Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Вибiр. Кидаючи монетку

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Кожного разу, коли хтось зупиняється перед вибором, утворюються новi лiнiї долi. Ти щось обираєш, i доля тече по одному руслу, вибрав би iнше - доля повернула б iнакше. У кожнiй точцi вибору утворюється цiлий пучок варiантiв подальших подiй. Пропоную вам роман-квест "Вибiр. Кидаючи монетку", в якому можна подорожувати по рiзних варiантах сюжету (всього 27 напрямкiв), повертаючи назад, забiгаючи наперед чи звертаючи убiк. Тiльки приготуйте монетку!
  
  
  1
  ВИБIР. КИДАЮЧИ МОНЕТКУ
  РОМАН-КВЕСТ
  (травень 2019 - травень 2020)
  
   Читати цей роман пiдряд неможна, ви просто не зможете слiдкувати за сюжетом. Необхiдно переходити на тi сторiнки, якi вказанi у точках переходу.
   Щоб згодом щось не пропустити та пройти по всiх сюжетних напрямках, раджу вам роздрукувати чи переписати змiст та вiдмiчати у ньому прочитанi роздiли.
  2
   Для полегшення знаходження необхiдних сторiнок, їх нумерацiя ведеться зверху.
  3
  ЗМIСТ
  
   Роздiл 1. Початок шляху.............................................................................6
   Вибiр-1...........................................................................................................13
   Повернення-4...............................................................................................14
  
   Роздiл 2. Рiвень-1. Орел.............................................................................14
   Вибiр-2 (орел)..............................................................................................26
   Повернення-3..............................................................................................26
  
   Роздiл 3. Рiвень-1. Решка..........................................................................26
   Вибiр-2 (решка)...........................................................................................33
   Повернення-3..............................................................................................33
  
   Роздiл 4. Рiвень-1. Ребро............................................................................33
   Вибiр-2 (ребро)............................................................................................44
   Повернення-3..............................................................................................44
  
   Роздiл 5. Рiвень-2. Орел-Орел..................................................................44
   Вибiр-3 (орел-орел).....................................................................................70
   Повернення-2...............................................................................................70
  
   Роздiл 6. Рiвень-2. Орел-Решка................................................................70
   Вибiр-3 (орел-решка)..................................................................................90
   Повернення-2...............................................................................................90
  
   Роздiл 7. Рiвень-2. Орел-Ребро.................................................................90
   Вибiр-3 (орел-ребро).................................................................................112
   Повернення-2.............................................................................................112
  
   Роздiл 8. Рiвень-2. Решка-Орел..............................................................112
   Вибiр-3 (решка-орел)................................................................................128
   Повернення-2.............................................................................................129
  
   Роздiл 9. Рiвень-2. Решка-Решка...........................................................129
   Вибiр-3 (решка-решка)............................................................................140
   Повернення-2............................................................................................140
  
   Роздiл 10. Рiвень-2. Решка-Ребро..........................................................141
   Вибiр-3 (решка-ребро).............................................................................153
   Повернення-2............................................................................................154
  
   Роздiл 11. Рiвень-2. Ребро-Орел............................................................154
   Вибiр-3 (ребро-орел)................................................................................171
   Повернення-2............................................................................................171
  
  4
   Роздiл 12. Рiвень-2. Ребро-Решка.........................................................171
   Вибiр-3 (ребро-решка)............................................................................190 Повернення-2...........................................................................................190
  
   Роздiл 13. Рiвень-2. Ребро-Ребро..........................................................190
   Вибiр-3 (ребро-ребро).............................................................................206
   Повернення-2..........................................................................................206
  
   Роздiл 14. Рiвень-3. Орел-Орел-Орел..................................................207
   Повернення-1...........................................................................................225
  
   Роздiл 15. Рiвень-3. Орел-Орел-Решка...............................................225
   Повернення-1..........................................................................................240
  
   Роздiл 16. Рiвень-3. Орел-Орел-Ребро................................................240
   Повернення-1..........................................................................................261
  
   Роздiл 17. Рiвень-3. Орел-Решка-Орел...............................................261
   Повернення-1..........................................................................................279
  
   Роздiл 18. Рiвень-3. Орел-Решка-Решка............................................280
   Повернення-1..........................................................................................296
  
   Роздiл 19. Рiвень-3. Орел-Решка-Ребро.............................................296
   Повернення-1.........................................................................................316
  
   Роздiл 20. Рiвень-3. Орел-Ребро-Орел...............................................316
   Повернення-1.........................................................................................332
  
   Роздiл 21. Рiвень-3. Орел-Ребро-Решка............................................333
   Повернення-1.........................................................................................355
  
   Роздiл 22. Рiвень-3. Орел-Ребро-Ребро..............................................355
   Повернення-1.........................................................................................367
  
   Роздiл 23. Рiвень-3. Решка-Решка-Решка........................................367
   Повернення-1.........................................................................................375
  
   Роздiл 24. Рiвень-3. Решка-Решка - Орел........................................375
   Повернення-1........................................................................................393
  
   Роздiл 25. Рiвень-3. Решка-Решка-Ребро.........................................393
   Повернення-1........................................................................................405
  
   Роздiл 26. Рiвень-3. Решка-Орел - Решка........................................405
   Повернення-1........................................................................................419
  
  5
   Роздiл 27. Рiвень-3. Решка-Орел-Орел............................................419
   Повернення-1........................................................................................431
  
   Роздiл 28. Рiвень-3. Решка-Орел-Ребро...........................................431
   Повернення-1........................................................................................443
  
   Роздiл 29. Рiвень-3. Решка-Ребро-Орел...........................................443
   Повернення-1........................................................................................461
  
   Роздiл 30. Рiвень-3. Решка-Ребро-Решка.........................................461
   Повернення-1........................................................................................472
  
   Роздiл 31. Рiвень-3. Решка-Ребро-Ребро..........................................472
   Повернення-1........................................................................................490
  
   Роздiл 32. Рiвень-3. Ребро-Ребро-Ребро...........................................490
   Повернення-1.......................................................................................504
  
   Роздiл 33. Рiвень-3. Ребро-Ребро-Орел............................................504
   Повернення-1.......................................................................................527
  
   Роздiл 34. Рiвень-3. Ребро-Ребро-Решка.........................................528
   Повернення-1.......................................................................................541
  
   Роздiл 35. Рiвень-3. Ребро-Орел-Ребро............................................542
   Повернення-1.......................................................................................556
  
   Роздiл 36. Рiвень-3. Ребро-Орел-Решка..........................................556
   Повернення-1.......................................................................................576
  
   Роздiл 37. Рiвень-3. Ребро-Орел-Орел.............................................576
   Повернення-1.......................................................................................583
  
   Роздiл 38. Рiвень-3. Ребро-Решка-Орел...........................................583
   Повернення-1.......................................................................................597
  
   Роздiл 39. Рiвень-3.Ребро-Решка-Решка ........................................597
   Повернення-1 ......................................................................................605
  
   Роздiл 40. Рiвень-3. Ребро-Решка-Ребро .......................................605
   Повернення-1 ......................................................................................613
  
   Роздiл 41. Епiлог .................................................................................613
  
  6
  Роздiл 1. ПОЧАТОК ШЛЯХУ.
   Зося залiзла на скелю i крикнула:
   - Скорiше фотографуй! Я висоти боюся!
   - Усмiшка... Тепер трошки повернися... Готово! Можеш злазити!
   - Не можу! Страшно!
   - Але ж ти туди якось залiзла.
   - Коли я лiзла, я дивилася вгору, тому було не так страшно. А тепер, коли я дивлюся вниз, я навiть ворухнутися не можу!
   Я побачив у Зосiних очах непiдробний жах. Зося казала, що з дитинства страждає на акрофобiю, тобто страх висоти. Але заради гарного кадру, як от зараз, iнодi йшла на подвиги.
   - Тодi закрий очi i просто стрибай! Я тебе впiймаю!
   - А якщо не зловиш?
   - Зосiнька, тут висота всього пiвтора метри. Бачиш, я спокiйно дiстаю до твого колiна. - Я обережно торкнувся Зосiнго колiна. - Хочеш, я взагалi тебе звiдти знiму? Навiть стрибати не доведеться.
   - Знiми. Я сама боюся.
   - Тодi тобi доведеться хоча б присiсти, щоб менi було зручнiше взяти тебе за талiю.
   - Боюся!
   - А ти обережно, по стiночцi...
   Обережно ковзаючи руками по шорсткiй скелi, Зося сiла на виступi. Я обхопив її талiю руками i потягнув на себе. Вона вiдiрвала руки вiд скелi i схопила мене за шию. Секунда - i ми стоїмо, обiйнявшись, бiля пiднiжжя. Зосi все ще страшно i я починаю її цiлувати: спочатку в потилицю, потiм в лоб, щоки, губи...
  7
   - Янек, вставай! На тебе чекають великi справи!.. Янек, вставай! На тебе чекають великi справи!.. Янек, вста...
   Це будильник. Як завжди, на найцiкавiшому мiсцi!
   Я вiдкрив очi. Нiякої Зосi немає i в поминi. Мою кiмнату заливає яскраве сонячне свiтло. Тихо, тiльки чути, як гуде кондицiонер...
   "Вставати чи не вставати?" - повiльно проплелась через сонний мозок думка - "Мабуть, ще трохи поваляюся..."
  Позавчора закiнчилася сесiя в унiверситетi i попереду мене чекали цiлих два мiсяцi канiкул. А вчора мої батьки полетiли в Африку. Вони медики i час вiд часу вiдлiтають у мiжнароднi гуманiтарнi експедицiї.
   - Янек, ти вже дорослий, як-нiяк перейшов на другий курс унiверситету! - Сказала мама. - Тому ми не будемо наймати тобi няньку, як у дитинствi, або викликати когось з родичiв, як у пiдлiтковому вiцi.
   - Думаємо, що пару мiсяцiв ти вже цiлком зможеш прожити самостiйно! - Пiдсумував тато, викладаючи на стiл пластикову картку. - Грошей тут вистачить на нормальне життя.
   - Якщо не витрачати їх на пиятики, гулянки та наркотики! - Додала мама.
   - Вiдпочивай, насолоджуйся свободою, виховуй у собi самостiйнiсть i вiдповiдальнiсть! - Обернувшись у дверях, давав настанови тато. - Сподiваюся, що коли ми повернемося, ти вже будеш зовсiм дорослим!
   - I не забувай їсти! - Крикнула мама, висовуючись з вiкна таксi...
   В животi загарчало. Мабуть, пора вставати.
   Заглянувши в холодильник, я виявив там вчорашнi вiдбивнi з картоплею, розiгрiв їх i поснiдав. Що робити далi? Гуляти! Найкраще мiсце для прогулянки в нашому Катовiце - Долина Трьох Ставкiв з парком Штауваєри. Пiду-но я туди, тим бiльше, що i Зося, ймовiрно, теж може там опинитися.
   Розкривши шафу, я замислився: "Що одягти - бiлi шорти з синьою футболкою чи жовту футболку iз зеленими шортами?"
  8
  Повагавшись трохи, я надiв сiрi шорти, синю майку i бiлi шкарпетки, насунув на голову синьо-бiлу бейсболку i всунув ноги в сiро-бiлi кросiвки. У коридорi, бiля виходу, зупинився у задумi: "Що взяти? Велосипед?.. Скейт?.. Чи пiти пiшки?.." Подумавши з хвилину, зупинився на скейтi. Засунувши його пiд пахву, пiдстрибом помчав вниз по сходах.
   День був чудовим, дороги - щойно помитi, погода прекрасна. Час ледь перевалив за десяту, народу на вулицях було мало, i я покотив по тротуару до парку, в якому були облаштованi дорiжки для велосипедiв, самокатiв, скейтiв, роликiв, гiробордiв i тому подiбного - справжнiй скейтпарк i велодром! Якщо я там зустрiну Зосю, то сьогоднi, нарештi, пiдiйду до неї i вiдкрию свої почуття! Годi вже зiтхати, дивлячись на неї збоку! Час вже ставати чоловiком!
   Знав я про Зосю небагато. Вперше побачив її на велодромi на початку весни. Вона разом з подружками вчилася кататися на скейтi. Скейт був один на трьох, дiвчата постiйно мiнялися, смiялися, допомагали одне однiй. З пiдслуханих розмов я довiдався, що її звуть Зося. Вона одразу ж привернула до себе мою увагу, я постiйно нишком спостерiгав за нею, а iнших не дуже й роздивлявся. Зазначив лише, що одна, з коротким темним волоссям, була схожа на хлопчиська, хоча звали її Марися. Друга, трохи повнувата Бася, постiйно падала, але, незважаючи на подряпини, виявляла завидну завзятiсть. Також я дiзнався, що вони ще навчаються у школi, у випускному класi, i що Зося збирається вступати до мого унiверситету.
   Для когось Зося, можливо, нiчим серед них i не видiлялася, але для мене вона стала центром тяжiння. Я їздив навколо, нiби вiдпрацьовуючи дорiжки, i не мiг вiдвести вiд неї погляду. Струнка, в потертих джинсах i червонiй курточцi, русяве волосся неслухняним чубчиком постiйно падає на яскраво зеленi очi...
   На перехрестi я зупинився. "Куди їхати? Якщо направо - то я потраплю до центрального входу в парк. З центральної алеї мене буде видно задовго до того, як я пiд'їду до велодрому. А якщо лiворуч - то я пiд'їду до дорiжок з тилу, i мене помiтять не одразу, зате я зможу всiх прекрасно роздивитися". Я вирiшив повернути лiворуч.
  9
   Вже на пiд'їздi до парку машина, що проїжджала повз, раптом облила мене брудною водою з калюжi. Ну чому так?! Всi дороги i тротуари вимитi i саме в цьому мiсцi опинилася вибоїна, в яку вся брудна вода i збiжала! I саме коли я пiд'їжджав до парку, треба було проїхати цiй машинi?! То як я покажуся на очi Зосi у такому виглядi?! От, якби можна було повернути час назад, хоча б до перехрестя, то я поїхав би направо, до центрального входу, i був би чистим! Вiд злостi на машину i вiд досади на себе, тупаючи i пинаючи ногами, розмахуючи руками i б'ючи кулаками повiтря, я повернувся кiлька разiв на одному мiсцi. Коли я трохи заспокоївся i зупинився, нi дороги, нi парку бiля мене не було. Взагалi навколо мене не було нiчого, крiм якогось перлинового туману.
   - Хай тобi грець! Що це таке? Куди я потрапив? - Я спробував пройти кiлька крокiв туди-сюди, але туман вiдштовхував мене до центру сфери, що переливалася перлиновим туманом.
   - Ти потрапив у точку вибору. - Повiдомив голос нiзвiдки.
   - А хто зi мною розмовляє?
   - Ну, я. - Поруч зi мною раптом з'явилася якась жiнка, одягнена в строкатий одяг.
   - Чаклунка, чи що? - Розгубився я.
   - Взагалi-то, я доглядачка шляхiв. От у вас на залiзницi є стрiлочники? - Я кивнув. - Ну, вважай, що я стрiлочниця. Тiльки не на залiзницi, а на шляху долi.
   - А чому така?...
   - Звiдки я знаю, якою ти мене бачиш? Взагалi-то я для тебе нiяка. Це твiй мозок обрав для мене образ.
   - А як ви тут з'явилися?
  10
   - Не з'явишся тут! Коли ти на цiй точцi такий вузол витоптав!
   - Який вузол? Нiчого я не витоптував! Просто засмутився, що мене машина забруднила.
   - I при цьому висловив явне бажання повернутися до точки вибору.
   - Яка ще точка вибору? Ви можете менi хоч щось пояснити?
   - Добре. Пояснюю для особливо... нетямущих. У життi кожної людини iснують точки вибору. От ти сьогоднi вибирав: вставати чи не вставати, вдягнути синю футболку з бiлими шортами чи жовту з зеленими, взяти велосипед чи скейт...
   - Я ще думав пiшки прогулятися.
   - Отож. Потiм ти вибирав куди їхати: направо чи налiво.
   - Всi люди постiйно щось вибирають.
   - Еге ж. I кожного разу, коли хтось щось обирає, утворюються новi лiнiї долi. Ти щось вибираєш, i доля тече по одному руслу, обрав би iнше - доля потекла б iнакше.
   - Це, нiби як паралельнi життя?
   - Ти вчив геометрiю? Якщо всi лiнiї виходять з однiєї точки, вони можуть бути паралельними?
   - Нi, це,здається, променi...
   - Я би сказала, що це вiяловi життя, адже вони виходять з однiєї точки i розходяться в рiзнi боки вiялом. У кожнiй точцi вибору утворюється цiлий пучок варiантiв подальших подiй.
   - То там, бiля перехрестя, один Я поїхав направо, а другий - лiворуч? Один залишився чистим, а другого обляпала машина?
   - Абсолютно вiрно. А ще третiй розвернувся i пiшов додому, а четвертий... Ну, загалом, там тебе було безлiч, всiх i не перерахувати.
   - I що менi це дає? Я що, можу повернутися назад i обрати iнший шлях?
   - Ну, якщо б усi могли так робити, вийшла б жахлива плутанина. Для того i iснують стрiлочники, щоб таких жвавих, що перебiгають туди-сюди, обмежувати в можливостях.
  11
   - А що, часто перебiгають?
   - Ти про таке явище, як дежавю, чув?
   - Так, це коли здається, що якась подiя вже вiдбувалася.
   - Не здається, а згадується. Деякi люди примудряються пробiгти одразу кiлькома варiантами. Але через те, що мозок у них ще недорозвинений, утримати все це в головi вони не можуть, тому на кожному новому варiантi всi попереднi забуваються i тiльки iнодi щось схоже смутно пригадується.
   - А ви?
   - А ми не люди. Ми вiяловi. Чи то, як би ти сказав, паралельнi. Ми намагаємося з людьми не зв'язуватися.
   - А як же я?
   - Ти менi тут такого натоптав i напинав! Доведеться весь вузол вирiзати.
   - Вибачте, я ж не знав... А можна менi спробувати якiсь iншi е... варiанти. Але так, щоб запам'ятати?
   - В принципi, поки я тут пiсля тебе буду розгрiбати... Ти знаєш, скiльки варiантiв iснує в кожнiй точцi? У вас, людей, i цифр-то таких немає!..
   - Та не треба менi стiльки! Хоч трохи! Як при ворожiннi - яка карта випаде.
   - Яка карта, кажеш?... Ну гаразд. Дещо я тобi покажу. Ось, наприклад, вiзьмемо колоду карт... - В її руцi одразу ж з'явилася гральна колода. - Викинемо всi карти до шiсток... - Вона стала викидати зайвi карти, якi одразу ж танули у повiтрi. - Масть теж не будемо враховувати... Отримаємо всього дев'ять карт: шiстка, сiмка, вiсiмка, дев'ятка, десятка, валет, дама, король, туз.
   Всi дев'ять карт зависли передi мною просто у повiтрi, причому на кожнiй у кутках були намальованi всi мастi.
   - Все одно багато... Гаразд, дозволимо тобi вибирати, як у казцi, лише три рази. Тодi при першому виборi у тебе буде дев'ять варiантiв, за кiлькiстю карт. Поки що зрозумiло?
  12
   - Сiку фiшку! Ось, дев'ять карт. Яку карту виберу, такий i буде варiант. Все ясно! Можна обирати?
   - Який ти спритний! У другiй точцi вибору у тебе вже буде вiсiмдесят один варiант. До третьої точки твiй мозок почне закипати. Тому використану карту викинемо, залишиться 72 варiанти. Вже легше. У третiй точцi знову викинемо використану карту i отримаємо 504 варiанти. Ти впевнений, що твiй мозок утримає в пам'ятi п'ятсот чотири життєвих варiанти?
   - А може, щось легше є?
   - Ну... Можна взяти гральний кубик. Тодi у першiй точцi отримаємо шiсть варiантiв, у другiй, викидаючи використану грань, 30, а в третiй - 120 варiантiв. Сто двадцять варiантiв свого життя ти зможеш запам'ятати?
   - А ще щось легше?
   - Можна кидати монетку.
   - Та це ж всього два варiанти: орел i решка! Замало буде!
   - Не два, а три! Ти про ребро забув! Отже, у першiй точцi три варiанти, у другiй - 9, а в третiй - 27. Всього двадцять сiм варiантiв!
   - А якщо б я обрав i карти, i кубик, i монетку, то скiльки варiантiв би вийшло?
   - Для нас, вiялових, - зовсiм дрiбниця! А для тебе - просто запаморочливо! Рахуй сам: дев'ять карт, плюс шiсть граней кубика, плюс три варiанти монетки, отримуємо в першiй точцi вiсiмнадцять варiантiв. Використанi варiанти знову викидаємо?
   - Так, мабуть.
   - Тодi у другiй точцi - 306 варiантiв, а в третiй - 4896 варiантiв. Повiр моєму досвiду, жоднi людськi мiзки цього не витримають. Думаю, вони вже на другiй точцi закиплять i перетворяться на манну кашу. То що ти обереш?
   Я задумався... Карти послужливо склалися вiялом i пiдпливли ближче. Кубик почав повiльно обертатися рiзними гранями. А монетка закрутилася навколо своєї осi, зависнувши у повiтрi ребром. Перетворювати мозок на манну кашу не хотiлося, не дуже-то я її люблю. "Мабуть, спершу спробую повправлятися на монетцi" - подумав я i простягнув до неї руку.
  13
   Одразу ж карти i кубик, нiби розчаровано, повiльно розтанули у повiтрi. Монетка стрибнула менi на долоню i затишно влаштувалася в улоговинцi.
   - Ну, от i добре. - Потерла руки жiнка-стрiлочниця. - Пiдкидай вже монетку, самiй цiкаво, куди тебе занесе!
   - А як я дiзнаюся, що прийшов час вибору?
   - Озирнись! Що ти бачиш?
   - Туман.
   - Отакий туман i буде з'являтися у кожнiй точцi вибору. Не бiйся, я для страховки обмежу прояв варiантiв, аби ти не розгубився. Будеш проходити по всiх варiантах, як нормальна людина, а потiм все згадаєш. Давай!
   Я пiдкинув монетку...
  
  СТОП!
  Щоб читати далi, Вам теж треба взяти монетку.
  Пiдкиньте її разом з Янекомi виберiть подальший сюжет.
  
  Порада 1: Щоб не заплутатися i не пропустити будь-якi варiанти, вiдзначайте олiвцем пройденi глави у "Змiстi", а також у "Виборах" та "Поверненнях" в текстi.
  
  Порада 2: Щоб монетка встала на ребро, її треба кидати над чимось в'язким: над тарiлкою з кашею або картоплею-пюре, над чашкою з медом, над мискою з холодцем...
  
  Вибiр-1:
   Якщо випаде орел, то переходьте до роздiлу No2 "Рiвень-1. Орел" на сторiнцi 14.
   Якщо випаде решка, то переходьте до роздiлу No3 "Рiвень-1. Решка" на сторiнцi 27.
   Якщо монетка стане на ребро, то переходьте до роздiлу No4 "Рiвень-1. Ребро" на сторiнцi 34.
  
  14
  Повернення-4:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, кидайте монетку знову. Цього разу ви не повиннi використовувати той шлях, який вам випав першого разу. У вас є тiльки два варiанти. Сторiнку подивiться вище, у пунктi "Вибiр-1".
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається лише один невикористаний варiант. Сторiнку визначте в пунктi "Вибiр-1".
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перевiрте, чи всi варiанти ви пройшли, чи нiчого не пропустили. Якщо всi роздiли у "змiстi" вже вiдмiчено, переходьте до роздiлу No41 "Епiлог" на сторiнцi 631.
  
  Роздiл 2. Рiвень-1. Орел.
   Я пiдкинув монету... i менi випав "орел". Вiрнiше, якийсь невiдомий герб iз зображенням чи то трикутника, чи то пiрамiди. Туман навколо мене одразу ж розвiявся, i я опинився на перехрестi. Абсолютно чистий. Звiсно! До тiєї вибоїни з брудною водою я же ще не доїхав! Орел - це налiво, ми легких шляхiв не шукаємо! Хотiв пiд'їхати до велодрому з тилу, i пiд'їду! Я знову звернув лiворуч, але, пiд'їхавши до парку, постояв i почекав, поки проїде та злощасна машина. Як i минулого разу, вона в'їхала у вибоїну, на всi боки полетiли бризки, але я стояв далеко i не постраждав.
   Чистий i впевнений, я поїхав на скейтi по боковiй алеї парку, з-за кущiв виглядаючи на спотi (громадське мiсце для катання на скейтах) Зосю. Двоє хлопцiв вправлялися у стрибках з трамплiну на велосипедах, один зi скейтом вiдпрацьовував грайнд - (ковзання по перилам), двiйко дiвчат каталися на гiробордах... Зосi нiде не було. Може, пiзнiше пiд'їде? Покатавшись у пулi (чаша для катання), пострибавши на кекерi (маленький трамплiн) i вiдпрацювавши кiлька фiнтiв (трюкiв), я став турбуватися. "А з чого я взяв, що вона повинна бути саме тут? Може, вона пiшла з подружками у кiно? Або зайнята прибиранням своєї кiмнати? А може, взагалi поїхала з батьками у вiдпустку? От якщо б не тягнув кота за хвiст i подружився би з нею ранiше, то вже мав би її телефон i мiг домовитися про зустрiч!"
  15
   Щойно я зiбрався вже йти, як побачив її. Вона йшла центральною алеєю, несучи скейт пiд пахвою. Одна! "Оце клас! Дiвчат немає, i я зможу з нею познайомитися без стороннiх!" - з цими думками я поїхав назустрiч Зосi.
   Раптом якийсь хлопець вихопив у неї скейт, кинув його на землю, скочив на нього i покотив до виходу з парку. Зося розгубилася i застигла на мiсцi.
   Я додав ходу i помчав за злодiєм. Вiн виїхав з парку i мчав уздовж огорожi. Це був справжнiй профi! Вiн класно виробляв хитромудрi бексайди (повороти через спину) i фiнти (трюки). Помiтивши мене, вiн додав ходу, перескакуючи через бордюри, ухиляючись вiд перехожих i роблячи складнi флети (трюки). Я намагався не вiдставати, та все ж бiля бокового входу в парк трохи пригальмував. Наздогнав я його бiля тiєї самої вибоїни. Вiн сидiв у калюжi весь мокрий i брудний, мабуть, його облила якась машина. "Святе мiсце порожнiм не буває!" - подумав я - "Не я, то хтось iнший".
   - Класно убрався! (добре впав!) - Зауважив я, пiдхоплюючи скейт, який валявся неподалiк.
   - Кредитку зловив... (отримав кiнцем скейта у пах) - Тримаючись за пах, вiдповiв грабiжник.
   - Так тобi й треба! - I я спокiйним регуляром (стоячи, лiва нога опорна, права - поштовхова) в'їхав до парку через бiчний вхiд.
   Засмучена i розгублена Зося сидiла на лавцi, мало не плачучи.
   - Твоя фанера (скейтборд)? - Я пiдкотив до неї i, поклавши врятований скейт на лавку, сам сiв поруч.
   - То ти його наздогнав? - Радiсно i вдячно змахнула Зося довгими вiями. - Велике спасибi! А я так розгубилася...
   - Не варто ходити в парк однiй. Мало хто трапиться.
   - Я, взагалi-то, завжди з подружками ходжу. Просто сьогоднi так вийшло...
   - Ну, тодi давай кататися разом. Буду тебе охороняти.
   - Давай. Мене Зося звуть, а тебе?
   - А я Янек. Поїхали?
  16
   I ми поїхали разом. Потiм я показав їй кiлька простих фристайлiв (трюкiв на мiсцi), а на вертi (катання в рампi) ми вже трималися за руки. До речi, нiякої акрофобiї у реальної Зосi не було!
   Накатавшись, ми вирiшили перекусити в кафе "Профi i ламер", яке розташовувалося бiля входу до парку. Була уже друга година, тому ми замовили сардельки з картоплею i апельсиновий сiк. Виявляється, Зося теж мене давно примiтила i все чекала, коли ж я з нею познайомлюся! Я розповiв, що закiнчив перший курс журналiстського, а вона повiдомила, що встпила на хiмiчний. Вийшовши з кафе, ми вирiшили вiдпрацювати стрiт (катання по вулицi) i поїхали, куди очi дивляться.
   Непомiтно виїхали на околицю мiста. Виявилося, що нi я, нi Зося ранiше нiколи тут не були. Все частiше стали попадатися напiвзруйнованi будинки, перехожих ставало все менше.
   - Посидiти б десь. - Зося зiйшла зi скейта.
   - А он у дворi лавка! -Я пiдхопив обидва скейти i вiдчинив дерев'яну хвiртку, що висила на однiй петлi.
   Пройшовши по зарослому травою подвiр'ю до колодязя, ми всiлися на лавцi в тiнi розлогої акацiї. Спочатку просто вiдпочивали, насолоджуючись тiнистою прохолодою. А потiм почули якiсь дивнi звуки, що доносилися з-пiд землi.
   - Що це? - Запитала Зося, сторожко озираючись.
   - Схоже на голоси... тiльки звiдкись знизу... - Я встав i пiдiйшов до колодязя. Голоси чулися саме звiдти. - Здається, це там! Треба спуститися i подивитися!
   - А може не треба? Там так темно, нiчого не видно! Зробимо вигляд, що нiчого не чули.
   - А якщо комусь допомога потрiбна? Ми ж будемо потiм все життя мучитися. Треба пошукати мотузку...
  17
   Мотузка знайшлася одразу, вона була натягнута мiж деревом i будинком-розвалюхою, мабуть, на нiй колись сушили бiлизну.
   - Мiцна, капронова! Повинна витримати! - Я прив'язав мотузку до балки над колодязем i почав спускатися.
   Води в колодязi не було. На глибинi близько чотирьох метрiв виявилося кам'яне дно. Розгледiти нiчого не вдавалося, темрява була непроглядна. Тiльки попереду ще чулися далекi голоси. Я витягнув руки вперед i зробив кiлька крокiв. Непевно ступаючи, я раптом спiткнувся об якийсь камiнь i мало не впав, впершись руками у стiну. Пiд рукою щось клацнуло i спалахнуло тьмяне свiтло. Я стояв у склепiнчастому тунелi заввишки трохи бiльше двох метрiв. I склепiння, i стiни, i пiдлога були викладенi рiвним обтесаним камiнням.
   - Зося! Тут справжнiй тунель з освiтленням! - Гукнув я, повернувшись до колодязя.- Спускайся сюди, я тебе пiдхоплю!
   Зося теж полiзла вниз. Щойно вона торкнулася ногами каменiв пiдлоги, здалека знову заговорили. Я схопив кiнець мотузки, потягнув Зосю до стiнки i вимкнув свiтло. За кiлька секунд до нас стали наближатися вогнi лiхтарикiв.
   - Швидше, ми вже спiзнюємося! - Пiдганяв голос з-пiд каптура. - Головний Магiстр не любить, коли запiзнюються!
   Повз нас прискореним кроком пройшли три закутанi в чорнi плащi фiгури.
   - Давай за ними! - Прошепотiв я на вухо Зосi, i ми, трохи вiдставши, пiшли за дивними людьми.
   Коридор весь час йшов прямо, два рази нам траплялися такi ж колодязi, як i той, через який ми спустилися. Раптом попереду я побачив яскраве свiтло. Тунель виходив до майданчика, що балконом нависав над широкою пiдземної вулицею, освiтленою з-пiд стелi яскравими лампами. По сходах троє в чорному спустилися на вулицю i пiшли далi вздовж двоповерхових чорних будинкiв по обидва її боки. Перехожих було не багато, всi вони були в балахонах з каптурами рiзних кольорiв: бiлi, синi, червонi, сiрi, коричневi... Всi, хто був у чорних балахонах, квапливо рухалися в одну сторону.
  18
   - Якщо ми спустимося туди у своїх шортах, нас одразу ж помiтять. - Занепокоїлася Зося.
   - Дивись, тут щось є!
   Я побачив у нiшi балкона довгу вiшалку, обвiшану балахонами. Ми вибрали чорнi, надiли їх на себе i поспiшили слiдом за тими, кого побачили у коридорi. Вулиця була прямою та широкою, кiлька разiв у неї вливалися бiчнi, вужчi вулички.
   - Дивнi якiсь будинки... - Озиралася по дорозi Зося. - Цiкаво, що це за камiнь?
   Я провiв рукою по стiнi будинку, повз якого ми проходили.
   - Це кам'яне вугiлля! Все мiсто побудоване з вугiлля! Нас ще в школi водили до Сiлезького музею, побудованому на вугiльнiй шахтi, там самiсенько такi ж каменi.
   - Нас теж водили... - Зося помацала стiну. - Тодi все зрозумiло, мабуть, це старi вугiльнi шахти. Ой, зараз ми вiдстанемо! - I Зося, схопивши мене за руку знову припустила по вулицi.
   Всi "чорнi" стiкалися крiзь кам'яну арку до великої площi. Тут будинки розташовувалися пiвколом, а прямо перед нами, дiаметром цього пiвкола стояла велична будiвля з червоного гранiту з чорними квадратними колонами i великим балконом над центральним входом. Всього входiв було три, високi чорнi дверi були окутi золотими ажурними пластинами iз заклепками. Будинки, що стояли пiвколом, на рiвнi другого поверху теж оперiзувалися балконом. Ми опинилися в замкненому червоно-чорному просторi. Свiтло пiд стелею тут було приглушеним, вiд тьмяного золотого оздоблення вiдблискiв майже не було.
   Раптом всi якось урочисто загули i одразу ж замовкли. На бiчних балконах з'явилися люди в бордових з чорними вiзерунками балахонах. На центральний балкон вийшла фiгура в золотистому балахонi. Мабуть, це i був Головний Магiстр. Тиша стояла гробова.
  19
  Зося схопила мене за руку i стиснула її так, нiби хотiла видавити сiк з яблука.
   - Спокiйно, ми такi ж, як усi. - Прошепотiв я i Зосина хватка злегка послабшала.
   - Хай буде з вами Магiя! - Проголосив "золотистий" i пiдняв догори руки.
   Всi - i тi, хто стояли на площi, i тi, хто дивився на нас з балконiв, теж пiдняли руки вгору. Ми з Зосею, щоб не видiлятися з загальної маси, зробили те ж саме.
   - Хай буде з вами Магiя! - Вiдповiв багатоголосий хор.
   - Всi прийшли сюди з власної волi i за твердим переконанням?
   - Всi! - Вiдповiв гул голосiв.
   - Ви вже знаєте, що Магiя - це мистецтво впливу людською волею на сили природи. Сили, якими користується маг, такого ж порядку, як i всi iншi сили природи. Особливiсть лише в тому, що ми використовуємо психiчну енергiю в живому середовищi, таким чином, зберiгаючи i посилюючи ознаки розумностi елементiв природи, пiдкоряючи їх своїй волi. Маг докладає свою волю не до матерiї безпосередньо, а до того, що постiйно видозмiнює матерiю, тобто до астрального каналу. Всi це розумiють?
   - Так! - Наче видих пронеслося над площею.
   - Маг повинен навчитися сприймати людину не за обличчям чи одягом, а через його душу. Ось чому ми одягли балахони з каптурами i приховали пiд ними свою зовнiшнiсть. З вигляду ми всi однаковi, тепер ви навчитеся бачити i розрiзняти людей, користуючись лише психiчним зором.
   Площею пронiсся легкий гул.
   - У кожному мистецтвi є свої iнструменти. I зараз ви отримаєте свої першi магiчнi iнструменти - iменнi каблучки. Та через те, що тут, у Магарi, ваших облич нiхто не буде бачити, вашi звичайнi iмена доведеться залишити на поверхнi. Пiд землею ви отримаєте новi iмена. Зараз я буду їх називати, а вам залишиться тiльки пiдтвердити їх словом "згоден". - I вiн почав називати якiсь дивнi iмена, швидше схожi на прiзвиська. - Абба, Агiель, Адонай, Анiель, Ассенбi, Асмодей, Ахам...
  20
   Ми з Зосею тiльки й встигали помiчати, як то один, то iнший балахон пiднiмав до стелi руку i казав: "Згоден!" З руки Магiстра зривалася золотиста блискавка i ставала каблучкою на пальцi названого.
   - Балiдет, Батор, Барзабель, Бурхат, Вель, Графiель, Габрiель, Зазель, Зей...
   Всi балахони виглядали однаково, i тiльки по голосах можна було визначити, чи то юнак, чи то дiвчина ховаються пiд ними.
   - Касiель, Лама, Магют, Маймон, Ма, Махатань, Мiхаель, Набам, Орифiель, Пафран... - Продовжував називати iмена Золотистий Маг.
   - А якщо нас помiтять? - Схилилася до мого вуха Зося.
   - Роби вигляд, що так i повинно бути.
   - Рафаель, Сашiель, Сорат, Тайє, Тау, Урiель, Фалег, Фрiаган, Хей, Хизмаель, Шафран, Елаб, Ептоза, Ехiє... - На кiлька секунд Маг замовк. - Щороку до нашої магiстратури вступають рiвно дев'яносто чоловiк - три групи по тридцять. Але сьогоднi Магiчний Голос повiдомляє менi, що на площi знаходиться дев'яносто двi людини.
   Настала тривожна пауза. Деякi "балахони" почали озиратися. Ми з Зосею застигли.
   - Вiн дав їм iмена: Iнь! - У могильнiй тишi громом пролунав голос Головного Магiстра.
   Я озирнувся. Так само озиралися й iншi. I тут до мене дiйшло! Я штовхнув Зосю лiктем i показав очима до стелi. Зося одразу ж мене зрозумiла, пiдняла лiву руку вгору i голосно сказала:
   - Згодна! - Тiєї ж митi на її середньому пальцi кiльцем згорнулася блискавка.
   - Ян! - Вигукнув Головний Магiстр.
   - Згоден! - Я одразу ж пiдняв руку i опустив її вже з каблучкою.
   - А тепер роздивiться свої каблучки! - Наказав Головний Магiстр.
  21
   Всi, i ми у тому ж числi, зняли каблучки з пальцiв i почали їх розглядати. Дивно, нашi з Зосею каблучки виглядали як звичайнi золтi обiдки, були вони абсолютно холоднi i зовсiм не були схожими на блискавки. З внутрiшньої сторони каблучки я побачив напис. У мене було вигравiрувано "Ян" i половина знака "Iнь-Ян", у Зосi - "Iнь" i друга половина знака.
   - Номер на вашiй каблучцi означає номер групи, в якiй ви будете навчатися магiї.
   - Але у нас немає нiякого номера... - Прошепотiла менi на вухо Зося.
   - Iнь i Ян нi до якої групи не зарахованi. У них буде вiльне вiдвiдування. Так вирiшив Магiчний Голос! - Магiстр знову пiдняв руки догори, опустив голову у каптурi вниз i раптом зник.
   На всiх трьох дверях центральної будiвлi золотом спалахнули цифри: 1, 2 i 3. До них одразу ж потекли три потiчка чорних балахонiв. Коли на площi залишилося всього чоловiк п'ять-шiсть, я раптом зважився:
   - Зося, йдемо до центрального входу! - I я пiдштовхнув її до дверей з цифрою "1".
   Пройшовши довгим вузьким коридором, ми вийшли у велике примiщення, оформлене в готичному стилi: високi стрiлчастi вiкна з кольоровими вiтражами, викладеними дивними узорами, розташовувалися по всьому периметру залу.
   - Цiкаво, навiщо пiд землею вiкна? - Розгублено озираючись, запитала Зося.
   - Не знаю. - Знизав я плечима. - Може, просто традицiя...
   У простiнках мiж вiкнами розташовувалися високi книжковi полицi аж до стелi, у центрi залу стояли чорнi дерев'янi столи, приставленi один до одного лiтерою "V", з такими ж лавами, i великий дерев'яний трон на постаментi. Усi, хто ввiйшли, почали всiдатися за столами, нам з Зосею довелося вмiститися удвох на невеликiй табуретцi у вiстрi цiєї лiтери "V".
  22
   Тiльки-но ми сiли, як на тронi щось спалахнуло i поплив багряний дим. Коли дим розвiявся, ми побачили перед собою Мага в червоно-чорному балахонi.
   - Хай буде з вами Магiя! - Привiтав нас Маг, обличчя якого, як i в iнших, видно не було. - Я буду вашим учителем протягом усього року навчання. Називайте мене просто Магiстр.
   - Хай буде з вами Магiя, Магiстр! - Хором вiдповiли учнi.
   - Дехто з вас думає, що для того, щоб стати магом, досить завчити рiзнi заклинання з магiчних книг. - Магiстр повiв рукою вздовж книжкових полиць, показуючи на книги. - Але це лише Теоретична Магiя. Завчаючи заклинання, ви концентруєте сили для досягнення конкретної мети. Та головне в Магiї - воля i дух. Коли ви опануєте їх у достатнiй мiрi, ви зможете чудово обходитися без готових текстiв.
   Всi загули. Мабуть, можливiсть обходитися без заклинань їх здивувала. Я ж сприйняв це як належне.
   - Я й ранiше не дуже-то вiрив у заклинання. - Пошепки повiдомив я Зосi. - А от iснування магiї допускав.
   - Уяви собi, я теж. - Вiдповiла Зося.
   - Та досить розмов! - Магiстр встав, i освiтлення в залi посилилося. - Сьогоднi ви будете знайомитися зi своїми каблучками.
   В принципi, це було схоже на звичайний урок. Магiстр розповiв, що каблучка буде наповнюватися магiєю, по мiрi нашого навчання. Наприкiнцi навчання Магiчний Голос прийме у нас iспити - вiн просто вимiряє наповнення каблучки магiєю. Щоб отримати звання Мага, необхiдно наповнення не менше нiж на 75 вiдсоткiв.
   А потiм ми вчилися кликати свої каблучки. Спочатку ми, поклавши каблучку на стiл, подумки кликали її до себе на палець. В одних одразу, в iнших з деякими труднощами, каблучки зi столу самi стрибали на палець господаря. Потiм Магiстр запропонував обмiнятися каблучками попарно i заховати їх по всьому залу.
  23
   Я сховав Зосину каблучку пiд однiєю з книжкових шаф, вона мою засунула в щiлину мiж книгами на протилежному кiнцi залу. Потiм ми, ставши бiля одного з вiкон, подумки стали кликати свої каблучки, витягнувши руку вперед. Зосина каблучка стрибнула на її палець секунди за три, а моя повiльно пропливла через весь зал, огинаючи всiх, хто траплявся на шляху, пiдлетiла до мене, нiби подумала трохи, i тiльки пiсля цього надiлася на палець. Хто швидше, хто повiльнiше, з цим завданням впоралися всi.
   - Тепер складiть всi каблучки на столi i вiзьмiть будь-яку! Спробуйте силою думки вiдiбрати свою одне в одного!
   Всi розiйшлися по кiмнатi i почали викликати свої каблучки, надiтi на чужi пальцi. Тiльки моя каблучка нiкому не давалася до рук. Вона стрибала i каталася по столу, як навiжена, i лише коли я подумки попросив її змиритися перед Зосею, вона, наче знехотя, пiдкорилася i надiлася на її палець. Варто було менi покликати її, як вона тiєї ж митi опинилася на моїй руцi. Зосина каблучка поводилася теж не так, як iншi. Вона просто зависла над столом i нiби спостерiгала за подiями.
   Магiстр спостерiгав за всiма нашими дiями, мовчки сидячи на своєму чорному тронi. Нарештi, вiн оголосив, що на сьогоднi заняття закiнчено, завтра урок почнеться о четвертiй години дня, i що вдома ми повиннi продовжувати тренуватися з каблучками. Всi маги-учнi потяглися до виходу. Слiдуючи на деякiй вiдстанi за ними, ми вийшли у пiдвал якогось будинку. Тут були чутнi гучнi звуки музики. Пiднявшись по сходах останнiми, ми побачили, як маги, скидаючи свої балахони i скручуючи їх у невеликi пакунки, майже миттєво розчинялися серед танцюючого натовпу. Це був молодiжний нiчний клуб, який називався "Магараджа". Протиснувшись крiзь веселий народ, що стрибав, танцюючи, ми вийшли до зупинки автобуса.
   - А я думала, нам знову доведеться лiзти з колодязя по мотузцi! - З полегшенням зауважила Зося.
   - Думаю, колодязi влаштованi тiльки для вентиляцiї, ми просто випадково натрапили на такий.
  24
   I тут хлинув дощ! Закочивши в автобус, який саме пiд"їхав, ми поїхали додому. Вiд зупинки до Зосиного будинку довелося пробiгти кiлька метрiв пiд струменями дощу. Вже бiля входу в Зосин пiд'їзд, я раптом згадав, що так i не дiзнався номер її телефону. Обмiнявшись телефонами, ми домовилися завтра зателефонувати.
   Вночi менi снилася факельна хода, лiтаючi каблучки i люди в каптурах, якi з'являлися прямо з чорних стiн...
  ***
   Вранцi Зося по телефону сказала, що її батьки днями збираються їхати до моря, а вона, пославшись на пiдготовку до навчання в iнститутi, вiдмовилася.
   - Сьогоднi ми з батьками будемо цiлий день займатися хатнiми справами, але до пiв на четверту я постараюся звiльнитися. Зустрiнемося бiля "Магараджа"! - I вона вiдключилася.
   Знiчев"я я пару годин грав з каблучкою: кидав її з балкона, просив зависнути у повiтрi, топив у ваннi, закопував у пiсочницi, клав до посудомийної машини i мiкрохвильовки... Каблучка звiдусiль вибиралася i в мить ока опинялася на моєму пальцi.
   О третiй годинi, вклавши балахон у звичайний рюкзак, я вже був бiля "Магараджа". Пошвендявши трохи вздовж вулицi, я сiв на лавку так, щоб менi було видно вхiд до клубу. Вдень клуб працював як звичайне кафе. До нього входили i з нього виходили рiзнi люди, нiчого пiдозрiлого не було. От тiльки вивiска...
   Спочатку це була просто вивiска, як i всi iншi. Яскравi лiтери, стилiзованi пiд схiднi...Але якщо до неї придивитися, ставало помiтно, що частина слова "Магара" веде себе якось дивно. Вона то зростала, то мiняла забарвлення, то, нiби, потягувалася чи поверталася. В той час, як частина назви "джа" залишалася незмiнною. Створювалося враження, що в назвi "Магараджа" частина "Магара" була живою, а "джа" приставили просто так, для маскування.
  25
   I тут я згадав, що i пiдземне магiчне мiсто називається Магара. Отже, клуб "Магараджа" був спецiально вiдкритий для того, щоб приховувати за своїм фасадом вхiд у таємне мiсто!
   Я загуглив назви громадських мiсць нашого мiста, якi мiстять частку "магара". Таких виявилося всього три: кафе-клуб "Магараджа", бiля якого я зараз сидiв, схiдний критий базар "Магарабад", побудований емiгрантами зi сходу i салон-студiя експериментального мистецтва "Сан-Магаран", що знаходиться майже за мiстом, неподалiк вiд того мiсця, де ми з Зосею вчора спустилися у колодязь.
   Незабаром я побачив Зосю, яка бiгла вiд автобуса до "Магараджа" в бiлiй короткiй спiдничцi i блакитний майцi, з перекинутою через плече сумкою. Я встав i поспiшив до неї назустрiч.
   - Ой, вже за дванадцять чотири! - Зося глянула на годинник, вправлений у вiтраж вхiдних дверей.
   - Нiчого, встигнемо! Балахон взяла?
   Зося кивнула i поплескала рукою по сумцi. Я вiдкрив дверi, пропустив у них Зосю й увiйшов слiдом. Народу в кафе було не багато. Бармен запитливо подивився на нас, але я одразу ж повернув до сходiв:
   - Нам тiльки в туалет!
   Ще вчора я помiтив, що дверi зi сходiв знаходилися поряд з дверима до туалету, на якихбуло написано "WC". На потрiбних нам дверях було написано "Пожежний вихiд" i намальовано сходинки.
   Ми з Зосею кинулися вниз, по дорозi вдягаючи на себе балахони, i вже за хвилину мчали бiчною вулицею пiдземного мiста. На центральну вулицю ми вискочили за вiсiм хвилин до четвертої, а пiд арку червоно-чорної площi пiрнули за двi хвилини до початку уроку.
   - Куди? - Запитав я, пропускаючи вперед декiлькох запiзнiлих учнiв у чорному.
   - Давай, кинемо монетку! - Вiдповiла Зося i полiзла до кишенi.
   - Не треба, у мене є! - Зупинив я її, дiстаючи монетку, яку дала менi "стрiлочниця".
   - Орел - налiво, решка - направо! - Загадала Зося.
   Нас огорнув перлиновий туман, я пiдкинув монетку i...
  26
  СТОП!
  Пiдкиньте монетку i ви.
  
  Вибiр-2 (орел):
   Якщо випаде "орел", перейдiть на сторiнку 46 до роздiлу No5 "Рiвень-2. Орел-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдiть на сторiнку 72 до роздiлу No6 "Рiвень-2. Орел-Решка".
   Якщо монета стане на "ребро", перейдiть на сторiнку 93 до роздiлу No7 "Рiвень-2. Орел-Ребро".
  
  Повернення-3:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову пiдкиньте монетку. Тепер у вас залишилося тiльки два варiанти. Сторiнку подивiться трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишається лише один варiант. Сторiнку подивiться вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдiть на сторiнку 14 до пункту "Повернення-4" роздiлу No1 "Початок шляху" i виберiть шлях, яким ще не ходили.
  
  Роздiл 3. Рiвень-1. Решка.
   Я пiдкинув монету... i менi випала "решка" - звичайна цифра "3". Туман навколо мене одразу ж розвiявся, i я опинився на перехрестi. Абсолютно чистий! Ну, зрозумiло! Я ж ще не доїхав до вибоїни з брудною водою! Поїду-ка я направо, до центрального входу в парк!
   Бiля самого входу до парку розташовувалося молодiжне кафе "Профi i ламер", де зазвичай проводили час завсiдники спота (громадське мiсце для катання на скейтах) i велодрому. За його вiкном я одразу ж побачив Зосю, яка сидiла за столиком удвох з Марисею. Дiвчата про щось жваво розмовляли, тому я вирiшив почекати їх у парку.
  27
   Щоб якось зайняти час, я, не випускаючи кафе зi свого поля зору, почав вправлятися в бексайдi (трюки спиною вперед i повороти через спину). Скейтпарк поступово заповнювався тими, хто катався, а Зося все не виходила. Втрачаючи терпiння, я все ближче пiдкочував до входу i, нарештi, зважився зайти у кафе, щоб познайомитися з Зосею там. Щойно я взявся за клямку, як дверi рiзко вiдчинилися i вдарила мене по лобi.
   - Дiдько! - Вигукнув я, хапаючись рукою за лоба.
   - Вибачте, я ненавмисно! - Зося все ще трималася за ручку дверей.
   - Куди це ти так мчала? - Потираючи забите мiсце, запитав я.
   - Я... Ми...
   - От бачиш, що виходить, коли схоплюєшся i мчиш стрiмголов, не дивлячись куди! - В отворi з'явилася Марися. - А на ловця i звiр бiжить!
   - В якому сенсi? - Не зрозумiв я.
   - А, не звертай уваги! Це я так. - Марися багатозначно пiдморгнула Зосi. - Ну, менi вже час! Бувай! - I вона пiшла, помахуючи зiрваною тут же з куща гiлкою.
   - Покажи, що там у тебе? - Зося вiдвела мою руку. - Ого! Та тут гуля росте!
   - Дякую за подаруночок. - Усмiхнувся я. - Але подарунки якось не прийнято приймати вiд незнайомих людей. Доведеться нам познайомитися.
   - Зося. Я тут на скейтi вчуся кататися.
   - Янек. Я вже пару рокiв катаюся.
   - Клас! А мене навчиш?
   - Авжеж! Поїхали! - Я взяв її за руку, i ми пiшли до пулу (чаша для катання).
   У регулярi (катання стоячи, лiва нога опорна, права - поштовхова) вона була вже майже профi. Щоб навчити її рiзним хитрощам i флетам (трюки), я запропонував пограти в грейм оф скейт (коли один повторює рухи за iншим). Коли ми, накатавшись, сiли вiдпочити на лавку, була вже друга година. Деякий час ми просто розмовляли, дещо дiзнаючись одне про одного.
  28
   - Як ти ставишся до вiри в Бога? Взагалi, до церкви? - Запитав я про всяк випадок, щоб не потрапити у халепу зi своїм атеїзмом.
   - Я думаю, що людина без вiри в Бога, все одно, що риба без скейта! - З серйозним виглядом вiдповiла Зося. - Ну, а церква має таке ж вiдношення до Бога, як касир театру до мистецтва.
   - Кльово! Ти абсолютно точно передала моє ставлення до релiгiї! I хоча я не релiгiйний, але менi здається, що ти ангел. - Я пильно подивився у Зосинi зеленi очi i тут же почав тонути в них.
   - Звичайно, всi дiвчата - ангели. - Кинула менi Зося рятувальний канат i почала витягувати мене iз виру. - Я не виняток. Але коли нам обламують крила, волею-неволею доводиться лiтати на мiтлi.
   - Так, таке життя. - Не знайшов я, що вiдповiсти.
   - Життя взагалi несправедливе! От, наприклад, ти помiтив, як хижаки люблять травоїдних? А травоїднi хижакiв чомусь не люблять.
   - Так, не люблять... - Я не мiг вiдвести очей вiд Зосиного обличчя, яке стало раптом таким близьким i рiдним. Невiдомо звiдки з'явилося вiдчуття дежавю, яке пiдказувало, що ми з Зосею не просто давно знайомi, а кохаємо одне одного настiльки, що не можемо нарiзно обходитися. - Зося, я тебе кохаю! - Несподiвано навiть для самого себе випалив я.
   - У Бiблiйному розумiннi? - Вiдсторонилася Зося. - У сенсi, що всi ми повиннi любити один одного?
   - Ну, так... Бiблiя вчить любити ближнього свого. Камасутра пояснює як. Нотатник пiдказує кого. А органайзер нагадує коли. - Згадав я рядки з анекдоту.
   - То ти такий велелюбний? У тебе так багато дiвчат, що потрiбен органайзер? - Зося навiть встала з лави.
  29
   - Нi! Я взагалi ще нi з ким серйозно не зустрiчався! Просто так, для красного слiвця ляпнув.Я, взагалi-то, вже пiвроку за тобою спостерiгаю, але все не наважувався пiдiйти. Ти менi давно сподобалася...
   Виявилося, що Зося теж мене давно помiтила. I з Марисею вона в кафе говорила саме про мене! Марися вмовляла її проявити iнiцiативу, а Зося все не наважувалася. I от саме в той момент, коли вона вирiшила дiяти i схопилася, щоб знайти мене, я взявся за ту злощасну ручку дверей.
   - Виходить, що ми зважилися одночасно! - Вигукнув я.
   - Мабуть, це доля. - Посмiхнулася менi у вiдповiдь Зося.
   - А я думаю, що доля кличе нас он у те кафе, щоб посидiти в тишi i дiзнатися один про одного ще бiльше.
   - Це побачення? - Широко розкрила очi Зося.
   - Так! - Вiдповiв я i, зупинивши поспiшаючу повз бабусю з кошиком квiтiв, вибрав для Зосi невеликий букетик маленьких трояндочок. - Ти готова?
   - Знову i знову переконуюся, що життя - як пельменi: все навколо кипить, а ти ще не готовий. - Зося сховала обличчя в троянди i помiтно почервонiла. - Гаразд, пiшли! - I вона подала менi руку.
   Її рука лягла в мою довiрливо i якось так звично, нiби ми все життя ходили, взявшись за руки.
   У кафе ми просидiли майже до вечора. Про що говорили? Навiть не згадаю. Пам'ятаю тiльки всеосяжне почуття закоханостi, яке все бiльше i бiльше обволiкало мене i вiдносило кудись за хмари.
   Коли ми, вийшовши з кафе, йшли вулицею, раптом пiшов дощ. Я обхопив Зосю за плечi, i ми побiгли до найближчого пiд'їзду. Але це не допомогло, ми все одно вщент промокли. Проте тепер ми стояли, обiйнявшись, i дивилися на потоки води, що мчали повз тротуаром.
   - Зося! Я вiдчуваю себе таким закоханим! - Не мiг я бiльше стримувати своїх почуттiв.
  30
   - Закоханий? А виглядаєш непогано! - Спробувала вiдбутися жартом Зося, але її погляд не змiг приховати, що вона вiдчуває до мене те ж саме.
   Момент був найкращим, i нашi губи злилися у першому поцiлунку... Ми довго цiлувалися, жадiбно й палко, до нестями. I лише тiтка, що виходила з пiд'їзду з парасолькою i собакою на повiдку, повернула нас до реальностi. Виявляється, стало вже зовсiм темно. Хмари розвiялися, i на небо висипали яскравi зiрки.
   - Ой, дощ, виявляється, вже закiнчився! - Вигукнула Зося. - Менi ж додому давно пора!
   - Я тебе проводжу! - Обiзвався я. - От тiльки куди йти? Ти вмiєш орiєнтуватися по зiрках?
   - Звичайно, вмiю! Де зiрки - там небо! - Вiдповiла Зося. - Нам он туди! - I вона вказала рукою напрям.
   Виявилося, що ми жили не так вже далеко один вiд одного, всього в двох кварталах. Бiля Зосиного пiд'їзду ми знову цiлувалися. Розходитися не хотiлося. Та раптом у неї в кишенi задзвонив телефон: мама хвилювалася, чому її так довго немає.
   - Мамо, я вже у пiд'їздi! Зараз у лiфт зайду. - Зося вивiльнилася з моїх обiймiв. - Ну, все! Менi пора! До завтра...
   - А телефон?! Як же ми домовимося про зустрiч?!
   Ми обмiнялися телефонами i, нарештi, розiйшлися. Вночi менi снилася Зося, обiйми, поцiлунки i... не тiльки...
  ***
   Вже о сьомiй ранку я був на ногах. Почуття кохання настiльки переповнювало мене, що весь свiт здавався радiсним i прекрасним. Навiть шматочок пiдсохлої ковбаси з яєчнею. Хотiлося зустрiтися з коханою негайно, але я дотягнув до восьмої години - може вона ще спить? О восьмiй моє терпiння луснуло, i я набрав заповiтний номер.
   - Привiт, Зосiнька! Ти як?
   - Якось дивно i незрозумiло, але радiсно та чудово.
   - Коли ми зустрiнемося?
   - Хотiлося би просто зараз, але доля розпорядилася по-iншому. Менi треба допомогти батькам.
   - Шкода... А коли ти звiльнишся?
   - Постараюся години до другої. Ну, бувай! - I вона вiдключилася.
  31
   Цiлих шiсть годин! Час тягнувся неймовiрно довго. Цiлу вiчнiсть я займався прибиранням у квартирi. Потiм вигрiб з шафи всi свої ношенi речi i засунув їх у пральну машину. Вимив весь посуд, вирiшив начистити картоплi, щоб ввечерi не витрачати на це час... Пройшло всього пiвтори години...
   Спробував читати - замiсть букв бачив тiльки Зосю i всiлякi романтичнi картини, в яких ми виступали головними героями... Телевiзор дав такий же результат.
   Дзвоник, який раптом пролунав у тишi квартири, пiдкинув мене з дивана. Я схопив трубку, сподiваючись, що Зося зумiла звiльнитися ранiше, але це були мої батьки. Вони розповiли, що чудово влаштувалися у комфортному наметi майже з усiма зручностями (вода до наметiв пiдведена вiд пробуреної у центрi табору свердловини, кран над стоячим унiтазом замiсть душу, каналiзацiйна труба вiдводить стоки до великої ями, виритої екскаватором за табором) i вже почали прийом мiсцевого населення. Я повiдомив, що катаюся на скейтi, гуляю, читаю, дивлюся телевiзор i навiть прибрав у квартирi.
   - Як щодо гучних вечiрок? - Поцiкавився тато.
   - Поки ще нiкого в квартиру привести не встиг. Все попереду!
   Поклавши телефон на стiл, я знову подивився на годинник - до зустрiчi залишалося чотири години! I чому час так повiльно повзе?! Потинявшись деякий час по квартирi з кута в кут, я сходив у магазин за продуктами i заповнив холодильник. Потiм винiс смiття. Посидiв за електронним пiанiно, бездумно награючи якiсь мелодiї... I раптом вирiшив написати Зосi пiсню! I слова, i ноти так i полилися з мене!
   Я люблю тебе радiсно й нiжно,
   Палко, смiло, яскраво й безмежно!
   Хай кохання моє неосяжне
   Залишається в серцi назавжди!
  32
   Коли я записав остаточний варiант, до зустрiчi з Зосею залишалося всього трохи бiльше пiвгодини. Нарештi я мiг вирушити до її будинку! Витягнувши на сходову клiтку велосипед, я забрався з ним у лiфт i спустився вниз. Не знаю, з якою швидкiстю я їхав, але, здається, всього через п'ять хвилин я був бiля Зосиного будинку. У дворi, навпроти її пiд'їзду, я сiв на лавку i, не зводячи очей з дверей, став чекати...
   Зося сьогоднi була ще прекраснiшою й чарiвнiшою, нiж учора. Сiро-блакитна легка сукня, бiлi балетки на ногах, бiла сумочка через плече, розпущене по плечах хвилясте волосся...
   - Я тебе так люблю! Дуже-дуже! Я навiть пiсню про це написав! - Я схопив її в обiйми i пристрасно поцiлував. - А ти мене кохаєш?
   - Кохаю. - Нiжно вiдповiла вона.
   - А як?
   - Як не дивно...
   - А що тут дивного?! Хiба я не твiй iдеал?
   - Кажуть, iдеальних людей немає.
   - То виходить, що я не iсную?! - Я жартома сердито насупив брови. - Торкнися, я є!
   - Так, iснуєш... Мабуть, ти й справдi iдеал. Ще й пiснi пишеш... Заспiвай!
   - Нi, спiвати не буду, я дам тобi послухати зi смарта.
   - А, може, це якась чужа пiсня?
   - Моя, справдi! Я її сьогоднi вранцi записав. Ти що, мого голосу не впiзнаєш? - I я увiмкнув запис.
   Коли прозвучали слова останнього приспiву:
   Люблю тебе i в спеку, i в мороз,
   Серед троянд, барвiнкiв та мiмоз,
   Вдень та вночi лише про тебе мрiю,
   Та на взаємнiсть маю я надiю!,
  ми знову поцiлувалися.
  33
   - Куди пiдемо? - Запитав я, однiєю рукою обiймаючи Зосю за талiю, а iншою притримуючи велосипед. - У парк, до рiчки або...
   - Та хоч куди очi дивляться! Давай, кинемо монетку. Якщо "орел" - пiдемо у парк, якщо "решка" - до рiчки. А "або" буде, якщо монетка стане на ребро.
   - Стiй, у мене саме для таких випадкiв є спецiальна монетка.
   Я дiстав монетку, яку дала менi "стрiлочниця", i пiдкинув її вгору. Одразу ж нас з Зосею огорнуло перлиновим туманом, а коли вiн розвiявся...
  
  СТОП!
  Щоб читати далi, пiдкиньте-но монетку i ви.
  
  Вибiр-2 (решка):
   Якщо випав "Орел", перейдiть до роздiлу No8 "Рiвень-2. Решка-Орел" на сторiнцi 116.
   Якщо випала "Решка", перейдiть до роздiлу No9 "Рiвень-2. Решка-Решка" на сторiнцi 133.
   Якщо монетка встала на ребро, перейдiть на сторiнку 145 до роздiлу No10 "Рiвень-2. Решка-Ребро".
  
  Повернення-3:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову киньте монетку i визначте сторiнку, залежно вiд того, що вам випало цього разу.
   Якщови повернулися сюди втретє, у вас залишився лише один варiант. Вище визначте сторiнку прямування.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдiть на сторiнку 14 до пункту "Повернення-4" роздiлу No1 "Початок шляху" i оберiть тi варiанти, по яких ще не рухалися.
  Роздiл 4. Рiвень-1. Ребро.
   Я пiдкинув монету... I її пiдхопив чорний ворон, який пролiтав крiзь туман, що почав розвiюватися.
   - Гей, ти! Вiддай монетку негайно! - Закричав я ворону.
  34
   Але вiн спокiйнiсiнько сiв на нижню гiлку дерева на висотi близько трьох метрiв просто над моєю головою. Монетку вiн затиснув у правiй лапi так, що вона стояла мiж пальцями ребром.
   "Це ж як вважати - що монетка стоїть ребром?" - подумав я - "Та навiть якщо це так, все одно монетку треба повернути. Як же я без неї далi?" Я порився у кишенях i знайшов один волоський горiх.
   - Ворон, голубчику, який ти гарний! - Наслiдуючи лисицю з байки Глiбова, заспiвав я, показуючи ворону горiх. - Хочеш горiшок? Спускайся донизу!
   Ворон недовiрливо дивився на горiх у моїх руках, але монетку не вiдпускав. Тодi я поклав горiх на тротуар i зi всiєї сили тупнув по ньому ногою. Горiх, зрозумiло, розколовся. Я вiдiйшов на кiлька крокiв назад. Ворон подивився на мене, на розчавлений горiх, голосно каркнув i, випустивши монетку, злетiв до горiха. Я не став йому заважати. Поки вiн клював вмiст горiхової шкаралупи, я не зводив очей з монетки, що застрягла у багнюцi пiд деревом саме ребром! Зклювавши останнi крихти, ворон голосно каркнув i полетiв.
   А я кинувся пiд дерево. Ось вона, монетка ребром! Я озирнувся: дерево, на яке ворон затяг мою монетку, стояло бiля того самого перехрестя, вiд якого я поїхав до парку. Я був абсолютно чистим. Нiчого дивного, я ж ще не доїхав до тiєї калюжi i машини!
   Куди ж менi поїхати тепер? А що, якщо i не направо, i не налiво, а прямо? Через паркан? Ну то й що, що не годиться! Монетки ребром теж не часто встають! Я пiдхопив скейт, перебiг через дорогу i пiдбiг до низенького парканчика, що огороджував парк. Продершись через кущi i пробiгши кiлька метрiв по газону, я вибiг на асфальт дорiжки, яка йшла зигзагом по всьому парку. Не кваплячись, покотив регуляром (стоячи, лiва нога опорна, права - поштовхова), вишукуючи мiсце, яке б найближче пiдходило до центральної алеї. Через кiлька хвилин таке мiсце знайшлося. Тут дорiжка пiдходила майже впритул до алеї, вiд якої її вiддiляли лише квiтучi кущi троянд.
  35
   Сховавшись за кущем, я витягнув шию i закрутив головою у пошуках Зосi. Її нiде не було. "Мабуть, ще не прийшла", - подумав я, - "Не сидiти ж менi невiдомо скiльки часу в засiдцi! Треба вибиратися". Я почав пробиратися крiзь колючi заростi i раптом моя лiва нога провалилася в якусь яму. З ями тягнуло холодом i вологою. Я глянув на ногу i... нiчого не побачив. Ноги не було! "Чому ж я не падаю?" - крiзь жах, що застилав мозок, пробiгла боязка думка. Я опустив руку i провiв нею по нозi. Рука сковзнула по шортах, з'їхала на колiно i далi... Нога пiд рукою була. Я її вiдчував. Тiльки не бачив. Вибравшись на алею, я почимчикував обома ногами - все в порядку. Встав на невидиму ногу, зiгнувши в колiнi праву - стою.
   Повз проїжджав хлопець на велосипедi i, побачивши мене, завислого у повiтрi, трохи не врiзався в дерево. "Так, не варто привертати увагу!" - подумав я - "Сяду-но я на лавку i почекаю Зосю. От i буде неординарний привiд познайомитися, з такою-то ногою!"
   Чекати довелося бiльше нiж пiвгодини. Менi було добре видно центральний вхiд до парку, тому я одразу ж помiтив, як Зося, несучи скейт пiд пахвою, попрощалася з Марисею, яка кудись поспiшала, i пiшла алеєю у мiй бiк.
   - Зося! - Гукнув я, коли вона наблизилася до моєї лави. - Пiдiйди сюди! Менi потрiбна твоя допомога!
   - Звiдки ти знаєш, як мене звуть? - Запитала вона, пiдходячи ближче.
   - Випадково почув. - Чесно зiзнався я. - Ось, бачиш, що зi мною сталося?! - Я показав на невидиму ногу.
   - Ой, тобi ногу вiдрiзали?! Але ж як?! - Весь її вигляд показував щире спiвчуття.
   - Сядь i заспокойся. Нога у мене на мiсцi, просто її не видно.
   - Як це не видно? Такого не буває.
   - А ти торкнися! Не бiйся! - Пiдбадьорив я, бачачи її знiяковiлiсть.
  36
   Зося обережно простягла руку до того мiсця, де повинна була бути нога.
   - Ой! - Вiдсмикувала вона руку. - Там щось є!
   - Звичайно є, це моя нога. Я ж казав.
   - А як...
   - Я тобi зараз усе розповiм. Я йшов, щоб познайомитися з тобою. Розумiєш, я давно тебе помiтив, тiльки все не наважувався... Я, доречi, Янек.
   - Зося, дуже приємно. Я тебе теж давно примiтила.
   - Отже, я вирiшив подивитися, чи прийшла ти вже у парк, i сховався за кущем. А потiм, коли пробирався крiзь нього, потрапив ногою в якусь яму.
   - I що?
   - Та ось, маю! Сидiв, чекав на тебе.
   - Що ж робити?...
   Зося знов помацала мою невидиму ногу. Вiд її дотикiв по нозi побiгли приємнi мурашки.
   - Потрiбен експеримент! - Раптом вигукнула Зося, схопилася i побiгла до кафе "Профi i ламер", яке знаходиться бiля входу до скейтпарку.
   Через пару хвилин вона вже бiгла назад, несучи в руках пляшку з мiнеральною водою.
   - Експеримент номер один! - Проголосила вона i, вiдкрутивши кришку, полила невидиму ногу водою.
   Я мало не пiдскочив - вода була з холодильника, майже крижана! Я почав розтирати замерзаючу ногу рукою i та почала проявлятися.
   - От бачиш! Треба ще полити! - I Зося безжально вилила на мене майже пiвпляшки. - Стiй! Не чiпай, подивимося, що буде.
   Але нiчого не вiдбувалося.
   - Гаразд, потри! - Дозволила юна дослiдниця.
   Я розтер мокру ногу, i вона майже вся проявилася. Невидимою залишалася тiльки стопа у шкарпетцi та кросiвок.
   - Давай менi кросiвок, а сам розiтри ногу! - Розпорядилася Зося.
  37
   Поки я викручував шкарпетку i розтирав нею ногу, Зося встигла вологою серветкою протерти мiй кросiвок i повернути його менi вже видимим. Тепер я був у повному порядку, якщо не зважати на мокру шкарпетку.
   - То як?
   - Треба перевiрити... - Я встав на скейт i зробив кiлька фiнтiв (трюкiв) i бэксайдiв (поворотiв через спину). - То що, покатаємось?
   - А таємниця?
   - Яка таємниця?
   - Адже ми не знаємо, чому твоя нога стала невидимою. Треба це з'ясувати. Йдемо шукати ту яму!
   I ми пiшли. Ви пробували шукати щось невидиме? Ми заглянули пiд кожен кущ, але нiчого не знайшли.
   - Доведеться тобi знову спробувати ногами. - Запропонувала Зося.
   Вона притримувала колючi гiлки троянд, а я тупцював пiд кущами, поки, вже близько другої години дня пiд одним з них моя права нога не провалилася у яму.
   - Як цiкаво... - Зося дивилася на мене, поки я стояв майже по колiно в землi. - А ями нiякої не видно...
   Я обережно засунув руку у щось прохолодне, воно злегка пiшло брижами i знову стало невидимим. Я розпрямився i вiдiйшов у бiк. Тепер я стояв на однiй нозi i з однiєю рукою. Зося теж пошарила рукою пiд кущем.
   - Це схоже на в'язку рiдину чи желе... - Вона зачерпнула субстанцiю долонькою, але нi долонi, нi чогось у нiй не побачила.
   - Цiкаво, якщо повнiстю цим обмазатися, то можна стати невидимкою? - Вголос подумав я.
   - Як класно! Давай ЦЕ наберемо у пляшку! - I вона зiбралася вилити воду, що залишилася, на землю.
   - Стiй! Давай спочатку вимиємо твою руку i ти купиш ще води.
   Зося погодилася i я полив водою на її невидиму долоньку. Розтерши воду, вона знову стала видимою.
  38
   З кафе Зося повернулася з двома дволiтровими пляшками води та ще прихопила двi порожнi.
   - Вони там на столиках стояли. - Пояснила вона. - Давай набирати!
   - Набирати буду я! Я вже наполовину невидимий, а ти чиста. Менше води знадобиться на вiдмивання.
   - Гаразд, давай!
   Я опустив пляшку у ЦЕ i... пляшки видно не було. Лише за булькаючим звуком при струшуваннi можна було здогадатися, що вона повна.
   - Полий-но водою на пляшку! - Попросив я Зосю. - Ось сюди. - Вказати я мiг тiльки носом, бо рук у мене не було.
   Протерши пляшку з етикеткою "Фанта", я змiг накрутити на неї кришку.
   - Одна повна. Давай другу!
   Так само ми наповнили пляшку з-пiд "Коли".
   - А тепер давай мене вiдмивати!
   Я пiдставляв пiд струмiнь i ноги, i руки, поки повнiстю не став видимим. На це пiшло пiвтори пляшки.
   - Зараз я наберу третю пляшку, давай сюди "Спрайт".
   Третю пляшку ми вiдмили водою, яка ще залишилася. Йти вiд "джерела невидимостi", маючи при собi порожню тару, не хотiлося.
   - Гаразд, я обережненько...
   Але як я не намагався, пальцi правої руки стали невидимими. Остання пляшка теж.
   - Нiчого! - Давай сюди скейти, пiд ними руки видно не буде!
   - А куди ми все це?
   - До мене додому! Мої батьки саме поїхали, питань задавати нiхто не буде.
   - А це далеко?
   - Зовсiм поруч! Пiшли!
   По дорозi Зося показала вулицю, в яку треба було звернути з моєї, щоб потрапити до її будинку. Виявилося, що Зося жила зовсiм недалеко вiд мене, всього в двох кварталах.
  39
   Спершу я кинувся у ванну i вiдмив невидиму пляшку з етикеткою "Спрайт". Виставивши всi чотири пляшки на пральнiй машинi, ми з Зосею "вiдмили" деякi невидимi дiлянки на собi i на одязi i, перейшовши до кiмнати, всiлися на диванi.
   - То що ми будемо робити з цим далi? - Поставила Зося питання, яке мучило обох.
   - Звичайно ж, будемо експериментувати! - Впевнено вiдповiв я. - Треба лише подумати, як.
   - А ти на якому факультетi вчишся? - Раптом запитала Зося.
   - На журналiстському. А ти куди збираєшся?
   - На хiмiчний...
   Ще трохи помовчали.
   - Отже, починаю журналiстське розслiдування! - Вигукнув я i побiг за диктофоном. - З чого почнемо?
   - З наукового аналiзу! Я, як майбутнiй хiмiк, вже можу сказати наступне: невiдома субстанцiя... А як ми її назвемо?
   - Невидимка?.. Антивидим?.. Антивид! I коротко i зрозумiло.
   - Отже, "антивид" - це в'язка, прозора рiдина, без кольору...
   - Без смаку i запаху! - Додав я.
   - Звiдки ти знаєш? Ми ж не куштували. Тягни сюди!
   - Всi?
   - Нi, поки однiєї пляшки вистачить!
   Я притягнув "Колу", вiдкрутив пробку i понюхав.
   - Запаху немає...
   - Дай-но менi!... Точно немає... А смак...
   - Давай я спробую.
   - А може воно отруйне?
   - Якби було отруйне, ми б це вже вiдчули. Я обережненько...
   Я вистромив язика i опустив його у невидиме горлечко пляшки. На смак ЦЕ було схоже на... холодне желе з легким присмаком манго. Зрозумiло, язик у мене одразу ж зник.
  40
   - А я тобi язика показую! - Подражнив я Зосю.
   - Ну то й що? А я все одно не бачу! Бе-бе-бе! - Зовсiм, як маленька передражнила вона, але одразу ж схаменулася. - Невидима речовина без кольору i запаху, з легким присмаком манго. Висихає майже миттєво, змивається водою, якщо її розтерти. Тепер перейдемо до експериментiв.
   Ми занурювали у пляшку, а потiм вiдмивали рiзнi предмети: ручку, дужку окулярiв, шматочок паперу, сiрник, нiж, бадилля вiд морквини, сир, ковбасу... Все це спочатку зникало, а потiм, пiсля миття, з'являлося знову. Причому, "антивид" з оброблених поверхонь не крапав, мабуть, одразу ж висихав.
   - Що далi? - Запитала Зося, коли гратися з предметами нам набридло.
   - Час вже переходити до експериментiв на людях!
   - Цур, я перша!
   - Нi, я! Я перший це знайшов! I потiм, я старший!
   - Гаразд, тодi йди у ванну, щоб на пiдлогу не пролити!
   Я залiз у ванну просто в кросiвках i одязi i почав поливатися "антивидом". Зося допомагала там, де менi було не видно. Нарештi, я став абсолютно невидимим.
   - Ти де? - Зося водила рукою у повiтрi, шукаючи мене у ваннi.
   - Тут, вилiз з ванни i стою поруч iз тобою.
   - Тодi накинь на себе хоч рушник, бо якось моторошно.
   Поки я вiдвернувся, щоб взяти рушник, Зося вже опинилася у ваннi. Вiрнiше у тому, що вiд неї залишилося: борти, що висiли у повiтрi, i кахель пiд невидимим дном.
   - Ми ж домовлялися, що спочатку перевiримо ЦЕ на менi!
   Похлюпавшись в "антивидi", налитом мною, вона потягнулася за другою пляшкою.
   - Це ти домовлявся, а я не погодилася! Я теж хочу! Тим паче, що я вже все одно наполовину невидима.
   Дiйсно, до повної невидимостi залишалося зовсiм небагато, тож чого тягнути? Я поливав її з "Фанти", але вона нiяк не хотiла зникати повнiстю. Виливши майже всю пляшку, я зупинився.
  41
   - Ти не зовсiм невидима, а якась прозора, наче медуза.
   - Фу, знайшов з чим порiвняти! Я, мiж iншим, теж тебе бачу! I я б сказала, що ти схожий на полiетиленовий пакет.
   Я подивився у дзеркало - нiкого. Зося вилiзла з ванни i стала поруч зi мною. У дзеркалi вона теж не вiдбивалася.
   - Ми невидимi, просто у такому станi ми можемо один одного бачити. - Здогадався я.
   - Це ж чудово! Нас нiхто не бачить, а ми одне одного, хоч i прозорими, та бачимо! Час вже кудись пiти! - Заплескала у долонi Зося.
   - Переносимо експеримент з лабораторiї у мiськi умови! - Продиктував я на диктофон.
   - Стривай, а ключ?
   - Що ключ?
   - Ключ вiд квартири буде видимим.
   - Зараз не буде... - Я занурив ключ у ванну, i вiн теж став напiвпрозорим. Я поклав його до кишенi. - Ну, як?
   - В кишенi видно, а в дзеркалi - нi.
   - Тодi пiшли!
   Бути невидимками виявилося дуже весело. Ми збивали з перехожих кепки, перекладали на прилавках журнали i фрукти, дарували квiти дiвчатам, загалом, пустували. Бачили б ви всiх тих, перед ким у повiтрi починали лiтати звичнi речi! Нарештi, згадавши, що я вже майже дорослий, я зупинив Зосину руку, яка потяглася до чашки на пiдносi офiцiанта вуличного кафе:
   - Годi пустувати! Треба зайнятися чимось серйозним.
   - А чим? - З готовнiстю подивилася на мене Зося прозорими очима, крiзь якi було видно кожен листочок на гiлцi дерева, що колихалася пiд легким вiтерцем.
   - Давай подумаємо...
   Ми сiли на лавку i задумалися. В голову нiчого не приходило.
  42
   - А чим займалися невидимки у книжках чи в кiно? - Запитав я.
   - Ну... Грабували банки, проникали до квартир коханих, запобiгали протиурядовим змовам...
   - Ми ж не грабiжники?
   - Нi.
   - Пiдглядати за кимось нам теж не цiкаво?
   - Так.
   - У державнi справи ми будемо вплутуватися?
   - Не хотiлося б...
   - Що тодi?
   - Треба подумати...
   Ми йшли головною вулицею, доки, повертаючи то вправо, то влiво, не вийшли на околицю мiста. День пiдходив до кiнця, захотiлося їсти. Грошi в кишенi були, але невидимi, довелося все-таки вкрасти по однiй булочцi.
   - Нiчого не видно...- Пережовуючи булочку подивилася Зося в район мого шлунка. - А у фiльмах показували, що вся їжа залишається видимою. Моторошне видовище!
   - Мабуть, наша невидимiсть дiє якось iнакше. Наприклад, просто вiдхиляє чи завертає променi.
   I раптом почався дощ. Спочатку трохи закапало з абсолютно чистого неба, та за хвилину набiгли темнi хмари i почалася справжня злива. Ми з Зосею побiгли за кут будинку, щоб нас не могли побачити випадковi перехожi, i почали розтирати воду по собi, змиваючи "антивид".
   - Ну, i куди ми тепер такi мокрi? - Запитав я, сподiваючись, що Зося пiде до мене.
   - Вже майже вечiр. Менi додому треба, батьки чекають. - Вiдповiла вона.
   Я провiв її до будинку, ми домовилися зустрiтися завтра вранцi у парку i розiйшлися.
   Вночi я нiяк не мiг заснути. Спочатку менi заважав шум дощу, потiм, коли вiн закiнчився, стала заважати тиша. Я перевертався з боку на бiк, схоплювався, щоб випити води, знову лягав... Нарештi, менi це все набридло. Я рiшуче одягнувся, спустився в гараж, взяв двi порожнi канiстри i направився до парку.
  43
   Невидиму яму з "антивидом" менi вдалося знайти майже одразу - Зося пов'язала на кущ, пiд яким вона перебувала, жовту гумку для волосся, яку зняла зi свого "хвостика". У свiтлi лiхтаря, прикрiпленого до кепки, я набрав обидвi канiстри i пiшов, згинаючись пiд тягарем, додому.
   Вдома я поставив канiстри у шафу i пiшов у ванну мити руки. Добре, що менi по дорозi нiхто не зустрiвся! Рук у мене не було до лiктiв, ноги складалися з окремих частинок, що плавали у повiтрi, навiть половини обличчя не було, мабуть я витер його мокрою рукою... Вимившiсь, я, нарештi, лiг i заснув.
  ***
   Прокинувся я аж об одинадцятiй годинi. Одразу ж вирiшив зателефонувати Зосi. У неї були якiсь хатнi справи, тому домовилися зустрiтися в парку пiсля обiду. Збираючись на прогулянку, я наповнив двi пiвлiтровi пляшки "антивидом" i про всяк випадок поклав їх у свiй рюкзак.
   Зося виявилася пунктуальною: щойно я збирався сiсти на лавку в парку, щоб почекати її, як вона з'явилася.
   - Куди пiдемо? - Весело запитала вона, перевiшуючи сумочку з одного плеча на iнше.
   Сьогоднi вона була у короткiй синiй спiдничцi, у бiлiй з синiм вiзерунком футболцi й зручних бiлих балетках на ногах.
   - Давай, для початку прогуляємося парком. Ти, наприклад, колись була он у тiй його частинi? - Я вказав на тiнисту алею, що вела вбiк вiд спота i велодрому.
   - Нi, я тiльки кататися приходила.
   - I я теж. Пiдемо дослiджувати новi простори!
   Ми просто йшли алеєю, розмовляючи про рiзнi дрiбницi, поки не дiйшли до урвища. Тут алея закiнчувалася, а вздовж обриву вправо i влiво йшла звичайна протоптана стежка.
   - Куди далi? - Запитав я.
  44
   - А давай кинемо монетку! - Запропонувала Зося. - Орел - направо, решка - налiво. - I вона полiзла в кишеню за монеткою.
   - У мене своя монетка є! - Зупинив я її.
   Тiльки я вийняв iз кишенi монету, як нас огорнув перлиновий туман.
   - Пiсля того, як ми знайшли "антивид", я вже нiчому не повинна дивуватися. - Сама собi сказала Зося.
   - А, нiчого страшного! Зараз туман розвiється! - Я пiдкинув монетку i...
  СТОП!
  Щоб читати далi, вам теж треба пiдкинути монетку.
  
  Вибiр-2:
   Якщо випаде "орел", перейдiть на сторiнку 159 до роздiлу No11 "Рiвень 2. Ребро-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдiть на сторiнку 176 до роздiлу No12 "Рiвень 2. Ребро-Решка".
   Якщо монетка стане руба, переходьте на сторiнку 196 до роздiлу No13 "Рiвень 2. Ребро-Ребро".
  
  Повернення-3:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас є два варiанти. Пiдкидайте монетку i визначайтеся! Сторiнку, на яку потрiбно перейти, дивiться вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишається лише один варiант. Сторiнку визначте вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдiть на сторiнку 14 до пункту "Повернення-4" роздiлу No1 "Початок шляху" i оберiть новий сюжет.
  
  Глава 5. Рiвень-2. Орел-Орел.
   - Орел - налiво, решка - направо! - Загадала Зося.
   I тут нас огорнув перлиновий туман.
   - Магiя якась... - Задумливо озирнулася Зося. - Нас кудись перенесло?
   - Нi, туман з'являється, коли треба зробити вибiр. Зараз вiн розвiється. - Я пiдкинув монетку i...
  45
   Повiльно перевертаючись, монетка пiдпливла до лiвої дверi з цифрою "2" i зависла перед нею "орлом", тобто пiрамiдою догори.
   - Нам сюди! - Я вiдкрив дверi i пропустив Зосю вперед.
   Майже всi учнi в чорних каптурах вже зiбралися. Хтось розмовляв, хтось просто сидiв за столом. Ми з Зосею знову вмiстилися на табуреточцi у вiстрi лiтери "V". Я помiтив, що, незважаючи на однаковi каптури, ми вже навчилися бачити внутрiшнiм зором, де пiд ними ховалися дiвчата, а де хлопцi, що легко перевiрялося й за голосами.
   Через кiлька хвилин почувся трiск, як вiд петарди, поплив багряний дим i на чорному тронi з'явився Магiстр в багряно-чорнiй мантiї з каптуром. Абсолютно такий же, як i вчорашнiй.
   - Хай буде з вами Магiя! - Привiтався вiн з нами.
   Голос у цього Магiстра був скрипучим i бiльш слабким, нiж у вчорашнього, мабуть, цей був старим.
   - Хай буде з вами Магiя, Магiстр! - Привiталися всi ми.
   - Хто знає, чим вiдрiзняється Хаос вiд Порядку?
   - Хаос - це повний безлад! - Вiдповiв хтось праворуч.
   - Невiрно!
   - Хаос, це вiдсутнiсть взагалi всього! - Вiдповiдь пролунала з кiнця столу.
   - Невiрно!
   - Хаос - це коли всi елементи змiшанi i не вiдокремленi один вiд одного!
   - Невiрно!
   - Хаос - це той порядок, який був знищений при створеннi нашого свiту! - Вирiшив пожартувати я.
   - Порядок, який був зруйнований новими правилами i новим Порядком ! - Розвинула мою думку Зося.
   - Вiрно! Що б де не iснувало, воно завжди пiдпорядковується певному порядку. У часи Хаосу iснував суворий порядок: величезне "Нiщо", в якому дуже рiдко були розкиданi "Зернини" - згустки дуже стислих елементiв.
  46
   - Вони що, висiли в цьому "Нiщо" спокiйно й нiчого не робили? - Запитав дiвочий голос злiва.
   - Як поводилися цi "Зернини", ми не знаємо. Знаємо лише, що чотирнадцять мiльярдiв рокiв тому одна з них вибухнула i породила наш Всесвiт. Вивiльненi нейтрони, з яких складалася ця зернина, стали розпадатися на електрони i протони, а тi, якi не розпадалися, з'єднуючись з цими протонами i електронами, створювали першi атоми. Так з'явилася речовина.
   - А решта "Зернин"? Вони теж вибухали? - Запитав густий бас праворуч.
   - Думаю, що вибухи "Зернин" вiдбуваються час вiд часу постiйно i, мабуть, пiдпорядковуються якомусь порядку Хаосу. Можливо, не всi "зернини" наповненi протонами, в деяких можуть мiститися абсолютно не знайомi нам елементи. Можливо, з кожної "зернини" народжується свiй Всесвiт, i порядки в цих Всесвiтах зовсiм рiзнi, а, значить, i рiзнi закони природи.
   - А що було потiм? - Нетерпляче запитали одночасно кiлька голосiв.
   - Коли створювався наш Всесвiт, вiн змiнив порядок Хаосу на новий Порядок, з його законами i властивостями, якi вiдомi нам. Завжди, коли виникає щось нове, старе руйнується i зникає.
   - Стривайте! Нам це конспектувати? - Перепитав хтось у самому початку столу.
   - У нас не iнститут i не школа. У нас МММ - Магiчна Магiстратура Магари. Все, що ви тут почуєте, треба пропускати через серце i душу, вбирати всiм своїм єством. Тодi воно запам'ятається. Вести конспекти ми не будемо.
   Дехто прибрав приготованi зошити i ручки до сумок, прикривши їх балахонами.
   - Продовжимо! - Знову заговорив Магiстр. - Вчора ви отримали новi iмена. А отже, риси характеру, iндивiдуальнi якостi, та й сама доля у вас змiнилися. Ви ще не знаєте як, тому нiчого нового поки не помiтили. Тож сьогоднi ви будете знайомитися зi своїми iменами. Хто-небудь знає, що таке нумерологiя?
  47
   - Це коли все розраховується за допомогою цифр? - Запитав хтось лiворуч.
   - Так. Для початку створимо таблицю.У нiй ми будемо використовувати арабськi цифри i латинський алфавiт. - Магiстр змахнув рукою i з верхнiх полиць до нас на стiл злетiли аркушi паперу й звичайнi кульковi ручки.
   В повiтрi перед столом з'явилася таблиця i засвiтилася лiтерами:
  
  1 2 3 4 5 6 7 8 9
  a b c d e f g h i
  j k l m n o p q r
  s t u v w x y z
  
   - Клас! I дошка не потрiбна! - Пирснула Зося.
   - Запишiть свої iмена латиною, пiдставте замiсть букв цифри i складiть їх. - Давав вказiвки Магiстр. - Складати треба до тих пiр, поки не вийде однозначне число. Потiм вiдкривайте книги i знайомтеся з нумерологiчним значенням свого нового iменi.
   Одразу ж з полиць позлiтали товстелезнi книги i зависли над "V"-столом.
   Ми з Зосею вирiшили почати розрахунки зi старих iмен. Вийшло так:
   Jan- 1+1+5=7.
   Zoja- 8+6+1+1= 16=1+6=7.
   - Ов-ва! - Вигукнув я. - Недарма менi так хотiлося з тобою познайомитися, ми ж створенi одне для одного! У нас iмена за нумерологiєю однаковi! Цiкаво, в якiй книзi можна знайти сiмку?
  48
   Одразу ж одна з книжок, що висiли у повiтрi, пiдлетiла до мене i розкрилася на потрiбнiй сторiнцi. Схиливши голови, ми з Зосею почали читати, i через пару хвилин знали, що число iменi 7 характеризує мудрих людей, якi цiкавляться релiгiєю, мiстикою та фiлософiєю, якi шукають внутрiшню правду i абсолютну iстину, разгадують таємницi Всесвiту i займаються самоаналiзом. Основними рисами характеру таких людей є врiвноваженiсть, серйознiсть, схильнiсть до самотностi й роздумiв. Їх не цiкавлять грошi i комфорт, проте ваблять iнтелект, мрiйливiсть, сприйнятливiсть, деяка загадковiсть i чудеса.
   - Ой, якi ми з тобою... загадковi... - Простягнула Зося. - Були! Тепер давай розрахуємо новi iмена.
   Я намалював на аркушi знак Iнь-Ян i пiдписав його латиною "Yin-Jang".
   - Ти знаєш, що означають Iнь i Ян? - Запитав я Зосю.
   - Чоловiчу i жiночу складовi?
   - А давай загуглимо! - Я спробував набрати питання в своєму смартфонi, але iнтернет тут, пiд землею, не брав.
   Замiсть цього до нас з полицi злетiла якась стародавня книга з китайськими iєроглiфами на шкiрянiй обкладинцi. Книга розкрилася, i ми побачили зображення знака "Iнь-Ян".
   - Шкода, що тут написано китайською! - Засмутилася Зося.
   - Дивись, iєроглiфи змiнюються!
   Дiйсно, надрукованi в книзi iєроглiфи раптом стали змiнюватися i перетворилися на знайомi нам лiтери.
   - Читай! - Вигукнула Зося.
   Я почав читати:
   - Iнь-Ян - єднiсть i боротьба протилежностей у Всесвiтi. Все постiйно змiнюється, тому протилежностi доповнюють одне одного, нiхто не перемагає, нiхто не програє.
   -А причому тут тодi боротьба? - Не зрозумiла Зося.
   - Це мирна боротьба, боротьба, що породжує гармонiю i досконалiсть, породжує п'ять стихiй: воду, вогонь, дерево, метал i землю, якi створюють все рiзноманiття свiту.
  49
   - Дай, я прочитаю про Iнь! - Зося вихопила у мене книгу i присунула її до себе. - Iнь - це жiноча складова Всесвiту, вiдображає нiч, негатив, холод, спокiй, пiвнiч. Iнь - це земля, Мiсяць, тiло, вирощування, плекання. Отакої, якщо жiноче, то обов'язково все негативне! Одразу видно, що це придумали чоловiки! - Зося вiдсунула книгу до мене. - Сам читай!
   - Ян - це чоловiча складова. - Продовжив я. - Вiдображає день, позитив, рухливiсть, тепло, пiвдень. Ян - це Сонце, душа, народження.
   - Цiкаво, як це чоловiча складова народжує, а жiноча тiльки вирощує? На мою думку, тут щось наплутано! Таке враження, що Ян спочатку писався для жiнок, а потiм хтось їх помiняв мiсцями!
   Я почав було сперечатися i доводити, що жiнка без чоловiка не змогла б народити, що сам факт заплiднення називається народженням, а виношування i пологи - це тiльки вирощування... Але, тут Зося, побачивши, що деякi з учнiв почали знайомитися один з одним, а дехто навiть почали об'єднуватися у групи за своїм числом, схаменулася i повернула мене до теми заняття:
   - Повернiмося до нумерологiї! Он, бiльшiсть учнiв вже розрахували свої iмена!
   - Я був Jan, а став Jang.
   - А я стала Yin! Давай спочатку мене порахуємо!
   I ми порахували: Yin = 7+9+5=16+5=21=2+1=3
   - Книга, покажи номер "3"! - Голосно сказала Зося.
   До неї одразу ж пiдлетiла книга, розкрита на потрiбнiй сторiнцi. Виявилося, що "трiйки" - енергiйнi, рухливi, азартнi, дотепнi, веселi, чарiвнi, талановитi, гордi й незалежнi створення.
   - Ну, зовсiм, як я! Чарiвна, талановита, розумна i неймовiрно скромна! - Прокоментувала Зося.
   - Вони володiють багатою уявою та легкiстю сприйняття, їх завжди супроводжує удача, i вони завжди достатньо володiють собою, щоб при всiй притаманнiй їм жвавостi зберiгати холоднокровнiсть. - Продовжив читати я.
  50
   - Крiм того, число "3" вiдповiдає за кохання, тому воно особливо ефективно в любовних замовляннях. - Пiдсунула книгу до себе Зося.
   - Тодi ти просто мусиш менi допомогти! - Вигукнув я. - Здається, я починаю в тебе закохуватися, а ти не вiдповiдаєш менi взаємнiстю! Менi термiново потрiбен заговiр на кохання! - Останнi слова я сказав, мабуть, занадто голосно, тому, що Магiстр пiдвiвся на своєму тронi i проголосив:
   - Заговори та заклинання ми будемо вивчати пiзнiше. Зараз вам треба навчитися розбиратися у собi!
   - Тихо! Ми ще тебе не порахували. А може ти виявишся таким противним, що жоднi заговори застосовувати не захочеться? - Зося знову схилилася над листом:
   Jang = 1+1+5+7=7+7=14=1+4=5.
   - Номер п'ять! - Сказав я, i одразу ж до мене пiдлетiла книга з потрiбною сторiнкою.
   Ми прочитали, що "п'ятiрки" - це непосидючi, розумнi, азартнi, ризикованi й нетерплячi авантюристи, яких приваблює все незвичайне i дивне.
   - Це перейшло до тебе з колишнього iменi! - Стала коментувати Зося. - Це ж твiй авантюризм i любов до ризику завели нас сюди.
   - Давай далi!
   - Винахiдливi, життєрадiснi, багатограннi особистостi, що важко пiддаються аналiзу i визначенню.
   - Тож i не треба мене аналiзувати! А то моя життєрадiснiсть згасне.
   - Вони люблять подорожувати, заводити новi знайомства, змiнювати обстановку... То я для тебе лише нове знайомство?! - Жартiвливо обурилася Зося i штовхнула мене у бiк лiктем. - Все, нiяких заговорiв на кохання!
   - "П'ятiрки" можуть все, але нi в чому не досягають досконалостi. Вони не переносять буденностi i обов'язкiв, неуважнi до iнших i потурають своїм бажанням. Цифра "5" вiдповiдає за секс.
   - Яка дивна комбiнацiя: у мене - кохання, у тебе - секс.
  51
   - А що тут дивного? Так i повинно бути. Я думаю, що з нас може вийти чудова пара! - I я з властивою менi енергiєю i переконливiстю почав розвивати свою думку. - Ти - яскрава, весела, артистична, щаслива й легко домагаєшся успiху. Я - заповзятливий, азартний, багатогранний авантюрист, який нiчого не доводить до кiнця. Крiм того, як кохання може обiйтися без сексу?! Коротше, не дарма нам дали iмена Iнь i Ян! Ми просто необхiднi одне одному i повиннi одне одного доповнювати!
   Пiд час цiєї пристрасної промови Зося намагалася вiдкривати рота, щоб щось менi заперечити, але я не давав їй вставити анi слова. Нарештi, коли я закiнчив, Зося вимовила:
   - Однаковi iмена в життi i доповнюючi одне одного iмена в магiї... Мабуть, це все й насправдi не просто так...
   Тут знову пiднявся Магiстр:
   - Зi своїми iменами ви вже ознайомилися, а тепер пригадайте з Бiблiї: "I сказав Бог: Хай буде Свiтло! I стало Свiтло". Бог називав речi i явища i вони з'являлися. Iм'я речi або явища мiстить у собi її сокровенну суть. Але, як ви вже знаєте, будь-яку рiч можна виразити за допомогою цифр. Щоб посилити свої якостi, ви можете користуватися числами будь-яких предметiв. Якщо вам потрiбнi якостi iнших номерiв, назвiть будь-який предмет з потрiбним вам номером, i його сили передадуться вам.
   - А предмети називати треба теж латиною? - Запитав хтось праворуч.
   - Як хочете. Латиною ми користуємося для того, щоб непосвяченим було незрозумiлiше. Крiм того, традицiя. Але для самої магiї це не має нiякого значення. Вiзьмемо ГIТАРУ. У рiзних мовах вона називається по-рiзному, тому й номер буде мати рiзний. Давайте назвемо її... та хоч українською! Але цифри будемо визначати все з тiєї ж латинсько-арабської таблицi: наприклад, слово "ГIТАРА" - "GITARA" = 7+9+2+1+9+1=11=2. Число "2" може додати вам мистецтва дипломатiї i переконання, допоможе залучити темнi i надприроднi сили, а також сили свiтлi, якщо хочете, Бога, i, крiм того, пiзнати Iстину. Так само будь-який предмет додасть вам всi тi якостi, якi властивi його нумерологiчному iменi.
  52
   - А як же магiчнi слова у книгах?! - Знову хтось перервав Магiстра.
   - Якщо хочете, можете взяти готовi розрахованi слова з книг i вивчити їх. А якщо хочете, пiдберiть для себе кiлька предметiв з навколишнього свiту, якi зможуть вам додати потрiбних якостей на всi випадки життя! Нехай вони стануть вашими талiсманами - досить назвати цей предмет вголос i накреслити у повiтрi його число. Мову слiв обирайте самi.
   - Ми вiзьмемо готовi чи розрахуємо свої? - Повернувся я до Зосi.
   - Не люблю нiчого готового! Я хочу своє!
   - Тодi з чого почнемо?
   - Давай спочатку ознайомимося з усiма цифрами i визначимо, якi якостi можуть нам стати у нагодi, а потiм будемо пiд них пiдбирати предмети.
   Ознайомившись зi значеннями чисел, ми вирiшили взагалi вiдмовитися вiд цифр "4" i "6", а пiд iншi стали пiдбирати слова.
   - Якi слова нам потрiбнi? - Запитав я.
   - Якiсь звичайнi, щоб було легко запам'ятати. До того ж, якщо будеш їх вимовляти, нiхто не здогадається, що це магiя.
   - Тодi давай вiзьмемо скейт i парк, адже саме завдяки їм ми познайомилися. - Запропонував я.
   - А ще треба взяти щось звичайне: сонце, небо, траву, дерева, хмари...- Почала перераховувати Зося.
   - I щось з навколишнього оточення: стiл, стiлець, книга, трон, скiпетр... - Озираючись на всi боки, я став перераховувати те, що потрапляло на очi.
   - I щось магiчне i надприродне: магiя, сила, душа, вiчнiсть, таємниця, мiстика...
   - I щось для рiзних варiантiв вибору: орел, решка, вибiр, варiант, авантюра...
  53
   Поки ми займалися розрахунками вибраних слiв, дехто з наших однокласникiв вирiшили пiти шляхом зубрiння. Вони просто брали з книг готовi слова, iнодi абсолютно незрозумiлi, i заучували їх разом з їх магiчними властивостями. Багато хто одразу ж починали вправлятися у використаннi цих слiв. Вони виставляли вперед руку з каблучкою, вимовляли тричi якусь абракадабру, i навколо починало дiятися щось неймовiрне: то пiднiмалися у повiтря всi предмети i люди, що знаходилися у кiмнатi, то вiдкривалися якiсь портали, то виникали зображення, на зразок голограм, то ставало темно, то спалахували вогнi...
   Магiстр, здавалося, просто дрiмав на своєму тронi, але коли я спробував до нього доторкнутися, вiн, все так же, не змiнюючи пози, абсолютно бадьорим голосом повiдомив:
   - Я за всiма спостерiгаю внутрiшнiм зором.
   - А якщо ми тут щось жахливе накоїмо?
   - Я одразу ж поверну все до початкового стану. Для цього я тут i сиджу.
   На всi цi учнiвськi експерименти нам з Зосею доводилося час вiд часу вiдволiкатися, то злiтаючи пiд стелю, то занурюючись у непроглядну темряву, то намагаючись збити полум'я зi своїх балахонiв, то обтрушуючись вiд хмар попелу, тому наша робота з пiдбору та розрахунку власних магiчних слiв зайняла весь час до закiнчення заняття.
   Близько дев'ятої години вечора ми вийшли з класу зi списком слiв-пiдсилювачiв, якi Зося примудрилася оформити у виглядi таблицi:
  число магичнi слова бажана дiя
  1 Зло, Розбрат
  Таїна, Темрява;
  Парк, Скейт, Чари - - посилення руйнiвних сил
  - - покращання пам"ятi
  - - залучення свiтлих сил
  2 Гiтара, Звук,
  Грiм, Життя
   Рай, Урок
   - - сили переконання та дипломатiї
  - - залучення темних сил
  -- залучення свiтлих сил для
   пiзнання iстини
  3 Вiтер, Маг, Трон
  
  Арiя, Нава,
  
  Кишеня, Ангел - - для успiху, удачи та духовного
  Р розвитку
  - - для рiзних талантiв, артистизму та
   досконалостi
  - - для залучення багатства i кохання
   Щоб посилити всi властивостi трiйки,
  можна використовувати слова числа "9"
  9 Небо, Трава,
  
   Вакуум, Природа
  
  Добро, Птах,
  Холод, Дев"ять.
   - - неабияке везiння та духовне
   зростання
  - - неабиякий талант у всьому та
   багатство
  - - досконалiсть у всьому
  - справжнє, вiчне,всепоглинаюче
   кохання
  5 Магия, Хмара
  
  Колесо, Сила, Нiколи, Варiант - - для авантюризму, заповзятливостi
   та ризику
  - - для винахiдництва
  - - для посилення сексуальностi
  7 Крук, Простiр, Ртуть.
  Ява, Буря, Вода, - - посилення окультних та
   мiстичних сил
   - для магiї у цьому свiтi
  8 Душа, Межа, Решка, Туман,
  Мiстика.
  Коло, Скiпетр,
  Брама - - життя пiсля смертi
  - - перехiд з одного життя в iнше
  
