Дубинская Анна Абрамовна. ЗасвIт Встали Козаченьки

ПАМ?ЯТI ХУДОЖНИКА

МИКОЛИ ТРЕГУБА

(20 березня 1943 - 23 березня 1984)

Не женися на багатiй,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогiй,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольнiй волi,

На козацькiй долi;

Яка буде, така i буде,

Чи гола, то й гола...

...Горiла церква летiла,

Горiла вогнем калина...

Отак вiн iшов, iшов

I темрява вкривала йому серце,

I вiн борсавсь i кружляв,

I жахався з того ляку -

Бо лячно, ой людоньки, лячно!

Страх там кружляє, оно там бiлiється,

Гукає по комусь...

Ой, то ж моя... Господи!

Геть, геть, приблудо!

I вiн кружляв, i кружляв,

I борсавсь...

А там, унизу,

Бiлостiнний горiв,

Свiчкою йому горiв, долею.

А вже знав його,

Ой же ж знав.

I вранцi iз сонечком змальовував,

Чи то вдосвiта, як очi ще сплять.

А бачте, бачте,

Як пружньо вона згоряє!

А яблуня ж геть стара,

Як матiр покружена, покручена.

А ось i вона впливає

В свiти надвеснянi.

... I вiн прийшов до неї,

I не пiшов далi...

Душа божа народилась

На свiт серед ночi,

А побачив Мiсяченько

Та й блиснув ув очi.

Що там блима, що блищить там

У безмiру чорнiм,

Хто по тебе, душе бiдна,

Послав серед ночi...

Усмiхнувся Мiсяченько,

Квiтнем перевитий,

I сховався за хмарину,

Дивитись, що зiйде.

Мати сина колисає,

Бiлую обновку.

Зорi в хату заглядають,

Падають в коновку.

Чи ж що зiйде з насiннячка,

Хто його кинув?

Ой, то Мiсяць молоденький

Жартував-полинув.

Ох, зiйде святий неспокiй

Iз тiєї ласки.

Вiтер вiє серед поля -

Буде душу пасти.

Буде пасти-виглядати

До своєї долi,

До свободи, що за свiтом,

В нетутешнiм полi...

Квiтень в лузi виграває,

Смiється i сяє.

Хто те сiяв, хто збирає -

Мовчить, чи й не знає.

Так-то, так-то тую божу

У свiт проводили.

А чи знайде, чи загине -

То її провина.

Срiблий спiв в вершечках ночi

Лине в свiт прозорий,

Все живе i кожне б?ється

У сльозах любовi.

Все забуло свiт похмурий,

Зимову завiю.

Вже хто вижив - той веселий,

Той має надiю.

Вже й щебечуть пташенята

Свiтлої, нової.

Трохи в серцi потеплiло

У журби старої.

Сяє сонечко весiльне

В очi старiй хатi,

I збирає у дорогу

Сина свого мати.

- Ти ж бо, синку, не барися,

Повертай до мами,

Що-то знайдеш межi люди...

А йди й повертай-но.

В ту дорогу, мiй небого,

Вже й котрi ходили.

Слави-вiтру все шукали,

Та й не знаходили.

Повертайся, мiй ласкавий,

До своєї хати.

Чи великий, чи убогий -

Буду виглядати.

Кожний вечiр на схiд сонця

За тебе молити,

Кожну зорю умовляти

До тебе свiтити.

Проводжає мати сина,

Довгий шлях лягає.

Син у вирiй вiдлiтає,

Чи ж його чекають...

Чи хто його там зустрiне,

Чи буде вiтати...

А не вдержиш - дав бог крила,

То мусить лiтати!

Не знаючи нi сну, нi супокою,

Анi розради у скупих сльозах...

Василь Симоненко

Сплять пастирi, i вiвцi сплять,

Вовки поснули, янголятки,

Сплять хабарi i чорнi гадки,

I божi душi також сплять.

Все спить - багатi i убогi,

Погоричi, святi i безногi,

Щасливi, пристраснi, смiшнi...

О, дай забутись i менi!

Як вiчний свiтовi наставник

Хропе у безмiр чорний зрадник.

У нього намiри простi:

Потроху кашi i до кашi,

Та проспiвати отченаша,

А хто не той - то той вже зник!

