Аннотация: Все почалося з вибору теми для дисертацiї: ЈУявлення про Пекло у рiзних народiв свiту"...
МАНДРIВКА ДО ПЕКЛА
ОПОВIДАННЯ
(10 березня 2019 року)
* 1 *
Все почалося з вибору теми для дисертацiї: "Уявлення про Пекло у рiзних народiв свiту". Я, молодий аспiрант Кракiвського унiверситету Анджей Крочек, спочатку з головою поринув у вивчення мiфiв i легенд, в яких говорилося про пiдземний свiт. Багато розповiдати про тему, яка мене цiкавить, я не буду, щоб вас не навантажувати. Зазначу тiльки, що у фольклорi майже всiх народiв такий свiт iснував. Як правило, люди, якi потрапляли туди, назад не поверталися. I тим не менш, практично у всiх народiв були герої, подiбнi грецькому Орфею, якi знаходили вхiд до пекла, спускалися у нього, спiлкувалися з тамтешнiми жителями i благополучно поверталися назад. I всюди пiдземнi мешканцi описувалися як високi, свiтловолосi люди, якi мало чим вiдрiзняються вiд нас.
Найцiкавiшим виявилося те, що мiсце входу до пекла завжди описувалося дуже докладно, так, щоб його легко можна було знайти. Правда, пiсля повернення героя у наш свiт, воно виявлялося або заваленим гiрським обвалом, або затопленим водами якогось озера, або поховано пiд вулканiчною лавою. Перечитавши масу давньої лiтератури, вислухавши безлiч усних переказiв, мiфiв i легенд, я створив карту можливих входiв до пекла по всьому свiту i почав їх дослiджувати.
Був я i бiля пiднiжжя Гiмалаїв на Тибетi, пiд монастирем Лаша, де "вхiд в пекло" охороняється монахами, якi нiкого до нього не пускають. В Еквадорi, в районi Лос-Тайос, вхiд, який начебто вiв до пекла, мiсцевi завалили величезними каменями. Вхiд, який перебував, за переказами, на вершинi гори Шаста в Калiфорнiї, якимось чином просто зник. Печери в районi Ксилiту на висотi 2700 метрiв виявилися справжнiм лабiринтом i, навiть якщо в них немає нiякого входу до пекла, то знайти вихiд з лабiринту представляється досить проблематичним. Вхiд, зазначений в iндiанських легендах в районi Песо-Дель-Кортес неподалiк вiд священних вулканiв Попокатепетль в Iндакiуатлi, виявився закупореним лавою. Один з європейських входiв, який, як стверджували, знаходився у печерах Алепотрiпа в грецькiй Лаконiї, також виявився заваленим древнiм обвалом, але в ньому були виявленi величезнi черепа i залiзний посуд...
Складалося враження, що хтось навмисно знищував входи до пiдземного свiту, пiсля того, як вони ставали вiдомi хоч однiй людинi. Через рiк моїх поневiрянь, у мене залишилося всього три адреси: одна в горах нацiонального парку Мбумбазi в пiвденнiй Африцi, друга - десь у печерах скелi Улуру в Австралiї, а третя - серед снiгових вершин Памiру.
Перепочивши близько мiсяця в рiдному Краковi i привiвши до ладу всi накопиченi записи, вiдеоматерiали, експонати i так далi, наприкiнцi вересня я, нарештi, зiбрався на Памiр. Провiдники, щойно дiзнавалися про мету моєї подорожi, вiдразу ж кидали мене. Так вийшло, що помiнявши близько шести проводирiв, в серединi жовтня я опинився сам серед гiрських снiгiв Памiру, невiдомо де на висотi понад двi тисячi метрiв. Провiдник i носiй, прихопивши з собою ящик з м'ясними консервами, втекли вночi, залишивши менi тiльки кiлька брикетiв сухого спирту для розведення вогню, пару пачок макаронiв, мiй рюкзак, казанок, лижi та палатку з теплим спальним мiшком. Зiбравши всi пожитки у величезний тюк, я прилаштував їх на зв'язанi разом лижi i потягнув все це на пiвнiчний схiд, до нової вершини, яка майорiла вдаленi.
Коли сонце знаходилося в зенiтi, вирiшив влаштувати привал. Набравши снiгу в казанок, я розпалив вогонь i зварив суп з макаронiв. Без солi i м'яса суп був не дуже апетитним, але iншої їжi у мене не було. Сяк-так пiдкрiпившись, я вирiшив обiйти околицi своєї тимчасової стоянки. Пройшовши по п'ятсот метрiв у рiзнi боки вiд неї, я зрозумiв, що зупинився на майданчику, який пiвостровом виступав над величезним урвищем. Треба було повертатися i шукати iнший шлях.
