Аннотация: Не завжди справжнi екстрасенси виходять на телебачення. Але якщо комусь захочеться побешкетувати...
ЛIАНДА НА БИТВI ЕКСТРАСЕНСIВ
ОПОВIДАННЯ
(серпень 2018 року)
Мене звуть Лiанда. Дивне iм'я, чи не так? Хоча в паспортi написано: "Лiдiя Андрiївна Дарина". Просто, коли в школi всiм давали призвiська, я, випереджаючи подiї, взяла по двi перших лiтери з моїх iменi, по батьковi та прiзвища i сказала, що у мене вже є призвiсько - Лiанда. Так це iм'я до мене i прив'язалося. Я з ним настiльки зрослася, що з дитинства iм'я перекочувало в юнiсть, а потiм i в доросле життя.
Менi вже цiлих двадцять вiсiм рокiв! Як уявлю, що скоро буде тридцять - середина життя, - так здригнуся. Слава Богу, виглядаю я набагато молодшою, бiльше дев'ятнадцяти менi нiхто не дає. Iнодi навiть спиртне в магазинi не продають, вимагають паспорт. А менi не так вже й часто i треба - на компрес там, на свято...
Живу я в однокiмнатнiй квартирi разом з Черчiлем. Черчiль - це мiй улюблений кiт: величезний, чорний, з бiлим метеликом на шиї i в бiлих рукавичках на переднiх лапках. Ми з ним нерозлучнi, вiн навiть на роботу зi мною ходить. Йде, такий поважний, на повiдку. Якщо раптом щось здасться йому страшним, одразу ж схоплюється менi на плечi. Уявляєте - шiсть з половиною кiлограмiв на плечах! Для моїх сорока восьми. Причому, не тiльки не рве одяг, але навiть зачiпок на найделiкатнiших тканинах не залишає!
Працюю я неподалiк вiд будинку в редакцiї науково-популярного журналу "Ви й не знали!". У мене навiть є окремий кабiнет! Ну, кабiнет - це гучно сказано. Насправдi, коли в редакцiї робили ремонт, я попросила робочих вiдгородити гiпсокартонними перегородками мiй кут - 2,40 на 2 метри - i зробити дверi. Вийшов кабiнетик, в якому я помiстила робочий стiл i робоче крiсло, шафу-пенал i крiсло-тахту (мама викидала старi меблi, а я забрала собi). Це дозволяє менi працювати не тiльки сидячи, але iнодi i напiвлежачи. Читаю, а спина в цей час розвантажується. Читати доводиться багато: рiзнi автори надсилають свої науково-популярнi статтi на рiзноманiтнi теми. Iнодi й не науковi, а просто гiпотетичнi або навiть фантастичнi. Ось це все доводиться перечитувати, вiдбирати для тиражу, дiлити на рубрики...
Черчiль менi допомагає - як правило, лежить на тахтi. Iнодi розминається, стрибаючи зi столу на пiдвiконня, потiм на шафу, потiм знову на тахту. В обiдню перерву ми йдемо в найближче кафе i обiдаємо. Черчiль сiдає за стiл, але миску я йому ставлю на стiлець - так йому зручнiше. Завсiдники i спiвробiтники кафе нас вже давно знають i не дивуються.
Хлопця у мене немає. Мама обурюється: "Скоро тридцять, а ти ще не замiжня! Коли я онукiв дочекаюся?!" А куди менi поспiшати? Шанувальникiв - хоч вiдбавляй, але нiкого, кого можна було б назвати "своїм" серед них немає. Я вислуховую їх комплiменти, дякую, посмiхаюся, iнодi приймаю квiти або шоколадку, iнодi погоджуюся сходити в театр або кiно... Але далi справа не заходить. Я вмiю так повернути голову i додати металу в голос, що на бiльше кавалери не наважуються. От коли зустрiну "свого", тодi i приберу метал...
Пiсля роботи у нас з Черчiлем прогулянка. Ми прогулюємося по алеях скверу, щоб розiм'яти ноги пiсля цiлого дня сидiння i лежання. А вечорами, пiсля вечерi, ми дивимося телевiзор. Пiсля цiлого дня читання бiльше нiчого не хочеться робити. Дивимося що попало: i фiльми, i новини, i розважальнi або пiзнавальнi програми, i конкурснi...
А недавно, клацаючи пультом, натрапили на "Битву екстрасенсiв". Просто смiх! Як вони там тужаться: щось бурмочуть, з кимось спiлкуються, приносять то черепа, то щурiв, то карти або брязкальця. То стукають у бубон, то скачуть, то щось наспiвують...
Подивилися ми так кiлька програм, i вирiшили порадитися з бабусею. Бабуся моя вже давно померла, але якщо менi дуже треба, вона приходить увi снi i допомагає менi порадою.
