... Вам знайоме це вiдчуття ? Мабуть , нi , бо , якби було , ви б не читали цього.
Дивно , але людинi властиво забувати багато речей. На щастя ( чи на жаль) iнколи можна витiснити усе погане i , навiть , забути хто ж ти є...
Менi це вдалось. Я не знаю ким була, чому зараз тут... Але я знаю якою стала i це мене влаштовує.
Погана сторона - те , що не всi погоджуються з вашим рiшенням. З моїм хтось не змирився i зараз заважає жити , намагаючись повернути мене назад. Я опираюсь , у мене виходить , та я не знаю чи сил вистачить щоб боротись далi.
Розпочати варто з кiнця. Хоча , для мене це стало початком. Отже...
Вона стомлено повiсила слухавку.
Минуло уже стiльки рокiв, а минуле не вiдпускало її анi на мить. Сьогоднi був якраз той день , коли воно нагадувало про себе найбiльше...
В цей день, рiвно 8 рокiв тому , вона втекла... Як вважала тодi, назавжди. Не витримала натиску,
здалась i , не бажаючи мати нiчого спiльного з Ними , поїхала з мiста.
А вчора їй знову прийшов дивний лист.
"Моя принцесо ! Вкотре пишу тобi в надiї,що ти колись вiдповiси. Не забуваю про тебе ...
Чомусь ти постаєш в моїй уявi тою маленькою , наляканою дiвчинкою. Тодi ти боялась всього :
темряви , грози... Усього.
Ти уже не боїшся , правда? ...
Чому бiльше не даєш про себе знати ? Чому бiльше не заходиш у гостi?
... Ти знову маленька. Сидиш задумана пiд деревом i щось так захоплено пишеш. Ти схожа на
янгола... Досi не знаю що ти писала..."
Такi листи завжди лякають. Просто не знаєш чого ще чекати.
I не важливо , що зовсiм недавно ти втекла з психiатричної клiнiки , що тебе у вiснi переслiдує якась дiвчинка... Важливо тiльки те , що вони є...
888
***
...Ранок зустрiв похмiллям i дзвiнком у дверi. На порозi стояв посильний .
- Вам посилка. Розпишiться.
- Дякую .
В пакунку була книга. Твiр молодого французького автора. На зворотi - маленький напис внизу : "Я завжди буду поруч"
Ще там був вiрш... Читаючи тi римованi рядки , Вона вiдчула,що десь уже читала це. Але де..?
На роботi її чекала iще одна несподiванка.
Принесли величезний букет квiтiв... Її улюбленi ромашки... Все,що залишилось в пам*ятi з минулого - це ромашки. Колись їй постiйно дарували їх.
Там була записка
"Принцесо! Хочу привiтати тебе з успiхом. Це один з найкращих твоїх творiв. .. Пам*ятаю, в юностi ти написала оповiдання. Я досi зберiгаю його. Втiм, як i всi твої вiршi...
Сподiваюсь ти згадаєш мене... А , якщо не можеш, я пропоную тобi свою допомогу.
Просто повернись додому. .."
Новий роман вийшов зовсiм недавно.
Вона вiдкинула записку i запалила. Єдина шкiдлива звичка якої не могла позбутись досi... Нi , ще у неї була пристрасть до алкоголю... Вона пила,тому що не могла згадати ... Лише те, як вона втекла з клiнiки... Чому вона там опинилась i чому нiчого не пам*ятає було однiєю з багатьох нерозгаданих загадок.
Що я можу знати про втрати ? Зовсiм нiчого ! Я не втрачала нiкого з близьких людей тому не знаю як це боляче... Стоп ! Кожен бодай щось,але втрачав. Навiть, коли помирає твiй домашнiй улюбленець буває так боляче, як нiколи. Недавно трагiчно загинула моя улюблена мишка. .. Настiльки погано менi ще не бувало. Результатом стала тижнева депресiя i чотири сотнi викурених цигарок. Так я лiкуюсь коли погано. Або , коли потрапляю в ще одну халепу.
