Аннотация: Озирнувшись назад, ми побачили величезну хвилю, що наближалася до нас. Корабля за нею видно не було...
ХВИЛЯ ЧАСУ
ОПОВIДАННЯ
(1 березня 2025 року)
- А я хочу поїхати до Одеси! - Вигукнула мама. - Скiльки рокiв вже там не були, можливо, бiльше шансiв не буде!
- Два роки ковiду, три роки вiйни - загалом п"ять рокiв. - Порахувала я.
- Нi, майже шiсть рокiв: до ковiду було пiвроку, вiйна трохи бiльше трьох рокiв i до лiта ще пара мiсяцiв. - Заперечив мiй син Сергiй. - Бабусi вже вiсiмдесят вiсiм рокiв, тому ми послухаємося її i поїдемо до Одеси!
Сергiй в нашiй родинi - незаперечний авторитет, ми всi його слухаємося, навiть його тато - мiй чоловiк Володя. Тому в перше пiслявоєнне лiто почали збиратись не куди-небуть за кордон чи до нашого Криму, а у звичну, але так довго не бачену Одесу.
Мiй онук Iгор вже закiнчив унiверситет i працював у Києвi. Тому у вiдпустку до Одеси поїхали Сергiй з Танею, я з Володею та моя мама. Сергiй та Таня навiть у вiдпустцi завжди зайнятi власними справами: вони керують по телефону своїм центром вивчення iноземних мов, займаються плануванням у планшетi, узгоджують домовленостi з мовними школами за кордоном, виїжджають до мiста з деяких питань. А ми майже весь час проводили в тiнi на пляжi, купалися в морi, мама читала, Володя вирiшував кросворди, а я, як завжди, писала.
- Завтра погода буде не дуже гарна, вода буде холодною, тому я пропоную кудись поїхати. - Запропонував Сергiй, коли вони ввечерi повернулися з мiста та приєдналися до нас.
- Я хочу прогулянку по кораблi! - Зрадiла мама. - Дощу не буде?
- Зараз подивлюсь у планшетi... - Сергiй почав водити пальцем по екрану.
- Я не попливу. - Пробурмотiла я ледь чутно. - Мене знудить.
- Дощу не буде, погода буде сонячною, на морi - повний штиль. Лише холодна течiя пiдiйде до берега, вода буде бли-
зько шiстнадцяти градусiв.
- От бачиш, купатися не можна, але хвиль не буде, тож тебе не закачає! - Мама була у захватi. - Ми попливемо всi!
- Гаразд, зараз замовлю квитки на корабель... - Сергiй знову втупився у планшет.
***
Ми вiдчалили вiд причалу близько одинадцятої години ранку. Корабель виявився не просто прогулочним, а навiть екзотичним - стилiзованим пiд пiратський. Хоча вiтрило було суто декоративним, над ним трепотiв чорний прапор з черепом i кiстками, а вся команда була одягнена як пiрати. Спочатку ми пливли прямо у вiдкрите море, та приблизно за пiвгодини повернули уздовж берега. Берег було видно майже на обрiї, серед зеленi дерев бiлiли будинки, а на жовтiй смузi пляжу червонiли, синiли та зеленiли надувнi гiрки та морськi батути. Капiтан вийшов на палубу i запропонував усiм прогулянку на човнах. Бiльшiсть негайно погодилися i почали сiдати у човни, якi матроси на канатах спускали на воду.
- Ура! Давайте попливемо на човнi! - Мама була у захватi. - Я не плавала з юностi! Збирайтеся!
- Я не можу зараз. - Таня повернулася вiд телефону. - У мене за десять хвилин онлайн-урок. Клiєнт дуже серйозний, скасувати не можна.
- Ну, я ж не можу залишити тебе саму. - Сергiй знову сiв.
- Я не попливу без тебе! - Злякалася мама. - Хто врятує мене, якщо що?
- Дозвольте менi залишитися з Танею. - Запропонувала я. - Тим бiльш, що я не дуже люблю плавати на човнах.
- Нi, я хочу з тобою! - Заперечила мама.
- Ви попливете, а я залишусь з Танєю. - Вирiшив Володя. - Тим бiльше, що я не хочу вiдриватися вiд кросворда.