  =- вiдкриття просторових та
   часових порталiв
   Причому портали краще вiдчиняються,
  якщо вiсiмку писати лежачою,
  тобто у виглядi знаку безкiнечностi
  54
   А щоб пiдсилити дiю будь-якого слова-талiсмана, його треба повторювати тричi або тричi-тричi, тобто дев'ять разiв.
   - Ну от, повправлятися так i не встигли! - Скрушно тупнула ногою Зося i подивилася на годинник. - Ой, вже майже дев'ята! Менi батьки сказали, рiвно о дев'ятiй бути вдома!
   - Нiчого, вiзьмемо таксi. - Спробував я її заспокоїти.
   - Все одно не встигнемо! Поки вийдемо з Магари, поки зловимо таксi, поки доїдемо... Мене просто вб'ють!
   - Ну, нiхто тебе вбивати не стане...
   - В усякому разi, завтра нiкуди з дому не випустять!
   - Тодi... Давай вiдкриємо портал! Заодно i з каблучками попрактикуємось!
   Ми звернули з центральної вулицi пiдземного мiста в якусь бiчну, ще пару разiв повернули i опинилися на набережнiй. Мiсто по обох берегах спускалося до рiчки терасами. Це була майже звичайна набережна рiчки, тiльки пiд землею. Тут навiть росли дерева, чагарники, трава... Тiльки вся рослиннiсть була незвичайних жовтувато-салатних i бiлястих вiдтiнкiв з чорними i темно-червоними квiтами. Милуватися всiм цим було нiколи.
   - Чим тобi не портал? - Я вибрав затишне мiсце мiж двох невеличких дерев, що схилися кронами одне до одного. - Яке там у нас є слово для вiдкриття порталiв?
  55
   Зося заглянула в таблицю:
   - Коло i Скiпетр.
   - Так, давай станемо отак поруч, я тебе обiйму, щоб ми не загубилися десь там у просторi...
   - А як же малювати вiсiмки?! Обнiматися будемо iншого разу! Якесь одне слово виберемо, чи будемо називати обидва?
   - Давай обидва! I три рази!
   - Стiй! Нас так куди завгодно може занести. Давай домовимося уявляти якесь певне мiсце.
   - Наприклад, твiй двiр!
   - Добре, мiй двiр...
   Ми витягнули руки з каблучками до проходу мiж деревами, i разом почали:
   - Коло i Скiпетр! - Вiд наших каблучок у простiр мiж деревами простяглися два свiтлових променi. - Коло i Скiпетр! - Малювати вiсiмки у повiтрi, утримуючи при цьому променi каблучок у потрiбнiй точцi, було не просто. - Коло i Скiпетр!
   Я очiкував побачити щось на зразок водної поверхнi, поставленої вертикально, але нiчого схожого на кiношнi портали не з'явилося. Просто мiж деревами заструменiв голубуватий димок.
   - Вперед! - Скомандував я i ступив крiзь цей димок. - Ай! - Я вдарився лобом об щось тверде.
  56
   Зося уткнулася у мене, тому не забилася. Ми стояли в дуже тiсному мiсцi, зiгнувшись i притиснувшись один до одного.
   - Он якийсь прохiд! - Помiтила Зося, i ми полiзли у вузький i низький отвiр.
   Вибравшись, ми зрозумiли, що портал перенiс нас у маленький дерев'яний будиночок на дитячому майданчику перед Зосиним будинком.
   - От бачиш, ти вже вдома. - Потираючи зростаючу на лобi гулю, вимовив я.
   - Ну, я побiгла! - Зося чмокнула мене в щоку i побiгла до будинку.
   - Стiй! А балахон?! - Крикнув я їй навздогiн.
   - Який балахон? А, дiйсно! - Зося скинула балахон, на ходу запхала його до сумки i зникла у пiд'їздi.
   Додому йти не хотiлося. Хто мене там чекав?! Тому я вирiшив оглянути Зосiн двiр, щоб визначити бiльш зручне, нiж дитячий будиночок, мiсце "приземлення". Таке знайшлося у кутку, де до будинку був прибудований магазин. Сам куток затулявся вiд випадкових поглядiв розлогим кущем жасмину. Забравшись за нього, я спробував повернутися до дерев на березi пiдземної рiчки. Вийшло! Назад - теж. Пострибавши кiлька разiв туди-сюди, я вiдкрив портал у парк. I одразу ж стукнувся об лавку. "З уявлянням мiсця виходу з порталу треба ще попрацювати..." - потираючи забите колiно подумав я - "Бо гулями та синцями можна не обмежитися..."
   Поблукавши з пiвгодини по алеях парку, я вiдкрив портал до своєї кiмнати i ступив просто на диван. Перекусивши яєчнею з сардельками, я подумав було "пройти" до Зосиної квартири, але вчасно згадав, що ще не був у неї i не знаю розташування кiмнат. От було б смiшно, якби я приземлився у лiжко її батькiв!
  57
   Подумавши про лiжко, я лiг i представив Зосю сплячою. Вже засинаючи, я прошепотiв у темряву:
   - На добранiч, Зосiнька!
   - На добранiч, Янек! - Почув я її вiдповiдь крiзь каблучку. У сонному мозку проповзло: "Виявляється, з нашими каблучками можна спiлкуватися..." А, може, менi це тiльки наснилося?..
  ***
   Щойно я прокинувся, одразу ж зателефонував Зосi:
   - Привiт, Зося, ти вже встала?
   - Ну чого ти телефонуєш о такiй порi?! Батьки ще сплять, ти їх розбудиш! Наче каблучки у тебе немає!
   - У сенсi?
   - Забув, чи що? Ми ж учора через каблучки побажали одне одному доброї ночi!
   - То це був не сон?! Кльово! Давай перевiримо?
   Я вiдклав свiй смартфон i пiднiс до рота каблучку:
   - Алло! Зося? Вiдповiдай!
   Тиша...Через кiлька секунд пролунав дзвiнок телефону:
   - Ти чого мовчиш?
   - Я говорив, нiчого не виходить.
   - А що ти робив вчора, коли вийшло?
   - Уявляв тебе... - Що я уявляв її у лiжку, договорити не встиг.
   - От i зараз уяви! А я буду уявляти тебе. - Вона вiдключилася.
   I майже миттєво я почув її голос поруч з собою:
   - Ну як, уявив?
   - Уявив. - Вiдповiв я, зусиллям волi утримуючи Зосин образ перед уявним поглядом.
   - То чого ти телефонував?
   - Домовитися про зустрiч.
   - Ой, мої батьки вже встали, снiдати звуть! Давай так: ти через портал проходь до мого дому i пiднiмайся на третiй поверх, квартира шiстдесят два! Чекаю на тебе!
  58
   Наспiх привiвши себе в порядок, я направив каблучку на душову кабiну, тричi вимовив заповiтнi слова, малюючи лежачу вiсiмку у повiтрi, i, ступнувши в душову, вийшов з-за жасминового куща.
   Пiдiйшовши до пiд'їзду, я виявив, що на дверях встановлено кодовий замок. Знову повернувся за кущ, створив портал i ступив прямо у пiд'їзд.
   - Здрастуйте! - Як нi в чому не бувало i роблячи вигляд, нiби щойно увiйшов у дверi, привiтався я з жiнкою, що з собакою спускалася сходами.
   - Доброго дня. - Вiдповiла жiнка, пiдозрiло дивлячись на мене.
   "Невже помiтила? Та нi, просто я тут вперше, на незнайомцiв зазвичай дивляться..." - I я, рiшуче переступаючи через двi сходинки, пiднявся до шiстдесят другої квартири.
   - Хто це почав займати весь час нашої доньки? - Грiзно зсунувши брови, але при цьому весело блискаючи очима, вийшов у коридор батько Зосi. - Будемо знайомi, Кшиштоф! - Вiн простягнув менi руку.
   - Янек. - Потис я руку сухорлявого чоловiка з випещеною темною борiдкою i одразу ж побачив за його спиною мiнiатюрну руду жiнку, дуже схожу на Зосю.
   - А це Агнеся, мама Зосi! - Розвернувся вбiк неї Кшиштоф.
   - Дуже приємно. - Я вклонився й непевно переступив з ноги на ногу.
   - Ну, чого ви напали на людину! - Вигукнула Зося, закриваючи за мною вхiднi дверi. - Проходь до кiмнати, вони не страшнi!
   Поки Зося з мамою накривали на стiл, я роздивлявся навкруги, щоб запам'ятати розташування кiмнат i меблiв. Розсiвшись за столом у вiтальнi i запропонувавши менi приєднатися до снiданку, батьки Зосi деякий час мовчки розглядали мене, а потiм майже одночасно заговорили:
  59
   - То Ви на журналiста вчитеся? - Запитав тато Кшиштоф.
   - А чому Вашi батьки в Африцi? - Поцiкавилася мама Агнеся.
   Поки я розповiдав, зумiв взяти себе у руки i зовсiм заспокоївся. Батьки у Зосi були чудовi - веселi, молодi, завзятi, доброзичливi. Ми одразу ж перейшли на "ти".
   - Зазвичай дiти йдуть по стопах батькiв. - Помiтила Агнеся. - От я, наприклад, хiмiк, а Кшиштоф - фiзик. Зосi не залишалося нiчого iншого, як стати або фiзиком, або хiмiком.
   - Але через те, що мама зi мною проводила бiльше часу, я вибрала хiмiю! - Пiдвела пiдсумок Зося. - До речi! Я вчора отримала листа з унiверситету! Мене прийняли!!! Днями треба буде зайти i визначитися з додатковими факультативами до загальної програми.
   - Клас! Я пiду з тобою, щоб зiстикувати нашi розклади.
   - А чому не сьогоднi? - Здивувалася мама Агнеся.
   - Тому що на сьогоднi ми вже дещо намiтили!
   - Цiкаво, чим ви збираєтеся займатися цiлий день? - Вiдклав виделку на порожню тарiлку тато.
   - Ми збираємося здiйснити екскурсiю незвичайними мiсцями мiста. - Пiдморгнула менi Зося. - А потiм пiдемо на розкопки пiдземного ходу, що бачили вчора по телевiзору!
   - А ви не думаєте, що будете заважати на розкопках? - Висловив побоювання Кшиштоф.
   - Нi, що ви! Ми навiть будемо допомагати! - Запевнив його я. - Там всiм бажаючим видають лопати i вiдра.
   - А потiм ми, може, сходимо на рiчку... Ну, все, мамо, тату, нам пора! - Зося встала з-за столу i потягнула мене до виходу. - До вечора!
   - До дев'ятої будь вдома! - Крикнула навздогiн мама.
   - До одинадцятої! - Заперечила Зося, перекидаючи сумку з балахоном через плече.
   - Нi вашим, нi нашим! - Пiдсумував тато. - До десятої!
   - Гаразд! - Вже закриваючи дверi, погодилася Зося i ми помчали сходами вниз.
  60
   - Ну, ти й брехуха! - Вигукнув я вже на вулицi.
   - А що я збрехала?! - Зося зробила величезнi чеснi очi. - Ми справдi йдемо пiд землю, може, щось новеньке i розкопаємо. I рiчка там є!
   - Ну, якщо так... Тодi давай одразу в мiсто i пройдемо!
   - Знову в будиночок лiзти?
   - Нi, я тут мiстечко зручнiше придивився... - I я потягнув Зосю за кущ.
   Через портал ми знову вийшли на берiг пiдземної рiчки. З неба, вiрнiше зi стелi скелястого русла, свiтили яскравим денним свiтлом великi круглi свiтильники, висвiтлюючи жовтувато-салатну рослиннiсть з темно-червоними i чорними квiтами. Темнi, фiолетово-чорнi води рiчки майже по прямiй бiгли вдалину, де вгадувалася якась велика споруда.
   - Куди пiдемо, вгору чи вниз за течiєю? - Запитав я.
   - Вниз йти далеко, i ще не вiдомо, чи там цiкаво. А тут ми стоїмо саме на околицi Магари. Я ж казала батькам, що у нас буде екскурсiя! Не брехати ж менi?! Пiдемо на екскурсiю мiстом!
   Накинувши каптури, ми пiшли бiчною вудецею. Перехожих було мало. Щойно ми зiбралися звернутися до сiрого "балахону", щоб дiзнатися дорогу до центру, як той раптом розчинився у повiтрi.
   - Нiчого собi! - Вигукнула Зося.
   - А що тут дивного? - Знизав я плечима. - Це ж маги! Вони, мабуть, i не таке можуть.
   - З ким би нам поговорити? - Зося почала озиратися, стоячи прямо посеред вулицi.
   - Стала би з краю, бо ще машина якась зiб'є! - Я взяв її за руку, але вона вирвалася.
   - Яка ще машина?! Вони ж маги! Їм нiякi машини не потрiбнi, вони куди завгодно можуть потрапити майже миттєво!
   - Так, все нiяк не звикну.
   - Кого шукаємо? - Почувся голос зверху.
  61
   Ми пiдняли голови i побачили великого чорного ворона, який сидiв на парапетi балкона i, схиливши голову набiк, уважно нас розглядав.
   - Ворон розмовляє! - Захопилася Зося.
   - Ну то й що, ну розмовляю. Ви що, не знали, що ворони навчаються мов навiть краще, нiж папуги? Але ми, на вiдмiну вiд папуг, схильнi ще й до фiлософiї. То що ви там хотiли?
   - Нам би екскурсiю мiстом... - Невпевнено почав я.
   - Так-так, ви ж у чорному, отже, новенькi. - Зробив висновок Ворон. - Гаразд, проведу вам екскурсiю.
   Показуючи i розповiдаючи, ворон перелiтав з одного балкона на iнший i вiдводив нас все далi i далi. Виявляється, Магара - це столиця європейських магiв. Вона розкинулася пiд всiм Катовiце i займає площу бiльшу, нiж саме мiсто, йдучи деякими тунелями вглиб Сiлезьких гiр. Власне, Катовiце i будували у ХII столiттi спецiально, щоб замаскувати давню Магару. Всi вулицi Магари - це лабiринт пiдземних ходiв, вирубаних у кам'яновугiльних покладах i викладених каменем, в стiнах яких влаштовано двох-трьох поверховi будинки, i тiльки вздовж пiдземної рiчки будинки побудованi ярусами. I хоча здається, що будинки вузькi, бо на вулицю виходять лише вiкна, дверi i один-два ряди балконiв, насправдi деякi з них можуть приховувати за своїми фасадами безлiч примiщень, крiзь якi можна вийти на iншi вулицi.
   В мiстi є Бiблiотека (цiлий квартал будiвель i примiщень з величезним сховищем книг, з залами для роздумiв i мiсцями, де пишуться новi книги), Школа (чорно-червона гранiтна будiвля, в якiй навчають новачкiв, у тому числi i нас; багато дослiдницьких лабораторiй, Верховна Рада Магiв (Прекрасна будiвля з чорного кварцу, багато прикрашена золотим литтям) i Музей Магiї, в якому зiбрано безлiч стародавнiх магiчних артефактiв, не всi з яких вивченi. Нi магазинiв, нi кiнотеатрiв, нi кафе, нi дискотек... Все це - на поверхнi, тобто, в Катовiце.
  62
   У Магарi можуть одночасно проживати близько ста тисяч жителiв. Для прикладу, населення Катовiце становить близько трьохсот тисяч. Дехто живуть тут постiйно - вони носять коричневi балахони. Дехто приїжджають для подальшого навчання, обмiну досвiдом, пошуку нових знань i так далi. В залежностi вiд рiвня своєї магiчної компетентностi, вони носять балахони рiзних кольорiв. Магiстри-професора носять червонi з чорними знаками мантiї, а Головний Магiстр - золотаву.
   Школа Магiї знаходиться пiд Дебовою горою, а пiдземна рiчка, яка називається Мага, починаючись десь у Карпатах, тече пiд Сiлезькими горами i каналом проходить пiд рiчкою Равою i нашою Дебовою горою.
   За пiдземним мiстом, вниз за течiєю Маги, майже пiд центром Катовiце, прямо на березi стоїть стародавня пiрамiда, якiй вже кiлька тисяч рокiв. Побудована вона невiдомо ким ще до будiвництва Магари. Здається, що вона невелика, всього близько двадцяти метрiв, але це тiльки верхiвка, вся пiрамiда йде бiльш нiж на сотню метрiв униз, пiд землю. У нiй є безлiч ходiв, кiмнат, переходiв, якi за сотнi рокiв ще не достатньо вивченi, бо час вiд часу вiдкриваються то однi, то iншi потаємнi дверi. Деякi Магiстри вважають, що ця пiрамiда в три рази бiльша за пiрамiду Хеопса.
   Всi вулицi Магари стiкаються до прямої центральної вулицi, що проходить пiд Катовiце з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд. Псерединi цiєї вулицi i знаходиться наша Магiчна Школа.
   - Як це посерединi? - Спитала Зося. - Там же глухий кут!
   - Глухий кут утворює будiвля Школи, яка поставлена поперек вулицi. - Пояснив Ворон. - Але за будiвлею вулиця продовжується далi пiд гору.
   - А як же потрапити до Школи з пiвденно-схiдної частини Магари? - Вирiшив уточнити я.
   - Звернути з центральної вулицi на бiчнi, а по ним знову повернутися на центральну, але вже бiля входу до Школи.
  63
   - Навiщо така плутанина? Адже можна було б зробити вхiд i з того боку! - Обурилася Зося.
   - Входи там є, але вони вiдомi тiльки Магiстрам. Вам, школярам, цього знати поки не треба. - Вiдповiв Ворон. - Та взагалi, ви менi вже набридли! Самi ходiть! Каррр!!! - I вiн полетiв кудись, майже зачiпаючи крилами круглi свiтильники пiд склепiнням вулицi-тунелю.
   - Щось менi їсти захотiлося... - Пробурмотiла, дивлячись йому вслiд, Зося.
   - Пiдемо в якесь кафе! - Запропонував я.
   - Але ж тут немає нiяких кафе!
   - А "Магараджа"? Зробимо портал туди i поїмо!
   Ми знову вiдкрили портал за допомогою слiв числа вiсiм i своїх iменних каблучок, на сходах зняли балахони i увiйшли в зал як звичайнi вiдвiдувачi. Бармен нiтрохи не здивувався, що ми увiйшли не через вхiднi дверi, а зсередини. Мабуть, вiн був у курсi. Перекусивши, ми трохи посидiли в скверi, а потiм, до четвертої години, повернулися у Магару. Цього разу ми вирiшили повчитися у класi, з цифрою "2" на дверях.
   Вже звично всiвшись на табуретцi у вiстрi "V"-столу, ми роздивлялися навкруги. Учнi в чорних балахонах набули iндивiдуальних вiдмiнностей. Очима ми бачили все тi ж однаковi балахони, але десь всерединi своєї голови я не те щоб бачив, а радше вiдчував їх рiзнобарвними. Хтось виглядав свiтлим, надiйним, добрим, а хтось - темним, слизьких, заздрiсним...
   - Дiвчина, а чому ми з вами досi не знайомi? - Звернувся до Зосi хлопець з сизувато-сiрим забарвленням аури.
   - Бог береже тебе, сiре створiння! - Ухилившись вiд простягнутої до неї руки, вiдповiла Зося.
   - Щось я не можу тебе роздивитися. - Вiдчувалося, як хлопець з усiх сил намагається проникнути внутрiшнiм поглядом пiд Зосин каптур. - Опиши себе.
   - Повний набiр кiсток, купа м'яса, близько п'яти лiтрiв кровi i великi зеленi очi! - Вiдповiв я за Зосю, даючи зрозумiти, що вона не одна.
   - Привабливий портрет! - Засмiявся хлопець.
   - Привабливi дiвчата вiдволiкають! Досить базiкати, урок починається! - До "сiрого" пiдiйшов "зелений" i вiдвiв його на мiсце за столом.
  64
   Як зазвичай, з громом i димом на дерев'яному тронi з'явився Магiстр.
   - Хай буде з вами Магiя! - Пролунало знайоме привiтання.
   Темою сьогоднiшнього заняття виявилися прикмети, за якими можна визначати майбутнє.
   - Якi прикмети ви знаєте? - Запитав нас Магiстр.
   - Поганi i хорошi...- До щастя i до нещастя... - Почулися вiдповiдi.
   - А я думаю, що всi прикмети - на щастя! - Вигукнула Зося. - Тiльки однi - до нашого, а iншi - до чужого.
   - А для чого потрiбнi прикмети? - Не аналiзуючи наших вiдповiдей, продовжував запитувати Магiстр.
   - Щоб знати, що нас чекає попереду, щоб передбачати майбутнє. - Вiдповiв той самий "Сiрий".
   - Скiльки пророкувань нi слухай, все одно у майбутнього своє на умi. - Зiтхнула Зося.
   - Правильно! Тому ми й не можемо на нього впливати. А що ж таке майбутнє?
   - Це мiсце, куди зручнiше всього складати свої мрiї. - Пожартував я.
   - I мрiї, i сподiвання, i побоювання i ще багато чого. - Погодився Магiстр. - I в залежностi вiд того, як ми ставимося до майбутнього, ми використовуємо прикмети i ритуали. Якi прикмети i ритуали впливу на майбутнi подiї ви знаєте?
   - Ну, наприклад, якщо чорна кiшка перейде дорогу, то це до нещастя...
   - Або дзеркало розiб'ється...
   - Найстрашнiша прикмета - якщо ви у розбите дзеркало побачите, як чорна кiшка перебiгає дорогу з порожнiми вiдрами! - Сьогоднi у мене був веселий настрiй.
   - А ритуали?
  65
   - Три рази сплюнути через лiве плече. - Вiдповiв хтось.
   - Кинути через лiве плече дрiбку солi...
   - Повернутися три рази на одному мiсцi...
   - Щоб викликати дощ, треба заспiвати пiсеньку-заклинання: "Iди, iди, дощику..." або принести жертву! - Випалив якийсь "темний" хлопець, який до цього весь час мовчав.
   - Найнебезпечнiша та людина, яка слухає, думає i мовчить. - Прошепотiв я на вухо Зосi, сторожко поглядаючи на нього.
   - Це ранiше, щоб викликати дощ, треба було бити в бубон, виспiвувати заклинання i приносити жертви! - Вирiшила заперечити йому Зося. - А зараз достатньо просто помити машину!
   - Щоб впливати на майбутнє, його треба передбачати. - Зупинив спiр Магiстр. - Як ви пропонуєте бачити майбутнє?
   Я помiтив, що все навчання в Магiчнiй Школi зводилося не до читання лекцiй та вивчення основних положень, а до постановки питань i пошукiв вiдповiдей на них.
   - Можна побачити майбутнє у кришталевiй кулi. - Пiдняла руку симпатична (в ментальному сенсi, обличчя я не бачив) блакитно-бузкова вiдьмочка.
   - Так, та для цього треба самому створити i заговорити таку кулю. - Погодився Магiстр. - Ще якi iдеї?
   - Побачити майбутнє у кавовому осадi...
   - Ще!
   - Поворожити на картах, по руцi, по хмарах...
   - Ще!
   - За допомогою астрологiї...
   - Ще!
   - За допомогою Бiблiї чи iнших книг...
   - Ще!
   - Простiше згенерувати десяток iдей, нiж втiлити в життя хоча б одну. Я вiддаю перевагу сну. - Махнув я рукою на всi цi iдеї.
  66
   - Правильно! Найлегше побачити майбутнє увi снi. В ньому ж можна знайти i шляхи його змiни. - Магiстр встав i вказав пальцем на мене. - А щоб сон став дiйсно вiщим, потрiбно використовувати магiю.
   - Яку? - Запитала та сама вiдьмочка.
   - Та хоча б каблучку! Отже, ритуал: щоб побачити майбутнє увi снi, покладiть пiд подушку каблучку, зроблену з металу, який вiдповiдає Сонцю або Сатурну.
   - А якi це метали? - Поквапив я.
   - Самi визначите - книги перед вами! Там же описанi i ритуали ворожiння на кавовiй гущi, по формi хмар, за нутрощами тварин i багато iнших. Астрологiчнi таблицi знаходяться в книгах лiворуч. Вивчайте, кому що подобається. - I Магiстр нiби заснув на своєму тронi.
   Швидко визначивши, що Сонцю вiдповiдає золото, а Сатурну - свинець, ми зрадiли, що золотi каблучки у нас вже є, а отже, провiщати майбутнє нам вже є з чим. Потiм ми з Зосею вирiшили заглибитися у вивчення планет i їх властивостей. Як завжди, Зося вирiшила всi вiдомостi зводити до однiєї таблицi, проставивши пiд кожною планетою вiдповiднi їм метали i мiнерали, кольори i навiть днi тижня.
  Ось що у нас вийшло:
  власти-востi Сонце Мiсяць Меркурiй Венера Марс Юпiтер Сатурн
  метал золото срiбло ртуть мiдь залiзо олово свинець
  камiнь карбункул алмаз сердолiк смарагд рубiн сапфiр обсидiан
  колiр золотавий срiблястий багатобарвний зелений червоний блакитний чорный
  днi
  тижня недiля понедiлок вiвторок середа четвер п"ятниця субота
  числа 6-212-666 9-81-369-3321-2321 8-64-260-280 7-49-157-1252 5-25-65-325 4-16-34-136 3-9-15-45
  
   - Оцi числа схожi на телефоннi номери. - Зауважив я. - А якщо спробувати подзвонити?
   - Давай!
   Але тут, у пiдземеллi, телефон не брав.
   - Гаразд, потiм якось зателефонуємо. З цим ми розiбралися. - Склавши аркуш iз таблицею вчетверо i поклавши його до кишенi, вiдсунула книгу Зося. - Тепер би попрактикуватися зi снобаченням.
  67
   Книга злетiла над столом, повисiла кiлька секунд у роздумах i перелетiла до iншого кiнця столу, розкрившись перед "чорним" моторошним хлопцем, який у цей час препарував жабу, уважно розглядаючи її нутрощi.
   - Спочатку треба знайти подушку. - Я вiдвернувся вiд непривабливого видовища, встав i, потягнувшись, озирнувся по сторонах. - А, ось i диванчик з подушечками!
   Пiд одним з вiтражних вiкон стояв невеликий диванчик, на якому лежало п'ять вишитих шовком подушечок. Я швидко попрямував до нього, прилiг у куточку, пiдклавши пiд голову подушку i сунувши пiд неї руку зi своєю каблучкою.
   - Думаєш, у тебе вийде? - З сумнiвом у голосi запитала Зося.
   - Нiколи не бiйся робити те, чого не вмiєш. - З розумним виглядом вiдповiв я. - Пам'ятай, Ковчег був побудований аматором, а професiонали збудували "Титанiк".- I я заплющив очi.
   - То як? - Зося сiла зкраю. - Засинаєш?
   - Нi, не виходить. - Я пiдняв голову i озирнувся.
   В класi стояв неймовiрний гамiр. Мало не з реактивним ревом пролiтали туди-сюди магiчнi книги, у повiтрi стояв густий запах кави, на спиртовках пихкали i шипiли, закипаючи, якiсь зiлля, перемовлялися й перегукувалися учнi за препараторским столом, хропiв на тронi Магiстр...
   - От би зараз снодiйного... або якесь засинальне заклинання! - Я вiдкинувся на спинку канапи й подивився на стелю.
   Майже з-пiд стелi, з верхньої полицi до нас злетiла величезна книга, покрита товстим шаром пилу. Вона розкрилася посерединi, i ми побачили, що ця книга не проста. На кожному розворотi був акуратно вставлений в кишеньку якийсь засушений листок, квiтка, гiлочка, травинка...
   - Та це ж гербарiй! - Вигукнула Зося. - Давай, почитай, що тут написано.
  68
   Поки Зося розглядала пласку свiтло-бузкову волохату квiточку на короткiй нiжцi, на другiй сторiнцi розвороту я прочитав, що для того, щоб викликати сон, треба подути на квiтку сон-трави, промовляючи на видиху слово "Шшссуххль".
   - Тож лягай на подушку, я на тебе подую! - Розпорядилася Зося, пiдносячи до губ засушену квiтку. - Шшссуххль! - Видихнула вона.
   Вже засинаючи, я краєм свiдомостi завважив, як всi присутнi у магiчному класi майже одночасно поклали голови на стiл, а Зося, пiдклавши пiд голову подушечку, згорнулася калачиком в iншому кутку дивану. Одне Зосине заклинання приспало весь клас...
   ...Спочатку у величезному "Нiщо" я побачив, як розгойдується величезний Маятник. Вiн хитався цiлу вiчнiсть вiд дня до ночi, вiд зими до лiта, вiд шквалiв до затишку, вiд народження до смертi, вiд добра до зла, вiд духовного до тiлесного, вiд свободи до необхiдностi, вiд слiз до смiху, вiд пристрастей до розуму, вiд любовi до ненавистi... Маятник висiв на чомусь бiльш фундаментальному i невидимому, що пiдтримувало i об'єднувало цi протилежностi, що створювало гармонiю мiж усiма протилежностями, на тому, частиною чого були цi протилежностi... I це розгойдування Вселенського Маятника створювало Iдеальну Рiвновагу всього сущого. Коли я досяг вiдчуття повної рiвноваги, я раптом зрозумiв, що можу побачити все, що тiльки забажаю: далеке i близьке, безкiнечно мале i безкiнечно велике, приховане i явне, минуле i майбутнє. Варто лише зосередитися на тому, що я хочу побачити. Я захотiв побачити себе через пару мiсяцiв...
   ...Прекрасним осiннiм днем я йшов з Зосею пiд руку з унiверситету, розкидуючи ногами опале листя, i мене сповнювало почуття щастя. Зося розповiдала щось смiшне, що сталося на одному з занять, а я зовсiм не вникав в її слова. Менi було просто приємно слухати її голос, її смiх, бачити радiсне сяйво її величезних зелених очей i вiдчувати її руку в своїй руцi...
  68
   Коли я отямився, багато хто вже приходили до тями, здивовано озираючись по сторонах. Зося ще спала i увiснi ставала похмурою. Мабуть, її сон не був таким сонячним i безтурботним, як мiй. Нарештi, вона розкрила очi i якось розгублено посмiхнулася.
   - Що тобi снилося? - Почав я її торсати.
   - Та так, щось неясне... Якось потiм... - Зося явно не хотiла розповiдати.
   - Все! - Раптом пiднявся на своєму тронi Магiстр. - Заняття закiнчено! До завтра! - I вiн розчинився у клубах багрового диму.
   Вийшовши зi Школи, ми прямо на вулицi створили портал у Зосин двiр i вийшли з-за куща жасмину, розполохавши невелике котяче зiбрання на клумбi. Перебуваючи все ще пiд враженням вiд свого сну, я нiжно поцiлував Зосю на прощання. Вона булла не проти...
  ***
   Вночi я через портал проник у Зосину квартиру. Вийшов я просто в коридор. У вiкно вiдкритої кухнi заглядав повний Мiсяць i його свiтла цiлком вистачало. Я пройшов коридором до Зосиної кiмнати i зупинився. Дверi були зачиненi не повнiстю, i з щiлини в коридор виходила вузька мiсячна дорiжка. Одним пальцем я почав натискати на дверi, поступово розширюючи цю дорiжку свiтла, поки дверi не вiдчинилися настiльки, що я змiг у них пройти. Тихесенько, навшпиньках я почав пiдходити до Зосиного лiжка. Раптом за вiкном голосно каркнув ворон i я, пiдскочивши, впав на ковдру. Зосi у лiжку не було! Я обiйшов всю кiмнату - нiкого. Вибiг у коридор, заглянув на кухню, у ванну, в туалет - Зосi нiде не було. "Невже вона спить з батьками?" - промайнуло в головi. Я обережно натиснув на дверну ручку батькiвської спальнi i увiйшов. Лiжко було акуратно застелене i на ньому нiхто не лежав. Я був у чужiй квартирi зовсiм один! I тут мене огорнуло перлиновим туманом. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, Решка - зателефоную їй або зв'яжуся через каблучку, а Ребро..." - не додумавши, що буду робити в третьому випадку, я пiдкинув монетку...
  70
  Стоп!
  Дiставайте свою монетку i пiдкидайте.
  Що вам випало?
  
  Вибiр-3:
   Якщо монетка випала "орлом" догори, переходьте на сторiнку 213 до роздiлу No14 "Рiвень 3. Орел-Орел-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдiть на сторiнку 232 до роздiлу No15 "Рiвень 3. Орел-Орел-Решка".
   Якщо монетка встане ребром, переходьте на сторiнку 247 до роздiлу No16 "Орел-Орел-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас залишилося ще два варiанти. Кидайте монетку i вище вибирайте сторiнку нового напряму сюжету.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишився лише один варiант. Сторiнку переходу визначте вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдiть на сторiнку 26 до пункту "Повернення-3" роздiлу No2 "Рiвень-1. Орел".
  
  Глава 6. Рiвень-2. Орел-Решка.
   - Орел - налiво, решка - направо! - Загадала Зося.
   I тут нас огорнув перлиновий туман. Вiд несподiванки Зося скрикнула i притиснулася до мене.
   - Не бiйся, зараз це пройде. - Заспокоїв я її, пiдкидаючи монету, i... вона кудись зникла.
   - Де монетка, ти бачила, куди вона впала? - Запитав я Зосю.
  71
   - Не знаю... Ой, що це? - Зося розкрила долоню, в руцi у неї була моя монетка. - Вона чомусь опинилася у мене. I вона лежить "решкою"
   - Значить, йдемо налiво! - Вiдповiв я, беручи у Зосi монетку i кладучи її в кишеню.
   Ми пiдiйшли до дверей з номером "2".
   Майже всi учнi вже сидiли за столом, нам знову дiсталося мiсце на вiстрi букви "V" на однiй табуретцi. Так само, як i вчора, на тронi в клубах багрового диму з'явився Магiстр.
   - Хай буде з вами Магiя! - Привiтав вiн нас оксамитовим, якимось обволiкаючим голосом, який, здавалося, кудись кликав.
   - Це iнший Магiстр. - Прошепотiла Зося. - У того голос був з металом.
   - Звичайно, ми ж в iншому класi! - Вiдповiв я.
   - Вчора ви знайомилися зi своїми каблучками. - Нагадав Магiстр. - А сьогоднi я пропоную вам заглибитися в таїнство емпатiї. Хто-небудь знає, що це таке?
   - Емпатiя - це здатнiсть спiвпереживати, вiдчувати те ж, що й iнша людина. - Вiдповiв хтось, хто сидив попереду.
   - За теорiєю нiмецького фiлософа i психолога дев'ятнадцятого столiття Теодора Лiппса, у нас у мозку iснують дзеркальнi нейрони, якi i допомагають вiдобразити те, що вiдчуває iнша людина: i радiсть, i щастя, i горе, i страждання. - Почав вiщати Магiстр. - Найпростiший приклад емпатiї, яку вiдчували ви все - це заразливий смiх.
   - Точно, iнодi хтось на уроцi в школi як засмiється, а за ним й iншi, i весь клас до кiнця уроку не може зупинитися! - Прошепотiв я Зосi.
   - У мене теж таке було.
   - Емпатiєю в деякiй мiрi володiють всi. - Продовжував Магiстр. - Iнодi лiкар здатний вiдчувати тi ж симптоми, що й хворий - i це допомагає йому точнiше поставити дiагноз. Найнижчий рiвень емпатiї - аутизм, потiм йде егоїзм, потiм проста або емоцiйна емпатiя, коли людина сприймає мiмiку i жестикуляцiю iншого; середнiй рiвень емпатiї дозволяє через бесiду стати на позицiю спiврозмовника i почати мислити i вiдчувати, як вiн; ну а вища або когнiтивна емпатiя - вже осмислена, дозволяє вiдчувати людину наскрiзь, зчитувати людей, формувати в уявi образ особистостi - практично читати думки i транслювати iншим свої емоцiї.
  72
   - Клас! - Пронеслося по рядах учнiв. - Майже телепатiя.
   - Це i є телепатiя, до якої ми приходимо шляхом емпатiї. Розвинути телепатiю може кожен. Але перш нiж ви навчитеся розумiти i контролювати емоцiї опонента, бачити його сильнi й слабкi сторони, нав'язувати йому свої почуття i бажання, свої переживання, думки i переконання, спритно манiпулювати оточуючими у бiзнесi, полiтицi, науцi та побутi, я хочу, щоб ви визначили свiй рiвень емпатiї на даний момент.
   Магiстр роздав нам анкети, в яких ми повиннi були видiлити тi пункти, якi нам пiдходили.
   Провiвши тестування, Магiстр подiлив нас на три групи для вправ. У нас з Зосею виявився дуже високий рiвень: ми могли вiдчувати емоцiї близьких, навiть коли їх немає поруч, у нас виявилися добре розвиненi дотик, нюх, слух i смаковi рецептори, нам просто фiзично важко спостерiгати сцени насильства, навiть в кiно та новинах.
   - Я, коли бачу в кiно, як до судини героя пiдносять голку, одразу ж вiдвертаюся! - Розхвилювалася Зося.- У мене навiть рука починає болiти в тому мiсцi, куди повиннi вколоти!
   - Я теж завжди настiльки виразно уявляю себе на мiсцi жертви, що намагаюся такi фiльми не дивитися!
   Виявилося, що саме через емпатичну чутливiсть у нас звужено коло спiлкування до невеликого числа близьких людей. I от тепер - одне до одного. Саме тому ми все життя уникали гучних вечiрок, знаходили заняття для себе на самотi i лише зрiдка впускали у своє життя когось iншого.
   - Хочу тобi зiзнатися. - Змовницьки нахилилася до мого вуха Зося. - У мене всього двi подруги, але, якщо чесно, тiльки в якостi додаткових джерел iнформацiї. Близько я їх до себе не пiдпускаю.
  73
   - У мене теж є пара приятелiв, тiльки для того, щоб мене не вважали дивним вiдлюдником. - Кивнув я.
   - А тепер займемося вправами! Ви навчитеся вiдчувати не тiльки, як iншi люди, а й як тварини, рослини, каменi, хмари i все суще на цiй планетi i в цьому Всесвiтi. - Сповiстив Магiстр.
   Спочатку ми вчилися усвiдомлювати свої почуття. Це виявилося не так-то й просто: потрiбно було проаналiзувати причину появи почуття або вiдчуття, а потiм простежити динамiку його розвитку.
   У нас з Зосею викликав рiзке вiдторгнення один з учнiв, якого ми для себе назвали "чорним". Проаналiзувавши причину такої антипатiї, ми прийшли до висновку, що нам чуже його захоплення злом i чорною магiєю. А в процесi подальших спостережень за ним ми в своїй антипатiї все бiльше змiцнювалися.
   На другому етапi треба було навчитися уважно спостерiгати за об'єктом, що викликав те чи iнше почуття. Спостерiгаючи за "чорним", ми примiчали його жести, тон голосу, уявляли його мiмiку, положення тiла, забарвлення аури... Подумки я намалював його портрет: довге обличчя з чорними очима, тонкими, мiцно стиснутими у смужку губами, з гострим носом i рiдким темно-русявим волоссям.
   Далi треба було усвiдомити свiй об'єкт, iнтерпретувавши свої уявлення про нього на його реальнi почуття.
   - Привiт! - Пiдiйшла до нього Зося. - Можна дiзнатися, що ти вiдчуваєш зараз?
   - Саме зараз я вiдчуваю, що вам тут не мiсце. - Вiдповiв той, ще нижче опустивши голову. - Вiд вас так i несе коханням, а менi це огидно.
   - Ну, я б не сказала, що це кохання. Швидше симпатiя...
   - Та вiд вас любов'ю так i пре! Повiрте менi, у мене на всi цi мусi-пусi алергiя.
   - Це, як є любителi солодкого i любителi гострого? - Уточнила Зося.
  74
   - Угу, солодке я терпiти не можу, у мене вiд нього починає болiти голова. А от вiд гострого я отримую прилив сил i бадьоростi. Я комфортнiше себе почуваю в ароматах ненавистi i злоби.
   - А що ти робиш, щоб бути у формi завжди? - Запитав я.
   - Влаштовую iнтриги, раздуваю конфлiкти, роблю невеликi пастки...
   - Зрозумiло. Якщо поставити себе на твоє мiсце, то тебе можна зрозумiти. Є ж люди зi свiтлобоязню, вони не можуть ходити без чорних окулярiв. Але ж всi люди рiзнi, не тiльки бiлi i чорнi, але й багатоколiрнi.
   - У мене вiд всього цього буйноцвiття не тiльки очi болять, але й все усерединi. Менi потрiбна тiнь, темрява, морок. Там я вiдчуваю себе найбiльш комфортно. Доречi, якщо б не було темряви, як би ви дiзналися про iснування свiтла?
   Ми спробували подивитися на свiт очима "чорного". Все це свiтло, яке так i лiзло пiд каптур, так i норовило зiпсувати м'який i приємний морок. Всi учнi навколо, у яких аура була свiтлiшою, викликали рiзке неприйняття i вiдторгнення. Хотiлося вижити їх зi свого свiту, заповнити весь свiт гострими емоцiями небезпек, iнтриг, зловтiшних веселощiв... У нас вiдбулося емоцiйне злиття настiльки, що "чорний" подивився на нас iншими очима:
   - Як це у вас вийшло? Ви тепер стали темними i гiркими?! Я вiдчуваю у вас спорiдненi душi!
   - Тепер ти не один, нас стало троє! - Зловтiшно потираючи руки, я озирнувся по сторонах. - Що б нам таке замутити?
   - А давайте пiдпалимо балахони он тих свiтлих вiдьмочок? - Зося вказала на трiйцю, яка разлила навколо себе занадто багато радостi i свiтла.
   Всi втрьох ми зосередилися, направили каблучки вбiк ненависних "свiтлих" i подумки кинули у них пекельним полум'ям з глибин свого мозку.
   - А-а-а!!! - Заволали вiдьмочки, збиваючи зi своїх балахонiв темно-багряне полум'я.
  75
   Помiтивши, як ми зловтiшно переглядаємося, вiдьмочки теж забарвилися у темний колiр i випустили на нас цiлу в'язку блискавок. Ми, ухиляючись, кинулися врозтiч - кожен сам за себе! Я зiбрав всерединi себе клубок чорного гнiву i втопив найближчу вiдьмочку в його безоднi. Поки вона вибиралася з нього, я причаївся за троном Магiстра, готуючи нову ментальну зброю...
   - Але найголовнiше - це управлiння емпатiєю! - Раптом встав Магiстр зi свого трону. - Багато хто з вас прекрасно навчилися входити в стан iншої людини, але треба навчитися i виходити з нього. - Вiн махнув своїм посохом i сам вивiв нас у первiсний стан. - Щоб вiльно входити i виходити з будь-якого стану, потрiбен контроль. Навчiться наче виходити зi своєї свiдомостi i спостерiгати за собою збоку. Одна частина свiдомостi зливається з об'єктом, а iнша стоїть осторонь i спостерiгає. У разi необхiдностi контролююча частина бере на себе керiвну функцiю i змушує ту частину, що злилася з об"єктом, вийти з емпатичного стану.
   - Як у психушцi! - Роздратовано сказала Зося, ще не до кiнця забарвлена в свiтлi тони.
   - Адже в психiатрiї як: хто першим одягнув бiлий халат, той i психiатр! - Пiдтримав її я.
   - Якщо ви навчитеся себе контролювати, то зможете не тiльки роздвоювати свою особистiсть без проблем для психiки, але й розтроювати, розчетверяти її i так далi. - Продовжив Магiстр. - Виконуйте!
   Ми озирнулися, шукаючи, на кому ж повправлятися. I тут я помiтив, що пiд личиною "чорного" ховається маленький бiлявий хлопчик з опущеними донизу куточками губ. Його нiхто не любив, вiн був самотнiй i покинутий. Не дивно, що бачачи поруч з iншими радiсть, любов, доброту, спiвчуття, вiн хотiв позбавити їх цього. Я подумки послав йому усмiшку i вiдчуття пiдтримки. Його аура трохи посвiтлiшала.
   - Як тебе звуть? - Запитав я його.
   - Азазель. - Вiдповiв вiн i вiдвернувся.
  76
   Спочатку ми трохи повправлялися на оточуючих нас учнях. Потiм до класу увiйшла кiшка, яка принесла в зубах напiвживу мишу: кiшка була гордою за свою здобич i, хоча їсти зовсiм не хотiла, вiдпускати її не бажала. Вона випускала мишу з зубiв i робила вигляд, що дивиться у бiк. Миша намагалася втекти, а кiшка знову опускала на неї лапу. Кiшцi було весело. Потiм ми увiйшли в положення цiєї самої мишi: їй було i боляче i страшно, все її єство було заповнено вiдчаєм, але в самому куточку свiдомостi ще свiтився маленький вогник надiї на порятунок. Ми з Зосею зосередилися настiльки, що й справдi "розтроїлися" - частина свiдомостi стояла осторонь i спостерiгала, частина злилася з кiшкою, частина - з мишкою. Контролююча частина вирiшувала, як вийти з ситуацiї, щоб нiкого не образити.
   - Я спробую умовити кiшку. - Сказала Зося. - А ти займися мишкою. - I вона потягла мене до цiєї парочки, що продовжувала розважатися.
   Довго кiшку вмовляти не довелося. Грати їй вже набридло, але вiдпускати мишу все ще не хотiлося.
   - Кiшечка, хороша! Яка ти розумниця, таку велику мишку зловила! - Говорила Зося, пiдходячи все ближче.
   Кiшка пiдняла хвiст i гордо вiдповiла:
   - Мра! - При цьому вона трохи вiдпустила мишку i одразу ж накрила її iншою лапою.
   - Заспокойся, зараз я тебе врятую! - Заспокоював я в цей час мишку. - Ти, головне, мене не бiйся.
   Мишка з надiєю поглянула менi в очi.
   - Ух, яка ти спритна, яка мисливиця! - Зося вже гладила кiшку по голiвцi i чесала за вушком.
   Кiшка почала муркотiти i по черзi випускати кiгтики то з однiєї лапки, то з iншої.
   - Ну, навiщо тобi ця напiвдохла миша? Тебе ж тут i так непогано годують! Давай вiддамо її Янеку? Янек голодний, вiн дуже хоче мишку...
  77
   Кiшка подивилася на мене i перейшла ближче до Зосi, щоб потертися об її ноги.
   Мишка, ще не вiрячи у своє щастя, потихеньку поповзла до мене. Я взяв її на руки i винiс за дверi, вiдпустивши зi словами:
   - Коли виходиш гуляти, уважно дивися на всi боки!
   Сповненi почуттям гордостi за врятоване життя, ми з Зосею раптом вiдчули, що нашi душi зливаються в одну. Контролююча частина свiдомостi намагалася вивести нас з цього стану, i тодi ми одночасно подивилися на трон. Трон був старим, вiн багато чого бачив у цьому життi. Вiн дивився на всiх нас, як на мурах, що копошаться у мурашнику. "А чим вiн дивиться?" - мовчки перезирнулися ми з Зосею. Виявилося, своїм внутрiшнiм "Я". "У кожної речi є своє внутрiшнє "Я"?" - подумки запитали ми."I у речей, i у явищ, i у стихiй, i у всього сущого!" - пролунала без слiв вiдповiдь Магiстра. "Цiкаво, як це ми можемо подумки розмовляти?" - одночасно подумали ми з Зосею, злившися в одну свiдомiсть. Магiстр встав, стукнув скiпетром об пiдлогу i голосно проголосив:
   - Заняття закiнчено! Тi, хто найбiльш досягнуть успiху в емпатiї, навчаться не тiльки вiдчувати стан iнших, але й розумiти їх настiльки, що зможуть спiлкуватися з ними телепатично. Тренуйтеся! - I вiн зник у клубах багряного диму.
   Вибравшись на поверхню, ми з Зосею почали тренуватися: i на перехожих, i на птахах, i на деревах, i на стовпах... А потiм нас потягнуло одне до одного, ми поцiлувалися i пiд час довгого, всепоглинаючого поцiлунку злилися в єдине цiле. Говорити нам бiльше не треба було. Ми чудово не тiльки чули думки одне одного, але й вiдчували кожне бажання, кожне вiдчуття. Я раптом зрозумiв, що Зося дуже переживає через малесенького прищика, що вискочив у неї на скронi, якого я навiть не помiтив. Зося побачила у менi цiлу купу комплексiв з приводу мого таланту журналiста. I ми зрозумiли, що зрозумiли це один про одного. А ще, що й насправдi у наших душах оселилося справжнє кохання...
  78
   Взявшись за руки, ми, вже як єдине цiле, рушили до Зосиного будинку. Без всяких слiв менi було ясно, що про неї вже турбуються батьки. Я знав, що сьогоднi ввечерi Зося розповiсть їм про мене...
   Повернувшись додому, я продовжував бути на телепатичному зв'язку з Зосею. Я бачив, чув i вiдчував, як вони всiєю сiм'єю повечеряли, як Зося розповiла про кохання, що спалахнуло у нiй, як мама занепокоїлася про наслiдки, а тато сказав, що у двадцять першому столiттi молодь має право сама будувати свою долю, навiть роблячи помилки.
   Навiть лежачi в рiзних лiжках, роздiленi парою кварталiв, i я, i Зося продовжували бути єдиним цiлим. Ми вирiшили, що завтра вранцi я прийду до неї, щоб познайомитися з її батьками. Вiрнiше, це вони познайомляться зi мною - я-то їх вже вiдчув, як рiдних, i знайомитися менi було не треба.
  ***
   О восьмiй годинi я вже дзвонив у Зосину квартиру. Вiдкрив тато - веселий, сухорлявий чоловiк середнiх рокiв з темною борiдкою. Я вiдчув, що вже знайомий з цiєю людиною i що звати його Кшиштоф. "Цiкаво, це емпатiя, чи дежавю?" - подумав я, потискуючи простягнуту руку.
   - Давайте знайомитися! Кшиштоф!
   - Янек. - Кивнув я головою.
   У цей час у вiтальню зазирнула маленька рудоволоса жiнка.
   - А це Агнеся, мама Зосi. - Повернувся до неї тато Кшиштоф.
   "До чого ж вона схожа на Зосю" - подумав я. "Це я на неї схожа!" - почув я у думках Зосину вiдповiдь.
   За снiданком ми з Зосею навперебiй розповiдали батькам про мене. Зося знала про мене все, адже вона з'єдналася з моїми думками, з моєю пам'яттю, з моїм єством, як i я з її.
  79
   - Зося казала, що ви знайомi лише пару днiв. - Зауважила мама Агнеся. - Але складається таке враження, що ви знаєте одне одного все життя.
   - У нас теж таке враження. - Вiдповiли ми з Зосею в один голос. - Навiть в головi не вкладається, як ми жили до цього одне без одного!
   - Ви би хоч говорили по черзi! - Вигукнув тато Кшиштоф. - I справдi, думаєте та говорите однаково! Ви самих себе не втратили?
   - Нi, навпаки, стали бiльш наповненими! - Знову хором вигукнули ми, i так подивилися одне на одного, що мама Агнеся висловила побоювання:
   - Оце ваше злиття... воно ж тiльки духовне, чи...
   - Агнеся! - Осадив їй тато Кшиштоф.- Ми ж домовилися! Зараз двадцять перше столiття, звичаї вже iншi. Не заважай дiтям жити!
   - Але ж Зосiньцi лише сiмнадцять!
   - А ти себе у сiмнадцять пам'ятаєш?
   - Я... - I мама Зосi замовкла, згадавши свою молодiсть.
   У цей час ми з Зосею представили себе в одному лiжку...
   - Гаразд, тату, мамо, нам вже час! - Зося рiшуче встала з-за столу. - У нас з Янеком ще купа справ!
   Спочатку ми поїхали до Рави. Там, сидячи на березi, ми вправлялися в емпатiї, зливаючись з усiм навколишнiм свiтом: з рiчкою i з хмарами, з рибками i з птахами, з пiском i з камiнням... Ну, i, зрозумiло, одне з одним, вiдчуваючи себе єдиною людиною, яка нарештi знайшла загублену частину.
   - Слухай, пора виходити з цього стану! - Вийшов з тiнi контролер у моїй свiдомостi. - Давай вiдокремлюватися i не слухати думок i почуттiв одне одного, хоча б, коли ось так гуляємо.
   - Гаразд, будемо вчитися контролю. - Погодилася Зося.
   I ми роз'єднали свої свiдомостi.
   Потiм ми гуляли по парку.
   - Я щось вiдчуваю таке... нiби мене хтось кличе, але не словами i не думками, а якось по-iншому... I я думаю, що це гриби. - Описувала свої вiдчуття Зося. - Давай, перевiримо! - I вона зiйшла з дорiжки на траву.
  80
   Через кiлька хвилин ми назбирали пiв рюкзака чудових, мiцних i красивих польських грибiв.
   - А ти вмiєш їх готувати? - Запитала Зося. - Я, наприклад, тiльки каву вмiю заварювати, та й то розчинну.
   - А я чудово готую! Батьки часто виїжджають, от i навчився. Хочеш, я приготую жульєни?
   - Як у ресторанi?
   - Ще краще!
   Я привiв Зосю до себе додому i провiв на кухню.
   - Ти сиди й дивись, а я буду творити!
   Жульєни i справдi вийшли чудовими. Можливо, ще й тому, що на цей раз вони були приправленi коханням...
   Пообiдавши, ми вирушили у Магару. Сьогоднiшнє заняття було присвячене правилам, умовам i ритуалам. Магiстр багато розповiдав i показував.
   Виявляється, примiщення для магiчного ритуалу обов'язково повинно знаходитися у тихiй й безлюднiй мiсцевостi. Воно повинно бути закритим i недоступним для профанiв-непосвячених спецiальними заклинаннями. Вугiльнi шахти Катовiце, як i всiєї Сiлезiї, прекрасно для цього пiдходили.
   - А як же ми? - Спитала Зося. - Ми ж сюди пройшли.
   - Але ж нас прийняв якийсь Магiчний Голос! Значить, ми свої.
   Перш, нiж починати будь-яку магiчну дiю, треба накреслити захисне коло - хоч крейдою, хоч вугiллям. В коло допускається не бiльше восьми осiб, але говорити може лише один.
   Ми подiлилися на невеличкi групки. У свою ми прийняли "чорного" Азазеля, який в нашiй присутностi ставав чорним в яскравi зiрочки, свiтло-бузкову та яскраво-жовту вiдьмочок i одного зеленого - всього шiсть осiб. Для початку нам запропонували виконати якесь простеньке заклинання, взяте з магiчної книги. Азазель одразу ж запропонував скористатися книгою з чорної магiї, яку заздалегiдь придивився на полицi. Ми дозволили йому вибрати i заклинання.
  81
   - Ось! - Вiн знайшов потрiбну сторiнку. - Як перетворити людину на козла! Дуже хочеться спробувати!
   - А кого будемо перетворювати? - Запитав "зелений".
   - Та хоч тебе! - Тут же вiдповiв "чорний".
   - Стоп! - Зупинив я їх, розумiючи, що зараз справа може дiйти до серйозних розборок. - Для початку давайте познайомимося. - Я - Ян, це - Iнь.
   "Чорний" представився всiм Азазелєм, зелений - Рафаелєм, бузкова вiдьмочка - Ептозою, а жовта - Ламою. Я запропонував перетворювати всiх по черзi. Першим зголосився Азазель, обравши собi в якостi пiддослiдної Ламу.
   Лама встала у коло, ми всi взялися за руки i Азазель тричi промовив фразу, прочитану з книги. Пiсля третього разу Лама перетворилася на досить симпатичну козу. Ми всi по черзi погладили її, помацали за рiжки й зiбиралися продовжити перетворення когось iншого.
   - А як же перетворити Ламу назад у людину? - Запитав Рафаель.
   Цього ми не знали. Навiть не подумали, що коли готуєш заклинання, одразу ж треба знаходити i протидiю. Довелося знову копатися в книзi, вишукуючи потрiбну фразу. Нарештi, ми її знайшли. Тепер довелося ловити козу, яка пiшла брлукати класом. Кiзочка тiкала i нiяк не хотiла даватися до рук. Упiймавши, ми притягли козу, що норовила буцатися, до свого кола i спiльними зусиллями встановили в його центрi. Ми знову взялися за руки, i Азазель прочитав фразу-антидот. Пiсля третього проголошення коза перетворилася на Ламу.
   - Як ти себе почуваєш? - Поцiкавився Рафаель. - Що пам'ятаєш?
   Лама пам'ятала все дуже смутно i толком нiчого розповiсти не змогла. Наступнимими були Ептоза i Рафаель. Спочатку Ептоза перетворила Рафаеля на козла i назад, а потiм вiн її. Лама вже повнiстю прийшла до тями i вимагала сатисфакцiї вiд Азезеля. Ми поступилися їй чергою i вона перетворила його туди й назад. Потiм я поступився чергою Iнь-Зосi, i лише в самому кiнцi перетворив її.
  82
   Щось подiбне витворяли й всi iншi групи, поки Магiстр не звернув нашу увагу на стiл, що стояв за його троном.
   - Звернiть увагу на обов'язковi атрибути кожного магiчного ритуалу, що знаходяться за моїм престолом! Шпага!.. - Вiн став по черзi пiднiмати i називати кожен предмет. - Магiчна паличка з лiщини з сiмома метиличними кiльцями i двома намагнiченими кульками на обох кiнцях!.. Жертовний нiж!.. Кубок або чаша з чистого кришталю!.. Письмовий прилад!.. Чотири кадильницi або жаровнi!.. Восковi свiчки!.. Вiнки!.. Пентаклi!.. Курiння!.. Вода!..
   - Скiльки всяких речей! - Прошепотiла менi Зося. - I навiщо вони?
   Я тiльки знизав плечима, а Магiстр продовжив:
   - Всi предмети, якi я показав - навчальнi, вони заговоренi так, щоб слухатися кожного з учнiв. На практицi ви повиннi самi виготовити, освятити й заговорити свої власнi магiчнi предмети. При будь-якому магiчному ритуалi вони кладуться на стiл за престолом. А зараз прошу всiх пройти до майстернi i виготовити власний набiр магiчних предметiв!
   Майстерня виглядала як середньовiчна кузня. Тут були i ковадла, i столи, i рiзнi iнструменти, i безлiч заготiвок. Ми знову роздiлилися, тому що виготовлення магiчних предметiв - рiч суто iндивiдуальна, яку треба тримати в таємницi вiд iнших, щоб ними нiхто не мiг скористатися.
   - З чого почнемо? - Запитав я швидше сам себе, нiж Зосю.
   - Давай по порядку. Ось, я записала на смарт: першою магiстр назвав шпагу.
   Заготовки рiзних клинкiв були викладенi ближче до горна. Заготовки ефесiв купою лежали на столi бiля стiни. Я одразу ж пiшов до клинкiв.
   - А я пiдберу нам ефеси! З гострими предметами менi справу мати не хочеться. - I Зося вiдiйшла до столу.
  83
   Щоб вибрати напевно, я вирiшив скористатися допомогою каблучки: направив її промiнь на шпаги i почав водити ним туди-сюди. Промiнь висвiтлив два сталевих толедськоих клинка, згорнутих у подвiйнi кiльця дiаметром усього близько вiсiмнадцяти сантиметрiв. "Таке кiльце зручно буде заховати в сумцi або у рюкзаку" - подумав я i, знявши скобу, розпустив клинок. Вiн пружиною випростався i виявився довжиною близько ста десяти сантиметрiв. "Цiлком пристойна шпага" - оцiнив я свою зброю i розгорнув Зосiну шпагу - абсолютно таку ж.
   - Ну, як тут у тебе? - Пiдiйшов я до неї з двома кiльцями шпаг, надiтими на руку.
   - Для тебе я ефес вже вибрала, а свiй ще оформляю.
   - Так-так, подивимося... - Я взяв у руки ефес, який Зося пiдiбрала для мене.
   I клинок, i ефес мали рiзьблення, тому я легко накрутив рукоятку з ефесом на шпагу i зважив зброю в руцi.
   Зося вибрала менi строгий золочений чашевидний ефес зi зручною рукояткою, яка так i приростала до долонi, а прикрасила його на зовнiшнiй сторонi кiлькома дорогоцiнними камiнцями, що переливалися рiзними кольорами.
   - Бачиш, тут на стiнi висять рiзнi таблицi: нумерологiя, планети, метали, камiння... Для твого iменi "Ян" пiдiйшло число 5, воно вiдповiдає планетi Меркурiй - Merkuri. А Меркурiю вiдповiдає метал - ртуть, а камiнь - багатобарвний сердолiк. З ртутi ефес зробити неможливо, тому я взяла позолочений сталевий. Але крапельку ртутi я запаяла в золоту кульку i прикрiпила її ось тут, бачиш?
   - Менi подобається! - Махнув я кiлька разiв шпагою. - Як рiдна!
   - А у мене ось який! Прикрути, будь ласка.
   Я взяв Зосiн ефес у руки i роздивився. Чашевидний ефес був виконаний з позолоченої мiдi з кiлькома вправленими смарагдами.
  84
   - Моєму iменi вiдповiдає число три, планета Венера, метал - мiдь, а камiнь - смарагд. - Пояснювала Зося, поки я накручував її рукоять на шпагу. - Тут ще такий важiль є... це, мабуть, щоб скручений клинок закрiпити i вiн не розвертався.
   - Заговорювати шпаги зараз будемо, чи потiм? - Запитав я, скрутивши обидвi у кола.
   - Потiм! От виготовимо всi предмети, i всi разом заговоримо!
   Ми сховали свої шпаги у рюкзаки, поставивши по однiй галочцi у своєму списку.
   - Тепер треба зробити магiчнi палички. Я там бачила в кошику цiлу купу горiхових прутiв! - Зося потягла мене в iнший кiнець майстернi.
   Прутики ми вибрали невеликi, всього по двадцять сантиметрiв. Потiм пiшли пiдшукувати кiльця з рiзних металiв. По шiсть кiлець - золотi, срiбнi, мiднi, залiзнi, олов'янi та свинцевi ми знайшли швидко, треба було тiльки пiдiбрати потрiбнi для наших прутикiв розмiри. А ось що робити з сьомим металом - ртуттю? Кiльце ж з нього не виготовиш. Тодi, як i з ртуттю на шпазi, ми вирiшили помiстити її в який-небудь твердий метал. За допомогою своїх каблучок ми вилiпили зi сплаву золота й срiбла тонку трубочку, зробили її овальною в перерiзi i, заливши всередину ртуть, запаяли її кiнцi. Всi сiм кiлець тепер були надiтi на горiховi палички. Намагнiченi кульки будь-яких розмiрiв лежали у великiй кришталевiй вазi посеред круглого столу. Ми вибрали кульки дiаметром по пiвтора сантиметри, випалили променями каблучок дiрочки в них i, поки метал не застиг, надiли на прутики. У нас вийшли чудовi магiчнi палички.
   - Як будемо робити жертовнi ножi? - Запитала, озирнувшись, Зося.
   - Це дивлячись кого ми збираємося приносити в жертву.
   - Ну, вбивати я нiкого не хочу... А от крапельку кровi iнодi можна взяти! Менi потрiбен малесенький ножичок, щоб його можна було легко сховати.
  85
   Ми пiшли до ковалень, де вже працювало кiлька учнiв. Азазель саме показував Рафаелю великий чорний нiж страхiтливого вигляду, виконаний зi сплаву залiза, золота i срiбла з чорнiнням, схожий одночасно на кухонний тесак i кавказький кинджал. Рафаель виготовляв щось на зразок срiбного морського кортика.
   Ми з Зосею вирiшили сплавити всi сiм металiв. Покидавши шматочки потрiбних металiв до чаши i вливши туди ж кiлька крапель ртутi, ми ретельно перемiшали розплав спецiальною магiчною лопаткою. Поки метал варився, ми вилiпили невеликi формочки для ножикiв. Рукоятi були всього по два сантиметри, щоб їх можна було взяти двома пальцями, а леза - по чотири. Потiм ми обробляли i заточували нашi заготовки на спецiальному верстатi, запаювали рукоятi в ювелiрну смолу, вставляли в неї свої каменi: я - сердолiк, а Зося - смарагд.
   - Я ще шкiрянi чохли для них пошию. - Сказала Зося. - Тодi їх можна буде вiшати на шию, як талiсмани.
   - Що там у нас далi?
   - Кубок або чаша з чистого кришталю.
   - Де кришталь?
   - Не знаю. Треба когось запитати.
   Повз пробiгала Лама зi шматком металу.
   - Лама, стривай! Ти не знаєш, де взяти кришталь?
   - Он у тому кутку! - Махнула вона рукою. - Там його цiла гора!
   У кутку й справдi була гора з кришталю, або, принаймнi, шматок гори. Вiд неї вже було вiдбито кiлька шматкiв, ще кiлька вiдбивали прямо у нас на очах. Деякi шматки кришилися, їх доводилося вiдкидати i вирубувати новi.
   - Навiщо рубати? - Знизала плечима Зося. - А каблучки на що?
   Ми вирiзали променями, схожими на лазернi, потрiбнi шматки i пiшли до столу, щоб надати їм форми кубкiв.
   - Я зроблю маленьку чашечку, розмiром з кавову. - Покрутивши в руках свiй шматок кришталю i подивившись крiзь нього на свiтло, сказала Зося. - Тiльки без ручки. Навiщо кубку ручка? Вiн повинен стояти на нiжцi! - I вона приступила до роботи.
  86
   Я вирiшив зробити чашу ще простiшою: чим звичайна стопка не чаша? Ну, хiба що, трохи прикрасив її рiзьбленням. Стопка вийшла, як стопка, її навiть неможливо було б вiдрiзнити вiд iнших, якби вона стояла у шафцi.
   - Давай вирiзьблемо на них наш знак i iмена! - Запропонувала Зося.
   Хороший iнструмент - Магiчна Каблучка! Нею можна вирiзати, гравiрувати, випалювати, виплавляти, прокладати тунелi... взагалi, робити що завгодно. Тому нам не склало великої проблеми за допомогою каблучок вигравiювати на кришталi знаки "Iнь-Ян" i написати нашi мена. Магiчнi кубки теж вiдправилися до рюкзакiв.
   Коли справа дiйшла до письмових приладiв, у нас виникла невеличка суперечка. Зося наполягала, що прилад повинен бути старовинним: чорнильниця з чорнилом i перо, а я стверджував, що цiлком можна заговорити i звичайнi кульковi ручки. Нарештi, ми прийшли до компромiсу: вирiшили виготовити з кришталю невеликi пляшечки для чорнила, якi мiцно закручувались, i тонкi порожнi палички, схожi на фломастери, в якi це чорнило можна буде заливати. Палички ми теж зробили з кришталю, помiстивши всередину тонкий джгут поролону i зробивши наконечники iз золота з вузькими дiрочками. Все це Зося обiцяла потiм помiстити в спецiальнi пенали.
   Кадильницi ми поєднали з курiннями: злiпили з глини i обпекли маленькi ладанки, якi можна було вiшати на шию на шкiряному шнурку, i помiстили в них перець i камедь. Перець, як курiння, вiдповiдає Меркурiю, тобто менi, а камедь - Венерi, тобто Зосi.
   - Що там ще залишилося?
   - Восковi свiчки, вiнки, пентаклi i вода!
   - Ну, воду, думаю, можна буде кожного разу наливати прямо в чашi, а свiчки виливають он за тим столом, я бачив!
  87
   Заготiвок для свiчок вже було зроблено безлiч. Тому ми вибрали найменшi, розтопили вiск i вилили собi по шiсть свiчок довжиною близько семи сантиметрiв i дiаметром до пiв сантиметра.
   - Зараз я навчу тебе плести вiнки! - Потягнула Зося мене до виходу.
   Там, у вiдрi стояв оберемок якихось сухих квiтiв. Вибравши такi, якi добре гнулися, не ламаючись, ми сiли в куточку на купi шкiр. Сплевши по два маленьких вiнка, ми їх теж прибрали в рюкзаки i почали озиратися у пошуках чогось, схожого на пентаклi.
   - Та що ж являють собою цi самi пентаклi? - Крутила Зося головою на всi боки. - Хто-небудь їх вже робив?
   Ептоза, яка пробiгала повз з оберемком сухоцвiтiв, порадила повернутися до навчального класу i запросити книгу. Ми так i зробили. Книга, яка пiдлетiла до нас, розкрилася на сторiнцi iз заголовком "Магiчнi пентаклi". Ми дiзналися, що пентаклi - це система кабалiстичних знакiв, якi є найпотужнiшим енергетичним iнструментом магiї. Людина, що має пентаклi i вмiє ними користуватися, може не тiльки захиститися вiд усiх темних сил i ворожих впливiв, але й вiдводити хвороби, порчи, нещаснi випадки, залучати удачу i везiння, знаходити своє призначення.
   - Ну, що пентаклi необхiднi магам, я вже зрозумiла. - Зося в нетерпiннi вирвала у мене книгу i почала її перегортати. - А як їх робити?..
   Виявляється, пентаклi можна зробити з будь-якого матерiалу: метал, дерево, навiть картон. Спочатку треба вирiзати з обраного матерiалу диск дiаметром близько 15 сантиметрiв. Краще всього вiн буде працювати, якщо диск увiгнутий - для цього можна використовувати дно чашки або тарiлки. У центрi фарбами треба намалювати вибраний знак, потiм обвести його подвiйним колом, написати девiз або цитату, яка захоплює чи в яку людина вiрить. Потiм треба окурити пентакль, вимовити заклинання i загорнути його в шовк. Найпростiшi пентаклi, наведенi в книзi в якостi прикладiв, - це звичайна пентаграма (п"ятипроменева зiрка) i зiрка Соломона (шестипроменева зiрка Давида).
  88
   - Дивись, тут про зiрку Соломона написано, майже як про нас: "Зiрка Соломона означає гармонiю свiту, єднiсть жiночої i чоловiчої складових, вищого i нижчого свiтiв, мудрiсть i пiзнання вищих таємниць". Майже Iнь-Ян!
   - Точно! То що, виберемо зiрку Соломона?
   - Нi, звичайно! Виберемо Iнь-Ян! А щоб їх посилити в одному їх кружечку намалюємо пентаграму, в iншому - зiрку Соломона!
   - А що означає пентаграма?.. Так... - Я вирiшив прочитати i про неї. - Це вiдносини мiж людиною та астральним свiтом. Причому, якщо "голова" пентаграми дивиться вгору - вона приваблює свiтлi сили, а якщо вниз - темнi. Якi виберемо?
   - Давай свiтлi!
   Звiрившись з таблицями, ми вибрали для виготовлення своїх пентаклей метали - мiдь i ртуть, а кольори фарб - зелений для Зосi i рiзнобарв'я для мене. Повернувшись у майстерню, ми запаяли шар ртутi мiж двох шарiв мiдi, злегка увiгнули поверхнi отриманих "бутербродних" кiл, намалювали усерединi свої знаки: Iнь - зеленою фарбою, Ян - червоною, вписали в Зосине "вiчко" чорну зiрку Соломона, а у моє - жовту п'ятикутну зiрку, обвели все це по колу подвiйною лiнiєю i сiли за стiл, щоб придумати напис.
   - Якою мовою будемо писати? - Запитав я.
   - Польською! Навiщо випендрюватися?!
   - А що напишемо?
   - Зазвичай текст обирають з Бiблiї або Апокалiпсису. - Порадив Рафаель, що, виявляється, сидiв поруч i теж вивчав теорiю.
   - Нi! Я хочу своє! - Заперечила Зося.
   - Тодi давай подумаємо...
   - Разом ми сила, здатна на все! - За пару секунд вигукнули ми з Зосею одночасно.
  89
   Цю фразу ми i записали по колу своїх однакових пентаклей. Вибравши собi по невеликiй шовковiй хустинцi небесного забарвлення (дiйсно небесного: на блакитному тлi летiли бiлi хмари), ми завернули у них пентаклi i склали всi магiчнi речi у рюкзаки.
   - Важкий рюкзак вийшов! - Я зважив обидва на руцi.
   - По-перше, дiли це все на двох, а по-друге, нiхто не змушує нас все це тягати з собою весь час. Це ж треба тiльки, коли робиш якийсь серйозний ритуал... Так, а тепер треба все це заговорити... Пiдемо, подивимося! - I Зося потягла мене ближче до виходу, де бiля великого круглого столу кiлька людей замовляли свої предмети.
   Бiльшiсть учнiв заговорювали кожен предмет окремо, по мiрi виготовлення, лише дехто, як i ми, вирiшили заговорити всеза один раз.
   Ми подивилися налiво: там Азазель моторошно завивав i водив руками над своїм пенктаклем: "I дано менi вести вiйну зi святими i перемогти їх! I поклоняться менi всi, хто живе на землi!"
   - Це вiн з Апокалiпсису переробив пiд себе! - Здогадалася Зося.
   Праворуч хтось, з ким ми ще не встигли познайомитися, заговорюючи одразу три предмета, бубонiв пiд нiс: "Нiхто не зможе нi на небi, нi на землi, анi пiд землею розгорнути книгу, анi глянути в неї!"
   - А це з Бiблiї, пам'ятаєш, "Книга за сiмома печатками"?! - Упiзнав я.
   - Не хочу нi з Бiблiї, нi з Апокалiпсису! - Мотнула головою Зося. - Своє придумаємо!
   Заговорювати всi зробленi нами предмети, щоб вони стали магiчними, ми вирiшили просто: злилися емпатично в єдине цiле, виклали всi речi купою на столi, обвели крейдяним колом, направили на них променi своїх каблучок i разом промовили:
   - Iнь-Ян! Замовляємо, щоб цi предмети служили тiльки нам i так, як нам захочеться! Iнь-Ян!
  90
   У майстернi лишалося вже не бiльше одинадцяти школярiв.
   - Час вже i нам додому! - Схопилася Зося. - Мої батьки сьогоднi їдуть до Чорногорiї, треба буде з ними попрощатися.
   Провiвши Зосю до квартири i побажавши її батькам щасливого вiдпочинку, я пiшов до себе. Повечеряв, переклав усi свої магiчнi предмети у шухляду письмового столу, роздягнувся, повiсивши шорти на спинку стiльця, i, приблизно об одинадцятiй, телепатично побажавши Зосi гарної ночi, лiг спати...
  
  Стоп!
  Що ж буде далi? Давайте знову кинемо монетку!
  
  Вибiр-3 (орел-решка):
   Якщо випаде "орел", переходьте до роздiлу No17 "Орел-Решка-Орел" на сторiнцi 269.
   Якщо випаде "решка", переходьте до роздiлу No18 "Орел-Решка-Решка" на сторiнцi 287.
   Якщо монетка встане "ребром", переходьте до роздiлу No19 "Орел-Решка-Ребро" на сторiнцi 305.
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас є ще два варiанти. Сторiнку переходу дiзнайтеся з пункту "Вибiр-3" трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається лише один з варiантiв, дивiться сторiнку сюжетного напрямку там же.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, вам треба перейти на сторiнку 26 до пункту "Повернення-3" роздiлу No2 "Рiвень-1. Орел" i вибрати напрямки, що залишилися.
  91
  Роздiл 7. Рiвень-2. Орел-Ребро.
   - Орел - налiво, решка - направо! - Загадала Зося.
   Я вийняв монетку i нас одразу ж огорнув перлиновий туман.
   - Знову магiя... - Озирнулася навколо Зося. - Куди це нас занесло?
   - Ще не занесло. - Вiдповiв я. - Просто це точка вибору, вона завжди ховається у туманi. - Я пiдкинув монетку i...
   ...Монетка впала менi пiд ноги ребром. Причому, щоб не падати, вона хитро крутилася, як дзига. Я спробував її пiдняти, але вона не давалася в руки. Так, крутячись дзигою на ребрi, вона рухалася кудись у туманi, а ми з Зосею йшли за нею. Нарештi, туман почав розвiюватися i монетка застигла.
   Я вiдкинув каптур i озирнувся. Виявилося, що ми стоїмо на березi якоїсь пiдземної рiчки. Рiчка була неширокою, всього метрiв з двадцять. По берегах росли блiдi жовтувато-салатнi рослини, деякi з темно-червоними i чорними квiтами. Купол коридорного склепiння тут знаходився на висотi приблизно двадцяти метрiв. На ньому були встановленi великi круглi свiтильники, якi освiтлювали весь простiр яскравим, майже денним свiтлом. Вгору за течiєю вгадувалися обриси пiдземного мiста, будинки в якому ярусами розташовувалися по обидва береги рiчки. Вiд русла до стiн печери в обидвi сторони було приблизно по двiстi-триста метрiв.
   Вниз за течiєю, крiзь жовтувато-коричневий серпанок вгадувалися обриси якоїсь самотньої споруди.
   - Давай подивимося, що там? - Запропонував я.
   Зося, теж скинувши каптур, кивнула й подала менi руку. Так, тримаючись за руки, ми неквапливо пiшли вниз за течiєю. Йти було легко, бо рiчка була забрана в кам'яне русло i вздовж нього йшла широка витесана у скелi дорiжка.
   - Йдемо, як по тротуару. - Сказала Зося. - Навiть пилюки нiде немає.
   - А по краях - газони з квiтами! - Пiдхопив я. - Цiкаво, а якщо зiрвати квiтку, нас оштрафують?
  92
   Я озирнувся на всi боки, але нiкого не помiтив. Пiдiйшовши до кущiв, я зiрвав одну червону i одну чорну квiтки.
   - Яку вибереш? - Простягнув я їх Зосi.
   Зося схилилася i обережно понюхала спочатку червону, а потiм чорну.
   - Червона пахне трояндами. Навiть не трояндами, а концентрованою трояндовою олiєю. А чорна... Чорна викликає меланхолiю i печаль, вона i пахне якось сумно... Фiалками та лiлiями, i трохи морською нiччю...
   - Знаєш що! - Зупинив я її. - Краще б ти не дуже їх нюхала. Береженого бог береже... Може, вони теж якiсь магiчнi...
   - Гаразд, давай я причеплю їх замiсть помпонiв на нашi каптури. Тобi - чорну квiтку, а менi - червону.
   Вона спритно просмикнула стеблинки квiтiв крiзь тканину i далi ми пiшли з квiтами за спинами. Приблизно хвилин за сорок ми побачили, що споруда попереду - це пiрамiда.
   - Маленька якась пiрамi-i-iдка... - Промовила Зося. - Всього метрiв з двадцять, навiть до стелi тунелю не дiстає...
   - Давай пошукаємо вхiд! - Запропонував я.
   Ми кiлька разiв обiйшли пiрамiду по периметру, поки не помiтили ледь помiтну вертикальну щiлину на протилежному вiд рiчки боцi пiрамiди, зверненому до стiни тонелю.
   - То як це вiдкрити? - Зося задумливо взялася за пiдборiддя.
   I тут її каблучка засвiтилася. Неяскраво так, нiби маленький свiтлячок. Я подивився на свою - теж свiтлячок.
   - А ну-мо, спробуємо направити на щiлину каблучки!
   Каблучки засвiтилися яскравiше i з них вийшли променi, схожi на лазернi. Пiд дiєю цих променiв частина кам'яної кладки стала висуватися вперед, так, що нам довелося вiдскочити вбiк. За нею вiдкрився прохiд. Заввишки вiн був всього близько пiвтора метри, а завширшки - близько сiмдесяти сантиметрiв.
  93
   - Низенькi якiсь дверцята. Особливо для твого росту! - Помiтила Зося.
   - Нiчого, пролiземо! - I я полiз в отвiр.
   За отвором коридор був значно бiльшим: до двох з половиною метрiв у висоту i шириною близько пiвтора метри, тож нам з Зосею можна було йти не один за одним, а поруч. Ми рушили у напiвтемрявi до джерела примарного свiтла попереду. Метрiв через шiсть ми опинилися в серединi пiрамiди. Тут була невеличка камера з якоюсь товстою круглою колоною в центрi. Колона не доходила до верху, а закiнчувалася на висотi всього шести метрiв. Над нею, крiзь напiвпрозору верхiвку пiрамiди в камеру потрапляло свiтло ламп.
   Раптом колона почала розкриватися - як душова кабiна, де дверцята ковзають по колу. Всерединi яскраво горiло зеленувато-жовте свiтло.
   - Здається, нас запрошують. - Нерiшуче озирнувся я на Зосю.
   - Не можна бути нечемними. Якщо запрошують, треба увiйти. - Пiдштовхнула мене Зося.
   Ми увiйшли, i дверцята тiєї ж митi задвинулися. У вузькому цилiндричному просторi ми стояли, тiсно притулившись одне до одного. Нiчого не вiдбувалося.
   - Ми що, замурованi тут? - Озирнулася Зося по сторонах. - Агов, хто-небудь! - Вона стукнула кулаком по стiнцi.
   Раптом ми вiдчули рух донизу.
   - Це лiфт! - Здогадався я. - Ми спускаємося!
   Опускалися ми досить довго. Чи то пiрамiда виявилася набагато бiльшою, нiж ми думали, чи то лiфт повз дуже повiльно, чи то час для нас плив не поспiшаючи.
   Поштовх зупинки, дверi вiдсунулися, ми вийшли...
   ...Майже така ж камера, як нагорi, хiба що трохи ширше - приблизно п'ять на п'ять метрiв. Прямо на стiнi перед виходом з лiфта було вибито на каменi зображення. Спочатку я подумав, що це просто якийсь вiзерунок з довгих i коротких лiнiй, що перетинаються мiж собою пiд прямими кутами. Але придивившись, зрозумiв, що це схема. Схема внутрiшнього устрою цього поверху пiрамiди!
  94
  На правiй стiнi була зображена пiрамiда у розрiзi. Якщо її верхнiй поверх, в який ми потрапили з берега пiдземної рiчки, був заввишки двадцять метрiв, то вся сорока семи поверхова пiрамiда була заввишки дев'ятсот сорок метрiв! Такої ж довжини були i сторони основи пiрамiди, тобто 940 на 940 метрiв. Судячи по точцi-виїмцi поруч з сьомим вiд основи рiвнем, ми були на сьомому поверсi.
   На лiвiй i заднiй стiнах були зображення звiроголових людей, що стояли з бокiв намальованих дверних прорiзiв.
   - А може, це не малюнки, а справжнi дверi? - Промовила Зося. - Їх просто треба вiдкрити.
   - Каблучками? - Я направив каблучку на "дверi" i вони почала вiдходити в бiк, зовсiм як у купе поїзда.
   Слiдом за мною Зося вiдкрила iншi дверi.
   - В якi пiдемо? - Запитала вона мене.
   - Давай подумаємо...
   З бокiв моєї дверi були люди з пташиними головами, з бокiв Зосiной - з котячими.
   - Менi бiльше кiшечки подобаються... - Нерiшуче сказала Зося.
   - Кiшечки, так кiшечки! Пiшли! - Я взяв Зосю за руку й рiшуче ступив у новий коридор.
   Ми йшли i йшли коридорами, повертаючи у глухих кутах то направо, то налiво, завжди пiд прямими кутами. Коридори нiкуди не виводили.
   - Це просто лабiринт якийсь! - Втратила терпець Зося. - Ти хоч здогадався сфотографувати схему?
   - Не здогадався.
   - Ми так можемо все життя блукати...
   - Нiчого, виберемося! - Я постарався вкласти у свiй голос якомога бiльше впевненостi. - У нас же каблучки є! - Раптом згадав я. - Простягай руку вперед!
   Каблучки знов засвiтилися, i ми пiшли вперед. У чергового перехрестя ми зупинилися i, перш нiж вибрати напрямок, посвiтили каблучками. Вони яскравiше загорiлися, коли ми їх направили влiво.
   - Значить, нам туди!
  95
   Не минуло й п'яти хвилин, як ми вийшли у велике примiщення, стiни якого були суцiльно вкритi iєроглiфами. На пiдлозi була видовбана схема поверху з точкою, що позначала цю кiмнату. Виявляється, коридор з лiфтової камери вивiв нас в лабiринт периметра, ширина якого була сорок метрiв. Всерединi цього лабiринту на площi 780 на 780 метрiв була влаштована мережа примiщень.
   - Корисна площа - шiстсот вiсiм тисяч чотириста квадратних метрiв! - Швидко пiдрахувала Зося. - Що ж можна влаштувати на такiй площi?
   - Зараз розберемося...
   I тут до нас вийшла висока - близько двох метрiв, оголена жiнка з котячою головою i котячим хвостом. Очi її горiли червоними вогнями.
   - Хто такi?! - Гнiвно скрикнула вона, зупиняючи нас рухом витягнутої вперед руки з вертикально спрямованою до нас долонею.
   - Бiжимо! - Крикнув я i потягнув Зосю до найближчого коридору.
   Жiнка-кiшка випустила у нас прямо з долонi чергу електричних розрядiв. Ухиляючись вiд них, я спiткнувся i впав, Зося звалилася на мене.
   - Ну все! Кiнець... - Прошепотiла вона.
   Я затулив її своїм тiлом i почав пiднiматися назустрiч грiзнiй охоронницi пiрамiди.
   - Ми це... - Я почухав рукою нiс, i каблучка на моїй руцi яскраво спалахнула зеленим.
   - Доступ отримано! - Очi жiнки-кiшки змiнили червоний колiр на зелений. - Я можу вiдповiдати на всi вашi запитання.
   - А хто ви така? - Запитала Зося, обережно показуючи й свою каблучку.
   - Я робот-андроїд котячого типу, спостерiгач пiрамiди, зберiгач досягнень котячої цивiлiзацiї, серiя - Бастед, або скорочено Баст.
   - Робот?! - Здивувалася осмiлiла Зося. - А з вигляду цiлком жива. Можна доторкнутися до вас?
   - Можна.
  96
   На дотик жiнка-кiшка була зовсiм, як людина: гладка, пружна, тепла шкiра, трохи смаглява, порiвняно з нами, але й не коричнева, як у африканцiв. Коротке хутро на головi i хвостi зовсiм як у кiшки, Зося навiть не втрималася, i погладила її. Жiнка-андроїд поставилася до цього цiлком спокiйно.
   - Розкажiть, для чого тут все це влаштовано. - Я обвiв руками простiр навколо себе.
   З тривалої розповiдi Баст ми дiзналися, що, виявляється, у Всесвiтi iснує безлiч розумних цивiлiзацiй. I от одна з них, яка прилетiла з Туманностi Андромеди, вирiшила побудувати тут спостережний пункт, щоб дивитися, наче серiали, етапи розвитку життя на Землi. Сидять собi андромедцi бiля чогось на зразок телевiзорiв або тривимiрного вiдео, i дивляться, що у нас тут вiдбувається, етап за етапом.
   А етапiв було безлiч, тому що Земля опинилася в такому мiсцi i в такий час, що на нiй постiйно траплялися рiзнi катаклiзми: то метеорити падали, то елiпсоїдна орбiта настiльки вiддаляла планету вiд Сонця, що наступали тривалi льодовиковi перiоди, а слiдом за ними - перiоди найвищої активностi Сонця, що спалюють все живе. Вся ця плутанина призводила до бурхливих внутрiшнiх процесiв, що проявлялися на поверхнi вулканами i зрушеннями лiтосферних плит, оледениннями i потеплiннями, посухами та повенями.
   Але, як не дивно, життя на планетi не знищувалося повнiстю, а з кiлькох залишившихся видiв кожного разу бурхливо розвивалося з новою силою, пiдлаштовуючись пiд новi умови. Так, наприклад, першi живi органiзми дихали зовсiм iншим повiтрям. Тодi вся планета була пiд дiєю їх колективного розуму.
  97
  Водоростi i рослини, що з'явилися слiдом за ними, стали видiляти в процесi своєї життєдiяльностi кисень i настiльки зiпсували атмосферу, що першi мешканцi загинули. Атмосфера все бiльше забруднювалася киснем, тому живi iстоти з мiдним обмiном речовин, що мали блакитну кров, теж вимерли. Їм на змiну прийшли тварини з гемоглобiно-залiзними процесами, у яких кров стала червоною. Ну i так далi. I щоразу в нових умовах з'являлися розумнi iстоти, якi починали будувати свою цивiлiзацiю.
   За всiм цим розвитком життя i змiнами цивiлiзацiй спостерiгали створенi iнопланетянами роботи i передавали в стислому вiдео-виглядi своїм господарям, до речi, теж гуманоїдам, принаймнi, зовнi. У них теж двi руки, двi ноги i по однiй головi, хоча i бiльш витягнутої, нiж у нас, форми. I ходять вони теж вертикально. Ну, а живуть андромедцi, порiвняно з нами, вiчно.
   - А чому ми так мало живемо? - Засмученим голосом запитала Зося.
   - Тому що всi вашi етапи дуже швидкоплиннi. За якихось кiлька мiльйонiв рокiв треба щоб життя виникло, мутувало, поширилося, еволюцiонувало до розумного i померло з новим катаклiзмом.
   Бачачи, як засмутилася Зося, я вирiшив перевести розмову на iншу тему.
   - А що ви там казали про котячу цивiлiзацiю? - Згадав я.
   - Котячi виникли в одну з льодовикових епох, майже одразу пiсля динозаврiв.
   - А хiба льодовикова епоха не була перед нами? - Зося спробувала пригадати пiдручник iсторiї.
   - Це остання льодовикова епоха закiнчилася близько сорока тисяч рокiв тому. А до неї їх було ще декiлька.
   - Ну, то що там кiшки? - Повернув я Бастед до теми.
   - А ось я вам зараз все покажу! - I вона повела нас по кiмнатах свого поверху пiрамiди, як по музею, розповiдаючи про давнi подiї i показуючи експонати.
  98
   Котячi виникли в одну з льодовикових епох i дуже швидко стали розумними. Вони прекрасно володiли телепатiєю, тому засобiв зв'язку винаходити їм не було потреби. Завдяки густому теплому хутру, одягу вони теж не потребували. Як любителi сирого м'яса i прекраснi мисливцi, землеробством вони теж не займалися. Що ж їм залишалося? Будiвництво будинкiв, спiв, iгри, допитливiсть. У цих напрямках i розвивалася цивiлiзацiя.
   Ми бачили голограми безлiчi прекрасних житлових та iгрових споруд, майданчикiв та залiв для вокальних конкурсiв, а також безлiч технiчних iграшок. На певному етапi вони винайшли роботiв - для годiвлi й iгор. Саме в цей час стався контакт котячих з андромедцями, тому в моду увiйшли роботи-андроїди гуманоїдного типу. Бастед саме i була одним з таких роботiв, створених як гуманоїд, але за образом i подобою котячих.
   Через пару мiльйонiв рокiв цивiлiзацiя загинула в одному з чергових катаклiзмiв. Андромедцi встигли врятувати деякi експонати їх епохи, а також помiстити в зберiгаючi саркофаги кiлька десяткiв їх представникiв.
   Ми бачили їх! У великих кам'яних ящиках з прозорими кришками лежали на спинах одухотвореного виду кiшки з вiдкритими очима, якi випромiнювали розум. Мордами їх обличчя назвати просто язик не повертався. Руки, витягнутi уздовж тiла, мали досить довгi, покритi хутром пальцi з пiдстриженими кiгтями. Такими пальцями цiлком можна було щось робити. Нижнi кiнцiвки були майже як у сучасних кiшок. Довгi хвости, прикрашенi складною фiгурною стрижкою, були викладенi зигзагоподiбними хвилями вздовж нижнiх частин тiла. Зрiст цих кiшечок був близько трьох метрiв.
   - В подальшi епохи ми час вiд часу оживляли кiлька котячих, вони народжували нащадкiв i ми випускали кошенят на поверхню Землi. Деякi гинули, деякi розмножувалися i, мутуючи, перетворювалися на iншi види - шаблезубi, гiгантськi i сучаснi тигри, леви i тому подiбнi звiрi - це все мутанти котячих. Пiсля останнього похолодання получилися маленькi мутанти - рисi, сервали, оракали й iншi дикi кiшки.
  99
   - I домашнi. - Вставила Зося.
   - Через те, що у багатьох збереглася генетична пам'ять, вони почали шукати роботiв. Таким чином, вони приручили людей, щоб вони їх обслуговували, годували i грали з ними.
   - А я думав, що це люди приручили кiшок! - Вигукнув я.
   - Людина приручала тварин для чогось. А для чого потрiбнi кiшки, що вони роблять для людини?
   - Ну, за iдеєю, вони повиннi ловити мишей.
   - Якщо захочуть. Але якщо їх добре годують, вони тiльки їдять, сплять i грають! - Заперечила Зося. - Тепер зрозумiло, чому!
   - Ой, я згадав анекдот! Собака думає: "Вiн мене годує, вiн за мною доглядає, вiн мене виховує... Може, вiн бог?" А кiшка думає: "Вiн мене годує, вiн за мною доглядає, вiн зi мною грає... Може, я бог?"
   - Ха-ха-ха! - Засмiялася Зося. - Це дуже точно характеризує вiдмiнностi в психологiї кiшок i собак!
   - Невже вони сприймають нас за роботiв?! - Образився я.
   - Нi, вони прекрасно розумiють, що ви - люди. Але люди повиннi любити кiшок i створювати їм всi необхiднi умови. Так вони вважають. Ви помiчали, що останнiм часом все бiльше котiв i кiшок почали розмовляти людською мовою?
   - Точно! Я в ютубi декiлька таких сюжетiв бачила! - Згадала Зося.
   - Я теж бачив, як кiт у ваннi казав: "Нормально!" Вони що, прогресують?
   - Звичайно! Не мине й кiлькох сотень рокiв, як ви будете розмовляти з ними на рiвних! Адже у них вже колись була своя мова, тепер їм треба вивчити вашу.
   - А Бастед - це власне iм'я? - Поцiкавилася Зося.
   - Нi, це назва серiї. Всi андроїди з котячими головами називалися Бастед. Час вiд часу ми виходимо на поверхню, збираючи iнформацiю. Гуманоїдна цивiлiзацiя людей, яка виникла вiдносно нещодавно, стала називати нас богами, i iмена серiй перетворилися на власнi iмена богiв.
  100
   - Всi цi боги з головами рiзних тварин i птахiв...
   - Це просто рiзнi серiї андроїдiв. Пiсля котячих ми для всiх цивiлiзацiй створювали роботiв за своєю андромедською подобою, але з їх головами.
   - А навiщо потрiбен цей незрозумiлий лабiринт по периметру пiрамiди? - Згадав я нашi блукання.
   - По-перше, стiни лабiринту зберiгають письмову iнформацiю. По-друге, якщо хтось проникне сюди якимось чином без права доступу, то подолати лабiринт вiн не зможе.
   - Зрозумiло! Охоронно-iнформацiйна система! - Кивнув я. - А чому нас впустили?
   - У вас каблучки iз записаним кодом доступу до всiєї iнформацiї нашої цивiлiзацiї, як на Землi, так i в Космосi, а також iнших земних i позаземних цивiлiзацiй. Це унiверсальний мiжгалактичний ключ.
   - Ов-ва! А я думав, просто так, каблучка з деякими енергетичними можливостями.
   - А що там ще за дверi були, де люди з пташиними головами? - Згадала Зося.
   - Це пташина цивiлiзацiя. Хочете подивитися? Я викличу роботiв-андроїдiв серiї Тот i Тутмос.
   - Давайте! - Одразу ж погодився я.
   - Нi, почекайте! - Зупинила мене Зося. - Ми тут стiльки часу провели, а нам ще до Школи. А потiм менi додому треба. Давай, завтра сюди прийдемо i все побачимо.
   - Ну, гаразд. А на iнших поверхах пiрамiди що?
   - Це все рiзнi земнi цивiлiзацiї.
   - Кожен поверх - нова цивiлiзацiя? - Спробував я уточнити.
   - Нi. Чим вище поверх, тим меншу площу вiн має. Тому, якщо на цьому поверсi помiстилися двi цивiлiзацiї, на нижнiх - всi цивiлiзацiї з колективним розумом мiкро-свiту, медузоїдiв, головоногих, динозаврових, то далi деякi займають по одному поверху, а деякi й по кiлька. От, наприклад, ваша людська цивiлiзацiя, займає примiщення з тридцять другого по тридцять сьомий поверхи.
  101
   - А вище? Там же ще цiлих десять поверхiв! - Вигукнула Зося.
   - А вище поки порожньо. Там будуть наступнi.
   - А потiм? Коли всi поверхи пiрамiди заповняться? - Зося хотiла розставити всi крапки над "i".
   - Якщо Земля ще буде життєздатною, побудуємо нову пiрамiду.
   - А навiщо ви її пiд землею побудували? - Не вгамовувався я з розпитуваннями.
   - Ми будували пiрамiду на поверхнi. Потiм вiдмирали рiзнi рослини, їх шари кам"янiли, перетворюючись на вугiлля, а цi шари кам'яного вугiлля поступово ставали все вищими та вищими. Так пiрамiда i стала замурованою. Ранiше ми виходили на поверхню безпосередньо через лiфт, а потiм i вершина опинилася глибоко пiд землею, доводиться користуватися тунелями.
   - Ну, гаразд, нам пора... - Потягнула мене Зося до виходу.
   - Зачекайте, а як нам знову потрапити на цей поверх? Адже ми випадково спустилися сюди.
   - Треба назвати iм'я робота тiєї епохи, якою вiн завiдує. Назвете Бастед або Тот, потрапите на цей поверх, назвете iншi iмена, потрапите вiдповiдно на їх поверхи.
   - А як же ми дiзнаємося їхнi iмена?
   - Запитаєте в мене. Будете вище - запитайте там.
   - Дякуємо! До побачення! - Зося виштовхнула мене в коридор лабiринту i простягнула вперед руку. - Ну, каблучка, веди нас до Магiчної Школи!
   На урок ми запiзнилися. Тихесенько увiйшовши в перший-лiпший клас, ми почули, як Магiстр закiнчував пояснювати учням сенс Древньо-Єгипетського календаря:
  102
   - Час мiж двома галактичними сходженнями Сiрiуса збiгається в Єгиптi з лiтнiм сонцестоянням, що передує розливу Нiлу, i становить 365,25 дiб. Чотири тисячi рокiв тому в Єгиптi рiк дiлився на три пори року: Ахет (розлив) - чотири мiсяцi по тридцять днiв, з середини сучасного липня до середини листопада; Перет (вiдносно сухий перiод) - чотири мiсяцi по тридцять днiв, з середини листопада до середини березня; i Шему (посуха) - чотири мiсяцi по тридцять днiв, з середини березня до середини липня; плюс п'ять днiв свят, якi вiдзначалися як днi народження п"яти богiв - Осiрiса, Хора, Сета, Iсiди i Нефтiди. Мiсяць подiлявся на три десятиденнi тижнi з одним вихiдним.
   - Малувато якось! Всього три вихiдних днi на мiсяць. Менi i восьми мало! - Прокоментувала Зося.
   - Особливо, якщо ти - будiвельник пiрамiд! - Погодився я. - Вкаливаєш отак, без вiдпочинку... I вiдпусток, мабуть, тодi теж не було.
   - Тихо ви, з квiтами на каптурах! - Обернулася до нас якась вiдьмочка. - Видiлитися захотiли? Балахони придуманi, щоб не видiлятися!
   Ми швиденько зiрвали свої квiти з каптурiв i сховали в кишеньки рюкзакiв.
   - Найяскравiшою зiркою єгипетського неба був Сiрiус. - Продовжував Магiстр. - За три мiсяцi до розливу Нiлу Сiрiус зникав за нiчним горизонтом, а через 70 днiв з'являвся лише на мить перед самим сходом Сонця. Цей день i був початком року, у цей день починався розлив Нiлу. Замiсть Дiда Мороза, Санта Клауса чи Святого Миколая у Новий рiк приходила богиня Сопдет. При вiдсутностi високосних рокiв, сезоннi явища кожного року вiдставали на одну добу. Таким чином, Новий рiк за 1460 рокiв (365х4) проходив всi сезони i повертався на початкове число. Ось цi 1460 рокiв називаються сотiчним перiодом, циклом, або Великим Роком Сотiса. Але 238-го року до нашої ери, на дев'ятий рiк правлiння фараона Птолемея III Евергета, був введений високосний рiк.
  103
   - А навiщо нам стародавнiй календар? - Нахилився я до сусiда по столу.
   - Ми вивчаємо системи ворожiнь по зiркам i планетам. Вже ознайомилися з Кам'яною добою, з Шумером, з Трипiллям, а тепер взялися за Єгипет.
   - Аааа! - Простягнув я i уважнiше став слухати далi.
   - Єгиптяни знали п'ять планет Сонячної Системи: Венеру, Меркурiй, Марс, Юпiтер i Сатурн. Саме їх вплив на земнi подiї i вивчали посвяченi, пророкуючи долi народiв, країн, правителiв i кожної людини окремо. Без цих гороскопiв жоден єгиптянин не мiг i кроку ступити. А тепер, за допомогою магiчних книг, самi складiть таблицi впливу планет! - Дав завдання Магiстр i, здавалося, заснув на своєму тронi.
   З полиць до нас злетiли магiчнi книги i вiдкрилися перед кожним на потрiбнiй сторiнцi. До нас пiдлетiла лише одна книга.
   - А нам, як завжди, одна на двох! - Помiтила Зося.
   - Тому що ми - єдине цiле! Iнь-Ян! Нас не можна роздiляти нi в чому! - Переконано вiдповiв я. - Давай читати!
   Ми дiзналися, що багатобарвний Меркурiй був найшвидшою планетою на небосхилi, а тому вiдповiдав за швидке прийняття рiшень. Яскрава зелена Венера несла добро i радiсть. Червоний Марс обiцяв зло i неприємностi. Повiльний чорний Сатурн був уособленням вiчностi, а величний блакитний Юпiтер...
   ...Та що нам з Зосею якась давнина?! Ми перескочили на європейський гороскоп i визначили, що шiсть планет i Сонце, вiдомi з Середньовiччя, подiлили мiж собою сiм днiв тижня, яким вiдповiдали i деякi почуття, чесноти й вади:
   Сонце - недiля - розумiння, вiра i гордiсть;
   Мiсяць - понедiлок - зiр, надiя i заздрiсть;
   Меркурiй - вiвторок - мова, благодiйнiсть i скупiсть;
   Венера - середа - смак, утримання i хтивiсть;
   Марс - четвер - дотик, сила i гнiв;
   Юпiтер - п'ятниця - нюх, справедливiсть i обжерливiсть;
   Сатурн - субота - слух, розсудливiсть i лiнь.
  104
   В залежностi вiд того, у який зi знакiв Зодiаку заходила та чи iнша планета, робилися передбачення подiй.
   - Оце ще всi знаки Зодiаку треба вивчати! - Позiхнула Зося.
   - Що це у вас таке? - Заглянув у нашi записи сусiд злiва.
   - Та от, знайшли новий знак Зодiаку. - Загадково вiдповiла Зося.
   - Який?
   - Лох! Гороскоп на кожен день однаковий!
   - Аааа! - Промовив сусiд. - Скiльки в людях не розчаровуйся, все одно здивують! - Вiн махнув на нас рукою i вiдвернувся.
   - То як за цими даними передбачати долю? - Повернувся я до наших записiв. - В суботу прислухайтеся до голосу розсудливостi i постарайтеся подолати свою лiнь, а в п'ятницю ваша чарiвнiсть допоможе прийняти справедливе рiшення, якщо ви утримайтеся вiд зажерливостi?
   - А от коли нам це знадобиться, тодi й дiзнаємося! - Резонно зауважила Зося. - Мене, наприклад, цiкавлять ось цi телефоннi номери. - Вона тицьнула пальцем у книгу.
   - Цiкаво, звiдки у старiй книзi позаминулого столiття взялися телефоннi номери? - Не повiрив я i присунув книгу до себе.
   Навпроти кожної планети дiйсно стояли якiсь цифри.
   - Що це за цифри? - Сам себе запитав я.
   Книга одразу ж перегорнула сторiнку, i я побачив дрiбнi лiтери, якi для нас з Зосею одразу ж видiлилися в текстi i виросли в розмiрах:
  "Згiдно з нумерологiєю,
  кожну планету можна позначити числами".
   - А, то це просто нумерологiя... - Розчаровано протягнула Зося.
   - А давай спробуємо набрати цi цифри на телефонi? - Запропонував я.
  105
   Але в Магарi мобiльник не брав.
   - Нiчого, виберемося i спробуємо! - Пiдбадьорив я Зосю. - Ну-мо, запиши їх у смарт.
   Записавши в смарт номери планет, Зося раптом помiтила, що вже пiзно.
   - Мене ж батьки на вечерю чекають! - Термiново треба бiгти!
   - Не зручно якось, ми й так спiзнилися...
   - У нас вiльне вiдвiдування! Нам можна!
   Не чекаючи закiнчення заняття, ми вислизнули з класу i помчали пiдземними вулицями Магари до виходу через кафе Магараджа.
   - Треба буде перевiрити за допомогою каблучок, може, десь поблизу наших будинкiв теж є вхiд. - Прийшла до мене думка. - Бо будемо бiгати кожен день, як очманiлi...
   Коли ми приїхали до будинку Зосi, вона потягла мене до себе на вечерю, щоб познайомити з батьками. Батьки її здалися менi знайомими, а саме знайомство взагалi було суцiльним дежавю:
   - Хто це займає весь час нашої доньки, ще й так пiзно? - Грiзно зсунувши брови, але при цьому весело блискаючи очима, вийшов у коридор батько Зосi. - Будемо знайомi, Кшиштоф! - Вiн простягнув менi руку.
   - Янек. - Потис я простягнуту руку сухорлявого чоловiка з випещеною темною борiдкою i одразу ж побачив за його спиною мiнiатюрну руду жiнку, дуже схожу на Зосю.
   - А це Агнеся, мама Зосi! - Розвернувся в її бiк Кшиштоф.
   - Дуже приємно. - Я вклонився i невпевнено переступив з ноги на ногу.
   - Ну, чого ви напали на людину! - Вигукнула Зося, закриваючи за мною вхiднi дверi. - Проходь до кiмнати, вони не кусаються!
  106
   Поки Зося з мамою накривали на стiл, я просто роздивлявся. Розсiвшись за столом у вiтальнi i запропонувавши менi приєднатися до вечерi, батьки Зосi деякий час мовчки розглядали мене, а потiм майже одночасно заговорили:
   - А на кого ти вчишся? - Запитав тато Кшиштоф.
   - А хто твої батьки? - Поцiкавилася мама Агнеся.
   Розповiдаючи, я зумiв взяти себе в руки i зовсiм заспокоївся. Дiзнавшись, що я збираюся стати журналiстом, Агнеся зауважила:
   - Зазвичай дiти йдуть по стопах батькiв. От я, наприклад, хiмiк, а Кшиштоф - фiзик. Зосi не залишалося нiчого iншого, як стати або фiзиком або хiмiком.
   - Але через те, що мама зi мною проводила бiльше часу, я вибрала хiмiю! - Пiдвела пiдсумок Зося. - До речi! Я вчора отримала листа з унiверситету! Мене прийняли!!! Завтра треба буде зайти i визначитися з додатковими факультативами до загальної програми.
   - Клас! Я пiду з тобою, щоб зiстикувати нашi розклади.
   Так ми базiкали години до одинадцятої, а потiм я пiшов додому, домовившись з Зосею, що завтра з ранку ми пiдемо в унiверситет.
  ***
   Вночi менi снилися сумнi кошмари. То хтось помирав i я був присутнiй на похоронi, то я сидiв у в'язницi i потопав у вiдчуттi безвихiдностi, то Зосю вiдносило якимось торнадо в невiдомiсть i я безуспiшно шукав її по всьому свiту... Прокинувшись i перевернувшись на бiк, я раптом знайшов у себе пiд подушкою зiм'яту чорну квiтку з Магари, з берега пiдземної рiчки Маги. Я встав, налив у склянку води i поставив її разом з квiткою на кухонне пiдвiконня. Бiльше кошмари мене не вiдвiдували.
   Вранцi, помившись i поснiдавши, я сiв на велосипед i поїхав до Зосi. Зося закiнчувала снiданок, а її батьки збирали речi.
   - Ми сьогоднi ввечерi їдемо вiдпочивати. - Пояснив папа Кшиштоф.
   - У Чорногорiю! - Уточнила мама Агнеся. - На два тижнi.
  107
   - Отже, тепер ти вiдповiдаєш за Зосю! Дивись, якщо що - з-пiд землi дiстану! - Погрозив менi Кшиштоф пальцем.
   - Та я за Зосю сам кого завгодно!... - Я не став уточнювати, що саме я з цим "ким завгодно" зроблю.
   - Ми, пiшки чи?... - Запитала Зося.
   - Я на велосипедi.
   - Тодi i я вiзьму! - Зося викотила з комори свiй велосипед. - Поїхали?
   - Щоб до десятої була вдома! - Крикнула нам навздогiн мама Агнеся.
   - Але ж ви їдете о першiй ночi! - Вигукнула Зося. - Давай до дванадцятої?!
   - Нi вашим, нi нашим! - Зупинив суперечку тато Кшиштоф. - До одинадцятої! Але, як штик!
   - Гаразд, бувайте! - Зося вкотила велосипед до кабiни лiфта, поставивши його вертикально на заднє колесо.
   Я втиснувся туди ж зi своїм.
   - Як тобi спалося? - Запитала Зося, коли ми мирно котили по дорiжцi до унiверситету.
   - А що?
   - Нiчого дивного не було? Наприклад, з квiточкою...
   - Точно! Вiд цiєї квiточки менi снилися неприємностi i кошмари! Поки я її не поставив у воду та не винiс на кухню.
   - Отакої? А менi, навпаки, снилися дуже приємнi сни. Там були i кохання, i пристрасть i навiть секс.
   - З ким це, цiкаво?
   - Не повiриш! Чомусь з тобою.
   - I як я там був? На висотi?
   - Причому тут висота?! Менi було дуже добре. Так, що навiть прокидатися не хотiлося. I все через квiтку. Я заснула, тримаючи її в руцi. А коли пiд ранок встала й поставила її у воду, всi цi приємнi сни припинилися.
   - Ов-ва! Так от у чому магiя квiтiв! - Осiнило мене. - Чорнi квiти навiюють сумнi сни, а червонi - радiснi.
   - Швидше, сексуальнi. - Уточнила Зося, злегка почервонiвши. - Треба би помiнятися квiтами i перевiрити. - Запропонувала вона, в'їжджаючи у двiр унiверу.
  108
   У дворi ми загальмували i спiшилися. Повiяло якимось незрозумiлим почуттям, нiби десь у мозку виникли перешкоди, як на телевiзiйному екранi.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося.
   - Давай розiйдемося, перепишемо свої розклади, а потiм їх звiримо.
   Порiвнявши свої розклади, ми пiшли до стендiв з додатковими дисциплiнами.
   - Я хочу "Iсторiю фiлософiї". - Почав я, виводячи свiй розклад на екран смарта. - Менi пiдходить... середа, з другої до...
   - ...пiв на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь!
   Як не дивно, всi додатковi дисциплiни, обранi нами, збiглися i по днях, i за часом, i за напрямками. Крiм iсторiї фiлософiї, нас обох зацiкавили "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi та окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" i "Любов та шлюб в iсторiї людства". Трохи попрацювавши, ми склали розклад, який дозволяв вiдвiдувати ще й Школу Магiв два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години. А ще залишалися вiльними вихiднi.
   - Ура! З розкладом покiнчено! Куди далi? В пiрамiду?
   - Спекотно! Давай до рiчки?! - Запропонувала Зося. - А то так все лiто пiд землею проведемо!
   I ми поїхали наввипередки до рiчки. Взагалi-то, зазвичай я їжджу обережно, дотримуючись усiх правил. Але сьогоднi... Нас винесло на зустрiчну перед носом величезного рефрижератора, а з обох сторiн смуги на цей час були зайнятi легковиками.
  109
   - А-а-а!!! - Заволала Зося, що їхала попереду, кинувши кермо i закривши обличчя руками, продовжуючи при цьому крутити педалi.
   - А-а-а!!! - Заволав я, простягаючи руку вперед i намагаючись схопити її.
   Ми повалилися на траву десь на березi Рави, далеко вiд будь-яких дорiг i машин. Нiякого зiткнення. Просто перестали крутити педалi i впали.
   - А де?... - Зося крутила головою на всi боки. - Нам же, начебто, треба було ще близько п'ятнадцяти хвилин їхати?
   - Навiть бiльше. - Пiдтвердив я.
   - А як?...
   - Як! Як! - Прокричав раптом з найближчого дерева ворон. - Каблучки - ось як!
   - Що - каблучки? - Перепитав я ворона.
   - Каблучки перенесли! Як! Як! - I ворон, шумно знявшись з гiлки, полетiв по своїх справах.
   - Каблучки?.. - Я покрутив рукою. - Як же вони працюють?..
   - Треба вивчити їх методом наукового тику! - Пiдсiла ближче до мене Зося. - Давай проаналiзуємо, що вони вже робили!
   Ми пригадали, що каблучки пiдкоряються лише своїм господарям, вiдповiдають на їх поклик i при цьому можуть вибратися з будь-якого мiсця. Вони можуть вiдкривати рiзнi таємнi дверi i виводити з лабiринтiв. Крiм того, в каблучки, як унiверсальнi мiжгалактичнi ключi, записаний якийсь незрозумiлий код доступу до всiєї iнформацiї андромедскої цивiлiзацiї, а також iнших земних i позаземних цивiлiзацiй.
   - I ще вони рятують вiд аварiй! - Пiдсумувала Зося.
   - Переносячи нас з небезпечного мiсця в безпечне! - Закiнчив я.
   - А давай спробуємо з перенесенням! Я все життя мрiяла миттєво перемiщатися у просторi. Отак сидиш собi, захотiла - i бац! Вже сидиш на березi океану. - Зося махнула рукою i зникла.
  110
   "То де її шукати?! На берег якого океану її перенесло?" - розгубився я - "Мабуть, до якогось теплого моря..." - Поки я думав, Зося знову з'явилася поруч зi мною.
   - Все! Я вже знаю, як це працює! - Радiсно повiдомила вона. - Отак прикриваєш очi, уявляєш мiсце, в якому хотiв би опинитися, махаєш каблучкою - i ти там!
   - Постривай-но... - Я уявив свою квартиру i опинився поруч з диваном у вiтальнi.
   - Це ми де? - З'явилася поруч зi мною Зося.
   - Взагалi-то це моя квартира. А от як ти тут змогла опинитися, якщо ти тут ще жодного разу не була?
   - А я уявила себе поруч з тобою.
   - Тобто, не обов'язково представляти мiсце? Можна уявити когось i опинитися поруч з ним! - Зауважив я ще одну властивiсть каблучки.
   - У мене таке вiдчуття, що я тут вже багато разiв була... - Зося повiльно пройшлася моєю квартирою. - Там у тебе спальня, там - кiмната батькiв, а на кухнi у тебе телевiзор примагнiчений до дверцят холодильника... Точно! От бачиш, мабуть, менi це все наснилося. Може, я провидиця?
   - Просто ти це вже переживала в паралельних, вiрнiше вiялових варiантах життя. А тепер воно згадується як дежавю.
   - I це дежавю викликає якесь... я б сказала, що це схоже на нудоту в мозку. Менi навiть їсти захотiлося!
   - Посидь спокiйно, я тобi зараз щось приготую.
   - Не можна ось так спокiйно сидiти, знаючи, що там у холодильнику одному пончику дуже страшно у темрявi! - Сiла було, Зося схопилася i побiгла на кухню.
   Через три секунди вона повернулася з надкушеним пончиком у руках i повним ротом.
   - Ось! Саме один! Я його просто нiби бачила! - Жуючи, випалила вона.
   Я зiбрав дещо з їжi в рюкзак, i ми знову перемiстилися до рiчки. Виглянувши з-за куща, ми побачили, як до наших велосипедiв, якi стоїли бiля дерева, пiдiйшов якийсь неохайний чоловiк i, сторожко озираючись, зiбрався один з них поцупити.
  111
   - Дозвольте поцiкавитися! - Я встав на весь зрiст. - Чим вам сподобався саме цей велосипед?
   - Я... Це ваш? Ось, на дзвiночок хотiв подивитися... Дивний вiн якийсь... - Чоловiк, тримаючи однiєю рукою велик за кермо, iншою помацав мiй дзвiночок, виконаний у виглядi мiнiатюрного клаксона.
   Дзвiнок рiзко видав виття полiцейської сирени. Чоловiк вiд несподiванки випустив велик, пiдскочив на мiсцi i аж присiв, пiднявши руки.
   - Така сирена допомагає менi, коли на вулицi занадто бурхливий рух. - Пояснив я, пiдходячи i пiднiмаючи велосипед.
   Чоловiк встав i, озираючись, почав задом вiдходити вiд нашого мiсця.
   - А воно, це... не заборонено?
   - Поки нiхто не скаржився. - Вiдповiв я i поставив свiй велик поряд з Зосиним, притуливши його до дерева.
   Чоловiк, вiдiйшовши вже метрiв на п'ять, розвернувся i побiг дрiбною риссю уздовж берега в бiк рiчкової пристанi. Ми розклали на травi плед, виклали їжу i спокiйно пообiдавши, iншу частину дня провели то купаючись, то засмагаючи, то спостерiгаючи за хмарами. Спускатися в Магару нам не хотiлося - аж надто приємним був день.
   Вже у сутiнках, перемiстившись разом з велосипедами до Зосиного дому, ми попрощалися бiля її пiд'їзду i роз'їхалися по домiвках - я на велосипедi, Зося на лiфтi.
  ***
   Прокинувся я вночi за п'ятнадцять хвилин до третюої вiд незмiримої, чорної i тягучою до болю туги за Зосею. Менi просто необхiдно було опинитися поруч з нею! I я опинився.
   Батьки її вже поїхали, вона спала у своєму лiжку, притиснувши до грудей червону квiтку з берегiв Маги, i посмiхалася увi снi. Я присiв на лiжко, i вона розплющила очi.
   - Нарештi! - Вона пiдняла руки й обiйняла мене за шию, притягаючи до себе. - А я так тебе чекала, що аж заснула...
   Ми поцiлувалися, я прилiг поруч i ми стали єдиним цiлим не лише ментально, але й фiзично... Потiм на межi сну нас оточив перлиновий туман i я, як сновида, кинув монетку...
  112
  Стоп!
  Хочете читати далi? Кидайте монетку!
  
