Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Мiсце зустрiчi - Бiблiотека

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Двоє студентiв, по дорозi на вiдпочинок до Одеси, знайомляться у потязi з дiвчатами i виходять в Полтавi. Щоб продовжити знайомство i здатися бiльш оригiнальними, призначають побачення у бiблiотецi. Але що вони знали про бiблiотеку?!...
  
  МIСЦЕ ЗУСТРIЧI - БIБЛIОТЕКА
  ПОВIСТЬ
  (Листопад 2017 року)
  
  * 1 *
   - Швидше! Поїзд уже вирушає!
   - Закидуй рюкзак! Я тебе пiдштовхну!
   - Усе! Тримаюся! Давай руку!
   - Ух! Ледве встигли! - Серьога сiв прямо на пiдлогу тамбура, насилу переводячи подих.
   - А квитки у вас є? - Запитала провiдниця, яка стояла поруч.
   - Звичайно! Зараз покажемо... - Макс полiз у нагрудну кишеню куртки за квитками i документами. - Ось, будь ласка.
   - Так... Верхнi мiсця - тридцять i тридцять два. Це майже в самому кiнцi вагона. Проходьте! Менi дверi закрити треба.
   - Ох, справи нашi скорботнi i шлях наш у темрявi... - Почав пiднiматися з пiдлоги Сергiй. Який вже встиг трохи вiддихатися.
   - Сектанти, чи що? - Звела брови провiдниця.
   - Та нi, медики i педики. - Пiдхопивши важкий рюкзак, вiдповiв Макс, вже стоячи в проходi коридору.
   - Не зрозумiла?
   - А ви його не слухайте. Вiн балабол, хоча i вчиться в медичному. А я фiлолог, вчуся у педагогiчному.
   - Отже, студенти.
   - Ага, я ж кажу - медики i педики. - I великий Макс з величезним рюкзаком, смiючись, пiшов по проходу в кiнець плацкартного вагону. Бiльш витончений Сергiй з меншим рюкзаком рушив за ним.
   У передостанньому вiдсiку вагона на нижнiх полицях вже сидiли двi дiвчини.
   - Кайф! - Вигукнув Макс, закидаючи рюкзак на третю полицю. - Слава богу, що не бiля самого туалету.
   - Кайф не в цьому. - Одразу ж зреагував Сергiй. - Кайф в тому, що з нами їдуть такi неймовiрно гарнi попутницi! - I вiн по черзi вклонився обом дiвчатам.
   - Та я просто ослiп вiд такої слiпучої краси! - Почав викручуватися Макс. - А тепер вже трохи прозрiв i бачу, що нашi попутницi не просто, як ти зазначив, неймовiрно гарнi, а дивовижно божественнi! - Макс молитовно склав руки i з придуркуватим благоговiнням дивився на дiвчат, якi пересмiхуючись переглядалися.
   - Саме це запаморочення i завадило нам одразу привiтатися, а потiм представитися. Сподiваюся, ви не тiльки божественно прекраснi, але й божественно поблажливi, а тому вибачите нам цю помилку. Ось цього велетня звуть Максим. - Сергiй вiдступив на крок назад, представляючи друга.
   - Можна просто Макс. Метр дев'яносто вiсiм простого Макса. - Вiдповiв той. - А ось цього... як би це м'якше висловитися... недомiрка? Отож, його звуть Серьога, або просто Сiрий. Але, щоб не бути банальним, я частiше називаю його Зеленим.
   - У "недомiрка", мiж iншим, метр вiсiмдесят три! - Випростався i навiть трохи пiдвiвся навшпиньки Сергiй.
   - Вiта. - Представилася злегка рудувата брюнетка.
   - Свєта. - Подала Сергiю руку блондинка.
   - Як ви думаєте, ваша чарiвнiсть не померкне, якщо ми дозволимо собi сiсти поруч? - Поцiлувавши простягнуту руку, продовжував випендрюватися Сергiй.
   - Ой, сiдайте, звичайно ж! - Вiта i Свєта посунулися ближче до вiкна, надаючи бiльше мiсця для своїх попутникiв.
   - А куди ви їдете? - Ввiчливо поцiкавився Сергiй, сiвши поруч з блондинкою Свiтланою.
   - У Полтаву.
   - Ой, як шкода! - Схопився Макс, стукнувшись об верхню полицю головою. - Нам же зовсiм в iншу сторону! Ми, певно, сiли не на той потяг!
   - Що ж робити? - Розпахнула величезнi блакитнi очi Свєта. - Може, треба смикнути за стоп-кран?
   - Я побiжу до провiдницi! - Пiдхопилася з мiсця Вiта.
   - Не хвилюйтеся! - Заспокоїв їх Сергiй. - Це вiн так приколюється.
   - Я взагалi жахливий приколiст. - Макс знову сiв, нiби випадково присунувшись впритул до Вiтi.
   - То куди ж ви їдете? - Запитала, злегка вiдсуваючись вiд нього, Вiта.
   - Та, в таке маленьке, мало кому вiдоме мiстечко, бiля якого розташована величезна солона калюжа... - в Одесу. Помучаємося там кiлька днiв...
   - Мiсяцiв зо два. - Пiдхопив Сергiй. - Поки канiкули не закiнчаться.
   Пройшла провiдниця, роздаючи постiльну бiлизну. Сергiй закинув всi пакети на верхню полицю i знову сiв поруч зi Свiтланою.
   - А ви десь навчаєтесь? - Поцiкавилася Свєта.
   - Так! Я - майбутнiй медик, а Зелений - пе... Фiлолог. - Радiсно повiдомив Макс.
   - Але ми лише перший курс закiнчили! А ви? - Сергiй подивився спочатку на Вiту, а потiм тривалiше на Свєту.
   - А ми тiльки поступаємо. ЗНО здали добре, можна навiть сказати - чудово. Направили документи в кiлька ВНЗ у рiзних мiстах... - Свєта, як школярка, склала руки на колiнах, розправивши попередньо всi складки на своїй спiдницi.
   - I вирiшили пожити по парi днiв у кожному з них, щоб вибрати, де будемо жити наступнi п'ять рокiв. - Сказала Вiта, вiдкручуючи пробку на пляшцi з мiнералкою i зробивши пiсля цього кiлька великих ковткiв.
   - I перше з цих мiст - Полтава? - Уточнив Сергiй.
   - Нi, першою була Вiнниця. Але там йшов дощ. - Вiта простягнула пляшку Максу, пропонуючи i йому випити.
   - Там було сиро, мокро, сiро, похмуро... Тобто, нiчого цiкавого. - Свєта повернула голову до вiкна, за яким весело пролiтали яскраво освiтленi призахiдним сонцем пейзажi.
   - А самi ви звiдки? - Поцiкавився Сергiй. - З Києва?
   - Хто ж з Києва поступає в iншi мiста?! - Вигукнув Макс. - Мабуть, з якогось Бердичева.
   - А от i нi! - Образилась Вiта. - Не з Бердичева. I навiть не з Фастова.
   - То звiдки ж?
   - А от i не скажемо! Спробуйте вгадати!
   - Повинна бути в жiнцi якась загадка. - Пiдтримала подругу Свєта. - Нехай це залишиться таємницею за сiмома печатками.
   - Тодi i ми не скажемо вам, що ми кияни. - Ображено склав руки на грудях Макс.
   - Гаразд, загадковi ви нашi. - Примирливо посмiхнувся Сергiй. - Так навiть цiкавiше.
   - Такi загадковi загадять душу, а ти потiм її вiдмивай... - З удаваною образою пробурчав Макс. - Вiдмивай, не вiдмивай, а обмити знайомство треба! - I вiн дiстав зi свого рюкзака дволiтрову пляшку "Живчика". - Може, хтось вiддає перевагу бiльш мiцним напоям? Тодi у нас є ще й "Пепсi-Кола"!
   - Нi, нi! - Замахала руками Вiта. - Вистачить i "Живчика".
   - А на закусь у нас... Що ж там у нас на закусь?... - Почав Макс розгортати щось, загорнуте його мамою у фольгу. - О! Та у нас тут вiдбивнi по-французьки!
   Дiвчата теж дiстали свої припаси: бутерброди з сиром, огiрки i помiдори. У Сергiя, крiм нарiзного батона, виявилася баночка "майже справжньої" червоної iкри i креветочна паста, а також кiлька апельсинiв.
   - Ну, за знайомство! - Пiдняв одноразовий стаканчик Максим.
   Всi дружно чокнулись. До кiнця вечерi атмосфера в "майже купе" склалася настiльки тепла, що, здавалося, знайомi вони були цiлу вiчнiсть. Макс сидiв, обiйнявши Вiту, i вiшав всiм на вуха рiзноманiтну локшину, приправлену неабиякою кiлькiстю приколiв. Сергiй тримав за руку Свiтлану, час вiд часу потопаючи в її блакитному поглядi. Вiта вiдчувала себе маленькою дiвчинкою пiд надiйним захистом велетня. Свєтi здавалося, що рiднiше Сергiя немає нiкого на свiтi... Спати лягли вже за пiвнiч.
   Рано вранцi провiдниця розбудила дiвчат, повiдомивши їм, що скоро буде Полтава. Тi швиденько зiбралися, вмилися, здали постiль i сiли на своїх полицях, поставивши в проходi валiзи на колiщатках. Хлопцi прокинулися трохи пiзнiше i спостерiгали з верхнiх полиць за зборами своїх попутниць. Коли тi, розгублено поглядаючи то на них, то за вiкно, зовсiм було зажурилися, хлопцi зiстрибнули з полиць. Виявляється, вони вже були повнiстю одягненi - i джинси, i свiжi футболки. Залишалося тiльки всунути ноги у кросiвки.
   - Давайте прощатися! - З деякими нотками смутку звернувся до дiвчат Макс. - Ця поїздка залишиться у моєму серцi назавжди! - Вiн узяв Вiту за руки i заглянув їй в очi. - Як шкода, що жорстока доля розлучає нас навiки!
   Сергiй був менш багатослiвним. Вiн, тримаючись за руки Свєти, мовчки тонув в її наповнених сумом очах.
   - Прощальний поцiлунок! - Вигукнув Макс, мiцно притиснув до себе Вiту i вп'явся в її губи довгим поцiлунком, вiд якого вона не змогла вiдбитися. Та й не дуже-то хотiла.
   Сергiй нiжно обiйняв Свєту i вони теж поцiлувалися. Поцiлунок у перший день знайомства?! Ну, по-перше, вже другий. А по-друге, це ж прощальний поцiлунок! Нiчого такого. На прощання можна...
   Потяг зупинився. Хлопцi допомогли дiвчатам винести їх речi з вагону на перон. Свєта i Вiта попрямували до дверей вокзалу.
   - Хорошi хлопцi. - Сумно пробурмотiла Свєта, непомiтно змахуючи сльозинку, що вибiгла з правого ока.
   - Шкода, що так швидко розлучилися! - Пiдхопила Вiта. - Ти що, плачеш? - Помiтила вона стан подруги.
   - Та нi. Це так...
   - Тiльки не подумай, що ти закохалася! Гарнi, приємнi хлопцi - нiчого бiльше! Поточили ляси, навiшали локшини - i тiльки!
   - Ну, так, я розумiю, просто попутники... Але як вiн мене поцiлував!...
   - Подумаєш, прощальний поцiлунок! Через пару днiв ти про нього i не згадаєш. Як кажуть розумнi люди: "Не плач, якщо щось пройшло. Радiй, що це було!"
   - А от, якби...
   - Якби, та каби! Потяг пiшов! Усе! На чому поїдемо - на маршрутцi чи на таксi?
   - Це дивлячись куди треба їхати! - Пролунав за їх спинами гучний голос Макса.
   - Ви?!.. Ви що, не поїхали до Одеси? - Свєта з подиву заклiпала вiями.
   - Ми подумали, що та велика солона калюжа може i почекати. Лiто довге, ще встигнемо. А в Полтавi ми нiколи не були. - Радiсно посмiхався Сергiй.
   - Ви не знаєте, якi тут є пам'ятки? - З видом пересиченого мандрiвника Макс озирнувся по сторонах.
   - Поки не знаємо. - Вiдповiла все ще розгублено, але вже взявши себе у руки, Вiта.
   - А де ж ви будете жити? - Занепокоїлася Свєта.
   - А у нас з собою намет. Ми в ньому збиралися жити на березi моря. А тут, здається, є рiчка. Тож яка рiзниця - берег моря, чи берег рiчки? - Почав випендрюватися Сергiй.
   - А от де будете жити ви? Це питання не менш важливе. - Пiдняв палець Макс.
   - А нам батьки забронювали номер у Мотелi. - Охоче повiдомила Вiта.
   - Тiльки де це? - Розгублено змахнула вiями Свєта.
   - Питання можна вирiшити! - Сергiй озирнувся i рiшуче попрямував до жiнки з двома великими сумками. - Мадам, чи не пiдкажете ви нам, як звiдси дiстатися до Мотеля?
   - Та це вам треба на маршрутку! Он вона, там зупиняється! Менi теж на неї. Я трохи далi буду їхати, пiдкажу вам, коли сходити.
   Хлопцi пiдхопили важезнi сумки "слабкої" жiнки, вхопилися за ручки дiвчачих валiз i покотили з усiм цим вантажем i своїми рюкзаками за спинами до зупинки маршрутки. В першу маршрутку вони не влiзли. Поки чекали на другу, дiвчата, пошепотiтися, та раптом повiдомили, що до Мотелю вони поїдуть самi.
   - А ми? - Здивувався Макс.
   - А ви пiдете до рiчки i будете ставити намет! - Безапеляцiйно вiдрiзала Вiта.
   - Але ми ще зустрiнемося? - З надiєю запитав Сергiй.
   - Цiлком можливо. - Нiби роздумуючи, вимовила Вiта.
   - Тiльки ви повиннi нас здивувати. Ми не хочемо банальних побачень. - Розвинула тему Свєта.
   - Призначте зустрiч в якомусь незвичному мiсцi. Якщо це буде цiкаво, ми продовжимо наше знайомство. Даємо вам на це два днi. - Пiдсумувала Вiта.
   - Ну, тодi хоча б телефончик? - Макс простягнув руку, у жестi, наче просив милостиню.
   - Добре, телефончик дамо. - Вiдповiла Вiта. - Але тiльки один! - I вона подала вiзитку зi своїм телефоном Максу. - Щойно придумаєте незвичайне побачення - телефонуйте! - I обидвi дiвчини впурхнули в маршрутку.
   Хлопцi подали їм валiзи, допомогли завантажитися жiнцi з сумками i залишилися на зупинцi.
   - I де ж у цьому мiстi знаходиться рiчка? - Нi до кого не звертаючись запитав Макс.
   - Язик не тiльки до Києва, але й до будь-якого берега доведе! - Сергiй рiшуче пiшов уперед, вишукуючи очима, у кого б запитати дорогу.
   Було рано i людей на вулицi майже не було. Всi, хто зiйшли разом з ними з потяга, вже роз'їхалися. Наступний потяг ще не пiдiйшов. Пройшовши кiлька метрiв, горе-мандрiвники побачили попереду мiст. По ньому їхали рiдкiснi машини, а по тротуару назустрiч котив свою сумку-кравчучку немiчний дiдок.
   - Шановний джентльмен! Чи не будете ви люб'язнi, розповiсти розгубленим подорожнiм, як дiстатися до водної артерiї тутешньої мiсцевостi? -Пiдiйшов до нього Сергiй.
   - Шо? - Здивовано зупинився дiдок, про всяк випадок мiцнiше вчепившись обома руками у свою "кравчучку".
   - Вiн хотiв запитати, як тут у вас дiстатися до рiчки? - Пiдiйшов Макс. - Ми щойно приїхали i поки не зорiєнтувалися.
   - До рiчки? То ви вже добралися. Це ж мiст через неї. - Дiдок махнув рукою в бiк моста. - А отуточки, праворуч, мiський пляж.
   - Просто бiля вокзалу? - Здивувався Сергiй.
   - Так, просто тутечки. Через годину туди стiльки народу повалить! Мiсця вiльного не буде. Спека ж така... От колись, за радянської влади, наприкiнцi червня нiякої спеки не було. Пам'ятаю, влiтку взагалi не бувало бiльше двадцяти шести градусiв. А тепер!.. До чого демократiя довела - щолiта така спека, шо й жити не можна!...
   - Спасибi, дiдусю! - Зупинив спогади дiдуся про краще життя Макс. - Вибачте, але ми поспiшаємо!
   - А цигарок зайвих у вас не знайдеться? - Вирiшив попросити халяви дiдок.
   - Нi, вибачте, ми не палимо! - Поспiшив вiдв'язатися вiд нього Сергiй.
   - I пляшок порожнiх нема?
   - Тiльки пластикова, та й та не допита. - I Макс потягнув Сергiя вiд дiдуся у бiк зазначеного пляжу.
   - От, молодь пiшла! Не п'ють, не курять!.. От у наш час молодь... - Понеслося їм у спини.
   Мiський пляж виявився зовсiм поруч з вокзалом. Величезнi тiнистi дерева по берегах, широка смуга бiлого пiсочку, лавки i грибочки на ньому i рiчка... Не широка, але цiлком симпатична.
   - Ну чим тобi не море? - Вигукнув Макс. - Ось тобi вода, ось тобi пiсок, ось тобi пальми! - Вiн показав на височенну тополю. - А ось тобi i злачнi мiсця! - Попереду Макс помiтив невелике кафе.
   - Де намет ставити будемо? - Запитав Сергiй, знiмаючи з плеча рюкзак.
   - А он пiд тими вiковими деревами: i тiнь, i вiд дощу прикриють, i до кафе ближче. - I Макс попрямував до мiсця, яке йому сподобалося.
   - О! Та тут i шашлики смажити можна! - Вигукнув Сергiй, помiтивши кiлька вогнищ у тiнi дерев.
   Мiсце i справдi було чудовим: навколо високi, метрiв пiд двадцять, дерева; мiж ними чагарник, який росте майже рiвними стiнками, вiддiляючи невеликi галявини одну вiд одної. У парi десяткiв метрiв - кафе; пiд ногами пiсок, укрiплений кучерявою травою; в десяти метрах - бiлий пiсок пляжу, а за ним, всього в тридцяти метрах вiд обраного мiсця - рiчка.
   - Ну, ставимо намет! - Макс скинув свiй рюкзак, в якому було укладено їхнє майбутнє житло, i друзi взялися за господарськi клопоти.
   За деякий час на прямокутнику їх "двору", огородженому чагарником, стояв яскраво синiй двомiсний намет i взятi напрокат у найближчому кафе два лежаки, стiл з двома стiльцями та мангал. У казанку закипала вода для розчинної кави, а на столi пахкотiв принесений офiцiантом снiданок: яєчня з беконом i смаженою картоплею.
   Поснiдавши, хлопцi пiшли до рiчки i плавали там не менше пiвгодини. Коли вони повернулися до намету, весь пляж помiтно змiнився. На пiску пiд сонцем на рiзних ковдрах, пiдстилках i рушниках засмагало безлiч народу: i парами, i компанiями, i з дiтьми, i пенсiонерськими групками. Кiлька людей кидали м'яч через натягнуту сiтку. Пiд деревами ближче до пляжу позаймали мiсця люди похилого вiку: мужики грали в карти, дами про щось розмовляли. У тiнi дерев з'явилося ще кiлька наметiв.
   - Ух ти! Народу - прямо як в Сочi! - Здивувався Макс.
   - Якби чогось не поцупили з намету... - Перейнявся Сергiй i полiз перевiряти, чи всi речi на мiсцi.
   На щастя, поки нiхто на їх пожитки не зазiхнув. Поруч, за чагарниковою стiнкою, розташувалася сiмейна пара з п'ятирiчною дитиною. Вони поставили великий помаранчевий намет з навiсом для лежакiв i столу, також взятих напрокат, i варили гороховий суп у казанку. Молода жiнка в смугастому купальнику накривала на стiл. Її чоловiк неподалiк вiд мангала складав у стос щойно купленi дрова. Хлопчик грався з човниками i каченятами в надувному басейнi, розташованому трохи вiддалiк вiд намету.
   - Привiт, сусiди! - Привiтався, випрямляючись, голова сiм'ї. Зростом вiн був нижче середнього, але вже з помiтним животиком. - Я Льоха, це моя дружина Вiра, а цей спиногриз - Кирюха. Може, обмиємо знайомство? - I вiн показав на кiлька пляшок пива, утоплених у вiдрi з водою.
   - Знайомству радi, але, вiд пива вiдмовимося. - Вiдповiв йому Сергiй.
   - А що так? - Мужик спантеличено почухав неголене пiдборiддя.
   - У зав'язцi ми!.. Закодованi. - Вирiшив приколотися Макс. - Якщо хоч трохи хлебнемо - кранти! Сховав би ти це вiд грiха подалi...
   - А то навiщо вам на вiдпочинку два трупи, мiлiцiя, розборки, свiдчення... - Пiдтримав друга Сергiй.
   - А й справдi, Льоша, не всiм же можна... - Втрутилася його дружина.
   - Спiвчуваю, мужики. Ну, тримайтеся. Вiдпочивайте, як можете. Хоча, який у вас вiдпочинок... - I Льоха пiшов до пари зелених наметiв, розташованих навпроти один одного трохи далi. Їх господарi виявилися не закодованими i незабаром три пари, дружно сiвши за одним столом, весело цокалися пластиковими кружками.
  * 2 *
   Макс з Сергiєм вляглися на свої лежаки i блаженно розслабилися. Нi музика, що доносилася вiд кафе, нi веселi розмови сусiдiв, не заважали їх вiдпочинку.
   - Життя прекрасне i дивовижне! - Констатував свiй стан Сергiй.
   - А якщо запросити сюди Вiту i Свєту, буде ще й чудовим! - Мрiйливо заклав руки за голову Максим. - Давай запросимо їх сюди.
   - Нi, запрошувати дiвчат на другий день знайомства одразу на пляж - це не комiльфо. I банально i непристойно.
   - Ну, тодi в кафе.
   - Чому би граблi не навчали, а серце вiрить в чудеса! Вони ж сказали - їх здивувати треба!
   - Ну, я не знаю... Роззирнутися би у мiстi...
   - Давай спочатку тут роззирнемося: якi тут порядки, що ще, крiм кафе, може запропонувати мiсцевий сервiс, як будемо залишати речi, якщо пiдемо до мiста...
   - Ну, Сiрий, ти даєш! Стiльки проблем на порожньому мiсцi! А сусiди на що? Вони за речами i доглянуть! Пiшли краще купатися! - I Макс побiг до води.
   Спека все посилювалася, тому Сергiй не став заперечувати i незабаром приєднався до друга, кинувшись з розгону в прохолодну воду.
   Прогулянка по пляжу показала, що, крiм кафе, мiсцевий сервiс пропонував вiдпочиваючим ще кiлька дрiбних кафешок i точок з морозивом; прокатний пункт пляжного iнвентарю; кiлька розкиданих там i тут роздягалень i туалетних будок; човнову i рятувальну станцiї; спортивний куточок з турнiками, брусами, кiльцями i декiлькома тренажерами; волейбольний та баскетбольний майданчики i невеликий лiтнiй кiнотеатр пiд вiдкритим небом.
   Кiнотеатр був влаштований дуже просто: господар одного з прилеглих будинкiв повiсив на стiнi свого будинку великий телеекран, вбив у пiсок перед ним кiлька колод i прибив до них дошки-лавки. Вечорами вiн включав те, що йшло по телебаченню, на свiй смак пiдбираючи програму. Плату вiн збирав сам разом зi своєю дружиною у тих, хто розташовувався на перегляд.
   Руслан, господар уже знайомого кафе, попередив, що намети i речi можна залишати пiд нагляд як сусiдiв, так i декiлькох "бiч-боїв" - Влада, Сашка, Стьопки та Льоньки, в обов'язки яких також входили: прибирання пляжу, розставлення лежакiв, столiв i стiльцiв, пiднесення до вогнищ i мангалiв дров i ще безлiч дрiбних доручень.
   - Тiльки документи та грошi, про всяк випадок, забирайте з собою. Про всяк випадок... - Порадив Руслан.
   Ще кiлька разiв поплававши в рiчцi з дивною назвою Ворскла, пообiдавши в кафе солянкою i смаженими грибами, переодягнувшись i залишивши на бiч-боя Влада свої пожитки, хлопцi вирiшили вiдправитися у мiсто.
   Був вже початок п'ятої, коли вони сiли у маршрутний автобус, який прямував до Центру. Народу в автобусi було не багато: робочий день ще не закiнчився, а тi, хто не працювали, вважали за краще рятуватися вiд спеки або бiля води, або вдома бiля кондицiонерiв. Попереду сидiв хлопець у бiлiй кепцi i вчив когось по телефону:
   - Запроси її на побачення, попроси пробачення... Отож. Скажи, що все усвiдомив, що бiльше такого не повториться... Яке кiно?! Яке кафе?! Це занадто банально! Побiльше романтики!.. Так, це саме воно!.. Ну, удачi! - I хлопець надiв навушники.
   Сергiй з Максом перезирнулися i нахилилися до переднього крiсла:
   - Чуєш, пацан! Вибач, що вiдволiкаємо... - Торкнув його за плече Макс.
   Хлопець зняв один навушник i, повернувшись всiм корпусом назад, запитливо подивився на хлопцiв.
   - Ми тут випадково пiдслухали про романтичне побачення. - Почав Сергiй. - Куди ти запропонував би нам запросити дiвчат, щоб це було не банально?
   - Щоб їх здивувати i вразити? - Додав Макс.
   - Є тiльки одне мiсце - бiблiотека!
   - ??!!!
   - А коли ви в останнiй раз були в бiблiотецi?
   - Ну, так вiдразу i не пригадаєш... Здається, ще в школi, класi в п'ятому я заходив до шкiльної бiблiотеки. - Почав пригадувати Макс.
   - А я разiв зо два або три був в унiверситетськiй. - Похизувався Сергiй.
   - Я говорю про справжню Бiблiотеку. - Заперечив хлопець. - Що ви знаєте про Справжню Сучасну Бiблiотеку?
   - А хiба вони ще iснують? - Ледве не хором здивувалися друзi.
   - Прикиньте?! - Саркастично вiдгукнувся хлопець. - I це найкраще мiсце для небанального романтичного побачення.
   - Я, звичайно, люблю читати. Недарма готуюся стати фiлологом. Але побачення серед книг... - Висловив здивування Сергiй.
   - Ну, по-перше, в сучаснiй бiблiотецi не лише книги. Там i журнали, i диски, i комп'ютери, i телик, i кiно, i виставки, i музика, i театр, i кондицiонери, i водоспади з рибками, i зелень у дiжках, i кафе, i тренажери... Влiтку не жарко, взимку не холодно, затишнi куточки з диванами для побачень, новi теми для спiлкування в рiзних залах... Та що там, сходiть - самi побачите!
   - Щось мене мучать непевнi сумнiви... - Процитував фразу з кiно Макс.
   - Практика - критерiй iстини! - В тон йому вiдповiв хлопець. - До речi, наступна зупинка - Бiблiотека. - I вiн, вiдвернувшись до вiкна, знову начепив навушники.
   - А що ми втрачаємо? - Запитав Сергiй. - З чогось же треба починати знайомство з мiстом.
   - Тодi вперед! - I Макс пiдштовхнув його до виходу.
   - Зупинка "Бiблiотека". Наступна зупинка - "Сади". - Пролунало з динамiкiв i дверi маршрутного автобуса розкрилися. Хлопцi випали з автобуса на розпечену площу перед великим триповерховим будинком з величезним телеекраном над входом. У цей час на екранi миготiли кадри якогось спектаклю, йшла реклама якихось книг i журналiв, а потiм побiг рядок новин. До дверей будiвлi вели широкi сходи, подiленi посерединi ступiнчастим водоспадом. Водоспад падав у неглибокий, пiвметрової ширини канал, що перетинав усю площу майже до самої зупинки. У каналi хлюпалося кiлька невисоких фонтанчикiв. По обидва боки вiд сходiв стояло по два цилiндра електронної бiблiотеки.