Значить про втрати я знаю. Можливо, бiльше нiж хтось iз вас. Правда ?
888
Вона бiгла ... не могла зупинитись,хоч намагалась з усiєї сили. Ноги несли її з високої гори i вдалинi чулись вигуки "Принцесо, повiльнiше!"
Зупинитись вдалось лише бiля глибокого озера,що примостилось собi помiж столiтнiми соснами. Вона поглянула на своє вiдображення у водi i завмерла: на неї дивилася маленька дiвчинка з бiлими кучерями...
Вона прокинулась. Надворi народжувався новий день. Це їй тiльки наснилось, але той сон повторювався уже втретє. Вiдколи вона отримала книгу.
Похмурий ранок зовсiм не додавав бажання iти на роботу, та вона змусила себе пiднятись i стати пiд холодний душ.
Потiк думок заважав зосередитись , усе валилось з рук, та їй було байдуже. В головi один за одним поставали усi роки її життя. Життя, яке вона пам*ятала...
Там вона чула уривки розмов медсестер ,але нiколи нiчого не розумiла...
- Бiдолашна. Така молода,а уже змушена страждати.
- Не розумiю чому вiн вирiшив запроторити її сюди. Напади були лише кiлька разiв.
- Хтозна. Вiн її чоловiк i має на це право.
- Хм... йому просто набридло жити з шизофренiчкою або вiн знайшов собi iншу...
- Бог йому суддя. Вона чудова дiвчина.
Це все,що вона пам*ятає про тi жахливi днi. Цей дiалог Вона почула наприкiнцi свого перебування там i нiколи не надавала цьому значення.
В головi крутились слова,написанi в одному з листiв. "Повертайся додому". Якби ж вона знала де її дiм!
Прогулюючись парком Вона на хвилинку затрималась бiля художника. Її зацiкавило те,що всi його картини були схожi мiж собою... На них було зображено те озеро,яке вона бачила у вiснi!
Пiдiйшла до чоловiка i тiльки хотiла запитати,як вiн поглянув на неї i з усмiшкою промовив
- Тобi вiдомо все.
- Що ?
- Я знаю тебе, так само як i ти мене.
- Але ...
I тут вона помiтила,що стоїть сама. Художника не було видно.
Вона розмовляла сама з собою...
Вкотре ловлю себе на думцi , що не можу не думати про це... а колись було так добре !.. Нiзвiдки з*явилось дивне вiдчуття. Воно заважає думати, не дає заснути... Вiн сидить бiля мого лiжка в надiї,що все змiниться найближчим часом. Боже, чому вiн не може зрозумiти,що я не повернусь. Менi тут добре...
Вона бiгла щодуху. Їй здавалось,що ще трохи i вона впаде отут, посеред пустого парку i не пiднiметься бiльше нiколи. Вона не могла згадати чому опинилась тут... Ноги самi несли її до того мiсця де вчора малював художник... Сьогоднi його немає. Мабуть, все-таки примарилось...
Страшно подумати що так раптово одного дня усе перевернулось з нiг на голову. Вона,хоч жила без минулого, зате стабiльно. Можна сказати,вона була по-своєму щаслива. А тепер днi минали в очiкуваннi листа. Дивно,але вона чекала його,хотiла прочитати ще одне з тих послань... Щось пiдказувало їй,що цього разу в ньому буде щось iнше...
"Привiт моя принцесо. Не роби так,я не можу дивитись коли ти сумуєш. Знаю,що тобi важко,але тримайся... Час ще не прийшов,проте вiн настане зовсiм скоро...
Скоро ти дiзнаєшся правду. Я бiльше не можу чекати... Кохання сильнiше здорового глузду."
888
Вiн стояв i дивився на осiннє небо. Хмари повiльно пропливали над головою. Чомусь,було важко дихати. Минуле не вiдпускало,навпаки,воно з кожним разом все сильнiше затягувало його до себе. Думки знову повернулись до того дивного мiсця. Вiн не мiг збагнути чому потрапив туди,а ще бiльше - чому тодi не вiрив їй, чому запроторив туди . А вона ж правду говорила!