  Вибiр-3 (орел-ребро):
   Якщо випаде "орел", перейдiть на сторiнку 325 до роздiлу No20 "Рiвень-3. Орел-Ребро-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдiть на сторiнку 342 до роздiлу No21 "Рiвень-3, Орел-Ребро-Решка".
   Якщо монетка стане на ребро, переходьте на сторiнку 365 до роздiлу No22 "Рiвень-3. Орел-Ребро-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, у вас є ще два варiанти - вибирайте i переходьте на сторiнку, вказану вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишився лише один варiант. Дивiться сторiнку i переходьте.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, переходьте на сторiнку 26 до пункту "Повернення-3" роздiлу No2 "Рiвень-1. Орел" i визначайтеся з подальшим направленням сюжету там.
  
  Роздiл 8. Рiвень-2. Решка-Орел.
   Я дiстав монетку, дану менi "стрiлочницею", обiйняв Зосю за плечi i пiдкинув монетку вгору. Тiєї ж митi нас огорнуло перлиновим туманом, а коли вiн розвiявся, бiля своїх нiг я побачив монетку, що лежала пiрамiдою догори.
   - Орел! - Радiсно вигукнула Зося i нахилилася за монеткою одночасно зi мною. Ми стукнулися лобами.
   - Знову по тому ж мiсцю! - Вигукнув я, потираючи гулю, що не загоїлася вiд учора.
   - I знову на те ж мiсце! У парк! - Вигукнула Зося.
   - Пiдемо чи поїдемо? - Запитав я, беручи свiй велосипед, який стояв за лавкою.
   - Поки, мабуть, пiдемо.
  113
   Я однiєю рукою пригорнув Зосю, а другою повiв велосипед. Йшли ми, не поспiшаючи, а все навколо, що ранiше було таким звичним i знайомим, в її присутностi набувало абсолютно нового вигляду. Небо було неймовiрно блакитним, трава i листя на деревах - просто смарагдово зеленими, перехожi - ошатними й привiтними, настрiй - пiднесений i святковий... I парк, здавалося знайомий до дрiбниць, їжжений i переїжжений вздовж i впоперек, тепер був якимось загадково-магiчним. Кожна лавка так i кликала сiсти i поцiлуватися, кожне дерево благало притулитися до нього i злитися в обiймах, кожен птах, здавалося, спiвав про кохання, насвистуючи мелодiю моєї пiснi:
   Я люблю тебе радiсно й нiжно,
   Палко, смiло, яскраво й безмежно!
   Хай кохання моє неосяжне
   Залишається в серцi назавжди...
   - Навiть не вiриться, що ми познайомилися лише вчора. - Перевела дух пiсля чергового поцiлунку Зося. - Нiби ми кохаємо одне одного цiлу вiчнiсть.
   - Iнь-Ян! Iнь-Ян! Iнь-Ян! - З гiлки на нас дивився величезний чорний ворон, старанно вимовляючи цi два слова.
   - У тому, що ворон розмовляє, я не бачу нiчого дивного, але що означають його слова? - Зося здивовано подивилася на мене.
   - Ну, я знаю, що "Iнь-Ян" - це такий, чи то японський, чи то китайський знак, який означає єднiсть чоловiчої i жiночої складових, єднiсть протилежностей.
   - Iнь-Ян - це ви! - Повiдомив ворон. - Iнь-Ян - вашi iмена! - I вiн полетiв, голосно й обурено ляскаючи крилами.
   - Мiстика якась! - Зося знизала плечима. - Ну, що тебе звуть Ян, ми i так знаємо. Але ж я - Зося! Хоча, коли я народилася, папа хотiв назвати мене Iнною. I мама навiть була згодна, але потiм втрутилася бабуся, i мене назвали Зосею.
   - Отже, доля в образi цього многомудрого ворона нарiкає тебе Iнною!
  114
   Цiєї митi повз проходила вчорашня старенька квiткарка. Правда, сьогоднi квiтiв у неї не було. Замiсть квiткових кошикiв у руках, тепер на її шиї висiв древнiй лоток, на якому були викладенi якiсь примiтивнi прикраси.
   - Каблучки вибрати не хочете? - Пiдiйшла вона до нас. - Такiй закоханiй парi потрiбнi особливi каблучки!
   - А що? Може, i правда заручимося? - Запропонував я Зосi.
   - Ну, хiба що для смiху... - Зося схилилася над лотком.
   - Нiякого смiху. - Заперечила старенька. - Бабуся Ягуся знає, що каже! Те, що ви оберете зараз, залишиться з вами на все життя i визначить вашу подальшу долю!
   Зося вiдсмикнув простягнуту до прикрас руку i уважнiше придивилася до бабусi.
   - Як ви сказали, вас звуть?
   - Ядвiга Старомястна, або просто бабуся Ягуся.
   - Просто, як у казцi! - Розсмiявся я.
   - Казка - не казка, а я багато чого про вас можу сказати. Ви обидва, наприклад, не дуже зближаєтеся з людьми, i справжнiх друзiв у вас немає, лише так, приятелi. А все тому, що ви все життя шукали одне одного. Зустрiлися ви вже пiвроку тому, а познайомилися лише вчора. А так сильно кохаєте одне одного тому, що на iнших життєвих шляхах ви вже давно пара.
   Я уважнiше придивився до старенької i помiтив, що вона напрочуд схожа на ту "стрiлочницю", яка дала менi монетку.
   - А якi обручки нам взяти? - Запитала у неї Зося.
   - Обирати вам. Тiльки обирайте серцем.
   Ми з Зосею, практично одночасно показали пальцями на пару простеньких тоненьких обiдкiв з жовтого металу, схожого на золото.
   - А цi можна? - В один голос запитали ми.
   - Цi каблучки особливi, подивiться, що там написано всерединi.
  115
   Ми з Зосею взяли по каблучцi i заглянули на внутрiшню сторону. Там стояло клеймо у виглядi знака "Iнь-Ян" i лiтерами теж було вигравiрувано на бiльшiй каблучцi - "Ян", на меншiй "Iнь". Примiрявши каблучки, ми переконалися, що вони нам саме впору.
   - Кльово! Пiдiйшли! - Я пiдняв голову, i побачив, що бабусi Ягуси i слiд прохолов.
   - А як же грошi?! - Кинулася було по дорiжцi Зося.
   - Це вам подарунок! - Пролунало у нас обох над головою - на гiлцi знову сидiв ворон, причому вiд вiдчуття дежавю його зображення нiби переривалося перешкодами.
   - I що далi? - Повернулася до мене Зося.
   - Може, екскурсiя?
   - А куди?
   - Ти давно була в Сiлезькому музеї?
   - Колись у школi водили...
   - А давай сходимо зараз?
   - Пiшли. Сьогоднi все таке незвичайне, що й там може знайтися щось нове i цiкаве.
   До Сiлезького музею ми поїхали на велосипедi. Зося сидiла передi мною на рамi, а я притискався до неї грудьми, наче робив це вже багато-багато разiв. Iнодi Зося поверталася до мене i цiлувала, вiд чого в моїй головi починало крутитися так, що ми пару разiв мало не впали з велосипеда. Нарештi, поставивши велик на стоянцi, ми увiйшли до музею, побудованому над вугiльною шахтою.
   Приставши до групи з екскурсоводом, ми почали прислухатися:
   - Як вам вiдомо, Сiлезькi гори - це захiдна частина Карпат. - Розповiдав довготелесий хлопець в окулярах, трохи старший за мене. - В чотирнадцятому столiттi ця мiсцевiсть належала Чехiї, у вiсiмнадцятому - Пруссiї, з дев'ятнадцятого - Польщi. I всi, хто б тут не жив, займалися видобутком кам'яного вугiлля. Тому шахт, пiдземних тунелiв i переходiв тут стiльки, що вони навiть досi повнiстю не вивченi. Археологи складають карти давнiх переходiв, але вони все ще не повнi - щось їм постiйно заважає. Просто чаклунство якесь!
  116
   Серед експонатiв, представлених у музеї, було i давнє гiрнично видобувне обладнання, i сучасне. В зали i примiщення, розташованi на рiзних рiвнях, ми то спускалися по сходах, то у старезнiй дерев'янiй клiтi, то знову пiднiмалися , але вже на сучасному лiфтi. Коридори, тунелi, переходи, невеликi кiмнатки i величезнi зали... I всюди було вугiлля: ним були викладенi стiни, воно розсипами лежало по кутках, великими каменями було навалене у вiзки та вагонетки. Деякi каменi зберiгали вiдбитки древнiх рослин. Кiлька художньо обладнаних куточкiв iлюстрували легенди, створенi народом. То там, то тут стояли фiгури: гноми, якi приховували у пiдземеллях свої скарби, маги, якi творили свої таємнi ритуали, щури-мутанти iз сучасних легенд та навiть сучаснi та iнопланетнi вченi в таємних пiдземних лабораторiях...
   Досить цiкавими виявилися i рiзнi вироби з кам'яного вугiлля: цегла для будiвництва, високi скульптури i невеликi статуетки, фонтанчики, головоломки, скриньки i навiть ювелiрнi вироби - гарно вiдполiрованi i огранованi вугiльнi камiнчики виглядали як дорогоцiннi.
   Походивши трохи за групою екскурсантiв, ми вирiшили усамiтнитися. Куди можна усамiтнитися, перебуваючи в громадському мiсцi? Туди, де написано: "Прохiд заборонено"!
   Помiтившиши такий напис на однiй з дверей, ми з Зосею натиснули на ручку - дверi виявилася не замкненi. Прошмигнувши у них, ми спочатку опинилися в повнiй темрявi. Але через кiлька секунд нашi каблучки, подарованi бабусею Ягусею, почали свiтитися нiжним зеленуватим свiтлом i стало добре видно. Ми стояли на вузькiй площадцi сходiв, вирубаних у кам'яному вугiллi, що вели кудись вниз.
   - Туди? - Запитала Зося.
   - Давай! - Вiдповiв я.
  117
   Спускалися ми довго, вже навiть почали шкодувати, що так нерозважно почали цей спуск. Пару разiв поривалися повернутися назад, але посвiтивши каблучками вгору на нескiнченнi сходи, вирiшили, що вниз, мабуть, вже буде ближче. Не знаю, скiльки часу пройшло, коли сходи вивели нас у великий та широкий кам'яний тунель, освiтлений круглими свiтильниками, прикрiпленими до склепiнчастої стелi.
   - А далi куди? - Визнавши у менi головного, запитала Зося.
   - Я би сказав, куди очi дивляться, але щось менi пiдказує, що треба постояти i почекати.
   - Що, просто так будемо стояти i чекати?
   - Нi, мабуть, присядемо на мiй рюкзак i згадаємо, для чого ми хотiли усамiтнитися.
   - А для чого? - Сiдаючи до мене на колiна, кокетливо запитала Зося.
   - Ось для цього... - I я почав її цiлувати.
   Зося з захватом менi вiдповiдала, поки у коридорi не почувся глухий тупiт. Ми принишкли в темному куточку, а повз нас з електричними смолоскипами в руках пройшли кiлька справжнiх гномiв! Гноми були зростом не бiльше сiмдесяти сантиметрiв, пропорцiйно складенi, як цiлком нормальнi люди: нi великих голiв, нi вкорочених кiнцiвок - просто зменшенi людськi копiї. Одягненi вони були у щось на зразок колготок iз заправленими в них сорочками, поверх яких були одягнутi жилети, застiбнутi на один гудзик. На головах - середньовiчнi ковпаки, на ногах - шкiрянi туфлi з великими пряжками. У всiх за спинами замiсть рюкзакiв висiли шкiрянi торбинки, стягнутi зверху мотузкою. Один з гномiв пiдморгнув нам, запрошуючи йти за собою.
   Ми прилаштувалися в кiнець цiєї незвичайної процесiї.
   - Всього дванадцять гномiв. - Порахувала їх Зося. - А у всiх казках чомусь тiльки по сiм.
   - Ми ж не у казцi... - Промовив я, не цiлком упевнений у тому, що це реальнiсть. Крiм того, на душi якось сумно вiдчувалося дежавю.
  118
   "От зараз вони звернуть праворуч i зникнуть" - подумав я. Але гноми нiкуди не звертали, а йшли прямо. Так, йдучи за гномами, ми вийшли до великої круглої будiвлi, що стояла посерединi величезної кам'яної печери. Будiвлю було витесано з єдиної брили вугiлля, але прикрашено вигадливою рiзьбою, арками, колонами, кам'яним мереживом i безлiччю дорогоцiнних каменiв, що рiзнобарв'ям виблискували в свiтлi електричних свiтильникiв, якi пiдсвiчували будiвлю з усiх бокiв. Навколо будинку був влаштований чи то рiв, чи то басейн з абсолютно чорною водою. Мiстки з ажурними поручнями з'єднували пiдлогу печери з чотирма входами в будiвлю. З бокiв вiд мiсткiв струменiли фонтани. Вода в них, виявляється, була звичайна - чиста i прозора, просто вугiльний басейн був абсолютно чорним.
   Гноми вервечкою увiйшли в будiвлю, ми пiшли за ними. Через анфiлади кiмнат i коридорiв ми вийшли до великого центрального залу.
   - Як у цирку! - Вигукнула Зося.
   I справдi, у центрi зал був порожнiм, як арена цирку, а по колу було встановлено чотири ряди вiдполiрованих п'ятими точками дерев'яних лавок. Бiльшiсть лав були вже зайнятi, деякi ще порожнi. Гноми пройшли до переднього ряду i розсiлися там. Ми з Зосею затрималися i обережненько присiли в останньому ряду, неподвлiк вiд входу.
   Крiм гномiв, на лавах сидiли люди звичайного росту, але в якихось дивних балахонах з каптурами, якi закривали їхнi обличчя. Тi та iншi трималися на рiвних. Коли всi мiсця в залi заповнилися, у центр вийшов гном в балахонi i почав голосно вимовляти якусь абракадабру.
   - Що вiн каже? - Запитала Зося, вiд хвилювання крутячи на своєму пальцi каблучку.
   Її каблучка засвiтилася, у вiдповiдь спалахнула i моя. Тiєї ж митi ми почули у своїх головах фрази-думки про те, що гном виголошує магiчнi заклинання, якi повиннi налаштувати всiх присутнiх на об'єднання сил, як у колективному розумi.
  119
   До центрального гнома вийшло ще троє гномiв i троє високих "балахонiв". Вони взялися правими руками один за одного, а лiвими вхопилися за якийсь древнiй скiпетр, прикрашений рiзьбленими металевими кiльцями з дорогоцiнними каменями. Всi, закривши очi, мугикали якийсь мотив:
   Оуммуа-ммуа-омма! Оуммуа - омма-ммуа!
   Оуммуа-ммуа-омма! Оуммуа-омма-ммуа!
   У залi наростала напруга. Вже всi присутнi встали i приєдналися до цього мугикання: Оуммуа-ммуа-омма! Та, мабуть, у них щось не виходило.
   - А що вони взагалi хочуть? Може, ми можемо їм допомогти? - Пожалiла їх Зося.
   В головi бiжучим рядком побiгли фрази: "Гноми i маги намагаються активiзувати стародавнi магiчнi сили, якi можуть допомогти вирiшити проблеми здоров'я людства, а саме: позбавлення вiд раку, змiцнення серцево-судинної системи, активiзацiя регенеруючих сил органiзму, збiльшення тривалостi життя до трьохсот рокiв..."
   - А що, цiлком благородне прагнення! - Не став я дочитувати цей рядок до кiнця. - Давай теж пiдключимося?!
   Зося кивнула, ми встали, простягнули свої руки з каблучками у бiк скiпетра i, лише злегка примруживши очi, щоб не втрачати з поля зору того, що вiдбувалося у залi, замугикали разом з усiма: "Оуммуа-ммуа-омма!" Щойно ми доспiвали це до кiнця, як з наших каблучок у бiк скiпетра вирвалися зеленi розряднi дуги i, з'єднавшись з ним, запалили усi його каменi дивним сяйвом, схожим на свiтлодiодне.
   Всi полегшено видихнули: "Омаа-ваалам!" i стомлено впали на лави. Гноми i люди в балахонах, що стояли у центрi, впали просто на пiдлогу.
  120
   - Ми що, їх вбили? - Розгубилася Зося.
   - Тепер магiя полiпшення здоров'я людства запрацює. - Раптом пролунав гучний голос з-пiд стелi. - Правда, на це знадобиться ще багато наполегливої працi.
   - Магiчний Голос! Магiчний Голос! - Благоговiйно зашепотiли всi навколо i вдячно вклонилися нам з Зосею.
   - А що ми? Ми ж нiчого такого... - Промимрив я.
   - Носiї магiчних каблучок "Iнь-Ян"! Просiть, що хочете! - Звернувся до нас Голос.
   - Нам би додому... - Невпевнено почала Зося.
   - Хотiлося б швидше! - Пiдтримав її я.
   - Функцiя миттєвого перенесення у просторi активована! - Повiдомив Голос. - Досить уявити те мiсце, в яке треба перенестися!
   - Янек, я хочу додому! - Вчепилася в мою руку Зося.
   Я ще не встиг i подумати про її будинок, як ми опинилися в кущах бiля нього.
   - Ми що, вже бiля будинку?! - Не повiрила Зося i кiлька разiв обiйшла весь двiр, перевiряючи, чи справдi це її будинок.
   У цей час задзвонив Зосiн мобiльник.
   - Так, мама! Я вже бiля будинку... Зараз пiднiмуся... Нi, я не одна, зi мною Янек... Добре, зараз будемо! - Зося вiдключила телефон. - Янек, ти знаєш, мої батьки хочуть з тобою познайомитися. Ти як?
   - Ну, я не проти. Тим бiльше, що вечеряти пора. Адже мене пригостять вечерею?
   - Звичайно! Пiшли! - I вона потягла мене до пiд'їзду.
   Батьки у Зосi виявилися цiлком симпатичними, веселими i досить молодими. Тата звали Кшиштоф, а маму - Агнеся. Кшиштоф був високим i з борiдкою, а Агнеся - мiнiатюрною i рудоволосою. Вони розпитували i про моїх батькiв, i про навчання в унiверситетi, i про наше з Зосею знайомство. Менi вони здалися давно знайомими i навiть рiдними.
   Потiм ми з Зосею навперебiй розповiдали про вiдвiдування Сiлезького музею, не змовляючись описуючи подiю з гномами, як спецiальну театралiзовану виставу. Не говорити ж про магiчнi каблучки!
  121
   Каблучки, до речi, ми їм теж показали, але зi смiхом i жартами, не розкриваючи їх магiчних властивостей. Тим бiльше, що й самi поки ще не знали всiх їх здiбностей.
   Близько десятої вечора я попрощався i пiшов до себе.
  ***
   Спав я мiцно i довго: менi снилася Зося, з якою я вже не тiльки цiлувався, але й... Не дивно, що прокидатися не хотiлося.
   Вже о пiв на дев'яту мене розбудив Зосiн дзвiнок:
   - Привiт! Який сон дивишся?
   - Ну... Я вже збирався вставати...
   - Розповiдай! Каблучка менi тебе показувала! Це, як у телевiзорi, тiльки посеред кiмнати, прямо у повiтрi!
   - Клас! - Я сiв на лiжку.
   - До речi, ще й дещо з твоїх снiв показала! Як тобi не соромно?! Я, може, ще не готова!
   - Зосiнька, та це ж просто сон! - Почав виправдовуватись я. - Хоча, менi б дуже хотiлося, щоб вiн скорiше збувся.
   - Ну, подивимося... Може, цей сон вiщий?.. Гаразд, вставай, збирайся, я скоро буду! - I вона вiдключилася.
   Коли я виходив з ванної, у коридорi зiткнувся лобом з Зосею, що виходила з моєї кiмнати.
   - Ой! Знову по тому ж мiсцю! Скоро моя гуля на лобi стане хронiчною!.. - Я потирав вдареного лоба. - А як ти тут опинилася?
   - За допомогою каблучки! Не повiриш, представила тебе, подумала, що хочу бути поруч - i ось! - Радiсно щебетала навколо мене Зося, поки я одягався. - А мої батьки поїхали у вiдпустку! На машинi, до Чорногорiї. На цiлих два тижнi! Тепер я абсолютно вiльна!
   - Я зараз буду снiдати, ти як?
   - Ой, я з задоволенням! А то з цими батькiвськими зборами тiльки каву i встигла випити!
  122
   Я почистив картоплю i посмажив її на рослиннiй олiї. За цей час нарiзав салат з помiдорiв, огiркiв i петрушки, присмачивши його оливковою олiєю i соком лимона. Коли картопля була майже готова, дрiбно нарiзав у неї бекон, посолив, поперчив i ще трошки притушив пiд кришкою. До кави я дiстав з упаковки два кексика, виставив все на стiл i запропонував:
   - Прошу до столу! Снiданок готовий!
   Зося, яка весь цей час мовчки сидiла осторонь i лише спостерiгала за моїми дiями, нарештi, вiднайшла дар мови:
   - Клас! Просто справжнiй кулiнар! А я тiльки чайник вмiю ставити, та розчинну каву заварювати.
   - А чим же ти збиралася харчуватися у вiдсутнiсть батькiв?
   - А вони менi грошей на кафе залишили. Але тепер - нiяких кафе! Тепер ти мене будеш годувати! - Говорила вона, уплiтаючи за обидвi щоки.
   - Снiданками та вечерями - обiцяю! Та що стосується обiдiв... Не сидiти ж нам цiлий день вдома?! Якщо ми будемо десь у мiстi, то й обiдати будемо там.
   - Згодна! - Зося вже вiдставила порожню чашку. - Давай я посуд помию, адже я ще прекрасно вмiю натискати кнопку посудомийної машини! - Вона поставила нашi чашки i тарiлки в машину i натиснула кнопку. - Бачиш, яка я гарна господиня?! То куди ми зараз?
   - А давай до гномiв? Дiзнаємося, хто вони такi, хто такi тi маги, що вони взагалi пiд землею всi роблять?
   - Давай! Ми пiшки пiдемо чи одразу каблучками скористуємося?
   - Може, хоч трохи прогуляємося?
   - Пiшки?
   - Чому б i нi?
   - Ну, то пiшли!
   Погуляти ми вирiшили по Дебовiй горi. Адже саме десь пiд нею, за нашими розрахунками, знаходилася та велична будiвля гномiв. Погода була чудова, сонце припiкало, час вiд часу ховаючись за хмарами, у тiнi дерев вiяло прохолодою, а повiтря було чистим, i якимось п'янким. Ми, обiйнявшись, ходили стежками серед дерев, пiднiмаючись все вище i вище у гору. Я час вiд часу допомагав Зосi забратися на черговий уступ.
  123
   - Ой, що це? - Зося зупинилася i показала рукою кудись вперед.
   На гiлцi куща бiля самої стежки висiло щось чорно-червоне. Пiдiйшовши ближче, ми побачили, що це вiнок з якихось дивних чорних i червоних квiтiв.
   - Я таких нiколи не бачила. - Розглядала їх Зося. - I пахнуть якось дивно... Червонi - трояндами, а чорнi - фiалками та лiлеями...
   Я оглянувся довкола - нiде нiчого подiбного не росло. В травi миготiли лише грицики та кульбаби. Зося, надiвши на голову вiнок, стала якоюсь лагiдною i сумною.
   - Якщо ти мене зараз же не поцiлуєш, я помру! - Зi сльозами на очах промовила вона.
   - Зосiнька, люба! Я ж тебе дуже-дуже кохаю! Не вмирай, будь ласка! Я ж без тебе жити не зможу! - Бурмотiв я, покриваючи її поцiлунками i саджаючи до себе на колiна, сiвши i притулившись до уступу гори.
   Поступово закохано-меланхолiйний настрiй став опановувати i мною. Хотiлося кохати Зосю до нестями i одразу ж померти. Я цiлував Зосинi губи, шию, плечi, груди, i при цьому заливався сльозами. Зося, теж вся у сльозах, вiдкинула голову, i вiнок з її голови впав. За мить нас вiдпустило.
   - Здається, цi квiти якось незрозумiло дiють на свiдомiсть. - Зауважив я.
   - Однi посилюють кохання, а iншi наганяють тугу i смуток. - Погодилася Зося. - Давай, викинемо їх кудись подалi, щоб вони нiкому не трапилися.
   Я пiднявся, щоб закинути вiнок подалi в кущi i тут побачив за уступом, бiля якого ми сидiли, якусь металеву ручку. Нi про що не думаючи, я потягнув за ручку i вiдкрив люк. Сходинки пiд кришкою вели кудись униз.
  124
   - Зося, я тут щось знайшов...
   - Щось хороше, чи погане? - Зося пiдiйшла до мене. - Знову сходинки! Мабуть, до гномiв. Пiшли?
   - А як же каблучки?
   - Каблучки перенесуть нас туди, куди ми захочемо, але що можемо уявити. А цей люк ми ще не дослiджували.
   Сходи вивели нас на берег неширокої, всього близько двадцяти метрiв, пiдземної рiчки, вздовж якої росли свiтло-зелена трава i кущi з чорними та червоними квiтами. Печера рiчкового русла освiтлювалася такими ж круглими свiтильниками, що й та печера гномiв.
   - То от звiдки тi квiти! Мабуть, хтось iз гномiв загубив. - Здогадалася Зося.
   Трохи пройшовши вздовж берега, ми побачили човен, прив'язаний до кiльця, вбитого в чорну скелю.
   - Дивись, човен! Давай покатаємось? - Заплескала в долонi Зося. - Буде так романтично - плисти у човнi по пiдземнiй рiчцi...
   - У нього немає весел. - Зазирнув я у човен.
   - То попливемо за течiєю. - Зося вже увiйшла в човен i сiла на лавi. - Так навiть краще: руки у тебе будуть вiльними i ти будеш мене обнiмати!
   Я сiв поруч i, вiдв'язавши канат, обiйняв Зосю. Течiя пiдземнiй рiчки була не сильною, нас несло зi швидкiстю пiшохода, що прогуюється. Спочатку я дивився по сторонах, вiдзначаючи, що берега рiчки, яка звивалася у пiдземеллi, то звужуються, майже нависаючи над нами стрiмкими скелями, то розширюються, демонструючи блiду низьку рослиннiсть з чорними i червоними квiтами. Сама вода здавалася дзеркально-чорною, але коли Зося зачерпнула її долонею, вона виявилася найзвичайнiсенькою i чистою.
   Потiм всiєю моєю увагою заволодiли гудзички на Зосинiй блузцi, якi так i манили їх розстебнути. Ну а потiм, я повнiстю потонув у вiдчуттях пiд моїми руками i пiд моїми губами вiд того, що перебувало пiд блузкою...
  125
   Як довго ми пливли, не знаю, бо зовсiм втратив вiдчуття часу. Може, годину, а може, й цiлу вiчнiсть. Раптом Зося сахнулася i запахнула блузку. Я пiдняв голову - ми пiдпливали до пiдземного мiста, будинки якого, витесанi з обох сторiн у скелястих берегах, терасами спускалися до рiчки. Берег рiчки у цьому мiстi являв собою два пiвкола площi, сполученi перекинутим через рiчку широким, майже як сама площа, кам'яним мостом з мереживно вирiзаними поручнями. Не звертаючи нiякої уваги на нас, по своїх справах сновигали нечисленнi гноми. Човен пристав до парапету мосту, я просунув канат у таке ж саме, як i ранiше, металеве кiльце, закрiпив його i допомiг Зосi вибратися на берег.
   - Я вiдчуваю себе, наче Гулiвер серед лiлiпутiв. - Розгублено озиралася Зося.
   Дiйсно, навiть найвищi гноми не дiставали до наших талiй.
   - Хто би нам тут щось показав i розказав... - У задумi я почухав нiс, i раптом каблучка на моїй руцi знову засвiтилася зеленуватим свiтлом.
   Гноми раптом всi одночасно зупинилися i повернулися до нас.
   - Ми щось зробили не так? - Злякалася Зося. Її каблучка теж свiтилася.
   З найближчого будинку вийшов сивий гном у червонiй жилетцi з двома золотими ґудзиками i пiдiйшов до нас.
   - Вiтаю вас у нашому мiстi, шановнi Iнь i Ян! - Звернувся вiн до нас. - Мене звуть Iнгвар, я можу придiлити вам час.
   Всi iншi гноми знову розiйшлися, зайнятi якимись своїми справами.
   - Це через каблучки? - Запитала Зося.
   - Вашi каблучки дають допуск до будь-яких таємних знань Землi i всього Всесвiту. - Пiдтвердив гном. - Що би ви хотiли дiзнатися вiд нас?
  126
   - А ви справжнi, не казковi? - Поцiкавилася Зося.
   - Найсправжнiсiнькi! - Запевнив її гном. - Наша цивiлiзацiя має приблизно такий же вiк, що й ваша. Навiть трохи старша, тому що, коли пiсля чергового катаклiзму ви здичавiли i бiгали по поверхнi, як дикуни, ми жили пiд землею i майже повнiстю зберегли древнi знання.
   Обличчя гномiв трохи вiдрiзнялися вiд європейських, мабуть, вони належали до iншої раси. Колiр шкiри був набагато свiтлiший за нашу з якимось зеленкуватим вiдтiнком. Очi великi й бiльш округлi. Носи трохи довшi, але тоншi. Вилицi майже не випирали, а пiдборiддя були злегка загнутi догори. Великi, високi лоби, жорстке пряме волосся рудуватих вiдтiнкiв, тонкi короткi пальцi...
   - Розкажiть про вашу цивiлiзацiю. - Попросив я.
   - Це довга iсторiя, а довгi iсторiї найкраще вислуховувати за гарним обiдом. Прошу до мого столу! - I гном повiв нас у свiй дiм.
   Як не дивно, будинки гноми будували високими, я легко мiг увiйти до кiмнати, лише злегка пригнувшись у дверях.
   - А чому...
   - Нашi предки були майже такими ж високими, як ви, просто за сорок тисяч рокiв трохи подрiбнiшали пiд землею. А традицiя будувати будинки за старими мiрками збереглася. Крiм того, до нас iнодi заглядають маги, треба ж їх якось приймати.
   Магiв ми вже вчора бачили, правда, тiльки в балахонах. Якi в них були обличчя, i чи були взагалi, ми не знали. Та зрiст у них був, як у звичайних людей.
   - А маги теж живуть пiд землею? - Запитав я.
   - Деякi живуть. У них теж є своє мiсто, але пiд iншим берегом Рави.
   - Прямо пiд Катовiце?
   - Так. Ми займаємо простiр пiд Дебовой горою, а вони - пiд рiвниною мiста.
  127
   Гном запросив нас до високого, як для нього, столу, який для нас виглядав наче журнальний. Одразу ж кiлька жiнок почали виставляти на нього всiлякi страви, якi ароматно пахли i викликали звiрячий апетит.
   - Це моя дружина i мої доньки. - Представив їх Iнгвар. - Бася, Гася i Марися.
   - Ой, а моїх подружок теж Басею та Марисею звуть! - Посмiхнулася Зося.
   Накривши на стiл, жiнки вклонилися i вийшли. Ми взялися за їжу, одночасно слухаючи розповiдь Iнгвара.
   Отже, все почалося дуже давно. В одне з потеплiнь на Землi почали поширюватися людиноподiбнi. Їх було дуже багато видiв. Гноми були однiєю з гiлок гомiнiдiв. Спочатку всi гомiнiди вiдрiзнялися не дуже сильно - рисами обличчя i бiльш тонкою, чи навпаки, бiльш кремезною будовою кiстяка. Всi цивiлiзацiї розвивалися приблизно рiвномiрно i навiть дiйшли до польотiв у повiтрi й у космосi, а також до пiдводних плавань. Але потiм почався льодовиковий перiод. Хто мiг, рятувався у пiдземеллях, хто не мiг - або вимерли, або мутували. До кiнця льодовикового перiоду все людство опинилося на межi вимирання. Окремi племена рiзних видiв зумiли вижити, але майже всi сильно здичавiли, тому їм довелося розвиватися знову. Видiв людей залишилося зовсiм мало: неандертальцi, кроманьйонцi, флоренси, хобiти, денисiвцi (якщо називати їх по-сучасному) i так далi. За кiлька десяткiв тисячолiть льодовикового перiоду лише дехто змiг зберегти залишки колишнiх знань, та й то завдяки тому, що їм допомогли iнопланетяни, якi сюди iнколи прилетали.
   - А що, iншопланетяни насправдi iснують?! - Не повiрила Зося.
   - Звичайно! Не може ж такий величезний Всесвiт створити життя лише на однiй окремо взятiй планетi! Життя, у тому числi й розумне, розсiяне скрiзь.
   - Клас! А ви володiєте магiєю? - Поцiкавився я.
   - Так. Але наша магiя - це серйозна старовинна наука, залишки якої ми зберiгаємо i працюємо над вiдновленням втраченого. В останнi два тисячолiття нам здорово допомагають у цьому i присвяченi люди, якi називають себе магами.
  128
   Коли з обiдом було покiнчено, Iнгвар запропонував нам прогулянку мiстом, знайомлячи з його архiтектурою та благоустроєм. Незважаючи на сприятливу змiну клiмату, гноми не стали повертатися на поверхню. Живучи пiд землею i маючи справу з каменем, вони навчилися вирiзати з нього найтонше мереживо, прикрашаючи їм всi споруди. Електрику вони зберегли ще з допотопних часiв, але добу продовжували дiлити на день та нiч. "Вночi" вони робили свiтло менш яскравим, схожим на освiтлення наших нiчних вулиць. Саме освiтлення, яке змiнилося на бiльш тьмяне, змусило нас звернути увагу на годинник: була вже десята вечора.
   - Вже час додому! - Вигукнула Зося.
   - Та й менi пора спати. - Вклонився гном. - Приходьте до нас, коли захочете.
   - До побачення! - Попрощалися ми.
   Цього разу ми скористалися каблучками i за мить опинилися в моїй квартирi. Пiсля дуже ситного обiду у гномiв, вечеряти не хотiлося, тому ми тiльки випили по чашцi чаю i разом вирушили в душ. Спiльне купання (з поцiлунками i не тiльки) тривало бiльше години, тож у лiжко ми лягли вже за пiвнiч. Чи то у мене в головi каламутилося вiд пристрастi, чи то нас оточив перлиновий туман, точно не знаю, але про всяк випадок, вимикаючи свiтло настiльної лампи, я скинув монетку, що лежала поруч з нею, на пiдлогу. Шукати її я не став, самi розумiєте, не до того було...
  
  Стоп!
  Треба перепочити i вiдшукати монетку.
  Спробуємо пiдкинути її знову.
  
  Вибiр-3 (решка-орел):
   Якщо вам випала "решка", переходьте до роздiлу No26 "Рiвень-3. Решка-Орел-Решка" на сторiнцi 416.
   Якщо вам випав "орел", переходьте до роздiлу No27 "Рiвень-3. Решка-Орел-Орел" на сторiнцi 431.
   Якщо монетка встане на ребро, переходьте до роздiлу No28 "Рiвень-3. Решка-Орел-Ребро" на сторiнцi 443.
  
  129
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, за допомогою монетки обирайте напрям з двох, що залишилися, подивившись сторiнку трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишився лише один варiант. Подивiться, на яку сторiнку треба перейти.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдiть на сторiнку 33 до пункту "Повернення-3" роздiлу No3 "Рiвень-1. Решка".
  
  Роздiл 9. Рiвень-2. Решка-Решка.
   Я дiстав монету, дану менi "стрелочницею", i пiдкинув її вгору. Нас з Зосею огорнуло перлиновим туманом, а коли вiн розвiявся, бiля своїх нiг я побачив монетку, яка лежала догори "трiйкою", тобто "решкою".
   - Решка! - Вигукнула Зося. - Тож нам до рiчки! Почекай, я збiгаю за купальником! - I вона помчала додому, не давши менi й слова сказати.
   Менi про плавки думати не треба було: влiтку все необхiдне завжди знаходиться у моєму рюкзаку. Вивiвши велосипед з-за лавки, я пiдвiв його до самого пiд'їзду. Тої ж митi дверi вiдчинилися, трохи не вдаривши мене знову, i з них вилетiла Зося.
   - Я готова! Поїхали!
   Зося влаштувалася на рамi, я сiв позаду i, охопивши її з двох бокiв руками, взявся за кермо.
   - Ти не дуже притискайся! - Зупинила Зося мiй запал. - А то я можу вiдчути те, що пристойнiй дiвчинi на другий день знайомства вiдчувати не годиться!
  130
   Незабаром ми приїхали до пляжу на березi Рави. Лiворуч виднiлася невелика пристань парку Штауваєри, праворуч - аеропорт Муховец, посерединi - прекрасний пiщаний пляж з парасольками i лежаками.
   - Клас! Я одразу купатися! - Зося скинула на лежак сукню i побiгла до води. - Доганяй!
   Поки я переодягнувся в плавки, Зося вже була далеко вiд берега. Я поплив до неї. Нас роздiляло всього метрiв п'ять, коли повз промчав водний скутер, накривши мене з головою крутою хвилею. Виринувши, я Зосi не побачив. "Невже потонула?" - промайнула панiчна думка. Я почав вистрибувати з води, сподiваючись побачити Зосю попереду - нiкого. Почав пiрнати, але пiд водою теж Зосi не знайшов.
   - Янек! Янек! - Почулося ззаду.
   Зося кликала мене майже вiд берега. Я кинувся до неї.
   - Я тебе кличу, кличу!
   - А я тебе шукаю, шукаю! Думав, що ти втопилася.
   - Я просто пiрнула у хвилю назустрiч тобi, трохи не розрахувала i перепливла далi. А ти, замiсть того, щоб плисти до мене, поплив в iншу сторону i почав пiрнати. А потонути я нiяк не могла, я з дитинства плаваю!
   - Звiдки ж я знав, що ти чудово пiрнаєш i плаваєш? Адже ми з тобою ще так мало знайомi...
   Ми вже випливли на мiлину i встали на ноги. Я обiйняв Зосю i притиснув її мокре тiло до свого, намагаючись поцiлувати.
   - Послухай, ти, малознайомий! - Вiдсторонилася Зося. - Чи не занадто ти поспiшаєш?
   - Життя така штука, що проходить дуже швидко. Це менi бабуся казала, а вона знає сенс життя. Тому завжди треба поспiшати, бо багато чого можна не встигнути.
   - Ну, якщо бабуся каже... Тодi добре! - I Зося сама мене поцiлувала.
   Потiм ми лежали на лежаках i милувалися хмарами. Вони перетiкали i з"єднувалися, утворюючи небеснi замки i палаци, якi постiйно змiнювали свої обриси.
  131
   - Ти нiколи не хотiв стати архiтектором? - Запитала Зося.
   - Та нi, Я взагалi не дуже-то здатний до дiй. Так, любитель поговорити про все на свiтi. У крайньому випадку щось написати...Тому й вчуся на журналiста.
   - А я завжди мрiяла побудувати собi палац. Найнезвичайнiший. Але мої батьки все життя займаються фiзикою та хiмiєю. Ну, я подумала, i вирiшила йти їхнiм шляхом.
   - Одразу стати i фiзиком i хiмiком?
   - Нi, на чашi терезiв моїх сумнiвiв переважила мама. Я поступаю на хiмiчний до нашого унiверситету.
   - Клас! Отже, будемо вчитися зовсiм поруч. Ти вже обрала для себе додатковi заняття?
   - Нi, мабуть, пiду завтра чи пiслязавтра.
   - Я з тобою! Давай складемо розклади так, щоб на додатковi лекцiї ходити разом.
   - А хiба так можна?
   - Звичайно! Лише б це не заважало основному навчанню. Зате у нас з'являться спiльнi iнтереси! Хоча поки у мене тiльки один iнтерес... - Я пересiв на лежак до Зосi, нахилився над нею i ми знову почали цiлуватися...
   Здавалося б, ну скiльки часу можуть зайняти поцiлунки? Коли ми, нарештi, вирiшили припинити це заняття, сонце вже торкалося верхiвок дерев. Напiвп'янi вiд кохання, ми озиралися, нiби опинилися в незнайомому мiсцi, а, можливо, взагалi на iншiй планетi.
   - Як швидко час пролетiв... - Зауважила Зося.
   - Я ж казав! Цей час взагалi незрозумiла штука: то повзе, як равлик, то летить, як реактивний лiтак.
   - Мабуть, надолужує вiдставання.
   - Точно! З ранку вiн тягнувся, а тепер несеться.
   - Думаю, i нам пора кудись понестися.
   - А куди? В кафе? В кiно? На дискотеку?
   - Давай в кафе з дискотекою! - Зупинила мене Зося.
   - Я знаю одну таку мiсцинку неподалiк вiд "Сподека" (спортивно-концертний комплекс у виглядi лiтаючої тарiлки, побудований в Катовiце в 1970 роцi). Поїхали?
   - Поїхали. - Погодилася Зося.
  132
   Ми знову сiли на велосипед i поїхали до "Сподека". Вечiр тiльки починався, i людей поки було мало, тому нам вдалося зайняти столик на двох у затишному куточку кафе за пальмою. Замовивши легку вечерю, ми пiшли танцювати. Музика, ритм, миготiння свiтла, закоханiсть - та ви й самi знаєте, як це дiє! Час знову летiв так стрiмко, що коли Зосi зателефонувала мама i повiдомила, що вже перевалило за десяту годину, ми спочатку навiть не повiрили.
   - Ой, матусенько! Я зовсiм не помiтила! Ми на дискотецi, зараз поїду додому... Нi, я не одна, мене проводять до самого дому... Так, скоро буду.
   - I хто це тебе буде проводжати? - Роблячи вигляд, що ревную, запитав я. - Покажи менi цього Казанову!
   Зося зробила вигляд, що вишукує когось у танцюючому натовпi:
   - Зараз покажу... Це... Де ж вiн... Ось вiн! - Зося несподiвано схопилася з-за столу i тицьнула у мене пальцем. - Пiшли! - I вона попрямувала до виходу.
   Бiля пiд'їзду Зосю вже чекали її батьки.
   - Молодий чоловiче! - Звернувся до мене сухорлявий чоловiк з темною борiдкою. - Вам слiд знати, що Зосiньцi ще лише сiмнадцять рокiв, вона, як ви розумiєте, не повнолiтня, а тому повинна бути вдома не пiзнiше одинадцятої.
   - А ще краще - не пiзнiше десятої! - Вставила мiнiатюрна рудоволоса жiнка, чимось схожа на Зосю.
   - Мiж iншим, зараз пiв на одинадцяту! - Подивилася Зося на годинник. - Ми саме вписалися!
   - Справдi?... Тодi давайте знайомитися. Я - Кшиштоф, Зосин тато. А це - Агнеся.
   - Зосина мама! - Уточнила та.
   - А я Янек, Зосин друг. - Представився я.
   - А давно ви знайомi? - Поцiкавився тато Кшиштоф.
   - Приблизно з пiвроку.
   - Мама, тато! Досить вже допитувати людину! Пiзно вже, а йому ще додому добиратися! Ось завтра вiн до нас прийде, тодi й порозпитуєте!
  133
   I вона, попрощавшись, повела своїх батькiв у будинок. Я поїхав до себе.
  ***
   - Янек! Дивись, я лечу!... - Кричала менi Зося, ширяючи серед хмар, просто розставивши в сторони руки. - Лети до мене!
   Я вiдштовхнувся вiд землi ногами i теж злетiв. Вiдчуття неймовiрної легкостi i свободи було розлито у повiтрi, i ми стали ганятися один за одним, то облiтаючи зустрiчнi хмари, то граючи серед них у хованки...
  ***
   - Янек, вставай! Тебе чекають великi справи! Янек, вставай! Тебе чекають вели... - Розбудив мене вранцi будильник.
   Не встиг я встати, як пролунав дзвiнок телефону:
   - Привiт, Янек! Ти вже прокинувся?
   - Так.
   - Тодi приходь до нас на восьму годину на снiданок. Батьки мають право знати, з ким їх дочка гуляє допiзна.
   - А яка в тебе квартира?
   - Шiстдесят друга, це третiй поверх!
   Схопившись з лiжка, я швидко привiв себе в порядок, пiдхопив рюкзак i побiг вниз, перестрибуючи через двi сходинки. Бiгти по ранковiй вулицi було так само легко i вiльно, як лiтати увi снi.
   Розсiвшись за столом у вiтальнi i запропонувавши менi приєднатися до снiданку, батьки Зосi деякий час мовчки розглядали мене, а потiм майже одночасно заговорили:
   - То Ви на журналiста вчитеся? - Запитав тато Кшиштоф.
   - А чому Вашi батьки в Африцi? - Поцiкавилася мама Агнеся.
  134
   Десь у головi залоскотало. "Знову дежавю" - неквапливою кiшкою пройшла через мозок думка - "А якщо я вже з ними знайомився, то й переживати менi нема чого, можна й пожартувати, якщо вийде".
   Поки я розповiдав про себе, зумiв взяти себе в руки i зовсiм заспокоївся. Батьки у Зосi були чудовi - веселi, молодi, завзятi, доброзичливi. Ми одразу ж перейшли на "ти".
   - А чим ти цiкавишся, чим займаєшся у вiльний час? - Сипалися на мене питання.
   - Я багато чим цiкавився, багато чим займався, багато про що читав, але нiчого не доводив до кiнця. Отже, мене можна назвати всебiчно недорозвиненою особистiстю. - Пожартував я. - Але у мене ще є трохи часу попереду, щоб хоч у чомусь досягти успiхiв. Якщо Зося цей час не вiдбере повнiстю.
   - I не сподiвайся! Вiдберу все до секундочки! - Засмiялася Зося.
   - Ну, а якщо серйозно? - Не вгавала мама Агнеся.
   - Та що може бути серйозним у вiсiмнадцять рокiв?! - Зупинив її тато Кшиштоф.
   - А ще Янек грає на фортепiано, пише пiснi, чудово їх виконує i вчить мене кататися на скейтi! - Випалила Зося, встаючи з-за столу i пiднiмаючи мене за руку.
   - А куди ви зараз пiдете? - Поцiкавилася мама Агнеся.
   - Спробуємо десь дорозвинутися. - Пожартував я.
   - Але тiльки до десятої години!
   - Ну, мамо! До дванадцятої!
   - Нi вашим, нi нашим! - Зупинив їхню суперечку тато Кшиштоф. - До одинадцятої!
   - Тiльки не потрапте в аварiю! - Наставляла вже у дверях мама. - Зараз по телевiзору щодня полiцейськi передають такi страшнi зведення!
   - Саме цi полiцейськi i виннi у всiх аварiях! - Обернувся я вiд сходiв.
   - Як це?
   - Кожного разу, як я бачу аварiю, поруч обов'язково стоїть полiцейська машина! - I я потягнув Зосю за руку вниз по сходах.
  135
   - Куди пiдемо? - Запитала Зося на вулицi.
   - Та куди очi дивляться! - Вiдповiв я безтурботно. - Менi з тобою - хоч на край свiту!
   - Тодi пiшли прямо!
   Ми йшли, тримаючись за руки, час вiд часу зупиняючись, щоб поцiлуватися. Отямившись вiд чергового поцiлунку, ми помiтили, що стоїмо, притулившись до великої та яскравої афiшi.
  КЛЯКСОГРАФIЯ
  Ми навчимо вас малювати плямами!
  Вiдкрийте свої таланти!
  Розвиватися нiколи не пiзно!
  - значилося на афiшi.
   - Здається, хтось обiцяв моїм батькам, що ми будемо розвиватися. - Вивiльнилася з обiймiв Зося. - Чому не тут? - I вона ткнула пальцем в афiшу.
   Тренiнг з кляксографiї проводився тут же, у великому примiщеннi на першому поверсi. Спочатку нас навчили бачити в кожнiй випадковiй кляксi, в кожнiй плямi на дорозi, на стiнах, на стелi i де завгодно обриси предметiв, людей, тварин.
   - Таким чином, ви розвиваєте уяву. - Пояснював тренер. - А гарна уява ще нiкому в життi не завадила.
   Потiм ми вчилися ставити плями: пензликами i зубними щiтками, ватяними паличками i ганчiрочками, просто розливаючи або виплескуючи на картон фарбу, вистрiлюючи її з водяних пiстолетiв i бризкаючи шприцом.
   Потiм ми пробували додавати цим кляксам нових обрисiв за допомогою тих же iнструментiв i навiть просто пальцями. А закiнчили заняття створенням загальної шедевральної картини розмiрами два на три метри. Вставши по периметру цього полотна, всi бажаючi могли вилити на нього велику краплю будь-якої фарби i шляхом роздування її через трубочку направляти фарбу у потрiбне мiсце. Спiльними зусиллями восьми осiб у нас вийшов якийсь неймовiрний, фантастичний пейзаж. Потiм ватяними паличками ми домалювали все те, що вважали необхiдним для закiнченостi цього пейзажу.
  136
  Зафотографувавши на смартфон всю свою творчiсть, ми, сповненi натхнення i почуваючи себе набагато бiльш розвиненими в художньому сенсi, вийшли на вулицю.
   - А чи не пора нам пiдкрiпитися? - Запитав я, почувши апетитнi запахи з розкритого вiкна кафе, повз яке ми проходили.
   - Думаю, що пора! - Погодилася Зося, подивившись на годинник. - Вже пiв на другу.
   Ми замовили польський чурек та iталiйську пiцу. Не знаю, що за день був сьогоднi в офiцiанта, але вiн примудрився спiткнутися бiля нашого столика i облити мою футболку.
   - Щоб тебе!.. - Схопився я, бо чурек був досить гарячим. - I що менi тепер, гуляти з дiвчиною в такому виглядi? - Я намагався вiдтерти серветкою величезну пляму на футболцi, але вона, як на тренiнгу з кляксографiї, все бiльше ставала схожою на фантастичний пейзаж.
   - Вибачте... Я не хотiв... - Виправдовувався офiцiант, подаючи менi все новi й новi серветки.
   Пiдбiг адмiнiстратор i заторохкотiв:
   - Приносимо вам свої щирi вибачення! Ваш обiд буде оплачено за рахунок закладу! Пройдiть зi мною, ми дамо вам у щось перевдягнутися! Вашу футболку неодмiнно виперуть! - I вiн потягнув мене за собою кудись у службовi примiщення.
   Поки я роздягався, переодягався в чисту офiцiантську сорочку i вiддавав для прання свою футболку, Зосю пересадили за iнший столик i заставили його стравами "вiд закладу". Крiм замовлених нами чурека i пiци, нам принесли вiденськi сосиски з кнедликами, кiлька видiв салатiв в маленьких розеточках, ароматнi свiжоспеченi булочки i два тiстечка.
  137
   - Вiзьмiть з щирими вибаченнями! - Продовжував метушитися адмiнiстратор. - Адже навiть у Бiблiї сказано, що не треба пам'ятати зла!
   - Аге, як же! - Стрепенулася Зося. - Як це не пам'ятати зла? Людина старалася, а ми забудемо?! - I вона з таким завзяттям вп'ялася зубами у шматок пiци, що розгублений адмiнiстратор миттєво зник. - Набрид! - Вже спокiйно сказала Зося. - Крутиться i крутиться. Поїсти спокiйно не дає.
   Може, ви не повiрите, але нам вдалося з'їсти все! По-перше, голод, по-друге, молодiсть, по-третє, безкоштовне обслуговування. Поївши, я пiдкликав офiцiанта, щоб запитати, коли ж буде готова моя футболка. Нашого офiцiанта в залi вже не було. Замiсть нього пiдiйшла дiвчина i, сказавши, що футболку привести в порядок поки не вдалося, поставила перед нами каву i морозиво теж за рахунок закладу.
   - Нам що, тут до вечора сидiти? - Пiдморгнувши Зосi, я постарався вкласти в голос якомога бiльше обурення. - Може, у нас iншi справи є?!
   Насправдi ми з Зосею не проти були провести тут не тiльки пару годин, але й всю решту дня i навiть вечiр. А що? Годують безкоштовно, вiд кондицiонера вiє легкою прохолодою, звучить ненав'язлива музика, поруч за столиком сидить дорога людина, з якою є про що поговорити...
   Близько четвертої години адмiнiстратор знову пiдiйшов до нашого столу. В руках вiн тримав якусь пласку коробку.
   - Вибачте за турботу! - Знову забелькотiв вiн. - Ваша футболка остаточно зiпсована, тому ми взяли на себе смiливiсть замiсть вашої купити двi новi. - I вiн розкрив коробку.
   У нiй лежали двi футболки мого розмiру - одна салатна, майже як моя постраждала, а друга - синьо-бiла. Я пiшов переодягатися i вийшов до Зосi в синьо-бiлiй футболцi.
   - Кльово! I чому цей офiцiант не вилив чурек на мене? Менi б тодi купили двi новi сукнi! - Засмiялася Зося, i ми попрямували до виходу.
   Бiля виходу адмiнiстратор подав Зосi букет троянд.
   - Це щоб я зла не пам'ятала? - Посмiхнулася Зося. - Гаразд, забуду.
  138
   I ми пiшли до скверу, що виднiвся трохи вiддалiк.
   - Що будемо робити далi? Хотiлося б ще чогось такого авантюрного. - Задумливо нюхаючи кожну квiтку, запитала Зося.
   - Ти коли-небудь грала в лотерею?
   - Так, пару разiв, але менi нiколи не щастило.
   - Менi теж. Але це тому, що ми були нарiзно. Зараз, коли ми разом, нам обов'язково повинно пощастити. - Я побачив у скверi натовп, який збирався бiля розтягнутого мiж стовпiв плакату, що закликав взяти участь у концертi самодiяльностi та безпрограшнiй лотереї. - Чим тобi не авантюра?! Виконаємо щось i отримаємо виграшний квиток!
   - А що ми виконаємо?
   - Та хоч ту пiсню, яку я для тебе написав!
   - А я спiвати не вмiю.
   - А тобi й не треба! Я буду спiвати, а ти танцювати! - I ми пiшли записуватися на конкурс.
   Хлопець у клоунському вбраннi записав нас дев'ятими, пiсля вуличного гiтариста i перед мiмом. На iмпровiзованiй сценi стояв клавiшний синтезатор, два мiкрофони i великi колонки. Публiка зiбралася весела i доброзичлива, всi виступи, навiть найслабшi, проводжали гучними овацiями i вигуками схвалення. Пiсля виступу кожен учасник виймав з барабана квиток i вголос зачитував свiй виграш: Квитки в кiно на двох! Прогулянка на катерi по Равi! Вiдвiдування Сiлезького музею! Абонемент до тренажерного залу комплексу "Сподек"!
   Пiдiйшла наша черга. Коли ми пiднiмалися на пiдмостки, у скверi запалилися рiзнокольоровi гiрлянди вечiрнiх лiхтарiв. В їх романтичному освiтленнi я пiдiйшов до клавiш i кивнув Зосi. Вона поклала свiй букет на край синтезатора i вiдiйшла трохи вбiк. Я заграв i заспiвав, а Зося почала танцювати... В результатi нам дiстався найромантичнiший приз - поїздка на Парад Драконiв у Краковi!
   - Це ж завтра! - Вигукнула Зося, подивившись на дату.
   - От бачиш, романтична авантюра вдалася! Ми виграли головний приз! - Зрадiв я.
  139
   Ми додивилися концерт до кiнця, порадiли за всiх його учасникiв i стали вибиратися з веселої юрби, яка вже почала розходитися.
   - Мамо! Ми виграли приз! Поїздку до Кракова на Парад Драконiв! - Поспiшила Зося подiлитися радiстю по телефону. - Завтра! Удвох!.. Так, пам'ятаю... До одинадцятої буду...
   Пiсля довгого стояння бiля пiдмосткiв, захотiлося трохи вiдпочити. Пiд одним з лiхтарiв я побачив вiльну лавку i повiв Зосю до неї.
   - Вечiр настав... - Озирнулася на всi боки Зося, присiвши на лавку. - Чим займемося далi?
   - А чим тобi тут погано? - Я обiйняв Зосю i став її цiлувати.
   Це заняття затягнулося у нас допiзна... Схаменулися ми, коли якийсь п'яний, проходячи повз i брязкаючи склом в брудному пакетi, поцiкавився, чи є у нас порожнi пляшки. Пляшок у нас не було.
   - I чого сидiти? - Бубонiв собi пiд нiс випивака, вiддаляючись. - Якщо сидиш, то пий, якщо п'єш - залишай пляшку! Сидять тут без дiла i без користi... Краще б йшли додому!
   Додому нам, дiйсно, було вже на часi. Провiвши Зосю до її будинку, я дiзнався, що, виявляється, сьогоднi вночi її батьки їдуть до Чорногорiї.
   - Тодi ми пiдемо їх проводжати! - Зрадiв я приводу не йти до себе i пiднявся разом з нею у квартиру.
   Поїзд вiдправлявся о першiй ночi. До цього часу ми сидiли, розмовляючи, у вiтальнi. Спочатку ми з Зосею розповiли батькам про тренiнг з кляксографiї, показали фото своєї кляксотворчостi, потiм вирiшили надрукувати кращi "картини" на принтерi. Потiм тато Кшиштоф, ретельно приховуючи хвилювання, вiдвiв мене убiк i, як чоловiк чоловiковi, сказав, щоб я дбав про Зосю в їх вiдсутнiсть i не ображав її, iнакше вiн мене з пiд землi дiстане. Мама Агнеся хвилювалася, як це ми за їх вiдсутностi поїдемо до Кракова. Зося хвилювалася, що час тягнеться так довго, i вони нiяк не виїдуть. Я хвилювався, чи дозволить менi Зося залишитися у неї на нiч ...
  140
   Нахвилювавшись досхочу, ми сiли у таксi i поїхали на вокзал. Поїзд вiдправився строго за розкладом, i ми з Зосею, нарештi, залишилися самi. На цiлих два тижнi!
   Зося дозволила менi залишитися з нею, але попередила, що ще не готова до серйозних стосункiв. Я пообiцяв, що не буду зазiхати на неї i навiть не стану роздягатися, залишившись у джинсах. Абсолютно виснаженi i втомленi, ми лягли спати. Я обiйняв Зосю i нас заволокло перлиновим туманом. Вже крiзь сон, я чи то почув, чи то вiдчув, як щось випало у мене з кишенi i впало на пiдлогу...
  
  Стоп!
  Щоб дiзнатися, що будуть робити Зося i Янек, прокинувшись,
  треба знову кинути монетку.
  
  Вибiр-3 (решка-решка):
   Якщо вам випаде "орел", переходьте до роздiлу No24 "Рiвень-3. Решка-Решка-Орел" на сторiнцi 386.
   Якщо випаде "решка", переходьте до роздiлу No23 "Рiвень-3." Решка-Решка-Решка" на сторiнцi 378.
   Якщо монетка постане ребром, переходьте до роздiлу No25 "Рiвень-3. Решка-Решка-Ребро" на сторiнцi 404.
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, кидайте монетку i визначайте сюжет з решти двох напрямкiв.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається лише один варiант. Сторiнку переходу визначте вище.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, то вам треба перейти на сторiнку 34 до пункту "Повернення-3" роздiлу No3 "Рiвень-1. Решка".
  
  141
  Роздiл 10. Рiвень-2. Решка-Ребро.
   Я дiстав монету, дану менi "стрiлочницею", i пiдкинув її вгору. Одразу ж нас з Зосею огорнуло перлиновим туманом, а коли вiн розвiявся, монетки я не побачив, а Зося чомусь потирала свою потилицю.
   - А де ж монетка? - Запитав я.
   - У моїй головi. - Вiдповiла Зося. - У волоссi заплуталася.
   - Ну-мо, нахили голову!
   Я розвiв хвилясте волосся на Зосинiй макiвцi в сторони i знайшов там монетку, що стояла ребром.
   - Боляче? - Занепокоївся я. - Вона ребром у волоссi стирчить.
   - Якщо ребром, то нам дiстається "або".
   - Яке "або"? - Не зрозумiв я.
   - Ну, ми ж домовилися, що якщо монетка стане на ребро, то буде не парк, не рiчка, а "або".
   - I де це "або" знаходиться?
   - А я звiдки знаю?..
   - Давай мiркувати логiчно! Якщо до парку веде ця дорога, до рiчки - ця, то для "або" залишається тiльки ця! Поїхали?
   Я посадив Зосю на раму велосипеда перед собою i поїхав, вiдчуваючи її в своїх обiймах, не за мiсто, як думав спочатку, а прямо в центр. Проїхавши по алеї Войцеха Корфанти, ми виїхали до "Сподека" - одного з найбiльших в Європi критих спортивно-концертних комплексiв. Вiн у нас побудований у виглядi лiтаючої тарiлки, що "приземлилася" тут ще в сiмдесятих роках.
   - Ти давно в "Сподеку" була? - Запитав я, ставлячи велосипед на стоянцi.
   - Ще взимку, на концерт приходила.
   - То давай подивимося, що нам запропонують сьогоднi...
  142
   Ми пiдiйшли до афiшi. Велика арена запрошувала ввечерi на фестиваль фольклорних ансамблiв, гiмнастичний зал пропонував за годину чемпiонат округу з легкої гiмнастики. Каток i тенiснi корти працювали без перерв, пропонуючи тренiнги за акцiйними цiнами.
   - Куди спочатку? На ковзанку чи на корти? - Надав я Зосi право вибору.
   - Давай, поки не жарко на корти, а потiм охладимося на ковзанцi!
   На кортi з'ясувалося, що нi я, нi Зося професiйними тенiсистами не були. Тренер пояснив нам, як ставати у стiйку, як замахуватися ракеткою, як стежити за м'ячем i, коли у нас стало трохи виходити, пiшов до iншої пари.
   Погравши трохи в тенiс, ми пiшли на ковзанку. Перевзувшись, виїхали на лiд, i тут виявилося, що Зося цiлих п'ять рокiв займалася фiгурним катанням. Вона вмiла робити таке, що я тiльки розкривав рота: стрибки, каскади, кожухи, вертушки, прогини, вертикальнi шпагати, рiзнi види ковзання... Я зi своїми кiлькома трюками, якими хотiв похвалитися, нервово стояв осторонь.
   - Приєднуйся! - Пiд'їхала до мене Зося. - Дечого тебе навчу! Бери мене цiєю рукою за талiю, а цiєї - за руку...
   Вона навчила мене синхронного ковзання, парi стрибкiв, i трьом пiдтримкам. А потiм зазвучала нiжна музика, стали падати свiтловi "снiжинки" вiд спецiального прожектора i голос по радiо запропонував романтичнi танцi. Танцювати на ковзанах було незвично, але класно. Ми ковзали, мiняючи пози i напрямки, i все - обiйнявшись...
   Потiм ми сидiли в кафе i я постiйно ловив себе на тому, що просто потопаю у смарагдовiй зеленi Зосiних очей...
   Вiд цього добровiльного потопання мене вiдволiкли дивнi слова:
   - ...справжнi iншопланетяни! Присягаюсь!
   Зося теж повернула голову до сусiднього столика.
  143
   - Ти думаєш, чому "Сподек" побудували прямо над вугiльним пластом? Думаєш, не було бажаючих його розробляти? А як же! Просто саме в цьому пластi знайшли залишки древнього корабля прибульцiв! Я тобi кажу! "Сподек" тому i побудували у виглядi тарiлки, щоб припинити чутки... - Хлопець в окулярах i синiй майцi раптом помiтив, що ми прислухаємося. - Ха! Здорово я тебе розiграв! - Вдавано розсмiявшись, вiн вiдкинувся на спинку стiльця. - Щось тут багатолюдно стає, пiдемо кудись на природу...
   Вiн i його спiврозмовник встали i вийшли назовнi.
   - Як ти думаєш, це правда? - Повернулася до мене Зося. - Менi взагалi-то завжди хотiлося зустрiтися з братами по розуму. Ну не може бути, щоб ми були однi у Всесвiтi!
   - Може, й правда. Тодi, в сiмдесятi, взагалi дуже багато чого тримали у таємницi. От, якщо би спробувати спуститися вниз...
   - А давай спробуємо?! - Зося вже пiдхопилася вiд нетерпiння. - Полазимо тут скрiзь, може щось та знайдемо.
   I ми вирушили лазити по "Сподеку". Цiкавили нас переважно нижнi поверхи. Чого там тiльки не було: i склади, i технiчнi примiщення, i комунiкацiї... На багатьох дверях було написано: "Вхiд заборонено", але ми примудрялися зазирнути i туди. I ось, вiдкривши черговi дверi з табличкою "Вхiд заборонено", ми побачили крутi кам'янi сходи, що спускалися глибоко вниз. Сходи були видовбанi в кам'яному вугiллi.
   - Ось воно! - Вигукнула Зося. - Кам'яновугiльний пласт i сходинки в ньому. Нам туди!
   I тут задзвонив її телефон. Телефонувала мама.
   - Так, пам'ятаю... Добре... Я не одна... Нi, не з Марисею. З Янеком... Добре, ми прийдемо на вечерю... Гаразд, бувай! - Зося вимкнула телефон i сховала його до своєї бiленької сумочки. - Мої батьки запрошують тебе до нас на вечерю. Ти як?
   - Ну, мене вдома на вечерю нiхто не чекає. Думаю, я готовий познайомитися з твоїми. А о котрiй вечеря?
  144
   - О восьмiй. Ой, вже пiв на восьму! Як швидко час летить!
   - Тодi поїхали!
   - А сходи? - Нерiшуче переступила Зося з ноги на ногу.
   - А сходи ми будемо дослiджувати завтра, з самого ранку! - Пообiцяв я.
   Зосинi батьки менi одразу сподобалися i здалися давно знайомими. Тата звали Кшиштоф, вiн був високим, сухорлявим i носив пещену темну борiдку. Маму звали Агнеся, вона була дуже схожа на Зосю - така ж мiнiатюрна, хоча й рудоволоса. Вони були веселими, молодими й завзятими.
   Дiзнавшись, що ми з Зосею будемо вчитися в одному унiверситетi, вони запропонували, якщо ми захочемо, скласти розклади так, щоб на додатковi курси ходити разом. Ми вирiшили, що днями обов'язково це зробимо.
   Вранцi Кшиштоф i Агнеся збиралися їхати у вiдпустку - на машинi до Чорногорiї.
   - Янек! Я прекрасно розумiю, що сучасну молодь нiчому вчити не треба, але, якщо вже ти став новим другом Зосi, то саме ти за неї i будеш вiдповiдати. - Звернувся до мене тато Кшиштоф, вийшовши зi мною на балкон, поки мама з донькою прибирали зi столу. - Я бачу, що ти хлопець хороший, але якщо що, сам розумiєш, я тебе з пiд землi дiстану.
   - Будьте спокiйнi, Зосю я в образу не дам! - Запевнив я його.
   Посидiвши ще у загальному колi хвилин з п'ятнадцять, я вiдправився додому. Спробував дивитися телевiзор, читати, побренькав на клавiшах i близько одинадцятої лiг спати...
  ***
   - Янек! Вставай! Тебе чекають великi справи!.. Янек! Вставай! Тебе чекають великi спра... - Розбудив мене вранцi будильник.
  145
   Я схопився - справи, i справдi, чекали на нас великi. По-перше, сходи, а по-друге, Зося, яка залишилася одна i, мабуть, чекала вiд мене чогось нового i романтичного.
   Привiвши себе у порядок, я пiдхопив скейт, спустився з ним на лiфтi i помчав вже на ньому по вулицi до Зосиного будинку. Зося вiдчинила менi дверi вже майже готова:
   - Менi тiльки хвiст залишилося зав'язати! - Повiдомила вона, стоячи перед дзеркалом у синiх коротких лосинах i синьо-бiлiй смугастiй футболцi. - А ти на скейтi? Тодi я теж вiзьму!
   Покидавши щось у маленький рюкзачок, вона витягла з комори дошку i ми вийшли з квартири.
   - Ти де зазвичай снiдаєш? - Запитала Зося, стаючи на скейт.
   - Вдома.
   - Що, сам готуєш? - Здивувалася Зося.
   - Звичайно! А що тут такого? Мої батьки часто виїжджають, от i навчили.
   - А я готувати зовсiм не вмiю, хiба що чайник закип'ятити! Менi батьки грошей залишили, щоб я їла в кафе. От якраз пiдходяще кафе! Зайдемо? Ти як, снiдав?
   - Забув! - Чесно зiзнався я. - До тебе поспiшав!
   Довелося снiдати в кафе. На снiданок у нас була пiца з грибами, беконом i ананасами, кава i круасани. Поївши, ми вже без зупинок, на максимально можливiй швидкостi покотили до "Сподека".
   Обидва скейти я ввiпхав до свого рюкзакаi ми кинулися шукати "тi сходи".
   - Здається, це було тут...
   - Нi, там бiля дверей будiвельне смiття було навалено.
   - Може, оцi?
   - Тут же замок!
   - А може, його сьогоднi повiсили?
   - Нi, там на дверях внизу була велика подряпина...
  146
   Нарештi, ми знайшли потрiбнi дверi, вiдкрили їх i почали спускатися вниз по сходах, пiдсвiчуючи собi у темрявi смартфонами.
   - Ой, я чимось подряпалася! - Вигукнула Зося, коли ми спустилися досить глибоко i вийшли на якусь площадку.
   - Покажи! - Я повернув її до себе подряпаним плечем i нiжно поцiлував. - Вже не болить?
   - Болить, тiльки не тут, а тут! - Зося пiдставила менi свою щоку. - А тепер тут!.. I тут!..
   Смартфони сiли i перестали свiтитися, ми цiлувалися в повнiй темрявi пiдземелля, поки не вирiшили, що час вже роззирнутися. Пошаривши руками по пiдлозi, я намацав якийсь великий камiнь i кинув його об стiну, намагаючись висiкти iскру. Iскри, справдi, вийшли. Вiдскочивши вiд стiни, до нас пiд ноги впали два зеленуватих вогника. Спочатку ледь помiтнi, вони все бiльше розгорялися. Нахилившись до них, я пiдняв з пiдлоги двi майже однаковi каблучки - простi тонкi золотi кiльця, одне бiльше, друге менше. Зеленi променi виходили просто з металу.
   - Ой, дивись! Там всерединi щось написано. - Зося пiднесла до очей меншу каблучку. - Тут написано "Iнь" i частина знаку "Iнь-Ян". Я знаю, вiн означає єднiсть протилежностей, жiночої та чоловiчої складових.
   - А у мене такий самий знак, але написано "Ян".
   - Ну, правильно, тебе ж Ян звуть. А мене, до речi, папа хотiв назвати Iнною, але бабуся не дозволила.
   - Це доля! - Вирiшив я, надягаючи каблучку. - Тепер ми зарученi i нероздiльнi, як Iнь-Ян!
   Зося теж надягла каблучку. I тут кiльця погасли. У повнiй темрявi, яка знову наступила, ми раптом побачили, що до нас здалеку наближається якесь ледь помiтне свiтло.
   - Там щось рухається... - Притулилася до мене Зося.
   - Давай тихенько постоїмо i подивимося...
   У блiдому свiтлi, що наближалося, ми побачили, що стоїмо на перехрестi якихось пiдземних коридорiв, вирубаних у суцiльному вугiльному пластi. Через кiлька секунд повз нас з електричними смолоскипами в руках пройшла вервечка справжнiх гномiв!
  147
  Гноми були зростом не бiльше сiмдесяти сантиметрiв, пропорцiйно складенi, як цiлком нормальнi люди, тiльки маленькi. Одягненi вони були у щось на зразок колготок iз заправленими в них сорочками, поверх яких були одягнутi жилети, якi застiбалися на один гудзик. На головах - середньовiчнi ковпаки, на ногах - шкiрянi туфлi з великими пряжками, за спинами - шкiрянi торбинки. Один з гномiв пiдморгнув нам, запрошуючи йти за собою. Ми прилаштувалися в кiнець цiєї незвичайної процесiї, вiдчуваючи тоскне вiдчуття дежавю.
   - Всього дванадцять гномiв. - Порахувала їх Зося. - А у всiх казках зазвичай сiм.
   - Ми ж не в казцi... - Промовив я, не цiлком упевнений у реальностi того, що вiдбувається.
   "От зараз вони пiдуть прямо i виведуть нас до якогось великого будинку" - подумав я. Але гноми, дiйшовши до перехрестя, раптом повернули направо i за кiлька секунд їх тупiт припинився. Пройшовши за ними всього метрiв десять, ми вперлися у глухий кут. Жодних дверей, нiяких важелiв - суцiльна вугiльна стiна.
   - Все? Може, нам це здалося? - Розгубилася Зося. - Може, ми клепки втратили?
   - З розуму сходять поодинцi! - Впевнено вiдповiв я. - Обом одне й те ж саме уявитися не могло.
   - А ти впевнений, що бачив те ж саме, що i я?
   - Ну, так, дванадцять гномiв у колготках i жилетах...
   - А якого кольору був ковпак у того, який нам пiдморгнув?
   - Здається, жовтувато-зеленого... Точно, я ще подумав: "Дивний якийсь колiр. У всiх ковпаки темнi, вiд сiрого до чорного i коричневого, а у цього - блiда травичка, якiй не вистачило сонячного свiтла".
   - Правильно. Значить, це не божевiлля.
   - А якщо не божевiлля, то пiдемо лiворуч! - I я, рiшуче взявши Зосю за руку, повернув назад.
  148
   Лiвий коридор вивiв нас у величезний зал. Високу стелю пiдпирало безлiч чорних вугiльних колон, що стояли, як дерева в рiдкому лiсi. Пройшовши по цьому лiсi, ми вийшли у велике кругле примiщення, з однiєю центральною колоною. По його периметру в три ряди були встановленi кам'янi постаменти, на яких лежали дивнi мумiї. Зрiст їх не перевищував ста тридцяти сантиметрiв, великi, порiвняно з тiлами, голови мали величезнi очнi западини i беззубi щелепи, швидше схожi на дзьоби черепах. На грудях кожної мумiї лежав кам'яний диск, дiаметром близько тридцяти сантиметрiв, з якимись знаками.
   - Всього шiстдесят сiм мумiй... - Порахувала їх Зося. - Це що, предки гномiв?
   - Швидше, вони схожi на iнопланетян. Я читав про таке поховання десь у Китаї, здається, в печерi Хебiта. Там їх називали плем'я Дропа.
   - А я читала, що подiбнi поховання прибульцiв знаходили не тiльки в Китаї, але й у Туреччинi, i в Єгиптi, i в Центральнiй Африцi, в Пiвнiчнiй та Центральнiй Америцi.
   - От би дiзнатися, що у них написано на цих дисках! - Я торкнувся одного з дискiв рукою, моя каблучка засвiтилася i у
  вiдповiдь на це свiтiння засвiтилися вирiзанi на диску символи.
   Свiтловi iєроглiфи пiднялися на п'ятдесят сантиметрiв над грудьми мумiї i склалися у голографiчне напiвпрозоре зображення, яке поступово налаштовуючись, ставало все бiльш щiльним. Це було зображення живого iнопланетянина. Вiн подивився на нас i заговорив якоюсь пташиною мовою. З невеликим вiдставанням з моєї каблучки зазвучав переклад:
   - Я - Сюрзi Чюзрлi Стюзрi Дропазi! Другий помiчник капiтана корабля, що летiв з планети Дропазацi Системи Сiрiуса-С до планети Нюрбезi в Системi Сiгми Пiвденного Хреста. Наш корабель був частиною мiжзоряної експедицiї, що складалася з семи дискових кораблiв. Неподалiк Сонячної Системи наша флотилiя зiткнулася з роєм великих блукаючих астероїдiв i зробила вимушену посадку на третiй вiд Сонця планетi.
  149
  Три кораблi спiльними зусиллями вдалося вiдремонтувати, i вони продовжили шлях. Чотири кораблi полагодити не вдалося. Їх екiпажi залишилися на Землi, знаючи, що допомога може прийти лише через кiлька тисяч рокiв.
   Зося торкнулася рукою диска на грудях iншої мумiї, i ми почули те ж саме, але вiд Чюризлi Сюфиразi Црюзi Дропазi, технiка машинного вiддiлення.
   - Давай бiльше не включати цi диски. - Попросила Зося, коли я наблизився до наступної мумiї. - Якось моторошно вислуховувати їхнi надгробнi повiдомлення.
   - Десь тут має бути i загальна iнформацiя... - Я став озиратися навколо у пошуках.
   Iєроглiфи, схожi на надгробнi, я знайшовв на центральнiй колонi. Торкнувшись їх, ми дiзналися, що народ Дропазi прилетiв з однiєї з планет Сiрiуса-С. У складi флотилiї були представники народiв Догоносi з планети Сiрiуса-В та Джорговi з Сiрiуса-А. Ми побачили схему зоряної системи Сiрiусiв i обернення Сiрiуса-С навколо Сiрiуса-А. А далi йшли картинки з заселених планет системи Сiрiусiв i збори флотилiї в експедицiю.
   Потiм нам показали планети, до яких прямувала експедицiя. Потiм йшли кадри жахливої катастрофи, коли флотилiя пiддалася космiчному бомбардуванню i змушена була рятуватися на Землi. Сталося це двадцять три тисячi рокiв тому. Дропазi, Догоносi i Джорговi, що залишилися тут, заснували свої невеликi поселення майже по всiй Землi i почали навчати здичавiле пiсля чергового льодовикового перiоду мiсцеве людство того, що знали самi, прискорюючи розвиток нашої цивiлiзацiї. З часом люди стали називати їх Дропа, Догони i Джоргви. Перед смертю вони записували свої повiдомлення на диски, якi пiсля смертi ставали надгробними, вiрнiше надмумiйними, повiдомленнями.
   - Сумно... - Пробурмотiла Зося, змахуючи зi щоки сльозу. - Вимирали на чужiй планетi, знаючи, що нiколи не повернуться до своїх...
  150
   - Зате допомогли нам! - Пiдбадьорив її я. - Може, без них ми б i досi з палицями бiгали!
   - А... А чому двадцять три тисячi рокiв тому? Адже кам'яновугiльнi пласти виникли мiльярди рокiв тому! - Почала аналiзувати Зося.
   - А може, вони в цих вже готових кам'яновугiльних пластах i повирубували свої першi притулки?
   - Чи влаштували своє кладовище...
   - Послухай, а каблучки у нас не простi! - Я помiтив, що моя знову засвiтилася. - Здається, вона нас кудись кличе!
   Я пiшов у напрямку, куди вказував промiнь каблучки. Зося рушила за мною. Минувши зал з лiсом колон, ми вийшли в коридор, яскраво освiтлений круглими свiтильниками, пiдвiшеними пiд стелею. На стiнах свiтилися стрiлки i наче пропонували нам пройти далi. А далi був цiлий iнопланетний комплекс!..
   Тут стояли якiсь пульти, застигли вимкненi екрани, при нашому наближеннi на стiнах оживали голографiчнi зображення з неземними пейзажами... Перед одним з пультiв стояло два крiсла зi знаками "Iнь-Ян" на спинках.
   - Це для нас? - Запитала Зося i, не чекаючи моєї вiдповiдi, сiла в одне з них.
   - I що далi? - Я сiв поруч.
   - Ну, хоча б просто посидимо... - Зося провела руками по пульту, стираючи з нього вугiльний пил.
   Їй каблучка спалахнула, i вiд цього яскравого свiтла раптом ожив екран перед нами, засвiтившись м'яким жовтим свiтлом.
   - Отримано код доступу вiд об'єкта "Iнь"! - Пролунав голос пiд стелею. - Необхiдно пiдтвердження вiд "Ян"!
   Я теж поклав руку на пульт. Моя каблучка спалахнула i екран, яскраво засвiтившись, раптом ожив:
   - Отримано повний код доступу до Вселенської системи! Ставте питання! - З екрана на нас очiкувально дивився гуманоїд з тонкими рисами обличчя, великими очима, маленьким носом i ротом у виглядi вузької щiлини.
  151
   - Цей не такий, як тi мумiї... - Прошепотiла Зося.
   - Мабуть, з iншої планети. - Теж пошепки вiдповiв я. - Худий i довгий, як шнурок.
   - Ось i кличка готова - Шнурок. Цiкаво, а хто вiн такий?
   - Я черговий консультант столицi нашого Всесвiту - мiста-галактики Мрчиктулан. - Почув запитання гуманоїд на екранi.
   - Ов-ва! Мiсто-галактика! Навiть уявити неможливо! А де воно знаходиться? - У мнi спалахнула допитливiсть.
   - У центрi Всесвiту. - "Шнурок" перемiстився до краю екрану, i ми побачили зображення райдужної галактики десь дуже далеко.
   - А там тiльки ваш вид живе? - Запитала Зося.
   - Мiсто-галактика об'єднує i координує взаємодiю всiх розумних iстот нашого Всесвiту: гуманоїдiв, рептилоїдiв, головоногих, арахноїдiв та iнших. - На екранi в дуже швидкому темпi замиготiли рiзнi види iнопланетян.
   - А як же ви перемiщуєтеся по всьому Всесвiтi? Адже це мiльярди свiтлових рокiв! - Продовжувала допитувати Зося.
   - За допомогою пiдпросторового метро, яке пронизує весь Всесвiт, поєднуючи галактики i зорянi системи в них. - Кадри кiно показали, як капсула метро в'їжджає в якусь арку. Потiм пунктиром нам показали шлях її перемiщення з однiєї зоряної системи до iншої, де вона благополучно виїхала з такої ж самої арки на iншiй планетi в декiлькох тисячах свiтлових рокiв вiд мiсця входу. - Будь-яку вiдстань, якою б величезною вона не була, через метро можна подолати всього за пару секунд.
   - А багато у Всесвiтi розумних видiв?
   - Лише на Землi живуть одинадцять видiв розумних, що вже говорити про цiлий Всесвiт! Останнi пiдрахунки показали, що зараз їх бiльше трьохсот трильйонiв. Точну цифру назвати не можу, тому що постiйно то вимирають, то з'являються новi види, так само, як зникають i зароджуються новi зiрки.
   - А чому ж нам про них нiчого не вiдомо? - Образився я.
  152
   - В цiлому, людство до контакту ще не доросло.
   - А чому ж ви нам все це розповiдаєте? - Здивувалася Зося. - Чим ми краще за решту людства?
   - У вас каблучки-ключi з кодом повного доступу до будь-якої iнформацiї Всесвiту. Володарi ключiв, навчаючись, поповнюють розумну складову Землi, звану у вас ноосферою, з якої людство може черпати iнформацiю, наближаючись, таким чином, до Порогу Розумностi.
   - До якого ще порогу? - Не зрозумiв я.
   - Це Порiг, переступивши який, ви будете прийнятi до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв.
   - Ов-ва! А що нашi каблучки ще можуть?
   - Здiйснювати вербальний та вiдео зв'язок, матерiалiзовувати енергiю, використовувати рiзнi види енергiй, вiзуалiзовувати подiї минулого та майбутнього, перемiщати предмети i вас самих у просторi, i ще багато чого.
   - Перемiщатися у просторi за допомогою каблучок?! - Не повiрила Зося. - Я про це давно мрiяла! Менi навiть багато разiв снилося, як я силою думки переношусь то в Африку, то до Iндiї, то...
   - А як це робиться? - Запитав я.
   - Дуже просто. Концентруєте свою увагу на каблучцi, уявляєте мiсце перенесення i опиняєтеся там. - Зовсiм по-буденному вiдповiв "Шнурок".
   - А от ви казали, що на Землi зараз живе одинадцять видiв розумних. Це як? Чому ми про них не знаємо? - Я вирiшив спуститися на Землю.
   - Деяких ви знаєте, але не допускаєте думки про їх розумнiсть, а деякi не хочуть виходити з вами на контакт.
   - Ну, хоча б перерахувати ви їх нам можете? - Попросив я.
   - Гаразд, рахуй: три види гуманоїдiв - люди, гноми i шамбали. Потiм плазмоїди, потiм морськi - кити, дельфiни i восьминоги, далi котячi, мурахи, бджолоїди, ну i облакоїди - всього одинадцять.
   - А...
  153
   - Час сеансу вичерпано. Повторний сеанс зв'язку можливий не ранiше, нiж через вiсiмнадцять земних годин.
   - А можна пiзнiше? - Про всяк випадок спробував я уточнити.
   - Звичайно! Тривалiсть сеансу - шiстдесят три хвилини з перервою на вiсiмнадцять годин плюс безкiнечнiсть.
   - Ми що, вже шiстдесят три хвилини спiлкуємося? - Не повiрила Зося.
   Але екран уже погас.
   - Ну, от! На самому цiкавому мiсцi! - Зося вiд образи навiть надула губки. - I що нам тепер робити?
   - Цей комплекс тепер вiд нас нiкуди не дiнеться! - Заспокоїв я її. - А от молодiсть може пройти. Тому, поки вона не пройшла, давай займемося собою.
   - Де?
   - У мене вдома! - Я обiйняв Зосю i ми, представивши мою квартиру, перенеслися прямо на диван у вiтальнi.
   Виявляється, вже настав пiзнiй вечiр. Я нашвидкуруч приготував вечерю. Над тарiлкою Зося вже клювала носом. Тому, коли ми поїли, я взяв зовсiм сонну Зосю на руки i понiс у спальню. Щойно ми переступили порiг, як навколо заклубився перлиновий туман.
   - Давай, кинемо монетку! - Сказав я, опустивши її на лiжко.
   Тiльки я пiдкинув монету, як Зося знову обхопила мене за шию i притягнула до себе. "Потiм знайду..." - подумав я, розчиняючись у вiдчуттях кохання i пристрастi...
  
  Стоп!
  Щоб рухатися далi,
  знову доведеться скористатися монеткою.
  
  Вибiр-3 (решка-ребро):
   Якщо випаде "орел", можете перейти на сторiнку 455 до роздiлу No29 "Рiвень-3. Решка-Ребро-Орел".
   Якщо випаде "решка", то вам треба перейти на сторiнку 474 до роздiлу No30 "Рiвень-3. Решка-Ребро-Решка".
   Якщо монетка постане руба, переходьте на сторiнку 485 до роздiлу No31 "Рiвень-3. Решка-Ребро-Ребро".
  
  154
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову кидайте монетку i вибирайте новий шлях у пунктi "Вибiр-3", дiзнавшись сторiнку переходу трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається всього один варiант. Дивiться сторiнку вище i переходьте.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, то вам треба на сторiнку 33 до пункту "Повернення-3" роздiлу No3 "Рiвень-1. Решка".
  
