Перший тиждень занять минув доволi вдало: Мiрi майже не вiдволiкалась на уроках, навчилася вiдпочивати пiд час музичної практики, вiдвiдала бiологiю, де все їй здалося аж надто простим, отримала першу стипендiю за тиждень в розмiрi сто п"ятдесяти асiв, купила кiлька цiкавих книжок про життя людей з цього боку та навiть одну простеньку сукню в "Дiнi" на змiну, свiтло-коричневу з великим бiлим мережаним комiром та брошкою.
Була п"ятниця - останнiй та зовсiм ненапружений день занять. Мiрi сидiла у дворi школи та намагалася читати, вiд читання її постiйно вiдволiкав Бо, котрий пiдбiгав щохвилини й просив його погладити. Мiрi розповiдала йому, що тепер почувається майже щасливою i що сумує за братом, розповiдала про Нiка з Браяном, котрих мають привезти завтра ввечерi, про Хелену, з котрою хоч i нелегко, а, втiм, не так i погано, адже вона добра й завжди допомагає. Ще й коло вiкна не схотiла спати. Мiрi розповiдала собацi, що заплела так волосся, пiдiйнявши його вгору i прикрасивши срiбними шпильками вiд Хелени, щоб воно не заважало, вiдростаючи собi довгим та гарним. Зрештою, вона i зовсiм вiдклала свою книжку, а пес поклав їй на колiна кудлату чорну голову, висолопивши язика. Мiрi гладила його та посмiхалась.
Сем Уiтт пiдiйшла до дiвчинки з собакою та сiла навпочiпки, зануривши довгi тонкi пальчики в чорну кудлату шерсть. Бо зрадiв, побачивши її та кинувся облизувати бiле обличчя. Сем награно упиралася i вiдштовхувала усмiхнену собачу морду.
- Мiрi теж любить мого Бо, -- Сем зверталась до собаки.
- Так, Мiрi несамовито любить Бо, -- вiдповiла їй Мiрi.
- Хочеш покажу, де найкраще морозиво?
- Так, дуже, -- дiвчинка знiяковiла. Ще хвилину тому вона й подумати не могла, що колись заговорить iз Сем Уiтт.
- То ходiмо швидше, бо ввечерi у мене найважливiшi в свiтi справи.
- Чекай! Моя книжка, -- Мiрi вирiшила нетактовним розпитувати про справи Сем, кинула книжку до своєї великої сумки, й вони побiгли кудись через двiр.
Дiвчата бiгли повз бiлi охайнi будиночки вчителiв, навпростець парком, в котрому кущi було стрижено в найкумеднiшi фiгури. За великим парком стояло червоне чортове колесо. Сем з легкiстю бiгла, пiдстрибуючи час вiд часу, а її обличчя прикрашала широка посмiшка. Мiрi нiколи не бачила, щоб та посмiхалась, вона i зараз цього не бачила, адже незграбно ледь наздоганяла дiвчину. Сем озирнулась до Мiрi й спинилась, чекаючи, потiм схопила її за руку й потягла за собою, тепер трiшки повiльнiше.
Кав"ярня з найсмачнiшим морозивом виглядала як малесенький бiлий трейлер через дорогу вiд колеса огляду, всерединi було свiтло й затишно. Одна зi стiнок не була стiною, а являла собою кремезне вiкно, з котрого видно було парк та колесо.
- Ходи сюди, це мiй улюблений столик, -- Сем вмощувалась за столиком в кутку бiля вiкна. - Стомилась? Пробач, я постiйно мушу кудись поспiшати. Якого ти хочеш?
- Ти чого? Давай так: ходитимемо сюди щоп"ятницi доки ти не спробуєш всi i не з"ясуєш напевне, котре твоє улюблене, гаразд?
- Гаразд. Тодi сьогоднi я вiзьму ванiльне та шоколадне. Ну i полуничне, звiсно.
- Чудовий вибiр. Я пiду зроблю замовлення. Нiкуди не йди.
За хвилину Сем повернулася, Мiрi звела на неї захопленi наляканi очi: така гарна, щоки розпашiлися, посмiшка вiдкривала рiвний ряд бiлих зубiв, очi були сяючими та запаленими пiсля бiгу.
- Тобi сподобалось як я спiвала для тебе? -- Спитала Сем.
- Я нiколи не чула нiчого прекраснiшого.
- В це я вiрю, ти i морозива ванiльного не куштувала, -- Сем взяла Мiрi за руку й погладила її великим пальцем.
- Чому ти вирiшила пiти зi мною? Я думала, ти нiколи до мене не заговориш.