Зникають люди мов приливи.

Чи плаче хтось, чи вiтер виє...

Самотня зрушує земля

На шлях важкий у нетрях ночi,

I свiй тягар несе пророчий,

А в небi й зiроньки нема.

Все спить до ранку мов зоря,

Все спить, що в працi натомилось,

Що криком марним заходилось -

Остання милiсть всiм прийшла.

Поснули квiти i дерева,

Знамена, церкви i венери,

Промови, змови, кольори...

Ох, трошки б спокою й менi!

А як повстане серед ночi

Той янгол чистий i спiвочiй,

Те ясне полум?я святе -

Мiй бiль до нього припаде:

Веди мене на бiй до скону,

Най дух не знає перепони!

Те грiзне полум?я святе...

Як бiдная земля гуде!

Як важко, тяжко повертає...

I все ж iде, iде до краю,

А там як буде! А проте,

Ще й досi всiх дiтей годує,

Жалiє, пестить i голубить -

Хай, хай поспить, iще ж мале...

Всi сплять! Коханi й необачнi,

Жорстокi й тi, хто все пробачить.

Поснули пензлi мов земля,

Менi ще тiльки сну нема.

Ще я не маю супокою,

Стою мов янгол серед бою.

Все бачу, а душа нiма...

А вiтер душу умовля.

А може й я добро побачу,

А може горе переплачу,

Бо й довга нiченька мина...

А мати сина колиса...

А може горе переплачу,

А може ще добро побачу...

Як сумно, господи, спiва!

I буде Син, i буде Мати...

Допоки будуть каземати,

То вiчнi будуть i царi,

I вiчно лютiї псарi

Людину будуть заганяти

Допоки, хижiї, живi.

Бо це ж життя! I як не ти,

То тебе можуть затоптати,

I вигнати з старої хати -

А мати були вже старi,

То мусять тяжко хорувати...

А я святих пiсень забув,

Нездужаю вже їх спiвати.

Ще тiльки матiр колисати,

Й пташок на стелi годувати

Своєю кров?ю - все забув.

Та ж нi, не все! Ось просто хати

Знiмаються мої орли,

I сурми бiднiї мої,

Ой, знов заходяться, крилатi,

I ллється, ллється божий гнiв

На ворогiв... Святий гетьмане,

Дивись - я пiдiймаю спис!

Се прах батькiв, се вiчна рана,

Вони встають як божа кара -

Хай креше пензель свiт палкий!

Летiте, янголи-орли,

Летiте до своєї волi!

Як гарно свiтять квiти в полi!

Ох, боже, земле, земле-доле,

Твої розчавленi сини...

Лютує вихор божим свiтом,

Лютує горе вовчим лихом,

Анубiс входить i мовчить,

I десь тонесенько скавчить

Щеня некормлене. Мов списом

Проштромлює мене той спiв...

Царицю мушу малювати,

I мушу матiр колисати,

I квiток насiяти на скiн

На цiм безмежжi голих стiн...

Ось так останняя земля

В останнii грунти лягає,

I серце бiльш не присягає,

Бо в нього вже душi нема.

Ой, доле-доленько нiма!

Допоки в свiтi єсть царi,

То мусить вогнище палати.

I треба дрова пiдкидати,

I треба кров?ю малювати,

I рятуватись - у петлi!

Чого ж ти злякалось, маленьке?

Дивись, яка гарна цяця!

I киця говорить няв...

Не бiйся, не бiйся - то ж дядя,

То в дядi рушниця.

Рушниця говорить паф...

Чого ти, чого ти, дурненьке,

То дядя поцiлив у небо.

У небi гуркоче грiм.

Дивись, яка гарна груша.

Мов сонце гаряче жовтенька.

Ось мама i грушi дасть.

...Бач, як заходилось, сердешне!

А йди, ходи вже до мами.

Ось мама малого сховає -

Не плач, маленьке, не плач...

Чого ж ти злякалось, маленьке,

Ось мама дитинку сховає,

Той дядя прийшов не по нас.

Дивись, папiрець бiленький,

А ось тобi новий олiвчик -

Малюй, дитинко, не плач!

Не плач, бо i мама заплаче...

