Аннотация: Переклад украïнською (заради вивчення iноземних мов та перекладач не має нiякого зиску, авторськi права- автору) Tanith Lee - When the clock strikes
Танiт Лi
Коли б'є годинник
Так, зараз єдинi гостi у великiй залi - пилюка, стрункi колони з бiлого та нiжно-рожевого мармуру сплетенi павутинням. Яскравi фрески, на якi Герцог витратив стiльки грошей, потьмянiли, обличчя мальованих богинь стали сiрими. Оксамитовi завiси -доторкнiться до них, вони розпадуться. Двiстi рокiв минуло вiд часу, коли тут танцювали, на зеленiй, немов море, пiдлозi, у м'якому свiтлi свiчок. Двiстi рокiв минуло вiд часу, коли чудовий годинник бив останнiй раз.
Я вважаю, що вам треба оглянути цей годинник. Вiн ще тодi був витвором мистецтва, корпус з чорного дерева, циферблат - з порцеляни. Цi срiбнi фiгурки рухаються навколо циферблату та дзвонять у золотий дзвiночок, вiдмiчаючи час, кожна - свою годину. Так, вони рiзнi. Починаючи з першо години - дiвчинка, карлик, дiвчина, юнак, ледi, лицар. Ви вже помiтили, що фiгурки стають старшими - королева та король для сьомоï та восьмоï годин, дев'ята година - абатиса, десята - чаклун, передостання - вiдьма. Так-так, дванадцята фiгурка - смерть. Так, дуже цiкавий годинник. Чудова рiч, ще з тих часiв. Але вiн не дзвонив двiстi рокiв. Можливо, ви чули цю iсторiю? Нi? Але ж ви знаєте, можливо, трохи не так, але знаєте.
Ви ж чекаєте на свiй дилiжанс? У нас є трохи часу, то я розповiм, як все було насправдi, якщо ви хочете.
Почну з того, до чого тут годинник. Двiстi рокiв тому, це мiсто було зовсiм не таким - багате, сильне, мiсто-фортеця. Багато гарних та вишуканих речей робили в мiстi, але годинник зi смертю викликав розмови. Погана прикмета. Однi казали жартiвливо, а iншi - нi, що коли годинник проб'є дванадцяту годину, то смерть власною персоною прийде за власником годинника.
I тепер життя уривається несподiвано, а тодi - тим бiльш. Чорна Смерть була тiльки двадцять рокiв тому, багато людей ще пам'ятало тi часи. Ще i змови при дворi Герцога, та вороги за мiстом. Але було ще дещо.
Герцог, якщо вiрити чуткам, зрадницьки прибрав до рук не тiльки владу, але й свiй титул. Вiн, за допомогою досвiдчених убивць з кинджалами та отрутою, ретельно винищив усiх спадкоємцiв свого попередника. Але залишився один спадкоємець, на якого вiн не звернув увагу. Бо що може зробити жiнка?
Звiсно, про таке не казали вголос i вдень. Це, як i розповiдi про годинник, були розмови для темряви.
Але гордовитою та жiнка була, i гiркою ненависть була, i жага до помсти була сильною, як голод. I жорстокою, хоч i не звичайною, зовсiм не звичайною та помста для Герцога стала.
Задля своє безпеки, вона давно вийшла замiж за багатого та шанованого торговця шовками у мiстi, народила йому доньку. Вiн був добрим чоловiком, але не дуже розумним. I про таку родовиту та гарну дружину вiн i мрiяти не мiг. Якби ж вiн знав, чим займається його жiночка, поки вiн здить у торговельних справах. Вона давно присягнула Сатанi. У темрявi вона йшла до староï вежi, що стояла бiля будинку, справляла там чорнi меси, приносила жертви, та насилала на Герцога чари. I на чарах вона розумiлася, лялька з воску з iменем та обличчям ворога. Герцог захворiв, руки та ноги бiльше не пiдкорялися йому, також вiн вiдчував бiль, який не заспокоювали нiякi лiки. Думаючи, що вмирає, вiн призначив спадкоємцем свого улюбленого шiстнадцятирiчного сина. I жiнка залишила Герцога страждати в агонi та почала мiркувати, як чаклунством убити сина на очах у батька.