- Ти про мене думала? Я цiлий тиждень не наважувалася пiдiйти, але п"ятниця завжди мене надихала. Чудовий день...
- Чому я? Ти нi з ким не розмовляєш.
- Мiрi, уяви собi - ти теж! - Сем засмiялась.
- Я живу з Хеленою...
- О, я знаю, люба. Менi дуже шкода.
- Та нi, вона хороша... А ти з ким живеш?
- Я живу вдома у дiдуся. Вiн тут викладає математику, тому у мене немає потреби дiлити свою кiмнату з кимось ще. Хоча, я була б не проти жити з тобою, за умови, що у мене не було б стiльки секретiв.
- Те, куди ти поспiшаєш - теж таємниця, чи я можу спитати?
- Найголовнiша. I вона робить мене щасливою.
- Наше морозиво. Ти взяла якi смаки?
- Ясна рiч, полуничне, потiм ягiдне та шоколадне.
- Яка рiзниця мiж полуничним та ягiдним?
- Ягiдне кислiше i воно синього кольору.
Цiлу годину сидiли вони одна навпроти одної, обговорюючи рiзнi дрiбницi: зволожувачi для волосся, книжки, викладачiв, учнiв та Бо. Жодна з них навiть не згадувала про важливе: сiм"я, сум, минулi образи - цього не iснувало в свiтi трейлера з тридцятьма смаками морозива з велетенським вiкном на парк.
Сем провела Мiрi до гуртожитку й поцiлувала в праву щоку, потiм пристрибуючи рушила до дiдового будиночку. Посмiшка ще довго не зникала, Мiрi почувалася щасливою. Вона рушила в напрямку ставка, повертатись до кiмнати не хотiлось. Вузенька крива дорiжка, обрамлена мереживом з пухнастих кущiв та яскравих рiзнобарвних польових квiтiв, з шурхотом листя втiкала вглиб невеличкого рiденького лiсу, котрий рiзнився вiд парку своєю хаотичнiстю та браком екзотичних рослин, а за розмiром був навiть трiшечки меншим. Вiтер блукав мiж дерев, з пiнним шипiнням, розхитуючи вузькi довгi крони. Мiрi швидким кроком впевнено йшла, втискаючи нiгтi довгих пальцiв у м"якi долонi, нагадуючи собi про те, що це все насправдi вiдбувається з нею. Жаба бовкнулась у воду десь лiворуч, Мiрi звернула на звук - нижче за пагорбом ставок був залитий наче зелене желе до чашки, береги його - рiзко окресленi - густо поросли травою. Мiрi наблизилась до краю, обережно ступаючи, та схилилась зачерпнути в долоньку холодної води. Мокрими руками вона торкнулась розгарячених щiк, заплющила очi та глибоко вдихнула. Жаби спiвали одна однiй, водомiрки мiряли воду, а Мiрi повiльно гладила рукою ставок, порушуючи прохолодну глибоко-зелену сталiсть ледачими дрiбними хвильками, котрi повiльно розходились навздогiн комашкам. Раптом земля пiд ногою Мiрi посунулась, вона навiть зойкнути не встигла, як вже лежала на спинi з мокрим взуттям.
- Ну от, чудово, -- невдоволено проговорила до себе дiвчинка. - В чому я тепер завтра ходитиму?
- Добре, що лише нога опинилася у водi, Мiрi, -- пролунав позаду оксамитовий жiночий голос. - Невже i такi речi слiд пояснювати? Ставок глибокий вiд самого берегу. Зверни увагу, все поросло травою, вона не витоптана. Ти хотiла бути першою? Проведу iнструктаж, раптом ти не єдина така смiлива.
Панi Адамс крокувала їй назустрiч. Мiрi злякано звела на неї очi, раптом щось важко вдарилось об землю поруч з нею, налякавши сильнiше, i стало чутно важке уривчасте дихання Бо, котрий принiс палицю звiдкись з iншого боку ставка. Бо помiтив Мiрi, вiддав палицю панi Адам, та пiдбiг до дiвчинки, що саме намагалась пiдвестись, вiн радiсно терся головою об її колiна. Мiрi знiяковiло посмiхалась.
- Ходiмо до мене, сушитимемо тобi взуття. Не вистачало ще, щоб ти захворiла в першi тижнi навчання. Ти надто худа. Будеш чай? З малиною? - Мiрi опустила очi, даючи згоду.
Вони повiльно йшли втрьох, переступаючи кущi високої трави. Панi Адамс пiдтримувала свою довгу темну сукню для прогулянок, без мережив та оздоблень. Мiрi хлюпала мокрою ногою й постiйно дивилася додолу, а Бо слухняно йшов поруч, тримаючи в зубах свою палицю. Мiрi здалось неввiчливим iти мовчки i, зрештою, вона наважилась спитати:
- Ви живете в мiстечку для викладачiв бiля парку?
