Чкалов Евгений : другие произведения.

Антигерой нашого часу

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Оценка: 6.72*4  Ваша оценка:

Антигерой нашого часу

Мiсто Z

   "Це Запорiжжя, це Україна
   А не якась iнша країна"

Хорта

  
   М
   iсто Z, саме так дехто називає моє мiсто. Молодь бiльше любить називати його Zp. Так виглядає домен другого рiвня мого мiста. Але менi подобається повна, нехай i довга, назва мiста - Запорiжжя. Iнодi стою посеред головної вулицi i не розумiю як я тут вирiс, бiльше того як я тут вирiс ТАКИМ? Я не вписувався в загальну картину мiста по всiм параметрам: вiд зовнiшнiх до внутрiшнiх. Мої земляки дивились на мене як на ворога; вони дивились на мене як на зрадника, коли дiзнавались, що я тут народився i нiби то один з них. I тому бiльше дивувався як менi тут вдалось вижити? Стосовно "як я вижив", це взагалi окрема тема, бо мав вже вбитись або загинути не раз, але виживав. Навiть було виходив без подряпини. В цьому планi менi щастило так, що майже увiрував в свою безсмертнiсть. За це i отримав прiзвисько серед друзiв "Кiт".
   От стою посеред головної вулицi iменi Вождя свiтового пролетарiату, чекаю на друга, який чомусь запiзнюється, i питаю: "Боже мiй, за що я люблю це кляте мiсто?". Вiдповiдь згори не прозвучала. Та її i не очiкував. Се одно, вiдповiдь була менi вiдома. Вiдома, бо це питання я задавав собi не раз. I як результат, знайшов причини любити рiдне мiсто, для якого став чужим. Я любив його за те, що воно мене зробило таким, яким я є, а не таким як всi навколо. Правда, були ще двi причини, за якi любив своє мiсто Z: якiсне планування мiста i острiв Хортиця.
   Чому це я не вписувався в загальну картину мiста? Елементарно. Варто було лише подивитись на те, як на мене дивляться оточуючi, щоб зрозумiти, що я їм не подобаюсь. Ну то й бiс з ними, їхня любов менi не потрiбна. А чому я їм не подобався? Бо я був неформалом. А чому це був? Я ним i є. I, сподiваюсь, буду. Проблема була в тому, що Зп - мiсто заводiв i мiсто-"заповiдник комунiзму". Тут нормально носити туфлi з загостреними закрученими носами, одягати їх пiд спортивнi штани з лампасами, а на головi носити шапку-мєнiнгiтку. Коротше кажучи, тут бiльша частина молодi (та й не тiльки молодi) одягається як гопота, хоча не обов'язково ними являється. Загальна культура i моральнi цiнностi десь на тому ж рiвнi. Самi шанованi жанри музики в Зп - шансон i реп, з невеличким вiдставанням йде попса. Головна... нi, єдина мова спiлкування - росiйська. Мешканцi мiста так чудово знають чужу мову, що можуть з легкiстю конкурувати з мешканцями обох столиць пiвнiчного сусiда за статус "Абсолютний знавець росiйської мови (або фєнi)". I тут на фонi цiєї картини з'являюсь я: в гадах, весь в чорному, нефорськiй атрибутицi, лисий та ще й принципово українською спiлкуюсь. Для мiсцевого народу, який емо вiд металiста не вiдрiзнить, я - справжнiсiнький скiнхед, хоча до них не вiдношусь. А яке може бути вiдношення мешканцiв мiста-"заповiдника..." до скiнхеда? Тiльки вороже.
   А чому "заповiдник комунiзму"? Цю назву вигадав батько мого знайомого. Вони, як i я, переїхали звiдси. Лише з тiєю рiзницею, що я переїжджати не хотiв. Так от назву таку Запорiжжя заслужило. Ви тiльки вдумайтесь в абсурд: головна вулиця мiста - проспект Ленiна, яка закiнчується на площi Ленiна, на якiй стоїть самий високий (якщо рахувати з постаментом) пам'ятник Ленiну, який вказує на ДнiпрГЕС iменi себе коханого, трохи вище по течi Днiпра знаходиться порт iменi не скажу кого, навпроти порту знаходиться острiв... забув, як цього татарина звали, i це все знаходиться не скажу в якому районi. А прикладiв ще купа, вже правда, не з Ленiним. Ви коли-небудь бачили вiчний вогонь Жовтневiй революцiї? Нi. Тодi приїжджайте в Запорiжжя i побачите. Ну i так дiлi...
   Є у запорожцiв ще одна цiкава манера - самi вигадують легенди, i самi ж в них вiрять. Ми вiримо, що в нас самий довгий в Європi проспект. Насправдi, самий довгий проспект в Харковi, а в нас самий довгий прямий вiдрiзок. Ну а сама велика легенда Запорiжжя, яку знають всi українцi i так само в неї вiрять, це те, що Запорiзька Сiч стояла на Хортицi. Якщо у вас сильно округлились очi в цей момент - пiдiть i перечитайте пiдручник iсторiї України за восьмий клас. Про Хортицю нi слова не знайдете.
   I як пiсля цього не закричати: "Як тебе любити моє Запорiжжя?!" Чомусь я спромiгся його полюбити.
   От, Сокiл, урод пернатий, не знайшов кращого мiсця для зустрiч - на зупинцi. Тут стоїть кодло молодчикiв гопiвської зовнiшностi i хижо на мене дивляться. Мало того, що знайшов "вдале" мiсце, так i, падла, запiзнюється. Ще пару хвилин i буде бiйка. Ну все, Сокiл, якщо виживу - ти наступний в моєму списку живих мерцiв. Не встиг я додумати остаточно цю думку, як мене злегка похлопали заду по плечу. Я вже стиснув кулак i був готовий бити з усiє сили, але спершу повернув голову, щоб краще навести кулак на цiль. I добре, що повернув голову, бо заду стояв Сокiл з Ельфом.
  -- I де вас чорти носили? - запитав я у Сокола.
  -- Да вот, я шел к тебе и Эльфа встретил. Слово за слово, как то не заметили, как время прошло. Все уговаривал его с нами пойти.
  -- Гаразд, швидко йдемо звiдси. Бо оно, контингент тут мною цiкавиться, - i показав в сторону гопiвського виду типiв, що одночасно зацiкавлено i агресивно на мене споглядали.
   Хлопцi не перепитували i ми швиденько пiшли до Bill'и.
  -- Кот, а что брать будем? - зацiкавився Сокiл.
  -- Що захочеш, те й вiзьмеш.
  -- А ты угощаешь? - єхидно зацiкавився Ельф.
  -- Я вам не син Рокфеллера. Кожен платить сам за себе, - з грубим тоном в голосi вiдповiв я.
  -- Чего ты так злишся? Я пошутил.
   В магазинi ми "затарились" не сильно. Я взяв великий пакетик солоного арахiсу i лiтр солодкої води, а хлопцi по пiвлiтра пива. Хлопцi ще думали чи не взяти їм так само як i я солодку воду замiсть пива? Сьогоднi була п'ятниця. А головне, що мав знати кожен "свiтський" запорiзький неформал - це те, що по п'ятницях було Пiдвiконня. Це були щотижневi збори неформалiв Запорiжжя. Починалось все як збори рольовикiв, але з часом перетворилось на всезагальнi збори неформалiв. А назву таку цi збори отримали, бо починали збиратись на пiдвiконнях в пiд'їздах. Мiсце зборiв постiйно переносили з мiсця на мiсце. Але не вiд гарного життя, а тому що постiйно знаходились такi, що не давали спокiйно посидiти раз на тиждень. Останнє мiсце знаходилось бiля пам'ятника Хмельницькому або як його в нас називали "Хмiльного козака", бо щодня в нього в руцi була нова пляшка пива.
   Пити перед Пiдвiконням нiхто сильно не ризикував, бо був ризик з нього не пiти. Кiлькiсть алкоголю там була така, що пiти "косими" могли майже всiм составом. Але сильно напивались лише деякi, нiхто цього не любив, але завжди їм наливали. I не тому що їх боялись, а тому що не прийнято було вiдмовляти в подiбному проханнi. Так от, Ельф i Сокiл знали, що їх чекає сьогоднi вечорi i не ризикували пити бiльше.
   З магазину ми не поспiшаючи пiшли пiшки в сторону зборiв Пiдвiконня. Ми мали прийти саме пiд його початок.
  -- Ну що, Сокiл, як там твоя Оля? - зацiкавився я, та й пiдкинув хоч якусь тему для розмови у дорозi.
  -- Не спрашивай.
  -- Що таке, все так складно?
  -- Так себе. Нашла себе парня из Львова и хочет туда уехать к нему жить.
  -- Сокол, я все таки не понимаю, какое твое свинячье дело с кем встречается твоя Оля? Вы ж год уже как разошлись. Почему ты ее контролируешь и лезешь в ее личную жизнь? - перебив Ельф.
  -- Ну, понимаешь, она была капитальным этапом моей жизни...
  -- Ну и что?! Какое ты имеешь право говорить ей, с кем встречаться, а с кем нет? Я еще понимаю, когда ты забраковал первого своего "наследника", поту что он был реально отморозком. Я ей сам тогда по-дружески советовал слать его на... Но следующие были более-менее нормальными.
  -- Ну не могу я отдать ее первому встречному, так еще и не из нашего города.
  -- Ти егоїст, Сокiл, i цим все сказано, - пiдтримав я Ельфа.
  -- Кот, чья бы корова мычала...
  -- А что такое? - заблискуючи очима спитав Ельф.
  -- Так у него две девушки, - пояснив Сокiл, - И он меня еще и эгоистом будет называть.
  -- Ну, по-перше, в мене одна дiвчина. Просто друга в мене теж закохана, i я цим час вiд часу користуюсь. А, по-друге, на те я й Кiт, щоб бути егоїстом. I факту цього, по мiж iншим, не приховую.
  -- А от Оли своей скрываешь? - зацiкавився Сокiл.
  -- Що вiд Олi? Вона знає, що є собi така Катя, яка на мене слину пускає. А те, що я з нею час вiд часу сплю, це їй знати не обов'язково.
  -- Лучше промолчать, чем соврать, - iронiчно процитував мене ж Ельф. Ми гучно засмiялись, - Кот, так твоя Оля не ревнует тебя? Ты ж, красавец, уедешь на все лето в Зп, и хрен тебя знает, с кем ты тут спишь?
  -- Нi, не ревнує.
  -- А может, ты просто этого не замечаешь?
  -- Повiр, як би їй щось не сподобалось, я б про це знав. Вона б насупилась i не виходила на контакт.
  -- И все?! Никаких истерик, битья посуды? - не вiрив Сокiл.
  -- А нащо воно їй?
  -- Ну ты и жук, таких девах отхватил. За что они тебя только любят?
  -- Я не жук, а Кiт, - пожартував я, - А люблять кожна за своє. Але обидвi поважають мене як особистiсть.
  -- Я смотрю, ты себя любишь больше, чем они обе вместе взятые.
  -- Ти думав мене просто так Котом назвали? Я повна копiя цiєї тварини.
   Соколу не було що вiдповiсти, тож певний перiод ми пройшли мовчки. Коли ж ми проходили мимо бульвару Шевченка, Сокiл звернув увагу на так звану "золоту" молодь. Неформали завжди були в контр позицiї до подiбного народу. Агресiї до них ми не проявляли, але й симпатiї з нашої сторони вони могли не чекати.
  -- Позеры мажорные, - пробурчав Сокiл.
  -- Приезжают сюда панты погонять, хотя сами по себе никто и ничто, - прокоментував Ельф.
  -- Я от одного хлопцi не розумiю: що серед них роблять емо? Цi ображенi розумом, зазвичай, серед собi подiбних тусують.
  -- Кот, ты ж сам говоришь, что емо - чистокровные позеры, а БШ (бульвар Шевченка в народi) - место сбора позеров, какими б они не были, - вiдповiв на моє питання Сокiл. В цей момент в нього задзвонив мобiльний, Сокiл вiдповiв, - Да, он здесь. А что такое? Смешно. Ну мы уже идем, так что встречайте. Кот, - звернувся до мене Сокiл, поклавши слухавку, - тут звонил Дух с "Падока" (скорочена назва "Пiдвiконня"). Говорит, рассказал про тебя какому то панку новенькому, а тот не поверил, говорит, не может существовать панка, который не курит и не пьет, родился в Зп и при этом разговаривает на украинском. Короче, ты не существуешь.
  -- Так ходiмо швидше, покажемо йому привида.
   Хвилин за п'ятнадцять ми вже були на пiдходi до Пiдвiконня. Не дивлячись на те, що народ мав тiльки починати збиратись, людей там було вже вдосталь. Там були радi бачити кожного, хто був неформалом або бажав ним стати. Було досить прийти, потиснути руку оточуючим, назвати прiзвисько або власне iм'я (в такому випадку прiзвисько ти отримуєш з часом) i все, ти член неформальської родини. Особливiстю запорiзької сходки неформалiв було ще й те, що з панками, готами i металiстами тусили ще й скiнхеди.
   Самi низькi бажання органiзму тут не звикли стримувати, тому у разi "поклику природи", бiгли до парку, на краю якого сидiли, якщо ж було бажання палити, то палили не звертаючи уваги на оточуючих. Менi завжди було цiкаво, чого бiльше на Пiдвiконнi: тютюну чи алкоголю? Пiдчас наших "посиденьок" над Пiдвiконням тримався стабiльний тютюновий смок, а пiсля "посиденьок" кiлькiсть порожньої тари вражала. Персонально в мене вiд тютюнового диму гудiло в головi, та й запах його не приводив мене в захоплення, тож я намагався триматись з надвiтряної сторони до цього "палячого кудла".
   Ми ще не встигли пiдiйти до Пiдвiконня, як нас помiтили. До мене пiдбiг Дух i схопив за руку, як беруть когось щоб вiдвести в сторону.
  -- Привет. Я ему пытался доказать, что он не панк, а обрыган, но он говорит, что все панки по определению обрыганы. Ну, я и решил тебя ему показать.
  
  

Пiонерський табiр

   "Блюститель чистоты
   Панк-роковских рядов
   Слишком мало рока
   И слишком много слов.
   Ты промываешь мозг
   Покруче Эм-Ти-Ви
   Я манал тебя
   И таких как ты"

Тараканы!