Чи ж то чорний кiнь iде - спотикається,

Сiллю сiє нiчь глуха, усмiхається.

Де ж то Мiсяць, срiбний брате, чом мовчить?

Хто блукає в нiч глухую, хто не спить...

Ой, козак то, свiт за очi, нiч гуде.

Вiтер чорную зурочив, верби гне.

Анi зiроньки не видно, хтось позтрушував,

Тiльки бризки пiд ногами риплять мушлями.

Де ж Країна-Україна - син вертає твiй,

Що знайшов, а що покинув - не знести,

- Сину, сину! - матiр кличуть, - йди скорiш!

Засвiтила свiчку в полi - щоб виднiш.

Ох, нi мiсяця, нi долi, анi сил святих...

Тiльки щось там блима в полi, щоб виднiш.

Вiє вiтер, вiє в полi, свiчку задуває,

Мати, мати серед ночi сина виглядає.

I чому ж ти, сину, убогий такий повернувсь до своєї мами...

Де ж молодiсть твоя лагiдна, краса твоя i сила?!

Чи все полишив у краях тих далеких, що й звiдси не видно.

Ой, зходили таки дорiг ноги геть збитiї!

Ой, зносила таки думок голiвонька бiдная!

Була ж така свiтла i гарна...

Яке-то дiвча ласкали вуста твої, аж губи он попеклись!

Яких-то пiсень наспiвався досхочу - занiмiв мов зурочений!

Ой, де тiї сили - впав мов, забитий, i до мами нi пари з вуст.

Тiльки в очах щось таке говорить, що й збагнути не можу...

Сину мiй, дитино моя бiдолашна!

Ой, прийшов же до мами!

10.

Ибо кажется мы посланы Небом,

Чтобы зажечь миру

Огонь Великого Искусства...

А на весну його ми ховали.

Разом всi зiбрались,

А його в труну положили.

А поруч тримали Картину,

Змальовану ним.

Таке-то творiння,

Де церква його горiла-летiла,

А вiн рукою прощавсь.

А ми все стояли поруч,

Прощались i тихо ховали.

I тиша з?їдала тишу.

Тiки калина горiла,

I букви на шапочцi чорнiй.

I ЦЕРКВА НАД НИМ ЛЕТIЛА,

А пiвнi на рушниках спiвали вiчную славу.

Отак ми стояли й стояли,

I слова не складались у мову.

Тiльки сум, тяжкий i скорботний,

Пасся в очах,

А його - були закритi.

I пензля не тримали руки -

Були ж бо складенi.

Отак ми його ховали,

I бiль його, i безмежне страждання,

Що їм таки захлинувся.

Чи ж дасться тепер йому спокiй...

А березень вiдлiтав,

Чорно-бiлий, дощами митий,

I ми його тихо ховали.

Так разом вони i пiшли

По тяжкiй непросохлiй дорозi.

А назустрiч iшло Воскресiння,

А навздогiн - Страстi Господнi,

Бо одвiку вони передують.

А МИ МОВ СКЛЯНI ПОСТАЛИ,

Мiшаючи слово i сльози.

I долю трагiчну приймали

На свої - вже якi там - душi...

А пiвнi - як заходились -

Кричали вiчную славу...

11.

Мiсяць в хату заглядає

У срiблiй свитинi,

Мати очi закриває

Єдинiй дитинi.

Все з собою забирають

Тi палкiї очi,

Мiсяць люлю колисає,

А мати урочить.

- Ой, мiй сину молоденький,

Не ходи до лiсу,

Не шукай собi пригоди

На вражу утiху.

Ой, мiй сину молоденький,

Не ходи у гори,

Бо у тiм лихiм камiннi

Знайдеш собi горе.

Не ходи, мiй молоденький,

У зеленi луки,

Заблукаєш в драговиннi -

Згаснеш вiд розпуки.

Не ходи, мiй молоденький,

Не ходи у мрiї,

Не вкрадай в своєї мами

Живої надiї...

Колисає Мiсяць люльку,

В очi заглядає.

Проводжає мати сина,

Бо бiльш не втримає.

Ой, заснув, заснув синочок

На довгую зиму,

Приспав-таки Мiсяченько

Бiдну дитину.