- Нi, що ти. Менi вистачає їх на роботi. У мене дiм на протилежному боцi озера. Зараз ми обiйдемо праворуч, там буде стежка. Це зовсiм недалеко. Ти вже натерла мокру ногу?
- Нi.
- Чудово. Ще п"ять хвилин i ми вдома, -- пiсля цих слiв Бо зiрвався з мiсця, будинок директорки був зовсiм поряд, i пес стрiмголов понiсся в напрямку, вiдомому напевне двом з трьох.
Коли Мiрi та панi Адамс наблизились до невисокої червоної брами, Бо вже чекав на них, прикрашений посмiшкою передчуття приємного.
- Бо, друже, непристойно так вiдверто демонструвати власнi намiри.
- Намiри? - спитала Мiрi.
- Намiр, гаразд. Намiр прийти до мене поїсти. Зробив би вигляд, нiби хоче спiлкуватись. Так роблять пристойнi iстоти. Втiм, Мiрi, чи є рiзниця, котрої їжi тобi забракло?
- Вiн спiлкувався з Вами на прогулянцi. Чи цього замало для пристойностi? - посмiхнулась Мiрi.
- Ти права. Вiн заслужив.
Панi Адамс занурила пальцi в густу собачу шерсть, почесала загривок, посмiхнулась та кивком голови припросила Мiрi до двору. Вiд хвiртки до дверей вела вузенька стежка, обабiч котрої густо росла звичайна трава, а ближче до огорожi, пiдпираючи та укрiплюючи її, розпушувались густi зеленi кущi. Жодного натяку на квiтник. Стежка розгорталась жовто-сiрою оксамитною стрiчкою, занурюючи свого сухого язика пiд кам"яний низенький порiг, що впирався у брудно-блакитнi рiзьбленi дверi. Будиночок виглядав дуже маленьким, без зайвої оздоби. Найсвятковiшою його окрасою здавався вхiд, не зважаючи на облуплену пожовклу фарбу. Панi Адамс повернула круглу золотаву ручку:
- Я не зачиняю, -- вимовила вона, заходячи всередину.
Мiрi нерiшуче увiйшла слiдом за директоркою. В будинку було темно, дiвчинка зняла мокре взуття.
- Знiмай також i панчохи, Боннi випере.
- Що Ви, панi Адамс, не варто, я i сама впораюсь, до того ж у мене є ще пара на змiну.
- Я ж не особисто пропоную це зробити, чого ти непокоїшся? - спитала панi, посмiхаючись лiвим куточком роту. - Знiмай i лиши тут. Дай менi хвилинку, я знайду тобi теплi шкарпетки. Щоб вiдiгрiти ноги, -- проходячи далi до кiмнат, панi Адамс вiдкривала важкi бордовi оксамитовi завiси, тепле сяйво змореного осiннього сонця вмить заповнило примiщення, фарбуючи бурштином все навкруг.
Мiрi замиловано розглядала передпокiй.
- Як казково, -- вихопилось у дiвчинки.
- З якої саме iсторiї, Мiрi? - так само посмiхаючись, спитала панi Адамс.
- Не знаю, але я саме так уявляла помешкання лiсових фей, -- наївно вiдповiла Мiрi, торкаючись оздоблення комоду з чорного дерева, -- Я нiколи не бачила, щоб у меблях були каменi, рiзнокольоровi... -- тепер панi Адамс посмiхалась лагiдно.
- Сiдай бiля вiкна. Ось шкарпетки з шерстi чарiвного кролика.
- Правда?
- Звiсно нi, але вони чарiвно теплi та м"якi, -- проговорила панi Адамс, дивлячись кудись над головою Мiрi, -- Боннi! Випери панчохи панночки! - гукнула вона.
Мiрi здивовано озирнулась. З темної комiрки бiля входу вилетiла невелика металева бабка, зiбрала лапками панчохи та залетiла назад, було чутно звук водички.
- Що це? - вигукнула Мiрi.
- Боннi. Моя машина-помiчник для домашнiх справ.
- Яка краса... -- очi дiвчинки були широко розплющенi в щирому подивi.
- Я так розумiю, у вас такої не було... -- промовила панi Адамс сама до себе, опустивши очi, -- зараз буде чай. Який тобi?
- Я не знаю... -- Мiрi соромилась, вона не була впевнена в тому, що знає, якими саме, зазвичай, бувають чаї.
- У мене є ягiдний, чорний, м"ятний, зелений та бiлий.
