Тімоті вже закінчив працювати в стайні, але все зволікав, шукаючи ще якоїсь роботи. Іти не хотілося. Запах коней, сіна легко паморочив голову.
Йому вочевидь припала до вподоби ця ферма. Навіть будинок хазяїв, великий і недоладний, здавався затишним.
"Тобі б тут сподобалося, Жеко. Ти тільки поглянь, які гарні конячки. Ці люди самі не розуміють, які в них чудові конячки". Тімоті взяв відро та неохоче пішов до виходу. Коні провели його замисленими поглядами.
До парадового ґанку під'їхало таксі.
Із авто вистрибнуло дівчисько та закричало весело і лунко: "Бабусю!!! Я-а-а-а-а приїхала!"
"Ще одна внучка, - посміхнувся Тімоті, - скільки ж їх у хазяїв? Мабуть, ця з "розбишак", а не з "дівок". Так, Жеко?"
- Принцеса! Приїхала! - бабуся вже обіймала свій скарб і голосно висловлювала захват.
- Бабу-у-у-у-у-у-усю! Припини негайно! Яка я тобі принцеса? Я вже виросла!
- Виросла! Просто височенна!
"Ні, в цьому домі точно ніхто тихо розмовляти не може. Жеко, вони всі репетують як скажені".
- Тіме! - гукнула його бабуся.
Він повернувся й глянув на неї запитливо.
- Тебе ж Тімом звуть? Тімом Міллером?
Він кивнув.
- Ось і добре, - зраділа бабуся, що пам'ять її не підвела. - Шон кудись запропав. Будь ласка, віднеси валізи в дім.
Тімоті поставив відро.
- Бабусю, а хто вже приїхав? - закричала "принцеса", зарахована до "розбишак", побачила Тімоті, зніяковіла, затнулася й густо почервоніла.
- Та майже всі зібралися. Меліса, Мелінда, Мелані та всі троє хлопчисьок. Емілі й Ерік у Макгрегорів. На твого Вінса чекають з дня на день. Він як дізнався, що ти приїжджаєш, так відразу змінив плани, сюди збиратися почав.
- Бабусю, - прошепотіла нещасна "принцеса", і, не дивлячись на Тімоті, мерщій кинулася в дім. Наскочила на відро. Воно з гуркотом покотилося подвір'ям.
Тімоті заніс решту речей.
- Це новий працівник.
- Навіщо, бабусю? Хіба нам Шона не вистачає? Я ось вам у поміч!
- Шон дуже здав останнім часом, не впорається. А Тімом цим він нахвалитися не може.
- Куди? - запитав Тімоті.
- Залиш тут. Познайомся. Моя онука Сільвія.
Тімоті кивнув і пішов шукати відро, куди там воно закотилося.
- Добрий хлопець. Тільки неговіркий. Але коні його люблять.
"Яка ж я! Що ж він тепер подумає про мене? Він же все чув. Дурепа. Неввічлива. Навіщо він тут потрібен? У мене не запитали..."
Прикро було страшенно. Він напевне завважив, як вона зніяковіла. Уявив казна-що. А вона й не розгледіла його як слід. Ну чому, чому вона вічно так ніяковіє? Усього лише незнайомий хлопець. От би вміти, як Меліса! Спокійно посміхатися з почуттям власної гідності.
Сільвія недовго журилася. Бо поспішав назустріч дідусь. Кульгав, спираючись на ціпок. Очі сяяли радісно. Обійняв її міцно однією рукою. Вона тицьнулася йому в щетину.
- Сільвіє! Ну нарешті приїхала! Куди ростеш? Наречених переженеш.
На дідуся Сільвія не ображалася.
"Бачив її, Жеко? Справжнісіньке лоша. У власних ногах плутається. Однозначно з "розбишак", - підсумував Тімоті.
Спочатку начебто так воно й здавалося. Зранння лунало дзвінке "Доброго ранку!" Кричала всім, крім Тімоті, чомусь. Тупіт ніг, натикання на всі стіни дорогою та голосне обурення з цього приводу. "Принцеса кути рахує", - лагідно посміхався Шон. Потім у товаристві "розбишак" - трьох молодших онуків - у вільний від витівок час Сільвія запускала зміїв ("Цікаво, повітряних зміїв із собою привезла чи вони тут чекали на неї, Жеко?"). Авжеж, витівки "розбишак" стали мудрішими, в них з'явився гідний керівник. Щоправда, решта зітхнули вільніше, особливо бабуся. Хлопчиська були хоча б під якимось наглядом.