- А я хотiла, щоб усi разом... - Засмутилася мама.
- Бабуся, ти ж бачиш, що всi не можуть. Тож ми попливемо втрьох. Ходiмо до човна.
Поки ми вирiшували пливти чи не пливти, всi iншi вже вiдпливли метрiв на тридцять вiд корабля. Нам дiстався останнiй човен. Поки ми сiдали, вiн качався на висотi кiлькох метрiв над водою. Потiм нас опустили на воду, тож хитавиця зменшилася. Матрос у строкатiй банданi, вузькiй тiльняшцi i розiрваних шортах стрибнув у човен i сiв на весла. Ми попливли до iнших. Вiдпливши вiд корабля на сотню метрiв, моряк поклав весла у човен i запропонував помилуватися рибками, якi плавали пiд човном. Рибок, чесно кажучи, не було видно. Але навколо плавало безлiч величезних медуз, якi повiльно ворушили щупальцями.
Раптом ми почули крики з iнших човнiв. Люди стояли в них i з жахом показували в нашому напрямку. Що вони там кричали, неможливо було розiбрати через вiдстань. Озирнувшись назад, ми побачили, що до нас наближається величезна хвиля. Корабля за нею видно не було.
- Стрибаймо! - Крикнув Сергiй. - У човнi небезпечнiше, нам потрiбно пiрнути пiд хвилю! - Вiн схопив бабусю за руки i стрибнув з нею у воду.
Я вагалася, чекаючи, коли вони з'являться.
- Мамо, стрибай! - Крикнув Сергiй, поки бабуся, тримаючись за нього, вiддихувалася.
Я стрибнула за борт i майже одразу вiдчула, як Сергiй тягне мене на поверхню.
- Тримай бабусю з iншого боку! - Крикнув Сергiй. - Не можна її вiдпускати!
Я перепливла на iнший бiк i схопила її за руку.
- Приготувалися! Пiрнаємо! - Скомандував Сергiй i ми пiрнули у величезну, мабуть з двоповерховий будинок, хвилю...
***
Коли ми з'явилися на поверхнi, море було абсолютно спокiйним, сонце яскраво свiтило над нами, i нiяких слiдiв човнiв з пасажирами нашого корабля навколо. Корабель теж
зник.
- Невже всi потонули? - Запитала бабуся.
- Дивно... Жодних уламкiв... I люди на березi абсолютно
Дiйсно, ми виринули досить близько вiд берега, на пляжi всi спокiйно вiдпочивали i плавали бiля узбережжя, нiби нiякої хвилi взагалi не було. Але тепер вода була не холодною, а дуже теплою.
- Мабуть, градусiв двадцять шiсть. - Пробурмотiла я, слiдом за Сергiєм повертаючи до берега.
- Берег виглядає якось не так... - Тримаючись за нашi плечi обома руками, i трохи допомагаючи нам ногами, мама пливла за нами, як на буксирi.
- Так, щось не так... Немає надувних гiрок i батутiв! Як у старi часи.
- I музика нашої молодостi. - Додала я, прислухаючись.
Ми вийшли на берег i сiли прямо на пiсок. Вiддихавшись та вiдпочивши, ми вирiшили зняти мокрий одяг i висушити його на сонцi. Окрiм плавок, на Сергiї була футболка, шорти, шкарпетки та кросiвки. На менi - довге плаття i босонiжки, а капелюх, мабуть, змило хвилею. Мама, крiм спiдницi та футболки мала прив"язане на вузол до шиї парео, яке вона накинула, щоб не спалитися у човнi, але взуття вона втратила. Ми зняли мокрий одяг, залишаючись у купальниках, Сергiй прополоскав його вiд пiску у морi, а потiм ми пiшли шукати тiнь.
- Здається, це Аркадiя. - Мама задумливо озиралася. - Не теперiшня, а стара, коли тут ще був парк...
Пiднявшись по сходах на набережну алею, ми сидiли на лавцi, розвiсивши одяг на її спинцi.
- Анi кафе, анi наметiв на пляжi... - Роздивлявся Сергiй.