- Я буду той, що й Ви.
- Я п"ю чорний, до Вашого вiдома, -- панi Адамс хитро поглянула на Мiрi та кумедно звузила очi так, наче пропонувала їй зважитись на витiвку з непередбачуваними наслiдками.
- Гаразд, -- тихо та знiчено вiдповiла дiвчинка.
Панi Адамс вийшла на секунду та одразу ж повернулась.
- Мiрi, серденько, тут якось темно, давай перейдемо до вiтальнi, -- вона вказала Мiрi на стiльцi з зеленими сидiннями, що стояли на однаковiй вiдстанi одне вiд одного навколо круглого столу з рiзьбленням та оздобленням вiдповiдними до тих, що прикрашали меблi передпокою, -- обери собi мiсце та чекай мене з чаєм. Щоб було не так сумно, ось тримай альбом зi свiтлинами, -- панi Адамс дiстала велетенську книгу, схожу на шкiряну валiзу та з дивною легкiстю поклала її на стiл перед Мiрi, -- в цьому фотографiї ще з тих часiв, коли твої батьки були зовсiм юними. Тобi має бути цiкаво.
Мiрi нерiшуче вiдкрила книжку з важкою обкладинкою, з карток на неї споглядали прекраснi усмiхненi незнайомi обличчя людей, що належали до цього боку свiту. Вона озирнулась навколо, на полицях стояли обрамленi фотографiї випускникiв школи. Мiрi пiдвелась, щоб уважнiше роздивитись, адже те, що вона помiтила на однiй з карток видалось їй дивним.
- Ось i чай, дiвчинко, -- почула Мiрi лагiдний голос панi Адамс, -- що цiкавого знайшла?
- Семмi... -- приголомшено вимовила Мiрi, вказуючи поглядом на фотографiю.
- А... Сем Уiтт? Що саме тебе дивує, невже те, що вона вже не вперше в старшiй школi, -- чомусь смiялась панi Адамс.
- Сем - мiй друг, здається, -- сказала Мiрi, але я не знала, що вона вже не вперше в старших класах... як таке можливо? - Мiрi насупилась, не розумiючи.
- Це фотографiя першого курсу старшої школи минулого набору. Я зберiгаю, здебiльшого, фотографiї новоприбулих, сповнених надiй, не розчарованих учнiв. Кожен випускний клас виглядає надто серйозним та зосередженим, йому бракує мрiйливостi. Сем починала з цим випуском, але згодом була змушена припинити навчання.
- Тому вона така розумна i завжди правильно вiдповiдає?
- Чому? Тому що не вперше в цьому класi? - смiялась директорка, -- Нi, не думаю. Вона встигла провчитись не бiльше двох тижнiв, до того ж ми змiнили програму. Ми щороку змiнюємо програму, змiни в науковому свiтi, останнiм часом, надто вагомi, щоб на них не зважати та надто активнi, щоб за ними встигнути. Сем - дитина одного з найталановитiших родiв цього боку. Вона, до речi, справжня принцеса. Ви потоваришували?
- Так, вона прекрасна. Я знала, що вона принцеса, iнакше й бути не може, -- вимовила з усiєю вiдвертiстю Мiрi, вiд хвилювання глибоко вдихаючи повiтря, сповнене терпкого аромату чаю.
- Причини припинення нашими учнями навчання не розголошуються, -- раптом сказала панi Адамс, -- Що з альбомом?
- Я ще не дивилась... Там всi надто гранi, я так багато прекрасних людей нiколи в життi не бачила, -- Мiрi знову сiла, вона жадiбно iз захватом розглядала знiмки.
- Знаєш цю панi? - спитала панi Адамс.
- Нi, -- не вагаючись, вiдповiла дiвчинка.
- Це твоя бабуся.
- Вона в тiарi, панi Адамс, -- Мiрi звела на директорку питальний погляд.
- Мiрi Едлi Сноуден, що ти про себе знаєш?
- Нiчого. Мене звуть Мiрi Сноуден, мою маму звали Сарою Сноуден, тата - Джонатаном... Сноуденом...
- Гхм... Твоя бабуся, Мiрi, уважно подивись - королева Даная з Краю Лiсiв. Її всi знають. Iсторична постать. Я дам тобi книжку, почитаєш, чим вона славетна. Дивись далi - далi цiкавiше. Впiзнаєш?
- Мама? Схожа на маму...
- Принцеса Сара. Того дня я вперше побачила твою маму, i вперше побачила справжню принцесу. Менi було вiсiм, на тому балу я опинилась випадково, та вiн справив на мене неабияке враження.
- Випадково?
