Аннотация: Якщо хоч раз у життi зважитися та обернутися на поклик долi, то звичайнi й нуднi буднi припиняться, i ти зануришся в свiт пригод, абсолютно змiнивши своє життя...
САШКО - ДИРИЖАБЛЬ
ОПОВIДАННЯ
(15 вересня 2018 року)
Олена Борисiвна йшла додому. Звичайна дорога з роботи. "Взагалi, у мене все завжди звичайно" - Думала Олена Борисiвна, старанно обходячи рiдкiснi калюжi, що сохли пiд яскравим вересневим сонцем: "Будинок - робота, робота - будинок, iнодi вiдрядженн ... Нi кiшки, нi собаки, нi квiточки якоїсь зубожiлої в горщику... Нiчого незвичайного... От Нiна Сергiївна вже втретє виїжджає за кордон: в минулому роцi їздила з чоловiком в Єгипет, в позаминулому - в Чорногорiю, а завтра збирається до Туреччини. Коли вона приїжджає, то потiм весь тиждень ходить з палаючими очима, з посмiшкою, що не сповзає з обличчя, i постiйно розповiдає про свої пригоди. А якi пригоди можуть бути у мене?.."
Олена Борисiвна зупинилася бiля дверей магазину. "Ну, от зараз у мене буде два в одному: i пригода i подорож - я зайду в цей магазин!" - I вона рiшуче натиснула ручку дверей. У магазинi грала легка музика, рiдкiснi вiдвiдувачi прогулювалися мiж рядами з одягом, нiчого не купуючи, продавчиня на касi нудьгувала. "Якщо нiчого i не куплю, то хоч подивлюся". - Подумала Олена Борисiвна, вдаючи, що ходить тут не просто так, а щось шукає: "А що, це теж можна назвати шопiнгом. Хоч якась розвага..."
- Ти тiльки подивися он туди! Он-он, жiнка в капелюсi!
- Нiчого собi! Нашi люди так не ходять!...
Олена обернулася i подивилася туди, куди вказували спiврозмовницi за її спиною. Попереду у вiшалок з брюками стояла чи то жiнка, чи то дiвчина невизначеного вiку. Моментами вона здавалася зовсiм молодою, моментами у неї вiдчувався вагомий багаж рокiв. Але головним було не це. Головне - як вона була одягнена. По-перше, величезний нiжно-бузковий капелюх з бузковими квiтами, прикрiпленими по полю справа. По-друге, такий же бузковий брючний костюм, причому широченнi штани-спiдниця мали спереду розрiзи, крiзь якi через бузковий же гiпюр проглядали цiлком молодi ноги. На ногах були бузковi босонiжки на витонченiй танкетцi, в руках дама (просто жiнкою назвати її язик не повертався) тримала бузкову сумку, а на її пальцях виблискували бузковими каменями двi срiбнi каблучки. Такi ж каменi висiли на грудях. Майже всi вiдвiдувачi, хто крадькома, а хто й вiдкрито, стежили за дамою в капелюсi.
- В сиренєвiм туманi виплила "Звiзда"! - Пiдхопила її спiврозмовниця i вони дружно, майже не ховаючись, розсмiялися.
Дама в бузковому не звертала уваги нi на те, якi кидають на неї погляди, нi на те, якi вiдпускаються у її слiд коментарi. "Десь я її вже бачила..." - Подумала Олена - "Але де? Коли..." Раптом жiнка пiдняла голову i подивилася прямо в очi Олени Борисiвни. Вона радiсно i привiтно посмiхнулася i кивнула. "Кивнула менi? Чому? Я нiяк не можу її пригадати... Що робити?" - Про всяк випадок Олена Борисiвна теж посмiхнулася i кивнула у вiдповiдь. У цей момент музика змiнилася на пiсню:
Уважно подивися на всi боки:
Готує тобi доля десь сюрпризи!
Щоб їх знайти й вiдправитись в круїзи,
Зробити треба лише першi кроки!
Бузкова дама багатозначно пiдняла вказiвний палець вгору, ще раз кивнула й вийшла за дверi. Олена Борисiвна абсолютно непомiтно для себе стала наспiвувати про себе приспiв пiснi i так, наспiвуючи, теж вийшла з магазину. Бузкової дами нiде не було. Вона просто зникла. Озирнувшись по сторонах, Олена Борисiвна пiшла вздовж вулицi.
- Лєно! Лєно!!! - Хтось гукав з-за столика вуличного кафе.
