Я повiльно йду похмурими нiчними вулицями. Холодний осiннiй вiтер намагається зiрвати з голови капелюха, а коли йому це не вдається, то сердито жбурляє прямо в обличчя мокре листя з найближчого дерева. Я повертаю голову праворуч i бачу сумну вербу. Мiсто - то дивна штука. Вiзьмемо ту ж вербу, §§ оспiвують як красу берегiв рiчок та ставкiв, а вона росте тут, затиснута мiж двома гаражами. I де ж тут нацiональний символ? Я йду порожнiм провулком пiд божевiльну музику миготiння лiхтарiв, якi й без того свiтять через один. Штучне свiтло ослiплює, тож тiкаю на найближчу темну вулицю.
Ви нiколи замислювались про колiр ночi? Я впевнений, що вiн несе iстину. Вдень я звичайнiсiнький. Вдень всi ми однаково обманутi. Наш погляд постiйно щось вiдволiкає - будь то кольори веселки одягу, блиски свiтла на металевих боках дорогих автомобiлiв, глянцевих сторiнках гламурних журналiв, безглуздiй бiжутерi§. Ми фарбуємо у яскраве все навколо, щоб забути про реальне.
Вночi я бачу свiт навколо таким, як вiн є.
Кожний з нас приклеєний до своє§ буденностi мiцно-мiцно. Iнодi так хочеться покинути все це i вирушити КУДИСЬ, але... навiть там, ДЕСЬ, це лише примарна свобода. Десь ТАМ я вийду в нiч i знову все побачу.
Порожнiй, глухий провулок - iдеальний сховок для усiляких манiякiв, але менi не страшно. Чого ж тут боятися? Можливо це §м треба боятися, бо в мене в кишенi завжди лежить шокер i дитинство, проведене на тренуваннях по айкiдо. Не знаю, наскiльки мо§ навички ще залишилися зi мною, i взагалi, чи тi далекi вiд реальностi дурницi можуть чимось допомогти... Знову ж таки залишається шокер.
Боятися треба iншого.
Чорнi тiнi, продiрявленi свiтлом зiрок, пропливають повз мене, оточують з усiх сторiн. Я §х бачу. Це тiнi забутих сподiвань, гiрких печалей, покинутих мрiй та цiлей, загублених смислiв чийогось буття. Якщо пильно придивитися хоч до однiє§, вiдразу згустки темряви складають образ, картинку з минулого або майбутнього, що нiколи не настане.
Чому б менi не спати як усi, чому я гуляю тут у моторошному тремтiннi тiней? Я вiрю, що я можу бодай щось змiнити на краще.
Схема на вигляд проста. Я зосереджую увагу на певнiй тiнi i поринаю у свiт §§ образiв, читаю §§ iсторiю, як маленькi дiти читають комiкси. Потiм... Пiзнавши тiнь, я маю повернути §§ господарю. Iнодi люди просто забувають, iнодi лише варто нагадати... i тiнь зникне.
Звичайно, далеко не все варто згадувати. Iснують тiнi, що мають залишитися у минулому.
В мiстi я живу не дуже довго, але встиг помiтити, що з кожним роком люди все бiльше й бiльше викидають на отакi от звалища сво§ мрi§. Сумно якось...
Сам не можу зрозумiти як, але кожна тiнь не схожа на iншу. Будь-то iнту§цiя, чи якесь "внутрiшнє око", але я завжди знаю, яку слiд вибрати. Я йшов вулицею, обираючи цiль... Аж раптом я помiтив ЇЇ... Чорна дiра, що аж засмоктує... Розумiю, що жоден фiзик не назвав би §§ так, але фiзики на моє мiсце стати не можуть, вони просто §§ не побачать. Що менi до думки науковцiв - бiльшiсть з них (якщо не всi) мабуть вважала б мене божевiльним. Першою iдеєю була втеча, але я стримав себе i примусив ЗАЗИРНУТИ...