Кинувши погляд у снiгову прiрву, я тiльки-но повернув назад, до своїх речей, як тут у моїй головi прозвучали слова:
- Допоможи! Допоможи!
Я озирнувся. Нiкого не було видно.
- Уздовж обриву сорок метрiв на захiд! Допоможи! - Знову прозвучало в головi.
"Ну все! Вже почалися слуховi галюцинацiї. Якщо я за два днi не виберуся до людей, то, напевно, вже не побачу їх нiколи... " - подумав я.
- Допоможи! Я виведу тебе до людей! - Знову промайнуло в моїй головi.
"Це не звук" - почав я мiркувати в той час, як ноги вже несли мене в захiдному напрямку - "Це схоже на думки. Тiльки не мої..."
Пройшовши сорок метрiв, я зупинився i заглянув у прiрву. Спочатку я нiчого незвичайного не побачив: усюди на схилах лежав бiлий снiг. Але ось один iз заметiв ворухнувся, i на мене подивилися величезнi сiро-блакитнi очi.
- Допоможи! - Не розкриваючи рота, вимовила жiнка, якимось дивом вчепившись заледенiлими пальцями за виступ метрах в десяти пiдi мною.
- Матка Боска! - Вигукнув я i забiгав по краю обриву, шукаючи хоч щось, що допомогло б менi врятувати з прiрви альпiнiстку. Нiде нiчого не було. Можливо, всi її речi впали глибоко вниз. - Протримайтеся ще трохи! Я збiгаю за мотузкою! - Крикнув я, i що є духу помчав до свого табору.
Зiбравши всi мотузки - i тi, що знаходилися в рюкзаку, i вiд намету, я кинувся назад, до урвища. Жiнка ще трималася. Зв'язавши мотузки разом, я обв'язав один кiнець отриманого каната навколо себе, а другий кинув униз. Жiнка спiймала його однiєю рукою, обмотала навколо кистi i подумки крикнула менi:
- Тягни!
Тягнути було дуже складно. Я нiяк не очiкував, що вона може бути такою важкою. Щоб не впасти вниз, менi довелося лягти за невеликим скельним виступом i триматися за нього всiм тiлом. Коли жiнка вибралася на майданчик, я зрозумiв, чому менi було так важко: її зрiст виявився бiльше двох метрiв, я ледве дiставав до її грудей.
Одягнена вона була в бiлий хутряний комбiнезон, схожий на снiгову кучугуру, а з пiд капюшона вибивалося абсолютно бiле волосся. Шкiра її теж була неприродно бiлою, на обличчi видiлялися тiльки величезнi сiро-блакитнi очi, обрамленi бiлими пухнастими вiями. Вона дуже змерзла, мабуть провисила на уступi чимало часу. Провiвши її до свого табору, я знову скип'ятив снiг i напоїв її подобою чаю, кинувши в окрiп кiлька крихт заварки, знайденої в кишенi рюкзака.
Поки вона пила чай, я поставив намет, розклав спальник i розпалив останнiй брикет спирту пiд казанком зi снiгом, поставивши його всередину намету, щоб було теплiше. Влiзши до намету, жiнка зайняла собою майже весь його простiр. Менi ледве вдалося втиснутися. Бiльш-менш комфортно я змiг влаштуватися, коли поклав голову на її плече i опинився затиснутим мiж її рукою i тiлом. Як маленька дитина в обiймах матерi я i заснув.
Прокинувся вiд того, що стало холодно. У наметi нiкого не було, останнiй брикет спирту догорiв, вода в казанку була ледве теплою. "Слава Богу, що ще не замерзла!" - подумав я i випив половину казанка. Вибравшись назовнi, я побачив ЇЇ. Вона сидiла на снiгу до мене спиною i розглядала вмiст мого рюкзака. Обернувшись на звук моїх крокiв, вона подумки наказала:
- Розповiдай!
- Що розповiдати? - Не зрозумiв я.
- Про себе.
- Ну... Мене звуть Анджей Крочек, я подорожую у пошуках матерiалiв для своєї дисертацiї...
- Не говори, думай! - Пролунав у головi наказ.
Ви пробували думати, не складаючи думки у речення? Вони переплiтаються мiж собою, вислизають i знову з'являються, забiгають наперед i повертаються назад... Я згадав i дитинство, i юнiсть, i свої студентськi роки, i подорожi у пошуках пекла, i навiть забiг наперед, нiби вже там побував, згадав зустрiч з цiєю... бiлою жiнкою i свої думки з приводу слухових галюцинацiй... Через кiлька хвилин такої безладної думки-розповiдi вона зупинила мене:
- Досить! Я - Елора. Я покажу тобi Пекло, а потiм, як i обiцяла, виведу до людей. Тiльки... Потiм поясню. Зараз ти або загинеш, або пiдеш зi мною. Збирайся!