Вiн провiв там 3 роки. Незабутнiй час,за який побачив усе її життя: вона маленька бiжить з гори i зупиняється бiля самого берега... Вона сидить бiля дерева i щось захоплено пише. Батько так i не дозволив йому дiзнатись що то було. Вона юна... Сидить на вiкнi i мрiє... Вона завжди любила мрiяти.
Колись вiн запитав нього чому вiн вiдправив її туди... "Для того,щоб свiт став кращим... Вона змiнить цей свiт..."
Вiн нiколи не забуде останньої розмови,що вiдбулась :
- Ти помилився. Вона нiколи не стане такою,як ти хочеш...
- Але чому ? Менi здається,що вона сама обирає...
- Не в цьому випадку. Їй судилося такою бути. I вона нiколи не стане iншою...
- Можливо, та я волiю думати iнакше... Досi не можу пробачити собi те,що я вчинив.
- Даремно... Вона розпочне нове життя... Ти допоможеш їй згадати,адже зовсiм скоро вона забуде все...
-
Повертаючись назад у той час,коли Вона була поруч, вiн не може стримати слiз. Згадка про її усмiшку,завдає нестерпного болю... Але потрiбно терпiти, вiн побачить її лише тодi , коли прийде час...
Почав накрапати дощ. Вiн пiднявся i пiшов всередину. У той будинок ,в якому колись все почалось...
Знову вiн... Ну чому не можна просто залишити мене? Не повернусь нiколи. Менi тут подобається i я не вiддам нiкому свiй свiт... Забирайтесь геть! Iдiть вiд мене...
Це тiльки на перший погляд просто. Насправдi , для того щоб досягнути початкового рiвня потрiбно довго працювати. Я до цього йшла усе життя. З дитинства мрiяти... Про що ? Вам це не цiкаво. Я нiколи не намагалась змiнити свiт. Я завжди знала що створена для цього i менi нiчого не потрiбно робити. Наївна..! Що це означає ? Досi не знаю визначення цього слова. Воно не подобається менi.
Нецiкаво. Нудно робити усе за планом. За планом я повинна зараз писати про те , як нещасна дiвчина(жiнка) шукає себе.
Умовностi... Для чого вони ? Залежнiсть... Синонiм тупостi.
Нi з чим не порiвняти вiдчуття свободи. Вмiти самому вирiшувати важливi питання...
Абсурд. Хтось скаже, що все це повня дурня. Неправда! Розумна людина зробить висновок.
Всi книги чи просто написанi слова - це не готовий продукт. Вони iснують для того,щоб ми мали над чим задуматись. Вони повиннi змусити робити висновки. Рiзнi, але для кожного по-своєму правильнi. Все ще залишається маленька надiя. Надiя на те, що у свiтi залишились розумнi люди...
Вона дивилась на хмарне небо i думала... Нiяк не могла наважитись поїхати. Занадто болiсно спогади повертаються. Згадала як потрапила в це мiсто. Вона,така маленька i налякана сидiла на лавцi i мрiяла про швидку раптову смерть. Хтозна як би склалось її життя якби тодi її не зустрiв БГ. Йому Вона буде вдячна до кiнця ...
В листi не було нiчого нового. Тiльки те,що їй потрiбно чекати. Потрiбно,то потрiбно...
На роботi зiбралось багато роботи , тому Вона залишилась. Замигав конвертик на монiторi. Їй прийшло повiдомлення.
"Радi повiдомити вас про те,що розглянули вашу пропозицiю i готовi до спiвпрацi. Чекаємо вас пiслязавтра на мiсцi."
888
Вона знову сидiла бiля вiкна i дивилась у небо. Вона любила спостерiгати за зорями. Їй завжди здавалось,що кожна з них живе своїм життям...
Коли вона тiльки-но приїхала в столицю,першi кiлька ночей довелось ночувати в парку. Саме тодi вона звернула увагу на них. Їй здалось, що вона бачила як вони посмiхалися, чула їхнi голоси....
