзацiї, вся та ментальна надбудова, що формувалися тисячолiттями, за лiченi роки, чи навiть мiсяцi, буде здута вiтром невiдворотної сили, i буде оголене ядро, яке визначає ту базову внутрiшню суть людини, з якою вона багато тисячолiть тому вийшла на старт цивiлiзацiї. Бо та її суть формувалася мiльйонами рокiв еволюцiї, i була зафiксована в генетичнiй пам'ятi. (Втiм, пiсля завершення катаклiзму людство може досить швидко вернутись до цивiлiзацiї, i тяжкi часи залишаться тiльки в спогадах, нiчних кошмарах i патологiчних станах, але це вже iнший аспект проблеми). Людина може вiдчувати себе членом широкої спiльноти, навiть планетарної, але в неї завжди залишається потреба в найближчому колi "своїх", близьких, рiдних. I вiдсутнiсть найближчого кола, яка може бути обумовлена ситуацiєю або iндивiдуалiзмом людини, стає для неї одним з найтяжчих психологiчних випробувань, бо не знаходить задоволення природний соцiальний iнстинкт людини, i життя для неї втрачає сенс.
   Iнстинкт прагнення до лiдерства в середовищi людей трансформувався в iнстинкт влади, або владний iнстинкт. Справа в тому, що людина не може бути реальним лiдером в усьому, тож її лiдерство знову ж таки закрiплюється правом, як правило, правом сильного або законом. Вже в общинах-вождiвствах владнi повноваження передавались вiд батька до сина. Такий спосiб легiтимацiї лiдерства проiснував до наших часiв, як абсолютний iсторичний анахронiзм, що не має нiчого спiльного з реальним лiдерством, або ж як ритуал, що не має нiчого спiльного з реальною владою (в конституцiйних монархiях). Разом з тим, наявнiсть владного iнстинкту серед деяких представникiв спiльноти дотепер створює серйознi проблеми, i значнi зусилля суспiльство змушене направляти на запобiгання узурпацiї влади, на пiдтримку балансу гiлок влади i контролю над владою, на вдосконалення полiтичної системи, процедури представництва i виборiв, i т. п.
   Явно iнстинктивну природу має iррацiональне прагнення до невпинного, нестримного i нiчим не обмеженого збагачення. Це взагалi є цивiлiзацiйна проблема, пов'язана з обмеженiстю земних ресурсiв, виходом на межi зростання i екологiчним колапсом. Але з давнiх-давен складнiсть вирiшення цiєї проблеми полягала в тому, що багатство поєднувалося з владою: влада приводила до багатства, а багатство - до влади. Тут ми маємо поєднання iнстинкту приватної власностi, iнстинкту влади, а також iнстинкту мисливця-збирача-добувача. Вся iсторiя людства наповнена прикладами боротьби з цим згубним симбiозом i навряд чи зараз ми можемо стверджувати, що ця боротьба завершена. Причина в тому, що тiльки влада може повною мiрою захистити багатство, i багата людина завжди буде прагнути влади, а вона має ресурс для реалiзацiї цього прагнення, щоб забезпечити гарантоване свiтле майбутнє i для себе, i для нащадкiв. I не зважаючи на те, що першi успiхи в справi вiддiлення багатства i влади були отриманi ще в полiсах Древньої Грецiї, до нашого часу багатство залишається реальним полiтичним важелем. Лютер мав рацiю, стверджуючи, що природна порочнiсть людини нiколи не зникає остаточно.
   Крiм соцiальних iнстинктiв, або таких, що безпосередньо стосуються соцiального устрою, людина має ще iндивiдуальнi iнстинкти, що мають надзвичайно велике значення для людини, а отже опосередковано впливають на соцiальнi явища. Це в першу чергу, пiзнавальний iнстинкт, що властивий також вищим тваринам, але для людини вiн має визначальне значення. Так, дитина, яка не отримує достатню кiлькiсть iнформацiї, перестає бути людиною, а сформована людина, яка повнiстю вiдрiзана вiд iнформацiї - божеволiє. Людина пiзнає реальнiсть через розум i через почуття. Почуттєвий механiзм дуже древнiй, в тварин вiн формує умовнi рефлекси шляхом рацiоналiзацiї емоцiй. В людей вiн створює рацiональнi знання шляхом рацiоналiзацiї почуттiв. Почуттєвий механiзм передує всякому пiзнанню, крiм того пiзнання через розум переходить в почуттєвi форми. Результати рацiонального пiзнання - знання, можуть бути вираженi в формi тексту. Почуття не можуть бути вираженi через текст, в усякому разi, повною мiрою. Через почуттєвий механiзм пiзнається сутнiсть реальностi шляхом сприйняття форм, вiдношень форм i форм вiдношень. Через розум пiзнається сутнiсть реальностi шляхом вивчення кiлькiсних i якiсних вiдношень, що можуть бути формалiзованi, шляхом систематизацiї i структуризацiї iнформацiї, а також шляхом створення моделей реальностi. Чуттєве пiзнання структуроване по змiсту: пiзнання вiдношень мiж людьми є пiзнання етичного в реальностi. Найважливiше в ньому - справедливiсть, виражає мiру узгодження особистих i суспiльних iнтересiв. Пiзнання форм i форм вiдношень в природi, людинi i суспiльствi, являє собою пiзнання естетичного в реальностi. Найважливiше в ньому - краса, виражає мiру вiдповiдностi мiж формою i змiстом, що виражений через дану форму. Таким чином, пiзнання в цiлому спрямоване на пошук iстини, справедливостi i краси.
   Крiм того, людина має iнстинкт зберiгання i поширення (розповсюдження) iнформацiї, напевно, спорiднений з пiзнавальним iнстинктом. Дiйсно, знання можуть стати соцiальним фактором лише при наявностi ефективного механiзму їх фiксацiї, зберiгання i передачi. Прагнення сповiстити якусь iнформацiю буває настiльки сильне, що людину не зупиняють навiть власна клятва чи страх перед можливими санкцiями. Мабуть, прагнення зберiгати i розповсюджувати свою етнокультурну iдентичнiсть має ту ж саму природу.
   Суспiльна роль iнстинктiв, чи ширше - iррацiональної складової ментальностi, проявляє себе через дiї, дiяльнiсть, тобто через активнiсть. Особливiсть iррацiонального полягає в тому, що воно не потребує мотивацiї для вiдповiдних проявiв активностi. Людина сприймає i поширює iнформацiю, бо вона не може не сприймати i не поширювати. Людина прагне власностi, лiдерства, визнання, взаємин з iншими людьми, тому що не може цього не робити. Такий тип активностi, який не потребує зовнiшньої мотивацiї, можна назвати - немотивована активнiсть. Природа такої активностi пов'язана з iнстинктами, глибокими шарами мозку i вiдповiдними складовими ментальностi. Цей зв'язок реалiзується за рахунок включення iррацiональних складових, немотивованої активностi в будь якi iншi форми активностi. Наприклад, рибалка-любитель, який задовольняє свiй iнстинкт мисливця-збирача-добувача, може виконати величезний пiдготовчий об'єм роботи, але буде все це робити самовiддано, з гарячим серцем, бо все це пов'язане з його основним прагненням. (Характерно, що сучаснi рибалки взагалi вiдпускають пiйману рибу. Тобто мета процесу, на який може бути витрачено маса зусиль i коштiв, власне в самому процесi, тобто в задоволеннi iнстинкту. Рибалка нiколи не похвалиться тим, яке задоволення вiн отримав поїдаючи спiйману рибу, зате до кiнця днiв буде переживати процес її лову). Так звана, творча праця, всi найвищi досягнення цивiлiзацiї, на якi був здатен людський дух, являють собою продукт немотивованої активностi, продукт натхнення, яке, як вiдомо, "не продається". Тiльки вiльний натхненний труд може бути творчим i високопродуктивним. Праця "з пiд палки", мотивована матерiальною необхiднiстю, або ще гiрше - примусова праця, мотивована страхом перед покаранням, суб'єктивно сприймається як страждання.
   Трагедiя людства в тому, що здобутки цивiлiзацiї закрiпляються не на бiологiчному (генетичному) рiвнi, а в текстах i явищах культури, i все найбiльш цiнне в цих здобутках передається при безпосередньому контактi людини з людиною. Ось ця iнформацiйна ниточка, на який тримається цивiлiзацiя, може бути перервана, i тодi швидко i назавжди втрачаються грандiознi досягнення, i вiдкат назад аж до здичавiння суспiльства настає невiдворотно. Такi подiї вiдбувалися неодноразово в доступнiй нам iсторiї, i ще бiльше - в недоступнiй її частинi, причому сценарiй завжди був той самий - розвинена, висококультурна цивiлiзацiя знищувалась iншою, бiльш дикою i агресивною, яка з тих чи iнших причин вiдстала в своєму розвитку. То ж, на мою думку, найбiльшу небезпеку розвиненим цивiлiзацiям несе iсторичний або цивiлiзацiйний асинхронiзм, вiдставання в часi деяких регiонiв планети, чи спiльнот, що веде до зiткнень цивiлiзацiй. Зазвичай, iсторiя лiквiдує iсторичнi асинхронiзми жорстоким i кривавим чином. Коли демографiчний вибух призводить до перенаселення i браку ресурсiв, коли цiна людини стає близькою до нуля, а то й вiд'ємною, коли зростає до критичних меж внутрiшнє напруження, тодi завжди виникає iдея, що органiзовує i спрямовує народну масу на звершення надзусилля, в якому вiдбувається розрядка накопиченої колосальної енергiї мас, i якому не може протистояти цивiлiзоване хоч i добре органiзоване суспiльство. На жаль, новiтнi технологiї, особливо воєннi, може легко засвоїти суспiльство, що має архаїчну ментальнiсть.
   Найбiльш старе з вiдомих нам явищ даного типу - знищення кочовиками землеробських цивiлiзацiй на пiвнiч вiд Чорного моря в серединi 3 тисячолiття до н. е. Наступна хвиля почалася в XIII ст. до н. е. i тривала майже чотири столiття - рух "народiв моря" на Єгипет i початок занепаду найстарiшої цивiлiзацiї минулого, дорiйське вторгнення в Грецiю i загибель Мiкенської цивiлiзацiї, катастрофа Бронзового вiку 1206 - 1150 р. до н. е., "темнi вiки" Еллади i повернення до родового устрою в XI - IX ст. до н. е. Чергова хвиля зiткнення цивiлiзацiй виникла приблизно через пiвтора тисячолiття - крах Римської iмперiї, Хунно-китайськi вiйни i Велике переселення народiв в IV - VII столiттях. Наступна хвиля - нашестя монголiв приблизно через тисячу рокiв. На мiй погляд, зараз формується нова хвиля, але вже в iнших формах, що вiдповiдають сучасним реалiям. Зростання цивiлiзацiї завжди супроводжується зростанням ролi розуму, рацiональної складової в ментальностi i дiях, але пiсля цивiлiзацiйних зiткнень вiдбувається вiдкат у минуле, домiнування iррацiонального, втрата знань, технологiй i форм органiзацiї суспiльства.
   На щастя, ниточку, що зв'язує поколiння, не вдається перерубати повнiстю, поступове накопичення знань веде до поступового вiдходу вiд дикої первiсної природи людини. Можна констатувати наявнiсть iсторичної тенденцiї, що в середньому, незважаючи на вiдкати, дiє на протязi вiдомої нам iсторiї - тенденцiї наростаючого домiнування рацiонального над iррацiональним, а також спорiдненої тенденцiї розширення ролi i поля свободи для пiзнавальної (когнiтивної) спрямованостi немотивованої активностi. Тобто в цiлому вiдбувається рацiоналiзацiя менталiтету i поворот до мудрого, виваженого вирiшення проблем. Разом з тим, подiї новiтнiх часiв, починаючи з двадцятого столiття, переконливо продемонстрували, що в умовах досить високої цивiлiзованостi суспiльства, за допомогою вiдповiдних практик i в вiдповiдних умовах, може бути досягнута значна iррацiоналiзацiя суспiльної свiдомостi, що приводить до iррацiональних, диких дiй, здавалося б, несумiсних з культурою. Треба пам'ятати, що зустрiч з iррацiональним веде до iррацiональної реакцiї. Ось цi спалахи, чи пiдземнi поштовхи iррацiонального, релiгiйний фундаменталiзм, рiзноманiтнi форми екстремiзму, чи не є вони провiсниками глобального землетрусу, нової хвилi зiткнень минулого з майбутнiм?
   Основне питання полягає в тому, чи зможе людська цивiлiзацiя нарештi стати достатньо розумною i рацiональною, щоб уникнути нищiвних глобальних конфлiктiв. Згiдно гiпотези техно-гуманiтарного балансу, розробленої А.П. Назаретяном, iснування цивiлiзацiї забезпечується вiдповiднiстю мiж технологiчним потенцiалом i культурними регуляторами, що дозволяють своєчасно адаптуватися до власної сили, перш нiж ця сила призведе до взаємного знищення. Назаретян навiть видiляє окремий вектор еволюцiї - вдосконалення культурно-психологiчних (ментальних) механiзмiв стримування агресiї. Але проблема в тому, що технологiчна потужнiсть озброєнь зробила гiгантський стрибок за iсторично незначний промiжок часу. За цей же промiжок часу ментальнiсть народу практично не змiнилась, новi мiжнароднi механiзми стримування агресiї слабкi i неефективнi, iснують країни з досить архаїчним мисленням, з такими ж архаїчними лiдерами, що мають повну монополiю на прийняття рiшень. Коли доля планети залежить вiд волi однiєї людини, коли ядерний шантаж вважається мало не нормою, то виникає ситуацiя балансування над прiрвою, яка не може продовжуватися необмежено довго. Коли засоби знищення сягають планетарного масштабу, тiльки планетарна єднiсть народу може запобiгти знищенню планети, але культурний рiвень народу все ще знаходиться на етнiчному i конфесiйному рiвнi. Розвиток технологiї i розвиток ментальностi вiдбуваються суттєво несинхронно i цю причину не можна усунути, бо вона в природi речей. Людство все ще не може позбавитися дiї iррацiональних чинникiв, не дивлячись на загрозу самому iснуванню цивiлiзацiї.
   Як говорить українське прислiв'я, "Богу потрiбнi всякi люди, i вони в нього є". Серед них iснує досить чисельна категорiя хлопцiв, якi з дитинства гралися з солдатиками i iграшковою зброєю, пiзнiше читали "воєннi" книги i дивилися "бойовики", мрiяли про подвиги, гартували своє тiло i дух, а коли їм випадало брати до рук справжню бойову зброю, а ще до того й стрiляти, вони вiдчували прилив неземних емоцiй. Такi люди стають професiйними вiйськовими або найманцями, шукачами пригод, для них "музика бою" - найсолодша, вони не бояться смертi, бо часто її бачили, i навiть смерть товариша не в змозi остудити їх бойового духу, небезпека стає для них наркотиком, якого вони прагнуть, i мирне життя для них огидне i безсенсовне. Чи мiг Наполеон обходитися без вiйни? Люди, що з ним спiлкувались на засланнi з подивом i жахом вiдзначали, що в нього не було анi найменшого жалю чи спiвчуття до тих сотень тисяч солдат, кiстки яких залишились розкиданi по всiй Європi. Вiн мiг жалкувати, що не зовсiм так як треба розмiстив вiйська, чи спланував хiд кампанiї, що в Росiї виявилося занадто мало ресурсiв для його 600-тисячної армiї i т. п., але нi слова жалю до будь-якої конкретної людини. Вiн безперервно продовжував обдумувати хiд вiйськових операцiй, але нiколи про те - для чого потрiбнi цi операцiї, якi будуть їх наслiдки коротко i довготермiновi. Це була машина вiйни.
   Часто говорять - героями не народжуються. Я переконаний в зворотнiй тезi - героїзм закладений в генах людини. Потрiбнi лише умови, щоб вiн проявився. Коли ми аналiзуємо дiї великих завойовникiв, починаючи вiд Олександра Македонського i закiнчуючи Гiтлером, то впадає в очi iррацiональнiсть їх дiй, наявнiсть мети, що аж нiяк не сумiсна зi здоровим глуздом. Чому так вiдбувається? Вiдповiдь дуже проста - на першому мiсцi бажання повоювати, i на останньому - бажання якось аргументувати це перше бажання. Переможцiв не судять! Не вiйна народжує героїв, а герої народжують вiйну. I як тiльки потенцiальний "герой" доривається до влади, нiхто його не втримає вiд агресiї (хiба що куля, як Гiтлера, отрута, як Олександра Македонського, заслання, як Наполеона, чи благословенна смерть, як Чингiзхана). I в цьому полягає одна з трагедiй людства - не може цивiлiзацiя повною мiрою стримувати звiринi iнстинкти, що дiсталися нам вiд далеких наших предкiв, i ми не в змозi прогнозувати чим це обернеться в майбутньому.
  

Роздiл 1.2. Активнiсть, праця, свобода.

  
   Людину постiйно роздирає мiжусобиця розуму i пристрастей.
   Блез Паскаль
  
   Життя суспiльства полягає в активностi його членiв, а найважливiший вид активностi, що створює умови для життя - праця. Вона входить в систему суспiльних вiдносин i бiльше того, вона є головним суспiльним вiдношенням в системi суспiльного виробництва (в термiнологiї марксизму), з якого витiкає вся економiка. В традицiях, закладених марксизмом, праця розглядається як жорстока необхiднiсть, а експлуатацiя, тобто присвоєння собi частини продукту чужої працi - як неприкритий грабунок i насильство. Праця - як нещастя, неробство - як щастя, життя в очiкуваннi виходу на пенсiю, сприйняття багатства, як мiстичної сили, що позбавляє вiд необхiдностi трудитися i перетворює життя в рай на землi, мрiї про суспiльство, де "все по потребi", всi цi уявлення також мають iррацiональне бiологiчне корiння, хоч найбiльш повною мiрою вони розцвiли в iндустрiальному суспiльствi.
   Якщо ми звернемось до часiв, коли людина жила в злагодi з природою i сама була частиною природи, мисливцем, збирачем, тобто в цiлому - добувачем, то виясняється, що праця для такої людини була потребою, не в сенсi задоволення життєвих потреб, а в сенсi задоволення природного iнстинкту добувача, того самого iнстинкту, який в наш час проявляється в дiяльностi вищезгаданих членiв спiльнот мисливцiв i рибалок. Праця для нього була проявом того, що вище ми означили термiном, немотивована активнiсть. Природа творить мудро, гармонiйно i узгоджено. Ситуацiя стала змiнюватися, коли людина почала братися за розум. Новi технологiї, наприклад, землеробство, вимагали вiд неї виконання нових функцiй, до яких людина психологiчно була не пристосована, бо не мала вiдповiдних iнстинктiв. Нарештi, з появою системи рабства праця стала перетворюватися в насильство i страждання.
   На щастя, й тут природа зробила нам подарунок. Справа в тому, що систематичне виконання виробничих процедур формує у людини "професiональну душу", коли свiтосприйняття змiнюється вiдповiдно до виробничої практики, праця поступово перетворюється в улюблену працю, людина знаходить покликання в своїй професiї. (Або ж, якщо вона покликання не знаходить, то намагається знайти його в iнших заняттях. Зокрема, в середовищi протестантiв почуття покликання сприймалось як божа благодать i боже благословення). Вихiд на рiвень покликання означає наявнiсть якiсних змiн в сприйняттi працi - вона перетворюється в потребу, таку ж саму як i та, що пов'язана з дiєю iнстинкту, трудова активнiсть людини стає немотивованою i iррацiональною. Як пише Макс Вебер в книзi "Протестантська етика i дух капiталiзму", "...сама його робота стала необхiдною умовою його iснування. Єдина мотивацiя, яка до того ж пiдкреслює всю iррацiональнiсть подiбного способу життя з точки зору особистого щастя, полягає в тому, що людина iснує для роботи, а не робота для людини". Тобто, епоха землеробства створила вiдповiдну етику землероба - потребу в обробцi землi. Один погляд на весняну чорну землю народжував образи ниви, що колоситься, i вимагав своєчасного виконання усiх робiт, щоб земля давала зерно. Це етика тiсного зв'язку з землею, вiдчуття себе частиною землi, з якої людина виходить i в яку потiм вертається, вiдчуття єдностi усiх природних стихiй i природних ритмiв. Ця етика виникла як результат практики, що формує душу професiонала, для якого робота - покликання. Така людина переживає глибоке задоволення вiд своєї працi i буде працювати, поки її носять ноги, i навiть будучи старим i немiчним, вона буде насолоджуватися видом ниви, що колоситься i буде передавати свiй многотрудний досвiд нащадкам.
   Таким чином, одна й та сама праця може бути як засобом страждання, приниження, насильства, так i об'єктом задоволення, натхнення, прагнення. Праця стає потребою, якщо вона узгоджена з бiологiчною природою людини. А це узгодження полягає в перетвореннi працi в форму немотивованої активностi, або включення працi в систему, де немотивована активнiсть є невiд'ємною складовою. (Наприклад, хлiбороб в разi необхiдностi може виробляти гончарнi вироби для зберiгання зерна).
   Феномен перетворення професiї в покликання свiдчить про неймовiрну гнучкiсть людської психiки i можливостi впливати на неї. (Втiм, нiчого дивного - за допомогою дресури хижакiв перетворюють на ягнят). Але фактично, ми маємо справу з добре вiдомим природним механiзмом, який на тваринному рiвнi призводить до утворення умовних рефлексiв, а на рiвнi людини - до створення сенсомоторних схем i корекцiї соцiокультурної матрицi, по-сутi - ментальностi. Цей феномен показує, що на природнi iнстинкти можна впливати, змiнювати їх спрямованiсть, тобто створювати культурну надбудову, про яку йшлося у першому роздiлi. Але незмiнним залишається єдине - сам базовий природний механiзм, та форма, яку цивiлiзацiя, виховання i особистий досвiд суб'єкта наповнюють новим змiстом. Саме так, вишуканий, досконалий механiзм людських почуттiв, насправдi, є бiльш розвинений i наповнений новим змiстом механiзм природних емоцiй. Культура, наповнює новим змiстом старi мiхи природних iнстинктiв, i починає здаватися, що цей новий змiст безкiнечно далеко вiдiйшов вiд свого дикого предка, а насправдi вiн тримається на древньому скелетi, i цей скелет оголюється i стає добре видимий, коли вiтер непереборної сили здуває з нього численнi культурнi нашарування.
   Весь розвиток цивiлiзацiї супроводжується безперервною i безрезультатною боротьбою проти немотивованої активностi членiв суспiльства. Вона брала верх, як тiльки культура вiдступала. Але немотивована активнiсть сама по собi сформувала рацiональний вектор розвитку через когнiтивну активнiсть, пiзнання, i значною мiрою приборкала негативнi iррацiональнi прояви, такi як агресивнiсть, прагнення влади i багатства, екстремiзм. Цивiлiзацiя навчилась направляти iррацiональнiсть в спортивнi змагання, полювання, риболовство, екстремальнi види спорту, подорожi, азартнi iгри, видовища, в професiйну дiяльнiсть i заняття мистецтвом, нарештi навчилась заливати її алкоголем i наркотиками. Можна сказати, що всi цi дiї направленi проти природи людини, її самовираження, тобто проти свободи.
   Нарештi ми дiстались до поняття, яке вiдображає явище, що, на мiй погляд, вiдiграло вирiшальну роль в створеннi української нацiї - поняття, свобода. В нашому контекстi ми будемо мати на увазi суб'єктивну свободу, як можливiсть дiяти у згодi з внутрiшнiми iмпульсами, що спонукають до дiяльностi (активностi). Говорячи по-простому - можливiсть дiяти вiдповiдно своїм бажанням. В такому разi можна стверджувати, що свобода є можливiсть реалiзовувати немотивовану активнiсть, а прагнення до свободи є прагнення до максимальної реалiзацiї такої активностi. Дiйсно, всяка мотивована активнiсть мiстить складову несвободи, примусу - економiчного (необхiднiсть виконувати нелюбу роботу), соцiального (необхiднiсть вчитися, служити в армiї, сплачувати податки), природного середовища (адаптацiя до природних умов). Навiть якщо мотивацiя внутрiшня, вона являє собою насилля над власною природою. Тiльки немотивована дiяльнiсть звiльняє вiд цього насильства, дає свободу. Виходить, що свобода тримається на iррацiональних пiдставах. На мiй погляд, може це й буде натяжкою, у людини (i вищих тварин) iснує iнстинкт волi, який полягає в прагненнi до реалiзацiї своєї внутрiшньої спрямованостi i в спротивi примусу, який цьому прагненню заважає. Iнстинктивна природа волi робить її може найвищою цiннiстю людини. Але в то й же час, її досягнення в соцiумi являє собою може найбiльшу проблему - проблему свободи.
   Iснує два методи досягнення бiльшої внутрiшньої свободи в трудовiй дiяльностi. Ми їх розглянули вище в цьому роздiлi - це метод перетворення професiї в покликання i метод включення рутинної, неприємної дiяльностi в контекст немотивованої активностi (або навпаки). Наприклад, переважна бiльшiсть роботи вченого-дослiдника прямо не пов'язана з дослiдженнями (скажiмо, шлiфовка лiнз для телескопа, або виготовлення вакуумного стенда). Але, виконуючи цi рутиннi роботи вчений не впадає у вiдчай, навпаки, вiн наповнений вiдчуттям, що ця праця наближує його до основної мети. В нашi часи все бiльша частина робiт набуває творчого характеру, а творча праця з бiльшою вiрогiднiстю стає покликанням, бо творчiсть виражає природне прагнення людини до пiзнання. Таким чином, ми маємо можливостi перетворювати мотивовану активнiсть в немотивовану i розширяти поле свободи. Грамотне виховання - шлях до свободи.
   Другий аспект проблеми свободи полягає в узгодженнi iнтересiв чи прагнень окремої людини з iнтересами суспiльства. На мiй погляд, таке узгодження можна реалiзувати тiльки в одному випадку - коли суспiльство будується на принципах самоорганiзацiї. В такому суспiльствi формується суспiльна мораль, яка стає регулятором вiдносин, що дiє не через примус, насильство, а через внутрiшню потребу, через почуття вiдповiдальностi i особистої гiдностi. Виконання моральних, а значить суспiльних норм стає для людини необхiднiстю i власне ця необхiднiсть забезпечує їй вiдчуття свободи - всi її вчинки перебувають у повнiй згодi з її совiстю. Власне в цьому полягає реалiзацiя знаменитої формули Аристотеля - "свобода - усвiдомлена необхiднiсть". Коли людина усвiдомила необхiднiсть працi, необхiднiсть своїх обов'язкiв перед суспiльством, необхiднiсть захищати природу i т. п., якщо все це стало частиною її душi, вона вiдповiдно розширяє поле свободи, бо має душевну потребу в вiдповiдних дiях i отримує моральне задоволення вiд своїх дiй. Питання в одному - якi умови потрiбнi, щоб суспiльство не скотилося до дикого капiталiзму, безжалiсної конкуренцiї, права сильного i права багатого, до всiх тих негативних проявiв, що ми бачимо в iсторiї? Це вже окреме питання, на якому ми зупинимось пiзнiше, але зразу можна зауважити, що формування такого досконалого суспiльства вимагає наявностi досконалої i розвиненої ментальної надбудови у бiльшостi членiв суспiльства, або ж навпаки - повернення до первiсних, по-сутi, бiологiчних форм органiзацiї, типу общини, де вкрай обмежене поле свободи особистостi, що цiлком узгоджується з вiдповiдною ментальнiстю.
   Розвиток людства супроводжувався поступовим розширенням поля свободи, тобто спектра можливостей для реалiзацiї немотивованої активностi. На жаль, в бiльшостi випадкiв свобода одних забезпечувалась несвободою iнших. Несвобода призводить до накопичення ментальної енергiї, що не має можливостi реалiзацiї. Коли кiлькiсть цiєї енергiї починає перевищувати певну межу, в суспiльствi починають виникати рiзноманiтнi iдеї, пов'язанi з необхiднiстю змiнювати ситуацiю. Але досвiд показує, що тiльки iррацiональна iдея, що входить в резонанс з потребами, здатна об'єднати бiльшiсть суспiльства i пiдняти його активнiсть на надзвичайний рiвень. Iдея має бути дуже проста - Правда (неясно яка, але з великої букви), справедливiсть, свобода, земля, або ж вiдразу в одному пакетi - свобода, рiвнiсть i братерство. Завдання полiтикiв полягає в грамотнiй каналiзацiї суспiльної енергiї, наприклад, направити на сусiда, послати в хрестовий похiд, чи громити iновiрцiв, iнородцiв, єретикiв i дисидентiв. Мудрим полiтикам вдається каналiзувати енергiю мас в грандiознi споруди - канали, iригацiйнi системи чи в Велику китайську стiну.
   В суспiльствi, як i взагалi в природi, iснують ритми накопичення i розрядки енергiї, перетворення енергiї з одної форми в iншу. Iмпульси розрядки пов'язанi з iснуванням iнформацiйного поля, в якому розповсюджуються, пiдсилюються, послаблюються чи трансформуються iдеї, iнформацiя про подiї, новi технологiї, товари, методи органiзацiї. Iнформацiйнi хвилi певною мiрою синхронiзують, унiфiкують людську цивiлiзацiю, створюють аналогiчнi явища в дуже вiддалених i здавалося б нiяк не пов'язаних мiж собою країнах i частинах свiту. Як приклад приводять каскад криз, заворушень i революцiй в Англiї, Францiї, Португалiї, Iспанiї, Iталiї в перiод з1640 по 1653 роки. Але на цей же перiод припадає фiнал i завершення Тридцятилiтньої вiйни, а також доленосна визвольна вiйна на Українi, далекiй вiд Захiдної Європи, i навiть повстання в Москвi 1648 року ("соляний бунт"). Як не дивно, але в цей же перiод вiдбулася низка повстань в Китаї, а також почалися вiйни проти iрокезiв в Америцi. Наче якийсь вiрус охопив усю землю. На мою думку, цей вiрус має назву - iнформацiя. Iнформацiйнi хвилi розносять по землi iдеї, технологiї, соцiальнi практики.
  
  
  
  

Роздiл 1.3. Технологiчний вимiр.

  
   Якщо ти їси, п'єш i бачиш добро у всяких справах своїх,
   то це є дар Божий.
   Екклезiаст.
  
   Враховуючи факт iснування глибоких традицiй марксизму в нашiй країнi, маю зробити одне попереднє зауваження. Тут i далi я переважно вживаю термiн, технологiя, замiсть прийнятого в марксизмi термiну, спосiб виробництва, який полягає в єдностi продуктивних сил i виробничих (соцiальних) вiдносин. Технологiя характеризує тип господарської дiяльностi безвiдносно до будь-яких iнших вимiрiв суспiльної системи. Ми можемо розглядати землеробство чи кочове скотарство, як таке, що не змiнює своїх суттєвих рис в залежностi вiд типу соцiальних вiдносин. Так наприклад, землеробство почало радикально модернiзуватись тiльки в XX столiттi, з появою iндустрiальних технологiй. Але присадибне землеробство, роль якого в життi середнього українця досить значна, принципово не змiнилося донинi. Розглядаючи ту чи iншу технологiю, ми перш за все будемо звертати увагу на фактор рiвня її самодостатностi. Власне цей фактор впливає на соцiальнi зв'язки, тобто на суспiльну структуру i органiзацiю. Крiм того, для нас важливим буде ментальний вимiр, який тiсно пов'язаний з характером господарської дiяльностi.
   Якщо проаналiзувати карту розселення народiв свiту, то неважко переконатися, що висока концентрацiя українського населення корелює з зонами землеробства. Тобто, українець - перш за все, землероб, причому корiнний, з дуже глибокими хлiборобськими традицiями i вiдповiдною культурою, яку вiн не втрачав в досить довгому iсторичному часi. Ця культура, закрiплена в ментальностi, являє собою постiйно дiючий iнерцiйний елемент - навiть коли вона захоплюється, пригнiчується, знищується iншою, наприклад, кочовою культурою, вона не перероджується, а десь тлiє в залишках, поки виникають умови для її розгортання.
   Та первiсна Україна, яка започаткувала процес поширення української ментальностi, виникла в результатi дiї кiлькох факторiв: по-перше, зiткнення двох культур - древньої землеробської i кочової, по-друге, наявностi, умовно назвемо, Дикого поля - величезних вiльних територiй, придатних для землеробства, по-третє, певної соцiальної, демографiчної, i нарештi - геополiтичної ситуацiї, що склалася в часи формування українського етносу. Таким чином, вiдбувалася взаємодiя кiлькох вимiрiв соцiального процесу, причому, на рiзних етапах той чи iнший вимiр мiг ставати визначальним. Але найважливiшим i постiйно дiючим фактором взагалi будь якого соцiального процесу є технологiя, поєднана з природними умовами. Це поєднання, характерне для будь якого типу культури аж до початку iндустрiальної епохи, визначає умови i можливостi виживання популяцiї. Власне, адаптацiя до природних умов з використанням розуму, започаткувала процес видiлення людини з природи i подальший цивiлiзацiйний процес.
   Землеробство, що виникло згiдно рiзних джерел вiд 11 до 12 тисячолiть тому, створило потужне джерело популяцiї землеробiв, яке поширювалось з долини Нiлу в Азiю, де в аналогiчних умовах, в долинах великих рiк виникали землеробськi цивiлiзацiї стародавнього поясу культур вiд Нiлу до Хуанхе. Знову ж таки, внаслiдок внутрiшнього демографiчного тиску люди мiгрували у бiльш суворi i менш пристосованi для землеробства регiони, створюючи там новi осередки - на територiї нинiшньої пiвнiчної Грецiї, близько 6,2 тис. рокiв до н. е. (культура Неа-Никомедiя), буго-днiстровська культура, близько 5,5 тис. рокiв до н. е., а вслiд за нею - потужна трипiльська-кукутень культура на територiї нинiшньої України, близько 5 тисячолiть до н. е.. Остання - проiснувала близько двох тисяч рокiв i стала найбiльшою серед енеолiтичних культур Європи. Цей факт має об'єктивнi пiдстави - найкращi i найбiльшi площею землi в Європi здатнi прогодувати бiльшу кiлькiсть населення. Без сумнiву, технологiя, що одного разу була винайдена, далi розповсюджується в бiльшостi випадкiв шляхом передачi iнформацiї, а не шляхом нового вiдкриття. Хоч трипiльська культура i була знищена представниками кочових народiв ямної культури, але так само не викликає сумнiву, що трипiльцi лишилися на своїй землi, бо ниточка землеробства вiд того часу не переривалась. Ямна культура взяла вiд трипiльцiв землеробство, i напевно виникла нова хвиля етногенезу. Хорошi природнi умови для землеробства стали вирiшальним фактором для його поширення i безперервного пiдтримання на територiї нинiшньої України.
   Первiсна хвиля цивiлiзацiї, що виникла близько 12 тисячолiть тому, поступово просувалась в усiх напрямках, адаптуючись до природних умов. Ясно, що умови землеробства на заливних полях Нiлу, вкритих шаром родючого мулу, i на цiлинних чорноземах нинiшньої України, покритих густою рослиннiстю вiдрiзнялися суттєво. Робота кам'яною мотикою тут не дуже ефективна, а домашнє тваринництво вимагає створення запасiв фуражу на зиму. Тому власне тут вiдбулося одомашнення коня близько 4 тис. рокiв до н. е., що створило новий революцiйний технологiчний фактор, який змiнив характер розвитку цивiлiзацiї i хiд iсторiї - започаткував Великий Євразiйський степовий пояс кочових культур, що немислимий без коня. Примiтивне кочiвництво почало зароджуватись близько 5 тис. рокiв до н. е., але набрало розвинених форм тiльки в 2 - 3 тисячолiттi до н. е. Виникли два типи цивiлiзацiй, що радикально вiдрiзнялись в усiх вимiрах - технологiчному, органiзацiйному, територiальному i головне, що розвивалися з суттєво вiдмiнними швидкостями. Справа в тому, що технологiї в осiлих культурах мають можливiсть для бiльш iнтенсивного розвитку, а розвиток технологiй, перш за все - обробки металу, тягне за собою вiдповiднi змiни в iнших вимiрах. Цей асинхронiзм неминуче привiв до необхiдностi контактiв, взаємодiї, i нарештi, зiткнень обох культур - кочової, яка вiдставала, з осiлою землеробською. Ймовiрнiсть зiткнень спочатку була досить мала, в зв'язку з тим, що цi культури займали дещо рiзнi екологiчнi нiшi: кочовики повиннi були забезпечувати можливiсть випасу худоби на протязi року, то ж вони знаходилися значно пiвденнiше вiд землеробiв лiсостепу. Землероби мали можливiсть створювати запаси їжi i корму для худоби на зиму, а тому могли жити на бiльш пiвнiчних i бiльш вологих територiях. Власне цей фактор призвiв до виникнення нейтрального Дикого поля - територiї, де зародилось українство.
   Ментальнiсть хлiбороба лiсостепу, де досить сувора зима, це ментальнiсть вiдповiдальностi за майбутнє, необхiдностi думати мiнiмум на рiк вперед, щоб мати можливiсть не тiльки пережити зиму в теплi i в достатку, а й зберегти, а то й примножити господарство. Це ментальнiсть господаря, що закладає мiцну i теплу хату, саджає сад, копає колодязь, будує господарськi споруди, заводить худобу, придбає необхiдний реманент, має велику кiлькiсть необхiдних в життi знань, вмiнь i навичок, що пiдтримуються i накопичуються тiльки через зв'язки поколiнь. (Наприклад, мiй батько, Чередник Федiр Iванович, 1901 року народження, що виховувався ще в старих традицiях, крiм землеробства робив будiвельнi, покрiвельнi, ковальськi роботи, вмiв робити мило, крохмаль, вичиняти шкiри, вирощувати дрiжджi, робив вiдра, домашнiй посуд, знав гончарну i колодязну справу i ще масу всяких речей, необхiдних в життi). Власне цей тип ментальностi, або точнiше, носiї цього типу ментальностi створили сучасну Європу, що стала лiдером свiтової цивiлiзацiї. I ця ментальнiсть, i цей спосiб життя формувалися власне на пiвночi, де умови змушують людину до вiдповiдної, i в першу чергу, вiдповiдальної поведiнки.
   Спадкоємнiсть, тяглiсть землеробської культури аж вiд часiв Трипiлля, зокрема, проявляє себе в конструкцiї житла - хати, що має каркас, виготовлений з дерева або з плоту i покритий зверху i з середини шаром саману (глини з солом'яною сiчкою), дах робився з соломи, а пiдлога - з глини. Стiни бiлились крейдою, вапном або бiлою глиною. Ця надзвичайно економiчна, екологiчна, чиста i довговiчна (глина - iдеальний консервант для деревини) конструкцiя, яка проiснувала тисячолiття, на мiй погляд, до нашого часу має абсолютнi переваги перед сучасними технологiями, перш за все, в вiдношеннi вартостi i екологiчностi. Хата є одною з родових ознак саме української, землеробської культури, перш за все лiсостепу, i степу. Бiла поверхня її стiн, наповненiсть рiвномiрним розсiяним свiтлом всерединi, спонукає до творення краси (мальована хата, мальована пiч, оздоблення рушниками, декоративним посудом, засушеними квiтами i колосками), так само як бiла поверхня полотняної сорочки спонукала до її вишивки орнаментом, що мав не тiльки естетичне, але й сакральне, символiчне чи мiстичне значення. Бiля хати саджали квiти, калину, а неподалiк - садок. Хата поєднувала технологiчний i естетичний чинники, стала головним елементом рукотворного домашнього раю. Хата спонукала до осiлостi, стабiльностi, усталеностi, традицiйностi - необхiдних складових хлiборобського типу технологiї. Бо найважливiше в цiй технологiї - орна земля, що знаходиться в особистiй власностi господаря i прив'язує до себе мiцнiше рабських ланцюгiв. Iдеал хлiбороба, його "земля обiтована" - це власний надiл землi, хата i господарство. Цей iдеал всмоктується з молоком матерi, усталюється всiм ходом життя.
   Освоєння степової цiлини, вкритої товстим i мiцним шаром дерну, немислиме без плуга. "Де оре соха, там трава суха, а де плуг ходить там хлiб родить" - говорить старовинне народне прислiв'я. Степовий плуг був винайдений у другiй половинi першого тисячолiття н. е. i являв собою дуже складний агрегат, що мав шiсть основних частин (вiдвал, пiдошву, лемiш, чересло, полоз, полицю), зроблених з застосуванням дерева i металу, а також багато допомiжних. Плуг приводили в дiю вiд чотирьох до восьми волiв. Створити такий агрегат вже не могли самi лише хлiбороби. Почали виникати мiстечка, де селились професiонали-ремiсники. Але iснувала одна дуже характерна для України особливiсть - ремiсник не вiдривався цiлком вiд обробки землi, а поєднував ремесло з землеробством, працюючи на власнiй земельнiй дiлянцi. Вузькими професiоналами, що не сiяли хлiб i не тримали худобу, були одиницi.
  
   Наведу характерний приклад iз середовища, яке я добре знаю. Мої прямi предки, Конон Побожий i його дружина Орина, приїхали у мiсто Кролевець, що на Сiверщинi у 1773 роцi i поселились на вулицi Гончарiвка, на правому березi рiчки Свидня. На протилежному березi була вулиця Довгалiвка, де жили довгалi. Вверх по течiї знаходилась Гребеникiвка, трохи збоку - Мала Гончарiвка, Ремiсникова вулочка i т. д. вiдповiдно до професiональної орiєнтацiї. Кожна садиба на Гончарiвцi (так само, як i на Довгалiвцi) мала город бiля хати на схилах Свиднi i ниву (одну чи декiлька) десь на сторонi. (Згiдно положень магдебурзького права, яке Кролевець отримав у 1644 роцi, мiста розпоряджались також певними землями за межами мiських територiй). Крiм того до земельної дiлянки примикав сiнокiс на заливному лузi Свиднi, з обов'язковою невеликою водоймою-копанкою, що завжди тримала воду. Дiлянки сiнокосу межувалися посадками дерев i кущiв. Середина заливного лугу слугувала спiльним пасовиськом для всiєї громади. (Наявнiсть громадських земель - в першу чергу це були випаси для худоби i лiси - характерна особливiсть України). Виникнення гончарного виробництва було пов'язане з наявнiстю великих покладiв глини на правому березi Свиднi. Про масштаб гончарних i цегляних робiт свiдчать так званi, шури - кар'єри, що залишилися пiсля забору глини (найбiльший з них має об'єм близько 5000 кубометрiв), а також глиняна гора поблизу Малої Гончарiвки, зрiзана як ножем наполовину. Масштаби були солiднi, i все це в основному йшло на продаж, бо Кролевець був ярмарковим мiстом. (Пiсля вiйни на Гончарiвцi працювало близько десятка гончарiв, а за моєї пам'ятi залишився вже лише один гончар, та й той згодом кинув свою професiю, коли ремiсникам заборонили виробляти, так званий, полив'яний посуд, бо без поливи керамiка втрачає свої споживчi якостi). На рiчцi Реть, що протiкає поряд з мiстом, дiяло з пiвдесятка млинiв, що забезпечували потреби мiста в розмелi зерна. Мабуть наявнiсть ярмарку спонукала до розвитку ткацтва, одним з центрiв якого став Кролевець ще в серединi XVIII столiття. Пiсля появи товарного (фабричного) ткацького виробництва ткацьке ремесло в Кролевцi не зникло. Воно адаптувалося до змiн шляхом перетворення простого ткацтва в художнє i зайняло вiдповiдну нiшу на ринку художнiх виробiв. Ця традицiя iснує i донинi. Iсторiя Кролевця подає один з численних прикладiв того, як в усi часи люди намагались рацiонально пристосовуватись до природних умов i ресурсiв. Це безумовно опиралося на традицiї самоврядування, що продовжували дiяти в мiстi також пiсля скасування росiйською владою магдебурзького права. Разом з тим, до сьогодення залишається характерною прив'язанiсть людей до землi - майже кожна сiм'я обробляє власну земельну дiлянку, i це є один з реальних i суттєвих факторiв, що впливають на добробут жителiв мiста. I саме ця хлiборобська традицiя допомагає людям переживати найтяжчi перiоди соцiальних потрясiнь, вiйни, революцiї, голодомори.
  
   Чи є така "напiвнатуральнiсь", вiдсутнiсть вузької спецiалiзацiї у бiльшостi населення України вадою, чи перевагою - це дуже важливе питання ми розглянемо окремо. А зараз необхiдно пiдкреслити, що одноосiбна чи односiмейна хлiборобська технологiя, яка була поширена на територiї українського полiсся, являється самодостатньою (на вiдмiну, наприклад, вiд пiдсiчно-вогневої системи). Вона створює замкнуту екологiчну систему, свого роду, мiкрокосм, в якому iснує безперервний замкнутий екологiчний цикл, де вiдходи життя людей i тварин слугують поживою для рослин, тобто реалiзується той самий цикл, що iснує в дикiй природi. Людина практично не порушує природнi процеси i не залишає пiсля себе продуктiв дiяльностi, що їх не може утилiзувати природа (фактично - форма бiоценозу з участю людини). Контакт з "зовнiшнiм свiтом" пов'язаний по-перше, з потребою в бiльш складних знаряддях працi, що стало причиною утворення спецiалiзованого, але органiчно поєднаного з хлiборобством ремесла i мiст, а по-друге - з потребою в солi, що споводувало виникнення спецiальних видiв торгiвлi (зокрема, чумацтва). В принципi, тобто по своїй внутрiшнiй сутi, самодостатнiсть забезпечує стабiльне iснування суспiльства на тiй самiй територiї на протязi столiть, якби не одно "але". Це "але" має назву, зростання кiлькостi населення, яке порушує рiвновагу i стабiльнiсть. Але це вже новий, демографiчний вимiр соцiального процесу, який буде розглянуто окремо.
  
   На вiдмiну вiд землеробства, яке напевно зародилось в головi якогось генiя i в рештi решт призвело до неолiтичної революцiї, культура кочового скотарства виникла як похiдна вiд розвинених осiлих культур. Напевно, це був дуже довгий поетапний процес, як форма прояву загальної тенденцiї до спецiалiзацiї i розподiлу працi, наприклад, через вiдгонно-пасовищну, а далi - напiвкочову технологiю. Поштовхом до прискорення цього процесу могло стати усихання клiмату. Осiлi культури дали кочовикам одомашнених тварин, колесо, воза i дьоготь для змазування колiс - абсолютно необхiднi речi для повноцiнного кочiвництва, а ще до того - метали, тканини, посуд. (Мова не йде про доiсторичних мисливцiв-збирачiв, якi також могли вести кочовий чи напiвкочовий спосiб життя).
   Скористаємось визначенням кочового скотарства, як виду господарської дiяльностi, яке дає один з провiдних фахiвцiв в питаннях номадизму (кочiвництва), Анатолiй Михайлович Хазанов. Вiн видiляє п'ять ознак. 1) Скотарство - основний (переважаючий) вид господарської дiяльностi. 2) Цiлорiчне утримання худоби на пiднiжних кормах без використання загонiв. 3) Перiодичний рух в межах пасовищних територiй. 4) Участь усього населення в кочiвництвi. 5) Натуральний характер економiки, спрямований в першу чергу на задоволення власних потреб. Такий тип кочового скотарства проiснував на територiї євразiйського степу майже незмiнний вiд неолiту аж до початку iндустрiальної епохи, коли вiн почав вiдчувати на собi цивiлiзацiйний тиск. (Осiле скотарство з випасом худоби, як правило, не стає основним видом дiяльностi, а лише доповнює землеробство. До того ж воно супроводжується заготiвлею кормiв на зиму i органiзацiєю примiщень для утримання худоби. Так зване, яйлажне скотарство на гiрських полонинах, має сезонний характер i пристосоване до використання специфiчних екосистем в перiоди їх найбiльшої продуктивностi).
   Харчування скотарiв базується на трьох основних продуктах - молоцi i молочних продуктах, м'ясi i кровi. Але всi, чи майже всi кочовики (винятком були тiльки пiвнiчнi оленярi) вживають рослинну їжу, без якої харчування не може бути збалансованим. Вони добувають її рiзними шляхами i основний шлях - спрямований на контакти з хлiборобами. Основнi тварини у євразiйських кочовикiв - конi i вiвцi. Нетривалий час цi тварини можуть iснувати, добуваючи корм з пiд снiгу - конi - з глибини до 40 см, вiвцi - 15 см. Але сильний снiжний буран або твердий снiговий наст пiсля вiдлиги за певний час можуть викликати падiж худоби i перетворити заможного господаря в бiдняка. По цiй причинi кочовики не ризикують заходити далеко на пiвнiч, що явилось причиною утворення Дикого Поля на пiвднi Русi. Сезоннi маршрути кочувань мали в цiлому меридiональний характер з водним прiоритетом влiтку i харчовим - в iншi сезони. Тому для кочовика дуже важливим є вмiння орiєнтуватись в просторi i часi, прогнозувати погоду, знати види рослин, можливостi тварин i т. п., щоб на всьому перегонi в багато сотень кiлометрiв завжди в достатнiй кiлькостi була кормова рослиннiсть, бажано в перiод максимальної поживностi. Кочовик повинен був змалку вчитися у батькiв, набиратись практичного досвiду, спостерiгати i вивчати природу, виховувати вiдповiдний характер. Окремо пiдкреслимо той важливий для подальшого розгляду факт, що кочовики Дикого Поля перiодично, щороку рухалися вiд причорномор'я на пiвнiч аж до границi полiсся i до настання зими знову поверталися на пiвдень, а значить могли систематично перевозити певнi товари, тобто виконувати торговi функцiї, i включатись в загальногосподарський механiзм. Найважливiшими товарами були звичайно, сiль i зерно.
   Кочовики живуть нуклеарними сiм'ями, найчастiше об'єднаними в сiмейно-родиннi групи - кiлька спорiднених сiмей кочують разом, надаючи взаємодопомогу i взаємопiдтримку, але кожна сiм'я веде окреме домашнє господарство i має окреме стадо худоби. Дрiбнi кочовi господарства можуть об'єднуватися в общини. Зазвичай, общини не перевищували 8 господарств. Общинна органiзацiя могла мати до трьох рiвнiв iєрархiї (в бiк розширення), але характер зв'язкiв в межах бiльших об'єднань завжди плинний, змiнний i нестабiльний, внаслiдок неможливостi одночасного випасу великої кiлькостi худоби на обмеженiй територiї. Основний принцип соцiальної органiзацiї був генеалогiчно-сегментарний, тобто суспiльство було подiлено на сегменти, в кожному з яких люди були об'єднанi походженням вiд спiльного предка. Але значну роль вiдiгравав також рiвень безпеки. Наявнiсть небезпеки спонукала до ширшого об'єднання, особливо в випадках, коли вирiшувались питання полiтичного характеру. Тодi досить аморфний сегмент перетворювався в бiльш згуртоване вождiвство. Так наприклад, печенiги мали 8 практично незалежних вождiвств, якi дiяли самостiйно. Втiм, на тi часи iнакше не могло бути внаслiдок вiдсутностi засобiв комунiкацiї в умовах гiгантської територiї, що її контролювали печенiги.
   Технологiя кочового скотарства не є самодостатньою, бо не в змозi забезпечити сама себе всiм необхiдним, в тому числi, в головному - в повноцiнному наборi харчових продуктiв. Кочова технологiя майже цiлком залежна вiд клiмато-географiчних умов i дуже чутлива до природних катаклiзмiв, (наприклад, глибокий снiг може знищити поголiв'я овець). Разом з тим, треба чiтко усвiдомлювати, що кочове скотарство до настання iндустрiальної епохи було єдиною технологiєю виживання людини (як суспiльної одиницi) в умовах сухого євразiйського степу (так саме, як пiвнiчне кочове оленярство - єдина технологiя автономного виживання людина в умовах тундри). Справа в тому, що вимушене перемiщення людей i тварин пов'язане з сезонними i погодними природними ритмами вегетацiї кормових рослин, що вiдрiзняються в рiзних клiматичних зонах, а також з ритмами виснаження i регенерацiї пасовищ. Масштаб перемiщень досягав тисячi кiлометрiв. По цiй причинi для технологiї кочового скотарства є характерний високий рiвень невизначеностi, а вiдповiдно - значно бiльший рiвень залежностi вiд якостi своїх рiшень, нiж у землероба, з його ритмiчним технологiчним процесом. Кочовик завжди знаходиться в зонi ризику, в станi готовностi до несподiванок, що можуть вимагати вiд нього надзусиль. Вiн вiдповiдає за свої дiї власним майном i навiть власним життям - це найвищий рiвень вiдповiдальностi. Фактично, кочове скотарство демонструє адаптацiйнi можливостi людини до найменш придатних для життя приводних умов, таких як тундра i напiвпустинi.
   Ментальнiсть кочовика з дитинства формується як ментальнiсть воїна, що постiйно бореться з природними стихiями i завжди є готовий прийняти будь-який варiант розвитку подiй. "Багачевi досить одного джута (падежу тварин), а багатуру - одної стрiли" - говорить монгольська приказка. "Худоба насправдi належить бурану i сильному ворогу" - це вже казахська приказка. Особиста власнiсть на землю здається кочовику абсурдом, бо вiн не знає просторових кордонiв i обмежень. Земля, так само як повiтря чи сонце, не може належати людинi, бо земля породила цю людину, пiдтримує її життя i прийме її до себе пiсля смертi. Захоплення землi у власнiсть - то є насильство над природою землi i природою людини. Землеробiв вiн вважає рабами, бо вони умовами життя прив'язанi до одного мiсця i змушенi постiйно i тяжко працювати. Само рабство несумiсне з кочовою технологiєю, що iснує в умовах повної свободи. Ця рiзниця в вiдношеннi до землi i до рабства серед кочовикiв i хлiборобiв має ключове значення. Землеробство базується на приватнiй власностi на землю, а приватна власнiсть стає причиною майнового, а слiдом за ним i соцiального розшарування. При седентаризацiї (переходi на осiлий спосiб життя) в середовищi кочовикiв невiдворотно наступає соцiальна нерiвнiсть.
   Вiдчуття єдностi кочовикiв з природою є наслiдком того, що кочове тваринництво, по сутi - нова форма бiоценозу з участю людини, стабiльний i стiйкий природний феномен. Час неначе зупинився для них, годинникова стрiлка ходить по колу, а не по спiралi, i все вперто повертається "на круги своя". Проходили тисячолiття, городища перетворилися в великi мiста з кам'яними стiнами, наче буря прокотилися хвилi гунiв i монголiв, потiм зникли стiни, з'явилися дороги, автомобiлi i лiтаки, минули сотнi поколiнь, а кочовики все так само переганяють з мiсця на мiсце отари i табуни, а їх кiлькiсть, як ранiше так i тепер, не перевищує 1,9 людини на кв. кiлометр. Неспроста кочовикiв з давнiх-давен вважали "дiтьми природи", не зiпсованими цивiлiзацiєю. (Втiм, це не заважало "дiтям природи", вродженим воїнам, здiйснювати набiги на осiлих землеробiв, яких вони розглядали, як ще один природний ресурс). Що ж було в цьому феноменi кочiвництва такого, що витримало випробування тисячолiттями? Чому кочовики самi по собi не бажають вливатися в колгоспи чи мiста, не стають осiлими фермерами, людьми бiзнесу, а продовжують усiма силами пiдтримувати свiй нелегкий спосiб життя? Менi здається, що все дуже просто, i все пояснює одне "солодке" слово - свобода - найвища цiннiсть серед тих, що знає людство. В даному випадку свобода виступає, як форма вiльної реалiзацiї немотивованої активностi, в повнiй узгодженостi бажання i необхiдностi. Саме це робить таким органiчним, майже симбiотичним, поєднання кочової технологiї з життям природи.
   Справа в тому, що виробничий технологiчний цикл кочовика повнiстю починається i завершується на найнижчому соцiальному рiвнi - на рiвнi сiм'ї. В деяких випадках вiн може попросити допомоги у родичiв. I усе, вiн повнiстю самостiйний, а значить вiльний. Бiльш високi рiвнi органiзацiї можуть знадобитися, тiльки коли виникають питання загального соцiально-полiтичного плану. Цi рiвнi можуть виникати по мiрi необхiдностi i зникати по завершенню своїх функцiй. Людина, що виросла в умовах свободи, цiлком усвiдомлює її цiннiсть. Вимушений перехiд на осiлий спосiб життя, що може бути викликаний зубожiнням, сприймається кочовиком, як трагедiя, а таких "вiдступникiв" суспiльна думка засуджувала i зневажала, прирiвнювала до рабiв, якi повиннi весь час працювати на своєму клаптику землi. (Заради справедливостi варто зауважити, що так само з презирством вiдносились до кочовикiв ще бiльш вiльнi люди - мисливцi. Щоправда, вони мали до цього пiдстави - стада кочовикiв зменшували ареал поширення диких тварин i їх кiлькiсть).
   Насправдi, почуття свободи i власної гiдностi виникає завжди, коли людина вiдчуває себе самодостатньою. Ще в бiльшiй мiрi це стосується людей, що "зробили себе самi", в нашому випадку мова йтиме про уходникiв - людей, що йшли з перенаселених земель Русi у Дике Поле i створювали там осередки цивiлiзацiї. Цей феномен ми розглянемо окремо.
   Принципова несамодостатнiсть традицiйного кочового скотарства змушує кочовикiв до контактiв з землеробами i ремiсниками, тобто взагалi, з представниками осiлого свiту. Цi контакти можуть iснувати в рiзних формах - торгових вiдносин (в формi прямого обмiну продукцiєю чи в формi посередництва), утворення всерединi кочового свiту осiлих землеробських осередкiв, перехiд на напiвкочовий спосiб життя, або ж в позаекономiчних насильницьких формах пограбування, пiдпорядкування або завоювання осiлих груп, суспiльств, держав. Напевно, всi цi форми контактiв використовувались в рiзнi часи i в рiзних умовах, хоч писана iсторiя залишила нам тiльки найбiльш яскравi сторiнки iсторiї цих контактiв, пов'язаних з пограбуваннями пiдкореннями i завоюваннями, тобто протистоянням цих двох типiв господарювання. Але з точки зору етногенезу найбiльше значення мали постiйнi мирнi контакти двох сусiднiх цивiлiзацiй, якi тривали з доiсторичних часiв. Про цi контакти ми ще поговоримо, а зараз зупинимося на ще одному технологiчному феноменi, який умовно назвемо, технологiя орди.
   Ця технологiя полягає в використаннi кочовиками осiлих суспiльств в якостi ресурсу. Своїм корiнням вона знову ж таки сягає в доiсторичнi часи, коли сусiднi племена в тяжкi часи поїдали одне одного в буквальному сенсi. Накопичений бiологiчний матерiал споживався тими, хто залишався живий i таким чином популяцiя переживала найтяжчi перiоди свого iснування. (Можливо, канiбалiзм i став власне тим фактором, що допомiг людинi розумнiй вижити, як виду). Взаємнi розбiйнi напади в старi часи були системою в життi сусiднiх соцiальних угрупувань, фактично - соцiальною нормою, а певнi соцiальнi групи iснували виключно за рахунок грабунку, iнодi навiть трохи пiдвищуючи рiвень соцiальної справедливостi (як наприклад, славнозвiснi опришки). Але коли ми розглядаємо взаємовiдносини кочовикiв i хлiборобiв, то мова йде про цивiлiзацiйне протистояння, яке суттєво вiдрiзняється вiд соцiального. Для початку розберемося в простому питаннi - яким чином кiлька монгольських племен спромоглися контролювати колосальну територiю вiд Тихого океану до Європи.
   Вiдповiдь дуже проста - вони створили вiдповiдну технологiю (головним чином - Чингiзхан). Вона полягала в тому, що армiя приєднувала до себе всi кочовi народи, що були на її шляху (звiсно, якщо вони погоджувались) i пiдкорювала всi осiлi народи, обкладаючи їх даниною (чи домовлялись про сплату данини, якщо народи не чинили опору). Таким чином, утворювалась орда, яка все зростала впродовж руху на захiд, пiдгрiбаючи пiд себе, як снiгова лавина, всi кочовi народи. Осiлi народи, що попадали в сферу впливу орди, забезпечували орду виробами ремесла i рослинною їжею. Для збору данини з цiлого князiвства достатньо було одного баскака з помiчниками. Втiм, через невеликий промiжок часу князьки вже самi збирали данину i вiдвозили в Орду. Страх перед невiдворотною i жорстокою вiдплатою за непокору був надiйним гарантом виконання домовленостей. Жодна з колонiальних iмперiй не може зрiвнятися з Ордою в ефективностi i мiнiмiзацiї зусиль, необхiдних для збору данини i пiдтримання контролю. I головне, завдяки чому це досягалось, полягало у внутрiшнiй свободi пiдкорених територiй, невтручаннi в їх внутрiшнi дiла i господарський механiзм.
   Практична реалiзацiя цiєї теоретичної схеми була складнiшою, особливо з урахуванням специфiки кочiвництва. По-перше, якщо вiд Монголiї до Уралу можна проскакати на конi по сухому, то вся Європа в рiзних напрямках перетнута великими i малими рiками - майже нездоланними перешкодами для кiнноти. Тому масштабнi походи проходили взимку. I навiть взимку пересiчена мiсцевiсть поблизу рiк, з обривами, ярами i снiговими заносами не сприяє руху кiнноти. По-друге, для руху величезної армiї взимку потрiбен вiдповiдний ресурс харчiв i фуражу, який вiйсько намагається забезпечувати за рахунок грабунку мiсцевих запасiв. Але для цього в даному регiонi повинна бути вiдповiдна густина населення i вiдповiднi запаси. (Саме ця проблема стала фатальною для 600-тисяної армiї Наполеона пiд час його Росiйського походу - нiчого було їсти i не було в що одягнутись. На вiдмiну вiд вiйськового генiя всiх часiв i народiв, монголи проводили дуже детальну попередню розвiдку, укладали карти, схеми руху). Тому монголiв не цiкавили малонаселенi регiони. Крiм того, кiннота мала своєчасно повернутися в степ, щоб не застрягти десь в лiсах i в болотах навеснi. По-третє, для кочовика рiдною стихiєю був степ, досить вiддалений вiд полiсся i лiсової зони Русi, що дуже затрудняло контроль над своїми володiннями, а самi цi володiння не носили суцiльного, безперервного характеру (наприклад, кочовики як вогню боялись болота, де кiнь вiдразу застрягав, i їх не було на землях нинiшньої Бiлорусi). Нарештi, по-четверте, обширнi територiї, великi вiдстанi, практична вiдсутнiсть держаного апарату, а також сам характер господарської дiяльностi кочовикiв, обумовили практичну неможливiсть довгого iснування кочової держави без її трансформацiї в напрямку осiлостi, хоч яса Чингiзхана i забороняла кочовикам осiдати. (Втiм, нам невiдомий оригiнальний текст яси, а в iснуючих переказах є багато протирiч).
   Вже сам Чингiзхан заснував мiсто, столицю держави, Каракорум, де працювала велика кiлькiсть ремiсникiв (в тому числi навiть з захiдної Європи) i процвiтало поливне землеробство (Гiйом де Рубрук). Вiн розумiв (точнiше, його просвiтили китайцi), що сидячи на конi не можна управляти державою. На територiї Золотої Орди, яка вiдкололася в 1269 роцi вiд iмперiї, невпинно утворювались мiста i мiстечка загальною кiлькiстю до 150, де ремiсники виготовляли зброю, збрую, посуд i т. п., якi також були центрами торгiвлi, бо розташовувались переважно на торгових шляхах. Але кочова природа людини несумiсна з осiлою. Сама аморфна плинна структура орди, невизначенiсть територiй окремих улусiв, їх практична незалежнiсть, наявнiсть багатьох претендентiв, що мали законне право на верховну владу (за 190 рокiв незалежного iснування Золотої Орди змiнилось 49 ханiв), внутрiшнi усобицi (вже близько 1287 року вiд Золотої Орди вiдколовся беклярбек Ногай зi своєю ордою i зайняв частину пiвнiчного Причорномор'я), але головне - практично незалежне спiвiснування двох свiтiв, двох цивiлiзацiй, кочової i осiлої - все це поступово привело до повного розпаду держави.
   Кочова в своїй основi i своїй iдеологiї держава не змогла зробити сплав, творчий синтез отих двох свiтiв, створити щось якiсно нове. Все зводилося до того, що кочова частина держави паразитувала на осiлiй частинi. Армiя, що виконує тiльки каральнi функцiї, завжди починає розкладатись. В черговий раз виправдовуються слова Сципiона Африканського: "Sine adversario marcet virtus" ("Без ворога в'яне мужнiсть"). Воїн повинен не тiльки мати виучку i бути готовим вбивати, але повинен мати бойовий дух i мати мужнiсть вмирати. Готовнiсть помирати - це перше i найголовнiше, що втрачає воїнство паразитарної держави. I така держава приречена на загибель. Монголи - елiта iмперiї Чингiзхана, "розмазалась" тоненьким шаром на поверхнi безлiчi народiв, що були включенi в процес чи поневоленi, i цей тоненький шар "всмоктався" в основу i зник практично безслiдно. В самiй Монголiї кiлькiсть населення перетнула мiльйонну позначку тiльки в 1962 роцi. Все вернулось "на круги своя" - народ, володар свiту, як i тисячолiття назад спокiйно пасе табуни на безкраїх монгольських степах.
   Це дуже важливий iсторичний приклад - соцiальна практика, що була заснована на чистому насильствi, спромоглася проiснувати лише коротку iсторичну мить, бо насильство породжує спротив пригноблених i моральну деградацiю пригноблювачiв - явища, що поступово знищують таку суспiльну систему. В той же час, соцiальнi системи, якi є продуктом самоорганiзацiї, "соцiального консенсусу", кооперацiї, можуть iснувати необмежено довго (при вiдсутностi зовнiшньої агресiї), бо вони безперервно адаптуються до умов iснування, якщо вони змiнюються, i фактично являють собою живий соцiальний органiзм. Зародження українства якраз являє собою приклад, коли зiткнення двох культур, землеробської i кочової, набуло форм самоорганiзацiї i кооперацiї i породило новий тип соцiальної практики.
  

Роздiл 1.4. Популяцiйний вимiр.

  
   Природну стихiю можна подолати лише пiдкорившись
   її законам.
   Френсiс Бекон
  
   Вiд iсторикiв i фiлософiв iнодi можна почути наступний афоризм: "Основний закон iсторiї полягає в тому, що iсторiя не має законiв". Тобто iсторiя може мати певнi закономiрностi, але вони не мають загального характеру i змiнюються в ходi iсторiї, бо суспiльство постiйно еволюцiонує i старi закономiрностi стають непридатними для нових форм. Але разом з тим в природi дiють фундаментальнi i принципово незмiннi фiзичнi, хiмiчнi, бiологiчнi (зокрема, адаптацiї), iнформацiйнi i нарештi, кiбернетичнi закони. Цi закони стосуються бiльш низьких рiвнiв органiзацiї матерiї, на яких базується соцiальна органiзацiя, а тому вони мають iмперативний, обов'язковий характер, бо вся природа - єдина. Наприклад, якщо на найнижчому - фiзичному рiвнi дiє закон iнерцiї, то вiн буде дiяти також на всiх iнших рiвнях, включно з соцiальним. Але форми, в яких проявляють себе закони нижнiх рiвнiв в соцiумi, будуть визначатися специфiкою власне соцiуму. Тут ми торкнемось основного закону природи - закону збереження енергiї, який по вiдношенню до суспiльства можна сформулювати як закон обмеженостi популяцiї: в замкнутiй соцiальнiй системi, що перебуває в певному обмеженому середовищi i використовує певну технологiю, завжди iснує граничне значення для кiлькостi людей, якi там можуть достатньо довго iснувати. Це граничне значення кiлькостi людей носить назву, мiсткiсть середовища. Говорячи по-простому, певна територiя може прогодувати тiльки певну обмежену кiлькiсть людей i не бiльше, бо людина, помiж iншим, являє собою енергетичну машину. (Звичайно, аналогiчний закон справедливий також по вiдношенню до тварин i взагалi - до будь якого бiологiчного виду). Звiдси виникає очевидний висновок, що характер розвитку суспiльства має бути пов'язаний з густотою населення i що цей зв'язок може мати надзвичайно сильний, навiть критичний характер, незалежно вiд усiх iнших факторiв, що дiють у суспiльствi. Дiйсно, розвиток суспiльства в популяцiйному вимiрi являє собою не тiльки соцiальне, але й незалежне вiд соцiуму бiологiчне явище, що власне й надає йому ту самостiйнiсть, яка дозволяє говорити про незалежний популяцiйний вимiр. В формулюваннi закону обмеженостi популяцiї закладенi умови, при яких вiн виконується (замкнутiсть, обмеженiсть середовища, незмiннiсть технологiї). А тому при наближеннi кiлькостi людей до мiсткостi середовища з необхiднiстю виникають явища, якi порушують данi умови - замкнутостi соцiальної системи (мiграцiя), обмежень територiї (розширення життєвого простору) i нарештi, вдосконалення технологiй. Розглянемо бiльш детально конкретнi механiзми.
   Коли кiлькiсть населення дуже мала порiвняно з мiсткiстю середовища, то її зростання сприяє кращому виживанню людини i значить - сприяє бiльш швидкому зростанню популяцiї, (так званий позитивний зворотний зв'язок). Коли кiлькiсть людей наближається до мiсткостi середовища, виникає нелiнiйне явище, яке має назву, демографiчний тиск. (Нелiнiйнiсть цього явища полягає в тому, що в ньому виникають якiснi змiни, причому змiни в одному вимiрi соцiальної системи приводять до якiсних змiн в iнших вимiрах). Демографiчний тиск є явище, яке виникає в ментальному вимiрi i полягає в тому, що збiльшення густоти населення починає сприйматися, як негативне (створює ментальне напруження) i тим бiльш негативне, чим ближче кiлькiсть населення наближається до рiвня мiсткостi середовища. Якiснi змiни в iнших вимiрах, проявлять себе в тому, що виникне торгiвля, збiльшиться роль ремесел, продукцiю яких можна мiняти на харчi, утворяться торговi шляхи, вдосконалиться агротехнiка або ж почнеться iнтенсивна вирубка лiсiв, збiльшиться мiграцiя, змiниться соцiальна органiзацiя, нарештi, може виникнути вiйна за розширення життєвого простору.
   Класична модель зростання популяцiї виражається рiвнянням Ферхульста-Пiрла, в якому прирiст населення зменшується до нуля при наближення кiлькостi населення до мiсткостi середовища. Таким чином, кiлькiсть населення асимптотично наближається до гранично можливої. В реальностi справа виглядає складнiшою i гiршою, бо на жаль, народжуванiсть "нiчого не знає" про мiсткiсть середовища i живе за своїми, незалежними бiологiчними законами. В результатi кiлькiсть населення "проскакує" за граничне значення, що приводить до неминучих катастрофiчних наслiдкiв, серед яких - голод, канiбалiзм, епiдемiї, вимушена мiграцiя, грабiжницькi набiги на сусiдiв, вiйна. З iншого боку напружена ситуацiя стимулює пошуки виходу, iнтелектуальну дiяльнiсть i може призвести до винаходу нових технологiй, що забезпечать бiльш високу мiсткiсть середовища, або ж нових технологiй ведення вiйни. Якраз в цi критичнi часи народжуються надактивнi люди - пасiонарiї, в термiнологiї Л. Гумiльова, але причиною тому стає не космiчна енергiя, а бiльш прозаїчний голод i прагнення до життя. В усякому разi, змiна кiлькостi населення в часi має не монотонний, з наближенням до граничного значення характер, а хвилеподiбний або циклiчний, з пiдйомами i спадами. Крiм того, демографiчний тиск може виникати не тiльки в цiлому суспiльствi, але й в окремих його групах, наприклад в середовищi елiти. Тодi вiн спонукає елiту до боротьби за обмеженi ресурси i так само породжує нелiнiйнi явища в iнших вимiрах. Крiм того, на етапах швидкого зростання популяцiї збiльшується доля молодi, бiльш схильної до пiдвищеної активностi в "пасiонарних" формах.
  
   Серйозним вивченням популяцiйної проблематики (не рахуючи основоположної роботи Томаса Мальтуса 1798 року) вченi зайнялись пiсля того, як в 1930-х роках виявили наявнiсть демографiчних циклiв, тобто бiльш-менш перiодичних пiдйомiв i спадiв кiлькостi населення (В. Абель, 1934 р.). Пiсля Другої свiтової вiйни виникла неомальтузiанська школа (М. Постан, Ф. Бродель i багато iнших), яка встановила фундаментальну важливiсть демографiчного фактору в iсторичному процесi. В СРСР, де мальтузiанство переслiдувалось, (незважаючи на його цiлком матерiалiстичний характер), в 60-тi - 70-тi роки складається економiчна (так звана, клiометрична) школа (I. Ковальченко, Л. Мiлов). Книгу Леонiда Васильовича Мiлова "Великорусский пахарь и особенности российского исторического процесса" можна вважати зразком клiометричного, а по-сутi - неомальтузiанського пiдходу до iсторiї, коли за основу iсторичного аналiзу береться матерiальний фундамент життя людини, основа його виживання, тобто земля i технологiя землеробства. Вiн демонструє як природно-клiматичний фактор безпосередньо чи опосередковано впливає на економiку, суспiльний устрiй i росiйську державнiсть за перiод з XV-го по XIX-те столiття. Зокрема, уклад життя великоруського землероба Мiлов характеризує, як "мобiлiзацiйно-кризовий режим виживання суспiльства з мiнiмальним об'ємом сукупного прибавочного продукту". Звiдси, як необхiдна i єдино можлива форма адаптацiї виникає общинна органiзацiя суспiльства, а разом з нею i найбiльш жорстокi полiтичнi механiзми вилучення створеного селянами продукту (фактичне рабство) i тенденцiя до експансiї на бiльш продуктивнi землi. В роботах Джека Ґолдстоуна (1988), П. Турчина i С.О. Нефедова (2008) розглядається зв'язок мiж демографiєю i соцiальною структурою суспiльства (так звана, демографiчно-структурна теорiя). Зокрема, дослiджується, як демографiчний тиск в середовищi самої елiти приводить до її зубожiння, невдоволення, i як наслiдок виникає тиск з боку елiти на народ i на державу з метою перерозподiлу ресурсiв на свою користь. Це стає причиною ланцюга пов'язаних мiж собою наслiдкiв - падiння реальних доходiв населення, вiдповiдне зменшення доходiв держави, народнi заворушення, змови елiтарних груп, повстання, голод, крах держави. Ще один демографiчний фактор пов'язаний з тим, що вiковий склад населення залежить вiд фази демографiчного циклу. Зокрема, на фазi зростання, а особливо пiд час демографiчних вибухiв, населення рiзко омолоджується, i як пише Д. Ґолдстоун: "Швидке зростання молодi може пiдiрвати iснуючi полiтичнi коалiцiї i створити нестабiльнiсть. Великi молодiжнi когорти звертаються до нових iдей i неортодоксальних релiгiй, кидаючи виклик авторитетам. Вони можуть бути легко втягнутi в соцiальнi i полiтичнi конфлiкти". Як приклад, С. Нефедов вважає, що одна з суттєвих причин революцiї 1905 року в Росiї якраз пов'язана з надлишком сiльської молодi, що була незатребувана в селi i подалася у мiста.
  
   Iснує ще один аспект популяцiйної проблеми - клiмато-географiчний i погодний. Мiсткiсть середовища залежить вiд клiматичних i погодних змiн, якi можуть наступати набагато скорiше, нiж на це може реагувати популяцiя. Особливо це стосується кочiвництва. Мiсткiсть середовища при кочовiй технологiї дуже мала. (Для Євразiйського степу вона складає вiд 0,7 до 1,9 людини на квадратний кiлометр). Давнi традицiї кочiвництва сформували певну етику i певнi механiзми регуляцiї, щодо розмiрiв популяцiї, яку може витримати земля, а вiдповiдно - до народжуваностi. Кожна сiм'я реально дивилася на речi i контролювала народжуванiсть (включно з методом iнфантициду). Тому кiлькiсть населення в середовищi кочовикiв була бiльш менш стабiльною. Але й тут все не так просто. Коли наступали досить довгi перiоди бiльшої вологостi клiмату, земля розцвiтала, продуктивнiсть тваринництва зростала, населення вiдповiдно зростало. Коли клiмат ставав бiльш посушливим, а посуха могла наступити раптово, пасовиська вже не могли прогодувати великi стада, худоба йшла пiд нiж, i пiсля нетривалого перiоду повного достатку наступав голод. Суть явища полягає в тому, що популяцiя тварин на може вiдслiдковувати змiну продуктивностi пасовиськ, а кiлькiсть населення не може вiдслiдковувати змiну популяцiї тварин, бо має дуже велику iнерцiю в часi (поки не вимре попереднє поколiння людей). Цей iнерцiйний ефект неспiвпадання по фазi (зсув фаз) взаємозалежних явищ вiдiграє дуже важливу роль в соцiальних (i не тiльки) процесах. Дiйсно, що робити з надлишком населення якщо його в принципi не може прогодувати земля? Варiантiв може бути кiлька - мiграцiя населення в пошуках нових ареалiв, придатних для тваринництва, перехiд на землеробство, грабунок осiлих сусiдiв i захоплення їх в полон з метою продажу i, нарештi, вiйна. Усi цi варiанти неодноразово були апробованi у вiдносинах кочовикiв мiж собою i до землеробiв. Погоднi фактори стають найбiльш критичними в зонах перенаселення, де на протязi урожайних рокiв не вдається створити запаси збiжжя, якi давали б можливiсть пережити неврожаї. (Приклади - страшнi голодомори в зонах перенаселення в Iндiї i в Китаї в другiй половинi XIX столiття, голод в Росiї 1891 - 1892 рокiв пiсля демографiчного вибуху 1860 -х - 1890-х рокiв).
  