- А я знайшла грошi. - Я пiдняла двадцять копiйок з-пiд нiг. - Старi, сiмдесят - п'ятий рiк.
- Дай менi, я подивлюся... - Сергiй взяв у мене монетку. -
Але схожа на нову... Сидiть тут, я зараз повернусь...
Поки Сергiй десь ходив, наш одяг висох, а ми з мамою одяглися. Сергiй повернувся з газетою та ще однiєю монетою.
- Тут п"ять копiйок, вiсiмдесятий рiк. I свiжа газета. Якийсь дядько купив її в кiоску "Союздруку", витер руки i кинув її в урну, а я взяв.
- Ти копирсався в урнi?! - Жахнулася мама.
- Її ж щойно купили! I лежала вона зверху! - Виправдовувався Сергiй. Вiн сiв мiж нами i розгорнув газету, згорнути у трубочку. - Отже... Сьогоднi 27 липня 1985 року.
- Нi, сьогоднi 27 липня 2025 року! - Мама не хотiла втрачати зв"язок з реальнiстю.
- Бабуся, от, дивись... - Сергiй передав їй газету.
- А може, вона стара! - Не здавалася мама.
- Її ж купили просто на моїх очах!
- Iнодi вони продають старi газети.
- А кiоск "Союздрук"? У нас таких немає.
- Слухайте, це Валерiй Леонтьєв? - Прислухалася я. - Нiхто не слухає його вже сто рокiв...
У динамiках на стовпах пiсня Валерiя Леонтiєва "Полiт на дельтапланi" змiнилася на "Свiтлофор". Ми сидiли i деякий час мовчки слухали.
- У мене ж ще справи! - Раптом вигукнув Сергiй. - Менi потрiбно їхати у мiсто!
Ми пiшли до центральної алеї Аркадiї. Анi сучасних магазинiв, анi тротуарної плитки, анi фонтанiв... Але стара асфальтова алея в трiщинах, з пальмами посеред неї та тiнистий парк з дитячими атракцiонами.
- Менi бiльше подобалася така Аркадiя. - Сказала мама.
- Я пам"ятаю, як катався тут на паровозику. - Подивився крiзь гiлки дерев на майданчик Сергiй.
- Тодi тобi було шiсть рокiв. - Порахувала я.
- Давайте сядемо. - Запропонувала мама.
- Ви сiдайте, а менi потрiбно їхати до мiста. - Сергiй вса-
див нас пiд деревом.
- Та куди ти поїдеш? - Заперечила я. - Тут нiчого, що тобi може бути потрiбно, немає. Тут тобi лише шiсть рокiв!
- Ми можемо пiти додому. - Запропонувала бабуся.
- А хто нас там прийме? Ви з татом? Як ми будемо жити тут? Ти думаєш, ви мiсцевi повiрите нам з майбутнього?!
- Галка, не плутай мене! - Розсердилася бабуся. - Звiсно, ми повiримо i залишимо нас тут жити!
- Скiльки? Сорок рокiв до 2025 року? А що ми будемо робити весь цей час? А ти впевнена, що проживеш ще сорок рокiв? Тодi тобi буде 128! Ми повиннi повернутися назад!
- Як? - Спитали мама i Сергiй в один голос.
- Не знаю. Але якщо ми потрапили сюди десь там, - Я махнула рукою у бiк пляжу, - тодi ми повиннi повернутися з того мiсця.
- Повертаймося назад. - Мама рiшуче встала з лавки.
По дорозi Сергiй купив одне морозиво "ескiмо" за двадцять чотири копiйки i за одну копiйку - склянку газованої води без сиропу. Ми роздiлили цю склянку на трьох i по черзi вiдкушували морозиво.
- Такої... За такi грошi в наш час нiчого не купиш... - Пробурмотiла я задумливо. - Ми дiйсно потрапили у минуле. Але як?
- Мабуть, з тою великою хвилею. - Припустила мама.
- Можливо, це була не морська хвиля, а хвиля часу. - Додав Сергiй.
Ми повернулися до набережної алеї i подивилися на море зверху.
- Наш корабель був приблизно там. - Я показала на зовсiм спокiйне море. - А виринули ми десь тут... - Я перевела руку майже перед собою.
