Аннотация: Основано почти на реальных событиях...)
Ярослава йшла i широко посмiхалася. Це i не дивно - вона була щаслива. Данило йшов поруч, тримаючи її за руку, мобiльний залишився вдома i не потурбує їх, сонце пiдморгувало вмитому дощем мiсту i чудовий настрiй Ярослави нiщо не могло зiпсувати. Данило глянув на неї i теж усмiхнувся.
- Куди ти мене ведеш?
- Не знаю... На Високий Замок напевно. Ти не проти?
- Звичайно нi, моя Роса.
Ярославу по-рiзному називали. Ярою, Яркою, Славою... I тiльки вiн називав її Росою. I їй це дуже подобалось. Вона ще ширше посмiхнулась i потерлась головою об його плече.
- Тодi йдемо... Поглянеш на моє мiсто згори!
Ярослава засмiялась i потягнула його вгору, туди де височiла телевежа. Звивистими львiвськими вуличками вони дiйшли до пiднiжжя Замку. До рiзних сторiн Замкової гори можна було пiдiйти безлiччю шляхiв, тисячу раз загубившись по дорозi, але Ярослава повела Данила найпрямiшим шляхом - по основнiй вулицi. Перед пiднiжжям вона на мить спинилась, поглянула вгору, вислизнула з обiймiв Данила i побiгла вгору весело смiючись. "Доганяй!" почув Данило i розсмiявшись кинувся її доганяти. Ярослава вибiгла на вершечок i зупинилась вiддихуючись. На вершинi було людно - буднiй день, багато туристiв. I всi вони з нiмим здивуванням дивились на розтрiпану задихану дiвчину, яка широко-широко посмiхалась i оглядалась навколо когось видивляючись. Вона постояла деякий час, задумалась i повернула туди звiдки прибiгла, але на пiдйомi нiкого не було. Ярослава почала збентежено оглядатись. "Де ж Данило?" Раптом хтось закрив їй очi руками i прошепотiв на вухо: "Спiймав..." Ярослава повернулась до нього обличчям.
- Поглянь - це моє мiсто. Тобi подобається?
Данило озирнувся. Пагорб височiв над мiстом i воно виблискувало мокрими дахiвками на сонцi. Мiсто було... веселим.
- Воно веселе. Менi подобається... А ще - тут ти... I тому воно подобається менi ще бiльше!
Вони стояли бiля поручнiв i дивились на мiсто. Данило поглянув вбiк i показавши Ярославi на пагорб майже без рослинностi.
- Пiшли туди?
- На Лису гору? Iдемо...
Вони спустились з Замкової гори i прогулюючись пiшли парком.
- Здається ми йдемо не в ту сторону...
- Не в ту? Звичайно в ту! Iнакше на Лису гору не вийдеш. Ой, пробач, тут не можливо вийти кудись йдучи прямо... Ми йдемо якраз так, як треба!
На Лисiй горi нiкого не було. Туди рiдко хтось ходив. Там деколи збирались львiвськi неформали, а iншi люди не дуже полюбляли тут бувати - гора користувалась не дуже доброю славою. Ярослава з Данилом присiли на збиту з невiдомо чого лавочку i дивилися на мiсто, яке звiдси було видно навiть краще нiж з Замку. Мiсто жило своїм життям, нiжачись у сонцi, яке уже пiдходило до обрiю. Вони просто сидiли i слухали вiдносну мiську тишу. Раптом Ярослава глянула на сонце i встала. Данило сидiв, i милувався нею. Вона пiдiйшла до краю площадки бiля якого не було перил i обернулась.
- Я хочу тобi щось показати.
Вона почала задкувати, тодi повернулась до краю обличчям. Обернулась, поглянувши на Данила через плече, бешкетливо посмiхнулась i... стрибнула. Данило схопився на рiвнi ноги i кинувся до краю. З побiлiлим обличчям i очима повними жаху вiн глянув за край i не повiрив очам. Ярослава... летiла. За її спиною темнiли величезнi напiвпрозорi шкiрястi крила. Її волосся розвiвалося i вона пронеслась до кiнця схилу з розкинутими руками. Тодi вона розвернулась i пiдлетiла до шокованого Данила, зависнувши перед ним.
- Летимо зi мною!, - Ярослава була надзвичайно гарною у цей момент - розпущене волосся розвiвав вiтер, очi горiли невiдомим вогнем. Данило несвiдомо замилувався нею. - Ну, чому ти мовчиш?
- Я... Не знаю що сказати, Роса.... Я не вмiю лiтати...
- Дурницi! Ти вмiєш! Летимо зi мною! Вiр менi...
Данило поглянув їй у очi. Вони затягували, вони дарували якусь легкiсть у всьому тiлi. Данило, сам не розумiючи цього, втонув у них. Не бачачи нiчого крiм її очей вiн зробив крок. Вiн чув тiльки її голос, який шепотiв: "Вiр менi... Ти можеш... Звiльнись, ти можеш летiти... Лети..." I вiн повiрив... Ще крок... Вiн вiдчув стопою край... Стрибок... Свобода... Свобода!
Сонце, що заходило за край освiтило два крилатi силуети, що летiли над мiстом. Чорнi i срiбнi крила зливались.... Два силуети летiли за обрiй тримаючись за руки....