   Зв'язок мiж клiматичними чи погодними змiнами i соцiальними явищами в старi часи спецiально не дослiджувався, хоч подекуди iсторики подають вiдомостi про аномальнi погоднi явища. О.Л. Чижевський в 1924 роцi випустив книгу "Физические факторы исторического процесса", де виклав данi щодо кореляцiй мiж аномалiями сонячної активностi i аномальними соцiальними явищами - бунтами, революцiями, вiйнами. Г.Ю. Грум-Гржимайло в 1926 роцi, пiзнiше А. Тойнбi стали пов'язувати масовi мiграцiї кочовикiв з усиханням, а Л. Гумiльов - з надмiрним зволоженням євразiйського степу. Широко вiдома також кореляцiя мiж тисячолiтнiми хвилями iнтеграцiї-дезiнтеграцiї i коливаннями клiмату, так званими, малими льодовиковими перiодами (наприклад, В. I. Пантiн "Циклы и ритмы глобальной истории"). Але вiдсутнiсть надiйних даних про погоднi умови в далекому минулому, робить неможливим встановлення причинно-наслiдкових зв'язкiв соцiальних явищ, що тодi вiдбувалися. Про змiни клiмату чи перенаселення можна судити, як це роблять сучаснi дослiдники, по наявностi рiзноманiтних побiчних показникiв, як наприклад, змiна характеру торгових вiдносин з сусiдами, iнтенсивне заняття полюванням, чи навiть рибальством, що не властиво для кочовикiв. Скажiмо, хронологiя норманського завоювання Русi (хоч норманська гiпотеза не всiма пiдтримується) корелює з норманським вторгненням в Нормандiю (пiвнiч Францiї) з подальшим захопленням Британiї. Крiм того, в той же перiод були заселенi ряд островiв в пiвнiчних морях, включно з Iсландiєю, а звiдти добралися й до Гренландiї. Тобто, явно мав мiсце значний прирiст населення, може навiть популяцiйний вибух, можливо пов'язаний зi сприятливим погодно-клiматичним перiодом, в результатi якого надлишки популяцiї, яких пiзнiше не могла прогодувати скупа пiвнiчна земля, змушенi були мiгрувати, адаптуватись до нових умов життя, шукати собi мiсце пiд сонцем за допомогою зброї. А вже коли сформувалась ментальнiсть по типу, народ-вiйсько, або агресивна спiльнота, що живе за рахунок розбою, пiшов процес норманських вторгнень i захоплень аж до пiвнiчної Африки i Антiохiї. Але iсторiя майже не залишає нам свiдчень щодо такої прозаїчної речi, як нестача харчiв. Втiм, проблеми перенаселення стосуються не тiльки далекого минулого. (Як тут не згадати про iдею "розширення життєвого простору" А. Гiтлера). Висока швидкiсть зростання популяцiї в умовах обмежених ресурсiв в будь-якому разi веде до неминучої катастрофи. Помiрно висока швидкiсть зростання - приводить до бiдностi. Наприклад, для багатьох країн пiвденної Америки була характерною швидкiсть зростання населення приблизно в 10 разiв за столiття (це досить точна цифра для Бразилiї на протязi двох останнiх столiть. В той же час, наприклад, для Францiї ця цифра менша 1,5). Їй вiдповiдає подвоєння кiлькостi населення за 30 рокiв - майже за час змiни одного поколiння. Тому не дивно, що значна частина населення (бiля 11 млн. в Бразилiї) живе в фавелах в бiдностi. Економiка країни не в змозi iнкорпорувати в систему (навчити, працевлаштувати i забезпечити сучасним житлом) такий високий прирiст. Втiм, власне перенаселення спонукало чи примусило людину до освоєння всiх, в тому числi майже не придатних для життя регiонiв планети, таких як Гренландiя, Чукотка, Тибет чи пустелi. Адаптацiя до життя в рiзних регiонах призвела до утворення рiзноманiтних технологiй виживання, культур, релiгiй, викликала явище етногенезу, обмiну iнформацiєю i продукцiєю, створила те генетичне i культурне розмаїття, що є необхiдною складовою для подальшого iснування людства.
  
   Євразiйський степ в цiлому бiльш продуктивний i бiльш вологий в захiднiй його частинi. Тому на протязi вiдомої нам iсторiї спостерiгався цiлком визначений захiдний вектор мiграцiї кочовикiв, що супроводжувався конфлiктами i вiйнами. За скiфами, що жили на нинiшнiх українських землях бiльш як тисячолiття, прийшли сармати (вторгнення 280 - 260 роки до н. е.), потiм хунну вирвались в Великий степ з Внутрiшньої Азiї, проклавши дорогу через хребет Тарбагатай, що до того часу стримував це переповнене кип'яче джерело кочових народiв. Дорогою вони пiдгребли тюркськi, схiдно-сарматськi i угорськi народи, i вже в виглядi нового етносу - гунiв, прокотилися Європою. Цей потужний популяцiйний тиск спричинив Велике переселення народiв, що привело до краху Римської iмперiї i початку iсторiї нової середньовiчної Європи. Щодо печенiгiв, якi в кiнцi 9 столiття перейшли Волгу i поступово заполонили Європейську частину степу аж до гирла Дунаю, то iснують iсторичнi даннi, що цей рух був пов'язаний власне з прогресуючим пересиханням степу мiж Каспiєм i Аралом, де кочували печенiги. На початку XI ст. знову-таки зi сходу прийшли половцi (кипчаки). Судячи з усього, в цьому випадку причиною вторгнення також стало перенаселення, бо половцiв вистачило, щоб зайняли територiю вiд Iртиша до низов'я Дунаю. Бiльше того, на пiвнiчних ареалах свого розповсюдження половцi були вимушенi вести напiвосiлий спосiб життя з заготiвлею кормiв на зиму i зимiвниками для худоби. Заразом половцi "вдавили" плем'я торкiв в Русь, де вони поступово злились з пiвденно-руським етносом i стали важливим чинником етногенезу українцiв. Власне, перенаселення, пов'язане з посухами на територiї Монголiї в XII столiттi стало причиною руху монголiв на захiд. Половцi пiзнiше "вписалися" в Золоту Орду i започаткували етногенез багатьох тюркських народiв.
   Демографiчний фактор став основним в створеннi умов i передумов творення українського етносу. Мова йде про "темнi вiки", що не залишили документальних свiдчень стосовно тих районiв, де утворювалось українство - на протязi вiд монгольської навали (1240 рiк) до кiнця XV столiття, коли почалися агресивнi набiги з боку кримського ханства. Пiсля того, як монгольська навала "пiдгребла" бiльшiсть кочових половцiв, в Дикому полi настала вiдносна пустка. Першу спробу створити незалежну вiд Золотої Орди державу в пiвнiчному причорномор'ї робив беклярбек Ногай, починаючи з 1270 року, але близько 1300 року вiн був розбитий ханом Золотої Орди, Токтою. Невдовзi в Криму i степах Таврiї людська популяцiя була вiдкинута приблизно на столiття назад, в результатi страшної для Євразiї подiї - в 1320 роцi в пустелi Гобi почалася епiдемiя чуми - чорної смертi, яка докотилася до Криму 1346 року i викосила близько 100 тисяч людей. На пiвнiчну Русь чума прийшла довгим шляхом через Європу, спочатку до Пскова аж в 1352 роцi, що ще раз пiдтверджує вiдсутнiсть зв'язкiв Русi i Криму в цей перiод. В наступному 1353 роцi вона охопила Москву, i почала опускатись вниз на Смоленськ, Сiверщину, Київщину i, як пишуть, "нарештi спустившись на пiвдень, щезла в Дикому полi". А щезнути вона могла тiльки при однiй умовi - вiдсутностi, або недостатньо високiй густотi населення. Таким чином, спочатку монгольська навала, а потiм епiдемiя чуми створили умови для формування українського етносу практично "з нуля", на безмежних незаселених землях, на протязi бiльш як двох столiть. I там вiдбулися контакти русiв з кочовиками, що надало вiдповiдної специфiки процесу цього формування. Початок агресивних набiгiв кримських татар i кочових ногайцiв в кiнцi XV столiття напевно був пов'язаний з перенаселенням в Кримському ханствi, особливо серед ногайцiв, так що грабiжницькi набiги стали формою вдосконалення технологiї виживання. (Така форма вiдносин мiж землеробами i кочовиками прослiдковується на протязi усiєї iсторiї. Згiдно дослiджень М.М. Крадiна, в доступнiй iсторїї спостерiгається висока кореляцiя в часi мiж грабiжницькими набiгами кочовикiв i клiматичними стресами, якi завдають збиткiв їхнiм харчовим ресурсам). Разом з тим необхiдно пiдкреслити, що коли технологiя виживання за рахунок набiгiв стає соцiальною нормою, то вона вже функцiонує сама по собi, незалежно вiд наявностi демографiчного тиску (явище iнерцiї ментальностi, органiзацiї i технологiї). Це пiдтверджується перш за все дуже довгою i добре документованою iсторiєю стосункiв Китаю з сусiднiми кочовими племенами (такими як сяньбi, хунну, уйгури, монголи та ряд iнших). Такий спосiб життя кочовикiв формує агресивно-паразитичний вектор розвитку, який врештi-решт стає згубним для кочового народу.
   Перенаселення Полiсся, Сiверщини, верхньої надднiпрянщини обмеженiсть земельних ресурсiв, вiдсутнiсть епiдемiй i геноцидiв, а також плодовитiсть жiнок, споводували демографiчний тиск, спрямований на пiвдень, в Дике поле, на схiд в Слобожанщину, на пiвденний захiд, в Брацлавщину. Цей тиск призвiв до дуже швидкої в iсторичному масштабi колонiзацiї нових земель, навiть не зважаючи на те, що значна кiлькiсть населення (за рiзними оцiнками, вiд 1-го до 3-х мiльйонiв) була захоплена пiд час набiгiв кримських татар, вивезена до Криму i значною мiрою далi, в Туреччину. (Мiж iншим, асимiляцiя тої частини полонених, що залишилася в Криму, призвела до значних змiн генофонду кримських татар - вони стали приблизно наполовину українцями в генетичному сенсi. Зокрема, це досить помiтно навiть в зовнiшнiх рисах бiльшостi кримських татар, серед яких залишилось вiдносно мало облич яскраво вираженого схiдного типу). В свою чергу, продуктивнiсть нових освоєних земель споводувала новий демографiчний iмпульс i українство поширилось не тiльки в межах нинiшньої територiї України, а й далi на схiд, в регiони родючих земель, на службу до царя, в москалi, на вiльнi землi неiсходимої Росiйської iмперiї аж до Далекого сходу. Демографiчний вибух, що стався в iмперiї пiсля вiдмiни крiпосного права в 1861 роцi створив вiдповiдний демографiчний тиск, що привiв до селянських повстань 1902 року, став одною з причин революцiї 1905 року, масової мiграцiї селян в перiод аграрної реформи П. Столипiна. Так само на Захiднiй Українi, як i взагалi по всiй Європi формувалася хвиля переселення в Новий свiт - в Америку. (Надлишок робочої сили на Українi в 1890-х роках перевищував 60% вiд усього населення. В 1914 роцi на Далекому Сходi iмперiї вже проживало близько 2 млн. українцiв - вдвiчi бiльше нiж росiян).
   Необхiдно пiдкреслити одну важливу деталь, пов'язану з мiграцiями населення. Якщо дозволяють умови, переселенцi шукають мiсця нового проживання в вiдповiдностi до традицiйних, добре знаних природних умов i технологiй. Iнодi їм вдається пристосувати свої технологiї до нових природно-клiматичних умов. Наприклад переселенцi з району Вiтки i Стародуба - старовiри, що були депортованi росiйською владою в перiод з 1735 по 1795 р. в Забайкалля, так званi, сiмейсьскi, змогли принести i адаптувати на нових землях високу землеробську культуру Сiверщини. Вони створили потужний осередок землеробства там, де буряти споконвiку займались тваринництвом, i землеробський характер їх побуту, тяглiсть традицiй допомогли зберегти свою етнiчну iдентичнiсть i культуру. (Щоправда, по цiй культурi наче катком прокотився бiльшовизм, що знищив всi до одної старообрядницькi общини i храми). Але, коли традицiї i технологiї перенести в новi умови неможливо, то культура переселенцiв втрачається, а разом з нею втрачається етнiчна iдентичнiсть, народ навiть високої культури асимiлює в середовищi автохтонного народу, що має технологiї i традицiї, якi вiдповiдають даним природно-клiматичним особливостям. Таким чином щезли переселенцi-скандинави в Гренландiї, де внаслiдок похолодання стало неможливим землеробство i скотарство, так само не змогли закрiпитись i розширитись переселенцi-росiяни в пiвнiчних регiонах Азiї (серед них, так званi, затундренi селяни, iндiгiрщики, походчани, якутяни i багато iнших). В той же час помори, якi змогли пристосуватись до специфiчних умов пiвночi, фактично являються представниками нового етносу, бо вони суттєво вiдрiзняються вiд росiян середньої полоси культурою, ментальнiстю i мовою. (Характерно, що намагання поморiв акцентувати свою окремiшнiсть розцiнюється владою як прояв "поморського нацiоналiзму" i переслiдується).
   Змiна характеру матерiальної культури поступово приводить до вiдповiдних змiн культури духовної, причому ментальнiсть у цьому процесi вiдiграє роль iнерцiйного фактора. Людина, що ментально сформувалась, як кочовик або хлiбороб, ментально залишиться кочовиком або хлiборобом, незважаючи на новi обставини життя, що змушують її змiнити характер дiяльностi. Змiна ментальностi почнеться лише в наступному поколiннi. I цей процес перебудови, якщо вiн не пiдсилений якимсь соцiальним потрясiнням, може тривати дуже довго. В цьому явищi проявляє себе ефект, так званої, iсторичної етнокультурної пам'ятi - духовних традицiй i мiфологiї далеких предкiв, що продовжують жити в сьогоденнi, як iсторичне вiдлуння, але за певних обставин це вiдлуння може створювати резонанс в душах сучасникiв i вдихати життя в тiнi забутих предкiв. Наведу одну цитату, яка наочно iлюструє iнерцiйнiсть ментальностi: "Наследие крепостничества - долгосрочный, растянутый во времени социальный фон. Спустя десятилетия после освобождения крестьян его следы очевидны в экономической жизни, быте, политике. И сегодня, сопоставляя карту итогов выборов 1993 года, выделяя регионы поддержки рыночных реформ, с удивлением обнаруживаешь бросающиеся в глаза совпадения с картой расселения, не знавшего крепостничества черносошного крестьянства". (Є.Т. Гайдар, Государство и эволюция. 1994 р.). Пiсля 130 рокiв волi рабська душа продовжує пам'ятати тверду руку "господаря", мрiє про нового Сталiна i соцiальну захищенiсть замiсть волi.
   Зниження демографiчного тиску може вiдбуватись не тiльки за рахунок мiграцiй, але також як результат вiдповiдної державної полiтики "розширення життєвого простору", або - колонiзацiї. Як росiйська, так i польська iсторiографiя акцентує цивiлiзаторську, культрегерську ("культурний плуг") функцiю метрополiй щодо України, iгноруючи при цьому колонiзаторську - встановлення нових, не властивих Українi форм суспiльних вiдношень, нацiональний, мовний i релiгiйний тиск, не говорячи вже про пряму експлуатацiю населення. Основний механiзм колонiзацiї полягав в поступовому перетвореннi української елiти в польську шляхту (чи росiйське дворянство), а посполитого населення - в рабiв. Оце й був культурний iдеал. (Поляки до цього часу люблять розповiдати, що польським шляхетським вольностям заздрила уся Європа, але не люблять говорити, якою цiною досягалися тi вольностi). В своїй основнiй масi, як поляки, так i росiяни розглядають українськi землi, як свої "рiднi", вiдповiдно українцiв - трохи нижчим рiзновидом "свого" народу, а всi проблеми, що виникали на цих землях - внутрiшнiми проблемами Польщi чи Росiї. А значить мова про колонiзацiю є недоречна. (Типовий приклад - повстання Хмельницького традицiйна польська iсторiографiя трактує як внутрiшнiй конфлiкт одного народу, а Конотопська битва i зараз розглядається в Росiї, як епiзод росiйсько-польської вiйни, бо аж нiяк не могло бути вiйни з Україною - "своїм" народом). Разом з тим, ще в роботi Петра Грабовського (Piotr Grabowski), що вийшла в 1596 роцi пiд характерною назвою Polska ni?na albo osada polska (Нижня Польща або польськi поселення) i яка напевно вiдображала настрої певної частини польської людностi, прямо йде мова про план майбутньої колонiзацiї, так званого, Низу - пiвденних, земель Русi, де вже на той час iснувала первiсна Україна. (Термiн osada мав також значення сучасного слова колонiя, але Грабовський вживає також однозначний латинський термiн Coloniae. Втiм, сучаснi польськi iсторики в бiльшостi визнають колонiальний характер польського панування на Українi, чого не скажеш про представникiв Росiї). Що стосується Росiї, то тут все набагато простiше - тотожнiсть назв: Київська Русь, Володимиро-Суздальська Русь, Московська Русь, Київ - "мать городов русских" - не залишають жодних сумнiвiв щодо "прав" на пiвденноруськi землi. Земля стає найбiльшою цiннiстю, по мiрi зменшення кiлькостi вiльної землi. Європа, де починаючи з Середньовiччя демографiчна проблема стояла дуже гостро, перебувала в постiйних конфлiктах, коли за землю готовi були платити будь-якi людськi жертви - людина нiщо порiвняно з землею, бо людина вiдтворюється, а земля залишається незмiнною в вiках.
   Потужний феномен взаємодiї українського i польського етносiв вiдбувався також зовсiм недавно, в кiнцi XIX столiття. Цей феномен демонструє взаємодiю процесiв, що проходять в рiзних вимiрах - популяцiйному, органiзацiйному i ментальному. Мова йде про так званi, "польськi" губернiї України - Волинську, Подiльську i Київську (крiм мiста Києва), якi увiйшли до складу Росiйської iмперiї пiсля анексiї частини Речi Посполитої в кiнцi XVIII ст. Населення цих губернiй складало близько 3,4 млн. на 1800 рiк з них на долю шляхти приходилось 240 тисяч, або близько 7% популяцiї, яка на той час була виключно польська (згiдно її самоiдентифiкацiї, а не походженню). В подальшому ця величина продовжувала неухильно зростати i незабаром перевищила 10%. (Я користуюсь даними з ґрунтовних робiт Данiеля Бовуа, присвячених iсторiї цього регiону часiв Росiйської iмперiї). Згiдно оцiнок Н. Яковенко, доля шляхти на 1640 рiк складала всього 2 - 2, 7% в цьому ж регiонi. Таке вiдносно швидке зростання шляхетської популяцiї на Українi пояснюється просто - досить вiдмiнними соцiальними умовами, в яких перебувало українське селянство i шляхта. (Не треба також вiдкидати фактор наявностi селян-втiкачiв на лiвобережжя i на землi Сiчi). Так звана "шляхетська демократiя" Польщi визнавала шляхетськi права лише за походженням, незалежно вiд майнового стану i не мала механiзму iнкорпорацiї збiднiлої шляхти до класу (стану) селян. Значна частина бiдної шляхти брала надiли землi у багатих землевласникiв i виплачували їм так званий, чинш, тобто певну форму орендної плати, досить невеликої. Ця група шляхти мала назву, чиншова шляхта, або чиншовики. (Були також iншi групи шляхти, що володiли невеликими земельними дiлянками). Це був досить унiкальний варiант суспiльної органiзацiї елiти, що не супроводжувався пiдвищенням внутрiшнього тиску саме завдяки вiдповiднiй, демократичнiй ментальностi шляхти. (Саме цей фактор не враховує структурно-демографiчна теорiя). Ситуацiя радикально змiнилася пiсля анексiї цих земель до складу Росiйської iмперiї, де статус дворянина автоматично надiляв його функцiєю слуги (чи навiть раба) царя в обмiн на право володiння землею i селянами-крiпаками.
   Все це стало причиною "головної болi" для iмперського уряду, який не знав що робити з такою кiлькiстю нових "дворян", що з'явились в iмперiї. Тож майже вiдразу розроблялись плани "упорядкування" станiв, перш за все класичними iмперськими методами, типу масового переселення людей на широкi простори Зауралля. (Окрiм Платона Зубова особливо вiдзначився в цьому сенсi "пiїт сонцеликої Фелiцiї", Гаврило Державiн, який складав плани переселення не тiльки польської шляхти, але i євреїв, якi влилися в iмперiю разом з поляками). Дякувати богу, досвiд переселення народiв на той час у iмперiї вже був. Звичайно, планувати простiше нiж реалiзовувати план, бо на вiдмiну вiд ногайцiв чи черкесiв, шляхта була "розмазана" в суспiльствi i потрiбно було спочатку скласти списки, тобто провести велику бюрократичну роботу по сепарацiї, i власне ця робота, що тривала бiльш як пiвстолiття, при цьому супроводжувалась двома повстаннями шляхти (1831 i 1863 року) i потонула в масах паперiв, указiв, обговорень i постанов, позбавила шляхту вiд небезпеки стати жертвою бiльш радикальних дiй, хоча частково переселення все ж вiдбувалися. Разом з тим, пiд час виконання програми Верифiкацiї шляхти (1832 - 1852 р.) було позбавлено шляхетства 340 тис. осiб, якi в 1866 роцi були зрiвнянi з селянами i бiльшiсть з них поступово українiзувалось в селянському середовищi, а також внаслiдок загального тиску на всi прояви польськостi, перш за все на католицизм i освiту на польськiй мовi. На жаль, бiльшiсть чиншової шляхти проiгнорувала верифiкацiю, що стало причиною подальшої трагедiї.
   Оскiльки чиншова шляхта не була прирiвняна до селян, то пiд час селянської реформи 1861 року про них, так би мовити, "забули", i вони не отримали надiлiв землi. З настанням капiталiстичних вiдносин багатi землевласники почали виганяти чиншовикiв зi своїх земель, бо виникали бiльш прибутковi форми їх використання. В черговий раз матерiальний iнтерес взяв верх над нацiонально-культурними зв'язками - новi часи почали породжувати нову ментальнiсть. Особливо гостра ситуацiя виникала в випадках переходу прав власностi на землю до росiйських помiщикiв, що стимулювалось i пiдтримувалось центральною владою. Це була трагедiя великої соцiальної групи населення - чиншовикiв просто виганяли на вулицю без засобiв до iснування. Вони розчинилися в масi селянства i також були поступово українiзованi. Українська шляхта свого часу пройшла стадiю поголовної полонiзацiї, а в цей раз пiшов зворотний процес, наслiдки якого вiдчутно себе проявляють в значнiй кiлькостi типово польських прiзвищ в українському середовищi. Втiм, за пiдрахунками Временной комиссии для разбора древних актов, у 1860-х роках на Правобережжi бiля 90% шляхти була українського походження. (Для порiвняння наведу оцiнки З. Когутом кiлькостi шляхти в Гетьманщинi, де на той час проживало трохи бiльше мiльйона чоловiчого населення, з яких 45% були козаки: "За часiв свого розквiту в 60-х рр. XVIII ст. українська нова шляхта нараховувала вiд 2100 до 2400 дорослих чоловiкiв, приблизно 300 з них представляли мiсцеву аристократiю, ще 500 -- середнiй прошарок; решта -- 1300--1500 -- складалася з дрiбних урядовцiв та землевласникiв". Як бачимо, порiвняно з Польщею ситуацiя щодо кiлькостi шляхти неспiвставна).
  
   В Житомирськiй областi, де iснував компактний осередок польського населення з центром у мiстi Довбиш, в 1925 роцi був створений Польський нацiональний район, названий, Мархлевщина (Marchlewszczyzna). Звiсно, при радянськiй владi це не могло закiнчитися добром - у 1936 роцi процес "коренiзацiї" був успiшно завершений масовим виселенням полякiв до Казахстану. В 1937-38 роках пройшла друга, бiльш страшна антипольська хвиля, яку можна назвати геноцидом полякiв - пiд приводом боротьби з неiснуючою польською вiйськовою органiзацiєю (POW), органи НКВД в СРСР, в основному на Українi, фiзично знищили 111091 полякiв. Пiсля Другої свiтової вiйни з УРСР до Польщi було репатрiйовано 810,4 тис. полякiв, що практично завершило роздiлення українського i польського народiв. (Вiдповiднi процеси вiдбувалися також в релiгiйнiй сферi).
   Польська нацiональна культура (втiм, як i українська) в Росiйськiй iмперiї згiдно з iмперськими установками пiдлягала знищенню, що й виконувалось з послiдовнiстю асфальтового катка. Польська ментальнiсть ще зберiгає складову, що має назву Kresy Wschodnie - територiї України, Бiлорусi i Литви, що входили до складу Речi Посполитої. Ця ностальгiчна ментальнiсть має глибоке iсторичне корiння, пов'язане з давнiми часами, мужнiми характерами, козацтвом, просторими щедрими землями, Диким полем, волею, що не в останню чергу вплинула на формування "шляхетської демократiї", з знаменитими маєтками Правобережжя, якi належали польським магнатам, з усiм тим польським "сарматським" духом, що дiйшов до наших часiв у творах Сенкевича, в романтичних поезiях Словацького i цiлої плеяди представникiв української школи польського романтизму, навiть в варениках, заправлених смаженим салом з цибулею, що в Польщi вважаються "кресовою" стравою. Близько 52% полякiв в 2007 р. вiдносили Креси разом з Вiльном (Вiльнюсом) i Львовом до споконвiчно польських земель.
  
   Як бачимо, специфiчнi iсторичнi умови, пов'язанi в тому числi з популяцiйним вимiром, дали можливiсть зародитися українськiй ментальностi свободи, що поширювалася на всiх членiв суспiльства. В сусiднiй Польщi ця ментальнiсть обмежувалася вже тiльки середовищем шляхти - шляхетськi вольностi - основна риса польської державностi. (Втiм, то були вольностi досить вiдноснi - практична вiдсутнiсть державної центральної адмiнiстрацiї стала причиною посилення влади магнатiв, якi створювали фактично мiнi-держави з вiдповiдними адмiнiстративними органами i власним вiйськом, а маєток магната являв собою мiнi-столицю, де вирiшувались усi поточнi справи на його володiннях). Так само ми бачимо, як рiзнi форми свободи i самоврядування переважають на росiйських iмперських землях, наближених до України - на Слобожанщинi, в козацьких регiонах, в середовищах так званих однодворцiв - воєнiзованих землевласникiв, зокрема, дуже характерною є еволюцiя однодворцiв вiд фактично, козакiв, за формою соцiальної органiзацiї, до селян, якими вони стали пiсля 1866 року. Тобто хвиля свободи, центром утворення якої була Україна, поширювалась в соцiумi далеко за межi України, змiнювала ментальнiсть i адаптувалась до мiсцевих умов. Звiсно, поляки стверджуватимуть, що польська шляхетська демократiя - це виключно заслуга самих полякiв, але потрiбно звернути увагу, що вона iснувала аномально довго, i не перейшла в форму абсолютистської монархiї, як це вiдбулося по всiй захiднiй Європi. Рокоши, що час вiд часу спалахували на територiї Речi Посполитої, i основною рушiйною силою яких ставали власне шляхетськi низи, були проявом незалежного шляхетського духу, що так вiдповiдає вiльному духу козаччини. Без сумнiву, козацькi вольностi справляли враження на польських рокошан-конфедератiв, бо вони пiдтримували жвавi зв'язки з козаками, i самi запроваджували адмiнiстрацiю, побудовану по козацькому зразку. До того ж, якщо прийняти до уваги масштаб володiнь польських магнатiв на землях України, в тому числi магнатiв русинського походження, їх вагу в державi, наявнiсть у них власних вiйськ, абсолютної їх незалежностi вiд будь-кого i небажання ставати залежними, то не залишається сумнiвiв щодо ролi українського фактора в iснуваннi аж надто довготривалих вольностей. В той час, коли бiльшiсть європейських країн вже формували централiзованi держави нового типу, в Речi Посполитiй аж до прийняття Конституцiї 3 травня 1791 року дiяло liberum veto - право скасовувати рiшення сейму одним голосом, а також присяга короля щодо шанування шляхетських привiлеїв i вольностей.
   Характерна для українцiв ментальнiсть свободи, демонструє дещо iнший метод вирiшення демографiчних проблем - шляхом мiграцiй. Пiсля лiквiдацiї автономiї Гетьманщини, козаки, що складали 45% населення, отримали довiчне i спадкове право власностi на їх земельнi дiлянки, згiдно указу Миколи I вiд 25 червня 1832 року. (Крiм того, цей указ зберiгав ряд традицiйних для козакiв мiсцевих привiлеїв, зокрема, право продажу спиртних напоїв). Висока народжуванiсть, вiдсутнiсть голоду i воєн дуже скоро привели до зростання демографiчного тиску в станi козакiв. Подiл земельних дiлянок мiж нащадками мав цiлком визначену межу, за якою наступало обезземелення. (На 1839 рiк було зареєстровано 105 тисяч безземельних козакiв з загальної кiлькостi 534 тисячi). Це викликало iнтенсивнi мiграцiї козацтва в менш залюдненi частини iмперiї - в Новоросiю, на Дон, Кубань, Крим або змiну форм зайнятостi. (До речi, на тi ж землi втекло близько 35 тисяч селян вiдразу пiсля введення крiпосного права в 1783 роцi i на цьому процес втечi не припинився). Козацтво складало бiльш динамiчну i мобiльну частину суспiльства, здатну до швидкого реформування, високої активностi i мобiлiзацiйної спроможностi, що продемонстрували зокрема подiї 1812 i 1831 рокiв, коли в короткий час були створенi боєздатнi козацькi полки без залучення iмперських коштiв. В той же час козацтво, хоч i перетворюючись в селянство, являло собою ту соцiальну групу, що пам'ятала традицiї козацької вольностi i зберiгала українську ментальнiсть.
   Пiсля промислової революцiї, а тим бiльше в нашi часи, демографiчнi проблеми залишились актуальними тiльки для країн третього свiту. (Реально, цi проблеми завжди мали аграрно-демографiчний характер, тобто були пов'язанi з нестачею землi - єдиним джерелом iснування людини в аграрних системах). Причина полягає не тiльки в iнтенсифiкацiї агротехнiки, але головним чином, в виникненнi єдиного свiтового ринку товарiв i свiтового розподiлу працi. (Сiнгапур має густоту населення 7,4 тисячi на кв. км., в 100 разiв бiльшу нiж на Українi, i в 17 раз бiльший ВВП на душу населення). Разом з тим, наявнiсть досить великої кiлькостi орної землi, можливiсть жити на землi, маючи приватне господарство, формує зовсiм iншу ментальнiсть i iншу якiсть життя, про що йтиметься нижче.
   В цiлому ми бачимо, що розум людини здатен запобiгати наближенню суспiльства до тих границь, за якими починають дiяти невблаганнi закони природи. Разом з тим, цi границi нiкуди не подiлися, вони нависають над суспiльством, i вся iдеально налагоджена високо технологiчна, але внаслiдок цього - дуже вразлива машина за певних обставин може зупинитися, i тодi зненацька настане ситуацiя середини XIX столiття з вiдповiдними наслiдками для населення. Такi обставини можуть скластися на нашiй маленькiй i тiснiй планетi в варiантi глобального катаклiзму чи зiткнення цивiлiзацiй, як це пророкують деякi фiлософи. Втiм, по своїй сутi це може бути не зiткнення цивiлiзацiй, а звичайний демографiчний тиск, що приведе до мiграцiй, якi можуть набрати войовничого вiдтiнку з подальшою дестабiлiзацiєю i катастрофiчними наслiдками для найбiльш цивiлiзованих регiонiв. I Україна в такому випадку не зможе залишитися в сторонi. Тобто треба чiтко усвiдомлювати, що занепокоєння викликає не iслам, (який може спiвiснувати з демократiєю не гiрше християнства), а дуже високi темпи зростання кiлькостi населення в країнах iсламу. В цьому полягає бiльш фундаментальна причина явища, що трактується як зiткнення цивiлiзацiй. Якщо розум i рацiональнiсть не вiзьмуть верх над релiгiйним фундаменталiзмом i популiзмом, якщо не вiдбудеться органiчного включення iсламського свiту в єдину свiтову систему вiдносин, i при цьому буде досягнута певна межа густоти населення, почнуться агресивнi дiї спочатку всерединi iсламського свiту (за "чистоту вiри"), а потiм iслам стане формальним приводом до агресiї в неiсламський свiт, подiбно до того, як це було в часи Хрестових походiв. Якщо ця агресiя виникне, то вона вiдбуватиметься вже в нових формах. Але це зовсiм iнше питання.
  
   Нарештi ми можемо трохи наблизитися до вiдповiдi на питання, яке мав на увазi Кант, коли писав про криве дерево (людину), з якого важко вистругати пряму палку. Iснує унiверсальний iнструмент "обробки людей" - соцiальна практика, яку створює суспiльство на протязi довгого iсторичного часу i яка реалiзує в собi синтез усiх вимiрiв - природничого, технологiчного, органiзацiйного, демографiчного i ментального - синтез усього доброго i усього злого, чого домоглася людина створити в даних природних умовах, при даному типi суспiльної органiзацiї i даному iсторичному досвiдi. Розумна практика може приборкувати iнстинкти i направляти їх в конструктивне русло, власне на це спрямованi релiгiйнi вчення, iдеологiї i полiтичнi доктрини. Розумна практика може створити народ достойний i працьовитий, що стає взiрцем для iнших народiв. Iнша практика може експлуатувати iнстинкти, створювати народ-завойовник, народ-паразит, або ж перетворювати власний народ в худобу, що розмовляє. Процес утворення етносу чи нацiї якраз являє собою процес формування певної соцiальної практики. Виникнення українства i української нацiї являють собою унiкальний приклад такого процесу.
  

Частина друга

Ментальнiсть свободи

Роздiл 2.1. Порубiжжя.

  
   Рабiв до раю не пускають.
  
   Системно розглядаючи iсторичнi процеси треба враховувати їх багатовимiрнiсть. Це значить, що в iнтерпретацiї явища повиннi бути врахованi i узгодженi, по можливостi, всi його вимiри. Особливо це стосується ситуацiй, коли iсторiя не знає жодних документiв, спогадiв чи переказiв, i явище виникає наче нiзвiдки, раптом, в готовому виглядi. Саме таку ситуацiю ми маємо по вiдношенню до козацтва, а разом з ним - до виникнення українства, як певного вектору етногенезу, трансформацiї русинiв. Нема сумнiвiв у тому, що козацтво стало результатом довгого процесу, що почався вiдразу пiсля нашестя монголiв, тобто з середини XIII столiття i набув бiльш менш завершених форм в кiнцi XVI столiття, тобто на протязi трьох столiть вiдбувалися прихованi вiд нас процеси, в яких ми можемо бачити початкову i кiнцеву стадiю. Чи може нас задовольнити знання лише кiнцевої стадiї, що стала наче новою точкою вiдлiку часу? Справа в тому, що ментальний вимiр людини формується виключно минулим, навiть далеким минулим того народу, з яким ця людина себе ототожнює. Тому ми повиннi бiльше взнати про минуле, про те - звiдки взявся той iмпульс волi, що створив українську нацiю i ще не згас до сьогодення. А цей iмпульс був проявом характеру народу, що формувався власне в тi "темнi" вiки.
  
   Порубiжжя Русi i Дикого Поля традицiйно розглядається, як зона виникнення козацтва, що справедливо, бо власне з ним пов'язана специфiка виникнення українства. На цю тему написанi "гори" робiт. (Короткий їх огляд можна знайти, наприклад, в роботi Вiталiя Щербака, Українське козацтво: формування соцiального стану, 2000 рiк). Спектр поглядiв на козацтво, особливо в бiльш старi часи, варiює в дiапазонi вiд лицарiв до бандитiв, а щодо їх походження - вiд славних потомкiв киян або уходникiв, до всякого наброду або ж залишкiв татар. Оцiнка їх соцiальної ролi так само варiює вiд рiвня творцiв української нацiї, до руйнiвної антидержавної сили, що стояла на перешкодi "польському культурному плугу", або ж прирiвнювалась до ролi "диких кочовикiв". Ясно, що давалась взнаки не тiльки неповна iнформованiсть або дещо однобокий пiдхiд, але й власна позицiя автора, перш за все в вiдношеннi до державностi i державотворення. Може чи не найпершими подивилися на це питання з бiльш широких позицiй В.Б. Антонович i М.О. Максимович, якi розглядали утворення козацтва, як результат процесу народної колонiзацiї порубiжного степу. Не дивно що погляди "хлопомана" i козацького нащадка суттєво вiдрiзнялись вiд поглядiв родовитого польського шляхтича, спiвця "культурного плуга", О. Яблоновського чи "спiвця iмперiї" С.М. Соловйова. "Еще дальше пошли в своих определениях малороссийских козаков последователи Соловьева: они называли козаков ни больше ни меньше, как шайкой разбойников, дикими мамелюками, бродягами, развращенными членами общества, противообщественным элементом". (Д. Яворницький) В радянськi часи, коли домiнувала марксистська догма, iсторики усiма силами почали вишукувати наявнiсть феодальних вiдношень там, де не було навiть їх запаху - в бездержавних утвореннях.
   Очевидно, що козацтво не могло виникнути, а тим бiльше досить довго iснувати, як окремий привiлейований стан, подiбно польськiй шляхтi чи росiйському дворянству, бо для цього потрiбна хоча б якась центральна влада, що надає привiлеї, а також правова система, яка цi привiлеї фiксує i пiдтримує. Все це можливо тiльки при наявностi держави, про яку не могла йти мова на вiльних землях порубiжжя. Тобто для постiйного вiдтворення i поповнення лав козацтва мало бути постiйне джерело, яким могло бути тiльки селянство. Селяни-землероби, що ставали козаками i козаки, що по досягненню певного вiку чи з будь-яких iнших причин ставали селянами, створювали ту єднiсть козацтва i селянства, що можна говорити про єдиний козацько-селянський характер суспiльних вiдносин, тим бiльше, що бiльшiсть козакiв (близько 90% на землях Вiйська запорiзького Низового) були одночасно землеробами. "Если бы козак бежал в степь только ради личной свободы, то на него не простирало бы так жадно своих взоров все - и крестьянское, и мещанское, и духовное население юго-западной Руси; если бы он бежал в степь ради одной добычи, ради грабежа и разбоя, то его не украсила бы народно-творческая фантазия всеми цветами поэзии". (Д. Яворницький). (Козацтво, як окремий стан остаточно сформувалось тiльки в XVIII столiттi). Таким чином, вiд часу монгольської навали вiдбувався певний досить довгий еволюцiйний процес творення цього нового типу суспiльства, яке власне i започаткувало українську нацiю. I цей процес варто розглядати як єдиний i безперервний з досить давнiх домонгольських часiв, бо в ньому задiянi також складовi етногенезу. Монгольська навала, зруйнувавши традицiйнi для Русi форми державностi, рiзко змiнила характер цього процесу, тим не менше руська його основа нiкуди не могла щезнути.
  
   Отже, як вже згадувалось, половцi в XI столiттi поступово захопили всi степи бiля Русi i "вдавили" торкiв (огузiв) в Русь. (Щодо назв кочовикiв, варто зробити спецiальне зауваження. Як правило, самоназва кочовика не пов'язана з етносом в цiлому, а є назвою роду, з якого походить кочовик, а сама назва роду походить вiд iменi далекого, може й мiфiчного предка. А тому торки, огузи, черкаси, ковуї чи берендеї можуть бути представниками рiзних родiв одного етносу). Але ще до половцiв князь Святослав (Ольгович) прийняв частину торкiв до себе на службу i сам багато чому навчився вiд торкiв (включно з зовнiшнiм виглядом). Тi ж самi торки в часи Ярослава Мудрого (близько 1030 року) почали селитися на пiвнiчному березi рiчки Рось, створюючи Пороську оборонну лiнiю захисту, в першу чергу, вiд печенiгiв. Таким чином, ще до приходу половцiв мiж Руссю i торками були дружнi, союзницькi контакти. Але пiсля приходу половцiв, та група торкiв, що продовжувала кочувати, також була притиснута до Русi, що призвело до походу русiв проти торкiв в 1060 роцi, пiсля чого частина торкiв пiшла в низов'я Дунаю, а iнша частина, домовившись з князями, поселилася в пограниччi степової зони, в основному - в Пороссi, для захисту Київщини. Таким чином, торки мимоволi стали союзниками Русi i попали вiд неї в залежнiсть. Торкам були переданi землi, зокрема все Поросся на пiвдень вiд Києва - прекраснi луги мiж рiками Стугна i Рось, де у торкiв виникла неофiцiйна "столиця" - Торчеськ (тепер в тих мiсцях на Росi залишились села Торчиця i Торчицький Степок), далi виникла лiнiя поселення торкiв, що оточувала Русь з пiвдня, сходу i заходу.
  
   В тi часи було розповсюджене (по всiй Європi) так зване, ленне володiння землею, тобто пiд умовою виконання спадкової вiйськової служби. По iншому його називали, плата кров'ю, бо господар мав шанс втратити життя за свiй надiл землi. Щоправда, пiзнiше європейськi феодали переважно платили кров'ю своїх пiдданих. На сходi в нинiшнiй Донецькiй областi залишилось поселення Торець в Слов'янському районi, два поселення з назвою Торецьке в Добропiльському i Костянтинiвському районах, два поселення з назвою Торське в Костянтинiвському i Краснопiльському районах. Там таки, неподалiк Слов'янська, є рiки Сухий Торець, Казенний Торець, Кривий Торець. В Вiнницькiй областi залишилось поселення, Торкiв, в Львiвськiй, на кордонi з Волинською - Торки, i нарештi, Торчин - один, поблизу Луцька, другий в Вiнницькiй i ще два - в Житомирськiй областi. Ясно, що топонiмiчнi данi не дають уявлення про масштаб впливу торкiв на Русi, але характеризують географiчний дiапазон їх присутностi. Нема сумнiву, що торки поступово переходили на осiлий спосiб життя, асимiлювались i ставали одним з чинникiв етногенезу українцiв. Вони також входили в васальний союз тюркських племен, що мав назву чорнi клобуки. Ця ситуацiя, взагалi, типова для середньовiччя. Так, наприклад, литовський князь Вiтовт (Vytautas Didysis) пiд час походу на Золоту Орду в кiнцi XIV столiття винайняв на службу караїмiв (вихiдцiв з Хозарського Каганату, iудеїв по вiрi) i привiз 380 сiмей в Троки (Тракай), де знаходився його замок. Як це не дивно, але вони до цього часу не асимiлювали (щоправда, не дуже й розмножились) i навiть мають свою церкву - кенесу в Вiльнюсi на вул. iменi князя Любарта (мiж iншим, добре нам вiдомого по його присутностi в Луцьку). Наявнiсть караїмської кровi вiдчувається в зовнiшньому виглядi багатьох "щирих" литовцiв. Широко вiдомi контакти Володимиро-Суздальської Русi, а потiм Московської держави з Золотою Ордою, особливо, коли вона почала розпадатись, i тим впливом, який вона мала на русько-московський етногенез.
  
   Отже, на момент приходу монголiв на пiвденному пограниччi Русi iснувала етнiчна група кочовикiв, якi напевно на той час стали напiвосiлими, але з глибокими кочовими традицiями i вiдповiдною ментальнiстю. I ще один важливий момент для майбутнього - компактнi кочовi угрупування органiзуються по принципу вiйськової демократiї, тобто рiшення приймаються чоловiками, що мають право голосу, згiдно демократичних процедур, причому адмiнiстративний (родово-племiнний чи територiальний) подiл спiвпадає з вiйськовим. Така органiзацiя вiдповiдає фундаментальним засадам кочової ментальностi - в ситуацiях виклику народ дуже швидко перетворюється в армiю. Принцип народ-армiя поширюється на кожного, хто має право голосу i таким чином вiдбувається узгодження права i вiдповiдальностi.
   Монголи з'явились на пiвденних кордонах пiвнiчно-схiдної Русi взимку 1237 року (21 грудня була взята Рязань). На землi Сiверщини (Чернiгiвське князiвство) монголи вперше дiсталися весною 1238 року по дорозi вiд Новгорода i зруйнували мiсто Вщиж (на пiвночi нинiшньої Брянської областi), потiм повернули на пiвнiч i надовго застрягли бiля Козельська. З точки зору здорового глузду i простої логiки дiї монголiв зрозумiлi - в районi Козельська починається сухий шлях на пiвдень, яким можна обiйти рiки басейну Оки, вийти на верхiв'я рiки Оскол, звiдки йдуть двi дороги, одна по вододiлу Днiпра i Сiверського Донця (Муравський шлях) в степи Таврiї i далi в Крим, а друга по вододiлу Сiверського Донця i Дону в степи Придоння. Всi цi дороги в травнi, коли почала рух орда, вже сухi, i бiльше того, мають досить рослинностi, щоб забезпечити потреби вкрай вичерпаних монгольських коней в свiжих повноцiнних харчах. Я так думаю, що ще задовго до походу монгольська розвiдка добряче там попрацювала.
   Можливо тим таки Муравським шляхом восени 1239 року монгольське вiйсько дiйшло до верхiв'я Сiверського Донця, звiдти повернуло на захiд i по сухому дiсталось Чернiгова, що був здобутий 18 жовтня. Коли рiки скувало льодом, монголи пiшли грабувати i нищити мiста Сiверщини. Того ж таки 1239 року вони зробили розвiдку стосовно Києва, який запланували взяти наступного року. Виникає питання, чи знали жителi Київщини про можливе майбутнє нашестя? В цьому немає найменшого сумнiву, вiд Чернiгова до Києва пiвтори сотнi кiлометрiв, також можна спуститися по Деснi за пару дiб. Якщо знали, то як готувались? Дуже просто - тiкали. Данило Романович в 1239 роцi без проблем зайняв Київ, поставив там "на господарствi" боярина Дмитра, а сам поїхав аж до Угорщини (з "невiдкладними" справами стосовно династичного шлюбу свого сина Лева). Тут варто процитувати М. Грушевського: "Таким чином поднїпровська Україна по татарськiм погромi пiшла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрiбнi мiськi громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, пiд безпосередньою зверхнiстю Татар, в Чернигiвщинї -- на масу дрiбних князївств, що на маленьких територiях повторяли в мiнїятюрi давнїй князївсько-дружинний устрiй, з боярами i їх радою, з маленькими дружинами i т. и. З такою рiжницею й житє в краях безкняжих i краях княжих мусїло розвивати ся в рiжних напрямах". (Iсторiя України-Руси, том 3, роздiл 2, збережено оригiнальне написання).
   Виникає питання - куди подiлися князi на Київщинi? Може їх повбивали? Та нi, навiть органiзатор i керiвник оборони Києва, боярин Дмитро, хоч i був поранений, але залишився живий, (як стверджує лiтописець, йому залишили життя за хоробрiсть). А звiдки набралось так багато князькiв на Чернiгiвщинi? Насправдi у монголiв не було мети знищувати усiх князiв. Вони знищували опiр i сили опору, а також найбiльш впливових лiдерiв, щоб зламати здатнiсть народу до значних об'єднань, небезпечних для орди. Але вони мали залишити контрольовану мiсцевою владою країну з досить значним населенням, щоб з неї можна було брати бiльшу кiлькiсть данини. Тобто пiсля розграбування, жорстокого придушення i знищення осередкiв опору, лiквiдацiї надлишкiв елiти i її впливової верхiвки, вiйсько залишало завойовану територiю i йшло далi. (Мiж iншим, вбивати ремiсникiв було суворо заборонено). Але на Київщинi всi бiльш менш заможнi (i не тiльки) люди мали майже рiк на роздуми пiсля подiй на Чернiгiвщинi, щоб прийняти рiшення - залишатись чи тiкати. На мою думку, вони вибрали рiшення тiкати i мали вдосталь часу для цього, тим бiльше, що наслiдки битви на рiчцi Калка 1223 року не залишали сумнiвiв щодо можливостей протистояти монголам.
   А що простий народ? Знову наведемо думку М. Грушевського: "Повторяю, татарський похiд зовсїм не був несподїванкою. Коли люднiсть бiльших, мiцнїйших мiст могла собi ставляти дiлєму -- чи замикати ся в замку чи тiкати, люднiсть меньших мiст i сїл не могла вагати ся, тiльки на вiсть про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечнi мiсця. Наша староруська погранична люднiсть взагалї була дуже рухлива, до таких пополохiв призвичаєна й мобiлїзувала ся дуже швидко (порiвняти нпр. епiзод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим мiстом дремнули пiд Київ), i навiть про татарськi страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповiдаючи про подорiж Данила на Угорщину пiд час похода Бату, каже, що їдучи звiдти в Галичину, вiн стрiв у горах, коло Синевiдська, маси народа, що тїкали в гори вiд Татар). Подiбна масова втїкачка на вiсть про Татар мусїла мати мiсце й по иньшiй Українї -- тїкали в лiси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневiй Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатськi нетра.
   Не треба забувати, що люднiсть полудневої України, середнього Поднїпровя, бiльше нараженого на татарську небезпечнiсть, цїлими вiками жила "в грозї", була до подiбних пополохiв призвичаєна, пережила кiлька масових переходiв з степової України в Полїсє й назад. Се були люде "подъ трубами повити, подъ шеломы възлел?яни", котрим i татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґiчним. Що найбiльше вiдступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож i не диво, що про масовий перехiд людности з Поднїпровя на пiвнiч, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звiсток, анї слїдiв або вказiвок -- для такого переходу не було причин у української людности).
   Що стара, передтатарська люднiсть задержала ся в цїлости в лїсовiм поясї України -- в полянсько-деревлянськiм i сїверянськiм полїсю, в тiм не може бути непевности. Вже само по собi зовсїм неправдоподiбно було б припускати, що тутешня люднiсть, зовсїм безпечна в своїх пралїсах, схотїла б емiґрувати, а дiалєктольоґiчнi факти не зiставлять мiсця сумнїву: в сїм полїсю, зараз за Київом i в порiчю Десни заховали ся ненарушенi архаїчнi дiалєктичнi прикмети, що остро вiдрiжняють сї говори вiд язикових новотворiв степової України й служать виразним доказом, що мiсцева люднiсть сидить тут з передтатарських часiв.
   Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що вiдступала сюди в особливо тяжких часах i потiм в лекших обставинах кольонїзувала наново полишенi простори". (Там само, том 3, роздiл 2).
   Чи лiси були єдиною схованкою для людей? Очевидно, що нi. Не менш, а може й бiльш пiдходящою схованкою були долини рiк, практично непроходимi для кiнноти. Плавнi, болота, озера, старицi, зарослi кущiв, притоки, яри, кручi - все це створювало такi перешкоди i незручностi, на подолання яких не могла пiти кiннота з обозом, тим бiльше, що це не мало жодного сенсу. Рiка мала ще одну перевагу - по нiй можна було спуститися на плотах чи iнших плавзасобах без великих зусиль разом з майном. То ж перша колонiзацiя пограниччя з боку Київської Русi напевно йшла вздовж Днiпра, вниз, до 200 - 300 км. вiд Києва. Цей "язик", витягнутий на пiвдень вiд Києва до Чигирина, добре видно на пiзнiших мапах, що почали з'являтися в XVI столiттi, i його наявнiсть не викликає жодних сумнiвiв. (Аналогiчний "язик" iснував на Побужжi, вздовж рiчки Буг, де створився ще один осередок первiсних порубiжних земель).
   Перший удар монголiв пiд час київського походу восени 1240 року прийшовся на Поросся, де жили торки. Торчеськ був повнiстю зруйнований (тепер навiть точно не вiдомо де вiн знаходився). Чи сидiли там торки на той час, чи пробували вони чинити спротив монголам? Нормальнi люди, а тим бiльше воїни, якими були торки, схильнi реально оцiнювати свої можливостi. Я так думаю, що певна частина торкiв (якщо не всi) перегнала всю худобу через Рось на пiвдень в степ, а iнша частина могла спуститися вниз по Росi до Днiпра, потiм вниз на 30 - 40 км по Днiпру, там стати i зустрiти свої табуни в степах на високому правому березi Днiпра. На цьому їхня втеча завершилась, i там напевно виник перший осередок базування утiкачiв. На це нам вказують Черкаси - мiсто, яке невдовзi виникло якраз у тому мiсцi, а ще через деякий час стало центром козацтва i українства. Монголи ж, як вiдомо, пiшли наверх, в бiк Києва, зруйнувавши дорогою Канiв. В степу їм нiчого було робити.
  
   Торки i черкаси - то є загадка української iсторiї, яка з часом не тiльки не розгадується, але обростає дедалi бiльшими протирiччями. Якщо знову ж таки звернутися до топонiмiки, то неважко переконатися що поселення з назвою Черкаси утворюють пояс поблизу кордону лiсостепу i степу, що йде вiд Башкирiї (3 поселення), Оренбурзьку, Пензенську, Липецьку, Курську областi Росiї, далi йде Київська обл. (Черкас - 2 поселення), Львiв (Пустомитiвський район), Томашiвський район Польщi (недалеко вiд Червонограда на Львiвщинi), а далi пiшов ще один бiльш пiвнiчний "черкаський" пояс - Ковельський район, Гродненська, Мiнська, Вiтебська (3 поселення) областi Бiлорусi i далi Тульська i Тверська областi Росiї. Ще є село Черкаське в Слов'янському районi Донецької областi на березi рiчки Сухий Торець i неподалiк села Торець. Така кiлькiсть "черкаських" назв, та ще й з певною географiчною прив'язкою не може бути випадковою. Звiсно, iснують i "новороби", наприклад поселення Черкаськi Тишки, Черкаська Лозова на Харкiвщинi i Черкаське на Днiпропетровщинi. До того ж черкаси - стара назва українських козакiв в Росiї, яка не могла виникнути випадково. Згiдно одної з гiпотез, започаткованої М. Карамзiним, черкаси - одна з назв торкiв i берендеїв. Воскресенський лiтопис XVI столiття вiдносить до черкасiв також чорних клобукiв (в описах подiй 1152 року). Дiйсно, торки, черкаси, огузи, а також берендеї i чорнi клобуки теоретично можуть бути назвами рiзних родiв, чи племен одного етносу, як це ведеться серед кочовикiв, вiрогiдно - алтайської сiм'ї народiв. Але в кiнцi XIII столiття в руських лiтописах, з'являється етнонiм черкеси, що став вживатися замiсть старого - касоги, хоч черкеси самi себе називали адигами (адиге). Далi - бiльше, з часом назва, черкеси, вживалась нарiвнi з назвою, черкаси, а потiм i витiснила останню. Таким чином, вiдбулося перетворення торкiв на черкесiв. Вже В. Татищев вважав, що черкаси тотожнi адигам. Але, оскiльки наука не стоїть на мiсцi, то вченi почали шукати зв'язки мiж козаками чи взагалi, українцями i черкесами-адигами, тобто чистими кавказцями. I як це не дивно - знайшли! Бiльше того, наукова спiльнота все бiльше схиляється не до тюркського (алтайського) впливу на етногенез українцiв, а до кавказького, в першу чергу конкретно, черкеського (адигського) i аланського (осетинського).
   Почнемо з того, що черкес в лiтописах має назву касог, отже вiд касога до козака - кiлька невеличких крокiв. Iсторик України О. I. Рiгельман ще в XVIII столiттi пише про схожiсть зовнiшнiх рис, одягу, побуту, обрядiв черкесiв i українцiв з низов'я Днiпра. Л. Г. Лопатинський (1842 - 1922) вбачав багато ознак адигського впливу на українську мову, зокрема, закiнчення прiзвищ -ко, слова ненька, тато, хата, таке важливе слово як чумак, аналог якого на черкеськiй мовi, чамок, означає вiзника воза, запряженого волами, адигське хуртис - мiсце, де збираються чоловiки, дало гурт i Хортицю, кош - товариш, дало козацький кош, периох - перешкода, дало порог, гибзе - кобза, i багато iнших, а також ряд прiзвищ, включаючи прiзвище, Шевченко. Дуже велику кiлькiсть українських прiзвищ адигського походження наводить Г.А. Борисенко (детальнiше див. А.А. Максидов. Украинские фамилии адыгского происхождения. http://zihia.narod.ru/ethnic/ukraine.htm). Деякi дослiдники запiдозрюють можливiсть бiльш ранньої експансiї адигiв на пiвдень Русi, так що пiвденнi руси могли мати ще до появи варягiв досить таки потужний адигський елемент. Українськi антропологи Ф.К. Вовк, та його учнi I. Раковський i С. Руденко, а також Д.М. Дяченко, С.П. Сегеда доводять певну антропологiчну окремiшнiсть українцiв серед своїх сусiдiв слов'ян, досить малу диференцiацiю ознак, тобто високу антропологiчну єднiсть, зв'язок з представниками черняхiвської культури, сарматами, аланами i досить незначним монголоїдним впливом.
   Можлива ще одна версiя, яка знiмає протирiччя - торки, про яких достовiрно вiдомо, що вони iснували, насправдi були не алтайського, а кавказького, навiть адигського походження. Втiм, питання "кровi" в контекстi даного нарису не є суттєвими, тим бiльше що iснує також версiя походження козацтва вiд бродникiв.
  
   Суттєвим є те, що пiсля монгольського нашестя якась частина населення осiла в долинi Днiпра, напевно, приблизно в районi нинiшнiх Черкас, причому частина переселенцiв була представниками напiвкочових народiв - умовно говорячи, торкiв (або черкас). Цiлком можливо, що деяка частина бiженцiв повернулася до рiдних домiвок, якщо вони вцiлiли, i стали пiдданими Орди, яких баскаки перерахували i примусили платити данину. Треба сказити, що їх становище не погiршилось порiвняно з князiвським перiодом, (а може й покращало, бо вони лише платили данину, будучи iндивiдуально вiльними, а кiлькiсть землi на одного хлiбороба зросла). Але напевно iнша частина вирiшила дилему по-iншому i залишилась на нових землях. Варто пiдкреслити серйознiсть такого рiшення - на пiдходi була зима (Київ взяли 19 листопада). Як вони переживали зиму це вже iнше питання, але ясно, що то був не мед. (Я думаю, що люди в тi часи мали певний досвiд i переселились в новi мiсця загодя, щоб до снiгу встигнути обжитись, заготовити сiно, збудувати якесь житло i т. д.). Головне, що поступово в долинi Днiпра утворилася i закрiпилася колонiя поселенцiв, серед яких були i торки, i руси. Як говориться, процес пiшов. Звичайно, на заливних долинах Днiпра жити не можна. Але пiсля сходу весняних вод там цiлком можливе землеробство i скотарство. Долина Днiпра в районi Черкас має ширину 15 - 18 км, ширина заплави - до 12 км (цей обширний простiр пiзнiше дiстав назву Великий Луг), в повiнь вода може пiднiматись до 8 м над рiвнем лiта (данi по Києву). Правий берег досить крутий, має висоту в деяких мiсцях до 150 м, порослий лiсом, порiзаний ярами i балками, рiка тече вздовж правого берега. Наявнiсть лiсiв забезпечує будiвельним матерiалом. Так що вже в 1284 роцi на пагорбах правого берега стояло мiсто Черкаси (ясно, що будiвництво також тривало певний час).
   Що необхiдно пiдкреслити? В тих мiсцях утворився сплав людностi, якраз такий, що необхiдний для виживання - скотарi-воїни - торки чи черкаси, а також землероби (особисто вiльнi, що важливо) i ремiсники з Києва i Київщини. Там були прекраснi луги для худоби, чудова земля для злакових рослин, а в долинах - вологi ґрунти для овочевих культур. Як ми знаємо, скотарi не можуть обходитись без рослинної їжi, без виробiв ремесла, а хлiборобам необхiднi тягловi тварини i ремiсники для виготовлення знарядь працi. Воїнський досвiд в тi суворi часи також являв собою необхiдну складову для можливостi виживання спiльноти. Що дуже важливо - не було центральної влади (державностi), бо була необмежена воля, можливiсть пiти на ще неосвоєнi землi, розширювати колонiю, а тому державнiсть в таких умовах не виникає. Крiм того, там були унiкальнi рибальськi i мисливськi угiддя, iдеальнi умови для бортництва. Якщо мiж людьми панує злагода, то в таких умова може iснувати рай на землi.
   Але щоб в нових диких мiсцях створити рай, потрiбно докласти дуже багато зусиль, а може й надзусиль, бо попервах то були умови виживання. Саме в умовах виживання дуже швидко змiнюється усталена ментальнiсть людини в бiк суспiльних цiнностей - взаємодопомоги, вiдповiдальностi, колективiзму, примату спiльного над особистим, бо успiх спiльної справи стає головним фактором виживання окремої особи, (проявляє себе, так званий, кооперативний ефект). Фактично в таких умовах народжується нова людина, якщо вона витримує усi випробування перехiдного перiоду i не втiкає звiдти ближче до "цивiлiзацiї", тобто вiдбувається також певний вiдбiр людських характерiв, а можливо й генетичний вiдбiр. Люди цього нового типу, пiонери i першопрохiдники, в усi часи створювали найголовнiше - моральнi пiдвалини нових соцiальних утворень.
   Повернемось тепер обличчям до Степу, до Дикого поля. А що там дiялось? Що стало з половцями в результатi монгольської навали? Думається, половцi стали не меншою жертвою монголiв, нiж руси, якщо не бiльшою. Руси використовувались монголами, як данники, а половцi, в сучаснiй термiнологiї, як гарматне м'ясо. Армiя монголiв зростала за рахунок включення завойованих кочових народiв, причому використовувала їх безжалiсно. Треба сказати, що ще в двадцятих роках 13 столiття половцi, а також половцi з аланами неодноразово чинили вiдчутний опiр монгольськiй армiї, але остаточно були розбитi в 1223 роцi на рiчцi Калка (разом з руськими силами) i в 1229 роцi на Уралi. Iснують також записи про повстання половцiв на початку 1239 року в районi Поволжя. Близько 70 тисяч половцiв пiшли в Угорщину, але основна маса залишилась в степах пiвдня Європи, увiйшла до складу Золотої Орди i звiсно, хоча б частково була рекрутована до вiйська монголiв. Власне, пiсля того, як армiя кочовикiв дiйшла до суцiльного регiону осiлих народiв, вона перестала зростати, бо втратила можливiсть подальшої рекрутизацiї населення, почала зменшуватись i закiнчила свiй переможний наступ.
   Зазвичай кочовики живуть сiмейно-родинними групами, або невеликими общинами, до 8 сiмей. Наявнiсть небезпеки, або iншої необхiдностi могла спонукати до об'єднання в орди по принципу родових груп. (На думку С. О. Плетньової, розмiр орди мiг досягати 40 тисяч людей). Але коли сiмейно-родинна група або община йшла далеко на кочiв'я в степ, то люди ставали вiльнi, один на один з природою. Отже, коли в травнi 1238 року монгольське вiйсько рушило вiд Козельська по Муравському шляху на пiвдень, назустрiч йому на пiвнiч рухались розрiзненi i розкиданi по степу общини кочовикiв-половцiв. Вiйсько рухалося поволi, бо мало великий обоз з награбованим добром, значна частина якого належала хановi по закону Яси. В якому напрямку рухався обоз сказати важко, бо столиця Золотої Орди, мiсто Сарай-Бату, було засноване тiльки в 1250 роцi. Скорiше за все вiйсько не хотiло вiдходити вiд мети своїх найближчих походiв на Сiверщину i Київщину, тобто воно йшло по Муравському шляху на пiвдень. Поволi рухався обоз, а не саме вiйсько. Окремi загони нишпорили вправо i влiво на сотнi кiлометрiв вiд основного маршруту, вивчаючи обстановку, складаючи карти, "прочiсуючи" територiю. А в цей час кочовi групи половцiв вже "розповзлись" по степу в межирiччях лiвих притокiв Днiпра, i напевно значна частина цих груп "просочилась" через монголiв i продовжила свiй мирний кочовий спосiб життя. На площi лiвобережного степу в бiльш як 100 тисяч квадратних кiлометрiв не є реальним встановити повний контроль навiть силами монгольського вiйська. А Правобережжя на той час ще було взагалi поза контролем монголiв. Враховуючи те, що монголи без всякого сумнiву сприймалися половцями як страшнi вороги, можна бути певним, що правобережнi половцi в межах окремих груп робили все можливе, щоб уникнути включення в структури Золотої Орди. В цьому сенсi спрямованiсть думок i дiй половцiв, русiв i торкiв були аналогiчнi - уникнути грабування, знищення, пiдкорення. Пiдкорення нiколи не буває тотальним, завжди залишаються вiльнi групи, якi знаходять нiшу виживання в найскладнiших умовах, адаптуючись до обставин i ситуацiї. Тож напевно утворилися, а точнiше продовжили iснування групи вiльних, мирних кочовикiв в степах на територiї нинiшньої України. Враховуючи, що кочовики не можуть обiйтись без зерна, дьогтю i виробiв ремесла, а осiлi групи - без солi, то ясно, що в такiй ситуацiї з необхiднiстю виникає натуральний обмiн, чи торгiвля. На фонi геополiтичних подiй свiтового значення не стають меншими i не зникають проблеми сьогодення, пiдтримки iснування, продовження життя.
   Вiдсутнiсть будь-якої достовiрної iнформацiї про тi часи дає волю для iсторичних реконструкцiй, але насправдi ця "воля" має бути жорстко обмежена з одного боку, закономiрностями, пов'язаними в першу чергу з iснуючими на той час технологiями виживання та мiсткiстю середовища, а з iншого боку - простим здоровим глуздом. В українськiй iсторiографiї популярнi двi, можна сказати, мiфологеми. Перша стосується ролi уходництва (збиральництва), як основної в формуваннi козацтва, а значить - українства, наприклад: "Однак незаперечним є те, що саме уходництво i збиральництво започаткували формування перших воєнiзованих угрупувань степової людностi. Це були озброєнi групи, якi об'єднувала спiльна мета: одержання здобичi, засобiв для iснування - i якi дiяли за принципом захист - напад..." (В. Боєчко, А. Чабан. Роль порубiжних територiй у процесi генезису козацтва. Укр. iст. журнал, 1999, N 2). Далi, "Ухо?дники, люди рiзних станiв - селяни, мiщани, бояри i навiть маґнати, якi любили пригоди i ризик та ходили у XIV - XVI столiттях на "уходи" в степ на полювання, рибальство, збирання меду. Уходники походили з сумiжних зi степом, Черкащини, Канiвщини, Київщини, Брацлавщини; йшли навеснi на низ Днiпра, а взимку поверталися до своїх осель. З часом залишалися назавжди в степах, головним чином на Пониззi Днiпра, об'єднувалися в органiзованi ватаги, вiдбивали награбовану татарами худобу в Українi та "ясир", перетворилися на окрему суспiльну верству населення; i їх почали називати козаками". (Цитата з "Енциклопедiї українознавства" В. Кубiйовича). Я не буду довго зупинятись на словах "йшли навеснi на низ Днiпра", бо вийшовши з Києва навеснi i подолавши десь пiд тисячу кiлометрiв по бездорiжжю, десь в кiнцi лiта до низу Днiпра й доберешся. А там ще треба було вiдрiзнити награбовану худобу вiд "рiдної", перш нiж вiдбивати. Звичайно, iсторики мислять масштабно, не те що якийсь селюк, що вирiшив трохи вiдiйти вiд рiдного села i половити рибки, там де її бiльше.
   Якщо звернутись до джерел бiльш наближених до уходницьких часiв, наприклад до записок Михалона Литвина, виданих в 1615 роцi, то можна знайти навiть таке: "А щаслива i рясна Київщина багата i людьми, тому що на Бористенi i на iнших рiках, що впадають до нього, є чимало багатолюдних мiст, багато сiл, жителi яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на човнах, ловити рибу, полювати; з них однi ховаються вiд влади батька, чи вiд рабства, чи вiд служби, чи вiд [покарання за] злочини, чи вiд боргiв, чи вiд чогось iншого; iнших же приваблює до неї, особливо навеснi, бiльш багата нажива i бiльш ряснi мiсця. I випробувавши радостi в її фортецях, вони вiдтiля вже нiколи не повертаються; а в короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедiв i зубрiв. Звикнувши до життєвих негод, вони стають дуже вiдважними. Тому там дуже легко набрати безлiч добрих воїнiв". Текст записок ряснiє такого типу "свiдоцтвами", що кидають тiнь взагалi на достовiрнiсть старовинних "першоджерел", якщо вони не є прямими свiдоцтвами очевидцiв або документами юридичного рiвня. (Треба зазначити, що старовиннi польськi джерела стосовно козацтва ряснiють непослiдовнiстю, протирiччями i вигадками, бо в бiльшостi писались шляхтичами-урядовцями, що не мали безпосереднiх контактiв з козацьким життям i навряд чи могли мати. Огляд джерел дається в роботi Дмитра Вирського, "Дискурс про козакiв", 2005 р.).
   Зупинимось хоча б на питаннях рибалки (не будемо торкатись бортництва, бо це дуже професiональна i складна рiч). Кожен рибалка, не сучасний, а той що займався заготiвлею риби, знає, що основне в рибалцi - це сiль, дуже багато солi. На п'ять пудiв сушеної риби пiде близько пуда солi, бо iнакше рибу в спеку не вбережеш. А пуд солi в тi часи - це справжнє багатство. Друга проблема - захист риби вiд мух пiд час процесу в'ялення, що стає проблемою при значних кiлькостях риби i потребує спецiальних технологiй. (В зв'язку з цим цiкаво пригадати знамениту хронiку Йоахима Бєльського вiд 1597 року, в який вiн пише, що запорожцi сушили рибу без солi. Напевно сам автор не випробував такого методу, бо iнакше би переконався, що риба гарантовано пропаде. Пiзнiший хронiст Павел Пясецкi в 1648 роцi вказує, що запорожцi натирали рибу попелом замiсть солi. Це треба випробувати, а тому я утримаюсь вiд коментарiв. Варто додати, що сiль являє собою також продукт, життєво необхiдний для нормального життя людини). Щодо солiння риби в бочках, то для цього потрiбне бондарне виробництво i знову ж таки, багато солi. А в кого була сiль в тi часи? В того, хто кожного року їздив до моря, чи до соляних родовищ Донбасу, i повертався назад - у кочовика. По-друге, ви пробували вiд весни до осенi харчуватись однiєю рибою? Я пробував на протязi двох тижнiв. Запам'яталось надовго. Хлiбороб не може харчуватись однiєю рибою, чи одним м'ясом. Якщо уходник вирiшував назавжди залишитись на нових землях, а саме цей процес започаткував колонiзацiю степу i виникнення українства, вiн мав починати з хлiборобства, з освоєння землi. Мисливство-збиральництво, як базова технологiя iснування суспiльства, залишились в далекому минулому. (Щодо цього iснує абсолютний критерiй, розглянутий вище - демографiчна мiсткiсть середовища). Вже давно хлiборобство складало ту матерiальну основу, на якiй будувалося все iнше. Зерно може зберiгатися необмежено довго в сухих умовах. Зерно вiдiгравало роль валюти землероба. Худоба i сiль - валюта кочовика. Це є ланки, якi нерозривно зв'язують обидвi цивiлiзацiї. Iнакше вони не самодостатнi. Мiж iншим, наявнiсть солi породила феномен українського енергетичного продукту, без якого важко собi уявити чумацтво (i не тiльки) - сала. Є ще один важливий момент - ментальнiсть хлiбороба не може перетворитися в ментальнiсть мисливця-збирача. Око хлiбороба не витримає споглядання родючого чорнозему, на якому росте одна трава i бур'ян. Вiн почне сiяти. Українство зародилось, виросло i продовжує жити на чорноземах України.
   Друга мiфологема, вiд якої вiддає душком етноцентризму, пов'язана з трактовкою пiвденного i схiдного оточення як однозначно ворожого i агресивного. Словосполучення "хижацький татарський Крим", "невпинна боротьба з степом" i т. д., панують в iсторичних розвiдках. Уявлення, що степ в цей перiод був переповнений "дикими" татарськими загонами, що наче вовки нишпорили, нищили i грабували, слiд розглядати як перебiльшення з чисто економiчних причин. Для досить довгого iснування тих загонiв, в степу просто не вистачало матерiального ресурсу. Число тих, хто грабує завжди має бути значно меншим числа тих, хто виробляє, бо в iншому разi грабунок являтиме собою одноразову акцiю. Основний ресурс степу - рослиннiсть, яку може споживати худоба i цей ресурс породжує кочову технологiю скотарства, як основу степового життя в умовах вiдсутностi землеробства. I в цих умовах демографiчна мiсткiсть степу складає близько одної людини на квадратний кiлометр (максимально - 1,9 людини). А кочовика можна пограбувати тiльки вiдiбравши в нього худобу i самому перетворившись на кочовика, бо запасу м'яса не створиш i на собi багато не понесеш. Як ми вже згадували, епiдемiя чуми середини XIV столiття не змогла пройти з Криму на Русь через Дике поле, що свiдчить про надзвичайно низьку густоту населення в цьому регiонi.
   Пiдкреслимо, що кочовi групи з 4-х до 8-ми сiмей нiколи i нiде не являли собою загрози, тим бiльше для життя. Кочовики, як бiльшiсть людей, зацiкавленi в мирнiй кооперацiї з осiлими людьми. На мою думку, першими чумаками, або "солениками" були власне кочовики, бо для них подорожi вiд моря до степового порубiжжя були постiйною практикою, i акцент на сiль, як на дiйсно цiнний товар, був цiлком природний. Цiлком вiрогiдно, що дехто з кочовикiв вирiшив спецiалiзуватись на перевезеннi солi, i скорiш за все перших чумакiв-українцiв супроводжували чумаки-татари, бо не так просто, як це здається iсторикам, прокласти шлях за тисячу верст в невiдомi краї, без найменшої гарантiї, що тебе там зустрiнуть, як людину. Чумацтво - це надзвичайно серйозна справа. Як нам повiдомляють iсторики, першi чумаки появилися в XV столiттi. А хiба люди двiстi рокiв до того сидiли без солi? Таким чином, перша соцiальна група - вiльнi скотарi-кочовики, жодної загрози не являла i бiльше того, була включена в систему господарських вiдносин, як необхiдний елемент. М.Є. Слабченко в своїй роботi "Органiзацiя народного господарства України вiд Хмельниччини до свiтової вiйни" пише, що навiть в бiльш пiзнi часи XVII - XVIII ст., коли Вольностi запорозькi боронилися вiд татар, отари татарськi i запорозькi спокiйно i мирно спiвiснувати в степу, бо мiсця хватало всiм, а сутички мiж татарами-пастухами i сiчовиками були рiдкiстю. Може для цього були також iншi причини, окрiм природної миролюбностi запорожцiв? Крiм того Слабченко посилається на документальнi свiдоцтва преп. Теодосiя, "що вже вiд 1530 року вiдомi постiйнi осади в Вольностях: Самар, Монастирище, Звонець i iншi". (Том 5, вип.2, стор. 172). Мабуть цi мiстечка ще до того мали певну iсторiю. На чумацьких шляхах повиннi були виникати дiловi мiстечка в районi переправ, водних джерел, на перетинi торгових шляхiв, де чумаки разом з волами могли вiдпочити, запастись водою, наладити реманент, щось прикупити. Така ситуацiя типова для всiх часiв i усiх народiв. I в усi часи люди розумiли хто є хто.
   Загрозу може являти тiльки органiзацiя, яка свою дiяльнiсть спрямовує на вiдповiднi дiї. Такi органiзацiї можуть бути двох типiв - невеликi органiзованi групи (банди, шайки, зграї, ватаги), а також якiсно iншi i найбiльш небезпечнi - державнi, чи напiвдержавнi утворення. Банда - це група людей, що фiзично iснують виключно за рахунок грабунку. Фактично, бандити являють собою паразитуючий клас. В степах бандити грабували всiх, кого мали можливiсть пограбувати, чи з кого могли мати якийсь прибуток. Тобто вони були небезпечнi i для осiлих людей, i для кочовикiв, i для торгових караванiв, i для жителiв мiст - це було необхiдне i невикорениме зло, що було в усi часи i в усiх народiв. (Можна бiльш детально уявити собi ситуацiю, почитавши хоча б статтю Л. Февра "Торговець XVI столiття". Вона є в збiрнику робiт Февра "Бои за историю", 1991 року). Бандит - це ментальний тип агресивного паразита, який завжди iснує серед того рiзноманiття базових ментальних типiв, якими бог нагородив людство. Людина стає воїном, хлiборобом, ремiсником чи бандитом не тiльки тому, що вона попала в вiдповiднi соцiальнi умови, а перш за все тому, що до цього кличе його душа, iррацiональна потреба. Виникає те, що ми назвали термiном, немотивована активнiсть. А тому бандитизм не знає етнiчного чи станового вимiру. З тою ж самою ймовiрнiстю банди можуть виникати як в середовищi кочовикiв, так i в середовищi осiлих людей (українськi розбiйники звались лугарями). З бандитизмом боролися всi держави, включно з "хижацьким Кримом", бо банди заважали торгiвлi. (Бандитам мала можливiсть протистояти вже чумацька валка завдяки наявностi возiв, з яких можна було швидко утворити своєрiдну фортецю. I ця технологiя оборони напевно має кочове походження. Пiзнiше цей досвiд був творчо використаний в специфiчнiй козацькiй технологiї ведення вiйни, що забезпечувала можливiсть успiшного протистояння ударним силам польської гусарiї). Життя в умовах можливого нападу банд формує вiдповiднi форми соцiальних вiдносин i вiдповiднi якостi людей, що живуть в таких умовах - виживає той, хто вмiє захищатися. Але треба ще раз наголосити - банди можуть iснувати тiльки там, де є певний рiвень економiчного життя. (Промовка, "бандит з великої дороги", свiдчить, що на малих дорогах, або взагалi без дорiг бандитам нема чого робити).
   Нарештi - держава. Держава - це вже серйозно, особливо, якщо вона має "хижацькi" намiри. Держава - це органiзована сила, головна функцiя якої - ведення вiйни. Наявнiсть державностi якiсно змiнює характер вiдношень, як всерединi держави, так i з сусiдами. Як ми вже згадували, першу спробу створити незалежну вiд Золотої Орди державу в пiвнiчному причорномор'ї робив беклярбек Ногай, починаючи з 1270 року. Але близько 1300 року був розбитий ханом Золотої Орди Токтою, (причому значну частину армiї Токти складали руськi вiйська), i цiлiснiсть Золотої Орди була вiдновлена. Через сто рокiв почався розпад єдиної iмперiї на кiлька ханств. Вже на початку XV столiття Кримське ханство було фактично незалежним, а в 1441 р. (за iншими даними - в 1449 р.) - юридично незалежним.
  
   Щодо населення Кримського ханства - цiлiсної картини до цього часу не iснує. За свiдченням Евлiя Челебi 1660 року, татари мали 12 мов i розмовляли за допомогою перекладачiв. Напевно, там був конгломерат кочових народiв. Осiле населення було тiльки на узбережжi, а також в Кримських горах, де воно займалось садiвництвом i не призивалось в армiю. Кочовики пiвнiчного причорномор'я називали себе ногаями, чи ногайцями, напевно, в честь беклярбека Ногая. Найскорiше, то були в основному, половцi з залишками торкiв i печенiгiв. Не зовсiм ясний їх зв'язок з ногайцями, що кочували в пiвнiчно-схiдних регiонах Прикаспiю. Вважається, що тi ногайцi складалися з половцiв, печенiгiв i хозарiв. Пiд тиском калмикiв вони переселилися в 1715 роцi на Кубань, а в 1728 роцi - в Пiвнiчне причорномор'я. Влiтку 1774 року був пiдписаний Кючук-Кайнарджийський мирний договiр мiж Росiйською i Османською iмперiями, згiдно якого проголошувалась незалежнiсть Кримського ханства i передача "татарському народовi" вiдповiдних земель в Пiвнiчному причорномор'ї. Цей договiр виявився брехливим i цинiчним, втiм, як i все, що написала, пiдписала чи узгодила Велика Катерина. (Аналогiчно спрацював цинiчний "Трактат про вiчну дружбу" 1768 року, згiдно якого Катерина гарантувала нерушимiсть кордонiв i внутрiшнього устрою Речi Посполитої. Через чотири роки її почали рвати на шматки, в першу чергу - Росiя). В 1783 роцi Крим був анексований, вiдразу ж був проголошений манiфест про лiквiдацiю державностi причорноморських народiв, а самi цi народи манiфест зобов'язував переселитися за Урал. Виконувати зобов'язання був посланий улюбленець Катерини, генералiсимус Суворов, який для початку вирiзав 5 - 7 тисяч ногайцiв, а далi процес "переселення" пiшов простiше. Великий народ перестав iснувати. (До речi, аналогiчну пам'ять залишив про себе генералiсимус на литовських i польських землях. В Литвi Суворовим лякали маленьких дiтей, а вулиця Суворова в Вiльнюсi (зараз Л. Сапєги) була в числi перших, яким вернули старi назви).
   В часи Кримського ханства ногайськi причорноморськi орди були в васальнiй залежностi вiд Криму, сплачували подать натурою i поставляли в кримське вiйсько оговорену кiлькiсть воякiв. Тi хто залишились, повиннi були утримувати воїнiв i їх господарство, за що отримували частину здобичi. Армiя ханства складала близько 80 тисяч вершникiв, в тому числi 3 тисячi особистої гвардiї хана. Особливостi вiйськової тактики кримського вiйська детально описанi у Боплана.
  