  
   Д
   ух пiдвiв мене до якогось хлопчиська, якому було рокiв 15-16. Це тiло ледь стояло на ногах (коли встиг напитись, бiс його знає), в гадах, в джинсах з замотаними штанiнами i роздертими колiнами, в чорнiй футболцi з написом "Punks not dead" i iрокезом на головi. Коротше кажучи, типовий панк-пiонер, який нi чого не тямить в iдеї, а живе за штампами.
   Я нiколи не розумiв в пiонерах однiєї речi: чого вони думають, що всi неформали палять як паротяги i бухають як чоботарi? Це ж далеко не самi популярнi штампи, якi про нас ходять, але якогось бiса пiонери використовую в першу чергу саме їх. От не бачу сенсу, хоч ви мене рiжте!
  -- Ну що, дитя пiдземелля, це ти себе панком називаєш? - звернувся я до нього.
  -- А ты кто тут такой?
  -- Я - Кiт. А тебе як звуть?
  -- Сергей.
  -- А прiзвиська в тебе нема?
  -- Нет! - гордо вiдповiв Сергiй i позеленiв. Я встиг зрозумiти, що вiн зараз стругане, i вiдiйшов в сторону, щоб мене не накрило "вибуховою хвилею". Перш нiж стругнути, вiн впав на колiна, а потiм вперся на руки... i з нього рвонуло. Коли ж все скiнчилось, Дух кинувся йому допомагати, але я його зупинив, поставивши руку до його грудей так, що не давав пройти.
  -- Нехай сам встає. Сергiю, вибачаюсь, що перебиваю тебе в такий делiкатний для тебе момент, але чому ти так гордо, навiть трохи пихато сказав, що в тебе вiдсутнє прiзвисько?
   Вiн встав на ноги. Саме цiкаво його виглядi було те, що вiн чистий, наскiльки це можливо для панка-пiонера. Сергiй так стругнув, що зовсiм не заляпався. Але через дiру в штанинi джинсах було видно, що в нього було розбито колiно. Це був наслiдок швидкого падiння перед "виверженням".
  -- Сергей - это мое имя. Мне его дали родители и с ним я иду по жизни, - вiдповiв вiн. Вiдверто, я не очiкував вiдповiдi на своє питання, принаннi, так швидко i так обґрунтовано. Питання було задано для перевiрки свiдомостi "пацiєнта". А "пацiєнт" виявився мiцним... хоча i тупуватим.
  -- А ти знаєш принцип походження iмен i їх призначення?
  -- Не грузи!
  -- Що це значить "не грузи"?! Ти прийшов до нас, обстругав мiсце, де ми любимо стояти i заявляєш менi тут: "Не грузи"?! В тебе є два варiанти: або ти зараз спокiйно i вiдверто поговориш зi мною, або тобою займуться скiни, - i я показав йому на купку скiнхедiв, якi дуже "люб'язно" поглядали, роздивляючись цього обригана. Хоч Сергiй i був п'яний, вiн зрозумiв, що його чекає в другому випадку i в нього на обличчi читалось, що йому до вподоби перший варiант.
  -- I так, розслабся, збери всi свої мозки в купку i дай менi вiдповiдь на моє питання.
  -- Я его не помню.
  -- Не проблема, я повторюю: чи знаєш ти, нащо нам дають iмена, i що вони значать?
  -- Что бы нас различать и что бы каждая сука знала, что это мое, - суть другої частини його вiдповiдi я зрозумiв лише частково.
  -- Ну перший пункт ти назвав правильно. Але от друга частина - це те, що наше iм'я нам дають, бо воно нас характеризує, захищає. I прiзвисько - це не тiльки твоє iм'я в певнiй компанiї, але й твоя характеристика i твiй оберiг. Тому, хочеш-не-хочеш, ти отримаєш тут прiзвисько. Можеш на нього ображатись, але це твоє iм'я тут. I ще одне, в нас прiзвисько не отримують, а заслуговують.
  -- Много слов, но я попробую запомнить.
  -- Може ти хотiв сказати "зрозумiти"?
  -- Нет. Я потом пойму, а пока буду помнить.
  -- А чого ти взяв, що ти панк?
  -- А кто я?
  -- Ти єврей? Не вiдповiдай питанням на питання.
  -- Я выгляжу как панк. Этого мало?
  -- А як хто виглядаю я?
  -- Не знаю. Что то среднее между металлистом и скином.
  -- Дух, хто я?
   Дух, який весь цей час стояв в сторонi, трохи "завмикав" з вiдповiддю, i вiдповiв з заминками:
  -- Ты? Е-е-е... Это... Тю, блин, панк. Кот, ты - панк.
  -- От бачиш, - звернувся я до Сергiя, - я - панк. Я знаю, що виглядаю не "по формi". Але головне не упаковка, а змiст.
  -- Брат! Давай выпьем? За Цоя!
  -- Стiй, - з холодом в голосi вiдповiв я, - це питання чи панк ти?
  -- Не понял.
  -- Ти себе поводиш не як панк.
  -- А как кто?
  -- Поки що я бачу в тобi не панка, а позера-обригана, який косить пiд панка.
   На обличчi Сергiя проявилась лють, але, мабуть, вiн згадав про скiнiв, i вже з жалем в голосi видав:
  -- Я - панк. Что я тебе сделал, что ты так на меня взъелся?
  -- Я мiг би вiдповiсти, що ти сказав Духу, що мене не iснує. Але насправдi, нiхто на тебе не вз'ївся. Ми тут нефори бувалi, ми знаємо, що головне - iдея, i знаємо, яка у кого має вона бути. А ти живеш, навiть не живеш, а дiєш за штампами.
  -- За чем? Ты опять начинаешь меня грузить!
  -- А ти мене дратувати.
  -- Да пошел ты! Я - панк, и не хватало, что бы меня еще какое то уёбище скиноподобное учило! - вiн хотiв викинути руку i показати менi всiм вiдомий жест з середнiм пальцем руки, але щось в нього не вийшло i це виглядало як звичайний незграбний вимах рукою. Вирiшивши, що його все ж таки зрозумiли, Сергiй зiгзагами пiшов в сторону скiнхедiв i зробив величезну помилку - стугнув поруч з одним з них. Скiни цьому не зрадiли. I не тому що це трапилось поруч з ними, а тому що було прийнято стругати в парку на землю, а не на асфальт. Перший раз вони йому пробачили, бо я був поруч i проводив "виховну" роботу; вдруге - це було занадто.
   Один зi скiнiв схопив Сергiя за горло однiєю рукою i вдарив в обличчя iншою. Цей горе-панк, як не дивно, залишився стояти на ногах. Для нього ж гiрше, бо в наступний момент його вдарили вдруге, але вже ногою в живiт. Другий удар був фiнальним, бо Сергiй злетiв з нiг i впав спиною у власну ж блювотину. Але це був не фiнал цього дiйства. Скiнхеди дружньо пiдняли його i вiднесли в тiнь сосен парку. З однiєї сторони, переступати лiньки через нього, а з iншої - якщо будуть проїжджати менти мимо i побачать обстругане тiло з розбитою пикою, то нам всiм проблем не оминути.
   До мене пiдiйшов Дух. Вiн спостерiгав i за моментом виховання i побиття в сторонi, i намагався не втручатись.
  -- Кот, я не понимаю, зачем ты с ним разговаривал, а потом отдал скинам? Пациент безнадежно болен?
  -- Нi, Дух, вiн доволi не безнадiйний, але без допомоги йому не обiйтись. А стосовно скiнiв... Ранiше в школах учням за проступки виписували розги, так от скiни i були тими розгами.
  -- Макаренко, блин. Тут вот еще что: тебя Лемур искал.
  -- Якщо шукав, то знайде.
  -- А что случилось? К тебе сегодня никто не может дозвониться. Ты мобильный выключил?
  -- Краще. Я його розбив
  -- А что случилось? Нервы?
  -- Нi, все значно банальнiше. Вчора їхав з репетицiї додому на роликах, ну i розбився. Менi нiчого, а мобiльний в луски.
  -- А быстро ехал?
  -- Та десь пiд 50. Це на Дамбi трапилось.
  -- А "защиту" одевал?
  -- Тiльки на колiнники. Але й вони не врятували. Я пiдчас повороту впав, тож удар прийшовся на бiк, там де лежав мобiльний в карманi.
  -- Везунчик. Котом тебя назвали не зря. Выжил-таки и без царапины.
  -- Майже без, - я задрав футболку i показав здертий бiк. Дух присвиснув.
   Далi Пiдвiконня проходило як i всi iншi: народ бухав, спiвав пiснi пiд гiтару, обговорювали якiсь спiльнi теми. Через години пiвтори прийшов ще хтось з гiтарою. Гiтаристи, щоб не заважати один одному, грали свої пiснi по черзi - класична практика.
   З темряви зi сторони Проспекту з'явився Лемур. Побачивши мене, вiн засiяв. Образ обличчя в нього був такий, нiби вiн побачив скриню з золотом i нiкого поряд, щоб теж пред'явити претензiї на право нею володiти. Лемур був хлопцем добрим, але наївним. Тому вiн сiяв так щоразу, коли бачив когось знайомого. А для нього я був ледь не iдолом, i це мене трохи в ньому дратувало.
  -- Кот, привет! Где ты пропал? Весь день вне зоны доступа.
  -- Я мобiльний розбив.
  -- Сочувствую. Это когда на роликах ехал?
  -- Так, на них. А за мобiльний не хвилюйся, то залiзо. Я цiлий, i це головне.
  -- И то верно.
  -- Дух менi казав, що ти щось хотiв. Що саме?
  -- Я нашел продюсера для нашей группы!
  -- Лемур, в мене для тебе погана новина. Менi приємно, що ти запросив бути у вас вокалiстом i все таке... Але я маю вiдмовитись, - обличчя Лемура в цей момент стало сумним-сумним. Не люблю розчаровувати людей i казати їм поганi звiстки, але хтось це має робити. Я вирiшив пояснити йому причину, може хоч тодi йому стане легше, - Максим, я - панк, а це значить, що i спiвати я маю в панк-гуртi. А ви граєте метал. Це вiддає подвiйним стандартом. Слухати метал може будь-хто, але спiвати i грати його має металiст, а не панк. Розумiєш?
  -- Да, понял. Наверное, на то ты и признанный идейник.
  -- I в тому числi теж, - я обняв його за плече i повiв в сторону загальної гурби Пiдвiконня, - Зараз знайдемо вам вакхалiста i купу гiтаристiв. Дивись яка гурба неформалiв. Не повiрю, що серед них не знайдеться нiкого з потрiбним вокалом.
  -- Хвилинку уваги! - закричав я до всього Пiдвiконня, - Невеличка об'ява. Треш-метал гурту потрiбен вокалiст з вiдповiдним вокалом, всiх зацiкавлених прошу звертатись до Лемура, - i показав на нього. Я помiтив блиск в очах деяких членiв сходки. Задачу виконано. Пост здав - пост прийняв.
   Через декiлька хвилин до мене пiдiйшов Сокiл i запропонував iти додому. Оскiльки всi, хто мене шукав сьогоднi, вже знайшли, вечiр ставав вiддавати рутиною. Тому я був не проти пропозицiї Сокола. Ми пiдiйшли до Ельфа з тiєю ж пропозицiєю, але вiн вiдповiв, що чекає на дiвчину i буде йти вже нею. Свята рiч! Тож ми з Соколом рушили вдвох. Я кинувся було йти в сторону зупинки маршруток, але Сокiл сказав, що хотiв би пройтись i дещо в мене спитати. Я ж був не проти пройти трiйку iншу кiлометрiв.
  -- Кот, я смотрю, ты не плохо в девушках разбираешься?
  -- Я в людях добре розбираюсь не залежно вiд статi.
  -- Ладно, мистер Скромность, нужен твой совет.
  -- Ну ти кажи. А там подивимось.
  -- У меня есть девушка...
  -- Яка за цей мiсяць: друга чи третя?
  -- Вторая, - дратiвливо вiдповiв Сокiл, - но она мне не нравится. Я не знаю, как с ней разойтись.
  -- Сокiл, я чогось не доганяю. Ти їх пачками щомiсяця мiняєш, а вiд цiєї не знаєш як вiдмазатись?
  -- Да.
  -- Бугага. А в чому причина?
  -- У меня нету явной причины ее бросать.
  -- А у iнших були?
  -- Да. Нужна мне хоть какая то отмазка.
  -- Ну скажи їй в лоб: "Прошла любовь - завяли помидоры".
  -- Вот ты сам так и говори.
  -- Вже казав.
  -- Та знаю. Ты ж у нас прямой как вода из-под крана.
  -- А чого ти з нею зустрiчатись почав? Що в нiй тебе приваблювало?
  -- Тело. И больше ни чего. Фейс и тот "не фонтан".
  -- Мда. Ну дякую за вiдвертiсть. Суд прийме до уваги ваше щиросердечне зiзнання.
  -- Хватит издеваться! Лучше посоветуй что-то.
  -- Я тобi вже сказав, що слiд зробити. Приходиш i кажеш: "Люба, ти мене заїбала. Перспектива сексу з тобою бiльше мене не збуджує. Iди на...".
  -- Ага, щасс! Меня за такие слова половина Подоконника уважать перестанет.
  -- Так вона ще й з наших? Чувак, ти "жжешь не по-децки"!
  -- Да, я тупанул! Что теперь?
  -- Тодi мiняємо тактику. Наша мета зробити так, щоб вона сама тебе кинула.
  -- Та иди ты на хуй с такими советами! Один хуже другого. Я - Сокол, меня бросать нельзя.
  -- А ти хотiв i рибку з'їсти i на Харлей сiсти? Так не буває.
  -- Ладно, что-нибудь придумаю. А ты когда в Киев едешь?
  -- Десь за тиждень. Я ще попередньо хочу на розкопки з'їздити на пару днiв, ручкою їм зроблю i на чужину.
   На найближчiй зупинцi ми попрощались. Я сiв в маршрутку, а Сокiл пiшов пiшки, бо їхати двi зупинки - безглузде марнотратство.
   Наступного дня я пiшов до друга налаштовувати Windows на його комп'ютерi. Мене все життя оточують якiсь ламери. Саме кумедне, що серед знайомих рольовикiв купа IT-шникiв, а серед страйкболiстiв - ламерiв. I це при тому, що рольовими бились на мечах i луках, зброї середньовiччя, а страйкболiсти воюють за допомогою кулеметiв нашпигованих проводами. Парадокс.
   На зворотнiй дорозi вiд друга я спокiйно стояв на зупинцi бiля Вознесенського ринку, як до мене пiдiйшов хтось заду. Я рефлекторно обернувся (бо не люблю не знати, хто в мене стоїть за спиною) i побачив Сергiя-пiонера з фiнгалом пiд оком. Вiн не впiзнав мене одразу, але зрозумiв, що десь мене бачив.
  -- Живий? - спитав з усмiшкою я у нього.
  -- Живой. А тебе какое дело?
  -- Та просто дивуюсь. Iнодi скiни повертаються по тих, кого встигли побити.
  -- А ты вчера был на сходке?
  -- Бiльше того, я навiть намагався тебе навчити деяким речам, а ти мене ображати почав.
  -- А ты тот полускин?
  -- Нi, я чистокровний панк, а за "скiна" отримаєш промiж очей наступного разу.
  -- Но ты, как и скины лысый и такой же "правильный".
  -- Моя зачiска тебе не стосується, а "правильний" я, бо вiдношусь до iдейникiв. Серед панкiв iдейникiв мало, але ми є. А стосовно правильностi скiнiв... Цi хлопцi тiльки про себе чутки такi розпускають, а самi буянять поважче за будь-якого панка, навiть обригана.
  -- Тогда за что они меня отметелили?
  -- Бо ти двiчi порушив правило - не стругай на асфальт.
  -- Панки рыгали на правила.
  -- I знову штамп. Ходiмо звiдси потихеньку, а по дорозi я тобi все поясню. Ти куди йшов?
  -- Та просто тынялся по городу под пивом.
  -- Реальний панк. А чого сам? Друзiв не маєш?
  -- А мне и самому хорошо.
  -- З тебе вийде чудовий iдейник,.. якщо виживеш, - i ми рушили в сторону мого дому, - Зрозумiй, Сiрий, що навiть в анархiчнiй державi є правила, закони, норми. I їх порушувати не можна, бо iнакше тебе буде покарано. Рано чи пiзно, але буде покарано. Питання в iншому. У панкiв однi принципи, у металiстiв iншi. Вони рiзнi, бо iдеї цих субкультур рiзнi. Як тодi ми чудово спiвiснуємо? Бо є загальнонефорськi норми. У кожної групи нефорiв цi норми рiзнi: в Києвi однi, в Зп другi, у Львовi третi... I якщо ти приходиш до певної групи неформалiв, ти маєш дотримуватись їх правил, до якої б субкультури ти б не належав. Це зрозумiло?
  -- Более-менее да. А что за "идейники" такие, новая субкультура?
  -- Нi. Iдейник - це той, хто перестав жити за загальними штампами субкультури, а почав визначати, дослiджувати iдеї як власної субкультури, так i iдеї неформальства як такого. Ну i, ясна рiч, жити за цими iдеями. Ми висловлюємо цi iдеї, а народ сприймає їх або нi.
  -- И я могу стать идейником?
  -- Задатки в тебе є, але поки ти пiонер, якого слiд ще всьому навчити i вставити мозки.
  -- А ты тоже был пионером?
  -- Був, але пiонером-репером. Сам захворiв, сам вилiкувався.
  -- Напомни, пожалуйста, как тебя зовут. А то я вчера бухой был, помню все через раз.
  -- Котом мене кличуть.
  -- А имя?
  -- Може тобi ще й фамiлiю сказати? Воно тобi не треба. Се одно, мого iменi нiхто не знає.
   В цей момент Сергiй повернув в сторону кiоску.
  -- Подожди, я пива возьму. Ты будешь?
  -- Якщо ти пригощаєш, то краще води. Спекотньо сьогоднi.
   Як не дивно, вiн купив менi пляшку мiнералки. Диво було в тому, що у панкiв грошi якщо i є, то тiльки на себе коханих.
  -- Ты вообще не пьешь или сейчас не хочешь?
  -- Зовсiм.
  -- Это все идейники такие?
  -- Нi, я єдиний, мабуть.
  -- Ты говоришь, что я действую за штампами, а ты живешь за идеями. А в чем разница?
  -- Я радий, що тобi цiкава ця тема, з тебе буде толк. Але спершу попереджаю: не бери з мене приклад, шукай свiй шлях. Справжнiх iдейникiв могло б бути значно бiльше, якби вони один одного не копiювали. А рiзниця мiж штампом i iдеєю банальна: штамп - це те, як нас сприймають, а iдея - це тонка матерiя, яку слiд ще вивести. По сутi, будь-який iдейний - це ще й фiлософ, - ми пiдiйшли до мого будинку, - Якщо хочеш, можеш зайти до мене, там ми все продовжимо.
  -- А твои предки не будут против?
  -- Я живу сам.
  -- Круто. Наверное, зависают у тебя часто. Квартирник за квартирником.
  -- Насправдi, навпаки. Вкрай рiдко. Не люблю галасливi компанiї. Гостi бувають часто, але бухачi - нi.
   Ми пройшли по двору i зайшли у пiд'їзд. Там завжди було темно, навiть вдень. При входi починались схiдцi. Я їх пройшов легко i спокiйно, бо вже встиг виробити рефлекс. Сергiй же побачив лише першi з них, поки зачинялись важкi броньованi дверi пiд'їзду. Вiн ледь пройшов по них, спiткнувшись на останнiй сходинцi, але не впав. Далi дорогу вiн знайшов швидко, бо вiдкрились дверi лiфта i освiтили мiсце, куди йому слiд було рухатись.
   Коли зайшли до квартири, я повiв його на кухню. При входi Сергiй кинувся роззуватись, але я його зупинив, пояснивши, що в мене не роззуваються, а лише витирають ноги. Я спецiально не повiв його до себе в кiмнату, бо там стояв ноутбук, а сучасна молодь, в бiльшостi своїй, втрачає здатнiсть думати про щось окрiм компа, коли його бачить. Перевiряти чи Сергiй з таких менi не кортiло.
  -- Ты, наверное, не плохо зарабатываешь, если квартиру себе купил.
  -- Квартира менi дiсталась в подарунок вiд батькiв. Але не будемо вiдходити вiд нашої теми. Ти тут, щоб я тебе просвiтив на тему неформалiв, а не про те, звiдки грошi на квартиру.
  -- Какие тогда идеи у панков?
  -- Слизьке питання. У панкiв є три основнi iдеї: анархiя, пофiгiзм i контр позицiя до мейнстрiму. Iснує три основнi течiї панкiв за iдеологiчним критерiєм, кожна з яких ставить одну з iдей над iншими, але й не вiдкидає iншi двi. Наче б то все легко, але є проблема - кожен розумiє цi iдеї по своєму. Для багатьох Сiд Вiшес - самий iдейний панк. Може в чомусь вiн i був iдейником, бо вiн дiйсно йшов своїм шляхом. Але я тобi так скажу: на початку якоїсь течiї iдейникiв нема. Iдея в остаточному виглядi формується пiзнiше, а з нею з'являються i iдейники. Саме тому серед панкiв так мало iдейникiв, подiбних до мене, iншi вважають, що справжнiй панк має бути обриганом. В наслiдок цього спиваються, стають наркоманами, а там кiнець тiльки один.
  -- А ты хочешь умереть от старости? Ты отрицаешь панковский лозунг "Живи быстро, умри молодым"?
  -- Навпаки. Вiд старостi я точно не помру.
  -- По тебе не скажешь. Не пьешь, не куришь. Не удивлюсь, если ты еще и спортом занимаешься.
  -- Да, займаюсь спортом. Не професiйно, але тримаю тiло в тонусi.
  -- И ты говоришь, что не умрешь от старости?
  -- Знав би ти який образ життя я веду, ти б так не казав.
  -- А какой образ жизни ты ведешь?
  -- А це тобi знати не обов'язково.
  -- Что-то противозаконное?
  -- Можна й так сказати.
  -- Но я слышал, что неформалы пытаются не иметь проблем с законом.
  -- А я i не маю.
  -- Подозрительный ты какой то.
  -- Вiдверто кажучи, ти в пересiчного громадянина теж не багато довiри викличеш.
  -- И многих ты уму-разуму учишь?
  -- Будь-кого, хто спитається. Вчора Дух хотiв тебе обламати, за одно й, можливо, на шлях праведний вивести, тому вiн i показав тебе менi.
  -- Но я вроде бы не просил меня "лечить".
  -- Я перевiряв чи не втрачений ти для суспiльства.
  -- И так? Потерян?
  -- Я не кажу нiкому "дiагноз", який я цiй людинi поставив.
  -- А такого плана вопрос можно? Какой из троих идей панков ты отвечаешь?
  -- Всiм трьом. Iнакше я не був би паком.
  -- Та не ври. Разве ты пофегист? Ты же сейчас рассказываешь мне, как стать настоящим панком, ты придерживаешься правил. Где твой пофигизм?
  -- Насправдi, я не такий чистоплюйний, як можу здаватись. Я не б'юся в нервозних припадках, бо давно на все забив. Пофiгiзм - це не зневага до чогось, а небажання через щось хвилюватись. Пофiгiзм по-панкiвськи - це ще й вiдсутнiсть черезмiрної чистоплотностi, але це не значить, що слiд ходити як свиня i щоб люди чули про твоє наближення по запаху. Панку не треба нi з ким прирiкатись i бризкати слиною, якщо вiд цього не залежить щось вкрай важливе для нього. На все iнше ми тупо забиваємо. Десь поставив пляму, нi чого страшного, але при нагодi її слiд вiдмити. Не слiд все приймати в крайнiй мiрi... Ледь не забув! Ще одна властивiсть панкiвського пофiгiзму - ми не користуємось косметикою i не вживаємо пiгулок. Наприклад, миємо руки тiльки водою, без мила; використовуємо при лiкуваннi тiльки натуральнi продукти - чай, лимон, горiлку, ясна рiч. Це питання ми розкрили?
  -- Думаю да. Я закурю?
  -- В мене в квартирi не палять. Або до побачення, або сиди терпи.
  -- Я на площадку выйду.
  -- Я там теж iнколи ходжу.
  -- А на балкон?
  -- Щоб ти менi речi просмердiв?
  -- И хочется и колется. А кстати о лекарствах, презервативы - это натурально или нет?
  -- Для панка - нi. В мене в столi лежить пачка, але я їх не юзаю. Це так, для когось.
  -- А с кем нам можно трахаться?
  -- Та єби хоч все, що рухається.
  -- Ну хоть тут, слава богу, полная свобода, - здихаючи з полегшенням сказав Сергiй.
  -- Дякую, що нагадав. Менi слiд декому подзвонити.
   Я пiшов до коридору i подзвонив з домашнього. Дзвонив я Катi. Ми домовлялись, що зустрiнемось перед моїм вiд'їздом на розкопки.
  -- Алло, Катю можна?
  -- Це я, кiт драний, - голос був у Катi такий, як у продавщицi гастроному, яку весь день дiймали питанням чи свiжий хлiб, - Де зник? Весь день додзвонитись не можу.
  -- Я мобiльний розбив.
  -- Нерви?
  -- Це ти б'єш все, що пiд руку потрапить, а я падаю з роликiв i б'ю все вщент, окрiм себе коханого.
  -- Сильно вдарився?
  -- Здер бiк при падiннi.
  -- Добре здер?
  -- Не сильнiше, нiж ти менi спину пiдчас нашого останнього разу.
  -- Коли ж ти нарештi вб'єшся?
  -- Самому цiкаво.
  -- Повернемось до справи: коли ти їдеш на свої розкопки?
  -- Завтра в серединi дня.
  -- I ти натякаєш, щоб я до тебе приїхала?
  -- Я тебе не примушую.
  -- Та я краще приїду, для тебе це буде гiрше.
  -- Ну то коли тебе чекати?
  -- Через пiвтори години буду.
  -- А чи не зарано?
  -- Боїшся, що тебе не вистачить?
  -- Ти приїжджай, подивимось, кого з нас не вистачить, - i я поклав слухавку, бо Катю хлiбом не годуй, дай зi мною поприрiкатись.
  -- Извиняюсь, что подслушал, но, кажется, я тут буду лишним скоро? - звернувся Сергiй.
  -- В тебе ще є година.
  -- А твоя герла панкуха?
  -- Нi, готеса.
  -- То есть, я вас на Подоконнике еще не раз увижу?
  -- Не побачиш. Вона живе в Києвi.
  -- А с кем ты тогда разговаривал по телефону?
  -- Рахуй, з коханкою.
  -- А что про это говорит панковская идеология?
  -- Нi чого не каже. А загальнонефорська забороняє зустрiчатись з двома дiвчатами, але не забороняє спати з ними. Зрозумiло?
  -- Ага, как у султана: любимая жена одна, но ебешь весь гарем.
  -- Майже. Лише з тiєю рiзницею, що у нефорiв жiнки мають такий самий гарем. Але про наявнiсть коханок треба домовлятись завчасно, щоб потiм не було образ.
  -- Спасибо за лекцию, пойду дальше, не буду мешать.
  -- Сергiй, а чого ти так важко здихав зi словами: "...ну хоть здесь свобода"? Я тебе не примушую. Бiльше того, я вважаю, що неформалом не стають, а народжуються. I якщо ти вiдчуваєш, що ти до цього йдеш, то ти станеш справжнiм панком i сам, просто тобi знадобиться бiльше часу на це. Якщо ж ти хочеш стати панком, але ним не являєшся в душi, ти ним не станеш, хто б тобi в цьому не допомагав. Ти так i залишися позерним панком-обриганом.
  -- Спасибо, я подумаю над этим.
  

По Фрейду

   "В твоем понятии "любить" -
   Это значит "брать",
   В твоем понятии "простить" -
   Значит "наплевать"