Мабуть,потрiбно їхати туди. Бiльше не можна залишати все,як є...
Вiн нiяк не мiг зосередитись. Зараз вона повинна спати i бачити сон... Сон,в якому знову побачить себе маленькою... Нiчого не виходило. Можливо, вона не заснула... Можливо...
Вона прокинулась. У вiснi вона бачила ту маленьку кучеряву дiвчинку. Цього разу вона малювала. Зосередилась,голiвку схилила вправо як Вона,коли працює над чимось...
Всерединi робочого дня була iще одна записка.
"Моя принцесо як добре , що ти вирiшила повернутись. Сподiваюсь,ти цього справдi хочеш i не боїшся. А ти не боїшся, правда..?
Скоро усе змiниться... Кохання сильнiше здорового глузду..."
Вона спостерiгала. За природою,за машинами ,що проїжджали поруч,за людьми, якi так метушились i кудись поспiшали... Через годину вона буде в мальовничому селищi на Пiвднi Францiї. Вона вже уявляла як буде гуляти лiсом. Але тiльки пiсля того як огляне готель.
На вулицi не було нi душi. Здавалось,що тут взагалi нiхто не живе,проте Вона знала,що жителi зараз працюють на полях.
Готель було видно здалеку. Ця розкiшна будiвля виднiлася мiж дерев. То були сосни...
Пiд"їхавши до входу, Вона на деякий час втратила дар мови. Готель , побудований у виглядi замку, розмiстився на березi величезного озера. Такого глибокого, що неможливо було побачити дно...
Вона бачила замок зi своїх снiв ...
Її зустрiв чоловiк похилого вiку.
- Марк . - представився вiн.
- Дуже приємно.
- Подобається ? - Вiн зацiкавлено дивися на неї
- Це надзвичайно.
- Тодi iдемо,оглянемо тут все.
... Вони сидiли на березi озера. Вона зачаровано дивилася у воду.
- А чому саме замок ?
- Не знаю. Iдея прийшла сама собою якось несподiвано. Я подумав що в такому мiсцi замок буде найбiльш доречним.
- Згодна. Тут дуже гарно.
Марк спостерiгав i тихенько посмiхався. Йому давно хотiлось побачити її. Дорослу, незалежну.
I ось вона перед ним. А яких зусиль потрiбно було докласти щоб його дiвчинка була тут...
Вона сидiла у фотелi i намагалась зосередитись... Тiльки це завжди заспокоювало її. Хоча зараз не допомагало... Подiї минулого дня не йшли з голови... Вона заплющила очi i...
Все сталось само собою. Батько повiдомив їй про це на вiсiмнадцятирiччя. Вона сидiла i мрiяла . хотiла полетiти до хмар. Вiдколи вона виросла,вони бiльше не брали її до себе. Вiн пiдiйшов i тихенько поклав руку їй на плече:
- Нам потрiбно поговорити.
- Татку, я уже сказала ,що бiльше не буду втiкати.
- Не в цьому справа... Завтра ти покидаєш нас
- ???
- Ми вирiшили,що ти повинна пiти .
- Але...
- Нiяких "але" моя принцесо. Все вирiшено. Завтра ти прокинешся уже в своїй новiй домiвцi.
- Що я там буду робити? Я ж пропаду без вас...
- Тобi усе стане вiдомо...
Вона прокинулась у холодному поту. Вона згадала. Не все, лише частину. Ту, в якiй вона жила в Величезному повiтряному замку. Вона так називала його... Її татусь... Та це ж Марк! Вона миттю вискочила з лiжка i побiгла вниз... Нiчого не вийшло. Вона прокинулась у своїй квартирi.
Так завжди буває. Рiзнi сни сняться нам. От i їй так. Дежавю... Нiколи не зустрiчала логiчного пояснення цьому явищу. Мене не влаштовує жодне. Дежавю - психологiчний стан, при якому людина вiдчуває, що вона колись вже була в подiбнiй ситуацiї, проте це вiдчуття не зв'язується з певним моментом минулого, а вiдноситься до "минулого взагалi". Занадто складно.
