Дубинская Анна Абрамовна. Лесi Українцi

ЛАРИСI ПЕТРIВНI КОСАЧ -

на живий спомин

I N S B L A U E H I N E I N

Оплакать ту долю, що серцем горiла,

Яскравим полум'ям вiд щирої сили,

Сягала в безоднi крiзь розпач та бiль,

В незмiрнi i сяйнi життєвi свiти.

Та доля-недоля, що скрутно любила,

Хитала, вбивала сутужнеє тiло.

Болiла, та в очi вбивала свiй зiр,

Аж надто палкий, до незрiвнянних мрiй.

Та доля - дарунок i смутку сувiй,

Торований шлях - одинацький бiй.

Свiт за очi б'ється, i гордощi з рук.

Великеє свiтло з великих розпук...

Чого боятись нам! Уже й оце пройшов. Душа бринить - доволi,

Палив нам душу В руїнах прикрих владарем бур'ян.

розпач... Вже й квiтне. Хай розквiтне совiсть,

Щоб було що прикладувать до ран.

"У пустинi", 1898

Та й не своїх... Бо лихо їх загоїть

У того, хто тягар ще на свiтанку взяв.

I чи ж у тiм суворiм полi

Завадить мiсця для - не першого - хреста.

Чого ж боятись нам... Так сталося одвiку,

I так вже йде, бо мусить хтось iти.

I хоч з останнiх сил насаджувати квiти,

Щоб було чим потiшить бур'яни.

Бо iнакше, Мiй бiдний лицарю! I тебе чорна хмара

як в чорному, Дощем серед полiв твоїх накрила.

читать по-моєму Несила глянуть, сонце золотаве,

не випадає... Як жах блiдий високого долає.

Але оте пiднесення могутнє, величне й сяйне,

Знов зi мною сходить! Де ж лицар мiй?..

Збирає сiль в чужому краї...

Єдиним був - хоч мить, чи серце пам'ятає?

Коли б тiльки Та вже не бiль, не розпач пiсля бою,

всiєї бiди на свiтi, Здаля тихiше стало - дiя з пантомiми.

що втома!.. Он сонця велич - близько, за горою -

I хтось до бога Ра життям нiмiє.

Ей, приїздiть, панно Боже мiй, прийди, та й вже кiнець по всьому,

Ольго, знов до мене, Лиха гойдалку уже стерпiть несила.

а будемо знов szare Пасма холоду, препишнi хворiв крони

Godziny справляти! Розбуялись, що i не просила.

i чай будемо пити

"не отвратительный", Та вже дай розраду цьому лиху,

i Грiга гратимем, Безсоромному напасниковi злому.

i я Вам страшнi драми Чи ж натiшиться, несите i невтомне,

та дикi фантазiї Чи ж колись зловтiшить свою пиху?..

розповiдатиму,

та й залетимо обидвi Ой же, нi, всьому своя можливiсть:

ins Blaue hinein! Йому - безсоромно зводить сили,

А менi, допоки очi свiтять,

Шлях свiй йти, щоб i собi свiтлiло.

____________________________________________________________________________

Невже Вам могли

так припасти до серця мої вiршi,

коли Вам одкрите цiле море свiтової поезiї, -

адже в ньому всi мої друкованi i недрукованi думи i мрiї

мусять зникнути, мов крапля дощової води!

Я, з моїм виключно безбарвним життям,

з моєю отруєною душею, маю бути "сонцем"?

Iдеалiзуєте, дорогий товаришу!

А врештi,

коли моя муза справдi дає

Вам i другим людям, не тiльки менi,

якусь iлюзiю свiтла, -

нехай то буде навiть оптична облуда, -

не менi нарiкати на неї,

се було б невдячно,

бо все ж найяснiше в моєму життi

походило вiд неї,

а коли те життя все таки було темним,

то вона з того не винна.

Уста говорять: Чи покидає нас той, хто iде у морок,

"Вiн навiк загинув", Чи покидає, промовивши слово останнє...

А серце каже: Хащi якi перед ним, через свiт, виростають,

"Нi, вiн не покинув". Де та країна, що в неї уходить пророк?..

Довго, ще довго, те слово не кидає слуху,

Бiль, чи надiя, чи розпачу шепiтний зойк.

Може до iншого - серцем - дотягнеться руху,

Може безмежнiсть його - у синах - поведе за собой.

Чи вiльно загинуть тому, хто свiти зiгрiває,

Вiчная спроба i вiчная спрага в шляхах.

Зiронька впала. I в серцi чиємось зростає

Свiту тепло, що заiскрить в кришталях.

Блiда, прозора постать Лесi Де ж твоя зiрка, мiй любий, приречений брате,

з руками, повними квiток, Луннеє сяйво вiдживить поблiдлi слiди.

з словами, повними енергiї, Трохи зажди. Час i менi вирушати,

любовi й вiри, Хай лише музика грає на спомин менi.

iз смертю в очах...

Чи ж покидає нас той, хто iде до зiрок,

Чи ж покидає, промовивши слово останнє...

Серце озвалось, вiдчуло вiдважную тайну.

Мужностi мiра. Хтось перший - крiзь муки -

ступив за порiг.

I завiялись скорботи,

Бiлi пасма сну й вiдчаю.

Час прийшов знiматись в найми,

Сльози пасти в чужiм краю.

Час прийшов. Нiмiє птаство

В кришталях льодових днини,

Час рушати у останнiй,

У пекучий лячний вирiй.

Полетiла в синю прiрву

Та, що сонечку спiвала.

Десь в глибинах сього свiту

Зiрка ясная упала.

Такий великий лiс зросте з оцих печалiв,

Рiзьблене листя срiбле на бентежний свiт,

Ще й сонце встане - шар блiдий з туманiв,

Щоб колисати хвилями дiтей своїх.

Тихого смутку пагiнцi тихенькi

Нап'ються сили з вод глибоких мрiй.

I лiс зросте, i трави пiдуть в листя,

I радiсть розгорне свiй росяний сувiй.

Постане слово проти забуття,

Як той глашатай, вiчний вiсник бою.

Тодi душа повернеться жива,

Палкi верхiв'я озовуться знову.

Озветься свiт, що вiчно в нас живе,

Озветься той єдиний, невимовний.

I може серце оживе чиєсь,

I до тебе, палаюче, прийде на спомин.

Дубинская Анна Абрамовна : другие произведения.

Лесi Українцi - на спомин

Оставить комментарий © Copyright Дубинская Анна Абрамовна (duns37@mail.ru) Размещен: 25/12/2004, изменен: 17/02/2009. 9k. Статистика. Поэма: Поэзия		Ваша оценка:
Аннотация: Цикл стихотворений, написанных под впечатлением личности Леси Украинки, ее стихов и писем