Я почав збирати свої речi в тюк i пристроювати їх на лижi. Елора спостерiгала за моїми дiями з боку. Висипавши вмiст останньої пачки на рюкзак, я подiлив макарони: собi взяв трохи менше, Елорi подав трохи бiльше, з огляду на її великi розмiри. Ми вирушили в дорогу, гризучи сухi макаронини - iншої їжi у нас не було. За двi години Елора змiнила мене у якостi тяглової сили. Ще через деякий час вона звалила мене собi на плечi...
Отямився я в якiйсь печерi. Снiгу в нiй не було, лише промерзлi каменi.
- Тут тобi треба заховати речi. - Пролунав голос Елори в головi. - Примiтивiв ми приводимо без речей.
- Що значить "Примiтивiв"! - Обурився я.
- Примiтивами ми називаємо людей вашого виду. Ми - Люди, ви - Примiтиви. Iнодi ми вас вiдловлюємо для експериментiв. Але деяких беремо i для розваги, як ви - домашнiх тварин. Тобi доведеться змиритися з тим, що ти мiй Примiтив, iнакше тебе заберуть у Лабораторiю.
В головi у мене почали пробiгати думки-картинки, де люди то лежали на операцiйних столах якихось лабораторiй, то ходили на повiдку за своїми бiловолосими господарями. При цьому я розглядав саму Елору. Ростом вона була близько двох з половиною метрiв, фiгура пiд хутряним комбiнезоном виглядала кремезною. Руки, якi вона вийняла з рукавiв, що закриваються клапанами, мали по п'ять довгих, витончених пальцiв з загостреними трикутником нiгтями. Вiї були довгими, м'якими i пухнастими, схожими на бiле хутро. Очi були величезними, вони займали на обличчi рази в пiвтори бiльшу площу, нiж у звичайних людей.
- Не бiйся, я дотримаю свого слова. Проте ти, як i хотiв, зможеш побачити не мiфiчне, а справжнє Пекло. I повернутися назад.
Довелося змиритися. Сховавши пожитки за великим каменем, я обернувся до Елори, тремтячи вiд холоду. Вона зняла капюшон комбiнезона i дала менi у нього загорнутися. Закутавшись у легке, але тепле хутро, я рушив за нею вглиб печери.
Йшли довго з помiтним ухилом вниз, поступово ставало теплiше. Елора скинула хутряний комбiнезон i несла його у руках. Тепер вона була в тонкому, обтягуючому все тiло срiблясто-блакитному комбiнезонi з синiм орнаментом. Її фiгура виявилася не просто витонченою, а навiть надмiрно витонченою. Пряме бiле волосся спадало трохи нижче плечей. Ноги були взутi в якесь синьо-бiле взуття по щиколотки, яке незрозумiло як застiбалося на нозi. Бiля чергового повороту вона наказала менi зупинитися i пов'язала менi на шию якусь синю стрiчку.
- Все, прийшли. Нiчого не кажи. Ти повинен бути наче пiд моїм ментальним контролем, як у трансi.
Ми завернули за рiг, i я побачив вхiд до Пекла.
* 2 *
За двома каменями-колонами горiв вогонь. Саме у цей вогонь i пiдштовхнула мене Елора. Вогонь виявився не полум'ям, а просто червоно-оранжевим свiтлом. Тут було досить жарко. Назустрiч нам вийшли двоє вартових - високi, ще на пiв голови вищi, нiж Елора, чоловiки з такими ж бiлими волоссям i вiями, з такими ж величезними сiро-блакитними очима, але в червоно-бордових обтягуючих комбiнезонах. На чортiв вони схожi не були, хоча i тримали в руках довгi... нi, не вила. Це була якась зброя, схожа на списи з розширеним кiнцем. Вже потiм я дiзнався, що стрiляє така зброя плазмовими зарядами.
Все вiдбувалося мовчки, але Елора передавала в мiй мозок сенс розмови:
- Привiт! Щось ти довго гуляла.
- Полювала трохи. От, Примiтива знайшла.
- Молодий екземпляр. А чого його сюди занесло?
- Шукав вхiд до Пекла.
- I не набридло їм?! Ну, тепер вже знайшов назавжди. Хочеш, ми його вiдправимо до Лабораторiї?
- Нi! Це мiй Примiтив! Я спочатку з ним пограюся, а потiм, коли набридне, здам!
- Ну, як хочеш. А от я б нiзащо у себе вдома Примiтива тримати не став...
Вийшовши з цiєї вхiдної печери, ми опинилися у просторi пiд червоним сонцем. Весь цей простiр нiби являв собою величезну кiмнату для проявлення фотоплiвки: темно, але все видно, як пiд червоним лiхтарем. Здавалося, сонце знаходиться зовсiм близько. I спека... Градусiв сорок. Ми йшли по дорозi, вимощенiй великими кам'яними блоками, уздовж якої стояли величезнi статуї.