   В 1475 роцi Кримський хан Менглi-Гiрей (Ґерай) став васалом туркiв i вступив в союз з Москвою. На прохання Iвана III Менглi-Гiрей в 1484 (за iншими даними - в 1482) роцi вдарив по Києву i київський землi. Спалив Київ, спустошив Київщину, багато народу знищив i забрав в полон. (Золотий потир i дискос з Софiївського собору були вiдправленi союзнику в Москву). На думку Глiба Iвакiна, Київ цього разу потерпiв бiльше нiж 1240 року пiд час навали монголiв. Наступною жертвою стало Подiлля (втiм, за iншими джерелами Подiлля стало першою i дуже страшною жертвою нападу 1474 року), 1488 року - знову Київщина, 1490 - Волинь i Холмщина - до кiнця столiття Україна пережила ще чотири набiги. На протязi XVI столiття вiдбулося 22 напади, в XVII-му - напади продовжувались до 1644 року, вiдбулось 14 нападiв. Крiм того вiдбулося ще багато менших походiв окремих беїв за ясиром. Нема сумнiву, що степ був наповнений розвiдувальними групами i шпигунами. То були чорнi роки України. Власне оцi 160 рокiв майже безперервної агресiї сформували образ хижака-татарина, що узагальнив iсторичнi уявлення про вiдносини мiж степом i руським порубiжжям. За цей перiод в Кримському ханствi сформувався паразитичний вектор розвитку, коли грабiжницькi технологiї i торгiвля живим товаром, стають суттєвою складовою економiки. Але паралельно з тим продовжувалась досить жвава торгiвля з Кримом - в основному, зерно йшло в обмiн на сiль.
   Таким чином, по вiдношенню до татар (точнiше, пiвденних кочовикiв) маємо вiдносно стабiльний перiод в 244 роки, вiд 1240 до 1484-го, за одним винятком - набiгом золотоординського емiра Єдигея на Київщину в 1416 роцi. Думається, що порубiжжя цей напад не торкнувся, знову ж таки внаслiдок технологiї татарських набiгiв, якi були дуже цiлеспрямованi, детально продуманi i надзвичайно швидкi. Тобто ми маємо iсторично суттєвий промiжок часу, два з половиною столiття, коли на порубiжжi в вiдноснiй iзоляцiї в умовах взаємодiї двох цивiлiзацiй формувалася певна соцiальна група. Тогочасна iсторiя нiчого нам не каже про тi часи, бо вона фiксувала тiльки значнi подiї, а мирне, тим бiльше iзольоване життя не давало для iсторiї жодної поживи. (Хiба що вона була тiльки для iсторичних анекдотiв i нiсенiтниць). Що за народ сформувався на тому порубiжному Поднiпров'ї, а так само на Побужжi? Напевно, це були вже українцi, або для однозначностi назвемо їх, первiснi українцi, а вiдповiднi землi порубiжжя - первiсна Україна. Десять поколiнь, рахуючи вiд перших поселенцiв, термiн бiльш нiж достатнiй для формування нового етносу. (До речi, за цей же перiод сформувалась маса нових кочових етносiв, включаючи кримських татар). Чим же вiдрiзнялись українцi вiд русiв? Генетично - наявнiстю певної частини кровi кочовикiв (торкiв чи черкасiв, ногайцiв, татар, а може й адигiв), домiшаної до кровi русiв-полян, але головна вiдмiннiсть була ментальна - це були вiльнi люди, на мовi кочовикiв - козаки. Про переважання руської складової в кровi первiсних українцiв свiдчить землеробська культура, як основна, осiлiсть, i нарештi мова. Про наявнiсть кочової складової свiдчить наявнiсть елементiв кочових технологiй, зокрема напiвкочове скотарство, чумацтво, висока мобiльнiсть, що характерно - сезонна ("А вже весна, а вже красна,/ Iз стрiх вода капле,/ Молодому козаковi/ Мандрiвочка пахне.") i знову ж таки, мова, особливо в елементах, що стосуються козацтва.
   Говорячи про українцiв чи українство, треба загострити увагу на тому фактi, що воно утворювалось власне на вiльних порубiжних землях, i навiть коли воно стало поширюватись, то мiста i перш за все, Київ продовжували (з бiльшим чи меншим успiхом) розвиватись в традицiях Київської Русi i там не могло бути мови про українство. (Детально iсторiя Києва пiсля нашестя монголiв розглянута, наприклад, в роботах Г.Ю. Iвакiна. Вiн робить такий заключний висновок: "Київ трагiчного 1240 р. не був повнiстю знищений, не вiдбулося змiни населення або культури. Iсторичний розвиток мiста не був надовго перерваний, а продовжував розвиватись на ґрунтi давньоруських традицiй, але у нових iсторичних умовах", Iсторичний розвиток Києва ХIII - середини ХVI столiть, 1996 р.). Українство було зовнiшнiм фактором по вiдношенню до мiст, бо мiста завжди жили своїм дещо окремим життям. Окремiшнiсть мiст по вiдношенню до села являє собою загальне правило - iнший тип технологiї породжує iнший тип соцiальних вiдносин. Таким чином, на протязi досить довгого часу паралельно iснували традицiйна Русь (точнiше, утворення, що розвивалось на традицiях Русi) i зовсiм нове соцiальне утворення на порубiжжi, Поднiпров'ї i Побужжi. Нема сумнiву, що вони досить iнтенсивно взаємодiяли, бо мiста були центрами ремесла i з другого боку, мали потребу в солi, рибi i iнших товарах. (Збереглися iсторичнi документи, щодо митних зборiв з товарiв, якi прибувають до Києва). Переважання одної з двох тенденцiй, традицiйної руської i нової вiльної української на певному iсторичному етапi почало залежати вiд зовнiшнього фактора - наявностi агресивної i досить специфiчної сили - Кримського ханства. I в цих умовах українство проявило свої значно бiльшi адаптацiйнi можливостi, що взагалi характерно для вiльних соцiальних утворень.
   Чому первiснi українцi спромоглися залишитися вiльними? Напевно, тодi була сформована соцiальна органiзацiя, яка потiм проiснувала майже до кiнця XVIII столiття i базується прямо на традицiях кочовикiв - народ-вiйсько (з деякими особливостями, на яких ми зупинимось пiзнiше). Це могла бути органiзацiя тiльки соцiально вiльних людей. Першими "козаками" були люди, що мали вiйськову пiдготовку - торки (черкаси). Вони створили щось на зразок гвардiї - прообразу майбутньої сiчi, де могли проходити вiйськову пiдготовку мирнi землероби. Така органiзацiя забезпечувала можливiсть самооборони хлiбороба в умовах Дикого поля без наявностi княжої дружини. Це могла бути оборона вiд невеликих банд, але на тi часи цього було достатньо. Другим фактором - була наявнiсть необмеженої кiлькостi землi i третiм - досить лiберальна полiтика Литви, до якої вiдiйшли цi землi пiсля 1362 року - полiтика невтручання у внутрiшнi дiла на приєднаних територiях, а реально - неможливiсть встановлення дiєвого контролю на обширних i диких територiях. Цей фактор пiдкреслює Д. Яворницький: "Рiч у тому, що українська народнiсть, вихована на вiчевому ладi, самосудi й самоуправлiннi, лише згодом потрапила в залежнiсть до Великого Литовського князiвства i ще не зовсiм увiйшла в колiю його державних порядкiв, тому й потягнулася на вiльнi, нiким не зайнятi мiсця, i природно могла прагнути воскресити у своїй пам'ятi "давно померклi iдеали" суспiльного ладу на основi повного самоуправлiння, i так само природно могла прагнути повторити їх на нових землях, вдалинi вiд феодально-аристократичних порядкiв Литви й Польщi. I справдi, Запорiжжя з його товариством, виборнiстю старшин, вiйськовими радами, спiльним скарбом, загальною для старшин i простого козацтва їжею, окремими куренями -- все це тi самi громадсько-вiчовi порядки давнього пiвденноруського життя, лише на найвищiй стадiї розвитку".
   Органiзованi напади Кримського ханства, починаючи з кiнця XV столiття, спонукали до виникнення бiльш органiзованих i централiзованих форм спротиву агресiї, але побудованих на тих самих принципах. Ця форма органiзацiї - Сiч, де постiйно жила, скажiмо, гвардiя, плюс величезнi площi землi, де хазяйнували вiльнi сiмейнi козаки, що мали обов'язок служити в вiйську i утримуватись на власний кошт, а також простi селяни, створювала економiчну i вiйськову самодостатнiсть i проiснувала аж до її руйнацiї Катериною II. (На момент руйнацiї була вже очевидна еволюцiя Низового вiйська до системи фермерських господарств, що могло перетворити Низ в процвiтаючу країну, але спрямованiсть Катерини на побудову добре керованої полiцейської держави i бажання задушити всякi прояви народної волi призвели до введення крiпацького стану).
   Така козацько-селянська форма соцiальних вiдносин виявилася дуже стiйкою i могла iснувати вже без Сiчi, вона поширювалася i вiдтворювалася на нових землях i витiсняла старi руськi типи вiдносин, вона створила нову ментальнiсть - ментальнiсть свободи, яка спромоглася знищити феодальнi форми панування в революцiї 1648 року i утворила українську нацiю. Необхiдно пiдкреслити, що така унiкальна в iсторiї людства стiйка форма соцiальних вiдносин, яка забезпечила на той час найбiльший рiвень iндивiдуальної свободи людини в Європi, могла виникнути в результатi досить довгої еволюцiї в досить специфiчних умовах поєднання цiлого ряду факторiв - соцiокультурних, етнiчних, демографiчних, природних, ментальних.
   Iсторiя дає нам можливiсть простежити, як формувались суспiльства на нових землях в Новi часи. Ми маємо один-єдиний приклад утворення егалiтарного соцiуму - в Новiй Англiї в першiй половинi XVII столiття. В усiх iнших мiсцях виникало рабство, безжалiсна експлуатацiя людських i природних ресурсiв. Демократизм Нової Англiї поступово поширився майже на всю Пiвнiчну Америку, знищивши рабство, i йому нiщо не могло протистояти, бо в його основi була iдея свободи. Так само поширювалось українство з дикого i нiкому не вiдомого куточка землi, але на вiдмiну вiд Америки, воно зустрiло потужне протистояння органiзованих державних сил, якi вiдповiдним чином деформували процес самостiйного розвитку. Тому подальший розвиток українства можна розглядати як процес адаптацiї тої первiсної форми, що була створена на порубiжжi, до нових умов.
  

2.2. Козаччина.

  
   Надiя в бозi, а сила в руцi.
  
   Перша документальна згадка про козакiв зафiксована 1492 року у листi Великого князя литовського Олександра Казимировича до хана Менглi-Гiрея, в якому йдеться про напад з метою грабунку на галеру хана пiд Тягинею. (Мається на увазi Тягиня в пониззi Днiпра в районi нинiшнього Берислава. Там iснувала Вiтовтова митниця, що була на той час захоплена Кримом, i двi переправи через Днiпро - Таванська i Тягинська, через якi мали можливiсть переправлятись татарськi вiйська). Мова йшла про козакiв канiвських i черкаських, що прийшли Днiпром. Щоправда, не зрозумiло як прийшли - водою чи по узбережжю. Згiдно листа вони взяли купу грошей i статкiв, що були на суднi (човнi?), зруйнували судно, крiм того взяли кiлькох волiв, десяток коней, i забрали в полон чотирьох людей.
   Тягиня на той час являла собою фортецю з певною вiйськовою залогою. Воли, вкраденi козаками, пересуваються по сушi зi швидкiстю 2 -3 версти на годину. Як могла татарська залога допустити втечу козакiв, i куди тi козаки могли податися з таким обозом? Тут трохи не сходяться кiнцi. Найскорiше, козаки спустилися до Тягинi по водi, де вони могли атакувати галеру, що стояла на рейдi. Пiсля цього частина козакiв пiшла вверх по Днiпру на веслах, а друга частина - по сушi з кiньми. Питання щодо волiв - дуже сумнiвне. До чого я це все веду? Мова йде про наявнiсть у козакiв досить великих човнiв типу, чайка. Якщо такi човни були, то це вiдразу свiдчить що цi козаки не могли бути з Канева чи Черкас, вони повиннi були походити з мiсць нижче непроходимих порогiв. Це означає, що на той час зона розселення козакiв дiсталася до Запорiжжя i бiльше того, вони там вже мали обживатись на протязi досить довгого часу, щоби були в змозi створити таку технологiчно складну рiч, як чайка. В будь-якому разi, на 23 роки пiзнiше, в 1515 роцi запорозькi козаки на 32 чайках здiйснили напад на Очакiв, що в гирлi Днiпра. Це вже була флотилiя. Таким чином, в кiнцi XV-го - на початку XVI-го столiття, задовго до Дмитра Вишневецького iснувало об'єднання козакiв, яке зараз ми називаємо словом, сiч, причому вже за порогами. (Д. Яворницький датує початок утворення запорiзького козацтва 1471 роком). Сама активiзацiя козацтва i початок їх агресивних дiй корелює в часi з початком агресивної полiтики Кримського ханства щодо Русi. (Але я продовжую утримуватися думки, що козацтво до описуваних подiй мало пройти досить довгу еволюцiю). Крiм того, викладенi факти дозволяють зробити ряд суттєвих висновкiв.
   По-перше, що козаки вмiли будувати великi човни. А це - досить серйозна справа, пов'язана з вiдповiдними технологiями. Так, щоб зiбрались хлопцi-молодцi i склепали човника завдовжки 15 - 20 метрiв i шириною 4 метри для морських походiв, то це є повна фантастика. Тут працює принцип, який я назвав би, тяглiсть (безперервнiсть, спадкоємнiсть) технологiї. Справа в тому, що порушення безперервностi технологiї приводить до втрати iнформацiї, без якої реалiзацiя даної технологiї стає неможливою. Кожна технологiя народжується, як результат певного iсторичного безперервного процесу поступового вдосконалення найпершої пiдставової iдеї. (Прикладом може бути всiм вiдомий розвиток iдеї автомобiля чи велосипеда на протязi XX столiття). Iсторiя людства переповнена прикладами втрати технологiй, культур, наукових шкiл, що були викликанi порушенням тяглостi. В тi далекi часи ситуацiя була ще гострiшою, бо вiдсутнiсть документальної фiксацiї технологiй призводила до необхiдностi безпосереднього контакту учителя i учня, безперервностi цих контактiв задля передачi технологiчних прийомiв i знарядь працi. Значить, козацька чайка є родом з домонгольської Русi. I напевно на таких чи подiбних чайках кияни тiкали з мiста в 1240 роцi, причому серед них були майстри по виготовленню чайок, i технологiя їх виготовлення була навiть вдосконалена - чайки стали придатними для подолання порогiв.
   Чому робиться такий висновок? Дуже просто - є ще один нащадок тих давнiх часiв - новгородський ушкуй, що має таку ж саму конструкцiю i ту ж саму технологiю виробництва тiльки дещо меншi розмiри (бо не був пристосований до моря). А новгородськi ушкуйники безперервно плавали по Волзi i грабували мiстечка Золотої Орди. Очевидно, предки чайки i ушкуя знаходились там же само, в спiльнiй державi, в Київськiй Русi. Напевно, вони сягають корiнням варязьких часiв - варяги знаменитi мореплавцi, що досягли Iсландiї i Гренландiї, а їх нащадок Олег, як вiдомо, ходив на човнах на Царгород. Зухвальство, з яким запорожцi на чайках грабували Туреччину i нападали на турецькi галери свiдчить про наявнiсть певних традицiй ведення вiйськових дiй на морi. Тяглiсть технологiї дозволяє стверджувати, що чайки (незалежно вiд їх конкретної назви) вироблялися безперервно, незважаючи на монгольську навалу. В першу чергу вони могли використовуватися як транспортний засiб, бо Днiпро являв собою iдеальну i безпечну транспортну артерiю, а разом з його притоками - з'єднував значну частину Русi. Тобто логiчно допустити, що пiсля монгольської навали життя продовжувалося в усiх його вимiрах, i навiть бiльше - пiшла експансiя русi на пiвдень. (Ще один, етимологiчний момент: новгородська назва ушкуя - шайка, вiд якої до чайки один невеличкий крок. До речi, назву, шайка, зберегла посудина для води в банi).
   Власне цей факт, що першi запорожцi, так само як i ушкуйники, використовували вiйськову технологiю, типову для варягiв, i аж нiяк не типову для кочовикiв, свiдчить про дуже велике, (а може й вирiшальне) значення руської складової в ґенезi козацтва i що ця ґенеза мала дуже глибоке iсторичне корiння. Причому, ця складова досить iнтенсивно розвивалась - в 1559 роцi вiдбувся знаменитий вже морський, Кримський похiд бiльш як на 150 чайках, з взяттям Кафи i звiльненням полонених, а в 1576 роцi козаки пройшли через Чорне море i напали на турецький Синоп. Пiсля цього турецькi походи вiдбувалися систематично. Навiть пiсля лiквiдацiї Сiчi у 1775 роцi козацька флотилiя продовжувала успiшно використовуватись, зокрема при взяттi Iзмаїла в 1794 роцi i фортецi Хаджибей (Одеса) в 1794.
   По-друге, сам факт iснування чайки на козацьких землях говорить про досить високий рiвень технологiй, взагалi. Уявiть собi, що в тi часи значило, хоча б, напиляти дощок, чи накувати цвяхiв. На щастя, до нас дiйшли записи Боплана, в яких вiн описує ту дивовижну, навiть для наших часiв, швидкiсть, з якою бригада козакiв виробляла чайки. (Перед походом 80 - 100 чайок виготовлялись за два-три тижнi). Людинi, що хоч трохи мала справу з технологiєю, а не тiльки з архiвними документами, не важко уявити, що значило в тi далекi часи зробити, наприклад, воза, бочку, упряж, сiдло, косу, серпа, ножа, бритву. (Козаки, як вiдомо, голилися, на вiдмiну вiд росiян, що почали голитися лише при Петрi, та й то тiльки дворяни. Чоловiки, якi трохи уявляють, що таке голiння бритвою, можуть гiдно оцiнити наявнiсть бритви у козакiв).
   Iснування розвиненої технологiчної складової також свiдчить про переважання руської складової козацтва. В цьому вiдношеннi суттєво, що козаки краще вправлялися з возом, нiж з конем. Власне вiз - основний "засiб виробництва" хлiбороба, став основною вiйськовою машиною спочатку чумакiв, а потiм козакiв. Саме з возiв вони пiзнiше робили рухомi фортецi, з поза яких знищували непереможну крилату польську гусарiю, ударну силу, яка проламувала бойовi порядки ворожої кiнноти чи пiхоти концентрованим списовим ударом. Ту гусарiю, що не мала собi рiвних, вважалась непереможною i стримала невпинний рух Османської iмперiї по Європi. "Де найбiльше козаки проявляють спритностi та доблестi, так це б'ючись у таборi пiд прикриттям возiв (бо вони дуже влучно стрiляють з рушниць, якi є їхньою звичною зброєю), обороняючи цi укрiплення; вони непоганi також на морi, але верхи на конях вони таки не найкращi. Пригадується, i я сам це бачив, як бiля двохсот польських вершникiв змусили тiкати 2000 їхнiх найкращих воїнiв" (Боплан). I ще одна цитата з Боплана, що стосується козацтва: "Зрештою, правду сказати, вони взагалi розумiються на усiх ремеслах, хоча однi бувають бiльш вдатними, нiж iншi у тих чи iнших заняттях; трапляються й такi, чиї знання у порiвняннi з загалом значно ширшi. Одне слово, всi вони досить розумнi, але зосереджуються лише на корисному i необхiдному, головним чином на тому, що пов'язане з сiльським життям". Тобто в даному випадку маємо справу цiлком певно з ментальнiстю хлiбороба, що проявляє себе i в мирному життi (натуральне господарство) i в вiйську, де козаки, як усi простi люди "вiд сохи", покладаються бiльше на здоровий глузд i селянську кмiтливiсть, нiж на "лицарство". Значить, можемо дiйти висновку, що козаки мають переважно руське, хлiборобське корiння.
   Нарештi, якщо козаки могли виготовляти чайки, то це свiдчить про наявнiсть тiсних зв'язкiв мiж козацтвом, Запорiжжям i взагалi, первiсною Україною з одного боку i мiстами Русi з iншого. Перш за все - з Києвом, як центром ремесла, де можна було придбати необхiднi знаряддя працi, зброю, а також залiзо, смолу, тканини, i т. п., а зi свого боку продати надлишки зерна, рибу, сiль. Цi контакти, а також наявнiсть значної кiлькостi уходникiв, започаткували як мiграцiї людей на україни, так i зворотний процес - поширення українства.
   Якщо козаки вже в 1492 роцi напали на галеру, то це однозначно свiдчить, що на цей час вони вже пройшли певну i досить довгу еволюцiю як вiйськова сила, вже мали достатньо впевненостi i зухвалостi, щоб здiйснити таку операцiю. I тут виникає питання - чи могли уходники, в основному селяни, а також поселенцi на окраїнних землях перетворитися на козакiв? Як пише Д. Яворницький "Населення, ставши вiч-на-вiч з войовничим азiатом-вершником, хочеш не хочеш, засвоювало всi бойовi прийоми i саму назву козака". Зауважимо, що орди нападали в переважнiй бiльшостi не на напiвпорожнi окраїннi землi, а на Київщину, Подiлля, навiть Волинь, де було чого грабувати, i чомусь тамтешнi селяни не засвоїли їх бойовi прийоми i назву. (Я взагалi не можу собi уявити, щоб люди взяли собi назву ворога). З iншого боку, в польськiй iсторiографiї переважає думка, що козацтво походить вiд крiпакiв, що тiкали вiд поборiв, всякого роду злочинцiв, пригноблених слуг, неправедно осуджених, яких в першiй половинi XVI столiття зорганiзував теребовлянський староста Претвiч (Prittvitz, нiм.), створивши вiйськову спiльноту для захисту вiд татар. Втiм, вмовчується, яким чином славний Претвiч вiдловлював нещасних бiженцiв i перетворював на мужнiх козакiв.
   Справа в тому, що козаком по духу треба народитися. Життя може заставити хлiбороба стати козаком по необхiдностi, вийти з косою проти банди нападникiв, але це для нього буде екстремальна ситуацiя, яка жодним чином не приверне його до вiдмови вiд усталеного сiльського життя i не перетворить на козака по духу, козака, який вiдчуває потребу в смертельному ризику, що без нього життя здається йому прiсним i безсенсовним. Природа людини сама робить вiдбiр - кому козакувати, кому орати i сiяти, кому вправлятися з ремеслом. Вiйськовий найманець нiколи не стане землеробом, а землероб - вiйськовим найманцем. Але для реалiзацiї природної схильностi, немотивованої активностi, потрiбнi умови, коли є попит на вiдповiдну активнiсть i можливостi для її реалiзацiї, тобто в даному випадку - наявнiсть бодай якоїсь вiдповiдної органiзацiї. Умови вiльного життя i наявностi свободи вибору спонукають до бiльш адекватної стратифiкацiї суспiльства, коли людина може знайти собi нiшу, що краще узгоджується з його характером чи душевною схильнiстю. То ж не випадково виникає розподiл працi, як найбiльш ефективна форма органiзацiї суспiльства. Але люди - воїни за покликанням, нiколи не були бiльшiстю в суспiльствi. Бо воїнiв комусь треба годувати i споряджати.
   Немає сумнiву, що частина уходникiв i втiкачiв була iнкорпорована в козацтво. Можливо, вони склали значну масу козацтва. Але сумнiвно, щоб уходники i втiкачi започаткували козацтво, як це стверджує уходницька теорiя. З уходникiв i втiкачiв може утворитись банда, а не вiйськова органiзацiя. Банда не почне виробляти чайки i не буде вживати татарськi назви для всього, що стосується козацтва. I Претвiч спiвпрацював з вже сформованим козацтвом, це очевидно по хронологiї його дiяльностi, тобто автохтонна теорiя, згiдно якої виникнення козацтва є результатом вiдповiдної державної полiтики тогочасного уряду, також не витримує критики. Бо козацтво має всi ознаки спiльноти, що є продуктом самоорганiзацiї, а не являє собою урядову iнституцiю. Справа в тому, що козацтво являло собою самодостатнє утворення, чого не буває в державнiй системi. Козаки були будiвельниками (самi будували укрiплення i житло), ремiсниками, землеробами, кочовиками, рибалками-мисливцями, купцями, нарештi, воїнами. Таке утворення не може виникнути вiдразу, воно може бути лише результатом досить довгої еволюцiї.
   Сама постановка питання про виникнення чи утворення козацтва є не зовсiм правомiрною. Навряд чи можна вказати перiод в iсторiї, до якого козацтва ще не було, а пiсля якого - ось воно, вже готове. Напевно це був багатовимiрний еволюцiйний процес трансформацiї i адаптацiї первiсної спрямованостi суспiльства на самозахист, що, як ми зауважили вище, почався безпосередньо перед монгольською навалою i в якому суттєву роль вiдiгравала кочiвницька складова, хоча там не могло обiйтись без утiкачiв бояр i великої маси землеробiв i ремiсникiв. Нове суспiльство, що складалось на тих первiсних українах, було зобов'язане мiстити i утримувати в собi вiйськову складову, як необхiдну умову виживання, а її конкретна форма залежала вiд умов зародження i подальшого розвитку. По мiрi розширення зони розселення спiльноти i створення самостiйних осередкiв, окремi форми козацтва могли мати регiональну специфiку як в технологiчному планi (переважання, умовно говорячи, кочового "верхового", селянського "возового", чи рiчкового "варязького" типу), так i в формах вiдношень всерединi суспiльства i з сусiдами. (Скажiмо, Яворницький подiляє козакiв на низових, або запорожцiв i городових, що жили в мiстах). Розширення i поповнення лав козацтва не могло вiдбуватись без включення селян, як основної складової тодiшнього суспiльства, а також уходникiв i втiкачiв. (Роль втiкачiв могла стати суттєвою пiсля початку польської колонiзацiї Русi). Напевно на перших порах кочовики (торки чи черкаси), як вiльнi люди i професiональнi воїни вiдiгравали вирiшальну роль в становленнi козацтва, бо назви козацької старшини, (а це дуже важливо), назви озброєння, збруї, одягу, коней, страв, обладнання - усi мають походження вiд кочових народiв. (Може вiд них пiшов i козак Мамай?) А далi почалася еволюцiя цього ядра, iнкорпорацiя в нього мiсцевого i прибулого населення, формування структури i органiзацiї, традицiй, взаємодiї з зовнiшнiм свiтом тощо. Напевно в козацтвi, поряд з кочовою i селянською складовою, була також князiвсько-варязька, боярська, польсько-шляхетська, ремiснича i навiть духiвнича складовi. Там усе йшло в дiло i все згодилось. На кiнець XV-го - початок XVI-го столiття, коли з'являються документальнi свiдоцтва про козацтво, воно вже вступило в нову фазу свого розвитку - перетворилося в козацьке вiйсько.
   Iснують погляди на козацтво, навiть серед поважних iсторикiв, як на дещо iзольований елiтний стан, своєрiдну шляхту, що зверхньо вiдносилась до землеробiв, а при нагодi використовувала селян в якостi "гарматного м'яса". Треба вiдразу зауважити, що iзоляцiя, становi бар'єри - це те, що створює i на чому тримається держава, i що є ознакою держави. Козацтво являло собою бездержавне i антидержавне утворення, може за винятком пiзнього перiоду Гетьманщини. Для мене очевидно, що селяни, а ширше - народ, були невичерпним джерелом поповнення козацтва, а це значить, що мiж козацтвом i "народом" iснував органiчний зв'язок i вiдповiдний характер вiдносин. Якби вдалося порахувати втрати серед козакiв за перiод майже безперервних вiйн XVI-го i першої половини XVII-го столiття, то отримана цифра була би жахлива. А разом з тим загальна кiлькiсть козацтва за цей перiод не тiльки не зменшилась, а багатократно зросла. В подiї Хмельниччини влилося близько 200 тисяч воякiв, це дiйсно була всенародна революцiя. Очевидно, що iснував ефективний i постiйно дiючий механiзм добровiльної iнкорпорацiї простого люду в козаки i основна складова цього люду без сумнiву була селянсько-холопська, бо таким було суспiльство. Переважаючий пiший, та ще й на возах, характер козацького вiйська також свiдчить за наявнiсть потужної селянської складової: "Годi тобi пане-брате ґринджоли малювати. Бери шаблю гостру, довгу та йди воювати". Елiтою були хiба що запорожцi-чайкарi. Народна творчiсть, що залишилась в пiснях i думах, однозначно свiдчить про позитивне вiдношення до козакiв, як до своїх: "За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче". Народнi зображення "козака Мамая" i весь пласт українського народного i професiйного живопису, пронизаний вiльним духом козацтва, свiдчить про те саме. Народнiсть козацтва прекрасно розумiла польська шляхта, яка на претензiї козакiв щодо набуття шляхетського статусу вiдповiла на сеймi 1632 року наступним чином: "Козаки є насправдi, як вони стверджують, членами Речi Посполитої, але такими, як нiгтi бiля тiла - треба їх час вiд часу обтинати". Ця вiдповiдь характеризує цiлком зрозумiле вiдношення польської шляхти до козацтва i взагалi до українського народу, як до хлопства, над яким потрiбно панувати, (що знайшло пiдтвердження в конституцiї 1638 року щодо козацьких прав), а також несумiснiсть вiльної народної стихiї з колонiальними державними порядками Корони. Це явилось головною причиною непримиримої ворожнечi, ненавистi i кривавих подiй, що супроводжували майже всю iсторiю польсько-українських вiдносин. З iншого боку, ця вiдповiдь свiдчить про рiвень роздратування шляхти тим неконтрольованим i бурхливим процесом зростання кiлькостi козацтва, що був викликаний власне "покозаченням" хлопiв.
   Вiталiй Щербак, автор цитованої вище книги про козацтво, не вiдкидає можливостi участi селян в формуваннi козацтва, хоч i пiдкреслює: "Однак конкретних документальних свiдчень про ставлення селян до генези козацтва на сьогоднi не виявлено". Втiм трохи далi вiн цитує документ 1615 року де сказано, що в зв'язку з масовою втечею людей на Запорiжжя "... мало хто i до плуга має людей на Подiллю". На думку В. Смолiя "козацтво з самого початку формувалося як категорiя людей, що виходила за рамки феодальної становостi, козак-воїн iснував поряд з козаком-землеробом, вiйськовий елемент природно вживався в елемент землеробський i доповнював його" (Феномен українського козацтва в загальноiсторичному контекстi. Укр. iст. журнал 1991, N5, стор. 62). Напевно в цьому питаннi необхiдно також враховувати процеси в популяцiйному (демографiчному) вимiрi. В землеробських цивiлiзацiях з необхiднiстю виникають "надлишки" популяцiї, що створюють демографiчний тиск, пов'язаний з дефiцитом земельних ресурсiв. Вiдносно високий вiдсоток селянського населення в тодiшнiй Русi давав бiльший вiдсоток "зайвих" людей селянського походження. Вони могли включатись в процес колонiзацiї Дикого Поля, що робило їх "напiвкозаками", а могли вiдразу йти на Сiч i ставати молодиками. Умови життя селян на порубiжних землях взагалi були "напiвкозацькими", що стимулювало процес козацько-селянської iнтеграцiї. В тому ж напрямку працювала необхiднiсть харчового i фуражного постачання для регулярних козацьких формувань, що переконливо показано в цитованiй вище роботi М.Є. Слабченка.
   Вiд 1240 року до початку XVI столiття проминуло два з половиною столiття, десять поколiнь людей. Цей термiн достатнiй для завершення глибоких i масштабних процесiв формування якiсно нової спiльноти, в якiй козацтво було її органiчною частиною. Майже з нуля на Русi виникла нова заселена територiя - порубiжжя, україна Русi, з зовсiм новим типом соцiальних вiдносин, що базуються на самоорганiзацiї, де вiдбувалися тiснi контакти з кочовим свiтом, розвинулась торгiвля, в тому числi з Кримом, виник новий стан - чумакiв, фактично, купцiв, далi вiдбулося включення Русi в Велике Князiвство Литовське, сформувалася нова елiта i новi державнi iнституцiї, нарештi, почала наростати агресивнiсть Криму.
   На вiдмiну вiд процесiв, що вiдбуваються в державi i що виражають волю уряду, процеси самоорганiзацiї проходять дуже повiльно. Держава може створити вiйсько за один-два роки. Може вiд того виникає думка, що який-небудь рубака Претвiч мiг швиденько перетворити всякий набрiд в козацтво. Самоорганiзацiя працює хоч повiльно, але дуже надiйно, i те, що вона створює, живе дуже довго. (Прикладом є полiс - форма самоорганiзацiї, що виникла в Грецiї в VIII столiттi до н. е., i через римськi мунiципiї i середньовiчнi вiльнi мiста дожила до нашого часу). Тож козацтво формувалося дуже довго, бо воно iснувало не само по собi, а було вбудовано в систему суспiльства як органiчна її частина, як складова, умовно говорячи, козацької держави, (а можливо - корпорацiї), яка могла сама себе утримувати i захищати. Козацька держава сама по собi може iснувати необмежено довго, бо вона самодостатня i внутрiшньо узгоджена. Оцей процес внутрiшнього узгодження всiх аспектiв життя, перш за все, вiйськового i господарчого, а також усiх соцiальних груп, i був основним змiстом тої еволюцiї, що вiдбувалася на протязi двох столiть, поки складалася система, традицiї, iнституцiї i той культурний капiтал, що його перейняла українська нацiя i що продовжує iснувати до сьогодення, хоч уже в рудиментарнiй, деформованiй i спаплюженiй формi. Козацька держава, як стабiльна самоузгоджена система могла адаптуватись до рiзних умов iснування, в тому числi, до умов iмперського порядку. В Росiйськiй iмперiї до 1917 року iснувало 11 козачих вiйськ, фактично - невеликих козацьких держав, розташованих на територiях вiд Дону до Усурiйська. Хоча вони всi були незалежними одне вiд одного, для них усiх була характерна господарська самодостатнiсть за рахунок обробки землi (служба в обмiн на землю) i самоврядування (принаймнi, на рiвнi села), причому, останнiй компонент (самоврядування), мабуть є найбiльш важливим, бо вiн проходить через усю iсторiю козацтва. Причому, система самоврядування завжди мала характернi, власне "козацькi" ознаки, укорiненiсть в глибоких традицiях, вироблених i провiрених часом. I навiть зараз, коли самоврядуванням вже й не "пахне", козацтво згадується з вiдтiнком романтичностi, i дехто мрiє вiдновити "козацькi порядки", i як похмiльна вiдрижка тих порядкiв сприймаються донськi "казачки", що їдуть на Донбас "расширять пространство русского мира".
  
   Те що може зробити державна органiзацiя, наочно демонструє переконливий iсторичний приклад, один з багатьох, що дає нам iсторiя - вiйськовi поселення, якi почали створюватися в 1810 роцi по наказу Олександра I, явно не без впливу уявлень про козацтво. По формi вони нагадували козацьку сiч, за одним винятком - життя там велось "строго по уставу". Оцей один виняток перетворив задуманий рай в пекло, поступово почався занепад i деградацiя поселень, в 1857 роцi вони були лiквiдованi, в цiлому завдавши великих збиткiв казнi. Проблему можна було вирiшити дуже просто, давши свободу, самоврядування тим поселенням i вимагати вiд них не виконання уставу, а виконання функцiй, якi на них покладалися. В такому випадку вони могли взагалi обiйтися без державної платнi i жити за рахунок землекористування, як це робили козаки. Щоправда, для цього там вiдразу потрiбно було встановити козацькi порядки.
  
   Самоорганiзацiя - основний механiзм еволюцiї. Її головний принцип дiї полягає в тому, що в процесi розвитку вiдбувається вiдбiр i фiксацiя (закрiплення) корисних змiн чи вiдхилень (в тому числi, випадкових), що покращують структуру i функцiонування системи, i таким чином приводять до її поступового вдосконалення. Iнтелект однiєї людини, хай навiть генiальної, не в змозi передбачити вiддаленi наслiдки своїх рiшень, охопити усю широту зв'язкiв i вiдношень, що виникають. В процесах самоорганiзацiї працює колективний iнтелект, що охоплює всю систему вiдношень i адекватно на них реагує. Але для того, щоб почав працювати механiзм самоорганiзацiї в суспiльствi, необхiдна наявнiсть цiлком певного рiвня iндивiдуальної свободи членiв суспiльства, щоб могла "працювати" iнiцiатива кожної людини. Крiм того, ця iнiцiатива має бути позитивною, тобто працювати на користь усiєї спiльноти, а для цього у членiв суспiльства має бути вiдповiдний рiвень ментальностi (свiдомостi), усвiдомлення спiльних iнтересiв (соцiалiзацiя) i певний рiвень вiдповiдальностi.
   В кiнцi XV столiття почалися систематичнi набiги Кримського ханства - настав чорний перiод України. Пiдкреслимо, що, по-перше, Кримське ханство було несамодостатньою державою в економiчному сенсi, зокрема, мало велику потребу в розвитку землеробства, по-друге, воно зберiгало традицiї i ментальнiсть Золотої Орди - значною мiрою паразитичного утворення. Тож не дивно, що пiсля захоплення турками Кафи в 1475 роцi i органiзацiї там невольничого ринку кримцi отримали ще один канал збагачення - захоплення i продаж слов'янського населення (сусiдня Молдавiя була пiд владою i захистом Османiв, а мусульманське населення не пiдлягало перетворенню в рабiв). Наслiдки - вражаючi: згiдно перепису населення 1666-67 рокiв, в Криму проживало 187 тис. татар, 920 тис. православних невiльникiв i 20 тисяч усiх iнших. До цього треба додати тих, кого вiдправили далi в Туреччину, а таких була бiльшiсть, а також тих, хто прийняв iслам, перестав бути рабом i влився в татарське суспiльство. Треба зазначити, що рабство в Криму не можна порiвнювати з рабством, скажiмо, на плантацiях в Америцi. Невiльники в Криму займались землеробством i ремеслом, мали своє власне господарство i сiм'ї. Це пiдтверджує описаний С. Величком похiд Iвана Сiрка до Криму в 1675 роцi, з якого вiн вивiв 7 тисяч невiльникiв. З них 3 тисячi побажали вернутися назад, в Крим. Згiдно Величку, Сiрко наказав їх порубати, але сутi справи це не змiнює - люди цiлком пристойно могли адаптуватись до умов життя в Криму.
   Тепер погляньмо, як нашi славнi козаченьки змогли протистояти татарським навалам. Перший нищiвний напад Менглi Гiрея 1482 року пройшов без бiльших сутичок. Пiд час походу на Русь у 1487 роцi заволзьких татар, що прибули на прохання Османiв, їх п'ятитисячна армiя була розбита пiд Копистирином вiйськом славного нащадка роду гедимiновичiв, королевича польського Яна Ольбрехта. Похiд татар 1489 року обiйшовся для них без проблем - Київ здобуто i спалено. Похiд кримчакiв i ногайцiв 1490-91 року - польсько-литовське вiйсько пiд Заславом розбило 9-тисячний загiн, що повертався i звiльнило полонених. I так далi, нiде не чути про козакiв, включно з славною битвою пiд Лопушним (Вишневцем) в 1512 роцi, коли було навiть проголошене посполите рушення. Тiльки пiсля нападу 1516 року Мартин Бєльський зазначає першi прояви активностi козакiв, якi зробили похiд на Бiлгородську орду, пiд проводом Остафiя Дашкевича. Тодi ж поляки вперше почули слово, козаки. В 1518 роцi Дашкевич з козаками розбили татарський загiн, що вдерся на Волинь. Наступного разу козаки зробили свiй внесок пiд час славної перемоги русько-литовського вiйська пiд проводом князя Костантина Острожського, великого гетьмана литовського, в 1527 роцi в битвi пiд Ольшаницею. I тодi козаки виступили пiд проводом О. Дашкевича, який через два роки став черкаським старостою. (Характерно, що в промiжках мiж цими перемогами над татарами Дашкевич з козаками влiтку 1521 року, вже разом з татарським вiйськом на чолi з ханом Мехмедом I Гiреєм, ходив на Москву. А навеснi 1523 вiн же зробив напад на Очакiв i Перекоп. Восени 1528 року разом з П. Лянцкоронським ходив в грабiжницький похiд на Очакiв i Акерман, звiдки пригнали 30 тисяч худоби i 500 коней. А в 1534 роцi пiд час литовсько-московської вiйни разом з татарами пiшов грабувати Сiверщину). Далi до походу 1575 року татари неодноразово нападали на Русь без будь-якої реакцiї з боку Литви, Корони польської чи козакiв. Щоправда, i в цьому випадку татари взяли в полон близько 100 тисяч бранцiв, а козаки у вiдповiдь випалили татарськi поселення на Перекопi. В 1577 роцi напад татар був вiдбитий брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. Далi для татар усе йшло як по маслу, i тiльки в 1605 роцi польсько-козацьке вiйсько в битвi пiд Шаргородом розбило татар i звiльнило полонених. Далi до Хотинської битви 1621 року татари вiльно грабували руськi i польськi землi. Пiсля цього до 1648 року вiдбулося ще чотири значнi напади татар, в яких вони були розбитi. Перший з них, що закiнчився розгромом ногайської орди пiд Мартиновим у 1624 роцi, став переломним. Пiсля нього всi походи кримцiв i ногайцiв кiнчались їх розгромом. В 1648 почалася Хмельниччина, коли характер вiдносин татар i козакiв вже був радикально iнший - союзницький. (Втiм, треба зазначити, що в тому ж 1624 роцi козаки активно i дiєво втрутилися в кримсько-турецький конфлiкт, ставши на захист вiд туркiв братiв Шахiна i Мехмета Гiреїв, членiв пануючої династiї. Запорожцi здiйснили напад на передмiстя Стамбулу, а одночасно друга їх частина зробила вирiшальний вклад до перемоги над турецькими iнтервентами в Криму. В 1628 - 1629-х роках запорожцi брали активну участь в громадянськiй вiйнi, яка точилася тодi в Криму. Тому, по-перше, треба розрiзняти кримцiв i ногайцiв, як значною мiрою автономнi сили, а по-друге - не спрощувати характер стосункiв з ними обома з боку козакiв. Зокрема, не повинно викликати подиву систематичне перетворення татар з ворогiв на союзникiв, або вiдношення до Порти, як до можливого сюзерена).
   Система, яка самоорганiзується, адаптується до зовнiшнiх викликiв, знову ж таки, дуже повiльно, але надiйно. Тому, коли почалася агресiя з боку Кримського ханства, козацтво не вiдразу зреагувало на цей виклик. Потрiбно враховувати, що в походах кримцiв була задiяна дуже велика кiлькiсть воїнiв i дiяли вони блискавично. Залишався хiба що шанс наздогнати обтяжену ясиром орду на її зворотному шляху. Основна проблема протидiї набiгам, яка не може бути остаточно вирiшена - це проблема швидкої мобiлiзацiї великих сил. Коли пiд час розграбування Києва вiйськами Менглi Гирея в 1482 роцi Великий князь Казимiр Ягайлович послав до Києва вiйсько, татари були вже вдома. Моментальна реакцiя на напад принципово неможлива, чим i користуються бандити, загарбники i сучаснi терористи: несподiванка - найсильнiша зброя. Тою ж зброєю почали користуватись козаки. Вiдтодi почалися їх систематичнi походи на ногайцiв, Крим i побережжя Туреччини. Разом з тим, почалася адаптацiя вiйська до нових обставин - будiвля сторожових веж-маякiв для швидкої передачi iнформацiї в разi появи ворожого вiйська, пiдвищення мобiлiзацiйної здатностi, яка згодом стала характерною рисою козацтва, а також формування повноцiнного козацького вiйська. На Хотинську битву в 1621 роцi прибуло потужне вiйсько - бiльш як 40 тисяч козакiв пiд проводом досвiдченого воєначальника Петра Сагайдачного, а пiсля 1624 року козаки могли протистояти i не допускати вторгнення татар. Це вже було воїнство, яке через нетривалий час почне успiшну боротьбу з коронними вiйськами за звiльнення України вiд соцiального i нацiонального гнiту. Одночасно козацтво i козацькi порядки "просочувались" в мiста i мiстечка, якраз в зв'язку з необхiднiстю полiпшення функцiй оборони. Як пише I.П. Крип'якевич: "Виробивши собi новий лад в степах, переходять козаки до давнiх українських центрiв, до городiв; тут лучаться з мiщанською опозицiєю против нових мiських порядкiв, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками i реорганiзують мiста за своїм iдеалом. Цiлий цей процес вiдбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито вiдповiдав пограничним вiдносинам i в своїм походi показав стiльки сили, що протягом двох-трьох десятилiть скозачiли всi мiста над степовим поясом". (Богдан Хмельницький, 1954).
   Оцiнка козацтва, як уже говорилось, варiює в дуже широкому дiапазонi - вiд лицарства до банди, злочинного угрупування. (Причому, навiть в рамках одної роботи, наприклад, Л.О. Косенко, Козаки. Лицарський орден України, 2009, де автор, зокрема, ототожнює (як стан) козакiв з пiратами). Ось наприклад, точка зору нiмця, Герхарда Фрiдрiха Мiллера, що в серединi XVIII столiття служив Росiйськiй iмперiї, в тому числi, як iсторiограф, знову ж таки враховуючи, що нiмець буде менш упереджений, тобто бiльш об'єктивний. В своїх "Разсуждениях о Запорожцах" вiн пише: "Род их жития, по коему они (выключая некоторые под их защитою состоящие поселения) жен не держат, землю не пашут, питаются от скотоводства, звериной ловли и рыбного промысла, в старину больше в добычах, получаемых от соседственных народов, упражнялись. Обычаи их к праздности и к пьянству склонные; пренебрежение торгов, кроме для своих житейских надобностей; необузданная вольность; прием всякого у них сброду людей всех языков, всех вер, токмо, чтоб у них будучи внешняя должность закона Грекороссийского наблюдалась; допущение таких в свое сообщество без всякого письменного свидетельства, не разбирая их достоинств или пороков; тож и позволяя отлучиться всякому, кто куда хочет; неимение письменных законов, которых иметь и не желают, опасаясь умаления их вольностям, и словом, лишение всех Гражданских порядков кроме одного беспрекословного послушания вышним, особливо же своему Атаману Кошевому, коего сами избирают и отрешают по их произволению. Сии обстоятельства не могут никому о Запорожцах благосклонного подать мнения, потому что их обычай всякому, на здравом уме и на истинных правилах основанному Гражданскому обществу противоборствует". (Я вже не цитую задокументованi враження про козакiв з боку московських сановникiв, що мали з ними контакти, де вони їх порiвнюють навiть з чортами, що повилазили з пекла).
   Ментальнiсть державної людини, для якої "здравый ум и истинные правила Гражданского общества" в перекладi на зрозумiлу мову означає наявнiсть "государя", крiпакiв, дворянства, коли розкiшнiсть одягу i кiлькiсть слуг вiдповiдають рiвню заможностi i знатностi походження, коли посполитому можна "заехать в рыло", i "каждый сверчок, знай свой шесток", ця ментальнiсть абсолютно несумiсна з ментальнiстю вiльної людини. Якби на Запорiжжi почали наводити порядки "на здравом уме и истинных правилах", то дуже швидко утворилися б ще однi "вiйськовi поселення", з яких народ тiкав би, як чорт вiд ладану. Система, що самоорганiзується, приходить до узгодження в усiх вимiрах, так щоб у людей не виникало занадто велике ментальне напруження. Це напруження є джерелом активностi, що протидiє причинам, якi його викликають по принципу зворотного зв'язку i таким чином система сама себе стабiлiзує. Вiдбувається поступова еволюцiя системи в мiру розвитку ментальностi. (Узгодження всiх вимiрiв системи означає досягнення нею певного стiйкого стану, так званого, атрактора. Соцiальна система, побудована на насильствi, буде мати якiсно iнший характер атрактора, порiвняно з системою, що базується на узгодженнi i самоорганiзацiї).
   Ця еволюцiя, що вiдбувалася на протязi кiлькох столiть, поступово змiнювала характер i образ козацтва - вiд напiвдикої напiвбанди-напiворди до напiвлицарського ордену i нарештi до напiвкозака-напiвфермера. Чому скрiзь вживається "на пiв"? Тому що еволюцiя йшла таким чином, що не дала можливостi до кiнця реалiзуватись жоднiй з тенденцiй, сформувати нi повноцiнну банду (пiратське угрупування), нi орду, нi лицарський орден нi фермерську громаду. Вiд найстарiшої постмонгольської доби до нас дiйшли тiльки безлiч татарських (чи може, кипчацьких, торкських, черкеських) слiв i термiнiв, пов'язаних з козацтвом, а також ряд запозичень з кочових технологiй. Про те, в яких формах перебувало первiсне козацтво, iсторiя мовчить, але я думаю, що цi форми могли бути вкрай рiзноманiтнi i не завжди прекраснi. Йшов довгий процес становлення, гуртування, перетворення напiворди в органiзацiю, з поступовим усталенням найбiльш пiдходящих форм спiвжиття, спiвпрацi, побуту, вiйськових технологiй, що найбiльше узгоджувались з ментальнiстю тогочасної спiльноти. Все, що було корисне чи то в друзiв, чи в ворогiв - сприймалось, а що не пiдходило - вiдкидалось. Поспiшати було нiкуди, попереду було ще два з половиною столiття. Але й по тому еволюцiя не зупинилась. Кожна деталь має свою довгу закриту вiд нас iсторiю. Хто може розповiсти, наприклад, про виникнення технологiї ведення вiйни козаками за допомогою бойових возiв в якостi рухомих фортець? Не виключено, що вона прийшла до козакiв вiд кочовикiв через посередництво чумакiв, де вона показала високу ефективнiсть. З iншого боку, бойовi вози були на озброєннi гуситiв-таборитiв, а також iснують свiдоцтва про їх використання Вiтовтом. Так що дiйсна iсторiя появи, розвитку i розповсюдження винаходiв, традицiй, ритуалiв покрита туманом.
   Запорiжжя не стало лицарським чернечим орденом, хоча за формальними ознаками мало багато з ним спiльного - потенцiальний козак, як i чернець, вiдокремлювався вiд сiм'ї i звичного оточення, прибувши на Сiч, де вiн отримував статус молодика, вихрещувався в православну вiру, якщо ранiше не був хрещений, втрачав право женитися, змiнював iм'я, ставав, фактично, послушником, тобто в усьому слухався козакiв на весь перiод навчання (вiд трьох до семи рокiв), потiм посвячувався в козаки через вiдповiднi випробування. Пiсля цього вiн навiть змiнював зовнiшнiсть - брив голову, залишаючи оселедець. Носiями запорозьких звичаїв, традицiй, ритуалiв були старi авторитетнi козаки, так званi "батьки" чи "сивоусi дiди", що фактично виконували функцiї монастирських настоятелiв. Був сформований цiлком певний кодекс честi, дiйсно лицарський, де такi речi, як етнiчне походження, родовитiсть (шляхетнiсть), матерiальнi складовi не вiдiгравали жодної ролi зате, на вiдмiну вiд лицарського ордену, в цьому кодексi суттєву роль вiдiгравало товариство, взаємодопомога, тобто чинники, важливi при самоорганiзацiї громади. Знову ж таки, на вiдмiну вiд лицарського ордену,членом якого мiг стати лише представник цiлком певного стану, на Сiч можна було вiльно зайти i так само вiльно вийти. При чому, це могла зробити людина будь-якого стану, будь-якого етнiчного походження i будь-якої вiри. (Вiдомо, що видатний козацький отаман Тарас Федорович (Трясило) був кримським татарином, а Iлляш Караїмович - караїмом). Кожен мiг будь-коли i з будь-якої причини вiльно покинути Сiч. Бiльше того, сiчовиками була лише десята частина усього козацтва. Всi iншi, пройшовши козацьку науку, женилися, заводили господарство, поєднували козацькi обов'язки з продуктивною працею. Цей демократизм, вiдсутнiсть бюрократiї (кiлькiсть запорiзької старшини за рiзними оцiнками складала вiд 50 до 150 осiб) сприяв тому, що територiя Низового Запорiзького вiйська була незрiвнянно бiльшою, нiж у будь-якого лицарського ордену, спiвставною хiба що з територiями європейських держав. I одною з причин такого розширення земель Запорiжжя була воля, яка панувала на цих землях, а також, не загарбницьке, а дiйсно лицарське вiдношення до землi з боку козацтва.
   I нарештi, епоха козацького лицарства, так само, як свого часу, епоха середньовiчного лицарства, благополучно завершилась. Подiбно тому, як на змiну середньовiчним Майстрам прийшов тупий конвеєр, на змiну козакам-лицарям прийшли такi ж тупi солдати, вiд яких вимагалось тiльки одне - швидко перезаряджати рушницю i точно виконувати команди офiцера. Солдат повинен був стати вiйськовою марiонеткою, бездумною i точною, як механiзм. I ця тупiсть i точнiсть досягалася вже не виучкою, а постiйною муштрою, щоби в головi солдата не було жодних зайвих думок, а тiльки готовнiсть виконувати команду i мовчки вмирати. Починалася епоха, коли вiйну вели вiйськовi машини згiдно з алгоритмами - число гармат i штикiв на кiлометр фронту, забезпечення безперебiйного постачання боєприпасiв i харчiв, тил з лазаретами, iнженернi вiйська, тощо. Солдати являли собою розхiдний матерiал, вони насильно рекрутувалися в вiйсько з крiпакiв i їхня кiлькiсть обмежувалась тiльки можливостями держави по утриманню. Бiльша iмперiя мала бiльшi можливостi, бiльшi армiї, бiльша експансiя, бiльше захоплених земель i народiв, крiпацтво набирає форм рабства, iмперiя розширюється, багатiє i процвiтає. А десь на неосяжнiй дiамантовiй вишинi воссiдає самодержавна i всесильна iмператриця. Лицарi залишились в минулому, мистецтво замiнила технологiя, побудована на цiлковитому iгноруваннi людської гiдностi. Посполитий народ доведений до рiвня худоби, дворяни благоденствують, а чиновники вилазять зi шкiри, щоб вислужитись i пiднятись ще хоча б на один щабель з чотирнадцяти класiв "табели о рангах", одним словом, все згiдно "истинных правил Гражданского общества".
   Козаки ще деякий час використовуються в нестандартних умовах, на порубiжжi, для придушення внутрiшнiх заворушень, але те вiльне козацтво, що було на Низу, вже було резервацiєю, що доживала останнi роки. В дiйсностi, там вже повним ходом йшла трансформацiя суспiльного устрою в напрямку переважання вiльних селянських господарств (ферм) i торгiвлi, але цей процес навряд чи мiг повноцiнно завершитися поряд з агресивною i нещадною iмперiєю. Сiч була держава в державi, iснування якої стало ментально неприйнятне для iмперської верхiвки, тому не мало жодних перспектив. Iмперiя i воля - двi речi несумiснi - ненажерлива ментальнiсть, що потребує безперервної експансiї i перемог, яка мрiє про захоплення Константинополя i не рахується з людськими жертвами не переносить саму iдею волi, бо вся її велич є результат безперервного насильства. Пряме вiйськове протистояння тиску з боку iмперiї також було неможливе. Можливий був тiльки варiант партизанської вiйни, по типу Кавказької, але це була б вiйна на винищення i позбавлена жодних перспектив. Врештi-решт, козацтво, як i українство, було остаточно придушене i на Низу i в Гетьманщинi i на Слобожанщинi. Воно залишилося тiльки в ментальностi, в нацiональнiй iсторичнiй пам'ятi або, як зараз полюбляють говорити, в нацiональнiй мiфологiї. Так само знаменита польська шляхетська демократiя не змогла протистояти тиску iмперської машини, i славнi "лицарi-ляшеньки" разом усiєю Польщею стали жертвою тупої вiйськової машини О. Суворова (okrutnych Moskali) пiд час Барської конфедерацiї.
  
   Iснує думка, що лицарство (в широкому розумiннi, як лицарство духу, аристократизм духу) в суспiльствi пiдтримується завдяки певнiй спадкоємностi, тяглостi, через безпосереднiй контакт, який буває мiж вчителем i учнем. (Такої думки притримується, наприклад, Оксана Забужко в своїй прекраснiй розвiдцi "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлiктi мiфологiй"). Вчитель, так би мовити, заплiднює свiдомiсть учня, передає те суттєве, що конче необхiдне для його формування в певному напрямку. (В абсолютизованiй формi ця iдея виступає в ритуалi рукопокладання, коли єпископ, як спадкоємець апостолiв, накладаючи руки на майбутнього священика, проводить в нього благодать Святого Духу i якiсно змiнює його стан - висвячує. I оскiльки цей ритуал не переривався вiд Христа, то святiсть Христа начебто має передаватися в формi благодатi на новоспеченого священника. Iснували також вiдповiднi ритуали посвячення в лицарi). А тому лицарство - елiтне явище, недоступне посполитим стецькам i федькам. А значить розрив тяглостi приводить до безповоротної втрати традицiї лицарства, вiдповiдно - i самого лицарства. (За словами О. Забужко, залишається iнтелiгенцiя розриву, позбавлена ознак лицарства).
   На мою думку, безперервнiсть, тяглiсть, спадкоємнiсть, як необхiдний елемент iснування, може стосуватись рацiональної iнформацiї, наприклад, технологiї, вчення, чи наукової школи, що дiйсно втрачається при порушеннi тяглостi, i для нас виявляються дiйсно мертвими i мовчазними древнi мови i письмена, що втратили своїх носiїв. Лицарство є прояв духу, а значить пов'язане з духовним життям людини, яке не зводиться до iнформацiйного вимiру (тексту), а тому не може передаватись рацiональними формулами чи ритуальними манiпуляцiями. На мiй погляд, схильнiсть до лицарства являє собою вроджену властивiсть людини. Тобто людина вже народжується лицарем, так само, як iнша народжується воїном, поетом, музикантом або пристосуванцем. Це свого роду, талант, спрямованiсть душi, яка вбирає в себе все, що вiдповiдає цiй спрямованостi i вдосконалює себе в цiй якостi. Цей талант може глибоко дрiмати, але коли виникають вiдповiднi умови, вiдбувається його розкриття. Формули, заклинання i ритуали, спiлкування, обставини життя, ментальнiсть народу можуть сприяти цьому розкриттю, але не вони, а тим бiльше не походження створюють лицарiв духу. (У скандинавiв з аналогiчного приводу є прислiв'я: "Вiкiнги народжуються вiд подиху пiвнiчного вiтру"). Духовне лицарство являє собою властивiсть етичної складової душi, що формує цiлком певне пiднесене й одухотворене свiтосприйняття i проявляє себе в вiдповiдному вiдношенню до дiйсностi, в вiдповiдних почуттях i вчинках. Часто це вiдношення поєднується з почуттям покликання чи мiсiї, яке може стати визначальним в життi людини.
   Я наведу один приклад, близький менi, так би мовити, територiально. Мiй вчитель iсторiї, Михайло Гнатович Сереженко, на протязi майже всього життя, починаючи з дитинства, був товаришем нашого видатного перекладача i поета - Миколи Лукаша, кролевчанина, людини найпростiшого походження. Сереженко залишив спогади про Лукаша (їх можна найти на сайтi мiста Кролевця www.krolevets.com/forum). Микола Лукаш поза всякими сумнiвами був лицарем духу по всьому його способу життя, по дiяльностi i вiдношенню до людей, хоча обстановка, в якiй вiн формувався, як особистiсть, аж нiяк цьому не сприяла. Чисто по формi вiн повторив подвиг славного лицаря Донкiхота, що боровся з вiтряками, але в бiльш серйозному варiантi - в 1973 роцi вiн вiдкрито написав листа в Президiю Верховної Ради УРСР з пропозицiєю вiдбути йому, Лукашевi, термiн ув'язнення замiсть Iвана Дзюби, бо той хворiв на сухоти, а вiн, Лукаш, є здоровий i до того ж подiляє погляди Дзюби, що викладенi ним в роботi "Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?", кримiнальнi з точки зору влади. Хто пам'ятає, що являв собою радянський режим в тi часи, може собi уявити наслiдки такого вчинку (виключення зi спiлки письменникiв, заборона друкувати, посилатися, згадувати, обструкцiя з боку будь-яких офiцiйних органiв). Зi спогадiв М.Г. Сереженка: "В 1978 роцi в Кролевцi померла мати Лукаша. На похорон вiн приїхав без копiйки грошей, в потертих лижних штанях, в светрi i брезентовiй куртцi. На головi бавовняна шапочка з помпоном, на ногах боти, подарованi йому Мойсеєм Фiшбейном, в яких вiн ходив i влiтку 1979 року. А похорони були зимою в лютий мороз". Без засобiв для iснування вiн жив близько шести рокiв, поки не наступила деяка вiдлига i знову не почали публiкувати його переклади, (перший почав Вiталiй Коротич в "Вiтчизнi" 1979 року), але за весь цей час вiн не робив жодних звернень до офiцiйних органiв щодо пом'якшення санкцiй. Втiм, це чисто формальна сторона справи, яку дехто може сприймати, як невмiння адекватно поводитися, пристосуватися до невiдворотного i незламного, чи просто, як недолугiсть, дурiсть. Власне, вiдношення до цього вчинку з боку певної людини є "лакмусовим папiрцем", що характеризує цю людину щодо наявностi в нiй лицарства. Уявiть собi, якби значна частина українських лiтераторiв пiдтримала Лукаша. Але лицарiв бiльше не знайшлося. Ще один мiй земляк з Кролевця (i мiж iншим, товариш мого батька по самодiяльному музично-драматичному театру) Панас Федорович Кочур (Кочура), якого життя заставило стати письменником (в 24 роки вiн попав в аварiю i вiд того часу був прикутий до лiжка), сказав про Лукаша: "Ех, Микола, Микола... Влiз, як слiпе теля в яму". (За згадками М. Сереженка). Чи розраховував Лукаш на те, що його вчинок, якщо не пiдтримає, то хоча б не засудить Спiлка письменникiв України? Навряд чи. Спiлку вже просiяли через сито i лицарiв там не залишилось. Але Лукаш не був слiпим телям, це точно. Серед його друзiв бiльшiсть були дисиденти, вiн був достатньо iнформований i чiтко уявляв можливi наслiдки свого вчинку. Але як лицар духу вiн не мiг залишатись байдужим, коли йшлося про те, в чому свiдомо чи пiдсвiдомо вiн вбачав свою мiсiю - про мову. Мова, то була його "прекрасна дама", якiй вiн присвятив своє життя, знехтувавши навiть сiмейним щастям. Я думаю, вiн чiтко уявляв, що знаходиться на передньому краї боротьби за українську культуру, а значить - за iснування української нацiї, i що це дiйсно боротьба, в якiй не можна обiйтись без жертв. I дiйсно, його вчинок увiйшов в iсторiю, як один iз зразкiв прояву лицарського духу представникiв нашого народу. Але власне, народу, а не лiтературних адмiнiстративних бонз. Бо величезна культурна i мовна скарбниця, що її залишив пiсля себе Микола Олексiйович Лукаш, так i залишилась не виданою (точнiше, виданою частково). Залишилася на картках взята з народу унiкальна лексикографiчна колекцiя, яку вiн збирав усе життя. Видання чи не видання спадщини Лукаша являє собою ще один "лакмусовий папiрець", який вiн пiсля себе залишив, що виявляє рiвень зрiлостi нашого суспiльства.
   Менi в життi доводилося зустрiчати зовсiм простих людей, селян з незначною освiтою, в яких явно проглядався аристократизм, розвинене почуття гiдностi, оте вроджене духовне рицарство, причому, як серед чоловiкiв, так i серед жiнок. Природжене лицарство має набагато бiльше шансiв себе проявити при наявностi певної iдеї, тому що iдея надихає, спрямовує, пiдносить, надає осмисленостi дiям. Умови Запорiжжя сприяли проявам лицарства, а тому iснував постiйний потiк "кандидатiв" на лицарство i натуральний вiдбiр певного типу характерiв, що вiдповiдали вiльному козацькому духу. I цi лицарi складали елiту козацтва. То ж на питання, чи були козаки лицарями, можна вiдповiсти однозначно - серед козакiв лицарi були, втiм, не всi, а скорiш за все - далеко не всi.
   Взагалi, суспiльство вiльних i вiдповiдальних людей набагато частiше породжує людей з розвиненим почуттям гiдностi, аристократiв духу, бо створює вiдповiднi умови для проявiв вiдповiдних рис характеру. "Окрiм одягу, в них немає нiчого простацького" писав Боплан про козакiв. Справжнi аристократи духу нiколи не надавали бiльшого значення одягу, навiть давали носити новi строї своїм слугам, щоб вони трохи обтерлись. Бо зовнiшнiй вигляд в системi цiнностей аристократа не є прiоритетом. Козаки також демонстративно нехтували одягом i взагалi - матерiальними цiнностями, немов показуючи їх iстинну цiну, по вiдношенню до цiни справжнього козацького, "лицарського" духу.
   Цивiлiзацiя i головний її прояв - державнiсть, створює кордони, зони, стани, касти, класи й категорiї - все для того, щоб роздiляти, роз'єднувати, ставити в залежнiсть, дискримiнувати i експлуатувати. Вона, зокрема, застосовує форму одягу, що вiдповiдає стану, обмежує в отриманнi освiти, примушує голитися чи навпаки, носити бороду, щоб вiдразу по "мордi обличчя" чи по одягу можна було встановити стан людини i вiдповiдно до неї вiдноситись. (Як пише М.М. Богословський, "Подданный должен был не только нести установленную указом службу, но должен жить в жилище, построенном по "указному" чертежу, носить "указное" платье и обувь, предавался "указным" увеселениям, подчинялся "указным" порядкам, в "указных" местах лечиться, в "указных" гробах хорониться и "указным" образом лежать на кладбище, предварительно очистив душу покаянием в "указные" сроки"). Нехтування одягом, як становою ознакою, то найпершi i найбiльш очевиднi прояви демократизму i "вольностi" суспiльства. (Але чорнi як земля козацькi сорочки, про якi згадують московськi посли, насправдi були пов'язанi з гiгiєною козакiв - вони виварювали одяг в розчинi сумiшi березового дьогтю, воску i лою, пiсля чого тканина набувала нових якостей - не боялась води, не продувалась вiтром i головне - вiдлякувала комах, особливо блiх i вошей. Козаки також натирали обличчя дьогтем для захисту вiд комарiв i мух, пiсля чого їх зовнiшнiсть дiйсно могла викликати асоцiацiї з чортами. Але i до чортiв вiдношення у козака також було своєрiдне - "чорт бiс, аби яйця нiс"). Лицарство є явище духовне i найчастiше пов'язане з iдеєю служiння, а не зиску i наживи. Вiдсутнiсть лицарства, вiдсутнiсть вiдчуття себе частиною свого народу, вiдсутнiсть iдеї i вищих цiнностей, домiнування матерiального над духовним, може приводити до жахливих наслiдкiв. Прикладом можуть бути "польськi козаки", що з'явилися в тi ж самi козацькi часи, так званi лiсовчики (lisowczycy), що по своєму ставленню до рiдних полякiв майже не вiдрiзнялись вiд татар, а в Нiмеччинi аж до часiв наполеонiвських воєн матерi лякали дiтей "польськими козаками".
   Взагалi то, природженi рицарi духу складають дуже незначний вiдсоток населення. Але їх роль - неоцiнима. Вони є, як говорили ранiше, "сiль землi", праведники, свiточi, що освiтлюють шлях в майбутнє, показують посполитим людям де є справжня iстина, справедливiсть i краса, стають прикладами для наступних поколiнь i гордiстю народу. Вони втiлюють i уособлюють тi риси нацiонального характеру, за якими потiм iншi народи оцiнюють всю нацiю. Може завдяки цим людям збереглась наша культура i українська нацiя, бо таких людей серед нашого народу було не мало. Не випадково в тридцятi роки бiльшовизм винищував в першу чергу представникiв нацiональної народної культури.
  
  
   Основний i найважливiший висновок, який можна зробити, розглянувши таке iсторичне явище, як українське козацтво, полягає в тому, що воно було органiчною i невiд'ємною складовою народу i можливо, вiдiгравало найважливiшу роль в нацiогенезi, надавши йому тi специфiчнi риси, що характернi власне для українства. Iнакше й не могло бути, враховуючи, що козаками була майже половина населення (за даними перепису на Гетьманщинi - 45%). Рацiональнiсть, тверезiсть i зваженiсть в оцiнках, вмiння пристосуватися до найскладнiших обставин, впертiсть в досягненнi мети, хазяйновитiсть, незалежнiсть i схильнiсть до покладання на власнi сили - усi цi риси нацiонального характеру українця певною мiрою пов'язанi з його козацькими коренями.
  

2.3. Українська хвиля.

  
   У нас воля виростала,
   Днiпром умивалась,
   У голови гори слала,
   Степом укривалась!
   Т. Шевченко
  
   Наявнiсть iндивiдуальної свободи на протязi багатьох поколiнь якiсно змiнює тип людини в бiк зростання вiдповiдальностi, як соцiального iнституту, необхiдного для iснування спiльноти. Свобода в умовах вiдсутностi вiдповiдальностi кожної людини за свої дiї автоматично приводить до хаосу i руйнування суспiльних вiдносин. Дiйсно, уявiть собi, що в поселеннi, де проживають чеснi, вiдповiдальнi i достойнi люди, певна частина мешканцiв почала би обдурювати i красти. Це вiдразу змiнило б усю систему вiдношень, породило би пiдозру i втрату довiри мiж людьми, викликало б необхiднiсть постiйного догляду за своїм майном, потребу в органiзацiї вiдповiдних iнституцiй для протидiї - тобто, апарату примусу до виконання певних норм. На цьому свобода закiнчується. Iсторiя нам показує, що суспiльство свободи не може бути створене з людей, що не мають досвiду свободи, суспiльство рабiв може бути тiльки тоталiтарним. Суспiльство свободи є продукт еволюцiї, може її найдосконалiший продукт.
  
   Це пiдтверджується тим фактом, що в суворих, чи навiть екстремальних умовах проживання завжди формувались спiльноти вiльних людей, бо "якiсть людини" стає вирiшальним фактором в таких умовах. Тому приклад - ескiмоси i взагалi пiвнiчнi народи, жителi гiр (Кавказу, Альп), помори, численнi общини старовiрiв в Росiї, нарештi, кочовики вiд Євразiї до пiвнiчної Африки, коли вони не були насильно включенi в кочову агресивну державу. В усiх випадках формувався тип вiдповiдальної людини, що високо цiнує свободу свою i iнших. Поведiнка i стиль життя того ж Михайла Ломоносова, поморського сина, вочевидь свiдчить про наявнiсть вродженого вiльного духу, що так видiляло його серед росiян. Вiльнi вихiдцi з загнаних в дрiмучi лiси старовiрських общин, мали процвiтаючу торгiвлю в басейнi Волги, (а потiм заполонили i Москву), яка трималась виключно на чесному словi купцiв, на повнiй довiрi мiж "своїми", що забезпечувало її ефективнiсть. В iталiйських вiльних мiстах, де рiвень iндивiдуальної свободи був досить високий, виникло i почало поширюватися Вiдродження європейської цивiлiзацiї. Але в усiх випадках, де можна говорити про прояви свободи, вона була укорiнена, тобто мала пiд собою ґрунтовнi довготривалi пiдстави. I цi пiдстави дуже довго зберiгалися в iсторичнiй пам'ятi i культурi народiв, що колись були вiльними. I тому народи Кавказу, якi Росiя почала завойовувати ще з початку XIX столiття, так i не вдалося до кiнця вгамувати, незважаючи на страшнi репресiї, i тому не вдавалося викоренити горезвiсний "украинский сепаратизм".
   Чи свобода автоматично, тобто з необхiднiстю породжує вiдповiдальний народ i досконале суспiльство, це питання окреме, яке потрiбно дослiджувати. Але зворотне твердження, напевно є однозначно справедливим - народ-раб не може вiдразу перейти до суспiльства свободи, бо свобода для раба не може вiдразу перетворитись в "усвiдомлену необхiднiсть", а спонукає до руйнiвного свавiлля. Приборкати цю стихiю можливо тiльки за допомогою сильної влади, яка знову перетворює людей на рабiв. Утворюється порочне причинно-наслiдкове коло, дуже типове для iсторичного розвитку бiльшостi народiв, вирватися з якого далеко не завжди вдається. Працює унiверсальний механiзм iнерцiї, що не дозволяє швидко позбутися ментальностi раба. В таких випадках свободу потрiбно дозувати, як сильнодiючi лiки, i дай бог, щоб при грамотному керiвництвi був пройдений весь шлях до досить повної свободи, хоча б за два-три поколiння. Але з iншого боку, той же самий механiзм iнерцiї не дозволяє швидко перетворити, вiльну людину на раба, а суспiльство вiльних людей - на бидло. I тому на Українi ще довго продовжувала iснувати Гетьманщина, Слобожанщина, Вiйсько Запорозьке Низове, а на Правобережжi безперервно виникали повстання проти гнобителiв. Тому в мiстах i мiстечках як гриби множились братства вiльних людей, а крiпак Тарас Шевченко став символом прагнення до свободи.
   Вихiд з "зачарованого кола рабства" може бути еволюцiйний, дуже довгий, або революцiйний, коли суспiльство опиняється в екстремальних умовах на межi виживання. В останньому випадку вiдбувається швидка перебудова, фактично - злам свiдомостi бiльшостi людей i утворення нових соцiальних практик пристосованих до нових умов виживання, перш за все, на засадах кооперацiї, звичайно, якщо соцiальний органiзм в тих умовах не гине. На жаль, такi найтяжчi перiоди в життi суспiльств не залишають пiсля себе документальних свiдоцтв i ми можемо бачити тiльки кiнцевий результат, наприклад, общини росiйських старовiрiв чи общини пуритан Нової Англiї, якi започаткували Сполученi Штати. Мабуть найбiльш добре документоване iсторичне явище - утворення держави Iзраїль. Перша хвиля переселенцiв-сiонiстiв на землi Палестини 1882 - 1903 рокiв отримувала суттєву фiнансову пiдтримку вiд фiлантропа Едмона де Ротшильда i певною мiрою паразитувала на цiй пiдтримцi. Представники другої хвилi 1904 - 1914 року, тi що в нелюдських умовах осушували безлюднi болота Iзреельської долини, мерли вiд малярiї, працювали на землi, не маючи жодного попереднього досвiду, впроваджували iврит, самотужки боронилися вiд агресивних сусiдiв, створювали нову батькiвщину для своїх нащадкiв, власне вони започаткували нову ментальнiсть i новi соцiальнi практики, стали центром кристалiзацiї фактично нової нацiї. Бо були євреї i євреї. Були тi, що не витримали випробувань i повтiкали в Америку (таких була переважна бiльшiсть) i була купка пасiонарiїв, iдеалiстiв, що мрiяли про вiддалене майбутнє. Ось цей первiсний iмпульс, якщо його не псує, не плюндрує держава, значною мiрою визначає подальшу долю соцiального органiзму. Цей первiсний iмпульс створив хвилю, яка прокотилася по всiх землях, всмоктала вiдповiднi характери, i за два-три поколiння була створена п'ятимiльйонна нова iзраїльська нацiя i модерна держава.
  
   Напевно, в постмонгольський перiод на порубiжжi виник "центр кристалiзацiї" нової спiльноти вiльних людей, який започаткував довгий, на протязi двох - трьох столiть, еволюцiйний процес самоорганiзацiї i формування нової соцiальної практики, що привiв до виникнення кiлькох станiв - козакiв, чумакiв, вiльних селян i ремiсникiв, одночасно був процесом етногенезу українцiв, процесу створення цiлком визначеної ментальностi, притаманної значнiй частинi народу. Нестримна хвиля українiзацiї була утвердженням iдеї свободи i переваг, що їх дає самоорганiзацiя, утвердженням ментальностi вiльної людини, що вже нiяк не асоцiювала себе з русом (русином). Остаточний перелом вiд Русi до України на бiльшостi земель вiдбувся напевно близько кiнця XVI - початку XVII столiття, коли нова, як сказали б зараз, "нацiональна iдея" розповзлася по бiльшiй частинi територiї пiвденної Русi i перемогла остаточно, змiнивши самоiдентифiкацiю людей з руса на українця i вiдповiдно, змiнивши назву своєї землi зi ставшої чужою Русi на рiдну i милу серцю вiльну Україну.
  
   В одному мiсцi щоденника Ерiха Лясоти 1594 року, де вiн домовляється з запорожцями, читаємо: "Хай вони ... подадуться вверх Днiпром на Україну, тобто до кордону краю...". Тут Україна - ще кордон краю (Русi) з Диким полем, як це традицiйно було прийнято. Але трохи нижче вiн пише "...я вважав украй необхiдним зберегти друзями людей, яких поважає не тiльки Україна (цебто Волинь i Подiлля, де в них є багато прихильникiв), але i вся Польща". Тобто, на той час була ще певна невизначенiсть, хоча Україна вже чiтко вiдмежовувалась вiд Польщi. Але через пiвстолiття Боплан, який покинув Україну в 1648 роцi, коли "запахло жареним", вже без будь-яких сумнiвiв складає повну карту, власне України, а не Русi i не Польщi. Я навiв приклади Лясоти i Боплана, як людей, що безпосередньо перебували на Українi, але будучи iноземцями, вiдносились до неї цiлком нейтрально i вiдсторонено. Люди, що були "задiянi в процесi", наприклад, Богдан Хмельницький, вживали назву, Україна, серед "своїх", а "назовнi" вживалась традицiйна назва, Русь. (Наталя Яковенко. Вибiр iменi versus вибiр шляху. 2009).
   В старих джерелах Речi Посполитої, вiд кiнця XVI столiття, коли з'явилися першi згадки про козакiв i до середини XVII ст., слово Україна не зустрiчається, мова йде про Русь, причому Подiлля не включається до складу Русi (вживається форма "Русь i Подiлля"). Але в iсторичнiй серiї А. Павiнського i О. Яблоновського ZrСdla dziejowe (Iсторичнi джерела), що почала видаватися з 1875 року, вживається термiн "землi руськi", до яких вiдноситься Волинь, Подiлля i Україна. До України О. Яблоновський вiдносить Київське i Брацлавське воєводства Речi Посполитої. (Україна розглянута в 20-му томi "Iсторичних джерел").
  