Нi. Все-таки не можна бiльше поводитись так. Хоча... Незважаючи на те, що до адекватностi далеко, не варто даремно засмучуватись. Ще не все втрачено...
Якби їй колись сказали що все стане саме так,вона б розсмiялась їм в обличчя. А зараз, заливаючись алкоголем, нiяк не могла заспокоїтись : пам"ять ,хоч повiльно,але вiдновлювалась.
Вона уже згадала своє дитинство,юнiсть,проведенi в тому замку... Проте нiяк не могла згадати що ж сталось пiсля її 18-рiччя.
" Не сумуй, моя принцесо.
Менi дуже шкода ,що все сталось так,але ти повинна зрозумiти,що нiщо не може бути так,як хочеш ти... Колись ти постiйно повторювала цi слова. Смiшно... Я завжди кричав,що ти помиляєшся,а ти , як завжди мала рацiю...
Досi не втрачаю надiї побачити тебе. Сподiваюсь,ти все-таки приймеш правильне рiшення i повернешся додому.
Вiдчуваю,що повинен дати тобi спокiй,але... Кохання сильнiше здорового глузду..."
Уже тиждень вона блукала примарою пустим будинком. Час вiд часу поверталась в реальнiсть,але тiльки для того,щоб наповнити келих. Вона не могла зрозумiти чому їй життя влаштувало такi випробування.
Колись,в юностi батько сварив її за те,що вона любила втiкати з дому i спостерiгати за людьми. Тодi вона таємно мрiяла жити помiж ними...
В той час вона побачила його. Вiдтодi щодня сидiла i дивилась в його прекраснi очi i плакала. Плакала тому,що хотiла щоб вiн знав,що вона є, а вiн... Вiн кохав iншу.
Зараз Вона не могла згадати його обличчя. У пам*ятi залишились лише його прекраснi очi. Великi карi очi...
888
" Надсилаю тобi твоє оповiдання. Зараз ти повинна згадати ще одну частину з того,що колись було.
Ти навiть не можеш уявити наскiльки важко тримати усе в собi. Дивитись на тебе здалеку i мрiяти про те, щоб обiйняти. Будь ласка, пробач менi . Якби я тодi не зламався,ми б були разом.
Я не вмiю жити без тебе, не хочу! Кохання сильнiше здорового глузду..."
Вона не змогла стримати слiз... Вона знала, що то був Вiн, але могла згадати його. Значить кохання минуло... Страшно, боляче вiдмовитись вiд того, чим ти жив усе життя, але по-iншому не можна.
Вона сидiла i читала...
Чому так важко розповiсти все священику , але так просто вилити душу листку паперу, при цьому знаючи,що його прочитають ..?
Вона:
Завжди запитую себе...
Чому вони обрали мене ..? Чому граються саме з моїм життям ..? чому страждаю через них лише я ..?
Колись настане день , коли я бiльше не зможу... Чи, може , вiн уже настав?
Мрiяти... Летiти далеко-далеко тiльки для того, щоб нiхто не заважав жити тим прекрасним уявним життям...
З дитинства так було. Робити все як вони хотiли, старатися аби вони дали вiльну хвилинку , аби мати змогу знову втекти...
Цього разу все буде по-iншому . Я втечу й бiльше не повернусь. Я хочу жити в казцi!
Нi , я не покiнчу з життям, не полечу на безлюдний острiв, я просто...
Та вам це знати не обов*язково...
Один з них убив в менi усе... Вiн намагався бути найдобрiшим, найлояльнiшим,а виявився ... Вiн виявився сволотою...
Жити за чужими правилами завжди лякає. Не всiх , але велику частину людей. То чому велика частина з цiєї частини все-одно за ними живе ???
Не розумiю...
Iсторiя по маленьку людинку... Хоч маленьку,проте недосяжну... Її , таку непомiтну не змогли розкусити великi i сильнi свiту цього. Ловили, але не впiймали. Їм дiсталася лише частинка її спогадiв . Проте навiть вона була дозволена маленькою людинкою...