- Ну так. Менi було вiсiм. Нiхто не ходить на бал в такому вiцi. Потiм всi подруги заздрили менi, я ж бачила справжнiх принца та принцесу.
- Тата?
- Нi, серденько. Принца Нiла. Твiй тато не належав до роду правителiв, вiн з науковцiв, але пан Джонатан був найпрекраснiшим з гостей. Пам"ятаю, принцеса Сара танцювала з Нiлом обов"язковi танцi, а потiм твiй тато запросив її. Всi шепотiлися. Це було нечувано. На той час суспiльство було консервативнiшим.
- Панi Адамс, то я не принцеса?
- Звiсно нi. Ти дiвчинка з протилежного боку свiту. Так говорять твої документи. Але кров у тебе вiд правителiв. Нехай тебе це не засмучує, вважай, що маєш змогу хоча б частково повернути принцесi Сарi втрачене. Будь розумницею. Твоя мама вiдмовилась вiд майбутнього, що було уготоване для неї, вона обрала власний шлях. Смiлива дiвчина. Я завжди нею захоплювалась, але ми не були знайомi.
- Я не знала, що мама була принцесою.
- Вона нею i не була на час твого народження. Втiм, у випадку, якби вашу родину не було перемiщено до iншої половини свiту, за тобою б лишилося право на титул.
Мiрi уважно розглядала людей, котрi могли б бути їй родиною, якби щось, про що їй не вiдомо, не трапилось та не зруйнувало життя однiєї з принцес. На фотографiї її мама, вбрана в мережану легку бiлу сукню, стояла поруч з бабусею. Принцесу прикрашала вузенька тiара без камiнцiв, бабусина ж була великою з масивним каменем.
- Вам вiдомо, через що мою сiм"ю перемiстили?
- Нi, дитино, такi справи, зазвичай, утаємничено, за винятком випадкiв, коли йдеться про гучний скандал.
- Бабуся в чорному. Я так розумiю, дiдусь помер?
- Не можу сказати напевне, -- замислилась панi Адамс, -- такої новини я не чула. Взагалi, нiчого не знаю про долю твого дiдуся. Вiн мало втручався до полiтичних справ, був заглиблений до науки.
- Мiй дiдусь теж науковець?
- Що означає "теж"? Ти плануєш наукове майбутнє?
- Як тато... -- опустила очi Мiрi.
- Не зовсiм. Твiй дiдусь був королем, котрого не цiкавило правлiння. Вiн займався генетикою, дослiджував сумiснiсть. Його непокоїла наявнiсть такої iнституцiї, як "Лабораторiя з пiдбору iдеальної пари". Вона i зараз доволi популярна серед консерваторiв, що прагнуть зберегти чистоту власної лiнiї. Твiй дiдусь був проти штучного пiдходу, а бабуся навпаки вважала чудовою iдеєю позбавити вибору представникiв правлячих родин.
- Чому?
- Щоб не вiдволiкались на дурницi. Направду, щось у цьому є. Свобода не лише розбещує, вона, радше, породжує вiдчуття розгубленостi: ти одночасно i владний обирати, i не спроможний зробити правильний вибiр, бо завжди є кiлька варiантiв, а у кожного свої переваги.
- Лабораторiя знаходила людям пару?
- Робились аналiзи, проводились тести. Лише десять рокiв тому обов"язковiсть цiєї процедури було скасовано через масовi протести. Але система була дiєвою. Пари завжди формувалися вдало, скарг не було.
- Звiдки ж тодi протести?
- Лiнiї, на думку протестувальникiв, були надто законсервованими в собi, переходи з одного роду до iншого, на той час, вважались рiдкiстю. Лише поодинокi смiливцi, на зразок твоєї мами, зважувались вiдмовитись вiз спланованого для них заздалегiдь плану життя.
- План життя... Це звучить доволi моторошно. Як можна жити, знаючи наперед, що на тебе чекає? Це, певне, пригнiчує.
- А ще, часом, пригнiчує розгубленiсть та незнання, яким шляхом краще пiти. Свобода йде плiч о плiч з вiдповiдальнiстю за власний вибiр.
Мiрi замислилась. Вона вдивлялася в прекрасне обличчя принцеси Сари. Її темне шовкове волосся було акуратно зiбраним, проста, схожа на суцiльне мереживо, сукня окреслювала стрункий силует молодої дiвчини. Вона посмiхалась, безсоромно демонструючи власне щастя всiм навколо. Королева стояла поруч, наче могутнє старе дерево, застуючи сонце молодої принцеси. Чи могла вона передбачити, чим скiнчиться цей бал; що на яскраве сяяння дiвчини злетяться нiчними комахами думки про свободу жити власним життям.