Усе це вона робила не сама. У неï був помiчник. Власна донька, чотирнадцяти рокiв. Мати почала вчити чаклунству з того часу, як дитина тiльки зiп'ялась на нiжки, у сiм рокiв вона вже повторювала за матiр'ю слова чорноï меси, а у чотирнадцять вже добре, хоч i не так, як мати, розумiлась на чаклунствi. Матiр мала хист до цього.
Можливо, ви хочете почути, як виглядала донька. Вона була неймовiрно гарною. Волосся у не було, як темна мiдь, а очi - золотавi, як бурштин, що привозять зi сходу. Коли вона йшла, це було як танок, а коли вона танцювала, то вiд не не можна було вiдвести погляду, наче од полум'я.
Мати та донька жили як риба з водою, а те, що вони робили у вежi, з'єднало х це мiцнiше, але саме через вiддану помiчницю сталося те, що сталося.
Торговець шовками i не думав поганого про свою дружину, але почав щось помiчати у доньцi. Незважаючи на свою вроду, вона не цiкавилась нi шовками, нi дорогоцiнностями, нi шлюбом, але любила читати у садочку, бiля вежi. Мати навчила доньку грамоти, а торговець умiв тiльки читати, але поганенько. I з острахом дивився вiн у доччинi книги, не розбираючи, що там написано. Дуже пiзно, майже опiвночi, торговець шовком повертався з гiльдiйського обiду та побачив у саду блiду постать доньки, що прямувала до староï вежi. Вiн пiшов за нею, мовчки, щоб не налякати дитину. Вiн почув радiсний голос дружини i ще дещо. Вiн пiдкрався до дверей вежi та зазирнув у замкову щiлину. А потiм дуже тихо прийшов у будинок, випив три склянки вина, щоб оговтатися, та побiг за сусiдами i вартою.
Жiнка та донька почули крики та побачили смолоскипи. Пояснювати та сховати чаклунськi речi, що були не тiльки у вежi, а й у скринi пiд лiжком, вже не було часу. Жiнка знала, що це йдуть за нею, i вона знала, що роблять з вiдьмами. Вона схопила нiж з олтаря. Донька закричала, бо подумала, що нiж - для не. Жiнка зловила доньку за руде волосся, струснула та сказала:
- Слухай мене уважно, доню, бо у нас немає часу. Я знаю, що треба зробити, помру тiльки я, а тобi залишаю свою працю, нашу помсту та свою вiдьомську силу. Ти будеш сильнiша вiд мене. Слухай, що треба зробити. А я буду молити Сатану за тебе, бо вiн знає, що таке справедливiсть.
Дочка вислухала. Тодi жiнка дала ïй поради, узяла з неï присягу Пеклу, та встромила собi нiж у груди.
Коли у башту увiрвався натовп, донька стояла, опустивши руки, втупившись у пiдлогу. Коли хтось доторкнувся до не, вона впала, а потiм перелякано подивилася навкруги. Батько пiдняв з пiдлоги.
- Що сталось? - сказала вона, - я спала у себе в кiмнатi...
- Вона невинна, причарували, - сказав батько. Вiн дуже хотiв, щоб це було правдою. А коли ридаюча донька схопила його за руку, вiн упевнився у цьому.
Коли доньцi показали тiло вiдьми, вона втратила свiдомiсть.
Зранку до не запросили священика, i вона вiдповiдала на його питання. Вона не пам'ятала нiчого, коли й сказали, що було написано в тих книгах, якi вона полюбляла читати, вона закричала i мало не викинулась з вiкна.
Їй давали цiлувати розп'яття, але хрест не залишив знакiв на ïï обличчi i усi подякували Боговi. Можливо, Сатана почув молитву, а, можливо, священик був не такий вже й слуга божий.
Тiло чаклунки спалили, а попiл склали в урну та закопали на неосвяченiй землi. Але не знайшли того, над чим вона чаклувала, донька сховала воскову подобу герцога, тож вiн жив i далi страждав. Iнодi, пiд захистком темряви, вона виймала проштрикнуту голками ляльку з перекрученими кiнцiвками та дивилася на неï. Але ще не час, матiр ще не забули, а доньцi було тiльки чотирнадцять.
Жалоба скiнчилась.