Образи... Така туга, що хочеться самому впасти на землю i ревiти крокодилячими сльозами, рвати на головi волосся, розривати горлянку диким ревом втрати... I це... Ця загублена мрiя... Вона належить дiвчинцi... Навiть не пiдлiтку, саме маленькiй дiвчинцi. Чого ж вона хоче? Хто вона? Звiдки такий Страх, Бiль, Лють i Вiдчай? Така молода, i така безвихiдь у душi, тривога, що грубою колючою мотузкою стягує петлю на ши§... Я хотiв зупинитись, повернутись до свiтла зiрок, але мене затягувало все глибше й глибше, поки увесь "Я" не зник, не розчинився в тiнi...
Померти... Пiти... Одинока... Покинута... Надi§ бiльше немає... Втонути у свiтлi повного мiсяця i зникнути назавжди... Думки ринули крiзь мою голову диким потоком доти, доки я не загубив останнi клаптики своє§ свiдомостi.
Ранок зустрiв мене холодним туманом, вологою, що пробирається крiзь одяг. Навiть повiтря було таким густим, що його, здавалося, можна було б пити зi стакану. Я пiднявся з холодного асфальту. Десь недалеко чулось шарудiння мiтли - це пiдмiтають опале листя у сусiдньому провулку. Нiс заклало, голова починала болiти... Як би не злягти у лiжко...
Я дiстався квартири, прийняв гарячу ванну i залiз пiд ковдру. Забуття на вулицi не принесло вiдпочинку. Добре, що сьогоднi субота: не потрiбно йти на пари, а заняття у тренажерному залi можна раз i пропустити. Лиш моя голова доторкнулася подушки, як вiдразу провалився у темряву без сновидiнь.
На наступну нiч знову вийшов на полювання, чи, вiрнiше сказати, на пошуки. Повернувшись на вчорашнє мiсце, я iнту§тивно вибрав напрям i пiшов. Внутрiшнє чуття не пiдвело, за два квартали на центрi вулицi кружляла та ж тiнь. На цей раз, я не збирався в не§ заходити, а просто стояв обабiч i деякий час спостерiгав... I так продовжувалося ще декiлька ночей. З кожним наступним разом тiнь ставала дедалi чорнiшою, дедалi жахливiшою. М-дааа... От тобi i рожевi дитячi мрi§... Вдень, коли закiнчувалися заняття, я блукав сусiднiми вулицями, намагаючись знайти дiвчинку. Я прийшов до висновку, що вона або загубилася, або втекла з дому. Хоча хто його знає?
Однiє§ ночi тiнь скрутилася у щiльну кулю i почала плавно пливти вздовж вулицi. Менi не за лишалось нiчого iншого, як просто пiти за нею. Йшов я майже всю нiч. Враховуючи, що я вдень не сплю, це було не легко. Вже через деякий час я ледве волочив ноги. А куля все пливла. Спочатку пройшов центр мiста, потiм його околицi, i зрештою я зовсiм опинився поза ним.
Я народився i вирiс у невеличкому селi, i тiльки зараз в повнiй мiрi усвiдомив наскiльки мiсто задушливе. Кажуть, що все пiзнається у порiвняннi. Дiйсно, що так. Тут i повiтря здається чистiшим (маленький самообман, бо йшов то я вздовж траси), i спокiйнiше, i вуличнi лiхтарi не заслiплюють зорi. Та найголовнiше - нема тих скупчень тiней, що в мiстi огортають все навколо щiльною пеленою. Наче далеко i не вiдiйшов, а на душi полегшало. Треба взяти на замiтку та частiше вибиратися за мiсто. Я на мить зупинився i подивився вгору. Маленькi хмаринки не давали насолодитися блиманням далеких зiрок, зате робили таємничим майже повний мiсяць. Що ж, дiвчинко, скоро ми з тобою зустрiнемось.
Годинник показував четверту, коли тiнь нарештi вивела мене на якiсь городи. Ех... Ще один смуток нашого життя. Колись люди виходили за мiсто i опинялися в полi/лiсi/болотах (потрiбне пiдкреслити), а зараз... Або чи§сь дачi, або... Або натикаєшся носом на чиюсь огорожу, а далi нi-нi.