- Це нашi предки в натуральний зрiст. - Почув я в головi. - Вони зовнi бiльше схожi на вас, хоча були п'ятиметрового зросту. Ми тут, у замкнутому просторi, трохи поменшали.
Назустрiч почали траплятися Люди. Всi вони були одягненi в такi ж щiльнi комбiнезони, тiльки iнших кольорiв.
- Примiтив! - Подумки вказала Елора кудись у далечiнь.
При темно-червоному освiтленнi видимiсть для мене обмежувалася кiлькома десятками метрiв. Придивившись, я побачив звичайну земну дiвчину, що йшла нам назустрiч. Вона була одягнена в помаранчевi штани i футболку, темне волосся її було зiбране в тугий пучок, а на шиї пов'язана жовто-оранжева стрiчка. Поруч йшла мiсцева висока Жiнка в жовто-помаранчевому комбiнезонi.
- Не розмовляти! - Наказала Елора. - Вдома я перевдягну тебе у свiй колiр, а поки ти повинен вести себе, наче в трансi.
Ми з дiвчиною мовчки обмiнялися поглядами i пiшли кожен за своєю господинею. "Цiкаво, як її звуть?" - подумав я - "I як вона сюди потрапила?"
- Марина. Викрадена з пляжу в Австралiї. - Повiдомив голос Елори.
Ми вже входили в мiсто, вулицi якого розташовувалися величезними колами i спускалися амфiтеатром до озера. У водi, що здавалася темно червоною, вiдбивалися пiдсвiченi будинки, що знаходилися на iншому березi. Всi будинки були побудованi з кубикiв-секцiй, нiби поставлених один на одного невмiлою рукою дитини: вони виступали то вперед, то назад, то нiби ледь утримувалися, спираючись на один з кутiв. Вiкон у цих кубиках я не помiтив. Пiдсвiчування проходило по ребрах "кубикiв".
Елора жила в будинку-секцiї на пiвдорозi вiд верху мiста до озера. У кожну секцiю можна було потрапити майже непомiтною металевою драбиною, а вхiднi дверi представляла собою розсувну кам'яну панель. Всерединi була одна велика кiмната посерединi i кiлька побутових секцiй по периметру, захованих за перегородками. На вигляд перегородки були кам'яними, прикрашеними вирiзаним орнаментом. Насправдi вони виготовлялися з якогось легкого матерiалу, а вiзерунки робилися штампуванням. На що б я не подивився, в головi одразу ж з'являлося пояснення - Елора посилала уявнi вiдповiдi i думки-картинки, щоб я знав, як i чим можна користуватися.
Так, для вмивання у центрi великої кiмнати було встановлено фонтан, а для туалету - великий трон з дiркою на сидiннi за перегородкою. Їжа подавалася по спецiальному трубопроводу за одною перегородкою, а спальне мiсце мiстилося у нiшi за третьою.
Змусивши мене переодягнутися в легкi штани синьо-блакитного кольору i таку ж футболку, мiй старий одяг Елора кудись заховала. З якої тканини був зшитий новий одяг, я визначити не змiг, але вiн приємно охолоджував тiло, дозволяючи значно легше переносити спеку. От тiльки постiйне червоне свiтло втомлювало очi.
- Мiсце! - Зовсiм як собацi вказала менi Елора, кинувши пiд стiл у бiчнiй нiшi якусь хутряну ковдру.
Я слухняно полiз пiд стiл, благо вiн був бiльший за нашi, i почав розправляти свою пiдстилку. Хутро виявилося штучним, але абсолютно не таким, як роблять у нас. Воно було прохолодним i дуже приємним на дотик, не дивно, що я вiдразу ж захотiв спати, стомлений довгим переходом i враженнями, що звалилися на мене.
- Їжа! - Елора пiдсунула менi чашку з якоюсь рiдиною, схожою на зелену манну кашу.
Каша пахла дуже апетитно i виявилася приємною на смак. Якою? Важко сказати... Нiчого схожого з земної їжi для порiвняння я пригадати не можу. Швидко проковтнувши "їжу", я майже моментально заснув.
Елора, на подяку за свiй порятунок, сумлiнно виконувала свою обiцянку, знайомлячи мене з Пеклом. Я дiзнався, що мова, як така, у Людей пiдземного свiту була вiдсутня, а спiлкувалися вони виключно телепатично. Причому думки їх подiлялися на кiлька рiвнiв. Перший рiвень був для спiлкування. На цьому рiвнi думки мiг почути хто завгодно. Другий рiвень - для особистих зв'язкiв, стороннi нi почути, нi втрутитися у таку "розмову" не могли. Третiй рiвень - для далекого зв'язку, майже як у нас по мобiлках, тiльки нiякi апарати їм для цього були не потрiбнi. Цей третiй рiвень також подiлявся на масовий i iндивiдуальний. Ще були рiвнi сiмейний - для членiв однiєї сiм'ї, навчальний - для отримання iнформацiї, екстрений - для всього суспiльства в цiлому, i якiсь ще, якi в моїй свiдомостi просто не вклалися. Елора спiлкувалася зi мною на сiмейному рiвнi, як з дитиною.