Вони вважають , що знають все про її життя... БРЕХНЯ!!! Насправдi вони нiчого не знають. Їм вiдома лише 1/10 її вигаданого життя... Вигаданого...
Нiчого з того насправдi не було. А навiщо ..? Навiщо ж їм знати ,що насправдi вiдбувалось ?
Хоча... Один з них знав усе... Але Вiн не розповiсть. Вона вiрить йому...
Повiтряний замок. Величезний повiтряний замок. Сьогоднi Вона потрапила до нього. Пiсля того як Їй поставили дiагноз : шизофренiя.
Немає бажання лiкуватись... Хочеться просто плисти за течiєю i не знати , що буде потiм... Так Вона опинилась у величезному повiтряному замку.
... Там гарно. Дуже. Все так по-домашньому... I Вона розумiє, що не повернеться. Нiколи...
Вiн:
Я нiколи не знав хто Вона... Можливо, трохи боявся , але тримався до останнього.
Вона вмiла лiтати. Вмiла розмовляти з квiтами... Вона не була з цього свiту...
Менi досi здається , що Її хтось зверху вирiшив вiдiслати сюди, щоб показати нам як потрiбно жити.
Я часто вiдчуваю себе нiби пiд мiкроскопом... Вона мовчить, а менi здається , що Вона промовляє : "Менi вiдомо все ... I твоя зрада також.". Я завжди знав , що Вона вмiє читати думки.
Коли я зустрiв Її вперше, виникла вiдраза. Чорне волосся, сережки по всьому тiлу i ...сумнi очi. Цi очi потiм переслiдували мене. Вдруге я вже заговорив з Нею. Менi було цiкаво чому поруч з Нею завжди хтось є, чому їм подобається з Нею спiлкуватись.
Пiзнiше я це зрозумiв. Шкода ,що було надто пiзно... Тодi я уже не мiг вiдступити...
Перша сварка... Пiсля неї такi-ж виникали майже кожного дня... Чи кожного..? Вже й не згадаю.
Ми не були ворогами. Нi. Просто ми - занадто впертi , щоб поступитись... Це триває досi. Смiшно.
Вона :
Я вперто не хотiла Його помiчати. Менi тодi здавалось , що Вiн - егоїстичний, лицемiрний покидьок, а з такими я не спiлкуюсь. Я заговорила з Ним , тому що менi стало цiкаво. Цiкаво , чому Вiн завжди сам, чому це приносить йому задоволення , а ще... Ще я хотiла довести Йому , що краща...
Якби я знала , що так вийде , нiколи не зробила б цього. Чи зробила б ..?
Не знаю чому ми посварились вперше... Ми , мабуть двоє не були правими i не хотiли визнавати цього...
Хтось сказав , що ми вороги. Неправда. Ми нiколи не станемо ворогами. Нiколи.
Вiн:
А потiм було багато горiлки в тiй кiмнатi... Не знаю ,що тодi вiдбулось, але це "щось" усе змiнило. Ми стали друзями.
Згадав. Вона хотiла довести менi , що я не вмiю зраджувати... У мене ж тодi була Iнша. Я тодi ще вмiв... Хоча нi , уже вмiв...
Усе було не так. Я не знав чому , але не так. Менi здавалось , що все найкраще тiльки починається...
Чомусь почались сварки з Iншою. Iнша винила в усьому Її, а Вона намагалась довести ... Довести менi , що я кохаю Iншу. Тодi я ще кохав... Можливо , зараз теж кохаю...
Перша справжня прогулянка. Вперше я взяв Її руку. Вона була гаряча. У Неї завжди гарячi руки... Кажуть, у таких людей холодне серце... У Неї його немає взагалi.
Нiчне мiсто... Сон... Гра в мовчанку...Вона не спала... Охороняла мiй сон. Мовчала... Не хотiла зiпсувати таку чудову мить... Знову сварка... Ми мовчали довго...
Вона:
Горiлка... Досi ненавиджу її смак. Не пам*ятаю чому я тодi випила стiльки , чому гладила Його волосся. Чому заснула поруч...
