Першого травня крокую я шляхом,
        Небонько сяє, блакитнуть смереки.
        Сонце спiває божественним птахом,
        Павичем дивним, що вiсник безпеки.

        Йду я тихенько, i сьорбаю з пляшки
        З медом перцiвку, нектар божевiльний,
        Салом закусюю; скочуть комашки.
        Дихає мирненько всесвiт повiльний.

        Шлях через поле стрiлою гуркоче,
        Раптом побачив я натовп за рогом.
        Посеред гущi -- пророк, бога очi
        Та голос неба -- глаголить вiд бога.

        Начебто каже, "Ви всi iндивiди!"
        "Ми iндивiди!" юрба йому хором.
        "Ви не юрба, ви не зомбi-сновиди!"
        "Так, ми всi рiзнi!" луна йому бором.

        Швидко сковтнув я солодкого сала,
        Та вiдгукнувся пророку на слово:
        "Не iндивiд я! Натура не дала.
        Ви усi рiзнi, а я -- однаковий.

        Я той же самий як всi iншi люди,
        Окрiм цiєї юрби iндивiдiв.
        Рiзноманiтоностi в мене не буде,
        Богом не дано для нашенських видiв."

        Рухом єдиним звернулись до мене
        Очi юрби, i всi разом сказали:
        "З нами єднайсь! Одна кров в наших венах!
        Будемо рiзними разом надалi!"

        Я так злякався що кинув горiлку,
        Але не сало, бо сало священне.
        Лиш обернувся, стрибнув через гiлку,
        Дьору дав полем -- не схопите мене!

        Тут i прокинувся я. Що за мана?
        Сало є поряд, а де моя пляшка?
        Може це правда була iншим станом?
        Не-iндивiдам буває так важко!