- Дiдуся немає на фотографiях?
- В цьому альбомi - нi. Але я можу пошукати в старiших. Самiй тепер цiкаво, куди вiн подiвся. Раптом ще живий, -- замислено промовила панi Адамс, пiдводячись.
- Бабусi вже немає?
- Немає, серденько. Iнакше б вона не дозволила нiкому виганяти з цього свiту свою прекрасну принцесу. Королева Даная померла незадовго до одруження твоїх батькiв. Твоїй мамi нiхто не мiг стати на завадi.
- Якби хтось став, не було б нi мене, нi Роберта.
- У тебе є брат?
- Так, є.
- Чому вiн не пiшов навчатись до школи, як ти?
- Вiн давно не вчиться в школi, панi Адамс. Мiй брат працює у шахтi.
- Ось, -- панi Адамс поклала на стiл великий старий альбом, -- тут має бути твiй дiд.
В альбомi було зiбрано знiмки представникiв правлячих родин. Роздiл для кожної родини. Мiрi побачила свого дiда, спочатку, зовсiм юним. Вiн стояв серед iнших молодих людей, розповiдаючи про щось та жестикулюючи, очi натхненно палали, густе темне волосся неслухняно стирчало на всi боки.
- Панi Адамс, вiн такий гарний, -- прошепотiла Мiрi, -- i волосся як моє. Я пам"ятаю його, здається... Ми жили з ним перед виселенням. Таке враження, що я, крiм його обличчя, про життя тут нiчого бiльше й згадати не можу.
- Дивись - весiлля.
- Бабуся. У неї теж моє волосся, таке ж густе та неприборкане, -- Мiрi насупилась, -- Але, все одно, гарно.
Панi Адамс посмiхалась, розглядаючи Мiрi.
- Можна подивитись на твоє волосся? - спитала вона.
- Звiсно, але воно неприємне на дотик, дуже грубе.
Довгi тонкi пальцi розплели тугу зачiску Мiрi, на плечi з важкiстю впали чорнi блискучi кучерi, вигорiлi та тьмянi ближче до кiнчикiв. Панi Адамс дiстала пляшечку з полички бiля люстерка.
- Олiя синього горiха. Я спробую, -- вона розтерла кiлька краплин мiж долонями та змастила волосся дитини, -- Тепер значно м"якше, спробуй. Необхiдно пiдстригти вигорiле волосся, те, що є зараз, виглядає вкрай неохайно.
- Яке воно тепер м"яке... А де можна пiдстригти?
- Це не складно. Можу зробити це хоч зараз.
- Та нi, панi Адамс, я й без того забрала у Вас стiльки часу, -- Мiрi визирнула у вiкно, сонце сiдало за обрiй.
- Бо тебе проведе, не переймайся.
- Бо? А де вiн?
- Поїв у комiрчинi та спить, мабуть. У нього власний ритуал. Ходiмо, -- вона пiдвелась, припрошуючи Мiрi.
Лiворуч бiля вхiдних дверей була комiрчина, звiдки вилетiла роботична бабка. Панi Адамс увiмкнула свiтло, кiмнатка повнилась пристроями для прання та готування їжi, на пiдлозi лежав пухкий матрацик, а на ньому спав Бо. Навколо його шиї обвився Джон, божевiльна фретка, вiн теж спав. Свiтло змусило обох неохоче заворушитись, рух матрацу пiд огрядним собакою, зсунув миску з їжею, її скрип об пiдлогу, налякав Джона. Фретка прутко видерлась на плечi панi Адамс. Жiнка невдоволено скривилась, взяла його на руки та, заплющивши очi, притисла тваринку до себе.
- Джон тут живе. Коли приходить Бо, то вiн анi на мить не лишає собаку самого. У цих двох справжня любов.
- Дивовижно. Звiдки вiн у Вас?
- Старий друг подарував менi Джона п"ять рокiв тому. Вiн був таким крихiтним та наляканим, а тепер - просто велика неврiвноважена фретка.
Бо продовжував спати, Мiрi та панi Адамс повернулись до столу, розглядати фотографiї королiвських родин.
- Скiльки королiв у цьому свiтi?
- Тридцять родин.
- Багато.
- Це вiдповiдальна роль, Мiрi. Бути королем - означає керувати територiєю, що дiсталась у спадок, примножувати, вдосконалювати...
- Вони комусь пiдзвiтнi?
- Власнiй громадi та радi мудрецiв.
- Тобто чинити на власний розсуд вони не можуть?
- Що значить чинити на власний розсуд? Роль керiвникiв - пiклуватись про своє королiвство, вони вихованi правителями та ставляться до власних земель з любов"ю та вiдповiдальнiстю. Лише божевiльний буде шкодити своєму, замiсть пiклуватись, для чого?