"Якусь Олену звуть" - Подумала Олена Борисiвна, навiть не повертаючи голови.
- Лєно! Оленочко!!! - Якiйсь чоловiк схопився з-за столика i побiг до неї назустрiч.
"Симпатичний який..." - промайнуло в головi у Олени Борисiвни - "Цiкаво, до кого вiн бiжить?" - Вона озирнулася, але ззаду нiкого не було. - "Невже до мене ?!" Чоловiк вже пiдбiг до неї i спробував схопити її за руку.
- Оленочка! Ти що, не впiзнаєш? Це ж я - Сашко! Сашко-Дирижабль!!!
Жодного знайомого на iм'я Сашко Олена Борисiвна пригадати не могла. Хоча .. Сашко-Дирижабль... Колись у школi вона сидiла за однiєю партою з хлопчиком, який постiйно малював дирижаблi: i на партi, i на пiдручниках, i в зошитах. Його так i прозвали - Сашко-Дирижабль... Пiсля дев'ятого класу вiн пiшов зi школи i бiльше вона про нього нiколи не чула.
- Впiзнала? - Хлопець помiтив в її очах iскру впiзнавання. - А я отут сиджу, п'ю каву, давай зi мною!
В його очах свiтилася така повнота життя i радiсть вiд зустрiчi з нею, що Олена Борисiвна не змогла вiдмовити i пройшла за його столик, продовжуючи повторювати про себе прив'язливi рядки: Уважно подивися на всi боки:
Готує тобi доля десь сюрпризи!
"Ось i перший сюрприз..." - якось розгублено констатувала Олена Борисiвна i присiла на краєчок стiльця.
- Лєна! Оленочка! - Радiсно розглядав її новий-старий знайомий. - А ти зовсiм не змiнилася: все така ж витончена, мiнiатюрна, повiтряна... А пам'ятаєш, як я з тебе очей не зводив? Весь час зiтхав, щоб ти на мене увагу звернула...
Нiчого такого Олена Борисiвна не пам'ятала. Невже за навчанням не помiтила, що хтось вiдчуває до неї деякi почуття? Не знаючи, як вiдповiсти своєму спiврозмовниковi, вона просто опустила очi i зосередилася на склянцi з кавою.
- Оленочко... Ну як ти? Збулася твоя мрiя?
- Яка мрiя?
- Ну, ти ж з п'ятого класу мрiяла стати вчителькою! Вступила до педагогiчного?
- I поступила, i закiнчила. А зараз працюю психологом.
- Ух ти! Клас! Так ти, певно, здорово розбираєшся в людях! Це ж просто чудово! Тепер ти точно зрозумiєш, що я хороша людина!
- А ти як? Як твоя мрiя? - Перевела розмову з себе на нього Олена Борисiвна.
- I працював, i вчився, i багатiв, i розорявся! А недавно плюнув на все, i повнiстю зосередився тiльки на своїй мрiї - на дирижаблях! I ти знаєш, одразу ж все налагодилося: i грошi з'явилися, i новi друзi, i ось тебе зустрiв! У мене ж тепер своя справа - я будую дирижаблi i катаю на них людей! Вiд бажаючих вiдбою немає! Хочеш покажу? Поїхали просто зараз!
Ось так, з бухти-барахти, приймати будь-якi рiшення Олена Борисiвна не звикла. Тому вона почала добирати в думках слова, щоб якось чемно вiдмовитися, але Сашко не давав можливостi зосередитися.
- Ти по суботах працюєш?
- Нi.
- Здорово! Отже, завтра я за тобою заїду i повезу тебе на свою дiлянку - це недалеко, тут, за мiстом! У мене як раз буде свято - запускаю новий прогулянковий дирижабль!
- Але...
- Там будуть рiзнi конкурси, шаховий турнiр, повiтрянi кульки з сюрпризами, прогулянка на дирижаблi!!!
I стiльки радостi свiтилося в його очах, що Олена Борисiвна просто не змогла погасити її вiдмовою i якось невпевнено кивнула.
- Ура!!! Завтра рiвно о дев'ятiй! Я за тобою приїду. Ти все там же живеш?
Олена знову кивнула i випадково подивилася на годинник.
- Ти поспiшаєш? - Сашко одразу схопився i допомiг Оленi пiднятися. - Я тебе проведу!
Поки вони йшли до дому Олени, в її головi як скалка безперервно крутилися однi i тi ж рядки:
Уважно подивися на всi боки:
Готує тобi доля десь сюрпризи!