- Доню, - сказав торговець шовками, - чому ти не знiмаєш чорного? Невже ти жалкуєш за тою, що заподiяла тобi зло та не заслуговує на жаль?
- Нi, - заплакала у вiдповiдь донька, - я спокутую грiх.
Можливо, подумки вона посмiхалась. Як ви гадаєте?
Тож вона вбралася у лахмiття, вимастила волосся сажею та попелом, стала спати на холодному горищi та сидiти бiля димноï груби. I на всi прохання умитися чи спати у лiжку, вона вiдповiдала:
- Я спокутую грiх.
Люди подумали, що вона набожна. Люди подумали, що вона дурна. Пройшло два роки i люди забули, що вона гарна, сидить собi бiля груби, або ходить по вулицям, зiгнута, немов стара жiнка.
Насамкiнець другого року, торговець оженився знов, на удовi з двома дочками. Не такi родовитi, але добрi люди.
Мачуха та пасербицi з усiх сил кортiли потоваришувати чи хоч розчесати. Усе марно, донька не цiкавилась нi юнаками, нi новим одягом, нi прикрасами.
Ще один рiк минув, i наче нiчого не змiнилось. Наче. Через три днi пiсля свого сiмнадцятого дня народження, донька вийшла з будинку, люди не звертали на не особливо уваги, та попрямувала на мiське звалище, неосвячену землю. Та стала рити землю руками. Мiськi злидарi подумали, що вона божевiльна та залишили у спокоï.
Донька викопала урну з попелом вiдьми, тихо принесла додому, уночi поховала попiл у садку, проказала над могилою заклинання та посадила на могилi горiхову гiлочку.
Так, тепер ви згадуєте. Я розповiдаю, як було насправдi, але якщо ви не хочете слухати далi, то я не ображуся. Дилiжанс ще не прийшов? То, якщо вам досi цiкаво, то слухайте далi.
А зараз мова пiде про сина Герцога, якому уже було дев'ятнадцять рокiв. Розумний, гарний, родовитий, батькiв улюбленець та єдина батькова гордiсть. Високий та стрункий - бачили пам'ятник на старiй площi? Так, це син Герцога, принц, навiть пiсля облоги, взяття та двохсот рокiв ним можна милуватися.
Однiєю ночi Герцог дико закричав вiд болю. Збiглися служники, але вiн тiльки й змiг сказати, що меч повiльно пробиває йому серце. Коли принц прибiг, Герцог уже помер, i на його тiлi не було нi одноï рани i нi одноï ознаки його хвороби.
Герцог був похований у мавзолеï, ви навiть можете оглянути його, це у схiднiй частинi мiста. Зима тодi лютувала, коли снiг намiтає замети, а сонце тiльки свiтить, але не зiгрiває тих, що живуть пiд небом. Похорон був дуже пишний - катафалк, запряжений шiсткою вороних коней пiд гаптованими срiблом попонами та з чорними плюмажами, священики зi своми золотими кадильницями та золотими хрестами. Натовп збiгся подивитись, i коли принц, у чорному соболиному хутрi, хав за труною, то й донька торгiвця шовками стояла у натовпi i теж дивилась на нього з-пiд вишаруваного попелом волосся, у поглядi ïï не було жалю.
Горе принца було непiдробним, бо вiн отримував вiд батька тiльки гарне. Але хтось мав правити мiстом, тож радники принесли принцу мiськi клейноди - перстень з печаткою. Минуло декiлька мiсяцiв, принц зняв жалобу та почав владарювати над мiстом. Але, хоч принц був розумним та вихованим, та не посмiхався вiн, немов стара людина, хоч i було йому дев'ятнадцять рокiв. Можливо, вiн думав про лиху долю своє родини.
Зима була холодною, а весна прийшла пiзнiше, нiж очiкували, але усе знову зазеленiло, тож час для смутку минув. Принц вирiшив дати великий бал уперше за три роки, на честь свох iменин, не тiльки для панства, але й для багатих городян, навiть доньки торговцiв, якщо вони були багатими, могли танцювати саме у цiй залi, серед фресок, на зеленiй, як море, пiдлозi, пiд сумнозвiсним годинником. Смерть уже прийшла по його батька, а людина боïться чого завгодно, але те того, що загрожує насправдi.