   Природно допустити, що представники молодого етносу, що зародився на українах, з'являючись на Русi, вiдчували свою окремiшнiсть, вiдмiннiсть вiд забитих, затурканих селюкiв, що довгий час перебували пiд пресом спочатку баскакiв, потiм своїх князькiв, боярчикiв i шляхти, яка до того ж не могла їх захистити вiд татарських погромiв. Цей дух свободи, власної гiдностi, непiдлеглостi, безстрашностi що вiдчувався в поведiнцi, настановi, мовi не говорячи вже про вiдмiнностi в одязi, суттєво вирiзняв прибульцiв серед мiсцевих обивателiв. Ця очевидна вiдмiннiсть не могла не закрiпитись в мовi, в формi визначення цих людей. Принцип визначення прибульцiв в усi часи i серед усiх народiв був i є стандартний - по тому звiдки людина прибула: з україн - значить українець. Напевно, i самi українцi так себе називали. Власне з цього почалася мала, невидима оком i тиха, я сказав би, революцiя українiзацiї, що хвилею пройшла вiд україн порубiжжя до етнiчних кордонiв домонгольської пiвденно-захiдної Русi - земель полян, древлян, сiверян, уличiв, бужан i навiть волинян. На вiдмiну вiд соцiальних революцiй, це була революцiя ментальна, що вiдбувається в головi, революцiя перетворення руса на українця, навiть можна сказати, революцiя гiдностi. Всяка ментальна революцiя, хоча б частково, має в своїй основi якусь iдею, чи навiть мрiю. В цiй революцiї мрiя була зримою, конкретною i вона була поряд - "друга обiтована земля, що кипiла молоком i медом" i крiм того, там була свобода. Ця очевидна перевага свободи над несвободою була найбiльш привабливою.
   Як уже говорилось, ментальнiсть народу в середньому не може змiнюватися швидко i, як правило, пов'язана зi змiною поколiнь. Iнтенсивнiсть процесу залежить вiд рiвня ментального напруження в суспiльствi, але в будь-якому випадку ментальнiсть старшого поколiння залишається незмiнною i являє собою iнерцiйний фактор. Але пiсля того, як ментальнiсть утвердилась, вона так само продовжує iснувати навiть коли соцiальнi умови радикально змiнилися (це є iсторична або нацiонально-культурна пам'ять). Ось цей, як ми ранiше його назвали, фазовий зсув в рiзних вимiрах соцiального процесу, стає причиною певних iсторичних явищ, що можуть викликати подив, якщо не враховувати передiсторiю, навiть давнє iсторичне минуле.
   Убогiсть iнформацiї про тi далекi часи може стати причиною виникнення iсторичних реконструкцiй, якi мають мало спiльного з дiйснiстю, тому ми маємо покладатись тiльки на тi факти, фактори i закономiрностi, що не викликають жодного сумнiву. Серед них - зростання кiлькостi населення на Русi в "перiод спокою" вiд 1240 до 1482 року; економiчна недостатнiсть кочових утворень i Кримського ханства, перш за все, проблема зерна; проблема солi на Русi; розвиток торгових стосункiв; турецький васалiтет Криму, захоплення турками Кафи (Феодосiї) в 1475 роцi i органiзацiя там невольничого ринку; Люблiнська унiя 1569 року i введення крiпосного права на Русi-Українi, згiдно Третього Литовського статуту 1588 року.
   Демографiчний тиск - один з найважливiших вимiрiв соцiального процесу, в той же час, мiнiмально вiдображений в iсторичних хронiках. (Тiльки в казках зафiксовано, що старший син отримує млина, а молодший - кота i вiдкриту дорогу на всi чотири сторони). Щаслива та країна, яка має вiльний простiр для подальшого розширення, навiть якщо цей простiр не зовсiм звичний чи навiть ворожий. Україна мала Великий степ, Дике Поле з розкiшною землею i пiдходящим клiматом. То ж туди прямували надлишки люду, тут знаходили своє пристанище тi, хто прагнув волi, пригод, романтизму, хто не мiг себе знайти в одноманiтному, чи тупому i безпросвiтному життi. Тож поступово уходництво мало змiнитись мiграцiєю, а зона розселення з необхiднiстю мала поширюватись вiд рiчок в бiк степу. Прибувши на "землю обiтовану" переселенець стикався з проблемами, про якi ранiше не мав жодного уявлення - вода, дерево, житло, опалення, обробка землi.
   У монголiв була сувора (пiд страхом смертної кари) заборона митися в природних водоймах. Вважалося, що такi дiї викликають грозу. (Гроза в степу з руйнiвним шквальним вiтром - страшна стихiя). Таке смiхотворне з точки зору нашого сучасника пояснення, насправдi має глибшу причину - людина, що звикне до свiжої проточної води не захоче йти в степ на кочiв'я. Вода - одна з основ життя i проблема води повстає одною з перших, як тiльки розтає снiг i пiдсихає степ. Ця проблема в степу має тiльки єдине вирiшення - колодязь. Колодязь в степу глибиною до кiлькох десяткiв метрiв - це технологiчно дуже складна споруда, яка пiд силу тiльки колективу з певним набором спецiалiстiв. Тож наявнiсть колодязя, чи джерела води була необхiдною умовою для поселення, i таким чином, люди селились селами, що мали колодязь, i новi прибульцi приставали до таких сiл, а коли село розширялось, будували "кутком" новий колодязь i т. д. Це (i не тiльки це) обумовлювало iснування певного товариства - громади, що була формою самоорганiзацiї при необхiдностi спiльних дiй.
   Друга проблема - деревина, точнiше її вiдсутнiсть. Новi поселенцi, що виїхали рано навеснi до грязюки, мали до зими вже побудувати хату i хлiва для худоби. Вiдсутнiсть достатньої кiлькостi деревини спонукала до пошуку нових технологiй будiвництва. Було використане те, що є в достатку i те що лежить пiд ногами - солома i глиниста земля, або сумiш глини з пiском. Новий будiвельний матерiал, що проник в Україну явно через кочовикiв - саман (на тюркських мовах - солома) був порятунком для жителiв степу. Будiвництво могло йти каркасним методом, або з використанням саманних блокiв. Далi стiни штукатурились глиною i обмазувались вапном. Дах робився з соломи, дуже крутий, щоб не затримував на собi кучугури снiгу (не створював снiгове навантаження) i дозволяв робити досить легку конструкцiю без потужних крокв. Печi робили з цегли-сирцю. Але збудувати таку хату, i взагалi - обжитись, пристосуватись до нових умов без сторонньої допомоги було вкрай важко. В якостi палива використовувався кiзяк - сумiш калу травоїдних тварин з соломою, сформована в виглядi коржiв i висушена. Думається, що ця технологiя також запозичена вiд степовикiв - кочових скотарiв, для яких вона єдино можлива.
   Але адаптацiя до умов степу не могла бути виключно пасивною. Вже скоро на українах зазеленiли дерева, що стали в майбутньому одним iз символiв України - тополi. Цi дерева не тiльки витримують умови степу, але й ростуть дуже швидко, так що посадки тополi скоро забезпечили мiсцевих жителiв необхiдною кiлькiстю деревини. Важко переоцiнити значення цього дерева для ранньої України, а тому його символiчне значення зовсiм не випадкове. Значно далi на пiвдень просунулись посадки сосни, для якої iдеально пiдходили пiщанi ґрунти, непридатнi для вирощування зерна. Створювались полезахиснi смуги з кущiв i дерев, що взимку затримували снiг, а влiтку - запобiгали вiтровiй ерозiї. Бiля хат повиростали садочки, квiтники, огорожi з плоту - поступово створювалася та Україна, яка вже суттєво вiдрiзнялася вiд Русi i яка через деякий час стала "обличчям" України, тим образом, який залишився для нас в творах лiтераторiв i художникiв, що зображали отой український тихий домашнiй "рай" на фонi безкраїх ланiв пшеницi. Бiла хата в садочку географiчно точно вiдповiдає ареалу розповсюдження українства. Кiлька десятилiть тому я, неодноразово їдучи поїздом, спостерiгав той разючий контраст, рiзкий перехiд в зовнiшньому виглядi сiл при в'їздi з Росiї, з її чорними iзбами, в привiтну бiлу, наче освiтлену сонцем, Україну. В нашi часи цей контраст майже зник, внаслiдок розповсюдження новiтнiх технологiй будiвництва.
   України обживались розширювались, укрiплялись. В XV столiттi пiшла вже серйозна торгiвля з Кримом, найперше - головними продуктами, до кримцiв - зерно, а звiдти - сiль. (Пiзнiше поклади солi вiдкрили на Донбасi (Слов'янськ), в XVI столiттi великим центром солеварiння став Дрогобич.) Це була життєво необхiдна торгiвля, як для України, так i для Криму. Вона безперервно продовжувалась, захищалась законами i розширялась аж до настання епохи залiзниць. Ще в 1830 - 1840 роках чумаки забезпечували бiльше половини об'єму торгiвлi сiллю, перевозили вiд 2,5 до 4 мiльйонiв пудiв солi, вiд 600 до 900 тисяч пудiв сушеної риби, 25 - 40 мiльйонiв пудiв збiжжя за рiк, працювало близько 200 тисяч чумакiв. (На картинi Айвазовського зображена чумацька валка, що тягнеться аж до горизонту). Чумацтво - виключно українське явище, продукт "хвилi українства", яка дiйшла точно до кордонiв поширення українства - української мови, бiлої хати, i вiдповiдної ментальностi.
   На мiй погляд, власне чумацтво, бiльшою мiрою нiж козацтво, символiзує феномен створення того першого осередку, центру кристалiзацiї, що створив "хвилю українства". Цiлком зрозумiло, що козацтво привертало бiльшу увагу iсторикiв i лiтописцiв, бо в усi часи тi, хто вбиває, руйнує i грабує ставали предметом уваги i нацiональної гордостi, тi хто створював - не були удостоєнi уваги, а тi хто сiяв, орав i годував, вважались бидлом, брудом на ногах доблесних воїнiв.
   Утворення чумацтва, як масового явища, могло вiдбутися тiльки як результат переходу вiд базового общинного типу ментальностi, до бiльш просунутого - ринкового типу i вiдповiдно, вiд общинного типу соцiальної органiзацiї до громади, як соцiальної органiзацiї вiльних людей. Община, як базова форма органiзацiї створює вiдповiдну ментальнiсть, для якої є характерним колективiзм, колективна вiдповiдальнiсть, вiрнiсть традицiям, повага до старших i до авторитетiв, готовнiсть служити спiльним iнтересам аж до самопожертви, повага до сiмейних цiнностей, ворожiсть i недовiра до "чужинцiв". Общинник "влитий" в своє середовище, поза яким вiн не уявляє свого iснування. Дiйсно, людина, яка покинула общину, опиняється в зовсiм iнших вiдношеннях з реальнiстю. Вiдчуття себе частиною цiлого, єдностi з общиною, захищеностi покидають її, бо вона має сама приймати рiшення i за них вiдповiдати особисто. Уявiть собi що мала вiдчувати людина, що перший раз в життi вирiшила їхати в чумацьку подорож, що триває вiд снiгу i до снiгу, подорож в нескiнчений невiдомий простiр, де гуляють татарськi банди, ризикуючи не тiльки збiжжям, яке отримане важкою працею, а може й своїм життям. Таке рiшення могла прийняти тiльки вiльна людина, а ще до того, людина яку зовуть невiдомi простори, бажання взнати, що там за горизонтом, бажання нових вражень, готовнiсть кинути виклик Степу, випробувати власнi сили, навiть незважаючи на смертельну небезпеку. Тобто, це вже був козак, у старому, найпершому розумiннi цього слова - вiльна людина. Це був прояв того духу, що разюче вiдрiзняв козака-українця вiд руса, того духу, який викликав непередаване захоплення i перед силою якого неможливо було встояти. "Я хочу стати українцем" - напевно говорив малюк, i вiн ставав їм. "Козаче соболю, вiзьми мене з собою на Вкраїну далеку" - просила дiвчина. I вона ставала українкою. Процес пiшов. Почала формуватись українська ментальнiсть - ментальнiсть вiльної людини, що поширювалась до меж вже iснуючого на той час пiвденно-руського етносу, перетворюючи його на етнос український. I поступово всi руси почали звати себе українцями, а свою землю Україною, хоч спочатку це була назва тiльки для внутрiшнього вжитку.
   Ринкова ментальнiсть якiсно змiнює систему вiдношень людини i оточення. Свiт для нього стає вiдкритим у всiй свої повнотi, рiзноманiттi етносiв, культур, релiгiй, традицiй, мов. Для нього не iснує непорушних iстин чи авторитетiв, абсолютизацiя свого рiдного, етнiчного для нього неприйнятна i бiльше того, шкiдлива, вiн легко сходиться з представниками рiзних народiв i культур, вiн готовий сприймати все, що для нього має цiннiсть i вiд кочовика-ногайця, i вiд татарина-воїна, i вiд поляка-шляхтича - "чорт бiс, аби яйця нiс". Татари для козакiв були ситуативно, то вороги, то союзники, козаки не робили проблеми стосовно контактiв з людьми iншої вiри, високого чи низького походження, питання "шляхетностi" для них також було ситуативне i розглядалось з точки зору вигоди. Оцей тип українця-козака, що сяде грати в карти з чортом, чи навiть осiдлає його, але нiколи не поступиться нечистiй силi, бо фактично вiн в нечисту силу не вiрить, що сприймає чуже, не як загрозу, а як явище, з цiкавiстю i гумором, цей тип, що знайшов вiдображення в творах лiтератури, напевно сформувався з отих переселенцiв-уходникiв, а згодом, чумакiв-козакiв, що почали широко вiдкритими очима дивитися на широкий бiлий свiт.
   Надамо слово iсторикам: "...здається, нiби вся сeлянськa Укрaїнa кiнця XVI - сeрeдини XVII ст. жила нa кoлeсax. "Eрa сeлянськoгo вiдxoду", як iнкoли нaзивaють цeй пeрioд iстoрики, дiйснo дaлa нaдзвичaйнo висoкий прoцeнт мiгрaцiй. Зa пiдрaxункaми Микoли Крикунa, лишe зa дaними судoвиx книг трьox вoєвoдств Укрaїни, у пeршiй пoлoвинi XVII ст. втiкaчi пoкинули близькo двox тисяч сiл з Руськoгo i Бeлзькoгo вoєвoдств, a з тeритoрiaльнo нeвeликoгo Пoдiльськoгo - 618. Дoбрoбут кoлoнiстiв був гaрaнтoвaний сaмoю прирoдoю, бo зaлeжaв лишe вiд їxньoї прaцьoвитoстi тa зaпoвзятливoстi. Приклaдiв пoдиву гiднoї сeлянськoї зaмoжнoстi в циx крaяx, дe, як гoвoрили рeвiзoрaм брaцлaвськi бoяри щe в 1545 р., мужик пишнiший i бaгaтший, aнiж пaн, мoжнa нaвeсти чимaлo. Прoтe всe-тaки, всупeрeч нeзрiвняннo сприятливiшим oбстaвинaм життя київськo-брaцлaвськoгo сeлянинa пoрiвнянo з йoгo вoлинським, a oсoбливo гaлицьким брaтoм, сaмe Брaцлaвщинa й Київщина нeвдoвзi стaнуть вoгнищeм сoцiaльниx кoнфлiктiв. Причини цьoгo бaчaться нe стiльки в eкoнoмiчниx рeaлiяx чи нaдмiрниx утискax сeлянськoї мaси, скiльки в спeцифiчнiй мeнтaльнoстi xлiбoрoбiв стeпoвoї зoни. Oсвoївши влaснoю прaцeю зeмлi й вoди нeбeзпeчнoгo крaю, кoлoнiсти нe дoпускaли думки, щo цe нe їxня, сaнкцioнoвaнa Бoжим прaвoм влaснiсть. З iншoгo бoку, життя вiч-нa-вiч з тaтaринoм вирoблялo нeзaлeжнiсть i вiдвaгу, спoрiднeну з кoзaцькoю. Тoму нaвiть лeгкi спрoби зaпрoвaдити крiпoсницькo-пaнщиннi пoрядки, звичнi для внутрiшнix рeгioнiв дeржaви, викликaли тут бурxливу рeaкцiю як зaмax нa вoлю". I далi: "Кiлькiсть мiськиx пoсeлeнь, щo виникли в oстaннiй чвeртi XVI - пeршiй пoлoвинi XVII ст. у пoгрaничниx (укрaїнниx) вoєвoдствax - Київськoму тa Брaцлaвськoму, врaжaючa - пoнaд 300. I xoчa в пeрeвaжнiй бiльшoстi їхнє нaсeлeння нe пeрeвищувaлo сoтнi двoрiв, тoбтo близькo 600-700 чoлoвiк, однак рoль oсeрeдкiв, дoвкoлa якиx снувaлoся життя, вoни викoнувaли. Бiльшiсть зaснoвувaлaся вiдрaзу нa мaґдeбурзькoму прaвi, тoбтo з пeвними, нexaй i спрoщeними, фoрмaми сaмoврядувaння. Нaвiть oбмeжeнi форми мaґдeбурзькoгo сaмoврядувaння сприяли тoргoвiй aктивнoстi мiськoгo нaсeлeння i пoжвaвлeнню рeмiсництвa. Нaприклaд, у Бiлiй Цeрквi, щo виниклa як прикoрдoнний зaмoк у сeрeдинi XVI ст., a 1588 р. oдeржaлa привiлeй нa мaґдeбурзькe прaвo, нa 40-i рoки XVII ст. вжe мeшкaлo пoнaд 250 рeмiсникiв рiзниx прoфeсiй - дo 30% житeлiв". (Н. Яковенко. Нарис iсторiї України з найдавнiших часiв до кiнця 18 столiття.)
   Як сказав Боплан про козакiв, "вони  надзвичайно кохаються у своїй свободi, без якої не уявляють життя". Дiйсно, це було головне. Вiд часу, коли українська ментальнiсть, дух свободи i уявлення про те, як треба жити i як не треба жити нi в якому разi, поширилась практично в межах нинiшнiх українських земель, то вже вона сама стала причиною i рухомою силою подальших подiй. Вона створила феномен, як дехто говорить, держави, якої нiколи не було. Як не дивно, ця держава не вмерла й не загинула, а навпаки, розширилась i "переварила" прибульцiв. З падiнням польської влади Запорозьке вiйсько взяло на себе функцiї цивiльної адмiнiстрацiї, утворивши фактично новий полiтичний органiзм, який ми назвали козацькою державою, але який, на жаль, державою ще не був. Саме це через нетривалий час призвело до Руїни. Держава не може сформуватися "з нуля" одномоментно, має пройти певний процес її адаптацiї до реалiй, утворення певної єдностi i узгодженостi усiх частин механiзму, досягнення певного рiвня професiоналiзму. I держава не може утворитися в суспiльствi, де переважна бiльшiсть людей позбавлена державницької ментальностi, де держава асоцiюється з панством, крiпацтвом, насильством i приниженням. Але тi суспiльнi форми, що виникли на Українi, являли на той час оптимальнi (i на мiй погляд, унiкальнi) форми узгодження суспiльної органiзацiї i iндивiдуальної свободи.
   Якiсть народу взнається в випробуваннях. Iсторичнi виклики тiльки змiцнюють сильний народ, загартовують його i розширюють його адаптацiйнi можливостi. Саме таким викликом стали для України майже безперервнi агресивнi дiї Кримського ханства, що почалися в кiнцi XV столiття i тривали майже пiвтора столiття. Власне цi дiї довершили формування цiлком певної соцiальної практики i вiдповiдного українського типу людини, яку ми знаємо вже з iсторичних джерел. Цей перiод остаточно сформував українську нацiю, як нацiю вiльних людей, що можуть власними силами протистояти потужним зовнiшнiм загрозам.
  
  
  
  
  
  
  

Роздiл 2.4. Держава, якої нiколи не було.

  
   Надлежит искоренять в малороссах развратное мнение, по коему
   представляют себя народом от здешнего совсем отличным.
   Катерина II
  
   Останнiм часом з'явилась маса публiкацiй (особливо в Iнтернетi) про українську "недодержавнiсть", написаних на рiзних рiвнях грамотностi, з'являються карти, на яких показано, з одного боку, коли i ким та чи iнша частина України була колонiзована, i перестала iснувати власне, як Україна, а з iншого боку, коли i завдяки кому неiснуюча Україна приростала територiями. Крiм того переконливо доводиться, що українцi i росiяни - це один i той самий чорт, тiльки з рiзних бокiв. Iсторiю про неiснуючу Україну я пам'ятаю з глибоких радянських часiв, бiльше того, я не пiддавав жодному сумнiву iсторичнi факти - України як держави в загальноприйнятому сенсi дiйсно не було, причому, нiколи, якщо не рахувати кiлькох рокiв за часiв Хмельниччини, та й то навряд чи те утворення можна було назвати державою. Звичайно, на такi аргументи можна вiдповiсти: головне, щоб iснував народ, а держава буде.
   Але можна глибше копнути в суть питання (до якого ми ще будемо неодноразово звертатись): чому українськi землi не тiльки не зменшились, чи навiть зникли з iсторичної карти, як то вiдбулося, скажiмо з землями каталонцiв, саксонцiв, гасконцiв, бургундцiв, бретонцiв, готiв, швабiв i безлiчi iнших, а безперервно приростали. Вони приростали власне, як українськi землi, тобто землi, де серед населення переважає український тип культури i ментальностi. Характерний приклад - Слобожанщина чи Пiвнiчне Причорномор'я, куди стiкалися представники найрiзноманiтнiших етносiв, але врештi решт були українiзованi. (Винятком є Стародубщина, яка починаючи з 1660 рокiв iнтенсивно заселялась старообрядцями - соцiальною групою, що була схильна до самоiзоляцiї i не пiддавалась жоднiй асимiляцiї чи культурним впливам. Старообрядцi Стародубщини зберегли свою культурну iдентичнiсть навiть пiсля насильницького їх виселення в Бурятiю).
   Iсторiя показує, що безлiч народiв не отримали власної державностi i зникли, деякi - втратили державнiсть i не зникли, iншi - втратили i згодом повернули, є й такi, що нiколи не мали державностi, але продовжують iснувати, як народ. Також iснує багато полiетнiчних держав, що не мають "титульного" етносу, або ж iснують окремi держави, населенi однаковим етносом, але мабуть можна стверджувати, що необхiдною умовою для створення нацiональної держави є iснування вiдповiдного народу. I в цьому сенсi основне питання, що стосується iснування України, як ранiше, так i тепер (тепер - значно менше) - а чи був (є) український народ?
   Феномен iснування України, як територiї, що заселена українцями, вже не викликав сумнiву приблизно з середини XVII столiття, коли цiлком склалися український етнос i вiдповiдна територiя, вiдображена на першiй мапi України Боплана (про що ми вже згадували у Вступi), i саме iснування народу стало ключовим при визначеннi назви, Україна, для даної територiї. Без сумнiву, тут мали вплив особистi враження Боплана вiд спiлкування з козаками, яких вiн характеризує, як справжнiх аристократiв. (Мiж iншим, його описи польської шляхти значно менш комплiментарнi). Вiд того часу в європейському полiтикумi почали формуватися уявлення про Україну як територiю, що iсторично заселена українцями, причому ця територiя мала певнi, хоч i не досить визначенi, кордони. А до того в Європi було усталене поняття Русь - територiя, народ ("русини" або "народ руський"), вiра (грецька або унiатська), мова руська. Пiд це поняття пiдпадали українцi i бiлоруси разом з вiдповiдними територiями. Вони мали спiльну офiцiйну руську мову, що була державною в Великому Князiвствi Литовському (ВКЛ) i спiльне законодавство, зафiксоване в Литовських статутах. Безумовно, важливу роль вiдiгравала також наявнiсть спiльної спадщини вiд часiв Київської Русi.
   Русь "українська" пiддалась впливу "української хвилi", козаччини, вольностi, що вiдповiдним чином деформувало суспiльну систему в бiк кочового принципу, "народ-вiйсько", в той час як бiлоруська частина Русi виявилася бiльш консервативною i бiльш послiдовною в пiдтримцi принципiв, що панували в ВКЛ. (Це не дивно, враховуючи, що бiлоруський Новогрудок був першою столицею ВКЛ). Але iнерцiя писаного слова дуже велика, тому Україна ще на протязi довгого часу в юридичних документах позначалась, як Русь. (А тому, зовсiм не випадково Петро I в 1721 роцi назвав Московську державу новим iм'ям - Росiя, а не Русь, бо iнакше виникло б повне непорозумiння).
   Тобто України, як держави не iснувало, але була країна (територiя), що мала назву Україна, i люди, що її заселяли - українцi. I це є головне. I власне в цьому полягає проблема нацiональної державностi, в тому числi й сучасної. Дiйсно, якщо припустити, що такого окремого народу, як українцi не iснує, то тодi виникають великi сумнiви, щодо доцiльностi, або просто, здорового глузду, в iснуваннi окремої держави. (До речi, це основний аргумент дослiдникiв природи "українського сепаратизму"). Тодi, так званi, українцi, мають забути свiй "малорусский диалект", (тим бiльше, що значною мiрою це вже зроблено) влитися в "единое культурное пространство" (i таке насправдi вже iснує) i нарештi "слиться с матушкой-Россией". Ключове слово тут - культурний простiр, що створює духовну основу "окремiшностi", яку народ намагається зберегти за будь яку цiну i яка є базовою пiдставою створення окремої держави. Iсторiя показує, що поки iснує ота окремiшнiсть, вiдрубнiсть культур народiв, що входять до єдиної держави, завжди залишається тенденцiя до сепаратизму, виокремлення регiонiв, де переважає окрема культура. (Хрестоматiйним прикладом такого сепаратизму була тридцятилiтня вiйна, пов'язана з приборканням Карлом Великим Саксонiї у VIII столiттi, що супроводжувалась жахливим винищенням саксонцiв i яку вдалося завершити лише завдяки, можливо найпершим в Європi, масовим їх депортацiям). Власне, по аналогiчному принципу вiдбувався розподiл Росiйської iмперiї пiсля подiй 1917 року, а потiм - створення СРСР, коли при визначеннi кордонiв республiк враховувались результати перепису населення 1897 року, де ще не було графи, "нацiональнiсть", але була графа, "рiдна мова", що напевно є найважливiшим показником культурної належностi. Треба вiдзначити, що такий принцип подiлу по вiдношенню до України був достатньо справедливий i практично не призвiв до етнiчних конфлiктiв в майбутньому. I хоч культурний простiр за роки радянської влади був значною мiрою унiфiкований, цього виявилося недостатньо для "злиття". Iснують суттєвi культурнi вiдмiнностi обох народiв саме по вiдношенню до уявлень про державу i державотворення, при цьому цi вiдмiнностi мають глибоке iсторичне корiння.
  
   Iснує iнформацiя (я не можу гарантувати її достовiрнiсть), що Сталiн свого часу при формуваннi територiй нацiональних республiк у складi СРСР, наполiг на включеннi Донбасу до складу саме України, а не Росiї. Аргументом було те, що маси росiйського пролетарiату, що працюють в цьому регiонi, будуть вгамовувати сепаратистськi настрої українцiв, Донбас стане якорем, що прив'яже Україну до Росiї. Iсторiя показала, що Сталiн дивився дуже далеко, аж в 2014 рiк.
  
   Петро Михайлович Сас, дослiдник полiтичної культури українського суспiльства, пише з цього приводу: "На початку 20-х рр. XVI ст. виникає теоретично вмотивована полiтична концепцiя "руського" народу. Поняття континуїтету iсторiї руського народу набувало системного, теоретично узасадненого вимiру i розглядалося як полiтичне. Базовими iдейними компонентами концепцiї виступало, зокрема, твердження про одвiчну свободу народу, засновану на природному правi й моральних приписах старовини. Стверджувалося, що ця свобода виявилася в добровiльному i договiрному пiдданствi, скрiпленому королiвською присягою пiд час iнкорпорацiї Польщею українських земель i пiдтвердженому пiзнiшими полiтико-правовими актами. Набула популярностi теза про "третiй" полiтичний народ країни (поряд з польським та литовським) -- "руський". Доводилося, що "руський" народ є одним iз фундаторiв Речi Посполитої, тобто стороною рiвноправною у цьому вiдношеннi з польським та литовським "народами-засновниками"". Характерна форма полiтичної самоiдентифiкацiї - "ми, руський народ" сама по собi була результатом формування цiлком певної, i можна стверджувати - демократичної свiдомостi, яка тiльки й могла виникнути в умовах свободи i самоврядування. Вiдносно цього треба зробити ряд зауважень.
   Феномен нацiональної держави виник на початку XIX столiття пiсля подiй Великої французької революцiї i процес створення держав-нацiй не завершився аж до цього часу. Тобто суспiльна свiдомiсть (ментальнiсть) жителя Європи в серединi XVII столiття, коли почалися державотворчi процеси на Українi, ще не оперувала поняттям, нацiя, бо важливiшим був становий подiл суспiльства. Так званий, посполитий люд, взагалi не приймався до уваги, як полiтичний фактор, а розглядався, як тупа робоча сила, що служить шляхтi. (Як писав поет: "...страна рабов, страна господ", мiж якими - прiрва). До того ж цей посполитий люд був подiлений мiж феодалами i фiзично не мiг мати полiтичної єдностi. Шляхта рiзного етнiчного походження мала бiльше спiльного i могла найти порозумiння скорiше, нiж етнiчно спорiднена шляхта i посполитий люд. (До того ж iснували уявлення про зовсiм вiдмiнне походження шляхти i чернi, наприклад, вираженi в сарматському мiфi походження польської шляхти). А тому подiл державних кордонiв по етнiчному принципу не мав практичного значення. Державнi кордони визначалися правом сильного. Тим бiльше, що вся європейська елiта була пов'язана давнiми родинними (зокрема, династичними) зв'язками, спiльною мовою (латиною) i спiльною церквою. (Зауважимо, що власна "етнiчна" мова в тi часи взагалi мала найменше значення). (Вiдголосок такого стану речей i такої ментальностi ми можемо бачити в знаменитому комунiстичному гаслi "Пролетарi усiх країн, єднайтеся!". Вважалося, що капiталiсти (шляхта) вже є об'єднанi, бо для капiталiста не iснує нацiї, а тiльки прибуток. В такому разi пролетарi також мали об'єднатись, бо для них iдеал свiтового комунiзму мав бути дорожчим за нацiональнi iнтереси. Досвiд показав, що "негр преклонных годов" аж нiяк не був схильний вивчати росiйську мову).
   Напевно найважливiшими факторами в створеннi нацiй i вiдповiдно - нацiональних держав, є, по-перше, збiльшення рiвня соцiалiзацiї (зв'язкiв) усiх верств (станiв) населення, пов'язане з лiквiдацiєю мiжстанових перегородок, полегшенням вертикальної мобiльностi, що приводить до такого рiвня єдностi, при якому даний народ вже можна розглядати, як єдине полiтичне цiле - нацiю. Полiтизацiя усього народу, а не тiльки елiти, є явище вторинне i неможливе без певного рiвня соцiалiзацiї. Полiтизацiя виникає, як реакцiя на вiдповiднi обставини, що змушують народ об'єднуватись для узгоджених дiй. По-друге, в формi нацiональної державностi вiдбувається максимальне узгодження iнтересiв i прагнень нацiї з iнтересами держави: держава, яка формується з представникiв даної нацiї максимально захищає її етнокультурнi цiнностi i тим самим створює пiдстави для зусиль з боку нацiї щодо збереження цiлiсностi держави. Виникає зв'язка - нацiя-держава, найбiльш стiйка форма державного утворення, власне завдяки пiдтримцi i пiклуванню про державнi iнтереси з боку громадян.
   Саме ця зв'язка, що дiйсно продемонструвала свої унiкальнi можливостi (особливо, на прикладi наполеонiвської Францiї), призвела до виникнення iдеологiї етатизму (державництва), яка корiннями сягає ще вчення Гегеля про реалiзацiю свiтового Духу, що знаходить своє найвище втiлення власне в державi. Монархiчний принцип "держава - це я" змiнюється принципом "держава - це нацiя", а звiдси - логiчний перевертень "нацiя - це держава" - вiдбувається ототожнення нацiї i держави. Звiдси виникнення крайнiх форм нацiоналiзму (наприклад, український нацiоналiст Д.I. Донцов вважав, що державнiсть нацiї є найвища цiннiсть, вища за цiннiсть життя людей). Але розглянемо, що суттєвого насправдi дає нацiя-держава? Двохсотрiчний досвiд дозволяє вiдповiсти на дане питання. По-перше, розвиток i захист нацiональної культури. По-друге, виникнення почуття патрiотизму серед значної частини громадян, яке реалiзується в формi пiдтримки власної державностi. По-третє, i це найголовнiше з точки зору геополiтики - загальну вiйськову повиннiсть, яка дає можливiсть створювати фантастичнi по масштабу армiї i направляти колосальнi ресурси держави на їх пiдтримку. Держава-нацiя отримала реальну можливiсть проводити цiлеспрямовану полiтику розподiлу свiту, створення свiтових колонiальних iмперiй, а коли свiт був подiлений, мiлiтаристський ресурс знайшов свою розрядку в двох безпрецедентних за своїми масштабами свiтових вiйнах. На цьому "золотий вiк" держав-нацiй закiнчився. Вiн почався з наполеонiвських вiйн, що засiяли поля Європи тiлами французiв, i закiнчився жахливою Другою свiтовою вiйною, пiсля якої людство, нарештi отямилося (щоправда, не все) i почало будувати Європу i свiт на дещо iнших принципах, перш за все, на принципах iнтеграцiї, колективної безпеки i створення наддержавних механiзмiв контролю i безпеки. Вiд цього часу почався процес занепаду держави-нацiї i взагалi, держави як такої, i перекладання все бiльшої частини державних функцiй безпосередньо на громадянина, на мiсцевi громади або ж на наддержавнi мiжнароднi iнституцiї. При цьому поняття, нацiя, поступово змiнюється поняттям, полiтична нацiя, тобто певне територiально об'єднане суспiльство, що має бiльш-менш однаковi полiтичнi i культурнi цiнностi, але етнiчний фактор не вiдiграє в ньому провiдної ролi. (Менi особисто iмпонує точка зору Ю.I. Семенова, згiдно якої нацiя виникає, коли люди входять до складу єдиного соцiально-iсторичного органiзму, признають його своєю вiтчизною, а себе розглядають як спiввiтчизникiв. Тут акцентованi полiтичний i ментальний аспекти, якi є суттєвими, а також поняття соцiально-iсторичного органiзму, який може не спiвпадати з державою, або взагалi не бути державою).
  
   Декiлька зауважень щодо патрiотизму. Як говорить латинське прислiв'я: "ubi bene, ibi patria" - де добре, там i батькiвщина. В минулi часи для раба, селянина, ремiсника не мало бiльшого значення, якого етнiчного походження пан дере з нього шкiру, зате мав велике значення рiвень шкуродерства. В модернi часи, коли нацiональна держава почала позицiонувати себе, як захисницю усього народу-нацiї, коли кожний громадянин отримав однаковi права i однаковий захист з боку держави, вiдбулося розширення общинного iнстинкту до рiвня держави, як аналога общини, бо власне, держава перебрала на себе функцiї захисту. Iнстинкт приналежностi до общини став основою почуття причетностi до нацiональної держави, що проявляє себе в почуттi патрiотизму. Це почуття вiдноситься до iррацiональних складових ментальностi, бо опирається на iррацiональнi пiдстави i часто не може бути осмислене людиною, тобто не може бути виражене в поняттях. Iррацiональнiсть патрiотизму, його зв'язок зi знову ж таки iррацiональною дихотомiєю свiй-чужий, дає можливiсть засобам масової пропаганди роздувати це почуття до неймовiрного рiвня. Важлива, а може й головна соцiальна функцiя патрiотизму на рiвнi держави - мобiлiзацiйна, що дозволяє вводити загальну вiйськову повиннiсть, вирiшувати економiчнi й стратегiчнi проблеми загальнонацiонального масштабу, створювати єднiсть i спрямованiсть нацiї, яку неможливо досягнути при наявностi станового подiлу суспiльства, або його етнiчнiй неоднорiдностi. Почуття патрiотизму i єднiсть нацiї посилюються в ситуацiях виклику (загрози), бо це є натуральна (i знову ж таки, iррацiональна) реакцiя людини, а тому держава з задоволенням манiпулює народом шляхом пошуку чужих - ворогiв i загроз (зовнiшнiх i внутрiшнiх), - що приводить до наслiдкiв, про якi йшлося трохи вище. Патрiотизм, так званої, "простої людини", який можна позначити термiном, вульгарний патрiотизм, проявляє себе також в дуже "простiй" формi - в повному схваленнi i пiдтримцi дiй влади, що супроводжується почуттям виконаного патрiотичного обов'язку. Вульгарний патрiотизм може набирати рiзних вiдтiнкiв, найстрашнiший з яких - ксенофобський агресивний патрiотизм, який виникає завдяки вiдповiднiй державнiй пропагандi. Разом з вiдмиранням нацiї-держави, почнеться (i вже починається) вiдмирання державного патрiотизму. Його витiснить почуття вiдповiдальностi, не тiльки за свою країну, а за всю свiтову спiльноту, за всю планету. Це почуття несумiсне з вульгарним патрiотизмом, бо дуже часто входить з ним в протирiччя. Згадаймо висловлювання Л. Толстого щодо патрiотизму, або слова О. Галича: "Граждане, отечество в опасности. Наши танки на чужой земле!". Вiдношення до патрiотизму в наш час являє собою "лакмусовий папiр", що показує рiвень зрiлостi i вiдповiдностi сьогоденню громадського дiяча i полiтика. Мабуть можна стверджувати, що поява i занепад (як тенденцiї) держав-нацiй на протязi двохсот рокiв - мiзерної митi в iсторичному масштабi, свiдчить про ущербнiсть самої iдеї держави-нацiї, бо в її основi - прiоритет держави, як найбiльшої цiнностi, протиставлення представникiв титульної нацiї "iнородцям", протистояння нацiй, а за ними - держав, реанiмацiя в дещо модернiзованiй формi примiтивних общинних iнстинктiв, активiзацiя усього iррацiонального i ксенофобського, що зберiгається в ментальностi людини, з метою мобiлiзацiї на протистояння ворогам - зовнiшнiм чи внутрiшнiм, реальним чи видуманим. Все це створює атмосферу постiйного мiждержавного напруження, приводить до боротьби за гегемонiю, гонки озброєнь, конфлiктiв. Захiдна Європа перша породила це недоношене дитя, вона його перша i убила. Але хвиля нового мислення ще довго буде блукати по темних закутках земної кулi, поки поступово не змиє весь iсторичний мотлох, непотрiб i бруд.
  
   Вважається загальноприйнятим, що умови для створення народiв-нацiй виникли лише в модернi часи, з перемогою капiталiстичних вiдносин, коли бундючний шляхтич, що не мiг кроку ступити без купи холуїв, став повним анахронiзмом, а освiта, бодай початкова, добралася до всiх верств населення. В такому разi концепцiя нацiї, (або як зараз полюбляють говорити, нацiональний мiф), що виникає в середовищi елiти, може поступово розповсюдитись серед усього народу. Для нацiонального мiфу є характерне уявлення про iдеальну i спiльну для усього народу Вiтчизну, яка стає основою полiтичного оформлення суспiльства. (Створюється "уявна спiльнота", згiдно теорiї нацiї Бенедикта Андерсона, 1983 рiк). На мiй погляд, це не зовсiм так. Дiйсно, модернiсть створює умови, за яких ламаються становi перепони, виникає праця, що потребує бiльшої кооперацiї, з'являються засоби масової iнформацiї, закони стають єдиними для всiх, тобто зростає соцiалiзацiя суспiльства. Але суттєвою є, власне, соцiалiзацiя, якiй вiдповiдає цiлком певний рiвень свiдомостi, що створює вiдчуття єдностi народу i можливiсть його полiтизацiї в разi необхiдностi. Але чи був рiвень свiдомостi французького селянина початку XIX ст. вищим за свiдомiсть еллiна, скажiмо в епоху Перiкла? Навряд чи. В Древнiй Грецiї еллiн добре знав, що вiн є еллiн i вiдчував себе еллiном, хоч вся Еллада була подiлена на ряд полiсiв-держав, якi до того ж постiйно ворогували мiж собою. Але вони на протязi майже 1200 рокiв проводили олiмпiади, розвинули науку i мистецтво спiльнi для Еллади, iснував загальноеллiнський союз, а коли 120-тисячна армiя Ксеркса I напала на Грецiю, то об'єднана з близько 20 полiсiв-держав армiя Еллади вщент розгромила вдвiчi бiльшу армiю загарбникiв (битва при Платеях, 479 рiк до н. е.). Народ Еллади, не враховуючи рабiв, являв собою культурну, економiчну, полiтичну i ментальну єднiсть, (вже не говорячи про наявнiсть нацiонального мiфу), а тому - цiлком пiдходить пiд бiльшiсть визначень нацiї, як класичних, так i модерних. Бiльше того, в цьому випадку можна говорити про наявнiсть полiтичної нацiї, бо власне етнiчна складова була несуттєвою для грецької ментальностi i грецька цивiлiзацiя поширилась вiд Приазов'я до Єгипту. Тобто утворення нацiй в модернi часи являло собою розвиток i реалiзацiю тенденцiй, що вiдповiдають природi людини, в першу чергу того, що ми позначили вище, як общинний iнстинкт, i пов'язано з виникненням умов для бiльш широкої соцiалiзацiї суспiльства. Але якщо такi умови виникали колись в минулому, то вони ставали передумовою виникнення нацiй. (В термiнологiї Ярослава Грицака, а до нього - I.П. Лисяка-Рудницького - домодерних нацiй). Саме такi передумови створилися в перiод формування українського етносу. Найголовнiшою з них можна вважати виникнення народного суверенiтету.
   В цьому немає жодної заслуги самого народу - так склалися iсторичнi обставини i так розвивався процес в тих обставинах. (В цьому сенсi, розтиражована марксистами, теза того ж таки державника Гегеля про "iсторичнi" i "неiсторичнi" народи, де "iсторичнiсть" визначалась по наявностi державностi, не витримує критики з точки зору простої логiки, бо виходить, що iсторичнi обставини, що посприяли утворенню державностi, стають якiстю самого народу, перетворюючи його з "неiсторичного" на "iсторичний", або навпаки. А як бути, наприклад, з народами, що створились з декiлькох етносiв саме завдяки довгому насильницькому перебуваннi в однiй державi?). По-перше, ще в домонгольськi часи на Київськiй Русi панували досить сильнi вiчовi традицiї. Так, наприклад, з 50 київських князiв 14 були запрошенi саме вiчем. По-друге, на Українi-Русi пiсля монгольського нашестя залишилося вiдносно мало елiти княжої доби, тобто переважна бiльшiсть української шляхти була посполитого козацького походження i в перiод формування козацтва була органiчною частиною народної спiльноти. По-третє, посполитий вiльно мiг стати козаком ("покозачитися"), якщо був готовий "платити кров'ю за землю", тобто нести вiйськову службу за звiльнення вiд податкiв. Таким чином, в суспiльствi були практично вiдсутнi становi бар'єри, а iснування громад забезпечувало високий рiвень залученостi людей всiх станiв до суспiльного життя, тобто полiтизацiї. А тому слова, типу: "Ми, Богдан Хмельницький, Гетьман Вiйська Запорозького, усе Вiйсько Запорозьке i увесь мир Християнський Руський ..." мали пiд собою цiлком реальнi пiдстави полiтичної єдностi усього українського народу, по сутi - народу-нацiї. (Через столiття останнiй писар Запорiзького Низового вiйська, Iван Глоба використовував формули "...од усього вiйська Запорозького i Українського...", а також "...од усього вiйська i народу Українського..."). Можливо, в тi часи українська спiльнота була єдиною в Європi, де нацiональний лiдер звертався вiд iменi усього народу, без виняткiв. (Порiвняйте - "Держава - це я", або "Мы, Николай Первый"). В Європi iдея прав i свобод для всiх верств населення, започаткована Великою французькою революцiєю розвинулась повною мiрою лише пiсля промислової революцiї. Наприклад, в першiй половинi XIX столiття, коли польська шляхта виборювала права для польського народу в Росiйськiй iмперiї, то йшлося виключно про права польської шляхти, про права крiпакiв не було жодної мови. Разом з тим, напевно можна говорити про польську полiтичну шляхетську нацiю, бо по-перше, вона iсторично мала високий рiвень внутрiшньої соцiалiзацiї i демократизму, а по-друге - була надзвичайно численною, фактично, окремим народом з рiвнем достатку в дiапазонi вiд магната до простого землероба-селянина. Але українцi в польськiй державi також чiтко iдентифiкували себе окремим народом, наприклад, "у львiвських мiських книгах вiд 1599 р. використовується термiн "руська нацiя" (Natio Ruthenica)", (Г.П. Пiвторак, Походження українцiв, росiян, бiлорусiв, та їхнiх мов. 2001).
   Як пише Н. Яковенко: "Найбiльш помiтною рисою, котру можна вiднести до фундаментальних ознак вживаного в тi часи ємного поняття яко на Українi, була умовнiсть станових перегородок мiж дрiбним шляхтичем, боярином, мiщанином i козаком. На прикордонних територiях, що перебували пiд загрозою спiльної небезпеки, замiсть станового бар'єру на перше мiсце висувався чинник професiйної солiдарностi збройного люду. Це сприяло витворенню своєрiдної соцiальної мiкроструктури, властивої лише Українi (в тогочасному сенсi поняття). Її можна охарактеризувати як мiшану: шляхетську - за незалежною позицiєю i усвiдомленням власної гiдностi, боярсько-козацьку - за родом занять, виклично-хоробру - за способом життя i усталеними цiнностями, врештi, що вельми суттєво - мало розшаровану у майновому вiдношеннi. Не пiдлягає сумнiву абсолютна перевага в цьому пограничному соцiумi українського чи, принаймнi, зукраїнiзованого етнiчного елементу. Тож недивно, що в кожному черговому конфлiктi з мiсцевими владами нової (польської) хвилi, яка опанувала надднiпрянськi землi з 20-30-х рокiв XVII ст., стає потенцiйно присутнiм елемент мiжнацiонального антагонiзму". Слово, "мiжнацiонального", вжите iсториком, що може сприйматися полiтологами, як iсторичний анахронiзм, насправдi таким не є. Вже тодi український народ усвiдомлював себе не тiльки як певну етнiчну єднiсть, а також, (а може в першу чергу), як єднiсть полiтичну, тобто об'єднану цiлком певними i властивими саме цьому народу уявленнями про права, свободи i суспiльну органiзацiю.
  
   Про наявнiсть української нацiї свiдчить той очевидний факт, що мешканцi рiзних частин iсторичної України, якi довгий (навiть в iсторичних масштабах) час перебували в рiзних державах (Московiї-Росiї, Речi Посполитiй, Польщi, Австро-Угорщинi), не перестали вважати себе українцями i чiтко усвiдомлювали свою спорiдненiсть i приналежнiсть до єдиного соцiально-iсторичного органiзму, своєї вiтчизни - України. Це явище було абсолютно новим i незрозумiлим навiть для європейських лiдерiв якi з великим здивуванням сприйняли претензiї Галичини на створення української незалежної держави пiсля розвалу Австро-Угорської iмперiї, внаслiдок чого стали на сторону Польщi в українсько-польськiй вiйнi 1918 - 1919 рокiв, i "блакитна армiя" Юзефа Галера, сформована Антантою в "колисцi свободи" - Францiї для захисту вiд бiльшовикiв, була використана Польщею для придушення українцiв. Найбiльш дивним було те, що український етнос виявився таким полiтизованим i згуртованим, що змiг так швидко "з нуля" збудувати боєздатну армiю. Насправдi, це не повинно викликати подив з огляду на те, що українська нацiя вже (а може, все ще) iснувала. Аналогiчно поставилася Європа до Української Народної Республiки, яка без зовнiшньої допомоги, на жаль, не спромоглася протистояти бiльшовицькiй навалi, в результатi чого невдовзi її народ зазнав незлiчених страждань. Україна в цьому сенсi не унiкальна. Живий приклад - курди, якi не мали своєї державностi, але вважають себе роздiленою нацiєю i безумовно, являють собою таку нацiю, бо довгий час будучи в роздiленому станi не втрачають своєї єдностi.
  
   Вся європейська, а за нею i українська полiтологiя пов'язує процес нацiогенезу (перетворення народу, етносу в нацiю i розвиток нацiй) з провiдною, навiть визначальною роллю елiти в цьому процесi. Це пов'язано з тим, що теорiї утворення нацiй опирались виключно на захiдноєвропейський досвiд, бiльше того - на досвiд великих "iсторичних", в термiнологiї Гегеля, народiв. (Огляд вiдповiдних теорiй i посилань можна найти зокрема в роботi Георгiя Касьянова, "Теорiї нацiї та нацiоналiзму", 1999 р.). Характерна риса цих народiв з точки зору нацiогенезу полягає якраз в наявностi станового i феодального розколу, про який йшлося вище. Саме елiта в цих країнах першою згадала про "дух народу", про необхiднiсть зламу станових перепон i перетворення "худоби, що вмiє говорити" в актора iсторiї. Узагальнення такої моделi нацiогенезу, перенесення її взагалi на всi народи дуже нагадує спроби загнати пiд марксистську модель суспiльно-економiчних формацiй iсторiю усiх країн, без винятку. Насправдi, захiдноєвропейський досвiд - унiкальний. Бiльш менш однаковий характер розвитку захiдноєвропейських країн зумовлений дуже тiсними зв'язками мiж ними. Вже за Ла-Маншем в Англiї, а ще бiльше - в Шотландiї чи Iрландiї ми бачимо дещо iншi явища. Так само своєрiдна Скандинавiя, i далi - Польща, Україна, не говорячи вже про кочовикiв чи Далекий Схiд. Якщо опиратися на захiдноєвропейську модель, то формування нацiї українцiв почалося в кiнцi XIX столiття, разом з виникненням капiталiстичних вiдносин. Власне це й стверджується практично усiма дослiдниками. А з кого вона сформувалася? З малоросiв? А як бути, наприклад, з галичанами, що жили зовсiм в iншiй державi аж до 1939 року? I чому українцi, що були роздiленi на декiлька (до шести) частин та ще й помiж рiзними державами стали однiєю нацiєю? Як це могло вiдбутися i при чому тут капiталiстичнi вiдносини, модернiзацiя i початок iндустрiальної епохи? Ясно, що якби українська нацiя формувалась в кiнцi XIX столiття в межах єдиного полiтичного простору - Росiйської iмперiї, то вона б не мала жодних характерних особливостей, що вiдрiзняють її вiд титульної росiйської нацiї, вiдбулося б так жадане для iмперiї злиття трьох братських народiв.
   Наведу деякi факти. "У 1897 р. лише 16 % юристiв, 25 % учителiв i майже 10 % письменникiв i художникiв на Українi були українцями. З 127 тис. осiб, зайнятих "розумовою працею", українцi становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентiв Київського унiверситету були українцями за походженням. Вражала вiдсутнiсть українцiв у мiстах. На зламi столiть вони складали менше третини всього мiського населення; решта припадала на росiян та євреїв. Як правило: чим бiльшим було мiсто, тим менше жило в ньому українцiв. У 1897 р. лише 5,6 % мешканцiв Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9 %. У Києвi в 1874 р. українську мову вважали рiдною 60 % населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р.-- до 16 %. Модернiзацiя явно залишала українцiв осторонь". (Орест Субтельний. "Україна: Iсторiя"). Аналогiчна ситуацiя була в середовищi промислового пролетарiату. Висновок - модернiзацiя привела до формування i переважання титульної iмперської нацiї - росiян. Це очевидний i невiдворотний процес, коли вiн створюється потужним iмперським механiзмом, коли освiта, культура, наука, офiцiйне спiлкування, дiловодство i судочинство вiдбуваються на державнiй росiйськiй мовi, а всi iншi мови забороняються або пригнiчуються. Альтернатива дуже проста - русифiкуйся або сиди в селi. Цей iнтенсивний процес русифiкацiї почався не сам по собi, а вiдразу пiсля втрати малоросiйської автономiї. Вiн корелює в часi з вiдповiдними законодавчими змiнами, що супроводжували цей процес, а тому його можна розглядати, як складову процесу iмперської колонiзацiї України. Тобто на протязi XIX столiття i особливо в його кiнцi вiдбувався активний процес асимiляцiї української нацiї, а "нацiотворчiсть" в середовищi української елiти являли собою реакцiю на цей процес, бо власне елiта ставала першою жертвою асимiляцiї. Зiткнення двох форм буття для елiти "...виступає як драма екзистенцiйного вибору (не просто мiж правним "чужим" та безправним "своїм", а - мiж двома культурами в собi самому, з яких одна тлумить iншу). Власне в горнилi цiєї драми вiдбувалося становлення нашої нацiональної iнтелiгенцiї в XIX столiттi, як у пiдросiйськiй, так i в галицькiй, "австрiйськiй" Українi..." (Оксана Забужко. Шевченкiв мiф України. 1996). Навiть початкова освiта стає тим "культурним плугом", що перевертає в головi учня етнокультурнi пласти, змiнює цiнностi, перетворюється в репресивний iнструмент колонiзацiї.
   Теорiя нацiогенезу не враховує наявнiсть якраз цього важливого фактора - колонiального. Панування колонiальної держави призводить до знищення етносiв, або в кращому випадку - включення їх в панiвний етнос, незалежно вiд того, досягли вони стадiї нацiї, чи нi. Я не буду наводити приклади, бо вони очевиднi i їх надто багато. Досить хоча б поцiкавитися якi народи ранiше проживали "на исконно русских землях" в районi тої ж Москви i куди цi народи подiлися. То ж народ, що живе в умовах колонiального тиску може тiльки виживати, поступово втрачаючи свою етнокультурну iдентичнiсть. Модернiзацiя, як правило, прискорює цей процес, бо пiдключає до нього глобалiзацiю, унiфiкацiю культури i освiти, посилення мiжетнiчних контактiв i мiграцiї. (Втiм, форми колонiального тиску можуть бути досить рiзноманiтними, то ж активна нацiя (етнос) може знайти вiдповiдну нiшу для виживання i вiдповiднi форми боротьби). Той "iмпульс волi", що породив i остаточно сформував українську нацiю десь на початку XVII-го столiття i який вдавалося пiдтримувати ще на протязi бiльш як столiття, затухав приблизно вiд кiнця XVIII-го до кiнця XIX-го столiття, що привело практично до знищення української нацiї внаслiдок поступової лiквiдацiї української державностi i розколу (розшарування), що виник мiж селянством, включно з малоземельним козацтвом, i елiтою, яка перетворилась в iмперське дворянство. (Аналогiчний розкол оддавна iснував в росiйському народi мiж дворянами i крiпаками).
  
   Коротка хронологiя подiй.
   1754 рiк - лiквiдацiя україно-росiйського митного кордону
   1764 - вiдставка Розумовського, останнього гетьмана Гетьманщини.
   1775 - руйнацiя Запорозької Сiчi. Пiсля цього близько половини запорозьких земель було розподiлено мiж росiйськими вельможами, а майже вся решта передана iноземним (в основному нiмецьким i сербським) колонiстам.
   1781 - скасовано полковий устрiй Лiвобережжя.
   1783 - перестало iснувати окреме козацьке вiйсько на Лiвобережжi.
   1783 - вiдбулося закрiпачення селян Лiвобережжя, що складали близько 54% населення (за даними 1795 року).
   1797 - введений призов до армiї.
   1831 - скасування магдебурзького права в мiстах України (в Києвi - 1834 р.).
   1832 - козаки, що не стали дворянами, остаточно отримали статус спецiальних державних селян.
   1832 - запровадження для Правобережжя назви "Юго-Западный край".
   1837 - скасування Малоросiйського генерал-губернаторства як окремого утворення i заборона вживання слова, Малоросiя, в офiцiйних документах iмперiї.
   1840 - скасування Литовського статуту, що був головним джерелом українського права на Гетьманщинi. На цьому українська державна автономiя була повнiстю лiквiдована, в усякому разi, формально. Україна була остаточно втягнута в iмперську орбiту.
   1863 - Валуєвський указ про часткову заборону публiкацiй українською мовою.
   1876 - Ємський указ, який повнiстю забороняв українську мову в будь-якiй публiчнiй сферi. Центр українського культурного руху перемiстився до Львова.
   Фактично ми маємо справу з процесом iнтеграцiї українських земель до складу iмперiї в якостi рядових росiйських губернiй i асимiляцiї малоросiв великоросiйським етносом. В цьому планi малороси мали такi ж самi права, що й великороси i не мали жодних обмежень, якщо володiли росiйською мовою. Законодавча рiзниця полягала тiльки в одному - смуга осiлостi для iудеїв i циган не розповсюджувалась на великоросiйськi губернiї. Але з iншого боку, цей процес в перспективi вiв до невiдворотного зникнення українства. Все це вiдбувалось в рамках пануючої концепцiї "общерусской общности", яка була органiчна для росiян i не викликала жодних сумнiвiв. Сумнiви i здивування викликали явища демонстрацiї української вiдрубностi, якi з точки зору росiян були безпiдставними. Бiльше того, як зауважує Олексiй Мiллер, "Борьба с другими национальными движениями была борьбой за сохранение целостности империи. Борьба же с украинским движением непосредственно касалась еще и вопроса о целостности русского народа (для тех, кто верил, что триединая русская нация уже существует) или о том, какие территории и какое население составят то ядро империи, которое предстояло консолидировать в русскую нацию (для тех, кто отдавал себе отчет в том, что большая русская нация представляет собой только проект)". (З цитованої вище роботи, Формирование наций у восточных славян в 19 веке).
  
   I тiльки в той перiод, коли юридично Україна перестала iснувати, до роботи пiдключилася українська елiта, точнiше її "українофiльська" частина. Але це була вже робота не по створенню, а по порятунку нацiї, по збереженню залишкiв того, що ще не встигло зовсiм зникнути. Це була реанiмацiйна робота, бо фактично єдиним i останнiм напiвзруйнованим форпостом українськостi на той час залишалось село.
   Отже виникає питання, чи мiг би той же Котляревський писати українською народною мовою i виражати в своїх творах українську ментальнiсть, якби вони не збереглися в середовищi простого народу? Чи мiг би В. Антонович разом з хлопоманами повернутись обличчям до нацiональної української культури, якби такої культури вже не iснувало? Чи мiг би Шевченко, iстинний виходець з народу (хоч його i вважає О. Забужко першим нацiональним по сутi iнтелiгентом), виражати дух українства, якби цього духу вже не було в народi? Та нi, саме народ був в основi цих явищ. А хiба не народна воля проявилась на київських майданах? Хiба не народ почав зносити пам'ятники Ленiну, проводячи десовєтiзацiю знизу, не дожидаючись, поки вона почнеться зверху? Хiба не народ прагне знищення олiгархiчного продажного режиму, який елiта створила i не хоче з ним попрощатись?
   Якщо проглянути iсторiю України, то саме народ був джерелом нацiогенезу, а елiта завжди вiдставала в часi, а то й гальмувала процес. Бо завжди елiта знаходила i знаходить спiльну мову з колонiзаторами i часто була готова продати iнтереси народу заради особистого зиску чи привiлеїв. На мою думку, ота українська iдея, що сформувала український етнос i українську нацiю (хай i домодерну), не вмирала i продовжувала жити саме в простому народi в найважчi часи соцiального i нацiонального гноблення. Народ зберiг цю iдею i українство не вмерло саме завдяки цьому народовi i значною мiрою всупереч елiтi. На правобережжi пiсля 1667 року вiдбувалося поступове спольщення нацiональної шляхти, поки вона повнiстю не перестала iснувати, як нацiональна українська. На лiвобережжi йшов аналогiчний, але бiльш повiльний процес iнкорпорацiї української шляхти в iмперську систему, який тихо завершився лiквiдацiєю Гетьманщини i всiх вольностей Слобожанщини, а також закрiпаченням селянства. З боку шляхти не було жодних виступiв - привiлеї, що їх надавала iмперська влада виявилися бiльш спокусливими для шляхти, нiж права i вольностi, що були головною цiннiстю українства. А про цi вольностi шляхта, перетворена в дворянство, згадувала хiба-що десь в теплому товариствi пiд чарку медовухи. Тiльки селянськi бунти проти закрiпачення, позбавленi жодної надiї, i жорстоко задушенi вiйськами, прокотилися подекуди, як вiдлуння славного козацького минулого. Але пiснi, епос, українська народна культура, мова - все, що складає пiдвалини нацiональної свiдомостi, все що творилося тисячами невiдомих нам народних поетiв, музикантiв, що розносилося по всiй Українi слiпими кобзарями, все це залишилося i збереглося саме в народi. Елiта почала звертатися до цього спадку лише в XIX столiттi. (Першi збiрки народних пiсень - М.А. Цертелєв, 1819 рiк i М.О. Максимович, 1827 рiк, перша українська опера - 1862 рiк). Нарештi, Шевченка, який створив найбiльш потужний поштовх для пробудження українства в середовищi елiти, аж нiяк не можна розглядати, як продукт цiєї елiти. (Елiтарним продуктом можна вважати хiба що Лесю Українку). Якщо розглянути вибух української самосвiдомостi, що стався пiсля революцiї 1917 - 1921 рокiв, то саме село i маленькi мiстечка стали його основним джерелом. (Серед 39 дiячiв культури, що були розстрiлянi сталiнським режимом, (так зване, розстрiляне вiдродження) одна людина походить з Києва, одна - з Харкова, по однiй - з Чернiгова, Самбора, Бендер i Конотопа. 27 чоловiк - вихiдцi з сiл або хуторiв, решта - з маленьких мiстечок). При цьому треба враховувати, що пробитись з рiвня села, це далеко не те саме, що з рiвня великого мiста. Знову народ, а не елiта стали джерелом українського духу. Того духу, що завжди пригноблений десь тлiв в народi, i при першому ж подиху свiжого повiтря спалахнув з новою силою. Українська елiта завжди вiдставала вiд запитiв народу в сенсi нацiогенезу i ця ситуацiя продовжується до сьогодення - наша елiта не вiдповiдає запитам широких мас, народ виявляється бiльш передовий i прогресивний щодо державного будiвництва i вiдродження нацiї.
  
   М. Драгоманов свого часу стверджував (i це твердження популярне до сьогодення), що iдеї української свободи i лiберальнi полiтичнi погляди прийшли до української елiти з Росiї, чи з росiйськомовних публiкацiй, перш за все, Григорiя Полетики, Василя Капнiста, Кондрата Рилєєва, з "Iсторiї Русiв", бо насправдi лiбералiзм приходив до Росiї з Європи, а вже потiм з росiйських столиць "спускався" до України. Драгоманов пише про "фатальний подiл мiж вiльнодумним i просвiтним європейством i українським етнографiчним патрiотизмом". (Листи на Надднiпрянську Україну, 1894). Втiм, варто зауважити, що процеси, якi вiдбувались в середовищi елiти, мали бiльше вiдношення до розвитку полiтичних уявлень i формування полiтичної нацiї вже по класичному європейському методу i майже не впливали на ментальнiсть простого народу, який жив своїм незалежним життям i мав свої традицiйнi уявлення про "вольностi", що мають iсторичне корiння, можливо, глибше, нiж європейський лiбералiзм. Драгоманов пише, що українофiльська лiтература, а також тогочасна елiта, зокрема Костомаров, суттєво вплинули на становлення Шевченка, фактично "зробили" його. Безумовно, такий вплив був, але вiн стосувався iнформацiйного, рацiонального вимiру. Iррацiональний вимiр - дух, душа, почуття, ментальнiсть, були створенi природою i народним корiнням поета, в якому продовжувала iснувати пам'ять про "вольностi". На мiй погляд, власне наявнiсть хай iррацiональної "української iдеї", чи образу "iдеальної Вiтчизни" оспiваної в пiснях, суттєво видiляло український народ в складi Росiйської iмперiї вiд, скажiмо, народностей чи етносiв, що увiйшли до складу французької нацiї, але не мали власної "нацiональної iдеї", яка стала б джерелом сепаратизму. (Зауважу, що за даними Мiнiстерства освiти Францiї 1863 року, близько половини населення країни не розмовляло на французькiй мовi, а чверть населення - її не розумiло. Закон, що дозволив факультативне викладання мiсцевих мов, був прийнятий у Францiї тiльки в 1951 роцi. Цi факти запозиченi з цитованої роботи Олексiя Мiллера).
  
   Окремого розгляду потребують православнi братства, що на протязi щонайменше двох столiть створювали невидимий спротив полонiзацiї, релiгiйним i нацiональним утискам. В своїй дiяльностi вони реалiзували принципи самоорганiзацiї, характернi для добровiльних спiльнот вiльних людей, таких як середньовiчнi цехи, гiльдiї, а також взагалi для українства. Вони об'єднували в своїх рядах представникiв усiх станiв, що також характерно для українства i вiдповiдає принципам християнської моралi. Закритiсть братств i вiдсутнiсть документiв, що стосуються їх внутрiшнього життя, обмежують нашi можливостi щодо оцiнки їх ролi в нацiогенезi. (Дослiдженням дiяльностi i ролi братств XVI - XVIII столiть займався iсторик Я.Д. Iсаєвич). Але iсторичний досвiд показує, що закритi етнiчнi, релiгiйнi, або етнiчно-релiгiйнi общини, спiлки чи братства часто виступають як єдино-можлива форма збереження етнiчної чи релiгiйної iдентичностi групи населення в умовах тиску з боку держави чи базового етносу. Вони задовольняють общинний iнстинкт, властивий людинi, створюють дружнє середовище, в якому панує довiра, спiвчуття i братерство, так необхiднi людинi, а тому - виникають, створюються i вiдтворюються в рiзноманiтних формах навiть в умовах переслiдувань i утискiв з боку влади. Видимi результати дiяльностi братчикiв - друкарнi i школи, серед яких - Київська братська школа, заснована в 1615 роцi, на базi якої в 1632 роцi виникла Києво-Могилянська колегiя, а потiм - славнозвiсна академiя. Просвiтництво, що йшло з Заходу, поступово зменшувало роль релiгiї, як об'єднуючого фактора в життi народу, а тому в XIX столiттi братства почали створюватися вже на нацiонально-культурнiй основi. Треба вiддати належне досить лiберальнiй полiтичнiй системi Речi Посполитої, яка не перешкоджала створенню братств, бiльше того, iснували юридичнi пiдстави для їх органiзацiї. В Московiї i Росiї такого явища зроду не iснувало, з чим напевно пов'язане переслiдування українських братств в Росiйськiй iмперiї, що повною мiрою проявило себе пiсля лiквiдацiї Гетьманщини i анексiї "польської" України до складу iмперiї. (Класичний приклад - Кирило-Мефодiївське братство, яке було знищене в 1847 роцi з надзвичайною жорстокiстю). В серединi столiття в середовищi iнтелiгенцiї масово виникають, так званi, громади - процес "реставрацiї" української нацiональної свiдомостi досягає нарештi рiвня елiти. I знову ми бачимо, що джерелом вiдродження стає народ, до якого звертається i який вiдкриває для себе елiта. (Як приклад - перший словник української мови академiчного рiвня, останнiм упорядником якого став Б.Д. Грiнченко, основний масив якого складає власне народна мова).
   Iсторiя Європи знає дуже мало вiльних, чи вiдносно вiльних народiв. Через рабство в рiзних його формах пройшли майже всi народи. Вiдносно найбiльш вiльними були, без сумнiву, кочовики. Серед осiлих народiв вiльними були народи Скандинавiї, шотландцi, якi позбулися крiпацтва ще в XIV столiттi i весь час боролись за незалежнiсть проти Англiї, баски, що не знали рабства i також вели невпинну боротьбу за свою нацiональну свободу. До цiєї ж категорiї можна вiднести українцiв, якi на протязi кiлькох столiть сформувалися, як вiльний народ, i цей затухаючий в часi iмпульс волi, закрiплений в ментальностi, дожив, чи скорiше, "дотягнув" до сьогодення. В усiх цих випадках вiльних народiв, саме народ зберiгав нацiональну свiдомiсть i культуру. Елiта завжди була бiльш продажною, йшла на компромiси з владою, бiльше пiклувалась про матерiальне, а не духовне, тобто була схильна до конформiзму, якщо користатися сучасною термiнологiєю. Конформiзм елiти є так само явище природне, бо вiн сприяє задоволенню iнстинкту влади i iнстинкту власностi. Культура, як явище надбудови, не укорiнене в глибинах ментальностi, в таких випадках розмивається i вiдходить на заднiй план. Державна мова, мова "начальства" мало по малу стає рiдною мовою елiти, бо двомовнiсть вимагає певного напруження i певного рiвня iнтелекту чи свiдомостi. Те ж саме стосується культури. Можливi навiть бiльш "дикi" прояви розбiжностi мiж елiтою i посполитим народом - варiант, що в наш час отримав визначення, внутрiшнiй колонiалiзм, коли елiта культурно втрачає всякi контакти з власним народом, формує власну елiтарну культуру, або ж запозичає iноземну, навiть змiнює мову i вiдноситься до залежних вiд неї людей виключно, як до засобу власного збагачення, (як до недолюдкiв чи до худоби, що розмовляє). Бiльше того, панiвний клас штучно створював культурну i мовну дистанцiю, щоб ця iнакшiсть не залишала сумнiвiв чи докорiв совiстi щодо можливостi управляти i експлуатувати посполитий люд. Фактично формувалися два окремi етноси, що iснували поряд, i навiть контакти мiж ними вiдбувалися не напряму, а через посередництво управителiв i прикажчикiв. В такому разi те, що має назву, народ, в дiйсностi представляло панiвнi верстви суспiльства, а процес формування нацiї був можливий виключно в модернi часи, коли подальше пiдтримування розколу мiж станами загрожувало невiдворотним технологiчним вiдставанням, коли селяни отримали повноцiнне право власностi на землю i коли були скасованi становi привiлеї, що створило спiльний для всiх верств населення характер матерiальних i правових вiдносин. Унiверсальнiсть вiдносин, можливiсть отримання освiти для всiх без винятку - являють собою унiверсальний механiзм перетворення народу в нацiю. Втiм, iснує ще один, не менш унiверсальний метод створення єдностi в народi - насильницька лiквiдацiя панiвного класу. (Цей метод стосується не тiльки сучасних тоталiтарних режимiв. Ще за часiв Петра I в Росiйськiй iмперiї було юридично скасовано дворянство татар Поволжя. В результатi утворилась досить однорiдна, згуртована i сильна татарська нацiя, яка вже зараз практично створила незалежну татарську державу, а в її майбутнiх можливостях у мене особисто немає жодного сумнiву. Аналогiчно, вiдсутнiсть рабства i панiвного класу, чи взагалi - сильної влади, в бiльш-менш iзольованих соцiальних групах (ми вже згадували, як приклад, старовiрiв) приводила до створення згуртованої спiльноти з високим потенцiалом виживання i розвитку). Ми бачимо, що варiантiв нацiогенезу може бути безлiч i дiйсно всебiчна його теорiя повинна брати явище в усiй його повностi i багатовимiрностi. На мою думку, одним з вирiшальних факторiв в нацiогенезi є спiввiдношення рабства i волi в основнiй трудовiй народнiй масi, а також - як це спiввiдношення змiнювалося в часi (фактор iнерцiї ментальностi). А взагалi, в нацiогенезi дуже важливою є етнокультурна складова, специфiчна для кожного народу, регiону, клiмато-географiчної зони, релiгiйної конфесiї, яка проявляє себе в специфiчнiй активностi в випадках мiжетнiчних взаємодiй i викликiв.
  
   Я не зустрiв жодної народної пiснi, пов'язаної з козацтвом, (а їх є маса), де козак подавався б в негативнiй конотацiї. Також немає пiсень, де акцентувалася б та чи iнша соцiальна нерiвнiсть чи несправедливiсть з боку козакiв по вiдношенню до селян. Це були б свiдоцтва наявностi станового розколу мiж козаками i селянами. Фольклор зафiксував козацтво, як органiчну частину народу з романтичним "лицарським" вiдтiнком. Навiть коли пiзнiше почалося розшарування козацтва, утворення прошарку дуже багатої шляхти, панства, середня кiлькiсть селян, що працювали на пана, була значно меншою нiж в Росiї. Росiя зустрiла на територiї України фантастичнi з точки зору росiян варiанти - шляхта, що працює сама на себе i навiть - повна фантастика - безземельна шляхта, причому безземельної шляхти була така скажена кiлькiсть, що Катерина II планувала переселення такої шляхти куди-небудь подалi на безкрайнi простори iмперiї. Тобто, в варiантi України ми зустрiчаємо ситуацiю, коли соцiальний стан людини не залежить вiд майнового стану i характеризує шляхетнiсть як таку - якiсть, притаманну цiлком вiльнiй людинi.
   Власне той факт, що виникла молода українська нацiя, орiєнтована на цiнностi свободи, дало їй змогу протистояти горизонтальнiй (латеральнiй) iнкорпорацiї (включенню) в сусiднi народи - польський i московський (росiйський), по аналогiї з тим, як утворились англiйцi (з англiв, саксiв, норманiв i данцiв) французи i нiмцi ( кожен - з близько 10 етносiв), шляхом поступового нiвелювання особливостей окремих етносiв за довгий час перебування в єдинiй державi (це якраз варiант створення нацiї через державу). Може чи не найбiльше значення для полiтизацiї українського народу i перетворення його в нацiю мала польська експансiя в Україну, що почалася пiсля Люблiнської унiї 1569 року i набула розвинених форм в 20-х роках XVII столiття. Спроба поставити українського селянина в тi ж самi умови, що iснували по вiдношенню до посполитих полякiв на рiднiй Польщi, привела до соцiального напруження, що дуже скоро набирало мiжнацiонального забарвлення. В вiйну, що почалася в 1648 роцi, українцi вже вступили як полiтична нацiя. Нема сумнiву, що якби ця вiйна не була загальнонародною, нацiонально-визвольною, а була би вiйною козацтва за привiлеї, як то подають деякi iсторики, вона б не мала жодних шансiв на успiх. Козацтво було укорiнене в селянство, що обумовлювало спiльне мiсце проживання (основної маси), взаємозалежний i взаємодоповнюючий характер суспiльних вiдносин, нарештi, спiльну ментальнiсть.
   Виникнення, власне української, на вiдмiну вiд руської чи русинської нацiї, було однозначно пов'язано з наявнiстю української iдеї - iдеї свободи i самоврядування. Ця iдея сформувала цiлком визначенi уявлення про форми державностi, якi були реально реалiзованi в козацькому суспiльному устрої. Загальний принцип - народ-вiйсько, причому вiйсько добровiльне. Хто служить - позбавляється податкiв, але повинен в разi необхiдностi по наказу з'являтись на службу "конно i оружно", власним коштом. Територiальний подiл вiдповiдає вiйськовому, на сотнi i полки з виборною старшиною. В населених пунктах - повне самоврядування i виборна старшина в мiнiмально необхiднiй кiлькостi. Основою такої органiзацiї є громада, свiдома i вiдповiдальна спiльнота - добровiльне територiальне об'єднання економiчно самодостатнiх членiв - громадян, яка демократично вирiшує всi питання, що стосуються суспiльного життя. Такому суспiльству не потрiбнi нi царi, нi князьки, нi варяги з їх дружинами. Все залежить тiльки вiд самих людей, вiд їх вмiння працювати, торгувати, спiвпрацювати, оборонятись. Ось ця iдея, що набула характеру конкретних форм державної органiзацiї, i стала змiстом "української хвилi", iмпульсу волi, що поширюючись вiд вузенької смужки окраїнних земель поступово захопив величезний простiр Малої Русi i поширився далi на землi Московiї i на Карпати. Це була iнша цивiлiзацiя, якої ще нiде в Європi не було до того часу.
   Чи була це форма державностi? Вiдповiдь на це питання однозначно пов'язане з вiдповiддю на iнше питання - що таке взагалi є державнiсть? Якi форми соцiальної органiзацiї можна вважати державнiстю, а якi - нi, яка роль i функцiя державностi? Куди еволюцiонує державнiсть в нашi часи i що це значить для України? I що ми повиннi знати i враховувати, створюючи нову українську державнiсть?
  

Частина третя

Державнiсть i свобода

Роздiл 3.1. Держава i цивiлiзацiя.

  
   Для держави являє цiннiсть тiльки армiя i заготiвля зерна.
   Схвалюється також виробництво простих тканин.
   Шан Ян, Китай, IV ст. до н. е.
  
   Нарештi, розглянемо може найважливiший аспект українства - аспект державностi (чи "недодержавностi", кому як бiльше подобається). Для цього нам потрiбно розглянути проблему державностi з бiльш загальних позицiй. Державнiсть являє собою органiзацiю влади в суспiльствi. Орган, який реалiзує цю владу, є держава. (В вузькому сенсi. В широкому сенсi держава складається з органу, що реалiзує владу, а також суверенних територiї i населення). Суттєво, що цей орган має бути структурно оформлений (iнститут, чи сукупнiсть iнститутiв). Вже на стадiї державотворення закладаються тi риси держави, якi стануть домiнантними в перiод розквiту держав. Розглянемо дуже коротко i схематично два, так би мовити, полярнi варiанти виникнення держав, акцентуючи при цьому тi моменти iсторiї, що мають вiдношення як до виникнення українства, так i до сьогодення.
   Перший з них, античний (Древня Грецiя i Рим) є найбiльш дослiджений i документований. Може здатися дуже дивним, але виникнення античної держави, так би мовити, "спровоковано" виникненням моногамної патрiархальної сiм'ї (згiдно класичної теорiї Моргана-Енгельса. Я додав би до цього демографiчний фактор - перевищення певного порогу густоти населення). Це яскравий приклад нелiнiйних системних явищ, коли змiна структури спiльноти призводить до змiни функцiй i тягне за собою корiннi революцiйнi змiни в усiх вимiрах суспiльної органiзацiї. (Треба також зауважити, що виникнення моногамної сiм'ї в свою чергу було пов'язано з удосконаленням землеробської технологiї пiсля здешевлення залiза). Усi цi змiни були пов'язанi мiж собою причинно-наслiдковими зв'язками, а тому вiдбувались з необхiднiстю. (Не дивно, що вже Аристотель критикував "досконалу" державу Платона, в якiй майно, жiнки i дiти мали бути спiльними, бо така система привела б до зникнення держави). Процес державотворення наочно виявляє "болючi точки", що в подальшому супроводжуватимуть явище державностi, аж до наших часiв. Це якраз вони спонукають найкращi голови до роздумiв над одним з основних питань нашого буття, яке турбувало людину в усi часи i серед усiх народiв - чи можна взагалi обiйтись без держави?
   Отже, процес вiдбувався наступним чином. Спочатку спрацював "iнстинкт власностi", коли моногамна сiм'я, що видiлилась з родової общини разом з дiлянкою землi, почала залишати власне майно в спадок своїм дiтям по батькiвськiй лiнiї. Це перший i найбiльш важливий етап, що має iррацiональний, iнстинктивний характер i пов'язаний з природою людини, бо ж не випадково явище успадкування майна панує до нашого часу. Далi, з необхiднiстю на цiй основi виникло майнове розшарування на бiльш багатих i бiльш бiдних. I тут пiдключився системний процес з так званим, позитивним зворотним зв'язком - конвертацiя багатства у владу (на початковому етапi - у бiльшу роль чи значимiсть), а влади - в багатство. Дуже швидко виникла спадкова знать, що тримала в своїх руках i багатство i владу. Для виникнення держави лишалося створити адмiнiстративний виконавчий владний орган i щось на зразок внутрiшнього вiйська (полiцiї, вiд слова полiс, в варiантi Древньої Еллади), який би пiдтримував встановлений порядок i забезпечував виконання адмiнiстративних рiшень. Ясна рiч, при наявностi багатства вирiшити цю проблему було не складно.
  