- Ну що, Черчiль, покличемо бабусю? - Запитала я кота перед сном.
- Мра... - Погодився Черчiль, лягаючи на сусiднiй подушцi.
Щоб покликати бабусю, потрiбно просто захотiти її побачити i заснути. Бабуся ще нiколи не пiдводила, приходила обов'язково. Так i цього разу. Бабусю я зустрiла в красивому субтропiчному парку. Вона прогулювалася по тiнистiй алеї, обмахуючись вiялом. Помiтивши мене, вона кивнула своїм величезним капелюхом зi штучними квiтами i запросила до спiльної прогулянки.
У субтропiчному парку я давно не була, тому iз задоволенням погодилася. Усюди цвiли величезнi квiти, спiвали птахи, пурхали метелики. Черчiль ганявся за ними, не заважаючи розмовi, але i не випускаючи мене з поля зору - вiн дуже боїться залишитися увi снi без мене.
- Ну, про що ти хотiла порадитися? - Запитала мене бабуся.
- Та от, захотiлося трохи i побешкетувати, i себе перевiрити. Є така програма - "Битва екстрасенсiв"...
- Знаю.
- То що скажеш? Можна менi туди?
- Тобi приз потрiбен? Визнання?
- Нi, просто побешкетувати.
- Ну, якщо побешкетувати... Добре, тiльки хай тебе по телевiзору не показують - зарано.
- А як же? Програма-то телевiзiйна?
- А ти попросися поза конкурсом, просто, як еталон для порiвняння.
- А вони погодяться?
- Погодяться, от побачиш...
Ми пiдiйшли до якоїсь бiльш темної тiнi, схожої на межу.
- Все, далi тобi не можна! - Зупинила мене бабуся.
- Ну, бабуся!... - Заканючила я. Менi завжди хотiлося подивитися, що там, куди бабуся мене не пускає? Але вона нiколи не дозволяє.
- Не можна! Зарано! Краще прокидайся!
I я прокинулася. Вже був час збиратися на роботу. Ми з Черчiлем поснiдали i вийшли на вулицю. День був чудовий, а хмари на небi зiбралися в перо та чорнильницю - явний знак того, що треба писати заявку на участь у програмi.
Бабуся ще за життя вчила мене читати рiзнi знаки. А ще вона вчила ворожити - i на картах, i по руцi.
- Я тобi, звичайно, розповiм, що яка карта або лiнiя означає, але лише на них покладатися не можна. Цi карти або лiнiї - для спiврозмовникiв, щоб їм можна було щось пояснити. Насправдi треба слухати себе. Що вiдчуєш, те й говори, навiть якщо карти показують протилежне.
Якщо я, гадаючи однокласницям або однокурсницям, вiдволiкалася вiд значень карт, то завжди мої гадання збувалися. А якщо намагалася чiтко передавати те, що випадало - виходило п'ятдесят на п'ятдесят.
Викроївши хвилинку мiж статтями про вiруси i про iсторiю створення Чорного моря, ми з Черчiлем заповнили заявку i вiдправили її по iнтернету в редакцiю "Битви екстрасенсiв". Залишалося тiльки чекати, коли нас запросять...
***
Запросили нас через пiвтора мiсяцi. Взявши вiдпустку, ми з Черчiлем зiбрали в невелику валiзу все найнеобхiднiше i поїхали. Їхати довелося в купейному вагонi вночi, а на ранок ми прибули на мiсце.
Охочих взяти участь у конкурсi на кращого екстрасенса набралося чоловiк триста. Хтось приїхав з ручною вороною, хтось - з морською свинкою, а одна екстравагантна дiвчина - з удавом. Тому мiй кiт не викликав нi у кого нiяких питань. Нашi тварини хоч морально могли пiдтримати, а от тих, хто приволiк череп кози i кiстки крокодила, я зрозумiти не можу. Невже вони вiрять, що тi їм допоможуть?! Чи це просто понти?
Спочатку треба було пройти вiдбiр. Першим конкурсом вiдбору було розшукування серед величезної автостоянки машини з людиною, що сховалася в її багажнику. Iз завданням справлялися лише десятки, майже двi сотнi вже вiдсiялися. I от пiдiйшла моя черга.
Я ввiйшла на криту стоянку, до мене вiдразу ж пiдiйшов ведучий:
- Назвiться.
- Лiанда.
- Ви давно вiдчуваєте себе екстрасенсом?
- Не знаю. - Ухильно вiдповiла я.
- А хто Вам допомагає?
- Мiй кiт Черчiль. Ну, i бабуся.
- А де Ваша бабуся?
- Зi мною. - Я не стала вдаватися в подробицi. Тим бiльше, що формат програми мав на увазi загадковiсть i недомовленiсть.