- Не знаю...
- Мета короля та королеви - покращити те, що отримали у спадок вiд батькiв. Як тобi пояснити, Мiрi.. Розумiєш, вони справдi люблять своє королiвство, бо це їхнiй дiм, -- панi Адамс тримала в руках великi ножицi, -- таке хвилясте, вода має вирiвняти. Сиди рiвно, Мiрi, розглядай картинки.
- Дiд став таким iнакшим з роками, але погляд не змiнився. Натхненний. У нього велетенська борода, довге волосся, а ще вiн дуже худий. Чому бабуся вийшла за нього замiж, якщо вони не погоджувались в таких важливих речах?
- Це тобi вони видаються важливими.
- Бабуся була гарною. Дуже висока. Волосся довге, блискуче та кучеряве. Справдi, як моє. А обличчя не схоже, i навiть на мамине зовсiм не схоже. Ой!
- Не крутися, Мiрi. Я не хочу вкоротити зайвого. Що трапилось?
- Роберт! Вона схожа на Роберта! А маминi очi, як у дiдуся. Так цiкаво...
- Все. Дивись!
Мiрi розглядала себе у великому круглому дзеркалi панi Адамс. Тепер її волосся ледь сягало плечей, але було помiтно м"якшим, кучерi звивались блискучими змiйками.
- Нiколи не думала, що воно у мене таке...
- Тобi сподобався чорний чай, Мiрi?
- Так. Мабуть це мiй улюблений.
- Спробуєш ще якийсь? Бабка вже має закiнчувати з вечерею. Лишишся? Лишайся, сьогоднi п"ятниця, має бути яблучний пирiг з холодними полуничними вершками.
10. Троє
Мiрi сидiла на своєму лiжку бiля вiкна, споглядаючи двiр. Бо стрибав, ганяючи Джона. "Нестерпно, я була впевнена, що Нiка привезуть вчора ввечерi," -- Мiрi позiхнула та звiсила ноги додолу. Знадвору пролунав сигнал автомобiля, дiвчинка знову застрибнула на лiжко та визирнула у вiкно. "Не може бути! Нарештi! Хоча менi, що з того" -- думала вона, чергуючи на своєму обличчi емоцiї. "Слiд вийти й привiтатись".
Нiка та Браяна поселили до однiєї кiмнати, в гуртожитку для хлопчикiв. Мiрi не могла ходити до чоловiчого крила, i здивувалась пропозицiї Браяна зустрiтись за годину у дворi, коли вони вже встигнуть розiбрати свої речi, адже Браян нiколи не був особливо дружнiм з нею. Тепер Мiрi чекала на хлопчикiв з острахом, не уявляючи, про що з ними говоритиме. Вона кидала маленький червоний м"яч Бо, а Бо щоразу приносив його назад, вимагаючи кидати знову i знову.
- Мiрi! Як добре, що є хтось знайомий, кого можна про все розпитати, -- вигукнув Браян.
- Я не думаю, що зможу вiдповiсти на всi вашi питання.
- Як ти? - Нiк пiдiйшов ближче.
- Все гаразд, дякую. Тут непогано. Спочатку менi здалося, що я не витримаю, втiм, згодом я призвичаїлась i тепер встигаю з усiх предметiв. Ну майже з усiх... У мене проблеми з музикою.
- У вас музика в основнiй програмi? - зверхньо спитав Браян.
- Ну так. А у вас, що - нi?
- Нi. Це не хлопчача дисциплiна, -- Браян копнув ногою камiнь.
- Тобто? Мiй брат Роберт обожнює музику. Вiн хлопець.
- Я б не був такий упевнений.
- Браян, що з тобою? - спитав його Нiк.
- Все гаразд. Я дiзнавалась, Браяне, у тебе буде шанс засумнiватись у власнiй чоловiчностi наступного семестру, коли ви вивчатимете музику, а ми - малювання.
- Що тут, взагалi, є цiкавого? Що робити на вихiдних? - Браян був злий.
- Не знаю. Мають бути гуртки, але вони почнуть роботу, коли приїде основна частина учнiв. За тиждень. Зараз можна пiти по морозиво, або покататись на колесi огляду. Ще працює великий торгiвельний центр. Неподалiк є озеро, але там не надто безпечно. Ну i парк є.
- Це все? - скривився Браян.
- Браяне, чого ти? Сумуєш за мамою? - спитала Мiрi.
- Нi, що за маячня, -- вiдповiв той. - Розмови про сiм"ю, до твого вiдома, забороненi, -- Мiрi помiтила як почервонiли його очi.