   - О! Та тут i електронка є! А навiщо ж тодi оце все? - I Макс розвiв руками, змальовуючи фасад будiвлi.
   - От увiйдемо i подивимося! - Сергiй почав пiднiматися сходами. Макс пiшов за ним.
   Широкий ганок, як трибуна, височiв над площею на пiвтора метри.
   - Ук'аїнський на'од - найбiльш начитаний на'од в мi'е! У'а, това'iщi! - Макс, спершись об перила ганку, став у позу Ленiна, заклавши одну руку за уявну жилетку, а другу простягнув до "народу".
   - Пiдемо, оратор! - Сергiй потягнув його до дверей.
   Дверi сама роз'їхалася в сторони i впустили вiдвiдувачiв у тамбур. Вулична спека змiнилася кондицiонерною прохолодою.
   - Ух, як добре! За одне це варто було зайти в бiблiотеку! - Макс розвiв руки в сторони i повернув голову спочатку лiворуч, потiм праворуч. - Ой, макетик!!! - Тонким голоском пискнув вiн i, сплеснувши руками, пародiюючи дiвчинку, навшпиньках пiдбiг до одного з двох макетiв, що стояли на столах з бокiв тамбура.
   Це були макети Бiблiотеки.
   - А вони не бояться, що хтось тут щось поламає? - Запитав, пiдiйшовши, Сергiй i простягнув руку, щоб торкнутися будiвлi. Рука пройшла крiзь макет, який пiшов хиткими брижами.
   Вiд несподiванки Сергiй вiдсмикнув руку i зображення знову стало чiтким i об'ємним.
   - Голограма!.. - Захоплено вигукнув Максим i теж "помацав" бiблiотеку.
   З хвилину або двi вони засовували i висували свої руки у голограму, розкреслюючи її вздовж i впоперек на рiзнiй висотi.
   - О, та тут i клава на столi! - Сергiй, нарештi, помiтив комп'ютерну клавiатуру. - Подивимося, подивимося... - Вiн почав читати написи над кнопками.
   Натискаючи рiзнi кнопки, змiнюючи голографiчне зображення, хлопцi дiзналися, що крiм трьох наземних поверхiв, бiблiотека має ще й два пiдземних. Що за фасадом ховається ще одне - двоповерхове - крило будiвлi. Бачили в розрiзi внутрiшнi примiщення, електро-вiтряки i сонячнi батареї на даху, лiфти i ескалатори всерединi...
   - Цiкава iграшка. - Нарештi вiдiрвався вiд макета Макс. - Ну що, пiдемо далi?
   - Прошу! - Сергiй, вклонившись, пропустив того у дверi, що автоматично розкрилися, i хлопцi опинилися у холi Бiблiотеки.
   Хол виглядав як невеликий тропiчний сад. Прохолодний вiтерець ворушив листя квiтучих кущiв. Звiдкись струменiла легка музика. У кутках, праворуч i лiворуч вiд входу, бiля невеликих водоспадикiв стояло по два двомiсних диванчики. На одному з них, обiйнявшись, сидiли хлопець з дiвчиною i розглядали якусь книгу. У мiнi-водоймах плавали рiзнокольоровi рибки. Попереду за кущами виднiлися сходи i двi прозорi кабiни лiфтiв, що снували то вгору, то вниз з пасажирами. Люди, що виходили з них, одразу ж розчинялися за арками лiан справа i злiва. Деякi прямували до виходу. Мiж лiфтами, крiзь кучерявi пагони зеленi, також струменiв невеликий водоспад. Посеред холу з зеленувато-сiрої плитки пiдлоги виростала зрiзана на висотi сантиметрiв вiсiмдесяти бiла грецька колона.
   - I куди далi? - Здивовано озирнувся Макс.
   Сергiй став повiльно обходити вiльний простiр по колу. Випадково наступивши на бiльш темну плитку, покладену зубчастим кiльцем навколо колони, вiн вiд несподiванки застиг на мiсцi: на колонi з'явилася мiнiатюрна дiвчина.
   - Привiт! Я Лiбра. Якою мовою бажаєте вести розмову? - Радiсно звернулася до сторопiлих хлопцiв пiвметрова дiвчина, чимось схожа одночасно на Мерилiн Монро, Олю Полякову та дружину Кролика Роджера.
   - Росiйською. - Розгублено промовив Сiрий.
   - Та-дам! - Прозвучала музика. Лiбра миттєво перевдягнулася в росiйський сарафан з кокошником, вклонилася до землi i знову з"явилася в лiтнiй бiлiй сукнi. - Привєт! Я Лiбра. Хотiтє, я расскажу Вам, что i гдє находiтся в нашей Бiблiотєкє?
   - Ага! - Згловтнув Макс i провiв рукою над колоною. Зображення Лiбри пiшло брижами.
   - Українською! - Перервав Лiбру Сергiй.
   - Ой, лоскотно! - Засмiялась та. - На першому поверсi праворуч знаходиться роздягальня. Але вона зараз не працює, тому що на вулицi спека. Далi по правому коридору - комп'ютерний зал. Там Ви можете скористатися безкоштовним iнтернетом. Взагалi-то в нашiй Бiблiотецi всюди вай-фай.
   Макс знову провiв рукою по голограмi.
   - Ой, лоскотно! - Знову пiшла та брижами. - Якщо Ви зробите це в третiй раз, я вiдключуся! У тому ж коридорi розташованi iнформацiйно-бiблiографiчний вiддiл та бiблiотечне кафе. В самому кiнцi - туалет. Ой, лоскотно! - I голограма зникла.
   Це Сергiй вирiшив перевiрити, як працює система. Вiн знову наступив на ободок темнiшої плитки.
   - Привiт! Я Лiбра. Якою мовою бажаєте вести розмову? - На колонi знову з'явилася дiвчина в бiлiй сукнi.
   - Англiйська! - Раптом випалив Макс.
   - Та-дам! - Прозвучала музика i Лiбра, "поревдягнувшись" в англiйський народний костюм п'ятнадцятого столiття, вклонилася, а випроставшись, знову "одягла" бiлу сукню. - Good day! I'm Lybra...
   - Нiмецька! - Не дав їй продовжити Макс.
   - Та-дам! - Музичний сигнал, баварський костюм з великим декольте, i знову бiла сукня. - Guten Tag! Ich heise Libra. Wollen sie...
   - Японська! - Макс перевiряв широту дiапазону.
   - Та-дам!.. - Японське кiмоно, зачiска з довгими шпильками, уклiн на напiвзiгнутих ногах - i знову бiла сукня. Зазвучали незрозумiлi слова.
   - Українська! - Зупинив Лiбро-Полiглота Сергiй.
   - Та-дам!.. Привiт! Я Лiбра. Хочете, я розповiм Вам, що i де знаходиться в нашiй Бiблiотецi?
   - А скiльки у вас мов? - Поцiкавився майбутнiй фiлолог.
   - Всього в нашiй Бiблiотецi у вiддiлi мовознавства представлено п'ятдесят сучасних мов, десять вимерлих i п'ятнадцять штучних. А я розмовляю тридцятьма мовами. Ще питання є?
   - Що треба зробити, щоб походити по бiблiотецi, подивитися що тут, як тут... - Вирiшив, що вистачить втрачати час на балаканину Макс.
   - Спочатку треба зареєструватися. Реєстратура знаходиться на початку лiвого коридору. Якщо ви...
   Не дослухавши голограму Лiбру, Макс пiшов лiворуч, Сергiй - за ним. Пройшовши в арку з вiчнозелених лiан, хлопцi опинилися у цiлком звичайному коридорi з кам'яними стiнами. Попереду був тупик зi скляними дверима, над якими зеленим свiтився напис: "Абонемент. Видача книжок додому". Злiва розташовувалося широке вiкно з написом "Реєстратура. Статистичний облiк", праворуч - великий настiнний екран, над яким миготiли рiзнокольоровими вогнями лiтери:"Довiдки. Афiшi". Бiля екрана стояли кiлька людей i натискали на кнопки клавiатури, вишукуючи для себе потрiбну iнформацiю.
   - Здається, нам сюди! - Макс схилився до вiконця реєстратури.
   З вiконця на нього визирнули величезнi, iншопланетянськi-прекраснi, оливковi, доброзичливi очi у фiолетовому обрамленнi:
   - Я вас слухаю? - Запитливо звернулися до нього неймовiрнi очi.
   - А-а...
   - Як у Вас можна зареєструватися? - Поспiшив на допомогу паралiзованому друговi Сергiй.
   - Ви у нас вперше?
   - Так. Ми взагалi не мiсцевi.
   - Є два способи. Перший - зареєструватися i отримати постiйну пластикову картку, яка забезпечить вам доступ до усiх вiддiлiв бiблiотеки на весь поточний рiк. Її оформлення коштує п'ять гривень. Або отримати одноразову гостьову картку безкоштовно, але вона не передбачає нiяких знижок.
   - Макс, ти як - гiсть чи клiєнт?
   - Я... гiсть...
   - Давайте одну таку, а iншу таку. - Вирiшив спробувати Сергiй. Макс стояв у сторонцi, оторопiвши, i не мiг вiдiрвати погляду вiд величезних iншопланетних очей.
   - Прiзвище, iм'я, по батьковi?... - Иншопланетянка почала оформляти картку Сергiю.
   За пару хвилин Сергiй тримав у руках пластикову картку, схожу на банкiвську, але з власною фотографiєю i написом: "Полтавська обласна бiблiотека для молодi" на лицьовiй сторонi. Другу картку, без фотографiї вiн простягнув Максу.
   - Ти бачив?! - Макс озирався на вiкно реєстратури. - Я думав, що в бiблiотеках сидять сiренькi бабусi i щось в'яжуть на спицях. А тут така!.. Ти бачив її очi?! Просто неймовiрнi, iншопланетянськi!!!
   - Цiлком земнi очi. - Спробував заспокоїти друга Сергiй. - Не сперечаюся, величезнi i прекраснi, але цiлком земнi. Пiшли вже!
   Зазирнувши до "Абонементу", заставленому рядами стелажiв з книгами, хлопцi швиденько пробiгли по першому поверху, розкриваючи дверi i заглядаючи у примiщення.
   - Я думав, що в бiблiотеках порожньо i сумно! - Не переставав дивуватися Макс. - А тут i народ, i музика, i голограми рiзнi... А бiблiотекарки!.. - Саме в цей час вiн зазирнув у "Бiблiографiчнi довiдки" i побачив красиву брюнетку з запаморочливою фiгурою, яка щось пояснювала пiдлiтку з зеленим хаєром на головi.. - Просто супермодель!
   - Ви щось хотiли? - Повернулась до них "супермодель".
   - Ми... Нам... А чому ваша рiчка називається "Ворскла"?
   - Це давня назва. У перекладi з тюркської "варе скле" означає "бiла вода", "чиста вода".
   - А я чув, що "Ворсклою" рiчку назвав Петро Перший, коли впустив у неї скло вiд пiдзорної труби. Вода, нiби, вкрала у нього скло, тому вона "вор скла". - Втрутився пiдлiток.
   - Це анекдот, придуманий пiсля перемоги над шведами пiд Полтавою в 1709 роцi. Насправдi, першу письмову згадку про рiчку Ворсклу ми знаходимо в Iпатiївському лiтописi за 1173 (6682 вiд Створення Свiту) рiк. Там пишеться: 6682 року на Петрiв день (29 червня), син Чернiгiвського, згодом сам князь Новгород-Сiверський Iгор Святославич, дiзнавшись, що половецькi орди ханiв Коб"яка i Кончака прийшли на руськi землi, зiбравши полки свої, вирушив у Поворскля. "Iгор же поєха противу половцем i переєха Въроскол оу Лтави к Переяславлю". Не мiг же Петро Перший сiсти на машину часу, повернутися на шiстсот з гаком рокiв у минуле i назвати рiчку Ворсклою! Ще питання будуть?
   - Поки немає. Ми далi побiжимо.
   I хлопцi побiгли далi по коридору.
   - Не забути б, що кафе - тут! - Вiдзначив на бiгу до сходiв Серьога. - Що на другому поверсi? - Запитав вiн, на мить зупинившись бiля Лiбри.
   - Читальнi зали рiзної спецiалiзацiї: науковий, культурологiї та мистецтва, перiодики та краєзнавства, технi...
   - Що зi сходами? - Перебив перелiк Макс, втупившись у нерухомий ескалатор.
   - Щоб активувати ескалатор, треба натиснути кнопку на стiнi. Стрiлка на кнопцi вказує, куди поїде ескалатор пiсля її натискання. Ескалатор буде працювати рiвно стiльки, щоб пiдняти Вас вiд кнопки до наступного прольоту. - Макс вже пiднiмався нагору. - Щоб проїхати наступнiй людинi, їй теж треба натиснути на кнопку, iнакше ескалатор зупиниться. Це зроблено для економiї електрики...
   Сергiй встав на рухомий щабель, не дослухавши Лiбри. Ескалатор зупинився, коли Макс був уже нагорi, а його друг ледь досяг середини прольоту. Решту шляху йому довелося долати пiшки.
   - Ось що виходить, коли не дослухав жiнку до кiнця! - Повчально проголосив Макс, чекаючи його на промiжному майданчику.
   Майданчик виявився не просто промiжним. Невеликий коридор перпендикулярно вiд нього вiв до широких дверей, над якими висвiчувався напис: "Глядацька зала".
   - Подивимось? - Запитав Сергiй. Але дверi виявилися замкненими.
   - Тодi - нагору! - Макс натиснув кнопку i поїхав.
   Сергiй, перш нiж ступити на рухомi сходи, теж натиснув кнопку. Цього разу йому вдалося доїхати до кiнця. Тут, мiж двох кабiн лiфта також плескотiв водоспад, а в центрi холу їх зустрiчала Лiбра, але вже у блакитнiй сукнi:
   - Лiворуч знаходяться читальнi зали перiодики, краєзнавства, технiки i домогосподарства, профорiєнтацiї та...
   - Ух ти! Тренажери! - Не дослухав Макс, побачивши прямо перед собою кiлька тренажерiв за лавками i дiжками з живими деревами.
   Хлопцi, випробувавши бiгову дорiжку i "човен", помчали далi. Решта тренажерiв були зайнятi. У правому коридорi, уздовж стiни вiддiлу мистецтв, прямо на пiдлозi була влаштована музична дорiжка: пiвтори октави клавiш. Зiгравши ногами "Чижика-Пижика", хлопцi добiгли до кiнця коридору.
   - А чи не час нам до сортиру, сер? - Поцiкавився Макс i ввiйшов у вiдповiднi дверi.
   Зазирнувши до "Наукового читального залу", заставленого столами з настiльними лампами i затишними крiслами, хлопцi зiбралися було пiднятися на третiй поверх, але раптом зазвучали динамiки:
   - Увага! За десять хвилин, рiвно о вiсiмнадцятiй годинi, в Глядацькому Залi почнеться п'єса бiблiотечного театру "Мiстична вечiрка". Всiх бажаючих запрошуємо до зали!
   - Ходу! - Макс потягнув Серьогу вниз, перескакуючи через сходинки i забувши про кнопку ескалатора.
   Перед розчиненими дверима "Глядацького Залу" вже товпилося кiлька людей. Працiвниця, молода дiвчина в зелених шортах i бiлiй футболцi, перевiряла квитки i пропускала глядачiв у зал. Сергiй простягнув їй свою картку. Дiвчина провела її ребром по зчитувальному апарату i, повернувши господаревi, пропустила його.
   - А вам доведеться заплатити. - Сказала вона Максу. - У вас гостьова картка.
   - Скiльки?
   - Десять гривень.
   - Тобто, я мiг всього за п'ять гривень оформити картку, а потiм ходити скрiзь безкоштовно?
   - В даному випадку - так. У деяких дiють просто знижки. То Ви заплатите чи пiдете оформляти постiйну картку?
   - Зараз просто час втрачати не хочеться. Вiзьмiть грошi. - I Макс, заплативши за вхiд, пiшов шукати друга.
   Сергiй зайняв мiсця в третьому ряду бiля проходу. Зал швидко заповнювався глядачами. Кiлька хвилин - i свiтло згасло...
  
  * 3 *
   Спектакль був незвичайним. Молода вiдьма з розкiшним довжелезним волоссям запросила всiх до себе в гостi. Повороживши на сценi над якимись глеками, вона приготувала частування: жаб'ячу кров (це виявився звичайний томатний сiк) i черв'ячкiв (желейнi цукерки), якими i пригостила всiх бажаючих. Макс i Сергiй з побоюванням їх спробували i приготувалися дивитися далi.
   В гостi до вiдьми стали приходити рiзнi персонажi. Мало того, що актори запросто спiлкувалися з глядачами i навiть залучали їх до дiї, складався спектакль, як салат, з безлiчi нарiзаних шматочками рiзних творiв. Пiсля сцени з Гоголя, де Чорт прийшов не до Солохи, а до господинi-вiдьмi, у неї ж зiбралися булгакiвськi герої на спiритичний сеанс, потiм його перервала Касандра, яка носилася по всiй сценi пiд пiсню Володимира Висоцького. Сцени, змiшуючись i переплiтаючись, з'єднувалися в один немислимий сценарiй. Тут були гоголiвськi Панночка з Вiдьмою-Кiшкою, Вiй з рiзною нечистю i лiтаюча труна з Вiдьмою. Булгакiвськi Майстер i Маргарита, Гелла i Азазелло, Воланд i Бегемот. З'являлися Дракула Брема Стокера i Конотопська вiдьма Квiтки-Основ'яненка, Мавка Лесi Українки i Гаррi Поттер Джоан Роулiнг, живий мрець Одоєвського i забутi предки Михайла Коцюбинського, домовик Осипа Сенковського i вампiри Володимира Висоцького... i ще багато всяких героїв мiстичних творiв.
   Пiвтори години пролетiли непомiтно. Вийшовши iз залу для глядачiв, хлопцi знову пiднялися на другий поверх i вже повiльнiше пройшлися по його коридорах, обвiшаних портретами рiзних письменникiв.
   - Чи то у мене глюки пiсля спектаклю, - Пошепки, схилившись до вуха друга, повiдомив Макс. - Чи то цi портрети за нами стежать... - Вiн рiзко повернувся до портрета, повз якого вони щойно пройшли - Шекспiр не встиг вiдвести очi, i кiлька разiв моргнув. - Ага, попався! - Вигукнув Макс переможно i злегка ошелешено.
   - Доброго дня! - Сказав чисто українською англiйський драматург. - Дозвольте представитися - Вiльям Шекспiр.
   - Нiчого собi! - Здивувався Сергiй. - Тут що, i портрети розмовляють? Мiстика якась!
   - Нiякої мiстики! Просто бiльш досконалi технологiї. Кожен портрет - це окремий комп'ютер, в який завантажена iнформацiя про автора, його твори, його висловлювання i свiтогляд. - Повчально вiщав Шекспiр, поглядаючи то на одного, то на iншого. - Комп'ютер, використовуючи цю iнформацiю, будує живi дiалоги з вiдвiдувачами.
   - I багато в бiблiотецi таких "живих" портретiв? - Поцiкавився Сергiй.
   - Всi портрети, якi ви побачите, є, як ви висловилися, "живими". Це дозволяє економити час при знайомствi з окремими поетами, письменниками, драматургами та iншими видатними особистостями. Ви можете задавати будь-якi питання про мене чи мою творчiсть i отримувати вичерпну iнформацiю. Хочете, я розповiм вам свою бiографiю?
   - Якось iншим разом... - Макс постарався бути ввiчливим, щоб не образити спiврозмовника. - А що знаходиться на третьому поверсi?
   - З цим питанням ви можете звернутися до Лiбри. - Вiдповiв Шекспiр. - Я не смiю вiдбирати її хлiб. - I вiн вiдвiв свiй погляд вiд хлопцiв, "побачивши" нових вiдвiдувачiв.
   Лiбра повiдомила, що на третьому поверсi знаходяться рiзнi службовi примiщення, а також кiлька залiв: Конференц-зал, Iгровий зал, Лекцiйний зал, Виставковий зал.
   - У виставковому залi зараз проходить виставка робiт наших читачiв до творiв Тараса Шевченка. Вхiд для всiх безкоштовний. - Повiдомила вона. -Раджу поквапитися! Хоча наша бiблiотека працює цiлодобово, пiсля восьмої години вечора багато залiв обслуговуються лише автоматами, роботами i комп'ютерами. Живих спiвробiтникiв залишиться тiльки троє, не рахуючи охорони.
   Переглядати роботи у Виставковому залi хлопцям допомагав невеликий робот - приблизно метрової висоти цилiндр на колiщатках, увiнчаний чимось схожим на голову з щiлиною-екраном, i написом "Вертер-3" на "грудях". В експозицiї були представленi i iлюстрацiї до творiв Шевченка, i вишивки, i рiзнi вироби, i портрети Шевченка - з бiсеру, з дерева, з глини, аплiкацiї на тканинi...
  Вийшли Макс i Сергiй iз залу вже на початку дев'ятої.
   - Чуєш, Зелений, а давай поїдемо вниз на лiфтi! - Запропонував Макс. - Ескалатор ми вже випробували...
   - Можна i на лiфтi. - Погодився Сергiй. - I вони увiйшли до кабiни.
   - Ой, скiльки тут кнопок! - Розгубився Макс. - А на вигляд лише три поверхи! Так... Перший, другий, третiй, дах... Виявляється, тут i на дах можна з'їздити!
   - По даху погуляємо якось iншим разом! Нам донизу треба!
   - А тут i внизу багато чого: бiблiотечний музей, книгосховище...
   - Жми на перший поверх! Пiзно вже. - Втративши терпiння, Сергiй сперся об стiнку лiфта.
   Раптом свiтло у кабiнi погасло, замиготiли якiсь зеленувато-фiолетовi сполохи, i хлопцi вiдчули, що лiфт з шаленою швидкiстю мчить кудись донизу. Мчали вони так секунд десять-п'ятнадцять. За цей час та з такою швидкiстю можна було спуститися поверхiв на тридцять. Сполохи припинилися, знову загорiлося рiвне свiтло, лiфт зупинився, i його дверцята розсунулися.
   - У них що, тут ще й бункер є? - Здивовано запитав Макс, визираючи назовнi.
   - У бункерi дерева не ростуть... - Задумливо констатував Сергiй, роздивляючись величезнi хвощi i папоротi, що пiдносилися над головами на висотi близько двадцяти метрiв. - Навiть не дерева... Схоже на юрський перiод...
   - Ага, зараз i динозаври з'являться! - З'єхидничав Макс у спину другу, який вже пiшов вiд лiфта по добре витоптанiй стежцi.
   Стежка вивела хлопцiв на схил великого пагорба. Тут папоротi припинялися, а внизу стелилася велика, майже пласка долина з високими травами. I по цiй долинi йшли... Ну так, величезнi травоїднi динозаври з довгими шиями i хвостами!
   - Це що, такий музей? Тут теж голограми?
   - Нi, це, здається, справжнє... - Сергiй зiрвав i розiм'яв у пальцях кiлька травинок. Потiм вiн пiдняв з землi камiнь i кинув у долину. Долина брижами не пiшла, а камiнь, як i належить, покотився по схилу вниз, лякаючи метеликiв i бабок, якi вiдпочивали у травi.
   - Ходiмо назад... - Сергiй з побоюванням потягнув Макса назад, до лiфта.
   Пройшовши по стежцi метрiв сто, хлопцi вперлися просто у скелю. Нiякого лiфта не було.
   - Може, у скелi якiсь потаємнi дверi... Треба знайти кнопку... - Макс почав обмацувати скелю руками, але нiчого схожого на кнопку не виявлялося.
   - Ну от, влипли! - Сергiй сiв на камiнь бiля стежки i почав вiдстукувати якийсь ритм ногою. - Якби хоч знати, де i що натиснути...
   I тут з-за хащi хвощiв з'явився хлопчина. Той самий, який ще в автобусi порадив їм сходити в бiблiотеку.
   - Вау! А ви вже тут?! - Здивувався вiн. - Швидко ж вас Бiблiотека визнала!
   - Тобто, як це визнала? - Не зрозумiв Сергiй.
   - Та! Неважливо. Скоро все самi дiзнаєтеся. Давайте-но, я вас звiдси виведу, а то там, - Вiн показав пальцем вгору, - вже пiзно.
   Пiдiйшовши до скелi, хлопець приклав до неї долоню, i частина скелi вiдразу ж вiд'їхала у бiк. За нею, як нi в чому не бувало, свiтилася кабiна лiфта.
   - Ну, заходьте, поїхали! Мене, до речi, Iгорем кличуть. Думаю, тепер ми будемо не раз зустрiчатися.
   - Макс, Сергiй. - Вiдповiли хлопцi, вiдчуваючи, як лiфт мчить з величезною швидкiстю вгору.
   - А там. - Сергiй вказав униз. - Там що, все справжнє?
   - Ну, так. Ви випадково на таймер натиснули i вас у минуле занесло. Добре, що я саме тут прогулювався, а то б сидiти вам до ранку...
   - А вранцi що, нас би знайшли?
   - Комп'ютери б повiдомили про часовий стрибок, i моя бабуся вас би знайшла.
   - Бабуся?
   - Так, Галина Вiкторiвна. Вона в Бiблiотецi працює. Завiдуюча Бiблiотечним Музеєм.
   - А в музеї все ось таке, доiсторичне? - Допитувався Сергiй.
   - Нi, музей цiлком звичайний. У ньому чотири вiддiлення: Iсторiя Мов, Iсторiя Писемностей, Iсторiя Книг i Iсторiя Бiблiотек.
   - Чуєш, Зелений, саме по твоєму профiлю! - Штовхнув лiктем Сергiя у бiк Максим.
   Дзинь! Лiфт зупинився i вiдчинив дверцята. У холi першого поверху бiблiотеки їх зустрiв робот Вертер-1. У крiслi бiля входу сидiв охоронець.
   - А Лiбра де? - Подивився на порожню колону-постамент Макс.
   - Лiбри на нiч вiдключаються, замiсть них виходять Вертери. - Пояснив Iгор.
   - А ця бiблiотека що, така ж, повна магiї, як у фiльмi "Бiблiотекарi"? - Поцiкавився Сергiй.
   - Нi, нiякої магiї не iснує. - Розсмiявся Iгор. - Iснує дещо серйознiше. Потiм дiзнаєтеся. А фiльм... - Це так, про людське око.
   - А навiщо очi вiдводити? - Зацiкавився Макс.
   - Не все вiдразу! - Iгор попрямував до виходу.
   - Закiнчили працювати? - Запитав охоронець, пiднiмаючи голову вiд журналу, в якому вiн розгадував кросворд. - Чи ще ходити будете?
   - Нi, ми вже все. - За всiх вiдповiв Iгор. - Ще вiдвiдувачi є?
   - Ви останнi. Сергiя Володимировича я не рахую, вiн, як завжди, до ранку просидить у науковому.
   - Ну, спокiйного вам чергування! До побачення!
   - До побачення! - Попрощалися i Макс з Сiрим, виходячи на вулицю.
   Фонтани перед Бiблiотекою, пiдсвiченi рiзнокольоровими свiтлодiодами, танцювали пiд тиху, нiжну мелодiю. На великому екранi на фасадi миготiли кадри з вистави "Мiстична вечiрка", експонати Шевченкiвської виставки, реклама нових книг i журналiв, а внизу, рядком, що бiжить, сповiщалося, що можна буде побачити завтра...