  Роздiл 11. Рiвень-2. Ребро-Орел.
   Я пiдкинув монету, туман розвiявся i... на руку менi впала монетка "орлом", тобто пiрамiдою.
   - Значить, пiдемо напра-во! - Я чiтко, як солдат, повернув направо.
   - Гаразд, напра-во! - Зося пiднесла два пальцi до голови, жартiвливо вiддаючи честь, i теж повернула направо.
   - Два-три, два-три! - Почав я задавати ритм.
   Отак промарширувавши пару десяткiв метрiв, ми змушенi були змiнити темп - далi стежка звужувалася i починала петляти. Спочатку ми з Зосею все ближче i ближче сходилися, а потiм взагалi довелося йти в обнiмку. Думаєте, я засмутився? Навпаки! Однiєю рукою я обiймав Зосю за талiю, а iншою вiдсував гiлки. Була б третя рука, я б i їй знайшов застосування. Стежка помiтно йшла пiд ухил, тож ми поступово спускалися з обриву. По дорозi я розповiв Зосi про те, як зустрiвся зi "стрiлочницею" i як вона дала менi монетку.
  155
   - Дивна монетка... - Зося розглядала монетку, перевертаючи її то однiєю, то на iншою стороною. - Невiдомо навiть, з якої вона країни...
   - А може, взагалi нi з якою! Може, її спецiально для мене зробили!
   - Пiрамiда цiлком земна, схожа на єгипетську... А що означає цифра "три"?
   - Може те, що кожного разу виникають три варiанти?
   - А що тут на ребрi написано?
   - А хiба там щось написано? Я й не помiтив.
   - Тут написано "Iнь-Ян" i знак стоїть. Ти взагалi знаєш, що таке Iнь-Ян?
   - Це щось про єднiсть i боротьбу протилежностей.
   - I про єднiсть чоловiчої та жiночої складових Всесвiту. - Додала Зося. - Ой, я монетку впустила! Он, вона туди покотилася!
   Ми побiгли вниз по схилу за монеткою. У самому низу ми почали нишпорити по кущах i у травi, шукаючи її. Монетки нiде не було.
   - Дивно, чому немає туману? - Сам до себе бубонiв я пiд нiс. - Адже коли кидаєш монетку, обов'язково повинен з'являтися туман.
   - Це коли кидаєш! А коли вона сама падає, то не з"являється! - Повiдомив менi з найближчої гiлки великий чорний ворон, що з"явився невiдомо звiдки.
   - Куди ж вона подiлася?... - Зося, шукаючи монетку, пiдiйшла до мене ближче.
   - Пiд каменем подивися! - Сказав ворон.
   - Це що, ворон розмовляє? - Здивовано подивилася на мене Зося.
   - Ну, розмовляю! А що тут такого? Вам можна, а менi не можна? - I вiн, голосно плескаючи крилами, знявся з гiлки i кудись полетiв.
   Пiднявши найближчий камiнь, я знайшов пiд ним монетку. Там же лежало ще щось блискуче. Я пiдняв - це виявилися двi тонкi золотi каблучки - одна бiльша, друга менша.
  156
   - Клас! Ми знайшли скарб! - Зрадiла Зося. - Дай подивитися!..
   Роздивившись каблучки, ми побачили на їх внутрiшнiй сторонi знак Iнь-Ян i написи: на бiльшiй - "Ян", на меншiй - "Iнь".
   - Ов-ва! Це ж каблучки для нас! Навiть нашими iменами пiдписанi!
   - Ну, мене звати Ян, але ж ти - Зося?
   - А мене батьки спочатку хотiли Iнною назвати, але втрутилася бабуся, i назвали Зосею. Але iнодi звуть i Iнною. Дай-но помiряти! Пiдiйшла! Як рiдна... - Зося помилувалася своєю рукою з каблучкою.
   Менi каблучка теж пiдiйшла. I теж стала якоюсь своєю, нiби я її носив усе життя, але чомусь забув.
   - Стривай... - Зося пiднесла свою руку з каблучкою до моєї. - Однаковi, як весiльнi...
   I тут каблучки спалахнули зеленим вогнем, з них вийшли тонкi, схожi на лазернi, променi i з'єдналися на уступi обриву в однiй точцi. Уступ злегка затремтiв i у скелi почав вiдкриватися прохiд.
   - Ми щось включили? Якийсь секретний механiзм? - Зося зробила пару крокiв до утвореного проходу.
   - Мабуть, каблучки - це ключi. А якщо нам дiсталися такi незвичайнi ключi, треба подивитися, що таке вони вiдкрили... - Я заглянув у прохiд i зробив всередину пару крокiв.
   - Може, не треба? - В нерiшучостi зупинилася Зося на кордонi свiтла i темряви.
   - З тобою часто вiдбуваються пригоди?
   - До вчорашнього дня, поки я з тобою не познайомилася, нiчого незвичайного не вiдбувалося.
   - Зi мною, до речi, теж. Отже, доля тiльки чекала, щоб ми з'єдналися, а тепер надолужує згаяне. Пiшли! - Я взяв Зосю за руку i втягнув її у печеру.
  157
   Прохiд за нами одразу ж закрився, i ми опинилися в повнiй темрявi.
   - Ой! Йо-йо-йой! - Тихенько заскиглила Зося.
   - Не бiйся! Я зараз смартом пiдсвiчу...
   Та не встиг я дiстати смартфон, як над нами спалахнув круглий свiтильник. У його свiтлi ми побачили, що з печери кудись пiд парк веде цiлком комфортний коридор, стiни, пiдлога та склепiнчаста стеля якого були викладенi чорним каменем. Зося вiдпустила мою руку, в яку вiд страху вчепилася пальцями. Я зробив кiлька крокiв по коридору, i трохи далi на стелi засвiтився новий свiтильник.
   - Тут свiтло з датчиками руху! - Здогадався я i пробiг кiлька крокiв вперед. - Бачиш?
   Випереджаючи мене на пару метрiв, на стелi загорiлися п'ять свiтильникiв. Зося обережно рушила за мною. Перший свiтильник погас.
   - От бачиш, яка економiя! Ти вiдiйшла i свiтло вимкнулося! Йдемо далi?
   Я взяв Зосю за руку i ми пiшли широким, близько трьох метрiв, коридором. Попереду вмикалося свiтло, ззаду воно вимикалося, але далi п'яти метрiв нiчого видно не було. Щоб не йти просто так, я розповiдав Зосi про iсторiю нашого краю.
   - Сiлезькi гори, поруч з яким розташований наш Катовiце, - це величезне родовище кам'яного вугiлля. В давнину його тут видобували люди кам'яного столiття. В чотирнадцятому столiттi цi землi належали Чехiї, у вiсiмнадцятому - Пруссiї, з дев'ятнадцятого - Польщi. А все тому, що всiм було потрiбне вугiлля.
   - То може, цi каменi, якими викладено коридор, - це вугiлля? - Промовила Зося.
   Я провiв пальцем по стiнi - палець став чорним.
   - Дiйсно, вугiлля. От бачиш, виявляється, його можна не тiльки спалювати, але й будувати з нього!
   - А я бачила в Сiлезькому музеї ювелiрнi вироби iз вугiлля! Коли вугiлля добре вiдшлiфоване i ограноване, воно виблискує не гiрше дорогоцiнних каменiв!
  158
   Далi свiтло не вмикалося, але попереду щось тьмяно свiтилося. Ми пройшли ще кiлька метрiв у темрявi i визирнули з коридору. Тут коридор закiнчувався невеликим балкончиком зi сходами, що йшли униз. А внизу була... мiська вулиця!
   Яскравi лiхтарi висiли пiд стелею бiльш високого i широкого, нiж наш, коридору. Триповерховi будинки з вiкнами i балкончиками з бокiв. Нiякого транспорту, лише пiшоходи у довгих балахонах з каптурами, що закривають обличчя.
   Обережно визираючи з коридору, ми розглядали таємничу вулицю, що простяглася, по-моєму, вiд парку Штауваєри до центру Катовiце.
   - Виявляється, пiд мiстом живуть люди... - Пробурмотiла Зося.
   - А може, це не люди, а якiсь iнопланетяни? Ми ж не знаємо, якi в них обличчя! I чи є вони взагалi... Давай спустимося?
   - В мiнi-спiдницi та шортах? Вони ж нас одразу помiтять!
   - Гаразд, зараз щось придумаю... Пити хочеш?
   - Давай!
   Я простягнув Зосi пляшку i зробив пару ковткiв з iншої. Зося почала зникати i перетворилася у напiвпрозору iстоту.
   - Ой, а ти стаєш невидимим! - Зося, вiдпивши кiлька ковткiв, простягнула менi пляшку.
   - Як же я забув! Я ж замiсть води взяв пляшки з "антивидом"! Зате тепер нас нiхто не побачить, i ми можемо спокiйно спуститися у це пiдземне мiсто. - Я рiшуче попрямував до сходiв.
   - Стiй! - Вигукнула Зося. - У тебе рюкзак видимий! Нiчого собi замаскувався - самого не видно, а у повiтрi пливе рюкзак!
   - Дiдько!... Доведеться залишити його тут.
   - Тiльки треба уважно запам'ятовувати дорогу, щоб його потiм знайти. Та й вихiд з цього мiста...
  159
   Спочатку ми йшли дуже обережно, старанно обходячи перехожих. Перехожi, слава богу, нiкуди не поспiшали, ходили повiльно, тому зiткнень нам вдавалося уникати без зайвого клопоту. Ми милувалися незвичайною архiтектурою мiста, витесаного у кам'яному вугiллi. Все навколо було чорним: кам'янi вiзерунки на стiнах, мереживнi кам'янi огорожi на балкончиках, арки, скульптури, фонтани - все чорне. В яскравому свiтлi з-пiд стелi вугiлля таємничо вiдблискувало, створюючи якусь магiчну обстановку... Тiльки люди були в рiзних балахонах: коричневих, сiрих, бордових, фiолетових, синiх, зелених...
   Ми помiтили, що в бiльшостi житлових будинкiв не було дверей: "балахон" просто пiдходив до стiни, i проходив крiзь неї. Ми з Зосею теж спробували, але стiна була твердою i нас не пропустила.
   - Магiя якась. - Зробила висновок Зося.
   - Мабуть, вони вмiють проходити крiзь стiни, або просто перемiщуються звiдси туди.
   - "Просто"? Хотiлося б i менi вмiти отак "просто"!
   - Он, дивись! Будiвля з дверима! Увiйдемо?
   Ми увiйшли в широкi й високi двостулковi дверi величної будiвлi, кам'яна рiзьба на фасадi якої була прикрашена золотими деталями. Це була бiблiотека! Височеннi, бiльше шести метрiв, стелажi з книгами упиралися у стелю, утворюючи перегородки великих залiв. У залах були розставленi столи i лавки з темного дерева, причому вiдчувалося, що вони дуже старi. За деякими столами сидiли люди (чи не люди?) в балахонах i читали...
   - Цiкаво, як вони дiстають книги з верхнiх полиць - нiяких сходiв не видно. - Вертiла головою Зося.
   I тут один з "балахонiв", що сидiв неподалiк, пiдняв руку i вимовив стиха якусь незрозумiлу фразу. З верхньої полицi стелажа до нього злетiв древнiй запилений фолiант i завис перед ним у повiтрi, розвернувшись на потрiбнiй сторiнцi. Темно-зелений "балахон" узяв книжку в руки, поклав перед собою на стiл i, як нi в чому не бувало, заглибився у читання.
  160
   - Тут що, i бiблiотекарiв немає? - Розгубилася Зося. - Отак замовляєш книгу, i вона до тебе пiдлiтає?
   - Зараз перевiримо! - Я потягнув Зосю в дальнiй закуток i посадив за стiл, сiвши поруч. Пiдняв руку, як це робив "зелений балахон", i тихенько сказав:
   - Каблучки!
   За мить перед нами зависло кiлька фолiантiв, розкритих на сторiнках iз заголовками "Каблучки". Заглянувши в них, ми дiзналися, що бувають каблучки для ворожiння, для перегляду вiщих снiв i складання прогнозiв, для магiчних ритуалiв i ще багато всякої магiчною абракадабри.
   - Це все не те! - Закривши книгу, я поклав її на стiл.
   - "Чорна та Бiла Магiя" - Прочитала Зося назву книги. - А що ти взагалi шукаєш?
   - Хотiлось би прочитати про нашi каблучки.
   - Ну, то скажи: "Каблучки Iнь-Ян"! - Зося вимовила це, пiднявши руку вгору.
   Всi нашi книги полетiли, а натомiсть до нас спустилася нова, вiдкрита на сторiнцi iз заголовком "Каблучки Iнь-Ян".
   - Те що треба! - Я присунув книгу ближче, i ми з Зосею почали читати.
   Ми дiзналися, що каблучки Iнь-Ян не можна нi купити, нi подарувати. Вони самi знаходять своїх носiїв. Крiм того, вони мають безлiч магiчних функцiй: телепортацiя, левiтацiя, телекiнез, телепатiя, видозмiнення матерiї, управлiння енергiями, а також є ключем до всiх таємниць i знань Всесвiту, бо в них записано код доступу до всiєї iнформацiї багатьох цивiлiзацiй, як на Землi, так i в Космосi. Каблучки виявилися не лише магiчними, а й унiверсальними мiжгалактичними ключами.
   - Отакої! А як цим користуватися? - Зосi не терпiлося випробувати новi можливостi.
   - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Закричало раптом голосом кавеенщика Михайла Галустяна опудало сови, що стояло на найближчiй полицi. - У бiблiотецi не можна проводити нiяких експериментiв! Для цього вибирайтеся на поверхню!
  161
   - Опудало розмовляє ... - Розгубилася Зося.
   - Я не опудало! Я жива! - Заперечила сова i злетiла до нас на стiл, щоб показати себе з усiх бокiв.
   Вона походжала по столу туди-сюди, то розставляючи, то складаючи крила, i дивилась на нас своїми величезними круглими очима.
   - От бачиш, нiчого особливого, подумаєш - жива, розмовляюча сова... - Я теж був розгублений.
   - Вона що, нас бачить? Ми ж випили "антивид"...
   - Подумаєш, три ковтки "антивида"! - Пирхнула Сова. - Ваш "антивид" дiє всього три години. Ви вже проявилися!
   - Стривайте! Три ковтки "антивида" - три години, отже...
   - Скiльки ковткiв вип'єте, стiльки годин i будете невидимими! - Закiнчила за мене сова.
   - Як же нам вибратися непомiченими з цього мiста? - Стурбовано обернулася до мене Зося.
   - А каблучки у вас навiщо? - Знову втрутилася сова. - Телепортуйтеся, куди захочете! Мiж iншим, наше мiсто називається Магара.
   - А давно воно, в сенсi Магара, тут iснує? - Запитав я.
   - Та вже довше вашого Катовiце! На кiлька тисяч рокiв.
   - А як за допомогою каблучок можна телепортуватися? Для цього якiсь магiчнi слова треба сказати? Якiсь заклинання? - Почала розпитувати Зося.
   - Можна й слова, можна i заклинання. А можна просто з'єднати променi кiлець в один i уявити мiсце, в якому хотiли б опинитися. - I сова полетiла в iнший зал.
   - Дивно, то розмовляючий ворон, то розмовляюча сова... - Задумливо подивилася їй услiд Зося.
   - Нiчого дивного! Вже давно вiдомо, що ворони розмовляють не гiрше, нiж папуги. А сови... Може, за совами просто нiхто не спостерiгав. Мiж iншим, вже навiть розмовляючi коти з'являються.
  162
   - Так, я бачила в ютубi, як коти говорили якiсь слова. I собаки теж.
   - От бачиш! Тож тут нiчого дивного немає. Давай краще перевiримо телепортацiю!
   - Давай. А куди ми портанемося?
   - Спочатку за рюкзаком. - Вiдповiв я. - А якщо вийде, то й додому можна.
   У нас вийшло! Щойно ми поєднали променi, якi спалахнули при пiднесеннi каблучок одна до одної, та уявили балкончик коридору, в якому залишили мiй рюкзак, одразу ж опинилися там. Рюкзак спокiйнiсiнько лежав бiля стiнки, чекаючи на нас.
   - Тепер до мене? - Запитав я Зосю.
   - Давай!
   I ми опинилися в моїй квартирi. Було вже близько дев'ятої вечора.
   - Ой, менi ж додому треба! - Занепокоїлася Зося i кинулася до дверей.
   - Стiй! Ти трошки забруднилася! - Зупинив я її, помiтивши, що лiкоть та плече футболки у Зосi були чорними.
   Лiкоть вiдмився швидко, а от на футболцi ми тiльки розмазали пляму
   - Нiчого, вдома вiдперу! Добре, що вже темнiє, нiхто не помiтить.
   - Давай, я тебе проводжу! Якщо ось так обiйняти, то взагалi нiчого не видно... - Я обiйняв Зосю за плечi i подивився їй в очi.
   В її очах спалахнув якийсь збентежений вогник, але вона не вiдсторонилася. А менi здалося крiзь неясне вiдчуття дежавю, що ось так обiйнявшись, ми ходимо вже цiлу вiчнiсть...
   Бiля пiд'їзду Зосю вже чекали стурбованi батьки: тато - високий сухорлявий чоловiк з темною випещеної борiдкою i мама - мiнiатюрна жiнка, дуже схожа на Зосю, тiльки рудоволоса.
  163
   - То от хто змушує нас турбуватися! - Сердито зсунувши брови, але з веселими iскорками в очах вигукнув Зосiн тато при нашiй появi. - Давайте знайомитись - Кшиштоф! - Вiн простягнув менi руку.
   - Янек. - Вiдповiв я, ловлячи себе на думцi, що вже давно з ним знайомий.
   - Агнеся! - Кивнула менi Зосiна мама i зарябила перед очима у перешкодах дежавю.
   - Може, зайдете до нас? - Запропонував тато Кшиштоф.
   - Нi, Янеку вже час додому! - Заперечила Зося. - От вiн завтра вранцi прийде, тодi й поговоримо.
   - До побачення! - Попрощався я i пiшов додому.
   Вдома я на швидку руку склепав собi вечерю, прийняв душ, кинув забрудненi вугiллям речi у пральну машину i лiг спати.
   Снилася менi Зося. Ми з нею ходили по пiдземеллю, цiлувалися в затишних куточках i...
  ***
   - Янек! Вставай! Тебе чекають великi справи!... Янек! Вставай! Тебе чекають... - Розбудив мене о восьмiй годинi будильник.
   Не встиг я прийняти душ i одягнутися, як зателефонувала Зося:
   - Янек, привiт! Ти вже поїв?
   - Нi, не встиг!
   - I не треба! Бiжи мерщiй до нас - i поснiдаєш, i ближче познайомишся з батьками! Квартира шiстдесят два! Чекаю! - I вона кинула трубку.
   Пiдхопивши в передпокої рюкзак, я сунув ноги в кросiвки i помчав до Зосi.
   Мама Агнеся закiнчувала сервiрувати стiл у вiтальнi, для мене вже теж був поставлений посуд. Розсiвшись за столом, ми деякий час їли мовчки, а потiм Зосинi батьки почали розпитувати i про навчання, i про батькiв i про плани на майбутнє.
  164
   - Ну, що ви причепилися до людини! - Нарештi, зупинила їх розпитування Зося. - Нам уже час до унiверситету! Треба вибрати додатковi дисциплiни та погодити їх з основним розкладом.
   - Я розумiю, що у вiсiмнадцять рокiв ще нiяких серйозних планiв бути не може, - Встав з-за столу тато Кшиштоф. - Але якщо хочете, узгодьте свої розклади так, щоб однi й тi ж додатковi семiнари вiдвiдувати разом.
   - Клас! - Вигукнув я. - Менi тiльки що така ж думка в голову прийшла! Ви нiби мої думки прочитали!
   - Мам, тат, я прийду пiзно! Ми з Янеком будемо гуляти.
   - Але до дев'ятої будь вдома! - Зупинила її вже у дверях мама Агнеся. - Не забувай, що ми вночi їдемо!
   - До одинадцятої! - Мотнула головою Зося.
   - Нi вашим, нi нашим! - Зупинив їх сперечання тато Кшиштоф. - До десятої! Янек, я можу на тебе розраховувати?
   - Так точно! - Я жартiвливо вiддав честь. - До десятої об'єкт буде доставлений!
   - Взагалi-то я суб'єкт, а не об'єкт! - Жартома зобразила образу Зося. - Пiшли! - I вона виштовхнула мене за дверi, не давши навiть як слiд попрощатися.
   До унiверситету ми вирiшили прогулятися пiшки. Погода була чудова, тож йти отак по вулицях, взявшись за руки, було надзвичайно приємно. Бiля ворiт унiверситету по наших руках раптом пробiгли хвилею мурашки. Вiд несподiванки ми навiть руки вiдпустили. Дежавю?..
   Переписавши свої основнi розклади, вивiшенi бiля факультетiв, ми вийшли на подвiр'я до стендiв з додатковими курсами.
   - Мене весь час не покидає вiдчуття, що це вже вiдбувалося.. - Задумливо зупинилася Зося перед одним зi стендiв. - "Iсторiя фiлософiї". - Прочитала вона. - Я би хотiла цей факультатив.
   - Я теж. - Я вивiв свiй розклад на екран смарта. - Менi пiдходить... середа, з другої до...
   - ...пiв на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь!
  165
   - А давай запишемо всi факультативи, якi хочемо, а потiм звiримося?
   На дивовижу, все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками. Нас цiкавило одне й те ж саме: "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi та окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час", "Любов i шлюб в iсторiї людства". Ну, i зрозумiло, Iсторiя Фiлософiї. Майже всi днi були розписанi з восьмої ранку до восьмої-дев'ятої вечора. При цьому два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години у нас залишався вiльний час. Не враховуючи вихiдних.
   - А у вiльний час у нас будуть пригоди! - Заявив я.
   - Де це бачено, щоб пригоди ставили у розклад?
   - Ну не прогулювати ж нам заради них унiверситет?! Навiщо ж ми до нього поступали?!
   - Щоб вчитися. Хоча з цими нашими пригодами ми дуже багато чого i так зможемо навчитися. Гаразд, так i запишемо: вiвторок та четвер, з шiстнадцятої до двадцять першої - пригоди...
   - А ще запиши: субота та недiля з ранку до вечора - побачення!
   - Ти впевнений? - Пiдняла Зося на мене очi. - А раптом я тобi набридну?
   - Тодi побачення будуть чисто дiловими! От як сьогоднi.
   - А у нас що, сьогоднi дiлове побачення?
   - Звичайно! Ми ж у справi зайшли до унiверситету, а потiм у справi пiдемо до Магари.
   - Якої ще Мага... А! У пiдземне мiсто? А що ми там будемо робити?
   - Дослiджувати! Сьогоднi, до речi, четвер - день пригод, подивися у свiй розклад!
   Зося для виду опустила очi до розкладу, поводила по ньому пальцем i сказала:
   - Дiйсно! Нiкуди дiватися, доведеться йти по пригоди! - I вона вдавано зiтхнула.
  166
   Ми поїхали до парку, знайшли там затишну лавочку, щоб нас нiхто не бачив, випили по чотири ковтки "антивиду", i портанулись у Магару. До речi, нашi каблучки i одяг теж ставали невидимими, незважаючи на те, що ми їх в "антивид" не занурювали.
   - Дивно! Я читала в книжках, що якщо випити щось подiбне, то одяг треба знiмати i ходити голими.
   - Я теж таке читав. Але тут, мабуть, якийсь iнший принцип. Хоча, яка нам рiзниця?! Стали невидимими, i добре!
   Блукаючи численними вулицями Магари, ми раптом вийшли до напiвкруглої площi на березi пiдземної рiчки. Тут мiсто спускалося до рiчки терасами, а берега з'єднувалися широким кам'яним мостом з кам'яними поручнями, вирiзьбленими у виглядi мережива.
   Народ стояв по периметру площi з мостом, утворюючи замкнене коло. Нам вдалося протиснутися наперед i ми побачили, що прямо посеред мосту вiдбувається чи то якийсь магiчний ритуал, чи то вистава. Високий маг у золотавому балахонi i з великим посохом, прикрашеним рiзними металевими кiльцями, щось завивав, розмахуючи руками. Поступово все бiльше "балахонiв" включалися у це завивання. Через деякий час вже всi хором завивали: "Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.. Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.." I так без кiнця.
   - Цiкаво, що це вони роблять? - Обернулася до мене Зося.
   - Гадки не маю. - Пробурмотiв я, витягаючи її з натовпу i видряпуючись на високий щабель бiля одного з будинкiв.
   - Викликають древнiх духiв! - Пролунав чийсь знайомий голос.
   Ми озирнулися. Поруч, на перилах балкону, сидiв чорний ворон.
   - А хiба духи iснують? - Не повiрила Зося.
  167
   - А це дивлячись, що духами називати. - Ворон переступив з лапки на лапку. - Якщо висловлюватися науково, то iснують голографiчнi записи стародавнiх цивiлiзацiй. Iнодi їх вдається активувати, тодi можна дещо дiзнатися зi втрачених знань. От тiльки шукають маги цi точки активацiї методом "наукового тику".
   - Як це?
   - Десь щось прочитають, до чогось додумаються, щось знайдуть iнтуїтивно... Отак i тикаються, як слiпi кошенята носами, чи просто тикають пальцем у небо. Цей метод називається "науковим тиком".
   - А що ж вони хочуть вiд цього давнього духу? - Поцiкавився я.
   - Хочуть дiзнатися, як налагодити контакт з усiма розумними цивiлiзацiями на Землi.
   - А хiба у нас не одна цивiлiзацiя? - Стрепенувся я.
   - Звичайно не одна. Приблизно одинадцять вже точно є!
   - Слухай, Янек, менi теж дуже хочеться дiзнатися, якi ще цивiлiзацiї живуть поруч з нами! - Торкнулася Зося мого лiктя.
   - То допоможiть їм! - Порадив ворон.
   - А як?
   - Як?! Як?! Каблучки вам навiщо?! - Закричав ворон, обурено злетiв з балкона i полетiв кудись, зачiпаючи крилами свiтильники пiд стелею вулицi та продовжуючи обурюватися. - Як?! Як?!
   Ми придивилися до магiв у балахонах. Всi вони витягли правi руки в сторону палицi золотавого мага. На всiх витягнутих руках були якiсь каблучки та перснi.
   - Давай так само! - Запропонував я.
   Ми теж витягнули руки зi своїми каблучками в бiк посоха i, як усi, завили: "Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.. Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!.."
   З наших каблучок з'явилися променi, схожi на лазернi, i зiйшовшись на центральному каменi посоха, раптом запалили його яскравим свiтлом. Це свiтло спливло пiд склепiння печери i проявилося голографiчним зображенням.
  168
   Перед нами постала людина якоїсь дивної раси: шкiра його була фiолетовою, очi - яскраво смарагдовими, волосся - довге й бiле, а обличчя... Воно здавалося надзвичайно красивим, хоча його риси були зовсiм не схожi на європейськi. Вузький, довгий овал з чолом, що займає половину обличчя. У нижнiй половинi розташовувалося все iнше: очi майже без очних западин, але не виряченi, обрамленi довгими i густими бiлими вiями. Тонкий прямий нiс майже упирався в горизонтальну лiнiю рота з вузькими чорними губами. Iстота заговорила i ми побачили, що замiсть зубiв у неї в ротi були кiстянi дуги.
   - Вiтаю вас, люди! - Вклонився вiн одними очима. - Видно, ваш час вже прийшов! Я - чергуючий контактер Планети Земля, раси Шамбал, Шарад Маруд готовий вiдповiсти на вашi запитання.
   Ми з Зосею перезирнулися: виявляється, люди не єдинi розумнi мешканцi на Землi! Нiби прочитавши нашi думки, маг у золотавому балахонi запитав:
   - Скiльки розумних видiв живе на Землi?
   - За всю iсторiю Землi, на нiй жило близько ста сiмдесяти дев'яти видiв розумних. На даний час їх налiчується одинадцять плюс ще вiсiмнадцять видiв, якi пiдходять до порога, визнаного у Всесвiтi початком розумностi. Ще кiлька видiв перебувають на Землi тимчасово, прилетiвши з далекого Космосу або проникнувши з iнших Всесвiтiв.
   - Назвiть тих розумних, що живуть на Землi зараз! - Попросив маг i уточнив: - Корiнних землян!
   - Три види гуманоїдiв - люди, гноми i шамбали; один вид плазмоїдiв, три види морських - кити, дельфiни i восьминоги, недавно перейшли порiг розумностi котячi. Мурахи i бджолоїди, навпаки, пiдходять до порога з iншого боку, якщо вони його переступлять, то розумними, з точки зору Вселенського Розуму, бути перестануть. Коли порога розумностi досягли хмароїди, невiдомо, але недавно вони самi вийшли на контакт, просячи допомоги в очищеннi атмосфери вiд продуктiв життєдiяльностi людей.
  169
   Поки шамбал Шарад Маруд перераховував види розумних, ми з Зосею загинали пальцi - вийшло одинадцять.
   - Розкажiть про всi види докладнiше! - Попросив Маг.
   - Час сеансу обмежений. У нас залишилося всього п'ять хвилин за вашим часом. Можу почати розповiдь про який-небудь один вид.
   - Нам цiкавiшi гуманоїди. Почнiть зi свого виду!
   Ми з Зосею вирiшили присiсти на виступi, щоб було зручнiше слухати. Розповiдь шамбал супроводжував голографiчним вiдео зображенням. Ми дiзналися, що колись, дуже-дуже давно, ще до потопу i льодовикового перiоду, в районi сучасної Антарктиди жила i процвiтала раса гуманоїдiв, якi називали свою країну Шамбала. У той час на Землi жило ще сiм гуманоїдних рас, кожна з яких займала певнi територiї.
   Перед нашими очима замиготiли квiтучi країни з майже однаковим теплим клiматом. Грандiознi будiвлi, величнi палаци, величезнi й красивi споруди, мости, пiрамiди, колосальнi статуї змiнювали одне одну, як у калейдоскопi. По небу лiтали дивнi апарати округлої, овальної та сигароподiбної форми. Нiякої схожостi з сучасними лiтаками вони не мали, мабуть, принцип їх польотiв був зовсiм iншим. Пiшли кадри якогось грандiозного будiвництва. Будiвля будувалося якось...
   - Я зрозумiв! Це схоже на 3D принтер! - Здогадався я. - Уявляєш, вони так можуть побудувати що завгодно i яких завгодно розмiрiв без залучення величезного числа робочих!
   Потiм вiдбулася глобальна катастрофа: величезний мандрiвний уламок якоїсь загиблої планети потрапив у сферу тяжiння Землi. Готуючись до неминучого зiткнення, гуманоїднi раси почали будувати захиснi споруди, щоб врятувати хоч частину населення та досягнень своїх цивiлiзацiй. Врятуватися вдалося лише трьом видам: високим i мiцним золотавошкiрим Атлантам, кремезним бiлошкiрим Лемурiйцям i витонченим фiолетовошкiрим Шамбалам. Саме вони i почали нове вiдродження людства пiсля того, як вiд Землi був вiдбитий величезний шматок.
  170
   Вiд зiткнення планетоїда з Землею обидвi маси - i планетоїд, i вирвана частина Землi - розплавилися, а потiм, злившись в одну купу, крутячись i остигаючи в Космосi, дуже швидко придбали кулястої форми, утворивши новий супутник - Мiсяць. Два старих супутника були скинутi ударною хвилею зi своїх орбiт i загубилися десь у поясi астероїдiв. На Землi вибоїна заповнилася водами i перетворилася на океан. Вся географiя Землi повнiстю змiнилася.
   Шамбали врятувалися в комплексах, побудованих пiд землею в Антарктидi, а коли та стала остигати, перебралися в аналогiчнi на iншому континентi...
   - Сеанс закiнчено! - Сповiстив Шарад Маруд, припиняючи трансляцiю. - Для подальших включень тепер достатньо лише посоха i кодової фрази: "Оввал-ла-дана! Оввалон-лаган-дана!" Час i мiсце значення не мають, крiм того, що мiж сеансами повинно пройти не менше вiсiмнадцяти годин вашого часу.
   Всi маги, якi слухали i дивилися стоячи по колу, розчаровано загули. Маг у золотавому балахонi оголосив, що призначає засiдання Ради назавтра в Головному Залi, де i буде продовжено зв'язок з шамбалом Шарадом Марудом.
   - А поки у вас є можливiсть осмислити отриману iнформацiю! - Маг стукнув посохом по мосту i зник.
   Iншi теж почали покидати площу: хто так само зникаючи, а хто просто розходячись пiшки.
   Ошелешенi щойно побаченим i почутим, ми з Зосею портанулись у парк i, дiлячись враженнями, гуляли там до дев'ятої вечора. Потiм я проводив Зосю додому i пiшов до себе.
   Незважаючи на велику кiлькiсть нових вражень, повечерявши, я одразу ж роздягся, кинув речi на стiлець, i, продираючись крiзь перлиновий туман, дiстався до лiжка. Вирубався я моментально i спав без сновидiнь до самого ранку...
  171
  Стоп!
  Щоб дiзнатися, що буде далi,
  знову доведеться кинути монетку.
  
   Вибiр-3 (ребро-орел):
   Якщо випаде "орел", перейдiть на сторiнку 557 до роздiлу No35 "Рiвень-3. Ребро-Орел-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдiть на сторiнку 572 до роздiлу No36 "Рiвень-3. Ребро-Орел-Решка".
   Якщо випаде "ребро", перейдiть на сторiнку 593 до роздiлу No37 "Ребро-Орел-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, то вам потрiбно знову кинути монетку i вибрати напрямок з решти двох, визначивши сторiнку вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, то вам залишився один варiант. Подивiться вище, на яку сторiнку треба перейти.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, вам треба перейти на сторiнку 44 до пункту "Повернення-3" роздiлу No4 "Рiвень-1. Ребро".
  
  Рогздiл 12. Рiвень-2. Ребро-Решка.
   Я пiдкинув монету, туман розсiявся i... вона впала на стежку "решкою".
   - Решка! - Вигукнула Зося. - Отже, пiдемо лiворуч!
   Спочатку ми йшли широкою стежкою досить бадьоро, але через кiлька метрiв ритм довелося змiнити: стежка почала звужуватися i звиватися, iнодi йшла по самiй кромцi обриву, iнодi проходу заважали кущi. Нам доводилося зупинятися, допомагаючи одне одному. Вся ця "допомога" доставляла менi чимало задоволення, адже менi доводилося то брати Зосю за руку, то притискати її до себе, то взагалi йти в обнiмку... Взагалi, здавалося, що ми знайомi вже багато часу i знаємо одне про одного все, тому нам навiть не треба було розмовляти, ми розумiли одне одного без слiв.
  172
   Тож, коли прямо над обривом ми помiтили зарослу кущами стару альтанку, то не змовляючись, попрямували до неї. Альтанка була зовсiм старою, ми, ризикуючи провалитися у прiрву, обережно пройшли по скрипучих дошках пiдлоги, що хиталися при кожному кроцi, i сiли на вузьку лавку. Мiсця було мало, тому ми сидiли, тiсно притулившись одне до одного. Ця близькiсть переросла спочатку в обережнi, а потiм у бурхливi, полум'янi i пристраснi поцiлунки... Здавалося, це заняття не набридне нiколи, але через деякий час Зося злегка вiдсторонилася i поправила футболку, яка чомусь задерлася майже до самої шиї.
   - Що це там блищить? - Вона вказала пальцем у щiлину пiд пiдлогою альтанки.
   Там, заплутавшись у травi, якимось чином вирослої пiд нависаючою альтанкою, блищало щось невеличке, на вигляд - металеве, що раптом засвiтилося зеленкуватим свiтлом.
   - Зараз подивлюся! - Я встав i спробував просунути в щiлину руку. - Нi, занадто вузько... А якщо дiстати це знизу?.. - Я вийшов з альтанки i, тримаючись за гiлки кущiв, спробував пiдлiзти пiд неї.
   - Янек, будь ласка, обережнiше! Не впади! - Непокоїлася Зося.
   Та мене вже здолав азарт. Ставши на колiна i пригнувшись якомога ближче до землi, я протиснув свої плечi пiд навiс, простягнув руку i кiнчиками пальцiв дотягнувся до предмета.
   - Здається, дiстав! - Я вибрався з-пiд альтанки, i знову видерся нагору, навiть не розглядаючи того, що було у мене в руцi.
   - От! - Простягнув я Зосi свою розкриту долоню, на якiй лежало щось блискуче.
   - Це ж каблучки! I, здається, золотi! - Вигукнула Зося.
  173
   Каблучки - одна бiльша, друга менша, були скрiпленi разом звичайною канцелярською скрiпкою. Зося вiд'єднала скрiпку i роз"єднала каблучки.
   - Ця менi пiдходить, саме мiй розмiр! Помiряй другу!
   Перш нiж примiряти каблучку, я оглянув її з усiх бокiв. На внутрiшнiй її поверхнi було написано: "Ян" i стояв знак Iнь-Ян.
   - Ця каблучка навiть пiдписана моїм iм'ям! - Повiдомив я Зосi, вдягаючи її на палець.
   - А моя? - Зося зняла каблучку i стала її розглядати. - А у мене написано: "Iнь" i теж знак Iнь-Ян!
   - Шкода, що не написано "Зося"!
   - Ти ж не знаєш! Мене батьки саме збиралися назвати Iнною. Та потiм втрутилася бабуся, i вони поступилися, назвавши мене iменем її матерi, тобто моєї прабабусi. Iнодi вони мене жартома Iнною називають.
   - Тодi, Зося-Iнна, дозволь надiти тобi цю каблучку, як знак мого безмежного кохання! - Я надiв каблучку Зосi на палець i поцiлував її руку.
   - А ти знаєш, що означають цi Iнь i Ян?
   - Я читав, що, чи то в Китаї, чи то в Японiї, цей знак символiзує єднiсть i боротьбу протилежностей, єднiсть i рiвнiсть чоловiчої та жiночої складових Всесвiту.
   - Щодо єдностi менi подобається, а от боротьба менi не пiдходить. Я з тобою боротися не хочу.
   - I не треба. Краще цiлуватися... - Я посадив Зосю до себе на колiна i збирався знову зайнятися справою, вiд якої нас вiдвернули каблучки.
   - Дивись, якi гарнi хмари! - Перевела вона мою увагу з себе на небо. - Он та схожа на бурхливi хвилi моря, на них навiть баранцi з'явилися. - Зося показала пальцем, на якому красувалася каблучка, на хмару.
   З каблучки вирвався зеленкуватий промiнь i, здавалося, проткнув хмару наскрiзь. Й справдi, хмара, що мить тому було звичайнiсiнькою, тепер була дуже схожа на морськi хвилi.
   - Здається, що зараз з хвилi вирине дельфiн. - Продовжувала Зося.
  174
   Дельфiн виринув i став перекидатися, з"являючись то на одному, то на iншому гребенях.
   - Шкода, що люди цього не бачать. - Включився i я в цю гру. - Де вони плавають?!
   З великої купи безформних хмар на заходi вiдiрвався невеликий шматочок i, на ходу набуваючи обрисiв парусника, "поплив" до дельфiна, який продовжував пустувати.
   - А на тому вiтрильнику пливемо ми з тобою... - Зося показала на якийсь горбочок на носi корабля.
   Горбочок став розгортатися в обриси хлопця i дiвчини, що в обнiмку стояли на носi i милувалися грою дельфiна.
   - Я хочу до дельфiна! - Вигукнула Зося.
   Хмаринкова дiвчина зiстрибнула прямо у "воду" i побiгла по хвилях, як по пiску.
   - Я за тобою! - Я скочив з лавки прямо з Зосею на руках у той час, як хмаринний хлопець теж побiг по хвилях.
   - Хочу грати з дельфiном! - Зося вислизнула з моїх рук, i тут я помiтив, що ми, виявляється, летимо до хмар, якимось чином покинувши альтанку.
   - Зося! Ми летимо! - Крикнув я, наздоганяючи її в повiтрi.
   - Я знаю! - Зося вже бiгала серед хмарних хвиль. - Круто!
   - I чому ми ранiше з тобою не познайомилися?! - Я вже теж пiрнав за дельфiном. - Коли ми разом, з нами трапляються такi незвичайнi речi!..
   Нашi руки з'єдналися, мiж каблучками проскочив зелений розряд i ми потонули у бiлих хмарах.
   "Невже, знову точка вибору? Як тут кидати монетку?" - не випускаючи Зосиної руки, щоб не втратити її, подумав я.
   - Нi, це не точка вибору. Це точка контакту. - Почув я голос у своїй головi.
   - Ти теж це чуєш? - Запитала Зося.
   - Якщо ти про точку контакту, то так.
  175
   У цей час хмари навколо набули вигляду встановлених по колу крiсел, в яких сидiли молодi хмариннi хлопцi i дiвчата, дивно схожi на нас. Ми теж сидiли в хмаринних крiслах, якi стояли на хмаринному килимi, що плив невiдомо куди по ясному небу.
   - Значить, це не слуховi галюцiнацiї. - Пробурмотiла Зося. - У обох одразу галюцiнацiй бути не може.
   - А що за контакт? - Голосно запитав я.
   - Контакт Людей i Хмароїдiв.
   - Не зрозумiв! Ви що, розумнi хмари? I ви вмiєте розмовляти?!
   - Ми передаємо образи за допомогою електромагнiтних полiв. I сприймаємо вашi. Ви можете не говорити з нами, а тiльки думати.
   - Ну, говорити якось звичнiше... - Я повернувся до мовчазної Зосi. - Ти як?
   - Слухаю. Я в шоцi - виявляється, ми на планетi не однi, у нас є брати по розуму.
   - Ми не брати, ми влаштованi зовсiм iнакше, i наша цивiлiзацiя розвивається зовсiм iншим напрямком. Але щоб вам було комфортнiше з нами спiлкуватися, зараз намагаємося пiдтримувати форму гуманоїдiв.
   - А навiщо ви вступили з нами в контакт?
   - Ми отримали вiд вас сигнал.
   - Який ще сигнал? - Почув я мовчазне запитання Зосi.
   - Променi вiд каблучок. У ваших каблучках записаний код доступу до всiєї iнформацiї нашої i вашої цивiлiзацiй, а також iнших земних i позаземних цивiлiзацiй. Це унiверсальний мiжгалактичний ключ.
   - Ов-ва!.. - Тiльки i змiг вимовити я.
   - Йой! Ми їх випадково знайшли. Може, їх треба комусь повернути? - Занепокоїлася Зося.
   - Каблучки випадково знайти неможливо. Вони самi вiдшукують своїх носiїв.
   - А чому саме ми? - Розгубилася Зося.
  176
   - Нам це невiдомо. Мабуть, ви саме тi, хто повинен першими вступити в контакт зi Вселенським Розумом.
   - А цей Вселенський Розум, вiн що - бог? - Обережно запитав я.
   - Нi, це спiвтовариство всiх розумних iстот нашого Всесвiту, якi переступили через певний порiг розумностi.
   - А таких багато?
   - Багато мiльярдiв. Лише на Землi живуть одинадцять видiв розумних i вiсiмнадцять умовно розумних видiв. Що вже казати про весь Всесвiт!
   - Вау! А чому ж ми їх не знаємо? - Здивувався я.
   - Ви їх знаєте, просто не допускаєте думки про їх розумнiсть. От, як з нами.
   - Еге ж, важко уявити, що звичайнi скупчення води, що випарувалася, можуть володiти розумом. - Пробурмотiв я.
   - Ми складаємося не лише з води, в цiй водi багато рiзних мiкроелементiв. Так само, як i у вашiй кровi. Ми можемо пересуватися, змiнювати форму, спiлкуватися, спостерiгати, передавати iнформацiю на великi вiдстанi i навiть у Космос. - В цей час хмариннi хлопець i дiвчина злилися разом зi своїми крiслами i перетворилися на одного нового чоловiка, а хлопець, який сидiв поруч, перетворився спочатку на дiвчину, а потiм роздвоївся на двох. - Ми навчилися керувати рiзними енергiями: електричними, магнiтними, атмосферними i деякими iншими, про якi ви ще нiчого не знаєте.
   - А чому ми не падаємо? - Я тупнув ногою по хмаринному килиму i вона провалилася у порожнечу.
   - Ми утримуємо вас спецiальним полем.
   - Антигравiтацiйним?
   - Нi, iншим, воно дуже приблизно схоже на електромагнiтне, але має дещо iншi параметри. Ви ж знаєте, що якщо помiстити предмет мiж двох магнiтiв, то вiн може висiти в повiтрi? I антигравiтацiя йому не потрiбна.
   - А куди ми зараз летимо? У ваше мiсто? - Запитала Зося.
   - Нам не потрiбнi мiста. Ми просто рухаємося за вiтром, насолоджуючись чудовою погодою.
  177
   - А проти вiтру ви можете лiтати? - Запитав я.
   - Ми можемо лiтати куди завгодно, було б повiтря чистим. Але останнiм часом ваша людська життєдiяльнiсть iстотно впливає на нашу екологiю.
   - Розкажiть про свою цивiлiзацiю. - Попросила Зося.
   - Це, практично, неможливо... Ви можете пояснити слiпому вiд народження, як виглядає веселка? Ви можете пояснити глухому, як шумлять хвилi океану? Ви ще навiть не дiйшли до розумiння ваших власних морфогенетичних полiв, що дають можливiсть подiбним вам гуманоїдам передавати знання та iнформацiю у часi та просторi без технiчних засобiв зв'язку! - Поки тривала ця промова, у центр нашого кола влетiла кульова блискавка, трохи повисiла i полетiла геть.
   - Ой, що це було?! - Вигукнула Зося.
   - Плазмоїд. - Спокiйно вiдповiла хмара, що перетворилася тепер на величезний корабель, який нiс нас на всiх вiтрилах кудись у невiдомiсть. - З вищим видом плазмоїдiв ми контактуємо. Але це був умовно розумний.
   - Як це "умовно розумний"? - Не зрозумiв я.
   - Ну, от, наприклад, у вас є кiшки. За кiлька льодовикових епох до вашого часу, їхнi предки були розумними i створили власну цивiлiзацiю. Коли вони вимерли, на змiну прийшли iншi котячi, здичавiлi. У них збереглися ознаки розумностi, але нижче порога розуму, визнаного у Всесвiтi. Дикi кiшки вважаються умовно розумними.
   - А домашнi?
   - Домашнi вже перейшли порiг, навчившись керувати людьми, зараз вони освоюють людську мову i готуються вийти на контакт з Космосом.
   - Ой, а я бачила в ютубi, як коти розмовляють! - Вигукнула Зося. - Так схоже!
   - Я теж бачив, але не мiг i припустити, що це вони нами керують.
   - А хто ж? Ти можеш уявити кота, який пiдпорядковувався би комусь без свого бажання?! Звичайно ж, вони розумнi! Навiщо їм будувати будинки, розводити худобу, добувати їжу, коли все це можна отримати вiд людини, нiчого не пропонуючи навзаєм, крiм дружби?!
  178
   - Мир, дружба, жрачка... - Пробубонiв я собi пiд нiс. - То той плазмоїд, це щось на зразок домашньої тварини у бiльш розумних плазмоїдiв?
   Але менi нiхто не вiдповiв. Хмари розвiялися i ми з Зосею опинилися на уступi якоїсь гори.
   - Куди це нас занесло? - Озирнулась навколо Зося. - Може, навiть до iншої країни?! Як ми будемо добиратися додому?
   - Зараз дiзнаємося... - Я включив у смартi навiгатор i визначив, що облакоїди висадили нас не так вже й далеко - на Дебовiй горi. - Якщо ми перейдемо через отой хребет, то побачимо внизу рiчку Раву i наш Катовiце на її березi.
   - Тодi пiшли? - Зося подала менi руку. - А то до вечора не встигнемо.
   Поки ми спускалися до рiчки, настали сутiнки, а коли дiсталися до Зосиного будинку, була вже десята година. Стурбована довгою вiдсутнiстю дочки, Зосi подзвонила її мама. Дiзнавшись, що з нею все в порядку i що її проводжають, мама запропонувала менi зайти до них.
   Зосина квартира знаходилася на третьому поверсi, тому ми не стали викликати лiфт, а пiднялися пiшки. У дверях нас вже зустрiчав тато - сухорлявий, цiлком ще молодий чоловiк з темною випещеної борiдкою.
   - Кшиштоф! - Вiн простягнув менi руку. - Так от хто змушує нас хвилюватися! Зося ще нiколи так пiзно не приходила!
   - Ну що ти напав на людину! - Зося потягла мене у вiтальню. - Мiж iншим, ми цiлий день гуляли i в парку Штауваєри, i на Дебовiй горi, втомилися i хочемо їсти!
   - Що можна було робити на Дебовiй горi? - Увiйшла до кiмнати мiнiатюрна жiнка, дуже схожа на Зосю, тiльки не русява, а руда. - Я Агнеся, мама Зосi. - Представилася вона.
   - Як що?! Насолоджуватися природою i милуватися хмарами! - Вiдповiла Зося, допомагаючи їй накривати на стiл.
  179
   За вечерею Зосинi батьки розпитували мене i про моє навчання, i про мої захоплення, i про моїх батькiв. Ми дуже швидко перейшли на "ти" i менi здавалося, що я з ними знайомий вже дуже давно.
   - А чому ти не пiшов по стопах батькiв, не став медиком? - Поцiкавився тато Кшиштоф.
   - Вони часто виїжджали в рiзнi гуманiтарнi експедицiї, а потiм менi розповiдали багато цiкавого. Мабуть, цi їхнi розповiдi i пiдвели мене до журналiстики. Хочу побачити свiт, дiзнатися щось нове i розповiсти про це всiм.
   - А ти вже десь публiкувався? - Запитала мама Агнеся.
   - Так, пару статейок надрукували у нашiй газетi. Але ж я ще тiльки на другий курс перейшов! У мене ще все попереду.
   - Ми тепер будемо разом вчитися! - Допиваючи чай, повiдомила Зося. - Менi вже прийшло повiдомлення про зарахування до унiверситету. Треба буде сходити i дiзнатися розклад.
   - Давай завтра сходимо! - Запропонував я. - Менi теж треба. До того ж ми зможемо вибрати для себе додатковi дисциплiни так, щоб ходити на них разом.
   - Клас! А о котрiй пiдемо?
   - Давай з самого ранку, пiсля снiданку?
   - Тiльки врахуйте, що завтра Зосi треба бути вдома до дев'ятої! - Прибираючи зi столу тарiлки, втрутилася у розмову мама Агнеся.
   - Ну, мамо! Адже я вже не маленька! До одинадцятої! - Надула губки Зося.
   Цей дiалог викликав у мене неясне вiдчуття дежавю. "От зараз втрутиться тато i скаже: "Нi вашим - нi нашим! До десятої!" - подумав я.
   - Нi вашим - нi нашим! - Наче у вiдповiдь на мої думки припинив тато цю суперечку. - До десятої! I щоб як штик! Адже нам вночi їхати.
   - А куди ви їдете? - Запитав я просто через ввiчливiсть.
  180
   - У вiдпустку, до Чорногорiї. - Вiдповiв тато.
   - На цiлих два тижнi! - Додала мама. - I як ми залишимо Зосю одну?!
   - Не турбуйтеся, я вiзьму над нею шефство. - Спробував я її заспокоїти.
   - От саме цього я найбiльше i боюся... - Тихо промовила мама.
   - Агнеся, Зося вже цiлком доросла i вiдповiдальна! - Папа Кшиштоф вивiв дружину до iншої кiмнати i вони продовжили там свою розмову.
   - Ти бачив, якими очима вони одне на одного дивляться?! - Почув я, коли Зося, приклавши палець до губiв, навшпиньки пiдвела мене до дверей їхньої кiмнати.
   - Закоханими та щасливими. - Пiдтвердив батько.
   - Саме так! Можеш уявити, чим вони будуть займатися за нашої вiдсутностi?!
   - А ти нас згадай! Вона теж має право на власне життя i на власнi помилки!
   Ми з Зосею пройшли до її кiмнати, трохи посидiли i послухали музику через однi навушники. Потiм домовилися, що я прийду до її будинку рiвно о дев'ятiй ранку, i я, попрощавшись з усiма й поцiлувавши у коридорi Зосю, пiшов до себе.
  ***
   Вночi менi снилися польоти з Зосею у хмарах i розумнi коти в окулярах та з книжками пiд пахвами... Один кiт влетiв до мене у кватирку, сiв на груди i раптом закричав:
   - Янек! Вставай! Тебе чекають великi справи!... - Будильник, як завжди, розбудив мене о сьомiй.
   Я встав, прийняв душ, поснiдав i задумався: "Брати сьогоднi велик чи скейт? А може, пiти пiшки? Чи стане в нагодi нам з Зосею "антивид"? Куди пiти пiсля унiверситету?..." Зрештою, я запхав пляшку "антивиду" в рюкзак, сунув пiд пахву скейт i помчав сходами вниз.
   Зося вже збиралася виходити, коли я подзвонив бiля дверей її квартири.
  181
   - Ой, а ти зi скейтом?! Тодi я теж вiзьму! Добре, що не вдягла сукню! Як тобi мої шорти? - Зося покрутилася передi мною в маленьких, акуратних, синiх шортиках, якi прекрасно демонстрували її стрункi ноги, i в короткому бiло-синьому смугастому топiку.
   - Ти у цьому просто затьмарюєш мiй розум! - Не змiг я стримати захоплення - Доброго ранку! - Привiтався я з Зосиними батьками, що висунулися з кiмнати у коридор.
   - Доброго ранку! - Вiдповiли вони в один голос.
   - Ну, ми пiшли! - Зося виштовхнула мене на сходи, не давши навiть як слiд попрощатися.
   Бiля пiд'їзду ми поставили свої скейти на тротуар i покотили щойно помитими мiськими вулицями. На небi не було нi хмаринки. "Мабуть, зiбралися десь в iншому мiсцi i щось обговорюють" - подумав я.
   Коли ми пiд'їжджали до унiверситету, мене знову вiдвiдало вiдчуття дежавю. Ми розбiглися кожен до свого факультету, щоб дiзнатися розклад основних занять, а потiм зустрiлися у дворi бiля стендiв з додатковими дисциплiнами.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Я би хотiла цей факультатив.
   - Давай звiримо розклади, щоб ходити на нього разом. - Я вивiв свiй розклад на екран смарта. - Менi пiдходить... середа, з другої до...
   - ...пiв четвертої! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь, нiби це вже колись було.
   - Чи буде. - Згадав я слова "стрiлочницi".
   - Як це буде?
   - Ну, ми проживаємо кiлька життiв, якi розгалужуються в кожнiй точцi часу на безлiч напрямкiв.
   - I на одному з цих напрямкiв ми вже приходили сюди i визначалися з факультативами? Давай перевiримо!
   Ми знову розiйшлися, переписали всi факультативи, якi хотiли б вiдвiдувати, а потiм звiрилися - все спiвпало i по днях, i за часом, i за напрямками. Крiм iсторiї фiлософiї, нас цiкавили "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi та окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" та "Любов i шлюб в iсторiї людства".
  182
   Всi днi були зайнятi з восьмої ранку до восьмої-дев'ятої вечора, тiльки у вiвторок i в четвер залишався вiльний час з четвертої до дев'ятої вечора. Ну, i вихiднi.
   - От i чудово! - Зрадiв я. - Цей час ми залишимо для побачень i пригод! Отже, запиши у свiй розклад: вiвторок та четвер, з шiстнадцятої до двадцять першої - пригоди; субота та недiля - побачення!
   - А якщо я тобi набридну?
   - Тодi побачення будуть суто дiловими, от як сьогоднi.
   - Отож, ми ж сюди у справах зайшли... Добре, так i запишемо... - Зося ввела цi "заняття" у свiй смартфон. - Куди тепер?
   - Сьогоднi четвер - що там у тебе?
   - Пригоди.
   - От i пiшли їх шукати!
   Ми встали на скейти i покотили куди очi дивляться. Очi, дорога i скейти привели нас у центр мiста. Прямо посеред тротуару дорогу нам перекрив банер з афiшею, стрiлочка на якiй вказувала на вхiд у Планетарiй.
  Чи знаєте ви, чим вiдрiзняються
  планети Сонячної Системи?
  Хочете дiзнатися таємницi нашої та iнших галактик?
  Чи вiдомо вам, скiльки вже вiдкрито планет,
  на яких можливе життя?
  Що таке Оумуамуа - Астероїд? Комета?
  Стародавнiй космiчний корабель невiдомої цивiлiзацiї?
   - А як давно ти вiдвiдувала планетарiй? - Запитав я Зосю.
   - Чесно? Мабуть, ще у минулому життi! - Зiзналася вона.
   - Зайдемо?
   - Ти думаєш, у планетарiї можна надибати пригоди?
  183
   - А чому б нi? Якщо нiкуди не заходити, то можна нiчого i не знайти.
   - Тодi давай зайдемо! - Погодилася Зося i рiшуче попрямувала до входу.
   Я пiдхопив свiй скейт i поспiшив за нею. Лекцiя повинна була закiнчитися хвилин через двадцять, наступна мала початися за пiвгодини. Купивши квитки, ми влаштувалися в кафе навпроти.
   - То що ж то таке - це Оумуамуа? - Колупаючись ложечкою у вазочцi з морозивом, запитала Зося.
   - Зараз загуглю... Так... Оумуамуа - в перекладi з гавайської означає "посланець здалеку", "розвiдник". Мiжзоряний об'єкт, що залетiв до нашої Сонячної Системи. Вiдкритий восени 2017 року.
   - I все?
   - Поки все. Може, в планетарiї бiльше розкажуть.
   В очiкуваннi часу сеансу, ми з'їли по два морозива, закусили його тiстечками i запили молочними коктейлями. Нарештi, в зал планетарiю почали впускати глядачiв, i ми, поклавши скейти в шафку зберiгання, поспiшили зайняти свої напiвлежачi мiсця, якi опинилися в третьому ряду.
   Свiтло згасло i над нами у повнiй темрявi залунав голос:
   - Iснує кiлька гiпотез про те, як виник наш Всесвiт. Одна говорить про його Божественне створення, iнша - про Великий Вибух, третя... давайте не будемо перераховувати їх всi, а виберемо лише одну. Яку? Сьогоднi жереб пав на гiпотезу про те, що у величезному "Нiщо" час вiд часу з'являються мiкроскопiчнi "зерна" - згустки дуже стислих елементiв. Вони зароджуються не часто i дуже рiдко розкиданi у цьому "Нiщо".
   На куполi над нами почали з'являтися точковi вогники.
   - Що вiдбувалося з цими "зернами", ми не знаємо. - Продовжив голос. - Знаємо тiльки, що чотирнадцять мiльярдiв рокiв тому одне з них вибухнуло i породило наш Всесвiт.
  184
   Одна з крапочок на куполi вибухнула i цей вибух, як у сповiльненiй зйомцi, почав розширюватися по всьому куполу.
   - Вивiльненi нейтрони, з яких складалося це "зерно", стали розпадатися на електрони i протони, а тi, якi не розпадалися, з'єднуючись з цими протонами i електронами, створювали першi атоми. Так з'явилася речовина.
   Тепер весь центр купола займав вибух, що розширювався.
   - Первинна речовина збиралася у грудки, утворюючи гарячi зiрки i швидко остигаючi згустки. Зiрки притягували до себе остигаючi уламки, формуючи зорянi системи з планетами. Але незважаючи на це, пiсля вибуху в Космосi залишилося багато уламкiв, астероїдiв, комет, пилу та iншого.
   Все це барвисто розгорталося над нашими головами, об'єднуючись у галактики. Та от дiя перенеслася у нашу галактику i до нашої Сонячної Системi.
   - Сонячна Система знаходиться на околицi нашої галактики, званої Чумацьким Шляхом, i робить один оборот навколо її центру за двiстi мiльйонiв рокiв. Саме Сонце рухається зi швидкiстю 250 кiлометрiв на секунду.
   - Цiкаво, скiльки це буде на годину? - Нахилився я до вуха Зосi.
   - Приблизно... дев'ятсот тисяч кiлометрiв на годину!
   - Крутяк...
   Потiм на куполi розгорнулася вся Сонячна Система i голос почав розповiдати про особливостi планет, що входять у неї. Я, звичайно, все запам'ятати i не намагався, але дещо було досить цiкавим. Наприклад, що на Меркурiї можна спостерiгати так званий ефект Iсуса Навина, коли Сонце в небi планети на деякий час зупиняється i починає рухатися у зворотньому напрямку. А ще рiк на Меркурiї триває менше, нiж два днi. Зате на Венерi один день триває бiльше року. Атмосфера Землi в давнину була такою ж, як зараз на Титанi, супутнику Сатурна. На цiлком спокiйному Мiсяцi невiдомо чому трапляються мiсяцетрясiння.
  185
   - Мабуть, iнопланетяни щось пiдривають. - Пожартував я.
   - До речi, пiд Пiвденним полюсом Мiсяця, який називається Ейтiкен, ховається величезна маса металу. - Наче вiдповiдаючи менi, продовжив голос. - З цього приводу теж висунуто багато гiпотез, але нам сьогоднi найбiльш цiкавими здаються лише три. По-перше, це може бути великий залiзний метеорит, що в давнину впав на Мiсяць i застряг пiд його поверхнею; по-друге, це може бути космiчний корабель прибульцiв, який також у глибоку давнину звалився на наш супутник; i по-третє, це може бути житлова база або рубка корабля, вбудована у Мiсяць, як у величезний космiчний корабель.
   - Я за рубку! - Вигукнула Зося. - От би туди потрапити i включити...
   - Ти що, тодi Мiсяць полетить невiдомо куди, а у нас на Землi почнуть вiдбуватися рiзнi катаклiзми! Хоча я теж за рубку, цiкаво було б там полазити...
   - З давнiх часiв люди мрiяли знайти братiв по розуму на iнших планетах. - Продовжив голос. - Ще античнi вченi стверджували, що ми не однi у Всесвiтi i вважали зiрку Проксiма iз сузiр'я Малий Пес центром позаземної цивiлiзацiї.
   - От би зустрiтися з iнопланетянами!.. - Майже слово в слово озвучила Зося мої думки. - Дiзнатися щось нове, побувати на їх планетi...
   - Життя на Марсi є. - Долинув до нас голос. - Залишилося тiльки його знайти. Там є багато води, у всякому разi Пiвденний полюс вкритий багатокiлометровим шаром криги, є вуглекислий газ, спостерiгаються сезоннi змiни у виглядi танення льодовика, вiд якого течуть струмки. Скоро ми дiзнаємося про Марс набагато бiльше, бо збираємося заселити цю планету.
   Тепер на куполi демонструвалися кадри фiльму про проекти заселення Марса i комплекси пiдготовки перших переселенцiв.
  186
   Потiм нам розповiли, що життя можливе i на супутниках Юпiтера Європi та Ганiмедi, бо Ганiмед має кисневу атмосферу, а на Європi води в два рази бiльше, нiж на Землi. На супутнику Сатурна Титанi, який має метанову атмосферу, гори, дюни, метановi океани i озера, може iснувати життя на метановiй основi. На iншому супутнику - Енцеладi виявленi цiлi океани води, джерела тепла та органiка. Навiть Плутон, позбавлений статусу планети, може виявитися заселеним живими органiзмами, бо має атмосферу з азоту i метану, а ще на ньому часто йдуть червонi дощi...
   Все це демонструвалося у виглядi комп'ютерного мультика, схожого на справжнi космiчнi зйомки. Слухати i дивитися було, звичайно, цiкаво, але нам з Зосею не терпiлося дiзнатися про дивний об'єкт Оумуамуа.
   - Дев'ятого жовтня 2017 року телескоп Пан-СТАРРС-1 на Гаваях виявив дивне небесне тiло. За формою воно нагадувало лезо ножа: вузьке - шириною близько 86 метрiв, пласке - товщиною приблизно 26 метрiв, i довге - близько чотирьохсот метрiв. Маса його незначна, можливо об'єкт порожнистий всерединi, а поверхня вiдбиває свiтло в десять разiв сильнiше, нiж будь-яка комета. Пропорцiї об'єкта iдеальнi для запобiгання зiткнень з космiчним пилом.
   На "небi" з'явилося схематичне зображення об'єкта.
   - У травнi 2018 року об'єкт пролетiв повз Юпiтер, у сiчнi 2019 - повз Сатурн. Об'єкт назвали "Оумуамуа" - що означає "посланець здалеку". Летiв вiн зi швидкiстю 26 кiлометрiв на секунду або 93600 кiлометрiв на годину незамкненою гiперболiчною траєкторiєю, але з першого червня 2018 року раптом отримав додаткове прискорення i тепер його швидкiсть становить 31,6 кiлометрiв на секунду або 113760 кiлометрiв на годину. Нагадаю, що друга космiчна швидкiсть, що дозволяє покинути орбiту Землi, дорiвнює 11,2 кiлометри на секунду.
   Об'єкт не може бути кометою, бо не має газової хмари, на астероїд вiн теж не схожий, радiохвилi не подає. Розрахунки показали, що прибув вiн з-за меж Сонячної Системи, можливо з Веги сузiр'я Лiри.
  187
  Якщо вiн летiв з тiєю ж швидкiстю, що i зараз, то на цей шлях витратив мiльярди рокiв. Що це - стародавнiй космiчний корабель невiдомої цивiлiзацiї?.. Частина корабля, наприклад, сонячне вiтрило?.. Безпiлотний розвiдник?.. Космiчний зонд?..
   Це були саме тi питання, якi цiкавили нас з Зосею.
   - Щоб вiдповiсти на цi питання, необхiдно надiслати до об'єкта Оумуамуа розвiдувальний десант.
   На "небi" розгорнулася схема можливого десанту.
   - Можна "зловити" його на доступнiй вiд Землi вiдстанi, зробивши гравiтацiйний маневр бiля Юпiтера i близький колосонячний пролiт на вiдстанi трьох сонячних радiусiв, використовуючи сонячнi, лазернi i електричнi двигуни. Для цього знадобиться багато рокiв. Можливо, саме ви зможете вiдповiсти на питання, що ж таке цей загадковий об'єкт Оумуамуа?...
   Свiтло в залi почало повiльно вмикатися.
   - I все?! - Розчаровано поглянула на мене Зося. - Я не хочу чекати багато рокiв. Я хочу знати зараз!
   - Я теж хочу зараз, але що ми можемо вдiяти?!
   Ми вийшли на вулицю, продовжуючи висувати здогадки про космiчного прибульця. Чомусь нам обом здавалося, що це об'єкт штучного походження i навiть на рiвнi дежавю пригадувались якiсь неяснi подробицi про його облаштування...
   Вийшовши до "Сподеку" - нашої Катовiцької лiтаючої тарiлки, побудованої в сiмдесятих роках минулого столiття, ми раптом побачили величезнi повiтрянi кулi. Виявляється, там сьогоднi проводився чемпiонат з польотiв на кулях! Сам чемпiонат вже закiнчився, i тепер усi бажаючi могли покататися i помилуватися на Катовiце з висоти пташиного польоту.
   - Ми бажаючi? - Запитав я Зосю.
   - Не дуже... - Пробурмотiла вона.
   - А як же пригоди?! Треба дотримуватися розкладу!
  188
   - Ну, якщо розклад... - I Зося покiрно пiшла за мною до великої синьо-червоної кулi, на якiй золотими лiтерами було написано: "Alien" (англ. "Прибулець").
   - От бачиш, навiть кулю назвали на честь того космiчного об'єкта! - Бадьоро балакав я, вiдволiкаючи Зосю вiд її страху.
   - А може, це взагалi не про того прибульця мова?! Може це про якогось гуманоїда? Або про гостя, який зайшов до сусiда попити кави? - Заперечувала менi Зося, притискаючись до поручнiв "кошика" i мiцно тримаючись руками за поручнi огородження.
   Щоб їй було не так страшно, я обiйняв її за талiю i притиснув до себе. З висоти летючої кулi розгортався прекрасний вид на Катовiце з тарiлкою "Сподека" у центрi, Долиною Трьох Ставкiв з парком Штауваєри, в якому ми каталися на скейтах, поруч з ним - спортивний аеродром Муховець i невелика водна пристань на рiчцi Рава, що стрiчкою змiїлася повз Дебову гору...
   - Ой, ми ж забули свої скейти у шафцi в Планетарiї! - Раптом згадала Зося, яка вже перестала боятися i просто насолоджувалася краєвидами, що вiдкривалися.
   - Нiчого, от приземлимося i сходимо за ними! - Заспокоїв я її.
   Приземлилися ми разом iз сутiнками. Планетарiй було уже зачинено.
   - Ну то й що? Завтра прийдемо i заберемо! А до завтра походимо пiшки. - Зрадiв я можливостi i далi йти, обiймаючи Зосю.
   - Вже додому пора... - Пробурмотiла вона.
   Проводжав я Зосю досить повiльно, тому до дому ми пiдiйшли на початку одинадцятої.
   - Ти ж обiцяла прийти до десятої! - Зустрiла нас в дверях мама Агнеся.
   - Вибачте, будь ласка! Це я винен - забув скейти у шафцi Планетарiю.
  189
   - То ви у Планетарiї були? - Здивувався тато Кшиштоф. - А що ж там цiкавого?
   - Ой, тату! До нас у Сонячну Систему залетiв якийсь невiдомий космiчний об'єкт, який назвали Оу... Янек, як його назвали?
   - Оумуамуа. Це з гавайської означає "посланець здалеку".
   - А потiм ми каталися на повiтрянiй кулi! I бачили все мiсто та його околицi з висоти!
   - Еге ж, велика у вас культурна програма... - Пробурмотiла мама Агнеся.
   - От бачиш, а ти собi навигадувала бог знає що!... - Тато Кшиштоф винiс у коридор валiзу. - Отже так, Янек. Ми сьогоднi вночi вилiтаємо до моря, у Чорногорiю. Зося залишається.
   - На цiлих два тижнi! - Вигукнула мама Агнеся.
   - Подумаєш!.. Так от, Янек, сам розумiєш, якщо вже ти тепер дружиш з нашою дочкою, то постарайся, щоб з нею нiчого поганого за нашої вiдсутностi не сталося.
   Я запевнив стурбованих батькiв, що з їх дочкою пiд моїм заступництвом нiчого поганого не станеться, побажав їм приємного вiдпочинку, попрощався i пiшов додому.
   Поки я вечеряв, мої фантазiї малювали менi романтичнi картини проведення часу з Зосею без нагляду батькiв...
  ***
   Вранцi Зося заскочила до мене, бо, як виявилося, готувати вона не вмiє, а снiдати в кафе сама не захотiла.
   - Менi батьки грошей залишили, щоб я з голоду не померла. Ой, а що це у тебе так смачно пахне?
   Я саме смажив яєчню з сардельками.
   - Давай, я тебе нагодую. - Поставив я тарiлку перед Зосею.
   - Як смачно! А я тiльки чайник вмiю ставити...
   Пiсля снiданку ми пiшли до Планетарiю за своїми скейтами. Прямо бiля його входу нас раптом огорнув перлиновий туман, i менi довелося знову кинути монетку...
  190
  Стоп!
  Киньте монетку i ви.
  
  Вибiр-3 (ребро-решка):
   Якщо випаде "орел", перейдiть на сторiнку 600 до роздiлу No38 "Рiвень-3. Ребро-Решка-Орел".
   Якщо випаде "решка", перейдiть на сторiнку 614 до роздiлу No39 "Рiвень-3. Ребро-Решка-Решка".
   Якщо монетка встане ребром, перейдiть на сторiнку 622 до роздiлу No40 "Рiвень-3. Ребро-Решка-Ребро".
  
  Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, виберiть за допомогою монетки один з двох варiантiв, що залишилися, подивившись сторiнку трохи вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, вам залишається один варiант. Дивiться сторiнку i переходьте.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, перейдiть на сторiнку 44 до пункту "Повернення-3" роздiлу No4 "Рiвень-1. Ребро".
  
  Роздiл 13. Рiвень-2. Ребро-Ребро.
   Я пiдкинув монетку, туман розвiявся i... я побачив, як вона зависла над прiрвою буквально у метрi вiд мене, причому не горизонтально, а вертикально, тобто, ребром.
   - Як би її дiстати?.. - Потягнувся я за монеткою.
   - Облиш її! Бо ти ще зiрвешся! - Зупинила мене Зося.
   - Нi, це особлива монетка, її треба обов'язково дiстати. - Я вхопився рукою за кущ, що рiс над урвищем, i знову потягнувся за монеткою.
   Раптом гiлка обiрвалася, i я зiрвався вниз.
   - А-а-а!!! - Закричав я i вiд страху навiть не одразу помiтив, що не падаю, а стою на чомусь твердому. Просто в повiтрi над урвищем!
  191
   Зося присiла на стежцi, закривши вiд жаху рот руками i витрiщивши на мене очi. Розгублено дивлячись на неї, я вийняв з рюкзака пляшку i сьорбнув кiлька ковткiв.
   - Ти став невидимим! - Вигукнула Зося.
   Я озирнувся. Ставши невидимим, я побачив, що стою на якомусь напiвпрозорому об'єктi, схожому на блюдце, перевернуте догори дном. Я потопав ногами - глухий звук металу.
   - Зося, стрибай до мене, тут просто невидиме спорудження!
   - Лячно! - Сказала Зося. - Я ж навiть тебе не бачу.
   - Я тут! Стрибай! Я тебе зловлю! - Майже як у своєму снi покликав я.
   Зося стрибнула i опинилася в моїх обiймах.
   - Ой! Це ти?
   - Я. Тобi теж треба стати невидимою. Зараз я тебе поллю...
   - Але ж ти не поливався! - Заперечила Зося. - Ти просто трохи випив.
   - А й справдi! Всього пару ковткiв. На, спробуй!
   Зося сьорбнула три невеликих ковтки i теж стала напiвпрозорою. Тепер вона бачила мене i те, на чому ми стояли.
   - Прикольно! Виявляється, якщо цю рiдину пити, то її знадобиться зовсiм небагато! - Зрадiла Зося.
   - I невидимiсть настає значно швидше! Ковтнув, i готово! - Погодився я.
   - А чому ж одяг теж невидимий? Щось тут не так. У всiх фiльмах невидимки змушенi знiмати одяг.
   - А може, тут принцип невидимостi зовсiм не такий, як в наших фiльмах. Може, цей "антивид" просто якимось чином вiдхиляє променi, i ми тiльки здаємося невидимими?
   - Давай подивимося, на чому це ми стоїмо...
   Ми зiстрибнули з "блюдця" на стежку i подивилися на нього з боку. Це було схоже на лiтаючу тарiлку! Два блюдця, складених разом, висiли просто у повiтрi, нi на що не спираючись.
  192
   - Лiтаюча тарiлка... - Прошепотiла Зося.
   - Просто в центрi мiста. I нiхто її не бачить. Стрибай! - Я знову стрибнув на блюдце i простягнув руку Зосi.
   Повагавшись кiлька секунд, вона теж стрибнула. Ми пройшлися по опуклiй поверхнi "блюдця" до вершини. Там виявився вiдкритий люк. Вiрнiше, не люк, а просто круглий отвiр дiаметром близько сiмдесяти сантиметрiв.
   - Спустимося? - Запропонував я.
   - А раптом там iнопланетяни?
   - Якщо б вони там були, то вже б вийшли i щось з нами зробили! Думаю, вони пiшли по своїх справах.
   - По яких ще справах?
   - Ну, у розвiдку, наприклад. - I я полiз у люк.
   Це був справжнiй iнопланетний корабель! Всi прилади в ньому були напiвпрозорими, наче з пластику. Стiнки i перегородки теж, але це мабуть тому, що вони були обробленi чимось на зразок нашого "антивида".
   - Янек, тiльки будь ласка, не чiпай нiчого руками! - Благала мене Зося, варто було менi простягнути до чогось руку.
   Я, як мiг, тримав себе в руках, поки ми не пiдiйшли до якоїсь перегородки, за якою була повна темрява. Не невидимiсть, а справжнє чорне нiщо. Доторкнувшись до перегородки, я навпомацки зрозумiв, що це були розсувнi дверi. Причому вони розсовувалася не так, як японськi дверi, чи, наприклад, як дверi в купе поїзда, а якось на всi боки, вiдкриваючи широкий круглий вхiд.
   - Янек, не треба... - Спробувала зупинити мене Зося, але я вже був усерединi. - Ти де?
   - Тут. - Вiдповiв я, не вiдходячи вiд входу вглиб цього "чорного простору".
   - Я тебе не бачу. Навiть прозорим.
   - Клас! Значить, тут невидимiсть ще бiльш високого рiвня. Шкода, що я тут нiчого не бачу. Зате все, що робиться назовнi, видно чудово! Воно звiдси не прозоре, а цiлком матерiальне. От ти, наприклад, вже не схожа на медузу, а стала звичайною видимою людиною. I "блюдце" виявляється не пластикове, а металеве. I прилади, i все начиння...
  193
   - Циц!!! - Раптом приклала палець до губiв Зося. - Сюди хтось iде! Що робити?
   - Давай сюди! - Я потягнув Зосю за руку в "чорний простiр" i, провiвши рукою вздовж проходу, закрив його перегородкою.
   У "рубку" спустилися четверо iнопланетян. Вони були людиноподiбними, але все одно вiдрiзнялися вiд людей. По-перше, зростом та пропорцiями тiла: близько двох метрiв, але дуже тонкi, з витягнутими черепами, великими очима i маленькими ротами. Носiв у них не було, лише невелика щiлина на маленькiй опуклостi над ротом. По-друге, їх гнучкiсть була не людською: по два лiктьових i колiнних суглобiв на кожнiй кiнцiвцi, хребет, який згинався у всiх напрямках, дуже довгi шиї i пальцi на руках... Цi пальцi постiйно ворушилися, як щупальця, i перерахувати їх я нiяк не мiг. Прибульцi про щось говорили i їхня мова була схожа на... щось середнє мiж щебетанням птахiв, ревом кита i грою органу. При всiй незвичайностi i чужостi мови прибульцiв залишалося вiдчуття чогось високого, прекрасного i надзвичайно мудрого.
   - Якi вони... тонко-видовженi. - Висловила своє враження вiд їх зовнiшностi Зося.
   - Як шнурки! - Реготнув я. - Так i буду їх називати!
   Ми з Зосею причаїлися в "чорнотi" i затамували подих, але iнопланетяни навiть не дивилися у наш бiк. Мабуть, вони нас не помiтили.
   Позаймавшись якимись своїми справами, двоє з них полягали в нiшах, якi, мабуть, були їм за постiль, i заснули, практично як звичайнi люди. Двоє iнших зробили по кiлька ковткiв з гофрованого шланга, який висунувся зi стiни пiсля натискання кнопки, i знову пiднялися вгору.
  194
   - Пiшли. - Через деякий час прошепотiла менi у вухо абсолютно невидима Зося.
   - А тi сплять. - Подивився я на сплячих. - Давай вибиратися звiдси, поки не пiзно!
   Вибравшись, ми пiшли по стежцi i за кущем трохи не зiткнулися з тими двома iнопланетянами, якi вийшли ранiше. Напiвпрозорi "Шнурки" закопували пiд кущ кулясту ємнiсть з невидимою рiдиною.
   - Антивид зливають! - Здогадався я. - Напевно, вже використаний.
   - Ой, а наш антивид, мабуть, теж вони сховали! I теж пiд кущем. - Прошепотiла Зося.
   - Що ж вони так погано його закопують? - Обурився я. - Варто людинi наступити, i прямо в нього провалюєшся!
   - Зате так ми змогли його знайти! - Вiдповiла Зося.
   - Давай подивимося, що вони далi будуть робити?!
   - А якщо помiтять?
   - А ми обережненько...- Тут я послизнувся на якiйсь гiлцi i з шумом упав на колiна. - А, щоб...
   - Тихо! - Зашипiла Зося, закриваючи менi рот рукою. В цей час з гiлки, пiд якою ми присiли, злетiли два птахи i стали кричати на усе своє пташине горло.
   Слава богу, напiвпрозорi прибульцi лише пiдняли свої голови до птахiв, щось проспiвали-проговорили i навiть не запiдозрили про наше iснування. Закопавши невидиму ємнiсть i поправивши гiлки куща, вони пiшли по дорiжцi парку, старанно обходячи поодиноких перехожих. Нiхто їх не помiчав, тiльки собаки трохи тривожилися i притискалися до нiг господарiв, пiдгортаючи хвости пiд себе. Прямували "Шнурки" до берега Рави, у тiй її частинi, де парк не було впорядковано. Ми слiдували за ними по газону на деякiй вiдстанi, старанно ховаючись за кущами i деревами. От прибульцi пiрнули пiд гiлки розлогої верби бiля краю величезного каменя, принесеного сюди, мабуть, ще в льодовикову епоху. I зникли! Трохи почекавши, ми теж увiйшли пiд низько опущенi гiлки - нiкого. Обiйшли дерево i камiнь - нiкого.
  195
   - Куди вони зникли? - Дивувалася Зося.
   - Або провалилися... - Я почав уважно оглядати грунт пiд ногами i виявив пiд каменем якийсь лаз. - Мабуть, у цю дiрку пролiзли.
   - Вузька дiра якась...
   - Так i вони ж тонкi, як черв'яки! - Я вирiшив зазирнути в лаз. - Ов-ва! Земля пiдi мною прогинається! А-а-а !!!... - Не втримавшись, я полетiв у щiлину пiд каменем, яка несподiвано розширилася.
   Пара секунд - i я скотився, як з гiрки, у пiдземний тунель. Вiдреагувавши на мою появу, пiд стелею спалахнуло свiтло.
   - Янек! Ти як? Живий? - Почув я над собою стривожений голос.
   - Все нормально! Тут освiтлений тунель! Спускайся до мене!
   - Як? Я не пролiзу... А-а-а!!!... - Зося все ж таки провалилася в щiлину i з'їхала прямо у мої обiйми. - Як на гiрцi. А що тут таке?
   Ми почали озиратися. На висотi пiвметра вiд пiдлоги коридору, викладеної чорним блискучим каменем, в глухiй стiнi було зроблено отвiр похилого тунелю, по якому ми сюди з'їхали. Над нами свiтилися довгi нитки-смужки. Коли ми зробили кiлька крокiв по коридору, смужки засвiтилися далi.
   - Дивись, вони реагують на наш рух! - Зося пробiгла кiлька крокiв вперед, i свiтло пiд стелею теж побiгло, випереджаючи її на пару метрiв. - Iди до мене!
   Я пiшов, а свiтло за моєю спиною почало гаснути.
   - Економiя! - Шанобливо зауважив я, порiвнявшись з Зосею i беручи її за руку. - Пiшли!
   - Ой, а iнопланетяни?!
   - Вони вже далеко. Он як ми тут шумiли, але нiхто не з'явився!
   I ми спокiйно пiшли далi.
  196
   - За моїми пiдрахунками, зараз ми йдемо пiд дном Рави. - Через деякий час порушив я наше мовчання.
   - А вода не просочується... - Зося провела пальцем по стiнi коридору. - Що це за камiнь?
   Я помацав кам'яну кладку - це було кам'яне вугiлля! Нiчого дивного, адже в нашому Катовiце вже кiлька столiть видобувають саме кам'яне вугiлля.
   - Ти була в нашому Сiлезькому музеї? - Запитав я.
   Зося кивнула.
   - Вугiлля бачила?
   - Звичайно, кожен школяр в Катовiце його бачив! Ой, а це й справдi вугiлля! Я бачила ювелiрнi прикраси з кам'яного вугiлля, але щоб його використовували у будiвництвi...
   - А чому б i нi? Камiнь, як камiнь, навiть блищить.
   Так ми пройшли коридором ще хвилин з тридцять, а коли, за моїми пiдрахунками, були вже далеко пiд Дебовою горою, раптом вперлися у глухий кут.
   - Все! Прийшли! - Зупинився я.
   - Куди прийшли?
   - У кiнець коридору. Далi дороги немає.
   - Не може бути! Куди ж тодi подiлися прибульцi? Нiяких бiчних коридорiв не було.
   - Значить, треба шукати... - Я почав обмацувати стiни i їх стики з пiдлогою i тут помiтив невелику вертикальну смужку свiтла, що просочувалася з кута. - Здається, знайшов...
   Я почав просовувати в щiлину палець, потихеньку розширюючи її, i раптом помiтив, що моя рука перестала бути прозорою.
   - Зося, у нас проблема, ми втрачаємо невидимiсть. - Я озирнувся i побачив Зосю, яка вже майже повнiстю проявилася.
   - Нiчого, давай подивимося хоч краєчком ока!
   Розширивши щiлину так, що в неї вже можна було зазирнути, я притулився до неї оком.
   - Що там? - Зося в нетерпiннi крутилася позаду, намагаючись мене вiдсунути.
  197
   Потiм вона присiла i пiдлiзла до щiлини знизу.
   - Ой!...
   За дверима, якi вiдсувалися вбiк, був великий зал, витесаний з каменю. Його яскраво освiтлювала куля, пiдвiшена у центрi круглого купола. По периметру залу, з нахилом приблизно у тридцять градусiв, були встановленi великi чорнi саркофаги з прозорими кришками. В саркофагах лежали триметровi мумiї, дуже схожi на наших двометрових "Шнуркiв".
   - Всього дванадцять саркофагiв. Отже, дванадцять мумiй. - Встигла перерахувати Зося.
   Нашi, двометровi, натискали якiсь каменi-кнопки в стiнi над узголiв'ями.
   - Це що, склеп? - Прошепотiла Зося знизу.
   - Схоже... Я читав про такi поховання iнопланетян. Їх знаходили i в Китаї, i в Африцi, i в Америцi, але щоб у нас...
   - Дивись!...
   Прозорi кришки саркофагiв почали пiднiматися i вiдкидатися на стiну за узголiв'ями, в той час, як самi саркофаги, повiльно змiнюючи кут нахилу, наближалися до вертикального положення. Застигли вони, коли стали приблизно пiд кутом сiмдесят п'ять градусiв до пiдлоги. На стiнах над кожною з "мумiй" засвiтилися якiсь знаки, спiралями вписанi у диски, дiаметром сантиметрiв по тридцять п'ять - тридцять шiсть.
   - Це їх писемнiсть... - Прошепотiв я.
   Коли всi знаки, розпочавши свiтитися в центрi дискiв, добiгли до їх країв, знайомi нам "Шнурки" сiли на кам'яну лаву, що стояла прямо навпроти входу, до нас спиною i обличчями до центру залу. Вони поклали свої руки на постамент перед собою i одночасно натиснули якiсь важелi. Свiтловi знаки перемiстилися з дискiв на стiнах до центру залу, з'єдналися разом i перетворилися на тривимiрне голографiчне зображення. "Шнурки" застигли, злегка закинувши голови.
   - Кiно... - Почув я шепiт ледь не вiд моїх колiн.
  198
   Щоб Зосi було зручнiше дивитися, я ще трохи розширив щiлину, i вона, пiднявшись з колiн, стала поруч.
   Запис йшов у прискореному темпi. Спочатку не вдавалося нiчого толком роздивитися. Потiм ми стали вгадувати своє мiсто, на якому пори року змiнювали одна одну з неймовiрною швидкiстю. Ось ми побачили наш "Сподек" - спортивно-концертний комплекс у виглядi лiтаючої тарiлки, побудований в сiмдесятi роки, потiм вiйськовi подiї, першi будинки у Катовiце, дрiмучий лiс на схилах гiр, первiснi люди серед дерев...
   - Це у зворотному порядку! - Зрозумiв я. - Спочатку сучаснi подiї, а потiм бiльш давнi.
   Так само швидко змiнювалися види iнших мiст i країн з їх подiями, якi ледь вдавалося вгадувати: вiйни, революцiї, змiни цивiлiзацiй, будiвництво грандiозних споруд...
   - У них, мабуть, швидкiсть сприйняття бiльш висока. - Пояснив я не лише Зосi, а й собi самому.
   - Нам би так! Переглянули науково-популярний фiльм - i йди, здавай iспити!
   Переглянувши все, що вiдбувалося на Землi за кiлька тисяч рокiв, нашi "Шнурки" вимкнули "вiдеозапис" i натиснули iнший важiль. "Мумiї" розкрили очi.
   - Ой, мамочко!... - Пискнула Зося i знову сiла. - Зараз цi зомбi вийдуть...
   Але "зомбi" iз саркофагiв не вийшли. Вони почали по черзi щось розповiдати "нашим", тi уважно слухали, iнодi ставлячи питання.
   - Ой, у мене телефон! - Зося поповзла вiд щiлини. - Добре, що я його на вiбрацiю поставила...
   Я вiдiйшов вiд щiлини в стiнi, трохи зсунувши кам'янi дверi, i пiдiйшов до Зосi.
   - Це мама. Виявляється, вже пiзно, менi треба термiново додому. Якщо я не встигну до дев'ятої, мене вб'ють!
   Я подивився на годинник: пiв на дев'яту.
   - Тодi бiжимо! - Я схопив Зосю за руку i помчав назад пiдземним коридором.
  199
   До його початку ми добiгли всього за дванадцять хвилин.
   - А як ми пiднiмемося по слизькiй гiрцi? - Занепокоїлася Зося.
   - Зараз розберемося... - Почав я обмацувати стiнки тунелю-гiрки i намацуючи збоку якийсь камiнь.
   Я натиснув на камiнь i в темному отворi спалахнуло свiтло, а зверху скотився якийсь круглий предмет. Вiд несподiванки я вiдсахнувся, але предмет не впав на пiдлогу, а завис над ним. Це була куля, пiдвiшена на гнучкiй стрiчцi.
   - А ось i рятiвна мотузка! - Вигукнув я i, вхопившись за неї, почав пiднiматися вгору по тунелю, прорубаному пiд кутом приблизно в сорок п'ять градусiв.
   Зося полiзла за мною. На алею ми вибралися за п'ятнадцять хвилин до дев'ятої.
   - Спiзнюємося! - Нервувала Зося.
   - Нiчого! Встигнемо! - Я озирнувся i побачив, як неподалiк молодий хлопець збирається розсiдлувати двох коней, запряжених у вiз, на якому вiн катав бажаючих парком.
   - Гей, хлопче! Питання життя i смертi! Пiдвези до мiста! - Кинувся я до нього.
   Вигляд у нас, мабуть, був такий розпачливий, що хлопець не вiдмовився i майже галопом довiз нас до виходу з парку. За дев'ять хвилин до дев'ятої ми зловили таксi. О дев'ятiй годинi та однiй хвилинi вискочили бiля Зосиного будинку.
   - Мамо, я вже пiдбiгаю! - Кричала на бiгу Зося, набравши номер ще в таксi.
   Бiля входу у пiд'їзд стояли сухорлявий чоловiк з випещеної темною борiдкою i мiнiатюрна рудоволоса жiнка, дуже схожа на Зосю. "Десь я їх вже бачив... Мабуть, в одному з життєвих варiантiв. Дежавю..." - за секунду промайнула думка в головi.
   - Хто це допiзна затримує нашу дочку? - Грiзно зсунувши брови, але при цьому весело блискаючи очима, рушив до нас батько Зосi. - Будемо знайомi, Кшиштоф! - Вiн простягнув менi руку.
  200
   - Янек. - Потис я простягнуту руку.
   - А це Агнеся, мама Зосi! - Вiн розвернувся у бiк дружини.
   - Дуже приємно. - Я вклонився i невпевнено переступив з ноги на ногу.
   - Ну чого ви напали на людину! - Вигукнула Зося. - Пiшли, вони не страшнi! - I вона потягнула мене вгору по сходинках.
   Зосина квартира пiд номером 62 була на третьому поверсi. За вечерею я розповiв її батькам, що вчуся в унiверситетi, що мої батьки поїхали в Африку, i що з Зосею ми просто гуляли у парку.
   - Ми й завтра пiдемо гуляти! - Повiдомила Зося.
   - Ну, спочатку ти нам по дому допоможеш, а потiм можеш i погуляти. - Заперечила мама Агнеся. - Годинi о... дванадцятiй.
   - А де ви збираєтеся завтра гуляти? - Поцiкавився тато Кшиштоф.
   - Пiдемо до лiтаючої тарiлки! - Не моргнувши оком, випалив я.
   А що? Всi в Катовiце знають, що наша лiтаюча тарiлка "Сподек", розташована в центрi мiста на алеї Войцеха Корфанти, з її ареною, гiмнастичним залом, катком i тенiсними кортами - улюблене мiсце молодi, в якому знайдеться чим зайнятися з ранку i до пiзньої ночi.
   - Але тiльки до дев'ятої години вечора! - Голосом, що не терпить заперечень, розпорядилася мама Агнеся.
   - До одинадцятої! - Все ж таки заперечила Зося.
   - Гаразд, нi вашим, нi нашим! - Якось дуже знайомо пiдсумував тато Кшиштоф. - До десятої!
   Побажавши всiм на добранiч, домовившись з Зосею про зустрiч на завтра, я пiшов додому. Вночi менi снилися лiтаючi тарiлки, за якими ганялися лiтаючi саркофаги, а Зося весь час перетворювалася на iншопланетянку з тонкими пальцями, якi ворушилися, як щупальця...
  ***
  201
   Поснiдавши, я вирiшив до дванадцятої години зайнятися експериментами з "антивидом". Зробивши два ковтки рiвно о восьмiй годинi ранку, я спостерiгав за своїм станом. Пiсля десятої, коли я вже подумував збиратися на зустрiч з Зосею, я помiтив деякi прояви видимостi: у дзеркалi почало щось миготiти. Потiм, хвилин через п'ятнадцять, з'явилися очi, а за ними, досить швидко стало проявлятися i все iнше. "Значить, повна невидимiсть вiд двох ковткiв зберiгається протягом двох годин. Треба мати це на увазi", - пiдвiв я подумки пiдсумок.
   Сьогоднi ми з Зосею зiбралися уважнiше оглянути зал саркофагiв у пiдземному тунелi. З'їхавши з "гiрки" i промчавши коридором, ми вiдсунули кам'яну плиту i ввiйшли до круглого залу. Як i вчора, по його периметру мирно спали дванадцять мумiй.
   - Тiльки не чiпай нiчого руками! - Як i вчора в НЛО благала мене Зося.
   I я нiчого не чiпав. Майже. Ну, так, просто пiдiбрав з пiдлоги щось блискуче а потiм випадково торкнувся якогось камiнця на панелi перед лавкою, на якiй вчора сидiли нашi "Шнурки". На цiй панелi раптом чомусь з'явилася якась шкала, розташована горизонтально через всю панель. У центрi цiєї шкали засвiтився яскраво-бiлий вогник. Сама шкала поступово тьмянiла вiд цього вогника до лiвого кiнця вiд жовтуватого, через помаранчевий i червоний, до чорно-червоного, а до правого - вiд зеленуватого, через блакитний i синiй, до темно-фiолетового. Уздовж шкали був прокладений вузький жолобок, а в його центрi, пiд бiлим вогником розташовувався чорний кам'яновугiльний кристал.
   Я хотiв вимкнути цю шкалу i доторкнувся до кристала. У залi потемнiло, а в його центрi виникло голографiчне зображення.
   - Це ж ми! - Вигукнула Зося i впала на лаву.
   - Схоже. - Я сiв поруч i вiдпустив кристал.
  202
   Прямо перед нами застигло зображення нас з Зосею, що стояли бiля пульта. Я знову доторкнувся до кристала - зображення ожило, i показало, як ми з Зосею сiли на лаву за пультом. Ми перезирнулися. Зображення повторило за нами.
   - Це що, таке голографiчне дзеркало? - Промовила Зося.
   - Не знаю, треба перевiрити. - I я обережно посунув кристал трiшки влiво.
   Як у кiно, ми побачили, що мчимо кам'яним коридором, вiдсуваємо дверi, входимо до залу саркофагiв i оглядаємося...
   - Це вже було. - Видихнула Зося, яка весь цей час намагалася не дихати.
   - А якщо посунути ще трохи влiво...
   Ми з Зосею були в парку, саме знайомилися: я сидiв на лавцi з невидимою ногою, а Зося з заклопотаним виглядом стояла поруч.
   - Це було вчора. - Прокоментувала Зося.
   Я натиснув на кристал сильнiше, трохи втопивши його в жолобок, i у нас з'явився звук.
   - Ой, тобi ногу вiдрiзали?! Але як?! - Зi спiвчуттям запитала Зося.
   - Сядь i заспокойся. Нога у мене на мiсцi, просто її не видно. - Знову вiдповiв їй я.
   - Як це не видно? Такого не буває.
   - А ти торкнися! Не бiйся!
   - Я зрозумiла! Це машина часу! - Вигукнула Зося. - Тiльки вона не перемiщує нас назад, а показує, що вже було.
   - Тодi треба подивитися з самого початку! - Зрадiв я i перевiв кристал у крайнє лiве положення на шкалi.
   ...Спочатку було просто темно. Потiм у цiй темрявi ми помiтили якiсь точковi вогники. Через пару секунд деякi з них почали вибухати. Голограма видiлила один з точкових вогникiв скраю i вивела його у центр зображення, усунувши всi iншi. Цяточка, яка тьмяно свiтилася, раптом вибухнула i з неї стали розлiтатися... галактики з зiрками i планетами!
   - Це ж наш Всесвiт! - Захоплено вигукнула Зося. - Вiн щойно народився...
  203
   Потiм з'явилася наша Галактика. Коментар до цього "фiльму" йшов польською мовою. Ми дiзналися, що в центрi нашої Галактики знаходяться молiбденовi зiрки, i саме на планетах навколо них зародилося життя. Все бiлкове розумне життя з його рiзноманiттям видiв, вийшло саме звiдти, хоча древнi легенди стверджують, що занесла його туди якась неймовiрно древня раса Кронiв*, якi засiвали життям весь Всесвiт. На одних планетах з'явилися головоногi, на iнших - рептилоїди, на третiх - гуманоїди, на четвертих...
   Але молiбденовi зiрки - це червонi карлики, вони живуть зовсiм не довго, тому розумнi цивiлiзацiї молiбденових зiрок - це кочовi цивiлiзацiї, що прийшли туди звiдкись здалеку. Проживши кiлька мiльярдiв рокiв бiля однiєї зiрки, вони змушенi перелiтати до iншої, потiм до третьої i так далi. Таким чином, вони постiйно освоюють все новi й новi зорянi системи i планети навколо них. Iнодi освоєння нових планет призводить до мiжвидових конфлiктiв i навiть до воєн.
   У всiх цивiлiзацiй є свої розвiдники: вони розшукують новi системи i планети, придатнi для заселення. Iнодi розвiдники залiтають навiть на околицi галактики, наприклад, "шнурки" так залетiли у наш сектор рукава Чумацького Шляху.
   Потроху пересуваючи кристал вправо, ми побачили виникнення нашої Сонячної Системи i Землi, зародження й розквiт нового життя, не схожого на життя близько молiбденових зiрок, вiдвiдування нашої планети "Шнурками" з дуже далекої галактики i засiвання її новим життям пiсля глобальної катастрофи, коли вимерло майже дев'яносто вiдсоткiв всього живого на Землi. Засiвали "Шнурки" нашу планету, користуючись одним i тим же набором генiв, лише трохи видозмiнюючи їх комбiнацiї.
   ___________________________________________________
  *Докладнiше про Кронiв можна прочитати в моїй фантастичної повiстi "Делiкатеси".
  204
  Таким чином, вийшло все те рiзноманiття, яке нас сьогоднi оточує.
   Коли загинула цивiлiзацiя динозаврiв, "Шнурки" стали створювати iншi види розумних. Їх було багато, але нас з Зосею цiкавили люди. Злегка доторкаючись до чорного кристала, ми могли то прискорювати, то сповiльнювати перегляд подiй минулого.
   Людей створювали не "шнурки". З уже наявних тварин засiяного "шнурками" життя, людей за своїм образом i подобою створювали Андромедцi. "Шнуркам", якi у черговий раз прилетiли на Землю, залишилося лише спостерiгати за людьми, допомагати їм у чомусь, покращувати за допомогою генної iнженерiї, усуваючи небажанi мутацiї.
   Першi цивiлiзацiї людей були високими: п'ятиметровi титани, чотириметровi лiмурiйцi, триметровi гiперборейцi, двох з половиною метровi атланти... Катаклiзми нашої нестабiльної планети приводили до змiни одних iншими, а картини їх загибелi викликали скорботу, розпач i обурення. Продуктами харчування для людей служили рослини з великою концентрацiєю молiбдену, привезенi з планет, заселених "Шнурками": боби, кукурудза, соя, пшениця, какао. Людина - єдина iстота на Землi, якiй потрiбен такий елемент, як германiй. I, зрозумiло, iнопланетяни дали нам таку рослину, яка його мiстить - часник. У поєднаннi з селеном, якого теж багато в часнику, германiй дає можливiсть зберiгати молодiсть. "Шнурки" дали людям цiлi бiблiотеки, в яких описувалися i властивостi рiзних рослин, i способи їх вирощування, i рецепти приготування корисних наїдкiв та напоїв з них. До речi, практично вся їжа "Шнуркiв" - рiдка, недарма люди називали її "нектар богiв". Ну а потiм, для прискорення розумових процесiв в умовах Землi, довелося додати людям i м'яснi продукти.
   - Давай зупинимо! - Вигукнула Зося, коли в центрi залу з'явилося зображення кам'яної таблички з описом напою молодостi.
  205
   Хоча опис було зроблено незрозумiлими для нас знаками, коментар йшов польською. Ось що ми прочитали:
   "...створити напiй молодостi. Вiзьмiть порiвну часнику, меду та лимону, подрiбнiть все це в однорiдну масу, змiшайте i поставте настоюватися в темному мiсцi на десять днiв. Потiм процiдiть i вживайте по кубку кожен вечiр протягом десяти днiв. Зробiть перерву на мiсяць i знову пийте десять днiв. I так повторюйте завжди..."
   Тут же з'явилося зображення єгипетського фараона з однiєю з наложниць. Вони пили цей напiй iз золотих кубкiв, схожих на фужери для вина, але розмiрами з п"ятдесятиграмову стопку.
   - Треба буде спробувати! Всi iнгредiєнти доступнi. - Запропонувала Зося.
   - А давай подивимося, що буде, якщо кристал перемiстити вправо? - Запропонував я.
   - Напевно, там буде майбутнє. - Задумливо промовила Зося. - Тiльки я не дуже хочу...
   I тут задзвонив телефон. Дзвонила Зосина мама, щоб нагадати, що до десятої Зося повинна бути вдома. Я подивився на годинник - виявляється, ми просидiли в склепi бiльше п'яти годин, час наближався до шостої вечора. I без обiду! В животi загарчало.
   - Що це ти рулади виводиш? - Зi смiхом запитала Зося.
   - А чи не пора нам чимось пiдкрiпитися? - Голосом Вiннi Пуха з мультика поцiкавився я. - Думаю, що пора!
   - А як же машина часу?
   - А куди вона втече? Ми тепер знаємо, де вона знаходиться i як її включати. Зможемо подивитися коли завгодно!
   Вийшовши на поверхню i перекусивши в кафе "Профi i ламер", ми трохи погуляли мiстом i за п'ятнадцять хвилин до десятої вже були бiля Зосиного будинку.
   - Що ти будеш робити ввечерi? - Запитав я, не бажаючи розлучатися з Зосею.
  206
   - Пiду проводжати батькiв, вони сьогоднi вночi вiдлiтають до Чорногорiї.
   - А одну тебе вони не бояться залишати?
   - Тебе ж твої не побоялися залишити! Чим я гiрша?
   - Тодi я пiднiмуся разом з тобою в квартиру i скажу їм, що ти будеш пiд моїм захистом i турбуватися їм нема про що!
   Ми дуже душевно поспiлкувалися з веселими й життєрадiсними батьками Зосi, а коли я вже йшов, тато Кшиштоф нагадав:
   - До речi, не забудьте завтра сходити в унiверситет! Зосi треба скласти розклад додаткових занять!
   - Точно! Менi теж треба! Обов'язково сходимо! - Пообiцяв я, озирнувшись вже зi сходiв.
   Був початок одинадцятої, "дитячий час" для такого самостiйного хлопця, як я. Спати не хотiлося. "Куди пiти?" - задумався я i випустив монетку, яку крутив у руках. I тут мене огорнуло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Знову прийшов час кидати монетку.
  
   Вибiр-3 (ребро-ребро):
   Якщо вам випаде "орел", перейдiть до роздiлу No33 "Рiвень-3. Ребро-Ребро-Орел" на сторiнцi 518.
   Якщо випаде "решка", переходите до роздiлу No34 "Рiвень-3. Ребро-Ребро-Решка" на сторiнцi 542.
   Якщо монетка встане на ребро, перейдiть до роздiлу No32 "Рiвень-3. Ребро-Ребро-Ребро" на сторiнцi 504.
  
   Повернення-2:
   Якщо ви повернулися сюди вдруге, знову киньте монетку i виберiть напрямок з двох, що залишилися. Сторiнку подивiться вище.
   Якщо ви повернулися сюди втретє, у вас залишився тiльки один варiант. Дивiться сторiнку, на яку треба перейти.
   Якщо ви повернулися сюди в четвертий раз, то вам треба перейти на сторiнку 44 до пункту "Повернення-3" роздiлу No4 "Рiвень-1. Ребро".
  
