Еееееееее! пронеслося хатою та
полетiло собi. Ееееееее!
Дядько Логвин сiпнувся в лiжку.
Н... гааа... як сполохана птаха,
стрепенулася собi й тiтка Килина,
Що то таке?
Та щось... Чи я знаю? Мо' й нiчого,
промимрив сонно Логвин та поськав у
головi. Такi вошi не купиш за грошi.
Присунувся до Килини i помацав, де
сам знав.
Тю, телепню, то п'ятка. Та встань,
погляди, що воно там. Мо', дядька
якого вовки рвуть.
Та нi ж, любцю... Спатоньки...
Йому сери у вiчi, а вiн каже: дощ
iде! Вставай, бузувiре!
Гммме, наче й не зрозумiв нiчого.
Килина глипнула одним оком по хатi
чи не сховався де москаль? i
повторила голоснiше, по-городському:
Ему плюнь в глаза, а он: "Божья
роса"! Вставай, мусульманин!
Еге-ге-ге-ге-ге-ге... простонав
тихенько Логвин та потягнувся з
лiжка в нетоплену хату. Почухмарив
спину, накинув кожуха просто на
споднє. Глянув iз заздрiстю на
Килину, що рожево нiжилася в теплi.
...тееее! ...тееее! тепер уже ближче.
Еге, жiнко, твоя правда. То хтось
пробi кричить.
Та вже ж не гевулт! Йди ж бо менi,
допоможи, i повернулася до стiни.
"Добра ще баба; повернуся, то
потопчу", але скосив оком на пiч,
де сопiло щось iз п'ять малих дiтей.
Тьху... Клятi жiнки. Залiзеш тiльки,
а вона вже: на, годуй.
Без чобiт та шапки, як був, почвалав
Логвин до дверей. Був би й
поквапився, але зi сну ногами ледь
ворушив. У сiнях стояла рушниця,
учора був забув, як повернувся вiд
кума Iлька. Взяв. Ходити з хутора до
села без тiєї речi небезпечно. Усе
обсiли голоднi вовки.
Як був, босий, вийшов Логвин на
подвiр'я, просто у снiг. Бiле лежало
кучугурами, лапато висiло на деревах,
покривало стрiху; високо лягло: тин
майже не видно, лише стирчить на
кiлку бита макiтра, та й та наче в
сметанi. Логвин аж облизався.
Поглянув до лiсу. Овва! Чотири цятки:
одна наче така барвиста, i три сiрих.
...туйте! ...туйте! вiддавало луною,
щоразу все ближче.
"Загризуть дядька, катового сина
падлюки" майнуло в головi.
Логвин пiдняв рушницю, ще з вечора
заряджену. Не влучити: далеко. Але
видно, що барвиста цятка не просто
рухається, а наче ще й чимось махає,
i сiрi злодiї вiд тих помахiв
вiдскакують. Логвиновi трохи
вiдлягло вiд серця. "Є дрючок у
небораки, та ще й здоровецький;
зможе, зможе пiдбiгти ближче, а там
я врятую". Вгрузаючи у глибокому
снiгу, не чуючи морозу, що рiзав
босi ноги й холодив яйця, побiг
Логвин наперейми. Але... Враз холод,
як жаба, сiв на серце. Почув... усе
почув.
Р'ятуйте! Р'ятуйте!
Тiльки тодi розкрилися чоловiковi
очi, i до них уплило щось, схоже на
кому, тiльки вище поставлене.
Плюнув спересердя i пiшов. Цятки
все ближче до чоловiка, чоловiк все
ближче до хати. Холодiють у
Логвина ноги, а головне мерзне вiд
огиди душа. Грiтися. Увiйшов, кинув
рушницю i клацнув клямкою.
А що там? зпросоння спитала жiнка.
Та нiчого, вiдповiв чоловiк i
гепнувся в постелю. Маць, маць о, оце
вже й не п'ятка. Ну, то до роботи.
Р'ятуйте! Р'ятуйте!
...туйте! ...туйте!
...те! ...те!
...ееее! ееее!
i щезло на Заходi. Далеко-далеко.
Де ревучий не реве. Далеко.
...Не наш Дядько то був чужинський
Вуйко. Був тiльки в крисанi та в
киптарi, та ще в штанiх, як там вони
в них. Але холодно йому не було, бо
палахкотiв жар у серцi. Бiг, махаючи
трембiтою на вовкiв. Бiг. Бiг увесь
час на захiд. А десь тепер уже
далеко двигтiло лiжко, пiдглядали
з печi дiти, ремигали корови та
стиха кувiкали увi снi свинi. I все
те разом з Вуйком, лiжком та
свинями, та навiть i з ур'ядовцями
летiло в просторi до нових часiв,
тiльки чомусь поверталося,
зробивши в етерi коло навколо
мерзлого сонця.
Дiйовi особи (щоби р'ядкiв додати):
Килина та Логвин Сiчкарi подружжя
iз Васютинцiв, що на Черкащинi
Богдан-Йосип Дудар а хто його знає,
що воно таке
Лапоть лапоть, сидить пiд лiжком
Вовки такi собi звiрi, три
Дiти Сiчкарiв п'ять чи шiсть
Корови двi
Свинi багато
Ур'ядовцi стiльки ж, але ще бiльше
Лiжко одне, але з двома бильцями
Торох... Торох... Торох... То ритми
душi...
30 вересня 2002 р. Київ
|