Нас, Примiтивiв, вони сприймають так само, як ми сприймаємо людиноподiбних мавп: надають можливiсть жити в дикiй природi на поверхнi Землi, але час вiд часу виловлюють для себе, так само, як ми виловлюємо мавп для зоопаркiв, для циркiв, для експериментiв, i в якостi домашнiх улюбленцiв. Примiтивами нас називають тому, що наш рiвень розуму i свiдомостi, у порiвняннi з їх, знаходиться на значно нижчому щаблi. Коли я вимагав пояснення деяких явищ їх суспiльного та iнтелектуального життя, Елора вiдповiдала: "Це недоступно для твого розуму". А коли я все ж наполягав, вона посилала в мозок такi думки-образи, вiд яких у мене просто паморочилося в головi i навiть починалася нудота. У цих iнтелектуальних переливах iншого розуму я нiчого не мiг зрозумiти.
Якi експерименти проводяться над Примiтивами в лабораторiях, я не знаю, а от декiлькох домашнiх бачив. Марина, дiвчина, зустрiнута мною в перший мiй Пекельний день, жила в нашому мiстi-амфiтеатрi рiвнем нижче. Вiдчувши мiй iнтерес до неї, Елора стала пiдлаштовувати нашi прогулянки так, щоб ми могли зустрiчатися в "саду" - так я назвав кiльце з плодоносними рослинами, яке оперiзує берег озера. У цьому саду Люди вигулювали своїх домашнiх вихованцiв: динозаврiв, розмiрами з собаку; швидких i спритних черепахових; котячих, схожих на метрових шаблезубих тигрiв; великих, з кiшку, жукiв i нас, Примiтивiв. Зрiдка нам з Мариною вдавалося перекинутися парою слiв. Вона виявилася родом з Росiї, а прилетiла до Австралiї на навчання. Тут, в Аду, вона перебувала, за своїми вiдчуттями, вже близько трьох мiсяцiв. Точно встановити час не вдавалося, бо нi дiб, нi часiв року у пiдземному свiтi немає. Годинники, якi вимiрюють час у цьому свiтi, виявилися настiльки складними, що зрозумiти їх я просто не встиг.
Колись, дуже давно, в легендарнi часи, Люди жили на поверхнi Землi, так само, як ми. Потiм трапилася якась глобальна катастрофа, в результатi якої загинуло понад вiсiмдесят вiдсоткiв всiх живих органiзмiв на Землi. Заздалегiдь передбачивши цей катаклiзм, Люди пiшли пiд Землю, благо, вона виявилася порожньою усерединi. Бiлошкiрi i бiловолосi, тонкi i високi, в темно-червоному просторi вони виглядали як якiсь привиди або душi померлих. Тож не дивно, що тi з Примiтивiв, хто повертався звiдси, називали пiдземний свiт "свiтом мертвих".
Для мене було дивно дiзнатися, що будова Землi, виявляється, зовсiм не така, як нас вчили у школi. Отже, в центрi Землi знаходиться ядро. У ньому вiдбуваються такi ж термо-ядернi процеси, як i на Сонцi. Воно й схоже на Сонце, тiльки дуже маленьке. Мiсцевi Люди називають його "Свiтило". Свiтило крутиться навколо своєї осi, а вся iнша Земля разом з повiтряним прошарком - навколо нього. Через те, що Земна Сфера має деякi коливання в своєму обертаннi, її полюса час вiд часу змiщуються по вiдношенню до осi Свiтила. Земна Сфера, як сендвiч, складається з декiлькох шарiв: по обох краях - кора, зовнi на нiй живуть Примiтиви, всерединi - Люди. Мiж двома шарами кори, як джем, промазано товстий шар розпеченої лави, а в її центрi - магнiтна сфера. Таким чином, сила тяжiння магнiтної сфери створює гравiтацiю на поверхнi Землi до центру, а всерединi Землi - вiд центру. Перемiщення полюсiв Земної Сфери i процеси перетiкання в лавi призводять до сейсмiчних процесiв в корi як всерединi, так i ззовнi. Але досить про геологiю, тим бiльше, що це зовсiм не моя область знань i я можу щось наплутати.