  207
  Роздiл 14. Рiвень 3. Орел-Орел-Орел.
   Я був у чужiй квартирi зовсiм один! I тут мене огорнуло перлиновим туманом. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, Решка - зателефоную їй чи зв'яжуся через каблучку, а Ребро..." - не додумавши, що буду робити в третьому випадку, я пiдкинув монету... i вона впала на килим.
   У темрявi одразу розгледiти, як саме вона впала, менi не вдалося, я присвiтив собi мобiльником i побачив пiрамiду. "Отже, орел!" - подумав я - "Буду створювати портал на Зосю". Я постарався уявити Зосю як можна виразнiше, направив у вiкно промiнь каблучки, тричi вимовив "Коло, Скiпетр, Брама!", лiвою рукою малюючи у повiтрi лежачу вiсiмку, тобто знак нескiнченностi, i ступив у вiдкрите вiкно третього поверху...
   ...Низько над головою пролетiв лiтак, набираючи висоту. Озирнувшись, я зрозумiв, що перебуваю бiля центрального входу в аеропорт Муховець за нашим улюбленим парком Штауваєри в долинi трьох ставкiв.
   - Допоможiть! - Почув я далекий крик з дороги, яка вела до парку.
   "Зося у небезпецi!" - промайнула думка - "Треба її рятувати!" Пiдсвiчуючи шлях перед собою променем каблучки, бурмочучи крiзь мiцно стиснутi зуби: "Крук, як ртуть летить крiзь простiр", я величезними, по тридцять-сорок метрiв, кроками полетiв на крик. Кiлька секунд - i я звалився на голови двох п"яних чоловiкiв, якi за руки тягнули Зосю в кущi. Не знаю як, але менi вдалося подолати обох та ще скрутити їх руки i ноги гнучкими гiлками верби. Склавши упакованих хулiганiв бiля своїх нiг, я пiдняв голову i глянув на Зосю.
  208
   Чомусь вона була рудою. I волосся стало довшими... Це була не Зося.
   - А-а... А навiщо вам нiж? - Запитала рудоволоса дiвчина, зовсiм не схожа на Зосю, з острахом дивлячись на мої руки.
   Я покрутив у руках нiж, намагаючись зрозумiти, що я з ним робив. Згадав, що саме ним я рiзав прути, щоб пов'язати бандитiв.
   - Нiж потрiбен завжди. Раптом хтось пiцу принесе. - Я склав лезо i заховав ножа у кишеню.
   В цей час вiд аеропорту до нас пiдбiгло кiлька людей. Вони кинулися на допомогу тої ж самої мить, як почули крики, але я виявився швидшим.
   - Янек?! Як ти тут опинився? - Серед людей була i Зося.
   - Тебе шукав. - Вiдповiв я, беручи Зосю пiд руку i вiдводячи убiк. - Портанувся до тебе додому, а в квартирi - нiкого. Ну, я представив тебе i портанувся на образ. - Я озирнувся на врятовану мною дiвчину. Хтось її заспокоював, хтось розповiдав полiцейським, якi вже прибули, що тут сталося. На нас нiхто не звертав уваги. - А от що ти тут робила?
   - Я батькiв проводжала! Ти що, забув? Я ж тобi казала, що вони вiдлiтають до моря, у Чорногорiю. Лiтак тiльки що полетiв, я вийшла через центральний вхiд, а тут дiвчина закричала...
   - Я теж опинився бiля центрального входу. Коли почув крик, думав, що це ти, i кинувся на допомогу.
   - А як тобi вдалося так швидко добiгти? Та ще впоратися з двома громилами?
   - Розумiєш... Я й сам толком не знаю. - Ми з Зосею вже йшли по алеї вбiк парку. - Я так за тебе злякався, що нi про що не мiг думати. Витягнув руку з каблучкою вперед i помчав. Я наче летiв величезними кроками. Уявляєш, я туди добiг лише крокiв за сiм!
   - Мабуть, задiяв якусь магiю. Ти нiчого не казав?
  209
   - Начебто нiчого... А, нi! Згадав! Я чомусь цiдив крiзь зуби: "Крук, як ртуть летить крiзь простiр!" Мабуть, уявляв себе могутнiм круком, який хоче розтерзати здобич.
   - Стривай... - Зося розкрила в смартi таблицю магiчних слiв. - Ось, знайшла! Слова "крук", "ртуть" i "простiр" вiдносяться до числа "7", яке вiдповiдає за посилення магiчних i окультних сил. Ти, мабуть, пiдсвiдомо їх згадав.
   - Еге ж! I тому у мене виходили кроки-польоти по п'ятдесят метрiв!
   - Цiкаво... - Зося спинилася. - Там вiдстань всього близько трьохсот метрiв, може навiть трохи менше. Якщо ти зробив сiм крокiв, то виходить... Метрiв по сорок-сорок п'ять на кожен крок. Давай спробуємо ще!
   Але скiльки ми не пробували, скiльки не проговорювали потрiбнi слова, таких великих крокiв у нас не виходило. Максимум по п'ять-шiсть метрiв.
   - Це, мабуть, через стрес. - Припустив я. - Я ж думав, що тебе треба рятувати. - I я обiйняв Зосю.
   - Ох ти, мiй рятiвник! - Зося притулилася до мене i поцiлувала мене в щоку.
   Я скористався моментом i тут же заволодiв її губами. Поцiлунок вийшов довгим i приємним, вiн вiдокремив вiд нас весь Всесвiт...
   - Послухай! - Нарештi вiдсунулася вiд мене Зося. - Я ось що подумала...
   - То ти пiд час поцiлунку ще й думала?! - Вдавано обурився я.
   - Думати нiколи не шкiдливо. Вiдкривати портали ми з тобою вже навчилися, а от цi твої кроки скидаються на левiтацiю. Треба би i цього навчитися.
   - Треба би. - Погодився я, знову покриваючи Зосю поцiлунками.
   - Тодi давай портанемося до Школи i почитаємо про це в Книгах. - Зося остаточно звiльнилася з моїх обiймiв.
   - А може краще додому, на диванчик? - Я молитовно склав руки.
   - Нi, диванчик нiкуди не втече, хоч у нього i чотири нiжки. - Зося була непохитна. - Робимо портал у Школу!
  210
   Довелося менi пiдкоритися. Але до Школи ми не потрапили. Ми опинилися в одному з бокових тунелiв.
   - Дивно, я уявляла площу перед Школою, а ти? - Зося виглянула з балкончика на вулицю.
   Як не дивно, але життя в Магарi не припинялося i вночi. Все те ж освiтлення, що i вдень, все тi ж люди в балахонах на вулицях.
   - Я теж. Давай ще раз спробуємо.
   Ми знову спробували створити портал до Школи, але залишилися все у тому ж тунелi.
   - Нiчого не розумiю... - Зося розгублено подивилася на мене.
   Я озирнувся. Ми стояли у такому ж тунелi, що i в перше наше вiдвiдування Магари. Злiва вiд балкончика була така ж нiша з вiшалкою.
   - Я зрозумiв! Ми ж не вдягли балахони!
   - Мiй балахон залишився вдома. Я ж не збиралася вночi сюди.
   - I я не збирався. Мабуть, саме для таких випадкiв i передбаченi вiшалки. Давай одягнемо запаснi!
   Ми вiдшукали серед балахонiв два чорних, надiли їх i портанулися до Школи. Цього разу все вийшло, i ми опинилися перед центральними дверима. Магiстр у класi дрiмав на своєму дерев'яному тронi.
   - Як би покликати потрiбну книгу? - Ледь чутно прошепотiла менi на вухо Зося.
   - Дивлячись про що ви хочете дiзнатися. - Бадьорим голосом, не пiднiмаючи голови у каптурi, вiдповiв Магiстр.
   - Нам би про левiтацiю... - Розгублено промовив я.
   - Ви про ефект Мейснера що-небудь знаєте? - Як завжди питанням на питання вiдповiв Магiстр.
   - Вперше чую. - Зiзнався я.
  211
   - А я знаю! - Вигукнула Зося. - У мене ж тато фiзик! Ефект Мейснера - це можливiсть ширяння тiл мiж двома магнiтами.
   - Ну, магнiти - це не магiя! - Розчаровано пробурмотiв я.
   - Нагадаю, що магiя - це вмiння володiти силами природи! - Стрепенувся Магiстр. - А як застосувати ефект Мейснера для левiтацiї доведеться прочитати у книзi.
   - А ви що, не знаєте? - Запитав я.
   - Звичайно, знаю! - Магiстр, не мiняючи пози, повiльно злетiв над троном i став кружляти по кiмнатi на висотi трьох метрiв, поступово розширюючи дiаметр польоту.
   - Ну, то розкажiть нам! - Задерши голову вгору, попросила Зося.
   - Якщо я розповiм, це тiльки влетить у вуха, але не пройде крiзь вашi душi. - Магiстр все так само кружляв над нашими головами. - Тiльки знання, здобутi власними зусиллями, стають частиною єства Мага. Потрiбна книга знаходиться у Бiблiотецi. Вам треба туди! - Грiм, трiск, багряний дим - i Магiстра не стало.
   Створивши портал, ми з Зосею зробили крок до Магiчної Бiблiотеки.
   - А котра зараз година? - Зайшовши у перший читальний зал i крутячи головою, спитала Зося.
   - Друга година ночi. - Повiдомило опудало сови, що стояло на однiй з книжкових полиць.
   - Ой, опудало розмовляє! - Вигукнула Зося.
   - Нiяке я не опудало! - Обурилася Сова, змахнула крилами i розвернулася до нас спиною.
   - Вибачте... - Пробурмотiла Зося в спину Совi, але та на нас бiльше не реагувала. - Друга година ночi, а в бiблiотецi повно народу. - Вона звернула мою увагу на столи.
   Дiйсно, майже всi столи в залi були зайнятi. Над стопками книг схилилися сiрi, червонi, коричневi, фiолетовi i червонi "балахони". В чорних були тiльки ми з Зосею.
   - А де тут бiблiотекарка? - Прошепотiла Зося.
   - Зараз пошукаємо... - Я повiв Зосю уздовж ряду столiв.
  212
   I тут один з "балахонiв" пiдняв голову i тихо промовив:
   - Заклинання вiд хвороб!
   Одразу ж з однiєї з полиць злетiла книга i, пiдлетiвши до "балахона", опустилася перед ним на стiл, розкрившись на потрiбнiй сторiнцi. Той, як нi в чому не бувало, схилився над нею i заглибився у читання. Маги за iншими столами були зайнятi своїми справами: хто читав, хто щось виписував, хто тут же вiдпрацьовував паси i ритуали, хто вчив чи складав замовляння...
   Вiдшукавши вiльний стiл, ми з Зосею сiли i я, дивлячись у стелю, промовив:
   - Левiтацiя, телекiнез, телепортацiя.
   Пара секунд - i перед нами розляглася велика книга в шкiрянiй палiтурцi, розкрита на сторiнцi iз заголовком "Левiтацiя". Трохи далi були закладенi шкiрянi закладки з золотим тисненням "Телекiнез" i "Телепортацiя". Поки ми перегортали сторiнки вiд однiєї закладки до iншої, Сова, пролетiвши над нами, кинула на стiл ще одну закладку з написом "Левiтацiя".
   - Це, щоб вам рукою не притримувати. - Кинула вона на льоту i полетiла на свою полицю.
   Ми взялися за читання. Виявляється, телепортацiю ми з Зосею вже цiлком опанували - це було мистецтво створення порталiв за допомогою iменних каблучок i магiчних слiв числа "8". Новим було лише вмiння вiдкривати портали так, щоб не зiткнутися з чимось небезпечним. Для цього, перш нiж зробити крок у портальний туман, треба було всього лише намалювати рукою в повiтрi коло-нуль.
   - Якби ми одразу про це знали, то я би не набив собi гулю в дитячому будиночку! - Вигукнув я.
   Телекiнез теж виявився зовсiм простою штукою. Щоб зрушити з мiсця будь-який предмет, треба було направити на нього промiнь каблучки, посилити його за допомогою слова числа "7" i рукою показати звiдки i куди ми хочемо перемiстити рiч.
  213
   - Давай вiзьмемо слово "Ртуть" - Запропонувала Зося, заглянувши в нашу таблицю.
   - Чому "Ртуть"?
   - Вона така рухлива, якраз годиться для перемiщень. I вимовляється швидко. - Зося повернулася до мене, направила на мiй стiлець руку з каблучкою i, промовивши: "Ртуть!", вказала пальцем на дверi.
   Стiлець одразу ж поїхав по паркетнiй дубовiй пiдлозi до дверей, я ледве встиг вхопитися за нього руками. Бiля дверей стiлець зупинився i застиг, наче все життя там стояв.
   - Ах, так! - Вигукнув я i направив каблучку на Зосин стiлець. - Ртуть!
   Зося разом зi стiльцем пiд'їхала до мене.
   - Ну, стривай! - Вигукнула вона i вiдправила мене у протилежний кут читального залу.
   - Тримайся! - Крикнув я їй звiдти i перемiстив її пiд стелю.
   Стiлець iз Зосею завис на висотi п'яти метрiв.
   - Зараз я тебе!... - Вигукнула Зося.
   - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Голосом кавеенiвського комiка Михайла Галустяна повiдомила Сова, пiдлетiвши до Зосi i опускаючи її на пiдлогу. - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Зиркнула вона на мене, i я знову опинився за нашим столом.
   Ми з Зосею озирнулися - нiхто з магiв не звернув на нашi витiвки нiякої уваги.
   - Гаразд, давай займемося левiтацiєю. - Прошепотiла Зося, знову схилившись над книгою.
   Щоб оволодiти левiтацiєю, крiм каблучки i магiчних слiв числа "7", потрiбно було навчитися чiтко уявляти природу магнетизму та скласти фразу-заклинання. Ми прочитали про магнiтне поле Землi, про магнiтнi поля iнших планет i Сонця, про сили тяжiння мiж молекулами i рiзними предметами. Коли ми повнiстю розiбралися з цим питанням, вирiшили в якостi магiчних слiв залишити iнтуїтивно вибранi мною в стресовiй ситуацiї слова "Крук", "Ртуть" i "Простiр".
  214
   - Яку фразу складемо? - Повернулася до мене Зося.
   - Крук, як ртуть, летить крiзь простiр? - Запропонував я свою фразу.
   - А хiба можна змiнювати слова за вiдмiнками? - Засумнiвалася Зося. - Якщо змiнюється закiнчення, то мiняється й число.
   - Для складання фраз вiдмiнок не має значення! - Повiдомила Сова, яка зависла над нашим столом. - Головне, щоб ви ясно представляли цi слова i не забували про число!
   - Крук, як ртуть, летить крiзь простiр! - Обережно сказав я, малюючи перед собою каблучкою цифру "7".
   Я сплив над стiльцем приблизно на пiвметра.
   - Крук, як ртуть, летить крiзь простiр! - Сказав я бiльш рiшуче i злетiв ще на два метри.
   - Крук, як ртуть, летить крiзь простiр! - Повторила за мною Зося i зависла у повiтрi поруч зi мною.
   - Крук, як ртуть, летить крiзь простiр! - Я захотiв полiтати колами i це вийшло.
   - Крук, як ртуть, летить крiзь простiр! - Зося почала носитися пiд стелею туди-сюди по всьому залу.
   - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Знову зупинила нас Сова. - Перемiщуйтеся на поверхню i лiтайте собi там скiльки хочете!
   Ми вискочили на поверхню i опинилися на березi Рави бiля пiднiжжя Дебової гори. Нiч вже закiнчилася, настав свiтанок.
   - Куди летимо? - Ширяючи на висотi двох метрiв запитала Зося.
   - Летимо до мене! Поснiдаємо, а потiм вирiшимо, що робити далi.
   Летiти над порожнiм мiстом, коли воно тiльки прокидається, було дуже весело. Вiтер розвiвав волосся i приємно холодив шкiру, гiлки високих дерев намагалися зiрвати з нас одяг, тiнi вiд рiдкiсних хмар грали з нами в лови... Ми ганялися один за одним, змiнюючи висоту i напрямок, поки на вулицях не стали з'являтися пiшоходи, а потiм, нарештi, влетiли на балкон моєї квартири.
  215
   Пiсля снiданку ми згадали, що сьогоднi збиралися зайти в унiверситет, щоб визначитися з розкладом додаткових занять i факультативiв.
   Списки прийнятих до унiверситету абiтурiєнтiв висiли на дошцi оголошень перед фасадом головного корпусу. Зося знайшла своє прiзвище, дiзналася, в яку групу її зарахували i сфотографувала основний розклад занять своєї групи. Щоб не втрачати часу дарма, я збiгав на свiй факультет i теж сфотографував свiй розклад.
   - Тепер треба визначитися з додатковими факультативами. - Пiдбiг я до Зосi в той момент, коли вона, вiдiйшовши вiд дошки оголошень, безпорадно озиралася по сторонах.
   - А де? - Запитала вона.
   - На подвiр'ї перед головним корпусом. Там всi факультативнi напрями представленi окремими стендами.
   Ми почали переглядати запропонованi програми. З'явилося якесь незрозумiле вiдчуття погляду на себе з боку.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Я би хотiла цей факультатив.
   - Давай звiримо основнi розклади, щоб ходити на нього разом. - Я вивiв свiй розклад на екран смарта. - Менi пiдходить... середа, з другої до...
   - ...пiв на четверту! Я знала, що ти збираєшся сказати! - Вигукнула Зося. - Дежавю якесь, нiби це вже колись було.
   - Чи буде. - Згадав я слова "стрiлочницi".
   - Як це буде?
   - Ну, ми проживаємо кiлька життiв, якi розгалужуються в кожнiй точцi часу на безлiч напрямкiв. Може, на одному з цих напрямкiв ми вже приходили сюди i визначалися з факультативами.
   - Я щось таке чула... Теорiя Еверетта-Вiлера! Там говорилося про можливiсть одночасного iснування безлiчi Всесвiтiв. Здається, це називається Мультиверс, чи Мультисвiт... Мегасвiт, Мультиунiверсум, Метавсесвiт...
  216
   - Менi одна жiнка казала, що iснують точки вибору, у яких життєвi варiанти розгалужуються на безлiч можливостей i створюють цiле вiяло таких вiялових реальностей.
   - I Еверетт говорив про постiйне розщеплення квантового Унiверсуму на безлiч класичних Свiтiв.
   - Та жiнка казала, що я зможу ними подорожувати.
   - Анi Еверетт, анi Вiлер не говорили про зв'язки зi свiтами або можливiсть керувати вибором свiтiв. Вони вважали, що наша свiдомiсть лише увi снi здатна вiдвiдувати такi альтернативнi свiти i отримувати звiдти iнформацiю.
   - Еге ж! Ми, мабуть, вже там були, тому у нас i з'явилося вiдчуття дежавю!
   - А як це перевiрити?
   - Поняття не маю!
   - А давай запишемо всi факультативи, якi хочемо, а потiм звiримося?
   Ми розiйшлися у рiзнi боки, щоб не знати, хто що записує. Як не дивно, все, обране нами, спiвпало i по днях, i за часом, i за напрямками. Крiм iсторiї фiлософiї, ми обрали "Традицiї, культуру i мiфологiю рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi та окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" i "Любов та шлюб в iсторiї людства". Причому складений нами розклад дозволяв навiть вiдвiдувати Школу Магiв два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години. Не враховуючи двох вихiдних.
   - Крутяк! - Вигукнув я. - Все однаково! Нiби ми списували один у одного! Й насправдi, дежавю!
   - Щось менi вiд цього вiдчуття трохи не по собi. - Знизала плечима Зося. - Давай зробимо щось таке, що не вписується у нашi плани.
   - А у нас i планiв-то нiяких не було. Крiм вечора, звичайно. Ми ж пiдемо ввечерi до Магари?
   - Обов'язково! Це ж так цiкаво! То що би таке придумати на цю половину дня?..
   - Парк?.. Кiно?.. Рiчка?.. Прогулянка?..
  217
   - Рiчка! - Зупинила мої перерахування Зося. - Як-нiяк, лiто у розпалi, а ми постiйно пiд землею ховаємося. Хочу плавати i загоряти!
   - Все, що вашiй величностi завгодно! - Я виконав кiлька па придворних реверансiв. - Робимо портал на Раву?
   - А купальник?! Я не можу без купальника! Спочатку додому!
   Пляж на березi Рави був обладнаний рiзними водними атракцiонами: гiрки, батути, аквазорби, вишки, трамплiни... Настрибавшись, наплававшись, погравши в пляжний волейбол i позасмагавши, ми пообiдали в прибережному кафе i лягли вiдпочивати на шезлонгах в тiнi натягнутого на стовпах тенту.
   - Оце справжнiй Рай! - Я блаженно потягнувся на лежаку i повернувся до Зосi. - Цiкаво, навiщо людям у Раю знадобилися фiговi листочки? - Мої думки переключилися на iнший напрямок.
   - Фiговi листочки потрiбнi для того, щоб звертати увагу на те, що вони закривають. - Фiлософськи промовила Зося, глянувши на мої плавки, якi видавали мiй стан, i тут же прикрилася рушником. - От ходили собi люди голими i не звертали на це уваги. А як тiльки на деяких мiсцях з'явилися листочки, одразу стало цiкаво, що ж таке вони прикривають?
   - А навiщо ти прикрилася рушником? Менi ж тепер цiкаво подивитися, що там! - Я зiрвав з Зосi рушник i вiдкинув його вбiк.
   - Ти це все вже бачив, ми ж години двi плескалися у водi! - Обурилася Зося i сiла.
   - Ну що ти сердишся? Лягай, вiдпочивай, менi просто приємно на тебе дивитися!
   - Вiдпочинеш тут, коли ти мене очима роздягаєш...
   - Я би не тiльки очима...
   - Янек! Припини, бо ображуся!
   - Гаразд, мовчу. Але май на увазi, що ти менi дуже подобаєшся.
   - Я люблю подобатися. - Посмiхнулася Зося. - А ще я люблю дивитися на хмари. Он, дивись, якi цiкавi!
  218
   Я перекинувся на спину i подивився в щiлину мiж двома тентами, яка розташувалася прямо над нами. По яскраво блакитному небу неспiшно пливли розкiшнi хмари. Одна з них нагадувало човен з вiтрилами.
   - Бачиш човен? - Запитав я, вказуючи рукою з каблучкою на хмару.
   - А якщо додати трохи вiтрил i збiльшити корму, вийде справжнiй фрегат! - Пiдхопила Зося, розкреслюючи небо магiчним променем своєї каблучки.
   На наших очах хмара стала мiняти форму i перетворюватися на багатовiтрильний фрегат.
   - Кльово! А якщо навколо зробити хвилi... - У вiдповiдь на мiй вигук навколо фрегата з сусiднiх хмар стали формуватися баранцi хвиль.
   - А я зроблю острiв! - Вигукнула Зося. - Повинен же фрегат кудись припливти! - Праворуч почав формуватися хмаринний острiв з пальмами i пляжем.
   - Острiв не повинен бути безлюдним! - Я подумки пiдiгнав кiлька хмар i спорудив з них щось на зразок будинку.
   - На такому островi повинен бути замок! - Зося перетворила мiй будинок на замок з вежами.
   - А я... - Я згрiб зi всього видимого неба хмари ближче до острова. - Зараз я зроблю...
   Та зробити я нiчого не встиг. Зiбранi нами в одному мiсцi хмари раптом почали проливатися дощем. Прямо на нас. Навколо свiтило сонце, а над нашим тентом лив дощ.
   - От що виходить, коли бездумно користуєшся магiєю! - Фiлософськи зауважила Зося, пересiдаючи глибше пiд тент i рятуючи наш одяг вiд дощу.
   - Нiчого страшного, нам все одно вже пора - вже пiв на четверту! О четвертiй у нас урок! - I я почав натягувати вологi шорти.
   - В який клас портанемося? - Запитала Зося, надягаючи через голову сарафан.
   - Давай у перший! - Моя голова вигулькнула з горловини футболки. - Будемо мiняти класи по черзi.
  219
  ***
   Магiстр, який як завжди несподiвано з"явився у класi, спочатку запитав нас, що ми знаємо про африканську магiю, а потiм запропонував усiм пройти в цю саму Африку. Вiн зробив великий портал у виглядi коридору, i ми всi пiшли за ним. Позаду залишався наш магiчний клас, а попереду виднiлися джунглi. Щойно портал закрився за останнiми учнями, iз зеленi листя раптом матерiалiзувався напiвголий чаклун у страшнiй дерев'янiй масцi на обличчi i у спiдничцi з трави на шоколадному тiлi. Як не дивно, африканський чаклун цiлком нормально говорив польською.
   - Менi все одно, якою мовою ви розмовляєте. - Заявив вiн. - Я читаю вашi думки i починаю говорити так само.
   - I англiйською, i китайською, i на iвритi? - Не повiрив хтось з-пiд балахону.
   - Будь-якою мовою! Варто тiльки випити магiчного напою, i мови перестають бути перешкодою, я переходжу на телепатiю.
   Було дуже жарко, градусiв, мабуть, тридцять шiсть, якщо не бiльше. А ми всi стояли в чорних балахонах з напнутими на голови каптурами. Пiт стiкав пiд ними не те що струмками, а цiлими рiками. Але варто було чаклуну дати нам випити якоїсь рiдини, що пахла цитрусовими, магнолiєю i ще невiдомо чим, як вiдчуття спеки пропало. Стало цiлком прохолодно i комфортно. Пройшовши повз селище, ми вийшли на поляну до струмка. Тут наш Магiстр влаштувався у гамаку пiд деревами, передоручивши нас мiсцевому чаклуну з важковимовним iменем Мгвамбванда.
   До самої ночi ми займалися виготовленням магiчних напоїв пiд його керiвництвом. Менi пощастило, що я працював у парi з Зосею: як майбутнiй хiмiк, вона дуже швидко схоплювала якiсть i кiлькiсть потрiбних iнгредiєнтiв. Наприклад, телепатичний напiй треба було готувати зi складної сумiшi алкалоїдiв i мiнеральних речовин, дотримуючись строгих пропорцiї, вимiрюваних пучечками.
  220
  Причому, якщо Зосiна пучка вiдповiдала одиницi вимiру чаклуна, то моя нiяк не хотiла з нею збiгатися, вона виходила то меншою, то бiльшою. Тому я зайнявся пiдбором i розтиранням на порошок рiзних трав, ягiд, плодiв, кори, корiння, камiння, глини, землi, золи, кiсток тощо, сортуванням i пiдписування одержуваних порошкiв, а вже вiдмiряти i змiшувати їх надав Зосi.
   - Як же ти збираєшся стати магом, якщо не можеш елементарно вiдмiряти потрiбну кiлькiсть?! - Обурювалася Зося.
   - Зараз у мене для цього є ти, а коли закортить, я зроблю спецiальну ложечку, в яку буде вмiщуватися рiвно стiльки, скiльки треба. - Вiдповiв я, викопуючи з землi чергову порцiю якихось личинок.
   В якостi тари для готових напоїв, Мгвамбванда висипав на галявинi бiля струмка цiлу купу висушених порожнiх гарбузiв, схожих на пузатi пляшки. Ми зробили i розлили по них кiлька магiчних напоїв: телепатичний, розважальний, снодiйний, пiдсилюючий хоробрiсть, спонукаючий до дiй.
   - А навiщо потрiбен напiй, що спонукає до дiй? - Запитала одна з вiдьмочок.
   - Якщо у племенi є ледача людина, то за допомогою цього напою її можна змусити працювати. Вона буде працювати за трьох i її не можна буде зупинити, поки не дати випити сонного напою. - Вiдповiв чаклун. - Це дуже корисний напiй.
   - Так все плем'я можна перетворити на своїх рабiв. - Прошепотiла Зося. - I будуть працювати, не покладаючи рук, на користь однiєї людини.
   - Можна. - Чаклун почув її шепiт, хоча знаходився метрiв за тридцять вiд нас. - Але завжди треба знати мiру. Люди, якi постiйно працюють пiд дiєю магiчних напоїв, дуже швидко вмирають. Якщо всi помруть, хто ж буде працювати потiм?
   - А може, є такий напiй, який i мертвого змусить працювати? - З iронiєю поцiкавився я.
   - Є. - Як нi в чому не бувало, вiдповiв чаклун. - Це напiй для Зомбi.
  221
   Його слова у темрявi ночi, яка несподiвано швидко спускається в екваторiальнiй зонi, освiтлюваної лише багаттям посеред галявини i факелами по її периметру, прозвучали моторошно й зловiсно. Майже всi тридцять учнiв в чорних балахонах iнстинктивно пiдсунулися ближче до вогню.
   - Зараз ми повечеряємо i пiдемо створювати Зомбi. - Мовив чаклун у той час, як кiлька чорношкiрих жiнок розносили нам велике пальмове листя з якоюсь їжею. Можливо, це були розтертi плоди, змiшанi з якимись личинками чи гусеницями. Попоївши, всi свої листи-тарiлки ми кинули у багаття, взяли кожен по смолоскипу i пiшли ланцюжком за чаклуном до мiсцевого кладовища. Ми з Зосею замикали цю моторошну смолоскипну ходу. Спочатку ланцюжок смолоскипiв потягнулася вгору по схилу пагорба, потiм почав спускатися у великий яр. Коли ми з Зосею затрималися нагорi, перед нами постала така картина: дно величезного яру було висвiтлено безлiччю смолоскипiв, по його периметру стояли i сидiли напiвголi африканцi, вiдсвiчуючи виблисками пiтною шкiри, i пританцьовували в такт барабанiв. Кладовище являло собою рiвну долину з низькою травою, серед якої там i тут стояли каменi майже iдеально круглої форми. Ось до цих каменiв i спускався зi схилу у яр ланцюжок наших смолоскипiв. Здавалося, нiби вогнi летiли самi, бо чорних балахонiв у темрявi не було видно.
   Мгвамбванда обiйшов кладовище, до чогось прислухаючись та принюхуючись, за одному йому вiдомими ознаками вибрав п'ять могил, роздiлив нас по шiсть чоловiк на кожну i змусив копати. Копати треба було точно пiд круглими каменями, попередньо вiдкотивши їх у бiк, на глибину до пiвтора метри. Тiльки ми докопали до потрiбної глибини, на небi раптом виринув з-за хмар Мiсяць i яскраво освiтив все кладовище. В його свiтлi ми побачили на днi ям акуратно покладене пальмове листя, а пiд ним - трупи. Всi цi п'ять трупiв чаклун змусив витягнути з могил i покласти на траву.
  222
   Наша шiстка вiдкопала труп чоловiка в бiлих штанях i сорочцi. Вiд нього йшов дуже рiзкий трупний запах, але тiло ще не повнiстю розклалося.
   - Уважно подивiться на мертвих! - Наказав Мгвамбванда. - Зомбi не получиться, якщо труп вже сильно розклався або взагалi перетворився на скелет. У Зомбi повиннi бiльш-менш зберегтися м'язи.
   - Ну, звичайно, бо як же вони будуть рухатися. - Прошепотiв я, погоджуючись з чаклуном.
   Мiцнi хлопц-африканцi принесли кiлька великих гарбузiв, наповнених якимось зiллям, i поставили бiля кожного трупа. Чаклун наказав нам залити половину цього зiлля в горло мерцям, а залишком обмити їх тiла. Поки ми, долаючи огиду, виконували цей обряд, Мгвамбванда по черзi пiдходив до кожної групи, перевiряв, чи все ми зробили правильно, i промовляв якiсь незрозумiлi заклинання. Потiм вiн наказав нам вiдiйти до мiсцевих i приєднатися до їх танцю.
   Танок був не складним: пiд звуки барабанiв треба було переступати з ноги на ногу, роблячи крок вправо, крок влiво, ляскаючи при цьому у долонi. Сам чаклун залишився в центрi кола, викладеного п'ятьма мертвими тiлами. Його танець вiдрiзнявся вiд загального, бо включав у себе безлiч несподiваних стрибкiв i поворотiв. Пiд ритм тамтамiв i ляскання, якi все бiльш прискорювалися, трупи на землi заворушилися й почали вставати. Вони вставали повiльно i незграбно, падали i знову пiднiмалися, а потiм, нiби знехотя, теж включалися у загальний танок з притопами i лясканнями.
   Почався свiтанок, все плем'я потягнулося до села, лише п'ятiрка щойно ожилих Зомбi потупцювала за чаклуном у гущавину лiсу. Ми залишилися на розритому кладовищi...
  223
  ***
   Прокинулися ми в тiнi пальм все на тому ж цвинтарi, коли сонце знаходилося майже в зенiтi. Як ми заснули? Чому не пiшли до села? Напевне, чаклун опоїв нас сонним зiллям, тому що спали ми там же, де стояли, коли вiн пiшов. Поруч з нами на землi лежало велике листя з розкладеними на них плодами. Знайомими серед них виявилися тiльки банани. Пiдкрiпившись, ми стали радитися, куди йти. Однi учнi пропонували повернутися до села, iншi пiти туди, куди пiшов чаклун зi своїми Зомбi. Так i не прийшовши до спiльної думки, наш клас роздiлився: двадцять один школяр повернулися у село, а одинадцятеро вирiшили вiдшукати чаклуна. Цiлком зрозумiло, що серед цих одинадцяти були i ми з Зосею.
   Чаклуна ми знайшли неподалiк. Тут, на околицi, подалi вiд стороннiх очей, стояла його хижа, зiбрана з колод i пальмового листя. Вона стояла на палях i пiд нею постiйно дув вiтер, створюючи дивну мелодiю i прохолоду всерединi житла. Поряд з хатиною був розбитий город, на якому працювали створенi цiєї ночi Зомбi.
   Якби не трупний запах i якiсь незграбнi, автоматичнi рухи, їх можна було прийняти за майже нормальних людей. Вони ходили, виконували нескладну роботу на городi i команди, якi давав їм чаклун, спецiально демонструючи нам їх можливостi, i навiть вiдповiдали на простi запитання.
   - Як тебе звуть? - Зупинив я одного з них.
   - Не пам'ятаю. - Вiдповiв той.
   - А де ти живеш?
   - Я не живу, я працюю.
   - А.. Тобi хочеться пити або їсти?
   - Нi. - I вiн знову почав щось викопувати.
   - Ось тобi i безкоштовна робоча сила! Навiть годувати не треба. - Вигукнув я, дивлячись на iншого Зомбi, який завантажував на вiзок викопанi з землi великi бульби якоїсь рослини.
   - Цiкаво, а як довго вони можуть так працювати? - Запитала Зося.
  224
   - Щонайбiльше - три днi. - Вiдповiв чаклун, обмахуючись гiлкою якогось дерева з дуже сильним ароматом. - Потiм зiлля перестає дiяти на м'язи i мозок, i Зомбi доводиться знову закопувати. Часто я їх не оживляю, тiльки в екстрених випадках. Вчора я створив Зомбi спецiально для вас. Завтра я їх закопаю.
   - А якi випадки ви називаєте екстреними?
   - Ну, наприклад, якщо потрiбно знайти вбивцю, а жодних свiдкiв, окрiм вбитого, немає. Або, якщо починається вiйна з iншим плем'ям, тодi вперед можна послати зомбi. Або, коли для якихось термiнових робiт знадобиться велика кiлькiсть робочих рук... Але вiдповiднi трупи у потрiбний час не так вже й просто знайти. Люди не кожного днря вмирають. Багатьом менi вдається продовжити життя, лiкуючи вiд хвороб.
   - А навiщо ж ви тодi лiкуєте? - Запитав чорно-слизько-холодний "балахон".
   - Живi люди краще мертвих.
   - А що ви вирощуєте на своєму городi? - Зовсiм недоречно запитала сiро-блакитна, з фiолетовим вiдливом аури, вiдьмочка.
   - Рiзнi рослини, i для їжi, i для приготування магiчних напоїв, i для краси.
   - Рослини взагалi кориснi, вони дають нам кисень. - Подiлився вiдомостями зi шкiльної програми сiрий "балахон".
   - Невже? А якщо рослини вирощують нас, даючи нам плоди i кисень, лише для того, щоб ми пiсля смертi послужили їм хорошим добривом? - З якоюсь хитрiстю подивився на нього Мгвамбванда. - Все може бути...
   I тут ми разом з ним опинилися на вчорашнiй галявинi бiля струмка. Нашi однокашники вправлялися у ворожiннi по кiстках рiзних дрiбних тварин. Ми хотiли приєднатися до них, але Мгвамбванда сказав, що пiднята вчора тема телепатiї сьогоднi буде продовжена.
  225
  Виявляється, африканськi чаклуни вмiють передавати телепатичнi повiдомлення на великi вiдстанi за допомогою диму вiд вогнищ.
   - Ну то й що, козаки в давнину теж передавали повiдомлення за допомогою диму. Якщо йшов чорний дим, значить вороги на пiдходi, якщо бiлий - хтось збирається приїхати.
   - Це просто умовнi знаки! - Перебив його чаклун. - А я кажу про телепатiю. Багаття завжди запалюється однакове, i лише для того, щоб привернути увагу. Чаклун сiдає перед ним i пiд барабанний бiй починає передавати уявне повiдомлення, а iнший чаклун, перебуваючи за багато кiлометрiв вiд першого, теж пiд бiй барабанiв входить у транс i "читає" це повiдомлення. А потiм переказує з великими подробицями своєму племенi все, що вiдбувалося з сусiдами. Це називається "читати дим".
   "Читанням диму" ми займалися майже до самого вечора, а потiм знову через портал-коридор повернулися у Магару.
   В Катовiце настав звичайний лiтнiй вечiр.
   - Що будемо робити? - Запитала Зося, коли ми вийшли з "Магараджа" i пiшли по вулицi, вже освiтленый лiхтарями й вогнями реклами.
   - Не знаю. Може... - I тут нас знову оповив перлиновий туман...
  Стоп!
  Тут вам можна зупинитися i перепочити.
  
  Повернення-1:
   З цього мiсця вам треба повернутися на сторiнку 70 до пункту "Повернення-2" роздiлу No5 "Рiвень-2. Орел-Орел".
  
  Роздiл 15. Рiвень-3. Орел-Орел-Решка.
   Я був у чужiй квартирi зовсiм один! I тут мене оповило перлиновим туманом. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, решка - зателефоную їй або зв'яжуся через каблучку, а ребро..." - не додумавши, що буду робити в третьому випадку, я пiдкинув монету...
  226
  i вона впала, закотившись пiд тумбочку. Я встав на карачки, пошарив рукою у темрявi i обережно, не перегортаючи, пiднiс монетку, до своїх очей. Нiчого не видно! Увiмкнув настiльну лампу, що стояла на тумбочцi, i побачив "решку".
   Дiставши смартфон, став набирати Зосiн номер. Абонент був недоступний. Тодi, зiбравши всi сили духу i уявивши собi Зосю якомога виразнiше, я пiднiс свою каблучку до рота i прошепотiв:
   - Зося, ти де?
   - На вокзалi. Тут народу багато, говорити незручно.
   "Який ще вокзал? Вона що, збирається кудись їхати? А як же я без неї?!" - думки промайнули в моїй головi розпеченiй стрiлою. Практично нiчого не тямлячи, пiдкоряючись єдиному бажанням - бути поруч з Зосею, я вiдкрив портал i ступив у темний коридор...
   ...Вереск гальм, крики людей - я мало не потрапив пiд колеса автобуса, що вiд'їжджав вiд залiзничного вокзалу. Водiй вискочив з автобуса, щось вигукуючи i розмахуючи руками. Слiдом за ним висипали деякi пасажири. Все було, як у туманi, поки я не почув Зосин голос:
   - Янек, з тобою все в порядку? - Зося, яка була в числi пасажирiв цього злощасного автобуса, кинулася до мене, почала обiймати i торсати. - Руки-ноги цiлi? Голова на мiсцi? Йти можеш?
   - Так, давай пiдемо звiдси скорiше...
   Вже сидячи на лавцi у привокзальному скверi, я остаточно прийшов до тями.
   - То що тебе спонукало стрибнути пiд автобус? - Запитала Зося, не перестаючи погладжувати мене по руках i плечах.
   - Я думав, ти їдеш. Вiдкрив портал i увiйшов... А що ти тут робила? - Я взяв її за руки.
  227
   - Проводжала батькiв, вони поїхали до моря, в Чорногорiю. Я ж тобi казала! Поїзд вирушив о двадцять четвертiй сiмнадцять. Поки автобус почекала...
   - А я вiдкрив портал до твоєї квартири - а там нiкого! Знаєш, як я злякався?! Думав, щось трапилося. - Я мiцно притиснув Зосю до себе. - Зв'язався з тобою через каблучку, а ти кажеш, що на вокзалi. Я думав, що бiльше нiколи тебе не побачу... - Мої обiйми цiлком природно переросли в поцiлунки.
   - А я батькiв проводила i збиралася їхати додому - Видихнула Зося пiсля чергового затяжного поцiлунку.
   - А чому не через портал?
   - Та якось з голови вилетiло. Сюди їхали на автобусi, i назад так само.
   Ми сидiли, обiйнявшись, i дивилися на великi зiрки, що висипали на небо. Такi ж неосяжнi, як небо, i яскравi, як зiрки, нiжнiсть i кохання розтiкалися по всiй моїй свiдомостi. Весь мiй внутрiшнiй Всесвiт складався тiльки з любовi i нiжностi.
   - Зосенька... Мила, я так тебе кохаю, що не уявляю свого iснування без тебе. - Видихнув я частину свого Всесвiту у вухо Зосi.
   - I я тебе кохаю, Янечку, милий... - Нашi губи злилися в довгому поцiлунку, вiдокремивши весь навколишнiй свiт вiд Нового Всесвiту, що утворився вiд зiткнення двох наших душ...
   Так, обнiмаючись i цiлуючись, ми просидiли до самого свiтанку. Коли зiрки на небi почали танути, у моєму шлунку загарчало. Отакої: яким би сильним i пiднесеним не було кохання, а звичайний банальний голод повернув нас iз пiднебесся на землю.
   Ми портанулись у мою квартиру, вмилися i пiшли готувати снiданок. Виявляється, коли готуєш разом з коханою людиною, цей процес перестає бути таким нудним i нецiкавим, а набуває ноток романтичностi i веселощiв. Снiданок, злiплений з усього, що було, виявився неймовiрно смачним. Можливо тому, що був приправлений коханням, обiймами i поцiлунками.
  228
   Пiсля снiданку ми почали збиратися до унiверситету. Вже на пiдходi до нього нами оволодiло дивне вiдчуття дежавю.
   - Таке враження незрозумiле... Менi тут все чомусь знайоме... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Я би хотiла цей факультатив.
   - Тодi я теж. - Я вивiв свiй розклад на екран смарта. - Дежавю якесь, нiби це вже колись було... Чи буде.
   - Як це буде?
   - Ну, ми проживаємо кiлька життiв, якi розгалужуються в кожнiй точцi часу на безлiч напрямкiв. На одному з цих напрямкiв ми, мабуть, вже тут були.
   - Еге ж, я щось таке чула. Здається, це називається теорiєю Еверетта-Вiлера про одночасне iснування безлiчi свiтiв, що розходяться вiялом з кожної точки.
   - Ну, якщо ми вже тут були в одному з вiялових життiв, то ти записуй вподобанi факультативи з парних стендiв, а я буду записувати з непарних. Так ми в два рази скоротимо час вибору.
   Звiрившись, ми додали до свого розкладу такi додатковi факультативи: "Iсторiя фiлософiї"; "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi та окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт-Простiр-Час" та "Любов i шлюб в iсторiї людства". Крiм того, у нас навiть залишалися вiльними два вихiдних та ще два днi з четвертої до дев'ятої вечора.
   - А у вiльний час ми можемо вiдвiдувати Магару. Це у нас вiвторок i четвер.
   - I все?
   - А по вихiдних ходити на побачення!
   - З ким це, цiкаво? - Зося пiдняла одну брову i поставила руки в боки.
   - З тобою, з ким же ще?!
   - А якщо ми одне одному набриднемо?
  229
   - Тодi побачення будуть суто дiловими. Повиннi ж ми паралельно з унiверситетом закiнчити i Магiчну Магiстратуру, якщо вже нам випала така можливiсть?! - Насправдi я дуже розраховував, що побачення будуть суто романтичними.
   - А куди ми зараз? - Запитала Зося.
   - Так... - Задумався я. - Сьогоднi у нас п'ятниця. Що там у нашому розкладi?
   - Нi пригод, нi побачень, тiльки заняття в унiверситетi з восьмої ранку до дев'ятої вечора.
   - Зараз канiкули, якi ж можуть бути заняття?!
   - Розклад є розклад! - Твердо сказала Зося. - Як у тому анекдотi: Лiкар сказав: "В морг!", значить, в морг! Написано: "Заняття", значить, будуть заняття! У нас тут у п'ятницю факультативи "Всесвiт-Простiр-Час" i "Iсторiя кохання та шлюбу в iсторiї людства". Першим стоїть Всесвiт.
   - А просто погуляти?.. - Я подивився на Зосю очима побитої собаки.
   - Гаразд, можна поєднати приємне з корисним. Пiдемо в парк i там поговоримо i про Всесвiт, i про простiр i про час. - Змилостивилася Зося, подаючи менi руку.
   Вiдшукавши лавку в затишному куточку парку, ми з Зосею сiли поряд. Погода була чудовою, крiзь мереживо листя проглядало яскраво синє небо з рiдкими хмарами, птахи наспiвували якийсь дивний мотив, в якому вгадувалися смутно знайомi слова, що крiзь вiдчуття дежавю вiдлунювали у моїй душi. Я вирiшив заспiвати цi рядки Зосi вголос i почав:
   - Я люблю тебе радiсно й нiжно!
   - Палко, смiло, яскраво й безмежно! - Пiдхопила Зося.
   - Хай кохання моє неосяжне...
   - Залишається в серцi назавжди! Ти теж це почув?! Клас, птахи просто свистять, а ми почули одне i те ж!
   - Ну, ми ж Iнь-Ян - одне цiле! Тому i почуття, i думки у нас однаковi.
   - А може, ми спiвали цю пiсню в якомусь з минулих життiв?
  230
   - Або в паралельному, тобто, вiяловому. Ось вона нам i згадалася. Люблю тебе i в спеку, i в мороз...
   - Серед троянд, барвiнкiв та мiмоз!
   - Вдень та вночi лише про тебе мрiю, та на взаємнiсть маю я надiю! - Закiнчив я. - Тепер я смутно пригадую, що сам колись написав цю пiсню. Мабуть, в iншому життi.
   - Пам'ятаєш, щось таке про переходи з одного життя в iнше казали у Школi Магiв? Здається, у мене в смартi щось записано... - Зося продивилася свої записи. - Ось! Знайшла! Число вiсiм!
   - Але ж i воно саме, i слова числа вiсiм вiдкривають просторовi та часовi портали! - Згадав я.
   - Правильно, та дочитай до кiнця: крiм просторових та часових порталiв вони вiдкривають також переходи з одного життя в iнше.
   - Отже, якщо ми, як i ранiше, намалюємо у повiтрi лежачу вiсiмку i скажемо: "Коло-скiпетр-брама", то зможемо потрапити в якесь паралельне або вiялове життя? - Не дуже повiрив я. - А як ми їх собi уявимо? Твою квартиру, двiр, навiть берег моря чи, навiть, будь-який об'єкт на Марсi ми можемо уявити. Але iншi життя?!
   - Та запросто! Ти ж сам казав, що у кожнiй точцi вибору розгалужується безлiч варiантiв. Придумуєш будь-який варiант, уявляєш його, кажеш заповiтнi слова i малюєш вiсiмку! Все!
   - А якщо нас занесе за межу життя?
   - Ось тут у нас написано, що для переходу в життя пiсля смертi i назад теж пiдходить вiсiмка, тiльки ми пiдiбрали для цього iншi слова: Решка, Туман, Мiстика.
   - Ну... У випадку з простором менi цi портали-переходи якось бiльш зрозумiлi. А от з iншими життями i навiть пiсля смертi...
   - Та який ти, Янек... Хома невiруючий! Давай проведемо експеримент! Спробуємо уявити собi якийсь iнший варiант.
   - Тiльки варiант повинен бути якийсь неймовiрний, iнакше експеримент буде некоректним.
  231
   - Гаразд, що придумаємо?
   - Ну, наприклад... Може ж бути варiант, коли ми живемо в якiйсь магiчнiй країнi? Припустимо, в нiй стертi межi мiж життям i смертю, коли люди вмирають, вони переходять в iнший стан i продовжують жити. Смерть в їх розумiннi не кiнець, а якась точка перетворення... - Почав фантазувати я.
   - Кльово! I всi люди там займаються магiєю, як наукою. Вiрнiше, магiя - це найголовнiша наука, а всi iншi - її похiднi... Як ти думаєш, цього достатньо, щоб здiйснити перехiд?
   - Думаю, цiлком! Навiть якщо ми чогось не додумали, то все одно у щось схоже перейти повиннi. Якщо воно, звичайно, iснує.
   - От i перевiримо! Давай старанно представляти те, що ми придумали, малюємо каблучками вiсiмку i говоримо слова... - Зося прикрила очi, щоб краще уявити те, що ми придумали.
   - Стривай! Давай до Кола, Скiпетру i Брами додамо слова Решка, Туман i Мiстика, якщо такий свiт iснує десь поза межами нашого Всесвiту. I треба знайти мiсце для порталу. - Зупинив я її.
   - То чим тобi он той кущик не портал?! Давай пiдiйдемо до нього. - Зося встала i потягла мене до куща. - Так, стали. Тепер направляємо на нього каблучки... Закриваємо очi... Ти все чiтко уявляєш?
   - Бiльш-менш.
   - Тодi повторюємо разом три рази: Коло, Скiпетр, Брама, Решка, Туман, Мiстика!.. Коло, Скiпетр, Брама, Решка, Туман, Мiстика!!.. Коло, Скiпетр, Брама, Решка, Туман, Мiстика!!!..
   Ми, тримаючись за руки, увiйшли в кущ... Вiдкрили очi i вiд страху вiдсахнулися назад: ми стояли на краю прiрви. Ще трохи, i ми би впали з високої стрiмкої скелi у вируючi глибоко внизу морськi хвилi.
   - Метрiв з триста. - Оцiнив я висоту на око.
  232
   - А навколо - лiс. Якийсь дивний, весь просвiчується сонцем i без пiдлiска, наче причесаний. - Озирнулася Зося.
   - А може, це парк? Пiдемо, подивимося? - Запитав я, вiдходячи подалi вiд прiрви. - Виглядає вiн цiлком нормальним.
   - Якщо не враховувати того, що дерева якiсь незнайомi...
   Дерева й насправдi виглядали незвично. Не надто високi, до п'яти-шести метрiв, з двома розставленими в сторони товстими нижнiми гiлками, i з великою кiлькiстю тонких гiлок, що стирчали вгору та були вкритi листям, схожим на платанове. Стояли дерева якось вiдособлено один вiд одного, а мiж ними стелився рiвний газон трави. Нi стежок, нi дорiжок, нi навiть спiваючих птахiв... Ми йшли, як по рiвному килиму в мереживнiй тiнi дерев.
   - Дивись, тут навiть немає нiяких комах. - Нахилилася Зося i провела рукою по травi.
   - Але у мене таке вiдчуття, що за нами хтось стежить.
   - Справдi?! Бо я подумала, що у мене параноя. - Зося уважно озирнулася. - Хто б це мiг бути?..
   - Ага! Попався! - Я побачив два ока, якi спостерiгали за нами з листя. - Зося, дивись, он там, на деревi!
   Ми пiдбiгли до дерева i просто отетерiли. Серед листя нiкого не було. Очi були у самого дерева! Воно кiлька разiв клiпнуло, i раптом серед кори розкрився рот i заговорив:
   - Ну, знайшли. Чого ж так кричати? Що, живих дерев нiколи не бачили?
   - Ми з iншого життя перейшли. У нас дерева не розмовляють. - Розгублено промовив я.
   - А що ж вони роблять?
   - Просто ростуть. Дають кисень, харчуються водою i розчиненими в нiй елементами. З них будують будинки, роблять меблi, спалюють у виглядi дров... - I навiщо я пустився у такi подробицi? Не збагну!
   - Як же можна спалювати або пускати на меблi своїх родичiв?! - Здивувалося дерево i зашелестiло листям.
  233
   У вiдповiдь обурено зашумiли й iншi дерева навколо. Тепер на нас дивилося безлiч очей.
   - Як це - родичiв? - Не зрозумiла Зося. Хiба дерева можуть бути родичами людей?
   - Вибачте, у нас свiт зовсiм iнший, ми нiчого у вашому не розумiємо. Розкажiть, будь ласка, як тут у вас все влаштовано. - Звернувся я до всiх найближчих дерев.
   I вони нам розповiли. Виявляється, у далекiй-далекiй давнинi їх свiт був влаштований приблизно так само, як наш. Але поступово Магiя, що розвивалася, як головна наука, змiнювала i свiт. Людина народжується, живе, навчається магiї, її тiло старiє, але вона не вмирає, як у нас. Коли приходить час, вона обирає спосiб переходу. Перейти можна у що завгодно. Якщо хочеться подумати бiльш-менш на самотi - стають деревами. Хто хоче, стає будь-якою з тварин, може своєю фантазiєю навiть створити абсолютно нову тварину. Хтось стає травою, хтось - метеликом, хтось хмарою, а хтось черв'ячком...
   - Це щось на зразок реiнкарнацiї? - Вирiшив уточнити я.
   - Але ж при реiнкарнацiї люди нiчого не пам'ятають, навiть якщо у когось перевтiлюються, то нi розмовляти, нi чогось iншого людського робити не можуть. Там все випадково, невiдомо, ким станеш. - Заперечила Зося.
   - Якщо говорити вашими термiнами, то у нас керована реiнкарнацiя. - Продовжило пояснювати дерево. - Ми чудово пам'ятаємо всi свої попереднi втiлення i можемо запланувати будь-яке наступне.
   - I все у вас тут може думати i розмовляти? Навiть якiсь жучки-черв'ячки? - Не могла повiрити Зося.
   - А чим ми гiршi? - З землi по травинцi пiднялося кiлька черв'ячкiв, жучкiв i якихось абсолютно незрозумiлих комах. Прилетiла бабка i... маленька фея iз крильцями, як у бабки. Всi вони, виявляється, теж прислухалися до нашої розмови.
   - Ой, справжня фея! - Вигукнула Зося. - А у нас феї тiльки у казках водяться.
  234
   - Подумаєш! - Фея повела плiчками i перелетiла на iншу травинку. - Вигадуєш образ, створюєш нове тiло i переходиш у нього!
   - А що зi старим? - Я хотiв повнiстю докопатися до iстини.
   - Старе розпорошується на елементи, атоми, молекули та поповнює банк матерiї.
   - А душа отак може переселятися нескiнченно? - Зося намагалася стояти навшпиньки, щоб м"яти якомога менше живої трави.
   - Це ви особистостi називаєте душами? - Перепитав кущик трави прямо з-пiд Зосиного носочка.
   - Так. Ой, вибачте! - Зося спробувала переступити, але наступила на iнший кущик. - Вибачте, що я вас топчу, але я не вмiю лiтати...
   - Нiчого, це нам не заважає. - Хором вiдповiли всi травинки, на яких ми стояли.
   - Особистостi живуть вiчно. - Повiдомило дерево.
   - А як же тодi народжуються новi? Адже буде перенаселення!
   - Новi народжуються тiльки тодi, коли хтось переходить в iншi вимiри.
   Виявляється, за кiлька тисячолiть iснування магiї, диких або простих анi рослин, анi тварин не залишилося. Всi вони "заселенi" особистостями. Коли особистiсть на щось перетворюється, народжуватися їй не потрiбно. Так i живуть: стало тiло непридатним - створюють нове: хоч людське, хоч якесь iнше, переходять у нього, старе розпилюють i так далi. Багатьом особистостям вже сотнi тисяч рокiв. Шукачi пригод, перепробувавши все можливе на цiй Землi, можуть захотiти перейти в iншi "життя" - варiанти вiялових напрямкiв. Тодi тут з'являється вiльне мiсце. Хто завгодно - хоч кiшка, хоч змiя, хоч людина, хоч дерево, хто першим виявить бажання, може народити нове життя. Тодi цю пiдростаючу особистiсть всi навчають магiї, i вона виростає у таку ж, як i iншi. I теж може реiнкарнувати нескiнченну кiлькiсть разiв.
  235
   - А як же ви один одного їсте? - Я не мiг уявити, щоб якийсь дядя в тiлi тигра мiг з'їсти свою племiнницю в тiлi кролика. - Навiть, якщо харчуватися тiльки листям?
   - Ми не їмо один одного! - Обурилися i трави, i дерева, i комахи, i зграйка птахiв, що прилетiла звiдкись.
   - То чим же ви харчуєтеся? - Вигукнули ми з Зосею.
   - Сонячною енергiєю i розчиненими у водi мiнералами i елементами.
   - Не тiльки рослини, але й тварини i люди?
   - Звичайно, ми так налаштували свiй метаболiзм ще в глибоку давнину.
   - А у людей, немає нiякої промисловостi?
   - А навiщо? Все, що нам потрiбно, ми зробимо з елементiв за допомогою магiї.
   - А як ви спiлкуєтеся?
   - Так само як ви, словами, а також ментально, емпатично та телепатично. У нас повне взаєморозумiння, взаємозамiщення, взаємоперетворення.
   - Клас! Повна гармонiя - просто рай! - Зося лягла на траву, розкинувши руки.
   - Нiщо не пропадає, нiщо не вмирає остаточно... I навiть перенаселення не загрожує... - Мiркував я. - Що захотiв, те й зробив. Захотiв поповзати - став черв'ячком, захотiв полiтати - перетворився на птаха або фею, захотiв подумати - став деревом... I так тисячi рокiв?
   - Абсолютно вiрно.
   - Нуднувато якось...
   - А кому стає нудно, тi подорожують в iншi свiти i живуть там по їх законам.
   - А можна нам подивитися ваш свiт, але щоб швидко, за один день? - Я вирiшив, що краще один раз побачити, нiж сто разiв почути.
   - Я створю для вас повiтряний корабель! - Раптом матерiалiзувався пiд сусiднiм деревом чоловiк у яскраво-синiй мантiї з золотистими зiрочками i в широкополому високому ковпаку. - I навiть буду супроводжувати вас у цiй подорожi.
  236
   Маг пiдiйшов до нас i виявився молодим хлопцем з пронизливо синiми очима, свiтло-золотавою шкiрою i золотистим волоссям, заплетеним у довгу, до пояса, косу. Вiн почав говорити щось незрозумiле, роблячи руками якiсь незвичайнi рухи, i поруч з нами поступово почав виростати великий парусник, який так i рвався в небо.
   - Прошу на борт! - Запросив хлопець. - Вперед i вгору! - Наказав вiн кораблю, i ми полетiли у повiтрi...
   Внизу пропливали казковi пейзажi: лiси, долини, гори, водоспади, озера, моря... Все було настiльки гармонiйним, що ставало ясно - все це створено штучно. Час вiд часу нам траплялися фантастичнi замки. Вони могли виглядати якимось куполом зi скла або ж вежею з купою лiсових крон замiсть даху; могли невiдомо як чiплятися за прямовисну скелю, висячи над прiрвою; могли перекидатися мiстком через мальовничу рiчку або висiти над водоспадом; плавати в морi або лiтати як плавучi острови серед хмар... Нiякого транспорту ми не помiтили. Та й навiщо вiн магам, якi вмiють перемiщуватися силою думки у будь-яку точку свiту?!
   Спустившись нижче, ми побачили звичайну руду лисицю, яка вирiшувала складнi геометричнi задачi, щось креслячи паличкою на рiчковому березi. Бачили ведмедя, який навчав мистецтву левiтацiї маленького ведмежа. Бачили вовка, який старанно вчив з книги якiсь заклинання. Бачили самотнє дерево посеред безкрайого луку, яке проливало гiркi сльози, що стiкаюли з його очей двома струмочками. На землi струмочки розбiгалися в рiзнi сторони i на їх берегах цвiли бiлi сумнi лiлiї. Бачили зграйку маленьких фей, розмiрами з бабку, якi весело ганялися одна за одною i, якщо когось доганяли, перетворювали на товстого джмеля, який повинен був чекати своєї черги знову стати феєю, коли спiймають i перетворять когось iншого...
  237
   Потiм ми прилетiли до Палацу Магiї - величезної, розмiром з цiле мiсто, споруди, в якiй були зiбранi всi досягнення Магiчної Науки за тисячi тисячолiть. Тут золотистий маг, наче гiд, водив нас по вулицях, залах, переходах, коридорах, сходах, вузькими балкончиками i пiд рiзьбленими арками, а пiд кiнець екскурсiї подарував нам з Зосею по маленькому кулончику у виглядi Iнь з блакитним каменем i Ян - з червоним.
   - Це так, iграшки. - Сказав вiн. - Коли буде нудно i нiчим зайнятися, можна з ними грати.
   Як саме грати, вiн не пояснив, показуючи рiзнi книги i магiчнi предмети, якi ось так, на бiгу, нам нi про що не говорили.
   Ми знову сiли на корабель i полетiли далi.
   - Я би зараз чогось з'їв. - Нахилився я до вуха Зосi.
   - Ти що?! Тут же все живе i розумне! Навiть будь-який плiд на деревi може виявитися якоюсь особистiстю!
   - Тодi нам треба повертатися. Бо я за себе не вiдповiдаю! - Я повернувся до мага, що керував кораблем.
   - Що, вже пора назад? - Запитав вiн.
   - Так, адже ми не вмiємо харчуватися сонячною енергiєю.
   - Можна нам десь приземлитися, щоб створити портал? - Попросила Зося.
   - А давайте мiж оцих хмар, якi розташованi колом?!
   Хмари i справдi були мальовничими: п'ять знакiв Iнь-Ян, не з'єднаних до кiнця, робили коло, в центрi якого небо здавалося особливо синiм.
   Ми з Зосею взялися за руки, проголосили заповiтнi слова i, кинувшись з корабля прямо у просвiт мiж хмарами, перенеслися до моєї кiмнати. Було вже близько одинадцятої вечора.
   - Залишайся у мене! - Запропонував я Зосi. - Я тебе вечерею нагодую!
   - А ти що, вмiєш готувати? - Спитала Зося.
   - Ще й як! Мої батьки часто виїжджають, от i навчився.
   - А я тiльки чайник вмiю включати, ну, i заварювати розчинну каву.
   - I все?
   - Ну, ще чай у пакетиках...
  238
   Я зварив картоплю i сардельки, нарiзав салат. Зося заварила чай i запалила знайденi в коридорi свiчки. У нас вийшла прекрасна романтична вечеря. Пiсля вечерi ми разом пiшли приймати душ, а звiдти я винiс Зосю на руках i, поклавши її на своє лiжко, не тiльки розповiв їй про своє кохання, але й...
  ***
   Ранок застав нас в обiймах одне одного. Вставати не хотiлося, хотiлося любовi i пестощiв, чим ми негайно ж i зайнялися...
   Снiдали ми вже близько дванадцятої години дня.
   - Все, треба вийти з дому! - Вiдповiдаючи на мiй черговий поцiлунок, рiшуче сказала Зося. - Я не хочу весь день провалятися в лiжку.
   - А я б iз задоволенням...
   - Ти що?! Я ж не залiзна! У мене все це в перший раз, я вже не можу. Що там у нас за розкладом?
   - Пригоди... - Зiтхнув я.
   - От i пiдемо їх шукати! - Зося рiшуче попрямувала приводити себе в порядок, щоб йти гуляти.
   Я, засунувши посуд у посудомийку, приречено пiшов за нею.
   Спочатку ми просто йшли вулицями, тримаючись за руки i нi про що не розмовляючи. Потiм Зося захотiла краще роздивитися мiй кулон, взяла його в руки i мiж її каблучкою i каменем кулона пробiгла iскра.
   - Прикольно! А якщо торкнутися мого? - Вона торкнула свiй кулон, але нiякої iскри не вийшло.
   - Давай, я спробую! - Я простягнув руку до її кулону, i у мене теж вийшла iскра.
   - Ов-ва! Iскра виходить, коли Iнь з'єднується з Ян! - Здогадалася Зося. - У мене на кулонi Iнь, у тебе на каблучцi - Ян. I навпаки.
   - А що ж включають цi iскри?
   - Якусь гру. - Згадала Зося.
   - Здогадатися б, яку... - Я подивився на гiлку дерева, пiд якою ми проходили. - Зараз на цю гiлку сядуть три горобцi. - Чомусь озвучив я вголос картинку, що промайнула у мозку.
  239
   I дiйсно, тiльки ми вiдiйшли на кiлька крокiв i зупинилися, щоб подивитися, що буде, як на гiлку з гучним цвiрiньканням прилетiли три горобцi.
   - А он там зараз припаркується срiбляста "шкода"! - Раптом повiдомила Зося.
   Дiйсно, через кiлька секунд до мiсця парковки пiд'їхала срiбляста "шкода" i почала паркуватися.
   - Так... - Я озирнувся на всi боки. - Он з того кафе зараз вийдуть хлопець i дiвчина, до неї пiдбiжить собака i дiвчина дасть їй бутерброд.
   - Один, два, три, чотири... - Вирiшила Зося порахувати, скiльки пройде секунд.
   Рiвно через сiмнадцять секунд сталося все те, що я передбачив.
   - Тепер я! - Зося потягла мене трохи далi по вулицi. - Ось! Зараз он з того балкона дитина впустить гумове кошеня, а його мама попросить нас потримати його, поки вона спуститься.
   Тепер секунди рахував я. Рiвно сiмнадцять. До наших нiг упало руде гумове кошеня. Зося одразу ж нахилилася й пiдняла його.
   - Молодi люди! - Крикнула з балкону мама малюка. - Потримайте iграшку, поки я спущуся!
   - Iз задоволенням! - Крикнув я, задерши голову i побачивши трирiчного карапуза на її руках.
   Поки матуся з дитиною спускалися до нас, ми передбачили ще кiлька незначних подiй. Вiддавши iграшку, ми пiшли далi, пророкуючи то те, то се.
   - Ну, то яка користь у таких прогнозах за сiмнадцять секунд до подiї? - Спробував я знайти в цьому рацiональне зерно.
   - А навiщо тобi якась користь? Це ж iграшка! Просто грати, i все!
   - Навiть iграшка може приносити якусь користь.
  240
   - Ну гаразд. Припустимо, тобi на голову з даху буде падати цегла. Ти побачиш це за сiмнадцять секунд i не тiльки зможеш вiдiйти на кiлька крокiв убiк, але й попередити найближчих до тебе людей. Це буде користь?
   - Буде. - Погодився я. - А ще що?
   - Ну... Буде поруч переходити дорогу якась старенька, а тут - машина. Ти встигнеш цю стареньку вiдштовхнути i уникнути аварiї.
   Так, гуляючи, передбачаючи рiзнi подiї, розмiрковуючи про користь цiєї гри i способи її застосування у життi, ми обiйшли майже все мiсто i до вечора дiсталися парку.
   - Посидимо? - Запропонував я Зосi, зупинившись бiля вiльної лавки.
   Не встигли ми сiсти, як нас огорнув перлиновий туман...
  Стоп!
  Тут вам треба зупинитися i перепочити.
  
  Повернення-1:
   З цього мiсця вам треба повернутися на сторiнку 70 до пункту "Повернення-2" роздiлу No5 "Рiвень-2. Орел-Орел".
  
  Роздiл 16. Рiвень-3. Орел-Орел-Ребро.
   Я був у чужiй квартирi зовсiм один! I тут мене огорнув перлиновий туман. "Треба кидати монетку!" - подумав я - "Орел - буду шукати Зосю через портали, Решка - зателефоную їй або зв'яжуся через каблучку, а Ребро..." - не додумавши, що буду робити у третьому випадку, я пiдкинув монету... i вона впала на килим, заплутавшись у високому ворсi так, що застрягла ребром. "То що ж менi робити? Як вчинити у випадку "ребра", я ж так i не додумав..." - я розгублено озирнувся i сiв на лiжко.
   У повнiй тишi раптом почувся звук повороту ключа в замковiй щiлинi. Схопившись, я кинувся в коридор. Клацнув вимикач, i коридор залило електричним свiтлом.
  241
   - А-а-а!!! - Несподiвано побачивши мене у своїй квартирi, заволала Зося, яка щойно зайшла.
   - Це я! Не кричи! - Я вiдiйшов на пару крокiв назад, щоб Зося могла мене роздивитися та заспокоїтися. - Ти де була? Я вже думав, що щось трапилося - нiкого немає вдома...
   - А як ти взагалi сюди потрапив? - Зося заспокоїлася i почала перевзуватися у кiмнатнi капцi.
   - Через портал. Хотiв з тобою поговорити.
   - Про що?
   - Не пам'ятаю... Як побачив, що нiкого немає, так усе на свiтi й забув.
   - Я батькiв проводжала. Їздила на вокзал. Вони на море поїхали, а поїзд вiдправився о двадцять четвертiй сiмнадцять. Назад приїхала на таксi, тож заспокойся, зi мною все в порядку. То що ти там хотiв?
   - Не пам'ятаю.
   - Для полiпшення пам'ятi у нас є магiчнi слова. Зараз подивлюся у таблицю...
   Зося покопирсалась у своєму смартфонi i повiдомила:
   - Ось! Для полiпшення пам'ятi потрiбнi слова-одиницi. У нас це "Таїна" та "Темрява". Давай, кажи!
   Я притиснув до свого лоба каблучку, накреслив у повiтрi перед очима цифру "1" i почав бубонiти собi пiд нiс:
   - Таїна та Темрява! Таїна та Темрява! Таїна та Темрява!
   I одразу ж згадав! Нi, не те, навiщо я сюди вiдкрив портал. Я згадав деякi зi своїх колишнiх життiв!
  ***
   ...Я скакав верхи крiзь вiтер i дощ. Мокрий плащ трiпотiв за моєю спиною, голосно ляскаючи по крупу коня. Я дуже поспiшав до свого родового замку. Спiшившись бiля ворiт, я постукав дверним молотком. Майже одразу в оглядовому вiконцi з"явилися очi стражника:
   - Це ви, хазяїне? Зараз вiдкрию.
   - Ну, як там?
   - Ще нi.
  242
   Я кинув поводи стражниковi i помчав сходами угору до кiмнати Iнни.
   - Не можна в мокрому! - Зупинила мене бiля дверей економка. - Переодягнiться, будь ласка!
   Довелося наспiх скинути весь мокрий одяг i надiти сухi штани й сорочку. Розхристаний, без камзола i без чобiт я увiрвався до спальнi. Iнна лежала на лiжку зовсiм блiда, i холодний пiт стiкав по її обличчю. Покоївка зтирала цей пiт вологою серветкою, бiля стiни стояли в очiкуваннi двi служницi. Повитуха сидiла на стiльцi в узголiв'ї лiжка i шепотiла над чашею з якимось зiллям. Iнна вiдкрила очi i посмiхнулася менi. Посмiшка вийшла якоюсь жалюгiдною й вимученою.
   - На, випий! - Повитуха подала їй зiлля.
   Iнна слухняно випила i вiдкинулася на подушки. Я сiв поруч i взяв її за руку. Кiлька хвилин все було спокiйно, i раптом пролунав просто нелюдський крик:
   - А-а-а!!!!
   - Вийдiть, господар! Тепер це наша справа! - Випхала мене за дверi економка.
   Я вийшов i забiгав туди-сюди по килиму. Iнна за дверима кричала, а у мене вiд її крику розривалося серце. За чимось вискочила служниця i знову зникла за дверима...
   - Уа-уа-уа!!! - Раптом зовсiм незнайомо пролунало з-за дверей.
   Я вiдчинив їх i увiрвався до кiмнати. Iнна лежала зовсiм знесилена, але щасливо посмiхаючись. Повитуха тримала на руках якийсь згорток.
   - У вас син! Вилитий старий пан, царство йому небесне...
  ***
   ...Я сидiв за столом i щось переписував iз стародавнього манускрипту. Переписування йшло важко, бо напiвзабута мова з трудом пiддавалася перекладу. За заскленим вiкном крiзь хмари проглядав ущербний мiсяць. Легкий вiтерець змушував полум'я свiчки у лампадi колихатися. Я знову вмочив перо в чорнильницю i вивiв: "...помiстити два мiдних стрижнi в сильний розчин оцту, приєднавши до них тонкi мiднi пластинки, витягнутi у нитки..."
  243
  Я озирнувся, перевiряючи, чи є в мене такi. Все було на мiсцi: i металевi посудини, наповненi оцтом, i мiднi стрижнi, i тонкi нитки, якi коваль витягнув менi з мiдних пластин, i велика скляна колба, в яку цi нитки, звернувши їх спiраллю, треба було помiстити. Манускрипт був дуже старим, написаним на старовинному пергаментi з бичачої шкiри, частини якого весь час ламалися пiд моїми пальцями... Але менi просто необхiдно було перевiрити легенду про iснування у давнiх способу видобутку свiтла без свiчок, масла i кресала. Незгасимi лампади! Ця iдея, пiд невиразним вiдчуттям пам'ятi про те, що це вже колись вiдбувалося, пронизувала мiй мозок дивним словом "електрика"...
  ***
   ...Я стояв на вершинi усiченої пiрамiди i спiвав хвалу Сонцю. Внизу, на площi, зiбралася багатотисячна юрба народу. Якщо заспiвати заклинання правильно, то тiнi пiд променями Сонця почнуть ковзти, i вниз, вiд вершини сходiв до основи, поповзуть, звиваючись, кам'янi зображення Кетцалькоатля...
  ***
   - Ну, ти й спав! - Вигукнула Зося, коли я вiдкрив очi. - Тебе неможливо було розбудити! Я спочатку термосила тебе, потiм штовхала, а потiм так i залишила на пiдлозi. А сама пiшла спати на лiжко. Вранцi прокидаюся - а ти так само лежиш i руками розмахуєш! Ти знаєш, котра година?! Вже пiв на дванадцяту! Що тобi снилося?
   - Здається, мої минулi життя.
   - Клас! Розкажи!
   Я переказав Зосi те, що бачив i вiдчував.
   - Треба буде подивитися, що пишуть про це в магiчних книгах. Тiльки спочатку поїмо! У яке кафе пiдемо?
   - Навiщо в кафе? Давай щось приготуємо.
   - А ти вмiєш? - Я кивнув. - Кльово! А я тiльки чайник чудово ставлю. Менi батьки грошей на кафе залишили, щоб я там їла.
  244
   Провiвши розвiдку в холодильнику, я знайшов яйця, помiдори, шматок сиру, олiю та заморожене куряче фiле. Розморозивши його у мiкрохвильовцi, я порiзав його на дрiбнi шматочки, обсмажив на олiї, додав помiдори i збитi яйця, посипав все тертим сиром i у нас вийшов чудовий омлет з куркою.
   - Як смачно! - Втоптувала Зося за обидвi щоки. - Ти ще бiльше вирiс у моїх очах! А як тобi моя кава? Я добре заварила порошок окропом? А ще я вмiю натискати кнопку посудомийної машини, давай сюди свою тарiлку!
   Пiсля снiданку ми одразу ж вирiшили вiдкрити портал до Бiблiотеки у Магарi. Накинувши каптури, ми портанулись у читальний зал. Вiдвiдувачiв у залi не було, лише на верхнiй полицi, майже пiд стелею, мирно дрiмала сова.
   - Книга про пам'ять минулих життiв! - Голосно сказала Зося, i до нас пiдлетiла товста запилена книга. Мабуть, її давно нiхто не запитував.
   Виявилося, що наука, яка займається пам'яттю минулих життiв, називається "ксеноглосiєю". Особливо чiтко люди згадують свої минулi життя пiд гiпнозом або у трансi, а також при фiзичних i душевних травмах.
   - Отож! У мене була душевна травма! - Пiдтвердив я. - Ти пропала, а для мене це ж просто трагедiя!
   - Читай далi, травмований ти мiй! - Засмiялася Зося.
   - Деякi вченi вважають пам'ять минулих життiв проявом шизофренiї... Та хiба ж я схожий на шизофренiка?
   - Не знаю, iнодi шизофренiки такi хитрi i так вправно вмiють маскуватися пiд нормальних...
   - А як же дiти? Адже багато хто з них пам'ятає своє минуле, до народження на Землi! Потiм, правда, забувають...
   - А дехто пам'ятає контакти з iнопланетянами! - Iронiчно посмiхнулася Зося.
   - От-от! Щось таке i я пригадую... Тiльки дуже смутно, на рiвнi дежавю.
  245
   Далi ми прочитали, що вся гiпотеза реiнкарнацiї побудована саме на пам'ятi минулих життiв. А в кiнцi, на порожнiй сторiнцi, раптом з"явився абсолютно новий сучасний запис з посиланням на якийсь науковий журнал. Там говорилося, що на генетичному рiвнi у нас записується весь досвiд минулих поколiнь. Той, хто навчиться "читати" свої гени, зможе розповiсти iсторiю свого роду до найдрiбнiших подробиць, з усiма подiями, почуттями, думками, вiдчуттями. Можливо, саме ця генетична пам'ять i пояснює пам'ять минулих життiв - не своїх, а своїх предкiв.
   - Клас! I iсторiю вчити не треба! Згадуй, що вiдбувалося з твоїми предками, i розповiдай! - Радiв я.
   - А кому буде цiкаво те, що якийсь твiй предок рубав дрова i розмiрковував про те, скiльки треба запасти сiна для корови? Iсторикiв цiкавлять визначнi подiї. А якщо хтось з дому далi двору не виходив, газет не читав, телевiзора не дивився, що вiн зможе розповiсти про свiй час? Iсторiю все одно доведеться вчити, просто розумiти ти її будеш краще, спираючись на досвiд, почуття та думки попереднiх поколiнь.
   - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Зиркнула на нас одним вiдкритим оком сова.
   - Гаразд, гаразд, вже йдемо! - Сказали ми їй i вийшли на вулицю Магари.
   Розмiрковуючи про генетичну пам'ять своїх предкiв, ми вийшли на набережну Маги.
   - А що ти можеш згадати про Магу? - Запитала Зося.
   - А чому я? Може, твоя генетична пам'ять ще цiкавiша за мою?! Давай, тепер ти згадуй!
   Зося сiла просто на траву, посадила мене поруч, промовила три рази: "Таїна, Темрява" i одразу ж впала головою на мої колiна. Я поправив її голову зручнiше, i почав чекати...
  246
  ***
   ...Iня-Зося йшла первiсним лiсом до галявини Богiв. Так було треба. Залiзнi Боги роздiлили їх плем'я на сiм груп, i кожного дня одна з груп повинна була приходити до їх Дому. Дiм був високим-високим, вище дерев, i хоча за формою нагадував курiнь, побудований був не з прутiв та листя, а з великих каменiв. Бiля Дому людям давали щось смачненьке... I все. Що вiдбувалося далi, нiхто не знав.
   Одного разу Iня стежила за групою, до якої належав її друг Янь, i дещо побачила. Всi десять чоловiк, з'ївши щось смачненьке, попадали на землю i поснули. У стiнi Дома вiдкрився прохiд, i звiдти виповзла дивна iстота на якихось круглих нiжках, якi постiйно крутилися. Вона, як i Боги, була залiзною i, хоча й рухалася, живою не здавалася. У заднiй частинi iстоти теж вiдкрився прохiд i звiдти вийшли дивнi люди. Вони були дуже тонкими i високими, а обличчя... Їхнi обличчя були зовсiм не схожi на людськi. Цi люди-боги по черзi стали вносити справжнiх людей всередину iстоти. Страшно не було. Iня розумiла, що iстота нiкого не з'їсть. Потiм люди-боги теж увiйшли всередину iстоти, i вона заповзла у Дiм...
   Iня сидiла довго, до самого заходу. Коли сонце торкнулося верхiвок дерев, у стiнi Дому знову вiдкрився прохiд. Люди-боги винесли з залiзної iстоти всiх справжнiх людей i пiшли. Люди почали прокидатися...
   Щоразу пiсля вiдвiдування Будинку Богiв люди ставали розумнiшими. Так, одного разу Iня дiзналася, чим вiдрiзняються метали вiд дерева, залiзо вiд мiдi, i взагалi навчилася розпiзнавати рiзнi речовини. Iншого разу вона навчилася рахувати.
   - Янь, ти вже прокинувся? - Покликала Iня друга з-за куща.
   - Iня? Ти де? - Закрутив головою Янь, ще не зовсiм прийшовши до тями.
  247
   - Тут! - Iня помахала з-за куща рукою. - Iди до мене!.. Ну, що ти вже знаєш? - Запитала вона, коли Янь сiв поруч з нею.
   - Пiрамiда. - Показав Янь на Дiм Богiв. - Форма цього будинку називається Пiрамiда. А ще бувають куля, куб, цилiндр, конус... - Янь говорив дивнi слова i тут же намагався пояснювати, як вони виглядають.
   Поки вiн пояснював, майже стемнiло, на небi з'явилися першi вогники.
   - А це зiрки... - Янь подивився вгору. - Це не просто вогники, i не свiтлячки. Зiрки - такi ж, як Сонце, тiльки вони дуже далеко, тому здаються маленькими... А он з тiєї зiрки прилетiли Боги...
   - Як вони могли на нiй помiститися? Адже сонце теж маленьке. - Не повiрила Iня.
   I тодi Янь почав малювати паличкою на землi сонце i планети. Так Iня дiзналася про будову Сонячної Системи...
   Сьогоднi Iня вирiшила схитрувати: коли залiзнi Боги дадуть всiм щось смачненьке, вона не стане його їсти, а сховає пiд волоссям, зв'язаними мотузкою з трави. Дуже вже цiкаво подивитися, що ж роблять з людьми Боги у своїй Пiрамiдi?!
   Люди пiдiйшли до Пiрамiди i сiли на траву. З верхiвки Будинку Богiв до них спустився прямо по повiтрю залiзний Бог i, роздавши усiм по шматочку чогось бiлого, знову полетiв угору. Всi люди поклали солодкi шматочки до ротiв i поснули. Зося теж зробила вигляд, що заснула. Краєм ока вона побачила, як з-за куща перебiжками до неї пiдбiг Янь.
   - Ти що робиш? - Запитала Iня, намагаючись не розкривати очi повнiстю.
   - А ти не спиш? - Здивувався Янь.
   - Нi, тiльки прикидаюся.
   - Тодi я з тобою! - Янь вiдтягнув найближчого сплячого хлопця за кущ, а сам лiг поруч з Iнєю i теж прикинувся сплячим.
  248
   З пiрамiди виїхала самохiдка. Iня вже знала, що вона потрiбна для перевезення вантажiв i людей, а замiсть нiг у неї колеса. Люди-боги переклали сплячих у самохiдку i в'їхали всередину Пiрамiди...
   Коли їх везли до Лабораторiї, у Iнi весь час свербiв нiс. Як вона не намагалася, але все ж таки чхнула. "Ну, все" - подумала Iня, вiд жаху широко розкривши очi, - "зараз нас вб'ють..." Але саме в момент її чхання в Пiрамiдi щось голосно залунало. Нiхто нiчого не помiтив. Iня знову прикрила вiями очi i дивилася навколо крiзь вузькi щiлинки. У Лабораторiї їх поклали на столи, облiпили якимись присосками з проводами i почали робити Аналiзи - iнодi боляче, iнодi не дуже. Всi свої дiї люди-боги коментували незнайомими словами, а Iня i Янь, облiпленi датчиками, намагалися запам'ятати як можна бiльше.
   - Помiняй музику! - Сказав один з людино-богiв, дивлячись на екран, на якому стрибали вгору-вниз якiсь вогники.
   Гучне i бадьоре звучання змiнилося на бiльш тихе й нiжне. Так Iня i Янь дiзналися, що таке музика.
   - Рiвень iнтелекту групи зрiс в середньому на 0,78 вiдсотка. Хоча у деяких помiтний значний прогрес.
   - За тиждень не погано. Будемо прискорювати, чи залишимо так?
   - Мабуть, залишимо так. Не варто форсувати. За мiсяць це буде 3,12 вiдсотка, за пiвроку - майже двадцять. Ось тодi i подивимося. Як би не нашкодити...
   - У цих двох значний стрибок! - Тонкий i довгий людино-бог розглядав показники Iнi i Яня. - У них вже майже половина запланованого рiвня!
   - Показники iдентичнi... - Задумливо промовив iнший людино-бог, пiдiйшовши до першого. - Та вони ж не сплять!!!
   Викритi Iня i Янь розплющили очi.
   - Чому ви не заснули? - Запитав ще один людино-бог. - На вас не подiяли солодощi?
  249
   - Ми їх не з'їли. - Зiзналася Iня.
   - А цей взагалi з третьої групи. - Раптом зауважив перший людино-бог. - Як ти потрапив у цю групу?
   - Я лiг на мiсце сплячого, i ви мене внесли у самохiдку. - Теж чесно вiдповiв Янь. - Я хотiв бути поруч з Iнею.
   - А спробуй-но, синхронiзувати їх показники!
   - Дивно, показники нiби доповнюють одне одного... Якщо їх накласти, виходить той самий iдеальний еталон, який ми прорахували для еволюцiї цього виду.
   - Доповнюють... Як, ви кажете, вас звати? - Повернувся головний людино-бог до Iнi i Яня, якi все ще лежали на столах.
   - Iня i Янь! - Вiдповiв за обох Янь.
   - Iня i Янь... Iня-Янь... Iнь-Ян.. От i термiн для цього явища придумувати не треба! Дивно, такого єднання двох рiзних складових ми розраховувати досягти лише наприкiнцi експерименту... А тут, практично, на початковiй стадiї... Добре! Закрiпiть це єднання на генетичному рiвнi! Перiод - двiстi рокiв. Треба б якийсь з наших ключiв їм дати...
   - А що, якщо їх окiльцювати? Як птахiв? Введемо код з доступом до всiєї iнформацiї нашої та iнших земних i позаземних цивiлiзацiй.
   - Дати цим дикунам унiверсальний мiжгалактичний ключ?!
   - То й що? Ви ж бачили, що пiсля об'єднання їх iнтелекти пiдскочили майже вдвiчi! Ця пара вже не дикуни!
   Iнi i Яню надiли на пальцi якiсь кiльця з жовтого металу. На кiльцях були викарбуванi якiсь незрозумiлi знаки.
   - Тут вашi iмена та знак єднання. - Пояснив один з людино-богiв i щось упорснув обом в нiс.
   Пчихнувши, Iня побачила, як все навкруги попливло i очi самi стали закриватися. Вже засинаючи, Iня почула:
   - Якi знання внесемо їм сьогоднi?
   - Мабуть, про iснування iнших розумних iстот у Всесвiтi. Це повинно бути на пiдсвiдомостi, так, щоб викликати бажання прагнути до зiрок, до пошуку братiв по розуму...
  250
   З'явилося спiральне зображення галактики, зiрки, чомусь званi молiбденовими, люди-боги i якiсь незрозумiлi iстоти в дивних капсулах...
  ***
   Коли Зося прокинулася i розповiла менi все, що бачила увi снi, я просто отетерiв:
   - То виходить, що нас робили розумними штучно?! Якiсь iнопланетяни з молiбденових зiрок у центрi галактики?! А як же розвиток, еволюцiя, прогрес?!
   - Я думаю, вони нам надали лише першого поштовху, а далi ми вже самi... - Намагалася заспокоїти мене Зося. - Хай там як, навiщо нам знання на пiдсвiдомостi? Звичайно ж для того, щоб ми самi шукали вiдповiдi i до чогось прагнули!
   - Гадаєш?
   - Впевнена!
   - Фантастика якась! То цi каблучки знайшли нас не випадково... - Я по-новому подивився на свою каблучку.
   - I виходить, що ми, або нашi свiдомостi, зустрiчаються кожнi двiстi рокiв, за допомогою каблучок щось там вiдкривають нове i... Щось у мене голова закрутилася.
   - Гаразд, пора вертатися на Землю, пiшли до унiверситету.
   Бiля унiверситету до мене знову пiдкралося вiдчуття дежавю. Може, тому що я цiлий рiк сюди вже ходив?
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Я би хотiла цей факультатив.
   Ми з нею розiйшлися i переписали все, що хотiли вивчати додатково. Звiрившись, ми виявили, що нашi записи iдентичнi.
   - Клас! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Нiби ми списували одне в одного!
   - А що тут дивного? - Знизала Зося плечима. - Ми же вже багато тисячолiть доповнюємо одне одного. Ми - єдине цiле!
  251
   - Чи, може, на одному з життєвих напрямкiв ми вже приходили сюди i визначалися з факультативами... - Промовив я собi пiд нiс.
   - Як це? - Почула мене Зося.
   - Ну, розумiєш, є теорiя, що в кожнiй точцi часу нашi життя розгалужуються на безлiч варiантiв i течуть по-iншому. Але дещо в них виявляється однаковим. Тодi можуть утворюватись збiги i виникає вiдчуття дежавю.
   - Точно! Щось схоже на дежавю я саме зараз i вiдчуваю! - Пiдтвердила Зося. - Якось менi вiд нього не по собi... Давай кудись пiдемо скорiше, щоб позбутися цього...
   - Пропоную для початку пообiдати!
   За обiдом у найближчому кафе, ми не переставали обговорювати отриману увi снi iнформацiю.
   - Уявляєш, кожнi двiстi рокiв ми знаходимо одне одного i каблучки знаходять нас! Потiм з нами вiдбуваються якiсь дивнi пригоди, пiд час яких ми дiзнаємося щось незвичайне. - Не помiчаючи, що втоптує вже четверту сардельку, говорила Зося.
   - От, наприклад, ця Школа Магiв, таємне пiдземне мiсто Магара, магiчнi знання i здiбностi, в яких нам допомагають каблучки... А що ти там таке говорила про мiжгалактичнi ключi?
   - Ну, це вже було на гранi свiдомостi... Може, це менi наснилось? Начебто, в цi каблучки закладено код з доступом до всiєї iнформацiї нашої та iнших земних i позаземних цивiлiзацiй. I що у Всесвiтi є безлiч розумних цивiлiзацiй.
   - Я завжди був впевнений у цьому! Як же нам активiзувати цi ключi?.. Так хочеться подивитися на iншi свiти...
   - А давай спробуємо за допомогою магiчних слiв вiдкрити портал?!
   - Просто тут?
   - Нi, давай вийдемо у сквер, щоб людей не було.
   - Слухай, Зося, як же ми вiдкриємо портал кудись у Космос, якщо ми не можемо ясно уявити собi потрiбне мiсце? - Засумнiвався я, сiдаючи в затишному куточку скверу на лавку пiд розлогою вербою.
  252
   - Так хотiлося опинитися на якiйсь iнопланетнiй базi...
   - А може, спочатку до тих твоїх людино-богiв? Адже ясно ж, що вони якiсь iнопланетнi гуманоїди! Ти можеш описати їх пiрамiду?
   - Ну... Така величезна-величезна пiрамiда, набагато вища за пiрамiду Хеопса. А ще вона була оздоблена такими плитами... Ну, точно - сонячними батареями!
   - Тодi давай зробимо портал до тiєї пiрамiди.
   - А якщо вона вже давно зруйнувалася? З тих пiр пройшло, як мiнiмум, тисяч п'ятдесят рокiв.
   - Все одно потрапимо на те мiсце, де вона колись стояла.
   - Гаразд, приготувався?
   Ми виставили вперед руки з каблучками, якi одразу ж випустили по тонкому зеленому променю, i одночасно малюючи у повiтрi знаки нескiнченностi, тричi виголосили заповiтнi слова: "Коло, Скiпетр, Брама!"
   Опинились ми знову на березi Маги. Праворуч виднiлися будинки Магари, що спускалися до рiчки ярусами. Променi каблучок вказували налiво, вниз за течiєю.
   - Нам що, туди?
   - Напевно... Може, десь там колись i стояла та пiрамiда.
   Рiчка бiгла, трохи забираючи вправо, тому зазирнути занадто далеко за поворот не вдавалося. Але ось попереду показалися обриси якоїсь великої споруди.
   - Це ж пiрамiда! - Радiсно вигукнула Зося. - Але ж маленька якась... Тут до стелi не бiльше двадцяти метрiв? Пiрамiда висотою всього з шестиповерховий будинок?! Та була набагато бiльшою...
   Ми пiдiйшли до пiрамiди i обiйшли її з усiх сторiн.
   - А й справдi, сонячнi батареї. - Я помацав руками облицювання пiрамiди. - Тiльки тут, пiд землею, вони, мабуть, не працюють, свiтла немає.
   - А вiд свiтильникiв?! Свiтильники тут свiтять постiйно, якусь енергiю пiрамiда все ж таки отримує.
  253
   - Я думаю, що це тiльки верхiвка пiрамiди. Мабуть, за тисячолiття вона пiшла в землю. Цiкаво, як же нам потрапити у середину...
   - Каблучки! Шукай вхiд за допомогою каблучки!
   Дiйсно, коли ми обходили пiрамiду другий раз, вже скануючи її поверхню променями своїх каблучок, в стiнi, на протилежнiй вiд рiчки гранi, раптом почав вiдкриватися вхiд. Частина кам'яної кладки поїхала на нас, вiдкриваючи вузький i низький прохiд. Протиснувшись у нього, ми опинилися в цiлком нормальному коридорi - два з половиною на два метри. В кiнцi його щось свiтилося. У самому центрi пiрамiди виявилася велика колона, зрiзана на висотi шести метрiв. Крiзь прозору верхiвку пiрамiди всередину проникало свiтло. У колонi, так само, як у круглiй душовiй кабiнi, вiдсунулися дверцята, пропускаючи нас усередину. Ми увiйшли в тiсний простiр, освiтлений зеленуватим свiтлом, i дверцята знову зачинилися.
   - То й що? Так i будемо стояти? - Запитала Зося.
   - Може, треба натиснути якусь кнопку, як у лiфтi? - Припустив я.
   - Нiяких кнопок тут немає! - Стукнула Зося по вигнутiй стiнi.
   I тут же ноги у нас пiдкосилися, а в животах з'явилося вiдчуття невагомостi - ми мчали вниз з шаленою швидкiстю. Всього пiвтори секунди. Дверi вiдсунулися, ми випали в простiр перед колоною. Квадратне примiщення, майже таке ж, як нагорi: пiдлога викладена великою кам'яною плиткою, на стiнах якiсь вiзерунки. На кожнiй стiнi - зображення дверi, вибите на каменi.
   - Ой, дивись, Ян! - Крикнула менi Зося, яка дослiджувала праву стiну кам'яної кiмнати. Це ж пiрамiда у розрiзi! I судячи по точцi, ми знаходимося тут!
   На стiнi була вибита пiрамiда з центральним лiфтом, що проходив крiзь неї. Якщо верхнiй ярус, у який ми ввiйшли спочатку, був заввишки близько двадцяти метрiв, то вся сорока семи поверхова пiрамiда повинна була бути... дев'ятсот сорок метрiв!
  254
   - Нiчого собi пiрамiдка... - Приголомшено мовив я. - Хто ж мiг побудувати таку?
   - Гуманоїди, хто же ще! - Впевнено вiдповiла Зося. - I ми зараз знаходимося... на тридцять другому рiвнi! Все зрозумiло, вiдкривай дверi!
   - Як? I якi?
   - Будь-якi! За допомогою каблучки! - I Зося пiдiйшла до зображення дверей, по краях яких були висiченi фiгури звичайних людей - чоловiка i жiнки. - Вiдкриваємо? - Не чекаючи моєї вiдповiдi, Зося провела каблучкою вздовж вузької вертикальної борозни викарбуваних у каменi дверей.
   Дверi вiдсунулися вбiк, як у купе поїзда. За ними був коридор. Променi каблучок засвiтилися яскравiше, вказуючи углиб коридору. Час вiд часу коридор перетинався такими ж коридорами. Тодi ми зупинялися i повертали каблучки то в один, то в iнший бiк. Променi то повнiстю згасали, то знову яскраво спалахували, вказуючи потрiбний напрямок. Лише хвилин через десять ми вийшли у величезне примiщення з безлiччю столiв та всiлякої апаратури.
   - Це та сама Лабораторiя, як увi снi... - Прошепотiла Зося i тiснiше притиснулася до мене.
   Коли я йшов уздовж столiв, доторкався до екранiв, чiпав якiсь дивнi апарати, у мене виникало вiдчуття дежавю.
   - Таке вiдчуття, що я тут вже був...
   - Напевно, у тебе теж заробила генетична пам'ять...
   - Менi здається, що пiсля тих подiй з твого сну ми тут бували ще не один раз, i вже не в якостi пiддослiдних, а цiлком компетентних помiчникiв.
   - Ой! Я працювала з цiєю штукою! - Раптом пiдiйшла Зося до великого круглого столу. - Вона вiдповiдає на рiзнi питання! Так... Зараз ввiмкну... Ось!
   Стiл засвiтився i з нього вирiс стовп блiдо-блакитного свiтла. У ньому виникло зображення високого та тонкого гуманоїда. Вiдрiзнявся вiн вiд людини, по-перше, зростом i пропорцiями тiла: близько двох метрiв, але дуже тонкий, з витягнутим черепом, великими очима i маленьким ротом. Нiс теж був невеликим. А пальцi на руках були дуже тонкими i довгими. Прибулець заговорив, i мова його була схожа на... звичайну людську мову, але язик був незрозумiлий.
  255
   - Який вiн... тонкий та видовжений. - Висловила своє враження Зося. - Зовсiм, як у моєму снi...
   - На фараона схожий! - Нервово хихикнув я, пiд пильним поглядом гуманоїда.
   "Фараон" почув мене i тут же перейшов на польську:
   - Покажiть ваш код доступу! - Наказав вiн.
   Ми з Зосею показали свої каблучки, якi на мить знову спалахнули зеленими променями.
   - Код доступу, отриманий! Яку iнформацiю бажаєте отримати?
   - Ми... Та... Ну... - Спробувала сформулювати питання Зося.
   - Це ви нас зробили розумними? - Випалив я.
   - Зачатки розумностi у вашого виду, як i у багатьох iнших, що населяли Землю в давнину, були з самого початку. Вся природа живого спрямована на розвиток розуму. Ваш вид ми трохи пiдштовхнули тому, що ви бiльше за iнших схожi на нас. Без нашого втручання ваша еволюцiя вiдбувалася б лише трохи повiльнiше.
   - А от я чула, що до нас були iншi цивiлiзацiї. - Прийшла до тями Зося. - Вони були теж гуманоїдними, чи якимись iншими?
   - Було безлiч негуманоїдних цивiлiзацiй i чотири гуманоїдних. З усiх гуманоїдних ваша остання, що залишилася.
   - Гуманоїднi, але не людськi цивiлiзацiї на Землi?! Чим вони вiдрiзнялися вiд нас? - Я весь перетворився на цiкавiсть.
   - Гуманоїдними називаються цивiлiзацiї, зовнi схожi на нас, тобто, на людей. Голова, руки, ноги, мозок... Першi цивiлiзацiї були представленi особинами набагато крупнiшими за вас, зрiст деяких досягав п'яти i бiльше метрiв. Двi з них розвинулися до рiвня космiчних польотiв у межах Сонячної Системи.
  256
   - А чому ж вони загинули? - Спитала Зося.
   - Вiйни та глобальнi катаклiзми.
   - А ми? - Менi було цiкаво бiльше дiзнатися про нашу цивiлiзацiю.
   - Кiлька видiв дрiбних гуманоїдiв утворилися вiд залишкiв мутантiв колишнiх цивiлiзацiй, яким вдалося вижити. Кроманьйонцi з'явилися ще перед останнiм льодовиковим перiодом. Спочатку дрiбний вид, який рятувався вiд холоду в норах, проявив себе, як суспiльство винахiдливих мисливцiв, яке заради виживання не гидувало замороженою падаллю. Крiм того, ви були дуже майстерними наслiдувачами. Пiдгледiвши за неандертальцями, ви почали, як i вони, будувати житла, робити кам'янi знаряддя працi, виготовляти прикраси, музичнi iнструменти, ховати своїх померлих родичiв...
   - Це все робили неандертальцi?! - Не мiг повiрити я. - А я думав, що вони були примiтивними дикунами, а ми були розумнiшими за них!
   - У неандертальцiв мозок був бiльшим, нiж у вас, вони володiли розвиненою мовою i були бiльш сильнi фiзично. Кiлька десяткiв тисячолiть ви жили плiч-о-плiч i багато чому у них навчилися.
   - Чому ж вижили саме ми, а не вони?
   - Їх викосили хвороби, на якi у вас був iмунiтет.
   - А звiдки ж у нас взявся такий iмунiтет?
   - Iмунiтет вам дали ми. Як i допитливiсть, що пiдштовхує до нових знань.
   - А ви? - Зося хотiла бiльше дiзнатися про iнопланетян. - Звiдки ви взялися?
   - Ми прилетiли з галактики Андромеда. Ваша галактика зацiкавила нас тому, що вона зближується з нашою. Через деякий час вони обидвi зiллються в одну галактику.
   - Чумацький шлях i Андромеда... - Замислився я. - Вийде Андрочумеда?
  257
   - Можливо. Наша цивiлiзацiя борознила простiр у пошуках нових планет, придатних для життя. В однiй з таких розвiдувальних експедицiй i була виявлена Земля.
   - Чому ж ви не зайняли її? - Здивувався я.
   - Тому що ваша Земля дуже нестабiльна. Тут дуже часто вiдбуваються глобальнi катастрофи, через якi кожного разу знищується бiльше дев'яноста вiдсоткiв всього живого. Крiм того, на нiй вже iснувало розумне життя. Та й уся вона вже була засiяна життям з генним набором вiд представникiв Молiбденових зiрок.
   - А який на Землi був розум спочатку?
   - Це був колективний розум, носiєм якого були спiвтовариства мiкроорганiзмiв.
   - Розкажiть про них! - Вигукнула Зося.
   - Вся iнформацiя про першi цивiлiзацiї Землi зiбрана на нижнiх поверхах Пiрамiди. Якщо вам буде цiкаво, можете спуститися туди. А зараз час сеансу закiнчується. У вас всього двi хвилини.
   - А у розвиток земних цивiлiзацiй втручалися тiльки ви, чи ще хтось? - Поцiкавився я.
   - Не лише ми. З гуманоїдних вами, крiм нас, андромедцiв, займалися сирiусiйцi, талiйцi, китяне i ще кiлька, якi тiльки спостерiгали. Прилiтали рептилоїди, котоїди, плазмоїди... - I тут промiнь, в якому знаходилося зображення гуманоїда, згас.
   - Час сеансу закiнчився... - Розчаровано промовила Зося. - Щось менi спати захотiлося...
   - Авжеж! Вже нiч на дворi! - Вигукнув я, подивившись на годинник. - Пiв на дванадцяту! Робимо портал додому?
   - Нi, тут у нас лiжко було...
   Зося пiшла вздовж стiнки, натиснула якийсь важiль i в стiнi вiдкрилася дуже затишна нiша, оббита чимось м'яким. Позiхаючи, Зося залiзла в неї i почала влаштовуватися, причому м'яка оббивка послужливо прогиналася пiд нею, надаючи ложу найбiльш зручної форми.
   - Ну, чого стоїш? Лягай! - I Зося, ще раз позiхнувши, заплющила очi.
  258
   Спати разом з Зосею?! Про таке я поки навiть не мрiяв. Розумiючи, що сонна Зося не вiдрiзняла пам'ятi минулого життя вiд реальностi, я, давши собi слово, що чiпати її не буду, теж влаштувався поруч. Слово словом, але як його дотриматися, коли в душi горить кохання, а в тiлi - пристрасть? Обережно обiйнявши Зосю, я доторкнувся губами до її щоки. Зося тихесенько посапувала увi снi. Я став покривати її обличчя м'якими i нiжними цiлунками, а коли добрався до губ, Зося вiдповiла на мiй поцiлунок спочатку сонно i м'яко, а потiм бiльш пристрасно. Мої руки, виявляється, вже встигли пiдняти її футболку вгору i залiзти пiд неї...
   - Зосiнька, це не минуле життя, тут ми робимо це вперше. - Пiднявшись над нею на руках, я спробував зупинити не стiльки її, скiльки себе.
   - Я знаю. Все одно ми - єдине цiле. Навiщо вiдсувати неминуче?...
   I ми стали одним цiлим не тiльки духовно, але й фiзично...
  ***
   Прокинулися ми, коли на моєму годиннику було вже десять хвилин до десятої. А вилiзли зi спальної нiшi майже об одинадцятiй.
   - Здається, десь тут має бути душ... - Я перейшов через кiлька коридорiв, ведучи за руку голу Зосю. - Ось! Я теж дещо згадую!
   Ми увiйшли до примiщення, стiни, пiдлога i стеля якого були поцяткованi невеликими отворами.
   - Як же воно включається?...
   - Вода! - Голосно сказала Зося.
   Одразу ж з усiх дiрочок полилася вода: i зi стелi, i зi стiн i з пiдлоги. Ми ганялися одне за одним серед теплих струменiв, голi, мокрi i щасливi, поки Зося, в черговий раз вислизнувши з моїх обiймiв, не сказала:
   - Я страшенно хочу їсти.
  259
   Вода одразу ж вимкнулася, i на нас подуло теплим вiтром. Обсушенi, ми вийшли до наступного примiщення.
   - Зараз я тебе нагодую... - Почав я нишпорити по нiшах примiщення з круглим столом посерединi у пошуках чогось їстiвного. - Я точно пам'ятаю, що це кухня...
   - А ти вмiєш готувати? - Запитала Зося, сiдаючи за стiл на круглу трьохногу табуретку з якогось незрозумiлого матерiалу.
   - Звичайно! Мене батьки часто залишали одного, от я й навчився. - Я, нарештi, знайшов кiлька брикетiв з незрозумiлими знаками на якiйсь штучнiй упаковцi. - Щось менi пiдказує, що це їжа.
   - А я готувати не вмiю. Тiльки чайник можу поставити. - Зося оперлася лiктем на стiл, i з його центру раптом пiднявся якийсь дивний агрегат, схожий на космiчний корабель. - Ой, дивись! Це щось на зразок мiкрохвильовки! Я знаю, що їжу треба засунути туди!
   Я сунув два брикети у "мiкрохвильовку", вона тихенько загула i буквально через п'ять секунд, видавши мелодiйний дзвiн, розкрилася. На двох пласких кружальцях з чогось твердого, несхожого на жоден iз земних матерiалiв, лежали шматки звичайного смаженого м'яса в оточеннi якогось пюре i видавали неймовiрно апетитний аромат.
   - А чим це їдять? - Озирнувся я у пошуках виделок чи якихось iнших столових приладiв.
   - Руками! - Вiдповiла Зося i так, нiби робила це все життя, обмакнула шматок м'яса в пюре i вiдкусила. - Сма-а-а-чно...
   Я теж взявся за їжу.
   - Цiкаво, з чого зроблено це пюре? - Запитав я, коли на тарiлцi залишалося вже зовсiм небагато.
   - З топикадорiв! - Облизуючись, вiдповiла Зося. - Тепер такого немає, а ранiше ми їх у лiсi збирали. Вони на кущах росли. Згадав?
  260
   Так, я згадав... Ми з Зосею йшли по лiсi з великими шкiряними торбинками за плечима i з палицями в руках. I я, i Зося були одягнутi у шкiрянi спiдницi i шкiрянi тапочки, стягнутi висушеними козячими жилами. От ми пiдiйшли до розлогого куща, вкритого помаранчево-коричневими плодами. Плоди були розмiром з середнiй помiдор, у жорсткiй шкiрцi, яка нагадувала картопляну, i з незвичайно приємним ароматом. Ми почали зривати цi плоди i складати їх у торбинки...
   - Згадав. Ми їх запiкали у золi, а потiм, коли навчилися робити посуд, варили.
   - Так, а вони розварювалися до ось такого пюре. - Зося, як нi в чому не бувало, вiдломила шматочок кружальця-тарiлки i, засунувши його в рот, почала жувати, злегка похрумкуючи.
   - Ти що, їси тарiлку?! - Вигукнув я.
   - Так... Це ж їстiвнi тарiлки! Я зовсiм забула, просто автоматично, на рiвнi пiдсвiдомостi почала їсти. А тепер згадала.
   - Я теж згадав! - Я почав хрустiти "тарiлкою". - Смачно! Нагадує сухарики з ванiллю...
   - Пити! - Голосно сказала Зося.
   Зi столу висунулася гнучка трубка з накрученим на неї мундштуком. Зося взяла мундштук до рота i прийнялася смоктати, як iз соски.
   - Пити! - Слiдом за нею повторив я.
   Передi мною теж з'явилася трубка. Взявши її до рота, я вiдчув солодкувато-кислуватий смак, що трохи нагадував сумiш мангового, полуничного i виноградного сокiв.
   - Все! - Сказала Зося i встала, знову ставши передi мною у всiй своїй оголенiй красi.
   "Мiкрохвильова пiч", i трубки сховалися в столi.
   - Мене знову потягнуло на десерт... - Пiдiйшов я до Зосi i, обiйнявши, почав цiлувати все її тiло...
  261
   Тiльки майже о п'ятiй годинi вечора, втомлена вiд моїх пестощiв Зося, твердо заявила, що пора вдягатися i зайнятися чимось iншим.
   - Чим? - Запитав я, натягуючи шорти.
   - Можна пiти погуляти, просто подихати свiжим повiтрям, а можна пiти у Магiчну Школу, повчитися чогось нового.
   I тут нас знову затягло у перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей варiант життєвих напрямiв закiнчився.
  
  Повернення-1.
   Перейдiть на сторiнку 70 до пункту "Повернення-2" рорздiлу No5 "Рiвень-2. Орел-Орел".
  
  Роздiл 17. Рiвень-3. Орел-Решка-Орел.
   Прокинувся я вiд того, що повний Мiсяць заглядав у моє вiкно. На годиннику була пiвнiч. Зв'язавшись iз Зосею телепатично i дiзнавшись, що вона теж не спить, я вирiшив випробувати на дiлi свою магiчну паличку, тим бiльше, що Зосинi батьки вже поїхали, i в квартирi нiкого не було.
   Надягаючи шорти, я побачив пiд стiльцем монетку. Вона лежала "орлом". Машинально сунувши її у кишеню i направивши кiнець палички в отвiр кiмнатнiй дверi, я уявив Зосину квартиру.
   - Iнь-Ян! Хочу опинитися поруч iз Зосею! Iнь-Ян! - Промовив я вигадану нами фразу i одразу ж опинився поруч з її лiжком.
   - Ов-ва! - Здивувалася Зося i вiдклала в сторону детектив, який читала. - Це ти як?
   - За допомогою палички.
   - Клас! Я теж хочу спробувати.
   I ми почали вправлятися, перескакуючи то в парк, то до Рави, то в Магару, то на Дебову гору... Пiсля трьох годин таких стрибкiв ми втомилися. Впавши на лiжко, полежали так деякий час, поки нас не потягнуло на поцiлунки. Не знаю, як так вийшло, але вiд поцiлункiв ми перейшли далi, злившись в єдине цiле не лише емпатично, але й фiзично...
  262
   Пiсля майже безсонної ночi прокинулися ми не вранцi, а о половинi першої дня. Душ приймали разом, тому вiн затягнувся ще до половини другої. Їсти хотiлося страшенно, аж до спазмiв у шлунку.
   - Пiдемо у кафе? - Запитала вже повнiстю одягнена i причесана Зося.
   - А хiба у тебе в холодильнику нiчого немає?
   - Не знаю, може, щось i залишилося. Менi батьки грошей на кафе залишили, щоб я не заморочувалася.
   "Щось" я все ж знайшов: шматочок напiвзасохлого сиру, пучок зеленi, два помiдори, два яйця, одну сосиску i пару ложок вермiшелi, що залишилася на тарiлцi вiд учора. Порiзавши сосиску, помiдори i зелень, я змiшав їх з вермiшеллю, виклав на сковорiдку, залив збитими яйцями i накрив кришкою. Через пару хвилин посипав все тертим сиром.
   - А чим це так смачно пахне? - Зося, яка розбирала у кiмнатi свої магiчнi предмети та пiдшукувала для них вiдповiдне мiсце, повернулася до кухнi.
   - Янiвська пiца! - Я поставив на стiл сковороду.
   - Пiца?! З чого ж ти її зробив?
   - З усього, що знайшов. Скуштуй!
   Моя "пiца" Зосi сподобалася, втоптувала вона її за обидвi щоки.
   - Чим тепер займемося? - Запитав я, спостерiгаючи, як Зося складає посуд у посудомийну машину i натискає кнопку.
   - Вже скоро вечiр! - Подивилася Зося на годинник. - Нам же треба встигнути до унiверситету!
   - Тодi, може, на велосипедах?
   - Нi, за допомогою паличок! Нам же тренуватися треба.
   Направивши меншi магнiтнi кульки паличок на вхiднi дверi Зосиної квартири, затиснувши у руках бiльш великi кульки, ми уявили собi велику вербу бiля входу в унiверситет i перемiстилися до неї.
  263
  Розсунувши гiлки, що спускалися аж до землi, i подивившись з-пiд них на ворота унiверситету, я вiдчув якесь дивне, трохи нудотне вiдчуття десь глибоко у мозку. Нашої появи нiхто не помiтив, ми вийшли з-пiд дерева i розiйшлися по своїх факультетах, щоб переписати розклади, домовившись зустрiтися у дворi бiля стендiв з додатковими курсами.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - У мене якось дивно нудить у головi... - Я б хотiла цей факультатив... Дежавю якесь, нiби це вже колись було.
   - Чи буде.
   - А може, це емпатiя? - Промовила Зося.
   Обравши ще кiлька факультативiв i склавши загальний розклад, заповнивши майже всi днi заняттями до восьмої-дев'ятої годин вечора, ми викроїли для себе вiльний час два рази на тиждень, у вiвторок та четвер, з шiстнадцятої до двадцять однiєї години. Ну, i ще два вихiдних.
   - Повиннi ж ми колись на побачення ходити?! - Я вже мрiяв усамiтнитися з Зосею десь у затишному мiсцi.
   - З ким це ти зiбрався ходити на побачення?! - Зося жартiвливо звела брови i поставила руки в боки.
   - Дай подумати... - Я почав озиратися по сторонах. - Нiкого пiдходящого немає... Гаразд, i ти зiйдеш!
   - Ах, так!... То я тiльки "зiйду"?! А я ж думала, що ти жити без мене не можеш!.. - I Зося, погрожуючи менi пiдiбраною пiд ногами палицю, почала ганятися за мною по унiверситетському двору.
   Я тiкав вiд неї, вивертаючись, поки на нас не стали звертати увагу рiдкiснi на цей час студенти та абiтурiєнти.
   - Все, здаюся! - Зупинившись, я впав перед Зосею на колiна. - Дивлячись на цю палицю, урочисто присягаю, що я жити без тебе не можу!
   - А без палицi? - Зося вiдкинула палицю вбiк.
   - А без палицi я... - Я пiднявся, загарбав Зосю в обiйми i мiцно поцiлував, вклавши у поцiлунок всього себе. - Я без тебе взагалi перестану iснувати...
  264
   - Янек... Ну, Янек!.. - Зося вивiльнилася з моїх обiймiв. - Подивися, вже вечiр наступає! Нам час вже до Школи.
   Ми сховалися за кут будiвлi i, переконавшись, що нiкого поблизу немає, за допомогою магiчних паличок перенеслися в клас. Вступну промову Магiстр вже давно закiнчив i мирно дрiмав на своєму тронi.
   - Чим ми сьогоднi займаємося? - Запитав я, пiдiйшовши до четвiрки наших знайомих.
   - Вправляємося з паличками. - Вiдповiла бузкова Ептоза.
   - Та дурницями вони займаються! - Вигукнув чорний Азазель. - То щось переносять у повiтрi з одного мiсця на iнше, то щось ховають i знаходять... Я пропоную вiдшукати справжнiй скарб!
   - А що? Це цiкаво. Може, десь тут, пiд Катовiце захованi справжнi скарби?! - Загорiлися очi у зеленого Рафаеля.
   - Ви ще про казкових гномiв згадайте! У казках скарби завжди зберiгають гноми. - Iронiчно знизала плечима жовта Лама.
   - Отож, знайдемо гномiв, а вони нам покажуть, де лежать незлiченнi скарби! - Пiдтримала її бузкова Ептоза.
   Мiй погляд перескакував з чорного на зелене, з жовтого на бузкове, вiд цього зарябило в очах.
   - Цiкаво, а якими вони бачать нас? - Прошепотiв я на вухо Зосi.
   - Зараз спитаю! А ти поки покопайся у таблицi i знайди щось пiдходяще, щоб об'єднати всiх i зайнятися чимось цiкавим.
   Поки Зося розмовляла зi школярами, я вiдiйшов убiк i заглянув у смартфон. З усiх магiчних слiв, зведених нами до таблицi чисел, найбiльше пiдiйшла п'ятiрка зi словами "Сила" i "Магiя" - вони могли надати нашiй групi пiдприємливостi i готовностi йти на ризик. Я направив у бiк групи каблучку, намалював у повiтрi цифру "5" i прошепотiв: "Сила Магiї! Сила магiї! Сила магiї!"
  
