ЗНАЙ НАШИХ

Кинувши Сiчi вертеп,
Ви§хав дозорцем в степ
Приписний козак Карась
Тiльки курява знялась.
Згiдно давнiшньо§ звички
Зупинився бiля рiчки,
Викупав коня, себе,
Як був голим впав, хропе.
Правда, маючи науку,
Не скидав з себе шаблюку,
Ще кучмою прикрив очi.
Раптом шум. Миттєво вскочив,
Шаблю вихопив до бою,
Голий стид прикрив кучмою.
Ох, як вкрився Карась вчасно,
Бо така, як сонце ясне,
Пишногруда, бiлолиця
Їде на нього цариця.
Вже з коня на землю встала,
Козака вже привiтала,
А Карась сто§ть - закляк.
Та й питається: - Козак,
Що ти витрiщив так очi
I вiтатися не хочеш?
Як це робиться не знаєш?
Вiдпусти все, що тримаєш,
Руки поклади на груди,
I вклонись, як добрi люди.
Все зробив, як та казал.
Шабля, ясне дiло впала.
А кучма та навпаки...
От таки в нас козаки!


НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДОЩ

Церква, пiп, iконостас,
Сповiдається Тарас,
Все вiдверто, все охоче.
 - Вiдпусти грiхи, Панотче.
- Що тi, сину, нагрiшив,
Що на сповiдь поспiшив?
- Та оце як раз на дню
Я гуляв з дiвчиною.
Йшли удвох, де §§ хата,
Нема в хатi мами й тата.
Бiля брами лиш присiли,
А тут дощ. Ну мi у сiни.
Я й отямитись не встиг,
Як вже ско§в перший грiх.
- То не грiх i не дива, -
Каже пiп, - таке бува.
Може ще додаш до того?
Будь вiдвертим перед Богом.
- Так оце я i кажу.
Пiсля цього вже сиджу,
Ї§ мати забiгає.
А дощ ллє i не вщухає.
Я i з нею був гаразд.
Грiх, виходить, взяв ще раз.
- Цим свiй грiх ти не подво§в, -
Каже пiп. - А що ще ско§в?
- Дощ iде. Тут тато раптом.
Согрiшив я ще iз татом.
I замислився Панотче:
'Що насправдi Тарас хоче?'
Каже: - Я грiхи прощу,
Йди, поки нема дощу.