- Ви готовi приступити до завдання?
- Так, готова.
- Вам треба вiдшукати машину, в якiй захована людина.
- Зрозумiло. - Ми йшли вздовж рядiв автомобiлiв. Черчiль йшов за мною.
- Ви вже знаєте, яку машину назвати?
- Сьогоднi менi подобається синiй колiр. - Вiдповiла я. - Буду шукати синю машину.
Я знайшла гарну синю iномарку (в марках не розбираюся), i вирiшила, що людина буде в нiй.
Ведучий вiдкрив багажник, там лежала тендiтна маленька дiвчина.
- Як?!!! - Загорлав ведучий. - Адже вона була в чорному БМВ!!!
- Ну, я ж сказала, що сьогоднi менi подобається синiй колiр. - Спокiйно вiдповiла я. Черчiль стрибнув менi на руки i дивився звiдти на ведучого злегка глумливо i зарозумiло.
- Як так вийшло? Iра, ти в яку машину залазила?
- У чорний БМВ. - Впевнено вiдповiла Iра.
- А як ти опинилася в синiй тойотi?
- Гадки не маю. Раптом просто стало тiсно, а тут ви вiдкриваєте...
- Нiчого не розумiю...
- Ну, якщо не розумiєте, давайте ще раз спробуємо. - Продовжувала я пустувати з невинним виглядом. Черчiль по-котячому просто ухохочувався.
Мене знову вивели з автостоянки, щось мiняли i переставляли, а коли запросили, я знову стала шукати синю машину. Ця машинка була трохи бiльша за першу.
- Ось цю вiдкрийте, будь ласка. - Прямо як в магазинi попросила я.
Вже не питаючи, ведучий розкрив багажник. З нього вилiзла Iра.
- Але ж ми сховали її в жовтих жигулях!!! - Нiчого не розумiв ведучий. Вiн безпорадно озирався, шукаючи пiдтримки в оператора i всiєї знiмальної групи, що висипала на стоянку.
- Серьога! Ти ж все знiмав, покажи повтор.
Серьога прокрутив вiдео: всi ясно побачили, як Iра залазить в багажник жовтих жигулiв i вилазить з синього Хундая.
- Ще? - Наївно клiпаючи вiями, запитала я.
- Так!!! - Загорлав ведучий, i мене виштовхали зi стоянки. На цей раз я не стала переносити Iру з бордовою Дачiї в якусь синю машину. Просто, поки я, в супроводi ведучого, оператора i iнших, йшла до машини в третьому ряду, я змiнила її колiр на синiй.
- Ви i зараз будете шукати синю машину? - Ведучий забiгав поперед мене i намагався заглянути менi в очi. - Може жовту? Або бордову?
- Нi, тiльки синю! - Впевнено вiдповiла я i пiдiйшла до потрiбної машини.
Всi, оторопiвши, втупилися на неї. Звичайно, вони ж ранiше бачили її бордовою, а тепер вона стала синьою!
- Вiдкривати? - Невпевнено запитав ведучий.
- Так, будь ласка. - З безневинним виглядом вiдповiла я.
Iра вилiзла i озирнулася. Тепер вона вилiзла саме з тiєї машини, в яку залазила, але машина стала iншого кольору.
- Як ви це робите?
- Не знаю. - Ухильно всмiхнулася я. - Просто йду, куди менi хочеться...
***
У програмi повиннi були брати участь двадцять найсильнiших екстрасенсiв. Щоб вiдсiяти зайвих, влаштували ще один конкурс. Не знаю, що там робили iншi, а я вирiшила випендрiтися по повнiй.
Коли мене запросили до темної кiмнати з одягненою на очi пов'язкою, я вiдразу ж зосередилася на шкiряному зорi. В кiмнатi у великому крiслi сидiла Наталя Могилевська - в довгiй темно-зеленiй сукнi, а волосся вона чомусь зiбрала в хвостик. Поруч кружляв оператор з камерою.
- Давайте я проведу Вас до лiнiї, з якої Ви можете починати працювати. Вам треба назвати людину, що знаходиться перед Вами.
- Не треба, я сама пiдiйду. - Я рiшуче пiшла вперед i зупинилася на лiнiї, намальованiй крейдою на пiдлозi.
- Ви знаєте, хто знаходиться перед Вами? - Запитав ведучий.
- Хто ж не знає Наталю Могилевську! - Одразу ж взяла я бика за роги. - Наталя, а чому Ви сьогоднi зробили хвостик? Адже це Вам зовсiм не властиво. Тим бiльше, що вiн не пiдходить до цiєї зеленої сукнi з розрiзом i декольте, i до цих срiблястих босонiжок на такому величезному каблуцi...
