Хтось каже, що понедiлок - день важкий. Можливо. Але як на мене, вiн просто звичайний. Якщо на вихiдних часто трапляється багато всього, то в понедiлок часто не вiдбувається нiчого особливого. Такий контраст часто i є причиною, щоб його не любити.
Прокидаюсь як завжди о шостiй. Поетапно виконую щоденну церемонiю збирання на роботу. Душ, чашка кави, шафа, дзеркало. Так, ключi, гаманець на мiсцi, наче нiчого не забула. В дорогу. Як завжди, затримуючи подих, проходжу Макдональдс. Минаю живий коридор тих, хто "нємєстнийпадайтєнапропiтанiє", трошки пришвидшуючи ходу. А ось i рiдна черга на автобус. Вже бачу знайомi обличчя, дехто навiть киває головою у привiтання. Такий же звичайний день у офiсi - знову чашка кави, пусте бла-бла-бла з прибиральницею, купа паперiв i... знову купа паперiв. От вже й п'ята, можна i додому бiгти. О! Ледве не забула, ще ж є пара прочитаних сторiнок якогось дешевого детективу у м'якiй обкладинцi в автобусi! Мабуть й усе... Вилiзаю з автобусу. Що ж... Людей купа, зате, хоч пробки сьогоднi не було. На зупинцi сидить юнак. Погляд спрямований в нiкуди... Щось з ним не так... Поспiшаю вiдiйти подалi, бо вiд того кам'яного обличчя аж мурашки по шкiрi бiжать. Бр-р-р... Може я й не права, може понедiлок - дiйсно важкий день. Повертаю ключ у замку. Тупий росiйський серiал, годинка на кухнi, тупий американський фiльм, ще декiлька сторiнок тупого детективу... Тепер точно все, можна спокiйно лягати спати.
День другий.
Наступний ранок зустрiв похмурою мрякою, але настрiй був аномально гарним. Знаєте, так iнколи буває, хоча i не так часто, як хотiлось би, що прокидаєшся i хочеться посмiхнутися. I сьогоднi, грiючи руки гарячою чашкою, я дивилась на сiрi хмари i наспiвувала щось веселеньке. Була рання весна, i дивлячись на дощ, я радiла, що це вже не снiг. Порядок денний такий, як i вчора. Iнодi менi здається, що хтось просто поставив довготривалу репризу навколо одного року мого життя. От якби можна було взяти ластик i стерти §§ раз i назавжди... Звичайно бувають певнi варiацi§, але сутi то не змiнює. От сьогоднi, наприклад, на зупинцi я знов надибала на того молодика, що продовжував сидiти в ступорi. I на цей раз у нього з'явилась компанiя: на iншому кiнцi лавки сидiла дiвчина-статуя. Хм...
День третiй.
Сьогоднi прокинулось почуття голоду: давненько щось я нiчого цiкавого не читала. Пiсля роботи зайшла до бiблiотеки, що за два квартали вiд дому. Сюди рiдко хтось приходить, але вперше я тут взагалi нiкого не побачила. Навiть стареньку бiблiотекарку... Я декiлька раз гукнула §§, порушуючи тишу, але безрезультатно. Що ж, доведеться шукати щось на власних полицях.
День десятий.
Часом складається враження, що "особиста зона", це не тiльки щось психологiчне, але й фiзично iснуюче. Помiтила сьогоднi. Мiж людьми вибудовуються наче якiсь бетоннi стiни, за якi майже не можливо заступити. Робиш крок до когось, а вiн - два вiд тебе. Стало легше §здити в метро, а може то менi просто здається.
День дванадцятий.
Сьогоднi п'ятниця. Нi... Не так... СЬОГОДНI П'ЯТНИЦЯ! Ось так... Люблю я цей день. Легкий присмак вихiдних... Вже завтра я нарештi висплюсь. Приходжу додому. Настiльки лiньки стояти бiля плити, що перед очима пропливли назви найближчих фастфудiв. Не хочу йти сама, може сусiда пiдключити? Натискаю на кнопку дзвiнка. Простояла на площадцi хвилин з десять. Цiкаво, куди це вiн подався? Не судилося... Вийшла на двiр i обернулася - свiтло у його кiмнатi увiмкнене. Забув чи спить? Потiм спитаю. Очi пробiглися навкруги i зупинилися на пiцерi§, що освiтлювала протилежний бiк вулицi. Що з людьми робить лiнь?
День тринадцятий.
Нарештi субота. Хай хто як хоче, а в мене ранок почався об одинадцятiй. I що, знов просидiти вдома? Книжку я не вполювала, телевiзор в печiнцi засiв. Беру мобiльний в руки i набираю подругу. Привiт... Зайнята?... Не можеш?... Ясно... Тодi iншим разом, бувай...
День вiсiмнадцятий.
Якось побiльшало дивних людей. Хоча... Може я ранiше не звертала уваги? Нiкому не скажу, бо ще вирiшать, що я збожеволiла. Хоча... Може й так...
День двадцять другий.
Прокинулась у холодному поту. Снилося щось дивне. Але не можу згадати що, хоч вбийте. Лише залишився страх, i душу наче посипали гiркий попелом. Не виспалася анi трiшечки, а за плечима ж пара вихiдних...
День двадцять п'ятий.
Буденнiсть... Набридло. Хочеться плюнути на все i на всiх. Сьогоднi в мене день народження, але i його задавила буденнiсть. Нiхто навiть не привiтав. Якщо всiм до мене немає дiла, то й менi до всiх також.
День сороковий.
У мiстi є люди, але вони вже не живуть. Вештаюсь порожнiми вулицями.
День шiстдесятий.
На що перетворюється моє життя? Вiдчуваю, що навколо мене вибудувався вузький тунель. Туди i вiдразу ж назад. Прямо як хоббiт...
День дев'яносто сьомий.
Я вийшла з дому, нирнувши у свiй тунель. Сьогоднi йшла бiльше години, хоча зазвичай дорога ним займала хвилин з десять. Може годинник зупинився? Може, яка рiзниця. Знiмаю годинник i, навiть не зазирнувши на циферблат, викидаю його геть.
День дев'яносто восьмий.
Я йду тунелем. Довго йду... Втомилась вже. Сяду перепочину, все одно нiхто не побачить...