Щоб їх знайти й вiдправитись в круїзи,
Зробити треба лише першi кроки!
***
Олена Борисiвна прокинулася, як завжди, о сьомiй годинi ранку. Вставати не хотiлося, i вона просто лежала в лiжку. "Сашко-Дирижабль..." - Повiльно пропливали думки в її головi - "Симпатичний такий став... I я йому подобаюся... А як радiсно вiн на мене дивився... Такий погляд - аж до самого серц ... Невже, вiн, справдi, був у мене закоханий в школi..."
I тут вона згадала, що Сашко збирався за нею заїхати, щоб кудись вiдвезти. "Та нi! Вiн, напевно, вже про це забув. Так, випадкова зустрiч. Треба ж було про щось говорити..." Але про всяк випадок Олена вирiшила встати i вмитися: "Все одно вже не сплю, так що ж, невмитою валятися?"
Коли вже вмита i зачесана Олена, накинувши халатик, пройшла на кухню, щоб приготувати собi щось на снiданок, вiд дверей пролунав дзвiнок. Олена завмерла бiля вiдчинених дверцят холодильника. Дзвiн не припинявся. Акуратно прикривши холодильник, Олена пiшла в коридор. Трелi дзвiнка не уривалися. Олена вiдкрила замок i вiдчинила дверi. Втопивши кнопку дзвiнка до самого дна, бiля дверей нетерпляче пританцьовував Сашко.
- Нарештi! - Вигукнув вiн i одразу вручив Оленi великий букет, зiставлений з нiжно-рожевих троянд i бiлих лiлiй. - А я думав, що ти ще спиш, i ось буджу тебе щосили, аж палець вiд кнопки посинiв! - Говорячи це, Сашко увiйшов до коридору i озирнувся. - Ну, що ж ти стоїш? Де тут у тебе ваза? - I вiн рiшуче попрямував до кiмнати.
Ошелешена таким напором Лена, задрiботала за ним, кивком вказала на вазу i вiддала квiти. Вже через хвилину квiти стояли посеред журнального столика в наповненiй водою вазi. Сашко помилувався своєю композицiєю, якусь квiтку поправив, якийсь листок пiдiгнув, обiйшов навколо, мабуть, залишився задоволений i пiдняв очi на Олену.
- А ти ще не вдягнена?!! Давай, скорiше! Труба кличе!
- Яка ще труба? - Розгублено запитала Олена.
- Взагалi-то, не одна труба, а цiлий духовий оркестр! Фуршетнi столи накритi, народ зiбрався i ковтає слинки в очiкуваннi на тебе!
- А...
- А я розпорядився, нiкому нiчого не чiпати, поки не привезу тебе!
- Але...
- Невже ти дозволиш людям захлинутися слиною i знепритомнiти вiд голоду? Швидше одягайся!
Олена вийшла переодягтися. Одягла свiтло-блакитнi джинси, бiлi кросiвки, бiлий светр i бiлу ж курточку - i просто, i зручно, i нарядно.
- Яка ж ти гарна! - Захоплено вигукнув Сашко, коли вона вийшла до нього. - Ну, бiжимо!
I вони буквально побiгли по сходах до виходу. Бiля пiд'їзду стояла Сашкова автiвка - синя, як небо, "Тойота-Кемрi", розмальована рiзнокольоровими повiтряними кульками та дирижаблями.
- Екiпаж до ваших послуг! - Сашко люб"язно розкрив дверцята i допомiг Оленi сiсти. - А тепер вперед, до моєї мрiї! - I вони поїхали.
Як тiльки виїхали за мiсто на кiльцеву дорогу, Сашко, як справжнiй гiд, почав звертати увагу Олени то на надзвичайно красиво розфарбованi осiннi дерева уздовж дороги, то на лелеку, що стояв на узбiччi, то на неймовiрно гарне вiдображення хмар в озерцi, то...