- Це неможливо!!! - Загорлав ведучий. - Вона все бачить! Хто одягав на неї пов'язку?!
Пов'язку перевiрили, її перемiряла майже вся знiмальна група i Наталя Могилевська в тому числi. Нiхто нiчого не бачив. Завдання вирiшили ускладнити. Тепер мене посадили в крiсло, зав'язали очi, вимкнули свiтло, встановили iнфрачервонi камери... Редактори програми по черзi ставали за моєю спиною, а ведучий просив назвати, хто там стоїть. Я називала i iмена з прiзвищами, i рiд дiяльностi, i склад сiм'ї, i захоплення, не кажучи вже про зовнiшнiй вигляд...
- Але як?!! - Не мiг зрозумiти директор програми. - Це абсолютний неформат!
- Ну, якщо не формат, - Вклинилася я в це загальне нерозумiння, - То, може, вiзьмете мене поза конкурсом?
- Як це? - Не зрозумiв директор.
- Ну, ви мене не будете показувати по телевiзору, щоб не бентежити розум глядачiв, а я буду проходити всi конкурси, не претендуючи на перемогу i популярнiсть. Просто для порiвняння з iншими.
- А навiщо це Вам?
- Ну, просто хочеться себе перевiрити.
- Давай! - Вигукнув директор. - Вона буде проходити поза конкурсом! Самому цiкаво...
I мене взяли двадцять першою.
***
Спочатку завдання були дрiб'язковими: вiдшукати живу людину серед манекенiв, онко-хворого серед здорових, бухгалтера серед музикантiв, захований ключ вiд квартири в багатоповерхiвцi...
Дехто з учасникiв виявилися не зовсiм порядними, навiть правильнiше сказати - зовсiм не порядними: влаштовували змови, плели iнтриги, пiдкладали пiд дверi конкурентам намовленi нитки, якийсь бруд, волосся... Все це, звичайно, дурниця, але психологiчно дiє. Тодi я просто встановила "дзеркала" навколо всiх учасникiв. От було переполоху на ранок, коли такi "нехорошi люди" виявили у себе все те, що пiдклали iншим! Сiдаючи в автобус, який вiз нас на черговий конкурс, я голосно сказала:
- До речi, для непорядних екстрасенсiв! Я всiм поставила "дзеркала", якщо хтось щось буде робити проти конкурентiв, воно повернеться до "хазяїна". Думаю, дехто сьогоднi це вже вiдчув. - I я спокiйно сiла разом з Черчiлем на переднє сидiння.
Ззаду почали перешiптуватися i двi тiтки базарного виду вийшли з автобуса. Бiльше ми їх не бачили - вони вiдмовилися вiд подальшої участi в "Битвi екстрасенсiв".
На перших порах учасники поставилися до мене насторожено, але дiзнавшись, що я їм не конкурент, а просто супроводжую їх в машинi, заспокоїлися. Коли залишилося всього десять учасникiв, завдання почали ускладнюватися. Нас возили на "точки" в студiйному мiкроавтобусi. Вся редакторська група їхала попереду.
Якось так вийшло, що поруч зi мною став постiйно сiдати один хлопець. Високий, стрункий, цiлком адекватний. Вiн приходив на випробування в чорному балахонi поверх чорних джинсiв i чорного светра. В руках у нього завжди був мiшечок з дрiбними камiнчиками - звичайної галькою. Я вiдразу вiдчула, що вiн нiякий не екстрасенс, тому вже на третiй день знайомства тихенько запитала:
- А ти що тут робиш?
- Дуркую. - Довiрливо пошепки зiзнався вiн.
- I як?
- Як бачиш, вже пройшов у десятку. А ти?
- А я бешкетую i хулiганю. - Теж пошепки повiдомила я.
- Так ми з тобою - два чоботи пара! - Зрадiв вiн.
Його звали Святогор (насправдi Святослав Горюнов). I те, що вiн придумав собi iм'я, так само як я, i те, що прийшов сюди подурiти, викликало у мене симпатiю. Та й сам вiн був цiлком симпатичним. I рокiв йому теж було двадцять вiсiм. I Черчiль, який не дуже-то любить стороннiх, мiг мирно влаштуватися у нього на колiнах i дрiмати так всю дорогу...
- А навiщо тобi чорний одяг i камiнчики? - Запитала я. Металу в моєму голосi не було.
- Ну, треба ж менi якось "випендрюватись". От ти з котом ходиш.
- А на кого б я його залишила? Ми з ним завжди разом, навiть на роботi.
- I пускають?
- Мене не пусти! - I ми обидва розсмiялися.
На "точцi" йшов дощ. Небо затягло непроглядними сiрими хмарами, пiд ногами було сиро, в обличчя бив мокрий вiтер.