Люди, якi пiшли пiд Землю, продовжували жити i розвиватися своїм шляхом, лише злегка зменшившись за мiльйони рокiв у розмiрах. Разом з собою вони взяли i деяких тварин, якi ранiше населяли Землю, i якi в мiсцевих майже незмiнних умовах за цi роки не дуже змiнилися. Я бачив тут безлiч здрiбнiлих до розмiрiв корiв i собак динозаврiв, великих, як стiл, черепах, величезних, з ковдру, метеликiв i багато iншої невiдомої менi живностi. Примiтиви, якi згодом з"явилися на поверхнi, безсумнiвно, викликали у Людей науковий iнтерес, але втручатися в їхнє життя глобально вони не збиралися. Як i не збиралися повертатися з комфортних для себе умов життя Пекла на Землю.
Їх технологiї багато в чому випереджали нашi. Багато чого я зрозумiти не зумiв, бо не маю технiчної освiти, але дещо все-таки помiтив. Всi їх мiста складалися з концентричних кiл - вулиць, з обов'язковим озером у центрi i садом навколо нього. Мiсцеве Свiтило випускало значно менше ультрафiолету, тому фотосинтез рослин пiшов iншим шляхом. Вони, переважно, були червоно-жовтих кольорiв i вiдтiнкiв, майже всi плодоносили.
Багато здiбностей Людей виглядали для мене, як магiчнi або понад природнi. Телепатичне спiлкування, немислимий iнтелектуальний розвиток, технiчнi досягнення - все це i багато iншого мiй примiтивний мозок не мiг охопити. Я можу описати лише те, що виявилося бiльш-менш зрозумiлим.
Люди по мiсту перемiщалися пiшки, а на далекi вiдстанi використовували щось на зразок крiсла, яке могло лiтати i низько, бiля самої поверхнi, i значно вище. Крiм того, вони вже давно вийшли у космос на тих самих "тарiлках" i освоїли внутрiшнi поверхнi Мiсяця, Марса i Венери.
До кожної квартири-секцiї були пiдведенi водогiн, каналiзацiя, стравопровiд та електрика. Їжа подавалася до будинкiв цiлодобово, була завжди одного виду, але, мабуть, її склад був настiльки збалансований, що iншого нiчого i не хотiлося. Холодильникiв, кондицiонерiв, опалення, телебачення i радiо у них не було. Воно й зрозумiло: постiйний клiмат створював комфортнi температурнi умови, а обмiн думками i думками-образами робив iншi засоби зв'язку не потрiбними. Чашi пiсля їжi засовували в якiсь нiшi, де вони повнiстю очищалися без використання води i миючих засобiв. Яким чином пiдтримувалася чистота у примiщеннi, я так i не зумiв зрозумiти. Одяг прати не доводилося, вiн якимось чином весь час залишався свiжим i чистим. Домашнiх тварин, як правило, тримають пiд столом, за яким займаються чимось незрозумiлим. Напевно, i кошеня в нашому свiтi не дуже розумiє, чим займається його господар, працюючи за комп'ютером. Я дуже скоро звик до думки, що дiйсно є Примiтивом, у порiвняннi з Людьми.
Навчальних закладiв у Пеклi немає. Нiяких - нi шкiл, нi iнститутiв, нi академiй! Всi знання Люди отримують телепатичним шляхом у мiру потреби i за своїми iнтересами. Елора, наприклад, займається розробкою нових сплавiв i матерiалiв на їх основi. Вона водила мене на кар'єр з видобутку металiв. До речi, металiв всерединi Землi значно бiльше, нiж на її поверхнi. У нас це, переважно, залишки метеоритiв i невеликi виходи з-пiд землi, а у них - величезнi жили з залiза, мiдi, золота, срiбла i багато чого iншого. В умовах такого достатку, їх металургiйнi технологiї розвинулися набагато краще, нiж у нас.
Те ж саме можна сказати i про кристали. Яких тiльки дорогоцiнних каменiв у них немає! Причому, якщо у нас вони мають невеликi розмiри, то тут можна було зустрiти брили по кiлька тонн вагою. Але використовуються вони не в якостi прикрас чи грошового еквiвалента, а для технологiчних цiлей. Наприклад, бiльшiсть трубопроводiв роблять з плавлених каменiв, трон-туалет у Елори зроблений з аметисту, а водопровiдний фонтан - з сапфiра.
Родин вони не створюють. Сексуальнi потреби здiйснюють за обопiльною згодою партнерiв у мiру виникнення симпатiї. Любов, ревнощi, зрада - таких понять у них немає. Iндивiдуалiсти по натурi, вони лише при народженнi дiтей починають вiдчувати щось подiбне до материнського iнстинкту, виховуючи своїх дiтей до п'ятнадцяти рокiв. Батькiвського iнстинкту i поняття батькiвства у них також немає. Саме тому Жiнки, якi не мають на даний час дiтей, час вiд часу заводять собi домашнiх тварин. Переважають серед них котячi, динозавровi, жуки i черепаховi. Примiтивiв тримають вкрай рiдко.