- Там якась незвичайна вода. - Уважно придивився Сергiй. - Наче якесь свiтлий серп... Чи могли б ви дати менi свiй бiнокль на секунду? - Звернувся вiн до пари, яка роздивлялася кораблi через бiнокль.
- Будь ласка. - Молодий чоловiк зняв бiнокль з шиї i передав його Сергiю.
- Це не просто свiтла вода. - Прошепотiв Сергiй, повернувшись до нас. - Це смуга льоду. Тут лiворуч вiн тонкий, а праворуч, з того боку, звiдки ми пливли на човнi, замерзла i має високий гребiнь.
- Нам треба пливти туди! - Вигукнула я. - I якнайшвидше, лiд поступово тане. Можливо, як тiльки вiн зникне, ми бiльше не зможемо повернутися.
- Я не хочу пливти! - Злякалася мама. - Може, ми обiйдемо по берегу?
- Ближче до берега льоду немає, лише там, на вiдстанi приблизно ста метрiв вiд берега. - Сказав Сергiй.
- Це ж далеко за буйками! Там заборонено плавати! I у мене не вистачить сил!
- Вистачить, ми тобi допоможемо! Давайте роздягатися! - Скомандував Сергiй i знову кудись пiшов.
Поки ми роздяглися, вiн повернувся з кiлькома пакетами.
- Покладiть одяг в пакет, потiм в iнший, потiм у третiй. - Сказав вiн. - Я ще хотiв знайти пластикову пляшку для бiльшої плавучостi, але їх тут ще немає.
- А в наш час вони валяються на кожному кроцi... - Пробурмотiла мама, складаючи одяг у пакет.
- Давайте пiдемо уздовж берега якомога ближче до смуги льоду. - Запропонувала я, прив'язуючи сумку з речами до руки. - Доведеться менше пливти.
Поки ми дiйшли по краю води ближче до мiсця, навпроти якого помiтили лiд, смуга майже розтопилася. Треба було поспiшати. Сергiй похапцем схопив чийсь рятувальний круг i вдягнув його на бабусю. Ми наказали їй схопитися за нашi плечi i попливли, намагаючись роздивитися серед морської гладi крижану смугу.
От ми пiдпливли до свiтлої води, яка стала набагато холоднiшою. От ми вже бачимо, як на лiд накочуються легкi хвилi. Ще трохи, i ми схопимося за крижаний край... Та раптом нас накрило новою великою хвилею, яка несподiвано прийшла з нiзвiдки...
***
Вiдкашлявшись, ми опинилися лежачими на льоду. Стало дуже холодно, зуб на зуб не потрапляв.
- Давайте скорiше одягнемося! - Цокаючи зубами закричала я i почала вiдривати вiд руки щiльно прикрiплений до неї пакет.
Нашого одягу, звiсно, було недостатньо для того, щоб перебувати на кризi. Мама загорнулася в парео, але це майже не допомогло, я натягнула подiл сукнi на плечi, але тим самим вiдкрила ноги. Сергiю натягнути не було чого. Вiн стояв i озирався.
- Все! Нам бiльше не потрiбен круг! - Сергiй схопив рятувальний круг i сердито жбурнув його у море.
- А як же назад?! - Вигукнула мама, проводжаючи круг очима.
I раптом вiн зник. Вiн просто розчинився чи то у повiтрi, чи то у водi. А на березi почали повiльно з"являтися прибережнi будiвлi, намети, надувнi атракцiони...
- Нам туди! - Сергiй показав на високий хребет замерзлої хвилi, яка знаходилася метрах у двадцятьох перед нами.
Дiставшись до гребеня, ми почали пiднiматися на нього, допомагаючи одне одному. Коли ми вже були лише за пiвтора метри вiд його вершини, лiд пiд нами раптом рiзко розтанув, i ми пiшли пiд воду.
З'явившись, я довго озиралася у пошуках мами та Сергiя. Їх нiде не було... Раптом, у трьох метрах праворуч, вода збурилася, i Сергiй з"явився на поверхнi, виштовхуючи бабусю.