   Позитивний (негативний) зворотний зв'язок - одно з найважливiших системних явищ, виникає в системному процесi, якщо вмикається механiзм, пов'язаний саме з цим процесом, що сприяє посиленню (послабленню) цього процесу. Наприклад, якщо зростання популяцiї людей призводить до покращання життя i збiльшення народжуваностi, то це позитивний зворотний зв'язок що приводить до дуже швидкого зростання людської популяцiї (так званий, гiперболiчний закон зростання). Якщо ж той самий процес призводить до зменшення народжуваностi (через перенаселення, нестачу ресурсiв, збiльшення вартостi людського капiталу i т. п.), то виникає негативний зворотний зв'язок, що зменшує швидкiсть зростання популяцiї до рiвня меншого, нiж експоненцiйний. Процеси, що розвиваються з позитивним зворотним зв'язком, як правило, призводять до все бiльшого пiдвищення темпу зростання i врештi решт до катастроф, якщо своєчасно не включаються новi механiзми, що обмежують швидкiсть зростання. В варiантi катастрофiчного зростання популяцiї, вмикаються механiзми епiдемiй, воєн, а в першу чергу - зменшення харчових ресурсiв. Якщо цi чинники не спрацьовують - виникає мальтузiанська катастрофа, тобто вимирання значної частини популяцiї вiд голоду, або ж мiграцiя. Негативний зворотний зв'язок дiє по принципу балансу позитивних i негативних чинникiв, що при певних умовах приводить до стабiлiзацiї системи i пiдвищення її стiйкостi.
   Механiзм конвертацiї багатства у владу, а влади в багатство йде з позитивним зворотним зв'язком, бо на кожному кроцi циклу вiдбувається посилення дiї цього механiзму за рахунок збiльшення рiвня i можливостей такої конвертацiї. Так само працює марксистський закон зростання капiталу в розширеному виробництвi товарiв - грошi конвертуються в товар, а товар в тi ж самi грошi плюс додаткова вартiсть, яка на наступному циклi конвертується в ще бiльший товар. На аналогiчному механiзмi побудований фiнансовий (кредитний, лихварський) бiзнес - поверненi грошi плюс отриманi вiдсотки по кредиту знову кредитуються даючи в кожному наступному циклi все бiльший прибуток. Всi цi механiзми мають одну спiльну рису - грошi (багатство) конвертується в щось суттєво iнше, на сучаснiй мовi це має назву, iнвестицiя, пiсля чого результати, досягнутi в цьому iншому, конвертуються назад в грошi. Якщо при цьому отримується прибуток, це значить, iнвестицiя успiшна. Iнвестувати можна в що завгодно, що приносить прибуток, включаючи бандитизм, вiйну, полiтичнi змови i перевороти, але iнвестицiя у владу вiдрiзняється вiд усiх iнших в головному - вона приводить до швидкої i незворотної деградацiї полiтичної системи, бо державу роз'їдає корупцiя i вона перетворюється в iнструмент збагачення для "iнвесторiв". Основна неприємнiсть полягає в тому, що така система практично не пiддається реформуванню зверху, тобто з боку самої системи влади. Її може лiквiдувати або революцiя або диктатура. Тому в усi часи (включно з сьогоденням) перед засновниками i творцями держав стояло одне i те ж саме питання - як надiйно вiддiлити багатство вiд влади? Як це не дивно, але надiйного рiшення цiєї проблеми до цього часу не iснує. Два столiття тому люди вважали, що плiснява заводиться сама по собi вiд сиростi. Через деякий час було твердо встановлено, що стерилiзацiя може надiйно запобiгти появi плiсняви. Поява плiсняви, так саме, як поява корупцiї є природний процес, який з необхiднiстю виникає, якщо не вживати спецiальних, цiлеспрямованих заходiв щоб йому перешкодити. Стерилiзацiя має бути надiйною i ретельно дотримуватись.
   Властивостi соцiальних систем, пов'язанi з дiєю зворотних зв'язкiв, показують, що є можливiсть змiнювати характер цих зв'язкiв i таким чином можна змiнювати характер соцiальних явищ. Наприклад, якщо застосувати механiзми, що гальмують чи навiть блокують майнове розшарування суспiльства, то не виникає достатньо значна концентрацiя влади i, вiдповiдно, не виникає державнiсть. Зокрема, це стосується соцiальної органiзацiї кочових народiв, а в чистому виглядi це демонструє народ апатанi, що зумiв створити стiйку бездержавну неiєрархiчну форму землеробського суспiльства, при наявностi патрiархальної моногамiї i приватної власностi на землю (дослiдження Ю.Є. Берьозкiна).
  
   Новий етап державотворення починається з винаходом грошей. З цього часу з'являється можливiсть безпосередньо грошових iнвестицiй в виглядi кредитiв - виникає лихварство. Якщо лихвар має досить велику суму грошей, яку вiн може кредитувати, його капiтал буде невпинно зростати, причому, якщо умови кредиту не змiнюються, то зростання буде вiдбуватись по експонентi. За рахунок чого? Очевидно, за рахунок боржникiв. Дуже скоро практично вся земля Аттики, що ранiше належала вiльним громадянам, стала власнiстю фiнансових олiгархiв. При цьому "вiльнi громадяни" працювали на цих землях за шосту частину вiд урожаю, або ж продавалися в рабство. Ф. Енгельс у своїй знаменитiй роботi "Походження сiм'ї, приватної власностi i держави" переможну ходу грошей описав так: "Грошове господарство проникло в сiльськi общини, впливаючи як роз'їдаюча кислота на їх споконвiчний, укорiнений на натуральному господарствi спосiб життя. Родовий устрiй абсолютно несумiсний з грошовим господарством. Розорення дрiбних селян спiвпало з ослабленням старих родових зв'язкiв, що ранiше їх оберiгали. Боргова розписка i закладна на землю не рахувались нi з родом нi з фратрiєю... Продаж батьком дiтей у рабство - такий був перший плiд батькiвського права i моногамiї! А коли кровопивця все ще був не задоволений, вiн мiг продати в рабство i самого боржника. Такою була свiтла зоря цивiлiзацiї серед афiнського народу". (Вiдразу виникає питання - чи ця "свiтла зоря цивiлiзацiї" являла собою суто афiнське явище, чи сама природа держави тому причиною?)
   Але ще залишався один фактор, про який часто забувають iсторики, особливо марксисти. Це - ментальнiсть, що залишилась вiд героїчного минулого вiльного народу, його iсторична пам'ять. Та й родоплемiннi вiдносини мiж людьми ще залишались, незважаючи на такi явища, як перемiшування родiв, фратрiй i племен, iнтенсифiкацiя розподiлу працi мiж землеробством, ремiсництвом, торгiвлею i судноплавством. Ця ментальнiсть не могла довго миритися з виглядом нив, на яких встановленi борговi каменi, з рабством своїх близьких i приниженим станом колись вiльних i гордих людей. Напруження в суспiльствi зросло до критичних рiвнiв. В даному випадку знайшлася унiкальна за своїми здiбностями людина - Солон, якому вдалось зайняти посаду архонта (правителя полiса) з особливими повноваженнями. Вiн законодавчо лiквiдував борговi зобов'язання, скасував рабство серед громадян i зняв суспiльне напруження. Це був, як сказали б у наш час, адмiнiстративний метод вирiшення проблеми, шляхом вiдповiдного застосування правових i владних важелiв разом з використанням пiдтримки з боку народних мас. (Втiм, ще одним з методiв приборкання олiгархату i аристократiї в Грецiї стала тиранiя - варiант диктатури. Але тиранiї нiколи не були довговiчними i змiнювались демократiями).
   Греки були першi, кому вдалося хоча б частково вирiшити проблему вiддiлення багатства вiд влади. Для цього вони використали три важелi - розподiл влади, обмеження влади, i народ, як фактор влади. Усi цi винаходи продовжують ефективно дiяти до наших часiв. Воля народу вiдiгравала дуже важливу роль i в перiоди тиранiй, i аристократiй, i демократiй, i навiть олiгархiй - основних форм державностi в Грецiї, i ця роль була напряму пов'язана з ментальнiстю i активнiстю вiльного народу.
   Виникнення античної держави призвело до iнтенсивного розподiлу працi, в першу чергу, на землеробську i ремiсничу. Це було пов'язано з демографiчним фактором i обмеженою кiлькiстю орної землi - надлишок населення переходив у ремiсники, створювались мiста - полiси, бо для ремiсництва необхiдна була бiльш висока концентрацiя рiзноманiтних технологiй, що могло забезпечити тiльки мiсто. Мiста мали можливiсть будувати укрiплення, а тому вони ставали центрами захисту населення (включно з селянами) пiд час небезпеки зовнiшньої агресiї i автоматично ставали центрами влади, виробництва, концентрацiї багатства i культури. Поступово вiдбувається перемiшування племен, формування єдиної мови, єдиних законiв, утворення єдиної нацiї (домодерної - уточнення для прихильникiв модерної теорiї нацiй).
   Згiдно марксизму, держава є апарат насильства одного класу над iншим. Макс Вебер уточнив, що це є легiтимне застосування насильства. Приклад Грецiї показує, що крiм того держава забезпечує виконання цiлого ряду функцiй - органiзацiї, захисту, нацiогенезу, розвитку економiки i культури, не рахуючи основної функцiї - формування внутрiшньої i зовнiшньої полiтики. (Таке розумiння державностi було притаманне вже Iбн Хальдуну, який жив в XIV столiттi. Зокрема вiн описує в своїй працi "Мукаддiма" , як мудрий примус i влада усувають несправедливiсть, яка походить вiд поганої природи людини). Але поряд з маленькою Елладою iснувала величезна Персидська держава, що зародилася бiльш менш синхронно, i є прикладом зовсiм iншого механiзму державотворення, який вiдповiдно привiв до iншого типу держави, до якого бiльше пiдходить марксистське визначення. Генетичною основою такого типу державностi є вождiвство - родоплемiнна органiзацiя, на чолi якої склалася влада вождя, або ж вождя разом з певним центром влади, включаючи релiгiйну. Подальша еволюцiя вождiвства пов'язана виключно з людським фактором - рiвнем ментальностi, соцiалiзацiї i активностi народних мас. (Ця форма дослiджена зокрема в роботах А.В. Коротаєва i М.М. Крадiна i пов'язується з розвитком землеробства, при якому досягається певний досить високий рiвень густоти населення i вiдповiдного демографiчного тиску, який стає основною причиною державотворення. Крiм того важливу роль вiдiграє наявнiсть певного ряду технологiй, включаючи письменнiсть). В варiантi Персидської держави напрямок розвитку вождiвства був цiлком однозначний - спочатку вождiвство стало спадковим, далi воно почало розширюватись за рахунок пiдкорення сусiднiх племен, а приблизно в 705 роцi до н. е. Ахемен, вождь племенi пасаргадiв, що перебувало на землях Мiдiї, перетворився на першого царя, засновника династiї Ахеменiдiв. Далi його далекий нащадок цар Кир II Великий (вступив на престол приблизно в 558 роцi до н. е.) об'єднав iранськi племена, створив армiю i, починаючи з Мiдiї, став пiдкорювати одне за другим усi сусiднi держави i племена, поки не створив величезну iмперiю вiд Егейського моря до Iнду, вiд пiвденного причорномор'я до Єгипту. Майже все своє царювання (коло 30 рокiв) вiн провiв у загарбницьких походах i загинув у битвi проти скiфського племенi массагетiв, маючи близько 63 рокiв.
  
   Вiдношення до Кира з боку завойованих ним народiв характеризує така деталь, описана Геродотом. Цариця массагетiв Томирiс пiсля перемоги над персами наказала всунути вiдрубану голову Кира Великого в мiх, наповнений людською кров'ю, промовляючи: "Ти прагнув кровi, цар персiв, так пий її досхочу!" Вiйна - в природi людини - сказав свого часу Наполеон. Щоправда, це повною мiрою вiдноситься саме до таких людей, як Наполеон - природжених воїнiв, що не уявляють собi життя без вiйни. Коли вони дориваються до влади, то часто стають завойовниками, яких iсторiя нагороджує прикметником "великий", при тому що їх життєвi шляхи були вимощенi людськими тiлами i политi кров'ю, так що цiлком пiдiйшов би прикметник, "кривавий". Вибiр робить ментальнiсть людей, для яких загарбницькi вiйни i перемоги значно цiннiшi за людськi життя. Вся iсторiя державотворення тримається на правi сильного, на нехтуваннi iнтересами i життями слабших, бо найголовнiше для держави - вiйна. Вся iсторiя прославляє сильних i безжалiсних, бо мертвi не голосують, i мертвi не пишуть iсторiю.
  
   В Персидськiй iмперiї остаточно сформувався iмперський принцип органiзацiї влади, який продовжує дiяти в деяких мiсцях аж до наших часiв: вся територiя дiлиться на регiони - сатрапiї, в основному по етнiчному принципу, в яких править сатрап - фактично намiсник царя (iмператора), або цар нижчого рiвня iєрархiї, якому надається певний вiйськовий гарнiзон. Функцiя сатрапа полягає в належному стягненнi податкiв з пiдкореного народу i поставцi рекрутiв в iмперську армiю. Якщо в народi виникають заворушення, з якими не може впоратись гарнiзонне вiйсько, то на допомогу приходить iмперське вiйсько, яке жорстоко придушує повстання (таких повстань виникало безлiч). Принцип рекрутування завойованих народiв забезпечує безперервне зростання армiї - армiя стає тим бiльшою, чим бiльше країн вона завоювала, i тим бiльшу можливiсть вона отримує для подальшої експансiї (знову працює позитивний зворотний зв'язок). Велика iмперiя має безмежну кiлькiсть потенцiйних воїнiв, а тому може не рахувати втрат. Велика iмперiя має великi прибутки (230 тон срiбла на рiк в часи Дарiя Великого), якi стiкались в центральну казну. Куди витрачались цi прибутки? Майже виключно на утримання самої держави - перш за все на армiю i флот, на будiвництво дорiг, якими армiя може швидко дiстатись до мiсць повстань, на будiвництво столицi iмперiї (для цього з усiх земель забирали десятки тисяч ремiсникiв), на утримання царської резиденцiї, на поповнення казни. Сатрапи на мiсцях також про себе не забували. Тобто держава працювала сама на себе, утримуючи народ на межi виживання. Фактично, це є держава-паразит, яка iснує завдяки апарату насильства - перш за все, вiйську. Лiквiдацiя вiйська, або перемога над вiйськом автоматично призводить до лiквiдацiї iмперiї. (Пiсля розгрому персидського вiйська Александром Македонським у 330 роцi до н. е. iмперiя Ахеменiдiв перестала iснувати).
   Ось ця нерушима зв'язка вiйсько-держава є найбiльш характерною рисою цього типу державностi. Якщо вiйсько (або в бiльш широкому сенсi - весь апарат насильства) зникає - зникає держава i вiд неї не залишається нiчого. Тiльки пiдкоренi народи потихеньку приходять до тями та дороги, добре второванi солдатськими ногами, нагадують про минуле. Зовсiм iнший приклад дає нам Грецiя, про яку можна сказати, (як i про Україну), що це держава, якої нiколи не було. Дiйсно, були Афiни, була Спарта, Делос, Аполлонiя, Мегалополiс, Коринф, Мiлет, Ефес i ще близько сотнi аналогiчних утворень не тiльки на Балканському пiвостровi, а вiд Пiренеїв до Малої Азiї i Єгипту i далi на побережжя Чорного i Азовського морiв. Справа в тому, що греки створили не державу, а певний тип цивiлiзацiї - цивiлiзацiї вiльних людей, що живуть по принципу самоорганiзацiї i зовсiм малою складовою того, що має назву, державнiсть. Вся їх державнiсть обмежується одним мiстом - полiсом. В разi необхiдностi вони можуть створювати союзи (як наприклад, пiд час греко-персидських воєн), але цi союзи нiколи не перетворювалися в велику спiльну державу. Македонiя, завоювавши Грецiю була сама дуже швидко еллiнiзована, i вже Александр Македонський продовжував свою експансiю на схiд, як грек. Але не в характерi грекiв було пiдкорення i утримання народiв, i iмперiя Александра розпалась вiдразу по його смертi. Грецька колонiзацiя нових земель була мирною, хоч i готовою до оборони (щоправда, в деяких мiсцях вони конкурували з фiнiкiйцями). Рим, приєднавши Грецiю, багато в чому перейняв культуру грекiв, зокрема грецький полiс перетворився в римський мунiципiй, ще пiзнiше став середньовiчним європейським мiстом з самоврядуванням, а iталiйськi середньовiчнi мiста-держави були аналогами грецьких полiсiв. I сам перехiд до доби просвiтництва, а потiм до модерної доби пiшов через епоху Вiдродження - вiдродження старої грецької дохристиянської культури. Наявнiсть демократичних традицiй, що були започаткованi в Грецiї, стала одним з факторiв створення сучасної демократичної Європи - насiння демократiї i самоврядування пережили тисячолiття i лихолiття.
   Процес поширення грецької цивiлiзацiї в iсторiї має назву еллiнiзацiя i по характеру подiбний до процесу поширення винаходiв чи нових технологiй. Iснує концепцiя дифузiонiзму, що розвинулась в першiй половинi XX столiття, яка пояснює цей механiзм поширення по аналогiї з дифузiєю тепла чи концентрацiї речовини. Насправдi тут ми маємо справу з бiльш складними - iнформацiйними механiзмами, що можуть створювати також бiльш складнi явища в залежностi вiд властивостей iнформацiйного поля, соцiального середовища i результатiв їх взаємодiї, а по характеру - хвильовi, нелiнiйнi i резонанснi процеси. Так само ми говоримо про iсламiзацiю чи вестернiзацiю, як про явища, що йдуть самi по собi при наявностi iнформацiйних контактiв, а держава може їх лише прискорювати чи гальмувати. На вiдмiну вiд технологiї, цивiлiзацiя являє собою бiльш складний комплекс, що стосується рiзних вимiрiв, але складає певну цiлiснiсть. В нашому контекстi поняття, цивiлiзацiя, характеризує певну якiсть суспiльства а також iнформацiю про цю якiсть, що iсторично формується в результатi стiйкого поєднання культури, ментальностi i технологiї, причому культура i ментальнiсть мають бiльше значення, нiж технологiя. (Поняття, цивiлiзацiя, так само, як поняття нацiя чи нацiональнiсть, страждає невизначенiстю, чи може навпаки - iснує стiльки визначень, що воно втрачає всякий сенс, а тому тут пiдкреслюється необхiднiсть власне даного контексту). Можна сказати, що цивiлiзацiя являє собою певний соцiальний винахiд, що показує особливостi, переваги чи вади даного способу суспiльного iснування - певний етап iсторичного розвитку, який акумулює соцiально-культурнi i технологiчнi досягнення народу, тобто вона створюється народом i в цьому сенсi являє собою продукт самоорганiзацiї. Етнiчнi ознаки суспiльства, його соцiальна структура, характер економiки є вториннi i похiднi складовi по вiдношенню до цивiлiзацiї. Цивiлiзацiю можна розглядати, як певний тип соцiальної практики, створеної суспiльством, на вiдмiну вiд державної соцiальної практики, створеної апаратом насильства, (якщо держава не є формою народовладдя). Фактично, держава паразитує на цивiлiзацiї, при тому змiнюючи i деформуючи соцiальнi практики, врештi-решт знищуючи їх потенцiал.
   Належнiсть до певної цивiлiзацiї характеризує людину безвiдносно до етнiчних ознак, мови, соцiального статусу i професiї. Скажiмо, давньогрецька цивiлiзацiя на теренах вiд Приазов'я до Єгипту могла мати рiзноманiтнi форми державностi (або взагалi її не мати) та економiки, в залежностi вiд клiмато-географiчних i полiтичних умов. Але основнi риси цивiлiзацiї - ментальнiсть свободи, повага до особистостi, почуття власної гiдностi, вiдсутнiсть агресивностi, тяга до знань i освiти, культура тiла, цiнування мистецтва, специфiчнi технологiї будiвництва з каменю i архiтектура, наявнiсть полiсiв i їх планування, будiвництво кораблiв певної конструкцiї, морська торгiвля - весь той комплекс, що характеризує власне "грецькiсть", все це вiдтворювалося на протязi багатьох столiть, аж поки ця цивiлiзацiя не була знищена варварами i християнством. Бiльше того, завоювання грекiв iншими народами, (дорiйцями, македонцями) перетворювало завойовникiв на грекiв, а перебування в складi держав-завойовникiв аж нiяк не привело до зникнення "грецькостi" серед завойованого населення. Рiзниця мiж цивiлiзацiями така ж суттєва, як наприклад, рiзниця мiж Парфеноном, Тадж-Махалом, єгипетською пiрамiдою i тiбетською ступою.
  
   Ранiше (а подекуди i тепер) було загальноприйняте протиставлення варварства i цивiлiзацiї. (В цьому прояв iнерцiї людської свiдомостi, що зберiгає уявлення, сформованi ще за античних часiв). Власне, сам термiн, цивiлiзацiя, вживався для того, щоб вiдрiзняти, так звану, варварську стадiю розвитку вiд iсторичної, "культурної", тобто цивiлiзованої. По мiрi розвитку i переосмислення уявлень про те, що собою являє "культурнiсть" чи "варварство", вiдбулася трансформацiя i розширення сфери застосування самого поняття, цивiлiзацiя. Пошлюся на думку спецiалiста по варварству, Вiри Павлiвни Буданової: "Если исходить из того, что "цивилизация" - это определенный тип общества, отражающий процесс, систему и состояние поступательного развития, которое проходит определенные этапы, то "цивилизацию варваров" можно определить, как образ жизни, способ обеспечения выживания, детерминируемый базовыми устоями существования племенного мира. Среди наиболее существенных признаков "цивилизации варваров" выделим особенности среды обитания, материальные и духовные ценности, человеческий вектор, определявший их поддержание и модальность, устройство идентичности, способы хранения и передачи информации, а также наличие преемственности, которая транслирует достижения от поколения к поколению". (Цивилизация и варварство. Трансформация понятий и региональный опыт. 2012). Тобто з цих позицiй так зване "варварство" таке ж саме структуроване явище, як i "цивiлiзацiя", а отже для класифiкацiї цих типiв з необхiднiстю потрiбно вживати той же самий термiн, цивiлiзацiя. В цьому сенсi, цивiлiзацiя варварiв є бездержавна цивiлiзацiя, а цивiлiзацiя грекiв вийшла на рiвень державностi. Скажiмо, чи можна говорити про цивiлiзацiю такого "дикого" i до того ж нечисленного народу, як ескiмоси? З точки зору викладених позицiй, безумовно можна i навiть потрiбно. Ескiмоси створили унiкальну технологiю, культуру i ментальнiсть, спрямовану на оптимальне виживання i повноцiнне iснування в екстремальних умовах пiвночi. Ця цивiлiзацiя створювалась на протязi тисячолiть, поки не досягла досконалостi. Навiть сучасна розвинена технологiя не в змозi забезпечити повнiстю автономне iснування "цивiлiзованої" людини в тих умовах, де жили ескiмоси. Те саме можна сказати про цивiлiзацiї народiв материкової крайньої пiвночi або високогiр'я Тибету. Такi цивiлiзацiї цiлком можна вiднести до того, що зараз прийнято називати термiном, локальнi цивiлiзацiї. (Її "локальнiсть" полягає в тому, що вона адаптована до конкретного природного середовища. В цьому сенсi i грецька або фiнiкiйська цивiлiзацiї також мають елементи "локальностi", бо вони пов'язанi з морем). Ясно, що цивiлiзацiя не має вiдношення до наявностi чи вiдсутностi державностi - це iнший бiльш широкий i глибокий в часi вимiр. Наприклад, можна напевно стверджувати, що давньогрецькi колонiї на початкових етапах їх iснування не мали державностi, бо державнiсть формується тiльки пiсля майнового розшарування спiльноти, власне для пiдтримки цього розшарування. В XIX-му i першiй половинi XX-го столiття був популярний термiн, раса, що вживався якраз в тому сенсi, яким ми надiлили поняття, цивiлiзацiя. Засновник соцiальної психологiї Г. Лебон, що мав великий досвiд вивчення рiзних народiв вважав, що "душевний устрiй кожної раси такий постiйний, як його анатомiчнi особливостi, i з нього походять його думки, почуття, вiрування, державнi iнститути i мистецтво... Iнститути раси виражають її душу, i якщо буває легко змiнити їх зовнiшнiсть, то вона не може змiнити їх основи... В усiх проявах життя народу ми завжди знаходимо, що ця незмiнна душа раси сама тче свою власну долю". Термiн, раса, на жаль, був дискредитований расовими теорiями i залишив своє значення тiльки в антропологiчному сенсi. Термiн, культура, так само є багатозначний i бiльш вузький нiж хотiлося б. То ж ми змушенi користуватися термiном, цивiлiзацiя, хоч прикметник, утворений вiд нього, цивiлiзований, а також нове значення, цивiлiзованiсть, мають зовсiм iнший смисл - залученiсть до новiтнiх технологiй i вiдповiдного стилю життя.
  
   На прикладi тої ж Грецiї можемо прослiдкувати цивiлiзацiйнi змiни, до яких спонукає поява державностi. Оскiльки майнове розшарування створює майнову аристократiю, то вiдбувається трансформацiя системи цiнностей з акцентом в бiк майна (грошей). З часом ця "грошова" складова системи цiнностей починає переважати усi iншi, навiть цiннiсть людського життя. Органiзуються розбiйницькi напади i морськi походи з метою захоплення рабiв, худоби, скарбiв. Iгноруються i вiдходять у минуле родоплемiннi цiнностi, пов'язанi з колективним добробутом. Їх витiсняє цiннiсть добробуту iндивiдуального. Автоматично починає втрачати цiннiсть будь-яка праця - навiщо самому працювати, коли є грошi, за якi можна купити раба? З iншого боку, навiщо працювати, якщо можна жебракувати? Ремiсники (демiурги) стали найнижчою суспiльною категорiєю (серед вiльних людей). I вже Аристотель в "Полiтицi" пише про "народи, якi наче самою природою створенi для рабства" i про те що, не є достойним вiльної людини щось виробляти на продаж. (Краще жебракувати). Тобто, з одного боку ми бачимо розподiл працi, полiси, товарне виробництво, розвинену торгiвлю, систему права, зникнення родової органiзацiї i творення єдиної нацiї, а з iншого - поступову моральну деградацiю, прогресування паразитичного типу ментальностi. Поява державностi закладає пiдвалини майбутньої суспiльної кризи. "Не демократiя згубила Афiни, а рабство, яке зробило труд вiльної людини ганебним", пише Енгельс. Римську iмперiю чекала та ж сама доля - презирство до працi серед вiльних громадян i неефективнiсть рабської працi призвели до економiчного занепаду. Фактично, тут йдеться не про рабство, а про моральну деградацiю, пов'язану з володiнням рабами. Людина, яка з презирством вiдноситься до працi, нi на що не здатна, вона не має майбутнього. Iсторiя багато разiв пiдтверджувала цю iстину. Пост-римську Європу могли пiдняти тiльки варвари - в основному германськi племена вiльних людей.
   Ще Льюїс Генрi Морган зауважив, що держава, де головною метою людей є накопичення багатства, мiстить в собi елементи свого самознищення. Iсторiя показала, що ми дiйсно пiдiйшли дуже близько до порогу самознищення. Можна сказати, що держава - це певна патологiя суспiльного розвитку, яка пов'язана з домiнуванням iнстинктивного, звiриного, iррацiонального, що присутнє в людях. Воно виникає в формах патологiчної жадiбностi, агресивностi, властолюбства, домiнування, жорстокостi, паразитизму i знаходить своє вiддзеркалення в вiдповiдних формах органiзацiї i функцiонування держави. Важливо пiдкреслити, що всi цi прояви є цiлком натуральнi, природнi i виникають з необхiднiстю, якщо не вживати застережних заходiв. Так само ми змушенi постiйно дотримуватися суворих правил санiтарiї для недопущення бiологiчної агресiї з боку бактерiй i вiрусiв.
   Свою знамениту книгу "Демократiя в Америцi" 1831 року Алексiс Токвiль починає словами: "Серед безлiчi предметiв i явищ, якi привернули мою увагу пiд час перебування в Сполучених Штатах, найбiльше я був вражений рiвнiстю умов iснування людей. Я легко встановив той величезний вплив, який надає ця першорядна обставина на весь плин суспiльного життя. ...Я все виразнiше вбачав в рiвностi умов початкову першопричину, з якої виходило кожне конкретне суспiльне явище". I трохи далi: "Ми живемо в епоху великої демократичної революцiї. Всi її помiчають, але не всi однаково оцiнюють. Однi розглядають її як модну новацiю, випадковiсть, яку ще можна зупинити, тодi як iншi вважають, що вона нездоланна, вона уявляється їм у виглядi безперервного, найстародавнiшого i найпостiйнiшого з усiх вiдомих iсторiї процесiв". Майже двiстi рокiв, що пройшли вiд часу написання цих слiв, пiдтвердили справедливiсть останнього твердження. Демократiя - це перша форма бездержавностi.
  

Роздiл 3.2. Бездержавнiсть.

  
   Всяке явище само породжує причину своєї загибелi.
   Гегель.
  
   Щоб не виникало недоречних питань, визначимось як ми розумiємо бездержавнiсть. Перш за все, це нi в якому разi не є анархiя - безвладдя. Бездержавнiсть виникає коли суб'єкт i об'єкт влади спiвпадають i являють собою суспiльство. Тобто суспiльство само встановлює правила свого власного життя, а якщо виникає необхiднiсть, то само вибирає керiвництво, яке виконує органiзацiйнi, а не панiвнi функцiї. Але не iснує апарату, який стоїть над суспiльством, тим бiльше, якщо цей апарат репресивний. Бездержавнiсть може виступати як бездержавна суспiльна форма органiзацiї, або ж як тенденцiя бездержавних проявiв в державi, тобто як тенденцiя до поступового переходу функцiй держави до суспiльства, або ж вiдмова вiд деяких державних функцiй. В певному сенсi, бездержавнiсть - це є народовладдя.
   Класичний (точнiше навiть, античний) подiл на цивiлiзацiю i варварство визначав цивiлiзацiю (варварство) за домiнуючою ознакою - наявностi (вiдсутностi) державностi, причому наявнiсть державностi традицiйно вважалась однозначно позитивною (прогресивною) ознакою. Бiльш уважний погляд на iсторiю приводить до переконання, що бездержавнiсть являє собою певну якiсть суспiльства, що не тiльки не є ознакою його недостатньої органiзацiї, а навпаки, часто є метою суспiльного розвитку. Я можу навiть цiлком обґрунтовано стверджувати, що держава є "могильщик" суспiльства, причому будь-якого. I чим бiльше державностi має суспiльство, тим скорiше воно заганяє себе в могилу. ("Могила" тут вживається в переносному розумiннi - корiнна реорганiзацiя i реструктуризацiя суспiльства. Але й могил в прямому розумiннi при цьому буває достатньо). Провiдною внутрiшньою причиною занепаду стає деградацiя ментальностi (моралi) суспiльства, що призводить до кризи в iнших вимiрах соцiальної системи. (Класичний приклад - суспiльство iмперського Риму, де розплодилась така маса вiльних громадян-паразитiв, що вже було неможливо всiх забезпечити дармовим хлiбом i видовищами, почався економiчний, а згодом i полiтичний занепад).
   Основна ознака держави - наявнiсть спецiалiзованого апарату насильства (влади), що вiдокремлений вiд населення. Тобто озброєна органiзацiя самого населення, як це буває в бездержавному варiантi, стає неможливою. По-друге, цей апарат насильства спрямований в тому числi i головним чином проти певних груп свого ж таки народу, щоб пiдтримувати ситуацiю, яка явно цi групи не задовольняє. Така органiзацiя влади i її вiдношень з народом легiтимiзується в системi права, яке фiксує обов'язки i права мешканцiв, а також санкцiї за їх порушення. Як правило, держава легiтимiзує i пiдтримує iснування антагонiстичних груп, тобто внутрiшнього розколу суспiльства, його поляризацiю. Ця ситуацiя стиснутої пружини не може тривати до нескiнченостi. Врештi-решт наростають кризовi явища, наступає перiод революцiї чи смути. В бездержавному варiантi суспiльства спецiалiзований апарат влади вiдсутнiй, народ може мати зброю, вiдсутня рiзниця мiж правами i обов'язками (в iдеалi), а органiзацiя життя суспiльства вiдбувається шляхом самоорганiзацiї (самоврядування). Державна влада завжди виступає в формi центральної влади, то ж рiвень централiзацiї (децентралiзацiї) влади може бути певним критерiєм рiвня державностi (бездержавностi) суспiльної органiзацiї. (Вiдзначимо, що наявнiсть iєрархiчної структури влади аж нiяк не є ознакою її децентралiзацiї).
  
   Вождiвства вже мали стани, зокрема знать, але вона носила сакральний, а не майновий характер. Так, наприклад, германська знать "походила вiд богiв". Германськi так званi "королi" виконували сакральнi, вiйськовi i судовi функцiї. Важливi рiшення приймав верховний орган - народнi збори, в яких брали участь всi вiльнi озброєнi чоловiки, також iснувала рада старiйшин. Тобто не було спецiального апарату влади, який би пiдтримував майнове розшарування, встановлював писанi закони i слiдкував за їх виконанням. Разом з тим рiвень "дикостi" варварiв по вiдношенню до "цивiлiзацiї" часто перебiльшується. Наприклад кельти (предки зокрема iрландцiв, шотландцiв i валлiйцiв), що заселяли територiї захiдної Європи з першого тисячолiття до н. е., вже починаючи з VIII столiття до н. е. мали досить розвинене i рiзноманiтне ремесло, зокрема серед знайдених виробiв Гальштатської культури (VIII - VI ст. до н. е.) вже був знаменитий шотландський тартан, точнiше його предок - картата (напевно це українське слово походить якраз вiд слова тартан) тканина досить високої якостi, вироблена з застосуванням ткацького станка. Знайденi дороги, що були збудованi у II ст. до н. е., а в часи Цезаря вiйська вже могли вiльно пересуватися по всiй Європi дорогами варварiв. Кельти i германцi, що витiснили кельтiв, (але не дуже вiд них вiдрiзнялись, бо витiснення супроводжувалось обмiном культур), безумовно являли собою цiлком певну i досить розвинену цивiлiзацiю, а процеси що вiдбувалися в Європi в перiод вiд Риму до Середньовiччя, i якi створили середньовiчну Європу, були наслiдком зiткнення цивiлiзацiй античної i варварської. "Результатом этого взаимодействия, как следствия взаимопроникновения и взаимоуничтожения римского и варварского миров, явилось зарождение нового типа цивилизации". (В.П. Буданова "Варварский мир эпохи великого переселения народов". М. Наука, 2000). Можна доповнити цей висновок фактором християнської церкви, яка на той час сформувалась як цiлком незалежна формацiя, що на довгий час стала ще одним самостiйним центром влади i на протязi довгого часу конкурувала в цьому вiдношеннi з владою молодих європейських держав. Справа в тому, що християнство стало першою тоталiтарною релiгiєю, тобто такою, що намагається контролювати усi аспекти людського життя без винятку (включно з таємними помислами). Цей контроль поступово перетворювався у реальну всебiчну владу над людьми. Чернечi общини - монастирi стали першими справжнiми феодалами, бо завдяки лихварству захоплювали усi землi селян в межах досяжностi i перетворювали вiльних землевласникiв на крiпакiв. Боротьба за владу мiж королями i церквою часто переходила в реальнi вiйни. (Цi процеси прекрасно показанi в роботi Мартiна ван Кревельда, Розквiт i занепад держави. Зокрема вiн констатує: "Тiльки в Європi позицiя церкви була настiльки потужною, що замiсть того щоб заново пiдкоритись iмперський владi, вона боролась з нею аж до виникнення патової ситуацiї. В результатi феодалiзм, замiсть того, щоб досить швидко пiдiйти до свого кiнця, тривав майже тисячолiття i дав своє iм'я цiлiй iсторичнiй епосi. Що ще бiльш важливо, iмперiї бiльше не вдалося вiдродитись. В промiжках мiж двома великими вселенськими органiзацiями виросли великi монархiї...". Взагалi, iдеологiї (релiгiї) в усi часи супроводжують державу, бо являють собою ще одно джерело влади, на цей раз над душею, причому не тiльки на цьому свiтi, а й на "тому").
  
   Великi древнi цивiлiзацiї, перш за все фiнiкiйська i грецька, розширювали ойкумену як бездержавнi колонiсти на пустих землях, або на землях, зайнятих варварами, але з їх дозволу, без загарбання. Серед фiнiкiйських колонiй утворилася тiльки одна держава - Карфаген. (Про мирнi методи колонiзацiї красномовно говорить мiф (чи може iсторiя) про Дiдону, засновницю мiста). Щоб створити колонiю на порожньому мiсцi, як тепер говорять, "з нуля", потрiбна була наявнiсть необхiдної технологiї, високий рiвень органiзацiї i, безумовно, свобода. Тому що тiльки вiльна людина може мати той високий рiвень немотивованої активностi, що нестримно тягне людину до пiзнання невiдомого, до вiдкриття нових земель, до звершень, до свободи. Неважко собi уявити життя колонiстiв на нових мiсцях, десь в пiвнiчному причорномор'ї, в землянках, поряд з войовничими скiфами, в суворому клiматi. Воля, рацiональнiсть, висока культура, вмiння торгувати i домовлятись допомагало вгамовувати войовничу вдачу скiфiв, створило умови для взаємовигiдних вiдносин, врештi-решт навiть навернути скiфiв до осiлостi i хлiборобства, задля торгiвлi з грецькими полiсами. Власне постiйне вiдтворення бездержавностi, постiйне повернення вiд олiгархiй i тиранiй до демократiй забезпечило таке довге життя стародавнiм цивiлiзацiям. В певному сенсi демократична форма державностi являє собою вiдтворення додержавних егалiтарних форм суспiльних вiдносин. Державний орган в демократiях фiксує волю бiльшостi, але при цьому, як бiльшiсть, так i меншiсть мають однаковi громадянськi права.
   Демократичнi традицiї давньогрецьких полiсiв, а потiм римських мунiципiїв збереглися в Європi пiсля краху Риму в мiстах, особливо на пiвднi. Iснування старих мiст i виникнення нових було пов'язано з необхiднiстю розвитку ремесел i торгiвлi, а для їх розвитку потрiбно тiльки одне - свобода. Але не меншою, а може й бiльшою була роль i значення старих нiмецьких мiст, якi ще за варварських часiв були виключно центрами ремесла i торгiвлi i продовжували зберiгати цю традицiю (Кельн, Трiр, Аугсбург, Регенсбург i багато iнших). Феодали i король були змушенi рахуватися з наявнiстю мiст, хоч там взагалi не дiяла їх влада. В мiстах люди мали зброю i створювали ополчення, дiяв орган самоврядування, магiстрат (мунiципалiтет), який виконував адмiнiстративнi i судовi функцiї (органiзацiю ремiсничої i торговельної дiяльностi згiдно вiдповiдних правил, органiзацiю виборiв i т. i.). Функцiї магiстрату були чiтко обмеженi. Пiзнiше вольностi мiст були зафiксованi в вiдповiдних правах, угодах мiж королiвською владою i мiстами (Любекське право 1226 р., Кульмське право 1233 р., Магдебурзьке право 1235 р.). Усi цi права в свою чергу базувались на звичаєвих правах нiмецьких племен i угодах, що дiяли ще з часiв Римської iмперiї. Тобто традицiї родоплемiнної вольностi стали ще одним з джерел європейської свободи. Бiльше того, вiльнi мiста почали створювати вiльнi союзи мiст (Прирейнська лiга, Швабський союз, Гейдельберзький союз). Ганзейський союз, що виник у 1241 роцi i проiснував до 1669 року, поки королiвська влада остаточно не задушила незалежнiсть мiст. Вiн включав до 200 мiст по всiй Балтицi i Пiвнiчному морю, а також мав масу контор вiд Новгорода до Iсландiї. Це була цивiлiзацiя, наддержавне утворення, що виникло i iснувало незалежно вiд державної влади i поширювалось по волi вiльних людей. Чужорiднiсть вiльних мiст по вiдношенню до держави пiдкреслюється тим фактом, що державна влада короля чи феодалiв весь час чинили тиск на мiста, включно з вiйськовим протистоянням. Вiйна європейських держав проти мiст в основному завершилася в 1670 роцi перемогою держав, за винятком Нiдерландiв i Швейцарiї.
  
   Приклад Швейцарiї варто розглянути окремо, бо якраз на її теренах вiдбулося протистояння державностi i бездержавних тенденцiй, причому, останнi перемогли. По-перше, на вiдмiну вiд iталiйських мiст (Венецiї, Генуї, Мiлану, Флоренцiї i Риму), якi не включали сiльське населення, що оточувало мiста до складу громадян, а навпаки, експлуатували їх, швейцарськi мiста поширювали свiй вплив на сiльське населення, iнкорпоруючи його до свого складу i отримуючи вiд нього вiдповiдну пiдтримку. Таким чином поступово зникали становi розколи i формувалась нацiя. Починаючи з XIII столiття почалося звiльнення селян вiд феодальної залежностi. В 1291 роцi виник перший Швейцарський конфедеративний союз, що складався з трьох кантонiв - мiзерне утворення на фонi великих європейських держав. Здавалось би, приходь i бери його голими руками. Саме так думали i персидськi iмператори при Марафонi, Саламiнi чи Платеях. В реальностi кожна агресiя Габсбургiв на Швейцарiю закiнчувалась однотипно - до Швейцарського союзу приєднувались новi кантони, що вiдходили вiд Австрiї. Бо це була вiйна громадян за свою свободу, i сусiди Швейцарiї тягнулись до визволення з пiд ярма. В 1353 роцi вже налiчувалось вiсiм кантонiв, в 1481 - десять, а в 1501 - тринадцять (зараз - 26, з яких 6 - напiвкантони). По-друге, кантони були повнiстю незалежнi, не iснувало жодного центрального органу. Якщо вирiшувалися спiльнi справи, то вiдбувався з'їзд представникiв кантонiв i рiшення могли бути прийнятi тiльки в варiантi повного консенсусу (одноголосно). Швейцарiя була, можливо, найбiльш вiльною i демократичною державою (а може, недодержаною) у свiтi, а швейцарськi солдати-найманцi вважались найкращими в Європi. Одним з показникiв наявностi реального народовладдя в країнi є широке застосування референдуму - методу прямої демократiї для вирiшення усiх бiльш менш важливих питань. (В нашi часи законодавчим органом на рiвнi мунiципалiтетiв виступає мунiципальна асамблея - орган прямої демократiї, в якому приймають участь усi громадяни, що мають право голосу. До повноважень асамблеї входить майже все, що стосується звичайного життя людини - податки, полiцiя, мiське планування, освiта, соцiальна допомога, дороги, енергетика, земельнi питання, громадянська оборона). В Швейцарiї були вiдсутнi соцiальнi потрясiння, що радикально змiнювали б країну. Траплялись повстання проти олiгархiв, що захоплювали владу в мiстах. Були релiгiйнi вiйни в часи Реформацiї, але вони були пов'язанi якраз з наявнiстю автономної релiгiйної органiзованої влади - по-сутi, ще одного апарату насильства. Порiвняно з Європою Швейцарiя завжди була оазисом безпеки i спокою, куди збiгались утiкачi з усiх європейських країн, приносячи з собою новi технологiї i новi думки. Досвiд Швейцарiї наводить ще на одну думку - одно стратегiчно вiрне рiшення (про надання селянам рiвних прав) визначило долю країни на багато столiть вперед. Як говорять в народi - "Добрий початок - половина справи", а iнколи може i вся справа. Тому що на початку закладається основа, яка буде пiдтримувати всю будiвлю на протязi довгого часу.
   Цiкаво що було б, якби iталiйськi вiльнi мiста (або хоч одно з них) включили до громади також селян. Напевно Вiдродження почалося б ранiше i європейська iсторiя пiшла б iншим шляхом. Характерно, що тi ж самi швейцарськi iталiйцi аж нiяк не прагнули влитися в рiдну Iталiю, хоч i пiдтримували iталiйську культуру. Свобода виявилась бiльшою цiннiстю, нiж цiнностi нацiональної держави. Власне для того, щоб не побiг народ на свiтло свободи, авторитарнi режими не жалiють видаткiв на утримання так званих, "спецiальних" служб, засобiв пропаганди, дезiнформацiї i манiпуляцiї, на створення "залiзних занавiсiв".
  
   Якщо ж брати периферiю Європи, то там були досить поширенi бездержавнi народи - це перш за все, народи Кавказу, гiрських районiв Басконiї, кельтських регiонiв Британiї (Iрландiя i Шотландiя). Характерно, що усi цi народи аж нiяк не хотiли навертатися до "цивiлiзацiї", а волiли залишатися в "дикому" станi. В Британiї спротив був такої сили, що римляни були змушенi збудувати грандiозний Адрiанiв вал, для захисту вiд лютих пiктiв (шотландцiв), а остаточне їх приборкання завершилось тiльки в кiнцi XVIII столiття. Але повнiстю знищити хайлендерський дух, про який Бернс писав як про дух звитяги i честi, цiлком змiнити його на дух користолюбства i наживи, так i не вдалося. Як пише В.Ю. Априщенко "...черты традиционной цивилизации не просто сохраняются в качестве пережитка, ... а превращаются в значимый фактор самой модернизации". (В цитованому вище збiрнику "Цивилизация и варварство"). Це якраз той дух, що вiдтворив Європу з руїн Римської iмперiї, створив Ганзейський союз i зараз продовжує жити, в формах мiсцевого самоврядування, а також як складова iсторичної пам'ятi в європейськiй ментальностi.
  
   Вiдомо, що шотландець Адам Смiт, творець лiберальної економiчної теорiї, почав замислюватися над економiчними проблемами пiсля придушення шотландського повстання в 1746 роцi. Iдея свободи, як необхiдної умови функцiонування ефективної ринкової економiки нового типу, могла виникнути тiльки в головi людини, що була генетично пов'язана з життям вiльного суспiльства. Хоча такого на той час уже не iснувало в Шотландiї, але залишився шотландський дух, ностальгiя по свободi, яка напевно спонукала Смiта до пошуку, таких форм суспiльної органiзацiї, коли iндивiдуальна свобода людини не вступає в протирiччя з iнтересами всього суспiльства, а навпаки, працює на користь суспiльству. До того ж така форма вiдношень мiж людьми сприяє активностi кожного члена суспiльства, блокує розвиток паразитизму, що супроводжує класовi системи. В iдеалi, лiберальний економiчний механiзм знову повертає мотивацiю людини до часiв "дикостi i варварства", коли iндивiдуальний iнтерес сприяв спiльному добробуту общини, коли не було протирiччя мiж правами i обов'язками, а вони спiвпадали в потребi людини до працi на своє i спiльне благо.
  
   Не тiльки європейськi мiста стали джерелом свободи. Сам тип європейської державностi, якiй були не властивi господарсько-економiчнi функцiї, а також майнова i господарська незалежнiсть окремих господарств - усе це стимулювало iндивiдуальну активнiсть, її рiзноманiття, спрямованiсть до знань, модернiзацiї, науки, усе це дало результат, як тiльки були ослабленi деморалiзуючi лещата християнської церкви. Вiдразу стався цивiлiзацiйний вибух, що перетворив Європу на свiтового лiдера.
   Нарештi iснувала ще одна потужна бездержавна стихiя - кочовики. В цьому випадку бездержавнiсть була обумовлена неможливiстю контролю над розкиданими по величезнiй територiї невеликим соцiальними угрупуваннями. Усi спроби створити кочову державу закiнчувались згубними наслiдками для кочового устрою - кочовики або осiдали, або вiдокремлювались в незалежне кочове угрупування. Осiлiсть, або певна складова осiлостi, це є необхiдний елемент державностi. Кочова цивiлiзацiя євразiйського степового поясу, (а це безумовно, окрема потужна цивiлiзацiя) була несумiсна з осiлiстю по тiй причинi, що осiлiсть руйнувала базовi цивiлiзацiйнi основи кочiвництва - специфiчну i цiлiсну кочову технологiю господарювання, а також етнокультурний i тiсно пов'язаний з ним ментальний комплекс - родова суспiльна органiзацiя, прагнення повної свободи, тiсний зв'язок з природою i природними стихiями, "натуральний" спосiб iснування з мiнiмальним використанням позаприродних чи високотехнологiчних елементiв, навiть супротив впровадженню таких елементiв, як факторiв, що обмежують незалежнiсть i свободу. Разом з тим, як вiдзначалося вище, несамодостатнiсть кочової технологiї змушувала до контактiв з осiлою цивiлiзацiєю.
   Iснування бездержавних або напiвдержавних соцiальних утворень не вичерпується регiональним принципом їх iснування. Такi утворення можуть iснувати всерединi соцiуму, в формi певних соцiальних груп, оформлених по класовому, становому, етнiчному, релiгiйному i корпоративному принципу, а також в їх поєднаннi з регiональним принципом (як скажiмо тi ж помори з пiвночi Росiї, народи Кавказу, компактно проживаючi старовiри i народи Сибiру в складi Росiйської iмперiї). Етнiчнi i релiгiйнi групи, що розподiленi мiж основним населенням можуть утворювати вiдповiднi общини, що мають високий рiвень автономностi i значний потенцiал виживання в чужому середовищi. Дещо iнший i дуже цiкавий варiант, коли бездержавнi групи утворюються по класовому чи становому принципу в межах одного етносу. Класичним прикладом у цьому вiдношеннi є росiйський етнос.
   Розкол росiйського суспiльства по становому принципу привiв до закрiплення однiєї з найбiльш древнiх форм самоорганiзацiї землеробiв - сiльської общини - бездержавного утворення в рамках держави. Община була формою адаптацiї землеробської спiльноти до екстремальних природних умов iснування - дуже короткого для землеробства робочого сезону i низької якостi земель. В таких умовах цiлком iндивiдуальне односiмейне господарство не мало шансiв для надiйного виживання, а зубожiння i злиднi становили постiйну загрозу. Систематичний перерозподiл землi по "душам i тяглам" був єдиною умовою збереження популяцiї селянства. Община, так званий, мир, могла колективно "усiм миром" виконувати роботи на пана, а також по черзi - на кожного дворогосподаря. Общинна органiзацiя була також формою протистояння селян тиску з боку представникiв панiвного стану (вотчинникiв i помiщикiв), а з iншого боку - закрiпачення селян стало формою протистояння експлуататорiв общинi i механiзмом її приборкання (Л. В. Мiлов, вище цитована книга). Утворився окремий майже цiлком автономний селянський свiт - певний рiзновид цивiлiзацiї в межах держави. (На цьому прикладi ми можемо ще раз переконатись, наскiльки суттєвою може бути роль природного середовища в розвитку людського суспiльства). Цей свiт був надзвичайно консервативний (улюблене росiйське слово аж до наших часiв - "исконность", тобто споконвiчнiсть), що також було обумовлено консервативнiстю технологiї землеробства в екстремальних умовах, боязню будь-яких експериментiв чи вiдхилень вiд загальноприйнятого, яке могло би поставити пiд загрозу отримання врожаю, а отже - фiзичне iснування общини. В цьому безперервному циклiчному одноманiттi була якась деморалiзуюча приреченiсть, що навряд чи спонукала, з одного боку, до творчих пошукiв, а з iншого - до вiдповiдальностi i ретельностi в роботi. Разом з тим цей свiт був дуже адаптивний, пережив i вотчинне, i помiсне землеволодiння, i "волю", i колгоспи. I коли росiяни-колонiсти попадали на дикi сибiрськi землi, вони знову й знову створювали общини.
  
   Помiчено, що найбiльш поширена форма суспiльної органiзацiї в надскладних природних умовах (крайньої пiвночi або пустинi) - безвождiвська община. Це обумовлено вiдсутнiстю достатньо великого додаткового продукту, необхiдного щоб утримувати iнститут вождя, а також "комунiстичним" типом виробництва i споживання, що дозволяє общинi переживати найскладнiшi часи з мiнiмальними втратами. З iншого боку, безвождiвським общинам значно важче переживати агресiю з боку бiльш органiзованих соцiальних утворень. Росiйська система панування бере початок з Руської - так званого, полюддя, коли княжа дружина об'їжджала поселення i збирала ненормовану данину - по сутi, грабувала населення. (Ця традицiя в Росiї не переривається до нашого часу i iснує в формi "крыши", "крышевания", або ж в виглядi поборiв, рейдерських захоплень i конфiскацiй, з використанням державного апарату i фактично санкцiонованих державою). Аналогiчна ситуацiя iснувала пiд час татаро-монгольського панування. Розвиток феодальних вiдносин, що почався в Московськiй державi, був припинений при Iванi Грозному шляхом жорстокого придушення феодалiв-бояр з конфiскацiєю вотчинних (спадкових i споконвiчних) земель i переходом на помiсне землеволодiння - земля надавалась тiльки слугам царя за виконання довiчної (в основному вiйськової) служби i не передавалась нащадкам, якщо вони кидали службу. Як вотчинники, так i помiщики (володарi помiсть) були зобов'язанi служити царю на однакових умовах i поставляти солдат в кiлькостi, пропорцiональнiй величинi землеволодiння. (Пiсля реформ Петра I в 1714 роцi була лiквiдована будь-яка рiзниця мiж вотчинними i помiсними землеволодiннями - вони стали спадковими, їх власники називались дворянами, але обов'язок служити царю був скасований тiльки в 1762 роцi Петром III законом "про дворянську вольнiсть". Законом 1785 року були впровадженi дворянськi зiбрання з залученням дворян до виконання адмiнiстративних функцiй). Таким чином, формувався згуртований клас землевласникiв-дворян, i була створена жорстка централiзована система влади без найменшої можливостi проявiв сепаратизму чи бодай автономiї. В той же час почалося послiдовне посилення закрiпачення селян, починаючи з 1581 року, коли були лiквiдованi "заповiднi лiта", i аж по 1767 рiк, коли стараннями "великої" Катерини II крiпаки були перетворенi фактично в повнiстю безправних рабiв. За цей перiод було прийнято 10 вiдповiдних постанов, законiв i указiв, серед них найважливiша - податна реформа Петра I (1718 - 1724 рокiв), що зрiвняла селян з холопами i остаточно їх закрiпила за помiщиком, який вiд цього часу нiс вiдповiдальнiсть за стягнення i сплату в казну подушної податi з крiпакiв. Отже крiпак опинився в повнiй залежностi вiд помiщика, що тепер виконував функцiї i юстицiї, i полiцiї.
   Ця автократична система (росiйське "самодержавие") на думку Миколи Iвановича Костомарова була аналогом ханського деспотизму, а знову ж таки наш земляк Федiр Iванович Леонтович вказує на цiлий ряд запозичень в полiтичних i адмiнiстративних порядках Московiї з монгольського права. Не дивно, що в такiй чiтко структурованiй системi, де була повнiстю вiдсутня мiжстанова мобiльнiсть, почала утворюватись прiрва мiж пануючим класом i класом селян, бо утримання армiї, адмiнiстративного апарату держави i самих дворян могло вiдбуватися тiльки за рахунок нещадної експлуатацiї селян - землеробiв i фабричних крiпакiв. Ця прiрва роздiляла фактично два народи, що мали однакове етнiчне походження, але зовсiм рiзну ментальнiсть, культуру, засоби iснування, а часто й мову. Несумiснiсть i ворожiсть обох станiв, та принижена особистiсть, той недовiрливий i боязливий погляд з пiд лоба, вiдсутнiсть енергiї в працi з одного боку, несамовитiсть i розбещенiсть, неробство i вiдсутнiсть волi - з iншого, тобто моральна травмованiсть одного стану i моральна деградацiя iншого - це типова ситуацiя розколотого, поляризованого суспiльства, коли один стан панує над iншим. Звiдси довготерпимiсть, покiрнiсть долi i обставинам, ненасильство, спiвчуття, патерналiзм з одного боку i свавiлля, жорстокiсть, бездушнiсть, хамство, поєднання непоєднуваного - з iншого. Дослiдники росiйської експансiї, особливо Афанасiй Прокопович Щапов, а за ним видатнi iсторики С.М. Соловйов i В.О. Ключевський дiйшли до висновку, що характер розвитку Росiйської держави вiдповiдає внутрiшнiй колонiзацiї, коли одна частина населення країни колонiзує iншу, причому перша - опирається на державу, а друга являє собою бездержавне суспiльне утворення. (Звiсно, модель внутрiшньої колонiзацiї застосовна не тiльки до Росiї, але в нiй вона проявилась найбiльш яскраво. Детально це питання розглянуте в дуже цiкавiй монографiї: Александр Эткинд, Внутренняя колонизация. Имперский опыт России. - М. 2013). Внутрiшня колонiзацiя в Росiї, де Московське князiвство методично i невiдворотно пiдкорювало сусiднi землi, утворення централiзованої, агресивної держави викликало хвилю колонiзацiї на Схiд. При цьому спочатку пiдкорювались, а часто i винищувались малi народи, потiм розроблявся природний ресурс, в першу чергу, хутро, завдяки якому процвiтала торгiвля з Захiдною Європою.
  
   Для того, щоб ми могли предметно розмовляти про українськi реалiї, кiлькома штрихами пiдведемо пiдсумки розвитку європейської державностi. Починаючи з 1648 року (знаменний рiк для України), коли в Європi офiцiйно закiнчилась жахлива Тридцятилiтня вiйна пiдписанням Вестфальського договору, почався новий етап в iсторiї Європи - етап створення держав Нового часу. Деякi дослiдники, наприклад вище згадуваний Кревельд, вважають, що взагалi до 1648 року в Європi держав (в сучасному розумiннi) не iснувало, бо не iснувало окремого i спецiалiзованого державного апарату, а були певнi форми персонiфiкованої влади. Державний апарат, що почав утворюватися в Новi часи, являв собою корпорацiю, що складалася з ряду iнститутiв, створених для органiзацiї, контролю i захисту вiйськового, полiтичного, економiчного, соцiального i культурного життя суспiльства. Цi iнститути, розподiленi вiдповiдно до своїх функцiй (фiнансова система, збройнi сили, статистика, юстицiя, полiцiя, в'язницi, освiта, закордоннi справи i т. i.) i мають досить високий рiвень самостiйностi, свого роду, корпорацiї всерединi великої корпорацiї - держави. Власне ця знеособлена бюрократична держава-корпорацiя поступово перебирає з рук володаря на себе всю повноту державної влади. В Росiї держава Нового часу почала формуватися за часiв Петра I, особливо, коли в 1722 був введений закон про державну службу, так званий "табель про ранги". Армiя чиновництва, що дiлилась на 14 рангiв (рiвнiв компетенцiї) керувала суспiльством, подiленим приблизно на 10 станiв. Уся ця складна i громiздка конструкцiя розвалилася за два днi в лютому 1917 року, коли не знайшлося жодного вiйськового пiдроздiлу, який був би готовий жорстоко i криваво придушити народнi демонстрацiї i протести в Петроградi. Ще ранiше подiбна ситуацiя склалася в Парижi в 1789 роцi, а прихiд до влади Наполеона через 10 рокiв знаменував новий етап в розвитку державностi - створення нацiональної держави. Я скористаюсь вичерпною i компактною характеристикою цього етапу, даною Кревельдом: "...держава, вiдкривши для себе силу нацiоналiзму... перетворилося з iнструменту для пiдтримання правового порядку в свiтське божество... Накопивши безмежну могутнiсть шляхом встановлення контролю над умами своїх громадян i систематичного облегшення їхнiх гаманцiв, держави використали цю могутнiсть для зiткнення одна з другою i вiйни в таких масштабах i з такою вбивчою енергiєю, що вона практично пiдвела їх до границi самовинищення". Головною рисою тотальних вiйн XX столiття була якраз здатнiсть держави, тобто її адмiнiстративного апарату, мобiлiзувати колосальнi людськi i матерiальнi ресурси. Загальна вiйськова повиннiсть i патрiотично-мобiлiзацiйна пропаганда - це винаходи нацiональної держави. Безпосередньо пiсля цього почалася ядерна гонка озброєнь i новий етап глобального протистояння, що вже безпосередньо загрожував глобальним винищенням.
   Таким чином, основна зовнiшня, або геополiтична функцiя держави на протязi вiд її зародження до приблизно середини XX-го столiття - функцiя агресiї або захисту вiд агресiї. Тобто держава бореться з явищем, яке сама породжує. Функцiя пiдтримання внутрiшнього порядку в суспiльствi, яка декларується державою як одна з головних, виконується державою вкрай неефективно, бо насправдi держава знову ж таки бореться з явищами, якi сама породжує. (Найбiльш безпечною країною Європи була Швейцарiя, де апарат державної влади був найслабший). Починаючи з середини XX столiття держава вирiшила випробувати себе в ролi такого собi добродiя - побудувати "суспiльство загального добробуту". Держава сказала, що вона справедливо розподiлить в народi всi блага, що вiзьме у цього ж таки народу, що вона нагодує голодних, утiшить стражденних, просвiтить неписьменних, окультурить некультурних i вилiкує хворих. Тiльки платiть податки (дуже великi податки, вже не десятину). Бюрократична машина може взятися за вирiшення будь-якої проблеми, використовуючи унiверсальний метод - збiльшення бюрократичної машини. Тобто, як i в часи Ксеркса держава в першу чергу дбає про себе, в другу чергу про себе дбає кожен бюрократ i нарештi в третю чергу щось дiстається народу з того, що залишається. Тому що в усi часи в першу чергу працює людська природа (досить паскудна), а вже потiм рацiональнiсть, розум i нарештi, установлений порядок. Отже держава дiйсно усiх усiм забезпечила, але дуже неякiсно, а в багатьох випадках досягла зворотного результату. (Приклади можна наводити до нескiнченостi i вони для бiльшостi очевиднi).
   Держава являє собою певний соцiальний органiзм, що iснує завдяки суспiльству, навiть можна сказати, паразитує на суспiльствi, i як будь-який органiзм розвивається, росте, поширює i посилює свiй вплив. Влада держави завжди має певнi обмеження, тобто iснує зона свободи, де дiють бездержавнi механiзми самоорганiзацiї, що спираються на мораль i традицiї. Все питання полягає в спiввiдношеннi зони свободи, тобто бездержавностi, i "зони держави". Iсторичний досвiд показує, що це спiввiдношення залежить вiд рiвня соцiалiзацiї суспiльства, тобто вiд соцiальної зрiлостi i активностi народу, його здатностi об'єднуватись i протистояти агресивностi державної машини. Потужна державна машина може навiть повнiстю лiквiдувати зону свободи, держава стає тоталiтарною. Людина в такiй системi стає "гвинтиком держави" з усiма наслiдками для можливостей її самореалiзацiї. При цьому держава стає неспроможною реалiзувати людський потенцiал, втрачає конкурентну спроможнiсть i гине. З iншого боку, повнiстю бездержавне суспiльство також не може довго iснувати в оточеннi агресивних держав. Ось ця боротьба державностi i бездержавностi стала головним змiстом полiтичного життя, перш за все Європи, (але не тiльки) на протязi останнiх майже двох столiть, i ця боротьба грає визначальну роль в формуваннi майбутнього розвитку на цей раз вже свiтової цивiлiзацiї.
   Той iнтенсивний процес ерозiї державностi, що зараз вiдбувається в Європi (i не тiльки), пов'язаний в першу чергу з розвитком мiсцевого самоврядування, органи якого не являються частиною державного апарату, а суб'єкт самоврядування, громада, спiвпадає з його об'єктом, тою ж громадою. Таким чином життя суспiльства повертається до природних основ. Розширення самоврядування один з шляхiв подолання засилля держави. Другий шлях пов'язаний з iснуванням рiзного типу утворень, що частково виконують функцiї держави, але роблять це бiльш демократично, якiсно i без примусу (корпорацiї, спiлки, фонди, союзи, общини, учбовi i медичнi заклади, об'єкти культури i т. i.). Нарештi третiй шлях обумовлений глобалiзацiєю, тобто розвитком наддержавних механiзмiв, корпорацiй, союзiв, мiжнародного законодавства, мiжнародних стандартiв, торгiвлi, комунiкацiй, єдиної iнформацiйної системи i звичайно ж, мiжнародних систем колективної безпеки.
   Чи може суспiльство швидко лiквiдувати державний апарат (варiант революцiї) i почати жити бездержавно, або хоча б якiсно змiнити державну систему? На жаль, це запитання має однозначну вiдповiдь - нi не може. Справа в тому, що функцiонування держави базується на iнститутах, якi є необхiдними в життi суспiльства. Для того, щоб суспiльство могло iснувати в бездержавному, чи якiсно iншому варiантi, такi iнститути мають або вже iснувати, або бути дуже швидко створенi, що нереально. На мiй погляд, найважливiшим iнститутом держави є фiнансова система. Лiквiдацiя держави приводить до її краху. Селяни перестають обмiнювати зерно на "розмальованi папiрцi" i чекають кращих часiв. Промисловi товари також нiхто не купує в умовах гiперiнфляцiї, а тому виробництва згортаються. В мiстах виникає нестача харчiв. Росте злочиннiсть. Iнститут полiцiї лiквiдований одним з перших, як найбiльш ненависний. А нової полiцiї немає, бо платити їй нiчим - iнституту збору податкiв не iснує. I так далi пiшов накручуватися клубок проблем, поки через десяток рокiв який-небудь Наполеон не встановить залiзну диктатуру пiд захопленi оплески вкрай виснаженого суспiльства. Все повертається "на круги своя". (Докладно з процесом "накручування" клубка проблем можна познайомитись, наприклад, в книзi Є.Т. Гайдара, Смуты и институты. 2009 р.). Насправдi, крах держави - це фiнальна стадiя процесу, що як i всi соцiальнi процеси починається в головах людей. На першiй стадiї вiдбувається десакралiзацiя влади, (якщо iснує елемент сакральностi), на другiй - її делегiтимацiя, на третiй - знамените, "низи не можуть, а верхи не хочуть", тобто формується метастабiльний стан суспiльної системи, (коли система є вже потенцiйно нестабiльна), далi в деякий наперед невизначений момент, коли виникає певний збiг обставин, вiдбувається, як зараз говорять, тригерна подiя, тобто подiя, значимiсть якої перевищує певний порiг, пiсля чого крах наступає швидко i невiдворотно вже в матерiальнiй формi. Саме тодi не знаходиться жодного полка, готового стрiляти в народ, i починають "сипатися" iнститути державної влади. Метастабiльний стан системи рано чи пiзно завершується катастрофою. Втiм, цей стан можна продовжувати досить довго, якщо iснують досить потужнi сили пiдтримки режиму, в тому числi, наприклад, найманi iноземнi вiйська. (Не сумнiваюсь, що коли в Москвi почнуться заворушення, то в москвичiв будуть стрiляти чеченцi, причому з великим задоволенням).
   Чи iснує можливiсть вирватися з цього зачарованого кола? Вiд чого це залежить? Яку роль тут грає "якiсть" народу, або його ментальнiсть? До якого типу суспiльної органiзацiї слiд рухатися? Цi питання є актуальними по вiдношенню до молодих пострадянських держав, i саме в цьому аспектi варто розглядати проблему української державностi i майбутнього українського державного будiвництва.
  
  

Роздiл 3.3. Кооперацiя i корпорацiя.

  
   Будь-яке добро може стати причиною зла.
  
   Одне з фундаментальних явищ, що дiють на бiологiчному рiвнi органiзацiї матерiї - симбiоз, при якому спiвiснування двох (чи бiльше) органiзмiв стає корисним для одного з них чи для обох. Спiвiснування створює нову якiсть - так званий, кооперативний ефект. Власне цей ефект породжує людськi соцiальнi органiзми. Кооперацiя (кооперативна солiдарнiсть, взаємодопомога) викликає, як наслiдок, взаємозалежнiсть, створює зв'язки i утримує цiлiснiсть соцiального органiзму. В свою чергу система зв'язкiв - соцiалiзацiя, лежить в основi соцiальних структур i самоорганiзацiї. В процесi самоорганiзацiї, який супроводжується спецiалiзацiєю (розподiлом працi) вiдбувається розширення i збагачення форм соцiалiзацiї i кооперацiї в суспiльствi. Таким чином iде суспiльний розвиток, виникають певнi соцiальнi практики, в яких концентрується суспiльний досвiд i, як тепер полюбляють говорити, соцiальний капiтал, або по-простому - якiсть суспiльства, його самостiйнiсть i самодостатнiсть, здатнiсть до адаптацiї. Це власне той соцiальний капiтал i тi соцiальнi практики, на яких потiм паразитує держава.
  
   Жодна соцiальна практика не виникає без явищ кооперацiї. Чи може одна людина започаткувати, наприклад, чумацтво? Це означало б наступне: зробити надiйного воза (вози витримували вiд одної до двох тон вантажу), придбати тяглових волiв, розвiдати чи прокласти дорогу до Криму, позичити чи купити збiжжя на продаж, уникнути пограбування чи аварiї по дорозi (наприклад, зламалося колесо чи вiсь) i знати масу iнших деталей, вiдомих тiльки тим, хто займався цим промислом. Ясно що чумацька технологiя могла створюватися поступово i тiльки в умовах широкої кооперацiї i довiри з боку членiв громади. Чумацькi валки складали вiд 100 до 300 возiв, мали весь необхiдний в дорозi реманент, знаряддя i озброєння, вiйськову органiзацiю, керiвництво i вiдпрацьованi плани дiй у вiдповiдних ситуацiях, досвiдчених провiдникiв i перекладачiв, мали мiсця перепочинку i водопої, створили свою технологiю харчування i т. д. - в цьому й полягає справжня кооперацiя вiльних людей, спаяних взаємозалежнiстю в одно цiле. Аналогiчно в планi кооперацiї виглядала селянська технологiя. Вже говорилось, що плуг в старi часи являв собою дуже складний агрегат, який мiг мати i з ним вправлятись далеко не кожен селянин. А тому орачi в сезон (весною i восени) працювали з раннього ранку до пiзнього вечора, мiняючи волiв i обробляючи поля селян за грошi чи за натуру. В гарячу пору - жнива, потрiбно було встигнути зiбрати врожай поки збiжжя не полягло, не вимокло i не осипалось, потiм його треба було висушити, обмолотити i зберегти в вiдповiдних умовах, що потребувало мобiлiзацiї i кооперацiї. А ще - косовиця, заготiвля сiна. Перший осередок кооперацiї - велика сiм'я, в якiй кожен член виконував вiдповiдну функцiю згiдно з його вiком, силами i вмiнням, але всi, починаючи з досить молодого вiку i закiнчуючи глибокою старiстю знаходили собi мiсце в сiмейному господарському механiзмi, нiхто не був зайвий.
  
   Кооперацiя вiльних людей утримується на моралi, звичаях i традицiях. Це є засоби фiксацiї, передачi i успiшного функцiонування винайденої соцiальної практики, бо в iнакшому випадку просте недотримання слова, порушення звичаю приводить до втрати довiри мiж людьми i знищення кооперативного ефекту. Кооперацiя просто перестає iснувати. Тому в вiльних суспiльствах дуже суворо вiдносяться до будь-яких порушень моральних норм i завдяки цьому таке суспiльство автоматично формується, як високоморальне. (Зрозумiло, мова йде про норми моралi, прийнятi власне в цьому суспiльствi). Аналогiчна ситуацiя виникає щодо справедливостi - коли питання вирiшуються за взаємною згодою, без втручання зовнiшнiх сил, то стає можливим збалансувати особистi iнтереси з iнтересами спiльноти.
   Ситуацiя дещо змiнюються, якщо в соцiальнiй системi виникають явища панування чи домiнування. Тодi в тих вiдношеннях мiж людьми, якi стосуються спiвпрацi, починають переважати правила або закони, що базуються не на принципах моралi чи справедливостi, а перш за все, на спрямованостi до певної мети. I хоч явище кооперативностi i взаємозалежностi зберiгається, але в дещо iншiй формi - в формi корпоративностi. Тобто, грубо говорячи, корпоративнiсть це є кооперативнiсть i взаємозалежнiсть в умовах панування чи домiнування. Вiдповiднi соцiальнi системи, де iснує корпоративний тип стосункiв мiж її членами, можна вiдносити до корпорацiй в бiльшiй чи меншiй мiрi. Корпорацiї, це об'єднання людей, пiдприємств, людей i пiдприємств, задля певної мети чи результату. Вони можуть бути маленькими (цех, пiдприємство, банда), великими (транснацiональнi корпорацiї) i нарештi - держава-корпорацiя, або корпоративна держава. (В бiльш вузькому, юридичному значеннi корпорацiя - це об'єднання пiдприємств. В iншому значеннi термiн, корпорацiя, означає пiдприємство - найчастiше, акцiонерна компанiя, члени якої користуються корпоративними правами, що записанi в уставних документах).
   Кооперативнiсть i корпоративнiсть можна розглядати як двi органiчно пов'язанi мiж собою тенденцiї, або ж окремий вимiр соцiальної органiзацiї. Вони не проявляються в чистому виглядi - всяка кооперацiя є хоч трохи корпорацiя, бо має, так би мовити, "устав" i керiвництво, i навпаки - всяка корпорацiя може включати в себе людей, якi спiвпрацюють з нею цiлком добровiльно, не порушуючи власнi моральнi принципи. Мова може йти лише про переважання тої чи iншої складової. Так наприклад, ще в пiзньому середньовiччi в вiльних європейських мiстах виникали корпорацiї, а фактично - кооперативнi об'єднання, що слугували для самоуправлiння ремiсничих груп, гiльдiй, релiгiйних органiзацiй. Там був мiнiмальний рiвень влади. Зростання влади змiнює ситуацiю. Типовий приклад переходу вiд кооперативностi до корпоративностi в християнствi: перший рiвень - християнська община, другий - монастир - органiзацiя з централiзованою системою керiвництва, i нарештi третiй - чернечий орден, що живе згiдно статуту, а його члени при вступi приносять урочистi обiтницi - це вже чиста корпорацiя. Вiдповiдно, в цих соцiальних органiзмах ми бачимо тенденцiю до зростання власне корпоративного iнтересу по мiрi зростання корпоративностi. Так члени ордену вже не тiльки поширювали "свiтло Христове", але й про себе не забували, i це друге ставало найголовнiшим. Наприклад, орден мечоносцiв двi третини захоплених земель залишав пiд владою ордену, а пiсля його об'єднання з Тевтонським орденом у 1237 роцi перетворився в найбiльш агресивну, ненаситну i ненависну силу в прибалтiйському регiонi. Вiдповiдно еволюцiонувала мораль - вiд "самаритянина" до цинiчного, жадiбного i кривавого солдата-найманця, якому корпорацiя заздалегiдь видавала iндульгенцiю на будь-якi скоєнi грiховнi дiї. Християнська мораль вiдступала перед корпоративними iнтересами, i власне наявнiсть окремого i незалежного вiд усього iншого, корпоративного iнтересу або корпоративної мети є характерною рисою корпорацiї. Найчастiше це буває матерiальний iнтерес, бо корпорацiї в бiльшостi - акцiонернi товариства. Акцiонер, iнвестуючи в певну справу найдорожче що в нього є - грошi - має тiльки одну мету - заробити ще бiльше i за будь яку цiну. А тому на совiстi членiв одної з перших корпорацiй - Британської Ост-Iндської компанiї, бiльш як 40 мiльйонiв життiв iндiйцiв, що померли вiд голоду завдяки дiям представникiв високої бiлої культури. Але не культура була винна в геноцидi iндiйського народу, а корпоративнi iнтереси, заради яких корпорацiї були готовi на будь-який злочин задля прибутку. Ця ситуацiя не змiнилася до сьогодення. Корпоративнiсть переважає там, де iснує експлуататорський чи паразитарний механiзм отримання прибутку. Власне, корпоративнi вiдносини i забезпечують вдосконалення цього механiзму. В чисто трудових вiдносинах корпоративнiсть вiдсутня. Монастирi почали перетворюватись в корпорацiї завдяки експлуатацiї селян, якi обробляли монастирськi землi. Далi монахи стали вогнем i мечем нести "слово боже", розширюючи свої володiння, багатiючи i при цьому створюючи жорстку систему iєрархiї i домiнування. В принципi, будь яка органiзована iєрархiчна структура, яка сама не створює продукт, рано чи пiзно починає формувати власнi iнтереси, притаманнi власне цiй структурi i прямо не пов'язанi з функцiєю, заради якої ця структура створювалась. Серед таких iнтересiв на першому мiсцi - самозбереження, а далi - розширення (кiлькiсне i функцiональне), збагачення членiв, зростання соцiальної ролi i впливу. Наприклад, якщо створюється державна органiзацiя для боротьби з бiднiстю серед населення, то можна гарантувати, що бiднiсть буде зростати, а дана органiзацiя збiльшиться i проїдатиме все бiльшу частину нацiонального продукту. Органiзацiя по боротьбi зi злочиннiстю чи корупцiєю буде зацiкавлена в зростаннi злочинностi чи корупцiї, бо зросте її роль, розшириться штат, з'являться новi штатнi одиницi, пiде прогрес по службi - життя розцвiтає. В цьому полягає вада бюрократичної системи управлiння, але вона принципова - всякий соцiальний органiзм має своє внутрiшнє життя i внутрiшню спрямованiсть свого розвитку, яка може не спiвпадати з iнтересами чи метою великої системи. Iсторiя демонструє нам безлiч жахливих прикладiв, коли корпорацiя, що має служити iнтересам країни, стає владним органом, перетворюючись фактично в терористичну органiзацiю по вiдношенню до свого ж народу (iнквiзицiя, опричнина, всiлякi таємнi служби, типу ОГПУ - КДБ).
  