- Ну, от чому вiн пiшов саме сьогоднi?! - Нарiкав директор. - Чому не вчора або завтра?
- Так розженiть хмари! - Пiдiйшла я до редакторської групи.
- Як? - Обернувся до мене директор.
- У вас тут стiльки екстрасенсiв! Що, нiхто не розжене?
- А що?... Додаткове випробування. Так, всiх екстрасенсiв сюди!
Учасники конкурсу неохоче почали вилазити з теплого бусика.
- Перше завдання - розiгнати хмари! - Повiдомив всiм ведучий. Хто хоче почати?
I тут почалося: у когось сьогоднi був "не погодний" день, у когось зiрки вимагали саме дощу, хтось спробував хмари розганяти якимись заклинаннями i навiть дитячої пiсенькою "Дощик, дощик, перестань!..." Хлопець з ручною вороною запускав її в небо, але вона, зробивши кiлька кiл, поверталася назад.
Коли Черчiлль вирiшив, що пора закiнчувати цю маячню, натякнувши менi про це сильним биттям хвостом по боках. Я сказала:
- Гаразд, я спробую...
- Я тобi допоможу! - Вискочив Святогор.
Ну, i ми разом розiгнали хмари. Так це виглядало з боку. Насправдi Святогор влаштував невеличку виставу з камiнчиками, а я застосувала звичайнi погоднi технологiї.
Я локально вивела тепло з глибин землi в небо над "точкою". Атмосферний тиск тут пiдвищився, повiтря розширилося i почало витiснятися в сторони, несучи з собою хмари. В просвiтi засяяло сонце. Нiчого складного.
Святогор в цей час розклав свої камiнцi навколо одного бiльш великого i спиральними рухами руки почав розширювати це коло, промовляючи якусь тарабарщину i весь час поглядаючи на небо. Як тiльки я розiгнала хмари на кiлька кiлометрiв, вiн закричав "Сонце!", i саме в цей момент сонце виглянуло в прочищену мною вiд хмар дiлянку неба.
Всi зааплодували. Директор був щасливий. Оператор шептався з режисером, кажучи, що "Лiанду ми потiм вирiжемо". Потiм, на екранах телевiзорiв, були показанi лише невдалi спроби екстрасенсiв змiнити погоду i вдалий випендрьож Святогора.
На цiй точцi ми мали перейти замiноване поле. Зрозумiло, мiни були "кiношнi", вони лише голосно вибухали, не завдаючи нiкому шкоди. Поки один учасник проходив поле, всi iншi спостерiгали за ним по монiтору. Якi тiльки "па" не виробляли конкурсанти! Вони i петляли, i стрибали, i ходили навшпиньках, i перекочувалися... Просто смiхота! Святогор пiдiрвався на четвертiй мiнi. Повнiстю пройти поле вдалося лише трьом.
А потiм пiшла я. Черчiлль обгорнувся на моїй шиї хутряним комiром i тихенько муркотiв. Вiн знав, що йому нiщо не загрожує. Спочатку я хотiла прокласти собi трасу мiж мiнами i акуратненько її пройти. Але ж це так нецiкаво! Занадто банально. Тому я просто пiшла, як танк, по прямiй. Ну, i жодна мiна не вибухнула...
- Перевiрте! - Наказав режисер.
Робочi групи побiгли перевiряти, i давай вибухати!!! На всiх мiнах, крiм тих, по яких пройшла я.
- Що там? - Запитав у них режисер.
- Там, де пройшла Лiанда, замiсть мiн виявилося ось це... - Робочi виклали на розкладний столик режисера кiлька пластикових коржiв.
Всi втупилися на них. Я для смiху зробила їх у виглядi сердечок з логотипом "Битви екстрасенсiв".
- Хто це пiдклав? - Обвiв пильним поглядом усiх присутнiх директор програми.
- Нiхто. Ми там встановлювали такi ж мiни, як цi! - Один з робiтникiв показав на купу мiн, звалених бiля редакторського мiкроавтобуса.
Прямо у всiх на очах мiни "попливли" i розпливлися в такi ж пластиковi сердечка...
- Неформат... - Пробурмотiв режисер, дивлячись, як Черчiлль пiдiйшов до цiєї купi i "розписався" на нiй по-котячому.
- Неформат. - Погодилася я i повернулася до iнших учасникiв в автобус.
***
Святогор вибув з конкурсу пiсля випробування з пiстолетами. Треба було визначити, в якому пiстолетi немає кулi, i вистрiлити в своє вiдображення в дзеркалi. Дзеркала так i сипалися - мало хто мiг вiдшукати єдиний незаряджений пiстолет. Прощаючись, ми зi Святогором обмiнялися телефонами i домовилися дзвонити.