Адо

   Н
   а дворi була вже нiч. Година дванадцята. А може, ще й пiзнiше. Точно не знаю. Годинника поруч не було, щоб сказати точно. В цей момент в сусiднiй квартирi прозвучало два удари годинника з боєм. Блiн, друга година ночi, а я навiть не планую лягати спати, при тому, що сиджу дома, а не вештаюсь нiчним мiстом, як зазвичай. Виною тому була Катя. Я лежав на нiй i, навiть, ще був в нiй. "Час вилазити", - прозвучала думка в головi. Де вона була ранiше, сам не знаю.
   Я злiз з Катi i сiв на краю лiжка, дивлячись у вiкно. На небi не було видно жодної зiрки - типова проблема мiста. Навiть о другiй годинi ночi в спальному районi так багато свiтла, що не видно зiрок. Пiсля часу проведеного в походах i археологiчних експедицiях, було не звично i навiть дико не бачити зiрок вночi в ясну погоду. Ззаду до мене пiдповзла Катя i обняла, поклавши голову на плече.
  -- От що за звичка одразу пiсля сексу дивитись у небо? - не розумiючи, запитала вона.
  -- Сам не знаю. Але бажання дивитись туди в мене постiйне, i вiд сексу це не залежить.
  -- Чекаєш на прибульцiв?
  -- Швидше на метеорит, який впаде на Нью-Йорк.
  -- А чому на Нью-Йорк?
  -- Бо якщо вiрити Голiвуду, то всi вселенськi проблеми в першу чергу загрожують або Нью-Йорку, або Лос Анджелесу. Ну а врятує нас Брюс Вiллiс. Бiльше нема кому.
  -- Кiт, ти хоч колись буваєш серйозним?
  -- А ти хотiла б, щоб я був нудним ботанiком?
  -- З тобою неможливо розмовляти.
  -- Я тебе не примушую зi мною розмовляти. Ти ж тут не для того, щоб зi мною розмовляти про високi матерiї.
  -- Який ти хам! Тебе в менi хоч щось приваблює окрiм тiла?! - Катя перейшла майже на крик. Мене це так вразило, що я аж не знав, що казати їй. Справа в тому, що її вивести з себе менi не вдавалось, навiть коли спецiально її тероризував. А тут вiд чергової моєї фрази, до яких вона давно вже звикла, вона влаштовувала скандал. Для мене бачити її такою було так не звично, що я був у станi хiмiка, в якого хiмiчна реакцiя вийшла з пiд контролю.
  -- Тихо! По-перше, криком ти нiчого не досягнеш. По-друге, якби мене цiкавило тiльки тiло, я б знайшов собi пару iншу пiддатих пiонерок. Секс з ними не значив би нi для мене, нi для них нiчого. Бiльше б я їх не бачив. З тобою ж я зустрiчаюсь вже не перший раз. А це значить, що ти цiкава менi i як людина.
  -- Тодi чому ти не хочеш бути зi мною постiйно?
  -- Ми з тобою говорили на цю тему пiдчас нашого першого побачення.
  -- Чим вона краще за мене, якщо ти сам кажеш, що Оля стервозна до жутi?
  -- Вона - це я, але жiночої статi. Я повнiстю її розумiю, i вона мене теж. За два роки, скiльки ми разом, ми жодного разу не посварились. А це багато про що говорить.
  -- Вона хоч красива?
  -- Типово жiноче питання... Катя, я зустрiчаюсь i кохаюсь тiльки з красивими дiвчатами.
  -- Дякую за комплiмент.
  -- Та завжди будь ласка. Я з тобою через те, що ти цього хочеш бiльше за мене. Я тебе поставив перед фактом, що в мене є дiвчина, i що кидати її через тебе я не збираюсь. Ти сама погодилась стати номером "два". I бути першою тобi не свiтить.
  -- А збрехати ти не мiг? - насилу сказала Катя, бо сльози стали їй комом у горлi. Через секунду вона вже ридала.
   Не знаю як для вас, але для мене немає нiчого красивiшого, нiж оголена красива дiвчина, що сидить на лiжку i плаче в темнiй кiмнатi при свiтлi мiсяця. Якась готична романтика. Мене розривало навпiл зсередини. Мої чоловiчi iнстинкти змушували мене заспокоїти жiнку, яка плаче, але моє его не хотiло порушувати ту красиву картину (якщо це можна так назвати), яка постала перед моїми очима. Через хвилину его налюбувалося i дозволило iнстинктам приступити до справи. Якби я мовчки сидiв, це дуло б все одно, якби я вийшов з кiмнати. Обидвi дiї мали б одинакiв результат - Катя образилася б на мене i ми бiльше б не спiлкувались. А менi це було не на руку. Її слiд було привести в стан норми, а це я вмiв робити.
  -- Катя, я тебе попереджав, що я панк i загалом людина вiдверта. Хiба не краще гiрка правда за солодку брехню? - я пiдiйшов, огорнув її одiялом i обняв, - Ти думаєш було б краще, якби я збрехав тобi, сказавши, що я тебе кохаю як нi кого на свiтi, i що в мене нема нiкого? Це було б пiдло з моєї сторони.
  -- Нащо ти взагалi з'явився на моєму шляху?
  -- Ну так вже сталось. Ти сама мене знайшла i сама завела контакт, якщо не пам'ятаєш. Так що в цьому нiчого мене винити. А стосовно того, чому я з тобою, то можу додати, що менi подобаються цивiльнi люди, з якими можна говорити про самi низькi теми. Говорити легко i не пiдбираючи слiв, не боячись когось образити. З такими людьми менi легко i приємно. А те, що ти приваблива особа протилежної статi, якiй я подобаюсь - це такий собi бонус.
  -- Для багатьох чоловiкiв цей "бонус" є головною метою стосункiв, - дорiкаючи вiдповiла Катя.
  -- Ну ти знаєш, що я не всi i навiть не бiльшiсть. Особисто мене, в стосунках з дiвчатами найбiльше приваблюють не плотськi, а платонiчнi стосунки. Хоча... без сексу взагалi - це теж тупо.
  -- А якби Олi не було, ти б її не знав, я була б номером "один"?
  -- Если б, дабы да кабы... Iсторiя не знає таких слiв. Подiя вiдбулась i її не змiниш.
  -- I все ж таки? Чисто теоретично?
  -- Цiлком ймовiрно... Я промовчу, бо ти знову почнеш ображатись, - останню фразу я сказав голосом якось злобного гремлiна i почав лоскотати її. Це подiяло. Катя почала смiятись. Але смiялась вона не тiльки вiд лоскоту, але вiд загального полiпшення настрою. Вона була з того типу дiвчат, яких було легко розвеселити. Вони йшли по життю смiючись, легкою ходою i дуже легковажно. Бiльшiсть таких дiвчат були гламурними дурами-блондинками. Але про Катю такого не скажеш. Вона, звичайно, як i всi попсушки мала рожевi речi. Але "дурепою гламурною" її назвати якось язик не повертався.
   Iнодi прохожi дивувались, коли бачили нас разом. Що скiнхед i приємна на око дiвчина можуть робити разом? Був випадок, коли до мене пiдiйшли якiсь молодчики, щоб захистити Катю вiд мене ж. Перед цим я вiдiбрав у неї мобiльний i тримав на витягнутiй вгору руцi. При моєму ростi пiд два метри, Катя не мала i пiв шансу дiстати його. Вона навiть пробувала повиснути на руцi. Для неї це все було марно. I тут до мене пiдiйшли три амбали, вiдсунули Катю i сказали, щоб я вiддав телефон, в такому випадку менi дадуть шанс втекти. Треба було бачити їхнi обличчя, коли Катя за їхнiми спинами сказала, що це ми, по-перше, граємо з нею, а, по-друге, що тiкати слiд їм, бо тут неподалiк сидить зграя iз десяти скiнiв, що приїхали на футбол. Як би я це сказав, такої б реакцiї не вiдбулося б, але такi фрази зi спини вiд гламурного створiння кидають в шоковий стан будь-кого.
  -- Лягай, спробуй заснути, а я скоро повернусь, - лагiдним тоном мовив я до неї. Сам я одягнувся i пiшов на вулицю.
   Обожнюю лiтню нiч. На вулицi тепло i свiжо одночасно. Я знову подивився на небо i насилу розгледiв Чумацький Шлях. Хмар на небi не було. Взагалi. Це трохи засмутило, бо лiтнiй дощ вночi - сама освiжаюча рiч на свiтi. Такий дощ змиває весь негатив, що мiг десь зiбратись в самих вiддалених куточках душi. Негатив був, а дощу не було. Дощ, який бiльшiсть народу пригнiчує, пригнiчував мене своєю вiдсутнiстю. Це тiльки додавало негативу.
   Негатив наганяли Катерини сльози. Вони змушували задуматись чи правильно я поступаю з iдейної та й загально-моральної сторони? Чи не низько використовувати Катю як забавку для задоволення свого чоловiчого его? Нi, звичайно, я перед нею повнiстю вiдвертий i вона знає, на що вона може розраховувати, а на що нi. Вона сама на все це погодилась. Це все, взагалi, було її iнiцiативою. Але щось тут неправильно. Не так, як це мало б бути по-Кодексу. А от перед Олею я дiйсно не правий. Кодекс дозволяє секс без яких-небудь вiдносин, а в мене з Катею явно були якiсь вiдносини. Оля сама в цьому планi теж не чиста на руку, але це вже чисто її моральнi проблеми. Поки я цього не бачу - мене це не стосується.
   Я подивився навколо i зi здивуванням вiдмiтив, що не помiтив як дiйшов до набережної. Люблю ходити вночi i обдумувати рiзнi речi. Не знаю чому, але в цi моменти розум менш за все навантажений стороннiми думками, нi чого не заважає сконцентруватись на однiй темi роздумiв. Коли в мене були якiсь проблеми, якi як слiд треба було капiтально обдумати, я виходив вночi на вулицi, йшов свiт-за-очi i думав, думав, думав... Так i зараз. Я йшов i думав, як менi бути з Катею.
   А що менi робити з нею? Iдеальним би варiантом було б розiйтись тихо-мирно i залишитись друзями. Саме друзями, а не коханцями. Але як це зробити? Западло. В голову тут же почали "стукати" спогади недавньої розмови з Соколом про те, як вiн сам не знає як розiйтись. А ще кажуть, що неформали низькоморальнi створiння, якi замiсть вiдносин вiддають перевагу сексу. Брехня. Це було властиво пiонерам, якi насправдi не тямлять що це, бути неформалом. Неформали ж мали реальнi проблеми при розлученнi. I на собi я це вiдчував.
   Хочу бити пiонером.
   Але не буду... Я не пiонер. Зi стану бувалого прокуреного iдейного неформала є лише одна дорога: на той свiт. А туди я точно не поспiшав.
   I тут iнша думка блиснула в моїй головi, як блискавка освiчує нiчне небо, i з таким же громом пролетiла по всiй нервовiй системi до самого нижнього нейрону спинного мозку. Думка була в тому, щоб познайомити Катю з деякими неформалами, якi були найближчi по образу i манерi поведiнки до мене. Її в менi приваблювали мiй стиль життя. Для неї я був самою романтичною людиною. "Романтичною" в сенсi "романтика життя", а не "романтика кохання". Я був вiльним вiтром в полi, за яким вона хотiла угнатись. Їй слiд було спочатку показати пару ще таких "вiтряних" хлопцiв, дати їй зав'язати з ними дружбу, а потiм зробити ручкою.
   Тiльки були певнi "але". В мене майже не залишилось часу для цього. Завтра... Сьогоднi я їхав до археологiв на пару днiв, а потiм мене чекав потяг на Київ. За такий малий промiжок часу такi Наполеонiвськi плани не здiйснити. От блiн! Де були цi думки хоча б тиждень назад? Спокiйно, пiзно пити Боржомi... Буду робити те, що в моїх силах.
   Я розвернувся i почав прямувати в протилежному напрямку, тому яким йшов до цього. Йшов я вже додому. Слiд було виспатись i обдумати, кого ж познайомити з Катею, за тi лiченi днi, щоб вони не стояли поруч з нею як вiдмороженi i не знали як завести з нею розмову. Западло ще й було в тому, а чи захоче Катя заводити з ними не те що вiдносини, а хоча б дружнi стосунки? Захоче, куди вона дiнеться? Я хлопцiв пiдготую морально так, щоб в Катi була лише одна проблема: кого ж все ж таки обрати?
   Вранцi я прокинувся вiд свiтла сонця, яке нахабно било свiтлом менi в обличчя. Я спробував вiдвернутись в iншу сторону, але не вийшло. Спросоння я навiть не зрозумiв чому. З'ясувалось все було доволi банально - вночi Катя мене обняла, чим i заважала розвороту на iнший бiк. Сусiдський годинник почав вiдбивати удари. Дев'ять. Самий кращий час прокидатись. Ранiше - якось лiньки, пiзнiше - втрачаємо час. А дев'ята годинна - те, що лiкар прописав для пiдйому. Я спробував вискочити з Катерининих обiйм так, щоб її не розбудити, але, нажаль, менi це не вдалось. Вона розплющила очi i почала щось бурмотiти.
  -- Спи далi, в тебе ще є час, - мовив я до неї i поцiлував в губи. Катя не пручалась можливостi поспати ще.
   Хоч вона i лягла ранiше, схоже, на неї дiяв нiчний стрес, тому то вона i спала довше. Про себе не можу сказати, що сплю по мiнiмуму, навпаки, дрих безпробудно, але тiльки якщо нi куди не збирався. А я сьогоднi їхав на розкопки.
   Ось ще одна чудова властивiсть Запорiжжя: повномасштабнi археологiчнi розкопки могли проходити посеред мiста, але при цьому, не посеред вулицi, а в лiсi, наприклад. Посеред Днiпра в Запорiжжi знаходився острiв Хортиця. На ньому жило десь пару сотень народу. Все iнше - санаторiї, пiонерськi табори та заповiдна зона, на якiй нiхто не жив. На Хортi (як iнодi називали Хортицю) археологiчних знахiдок було стiльки, що практично де б ви не капали, якийсь археологiчний артефакт знайдете. Тому розкопки там проводились регулярно. Бували навiть випадки, коли на островi одночасно проходило декiлька експедицiй в його рiзних частинах.
   Був в мене такий свiй "ранковий ритуал". Складався вiн з кави, потiм я вмивався, далi йшла перевiрка пошти, а потiм все iнше. Якщо вранцi я не дотримувався цього ритуалу - день я ходив якийсь незграбний i думав через раз. Я пiшов на кухню i поставив чайник. Весь той час, поки чайник шипiв закипаючи, я дивися у вiкно. Погода була ясна, по небу пливли лише пару хмарин, але величеньких. Звертаючи увагу на температуру в тридцять шiсть градусiв спеки, i на те, як сильно парило на вулицi, можна було стверджувати, що завтра мене чекав дощ. Дощ. Де ти, падлюка, був сьогоднi вночi? Чому так багато в нашому життi вiдбувається невчасно? Щось трапляється зарано, щось запiзно, але так мало речей вiдбувається вчасно, саме тодi, коли нам це треба. Тепер дощ пiде, коли я буду на розкопках i замiсть того, щоб капати i насолоджуватись польовим життям, доведеться сидiти в палатцi. Клятий дощ.
   Заду дзенькнуло. Це був звук закипiлого електрочайника. Я зробив двi пляшки кави. Звичайну каву з молоком для себе i експресо для Катi. Цей сорт кави я тримав спецiально для неї. Поклавши на тацю чашки, цукорницю i залишки кураги, я понiс це все в спальню. Катю слiд було будити, бо я не хотiв пропустити другу змiну розкопу. Увiйшовши, до кiмнати я не знайшов Катi в лiжку. Мене як обухом по головi вдарили. I куди вона могла подiтись? Вийти з квартири, не пройшовши мимо кухнi не можливо, вистрибнути з балкона теж (жив я на п'ятому поверсi). I де вона тепер? Край ока упiймав Катеринин топiк на моєму ноутi. Пiзнiше я побачив, що всi її речi, включно з бiлизною, лежали тут же. Згадувались слова з пiснi: "Если это осталось, то что же ушло?"
   Раптом я почув звук крана, який зачинився, i зник звук падаючої води. Якимось чином я викинув зi свiдомостi звук душа. Я категорично не звертав на нього уваги. Дверi ванної вiдкрились i звiдти вийшла Катя. Абсолютно оголена. Не знаю чому, але я стояв з тацею в руках з обличчям iдiота i не знав, що робити або що казати. Вона з легкiстю пройшла помiж мною i шафою, по дорозi вкравши трохи кураги.
  -- А чого ти на мене так дивишся? - зацiкавлено питалась Катя, не розумiючи мого ступору.
  -- Сам не знаю. Ти хочеш щоб я до завтра на розкопки не потрапив?
  -- Ти це до чого?
  -- Ти як не знаєш, що вид оголеної жiнки на чоловiчi iнстинкти дiє як червона ганчiрка на бика.
  -- Страшенно душно. Я навiть пiсля душу вирiшила не витиратись, щоб подовжити ефект свiжостi.
  -- Мене вже стояк в штанях i не вiд того, що я недавно встав, а ти знущаєшся.
  -- Всi ви чоловiки тiльки про секс i думаєте.
  -- Нiби ви його не хочете? Часу от тiльки в мене нема.
  -- Це чого? - засмучено спитала Катя.
  -- Я хочу сьогоднi ще встигнути покапати, - я брехав. Який чоловiк не хоче сексу? Але треба було налаштовувати себе (та й її) до того, що нам треба розходитись. Вночi я намiтив курс i сходити з нього я не збирався.
  -- Кiт, ти все ж таки, мiй самий оригiнальний хлопець. Ти нехтуєш сексом на користь лопати. Це всi неформали такi?
  -- Не можу сказати точно.
   Як добре, що вона спитала про iнших неформалiв. От скоро ти сама i дiзнаєшся.
   За пiвгодини ми обоє стояли бiля вхiдних дверей до квартири. Ми попрощались на зупинцi маршруток. Її маршрутка пiд'їхала майже одразу як ми пiдiйшли. Я ж поїхав через хвилин п'ять пiсля неї.
   Маршрутка привезла мене на Хортицю. По дорозi, маршрутчик не почув мого прохання висадити навпроти повороту на Кiнний театр i ледь не увiз на iнший берег Днiпра. Вiд зупинки до табору треба було пройти ще чотири кiлометри спочатку нормальною дорогою, а потiм стежками. За пiвгодини я був на пiдступах до табору археологiв. Ґвалт стояв добрячий. Нашi табори завжди було легко знайти на слух. Подивившись на годинник, зрозумiв, причину шуму - був час обiду. Хтось сперечався чи не взяли його миску, хтось жалiвся, що йому мало або багато поклали, хтось жалiвся на смак їжi.
   Це був табiр непрофесiйних археологiв. Основу його штату складали школярi, вiд яких батьки здихались на тиждень, або студенти, яких вiдправили вiд унiверситету на практику. А в головi табору були теж непрофесiйнi, але досвiдченi ветерани-легiонери (до яких сам i вiдносився), а над ними стояв Великий Тубольцев, якого всi поза очi називали Валєнтiнич. Вiн був єдиний серед нас професiйний археолог. Для органiзацiї роботи табору цього було достатньо. Як тiльки я з'явився в таборi почались привiтнi викрики з моїм iм'ям.
  -- Кот, чувырло, ты к нам на долго? - цiкавився Валєнтiнич.
  -- Та на пару днiв. Вирiшив заїхати перед тим, як уїхати до Києва.
  -- Есть будешь?
  -- Не вiдмовлюсь. Хто зараз головний на кухнi?
  -- Глуховская. Вы, наверное, не знакомы.
  -- А хтось з ветеранiв є?
  -- Никого. Обещали завтра подъехать.
   Скинувши речi бiля вогнища, я розраховував кинути їх пiзнiше в якусь палатку з вiльним мiсцем. Пiдiйшов на кухню i побачив дiвчину з привабливою фiгурою у шортах i чорнiй футболцi з фотографiєю Цоя.
  -- Привiт.
  -- Привет.
  -- Я Кiт, будемо знайомi. А тебе як звати?
  -- Катя. Можешь называть Лисой.
   Вiд її iменi в мене в серцi щось ойкнуло. Хоч я i був атеїстом i в забобони не вiрив, але було в мене прикмета, що коли менi щастить на дiвчат з однаковими iменами, з бiльшiстю з них менi свiтив секс. При тому, що я намагався розiйтись з однiєю Катериною, знайомство ще з однiєю, судячи з цього правила, не обiцяло менi вiрностi по вiдношенню до Олi.
  -- А ти на Пiдвiконнi з'являєшся? Бо вид в тебе такий, що мала б, але я тебе там не пам'ятаю.
  -- Бываю, но очень редко. Но у меня там куча друзей тусует. А ты и есть тот Кот, про которого тут рассказывают?
  -- Пiдозрюю, що я той самий Кiт. А що розповiдали?
  -- Много чего. Да и на Падоке про тебя кое-что интересное слышала.
  -- Не вiр нiчому, все брехня. Це було давно i неправда.
   Далi день проходив як i всi днi в археологiчному таборi: розкоп, вiдпочинок (або як в нас це називалось Сiєста). Пiдчас Сiєсти до мене пiдiйшла Лисиця i сказала, що треба сходити в магазин, докупити харчiв до вечерi i чи не складу я їй компанiю. Я погодився, бо i компанiя її менi була бiльш приємна за галасливих малюкiв, та й пройтись був не проти пiсля кiлькох годин рачки у розкопi.
  -- А ты давно капаешь?
  -- Доволi давно. Десь рокiв з десять. Колись рахував, а потiм забив. Час iде, я капаю, що ще треба?
  -- А я уже давно хотiла попасть на раскопки, но не как не получалось.
  -- Ну от ти тут. Як враження?
  -- Первая неделя была более-менее интересной, но вся та романтика, которой я ожидала, быстро улетучилась. На вторую неделю Тубольцев поставил меня главной по кухне. Особо не переутруждаюсь, но как-то скучно.
  -- Це всiх чекає, хто потрапив в археологiю не за покликанням, а за примусом або наслухавшись романтичних iсторiй, - з посмiшкою прокоментував я, - Золота нема, пригод нема. Є тiльки суровi буднi з одним i тим самим сценарiєм.
  -- А что привлекает тебя здесь?
  -- Я люблю iсторiю, польове життя, та й щоденна рутина тут якась iнша, своєрiдна. Не так напружує, не робить з тебе якогось робота.
  -- Ни чего что я с тобой на русском разговариваю? Может мне перейти на украинский?
  -- Розмовляй якою хочеш. Хоч англiйською. Я легко розумiю всi цi три мови.
  -- Я все ж таки спробую говорити з тобою українською.
  -- Як хочеш. Вiдверто, я тiльки за.
  -- Кажуть, що ти скiнхед. Це правда?
  -- Брехня. Я ж казав: "не вiр чуткам про мене, це все брехня".
  -- А правда, що ти в Києвi живеш?
  -- Правда. А що з цього?
  -- А чого ти сюди їздиш, бiльше нема де копати?
  -- Це нагадує допит. Я їжу додому, заодно приємно i корисно проводжу час. А нащо це тобi?
  -- Просто цiкаво. Цей заїзд такий нудний. Нiхто не грає вечорi на гiтарi. А мафiя вже в печiнки в'їлася.
  -- Буває. Стосовно гiтари є гарнi новини: Валєнтiнич сказав, що завтра ветерани приїдуть, а серед нас, ветеранiв, гiтаристiв вистачає.
  -- З твоїм прибуттям починається пiдвищення настрою. Спочатку ти - хтось не дуже малий, але й не старий, - пiдозрюю це вона про Валєнтiнича, - та й новини приємнi принiс.
   В цей момент ми вийшли зi стежки на дорогу. Йти стало легше i прибавили ходу.
  -- Дивлюсь, в магазин ходили нашi частенько, - пробурмотав я.
  -- Це ти до чого?
  -- Та стежку за мiсяць протоптали добрячу. Ще мiсяць назад йшов i вишукував стежину серед трави, а зараз її чудово видно.
  -- А тобi яка рiзниця?
  -- Траву затоптують. Табiр знiметься, а стежина ще декiлька рокiв буде заростати. А це як-не-як заповiдна зона, берегти тут природу треба.
  -- Ти часом Духа не знаєш?
  -- Знаю. Класний малий.
  -- Так вiн теж постiйно за природу пiклується. В нього ще нашивка є "Берегите природу, мать вашу". У вас в цьому планi багато спiльного.
  -- Що в цьому поганого? Хтось має пiклуватись про природу, для збереження її для нащадкiв. Хтось це має робити. Оскiльки всi свинячать, доводиться неформалам прибирати.
  -- Я сама не люблю, коли смiтять. Але стосовно неформалiв це ти загнув. Ну, iнколи рольовики органiзують прибирання якоїсь частини Хортицi. Ну бiльшiсть з нефорiв прибере за собою смiття. Але так щоб нiхто, окрiм нас! Це ти перебiльшив. А панки, так тi взагалi за собою не приберуть.
  -- Можливо i перебiльшив. А от щодо панкiв я попрошу. Я сам панк, - вiд цих слiв Катя зрозумiла, що тiльки що поскаржилась менi на мене самого. Iдiотська ситуацiя.
  -- Вибач, я не хотiла сказати, що всi панки...
  -- Тi панки, що гадять, то вже не панки, а обригани.
   До магазину ми дiйшли не розмовляючи. Там Катя придбала все необхiдне їй i погрузила в мiй рюкзак. Як тiльки ми зiйшли з асфальту на ґрунтову стежину, їй закортiло знов поговорити.
  -- Кот, а можно вопрос личного характера? - Катя не помiтила як знову перейшла на росiйську.
  -- Дивлячись наскiльки особистим буде питання.
  -- Правду говорят про то, что ты редкий лавилас?
  -- Ти iнодi як спитаєш? Лисиця, а тобi це нащо?
  -- Просто интересно. Чисто из женского любопытства.
  -- Цiкаво, хто тобi таке сказав?
  -- Не имеет значения.
  -- Для мене має. З точки зору одних я страсний йобарь, який трахає все, що рухається. Iншi вважають, що я добитий романтик, який закохується по вуха. Менi цiкаво в чиїх очах я став таким.
  -- Сокола знаешь?
  -- Цей кадр давно менi заздрить. Хоча менi самому до нього як до Москви рачки.
  -- Он что, еще больший?..
  -- Блядун рiдкiсний. В нього була колись одна дiвчина. Вони довго зустрiчались, а тепер вiн бiгає вiд однiєї до iншої в пошуках такої самої. Не заздрю я тiй дiвчинi, яка трапиться йому на дорозi. Ну хоч не зраджує їм. I те слава богу.
  -- Он ко мне тоже клинья бил.
  -- I що?
  -- Как-то все заглохло.
  -- Ти як раз з тих дiвчат, якi йому подобаються. Дивно, що вiн здався. Мабуть знайшов собi iншу цiль.
  -- А в тебе є дiвчина? - Лисиця знову перескочила на українську. Якийсь хаотичний в неї перехiд.
  -- Є. Вона в Києвi живе. А що це ти стрибаєш з мови на мову?
  -- Та якось забула, що мала спiлкуватись українською... А тут схопила себе на думцi, що розмовляю на росiйськiй... Вирiшила перескочити, раптом ти не помiтив.
  -- Помiтив. I не на росiйськiй, а росiйською.
  -- А ти зраджуєш своїй дiвчинi?
  -- Що ж вас дiвчат все цiкавить тема зради? Дивлячись, що вважати зрадою.
  -- А що для тебе зрада?
  -- Я користуюсь Кодексом. А там чiтко вказано: секс без продовження вiдносин не вважається зрадою.
  -- Що ще за Кодекс?
  -- Є такий собi неписаний моральний Кодекс неформалiв. В Зп про нього чули краєм вуха. Сама велика проблема, що вiн не писаний i повної версiї пiдозрюю нiхто не знає.
  -- Вже те, що я почула з нього менi подобається, - хтиво прокоментувала Катя. Схоже, Лисицею її назвали не даремно. По її очам було видно, що вона вже будувала якийсь план. От тiльки який? Не люблю планiв, в яких я присутнiй, але про якi мене не ставлять до вiдома.
   Ми вже прийшли до табору. Я розвантажив рюкзак i пiшов подивитись на результати розкопу, Лисиця ж пiшла готувати вечерю. Пiсля вечерi хмари почали згущатись. Не думав, що дощ почнеться так скоро. Вiтер посилився i став бiльш поривiстим. А менi ще слiд вирiшити де я буду спати.
  -- Валєнтiнич, де є вiльне мiсце!? - закричав я на пiв-табору.
  -- Кот, все забито. Есть только место в крайней палатке, но там живут девочки. Может, заночуешь в столовой?
  -- Гаразд. Столова, так столова.
   Через пару хвилин до мене пiдiйшла Лисиця i попрохала, щоб я їй розповiв про життя в Києвi, про те, чим мiсцевi неформали вiдрiзняються вiд запорiзьких. Казала, що за цi пару днiв нового заїзду нормально поговорити нема з ким - з малими не цiкаво, а з Тубольцевим якось нiяково, занадто дорослий вiн для дружнiх розмов з ним. А потiм без жодної емоцiї прозвучала пропозицiя переночувати в неї в палатцi. Мол, в неї є одне вiльне мiсце, та й вночi можна буде "потриндiти" на рiзнi теми. Я погодився, тим паче, що спати в столовiй не сильно полюбляв.
   Вночi я кинув речi до палатки Лисицi. На моє здивування там була тiльки вона, але її сусiдки не було. Пояснила це тим, що сусiдка пiшла ночувати до свого хлопця в палатку.
  -- Ох якщо про це дiзнається Валєнтiнич... Їм обом буде неперелипки. Як мiнiмум по наряду.
  -- Поки що вони не палились.
   Далi пiшли розмови про все на свiтi: про те, що завтра через дощ не буде розкопу, про малечу в таборi i ґвалт вiд них, про спiльних друзiв, яких, як з'ясувалось, в нас було вдосталь. Десь о другiй ночi я запропонував засипати, пояснивши пропозицiю раннiм пiдйомом в ранцi. Катя погодилась (а що їй ще залишалось?). I тут по стiнках палатки почали спочатку злегка, а потiм все потужнiше i потужнiше бити краплини дощу. Схоже, вчора вночi я його так активно кликав, що вiн вирiшив явитись якомога швидше. Явився вiн швидко, але ну вкрай не вчасно. Почало швидко холоднiти. Холодне повiтря нахабно бiгало по пiдлозi палатки i залiзало в усi щiлини одягу. Ховаючись вiд холоду Лисиця пiдповзла до мене заду i обняла.
  -- Подiлишся теплом? - спитала вона.
  -- Не можу похвастатись високою тепловiддачею, але якщо хочеш, то будь ласка.
   Я розвернувся на iнший бiк, обличчям до неї i в цей момент нашi губи перетнулись. Лисиця пiшла далi у наступ i спробувала мене поцiлувати по-французьки. Я не дав.
  -- Що таке? Я тобi не подобаюсь?
  -- Не зовсiм. Я не хочу зраджувати своїй дiвчинi зайвий раз.
  -- Правильний, як скiнхед.
  -- I ти туди ж. Катя, зрозумiй, я два мiсяцi планомiрно зраджував своїй дiвчинi. Вчора вирiшив припиняти це неподобство, а тут ти. Не в той час, не в тому мiсцi.
  -- Извини.
  -- Буває. Давай дiйсно спробуємо спокiйно поспати?
   Я вiдвернувся назад, спиною до неї i спробував заснути. Лисиця лежала позаду, обнявши мене i крадучи моє тепло.
   Ранок не принiс гарних новин. Небо було пахмурним, i дощ обiцяв повторення нiчного концерту, ґрунтовi стежини перетворились на стежини багнюки, по яким ходити можна тiльки в гадах (а вони залишились дома). Я пiдiйшов до Валєнтiнича, щоб дiзнатись стосовно планiв на сьогоднi.
  -- Утренний раскоп отменяется. Посмотрим, что будет с погодой после обеда.
  -- А ветерани не казали, о котрiй приїдуть?
  -- Сомневаюсь, что они вообще приедут по такой погоде...
   Погода пiсля обiду не покращилась, а навiть навпаки - погiршилась. З неба лило як з вiдра. Всi дружньо сидiли в столовiй i грали то в мафiю, то в контакт, то ще в щось. День пiшов коту пiд хвiст. Ветерани теж "злякавшись" дощу, вирiшили, що робити тут нема чого (а так воно на справдi i було) i тому не приїхали.
   Нiч пройшла без романтичних iнцидентiв, а вранцi я поїхав додому. Западло ситуацiї складалось в тому, що погода почала покращуватись. Бiсiв дощ, ти вирiшив познущатись надi мною? Квиток на завтра до Києва лежав в мене дома, а помiняти його не вдалося б, бо студенти з усього Пiвдня повертались назад до Києва пiсля лiтнiх канiкул. Попит на квитки був такий великий, що їх слiд було брати на мiсяць вперед.
   Час тiкав, а в мене на "балансi" все ще була Катя. Iдея i привiт гулянки прийшла доволi швидко: проводи Кота до Києва. Тепер справа за малим: обдзвонити всiх претендентiв на звання "замiна Кота" i запросити на квартирник. Ну i не забути саму Катю. Сказано - зроблено. О п'ятiй годинi в мене дома вже сидiла купа нефорiв, яких я зiбрав в однiй кiмнатi i оголосив ще одну для них невiдому рiч:
  -- Хлопцi, дякую, звичайно, що прийшли мене проводити. Але я зiбрав вас тут ще з однiєї причини...
  -- Понятное дело "еще по одной причине" - набухаться!!! - перебив мене Урал.
  -- Урал, алкотрешем страждай десь в iншому мiсцi. Повернусь до попередньої теми. Дехто з вас чув, дехто знає, що в мене в Зп є, так би мовити, коханка. Так от. Я вирiшив, що вiдносини з нею мають для мене не правильний iдеологiчний характер i тому треба з нею розiйтись. Але розiйтись так, щоб вона переключилась з мене на когось з вас. Тож, я офiцiйно дозволяю до неї загравати. Я це буду сприймати не як образу i наїзд на мою зону впливу, а як на допомогу. Дякую за увагу. Ще одне, Сокола прошу не турбуватись.
  -- Я и так беспокоюсь. Но чисто из любопытства: почему?
  -- По-перше, ти з зi своєю попередньою не розiйшовся, а, по-друге, я хотiв би, щоб в неї хтось був бiльш-менш постiйний, а не такий як ти - пограється i кине.
  -- Я не играюсь, я ищу.
  -- Та один бiс, як ти це називаєш. Головне, чим це є насправдi.
  -- А ты с Катей не игрался?
  -- Каюсь, батюшка, грiшний.
  -- А на меня еще бочку катишь.
   Ми з Соколом вийшли на кухню приготувати собi пару бутербродiв.
  -- Тобi, до речi, Лисиця передавала вiтання.
  -- А где ты ее видел?
  -- В археологiї. А що?
  -- Да ни чего хорошего. Как она там?
  -- Нудьгує, блядує.
  -- В смысле "блядует"?
  -- В прямому. Там в таборi сама малеча. I тут я приїхав. Бiдна дiвчинка не витрималась i намагалась мене звабити.
  -- И ты повелся?
  -- Сокiл, ти думаєш, коли говориш? Я тут Катю намагаюсь сплавити, бо не гарно це зраджувати, а тут поїхав в археологiю i переспав з першою лiпшою?
  -- А она тебе про нас с ней ни чего не говорила?
  -- Казала, що ти до неї залицявся, але потiм чомусь затих.
  -- Ржунимагу. Кот, ты мне сделал самую большую услугу в моей жизни!
  -- Я чогось не доганяю.
  -- Лисица и была той, которую я ни как не мог бросить!
  -- Бля! Я тiльки но пiдставив Лисицю.
  -- Сама виновата, - радiсть Сокола просто таки переповнювала, - Не ссы, я тебя не сдам. Ай да Кот, ай да сукин сын! Так и знал, что без тебя я ситуацию эту не разрулю.
   Помiж тим, вечiрка починалась сама собою. Хлопцi поприносили з собою гiтари i без особливих запрошень почали грати щось з вiдомого всiм репертуару. Спочатку грали по черзi, з часом почали намагатись грати в двi гiтари. Це придавало особливої мелодiйностi пiснi, та й дiйству загалом.
   На кухнi лежали ковбаси з нарiзаним хлiбом i всякий бажаючий йшов на кухню i сам готував собi бутерброд. Неформали народ не гордий, щоб розслабитись i гарно провести час вистачить приємної компанiї, гiтари i чогось випити.
   Десь о сьомiй прийшла Катя. Її сильно здивувало, навiть трохи злякало те, що вона була єдиною дiвчиною.
  -- Ти хотiла дiзнатись чи всi неформали такi як я чи нi. От i дiзнаєшся, - жартуючи заспокоював я її.
   Я провiв її до єдиної кiмнати в квартирi i представив її перед товариством.
  -- Називати їх я не бачу резону: одразу не запам'ятаєш. Краще окремо на протязi вечора познайомишся особисто з кожним.
  -- Катя, пиво будешь? - кинувся зi старту залицятись Урал. Попутно вiн запропонував їй своє мiсце.
  -- Буду. А тебя как зовут?
  -- Рома, можно Урал.
   Урал, уходячи на кухню за пивом для Катерини, пiдморгнув менi. Я пiшов за ним на кухню.
  -- Ну ти швидкий. Вирiшив взяти низький страт?
  -- А чего время тратить? Ждать пока эта свора в бой рванет раньше меня? Один Сокол чего стоит.
  -- Ну я Соколу сказав, що йому на неї зась.
  -- То, что ты ему сказал, еще не означает, что он послушается тебя.
  -- За ним я персонально прослiдкую.
  -- Все равно, не вижу причины ждать.
  -- I те вiрно. Гаразд, хватай пиво i неси, бо щось ми з тобою розбазiкались.
   Коли ми повернулись до зали, в Уралу ледь пиво з рук не випало - поруч з Катею сидiв Сокiл i розмовляв з нею. Всi ми знали як вiн спiлкується з дiвчатами i до чого це призводить.
  -- Сокiл, можна тебе на хвилинку?
   Вiн мене не почув. Або зробив вигляд, що не почув, бо Катя, наприклад, обернулась, хоча звертався я не до неї.
  -- Сокiл! - гаркнув я. Вiн обернувся i я поманив його пальцем до себе, - Ходiмо, розмова є.
   Сокiл пiдвiвся i на його мiсце тут же сiв Урал.
  -- Что такое?
  -- Ми на початку про що з тобою говорили?
  -- Ты это про Катю?
  -- Нi, про королеву Англiйську!
  -- Так ни чего не было.
  -- Це поки що "нi чого". Але я бачив як ти її гiпнотизував, як удав кролика. Зроби ласку, бiльше з нею не спiлкуйся сьогоднi.
  -- А если она сама ко мне начнет обращаться?
  -- Прикинься шлангом.
   Коли ми повернулись до кiмнати, я показав Уралу знак "окей". Вiн посмiхнувся i показав жест з пiднятим до гори великим пальцем. За iнших вiн був спокiйний, бо неформали мали принцип "хто перший встав, того й капцi". Тобто, якщо одним почав залицятись до дiвчини, то iншi, стиснувши зуби, мають поступитись. Простий, примiтивний, але дiючий принцип уникнення конфлiктних ситуацiй в наших рядах.
   Далi квартирник розвивався як i бiльшiсть квартирникiв: пиво, пiснi пiд гiтару, розмови на рiзнi теми. По ходу дiйства, почав помiчати, що Катя починала потихеньку вiдповiдати Уралу взаємнiстю. Я ж спецiально, щоб не заважати своєю присутнiстю Уралу, сидiв якомога далi вiд них i намагався не звертати на них уваги.
   З середини мене розривали двоякi вiдчуття: мiй егоїзм "давила жаба", що в мене вiдбирають дiвчину, а я цьому ще й сприяю; але совiсть (звiдки вона в мене?) радiла i давала привiт пишатись собою. I чим сильнiше бунтував мiй егоїзм, тим сильнiше совiсть примушувала сидiти на мiсцi i не дивитись в їхню сторону. От грець! Знав би, що так буде неприємно на душi, нi за що б не влаштував би цю вечiрку. Краще б я тримав би Катю бiля себе, як собака на сiнi.
   А з iншої сторони, залиш я Катю собi, був би самим натуральним обманщиком. Я був би не чим не краще за депутатiв, за тих "служак народу", що божаться в любовi до народу, а самi тiльки тим i займаються, що наживаються на ньому. Я пропагував iдеї Кодексу неформалiв, а сам його ж i порушую. Що-що, а подвiйний стандарт завжди ненавидiв! Тому то залишки моєї совiстi так радiють. А може то не совiсть? Може то моральнi цiнностi, якi менi припаяли в дитинствi, i якi я ще досi не вiдiрвав, як деякi з них? Щоб то не було, воно примушувало мене чинити правильно, нехай i не на мою користь.
   Поступово одна частина народу, включно з Катею, почали роз'їжджатись по домам, iнша ж вирiшила заночувати в мене. Вранцi ми привели квартиру в порядок i пiдготували її до чергового простою на пiвроку, доки я не повернусь з Києва або ще звiдкись. Вечорi мене дружньою ватагою посадили на потяг. При цьому, на вокзал Катя приїхала разом з Уралом. Его зiтхнуло, розумiючи, що Катю я вже втратив. Ай хай йому бiс! Що не робиться, то робиться на краще. Тепер хоча б вона буде задоволена, бо на вiдмiну вiд мене, в Урала нi кого нема, i вiн зможе чесно сказати їй, що вiн її кохає.