   Iдея кооперацiї, спiвпрацi, солiдарностi, як iдеального механiзму спiвiснування людства, лежить в основi iдеологiї анархiзму. Петро Кропоткiн вивчав такi i подiбнi явища в природi, починаючи з найнижчих рiвнiв i закiнчуючи людськими суспiльствами, що не досягнули державностi. Вiн був переконаний, що саме тут знаходиться фундаментальна основа розвитку i прогресу, а державнiсть, панування, домiнування - вважав патологiєю, хворобою, що виникла на певному рiвнi розвитку людства. Насправдi, не все так однозначно - самоорганiзацiя, як системний механiзм, має принциповi вади - вона вирiшує соцiальнi проблеми надто довго, не завжди оптимально i далеко не всi. Крiм того, вона залежить вiд рiвня свiдомостi суспiльства i в певних випадках може приводити до страшних результатiв. А тому нiякi форми анархiзму, солiдаризму чи синдикалiзму самi по собi не в змозi створити досконале суспiльство. В тому варiантi, коли ясно зрозумiла мета i iснує алгоритм дiї, централiзована органiзацiя стає бiльш ефективною. Бiльше того, механiзм самоорганiзацiї сам породжує централiзовану iєрархiчну владу. А вiд того часу, як основною функцiєю соцiуму стало ведення вiйни, почала перемагати жорстка централiзована державна органiзацiя суспiльства, яка витiснила всi iншi форми по механiзму натурального вiдбору, як менш стiйкi. Але все ж державнiсть в її найбiльш диких формах (типу Персидської держави часiв Кира чи Дарiя, або Китайської держави часiв Шан Яна) вiдiйшла в минуле за рахунок включення кооперативних (корпоративних) механiзмiв. Класичний приклад - земельнi володiння в обмiн на службу - основа феодалiзму. Iван Грозний, створюючи клас служилих людей - помiщикiв, що втрачали право на землю як тiльки полишали службу, фактично створив корпорацiю, в основi якої - взаємозалежнiсть царя i служилого люду. Ця мiцна спайка перетворила царя в дiйсного "батюшку", вiд якого повнiстю залежав добробут помiщика, але й цар залежав вiд помiщикiв, i тому вiдповiдно стимулював їх до полiпшення якостi їх служби. "Хочеш жити сам - дай жити iншим" - це один з принципiв корпоративiзму. Така система була значно ефективнiша вiд тоталiтарної опричнини. Простий люд, селяни випадали з корпоративної системи зв'язкiв, бо поступово були доведенi до рабського стану, коли дiють переважно насильницькi методи. Цiлком корпоративна держава на територiї Росiї виникла вже за часiв М.С. Хрущова, коли життя усього народу повнiстю залежало вiд держави i контролювалось державою, в той же час держава залежала вiд активностi народу i лояльностi його до держави. Держава встановила правила життя, з яких була викоренена будь яка самостiйнiсть, безконтрольнiсть i незалежнiсть - так званий, патерналiзм. I зараз Україна все ще переживає залишки ностальгiї по щасливому минулому, коли держава забезпечувала надiйний соцiальний захист кожної людини, коли не було безробiття i не було тривоги за майбутнє.
   Корпорацiя лiквiдує загальнолюдську мораль, замiнюючи її корпоративною мораллю - мораллю пiдпорядкування iнтересам корпорацiї. I вже помiщик вважає себе iстотою вищою за простого землероба, а природне право змiнюється корпоративним правом, яке встановлює держава. В повнiстю корпоративнiй державi формується державницька патерналiстська мораль - держава i влада виконує роль "рiдного батька", який годує i утримує, якого потрiбно поважати i любити.
  
   Схильнiсть до корпоративiзацiї держави в Європi почалася пiсля Вестфальського миру 1648 року, коли почали створюватися державнi апарати в сучасному розумiннi, як певнi досить незалежнi соцiальнi органiзми, але повною мiрою проявила себе лише в XIX столiттi, коли виникла потужна тенденцiя пiд назвою, нацiональна держава, коли держава все бiльше ототожнювала себе з народом, а народ - з державою, представником якої вiн являвся i нацiональнi iнтереси якого ця держава мала захищати. Як вже говорилося, спайка держава-народ привела до виникнення державного патрiотизму, дозволила ввести загальну вiйськову повиннiсть, направити значну частину зусиль народу на виготовлення озброєнь, створити найбiльш потужнi армiї в iсторiї людства i врештi-решт завершити свiй розвиток двома свiтовими вiйнами. Iдеї корпоративiзму досягли свого пiку в iдеологiях фашизму i комунiзму, коли держава, а по сутi - владна корпорацiя, набула сакрального значення. Так звана "державна зрада", стала найтяжчим злочином, навiть бiльшим нiж в старi часи святотатство, i неодмiнно каралася смертю, а iнтереси держави стояли понад усе. I це були iнтереси власне владної корпорацiї, якi проголошувались iнтересами усього народу, так що ворог корпорацiї автоматично проголошувався ворогом народу i на нього так само чекала смерть.
   Пiсля Другої свiтової вiйни корпоративна тенденцiя перенесла акцент на сферу, так званого, соцiального захисту населення - виникало щось подiбне до бюрократичних корпорацiй, позбавлених етнiчної чи патрiотичної складової. Сама нацiя перетворювалась при цьому в так звану, полiтичну нацiю, яка майже позбавлена етнiчного забарвлення. З точки зору економiки, соцiальний захист означає колосальнi податки на все працездатне i економiчно активне населення, а основним гравцем в такiй системi стає бюрократiя, яка власне i реалiзує соцiальний захист в формi перерозподiлу грошей, а перерозподiляє вона їх вiдповiдно до власних поглядiв на це питання. В будь-якому випадку корпорацiя забезпечує захист людини за рахунок зменшення її свободи. Те ж саме робить i кооперацiя, але в повному узгодженнi з волею самої людини, коли обмеження свободи стає усвiдомленою необхiднiстю.
   Сучасний державний апарат завжди являє собою корпорацiю, причому досить незалежну, бо вона має в своїх руках владнi важелi, i як всяка корпорацiя формує власнi корпоративнi iнтереси, незалежно вiд початкової мети її створення. Будь-який соцiальний органiзм, як уже говорилось, починає розвиватися вiдповiдно до своїх внутрiшнiх механiзмiв, i таким чином, державний апарат також створює свiй особистий iнтерес, який не спiвпадає (не завжди спiвпадає) з iнтересами суспiльства, а часто таким iнтересам суттєво заперечує. Виникає питання - чиї iнтереси насамперед буде вiдстоювати держава, свої - корпоративнi, чи суспiльнi? Думається, що навряд чи корпорацiя буде "наступати на горло власнiй пiснi". Iсторичний досвiд показує нам, якими вишуканими методами користується державна корпорацiя для досягнення своєї мети. Якщо суспiльство не може чинити вiдповiдний опiр посяганням держави, вона робить все, щоб зосередити в своїх руках якнайбiльшу владу (включно з тоталiтарною в варiантi комунiзму i фашизму), пiдпорядкувати парламент, який представляє народ, задавити прояви самостiйностi i демократiї в суспiльствi, взяти в свої руки ЗМI, що можуть нести слова правди i замiнити правду на пропаганду. Вона створює державнi пiдприємства, якi працюють на корпорацiю, вона розподiляє державнi замовлення "своїм" людям, вона регулює грошовi потоки згiдно своїх корпоративних iнтересiв. Коли в неї не все гаразд, вона створює образи внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв, яких проголошує винуватцями в усiх грiхах. Вона починає грати на iррацiональних складових людської ментальностi, перш за все етнiчних ("голос землi i кровi"), культивує ненависть до "ворогiв народу" i мiлiтаризм, як найбiльш надiйний засiб протистояти зовнiшньому ворогу. Нарештi, в крайньому варiантi, вона формує культ лiдера, харизматичного вождя, що уособлює в собi всю нацiю. Така система забезпечує iдеальну стабiльнiсть влади, бо не iснує умов для виникнення бiльш-менш значимих соцiальних груп, якi б мали на метi руйнацiю системи. Коли зникають матерiальнi умови для iснування такої системи, а це рано чи пiзно вiдбувається, вона поволi деградує i зникає без заворушень, бунтiв i катаклiзмiв. (Цей процес прекрасно показаний в книзi Єгора Гайдара, Гибель империи на прикладi розпаду Радянського Союзу). Зараз перед нами знову виникло явище корпоративної держави - Росiї, де була вiдновлена централiзована iєрархiчна структура, так звана, "вертикаль влади", i автоматично вiдродився патерналiзм, як тiльки виникли матерiальнi умови його вiдродження (високi цiни на нафту). Коли цi умови зникнуть, через деякий час актуальним стане лозунг Бориса Єльцина, звернений до республiк, членiв федерацiї: "Берiть собi стiльки суверенiтету, скiльки можете утримати", що на нормальнiй мовi означає "рятуйтеся хто як може". Приблизно такою є еволюцiя держави, в якiй народ не здатен до усвiдомлення полiтичної ситуацiї i активних дiй. Основна вада корпоративної держави полягає в неможливостi використання людського потенцiалу, його iнiцiативи i активностi, внаслiдок чого втрачаються перспективи i темпи розвитку, тобто конкурентнi можливостi держави. Така держава може ефективно iснувати короткочасно, використовуючи накопичений ранiше соцiальний капiтал, або ж довго паразитувати на природних ресурсах країни.
   Панування корпорацiї в якостi сильної держави, що прибрала до рук майже всю владу, не проходить без наслiдкiв для ментальностi суспiльства. Пригноблена самостiйнiсть i залежнiсть вiд держави поступово i невiдворотно обертається патерналiзмом бiльшостi народу, люди все з бiльшою легкiстю пiддаються манiпуляцiям, iдеологiчним впливам, їх стає все легше натравити на ворогiв (в тому числi видуманих, наприклад, на опозицiонерiв), вони з легкiстю пiдтримують цензуру i заборону опозицiї, шовiнiзм i мiлiтаризм. Люди стають нездатнi до самостiйностi i соцiалiзацiї, внаслiдок чого пiсля краху режиму суспiльство стає неспроможним до активних реформаторських дiй - чекає "манни небесної", переживає ресентимент великої держави, мрiє про нового справедливого вождя i новi перемоги. З iншого боку, члени владної корпорацiї ментально i реально стають окремим станом, який має iншi права i соцiальнi гарантiї, судиться за iншими законами, веде iнший спосiб життя порiвняно з "простими" людьми, i вiдповiдно до цих людей вiдноситься.
   Наявнiсть корпоративних iнтересiв владної верхiвки проявляє себе наочно i просто - iнвестицiя у владу, членство у владнiй корпорацiї стає iнструментом збагачення, причому бiльш ефективним нiж "нормальний" бiзнес, а бiзнес все бiльше використовує лобiювання i зв'язки з владою в якостi "виробничого ресурсу". Усе це проявляє себе в явищi так званої системної корупцiї, яка стає органiчною складовою державного механiзму в тiй частинi, що пов'язана з корпоративною практикою. Розвинена корпорацiя при владi забезпечує стабiльнiсть i незмiннiсть створеного порядку за допомогою спецслужб, якi в свою чергу стають окремою корпорацiєю в корпоративнiй державi. (Див., наприклад, книгу: А. Солдатов, I. Бороган, Новое дворянство. Очерки истории ФСБ, 2011). Фактично вiдтворюється архаїчна феодальна система сюзеренiтету-вассалiтету, як певна форма панування над широким загалом людей, не включених до корпорацiї. Але при наявностi достатнiх природних ресурсiв така форма корпоративiзму-патерналiзму може iснувати досить довго i стабiльно завдяки пасивностi народу i дiєвостi спецслужб. Небезпека такого варiанту розвитку полягає в тому, що може виникнути iсторичне вiдставання держави, тобто сама держава i ментальнiсть людей, що її населяють, стають втiленням iншої епохи, яка вже давно минула в передових країнах.
   В авторитарних, а тим бiльше тоталiтарних державах корпоративна владна верхiвка формує не тiльки окремий стан, але також окремий соцiальний клас, з усiма його ознаками по Марксу, або за ознаками, клас-статус-влада, по Веберу. В Радянському Союзi цей клас, що мав неофiцiйну назву, номенклатура, складав близько 3 млн. в 80-тi роки (за оцiнками М.С. Восленського), з них 22,5 тисяч - номенклатура ЦК. Цей клас жив iзольовано вiд народу з зовсiм iншим рiвнем забезпечення, прав, соцiальних гарантiй, на його захистi стояв КДБ. З iншого боку, номенклатура мала строго дотримуватись корпоративних правил. Основна функцiя номенклатури - пунктуальне виконання директив, спущених "зверху", що автоматично приводило до безвiдповiдальностi на всiх рiвнях системи, за винятком найвищого. "Инициатива наказуема!" - золоте правило номенклатури, принцип - "ти начальник - я дурак", вмiння iмiтувати бурхливу дiяльнiсть, повага до чину, а не до професiоналiзму, особистi зв'язки i кумiвство - вело до невiдворотної деградацiї номенклатури в усiх вiдношеннях. Це обумовило коротке життя радянськiй системi, яка проявила повну неспроможнiсть до суттєвої модернiзацiї i адаптацiї до викликiв часу. Проблема полягала в тому, що в номенклатурi вiдбулося поєднання класу, статусу i влади - будь-яке очищення стало неможливе. Iншими словами, зверху не було Сталiна, роль якого стало виконувати Полiтбюро ЦК КПРС, тобто верхiвка тої ж самої номенклатури, i не було сталiнського КДБ, який в часи Хрущова був пiдпорядкований номенклатурi. "Чистити" номенклатуру стало нiкому.
   Наприклад, в Китаї, де на протязi його довгої iсторiї iснувала аналогiчна централiзована бюрократична система, вiдбувалося систематичне "зрiзання верхiвки владної пiрамiди" (рiзними методами) i радикальне оновлення складу правлячої бюрократiї. Крiм того, там бюрократiя не складала окремий стан - людина з низiв, якщо вона витримувала вiдповiднi iспити, могла пiднятись до самого верху. Тобто, оновлення бюрократiї можливе в варiантi, коли iснує владний орган над нею. Таких органiв iсторiя придумала лише два - влада народу (через вибори, змiну структури) i влада диктатора. Ну i звичайно, унiверсальним засобом очищення Авгiєвих конюшень є народна революцiя, але це вже надто радикальний i страшний засiб (втiм, в певних умовах може стати єдино можливим).
   Класичним методом боротьби з корпоративiзмом в урядi є децентралiзацiя, самоврядування, розподiл владних функцiй i виборнiсть на всiх рiвнях. Тодi утворюється соцiальний лiфт для кращих людей, що спочатку зарекомендували себе на нижнiх щаблях системи, а в той же час децентралiзацiя i самоврядування не дозволяють центральнiй владi дотягнутися своїми щупальцями до безпосереднiх виробникiв нацiонального багатства. Тодi на нижнiх рiвнях починають виникати кооперативнi зв'язки, утворюються корпорацiї вже нового типу, в яких провiдну роль вiдiграє кооперацiя. Це дiловi (комерцiйнi) корпорацiї, якi виробляють в наш час бiльше половини свiтового продукту. Давно вiдiйшли в минуле тi часи, коли iндустрiальнi гiганти купували зброю i винаймали головорiзiв для придушення органiзованих виступiв власних робiтникiв. В наш час успiх комерцiйної корпорацiї залежить вiд рiвня кооперацiї працiвникiв i менеджменту, бо дiлова активнiсть прямо пов'язана з рiвнем матерiальних i соцiальних стимулiв. Така метаморфоза корпорацiй пояснюється все зростаючою роллю творчої складової працi, бо саме ця складова дозволяє витримувати конкуренцiю i бути на вiстрi сучасних технологiй. Великий масштаб пiдприємства дає можливiсть бiльше iнвестувати в прикладну науково-дослiдницьку роботу i таким чином власне великi корпорацiї стають мотором технiчного прогресу. Малi пiдприємства програють у цьому вiдношеннi, бо не в змозi використовувати останнi науково-технiчнi досягнення. (Втiм, хороша iдея може започаткувати нову корпорацiю з рiвня майстернi чи гаража, чому є багато прикладiв). Тож починаючи з повоєнних рокiв iснує тенденцiя до змiщення акцентiв в дiяльностi корпорацiй вiд економiчного (комерцiйного) напрямку (виробництво i отримання прибутку) до соцiального - медичне страхування, пенсiї, допомога по безробiттю, оплачуванi вiдпустки i листки непрацездатностi, гарантiї зайнятостi. Корпорацiї стають соцiально вiдповiдальними, фактично переймають соцiальнi функцiї держави, причому роблять це бiльш рацiонально i менш витратно. В таких формах вiдношень вмикаються механiзми кооперацiї, коли бiльший рiвень взаємозалежностi дає бiльшу вигоду обом сторонам. Такi фактори як, задоволення роботою, справедлива оплата працi, дружнi вiдносини в колективi, нарештi, вiдповiдальне вiдношення до природного середовища i до соцiуму насправдi створюють умови, в яких працiвник сам вiдчуває вiдповiдальнiсть за свою працю перед колективом, працює "як на себе", а в творчих професiях забезпечує максимальну вiддачу. Колектив перетворюється для робiтника в "велику сiм'ю" спаяну спiльною справою, де людина дiстає визнання, новi враження, професiональне зростання, задоволення iнстинкту приналежностi. Головне, що в корпорацiї вiдсутнi спецiальнi структури (корпорацiї бiльш низького рiвня), якi забезпечують виконання соцiальних функцiй, процес стає менш бюрократизований i менш затратний, а значить суспiльство в цiлому функцiонує бiльш ефективно.
   Основна проблема корпорацiй (комерцiйних) полягає в невiдповiдностi (чи неповнiй вiдповiдностi) корпоративних iнтересiв iнтересам суспiльства в цiлому. Ця проблема стара, (про що свiдчить iсторiя великих корпорацiй минулого, особливо в колонiях), але в нашi часи вона загострилася в зв'язку з обмеженiстю ресурсiв, екологiчними проблемами, якi корпорацiї схильнi iгнорувати, та спрямованiстю на задоволення iндивiдуальних потреб, якi можуть входити в протирiччя з потребами суспiльства в цiлому, (виникають так званi, екстерналiї, на мовi економiстiв). Все це свiдоцтва того, що сучасний свiт, який ранiше був сукупнiстю людей, пiдприємств, органiзацiй тепер перетворюється в систему - цiлiсний органiзм, в якому iснує безлiч горизонтальних зв'язкiв, вiдношень, впливiв i взаємозалежностей. В таких умовах комерцiйна корпорацiя змушена враховувати не тiльки поточнi видатки чи прибутки, але також довготермiновi наслiдки своєї дiяльностi, планувати вiддалену перспективу в бiльш широкому, загальнодержавному чи загальносвiтовому контекстi. Це значить, що корпорацiї починають все бiльше переймати на себе тi функцiї, якими ранiше займались виключно держави. I це є ще одна - серед тенденцiй, якi свiдчать про наростаючу кризу державностi в сучасному свiтi.
  
  

Роздiл 3.4. Iдея, втiлена в соцiальну практику.

  
   Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає
   i очевиднiй небезпецi не запобiгає?
   I.С. Мазепа, 1708 р.
  
   Ясно, що порубiжна первiсна Україна не мала i не могла мати державностi. Державнiсть була зруйнована в 1240 роцi i тим самим була порушена полiтична тяглiсть народу. На вiдмiну вiд елiти, посполитий народ сприймає втрату державностi з полегшенням, як втрату ярма, яким була для нього держава. Але ментальна тяглiсть народу не може бути перервана, чи хоч би швидко i радикально змiнена, бо ментальнiсть "розмiщена" в головах людей. Подальший суспiльний розвиток продовжується на iснуючiй ментальнiй основi, яка вже пiзнала державнiсть, тобто вже вийшла далеко за межi общинної стадiї соцiального розвитку. А тому в нових специфiчних умовах виник вiдповiдний механiзм утворення вже дещо iнакшого типу бездержавного суспiльства порiвняно з архаїчними общинними формами. Загальне правило для архаїчних форм, в тому числi i для суспiльства древньої Русi, i для кочовикiв - їх укорiнення в родову общину, кровну спорiдненiсть. (Велика роль родоплемiнних зв'язкiв подекуди спостерiгається до нашого часу, наприклад, серед народiв Кавказу). В первiснiй Українi родових вiдносин не могло залишитися, бо вона виникла на засадах вiльної спiльноти переселенцiв з рiзних земель i рiзних країн, яка формується "з нуля" на нових землях. (Костомаров пiдкреслював перевагу iндивiдуального над общинним, як загальну характеристику народу пiвденної Русi, а також його релiгiйну i мiжетнiчну терпимiсть.). А тому там був вiдсутнiй також етнiчний чи релiгiйний принцип формування, бо на перших порах мова йшла про фiзичне виживання, а пiзнiше виникла необхiднiсть в тiсних контактах з кочовою цивiлiзацiєю, що не могло не привести до ще бiльшої толерантностi i м'якостi мiжетнiчних i мiжрелiгiйних вiдносин. Адама Кисiль, як вiдомо, охарактеризував релiгiйнiсть козакiв словами "religionis nullius" - не мають вiросповiдання. Папський нунцiй Джованнi Ланцелоттi в листi до Конгрегацiї Пропаганди Вiри вiд 1625 року дає вже однозначну оцiнку: "... козаки не пiклуються нi про унiю, нi про схизму, бо вони справжнi атеїсти, хоч i пiдпорядковуються бажанням схизматикiв". (Цитата по книзi: Teresa Chynczewska-Hennel, ?wiadomo?? narodowa szlachty ukrai?skiej i kozaczyzny od schy?ku 16 do po?owy 17 w., 1985). На вiдмiну вiд великоросiв, де змiна одного лише обряду привела до розколу церкви i страшних репресiй, в Українi постiйно вiдбувались церковнi "пертурбацiї", наприклад, в перiод з 1839 по 1875 роки була лiквiдована греко-католицька церква, що не спричинило жодних заворушень за винятком Пратулинського на Холмщинi. В первiснiй Українi напевно не було (в усякому разi на перших порах) iнституту церкви - ще одного апарату насильства, на цей раз iдеологiчного. (До речi, релiгiйний принцип об'єднання є дуже типовий в iсторiї. На цьому принципi створилася зокрема, Нова Англiя). Друга важлива особливiсть - вiдсутнiсть фiксованої територiї, яку можна було би назвати Україною. Україною ставала будь-яка мiсцевiсть де утверджувався даний тип суспiльства. Ще одна характерна ознака для бездержавних утворень - народ мiг мати зброю, утворювати бойовi збройнi одиницi i вiдповiдно, народ сам вiдстоював i захищав свою безпеку. I нарештi, не iснувало "апарату насильства" - органу, що мав виконувати певнi репресивнi функцiї по вiдношенню до частини суспiльства в iнтересах iншої цiлком певної частини чи групи. В той же час, первiсна Україна не була утворенням типу, вiйськова демократiя, бо не мала централiзованої адмiнiстрацiї, зате мала подiл суспiльства на стани.
   Що ж таке являла собою Україна, що зародилася десь на порубiжжi i далi хвилею прокотилась вiд Дикого поля по землях древнiх полян, древлян, сiверян, уличiв, бужан i навiть волинян, створивши певну єднiсть, не нав'язану i не пов'язану силою, а тiльки власними бажаннями i переконаннями людей? Що мав на увазi Боплан, коли свого часу створював першу мапу власне України, напевно знаючи, що такої держави не iснує? Без сумнiву, вiн мав на думцi ту окремiшнiсть, яка настiльки привертала увагу i була настiльки очевидною, що безумовно заслуговувала на окрему назву. Але що значила ця назва? I чому це була власне Україна, тодi як в Польщi, де служив Боплан, такої назви офiцiйно принципово не вживали, а українцiв офiцiйно називали русинами аж до 1939 року? I чому Україна, подiлена мiж кiлькома державами, продовжувала залишатися Україною? I чому польський iсторик Ф. Равiта-Ґавронський в 1922 роцi мiг цiлком переконливо написати: "Русини, створивши собi фiктивну "Україну", як нiбито етнографiчну цiлiснiсть, мають тепер чотири "України": велика радянська, "мала", чи захiдна, а також фабрикують на наших очах "України" на Холмщинi i на Волинi. Вже зникла з преси прастара Русь, а з'явилась галаслива i неспокiйна якась "неокозацька Україна, як агiтацiйна номенклатура"". (Цитата по книзi Т. Хинчевської-Геннель). Дiйсно, яка така Україна могла бути, скажiмо, на Волинi, iсторiю якої ми вже згадували у Вступi. Аналогiчну "картинку" можна розмалювати щодо будь-якої частини України. Про що взагалi йде мова?
   Поняття, Україна, можна розглядати по-перше, як територiальне - певна територiя, заселена українцями, що склалась iсторично, по-друге, в органiзацiйному, чи державницькому вимiрi - окремi регiони України в певнi iсторичнi промiжки часу можна розглядати як форми додержавної чи напiвдержавної полiтiї, iншi регiони - як протекторати чи васальнi утворення, або ж як колонiї. (А наприклад, Зенон Когут розглядав Гетьманщину, як корпорацiю, що на мiй погляд є натяжкою). Нарештi iснує ще один аспект, який стосується власне феномену єдностi України навiть в розiрваному i подiленому станi - найбiльш важливий для нас, цивiлiзацiйний аспект. I в цьому вiдношеннi Україна являла собою окрему цивiлiзацiю, що сформувалась в специфiчному поєднанню природних, iсторичних, економiчних i полiтичних умов, тобто цивiлiзацiю, як цiлком певну форму соцiальної практики, створеної суспiльством. (Можливе визначення також - локальна цивiлiзацiя). Про це свiдчить сам тип поширення українства по територiї пiвденно-захiдної Русi. Його можна охарактеризувати як хвильово-дифузiйний - власне таким чином розповсюджується iнформацiя. Основна ознака, що характеризує власне цивiлiзацiйний чи iнформацiйний характер явища - вiдсутнiсть локалiзацiї згiдно державних кордонiв - кордони не здатнi стримати iнформацiю. Це була iнформацiя про можливiсть життя без пана i князя, про волю, про життя на пiдставах товариства, про "веселiї села, що опановують пустиню". I ця iнформацiйна хвиля створила зустрiчну хвилю - потiк людей, якi прагнули волi i намагалися за будь-яку цiну дiстатися тих україн, де ця воля iснує, i вже були морально готовi прийняти тi норми життя, за якими живуть цi україни, щоб влитися в те нове суспiльство. Коли людина щось робить по добрiй волi, добровiльно, то це й є самоорганiзацiя, спрямованiсть якої узгоджена з тою доброю волею, має цiлком визначений характер i дуже високу ефективнiсть. Таким чином вiдбувався ментальний, а може й генетичний вiдбiр певного типу характерiв, i ця цивiлiзацiя, не маючи власної державностi i займаючи мiзерну територiю на порубiжжi Русi, поступово розповзалась, захоплюючи все новi i новi землi, переварюючи залишки нобiлiтету, привертаючи на свiй бiк православний клiр, i дрiбну шляхту, i нарештi сформувала нацiю, що чiтко розумiла свою вiдрубнiсть як вiд русiв, так i вiд iнших сусiднiх народiв. (Цiкаво вiдзначити, що навiть в XVIII столiттi iдея "товариства" продовжувала працювати - адмiнiстративна верхiвка Гетьманщини в залежностi вiд рангу дiлилась на "бунчукових товаришiв", "вiйськових товаришiв" i "значкових товаришiв". На цьому iдея "товариства" не померла, а вiдтворилась в Радянському Союзi, де товаришами стали абсолютно усi. А у сусiдiв полякiв iснувало навiть звернення, "пан товариш"). Ось ця територiя, де переважна кiлькiсть людей мали українську самоiдентифiкацiю i була Україною по сутi, а не по юридичнiй приналежностi. I ця Україна являла собою цiлком визначену єднiсть, починаючи десь з середини XVII столiття. Утворення України корелює з процесом утворення української нацiї.
  
   Перш за все кидається в очi вiдмiннiсть українцiв вiд найближчих сусiдiв, полякiв. Це була цивiлiзацiйна вiдмiннiсть, яка проявляла себе в ментальностi. Ключове слово, яке характеризує вiдношення польської шляхти до хлопiв - послушенство (pos?usze?stwo), тобто повне безправ'я хлопа перед паном. Шляхтi здавалося, що можна законом встановити певнi права (наприклад, юридично перетворити козакiв на крiпакiв, як це було зроблено в 1638 роцi) i послушенство посполитого слухняного люду, що не бачить собi життя без шляхти i мрiє про польський "культурний плуг", запанує автоматично. (Якби не було впевненостi чи хоч би надiї, що подiбнi постанови будуть виконуватися, то їх би не приймали). Полякам було незрозумiле прагнення українцiв, особливо - українських селян-хлопiв, до волi, як до найбiльшої цiнностi, їх дивували i лякали постiйнi заворушення i повстання селян, непокора, при тому що крiпацтво на українських землях було об'єктивно значно м'якшим нiж у самiй Польщi. Спроба Хмельницького в 1651 роцi розпалити внутрiшню вiйну в Польщi шляхом пiдбурення польських селян до повстання (за посередництвом О. Костки-Наперського) закiнчилась провалом. Незважаючи на всi зусилля, пiдняти вдалося лише невелику групу гуралiв з Пiдгалля (Podhale) в Татрах.
   В польськiй ментальностi, на вiдмiну вiд української, найбiльшого значення надавалось походженню, iсторичним кореням. (Це знайшло вiдображення в польськiй iсторiографiї, особливо - старiй. Мiж iншим, М.I. Костомаров також поставив походження на перше мiсце серед ознак, що визначають народ). Шляхетнiсть, чистота кровi, пряма лiнiя вiд сарматiв i ще далi, аж до легендарного Яфета i аж нiяк не вiд Хама - все це мало надзвичайне значення для польського шляхтича, бо на цьому була заснована його шляхетська гiднiсть i його право панувати над посполитими хамськими нащадками. "Польська шляхта це - електорка королiв, батько й мати сенату, виконавець суду, сила вiйська, оздоба миру, щит вольностi. Такiй великiй її честi заздрять сусiди, не розумiють варвари, лякаються неприятелi", Piotr Mieszkowski, 1625 рiк. (Цiкаво, що такого типу укорiнену в походження ментальнiсть серед полякiв можна зустрiти i сьогоднi, в часи унiверсальних цiнностей). То ж не дивно що Ф. Равiта-Ґавронський, який написав кiлька праць з української iсторiї, вже в новi часи, в 1913 роцi констатує: "туранськi етнiчнi коренi, що засiли в кровi українського народу руського i час вiд часу вибухають, були однiєю з найважливiших причин, що кидають той народ в обiйми безмежної сваволi, i що роблять з нього дуже ненадiйний i малопридатний матерiал для державного будiвництва, i то ще надовго", тобто знову ж таки "не пощастило з походженням". Варто зазначити, що коли iсторик мав на увазi такий тип державностi, який на той час був в Росiї, (частиною якої на той час була Польща), то вiн безумовно, мав рацiю - такою Україна стати не могла, так само, як i шляхетською Польщею з її напiврабськими холопами. Наведу ще одну думку, що стосується Хмельниччини. "I навiть тодi, коли збройнi сили бунту були на вершинi свого розвитку i могутностi, навiть тодi не з'явилася серед того люду iдея окремої вiтчизни, прагнення до завоювання державно-незалежної України", Edward Abramowski. Щоправда, цей полiтичний мислитель i фiлософ робить несподiваний (втiм, цiлком логiчний для поляка) висновок, що "то був класовий конфлiкт того ж самого народу, внутрiшнiй конфлiкт Речi Посполитої". Йому не могло прийти на думку, що для українця прагнення до державностi на той час не iснувало. Україною ставало все, куди сягала i укорiнювалась українська ментальнiсть, спрямована проти iдеї панування людини над людиною. Не має значення яка то буде держава - аби була свобода. Саме так не могло вмiститися в головi боярина Бутурлiна, що вiн має присягнути козакам вiд iменi царя, щодо недоторканостi їхнiх вольностей. Бiльш суттєву рiзницю мiж поляками i українцями вiдзначив М.I. Костомаров: "Поляки и Южноруссы - это как бы две близкие ветви, развившиеся совершенно противно: одни воспитали в себе и утвердили начала панства, другие - мужицтва, или выражаясь словами общепринятыми, один народ - глубоко аристократический, другой - глубоко демократический". (Две русские народности, 1861). Як тут не згадати висловлювання Шан Яна (IV ст. до н. е.): "Коли народ сильний, армiя вдвiчi слабша, коли народ слабкий, армiя вдвiчi сильнiша. Коли народ слабкий - держава сильна, коли держава сильна - народ слабкий. Тому держава, що йде iстинним шляхом, намагається ослабити народ". Простiше говорячи, сильний вiльний народ i сильна держава - двi речi несумiснi.
   Дослiдниця української свiдомостi Тереза Хинчевська-Геннель в вище цитованiй книзi так i не спромоглася дати вiдповiдь на основне питання - яким чином свiдомiсть руса перетворилася в свiдомiсть українця, i що було найбiльш суттєвим в цьому перетвореннi? Причина полягає в тому, що вона дослiджувала ментальнiсть перш за все шляхти, тодi як перетворення свiдомостi вiдбувалося в народнiй масi, якраз в процесi творення нової цивiлiзацiї на базi нової соцiальної практики. Еволюцiя руської княжої елiти (Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Збаразьких, Корецьких, Сангушкiв, Чорторийських), особливо пiсля Люблiнської унiї 1569 року, була однозначною i вела до її включення в склад польської шляхти. Досить сказати, що Януш Острозький вже в 1593 роцi посiв посаду кракiвського каштеляна, на якiй перебував аж до 1620 року, а змiнив його на цiй посадi знову ж таки русин за походженням, Єжи Збаразький. Сумно вiдомий Ярема Вишневецький став катом українського народу. Майнова елiта прагне влади i ментально вiддаляється вiд власного народу.
  
   Головна приваблююча риса українства полягала в бездержавностi, як iдеї i спрямованостi суспiльства, (хоч ця iдея формулювалась дуже просто, як воля). Ця бездержавнiсть полягала в поєднаннi свободи i самоорганiзацiї, коли соцiальною одиницею стає громада - спiльнота вiльних, незалежних, самостiйних i самодостатнiх людей. Ото й була українська iдея - iдея вiльної громади вiльних людей, яка сама себе годує i сама себе захищає - народ-вiйсько. I їй не потрiбнi жоднi князi, пани, царi i псарi, "бо ми ж таки люди, не собаки!". Але головне було не в самiй iдеї, а в тому, що ця iдея була втiлена в конкретну соцiальну практику. Хочеш жити так як ми? Роби так як ми. Дiєвiсть цiєї iдеї i практики обумовлена тим, що iдею започаткувало саме життя, а практика стала результатом щонайменше двохсотлiтнього розвитку. В XVI столiттi зi швидкiстю степної пожежi почали виникати вiльнi поселення, що мали назву найсолодшого слова - свобода, або слобода (слобiдка). В XVII столiттi вже на iнших землях виник цiлий регiон - Слобiдська Україна (Слобожанщина), де твердо закрiпилось українство. Всяка iдея, що не супроводжується практичним результатом дуже швидко втрачає силу. Сила української iдеї полягала в тому, що в її основi було найдорожче - свобода. Сила - в свободi.
   Важливо ще раз пiдкреслити, що українська iдея була створена самим народом, його найпростiшими верствами - селянами i козацтвом, а тому вона розповсюджувалась також в першу чергу в народi. Елiта, нобiлiтет завжди знаходяться в тiй чи iншiй мiрi на службi державi, в залежностi вiд неї, бо власне держава гарантує правовий статус особи, а тому повиннi пiдтримувати вiдповiдну лояльнiсть до держави. Крiм того вони мають вiдповiдати стандартам свого соцiального стану. Шляхта литовська i польська, до якої влився руський нобiлiтет, фактично утворювала полiтичну нацiю, бо мала значнi спадковi права i вольностi, а також демократичнi iнститути. Тож не дивно, що спочатку виник феномен руського шляхтича "gente Ruthenus natione Polonus", який пiзнiше цiлком успiшно остаточно полонiзувався. Українська iдея була для новоспеченої шляхти так само чужа, як i для традицiйної польської. Тож не дивно, що утворення української нацiї йшло знизу, а українство залишилося в основному в селi i вже з села пiшла нова хвиля українства в новi часи. "Судьба южнорусского племени устроилась так, что те, которые выдвигались из массы, обыкновенно теряли и народность; в старину они делались поляками, теперь делаются великороссиянами: народность южнорусская постоянно была и теперь остается достоянием простой массы". (М.I. Костомаров, Две русские народности, 1861). Втiм, найважливiшу роль в цьому вiдношеннi вiдiграє наявнiсть державностi - держава завжди пiдтримувала майнову елiту i розвивала прояви державностi в нацiональних формах титульного народу. Звiсно в цьому полягала проблема, (а може й трагедiя) власне української елiти, iснування якої суперечило державним iнтересам i колонiальнiй полiтицi.
  
   Iсторичний досвiд показує, що для створення будь якого стiйкого соцiального утворення необхiдна (але не достатня) наявнiсть певної дiєвої iдеї. Класичний варiант дуже простої i якщо добре подумати, то не досить розумної, але дiєвої iдеї, є - "свобода, рiвнiсть i братерство" - iдея, що створила французьку нацiю. Найбiльшими "французами" виявилися нiмцi з Ельзасу i Лотарингiї, яких революцiя звiльнила вiд феодального рабства. Саме в Ельзасi була створена "Марсельєза", що стала гiмном Францiї. (Приклад взятий у Ф. Енгельса). Те ж саме стосується цивiлiзацiї. Християнська цивiлiзацiя поширилась не тiльки завдяки iдеї "спасiння" (до того ж не зовсiм зрозумiлого вiд чого, де i яким чином), але може в першу чергу дякуючи праведному життю перших християнських общин, що явили собою разючий контраст розбещеному i розпутному Римовi. Подiбним чином поширилась по захiднiй Європi "катарська єресь", на цей раз як iдея повернення до "iстинного" християнства, на противагу реальнiй практицi католицької церкви з її потужним централiзованим апаратом примусу i вiдгодованими як свинi ченцями, що експлуатують селян.
   Польська шляхетська демократiя виникла не в останню чергу завдяки iдеї вольностi "сарматського" шляхетського народу. Цей народ ревниво стежив за будь-яким поширенням королiвської влади i будь-якої митi був готовий до рокошу. "За доби Просвiтництва вусатого "сармата" з пiдголеним чубом, вбраного в старосвiтський жупан i кунтуш, почнуть представляти як комiчну постать, а законодавцями моди стануть паризькi, берлiнськi чи петербурзькi (як останнiй король) "жевжики в перуках". Королiвський двiр, жменька аристократiв i центральний уряд надавали перевагу не "вiдсталим сарматам", а просвiченим патрiотам у панталонах та з Вольтером в руках. Проте перемога лишилася за сарматами: у польськiй iсторичнiй пам'ятi саме вони ухвалили Конституцiю 3 травня, тодi як "жевжикам в перуках" припала роль "блазнiв" Катерини II". (Анджей Сулима Камiнський, Iсторiя Речi Посполитої як iсторiя багатьох народiв 1505 - 1795, 2000 р.).
   Українська нацiональна iдея поширилась серед iсторично спорiднених слов'янських етносiв, а також акумулювала в собi всi близькi по духу народнi маси, що втiкали вiд панського гнiту, перш за все з Московiї i Польщi. Тобто вiдбувалась певна натуральна селекцiя вiдповiдно до типу ментальностi людини. Цей натуральний вiдбiр грає дуже важливу роль в явищах структуризацiї суспiльства: коли з'являються можливостi реалiзувати природну спрямованiсть людини, вона може зайняти вiдповiдну нiшу для її найбiльшої самореалiзацiї. Про те, що Україна склалася з рiзних етносiв (чи субетносiв) свiдчать наявнiсть цiлого ряду (вiд дванадцяти до сiмнадцяти в залежностi вiд детальностi класифiкацiї) iсторичних областей, а також етнологiчнi данi, отриманi з рiзних частин України, (див., наприклад, ґрунтовну книгу "Український народний одяг", створену в Комiсiї народного мистецтва Свiтової Федерацiї Українських Жiночих Органiзацiй (СФУЖО), Торонто, 1992 рiк). Навiть iсторичнi областi мають внутрiшнi вiдмiнностi, що проявляють себе в мiсцевих говiрках. Наприклад, Григорiй Новицький в кiнцi XVII ст. видiляв п'ять мовних дiалектiв тiльки на територiях Гетьманщини i Слобожанщини: Харкiвсько-Полтавський, Нiжинсько-Переяславський, Чернiгiвський, Сiверський i Полiський. (За книгою О.О. Потебнi Заметки о малорусском наречии, 1871 р.).
  
   Ефективнiсть i дiєвiсть української соцiальної практики i технологiї пiдтверджується тим фактом, що в усiх нових мiсцях, куди проникало українство, виникали такi ж самi дуже простi форми суспiльної органiзацiї - подiл суспiльства на два спорiднених стани (селяни i козаки, а в мiстах - мiщани i козаки) з можливiстю вiльного переходу з одного стану в iнший, сотенно-полковий устрiй з виборною старшиною, в населених пунктах - громади, що живуть на засадах самоврядування (в мiстах пiзнiше вводилось магдебурзьке право наряду зi звичаєвим правом) з виборним головою (вiйтом), що виконує адмiнiстративнi функцiї. Характерний приклад - вiдновлення козацтва на Правобережжi в 1685 - 1699 роках, де вiдразу поширились норми українського звичаєвого та козацького права i типова для Гетьманщини органiзацiя. Аналогiчна структура розповсюдилась в козацьких утвореннях Росiї, що благополучно iснували аж до бiльшовицької революцiї. Сотенний i полковий устрiй (типу, гетьманщина) виникав автоматично, в зв'язку з необхiднiстю в певнiй вiйськовiй структурi, яка започатковувала вiдповiдну адмiнiстративну громадську структуру, де козацька верхiвка виконувала органiзацiйнi i судовi функцiї. Характерно, що в Гетьманщинi навiть в пiзнi часи продовжувало дiяти звичаєве право, як основна складова судової системи. Козаки не сплачували податкiв, але зате утримувались власним коштом i "платили кров'ю" за землю. Українство проникло навiть на тi землi, де козацтва не було (скажiмо, на Волинi i в Галичинi). Але до цього часу там спiвають "Ой на горi та женцi жнуть" i вважають себе "щирими" українцями. Наявнiсть досить високого рiвня свободи дає ще одну перевагу - вона допомагає людинi реалiзувати немотивовану активнiсть, яка тiльки й дозволяє повною мiрою виявити i реалiзувати потенцiал людини. Козак за покликанням i солдат по примусу - це двi зовсiм рiзнi категорiї людей перш за все психологiчно - перший вiдчуває себе лицарем, а другий - гарматним м'ясом. Селянин, що працює на себе i селянин-крiпак вiдрiзняються так само - перший вiдчуває себе господарем, а другий - робочою худобою.
   Вiдношення українства до державностi характеризує ще одна деталь, про яку пише О. Яблоновський в 20-му томi "Iсторичних джерел": "... козаки, добре знанi супротивники всяких писаних прав, ставили собi найпершим обов'язком - усi без розбору писанi документи спалювати при будь-якiй можливостi". Тож за часiв Хмельниччини були знищенi усi архiви, до яких спромоглася дотягнутись мозоляста козацька рука. Козаки "руйнували свiт насильства" i завдали непоправної шкоди власнiй iсторiї. Але вони iнстинктивно вiдчували суть проблеми - основа держави - це iнформацiя, писанi закони, писанi права власностi, облiк боргiв, кредитiв, податкiв i зобов'язань. Всяке юридичне право, що його пiдтримує держава, спирається врештi-решт на папiрець, знищивши який вже неможливо довести князь ти чи хлоп - починається життя, в якому людина оцiнюється по дiлам. Iррацiональна сила папiрця перетворюється в дим i знiмає з людини довiчне закляття, встановлене державою. Де дiє честь i слово, там папери не потрiбнi, а життя само показує хто є хто. (Мiж iншим, "iнстинкт волi", який проявляв себе в традицiйному українському характерi, чiтко вiдобразився в особливостях творчостi дiйсно народного поета, Т. Шевченка, який iнтуїтивно вiдчував згубну природу насилля, яке йде вiд держави, iмперiї, i протистоїть волi, свободi, природi людини. Про це детально у Оксани Забужко, Шевченкiв мiф України, 1996).
   Виникає питання - як могло iснувати на протязi досить довгого iсторичного часу бездержавне (чи напiвдержавне) утворення в оточеннi кiлькох наддержав, а потiм навiть у складi Росiйської держави? На мiй погляд, причиною цього стала українська ментальнiсть. Основна її риса - тверде усвiдомлення, що свобода являє собою природне право, порушення якого є формою насильства i людина має таке ж саме природне право усiма засобами боронити себе вiд такого насильства. Iнший, органiзацiйний аспект - принцип доброї волi, коли люди, громада надiляють керiвними чи органiзацiйними функцiями певну людину чи певну групу людей на певний час i на цей час добровiльно стають її пiдлеглими. I нарештi, принцип слова (договору), яке має дотримуватись не тiльки в стосунках мiж людьми, але й в державних вiдношеннях. Дуже показовим у цьому сенсi є посилання козацтва на привiлеї вiд Великого князя Литовського i короля польського Сигiзмунда II Августа 1569 року, на Березневi статтi 1654 року, а головне - на добровiльне приєднання України до Росiї, при складаннi Наказiв до Катерини II 1767 року. Для Катерини - цинiчного i рацiонального полiтика, яка узурпувала владу, вбивши свого чоловiка, i безлiч раз порушувала данi нею слова i договори, подiбна апеляцiя напевно здавалась проявом недолугостi козакiв. Так само козацька старшина Гетьманщини не йшла на юридичне закрiпачення селянства, бо особиста свобода людини була для козака недоторканою. Фактично українське суспiльство було органiзоване на принципi суспiльного договору, згiдно з яким людина йшла на добровiльне обмеження своїх прав заради спiльного добробуту.
   Ментальна рiзниця мiж первiсним українцем i тогочасним поляком полягала перш за все в рiзному розумiннi природного права. Для поляка природне право встановлювалось походженням, кров'ю (це знайшло вiдображення в найбiльш вживанiй польськiй лайцi, "psiakrew"), закрiплювалося в станi - громадянських правах i соцiальних функцiях, поширювалось на звичаї, одяг, характер стосункiв. (В сучасному розумiннi такий пiдхiд вiдповiдає принципу позитивного права (ius positum), що пiдтримується державою, як необхiдний механiзм iснування держави. Вiн яскраво виявлений в явищах державного расизму, коли природне право i стан були написанi прямо на "мордi" особи. Разом з тим, шляхта розглядала своє походження вiд Яфета, а не вiд Хама, як данiсть божу, тобто як природне, навiть сакральне право панування над "хамським" народом). В українськiй ментальностi соцiальний статус, або стан визначався функцiєю - якщо ти не здатен бути отаманом чи бодай, козаком, то йди паси свиней. Походження не стає аргументом в отриманнi права i не виникає пiдстав для надання владi чи статусу iррацiонального, а тим бiльш, сакрального значення. Звiдси походить єдиний механiзм надання легiтимностi владi чи статусу - вибори, якi реалiзують унiверсальну функцiю природного вiдбору. Звiдси - принципова рiвнiсть усiх членiв громади. "По народному понятию, каждый член громады есть сам по себе независимая личность, самобытный собственник; обязанность его к громаде только в сфере тех отношений, которые устанавливают связь между ее членами для взаимной безопасности и выгод каждого". (Микола Костомаров, там само).
   В бездержавних утвореннях, або в таких, де роль державностi мiнiмальна, ментальнiсть вiдiграє найважливiшу роль. Свобода є усвiдомлена необхiднiсть - цi слова найточнiше характеризують стан свiдомостi людини, включеної в склад вiльного суспiльства, функцiонування якого можливо тiльки при умовi добровiльного i усвiдомленого дотримання морального закону усiма його членами. Федiр Андрiйович Щербина так пише про цей закон: "Це форми, вибранi шляхом буденного iсторичного досвiду й традицiй. Це - одвiчнi народнi звичаї, передаванi з роду в рiд, з поколiння в поколiння, вiд батькiв до дiтей, форми, що їх достосовано до загального розвою життя. Чесне слово, раз зложена обiцянка, предкiвськi обичаї, передання старовини - є тут позитивним законом. Зрiст i розпад форми, взаємовiдносини i загальноприйнятi права й обов'язки членiв асоцiяцiї укритi в самiм обичаї, як у неписанiм кодексi. Вистачить впровадити в дiю обичай, щоб з нього логiчно випливали всi формальнi людськi взаємовiдносини". ("Нариси українських артiлей", 1880). Людина, що недотримується нiким не писаного, але всiм вiдомого звичаєвого закону (права), автоматично стає суспiльним вигнанцем навiть без формального її засудження, бо з нею нiхто не захоче мати жодної справи. Таким чином, поширенню українства мало вiдповiдати поширення української ментальностi, як вирiшального фактора його затвердження.
   Федiр Щербина правий в усьому, крiм однiєї маленької деталi - "впровадження в дiю обичаю, з якого логiчно випливають всi людськi взаємовiдносини" насправдi являє собою iсторичний процес перебудови суспiльної свiдомостi (ментальностi), який може вiдбутися на протязi мiнiмум кiлькох поколiнь. "Впровадити" його декретом, постановою чи угодою неможливо. "Обичай" має стати потребою, усвiдомленою необхiднiстю, причому це усвiдомлення має виникати пiдсвiдомо, тобто стати складовою того, що має назву душа i совiсть. А це може статися тiльки в результатi постiйної практики i вiдповiдного виховання. Одного поколiння для такої перебудови буде замало. В цьому полягає велика проблема формування етосу (етичної системи) i в цьому його цiннiсть - закон стає органiчною частиною людини, на вiдмiну вiд "писаного" закону, що є частиною кодексу. До формування вiдповiдного етосу найчастiше спонукають вiдповiднi обставини буття, але i тут не все так просто.
   Головний органiзацiйний механiзм в державнiй формi органiзацiї суспiльства - державнi iнститути, без яких держава iснувати не може. Iнститути - це технологiчна основа держави, яка встановлюється i пiдтримується за допомогою вiдповiдного силового апарату. Всi iнститути, включаючи силовий апарат, об'єднанi в цiлiсну взаємопов'язану систему, що забезпечує стабiльне функцiонування держави. "Iнститути - це "правила гри" в суспiльствi, або говорячи формально, створенi людиною обмежуючi рамки, що органiзують вiдношення мiж людьми". (Дуглас Норт). Чи є в бездержавному варiантi вiдповiднi "iнститути", що забезпечують технологiю стiйкого функцiонування соцiального органiзму? Такi iнститути є, бiльше того, без них життя бездержавного органiзму неможливе. По-перше, можуть iснувати реальнi iнститути, типу народної мiлiцiї, народного вiйська, виборної адмiнiстрацiї, що займається поточними дiлами. Але головний iнститут суспiльства - це тi самi звичаї, традицiї i етос народу, якi регулюють взаємовiдносини людей набагато краще нiж державна система права. Справа в тому, що етос замiнює право, але право не замiнює етос. Розглянемо, наприклад, такий простий етичний iнститут, як довiра. В варiантi державної системи неформальний iнститут довiри замiнюють наступнi iнститути держави: громадянський кодекс, система громадянського судочинства, система фiксацiї права власностi, нотарiат, армiя юристiв i адвокатiв, система виконання судових рiшень. Тобто вiдношення мiж двома суб'єктами хазяйнування в державному варiантi контролюються велетенською бюрократичною надбудовою, що покликана забезпечити виконання договорiв. Ця надбудова дiйсно замiняє iнститут довiри i забезпечує (в мiру сил) виконання угод, але при цьому паразитує на суспiльствi. Необхiднiсть в такiй надбудовi виникає тiльки в одному випадку - коли в суспiльствi мало довiри мiж людьми. I тодi робота господарюючого суб'єкта обростає додатковим менеджментом i так званими трансакцiйними видатками, якраз тими, що їх споживає вищеозначена надбудова, i це приводить до значного зменшення ефективностi, а в деяких випадках навiть до неможливостi подальшого функцiонування. (Для прикладу, повнi трансакцiйнi видатки США "з'їдають" близько 45% ВНП, згiдно розрахункiв Д. Норта 1986 року). Бiльшiсть цих проблем знiмаються двома бездержавними етичними iнститутами, що мають назву, довiра i репутацiя (в традицiйному варiантi - честь, чеснiсть). Порушення даного слова знищує довiру i "занулює" репутацiю, робить людину безчесною, не гiдною довiри. Для системи хазяйнування, побудованої на довiрi, це означає крах пiдприємства. Вся потужна система української торгiвлi, чумацтва, ярмарок, ремесла трималась на чесному словi i довiрi. (Є така приказка: "Тримається на чесному словi". На жаль, в нашi часи вона має негативну конотацiю, що характеризує рiвень падiння суспiльної моралi). Чеснiсть, довiра, взаємодопомога, доброзичливiсть - це реальнi iнститути громадянського бездержавного суспiльства, що забезпечують технологiю його стабiльного функцiонування. (Вiдомий дослiдник соцiальних iнститутiв, Дуглас Аллен (Douglas W. Allen), визначає їх як "установлення для запобiгання поганiй поведiнцi людей"). Що вiдбувається, коли держава бере на себе функцiю "захисту довiри"? Втрата довiри. (Механiзми трансформацiї ментальностi пiд дiєю державного апарату розглянутi в наступному роздiлi). Звичайно, сучаснi дуже складнi угоди, якi укладаються в процвiтаючих економiках, не можуть триматись лише на словах, бо вони покликанi перш за все лiквiдувати (зменшити) невизначенiсть вiдносин, але безумовно, тверда етична основа дає бiльшу перспективу розвитку рiвня i форм спiвробiтництва мiж людьми, тому що формальнi правила лише уточнюють i конкретизують вже iснуючу неформальну основу.
   Є ще один аспект української соцiальної практики, (а може ментальностi) - укорiненiсть в землеробство. Українськi мiщани (жителi мiст) завжди (скажiмо, дуже великий вiдсоток) мали певну кiлькiсть землi, найчастiше бiля хати, на якiй було домашнє господарство, садок, грядки, в невеликих мiстах тримали також велику рогату худобу. Ця традицiя не зникла до сьогодення, i навiть в мiстах-мiльйонниках iдеал українця - власний будинок з дiлянкою землi, де вiн матиме можливiсть завести садок, грядки, а може й свиню. I якщо це "справжнiй" українець, то вiдпрацювавши змiну на заводi, вiн до вечора буде копатися в землi, чи щось там прищеплювати на деревах, а в його пiдвалi чи погребi буде зберiгатися на полицях маса банок з рiзноманiтними заготовками "на зиму", причому частинi цих "закруток" буде вже пiд десяток рокiв. I звичайно вiн матиме самогонного апарата власного виробництва, i в будь-яку годину вiн має що випити, чим закусити i чим пригостити гостя. Iснує думка, що це один з пережиткiв минулого, (проти якого свого часу активно боровся українофiл М.С. Хрущов), що магiстральна тенденцiя цивiлiзацiйного розвитку полягає в розподiлi працi, спецiалiзацiї, професiоналiзмi. Все iнше - неефективно, витратно, нерацiонально.
   На мiй погляд, це не зовсiм так, а може - зовсiм не так. Це питання має мiнiмум двi складовi - економiчну i культурну. Були перiоди в нашiй iсторiї, з них декiлька - в XX-му столiттi, коли Україна виживала виключно завдяки власним присадибним господарствам. (На протязi багатьох останнiх рокiв я також чую пророцтва деяких росiйських полiтикiв про близький кiнець української недодержави. Напевно, вони не мають поняття про українськi реалiї). Я можу стверджувати, що наявнiсть розвиненого присадибного господарства на Українi - це фактор нацiональної безпеки i таким вона залишиться в осяжному майбутньому. Справа не тiльки в можливих воєнних загрозах. Головне, що домашнє господарство - низькотехнологiчне, примiтивне, i його нiщо не може вивести з ладу, на вiдмiну вiд вразливого високотехнологiчного господарства. Кiнь, вiз i плуг, примiтивний гончарний круг, прядка i ручний ткацький верстак, все те чим володiли нашi предки, все ще залишається з нами наче недоторканий запас, готовий до використання в тяжку годину. I все це являє собою культурну спадщину, що залишили нам предки. Робота на землi дає почуття повноти життя, єдностi з природою, включеностi в єдиний природний цикл. Коли господиня вам говорить: "У нас все своє, домашнє", то це свiдчить не просто про матерiальний достаток, але й про духовно повноцiнне життя. Стиль життя пролетарiя, що змiну вiдстояв бiля станка, прийшов до квартири i залiг з пляшкою пива бiля телевiзора, життя при якому нi про що не треба думати, бо за тебе подумають iншi, життя, яке здавалося iдеалом засновникам марксизму, насправдi являє собою iдеальний варiант iснування атомiзованого "гвинтика" державної машини, цiлком передбачуваного, що вiдпрацює встановлений термiн i буде замiнений iншим. До цього часу (не без впливу марксизму) переважає думка про працю, як про сувору необхiднiсть, навiть страждання. "Праця є для робiтника чимось зовнiшнiм, що не належить до його сутi; в своїй працi вiн не затверджує себе, а заперечує, вiдчуває себе не щасливим, а нещасним, не розвиває вiльно свою фiзичну i духовну енергiю, а виснажує свою фiзичну природу i руйнує свої духовнi сили" - так писав Маркс про вiдчужену працю i це не має жодного вiдношення до працi на власнiй землi, до працi, як духовної потреби. На мiй погляд (може на нього впливає моя українська ментальнiсть) життя людей на своїй землi було б iдеальним варiантом iснування людства, бо воно забезпечувало б найбiльш повну гармонiю фiзичного, духовного i природного аспектiв життя, давало б можливiсть створювати свiй рукотворний свiт, вiдчувати себе творцем i господарем, гарантувати душевне здоров'я i спокiй. Такий спосiб органiзацiї життя має ще одну суттєву перевагу - вiн забезпечує постiйну зайнятiсть, майже недосяжну в умовах ринкової економiки, бо поєднує в собi глибоко традицiйнi, навiть архаїчнi i модернi чи постмодернi форми iснування. Дитина, яка виросла в умовах необхiдної працi на землi, не тiльки отримує вiдповiднi навики i бiльш всебiчний розвиток, а й виховує те головне, що їй потрiбно в життi - почуття вiдповiдальностi.
  
   В марксистськiй доктринi, яка ще досить таки популярна на пострадянському просторi, iснує одне з основоположних тверджень: суспiльне буття визначає суспiльну свiдомiсть. Питання про спiввiдношення буття i свiдомостi є дуже важливим в нашому контекстi (власне це є тема даної роботи), тому його треба розглянути трохи детальнiше. Можна погодитися з марксистським твердженням в асимптотичному варiантi, тобто коли незмiнне буття буде пiдтримуватися достатньо довгий термiн. В реальному життi такi умови не можуть бути створенi - життя є постiйний процес змiн, в якому свiдомiсть (ментальнiсть) грає роль iнерцiйного фактора, вона формується минулим i не може змiнитися швидко, бо зафiксована в матерiальних структурах мозку. Невiдповiднiсть буття i ментальностi таким чином являється фактором, що визначає напрямок змiн ментальностi, вiдповiдно до iснуючого механiзму адаптацiї ментальностi до умов буття. В той же час ментальнiсть визначає характер активностi соцiуму в даних умовах буття. Отже, спiввiдношення буття i свiдомостi можна сформулювати так: суспiльна свiдомiсть визначає характер активностi соцiуму в даних умовах буття, а буття визначає напрямок i характер змiн свiдомостi, (в вiдповiдностi до механiзму адаптацiї до iснуючих умов буття). Коли народ, який вже має певну спрямованiсть до свободи, прибуває в новi незаселенi мiсця, де немає умов для виникнення державностi, то поступово формується вiдповiдний етос (ментальнiсть) вiльних людей, достатньо узгоджений з їх буттям. Буття являє собою причину змiн свiдомостi. Коли люди з такою ментальнiстю попадають в iншi умови буття, вони намагаються змiнити буття у вiдповiдностi до їх ментальностi. Вже ментальнiсть стає визначальним, активним фактором змiн - причина i наслiдок помiнялись мiсцями. Якщо цi змiни зустрiчаються суспiльством як позитивне явище, вiдбувається їх поширення, територiальна експансiя, як в ментальному, так i в органiзацiйному вимiрi. З iншого боку, певнi аспекти iсторичної пам'ятi, старi звичаї i забобони, що входять в протирiччя з новими часами, новими звичаями i нормами, стають тягарем, що не дає можливостi суспiльству достатньо швидко змiнюватися i розвиватися.
   В так званому, стацiонарному варiантi, буття породжує ментальнiсть, а ментальнiсть породжує те ж саме буття - утворюється замкнене коло, в якому суспiльство може "крутитися" як завгодно довго. Так i було в часи дикостi. Якщо траплялись природнi катаклiзми, людина з великими втратами адаптувалася до нових умов. Коли нарештi, iнтелект став вирiшальним фактором розвитку, то винахiд нових технологiй, викликав появу нових функцiй людини, за ними - нових соцiальних структур i форм органiзацiї, а як наслiдок - нової ментальностi. Коло нарештi перетворилося на спiраль. Виникає питання - як швидко може змiнюватися суспiльна свiдомiсть, як довго може продовжуватися в часi той первинний iмпульс, що його започаткувало суспiльство в критичнi i визначальнi моменти своєї iсторiї? Це питання залишається актуальним для сьогодення України.
   Власне, iсторiя i надає нам можливiсть прослiдкувати характер розвитку суспiльств, що потрапили в малозаселенi мiсця, як з них почали формуватись новi народи, етноси i нацiї в рiзних обставинах i з рiзного людського "матерiалу", i як первинна специфiка тих суспiльств започаткувала той первинний вектор розвитку, що став визначальним для їх майбутнього. Таким мiсцем була Америка, Новий Свiт, а iсторiя Америки, де цi явища мали мiсце вiдносно недавно, на щастя, досить добре задокументована. Як стверджував А. Токвiль, автор вже цитованої книги "Демократiя в Америцi", 1831 року, "не iснує жодного принципу, жодної звички i жодного закону - я б навiть сказав, жодної подiї - якi не можна було б пояснити, знаючи початкову стадiю становлення даного суспiльства". ( Курсив автора). Хоч це твердження вiддає радикальним детермiнiзмом, бо iгнорує суттєву роль випадковостi i невизначеностi, але по сутi справедливе, бо акцентує провiдну роль причинно-наслiдкових зв'язкiв. Центром розповсюдження демократiї в Америцi стала Нова Англiя i тому були вiдповiднi причини. "Англiйськi колонiї - i це було одною з найголовнiших причин їхнього процвiтання - завжди користувались бiльшою внутрiшньою свободою i бiльшою полiтичною незалежнiстю, нiж колонiї iнших країн. Але в жоднiй частинi країни принцип свободи не дотримувався так широко й довершено, як в штатах Нової Англiї". (Токвiль, курсив автора). Саме в Нову Англiю поїхали общини пуритан (послiдовникiв кальвiнiзму) - втiкачiв чи скорiше вигнанцiв, яких переслiдувала держава за їх релiгiйнi i полiтичнi погляди. На цей час (починаючи з 1620 року) населення Англiї вже мало досвiд громадського самоврядування, крiм того пуритани були досить полiтизованi i згуртованi, а також походили в бiльшостi з середнього класу. Ще був один важливий фактор, на який вказує Токвiль, "власне бiднiсть, так само як i знегоди, являють собою найкращу в свiтi запоруку рiвностi мiж людьми". Поселення, що складалися з сiмейних общин цiлком свiдомих людей, вихованих на принципах протестантської етики, в умовах повної вiдсутностi державного тиску, створювали iдеальне середовище для виникнення i розвитку нової цивiлiзацiї. Вони сформували iдею, втiлену в соцiальну технологiю, що дала позитивний результат, стала привабливою для народу i почала поширюватися по континенту. Її основнi риси - вiдсутнiсть будь-яких станiв, рiвнiсть всiх перед законом, самоврядування, виборче право, розподiл i обмеження (функцiональне i в часi) адмiнiстративних функцiй. На перших порах важливу роль вiдiгравала сувора протестантська етика. Ось як пише Токвiль. "Принципи, що запанували в Новiй Англiї, спочатку розповсюдились в сусiднiх штатах, а потiм, проникаючи все далi i далi, дiйшли до найвiддаленiших районiв країни i, нарештi, заволодiли всiєю конфедерацiєю. В нашi часи їх вплив вийшов далеко за її межi i розповсюдився на весь Американський континент. Культуру Нової Англiї можна порiвняти з вогнищем, запаленим на вершинi пагорба, яке давши тепло своєму оточенню все ще рум'янить своєю загравою далекий горизонт". Тодi були випробуванi принципи утворення держави знизу, шляхом передачi на верхнi рiвнi (рiвень штатiв i федеральний) тiльки тих функцiй, якi не можуть бути вирiшенi на нижньому - оборона країни, мiжнароднi вiдносини, пошта.
   Весь процес утворення маленької колонiї i виникнення цивiлiзацiйної хвилi, що мирно, без будь-якого примусу i насильства розповсюджується на бiльш-менш спорiдненi соцiальнi утворення, є дуже типовим власне для цивiлiзацiй, i зокрема, майже в деталях повторює те, що вiдбулося на Русi-Українi дещо ранiше i дещо в iнших умовах. По iншому розвивались подiї в пiвденних штатах, куди прибував випадковий люд, багато втiкачiв, злочинцiв, шукачiв багатства i пригод, всякого наброду i непотребу. (Деякi мiста, наприклад, були заснованi пiратами). Майже вiдразу з прибуттям перших колонiстiв було введено рабство, що спрямувало розвиток суспiльства у вiдповiдному напрямку з невiдворотною поляризацiєю суспiльства i моральною деградацiєю класу рабовласникiв. I зовсiм iнакше складалося в Латинськiй Америцi, де колонiзаторами стали iспанськi солдати, посланцi i слуги iмперiї, що дiяли агресивними, завойовницькими, тобто iмперськими методами, перетворюючи земний рай в пекло. Вони не привозили з Європи жiнок, а брали собi в дружини мiсцевих, перетворюючи їх в напiврабинь, вiдбувалась iнтенсивна метисацiя усiх рас, змiшання культур, причому переважна бiльшiсть населення перебувала у пригнобленому, залежному чи рабському станi. Що могло вирости на такому ґрунтi? Знову процитую Токвiля: "Складається враження, що народ, який заселяє цей красивий материк, вперто намагається вирвати собi всi нутрощi i нiщо не може його вiд цього вiдволiкти. Стомившись, вiн дає собi короткий вiдпочинок, а пiсля цього ним знову опановує несамовитiсть. Придивившись до його життя, то злиденного, то злочинного, я вiдчув спокусу повiрити, що для цього народу деспотизм став би благом". Суттєво пiдкреслити, що цi три типи iнiцiацiї суспiльств опирались на суттєво вiдмiннi типи панування i склад первiсного суспiльства. I цi три типи iнiцiацiї дали радикально вiдмiннi результати, i те недобре, що було в насiннi, з якого проросли новi народи, та первiсна родима пляма продовжує столiттями тяжiти над народами наче каїнова печать. Але в цьому є елемент оптимiзму. Добре насiння так само повинно давати потомство, що зберiгає добрi гени, започаткованi предками. I може той ген свободи, рiвностi, товариства, що був нам залишений нашими предками, ще не зовсiм зник i може прорости новим врожаєм? I може знову десь на горi спалахне вогнище, що дасть тепло спочатку своєму близькому оточенню, а потiм пiде далi, за горизонт.
  
   Безумовно, в будь-якому бiльш-менш егалiтарному суспiльствi рано чи пiзно починається майнове розшарування, створюється майнова елiта, багатство перетворюється у владу i т. д., аж поки не утвориться державний апарат i правовi механiзми фiксацiї досягнутого стану. I тодi мужнiй i витривалий американський пiонер перетворюється в жирного банкiра, а волелюбний український козак - в пихатого шляхтича. Крiм того, по мiрi ускладнення соцiально-економiчної системи, майнових i виробничих вiдносин з необхiднiстю виникають тi чи iншi протирiччя мiж соцiальними групами населення, якi можуть вирiшуватись тiльки правовими методами. Первiсна "чистота" суспiльних вiдносин зникає. Але iснує досить суттєва рiзниця мiж країнами (суспiльствами), що можуть розвиватися самостiйно, (як наприклад, Нова Англiя) i тими, що знаходяться в умовах зовнiшнього тиску. Первiсний демократизм Нової Англiї все ще продовжує жити в Сполучених Штатах, хоч i в модернiзованих формах. Але Україна аж нiяк не могла уникнути тиску i вiдповiдного впливу. Питання державностi безумовно мало виникати в головах козацької верхiвки пiсля перемог 1648 року. На думку Драгоманова, "iдеалом Б. Хмельницького був власне дрiбношляхетський монархiзм (король з козаками - проти королят-магнатiв, теорiя, недалека вiд "за царя проти бояр" Ст. Разiна. ...Виговський i Немирич ... внесли бiльше полiтичного лiбералiзму в круг старшини Хмельницького, та внесли туди бiльше й шляхетчини, котра так обурювала масу поспiльства й козацтва ...)". (Листи на Надднiпрянську Україну, 1894). Ясно, що на той час не було i не могло бути моделi держави, яка би задовольняла i узгоджувала суспiльнi iнтереси усiх соцiальних груп, вже тому що державнiсть в будь-якiй формi пов'язана з певним рiвнем насильства i панування. В умовах вiдсутностi зовнiшнiх загроз становлення державностi могло вiдбуватись як еволюцiйний процес, з поступовим формуванням державних iнститутiв, тобто тривати досить довго, поки не буде досягнутий певний баланс iнтересiв i сил. I напевно, що традицiйний (стихiйний) український лiбералiзм суттєво позначився б на тих формах державностi, якi могли виникнути. Але в реальних умовах наявностi кiлькох дiючих сил, групових iнтересiв i спрямованостей, вiдсутностi єдиного органiзуючого центра, Руїна була неминуча.
   Гетьманщина, датою утворення якої можна умовно вважати 1648 рiк, i яка на той час ще не була державою, а тiльки суспiльно-територiальною формою органiзацiї, майже вiдразу попала в васальну залежнiсть вiд Москви. Пiсля цього почався довгий процес протистояння двох сторiн, назви яких можна запозичити з заголовка книги Зенона Когута - "Росiйський централiзм i українська автономiя". Цi двi сторони можна визначити також по iншому - державнiсть i самоврядування. (Важливе значення на самому початку цього процесу мала перемога українських вiйськ в Конотопський битвi 1659 року. Вона надовго вiдбила бажання Москви форсувати процес лiквiдацiї самоврядування). Це протистояння, що тривало щонайменше два столiття, а в ментальному вимiрi не завершилось i понинi, стосовно України можна позначити двома словами, що характеризують два основнi паралельнi процеси - самозбереження i адаптацiя. В результатi цього довготривалого процесу українство i взагалi, українська ментальнiсть, а скорiше - її залишки, збереглися тiльки в селi i невеликих мiстах. Бо вже починаючи з XVIII столiття почався тиск на головнi засади українства - припинилися переходи з селян в козаки, почалося майнове розшарування козацтва (видiлилась козацька старшина), тобто становий подiл почав перетворюватися в класовий, далi гетьман К. Розумовський в 1760 роцi видав унiверсал, який забороняв селянам переселятися на новi мiсця без письмового дозволу помiщика, i нарештi в 1783 роцi селяни були закрiпаченi юридично. Хоча в органiзацiйному вимiрi залишки Гетьманщини iснували до 1840 року (фiнальнi етапи - скасування магдебурзького права в 1831 роцi i Литовського статуту в 1840 роцi), ментальний вимiр, як найбiльш консервативний, продовжував зберiгати український дух, що так вiдрiзняв мешканцiв України вiд росiян, i як показала подальша iсторiя, цей дух продовжує iснувати донинi. Найбiльшою i непоправимою шкодою, яку спричинило iмперське панування щодо українства, стала невiдворотна русифiкацiя української нацiональної елiти, той насос, що викачував найкращий український iнтелект i включав його в iмперськi структури. Другий процес, що тривав на протязi довгого часу - русифiкацiя культури, викликав незворотнi деформацiї первiсного українського типу i ментальностi - засад української цивiлiзацiї. Вiдбувалася поступова замiна цiнностей самоорганiзацiї на цiнностi державного порядку i вiдповiдний занепад нацiї до рiвня менш освiчених верств населення i селянства. А тому слова "ще не вмерла України..." справедливi з дуже великою натяжкою - ми безумовно маємо зовсiм iншу Україну i залишки того, що являло собою українську нацiю.
   Правобережжя, яке з 1677 року знову опинилося пiд владою польської Корони, поступово було перетворене в колонiю. З 1713 року там були встановленi польсько-шляхетськi порядки, i вже до середини XVIII ст. бiля 40 магнатських родiв володiли 80% земель Правобережжя. До кiнця столiття на бiльшостi земель Пiвнiчного Заходу селяни були закрiпаченi i працювали на пана по 4 - 5 днiв на тиждень. Це споводувало повстанський, фактично антиколонiальний рух (найбiльшi повстання 1702, 1734, 1750, 1768 року), з яскраво виявленою антипольською i антишляхетською спрямованiстю. З 1772 року по 1795 вiдбулися три подiли Речi Посполитої, в результатi яких Правобережжя опинилося пiд владою Росiйської, а Галичина - Австро-угорської iмперiй. Шляхетська демократiя - гордiсть полякiв, не витримала iсторичної конкуренцiї i сконала пiд тиском централiзованих i бiльш органiзованих сил.
   Колонiальний чи напiвколонiальний статус українських земель не дозволив реалiзуватися потенцiям української нацiї власне в українському руслi. Безлiч видатних людей Iмперiї, що мають українське корiння, свiтова думка вiдносить до росiян (аналогiчно, цiлий ряд видатних "англiйцiв" насправдi були шотландцями). Так само в свiтi панує стереотип "недодержавностi", вторинностi, меншовартостi i т. д. по вiдношенню до українства, що, як показала iсторiя, мало суттєвi полiтичнi i геополiтичнi наслiдки.
  
   Досвiд iсторiї дозволяє нам висловити деякi узагальнюючi мiркування щодо дихотомiї - свобода-несвобода, або самоврядування-централiзм. При даному рiвнi технологiї i клiмато-географiчних умов визначальними є процеси, що проходять в трьох вимiрах - популяцiйному, органiзацiйному i ментальному. Популяцiйний вимiр має найбiльше значення - всi "зони свободи" утворювались в регiонах з малою густотою населення в умовах вiдсутностi демографiчного тиску, коли процеси об'єднання людей вели до пiдвищення рiвня життя i покращення виживання популяцiї. В таких умовах сам по собi виникає процес добровiльного об'єднання i самоорганiзацiї людей. Дiя цього фактору посилюється в складних клiмато-географiчних умовах. (Приклади - росiйська Пiвнiч, Уральський регiон, Сибiр, пiвденнi козацькi областi, де не було крiпацтва, сувора Скандинавiя, гiрськi регiони планети, де густота населення обмежується природою, нарештi, Пiвнiчна Америка в раннi часи). Другий фактор - органiзацiйний, перш за все пов'язаний з наявнiстю державної влади, чи потужної централiзованої сили. Усi переселенцi в Нову Англiю знаходилися в однакових умовах, бо не було апарату фiксацiї i юридичної пiдтримки прав земельної власностi, вiдповiдно, не було земельних магнатiв i суттєвого майнового розшарування. Кожен обробляв стiльки землi, скiльки мiг обробити i не бiльше, а вiльної землi було достатньо, тобто не виникало умов для експлуатацiї. В умовах первiсної України ситуацiя була аналогiчна. Але коли польська Корона почала розподiляти українськi землi мiж шляхтою, ранiше "нiчиї" землi опинилися пiд юридичним захистом i невiдомо звiдки з'явившимся "правом" на цi землi. Характерно, що на малозаселених українських землях магнати звiльняли поселян вiд сплати будь-яких податкiв на досить довгi термiни (до 25 рокiв) з метою залюднення земель, i тодi виникали слободи. В мало заселених регiонах України основною формою селянських повинностей завжди виступав оброк, а не панщина, тобто в усiх випадках спостерiгається кореляцiя демографiчного i владного факторiв з рiвнем свободи - де менше людей i менше влади, там бiльше свободи.
   Процес соцiалiзацiї общини приводить до її перетворення в громаду - якiсно бiльш досконалу форму органiзацiї вже цiлком вiльних i самодостатнiх людей. Вiдповiдна, громадянська ментальнiсть, яка при цьому формується у людини i яка є необхiдною умовою стiйкого iснування громади, перетворюється в самостiйний фактор, що продовжує пiдтримувати той iмпульс свободи, який виник в перiод її утворення. I тодi ця людина вже суттєво вiдрiзняється вiд покiрного польського хлопа чи росiйського общинного мужика, i неспроста виникають в польських полiтичних документах XVII ст. твердження, що "здавна народ руський плекає невмирущу ненависть до Ляхiв чи Полякiв, яка за найменшої оказiї розгорається i змiцнюється так далеко, що Русь волiє скорiше наразитись на ярмо туркiв чи ще якогось тирана, нiж жити спокiйно i щасливо в такiй вiльнiй Речi Посполитiй", а трохи далi, що "причиною ... вiйни є схизма тобто вiдщеплення Русi" (цитати взятi з книги досить об'єктивного польського iсторика, Збiгнева Вуйцика, Wojny kozackie w dawnej Polsce, 1989), або ж мiркування iсторикiв про "туранськi етнiчнi коренi, що засiли в кровi українського народу руського i час вiд часу вибухають". Немає необхiдностi залучати iррацiональнi фактори, коли очевидна цивiлiзацiйна несумiснiсть двох народiв, як i те, що Рiч Посполита була дiйсно вiльною, але тiльки стосовно шляхти.
   Наведу один iсторичний приклад, де дiя трьох факторiв про якi йшла мова, сконцентрованi в короткий промiжок часу - пiвстолiття. Мова йде про повстання Уота Тайлера в Англiї. Багато хто з iсторикiв оцiнює його як незначний епiзод середньовiччя - тривало близько мiсяця, а загинуло близько 1,5 тисячi людей. Насправдi, воно стало кульмiнацiєю того перiоду iсторiї Англiї, що радикально змiнив її обличчя. Все почалося з епiдемiї чуми 1348 року, яка знищила близько половини населення Англiї i суттєво послабила державну владу королiвства. Спрацювало вiдразу два фактори, що спрямовують суспiльство до свободи. I вiдразу надзвичайно виросла роль селян, яких не вистачало для обробки землi. В умовах ослабленої влади селяни-крiпаки ставали бiльш самостiйними, стали нелегально покидати землi господаря, отримували бiльшi прибутки, батраки вимагали i отримували бiльшу заробiтну платню, вiдповiдно зменшувались надходження в казну. В 1377 роцi парламент ввiв нову форму оподаткування - подушний податок з кожної людини старшої 14 рокiв. В 1380 роцi цей податок був збiльшений в три рази i це вже було забагато - порiг витривалостi селянина був перевищений. За 30 рокiв вiдносної свободи виросло нове поколiння людей, бiльш вiльних, з почуттям власної гiдностi, "iнфiкованих" ментальнiстю свободи - включився новий, ментальний фактор, якого не було ранiше. Поширилась iдея природного права на свободу: "Коли Адам орав, а Єва пряла, хто тодi був дворянином?" (Слова, що приписують Джону Боллу). Пiд час спроб стягнути невиплаченi податки в кiнцi травня 1381 року виник конфлiкт, що як iскра запалив вкрай напружене суспiльство i викликав повстання. Затурканий крiпак, готовий виносити все, залишився в минулому, вiдбулися незворотнi змiни. До кiнця столiття крiпацтво було лiквiдоване, i наступала нова епоха - на замiну крiпаку-вiллану прийшов особисто вiльний селянин-копiгольдер.
   Зв'язок свободи i влади прослiдковується в iсторiї усiх країн, особливо в Європi пiсля 1648 року, коли почали утворюватися держави в сучасному розумiннi. В Московськiй державi сильна централiзована влада остаточно сформувалась в часи Iвана Грозного в формi помiсної системи, коли землевласники (помiщики) ставали фактично "крiпаками царя", бо не могли покинути цареву службу, не втративши маєтку. В перiод ослаблення центральної влади пiсля Iвана Грозного (так звана, смута) значно знизився тиск на селян. Повне їх закрiпачення вiдбулося тiльки пiсля достатнього посилення монархiчної влади за часiв царя Олексiя Михайловича згiдно соборного уложення 1649 року, якраз в тi часи, коли вiдбувалась нацiонально-визвольна вiйна на Українi. В трiумфальнi для iмперiї часи Катерини II вiдбулося перетворення крiпакiв в реальних рабiв. В цей же час козацька старшина Гетьманщини, дбаючи про добрi стосунки з Петербургом i не забуваючи власнi iнтереси, посилювала свою владу, формуючи фактично стан спадкової елiти, аналогiчний шляхтi чи дворянству. Це вже була форма держави, де ця нова елiта поширювала свої землеволодiння i привiлеї на основi вiдповiдної правової системи, яку вона сама i створювала. Селяни перетворились на орендарiв, що виконували трудову повиннiсть в якостi орендної плати. Спочатку ця повиннiсть була досить малою, але процес пiшов - вже при Мазепi вона виросла до 2-х днiв на тиждень, а ще через поколiння - до 3-х. Це була, по-перше, дорога, що вела до закрiпачення - ментальнiсть свободи зникала по мiрi зростання органiзованого тиску. (Для цього знадобилося 130 рокiв. Щоправда, ряд селянських повстань пiсля введення крiпацтва в 1783 роцi все ж таки вiдбулося. Не весь порох вiдсирiв). I ця ж сама дорога вела до лiквiдацiї Гетьманщини, бо вся її автономнiсть була пов'язана власне з вольностями i особливостями, зникнення яких автоматично означало втрату автономностi. (Нова українська шляхта прагнула, з одного боку, збереження автономiї, прав i вольностей, а з iншого - зрiвняння в рангах з росiйським дворянством, узаконення прав на землю i скасування податкiв - речi несумiснi в рамках iмперiї). Україна реально перетворилася в Малоросiю - частину практично унiтарної держави, а ще пiзнiше - в генерал-губернаторство.
   В той же час, iнерцiя ментальностi, наявнiсть iсторичних традицiй являє собою потужний фактор, який не дозволяє нав'язувати суспiльству радикальнi змiни "ламати через колiно", без ризику отримати протилежнi наслiдки. Тому вiдношення Московiї, а потiм iмперiї до України було досить помiркованим (особливо пiсля Конотопського досвiду), хоч i однозначним по спрямованостi. (Не менш важливо, що Україна сама вступила в союз з Москвою на умовах договору, а не була завойована). Аналогiчно, досить м'якою була полiтика iмперiї по вiдношенню до Прибалтики, що розглядалась як європейський, бiльш досконалий нiж Росiя анклав, а пiзнiше - до Польщi. Власне iнерцiя ментальностi створила такий феномен, як "малоросiйськi права i вольностi", щодо якого варто процитувати З. Когута: "Незважаючи на внутрiшню суперечливiсть i нечiткiсть визначення своїх прав i вольностей, українцi визнавали їх колективним символом певних полiтичних, соцiальних й адмiнiстративних норм, обґрунтованих законом та iсторичною традицiєю. Вони -- цi права та привiлеї -- сформували досить мiцну систему, яка глибоко вкоренилася в колективнiй свiдомостi суспiльства. Жоднi бiльшi полiтичнi або соцiальнi нововведення не могли вiдбутися без їх руйнування, а будь-якi спроби iмперiї далi iнтегрувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтацiї з "малоросiйськими правами та вольностями"". Разом з тим, Сергiй Плохiй в Козацькому мiфi, посилаючись на надзвичайно високу роль української елiти в процесi творення росiйської iмперiї, стверджує, що це явище викликане прагненням меншинної культури стати культурою iмперською. Насправдi, на той час українська культура реально була значно вищою за ту, що iснувала в Росiї, i мала мiсце певна українська культурна експансiя. (Ще Петро Васильович Завадовський зауважив, що "мiж усiма присланими ... найкращими, найздiбнiшими та й найгречнiшими виявлялись завжди тi, хто навчався в Київськiй академiї").
  