Олена так i не зрозумiла, скiльки часу вони їхали, коли її гiд, звернувши з траси на бiчну дорогу, раптом зупинився. Ця дорога досить круто пiрнала вниз, а потiм прямою лiнiєю бiгла вдалину, перекидаючись мостом через рiчку i стрiлою влiтаючи в лiс, що простягався аж за обрiй. Схил по обидва боки вiд дороги мав вигляд лiсосмуги з кленiв, каштанiв, осик та берiз. Як тiльки лiсосмуга, збiгши по схилу, вихлюпувалася на рiвнину, вона змiнювалася чагарником, уздовж якого, паралельно трасi, пролягала нова асфальтована дорога. Уздовж цiєї дороги, просвiчуючи крiзь напiвопале листя садiв, вишукався ряд двох та триповерхових сучасних котеджiв. Сашко показав на ряд будинкiв злiва:
- А он там, бачиш, третiй сад з краю, а в ньому двоповерховий будиночок? Це мiй! Перший i другий належать моїм друзям - вiдмiнним технiкам i механiкам Гришку та Мишку, а четвертий - моєму самому найкращому друговi, другому пiлотовi Женьцi. Свої городи ми об'єднали i у нас вийшло оте велике поле, аж до самих ангарiв! - Сашко широким жестом руки гордо обвiв свої володiння.
На краю поля стояло п'ять металевих ангарiв, за ними - рiдкiснi дерева i чагарник уздовж берега рiчки, а на iншому її березi - справжнiй лiс.
- У тих ангарах у нас стоять невеличкий лiтачок, невеличкий гелiкоптерчик, парочка повiтряних екскурсiйних кульок, один старий дирижабль i один абсолютно новенький. А ще один дирижабль в процесi - ми його будуємо як летючий корабель з казки. Ну, ти все сама побачиш! Поїхали!
Поки спускалися з укосу i пiд'їжджали до будинку, Олена встигла роздивитися, що на краю саду i поля був розташований ряд лавок, на багатьох з яких вже сидiли групи людей. Дехто бродив неподалiк по полю, поглядаючи в бiк накритих бiлими скатертинами столiв. Трохи осторонь розташувався духовий оркестр. Навiть сюди, до дороги долинали бадьорi мелодiї.
- От бачиш, усi чекають лише на тебе! - Сашко повернув до будинку, заїхав у двiр i допомiг Оленi вийти з машини. - Ти йди туди, - вiн вказав у бiк лавок i народу, що зiбрався, - а я зараз... - I Сашко пiрнув у будинок.
Олена повiльно пiшла до людей, сiла на краєчок лавки i почала спостерiгати. На всiх деревах, що межують з полем, висiли невеличкi рiзнокольоровi повiтрянi кульки з прикрiпленими до них декоративними кошиками. З кошикiв визирали маленькi букетики квiтiв i якiсь коробочки, пакетики, згорточки. "Напевно, сувенiри" - подумала Олена.
- А от i я! - Позаду з"явився Сашко. - Тут анiматори запiзнюються, тож поки що порозважаємось самi. Ти ж у нас, здається, ще в школi майстром спорту з шахiв була?
- Була. - Кивнула Олена.
- А потiм, напевно, взагалi чемпiонкою стала?
- Та нi. Якось не вийшло. Вступила до iнституту i шахи закинула. Так, iнодi граю...
- От i чудово! Отже, сьогоднi i пограєш! Увага! Увага! Оголошується шаховий турнiр! За першим столом грає ось ця прекрасна блондинка на iм'я Олена, ну, а для початку її партнером стану я! Тi, хто не цiкавиться шахами, можуть зробити набiг на фуршетнi столи! - I вiн зiрвав скатертини, що прикривали закуски i напої. Поки хтось пiдносив шахову дошку i розставляв фiгури, Сашко нахилився до самого вуха Олени i змовницьки прошепотiв:
- Давай так: якщо я програю, я дам тобi сто гривень, якщо ти - ти менi даси. Я тобi потiм вiддам!
- Але я нiколи не граю на грошi! - Обурилася Олена.
- Ну, це ж просто так, для затравки! А потiм гостi розiграються, будуть ставити, i ми все подiлимо навпiл: i мої витрати трохи окупляться, i ти зможеш пiдзаробити.
-?!...
- Ти знаєш, скiльки я вклав у це свято?! Менi ж вiддача потрiбна!
- Ну добре. - Знизала плечима, здаючись, Олена i зробила перший хiд.
Олена виграла вже через вiсiм хвилин. Сашко полiз у кишеню, вийняв з неї портмоне i, демонстративно дiставши стогривневу купюру, вручив її Оленi.
- Сто гривень?! - Зашепотiли навколо.
- Так, ми завжди граємо по сто. - Незворушно повiдомив Сашко. - Хто бажає зiграти з переможцем?