   До свого намету хлопцi дiсталися вже майже о першiй годинi ночi. Бiля нього на лежаку дрiмав бiч-бой Льонька.
   - Пост прийняв! - Доторкнувся до його плеча Сергiй.
   - Пост здав... - Сонно вiдповiв Льонька i пiшов досипати в кафе.
  
  * 4 *
   "...Нi, той останнiй коктейль був зайвим... I чому я не зупинилася на "Беверлi Хiллз"? Навiщо менi пiсля нього знадобилася ще й "Блакитна лагуна"?... З наступного понедiлка треба починати нове життя! З цього не можу - сил не вистачає..." - Марлена Миронiвна, мiнiатюрна (метр п'ятдесят) фарбована блондинка, поспiшаючи i спотикаючись, долала п'ятдесят метрiв вiд автобусної зупинки до входу в Бiблiотеку. - "Уф... Здається встигла!" - Вона увiйшла в хол бiблiотеки рiвно за пiвхвилини до восьмої i просунула свою картку в щiлину автомата. Автомат дзенькнув, i Марлена Миронiвна вже спокiйно пiшла до свого вiддiлу Художньої Лiтератури.
   - Доброго ранку! - Привiталася з нею Тетяна Максимiвна, злегка повненька молода жiнка з величезними, просто iншопланетянськи-прекрасними, оливковими очима в фiолетовому обрамленнi, за якi в бiблiотецi її називали Танiанка, що вже сидiла на своєму робочому мiсцi в реєстратурi.
   - Кому добре, а кому дуже навiть важке. - Пробурчала Марлена Миронiвна, яку в бiблiотецi всi називали Мерилiн Монро.
   - А! Знову наслiдки неправильного способу життя?!
   - А не треба менi заздрити! - Марлена зупинилася бiля дзеркальної колони i подивилася на своє вiдображення. - "Так... Вiд Мерилiн Монро залишилися лише зачiска та помада на губах. Все iнше якесь пом'яте i сильно поношене... Ну чому сьома частина життя - це понедiлки?!.."
   - У вас над головою галактики вибухають, а ви на понедiлки скаржитеся! - Пролунав чийсь голос за спиною.
   Марлена озирнулася, але нiкого, крiм великого рудого кота, що поспiшав до вiддiлу бiблiографiчних довiдок, не побачила. "Може, це кiт зi мною говорив?" - подумала вона - "Нi, фантазiя у мене занадто бурхлива. Пора її iнодi зв'язувати..."
   Першу половину дня Марлена провела на автопiлотi, ледь встигаючи знаходити i видавати вiдвiдувачам книги. "Скiльки у нас ще вiдсталих громадян, що вiддають перевагу паперовим книгам, а не електронцi!" - зiтхаючи, думала вона, пiдсовуючи штрих-коди книг пiд зчитувальний пристрiй. Комп'ютер тут же реєстрував книги на картку вiдвiдувача.
   Як вiдомо, понедiлок дiлиться на двi частини: час до обiду i час до кiнця роботи. Час до обiду тягнувся неймовiрно довго. Ледве дочекавшись дванадцятої, Марлена помчала до бiблiотечного кафе. Туди вже сходилися на обiд спiвробiтники першої змiни, за трьома столиками сидiло кiлька вiдвiдувачiв бiблiотеки.
   - Здається, я декому не просто перейшла дорогу, а навiть бiгала туди-сюди! - З сосискою, картопляним пюре i чашкою кави до столика пiдiйшла Ольга Степанiвна (або по-тутешньому, Графиня, чи навiть, Бiблiографиня Ольга - ефектна брюнетка з фiгурою супермоделi, яка працює у вiддiлi бiблiографiчних довiдок). - Вiдчуваю себе просто як рiпка в казцi! Сиджу, нiкого не чiпаю, лише всякi... весь час смикають!
   - Не переймайся через людей. Вони всi помруть. - Не виходячи з меланхолiйного настрою, вiдповiла їй Тетяна Анатолiївна (Тетяна Ларiна з Сектора Iноземних Мов при Бiблiотечному Музеї).
   - Ось я, наприклад, - Вступила у розмову Мерилiн Монро, - Ранiше ставилася до людей добре. А тепер взаємно.
   - Добре бути голубом. - Все так же меланхолiйно вимовила Тетяна. - Захотiв - в Париж злiтав, хтось дратує - на голову напаскудив...
   - А ти не пробувала... ну, хоча б, трошки випити для настрою? - Поцiкавилася Марлена, яка вже майже прийшла пiсля вчорашнього у норму.
   - Алкоголь - це для слабакiв! - Гордо вiдповiла Тетяна. - Сильнi насолоджуються депресiєю! - I вона з гiднiстю понесла себе i свiй порожнiй посуд до стiйки.
   Закiнчивши з обiдом, Монро пiшла на другий поверх за журналами для мами. Вже виходячи з Вiддiлу Перiодики, вона раптом спiткнулася, i журнали розсипалися. Довелося присiсти, щоб їх зiбрати.
   - Це чаклунство. - Повiдомив Марленi портрет Булгакова, пiд яким вона саме копирсалася. - Ну а чаклунству, як вiдомо, варто лише початися, а там вже його нiчим не зупиниш!
   - Ото ж бо й є, що якщо де замiшалася чортiвня, то чекай стiльки користi, скiльки вiд голодного москаля! - Пiдхопив портрет Гоголя.
   Марлена проiгнорувала цi реплiки i, вставши, знову повернулася до холу. Дiйшовши до дзеркальної колони, вона за звичкою подивилася на себе. Дивно... З ранку вона помiтно помолодшала: шкiра розгладилася, мiшки пiд очима зникли, тепер вона була майже справжньою Мерилiн... "Але ж ще перед самим обiдом все було набагато гiрше..." - розмiрковувала Марлена, розглядаючи себе у дзеркалi. - "Невже картопля з сосискою так благотворно на мене подiяли .. Чи це було щось iнше?..."
   Марлена задумливо повернула назад. Проходячи повз портретiв Гоголя i Булгакова, вона мимоволi вимовила вголос те, про що думала:
   - Що за непонятки зi мною вiдбуваються?
   - Бачили ви щось подiбне? Просто мiстика! - Поспiвчував їй Булгаков.
   - А що ж? Що тут дивовижного? Так богу завгодно! - Пiдхопив Гоголь.
   - Та тьху на вас! - Вiдмахнулася вiд них Марлена. - Тут таке становище...
   - Становище серйозне, але аж нiяк не безнадiйне. - Вирiшив пiдбадьорити її Булгаков. - Варто гарненько його проаналiзувати.
   - Я пам'ятаю, нiби крiзь сон, давно-давно щось страшне розказували про цей будинок... - Моторошно i напiвпошепки почав розповiдати Гоголь.
   - Та цiй будiвлi всього кiлька рокiв! Вона недавно побудована! - Вигукнула вже трохи налякана Марлена. - Повернусь-но я назад. - I вона знову вiдчинила дверi Вiддiлу Перiодики.
   - Ти щось ще хотiла? - Повернулась до неї вiд стелажа з популярними журналами Свiтлана Миколаївна (в бiблiотецi просто Свiтланка). - Хочеш новий "Мiжнародний туризм"?
   - М-ммм... Добре там, де мене немає... - Марлена погортала журнал. - Море, пiсок, пальми... А там, де я є, просто свято якесь!
   - То ти вирiшила менi продовжити свято своєю присутнiстю? - Свiтланка уважнiше придивилася до Марлени. - А ти й справдi вся якась... помолодшала, святкова така. Нова косметика?
   - Не знаю, але щось нове в собi вiдчуваю.
   - Може, закохалася? Гарного чоловiка зустрiла?
   - Нi, хороших мужикiв розбирають ще цуценятами, а не тодi, коли вони вже кобелями стали. А менi вже цуценята за вiком не пiдходять.
   - Ну, не скажи! Он Алла Пугачова - чим старша, тим молодшi у неї чоловiки. А тобi всього тридцять шiсть. А сьогоднi ти навiть рокiв на десять помолодшала, ще бiльше на Мерилiн Монро схожою стала.
   - Отож!.. А з ранку я була рокiв на десять старшою! Нiчого не розумiю... - I Марлена знову вийшла в коридор. "Я ось так от йшла, йшла, а потiм тут спiткнулася..." - Марлена зупинилася мiж портретами Гоголя i Булгакова. Тi вичiкувально подивилися на неї.
   - Цегла нi з того нi з сього нiкому й нiколи на голову не звалиться! - Проголосив Булгаков. - Це я образно висловлююсь.
   Вiд несподiванки Марлена впустила один з журналiв i нагнулася, щоб його пiдняти.
   Поки вона розгорталася, Гоголь не забув прокоментувати:
   - Так от як морочить нечиста сила людину! На зачарованому мiсцi нiколи не було нiчого доброго. Чорт зна що таке!
   Не звертаючи уваги на їхнi реплiки, Марлена знову пiдiйшла до дзеркала: тепер вона виглядала рокiв на двадцять. "Цi Гоголь з Булгаковим вiчно щось придумують!" - подумки обурилася Марлена i повернулася до портретiв.
   - Признавайтеся, ваших рук справа? - Строго запитала вона, переводячи погляд з одного на iншого. - Все мiстикою бавитеся?!
   - Ну, ми ж з вами розумiємо, що чорної магiї зовсiм не iснує на свiтi. - Подумавши, вiдповiв Булгаков - I що вона не що iнше, як марновiрство... А якщо ми всi i за технiку, i за викриття...
   - I без того вже уславилися ми бозна якими бешкетниками! - Пiдтвердив Гоголь. - Але перед вами нiчого таїтися. Чи знаєте, що душа моя давно продана нечистому? Та й хто за життя своє не знався з нечистим?
   - Благаю вас, повiрте хоча б у те, що Диявол iснує! - Заволав Булгаков. - Майте на увазi, що на це є сьомий доказ, i вiн вам буде зараз пред'явлений!
   - Гаразд, зараз ще раз перевiрю... - Марлена позадкувала до дверей Вiддiлу Перiодики, рiшуче зiтхнула i знову рушила коридором. Мiж портретами мiстичної парочки вона призупинилася, про всяк випадок кинула на пiдлогу один з журналiв, присiла, розвернувшись, щоб його пiдняти, встала i кинула запитальний погляд на загадково усмiхненi портрети.
   - Видно правду кажуть люди, що у дiвчат сидить чорт, пiдбурюючи їхню цiкавiсть. - Прокоментував її дiї Гоголь.
   - Ось яке питання мене турбує: якщо Бога немає, то, питається, хто ж керує життям людським i всiм взагалi розпорядком на землi? - Задумливо промовив Булгаков.
   Марлена рiшуче попрямувала до дзеркала. Тепер, при тому ж зростi - метр п'ятдесят, вона виглядала рокiв на десять. Абсолютно дитяче личко дивилося з-пiд копицi фарбованих завиткiв, плаття висiло, як на вiшалцi, i без того невеликi груди зовсiм зникли. "Мамусю!!!..." - подумки закричала Марлена, прикриваючи собi рот долонею. - "Що ж робити? Як я повернуся на робоче мiсце?.. А як я повернуся додому! Я ж тепер ровесниця своєї Оленки! Мама i дочка одного вiку..."
   На сходах почулися чиїсь голоси. Марлена блискавкою метнулася до лiфта i натиснула першу-лiпшу кнопку. Лiфт поїхав униз. Зупинився вiн на мiнус першому поверсi, який займав Бiблiотечний Музей. Просто перед дверима лiфта на стiнi спалахнув свiтловий напис:
  Те, що для одних людей виглядає як магiя,
  для iнших просто бiльш високi технологiї.
   Звична фраза-девiз цього вiддiлу сьогоднi вiдгукнулася у мозку зовсiм по-iншому. "А може, я i справдi задiяла якiсь там магiчнi технологiї?" - подумала Марлена. - "Тодi менi тут допоможуть!" - i вона рiшуче натиснула ручку дверi Сектора Iноземних Мов, де зазвичай можна було знайти Галину Вiкторiвну, завiдуючу музеєм.
   Ця Галина Вiкторiвна була дивною особою, наче не вiд свiту цього. Працювала вона в бiблiотецi вже бiльше двадцяти п'яти рокiв, до цього була i бухгалтером, i друкаркою, i лаборанткою, i iнженером, i вчителем. Рокiв їй було вже досить багато, якщо судити по синовi i майже дорослому онуковi, але виглядати вона могла за настроєм i на сорок, i на тридцять. I кожного дня у неї був новий наряд, то короткий, то довгий, обов'язково з комплектом прикрас до нього i капелюхом вiдповiдного кольору. Колись колеги спробували порахувати, скiльки ж у неї цих капелюхiв, але пiсля тридцять сьомого збилися i кинули цю затiю. Вона зберiгала у своїй пам'ятi безлiч рiзних вiдомостей, вмiла ворожити на картах, писала сценарiї до бiблiотечних спектаклiв i володiла артистичним талантом. Крiм того, вона могла раптом з'являтися нiби з нiзвiдки i зникати нiби в нiкуди. За це її називали Галюцинацiєю Вiкторiвною або просто Галюником.
   Галина Вiкторiвна пiдняла голову вiд комп'ютера i подивилася, хто увiйшов.
   - Не знаю, як i почати ... - Залепетала Марлена, пiдходячи ближче. - Все так незрозумiло, що схоже на диво або магiю... Тим бiльше, що сталося це мiж Гоголем i Булгаковим...
   - Все ясно! Не переживай, чудес не буває. Все, що здається дивом одному - найпростiше знання для iншого. - Галина Вiкторiвна пiднялася з-за столу i вийшла до Марлени. Сьогоднi вона була в темно-синiй оксамитовiй сукнi до пiдлоги, на якiй переливалося синiми i блакитними камiннями срiблясте кольє i з такою ж заколкою у довгому густому волоссi, яке наче хутряна накидка спускалося по її спинi. - Марленочка Миронiвна, нiколи не експериментуй, не ознайомившись попередньо з iнструкцiєю.
   - А що, до цього ще й iнструкцiя додається? - Здивувалася Марлена.
   - Звичайно! Якщо щось працює, до нього обов'язково є iнструкцiя.
   - А де менi з нею ознайомитися?
   - У мене! Пiдемо, я тобi все на мiсцi розповiм.
   Пiднявшись на другий поверх, бiблiотекарки одразу ж пiшли до портретiв мiстичних письменникiв.
   - Ось, дивись. - Галина Вiкторiвна вiдiйшла до дверей Вiддiлу Перiодики та пiшла вздовж лiвої стiни коридору. - Зазвичай всi люди ходять майже посерединi, але у тебе сьогоднi було... скажiмо, не зовсiм добре самопочуття, i ти рухалася майже бiля самої стiнки.
   - Так, менi хотiлося вiдчувати якусь опору...
   - Мiж портретами Гоголя i Булгакова iснує точка, зупинившись i розвернувшись на якiй, людина вмикає механiзм омолодження органiзму. Попросту кажучи, омолоджується.
   - Рухове i мовне збудження... Маревнi iнтерпретацiї... - Почав аналiзувати її дiї Булгаков. - Шизофренiя, мабуть! - Поставив вiн заключний дiагноз.
   - Тьху, диявол! Так тебе не на жарт забрало! - Здивувався Гоголь.
   Не звертаючи на їхнi реплiки уваги, Галина Вiкторiвна продовжила:
   - Раджу користуватися цим не частiше нiж один раз на рiк, а то й на кiлька рокiв. - Повернувшись до Марлени, Галина Вiкторiвна виглядала тепер рокiв на тридцять п'ять.
   - Це магiя така, еге ж? - Таємничим шепiтом запитала Марлена.
   - Панове! Це сатана! Вогню!!! Швидше вогню! Не пошкодую казенної хати!!! Цур мене, сатано! - Заволав, нагнiтаючи обстановку Гоголь.
   - Перестаньте ви мене мiстифiкувати i мучити вашими загадками! У мене голова йде обертом вiд усiх цих незрозумiлостей! - Зупинив його Булгаков.
   - Причому тут магiя? - Невдоволено пiдняла брову Галюцинацiя. - Коли ти натискаєш кнопку на пультi, i у тебе включається телевiзор - це магiя?
   - Нi, звичайно. Я ж знаю, що там такi електроннi сигнали... А тут нiчого не зрозумiло.
   - I ти можеш менi розповiсти докладно, як саме працює пульт i як включається телевiзор?
   - Нi, я ж не розбираюся в цих всiх технологiях.
   - Чого не знаємо, за те не ручаємося. - Погодився з нею Булгаков.
   - Я готовий накинути на себе петлю i бовтатися на деревi, як ковбаса перед Рiздвом на хатi, якщо... - Почав було Гоголь, але Галина Вiкторiвна його перебила:
   - От i тут технологiї. I розбиратися в них звичайним користувачам зовсiм не обов'язково. Треба тiльки знати, де натиснути i що має статися. А слово магiя... Втiм, яка рiзниця, яким словом назвати цi технологiї? Нехай буде хоч магiя! Головне, щоб працювало.
   - А що ж менi тепер робити? Як менi стати трошки старшою?
   - Ви достатньо постарiли вiд горя за останнi пiвроку... - Оцiнив її стан Булгаков. - Ви, сподiваюся, не буйна? А то я, знаєте, не виношу шуму, метушнi, насильств i всяких речей у цьому родi... Заспокойте мене, скажiть, що ви не буйна!
   - Не казися, не казися, жiнко! - Тут же пiдхопив Гоголь. - Що зроблено, те зроблено! Я змiняти не люблю!
   - А ми змiнимо! - Вiдповiла Галина Вiкторiвна. - I дуже просто - треба все зробити у зворотному порядку! Спробуй!
   Прислухаючись до порад i пiдказок Галини Вiкторiвни, Марлена вiдiйшла до дзеркала i пiшла вздовж стiни спиною вперед. Мiж потрiбними портретами вона зупинилася i повернулася навколо своєї осi два рази.
   - Ну i дуже добре. Самi ж за все i поплатитеся! Я попередив, а там як хочете! - Коментував її дiї Булгаков. Мене ж зараз найбiльше цiкавить Понтiй Пiлат...
   - Мiж iншим, мати коваля Вакули мала не бiльше сорока рокiв свого вiку. - Чомусь повiдомив Гоголь.
   Не звертаючи на них уваги, все так же, задом, Марлена пройшла до дверей Перiодики. А потiм стрiмголов побiгла вже по центру коридору до дзеркала. На неї дивилася доросла Мерилiн Монро, яка виглядала рокiв на тридцять.
   - Це ще не зовсiм я. - Критично оглянула себе Марлена.
   - Хочеш виглядати на всi тридцять шiсть чи залишиш так? - Iронiчно посмiхаючись, запитала Галюцинацiя Вiкторiвна.
   - Мабуть, так залишу. - Вирiшила Марлена. - Ха! Тепер i в косметичний салон ходити не треба!
   - Тiльки нiкому про це не розповiдай. Точку омолодження знаходять тiльки тi, кому вона дiйсно потрiбна. Прийде час, i хтось сам, так само як ти, раптом випадково її знайде.
   - Здорово! Ну, я побiгла! Перерва-то вже давно закiнчилася...
   Весь робочий день, що залишився, Марлена Миронiвна лiтала як на крилах, абсолютно не вiдчуваю втоми i зовсiм забувши про ранкове похмiлля, а вiдвiдувачi чоловiчої статi дарували їй сьогоднi набагато бiльше комплiментiв.
  
  * 5 *
   Спали хлопцi аж до дев'ятої години ранку. Спали б i довше, але пляжний народ вже щосили гомонiв, у кафе грала музика, сусiди кричали на "спиногриза-Кирюху"... Довелося вилазити назовнi. А зовнi було лiто! Рiчка!! I запах димку вiд мангала!!!...
   Поснiдавши шашликом з помiдорами, накупавшись у рiчцi, набiгавшись, настрибавшись, награвшись у волейбол, хлопцi опiвднi приготували суп з пакетика, пообiдали i лягли в тiнi на лежаках.
   - Чи не здається Вам, вельмишановний сер, що пора подзвонити нашим дамам? - Звернувся Сергiй до майже дрiмаючого Макса.
   - А Ви, багатоповажний синьйор, вважаєте, що вже пора?
   - Я вважаю, що неординарне мiсце для побачення ми вже знайшли. А час... Думаю, що о п'ятiй годинi вечора - це i не дуже рано, i не надто пiзно.
   - Кiнчай базар! - Зовсiм не по-джентльменськи вигукнув Макс. - Я дзвоню!
   Вiн дiстав вiзитку i почав набирати номер Вiти.
   - Алло! Ви ще не забули своїх попутникiв по вагону? Про всяк випадок нагадаю: Я Макс, а мого друга Серьогу звуть Зеленим!... Пам'ятаєте? Дивно, а я думав, що таке незначне знайомство не повинно було записатися у вашiй пам'ятi... Так, звичайно... Тут Сiро-Зелений робить страшнi очi, мабуть, хоче запитати, як там Свєта?... Поруч? Тодi я вмикаю гучний зв'язок, щоб ми всi могли поспiлкуватися.
   - Доброго дня! - Привiтався Сергiй.
   - Доброго дня!! - У два голоси вiдгукнулося зi смартфона.
   - А ви чому телефонуєте? Вже знайшли, куди нас запросити? - Одразу ж поцiкавилася Вiта.
   - Так! Ми запрошуємо вас до бiблiотеки!
   - До бiблiотеки? - Розчаровано простягнула Свєта.
   - Свiтланка. - Втрутився Сергiй. - А вас часто запрошували на побачення до бiблiотеки?
   - Взагалi-то, жодного разу...
   - От бачите, отже, наше запрошення вже, принаймнi, неординарне!
   - А ви впевненi, що ми там з вами не занудьгуємо? - Запитала Вiта.
   - Повiрте людинi, яка взагалi нудьгувати не звикла! - Вiдгукнувся Макс. - Нудьгувати вам точно не доведеться!
   - Дiвчата, ми обiцяємо вам i незвичайнi пригоди, i нову iнформацiю, i захоплююче видовище! Повiрте, такого ви нiколи не бачили, i це побачення вже точно не забудеться! - З iнтригуючими iнтонацiями вiщав Сергiй. - Отже, одягайтеся зручнiше, i приїжджайте до молодiжної бiблiотеки годинi о п'ятiй. Вам це пiдiйде?
   - Хлопцi, а ви думаєте, що бiблiотека в мiстi тiльки одна? - Засумнiвалася Свєта. - Як ми знайдемо потрiбну?
   - Така Бiблiотека вже точно лише одна! - Вигукнув Макс. - Вона називається "Молодiжна Бiблiотека", а зупинка, до якої треба їхати, як не дивно, називається просто "Бiблiотека".
   - Ми будемо вас чекати бiля входу рiвно о п'ятiй! - Уточнив Сiрий.
   - Пiд струменями райдужного фонтану! - Додав, вже вiдключаючись, Макс. - Ну, Сiрий, одягатися!
   Коли хлопцi були вже цiлком готовi, Макс раптом виявив на правiй шкарпетцi дiрку.
   - Як ти думаєш, шкарпетки краще переодягнути, чи i так зiйде? - Звернувся вiн до Сергiя.
   - На побачення в дiрявих шкарпетках?! - Обурився той.
   - Ну от чому надiти рванi джинси - модно, а шкарпетку з дiркою - соромно? - Бурмочучи собi пiд нiс, Макс полiз у рюкзак за новою парою...
  
   - Поїдемо? - Повернулась до подруги Свєта.
   - Поїдемо! Дуже вже iнтригуючою була обiцянка. Тим бiльше, що побачення в бiблiотецi i справдi виглядає не банальним.
   Як не дивно, щойно дiвчата згадали про бiблiотеку на зупинцi, їм одразу ж пояснили, в який бiк треба їхати i через скiльки зупинок сходити. Складалося враження, що ця Бiблiотека в Полтавi - якесь дуже вiдоме i часто вiдвiдуване мiсце, на зразок найцiкавiшої пам'ятки або арт-об'єкту.
   До зупинки вони пiд'їхали без семи п'ять.
   - Стiй! - Зупинила Свiтлану Вiта i потягла її за руку в тiнь навiсу. - Пристойнi дiвчата не повиннi приходити завчасно!
   - Але i спiзнюватися якось негарно. - Заперечила Свєта.
   - А ми й не будемо запiзнюватися. Кiлька хвилин постоїмо у засiдцi, роздивимося, а рiвно о п'ятiй вийдемо.
   I вони почали роздивлятися. Бiблiотекою виявилася чудова триповерхова будiвля з колонами, величезним екраном на фасадi i великим ганком посерединi. З ганку водоспадом збiгав струмочок, роздiляючи площу перед бiблiотекою на двi частини. У потiчку-каналi плескалися рiзнокольоровi фонтани. По площi бiгали дiти i пiдлiтки i весело верещали, коли прямо з-пiд їхнiх нiг раптом виривалися струменi води, обдаючи всiх легкої прохолодою. Серед цiєї дiтвори видiлялися двi високi постатi: Макс i Сергiй теж ганялися друг за другом, ухиляючись вiд несподiваних струменiв, i поглядали на зупинку.
   - Пора! - Сказала, подивившись на годинник, Вiта. - Рiвно п'ята!
   - Точнiсть - ввiчливiсть королев! - Погодилася Свєта, i вони вийшли з тiнi зупинки на яскраво освiтлену площу.
   - Ура!!! - Загорлав Макс. - Дiвчата приїхали! - I вiн кинувся їм на зустрiч.
   Сергiй хоча i не бiг, але йшов дуже швидко, здалеку милуючись дiвчатами. На Свєтi були надiтi короткi бiлi штанцята i блакитна, в колiр очей, футболка, блакитнi босонiжки на невисокiй танкетцi, а через плече перекинутий ремiнець бiло-блакитної сумочки. Вiта була у червонiй мiнi-спiдницi, бiлiй блузцi, бiлих балетках i з бiлою сумочкою. Виглядали обидвi просто шалено! А коли їх одяг злегка окропило з-пiд землi водою...
   - Ой! А тут всюди бризкається? - Засмiялась Свєта.
   - Ми все перевiрили - бризкається всюди! - Радiсно повiдомив Максим.
   - Тiльки бiля самого каналу з фонтанами є сухi вузькi смужки. Ви де хочете йти - пiд струменями або посуху? - Сергiй вже пiдiйшов до компанiї i взяв Свєту за руку.
   - Ну, пiсля спекотного автобуса можна i пiд струменями побiгати... - Почала було Вiта, але Макс, не дослухавши до кiнця, схопив її за руку i потягнув на площу.
   - Доганяйте! - Прокричав вiн Сергiю зi Свєтою, лавiруючи мiж несподiвано вистрiлюючими фонтанчиками.
   Незважаючи на наближення вечора, температура на вулицi все ще не спускалася нижче тридцяти градусiв, тому приємна прохолода фонтанiв не дратувала, а, навпаки, тiльки радувала. Побiгавши по площi хвилин десять, хлопцi зупинилися перед тумбами електронної бiблiотеки.
   - Ой, електронка! - Зрадiла Свєта. - Зачекайте хвилиночку, я скачаю собi щось на нiч почитати...
   - А що ти любиш читати? - Поцiкавився Сергiй.
   - Ну, рiзне... Романтичнi пригоди, любовнi романи, детективи, мiстику...
   - А я вважаю за краще фантастику i пригодницькi романи. Хоча i вiд детективiв не вiдмовлюся.
   - А я мало читаю. - Повiдомив Максим. - Але якщо вже читати, то рiзнi бойовики i жахи.
   - Я теж люблю жахи. - Вiта дiстала з сумочки смартфон i теж зiбралася скачати собi якесь чтиво. - Ну, i романтичнi пригоди теж...