Я пiдiйшла до пiстолетiв, викладених в ряд на довгому столi. Їх було десять. Дев'ять заряджених, один - порожнiй. Он вiн лежить, третiй праворуч... Нi, я його брати не буду!
- Який пiстолет не заряджений? - Крутився бiля мене ведучий.
- Та будь-який! - Байдуже сказала я, а Черчiль вiдмахнувся хвостом.
- Як будь-який? Попереджаю, що дев'ять пiстолетiв зарядженi справжнiми кулями!
- Ну то й що? - Я взяла п'ятий пiстолет. - Менi все одно. - Я почухала дулом свою скроню.
- Ви впевненi? Може, подумаєте ще?
- Я настiльки впевнена, що буду стрiляти не в дзеркало, а в Вас! - I я, направивши ствол на ведучого, вистрiлила.
- А-а!!! - Загорлав ведучий i почав себе обмацувати. - Промазала?
Я схопила iнший пiстолет i знову вистрiлила в нього. I знову нiчого. Я хапала пiстолет за пiстолетом i палила по ведучому, який носився по майданчику, намагаючись вiд мене ухилитися. Черчiль з гучним "Мраууу!!!" i задертим трубою хвостом ганявся за ним. Черчiлю було не страшно, вiн знав, що всi кулi вже у мене в кишенi. Нiчого особливого - просто спритнiсть рук: поки розважала спiврозмовника розмовою i, нiби просто крутячи пiстолет у руках, непомiтно розряджала його. Коли направляєш дуло на людину, вона дивиться тiльки на нього i не помiчає, як ти кладеш кулi в кишеню. Потiм точно так же можна зброю i зарядити. I от залишився останнiй пiстолет, той самий, що не заряджений. Я взяла його в руку, подумала, покрутила... i почала стрiляти в дзеркало - дев'ять пострiлiв, дев'ять куль...
Кинувши вiдпрацьовану зброю на стiл, я пiдiбрала Черчiля на руки i пiшла до мiкроавтобуса. Коли я озирнулася, режисер перераховував дiрки в моєму дзеркалi... Дiрки лягли знову ж сердечком, а дзеркало не розлетiлося на друзки, тому що, ганяючись за ведучим, я мазнула по ньому гелем, який узявся через кiлька секунд липкою плiвкою. Звiдки у мене гель? Бабуся порадила взяти про всякий випадок. Як бачите, сталося у нагодi.
Увечерi подзвонив Святогор. Вiн уже повернувся додому i назавтра збирався на роботу.
- А де ти працюєш? - Запитала я його.
- А ти хiба не знаєш? - Здивувався вiн.
- Я тебе не "читала". - Вiдповiла я. - А ти не боїшся зi мною спiлкуватися, знаючи, що я можу все про тебе дiзнатися?
- А менi нема чого приховувати. Вiд тебе. - Вiдповiв тепер уже не Святогор, а Святослав. - Я вiдчуваю, що ти створена для мене.
- Ти не вiдповiв на моє запитання. - Повернула я його з нетрiв почуттiв, вiдчуваючи, що i вiн "мiй чоловiк".
- Я викладаю прикладну психологiю в педагогiчному унiверситетi. - Повiдомив Святослав-Святогор.
- Так от чому ти пiшов на "Битву екстрасенсiв"!
- Так, захотiлося дещо перевiрити, де в чому попрактикуватися, та й покуражитися я люблю.
- Зовсiм як я! - Ми посмiялися, про щось ще побалакали, Черчiль передав йому "Мрав-привiт" i ми роз'єдналися.
***
Наступного дня випробування вiдбувалися в студiї. Залишилося нас вже лише семеро: три жiнки, три чоловiки i я - поза конкурсом. У залi розставили великi акварiуми, розсадили в них рiзних тварин, накрили темними покривалами i запропонували вгадувати, що де знаходиться.
Ви б чули, як верещали тiтки, коли, опустивши руку в акварiум, доторкалися до змiй, павукiв, тарганiв, мишей... Чоловiки не верещали, вони з нецензурними словами вiдскакували. Всiх правильно назвав тiльки хлопець з вороною. Ну, зрозумiло, ворона - дуже розумна тварина, i дуже чутлива. Якщо налагодити з нею контакт i навчитися розумiти, кращого помiчника i не треба.
Щоб не думали, що менi точно так же пiдказує Черчiль, я залишила його сидiти поруч з режисером, а сама пiдiйшла до ящикiв. Ну що тут важкого? Кожен живий органiзм випромiнює хвилi певної частоти. Треба просто зосередитися i побачити, чиї це хвилi.