Коли торговець шовками отримав запрошення, у його будинку зчинився великий гармидер, жiнка та пасербицi розглядали шовки - чи на плаття гарнiший той, що з золотою ниткою, чи краще шовк з малюнками? I якi прикраси пiдiбрати, i чи встигне ïх ювелiр зробити? Торговець дивився на це, i трохи шкодував, що його рiдна донька так i сидить бiля груби, як кiт, або камiнь, по вуха у попелi, i навiть не знає про бал. А як би вона виглядала у шовках! Та ще й гарна наречена, знатного роду, заможна, навiть принцу у пару. А якщо принц не погодиться, то ж є i не такi родовитi юнаки, з гарних торговельних сiмей. Але.. Торговець тiльки зiтхнув.
Ось настав той вечiр, коли навiть служники побiгли на бал, бо принц для бiднiших людей вигадав безкоштовнi вино та смаженину у день його iменин. У незвично тихiй кухнi розпростався шматок темряви. Донька глянула навколо, струсонула волоссям та пiшла у садок, де гарно росло горiхове дерево, уже високе та струнке.
Вона вклонилася йому та тихо проказала заклинання. Блiде свiтло замерехтiло з-пiд корiння та вилетiла звiдти мала чорна пташка й сiла доньцi на плече. Удвох вони рушили до занедбаноï староï вежi.
А там уже горiло свiтло, та ворушились нелюдськi постатi, i стояла купiль з гарячою напахченою водою, яку нiхто не наповнював. Хтось принiс рiдкiснi парфуми, ще хтось - дорогоцiнностi...
Ви ж бачили цi малюнки з демонами - один миє, другий - несе вбрання, третiй - дорогоцiнностi? Втiм, це не дуже важливо, я розповiм, що вiдбувалось перед палацом
Багато карет там стояло, i вино рiкою лилося, i м'ясо смажилося, але, якраз перед початком десятоï години, - це час чаклуна, якщо ви пам'ятаєте годинник, - пiд'хала дуже незвичайна карета - з чистого золоту, а дах - з прозорого кришталю, шестеро вороних коней були впряженi у неï, а кучер та лакïе були вбранi у малиновий та носили маски звiрiв та рептилiй. Коли карета зупинилась, з не вийшла жiнка у бiлому хутряному плащi та пройшла до дверей.
У залi танцювали на зеленiй, як море, пiдлозi, весело тут було, гамiрно, та грала музика, ось тут сидiли музиканти - басовита вiола, весела мандолiна, а тут сидiв принц, у темному вбраннi, вишуканий та поважний. Танцюристи зупинились, тiльки рухались фiгурки - була черга чаклуна дзвонити у золотий дзвiночок. I з першим його ударом у залу увiйшла жiноча постать, бiла, немов зима.
А потiм вона скинула плащ - i наче вогонь спалахнув у залi. Абрикосове, гаптоване золотом, плаття, та ще й прикрашене бiлим єдвабом у прорiзах на рукавах i спереду, було на нiй. А по тому єдвабу ще були шитi рожевi перли. I перли були у волоссi, рудому, як темна мiдь. Така вона була гарна, що очам було боляче дивитися. Така вона була гарна, що нiхто не наважувався заговорити, коли замовк годинник.
Принц, сам того не помiчаючи, пiдвiвся, прошов мiж танцюристами, що мовчки розступалися перед ним, вона тягнула його до себе, мов на ланцюзi.
Принц, що завжди поводився дуже виважено, вiдкинув свою поважнiсть та ґречно вклонився незнайомцi.
- Я не маю честi вас знати, хто ви?
Вона посмiхнулась.
- Я так само родовита, як i ви, але одна людина спричинила смерть моєï сiм'ï.
- Як жахливо, - промовив принц, - я покараю того, хто це зробив. Скажiть менi своє iм'я.
-Так, неодмiнно покараєте, - вiдповiла вона, - я не можу назвати вам свого справжнього iменi, але мене називали Сажениця.
- Сажениця? - принц навiть засмiявся, хоч i трохи уривчасто, бо веселощi не були його звичкою, - але я не бачу на вас сажi.
- Сажа та попiл з захололоï груби ,- вiдповiла вона, - але, ваша ясновельможнiсть, на нас усi дивляться, а музиканти аж заклякли. Продовжимо бал?