  265
  Строкатi брижi перед очима змiнилися цiлком гармонiйним переплетенням зеленого з жовтим i бузкового з чорно-золотистим. Тепер усiх об'єднував азарт в очах.
   - Ян, ти знаєш, виявляється, всi учнi бачать нас синьо-рожевими, як лiтнє небо на заходi.
   - А ти сказала, якими ми бачимо їх?
   - Сказала. Спочатку їх бачення трохи вiдрiзнялося вiд нашого, але тепер вони теж так бачать.
   - А якi були вiдмiнностi?
   - Наприклад, я бачила Азазеля не чорно-золотистим, а чорно-фiолетовим. - Заявила бузкова Ептоза. - А себе я уявляла не бузковою, а свiтло-фiолетовою.
   - А у мене Ептоза була синьою з рожевими сполохами, але тепер я бачу, що слово "бузкова" їй бiльше пiдходить. - Рафаель перевiв погляд з Ептози на Ламу. - А Лама у мене була яскраво-лимонною. Але тепер її аура стала трохи приглушеною i я бачу, що вона жовта.
   - А ви всi для мене спочатку були настiльки яскравими i свiтлими, що дивитися було боляче. - Азазель вже не здавався таким похмурим, як спочатку. - Тепер я дивлюся на вас спокiйно, хоча ви й не стали темними.
   - А ти мене яким бачила? - Запитав Рафаель, прямо-таки пропалюючи каптур Лами поглядом.
   - Смарагдовим. - Вiдповiла та, опускаючи голову.
   - Так, з кольорами ми розiбралися! - Я вирiшив згладити напругу, що утворилося мiж ними. - Пропоную проголосувати за вибiр вправи.
   - Та що тут голосувати?! - Одразу ж пiдвела голову Лама. - Азазель запропонував непоганий варiант - пошук скарбу. Тож давайте пошукаємо!
   Всi погодилися. Залишалося тiльки дiзнатися, як це робиться. Для початку вирiшили запросити книгу. Книга, що пiдлетiла до нас, ще у польотi розкрилася на потрiбнiй сторiнцi.
  266
   - "Пошук скарбiв за допомогою магiчної палички". - Прочитала Ептоза. - Так... Ось! Читайте!
   - Давайте я! - Азазель присунув книгу до себе. - "Знайдiть будь-який тунель гномiв..."
   - Ха! Я ж казала, що без гномiв тут не обiйтися! - Переможно вигукнула Лама.
   - "...Вiзьмiться за золоте кiльце на паличцi i направте бiльшу магнiтну кульку спочатку в одну, а потiм в iншу сторону тунелю. Куди вас потягне, туди i йдiть".
   - Цiкаво, де цей тунель гномiв знаходиться? - Задумався Рафаель.
   - Десь пiд землею. - Вiдповiла Лама.
   - Ми i так перебуваємо пiд землею! - Вигукнула Зося. - Тут будь-який тунель може виявитися не тiльки магiчним, але й гномiвським!
   - Тодi пiшли? - Нетерпляче скочив Азазель.
   - Може, дочитаємо книгу до кiнця? - Зупинив його Рафаель. - Он тодi, з козою, нам потiм довелося шукати фразу для протидiї.
   - Проблеми треба вирiшувати по мiрi надходження! - Не мiг залишатися на мiсцi Азазель. - Ви як хочете, а я йду! Ептоза, ти зi мною?
   Ептоза мовчки кивнула i встала.
   - Ми всi пiдемо разом! - Я теж встав. - А ти, Рафаель, зафотографуй на смарт весь роздiл. Коли знадобиться, ми дочитаємо.
   Спочатку ми йшли по вулицях Магари, звертаючи то в одну, то в iншу кам'янi вулицi, поки не вийшли на околицю мiста. Тут будiвлi по краях коридору закiнчувалися, а сам коридор ставав вужчим. Ми йшли, тримаючись за золотi кiльця на паличках i намагаючись зрозумiти, чи тягнуть нас куди-небудь магнiтнi кульки, але нiчого не вiдчували. Пройшовши кiлька сотень метрiв по звивистому коридору, Лама зупинилася:
   - Ми так можемо цiлу вiчнiсть йти! Чи не можна якось прискорити процес?
  267
   - Можна. - Раптом хором вiдповiли ми з Зосею. - Ми можемо за допомогою паличок перемiститися у коридор гномiв.
   - Як? - Вигукнули всi майже одночасно.
   - Беремо палички. - Почала Зося. - Меншу кульку направляємо вперед, бiльшу затискаємо у долонi...
   Всi почали повторювати за нами.
   - Говоримо свою заповiтну фразу i називаємо мiсце, в яке хочемо перемiститися. - Закiнчила Зося. - От, наприклад, ми з Яном говоримо: "Iнь-Ян! Хочу опинитися в коридорi гномiв! Iнь-Ян!" - I Зося у ту ж мить зникла.
   - Вона вже там? - Ептоза пройшлася по тому мiсцю, де щойно стояла Зося.
   - Там. - Вiдповiв я. - Давайте, кажiть свої заклинання, а я пiду останнiм.
   Я телепатично зв'язався з Зосею i ми налаштували свої палички так, щоб вони тримали невидиму нитку мiж нами. Саме вздовж цiєї нитки я i запропонував направляти палички всiх наших друзiв.
   Першим, промовивши якусь абракадабру, зник Рафаель. За ним вирушила Лама. Азазель i Ептоза, взявшись за руки i вимовивши кожен своє заклинання, зникли разом. Останнiм простягнув вперед паличку я:
   - Iнь-Ян! Хочу опинитися в коридорi гномiв поруч iз Зосею! Iнь-Ян!
   Зося стояла одна.
   - А де решта? - Закрутив я головою.
   - Десь поруч, я чую їхнi голоси.
   I справдi, з обох кiнцiв коридору чулися голоси.
   - Гей, йдiть на зелене свiтло! - Крикнув я, пiднiмаючи до стелi каблучку, з якої виринув зелений промiнь свiтла.
   Зося посилила свiтло своєю каблучкою i незабаром до нас пiдiйшли спочатку Азазель з Ептозою з правої частини коридору, а за пару секунд i Рафаель та Лама з лiвої частини.
  268
   - А це точно коридор гномiв? - Запитала Лама, потираючи лiкоть, яким стукнулася, перемiстившись у темний коридор.
   - Зараз перевiримо! - Азазель направив магнiтну кульку своєї палички спочатку в одну, потiм в iншу сторону. - Мене тягне туди!
   Ми все перевiрили, нас теж тягнуло в ту сторону.
   - За мною! - Азазеля вже неможливо було втримати.
   Майже бiгом, лише зрiдка уповiльнюючи крок на поворотах i перехрестях тунелiв, щоб звiритися з напрямком, ми мчали за Азазелем. Коли дiвчатка вже почали виснажуватися, я вирвався наперед, зупинив Азазеля i сказав, що пора зробити привал.
   - Гаразд. - Знехотя погодився той. - Даремно я з вами зв'язався...
   - "Скарб гномiв завжди замаскований i знайти його не просто". - Сiвши бiля стiнки i схилившись над своїм смартфоном почав читати Рафаель. - "Якщо не вимовити заклинання, можна ходити цiлу вiчнiсть коридорами гномiв".
   - Що ж ти ранiше не сказав?! - Обурено пiдскочив до нього Азазель.
   - Та ти ранiше менi дочитати не дав! - Парирував Рафаель.
   - Хлопцi, заспокойтесь! - Зупинила Лама хлопчакiв, якi трохи не кинулися в бiйку. - Що там за заклинання?
   - А от не скажу, поки вiн не вибачиться!
   - Та що ви, як маленькi! - Ептоза пiдiйшла до Азазеля i взяла його за руку. - Азазель, адже й справдi, ти не дав прочитати. Вибачся, i ми дiзнаємося заклинання.
   - Гаразд, i справдi, вибач. Дуже вже хотiлося швидше почати пошуки.
   - Отож! Де це було... Ага! "У коридорi гномiв треба знайти будь-яке перехрестя, встати в його центрi i сказати три рази: "нехай невидиме стане явним".
   - Ми нещодавно пройшли перехрестя! - Зрадiла Зося. - Треба тiльки трохи повернутися назад!
  269
   Повернувшись до перехрестя, ми скупчилися в його центрi i всi хором промовили:
   - Нехай невидиме стане явним! Нехай невидиме стане явним! Нехай невидиме стане явним!
   Коридор став зовсiм iншим. Якщо ранiше ми йшли мiж двох стiн, викладених чорним каменем, то тепер вони виявилися розмальованими. Безлiч рiзнокольорових стрiлок вказували рiзнi напрямки, якiсь знаки, схожi на iєроглiфи, щось пояснювали, якiсь малюнки про щось розповiдали.
   - Ов-ва! I що далi? - Розгубився Азазель.
   - А далi знову звiримося з паличками. - Вiдповiв Рафаель.
   Ми знову направили вперед великi магнiтнi кульки, взявшись за золотi кiльця на паличках. Майже всi знаки на стiнах зникли, залишилися тiльки золотавi стрiлочки, що вели вiд перехрестя зовсiм не туди, куди ми пiшли спочатку.
   Йдучи за цими стрiлками, ми прийшли у глухий кут. Тут на стiнi золотистою фарбою було намальовано коло, а в його центрi - шестикутник.
   - Що далi? - Вже спокiйно запитав Азазель Рафаеля.
   - Зараз прочитаю... "Пройшовши за стрiлками до золотистого кола, торкнiться магнiтною кулькою магiчної палички кожного вiстря шестикутника..."
   Не змовляючись, ми майже одночасно торкнулися своїми паличками кутiв шестикутника, причому якось так вийшло, що кожен вибрав свiй кут. Останнiм торкнувся нижнього кута Рафаель. Прозвучав музичний акорд, схожий на звучання органу, i частина стiни вiд'їхала вбiк, вiдкриваючи перед нами величезне примiщення. В яскравому свiтлi стельових свiтильникiв у печерному залi переливалися купи золота i дорогоцiнних каменiв...
   - Ура!!! - Азазель просто таки трiумфував. - Скiльки тут усього!!!
   Вiн пiдбiгав то до однiєї купи, то до iншої, загрiбав обома руками пригорщi скарбiв, пiдкидав їх над своєю головою, створюючи дорогоцiнний дощ, i радiв, як дитина. Слiдом за ним почали розкидати скарби й iншi.
  270
  Ми з Зосею, подивившись на цю радiсть, тихенько пiшли вздовж куп золота i каменiв. Виявилося, що з цього залу вiдкривалися проходи до безлiчi iнших, так само наповнених рiзноманiтними скарбами.
   - Ов-ва! Та тут стiльки всього, що навiть вбивати нiкого не доведеться! - Радiв Азазель, то перебiгаючи з одного залу до iншого, то кидаючись навзнак на купу золотих монет, то пiрнаючи в гору дiамантiв, то катаючись по розсипу турмалiнiв.
   - А ти що, збирався когось з нас вбити? - Запитала Ептоза, пересипаючи з руки в руку жменю бузкових аметистiв.
   Але Азазель не чув питання, вiн весь був поглинений неймовiрно величезним багатством, яке несподiвано потрапило до його рук.
   Рафаель, сидячи на купцi золотих ланцюжкiв всiлякого плетiння, знову дiстав смартфон.
   - "Скарбом гномiв можна скористатися лише один раз у життi". - Голосно прочитав вiн уголос. - "Нiякi заклинання, нiякi ритуали, нiякi магiчнi предмети не приведуть вас до нього другий раз..."
   - Що? Що ти сказав?!! - До Азазеля, нарештi, дiйшло прочитане. - А ну, повтори!
   - Скарбом гномiв можна скористатися лише один раз у життi! - Повторив Рафаель. - Ось тут далi написано: "Тому старанно i вдумливо обирайте скарби, берiть тiльки те, що вам дiйсно необхiдно".
   - А якщо необхiдно все?! - Погляд Азазеля розгублено перебiгав з однiєї купи на iншу.
   - Я думаю, що все ти все одно унести не зможеш. - Пiдiйшла до нього Ептоза. - Бери стiльки, скiльки зможеш пiдняти. О, тут i мiшки приготованi! - I вона почала вибирати на свiй смак намиста, перснi i сережки з найближчої купи скарбiв, звалених на великому круглому столi.
  271
   Дiйсно, бiля кожної гори та купи скарбiв лежали шкiрянi мiшки - i великi, i маленькi, i зовсiм крихiтнi.
   Лама i Рафаель, наслiдуючи її приклад, теж почали вишукувати серед усього цього блискучого скарбу щось для себе. Ми з Зосею перезирнулися i, взявшись за руки, пiшли iз залу в зал, повертаючи голову то праворуч, то лiворуч. Нашi погляди не зупинялися нi на чому, поки ми не увiйшли до маленької кiмнатки, освiтленої всього двома свiтильниками, стилiзованими пiд факели i прикрiпленими до стiни бiля входу. У напiвтемрявi на маленькому круглому пiдносi в нiшi, вирубанiй прямо у стiнi, лежали двi блискучi кулi - одна яскраво зелена, як Зосинi очi, а iнша - барвиста, що переливалася всiма кольорами веселки.
   Пiдiйшовши ближче, ми побачили, що це не кулi, а великi дорогоцiннi каменi з безлiччю шестикутних граней.
   - Це ж нашi каменi - смарагд i сердолiк! - Вигукнула Зося.
   - Мабуть, це саме те, що нам потрiбно. - Погодився я i взяв у руки сердолiк.
   Дiаметр дорогоцiнної кулi був близько п'яти сантиметрiв, тримати її у руцi було зручно i приємно. Зося взяла смарагд i покрутивши його перед очима, сховала у шкiряний мiшечок, знайдений тут же.
   - Ну, все, бiльше нам шукати нiчого. Пiдемо, поквапимо iнших, час повертатися. - Я теж поклав свiй камiнь в мiшечок.
   Ми вийшли до першого залу, де i знайшли всiх своїх компаньйонiв. Вони стояли бiля виходу, згинаючись пiд вагою зiбраних скарбiв.
   - Ну, де їх носить? - Обурювалася Ептоза, пiдтягуючи повний мiшок до виходу. - Кличемо їх, кличемо!..
   - Це ви нас кличете? - Запитала, пiдходячи, Зося. - Ось ми!
   - Давайте ще раз гукнемо! - Запропонувала Лама, нiяк не вiдреагувавши на Зосю та її слова.
   - Гей, ми тут! - Замахав я руками перед носом Рафаеля, який на всю силу легенiв горлав нашi iмена.
  272
   Вiн продовжував кликати нас, не бачачи нi мене, нi моїх рухiв.
   - Ян! Вони нас не бачать i не чують. Ми що, привиди? - Зупинила мене Зося, коли я став стрибати перед кожним.
   - Зараз перевiримо! - Я ущипнув Рафаеля за дупу.
   -Йой! - Вигукнув Рафаель i рiзко розвернувся, впустивши свiй мiшок з рук. - Мене щось вщипнуло. - Потираючи задню точку, розгублено промовив вiн.
   - А так?! - Я ще кiлька разiв вщипнув Рафаеля.
   Вiн тiльки йойкав та пiдскакував, розвертаючись, щоб побачити, хто його щипає. За його розгубленим поглядом я зрозумiв, що вiн не прикидався, вiн дiйсно мене не бачив.
   Зося теж вирiшила когось вщипнути. Першою їй пiдвернулася Лама.
   - А-а-а!!! - Заволала вона. - Тут привиди!!!
   - Привиди не щипаються. - Повчально сказала Ептоза. - А-а-а!!! Мене теж хтось вщипнув!
   - Рафаель! Що там у книзi написано?! - Закричав, не випускаючи з рук двох величезних мiшкiв, якi вiн не нiс, а волочив за собою, Азазель. - Є там що-небудь про невидимок?
   - Про невидимок нiчого немає... А от про можливi пастки гномiв є! "Гноми нiкому просто так своїх скарбiв не вiддають. Щоб винести їх зi сховища, треба або зробити правильний вибiр, або розгадати..."
   Що треба розгадати, Рафаель так i не дочитав. У залi раптом згасло свiтло i стало абсолютно темно. У темрявi чувся лише якiйсь шурхiт. Кiлька хвилин у непрогляднiй чорнотi здалися цiлою вiчнiстю. Коли свiтло знову увiмкнулося, всi четверо шукачiв скарбiв опинилися замкненими у великiй залiзнiй клiтцi, а їх шкiрянi мiшки зi скарбами виставленi в рядок перед нею. За мiшками стояли маленькi чоловiчки.
   - Це гноми? - Невiдомо кого запитала Лама.
   - Гноми, гноми. - Вiдповiв їй один з чоловiчкiв.
  273
   Гноми були зростом не бiльше сiмдесяти сантиметрiв, пропорцiйно складенi, як цiлком нормальнi люди, тiльки маленькi. Одягненi вони були у щось на зразок колготок iз заправленими в них сорочками, поверх яких були вдягнутi жилети, застiбнутi на один гудзик. На головах - середньовiчнi ковпаки, на ногах - шкiрянi туфлi з великими пряжками, за спинами - шкiрянi торбинки.
   Ми з Зосею залишилися на своїх мiсцях.
   - Вони що, теж нас не бачать? - Намагаючись не рухатися, прошепотiла Зося.
   - Думаю, що й не чують. - Тихенько вiдповiв я.
   Нiхто з гномiв у наш бiк не повернувся.
   - Попалися, голубчики! - Потер ручки гномик в смугастому сiро-зеленому ковпаку. - Зараз перевiримо, що ви тут назбирали...
   Гноми стали по черзi висипати вмiст мiшкiв перед кожним iз бранцiв. У цей час Азазель вiдiйшов вiд шоку i вирiшив скористатися своєю магiчною паличкою. Пробубонивши пiд нiс якусь абракадабру, вiн випустив у гномiв цiлу чергу маленьких кульових блискавок. Але тi, не долiтаючи до коротунiв всього якихось п'яти сантиметрiв, згасали i не завдавали їм нiякої шкоди.
   - Даремно стараєшся! - Повернув до Азазеля голову гномик в синьому ковпачку. - На нас ваша магiя не дiє, у нас своя є.
   - Зося, я постараюся пiдiйти ближче до замка, подивлюся, як вiн вiдкривається, а ти постiй он там, ближче до виходу. - Сказав я Зосi i навшпиньках пiшов до клiтки.
   - I навiщо тобi стiльки? - Здивовано подивився гном у сiро-зеленому ковпаку на Азазеля. - Що ти збирався з цим робити?
   - Перевести у грошi i покласти в банк. - Вiдповiв Азазель.
   - А потiм? На що би ти витратив грошi? - Не вгамовувався гном.
   - Потiм було б видно. Завжди знайдеться, куди витратити грошi.
   - Тобто, чiткої мети у тебе немає? Просто потрiбнi грошi - i все?!
  274
   - Грошi завжди потрiбнi! З ними все можна зробити! З ними можна вiдчути свободу! - З Азазеля аж сипалися iскри, коли вiн дивився, як його скарби тонкими струмочками вiдповзали назад по своїх купах i горах.
   - А магiї тобi мало? - Запитав гном у червоно-чорному ковпаку.
   - Магiї я теж збираюся здобути якомога бiльше. Але грошi магiї не завадять.
   - Добре. Ми можемо тобi дати магiчний нерозмiнний злотий. Кожного дня ти зможеш його витрачати, а на ранок у тебе буде з'являтися новий. - Гном вибрав з купи золотих монет одну i покрутив у руках.
   - Що можна купити на один злотий?!
   - В усякому разi, з голоду не помреш! - Стукнув гном злотим перед самою клiткою i поклав його на кам'яну пiдлогу на вiдстанi трохи бiльшiй, нiж витягнута з клiтки рука.
   - А тобi навiщо стiльки прикрас? - Зупинився гном у сiрувато-фiолетовому ковпаку перед Ептозою.
   - Я думаю, що вони менi пасують. - Вiдповiла Ептоза. - Вони такi гарнi...
   - А продати ти їх не думала? Щоб заробити грошей, як твiй друг?
   - Ну, так, продати у випадку чого можна було б, але...
   - Гноми нiчого не дають на продаж! - Пiдняв вказiвний палець вгору гном у сiро-зеленому.
   - А оце тобi i справдi личитиме! - Витягнув фiолетовий гном з втiкаючого струмочка танзанiтове кольє. - Воно такого ж кольору, як твоя аура. Це ми можемо тобi залишити. - I вiн поклав кольє навпроти клiтки.
   - А у тебе чому так мало? - Запитав синьо-сiрий, нахилившись над купкою, яку вiдiбрала Лама.
   - Я подумала, що бiльше донести менi сил не вистачить. Краще менше, нiж надриватися.
   - Мудре рiшення. А як ти вiдбирала свої скарби?
  275
   - Ну, он той кулон менi одразу сподобався, в ньому вiдчувається якась загадка. Коли я його взяла, до нього потягнулися он той браслет, он тi сережки i он той перстень. Хоча вони й рiзнi, але щось їх об'єднує. Менi здалося, що у них одна iсторiя. Ну, а все iнше, просто брала, щоб не йти з порожнiм мiшком.
   - Саме те, що ти обрала спочатку, i було правильним вибором. Цi речi дiйсно об'єднує одна загадкова магiчна iсторiя, якiй вже бiльше тисячi рокiв. Це ми тобi дамо. А решту заберемо.
   Гном склав кулон, браслет, сережки i перстень у купку перед Ламою. Поки всi мовчки спостерiгали за струмочком скарбiв, що повзли до своїх мiсць, я пiдiйшов ближче до клiтки i придивився до Ламиних скарбiв. Нiчого особливого: срiбний з чорнiнням кулон розмiром з велику сливу був весь поцяткований якимись знаками, схожими на вiзерунок. I все ж вiдчувалося, що це не простий вiзерунок, а якесь важливе письмове повiдомлення. Срiбний перстень не мав нi вiзерункiв, нi знакiв - простий обiдок iз вставленим у нього непоказним блакитним мiсячним каменем. Але й вiн наче хотiв щось повiдомити. Сережки взагалi були нецiкавими - середньої величини срiбнi сливи без будь-яких прикрас. А от через браслет пробiгав рядок з якимись смутно знайомими знаками. "Де я їх вже бачив?.. Чи не бачив?.. Може, в одному з минулих життiв?.." - вiд цих думок мене вiдволiк вигук жовто-малинового гнома:
   - Отакої! Цей школяр вибрав чарiвнi предмети! Ви тiльки подивiться, у нього справжнiй нюх! Тут i молодильний кубок, i ментально-телепатичний шолом, i дощовий перстень, i плазмострiл, i пил, що вiдводить очi!!! I нiчого просто дорогого або красивого! Як ти обирав?
  276
   - Я направив на скарби свою магiчну паличку, промовив своє особисте заклинання i попросив вибрати магiчнi речi. - Зiзнався Рафаель.
   - Всього ми тобi не дозволимо забрати. Обирай щось одне! - Проголосив сiро-синiй.
   - Ну... Я, мабуть, виберу... молодильний кубок. Тодi я зможу багатьох лiкувати i омолоджувати.
   - Не тiльки себе? Похвально. Ну, з усiма вами ми вже розiбралися, тепер поговоримо про викуп.
   - Ми не всi... - Заїкнулася було Лама, але Рафаель штовхнув її в бiк лiктем:
   - Тихiше! Поки вони не знають про Iнь та Яна, у нас є шанс!
   Лама прикусила язика i продовжила вже iншим тоном:
   - Ми ж не все взяли. Он у вас скiльки всього залишилося!
   На цей час я вже зрозумiв, як вiдкрити замок i лише чекав слушної нагоди, щоб допомогти нашим компаньйонам з пошуку скарбiв звiльнитися.
   - Зося! - Вiдiйшов я до стiни, бiля якої вона сiла просто на пiдлогу. - Я вже знаю, як вiдкрити замок. Треба тiльки дочекатися, коли гноми пiдуть чи заснуть.
   - Ой, вже четверта ранку! - Вигукнула Зося, глянувши на годинник. - Ми що, тут всю нiч просидимо?!
   Нiби вiдповiдаючи на її питання, синьо-сiрий гном сказав:
   - Але навiть тi речi, якi вам пiдходять, гноми просто так не вiддають. Вам за них доведеться вiдпрацювати! I працювати ви будете на нас три роки!!!
   - Три роки каторжних робiт на золотих копальнях та видобувних рудниках!!! - Хором пiдтвердили iншi гноми.
   Раптом у диму та полум'ї, з неймовiрно жахливим громом з'явився Магiстр.
   - Що тут у вас? - Громовим голосом запитав вiн гномiв.
   - Та от, вашi школяри бешкетують. - Ввiчливо вклонився Магiстровi сiро-синiй гном.
   Всi iншi теж вклонилися, знявши ковпаки.
   - Iнь-Ян! З'єднайте свої кулi i виходьте до нас! - Магiстр пiдняв голову i прокричав це просто у стелю.
  277
   - Звiдки вiн знає про кулi? - Запитала Зося, дiстаючи з мiшечка смарагдовий кристал.
   - Вiн же Магiстр. - Знизав я плечима, пiдносячи свiй сердолiк до Зосиного смарагду.
   - Iнь-Ян! - Хором здивовано вигукнули гноми i всi як один знову насунули на голови ковпаки.
   Ми зрозумiли, що стали видимими, i пiдiйшли ближче.
   - Ви весь час були тут? - Здивувалися i нашi компаньйони.
   - Головне завдання цiєї епохи виконане! Iнь-Ян знайшли свої кристали! - Звернувся Магiстр до гномiв. - Ви повиннi вiдпустити полонених з дарами.
   - Ну, якщо Iнь-Ян... - Жовто-малиновий почав возитися iз замком, вiдмикаючи клiтку. - Прошу на вихiд! - Вiн жартiвливо вклонився полоненим, пропускаючи їх у хвiртку. - Дрiбнички свої не забудьте!
   Слiдом за Магiстром ми всi вийшли в коридор i гноми запечатали зали зi скарбами якимось незрозумiлим заклинанням. Тепер це був звичайний коридор, нiяких вiдмiток на стiнi не було - просто чорнi каменi.
   - Аркарадогус! - Громовим голосом прокричав Магiстр i стукнув об пiдлогу своїм скiпетром.
   Нас всiх оповив червоний дим, а коли вiн розвiявся, ми опинилися в навчальному класi Магiчної Школи. Нiкого, крiм нашої шiстки, там вже, зрозумiло, не було.
   - Домашнє завдання! - Проголосив Магiстр, сiдаючи на трон. - Розiбратися зi скарбами, отриманими вiд гномiв! - I вiн зник у клубах багрового диму.
   Ми перенеслися за допомогою паличок до мене додому i одразу ж впали на лiжко. Прокинувся я вiд того, що Зося лоскотала менi нiс пiр'їнкою.
   - Апчхи! Ти чого менi спати заважаєш?
   - Ми вже другу добу поспiль не спимо ночами, а встаємо пiсля полудня! - Стала термосити мене Зося, сiвши на мене верхи. - Вже дванадцята!
  278
   Я ухилявся i намагався накритися з головою ковдрою.
   - Янек! Я їсти хочу! Я з тобою зовсiм схудну - ми ж їмо всього один раз на добу! Та якби мої батьки дiзналися...
   Я вже остаточно прокинувся, схопив Зосю в обiйми, перевернув її пiд себе i вп'явся в її губи довгим поцiлунком.
   - Все, годi! - Почала вiдбиватися вiд мене Зося. - У мене в животi вже цiлий оркестр грає!
   - А як же кохання?
   - Нiякого кохання, поки ти мене не нагодуєш! - Рiшуче вiдрiзала Зося, вирвавшись вiд мене i пiдхоплюючись з лiжка. - Я - в душ, а ти - на кухню! - I вона втекла.
   Довелося менi йти на кухню i зайнятися приготуванням чи то снiданку, чи то обiду.
   З будинку ми вийшли на початку другої години. Про всяк випадок я поклав у рюкзаки трохи їжi i пляшку з водою - хто знає, чи вдасться нам десь поїсти. Прихопивши з собою магiчнi кристали зi скарбницi гномiв, ми поїхали на велосипедах до рiчки. Поки їхали, переконалися, що нi нас, нi наших велосипедiв нiхто не бачить.
   - Прикольно! Ми можемо хоч сексом займатися, а нiхто не побачить! - Захоплювався я.
   - У тебе тiльки секс на думцi! А менi все одно хочеться усамiтнення!
   Ми проїхали трохи вздовж Рави, переїхали через мiсток i влаштувалися на невеликому пiщаному пляжi бiля пiднiжжя Дебової гори.
   Спочатку ми просто купалися i загоряли, потiм цiлувалися, потiм, зайнялися коханням... Потiм знову купалися, i тiльки перекусивши, вже на початку п'ятої згадали про магiчнi каменi.
   - Який вiн гарний... - Дiстала Зося свiй смарагд.
   - Такий же, як твої очi... - Я дiстав свiй сердолiк i поклав його поруч зi смарагдом.
  279
   - А сердолiк такий же багатобарвний i мiнливий, як ти! Цiкаво, крiм невидимостi, вони ще щось можуть?
   - Не знаю. - Я поклав голову на покривало i подивився крiзь обидва каменi на Зосю.
   I тут я побачив... Я точно знав, що це майбутнє! Зося сидiла за столом i допомагала робити уроки нашому синовi. Я грався на килимi з маленькою донькою.
   - Тато, давай глати в хованки! - Запропонувала донька i, хлебнувши з пляшечки з соскою, стала невидимою.
   - Ах, ти ж, бешкетниця! Так нечесно! - Я почав нишпорити навколо себе руками, чуючи лише її заливчастий смiх.
   - I я! I я! - Син теж сьорбнув з пляшки i, ставши невидимим, голосно затупотiв ногами у бiк коридору. - Не знайдете!...
   - Ти бачив те саме, що i я? - Запитала, пiднiмаючи голову, Зося. - Як ми граємо в хованки зi своїми невидимими дiтьми?
   - Так. Отже, цi кулi, крiм невидимостi, ще й пророкують майбутнє.
   - Ти бачив, нашi дiти щось пили, перш нiж стати невидимими?! Цiкаво, що це було?
   - Може, ми вiдкрили якийсь невидимий напiй? Або створили його за допомогою магiї.
   - Або вкрали його в iнопланетян! - Раптом голосно каркнув з гiлки дерева великий чорний ворон.
   I тут нас оповiв перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей варiант життєвого напрямку закiнчився.
  
  Повернення-1:
   Треба перейти на сторiнку 90 до пункту "Повернення-2" роздiлу No6 "Рiвень-2. Орел-Решка".
  
  280
  Роздiл 18. Рiвень-3. Орел-Решка-Решка.
   Вночi я прокинувся вiд того, що хтось термосив мене за нiс:
   - Янек, прокинься! Ну, Янек! - Зося сидiла на краю мого лiжка.
   Я не повiрив в реальнiсть того, що вiдбувається, а тому знову заплющив очi.
   - А якщо так? - Вона нахилилася i поцiлувала мене в губи.
   Вiдповiдаючи на поцiлунок, я обхопив Зосю руками i перевернув, уклавши поруч з собою. Ми злилися в одне цiле спочатку емпатично, а потiм й фiзично... I хоча i я, i вона сексом зайнялися вперше (тiльки не кажiть: От якi лохи! У нашому столiттi дожити незайманими до такого вiку!!! - Так сталося), у нас все вийшло...
   Пiсля бурхливої безсонної ночi прокинувся я пiзно, навiть не чув звичного "Янек, вставай! На тебе чекають великi справи!" вiд будильника. Подивившись на нього, я побачив, що вже пiв на одинадцяту. Зося мирно спала, розкидавши волосся по подушцi, i чомусь посмiхалася увi снi. Ну як можна було втриматися й не поцiлувати її?! Звичайно ж, утримуватися я навiть не намагався. Обережно схилившись над коханою, я нiжно торкнувся губами її губ. Зося обхопила мене за шию, i наш поцiлунок затягнувся на кiлька хвилин.
   - Ух! - Видихнула, нарештi, Зося, вiдсторонюючись вiд мене. - Тепер у душ i снiдати! Нам ще до унiверситету треба встигнути i на заняття у Магару!
   - А може займемося "цим"?...
   - Нiяких може! "Це" тепер вiд нас нiкуди не втече!
   Довелося вдягатися. Пiд стiльцем я побачив монетку, що лежала догори "решкою" i за звичкою сунув її до кишенi. Поївши, ми почали вирiшувати, яким чином ми пiдемо гуляти. Я пропонував велосипеди, Зося - пiшу прогулянку. Нарештi ми прийшли до компромiсу: вирiшили взяти скейти, якi можна було у будь-який момент заховати в рюкзак.
  281
   Отак на скейтах ми i помчали до унiверситету. Зiскочивши з дощок перед воротами, ми перезирнулися. В обох виникло дивне вiдчуття того, що це вже кiлька разiв вiдбувалося.
   - По факультетах? - Запитав я.
   - По факультетах! - Погодилася Зося.
   I ми розiйшлися, щоб переписати свої розклади. Зустрiлися приблизно за двадцять хвилин у дворi перед стендами з додатковими курсами.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Менi здається, я навiть пригадую слова щодо того, що розклад додаткових курсiв ми повиннi скласти так, щоб ходити на них разом...
   - Тодi давай складати розклад, злившись емпатично! - Запропонував я. - Знаєш, скiльки часу заощадимо!
   Ми так i зробили: вибрали, крiм "Iсторiї фiлософiї", "Традицiї, культуру i мiфологiю рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi i окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", а також курси "Всесвiт, Простiр, Час" i "Любов i шлюб в iсторiї людства". Складений нами розклад зайняв майже всi днi до восьмої-дев'ятої години вечора, залишивши вiльними лише два днi на тиждень з шiстнадцятої до двадцять першої, не рахуючи вихiдних.
   - Неповний якийсь розклад... - Схилилася над смартфоном Зося. - Давай подумаємо, чим би i цi "вiкна" заповнити.
   - А що тут думати! - Вигукнув я. - У вiвторок нехай у нас будуть пригоди, а в четвер - експерименти!
   - Якi експерименти?
   - Та будь-якi! Хто знає, що нам Магiчна Школа пiдкине?!
   - Гаразд, так i напишемо: пригоди... експерименти... А у вихiднi?
   - А вихiднi залишимо для побачень. Повинне ж у нас бути особисте життя?!
  282
   - Гаразд, записую: побачення... З ким би я могла пiти на перше?.. - Зося почала озиратися по сторонах, нiби вишукуючи когось.
   - Я! Я! Зверни увагу на мене! - Став я стрибати перед нею i махати руками.
   Зося вдавала, що мене в упор не помiчає.
   - Гаразд, потiм когось знайду! - Вона встала i повернулася до мене. - Ну що, куди пiдемо?
   - А що у нас сьогоднi за розкладом?
   - Зараз подивлюся... Четвер - експерименти.
   - А з чим будемо експериментувати?
   - З магiчними предметами.
   - З якими?
   - З усiма одразу! Як казав Магiстр: розкласти їх на столi i провести якийсь серйозний магiчний обряд.
   - Тодi доведеться повернутися за ними додому.
   - Отже, поїхали! - I Зося перша встала на дошку.
   Для експерименту потрiбен був якийсь темний вiдокремлений куточок, абсолютно прихований вiд стороннiх очей, тому ми вирiшили, що кращого мiсця, нiж пiдвал в моєму будинку не знайти: i темно, i нiхто туди не поткнеться.
   Зiбравши всi магiчнi речi в рюкзак, ми спустилися в пiдвал i стали шукати вiдповiдне мiсце для ритуалу.
   - Потрiбно знайти щось схоже на престол i поставити за ним стiл. - Зося йшла за мною, тримаючись за мою руку i постiйно озираючись у незнайомiй обстановцi.
   Я вже в цьому пiдвалi бував, тому впевнено вiв її в дальнiй кiнець, де були поваленi старi меблi. Вiдшукавши цiлком пристойний стiлець, я винiс його на вiльну площадку i поставив спинкою до стiни. Стерши з нього пил вологими серветками, я застелив його рушником, який Зося для чогось сунула у мiй рюкзак.
   - То чим це не престол?!
   Потiм ми притягнули невеликий журнальний столик, головним плюсом якого була наявнiсть усiх чотирьох нiжок, i поставили його за "престолом". Зося одразу ж прийнялася стирати з нього пил, а я почав викладати магiчнi предмети.
  283
   - Шпага... Ще одна... Магiчнi палички... Жертовнi ножi...
   Зося стала перекладати усi предмети симетрично: мої - лiворуч, свої - праворуч.
   - Кришталевi кубки... Письмовi прилади... Двi зв'язки кадильниць... Восковi свiчки... Вiнки... Пентаклi... Курiння... Вода... - Я дiстав пляшку з водою i поставив її посерединi. - Що далi?
   - Ну, думаю, воду треба налити в кубки... - Зося вiдкрила пляшку i наповнила кожен кубок до половини.
   - Тодi кадильницi з курiннями i свiчки логiчно запалити... - Я дiстав з рюкзака запальничку, яку зазвичай ношу з собою про всяк випадок.
   - Ти розкрути шпаги, а я вiзьму жертовнi ножi. - Розпорядилася Зося. - Тiльки от що з ними робити?
   - За логiкою, треба принести жертву.
   - Як?
   - А що ми взагалi збираємося робити? - Я сiв на стiлець. - Який ритуал проводитимемо?
   - Ну, когось викличемо... Тiльки не дуже страшного. Думаю, до зустрiчi з дияволом ми ще не готовi.
   - А хто для тебе не дуже страшний?
   - Ну... Який-небудь маленький, доброзичливий... Домовичок! Точно, пам'ятаєш, такий у мультику був? Думаю, домовичок нам цiлком пiдходить.
   - А для чого вiн нам?
   - Та-ак... Починається... Не досить, щоб просто викликати, тут ще думати змушують!.. Ну, запропонуємо йому дружити, нехай вiн живе у тебе в будинку, доглядає за магiчними речами... Ну, iнодi нехай прибере... А ми його будемо годувати i грати з ним, щоб йому нудно не було.
   - Щоб нудно не було, вiн може цiлими днями телевiзор дивитися, коли нiкого вдома немає. - Заперечив я. - У нас же всi днi пiд зав'язку заповненi!
   - Тодi це ще легше! Давай викликати!
  284
   - Якщо тут лежать жертовнi ножi, значить, треба принести жертву! - Стояв я на своєму. - Просто так нiчого не буває. Давай, хоча б по краплi кровi у воду крапнемо. - Я взяв свiй ножик, проткнув ним палець, i капнув по краплинi кровi у свiй i Зосин кубки.
   - Гаразд, тодi я теж... - Зося теж видавила по краплi кровi в нашi кубки та сунула палець в рот, щоб зупинити кров. - Що далi?
   - Давай накреслимо коло i намалюємо в ньому пентаграму, адже саме пентаграма пов'язує цей свiт з тим.
   - А чим ти малювати будеш? Ти хоч крейду здогадався взяти?
   - Нi. Зараз щось вигадаю...
   Я почав озиратися у пошуках чогось схожого на крейду. Нiчого такого в пiдвалi не було. Хiба що шматок штукатурки, що вiдвалилася вiд стiни. Я пiдiбрав невеликий шматочок i спробував провести ним по пiдлозi. Штукатурка залишала на цементнiй пiдлозi слабкий слiд.
   - Нiчого, зiйде! - Пiдбадьорила мене Зося. - Зробимо подвiйне коло, i нiкуди вiн не дiнеться.
   Я намалював подвiйне коло, а в ньому - пентаграму.
   - А як розглядати пентаграму? - Замислилась Зося, обходячи моє мистецтво. - "Голова" зiрки повинна бути повернена до престолу, чи вiд нього?
   - Де призначимо, там i буде! - Вирiшив я. - Якщо ми стоїмо спинами до "престолу", то "ноги" зiрки повиннi бути бiля нас, а голова - навпроти. Коли я малював, я саме так i думав.
   - Ну, добре. А тепер що?
   - Давай вiзьмемо в руки магiчнi палички i направимо їх в центр кола.
   - I каблучки теж, щоб пiдсилити ефект. - Погодилася Зося, стаючи поруч зi мною.
  285
   Ми знову стали емпатично єдиним цiлим. Тепер ми уявляли одне й те саме, думали однаково i домовлятися нам нi про що вже не було потреби.
   - Iнь-Ян! Викликаємо у наше коло домовика! Iнь-Ян! Викликаємо у наше коло домовика!! Iнь-Ян! Викликаємо у наше коло домовика!!! - В один голос заговорили ми, поступово посилюючи гучнiсть голосiв.
   У центрi пентаграми з'явилася спочатку якась темна розмита пляма, а потiм з"явилася якась невеличка, всього сантиметрiв двадцять п'ять-тридцять у висоту, кошлата iстота з маленькими злими очима.
   - У-у-у!!! - Завила iстота i закрутилася всерединi кола, шукаючи вихiд.
   Виходу не було. Iстота сiла i втупилася на нас. Ми, вiдчувши жахливий страх, неймовiрний жар i нiби увiйшовши в ступор, мовчки дивилися на нього. Нарештi, я не витримав:
   - Дозвольте представитися: ми Iнь i Ян.
   - Ну то й що? - Глухим, грубим голосом, який неначе йшов з усiх бокiв, вiдповiв домовик.
   - А як вас звуть? - Ввiчливо запитала Зося.
   - Як назвете, так i буде. У вашiй мовi наших звукiв немає.
   - Тодi нарiкаю тебе Лохматик! - Представивши себе крутим магом, урочисто i з завиванням сказав я.
   - Та хоч Монатiк!
   - А чого ти такий сердитий? - Поцiкавилася Зося. - Адже ми тiльки запитати хотiли...
   - А що менi, радiти, що ви висмикнули мене з мого будинку?! Посеред дня?! Замкнули у клiтцi! Ще, мабуть, i служити примусите.
   - Та нi, ми просто хотiли ритуал перевiрити... - Почала виправдовуватися Зося.
   - Перевiрили?! А як назад мене вiдпустити, знаєте? - Вiд нього на нас хлинув потiк холодного жаху.
   - Ну, ми думали, що треба укласти з вами якийсь договiр, тодi ви i будете вiльнi. - Зося пригадала щось з лекцiї Магiстра, яка у мене пройшла повз вуха.
  286
   - Щоб укласти договiр, я повинен пiдiйти до вас ближче. - Блиснув Лохматик очима.
   - Я зараз зiтру тут... - Зося почала затирати ногами зовнiшнiй обiдок намальованого кола.
   - Стiй! - Помiтив я, як радiсно i злобно блиснули очi у домовика. - Коло стирати не можна!
   Зося зупинилася, а домовик аж зашипiв.
   - Але ж домовики наче добрi... - Розгублено заклiпала Зося вiями.
   - Начиталися казок! - Зло прошипiв Лохматик. - Я вам покажу, якi ми добрi!!!...
   Вiн раптом закрутився дзигою i на нас посипалися чорнi iскри. Думаєте, чорних iскор не буває? Я теж такого нiколи б не подумав. Але по-iншому я не можу назвати маленькi, чорнi грудочки, якi сипалися з вовни домовика i, проникаючи через коло в тому мiсцi, де Зося його послабила, сипалися на нас, обпалюючи, як iскри з багаття. Ми, струшуючи з себе цi чорнi iскри, кинулися за спинку стiльця. Поки я допомагав Зосi загасити футболку, яка почала тлiти на нiй, Лохматику вдалося пропалити у магiчному колi бiльш широкий прохiд, i вiн полiз у нього.
   - Ти куди?! - Я щось схопив зi столу i кинувся до домовика. В руцi у мене виявилася свiчка. - А ну, на мiсце! - Я виставив свiчку вперед.
   - Плював я на твою свiчку! - Лохматик все так же пхався крiзь намальоване коло. - Вона менi не зашкодить. Хiба ти не чув, що домовики завжди бiля вогню грiються?
   - А от i зашкодить! - Вигукнула Зося i, пiдскочивши до нього зi своєю свiчкою, спробувала пiдпалити йому вовну.
   Полум'я пройшло крiзь домовика, як крiзь туманну завiсу, а сам вiн став навiть трохи бiльшим.
   - Ха! Тепер я у вашому свiтi такого накою!!! - Домовик остаточно вибрався з магiчної пастки i застрибав по пiдвальнiй кiмнатi.
  287
   - Iнь-Ян! - Скрикнули ми з Зосею, одночасно зрозумiвши, що випускати його з пiдвалу не можна. - Закриваємо весь пiдвал!
   - У-у-у-у!!! - Завив домовик, тикаючись у двернi отвори i розбитi пiдвальнi вiкна. - Тодi i ви звiдси не вийдете!!! - Вiн випустив цiлу хмару якогось їдкого бурого газу, вiд якого ми з Зосею почали кашляти.
   Коли газ розвiявся, домовика у пiдвалi не було.
   - Невже втiк? - Зося спробувала виглянути в iнше примiщення, але не змогла подолати отвiр. - Здається, тепер ми в пастцi.
   - Маги-недоучки! - Розсердився я сам на себе, теж безуспiшно намагаючись пройти в якiсь дверi. - А якщо за допомогою паличок?..
   Але i магiчнi палички не допомогли.
   - Ми що, тут тепер назавжди залишимося? - Зося розгублено сiла на "престол".
   - Звичайно ж нi! У нас цiла купа магiчних предметiв, щось придумаємо...
   - Можна, наприклад, зв'язатися телепатично з кимось з наших i викликати їх сюди... - Припустила Зося.
   - А якщо вони теж опиняться у пастцi?
   - Тодi... Якби нам книгу! Ми б могли прочитати, що робити.
   - Книги немає. Треба думати самим.
   - Щось менi в голову нiчого не приходить.
   - Давай просто помiркуємо. Навiщо нам всi цi предмети? Шпаги, наприклад.
   - Може, просто для краси?
   - В магiї нiчого просто так не буває. Ми просто ще не знаємо, як усiм цим користуватися.
   - Мабуть, саме зараз у Магiчнiй Школi i навчають цьому.
   - Може бути... А ми будемо навчатися методом наукового тику!
   - Що це за метод такий?
   - Ну, це як пальцем у небо: тицьнув i потрапив.
  288
   - А куди ти збираєшся тицьнути?
   - Для початку думаю, що треба убезпечити себе вiд будь-яких потойбiчних сил i сутностей.
   - Давай! А як?
   - Ну... Нам треба зробити малюнок бiльш чiтким, щоб вiн не мiг перейти через кордон.
   - Тодi тут треба прибрати смiття i хоч трохи пiдмести.
   Ми стали зносити в дальнiй кут якiсь дошки, уламки цегли, обривки газет i битi пляшки. Зося спорудила щось на зразок вiника i почала старанно замiтати смiття у кут. Пiднялася хмара пилу.
   - Стривай! - Зупинив я її, прокашлюючись. - Дай-но я тут поллю...
   Я розбризкав майже всю воду з принесеної пляшки по пiдлозi. Тепер пiдмiтання перетворилося ще й на миття пiдлоги. Поки пiдлога просихала, ми накрили купу смiття в кутку шматком знайденої полiетиленової плiвки, закрiпивши її для надiйностi шматками цегли. Вийшло невелике акуратне спорудження.
   - Та тут тепер жити можна! - Озирнулася по сторонах Зося. - Цiлком чисто i комфортно...
   - Але жити все ж краще у квартирi. Тому давай продовжимо.
   Ми знову намалювали подвiйне коло i пентаграму всерединi нього.
   - Давай розставимо навколо пентаграми кадильницi i свiчки... - Запропонував я, намилувавшись витвором свого мистецтва.
   - Але ж вiн не боїться вогню!
   - А нам не обов'язково його лякати. Може, якщо йому буде теплiше, вiн стане добрiшим, чи, хоча б, назовнi не захоче вибиратися.
   У кожен кут пентаграми ми поставили по свiчцi - всього десять свiчок. Двi свiчки, що залишилися, ми поставили на столi. Всi вiсiм кадильниць виставили по колу мiж двома намальованими колами. Шпаги схрестили на столi, а в кутах перехрестя поставили по кубку i поклали по вiнку, один навпроти одного. У центрi кожного вiнка поставили письмовi прилади. Пентаклi засунули собi за пазухи - замiсть щитiв.
  289
   Роблячи все це, ми ще й заговорювали всi предмети на те, щоб вони нас захищали, щоб вони нам допомагали, щоб вони пiдпорядковували нам потойбiчнi сутностi i щоб вони посилювали дiї одне одного на нашу користь. Час вiд часу ми намагалися пройти крiзь невидимий бар"єр, що оточив пiдвал, пробували проштрикнути його магiчними паличками, пропалити променями своїх каблучок, подряпати його ножиками i шпагами - все було без результату.
   Потiм, взявши в руки палички i ножики, ми знову викликали домовика, називаючи його тепер по iменi - Лохматик.
   Лохматик з'явився в центрi пентаграми - ще бiльш злий. Тепер, оточений свiчками, вiн не мiг зрушити з мiсця, так i сiпаючись у центрi зiрки. Променi наших паличок i каблучок пропалювали його, мабуть, завдаючи сильного болю.
   - У-у-у-у!!! - Вив вiн у той час, як шерсть його почала димiти. - Ви ж мене спалите!
   - Поклянись, що змиришся, i ми приберемо променi! - Зглянувся я над ним.
   - Клянуся! Клянуся! Клянуся! - Тричi прокричав Лохматик i ми з Зосею, переглянувшись, опустили руки.
   - А тепер вiдповiдай на питання! - В один голос наказали ми.
   - Заприсягся ж...
   - Що треба зробити, щоб ти не заподiяв нам шкоди? - Запитала Зося.
   - З'єднати нашу кров. - Глухо вiдповiв домовик.
   - То от для чого потрiбнi ножики! - Вигукнув я. - Зося, давай сюди кубок!
   - Чий - твiй чи мiй?
   - Будь-який!
   Зося пiднесла свiй кубок, в якому вже було розчинено по краплинi нашої кровi.
   - А як ти вiзьмеш кров у нього? - З острахом запитала вона.
  290
   - Пiдiйду i проткну! - З удаваною хоробрiстю вiдповiв я. - Ти стiй тут i про всяк випадок тримай напоготовi паличку та каблучку. У разi чого, пали його променями! - Не так для Зосi, як для домовика сказав я. - Ну, я пiшов!..
   Ставши на краю кола, я глибоко вдихнув, нiби збирався пiрнати, i обережно перенiс ногу за межу. З моєю ногою нiчого не сталося. Уже осмiлiвши, я зробив два кроки мiж "нiг" зiрки, впритул наблизившись до центру пентаграми з Лохматиком всерединi неї.
   - Давай сюди руку! - Наказав я домовику.
   - Як я не люблю гострi, колючi та рiжучi предмети! - Вигукнув Лохматик, але все ж простягнув менi свою волохату руку.
   - А кажуть, що домовики викрадають ножi. - Почув я з-за спини напiвшепiт Зосi.
   - Тому i крадуть, щоб заховати подалi. - Вiдповiв Лохматик. - Ой!!! У-у-у!!! Боляче!
   Я зцiдив кiлька крапель кровi з його пальця в кубок i одразу ж вiдступив назад, виходячи за захисне коло.
   - Iнь-Ян! Змiшуємо нашу кров, стаючи родичами, щоб уникнути зла! - Помiшуючи воду магiчними паличками, проговорили ми з Зосею заклинання, яке само прийшло одночасно обом у голови.
   Очi домовика зi злiсно-холодних поступово ставали теплувато-зеленими, майже смарагдовими, навiть трохи схожими на Зосинi. Вiн заспокоївся, сiв всерединi пентаграми на пiдлогу i озирнувся.
   - А ви тут прибрали... Домовики люблять чистоту i порядок.
   - Справдi? Тодi розкажи, що в казках про домовикiв правда, а що вигадка? - Запитала Зося, все ще ображена на "неправильну" поведiнку домовика.
  291
   - Ну, по-перше, ми не тварини, а енергетичнi iстоти. Згустки енергiї, якi при певних умовах приймають людиноподiбного вигляду.
   - А як же кров? - Здивувався я. - Адже в енергiї кровi бути не може!
   - Це ви бачили кров. Насправдi це була частинка моєї енергiї. Кров з енергiєю з'єдналися i зв'язали нас родинними узами. Менi продовжувати?
   Я кивнув.
   - По-друге, у кожного домовика свiй характер. Залежно вiд ступеня енергетичної забрудненостi, енергетична сутнiсть домовика може бути позитивною або негативною.
   - А чому ж ти такий злий?
   - А як ви хотiли?! Тут брудно, пилюка, люди зносять сюди все те, що їм вже давно не потрiбно - яка ще тут може бути енергетика? Та ще з деяких пiр сюди занадилися алкашi та наркомани зi своїми розпусними дiвками! А ми терпiти не можемо бруду, алкашiв, розпусти, крику i свисту.
   - Фiть! - Присвиснув я.
   Лохматик стиснувся у малесеньку грудку, закриваючи свої вуха лапками.
   - Я ж казав!!!
   - Вибач, я просто перевiряв.
   - Перевiряють вони! - Знову набуваючи звичайних розмiрiв, пробурчав Лохматик. - То будять посеред дня, то променями палять, то свистять...
   - А чим ви харчуєтеся? Адже, якщо ви - енергетичнi сутностi, то молоко i пироги, всяка там каша з медом, якi вам ставлять у деяких будинках, вам не потрiбнi? - Знову почала розпитувати Зося.
   - Ми харчуємося людськими емоцiями. Найпоживнiша - страх i жах, тому ми так любимо лякати людей. Ну а любов i злагода - це як цукерки, вiд них ми стаємо добросердими.
   - А як же пироги i молоко? - Не вiдступала Зося.
   - З якими емоцiями люди пiдносять нам дари? - Питанням на питання вiдповiв домовик.
   - Мабуть, з добрими, спокiйними... - Припустив я.
   - Саме так! Неначе пригощають цукеркою.
  292
   - А я ще чув, що в давнину, щоб домовик заселився в новий будинок, йому приносили жертви. - Спливло у моєму мозку колись давно прочитане.
   - Ще як приносили! I тварин рiзних вбивали, замуровуючи їх у кутах будинку, i навiть людей! Смачнi часи були!..
   - А навiщо?
   - От недотепа! З яким настроєм вмирає жертва, яку вбивають?
   - Ну, напевно, зi страхом та жахом.
   - Саме так! I цього страху та жаху у жертви стiльки, що можна ними пiдживлюватися кiлька десяткiв рокiв. От нашi сутностi i прагнули скорiше заселитися у такий новий будинок.
   - А в одному будинку може оселитися кiлька сутностей, чи тiльки одна? - Запитала Зося.
   - Лише одна. Скiльки можна взяти з однiєї сiм'ї?
   - То саме через те, що не буде чим харчуватися, домовики не живуть у порожнiх будинках? - Здогадався я.
   - Отож!
   - А чому ж у всiх казках i переказах говориться про добрих домовикiв? - Продовжувала докопуватися Зося.
   - Ну, якщо весь час лякати i шкодити господарям, вони можуть просто виїхати. Шукай тодi собi нове пасовище! Гарне стадо треба охороняти! Коли страху напустимо, придушимо когось злегка, з лiжка скинемо, хворобу накличемо, ну i так, рiзнi дрiбнi капостi поробимо, а коли треба - i допоможемо: нещастя там передбачити, в разi пожежi розбудити, погану людину вiд будинку вiдвадити...
   - А як ви поганих людей вiдважуєте?
   - Ну, прийшов до тебе, наприклад, заздрiсник якийсь. Я ж його енергетику одразу вiдчую i давай страху наводити: то посуд у нього з рук валиться, розбивається, то рiдини рiзнi проливаються, то душно йому стає, то моторошно. Подвiйна користь - i наїмся досхочу, i вiд хороших господарiв вiдважу.
  293
   - Люди - стадо, що охороняється для їжi... - В головi у мене залоскотало неясне вiдчуття дежавю. - Можливо, i рослинам ми потрiбнi тiльки для того, щоб, вмираючи, удобрювати для них грунт...
   - Про що це ти? - Занепокоїлася Зося.
   - Та так, фiлософське питання... - Зрозумiвши, що можу налякати її, махнув я рукою. - Я чув, домовики ще й майбутнє можуть передбачати?
   - Енергетику ж ми вiдчуваємо! Якщо людина вмирає, можемо попередити про це за допомогою плачу. Якщо добро в домi намiчається - торкнемося до неї теплою рукою, якщо зло - холодною. А якщо хочемо нагородити багатством якимось - пухнастим боком притулимося. Взагалi-то, якщо нас не злити, то й ми не злi.
   - А чим же ви харчуєтеся, коли до своїх господарiв добрi?
   - Виходимо по ночах гуляти, там, на вулицi, i наводимо страху на всiх, кого зустрiнемо.
   - Ну, добре! - Вирiшив я закiнчувати розмову. - Чим ми тобi могли б допомогти?
   - Ну ... Прибрати тут у пiдвалi, зробити його затишним...
   - Ой, ми ж можемо в цiй кiмнатi навiсити дверi, повiсити замок, прибратися, поставити якiсь меблi... Адже цього примiщення для тебе одного цiлком достатньо? Ми ж не можемо весь пiдвал закрити.
   - I не треба! Буду тут жити, а в iншому пiдвалi лякати тих, хто трапиться.
   - А за "цукеркою" можеш до мене приходити! - Вирiшив i я проявити благодушнiсть. - Буду для тебе у своїй кiмнатi ставити молоко з булочкою.
   - А на якому ти поверсi живеш? - Зацiкавлено пiдвiвся Лохматик. - Ми, домовики, вважаємо за краще середнi поверхи.
   - На шостому. - Вiдповiв я.
  294
   - Згодиться. Треба би на порядок у тебе вдома подивитися... - Вiн спробував пройти крiзь пентаграму, але не змiг. - Гей! Родичi по кровi! А випустити?
   - Зараз випустимо. - Я зiбрався було почати стирати коло. - А нас? Нас-то ти теж замкнув!
   - Уже вiдiмкнув.
   - Я зараз перевiрю! - Зося пiдбiгла до дверного отвору i обережно визирнула в прилегле примiщення.
   Голова крiзь отвiр пройшла. Зося пiшла туди, зробила кiлька крокiв i повернулася назад.
   - Працює!
   Ми виплеснули на намальований круг воду з краплями кровi, розтерли її ногами по колу, зiбрали i загасили свiчки i кадильницi.
   - Ох, добре! - Домовик вийшов i почав розминатися. - Так, не забудьте у цiй кiмнатi менi вихiд для прогулянок залишити! Вiкна засклiть, але зробiть кватирку. I це смiття обов'язково вивезiть! - Вiн штовхнув ногою нашу споруду пiд плiвкою. - Ну, ведiть у свою квартиру!
   З квартири ми випровадили домовика вже далеко за пiвнiч, голоднi й виснаженi. Наспiх перекусивши i вiдмившись вiд пiдвальної пилу, звалилися на лiжко зовсiм знесиленi.
  ***
   Ранок почався пiсля десятої. Вставати не хотiлося, тим бiльше вивiльнятися з Зосинiх обiймiв. Я почав потихеньку її цiлувати, вона вiдповiдала, тому вибралися ми з лiжка вже близько одинадцятої.
   - Чим займемося? - Прибираючи посуд пiсля снiданку в посудомийку, запитав я.
   - Пiдвалом! - Не замислюючись, вiдповiла Зося. - Ми ж обiцяли Лохматику.
   - Тодi для початку пропоную збiгати у Магiчну Бiблiотеку. Треба дiзнатися, як можна користуватися магiчними предметами. Може, за їх допомогою ми швидше наведемо у пiдвалi порядок.
   - Гаразд. - Погодилася Зося. - Але до вечора ми там все повиннi облаштувати.
  295
   До Магараджi ми поїхали на велосипедах. Спустившись у Магару, швидко вiдшукали Бiблiотеку. Вона виявилася величезною.
   - То як тут розiбратися? - Розгубилася Зося.
   - Гей! Тут є бiблiотекар? - Закричав я, озираючись в абсолютно порожньому залi.
   - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Голосом комiка Михайла Галустяна вiдгукнулося опудало сови, що стояло на книжковiй полицi неподалiк вiд нас.
   - Опудало розмовляє! - Вигукнула Зося.
   - Сама ти опудало! - Сова злетiла з полицi i почала походжати по столу поруч з нами. - Я - Мудра Сова, хранителька Бiблiотеки!
   - Не дуже-то скромно називати себе мудрою. - Вирiшив я її трохи осадити.
   - А це не назва, а звання! От дослужишся до мого, сам теж зможеш стати Мудрим.
   - Ов-ва! А якi ще у вас бувають звання? - У Зосиних зелених очах загорiвся вогник цiкавостi.
   - Ну, спочатку Учень, потiм Вчений, потiм Розумник, потiм Мудрий, а потiм - Всезнаючий.
   - То ви ще не все знаєте... - Розчаровано пробурмотiла Зося.
   - Для вас моїх знань цiлком вистачить! А чого не вистачить - на то книги є! То що вас там цiкавило?
   - Ну, ми виготовили магiчнi предмети, цiлу купу, а як ними користуватися, не знаємо. Так, дещо за допомогою наукового тику дiзналися... - Почав я пояснювати мету нашого вiзиту.
   - Ну, це я вам i без книг розповiм! - Сова зручнiше вмостилася на столi. - Записуйте!
   Зося включила диктофон на своєму смартфонi i Сова почала розповiдати...
  296
   Повернулися ми додому, вiдкривши портал прямо з Бiблiотеки до моєї квартири за допомогою магiчних паличок: всього-то й треба було вимовити нашу фразу-замовляння i сказати, куди хочемо перемiститися. Швидко перекусивши, ми спустилися у пiдвал i за допомогою все тих же паличок, пiдкрiплених дiєю каблучок, навели там порядок. Причому, якщо смiття i бруд ми телепортували у далекi примiщення пiдвалу, то бiльшi предмети - дошки, пляшки, цеглу - розщепили за допомогою каблучок на атоми, а потiм з них за допомогою паличок сформували потрiбнi предмети обстановки: диван, крiсла, стiл, телевiзор , пiдлоговий килим. Так само ми засклили вiкна i зробили кватирку. Через астрал, вхiд в який органiзували у виглядi маленької гiпсової розетки на стелi, пiд'єднали телевiзор до всiх каналiв i до iнтернету - нехай Лохматик розважається. Провiвши звiдти ж енергетичний канал, пiдключили до нього електрокамiн - тепер-то ми знали, що домовики люблять тепло.
   - Сама би тут жила! - Вигукнула Зося, коли все було готово. - Ну що, викличемо Лохматика чи нехай вiн сам все побачить, коли повернеться сюди ввечерi? - Запитала вона, оглядаючи затишну кiмнату оцiнюючим поглядом.
   Не встиг я вiдповiсти, як нас заволокло перлиновим туманом...
  Стоп!
  Цей напрямок вiялових варiантiв закiнчився.
  
   Повернення-1:
   Вам треба перейти на сторiнку 90 до пункту "Повернення-2" роздiлу No6 "Рiвень-2. Орел-Решка".
  
  Роздiл 19. Рiвень-3. Орел-Решка-Ребро.
   Спав я приблизно до третьої години ночi. Бо о третiй мене розбудило якесь дивне гудiння. Воно було ледь чутним, але викликало якусь клiтинну вiбрацiю всерединi мене. Машинально натягнувши шорти i пiдiбравши з пiдлоги монетку, яка застрягла ребром у ворсi килима, я вийшов у коридор, заглянув до спальнi батькiв i раптом побачив не дуже яскраве свiтло з кухнi. Там плавала у повiтрi кульова блискавка!
  297
   "Ов-ва!" - подумав я i вiд несподiванки виставив вперед, закриваючись вiд кулi, руку з каблучкою. Блискавка застигла, потiм пiдлетiла до каблучки, зависла над рукою, змiнила колiр свiтiння на бузковий, i я почув у своїй головi слова:
   - Вiтаю! Як справи?
   - Отакої... - Вголос подумав я. - Блискавка розмовляє...
   - Я не блискавка, я плазмоїд. - Беззвучно вiдповiла пульсуюча вогненна куля, i вiбрацiя всерединi мене посилилася.
   - А яка рiзниця? - Ошелешено запитав я.
   - Блискавка - це просто електричний розряд. А плазмоїд - це розумна енергетична iстота. - Провiбрувало у мене в мозку.
   - А як ти зi мною розмовляєш?
   - Безпосередньо посилаючи iмпульси на нейрони в твоєму мозку.
   - Кльово... Коли я слухаю вухами, звуковi хвилi викликають вiбрацiю у вусi, вона передається на нейрони i перетворюється на iнформацiю в мозку. А тут одразу iнформацiя передається на нейрони. Поки зрозумiло. А вас, плазмоїдiв, багато?
   - Багато, але ми, переважно, живемо на кордонi атмосфери i космосу. Нашi рiдко до вас заглядають.
   - А ти?
   - От у вас, наприклад, є люди, якi за допомогою рiзних пристосувань занурюються глибоко пiд воду, до невластивого вам середовища проживання. Для чого?
   - Ну, з цiкавостi. Цiкаво ж, як живуть пiдводнi жителi.
   - I менi цiкаво. Тiльки для мене поверхня Землi - як для вас пiдводнi глибини.
   - А чому ти до мене залетiв?
   - Я вiдчув вiбрацiю твоєї каблучки. Де ти її взяв?
  298
   - Взагалi-то, каблучка сама надiлася менi на палець у пiдземнiй Школi Магiв. - Чесно вiдповiв я. - Я не дуже-то вiрив у магiю, але каблучка i справдi якась незвичайна. Вона слухається тiльки мене i постiйно до мене повертається. Я вже експериментував з нею i точно знаю, що її можливостi посилюються, коли поруч знаходиться Зося зi своєю каблучкою. Ми разом стаємо наче єдиним цiлим.
   - Тодi точно, це вони! Каблучки Iнь-Ян! У них записаний код доступу до iнформацiї всiх земних та iнопланетних цивiлiзацiй. Це унiверсальний мiжгалактичний ключ.
   - Нiчого собi! А я думав, що це магiчнi каблучки.
   - Магiя - теж цивiлiзацiя. Але вона iснувала давно i вже зникла.
   - Не зовсiм. У нас пiд землею цiле магiчне мiсто i там є Школа Магiв.
   - Це все дрiбницi, залишки минулої величi, крупицi колишнiх знань. От коли маги були в повному розквiтi, ми часто з ними спiвпрацювали. Ну, клич!
   - Кого кликати?
   - Iнь, звичайно! Вам взагалi належить бути завжди разом.
   - А може, вона зараз спить! Менi що, будити її?
   - Якщо ти не спиш, то й вона прокинулася.
   - Я не сплю. - Пролунав голос Зосi у мене в головi. Я на емпатичному зв'язку. - Просто поки що сидiла тихенько i слухала.
   - Тодi стрибай до нас! - Зрадiв плазмоїд.
   - Як це - стрибай? - В один голос запитали ми з Зосею.
   - Миттєве перенесення у просторi. - Пояснив плазмоїд. - З'єднуєте свої енергiї, уявляєте точку в просторi i стрибаєте.
   - Ми так не вмiємо.
   - Та що тут вмiти! Ось твоя каблучка. - Плазмоїд торкнувся моєї каблучки, з'єднавши з її зеленим свiтiнням своє бузкове. - Поверни його в сторону Iнь, уяви її i стрибай!
   Я навiть толком уявити нiчого не встиг, як ми з плазмоїдом опинилися у Зосинiй кiмнатi.
  299
   - Клас! - Пiдскочила до мене Зося. - А ми отак куди завгодно можемо "стрибнути"?
   - Звiсно.
   - А що ти там казав про цивiлiзацiї? - Згадав я. - Я i ранiше припускав, що в космосi може iснувати кiлька видiв розумних iстот. Тепер от дiзнався, що є ще й плазмоїди.
   - У Всесвiтi є i енергети, i гуманоїди, i рептилоїди, i головоногi, i арахноїди, i розумнi рослини, i розумнi кристали, i розумнi рiдини... Всього й не уявити.
   - А ти що, подорожував Всесвiтом i з ними зустрiчався?
   - Нi, я тiльки трохи пiрнав у Космос. Трохи залетiвши за орбiту Землi, зустрiчався з Сонячними Енергетами. А з гуманоїдiв, крiм людей, менi траплялися тiльки Андромедцi та Молiбденцi, вони часто сюди прилiтають, за вами спостерiгають.
   - А чому ж вони нам не показуються? Чи показуються? - Запитала Зося. - Отi всi повiдомлення про прибульцiв - це не вигадки?
   - Ваш вид ще не прийнятий до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв, за вами ведуться спостереження. Саме Iнь-Ян повиннi першими вступити в контакт.
   - Ми? А з ким?
   - Ну, от зi мною, наприклад. Якщо ви почнете розумiти хоч когось iз земних розумних, то вам легше буде зрозумiти i позаземних.
   - А на Землi що, теж кiлька видiв розумних?
   - На Землi одинадцять видiв розумних: плазмоїди i хмароїди, три види гуманоїдiв - люди, гноми i шамбали, потiм морськi - кити, дельфiни i головоногi. Далi котячi - у них колись давно була дуже розвинена цивiлiзацiя. Вони навiть спiвпрацювали з Андромедцямi, але потiм здичавiли. Зараз домашнi кiшки знову пiдступили до порогу, визнаному Конфедерацiєю. Нещодавно переступили цей порiг мурахоїди та бджолоїди.
  300
   - Не може бути! - Не мiг повiрити я. - Я ще можу допустити, що у мурашок, термiтiв i бджiл є якась там цивiлiзацiя, адже вони будують дуже складнi споруди, у них там кероване суспiльство, вони спiлкуються i передають iнформацiю...
   - Ой, а я недавно читала, що мурахи при зустрiчi кивають один одному! - Вставила Зося.
   - Але кiшки!.. - Продовжив я. - Як можна назвати готовими до розумного контакту кiшок?! Адже вони навiть дресируванню не пiддаються так, як собаки! Невже, собаки дурнiшi?
   - Мова не йде про розум або дуростi. Мова йде про розвиток розуму. А кiшки настiльки розумнi, що не хочуть пiдкорятися людям, вони самi їх собi пiдпорядкували.
   - Але ж вони нiчого не будують, нiчого не винаходять! - Не здавався я.
   - Плазмоїди теж не будують i не винаходять. - Обiрвав мене плазмоїд. - Ми розмiрковуємо. Ми контактуємо. Ми дiзнаємося щось нове i передаємо iнформацiю.
   - Вибачте. - Я зрозумiв, що нiчого не розумiю.
   - Кiшки теж постiйно розмiрковують! - Втрутилася Зося. - А чим їм ще займатися цiлий день? Якщо їх годують, напувають, доглядають за ними, люблять їх... Виходить, що це вони нас приручили, а не ми їх?
   - От бачиш, ти вже починаєш розмiрковувати. - Плазмоїд перелетiв ближче до Зосиної каблучки.
   - Гаразд, з мурахоїдами, бджолоїдами i котячими вже трохи зрозумiло. - Знову заговорив я. - А що там з головоногими i морськими?
   - Ти в курсi, що у головоногих мозок знаходиться не лише в головi, але й у кожному щупальцi? Щупальце, незалежно вiд центральної нервової системи, може саме мислити, отримувати i передавати iншим щупальцям iнформацiю, i при необхiдностi саме приймає рiшення до дiї, що актуально для вищого розуму. Ну, а крiм того, якщо судити з людської точки зору, то головоногi будують свої пiдземнi мiста, спiлкуються...
  301
   - Як?
   - У них дуже розвинена колiрна мова. Так само, як ви користуєтеся звуками, вони користуються кольорами та вiдтiнками.
   - А про дельфiнiв i китiв я давно знала! - Зося, вибiгла на кухню i повернулася з двома склянками i пляшкою молока. - Будеш? - Запропонувала вона менi. - На! - У вiдповiдь на мiй кивок вона простягнула менi склянку. - У них i мозок набагато бiльший нашого, i мова у багато разiв складнiша i пам'ять краща...
   - Залишилося розiбратися з гномами i, як ти там казав? Шамблоїди?
   - Шамбали. Це залишки колись дуже розвиненої гуманоидной цивiлiзацiї, що жила в Антарктидi. У той час на Землi жило ще сiм гуманоїдних рас, кожна з яких займала певнi територiї. Потiм вiдбулася глобальна катастрофа, пiсля якої врятуватися вдалося лише трьом цивiлiзацiям: Атлантам, Лемурiйцям i Шамбалам. Шамбали врятувалися в комплексах, побудованих пiд землею в Антарктидi, а коли та почала остигати, перебралися в аналогiчнi на iншому континентi...
   - Я чула легенди про Шамбалу. Чому ж вони ховаються i не розкривають нам своїх знань?!
   - Мабуть, вважають вас недостатньо розвиненими.
   - А ви? Якщо Плазмоїди i Хмароїди - це теж розумнi цивiлiзацiї, то як же нам зрозумiти одне одного, адже ви навiть не маєте плотi, як ми?
   - Зрозумiти одне одного, дiйсно, дуже складно. Давайте, я вам закачаю стислу iнформацiю про нас, а ви поки перетравiть її. А потiм я знову прийду, i ви вiдповiсте менi на питання про вас.
   Плазмоїд загудiв сильнiше, у головi запаморочилось, i я вiдключився. У несвiдомому станi ми з Зосею побачили себе невеликими енергетичними згустками, що пливуть високо над Землею, десь на кордонi атмосфери i космосу...
  302
  Земля виглядала абсолютно незнайомою: електромагнiтне поле, яке огортає її, переливалося рiзними кольорами вiд блакитного, через синьо-зеленi i фiолетово-чорнi вiдтiнки до бузкового. У центрi помаранчево-жовтого енергетичного океану хлюпалося Сонце, посилаючи до Землi неймовiрно приємнi потоки. Вони омивали всю Землю, проникали в її середину i розтiкалися далi. Серед цих потокiв пливли iнформацiйнi вiбрацiї. Читати їх ми поки не вмiли, але розумiли, що посилають їх Сонячнi i Меркурiанськi Енергети. Земнi Плазмоїди спiлкувалися мiж собою на вiдстанi. Та й навiщо їм наближатися один до одного, коли їх вiбрацiї сонячним потоком передавалися зi швидкiстю свiтла? Енергетичнi Плазмоїди, не обтяженi фiзичними тiлами, отримували бiльш вiльний доступ до всього духовного потенцiалу Всесвiту. Були серед них i недо-плазмоїди: такi ж енергетичнi згустки, але з бiльш низьким рiвнем духовного розвитку. Саме їх ми зазвичай i бачимо у виглядi кульових блискавок. Цi кульовi блискавки у плазмоїдiв щось на кшталт наших домашнiх улюбленцiв: з ними можна грати, їх можна дресирувати i щось ще, чого ми не зрозумiли. Вiдповiдно до законiв фiзики, всi плазмоїди, i розумнi i не дуже, пiдкоряються дiї доцентрової та вiдцентрової сил, у результатi об'єднання яких виходить врiвноважений круговий рух. Саме тому плазмоїди виглядають як кулi, якi утворюються навколо позитивних зарядiв. У особливо спорiднених за духом плазмоїдiв iнодi виникає непереборне бажання об"єднання. Тодi вони зливаються в один сильнiший плазмоїд i отримують такий величезний потенцiал, що можуть подорожувати далеко вiд Землi, користуючись всiм енергетичним сонячним океаном...
   - Це щось схоже на кохання? - Запитала Зося, прокинувшись у моїх обiймах.
   - Мабуть... - Пiдкоряючись непереборному бажанню ще бiльшого єднання з Зосею, я припав до її губ своїми, i ми злилися в єдине цiле не тiльки емпатично чи енергетично, а й фiзично...
  303
  ***
   Снiдали ми вже пiсля одинадцятої, тому, не чекаючи на Плазмоїда, скористалися енергетичним перенесенням у просторi за допомогою своїх каблучок i опинилися в одному з коридорiв унiверситету.
   - Давай спочатку розбiжимося по своїх факультетах, перепишемо розклади, а потiм зустрiнемося у дворi, бiля стендiв з додатковими курсами. - Запропонував я.
   Хвилин через п'ятнадцять я знайшов Зосю бiля стенду "Iсторiя фiлософiї".
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо промовила Зося. - Дежавю якесь.
   - Або пам'ять про iншi варiанти. - Припустив я, згадавши слова "стрiлочницi".
   - Якi ще iншi варiанти?
   - Ну, ми проживаємо кiлька життiв, якi розгалужуються в кожнiй точцi часу на безлiч напрямкiв. Може, на одному з цих напрямкiв ми вже приходили сюди i визначалися з факультативами.
   - Це щось на зразок теорiї Еверетта-Вiлера?
   - Не знаю я нiякого Еверетта-Вiлера! Давай розклад складати!
   Ми знову розiйшлися, а коли закiнчили з вибором додаткових курсiв, виявилося, що все, обране нами, збiглося. Розподiливши всi обранi курси по днях тижня, ми отримали розклад, який навiть залишав нам вiльний час у вiвторок i в четвер з шiстнадцятої до двадцять першої години плюс два вихiдних.
   - Це, щоб Школу Магiї вiдвiдувати i з Плазмоїдами спiлкуватися. - Прибрав я смартфон у кишеню рюкзака.
   - А чому тiльки з Плазмоїдами? Може, ми й з iншими цивiлiзацiями знайдемо спiльну мову? - Заперечила Зося, вiдчувши моє прагнення злитися з нею емпатично i ставлячи мозковий заслiн. - Ми ще й з одногрупниками спiльної мови не знайшли.
  304
   - Як?! Ми ж уже познайомилися з деким!
   - Шiсть школярiв! Ах, як багато! А з рештою? Ти можеш абсолютно впевнено сказати, що розумiєш всiх учнiв Школи Магiв? А Магiстрiв? Стоп! А хто взагалi такi цi Магiстри? I хто такий Головний Маг? I що таке Магiчний Голос? Бачиш, скiльки ще незрозумiлого навiть у нашiй цивiлiзацiї!
   - Незрозумiлостей цiлий вагон i маленький вiзок! - Погодився я. З чого почнемо перетворення їх на розумiлостi?
   - З Магiстрiв i Магiчного Голосу! Чому вони нас впустили до Магари? Чому допустили до занять, хоча вже набрали необхiдну кiлькiсть учнiв? Чому дозволили вiльне вiдвiдування? Чому нам дiсталися такi незвичайнi каблучки?
   - Я думаю, за один день на всi цi питання ми вiдповiдей не знайдемо.
   - Але з чогось же треба починати! Пiшли у Магару!
   Ми об'єднали енергiї наших каблучок, як вчив Плазмоїд, i перемiстилися в Магару.
   - Взагалi-то я уявляла собi Школу... - Озирнулася Зося в темному коридорi.
   - Я теж.
   - Тодi чому ж...
   - Балахони! - Здогадався я. - Ми ж не надiли балахони!
   - Отже, треба їх пошукати... - I Зося, пiдсвiчуючи шлях променем каблучки, пiшла вперед по коридору.
   Всього через п'ятнадцять-двадцять метрiв коридор повертав, а за ним ми побачили балкончик, з якого сходи вели на вулицю Магари. Поруч з балкончиком була невеличка кiмнатка з вiшалками. Пiдiбравши собi чорнi балахони, ми вдягли їх i спустилися на вулицю. Майже навпроти нашого балкончика стояла велична будiвля Бiблiотеки, про що свiдчив напис, зроблений великими золотими лiтерами на плитi з червоного гранiту, пiдтримуваної квадратними чорними колонами.
   - Зайдемо? - В нерiшучостi зупинилася Зося.
   - Звiсно! Не дарма ж нас сюди винесло! - I я рiшуче пiдiйшов до дверей.
  305
   Дверi вiдчинилися самi, впускаючи нас у середину.
   - Автоматика чи магiя? - Озирнулася на них Зося.
   - Будь-якi технiчнi досягнення для непосвячених виглядають як магiя. - З розумним виглядом вiдповiв я. - Може, магiя - це не просто диво, а якiсь незрозумiлi нам технологiї?
   - I ми цими технологiями повиннi опанувати! - Вигукнула Зося.
   - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Пролунав звiдкись голос росiйського комiка Михайла Галустяна.
   - Ой! Де це? - Почала озиратися Зося.
   Прямо перед нами на полицi з книгами сидiла сова i клiпала очима.
   - Тиша повинна бути в бiблiотецi! - Сказала сова, розчепiривши крила.
   - Сова розмовляє... - Розгублено прошепотiла Зося.
   - Ну то й що? Ви думаєте, тiльки люди вмiють розмовляти?
   - Ну, ще папуги... - Згадав я.
   - I папуги, i ворони, i сови, i навiть коти! Всi, хто захоче. - Сова перелетiла з полки ближче до нас i сiла на столi.
   - Ой, а я бачила в ютубi котiв, що розмовляли! I собак! - Вигукнула Зося.
   - Угу! - Вiдповiла сова. - Навiщо прийшли?
   - Нам би бiблiотекаря, запитати дещо... - Вибачаючись, попросив я.
   - Я i є бiблiотекар! Що треба? - Сова прийняла поважну позу i надiла... окуляри! I звiдки вона їх вийняла? Мабуть, ховала пiд крилом.
   - От цiкаво, Магара - мiсто магiв. - Почала Зося. - А хто взагалi такi цi Маги? Я маю на увазi не учнiв, а справжнiх Магiв.
  306
   - Магами називали вчених в Атлантидi. Коли Атлантида загинула, вцiлiлi маги зберiгали i передавали наступним поколiнням свою науку. Намагалися передавати її i людям, але це призводило до небажаних наслiдкiв. Тому бiльшою мiрою її тепер зберiгають, намагаються вiдновлювати втрачене i охороняють вiд деяких занадто цiкавих. Справжнiх магiв вже не залишилося в живих, багато з їхнiх знань втрачено, тому навченi їх нащадками люди, якi намагаються вiдновити стародавнi знання, називаються Магiстрами.
   - А як же Школа? - Перервав я.
   - Школа Магiв - це вельми обмежений експеримент. Быльшiсть учнiв, якi не зможуть виправдати надiй Магiстрiв на воскресiння i розвиток магiчної науки, наприкiнцi навчання все забудуть i повернуться до звичайного життя.
   - А ми? Чому нас назвали Iнь-Ян i допустили до навчання?
   - Кожнi двiстi рокiв вашi душi, записанi на генетичному кодi, вiдроджуються i об'єднуються, готуючи людство до отримання знань всього Всесвiту. У вас каблучки з записаним кодом доступу до iнформацiї всiх цивiлiзацiй, як на Землi, так i в Космосi. Це унiверсальний мiжгалактичний ключ, який створили андромедцi в одне зi своїх вiдвiдувань Землi.
   - Щось таке i плазмоїд казав. - Пригадав я.
   - От бачите! Ви вже з iншими цивiлiзацiями почали знайомитися! - Сова подивилася на нас вже не так презирливо, а навiть з деякою часткою поваги.
   - А Магiчний Голос! - Згадала Зося. - Менi дуже хочеться дiзнатися, що це за дивний такий голос, який щось там знає, радить Магiстрам, кого брати, а кого не брати в учнi, i чому вiн обрав саме нас?
   - Магiчний Голос - це свiдомiсть Головного Мага Атлантиди, поєднана зi свiдомiстями iнших Магiв i записана на... як би це вам зрозумiлiше пояснити... на носiй iнформацiї. Можна сказати, що хоча маги i зникли, їх загальна свiдомiсть живе вiчно.
   - Я читав щось таке. Передбачається, що в майбутньому так можна буде створювати безсмертнi роботизованi особистостi, записуючи на їх носiї свiдомiсть людини. Людина буде жити i думати навiть пiсля смертi, правда вже не в тiлi, а в машинi.
  307
   - Отож! Щось на зразок цього. Тiльки комп'ютер цей виглядає як кристалiчна куля. Вiн вирахував вашу генетичну iнформацiю, визначив, що ви Iнь-Ян i дав розпорядження допустити вас до Школи, забезпечивши каблучками.
   - А ви звiдки все знаєте? Вас же там не було! - Здивувалася обiзнаностi сови Зося.
   - А я ще й читати вмiю! У мене тут зiбрана вся iнформацiя, яка надходить у Магару.
   - У вас тут комп'ютер є? - Здивувався я.
   - Вся бiблiотека - це величезний комп'ютер! Запитуйте будь-яку iнформацiю, i вона вам буде надана.
   - А як?
   - Як-як! Голосом!
   - I що, навiть про плазмоїдiв є? - Не повiрила Зося. - Ми з одним, звичайно, познайомилися, але зрозумiти його не дуже-то й змогли.
   - Для початку, думаю, вам треба розiбратися з астралом... - Замислилася сова. - Точно, без астралу ви плазмоїдiв не зрозумiєте! - I вона, голосно ляскаючи крилами, вилетiла в iнший зал.
   - А як знайти... - Спробувала крикнути їй навздогiн Зося. - Книгу про астрал. - Закiнчила вона вже просто у стелю.
   Одразу ж з однiєї з полиць, майже з-пiд самої стелi до нас злетiла книга з великими готичними лiтерами на обкладинцi.
   - "АСТРАЛ". - Прочитав я.
   - Така то-о-овста... - Розчаровано протягнула Зося. - Вона спробувала читати, але заплуталася в якихось незрозумiлих термiнах. - Може, потiм почитаємо?.. Нам ще в Школу треба встигнути. - Знайшла вона гарну вiдмазку.
   - Можна i пiзнiше! - Погодився я. - Тiльки давай книгу з собою вiзьмемо.
   - А може, звiдси нiчого виносити не можна?
  308
   - Я думаю, якщо виносити не можна, то книга сама полетить на полицю, а якщо можна, буде вести себе спокiйно. Зараз перевiримо! - I я попрямував до виходу.
   Книга з рук не виривалася.
   В клас ми потрапили одними з перших.
   - Що це у вас? - Пiдскочив до нас Рафаель, побачивши важкий том. - Астрал? А навiщо?
   - Про всяк випадок. - Ухильно вiдповiла Зося.
   Ми, як завжди, сiли в кутку столу, i я розкрив книгу. Якiсь схеми, графiки, слова, що не складалися у мозку в iнформацiю... I раптом з громом i димом з'явився Магiстр.
   - Хай буде з вами Магiя! - Проголосив вiн, сiдаючи на трон.
   - Хай буде з вами Магiя, Магiстр! - Вiдповiли ми.
   - Сьогоднi ми заглибимося у фiзику. - Почав Магiстр.
   - О, фiзика... Вона менi ще у школi набридла. - Простогнала фiолетова Ептоза. - Я думала, що хоч тут можна буде без неї обiйтися.
   - А у мене з фiзикою все добре. - Зрадiла Зося. - У мене тато фiзик!
   - Що знали древнi про фiзику? - Запитав з пiд каптура Магiстр.
   - Та що вони могли знати?! - Вигукнув Азазель. - Ну, камiнь там кинути або спис...
   - Вогонь вмiли розпалювати. - Додала Лама.
   - Воду кип'ятити. - Пiдхопила Ептоза.
   - А стародавнi греки знали, що все складається з атомiв! - Згадав Рафаель.
   - У давнину мудрецi i Маги мали дуже серйознi знання з фiзики. - Маг пiдняв руку, зупиняючи учнiв. - На жаль, багато чого з їх знань було загублено i нам по крупинцi доводиться їх вiдновлювати. Все у свiтi вони дiлили на три групи: свiт духовний, свiт астральний i свiт фiзичний.
   - О! Мабуть, нам сьогоднi саме щось про астрал розкажуть! - Зрадiла Зося.
  309
   - Всi цi свiти не iснують окремо, а взаємопронизують один одного. Вiзьмiть, наприклад, посудину i наповнiть її камiнням. Потiм всипте пiсок Дрiбний пiсок проникне мiж великими каменями. Потiм залийте це водою. Вода проникне i мiж камiнням i мiж частинками пiску. А мiж частинками води ще виявляться частки повiтря. Так само всi свiти проникають один в одного, утворюючи все рiзноманiття нашого свiту. Свiт фiзичний - це матерiя, всi фiзичнi тiла. Свiт астральний - це свiт енергiї, свiт духовний - це тонкий свiт, або просто дух. З чого складаються матерiальнi тiла?
   - З молекул! - Вигукнув хтось спереду.
   - З атомiв! - Заперечила Зося.
   - Так, будь-яку речовину можна розкласти на молекули, а молекули - на атоми. I якщо сучасна фiзика вважає атоми неподiльними, то стародавнi маги вмiли розкладати їх на ще дрiбнiшi елементи, так званi "первиннi атоми". Так само, як в основi всього живого лежать однi й тi ж самi елементи ДНК, в основi всiх матерiальних тiл лежать однi й тi ж самi первиннi атоми. Що це нам дає?
   - Якщо це й насправдi так, то розклавши, наприклад, залiзо на первиннi атоми, ми могли б скласти їх по-iншому i отримати золото! - Зрадiвши, пiдскочив Азазель.
   - Абсолютно вiрно! Цим i займалися середньовiчнi алхiмiки.
   - I називали це трансмутацiєю металiв! - Знову вигукнув Азазель.
   - Скiльки елементiв визнавали древнi? - Поставив всiм питання Магiстр.
   - Чотири! - Викрикнув хтось за лiвим крилом столу. - Земля, вода, повiтря i вогонь.
   - Це лише чотири символи матерiї або фiзичного свiту. Земля є символом всiх щiльних, тобто твердих тiл. Вода - символом всiх рiдин. Повiтря - символ всiх простих газiв. Вогонь - символ ефiрних газiв. Крiм того, стародавнi визнавали ще й п'ятий елемент...
   - Кохання! - Вигукнула Лама. - Я в кiно бачила!
  310
   - Всi ми бачили кiно "П'ятий елемент", але до справжньої магiї вiн не має нiякого вiдношення. П'ятий елемент - це ефiр, ще тонша, нiж гази, матерiя, яка вже переходить в енергiю. Оцей п'ятий елемент i є астралом.
   - Ух! - Полегшенi видихнула Зося. - Тепер все стає бiльш зрозумiлим!
   - За первинними атомами слiдують ще бiльш дрiбнi - астральнi. - Продовжив Магiстр. - Тобто, астрал - це теж матерiя, але бiльш тонкого плану, що носить бiльш духовний характер.
   - А далi древнi теж дiлили матерiю? - Запитав хтось праворуч.
   - Звiсно! За астралом йде ще бiльш тонка, бiльш духовна, i так до нескiнченностi, до наближення до чистого духовного принципу. Отже, дух - це принцип енергiї, енергiя проявляється в матерiї, яку приводить у рух. Астрал проникає всюди i оточує весь свiт, пов'язуючи не тiльки речi на Землi, а й сонячнi i зорянi системи. А через те, що атоми будь-якої матерiї пiд дiєю енергiї знаходяться у вiбрацiї, вiдбуваються рiзнi явища: звук, свiтло, електрика, теплота, Х-променi, N-променi, магнетизм i так далi.
   Я озирнувся: майже всi учнi трохи занудьгували, мабуть, як i у мене, у багатьох були проблеми з фiзикою.
   - А тепер, щоб ви не нудьгували, знайомтеся з астралом самостiйно! - Магiстр стукнув скипетром об пiдлогу, i на столи з полиць злетiла цiла зграя книг.
   До нас книги не пiдлетiли.
   - I як вони знають, що ми вже взяли? - Здивувалася Зося.
   - Бiблiотечний комп'ютер! - З повагою зазначив я.
   Ми знову розкрили книгу. Тепер вона стала набагато зрозумiлiшою.
   - Давай, я буду читати! - Зося присунула книгу до себе. - Я в фiзицi бiльше розбираюся. Так... Вiдповiдно до законiв фiзики, астрал пiдпадає пiд дiю вiдцентрової та доцентрової сил, у результатi злиття яких виходить врiвноважений круговий рух. Астрал може поляризуватися як в позитивному, так i в негативному напрямках, перебуваючи при цьому в постiйному кругообiгу, як замкнений електричний струм. Всi цi рухи вiдбуваються з величезними швидкостями, що перевищують навiть швидкiсть свiтла, тому нашi поняття про час i простiр до астралу застосовувати не можна... Ти щось зрозумiв?
  311
   Чесно зiзнатися, я взагалi слухав Зосю лише краєм вуха. Вiд усiєї цiєї фiзики мене тягнуло на сон, i я ледь стримувався, щоб не позiхати.
   - Майже нiчого. У мене все повз вуха проходить. Зрозумiв тiльки, що час i простiр там зовсiм не такi, як у нас i швидкостi перевищують свiтловi.
   - Ну хоч щось! - Зося деякий час читала про себе, а потiм вигукнула: - Ось! Це вже ближче до практики! Плюс астралу називається Аод, його символом є Сонце, колiр - червоний. Мiнус - Аоб, символ - Мiсяць, колiр - блакитний. Прокинься! Краще запиши це все в табличку!
   Менi довелося скинути дрiмоту, взяти в руки ручку, роздiлити лист блокнота на двi половини i записати:
  Аод - "+" астрала Аоб - "-" астрала
  символ - Сонце символ - Мiсяць
  колiр - червоний колiр - блакитний
  в основi лежить iона
   символ - голуб в основi лежить ереб
   символ - ворон
  сила розширення,
  простору, життя сила стиснення,
  часу, смертi
  В урiвноваженому русi вони утворюють Аор - Астрал,
  або астральне свiтло;
  символ - двi переплетенi змiї.
  
   Поки я малював i записував таблицю, сонливiсть пройшла, тепер я уважнiше слухав Зосю.
   - Маги вмiли керувати течiями астралу i виробляти чудеса. Наприклад, через Аод можна розсiяти матерiю до первинних атомiв, а через Аоб згустити гази чи матерiалiзувати астрал у задуману форму. Або проходити крiзь стiни: можна розсiятися до атомiв, пройти крiзь матерiю i на iншiй сторонi знову матерiалiзуватися.
  312
   - Прикольно! Я теж так хочу! - Тепер менi було цiкаво.
   - Так само, як у повiтрi, насиченому електрикою, заряди можуть конденсуватися, утворюючи кульовi блискавки. В результатi конденсацiї астралу можуть вийти астральнi тiла - астросоми.
   - Стiй! Може, плазмоїди - це розвиненi до високого розуму астральнi тiла?
   - Може бути... Кульовi блискавки утворюються близько позитивних центрiв, а астросоми - близько негативних. - Продовжила Зося.
   - Отже, астрал - це свiт енергiй, тепер зрозумiло, чому вони називають себе Енергетами! - Здогадався я. - А якщо астросоми набагато ближчi до духовного свiту, нiж ми, то плазмоїди - бiльш одухотворенi, нiж ми. Тепер би розiбратися, що у нас спiльного.
   - Так... ось! Знайшла! Всi - i люди, i тварини, i рослини, i мiнерали мають у своєму фiзичному тiлi i астросому, i частинку духу.
   - Дай-но, я спробую розiбратися! - Я потягнув книгу до себе.
   Виявляється, навiть мiнерали одухотворенi i можуть бути розумними! Через те, що астрал проникає всюди, в будь-якому мiнералi є i астросома, яка привчає мiнерал до органiчного життя. Одухотворений астросомою мiнерал починає рости, кристалiзуватися. Коли процес життя мiнералу закiнчується, вiн виходить на бiльш високий план - стає рослиною. При зростаннi рослини, збiльшується i його астросома. Пiсля загибелi рослини вiн переходить у тварину, потiм у людину, потiм у душу i рiзнi духи бiльш високого плану, поступово наближаючись до найтонкiшого духу...
   - Уявляєш, Зося, виявляється в мiнералах є зародковий розум, який виражається в симпатiях i антипатiях мiнералiв.
   - I рослини теж розумнi, не кажучи вже про тварин! - Пiдхопила Зося. - Ой, а що це за стрiлочки?
  313
   Стрiлочка вниз вказувала на iнволюцiю, тобто на матерiалiзацiю духу; стрiлочка вгору - на еволюцiю, тобто на одухотворення матерiї.
   - Отак все у Всесвiтi еволюцiонує i стає розумним. Тiльки от до Межi, визнанiй Конфедерацiєю Цивiлiзацiй, ще не всi дiйшли.
   - А може, на деяких планетах i дiйшли! Дивись, тут далi про людину написано! Ти читай, а я буду таблицю складати! - Схопила Зося ручку i присунула до себе блокнот.
   Людина розглядалася через три плани:
  духовний план астральний план матерiальний
  план
  вищi духовнi поняття i спонукання розум, почуття, бажання астральнi та фiзичнi тiла
  чистий дух, iстина,
  мудрiсть, доброта, любовь до ближнього,
  iдея прекрасного, гармонiя, краса розум, совiсть, почуття, пристрасть, любовь, iнстинкт,
  фiзичний потяг астросом,
  життєва сила,
  фiзичне тiло,
  органи
  Всi елементи людини об"єднуються волею.
  
   - Отже, якщо зiбрати всю силу волi в кулак, то можна змусити себе еволюцiонувати швидше! - Зрадiв я. - I тодi нас визнають бiльш духовними i приймуть до Конфедерацiї.
   - Непогана iдея! До речi, виходить, що думка - це така сила, яка здiйснює взаємодiю мiж духом, астросомою та тiлом людини.
   - Я би навiть сказав, що думка - це вiбрацiя духу, що передається спочатку астросомi, а потiм мозковiй матерiї.
   - Тепер зрозумiло, як за допомогою вiбрацiй розмовляв з нами плазмоїд!
   - Добре плазмоїдовi, вiн харчується чистою енергiєю. А менi вiд усього цього читання страшенно захотiлося їсти! Я би, мабуть, зараз цiлого баранчика з'їв!
   - I не дивно! Адже ми лише снiдали, хоча i об одинадцятiй годинi, а зараз вже майже дев'ята вечора.
   - Думаю, час вже додому!
  314
   I хоча багато хто з учнiв все ще сидiли над магiчними книгами, ми з Зосею потихеньку встали i вийшли з класу.
   - Книгу завтра до Бiблiотеки вiднесемо? - В нерiшучостi зупинилася Зося. - Щось менi йти туди зовсiм не хочеться.
   - А вона нам ще потрiбна?
   - Нi.
   - Гей, книга! Ти сама до Бiблiотеки можеш повернутися? - Запитав я, тримаючи книгу на витягнутих руках.
   Книга, як нi в чому не бувало, злетiла i полетiла вздовж вулицi на висотi близько двох метрiв.
   - Мабуть, тут не тiльки Бiблiотека - комп'ютер, а й усе мiсто. - Припустив я.
   Ми з Зосею одразу ж, не вiдходячи вiд Школи, перемiстилися за допомогою каблучок до моєї квартири. Коли ми наминали приготовану мною на швидку руку вечерю, в кухнi знову з'явився плазмоїд. Виснаженi за день, ми дуже хотiли спати.
   - То спить собi на здоров'я! - Провiбрувала у нас в головах думка плазмоїда. - Я ж можу зчитувати вашi вiбрацiї i пiд час сну. Менi з вами для цього розмовляти не потрiбно. Швиденько прийнявши душ, ми лягли в лiжко i майже одразу ж вирубалися...
  ***
   - Янек! Вставай, тебе чекають великi справи! Янек! Вста...
   - Який у тебе будильник настирливий! - Подивилася на годинник Зося. - Ще тiльки сьома ранку! Не хочу! - I вона з головою закуталась у ковдру.
   Я почав видирати ковдру з її чiпких рук, зав'язалася жартiвлива боротьба, що перейшла незабаром у поцiлунки i пестощi. Кохання, яке повнiстю заволодiло нами, вiдсунуло весь свiт кудись за горизонт. Тiльки думка, що провiбрувала у головах: "Вашi вiдомостi про астрал дуже допомогли менi розiбратися в людях!" - повернула нас до реальностi.
  315
   Пiсля снiданку ми вирiшили спочатку вiдпочити на пляжi, трохи покупатися, а потiм спуститися у Магару. Нi про що, крiм кохання, на пляжi не думалося. Ще б пак! Рiчка, пiсок, сонце, Зося в купальнику... Ми цiлувалися i у водi, i пiд водою, i на березi, але нам все було мало. I хоча на пляжi людей майже не було, хотiлося повного усамiтнення.
   Розiмкнувши губи пiсля чергового поцiлунку, ми раптом виявили себе на березi рiчки, але не Рави, а Маги. Мабуть, наше прагнення до усамiтнення перенесло нас сюди, пiд землю. Ми лежали на жовтувато-салатнiй травi в оточеннi кущiв з чорними i червоними квiтами.
   - Хочеш, я тобi букет назбираю? - I я, не чекаючи вiдповiдi, пiдскочив до кущiв i зiбрав невеликий букет - двi чорнi i три червоних квiтки.
   - Червонi пахнуть трояндами. - Зося почала нюхати букет. - Навiть не трояндами, а концентрованою трояндовою олiєю. А чорнi... Чорнi викликають меланхолiю i печаль, вони пахнуть якось сумно... фiалками i лiлiями, i трохи морською нiччю... - По щоцi Зосi покотилася самотня сльозинка.
   - Ну, що ти, Зосiнька... - Розгубився я. - Чого ти плачеш? Я ж тут... Я тебе кохаю... - Я обiйняв Зосю i почав цiлувати її, заспокоюючи.
   Квiти розсипалися навколо нас. У Зосi сльози вже лилися потоками.
   - Якщо ти мене не будеш любити щосили, я просто зараз помру. - Ридаючи, промовила Зося.
   Мене охопила така сильна пристрасть i любов, що хотiлося повнiстю розчинитися у Зосi та померти. Знемагаючи вiд кохання i стiкаючи сльозами, ми повнiстю вiддалися одне одному... Катаючись у поривах пристрастi по травi, ми поступово скотилися до самої води i впали у рiчку. Вода нас охолодила i заспокоїла.
   - Що це з нами було? - Запитала Зося, поступово приходячи до тями.
   - Гадки не маю. Неначе наркотик якийсь... Ой, це ж, мабуть, квiти! Треба бути з ними обережнiшими.
   - Я повинна перевiрити! - Прокинувся у Зосi експериментатор.
  316
   Вона пiдiйшла до червоного куща i понюхала квiти. По її обличчю розпливлося задоволення, а в очах зi ще бiльшою пристрастю засвiтилося кохання. Вiд запаху чорних квiтiв обличчя Зосi осунулося i засмутилося, в очах з'явився трагiзм, по щоках знову заструменiли сльози.
   - Менi навiть хочеться померти. - Струшуючи ману, зiзналася Зося.
   - Точно! А коли i червонi, i чорнi квiти були поруч, менi хотiлося кохати тебе до нестями i з цим коханням померти. Давай-но бiльше не будемо їх чiпати.
   - Давай. - Погодилася Зося, вже повнiстю прийшовши до тями. - А куди ми тепер?
   - Треба подумати...
   I тут нас заволокло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей життєвий варiант закiнчився.
  
   Повернення-1:
   Перейдiть на сторiнку 90 до пункту "Повернення-2" роздiлу No 6 "Рiвень-2. Орел-Решка".
  