Меліса, найстарша, і, мабуть, найгарніша з онук, влаштувала вечірку. Гості, музика, гамір. Тімоті стовбичив у стайні; завжди знаходив, чим там займатися. Всі "дівки", рахуючи Сільвію, ввалилися до нього.
- Тихше, - пирскаючи зо сміху, сказала Мелінда, - сідлаємо та втікаємо. Наступного разу більше уваги на нас звертатимуть. Теж мені, кавалери!
"Дівки" розсміялися.
- Хто дозволив, - запитав Тімоті, - вночі брати коней?
"Дівки" злякано ойкнули.
- Ніхто, - перша оговталася від переляку Мелані й додала: - Нам можна.
- У супроводі дорослих, - пояснила Сільвія та отримала глузливі погляди від кузин.
- Хто дорослий? - посміхнувся Тімоті.
"Поназапрошувати гостей і втекти - ось вона жіноча логіка, Жеко. Але конячок прогуляти не завадить".
- Гаразд, поїхали.
Тімоті вибрав широку стежку вздовж річки, де не було суттєвих перешкод. Ніч, зорі. Повний яскравий місяць. І тихе плюскотіння води. "Дівки" похихотіли й принишкли. Гарно. Мов у казці.
Сільвія скоса поглядала на Тімоті. Бабуся казала, йому двадцять один. Занадто дорослий. Старший за Мелісу. А вигляд має молодший. Чи це їй здається? Цікаво, чому він потурає їхній витівці? Через котру з кузин? Ну чого це вона вічно про хлопців думає? Про цього ось Тіма, про Оскара, про Вінса. Коли ж Вінс приїде нарешті? Насправді це вона змінила плани, коли довідалась, що він збирається провести тут літо. А раптом він передумав?
***
"Як же добре бути самостійним, дорослим, коли тобі двадцять один, Жеко. Ну що, попрацювали - час повеселитися?" Тімоті труснув головою і відчинив двері, передчуваючи музику, пиво, веселих дівчат. Усе було. Музика голосна. Пиво на вибір. Можна й чогось міцнішого. До дівчат не дійшло.
- Тім? Тім Міллер?
Він не одразу впізнав Сільвію. Вдивлявся, хто ж це трусить його за руку, розливаючи його пиво.
- Я загубилася!
- Що? - він намагався перекричати музику. Поставив свою склянку й потяг її за руку в коридор.
- Де тут туалет?
Він побачив її позеленіле обличчя й надуті щоки, схопив відро для сміття, що трапилося під руку, тицьнув їй під ніс. Сільвії було соромно. Жахливо отак стояти, обіймаючись із відром, але з іншого боку, яке щастя, що хоч когось зі знайомих зустріла!
Тімоті слухав її плутані довгі пояснення, як вона напросилася піти з Мелісою, як та доручила її Теду та вшилася кудись із Еріком, а Тед загубився в юрбі. Вона вже годину його шукає. Або Мелісу. І не знає, що робити - чи дзвонити бабусі додому, щоб забрала? Пізно й - кгм - не хочеться... Як їй було страшно в юрбі підпилих дорослих, вона розповідати не стала.
- Навіщо пила? - гмикнув Тімоті.
Сільвія промовчала й опустила голову. Як йому пояснити? Як йому пояснити, що трапилася така унікальна нагода спробувати справжнього життя. Відмовитися було несила. Меліса засміяла б.
- Не звалишся? - показав він на вулиці на свій старенький мотоцикл і посміхнувся: - Відро облиш.
Тімоті зупинив свій "Харлей", бо Сільвія товкла його кулаком по спині. Вона швидко зістрибнула, але відбігти не встигла, її вивернуло просто на дорогу. Ну, і йому на куртку. Але їй уже було байдуже. Нехай зненавидить її назавжди. Вона збере завтра речі та поїде. Так і не дочекавшись Вінса.
Тімоті скинув куртку й спробував витерти об траву. Пішов до річки й занурив у воду.
- Ходи сюди, вмийся. Тільки не впади в річку.
Сміється з неї, так? Від води тхнуло тванню. У роті був бридкий присмак. "Яка ж я дурепа!"