- Продовжимо, але ви маєте танцювати тiльки зi мною
Ось так воно i було, танцювали гостi швидко та повiльно, Сажениця навiть з iншими юнаками, але нiхто не мiг довго танцювати з нею, бо що швидше вiд вогню? Пробила година вiдьми, стомлений принц привiв Саженицю на терасу, де також були столи з надками та напитками, сiв поруч, ще й очей не зводив. I чувся шепiт у залi, мовляв, хто це така? А торговець шовками мовчки сидiв на балконi, переляканий, бо побачив живий привид рiдноï доньки.
А зараз майже пiвнiч, коли нiч переходить у день, та Смерть дзвонить у золотий дзвiночок дванадцять разiв. Так-так, ви знаєте, що станеться о дванадцятiй годинi. Але що саме станеться? Вам цiкаво, чи не так?
Принц вiв з Саженицею розмову на терасi
- Це недоречно, але я можу хоч один раз за своє життя бути недоречним. Ви щось сказали?
- Я зачаровую вас.
- Я вже зачарований вами, я хочу з вами одружитися та покарати ту людину, що заподiяла вам зло.
- Якби це було так легко, - посмiхнулась Сажениця - кара буде дуже суворою.
Смерть вдарила у дзвiночок перший раз. Дiвчина усмiхнулась.
- Я проклинаю тебе iменем своєï матерi.
Другий удар.
- Я проклинаю тебе своïм власним iм'ям.
Третiй удар.
- Я проклинаю тебе iменами тих людей, яких убив твiй батько.
Четвертий удар.
- Я проклинаю тебе iменем мого володаря, який владарює над усiм свiтом.
Спершу принц не зрозумiв, але з п'ятим ударом вiн почав труситися, а з кожним новим ударом годинника дiвчина змiнювалась все бiльше. I з дванадцятим ударом йому щиро посмiхнулась Смерть.
Годинник жахливо заскреготiв i зупинився. Смерть зникла. Сажениця зникла. А на терасi залишився черевичок, у якому не могла танцювати нi одна жiнка. Скляний черевичок.
Не таке закiнчення, правда? О, ваш дилiжанс майже прийшов. Я швидко скажу, що було далi - принц збожеволiв, вiд того що почув та побачив. Вiн ïздив по вулицям та топтав конем людей, а iнодi убивав кинджалом. Та наказав усiм жiнкам у мiстi примiряти скляного черевичка. Нi, нiхто не вiдрубував собi п'яти, черевичок чаклунки просто змiнював розмiри.
Лiто запанувало у свiтi, золоте, сите, смердюче. Зiбрались заколотники та стали мiркувати, хто з них стане володарем мiста. Одного дня до принца привели переляканого торговця шовками, який розказав про все на сповiдi, i про зниклу доньку - також. Донька зникла пiсля балу i не взяла нiчого, крiм гiлки з того горiхового деревця, що у садку виросло. Але священик виявився не таким порядним, i торгiвця привели до принца.
Сам принц сидiв у брудному одязi, вишаруваний попелом, та крутив у руках скляний черевичок. Почувши розповiдь торгiвця, вiн схопився бiгти, але його на вузькiй вуличцi зустрiли заколотники i убили, а черевичок розбився вщент.
Так, вони захопили владу, але на мiсто напали вороги та спалили його майже вщент, ми двiстi рокiв поспiль повнiстю вiдбудувати не можемо. Жителi живуть за рахунок розповiдей про минуле. Якщо хочете, киньте менi трохи грошей з його вiкна, як поïдете, якщо не хочете, я не ображусь.
Що стало з Саженицею? Не знаю, такi чаклунки живуть довго та роблять удосталь зла. Але пiсля смертi вона прийде до свого господаря. Вам шкода, правда?
А ось i ваш дилiжанс. Щасливоï дороги! Невже ви наляканi? Невже ви подумали, що я - Смерть, бо хто ще може розповiдати таке у саме тiй залi, пiд саме тим годинником? Нi, ось це - Смерть, а я ж анiтрохи не схожа на цю фiгурку, якщо ви уважно слухали.
No1983 Tanith Lee - Whenthe clock strikes(Red as Blood or Tales from the Sisters Grimmer)