Потяг

  
   "Снова поезд.
   И близнецы рельсы куда-то ведут.
   Снова поезд.
   Предполагаю опять не заснуть"

Чиж и Ко

  
   В
   агон в мене був плацкартний. Плацкарт - найкращий тип вагонiв. В загальному вагонi не так зручно їхати, в купе - дуже дорого, я вже мовчу про СВ. А плацкарт - чудове поєднання вартостi зi зручнiстю. Тут тобi i купа народу, приємних i недуже, присутнє якесь вiдчуття всезагальностi. В купейному вагонi ви вiдгороджуєтесь вiд усiх дверима купе, а в плацкартi всi тут. Можна почути чиюсь розмову в сусiдньому купе i вставити свої "п'ять копiйок". В плацкартi вiдчувається життя навколо.
   Моїми сусiдами по купе була якась бабця, молодий хлопець десь рокiв двадцяти явно нефорської зовнiшностi i чоловiк рокiв пiд сорок; ще з нами на "боковухах" їхала пара, парубок з дiвчиною. По iдеї подiбна компанiя не має бути нудною, буде про що поговорити. Хiба що "пенсiя" буде нудьгувати. Але це вже її проблеми.
   Потяг рушив. Мої ще стояли на платформi i щось кричали у вiкно. Я помахав їм рукою i показав, щоб вже уходили. Сокiл з Духом ще бiгли за вагоном навпроти вiкна, поки потяг доволi сильно не розiгнався, щоб за ним можна було угнатись.
   Я посмiхаючись сiв на своє мiсце.
  -- Ви до кiнця? - звернувся я до оточуючих.
  -- Да, - вiдповiв парубок.
   Позитивно хитнув на моє питання чоловiк. Пара з бабцею проiгнорували мене.
  -- Тодi давайте знайомитись. Бо нам з вами всю нiч їхати.
  -- Сергей, - сказав чоловiк, протягуючи руку.
  -- Олег, - вiдповiв я i потиснув його руку.
  -- Максим, - вiдповiв парубок i теж протягнув руку.
  -- Олег, - повторив я, - А ти з Києва?
  -- Сам я з Хмельницька, але живу в Києвi. Що, здивувало, українською розмовляю?
  -- Ага. Якось звик чути росiйську у вiдповiдь. Що в нас робив?
  -- Приїжджав на гру.
  -- Правда? Але ж остання гра, як менi вiдомо, була тиждень назад.
  -- Я вирiшив зупинитись у друзiв i подивитись на мiсто, а особливо на Хортицю.
  -- Сподобалось? - в цей момент на Максима звернули увагу всi, хто чув нашу розмову, а саме усi окрiм бабцi.
  -- Мiсто не дуже, нове занадто, а от Хортиця просто чудова.
  -- А яке в тебе прiзвисько? Не звично звертатись до нефора по iменi.
  -- Дев'ятка, - i вiн знову простягнув менi руку.
  -- Кiт, - а я знову її потиснув.
  -- Извиняюсь, что перебиваю, Олег, а ты что из Запорожья? Просто меня удивляет, что ты говоришь на чистом украинском. В наших краях я такого не встречал, - запитав Сергiй.
  -- Так, з Зп. Колись спiлкувався росiйською, а потiм перейшов на українську. Росiйського акценту, який мав на початку, позбувся менш нiш за мiсяць активного спiлкування українською.
  -- А ты случаем не скинхед?
  -- Як мене замучило це питання, - я зiтхнув i набрав повнi груди повiтря, щоб видати черговому пересiчному майже зазубрену тираду, - Нi, я не скiнхед, я панк. Лисий, бо менi так бiльше подобається, українською спiлкуюсь, бо українець.
  -- Часто питають? - зацiкавився Дев'ятка.
  -- Регулярно. Особливо менти.
  -- Насправдi, я навiть якось i не подумав, що ти скiн. Швидше, ти на металiста схожий.
  -- Знаю. Досвiдчений нефор швидко вiдрiзнить iншого нефора вiд скiна. Але цевiлам це не дано. Особливо зi схiдних регiонiв. Нажаль, на превеликий жаль...
  -- Я почему спрашивал: не единожды пытался перейти на украинский, но вместо украинского, разговаривал на страшном суржике и со страшным акцентом. Окружающие и друзья не понимали желания разговаривать на государственном языке. Говорили, что бы я не издевался над ними и украинским языком, и говорил на русском, - продовжував жалiтися на життя Сергiй.
  -- Тут я вас повнiстю розумiю. Бо сам в свiй час зiткнувся з такою ж самою проблемою. Я на українську перейшов ще в школi. При цьому школа була росiйськомовна. Уявiть, з яким опором довелось зiткнутись, коли намагався вiдповiдати українською не тiльки на уроках української мови. Та й суржику я позбувся лише через пару рокiв. Мене пiдтримували лише декiлька друзiв. Всi iншi були в контр позицiї. Теж казали, що я тiльки знущаюсь з мови i з їхнiх вух. Сьогоднi жоден з них не має нi чого проти того, що я спiлкуюсь українською. Неприємно лише чути в рiдному мiстi фрази в спину з ряду: "Понаехали западенцы". I зовсiм кумедно, коли питають: "А як вам наше мiсто?"
  -- А в Киеве с украинским легче?
  -- Та хоч англiйською спiлкуйтесь. Всiм паралельно. Там проти якоїсь мови виступають, хто сам не мiсцевий, i навiть не громадянин України.
  -- Я, до речi, теж помiтив, що у вас в Запорiжжi на мене всi якось косились, коли чули, що я українською спiлкуюсь, - приєднався Дев'ятка до розмови з Сергiєм.
  -- Та в нас i на неформалiв косяться. Гопота так бушує, що бiльшiсть ходить в цевiльному. Одягнених в iдейнi речi по пальцях однiєї руки порахувати можна. Бiльшiсть одягаються належним чином тiльки на концерти.
  -- Те що гопоти у вас до бiса, я звернув увагу. Ех, не те що в нас на Подолi...
  -- А что у вас на Подоле?
  -- Та в Києвi, Подол - мiсце туснi неформалiв. По вихiдних днях ввечорi його просто наводнює нашим братом.
   За нашою розмовою уважно слiдкували хлопець з дiвчиною, що сидiли на бокових мiсцях.
   - Я извиняюсь. Парни, а что вы на сходках делаете? Бухаете, орете песни?
   Ми з Дев'яткою переглянулись i ледь не засмiялись.
  -- Хто пояснить? Ти чи я? - спитався вiн.
  -- Давай ти.
  -- Гаразд. Якщо ти вважаєш, що тiльки таким чином можна розслабитись, то я не бачу причини, з'їхатись нам з усiх окраїн Києва в одне мiсце. Побухати можна i десь в менш людному мiсцi. Стосовно пiсень: може хтось i горланить пiснi, але ми спiваємо. А на зустрiчах ми спiлкуємось, бо на протязi тижня не завжди є можливiсть зустрiтись. Дiлимось новинами, плануємо рiзнi заходи i так далi. А чому на Подолi? Дуже просто. По-перше, там вiдповiдна атмосфера старих будинкiв, яка нам дуже подобається, а по-друге, там тiльки вiдмороженi ризикнуть на нас наїхати, бо тут же отримають вiдсiч.
   Обличчя парубка показувало, що вiн зараз трохи "пiдвис" i займається перетравленням отриманої iнформацiї.
  -- Браво. Дев'ятко, я дивлюсь ти звик народу роз'яснювати що, де i як. Iдейник?
  -- Ну явно не пiонер, - з усмiшкою на обличчi вiдповiв вiн.
  -- Про атмосферу старих будинкiв чiтко пiдмiтив. От не розумiє народ, чому нас на "заброшки" тягне.
  -- Стосовно старих будинкiв я дещо iнше мав на увазi.
  -- Я зрозумiв, що ти мав на увазi. Про заброшки я помiж iншим додав. До речi, про заброшки. Знаєш будинок на Бессарабцi?
  -- Авжеж. З його даху вiдкривається чудовий вид на Київ.
  -- Його закрили. Зi сторони входу з двору поставили стiну, а на параднi дверi повiсили замок.
  -- Давно повiсили?
  -- Ну я перед вiд'їздом в Запорiжжя думав туди з друзями зайти, а там облом нас зустрiв.
  -- Виправимо. Його не вперше закривають. Ранiше нас це якось не дуже зупиняло. Против лома нет приема.
  -- I те правда.
  -- Так може органiзуємо день вiдкритих дверей в нашому улюбленому будинку?
  -- А лом є?
  -- Знайдемо.
  -- Тодi, хоч завтра вечорi.
  -- Домовились.
   Оточуючi дивились на нас як на двох змовникiв, якi збирались влаштувати теракт. Теракт-не-теракт, а противоправними нашi дiї назвати можна було. Ще б пак, ми збирались проникнути на територiю аварiйної будiвлi, ще й нанести шкоду мунiципальнiй власностi (зламати замок). Саме кумедне було те, що офiцiйно знаходитись в тому будинку було заборонено не через те, що будинок в аварiйному станi, а тому що на його даху чудова позицiя для обстрiлу Адмiнiстрацiї Президента України зi снайперської гвинтiвки. На таке пояснення закритостi будинку неформали смiялись, вертячи пальцем бiля вiска, i продовжували "штурмувати" будинок.
  -- Ребята, а вы не думаете, что вас арестуют за это? - не вгамовувався хлопець.
  -- Вибач, як тебе звати? - зацiкавився я.
  -- Андрей.
  -- Так от, Андрiю, що нам максимум можуть iнкримiнувати, так це порча мунiципальної власностi, а за це максимум штраф.
  -- А чого ти так цiкавишся, здати нас хочеш? - явно з погрозою в голосi спитав Дев'ятка.
  -- Я... Не. Я не, - у хлопця на обличчi явно читався переляк, - Просто вы так открыто обговариваете такие вещи.
  -- Ой, та кому ми здались з такими розмовами? - вже з легкiстю i гумором в голосi вiдповiв Дев'ятка.
  -- Ми ж не обговорюємо план єврейського погрому. Та для звичайних мешканцiв ми нанесемо шкоди менше, нiж якийсь сморчок, який насить в лiфтi, - пiдтримав я.
  -- А вы не боитесь, что дом рухнет, когда вы будете там? Ведь его же забросили не просто так. Я так понимаю, дом в аварийном состоянии? - долучився до розмови Сергiй.
  -- Не боїмось. Так, деякi поверхи провисають. Але загалом, треба бути реальним бовдуром, щоб вчасно не вiдчути, що пiдлога пiд тобою прогинається, або не побачити що зараз тобi на голову стеля рухне. А сам будинок буде стояти ще довго, навiть якщо його нiхто ремонтувати не стане. Вiн дореволюцiйний, а тодi будували надiйно, бо комiсiї тодi були крутiшi за сучаснi, - вiдповiв я.
  -- А что вас туда тянет?
  -- Важко сказати. Є щось в цьому. Нас, неформалiв, все тягне в покинутi мiсця. Взагалi в такi мiсця, куди нормальна людина не полiзе. Не полiзе, бо вважає, що там робити нема чого. А ми лiземо. Спочатку з цiкавостi, потiм розумiємо, що в цьому щось є. Це передати словами не можливо, це слiд вiдчути. I до цiкавих для нас мiсць вiдносяться не тiльки закинутi будинки, але й кораблi i, навiть, дренажнi системи i катакомби. Тих, що лазять по дренажкам i катакомбам називають дiгерами. Може чули про таких? - на моє запитання всi дружньо кивнули, навiть Дев'ятка, хоча вiн та мав знати це.
  -- Странный вы народ.
  -- На те нас i називають "неформалами" - не вiдповiдаємо загальному формату, - фiлософськи прокоментував Дев'ятка.
   На пару годин всi думали про своє. Персонально мене ця тиша, якщо це можна назвати тишею, швидше мовчання, почало пригнiчувати. Саме нудне в потязi - сидiти i вмикати.
  -- Дев'ятко, а за що тобi таке прiзвисько дали?
  -- Та це вiд фамiлiї походить. Дев'ятенко я. Ну а звiдси i прiзвисько. А тебе за що Котом назвали?
  -- Та регулярно отримую рiзнi травми замiсть того, щоб шию собi зламати. По аналогiї з дев'ятьма життями кота.
  -- I скiльки ти їх вже витратив?
  -- Здається, вже всi.
  -- Так тобi не довго залишилось? - з посмiшкою на обличчi питав Дев'ятка.
  -- А ти вже моєї смертi хочеш?
  -- Та не хочу, щоб завтра ти собi нарештi шию зламав, а менти це менi припаяли.
  -- Не дочекаєшся. Я збираюсь жити вiчно, поки все iде по плану.
  -- Ну-ну. Кащей Безсмертний.
   Пiсля його слiв у вагонi вимкнули свiтло. Ми вирiшили дати людям поспати i не заважати своїми балачками. Та й я не виспався пiсля вчорашнiх проводiв, тому з радiстю заповз на свою верхню полку i спробував заснути. Сон нагрянув швидко. Мене буквально "накрило".
   В манерi їздити потягом ми з Дев'яткою теж спромоглись видiлитись - ми їхали без постiлi. Це взагалi то нормальна практика для студентiв, але чомусь всi, хто їхали поруч з нами постiль взяли, а ми нi. На те як ми спимо iншi дивились якось скоса. Ну й бiс з вами, мажори проклятi. А нам, неформалам, до таких умов не звикати. Для нас нормальна практика в теплий перiод року на вихiднi пiти просто пожити в палатцi. Нам не треба всiх переваг цивiлiзацiї щоб розслабитись. Ми розслабляємось, коли чогось не вистачає, коли є якiсь незручностi, якийсь дискомфорт спричинений вiдсутнiстю благ цивiлiзацiї. Тому звичайне плацкартне мiсце нового вагону для нас було як номер п'ятизiркового готелю.
   Вранцi мене розбудив провiдник. Потяг вже в'їхав в Київ i залишились лiченi хвилини до прибуття на вокзал.
   Виходячи з вагону ми попрощались з Дев'яткою, домовившись таки зустрiтись сьогоднi вечорi.
  

Де я?

  
   "Я житель столицы
   И мне есть, чем гордиться"

Тараканы!