Охочих виявилося кiлька i вони вiдразу ж встановили чергу. Коли Олена почала другу партiю, Сашко принiс їй невелику тарiлочку, на якiй було кiлька кошичкiв з iкрою, пара бутербродiв з копченостями, овочева нарiзка i склянка кави. Так, жуючи i запиваючи, Олена виграла ще кiлька партiй. Кожен раз той, хто програвав, клав на дошку сто гривень i поступався мiсцем новому гравцевi. Стопка стогривневих купюр, притиснута вiд вiтру пляшкою "Моршинської", ставала все значнiшою.
I тут оркестр заграв "туш" i на поле вибiгло троє анiматорiв у клоунських костюмах. Поставивши останнiй мат, Олена пiшла дивитися на конкурси. Народ веселився, отримуючи якiсь копiйчанi призи. Олена теж отримала брелок з вiдьмою на мiтлi, вiдповiвши на питання вiкторини:
- Хто був першою жiнкою, що пiднялася в небо?
Хтось крикнув, що це була Валентина Терешкова, хтось назвав прiзвище першої льотчицi початку двадцятого столiття, а Олена сказала:
- Баба Яга.
- Правильно! Баба Яга в ступi i з мiтлою першою з жiнок пiдкорила повiтряний простiр! - Загорлав клоун у зеленiй перуцi.
Потiм почалася лотерея. Кожен бажаючий, заплативши сто гривень, мiг отримати квиток, з яких всього двадцять давали право першого польоту на дирижаблi.
- А тобi не треба купувати квиток! - Звiдкись пiдскочив до Олени Сашко. - Ти i так полетиш - в кабiнi пiлота.
- А я i не збиралася купувати! Я взагалi не хочу летiти. Я боюся всяких там куль, дирижаблiв, лiтакiв... Я боюся висоти! - Почала вiдступати вiд нього Олена.
- Це зовсiм не страшно! Це дуже красиво i... Небесно! От побачиш!
I тут розчинилися ворота центрального ангара i дiвчата - по п'ять з обох бокiв платформи - в коротеньких червоних спiдничках i високих бiлих чобiтках, в бiлих блузках з червоними еполетами i червоних кепi, пiд бравурний марш духового оркестру супроводили з нього електро-платформу з дирижаблем...
Дирижабль був дуже красивим. Вiн зовсiм не був схожий на тi давнi дирижаблi, якi Лєна бачила на малюнках. Величезна товста сигара була виконана з пластика i армована трубками з нержавiючої сталi, в променях сонця виблискували срiблястi пропелери. Пофарбований дирижабль був у яскраво синiй колiр з величезним золотистим написом "ELENA".
Прочитавши напис, Лєна запитально глянула на Сашка, а той раптом почервонiв i опустив очi. В цей час всi гостi кинулися до платформи, щоб роздивитися повiтряний корабель ближче, i Сашко потягнув Олену за ними.
До сигари дирижабля знизу була прикрiплена майже звичайна синя маршрутка, ну, може, трохи ширша. Вхiд у цю "маршрутку" був ззаду. Уздовж проходу попарно було встановлено п'ять рядiв сидiнь - всього на двадцять пасажирiв. Вiкна з мiцного прозорого склопластику при вiдкриваннi опускалися донизу, надаючи пасажирам широкий огляд i пропускаючи всередину вiльний вiтер. Кабiна пiлотiв вiдокремлювалася легкої напiвпрозорої перегородкою, а майже вся її передня частина теж була прозорою.
Коли гостi облазили салон зсередини i надивилися на дирижабль ззовнi, Сашко, вiрнiше, капiтан дирижаблю Олександр Сергiйович Дерюгiн, надiвши синього кашкета з золотою кокардою у виглядi напису "ELENA", оголосив посадку для тих, хто отримав в лотереї квитки з цифрою "1". Першi двадцять пасажирiв зайняли мiсця в салонi, iншi вiдiйшли до ангару. Олена також вiдiйшла i спостерiгала за тим, що вiдбувається, збоку. От у кабiну пройшов другий пiлот Женька (взагалi-то, цiлком представницького вигляду, тридцяти-восьмирiчний Євген Володимирович). Дiвчата в червоних спiдничках вiдступили на три кроки назад i стояли рiвними рядами по обидва боки платформи. Механiки Гришко i Мишко обiйшли платформу навколо, щось перевiряючи i поправляючи.
- Це тобi! - Невiдомо звiдки з'явився Сашко i надiв Оленi на голову синю пiлотку з золотими лiтерами, а потiм простягнув таку ж нашiйну косинку. - Ти будеш стюардесою!