Примiтивiв, якi вже непотрiбнi, як i iнших тварин, здають до Лабораторiї. Через те, що багато в чому Люди i Примiтиви схожi, над ними можна проводити експерименти i медичного, i психологiчного i навiть космiчного напрямкiв. Так, першими у Космос у них вийшли не собаки, а саме Примiтиви!
Тривалiсть життя у Людей рази в два бiльше, нiж у нас, вiд багатьох хвороб вони давно позбулися, старiсть майже перемогли. Людей похилого вiку я в мiстах не бачив жодного разу. Елора показувала, що вони, як правило, вибираються на ферми i там займаються плодоводством. Якщо, в середньому, Люди живуть по двiстi-двiстi п'ятдесят рокiв, то перiод старостi триває вiд трьох до п'яти рокiв. Всю решту життя кожен проводить у бадьорому i здоровому станi.
Iнодi Люди розважаються. У такi "днi" Елора кудись збиралася i була вiдсутня досить довго. Чим саме займаються Люди пiд час розваг, я так i не зрозумiв: думки-картинки, що надсилала Елора, передавали миготiння вогнiв, як в калейдоскопi, перетiкання тугих свiтлових стрiчок одна в iншу, запаморочливi злети i падiння, аж поки я не втрачав свiдомостi.
* 3 *
Не знаю, скiльки часу я провiв у Пеклi, коли одного разу Елора повiдомила:
- Завтра Марину збираються здати у Лабораторiю.
Я сторопiв. У нас з Мариною вже зародилося деяке почуття, схоже на кохання. Я не хотiв її втрачати. Менi стало так тоскно i страшно за неї, що Елора не могла цього не вiдчути.
- Гаразд, спробую щось зробити...
Через пару годин, за моїми вiдчуттями, Марина з'явилася у нашiй квартирi.
- Я сказала, що хочу пограти з вами у втечу, а потiм вже вiдправлю до Лабораторiї обох. Санора, господиня Марини, вiддала її менi для гри.
- Що значить "гра"? - Не зрозумiв я.
- Ви будете готуватися до втечi, я буду робити вигляд, що нi про що не здогадуюся.
Я дiзнався, що Примiтиви час вiд часу робили спроби втечi i повернення на Землю. Але як утримати свої намiри у таємницi вiд тих, хто читає твiй мозок, наче вiдкриту книгу? Люди розважаються тим, що iнодi роблять вигляд, нiби не здогадуються про пiдготовку до втечi. Вони спостерiгають за Примiтивами, навiть створюють сприятливi ситуацiї, а коли Примiтив досягає виходу, знову беруть його пiд контроль i повертають назад.
- А як же ми тодi втечемо?
- Я вас виведу.
Деякий час ми з Мариною жили пiд одним столом i пiд однiєю ковдрою. Тож не дивно, що зароджене мiж нами кохання незабаром спалахнуло бурхливим вулканом...
Тепер ми з Мариною були одягненi однаково: синьо-блакитнi штани i футболки з такими ж стрiчками на шиях - кольори Елори. Пару разiв вона водила нас на тарелкодром - так я назвав мiсце, де стояли i звiдки стартували лiтаючi тарiлки. Наш розум Елора залишала ввiмкненим на "сiмейний зв'язок", пропонуючи тiльки робити вигляд, що ми у повному трансi, тому ми могли "слухати" її розмови з iншими Людьми.
- Навiщо ти тягаєш Примiтивiв за собою? - Запитав Чоловiк у коричнево-червоному комбiнезонi, що стежив за справнiстю "тарiлок".
- Граю у втечу. Ось, хочу показати тарiлки.
- А коли збираєшся їх здати?
- .... - Назвала Елора якийсь незрозумiлий промiжок часу. - Думаю, на той час вони дозрiють до думки викрасти "тарiлку".
Ми з Мариною навiть залазили всередину однiєї з "тарiлок". Усерединi вона виявилася значно меншою, нiж виглядала ззовнi. Розрахована на двох звичайних Людей, вона вмiщала у себе два великих крiсла i пульт управлiння. Ми з Мариною, хоча й ледве, але могли вмiститися в одному крiслi удвох.
Часто Елора залишала нас самих, йдучи по своїх справах. Тодi ми повнiстю вiддавалися любовi, планам повернення з Пекла, мрiям про життя у Краковi - Марина погодилася їхати зi мною. I ось настав "день", коли Елора повiдомила, що прийшов час втечi. Ми вийшли до тарелкодрому. У самого входу Елора сказала:
- Ви залишаєтеся на "сiмейному зв'язку", тому почути вашi думки стороннi Люди не зможуть. Якщо вам вдасться досить обережно пробратися за складськими перегородками до крайньої тарiлки, то вас нiхто не помiтить. Давайте! - I вона, подумки пiдштовхнувши нас у потрiбному напрямку, а сама вiдправилася до чергового.