   Iсторик, китаїст i iсторичний фiлософ Л.С. Васильєв вважає, що в усякому разi, до XX столiття в свiтi вiдбулася тiльки одна успiшна соцiальна революцiя - Велика французька, 1789 року. На мiй погляд, була ще одна - Українська, 1648 року. Вона привела до затвердження українства, як певної соцiальної практики, яка суттєво змiнювала характер суспiльних вiдносин i забезпечувала найбiльший рiвень свободи людини в Європi. Територiя розповсюдження українства поступово стала називатись Україною. Українська соцiальна практика не мала можливостi, а може не спромоглася перерости в форму незалежної державної органiзацiї i цей невикористаний потенцiал створив одну з характерних рис українця - ностальгiю за минулим, бо ментальнiсть свободи, що продовжувала жити в українствi, була несумiсна з росiйським патерналiзмом чи польським холопством. Ця несумiснiсть викликала український ресентимент, що проявляв себе в повстаннях i прагненнi до незалежностi. Це був славнозвiсний (чи горезвiсний) "український сепаратизм", природу якого не розумiли нi росiяни нi поляки, бо вiн має не етно-нацiональну, не релiгiйну i не лiнгвiстичну, а ментально-цивiлiзацiйну природу. Українська нацiя має майже ту ж саму етнiчну (генетичну) природу, що й росiяни чи поляки, дуже подiбну мову, вона має в своєму складi кiлька релiгiйних конфесiй, якi спокiйно спiвiснують, вона з задоволенням використовує культурнi доробки сусiдiв i включається в їх культуру, але не в цьому суть справи - вона має iншу природу, iншi цивiлiзацiйнi коренi iншу ментальнiсть i iншу самоiдентифiкацiю. Та тенденцiя до унiфiкацiї i стирання нацiональних особливостей, що iснувала i насаджувалась в радянський перiод, проявила себе в зникненнi iсторичної пам'ятi, змiни ментальностi i невiдворотної русифiкацiї певної частини українства. Для них українська специфiка ставала несуттєвою i навiть зайвою. Аналогiчнi процеси полонiзацiї (в тому числi, насильницької) вiдбувалися в Польщi. Здавалося, що останнi iскри українства ось-ось погаснуть i стануть iсторiєю. Але догораючий факел свободи спалахував з новою силою усякий раз, коли була можливiсть або коли виникала загроза українству. Активнiсть i впертiсть, здатнiсть до самоорганiзацiї i швидкої мобiлiзацiї, що залишилися в спадок вiд козацьких часiв, дали можливiсть зберегти майже всю зону поширення українства в межах нинiшньої незалежної держави. Немає сумнiвiв, що українство переживе також конвульсiї i пароксизми конаючої iмперiї, бо воно ще не вмерло.
   Чи українство мало, як ранiше полюбляли говорити, всесвiтньо-iсторичне значення? На мою думку, мало, причому унiкальне i недооцiнене. Якщо уважно розглянути свiтову iсторiю, то можна переконатись, що починаючи з часiв, коли виникла державнiсть (тобто десь вiд Стародавнього Єгипту) i до нових часiв найбiльш пригноблену соцiальну групу складали землероби. I в усi часи дiяв той самий i дуже простий механiзм гноблення - земля, на якiй працювали землероби, їм не належала, держава надiляла землею зовсiм iнших людей i силою пiдтримувала їх "право" на землю. А тому можна було тримати землеробiв в рабському станi на межi виживання i користуватись плодами їх працi. Усi селянськi повстання i вiйни, що були в iсторiї, закiнчувались одним - поразкою селян, бо паразитуюча, добре органiзована i безжалiсна державна машина була нездоланна. Це були вiйни вiдчаю, коли фiзична загибель на фонi безпросвiтного життя вже не лякала людину.
   Українська соцiальна практика створила козацько-селянський синтез - суспiльство землеробiв, яке не тiльки виробляє продукцiю, але й само себе захищає. Особливiсть українства полягає якраз в цьому органiчному i узгодженому сплавi селянства з козацтвом. I повстання 1648 року являло собою унiкальний приклад перемоги цього нового типу суспiльства над державою. Ця практика i цей тип суспiльства показали можливiсть досить вiльного i пристойного життя усiх верств населення без рабства i гноблення навiть в умовах сильної держави i на її територiї (Слобожанщина). Напiвдержавне утворення, Гетьманщина, продемонструвало можливiсть успiшного функцiонування суспiльства при мiнiмальнiй чисельностi управлiнського апарату, що досягалось завдяки високому рiвню самоорганiзацiї суспiльства, а також в зв'язку з вiдсутнiстю окремого силового апарату.
  

3.5. Ментальнiсть i держава.

  
   Народи! Прагнiть добрих звичаїв, а не добрих законiв:
   звичаї - то найпершi закони.
   Пiфагор
  
   Бiльшовики захопили владу в Росiї пiд лозунгом: "Вся влада Радам!" (робiтничих i селянських депутатiв). Бiльше того, союз звався Радянським, бо всi республiки, що до нього входили, також були радянськi. Революцiйний парламент України, який виник в тому ж таки 1917 роцi, мав назву Українська Центральна Рада. Тобто загальна спрямованiсть i налаштованiсть була повсюдно аналогiчна - демократична, з поступовою бiльш-менш повною передачею влади народу. У бiльшовикiв ця налаштованiсть була пов'язана з iдеологiчним положенням марксизму про поступове вiдмирання держави. Практика радянського процесу "вiдмирання державностi" продемонструвала людству прямо протилежний вектор - замiсть поширення самоврядування i влади рад - концентрацiя влади в руках бiльшовицької верхiвки, аж до перетворення країни в тоталiтарну державу, де контролювалось усе, включно з думками. Я це пишу не з метою критики бiльшовизму, а для того, щоб поставити питання - чи могло бути iнакше? Iнакше не в деталях, а принципово, тобто в напрямку на дiйсне самоврядування. Не можу з впевненiстю сказати як могло би статися в варiантi України, але в випадку Росiї вiдповiдь однозначна - народовладдя бути не могло. Так само, як його не виникло пiсля французької революцiї 1789 року, або пiсля падiння монархiї в Iспанiї 1931 року, чи нiмецької iмперiї 1918 року. Iсторiя Європи першої половини XX столiття показала - всюди пiсля розвалу монархiй або iмперiй встановлювався режим сильної держави (корпоративної, авторитарної, тоталiтарної). (На мою думку, якби в Росiї перемогло белое движение, то там також встановився б корпоративний, авторитарний режим з мiнiмальним лiбералiзмом).
   В чому причина такого явища? Очевидно, аналогiчнi явища мають аналогiчнi причини, найголовнiша з яких - "якiсть" народу, що напряму пов'язана з його передiсторiєю. Скажiмо в Польщi чи Литвi, що належали Росiї, але де люди ще не забули часи польської шляхетської демократiї, встановились порiвняно м'якi напiвавторитарнi режими. Ну i в традицiйних демократiях удалося уникнути "зарази" авторитаризму, хоча вiдповiднi тенденцiї мали мiсце (це прекрасно описав австрiєць Фрiдрiх фон Гайєк у своїй вiдомiй книзi "Шлях до крiпацтва" 1944 року на прикладi Великобританiї). Грубо говорячи, в Росiї 1917 року виявилося занадто мало "пуритан", щоб на її землях побудувати "Нову Англiю". Ментальнiсть людей, як iнерцiйний фактор iсторiї, змушує систему до повернення на атрактор (стабiльний стан системи пiсля завершення перехiдного процесу), в якому узгодженi всi вимiри соцiальної системи (головним чином, технологiчний, органiзацiйний i ментальний). Образно говорячи, державна машина не може вирватися з глибокої колiї, протоптаної столiттями iсторичного розвитку. В зв'язку з цим виникає ряд запитань. Яким чином змiнюється (еволюцiонує) ментальнiсть в умовах державного впливу? Чи можна вирватися з "колiї", протоптаної iсторiєю?
   Почнемо з "колiї". Я висловлю, на перший погляд, парадоксальну думку: усi соцiальнi системи, що здатнi достатньо довго i стабiльно iснувати, (починаючи вiд вiльних, первiснокомунiстичних, демократичних i закiнчуючи тоталiтарними), являють собою продукт самоорганiзацiї. Навiть якщо в процесi створення цих систем кров лилася рiками. Це значить, що суспiльство (включно з владою) само приходить до форми iснування, узгодженої в усiх вимiрах. I якщо суспiльству потрiбен вождь, цар, диктатор чи керiвник-менеджер, то воно не зупиниться в перетвореннях, поки не знайде найбiльш вiдповiдну форму. Звiдси виникає полiтологiчний образ iсторичної "колiї", з якої нiяк не може вибратися країна. (Звичайно, суспiльство можна утримувати силою в будь-якiй формi, але це вже не можна назвати стабiльним iснуванням). Якщо на Українi ми бачимо систематичнi прояви соцiальної нестабiльностi, це означає, що країна ще не знайшла вiдповiдну форму iснування i рух до цiєї форми буде проходити шляхом самоорганiзацiї, поступового узгодження дiючих сил в вiдповiдних вимiрах. I якщо простий росiянин прагне жити в країнi-наддержавi в умовах повного патерналiзму, а в очах юних росiйських студентiв вже загорається "корупцiйний вогник", i при цьому вiдсутнi будь-якi суспiльнi заворушення, то напрямок розвитку соцiального органiзму стає бiльш-менш визначеним. В тоталiтарних державах на перших порах стабiльнiсть може пiдтримуватися дiєю iнститутiв пропаганди i насильства, але через певний час i там досягається узгодження ментальностi людей з iснуючою ситуацiєю i стабiлiзацiя встановлюється. Це якраз той випадок, коли суворi умови буття призводять до бiльш швидкої перебудови ментальностi в умовах, що загрожують виживанню. Нове поколiння вже точно знає, як треба себе поводити.
   Особливостi розвитку виникають, коли країна зазнає зовнiшнього впливу, або коли в суспiльствi поширюються новi iдеї чи релiгiї. Тодi можливе суттєве вiдхилення вiд "колiї" i "розщеплення" (так звана, бiфуркацiя). Типовий приклад - Корея, Нiмеччина (пiсля 1945 року), а особливо, Iталiя, де один етнос був подiлений на частини, якi довго перебували в суттєво вiдмiнних умовах, що сформували зовсiм рiзнi типи ментальностi. Але для нас бiльш важливий дещо iнший аспект цього питання, власне аспект трансформацiї ментальностi в умовах державностi i явища з цим пов'язанi. Бiльше того, нам цiкавi (актуальнi) умови сучасної державностi, тої що почала виникати в нацiональних державах.
   Основна риса, яка характеризує сучасну державу, як вже говорилося вище - наявнiсть певної корпорацiї, що являє собою власне державний апарат. Цей апарат складається з службовцiв-професiоналiв або, як зараз говорять, з бюрократiв, якi виконують або формують рiшення, але не приймають рiшень. Тому про таку державу говорять як про бюрократичну машину, якою керує певний орган чи одна людина, що приймає чи затверджує рiшення. Здавалося б, у такому випадку ми маємо iдеальну форму органiзацiї держави - сиди собi зверху, повертай кермо куди треба, а армiя бюрократiв (18 мiльйонiв в останнi роки СРСР) виконує всю чорну безпосередню роботу. Ось що писав з цього приводу Макс Вебер в своїй роботi "Господарство i суспiльство", 1921 року: "Виходячи з усього нашого досвiду, можна сказати, що чисто бюрократичне, тобто бюрократично-монократичне управлiння справами в чисто технiчному вiдношеннi наближається до найбiльш досконалої працi в сенсi точностi, постiйностi, дисциплiни, пiдтягнутостi i надiйностi, iнтенсивностi i екстенсивностi працi, в її формально унiверсальнiй придатностi до будь-яких завдань. В будь-якому сенсi воно є найбiльш рацiональною формою панування". Далi пiдкреслюється високий професiоналiзм бюрократiї, а також використання досягнень науки. Цей гiмн бюрократiї справляє сильне враження, тим бiльше, що його виконав один з найкращих соцiологiв XX-го столiття. Механiзм створення державних iнститутiв, бюрократизацiя розглядались як одна з головних тенденцiй розвитку суспiльства: по мiрi виникнення необхiдностi в нових функцiях виникали вiдповiднi форми управлiння. Вважалося, що бюрократичний варiант близький до iдеалу, бо дозволяє встановити повний порядок в соцiальнiй системi, яка поступово наближається до годинникового механiзму по точностi i надiйностi. Дiйсно, хiба можна порiвняти чесне слово, що тримається на моралi, i закон, що пiдтримується судовою i виконавчою системою, службами нотарiату i кадастру? Хiба може суспiльство само побороти злочиннiсть? В державi дiють професiональнi слiдчi, полiцiя, прокуратура, суди i в'язницi, та й то не можуть цiлком подолати це зло.
   Виникнення державних iнститутiв, як альтернативи iнститутам моралi i самоорганiзацiї, i зараз вiтається соцiологами, як нормальний i необхiдний процес державного будiвництва, ознака сильної держави. Наведу думку з цього приводу вiдомого сучасного соцiолога Ф. Фукуями: "Схильнiсть до самоорганiзацiї є власне та складова, що цiлковито необхiдна для успiшної роботи демократичних полiтичних iнститутiв. Власне, право, що ґрунтується на народному суверенiтетi, перетворює систему свободи взагалi, на систему свободи, що ґрунтується на законi". (З книги "Довiра: Соцiальнi чесноти i створення добробуту". Англомовне видання 1995 року). Наведене твердження не викликає сумнiву. Викликає сумнiв позитивна конотацiя висновку про позитивнiсть переходу вiд свободи, як якостi самоорганiзацiї, до системи знову ж таки свободи, але заснованої на законi. Чи буде це та ж сама свобода, якщо не по формi, то хоча б за змiстом? I чи не вплине нова форма свободи на саму свободу, а якщо вплине, то як?
   Мова йде про два альтернативних типи розвитку - з одного боку, умовно говорячи, "веберiвська" держава з нiмецьким порядком ("порядок понад усе"), а з iншого боку держава на основi самоврядування, на взiрець раннiх США. (Втiм, не треба забувати, що "нiмецький порядок" виник якраз на засадах вiльних нiмецьких мiст. Нiмеччина - батькiвщина магдебурзького права). Компактну характеристику раннiх США дає Г. Лебон в кiнцi XIX столiття: "Я рекомендую прочитати книгу М. Рузьє про Сполученi Штати особам, що бажають створити собi уявлення про величезну масу iнiцiативи i особистої енергiї, яка витрачається громадянами великої республiки. Здатнiсть цих людей до самоврядування, об'єднання, щоб засновувати великi пiдприємства, мiста, школи, гаванi, залiзницi i т. д. доведена до такого максимуму, i дiяльнiсть держави зведена до такого мiнiмуму, що можна сказати там майже не iснує державної влади. Крiм полiцiї i дипломатичного представництва навiть не можна придумати, чому вона могла би ще служити". ("Психологiя народiв i мас", 1895 рiк). Чи може "обвалитися" така держава, якщо зруйнуються її державнi iнститути - мiнiстерство закордонних справ i полiцiя (враховуючи, що окрiм федеральної є ще й мунiципальна полiцiя)? Нарештi, де джерело внутрiшнiх сил, що почнуть руйнувати державу i що власне вони почнуть руйнувати? I наскiльки дорого обходиться для середнього американця утримання такої держави? На перiод близько 1900 року федеральний податок в США складав коло 3%, при тому, що основнi видатки федерального бюджету йшли на армiю i флот. Податок штату, власне, держави, складав близько 1%, i податок в мiсцевий бюджет - близько 3,5%. Тобто найбiльшим був мiсцевий податок, пов'язаний з безпосереднiм життям людини.
   Зараз, пiсля столiття демократичного розвитку, розмiр i структура податкiв США значно змiнилися. З загального - близько 35%, найбiльшу частину, близько 20%, складає федеральний податок, при тому що доля видаткiв на оборону в федеральному бюджетi складає всього 17% (тобто 3,4% вiд доходу середнього американця), а близько половини становлять соцiальнi складовi - медицина i соцiальне страхування (по 24% на 2014 рiк). Очевидно, державний апарат з успiхом перебирав на себе певнi функцiї, якi ранiше виконувало само суспiльство чи безпосередньо люди, i цей процес триває й по нинi. Виникає питання - як вплинув на життя людини i суспiльства цей процес передачi деяких функцiй вiд суспiльства до бюрократiї i чи є цей процес в цiлому позитивний? Я наведу один яскравий приклад з життя США. В 1964 роцi за часи президента Лiндона Джонсона була об'явлена грандiозна програма "Вiйни з бiднiстю" (в рамках програми створення "Великого суспiльства"). За "ювiлейнi" 50 рокiв "бойових дiй" були отриманi наступнi результати: витрачено близько 20 трильйонiв доларiв, i утворився цiлий клас "бiднякiв", чисельнiстю коло 50 мiльйонiв - населення крупної європейської держави, що живе виключно на державну допомогу, тобто паразитує в чистому виглядi. Бiльше того, зростає прошарок асоцiальних люмпенiв, фактично - покидькiв суспiльства, алкоголiкiв i наркоманiв. Потужна державна соцiальна програма сформувала паразитичний вектор розвитку, який вiдтворюється сам по собi, як вiдтворюється ментальнiсть будь-якої соцiальної групи. Як сказав один з президентiв, в боротьбi держави i бiдностi перемогла бiднiсть. Я б сказав, що перемогла не бiднiсть, а дурiсть.
   Все дуже просто - на боротьбi з бiднiстю паразитує вiдповiдна бюрократична машина, що власне й веде цю боротьбу. Чи зацiкавлена ця машина в перемозi? Нi, бо вона вiдразу ж буде демонтована. Вона зацiкавлена, щоб боротьба тривала вiчно i навiть посилювалась, бо паразитична машина завжди зростає. Вона нiколи не буде шукати шляхiв реального прогресу в своїх дiях (в даному випадку в пошуках методiв подолання бiдностi), а буде формально вiдтворювати встановлений i затверджений алгоритм, що з самого початку був непродуманий i помилковий. Його помилка в тому, що милостинею, подаянням неможливо покращити мораль i активнiсть людини. А ось погiршити - без проблем. Достатньо познайомитися з практикою "роздачi хлiбiв" у Римськiй iмперiї. Це дiйсно урок iсторiї, якого до цього часу не вивчила Європа - масова "роздача хлiбiв" невiдворотно веде до деградацiї суспiльства, причому усього, а не тiльки "приймаючих хлiби".
   Вирiшення будь-яких проблем за допомогою бюрократiї, вирiшує в першу чергу проблеми самої бюрократiї - вона збiльшується кiлькiсно, крiпне, отримує перспективу кар'єрного росту i ролi в суспiльствi, споживає все зростаючi ресурси. Найбiльше дивує те, що Америка вже мала успiшний досвiд боротьби з бiднiстю, яка вiдбувалась в християнських сектах i етнiчних общинах. Так наприклад, "Програма служiння заради суспiльного добробуту", прийнята в часи Великої депресiї в сектi мормонiв (штат Юта) i дiєва дотепер, працювала на iнших засадах. По-перше, не допускалась тiльки катастрофiчна бiднiсть, тобто на рiвнi виживання. По-друге, отримувач допомоги був зобов'язаний вiдшкодовувати її суспiльними роботами. Крiм того церква спонукала до якнайшвидшого переходу на самозабезпечення. Цей досвiд показує, що вирiшення проблем на бiльш низькому рiвнi i особливо в умовах згуртованої спiльноти, має бiльшу ефективнiсть, бо пiдключає колективний розум суспiльства i не породжує новi iнституцiї.
   Наведений приклад не виняток - втручання бюрократiї в суспiльнi справи завжди приводить до аналогiчних сумних результатiв. В чому тут причина? Чи випадковою була метаморфоза вольових американських пiонерiв в жирних, малорухомих паразитiв? Ще Лебон в "Психологiї народiв i мас" вiдповiв на це питання: "Велич народiв залежить головним чином вiд рiвня їх моральностi... Народи гинуть в мiру того, як псуються якостi їх характеру, що створюють основу їх душi, i цi якостi псуються в мiру того, яз зростають їх цивiлiзованiсть i розвиток". З цим можна погодитися, але хотiлось би знати, чому псується душа по мiрi розвитку цивiлiзованостi, яким чином моральнiсть пов'язана з величчю чи загибеллю народiв, i чи тiльки одна цивiлiзованiсть стає тому виною? Це дуже важливi, можна сказати, кардинальнi питання розвитку суспiльства.
   Здатнiсть певної спiльноти людей утворювати соцiальний органiзм, характеризується iнтегральним показником, що має назву, соцiалiзацiя, i показує рiвень єдностi i цiлiсностi соцiального органiзму. Природа соцiалiзацiї полягає в зв'язках мiж людьми, їх глибиною i широтою, наявностi (вiдсутностi) соцiальних страт (груп, станiв, класiв), вертикальних зв'язкiв мiж соцiальними стратами, а також соцiальної мобiльностi. (Я схиляюсь до найбiльш широкої трактовки поняття, соцiалiзацiя, зокрема, до включення в число соцiальних зв'язкiв також економiчних, якi прийнято розглядати окремо. Насправдi, економiчнi зв'язки є найбiльш важливими в сенсi формування єдностi соцiального органiзму). Один i той самий термiн, соцiалiзацiя, може вiдноситись як до процесу (збiльшення чи зменшення), так i до стану (висока чи мала). Явище протилежне до соцiалiзацiї носить назву, атомiзацiя, (також як стан чи як процес). Зв'язки є структурованi, вiдповiдно до структури суспiльства, починаючи вiд найменшої соцiальної одиницi - людини, далi йде сiм'я, родина, община (етнiчна, професiональна чи релiгiйна) i закiнчуючи найбiльшими групами, класами, етносами, державами. Характер зв'язкiв мiж людьми чи елементами структури позначається термiном, вiдношення. Вiдношення можуть мати складний, комплексний характер, включаючи позитивнi, негативнi чи нейтральнi складовi, такi як спiвробiтництво, взаємодопомога, дружба, заступництво, участь, iнтеграцiя, опозицiя, антагонiзм, конкуренцiя, iзоляцiя, тиск, включення, конфлiкт, а по спрямованостi - сiмейнi, матерiальнi (виробничi), культурнi, релiгiйнi (iдеологiчнi), полiтичнi. Тому, говорячи про зв'язки, ми завжди маємо на увазi певний комплекс вiдношень, що стоїть за даним зв'язком. Мова може йти власне про комплекс, бо характер зв'язкiв нiколи не буває однозначним - взаємозалежнiсть, що завжди виникає при зв'язках може супроводжуватись як спiвробiтництвом i взаємодопомогою, так i антагонiзмом чи конкуренцiєю. Окрема полiтична складова соцiалiзацiї має назву, полiтизацiя.
   Чому так важливi власне зв'язки? Тому що будь якi соцiальнi асоцiацiї можуть утримуватися або силою, або зв'язками, а добровiльнi асоцiацiї - тiльки зв'язками. Рiзноманiтнiсть, широта, глибина i сила зв'язкiв визначають рiзноманiтнiсть можливих структур i функцiй, властивих даним структурам. Те саме ми бачимо взагалi в природi - рiзноманiття зв'язкiв мiж атомами водню кисню i вуглецю створює величезне, майже нескiнчене рiзноманiття речовин - вуглеводiв, а якщо до цих трьох атомiв добавити ще й азот, то отримаємо клас бiлкiв i т.д. Властивостi усiх цих речовин однозначно пов'язанi з властивостями (незмiнними) окремих атомiв i структурою речовини, тобто характером зв'язкiв. На вiдмiну вiд неживої природи, соцiальнi асоцiацiї мають суттєву особливiсть - наявнiсть i характер зв'язкiв в соцiумi впливає на властивостi найменшої соцiальної одиницi - людини. Справа в тому, що не тiльки люди, а будь-якi живi iстоти мають нову якiсть, що має назву, адаптивнiсть, можливiсть змiнюватися, для оптимального пристосування до умов життя. Таким чином, утворюється зворотний зв'язок - характер зв'язкiв в суспiльствi впливає на властивостi людини, а властивостi людини - на характер зв'язкiв i вiдповiдно, тип структур. Тобто виникає процес самоорганiзацiї спрямований на пристосування до даних умов життя. Цi умови мають природний (клiмато-географiчний) чи соцiальний характер, i приводять до змiн фiзичних властивостей людини, її свiдомостi (ментальностi), а також змiн властивостей на всiх рiвнях соцiальної структури. Власне з цим механiзмом адаптацiї пов'язаний процес змiни ментальностi в певних умовах буття, про який мова йшла ранiше, i вiдповiдне рiзноманiття видимих форм соцiальної органiзацiї, що залежать вiд рiвня i характеру соцiалiзацiї.
   Тепер ми можемо розглянути питання впливу державностi на ментальнiсть, заявлене в заголовку даного роздiлу, або яким чином, згiдно цитати з Фукуями, "право, що ґрунтується на народному суверенiтетi, перетворює систему свободи взагалi, на систему свободи, що ґрунтується на законi". Найбiльш загальна вiдповiдь на це питання дуже проста - та чи iнша тенденцiя в суспiльствi формується соцiальною практикою - там, де практика спонукає до самоорганiзацiї, через певний час буде самоорганiзацiя i навпаки. Звiдси можна зробити висновок - створення державних iнститутiв, що замiняють собою вiдповiднi механiзми самоорганiзацiї приводить до деградацiї даних механiзмiв самоорганiзацiї i вiдповiдних складових ментальностi. Держава в формi закону не просто формалiзує чесноти, що iснували в вiльному суспiльствi, вона одночасно лiквiдує цi чесноти, як непотрiбнi. Вже кредитор, позичаючи грошi, покладається не на чеснiсть боржника, а на санкцiї, що накладає держава в разi невиплати боргу. I вже кредитора не цiкавлять чесноти боржника. Зi свого боку боржник не вiдчуває жодної моральної вiдповiдальностi перед кредитором, бо його непокоять тiльки можливi санкцiї з боку держави. Держава стала прокладкою, буфером, який розiрвав безпосереднiй зв'язок мiж людьми. Вiд цього часу всi зв'язки такого типу йдуть через державу або за допомогою держави. Розширення функцiй держави дає вiдповiдний результат - зменшення соцiалiзацiї суспiльства, його атомiзацiя, врештi-решт, аж до рiвня сiм'ї, де держава, на її нещастя, не може стати буфером мiж чоловiком i жiнкою. (Втiм, в радянськi часи i така практика iснувала - всiм вiдомий феномен Павлика Морозова, а також обговорення внутрiшнiх сiмейних проблем на партiйних зборах. Щось аналогiчне i навiть бiльш "передове" вiдбувається зараз в деяких країнах Скандинавiї, де держава з найменшого приводу втручається в справи сiмейного виховання дiтей, аж до вилучення дiтей з сiм'ї без права контактiв мiж батьками й дiтьми. Навiть Сталiн до такого не додумався! Менi здається, що з тих дiтей, що їх виховає держава, виростуть такi ж самi недолюдки, як i члени державної комiсiї, що приймають рiшення про вилучення дiтей. Це є якраз iлюстрацiя державної "ефективностi" в справах виховання. Тотальне панування бюрократiї в Скандинавiї не викливає подиву - третина працюючого населення в Швецiї i Норвегiї - державнi службовцi).
   Держава, що стає буфером для всiх видiв соцiальних зв'язкiв, крiм сiмейних, формує вiдповiдний тип ментальностi, назвемо його, сiмейна ментальнiсть. Це ментальнiсть, основною ознакою якої є подiл людей по принципу, свiй-чужий, причому до категорiї "своїх" вiдноситься тiльки ближнiй круг родичiв i друзiв. Вiдношення до "своїх" i до "чужих" вiдрiзняються радикально - "чужi" можуть використовуватись як засiб для досягнення власних (сiмейних) цiлей - до них немає нi жалю нi спiвчуття. З одного боку держава витiсняє общиннi iнстинкти, стає їх замiнником, з iншого - вони трансформуються в сiмейнi, ближнього кругу, великої сiм'ї. Всi цiнностi людини стають прив'язанi до цього ближнього кругу, суспiльнi цiнностi перестають iснувати - про них нехай пiклується держава. Сiмейна ментальнiсть - iдеальне середовище для процвiтання корупцiї i мафiї. Коли людина з такою ментальнiстю досягає певного рiвня достатку, а вона завжди прагне достатку за будь-яку цiну, вона будує собi будинок з глухим високим парканом, "щоб нiхто не заважав нам вiдпочивати", (за моїми спостереженнями саме високий паркан є першою найбiльш очевидною ознакою приналежностi його власника до даного типу), вона перетворює свою садибу в "маленький рай", вона виїздить зi свого особняка на великому чорному автомобiлi з темними вiкнами, їде роздовбаними дорогами, лаючи при цьому державу, i вiдчуває солодке почуття власної значимостi i зверхностi, спостерiгаючи навкруги убогiсть i запущенiсть. Все, що стосується суспiльного життя, її цiкавить виключно через призму власних iнтересiв i будь-яка суспiльна чи державна посада, яку вона займає, вiдразу перетворюється в об'єкт корупцiї, бо вона на це спрямована в першу чергу, i знаходить найменшi можливостi, щоб перетворити об'єкт служiння в об'єкт власного збагачення. В середовищi службовцiв вона створить ще одну "сiм'ю" з так званих "своїх" людей, що будуть пов'язанi корупцiйними корпоративними зв'язками, виникають паралельнi корпорацiї, що мають свiй "устав", живуть "по понятiям" i грабують суспiльство. Це означає, що моральна деградацiя поступова розповсюджується на всю державу, i вже неможливо щось покращити, просто помiнявши владу, бо весь багатомiльйонний бюрократичний апарат складають люди такої ж ментальностi, а якщо серед них i попадеться хтось чесний, то його система або видалить, або трансформує вiдповiдним чином. В державi, як корпорацiї, утворюється ще одна паралельна паразитична корпорацiя, побудована виключно на корпоративних зв'язках.
   Держава на цьому не зупинилася. Близько ста рокiв тому вона увiйшла в особисте життя кожної людини настiльки мiцно i ґрунтовно, що це здавалося, вже назавжди. Мова йде про соцiальне забезпечення, перш за все масове, пенсiйне. Закiнчилися часи, коли треба було думати про можливу голодну, холодну i хворобливу старiсть, коли треба було народжувати дiтей i вiдповiдно їх виховувати, щоб вони поважали батькiв i взагалi лiтнiх людей, коли треба було зберiгати сiм'ю, в якiй можна зустрiти старiсть i немiч - усi цi проблеми пiшли "наверх" до держави, яка про все попiклується - настала "свобода". Можна легко вступати в шлюб i розходитись. Можна не займатися вихованням дiтей, а особливо тих, що залишились пiсля розлучення. Можна взагалi не одружуватися, а вiльно спiлкуватися. Для такого спiлкування вже не потрiбнi глибокi почуття - почуття замiщаються вiдчуттями, а сiмейне життя - "сексуальним партнерством", яке нi до чого не зобов'язує. Можна не пiклуватися про старих батькiв, про них пiклується держава i будинки для постарiлих. Одним словом - свобода!
   Очевидно, виникає остаточна деградацiя може найважливiшої складової моралi - вiдповiдальностi. Остання опора людяностi - сiмейнi цiнностi змивається хвилями безвiдповiдальностi. Тепер Великий Батько вiдповiдає за все. Така система вiдношень мiж людиною i державою має назву, патерналiзм. Людина в усьому залежить вiд Великого Батька - держави. Особливо, коли держава продає багатi природнi ресурси i суспiльство фактично починає на них паразитувати. Все бiльш поширений стає ментальний тип паразита-iндивiдуалiста, що живе без сiм'ї або в "сексуальному партнерствi", зайнятий тiльки собою, а бiльше - потребами власного тiла, не цiкавиться суспiльним проблемами, якщо вони не торкаються його безпосередньо, але часто добре знає свої "права", дотримання яких може вимагати через суд. Вiн впевнений, що все в цьому свiтi вирiшують грошi, якi для нього являються найбiльшою цiннiстю, в iншi цiнностi, тим бiльше суспiльнi чи духовнi, вiн не вiрить. Вiн намагається знайти в життi "тепле мiсце", яке найбiльш забезпечує при найменших зусиллях. Вiн не здатний на надзусилля, героїчний вчинок, духовнi пориви чи самопожертву i з цинiзмом чи зневагою сприймає подiбнi прояви серед iнших. Паразитарна ментальнiсть, як масове явище, являє собою фiнальну стадiю моральної деградацiї суспiльства i ця стадiя з необхiднiстю виникає, коли держава проникає в усi сфери життя людини. Якщо в життi держави, що має такий народ, виникають серйознi виклики, то така держава тихо розпадається, перетворюючись в "скирту гною", без потрясiнь i громадянських воєн - народ просто вiддається на милiсть долi, бо нi на що не здатний. Основна причина такої соцiальної поведiнки - повна атомiзацiя суспiльства. Певний, досить високий рiвень соцiалiзацiї - необхiдна умова виникнення соцiальних органiзацiй i вiдповiдних соцiальних рухiв. Вони не можуть виникнути в атомiзованому суспiльствi, особливо коли воно складається з безвiдповiдальних паразитiв.
   Зробленi висновки носять унiверсальний характер, вони залежать не вiд типу держави, а тiльки вiд рiвня втручання держави в життя громади. Конкретнi суспiльства, що мають певнi традицiйнi цiнностi, можуть вiдрiзнятися тiльки вiдповiдними особливостями i швидкiстю деградацiї, але не напрямком. Вiд подiбних явищ не застрахована також лiберальна демократiя. Так званi, "унiверсальнi соцiальнi цiнностi" з необхiднiстю приводять до поступової трансформацiї лiберальної демократiї в соцiалiзм. А соцiалiзм, як це не парадоксально звучить, знищує соцiалiзацiю - необхiдну умову iснування громадянського суспiльства i лiберальної демократiї. (Бiльш детальний аналiз показує, що в суспiльствi утворюється позитивний зворотний зв'язок, що веде до патерналiзму, паразитизму i торжеству бюрократiї).
   Чи є фактори, якi протидiють отим процесам суспiльної деградацiї? Чи це є "родова" i невикорiнима природа держави? Такi фактори є, але як це не сумно, вони виникають "не вiд доброго життя". Коли певна соцiальна група стає об'єктом соцiальних утискiв, вiдбувається соцiалiзацiя цiєї групи, утворюється субкультура i вiдповiдний етос. Вище наводився приклад Росiї, де пригноблене селянство сформувало окрему селянську цивiлiзацiю досить архаїчного общинного типу в межах розколотої держави, i цей селянський етос пiзнiше був використаний "по повнiй програмi" в часи радянської iндустрiалiзацiї поки не був вщент зруйнований патерналiзмом. Народ Iндiї зумiв позбавитися колонiальної залежностi виключно завдяки єдностi i силi своєї моралi. Джерелом моралi нового типу може стати iдеологiя, що породжує субкультуру чи контркультуру (класичний приклад - християнство). Специфiчнi умови життя села i менший вплив на село з боку держави стають причиною iснування i вiдтворення традицiйної i незалежної вiд державного впливу моралi, i село як правило залишається резервом i останнiм джерелом здорових народних сил. Ще Iбн Хальдун в "Мукаддiмi" вiдзначав високу, як вiн говорив, спайнiсть народiв, що ведуть кочовий спосiб життя i як ця спайнiсть зникає на протязi трьох поколiнь, коли кочовики стають володарями держави. В усiх випадках пригноблена частина розколотого народу формує цивiлiзацiйнi механiзми виживання i органiзованого спротиву поневолювачам. I це створює певний моральний ресурс держави, до якого вона звертається в критичнi моменти своєї iсторiї.
  
   Як було сказано, ментальнiсть визначає характер активностi, а умови буття визначають напрямок змiн ментальностi (адаптацiю). В умовах тиску на суспiльство з боку держави, що перевищує певне порогове значення, виникає нелiнiйне явище розщеплення суспiльної свiдомостi i подiл суспiльства на двi групи, якi вiдрiзняються модальнiстю адаптацiї - примирення i спротиву, спiввiдношення мiж якими залежить вiд початкового рiвня свiдомостi суспiльства i рiвня тиску, що виник. Звичайно, мова йде про ментальний чи моральний спротив, але вiн формує базу для полiтичного i фiзичного спротиву. В групi спротиву формується вiдповiдна ментальнiсть (мораль). Якщо "народ самою природою наче створений для рабства" (Аристотель), то група спротиву буде практично вiдсутня. Поневолення вiльного народу, яким були українцi, вiдповiдно привело до майже безперервних заворушень на Правобережжi. Характер ментальностi спротиву, а також вiдношення до "примиренцiв" яскраво виражена в творчостi Шевченка: "Раби, подножки, грязь Москви, варшавське смiття...". Ця ментальнiсть спротиву є одним з факторiв збереження iсторичної пам'ятi i традицiйного етосу народу. В сучасних державах, де суттєвий тиск на суспiльство з боку держави вiдсутнiй i розвивається патерналiзм, наприклад в Росiї, де близько 85 - 90% населення схильнi до модальностi "пристосування" i в усьому пiдтримують владу, тим не менше iснує активна група цiлком самодостатнiх громадян, якi не покладаються на державу i формують вiдповiдну свiдомiсть. Власне ця група стає "надiєю" суспiльства на вихiд з надзвичайних кризових ситуацiй. Ну i звичайно на Українi таким "рятувальним кругом" є "присадибна" ментальнiсть i родюча земля.
  
   Невже все так трагiчно i ми мусимо повернутися до епохи "дикого" капiталiзму чи навiть середньовiччя? Нi, просто все повинно застосовуватися з розумом. "Соцiальнi цiнностi" подiбнi лiкам для хворої людини - в великих кiлькостях лiки стають отрутою. Не можна зловживати лiками, бо постраждає власний iмунiтет, i органiзм не витримає дiйсно суворого випробування. Той устрiй, якого прагнули комунiсти, коли "широким потоком поллються матерiальнi блага", мiг породити тiльки суспiльство паразитiв. В цьому переконує також американський i європейський досвiд боротьби з бiднiстю. Держава не повинна обмежувати самостiйнiсть людини, а тiм бiльше - не розбещувати. Мiру обмеження свободи, соцiальної допомоги, втручання в життя людини i вiдповiднi форми цих дiй завжди можна оптимiзувати, виходячи з здорового глузду i дiйснiй зацiкавленостi в збереженнi морального здоров'я суспiльства. Але вектор змiн повинен бути однозначний - в бiк пiдвищення ролi суспiльства в вирiшеннi своїх проблем. Саме такий шлях веде до зростання вiдповiдальностi людей - фактора, що перетворює обов'язок в усвiдомлену необхiднiсть i стає основою вiльного суспiльства.
   Ми можемо зробити остаточний висновок, що звуження поля свободи людини, замiна його моральних якостей, вiдповiдальностi i здатностi до самоорганiзацiї державними iнститутами, бюрократiєю, законами, приводить до деградацiї моралi i врештi-решт - до паразитизму (в тiй чи iншiй формi) значної частини населення та деградацiї суспiльної системи. Населення атомiзується, людина, як економiчний суб'єкт починає вiдповiдати моделi "рацiонального егоїста", що прийнята в економiцi, люди пов'язуються мiж собою вiдношеннями договору (навiть в сiм'ях), життя проходить в нуклеарних сiм'ях в повнiй залежностi вiд держави. Трагiзм цiєї ситуацiї полягає в її незворотностi, тобто неможливостi повернення на початковi позицiї. Це щось подiбне до хронiчної хвороби, яку може вилiкувати тiльки смерть. I суспiльство може лiкувати тiльки смерть - смерть старого поколiння, при умовi, що молоде поколiння чогось навчилося. А iнакше - утворюється iсторична "колiя", бо атомiзоване суспiльство не переносить свободи, воно не може iснувати в умовах свободи i перша ж його мрiя - про "тверду руку". Тут працює вже не раз згадувана iнерцiя ментальностi, вiдсутнiсть практики, яка б цю ментальнiсть перебудувала на новий лад, а стара ментальнiсть може погодитись тiльки на такi ж старi форми органiзацiї. Iсторичний досвiд показує, що швидкi i суттєвi змiни ментальностi вiдбуваються в умовах, коли суспiльство попадає в екстремальнi умови, що загрожують його виживанню, або в умовах використання потужної зовнiшньої сили. Звичайно, можна пройти довгий шлях поступового розширення поля свободи i спонукання до ширшого впровадження самоврядування, але для цього треба мати вiдповiдну i послiдовну волю з боку влади, треба перебороти корупцiйнi сили, що знаходяться при владi, пiти на непопулярнi скорочення бюрократичного апарату, тобто пiти на серйозний спротив з боку цього ж таки апарату. Система дуже не любить скорочувати сама себе. Ранiше такi речi робилися в основному в умовах монархiй чи авторитарних режимiв. В нашi часи, коли досить добре вивченi соцiальнi механiзми, iснує принципова можливiсть проведення вiдповiдних реформ. Але чи може знайтись достатньо мудра влада, яка пiклуватиметься про процвiтання країни на довгi роки, i робитиме все необхiдне, щоб формувати активний, трудолюбивий, освiчений, вiдповiдальний i самостiйний народ? Можна сказати напевно - сама по собi така влада не знайдеться. Вона може скластися тiльки пiд постiйним тиском з боку суспiльства, а точнiше - з боку патрiотичної iнтелектуальної елiти, яка буде контролювати напрямок розвитку i мати пiдтримку широких мас населення. I вона повинна просвiщати i виховувати свiй народ, в цьому полягає її мiсiя.
   Вражаючi успiхи, яких досягали держави, побудованi на принципах соцiалiзму, корпоративiзму чи солiдаризму, були забезпеченi iнерцiєю ментальностi, дiєю моральних цiнностей, що не вiдразу зникають, а продовжують жити деякий час в наступних поколiннях. Це є ресурс, залишений предками своїм нащадкам, i якщо вiн не пiдтримується, то поступово i невiдворотно зникає. Мобiлiзацiйний режим розвитку держави змiнюється стабiлiзацiєю i далi - деградацiєю. I тодi повною мiрою розкривається вся "краса" патерналiстських режимiв, якi один за одним стають iсторiєю.

Роздiл 3.6. Самоорганiзацiя i держава

  
   Влада повинна створювати i утримувати певнi установи,
   створення i утримання яких не може бути в iнтересах
   окремих людей чи груп, тому що прибуток вiд них нiколи
   не зможе вiдшкодувати затрати людинi чи групi, проте
   може з надлишком вiдшкодувати їх суспiльству в цiлому.
   Адам Смiт.
  
   Ми ще не вiдповiли на питання, яке поставили ранiше - чи не можна обiйтись без держави взагалi? "Другими словами - никакого навязывания отдельному лицу, каких бы то ни было действий под угрозой общественного наказания или же сверхъестественного мистического возмездия: общество ничего не требует от отдельного лица, чего это лицо само не согласно добровольно в данное время исполнить. Наряду с этим - полнейшее равенство в правах для всех". (П. Кропоткiн. Анархия). Очевидно, мова йде про самоорганiзацiю, яка сама встановить певний порядок. Але цитата з Кропоткiна, одного з стовпiв анархiзму, вже мiстить в собi протирiччя - право являє собою владну категорiю i встановлюється владою. Самоорганiзацiя тримається виключно на моральних вiдношеннях. Свого часу П.Ж. Прудон запропонував концепцiю так званого "спонтанного порядку", тобто порядку, який встановлюється сам по собi. За всi часи iснування анархiзму не було висунуто жодної бiльш конструктивної iдеї. Перше питання, яке виникає - чи не приведе процес встановлення "спонтанного порядку" до появи влади? В усякому разi встає бiльш загальне питання - на що взагалi здатна самоорганiзацiя i в яких формах вона iснує?
   Суть iдеї "спонтанного порядку" в спонтанному, добровiльному виконанню усiма членами суспiльства необхiдних робiт. Здавалося б, "спонтанний порядок" є аналогiєю "невидимiй руцi ринку" А. Смiта, що дiйсно органiзує функцiонування ринку. Але насправдi, "невидимою рукою" керує цiлком видимий механiзм попиту-пропозицiї, пов'язаний в першу чергу з бiологiчними потребами людини, якi являються природним регулятором попиту, так що центральна влада стає збитковою, якщо тiльки не виникає необхiднiсть введення карткової системи. (В той же час, спецiалiсти по маркетингу знають, яких зусиль треба докласти, щоб "просунути" на ринок новий, незвичний для людини товар - "невидима рука" вiдмовляється працювати). А спробуйте встановити "спонтанний порядок" на фабрицi, що виробляє товари, чи на автомобiльному заводi, що працює з точнiстю годинникового механiзму. Абсурднiсть такого пiдходу вiдразу вам стане ясною навiть в уявному експериментi. Добровiльне виконання усiма членами суспiльства усiх необхiдних робiт - це утопiя, зовсiм не тому, що члени суспiльства вiдмовлятимуться виконувати цi роботи, а тому що при цьому не вирiшується основна проблема, яка полягає не в самих роботах, а в їх органiзацiї, послiдовностi, узгодженостi, структуризацiї, тобто в управлiннi, а значить в певнiй формi влади. (Цим питанням присвяченi вiдомi роботи Рональда Коуза, в яких вiн показав, чому вiдмовляється працювати "невидима рука" в умовах фабрики чи будь-якої фiрми). Фабрики створюють не робiтники, що зiбралися в купу i розмiрковують, що би таке їм виробити, а професiонали, здатнi з'єднати в одному мiсцi засоби виробництва, ресурси, працю, капiтал i керувати створеним виробничим механiзмом. В будь якому виробничому колективi, що склався спонтанно, наприклад, в будiвельнiй бригадi чи в шайцi пiратiв, що захопили корабель, осмисленi дiї почнуться тiльки пiсля того, як будуть встановленi вiдношення пiдпорядкування, а значить форма влади, причому пiдкорення цiй владi, в нашому прикладi, виконроба чи капiтана, буде цiлком добровiльне. Самоорганiзацiя реалiзується значною мiрою в формах структуризацiї i централiзацiї, тобто в формах центральної влади. Виходить, що мiж самоорганiзацiєю i центральною владою немає протирiччя чи протиставлення, бо одно виходить з iншого, чи одно є формою iншого, i те чи iнше може бути бiльш ефективно застосовано в вiдповiдних випадках.
  
   Якщо розглянути бiльш раннi форми панування, скажiмо, рабство, яке на Русi мало назву, холопство, то виявляється, що в бiльшостi випадкiв воно носило добровiльний характер, тобто було якраз спонтанною формою органiзацiї, чи самоорганiзацiї, що забезпечувала оптимальний рiвень виживання членiв суспiльства. До холопства змушувало життя, неспроможнiсть самостiйного виживання. Це є прояв бiльш загального явища - симбiозу, який полягає в виникненнi взаємозалежностi, в нашому випадку - господаря i раба чи холопа. Холоп отримує харчування, захист i притулок, а господар - виконання певних робiт. Раб знiмає з себе необхiднiсть вирiшувати безлiч проблем i самостiйно приймати вiдповiдальнi рiшення, а господар має "тупу" робочу силу, що надає йому можливiсть працювати на бiльш високому рiвнi органiзацiї. Те ж саме вiдноситься до взаємозалежностi робiтника i капiталiста. Наявнiсть взаємозалежностi свiдчить про дiю якраз механiзму самоорганiзацiї в формi кооперацiї - для капiталiста iснує потреба в робiтниках, а робiтникам - в роботодавцях. Це й є процес створення "спонтанного порядку" чи самоорганiзацiя. Бiльше того, цей процес не вступає в протирiччя з цитованою формулою Кропоткiна про примат добровiльного виконання робiт, що покладаються на людину. Так звана "свобода" потрiбна далеко не всiм. Бiльшiсть людей має досить низький рiвень автомотивацiї i самостiйностi, тобто переважає схильнiсть до пiдпорядкування (про це свiдчать психологiчнi дослiдження, наприклад, С. Мiлґрема). Бiльше того, в умовах свободи таки люди просто не виживуть, вони усiма силами намагатимуться прихилитись пiд чию-небудь руку. Пасивнiсть бiльш поширена нiж iнiцiатива i активнiсть. "Робота не вовк, в лiс не втече", "Вiд роботи конi дохнуть", "Солдат спить, служба йде" - такi та аналогiчнi приказки досить популярнi в народi, на вiдмiну вiд таких, що присвяченi iнiцiативi та працьовитостi. Люди з легкiстю схиляються до паразитизму, якщо виникає така можливiсть, до розваг i неробства, особливо, якщо вони з дитинства росли в повному матерiальному достатку i не привчались до працi. Тобто, той негатив, що ми маємо в соцiумi, пов'язаний з природними властивостями самої людини i це є данiсть, яку треба вiдповiдно сприймати. Позитивним моментом є те, що людина може формуватися в цiлком визначеному напрямку завдяки вiдповiдному вихованню.
  
   Значить мова не може йти про повну анархiю, тобто безвладдя. Iнша рiч, що можна ставити питання, по-перше про спiввiдношення самоорганiзацiї в формi безвладдя i самоорганiзацiї в формi влади. По сутi, мова йде про спiввiдношення бездержавностi i державностi в рамках соцiального утворення. По-друге, ми можемо говорити про спiввiдношення влади в якостi апарату насильства i влади в якостi органiзатора. В такiй конотацiї ми можемо позбавитись усього того негативу, який пов'язаний з поняттям, держава, особливо в його марксистсько-анархiстському розумiннi, i розглядати державу як елемент, що виконує цiлком певнi функцiї в соцiальнiй системi. Цi функцiї можуть бути пов'язанi, як з "легiтимним насильством" (по формулi М. Вебера), так i з органiзацiєю (управлiнням, регулюванням). В цьому варiантi дiйсно можливе повне зникнення насильницької складової державної влади при умовi збереження органiзацiйної. Напевно, це цiлком задовольнило б марксистiв i деякою мiрою навiть анархiстiв.
   Щоб розiбратися з першим питанням, розглянемо простий приклад - бригади будiвельникiв, що будують будинок. Хай в одному варiантi це буде зiбрання вузьких спецiалiстiв, кожен з яких знає тiльки свою справу i не цiкавиться усiм iншим. В iншому варiантi це буде добре згуртований колектив унiверсалiв, кожен з яких має достатнє уявлення про всi роботи. В першому варiантi вирiшальною стане роль виконроба, який буде доводити кожне конкретне завдання до кожного робiтника. В другому варiантi роль виконроба буде мiнiмальна - хлопцi самi в усьому розберуться. Бiльше того, в останньому випадку колектив може знайти суттєво кращi i рацiональнi форми органiзацiї працi, якi пiдкаже їм життя, i значно збiльшити швидкiсть i ефективнiсть виконання робiт. Перший варiант являє собою аналог атомiзованого суспiльства, де все вiдбувається за посередництвом бюрократичного апарату, а другий - варiант самоорганiзованого суспiльства, яке може обходитись без центральної влади. Вони вiдрiзняються рiвнем соцiалiзацiї - єдностi, кооперацiї, згуртованостi, iнформованостi на всiх рiвнях. Зростання рiвня соцiалiзацiї приводить до пониження ролi центральної влади, до зростання ролi вiльної самоорганiзацiї i розширення сфери її ефективної дiї. Низький рiвень соцiалiзацiї веде до посилення ролi центральної влади, розростання владного апарату i збiльшення вертикальної стратифiкацiї. Центральна влада стає функцiонально необхiдним елементом соцiальної структури. Таким чином, можна сказати, що самоорганiзацiя може iснувати в формi центральної влади i пiдпорядкування, або в формi вiльної самоорганiзацiї, без наявностi пiдпорядкування. Звичайно, в життi ми маємо певну комбiнацiю обох форм, з переважанням тої чи iншої, в залежностi вiд рiвня i форм соцiалiзацiї, тобто типiв зв'язкiв i вiдношень. Дуже високий рiвень соцiалiзацiї дає можливiсть створювати цiлком стiйкi структури взагалi без складової центральної влади чи керiвного центру. В наш час, коли Iнтернет дає можливiсть утворювати зв'язки, необмеженi по вiдстанi i швидкостi, виникають безлiдернi рухи, навiть безлiдернi повстання, що являють собою чистi продукти вiльної самоорганiзацiї. Принципова рiзниця мiж вiльною самоорганiзацiєю i центральною владою полягає в тому, що перша функцiонує по принципу соцiальної мережi, а друга по принципу iєрархiчного дерева. Кiлькiсть зв'язкiв в мережi нелiнiйно пов'язана з числом елементiв мережi (приблизно пропорцiйно квадрату числа елементiв), вона має можливiсть працювати як колективний iнтелект, на вiдмiну вiд iєрархiчної структури, де суттєвою є роль лiдера. Мережа безперервно трансформується i адаптується на вiдмiну вiд влади, що жорстко закрiплена певним актом. Фактично мережева соцiальна структура поводить себе як певний живий соцiальний органiзм, який набуває якiсно нових властивостей, порiвняно с властивостями складових частин. На даний час ми ще дуже мало знаємо про потенцiальнi можливостi мережевих структур, бо Iнтернет з'явився буквально вчора, але ясно, що ця якiсно нова технологiя приведе до якiсних змiн в соцiальнiй органiзацiї. Традицiйна держава перестане iснувати.
   Iснує певна специфiка функцiонування самоорганiзацiї i центральної влади. Дiйсно, самоорганiзацiя ефективно працює в ринковому механiзмi, де централiзована система управлiння безсила, в той же час централiзоване управлiння абсолютно необхiдне при керiвництвi бойовими дiями, або при будiвництвi досить складної споруди, i будь-яка "самодiяльнiсть" там може бути недоречною. Специфiка цих двох явищ полягає в наявностi фактора свободи, або свободи волi, який є властивий кожнiй людини i може проявляти себе нестандартно i непередбачувано. Вiн вносить в соцiальну систему те, що має назву, хаос. Можуть iснувати системи, де хаос мiнiмальний - в'язниця, казарма, тоталiтарна держава, або де вiн дуже великий - атомiзоване суспiльство пiсля руйнацiї держави, панiчний стан суспiльства в ситуацiї повної невизначеностi. Самоорганiзацiя може працювати з хаосом, а централiзоване управлiння iгнорує хаос, бо реалiзує певний алгоритм, тобто послiдовнiсть цiлком визначених процедур.
  
   Я наведу показовий приклад, що стосується функцiонування планової економiки радянських часiв. Робiтник, що працював на пiдприємствi певного мiнiстерства, потенцiальний споживач певного продукту, який вироблявся на пiдприємствi iншого мiнiстерства, на початку кожного року подавав заявку на потребу в даному продуктi на наступний рiк. Заявки з усiх пiдприємств стiкалися в "рiдне" мiнiстерство, складалася спiльна заявка i направлялась в те мiнiстерство, на пiдприємствi якого виготовлявся даний продукт. Таким чином збиралися заявки з усього Союзу пiсля чого складався план випуску продукту на наступний рiк, знову ж таки, з урахуванням необхiдних поставок з iнших мiнiстерств. Дуже часто пiдприємство було не в змозi задовольнити усi заявки, виникав дефiцит. Щоб уникнути дефiциту заявки складалися "з запасом". Якщо продукт застарiвав i появлялися бiльш досконалi аналоги, то споживач продовжував отримувати застарiлий продукт, який iшов на склад, а усе нове було в стадiї хронiчного дефiциту. Дефiцит в однiй ланцi породжував ланцюгову реакцiю наслiдкiв, вся система ставала пов'язана зобов'язаннями, якi не реально було виконати. Були можливi тiльки два виходи з ситуацiї, що склалася - зменшити темпи розвитку i приректи себе на невiдворотне технологiчне вiдставання, чи перейти на систему прямих зв'язкiв, тобто поринути в ту саму стихiю ринку, якої всiма силами намагалась уникнути планова економiка. (Показовий приклад - в такiй передовiй i динамiчнiй галузi як телебачення, телевiзори КВН-49 незмiнно випускалися на протязi 18 рокiв. Тiльки соцiалiзм здатен на такi досягнення! В тi часи, коли на Заходi почали випускати потужнi мiкропроцесори, вiдставання стало вже безнадiйно великим). З точки зору теорiї управлiння планова економiка має дуже велику часову сталу зворотного зв'язку, виникає фазовий зсув мiж попитом i пропозицiєю, що приводить до вiдповiдного дисбалансу i неузгодженостi. При достатньо високих темпах розвитку планова система принципово втрачає можливiсть управляти, хоч можливiсть безкризового управлiння розглядалося в якостi основної переваги, порiвняно з стихiєю вiльного ринку.
   Насправдi, кризи перевиробництва, характернi для раннiх стадiй капiталiзму, були наслiдком як малого досвiду, так i вiдсутнiстю вiдповiдних iнформацiйних систем. В наш час пiдприємство може отримувати в реальному часi данi стосовно попиту на той чи iнших продукт i з високою точнiстю планувати стратегiю випуску товарiв. Ринкова стихiя перетворюється в реально планову економiку, але вже на зовсiм iнших засадах - на засадах вiльної самоорганiзацiї. Рiзницю в дiях планової централiзованої економiки i вiльного ринку може оцiнити кожен, хто пам'ятає понурий вигляд порожнiх полиць в магазинах радянських часiв.
  
   Головна перевага i головна якiсть вiльної самоорганiзацiї полягає в тому, що вона упорядковує хаос. Зiбрання вiльних людей перетворюється на громаду - одна частина вирощує зерно, друга - чумакує, а третя - торгує. I все тримається на чесному словi. В разi необхiдностi з'являються ремiсники й козаки. Виникають бiльшi структурнi об'єднання, процес iде знизу, шляхом узгодження функцiй i структури, при цьому вiдбувається упорядкування i приборкання внутрiшнього хаосу. Це приборкання йде без обмеження особистих свобод, без застосування примусу, а виключно за рахунок узгодження iнтересiв окремих членiв громади. В принципi, аналогiчний, на перший погляд, результат можна отримати за допомогою владних iнструментiв, шляхом силового приборкання хаосу (комiсаром з маузером). В чому буде полягати рiзниця?
   Хаос являється джерелом рiзноманiття. Коли ситуацiя дає вигоду, вона фiксується, а коли нi - iгнорується. Таким чином вiдбувається натуральний вiдбiр елементiв, що вiдповiдають потрiбнiй тенденцiї. Це є стандартний, безперервний в часi (це суттєво) процес еволюцiйного розвитку в варiантi упорядкування хаосу. Саме в цьому полягає суть механiзму "невидимої руки" Адама Смiта. В будь-якiй системi хаос породжує рiзноманiття форм вiдношень, а спрямована активнiсть елементiв системи реалiзує вiдбiр вигiдних ситуацiй. В цьому полягає творчий потенцiал хаосу, який iснує одночасно з його руйнiвним потенцiалом. Повне упорядкування хаосу вбиває його не тiльки руйнiвнi, але й творчi можливостi, бо вбиває свободу. Повна свобода руйнує органiзацiю. Iснує оптимальний баланс хаосу i органiзацiї, що дає максимальнi можливостi розвитку при iснуючому рiвнi соцiалiзацiї суспiльства. Дуже великий хаос руйнує суспiльну органiзацiю, але в той же час надає можливiсть вирватися з "колiї" соцiального розвитку, i напевно без хаосу такий процес є неможливий.
   Для формування суспiльної тенденцiї розвитку потрiбнi три складовi - менталiтет вiдповiдної спрямованостi, а також достатньо високi - рiвень мотивацiї активностi i рiвень iндивiдуальної свободи, як фактор, що створює хаос. I якщо в суспiльствi формується така тенденцiя, то протистояти їй практично неможливо. Ця велика сила полягає в єдностi. Ранiше говорили про шлях, що його вибирає доля, про приреченiсть до цього шляху. ("Доля веде тих, хто згодився з нею, а хто не погодився - тягне"). Неможливо зупинити суспiльнi рухи, що заполонили голови бiльшостi, як неможливо пливти проти швидкої течiї. Можна також створити єднiсть засобами пропаганди, але якщо вона заснована на брехнi i манiпуляцiях, то її ефект швидко згасає, як показує досвiд корпоративних держав минулого столiття. На брехнi далеко не поїдеш, це давня iстина. Не допомогла навiть "залiзна завiса" - правда просочилась через неї i наче кислота роз'їла "комунiстичну" мораль.
   Успiшне функцiонування вiльної самоорганiзацiї, а також форми, в яких вона себе проявляє, залежать вiд рiвня соцiалiзацiї i форм зв'язкiв мiж людьми i елементами соцiальної структури. Але в неї є один недолiк, що не позволяє їй стати унiверсальним механiзмом творення соцiуму - вона не здатна формувати структури, що функцiонують по чiткому алгоритму. Вона не створить казарму, будинок постарiлих, дитячий будинок, в'язницю чи "табель про ранги", яка дiлить бюрократiю на 14 категорiй в залежностi вiд рiвня їх повноважень i функцiй. Тут в роботу включається рацiональний розум, що будує певну органiзацiю, де немає мiсця хаосу, опираючись на досвiд, накопичений iсторiєю, подiбно тому, як будiвник будує будинок, опираючись на технологiї, що склались еволюцiйним шляхом. (На жаль, на сьогоднiшнiй день можемо констатувати, що вершиною досягнень рацiонального розуму є таки та ж сама бюрократична структура управлiння). Така структура не може виникнути з хаосу, подiбно тому, як з хаотичних комбiнацiй знакiв не вийде вiрш. (Хоча насправдi i процес вiльної самоорганiзацiї через хаос стає ефективним лише завдяки наявностi алгоритмiв вiдбору). Вiльне суспiльство, що розвивається без примусу i насильства само вибирає оптимальний шлях самоорганiзацiї - вiльної, там де вона добре працює, або ж владної, де без неї не можна обiйтись. Зрiлiсть суспiльства проявляє себе в переважаннi форм вiльної самоорганiзацiї, але воно повинно чiтко уявляти собi небезпеки, якi можуть виникати при формуваннi державностi, перш за все, з боку самостiйної корпорацiї - бюрократичної машини.
   Коли вiльна самоорганiзацiя недостатньо зрiла, чи суспiльство недостатньо досвiдчене, бiльш органiзована державна бюрократична машина методично розростається i розповсюджує свiй вплив з усiма наслiдками, про яки йшлося вище. На жаль, цей процес не знає виняткiв, можна говорити лише про мiру бюрократизацiї суспiльства, але нiколи - про її вiдсутнiсть. Це схоже на приреченiсть. Чи можна уникнути негативних аспектiв державностi, пов'язаних з необхiдною наявнiстю бюрократiї? Знову ж таки iсторiя показує нам еволюцiю форм державностi - вiд держави - чистого апарату насильства, через державу де функцiя насильства поєднувалась з функцiєю захисту i органiзацiї, потiм з виникненням форм взаємозалежностi, нарештi, з виникненням i розвитком державної бюрократичної машини. Ще сто рокiв тому соцiологи прославляли цю машину i розглядали її в якостi "стовпової дороги" розвитку людства. Зараз ясно, що це, м'яко кажучи, не зовсiм так. Осмислення людством цього факту формує вiдповiдне вiдношення i вiдповiдну тенденцiю розвитку, бо розвиток завжди починається в головах. На мою думку подiбно тому, як людство навчилось приборкувати епiдемiї засобами профiлактики i санiтарно-епiдемiологiчних засобiв, базуючись на точних знаннях про природу цих явищ, аналогiчно можуть бути подоланi явища корупцiї i розповзання бюрократiї, також методами вiдповiдної санiтарiї i на базi точних знань.
   Чому виникає порiвняння корупцiї i епiдемiї? Справа в тому, що в обох випадках мова йде про органiзм (суспiльний i людини) i про вiдповiдну хворобу, бо корупцiя - це дiйсно хвороба соцiального органiзму, яка розповсюджується i нищить його. В варiантi розповсюдження хвороби iснує порогове значення концентрацiї захворювань, вище якого починається якiсно нове явище - епiдемiя. Цiлком аналогiчнi явища спостерiгаються в суспiльствi, де наприклад, при перевищеннi концентрацiєю злодiїв певної величини соцiум переходить в дещо iншу форму - всi починають купувати замки, але це не допомагає - число злодiїв зростає катастрофiчно. Тодi суспiльство змушене застосовувати радикальнi лiки - прилюднi екзекуцiї з вiдтинанням рук i пiдвiшуванням за ребро. Але коли в суспiльствi крадуть усi на протязi кiлькох поколiнь, формується ментальнiсть крадiя, яку вже не можна вилiкувати демонстрацiєю екзекуцiї. Те ж саме стосується i корупцiї. Формується ментальнiсть народу, яка створює "колiю" iсторичного розвитку, хвороба переходить в хронiчну форму. Якщо в суспiльствi вже не вистачає здорових сил, то в таких випадкам допомагають тiльки дуже радикальнi засоби чи зовнiшнє управлiння. Можливий також шлях змiни кiлькох поколiнь при наявностi вiдповiдної системи виховання дiтей. На мiй погляд, якраз система виховання, (а не освiти) нової людини є абсолютно необхiдною, а може й найважливiшою складовою засобiв, необхiдних для творення нової держави. Бо якраз вона може вплинути на ту слабку ланку, вiд якої залежить очищення державного апарату - ментальнiсть.
   Всi переваги вiльної самоорганiзацiї, про якi йшла мова, не можуть компенсувати одну її ваду - вона не створює сильної держави. Слово, сильної, по вiдношенню до держави, з моменту її виникнення i до наших часiв, означало одне - ефективне виконання головної державної функцiї - ведення вiйни. Ця iррацiональна агресивнiсть держави, намагання захопити i розтоптати сусiда при найменших проявах слабкостi, пов'язана з дикою, звiриною iррацiональною природою людини, яка здатна просипатися i якiй не можуть протистояти нерозвинена культурна оболонка i недостатньо розвиненi соцiальнi структури. Ця дика природа, користуючись правом сили, (застарiлий термiн, бо застосування сили є протиправне) формує вiдповiдну спрямованiсть розвитку соцiального утворення - держави. Всi засоби посилення держави, всi форми залежностi i панування, i всi процеси державотворення (централiзацiя влади, формування податкової системи, освiти, церкви, охорони здоров'я i системи соцiального захисту, науки, iдеологiї, пропаганди, нацiоналiзму, потужної бюрократичної системи) все було спрямоване на вiйну. Величезнi ресурси матерiальнi, людськi, природнi, все це витрачалось в безперервних битвах, що велися з однiєю метою - загарбати ще бiльше. Виникає питання - чи знаходиться ця спрямованiсть держави в гармонiї з прагненнями бiльшостi суспiльства?
   На перший погляд здається, що це так. Людство продовжує прославляти великих завойовникiв i полководцiв, а народи Росiї вiдчули велике пiднесення пiсля захоплення Криму i агресiї на Донбасi. М. Кревельд в вище цитованiй роботi пише прямо: "держави можуть досягнути сильного емоцiйного вiдгуку з боку народу тiльки тодi, коли вони готуються до вiйни, або в ходi її. В протилежному випадку, якщо з якоїсь причини вони будуть змушенi припинити цю дiяльнiсть, люди перестануть бачити сенс в збереженнi бiльшої лояльностi до держави, нiж, наприклад, до General Motors чи IBM. Це рiвнозначно тому, що значна частина резону iснування держави буде втрачена". Цей пiдхiд базується на впевненостi (чи припущеннi), що мiлiтарна складова держави продовжує бути головною не тiльки в головах керiвникiв держави, але й у ментальностi народу, грубо говорячи, держава - це вiйна, а вiйна - це держава. Разом з тим, колосальнi втрати, що їх понесли народи в результатi воєн XX столiття, а також не менш колосальнi витрати понесенi завдяки необхiдностi пiдтримання оборонного паритету вiйськових блокiв i, нарештi, реальна загроза повного знищення людства з повною очевиднiстю демонструють небезпеку i згубнiсть подальшого пiдтримання мiлiарної спрямованостi держав, необхiднiсть створення мiжнародних механiзмiв приборкання мiлiтаризму i формування вiдповiдної свiдомостi свiтової спiльноти.
   Фактично на даний момент можна стверджувати, що держави втратили можливiсть ведення великих вiйн без можливостi уникнення неприйнятних втрат для держави-агресора. (Вiйськовi конфлiкти набувають характеру так званої, гiбридної вiйни). Тобто головна функцiя держави занепадає. Соцiальна функцiя держави (побудова держави загального добробуту), як показав досвiд останнього пiвстолiття, також не дала бажаного ефекту, а може навiть завдала шкоди суспiльству. Ми бачимо, як бiльшiсть функцiй, що перебрала на себе держава, знову повертаються назад до суспiльства - освiта, охорона здоров'я, наука, технологiя, пенсiйне забезпечення, охорона життя i власностi громадян, навiть суди - все це стає бiльш ефективним, коли перебуває в руках суспiльства. Структура мiжнародних вiдносин формується таким чином, що держава поступово стає елементом системи мiжнародних угод, що мають прiоритет по вiдношенню до внутрiшнього законодавства, вiдбувається втрата суверенiтету держави внаслiдок необхiдностi включатись в мiжнародну систему вiдносин, причому держава не може уникнути цього процесу, не перетворившись в автаркiю. Ми бачимо, як на наших очах держава втрачає свої позицiї на всiх фронтах.
   Чи процес "розмивання" держави є позитивний? I що являтиме собою той залишок держави, якщо вiн взагалi збережеться? Перш за все, цей процес об'єктивний, тобто вiдповiдає сучасним реалiям. Спроби повернутися на столiття назад можуть закiнчитися трагiчно для народу держави. По-друге, держава повинна взяти на себе тi функцiї, якi не може взяти на себе суспiльство. (Саме цiй, може найважливiшiй функцiї держави присвячений епiграф, взятий з А. Смiта). А обсяг цих функцiй залежить вiд рiвня самоорганiзацiї суспiльства, тобто його громадянської зрiлостi. Може в далекiй перспективi ми матимемо зовсiм малий державний апарат, а всiм iншим займатимуться суспiльнi iнститути, але держава не зникне. Iснує рiвень "великої системи", який не може осягнути суспiльство, бо мова йде про узгодження дiяльностi великих суспiльних груп, регiонiв, iноземних держав i формування вiдповiдних стратегiй на досить вiддалене майбутнє. Мова йде про внутрiшню i зовнiшню полiтику, яка стане основною функцiєю держави. На цьому шляху може бути досягнуто вiддiлення держави вiд усiх функцiй перерозподiлу фiнансiв i адмiнiстрування, що приведе до лiквiдацiї умов для виникнення корумпованої бюрократичної верхiвки, вiддаленої вiд народу. Втiм, це ще досить далеке майбутнє.
   Одна моя знайома дiвчинка мрiяла бути психологом. А пiсля закiнчення школи поступила вчитися на податкiвця. Чи ця професiя стала новою мрiєю її життя? Сумнiваюсь. Чи стане "другом людини" нахабний i позбавлений совiстi банкiр-лихвар, що наживається на людських нещастях? Також сумнiваюсь. Чи стане бiзнесмен вкладати грошi в будiвництво, наприклад, мiської каналiзацiї? Сумнiваюсь ще бiльше. В усiх цих випадках працює природа людини, яка хоче швидкого збагачення, i головне, що вона не знає межi збагачення, почавши збагачуватись вона не може зупинитись. I цi речi - в природi людини. Хто може привести до узгодження природу людини з iнтересами суспiльства? Таких сил двi - суспiльна мораль i влада, втiлена в державi. Держава може законодавчо обмежити до розумного рiвня вiдсотки по кредиту, може приборкати монополiста, може вкладати грошi в комунальну сферу, в iнновацiйнi i довгостроковi проекти, в фундаментальну науку, в нацiональну культуру, що не приносить прибутку, але необхiдна для пiдтримання нацiонального духу i т. i. Високий рiвень самоорганiзацiї суспiльства благотворно впливає на структуру, функцiї i методи роботи держави. Наведу один дуже суттєвий приклад з царини економiки.
   Традицiйно вважалось, що державне пiдприємство менш ефективне нiж приватне. В нашi часи еволюцiя державних пiдприємств в розвинених країнах привела до того, що форми органiзацiї державних i приватних пiдприємств стали iдентичними, бо була вирiшена основна проблема - функцiя управлiння була вiддiлена вiд власностi. Державнi пiдприємства, як i приватнi, випускають акцiї на фондових бiржах з метою фiнансування бiзнесу, а також для можливостi контролю якостi менеджменту; для них iснують законодавчi обмеження стосовно отримання державних субсидiй, щоб уникнути корупцiйного протекцiонiзму, вони так само мають можливiсть стимулювати персонал i набирати висококвалiфiкованих спецiалiстiв. Держава стає акцiонером приватних компанiй, особливо це характерно для держав перехiдної економiки (наприклад, в Польщi таких пiдприємств 58%, в Нiмеччинi - 54%, в лiберальнiй Великобританiї - 18%). Держава має можливiсть пiдтримати компанiї, якi виробляють суспiльно значимi товари, або працюють на перспективу. Вона балансує i приборкує ринкову стихiю, що працює на "коротких" грошах, фiнансових "бульбашках" i спекуляцiях. Одним словом, створюючи, або стимулюючи пiдприємства держава реалiзує економiчну полiтику, з урахуванням рацiонального використання ресурсiв, рiвня зайнятостi i професiйної структури населення, структури освiти, державної спецiалiзацiї i домiнування в певних секторах економiки, участi в фондах соцiальної пiдтримки населення. (Один iз методiв приватизацiї, що застосовувався в прибалтiйських пострадянських державах, полягав у тому, що на перших порах, поки пiдприємство не "стане на ноги", держава стає мажоритарним акцiонером i контролює дiяльнiсть нового пiдприємства, щоб виключити можливiсть використання грабiжницьких схем збагачення окремих людей. На другому етапi держава продає свiй пакет акцiй на вiдкритих аукцiонах). Аналогiчнi приклади можна привести стосовно науки i культури. Зараз вважається загальноприйнятим, що серйозне реформування держави може реалiзувати тiльки "тверда державна рука". Проблема полягає тiльки в тому, що ця "рука" має бути чиста i розумна, а це вже є суспiльна проблема, пов'язана з рiвнем зрiлостi суспiльства. Досвiд України (i не тiльки) свiдчить про те, що державнi пiдприємства можуть бути розсадниками корупцiї i засобом грабунку держави. Але дозрiвання суспiльства i перетворення держави в позитивну, необхiдну i конструктивну силу можливо лише в тандемi - суспiльство-держава.
   В країнах з глибокими традицiями пiдприємництва i самоорганiзацiї, в першу чергу в США, приватна iнiцiатива домiнує практично в усiх сферах, причому проривнi, визначальнi iдеї в сферi високих технологiй, виникали i доводились до рiвня масового продукту без найменшого втручання держави. Характерно, що цi новiтнi розробки не мали мiлiтарної спрямованостi, весь мiлiтаризм походить вiд держави. Iнший, як на мене - вражаючий приклад самоорганiзацiї, що йде знизу - кооперативна корпорацiя "Мондрагон", що виникла якраз в середовищi волелюбних баскiв. Вона забезпечує роботою близько 100 тисяч робiтникiв на 256 пiдприємствах, причому всi робiтники є власниками пiдприємств. Гуманiстичнi принципи, покладенi в основу функцiонування кооперативiв (солiдарнiсть, спiвучасть, соцiальна вiдповiдальнiсть, справедливiсть в розподiлi прибуткiв, дружнiй характер виробничих вiдносин, iнновацiйна активнiсть) сприяють привабливостi i розширенню корпорацiї. Фактично ми маємо працюючу альтернативу класичному капiталiстичному способу виробництва, позбавлену таких його вад, як орiєнтацiя на прибуток за будь-яку цiну, прагнення до нiчим не обмеженого збагачення, виснажлива конкуренцiя, протистояння робiтника i власника, iгнорування соцiальних, екологiчних i полiтичних наслiдкiв своєї дiяльностi.
  