- Нi! Я не можу! Я боюся!.. - Вiдбивалася i вiдступала вiд нього Лєна.
- Ти тiльки подивися, як тобi личить! - Сашко розвернув до неї притулене до ангару велике дзеркало. - Ти просто створена для неба!
Вiдображення в дзеркалi Оленi сподобалося. Їй справдi личили i пiлотка, i косинка. Вона навiть якось пiдтяглася i озирнулась по сторонах на схвальну реакцiю глядачiв... I не помiтила, як опинилася в салонi. Дверi зачинилися, i Сашко потягнув її до кабiни пiлотiв...
***
Вiд страху i напруги Олена не чула команд пiлотiв, не бачила, як механiки вiд'єднали троси вiд платформи i дирижабль почав пiднiматися вгору. Лише коли з салону почулися захопленi вигуки пасажирiв, вона зважилася видихнути i розплющити очi.
Сидячи мiж пiлотами, Олена побачила широку панораму мiсцевостi, що пропливала внизу: i багатоповерхову околицю мiста, i кiльцеву трасу з крихiтними автiвками на нiй, i замiськi котеджi з клаптями садiв i городiв, i синю рiчку, яка широкою дугою огинала поле з малесенькими срiблястими ангарами з краю, i пiщанi пляжi на її берегах, i майже безмежний осiннiй лiс, що миготiв усiма кольорами веселки... Видовище i справдi було чудовим. Настiльки, що страх кудись зник. Тепер Олена могла вiльно повертати голову в тому напрямку, куди показував Сашко. А вiн, гордий i натхнений, показував землю внизу, як своє найбiльше багатство...
- А тепер пора працювати! Не безкоштовно ж тобi летiти! - Сашко дiстав з-пiд сидiння велику сумку-холодильник. - Ти будеш роздавати пасажирам закуски, а я буду наливати!
У сумцi-холодильнику були встановленi акуратними стопочки пластиковi контейнери, наповненi бутербродами i їстiвними кошиками з закусками. Олександр йшов за Оленою з пляшкою шампанського i стопкою одноразових стаканчикiв, наливаючи всiм по черзi. Роздаючи закуски, Олена вiдчула себе настiльки вiльно, що вже мимоволi безупинно посмiхалася, вiдповiдала на жарти i комплiменти пасажирiв, допомагала опустити вiкна тим, у кого це не виходило.
- Увага! - Звернувся до пасажирiв Сашко, коли з напоями i закусками було покiнчено. - Просимо не засмiчувати нашу планету, нiчого не викидати у вiкна, а скласти все непотрiбне в смiттєвий пакет! - I вiн сам пройшов по проходу, збираючи смiття.
- Оленочко! - Прошепотiв Сашко, прибравши повний пакет пiд своє сидiння. - Давай-но скачаємо дорiжку в проходi!
- Навiщо? - Здивувалася та.
- А пiд дорiжкою у нас ще один сюрприз...
Дно "маршрутки" пiд дорiжкою виявилося прозорим! Лєна застигла, боячись, що скло пiд її ногами лусне, i вона полетить вниз. Пасажири теж боязко замовкли.
- Нiчого страшного! - Заспокоював всiх Олександр Сергiйович. - Ви ж ходили по ньому, коли воно було накрите дорiжкою?! Це армований металевою сiткою склопластик. Вiн дуже мiцний i не б'ється. Можете спробувати!
Один чоловiк з побоюванням ступив на прозору пiдлогу, постояв, потупав i почав походжати в одну й iншу сторону. За ним повставали зi своїх мiсць й iншi. Олена теж посмiлiшала i вийшла на середину проходу. Дивитися на пейзажi, що пропливали внизу, крiзь прозору пiдлогу було ще цiкавiше. Деякi екскурсанти навiть сiли на неї, щоб було краще видно.
- Пiдемо в кiнець салону, я тобi ще щось покажу. - Таємниче прошепотiв на вухо Оленi капiтан.
В кiнцi проходу, як вiдомо, були дверi.
- Тримайся за цi ручки. - Показав Сашко на скоби, прикрученi до стiни по обидва боки вiд дверей. - Зараз я вiдкрию цi дверi...
- А може не треба? - Перелякано пропищала Лєна, але було вже пiзно.
Сашко вiдкрив дверi i закрiпив їх, щоб вони не бовталися. Тепер вiд неба їх нiщо не вiддiляло. Вiдчуття польоту було настiльки запаморочливим, що у Олени потемнiло в очах i руки зiсковзнули зi скоб. Мить - i вона, випавши, стрiмко полетiла до землi.