  Роздiл 20. Рiвень-3. Орел-Ребро-Орел.
   Прокинулися ми в Зосиному лiжку близько восьмої години. Одразу вставати не хотiлося, тому ми повалялися трохи, займаючись коханням, а коли, нарештi, Зося зiштовхнула мене з лiжка, на пiдлозi я знайшов монетку, що лежала пiрамiдкою догори. Пiсля снiданку Зося запропонувала переглянути всi записи на смартфонi.
   - Будемо робити домашнє завдання! - З видом ученицi-вiдмiнницi розпорядилася вона.
   - Слухаюсь i пiдкоряюся! - Жартiвливо вклонився я i сiв просто на килим по-турецьки.
   Зося прилаштувалася поряд i зазирнула в смартфон.
  317
   - Так... З каблучками ми вже розiбралися, вони багато чого можуть, треба тiльки тренуватися... Квiти... Квiти кохання i квiти печалi - теж зрозумiло... Пiрамiда. Там рiзнi цивiлiзацiї, обов'язково треба туди навiдатися!.. Старовинний єгипетський календар, таблиця планет... Ось! Ми хотiли спробувати зателефонувати за цими номерами! Який виберемо?
   - Дай-но подивитися!.. У них у всiх рiзна кiлькiсть цифр: є по сiм, по шiсть, по вiсiм... А у Мiсяця - цiлих чотирнадцять! Це найдовший номер.
   - От з нього i почнемо! Диктуй! - Зося приготувалася набирати номер.
   - Почекай, а раптом ми до кого-небудь на Землi зателефонуємо?
   - То й що?! Скажемо, що помилилися номером i вiд'єднаємось!
   - А менi через якесь незрозумiле вiдчуття дежавю...
   - Так-так?
   - Менi здається, що треба задiяти нашi каблучки. - Закiнчив я, остаточно пiймавши за хвiст думку, що намагалася втекти. Думка пару разiв сiпнулася, але потiм заспокоїлася i зовсiм буденно вляглася в улоговинцi мозкової звивини. - Тепер я точно знаю, що без каблучок з жодною планетою зв'язатися не вийде.
   - Добре. А як?
   - Променi каблучок треба з'єднати i направити вгору, у виглядi антени. Найкраще це робити не в примiщеннi, а на вiдкритому просторi. - Зчитував я iнформацiю з думки-дежавю.
   - Балкон пiдiйде? - Озирнулася Зося по сторонах.
   - Може i пiдiйде... - Думка-дежавю, яка до цього спокiйно лежала в однiй зi звивин мозку, раптом кудись зникла. - Але краще пiти в гори! Звiдти до космосу набагато ближче!
   Насправдi менi просто хотiлося романтики. А що може бути романтичнiше за прогулянку з коханою в горах?! Наша Дебова гора, звичайно, не Памiр, але i там дуже красиво.
   - Тодi я перевдягнусь! У гори в спiдницi не пiдеш! - I Зося випурхнула з вiтальнi.
  318
   Я про всяк випадок зiбрав у рюкзак дещо з їжi, прихопив пляшку з водою i, сам не знаю чому, склав туди ж велику клейонку, що лежала в ящику кухонного столу.
   - На чому поїдемо? - Зося стояла у дверному отворi у вузьких сiро-зелених штанцях i салатнiй майцi.
   - Яка ти... - Не мiг я на неї надивитися.
   - А що? Цiлком по-похiдному... - Зося покрутилася передi мною - I на велосипедi можна, i на скейтi...
   - I на каблучцi.
   - На якiй... А! Ми перемiстимося туди за допомогою каблучок?! Клас! Давай, на саму вершину!
   Я обiйняв Зосю за талiю, ми взялися за руки, притиснувши одну каблучку до iншої, зосередилися, представляючи вершину Дебової гори, i заплющили очi...
   Легкий вiтерець, що повiяв менi в обличчя, змусив вiдкрити очi. Вгорi було яскраво-синє небо з легкими хмаринками десь на горизонтi. Внизу - гiрський лiс. А ми з Зосею стояли на вiльному просторi однiєї з вершин гори, порослому травою з дрiбними гiрськими квiтами.
   - Крутяк! Як гарно!... - Зосинi зеленi очi блищали наче справжнi смарагди.
   - Так, гарно, особливо очi... - Я обiйняв Зосю, заглядаючи у бездонну зелень.
   - Якi ще очi? - Зося подивилася на мене. - Я про все навколо... А у тебе очi сiро-блакитнi i начебто з хмаринками...
   У смарагдовiй глибинi Зосиних очей я побачив фантастичний краєвид з горами, каньйонами, рiчками i заходами двох зелених сонць... Зося, мабуть, теж побачила в моїх очах щось цiкаве, тому що вдивлялася в них, як у захоплюючу книгу. Ми довго так стояли, обiйнявшись, i розглядаючи пейзажi в очах одне одного. Нарештi, Зося похитала головою i зробила крок назад.
   - Нiколи не думала, що в звичайних очах можна таке побачити.
  319
   - А може, у нас очi незвичайнi. Може, вони зберiгають вiдбитки свiтiв, в яких ми колись були.
   - У минулих життях?
   - Може, в минулих, а може, в майбутнiх. Хто знає, що там у цих вiялових розгалуженнях ранiше, а що пiзнiше. Може наше "зараз" десь ще не настало, а десь уже давним-давно пройшло.
   - Зараз у нас - це зараз! Досить менi голову морочити! Давай, номер набирай!
   Ми стали один навпроти одного, сплели пальцi лiвих рук так, щоб нашi каблучки стикнулися, i пiдняли їх угору, направивши зеленi променi, що одразу спалахнули, кудись у космос.
   - Набирай: 9-81-369-3321-2321. - Почав я диктувати переписане на папiр число Мiсяця, в той час, як Зося правою рукою натискала цифри на смартфонi.
   Деякий час чулися гудки виклику.
   - Довго отак стояти? - Прошепотiла Зося кудись у моє плече.
   - Головне, руки не опускати. - Прошепотiв я в її макiвку, роздуваючи волосся, яке прагнуло влiзти менi в нiс.
   Гудки припинилися. Зi смартфона почулося щось схоже на щебетання птахiв, ревiння кита i гру органу, причому не окремо, а все одночасно. При всiй неймовiрностi й чужостi цих звукiв, створювалося вiдчуття чогось високого, прекрасного i надзвичайно мудрого.
   - Алло! Нiчого не розумiю... - Зося пiднесла слухавку до вуха. - Алло! Там хтось є?
   - Алло! - Вiдповiв звичайний людський голос. - Мiсячна база на зв'язку. Хто питає?
   - Iнь-Ян! - Чомусь в один голос вiдповiли ми.
   - Хочете запросити iнформацiю чи перенестися?
   - I те, i те! - Знову разом вiдповiли ми.
   - I можна без хлiба. - Пошепки додала Зося, вивiльняючи свою руку з моєї.
   - Тримайте промiнь! - Перебив її голос зi смарту. - Перенесення починається! П'ять, чотири, три, два, один...
  320
   Навколо стало абсолютно темно. Тiсно притиснутi одне до одного, з витягнутими вгору лiвими руками, ми вчепилися правими за талiї i вiдчули дуже швидкий злiт. Кiлька секунд - i ми стоїмо в центрi якогось круглого примiщення, оздобленого срiблястими металевими панелями.
   - Променi можна опустити. - Сказав все той же голос, але вже не зi смарта, а вiд стiни.
   Повернувшись на голос, ми побачили двох... iнопланетян! Це були гуманоїди в срiблястих комбiнезонах: дуже тонкi, зростом близько двох метрiв, з витягнутими черепами, великими очима i маленькими безгубими ротами. Носiв у них не було, тiльки невеликi горизонтальнi щiлини на опуклостi над ротом. Коли один з них пiднявся i попрямував до нас, ми вiдзначили їх не людську гнучкiсть: по два лiктьових i колiнних суглоби на кожнiй кiнцiвцi дозволяли i рукам, i ногам згинатися у всiх напрямках. Ще у них були хребти, що згиналися в рiзнi боки, дуже довгi шиї i пальцi на руках, якi постiйно ворушилися, як щупальця, тому перерахувати їх менi нiяк не вдавалося. Мiж собою вони говорили тою самою мовою, яку ми спочатку почули зi смартфону. Але до нас вони звернулися цiлком по-земному:
   - Мiсячна база вiтає людей!
   - Крутяк!.. - Тiльки й змiг вимовити я.
   - Ходiть, де хочете, дивiться, що захочете, питайте, кого зупините. Вам, як контактерам вiд людей, забезпечених каблучками Iнь-Ян, дається повний допуск до iнформацiї. - Iнопланетянин, що пiдiйшов до нас, якось незрозумiло зiгнувся, що у них, мабуть, означало вiтання. - А поки просто роззирнiться. Не будемо вам заважати. - I вiн вийшов крiзь дверi, якi розсунулися у металевих панелях.
   - Якi вони... Зовсiм не схожi на андроїдiв-андромедцiв. Тi були, хоч i трошки незвичайними, але людьми. - Прошепотiла Зося. - А цi довгi, тонкi, звивистi, як...
   - Шнурки. - Закiнчив я. - Андромедцi створювали нас за своєю подобою. А цi "шнурки" - iншi. Пам'ятаєш, Бастед казала, що iншi теж до нас прилiтають i спостерiгають. От, навiть базу на Мiсяцi побудували.
  321
   - Цiкаво, звiдки вони? Може, запитаємо?
   - Давай потiм. Спочатку треба роззирнутися... - I я потягнув Зосю до виходу зi срiблястого залу.
   Абсолютно невидимi в стiнi дверi при нашому наближеннi розсунулись, i ми вийшли в коридор.
   - Янек, тримай мене, будь ласка за руку! Бо менi весь час здається, що я зараз злечу до стелi.
   - Не злетиш! Тут просто сила тяжiння менша, нiж на Землi. Давай, спробуємо пробiгтися?
   Ми побiгли по нескiнченному коридору величезними, метрiв по шiсть, кроками. Навколо снували "шнурки" в однакових комбiнезонах, на нас з Зосею нiхто не звертав уваги, всi були зайнятi своїми справами. Побiгавши так хвилин з п'ять, я пригальмував Зосю.
   - Час вже про щось дiзнатися. Наприклад, куди можна вийти з цього коридору. - Запропонувала вона.
   - Вибачте... - Звернувся я до одного зi "шнуркiв", який пробiгав повз, але вiн навiть не пригальмував.
   - Будь ласка... - Спробувала Зося зупинити iншого - з тим же результатом.
   - Як нам... - Повний iгнор.
   - Нам би запитати... - Нiякої реакцiї.
   - Таке враження, що нам це сниться. Причому, вже не в перший раз. - Зося спинилася i притулилася до стiни. - Просто, хоч плач!
   - Так, спокiйно, тiльки спокiйно! Плакати не треба, просто стоїмо i дивимося.
   - На що?
   - На все!
   Туди-сюди по коридору продовжували сновигати "шнурки" в срiблястих комбiнезонах. Я видiлив поглядом одного з них i вирiшив простежити тiльки за ним. "Шнурок", пробiгши метрiв з двадцять, зупинився перед рiвною стiною, приклав до неї руку, i в стiнi розсунулися дверi. "Шнурок" ступив в отвiр i дверi засунулися.
   - Еге ж! За мною! - Скомандував я Зосi.
  322
   Пiдiйшовши до того мiсця, де зник iнопланетянин, я озирнувся спочатку направо, потiм налiво. Нiхто на нас не дивився.
   - Спробуємо... - Я обережно торкнувся стiни правою рукою.
   Нiчого. Стiна залишалася монолiтною.
   - Гаразд, а так?.. - Я торкнувся стiни лiвою рукою, на якiй одразу ж мигнула зеленим промiнцем каблучка.
   Дверi розсунулися.
   - А хiба нам туди можна? - Запитала Зося.
   - Сказали ж, ходiть, де хочете!
   Я рiшуче ступив в отвiр i втягнув Зосю, яка упиралася, за собою. Ми стояли в абсолютно порожнiй круглiй кiмнатi, схожiй на внутрiшнiсть сфери. Висвiтлена ця сфера була темно-червоним свiтлом, який струменiв, здавалося, звiдусiль. У центрi сфери висiла велика куля, що переливалася безлiччю кольорiв. Пiдiйшовши ближче, ми зрозумiли, що це не куля, а багатогранник, причому всi гранi його представляли собою правильнi шестикутники.
   - Як стiльники. - Провела Зося пальцем по поверхнi кулi-багатогранника. - Дивись, однi гранi - зеленi, схожi на смарагди, а iншi - багатобарвнi...
   - Смарагдовi та сердолiковi багатограннi кристали зiбранi в єдиний комп"ютер. - Невiдомо звiдки почувся голос.
   - Ой! - Зося вiдскочила i через малу силу тяжiння опинилася пiд самiсiнькою стiною. - Це хто?
   - Я Магар Радаж - комп'ютерна особистiсть Мага, одного з останнiх атлантiв, що вижили пiсля катастрофи.
   - Яких атлантiв? Тих самих? - Запитав я.
   - Якщо ви маєте на увазi цивiлiзацiю атлантiв з Землi, то тих самих.
  323
   - А у нас на Землi є пiдземне магiчне мiсто - Магара, а над ним кафе - Магараджа. Це, мабуть, на вашу честь?
   - Може i на честь мене, а може, на честь якогось iншого Мага, одного з нащадкiв тих атлантiв, хто врятувався.
   - Ой, а розкажiть про атлантiв?! - Осмiлiла Зося.
   I комп'ютер, зiбраний з безлiчi дорогоцiнних кристалiв, розповiв нам, що колись на Землi жила раса атлантiв. Потiм їх цивiлiзацiя зникла внаслiдок глобальної катастрофи. Найцiннiшi особистостi були переписанi на комп'ютернi програми i, отримавши таким чином безсмертя, розiсланi в рiзнi точки Всесвiту.
   - А як визначалася цiннiсть особистостей? - Зося сiла на пiдлогу по-турецьки i тепер дивилася на багатогранник знизу уверх.
   - Цiннiсть особистостi визначалася за кiлькiстю i якiстю знань, збережених в її пам'ятi. Атланти, якi володiли усiма знаннями, секретами, досягненнями своєї цивiлiзацiї, називалися Магами. У кристалiчнi комп'ютери було помiщено близько ста тисяч особистостей Магiв. Частина з них залишилася на Землi, частина - на планетах Сонячної Системи, а бiльшiсть вирушили до вiдомих атлантам населених свiтiв нашої та iнших галактик та у подорожi по всьому Всесвiтi.
   - А ви?
   - А мене вiдправили на Мiсяць, на одну з iнопланетних баз.
   - А звiдки цi iнопланетяни тут взялися? - Поцiкавився я.
   - З самого центру нашої галактики, з планет, що обертаються навколо молiбденових зiрок. Вони були одними з iнiцiаторiв створення Конфедерацiї Вищих Розумiв.
   - А що це за Конфедерацiя Вищих Розумiв?
   - Це величезне загально галактичне об'єднання всiх розумних iстот, якi перейшли певний порiг розвитку розуму. Атланти в нього входили, а ви, люди, поки нi. Центром Конфедерацiї є мiсто-галактика Мрчiктулан.
  324
   - Як це - мiсто-галактика? Навiть не планета, не якась там сонячна система, а цiла галактика?
   - Так, це дуже красива Райдужна Галактика, що знаходиться за сотнi тисяч свiтлових рокiв вiд нашої. - Охоче пустився у спогади Магар Радаж, очевидно скучивши за спiлкуванням. - Завитки її спiралей переливаються безлiччю неймовiрних кольорiв, зiрки в них сяють дорогоцiнним камiнням, i все разом схоже на вогнi великого мiста. У центрi цiєї галактики майже вакуумний простiр з величезною планетою посерединi. Ця гiгантська планета називається Мрчiн. Навколо неї обертаються п'ять зiрок - червоних карликiв, причому по однiй орбiтi, нiби наздоганяючи одна одну.
   - Все навпаки: зiрки обертаються навколо планети?! - Здивувалася Зося.
   - Нiчого дивного, колись вона була зiркою, але потiм, вибухнувши, перетворила на зiрки п'ять своїх планет, а сама охолола. Зараз це планета розмiрами з п'ятдесят наших сонць.
   - А як же цi шнур..., тобто Мрчiктуланцi змогли до нас дiстатися?
   - По-перше, їх кораблi працюють на мiкроколапсарних двигунах. Мiкроскопiчнi чорнi дiри викидають з ракетного двигуна гамма-iмпульси, дозволяючи розвивати при мiжзоряних перельотах швидкостi у тисячi свiтлових рокiв. По-друге, спочатку часiв вони добиралися до нас не з Райдужної галактики, а з центру нашої, як я вже казав, вiд Молiбденових зiрок. А по-третє, вся Галактика Мрчiктулан, а також всi галактики, включенi до складу Конфедерацiї, пронизанi дуже густою мережею пiдпросторового метро так, що з будь-якої планети бiля будь-якої зiрки можна потрапити на будь-яку планету будь-якої iншої зiрки, що входить у цю Конфедерацiю. На Землi пiдпросторового метро поки немає, а от на Мiсяцi вихiд є.
   - А ця база? Чому американцi, коли висадилися на Мiсяцi, її не помiтили?
  325
   - База розташована пiд поверхнею Мiсяця на його зворотньому вiд Землi боцi.
   - От би нам екскурсiю по цiй базi!.. Але цi шнурки, тобто, вибачте, мрчiктуланцi зовсiм не звертають на нас уваги!
   - Я можу провести вам екскурсiю! - Зрадiвши можливостi довше поспiлкуватися, вигукнула куля-Магар.
   - Нам що, можна вас звiдси винести? - Я з побоюванням подивився на величезний багатогранник, що важив, мабуть, кiлограмiв шiстдесят.
   - Навiщо виносити? Можна спiлкуватися на вiдстанi.
   - Як це?
   - Через вашi каблучки. Направте їх променi на мене, я пiдключуся!
   Променi каблучок торкнулися граней багатогранного комп'ютера, i голос зазвучав тепер з них.
   - Для початку пропоную вийти на поверхню! Для цього вам треба буде надiти скафандри. Вони знаходяться бiля шлюзу. Виходьте зi сховища моєї Особистостi i повертайте направо...
   Ми йшли коридорами мiсячної бази, повертаючи то туди, то сюди.
   - Цiкаво, а як ми влiземо в їх скафандри? - Прошепотiла по дорозi Зося. - Вони ж такi тонкi й довгi, а ми...
   - Гуманоїднi скафандри створенi з "розумної" тканини. Вони пiдходять всiм, хто має один тулуб, одну голову, двi ноги i двi руки, пiдлаштовуючись пiд особливостi органiзму i його розмiри. - Охоче пояснив Магар Радаж.
   Замiсть шаф з розвiшеними в них скафандрами, мрчiктуланцi використовували срiблястi цилiндри. За порадою голосу Магара Радажа з каблучки, я тупнув ногою по пiдлозi бiля стiни звичайного коридору, i з пiдлоги пiднявся цей самий цилiндр. Всерединi знаходився якiйсь одяг незрозумiлої форми i розмiру. Ми почали абияк натягати це на себе, а воно одразу ж набирало зручної для нас форми. Через пару хвилин ми стояли у таких самих срiблястих комбiнезонах, як i всi "шнурки", що пробiгали повз. Причому самi каблучки нiби пройшли крiзь тканину комбiнезонiв, i залишалися не захованими.
  326
   - Тепер треба надiти шоломи i ранцi з двигунами. Вони знаходяться в цилiндрi бiля iншої стiни. - Повiдомив голос Магара Радажа, який, мабуть, мiг нас не тiльки чути, але й бачити.
   Тепер по пiдлозi тупнула Зося. У нових цилiндрах виявилися елiпсоїднi прозорi шоломи з якимись трубками, зiбраними на потилицi в подобу химерної зачiски, i обтiчнi ранцi з невеликою дiрочкою знизу. Як тiльки ми одягли шоломи на голови, вони одразу ж, нiби приварилися до комбiнезонiв. Ранцi без лямок i крiплень теж просто прилипли до наших спин i зовсiм не обмежували рухiв.
   - Тепер можна виходити! - Урочисто проголосив Магар.
   Вiн проспiвав якусь дивну мелодiю i в стелi прямо над нами вiдкрився круглий прохiд з вертикальною шахтою.
   - Натиснiть кнопки на зап'ястках! Вони включать реактивнi двигуни, i ви пiднiметеся вгору. - Продовжував пояснювати голос.
   Швидкiсть пiдйому була невеликою. Приблизно з такою ж швидкiстю пiднiмаються нашi звичайнi флай-скейти, коли влаштовуються паради зi спецефектами.
   Кiлька хвилин - i ми вилетiли з люка, захованого в одному з мiсячних кратерiв. Зверху Мiсяць виглядав зовсiм звичайно. Нiяких будiвель, нiяких кораблiв чи лiтаючих тарiлок, нiяких вогнiв або механiзмiв. Абсолютно незаселений супутник Землi. Якби ми щойно не вилетiли з його надр, нi за що б не здогадалися, що хтось може в ньому жити.
   - Мiсячна база мрчiктуланцiв займає площу 12307,82 квадратних кiлометри i знаходиться на глибинi 57,31 кiлометри пiд поверхнею. - Вiщав голос нашого гiда в шоломах. - У планi база виглядає як елiпс, а в об'ємному зображеннi - як яйце. Це яйце має дев'яносто сiм рiвнiв по вертикалi, дванадцять шахтних причалiв для космiчних кораблiв i 1728 шахтних виходiв для гуманоїдiв у скафандрах, як у вас. З бази постiйно ведуться спостереження за розвитком цивiлiзацiй на Землi. Хоча будували мрчiктуланцi цю базу для всiх гуманоїдних, найчастiше її вiдвiдують вихiдцi з молiбденових зiрок, названi вами "шнурками". Iнодi тут з'являються андромедцi, якi бiльше за всiх iнопланетян схожi на людей. Решта бувають дуже рiдко.
  327
   Ми летiли над Мiсяцем на висотi близько шiстдесяти метрiв. Пролiтали над якимись хребтами, спускалися у розломи i кратери, милувалися величезними зiрками на абсолютно чорному небi i навiть бачили Марс.
   - Шкода, Землi не видно. - Зосi вже набридло дивитися на зiрки.
   В принципi, довго так гуляти сенсу не було, тому приблизно за годину ми повернулися на базу.
   - Їсти хочеться жахливо! - Повiдомив я комп'ютерному Магару, коли ми скинули комбiнезони та залишилися у своєму звичному одязi.
   - Тут є їдальня. Думаю, андромедська їжа вам цiлком пiдiйде. Йдiть по коридору...
   I знову ми петляли незлiченними коридорами, що змiїлися i пересiкалися, здавалося, без будь-якої системи.
   - Тут! - Повiдомив голос Магара Радажа. - Доторкнися рукою до стiни.
   Примiщення, яке вiдкрилося, зовсiм не нагадувало їдальню. Воно було, скорiше, схоже на рубку корабля. Якiсь склянi панелi, якiсь пульти з кнопками вздовж стiн. У центрi, правда, був великий круглий стiл, поцяткований якимись кружечками рiзної величини. Озираючись, ми знайшли в розсувнiй нiшi кiлька круглих триногих табуретiв, i Зося пiдкотила їх до столу. Я, нарештi, знайшов кiлька брикетiв з незрозумiлими знаками на упаковцi - щось менi пiдказувало, що це їжа.
   - До речi, повинна тобi зiзнатися - я готувати не вмiю. Тiльки чайник можу поставити. - Зося обiперлася лiктем на стiл, i з його центру раптом пiднявся якийсь дивний агрегат, схожий на космiчний корабель. - Ой, дивися! Це щось на зразок мiкрохвильовки! Я знаю, що їжу треба засунути саме туди!
  328
   Я сунув два брикети у "мiкрохвильовку", вона тихенько загула i буквально через п'ять секунд, видавши мелодiйний акорд, розкрилася. На двох пласких кружечках з чогось твердого, несхожого на жоден iз земних матерiалiв, лежали шматки самого звичайного смаженого м'яса в оточеннi якогось пюре i видавали неймовiрно апетитний аромат. Я понишпорив поглядом у пошуках виделок чи ложок. Нiчого схожого нiде не було.
   - Ух, ти, як смачно! - Зося вже наминали м'ясо, беручи його руками i вмочуючи в пюре.
   - Ти думаєш, їсти треба саме так? - Я теж взяв шматок м'яса. - А пюре, виявляється, не картопляне! Що ж це таке?
   - Яка рiзниця?! Головне, що смачно! А їсти треба саме руками, я впевнена! У мене таке вiдчуття, що я вже так колись їла...
   - Цiкаво, а чим тут дають запивати? - Запитав я, язиком вилизуючи "тарiлку" вiд залишкiв пюре.
   У цей момент Зося вiдламала шматочок кружечка-тарiлки i, сунувши його в рот, почала жувати, злегка похрумкуючи.
   - Ти що, їси тарiлку?! - Вигукнув я.
   - Так... Це ж їстiвнi тарiлки! Дежавю якесь... Колись я вже їла таку тарiлку...
   - I у мене дежавю. - Я теж почав хрустiти "тарiлкою". - Смачно! Нагадує сухарики з ванiллю...
   - Пити! - Голосно сказала Зося.
   Зi столу висунулася гнучка трубка з накрученим на неї мундштуком. Зося взяла мундштук до рота i стала смоктати, як iз соски.
   - Пити - Слiдом за нею повторив я.
   Передi мною теж з'явилася трубка. Взявши її до рота, я вiдчув солодкувато-кислуватий смак, що трохи нагадував сумiш мангового, полуничного i виноградного сокiв.
  329
   Щойно ми наїлися i встали з-за столу, трубки з соком i "мiкрохвильовка" в центрi столу втягнулися назад, а стiл знову став абсолютно порожнiм i чистим.
   А потiм ми бродили по Мiсячнiй базi. Виявляється, коридори тiльки здавалися безкiнечно довгими i порожнiми. Майже через кожнi чотири-п'ять метрiв в їх стiнах можна було вiдкривати якiсь примiщення, варто було лише прикласти руку до стiни. Тут були i склади, i майстернi, i комплекси з виробництва повiтря, i басейни, i оранжереї з абсолютно незнайомою нам рослиннiстю.
   В одному з примiщень була влаштована Iнфотека, iнформацiя в якiй зберiгалась не в книгах, а на кристалах. Коли я активував один з кристалiв, перед нами виникло голографiчне зображення якоїсь невiдомої планети, i зазвучав дивний, абсолютно не схожий на людський, голос. Магар Радаж щось сказав i голос перейшов на польську. Виявляється, ми вiдкрили енциклопедiю свiтiв, включених до Конфедерацiї. I саме зараз перед нами пропливали пейзажi планети розумних комах. Розум на планетi був представлений восьминогими термiтоподiбними, бджолоїдами, бабками i якимись зовсiм незрозумiлими лiтаючими комахами, аналогiв яким на Землi немає.
   Ми спостерiгали за роботою "шнуркiв", якi систематизували iнформацiю, зiбрану на Землi. Виявилося, що їх цiкавили не тiльки люди, але й багато iнших видiв: мурахи, термiти, бджоли, кити, дельфiни, восьминоги, якiсь незрозумiлi плазмоїди i облакоїди...
   - А чому вас не цiкавлять нашi собаки? - Я заглядав через плече "шнурка", що прослуховував "мову" кита. - Адже собаки вже давно живуть поруч з людьми i вони дуже розумнi.
   - Можливо, собаки i могли би стати настiльки розумними, щоб наблизитися до Порога, якби не ви. - Вiдповiв, не обертаючись, "шнурок". - Ви же штучно селекцiонуєте в них iнфантильнiсть. Вам же потрiбнi слухнянi тварини! Бiднi собаки без вас не можуть i кроку ступити. А це ваше дресирування зовсiм не є показником розуму.
  330
   Ми вже валилися з нiг вiд втоми i надлишку iнформацiї.
   - Все! Я бiльше не можу! - Зося сiла просто на пiдлогу коридору. - Хочу спати!
   - Ов-ва! Третя година ночi! - Подивився я на свiй годинник.
   - Можу запропонувати вам каюту андромедцiв. - Запропонував голос iз каблучки. - Це зовсiм поруч, буквально три кроки праворуч.
   - Я не встану. - Зося опустила голову на пiдлогу i закрила очi.
   Я вiдрахував вiд неї три кроки, доторкнувся до стiни i вiдкрив нове примiщення, в стiнах якого були влаштованi затишнi нiшi, оббитi чимось м'яким. Нiш виявилося п'ять i всi вони були порожнiми. Я знову вийшов в коридор, взяв сонну Зосю на руки i перенiс в одну з нiш. М'яка оббивка тут же послужливо прогнулася пiд нею, надаючи ложу найбiльш зручної форми. Зося одразу ж згорнулася калачиком i блаженно всмiхнулася. Я лiг поруч, збираючись поцiлувати Зосю на нiч, але не змiг знайти в собi сил, щоб дотягнутися до неї i миттєво вiдключився...
  ***
   Прокинулися ми, коли на моєму годиннику була дев'ята година. Магар Радаж пiдказав, як швидше пройти до їдальнi, а потiм запропонував подивитися стартовий майданчик космiчних кораблiв.
   Стартовий майданчик представляв собою велику вирубану в скельнiй породi цилiндричну шахту, i був розрахований на три лiтаючi "тарiлки". Зараз на ньому стояло лише двi, позначене червоною i бiлою фарбою мiсце для третьої було порожнiм. "Тарiлки" були невеликими - два блюдця, складенi разом, мали у висоту не бiльше двадцяти метрiв, дiаметр "тарiлок" не перевищував сорока п'яти метрiв. Ми обiйшли тарiлку навколо - нiяких входiв, нiяких люкiв.
   - Як же туди потрапити? - Поцiкавилася Зося i почала пiднiматися по драбинi, що вела на балкончик, розташований по периметру цилiндричної шахти.
  331
   Я пiшов за нею, i тут почувся якийсь приглушений гул. Стеля цилiндра розсунулася i в нього почала спускатися третя "тарiлка", причому спочатку вона була невидимою, потiм напiвпрозорою, а коли опустилася на пiдлогу, тодi вже проявилася повнiстю.
   - Так от чому ми їх не бачимо! - Вигукнула Зося, спираючись на пластиковi перила балкончика. - Вони, виявляється, користуються невидимiстю.
   Балкончик був розташований трохи вище верхнього дна "тарiлки". Звiдси нам було прекрасно видно, як до прибулої "тарiлки" пiдiйшло двоє "шнуркiв" i про щось перемовляючись, стали трохи збоку. Хвилини через три в центрi верхнього "блюдця" розсунувся невеликий люк - всього сантиметрiв сiмдесят в дiаметрi, i з нього вилiзли один за iншим четверо мрчiктуланцiв.
   - А навiщо їм ширший люк? - Сама до себе говорила Зося. - Вони ж тонкi, як шнурки, їм широкий вхiд не потрiбен...
   Мене бiльше цiкавило, як вони будуть спускатися з висоти двадцяти метрiв, тому я нiчого не вiдповiв, уважно спостерiгаючи за прибульцями. "Шнурки" пiдiйшли до обiдка "дна" своєї "тарiлки" i зупинилися. I тут вони просто злетiли i так, у левiтацiйному польотi, по дузi спустилися на пiдлогу. Вони пiдiйшли до тих, якi їх зустрiчали, i обмiнялися якимись дивними жестами, що означали, мабуть, вiтання.
   Спробую описати цей жест. Якби у мене було два лiктьових суглоби, як у них, у мене б це вийшло краще. Отже, от я стою, зiгнувши руки в обох суглобах так, що першi суглоби висунули руки передi мною, а другi поставили їх вертикально перед обличчям так, що долонi рук, спрямованi пальцями назустрiч один одному, з'єднуються, не плескаючи. Причому тильнi сторони складених долонь направленi до мого обличчя i обличчя того, кого я вiтаю. Приблизно так.
   Ми з Зосею спробували повторити щось схоже на цей жест кiлька разiв. Тепер, ходячи по коридорах, ми вiтали "шнуркiв" таким жестом i вони нам вiдповiдали!
  332
   Вiдкривши черговi дверi з коридору, ми потрапили у велике примiщення, в якому не було нiчого, крiм величезної кам'яної арки невiдомого призначення.
   - Це вхiд до пiдпросторового метро. - Повiдомив нам голос Магара. - Ви просто в'їжджаєте в арку, набираєте адресу на панелi i виїжджаєте на тiй планетi, на який захочете.
   - На чому в'їжджаємо? - Одразу ж запитав я.
   - На пасажирськiй капсулi. В ангарi навпроти.
   - Пiдемо, подивимося! - Зося рiшуче вийшла в коридор i приклала руку до стiни навпроти.
   Вiдкрилося примiщення, яке виявилося ангаром. У ньому стояло сiм капсул, схожих на елiпсоїднi дирижаблi чи маршрутки. Усерединi таких "маршруток" були передбаченi мiсця для восьми пасажирiв. Мiсця розташовувалися уздовж стiн, пасажири повиннi були сидiти обличчям до проходу. Адресна панель спускалася зi стелi.
   - Давай куди-небудь махнемо?! - Запропонував я, торкаючись панелi.
   - Ой, Янек! Тiльки не треба нiчого чiпати руками! - Вигукнула Зося.
   I тут нас заволокло перлиновим туманом.
   - Ну, я ж просила!..
   - Я нiчого не встиг зачепити! - Виправдовувався я, намагаючись хоч щось роздивитися навколо...
  
  Стоп!
  Цей варiант пiдiйшов до кiнця.
  
   Повернення-1:
   Звiдси вам треба перейти на сторiнку 112 до пункту "Повернення-2" роздiлу No7 "Рiвень-2. Орел-Ребро".
  
  333
  Роздiл 21. Рiвень-3. Орел-Ребро-Решка.
   Прокинулися ми в Зосинiй квартирi близько о восьмiй годинi. Сонячний промiнь добрався до Зосиної голови i почав лоскотати її вiї. Її зворушливий пчих з головою накрив мене хвилею любовi, тому ми дещо затрималися у лiжку...
   Коли ми, нарештi, встали, поруч iз лiжком, на килимку, я побачив монетку "решкою" догори. Пiсля снiданку Зося запропонувала прогулятися десь на природi.
   - Парк, рiчка чи Дебова гора? - Запропонував я.
   - На рiчцi ми були вчора, в парку - два днi тому, а на Дебовiй горi я давно не була. Давай туди!
   Нi велосипедiв, нi скейтiв вирiшили не брати - треба ж тренуватися перемiщатися за допомогою каблучок. Зiбравши в рюкзак дещо з їжi, пару пляшок води, i покривало, ми перемiстилися на одну з вершин Дебової гори.
   Серед рiдкiсних дерев стелилися мальовничi галявини з травою i гiрськими квiтами, а трохи нижче лiс ставав все бiльш густим i темним. Спочатку ми просто гуляли, час вiд часу зупиняючись i милуючись видами. Я не пропускав жодної такої зупинки, щоб поцiлуватися з Зосею. Нарештi, ми спустилися трохи нижче i розташувалися на привал у тiнi, на кордонi дрiмучого лiсу i рiдколiсної вершини. Зрозумiло, кохання настiльки нас переповнювало, що привал не обмежився тiльки перекусом.
   - Карр!!! - Перервав черговий наш поцiлунок гучний голос зверху i до нас на покривало впали двi квiтки: чорна i червона.
   - Це ж квiти з берега Маги! - Вигукнула Зося i взяла квiти до рук.
   - Ми збиралися з ними поекспериментувати. - Згадав я. - Зараз будемо чи потiм?
   - Якщо вони впали на нас зверху, значить, там, нагорi, вирiшили, що ми повиннi експериментувати саме зараз! - Зося рiшуче вiдсунулася вiд мене. - З цiєю квiткою я вже спала. Спробую понюхати цю... - I вона пiднесла до обличчя чорну квiтку, пiдсунувши до мене червону.
  334
   Я закрив очi i втягнув у себе аромат червоної квiтки. Кохання, величезне, як Всесвiт, заповнило кожну клiтинку мого органiзму. Я взагалi перестав iснувати, я став частиною всесвiтнього океану кохання... Спочатку хвилi любовi були м'якими i нiжними, потiм хвилювання стало посилюватися, на крутих хвилях з'явилися гребiнцi пристрастi, якi захльостували мене i не давали дихати. Я вiдкрив очi. Зося, притулившись головою до стовбура дерева, пiд яким ми сидiли, схлипуючи i ридаючи, заливалася гiркими сльозами. Її обличчя вiдображало таку безмежну вселенську скорботу i печаль, що менi стало її неймовiрно шкода. Я вирiшив вгамувати її горе, подiлившись своїм коханням. Скинувши квiти з покривала, я схопив Зосю в обiйми i запечатав її рот поцiлунком. Хвилi пристрастi все ще вирували в океанi моєї свiдомостi i я втопив у них Зосю. Ридання i схлипи припинилися. Потiм ми лежали на ковдрi i бездумно дивилися на хиткi крони дерев, поступово заспокоюючись i приходячи до тями.
   - Усе! Бiльше нiяких квiтiв! - Я допомiг Зосi встати i зiбрав речi в рюкзак. - Треба зайнятися чимось бiльш цiкавим.
   - Отакої! То я тобi, значить, не цiкава?! - Зося зробила вигляд, що розсердилася. - Тодi я пiду! - I вона попрямувала схилом униз.
   - Зося! Та ти найцiкавiше, що вiдбулося в моєму життi! - Вигукнув я i кинувся за нею.
   - То я для тебе просто щось цiкаве?! - Зося побiгла, перескакуючи через вибоїни i корчi.
   - Зося! Тебе не зрозумiєш: i то не так, i це не так! - Я перемiстився за допомогою каблучки вниз по схилу i перегородив Зосi дорогу.
   - Так не чесно! - Обурилася Зося. - Повинна ж у мене бути свобода для образ. - Вона перемiстилася на пару метрiв вниз.
   - Стiй! - Я знову телепортувався, перегородивши їй дорогу. - Поясни причину своєї образи!
  335
   - Розумнiй дiвчинi, щоб образитися, причину шукати не треба! Хочу - i ображаюся! - Зося перемiстилася на верхiвку дерева, пiд яким я її зупинив. - Отак! Не дiстанеш!
   - А я зараз до тебе...
   - Нi!!! Тут гiлка дуже тонка, ми впадемо!
   Я завис перед Зосею прямо у повiтрi, метрах в п'яти над землею.
   - Ов-ва! Виявляється, i так можна... - Зося обережно зiсковзнула з гiлки i зависла поруч. - Цiкаво, а лiтати ми так зможемо?
   - Треба спробувати. - Я обережно ворухнув руками i ногами, роблячи вигляд, що пливу.
   - Негарно якось ти лiтаєш. У кiно зазвичай лiтають витонченiше.
   - Сама спробуй!
   - А от i спробую... - Зося витягнула вперед руку i повiльно пропливла повз мене. - Я просто уявляю, що лечу, i не треба цих безглуздих рухiв руками та ногами! Доганяй! - I Зося раптом понеслась над верхiвками дерев з величезною швидкiстю, одразу же зникнувши з мого поля зору.
   Я, наслiдуючи суперменовi, витягнув руку вперед, i полетiв у ту ж сторону, куди помчала Зося. Я лiтав туди-сюди, то вгору, то вниз, поки не здогадався перемiститися не до мiсця, а до Зосi. Знайшов я її на березi Рави бiля пiднiжжя гори. Зося сидiла на великому валунi i, як нi в чому не бувало, кидала камiнцi у воду.
   - Ох, i довго ж ти мене шукав! - Пiднялася вона менi назустрiч, обняла за шию i мiцно поцiлувала. - Я вже навiть скучила!
   - То ти на мене вже не сердишся?
   - А я й не сердилася. Просто побешкетувати захотiлося.
   - А тепер чого тобi хочеться? - Вiд надлишку нiжностi я взяв Зосю на руки.
   - Хочу в пiрамiду! Там стiльки цивiлiзацiй, що просто розумом не збагнути! А ми познайомилися лише з однiєю.
   - У пiрамiду, то у пiрамiду! - I я перемiстився прямо з Зосею на руках до пiдземної пiрамiди.
  336
   Яскравий сонячний день змiнився сутiнками пiдземного тунелю. Вiд темних вод Маги повiяло холодком.
   - Постав! - Забовтала Зося ногами, вивiльняючись iз моїх обiймiв. - Нiяк не звикну до таких... перемiщень. Цур, дверi вiдкривати буду я! - I вона побiгла навколо пiрамiди, вiдшукуючи мiсце входу.
   Поки я її наздогнав, вона вже вiдкрила прохiд у коридор.
   - Пiдемо? - Стоячи, зiгнувшись, у проходi, Зося озирнулася на мене.
   - Тiльки бiльше не тiкай.
   - Гаразд, давай руку!
   Кiлька крокiв - i ми зупинилися перед лiфтовою колоною. Дверцята вiдсунулися, ми увiйшли.
   - Що далi? - Ледь чутно прошепотiла Зося.
   - Назвемо iм'я Бастед... - I тут лiфт понiсся вниз.
   Ми вийшли з кабiни на вже знайомому сьомому поверсi.
   - Пiдемо до Бастед чи самi впораємося? - Зупинилася Зося в нерiшучостi, вибираючи дверi.
   - Самi! - Я рiшуче пiдiйшов до зображення людей iз пташиними головами i направив на них промiнь своєї каблучки.
   Дверi розсунулися, i ми увiйшли до лабiринту. Цього разу ми не стали блукати, а одразу ж виставили вперед руки з каблучками. Всього через три-чотири повороти ми вийшли в зал з безлiччю намальованих на стiнах птахiв.
   - Хто такi?! - Вийшов до нас чоловiк з головою шулiки, так само, як Бастед зупиняючи нас рухом витягнутої вперед руки з вертикально спрямованою до нас долонею.
   - Свої! - Хором вiдповiли ми з Зосею, показуючи каблучки.
   - Доступ отримано! Запитуйте! - Очi андроїда з червоних стали жовто-коричневими.
   - По-перше, як вас звуть? - Одразу ж запитав я.
  337
   - Я робот-андроїд птахоподiбного типу, спостерiгач пiрамiди, охоронець пташиної цивiлiзацiї, серiя - Тутмос.
   - А ми... - Почала було Зося.
   - Знаю. Ви - Iнь i Ян. У вас повний доступ до всiєї iнформацiї.
   - Тодi розповiдайте! - Я, тримаючи Зосю за руку, почав обходити Тутмоса, щоб краще його роздивитися.
   - З чого починати?
   - З початку! - Махнув я рукою.
   Робот-андроїд виглядав як звичайний чоловiк, високий - трохи бiльше двох метрiв, м'язистий, з такою ж, як у Бастед, смаглявою шкiрою. Тiльки замiсть котячої голови у нього була пташина, покрита сiро-коричневими пiр'ям. Ззаду, за спиною андроїда виявилися справжнi крила.
   - Спочатку нiчого не було. Потiм стався вибух...
   - Нi! З початку зародження пташиної цивiлiзацiї. -Зупинила його Зося.
   - Пташина цивiлiзацiя зародилася приблизно двiстi мiльйонiв рокiв тому, в епоху динозаврiв...
   - А можна розгорнути крила? - Перервав я розповiдь.
   - Будь ласка! - Тутмос розкрив крила. У розправленому виглядi вони досягали близько п'яти метрiв у розмаху. - Сила тяжiння на Землi тодi була приблизно в два рази менше, нiж тепер.
   - Як це? - Здивувалася Зося, проводячи пальцем по величезному перу. - Чому ж вона збiльшилася?
   - Приблизно сто п'ятдесят мiльйонiв рокiв тому вся Сонячна Система проходила крiзь хмару мiжзоряного пилу. На поверхню Землi випало безлiч частинок, збiльшивши її силу тяжiння. Розмiр i маса Землi спочатку збiльшувалися поступово, але в якийсь момент рiзко прискорилися. Такого гравiтацiйного стрибка анi динозаври, анi птеродактилi, анi великi птахи витримати не змогли. Їх цивiлiзацiї повiльно приходили у занепад, поки зовсiм не зникли.
   - Зрозумiло. Давайте про цивiлiзацiю. - Повернув я розповiдь до початку.
   - Прошу! - Тутмос зробив рукою i крилом жест кудись углиб своїх володiнь.
  338
   Представниками пташиної цивiлiзацiї були великi птахи, родичi динозаврiв. У них були довгi мiцнi ноги з трьома м'язистими пальцями, що закiнчувалися кiгтями. Коли я став бiля манекена такого птаха, щоб помiрятися з ним зростом, нога доходила менi пiд самi груди. Сама "пташка" була понад два метри, завдяки ще й довгiй шестидесятисантиметровiй шиї. Ноги птахозавра були одягненi в сiро-жовту луску, на зразок курячої. Тiло, розташоване горизонтально, покрито невеликим м'яким пiр'ям, поверх якого нависали бiльш жорсткi i довгi пiр'їни крил. Величезне пiр'я розкiшного хвоста були схоже на страусяче, але з забарвленням як у павича. Довга шия утеплена пухом, а на головi красувався пiр'яний гребiнь, схожий на хаєр панка. Очi розумного птаха були трохи меншими, нiж у страуса, але такi ж круглi. Навколо очей пух був пофарбований в абсолютно немислимий яскраво-бiрюзовий колiр. Здавалося, птах надiв пластмасовi пляжнi окуляри i дивиться на нас крiзь них.
   - Кожен представник пташиної цивiлiзацiї мав iндивiдуальне забарвлення, двох однакових особин знайти було неможливо. - Вiщав Тутмос, пiдштовхуючи нас до одного з яйцеподiбних саркофагiв з прозорими переднiми половинами, якi стояли довгим рядом уздовж однiєї зi стiн.
   Дiйсно, забарвлення пiр'я сплячих у них птахiв просто вражало: птахозаври переливалися всiма барвами веселки та їх вiдтiнками.
   - Просто як канарки або райськi пташки! - Вигукнула Зося.
   - Гарнi пташки з трьохсантиметровими зубками! - Звернув я її увагу на вiдкритий дзьоб одного з птахiв.
   Сам дзьоб був порiвняно невеликий - всього сантиметрiв близько десяти в довжину i близько п'ятнадцяти завширшки бiля основи. До кiнця дзьоб загострювався, а всерединi... Всерединi стояв частокiл гострих зубiв, здатних перепиляти що завгодно. Мiж зубами лежав гострий язик.
  339
   - Завдяки язику i особливiй будовi гортанi, птахи могли вiдтворювати величезну кiлькiсть рiзних звукiв. Їх лiнгвiстичнi можливостi раз у десять перевершували здiбностi людей, а звуковий дiапазон включав у себе i iнфразвук, i ультразвук. - Повiдомив нам Тутмос i включив запис якоїсь розмови.
   На нас обрушилася неймовiрна сумiш щебетання, клацання, шипiння, спiву, крикiв, курликання, бурчання, говорiння i чогось ще настiльки незрозумiлого, що пояснити це словами просто неможливо.
   - Це запис дискусiї з приводу можливої загибелi цивiлiзацiї i пошукiв способiв запобiгання їй. - Тутмос вимкнув звук, i в пiрамiдi стало надзвичайно тихо. - Як ви розумiєте, таких способiв знайдено не було. До того, як сила тяжiння Землi не збiльшилася, птахозаври перемiщалися, переважно, у повiтрi. Швидкiсть їх польотiв варiювалася вiд двадцяти до сiмдесяти кiлометрiв на годину, якщо перерахувати на вашу систему вимiрювань. По землi розумнi птахи ходили з середньою швидкiстю близько десяти кiлометрiв на годину, хоча при необхiдностi могли бiгти i сорок кiлометрiв на годину. Давайте повернемося до манекену i я покажу вам, як було влаштоване крило.
   Ми повернулися вiд саркофагiв зi сплячими птахозаврами до манекену, що стояв у центрi залу. Складенi уздовж спини крила пташки не виступали за хвiст. Але коли Тутмос, зробивши якiсь манiпуляцiї, змусив манекен розгорнути крила, виявилося, що вони, як складана парасолька, були складенi кiлька разiв. У розправленому виглядi їх розмах перевищував п'ять метрiв!
   - Ой, а це що? - Зося, заглянувши пiд крило, побачила щось незрозумiле.
   - Це рука. - Вiдповiв Тутмос.
   - Рука?! - Вигукнув я. - У них, крiм крил, ще й руки були?!
   - Були. Не зовсiм такi, як у людей, але ними цiлком можна було щось робити. - Тутмос змусив манекен розтиснути стислу в кулак "руку".
  340
   Рука була незвичайною: з першого вiд початку крила вигину визирала гола, не покрита анi пiр'ям, анi пухом кiнцiвка з трьома пальцями. Пальцi були майже людськими, якби не будова пазурiв.
   - Птахи, не розправляючи крил, могли за необхiднiстю працювати руками, та найчастiше руки були стиснутi в кулаки i видно їх не було. Поступово, при деградацiї i дееволюцiї, потреба у руках вiдпала i всi пальцi влилися у крила.
   - А чому тiльки три? - Запитала Зося.
   - Взагалi-то, i у динозаврiв, i у птахiв спочатку було по п'ять пальцiв. Але в процесi еволюцiї, два пальця птахозаврiв подовжилися, вкрилися пiр'ям i являють собою продовження крила. Два пальцi на заднiх ногах перетворилися на короткi сильнi "шпори". Ось, подивiться.
   Дiйсно, на нижнiх кiнцiвках ззаду були шпори, на якi ми спочатку просто не звернули уваги.
   - Такою шпорою можна бика розпороти! - Помацав я гострий, як кинджал, кiготь на шпори.
   - А чим цi птахи займалися? - Поцiкавилася Зося. - Як вони прийшли до цивiлiзацiї?
   - Птахи почали вiддалятися вiд динозаврiв, коли вiдбулося деяке похолодання. Саме тодi, рятуючись вiд холоду, вони почали покриватися пухом, а потiм i пiр'ям. До речi, багато динозаврiв робили те ж саме.
   - Важко уявити динозавра, покритого пiр'ям! - Не повiрив я.
   - Але саме так i було. Пiр"я динозаврiв теж було розфарбоване у рiзнi кольори, i чим яскравiшим було забарвлення, тим бiльше у них були шанси на парування.
   З подальшої розповiдi ми дiзналися, що для того, щоб уберегти яйця вiд холоду, предки птахiв почали плести гнiзда. Робили вони це, як i динозаври, руками. Поступово руки розвивалися, пiр'я подовжувалося, перетворюючись на крила.
  341
  Через те, що жили птахозаври зграями, у них укладалися соцiальнi вiдносини. Спiлкування, спiльне полювання, пошук компромiсiв, виховання загальних дитинчат, взаємодопомога - все це виливалося у широкi соцiокультурнi зв'язки. Згодом почали видiлятися окремi спецiалiзацiї: мисливцi, будiвельники гнiзд, тi, хто висиджували яйця, няньки, вчителi, спiваки, вченi...
   Птахозаври були хижаками. Зазвичай на полювання виходили бригади по п'ять птахiв: один вiдволiкав майбутню здобич, двоє нападали ззаду i з бокiв, потiм їм допомагав перший, а пара тих, що залишилися, ховалися поблизу i збирали здобич на волокушу. Пiсля полювання всi разом волокли здобич до свого поселення. Полювали, зазвичай, на ящерiв середнiх розмiрiв, якi не пiдпадали пiд Конвенцiю Розумностi.
   - Що це за Конвенцiя така? - Запитав я.
   - Ця Конвенцiя забороняє вживати в їжу, тримати як домашнiх улюбленцiв або робочу худобу представникiв тих видiв, якi визнанi розумними. У той час розум на Землi був представлений декiлькома видами: прямоходячi динозаври, великi птахи, воднi ящери i плазмоїди.
   - Давайте далi! - Поквапила Зося, поглядаючи на годинник. - У нас часу мало.
   - Може, треба трохи прискоритися? - Поцiкавився Тутмос.
   - Непогано би. Хоча й дiзнатися хочеться побiльше.
   - Тодi я вам скину iнформацiю просто на мозок! - Радiсно вигукнув Тутмос i швидким кроком пiшов через анфiладу кiмнат, запрошуючи нас за собою розгорнутим крилом.
   - Ось, сiдайте зручнiше, закривайте очi, розслабтеся... - Вiн посадив нас в якiсь капсули, схожi на яйця зi встановленими всерединi крiслами. - Це займе всього кiлька секунд...
  342
   Не встиг я заплющити очi i уявити, що перебуваю в яйцi величезного птаха, як Тутмос знову вiдкрив капсули i допомiг нам вибратися назовнi.
   - От i все! Тепер ви все знаєте.
   - Як це? Я ж нiчого не... - I тут я "згадав"! Я згадав все про пташину цивiлiзацiю, нiби прожив разом з птахозаврами багато рокiв i все бачив на власнi очi.
   I те, як поступово на змiну iндивiдуальним гнiздам прийшли величнi будiвлi з дерева та глини. I те, як у величезних круглих будiвлях влаштовувалися науковi диспути, вокальнi конкурси та мiжвидовi конференцiї. I те, як скооперувавшись зi звiроящерами, двi цивiлiзацiї створювали грандiознi споруди з каменю для спiльних зборiв. I те, як вони разом будували металообробнi та машинобудiвнi заводи, проектували космiчнi кораблi i виходили в космос. I те, як проходило навчання пташенят, i те, як у них заохочувалася цiкавiсть i непереборне бажання пошуку нового... Загалом, все це i багато iншого виявлялося поступово, варто було лише подумати в певному напрямку.
   Вибравшись з пiрамiди, ми побiгли до Школи Магiв. Заняття там саме закiнчилися й усi школярi виходили з трьох дверей, поступово розчиняючись у потоцi перехожих пiдземної вулицi.
   - Он нашi виходять! - Невiдомо за якими ознаками впiзнала наших однокашникiв Зося. - Давай хоч запитаємо, чим вони сьогоднi займалися!
   Ми кинулися наздоганяти парочку, приховану пiд однаковими каптурами. I як Зосi вдалося так швидко їх упiзнати?
   Це були Азазель i Ептоза. Вони розповiли, що сьогоднi в школi вчилися складати гороскопи за всiма видами календарiв, про якi дiзналися вчора.
   - Ну от, не звикла я прогулювати! I спiзнюватися. А за останнi днi... - Розгублено озирнулася на мене Зося. - Як ти гадаєш, ми обiйдемося без гороскопiв?
  343
   - Цiлком! - Пiдбадьорив її я. - Знання про iншi цивiлiзацiї цiлком перекривають цю прогалину.
   - Давай хоч згадаємо, що ми дiзналися вчора. - Зося почала копатися в своєму смартфонi. - Ось! Таблиця планет. I якiсь числа, схожi на телефоннi номери.
   - Точно! Ми ще хотiли зателефонувати по одному з них i перевiрити! Давай зараз i перевiримо!
   - Але ж тут зв'язку немає! Треба вибратися на поверхню.
   Нагорi вже було зовсiм темно. Абсолютно безхмарне нiчне небо було всiяне яскравими зiрками.
   - Номер Марса у нас є? - Запитав я, дивлячись на червону зiрочку.
   - Є: 5-25-65-325.
   Я став набирати номер на своєму смартфонi.
   - Ну то як? - Квапила мене Зося.
   - Поки нiчого, навiть гудкiв немає.
   - Може, треба ще щось зробити? Адже якби так легко можна було зв'язатися з Марсом, туди б навiть випадково мiг зателефонувати хто завгодно. Повинна бути система запобiгання вiд випадкових дзвiнкiв. - Почала розмiрковувати Зося.
   - I ключ для подолання цiєї системи. - Додав я.
   - Точно! У нас же є ключ! Нашi каблучки!!! - Зося схопила мене за руку так, що нашi каблучки стикнулися, i пiдняла руки до неба.
   З обох каблучок вирвалися зеленi променi, з'єдналися в один i, здалося, прокололи, весь Всесвiт. У смартфонi почулися гудки i якийсь голос чiтко сказав:
   - Марс на зв'язку. Який ваш запит?
   - Крутяк! А можна нам до вас? - Запитала Зося.
   - З доступом Iнь-Ян можна все! - I на тому кiнцi вiдключилися.
   Нас одразу ж заволокло якимось бузково-синiм туманом i потягло вгору. Всього хвилин через шiсть-сiм ми стояли в величезному ангарi, уздовж рожевих стiн якого гули сiрi машини, а вiд них помiтно вiяло свiжим вiтром.
  344
   - "Зал виробництва повiтря. Просимо не використовувати нiчого, здатного його забруднити!" - Прочитала Зося оголошення, написане якимись незрозумiлими червоними iєроглiфами, i яке проходило через всю стiну. При цьому вона як пальцем, вела по рядку променем вiд каблучки.
   - Звiдки ти знаєш? - Здивувався я. - Коли це ти встигла вивчити марсiанську писемнiсть?
   - А я i не вчила. Каблучка перекладає. Сам спробуй!
   Я витягнув руку вперед i в моєму мозку прямо перед очима, як на монiторi комп'ютера, потягнувся бiжучий рядок з перекладом написаного на стiнi.
   - Клас! Цiкаво, а ми так будь-яку мову зможемо перекладати?
   - Мабуть. Чим iншi мови гiрше марсiанської? Мене iнше питання мучить: а як же нашi бактерiї? Адже ми можемо отруїти ними мiсцеве повiтря.
   - Як-як! - Проявився з повiтря бiля нас чорний ворон. - Вашi шкiдливi бактерiї вже нейтралiзованi бактерицидним туманом!
   - Тут що, i птахи водяться? - Пошепки запитала мене Зося.
   - Кому треба, тi й водяться! Тепер от навiть ви завелися! - I голограма ворона розтанула у повiтрi.
   - Ну, що, пiдемо? - Я взяв Зосю за руку. - Пiдемо вiдкривати для себе Марс?!
   Ми рушили вздовж стiни з машинами влiво. Ангар був дуже довгим, причому, як виявилося, вiн злегка завертав по дузi вправо. Ми йшли, йшли i йшли.
   - А може, ми по колу йдемо? - Запитала Зося.
   Я озирнувся. На тонкому шарi червонуватого пилу за нами тягнувся ланцюжок слiдiв.
   - Нi, поки що нашi слiди не траплялися.
   I тут щось загуло i весь пил кудись понесло. Пiдлога стала абсолютно чистою i блiдо-рожевою.
  345
   - Тепер тут взагалi нiчиїх слiдiв немає! Може, тут давно всi вимерли?!
   - А хто ж нам вiдповiдав?
   - Автомат. Або якась програма. Та хiба мало що! Менi це вже набридло! Гей, хто-небудь! - Зося застрибала на мiсцi, розмахуючи над головою руками. - Вiдгукнiться!!! Покажiться!!!
   - Ну, показався. I що далi? - Перед нами знову виникла голограма чорного ворона, який сидiв на гiлцi, що зависла прямо у повiтрi.
   - Ой! Ну, не так же раптово... - Зося зупинилася i пiдiйшла ближче до ворона. - Куди нам йти?
   - Звiдки я знаю, куди вам треба? - Знизав ворон крилами.
   - Слухай, ворон. - У голосi Зосi почулася загроза. - Говори, як нам вибратися з цього ангара хоч куди-небудь! I не збивай мене!
   - Якщо людинi все одно, куди йти, то її дуже важко збити зi шляху. - Ворон над нами явно знущався i навiть якось посмiхався своїм дзьобом.
   - Так, досить! - Я пiдiйшов до голограми, направивши на неї промiнь своєї каблучки. - Проведи нам екскурсiю по тутешнiх мiсцях!
   - Так би одразу i сказали... А вам де провести екскурсiю - по базi чи на поверхнi? - Ворон знову хитро посмiхнувся.
   - Спочатку по базi, а потiм на поверхнi! - Твердо вiдповiв я.
   - Ну, тодi прошу за мною! - I голограма, змахнувши крилами, полетiла до зовнiшньої стiни величезного кiльця ангара.
   У стiнi розсунулися дверi, i ми вийшли на широку вулицю пiдземного (тобто пiдмарсианського) мiста. Транспорту на вулицi не було, тiльки рухомi дорiжки, розташованi i внизу, i на стелi, i на стiнах. Всi вони рухалися з рiзними швидкостями.
   - Переступiть по жовтих дорiжках на п'яту стiнну! - Скомандував ворон, зависнувши бiля потрiбної дорiжки.
  346
   Я помiтив, що всi жовтi дорiжки мчали справа налiво, а зеленi - злiва на право. Причому, чим вищою була їх швидкiсть, тим iнтенсивнiшим i яскравiшим був колiр. Ми стояли на краю вулицi, в тому мiсцi, куди вийшли з ангара, на свiтло-жовтiй, майже бiлiй, нерухомiй дорiжцi. П'ята стiнна дорiжка яскраво-лимонного кольору, перебувала на вертикальнiй стiнi над нами.
   - Як переступити? - Не зрозумiв я. - Просто по стiнi?
   - Просто по стiнi! - Пiдтвердив ворон. - Вам щось не подобається?
   - Та нi... - Я пiдняв праву ногу i поставив її на жовту смужку, яка рухалася з невеликою швидкiстю i була розташована за пiвметра вiд пiдлоги.
   Одразу ж моя друга нога пiдскочила i встала поруч з першою. Сила тяжiння тепер була спрямована перпендикулярно до стiни.
   - Круто! - Вигукнув я, повiльно вiд'їжджаючи вiд Зосi. - Стрибай, не бiйся!
   - А ми так i по стелi можемо ходити? - Запитала Зося, наздоганяючи мене по рухомiй стрiчцi. - Як мухи?!
   - Не знаю, як там мухи, але тут всi можуть ходити по будь-яких дорiжках. - Вiдповiв Ворон. - Ну, давайте, перебирайтеся на п'яту!
   Щоб перебратися на п'яту жовту дорiжку, довелося перестрибувати через зеленi, що рухалися в протилежному напрямку. Час вiд часу ми бачили на перехрестях коридорiв дорiжки iнших кольорiв: вiд блакитних до яскраво-синiх, вiд рожевих до яскраво-червоних, вiд сiрих до чорних i так далi. Стiна, по якiй ми мчали, тепер була пiдлогою. Взагалi-то, гравiтацiя тут дiяла на всiх поверхнях i тому поняття "пiдлога", "стеля" чи "стiна" абсолютно втрачали сенс. З кожним стрибком швидкiсть збiльшувалася i п'ята дорiжка мчала вже майже зi швидкiстю автомобiля. I хоча ноги на нiй здавалися просто приклеєними до поверхнi гравiтацiєю, ми з Зосею, слухаючи пояснення ворона, який наче нерухомо завис над нашими головами, мiцно вчепилися одне в одного.
  347
   - Як ви знаєте, ще до того, як атмосфера Марса була зiрвана великим астероїдом, який пролiтав повз, частина його населення перебралася пiд поверхню.
   - А ми й справдi це знаємо? - Пошепки запитала мене Зося.
   - Тепер знаємо. - Прошепотiв я у вiдповiдь i запитав у ворона: - А iнша частина?
   Ворон подивився на мене так, нiби я запитав про щось, чого неможливо не знати.
   - На Землю, звичайно ж! Невже ви про це не чули?
   - Якщо чесно, то нi. - Знiтившись пiд презирливим поглядом птаха сказав я.
   - Все вам треба пояснювати! Звiдки таке невiгластво?! Багато мiльйонiв рокiв тому життя на планети Сонячної Системи було занесене з планет зiрки Процiон iз сузiр'я Малого Пса, тому все живе на тутешнiх планетах має схожу генетичну структуру. У формування людства, правда, на рiзних етапах втручалися представники розумних з iнших систем, але на генотип це особливо не вплинуло. Люди, в тому виглядi, який вони мають зараз, спочатку сформувалися саме на Марсi, бо умови для них тут були найбiльш пiдходящими: вiдстань вiд Сонця в пiвтора рази бiльше, нiж до Землi, а, отже, менш згубний вплив ультрафiолету.
   - А хiба ультрафiолет шкiдливий? - Розгубилася Зося.
   - А рак, на вашу думку, звiдки береться? - Саркастично перепитав ворон i продовжив: - Сила тяжiння на Марсi становить тридцять вiсiм вiдсоткiв вiд земної, що дозволило людям перейти до прямоходiння.
   - А на Землi... - Спробував заперечити я, але ворон мене тут же перебив:
   - А на Землi у людей через пiдвищену силу тяжiння вже сотнi тисяч рокiв спостерiгаються проблеми з опорно-руховою системою! I вони, чомусь, i досi нiяк не можуть пристосуватися! Доба на Землi трохи коротша, нiж на Марсi. Тут вона триває 24 години 39 хвилин i 35 секунд, а це до сих пiр позначається на якостi сну, особливо у лiтнiх землян. Про старече безсоння хоча б чули?
  348
   - Так! - Поквапились ми дружно кивнути головами.
   - Так от... - Ворон постарався повернути нитку розмови в колишнє русло. - Коли марсiани дiзналися, що астероїд пройде в небезпечнiй близькостi вiд їхньої планети, вони не склали руки у безвиходi, а вжили низку заходiв з порятунку цивiлiзацiї. Моря, озера i рiчки термiново переносилися пiд поверхню, обладнувалися атмосфернi заводи, будувалися пiдземнi мiста. Стоп! Наближається потрiбний нам коридор! Перескочить на пару дорiжок лiвiше, щоб знизити швидкiсть, а коли я скажу, стрибайте на блакитнi дорiжки!... Зараз!
   Ми стрибнули на перпендикулярну блакитну дорiжку, а потiм перейшли на синi, що мчали з бiльшою швидкiстю по iншому коридору. Ворон почекав, поки ми встановимо рiвновагу, i продовжив:
   - У цей же час створювалися марсiанськi бази на Землi, а матерiальнi носiї цивiлiзацiї завантажувалися в древнiй космiчний корабель, який ви називаєте Фобос.
   - Стривайте, а хiба Фобос не супутник Марса? - Зося взяла мене за руку i встала поруч.
   - А хiба може природний супутник бути порожнистим усерединi? Звичайно ж, це корабель, який припаркувався бiля Марса ще тодi, коли на ньому вiдбувалися бурхливi тектонiчнi процеси i людей ще взагалi не було.
   - А хто ж його припаркував? - Поцiкавився я.
   - Представники якоїсь дуже древньої цивiлiзацiї.
   - А куди вони подiлися? - Не вiдставала Зося.
   - Куди, куди! Разкудикалися!!! Звiдки я знаю, куди?! Ви про марсiан слухати будете, чи менi замовкнути?! - Ворон явно розсердився i навiть почав втрачати чiткiсть зображення.
   - Будемо, будемо!! - Поквапились ми заспокоїти ворона.
   - Весь настрiй зiпсували! Коротше, тi марсiани, якi перебралися пiд поверхню Марса, продовжили марсiанську цивiлiзацiю. А коли сюди завiтали андромедцi, мрчiктуланцi i iншi, бiльшiсть перебралася у бiльш цивiлiзованi куточки Всесвiту. Тепер тут працюють представники багатьох цивiлiзацiй вахтовим методом. Все зрозумiло?
  349
   - Майже. - Зося зiщулилася пiд роздратованим поглядом ворона, голограма якого повернулася до неї. - Лише одне питаннячко! Хто такi андромедцi i мурчик...
   - Мрчiктуланцi! Це рiзнi iнопланетяни. Можливо, деяких ви сьогоднi побачите. Ось! Приїхали, знижуйте швидкiсть!
   Ми з Зосею стали переходити з синiх смуг на блакитнi.
   Ворон запропонував увiйти в якийсь коридор, закритий свiтловою завiсою. Пройшовши крiзь неї, ми опинилися на мiськiй вулицi. Майже звичайнiсiнькiй земнiй вулицi. Правда, придивившись, зрозумiли, що будинки на нiй мають неземну архiтектуру. По-перше, вони пiднiмалися по боках вулицi на чотири поверхи до самої стелi, а тому не мали дахiв, майже як у пiдземному мiстi Магара на Землi. По-друге, висота поверхiв становила приблизно по п'ять метрiв, а вiкна були великими i овальними, схожими на iлюмiнатори з вiтражами з рiзнокольорового скла чи пластику, що зображали найдивовижнiшi пейзажi. А по-третє, нi сходiв, нi лiфтiв цi будинки не мали - на будь-який поверх можна було пройти просто по вертикальнiй стiнцi та ввiйти у вiкно. Що ми i зробили.
   I опинилися в невеликому затишному залi житлового будинку.
   - Гей, господар! - Закричав ворон. - Я гостей привiв! Виходь!
   На його крик з внутрiшнiх кiмнат вийшов майже звичайний чоловiк зростом близько ста сiмдесяти сантиметрiв.
   - Дуже радий! - Схилив вiн голову у вiтальному поклонi i простягнув вперед зiгнутi в лiктях руки долонями вгору. - Не часто у нас з'являються земляни!
  350
   Незвичайностi людинi надавав сiрувато-блакитний колiр шкiри, яка начебто трошки свiтилася зсередини, i риси обличчя, несхожi на жодну земну расу. Високе чоло переходило на потилицi у сiре з блакиттю волосся, зiбране декiлькома застiбками в один хвiст, що спускався по спинi аж до щиколоток. Великi очi без брiв i вiй сяяли ультрамарином, а яскраву посмiшку не можна було назвати бiлозубою, тому що замiсть зубiв у нього були двi суцiльнi кiстянi пластини. Овал обличчя був майже iдеальним, без вилиць, що випирають, надбрiвних дуг i пiдборiддя. Атлетичний торс, який закiнчувався дуже тонкими ногами, взутими в повстянi капцi на товстiй метало-пластиковiй пiдошвi, був обтягнутий срiблясто-зеленим комбiнезоном. Незважаючи на незвичнiсть, весь його вигляд сприймався красивим.
   - Ось, здаю з крил на руки! - Зависла голограма ворона над нашими головами. - Як же вони менi набридли!.. - I ворон розтанув у повiтрi.
   - Не звертайте на нього уваги, вiн з усiма так. Сiдайте! - Господар вказав нам на м'якi пуфики, що стояли навколо овального напiвпрозорого столу посеред залу, встеленому пухнастим синiм килимом. Бiльше в залi нiчого не було.
   Господар сiв, поклав прямi руки на колiна i, незвично жестикулюючи, але так само радо посмiхаючись, представився:
   - Я - корiнний марсiанин. - Стисла в кулак права рука торкнулася чола тильною стороною. - Моє iм'я - Чан'є Айнi Гуту-Тучсi. - Права рука з чола повернулася на колiно i розправилася, а лiва, стиснута в кулак з випрямленими двома середнiми пальцями лягла на праве плече, тильною стороною до нас. - А як називаєтесь ви? - Обидвi руки, поверненi долонями догори, iз стисненими разом пальцями простяглися до нас.
   - Ми - земляни. - Я спробував копiювати марсiанську жестикуляцiю, але швидко збився i перейшов на земну. - Моє iм'я - Ян. I вдома теж Ян.
   - А моє - Зося, або Iнь.
   - Ян Iдома Теж Ян. - Повторив марсiанин, зробивши напiвуклiн у мiй бiк. - Зося Або Iнь. - Напiвуклiн до Зосi. - Я правильно вас назвав?
   - Можна просто Ян i Зося, щоб було коротше.
  351
   - Тодi i мене називайте просто Чан'є. Ян i Зося, який зараз час доби у вас вдома?
   - Ой, вже зовсiм нiч! - Подивилася Зося на екран мобiльника. - Чверть на першу!
   - Чи можу я запропонувати вам їжу? - Марсiанин торкнувся правою рукою рота, а лiвої живота.
   - Так, звiсно! - Скрикнув я, вже давно ледь стримуючи бурчання у своєму животi.
   - Чи є у вас якiсь харчовi обмеження?
   - Взагалi-то ми всеїднi, але зараз я б не вiдмовився вiд хорошого шматка м'яса.
   - З овочами! - Додала Зося. - Якщо вас не утруднить, звичайно.
   Марсiанин сказав щось незрозумiле i з центру столу пiднявся металевий цилiндр. Присуваючи його до себе, марсiанин коментував:
   - По трубi, вбудованiй у нiжку стола, з нижнього примiщення, яке у мене є складом всього необхiдного, голосовим кодом я викликав харчовий 3D-бiопринтер. Тепер iншим кодом я замовлю йому м'ясо з овочами. - Вiн знову щось сказав незрозумiле, схоже на крякання качки. - Вважаєте за краще споживати їх сирими чи пiддати тепловiй обробцi?
   - Пiддайте, будь ласка. - Попросила Зося в той час, як я заглядав пiд стiл i намагався роздивитися, що ж ще знаходиться у матовiй напiвпрозорiй нiжцi столу.
   - Я налаштував апарат на земнi кулiнарнi традицiї. Через деякий час вiн подасть сигнал i можна буде їсти. - Коментував Чан'є, витягуючи з труби стопку прозорих мисок i ще один цилiндрик.
   Пролунав мелодiйний дзвiнок i 3D-цилiндр розкрився, як душова кабiна. Всерединi виявилося кiлька поличок, на яких випускали аромат щойно приготованi великий шматок м'яса, гроно якихось крупних кульок i гроно кульок поменше.
   - Це нашi столовi прилади. - Повiдомив марсiанин, витягуючи з другого цилiндра увiгнутi матово-прозорi пластини з двома прорiзами на одному з кiнцiв. - Ними можна користуватися як вашими ложками i виделками. - А це - нiж. - Показав вiн тонку пластинку з заокругленим кiнцем.
  352
   За допомогою "виделки" i "ножа" вiн дiстав з 3D-принтера м'ясо i, розрiзавши його на шматки, розклав по мисках. Миски пiд вагою продуктiв, покладених на них, мелодiйно подзенькували.
   - Тепер овочi. - Вiн вийняв за хвостик гроно великих кульок i роздiлив її на рiвнi порцiї. - I хлiб. - Вийняв вiн гроно поменше.
   Я присунув миску до себе i принюхався. М'ясо пахло просто чудово! До того ж воно було просякнуте якоюсь пiдливою. Овочевi кульки за смаком нагадували картоплю з великою кiлькiстю вершкового масла i якимись приправами. А маленькi кульки виявилися булочками.
   - А чому вони на гронах? - Запитала Зося, прожовуючи одну з булочних ягiд i вiдриваючи другу.
   - Так легше вирощувати. - Вiдповiв Чан'є. - Можна було б виростити одним великим шматком, як м'ясо, а можна невеликими порцiями. М'ясо, до речi, теж можна вирощувати гронами, але я хотiв, щоб було, як у вас на Землi.
   - А з чого все це вирощується? - Поцiкавився я.
   - З генетично виведеної бiомаси. Невеликi шматочки бiомаси закладаються у 3D-принтер, задається програма i вони починають рости з необхiдними властивостями - чи то м'ясо, чи то овочi, чи то ще щось.
   - То все це зроблено з одного i того ж? - Здивувалася Зося.
   - Так. Але тут немає нiчого дивного. Адже навiть все живе у вас на планетi створено з одних i тих же деталей, має однi й тi ж гени, тiльки зiбранi в рiзних послiдовностях. Таким чином, з одного набору виходять i тварини, i рослини. Такий же принцип i тут. Потiм подається сигнал до теплової обробки i ми отримуємо готовi страви.
   - Ух, наївся! - Вiдсунув я миску. - Тепер запити б чимось.
  353
   Марсiанин щось крякнув i з нiжки столу на поверхню виїхав цiлий снiп якихось рiзнокольорових трубок. Вони стояли над столом, як букет квiтiв i злегка погойдувалися.
   - Будь ласка, в цих трубках знаходяться напої, вибирайте на свiй смак.
   - Я спробую помаранчеву. - Простягла Зося руку до однiєї з трубок. - Вона за кольором схожа на апельсин. Може, в нiй апельсиновий сiк? - Зося потягнула трубку до себе i та стала подовжуватися, все бiльше вилазячи зi столу. - А, нi, не апельсин. Щось зовсiм iнше, незрозумiле, але смачне i освiжаюче.
   Я вибрав червону трубку i почав смоктати щось, за смаком схоже на сумiш динi з огiрком. Потiм ми з Зосею почали пробувати все пiдряд, намагаючись зрозумiти, на що це схоже на Землi.
   Коли ми награлися у гру пiд назвою "вгадай, що це", Чан'є запропонував нам прогулятися мiстом, а потiм вийти на поверхню. У мiстi були створенi умови для комфортного проживання самих рiзних iстот. Деякi з них зустрiчалися нам по дорозi. У мiстi були не тiльки вулицi, а й сади, гайки, поля або луки з незнайомою рослиннiстю. Уздовж берега пiдземної, вiрнiше пiдмарсiанської рiчки ми вийшли до величезного озера чи моря. Правда, хвиль на ньому майже не було. Чан'є пояснив, що вiтрiв пiд поверхнею не буває, тому воднi маси нiщо не розганяє. А от припливи i вiдливи пiд дiєю Деймоса вiдбуваються регулярно, хоча i не такi сильнi, як на Землi пiд дiєю Мiсяця.
   - А Фобос? Хiба вiн не викликає припливiв? - Запитала Зося.
   - Фобос порожнистий всерединi, тому його маса не така вже й велика. Припливи вiд Фобоса, зрозумiло, теж є, але вони занадто малi, щоб їх помiтити без спецiального обладнання.
   Коли перший шок вiд того, що ми гуляємо марсiанським мiстом, пройшов, ми злегка занудьгували. Нiчого особливого не вiдбувалося, архiтектура була одноманiтною, нiяких пам'ятникiв i музеїв...
  354
   - Може, ви хочете вийти на поверхню? - Запропонував марсiанин.
   - Давайте! - Зрадiли ми.
   Поки ми йшли до шлюзової камери, Чан'є продовжував розповiдати:
   - Повiтрянi заводи спочатку будувалися для того, щоб з часом вiдновити атмосферу, але потiм вiд цiєї iдеї вiдмовилися. Краще вже постачати повiтрям всi пiдмарсiанськi споруди. Тому поверхнею нам доведеться гуляти в скафандрах.
   Вiн допомiг нам влiзти у скафандри, а потiм ми на лiфтi пiднялися на поверхню i вийшли назовнi. Тут ще була нiч.
   - Пiвнiчна пiвкуля Марса рiвна та низька. Вважається, що дуже давно сюди впало якесь космiчне тiло. Пiвденна пiвкуля на чотири-вiсiм кiлометрiв вища, вона вся перерiзана кратерами i каньйонами. Якщо ми поквапимося, то встигнемо застати кристалiчний туман над Лабiринтом Ночi. Полетiли?
   Натиснувши кнопки на животах, ми включили реактивнi двигуни за спинами i полетiли за Чан'є. Лабiринтом Ночi назвали найбiльший комплекс пересiчних каньйонiв, що простягаються на тисячу двiстi кiлометрiв. Ми спустилися в один з каньйонiв на глибину десяти кiлометрiв. На днi виявилися наноси пiску, якi в деяких мiсцях утворювали справжнi дюни. Мiж дюнами пробиралися невеликi струмочки талої води. Вертикальна стiна, що пiднiмалася злiва, була смугастою через численнi шари гiрських порiд, вулканiчного попелу i застиглої у давнi часи лави.
   - Ось, зараз! Увага! Щойно Сонце з"явиться з-за обрiю, над Лабiринтом Ночi пiднiметься кристалiчний туман!
   I справдi, у променях вранiшнього Сонця вода в струмочках i на стiнках каньйону почала випаровуватися i одразу ж концентруватися у блискучi кристали. Поблизу цi кристалики здавалися алмазним пилом, а трохи далi зливалися у блискучий туман. Видовище було неймовiрно красивим i захоплюючим. Так ми i стояли, взявшись за руки i задерши голови, поки кристалiчний туман не розтанув.
  355
   - Куди тепер? - Запитав нас марсiанин, коли ми, нарештi, прийшли до тями i почали озиратися. - На екскурсiю по каньйонах чи на Фобос?
   Тiльки ми з Зосею зiбралися порадитися, як нас знову огорнуло туманом, але цього разу не кристалiчним, а перлиновим...
  Стоп!
  Цей напрямок вiялових варiантiв закiнчився.
  
   Повернення-1:
   Вам треба перейти на сторiнку 112 до пункту "Повернення-2" роздiлу No7 "Рiвень-2. Орел-Ребро"
  
  Роздiл 22. Рiвень-3. Орел-Ребро-Ребро.
   Прокинулися ми в Зосинiй квартирi близько восьмої години ранку. Коли ми, побешкетувавши у лiжку, нарештi, вирiшили вставати, то виявили у помпонi Зосиного тапка монетку, що стирчала ребром.
   - Ну, то що це означає? - Вийняла Зося монетку з помпона i простягнула менi.
   - Це означає, що нам пора снiдати. - Сказав я i пiшов перевiряти Зосин холодильник.
   Зiбравши все, що трапилося пiд руку, я спорудив овочеве рагу з додаванням сардельок. Зося, вмившись, сiла за стiл i, пiдперши голову рукою, мовчки спостерiгала за моїми дiями. Коли я поставив на стiл тарiлки з готовою стравою, вона обережно принюхалася, потiм нанизала на вилку шматочок варива i лизнула. Очевидно, блюдо їй сподобалося, тому що вона задоволено кивнула сама собi, влаштувалася зручнiше i почала наминати моє куховарство за обидвi щоки.
   - Ух! - Нарештi видихнула вона. - Клас! А я нiчого готувати не вмiю.
   - Зовсiм нiчого?
  356
   - Ну, я непогано заварюю чайник... А ще можу зварити замороженi пельменi! Ой, Янек, ти мене тепер кинеш?
   - Нiзащо! I не сподiвайся! Краще я тебе навчу готувати.
   - А якщо я не захочу вчитися?
   - Тодi доведеться самому взяти на себе цей обов'язок. - Приречено опустив я голову.
   - От i добре! А поки ти будеш готувати, я буду читати тобi книги вголос! - Зрадiла Зося. - У нас буде такий рiвноцiнний розподiл обов'язкiв.
   - А що ти ще не любиш робити?
   - Я не люблю пилососити. Зате з задоволенням можу натиснути кнопку на пральнiй машинi!
   - Домовилися.
   - А ще я не люблю витирати пил. Звiдки вiн тiльки береться? Ти це теж на себе вiзьмеш?
   - А ти що в цей час будеш робити?
   - А я буду складати посуд у посудомийку i робити макiяж, щоб ми нiкуди не спiзнилися. До речi, ми ще нiкуди не спiзнюємося? - Зося натиснула кнопку посудомийної машини i повернулася до мене з виглядом повної готовностi.
   - Спiзнюємося! - Загорлав я не своїм голосом i почав носитися по кiмнатi.
   - Куди?! - Спробувала зупинити мене Зося, перегородивши дорогу.
   - На диван! - Крикнув я, пiдхопив її на руки i впав на диван, вп"явшись в її губи пристрасним поцiлунком.
   - Все досить! Хорошого потроху! - Зося вирвалася з моїх обiймiв i почала поправляти волосся перед дзеркалом. - Що я, даремно фарбувалася? Треба мене вигуляти. Якi будуть пропозицiї?
   - Ми пiдемо у Магара... - Почав я, але Зося тут же перебила:
   - Тiльки не в Магару! Лiто на дворi, погода чудова, а ми весь час пiд землею, як кроти, вовтузимося!
   - У Магарабад! - Закiнчив я.
   - Що ще за Магарабад?
  357
   - Критий схiдний базар. Його недавно вiдкрили.
   - Справдi? Я щось таке чула, але жодного разу там не була. А що цiкавого може бути на базарi?
   - Там десь є вхiд у Магару.
   - Знову Магара! - Зося надула губки i тупнула нiжкою.
   - Зосiнька, нам зовсiм не обов'язково спускатися у Магару. Ми просто розвiдаємо, де знаходиться вхiд. Крiм того, на схiдному базарi можуть трапитися якiсь чудеса.
   - Ну добре! Пiдемо в Магарабад. За допомогою каблучок?
   - Можна i за допомогою каблучок.
   Я дiстав карту мiста, розклав її на пiдлозi, визначив наше мiсце розташування i, обiйнявши Зосю лiвою рукою, розвернув у бiк Магарабаду. Ми витягли в його напрямку руки з каблучками i...
   ...Опинилися посеред заповненої народом площi. Народ, штовхаючись, снував туди-сюди, на нашу появу в цiй штовханинi нiхто не звернув уваги. Грала схiдна музика, час вiд часу лунали крики торговцiв, якi намагалися пiдтримати iмiдж схiдного базару, та й по всьому. Звичайний ринок, який майже нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших. Ми рушили вздовж рядiв лавок з прянощами та екзотичними фруктами, перейшли до лав з одягом... Серед продавцiв було багато європейцiв, але зустрiчалися також азiати i чорношкiрi.
   - Нiчого цiкавого. - Зробила Зося висновок, поблукавши по базару хвилин з десять.
   - Все цiкаве попереду! - Каркнув у нас над головами чийсь голос.
   Ми пiдняли голови i побачили на жердинi одного з торгових наметiв великого чорного ворона.
   - Ой, ворон розмовляє! - Вигукнула Зося.
   - Ой, дiвчина розмовляє! - Передражнив її ворон.
   - Гей! Притримай коней! - Заступився я за Зосю. - Краще скажи, що там, попереду?
   - Попереду найцiкавiше.
   - Де?
   - Прямо! Прямо! Прямо! - Закаркав ворон, зiрвався з жердини i полетiв кудись за iншi ряди.
  358
   - То що, Зося? Пiдемо прямо? - Обернувся я до Зосi.
   - От спочатку я хотiла образитися. Але дуже кортить дiзнатися, що цiкавого нам мiг запропонувати ворон, що розмовляє.
   - Тодi прямо?
   Ми пiшли прямо, намагаючись не звертати з напрямку, навiть якщо нас штовхали перехожi. Через кiлька хвилин ми вперлися у будiвлю, стилiзовану пiд схiдний намет, з вивiскою "МАГАРАБАД". Бiля входу на низенькому ослiнчику, пiдiбгавши пiд себе ноги, сидiв дiдок у тюрбанi i шовковому халатi, схожий на схiдного мудреця, яким його малюють у казках.
   - О, високоповажнi подорожнi! - Звернувся вiн до нас. - Покажiть вашi руки i я розкрию вашу долю!
   Ми з Зосею простягнули йому руки. Як тiльки дiдок побачив нашi каблучки, якi чомусь запалали у вiдповiдь на його дотик зеленим вогнем, вiн одразу ж змiнив свiй тон.
   - Ви в Магару чи до Порталу?
   - У Магару нам сьогоднi не треба. - Вiдповiв я. - Хотiлося тiльки подивитися на вхiд. А от Портал...
   - Прошу, заходьте, зараз я вам все покажу! - Дiдок жваво зiскочив з ослiнчика i запросив нас за собою до "намету".
   Всерединi намет був прикрашений килимами зi схiдними вiзерунками i позолоченими завитками та обвiшаний рiзними магiчними предметами. На пiдставцi посеред шатра лежала розгорнута книжка з арабськими письменами. У дальньому кутку стояла ширма, розписана китайськими драконами.
   - Сходи до Магари знаходяться за ширмою. - Повiдомив нам дiдок.
   Ми з Зосею пiдiйшли до сходiв. Всього десять крутих сходинок, що вели вниз, закiнчувалися дубовими дверима з зображенням людського ока.
   - А ось тут Портал...
  359
   Ми озирнулися. Дiдок стояв бiля настiнного килима, на якому був вишитий вхiд до мальовничого гроту.
   - Я увiйти до цього порталу не можу, а ви з вашими каблучками...
   - Не поспiшайте. - Зупинив я його. - Розкажiть нам про Портал.
   - Як ви знаєте, на Землi та iнших планетах Сонячної Системи древнi побудували дванадцять порталiв, якi ведуть до iнших свiтiв. Щоб ними скористатися, треба знати космiчнi коди i мати доступ. У вас такий доступ є - вашi каблучки тому пiдтвердження. А коди... Сподiваюся, коди ви знаєте?
   - Звiсно. - Поважно кивнувши, вiдповiла Зося. - У нас є коди всiх планет Сонячної Системи.
   - Тодi ви можете пройти, куди захочете. - Дiдок, вказавши рукою на вхiд вишитого гроту, вiдiйшов трохи вбiк.
   Ми з Зосею пiдiйшли до килима. Я провiв по ньому рукою - вишивка, як вишивка, деякi ниточки навiть трохи порвалися i звисали з загального полотна. Зося торкнулася вишивки каблучкою i та пiшла брижами. Я теж приставив каблучку до зображення грота i... Нiякої перешкоди бiльше не було, перед нами був вхiд до справжнiсiнького гроту. Перезирнувшись, ми з Зосею зробили кiлька крокiв всередину.
   - Не забудьте назвати код! - Долинуло до нас звiдкись здалеку.
   Ми озирнулися - за спинами була суцiльна кам'яна стiна.
   - Зосiнька, а який код ти збиралася назвати? - Повернувся я до Зосi.
   - Якийсь з оцих. - Зося вивела на екран смартфона номера планет, якi ми зняли на уроцi в школi магiв. - Вибирай!
   Я, не дивлячись, тицьнув пальцем.
   - Це номер Юпiтера. - Прочитала Зося i тут же почала називати цифри: - 4-16-34-136.
   Навколо потемнiшало, нас закрутило в якомусь вирi, i раптом знову спалахнуло свiтло. Тепер ми стояли в овальному примiщеннi, схожому на внутрiшнiсть величезного яйця. Жодного кута в примiщеннi не було.
  360
   - Ми що, вже на Юпiтерi? - Пошепки запитала Зося.
   - Нi, ви на його супутнику Ганiмедi! - Почули ми голос позаду.
   Озирнувшись, ми побачили, як в "шкаралупi" яйця розкрився круглий отвiр, i в нього увiйшов справжнiй iнопланетянин! Це був гуманоїд, який вiдрiзнявся вiд людини своїми пропорцiями: зрiст близько двох метрiв, дуже тонке тiло, витягнутий череп, великi очi i маленький рот. Носа у нього не було, тiльки невелика щiлина на маленькiй опуклостi над ротом. Вражала також нелюдська гнучкiсть його тiла, що надавало йому схожостi зi... шнурком вiд черевика. Крiм того, у нього було по два лiктьових i колiнних суглоби на кожнiй кiнцiвцi, хребет, що згинався в усiх напрямках, дуже довга шия i пальцi на руках... Цi пальцi постiйно ворушилися, як щупальця, i перерахувати їх менi нiяк не вдавалося.
   - Вiтаю вас на мрчiктуланськiй базi "Ганiмед"! - "Шнурок" переплiв свої багатосуглобнi руки над головою у виглядi вiнка. - Не часто у нас тут бувають земляни.
   - А бувають? - Здивувалася Зося.
   - Землян тут не було вже пару тисячолiть.
   - А ви що, i тодi тут жили? - Вирiшив я уточнити.
   - Нi, я тут перебуваю всього близько десяти земних рокiв.
   - То звiдки тодi ви знаєте, що ми земляни? Може, ми марсiани якiсь?! - Зося гордовито задерла голову i поставила руки в боки.
   - Марсiани не такi, хоча й дуже схожi на вас. У них шкiра сiро-блакитна i расовi ознаки дещо iншi.
   - То що, марсiани насправдi iснують? - Зося опустила руки i перетворилася на абсолютну цiкавiсть.
   - Звичайно, iснують.
   - Ой, як цiкаво! Розкажiть! - Зося зробила кiлька крокiв до "шнурка".
   - А про мрчiктуланцiв вам дiзнатися не цiкаво? - Зупинив її "шнурок".
  361
   - А хто це? - Зося розгублено озирнулася на мене.
   - Мрчiктуланець - це я. - "Шнурок" обернув себе руками i злегка присiв - мабуть, це був знак вiтання.
   - Ой, вибачте. - Зося поспiшила вклонитися. - Стiльки вражень, що забуваєш чому дивуватися. Я - Зося, а це Ян.
   - Ти не можеш бути Зосею, ти повинна бути Iнь! - Тут же заперечив "шнурок".
   - Так, справдi, Iнь. Але iнодi мене називають Зосею.
   - А мене можна називати Мрочек. Моє справжнє iм'я ви вимовити не зможете, а цей набiр звукiв максимально до нього близький.
   - Дуже приємно, Мрочек. - Простягнув я йому руку.
   Iнопланетянин покрутив пальцями навколо моєї долонi, не торкаючись до неї, i прибрав руки за спину. Мабуть, рукостискання у мрчiктуланцiв були не прийнятi.
   - Розкажiть про свою планету. - Попросив я, теж ховаючи руки за спину.
   - Iз задоволенням! - Зрадiв Мрочек. - У нас тут так рiдко з'являються гостi! Прошу до столу! - "Шнурок" щось промурчав i з пiдлоги висунувся круглий, злегка увiгнутий до середини стiл на однiй нiжцi i три табуретки такої ж форми.
   Ми сiли за цей стiл, зроблений з якогось складного сплаву металiв i пластику. "Шнурок" щось промуркотiв i над столом розгорнулася голограма. Це була Райдужна Галактика! Нитки завиткiв її спiралей переливалися безлiччю неймовiрних кольорiв, зiрки в них сяяли дорогоцiнними каменями, i все разом було схоже на вогнi якогось величезного казкового мiста.
   - Це мiсто-галактика Мрчiктулан! - Гордо оголосив Мрочек. - Вся галактика Мрчiктулан пронизана дуже густою мережею пiдпросторового метро так, що з будь-якої планети бiля будь-якої зiрки можна потрапити на будь-яку планету будь-якої iншої зiрки, що входить до цiєї системи. Це не складнiше, нiж проїхатися у Варшавському метро. - Вiн знову щось муркнув i галактика стала наближатися, повертаючись до нас рiзними боками.
  362
   Тут все було влаштовано взагалi неможливим чином: якщо рукава галактики складалися зi звичних для нас зоряних систем, то в центрi був якийсь темний простiр з величезною планетою всерединi. Навколо центрального планетного гiганта оберталося п'ять зiрок - червоних карликiв.
   - Все навпаки: зiрки обертаються навколо планети! - Захоплено видихнула Зося.
   - Мрчiн! - Показав рукою на гiгантську планету Мрочек. - Моя Батькiвщина!
   Менi б нiколи не спало на думку, що планета може бути розмiрами з п'ятдесят наших сонць! Мрчiн був не тiльки величезний, але й чудовий: суша i моря рiвномiрно розподiленi по всiй поверхнi, клiмат схожий на наш субтропiчний. Пiр року та навiть ночей на Мрчiнi не буває, тому що всi п'ять сонць освiтлюють його рiвномiрно. Пiвсфери i сфери будинкiв, зiбранi у грона, потопаючи в бузково-фiолетовiй порослi чи то паркiв, чи то лiсiв, утворювали поселення. Не планета, а курорт моєї мрiї!
   Ми милувалися краєвидами Мрчiна й iнших планет Мрчiктулана години три, поки не зголоднiли. Пiдкрiпитися нам запропонували рiдкою поживною сумiшшю iз трубочок з мундштуками, утопленими в стiнi.
   Потiм Мрочек розповiв нам, що на супутниках Юпiтера Європi та Ганiмедi є життя. Бази мрчiктуланцiв на цих супутниках ведуть спостереження за його розвитком. Сама база не представляла з себе нiчого цiкавого - усюди округлi голi стiни, нiяких кутiв, нiяких меблiв, нiякого обладнання - все заховано в стiнах, пiдлозi, стелi, все з'являється пiсля голосового коду мрчiктуланця. Тому, поводивши нас по кiмнатах-бульбашках, Мрочек запропонував нам екскурсiю навколо Юпiтера та його супутникiв.
   Виявилося, Ганiмед має найкисневiшу атмосферу в Сонячнiй Системi, а на Європi води в два рази бiльше, нiж на Землi. На Ганiмедi життя має рослинний характер, а деякi з рослин навiть пiдiйшли до порогу розумностi. Живуть на ньому також i гриби - деякi з них ростуть у грунтi, а деякi бродять по поверхнi або плавають у водi. Їх розум поки можна порiвняти з розумом бiльшостi наших тварин.
  363
   На Європi життя розвивається у морях, океанах та iнших водоймах, пiд невеликим шаром льоду. Найбiльш розумними вважаються головоногi, дуже схожi на наших восьминогiв, але з бiльшою кiлькiстю щупалець.
   На Iо життя представлене бактерiями, здатними жити в екстремальних умовах вулканiчної дiяльностi. На теперiшнiй час на нiй дiє бiльше чотирьохсот вулканiв, якi рiвномiрно розподiленi по всiй поверхнi супутника. Мiж вулканами плескаються озера розплавленої сiрки, а перепад температур коливається вiд плюс 1700 градусiв Цельсiя до мiнус 190.
   - А чому Iо така бурхлива? - Поцiкавилася Зося.
   - Тому що її орбiта проходить там, де перетинаються гравiтацiйнi поля Юпiтера, Ганiмеда i Європи. Вони то розтягують Iо, то сплющують її.
   - А на Юпiтерi? На Юпiтерi життя є? - Не втримався я.
   - Юпiтер - це газовий гiгант. Навiть важко сказати, чи то це колишня зiрка, чи то майбутня. У всякому випадку, на планету вiн мало схожий. Життя на ньому немає, проте є розум.
   - Як це? - Хором вигукнули ми з Зосею.
   - Там живуть плазмоїди. Це енергетичнi розумнi iстоти, якi не пiдходять пiд поняття живого. Юпiтерiанськi плазмоїди не хочуть з нами контактувати i дали зрозумiти, що до Юпiтера нам наближатися не варто.
   - Ну то й не треба. - Зося дуже старалася стримати позiхання, але у неї це погано виходило.
   Я поглянув на годинник - в Катовiце вже було за пiвнiч. Час повертатися додому. Попрощавшись з Мрочеком i подякувавши йому за екскурсiю, я з сонною Зосею на руках перемiстився до своєї квартири i поклав її на лiжко. Зося муркнувши щось, повернулася на бiк i, як нi в чому не бувало, продовжила спати. Роздягати її я не став, а просто прилiг поряд...
  364
  ***
   Прокинувся я вiд того, що Зося, яка вийшла з душу, вирiшила викрутити своє мокре волосся просто менi на обличчя.
   - Ах, ти!... - Я схопив її в оберемок, але Зося вирвалася i втекла на кухню.
   - Я їсти хочу! - Крикнула вона звiдти. - Вчора ми навiть не повечеряли! Iди, приготуй що-небудь, бо я помру!
   - Зуби хоч почистити можна? - Запитав я, прямуючи до ванної.
   - Гаразд. - Дозволила Зося. - Тiльки швидко!
   Пiсля снiданку ми вирiшили навiдатися до Магари. До занять у Магiчнiй Школi було ще багато часу, тому, трохи поблукавши мiстом, ми знову вирушили до пiрамiди. Ми йшли по набережнiй вздовж рiчки, здалеку милуючись червоними i чорними квiтами, ганялися одне за одним, цiлувалися, коли один з нас наздоганяв iншого...
   - Тобi не здається, що ми йдемо сьогоднi занадто довго, а пiрамiди все немає та й немає? - Подивилась навколо Зося, коли звiльнилася пiсля чергового поцiлунку.
   - А й справдi. Ми зайшли за рiг i мiста звiдси зовсiм не видно.
   - Може ми так захопилися, що не помiтили, як пройшли повз?
   - Тодi давай повернемося.
   Ми повернулися до повороту, але пiрамiди i там не було. Магара, як зазвичай, розташовувалася терасами по обох берегах пiдземної рiчки, а пiрамiди на своєму мiсцi не було.
   - Ну не пiшла ж вона сама... - Зося розгублено тупцювала на тому мiсцi, де повинна була бути пiрамiда. - Нiяких слiдiв! Навiть пил лежить так само, як i всюди...
   - Ти точно стоїш на тому мiсцi? - Пiдiйшов я до Зосi.
   Раптом нашi кiльця вистрiлили вгору фiолетовими променями, i нас нiби смикнуло наверх. Навколо стало ясно, яскраве сонце висвiтлювало траву у нас пiд ногами. Ми стояли бiля пiднiжжя величезної пiрамiди, а навколо галявини шумiв височенний папоротевий лiс.
  365
   - Цiкаво, це наша пiрамiда чи нi? - Я задер голову вгору. - Висота близько кiлометра...
   - Давай помiряємо пiдставу. - Запропонувала Зося i тут же побiгла до ребра пiрамiди. - Один, два, три... - Почала вона вiдраховувати кроки.
   Пiдстава пiрамiди виявилася квадратною, приблизно 940 на 940 метрiв.
   - Може, це наша пiрамiда, тiльки чомусь не пiд землею, а на поверхнi i на повну висоту. - Задумався я.
   - На повну висоту i на поверхнi вона була мiльйони рокiв тому! - Заперечила Зося. - Не перенеслися ж ми з нею у минуле!
   I тут з-за папоротi на галявину вийшов динозавр. Дуже схожий на Тiранозавра Рекса. Вiн, сито облизуючись, вишукував зручне для себе мiсце, щоб понiжитися на сонечку.
   - Здається, все ж таки перенеслися... - Прошепотiла вона, притискаючись до стiни пiрамiди. - Якщо ми не будемо ворушитися, може вiн нас не помiтить? Ти не в курсi, який у динозаврiв був зiр?
   - Тиранозаври - мисливцi, а у мисливцiв завжди зiр чудовий.
   - А ми вiд нього зможемо втекти?
   - Людина бiгає зi швидкiстю до восьми кiлометрiв на годину, а тиранозавр бiльше. Якщо доведеться тiкати, шансiв у нас немає.
   - А якщо...
   Тут над верхiвками папоротей з"явилася невелика голова на довгiй шиї. Голова лiниво зривала листя i не переставала жувати. Земля почала здригатися пiд ходою величезного звiра. Тиранозавр, який щойно задрiмав, пiдняв голову i прислухався. Звiр наближався. Тиранозавр, який виглядав поруч з ним як мишка, роздратовано рикнув, пiднявся i потрусив у бiк. Величезний динозавр вийшов на галявину i продовжував жувати листя папоротi уздовж крайки лiсу.
  366
   - Хто це? - Притиснувшись до мене, прошепотiла Зося.
   - Зауропод. - Блиснув я ерудицiєю. - Вони жили ще двiстi мiльйонiв рокiв тому, а вимерли приблизно шiстдесят п'ять мiльйонiв рокiв тому.
   - Цей, здається, не вимер...
   - Значить, ми точно у минулому!
   - А раптом просто зараз на Землю впаде той самий астероїд, через який всi динозаври вимерли? - Занепокоїлася Зося. - Щось менi не хочеться тут залишатися...
   - Мiж iншим, вимирання динозаврiв почалося за мiльйони рокiв до падiння того метеорита. Припускають, що вони почали хворiти через появу квiткових рослин. Екологiя порушилася. Але навiть якщо той астероїд впаде, нам нiщо не загрожує.
   - Чому?
   - Тому що наша пiрамiда знаходиться бiля Катовiце, а туди астероїд не падав.
   I тут ми побачили, що до землi летить астероїд! Ми з Зосею так i присiли в тiнi величезного мегалiта, покладеного в основу пiрамiди.
   - Яне-е-ек!!! - Закричала Зося, прикриваючи голову руками.
   Вiд цього крику я вiдкрив очi - до нас наближався не астероїд, а овальний лiтаючий апарат явно штучного походження, який поступово зменшував швидкiсть.
   - Зося! Розплющ очi! Це не астероїд!
   - А що? Ой, це ж... Пам'ятаєш, нам такий самий Бастед показувала?...
   В цей час апарат знизився до ста метрiв над поверхнею, беззвучно покружляв над зауроподом, спустив до нього блакитно-бiлий промiнь i приземлився трохи збоку. Зауропод перестав жувати, а потiм повiльно почав валитися на бiк.
   - Вони його вбили чи приспали? - Запитала злегка оговтавшись вiд жаху Зося.
   - Поживемо побачимо!
  367
   З апарату вийшли троє високих гуманоїдiв зi смаглявою шкiрою. Вони були дуже схожi на людей, тiльки за рисами обличчя не можна було зрозумiти, до якої раси вони належать.
   - Це ж андромедцi! - Здогадалася Зося.
   - А чому ж у них голови людськi?
   - Тому що це не роботи, а живi, справжнi! Пiдемо до них?
   Я задумався. Чи варто розкривати iнопланетянам, навiть таким схожим на нас, свою присутнiсть?
   - Ну? - Нетерпляче допитувалася Зося. - Ну, Янек! Йдемо чи як?
   I тут нас заволокло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей життєвий варiант закiнчився.
  
  Повернення-1:
   Перейдiть на сторiнку 112 до пункту "Повернення-2" роздiлу No7 "Рiвень-2. Орел-Ребро".
  