   Хлопцi почекали, поки дiвчата завантажили собi те, що їм сподобалося, i запропонували, нарештi, увiйти до бiблiотеки. Голографiчнi макети бiблiотеки Свєтi i Вiтi теж дуже сподобалися, i вони пограли з ними кiлька хвилин. А схожий на субтропiчний сад хол бiблiотеки взагалi справив приємний шок.
   - Це точно бiблiотека? - З широко розкритими очима i вiдкритим вiд подиву ротом повернулася до Сергiя Свєта.
   - Рибки... - Вiта пiдiйшла до кутового фонтанчика з маленьким басейном i розгублено опустилася в крiсло.
   Макс сiв поруч i з виглядом завсiдника гордо повiдомив:
   - I це тiльки хол!
   - Як менi тут подобається... - Свєта, постiйно повертаючись, обходила хол по колу. - I музика... Ой, пташки живi?! - В цей час з гiлки на гiлку перелетiли двi рiзнокольоровi канарки. - I вони спiвають!
   - I рибки, i пташки, i рослини - все живе! - Як господар, який показує свою оселю, хвалився Сергiй. - Але тут є дещо i цiкавiше... - I вiн поманив дiвчат до обрубка мармурової колони, яка стирчала посеред холу.
   Максим допомiг пiднятися з крiсла Вiтi i тихесенько пiдштовхував її в спину. Щойно всi пiдiйшли, на колонi виникла Лiбра:
   - Привiт! Я Лiбра! Якою мовою бажаєте вести розмову?
   - Українською! - Вiдповiв Сергiй i почав демонструвати дiвчатам здiбностi i особливостi бiблiотечної голограми.
   Побавившись з бiблiотечним гаджетом, хлопцi запропонували дiвчатам зареєструватися, щоб почати екскурсiю.
   - Там у реєстратурi сидить справжня iншопланетянка. - Довiрчим шепiтом, роблячи величезнi очi, повiдомив Максим.
   Очi Танiанки i Свєтi з Вiтою теж здалися iншопланетними. Дiвчата не зводили з них поглядiв, поки Сергiй оформляв їм i Максу постiйнi читацькi квитки.
   - Бажаю приємно i з користю провести час в нашiй Бiблiотецi! - Закiнчивши оформлення документiв, пiдняла на компанiю свiй погляд Тетяна Максимiвна. - Можете не поспiшати, мiй космолiт забере мене приблизно через рiк.
   - Вона що, i справдi iншопланетянка? - Задкуючи i не вiдводячи вiд прекрасних очей Танiанки свого погляду, прошепотiв Макс.
   Тетяна Максимiвна загадково посмiхнулася i, не вiдповiвши на його питання, опустила голову до комп'ютера. Сергiй i обидвi дiвчини вважали за краще промовчати.
   - Пропоную почати огляд бiблiотеки з самого верху! - Сергiй зупинився бiля лiфта.
   - Нам все одно! - Вигукнула Вiта, шарпаючи за руку Макса, який все ще не прийшов до тями.
   - Тут все так цiкаво!.. - Погодилася Свєта.
   - Тiльки не спирайтеся на стiни! - Попередив Сергiй, пропускаючи всiх в кабiну i заходячи останнiм. - Що у нас нагорi?.. Дах! Їдемо на дах! - I вiн натиснув кнопку.
   - До речi, у кожного даху свiй стиль їзди. Все залежить вiд таргана за кермом. - Довiрчо нахилився до вуха Вiти Макс, показуючи очима на Сергiя.
   - Я все чую! - Вигукнув Сiрий. - I хочу зауважити, що тут не кермо, а кнопки, а я зовсiм не схожий на таргана!
   - Як сказати, як сказати .. - Пробубонiв собi пiд нiс Максим, вже проходячи в розчиненi дверi.
   На даху було влаштовано сквер. Акуратнi газони розкреслювали дорiжки, посипанi рожевим гравiєм. Уздовж дорiжок стояли невеликi лавочки, пофарбованi в зелений колiр, з кованими нiжками i поручнями. Час вiд часу траплялися ажурнi фонтанчики для пиття. Квiтучi i вiчнозеленi кущi приховували за собою якiсь кубiчнi споруди, над якими крутилися вiтряки.
   - Вас щось цiкавить? - Запитав Сергiя лiтнiй чоловiк в робочому комбiнезонi, коли той зiбрався подивитися, що тут таке, пробравшись мiж кущами рододендронiв.
   - Так. - Вiдповiв Сергiй, який не помiтив робочого ранiше. - Що це таке?
   - Це електро-акумулятори. - Робочий, як лектор, почав пояснювати пристрiй свого господарства вже всiєї компанiї, яка пiдiйшла за Сергiєм. -Бачите, вiтряки крутяться i виробляють електроенергiю. Вона накопичується в акумуляторах, а потiм розподiляється по всiй внутрiшнiй мережi бiблiотеки. Ще тут у нас на всiх поверхнях встановленi сонячнi батареї. Всi фасади будiвлi - це батареї. Завдяки цьому наша бiблiотека не тiльки повнiстю забезпечує себе електроенергiєю, а й опалюється чи охолоджується, в залежностi вiд пори року, i навiть продає енергiю мiсту.
   - Здорово! - Вигукнув Макс. - У вас тут такi передовi технологiї, нiби ви не бiблiотека, а якийсь науково-дослiдний iнститут!
   - Бiблiотека бiльше, нiж iнститут! - Гордо крутнув вус робочий. - Адже вся iнформацiя накопичується де? У бiблiотецi! Куди йдуть вченi за знаннями? До бiблiотеки! А якщо у нас є всi знання про найсучаснiшi технологiї, просто грiх їх не використовувати! А хочете, я вам влаштую над бiблiотекою пiвнiчне сяйво?
   - Так, але ж ще не вечiр! - Засумнiвався Сергiй. - Хiба його при такому яскравому свiтлi буде видно?
   - Так, зарано... Ну, нiчого, я запрограмують його на всю нiч, будете виходити - обов'язково подивiться на небо! - I майстер почав щось клацати на клавiатурi, що висунулася зi стiнки одного з кубiв-акумуляторiв.
   Побродивши деякий час по дорiжках даху-скверу, подивившись на панораму внизу, що вiдкривалася з неї, всi вирiшили спускатися нижче. На третьому поверсi були рiзнi службовi примiщення. Таблички на дверях повiдомляли: Вiддiл Комплектування, Вiддiл Маркетингу та Реклами, Вiддiл Масової Роботи, Вiддiл Соцiокультурних Зв'язкiв, Друкарня...
   - Ого! У них тут i своя друкарня є! - Вигукнула Вiта.
   - Сучасна бiблiотека - це не тiльки мiсце для зберiгання iнформацiї, а й мiсце, де iнформацiю створюють i звiдки її поширюють! - Урочисто повiдомив якийсь дядько з портрета на стiнi.
   - Ой! Портрет розмовляє! - Позадкувала вiд нього до iншої стiни Свєта.
   - Реклама - двигун прогресу! - Повiдомив їй хтось ззаду. Свєта озирнулася i побачила за своєю спиною iнший портрет, який раптом пiдморгнув їй правим оком.
   - Що це?... - Сповзаючи по стiнцi на пiдлогу простогнала ошелешена дiвчина.
   - Нiчого страшного! - Кинувся пiднiмати її Сергiй. - Тут всi портрети розмовляють. Звичайнi комп'ютери з вiдповiдними програмами...
   На цьому поверсi знаходилося ще кiлька спецiалiзованих залiв. Хлопцi вiдкрили дверi Конференц-залу i заглянули у них. Зал виявився порожнiм. Уздовж його стiн стояли зручнi крiсла, посерединi, навколо зеленого оазису з фонтанчиком, овалом розташувалися столи зi стiльцями, бiля головної стiни з великим екраном - консоль з пультом управлiння.
   У Лекцiйному залi проводився семiнар пiд назвою "Ти комплексуешь, я комплексую", про що свiдчила невелика афiша на дверях. У той момент, коли хлопцi i дiвчата зазирнули у дверi, учасники повторювали за тренером вправи з акторської майстерностi.
   - Застосовуючи цi навички, ви поступово позбудетеся вiд своїх комплексiв. - Говорила симпатична жiнка. - Адже зовсiм не страшно щось зробити не так, коли робите не ви, а той персонаж, якого ви в даний момент граєте...
   Хлопцi прикрили дверi i попрямували в кiнець коридору. Прямо в його торцi на дверях значилося: "Iгровий зал". До цього залу поступово збиралися пiдлiтки.
   - А що у вас тут буде? - Запитала одну з дiвчаток Вiта.
   - Брейн-ринг! - Радiсно повiдомила та. - Я сама не граю, буду вболiвати за команду нашої школи - он вони сидять за червоним столом! - I дiвчинка показала на команду "знавцiв", що сидiли в крiслах навколо круглого столу з дзигою посерединi. Навпроти них, за таким самим столом, тiльки синього кольору, сидiла iнша команда. Пролунав сигнал гонга i пiдлiтки поспiшили зайняти глядацькi мiсця.
   Iгровий зал був подiлений на три частини: в центрi - майданчик для iгор розмiрами шiсть на шiсть метрiв, на якому зараз були встановленi два столи для "знавцiв". По обидва боки вiд цiєї площадки трьома ярусами пiднiмалися дивани зi столиками для глядачiв. У центрi бiля стiни з вiкном, навпроти вхiдних дверей, на невеликому пiдвищеннi, розташовувався комп'ютерний пульт i мiсце ведучого. За ними ховалися два напiвприхованих примiщення. На одних дверях стояв знак "WC", на iнших - "Атрибути".
   - Подивимося? - Обернувся до своїх Макс.
   - Давайте! - Зрадiли дiвчата.
   - А за кого вболiвати будемо? - Вирiшив уточнити Сергiй.
   - А давайте ми - за червоних, а ви - за синiх! - Розпорядилася Вiта.
   - Тим бiльше, що ми й одягненi саме за цими кольорами. - Погодилася Свєта.
   Парами розiйшлися в рiзнi боки залу. Сергiй зi Свiтланою знайшли мiсця в третьому ярусi синього сектора, а Максим з Вiтою - у другому ярусi червоного. Гра йшла майже як по телевiзору. Ведуча задавала питання, деякi з них супроводжувалися вiдео, що транслювалося з трьох екранiв: два пiд стелею - для глядачiв i один над ведучою - для гравцiв. Деякi питання адресувалися саме глядачам, i за правильнi вiдповiдi на них глядачi одразу ж отримували невеликi призи.
   - Чи знаєте ви, чому дорiвнює сума всiх цифр на рулетцi в казино? - Запитала у зала ведуча.
   - Я знаю! - Пiдняла руку Свєта. - Шiстсот шiстдесят шiсть!
   - Правильно! Вам за це дарується ось цей звiр! - I ведуча вручила Свєтi маленьке блакитне кошеня зi штучного хутра.
   - Який гарненький! - Зрадiла дiвчина, притискаючи iграшку до грудей. Потiм було кiлька iгрових i музичних пауз, коли всi бажаючi могли встати, щоб потанцювати чи пограти у рухливi iгри. Пiд час танцiв видiлилися Макс з Вiтою. Вони так витанцьовували, що ведуча вирiшила вiдзначити їх експромт двома шоколадками.
   Час пролетiв весело, пiзнавально i абсолютно непомiтно. У пiдсумку з рахунком 6:5 перемогла синя команда. Переможцям урочисто вручили по новенькому планшету, а тим, хто програв, як втiшний приз, - по брелку з флешкою.
   Коли, вийшовши з iгрового залу, хлопцi подивилися на годинник, виявилося, що вже восьма година вечора.
   - Пропоную перекусити! - Запропонував Макс i обидвi пари спустилися на перший поверх.
   В кафе було тихо i затишно. У напiвтемрявi над столиками свiтилися свiтлодiоднi зiрки, струменiла ледве чутна, заспокiйлива мелодiя. Столики були зайнятi не всi, i їм вдалося знайти вiльний у кутку. Через пару хвилин перед ними на тарiлках пахкотiли вiдбивнi з картоплею та грибами, вiяло прохолодою вiд свiжонарiзаних салатикiв i стiкали крапельки роси по стiнках високих склянок з фруктовими коктейлями.
   - А куди ми пiдемо далi? - Запитала, посмоктуючи через трубочку коктейль, Вiта.
   - Будь-який крок може змiнити життя. - Багатозначно перекочуючи шматочок льоду в ротi, прорiк Макс.
   - Питання лише в тому, куди цей крок зробити. - Пiдхопив Сергiй, вiдставляючи вже порожнiй стакан. - Нагорi ми вже були, пропоную спуститися вниз.
   - Але ми ж пропустили другий поверх! - Вигукнула Свєта, яка любила все робити по порядку.
   - Глибока думка! - Пiдняв вказiвний палець Макс.
   - До будь-якої глибокої думки слiд спускатися по сходах! - Стояв на своєму Серьога. - Другий поверх оглянемо завтра, а сьогоднi пропоную подорож Бiблiотечним Музеєм!
   - Тут i музей є? - Здивувалася Вiта. - А що там?
   - А ми й самi ще не знаємо. - Почав пiднiматися з-за столу Максим. - Для нас це теж буде сюрпризом.
   - Ну, музей, так музей. - Погодилася й Свiтлана.
   - От i добре, що всi згоднi! - Зрадiв Сiрий. - А то ж все одно довелося б...
   I всi попрямували до ескалатора.
  
  * 6 *
   На мiнус першому поверсi панувала напiвтемрява, i тiльки на стiнi яскраво свiтився напис: "Те, що для одних людей виглядає як магiя,
  для iнших просто бiльш високi технологiї ".
   У хол викотився робот з написом "Вертер-01".
   - Здрастуйте, дорогi вiдвiдувачi! - Майже радiсно вигукнув вiн. - Вже пiзня година, i з живих спiвробiтникiв на поверсi працює лише одна людина - Галина Вiкторiвна. Вона знаходиться в Секторi Iноземних Мов. Якщо вам туди, я можу проводити.
   - Ми б хотiли подивитися музей... - Нерiшуче почала Свєта.
   - Наш Бiблiотечний Музей дiлиться на чотири вiддiли: вiддiл Iсторiї Мов, вiддiл Iсторiї Писемностей, вiддiл Iсторiї Книг i вiддiл Iсторiї Бiблiотек. Екскурсiю можу провести я.
   - Гаразд, валяй, Вертер! - Дозволив йому Макс.
   - Тодi прошу слiдувати за мною! Почнемо з iсторiї мов... - I вiн покотив до сектору мовознавства. - Як ви знаєте, людину вiд тварин вiдрiзняє наявнiсть людської мови. Хоча у тварин теж є свої мови.
   - Невже?! - Не повiрив Макс.
   - У нас є лiтература по мовах тварин. Якщо хочете, можете просто зараз про них почитати. - Вертер-01 зупинився i очiкувально замигав зеленою щiлиною очей.
   - Нi, якось iншим разом. - Запротестував Макс.
   - Iснує гiпотеза, що спочатку виникла єдина людська протомова, яка у мiру розповсюдження i розселення людства на нових територiях Землi видозмiнювалася, що призводило до виникнення абсолютно нових мов. - Продовжив робот. - До минулого столiття в свiтi було вiдомо близько десяти тисяч iноземних мов. Кожнi два тижнi зникає по однiй мовi. На сьогоднi їх залишилося близько семи тисяч, але вченi припускають, що до кiнця столiття їх залишиться всього близько сорока. - Вертер-01 пiд'їхав до дверей, на яких було написано:
  Iсторiя мов.
  Iноземнi мови.
  Мови таємнi, штучнi, спецiальнi.
  Мови тварин.
   - Ух, ти! - Здивувався фiлологiчному багатства Сергiй. - Та тут для мене поле неоране!...
   Вони зайшли в зал. Нiчого незвичайного - звичайний бiблiотечний зал: столи з диванчиками i крiслами, посерединi - етажерки-вертушки з журналами рiзними мовами. Сергiй, не втримавшись, пiдiйшов до однiєї з вертушок i крутнув її. Кожна сторона вертушки була пiдписана: французька i чеська мови - i перелiк журналiв; шведська i естонська мови - i вiдповiднi журнали; японська мова - i журнали з iєроглiфами... Всього вiн нарахував шiсть вертушок.
   - Якщо на кожнiй сторонi по двi мови, то виходить, що тут журнали сорока вiсьмома мовами! - Не втримав вiн свого захоплення.
   - На кожнiй сторонi вертушки - по чотири полки, на кожнiй полицi - по три найменування журналiв. - Пролунав голос з-за кафедри. - Не всiма мовами нам вдалося виписати по шiсть журналiв. Наприклад, болгарською - лише три, на суахiлi - один. Всього на цих вертушках представлена перiодика з п'ятдесяти дев'яти країн.
   - Нiфi... Ой, вибачте, нiчого собi! - Вигукнув Макс.
   - Доброго дня. - Першою згадала про пристойнiсть Свєта, вiтаючись з жiнкою, яка пiднялася з-за комп'ютера.
   - Доброго вечора, Галина Вiкторiвна! - Привiтався з нею робот. - Я привiв екскурсiю!
   З-за кафедри, далi за якою розташовувалися ряди шаф з книгами, вийшла молода жiнка в короткiй, до колiн, щiльнiй синiй сукнi з дивним кулоном на срiбному ланцюжку. У каменi кулона вгадувався якийсь iншопланетний пейзаж, який постiйно змiнювався, як живий.
   - Добрий вечiр! - Привiталася жiнка. - Ви хочете повну екскурсiю чи часткову?
   - А скiльки часу займе вся екскурсiя? - Обережно запитала Вiта.
   - Якщо дуже швидко, то по годинi на кожен вiддiл.
   - Ов-ва! Це ми тiльки до першої години ночi звiльнимося! Нi, нам це не пiдходить! - Заперечив Макс.
   - Ви можете почати з одного якогось вiддiлу, а решту залишити на iншi днi. Обирайте.
   - Я би почав по порядку - з iсторiї мов. - Запропонував Сергiй.
   - Про твої мови нам вже дещо Вертер розповiв! - Обурився Макс. - А нам це не цiкаво, правда, дiвчатка? - Звернувся вiн за пiдтримкою до подружок.
   - Правда. - Кивнула i вiдповiла за двох Вiта.
   - А я пропоную подорож по iсторiї письменностей! - З-за шафи вийшов вже знайомий хлопцям Iгор. - Ви зможете побувати i в древнiх печерах, i в Шумерi, i в Єгиптi...
   - Привiт. - Розгубився Сергiй. - А ти теж тут?
   - Привiт! - Хлопець пiдняв руку у вiтальному русi. - Iгор! - Представився вiн дiвчатам.
   - Дуже приємно, Свєта i Вiта. - Ввiчливо вiдповiла Свiтлана.
   - То як? Згоднi? - Хлопець весело пiдморгнув i повернувся до бiблiотекарки. - Бабусю, можна я сам проведу екскурсiю?
   - Бабуся?!!! - Пошепки промовила Вiта. - Ця молода жiнка - його бабуся?! Скiльки ж їй рокiв?... - Всi були в шоцi.
   - А ти впораєшся? - Засумнiвалася молода бабуся, дивлячись на онука-пiдлiтка.
   - Ну, це ж просто! - Вiдповiв той. - Як перевести стрiлки годинника. Сонячного. Через дорогу. На португальську.
   - Ну, якщо гостi не заперечують...
   - Гостi не заперечують! - За всiх вiдповiв Сергiй.
   - Тодi прошу за мною! - I Iгор вивiв групу в коридор. - Як вiдомо, люди вiдокремили себе вiд усього живого свiту, навчившись говорити. З розвитком мови розвивалося i мистецтво переказування. А коли переказувати треба було все бiльше i бiльше, щоб чогось не забути, люди винайшли писемнiсть - можливiсть за допомогою малюнкiв i знакiв зберiгати i передавати iнформацiю...
   Спочатку екскурсанти потрапили до якихось печер, всi стiни яких були розписанi стародавнiми малюнками. Як у звичайному будинку примудрилися розмiститися лабiринти печер, вони так i не зрозумiли. Блукаючи по печерах, гостi дiзналися, що спочатку писемнiсть виникала з окремих малюнкiв, потiм малюнки ставали сюжетними, передаючи цiлi оповiдання або епопеї про подiї настiльки древнi, що й уявити було неможливо.
   Виявляється, наскальний розпис, переважно, створювали не маститi художники давнини, а дiти i пiдлiтки, яким просто не було чим зайнятися i вони таким чином пустували. Iнодi у якостi пiдписiв вони залишали вiдбитки своїх рук i нiг, а найбiльш пустотливi, нiби створюючи загадку для майбутнiх вчених, навiть залишали вiдбитки босих нiг високо на стелi печери.
   - Коли вперше виявили вiдбитки нiг на висотi бiльше чотирьох метрiв, в наукових колах почали виникати рiзнi гiпотези. - Розповiдав Iгор. - Однi припускали, що древнi знали i використовували секрети левiтацiї, iншi - що їм допомагали iншопланетяни. Насправдi все дуже просто - дiтлахи, бавлячись, будували зi своїх тiл пiрамiду, пiдтримуючи один одного, а самий верхнiй, лежачи на плечах товаришiв, ставив вiдбитки своїх нiг на стелi. Крiм того, i драбини нiхто не вiдмiняв... А хочете, ми теж залишимо свої вiдбитки?
   Iгор дiстав з якоїсь нiшi за каменем лоток з фарбою, вмочив у нього свою долоню i акуратно поставив свiй "пiдпис" на вiльному мiсцi кам'яної стiни.
   - А нам за це нiчого не буде? - З острахом запитала Свєта.
   - Нi! Це ж спецiальна розвага. Фарба змивається, i новi екскурсанти можуть знову спробувати себе в первiсному живописi.
   I хлопцi, i дiвчата зробили те саме, через кiлька хвилин вся стiна ряснiла їх вiдбитками.
   - А я ще котика намалюю! - Свєта вмочила у фарбу палець i почала малювати мультяшного котика.
   - А я можу намалювати собаку! - Макс теж почав малювати пальцем.
   - Що б менi таке зобразити?... - Замислилась Вiта. - Намалюю свiй портрет...
   - А я намалюю iншопланетян - нехай потiм вченi голови ламають! - Сергiй, повнiстю представивши, що вiн первiсна людина, почав малювати чоловiчкiв в скафандрах i шоломах.
   - Отак i виникають iсторичнi сенсацiї. - З "вченим" видом пiдсумував Iгор. - Шастають деякi у часi, залишають незрозумiлi малюнки, а нам потiм розгадувати... Гаразд, отут кран захований, давайте помиємо руки i пiдемо далi.
   Вже з вимитими руками хлопцi та дiвчата вийшли у невелику, бiльш яскраво освiтлену печеру, в якiй посерединi в ряд стояли три кам'яних столи з кам'яними ж стiльцями. У стiнi, в кам'яних нiшах-кишенях ховалися книги про настiнний живопис i малюнкову писемнiсть кам'яного вiку.
   - Тут можна працювати з лiтературою по питаннях первiсної писемностi. - Повiдомив Iгор, пiднiмаючи один з каменiв на столi. "Камiнь" виявився легким футляром, що приховував звичайний комп'ютер.
   - Ов-ва! Виявляється, первiснi люди теж на комп'ютерах працювали! - Захопився Максим.
   - Або грали! - Розсмiялася Свєта.
   - Ой, а "танчики" тут є? - Пожартувала Вiта.
   - Все є, як у всiх комп'ютерах. - Вiдповiв Iгор. - Але, крiм того, закачана вся наявна у свiтi iнформацiя з питання наскельного живопису. Ну що, пiдемо далi?
   Далi були зали малюнкової писемностi, яка передувала виникненню iєроглiфiв, iєроглiфи стародавнього Єгипту, Китаю, Японiї, клинопис Шумеру... Переходячи iз зали в залу, оформлення яких вiдповiдало епосi, екскурсанти нiби потрапляли в стародавнi країни i мiста. Знайомлячись з новими видами писемностi, вони мали можливiсть самим вибити в м'якому каменi простий малюнок, видавити на глинянiй табличцi клинописний напис, намалювати iєроглiф фарбою на дощечцi... Вони дiзналися, помацали, спробували вiдтворити i вузлову писемнiсть майя, i iєроглiфiчне письмо Японiї i багато чого ще. Розшифрували шматочок "давньоєгипетського напису" i таємного листа "танцюючих чоловiчкiв" за Шерлоком Холмсом Конан Дойля, вистукували фрази морзянкою i складали повiдомлення за допомогою морських прапорцiв... Нарештi, всi зали вiддiлу iсторiї писемностей були позаду.
   - Ну що, у лiфт? - Запитав у порядком втомлених екскурсантiв Iгор.
   Тi, мовчки кивнувши, пiшли за ним. Була вже десята година вечора. Вiд надлишку iнформацiї i вражень трохи паморочилося в головах. Напевно, тому, нi Свєта, нi Вiта не стали заперечувати, коли хлопцi їх нiжно обiйняли у лiфтi...
  * 7 *
   Коли група вийшла з лiфта, на вулицi яскраво свiтило сонце... Навколо зеленiли лiси, вдалечинi синiла гладь величезного озера, а з води виростала велика ступiнчаста пiрамiда, виблискуючi вiдполiрованими гранями в променях полуденного сонця.
   - А як це? Зараз же вечiр? - Розгублено озирнулася Свiтлана.
   - I дерева якiсь дивнi... - Придивилася Вiта.
   - Нас що, знову кудись занесло? - Запитав Макс.
   - Думаю, що це Стародавня Сахара. - Задумливо вiдповiв Iгор.
   - У Сахарi немає таких буйних лiсiв, там тiльки пустеля! - Заперечив Сергiй.
   - Тринадцять-дванадцять тисяч рокiв тому на мiсцi пустелi було велике озеро, а на його берегах - буйнi лiси. - Подiлився вiдомостями Iгор. - Засуха почалася десь п'ять-сiм тисяч рокiв тому.
   - А скажiть, чисто теоретично, дерева можуть ходити? - Якимось вiдчуженим голосом промовила Свєта, втупившись кудись у бiк.
   Всi повернулися у напрямку її погляду. Дерева не рухалися.
   - Це в тебе вiд утоми. - Сергiй дбайливо обiйняв Свiтлану за плечi.
   - Так, мабуть... Ой!
   На цей раз всi помiтили, як одне з дерев перейшло пару метрiв до низького чагарнику i там завмерло.
   - А от я йому зараз!... - Максим пiдняв з землi палицю i запустив її в дерево.
   Дерево скрикнуло, вiдскочило i впало. З-пiд нього за кущ прошмигнув якийсь чоловiк. Хлопцi побiгли до нього. Дiвчата залишилися на мiсцi. Через кiлька хвилин короткої погонi i недовгої боротьби переможна трiйця вивела до майданчика перед... (лiфтом? Нi, лiфта вже не було. На його мiсцi стояла висока кам'яна стела з якимись написами-малюнками на всiх шести гранях) ...вивела до майданчика перед стелою якогось пiдлiтка в бiлоснiжному одязi з дивним орнаментом по низу. Пiдлiток був дуже високий - приблизно, як Максим. Зовнiшнiсть його не вiдповiдала жоднiй з вiдомих рас: засмагла шкiра, виблискували золотом, великi, мигдалеподiбнi карi, але з золотистими iскрами, очi, довге й кучеряве волосся темно-медового кольору.
   - Щось на дикуна вiн не дуже схожий... - Задумливо проказала Свєта.
   - А чому вiн повинен бути дикуном? - Поцiкавилася Вiта.
   - Так дванадцять же тисяч рокiв назад...