Чергували сьогоднi двоє Чоловiкiв: один у сiро-фiолетовому комбiнезонi, другий - в чорно-зеленому. До речi, я помiтив, що стражниками i черговими, як правило, були саме Чоловiки, хоча в усьому iншому Люди були рiвноправнi. За винятком народження i виховання дiтей. Може, охорона i чергування були компенсацiєю за цю вiдмiннiсть?
- А де твої Примiтиви? - Запитав хтось iз них (голосiв у думках я так i не навчився розрiзняти).
- Упiймала на пiдступах до тарелкодрому i вiдправила у Лабораторiю.
- А куди сама зiбралася?
- Полiтаю над мiстами, де вони жили, дуже вже гарно вони їх показували.
- Ти вже знаєш, що тут неподалiк впав метеорит? Може, щось цiкаве знайдеш у його складi.
- Добре подивлюся. Скинь координати.
У мене в головi замиготiло щось незрозумiле, голова закрутилася, але майже вiдразу ж все знову прояснилося. Ми з Мариною вже стояли за перегородкою в трьох-чотирьох метрах вiд тарiлки. Елора пiдiйшла до неї, вiдкрила вхiд натисканням на якийсь виступ i зробила нам знак. Пригнувшись, на напiвзiгнутих ногах, ми прослизнули всередину i влаштувалися в одному з крiсел. Елора увiйшла слiдом за нами i зайняла вiльне мiсце.
- Одягнiть окуляри! - Подала вона нам якiсь м'якi еластичнi стрiчки. - Вашi примiтивнi очi одвикли вiд свiтла.
Ми натягнули стрiчки на голови i вони щiльно лягли на очi. Бачити крiзь них було цiлком комфортно, хоча виглядали вони зовсiм не прозорими. Елора закрiпила нас у крiслi якимись еластичними ременями без пряжок, але якi якимось чином скрiплювалися один з одним. I раптом нас притиснуло до крiсла. Вчепившись один в одного, ми з Мариною потонули у чорному запамороченнi...
Через деякий час чорнота вiдступила, i ми побачили вершини Памiру з величезної висоти. Вже був вечiр, Сонце торкнулося обрiю, але його яскраве свiтло викликало у нас i страх i захоплення. Захищенi окулярами-стрiчками, нашi очi цiлком благополучно витримали перехiд з темряви Пекла до свiтла Землi.
Зробивши оглядове коло над горами, Елора повела тарiлку до мiсця падiння метеориту. Воно виявилося неподалiк вiд входу в печеру, в якiй я сховав свої пожитки перед тим, як вiдправився до Пекла. Поки Елора вiдбирала зразки i завантажувала метеорит у багажник тарiлки, ми з Мариною переодяглися в мiй одяг - Елора заздалегiдь поклала до тарiлки мiй наряд, а у мене в рюкзаку був запасний комплект. Розсовувавши по кишенях записи, айфон i флешки, решту менi довелося залишити - мiсця в багажнику для палатки, рюкзака та лиж вже не було. Годинник показував сiмнадцять годин п'ятдесят двi хвилини, дев'ятнадцятого лютого. Я провiв у Пеклi майже п'ять мiсяцiв!
Взявшись за руки, ми з Мариною знову влаштувалися у крiслi тарiлки, i Елора полетiла до Польщi. Вже уночi, зависнувши над схiдною околицею Кракова, Елора "сказала":
- Зараз я вас вiдпущу. Вхiд до Пекла ти не знайдеш, я побачила це у твоїх думках. Тому знищувати його не буду. Але все ж, не раджу тобi описувати його у своїй дисертацiї.
Опустилася тарiлка за якимось цегляним складом. Елора випустила нас i полетiла кудись на захiд, а не на схiд, як припускав я. Ми з Мариною пiшли до мiста у повнiй темрявi, поки на вулицях не стали траплятися стовпи з лiхтарями. Дуже обережно ми зняли свої "окуляри". Очам з незвички тьмяне свiтло лiхтарiв здалося найяскравiшими прожекторами...
Наприкiнцi травня я захистив дисертацiю. У нiй описувалися мiфи i легенди народiв свiту про Пекло та героїв, якi повернулися з нього. До легенд народiв свiту я додав i свою, зазначивши, що чув її вiд самотнього горця десь на Кавказi. У нiй я трохи розповiв про власне вiдвiдування Пекла i повернення звiдти разом з прекрасною дiвчиною, вирваною зi свiту мертвих.
До речi, з Мариною ми збираємося одружитися, наше весiлля призначене на середину липня. Весiльну подорож ми хочемо провести в екскурсiї Золотим Кiльцем Росiї пiсля того, як вiдвiдаємо її рiдних.