ЧОВЕН, ЧОВЕН В ТЕМНИХ ВОДАХ

З ЖИТТЯ ВIДПЛИВАЄ,

А ЧОВНЯР ЛЕЖИТЬ ГОРIЛИЦЬ -

ВЕСЛА ШУКАЄ...

12.

Ой, накрила землю чорная негода,

Буйний вiтер лиш гуляє, одинак-заброда.

Усю нiчку, мов скажений, вiття гне-ламає,

До останнього листочка верби роздягає.

Виє полем, мокне лихом, б?є дощем,

Ой, останняя утiха - каганцем...

Засвiтила мати свiчку в образах -

Най освiтить душу сину, най на шлях...

Най освiтить Шлях Чумацький i воли -

Сину, сину, озовися - чи живий...

Не озвавсь єдиний голос з далини,

Тiльки блиснув хтось з-за хмари, хтось чужий.

Що там блима, що блищить там, хто заграти хоче?

Ой-то Мiсяць-мiсяченько виглянув з-за ночi.

Ой-то Мiсяць-мiсяченько срiбло в очi кинув -

Хто смiється, а хто плаче, а хто i загинув...

ТИХО СЛАВА ПРИЛЕТIЛА - ВIЧНИЙ ПТАХ,

ЗАСПIВАЛА НА КАЛИНI. I СПIВА.

13.

... I свiт його весь зiбрався,

I пiдiбгав колiнця,

I матiр тiльки впiзнав

У старiй, покрученiй яблунi -

Єдина йому зiсталась.

Весь свiт його неосяжний,

Всi любовi його i борiння,

I люди, i зорi, i долi -

Зiбралося все у Всесвiт,

Що пiдiбгав колiнця, -

Бо далi вже лячно,

Ой лячно, мамо, лячно...

Чи очi ще вiдкривав

До тiєї бiлої,

Що свiчкою йому зростала.

I в снiгах, i веснами,

I в зеленому горiннi...

Захлинався, а змальовував, -

Щоб жила i жила,

I грунтував прахом батькiв,

Щоб i вони бачили...

I в останнiй той вихор,

Останнiй колодязь,

Де часу його останнi спливали хвилини,

В темрявi, що серце втопила, -

Прийшов до останньої своєї яблунi,

Бо людей не змiг бiльше бачити, -

Дитиною,

Що зродила свiти неосяжнi,

I геть пiшла, пiдiбгавши колiнця,

Бо бiля неї не лячно...

Прив?язав себе до яблунi,

Щоб не забрали.

14.

Слава нишком прилетiла,

На калину сiла,

Та й заграла у сопiлку

Тихо i журливо.

Свiте мiй бiлий, свiте мiй ясний,

Свiте, прощання моє!

Бiлий-прекрасний, свiте мiй ясний,

Чисте натхнення моє.

Бiлi дороги у вирiй далекий

Тануть в голубинi,

Бiла хмарина, бiла надiя,

Променi золотi.

Тане тоненька, що долю тримала

У цiй зеленiй землi,

ВЖЕ ВIД ЖИТТЯ ВIДРИВАЄТЬСЯ ДОЛЯ,

Тане в голубинi.

Грай-заграй, сопiлонько,

Козаку на спомин,

А калина пiдспiває

Про вiчную волю.

А М I Н Ь !

ЗАСВIТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ

В ПОХIД З ПОЛУНОЧI,

ЗАПЛАКАЛА МАРУСЕНЬКА

СВОЇ ЯСНI ОЧI.

НЕ ПЛАЧ, НЕ ПЛАЧ, МАРУСЕНЬКО,

НЕ ПЛАЧ, НЕ ЖУРИСЯ,

А ЗА СВОГО МИЛЕНЬКОГО

БОГУ ПОМОЛИСЯ...

Березень - квiтень 1984

Оставить комментарий © Copyright Дубинская Анна Абрамовна (duns37@mail.ru) Размещен: 25/12/2004, изменен: 17/02/2009. 26k. Статистика. Поэма: Поэзия		Оценка: *4.456** Ваша оценка:
Аннотация: Памяти украинского художника Миколи Трегуба, окончившего свои дни в 1984 году

Дубинская Анна Абрамовна : другие произведения.

ЗасвIт Встали Козаченьки