   - Мiж iншим, дванадцять тисяч рокiв тому саме в Сахарi перебувала одна з найдавнiших дуже розвинених цивiлiзацiй. - Подiлився своїми знаннями Iгор. - Вони будували i великi мiста, i дрiбнi селища по берегах численних рiчок. На мiсцi стародавнiх рiчок зараз виявили величезнi пiрамiдальнi дамби, ведуться розкопки...
   - Ви звiдти? - Раптом чисто українською запитав древнiй пiдлiток, показуючи пальцем у небо.
   - Нi, ми не з неба. - Вiдповiв Iгор. - Ми з майбутнього.
   - Я й кажу - звiдти!
   - А звiдки ти знаєш нашу мову? - Поцiкавився Сергiй. - У вас тут що, українською всi розмовляють?
   - Нi. Наша мова зовсiм не така. Мене звуть Сет, я вчуся в пiрамiдi. - Хлопець махнув рукою в бiк озера. - Це таємна мова наших жерцiв. Її їх навчила головна жриця.
   - Цiкаво було б познайомитися з цiєю головною жрицею... - Промовив Макс.
   - Щось менi пiдказує, що я її знаю... - Прошепотiв собi пiд нiс Iгор, а потiм вже голоснiше запитав: - А як би нам до неї потрапити?
   - Я вас проведу до пiрамiди! - Радiсно вiдгукнувся древнiй сахарець. - Якщо вже ви знаєте таємну мову, значить, вам туди можна!
   I вiн повiв групу мандрiвникiв у часi до берега.
   - А у вас всi такi високi? - Поцiкавився Сергiй.
   - Я погано розбираюся у вашiй системi вимiрiв, тому можу тiльки показати. - Сет зупинився i показав рукою вище своєї голови приблизно на десять-п'ятнадцять сантиметрiв. - Середнiй зрiст у нас приблизно ось такий. Я ще виросту.
   - Нiчого собi! Це ж приблизно по два з гаком метри! - Захопився Макс. - А дiвчата?
   - Дiвчата та жiнки зростом вiд чоловiкiв не вiдрiзняються. От тiльки головна Жриця маленька, така, як оця дiвчинка з бiлим волоссям. - Вiн показав на Свєту.
   Далi йшли мовчки. Берег виявився обрамленим набережною з бiлих кам'яних плит. Нiяких човнiв або iнших плавзасобiв поблизу не спостерiгалося. Ставши на самому краю кам'яної плити, що нависала над водою, хлопець заспiвав щось бадьоро-веселе, одночасно роблячи у повiтрi якiсь паси правою рукою.
   - Шаманить. - Пошепки прокоментував Макс.
   У вiдповiдь на спiв i паси вiд пiднiжжя пiрамiди вiдокремилася якась точка i попливла до них, перетворюючись, у мiру наближення, на човен. Човном нiхто не керував. Запросивши жестом всiх увiйти в широкий човен без сидiнь, Сет увiйшов останнiм, тупнув ногою i наказним тоном вигукнув:
   - Гро!
   Човен сам собою поплив назад до пiрамiди, везучи стоячих у ньому приголомшених подорожнiх.
   - Суцiльна магiя... - Прошепотiла Свєта на вухо Вiтi.
   - Мабуть, вона тодi, тобто тут, iснувала... А потiм загубилася...
   - Зникла в тисячолiттях. - Пiдхопив Макс.
   - Розтанула в потоках часу... - Додав Сергiй.
   - Моя бабуся каже, що нiякої магiї не iснує! - Перебив їх лiрично-мiстичний настрiй Iгор. - Всьому є рацiональне пояснення.
   - Ну, i як рацiонально ти поясниш оцi його паси руками. - Макс спробував повторити рухи Сета. - I цi його пiснi-заклинання?
   - От зустрiнемося зi жрицею i якось поясню. - Вперто заявив Iгор, який не хотiв вiрити в магiю.
   Хвилин через десять човен причалив до кам'яної пристанi, яка широкою десятиметрової смугою оточувала пiрамiду по периметру.
   Сет повiв їх до центральних сходiв i почав пiднiматися вгору. Сходинки були дуже високими - сантиметрiв по сорок, пiднiматися пiд променями яскравого i пекучого сонця було важко.
   - Градусiв сорок з гаком. - Змахуючи з очей краплi поту, прокоментував Максим. - Ще спекотнiше, нiж у нас.
   - Напевно, посуха вже починається. - Промовив Сергiй.
   - Нi, до посухи ще далеко - подивiться, скiльки води навколо. - Вiта повела рукою, охоплюючи всю картину, що вiдкривалася.
   Вони перебували кiлометри за три вiд берега, а далi озеро простягалося так далеко, що берегiв видно не було. Трохи далi вiд того мiсця, де вони увiйшли в човен, виднiлася широченна рiчка, що впадала в озеро. Через рiчку був перекинутий прекрасний кам'яний мiст, прикрашений величезними скульптурами людей зi звiрячими головами. Навiть звiдси, здалеку, вони виглядали вражаюче. Якi ж були їх розмiри поблизу?
   Подолавши перший ярус ступiнчастої пiрамiди, Сет пiдвiв подорожнiх до стiни праворуч вiд сходiв i знову, зробивши якiсь рухи руками, закричав:
   - Гало!
   Одна з плит облицювання пiрамiди вiдсунулася в сторону, вiдкриваючи високий i широкий прохiд всередину. Далi всi пiшли довгим кам'яним коридором, в якому, як не дивно, було свiтло.
   - У них що, i електрика була? - Дивувався Макс.
   - Взагалi-то електрика не такий вже й новий винахiд. - Сказав Iгор. - Iснує гiпотеза, що вона була вiдома i шумерам, i стародавнiм єгиптянам...
   - Отож, я читала про те, що єгипетськi пiрамiди освiтлювалися електричними лампами. Там десь навiть її зображення є.
   - I багдадська батарейка! - Згадала Вiта. - Читали, про багдадську батарейку? Їй теж кiлька тисяч рокiв.
   - Прийшли. - Сет зупинився перед звичайними дерев'яними дверима з вирiзаними на них якимись вiзерунками. - Тут написано: "Через дрiбницi не турбувати!" Але ж у вас не дрiбниця?
   - Нi, не дрiбниця. - Вiдгукнувся Сергiй. - У нас дуже важлива справа.
   -Тодi проходьте! - Сет вiдчинив перед ними дверi, пропускаючи в середину, а сам залишився в коридорi.
   За столом сидiла жриця в довгих бiлих шатах. Її сиве волосся було зiбране в хитромудру високу зачiску, прикрашену золотим обручем з синiми каменями. Синi каменi в золотi спускалися i на її груди, виблискували в каблучках на пальцях. Вона пiдняла голову i запитливо подивилася на прибулих.
   - Десь я її вже бачив... - Прошепотiв Сергiй своїм супутникам.
   - Менi теж здається... - Почала Вiта.
   - Бабуся! Це ти? - Раптом голосно вигукнув Iгор.
   - А! Це ви! - Жiнка встала з-за столу. Зараз їй було на вигляд рокiв шiстдесят п'ять - сiмдесят. - Ну й занесло ж вас! Признавайтеся, хто не хотiв, щоб настало завтра?
   - Здається, я щось таке подумав, коли ми в лiфтi їхали... - Пробелькотiв Сергiй. - Але я просто не хотiв розлучатися зi Свiтланкою!
   - Обережнiше треба зi своїми бажаннями, коли вас вже прийняла Бiблiотека. Ви вже другий раз у часi провалюєтесь! - Пригрозила пальцем жриця. чи-то бабуся-бiблiотекарка.
   - А чому ви там були молодою, а тут - ста... тобто, лiтня? - Запитала Вiта.
   - Як менi хочеться, так i виглядаю! - Заявила Жриця. - Хочу - старiю, хочу -молодiю.
   - Ви чарiвниця? - Наївно клiпаючи очима, запитала Свєта.
   - От ще! - Пересмикнула плечима Галина Вiкторiвна.
   - Ой, а тут стiльки магiї! - Захопливо продовжувала Свєта. - I човни заклинанням пiдкоряються, i дверi вiдчиняються...
   - Нiякої магiї не iснує! - Рiзко зупинила її Жриця.
   - Але...
   - Всьому є пояснення.
   - Тодi пояснiть нам про човен. - Обережно втрутилася Вiта.
   - Ви про голосовий код чули? - Всi кивнули. - А пальцем по екрану в банку розписувалися? - Всi знову кивнули. - Тут така ж технологiя: голосовий код звертає вiдеокамери на себе, включається комп'ютер i зчитує особистий пiдпис користувача, який треба написати рукою просто у повiтрi. Камери зчитують пiдпис, визначають рiвень доступу, i комп'ютер посилає човен. Все просто.
   - А звiдки тут комп'ютери? Це ви їх сюди переправили?
   - А чому ви думаєте, що древнi були тупими i недалекими? Нi, тутешня цивiлiзацiя сама до них доросла. I ще до дуже багато чого, що у ваш час поки навiть не вiдомо.
   - А потiм цi знання загубилися, забулися, i перейшли у казки про магiв i чарiвникiв. - Пiдсумував Iгор.
   - То всi нашi казки - це правда? I про килим-лiтак?
   - Звичайна гравi-платформа.
   - I про яблучко по тарiлочцi?
   - Телеекрани тут круглої форми, а яблучко - це заставка програми новин. Воно крутиться на самому початку по всьому екрану.
   - I про ступу з бабою Ягою?
   - Антигравiтацiйний самокат з бортами. Взагалi-то вiн бiльше схожий на гранчак, але коли iсторiя переходила у казки, склянок ще не було.
   - А...
   - Все це правда, все це було, все це звичайнi технологiї. - Зупинила Свiтлану бабуся-жриця. - Ви як, просто зараз додому пiдете, чи погуляєте годинки двi, поки я зi своїми справами не впораюся?
   - Ми погуляємо!!! - Майже хором вiдповiли всi.
   - Цiкаво ж, як тут все влаштовано... - Додав Сергiй.
   - Тодi я пiду, посплю. - Заявив Iгор. - Я тут уже бував, тiльки без бабусi. Я ж не знав, що вона i тут працює.
   - Я працюю скрiзь i завжди, де i коли є сховища iнформацiї. - Гордо пiдняла голову Жриця.
   - А, до речi, ким ви тут працюєте? Не жрицею ж, насправдi? - Запитала Вiта.
   - Я - Жриця Знань. - Вiдповiла Галина Вiкторiвна. - По-нашому - берегиня знань, записаних на кам'яних, дерев'яних, металевих i пластикових табличках, на електронних i графенових носiях, на ... ну, цього ви поки ще не зрозумiєте... А тут - три нижнiх яруси пiрамiди - це по сiм чотириметрових поверхи бiблiотеки в кожному.
   - А скiльки тут всього ярусiв? - Поцiкавився Макс.
   - Сiм ярусiв над рiвнем озера...
   - Ов-ва! Це означає, що пiрамiда має у висоту... Чотири на сiм... та ще на сiм... Виходить сто дев'яносто шiсть метрiв?!
   - I ще два яруси пiд водою. Глибина в цьому мiсцi не велика - всього шiстдесят метрiв.
   - Але двiчi по двадцять вiсiм - це всього п'ятдесят шiсть...
   - Вся пiрамiда стоїть ще й на чотириметровiй монолiтнiй пiдставi.
   - Разом... двiстi п'ятдесят шiсть метрiв! - Пiдсумував Макс. - Здорово!
   - Якщо вас так зацiкавила пiрамiда, то ще скажу, що на самiй верхнiй секцiї знаходиться посадочний майданчик для рiзних лiтальних апаратiв: гравi-склянок, гравi-платформ, гравi-капсул. Її площа - шiстдесят на шiстдесят метрiв. Пiдстава верхнього сектора - сто вiсiмдесят на сто вiсiмдесят метрiв. Навколо пiдстави кожного сектора є прогулянковий майданчик шириною десять метрiв. Таким чином, друга зверху секцiя має верхню площу сто дев'яносто на сто дев'яносто метрiв, а нижню - триста десять на триста десять. Додаємо ще десять метрiв прогулянкових i отримуємо третю секцiю з площею зверху - триста двадцять на триста двадцять, а знизу - чотириста сорок на чотириста сорок... Якщо вам цiкаво, можете самi порахувати iншi секцiї.
   Максим з Вiтою тут же почали щось рахувати, загинаючи пальцi i стискаючи кулаки. За кiлька хвилин вони повiдомили, що майданчик над рiвнем озера має площу дев'ятсот шiстдесят (майже кiлометр!) на дев'ятсот шiстдесят метрiв, а монолiтна платформа на днi озера - тисяча двiстi двадцять на тисячу двiстi двадцять метрiв.
   - Якщо ми захочемо прогулятися по набережнiй навколо пiрамiди, нам доведеться пройти три кiлометри i вiсiмсот метрiв! - Радiсно пiдсумував Максим.
   - Ой, а я б краще в ступi полiтала... - Вiдмовилася вiд пiшої прогулянки Свєта.
   - Тодi вам треба на верхню платформу. - Галина Вiкторiвна жестом запросила всiх пройти до виходу.
   - А може не треба? Ми на один ярус поки залiзли, сiм потiв спустили, а там ще попереду цiлих шiсть... - Сергiю дуже не хотiлося знову дертися по крутих сходах.
   - А лiфт на що? - Повела бровою Галина Вiкторiвна, пропускаючи всiх в коридор.
   У коридорi, опустившись прямо на кам'яну пiдлогу i притулившись до стiнки, їх чекав Сет.
   - Сет, ти не дуже зайнятий сьогоднi? - Запитала Жриця пiдлiтка, який одразу пiдхопився при їх появi.
   - Нi, у мене сьогоднi день роздумiв!
   - А твоїм роздумам не завадить проведення екскурсiї для наших гостей?
   - Нi, тiльки додасть їжi для роздумiв! - Зрадiв Сет.
   - Тодi пропоную вам здiйснити прогулянку над сушею в гравi-ступах. - Все це Галина Вiкторiвна говорила, продовжуючи рухатися по коридору, i раптом зупинилася. - Зараз я вiдкрию лiфт. - Вона стала навпроти якогось незрозумiлого значка на стiнi, схожого на переплетiння змiй з людськими руками, ногами i головами. - Гро-грей-грi! - Проспiвала Жриця, одночасно ставлячи свiй пiдпис у повiтрi правою рукою.
   З боку це виглядало, як шаманське заклинання i магiчнi жести. Стiна раптом розкололася i роз'їхалася. В отворi показалася кабiна лiфта: вона була кам'яною, просторою як кiмната, з кам'яними рiзьбленими лавками вздовж стiн.
   Хлопцi та дiвчата зайшли i сiли на лавки, останнiм увiйшов Сет. Жриця махнула їм рукою i стiна знову стала монолiтною. Сет повернувся до того мiсця, де був вхiд:
   - Гро-пов-ерх ну-ме-ре двi-стi-пя-де сят-шес-нур!!! - Проспiвав вiн хитромудру мелодiю i накреслив у повiтрi свiй знак.
   Лiфт плавно рушив i через три хвилини вiдчинив дверi на верхньому майданчику пiрамiди. Щойно всi вийшли з нього, вiн одразу ж провалився, залишивши пiсля себе лише квадрат три на три метри, видовбаний вузькою канавкою в каменi.
   - Подивiться, який звiдси вiдкривається чудовий вид! - Сет повiв рукою навкруги.
   Вид i справдi був чудовим: на три боки розкинулося безкрає озеро, на поверхнi якого майже бiля горизонту вгадувалися величезнi пiрамiди. А на березi розкинувся такий же безмежний лiс, крiзь зелень якого також виступали пiрамiдальнi споруди.
   - Кожна пiрамiда - це цiле мiсто. - Пояснював Сет. - Кожне мiсто - це або храм знань, або науково-дослiдний центр, або завод, або... у нас багато чого є.
   - А де ж ступи, тобто гравi-склянки? - Озирнулася навколо Свєта. Вони стояли на абсолютно голому кам'яному майданчику, поверхня якого була густо видовбана якимись знаками i вiзерунками.
   - Зараз ми їх викличемо. - Вiдповiв Сет i пiдвiв всiх ближче до краю пiрамiди. Тут був невеликий парапет, уздовж якого по периметру майданчика були намальованi синьою фарбою кола на пiдлозi, дiаметром близько сiмдесяти сантиметрiв, обведенi по краю бiлою фарбою.
   - Тiльки на круги не ставайте! - Попередив Сет. - Пiд ними саме i знаходяться гравiльоти.
   Вiн став обличчям до парапету, заспiвав якийсь музично-вокальний рядок, накреслив у повiтрi свiй пiдпис, i найближче синє коло з бiлою облямiвкою раптом повiльно пiднялося у повiтря i зависло приблизно на триметровiй висотi. З утвореного отвору пiднявся стакан гравiльота. Сет вiдступив на пару крокiв у бiк i зробив те ж саме бiля наступного кола. Знову з'явився гравiльот. Коли всi п'ять гравiльотiв були викликанi з ангарiв, Сет запропонував вибирати, кому який подобається.
   - Я вiзьму оцей, блакитненький! - Одразу ж вибрала Свєта.
   - А я - червоний у бiлу смужку! - Пiдiйшла Вiта до свого.
   - Слухай, Грiн-Грей, тобто Зелено-Сiрий! Ось цей якраз для тебе - зелений i з сiрими деталями. - Вибрав другу транспорт Максим. - А я вiзьму оцей, фiолетовий...
   Сету залишився жовто-золотистий гравiльот i вiн одразу ж натиснув якусь кнопку, показуючи, як вiдкривається "гранчак" - одна з бiчних його стiнок просто вiдсувалася по жолобу, як в круглiй душовiй кабiнi. До задньої частини стiнки було прилаштовано вiдкидне сидiння.
   - Найчастiше ми лiтаємо стоячи, але якщо дуже захочеться, то можна i сiсти. - Пояснював Сет.
   Хлопцi спробували сiсти. Спереду опинилася штанга управлiння - схожа на швабру, перевернуту поперечиною догори.
   - Керувати гравiльотом дуже легко. - Пояснював Сет. - Треба триматися за перекладину. Справа на нiй двi кнопки - швидкiсть i висота. Чим сильнiше натиснути, тим бiльше швидкiсть, тим бiльше висота. Можна натискати по черзi, а можна обидвi кнопки одразу. Злiва - теж двi кнопки: старт i фiнiш. Тут все одно, як тиснути - апарат автоматично знижує i швидкiсть i висоту, роблячи це досить плавно. Щоб повертати праворуч - лiворуч, треба просто нахилятися разом з поперечиною в потрiбну сторону. А посерединi - аварiйна кнопка. Якщо раптом апарат вiдмовив, треба натиснути її i викинеться парашут. Одночасно буде посланий сигнал до найближчої рятувальної станцiї з точними координатами мiсця аварiї. Все зрозумiло?
   Всi закивали i, прибравши сидiння, встали так само, як Сет. Першим натиснув кнопку старту Сергiй. Гравiльот тихенько пискнув i пiднявся сантиметрiв на десять над отвором ангара. Те ж зробили й iншi. Макс натиснув на "швидкiсть" i гравiльот рiзко полетiв по прямiй. Потiм вiн рвонув рiзко вгору i вперед, потiм почав кружляти на одному мiсцi. Поки Макс не освоївся з керуванням, його гравiльот виробляв у повiтрi немислимi фiгури пiлотажу. Решта торкалися кнопок обережнiше i таких викрутасiв, як у Макса, не здiйснювали. Зробивши пробний груповий облiт пiрамiди i роздивившись її з усiх бокiв, група попрямувала до берега.
  * 8 *
   Пара хвилин - i вони вже над величезним кам'яним мостом через широку рiчку.
   - Щось з цим мостом не так! - Крикнула Вiта. - Нiяк не збагну, що саме!
   - Якась незвична порожнеча! - Прокричав їй у вiдповiдь Макс.
   - Я зрозумiв! На ньому немає машин! - Здогадався Сергiй.
   - Чому на мосту немає транспорту? - Запитала Сета Свєта. - Вiн що, аварiйний?
   - А навiщо на мосту транспорт? - Не зрозумiв Сет. - Всi вантажi перевозяться гравiплатформами. Всi люди лiтають на гравiтранспортi.
   - А мiст тодi для чого? - Запитав Сергiй.
   - Для ритуальної ходи! - Почав пояснювати Сет. - Два рази на рiк ми святкуємо День Злуки. З двох сторiн по мосту йдуть назустрiч один одному широкi колони людей i несуть дари для водних мешканцiв - риб, крокодилiв, русалок, черепах i iнших. Коли два людських потоки сходяться, вони об'єднуються i перемiшуються - так само, як води Рiчки змiшуються з водами Озера. Спiваються радiснi гiмни, на звук яких всi воднi мешканцi збираються до мосту. I тодi люди починають кидати їжу тваринам. Так ми об'єднуємося: Люди з Тваринами, Рiчка з Озером.
   - Тому тут стоять статуї людей з головами тварин? - Припустила Свєта.
   - Так, звiсно. А ще як нагадування про тi часи, коли люди без всяких обмежень займалися створенням гiбридiв.
   - Яких ще гiбридiв? - Забажав подробиць Макс.
   - Ну, з кiлькох видiв тварин створювався один абсолютно новий, з'єднувалися люди з тваринами. Iнодi виходили гармонiйнi створiння з корисними для них властивостями. Але частiше - нежиттєздатнi мутанти, якi дуже страждали. I тодi рiшенням Ради Жерцiв такi дослiди були припиненi. Поступово нежиттєздатнi тварини вимерли. Зараз вiд тих часiв залишилися лише Русалки - людино-риби. Вони живуть в Озерi i iнодi навiть з'єднуються з людьми.
   - Все життя мрiяв подивитися на живу русалку! - Вигукнув Сергiй. - Я їх представляв такими ж прекрасними, як Свєта.
   Свiтланка почервонiла i трiшечки вiдстала на своєму гравiльотi вiд загальної групи, яка продовжувала лiтати туди-сюди над мостом.
   - Нi, вони зовсiм не прекраснi. - Розсмiявся Сет. - Вони товстi, лисi, з трьома прорiзами-клапанами замiсть вух, з великими опуклими очима i величезними ротами з гострими, як у акул, зубами. У них короткi руки з перетинками мiж пальцiв i хвiст замiсть нiг, а вздовж хребта йде колючий плавник. Коли ми будемо повертатися, у них саме буде час обiду - подивитеся, як вони полюють. А зараз я пропоную полетiти вздовж рiчки вглиб континенту.
   - Полетiли! - Майже одночасно вигукнули Макс i Сергiй i всi дружно повернули вiд озера.
   Сет повiв свою ескадру до найближчої пiрамiдi.
   - Це пiрамiда-мiсто. У нiй живе приблизно п'ять тисяч людей. Вони займаються вирощуванням плодiв. Всi лiси навколо складаються з плодових дерев. Люди збирають врожаї, переробляють плоди, вiдправляють готову продукцiю в iншi мiста-пiрамiди.
   - Тобто, це мiсто садiвникiв?
   - Не тiльки. Адже вони ще й виробляють продукти i розважаються. Вся пiрамiда ззовнi облицьована сонячними панелями, всерединi - свiтло, працюють лiфти i всiлякi автомати. Люди багато читають, дивляться тарiлки - по-вашому, телики, - беруть участь в iнтелектуальних i творчих конкурсах...
   - Все, як у нас! - Пiдсумував Макс.
   Приземлившись на верхньому майданчику пiрамiди, мандрiвники спустилися в мiсто. Всi мешканцi мiста були високими i стрункими, з золотистою шкiрою i довгим волоссям, як у чоловiкiв, так i у жiнок. Одяг їх, переважно, складався лише з коротких вузьких спiдничок, шкiряних сандалiв i безлiчi прикрас - ножнi i ручнi браслети, великi нагруднi намиста-пiдвiски, фiгурнi обручi на головах.
   - У вас тут повна рiвноправнiсть! - Не мiг не вiдзначити Сергiй. - I в одязi, i в прикрасах, i в зростi...
   - Тiльки по грудях i можна вiдрiзнити чоловiкiв вiд жiнок. А в роботi i соцiальних правах теж так? - Поцiкавився Макс.
   - Чоловiки у нас не вмiють народжувати дiтей. Цим вони вiдрiзняються вiд жiнок. - Вiдповiв Сет. - Крiм того, коли жiнка носить дитину або вигодовує її грудьми, вона менше працює на виробництвi.
   - А хто займається вихованням дiтей - чоловiки чи жiнки? - Запитала Вiта.
   - I тi, i тi. Вiд статi це не залежить. - Знизав плечима Сет. - Дiти виховуються в родинi до дванадцяти рокiв, а потiм вiдправляються на навчання в iншi пiрамiди - хто куди захоче. Менi вже п'ятнадцять. Я хочу стати жерцем, тому i вчуся у Храмi Знань.
   - А де твої батьки? - Поцiкавилася Свєта.
   - А вони живуть тут, у цьому мiстi. Хочете, я вас з ними познайомлю?
   - Так! - Вигукнула Свєта. - Дуже було б цiкаво!
   Сет пiдiйшов до якогось барельєфу на стiнi, приклав руку до ажурного листка, вирiзаного з каменю, проспiвав якусь фразу-код, зробив кiлька помахiв рукою i кам'яний плiд на кам'янiй гiлцi барельєфа раптом розкрився. За його стулками виявився екран. Сет написав щось пальцем по екрану i той засвiтився рiвним зеленим свiтлом. На екранi виникло обличчя якогось чоловiка. Вiн був одягнений у бiлу спiдничку, на головi - ажурний бiсерний обруч з переважанням синього i зеленого кольорiв, майже таке ж, але бiльш широке намисто-комiр, в яке були вставленi якiсь коштовнi каменi, браслети теж з дорогоцiнними каменями.
   - Твої батьки багатi? - Обережно запитала Вiта.
   - Як це - багатi? - Не зрозумiв Сет.
   - Ну, вони все можуть собi дозволити?
   - У нас всi можуть собi все дозволити. - Здивовано сказав Сет, але тут же перейшов на свою мову, розмовляючи з батьком.
   - Повний комунiзм! - Замiсть нього вiдповiв Макс. - Рiвноправнiсть i статева, i матерiальна. Вiд кожного за здiбностями - кожному за потребами!
   - А що, у нас скоро теж так буде! Он, в одязi вже майже повний юнiсекс. Тiльки у нас холоднiше, тому не в спiдничках ходять, а все бiльше у штанях. I в професiях так само. Чоловiки займаються кулiнарiєю i модою, жiнки шпали укладають i асфальт розрiвнюють! - Вiта аж зашарiлася i стояла, поставивши руки в боки.
   - Тiльки до матерiального рiвноправ"я нам ще далеко. - Тихенько вставила Свєта.
   - Ну все, я домовився. - Повернувся до них Сет. - Тато зараз на фабрицi, де виробляють желе. А мама - у школi з дiтьми. Зараз вiн з нею поговорить i вони будуть нас чекати в своїй квартирi. Поїхали?
   - Поїхали! А на чому? - Сергiй, пiдхопивши Свiтлану пiд руку, зiбрався кудись бiгти.
   - На гравах. - Тут же з-пiд барельєфа Сет дiстав пару якихось дощечок, схожих на скейти, тiльки без колiс. - Це вам. - Вiн простягнув їх Сергiю i Свєтi, потiм дiстав ще двi. - Це вам. - Вiддав їх Максу i Вiтi. - А це менi. Ось так кладете на пiдлогу. - Вiн став показувати. - Стаєте, наступаєте носком на червону цятку i їдете, куди хочете. Просто за мною!
   Але тут сталася заковика. У дiвчаток, взутих у легке взуття, скейти-грави одразу ж активiзувалися, а от у хлопцiв в кросiвках з гумовою пiдошвою - нi. Розумовi сигнали-команди крiзь гуму не проходили. Довелося роззуватися i їхати босонiж, тримаючи кросiвки в руках.