  
   О
   т я i в Києвi. Мати мiст руських, пiсля декiлькох мiсяцiв я повернувся. Декiлька мiсяцiв в гопiвському Запорiжжi зробили свою справу: в Києвi мене кидає в дрож, бо тут всi клаберсько-пiдарастичного виду. Тут купа гламурного народу в бльосках та золотистих речах. Таке враження що тут кожен другий або метросексуал або емо. До такого рiзкого контрасту з пролетарським Сходом мiй розум якось не був готовий.
   Звичайно я звик це бачити щодня. Поки жив тут ранiше, воно все якось приїдалось, ставало чимось звичним. Але за три мiсяцi я звик бачити гопiв, обличчя яких не змордоване iнтелектом, а тут всi такi собi замрiянi, нiбито в справах, якiсь заклопотанi. Київський народ, загалом, намагається показати свою заклопотанiсть, нiби виправдовуючись перед iншими регiонами, мол, ми тут теж працюємо, а не просто жируємо.
   Київ - мiсто-мрiя будь-якого клакера. Тут клуб на клубi, та й на всi смаки. Тому ще зрозумiло звiдки тут така купа гламурного народу. Але звiдки в Києвi стiльки емоподiбних для мене загадка. Саме емоподiбних, а не емо. Якщо в Київ приїде якийсь надмiру активний антiемо, вiн буде в шоцi. В шоцi вiд того, що тут для нього роботи непочатий край. Але якщо образливо на якогось з емошних сказати: "Емо сакс", доволi ймовiрно, що у вiдповiдь ви почуєте: "Я не емо", замiсть: "Емо не сакс".
   Будучи антiемо, самому регулярно руки чесалось вставити мозкiв таким от позерам. Так i хотiлось уявити себе французьким хрестоносцем часiв боротьби з єретиками. Тодi, у так званих, священних вiйнах гинули тисячi невинних. А коли одного з рицарiв запитали: "Як вiдрiзнити єретика вiд християнина?", той вiдповiв: "Вбивайте їх всiх, Господь сам розбереться". Так i хотiлось валити без розбору i емо, i тих, хто пiд них косив. Але тримав себе в руках. Я виказував їм своє вiдношення до них, але не падав до прилюдної бiйки.
   Жив я в Києвi в страшенно престижному районi, в п'яти хвилинах ходьби вiд Майдану. I це все на шару. Народ шукає з ким би зняти кiмнату навпiл, а в мене власна кiмната в комуналцi, за яку не треба платити. Не треба платити нi за комунальнi послуги, нi за свiтло, взагалi, не треба платити нi за що. Ви дивуєтесь як це можливо? Елементарно. В старiй частинi Києва є будинки, якi запланували на вiдселення у зв'язку з їх аварiйним станом. Нормальнi люди звiдти потихеньку виїжджали, а неформали заселялись. Без запрошення, ясна рiч.
   Весь мiй пiд'їзд виїхав. Тому в нас з першого по третiй поверхи жили самi неформали. В другому пiд'їздi нашого будинку ще жили звичайнi люди. Вони дуже дивувались своїм новим сусiдам, особливо з їхнього власного пiд'їзду. Не знаю як у сусiдiв, але в нашому пiд'їздi, квартири були по п'ять кiмнат. Кiмнати не дуже великi, але однiй людинi вистачало. От стелi були дiйсно церковнi. По висотi стель i по величезнiй глибинi пiдвiконня можна було з впевненiстю казати, що будинок явно дореволюцiйний.
   В квартирi жив зi мною цiкавий народ: гот на прiзвисько "Шрам", рокер "Фiлософ" i два металiсти - "Соло" i "Сiрий".
   "Шрам" був солiстом в якомусь готичному гуртi, i, пiдозрюю, що прiзвисько своє отримав за шрам на бровi, яку розiрвало колись струною, яка порвалась пiд час гри на гiтарi. "Фiлософ" був на справдi фiлософом. Вiн був ним не тiльки за освiтою, але й за покликанням. До речi, свою присутнiсть в цьому домi вiн пояснював тим, що вiд батькiв, якi жили на Троєщинi довго їхати в унiверситет. "Соло" був класичним металiстом - з довгим волоссям, весь в шкiрi. Для повної гармонiї йому не вистачало тiльки байку. "Соло" назвали так за те, що вiн завжди був сам i рiдко коли з кимось спiлкувався. "Сiрий", якого насправдi звали Вовою, отримав таке прiзвисько за те, що ходив часто в цивiльному. Вiн не одягав чорне як ми, але й не носив бiле, тому i став "Сiрим" - чимось середнiм мiж цими кольорами.
   Жили, не тужили, мило в суп один одному не кидали.
   Загалом, неформали в Києвi та неформали в якомусь провiнцiйному мiстi, нехай i великому iндустрiальному, сильно вiдрiзнялись. Вiдрiзнялись в усьому окрiм загальних неформальських рис. В Києвi неформалiв було стiльки, що органiзовувати якiсь загальнонефорськi зустрiчi безглуздо - ми просто нiде не помiстимось. Та й зiбрати всiх не вийде в принципi, бо вiдсутня, хоч якась централiзуючи сила. Замiсть цього, було улюблене мiсце зустрiчi всiх неформалiв - на Контрактовiй площi пiд пам'ятником Сковородi. Але зустрiчались там мiлкими купками друзiв i далi розходились по всьому Подолу.
   Вiдрiзнялись київськi неформали i культурним рiвнем. Тут все було поставлено на ширшу ногу. А пiсля гулянь, якщо i залишали слiди власної життєдiяльностi, то значно менше нiж неформали iнших мiст.
   З iдейнiстю ж в Києвi було все неоднозначно. З однiєї сторони, iдейникiв тут було вдосталь, можливо, навiть бiльше, нiж в будь-якомусь iншому мiстi України. Але якщо ж дивитись на їх вiдносну долю вiд iнших київських неформалiв в порiвняннi з iншими мiстами, то картина перестає бути такою радужною. I напроти, пiонерiв тут було вдосталь... Цих п'яних створiнь, якi нi чого не розумiють в iдеї було стiльки, що стає зрозумiло, чому пересiчний народ вважає нас п'яницями i розбишаками. Iнодi, коли пiонерiя забувала про хоч якiсь правила поведiнки, iдейнi неформали влаштовували їм "акцiї виховання". Iнодi виходило.
   Основна ж маса нефорнутого народу, як i усюди, були просто тими, кому приємна ця музика i цей стиль одягу, а iдея їм якось паралельна. Але вони вели себе бiльш-менш порядно, тому не срамили нi себе iн iнших.
  -- Я вдома!!! - з порогу закричав я. Хай знають, що Кiт приїхав.
   В коридор виглянув Соло. Вiн явно не виспався i був незадоволений моїм криком.
  -- Чого розверещався?
  -- Добрий ранок.
  -- Ранок добрим не буває, або я нi чого не розумiю у життi.
  -- Соло, який ти життєрадiсний... Ти ж наче б то не гот, щоб ходити таким похмурим.
  -- Вранцi, рахуй, що я гот.
  -- Что гот? - ззаду запитав Шрам.
  -- Привiт. То я кажу, що Соло не гот, щоб ходити похмурим i насупленим, - пояснив я Шраму, який вийшов з-за рогу коридору.
  -- Чого так встав рано? - спитався Соло в Шрама.
  -- Та поспишь тут, блин. Принесла нелегкая кашака драного. Чего кричишь? Восемь часом утра только.
  -- Сам не сплю i iншим не дам, - з нахабством в голосi я вiдповiв.
  -- Ти все ж таки невиправний егоїст.
  -- Ну ти знаєш мою "телегу" про те, чому мене Котом називають.
  -- Знаем, знаем. Ты эгоистичен как кот и у тебя куча жизней, - пробубнiв Шрам.
  -- То ж не дивуйтесь моїй поведiнцi. Ви каву пити будете чи i далi стирчатимете посеред коридору?
  -- Черт с тобой. Пошли на кухню.
  -- Зараз, сумку до своєї кiмнати кину, i приєднаюсь до вас на кухнi.
   На цю нехитру операцiю в мене пiшло трохи бiльше нiж пару хвилин. Коли повернувся на кухню, я застав картину сварки Соло зi Шрамом.
  -- Та зрозумiй, що не можу я iнакше! - кричав Соло.
  -- А мне все равно: можешь ты или не можешь!
  -- Що за ґвалт, а бiйки немає? - поцiкавився я.
  -- Кiт, вiн тут...
  -- Ша моя радость! - перебив Шрам, - Ситуация следующая: этот Козлодоев положил глаз на Феону.
  -- На ту Фєону, що я подумав?
  -- Именно на ту. Более того, он требовал у Серого, что бы он уступил ее ему.
  -- Ну закохався я в неї!
  -- От для цього i вигадали Кодекс - щоб уникати конфлiктних ситуацiй помiж нами. Соло, ти як не знаєш, що тобi на неї зась?
  -- Знаю. Але ж Сiрий не має i шансу. Вiн не в її смаку. Сiрий може i iдейний чувак, але його цивiльнiсть обрубає йому дорогу до серця Фєони.
  -- Подивись на це iнакше: ми завжди мрiяли, щоб Сiрий носив не тiльки цивiльнi речi. Може через неї вiн i почне носити нефорську атрибутику.
  -- Та хай хоч голим бiгає! Я її кохаю, а вiн на неї тiльки око поклав!
  -- Знаєш, чому прийнято не спiлкуватись з дiвчатами своїх друзiв?
  -- Чому?
  -- Что бы такие идиоты, как ты, сопли на кухне не жевали! - дав вiдповiдь Шрам, - Все, тема закрыта. Если Серый тебе сегодня не даст добро и не уступит Феону, ты про нее забыл. Еще вопросы?
  -- Що ще трапилось поки мене не було?
  -- Я не тебя спрашивал.
  -- Я зрозумiв. I все ж таки...
  -- Та вроде бы ни чего такого... А да! Нас шестеро.
  -- Ми розмножуємось?
  -- Да нет, предохраняемся.
  -- Смiшно. А якщо серйозно?
  -- Ко мне переехала жить моя девушка.
  -- Давно мрiяв з нею познайомитись.
  -- Что-то мне не нравятся твои мечты. Не доверяю я вам, хохлам.
  -- А за хохла вiдповiси, - раптом голосом, повним рiшучостi, вставив свою реплiку Соло.
  -- Расслабься, я пошутил. Кот, и все-таки, зачем тебе моя Аня?
  -- Просто цiкаво на неї подивитись. В мене, на вiд мiну вiд Соло, дiвчина є. Тому загрози я для тебе не становлю.
  -- Когда проснется - посмотришь. И не ори больше в выходной день. Сам знаешь, какая тут звукоизоляция - никакой.
   Так i не зробивши собi нi кави, нi чаю я повернувся до своєї кiмнати. Слiд було ще розпакувати речi. Кiмната в мене була сама маленька в усiй квартирi. Але менi вистачало. В нiй якось було уютнiше, нiж в iнших.
   Тепер нас шестеро. Шестеро в нашiй квартирi, шестеро пiд нами i ще шестеро на першому поверсi. Шiсть-шiсть-шiсть. Рокова цифра. I що разу шостими мешканцями ставали дiвчата. Вони то i приносили в наше життя спочатку радiсть, а потiм... Самi знаєте що. По сутi, роковi жiнки. До речi, про рокових жiнок. Як там поживала моя Оля? Я не бачив свою дiвчину майже три мiсяцi. Я скучив за нею, але не можу сказати, що за її тiлом. Катя, трясця твою налiво. Чоловiк має бути голодним, коли повертається. Голодним i усiх розумiннях цього слова. А я голодний тiльки в розумiннi апатиту. А готувати Оля усе одно нормально не вмiє.
   У неформалiв взагалi присутнiй такий парадокс: хлопцi часто вмiють робити те, що мали б робити дiвчата i навпаки. Так, наприклад, нарвавшись на дiвчину-неформалку можна було реально отримати по головi, а хлопцi доволi добре готують i iнодi роблять це залюбки. Так, неформали не стандартi в усiх аспектах життя.
   Я знайшов свiй мобiльний i набрав Олю. Скинув. Вона ще спить. Будити її - собi гiрше робити. Вiдправлю смс.
   "Привiт. Я в Києвi. Страшенно скучив. Де i коли зустрiнемось?". Коротко i ясно.
   Через пару хвилин прийшла вiдповiдь.
   "Dobrij ranok. Ja tebe vb`u. Koli? Ne znau. Blishe do ve4ora. Ciluju."
   Залишилось вбити час до вечора.
  

Справи правi

   "Убей их всех,
   Начни с себя"

Черный Обелиск

  
   Г
   олова болить. Де я? Дома. Це вже краще. Але лежати на затилку боляче. Повертаю голову i кладу її на щоку. О, так значно краще. А що трапилось? Хто форматнув мою пам'ять? На цi питання я зараз вiдповiдi не отримаю. Гаразд, питання полегше: котра година? Для цього треба пiдвестись i знайти мобiльний. Встаю. О, бачу мобiльний на столi. Йоли-пали! Три дзвiнки вiд Олi. Ще якiсь смски. Два спами, ще двi вiд Олi. Перша:
   "Ya na misci. Ti de?".
   Друга:
   "Ti skoro? Ya zamorilas 4ekati. Daju tobi she 10 hvilin".
   Твою дивiзiю! А зараз котра? Перша ночi. Менi гаплик. Оля в гнiвi страшнiша за гурбу скiнхедiв. О, скiнхеди! Щось проясняється. З ними з'явились асоцiацiї останнiх декiлькох годин.
   Я вийшов в коридор i побачив Олю.
  -- Оля?!
  -- Что? Нет, меня зовут Аня.
   В мене в серединi щось йойкнуло. Зi спини цi двi дiвчини були страшенно схожi: однакова зачiска, однокова фiгура, однаковий стиль одягу. Вони навiть вiдносились до однiєї субкультури. Зi спини вони були страшенно схожi.
  -- А ты, наверное, Кот?
  -- Вiн самий. А де Шрам? Або взагалi хто-небудь.
  -- Саня с Философом поехали доставать Соло из ментуры.
  -- А Сiрий де?
  -- Не знаю. Может у себя. Посмотри.
   Я пiшов по коридору в самий кiнець квартири, до кiмнати Сiрого. Доводилось триматись об стiну, бо вестибулярний апарат працював через раз. Постукав в дверi.
  -- Привiт. Прийшов до тями?
  -- Що трапилось?
  -- Схоже добряче тебе садонули.
  -- А в подробицях?
  -- Це ти менi маєш розповiдати в подробицях, а не я тобi.
  -- Ну хоч що сталося ти знаєш? Бо в мене як у фiльмi: "Как шлем брали - помню, как нас брали - помню, как шлем прятал - не помню".
  -- От шолом би тобi не завадив.
  -- Судячи по болю в головi, не можу з тобою не погодитись.
  -- Дарма ви з Соло зi скiнами пiшли на ту акцiю.
   Вiд слова "акцiя" в мене в головi все раптом все прояснилось.
  
   Десь о годинi четвернiй дня ми з Соло спустились до Майдану. Там часто тусують правi i скiни. До Соло пiдiйшов хтось i запропонував вiдiйти в сторону. Вони щось там обговорювали пару хвилин, а потiм Соло пiдiйшов до мене.
  -- Є справа, - мовив вiн.
  -- Яка?
  -- Є наводка, що в одному будинку на Куренiвцi цигани наркоту роблять. Скiни збирають правих для акцiї покарання.
  -- Хто веде?
  -- Нiмий. Його група i прикриває вiдступ.
   Нiмий - один з самих iдейних i авторитетних скiнхедiв. Вiн завжди дiяв виключно по правилах, в нього був свiй кодекс честi. Кажуть, вiн готував свою штурм-групу по зразку спец-загону. Хай там як, але дiяли вони не спонтанно, а попередньо детально пiдготувавшись. Якщо акцiю органiзовує Нiмий - акцiя надiйна.
  -- Коли йдемо?
  -- Через десять хвилин.
  -- Спитай у них: ми встигнемо до сьомої на Контракт?
   Соло знову вiдiйшов. Щось попитав у того ж хлопця i повернувся.
  -- Авжеж встигнеш. Раз-два. I розбiглись. А там, шукай вiтру в полi. Ти ж на побачення йдеш? А менти скiнiв з дiвчатами не чiпають.
   Вже через десять хвилин, як потяг, ми пiшли в сторону посадки на автобус. Мене здивувало, чому нас так не багато. П'ятнадцять чоловiк на будинок - це мало. Я сам пiдiйшов до того, з ким спiлкувався Соло.
  -- Зiг. А чого нас так мало i де сам Нiмий?
  -- Нормально. Немой сейчас на Подоле, группы встречает. Мы же не только на Майдане народ собирали, а по всему Киеву. Сейчас в одном месте соберемся дружно и пойдем...
   Ми приїхали на Подiл, пройшли трохи по його старих вуличках i зайшли в двiр одного закинутого будинку. Там нас вже чекало чоловiк з двадцять.
  -- Кого ще чекаємо? - прозвучав голос з натовпу.
  -- Оболонь, - вiдповiв iнший голос.
   За десять хвилин приїхала i група скiнхедiв з Оболонi.
   Я знову пiдiйшов до хлопця, який збирав дружину на Майданi.
  -- А чого ви не скажете про це ментам? Нi. Я розумiю, що це не по-поняттях i таке iнше, але ж закон слiд теж треба поважати. Та й нащо тодi на менти, якщо всю брудну роботу робимо ми за них?
  -- Мы пытались им дать наводку. Но потом поняли, почему они не трогают этих уродов - им платят. Менты получают на лапу и закрывают глаза на то, что эти суки гробят нашу нацию. Ты че, ссышь?
  -- Перше, ти мене на "слабо" не бери. Друге, менi дiйсно було цiкаво, чому я маю робити роботу за метiв.
  -- Да хотя бы потому, что менты черных вообще не гоняют. Им дают право делать тут, что они захотят! Когда власть будет принадлежать славянам, а не евреям и хачам - эта страна расцветет!
  -- Всi увага! - роздалось над двориком. Це був сам Нiмий, - Дiємо наступним чином: перша група iде в авангардi i зачищає примiщення, друга група iде слiдом i шукає наркоту та засоби її виготовлення, третя група стоїть на шухерi! Детально задачi кожної групи ви дiзнаєтесь у лiдера кожної групи! Питання є?
   Оскiльки я йшов на акцiю не з расистський мiркувань, а через ненависть до наркотикiв, то намагався приєднатись до другої групи. Вони робили те, заради чого я приймав участь в цьому - знищення наркоти. Поки пробивався крiзь натовп, намагаючись зрозумiти де ж та сама друга група, знайшов випадково Соло, якого загубив з виду ще як їхали на Подiл.
  -- Нарештi знайшовся! Ти в якiй групi? - спитався вiн в мене.
  -- Та хотiлося б до другої.
  -- Тодi тобi до нас, - вiн змахнув рукою, показуючи, щоб я йшов за ним. Ми пiдiйшли до групи молодикiв, якi зовсiм не були схожi на скiнiв - довге волосся, балахони замiсть бомберiв, штанiни були заправленi в берци, а не закотанi. Це була група правих. Помiж них, схоже лiдер групи, вже проводив iнструктаж:
  -- ... Не забывайте осматривать каждую щель в этом гадюшнике. Переворачивайте все и вся. Они могут запрятать эту гадость где угодно, потому что к ним в гости могут нагрянуть и менты, которым на лапу не отстегнули. В конце, когда все комнаты будут осмотрены, выносите все, что нашли, в коридор и сжигаете. Пусть угорят в чаду их же дряни. Только поджигать, когда наши все уже уйдут, а то еще и наших зачадим.
  -- А если там будут "колеса", их тоже палить?
  -- Таблетки смоем в унитаз. И последнее: когда будете выходить из дома, выбегать в разные стороны, а не табуном в одну. Ментам тогда легче будет понять, кто там орудовал. В противном случае у вас отмазка: "Просто мимо проходил". И еще одно: сначала бежите, а через метров триста спокойно идите. Бегущий человек тоже вызывает кучу подозрений.
   Ми дружньо вийшли з двору i пiшли в напрямку того пресловутого будинку. Йшли ми хвилин з двадцять. Сам я там пройшов би за хвилин десять, але чим бiльше народу, тим повiльнiше вони рухаються. Просувались маленькими групками, щоб викликати менше пiдозри у оточуючих. Правда, виходило це в нас не дуже вдало: коли через кожнi тридцять метрiв йде купка по п'ять чоловiк своєрiдної зовнiшностi, це анi трохи не викликає пiдозри. Сарказм, сарказмом, але саме кумедне, що нас дiйсно не запiдозрили i не сильно звертали на нас увагу.
   Прибувши на мiсце i зiбравшись знову гуртом, ми розбились на групи. "Тим самим будинком" був старий будинок-гуртожиток. Чудове мiсце для циган. З їх культурним рiвнем - це самий раз.
  -- I що всi три поверхи - це цигани?! - спитав я в натовпу.
   Мене тут же вдарили в бiк лiктем. Це був лiдер моєї групи.
  -- Не кричи. Да, три этажа черных. Рассадник всех бед этого района.
   I в цей момент в середину будинку забiгла перша група. Вони щось кричали з розряду "Бий чорних" i тому подiбне. На вулицi було чути крики жiнок i дiтей, стукiт глухих предметiв, дзвiн скла, який розбився. Поступово ґвалт на першому поверсi припинився i перейшов вище, на другий.
  -- Пошли, наш черед, - крикнув лiдер.
   Я кинувся вперед, ногою винiс дверi. Моїм очам вiдкрилась дика картина: в холi лежали три окровавлених тiла. Всi вони були циганами. Живi вони чи нi, менi було все одно, стадне вiдчуття прокинулось десь в глибинi душi. I це вiдчуття казало, що вони недостойнi допомоги. Звiдки ця жорстокiсть?
   Мене штовхнули в спину. Це були члени моєї групи. Вони не могли увiйти, бо я застряг на входi. Мiй ступор тривав долю секунди, але й цього було досить, щоб завадити iншим. Я кинувся далi по коридору. Куди далi: тут коридор розходиться в двi сторони. Лiворуч чи праворуч? Праворуч. Найближча кiмната. Лiва чи права? Лiворуч. Удар ногою в дверi. Порожньо. Нiкого. Тiльки стiл та старе крiсло. Що тут можна шукати? Знову удар в спину, бо я знову застряг в дверях.
  -- Ти не виспався? - чую ззаду.
  -- Нi, дивлюсь, що тут можна знайти.
  -- Що його дивитись? В шухлядах столу може бути щось.
   I дiйсно, щось я гальмую на рiвному мiсцi. Ми разом кидаємось на бiдний стiл. Починаємо витаскувати з нього шухляди. В них тiльки якiсь папiрцi. Чисто.
   Мiй напарник зi злостi б'є ногою в дзеркало, яке висiло на тiстi i яке я не помiтив одразу. Вiд удару воно зривається зi стiни. За дзеркалом була нiша в стiнi. Хтось вийняв зi стiни цеглину i там зробив схованку. В нiй лежало щось закутане в целофан. Друг кинувся його дiставати, що там таке заховали. Це були грошi. Там були як i гривнi, там i бакси з євро. От iдiоти. Нi щоб сейф зробити, вони їх в стiну поклали. Всякий, хто знав про схованку, окрiм самого власника, мiг легко дiстати їх звiдти.
   Бiжимо далi. Вбiгаємо в кiмнату навпроти. Порожньо. В буквальному сенсi порожньо. Тут нема нi плакатiв, нi дзеркала. А з меблiв - зламана табуретка. Обертаюсь i б'юсь носом об голову ще когось з нашої групи. Удар був добрячий. В мене аж кров з носу пiшла. Ось звiдки в мене ще й в носi слiди кровi, а я думав що це менi хтось з циганiв в'їхав.
  -- Живой? - зпитав хтось з тих, хто бiг за нами з нашої ж групи.
  -- Не дочекаєшся, - вiдповiв я.
   Кров швидко зупиняється. Немає часу звертати уваги на розбитий нiс. Нiс не нога, йти далi можна. Далi по коридору кiмнат нема, тiльки сходи нагору. На другий поверх ще рано, ми ще на першому не скiнчили. Повертаю голову i бачу, що по лiву сторону вiд входу в будинок вже пройшлись i ринулись вище. Що ж тодi i менi слiд пiднiматись.
   Пiднiмаюсь по сходах. I знову кров i побиття. Перша група тут пронеслась як торнадо. Так само швидко i з таким ж наслiдками для тих, хто опинився поруч. По коридору лежать з десяток чоловiк, яких добивають ногами якiсь скiни. Схоже, що вони вiдстали вiд своїх i вирiшили навести тут остаточний марафет. Бiс з цим всiм! Бiгу далi, забiгаю в першу лiпшу кiмнату i бачу, що тут явно мої попрацювали: все перевернуто до гори ногами. Шафи лежать на пiдлозi, з лiжок зiрванi матраци, посуд побито. Тут менi робити нiчого. Слiд бiгти далi. Наступна кiмната теж не сильно вiдрiзняється вiд попередньої. Вся вiдмiннiсть в тому, що в центрi кiмнати лежить чоловiк в калюжi власної кровi. Сподiваюсь, вони нi кого ще не вбили. Погром це одне, а вбивство - це зовсiм iнше. Хоча... За те, що вони робили, вони це заслужили.
   Цей поверх закiнчать i без мене. Слiд пiдiйматись на останнiй поверх. В мене пiдозра, що наркотики мають бути там. Розвертаюсь назад i бiгу по сходах ще вище. На площадцi звертаю увагу, що сходи йдуть ще вище - на горище. Точно, горище - це чудова схованка.
  -- Опричники! Допоможiть винести дверi на горище! - кричу кудись до натовпу.
   Пара хлопцiв розвертається i бiжать менi на допомогу. Ми швиденько вибиваємо дверi i влiтаємо на горище. Як я i думав! Тут стоять десять мiшкiв з якоюсь травою.
  -- Марiхуана! - кричить один з моїх "помiчникiв".
  -- Хватанули i починаємо це виносити на перший поверх.
   Кожен з нас бере по мiшку i тягне це вниз. Коли проходив мимо третього поверху, почув дзвiн скла. Звук був такий, нiби били колби. Значить вони i "колеса" виробляли. Наводка була правдива.
   Спускаюсь вниз, на перший поверх, iду по коридору до виходу i помiчаю, що ще пару мiшкiв вже лежать там. Не в одного мене улов.
   Кинувши мiшок до купи розвертаюсь, щоб повернутись назад i принести iншi мiшки, якi знайшов на горищi. I тут я чую жiночий крик. Крик наближається. Але це крик людини яку мучать, а не яка перелякано кудись тiкає. Через пару секунд по сходах спускається скiнхед, який тягне за волосся якусь дiвчину, до того ж не циганку. Кидаюсь до нього.
  -- Облиш її. Ми жiнок не чiпаємо!
  -- Кто это "мы"?
  -- Правi.
  -- Она снюхалась с черными. Это предательство, а предатель хуже врага!
   В цей момент вiн отримав удар ногою в спину. Це був Нiмий власною персоною.
  -- Жiнок не чiпаємо, якщо не втручається в справи! Тобi все ясно?! - прокричав вiн.
   Хапаю дiвчину за руку i тягну її до виходу. Вiдпустивши її бiля купи мiшкiв, кричу їй:
  -- Якщо не хочеш проблем - сиди тихо!
   Розвертаюсь, щоб таки пiти за новою партiєю мiшкiв з "отрутою" i в цей момент отримую удар по головi. Хтось залишив бiту поруч з купою, а ця курва вирiшила цим скористатись. Удар був точним i прийшовся менi точно по потилицi. Сили вона приклала досить, щоб мене "вiдрубити" на декiлька годин.
  
   Це все пронеслось перед очима як в поганому фiльмi. Я раптом згадав це все. Менi не було чим пишатись, але й не було вiдчуття сорому за скоєне. Я вчинив так, бо вважав так за потрiбне.
  -- Ау, Кiт. Що з тобою? Добряче тебе саданули. Це яке по рахунку життя пiшло? - махаючи рукою перед обличчям питався Сiрий.
  -- Мiнус третє, - з незадоволенням в голосi вiдповiв я.
  -- Так чого ще досi живий?
  -- А бiс його знає. Через те, що я не прийшов на побачення з Олею воно буде останнiм.
  -- Ой, я тебе благаю. Тебе не було скiльки? Три мiсяцi. Якось то вона жила без тебе i не жалiлась на життя. День ще якось переживе.
  -- Я за цей час не намiчав зустрiч, на яку не приходив.
  -- Не слiд так згущати фарби.
  -- А як я додому потрапив?
  -- Тебе Соло з якимось чуваком принесли.
   Вiд слiв Сiрого я ледь повiтрям не поперхнувся.
  -- Зачекай. Я чув, що Соло в мєнтуру забрали. Як вiн мiг мене принести?
  -- Елементарно. Спочатку принiс, а потiм пiшов з тим же чуваком виламувати дверi в будинку на Бессарабцi. Ну їх там i взяли за порчу мунiципального майна.
  -- А хлопця того часом не Дев'яткою кличуть?
  -- А ти звiдки знаєш? - спитав Сiрий. На цей раз я його здивував.
  -- Та ми з ним в потязi познайомились i вирiшили цей будинок вiдкрити. А на правого вiн не дуже був схожий.
  -- Соло теж не сильно на правого походить, але ви з ним обидва чоботи пара в цьому планi.
  -- А вестибулярний апарат в мене щось глючить...
  -- А тебе часом не тоншить?
  -- Та є трохи.
  -- Як лiкар тобi кажу - в тебе струс мозку.
  -- По-перше, ти ветеринар, а по-друге, був б мозок, був би струс, а так...
  -- ... а так, iди лягай у лiжко i спробуй розслабитись. Хоча, чим далi, ти бiльше я вiрю, що нема чому струшуватись в тебе в головi, - констатував Сiрий.
   Я не мав бажання з ним сперечатись. Мене дiйсно тоншило i загалом було якось важко думати. Поплiвся до себе i швиденько заснув.