- Я майже потонула! - Скрикнула мама. - Не треба було
викидати круг!
- Вiн все одно розтанув. - Заспокоював її Сергiй. - Ти ж бачила, як вiн зник.
- Подивiться, наш корабель! - Я побачила корабель з вiтрилом та пiратським прапором за п'ятсот метрiв вiд нас.
На кораблi нас також помiтили, i на воду спустили рятувальний човен. Вже на борту ми дiзналися, що лише наш човен, який вiдстав вiд iнших, накрило тою хвилею. Хвиля, що з"явилася з нiзвiдки, так само й зникла у нiкуди, забравши наш човен i не досягнувши решти.
Скiльки вони нас не шукали, знайти не могли. Капiтан повiдомив на берег про втрату чотирьох людей - трьох пасажирiв та одного члена команди - i дрейфував неподалiк в очiкуваннi аквалангiстiв.
Повернулися тiльки ми, той матрос, який був з нами на човнi, зник.
Приблизно через п"ятнадцять хвилин прибув моторний човен з водолазами. Передавши координати зниклого човна рятувальникам, капiтан направив корабель до порту.
***
Щойно ми вийшли на берег, якийсь старий з тростиною кинувся до нас. Заливаючись слiзьми, вiн радiсно обiймав нас трьох, а потiм поспiхом потупцював до капiтана.
Виявляється, це був наш матрос. Опинившись, як i ми, на березi Одеси 1985 року, вiн спочатку не зрозумiв, що перенiсся у минуле. Вiн не знав старої Аркадiї, тому навiть не одразу збагнув, що перебуває в Одесi. Тiльки почавши розпiзнавати будинки в центрi, вiн зрозумiв, що це його рiдне мiсто.
Опинившись у минулому без грошей та документiв, вiн дiйшов до свого будинку. Але його там не впiзнали, а його молода бабуся схопила його трирiчну матiр на руки i поспiшила зачинити хвiртку.
Деякий час вiн провiв у психiатричнiй лiкарнi, доводячи,
що прийшов з майбутнього. Згодом вiн сказав, що його вдарили по головi, пограбували, i його пам"ять частково зникла. Йому зробили новi документи, i вiн влаштувався матросом на екскурсiйний корабель.
Знаючи, що Радянський Союз незабаром розпадеться i настане економiчна криза, вiн вкладав грошi в кориснi речi, якi потiм поступово продавав, збираючи долари. Так вiн прожив сорок рокiв у минулому, поступово наближаючись до нашого сьогодення. Був одружений, але дiтей у нього не було. Вiн спостерiгав за своєю родиною здалеку, бачив зростання свого молодшого двiйника, iнодi пiдкидав йому подарунки. Перед вiйною вiн виїхав за кордон, а з її закiнченням повернувся до Одеси, де очiкував того самого дня, коли опинився у минулому.
Сьогоднi йому просто не вдалося вчасно дiстатися до корабля, що вiдпливав з порту, тому й не вдалося попередити капiтана та молодого себе про часову хвилю. Сила вже була не та, вiн не змiг наздогнати трамвай, тож довелося чекати наступного. Коли вiн прийшов до порту, колiна були настiльки виснаженi, що довелося посидiти на лавцi. Тож, вiн дiстався причалу, коли корабель вже був за пару кiлометрiв вiд берега.
Зараз йому було шiстдесят два роки, але вiн нi про що не шкодував. Лише весь цей час хвилювався, чи вдалося рештi врятуватися, а коли побачив нас живими та здоровими, навiть розплакався.
Ми повiрили в його iсторiю, бо й самi вiдвiдали минуле. Але капiтан поставився до неї з недовiрою:
- Старiсть - не радiсть. - Покрутив вiн пальцем бiля скронi, коли дiдусь пiшов поговорити з рештою команди.
Ми не вiдповiли. Чи варто ризикувати? А якщо i нас вiдправлять до психiатричної лiкарнi? Ми тепер знаємо, що час - це не просто промiнь, який йде вiд минулого до майбутнього по прямiй без зупинок та поворотiв. Час - це океан зi своїми штормами i штилями, круговертями i цунамi, з течiями i вiтрами...