   Батьки Сета вже сидiли у просторiй кiмнатi, оздобленiй вирiзаними з дерева i з каменю предметами обстановки. Якщо у тата в прикрасах переважали синi кольори, то у мами - жовтi й зеленi. В iншому їх одяг був однаковим.
   Примiщення виявилося кiмнатою дозвiлля. Крiм лавок i стiльцiв з м'якими подушками, невеликих столикiв з напоями, фруктами i закусками, тут висiв на стiнi великий круглий вiдео-екран, а на пересувних полках лежали книги-сувої в цилiндричних тубусах i пласкi книги-планшети. З цiєї кiмнати були вiдкритi виходи в двi спальнi - батькiвську та дитячу, в туалетну i басейну кiмнати.
   - Ов-ва! У них тут замiсть ванни - цiлий басейн! - Не втримав захоплення Сергiй, який дуже любив плавати.
   - У нас прийнято всiєю сiм'єю приймати загальну ванну. - Пояснив Сет.
   - Ну, так, у них же немає наших табу. Вони i так ходять майже роздягненi. - Проаналiзувала Вiта.
   - Вдома ми зазвичай знiмаємо весь одяг та прикраси i просто вiдпочиваємо.
   - От. Не майже роздягненi, а зовсiм роздягненi! - Вигукнув Макс. - А що, з самого дитинства нiяких таємниць, все на виду i не викликає зайвих емоцiй.
   - А чого ти хотiв? - Заступився за мiсцевих Сергiй. - Тут же спека! Одяг взагалi не потрiбен. Я взагалi не розумiю, навiщо вони носять стiльки прикрас.
   - Це не просто прикраси. - Сет зняв з себе браслет i поклав на столик. - Оце, наприклад, кулiнарний сервiс - по ньому можна замовити будь-якi страви в ту точку, де ти знаходишся. От що би ви зараз хотiли?
   - Я би з'їв хорошу вiдбивну. - Мрiйливо прикрив очi Макс.
   - А я - якесь повiтряне тiстечко. - Тихенько облизнулася Свєта.
   - Менi б теж вiдбивна не завадила. Зi смаженою картоплею. - Подумавши, сказав Сергiй.
   - А я б не вiдмовилася вiд напiвзвареного яйця. - Закiнчила Вiта.
   - Дуже добре, тiльки треба уточнити: що таке вiдбивна?
   - Це такий шматок м'яса, який спочатку трошки вiдбивають, а потiм смажать. Дуже смачно, якщо додати ще солi i перцю. - Пояснив Макс.
   - Ще непогано кетчупом полити. - Додав Сергiй. - Кетчуп - це такий гострий соус з помiдорiв.
   - Так, замовлення зроблено. А що таке тiстечко?
   - Це такий невеликий шматочок тiста, а на ньому багато крему з вершкiв i цукру, з якими-небудь фруктовими добавками. - Пояснила Свєта.
   - А яйце... - Почала Вiта.
   - Це я знаю, це я вже замовив.
   Не минуло й п'яти хвилин, як до кiмнати влетiло кiлька невеликих платформ-пiдносiв з заглибленнями, в яких лежали, прикритi великими зеленими листами, замовленi страви.
   Знявши лист покриття, Сергiй запитав:
   - А це з чого зроблено?
   - Це перемеленi на пюре, розкатане i висушене листя фруктових дерев. У нас так роблять будь-яку упаковку.
   На пiдносах хлопцiв виявилися прекраснi, в мiру просмаженi вiдбивнi з м'яса мiсцевих буйволiв, политi кисло-гiрко-солодким фруктовим соусом i поруч - шматочки якихось смажених бульб, за смаком абсолютно не схожих на картоплю, але тим не менш, страшенно ароматнi i апетитнi .
   Тiсто тiстечка було зроблене з м'якотi плодiв хлiбного дерева, а крем - з вершкiв, збитих разом з абсолютно невiдомими фруктами. Свiтлана вiдчула справжнє блаженство, пробуючи шматочок за шматочком, якi вiдламувала маленькою золотою паличкою круглого перетину бiля основи i розширеною та сплощеною донизу. Яйце для Вiти подали в золотiй ажурнiй чашцi з такою ж ажурною ложечкою. А поруч, в iншому заглибленнi лежало кiлька обсмажених скибочок плодiв хлiбного дерева i чашечка з м'яким жирафовим маслом з такою ж паличкою, як у Свєтiного тiстечка. Тiльки... Яйце було не куряче. До страусиного воно теж не доросло.
   - А що це за яйце? - Запитала Вiта, розбиваючи ложечкою верхiвку.
   - Звичайне крокодиляче яйце, як завжди. - Вiдповiв Сет.
   - Ну, що ти там казав про прикраси? - З набитим ротом запитав Макс.
   - Обручi - це система зв'язку i доступу до iнформацiї, браслети на ногу - для управлiння складними видами транспорту i деякими видами виробничої технiки, намиста - система дiагностики, пiдтримки i оздоровлення органiзму...
   Дiалог з батьками Сета вiвся через його переклад. Виявилося, що на даний час разом з ними живуть ще двоє молодших дiтей - трирiчний хлопчик зараз знаходився в молодшiй школi, а десятирiчна дiвчинка - у старшiй. До сьомої години вечора вся родина збирається разом, дивляться тарiлку, потiм йдуть на прогулянку, розмовляють, читають, потiм вечеряють, приймають загальну ванну, тобто, басейн i вiдправляються спати.
   Встають всi о сьомiй годинi ранку. Дiти вiдправляються до школи, причому це не якась там певна будiвля чи примiщення, а що завгодно: то сад, то савана, то пiдводна навчальна прогулянка, то бiблiотека, то зал писання чи малювання, то музичнi або гiмнастичнi заняття, то вивчення каменiв або побутової технiки...
   Дорослi працюють. Причому, за бажанням, роботу можуть змiнювати, треба тiльки за десять днiв дати заявку на бажану роботу. До кiнця цих десяти днiв прийде повiдомлення про нове робоче мiсце. Зараз Гор, батько Сета, працював на виробництвi рiзних желе i мармеладу, а мама - в молодшiй школi. До цього деякий час тато працював на збираннi врожаю, а мама - на плетiннi намист.
   Взагалi, час у сахарцiв вимiрювався десятиденками, а не тижнями, як у нас. Рiк у них складався з дванадцяти тридцятиденних мiсяцiв i п'яти днiв Великого Свята на честь закiнчення i початку року...
   - Усе! Нам пора назад. Жриця просила нас повернутися вчасно. - Пiднявся зi стiльця Сет.
   Попрощавшись з його батьками, вся група вийшла до великого залу на цьому рiвнi пiрамiди, сiла на лавки лiфта i пiднялася на дах. Сет викликав з гнiзд гравiльоти. На цей раз гравiльоти були зовсiм iнших кольорiв.
   - А де ж нашi? - Здивувалася Вiта.
   - Напевно, ними хтось скористався. - Незворушно вiдповiв Сет. - Будь-яка людина може взяти будь-який гравiльот, той, який знаходиться ближче.
   I вони полетiли назад. Вже пiдлiтаючи до Храму Знань, Сет запропонував спуститися нижче до води, щоб подивитися на полювання Русалок. Видовище виявилося не для людей зi слабкими нервами. Двометровi Русалки, бiльше схожi на риб з людськими головами без ший i з руками замiсть плавникiв, заганяли зграю великих риб. Вони оточили косяк i гнали його до мiлководдя бiля пiрамiди. А там вже вiдбувалося справжнє побоїще: Русалки перекушували гострими зубами пiвтораметрових рибин навпiл i гналися за наступними. Вода озера в цьому мiсцi забарвилася в червоний колiр. Коли перекушених риб стало досить, Русалки взялися за трапезу. Трохи вiддалiк вiд мiсця їх бенкету ходили колами, привабленi запахом кровi, прiсноводнi акули. Лише деякi з них наважувалися шмигнути на територiю Русалок i схопити шматок. Решта просто чекали. Ось Русалки наїлися i дружною групою попливли до горизонту. Тодi за очистку озера вiд плаваючих шматкiв риби взялися акули...
   Жриця Галина Вiкторiвна вже чекала в коридорi. Викликавши лiфт, вона проспiвала код, розписалася у повiтрi i всi понеслися у наш час.
   Годинник у Бiблiотецi показував десять годинi десять хвилин.
   - Ой, ми ж там були кiлька годин! - Вигукнула Свєта. - А тут тiльки десять хвилин пройшло. Чи це вже iнший день?
   - День той же. А десять хвилин... Тут десять хвилин, там десять годин - яка рiзниця? - Знизала плечима Галина Вiкторiвна. - Не можу ж я прогулювати роботу. У мене сьогоднi нiчне чергування. - I вона пiшла до свого вiддiлу.
   У нiчному небi над бiблiотекою переливалося рiзними кольорами Пiвнiчне Сяйво. Помилуватися на нього зупинялося багато перехожих, деякi спецiально для цього приїхали сюди.
   Жахливо втомленi, хлопцi викликали таксi, пiдвезли до мотелю дiвчат i поїхали до вокзалу. Забравшись у намет, Сергiй i Макс одразу ж вирубалися, як убитi.
  * 9 *
   О дев'ятiй годинi ранку по внутрiшньому радiо бiблiотеки прозвучало повiдомлення:
   - До уваги всiх завiдувачiв вiддiлами! За десять хвилин просимо зiбратися в конференц-залi!
   Директор бiблiотеки Павло Миколайович, зiбраний сухорлявий чоловiк приблизно сорока рокiв, сидiв за столом i спостерiгав, як збираються його спiвробiтники. Першою увiйшла Танiанка - Тетяна Максимiвна. Опаливши директора своїм оливковим поглядом, вона привiталася i сiла за овальний стiл з невеликим фонтанчиком в його центрi. Почали входити iншi, але Павло Миколайович вже не бачив, хто саме: вiн продовжував тонути в iншопланетних морях оливкових очей, зовсiм забувши, де вiн i про що збирався говорити. "Яка вона!.. Цiкаво, я їй хоч трiшечки подобаюся? Не як директор, а як..." - рибками виринали i проносилися в його головi думки. - "Може, вже пора сказати їй..."
   - З якого приводу збори? - Вивiв його з мрiйливостi чийсь голос.
   - Так! - Павло Миколайович струсив з себе зацiпенiння i встав, намагаючись не дивитися у бiк Танiанки. - Справа у наступному: Галина Вiкторiвна домовилася з нашими iталiйськими колегами про проведення спiльного семiнару-практикуму. Iталiйцi приїдуть наприкiнцi серпня i проведуть у нас тиждень. Галина Вiкторiвна пропонує провести для них ознайомчi екскурсiї по Бiблiотецi, по окремим вiддiлам, по нашому музею. Потiм спiвробiтники її вiддiлу проведуть кiлька мовно-розважальних заходiв в рамках Клубу "Полiглот". А в кiнцi - Круглий Стiл з обмiну досвiдом, на який ми запросимо також i бiблiотекарiв з iнших бiблiотек мiста та областi.
   - Знову Галина Вiкторiвна! А ми що ж? - Обурилася Графиня Ольга.
   - Саме для цього я вас i запросив! Кожен вiддiл може продумати, якi заходи вiн може запропонувати нашим гостям, що показати, про що запитати i так далi. Всi пропозицiї здавайте Наталiї Антонiвнi - вона буде органiзатором зустрiчi, вона буде складати план робiт. Треба, щоб все було рiзноманiтно i цiкаво.
   - А у нас по-iншому i не буває. - Вставила Марлена Миронiвна.
   - Я знаю, що по-iншому не буває. Так, i глядачiв-учасникiв треба запросити...
   - Про це не турбуйтеся! У нас завжди аншлаги, багато чого доводиться проводити по кiлька разiв, щоб всi бажаючi могли взяти участь. - Гордо похвалився режисер Лiтературного Театру Володимир Степанович, вiн же завiдувач Вiддiлом Мистецтв. - Я пропоную провести спектакль-гру на тему...
   - От-от! Всi теми треба продумати, уточнити, запропонувати Наталiї Антонiвнi...
   - Тiльки не дуже багато! - Встала Наталiя Антонiвна. - Iталiйцi у нас будуть всього один тиждень, бiльше, нiж по вiсiм годин ми їх в бiблiотецi затримувати не будемо. Тому кожен вiддiл може запропонувати лише по одному заходу.
   - Нам - тiльки по одному, а Галинi Вiкторiвнi - кiлька!? - Знову обурилася Ольга.
   - Так Галина ж Вiкторiвна i домовлялася з iталiйцями! Скажiть спасибi, що нам дозволила приєднатися.
   - Дуже дякую! - Саркастично вклонилася у бiк Галини Вiкторiвни Графиня Ольга. - I як би ми без Вас жили?!
   - Ну, от чого ти обурюєшся? - Повернулась до неї Марлена. - Могла б сама здогадатися органiзувати щось подiбне.
   - А я саме хотiла запропонувати великий Бiблiографiчний Фестиваль з квестами, дiловими iграми, конкурсами...
   - А чого ж не запропонувала?
   - Я його готую до Дня Бiблiотек - до тридцятого вересня.
   - Ну от i готуйте! - Зупинив їх перепалку Павло Миколайович. - Чудова iдея! Тодi ми всi будемо пiдключатися до Вас. А зараз ви отримали iнформацiю для роздумiв i можете розходитися по вiддiлах! - Павло Миколайович склав руки на столi, показуючи, що на цьому тема наради вичерпана.
   Всi почали потихеньку виходити iз залу.
   - Галина Вiкторiвна, затримайтеся на хвилинку! - Зупинив вiн завiдуючу Бiблiотечним Музеєм.
   Галина Вiкторiвна повернулася вiд дверей i сiла ближче за стiл.
   - У нас вночi сталося щось... е... не зовсiм звичайне. - Почав директор, не знаючи, як описати те, що сталося, не впадаючи в мiстику. - Електрик виявив на даху двi статуї... Щось на зразок лiтаючих монстрiв... Як вони там опинилися, ви, напевно, краще знаєте... Отже, вони... або тi, хто їх туди затягнув... порвали пару проводiв i зiм'яли одну з панелей сонячних батарей... Хотiлося б запитати: менi викликати вантажникiв, щоб їх звiдти прибрати, чи...
   - Я все зрозумiла. - Зупинила його Галина Вiкторiвна. - Нiкого викликати не треба, обiйдемося своїми силами.
   - Ну, i хотiлося б, щоб таке бiльше не повторювалося.
   - Постараємося.
   - Тодi все. - Зiбрався вставати директор.
   - Павло Миколайович, Ви мене, звичайно, вибачте, але сьогоднi вже треба сказати.
   - Що сказати? - Не зрозумiв директор.
   - Сказати Танiанке все, що ви виношуєте вже майже пiвроку.
   - А... Як Ви?... Як Ви собi це уявляєте?
   - Сьогоднi в обiдню перерву настане вiдповiдний момент. - Галина Вiкторiвна вже пiдiйшла до дверей iз залу i обернулася. - Полудень на даху! - Пролунав її голос нiби здалеку, i вона розтанула у повiтрi.
   "Знову галюцинацiї" - подумав Павло Миколайович, який твердо стояв на матерiалiстичних позицiях i категорично вiдкидав мiстику. - "Полудень на даху... А що, цiкава думка... Трохи романтики..." - вiн подивився на годинник - до пiвдня залишалося пiвтори години. "Не завадить злегка пiдготуватися..."
   Бiблiографиня Ольга була дещо розгублена. Її пiдопiчний кiт Маркграф вiдмовився вiд сосиски i зажадав вiдкрити картотеку "Мiфологiя". Не звертаючи уваги на апетитнi запахи, вiн старанно почав вибирати картки, якi стояли за буквою "Г". Придивившись уважнiше, Ольга помiтила, що всi вони були присвяченi Горгулiям.
   - Маркграф, що це ти вибираєш? - Запитала у кота Ольга.
   - Мрав! - Вiдповiв бiблiотечний кiт i пiдсунув лапою вiдiбранi картки ближче до Ольги.
   - I що менi з цим робити? - Не зрозумiла його вимог бiблiографиня.
   - Муррав! - Вимогливо сказав кiт, зiстрибнувши з картотечного ящика i прямуючи до дверей, явно запрошуючи Ольгу за собою.
   Прихопивши картки, Ольга пiшла за котом, який, постiйно озираючись i посмикуючи хвостом вiд нетерпiння, привiв її до Вiддiлу Мiфологiї. Там, скочивши на бiблiотечну кафедру, кiт вказав лапою на картки i пильно подивився в очi Вiкторiї Юрiївнi, молодiй бiблiотекарцi, яка була дуже схожа на Хатiдже-Султан з серiалу про Роксолану.
   - I чому я в циркове не поступила? - Знизавши плечима i беручи з рук Ольги картки, промовила Вiкторiя.
   - I не кажи, цирк на дротi! Якби хтось сказав, що я буду виконувати вимоги якогось кота, хай i бiблiотечного, нi за що б не повiрила. - Погодилася з нею Ольга.
   За кiлька хвилин Вiкторiя вивалила перед Ольгою цiлий стос книжок, в яких говорилося про Горгулiй.
   - I навiщо менi все це? - Здивовано знизала плечима графиня.
   - Мрава! - Вiдповiв кiт i стрибнув на стiл.
   Потiм вiн почав вказувати лапою то на одну, то на iншу книгу i вимагати вiдкрити певнi сторiнки. Помахуючи хвостом, вiн просив, щоб Ольга читала вголос те, що його цiкавило. А цiкавили його вiдомостi про Горгулiй. Якщо переказувати коротко, то ось що дiзналася Ольга:
   Горгулiї iснували на Землi з давнiх, ще доєгипетських, часiв, жили завжди поруч з людьми i охороняли їх житла вiд злих створiнь у нiчний час доби. Виглядали вони, як породження пекла, але, виявляється, ненавидiли всю нечисть: демонiв, чортiв, привидiв, вампiрiв. Горгулiї вели з ними жорстоку боротьбу, полюючи за монстрами по всьому свiту. Якщо горгулiя отримувала поранення, вона намагалася дiстатися до людського житла, i кам'янiла, сподiваючись на захист. Саме в кам'яному виглядi у горгулiй вiдбувався процес регенерацiї. Кам'янiли вони i зi сходом сонця. Тепер приходила черга людей пiклуватися про горгулiй. За легендами виходило, що горгулiї служили ангелам, як мисливськi пси людям, вишукуючи нечисть, навiть якщо та ховалася в найпотаємнiших мiсцях. Але потiм у свiтоглядi людей щось змiнилося i вони порозбивали майже всiх скам'янiлих горгулiй. Вцiлiлi подалися в якiсь таємнi краї. Тi химери, якi ми можемо бачити на деяких будiвлях, лише скульптурнi копiї колишнiх берегинь спокою.
   - Ну, i навiщо менi це знати? - Пiдняла Ольга очi спочатку на кота, потiм на Вiкторiю.
   - Може, тобi треба до чогось пiдготуватися? - Вiдповiла Вiкторiя.
   Кiт просто мовчки лiг на столi i почав муркотiти, задоволений виконаною мiсiєю. Пiдхопивши його пiд пахву, Ольга вирушила назад, у свiй бiблiографiчний вiддiл.
   Вiкторiя почала розставляти книги на мiсця. Визирнувши у вiкно, вона раптом побачила на площi перед бiблiотекою величезну тiнь горгулiї. "Привидiлося ж таке!" - подумала вона, але все ж висунулася з вiкна i придивилася до тiнi уважнiше. Ну, так, тiнь дуже схожа на горгулiю: розчепiренi крила, вигнута довга шия i зубаста паща. Судячи по положенню тiнi, горгулiя сидiла на даху бiблiотеки, майже на самому її краю.
   - Вертер! Почергуй, я на хвилиночку! - Активiзувала вона голосом робота-помiчника, що стояв пiд столом.
   "Звичайно ж, нiяких горгулiй не буває!" - переконувала себе Вiкторiя, входячи до лiфта i натискаючи кнопку "дах".- "Це тiльки мiфи, не дарма ж я в мiфологiї працюю... Просто так, для очищення совiстi подивлюся, щоб переконатися, що нiчого там немає..."
   Вийшовши на дах, Хатiдже-Вiкторiя мало не бiгом попрямувала до того краю, з якого повинна була падати дивна тiнь. На краю даху сидiла горгулiя. Майже така ж, як на малюнках у книжках. Обiйшовши горгулiю з трьох сторiн, Вiкторiя обережно помацала її пальцем - камiнь, як камiнь, хоча зроблена химера була дуже майстерно: можна було розгледiти малюнок шкiри, кожну жилочку пiд "шкiрою", кожну складочку... "А зуби!" - пересмикнула плечима Вiкторiя - "Жах! Недарма люди їх порозбивали... А як же вона сюди потрапила? Адже ранiше тут нiяких химер не було... Може, директор для краси встановив?..."
   Марлена Миронiвна висипала крихти вiд щойно з'їденої булочки на пiдвiконня. Вона так робила кожного дня, i кожного дня на крихти злiталися горобцi i голуби.
   - Горгулi, Горгулi, Горгулi... - Воркувала голуби не зовсiм так, як зазвичай, а вишикувавшись у ряд i заглядаючи до залу.
   - Горгулi, Горгулi! - Загорлав i горобець, проскакавши по пiдвiконню мало не в кiмнату. - Горгулi! Горгулi! - Кричав вiн, не звертаючи уваги на крихти i заглядаючи в очi Марленi.
   - Що ще за Горгулi? - Знизала плечима Марлена.
   - Горгулi! Горгулi! - Невпинно кричав пташиний хор.
   - Вам книжку, чи що? - Запитала Марлена Миронiвна та потягнулася до найближчої полицi.
   Птахи замовкли, вичiкувально дивлячись на неї.
   - Ага... Отже, книги про Горгулiй... - Марлена набрала на клавiатурi тему i визначила, що в її вiддiлi є п'ять художнiх книжок, в яких згадується про Горгулiй. - Дiставши їх з полиць, вона поклала книги на пiдвiконня. - А ви хоч читати вмiєте?
   Птахи читати явно не вмiли. Вони вичiкувально дивилися на бiблiотекаря i чогось чекали.
   - Вам що, вголос почитати? - Здивувалася їх наполегливостi Марлена.
   Птахи згiдно закивали головами. Довелося Марленi вiдшукувати потрiбнi уривки i зачитувати їх вголос...
   Танiанка йшла на обiд до бiблiотечного кафе.
   - Тетяна Максимiвна! - Пролунав голос позаду. - Можна вас на хвилиночку? - Її наздоганяв директор Павло Миколайович. - Я хочу вам дещо показати на даху... - Поманив вiн її до лiфта.
   Дах сьогоднi виглядав не так, як завжди: на самому краю над фасадом стояло скульптурне зображення якогось крилатого i зубастого чудовиська, а трохи далi, за кущами рододендронiв бiля куба електрогенератора сидiло ще одне.
   - Не дуже-то вони прикрашають наш сквер. - Оцiнила нововведення Танiанка.
   - Я думаю, що зовсiм не прикрашають! - Вигукнув Павло Миколайович. - Нiчого, їх скоро приберуть. Я вас не за цим покликав.
   Директор завернув за кущi, i там Тетяна Максимiвна побачила накритий стiл i два крiсла.
   - Пропоную вам пообiдати тут разом зi мною.
   "Нарештi, крига скресла, панове присяжнi-засiдателi!"- Подумала Танiанка, яка вже з пiвроку ловила на собi захоплено-закоханi погляди директора.
   Спочатку було шампанське, потiм легкi закуски в кошиках з пiсочного тiста, потiм пiца i шнiцелi... Все це директор по черзi дiставав з величезного кошика, що стояв поруч з його крiслом, дiлячись спогадами про те, як вiн шiсть мiсяцiв тому вперше потрапив у цю бiблiотеку, i яке вона справила на нього враження.
   Коли справа дiйшла до тiстечок, акуратно упакованих в пластикову коробочку, i до соку, Павло Миколайович глибоко зiтхнув, встав i для чогось полiз до кишенi.
   - Тетяна Максимiвна! - Урочисто почав вiн. - З перших днiв роботи тут мене просто вразили i зачарували вашi незвичайнi, неземнi очi! Ви знаєте, я не люблю поспiшати i приймати скорих рiшень. Це рiшення я прийняв усвiдомлено, проаналiзувавши його з усiх бокiв i... Коротше, виходьте за мене замiж! - I вiн простягнув Танiанке вiдкриту коробочку з каблучкою.
   Золота каблучка була виконана у виглядi знака нескiнченностi з вставленими в нього двома каменями - оливковим та фiолетовим. Тетяна Максимiвна навiть ахнула - саме таку вона бачила сьогоднi увi снi! Правда, увi снi вона лiтала з цiєю каблучкою серед зiрок i була дуже щаслива, вiдчуваючи себе частиною Всесвiту. Там ще була якась пiсня... "Так-так-так, люблю тебя..." - Почала звучати в головi пiсня зi сну.
   - Ну, що ви скажете? - Почав втрачати терпiння Павло Миколайович. - Я просто втрачаю голову вiд любовi до вас, хоча вже й не хлопчик. А ви? Ви мене кохаєте?
   - Так-так-так, люблю тебя! - Проспiвала Танiанка.
   У ту ж мить раптом щось заскрипiло i величезний стовп з вiтряком почав валитися прямо на Тетяну Максимiвну. Павло Миколайович кинувся до коханої, маючи намiр захистити її своїм тiлом. Обхопивши її руками, закривши очi i притиснувши її до себе, вiн чекав страшного удару, але... нiчого не сталося. Страшний гуркiт пролунав над головами i все затихло.
   Тетяна не поспiшала звiльнятися з обiймiв, але все ж вiдкрила одне око i подивилася на стовп. Його падiння затримала кам'яна химера, яка стояла бiля кущiв. Стовп повалився на неї i не долетiв до голови Танiанкi всього якихось двадцять сантиметрiв.
   Прийшовши до тями, Павло Миколайович злегка вiдсторонився, але продовжував обiймати Тетяну. Оцiнивши ситуацiю, вiн промовив:
   - Хто б мiг подумати, що якась кам'яна горгулiя врятує найдорожчу менi людину... То що ви там вирiшили? Ви згоднi зi мною побратися?
   - По-перше, якщо вже на те пiшло, то не "ви", а "ти". - Вже повнiстю оговталася Тетяна. - А по-друге... Так, згодна, але за однiєї умови.
   - Якої ще умови? - Насторожився директор.
   - Що ТИ менi розкажеш бiльш барвисто i переконливо про свою любов.
   - Та я!... Тетяночка, я так тебе люблю! Я закохався з першого погляду твоїх очей, як тiльки переступив порiг бiблiотеки! - З захопленням i полегшенням, нiби скинув зi своїх плечей цiлу гору, заговорив Павло. - Я жити без тебе не можу! - Почав вiн обсипати її поцiлунками. - Я щоночi тiльки про тебе i думаю! Я з тобою увi снi вже таке...
   - А я теж... Я теж закохалася, погляду, напевно, з третього. Ти так на мене кожного дня дивився, що я вiдчувала себе королевою...
   Не вдаючись в iнтимнi подробицi, скажу, що весiлля призначили на початок серпня, сподiваючись, що спека на той час уже злегка спаде...
   Пiсля обiду по радiо прозвучало дивне i незрозумiле для бiльшостi повiдомлення:
   - Всiх, хто сьогоднi стикався з горгулiями, просимо пiднятися на дах!
   Бiльшiсть i спiвробiтникiв i читачiв, почувши це, просто знизали плечима i продовжили свої справи.
   - Маркграф, це нас запрошують? - Запитала кота графиня Ольга.
   - Мня! - Вiдповiв кiт i, зiстрибнувши з пiдвiконня, попрямував до дверей.