Третiй зайвий

   "Любовь бывает похожа
   На шлюху с пропитой рожей,
   На суку, что ночью воет.
   Ищите любовь - она того стоит"

Год змеи

   Ч
   ерез тиждень я бiльш-менш прийшов в себе. Струсу мозку не було, але голова ще болiла довго. По "сарафанному радiо" вiстки про причини моєї неявки на побачення дiйшли i до Олi. По iдеї, вона не мала б сильно на мене сердитись. Це по iдеї. А як воно там насправдi, бiс його знає.
   Але була i гарна звiстка - Оля сама запропонувала знову зустрiтись. Це гарна звiстка, бо вона якщо насуплена, то не виходить на контакт i не бажає нi кого бачити i чути. А тут сама пропонує зустрiтись! Все не так погано.
   Зустрiч була намiчена на п'яту годину на самому улюбленому мiсцi зборiв бiльшостi неформалiв Києва - пiд пам'ятником Сковородi на Контрактовiй площi. На це раз я не збирався запiзнюватись. В противному випадку менi свiтив ще один удар по головi. Оля це могла.
   Прийшовши на цей раз завчасно, я стояв i чекав на ту, кого я дiйсно кохав. Нехай оточуючi не вiрили в моє кохання, бачачи як бiгаю вiд однiєї дiвчини до iншої. Але це були лише такi собi "iнтрижки", якi не мали жодного для мене значення. Єдина, хто мала для мене значення - це була Оля. Вона i тiльки вона.
   Я стояв i чекав на неї. Чекав, нiби то чекав своє перше кохання, i все боявся, а раптом вона не прийде. В серединi мене грюкало серце i загальний стан був такий, нiби я прийшов освiдчуватись в коханнi, а не до своєї дiвчини, хоч яку i не бачив давно.
   А ось i вона. Оскiльки день був вiтряний i з неба трохи капало, Оля прийшла в плащi з капюшоном, одягнутому на голову, в джинсах, заправлених у гади, i легкий гольф. Плащ був розстiбнутий, вiн розвiвався на вiтру, що додавало додаткового шарму. Я стояв i заздрив сам собi.
  -- Привiт. Ти чудового виглядаєш, - з цими словами я хотiв поцiлувати її в губи, але вона пiдставила менi щоку.
  -- Як твоя голова? Не сильно болить?
  -- Та вже майже пройшла.
  -- Я чула в тебе був струс мозку.
  -- То Сiрий перебiльшив.
  -- Тодi одразу до справи...
  -- Будеш бити? - перебив я.
  -- Не зовсiм... Розумiєш, Олег, я знайшла собi iншого.
   Мене цi слова ледь з нiг не збили.
  -- Стривай! Ти мене без ножа рiжеш! Як iншого? Хто вiн?
  -- Яке це має значення? Один гот. Ви з ним не знайомi, бо вiн про тебе не чув.
  -- Ясна рiч. Якби чув, вiн би не наважився до тебе пiдiйти, я вже мовчу про залицятися.
  -- Це я до нього пiдiйшла.
  -- Менi вiд цього не легше. I давно ви... сама розумiєш? - як же огидно я себе почуваю! Таке вiдчуття, що краще б мене та дiвка з циганського гуртожитку вбила.
  -- Пару тижнiв. Кiт, ти менi дуже приємний як людина i я хотiла б i в подальшому мати з тобою гарнi стосунки, але лише дружнi.
  -- Ти так кажеш, нiби я збираюсь влаштувати скандал, - i в неї i в мене по щоцi проскочило по сльозi, - Що ж, ти все вирiшила за нас. Вибач, якщо щось було не так. Я краще пiду, в мене нема що тобi ще сказати.
  -- Бувай... I вибач,.. будь ласка, - i вона поцiлувала мене в губи. Цей поцiлунок був гiркий. Гiркий вiд почуттiв i гiркий вiд слiз, якi цi почуття викликали.
   Я повернувся в сторону Узвозу i пiшов, опустивши голову. Похмура погода чудово вiдображала мiй стан. Так само сiрий, пригнiчений, i в мене так само в серединi йшов дощ. Я йшов i проклинав себе, що поїхав в Запорiжжя i просидiв там все лiто; проклинав за те, що був з Катею, замiсть того, щоб бути з Олею; проклинав себе хоча б за те, що не втримав її i навiть зараз, не зробив i спроби повернути її, а навпаки, безвольно прийняв вирок нашим стосункам. Свiт для мене згас.
   Повiльно дiйшовши додому, я зайшов до себе в кiмнату, увiмкнув свiй комп'ютер i запустив Need for Speed. Я їздив на автоматизмi, не задумуючись. Я просто вбивав час. Сподiвався, що таким чином вiн пройде швидше i смерть застане мене сивим за цiєю безглуздою справою. Час iшов, але не так швидко, як хотiлося б.
   Так пройшло два днi. Я не їв, не пив, не спав та й в туалет менi не треба було. Всi мої сусiди знали, що я живий, бо чули через стiни гул моторiв, який линув з динамiкiв мого компа.
   Вечорi третьго дня в мою кiмнату зайшов Шрам.
  -- Не, чувак, так дело не пойдет.
  -- А менi начхати! - я намагався прокричати, але був настiльки виморений, що це було бiльше схоже на шепiт.
  -- Слушай меня сюда. Нам тут труп не нужен! Ромео-неудачник. Хочешь подохнуть? Валяй! Но не здесь. Как нам ментам объяснять, что мы тут делаем и что ТУТ делает твой холодный труп?
  -- Як хочеш, так i пояснюй. А менi якось все паралельно.
   В це момент Шрам вдарив мене кулаком в щелепу. Вiд удару я злетiв зi стiльця i впав на пiдлогу. В мене не було сил пручатись. Шрам взяв мене за шкiрку i потягнув на кухню.
  -- Мы тебя сейчас быстро в чувства приведем! - голос Шрама був повний лютi, але фраза не несла для мене жодної небезпеки.
   Мене посадили за стiл i почали як маленького годувати картопляним пюре з ложечки.
  -- Соло, почему я должен с ним маяться? Ты его друг ты с ним и нянчись.
   Соло пiдiйшов до мене i спробував мене нагодувати, але я сам схопив ложку i почав їсти самостiйно. Їжа пробудила в менi бажання жити. Майже три днi голодування викликали в мене страшенний апетит вже пiсля першої ложки. Поруч вже стояв стакан з водою. Я випив його залпом i попрохав налити ще. Якщо хтось буде казати, що до життя може повернути тiльки кохання - не вiрте, кохання вiдбиває бажання жити. А їжа, навпроти, будить бажання продовжувати життя.
   Хвилин через десять я наївся. На мене навалилось величезне бажання спати i я буквально впав обличчям в тарiлку. Сон прийшов моментально. Соло вiднiс мене до моєї кiмнати, де i поклав в лiжко.
   Наступного ранку байдужiсть до всього пройшла. Була печаль, був сум, але бажання померти зникло.
  -- Доброе утро, - заходячи до мене, вимовив Фiлософ, - Как самочувствие? Голодовку продолжать будем или передумал?
  -- Годi знущатись.
  -- Не принимай близко к сердцу. Вот если бы мне кто-нибудь сказал, что Кот решится на суицид из-за бабы, не поверил бы, - вiн ледь стримував смiх i це мене страшенно бiсило.
  -- Слухай сюди! По-перше, я не пробував звести рахунки з життям, менi просто перехотiлось жити, але вбивати себе я не збирався! По-друге, не смiй розмовляти про Олю таким тоном в моїй присутностi!
  -- Ладно-ладно. Не кипятись. Успокойся. Тебе сейчас нельзя перенапрягаться. Хороший удар по голове, три дня изнурения. Еще начни нервничать и кидаться на всех и тебе точно каюк. А относительно твоего, так называемого, "безразличия к жизни", так ты нас действительно удивил. Такой жизнерадостный и тут на тебе.
  -- Мовчи обiзяна, що ти розумiєш? - вiдповiв я цитатою Подревлянського.
  -- Ну-ну. Ладно, валяйся дальше, приходи в себя. Вижу, ты живой, а ради этого я и заходил.
  -- А котра година?
  -- Половина пятого.
   Пiв на п'яту, а я досi валяюсь. Треба вставати i починати жити знову. Дiдько, я два роки жив тiльки Олею єдиною, а тепер ми тiльки друзi? Як так може бути? Хочу забутись. Заснути i не прокинутись. Стоп! Це ми вже проходили. Все одно збiгуться i вiдкачають. Сусiди, блiн.
   Гаразд, що хоч що вiдбулось в тому триклятому "В контактi" за той час, поки я намагався себе заморити. Два повiдомлення. Цiкаво вiд кого. Перше вiд Урала:
   "Привет.
   Как жизнь? Катя просто супер! Во всех отношениях, начиная от внешности, заканчивая постелью.
   Страшно даже представить, какая у тебя Оля, если ты Катю променял на нее."
   От паскуда! Ще й ти менi будеш на рану сiль сипати. Одну дiвчину забрав, iншою потакає. Оля краща за Катю для мене, але не для тебе. Вона не вмiє нормально готувати, в неї важких характер, але я її люблю за те, що вона не намагається бути кимсь. З Олею я мiг говорити на будь-якi теми i не зважати на стать; ми довiряли один одному самi великi таємницi, самi темнi куточки наших душ, бо знали, що вони в нас подiбнi i ми зрозумiємо один одного. Так, вона дуже вродлива та й в лiжку пекельна. Але я її кохав не за тiло, не за зовнiшнiсть, а за внутрiшнiй свiт. Я жив тим, що пiдтримував цей свiт, робив все для нього, навiть якщо це було у шкоду моєму внутрiшньому свiту. В Катi цього не було. Вона для мене - приємна зовнiшнiсть i приємний спiврозмовник. Але ж серйозних стосункiв з такою людиною не збудуєш? Катерина шукала романтики, а я шукав порозумiння. Порозумiння було у Олi, тим самим я вiдплачував i їй. Але десь щось пропустив, за це i поплатився.
   Друге повiдомлення, як не дивно, було вiд Катi:
   "Здоров будь.
   Боже, таке враження, що Рома (вiн же Урал, якщо не знав) страшенно проголодався по жiночому тiлу. Я вже не витримую. Що не день - то як мiнiмум дзвонить. До себе запрошувати або до нього йти взагалi стрьомно. В нього одне в головi - секс.
   З тобою було легше. З тобою i поговорити можна i сходити кудись. З ним же поговорити нормально не виходить. Дивно, у вас майже тi самi захоплення, але ви по-рiзному про них розповiдаєте. Вiд твоїх розповiдей вiяло романтикою, пригодами i веселощами, а як Рому послухаєш - якiсь суровi буднi та алкотреш."
   Ще одна нещасна. План по замiнi мене коханого провалився. Катя думала, що знайшла собi Кота N2, а натрапила на Урала. Вiн був не краще i не гiрше за мене. Вiн був iншим. I в цьому його проблема. Вiд нього очiкували одного, а вiн видав iнше. Впевнений, якщо йому не показати на його проблему, Урал втратить Катю буквально через тиждень. А менi цього не треба. Чи треба? Якщо так, то нащо я тодi їх звiв? На той момент ситуацiя в моєму життi була iншою: я вважав, що в мене є Оля i що бiльше менi нiхто не потрiбний.
   Нi, не треба! Катерина, по-перше, в Запорiжжi, а по-друге, все одно не з тих дiвчат, з якими я мiг би планувати майбутнє життя. А таких, щоб розважитись на нiчку iншу, а може й довше i в Києвi вистачає. Треба зв'язатись з Уралом i показати йому на всi його помилки iнакше Катi пряма дорога до Сокола. Вiн сам її "схопить".
   Через годину я вийшов на кухню. Кухня в нашiй квартирi, як i кухня в будь-якiй iншiй комуналцi - мiсце особливе i священне. Тут зустрiчаються усi мешканцi квартири спецiально для чогось або просто випадково. На кухнi сидiли Соло з Фiлософом i про щось бубнiли. Побачивши моє тiло, що ожило, вони замовкли i звернули всю увагу на мене.
  -- Ви ще встаньте, щоб зi мною привiтатись як пiдлеглi з керiвником. Чого замовчали? Ви ж про щось говорили.
  -- Схоже, вiн ожив остаточно, - звертаючись до Фiлософа видав Соло.
  -- Будешь грубить - убью, - вже до мене звернувся Фiлософ.
  -- Я навiть пручатись не буду.
  -- Годi! Розбiглись по кутах, - встряв Соло.
  -- I про що ви таки розмовляли?
  -- Соло вспоминал про антиемовскую акцию.
  -- О, цiкаво. I що за акцiя була?
  -- Гаразд, для тих, хто недавно до нас приєднався - починаю все спочатку. В липнi органiзували на островi Дружби народiв емо-фест.
  -- Стоп машина. На тому островi, де скiни тусують? - перебив я.
  -- Вiн рiдненький. Ну вирiшив я, що не може такий фест пройти без антiемовської акцiї. Так от, приїжджаю я на острiв, iду i нi кого, тiльки чути як десь музика грає цих недоношених. Iду i думаю: "Якщо не знайду антiемо, пiду пiсля концерту доєбусь до купки емошних i буду їх вiдривати". Не встиг додумати, як до мене пiдходить чувак i питає:
   "Ти на емо-фест?".
   "Да": кажу.
   "Ти емо?"
   "Ти подумав, що тiльки що сказав? Який з мене емо?"
   "Значить антiемо, тобi до нас".
   Заводить мене в кущi, а там вже гурба чоловiк з двадцять сидить.
  -- Ну двадцять чоловiк для махачу на фестi малувато буде, навiть проти емо, - знову перебив я.
  -- Ти слухай далi. Я задав теж саме питання тому хлопцю. А вiн каже, що таких ще купок по всьому острову розкидано, щоб цих кадрiв не спугнути. Загалом нас назбиралось з сотню. Сидимо, чекаємо. Тут дзвонять, кажуть фест скiнчився, емошнi валять на вихiд. Ну ми давай збиратись на вилiт. Зустрiчаємо їх на Т-образному перехрестi. При чому ми йдемо з однiєї сторони, нам на зустрiч виходять скiни, а посерединi мають вийти емо. Тут нi з того нi з сього, скiни з арматурою в руках кидаються на нас.
  -- Это уже не скины, это - боны.
  -- Не суть. Емо з криками "Ура, скiни за нас!" влiзають прямо помiж нас i скiнiв.
  -- Бонiв.
  -- Гаразд. Мiж нами i бонами. Ну бонам то паралельного кого мочити. Як результат - емо утворили буфер мiж нами i бонами. Ну ми їх з двох сторiн вiдпресували, а коли вiдстань мiж нами i бонами перестала бути безпечною для нас, хтось крикнув "Вiдступаємо!". Всi ж давай тiкати. Бiжимо, значить, i чую заду тупiт нiг. Всi думали, що то скiни.
  -- БОНИ! - одночасно крикнули ми з Фiлософом.
  -- Не важливо. Коротше, повертаю я голову, а за нами емо бiжать. Чоловiк десять. А нас п'ятеро. Ну я закричав, що заду емо, а не бони. Хлопцi зупинились, оточили їх i отоварили ми їх по-повнiй.
  -- Добряче погуляли, - заздрячи прокоментував я.
  -- Це ще не все. Акцiя була в п'ятницю. Ну з хлопцями рознайомились. Вирiшили наступного дня зустрiтись. Стоїмо, чекаємо на останнього. Тут прибiгає весь задиханий. Ну ми його питаємо: "Що трапилось?". Каже, мол, зустрiв ту купку емо, яких ми вчора мочили, вони його впiзнали i побiгли за ним мстити.
  -- Представляю я эту картину: бьют и плачут, бьют и плачут.
  -- От зараз я думаю, що краще б вони його тодi наздогнали.
  -- Не понял.
  -- Це був Ланселот.
  -- Ну i? I хто це такий? - не зрозумiв натяку я.
  -- Хто йому скаже?
  -- Ты начал - ты и заканчивай.
  -- Гаразд, Ланселот - новий хлопець Сови. Це я їх познайомив того ж дня.
  -- Просто супер! Мiй друг звiв мою дiвчину з вилупком, який її вiдбив в мене.
  -- Ну офiцiйно на цей перiод ви розiйшлись...
  -- Хто тобi таке сказав? - я в цей момент ледь зi стiльця не злетiв.
  -- Оля.
  -- Цiкавi новини ви менi сьогоднi приготували.
  -- Кот, скажи еще, что ты Оле в своем Запорожье не изменял. Только давай честно, все равно это уже не играет большой роли.
  -- Так, була в мене там одна коханка. Але я її се одно сприймав як тимчасову замiну Олi. I вона про це знала. А Сова для мене завжди була номером один.
  -- А тепер стане номером нуль, - за цей невдалий жарт ми з Фiлософом незадоволено подивились на Соло, - Гаразд, жарт не вийшов. А Ланселот не винний, вiн не знав про тебе, Оля сказала, що вона вiльна. Вiн Кодексу не порушував. В противному випадку, я б його сам прибив би.
   Почався перiод мовчання. Нам не було про що говорити, але й розходитись не було бажання. Ми просто сидiли, пили чай i мовчали. Кожен мовчав про щось своє. Так трапилось, що ситуацiя яка зачiпала кожного з нас. Мене, бо я залишився без дiвчини; Соло, бо частково доклав до цього руку; Фiлософа, бо вiн завжди намагався знати корiнь будь-яких подiй. В нього була якась власна теорiя свiтогляду, яку вiн намагався на нас довести. Тому вiн цiкавився всiма подiями, якi вiдбувались з мешканцями нашої квартири. Коли ж його прохали пояснити його теорiю нам, його друзям та, по сутi, пiддослiдним мишам, вiн вiдповiдав, що це важко пояснити, що для цього треба як мiнiмум вiдучитись три роки на фiлософа.
   - А почему ты решил, что ты ее любил?
   - Як це чому?
   - Мы не всегда любим. Психологи утверждают, что за жизнь мы любим максимум два-три раза. Все остальное - это эротическое увлечение. Тебе нравится особь, ты хочешь с ней совокупиться, возможно, завести потомство. Но разве это и есть любовь?
   - А що тодi є кохання?
   - Не знаю.
   - I хто з нас фiлософ?
   - Философия не занимается проблемами любви, эта наука более широкого плана.
   - Але якщо припустити, що слiпе, бiологiчне бажання бути разом Олею не є кохання, то значить, що якщо я знаю за що i чому я її кохаю, - вiд слова "кохаю" Фiлософ набрав повнi груди повiтря i хотiв мене виправити, але я вчасно це помiтив i вирiшив виправитись самостiйно, - нi, подобається, то значить це i є кохання. А за що я кохаю Олю я знаю.
   - Знаешь, Владимир Высоцкий когда то сказал: "Если ты знаешь за что ты любишь этого человека, то это не любовь, а хорошие отношения".
   - Куди не кинь - усюди клин. I що ти менi пропонуєш робити?
   - Жити, - вiдповiв Соло.
   - Легко сказати.
   Я пiдвiвся i пiшов до себе. Сидiти вдома не було бажання, а за вiкном йшов легенький дощ - моя сама улюблена погода. Взувши гади, накинувши балахон i косуху, вийшов на вулицю i пiшов бродити вулицями нерiдного, але мого мiста.
   Повiльно, не поспiшаючи йшов мiстом. Одягнутий в усе чорне з обличчям без жодної емоцiї, човгав по вулицях як тiнь. Менi було се одно на оточуючих, як вони на мене реагували. Я навiть не зупинявся, переходячи дорогу, щоб подивитись, а чи нема машини. Якби мене збили, я б закричав не вiд болю, а вiд того, що залишився живий.
   В голову настирно лiзла та коротка розмова з Олею "Совою" на Контрактовiй. Я перебирав можливi варiанти дiй та можливi наслiдки цих дiй. Чому, чому я перебираю їх зараз, а не спробував реалiзувати хоча б один з них тодi?
   Так, майже блукаючи на протязi декiлькох годин, дiйшов до якогось клубу. Я не збирався туди заходити, просто йшов мимо. Але троє клаберiв, що стояли i палили бiля виходу вирiшили плоско пожартувати з мене.
  -- О, смерть пошла.
  -- Где твоя коса, урод?
   Я повернувся до нього i спокiйним голосом вiдповiв:
   - З тобою я i так справлюсь.
   Маючи кiлькiсну перевагу, вони вважали, що можуть знущатись з мене i не боятись отримати вiдсiч. Моя ж вiдповiдь для одного з них видалась образливою:
   - Ты хочешь проверить? Я сейчас тебя хоть с косой, хоть без нее так уделаю, сатанист!
   - Андрей, оставь его в покое, - раптово схаменула його дiвчина, яка стояла з ними поруч i взяла його за руку.
   - Молчи Оксана, иначе и тебе перепадет! - вiн вирвався i вже сам схопив дiвчину за руку, сильно стиснувши її.
   - Пусти, дурак, мне больно!
   - Люб'язний ти з дiвчатами. Пусти її, - все з таким же абсолютно спокiйним голосом розмовляв я.
