Фольтест був худорлявий, мав гарне, аж занадто гарне, обличчя. Йому ще не було й сорока, як вiдзначив собi вiдьмак. Сидiв у вирiзьбленому крiслi з чорного дерева, витягнувши ноги у бiк вогнища, коло якого грiлися двiйко собак. Поряд на скринi сидiв немолодий кремезний чоловiк з бородою. За королем стояв другий, пишно вдягнений, iз задумливим виразом обличчя. Вельможа.
- Вiдьмак з Ривi§, - промовив король по хвилинi тишi, що наступила пiсля вступно§ промови Велерада.
- Так, пане, - Геральт схилив голову.
- Вiд чого так тобi волосся посивiло? Вiд чарiв? Бачу, що ти не старий. Ну, добре, добре. Це жарт, не кажи нiчого. Досвiд, смiю припустити, якийсь маєш?
- Так, пане.
- Я б охоче послухав.
Геральт вклонився ще нижче.
- Ви ж знаєте, пане, що кодекс наш боронить розказувати про те, що ми робимо.
- Вигiдний кодекс, пане вiдьмаче, дуже зручний. Та так, без подробиць, з лiсовиками мав справи?
- Так.
- З вампiрами, щезниками?
- Так.
Фольтест завагався.
- З упирями?
Геральт пiднiс голову i глянув королю в очi.
- Теж.
Фольтест вiдвiв погляд.
- Велераде!
- Слухаю, милостивий пане.
- Ти все йому розповiв?
- Так, милостивий пане. Вiн стверджує, що королiвну можна розчаклувати.
- Це я i так знаю. I в який же спосiб, пане вiдьмаче? А, точно, забувся. Кодекс. Добре. Тiльки маленьке зауваження. Було тут у мене вже кiлька вiдьмакiв. Велераде, розказував ти йому? Добре... Вiдтак знаю, що ваш фах - то радше убивство, а не зняття проклять. Так дiло не пiде. Якщо мо§й дочцi хоч волос з голови впаде, то ти накладеш своєю. По всьому. Острiте, та й ви, пане Селегiн, залиштесь, надайте йому стiльки iнформацi§, скiльки захоче. Вiдьмаки всякчас допитливi. Нагодуйте i нехай мешкає у палацi, а не по корчмах тиняється.
Король встав, свиснув до псiв i рушив до дверей, розкидаючи солому, що вкривала пiдлогу кiмнати. Коло дверей обернувся.
- Вдасться тобi, вiдьмаче, нагорода твоя. Може ще чогось додам, як добре все залагодиш. Ясна рiч, у балачках щодо одруження з королiвною нема нi слова правди. Чи ти думаєш, що вiддам дочку за якогось приблуду?
- Нi, пане. Не думаю.
- Добре. Це доводить, що ти не дурень.
Фольтест вийшов, замкнувши по собi дверi. Велерад i вельможа, що до того стояли, одразу ж розсiлися за столом. Бургомiстр допив напiвповний кубок короля, зазирнув до дзбанка, вилаявся. Острiт, який зайняв Фольтестове крiсло, дивився на вiдьмака з-пiд лоба, погладжуючи долонями вирiзьбленi поруччя. Бородань Селегiн кивнув Геральтовi:
- Сiдайте, пане вiдьмаче, сiдайте. Зараз вечерю подадуть. Про що хотiли б побалакати? Бургомiстр Велерад вам певне все вже розповiв. Я його знаю i знаю, що розповiв вiн радше забагато, анiж замало.
- Тiльки кiлька питань.
- Задавайте.
- Казав бургомiстр, що пiсля появи упирицi король зiзвав багато Вiдаючих.
- Так, було таке. Але не кажiть "упириця", кажiть "королiвна". Краще уникати тако§ помилки при королi... i пов'язаних з цим прикрощiв.
- Серед Вiдаючих був хтось видатний? Знаний?
- Були такi й тодi й пiзнiше. Не пам'ятаю iмен... А ви, пане Острiте?
- Не пам'ятаю, - мовив вельможа. - Але знаю, що декотрi користались славою й повагою. Багато про це говорилось.
- I вони погоджувались на тому, що закляття можна зняти?
- Вони були далекi вiд згоди, - посмiхнувся Селегiн. - У будь-якiй дрiбницi. Але була й така думка. Це мало бути легко, навiть не вимагались магiчнi здiбностi, i, як я зрозумiв, досить було б, якби хтось пересидiв нiч, вiд заходу сонця до третiх пiвнiв, у пiдземеллi бiля саркофагу.
- Куди вже легше! - пирхнув Велерад.
- Я хотiв би почути опис... королiвни.
Велерад зiрвався з крiсла.
- Королiвна виглядає як упириця! - крикнув вiн. - Як найупиристiша упириця, про яку я тiльки чув! Ї§ високiсть, королiвська донечка, анахтемське немовля, має чотири лiктi росту, нагадує бочку пива, має пащеку вiд вуха до вуха, повну зубiв як стилети, червонi очиська i рудi патли! Лаписька у не§ з пазурами, як у дико§ кiшки, звисають до само§ землi! Дивина, що ми ще не почали розсилати §§ портретiв по сусiднiх дворах! Королiвнi, най §й грець, уже чотирнадцять лiт, як раз час помислити як би вiддати §§ за якогось королевича!
- Вгамуйся, бургомiстре, - поморщився Острiт, зиркаючи в сторону дверей. Селегiн злегка посмiхнувся.
- Опис, хоч i такий мальовничий, однак досить ґрунтовний, це i потрiбно було пановi вiдьмаку, еге ж? Велерад забув додати, що королiвна пересувається з неймовiрною швидкiстю i набагато сильнiша, анiж можна судити з §§ розмiрiв i будови. А що має чотирнадцять рокiв - це факт. Якщо це важливо.
- Важливо, - вiдказав вiдьмак. - Напади на людей бувають тiльки пiд час повнi?
- Так, - вiдповiв Селегiн. - Якщо нападає поза старим палацом. У палацi, незалежно вiд фази мiсяця, люди гинули завжди. Але виходить тiльки пiд час повнi, i то не кожно§.
- Чи був хоча б один випадок нападу посеред дня?
- Нi. Посеред дня, нi.
- Вона завжди пожирає жертви?
Велерад соковито сплюнув на пiдлогу.
- Нехай тобi, Геральте, зараз вечеря буде. Тьху! Пожирає, надкушує, зоставляє, по-рiзному, залежить вiд настрою, напевно. Кому тiльки голову вiдгризла, кому тельбухи повипускала, а кого обгризла начисто, до кiсток, як говорять. Суча дочка!
- Уважай, Велераде, - цитьнув на нього Острiт. - Про упирицю говори, що хочеш, та Адди при менi не ображай, як при королi не наважуєшся!
- Чи вдалося комусь пережити §§ напад? - запитав вiдьмак, не звертаючи особливо§ уваги на спалах вельможi.
Селегiн i Острiт переглянулись.
- Так, - вiдповiв бородань. - На самому початку, шiсть рокiв тому, кинулася на двох солдатiв, що стояли на вартi при склепi. Одному вдалося втекти.
- I згодом, - втрутився Велерад, - мiрошник на якого напала пiд мiстом. Пам'ятаєте?