Тімоті простяг їй свою баклагу. Вона взяла, побачила, що він дивиться на неї, та швидко прополоскала рота. Ще подумає, що вона гидує його водою, а вона просто міркує повільно.
Дорогою додому Сільвія уявляла, що зовсім усе не так. Це - її побачення, Тім її коханий, а за ними, звичайно ж, погоня.
Він провів її до будинку, тільки вона нерішуче зупинилася.
- Знаєш, я не хочу будити бабусю. Ну, щоб вона мене бачила, кгм, такою. У мене вікно відчинене. Ти не міг би мене підсадити? А далі я сама.
Він подивився нагору:
- Гуркотітиме, якщо звалишся. Я сам металом козирок веранди крив.
І зник. Сільвія розгубилася. А він просто притяг драбину.
- Дякую, дуже дякую.
Вона полізла у вікно.
"Повеселилися, так, Жеко? А пам'ятаєш, як ми нализалися вперше? Що за гидоту ми тоді пили? От же ж дурні були!" Тімоті акуратно прихилив драбину до стіни повітки.
"Меліса! - згадала Сільвія засинаючи. - Як же я про неї забула? Вона мене шукатиме".
- Доброго ранку! - почулося раночком у стайні.
Тімоті повернувся, кивнув, потяг носом повітря й глянув на Сільвію здивовано.
- Дякую тобі дуже. Я страшенно перепрошую за вчорашнє. Я більше так не буду, - торохтіла вона заготовлену промову.
- Чим ти вмивалася? - перебив він.
- Ох, - зітхнула Сільвія, бентежачись, - Меліса мені мститься. За те, що шукала та не знайшла мене й усе таке. Вона вчора мені макіяж зробила. Щоб я старшою здавалась. А тепер не дає чим його змити. Водою не виходить. Я бензином спробувала, - засмучено прошепотіла вона.
- А! - Тімоті повернувся до роботи, намагаючись не розсміятися вголос.
Сільвія постояла трохи й пішла.
- Тіме! Тіме! Зайди до мене, - гукала з порогу бабуся.
Тімоті зійшов на ґанок, подумав, скинув гумові чоботи й подався до господині.
- Бабусю, можна я до себе піду?
- Сядь.
Сільвія поклала голову на руки, мотнула головою, щоб волосся прикрило обличчя. Сховалася.
- Я маю подякувати тобі, Тіме. Витяг цю дурепу з, кгм, халепи. Наступного разу - хоча я сподіваюся, що подібного наступного разу не буде, чуєш, Сільвіє! - ви не бійтеся подзвонити мені. Я суворо не караю, - гриміла бабуся.
- Бабусю, я обіцяю думати перед тим, як робити, чесно, - підняла голову Сільвія.
Тімоті подумки відзначив, що слідів макіяжу вже не було, видно, Меліса змилостивилася й дала, чим змити. Або Сільвія сама знайшла підходящий розчинник.
- Моя онука зіпсувала тобі вільний вечір. Шон, до речі, задоволений твоєю роботою, просто повірити не може, що в тебе нема жодного досвіду поводження з кіньми. Бери вихідний і відпочинь як слід.
Тімоті знизав плечима, здивовано глянув на бабусю.
- Поїдь подивися Торонто. Ти ж не з цих місць. Там є де розважитися. Або в сусіднє містечко. Як хочеш.
- Я можу запросити вашу внучку, щоб показала мені місто? - несподівано для себе запитав Тімоті.
- Мелісу? - здивувалася бабуся.
- Сільвію.
Сільвія вереснула радісно й підстрибнула:
- Бабусю, ну будь ласка!
- Гаразд. Тільки поверніться не пізніше одинадцятої вечора, - бабуся замислилася. - Тіме, візьми, мабуть, машину. Пікап, у якому ви з Шоном усе возите. Ключі знаєш де.
Тімоті кивнув і пішов у стайню.
***
Добре бути таким дорослим. У нього шкарпетки драні, а йому хоч би що. Вона б крізь землю провалилася на його місці. Ой, він же призначив їй побачення. Ну, майже побачення. "Цікаво, яка буде погода, можна буде надягти рожеву майку? Ні, краще блакитну. А куди ми підемо? Якщо я зараз у нього запитаю, куди він хоче, це буде дуже набридливо? Але якщо я запитаю потім, то звідки я знатиму, що краще надягти?"