   Невдалий коханець пустив дiвчину i кинувся до мене, за ним побiг i його друг, що стояв поруч. Коли Андрiй був в метрi вiд мене, я вдарив його ногою в так зване "сонечко", вiдкинувши його назад. Його друг вирiшив теж не зупинятись i нанести менi удар кулаком в голову, але я змiг ухилитись i вдарити його кулаком в живiт. Удар вийшов не дуже сильний, тож я доповнив його ударом лiвого кулака в щелепу. Другий удар мав бiльший ефект, вiд нього супротивник тимчасово втратив орiєнтування в просторi. Далi я схопив його за волосся i вдарив пару разiв його обличчя об своє колiно. Коли почав розумiти, що сил у супротивника не залишилось зовсiм, я його вiдкинув. Вже приготувався вiдкинути другу "хвилю" атаки, але її i не було. Удар в груди прийшовся так вдало, що Андрiй був не в змозi пiдвестись i нормально вдихнути повiтря, а його друг так само валявся на землi з розбитим в кров обличчям i так само не спроможний що-небудь заподiяти менi.
  -- Я ж казав, що з такими вилупками я i без коси справлюсь? А ви не вiрили. А ти, - мовив я до дiвчини, - краще обирай собi друзiв, якщо вони не проти пiдняти руку на дiвчину.
   Я так само спокiйно пiшов далi, але намагаючись заплутати слiди, щоб в разi, якщо цi двоє викличуть мiлiцiю, мене було б важче знайти. Та й пiсля таких пригод, слiд брати курс на дiм. Через пару хвилин, я почув тупiт нiг в себе за спиною. Остерiгаючись, що це за мною бiжать друзi тих двох, я повернув за рогом будинку i став чекати. Буквально через секунду на мене вилетiла та Оксана. Чисто рефлекторно я схопив її за шию. Вона не очiкувала, що я її чекав за рогом будинку та ще й зустрiч в такий спосiб. Вiд здивування очi її збiльшились в розмiрi, а вiд "обiйм" моєї руки навколо шиї вона захрипiла.
   - Пусти, не буду драться, - хриплим голосом сказала вона.
   Я пустив. Її фраза викликала в мене легку посмiшку сарказму.
   - Спробувала б ти менi щось зробити, пiсля того як я вiдлупцював твоїх друзiв. А стосовно шиї, так це я рефлекторно тебе схопив. Знаєш, не люблю, коли за мною бiжать. Нащо ти взагалi вiд них втекла? Зрозумiла помилку?
   - Давно его надо было бросать.
   - Так вiн ще й твiй хлопець...
   - Бывший... уже.
   - А за мною чого побiгла?
   - Не хотела оставаться с этим идиотом рядом.
   - I се одно, до чого тут я? Нi що не заважало тобi пiти кудись в iншу сторону. Твiй екс зараз не в станi, щоб тебе наздогнати.
   - Ну мне было... Я хотела познакомиться с одним из вас. Сам знаешь, что про вас говорят... А тут ты такой... вменяемый.
   - Одним з нас? Це ти кого маєш на увазi?
   - Ну не знаю как вы там называетесь. Ну, все в таком черном, угрюмые, в коже.
   - Пiдозрюю, що ти маєш на увазi неформалiв. Так, я неформал. Я в чорному, але не насуплений i не в шкiрi. Шкiряна в мене тiльки куртка, яка дозволяє не промокнути пiд дощем i гади, щоб ноги не замочити.
   - А куда ты сейчас идешь?
   - Додому.
   - А где ты живешь?
   - На Майданi.
   - А я на Арсенальной. Может, проведешь меня по дороге?
   - Нахабностi тобi не займати.
   - Какой ты грубый.
   - По вашим мiркам, так, я грубий, по нефорнутим мiркам - вiдвертий.
   - А чем вы занимаетесь?
   - Ми, цар свiя Русi, живемо в своє задоволення. А чим всi iншi не знаю, у кожного своє життя.
   - А как это "жить в свое удовольствие"?
   - Персонально я постiйно пересуваюсь. Останнi шiсть рокiв те й роблю, що катаюсь вiд мiста до мiста. Живу в ньому пару мiсяцiв i далi кудись їду. В багатьох мiстах в мене є друзi до яких можна "вписатись" на мiсяць-iнший. В Києвi i Запорiжжi є власний куток.
   - Девушка у тебя есть?
   - Була. А от недавно вона мене кинула.
   - Она тоже неформал... или нормальная?
   - Вона неформалка.
   - Это у вас так принято встречаться с неформал с неформалом?
   - Нi.
   - А почему она тебя кинула? Случаем не из-за того, что ты постоянно был где-то?
   - Це закрита тема i не для вух людини, яку я знаю менше десяти хвилин.
   В цей момент ми проходили мимо якоїсь невеличкої кафешки, з якої смачно запахло кавою.
   - Не хочешь зайти, кофе выпить?
   - Я з собою грошей не брав.
   - Я угощаю.
   - На дурняк i оцет солодкий.
   Ми зайшли в середину. Кафе було маленьке але вiд цього, мабуть, тому таке затишне. З шести столикiв зайнятий був лише один. Там сидiла пара i пила каву. Вiрогiднiше за все, саме запах цiєї кави винесло на зовнi i привабило Оксану зайти в середину. Вона замовила собi капучiно, а я замовив глiнтвейн.
   - Интересная у тебя жизнь. Кстати, мы до сих пор не познакомились. Меня зовут Оксана.
   - Кiт.
   - А имя у тебя есть?
   - Ти хотiла познайомитись з неформалом? Тож i вести себе буду в твоїй присутностi як неформал, а iмена ми використовуємо, тiльки коли прiзвисько ще не заробив. Та й нащо тобi то iм'я? Сергiїв, Євгенiв багато, а Котiв нi.
   - Хорошо, Кот так Кот. А жить спокойной размеренной жизнью ты не пробовал?
   - Звичайно, це ж закладено в нас природою. Наприклад, коли познайомився з Совою (це моя колишня), я думав остаточно осiсти в Києвi, знайти нормальну роботу i почати жити як всi.
   - Ну и?
   - Не вийшло.
   - То есть, ты пошел против природы.
   - Хто пре проти природи рано чи пiзно програє. Але я хочу жити так, як саме я цього хочу, а не так як менi диктують мої iнстинкти, суспiльство, батьки, школа, держава. Тому я не слухаю чужих порад, а намагаюсь жити своїми силами i своїм розумом. Це нехай сiра маса живе за указкою, як отара баранiв слухається пастуха. Лiпше бути паршивою вiвцею, нiж тупим бараном.
   - Но человек существо стайное. Жить вне социума и не по его правилам невозможно. Ты станешь изгоем.
   - Я не порушую правила, а лише знаходжу можливiсть не жити по них. Що не заборонено, то дозволено. Так от я не роблю нi чого того, що є забороненим в цьому суспiльствi. Але й живу не так, як в ньому прийнято.
   - Ты живешь как хочешь. То есть "в свое удовольствие".
   - Майже так.
   - Начинаю понимать твою логику.
   Ми допили кожен своє i вийшли на вулицю. Вже було темно, але не пiзно. Машин на вулицях ще було вдосталь, та й людей було багато.
  -- Який сьогоднi день?
  -- Ты имеешь в виду день недели?
  -- Так.
  -- Суббота.
   Все зрозумiло. В суботу народ може собi дозволити вiдпочивати довше, бо завтра на роботу не йти. Дощик, пiд який я починав свою "прогулянку" остаточно припинився. З'явилось бажання ще погуляти нiчним мiстом, тому я почав робити гак в напрямку Арсенальної, щоб ще трохи погуляти.
   - Ты решил меня проводить?
   - Вiдверто кажучи, просто з'явилось бажання ще пройтись. Та й думаю, проведу тебе додому.
   - Ты все-таки джентльмен.
   - Не радiй так швидко.
   Коли ми пiдiйшли до будинку Оксани, вона схвилювалась.
  -- Що трапилось?
  -- Это машина Андрея, - i показала на сiрий BMW. В машинi нi кого не було.
  -- В машинi нi кого нема, вiн десь поряд.
  -- Скорее всего, у меня дома. Родители его знают и хотят выдать меня за него замуж.
  -- Середньовiччя якесь, батьки вирiшують за кого виходити їхнiй дитинi. Тобi самiй не огидно?
  -- Давай, погуляем еще?
  -- Я то не проти, але ти думаєш, йому набридне чекати i вiн пiде геть?
  -- Да пошел он в задницу! - Оксана взяла мене пiд руку i повила в сторону станцiї метро.
   Коли ми вже були бiля самої станцiї вона спитала:
  -- Куда теперь пойдем? Правда, идти у меня желания нету. Давай, сядем, посидим где-нибудь в парке или поехали к тебе?
  -- Тодi краще до мене.
   Вона не хотiла йти пiшки i запропонувала проїхати на метро. Персонально для мене їхати на метро двi станцiї було дико. Завжди намагався подолати вiдстань ногами. На таких малих вiдстанях виходило пересуватись швидше нiж на транспортi - не витрачаєш час на очiкування i стирчання в пробках. Але цього разу я погодився проїхатись, благо мав "проїздний".
   Коли ми пiдходили до мого будинку, Оксану сильно вразило, двi речi: те, що я живу в самому центрi i те, в якому станi був будинок.
  -- А ты не боишься, что он обвалится когда ты будешь спать?
  -- Хiба не приємна смерть - у вiснi?
  -- Ты только о смерти и думаешь?
  -- Навпаки, персонально я думаю, як би життя цiкавiше пожити.
   В серединi будинку Оксану вразила вiдсутнiсть звукоiзоляцiї. На кожному поверсi було чути музику з кожної квартири.
   - Какая ужасная музыка. И ты такое слушаешь?
   - А як же.
   - А голова от этого не болит?
   - В мене голова вiд вашого болить. Ваша клубна, так би мовити, музика - абсолютний примiтив, який не несе в собi нi чого: не змiсту, не культурної цiнностi, - я вiдчинив дверi квартири, - Проходь, вiдчувай себе як дома, але не забувай, що ти в гостях. Моя кiмната друга по коридору.
   - А соседи у тебя только неформалы?
   - А нормальна людина сюди подасться?
   Ми пройшли до моєї кiмнати i я запропонував Оксанi сiсти на лiжко.
  -- Каву або чай будеш?
  -- А есть что-то покрепче?
  -- У-у-у... З цим в мене важко. Я спитаюсь у своїх.
   Вийшовши до коридору, побiг на кухню. На нашому квартирному "форумi" нi кого не було. Побiг далi по коридору до кiмнати Соло. Вiн завжди менi допомагав.
  -- Тук-тук. Можна?
  -- Будь ласка. Повернувся вже. Як погуляв?
  -- Нормально, - сказав я, потираючи кулаки, якi ще трохи болiли пiсля бiйки, - В тебе щось з алкоголю є?
  -- От тобi раз. Тобi нащо, ти ж не п'єш?
  -- А ти як думаєш нащо? В тебе є щось чи нi?
  -- Є "канiна", невiдкрита, є ще "водяра", але вiдкрита. "Закусь" треба?
  -- Давай коньяк. Дякую за допомогу.
  -- Обережнiше з дозами. Якщо сильно її споїш - секс тобi не свiтить. П'яна дiвчина хоч i легка здобич, але важка ноша.
  -- Я її не збираюсь споювати. Ми лише трохи посидимо i я вiдправлю її додому.
  -- Iдiот! А я сподiвався, що тебе нарештi вiдпустило пiсля Сови. Пiшов собi, набив пару пик, зняв якусь дiвчину... Давай, швидше бiжи до неї. I бажаю тобi дикого сексу всю нiч. I не смiй морозитись.
  -- Ну пару пик я таки набив, а дiвчину...
  -- Ти менi подробицi потiм розповiси, а зараз марш до неї!
  -- Та не кричи ти! Сам знаєш, як тут звук поширюється.
   Я повернувся до своєї кiмнати i застав Оксану, яка сидiла на лiжку, забравши ноги на нього.
   - Коньяк будеш?
   - Буду.
   - В мене тут не ресторан, тому пити доведеться з чого бог послав, - i дiстав стакан i чашку, - посидь ще трохи, я на кухню зганяю - "закусь" вiзьму.
   Через пару хвилин на столику бiля лiжка лежали порiзана з учора ковбаса, порiзаний лимон, чайник з окропом i цукорниця.
  -- А зачем чайник и сахар?
  -- Тобi - "конiна", менi - чай.
  -- Ты пить не будешь?
  -- Я не п'ю. Взагалi.
  -- А как же глинтвейн?
  -- А "глiнт" був для зiгрiву пiсля дощу. А пити заради того, щоб пити я не люблю.
  -- А если девушка просит?
  -- То хай п'є сама.
  -- Ну ты и хам.
  -- Десь це я вже чув i не раз.
  -- Ладно, буду пить сама, - зiтхаючи Оксана видала цю фразу з тоном абсолютної безнадiйностi.
   Я налив їй трохи коньяку в стакан, а собi заварив чаю.
   - За знайомство! - i ми вдарили чашками. Було видно, що коньяк Оксанi не пiшов, бо вона його випила як вино, а його так пити не можна, - Схоже, що коньяк тебе пити не вчили, - видав я, i забрав в неї чашку, доки вона не вронила її на пiдлогу.
   - Да уж, не Хереси.
   - А що? Закарпатський теж нормальний. Я ним всi "балячки" виводжу.
   В цей момент в неї задзвонив мобiльний:
   - Алло... Нормально... С другом... Пусть идет на фиг... Папа, я больше не хочу его видеть!.. Вот с ним и разговаривай, а меня оставь в покое!.. Зачем?.. И не подумаю! - i кинула мобiльний через всю кiмнату, - Кот, а у тебя можно посидеть еще немного?
   - Та скiльки завгодно.
   Ми ще трохи посидiли пивши кожен своє, але доволi скоро в дверi постукали.
  -- Кот, ивини, что в такой момент, но не мог бы выйти на секунду? - роздався голос Шрама з-за дверей.
   Я вийшов в коридор. Поки я виходив, Шрам спробував пiддивитись, що ж за дiвчину я привiв.
   - Извини, что оторвал. Тут такое дело...
   - Ну? Не тягни кота за органи.
   - У тебя гандоны есть?
   - Звiдки? Я ж ними не користуюсь.
   - Блин, во запара! Ладно, еще раз ивини, что оторвал.
   - Та нi чого й не було.
   Коли повернувся до своєї кiмнати, я ледь повiтрям не поперхнувся. Оксана лежала на моєму лiжку майже оголена. З одягу на нiй залишились лише трусики.
  -- Ти вирiшила в мене переночувати? Про це ми якось не домовлялись, - з максимально рiвно душним голосом спробував сказати я, але щось в iнтонацiї мене пiдвело i це прозвучало доволi фальшиво.
  -- Я тебе не нравлюсь?
  -- Подобаєшся.
  -- Тогда в чем проблема?
  -- Рахуй, що в менi, - я сiв на край лiжка, - Оксано, зрозумiй, що ми з тобою абсолютно рiзнi люди. Я взагалi, не розумiю, що ти знайшла в менi. Я ж не мачо, до яких ти звикла. Як людину мене винести таким як ти важко. Повiр менi на слово, я принесу тобi тiльки нещастя, я не зможу зробити тебе щасливою. Ми з рiзних прошаркiв суспiльства, i мiй прошарок зневажає твiй.
  -- Ты, хочешь сказать, что ты меня призираешь?
  -- Не особисто тебе. А загалом. Ти будеш намагатись повернутись назад, до того образу життя, яким ти живеш, а я ж добре почуваю себе тут, внизу, в темних глибинах. Ми як дельфiн i русалка. Тож краще одягайся, i якщо хочеш переночувати в мене - будь ласка, але без iнтиму.
   Оксана одягнулась i знову лягла в лiжко. Я ж пiшов до Соло вiднести залишки коньяку, бо спати ще не хотiлось. Але Соло дома не було. В квартирi чомусь залишились тiльки я з Оксаною i Шрам з Ганною. Всi як спецiально кудись втекли. Робити було нi чого, довелось повернутись до себе.
   В кiмнатi було темно - Оксана вимкнула свiтло. Я по пам'ятi знайшов лiжко i також лiг у спробi заснути. Моя гостя обняла мене зi спини i притиснула голову до мого плеча. От настирна.
   - Ты на меня обиделся?
   - Нi. Вибач, що так вийшло, але ми дiйсно не пiдходимо один одному, так нащо починати те, що приречене?
   - У тебя кто-то есть?
   - Нi. Але саме в цьому проблема. Пару днiв назад мене кинула дiвчина, яку я й досi кохаю. Я наробив перед цим купу помилок i вона знайшла собi iншого. А робити як спiває Арiя: "В квартале красных фонарей я смогу тебя забыть быстрей, это дело двух ночей" не по менi. Це виглядатиме як помста, я а мстити не бажаю.
   Ми заснули i проспали так всю нiч. Вранцi я не помiтив Оксани поряд зi мною. Все ж таки, коли з чоловiком поруч спить жiнка, навiть якщо мiж ними нi чого не було - це позитивно впливає на сон.
   Нахабне сонце свiтило прямо менi в очi. Цiкаво, якого бiса воно вилiзло, якщо вчора весь день було пасмурно? Чи не було? Може це в мене настрiй такий був? Ага, i дощ теж настрiй влаштував. Щось погода розiгралась: то сонце, то дощ. I чому так рiзко?
   В коридорi всi мене вже обговорювали в повним ходом. Крiзь тонкi стiни квартири серед бубонiння на кухнi я не раз спромiгся розiбрати слово "кiт". Впевнений на всi сто, що це вони мають на увазi мене, а не якогось кошака з вулицi.
   Подивися на годинник i очманiв - одинадцята година. Оце так задрiмав. Встав з лiжка i спробував знайти сили зробити зарядку. От тiльки нащо? Нiколи не робив, а тут приспiчило. Тiльки но нахилився як заграв мобiльний телефон десь в мене пiд столом. По попсовiй мелодiї стало зрозумiло чий це мобiльник. Оскiльки Оксани не було поруч, а слухати це бажання було нуль, я дiстав його i вiдповiв:
  -- Алло.
  -- Алло, кто это?
  -- Кiт.
  -- Кончай свои шуточки! Где моя дочь?!
  -- В Караганде, - i скинув виклик i поступив з мобiльним так само, як поступив з ним його власник - кинув його по дiагоналi через всю кiмнату.
   Зарядка зiрвалась. Бажання роботи її вже не було, але з'явилось бажання випити кави.
   Дверi моє кiмнати скрипнули i визирнув в коридор. В кiнцi коридору, там де починалась кухня на мене з зацiкавленням дивилось п'ять пик. Одної пики не вистачало. Де Оксана? Я вийшов в коридор i почав прямувати в сторону кухнi, на зустрiч моїм сусiдам, якi всiм своїм видом казали, що хочуть вiд мене подробиць.
  -- Ну как? - не дочекавшись доки я дiйду до кухнi спитав Фiлософ
  -- Каком к верху. А Оксани, що нема, що так питаєш?
  -- Ее зовут Оксана. Это уже что то.
  -- А ви з нею, що не розмовляли?
  -- Лично я был бы не против, но первый кто ее встретил - был Шрам, - знову озвався Фiлософ.
  -- А что сразу я? Ну спросонья не сразу понял кто это у нас сидит на подоконнике кухонном и курит. Да еще и в розовых вещах. Я то вчера ее почти не разглядел в дверном проеме, - з провиною в голосi видав Шрам.
  -- Я не чую своїм вухам, вiчно хамовито-пихатий Шрам виправдовується, - почав знущатись Сiрий.
  -- А в табло?
  -- Брек! Кот, а где ты ее нашел?
  -- Бiля клубу. Так вона втекла, бо побачила Шрама?
  -- Он ей нахамил и попугал, как готы умеют пугать гламурных, вот она и убежала.
  -- Клас! Давно втiкла?
  -- Да пару часов назад.
  -- До дому вона ще не добiгла.
  -- Почему ты так решил?
  -- Вона забула свiй мобiльний, i тiльки но дзвонив її батько.
  -- I що ти будеш робити? - спитався Соло.
  -- Поїду, мабуть, в Одесу.
  -- Смiшно, а серйозно, ти її зняв лише на нiч чи щось серйознiше?
  -- По-перше, я її не знiмав, хоча вона... Нi, далi вiйськова таємниця. А по-друге, мiж нами нi чого не було. Вона просто переночувала в мене.
  -- Чувак, я с тобой спать в одной кровати стремаюсь без пробки в одном месте, а тут ты мне наваливаешь, что у тебя в твоей кровати вместе с тобой переночевала красивая, хоть и страх какая гламурная, девка и ты ее не трахнул? - не вiрив Шрам.
  -- Повiр. А стосовно Одеси - я серйозно. Поки я в Києвi, страшенно хочеться до Сови, але розумiю, що не можна, ще гiрше буде, а тут ще ця Оксана... Впевнений, клеїтись до мене ще буде, шукати контакту. Тому завтра, мабуть, i поїду.
  -- А чого в Одесу? - засмучено спитав Соло.
  -- А куди ще? З Зп я от тiльки приїхав. Та й в Одесi давно вже не був, а запрошували.
  