Згадала. Я хотiла , щоб Вiн знав , що не вмiє зраджувати. Пощастило Iншiй. Вiн не вмiв. Чи вмiв ..? Я тодi ще не знала...
Вони часто сварились... А я плакала, бо не знала через що... Я вперто не хотiла розумiти в чому я винна. Я ж тодi бiльше за них хотiла вберегти їхнє кохання...
Величезний повiтряний замок... Там мене зрозумiють... Вони вже знають , що я люблю допомагати людям i в мене це знову буде виходити. Вiн сказав, що ранiше я була найкращою i , що я це втратила , бо у мене не вийшло... (Сльози) Вони самi не хотiли цього !!!
Ми довго гуляли. Вiн взяв мене за руку. У Нього холодна рука. Нiчого, адже тодi Його серце дуже гаряче... Десь я вже чула подiбне... У величезному повiтряному замку...
Вiн спав. А я боялась поворушитись , щоб не розбудити. Довго мовчала. Як же я сумую за часом , коли менi не потрiбно було говорити. Думками повернулась у минуле... Йому це не сподобалось... Ми мовчали ще довго...
Вiн:
Я втомився. Вона дiстала мене... Та я не вмiю без Неї бiльше... Мовчанка закiнчилась , але... Здається Вона вперто не хоче повертатись з "величезного повiтряного замку" ... Домовились не згадувати про Iншу. Чому ...? Не знаю. Мабуть хотiли захистити вiд усiх наш власний свiт. Так. У нас є власний свiт.
Вона захотiла змiнити мене. Просто так. Менi було смiшно. Їй нi...
Ми домовились. Вона також повинна змiнитись.
Тодi я вперше звернув увагу на Її зовнiшнiсть i навiть помiтив , що Вона красива... Без сережок їй все-таки краще.
Їй ,здається , сподобалось . Принаймнi менi так здалось. Тепер я буду таким мiсяць. Можливо довше. Ще не вирiшив.
Тепер ... Звертаю увагу , що менi це не дуже подобається, хоча я i радий за Неї. На парi фiзики... Слова зайвi. Лабораторнi Вона на п*ятiрки здала.
У Неї завжди було багато хлопцiв. Вона їх , як рукавички , мiняла. Менi подобалось , що я не Її хлопець, бо я був поруч завжди...
Але щось змiнилось. З ним вона була довго. 2 мiсяцi... Аж 2...
День народження. 18... Вона подарувала менi платiвку. Улюбленої групи. Я їх колекцiоную...
Вона:
Вiн починає мене дiставати. Набрид..? Нi. Не знаю. Проте бiльше без Нього кроку не ступлю. Ми перестали мовчати. Та я ще довго була у своєму замку. Там, звiдки я прийшла. Вiн не хотiв бiльше згадувати Iншу. Я не наполягала.
Ми жили у власному свiтi. Нам було добре. Я хотiла , щоб Вiн змiнив мене. Для цього потрiбно змiнити Його... Я змiнила. Мiсяць Вiн буде таким , яким я хочу бачити Його. А я - такою ,як хоче Вiн.
Менi сподобалось. Я вiдчувала себе справжньою. Красивою, вiльною. Ну люблю я себе i все тут...
Мої кавалери. Їх було стiльки, що я досi не можу всiх згадати. Того я пам*ятаю дуже добре. Ми були разом 2 мiсяцi... Добре , що Вiн не був моїм хлопцем. Вiн завжди поруч буде.
На день народження я подарувала Йому платiвку. Вiн колекцiонує їх. Як же менi подобається робити людям приємне.
Вiн:
Сесiя. Ненавиджу це слово. Ненавиджу цей процес. Не через екзамени, а тому , що я завжди залишаюсь тут сам. Усi здають ,а я ... До останнього дня в унiверi. Сумую. Не бачив Її уже тиждень. Вона поїхала. Готується до вiдпочинку. Їде в гори. Я також повинен бути там...
Я не поїхав... В цей час повинен бути на сходi. . Вона зрозумiла. Не образилась. Я радий.