   Ольга пiшла за ним.
   Вiкторiя Юрiївна вiд несподiванки сiла на стiлець. Йти чи не йти? З Горгулiями вона сьогоднi познайомилася спочатку завдяки книгам, обраним котом, а потiм побачила щось таке i на даху. Трохи повагавшись, вона все ж таки встала, залишила зал на Вертера i пiшла до лiфта.
   Марлена спочатку не звернула на оголошення уваги. Вона продовжувала розставляти книги, але тут у шибку постукали. Озирнувшись, вона побачила всю свою пернату зграю, яка мовчки i докiрливо дивилася на неї.
   - Що? - Не зрозумiла Марлена. - Я ж вас сьогоднi вже годувала.
   - Горгулi, Горгулi, Горгулi! - Закурликали птахи.
   - То й що? Я що, повинна йти на дах?
   Зграя моментально замовкла.
   "Чортiвня якась, птахи будуть менi вказувати, що робити i куди йти..." - бубонячи собi пiд нiс, продовжувала Марлена розставляти книги.
   - Горгулi! - Загорлав найсмiливiший горобець, залетiвши в примiщення i сiвши на полицю перед самим носом бiблiотекарки.
   - Добре, добре! Не кричи! Iду... - I Марлена вийшла з залу.
   Тетяну Максимiвну оголошення застало в кабiнетi директора. Зайшла вона туди, зрозумiло, виключно у справi. Ну то й що, що справа вирiшувалася в тiсних обiймах? Почувши про горгулiй, закоханi роз'єдналися i подивилися один на одного.
   - Iди. - Кивнув Павло Миколайович. - Тебе ж сьогоднi горгулiя врятувала.
   - А ти? - Тетяна не хотiла розлучатися з коханим.
   - Вiдчуваю, що я там буду зайвим. Але у разi чого, одразу до мене!
   На даху всiх зустрiла Галина Вiкторiвна, яка виглядала сьогоднi рокiв на сорок: зiбране у зачiску волосся, темно-сiрий брючний костюм, димчастий камiнь у кулонi на шиї i посмiшка, яку Галюцинацiя завжди носила, з'являючись на людях.
   - Так, п'ять осiб... Всi зiбралися! Не очiкувала, що Бiблiотека обере саме вас. Ну що ж! Почнемо з теорiї. - I Галина Вiкторiвна запросила всiх присiсти на лавку.
  
  
  * 10 *
   З того, що розказала Галина Вiкторiвна, стало вiдомо, що десь прорвалися портали мiж цим i тим свiтом, i в них хлинула всяка нечисть. Сучасна нечисть навчилася маскуватися i помiтити її було неможливо. Ну, то нехай би собi була? Не все так просто. Нечисть несе з собою хвороби, агресiю, змiну менталiтету на негативний i деструктивний лад, у суспiльствi починаються бродiння, що переростають у вiйни та революцiї, гине багато людей, а тi, хто виживають, впадають у депресiї. Все це стає, нiби, делiкатесом для нечистi. Боротися з невидимою, але такою небезпечною навалою можуть тiльки горгулiї. Саме тому вони i з'явилися у нашому свiтi. Не тiльки на нашiй бiблiотецi, а й на багатьох великих будiвлях в мiстах по всьому свiту, сьогоднi вранцi виявили статуї химер. Вночi вони повиннi будуть ожити i почати своє полювання.
   - А до чого тут ми? - Здивувалася Ольга.
   - А ми повиннi їм допомогти. - Вiдповiла Галина Вiкторiвна. - Чим швидше нам вдасться закрити портали, тим швидше горгулiї знищать прониклих до нас iншосвiтцiв. Такi групи, як наша, зараз створюються всюди. Всi ми i будемо закривати портали.
   - А ТОЙ свiт - це що, загробний свiт? - Поцiкавилася Марлена Миронiвна.
   - Нi, просто iнший вимiр. Рiзнi iстоти подiлили Землю не по територiях, а за вимiрами. Портали iснують, але вони ще в давнину були закритi, щоб не повторювалося первiсного хаосу. Але iнодi окремi елементи не хочуть дотримуватись договору i проникають до нас. Потрiбно знову закрити портали.
   - А що для цього треба? - Поцiкавилася Танiанка.
   - Потрiбна велика концентрацiя ментальних зусиль. Зараз я вам все розповiм i покажу. Давайте встанемо i вiзьмемося за руки...
   Всi встали, взялися за руки i Галина Вiкторiвна показала, як треба концентрувати енергiю.
   - Ну то й що? Нiчого не вiдбувається. - Ольга струсила руки, знiмаючи напругу.
   - Це була лише репетицiя. Закривати портал ми будемо в iншому мiсцi.
   - Де? - Вигукнула Марлена. - Менi ж ще додому треба!
   - Всiм треба. - Пiдтвердила Тетяна, яка мрiяла провести вечiр з Павлом.
   - Якщо все добре вийде, ми впораємося швидко. А зараз йдемо в "Мiфолгiю".
   - До мене? - Здивувалася Вiкторiя. - А що у мене такого незвичайного?
   - У твоєму вiддiлi є вихiд.
   - Вихiд куди, у ТОЙ свiт?
   - Нi, вихiд куди завгодно.
   Всi разом увiйшли до Вiддiлу Мiфологiї i рушили вздовж лiвої стiнки в кiнець залу. Бiля третього стелажа вiд кiнця Галина Вiкторiвна зупинилася i сказала:
   - В кожнiй бiблiотецi є зал з виходом. Рухатися завжди треба по лiвiй сторонi, завжди третiй стелаж вiд кiнця, третя полку зверху i третя книга вiд початку. - Вона взяла в руки книгу i тут же з пiдлоги вгору висунулися дверi. - Називаєте адресу, вiдкриваєте дверi i виходите.
   - Яку адресу? - Спробувала уточнити Марлена.
   - Будь-яке мiсто, куди вам треба потрапити. Зараз ми вийдемо до Кракова.
   - Це той, що в Польщi? - Не повiрила Ольга.
   - Той самий.
   Галина Вiкторiвна пiдiйшла до дверей, тихо сказала "Кракiв" та штовхнула дверi вiд себе. За дверима була бiблiотека, тiльки стiни i стелажi були зовсiм iншими. Ланцюжком, один за одним всi п"ятеро пройшли крiзь дверi, i вони за їх спинами знову потонули у пiдлозi.
   Вийшовши на вулицю, бiблiотекарi здивовано озирнулися - навколо дiйсно був Кракiв. Люди, що проходили повз, говорили польською, будинки були абсолютно не схожi на полтавськi, все навколо було iншим.
   - Прикольно! - Захопилася Марлена. - А отак можна в будь-яку країну потрапити?
   - У будь-яку.
   - I без грошей, без вiз, без документiв?
   - Ну, особливо зловживати я б цим не радила... Нам сюди. - Галина завернула за рiг якоїсь будiвлi, i компанiя вийшла до великого торгового центру, з даху якого вниз дивилося кiлька кам'яних горгулiй.
   - Раз, два, три... сiм штук. - Порахувала їх Тетяна. - Сидять всi, так симетрично... Може, вони тут i були?
   - Нi, будiвля сучасна. Вони з'явилися сьогоднi. Нам треба туди. - Галина вказала пальцем на дах.
   На дах торгового центру вони без перешкод потрапили на лiфтi. Нiхто їх нi про що не запитав. Там уже зiбралося кiлька десяткiв людей. Кивнувши Галинi Вiкторiвнi, сивочолий ксьондз зробив знак iншим i тi, розбившись на п'ятiрки, рiвномiрно розподiлилися по всiй площинi даху. П'ятiрок виявилося сiм.
   - Ну, давайте, як я показувала. - Сказала Галина i взяла за руки Ольгу i Тетяну.
   Щойно всi зосередилися, настала темрява. У цiй темрявi почали з'являтися блискавки та кульовi розряди, якi безладно носилися туди-сюди.
   - А-а-а! - Закричала Вiкторiя. - Я блискавок боюся!
   - Руки не вiдпускати, тримати напругу!
   Поступово темрява стала концентруватися над п'ятiрками все бiльш i бiльш тонкими пучками, втягуючи в себе блискавки. Хлопок за хлопком, темрява втягувалася у точки над кожною п'ятiркою i зникала.
   - Все, цей портал ми закрили. Зараз нам скажуть, куди далi.
   Далi були Рим, Токiо i Сиктивкар. До кiнця робочого дня полтавська п'ятiрка повернулася до рiдної бiблiотеки.
   З настанням темряви горгулiї злетiли з даху i бiльше на ньому не з'являлися. Хто знає, де вони полювали i скiльки нечистi знищили?..
  
  
  * 11 *
   Цього дня Сергiй з Максом чекали дiвчаток на пляжi. Тi приїхали до вокзалу без п'яти хвилин десять i зателефонували на мобiлку.
   - Ми вже приїхали, куди нам далi?
   - Iдiть повз мiст до пляжу, ми вас зустрiнемо!
   Макс i Сiрий схопилися зi своїх лежакiв i помчали зустрiчати подруг. Лiто, пляж, рiчка, флiрт... Що ще потрiбно молодим, здоровим i щасливим людям? Пригод! Вдосталь наплававшись, набiгавшись, награвшись i позасмагавши, до вечора всi вирiшили знову вiдправитися у Бiблiотеку.
   Сьогоднi Бiблiотека виглядала якось iнакше.
   - Якось тут сьогоднi тiнисто... - Висловила загальне враження Свєта.
   - Точно! Цiкаво, звiдки тут взялася така тiнь? - Пiдняв голову вгору Макс.
   - Менi здається, ранiше там цих пташок не було... - Невпевнено промовила Вiта.
   - Це не пташки, це, якщо не помиляюся, горгулiї - такi мiфiчнi iстоти... - Помiтив Сiрий.
   - Яка рiзниця, що це за iстоти?! - Перебив його Макс. - Питання в тому, як вони туди потрапили? Бiжимо! - I вiн потягнув всiх за собою до лiфта.
   Одна з кам'яних химер сидiла на краю даху, iнша ховалася в кущах, причому на неї впав стовп з вiтряком.
   - Ого! Цiкаво, з якого каменю вона зроблена? Стовп вiд неї навiть нiчого не вiдбив. - Захоплено промовляв Макс, проводячи рукою по кам'яному крилу.
   - Шкода, що ми не геологи i в каменях не розумiємось. Але це не заважає нам сфоткатися! Давайте, прямо на нiй! - I Вiта полiзла на шию горгулiї.
   - Щось у нiй є таке давнє i моторошне... - Промовила Свєта. - Здається, ось зараз вона зiтхне, вiдкриє очi i...
   - Гав! - Прямо у неї над вухом гавкнув Макс.
   - А-а-а! - Вiд несподiванки закричала Свєта. - Дурень, налякав!
   - Правда, Макс, ти б обережнiше зi своїми приколами. - Сергiй заспокiйливо взяв Свєту за руку.
   - Не буду я фотографуватися! - Образилась та й, демонстративно стиснувши губи i склавши на грудях руки, сiла на лавку. Сергiй сiв поруч з нею.
   - Увечерi їх звiдси приберуть. - Почули вони голос за спинами, що доносився з-за кущiв. - Бажано до ранку поставити на мiсце стовп i замiнити розбитi сонячнi батареї.
   - Коли увечерi?
   - Щойно стемнiє. Менi обiцяли. - Говорив директор двом майстрам в комбiнезонах. - Думаю, годинi об одинадцятiй вже точно можна буде працювати.
   - А чого це стовп раптом звалився? - Дивувався той, що був вищим.
   - Дивiться, тут болти просто зрiзанi, наче болгаркою! - Нижчий показав на долонi великi болти, рiвно зрiзанi пiд самий капелюшок. - Явна диверсiя! Може, терористичний акт готували?
   - Розберемося... Ви, головне, своє зробiть.
   - Не бiйся, Миколайовичу! До ранку буде все, як ранiше!
   Директор з робочими пiшли оглядати iншi стовпи, їхнi голоси поступово стали затихати.
   Нафотографувавшись з горгулiями, Макс i Вiта пiдiйшли до сидячих на лавцi Сергiя i Свєти.
   - То що, куди далi?
   - Давайте дiзнаємося бiльше про цих горгулiй! - Запропонувала Вiта. - Цiкаво ж!
   Всi спустилися на другий поверх i дiзналися вiд Лiбри, що про горгулiй можна прочитати у Вiддiлi Мiфологiї.
   У вiддiлi їх зустрiв черговий Вертер.
   - Нам би щось про горгулiй. - Попросила його Свєта.
   - Сьогоднi всi цiкавляться горгулiями! - Радiсно повiдомив Вертер i майже моментально притягнув стопку книг. - Я навiть не розкладав їх на мiсце! Будь ласка, читайте! - I вiн поїхав пiд стiл.
   Поки хлопцi i дiвчата читали, десь з-за стелажiв з'явилося одразу п'ять бiблiотекарок, серед яких вони впiзнали Галину Вiкторiвну, Танiанку i Супермодель з довiдково-бiблiографiчного вiддiлу. Замикав цю колону величезний рудий кiт з бiлими лапками i бiлою манишкою. Галина Вiкторiвна кивнула хлопцям, Танiанка розлила з очей оливково-iншопланетне полум'я, а кiт якось хитро пiдморгнув i махнув шикарним хвостом.
   - Ага, отже, вихiд завжди злiва, третiй стелаж вiд кiнця, третя полку зверху i третя книга вiд початку. - Говорила низенька жiнка, дивовижно схожа на Мерилiн Монро, стрункiй брюнетцi, схожiй на Хатiдже-Султан.
   - I назва мiста! - Додала та.
   Всi вони вийшли з залу, лише Хатiдже-Султан залишилася i звернулася до вiдвiдувачiв:
   - Вам нiчого не треба?
   - Нi, нам Вертер дав. - Вiдповiв Сергiй, показуючи на книги.
   - Горгулiї... - Подивилася на назви Вiкторiя Юрiївна. - А знаєте, чому вони здаються кам'яними?
   - А хiба вони не кам'янi? - Змахнула вiями Свєта.
   - Нi, вони живi. Але зi сходом сонця їх метаболiзм змiнюється настiльки, що в них локально зупиняється час. А в зупиненому часi навiть поролон буде здаватися твердим каменем - його ж не можна буде продавити.
   - А якщо в людинi зупинити час? - Зацiкавився Макс.
   - Людина теж скам'янiє.
   - Клас! От як зроблюсь кам"яним i буду стояти такою статуєю! - Макс встав i застиг у позi Геракла.
   - А я пiдiйду до тебе так як... поцiлую! - Засмiялась Вiта, за шию нахиляючи голову Макса до себе.
   - А тi горгулiї, що зараз на даху, вони теж живi? - Запитала Свєта.
   - Звичайно! Та з настанням темряви вони полетять. Якщо я вам не потрiбна, то я пiду додому, мiй робочий день закiнчився. Всi питання - до Вертера.
   - Пост прийняв! - Вертер виїхав з-пiд столу i став бiля дверей.
   Вiкторiя Юрiївна пiдхопила сумочку i випорхнула за дверi.
   - Куди далi пiдемо? Про горгулiй вже набридло. - Потягнулася Вiта, стримуючи позiхання.
   - А що там бiблiотекарки про вихiд говорили? - Згадав Сергiй.
   - Вихiд завжди по лiвiй стiнцi, третiй стелаж вiд кiнця, третя полку зверху, третя книга вiд початку. I назва мiста. - Голосом Марлени повторив Вертер.
   - А давайте перевiримо! - Запропонував Сергiй.
   - А може, не варто? - Нерiшуче спробувала зупинити його Свєта.
   Але всi вже дружно йшли вздовж лiвої стiни залу. Свєтi нiчого не залишалося, як пiти за ними. Лiворуч - стiна з блiдо-зеленими шпалерами, праворуч - темнi стелажi з книгами...
   - Стоп! Ось третiй стелаж вiд кiнця! - Макс так рiзко зупинився, що Вiта наразилася носом в його спину.
   - Ой! Тепер вiдлiчуй третю полицю зверху! - Сказала вона, потираючи нiс долонею.
   - Один, два, три... Третя книга... "Мiфологiя Орiноко". - Прочитав вiн назву на корiнцi. - Закiнчується на "О". Пограємо в мiста?
   - Ти спочатку книгу дiстань! - Порадив Сергiй. - А мiсто на "О" - Одеса.
   Слово "Одеса" прозвучало майже одразу ж за тим, як з пiдлоги несподiвано висунулися вгору дверi.
   - Ой! - Зойкнули дiвчата.
   - Це i є вихiд? - Здивований Макс штовхнув дверi рукою.
   Тi вiдчинилися в абсолютно iнший простiр: стiни там були обклеєнi жовтими шпалерами, а стелажi були не темними, а свiтлими. Ламiнат тут змiнився лiнолеумом там. Рiвне денне освiтлення з-пiд стелi тут i тьмянi настiннi бра там.
   - Це iнший зал чи iнша бiблiотека? - Розгублено запитала Вiта.
   - Зараз дiзнаємося! - Макс рiшуче вийшов у дверi. Решта пiшли за ним.
   Щойно Сергiй, який йшов останнiм, переступив через порiг, дверi за їх спинами знову зникли у пiдлозi. Тепер вони були в звичайнiсiнькiй бiблiотецi. За кафедрою сидiла лiтня жiнка i щось писала на картках, гортаючи журнали, що великим стосом лежали бiля неї.
   - До побачення! - Попрощався з нею Макс, прямуючи до виходу.
   - А ви ще тут? - Пiдслiпувато прищулилася на хлопцiв бiблiотекарка. - Я думала, що вже нiкого немає...
   - Ну, ми тут зачиталися... - Пiдштовхуючи Свiтлану до виходу, промовив Сергiй.
   Вони вийшли в звичайнi дверi i опинилися на незнайомiй вулицi.
   - Здається, це Одеса... - Озираючись на всi боки, промовив Сергiй. - Я тут уже був. Он там повинен стояти Дюк, а внизу - порт.
   Це дiйсно була Одеса. Прогулявшись по Приморському бульвару, хлопцi та дiвчата сфотографувалися бiля Дюка, спустилися по Потьомкiнських сходах до порту i помилувалися кораблями, що стояли на якорi. Наступала нiч i всюди стали запалюватися лiхтарi.
   - А давайте на пляж! - Раптом запропонував Макс. - Ви коли-небудь плавали в нiчному морi?
   Виявилося, що нiхто не плавав. Пройшовши по алеях Шевченкiвського парку, вийшли до пляжу, скинули з себе верхнiй одяг i кинулися у темряву, яка розмiрено плескалася пiд зiрками...
   - Як же це добре! - Висловила загальне захоплення вiд нiчного купання Вiта, коли всi вже одяглися i сидiли на лавцi. - Цiкаво, а так можна куди завгодно вийти?
   - Звичайно, тобi ж сказали: називаєш мiсто i виходиш.
   - А якщо бiблiотека закрита? Не всi ж по ночах працюють?
   - Значить, треба шукати такi, якi працюють по ночах!
   - Тодi давайте шукати, бо ми назад до ранку не потрапимо.
   Всi перехожi, якi траплялися на шляху, виявлялися приїжджими, i гадки не мали не те що про нiчну, але й, навiть, про звичайнiсiньку бiблiотеку. Довелося зайти в iнтернет-кафе i загуглити нiчну бiблiотеку. Така в Одесi виявилася лише одна, слава богу, неподалiк вiд центру, в напiвпiдвалi колишнього кiнотеатру "Україна".
   - Ви почитати або на вихiд? - Пiдняла голову вiд книги чергова бiблiотекарка, схожа на пiкову даму.
   - Вiдьма, напевно, навiть мурашки по шкiрi... - Ледь чутно прошепотiла Свєта на вухо Сергiю.
   Але "вiдьма" почула!
   - Не радила би вам говорити про вiдьом у такому тонi. - Вона встала i набула зовсiм iншого вигляду: струнка, молода, приємна жiнка в сучаснiй короткiй сукнi. - Що ви знаєте про вiдьом?
   - Ну, вiдьми... вони, здається, з дияволом знаються, з чортами всякими...
   - Дурницi! Це вигадали священики, коли насаджували у нас християнство. Насправдi вiдьми, вiдьмаки i вiдуни iснували у нас ще за кiлька тисяч рокiв до християнства, коли нi чортiв, нi диявола навiть не вигадали. Якщо їх не було, то як їм можна було служити?! "Вiдьма" означає "яка вiдає", що в перекладi з санскриту - "знає". Тобто, нiякої мiстики, просто бiльш глибокi знання в деяких областях, якi для бiльшостi є таємними.
   - А при чому тут санскрит? - Запитав Сергiй.
   - А ви що, не знаєте, що стародавнi слов'яни прийшли з Iндiї?
   Всi похитали головами.
   - А про "Рiгведи" знаєте?
   - Щось таке чули... Це, здається, якiсь стародавнi iндiйськi знання?
   - Слов'янськi. Коли слов'яни йшли з Iндiї до берегiв Днiпра, вони описували свої знання на довгому рулонi. Потiм згорнули його в трубочку i вклали в коров'ячий рiг - по-слов'янськи "рiг". Тобто, "рiг веди" означає "рiг знань".
   - Стривайте! Якщо всi цi знання таємнi, то чому ви про них так просто нам розповiдаєте?
   - Таємнi вони для тих, хто не знає. I для вас вони так i можуть залишитися таємними. Але якщо ви захочете i почнете їх вивчати... ви теж станете ведунами або вiдьмами!
   - Я вже точно нiчого такого вивчати не буду! - Вигукнув Макс. - Менi i iнститутських лекцiй вистачає! Хоч би це якось здати!
   - От i вийде з тебе якийсь медик! - Докiрливо зауважив Сергiй. - А я б чомусь такому незвичайному повчився...
   - I я ! - Сказала Свєта.
   Вiта, яка до цього мовчала, раптом запитала:
   - А вихiд де?
   - Той, в який ви увiйшли, чи iнший? - Молода бiблiотекарка якось одразу посивiла i перетворилася на доброзичливу стареньку.
   - Iнший. - Вiдповiв Макс.
   - Як завжди: по лiвiй... - Почала вiдьма-бiблiотекарка.
   - Стiночцi до третього стелажа вiд кiнця... - Продовжив Сергiй.
   - Третя полку зверху... - Пiдхопила Свєта.
   - Третя книга вiд початку... - Перебила її Вiта.
   - I назва мiста! - Закiнчив Макс.
   - То ви все знаєте! А з якого ви мiста?
   - З Полтави
   - Хороша Бiблiотека, одна з найкращих не тiльки в Українi, а й в усьому свiтi. - Закивала головою старенька. - Таких на Землi навряд сiм-вiсiм набереться. Ну, не буду вас затримувати, заходьте, коли буде час...
   Опинившись знову в Полтавi, хлопцi i дiвчата роз'їхалися по своїх оселях, домовившись завтра зустрiтися на пляжi годинi о дев'ятiй.
   Майже весь тиждень вони подорожували по всьому свiту, виходячи то в Мексицi, то на Цейлонi, то на Тибетi, то в Африцi...
  
  * 12 *
   - I навiщо потрiбна та Одеса з її брудною солоної калюжею! - Говорив Макс, пiдходячи до Бiблiотеки. - Ми тепер плаваємо у будь-яких морях i океанах, варто тiльки дiйти до найближчої бiблiотеки!
   - Жити стало так весело! - Пiдхопила Вiта.
   - Як казав Сократ, свiт нудний для нудних людей. - Вставив цитату Сергiй. - А ми веселi!
   - Але все одно, без Бiблiотеки ми б так не веселилися. - Помiтила Свєта, проходячи крiзь дверi, якi роз"їхалися перед ними.
   - Колись весь свiт був бiблiотекою. - Ольга Степанiвна, обганяючи їх, на хвилинку затрималася i озирнулася. - Знання заховано в кожнiй речi. - I вона, наче по подiуму, пiшла по коридору далi.
   - Що це означає? - Зупинилася Свєта. - Як розумiти, що знання заховано в кожнiй речi?
   - Варто уважно придивитися до будь-якої речi, як вона багато зможе розповiсти. Якщо уважно дивитися, то можна багато почути. - Виникла на колонi Лiбра i, як нi в чому не бувало, пiдхопила розмову.
   - Куди ми сьогоднi? - Зупинився у роздумах Макс.
   - Ой, а ми ж ще не весь музей оглянули! Може, туди? - Згадала Свєта.
   - Можна i туди. - Погодився Сергiй. - Ми як, на лiфтi чи пiшки?
   - Пiшки ми вже давно не ходили, можемо й розучитися. - Сказала Вiта i попрямувала до сходiв.
   - А куди нас це може завести? - Макс не хотiв топати пiшки i намагався вiдтiснити всiх до лiфта.
   - Вам не потрiбно бачити всi сходи, просто зробiть крок на першу сходинку. - Вiдповiв йому портрет Мартiна Лютера Кiнга, який висiв на стiнi над сходами.
   - Але ж це - абсурд! Ходити пiшки, коли навколо стiльки технiчних можливостей! - Не погодився Макс.
   - Тiльки тi, хто робить абсурднi спроби, можуть досягти неможливого! - Стояв на своєму портрет.
   - Отже, вперед за неможливим! - Сергiй рiшуче ступив на сходи i почав спускатися.
   Всi пiшли за ним. Макс, який йшов у кiнцi, продовжував щось бурчати пiд нiс.
   - Ну що ти, сьогоднi такий... як крокодил! - Вигукнула Вiта.
   - Крокодил, крокожу i буду крокодити! - Не вгамовувався Макс. - Ви всi короткi, а менi, такому довгому, сходинки треба в бiнокль розглядати.
   - Не переживай, не так уже нам погано i важко. - Зупинився Сiрий на майданчику. - Думаю, далi буде гiрше.
   - Не пiдбадьорюй мене. - Вiдмахнувся вiд нього Макс.
   - Хлопцi, ну майте совiсть! - Свiтлана повернулася на пару сходинок вгору. - Якби ви не сперечалися, ми б уже до самого низу спустилися!
   - А у нас свобода совiстi! - Вiдповiв на це Макс. - Хочеш, май совiсть, хочеш, не май...
   - Найпростiше достукатися до совiстi, роблячи це кулаком по мордi! - Не витримав максового скиглення Сергiй.
   - А от не треба мене ображати! - Парирував Макс. - Бо я розплачуся. А потiм, з заплаканими очима, так важко розiбрати, кому потрапиш лопатою по головi...
   - О, то тобi вже до психiатра треба! - Вигукнув Сергiй.
   - Так, з психiатром не посперечаєшся: ти йому думку, а вiн тобi дiагноз. - Макс вже спустився i приєднався до решти в холi музейного поверху. - Наче люди тiльки з дiагнозiв i складаються.
   - Люди подiбнi ковбасам. - Пiдхопив портрет, пiд яким було написано "Козьма Прутков". - Чим їх начиняють, то i носять у собi.
   - Ну чого ти все бурчиш та бурчиш, ковбаса двометрова! Ми ж уже спустилися. - Не витримала Вiта.
   - Якщо я тобi не нравлюся, застрелься, я не виправлюся! - Не мiг полишити обраного на сьогоднi амплуа Макс.
   - Цi твої цитати з народного гумору вже починають дратувати. - Пересмикнула плечем Вiта i взяла пiд руку Свiтлану. - Все, бiльше я тебе не помiчаю!
   Дорогу їм перейшов рудий бiблiотечний кiт. Вiн раптом зупинився, пiднявся на заднi лапи i почав дряпати кiгтями стiнку.
   - Ти чого стiни псуєш? - Погрозив йому пальцем Сергiй.
   - Мраа! - Вiдповiв кiт i пiшов далi, гордо помахуючи над собою пухнастим хвостом, як вiялом.