Кара земна

   "Я верю в пацифизм.
   Добро должно победить.
   Но как мне жить,
   Как мне сейчас жить?
   Так надоело ждать,
   Так надоел страх.
   Спасайся сам,
   А это значит -
   Возьми кирпич и дай и сдачи"

Lumen

   П
   ройшло два мiсяцi. Вони пронеслись для мене як один день. Не можу сказати чому. Але тiльки от вчора я вiд'їжджав вiд Київського залiзничного вокзалу, а вже сьогоднi стою на iншому його вокзалi - автобусному.
   Небо затягло хмарами. Моросив легкий дощик. Навколо всi метушились, намагались не проґавити свiй автобус, ховались вiд дощу, зустрiчали рiдних i друзiв з автобусiв, що тiльки i встигали прибувати з усiх куточкiв України. Посеред цiєї картини стояв я, як завжди весь в чорному, сховавши обличчя в тiнi капюшона, i з величезним рюкзаком за спиною. Стояв i спостерiгав за погодою, намагався зловити поглядом кожну краплю дощу. Народ обходив мене, iнодi зачiпав рюкзака. Але я стояв i не ворушився. Здавалось, що нiяка сила не здатна зрушити мене з мiсця. Процес спостерiгання за дощем затримався хвилин на п'ять, не бiльше, але в серединi час розтягнувся на години. Закiнчивши спостерiгати за дощем, я рушив в сторону метро. Сiдати в набиту маршрутку, щоб проїхати одну зупинку безглуздо.
   Вдома мене з радiсним видом зустрiв Соло:
  -- О, блудний син повернувся.
  -- Ви мене, сподiваюсь, ще не вiдселили.
  -- Вiдверто, були думки вигнати тебе з дому за погану вiдвiдуванiсть.
  -- Але зрозумiли, що так з друзями не поступають. До того ж, хто ж вам компи налаштовувати буде, га?
  -- Як з'їздив?
  -- Давай ми зайдемо до мене i я тобi розповiм? - не чекаючи вiдповiдi, я вiдкрив свою кiмнату, увiйшов в неї сам i залишив вiдчиненими дверi для Соло.
  -- Ну так я чекаю доповiдi, - заходячи в кiмнату видав вiн.
  -- Дозвольте докласти?
  -- Дозволяю.
  -- На протязi майже двох мiсяцiв я, розпiздяй Олег Шевченко, жив i (хоч i це i неймовiрно) працював в мiстi Одеса, що на пiвднi України, - почав розповiдати я голосом рядового, який стоїть перед маршалом.
  -- Досить стiбатись, говори нормально.
  -- А якщо нормально, то жив у друга на квартирi на Катовського.
  -- Менi це нi чого не говорить.
  -- В чорта на рогах.
  -- Так вже краще.
  -- Я продовжую. Влаштувався системним адмiнiстратором в одну контору. Робота - не бий лежачого. В основному приходив на роботу на компi пограти. Так ще й не на своєму довбанутому ноутi, а за їхнiми машинами. Там не компи, там звiрi. I нащо такi машини в звичайному офiсi я так i не зрозумiв. Ну то так, лiричний вiдступ. З загальною тусовкою якось в них туго. Неформали є, але кожен сам по собi. Жодної централiзуючої сили я не знайшов, тому i повернувся. А як тут у вас?
  -- Все по трохи. Фiлософ сiв на траву, Шрам купив собi нову гiтару, в мене все без великих змiн. До речi, Сiрий вiд нас з'їхав.
  -- Куди?
  -- До своєї дiвчини. Але не хвилюйся. Вiн так з'їхав, як i ти, на час. Ой, зовсiм забув: Шрам стане батьком!
  -- Оце так новина. I на якому Аня мiсяцi?
  -- Третiй пiшов.
  -- Швидше за все вона завагiтнiла в нiч, коли я приводив Оксану. Шрам тодi презервативи питав в мене. А як та Оксана, заходила за мобiльним?
  -- Так. А потiм пару разiв приїжджали якiсь козли мажорнi, тебе шукали.
  -- I куди ви їх вiдправили.
  -- Спочатку на хуй. А коли стали сильно буянити, ми зi Шрамом спустили їх зi сходiв.
  -- Туди їм дорога.
  -- А як там Сова? Бо хотiв їй подзвонити, а вона не бере.
  -- А ти не чув? - зi здивованим видом спитав Соло.
  -- Iнакше б не питав. А що трапилось?
  -- На неї з Ланселотом напали. Вона з мiсяць в лiкарнi.
  -- А ти звiдки знаєш?
  -- Так Ланселот вже виписався.
   Мене з середини переповнював бiль i гнiв. Бiль за Сову i гнiв на тих покидькiв, що напали на неї.
  -- В якiй лiкарнi вона лежить?
  -- Не знаю, зараз проб'ю i тобi передам.
   Через пару годин я вже був центральнiй мiськiй лiкарнi. Персонал лiкарнi оглядався, коли бачив як я проходжу по коридору в чорному плащi, поли якого розвiвались пiдчас швидкої ходи, i в гадах з заправлених в них джинсах. I на це весь цей чорний одяг згори було накинуто бiлих халат. Йшов по травматичному вiддiлку i шукав, де ж сiмнадцята палата. Не дивлячись на те, що я шукав палату i бiгав очима по стiнах в пошуках завiтної таблички, швидкiсть не збавляв i ледь не зривався на бiг. I от перед очима пробiгли двi завiтнi цифри "один-сiм".
   Я рiзко зупинився. Обернувся навколо i помiтив як весь "коридор" спостерiгав за мною. Мабуть думають, що я смерть i прийшов по чиюсь душу. Зупинитись то я зупинився, а от увiйти всередину палати в мене не вистачало хоробростi. Менi було страшно вiдкрити дверi i побачити понiвечену Сову. Я стояв, протягнувши руку до дверної ручки, але не вiдкривав дверей. Не знаю чи довго я так стояв, але для мене час зупинився. Нарештi я знайшов силу волi в собi i потягнув дверi на себе.
   В палатi було чотири лiжка i всi зайнятi. Менi не довелось довго шукати Сову. Я "вичислив" її по статурi. Вона сильно видiлялась помiж трьох тiток, якi разом з нею лежали в палатi. Оля спала.
   Її обличчя було все в синцях, рука, яка вилiзла з-пiд одiяла, була в шрамах вiд порiзiв. Все iнше її тiло було пiд одiялом, тому я навiть боявся уявити собi весь масштаб того лиха, який був їй заподiяний. На моїх очах почали збиратись сльози. Це були сльози болю, бо менi було боляче дивитись на неї.
  -- Вы ее друг? - раптом запитала одна з жiнок, що теж лежала в цiй палатi.
  -- Вже тiльки друг... - майже пошепки вiдповiв я, бо ком слiз стояв в горлi i не давав говорити в повну силу.
  -- Она где-то с час назад заснула.
  -- Я почекаю? А ви не знаєте що з нею?
  -- Ну я не врач, но на сколько я помню, у нее пару переломов ребер, сломан нос, множество порезов, вот только не знаю от операций ли.
  -- А еще я слышала, ее изнасиловали - озвалась iнша тiтка.
  -- А почему если вы ее друг, только пришли? Она тут уже несколько недель. Еще и не знаете, что с ней, - почала мене пiдозрювати перша жiнка.
  -- Я був в iншому мiстi i тiльки сьогоднi повернувся про все дiзнався, - з цими словами я сiв на лiжко Сови. Намагався сiсти якомога тихiше, щоб не розбудити Олю, але в мене не вийшло.
  -- Олег? - розплющивши очi вимовила вона.
  -- Вибач, я тебе розбудив. Я приїхав як тiльки дiзнався, вибач, мене не було в мiстi весь цей час.
  -- Как хорошо, что ты пришел. Мне тебя так не хватало, - вона ледь стримувала сльози i забула розмовляти зi мною українською як вона робила це ранiше.
  -- Тепер я поруч. Обiцяю тобi, я знайду тих мерзотникiв чого б менi це не коштувало.
   Сова хотiла посмiхнутись, але в неї це не вийшло. Було видно, що їй боляче це робити.
  -- Я пiду, а ти краще спи. Я буду часто тебе провiдувати.
   Менi хотiлось побути з нею ще трохи, але я не мiг бачити її такою, тому швидко вийшов в коридор. Вийшовши на вулицю, закричав що є сили. Таким чином я випускав всю бiль, що накопичилась в менi за тi лiченi хвилини, що провiв з Совою.
   Наступного дня я питався в усiх знайомих ментiв про можливi варiанти хто це мiг бути. Коли мене питали чому я вирiшив, що нападникiв мало бути декiлька, я вiдповiдав, що не могла одна людина напасти на хлопця з дiвчиною, та ще спромогтись зґвалтувати таку дiвчину як Оля, бо вона була з мiцного десятка. Але наша мужня мiлiцiя тiльки пожимала плечами i казала, що робить все, що в її силах. Мене така вiдповiдь не влаштовувала. Тому я почав розповiдати "правим", що трапилась таке лихо i що за це мають вiдповiсти. Справжнi правi завжди були радi допомогти у встановленi правосуддя, нехай i незаконним шляхом. Оскiльки це трапилось на Троєщинi, одному з самих гопiвських районiв Києва, то роботи було хоч вiдбавляй.
   Через тиждень на Майданi мав зустрiтись з "правими", почути хто що нарив, та й загалом дiзнатись про iншi новини. Я спускався по Прорiзнiй до Майдану i вже бачив купу правого народу. На бiлiй плитцi площi їх, всiх в темному, було легко впiзнати.
  -- Слава Українi! - прокричали менi, коли помiтили.
  -- Героям слава! - вiдповiв я.
  -- Кiт, для тебе є новини, - мовив до мене Клiн, один з близьких друзiв Соло.
  -- Ну, чого замовк? Забув?
  -- Коротше, iнформацiя наступна: Павук чув, як в одному генделику якiсь бики вiдповiдної зовнiшностi хвастались про те, що вiдлупцювали якогось нефора i "розважились з його дiвчиною".
  -- Якось дивно, що вони так спокiйно про це говорили, що їх i стороннi можуть чути.
  -- Та в їхнiх генделях вони i не про таке триндять, правда в бiльшостi випадкiв це все панти i брехня.
  -- А що Павук там робив?
  -- А ти його не знаєш?
  -- Вибач, всiх не запам'ятаєш.
  -- Так оно вiн, - i показав в сторону хлопця, який попадав пiд опис правого менше за все, бо виглядав як гоп, - Павук! Ходи но сюди.
   Павук був вдягнутий в синi джинси, туфлi i легку куртку. Для того щоб виглядати як остаточний гоп, йому не вистачало тiльки кашкета-мєнiнгiтки i барсетки.
  -- Павук, знайомся це - Кiт. Кiт, це - Павук.
  -- Привiт, - мовив вiн менi i протягнув руку i я потиснув її.
  -- Павук, це той хлопець, що розпитував про покидькiв, що могли зґвалтувати його подругу. Розкажи, що ти чув днями про тих iдiотiв, що вихвалялись в генделi.
  -- А тю. Ну так значит, зашел я в один кафурик пивка с корешем попить, давно не виделись. Сидим, базарим. Тут бац, заваливает толпа из пяти человек. И знаешь, не какие-нибудь заморыши-нарики, а такие себе натуральные быки. Ну сели они прямо сзади нас с другом. Что так пиздели о своем. И тут один из них начел рассказывать как на него наехали металлисты на на Контрактовой. Он по ходу тут новенький и всех раскладов не знает. Ну те ему объяснили, что там нефоров хватает и что они на Подоле иногда даже быкуют. Ну за одно и давай перед ним бисер метать, что мол несколько недель назад отпиздили какого то патлача и с его девкой развлеклись.
  -- А ти знаєш, де їх знайти?
  -- Одного я знаю. Не лично, конечно. Я его часто вижу в моем дворе, да и в гендєле том он часто зависает. По ходу, где-то не далеко живет. Вычислить смогу.
  -- Значить так, Павук, як тiльки дiзнаєшся де вiн водиться - кажеш менi. Ну а як дiзнаєшся, коли i де вони збиратимуться наступного разу, то цiни тобi не буде, - взяв iнiцiативу на себе Клiн.
  -- Дякую за допомогу, якщо це вони, я їх хочу сам власноруч повбивати.
   Через пару годин загальної балаканини на вiльнi теми, менi стало нудно там перебувати i я вирiшив податись на Контрактову. Там в мене була теж намiчена зустрiч.
   На Контракт я прибув з великим запасом часу i ще маявся, не знаючи яким чином вбити зайвi пiвгодини. Бачачи, як я маюсь пiд пам'ятником Сковородi, група скiнхедiв, сприйнявши мене за свого, пiдiйшла до мене.
  -- Привiт. Ти часом не Молот? - мовив один з них.
  -- Привiт. Нi, я Кiт.
  -- Вибач... А ти часом не приймав участi в акцiї в циганському гуртожитку пару мiсяцiв назад?
  -- А тобi яке дiло?
  -- Та не хвилюйся ти так. Просто ти менi нагадуєш одного хлопця з яким ми приймали участь в тiй акцiї. Вiн одну пiдорву пощадив, а вона йому ззаду ломом по куполу в'їхала.
  -- Ну я це. I що з цього?
  -- Да так, нi чого. Якщо будуть якi проблеми - звертайся. Я бачу ти з правих.
  -- Ясна рiч з правих, тiльки я не радикал. А питаннячко до вас, хлопцi, в мене є. Тебе, по-перше, як звати?
  -- Косий.
  -- Цiкаве прiзвисько. В мене наступна ситуацiя: моя подруга гуляла зi своїм хлопцем на Троєщiнi. На них напали вiдморозки i зґвалтували її. Я серед своїх пiдняв ґвалт i вже по трохи щось прояснюється, але буде не зайвим, якщо ви теж серед своїх чутку пустите. Самi розумiєте, таке пробачати не можна.
  -- Ясна рiч. Обов'язково передамо своїм, може i щось дiзнаємось.
  -- Дякую.
  -- А ти когось чекаєш?
  -- Ну а що ще можна робити пiд Сковородою?
  -- Думав, запросити з нами "повисiти".
  -- Може пiзнiше.
  -- Ну тодi бувай.
   Купа скiнiв подалась в сторону Узвозу, а я так i залишився стояти сам. Хвилин через десять до мене пiдiйшли i мої сусiди, тi, на кого я чекав.
  -- Привет. Утром не виделись. Угадай, кого я только что видел? - мовив Шрам.
  -- Тiнь батька Гамлета?
  -- Смешно. Тут Ланселот тусует неподалеку.
  -- I що з того? Ти хочеш, щоб я пiдiйшов i потиснув йому руку?
  -- Кот, я ходил проведывать Сову и видел ее состояние. А Ланселот, почему-то отделался лишь переломом руки и фингалом. Тебя ничего не удивляет?
  -- Ти натякаєш на те, що вiн втiк i залишив її саму?
  -- Вот за что я тебя уважаю, что ты всегда меня понимаешь.
  -- I що з того що вiн втiк? - не розумiв Сiрий.
  -- Да такое вот дело, что какой он после этого мужик, если не удосужился защитить свою девушку, хотя бы попытаться, а взять и сбежать?
  -- I де цей паскудник? - бажання набити йому пику почало переповнювати мене.
  -- На Замковой.
   Хвилин через десять ми видерлись на Замкову гору i побачили групу нефорiв, яка спокiйно стояла, про щось розмовляла i пила пиво.
  -- Хто з вас Ланселот? - спитався я.
  -- Ну я, а что? - вiдкидаючи волосся вiдiзвався вiн.
  -- А я - Кiт. Як здоров'я пiсля нападу, як рука?
  -- Спасибо, уже нормально. Гипс вот только недавно сняли.
   В це момент я без попередження вдарив його кулаком в щелепу. Вiд удару вiн не впав, але зробив пару крокiв назад. Шрам з Сiрим притримали його друзiв, якi кинулись його захищати.
   - Спокойно, это их личное дело - пояснив їм Шрам.
   - Знаєш, за що це було? - спитався я у Ланселота.
   - За что?
   - Бо трусам нема жалю i поваги! А особливо таким як ти!
   - Это ты к чему клонишь?
   - Нiби i сам не розумiєш?
   - И все таки интересно услышать.
   - Не треба бути генiєм, щоб зрозумiти, що ти втiк, коли на вас напали, залишивши Сову там саму!
   - Лож, чем ты можешь это доказать?!
   - Досить подивитись на тебе i на неї. Ти, як чоловiк мав пручатись до останнього, тодi б тобi було б зараз не легше вiд Олi. Але ти спокiйно ходиш по вулицях, а вона досi в лiкарнi! Ти хоч бачив, зо з нею зробили тi покидьки?! Ти ходив до неї в лiкарню подивитись на це?!
   - Видел, я проведывал ее не раз.
   - Ой как теперь мне хочеться проехаться по твоей наглой роже. Я спрашивал у Совы, приходил ли ты. И знаешь, что она мне ответила? - встряв у розмову Шрам.
   - Она спала, когда я приходил.
   - Коли я приходив, вона теж спала, але чомусь дочекався, коли вона прокинеться. Зiзнайся, ти не можеш прийти до неї, бо не можеш подивитись їй у вiчi за те, що тодi трапилось.
   - С чего ты это взял?
   - Да тому що ти - слимак безхребетний. Саме через таких, як ти, нас, неформалiв, вважають слабаками i невдахами. Ходiмо хлопцi, менi гидко на нього дивитись i так само гидко ним спiлкуватись.
   Ми розвернулись i пiшли в ту сторону, звiдки прийшли. Ланселот щось намагався апелювати в слiд, але ми його не слухали. За нами одразу пiшли i два його друга. Вони явно зрозумiли, що їхнiй колишнiй друг не заслуговує на повагу.
   - Не розумiю чого ти з ним так лагiдно? Я думав ти його там i закапаєш, - не розумiв моєї доброти Сiрий.
   - Вiн єдиний, хто може впiзнати тих мерзотникiв. Не турбувати ж менi Олю через це. Їй i без цього погано.
   - Та мочили б всех без разбору. Как тебе на фиг разница? - так само не розумiв моєї тактики Шрам.
   - Велика, Шрам, велика рiзниця. Коли я буду знати, що тих покидькiв замачили i закатали пiд асфальт - менi на душi стане легше, а коли їх всiх мочити без розбору - це просто загальне вiдчуття мачiлова i чистки. А я хочу точно знати, що справжнiх винуватцiв покарано.
   Поки ми з хлопцями спускався по Узвозу назад до Контрактової площi, як нас помiтили тi скiнхеди, з якими я розмовляв ранiше. До них вже приєднались iншi скiни, якi сильно вiдрiзнялись вiд перших. Це були так званi 14/88. Самi iдейнi i правильнi скiнхеди. Коли я їх побачив, то зрозумiв, чому мене так часто плутають з ними - єдина наша вiдмiннiсть, те що я був вдягнутий в косуху, а не в бомбер. Такi хлопцi були дiйсно справжнiми синами нацiї, справжнi арiйцi, без поганих звичок. Коротше, правильнi з усiх сторiн, от тiльки строєм не ходять. Хоча... I таке буває.
  -- Хлопцi, пiдiйдiть! Розмова є! - кричав до нас все той самий скiн, що пiдходив до мене.
   Ми подивились один на одного. На обличчях хлопцiв читалось здивування. Лише побачивши мiй спокiй i, навiть, контроль ситуацiї вони розслабились i пiшли за мною в сторону скiнхедiв.
  -- Зiг хайль. Що хотiли? - викинувши руку в римському салютi, мовив я.
  -- Нам тут розповiли про твою проблему i про твої заслуги перед Батькiвщиною... Та й з виду ти на партiйного бiльше схожий, нiж на бiйця. Це так? - озвався один з "правильних" скiнхедiв.
  -- Не зовсiм зрозумiв питання. Якщо ти маєш на увазi чи я партiйний, то нi - я одинак i до жодної з партiй чи бойових груп не належу. Якщо ж стосовно моїх заслуг та проблем, то да - все правильно.
  -- Нам сьогоднi вже розповiдали, що правi шукають гопiв з такi ж злочини. Це ти їх пiдняв?
  -- Я.
  -- Схоже, що ти маєш великий вплив, якщо на твоє прохання почався такий кiпiш.
  -- Впливу не маю, але маю великi заслуги i повагу. А цього досить, щоб пiдняти народ шукати тих мерзотникiв.
  -- Ти часом не анархiст?
  -- Нi, але я панк.
  -- Шрам, по моему, ему можно и помочь, - озвався один з "молодих" скiнiв до того, з ким я розмовляв.
   Ми з хлопцями переглянулись, на обличчi Сiрого засiяла усмiшка.
  -- Я щось не знаю? - спитав з погрозою в голосi Шрам-скiнхед.
  -- Заспокойся, бачиш гота позаду мене. Його прiзвисько теж Шрам. От i весь гумор.
   Скiнхед заспокоївся:
  -- Ну що ж, якщо ми про щось почуємо - обов'язково тобi передамо. Ну i ясна рiч, можеш розраховувати на нашi кулаки.
   От лицемiр сраний! Вiн нi за що не буде битись, для цього такi як вiн вiдправляють на бiйки всiляку "зелень", а самi тiльки те i вмiють, що красивi промови штовхати. Та й як мене задовбала ця класична фраза: "Якщо щось почуємо...". Вiд неї менi не холодно, не жарко.
   Днi тягнулись. Вони йшли смертельно повiльно.
   Мiй мозок не витримував. I терпець менi урвався. Я сам почав їздити самими стрьомними мiсцями Києва. Пару разiв до мене дойобувались гопи, але чомусь замiсть того, щоб на мене напасти, вони нiяковiли, казали, що я "реальный пацан". А менi хотiлось бiйки. Будь з ким, лише б вiн ну хоч походив на того, хто напав на Олю. Але вiн не приходив.
   Йшов другий мiсяць моїх пошукiв. Я нiде не працював. Не мав бажання. Всi моїй думки були про помсту. Тим часом Олi стало гiрше. Вiд стресу i вiд ран, що вона отримала її iмунiтет сильно ослаб. Якась легка хвороба пiшла з сильними ускладненнями. Тому усе, що я робив весь цей час я лише провiдував її i полював на гопiв. А жив коштом сусiдiв. Сам не знав, за що вони мене досi терпiли. Мабуть, розумiли, що це для мене найголовнiше i сподiвались, що потiм вiзьмусь за голову.
   I тут стрельнуло! Точнiше задзвонило. Дзвiнок був, насправдi, стьомний, бо номер було приховано.
   - Алло, Кiт? - озвався голос на iншому кiнцi.
   - Я за нього.
   - Коротше ситуацiя наступна: ми знаємо тих уєбанiв, що напали на твою дiвчину.
   - Вона бiльше не моя дiвчина.
   - Олег, я тебе благаю, кого ти обманюєш?
   Я ледь не присiв, звiдки незнайомець знає моє iм'я? Про мої почуття до Олi знала добра половина моїх друзiв i всiх тих, хто знав про нашi колишнi вiдносини. Але звiдки вiн знає моє iм'я, iм'я того, чиє реальне iм'я знає не бiльше десятка людей на цiй планетi i це з урахуванням близьких родичiв?
   - Стривай, а звiдки ти знаєш моє iм'я? Та й взагалi, хто ти?
   - Я багато чого знаю. А хто я - це не є тайною. Мене звуть Шрам або Олег, якщо хочеш. Ну все, бувай, тезко. Карати йтимемо завтра. Зустрiчаємось на Русанiвцi, пiд мостом Патона о десятiй годинi.
   Я стояв посеред вулицi з вiдчуттям, нiби мене тiльки но роздягли до гола i примусили пробiгти так по сценi. Хтось знав моє справжнє iм'я, i в мене було реальне вiдчуття, що вони знають не тiльки це. Вони могли знати про мене все, включно зi снами, якi менi сняться, але якi я не запам'ятовую.
   Хто мiг їм розповiсти одну з найбiльших моїх таємниць? Соло. Точно, Соло. Вiн єдиний з нашої квартири знає моє iм'я, i на додачу вiн тусує з правими i скiнами. Дарма йому Сова сказала його. Вiн то їм i пропиздiвся. Зрадник.
  -- Алло, Соло?
  -- Привiт, що треба?
  -- Твою душу, гнiда!
  -- Не зрозумiв наїзду.
  -- Пизди по сторонам менше - не буде наїздiв! - гнiв мене переповнював, тому слiв я не пiдбирав.
  -- Це ти до чого?
  -- А звiдки скiни знають моє iм'я?
  -- Кiт, про тебе багато хто багато чого знає.
  -- Соло, не прикидайся дурником. Мiстом ходять про мене байки. А скiни знають моє справжнє iм'я, а не прiзвисько.
  -- Я їм не казав. Вони питали в мене про Сову, але про твоє справжнє iм'я мова не заходила. Присягаюсь.
  -- А що саме вони питали про Олю?
  -- Де вона лежить i в яких ви з нею вiдносинах?
   Блiн, все зрозумiло. Вони пiшли до Олi в лiкарню i вона їм розповiла мою пiдноготну. Але нащо? Цього я зрозумiти не мiг.
   Мене якось стрiмало їхати на зустрiч з тими, хто занадто багато про мене знає. Та ще й в такому мiсцi зустрiч, що приб'ють мене там i нiхто цього не помiтить. Сова могла скiнам багато цiкавих речей розповiсти, через якi я для них мiг перетворитись з друга в недруга. Так або iнакше, я мав приїхати, це був мiй шанс помститись.
   Я йшов по вологим скошеним плитам, якi круто сповзали в Днiпро. Вiд заморозку вода почала замерзати i я пару разiв ледь не злетiв у холодну осiнню воду. Пiд самим мостом мене чекали скiни. Як не дивно, серед купки звичних менi скiнiв, там було двоє "вищих" скiнхедiв. Серед них був i знайоме обличчя Шраму. Iншого я може i бачив, але менi їхнi лисi голови однаковi.
   - Привiт. Ходиш майже як потяг, рiвно о десять прийшов, - мовив до мене Шрам.
   - Не хотiв запiзнюватись на таке дiйство, боявся, що всiх пiздюлєй без мене роздадуть.
   Всi засмiялись, але менi самому було не смiшно.
   Оскiльки всi, хто мав прийти прийшли ми рушили в сторону того мiсця, де мали зiбратись тi покидьки.
  -- А чого ви вирiшили, що вони будуть там вас чекати? - цiкавився я.
  -- Дуже просто. Позавчора ми спецiально з ними перетнулись, влаштували конфлiкт i забили "стрiлу". От на неї ми i йдемо.
   Ну да, це дуже у вашому скiновському стилi - забити "стрiлу" i прийти на неї гурбою.
   Ми рухались на пiвнiч, в сторону Троєщини, але до неї ще було далеко. Почався якийсь дачний сектор в перемiшку з якимись продбазами. Другий iдейний скiн йшов попереду. Схоже вiн єдиний знав, куди нам слiд iти. Можливо вiн i домовлявся про бiйку.
   Таке враження, що цi дачнi райони будували за принципом древнiх мiст: якщо ворог увiрветься, то явно заблукає, втратить бойовий порядок i його можна легко розбити. Але наш Сусанiн явно знав куди йшов, вiн не крутив головою по сторонах, як це роблять, коли шукають дорогу в незнайомiй мiсцевостi, а крок його був впевнений i швидкий. Не знаю, як довго ми блукали, але через певний перiод ми вийшли на доволi довгу i глуху вуличку, по мiсцевим мiркам. В її кiнцi було видно купку десь з семи чоловiк i це були явно тi, кого ми шукали. Скiнiв же було чоловiк з п'ятнадцять. Кiлькiсна перевага була явно на нашому боцi. Але мої союзники вирiшили не свiтитись по повнiй одразу i розбитись на двi рiвнi групи.
  -- Нащо? - питав я.
  -- Щоб вони не втекли, побачивши, що їм пiздець - пояснив провiдник, - так, Шрам, ти з цим кадром, - i вiн показав на мене, - i ще п'ятьма йдете вперед i заманюєте їх сюди, я ж з iншими чекаю вас за рогом.
   Ми розбились на двi частини i своєю групою вийшли на тускле свiтло лiхтаря, так, щоб нас помiтили.
  -- О зир, пацаны, фашисты приперлись. Ну что, уёбки, ща мы вас тут положим всех нахрен! - почав кричати один з гопiв.
   Вони дружньою купою пiдвелись i почали рухатись в нашу сторнону, ми ж стояли на мiсцi.
  -- По моєму сигналу кидаєтесь вперед i починаєте їх мочити, - видав Шрам.
  -- А як же пiдкрiплення за рогом? - спитав один зi скiнiв.
  -- Їх там вже давно нема, вони пiшли в обхiд, щоб зайти їм з тилу.
  -- Схоже, що ви цей бiй добряче спланували, - прокоментував вже я.
   Гопи повiльно наближались до нас i гидко риготали. Так регочуть тiльки падонки. Коли мiж нами залишилось не бiльше десяти метрiв Шрам крикнув сигнал до атаки i обидвi сторони рвонули одна однiй на зустрiч. Цi лiченi секунди до зiткнення i доля секунди пiсля нагадували бiй древнiх часiв: армiя навпроти армiї, бойовий крик i зiткнення з боєм. Тiльки масштаб i час iнший.
   На мене кинувся один з супротивникiв з закинутим кулаком, але я його вiдкинув стрибнувши в його сторону i вдаривши ногою. Вiд удару вiн злетiв з нiг, але ще був спроможний битись. Але я не хотiв його покарати, я хотiв його вбити, тому дiстав ножа, який тримав в голєнiщi своїх гадiв. Хотiв тiльки кинутись до поваленого ворога, але в цю ж мить отримав удар в щелепу. Та ще й який, ледь на ногах встояв. З правої сторони на мене кинувся iнший пацанцiк, але я пройшов пiд його черговим ударом i всадив йому ножа помiж ребер. Обернувся i побачив на його обличчi здивування. Вiн явно не чекав такого. Я повторив удар ножем i вiдкинув тiло нападника.
   Навколо мене йшло кроваве дiйство. Десь двоє скiнiв били одного гопа, в iншi стононi була подiбна ситуацiя, але трохи навпаки, гопи били скiнхеда. Навколо лежало декiлька окровавлених тiл, а в центрi цього всього стояв я та Шрам, який вбивав шматком арматури якогось гопа.
   Повалений мною перший мiй ворог встав i знову кинувся до мене, замахуючись своєю правицею. Лiвий блок i удар кулаком по нирках заспокоїв його. Я поставив свою ногу позаду його ноги i перекинув через себе. Вiд удару на землю вiн тiльки що i змiг сказати: "Опять в свалил". Вирiшивши не чекати, доки вiн знову пiдведеться, я придавив його колiном до землi i всадив йому нiж прямо в серце.
  -- Можеш не пiдводитись, я дозволяю, - вимовив я, встаючи з мертвого тiла супротивника.
   Через пару секунд з iншої сторони вулицi пiдбiгла друга група скiнiв i збила з нiг останнього гопа, який стояв на ногах. Скiни ще пару хвилин били битами тiла тих мерзотникiв i потiм дружньо кинулись тiкати. Просто хватанули своїх вбитих i поранених i побiгли кудись у темряву приватного району. Але про мене вони навiть не подумали. А сил бiгти за ними в мене не було. Я стояв серед шести окровавлених i змордованих тiл тих мерзотникiв, що напали на Сову i Ланселота, хай йому бiс. Мої руки були в чужiй кровi по самий лiкоть. Я вiдчував як кров на рукавах липне до всього, залишаючи свiй червоний слiд.
   Не знаю, звiдки така втома, але я не мiг швидко йти, я ледь iшов. Iшов по невiдомих вуличках цього довбаного лабiринту i не мiг знайти дорогу назад в цивiлiзацiю. З неба знову почало капати i ґрунт пiд ногами почав чавкати, перетворюючись на багнюку. Асфальту тут не було вiд дня заснування довбаного дачного кооперативу, з якого вирiс цей клятий район.
   Я блукав вночi, iнодi в повнiй пiтьмi. Повертав повнiстю навмання. Поворот праворуч, пропускаю, поворот лiворуч, ще поворот лiворуч, ой... тупiк, повертаємо назад. Я так заморився, що розстiбнув важку косуху, яка мала мене захистити вiд ножа у тiй бiйцi, не зважаючи навiть на дощ. Але тепер бiйка скiнчилась i я змiг розстiбнутись, щоб випустити пару i скинути температуру. I ось стою я на черговому перехрестi. Але чую, що хтось стоїть за рогом, а це значить, що можу спитатись в нього дорогу назад, в мiсто.
   - Агов, шановний, чи не могли б менi допомогти? Я тут трохи заблукав, - звертаюсь кудись у темряву.
   Замiсть вiдповiдi я отримую удар в живiт ножем. Потiм ще один i ще один пiд ребро. Косуха, яка б мала мене захистити, в цей момент розстiбнута i пропускає удар за ударом. Нiж входить безболiсно, але виходячи, вiн забирає частину мого життя, висмоктує його. Пiсля четвертого чи п'ятого удару нападник тiкає назад у темряву, залишаючи мене знову сам-на-сам з цим довбаним лабiринтом приватних будинкiв. Це був той сьомий, який якимось дивом втiк з мiсця бiйки.
   Менi ще стало сил пройти ще з сотню метрiв, пiсля чого сили остаточно покинули мене i я впав обличчям до долу. Сил не залишилось нi на що: нi на те, щоб йти, нi на те, щоб дихати. Душа поступово залишала моє грiшне тiло. Ось, Кiт, ти i витратив своє останнє життя.
   Вранцi мене помiтили якiсь два пенсiонери, якi i викликали ментiв. На їх здивування, тi явились дуже швидко. Насправдi, вони були неподалiк i розбирались з тiлами п'яти гопiв, бо одного з них ми не добили. Вони швиденько з'єднали мене з тiлами гопiв i склади доволi правдоподiбну гiпотезу подiй.
   Того ж ранку, на iншому кiнцi мiста в лiкарнi зупинилось серце ще однiєї людини. Померла Сова. Лiкарi так i не змогли пояснити причину смертi. Вона йшла вже на поправку, її стан полiпшувався i... просто зупинка серця.
  

Замiсть епiлогу

  
   "И кто-то говорит мне, что я дьявол,
   Кто-то говорит, что я пророк.
   Но я не собираюсь спорить с вами,
   Я просто играю рок"

Пилот

  
   Якщо вам шкода мене, то це ви дарма. Все що я робив все своє життя - жив для себе самого. А пiсля себе залишав лише сльози, страждання i смерть. Я не хочу виправдовуватись i прохати вибачення перед тими людьми, яким зробив зле, якби менi дали шанс прожити життя знову, зробив би все так само, як робив перед цим. Бо я закiнчений егоїст i одинак.
   В мене не було проблем з протилежною статтю, але й щастя не принiс жоднiй. Я був вiдвертий в почуттях до них, але вiрним я не був. Олю я кохав, але не цiнував, а коли стало пiзно, то не змiг її вберегти. Постiйно казав, що за будь-якi вчинки нас буде покарано, рано чи пiзно, але буде покарано. Моя кара знайшла мене, коли я сам проводив карнi мiри.
   Якщо ж вам i досi мене шкода, то хтось колись сказав: "Герої мають помирати, iнакше вони старiють i стають нудними i нецiкавими". Вiд себе можу лише додати, що антигерої мають в такому випадку точно гинути, а я був саме антигероєм. Так, я був антигероєм цього свiту, антигероєм цього соцiуму.
  
   Дякую тим, хто надихав на написання книги:
  
   Гайдай Богдан
   Глушко Ольга
   Гутик Оксана
   Загранична Ганна
   Корiнний Євген
   Корiнний Сергiй
   Коцур Микита
   Марусенко Iван
   Лiтман Євген
   Савенок Катерина
   Сидоренко Ольга
   Сова Олександр
   Узаров Юрiй
   Шировенко Володимир
  
  
  
  

Чкалов Євген

01.04.2009

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   33
  
  
  
Оценка: 6.72*4  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"