- А-а-а-а!!!...
Всього кiлька секунд знадобилося капiтану, щоб схопити закрiплений пiд стелею парашут, надiти його на себе i стрибнути за Оленою. Пiрнувши вниз головою, вiн швидко наздогнав її, обхопив руками за талiю i, з усiх сил притиснувши її до себе, смикнув за кiльце. Парашут розкрився i їх потягло вгору.
- I зовсiм не страшно... I дуже навiть приємно... - Заспокоював Сашко Олену, поки вона не перестала кричати i, обхопивши його руками i ногами, навiть стала повертати голову, розглядаючи живописне озеро, над яким вони якраз пролiтали. - От бачиш, все залежить вiд характеру людини! Навiть падаючи з великої висоти, можна або журитися, що життя так скоро закiнчиться, або насолоджуватися вiльним падiнням i милуватися видами. Тим бiльше, що ми i не впадемо - парашут довгою мотузкою прикрiплений до дирижабля i нас скоро пiдтягнуть до салону.
I Лєна стала милуватися. I насолоджуватися. Але не тiльки польотом. Було неймовiрно приємно вiдчувати себе в мiцних обiймах цього впевненого чоловiка, який сильно i нiжно пригортав її до себе...
Потiм їх втягли в салон, закрили дверi i лягли на зворотний курс. I хоча Олена вже повнiстю прийшла до тями, вона всю дорогу так i сидiла в обiймах Олександра...
***
Потiм Нiна, дружина Євгенiя Володимировича, поїла її гарячим бульйоном з грiнками на верандi Сашкового будинку. Сашко винiс крiсло-гойдалку i, посадивши в нього Олену, дбайливо укутав її пледом i пiдклав пiд голову маленьку подушечку. Поки Олена дрiмала на свiжому повiтрi, Євген з Сашком зробили ще три пiвгодинних польоти, прокатавши на дирижаблi всiх бажаючих, якi мали квитки з номерами "2", "3" i "4". Проспавши двi години i вiдчуваючи себе абсолютно бадьорою i сповненою сил, Олена спустилася до поля, почувши там якiсь веселi крики. Анiматори з жартами i примовками пропонували всiм присутнiм знайти на деревах "свою щасливу повiтряну кулю" з подарунком-сюрпризом. Гостi кинулися до дерев, знiмаючи з них тi кульки, якi їм сподобалися. Боротися за подарунок в загальному натовпi Оленi не хотiлося. Вона озирнулася i побачила червону кульку у виглядi сердечка, з золотими лiтерами "ELENA", що висiла окремо вiд iнших, набагато ближче до дому. У золотавiй корзиночцi пiд нею був прикрiплений круглий букетик з мiнiатюрних трояндочок, а пiд ним якась коробочка. Лєна дiстала червону коробочку, але вiдкривати її не поспiшала.
- Вiдкрий. - Захриплим вiд хвилювання голосом сказав у неї за спиною Сашко, який пiдiйшов тихо i непомiтно.
Лєна розкрила коробочку i побачила в нiй витончену каблучку з трьома рожевими прозорими камiнчиками. Каменi були розташованi трикутником - два бiльших зверху i один, трохи менший, знизу. Верхнi каменi були з'єднанi мiж собою срiбним знаком "нескiнченнiсть", а все разом було охоплено тонкої золотою оправою у виглядi серця.
- Я приготував цю каблучку для тебе ще кiлька рокiв тому. - Сашко обiйняв Олену ззаду за плечi i торкнувся губами її щоки. - Воно символiзує мою нескiнченну любов до тебе...
Олена не знала, що вiдповiсти i як реагувати, а тому стояла, затамувавши подих i не рухаючись. Сашко зiтхнув.
- От i сказав. А стiльки рокiв не наважувався!.. Ти не бiйся, тебе це нi до чого не зобов'язує! Просто знай, що на свiтi є людина, яка тебе любить з самого дитинства, i буде любити все життя.
Лєна спробувала звiльнитися i повернулася до нього обличчям.
- Одягни. Хочу подивитися, чи вгадав я з розмiром.
Каблучка виявилася впору. Причому настiльки впору, що, здавалося, вона було на пальцi в Олени все життя. Вона так гармонiйно вписалася на її пальцi, що руку вже неможливо було без неї уявити.
- Дуже красиво. - Пробурмотiла Лєна. - Дякую...