- Гаразд, не буду бiльше. Ходiмо їсти морозиво. Там цiлих тридцять смакiв, -- посмiхалась дiвчинка.
- Я не люблю солодощi, йдiть удвох. Менi треба дещо повторити.
- Та чого ти, програма не складна. Ходiмо, -- вмовляла Мiрi.
- Немає настрою. Лиши менi м"яч, я буду з собакою.
- Ой! До речi, це Бо. Вiн один з моїх найкращих друзiв тут, а ще є Джон, вiн фретка панi Адамс, директорки.
- Ми вже бачили, -- посмiхнувся Нiк. - Джон видерся Браяновi на голову.
- Джон - божевiльна фретка, але вiн обирає найкращих людей, можеш бути певний, Браяне. Якщо не хочеш iти, скажи, який смак тобi принести? Там полуничний, ягiдний, шоколадний...
- Вiдчепися, Мiрi.
- Гаразд, вибач, -- Мiрi почервонiла й опустила очi.
Вже за десять хвилин Мiрi та Нiк їли морозиво, сидячи за столиком у кутку бiля вiкна.
- Не засмучуйся через Браяна. Ти була права, коли сказала, що вiн сумує. Просто зараз не час для того, щоб це визнавати. Вiн не злий, Мiрi. Його мама захворiла незадовго до нашого вiд"їзду, вiн переймається, а дiзнатись про те, як справи не буде можливостi ще зо три роки.
- Я розумiю. Вiн розiзлиться, якщо ти принесеш йому морозива? Ти якi взяв?
- Шоколадне, ягiдне та полуничне. Хотiв дiзнатись, яка рiзниця мiж останнiми двома.
- Ягiдне - синє та кислiше, -- задумливо вiдповiла Мiрi.
- Дивно, що лише ми троє лишаємось в гуртожитку на вихiднi.
- Угу. За вчора я встигла зробити все, що планувала на вихiднi. Сьогоднiшнiй ранок був доволi нудним.
- Але ж можна куди завгодно пiти. Сидiти в парку, їсти морозиво, читати.
- Самiй нiкуди ходити не хочеться, а читати, на жаль, менi покищо нема чого. Книжковий магазин вiдчиняється наступного тижня, коли всi, нарештi, приїдуть. Пiдручники, я скажу, не такi вже й цiкавi.
- У тебе вже є тут друзi? Крiм Бо.
- Вчора, здається, у мене з"явився друг. Вона справжня принцеса. Найпрекраснiша дiвчинка, котру я бачила в життi. Так дивно трапилось, я думала, вона нiколи до мене не заговорить. Нiку, вона така гарна, а ще вона найрозумнiша, схожа на когось чарiвного з казок. Я дивилась на неї щодня, розглядала... Я не думала про неї, як про друга. Куди менi такий друг? А вчора вона просто пiдiйшла до мене i сказала: "Ходiмо їсти морозиво". Ну i я пiшла. Ми розмовляли про все: про птахiв, про дiвчат, про запахи, про страх, про море, про шрами, про музику...
- I як її звуть?
- Сем. Сем Уiтт.
- Вона справжня принцеса?
- Ну так. Справжня. Тут дуже багато принцес. В моєму класi їх двi, Сем та Лiза Лiндел, втiм, панi Адамс сказала, що Сем вiдмовилась називатись принцесою.
- Тобто вона не принцеса.
- Принцеса. Принцеса завжди лишається принцесою, не зважаючи на те, як її називають, -- щоки Мiрi почервонiли. - Як моя мама.
- Твоя мама була принцесою? Мiрi, ти з iншої частини свiту.
- Я знаю, -- пошепки вiдповiла Мiрi. - Я знаю, звiдки я.
- Нi, серйозно. Твоя мама була принцесою?
- Вона вiдмовилась вiд титулу.
- Ти вигадуєш.
- Нi.
- Вiдмовилась та переїхала на iнший бiк?
- Нi. Їх виселили.
- Чому?
- Я не знаю.
- Значить, ти теж принцеса?
- Нi.
- Чому?
- Бо я з iншої половини свiту.
- Але ж ти, все одно, принцеса?
- Чому?
- Тому що ти донька принцеси.
- Але ж вона вiдмовилась вiд титулу.
- Але ж принцеса лишається принцесою, як її не назви.
- Нi. Я не принцеса... -- прошепотiла Мiрi. Опустивши очi. - Я ж з iншої половини свiту...
- Ти вже пила каву?
- Я пила чорний чай та ягiдний.
- Давай вiзьмемо двi кави, з молоком та без. Щоб зрозумiти її краще.