   - У мене вдома майже такий самий. - Сергiй взяв Свєту пiд iншу руку. - Вже кiлька разiв шпалери переклеювали.
   - А скiльки метрiв кота ти вигладжуєш за день? - Вирiшила гуморнути i Свєта.
   - Цiкаве питання... - Сергiй зупинився i почав пiдраховувати. - Довжина кота приблизно п'ятдесят сантиметрiв. Якщо за день зробити, припустимо, десять пiдходiв по двадцять глажок за пiдхiд... то виходить сто метрiв кота в день!
   - Яка б дурiсть не прийшла на розум, завжди знайдуться однодумцi. - Пробурчав їм у спини Макс, який йшов один позаду.
   - Ми тебе не чуємо! - Не повертаючи голови, голосно сказала Вiта.
   - Вiтаю вас у вiддiлi Iсторiї Книг бiблiотечного музею! - Несподiвано, як з пiд землi, виник Вертер-01. - Чи бажаєте екскурсiю?
   - Нi, ми самi подивимося. - Вiдповiв Сiрий. - Тiльки скажи, з чого починати?
   - Починайте з найдавнiших. А я тут, поруч покатаюся, може, якiсь питання виникнуть...
   У залi найдавнiших книг нiяких книг не було. А були тут каменi з малюнками i якимись знаками, глинянi таблички, кам'янi та металевi скрижалi, скрученi сувої з металу, з пергаменту, з тканини i з паперу, дерев'янi таблички, зв'язанi разом мотузкою, пропущеною крiзь висвердленi по краю дiрочки, такi ж "зошити" зв'язаних шматкiв берести, i так далi.
   У другому залi були вже справжнi книги, але незвичайних розмiрiв i з незвичайними окладами. Книги були величезними, деякi до метра i бiльше в довжину, товщиною близько тридцяти-сорока сантиметрiв, з металевими окладами, iнкрустованими рiзнокольоровими каменями.
   - Звичайно, справжнi книги оправлялися у срiбло чи золото, i в них вставлялися справжнi дорогоцiннi каменi. - Пожвавiшав i не забарився з поясненнями Вертер-01 на захопленi вигуки хлопцiв. - У нас тут тiльки сплави, що iмiтують дорогоцiннi метали i скельця замiсть рубiнiв, смарагдiв i тому подiбного. За деякi книги можна було купити цiле мiсто.
   - То це не справжнi книги? - Запитала Свєта.
   - Нi, але дуже хорошi пiдробки. I тексти в них, як у справжнiх.
   Сергiй спробував розкрити одну з книг. Замок-клямку вдалося вiдкинути досить легко, а от обкладинка виявилася важкою.
   - Давай я тобi допоможу. - Плечем вiдсунув його Макс.
   Але i йому ледь вдалося вiдкрити книгу.
   - Слабак! Зараз я спробую! - Вiта пiдiйшла до меншої книги, оклад якої був закритий на ключ, що висiв на ланцюжку.
   Ключ провернувся в замку легко, та й важку обкладинку Вiта розкрила самостiйно.
   - А я подивлюся цю... - Не встигла Свєта договорити, як всi книги, що знаходилися в залi Стародавнiх Книг, розкрилися одночасно самi.
   - Це що таке? - Повернувся до Вертера Сергiй.
   - Триста сiм... Триста сiм... Триста сiм... - Робот завис.
   - Дивiться, ця книга вiдкрита на триста сьомiй сторiнцi! - Показала Вiта на величезну книгу.
   - I моя! - Вигукнула Свєта, подивившись на свою.
   - I тут, i тут...
   Виявилося, що всi книги чомусь розкрилися саме на триста сьомiй сторiнцi.
   Перейшовши до залу Всесвiтньо Вiдомих Стародавнiх Книг, хлопцi i дiвчата виявили таку ж картину: всi товстi книги були розкритi на триста сьомiй сторiнцi: i "Рамаяна", i "Бiблiя", i "Веди", i "Коран", i "Одiссея", i "Нибелунги"...
   Те ж саме було i в залi Всесвiтньої Класики, i в залi Сучасної книги. Причому електроннi книги виявилися включеними i теж завислими на триста сьомих сторiнках.
   - Що б це значило? - Дивувалися хлопцi.
   - Думаю, треба йти до бабусi! - Iгор, якого хлопцi спочатку не помiтили, пiднявся з-за столу у кутку, де читав якусь електронну книгу. - Моя теж зависла.
   Всi п'ятеро вийшли в коридор, i, вiдзначивши по дорозi, що Кiт теж надряпав на стiнi "307", вирушили до Галини Вiкторiвни...
   По дорозi на роботу директор Бiблiотеки Павло Миколайович вирiшив зазирнути до квiткового магазинчику. Ну не може ж така прекрасна жiнка, як Тетяна Максимiвна, починати день без квiтiв! Квiтiв було багато i рiзних, але приємнiше всього пахли троянди.
   - Що б ви хотiли? - Звернулася до нього продавщиця.
   - Мабуть, троянди... - Нерiшуче почав Павло Миколайович.
   - Вам якi?
   - Навiть не знаю... А якi є?
   - Рожевi, бiлi, червонi, бордовi, жовтi. А ось ще маленькi, по цiлому букету на однiй гiлочцi.
   - Нi, маленькi не треба. Менi найбiльшi.
   - Вибирайте! - I продавщиця широким жестом обвела все своє трояндове господарство.
   - Триста сiм! - Раптом вигукнув папуга в клiтцi над вiкном i тут же заховав голову пiд крило, лише хитро виглядаючи з-пiд нього одним оком.
   - А скiльки у вас великих троянд? - Запитав Павло Миколайович.
   - Їх тiльки недавно завезли, зараз подивлюся за накладною... Так... бiлих - сiмдесят, рожевих - сто, червоних - шiстдесят п'ять, жовтих - було двадцять, але три вже купили, отже, сiмнадцять, бордових - п'ятдесят п'ять... Всього триста сiм штук!
   - Триста сiм! - Пiдтвердив папуга i застрибав на жердинi.
   - А, давайте всi! - Раптом зважився Павло Миколайович. - Тiльки упакуйте менi їх в кошики, щоб красиво було.
   - Обов'язково зробимо красиво! - Зрадiла продавщиця. - А вам далеко їх нести?
   - Так, нести! Про це я якось не подумав... Нi, тут зовсiм близько, в Бiблiотеку.
   - Тодi я вам зараз викличу хлопчикiв! Вони тут, у пiдсобцi сидять.
   Вийшли двоє "хлопчикiв", якi виявилися величезними, приблизно сорокалiтнiми чоловiками, в комбiнезонах з намальованими на спинах трояндочками.
   - Давайте, до кожного кошика прикрiпимо листiвочку, на якiй напишемо кому призначенi квiти i вiд кого.
   - Давайте листiвочку. - Полiз директор бiблiотеки в кишеню за гаманцем. - I, якщо вже все одно кошика принесуть "хлопчики", то я, напевно, пiду без нiчого.
   - Зовсiм без нiчого буде не так романтично. Вiзьмiть хоч маленький букетик.
   - Ну, може, ви i правi. Давайте!
   Квiткарка спорудила букет з семи троянд: двi бiлi, двi рожевi i три червонi, i вручила його Павлу Миколайовичу.
   - Кошики принести всi одночасно, чи краще по однiй з невеликим iнтервалом?
   - Хм... Мабуть, з iнтервалом буде цiкавiше.
   - Не турбуйтеся, жодна трояндочка не пропаде, все доставимо в кращому виглядi! - Заспокоїв трохи розгубленого Павла Миколайовича один з "хлопчикiв"...
   Завiдуюча вiддiлом Маркетингу та Реклами Наталiя Антонiвна нiжилася в лiжку до самої останньої хвилини. "Єдиний спосiб зробити ранок добрим - проспати його" - подумала вона, з ненавистю дивлячись на будильник. Але як би не тягнула вона час, вставати все одно довелося.
   Лiфт не працював. "От завжди так, коли запiзнюєшся!" - подумала Наталя i помчала вниз по сходах. "Одна, двi, три, чотири..." - машинально рахувала вона сходинки. Вiд п'ятнадцятого поверху до першого виявилося триста сходинок, вiд першого до вхiдних дверей - ще чотири, вiд ганку до тротуару - ще три. "Всього триста сiм сходинок. I навiщо менi це треба знати?"...
   З ранку у завiдуючої вiддiлом Статистичного Облiку та Реєстратури Тетяни Максимiвни був чудовий настрiй. Не встигла вона прийти на роботу, як Павло, увiйшовши слiдом за нею, подарував їй прекрасний букет з семи величезних троянд. Троянди Танiанка поставила в вазу i милувалася тепер ними, час вiд часу пiднiмаючи голову вiд комп'ютера, на якому пiдбивала бiблiотечну статистику за минулу добу.
   Раптом у Бiблiотеку ввалився величезний чолов'яга з кошиком квiтiв в руках:
   - Де тут знайти Тетяну Максимiвну? - Запитав вiн, нахиляючись до вiконця у склянiй перегородцi.
   - Тетяну Максимiвну?.. - Розгубилася Танiанка, намагаючись пригадати, чи є в бiблiотецi ще хтось з таким iм'ям. - Взагалi-то, я Тетяна Максимiвна.
   - Тодi це вам! - Громила рiшуче вiдкрив дверi в реєстратуру i занiс всередину кошик. - Приємного дня!
   У кошику були троянди. Бiлi i червонi, а в самому центрi - одна жовта, до якої була прикрiплена малесенька листiвочка у виглядi метелика. "Тетянi вiд Павла" - було написано на нiй. "Цiкаво, скiльки тут троянд?" - подумала Танiанка i почала перераховувати. Всього троянд виявилося сорок i одна штука.
   До обiду, два величезних чоловiки по черзi, з невеликими перервами, принесли ще шiсть кошикiв. Сiм кошикiв i один букет - всього триста сiм прекрасних троянд!..
   Свiтлана Миколаївна або просто Свiтланка з Вiддiлу Перiодики розкладала журнали по мiсцях. Вона взагалi любила порядок, тому журнали на полицях в її вiддiлi завжди лежали iдеально рiвно. Але тiльки не сьогоднi. Як вона не старалася, деякi журнали нiяк не хотiли укладатися на свої мiсця, а постiйно випадали на пiдлогу. Промучившись з ними близько години, Свiтланка, нарештi, здалася. "Не хочете, i не треба!" - подумала вона, в черговий раз збираючи журнали з пiдлоги. - "Покладу вас на столi, будете знати!" Зi столу журнали падати не стали. Вони спокiйно лежали сiм'ю величезними стосами на столi i нiчим не видавали своєї незвичайної поведiнки. "А ну-мо, я вас перерахую..." - подумала Свiтланка i почала перераховувати журнали в стосах. Всього неслухняних журналiв виявилося триста сiм...
   Володимир Степанович, тридцятирiчний завiдувач Вiддiлом Мистецтв i режисер Лiтературного Театру, по дорозi на роботу пригадував сон, який намагався вислизнути з пам"ятi. У цьому снi вiн поставив грандiозний спектакль, в якому було задiяно безлiч народу. На сценi така кiлькiсть акторiв помiститися нiяк не могла, тому грати довелося прямо на площi перед Бiблiотекою. "Скiльки ж це я народу задiяв?" - думав Володимир Степанович - "I все дiяли так злагоджено, красиво..."
   - Триста сiм! - Раптом пролунало у нього над головою.
   Крiм величезного чорного ворона нiкого поблизу не було.
   - Це ти сказав? - Запитав у ворона Володимир.
   Ворон мовчав i робив вигляд, що взагалi не розумiє людської мови.
   Щойно Володимир пiшов далi, як над головою знову прозвучало:
   - Триста сiм!
   Рiзко розвернувшись, Володимир Степанович встиг помiтити, як ворон знявся з гiлки i полетiв кудись у своїх справах. "Чого тiльки не причудиться..." - подумав Володимир - "А триста сiм чоловiк i справдi виглядали б непогано..."
   - Якщо звiльнитися, то жити на що? - Питала Марлена Миронiвна з вiддiлу Художньої Лiтератури у бiблiографинi Ольги. - А якщо працювати, то коли жити? От, якщо б на мене звалився мiшок з грошима...
   - Грошi - не головне у життi. - Глибокодумно вiдповiла Ольга, не вiдриваючись вiд роботи з картотекою.
   - От-от! Як би менi хотiлося швидше розбагатiти, щоб потiм говорити всiм, що грошi не головне! Гаразд, я не про це... От менi, як iдеальнiй людинi, найлегше помiчати недолiки iнших. Ти не сердься, але iнодi ти схожа не те, щоб на вiдьму...
   - Взагалi-то, вiд природи я ангел. - Заперечила Ольга. - Але коли обламують крила, тодi доводиться лiтати на мiтлi.
   - А ти просто закоти iстерику...
   - Та я iстерики з самого народження закочую! Тiльки-но народилася - одразу ж на акушерку накричала!
   - В кожнiй людинi є сонце, тiльки дайте йому свiтити! - Втрутився в їхню розмову Портрет Сократа.
   - От-от! - Вигукнула Ольга. - Просто я ще не готова.
   - Так, життя - як пельменi: все навколо кипить, а ти ще не готовий... - Глибокодумно вимовила Марлена i пiшла до свого вiддiлу.
   Ольга знизала плечима i знову повернулася до картотеки. Кiт Маркграф, який, як завжди, з"явився невiдомо звiдки, почав їй "допомагати". Спочатку вiн намагався розкидати картки на пiдлогу, але коли це не вийшло, в черговий раз ухиляючись вiд Графинi, яка замахувалася на його прокази, вiн раптом обхопив лапами один з ящикiв i почав якось дивно муркотiти:
   - Тристасiм, тристасiм, тристасiм... Тристасiм, тристасiм, тристасiм... - Виходило у нього замiсть звичайного "мрру, мрру, мрру..."
   - Що це ти таке спiваєш? - Поцiкавилася Ольга. - А ну, покажи!
   Вона зняла кота з ящика, який виявився, як не дивно, триста сьомим.
   - То й що? Ящик, як ящик, навiть не повнiстю заповнений...
   Марлена Миронiвна, поговоривши, здавалося б, нi про що з Ольгою, увiйшла до свого вiддiлу i зайнялася книгами. Сьогоднi треба було внести в "електронку" нову партiю любовних романiв, що надiйшла вчора. Пiсля третьої книги комп'ютер завис i, що б Марлена не робила, наполегливо нумерував всi книги "Љ 307"...
   Тетяна Анатолiївна, або просто Тетяна Ларiна з Iноземки, сьогоднi нiяк не могла зосередитися на перекладi статтi в науково-популярному журналi з англiйської на українську. Її постiйно щось вiдволiкало: то дзвонив i мовчав мобiльник, то стукав у вiкно метелик, то раптом нi з того, нi з сього, страшенно захотiлося морозива...
   - Бажання треба здiйснювати. - Сама собi сказала Тетяна Ларiна, збираючись сходити в кафе за морозивом. - От тiльки цей переклад... Стiльки зусиль i нiякого толку.
   - Не варто робити занадто багато зусиль - все найкраще трапляється несподiвано! - Пiдбадьорив її Габрiель Гарсiа Маркес з портрета.
   Продавщиця бiблiотечного кафе, подавши Тетянi морозиво, як нi в чому не бувало сказала:
   - З вас триста сiм гривень!
   - Не зрозумiла! За одне морозиво? - Зупинилася Тетяна.
   - Так, у вiдомостi так написано... - Продавщиця розгублено дiстала вiдомiсть i показала Тетянi. - От бачите: морозиво - 307 гр., сосиска - 307 гр., печиво - 307 гр .... Ой, що це таке?! У мене в вiдомостi все по триста сiм гривень!...
   Вiкторiя Юрiївна з Вiддiлу Мiфологiї задумливо гортала "Мiфи Ацтекiв". Сьогоднi вранцi її син вередував i нiяк не хотiв йти у садок.
   - Ну, мам! - Канючив вiн. - Ну, от чесне слово. Я потiм цiлих триста сiм днiв буду ходити в садок, а сьогоднi давай залишимося вдома!
   - Садок - це твоя робота! - Тихо заперечувала Вiкторiя. - А Бiблiотека - моя. Кожен повинен працювати на своїй роботi.
   - А коли буде вихiдний?
   - Завтра. Завтра ми в садок i на роботу не пiдемо.
   - А куди пiдемо?
   - А куди ти хочеш?
   - На найбiльшу гору! Триста сiм метрiв! - Iванко встав навшпиньки i пiдняв руки вгору, показуючи "найвищу гору".
   - А бiльше триста семи метрiв гори не бувають? - Запитала у сина Вiкторiя.
   - Нi, не бувають!...
   "Високi гори, триста сiм метрiв..." - задумливо повторила Вiкторiя, гортаючи книгу. I тут її погляд уперся в цифру 307 в центрi сторiнки...
  
  * 13 *
   Галина Вiкторiвна проводила якесь заняття в iгровому залi. По обидва боки вiд майданчика сидiли пiдлiтки рокiв вiд 13 до 17.
   - Просто не вчiть фiзику i хiмiю в школi, i все ваше життя буде наповнене магiєю, чудесами i чарами. - Говорила вона, зливаючи прозору рiдину з двох практично однакових пробiрок в одну колбу.
   З колби тут же повалив бузковий туман, а рiдина забарвилася в якийсь немислимий колiр. Поки всi споглядали це явище, Макс i Сергiй прослизнули разом з дiвчатками у зал i сiли на вiльнi мiсця. Iгор залишився стояти в дверях.
   - Сподiваюся, ви вже достатньо освiченi, щоб не сприймати як магiю цей простий хiмiчний дослiд? - Звернулася вона до залу. Той згiдно загудiв. - Тому розглянемо бiльш цiкаве - виробництво їжi з повiтря. У кого є якiсь мiркування?
   Пiдлiтки почали здивовано переглядатися.
   - Це щось з областi фантастики? - Запитала дiвчинка в драних джинсиках, червонiй футболочцi i з "хвостиком" на головi.
   - Нi, все набагато простiше. Беремо якийсь об'єм повiтря i видiляємо з нього за допомогою електролiзу водень, який є чудовим живильним середовищем для деяких корисних мiкробiв. Коли мiкробiв стане досить багато, за допомогою термiчної обробки перетворюємо їх масу на поживну сумiш. Сумiш висушуємо i перетворюємо на порошок, схожий на сухе молоко. А з цього порошку можна робити рiзнi продукти харчування.
   - Я побудую такий завод! Головне, нiяких витрат на сировину! - Вигукнув хтось iз залу.
   - А чого у нас в природi ще багато, i щоб дешево? - Запитали з iншого кiнця.
   - Нiкелю i фосфору. - Вiдповiла Галина Вiкторiвна.
   - А з них щось можна зробити?
   - Використовуючи всього п'ять рiзних каталiзаторiв, можна перетворити вуглекислий газ i воду в широкий спектр продуктiв на основi вуглецю. Це i пластмаси, i клеї, i фармацевтичнi препарати, i паливо... Отже, вчiть хiмiю i станете чарiвниками! - Закiнчила своє заняття Галина Вiкторiвна, помiтивши, як онук робить їй якiсь тривожнi знаки.
   Коли хлопцi та дiвчата, перебиваючи один одного, розповiли їй про те, що творилося з книгами в музеї, Галина Вiкторiвна трохи подумала, а потiм сказала:
   - Треба збирати раду!
   О другiй годинi дня з бiблiотечного радiо прозвучало повiдомлення:
   - Всi, хто стикався сьогоднi з числом триста сiм, пройдiть, будь ласка, до конференц-залу!
   Через кiлька хвилин в конференц-залi зiбралося п'ятнадцять чоловiк: Сергiй з Максимом i Свєта з Вiтою, Галина Вiкторiвна та її онук Iгор, Павло Миколайович з Танiанкою i Марлена Миронiвна з графинею Ольгою, Наталiя Антонiвна i Тетяна Анатолiївна, Володимир Степанович, Вiкторiя Юрiївна та Свiтлана Миколаївна. Ну i, зрозумiло, кiт Маркграф. Коли всi вже почали обмiнюватися iнформацiєю про свої випадки з числом триста сiм, в зал обережно постукали:
   - Можна? - Просунула голову в щiлину продавщиця з кафе. - У мене теж триста сiм...
   - Сподiваюся, це всi? - Запитливо обвiв усiх поглядом Павло Миколайович. - Отже, нас зiбралося шiстнадцять...
   - Мяа! - Голосно вигукнув кiт, сiвши посеред столу.
   - Вибачте, сiмнадцять е... представникiв Бiблiотеки. - Якi будуть мiркування?
   - Коли так багато збiгiв, то це стає схожим на попередження. - Пiднялася Галина Вiкторiвна. - Думаю, подiбних випадкiв було сьогоднi значно бiльше, але не всi звернули на них увагу.
   - I про що нас збираються попередити? - Запитав Володимир Степанович, зрадiлий можливостi взяти крадькома Ольгу за руку пiд столом.
   - Попереджати про хороше не має сенсу - воно i так станеться. - Сказала Танiанка. - Думаю, має вiдбутися щось погане.
   - А що погане у нас може статися? - Запитав Павло Миколайович i всi подивилися на Галину Вiкторiвну, яка, як i належить Галюцинацiї, то майже зникала, то знову з"являлася за столом.
   Помелькавши так деякий час, Галюцинацiя Вiкторiвна сказала:
   - Я вже з'ясувала, що сталося. Всi ви знаєте про метеоритнi дощi? - Риторично запитала вона, на що всi мовчки кивнули. - Так от, крiм метеоритних, бувають i ментальнi дощi. У нас на Землi, звичайнi дощi можуть бути теплими i приємними, а можуть бути холодними i неприємними. Так от, до нас летить поганий ментальний потiк. Причому настiльки сильний, що може згубно вплинути не тiльки на людство, а й на все живе на Землi. Максимальна точка наближення ментального потоку буде перебувати саме над нами о третiй годинi нуль сiм хвилин - 307.
   - Три нуль сiм дня чи ночi? - Уточнила Марлена.
   - Дня.
   - Залишилося всього сорок три хвилини. - Подивився на годинник Володимир Степанович.
   - А навiщо нас зiбрали? - Поцiкавилася Ольга. - Не просто ж так нам цi 307 показували?
   Галюцинацiя знову помелькала i повiдомила:
   - Якщо рiвно о третiй нуль сiм на площi перед Бiблiотекою збереться триста сiм чоловiк, i якимось чином всi одночасно в потрiбний момент пiднiмуть вгору руки i обличчя з радiсними посмiшками, то наше загальне ментальне поле зможе вiдзеркалити згубний ментальний потiк назад у космос.
   - Як же нам за такий короткий час зiбрати стiльки людей? - Вигукнула Свiтлана Миколаївна.
   - Зiбрати народ якраз не проблема. - Подала голос Наталiя Антонiвна. - Я можу органiзувати читачiв на флешмоб. А от як їх змусити саме в потрiбний час всiм разом посмiхнутися i подивитися в небо, та ще й руки пiдняти...
   - Я це бачу! - Схопився режисер Володимир. - Вiрнiше, бачив увi снi! Величезний натовп народу, триста семеро людей вийшли на площу... В руках вони тримали щось блискуче, маленьке, цiлi жменi...
   - Конфеттi? - Припустила Вiта, що сидiла поруч з Максом.
   - Точно! Це були конфеттi з фольги! - Зрадiв Володимир. - Всi в один момент пiдстрибнули до неба i викинули вгору конфеттi. Це було так красиво - блискучий дощ iз конфеттi...
   - Еврика! - Вигукнула Наталя Антонiвна. - Збираємо народ на флешмоб. Вертер буде стояти на ганку i рахувати людей. Всiм роздамо по двi жменi конфеттi...
   - А де ми стiльки вiзьмемо? - Поцiкавилася Ольга.
   - У нас вiд Новорiчних ранкiв залишилося ще кiлька ящикiв. - Вiдповiв Володимир i знову взяв її за руку. Ольга не була проти.
   - А щоб всi посмiхалися... - Продовжила Наталiя Антонiвна.
   - Скажiмо, що це флешмоб стрибкiв у висоту i посмiшок на весь рот! - Вiдкинулася на стiльцi Тетяна Ларiна.
   - Залишилося тридцять сiм хвилин! - Нагадала Марлена.
   - Все, нараду закiнчено! За роботу! - Павло Миколайович встав i, взявши Танiанку пiд руку, попрямував до виходу з Конференц Залу.
   О третiй годинi дня на площi перед Бiблiотекою зiбрався натовп народу. Всi бажаючi зачерпували обома жменями конфеттi з коробок, поставлених на ганку, i весело перемовляючись, займали мiсця на площi.
   - Двiстi вiсiмдесят два... Двiстi дев'яносто шiсть... Триста один... - Старанно пiдраховував Вертер-1.
   Макс, Сергiй, Вiта, Свєта i Iгор теж стояли у натовпi. Трохи вiддалiк вони бачили i всiх iнших, вже знайомих їм бiблiотекарiв. Навiть директор стояв у парi метрiв вiд ганку. Голосно грала музика, створюючи радiсний настрiй. У повiтрi над площею зависло кiлька дронiв, якi знiмали флешмоб на камери.
   - Увага! - Почули всi посилений мiкрофоном голос режисера Володимира Степановича. - Скоро я почну вiдлiк. Щойно я скажу: "Пуск!", ви всi повиннi пiдстрибнути якнайвище i викинути в небо конфеттi. Не забувайте посмiхатися, вас знiмає камера!
   Музика замовкла, з динамiкiв стало чутно цокання годинника.
   - Приготувалися! Починаю вiдлiк! Десять, дев'ять, вiсiм... Пуск!!!
   На екранi монiтора, на який дрони посилали свої картинки, Танiанка бачила, що всi триста сiм чоловiк одночасно, в єдиному радiсному стрибку, з усмiхненими обличчями, пiдняли руки, якi викинули кольоровi конфеттi в небо...
   - Ну, як? - Запитав Iгор у Галини Вiкторiвни, коли натовп почав розходитися. - У нас все вийшло?
   - Так, негативний потiк ми вiдбили. Нам нiщо не загрожує. Можете вiдпочивати. - Повернулась вона до Макса з Сергiєм та Вiти зi Свєтою, якi в нерiшучостi стояли неподалiк.
   - Так, щось ми втомилися... - Погодилася Свєта.
   - Нiчого, виспимося, а завтра... - Пiдбадьорив її Сергiй.
   - А завтра вам вже час їхати по домiвках. Ви давно на календар дивилися? - Запитала Галина Вiкторiвна, яка раптом стала схожа на бабусю з казки.
   - А яке сьогоднi число?
   - Тридцять перше липня. - Повiдомив Iгор.
   - Ой, нам же завтра треба в iнститут оформлятися! - Вигукнула Вiта. - А ми ж ще не вирiшили в який...
   - А що тут вирiшувати? Тут i залишимося, у Полтавi. - Вiдповiла Свєта.
   - А як же ми? - Розгубився Макс. - Нам що, тепер знову до Києва повертатися?
   - Нiчого, ми ж хоч кожного дня зможемо зустрiчатися! - Заспокоїв його Сiрий. - Адже в кожному мiстi є бiблiотека.
   - I в кожнiй бiблiотецi є вихiд! - Додала Свєта.
   - Завжди по лiвiй стiнцi, третiй стелаж вiд кiнця... - Згадала Вiта.
   - Третя полку зверху... - Пiдтримав Макс.
   - Третя книга вiд початку... - Продовжив Сергiй.
   - I назва мiста! - Закiнчив Iгор.
   - Отже, де б ми не були, мiсце зустрiчi - Бiблiотека! А яка - зателефонуємо i визначимось! - Бадьоро i радiсно пiдсумувала Свєта.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"