- Послухай. Я, звичайно, розумiю, що для тебе це все занадто несподiвано, але я-то з цим живу все життя!.. Я тебе люблю. По справжньому. I хочу, щоб ти стала моєю дружиною...
- Я... Ти... Я не можу ось так вiдраз ... Ми ж тiльки вчора зустрiлися!
- Не поспiшай! Не треба нiчого говорити зараз. Просто подумай над моєю пропозицiєю. Хочеш, думай рiк, хочеш - десять. Яке б рiшення ти не прийняла, я з ним погоджусь. Я навiть готовий бути просто твоїм другом...
Лєна мовчки розглядала каблучку на своєму пальцi, не знаючи, що вiдповiсти. Їй треба було прийти до тями i подумати.
- Я подумаю. - Сказала вона напiвпошепки.
В цей час анiматори запропонували всiм загадувати бажання i вiдпускати їх разом зi своїми кулями в небо.
"Хочу, щоб я була щаслива!" - подумала Олена. "Хочу, щоб ми були щасливi!" - подумав Олександр. Вони розтиснули пальцi одночасно i червоне сердечко з написом "ELENA" вiднесло їх бажання в свiтлi призахiдного сонця високо за хмари...
Анiматори поїхали. Гостi стали розходитися i роз'їжджатися. Олена Борисiвна поспiшила додому. Олександр Сергiйович пiшов виводити машину.
- Скiльки я його знаю, стiльки вiн i розповiдає про тебе. - Пiдiйшла попрощатися з Оленою Нiна. - Не муч його занадто довго. Якою би не була твоя вiдповiдь, постарайся дати її протягом тижня.
Сашко помахав вiд ворiт, запрошуючи Олену сiдати в машину. Їхали мовчки. На прощання вiн дружньо поцiлував її в щоку i вiдразу ж поїхав, залишивши вiзитку з номером свого телефону.
Лєна думала. Вранцi i ввечерi, вдень i навiть увi снi. Пригадувала, яким Сашко був у дитинствi, порiвнювала з тим, яким став зараз... Всього один день нового знайомства... З Сашком було тепло, затишно, вiд нього вiяло силою, впевненiстю, надiйнiстю. Вiн був їй симпатичний i приємний...
У четвер, по дорозi з роботи, Лєна зайшла в магазин за продуктами. Хлiб, кефiр, кава, пачка пельменiв... I раптом вона знову побачила даму в капелюсi. На цей раз вона була не в бузковому, а в синьо-бiлому: з пiд синiх штанiв визирали бiлi туфлi, зверху над бiлою курткою-пiджаком виглядав синiй светр з бiлим намистом. Синiй капелюх з бiлою стрiчкою, що звисала ззаду вiльними кiнцями майже до середини спини, синi каменi в каблучках на руках... Дама дивилася на знiяковiлу i розгублену дiвчину, схожу на сiру мишку, i посмiхалася їй. Раптом звичайна мелодiя, що звучала в магазинi фоном, змiнилася на пiсню:
Скромнiсть красить особистiсть лише в сiрий колiр.
Будь розкута та смiлива. як яскравi зорi!
Все в твоїх руках - i щастя, i потоки бiд.
З радiстю вiдкриє дверi для тебе весь свiт!
Дама в капелюсi пiдняла вгору вказiвний палець, кивнула "сiрiй мишцi" i покинула магазин. "Ще в однiєї людини з"явився шанс змiнити своє життя..." - Подумала Олена. - "Чи зможе ця сiра мишка змiнити свою долю?.. А як я скористалася своїм шансом? Чи готова я до змiн?.. Ну що ж, це, як у вир з головою. Або як з дверей дирижабля на землю! Стрибнула - i летиш..." З Сашком було добре, незвично, цiкаво... Лєна вже встигла за ним скучити. Вона вже хотiла подзвонити ввечерi в п'ятницю i сказати, що згодна на його пропозицiю, але потiм, все ж, вiдклала це повiдомлення до ранку.
Суботнiй ранок видався сонячним i теплим - почалося бабине лiто. Лєна розсунула фiранки, пропускаючи радiснi променi в кiмнату, i побачила пiд вiкном синю "Тойоту-Кемрi", розмальовану повiтряними кулями i дирижаблями. Вона кинулася до дверей, вiдчинила їх i вiдразу ж опинилася в обiймах Олександра.
- Так! Так! Так! - Твердила вона, вiдповiдаючи на його гарячi поцiлунки. - Я згодна!...