- Тут лежать двi змiї. - Сказала я, одночасно усипляючи змiй i засовуючи до них руку. - Одна жовта. - Я дiстала жовту змiю i поклала її на стiл. - Друга - з червоними смужками. - Я вийняла другу змiю i продемонструвала всiм її забарвлення.
Змiї не ворушилися. Покрутивши ними в повiтрi, я знову опустила їх в акварiум i "зняла" зацiпенiння. З боку оператора було видно, як змiї почали повзати.
- Тут сидить кролик. - Пiдiйшла я до наступної скриньки. - Але вiн зараз їсть, тому я його турбувати не буду. - Кролик у цей час задумливо жував морквину.
- Тут - величезнi павуки. Я не люблю павукiв, тому дiставати їх теж не буду... Тут бiлi щури, три штуки: двi самочки i один самець. Зараз я вам дiстану самця... - Я опустила руку в акварiум i спробувала впiймати самця. Вiн почав бiгати з кутка в куток, самки - за ним, заважаючи менi. Нарештi, менi все-таки вдалося зловити його за хвiст, i я витягла його на свiтло. - От бачите - це самець! У нього тут розпiзнавальнi знаки... - Я показала в камеру цi "розпiзнавальнi знаки" i повернула самця до стурбованих самиць.
Назвавши всiх тварин, я пiдiйшла до Черчiля. Черчiлль просто привiтно менi муркнув, але я, щоб думали, що вiн теж має екстрасенсорнi здiбностi, додала:
- Ось Черчiль щойно сказав, що в однiєї з щуриць сьогоднi до вечора народяться чотири щурика. Якщо вони вам будуть не потрiбнi, Черчiль їх iз задоволенням злопає.
Зрозумiло, нiяких щурят Черчiль би "лопати" не став - не те виховання. Але так було цiкавiше.
Увечерi до мене в кiмнату прибiг учасник, який працював з вороною, i повiдомив, що бiла щуриця розродилася чотирма щурятами, але їх Черчiлю не дадуть, тому що вони потрiбнi в лабораторiї. Черчiль, який саме вмивався пiсля ситної вечерi (сира телятинка), зовсiм не засмутився.
***
Коли учасникiв залишилося всього четверо: хлопець з вороною, дама в балахонi, сивуватий чоловiк з бородою, як у Хоттабича i дiвчина з картами Таро, нас повезли в один зi спальних районiв мiста. Навколо височiли шiстнадцяти-поверхiвки, де-не-де розбавленi прибудовами магазинiв, двоповерховими дитячими садками, триповерховими школами, i бiдненькими сквериками.
Треба було вiдшукати квартиру, в якiй трапилася бiда. На пошук потрiбної квартири давалася лише одна година. Я одразу вiдчула, де чорною хмарою зiбралася печаль, хвилями вирувало горе, i лилися потоки слiз. Коли всi учасник розбрелися у пошуках, я пiдiйшла до режисера i запитала:
- А можна менi одразу пiти до тих людей, у яких пропав хлопчик? Я знаю, це там. - I я показала потрiбний напрямок.
- Нi. - Вiдповiв режисер. - Спочатку дамо можливiсть проявити себе iншим. Посидьте поки в машинi.
I я сiла. Черчiлю це дуже не сподобалося - вiн теж не любив, коли люди страждали.
- Нiчого. - Сказала я йому. - Поки сидимо, зосередимося i розберемося, в чому справа.
А справа була ось у чому: у сiм'ї, що складалася з бабусi, дiдуся, тата, мами i п'ятирiчної дитини, яка проживала в трикiмнатнiй квартирi на сьомому поверсi шiстнадцяти поверхового будинку, вкрали дитину. Полiцiя розшукувала її вже майже тиждень, але безрезультатно. Хтось бачив, як до хлопчика, що грав у пiсочницi надворi, пiдiйшла якась жiнка i кудись його повела. Дитина не плакала, не пручалася, тому пiдозр нi у кого не виникло. I все. Бiльше хлопчика нiхто не бачив.
Я налаштувалася на слiд. Хлопчику було погано i перебував вiн дуже далеко звiдси. Злившись з його мислеобразом, я побачила себе прив'язаною до iнвалiдного вiзка.
- Якщо будеш погано працювати, - Говорив якийсь похмурий, брудний i неголений дядько, - Насправдi вiдрiжемо тобi руку або ногу!
Хлопчик почав плакати, розмазувати по брудних щоках сльози i просити милостиню.