Роздiл 3.7. Українська державнiсть.

  
   Минули тi днi, коли держава, як в епоху тотальних вiйн,
   могла пред'являти себе в якостi земного божества.
   Мартiн ван Кревельд.
  
   Розглядати питання сучасної державностi України можна i потрiбно лише враховуючи якомога ширший мiжнародний контекст i iснуючi тенденцiї розвитку. Причина цього дуже проста - ми вiдстаємо, а тому маємо можливiсть йти вже протоптаною iншими дорогою, обходячи ями i пастки. На вiдмiну вiд першопроходцiв, ми на прикладах передових країн можемо бачити можливi варiанти майбутнього. Бiльше того, знаючи тенденцiї розвитку, i без жалю розлучаючись з сьогоденням, ми вiдразу можемо прямувати з упередженням, на перспективу, яка ще не досягнута на Заходi.
   Загальний висновок, що характеризує сучасну стадiю державностi в розвинених країнах (стадiю нацiональної держави) можна визначити, по-перше, як криза нацiональної держави, а по-друге, як криза традицiйної бюрократичної держави (про це йшлося в кiнцi попереднього роздiлу). Трiумф нацiональної держави, який був досягнутий в XX столiттi, проявив себе по-перше, в феноменi небаченого ранiше монстра - тоталiтарної держави-корпорацiї, а по-друге, напевно, як наслiдок з першого - в двох свiтових вiйнах, так само небаченого масштабу (досить сказати, що на протязi шести рокiв Другої свiтової вiйни гинуло в середньому по 30 тисяч чоловiк за день). Ясно, що цi вiйни були не проявом волi народу, а власне проявом волi держави (її корпоративної верхiвки), що начебто дiяла в iнтересах народу. Таким чином, держава перестала виконувати свою найважливiшу функцiю - фiзичного захисту своїх громадян.
   В повоєннi роки передовi держави заходу "повернулись обличчям до народу", при цьому не забуваючи про себе - почалося знову ж таки безпрецедентне в iсторiї зростання рiвня соцiального захисту, яке супроводжувалось масштабною нацiоналiзацiєю пiдприємств i вiдповiдно - безпрецедентним зростанням рiвня податкiв i кiлькостi державних службовцiв. В кiнцi 70-х рокiв, коли стало очевидно, що держава не в змозi забезпечити виконання взятих на себе зобов'язань, почався зворотний процес (скорочення програм надання безкоштовних послуг, допомоги бiдним, субсидiй, безкоштовного житла, перехiд на приватнi пенсiйнi фонди, зниження або повна лiквiдацiя дотацiй державним пiдприємствам, замiна прямих трансфертних виплат податковими пiльгами i т.п.). Така жорстка полiтика, започаткована в Європi М. Тетчер, розповсюдилась i набула розмаху вже в серединi 80-х рокiв. Тодi ж почався зворотний процес приватизацiї державних пiдприємств. До 2000 року вiдбулося повне повернення економiчної полiтики передових держав "на круги своя" - тобто, до невтручання держави в економiку. Таким чином, держава в основному зняла з себе функцiї економiчного регулятора, бо була неспроможна їх виконати.
   Наступний фактор - мiжнародна полiтика, кордони, митний контроль, протекцiонiзм, як форма пiдтримки нацiонального виробника. Виявилося, що вiдсутнiсть митних кордонiв i вiльне пiдприємництво є бiльш ефективним нiж варiант державного протекцiонiзму. Економiчний успiх держави став пропорцiйним iнтенсивностi iмпортно-експортного обiгу. Держанi кордони, що начебто захищають державний суверенiтет, одночасно є перешкодою розвитку економiки держави. I вони лiквiдуються один за одним, причому не тiльки в Європi, а як свiтова тенденцiя глобалiзацiї (асоцiацiї вiльної торгiвлi i митно-економiчнi зони - Латиноамериканська, 1960 р., Центральної Африки, 1966 р., Країн Пiвденно-схiдної Азiї, 1967 р., Андський спiльний ринок, 1969 р. i т. д., аж до горезвiсного Митного союзу пiд проводом Росiї). Характерно, що мiжнароднi асоцiацiї створюються абсолютно добровiльно, бо вони вигiднi для країн-членiв. (Винятком є хiба що варiант України i Митного союзу, але це питання окреме). Таким чином, держави втрачають суверенiтет над власними кордонами.
   Далi, колективнi мiждержавнi рiшення, або навiть рiшення окремих мiжнародних органiзацiй, мають прiоритет перед державним законодавством, бiльше того, не iснує санкцiй, спрямованих на дотримання цих рiшень з боку держави i треба сказати, що випадки недотримання цих рiшень являють собою унiкальнi явища i мають вкрай негативнi наслiдки для держав. (Ми маємо класичний приклад недотримання мiжнародного стандарту ширини залiзничної колiї в Росiйськiй iмперiї, i вiдомо, що з того вийшло. Уявiть собi, що держави почали би вводити власнi стандарти на системи зв'язку, службу часу, телебачення, комп'ютернi технологiї, повiтряний транспорт, космос, енергетику нарештi, на болти i гайки - усi країни опинились би в економiчнiй iзоляцiї i перейшли б на режим натурального господарства. Мабуть останнiй прецедент - три системи кольорового телебачення, поширенi у свiтi. В полiтичнiй сферi був випадок, коли Сталiн вiдiзвав своїх делегатiв з засiдання ради безпеки ООН у червнi 1950 року, про що потiм дуже жалкував. Бiльше подiбного експерименту не дозволяла собi жодна держава. Зараз ми стали свiдками рiшень росiйської верхiвки, що входять в протирiччя з мiжнародними стандартами i угодами. Маємо нагоду побачити чим це обернеться для Росiї). Отже, держави втрачають значну частину свого суверенiтету над власним законодавством i ця тенденцiя наростає, бо є частиною загальної тенденцiї глобалiзацiї.
   Зменшення ролi держави i пряма передача своїх функцiй у приватний сектор (або ж в мережу) - тенденцiя, що тiльки набирає силу. Служби кадастру землi i нерухомого майна, суд i служба виконання судових рiшень, лiкарнi, школи, вищi учбовi заклади, комунальнi служби, пошта, соцiальне страхування, ЗМI, полiцiя - перестають бути частиною держави, власне тому, що держава не здатна виконувати цi функцiї досить ефективно i не дуже дорого. Ми змушенi констатувати в цiлому - подiбно до того, як два столiття тому європейськi монархи один за одним почали втрачати властиву їм сакральнiсть, а слiдом за нею i владу, так само на очах зникає, вже не говорячи про сакральнiсть - проста повага до держави, як форми органiзацiї суспiльства. Цей процес зневаги до держави, що був започаткований на Заходi в серединi 60 рокiв минулого столiття вибухом молодiжних рухiв, не припиняється до сьогодення i набуває рацiоналiзованих форм. Держава невпинно звужує сферу соцiального захисту своїх громадян i сферу соцiальних послуг, а суспiльство невпинно втрачає довiру до держави, як до захисника своїх iнтересiв i сподiвань. Так само невпинно зростає впевненiсть, що суспiльство само в змозi вирiшити бiльшiсть своїх проблем на шляху звуження функцiй держави i розширення функцiй самоврядування i приватної iнiцiативи.
   Iснує також ряд, так би мовити, "антидержавних" тенденцiй розвитку, пов'язаних з хвилею поширення новiтнiх iнформацiйних технологiй, якi без сумнiву змiнять свiт вже в найближчi десятилiття. Серед них - методи прямої демократiї, якi можуть мобiлiзовувати iнтелект усього суспiльства - вiдкрите обговорення проблем, пошук рiшень i проведення референдумiв в мережi Iнтернет; вiдокремлення вiд держави усiх баз даних, з використанням мережевої технологiї розподiлених баз даних ( Blockchain), i нарештi, замах на "святая-святих" держави - емiсiю грошей, шляхом поступового переходу на "мережевi грошi" (технологiї типу Bitcoin). Де пiсля цього залишиться держава - зараз важко прогнозувати. Але тi переваги, що їх надають iнформацiйнi технологiї, гарантують їх переможний поступ в майбутньому i якщо на їх шляху стане держава, то вони "змиють" i державу, як тiльки вона перестане забезпечувати послуги, без яких людство не зможе обiйтись.
   Тобто в цiлому сучасна держава все бiльше вiдривається вiд суспiльства, а її роль стає все бiльш невизначеною i сумнiвною щодо якостi виконання тих завдань, якi вона сама перед собою поставила. Основна причина цього явища в тому, що свiт став занадто складний, щоб бути в змозi органiзованим i контрольованим централiзованим i до того ж безвiдповiдальним бюрократичним механiзмом. Рiзноманiття суспiльних зв'язкiв i вiдносин не можуть бути оптимально упорядкованi старими примiтивними методами, тобто методами збiльшення бюрократичного апарату, який працює за стандартними алгоритмами (iнструкцiями), бо iнакше працювати не може. Зворотний зв'язок з суспiльства на державний апарат, а звiдти - на алгоритми роботи державних iнституцiй, дiє занадто повiльно, щоб реагувати на виклики нашого динамiчного часу. Невiдворотною стає тенденцiя переходу держав з режиму центральної влади на режим самоврядування, коли громада сама вирiшує усi питання на її рiвнi компетенцiї i має для цього матерiальний ресурс. Структура керiвництва в державi поступово узгоджується зi структурою суспiльства, i верхнi ешелони влади стають вiдповiдальними лише за найбiльш загальнi полiтичнi питання. Основний вклад в цей процес забезпечили новiтнi технологiї, перш за все в засобах зв'язку, якi дають можливiсть будь-якiй людинi повноцiнно включатись в життя громади i впливати на прийняття рiшень, тобто на новому рiвнi реалiзувати переваги прямої демократiї, яка стає важливим трендом в розвинених країнах.
   Постiндустрiальнi тенденцiї, поляризацiя свiту, подiл його на категорiї вiд країн "першого свiту" i аж до четвертого, ведуть до цивiлiзацiйного протистояння, аж до зiткнення цивiлiзацiй, що в нашi часи проявляє себе в явищах зростання мiграцiй, поширення релiгiйного фундаменталiзму, архаїки, тоталiтарних iдеологiй i тероризму. Ефективний спротив цим явищам багатьом європейцям вбачається на шляху змiцнення держави, навiть на шляху створення корпоративної держави, бо на їхню думку, демократiя неспроможна вирiшувати подiбнi проблеми. I дiйсно, ми спостерiгаємо кризу демократiї в Європi i зростання "правих", державницьких тенденцiй. Питання насправдi полягає в наступному - який шлях вирiшення проблем є бiльш ефективний i бiльш прийнятний для суспiльства, особливо з врахуванням бiльш вiддаленої перспективи? Аналогiчна дилема стояла перед європейськими демократiями в 30-тi роки минулого столiття, чому присвячена вище згадувана книга Ф. Гаєка. Тодi перемогла демократiя, яка невдовзi забезпечила процвiтання Європи. Думається, що в будь-якому разi демократiя здатна виробити механiзми вирiшення проблем не менш ефективно, нiж авторитарна держава. Не меншою небезпекою для європейської демократiї є зростаюча європейська бюрократiя. Цю небезпеку повинно цiлком усвiдомити суспiльство i протистояти їй не на шляху створення авторитарної держави, а на шляху бiльшої органiзацiї i соцiалiзацiї суспiльства, на шляху свободи.
   На пострадянському просторi, зокрема, на Українi, склалася дещо iнша, можна сказати, глибоко архаїчна ситуацiя, порiвняно з передовими країнами. З самого початку було ясно, що вiдставання дуже глибоке i багатовимiрне, треба наздоганяти, займатись реальною перебудовою. Досвiд пострадянських країн в черговий раз продемонстрував вирiшальну роль ментальностi в перехiднi перiоди - вона не дає можливостi спричинитися швидким змiнам. Традицiї тоталiтарної державностi i корпоративiзму, а з iншого боку - iнерцiя патерналiзму, а також повага, довiра до "власної", "рiдної" нацiональної держави, що раптом виникла, далися взнаки повною мiрою. В таких умовах "сам бог велiв" створити владну корпорацiю i грабувати власну країну, прикриваючись "проблемами перехiдного перiоду". Згодом це стало причиною виникнення цiлком законної зневаги, i презирства з боку народу до своєї влади. I ця ж зневага проявила себе в сепаратистських настроях, якi були не тiльки на Сходi, але й на Заходi України. Безвiдповiдальнiсть i цинiзм правлячої елiти, яка прийшла до влади прямо по залитому кров'ю Майдану, проявила себе повною мiрою на фонi подiй останнiх двох рокiв, коли критична для країни ситуацiя зовсiм не зменшила апетити владної корпорацiї i не спонукала до крокiв, адекватних моменту. Знову країну рятував сам народ. I це остаточно сформувало вiдповiдне вiдношення народу до влади, яка уособлює в собi нинiшню українську державу.
   Дихотомiя, що ранiше панувала в свiдомостi бiльшостi українцiв по вiдношенню до української державностi, викликала когнiтивний дисонанс - з одного боку маємо незалежну державу, яка має стати на захист наших нацiональних iнтересiв, про яку мрiяли i за яку вiддавали життя поколiння патрiотiв, з iншого - ненажерливе утворення, яке стримує будь-який розвиток i яке не викликає жодних симпатiй. Урок Майдану полягає в тому, що вiн нарештi лiквiдував дихотомiю, чiтко розмежувавши в свiдомостi людей суспiльство i iснуючий державний апарат разом з олiгархатом, як два, в основному, антагонiстичнi соцiальнi органiзми, що мають рiзнi iнтереси. Стала цiлком зрозумiлою ненормальнiсть такого стану, невiдповiднiсть сучасним стандартам i необхiднiсть вiдповiдних змiн. Осмислення суспiльством такого стану речей робить незворотною спрямованiсть суспiльства на змiни i, можливо, стає найголовнiшим позитивним фактором. Спрямованiсть помножена на активнiсть рано чи пiзно почне змiнювати систему в потрiбному напрямку. Питання полягає в швидкостi цих змiн i методi досягнення мети. Тобто маємо два окремих питання - мета i метод.
   Загальна мета, що враховує iснуючi глобальнi тенденцiї розвитку i стан нашого суспiльства - дуже проста, її можна назвати, народовладдя. Народовладдя перекладається на офiцiйну мову як, демократiя, але з iншого боку демократiя - це полiтологiчний термiн, пiд який цiлком можна пiдiгнати бюрократократiю, тобто владу бюрократiї, яка начебто виконує волю бiльшостi народу. Власне таке явище спостерiгається в наш час в Європi, де начебто демократiя i фактичне зменшення ролi нацiональних держав, про що йшлося вище, супроводжується бюрократизацiєю суспiльного життя, збiльшенням обмежень, регламентiв, контролю, юридичних механiзмiв вирiшення питань, замiна самоорганiзацiї бюрократичним адмiнiструванням, яке видає себе за самоорганiзацiю. В цьому вбачається анахронiзм, iнерцiя iсторичного минулого, i Європi знадобляться значнi зусилля в майбутньому, щоб дiйти до реальної демократiї. Україна повинна орiєнтуватись не на Європейськi зразки, а на реальне народовладдя, бо це може надати їй принципову перевагу i iсторичний шанс на цивiлiзацiйне лiдерство. Питання полягає в методi досягнення мети.
   В суспiльствi поширена думка, що систему зламати неможливо, "мафiя безсмертна". I щодо цього iснують досить сильнi аргументи. "Український олiгархат - це корупцiйний союз осiб, якi володiють дискрецiйною владою, (тобто можуть дiяти на власний розсуд - прим. авт.) з особами, котрi промишляють добуванням монопольної корупцiйної ренти в усiх сферах людської дiяльностi, в усiх точках соцiального життя. Вiд служителiв цвинтаря та будинкiв iнвалiдiв до вищих органiв влади. Дискрецiйна влада - можливiсть розподiляти, допускати, дозволяти, позбавляти тощо. Система таких союзiв усiх рiвнiв разом iз клiєнтами втягує в себе мiльйони громадян. Звiсно, ця система iєрархiчна. Найнебезпечнiша верхiвка, що спотворює у власних iнтересах загальнодержавнi фiнансовi потоки. Але у верхiвки сотнi тисяч союзникiв, помiчникiв, клiєнтiв, сильних своєю масовiстю. Вони визначають спосiб життя громадян, створюють соцiальну основу нашої "природної держави" (за Нортом). Нашi формальнi iнститути служать оболонкою неформальних норм i вiдносин, якi забезпечують одержання корупцiйної ренти. Єднiсть дiй олiгархiчного класу на всiх рiвнях забезпечується не тiльки вертикаллю батога i пряника, а й єднiстю цiнностей та iнтересiв". (О.Й. Пасхавер, Море хвилюється. "Дзеркало тижня", N13, 2016). Тобто iснуюча система державної влади пронизує корупцiйними зв'язками наче невидимою павутиною дуже значну частину суспiльства вiд низу до верху i тим самим забезпечує стабiльнiсть держави. Стабiльнiсть i неможливiсть розвитку. Як можливо протистояти мiльйоннiй корпорацiї, що має в своєму розпорядженнi усi силовi структури? Максимально - помiняти верхiвку пiрамiди. Цього нас вчить ще багатовiковий досвiд Китаю.
   В стабiльнiй соцiальнiй системi вiдбувається узгодження органiзацiйного i ментального вимiрiв, коли народ вважає iснуючий порядок речей нормою. На мiй погляд, в Українi ця вiдносна стабiльнiсть i ця "норма" значною мiрою пов'язанi з слабкiстю держави, як це не парадоксально звучить. Ситуацiя нагадує анекдот про мiлiцiонера, який не приходив отримувати зарплатню, - "А я думав, пiстолета видали i крутись як хочеш". Бiльшiсть населення "крутиться як хоче" i завдяки цьому виживає. Слабкiсть держави для нього благо. Держава iснує сама по собi i бiльше опiкується власними проблемами, їй не до втручання в справи всякої там дрiбноти. Але з iншого боку, це робить практично неможливим органiзацiю будь-якої серйозної справи, без вiдповiдних корупцiйних видаткiв.
  
   Можна навести безлiч прикладiв, де держава знiмає монопольну ренту, я наведу лише один. Високе, можна сказати грабiжницьке державне мито на ввезення автомобiлiв з-за кордону, приводить до того, що кожний, хто хоче придбати iноземний автомобiль повинен кiлька рокiв безкоштовно працювати на державу. Але справа не тiльки в цьому. Україна, з її працьовитим i тямущим народом, за умов вiдсутностi грабiжницького мита могла би стати центром реекспорту автомобiлiв на увесь пострадянський простiр, створити безлiч робочих мiсць, де нашi хлопцi могли би перетворювати битий захiдноєвропейський мотлох в "лялю". Реально цю роль взяла на себе маленька Литва, де такою роботою займається маса мiнiпiдприємств, що виросли наче гриби, i це стало одним з джерел добробуту i притоку iноземної валюти в країну. А на Українi монопольна рента окремого виробника стала важливiшою, нiж добробут усього народу. В конкурентних умовах нацiональний виробник був би змушений шукати свою нiшу на ринку, (наприклад, розробивши електромобiль чи мiкромобiль, щодо якого на ЗАЗ-i вже був значний досвiд) i напевно при деякiй пiдтримцi держави вiн змiг би її зайняти. Полiтика держави пригноблює iнiцiативу i творчi можливостi своїх громадян, блокує можливiсть розвитку.
   По вiдношенню до своїх автомобiлiстiв рiдна українська держава застосовує, iнакше не скажеш - бандитськi методи. Наприклад, спочатку дозволяє завозити на Україну автомобiлi з iноземними номерами на деякий термiн, а потiм коли таких автомобiлiв набралося досить багато, наша рiдна постмайданна влада скорочує цей термiн до 5 (!) дiб. Уявiть себе на мiсцi власника автомобiля, що працює на виробництвi i який повинен один раз на 5 дiб виїхати за кордон. (Це нагадує метод Мао-Цзедуна, по вiдрубуванню змiям, що повиповзали, їх собачих голiв). Але це ще не все - внаслiдок такої ситуацiї на митних кордонах країни накопичуються гiгантськi черги i життя людини перетворюється в нескiнченну муку. А елiта з дипломатичними паспортами, зневажливо оглядаючи через темнi вiкна довжелезну чергу плебеїв, насолоджується своїм особливим статусом. Можете собi уявити вiдношення такого "плебея" до "рiдної" держави i владної елiти.
  
   В принципi, при наявностi вiдповiдної волi з боку держави, рух до системи народовладдя можна було би почати в будь-який момент. Це чисто органiзацiйна рiч, яку тим не менше, треба виконувати поступово, щоб ментальнiсть встигала адаптуватися до iнститутiв самоврядування. Проблема в тому, що владна корпорацiя не хоче змiн, i навiть добра воля нацiональної елiти (якби вона була) не спромоглася б зрушити гору з мiсця. Яскравий приклад - реформи Мейдзi в Японiї, якi стали причиною громадянської вiйни. В наших умовах вiдсутностi iмператора, "ждати милостi вiд елiти" нереально. Але ми маємо головне, що необхiдно для початку реформ - народ, який вже трохи навчився жити не покладаючись на державу, усвiдомлення, що так далi жити не можна i вiдсутнiсть будь-якої сакралiзацiї влади - тверезе i рацiональне розумiння того, чим насправдi являється влада.
   Усi великi цивiлiзацiї виникали знизу, як результат накопичення досвiду, активностi i волi багатьох поколiнь людей. Україну, так само як Швейцарiю чи Сполученi Штати, створював сам народ. Те, що створює сам народ має шанс на довге iснування, бо в процесi творення народ змiнює сам себе i це є найголовнiше. Повинна бути вiдповiднiсть i узгодженiсть мiж формами органiзацiї i свiдомiстю людей. Тож нове українське суспiльство повинно створюватися знизу i здається, це єдиний можливий шлях. По мiрi того, як в суспiльствi буде зростати зрiлiсть i єднiсть, буде вiдбуватись розвал централiзованої системи влади, зменшення ролi i функцiй держави, зникнення умов для дiяльностi олiгархiв-монополiстiв, збирачiв корупцiйної ренти.
   Але проблема в тому, що процес становлення народовладдя одночасно являє собою процес утворення нової соцiальної практики, а всяка соцiальна практика тримається на соцiальних iнститутах, тобто правилах, за якими живе суспiльство. На даний момент у нас практично вiдсутнi iнститути народовладдя, i якби воно було формально встановлено, то не змогло би працювати. Все залишилось би на паперi, а життя повернулось би "на круги своя". Саме тому революцiї нiчого не змiнюють по сутi. Як писав Г. Лебон про Велику французьку революцiю: "Хiба централiстський, самовладний i деспотичний режим суворих якобiнцiв в дiйсностi сильно вiдрiзнявся вiд централiстського, самовладного i деспотичного режиму, який п'ятнадцять столiть монархiї глибоко укоренили в душi французiв? ... Мiж делегатом Комiтету Громадського Порятунку i яким-небудь мiнiстром, префектом чи супрефектом iмперiї рiзниця мiзерна: це та ж сама людина, але в рiзних костюмах, спочатку в тозi революцiонера, а потiм в вiцмундирi чиновника". Нiчого не нагадує з нашого досвiду? Французам знадобилося бiльш як пiвстолiття, щоб створити бодай якi-небудь демократичнi iнститути. В.В. Шульгiн, ознайомившись з програмою i методами бiльшовикiв, вже в груднi 1917 року констатував: "...отсюда только один скачек до Царя". I новий цар не забарився навiть без усякого стрибка, та ще й який цар! I чи не вийде так, що децентралiзацiя i отримання фiнансової самодостатностi наших громад призведе до утворення злочинних корпорацiй вже на рiвнi громад - хвороба просто опуститься донизу, ближче до фiнансiв, i реальним господарем країни стане мафiя? Одна мафiя наверху змiниться ще страшнiшою мережею мафiй. Власне в цьому полягає одна з реальних небезпек шляху до перебудови країни на засадах народовладдя. I тому має бути не стрибок, а шлях, поступ. Проблема ускладнюється ще одним фактором - передове людство переходить до постiндустрiального типу господарювання, а це означає що традицiйна "iндустрiальна" ментальнiсть має також вiдповiдно трансформуватись в вiдповiдностi до новiтнiх тенденцiй. А це вже самостiйна проблема.
  
   Досвiд Iталiї наочно демонструє реальнiсть вищеописаної небезпеки, i реальнiсть впливу того, що має назву, iсторичний шлях - коли рiзнi частини одного етносу довгий час iснують в суттєво вiдмiнних умовах. Хоч Iталiя стала єдиною державою вже в 1861 роцi, пiвдень i пiвнiч країни продовжують залишатися фактично рiзними цивiлiзацiями - велетенськi зусилля i матерiальнi ресурси, спрямованi на розвиток пiвдня країни, були неспроможнi змiнити цю ситуацiю. Для Пiвдня споконвiку було характерно те, що ми назвали, сiмейна ментальнiсть, i маси iталiйських переселенцiв з Пiвдня в Новий Свiт не тiльки не втратили цю ментальнiсть, а навiть посилили її i створили там мережу мафiозних угрупувань. Це дуже типовий приклад iнерцiї ментальностi, яка не зникає на протязi столiть навiть в умовах, що здавалось би мали її лiквiдувати, створює там субкультуру i нiшу для успiшного iснування i вiдтворення. На щастя, ми можемо спостерiгати, як в українських громадах Канади закрiпилися традицiї, що цiлком вiдповiдають захiдним демократичним стандартам. Щоправда, там основну масу українського населення складають переселенцi (чи їх нащадки) з Галичини. Може й тут дався взнаки демократизм, започаткований в часи Марiї-Терезiї?
   Капiталiстичний шлях, який пройшли передовi країни, вiдповiдно сформував ментальнiсть населення, яка також не спонукає до народовладдя i м'яко кажучи, не узгоджується з постiндустрiальними тенденцiями. Iндустрiальна система орiєнтована на конкуренцiю i нiчим не обмежене зростання. Для капiталiста вiдсутнє слово, "досить", вiн буде брати, поки є можливiсть. I знову ж таки в цьому прояви iррацiональних складових ментальностi - прагнення створити запаси на "чорнi днi", якi можуть настати неждано-негадано, щоб вистачило надовго, i собi i нащадкам. Навiть в розвинених країнах до недавнього часу переважала суспiльна iдея, що не пiдлягала сумнiвам, щодо виробництва усе бiльшої кiлькостi споживчих товарiв (згiдно з доктриною випереджаючого зростання людських потреб). Рiвень особистої заможностi виступав мiрилом життєвих успiхiв, досягнень i навiть щастя, а наявнiсть предметiв розкошi - свiдоцтвом престижу i респектабельностi. Звiдси - спрямованiсть людини на особисте збагачення, як головну мету життя, сприйняття багатства, як мiстичної сили, що позбавляє вiд необхiдностi працювати i створює рай вже на землi. Для пролетарiя праця - нещастя, неробство - щастя, життя проходить в очiкуваннi виходу на "заслужений вiдпочинок", виникають мрiї про суспiльство, де все "по потребi" i т. д. - усе це - продукт монетарної ментальностi, яка в повну силу розцвiла в iндустрiальному суспiльствi. Для її носiя головне в життi - грошi, багатство. I якщо в розвинених країнах "монетарнi цiнностi" поступово вiдходять в минуле, то у нас вони набули взагалi диких форм, коли мета збагачення виправдовує будь-якi засоби, а наявнiсть багатства стає iндульгенцiєю вiд покарання. В цьому вбачаються ознаки деградацiї моралi i системи цiнностей суспiльства, яке сприймає такий стан речей майже як норму. Саме в такому типi суспiльств виникають мiцнi союзи багатство-влада - найбiльш страшнi вороги народовладдя.
   Проблема працi, експлуатацiї, примусу не в самiй працi, а в формi в якiй вона виступає. Скажiмо, праця для вiльного хлiбороба була потребою, яка стала частиною хлiборобської етики. Як ми вже говорили вище, праця стає потребою, коли вона узгоджена з бiологiчною природою людини, з її iнстинктами, iррацiональними прагненнями, немотивованою активнiстю, а також тим, що було закладено вихованням, тобто в цiлому - з ментальнiстю. В принципi, усi цi складовi можуть бути iнкорпорованi в дiяльнiсть, яка поступово, в результатi практики стає покликанням для людини. А наявнiсть покликання радикально змiнює її систему цiнностей. На цьому шляху можна шукати вихiд з цивiлiзацiйного глухого кута.
   Перехiд до постiндустрiальної системи вiдношень, який являє собою провiдну тенденцiю сучасностi, по сутi знаменує перехiд вiд переважно бiологiчного типу розвитку до переважно розумового, коли розум i рацiональнiсть в суспiльних вiдносинах починають переважати iнстинкти i iррацiональнiсть. Змiна суспiльних механiзмiв означає вiдповiднi змiни в законах суспiльного розвитку внаслiдок змiн в причинно-наслiдкових зв'язках. Цей перехiд до ери розуму має суттєво змiнити ментальнiсть. Вже сам по собi матерiальний достаток, як свiдчать соцiологiчнi дослiдження, сприяє вiдходу вiд монетарної (матерiальної) цiннiсної орiєнтацiї. Це означає, що матерiальний достаток для усiх членiв суспiльства може сам по собi приводити до змiн суспiльних цiнностей i є необхiдною умовою для вдосконалення моральних пiдвалин суспiльства.
   Суспiльна iдея постiндустрiального суспiльства спрямована бiльше на нематерiальнi цiнностi, такi як здорове i красиве зовнiшнє середовище, культура здорового тiла i здорового духу, робота, яка приносить задоволення, самореалiзацiя i професiйнi досягнення, як показники успiху, вiдпочинок на природi, визнання в колективi, служiння громадi, розумне i економне вiдношення до ресурсiв, стриманiсть, помiркованiсть i здоровий глузд в життi, прагнення до узгодження особистих iнтересiв з iнтересами суспiльства. Такий чи подiбний тип суспiльної iдеї вже з давнiх-давен iснував серед усiх народiв, щоправда, в незначнiй частинi суспiльства, головним чином в середовищi iнтелектуалiв i творчих особистостей з їх тягою до самореалiзацiї, повноти життя, прiоритетом духовного над матерiальним, переважання розуму над iнстинктами. З переходом до постiндустрiальних вiдношень виник новий економiчний фактор - органiзований iнтелект, який почав включати в себе все бiльшу частину суспiльства i давати все бiльший економiчний ефект. Новi форми органiзацiй виробникiв iнтелектуального продукту - постiндустрiальнi корпорацiї, науково-дослiднi iнститути, унiверситети, кiностудiї, студiї звукозапису, бiблiотеки, музеї, галереї, творчi об'єднання функцiонують зовсiм на iнших принципах, порiвняно з пiдприємствами класичної iндустрiї, в тому числi на iнших моральних пiдставах. Свiдомiсть цiєї швидко зростаючої когорти людей все бiльше тяжiє в бiк передової свiдомостi iнтелектуальної елiти. В середовищi творчих людей в усi часи була дещо iнша система цiнностей, в якiй не мала значення iдеологiя, догматизм, постулати, доктрини, непорушнi авторитети, а була етика, заснована на визнаннi досягнень членами цього спiвтовариства, при цьому адмiнiстративна посада чи матерiальний стан людини не впливав на рiвень визнання його заслуг. Вiдсутнiсть кордонiв, унiверсалiзм, комунальний характер, критичне вiдношення до продуктiв своєї i чужої працi, чутливiсть до критики i вдячнiсть за критику, iдея служiння суспiльству - це риси, якi вiдрiзняють iнтелектуальнi спiвтовариства вiд партiй, релiгiйних спiльнот чи сект, бо їх дiяльнiсть дуже мало пов'язана з метою досягнення влади чи багатства. I подiбно до того, як середньовiчнi європейськi мiста завоювали собi право на самоврядування i стали локомотивом суспiльного розвитку, сучаснi спiвтовариства iнтелектуалiв стають локомотивами постiндустрiального розвитку i показують нам риси майбутнього.
   Змiна суспiльної iдеї може похитнути доктрину необмеженого зростання людських потреб, вiдповiдно до якої потреби усiх членiв суспiльства не можуть бути задоволенi, бо вони зростають випереджаючими темпами по вiдношенню до суспiльно необхiдного продукту. Це справедливо для суспiльства, де переважають матерiальнi потреби. Задоволення матерiальних потреб стає цiлком реальним, якщо прагнення до нього стане другорядним. Задоволення духовних потреб майже не вимагає матерiального ресурсу, особливо в iнформацiйному суспiльствi. Розвинене внутрiшнє духовне життя само по собi є найбiльша цiннiсть, про що свiдчить маса iсторичних прикладiв. Вищi, духовнi цiнностi створює в собi сама людина. А тому вiдхiд вiд монетарної свiдомостi являє собою, як це не дивно, потужний економiчний фактор, який рацiоналiзує i оптимiзує суспiльний i природний матерiальний ресурс. I в цьому полягає може головна оптимiстична складова постiндустрiальних тенденцiй. Прискорений розвиток матерiального виробництва сам по собi починає втрачати сенс, наступає стабiлiзацiя в усiх вимiрах, i перш за все - в демографiчному, стихає дикiсть, агресивнiсть, зазiхання на землi сусiда, накопичення зброї, перетворення Землi в порохову бочку. На жаль - не всюди.
   На мiй погляд, традицiйна українська ментальнiсть досить добре узгоджується з постiндустрiальним вектором розвитку суспiльної свiдомостi. I в цьому не останню роль вiдiграють давнi землеробськi традицiї, прив'язка до землi, наявнiсть присадибних дiлянок, якi забезпечують самодостатнiсть середнього українця i його прагнення до самодостатностi, бажання бути незалежним, але узгоджувати свою незалежнiсть з життям громади i повага до громадських iнтересiв, помiркованiсть i здоровий глузд - усi цi риси, що мають глибоке iсторичне корiння стають актуальними для сьогодення i дають певну надiю щодо майбутнього.
  
   Поки що людство створило тiльки один механiзм, за допомогою якого можна надати потрiбну спрямованiсть суспiльному процесу - iнституцiональнi (створенi iнститутами) рамки. Вони вимагають вiд кожної людини дiяти в межах певних правил, вихiд за якi загрожує санкцiями. Цi рамки складаються з двох частин - народного етосу, тобто звичаїв, звичаєвого права, а також державного права. В сумi вони повиннi складати ту форму, при якiй оптимально узгоджуються особистi i громадськi iнтереси, тобто з одного боку, забезпечується певне поле свободи, що є необхiдним для розвитку, а з iншого - обмежується виникнення всiляких патологiчних i паразитарних соцiальних утворень i проявiв, а також контролюється дотримання законностi. I тут виникає ще одна проблема, пов'язана знову ж таки з iнерцiєю ментальностi - вона (ментальнiсть) мало пiддається впливу з боку формально введених правил обмежень чи законiв. Навiть рацiональне i ретельно продумане законодавство не буде сприйматись як органiчна частина свiдомостi людини, якщо воно не узгоджене з традицiями, звичаями i кодексами поведiнки - все залишається на паперi, а суспiльство продовжує жити як i ранiше. То що, глухий кут?
  
   Дослiдник соцiальних iнститутiв Дуглас Норт пiдкреслює, що одна з головних проблем для економiки, це є створення дiєвого механiзму контролю за виконанням контрактiв з боку третьої сторони (наприклад, держави). I тут знову виникає одна з проблем, що їх породжує держава всюди, де б вона не була присутня - проблема втручання держави в контрактнi вiдношення двох сторiн, яка є актуальною навiть для передових країн. В бiльш вiдсталих країнах таке втручання може бути нормою, а ненадiйнiсть контролю за виконанням контрактiв, яка пов'язана з невизначенiстю юридичної доктрини i непередбачуванiстю поведiнки юридичних агентiв, може настiльки збiльшити трансакцiйнi видатки, що ведення бiзнесу стає недоцiльним. Державна регуляцiя вiдносин i методи вирiшення проблем, призводять до виникнення ще бiльшої кiлькостi проблем, бо держава - це влада, а влада дiє не по справедливостi, а в кращому випадку, по закону, тобто по алгоритму, а в гiршому - втручається в справи користуючись своєю безкарнiстю. Класична проблема прав людини виникає тiльки внаслiдок взаємодiї людини з державою, з її правовими i силовими структурами. Норт взагалi ставить пiд сумнiв можливiсть держави гарантувати права власностi i забезпечувати дотримання угод. Так само вiн сумнiвається в реальностi за допомогою конституцiї забезпечити свободи чи приборкати свавiлля влади i цитує при цьому слова Руссо - "врештi-решт має значення тiльки той закон, що записаний в серцях людей". Тобто, як не крути, а все знову таки повертається до свiдомостi людини, як головного фактора успiшностi суспiльства.
  
   Дiйсно, змiна ментальностi - це дуже повiльний i складний процес загальний механiзм якого, як ми вже зазначали вище, наступний: суспiльна свiдомiсть визначає характер активностi соцiуму в даних умовах буття, а буття визначає напрямок i характер змiн свiдомостi. Тобто, змiна ментальностi полягає в адаптацiї до умов буття, таким чином, щоб зменшити невiдповiднiсть буття i свiдомостi. Але цей же фактор невiдповiдностi спрямовує активнiсть на змiну буття. Маємо два взаємопов'язанi механiзми, якi потрiбно тiльки вiдповiдно налаштувати i вiдрегулювати. Яким чином змiнюється ментальнiсть окремої людини? Щодо цього iснує дуже конкретна i проста вiдповiдь - єдиним надiйним засобом впливу на ментальнiсть є змiна суспiльної практики. Змiни в iнтелектi вiдбуваються тiльки в результатi дiї однотипних процедур, що багаторазово повторюються, при цьому вони рацiоналiзуються, змiнюють структуру iнтелекту i починають дiяти несвiдомо на рiвнi почуттiв. Власне, перетворення практики в почуття i означає змiну свiдомостi (ментальностi), що приводить до змiни характеру групової поведiнки. (Приклади такого перетворення - виникнення i розвиток капiталiстичного способу виробництва, що стимулював вiдповiднi якостi ментальностi; трансформацiя "протестантської етики" спочатку в трудову, - а потiм в етику пiдприємництва i накопичення грошей (по М. Веберу); розвиток грамоти в протестантських країнах, в зв'язку з необхiднiстю вивчати Бiблiю, на вiдмiну вiд католицьких країн, перекладену на рiдну мову, нарештi, дозвiл протестантської церкви на свободу надання грошових кредитiв пiд проценти, що якiсно змiнило характер ментального сприйняття грошей i надало потужний поштовх капiталiстичному виробництву). Таким чином, суспiльство має реальну можливiсть в даний перiод часу використати iснуючу спрямованiсть суспiльства до народовладдя i на боротьбу з iснуючим негативом. Потрiбно лише надати цiй спрямованостi вiдповiднi iнституцiйнi форми. Це може зробити тiльки одна органiзацiя, яка вибирається народом i представляє народ - парламент. (Досвiд взаємодiї парламенту i президентської влади на Українi наводить на думку, що Україна має стати переважно парламентською державою, бо президентська влада це основне джерело авторитарностi. Це думка багатьох українських полiтикiв, тим бiльше, що вся передова частина Європи - парламентськi держави.). I дiйсно, парламент останнiм часом розпочав реформу, яка може радикально змiнити i країну, i український народ - мова йде про реформу децентралiзацiї. Головне, щоб вона реально увiйшла в дiю, бо це початок хвилi народовладдя, що йде знизу i не зупиниться, поки не змиє i не вичистить усi цi "авгiєвi конюшнi".
   На мою думку, є чотири фактори, якi дають надiю здiйснити бодай першi кроки до народовладдя в Українi. Перший з них - це вiдставання iснуючої в державi соцiальної практики вiд реальних потреб населення i усвiдомлення населенням цiєї невiдповiдностi. Тобто населення вже ментально готове до змiн саме в потрiбному напрямку - децентралiзацiї, самоврядування, модернiзацiї структури держави i структури управлiння, i бiльше того, воно вже дiє в цьому напрямку. (Дуже красномовним у цьому вiдношеннi стало виникнення волонтерського руху). Якщо держава вiдповiдно не вiдреагує на цей запит низiв, напруження в державi зростатиме, що змусить державу до адекватних крокiв. Позитивним моментом є також наявнiсть розколу всерединi елiти, значна частина якої також впевнена в необхiдностi реформ. Передова частина української спiльноти активно працює в Iнтернетi, створюючи соцiальний мережевих рух однодумцiв, який в перспективi може стати альтернативою iснуючим владним органам, механiзмом прямої демократiї. Його сила в необмеженiй масовостi, можливостi такої концентрацiї iнтелекту, якого не мають в розпорядженнi жоднi владнi органи. I головне, що цей iнтелект iде знизу, вiд реального життя. Методи роботи в Iнтернетi можуть бути взятi за основу в роботi мiсцевого самоврядування, що зробить цей процес практично безперервним i максимально представницьким.
   Другий фактор - наявнiсть в Українi соцiальної креативної групи, що швидко зростає i розвивається в руслi постiндустрiальних тенденцiй. Наприклад, О. Пасхавер в цитованiй роботi вважає, що: "Основний конфлiкт української революцiї розвиватиметься й загострюватиметься мiж олiгархiчними отримувачами монопольної корупцiйної ренти та українською постiндустрiальною спiльнотою, що набирає сили". Напевно, постiндустрiальнi тенденцiї перемагають не через конфлiкт i революцiю, а через те що вони пропонують бiльш ефективнi i конкурентнi механiзми органiзацiї i ведення справ. В боротьбi iєрархiї i мережi напевно переможе мережа. Постiндустрiальна хвиля рано чи пiзно просто змиє архаїчну систему, але в пасивному варiантi для цього потрiбно багато часу. Iснує нагальна потреба в реформах, а не в революцiях, i в цьому сенсi постiндустрiальна спiльнота може себе проявити в першу чергу через участь в парламентськiй дiяльностi, формулюваннi i лобiюваннi вiдповiдних законiв, а також в розробцi методiв i iнститутiв прямої демократiї на базi нових технологiй.
   Третiй фактор - модернiзацiя. Україна самотужки не зможе подолати технологiчне вiдставання i буде змушена пустити сюди широким потоком iноземний капiтал i iноземних пiдприємцiв. Але цей "широкий потiк" можливий лише за умов iнвестицiйної привабливостi України, тобто сприятливих законодавчих умов i реального "клiмату". В цьому ж напрямку дiє участь в мiжнародному конкурентному ринку, що спонукає до технологiчної модернiзацiї. Модернiзацiя сформує технологiчно iншу людину. А змiни в технологiї завжди приводять до вiдповiдних змiн в органiзацiї i ментальностi. Так само Україна буде змушена вмонтуватися в глобальний економiчний механiзм, де основним елементом стають економiчнi зв'язки, "ланцюжки вартостi", що утворюються мiж рiзними пiдприємствами в рiзних країнах з метою оптимiзацiї трудового, iнтелектуального, сировинного i виробничого ресурсiв уже в свiтовому масштабi. I це стане одним з факторiв переходу на передовi свiтовi стандарти.
   I нарештi, четвертий фактор, на мiй погляд, найважливiший - виховання. Мозок дитини - чистий лист, на який можна записати що завгодно i надати будь-яку спрямованiсть iнтелекту. Душа створюється практиками, якi дають можливiсть її цiлеспрямованого формування (якщо починати з достатньо раннього вiку), у вiдповiдностi до бажаних цiнностей. Освiта людини повинна бути нацiлена в першу чергу на виховання, створення характеру, а не на отримання знань, бо це є менша проблема. Людина, що пройшла хорошу школу виховання має гiднiсть i характер. З неї складно зробити гарматне м'ясо i нею важко манiпулювати, але з таких людей створюються унiкальнi колективи i будується громадянське суспiльство. Це є те, що має назву людський капiтал i соцiальний капiтал. Виховання коштує дорого, але i вiддача набагато перевищує усi вкладення. Якщо ми хочемо мати достойний народ, треба його виховувати, i не стояти за цiною цього питання. Цiлеспрямоване виховання пiдростаючого поколiння - найкоротший шлях до вiдповiдної змiни суспiльної свiдомостi. (Як це не дивно, в наш час цьому перешкоджає європейська iдеологiя гуманiзму, право батькiв виховувати дiтей згiдно власних переконань, а школа має лише надавати освiту, навчати. Здорове суспiльство повинно культивувати суспiльнi цiнностi, i на жаль, цей процес неможливий без балансу суспiльних i iндивiдуальних iнтересiв).
  
   Саме тоталiтарнi держави надають великого значення вихованню дiтей, бо на цьому шляху найпростiше створити єднiсть нацiї i потрiбну її спрямованiсть. Ми знаємо, як дiти репресованих дворян перевиховувались в дитячих будинках по методу А.С. Макаренко i ставали переконаними комсомольцями i комунiстами. Так само в нiмецькому Гiтлер'югендi (заснований в 1922 роцi) виховання дiтей починалося з 10 рокiв пiд гаслом "Кров i честь", i його вихованцi - "орлята фюрера" вдосталь полили кров'ю поля Європи. Не дивно, що в Росiї на змiну патрiотичному чи громадсько-патрiотичному вихованню активно впроваджується вiйськово-патрiотичне виховання, що формує "потребность в достойном, самоотверженном, вплоть до самопожертвования, служении Родине". (З методичної розробки). "Орлята Путiна" готуються до виходу на iсторичний старт. Насправдi мова йде про вирощування гарматного м'яса i агресивну полiтику згiдно з анахронiчними традицiями нацiональної держави XIX столiття, що не має нiчого спiльного з iнтересами народу.
   Методи виховання iснували з давнiх-давен, але особливо розвинулися за часiв панування тоталiтарних релiгiй чи iдеологiй на основi вiдповiдних практик. Релiгiйнi практики, поширенi перш за все в монастирях, першорядне значення надавали очищенню душi вiд iнстинктiв, звiриного нутра, низьких пристрастей, якi були чiтко iдентифiкованi i класифiкованi. З iншого боку, культивувалась пiднесенiсть, аскетизм, те що вiдрiзняло людину вiд тварини, з метою перетворення людини в дiйсного робiтника на Господнiй нивi. Так само релiгiйнi школи на перше мiсце ставили виховання, а не вивчення грамоти. Але виховання душi само по собi не пов'язане з релiгiйною практикою, це є iнший незалежний вимiр явища, так само, як об'єктом служiння може бути далеко не тiльки один Бог. Так наприклад, система виховання дiтей в англiйських цивiльних школах (включно з тiлесними покараннями) багато чого запозичила з практик пуритан, що явно залишило слiд на характерному типi англiйського джентльмена, але вже не мала релiгiйної спрямованостi. (Не в останню чергу завдяки цiй системi виховання Англiя стала володаркою свiту). В нашi часи людство усвiдомило, що не iснує абсолютних цiнностей i абсолютних цiлей, якi на всi часи стали б мiрилом усiх явищ i вчинкiв. Разом з тим цiлiсна соцiальна система не може обходитись без суспiльних цiнностей, i втрата в суспiльствi цiннiсних орiєнтирiв являє собою симптом кризового стану. А тому "разом з остаточною втратою iдеалу народ остаточно втрачає свою душу; вiн перетворюється в жменю iзольованих iндивiдiв i стає тим, чим був з самого початку, - натовпом". (Г. Лебон). Вiдповiдне виховання допомагає зберегти, а може навiть вiдновити втрачену душу народу. Втiм, створення системи виховання, яка би вiдповiдала iнтересам суспiльства, можливе лише при наявностi певного рiвня народовладдя.
  
   Сьогодення породило ще один виклик i нову глобальну проблему - безпеки. Вiдiйшов у минуле тiсний зв'язок мiж нацiональним суверенiтетом i нацiональною безпекою. На переднiй план виходять засоби колективної безпеки, що мають стримувати країни вiд спокуси загарбати сусiда чи розв'язати глобальний конфлiкт. Ця нова реальнiсть змiнила нашi уявлення про нацiональну безпеку i сам характер безпеки, бо внаслiдок цього радикально змiнився характер агресивних дiй, вiд прямої агресiї до опосередкованої. (Багатий матерiал щодо цього дають агресивнi дiї Росiї - правонаступницi СРСР, яка не тiльки використовує методи прямої i непрямої агресiї, успадкованi вiд комунiстичної iмперiї, але й продовжує творчо їх вдосконалювати). Нi системи колективної безпеки, нi людство в цiлому ще не встигли виробити адекватнi методи запобiгання i протистояння щодо такого типу непрямих дiй. З iншого боку, вдосконалення технологiї озброєнь i засобiв комунiкацiї надзвичайно посилили можливостi терористичних угрупувань, особливо, коли вони мають державну пiдтримку. Могутнiсть держави не стає запорукою захищеностi населення вiд терористичних загроз. Як пише Збiґнєв Бжезiнський "В епоху глобалiзацiї вiдсутнiсть безпеки перетвориться на тривалу реальнiсть, а прагнення до нацiональної безпеки - на предмет постiйної турботи". (Вибiр: свiтове панування чи свiтове лiдерство. 2004). В цьому сенсi найбiльшу небезпеку несуть вiйни з iдеологiчним пiдґрунтям, вiйни не на життя, а на смерть, якi навiть можуть бути цiлеспрямовано самогубними для агресора.
  
   Якщо не рахувати сили швидкого реагування (EUFOR) чисельнiстю бiля дев'яти з половиною тисяч воякiв, то Європейський Союз (ЄС) не має об'єднаних збройних сил, та й сили нацiональних держав не справляють великого враження (Францiя - 320 тис., заплановане зменшення до 225 тис., Британiя - 180 тис., Нiмеччина - 70 тис. Для порiвняння - Росiя, понад мiльйон). Даючи загальну оцiнку ЄС, З. Бжезiнський приводить слова французького коментатора - "первородний грiх Європи, вiд якого вона досi не очистилася, - у тому, що її зачинали в службових кабiнетах. А ще в тому, що вона там процвiтає. Спiльна доля не будується на таких пiдвалинах, - це так само, як закохатися в показники зростання чи квоти на молоко". Дiйсно, ЄС утворився не в вiйнi за незалежнiсть i не в революцiї, а є продуктом бiльш як пiвстолiтньої еволюцiї (починаючи з 1951 року), пiдвалинами якої є не iдеологiя, не релiгiйний фундаменталiзм, не пасiонарнiсть i не спiльна бiда, а добросусiдство, взаємна вигода i взаємна допомога. Нарештi iррацiональнi пiдстави - етнiчна, релiгiйна, iдеологiчна, традицiйна, "голос землi i кровi", "исконно наши земли", "территория русского мира", "розширення життєвого простору" - все те що створювало тi самi вiйн, заворушення, бунти i революцiї - усе це залишилось у минулому. Все що створює еволюцiя, що виживає серед безлiчi альтернатив, має шанс на довге життя. ЄС являє собою якiсно новий продукт еволюцiї, створений на найбiльш мiцнiй - матерiальнiй основi i на основi свободи, а тому вiн має усi шанси не тiльки на подальше життя, але й на подальшу еволюцiю i вдосконалення. Сила - в свободi. Але ця свобода знаходиться пiд все зростаючим тиском бюрократiї, а бюрократiя не спроможна швидко реагувати на новi виклики, що повстають перед Європою.
  
   Загальноєвропейська миролюбнiсть i заспокоєнiсть створила атмосферу умиротвореностi, пiд дiю якої попала також Україна. А тому агресивнi дiї з боку Росiї стали для неї наче грiм серед ясного неба. Ранiше нам здавалося, що тероризм це дiйсно проблема, яка наростає, але нас вона не стосується, бо в даному випадку дiйсно "наша хата скраю". Та забули про "старшого брата". Дiї Росiї по вiдношенню до України прийнято характеризувати новим термiном, гiбридна вiйна. Аналiтики характеризують гiбридну вiйну, як комплексне застосування полiтичних, економiчних, iнформацiйних (дезiнформацiя, манiпулювання, фальшування подiй, лобiювання, шантаж), дипломатичних i iнших невiйськових засобiв, що реалiзуються з опорою на вiйськову силу - обмежене застосуванням вiйськової сили i спецiальних вiйськ, пiдтримка незаконних вiйськових формувань, опозицiйних, сепаратистських рухiв i приватних воєнiзованих формувань, пiдтримка i органiзацiя партизанських, диверсiйних i терористичних рухiв з метою пiдриву вiйськового, оборонного i економiчного потенцiалу противника, iнформацiйно-психологiчного тиску, створення нестабiльностi i хаосу в країнi i подальшим фактичним захопленням влади (вже, можливо, через пряму вiйськову агресiю пiд виглядом миротворчої дiяльностi).
  
   Насправдi в цьому немає нiчого нового, чого б традицiйно не застосовував бiльшовицький, а потiм, комунiстичний режим по всьому свiту, починаючи з 1918 року i аж до розвалу Союзу. (Про це яскраво свiдчить, зокрема, коротка iсторiя iснування УНР). Новим тут був масштаб явища i безпрецедентне по iнтенсивностi промивання мiзкiв, а також наполегливе бажання видавати свiтовiй спiльнотi силове втручання за миротворчий акт - запобiгання геноциду, або ж "принуждение к миру". Крiм того, Росiя вiдшлiфовує iснуючi методи i форми їх взаємозв'язку доводячи їх до досконалостi. Усе це виводить дане явище на якiсно iнший рiвень, що спонукає визначати його в iнших термiнах, але головне, щоб свiтова спiльнота чiтко визначилась в поняттях, не плутала причини з наслiдками, як це траплялось, усвiдомила потенцiальну глобальну загрозу вiд подiбних явищ i термiново почала розробляти методи протидiї. (Див. наприклад, Володимир Горбулiн, Гiбридна вiйна: все тiльки починається... "Дзеркало тижня", N11, 2016).
   "Гiбриднi спецоперацiї" мали одну спiльну рису - як правило вони починалися в момент, коли в країнi наступала криза. Це був так званий, метод управлiння кризами, коли країна втрачає керованiсть i виникає хаос. В таких умовах цiлеспрямованi дiї, що були пiдготовленi роками попередньої роботи, можуть забезпечити розвиток подiй в потрiбному напрямку i дати запланований результат. Насправдi це є метод будь-якого хижака, який нападає на хвору чи ослаблену тварину. У Путiна, вихованця КДБ, добре навченого вiдповiдним методам, не мiг не спрацювати рефлекс хижака в момент державної кризи на Українi, вiн "схопив наживку", чим показав себе не в ролi державного стратега, а як спецслужбовець, що поводиться ситуативно, без аналiзу далеких наслiдкiв своїх дiй. I зараз вiн сидить "на гачку", не маючи уявлення щодо подальших крокiв. (Зараз стало ясно, що спецоперацiї на Українi готувалися досить давно. Ще в груднi 2005 року А.Є. Пургiн i компанiя створили сепаратистську органiзацiю "Донецкая республика". Методика захоплення територiї була знову ж таки вiдпрацьована в Грузiї 2008 року, коли агресивнi дiї сепаратистського утворення, провокують зустрiчнi дiї країни, пiсля чого вводяться "миротворцi" з метою "принуждения к миру"). Грандiозна задача створення "Новоросiї" вiд Харкова до Одеси стала занадто складною для кремлiвських хлопцiв - рiвень старого КДБ для них виявився недосяжний.
  
   Причини змiни характеру вiйни не тiльки полiтичнi, пов'язанi з iснуванням наднацiональних угрупувань, оборонних союзiв i тiсних глобальних економiчних зв'язкiв, але значною мiрою технологiчнi, де найбiльшу роль грають новi iнформацiйнi засоби, що дали можливiсть створити нову якiсть, яка має назву, мережа. Мережа невеличких терористичних чи напiвпартизанських угрупувань, або навiть окремих людей, становить фактично єдиний органiзм, що здатен постiйно контролювати певну територiю, мобiльно перетiкати i концентруватись в потрiбних, або сприятливих i найменш захищених мiсцях. Це вже зовсiм iнша якiсть, порiвняно з партизанським рухом часiв Другої свiтової вiйни. (Втiм, навiть в тi часи, Нiмеччина була змушена постiйно утримувати, наприклад, на територiї Югославiї 30-тисячне угрупування, виключно для протидiї партизанам). Терористичний, розподiлений по суспiльству органiзм, подiбно вiруснiй iнфекцiї, що розповсюджується по тiлу людини i спричиняє хворобу, так само викликає хворобу суспiльства, вселяє почуття страху, тривоги, пiдозрiлостi, невпевненостi, не говорячи вже про матерiальнi i людськi втрати. Це сила, що iснує скрiзь i нiде, яка поступово знищує країну. Армiя, з її гарматами, танками, ракетами, навiть високоточною зброєю, абсолютно безсила проти подiбних загроз. Терористи можуть на протязi довгого часу накопичуватись у великому мiстi, збирати необхiдну iнформацiю i матерiальне забезпечення, планувати дiї, а потiм починати вже видиму вiйну. Разом з тим мережа створила ще один новий феномен - органiзацiї, що не мають лiдера, а тому з ними набагато важче боротися. (Цей феномен iснував ранiше в трудових колективах, що самоорганiзуються, а тут мова йде про вiйськовi дiї).
   Чи можливо протистояти таким загрозам? Вiдповiдь дуже проста - держава не може, а суспiльство може, тому що хворобу суспiльства може подолати тiльки само суспiльство, за нього цього нiхто не зробить. Але при однiй умовi - якщо це в своїй основi здорове i достатньо органiзоване суспiльство. (Держава бореться з загрозами "класичним" методом - створює потужну органiзацiю з роздутим штатом, яка буде контролювати усе суспiльство i зробить його життя нестерпним). Тенденцiя до створення приватних охоронних пiдприємств iснує давно, причому в цiлому свiтi. Вже починаючи з часiв "Червоних бригад", високопосадовцi не можуть собi дозволити вiльно ходити в кiнотеатр чи на базар, як це роблять простi громадяни. Число працiвникiв охоронних i їм подiбних фiрм збiльшується випереджаючими темпами i в деяких країнах вже перевищує чисельнiсть штату державних силових органiв. З одного боку, як було вже сказано, це свiдчить, що держава неспроможна повноцiнно виконувати функцiю захисту своїх громадян. З iншого - ми бачимо, що свiтова спiльнота вступила (може ще не повнiстю) в перiод нових iсторичних викликiв, проявом яких є тероризм, що поступово стає соцiальною нормою. I треба сприймати цей новий стан, як iснуючу реальнiсть. Виникає питання, чи рацiонально створювати паралельну державнiй приватну систему захисту вiд потенцiйних загроз, що знову ж таки потребуватиме величезних суспiльних видаткiв i стане ще одним тягарем на шиї суспiльства?
   Проблема приватної системи в тому, що вона комерцiйна. Для неї пiдвищення ризикiв i небезпеки являє собою гарантiю стабiльного попиту на їх послуги i довгого, веселого життя. Iнтереси суспiльства i приватної системи захисту вiд потенцiйних загроз не спiвпадають. (Збiг iнтересiв - один з важливих критерiїв ефективностi системи. Наприклад, в варiантi приватної медичної системи також немає повного збiгу iнтересiв, але в усякому разi вона зацiкавлена в продовженнi життя, а аж нiяк не смертi свого пацiєнта. Приватна пенсiйна система бiльш ефективна, бо приватний пенсiйний фонд отримує свiй прибуток в залежностi вiд прибутку, на який зростає пенсiйний внесок).
   Тiльки само суспiльство найбiльш зацiкавлене в лiквiдацiї суспiльних ризикiв i небезпек, тож тiльки суспiльство здатне вирiшити цю проблему, чи її мiнiмiзувати. Форма вiдповiдної суспiльної органiзацiї вже випробувана в iсторiї України - це народ-армiя. (Я уявляю, яку iронiю може викликати ця думка у читача). Дiйсно - жодна розвинена країна не пiшла по цьому шляху, якщо не рахувати Швейцарiю, та й то з великою натяжкою. США також мають нацiональну гвардiю чисельнiстю близько пiвмiльйона, як органiзований резерв збройних сил країни, що складається з громадян-добровольцiв, якi пройшли вiйськову службу. Втiм, вона активується тiльки губернатором штату або президентом в надзвичайних ситуацiях, тому не пiдходить пiд критерiй, народ-армiя. "Золоте правило" держави, згiдно якого народ не повинен мати зброю, дiє повсюди в розвинених демократiях, за виключенням країн, що виникли на засадах свободи - Швейцарiя i США. Але потрiбно усвiдомлювати, що передовi країни поступово входять в якiсно нову ситуацiю, про яку ми говорили вище, як про початок зiткнення цивiлiзацiй. Ми не можемо знати перспективу цього процесу, але ми повиннi бути готовi до найгiрших варiантiв, як показав досвiд стосункiв з Москвою останнiх двох рокiв. Швейцарська система, яку пропонують "диваннi стратеги" в Iнтернетi, по-перше, розрахована на iнший тип вiйни (i ця система свого часу практично захистила Швейцарiю вiд Гiтлера. Вiн звичайно, мiг захопити країну, але навряд чи змiг би її втримати, бо всi гарнiзони були б миттєво знищенi. Країна не пiдкорена, поки iснує армiя, а швейцарська армiя - це весь народ). По-друге, ця система фiнансово Українi "не по карману". I нарештi, по-третє, швейцарська армiя не дiє в мирний час - спрацьовує iнерцiя ментальностi, що полягає в пiдготовцi до "вчорашньої вiйни".
   Можна запропонувати бiльш дiєвий, український варiант - близько 1 - 2 % населення (чи бiльше, в залежностi вiд потреби) надається статус, умовно говорячи, козака, який офiцiйно звiльняється вiд сплати податкiв (як варiант), своїм коштом купує озброєння i з певною перiодичнiстю проходить вiдповiдне навчання. (Звичайно - по добрiй волi громадянина). Територiальна козацька спiлка в мирний час виконує допомiжнi функцiї в системi дотримання порядку i надає першу допомогу в надзвичайних ситуацiях. Фактично вона може виконувати функцiї внутрiшнiх вiйськ i значну частину функцiй полiцiї. В екстремальних ситуацiях, чи в варiантi зовнiшньої агресiї - включається в загальну систему оборони країни, оперативно реагує на виклики на мiсцях, дiє згiдно з оперативною обстановкою, або ж згiдно ранiше розроблених сценарiїв. Суттєво, щоби вона не мала стосунку до фiнансової дiяльностi громади. На другому етапi реформи, в залежностi вiд зрiлостi суспiльства, можна дозволити кожному бажаючому (при загальноприйнятих обмеженнях) купувати i тримати вдома зброю, що може використовуватись для самозахисту. В екстремальних ситуацiях усi бажаючi можуть оперативно пройти вiдповiдне навчання i бути в резервi мiсцевих сил оборони i контролю за ситуацiєю. (Подiбна система народної самооборони дуже iнтенсивно створювалась, наприклад, в Великiй Британiї пiд час Другої свiтової вiйни. В США також iснує резерв нацiональної гвардiї, створений з мiсцевого населення). При загостреннi обстановки проводяться систематичнi заняття з населенням щодо правил поведiнки, а також збору необхiдної iнформацiї (це - найважливiше), щоб врештi-решт перетворити населений пункт чи район в єдиний органiзм, що реагує на будь-яке стороннє вторгнення i оперативно вживає вiдповiдних заходiв. В мирний час в такому органiзованому суспiльствi буде дуже важко проводити агресивну пiдготовчу роботу - формувати осередки ворожого впливу, або поширювати пiдривну iдеологiю. Ефективнiсть такого механiзму протидiї буде визначатися в першу чергу єднiстю громади. В разi високого рiвня єдностi населений пункт перетворюється в фортецю, яку навряд чи буде здатне взяти пiд контроль терористичне угрупування. Така висока мобiлiзацiйна здатнiсть населення, реалiзацiя принципу народ-армiя, може виникнути при однiй умовi - якщо вони дiйсно будуть знати що вони мають захищати, тобто за умови iснування вiдповiдального громадянського суспiльства. Унiкальний iсторичний досвiд України показує, що суспiльство само здатне виконувати функцiї державного силового апарату. I такий тип суспiльної органiзацiї є дуже органiчний i природний для української ментальностi i українського духу. Вiн спонукатиме до зростання єдностi i вiдповiдальностi громади, стане умовою надiйного захисту системи народовладдя в Українi.
  
   Епiлог
  
   В своїй хатi своя й правда,
   I сила, i воля.
   Т. Шевченко
  
   Основне питання, що стоїть перед народом України - чого ми прагнемо, сильної держави чи сильного народу? Весь хiд iсторiї (i я це намагався розкрити в останнiй частинi нарису) показує, що цi двi речi несумiснi (i це добре знали, як ми бачимо, ще в стародавньому Китаї). Сильнi i вiльнi народи створюють цивiлiзацiї. Державнiсть виникає як ракова пухлина на здоровому тiлi цивiлiзацiї, розростається, пускає метастази i поступово знищує соцiальний органiзм, перетворюючи його клiтини - людей, на паразитiв або ж рабiв - "худобу, що розмовляє". Усе, за що би не бралась держава, обертається найгiршою стороною: захист людини - вiйнами, економiчне процвiтання - експлуатацiєю, народовладдя - бюрократiєю, свiдомiсть вiльної людини - свiдомiстю раба. Усi досягнення iнтелекту, технологiї i економiки держава спрямовує на вiйну, на загарбання i розширення володiнь. Єдине, що держава робить добре - перетворює людей на гарматне м'ясо, створює мiльйоннi армiї з рабiв, в яких виховали "потребность в достойном, самоотверженном, вплоть до самопожертвования, служении Родине", тобто державi. I доля цих держав-монстрiв та ж сама, що i в людини хворої на рак - загибель, коли не залишається жодних життєвих сил. В варiантi держави цi життєвi сили являють собою якiсть чи силу народу, перш за все його моральнi цiнностi.
   Сила народу, моральнi цiнностi створюються в вiльних спiльнотах людей. Вiльнi германськi племена створили європейську цивiлiзацiю на руїнах Римської iмперiї, а традицiї не тiльки германської, а ще й старої давньоримської i давньогрецької вольностi, матерiалiзувались в вiльних європейських мiстах, де продовжувала розвиватись паралельна вiльна цивiлiзацiя, що породила Ганзейський союз, Вiдродження, Просвiтництво, увесь той культурний вибух, що стався в Європi, ударна хвиля якого - хвиля вестернiзацiї, розiйшлась по всьому свiту i створила сучасне обличчя свiтової спiльноти. Разом з тим, ми бачимо що європейська державнiсть, особливо в формах нацiональної держави, значно пiдiрвала вiльний дух європейцiв, що вже почало проявлятися в кризових явищах.
   Iсторична драма українського народу полягала в тому, що вiн намагався поєднати несумiсне - свободу i державу i для цього пiшов на угоду з дияволом (державою), вважаючи, що з ним можна домовитися i вiн буде поважати якиїсь то там вольностi. Диявол нiколи не тримає даного слова бо не має честi. Є одне слово, яке часто вживав Шевченко, i яке вiдображає найбiльш суттєву рису цього диявола - неситий. Вiн нiколи не буває цiлком задоволений i завжди готовий пролити море кровi, чи вчинити геноцид, чи пiти на зраду даного слова, чи зробити будь-яку пiдлiсть задля ще одного клаптика землi. I вiн робитиме це при найменший нагодi, i коли вiн отримає цей клаптик землi, то це стане для нього великим святом - експансiя i перемоги - це головне, заради чого вiн iснує. I вiн перетворює свiй народ в слухняних рабiв, якi починають ототожнювати державу i Вiтчизну, i готовi покласти життя заради чергової експансiї i перемоги, i зробити її предметом своєї гордостi. При цьому вiн здатен на будь-яку ницiсть по вiдношенню до власного народу, бо вiн має силу в своїх руках i вiдчуває безкарнiсть. Угода з державою не може бути вiдкликана, тiльки сила або крах самої держави можуть щось змiнити. Переяславська угода протрималась тiльки п'ять рокiв i закiнчилась Конотопською битвою. Якби не перемога в цiй битвi доля України склалась би бiльш трагiчно i дуже швидко.
   Чи може вiльна спiльнота протистояти агресивному тиску держав? На жаль, ми знаємо тiльки два цiлком позитивнi приклади - Швейцарiя i США (де джерелом свободи була Нова Англiя), втiм в останньому випадку допомогла наявнiсть океану. Унiкальний варiант подiй спостерiгався в Англiї, де на протязi близько 400 рокiв її бурхливої iсторiї йшло протистояння суспiльства i держави, причому в основному перемогло суспiльство. (Перший у свiтi парламент - 1265 рiк i майже безперервна боротьба до приблизно 1689 року. Може ця боротьба й стала причиною виникнення унiкальної англiйської нацiї?) Разом з тим, не викликає сумнiву, що власне вольностi європейських мiст, якi iснували незважаючи на державний i релiгiйний тиск, перетворили Європу на свiтового лiдера.
   Чи могла Україна - породження вiльної спiльноти - протистояти сусiдам, як це спромоглася зробити Швейцарiя? На мiй погляд, могла, якби цiлеспрямовано розвивала вже iснуючий в Українi принцип, народ-армiя, якраз той, що забезпечив їй перемогу в вiйнi 1648 року i що на нього ж таки опиралась Швейцарiя. На жаль, на вiдмiну вiд Швейцарiї Україна не мала бодай невеличкого утворення, яке б стало "центром кристалiзацiї" i поширення органiзацiйних форм цiлком однозначної спрямованостi, щоб не допустити розкол, чвари i Руїну. Але я не сумнiваюсь, що сусiднi держави почали би рвати Україну на частини i свобода, якби вона була завойована, далась би дуже великою кров'ю. В усякому разi, українська соцiальна практика показала свою життєздатнiсть навiть в умовах iмперського тиску.
   I нарештi, може найважливiше питання, чи може спiльнота перейти вiд стану "сильної держави" до стану "сильного народу"? На жаль, в цьому вiдношеннi iсторiя демонструє нам масу негативного досвiду - якщо вiдродження i вiдбувалось, то займало досить довгий iсторичний перiод i супроводжувалось рiзного роду соцiальними потрясiннями. Якщо народ на протязi довгого часу жив в сильнiй централiзованiй, а тим бiльше, тоталiтарнiй державi, то ця стигма на його свiдомостi довго не заростає, а "змiна правил гри", як про це розмiрковують економiсти, не дає бажаного ефекту. Україна в цьому вiдношеннi має певнi переваги - по-перше, вона вiдчувала на собi колонiальний тиск, а це породжувало спротив антидержавної спрямованостi, i прагнення до самостiйностi в середовищi широких мас, по-друге, вона була утворена потужним iмпульсом свободи, що не зник остаточно в суспiльнiй свiдомостi українцiв. I цi фактори цiлком себе проявляють в українських процесах державотворення (особливо це стає помiтним в порiвняннi до Росiї).
   Якщо наше суспiльство хоче розвиватись, воно повинно сформувати бодай якi-небудь уявлення щодо майбутнього. Чого ми хочемо для України через 10 - 20 - 30 - 50 рокiв? Цi уявлення впливають на формування нашої системи цiнностей, на iндивiдуальний вибiр i планування майбутнього в кожнiй сiм'ї. Що для нас важливо в першу чергу? Бути ситими якомога скорiше? Тодi треба пiдтримувати популiстiв, якi обiцяють нагодувати народ за 1 - 2 роки, i прихильникiв авторитарного режиму. Дiйсно, як показує досвiд останнiх 20 рокiв, авторитаризм чи корпоративiзм демонструє можливiсть досягнення високих темпiв розвитку країни i вiдповiдного зростання добробуту громадян. (Особливо вражають досягнення, коли країна починає "з нуля" в мобiлiзацiйному режимi). Але не надовго. Чому? Тому що не розвивається, а навпаки, деградує людський капiтал, бо усiм керує бюрократична машина, яка до того ж формує свої власнi iнтереси. Демократiї, в яких роль держави мiнiмально-необхiдна, маючи меншi темпи розвитку, виграють за рахунок стабiльностi i далекої перспективи. Вони виграють завжди. Основна причина їх успiхiв в тому, що вони забезпеченi "якiстю людини", людським i соцiальним капiталом, атмосферою довiри i гарантiй прав, повагою до людини - людина стає об'єктом i суб'єктом державностi i людина забезпечує процвiтання країни. Людський фактор - основний фактор iсторiї. Вiд якостi людей залежить, чи виникне нова цивiлiзацiя, чи буде iснувати суспiльство рабiв.
   А тому на Українi має бути нацiональна iдея - створення нацiї вiльних i достойних людей. Це є первинне, що потягне за собою усе iнше. I це є те, що має далеку перспективу. Наш народ, який довгий час перебував в умовах iмперiї i ще не вiдiйшов вiд тоталiтарного похмiлля, втратив соцiальнi практики, властивi вiльним суспiльствам i вiльним людям. Вiн не знає якi можливостi дає свобода, а коли взнає - не знає як їх використати, бо сам не має досвiду i не бачить навколо себе живих прикладiв. Свобода може стати згубною. Свобода має надаватись поступово, невеличкими дозами, як найсильнiшi лiки i це дозування має робити держава. Якщо вiдразу знищити державу i встановити народовладдя, почнеться хаос i країна буде вiдкинута в минуле. В цьому вирiшальна роль держави на перехiдний перiод, що як поводир веде слiпого i допомагає уникнути падiння в прiрву, допоки слiпий не прозрiє i не позбудеться поводиря. Люди ще повиннi пройти довгий шлях, повиннi вчитися грамотно i рацiонально використовувати матерiальнi ресурси, якi будуть отримувати громади, створювати механiзми суспiльного контролю, участi громади в вирiшеннi важливих питань, формувати ментальнiсть господаря i вiдповiдальної людини у своїй громадi, нетерпимiсть до корупцiї, подоланню традицiйного, "моя хата скраю". Але це процес, який може потребувати навiть змiни поколiнь i то при умовi наявностi хорошої системи виховання дiтей. Виховання i освiта мають стати прiоритетом держави - це головний фактор формування нацiї. Держава повинна направляти на стажування в передовi країни якомога бiльше молодi - треба брати усе найкраще, що є у свiтi i враховувати помилки сусiдiв. А тому, шлях нашої країни має бути максимально узгоджений з нашими умовами в усiх вимiрах, це має бути конкретний i оптимальний шлях без копiювання "європейських стандартiв", якi знову ж таки є характерними саме для європейських країн i не можуть бути тупо перенесенi на український ґрунт. Я вважаю, що потенцiально Україна може пройти свiй шлях i навiть стати де в чому зразком для країн Європи. Той хто сам пройшов свiй шлях, хто подолав усi труднощi переходу - набрався неоцiненого досвiду, укрiпився i випрацював iмунiтет проти соцiальних хвороб, i це залишається надовго - власне у цьому полягає механiзм утворення нової соцiальної практики i нової цивiлiзацiї. Те, що отримано даром або нав'язане силою i при тому не стало органiчною частиною суспiльства, не йде на користь i вiдторгається. Скороспiле приєднання до Євросоюзу могло би суттєво зашкодити Українi.
   В даний перiод часу наше суспiльство знаходиться в ситуацiї, коли роль держави все ще дуже значна, може вирiшальна. Цей тонкий, навiть ювелiрний процес переходу до народовладдя, може контролювати лише досить таки жорсткий державний механiзм. А тому для успiху справи суспiльство повинно бути, як це не дивно звучить, вiдповiдальним перед державою - бути достатньо соцiалiзованим, полiтизованим, щоб робити осмислений i продуманий полiтичний вибiр, а також дуже вiдповiдально i виважено вiдноситись до масових соцiальних акцiй, щоби вони штовхали країну вперед, а не назад, тим бiльше, не в прiрву. Державу врештi-решт створює сам народ, i якщо держава не в змозi захистити права i свободи цього народу, лiквiдувати iснуючий розкол влади i суспiльства, то в цьому є також вина самого народу, це означає його недостатню зрiлiсть i полiтичну роль в процесi державотворення. Вiдповiдальнiсть, продуманiсть i виваженiсть на усiх рiвнях, починаючи з того, хто ставить хрестик в бюлетенi i закiнчуючи парламентарiєм i президентом, має стати нормою сьогодення. Ми не можемо допустити нової Руїни.
   Що є показником якостi змiн, якi вiдбуваються у суспiльствi. Рiвень життя? Тривалiсть життя? Вiдсутнiсть корупцiї? Самоврядування? На мiй погляд, показником реальних змiн с суспiльствi стане наявнiсть i розвиток самостiйної кооперацiї мiж людьми, можливiсть i бажання творити спiльну справу, бо тiльки зi спiльних справ може народитися щось суттєве. I це буде означати нову якiсть громади, яка походить з нової якостi людей-громадян, свiдчити про зародження нової соцiальної практики.
   Якщо думати про досить вiддалене майбутнє, то треба враховувати наявнiсть в сучасному свiтi дуже грiзних тенденцiй, подальший розвиток яких прогнозувати неможливо. Цiлком ймовiрно, що цивiлiзований свiт чекає нове середньовiччя. Тiльки сильна, органiзована, самодостатня громадянська нацiя в таких умовах має шанси захистити свої цiнностi.
   Воля створила Україну i українську нацiю, i якщо той iмпульс волi, що його започаткували нашi далекi предки, не вмер, не загинув, i якщо пiд сiрим попелом ще десь тлiють залишки того вогню, то нашому поколiнню i нашим найближчим нащадкам випала честь i вiдповiдальнiсть розпалити той вогонь, щоб вiн зiгрiв душi нашого многостраждального народу i освiтив дорогу усiм, хто зневiрився i втратив надiю.
  
   Мельники, 2016.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   181
  
  
  
  
Оценка: 4.86*4  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"