Все було б чудово, якби не ця удушлива тiнь. Варто було трохи швидше пiти, як вона нанизувала мене на сво§ щупальця, пробиваючи дiрки у мо§й свiдомостi. Декiлька раз наскочивши, я вже йшов обережнiше, як тут...
- Стiй!!!
Жовтi хижi очi дивилися на мене. Не було там анi милосердя, анi тепла, тiльки вiдчай та мокрi дорiжки солоних слiз на щоках. А скiльки болю... Я навiть не встиг за себе злякатися. Вовкулака... Я не вiрив у §хнє iснування, а зустрiвши не здивувався. Чи менi, дивнiй людинi, що бачить дивнi тiнi, дивуватися?
- Чого тобi? Облиш мене!!
Блискучi свiтлi локони обрамляли кругле личко i у свiтлi мiсяця виглядали наче срiбний ореол. Дiвчинка була б яскравим представником бiлявих ангелiв, якби не тi очi. А навколо... Ви й самi здогадуєтесь. Якщо вона залишила за собою стiльки тiней, то й не менше кружляло навколо не§. В певний момент вона вiдволiклася вiд сумних дум, направивши увагу на мою персону, i потiк мороку трохи ослаб.
Я не знав, що робити, але стояти от так, у ступорi, теж не дiло. Дивлячись у прiрву цих очей я набрався рiшучостi. Так, я вирiшив... Воно того варте...
Не вiдриваючи погляду, я почав створювати перед собою яскраву сферу. Це повна протилежнiсть тiнi. Це сконцентрована надiя, любов та кохання, перемоги, здобутки та весь позитив нашого життя. Менi це ще боком вилiзе, точно знаю. Вiддаючи так багато свiтла, можна залишитись нi з чим. Але я намагаюсь зараз про те не думати. Потiм. Коли сфера набула певних розмiрiв, я зробив крок до дiвчинки. Маленький такий крок, але вiн став початком. Ще один, другий, третiй...
Маленька вовкулака сидiла на землi, заворожено дивлячись на свiтло. Жовтизна очей почала поступово затихати, перетворюючись на колiр гречаного меду. Боже, вона ще ж зовсiм дитина! За що ж так з нею? Краще б якусь барбi подарували...
Я йшов. Я нiс своє свiтло перед собою. Я хотiв стати маяком для загубленого в туманi човника. Я вклав у нього все, що мiг тiльки пригадати. Коли доля пiдкидає лимон, треба просто згадати, що не все було так погано, що було хороше, веселе, добре, коли душа спiвала, смiялась, радiла. Я витягнув з пам'ятi i чарiвнi заходи сонця, i божевiльнi посиденьки з друзями, i таємничий лiс вночi, i улюблену пiсню на радiо... Я заново намагався все вiдчути, почути та побачити...
Я йшов на зустрiч.
Кажуть, коли настає мить смертi, то перед очима проноситься усе життя. Я ще не помираю, але вiдчуваю, що саме у такому веселому комiксi моє§ сфери я й живу. Ось воно, моє життя. Злегка вiдтiнене негативом i болем, але ядро ж то свiтле!
Ще крок...
Люди так часто забувають. Плутають все на свiтi. Думають, що в основi життя - §хнi щоденнi бiди та розчарування. Нiчого подiбного. Принаймнi я так вiдчував у ту мить. Бiль тiльки допомагає вiдчути справжнє щастя. Якщо все бiле, то як можна дiзнатися, як виглядає жовтий? Часто всi забувають помiтити щось гарне, бiгаючи наввипередки з iншими за якесь Найбiльше Щастя...
Крок... Останнiй...
- Що ти робиш? - шепоче вона.
Я не вiдповiв. Замiсть - пiдiйшов, опустився на колiна i обiйняв §§. Сфера огорнула нас...
Нiч втратила свою силу. Бiля горизонту, виринаючи з-пiд хмари блимнула Венера, вiчний супутник свiтанку...