"Ах, ви, гади!!! То от для чого вам дiти!!! Ну, тримайтеся!" - Я вселила дядьковi думку термiново повертатися додому. Вiн побiг мало не пiдстрибом, штовхаючи перед собою коляску з хлопчиком, який замовк. "Домом" виявилася захаращена двокiмнатна квартира на першому поверсi напiвзруйнованої двоповерхiвки в протилежному вiд нас кiнцi мiста. У кiмнатах в три яруси були побудованi "лiжка" - дощатi нари з кинутими на них трухлявими ватяними матрацами. Неохайна тiтка розкладала по мисках мiзерну їжу - перлову кашу на водi i по чвертi шматочки хлiба. До неї вишикувалася черга з дiтей вiд пiвтора до семи рокiв. "От я вас i накрила!" - зловтiшно подумала я. Дочекавшись, поки дiти наїдяться (не залишати ж їх голодними!), я приспала їх i розкидала по домiвках. У деяких сiм'ях дiтей вже давно вважали загиблими. З "господарями", яких виявилося п'ятеро, я вирiшила розiбратися пiзнiше.
Сашко (так звали хлопчика, сiм'ї якого ми повиннi були допомогти) вже мирно спав у своєму лiжечку. Худющий, з запалими брудними щоками, в обiрваному одязi... Нiчого, батьки потiм все виправлять!
Вже пройшла майже година. З усiх учасникiв у потрiбному напрямку йшли тiльки хлопець з вороною i дiвчина з картами, але i їм до фiнiшу було ще далеко. Час минув, ведучий назвав потрiбну адресу i учасникiв повели в квартиру. По дорозi "старий Хоттабич" весь час намагався довести, що в квартирi, яку знайшов вiн, теж трапилося нещастя i вiн йшов на нього.
Вся сiм'я сидiла у вiтальнi, заставленiй камерами. Екстрасенсiв по черзi запрошували до них i пропонували по фотографiї встановити, що сталося з їх хлопчиком.
Тiтка в балахонi сказала, що його вже немає серед живих. Дiвчина з картами стверджувала, що вiн на межi мiж життям i смертю. "Старий Хоттабич" твердив, що йому заважають хвилi горя з тiєї квартири, до якої вiн йшов. Тiльки хлопець з вороною вважав, що хлопчика вкрали i змушують жебракувати. Напевно, вiн i справдi виявився екстрасенсом. Щось у ньому вiдчувалося. Але де шукати зниклого хлопчика, вiн не знав, тiльки казав:
- Я вiдчуваю, що вiн зовсiм поруч.
Коли запитали мене, я спокiйно вiдповiла:
- Сашка i справдi вкрали. Але вiн уже вдома.
- Як вдома? - Скрикнув бабуся.
- Ви що знущаєтесь?! - Обурилася мама.
- Пiдiть i перевiрте, вiн лежить в своєму лiжечку. - Повернулась я до тата.
Тато вийшов за дверi i через пару секунд повернувся з сином на руках.
- Сашунько!!! - Кинулися до сплячого дитинi всi члени родини.
Хлопчик прокинувся i заплакав, але побачивши своїх рiдних, якi його тискали i цiлували, заспокоївся i почав усмiхатися.
- Як Ви це зробили? - Запитав мене ведучий.
- Просто знайшла i повернула. А крiм нього ще тридцять чотири дитини. Там цiла банда орудувала.
- Треба повiдомити полiцiї, нехай їх заарештують.
- Ви думаєте, що наше правосуддя зможе їх досить суворо покарати? - Iронiчно запитала я. Черчiль теж цьому не вiрив, з шипiнням настовбурчивши хутро в сторону балкона. - Нi, я покараю їх сама. По своєму...
Уточнювати, як саме я збираюся карати злочинцiв, нiхто не став. Але по металу в моєму голосi i по потемнiлим очам, всi зрозумiли, що їм буде не просто "несолодко"...
***
Переможцем "Битви екстрасенсiв" визнали хлопця з вороною. Йому вручили кришталеву руку i сто тисяч гривень на додачу.
Я, розправившись з викрадачами дiтей, стала зустрiчатися зi Святогором - Святославом, i тепер я знаю, що таке любов. Мама дуже рада за мене i потихеньку купує дитячi речi...
Що? Ви питаєте, що я зробила зi злочинцями? Нiчого особливого. У них повiднiмалися у кого рука, у кого нога, майже пропав дар мови i вони бомжують у брудному пiдвалi. До того ж, i вдень, i вночi їх мучать жахливi болi. Добрi люди приносять їм їжу, але нiчого, крiм хлiба, кашi i води їх шлунки не сприймають. Кiлька разiв гуманiтарнi служби вiдвозили їх до лiкарнi, але вони якимось чином звiдти зникали i знову опинялися в своєму пiдвалi. Так, страждаючи i бачачи увi снi своїх колишнiх "пiдопiчних", якi оточують їх i смiються, показуючи на них пальцями, вони доживають свiй вiк. А вiн у них, повiрте, буде ще досить довгим...
Нi, я не зла. Але за злочином завжди має слiдувати покарання.