  Роздiл 23. Рiвень-3. Решка-Решка-Решка.
   Прокинулися ми рано, ще не було сьомої години. Штовхаючись i бризкаючись, вмилися i причесалися. Я надiв свiжу футболку, подаровану менi вчора в кафе, i виглядав, як огiрочок. Зося взяла таку ж салатну майку i бiлi шорти в зелену квiточку.
   - Це щоб ми були в однiй колiрнiй гамi. - Пояснила вона. - Так можна i гуляти, i в унiверситет сходити.
   I тут я згадав про монетку. В кишенi джинсiв її не було, мабуть, випала вночi. Переривши все лiжко, я знайшов її пiд лiжком, вона лежала трiйкою вгору. "Отже, решка!" - подумав я i поклав її до кишенi.
   - А снiдати ми будемо? - Поцiкавився я.
   - Так точно! Зараз щось придумаємо...
   - А яка твоя коронна страва?
  368
   - Ну, я чудово ставлю чайник. А потiм кип'яченою водою можу залити розчинну каву.
   - Тодi ти готуй свою коронну каву, а я проведу розвiдку в холодильнику.
   Розвiдка показала, що у нас є пара ложок вчорашньої вареної вермiшелi на тарiлцi, шматочок копченої ковбаси, шматочок сиру, пара помiдорiв, половина цибулини, три яйця, кiлька гiлочок петрушки i консервованi ананаси в банцi. Виставивши все це на стiл, я попросив у Зосi сковорiдку i поставив її на плиту, попередньо окропивши соняшниковою олiєю. Першими на сковороду пiшли нарiзанi квадратиками помiдори, потiм - цибуля, слiдом за нею - дрiбно порiзана ковбаса i шматочки ананасiв. Коли це все трохи посмажилося, я висипав з тарiлки вермiшель, залив все збитими яйцями, посипав зеленню, гарненько перемiшав i накрив кришкою.
   Вода у Зосi вже закипiла i вона розлила її по чашках. Всипавши розчинної кави i перемiшавши її, вона запитала:
   - Тобi скiльки цукру?
   - Двi ложечки.
   - Класно! Я теж завжди кладу двi ложечки! А у тебе тут так смачно пахне!.. Вже готове?
   - Ще останнiй штрих! - Я посипав вмiст сковорiдки тертим сиром i знову накрив кришкою. - Треба почекати хвилин з п'ять. А за цей час треба зробити ще одну дуже важливу справу.
   - Яку?
   - Поцiлуватися!
   Ми мало не проґавили момент, коли сковороду треба було знiмати з плити. Слава богу, пiдгорiти не встигло. Розклавши по тарiлках щось, зовнi схоже на пiцу, ми сiли снiдати.
   - Крутяк! - Наминала Зося мiй кулiнарний шедевр за обидвi щоки. - А менi тому продуктiв i не залишили, що я все одно готувати не вмiю Я збиралася у кафе їсти.
  369
   - А от у мене вдома повний холодильник! Я ще й не таке можу! - Гордий похвалою розпустив я хвiст. - Давай сьогоднi до мене пiдемо, я тебе чимось смачненьким пригощу!
   - Гаразд, тодi я буду посуд мити. Я ж вiртуозно вмiю натискати кнопку посудомийної машини! Ой, мало не забула: сьогоднi нам треба в унiвер, а о третiй годинi - на електричку! Про Парад Драконiв забув?
   - Нiчого я не забув.
   Вийшовши на вулицю, ми побачили, що свiт прекрасний, погода чудова, небо синє, трава зелена, а повiтря прозоре. Тому до унiверситету вирiшили прогулятися пiшки.
   Пiдходячи до будiвлi унiверситету, я вiдчув якийсь холодок у животi i легку нудоту в мозку.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося.
   - I у мене теж дежавю якесь.
   Спочатку ми зайшли до будiвлi i переписали свої основнi розклади. Потiм пiшли визначатися з факультативами. Всi факультативнi пропозицiї були вивiшенi на стендах, виставлених по краях алеї. Ми пiшли вздовж них, виглядаючи те, що нас могло би зацiкавити. Перед стендом "Iсторiя фiлософiї" Зося зупинилася.
   - Я би хотiла цей факультатив.
   - Я теж!
   Щоб не втрачати даремно часу, ми вирiшили розiйтися i скласти свої власнi розклади. А коли зiйшлися i звiрили їх, виявилося, що все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками: "Iсторiя фiлософiї", "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi i окультнi уявлення рiзних народiв","Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" i "Любов i шлюб в iсторiї людства". Залишався навiть вiльний час з четвертої до дев'ятої вечора два рази на тиждень. А ще й вихiднi.
   - А цей вiльний час ми присвятимо собi! Нам же треба розвиватися?! От i будемо розвивати свої вiдносини! - I я знов поцiлував Зосю.
  370
   Потiм ми гуляли мiстом i цiлувалися мало не на кожному кроцi, а коли схаменулися, часу до електрички залишилося зовсiм мало. Примчали ми до вокзалу на таксi, коли поїзд уже почав вiдходити. Нам ледве вдалося вскочити у тамбур.
   - А ти квитки хоч взяв? - Вiдсапавшись, запитала Зося.
   - Тут, у кишенi рюкзака. Я їх ще вчора поклав.
   - Перевiр!
   Я полiз до кишенi, вигранi нами квитки, якi включали в себе i проїзд, i проживання у готелi, i мiсця на набережнiй трибунi, були на мiсцi. Ми увiйшли до вагону i сiли на вiльнi мiсця.
   - Давай, почитаємо, що там написано! - Взяла Зося з моїх рук квиток-буклет. - Дракон - один iз символiв Кракова...
   - Це ми i так знаємо!
   - А чому - знаєш? Не знаєш! А отут написано: за легендою страшний i злий дракон жив бiля пiднiжжя пагорба Вавель ще за часiв короля Крака. Вiн викрадав худобу i дiвчат. Багато лицарiв намагалися вбити дракона, але гинули самi. I тiльки молодому Шевчику Скубi - учневi шевця - вдалося його перемогти, але не силою, а хитрiстю. На згадку про цю подiю щороку, починаючи з двохтисячного року, в Краковi влаштовують Парад Драконiв (Parada Smokow) який став мiсцевою традицiєю.
   - Дай-но подивитися, що там буде! - Вiдiбрав я у Зосi буклет.
   А чекало нас протягом двох днiв водне i повiтряне шоу, пiротехнiчнi ефекти, маскарад лицарiв i придворних дам, салют, iгри i масовi народнi танцi. Ну i, звичайно ж, сам Парад Драконiв.
   Приблизно о пiв на шосту ми пiдiйшли до готелю "Королiвський готель" i нас оселили у двомiсному номерi. Перекусивши в тутешньому ресторанчику, ми вирушили до рiчки. Всi подiї першого дня проходили тут же, у вигинi рiчки Вiсли, бiля пiднiжжя Вавельського замку.
  371
   Сфотографувавшись бiля пам'ятника Дракону, полазивши по його хвосту i лапах, ми вийшли на берег. Сiм'ї Драконiв (переодягненi актори i волонтери) перетворили берега Вiсли i прилеглi бульвари на мiсце для величезного пiкнiка. Весь чарiвний простiр був заповнений надувними кулями, наметами, мiсцями для мистецьких заходiв i спецiальних семiнарiв. Заглянувши у кiлька наметiв з вивiсками "Уроки танцiв", "Школа емпатiї", "Передбачення майбутнього", "Секрети Фен-Шуй", "Земля - планета динозаврiв", "Пiрамiди з усього свiту - iсторiя i загадки", "Бiла i Чорна магiя", "Чи самотнi ми у Всесвiтi?", Зося запитала:
   - Як ти думаєш, чи не занадто багато у нас останнiм часом семiнарiв?
   - Що ти маєш на увазi?
   - Ну, тренiнг з кляксографiї...
   - I все!
   - Але на рiвнi дежавю менi здається, що були ще якiсь... Набридло вчитися! Хочу видовищ!
   I тут, неподалiк ми побачили, що саме починається вистава пiд вiдкритим небом. Актори "Театру Гротеску" розiгрували легенду про Дракона i Шевчика Скубу. Глядачi навколо сидiли хто на пледах, хто просто на травi, хто стояв позаду. Ми теж пiдiйшли подивитися. Грали актори весело, iнодi залучаючи до вистави найближчих глядачiв.
   Пiсля вистави, коли глядачi почали розходитися, ми помiтили, що майже всi берега Вiсли вкрилися клаптями пледiв з вiдпочиваючими на них людьми. Мiж ними бродили Дракони-волонтери i пропонували кошики з їжею i пледи на прокат.
   - Ти як хочеш: одразу пiти зайняти мiсця на трибунi, чи спочатку полежати на травичцi з кошиком смакоти? - Повернулась до мене Зося.
   - Думаю, нам треба розстелити плед неподалiк вiд трибун. Спочатку можна полежати на травичцi, а потiм пiти до своїх мiсць, щоб було краще видно.
  372
   Так ми i зробили. Лежати в обнiмку пiд вiдкритим небом, серед величезного скупчення народу, було досить романтично. У сутiнках звучала старовинна музика, всюди вiдбувалися виступи акторiв, масовi танцi, влаштовувалися розваги, працювали атракцiони. Все необхiдне вiдпочиваючим пiдносили верткi дракони-волонтери. У небi над Вiслою один за одним почали з'являтися величезнi надувнi дракони всiляких форм i забарвлень.
   - Он, дивись, дракон з'явився! Величезний, мабуть, з автобус! - З захопленням кричала Зося. - А он другий! Давай їх рахувати!
   Дорахувавши до двадцяти трьох, ми збилися, бо не могли запам'ятати, яких вже рахували, а яких ще нi. Тодi ми склали плед i пiшли на трибуну.
   О десятiй годинi вечора почалася основна вистава. У небi плавало близько пiвсотнi Драконiв, звучала романтична музика, запалилося безлiч вогнiв, створивши на берегах Вiсли чарiвнi пейзажi, вiд яких захоплювало дух. Лiтаки з парашутистами влаштували аеро-шоу, потiм нам показали лазерне та свiтлове шоу на водi. Серед ширяючих над водою Драконiв акробати на флай-скейтах i з лiтаючими ранцями влаштували своє адреналiн-шоу. Закiнчилося все надзвичайно барвистим салютом. Не чекаючи закiнчення салюту, ми повернулися до готелю.
   Вся ця надзвичайна романтична обстановка, безлiч позитивних емоцiй, одне лiжко на двох призвели до того, що ми, якось так непомiтно, вiд поцiлункiв перейшли до бiльш суттєвих проявiв кохання...
   Ще за два днi до вiд'їзду, тато дав менi цiлу пачку презервативiв зi словами:
   - Не знаю, що ти будеш з ними робити, хоч надувай чи наливай воду, але нехай про всяк випадок вони у тебе будуть. Щоб не виникло нiяких неприємностей.
   - Дякую. - Вiдповiв я, намагаючись зберегти незворушний вигляд. - Може, й стануть у нагодi.
   - Користуватися хоч ними вмiєш? - Я кивнув. - Ну, тодi поклади в рюкзак i нехай вони завжди будуть пiд рукою.
   Ось вони i стали у нагодi...
  373
  ***
   Вранцi ми прокинулися рано, приблизно о восьмiй. До Параду було ще двi години, тому ми знову, не вилазячи з лiжка, зайнялися коханням. В душ ми теж пiшли разом, тому купання (разом з iнтимними вiдступами) тривало бiльше пiвгодини.
   Зi снiданком по типу шведського столу ми постаралися впоратися якнайшвидше, i, нарештi, вийшли в хол. У холi стояли пересувнi вiшалки з маскарадними костюмами, i нам запропонували вибрати що-небудь для себе. Я вбрався кавалером, Зося - придворною дамою, i в такому виглядi ми вийшли на вулицю.
   Всi вулицi мiста були заповненi людьми. Уздовж головної вулицi по обидвi її сторони вишикувалися дами i кавалери, дракони i лицарi, туристи i дiти. Навiть деякi собаки були одягненi в костюми драконiв. Всi крутили головами i з нетерпiнням поглядали в бiк нашого готелю.
   О десятiй годинi по вулицi вiд Королiвського готелю до Ринкової площi рушила колона Параду Драконiв. Повз нас проходили бiльше десяти тисяч дiтей з усiєї Польщi зi зробленими власними руками Драконами. Ми бачили Драконiв, якi лiтали i дихали вогнем, гарчали i плавали у повiтрi, йшли на ходулях i їхали на колесах... А вже на самiй площi проходив конкурс на найгарнiшого Дракона.
   Коли Парад закiнчився, ми, так само у середньовiчних костюмах, вирiшили прогулятися вулицями Кракова. То там, то тут сувенiрнi лавки пропонували неймовiрну кiлькiсть дракончикiв-брелокiв, дракончикiв-талiсманiв, дракончикiв-скарбничок, дракончикiв-кулонiв i тому подiбного. Ми купили собi по одному брелочку: Зосi - вогнедишного дракончика, який готується до бою, а менi - мило усмiхнену дракониху у кокетливому капелюшку.
   - Я назву свого дракончика Янеком. - Сказала Зося, прикрiплюючи брелок до ключа вiд квартири.
   - А я свого - Зося!
  374
   - Ти що, хочеш сказати, що я схожа на дракона?! - Вдала Зося, нiби обурилася.
   - Нi, ти крапельку красивiша.
   - Всього лише крапельку?
   - Таку крапельку, яка затопила мене. I врятувати мене з цiєї безоднi може тiльки твiй поцiлунок!
   Вiд цього поцiлунку нас вiдiрвав хрипкий голос збоку:
   - Каблучки, кулони, браслети! Молодi люди, не хочете закрiпити свої почуття каблучками?
   Ми озирнулися. Поруч стояла бабуся в середньовiчному костюмi торговки, дуже схожа на "стрiлочницю" з перехрестя долi.
   - Ой, покажiть! - У Зосi загорiлися очi. - Якi гарнi...
   Каблучок на лотку, що висiв у торговки на шиї, було багато: i з рiзнокольоровими камiнцями, i з якимись складними переплетеннями, i з величезною кiлькiстю деталей. Мою увагу чомусь привернули два простих обiдка. Зося теж одразу ж простягнула до них руку.
   - Оцi здаються менi знайомими i якимись рiдними. - Вона пiднесла меншу каблучку до очей. - Дивись, тут написано "Iнь" i знак якийсь!
   - Це знак "Iнь-Ян" - Прокоментувала торговка. - Вiн означає єднiсть чоловiчої i жiночої складових.
   - Саме нам пiдходить! - Я розглядав другу каблучку. - А тут написано "Ян".
   - Твоє iм'я! Ну чому мене не назвали Iнною? - Зося вже вдягла каблучку на палець i, витягнувши вперед руку, дивилась на неї. - Абсолютно мiй розмiр!
   Я теж надiв каблучку, вона нiби була там завжди.
   - Беремо? - Заглянула Зося менi в очi.
   - Звiсно! Скiльки з нас? - Я обернувся до старенької, але її й слiд прохолов. - Куди вона подiлася? А як же грошi?
   - Це вам подарунок... - Прошелестiв голос у головi.
   - Якi незвичайнi у нас заручини... - Дуже тихо промовила Зося, теж до чогось прислухаючись.
  375
   На обiд, зовсiм втомленi, ми повернулися до "Королiвського готелю". Але варто було нам усамiтнитися в своєму номерi i прилягти на лiжко, як сили раптом звiдкись знову з'явилися i вирвалися бурхливим вулканом пристрастi...
   На семигодинну електричку ми спiзнилися. Довелося чекати наступної, тому у Катовiце ми повернулися вже близько опiвночi. Тiльки переступили порiг моєї квартири i я опустив сонну Зосю на лiжко, навколо нас знову заструменiв перлиновий туман...
  Стоп!
  Цей життєвий варiант закiнчився.
  
  Повернення-1:
   З цього мiсця вам треба перейти на сторiнку 140 до пункту "Повернення-2" роздiлу No9 "Рiвень-2. Решка-Решка".
  
  Роздiл 24. Рiвень-3. Решка-Решка-Орел.
   Прокинулися ми рано, ще не було сьомої години. Штовхаючись i бризкаючись, вмилися i причесалися. Я надiв свiжу футболку, подаровану менi вчора в кафе, i виглядав, як огiрочок. Сунувши руку в кишеню джинсiв, монетки я там не знайшов. "Мабуть, випала вночi" - подумав я. Монетка знайшлася пiд ковдрою "орлом" догори. "Знайшлася!" - подумав я i поклав її до кишенi. Зося, яка нарештi вийшла з ванної, забiгала по кiмнатi, витираючи волосся махровим рушником.
   - Швидше збирайся! Я їсти хочу! Така голодна, що й свiдомiсть втратити можу. I тобi доведеться мене на руках до кафе нести!
   - А приготувати щось сама ти не можеш?
   - Взагалi-то у мене є одна коронна страва: я чудово ставлю чайник. А потiм кип'яченою водою можу залити розчинну каву. - Зося вже повiсила рушник на сушилку i стояла вся розпатлана посеред кiмнати.
   - Тодi ти готуй свою коронну каву, а я проведу розвiдку в холодильнику. - Кивнув я головою i пiшов у кухню.
  376
   Розвiдка показала, що у нас є трохи вчорашньої вареної вермiшелi в тарiлцi, шматочок копченої ковбаси, шматочок сиру, пара помiдорiв, три яйця, кiлька гiлочок петрушки i консервованi ананаси в банцi. З усього цього я спорудив на вигляд щось середнє мiж пiцою та омлетом. Вода у Зосi вже закипiла i вона розлила її по чашках. Всипавши кави i перемiшавши її, вона запитала:
   - Тобi скiльки цукру?
   - Двi ложечки.
   - Клас! Я теж завжди кладу двi ложечки! А у тебе тут так смачно пахне!.. Вже готово?
   - Останнiй штрих! - Я притрусив вмiст сковорiдки тертим сиром i знову накрив кришкою. - Треба почекати хвилин з п'ять. А за цей час зробимо ще одну дуже важливу справу.
   - Яку?
   - Поцiлуватися!
   Наш поцiлунок був перерваний дивним шелестом за вiкном.
   - Що це там? - Спробувала Зося вирватися з моїх обiймiв.
   - Що б там не було, а на третiй поверх нiхто не залiзе.
   - Все одно треба подивитися! - Зося пiдбiгла до вiкна i вiдсмикнула завiсу. - Ой, що це?
   На вiкнi лежала товстенна книга у старовиннiй палiтурцi.
   - "Гремуар". - Насилу прочитав я потемнiлу готичну в'язь.
   - Мiстика якась. Як вона тут опинилася? - Зося висунулася у вiкно, але нiкого не побачила. - I назва дивна... - Зося хотiла було вiдкрити книгу, але я її зупинив:
   - Стiй! Я чув десь, що гремуари - це магiчнi книги. Кажуть, що якщо таку книгу вiдкриє непосвячений, то може навiть ослiпнути! А прочитати її може тiльки той, кому вона належить.
   - Ой- йой-йой!!! Якi ми забобоннi! А я нi в яку магiю не вiрю! - I Зося рiшуче розкрила книгу.
  377
   I нiчого. Нiяких вогняних сторiнок, нiякого слiпучого свiтла...
   - От бачиш, звичайна книга. Зараз спробую прочитати...
   Я теж схилився над сторiнкою, списаною незрозумiлими iєроглiфами. I тут iєроглiфи стали перетворюватися на звичнi для нас букви: "Книга святої магiї Абрамелiна" - з'явився перший рядок. Потiм у центрi сторiнки проявилося коло зi знаком "Iнь-Ян", а трохи нижче, вже бiльш дрiбними лiтерами: "Пiдручник для магiв".
   - Отакої, а ти казала, що в магiю не вiриш! Що ти тепер скажеш? - Переможно тицьнув я пальцем у книгу i випадково потрапив на знак "Iнь-Ян".
   Пролунав мелодiйний передзвiн i надрукований чорною друкарською фарбою знак раптом почав набувати кольору та об"єму. Кiлька секунд ми стояли, розкривши роти, поки на книзi не з'явилися двi золотi каблучки. Знаки Iнь-Ян перейшли зi сторiнки на внутрiшнi обiдки каблучок i там же з'явилися пiдписи: на бiльшiй - Ян, на меншiй - Iнь.
   - Це нам? - Зося нерiшуче озирнулась на мене.
   - А ти тут ще когось бачиш? - Я намагався демонструвати незворушнiсть, а тому смiливо взяв бiльшу каблучку i надiв її на палець. Прикраса була впору. - Мiй розмiр!
   - Тодi i я спробую... - Зося теж надягла каблучку. - Ти знаєш, вона як рiдна. Начебто я її все життя носила, а потiм втратила.
   - Ну, тепер вона знайшлася! Я думаю, що це знак до наших заручин! - I я взяв Зосину руку в свою.
   Нашi каблучки стикнулися, з них раптом вирвалися два зелених променi i з'єдналися на книзi. Книга сама перегорнулася i на другiй сторiнцi з'явилося повiдомлення: "У книзi зiбранi магiчнi тексти Стародавнього Єгипту, Месопотамiї, Iзраїлю, Персiї, Китаю i Пiвденної Америки, якi описують ритуали виклику демонiв i магiчних сутностей, заклинання i засоби виготовлення амулетiв на всi випадки життя. Скористатися книгою можуть лише Iнь i Ян".
  378
   - Добре, що мене батьки Яном назвали. - Вирiшив я жартом розрядити обстановку.
   - До речi, мене хотiли назвати Iнною. Тож я не просто Зося, а Iнна-Зося. Виходить, каблучки нас знайшли не випадково?
   - Нiщо в свiтi не вiдбувається випадково! - Авторитетно заявив я. - А з'єднанi разом знаки Iнь i Ян означають єднiсть жiночої та чоловiчої складових Всесвiту. Виходить, що ми тепер одне цiле! - I я притиснув Зосю до себе.
   - Гаразд, єдиний ти мiй! - Зося вивiльнилася i поправила волосся. - Ти не забув, що у нас снiданок стигне? А потiм нам ще треба в Унiвер зазирнути?
   - А потiм ще поїхати до Кракова на парад драконiв! - Згадав я. - Ми ж учора в лотерею виграли!
   Нашвидку поснiдавши, ми стали збиратися. Не знаю чому, але я поклав у рюкзак i магiчну книгу. Вискочивши з пiд'їзду, ми зловили таксi i поїхали до унiверситету. Розбiгшись по своїх факультетах i переписавши там свої розклади, ми домовилися зустрiтися бiля стендiв з додатковими дисциплiнами.
   - Таке враження, нiби це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Я би хотiла цей факультатив.
   - Давай звiримо розклади, щоб ходити на нього разом. - Я вивiв свiй розклад на екран смарта. - Менi пiдходить... середа, з другої до...
   - ...пiв на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь, наче це вже колись було.
   - Або буде. - Згадав я слова "стрiлочницi". Є теорiя, що ми проживаємо кiлька життiв, якi розгалужуються в кожнiй точцi часу на безлiч напрямкiв. Може, на одному з цих напрямкiв ми вже приходили сюди i визначалися з факультативами. Може, ми навiть вибрали однаковi, щоб разом на них ходити.
   - А давай запишемо всi факультативи, якi хочемо, а потiм звiримося?
  379
   Як не дивно, все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками.
   - Ов-ва! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Наче ми списували один у одного.
   - У нас навiть вiльний час залишається, ось дивись: два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої. Не враховуючи двох вихiдних. - Помiтила Зося. - Чим його заповнимо?
   - Як чим?! Коханням, звичайно ж! - I я знову її поцiлував.
   - Ти так цiлуєшся, нiби маєш диплом з поцiлункiв! - Зося знову зумiла вирватися з моїх обiймiв. - Може, школу спецiальну закiнчував?
   - Та якби такi школи були!... - Я невдало повернувся i впустив свiй рюкзак. З нього прямо нам пiд ноги випала книга i розкрилася десь посерединi.
   - "Школа поцiлункiв знаходиться за адресою..." - Почала читати Зося. - "...неподалiк вiд салону експериментального мистецтва Сан-Магаран". Де це?
   - Я знаю, це зовсiм на iншому кiнцi мiста, далеко.
   - Ну то й що? Тобi хiба не цiкаво? Йдемо!
   Але йти нам не довелося. Ледве Зося торкнулася моєї руки, як нашi каблучки знову спалахнули зеленим вогнем так, що ми аж примружилися. А коли розплющили очi, то опинилися в абсолютно незнайомому районi мiста.
   На фасадi будiвлi, що стояла на перехрестi, висiла велика яскрава вивiска:
  ШКОЛА ПОЦIЛУНКIВ
  пiсля закiнчення навчання видається диплом
   - От бачиш, а ти казав, що таких шкiл не буває!
   - Ну, навiщо нам ця школа? - Намагався я вiдвести Зосю куди-небудь подалi. - Он, дивись, яка чудова лавочка стоїть у затiнку скверу! Ми i там можемо прекрасно цiлу...
   - Диплома з поцiлункiв у тебе немає. - Не звертала вона уваги на мої спроби. - Отже, ти не професiонал, а тiльки любитель.
   - Так, я любитель, тому що люблю тебе!
   - А я хочу мати справу з професiоналом! Все, йдемо до школи! - I вона, пiдхопивши мене пiд руку, рiшуче пiшла через перехрестя.
  380
   Урок-тренiнг в школi поцiлункiв повинен був початися о першiй годинi, тобто, через дванадцять хвилин. Записавшись i сплативши повний курс - два уроки по годинi, якi можна було пройти за один раз сьогоднi з перервою на пiвгодини, ми прийнялися прогулюватися по холу.
   Хол був просторим i затишним, зручнi диванчики вiддiлялися вiд загального простору великими дiжками з вiчнозеленими рослинами, створюючи затишнi куточки. У деяких куточках сидiли закоханi парочки i цiлувалися, мабуть, поки що не професiйно. Ми теж вибрали для себе диванчик, але Зося практикуватися рiшуче вiдмовилася:
   - Спочатку теорiя, а потiм практика! - Заявила вона.
   Рiвно о першiй годинi прозвучало кiлька акордiв, наче з мобiльника, i привiтна жiнка похилого вiку у бордових брюках i шовковiй рожевiй блузцi, з бiлявими завитками довкола голови запросила нас до класу. Класом було велике примiщення, де в шаховому порядку стояли полiрованi столики з двома обертовими крiслами бiля кожного. На торцевiй стiнi висiв великий екран телевiзора, праворуч вiд нього стояв маленький журнальний столик з ноутбуком i одне крiсло. Дама пройшла до столика, сiла, вiдкинувшись на спинку i поклавши ногу на ногу, взяла в руки вiяло i запропонувала нам займати мiсця.
   - Поки ви сiдаєте, я хочу представитися - мене звуть панi Ядвiга!
   Всi розсiлися парами, жодної самотньої людини, окрiм панi Ядвiги, в класi не було. Заняття розпочалося, як звичайна лекцiя.
   - Вiсiмдесят шiсть вiдсоткiв людей знаходять перший досвiд поцiлунку у вiцi десяти - чотирнадцяти рокiв. - Обмахуючись вiялом, почала лiтня блондинка. - Однак, не варто хвилюватися через те, що вам вже шiстнадцять, а ви ще не цiлувалися. Трапляється так, що деякi люди вперше цiлуються i пiсля двадцяти рокiв. До речi, у нас є такi, хто ще нiколи не цiлувався?
  381
   Руки пiдняла пара за столиком майже у кутку.
   - Нiчого страшного! Ви зможете швидко наздогнати iнших - це легше легкого! Отже, приступимо до навчання, тим бiльше, що днями - двадцять п'ятого червня вiдзначається Всесвiтнiй День поцiлунку. Зустрiнемо його у всеозброєннi!
   По залу прокотилося невпевнене хихикання.
   - Отже, перше питання: що таке поцiлунок?... - Блондинка обвела нас поглядом, пiд яким всi, як у школi, поспiшили опустити очi. - Це форма спiлкування. Залежно вiд того, як ти ставишся до людини, поцiлунок може передати тисячi вiдтiнкiв почуттiв, що виникли мiж людьми - нiжнiсть, флiрт, дружбу, вдячнiсть, повагу, захоплення, ну i, звичайно ж, кохання з усiма його вiдтiнками. I для цього не знадобиться нiяких слiв.
   Зрозумiвши, що питання було риторичним, всi полегшено пiдвели голови.
   - Друге питання: коли виникли поцiлунки? Вченi, якi займалися цим питанням, вважають, що це сталося в третьому тисячолiттi до нашої ери. Тобто, поцiлунку вже бiльше п'яти тисяч рокiв. Люди цiлуються вже стiльки столiть, що поцiлунок став частиною культури. В середньому за все своє життя людина витрачає на поцiлунки друзiв, родичiв i коханих загалом близько двох тижнiв.
   - Малувато буде! - Вигукнув хлопець злiва.
   - Згодна, цiлуватися треба бiльше. Вченi пiдрахували, що у тих, хто бiльше цiлується, бiльше шансiв стати довгожителем. Отже, цiлуйтеся побiльше i це продовжить вам життя! - Повернулася панi Ядвiга до хлопця. - Як ви зрозумiли, iснує навiть наука, що вивчає це древнє явище. Антрополог Едвард Холл, який створив науку про поцiлунки, стверджує, що у людини iснує чотири зони контакту: громадська, соцiальна, персональна та iнтимна. Знання цих зон допоможе вам зрозумiти, чи хоче дiвчина, щоб її поцiлували. Зона iнтимного спiлкування, що включає поцiлунки, не перевищує пiвметра. Причому слiд мати на увазi, що у дiвчат зона iнтимного спiлкування менша, нiж у хлопцiв. Давайте вимiряємо вашi персональнi iнтимнi зони: витягнiть руку вперед!
  382
   Ми витягли руки.
   - Ваша персональна iнтимна зона закiнчується на серединi передплiччя - це частина руки вiд зап'ястя до лiктя. Як бачите, у дiвчат ця вiдстань коротша. Якщо людина пiдiйшла на таку або навiть бiльш близьку вiдстань, значить партнер готовий до поцiлунку. А тепер встаньте i перевiрте, на якiй вiдстанi одне вiд одного вам найбiльш приємно перебувати.
   Виявилося, що менi приємнiше за все, коли Зося знаходиться у моїх обiймах. Зося сказала, що їй це теж приносить задоволення.
   - Третє питання: навiщо люди цiлуються? - Повернула нас до лекцiї панi Ядвiга. - Та просто тому, що нам це подобається! Тому що це приносить нам задоволення. Крiм того, ми всi знаємо, що поцiлунок - спосiб прояву почуттiв. Про це нам постiйно нагадують i кiнофiльми, i реклама на телебаченнi, i парочки, що цiлуються на вулицях. У результатi поцiлунок починає сприйматися як обов'язковий елемент романтичних вiдносин. А якщо з наукової точки зору, то поцiлунок дозволяє оцiнити партнера на бiологiчну сумiснiсть через смаковi вiдчуття i запах. Це як Iнь i Ян - якщо все складається в пазл, то ви створенi одне для одного i поцiлунки для вас будуть приємними. - При цих словах вона дуже пильно подивилася на нас з Зосею.
   - Звiдки вона знає? - Прошепотiла менi на вухо Зося. - Може, каблучки помiтила?
   - Яка рiзниця? Головне, що ми сумiснi!
   - У чому користь чи шкода поцiлунку? - Знову поставила риторичне запитання лекторка. - Найбiльший плюс - у неймовiрнiй насолодi. Але до цього додається i користь для здоров'я. Пiд час повноцiнного поцiлунку вiд однiєї людини до iншої передається близько трьохсот видiв бактерiй. На щастя, бiльшiсть з них безпечнi, а iншi... Якщо ви будете практикуватися регулярно, вони допоможуть вам виробити iмунiтет. Це як щеплення. А ще...
  383
   Вона включила телевiзор i на екранi з'явилися мультяшнi малюнки з пiдписами, з яких ми дiзналися, що при поцiлунку прискорюється пульс - тренування серця i м'язiв обличчя. Це прекрасний заспокiйливий i знеболюючий засiб - за один поцiлунок в органiзм надходить порцiя гормонiв, що перевищує мiнiмальну дозу морфiю. Поцiлунок може припинити гикавку, а затримка дихання при поцiлунку - як заняття йогою. Оптимальна тривалiсть поцiлунку - три хвилини, але найголовнiше - цiлуватися приємнiше i кориснiше з коханою людиною. Там було ще безлiч цiкавих фактiв i корисних вiдомостей, але все я, звичайно ж, не запам'ятав. Коли ролик закiнчився, панi Ядвiга продовжила:
   - Як зробити поцiлунок найбiльш приємним? Слiдкуйте за своїм диханням, регулярно чистьте зуби i язик. Величезне значення мають почуття гумору i впевненiсть у собi. Ну, а чи приємний ваш поцiлунок, можна дiзнатися за реакцiєю партнера. Якщо людина сумна - значить їй з вами нудно, якщо очi горять, посмiшка з обличчя не сходить - все в порядку. Головне, щоб була взаємна симпатiя, почуття, бажання зробити людинi приємно, i вмiння цiлуватися прийде само. А зараз - перерва! Ви можете трохи вiдпочити або випробувати на собi все те, про що дiзналися. - I панi Ядвiга вийшла з класу.
   Ми з Зосею вийшли на вулицю i прямо навпроти Школи Поцiлункiв побачили будiвлю з написом: "Сан-Магаран. Салон експериментального мистецтва ".
   - Йдемо туди! - Вирiшила Зося.
   - А може, до скверика, на лавочку? - Спробував я потягнути її пiд тiнь кущiв.
   - Невже ти не насидiвся?! - Обурилася Зося. - Нам ще цiлу годину сидiти доведеться! А зараз - до прекрасного!
  384
   Прекрасними твори експериментального мистецтва я би не назвав. Тут були якiсь незрозумiлi картини, химернi iнсталяцiї зi смiття i всього того, що "художники" знайшли на звалищах, запаморочливi сумiшi з елементiв живопису, фотографiї, об'ємних конструкцiй та навiть вписанi в них живi люди. Ми ходили по залах салону, здивовано переглядаючись, поки нашу увагу не привернуло щось струмуюче, що перетiкало у кутку останнього залу.
   - А це що таке? - Зупинилася перед сiрувато-зеленуватим об'єктом Зося. - Як це зроблено?
   - Може, голограма така? - Припустив я.
   - Якщо голограма, то крiзь неї повинна пройти рука. - Зося рiшуче пiдiйшла i сунула руку в сiро-зелений туманний водоспад, який струмував не вниз, а вгору.
   Рука пройшла вiльно.
   - Там нiчого немає. - Зося озирнулася на мене. - А давай разом пройдемо через це?
   - Давай на один-два-три! - Я взяв Зосю за руку. - Один! - Ми зробили крок у туман. - Два! - Нас огорнула непроглядна темрява. - Три!
   Ми вийшли на балкон якогось примiщення, потопаючого у напiвтемрявi й освiтленого тьмяною лампочкою пiд низькою стелею.
   - А де "це"? - Озирнулася Зося.
   - Що "це"?
   - Ну, те, у що ми зробили крок?
   Я озирнувся. За нашими спинами був довгий темний коридор, викладений чорним каменем. Простiр за балконом було освiтлено набагато яскравiше. Ми пiдiйшли до поручнiв i побачили дивну вулицю: дорога, викладена чорними плитами, триповерховi будинки з чорного та червоного каменю, прикрашенi колонами, кам'яним рiзьбленням i ажурними балконами, чорне кам'яне склепiння замiсть неба, в яке були вправленi круглi пласкi свiтильники. Вулицею ходили люди в дивних балахонах рiзних кольорiв, але всi з каптурами, якi закривали обличчя. Поки ми дивилися, у пiдсвiдомiсть проникло якесь дивне вiдчуття.
  385
   - Мiстика якась! - Щойно ми були в звичайному будинку, i ось тобi - катакомби! - Мене охопило нервове збудження.
   - Таке вiдчуття, що я тут вже колись була. Може, в минулому життi... - Пробурмотiла Зося.
   - У мене теж. Я навiть знаю, що нам треба он туди, за чорними. - Я показав рукою влiво, куди поспiшало кiлька людей в чорних каптурах.
   - Там Школа. - Невпевнено промовила Зося. - У мене в головi крутиться назва цього мiста, але нiяк не випливає назовнi...
   - Магара! - Впевнено сказав я. - Це пiдземне мiсто i воно називається Магара. Пiдемо до Школи?
   - Так, повернемося до Школи Поцiлункiв.
   - Я мав на увазi мiсцеву Школу, пiдземну.
   - Терпiти не можу метушнi! Спочатку закiнчимо одну, потiм пiдемо до iншої! Бо так нiчого до кiнця не доведемо!
   - Гаразд, гаразд, заспокойся! Давай повернемося.
   - А як?
   Я пройшовся по коридору. Нiяких слiдiв сiро-зеленого марева чи дверей до салону мистецтв не було.
   - Думаю, це якийсь портал... Ми вийшли ось тут... Зося, йди до мене! Давай руку. Встанемо так, як стояли, коли тут опинилися.
   - I що далi? - Зося довiрливо взяла мене за руку.
   - Зробимо три кроки назад, так само, як i сюди, на один-два-три. Готова? - Зося кивнула. - Тодi - один! - Крок назад i непроглядна темрява навколо. - Два! - Другий крок i навколо заструменiв туман. - Три!
   Ми знову стояли в залi перед сiро-зеленим водоспадом, що струменiв угору.
   - Крутяк! Цiкаво, а хтось ще знає, що це не просто iнсталяцiя, а портал? - Зося озирнулася на всi боки.
   Нечисленнi вiдвiдувачi не звертали на нас уваги, пiдходили до одних експонатiв, розглядали iншi. Якийсь сивобородий дiдок наблизився до нас. Ми з Зосею вiдiйшли в сторону, даючи йому можливiсть краще роздивитися експонат. Дiдок постояв, нахиляючи голову то на один, то на iншiй бiк, i пiшов далi.
  386
   - Все, нам пора! - Зося подивилася на годинник i потягла мене до виходу.
   Пiсля перерви в класi з'явився манекен iз зазначеними на ньому точками. Однi точки були зеленими, iншi - червоними, третi - жовтими.
   - Куди цiлувати рекомендується, а куди нi? - Запитала всiх i нiкого панi Ядвiга, вставши бiля манекена з указкою в руках. - Звернiть увагу на цi точки...
   I вона почала розповiдати, в якi точки цiлувати необхiдно, вiд яких треба утриматися, i якi будуть нейтральними.
   - До речi, за поцiлунками можна навiть гадати! Простий тест: розiйдiться i киньтесь назустрiч одне одному в обiйми з поцiлунком.
   Дiвчата вiдiйшли до правої стiни, хлопцi - до лiвої. За сигналом ми кинулися назустрiч одне одному. Я поцiлував Зосю прямо в мочку вуха, вона ухилилася i поцiлувала мене в губи.
   - Звернiть увагу, куди вас цiлують. - Пояснювала блондинка. - Якщо в щоку - почуття бiльш приятельськi, нiж романтичнi. У губи - нiяких сумнiвiв - кохання до шаленства, до нестями. В лоб - вiдносини на межi розриву. У мочку вуха - справжня пристрасть, бажання сексу. Коротко i нервово - вогник любовi почав згасати, а може, просто немає часу. Сухо i гаряче - велика увага i нiжне кохання. Волого i м'яко - вас люблять, готовi носити на руках, ловити кожне слово i догоджати...
   Потiм було ще безлiч вправ i вiдомостей, а наприкiнцi заняття панi Ядвiга видала всiм дуже красиво оформленi "Дипломи", що пiдтверджували, що ми пройшли повний теоретичний курс мистецтва поцiлункiв.
   - А тепер домашнє завдання! - Встала з крiсла панi Ядвiга. - Все те, що ми вивчали сьогоднi теоретично, ви повиннi будете закрiпити вдома на практицi! - Вона вийшла з-за столу, глянула у вiкно i... зникла.
  387
   Нi, справдi, не вийшла, не вискочила, а просто розчинилася у повiтрi. Правда, нiхто цього не помiтив, бо парочки виходили з класу, повнiстю поглиненi одне одним. Я зупинився, чекаючи, поки Зося поправить липучку на кросiвках, тому дивився прямо на панi Ядвiгу. Нiчого не кажучи Зосi, я подивився на годинник - було пiв на четверту.
   - Зосiнька. А давай хоча б на хвилиночку повернемося до порталу? Перевiримо, на мiсцi вiн, чи нам це тiльки примарилося.
   Зося кивнула i ми повернулися до Сан-Магарану.
   - Поспiшайте! - Сказала нам бiлетерка. - Ми скоро зачиняємося!
   Сiро-зелений водоспад був на мiсцi. Його струменi так само спрямовувалися вгору, зникаючи пiд стелею.
   - На один-два-три? - Взяла мене Зося за руку.
   - Давай!
   Ми зробили три кроки у туман i вийшли на той самий балкон. Кам'яною вулицею-тунелем так само йшли кудись кольоровi балахони. Чорних серед них тепер не було.
   - Ну от, спiзнилися! - Засмутився я. - Урок вже почався.
   - Ну то й що? Наступного разу потрапимо! Ти забув, що нам сьогоднi треба до Кракова? Не кожного дня випадає такий виграш!
   - Точно! - Я подивився на годинник. - Ов-ва! Часу зовсiм не залишилося! Бiжимо!
   Ми знову взялися за руки i, зробивши три кроки назад, опинилися... на перонi вокзалу!
   - Поїзд на Кракiв вiдправляється з другої платформи! - Голос по радiо вивiв нас зi ступору.
   - Бiжимо! - Потягнув я Зосю до вагону.
   - Цiкаво, а ось так, прямо у Кракiв можна було? - Задумливо пробурмотiла Зося, коли ми сiли на свої мiсця. - Може, той портал куди завгодно виводить? Варто лише подумати або сказати?
  388
   - Та що тут думати?! Ось повернемося з Кракова i все з'ясуємо! Давай краще почитаємо, що тут написано! - Я дiстав з рюкзака вигранi буклети, до яких було докладено квитки на потяг туди i назад i квитанцiя на оплачений номер у Королiвському готелi.
   З буклету ми довiдалися, що, згiдно з легендою, страшний i злий дракон жив бiля пiднiжжя пагорба Вавель ще за часiв короля Крака. Вiн викрадав худобу i дiвчат. Багато лицарвi намагалися вбити дракона, але гинули самi. I тiльки молодому Шевчику Скубi - учневi шевця - вдалося його перемогти, але не силою, а хитрiстю. На згадку про цю подiю щороку, починаючи з 2000 року, в Краковi влаштовують Парад Драконiв - Parada Smokow, який став мiсцевою традицiєю. Протягом двох днiв ми мали побачити водне i повiтряне шоу, пiротехнiчнi ефекти, маскарад лицарiв i придворних дам, салют, iгри i масовi народнi гуляння. Ну i, звичайно ж, сам Парад Драконiв.
   Приблизно о пiв на шосту ми пiдiйшли до готелю "Королiвський готель" i нас оселили в двомiсному номерi. Перекусивши в тутешньому ресторанчику, вирушили до рiчки. Обидва берега були заповненi надувними кулями, наметами, мiсцями для мистецьких заходiв i спецiальних семiнарiв. Заглянувши до кiлькох наметiв з вивiсками "Уроки танцiв", "Школа емпатiї", "Уроки пророкувань", "Секрети Фен-Шуй" i ще якiсь, Зося запитала:
   - Як ти думаєш, чи не занадто багато у нас останнiм часом шкiл?
   - Що ти маєш на увазi?
   - Ну, тренiнг з кляксографiї, Школа Поцiлункiв...
   - I все! До пiдземної школи в Магарi ми не потрапили.
   - Але на рiвнi дежавю менi здається, що ще якiсь були... Набридло вчитися! Хочу видовищ!
   I ми пiшли за видовищами. Спочатку мiм показав нам, як освiдчуватися у коханнi за допомогою жестiв. Потiм ми дивилися на дресированих голубiв, якi вмiють лiтати i повертатися назад за покликом господинi, катати маленькi вiзки, крутитися на карусельцi i ще багато чого.
  389
  А потiм ми побачили невелику юрбу людей, що зiбралися навколо вуличного фокусника. В кiнцi свого виступу вiн вийняв у нас прямо з-за комiрiв по маленькому брелку-дракончику. Показавши дракончикiв усiм присутнiм, вiн подарував їх нам: Зосi - вогнедишного дракончика, який готується до бою, а менi - мило усмiхнену дракониху в кокетливому капелюшку.
   - Я назву свого дракончика Янеком. - Сказала Зося, прикрiплюючи брелок до ключа вiд квартири.
   - А я свого - Зося!
   - Ти що, хочеш сказати, що я схожа на дракона?! - Зося зробила вигляд, що обурилася.
   - Нi, ти трiшки гарнiша.
   - Всього лише трiшки?! Ну, я тобi!...
   I тут в наступаючих сутiнках зазвучала старовинна музика, а в небi над Вiслою один за одним почали з'являтися величезнi надувнi дракони всiляких форм i забарвлень.
   - Он, дивись, дракон з'явився! Величезний, мабуть, з автобус! - З захопленням закричала Зося. - А он другий! Давай їх рахувати!
   Дорахувавши до двадцяти трьох, ми збилися, бо не могли запам'ятати, яких вже рахували, а яких ще нi.
   - Гаразд, пiдемо на трибуну, бо нашi мiсця хтось займе. - Запропонував я.
   О десятiй годинi вечора почалася основна вистава. У небi плавало близько пiвсотнi Драконiв, звучала романтична музика, запалилося безлiч вогнiв, створивши на берегах Вiсли чарiвнi пейзажi, вiд яких захоплювало дух. Лiтаки з парашутистами влаштували аеро-шоу, потiм нам показали лазерне та свiтлове шоу на водi. Серед повiтряних драконiв, що ширяли над водою, акробати на флай-скейтах i лiтаючих ранцях влаштували своє адреналiн-шоу. Закiнчилося все надзвичайно барвистим салютом. Не чекаючи закiнчення салюту, ми повернулися до готелю.
   Вся ця незвичайна i романтична обстановка, безлiч позитивних емоцiй, одне лiжко на двох призвели до того, що ми, якось так непомiтно, вiд поцiлункiв перейшли до бiльш суттєвих проявiв кохання...
  390
   Ще за два днi до вiд'їзду, тато дав менi цiлу пачку презервативiв зi словами:
   - Не знаю, що ти будеш з ними робити, хоч надувай або наливай воду, але нехай про всяк випадок вони у тебе будуть. Щоб не виникло нiяких неприємностей. Поклади в рюкзак i нехай вони завжди будуть пiд рукою. Ось вони i стали у нагодi...
  ***
   Вже далеко за пiвнiч ми з Зосею, вийшовши з ванної, пiдiйшли до вiкна. Свiтив повний Мiсяць i ми, обiйнявшись, дивилися на нього, намагаючись розгледiти "обличчя Мiсяця". Набiгла легка хмаринка, i на якусь мить Мiсяць зник. Коли хмаринка вiдсунулася вбiк, мiсячний промiнь впав на пiдвiконня, торкнувшись нашої магiчної книги пiд назвою "Гремуар", яка лежала на ньому. Книга розкрилася i на абсолютно чистiй сторiнцi проступив напис: "Йдiть за полум'ям".
   - За яким ще полум'ям? - Запитала Зося.
   - Гадки не маю. Може... - I тут я побачив, як через двiр обережно крадеться покоївка, тримаючи в руках запалену свiчку.
   - Он полум'я! - Вказав я Зосi на покоївку. - Пiдемо?
   - От жила собi спокiйно, все було звичайне i зрозумiле, а як познайомилася з тобою, то... - Бубонила собi пiд нiс Зося, натягуючи шорти i взуваючи кросiвки.
   Ми вискочили на подвiр'я i побiгли до того мiсця, де бачили полум'я свiчки. За рогом будинку виявилися низькi дерев'янi дверцята, окутi металевими деталями. Дверцята були незамкненi.
   - Йдемо! - Я нахилився й увiйшов.
   Низька стеля, крутi сходи вниз, ледь помiтний вогник попереду... Ми поспiшили за вогником i, петляючи по кам'яних коридорах, вийшли до великого залу з склепiнчастою стелею. Причаївшись бiля входу, ми побачили, як покоївка запалила вiд свiчки кiлька смолоскипiв, укрiплених на стiнах, i почала викладати на стiл принесену з собою їжу.
  391
   - Сьогоднi Нiч Драконiв. - Говорила вона комусь. - От повечеряємо i пiдемо. Пора вчитися!
   - З ким це вона? - Прошепотiла Зося. - I чому вчитися?
   I тут з темного кута до столу вийшов... справжнiй дракон! Не актор у костюмi, не надувна iграшка, не автомат на управлiннi, а живий дракон! Невеликий, всього близько двох метрiв, на двох мiцних ногах, з кiгтистими верхнiми лапами, з двома перетинчастими крилами i з жахливою зубастою пащею. Я прикрив Зосi рот рукою i вона, вп"явшись у неї зубами, сповзла на пiдлогу. Так ми i сидiли на пiдлозi, намагаючись не видавати жодного звуку, поки Дракон вечеряв.
   Потiм покоївка зiбрала залишки їжi в кошик i поманила Дракона до гобелену на стiнi. За гобеленом виявилися ще однi дверi.
   - Цi дверi можеш вiдкрити тiльки ти, спробуй! - Сказала вона Дракону.
   Той приклав до дверей свою лапу i дверi зi скрипом вiдчинилися. Парочка зникла в темрявi. Ми, притискаючись до стiнок, поспiшили за ними. Через деякий час, то спускаючись по крутих сходах, то пiднiмаючись, то повертаючи, ми вийшли на повiтря. Вийшовши з дверей у скелi, що поросла чагарником i високою травою, ми опинилися на високiй горi. Внизу протiкала Вiсла, а на протилежному березi чорнiв наш замок - Королiвський готель.
   У свiтлi Мiсяця покоївка показувала дракону, як треба розправляти крила. Вона махала руками, пiдстрибувала, бiгала i змушувала дракона повторювати за собою рухи, поки дракон не злетiв i не пролетiв кiлька метрiв. Тодi вона обняла його за шию, поцiлувала в жахливу морду i сказала:
   - Пора!
  392
   Дракон змахнув змiцнiлими крилами, злетiв, зробив коло над своєю вчителькою i полетiв у темне небо...
   - Зовсiм ще маленький. Як вiн тепер без мене... - Сама до себе говорила пiд нiс покоївка, проходячи назад повз кущi, у яких ми сховалися.
   Ми, слiдуючи за нею на безпечнiй вiдстанi, повернулися до готелю.
  ***
   Вранцi ми прокинулися пiзно. До Параду залишалося зовсiм мало часу, тому ми, впоравшись зi снiданком якомога швидше, вийшли у хол. У холi стояли пересувнi вiшалки з маскарадними костюмами, i нам запропонували вибрати щось для себе. Я вбрався кавалером, Зося - придворною дамою. У такому виглядi ми вийшли на вулицю.
   Всi вулицi мiста були заповненi людьми. Уздовж головної вулицi по обидвi її сторони вишикувалися дами i кавалери, дракони i лицарi, туристи i дiти. Навiть деякi собаки були одягненi в костюми драконiв. Всi крутили головами i з нетерпiнням поглядали в бiк нашого готелю.
   О десятiй годинi по вулицi вiд Королiвського готелю до Ринкової площi рушила колона Параду Драконiв. Повз нас проходили бiльше десяти тисяч дiтей з усiєї Польщi зi зробленими власними руками Драконами. Ми бачили Драконiв, що лiтають i дихають вогнем, що гарчать i плавають у повiтрi, на ходулях i на колесах... Але жоден з них i близько не був схожий на того, справжнього, якого ми бачили вночi...
   Коли Парад закiнчився, ми, все так же в середньовiчних костюмах, вирiшили прогулятися вулицями Кракова. Нагулявшись, я запропонував повернутися до готелю.
   - Тобi тiльки одного треба! - Обурилася Зося. - Ось пiду, знайду того Дракона, i скажу йому, щоб вiн тебе з'їв! - Зося зробила вигляд, що сердиться.
   - Нi, тiльки не Дракон! - Зробивши вигляд, що страшенно злякався, вигукнув я. - I зовсiм не одного менi треба! Я, може, просто зголоднiв?!
  393
   Зовсiм втомленi, ми повернулися до "Королiвського готелю" на обiд. Але варто було нам усамiтнитися у своєму номерi i прилягти на лiжко, як сили раптом звiдкись знову з'явилися i вирвалися бурхливим вулканом пристрастi...
   На семигодинну електричку ми спiзнилися. Довелося чекати наступної, тому в Катовiце ми повернулися вже близько опiвночi. Щойно ми переступили порiг моєї квартири i я опустив сонну Зосю на лiжко, навколо нас знову заклубився перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей життєвий варiант вже закiнчився.
  
  Повернення-1:
   Якщо хочете перейти до iншого варiанту, повернiться на сторiнку 140 до пункту "Повернення-2" роздiлу No9 "Рiвень-2. Решка-Решка".
  
  Роздiл 25. Рiвень-3. Решка-Решка-Ребро.
   Прокинулися ми рано, ще не було сьомої. Штовхаючись i бризкаючись, вмилися i причесалися. Я надiв свiжу футболку, подаровану менi вчора в кафе, i виглядав, як огiрочок. Зося крутилася перед дзеркалом, примiряючи то одне, то iнше. Я милувався нею, i раптом згадав про монетку. У кишенi джинсiв її не було, мабуть, випала вночi. Перевернувши все лiжко, я знайшов її мiж двома подушками ребром. "I як її сюди занесло?" - подумав я i поклав її в кишеню.
   - Я готова! - Зося стояла на порозi спальнi. - Пiшли?
   - Куди пiшли? А снiдати?!
   - От снiдати i пiшли. Тут у нас кафе неподалiк.
   - Яке кафе?! У тебе що, вдома нiчого немає?
   - Не знаю. Я, взагалi-то, готувати не вмiю, тому менi батьки залишили грошi на кафе.
   - Зовсiм-зовсiм не вмiєш?
   - Ну, чайник поставити можу. I ще пельменi зварити.
   - Гаразд, дивись i вчись, поки я живий! - I я повiв її на кухню.
  394
   Заглянувши в холодильник, я знайшов пару ложок вчорашньої вареної вермiшелi на тарiлцi, шматочок копченої ковбаси, шматочок сиру, пару помiдорiв, половину цибулини, три яйця, кiлька гiлочок петрушки i консервованi ананаси в банцi. Виставивши все це на стiл, я попросив у Зосi сковорiдку i поставив її на плиту, попередньо покропивши соняшниковою олiєю. Виклавши всi iнгредiєнти на сковороду, я залив їх збитими яйцями i накрив кришкою.
   - А що це буде? - Поцiкавилася Зося.
   - Щось на зразок пiци. - Гордо вiдповiв я. - От зараз ще посиплю це тертим сиром... А ти поки залий розчинну каву окропом, зможеш?
   - Зможу.
   Пiсля снiданку ми почали збиратися в унiверситет.
   Поки ми йшли вулицею, було весело, легко i радiсно. Але коли наблизились до огорожi Унiверу, на душi стало якось тривожно, у мозку залоскотало, а ноги самi стали йти повiльнiше.
   - Таке враження, наче це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Давай запишемося на цей факультатив.
   - Давай спочатку звiримо свої розклади i визначимо вiльнi години. - Я вивiв свiй розклад на екран смарта. - Менi пiдходить... середа, з другої до...
   - ...пiв на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь, наче це вже колись було.
   - Або буде. - Згадав я слова "стрiлочницi". - Є гiпотеза, що ми в кожнiй точцi часу проживаємо кiлька життiв, якi розгалужуються на безлiч напрямкiв. Може, на одному з цих напрямкiв ми вже приходили сюди i визначалися з факультативами. - Слова звучали якось беземоцiйно, як завчений текст.
   - Тодi давай перевiримо: запишемо всi факультативи, якi хочемо, а потiм звiримося!
  395
   Крiзь брижi дежавю менi зовсiм не здалося дивним, що все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками: "Iсторiї фiлософiї", "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi i окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" та "Любов i шлюб в iсторiї людства".
   - Все слово до слова! Наче ми списували одне у одного! - Констатував я цей факт.
   - Не погано. У нас навiть є ще вiльний час два рази на тиждень з четвертої до дев"ятої. Не враховуючи вихiдних. Чим займемося в цей час?
   - Одне одним! - Вигукнув я. - Кохання теж вимагає часу.
   - Добре, тодi я видiлю тобi зараз годинку на кохання. Куди пiдемо?
   - До скверу! Он бачиш, у затiнку пiд деревами нудьгує затишна лавочка? Давай складемо їй компанiю!
   - Так, лавочку шкода... Пiшли!
   Ми влаштувалися на лавочцi, прикрилися гiлками верби, що звисали майже до землi, i знову почали цiлуватися. Опiвднi по вулицi розлилася нестерпна спека, вiд якої всi люди кудись порозбiгалися. Лише нам у затiнку верби було цiлком комфортно. Тiльки от якийсь незрозумiлий звук...
   Зося вiдсунула гiлки i подивилася у той бiк, звiдки долинало монотонне дзижчання.
   - Ой, Янек, це...
   Я визирнув за нею. На дорiжку скверу сiдала звичайнiсiнька лiтаюча тарiлка. Чому звичайнiсiнька? Та тому, що я такi вже разiв сто бачив по телевiзору в фантастичних фiльмах. Але ж це був не фiльм.
   - Насниться ж таке... - Пробурмотiв я.
   - Ти думаєш, що це сон? - Обернулася до мене Зося. - А так? - I вона боляче ущипнула мене за руку.
   - Ай! Ти що?! Боляче!
   - А увi снi так буває?
   - Здається, не буває.
   - Тодi це не сон. Пiшли, подивимося! - I Зося, обережно вставши, потягла мене з-за гiлок у кущi.
  396
   Так, пригинаючись за кущами, ми пiдiйшли до "тарiлки". "Тарiлка" стояла посеред дорiжки нерухомо, нiяких звукiв з неї не долинало, нiчого навколо не вiдбувалося.
   - Давай пiдiйдемо ближче! - Осмiлiв я.
   Наблизившись до тарiлки впритул, я торкнув її рукою. Поверхня, схожа на срiбло, виявилася пружною i теплою.
   - По-моєму, це не метал. - Сказав я.
   - А може, метал, але тiльки не вiдомий на Землi. - Припустила Зося. - Щось схоже на ртуть, наприклад.
   I тут пiд нашими руками "ртуть" розступилася, утворивши овальний прохiд.
   - Це що, нас запрошують? - Вiдсахнулася Зося.
   - Коли запрошують, неввiчливо змушувати себе довго просити. Йдемо!
   - А якщо нас викрадуть?
   - А якщо такого випадку бiльше не трапиться?
   I ми пройшли всередину тарiлки. Всерединi виявилося кругле примiщення з трьома подобами крiсел i низькою стелею. У крiслах, повернувшись до нас, сидiли троє гуманоїдiв. Маленькi, не бiльше метра у висоту, сiренькi, з лисими черепами, без вух, з дуже сумними великими очима i маленькими ротами з опущеними вниз куточками губ. Одягненi вони були в зеленувато-срiблястi комбiнезони, а на грудях у кожного висiв кулон з яскравим червоним каменем, який наче свiтився зсередини.
   - Якi вони... Як дiточки. - Висловила своє враження вiд їх зовнiшностi Зося.
   - Дуже сумнi дiточки! - Нервово хихикнув я, переступаючи з ноги на ногу.
   Один з "дiточок" встав i запропонував нам сiсти на його мiсце. Не встигли ми з Зосею торкнутися крiсла, як воно розширилося i зручно обтекло нас обох. Iнопланетяни про щось розмовляли мiж собою, роблячи з нами якiсь манiпуляцiї. Спочатку приклали якiсь круглi штуки до скронь i зап'ясть, потiм всунули якiсь палички в рот, потiм зрiзали по кiлька волосинок... Нiчого страшного, нiчого болючого.
  397
   - Усе! Ми провели повний аналiз. Ви - Iнь i Ян! - Проголосила "дитина" з трьома складками шкiри на худенькiй шийцi.
   - Мене дiйсно звуть Ян, а це - Зося. - Заперечив я.
   - Взагалi-то мене Iнною збиралися назвати. - Озвалася Зося. - Але бабуся захотiла, щоб назвали Зосею. Тодi менi дали подвiйне iм'я - Iнна-Зося.
   - Ви Iнь-Ян космiчного масштабу - Вiдгукнувся зi свого крiсла "малюк" зi складками по боках голови. - У вас чудове генетичне єднання. У нас є iнформацiя, що це єднання було ще в давнину закрiплено на генетичному рiвнi з перiодом у двiстi рокiв.
   - Кожнi двiстi рокiв ви вiдроджуєтеся, знаходите одне одного i стаєте космiчною єднiстю. - Втрутився третiй "малюк" з великою складкою, що каптуром звисала з потилицi на спину. - Ми отримали сигнал, що ви вже з'єдналися, тому прилетiли на ваш генетичний маяк, щоб вручити вам каблучки.
   - Якi ще каблучки? - Майже в один голос здивувалися ми.
   - Каблучки Iнь-Ян, вони є кодом доступу до всiєї iнформацiї земних i позаземних цивiлiзацiй.
   - Це Унiверсальний Мiжгалактичний Ключ. - Пiдiйшов до нас "малюк" зi складками на шиї. - Вiзьмiть. - I вiн простягнув нам на своїй долонi два золотих обiдка - один бiльший, а другий трохи менший.
   Беручи з долонi iнопланетянина каблучку, я мимоволi перерахував кiлькiсть його пальцiв на руцi. Їх виявилося чотири.
   - Обручається раба божа... - Жартома проказав я, вдягаючи Зосi на палець меншу каблучку.
   - Почекай! Що там таке? - Зося зупинила мою руку i взяла свою каблучку. - Тут на внутрiшнiй сторонi якийсь знак... Це ж знак Iнь-Ян! I моє iм'я - Iнь. А у тебе?
  398
   - А у мене теж, i iм'я - Ян. - Подивився я на свою каблучку.
   - Ой, воно зовсiм впору! Наче все життя його носила. - Зося примiряла прикрасу i витягнула руку вперед, милуючись нею.
   - I в мене. Хоча нiчого дивного тут немає. Якщо їх робили спецiально для нас, i ми носимо їх кожнi двiстi рокiв... То ось чому у мене таке вiдчуття, нiби ми знаємо одне одного цiлу вiчнiсть! Ми ж постiйно вiдроджуємось, зустрiчаємося i об'єднуємося! - Здогадався я.
   - А мене цiкавить, що це за унiверсальний мiжгалактичний ключ? - Повернулась Зося до iнопланетян. - Що вiн нам може вiдкрити?
   - Кожнi двiстi рокiв ви знаходите одне одного i каблучки, тим чи iншим чином, знаходять вас! Потiм з вами вiдбуваються рiзнi пригоди, пiд час яких ви дiзнаєтеся щось нове. - Вiдповiв малюк зi складками замiсть вух.
   - А навiщо? - Здивовано розвела руки Зося.
   - Щоб наблизити людство до розумностi. - Вiдповiв малюк зi складкою-каптуром.
   - А хiба ми не розумнi? - Образився я.
   - Ваш вид ще не прийнятий до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв, за вами ведуться спостереження. Саме Iнь-Ян повиннi першими вступити у контакт.
   - Ми? А з ким?
   - Ну, ось з нами, наприклад. Чи з кимось iз земних. - Тепер говорив той, що зi складками на шиї. Я взагалi помiтив, що вони розмовляють по черзi. - Якщо ви почнете розумiти хоч когось iз земних розумних, то вам легше буде зрозумiти i позаземних.
   - А на Землi що, теж кiлька видiв розумних?
   - На Землi одинадцять видiв розумних, але до Конфедерацiї поки прийнятi лише Плазмоїди, Хмароїди та Китовi. - Вiдповiв складковухий.
   - А ще якi є?
  399
   - Три види гуманоїдiв - люди, гноми i шамбали. Ранiше були й iншi, але вони вимерли в земних катаклiзмах. Потiм йдуть морськi головоногi. Далi котячi. У них колись давно була дуже розвинена цивiлiзацiя, вони навiть спiвпрацювали з Андромедцями, але потiм здичавiли. Зараз домашнi кiшки знову пiдходять до порога, визнаного Конфедерацiєю. Нещодавно переступили цей порiг мурахоїди i бджолоїди, тож зараз вирiшується питання про прийняття їх до Конфедерацiї. - Пояснив каптурний.
   - То ми що, не найрозумнiшi на Землi? - Я був неприємно вражений.
   - Ваш вид ще занадто молодий, але завдяки Iнь-Ян вiн уже наблизився до порога.
   - Гаразд, з розумнiстю я зрозумiла. - Зося заспокiйливо поклала руку менi на плече. - А який у нас доступ? Що ми можемо дiзнатися, наприклад, просто зараз?
   - Все, що тiльки забажаєте. Задавайте питання.
   - А ви всi земнi мови знаєте чи тiльки польську? - Поцiкавилася Зося.
   - Нам не треба знати. Нам допомагають перекладачi. - Всi три "малюка" торкнулися медальйонiв на шиї.
   - А чому ви такi сумнi? - Продовжувала допитуватись Зося.
   - Ми не сумнi, ми дуже навiть веселi, просто будова наших облич для вас здається сумною.
   - А ви по всьому Всесвiтi лiтаєте чи тiльки Сонячною Системою? - Запитав я.
   - Всiм цим Всесвiтом. В iншi Всесвiти ми поки не виходили, хоча деякi розумнi подорожують i там.
   - Ось на такiй маленькiй "тарiлочцi" i лiтаєте? - Зося обвела навколо себе руками.
   - Нi, на орбiтi Землi висить наш корабель, а це тiльки човник.
   - А можна нам просто зараз потрапити на ваш корабель? Дуже хочеться подивитися! - Не замислюючись випалив я.
   - Можна, можна. - Вiдповiли "дiточки" хором.
  400
   У "тарiлцi" потемнiло, проте стiнки стали прозорими. Ми нiби зависли у повiтрi над дорiжкою скверу. Людей поблизу все ще не було. I раптом дорiжка стала нестися з пiд нас з неймовiрною швидкiстю. Ось тiльки що пiд нами був сквер, ось уже весь Катовiце, а через пару миттєвостей ми вже вийшли на навколоземну орбiту. I нiяких перевантажень, нiяких поштовхiв або нахилiв, нiякої невагомостi! Так само без проявiв руху ми полетiли навколо Землi. Ось пiд нами Захiдна Європа, потiм Атлантичний океан, Пiвденна Америка, Тихий океан...
   Корабель "малюкiв" висiв над Австралiєю. Тарiлка увiйшла в отвiр, який утворився у стiнцi корабля при нашому наближеннi, i опустилася на пiдлогу ангара.
   - Можна виходити. - Запросив нас до виходу складкошиїй.
   - Вибачте, а як нам вас називати? I з якої ви планети? - Повернулась до ставших у ряд "малюкiв" Зося, зiстрибнувши з пiднiжки "тарiлки".
   - Гуманоїдiв нашого типу називають Грум. Наша рiдна планета Грум знаходиться в галактицi Крабоподiбна Туманнiсть. А нашi власнi iмена в земнiй вимовi можуть звучати як Крi-Луц... - "Малюк" зi складками на шиї притиснув обидвi руки долонями до живота.
   - Фрi-Зус! - Такий же жест зробив складковухий.
   - Шрi-Кун! - Назвав себе каптурний.
   Екскурсiя кораблем виявилася не такою вже й цiкавою. Все було схоже на декорацiї до фантастичного фiльму: якiсь коридори, якiсь овальнi примiщення, якiсь незрозумiлi автомати i пульти... Всi зовнiшнi стiнки корабля були такими ж прозорими, як "тарiлка", через них було видно зовнiшнiй Космос.
   - А чому через цi прозорi стiнки не видно двигунiв i всiлякої iншої машинерiї? - Поцiкавився я.
   - Тому що насправдi стiни не прозорi. - Вiдповiв Крi-Луц. - Вони влаштованi, як великий монiтор. Все, що знаходиться зовнi, просто вiдображається на цьому монiторi.
  401
   А потiм нас прокотили всiєю Сонячною Системою. Перелiт вiд однiєї планети до iншої не перевищував п'ятнадцяти хвилин. Ми облiтали кожну планету, слухали розповiдi Грумiв про їх особливостi, дiзналися, що на деяких навiть є життя, правда, не гуманоїдне. Виявляється, на всiх твердих планетах i супутниках пiд поверхнею влаштованi iнопланетнi бази, а база Грумiв вже пару столiть працює на Ганiмедi, супутнику Юпiтера. Вони вибрали його тому, що на ньому є слабка киснева атмосфера i вода, в якiй розвиваються водоростi.
   Пiд час цiєї екскурсiї Фрi-Зус i Шрi-Кун сунули нам до ротiв якiсь трубки i сказали, що це обiд. Трубки виходили прямо з прозорої стiни, наче прикрiпленi до неї присосками. По них у рот почала надходити поживна сумiш, i солодка, i солона, i гiрка одночасно, яка за смаком нагадувала м'ясне пюре з малиновим варенням i солоними огiрками. Та може, це лише мiй мозок так iнтерпретував незнайомi вiдчуття.
   - Тепер додому, в Катовiце? - Запитав Крi-Луц, коли ми трохи полiтали мiж величезними брилами в поясi астероїдiв.
   - Так, вже, мабуть, пiзно. - Погодився я.
   - Ой, ми ж на поїзд запiзнилися! Нам до Кракова треба! - подивившись на годинник, вигукнула Зося.
   - Можна i до Кракова. - Погодився Фрi-Зус.
  ***
   Була вже десята година вечора. Весь Кракiв свiтився вогнями, створивши на берегах Вiсли чарiвнi пейзажi, вiд яких захоплювало дух. У небi плавало близько пiвсотнi Драконiв, мiж якими серед рiзнокольорових лазерних променiв лiтали лiтаки, вертольоти, парашутисти та акробати з лiтаючими ранцями. Наша "тарiлка" зависла прямо серед усього цього, тому нам було видно все.
   - А якщо нас помiтять? - Поцiкавилася Зося.
   - Ну то й що? Подумають, що ми не справжнi, а такi повiтрянi, як дракони! - Безтурботно махнув я рукою.
   Груми зi мною погодилися, та коли наприкiнцi програми почався салют, вони вирiшили вiдлетiти вiд грiха подалi i приземлили "тарiлку" неподалiк вiд "Королiвського готелю", в якому у нас був заброньований номер. Не чекаючи закiнчення салюту, ми, попрощавшись з "малюками", пiшли реєструватися.
  402
   Вся ця незвичайна, фантастична, романтична обстановка, безлiч емоцiй, одне лiжко на двох у номерi призвели до того, що ми, якось так непомiтно, спочатку почали цiлуватися, а потiм перейшли до бiльш суттєвих проявiв кохання...
   Вранцi, поки Зося збиралася до снiданку, я вирiшив почитати буклет. З нього ми дiзналися, що, згiдно з легендою, страшний i злий дракон жив бiля пiднiжжя пагорба Вавель ще за часiв короля Крака. Багато лицарiв намагалися вбити дракона, але гинули самi. I тiльки учневi шевця вдалося його перемогти хитрiстю. На згадку про цю подiю щороку, починаючи з 2000 року, в Краковi влаштовують Парад Драконiв - Parada Smokow, який став мiсцевою традицiєю.
   Перекусивши в ресторанчику, ми вирушили до рiчки. Весь чарiвний простiр був заповнений надувними кулями, наметами, мiсцями для пiкнiкiв i мистецьких заходiв.
   - У мене знову дежавю. - Сказала Зося. - Тобi не здається, що щось таке вже було?
   - Може, щось i було в iншому життi. - Вiдповiв я. - Давай краще драконiв рахувати!
   I ми почали рахувати повiтряних драконiв, завислих в небi над Вiслою та її берегами. Дорахувавши до двадцяти трьох, ми збилися, бо не могли запам'ятати, яких вже рахували, а яких ще нi. Тодi ми вирiшили прогулятися мiстом. Всi вулицi були заповненi людьми в маскарадних костюмах. Уздовж головної вулицi, по обидва її боки, вишикувалися дами i кавалери, дракони i лицарi, туристи i дiти. Навiть деякi собаки були одягненi в костюми драконiв. Всi крутили головами i з нетерпiнням поглядали в бiк нашого готелю.
   - Всi у костюмах, а ми, як дурнi, у звичайному одязi. Аж незручно якось. - Почала озиратися Зося.
   - То давай повернемося до готелю i щось собi спорудимо, хоча б iз фiранок. - Запропонував я.
  403
   Але нiчого "споруджувати" нам не довелося. У холi стояли пересувнi вiшалки з маскарадними костюмами, i нам запропонували вибрати що-небудь для себе. Я вбрався кавалером, Зося - придворною дамою. У такому виглядi ми i вийшли на вулицю. Саме вчасно - вiд Королiвського готелю до Ринкової площi рушила колона Параду Драконiв. Ми побiгли, обганяючи колону, вперед i стали на краю тротуару. Повз нас проходили бiльше десяти тисяч дiтей з усiєї Польщi зi зробленими власними руками Драконами. Ми бачили драконiв, що летiли i дихали вогнем, що гарчали i плавали у повiтрi, на ходулях i на колесах...
   Коли Парад закiнчився, ми, так само в середньовiчних костюмах, вирiшили прогулятися по березi Вiсли. Тут було безлiч наметiв з рiзними школами i семiнарами - "Уроки танцiв", "Школа емпатiї", "Уроки пророкувань", "Секрети Фен-Шуй" i ще якiсь.
   - Як ти думаєш, чи не занадто багато у нас останнiм часом шкiл? - Запитала Зося.
   - Що ти маєш на увазi?
   - Ну, тренiнг з кляксографiї i... Таке вiдчуття, що ще щось було, та нiяк не пригадується...
   - Думаю, в цьому життi бiльше нiчого й не було. - Вiдганяючи неясне вiдчуття дежавю, вiдповiв я.
   - Ти так думаєш? Тодi давай виберемо якийсь...
   Ми вибрали "Школу танцiв". На лавках, поставлених уздовж стiнок смугастого шатра, пiдлога якого була встелена дерев'яним помостом, вже сидiло кiлька пар таких же роззяв, як ми. Залунала романтична музика i до нас з-за завiси вийшла парочка рокiв пiд сорок.
   - Вiтаємо вас у нашiй Школi танцiв! - Привiталася струнка маленька жiнка з волоссям, зiбраним у розкiшний хвiст i в бордовiй хустцi з торочками, пов'язанiй на стегнах поверх зелених колготок.
  404
   - Танцi - це мистецтво прибирати ноги швидше, нiж на них стане партнер! - Звернувся до всiх чоловiк з тонкими чорними вусиками, в чорних вузьких штанях i у вишитiй бiсером безрукавцi, одягненiй поверх жовтої шовкової сорочки.
   - Отже, саме так, не наступаючи одне одному на ноги, ви i спробуєте танцювати пiд нашу музику, хто як зможе! - Проголосила жiнка.
   I ми почали танцювати. Хто як мiг. Тренери пiдходили то до одних, то до iнших, щось пiдказували, щось показували i вже хвилин через десять всi танцювали бiльш грамотно i злагоджено. Змiнювалися мелодiї i ритми, змiнювалися рухи i до кiнця двогодинного заняття ми вже вiдчували себе майже професiоналами.
   На обiд, зовсiм втомленi, ми повернулися до "Королiвського готелю". Та варто було нам усамiтнитися у своєму номерi i прилягти на лiжко, як сили раптом звiдкись знову з'явилися i вирвалися бурхливим вулканом пристрастi...
   Близько шостої вечора ми почали збиратися на вокзал. Коли Зося допомагала менi взяти рюкзак на плече, нашi руки, стикнулися каблучками i з них вирвалися зеленi променi. Протилежна стiна пiд цими променями почала плавитися i стала схожою на газовий водоспад, який струмував не вниз, а вгору.
   - Що це? - Здивувалася Зося.
   - Давай подивимося. - Запропонував я, прямуючи до стiни.
   - Янек, стiй! А раптом там щось страшне? - Зося схопила мене за руку.
   Та я вже зробив крок у туман...
   Ми вийшли у мою квартиру. Я скинув рюкзак i з Зосею, яка все ще не вiдпускала моєї руки, обiйшов всi кiмнати, зазирнув на кухню i в ванну, переконуючись, що все це справжнє.
  405
   - Ну що ж, думаю, нашi каблучки, як Унiверсальнi Мiжгалактичнi Ключi, вiдкрили якийсь портал переходу. - З розумним виглядом зробив я висновок.
   - Ой, як цiкаво! А ми такi портали тепер зможемо вiдкривати куди завгодно? - Заплескала у долонi Зося. - Давай спробуємо?!
   Тiльки я зiбрався вiдкрити рота, щоб щось вiдповiсти, як навколо нас знову заструменiв перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Цей варiант закiнчився.
  
  Повернення-1:
   Щоб зробити новий вибiр, треба повернутися на сторiнку 140 до пункту "Повернення-2" роздiлу No9 "Рiвень-2. Решка-Решка ".
  
  Роздiл 26. Рiвень-3. Решка-Орел-Решка.
   Вранцi, вже пiсля того, як ми з Зосею побалувалися у лiжку i прийняли душ, вiрнiше навiть пiсля снiданку, я згадав про монетку. Довго шукав її по всiх кишенях, у шортах, у рюкзаку, поки не згадав, що змахнув її вчора вночi з тумбочки бiля лiжка. Монетка закотилася пiд лiжко i лежала там цифрою "3" вгору, тобто "решкою".
   - Чим займемося? - Запитав я Зосю, коли зi столу було прибрано.
   - А давай сходимо в Унiвер. Я ж поступила туди на хiмiчний! Хочу розклад переписати.
   - Пiшли. Заразом можна вибрати й факультативнi заняття, причому так, щоб ходити на них разом.
   - Клас! Пiшки пiдемо чи?...
   - Пiшки! Бо ходити розучимося. Тим бiльше, що погода така...
   - Погода чудова. - Погодилася Зося i ми вийшли на вулицю.
  406
   Йшли ми, повнiстю поглиненi одне одним, поки з цього стану нас не вивело якесь невизначене вiдчуття. Здавалося, що злегка нудить десь у мозку.
   - Таке враження, що це вже було... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Дежавю, чи що...
   - А давай розiйдемося, складемо розклади, а потiм звiримось? Цiкаво, наскiльки спiвпадуть нашi бажання.
   Як не дивно, все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками. Крiм iсторiї фiлософiї, ми вибрали також "Традицiї, культуру i мiфологiю рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi i окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" та "Любов i шлюб в iсторiї людства".
   - Клас! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Наче ми списували одне у одного!
   - А чи не занадто багато ми собi навибирали?
   - Нормально! Ще й вiльний час залишився - два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої вечора.
   - Плюс вихiднi... Знову дежавю! Менi вiд нього вже погано стає. Давай, кудись пiдемо?
   - А куди?
   - Може, монетку кинемо? - Полiзла Зося до кишеньки свого рюкзака.
   - Нiчого монетками даремно розкидатися! - Прозвучало у нас над головами.
   Поруч нiкого не було. На високому парканi в тiнi розлогої верби сидiла сова.
   - Що озираєтеся? Це я з вами розмовляю! Розмовляючих сов не бачили? - Сова розпушила пiр'я i стала схожа на клубок мохерових ниток з дзьобом i оченятами.
   - Вибачте. - Залепетала Зося. - Ми просто нiяк не очiкували...
   - А я вас тут уже давно чекаю! Майже двiстi рокiв. - Сова злетiла трохи нижче i сiла на спинку лавки. - Ну, готовi?
   - До чого готовi? - Перепитав я.
  407
   - Як до чого?! Вони ще питають! До зустрiчi з примарами!
   - Ой... - Зося розгублено впала на лавку, я сiв поруч.
   - А навiщо нам з ними зустрiчатися? - Обережно поставив я питання.
   - А за тим, щоб щось нове дiзнатися! Думаєте, для чого вам каблучки данi?
   - До речi, а для чого?
   - Це ж Унiверсальний Мiжгалактичний Ключ! Для них вiдкритi всi простори i знання, якi допоможуть людям увiйти до мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв, а вони тут розсiлися i всякi дурнi питання ставлять! - Нервово закричала сова.
   - Гаразд, гаразд, заспокойтеся! Ми готовi! Тiльки...
   - От i добре! - Сова помiтно повеселiшала i скинула нам якийсь папiрець. - Читайте замовляння! Тiльки в один голос!
  
   Я розгорнув на колiнi зiм"ятий аркуш, Зося поклала свою руку на мою. Каблучки спалахнули зеленими променями i ми прочитали в один голос: "Душа i решка! Мiстика, туман, межа! Коло, скiпетр, решка, брама!"
   - Дивний набiр слiв. - Прошепотiла Зося.
   Я озирнувся - сови поруч не було. Як не було нi верби, нi лавки, нi унiверситету... Ми з Зосею сидiли на каменi в пiдземеллi, а над нами свiтило маленьке сонечко. Як тiльки сонечко зрозумiло, що я його бачу, воно кiлька разiв сором'язливо мигнуло i сховалося за уступом. Я хитнув головою, вiдганяючи ману, та раптом "сонечко" знову визирнуло з-за каменя.
   - Янек, менi здається, що ця свiтлова кулька з нами грає. - Посмiхаючись, сказала Зося.
   - Ти теж її бачиш? - Зрадiв я. - Отже, з моїм мозком все в порядку, а то я подумав, що у мене дах поїхав. Гей, сонечко! Виходь, ми тебе помiтили!
  408
   "Сонечко" випливло i зависло над нами.
   - От бачиш, воно нас розумiє! - Зрадiла Зося. - Мабуть, це якась енергетична розумна iстота. - Вона пiдняла руку i "сонечко" стало перекидатися навколо її долонi.
   - Енергетичне - так, але до справжнiх розумних йому дуже далеко. - Пролунав з глибини пiдземного коридору шепiт, що наче шелестив по стiнах.
   Ми придивилися i побачили, що з усiх бокiв з кам'яних стiн пiдземелля до нас наближаються прозорi iстоти, схожi на цiвки диму з людськими обрисами.
   - Це мiкро-плазмоїд, щось на зразок домашньої тварини у високо-розумних плазмоїдiв. - Продовжував пояснювати шелесткий шепiт у той час, як димчастi силуети наближалися до нас.
   - Ой, це ж примари... - Зося сховалася за моїм плечем.
   - Звичайно, примари! - Прошелестiло у вiдповiдь. - Ви ж прочитали замовляння для виклику привидiв. А енергет тут випадково опинився.
   - Ми не хотiли, нас сова змусила. - Почала виправдовуватися Зося. - Вибачте, що потурбували...
   - Нiчого страшного, нам i самим цiкаво хоч iнодi з людьми поспiлкуватися. - Шелест-шепiт лунав з усiх бокiв, наче кiлька привидiв по черзi говорили по одному слову.
   - А хто, взагалi, такi цi Плазмоїди? - Запитав я, пiдставляючи руку "сонечку".
   "Сонечко" радiсно перелетiло вiд Зосиної руки до моєї. Я пiдкинув його вгору, воно пiдлетiло до самого склепiння печери i знову опустилося до мене на долоню. Я знову його пiдкинув, воно знову опустилося.
   - Плазмоїди - це розумнi iстоти, що живуть на кордонi стратосфери Землi i Космосу. Вони навiть прийнятi до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв. - Прошелестiло навколо. - А мiкро-плазмоїди - це iстоти схожої конфiгурацiї, але якi ще не досягли вершин розумностi.
   - Ось уже другий раз чую про цю Мiжгалактичну Конфедерацiю! А ви теж до неї входите?
  409
   - Нi, ми до неї не входимо. Вона створена для живих розумних, а ми не живi.
   - Як це не живi?! - Вигукнула Зося.
   - А ось так! Колись ми були живими людьми, але пiсля смертi не перенеслися у вищi сфери, а застрягли тут.
   - А чому застрягли? - Вирiшив уточнити я.
   - Ну, у кожного рiзнi причини, але все зводиться до того, що ми не досить розвинули свої душi, чогось ще не зрозумiли. Саме спiлкування з людьми повинно нам допомогти це "щось" зрозумiти. Але зазвичай люди нас бояться i спiлкуватися не хочуть.
   - Ми не боїмося! - Поспiшила заспокоїти привидiв Зося. - З нами можна спiлкуватися!
   - А як ми дiзнаємося, що вам треба зрозумiти? Про що з вами говорити? - Розгубився я, продовжуючи пiдкидати вгору "сонечко", яке явно iз задоволенням пустувало.
   - Говорити можна про що завгодно. Ми - душевно вiдсталi, нашi душi розвиваються набагато повiльнiше, нiж розвивалися тiла. Тiла вже померли, а душi ще не дозрiли. У будь-якому спiлкуваннi з людьми вони можуть поступово дозрiвати. Навiть у такому мало iнформацiйному, як це.
   - Дивне формулювання - душевно вiдсталi. - Замислилась Зося, проводжаючи "сонечко" поглядом до склепiння пiдземелля. - Я чула лише про розумово вiдсталих.
   - З розумовим розвитком у нас було все в порядку, серед нас є навiть професора i великi хранителi знань. Але в гонитвi за знаннями ми забули про душу, ось вона i...
   - Ой, що це там?! - Скрикнула Зося, вказуючи пальцем вгору. - Там якiсь знаки!
   У свiтлi завислого пiд самим склепiнням "сонечка" ми побачили дивнi малюнки на стелi. Вони були нанесенi бiлою фарбою по чорному каменю i розташовувалися спiраллю вiд центру до стiнок.
   - Шкода, свiтла замало! Як слiд роздивитися не вдається! - Пожалкував я.
  410
   I тут "сонечко", прилiпившись до склепiння в центрi цiєї спiралi, стало розгоратися все яскравiше, поки повнiстю не освiтило все пiдземелля. У його яскравому свiтлi ми побачили, що перебуваємо майже в правильному овальному примiщеннi лише з невеликими уступами i виїмками поблизу пiдлоги. З цього примiщення вiдходили два коридори, розташованi на протилежних кiнцях овалу. Вся склепiнчаста стеля була майже повнiстю заповнена спиралевидним повiдомленням, написаним якимись дивними iєроглiфами.
   - На єгипетськi не схоже, на китайськi або японськi теж... - Задерши до стелi голову, Зося поверталася навколо своєї осi.
   - Це не людськi iєроглiфи. - Прошелестiла вiдповiдь.
   - Ой, мабуть, iнопланетянськi?! - Очi у Зосi загорiлися цiкавiстю.
   - Нi, не iнопланетнi, а цiлком земнi. Просто дуже давно, за часiв динозаврiв, серед них iснувала досить розвинена цивiлiзацiя.
   - Точно! Я щось таке читав! Адже динозаври навiть вимирали довше, нiж iснує людство. Якщо ми так швидко розвинулися до розумних, то чому вони не могли?! А що вони тут написали?
   - Поняття не маємо. Ми ж людськi примари. Читайте самi.
   - А як?
   - За допомогою ваших каблучок. Вони - Мiжгалактичний Ключ до знань. Швидше направте їх на напис, нам самим цiкаво!
   Ми з Зосею витягли руки з каблучками вгору i пiд зеленими променями поверх iєроглiфiв почали проявлятися звичайнi лiтери:
  "Цей пам'ятник у виглядi яйця
  вiдкритий на честь спiльної експедицiї
  ящерiв-землян i гуманоїдiв-андромедцiв
  до галактики Мрчiктулан
  у вiдповiдь на запрошення тамтешнiх жителiв"
  411
   - То це ми в серединi яйця знаходимося?! - Озирнулася навколо Зося.
   - То динозаври навiть у Космос лiтали?! - Майже одночасно з нею вигукнув я.
   - I спiлкувалися з рiзними видами iнопланетян. - Шелестом пiдтвердив голос.
   - То може, вам саме цього не вистачало, щоб перестати бути примарами i дорозвинутись далi? - Повернувся я до найближчої примари.
   - Не думаю. Це лише додаткова iнформацiя, додатковi вiдомостi. Для розвитку душi потрiбно щось iнше.
   - Ну, може, вам треба кудись поїхати i там ви знайдете це "щось"? - Висунув я нову версiю.
   - Ми не можемо звiдси нiкуди податися. Всi примари прив'язанi до того мiсця, де загинули. Радiус нашого перемiщення не перевищує п'ятисот метрiв.
   - Отже, ви всi загинули десь тут, поблизу? Всi разом? Скiльки ж вас? - Окинув я поглядом розпливчастий натовп привидiв.
   - Нас тут усього тридцять сiм осiб. Але загинули ми не всi разом, а в рiзнi часи. Декого з нас роздiляють тисячолiття. - Зашелестiло навколо нас.
   - Ов-ва! Навiть за тисячолiття ви не змогли знайти вихiд?! - Я так i сiв на пiдлогу.
   - Ранiше нас було бiльше. Кiлька привидiв вже пiшли далi. Вони нам нiчого не змогли пояснити. Мабуть, для кожного це має бути щось своє. Тож для нас вся надiя на Iнь-Ян, тобто, на вас!
   - А чому ж ми такi незвичайнi? - Схрестила на грудях руки Зося.
   - Тому що ви старшi за будь-кого з нас, ви живете на Землi вже багато сотень тисячолiть.
   - Ви щось плутаєте. - Заперечив я. - Менi всього вiсiмнадцять рокiв, а Зосi, тобто Iнь - сiмнадцять.
  412
   - Це вам так здається. А насправдi ви вiдроджуєтеся кожнi двiстi рокiв, з кожним разом все бiльше удосконалюючись i в розумовому, i в душевному сенсi. Пiсля смертi ви, як i ми, примари, не переходите на бiльш високi рiвнi. Тiльки ми стаємо мертвими i примарними, а ви вiдроджуєтеся i живете як звичайнi люди.
   - Не може бути! - Вигукнув я. - Ну, то чому ж ми весь час вiдроджуємось?
   - Щоб допомогти людству увiйти до тiєї самої Мiжгалактичної Конфедерацiї Розумних Iстот.
   - Шкода, що ми нiчого про свої колишнi життя не пам'ятаємо. - Зiтхнула Зося.
   - Ви завжди все згадуєте, правда поступово. Але до кiнця життя ви все пригадаєте.
   - А з вами ми вже зустрiчалися? - Поцiкавився я.
   - Звичайно, ще й не один раз!
   - А у чомусь ми вам хоч раз допомогли? - Продовжував допитуватися я.
   - Кожного разу пiсля вашого вiзиту сюди хтось iз нас йде на iнший рiвень.
   - Давайте мiркувати по-науковому. - Зося рiшуче сiла на найближчий виступ. - Розкажiть, чим ви займалися, поки були людьми, ми проаналiзуємо кiлька випадкiв, знайдемо щось спiльне для всiх i визначимо те, чого бракує.
   - Якщо розповiдати, то це займе дуже багато часу. Для нас це не має значення, а от для вас... Ми можемо просто ментально з'єднатися з вами i всього за кiлька миттєвостей передати вам свої найяскравiшi вiдчуття. Це буде так, нiби ви стали нами.
   - Прикольно! Я згоден! Як ми це зробимо?
   - За допомогою каблучок. Ви повиннi обiйнятися...
   - Це завжди iз задоволенням! - Я притягнув до себе Зосю.
   - З'єднати разом руки з каблучками, а я ввiйду у вас... Найближчий привид наблизився i злився з нами. Ось щойно вiн був - i вже його немає. Ми з Зосею теж перестали iснувати. Замiсть нас тепер був...
  413
   ...Я - пiлот бойової вiмани Зарат Турастр. Я тiльки що скинув ядерну бомбу на мiсто супротивника. (Тут же рядок, що бiг всерединi свiдомостi повiдомив, що вiдбувалося це над територiєю сучасної Болгарiї тридцять п'ять тисяч рокiв тому.) Не встиг я в повнiй мiрi вiдчути радiсть вiд знищення ста двадцяти тисяч чоловiк, як мене наздогнав удар ядерної блискавки знизу. Вiмана отримала значнi пошкодження, дотягнути до бази в Мохеджарi (на територiї сучасної Iндiї) менi вже не вдасться. Сяк-так я посадив свою поранену вiману в найближчих горах (Сiлезькi Карпати). Аварiйна посадка була настiльки жорсткою, що менi ледве вдалося вибратися з уламкiв апарату. Бiгти я чомусь не мiг. Ледве встиг вiдповзти за уступ скелi, як вiмана вибухнула. Перед очима плавали якiсь точки i черв'ячки. Доклав до чола медальйон-дiагност - вiн показав, що доза допустимого опромiнення у мене перевищена в сто тридцять разiв. Ось так. Мене не встигнуть пiдiбрати, навiть якщо я пошлю сигнал про допомогу. Помирати доведеться тут, на самотi. Тепер навiть радостi вiд знищення ворогiв не вiдчувалося. Всю свiдомiсть почала заповнювати нудота i бiль. З останнiх сил я дiстав неслухняною рукою блазер i приставив до серця. Мить - i навколо розлилася темрява...
   Ми з Зосею виринули з цiєї темряви, все ще вiдчуваючи i бiль, i нудоту. Не встигли ми перевести дух i прийти до тями, як з нами злився iнший привид.
   ...Я - переповнена коханням жiнка на iм'я Iсiр. (П'ять тисяч рокiв тому народжена в Єгиптi, бродить по всьому свiту, кiнцева точка - Сiлезькi Карпати). Кохання, що живе в менi, настiльки сильне та безмежне, що я за своїм коханим Озiдом готова хоч у Космос летiти, хоч пiд землю спускатися, пiднiматися на крижанi гори або брести по спекотних рiвнинах, плисти по морях або лiтати над безкрайнiми пустелями. Мене не цiкавить нiщо на свiтi, крiм мого Озiда. Нi менi, нi йому не потрiбен нiхто i нiщо, крiм нас самих. Я би могла залишатися з ним у будь-якому мiсцi Землi, але його кудись постiйно жене дух мандрiв. Ми залишаємо своїх дiтей, якi час вiд часу народжуються, зустрiчним людям i, з'єднанi безмежною любов'ю в єдине цiле, блукаємо свiтом ось уже понад пiвстолiття...
  414
   Улюблений Озiд втомився, прийшов його час вiдходу. Я тримаю руку Озiда в своїй руцi i слухаю його дихання. Ось вiн випустив останнiй подих i затих навiки. Щоб слiдувати за ним далi, я з'їдаю заповiтнi ягоди. Навколо стає темно, i ми з ним рука об руку йдемо вузьким коридором, у кiнцi якого видно примарне свiтло...
   Отямилися ми з Зосею, стоячи в центрi "Яйця", сповненi всеохоплюючим коханням. Нiхто i нiщо не могли нас вiдвернути вiд цього почуття, але...
   ...Я - охоронець i збирач знань Джохерс з великої Пiрамiди Нефер (сучасна Боснiя, близько дев'яноста тисяч рокiв тому). Все своє життя я присвятив науцi. Звичайно, в юностi i я був схильний до життєвих спокус. У мене навiть, якщо вiрити Клiнрес, десь росте син... Та це все так далеко вiд мене, що не викликає анi в моїй душi, анi в моїй пам'ятi жодного вiдгуку. Єдиною моєю пристрастю вже бiльше двадцяти рокiв є знання. Щоб їх добути, я готовий на все! Спираючись на стародавнi письмена, я знаходжу i вивчаю дивнi предмети долюдської цивiлiзацiї. Нiщо з того, що я знайшов, не повинно стати вiдомим людям, бо вiд невмiлого користування ними людству загрожує загибель. Тому ми, хранителi знань, ховаємо всi знайденi артефакти вiд очей звичайних людей в Пiрамiдах Знань, хоча чимось iнодi й користуємося у своїх цiлях.
   Ось як, наприклад, зараз. Зараз я забрався у древню капсулу, схожу на величезне яйце, i, натиснувши велике коло в центрi виступу у гострому кiнцi "яйця", ментально з'єднався з древнiм Голосом. Голос розмовляє зi мною без звуку, мислеобразами i картинами. Вiн уже знає, що колишнiх господарiв на Землi не залишилося i готовий допомагати менi. Я подумки уявляю мiсце в горах, де, за моїми вiдомостями, повинен перебувати якийсь об'єкт Древнiх. Через пару миттєвостей "яйце" стає прозорим i пiднiмається у повiтря, я лечу до далеких гiр.
  415
   Поки я дослiджував коридори i головне примiщення пiдземного комплексу Древнiх, до мого "яйця" пiдiбралися Дикi - люди, якi вважають, що спадщину Древнiх треба не ховати, а пристосовувати для потреб людства. Коли я вийшов на поверхню, Дикi вже розгадали механiзм вiдкриття "яйця" i збиралися залiзти всередину. Я гукнув до них i спробував вiдлякати зображенням Звiра, задiявши браслет Древнiх. Але Дикi, замiсть того, щоб бiгти зi страху, почали стрiляти в мене блискавками. Як до них потрапила зброя Древнiх? Думаю, або знайшли десь самi, або викрали з якоїсь Пiрамiди Знань. Стрiляли вони по Звiру, але за його безтiлесним зображенням ховався я. У мене потрапило три розряди, жити менi залишалося кiлька хвилин. Вже помираючи, з останнiх сил я послав мислеобраз Голосу. Голос пiдiрвав "яйце", разом з яким пiд уламками скелi опинилися похованими i Дикi, i я, i вхiд до комплексу Древнiх...
   Ми з Зосею нерухомо лежали на кам'янiй основi печери-яйця. Тiло болiло так, нiби на нього навалили кiлька тонн каменiв. Ворушитися не було сил. До нас пiдплив ще один привид.
   - Нi, достатньо. - Долаючи бiль i прикладаючи величезне зусилля, прошепотiв я. - Ми бiльше не витримаємо.
   Привиди вiдступили вiд нас на пару метрiв. Лише хвилин через двадцять ми з Зосею змогли ворушитися i сiли, притулившись спинами до стiни.
   - Ви бачили! - Шелестiли навколо примари. - Серед нас є великi воїни, якi приносили своїм державам перемоги, але навiть й вони не змогли пройти далi та залишилися примарами.
   - Це тому, що ви безжально знищували мирних людей i досi вважаєте це за доблесть. - Вставив я.
   - Може, вам треба бiльше любовi? - Припустила Зося.
   - Ну що таке ця ваша любов?! - Зашелестiло з усiх бокiв. - Серед нас є i великi коханцi, i вiдданi коханi i тi, хто на карту кохання поставив усе своє життя! Потрiбно щось iнше...
  416
   - Ця Iсiр... - Згадав я свої вiдчуття. - Вона вся складалася з кохання до однiєї єдиної людини, не розвивалася нi в якiй iншiй областi, навiть дiтей кидала...
   - Це неправильне кохання, воно якесь манiакальне. - Додала Зося. - От якби вона чимось ще цiкавилася, любила дiтей, iнших людей, чому-небудь вчилася...
   - Але не так, як зберiгач знань Джохерс. Його розвиток був теж однобоким - знання заради знань i бiльше нiчого. Нi собi, нi людям. - Я встав з пiдлоги i подав руку Зосi.
   - Тим бiльше, що, мабуть, артефакти Древнiх все ж таки потрапили до людей. - Зося встала i обтрусила джинси. - Але без необхiдних знань привели до свiтової вiйни тридцять п'ять тисяч рокiв тому, в якiй, крiм пiлота бойової вiмани Зарата Турастра, загинуло безлiч людей i була знищена доiсторична цивiлiзацiя.
   - Ми пишалися своїми досягненнями. - Зашелестiло навколо. - Ви змiнили кут зору на наше життя. Нам треба осмислити сказане вами. - I примари стали зникати, розчиняючись всерединi кам'яних стiн.
   - Я так втомилася, нiби розвантажувала вагони з вугiллям. - Зiтхнула Зося. - Хочу додому.
   - Якi ми там слова казали? - Полiз я до кишенi, вiдшукуючи папiрець з магiчними словами. - Ось, знайшов!
   Я розгорнув зiм'ятий аркуш, Зося схилилася до мене i поклала свою руку на мою. Каблучки спалахнули зеленими променями, i ми в один голос прочитали:
   - Душа i решка! Мiстика, туман, межа! Коло, скiпетр, решка, брама!
   Темний вихор пiдхопив нас, i за секунду ми опинилися в Зосинiй квартирi. За вiкном було темно, годинник показував пiвнiч. Прийнявши на автопiлотi душ, кинувши щось до рота з холодильника, ми повалилися на лiжко i, мiцно обiйнявшись, майже одразу же заснули...
  ***
   Прокинулися ми пiзно, годинi о десятiй ранку. Зрозумiло, постiльнi iгри ще близько години не давали нам можливостi встати, але коли ми, нарештi, прийняли душ i сiли в кухнi за стiл, Зося рiшуче вiдсторонилася вiд чергового поцiлунку i твердо сказала:
  417
   - Стоп! Не треба перетворюватися на Iсiр та Озiда! Треба розвиватися.
   - А як ми будемо розвиватися? - Запитав я, допомагаючи Зосi завантажити посуд у посудомийку.
   - Треба вчитися.
   - Чого?
   - Чогось дуже цiкавого... - Зося задумалася. - Глобального... Вселенського... - У роздумах вона крутила на пальцi каблучку, то знiмаючи, то надягаючи її на палець.
   Я з подивом помiтив, що навколо Зосi почали запалюватися зiрки, а простiр став темнiти. Я схопив Зосю за руку, не даючи в черговий раз зняти каблучку, нашi каблучки стикнулися, спалахнуло зелене полум'я i ми... зависли серед неозорого Всесвiту. Навколо нас снували галактики, то зближуючись, то розбiгаючись, то зникаючи, то народжуючись. Яких ми були розмiрiв? Напевно, величезних, бо галактики ставали все меншими i меншими, а Всесвiт... Ми i були Всесвiтом. Наша свiдомiсть пронизувала весь простiр, тремтiла в рiзних енергiях, пронизувала i матерiю, i вакуум вiд елементарних частинок до гiгантських зоряних скупчень. Позбавлених свiдомостi мiсць у Всесвiтi просто не iснувало. Весь Всесвiт був єдиним розумом. Виявилося, що свiдомiсть Всесвiту, як величезної мислячої iстоти, визначає свiдомiсть всього i всiх, що знаходиться в нiй - зiрок i випромiнювань, бiлкових iстот i планет, рослин i каменiв. Весь Всесвiт виявився дуже тонко i точно налаштованим за допомогою певних констант. Ми побачили i вiдчули своєю величезною свiдомiстю цi константи - це були некрасивi для нас ранiше, в силу своєї нескiнченностi, цифри: швидкiсть свiтла - 299 792,458... км/с; число Пi - 3,1415926...; гравiтацiйна стала, константа ядерного взаємодiї i так далi. Причому абсолютно ясно стало зрозумiло, що порушення хоча б однiєї з цих констант не дало б можливостi виникнути тому прояву життя, в якому ми виникли. Крок влiво, крок вправо - i бiлкове життя взагалi би не з'явилося.
  418
   Наприклад, якби гравiтацiйна стала була трохи бiльшою, то вийшов би Всесвiт з дуже маленькими i дуже гарячими зiрками, що живуть всього по декiлька тисяч рокiв. За такий короткий час вiдоме нам життя бiля жодної з них не встигло би розвинутися. Якби вона була трохи меншою, то Всесвiт мiстив би дуже великi i холоднi зiрки, у яких не вистачало би потужностi на обiгрiв навколишнього простору, а отже, життя теж не могло би з'явитися.
   Зменшення константи ядерної взаємодiї створило би свiт, в якому iснував би тiльки водень. Якщо її збiльшити, вийде Всесвiт з коротким термiном життя, що складається з важких елементiв. Нi в тому, нi в iншому Всесвiтi не було би хiмiчного рiзноманiття, а отже, i умов для виникнення життя.
   Своєю вселенською свiдомiстю ми зрозумiли, що для бiлкових прямоходячих iстот однаково важко "дотягнутися" як до свiдомостi якогось електрона, так i до свiдомостi якоїсь галактики. Причому все, що розгорталося перед нашою величезною свiдомiстю, вiдбувалося на тлi пiснi:
   Можливо, електрони - це свiти, по п'ять материкiв,
   Мистецтва та знання, i пам'ять багатьох столiть!
   Можливо ще, що кожен атом - Всесвiт
   iз безлiччю зiрок й планет.
   Там є все те, що й тут, лиш в обсязi малому,
   Але також i те, чого немає тут.
   Десь на задньому планi свiдомостi промайнула iнформацiя, що це пiсня на вiршi Валерiя Брюсова. Вiн написав їх пiд враженням вiд гiпотези давньогрецького фiлософа п'ятого столiття до нашої ери Анаксогора, який припустив, що в кожнiй частинцi, якою б малою вона не була, є мiста, населенi людьми, обробленi поля i свiтять сонце, мiсяць та iншi зiрки, як у нас. Знання про це у Всесвiтi плавають вiльно i можуть прийти i вже приходили в голову кому завгодно. Зокрема про це, крiм Анаксогора, писали i нашi фiзики Мойсей Марков та Валентин Псаломщиков.
  419
   Тут же на переднiй план нашої свiдомостi виплила думка, що наш Всесвiт для iнших є мiкросвiтом, часткою розмiром, наприклад, з електрон. Взагалi, Всесвiт i мiкрочастинка - це одне й те ж саме, дивлячись з якого боку на них подивитися. Всi цi мiкро-макро всесвiти мають електричнi заряди, якi не дають їм можливостi повнiстю закритися один вiд одного. Всi вони пов'язанi мiж собою вузькими перешийками чи то горловинами. Подорожуючи Всесвiтом, можна наблизитися до такої горловини, а пролетiвши через неї в iнший Всесвiт, виявити, що покинутий Всесвiт являє собою в новому Всесвiтi всього лише мiкрооб'єкт. Багато з представникiв Вищого Розуму вмiють знаходити такi горловини i подорожувати безлiччю всесвiтiв. Хочете подорожувати - вивчайте мiкрочастинки, знаходьте "горловини" i переходьте в iнший свiт!
   Ми-Всесвiт озирнулися i помiтили поруч з собою цi iншi Всесвiти. У деяких з них були iншi константи, iншi фiзичнi закони, але всi вони були розумними, всi володiли свiдомiстю i навiть спiлкувалися мiж собою.
   - Поспiлкуймося? - Обережно запропонувала Зося.
   Тiльки я збирався погодитися, як раптом весь наш Всесвiт заволокло перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей напрямок пригод закiнчився.
  
  Повернення-1:
   Щоб вибрати новий напрямок, перейдiть на сторiнку 129 до пункту "Повернення-2" роздiлу No8 "Рiвень-2. Решка-Орел".
  
  Роздiл 27. Рiвень-3. Решка-Орел-Орел.
   - Янек, вставай! На тебе чекають великi справи! Янек, вставай! На тебе чекають... - Як завжди розбудив мене будильник.
  420
   Тiльки цього разу я прокинувся не один, а з коханою дiвчиною в обiймах.
   - Який у тебе прикольний будильник! - Вивiльнилася Зося з моїх обiймiв i побiгла в душ.
   Я скотився з лiжка i помчав за нею. Тiльки пiсля снiданку я згадав про монетку. Довго шукав її по всiх кишенях у шортах i в рюкзаку, поки не заглянув пiд лiжко. Монетка лежала поруч з килимком пiрамiдкою, тобто "орлом" догори.
   - Менi пасує? - Запитала Зося, надягнувши одну з моїх футболок i зав'язавши її вузлом на талiї.
   - Тобi все пасує, ти така гарна! - Замилувався я її фiгуркою. - Шкода тiльки, що на футболцi немає гудзичкiв.
   - Ой, Янек, не зациклюйся на одному i тому ж, а то манiяком станеш! - Засмiялася Зося i пригрозила менi пальцем.
   - А я вже став манiяком! - Зробивши страшне обличчя i простягаючи до Зосi руки з розчепiреними пальцями, густим басом закричав я.
   - Ой, боюсь! - Зося побiгла вiд мене спочатку в коридор, а потiм на кухню.
   На кухнi я загнав її в кут мiж мийкою i холодильником.
   - Ага, попалася! Тепер я тебе... - Я схопив Зосю в оберемок i вп'явся в її губи поцiлунком.
   Спочатку Зося намагалася вирватися, але потiм обм'якла, опустила руки менi на плечi i стала менi вiдповiдати...
   - Ну все, досить! - Знов почала вiдбиватися вона вiд мене через кiлька хвилин. - Бо так ми весь день проведемо вдома!
   - А чим погано провести його вдома? - Поцiкавився я.
   - А тим, що так все життя повз вiкна пройде, а ми й не помiтимо!
   - Ну то нехай собi проходить! Ми потiм загуглимо, що там було.
   Я знову спробував її обiйняти, але вона вивернулася, встала на порозi кухнi i рiшуче заявила:
  421
   - Янек! Усе! Хочу гуляти! Якщо тобi бiльше подобається сидiти вдома, можеш залишатися, а я пiду сама! - I вона рiшуче попрямувала до виходу.
   - Стiй! Я з тобою! Менi одному вдома сидiти не цiкаво.
   - Гаразд, так вже й бути, вигуляю тебе. - Змилостивилася Зося, беручи свiй рюкзак i спостерiгаючи, як я застiбаю липучки на своїх кросiвках.
   Я взявся за свiй рюкзак, та раптом зупинився:
   - Ми пiшки, на велосипедi чи на скейтах?
   - Пiшки ми вже ходили, на велосипедi їздили, а от скейт... Ти обiцяв мене новим фiнтам навчити.
   - Тодi почекай, я вiзьму другий скейт на балконi!
   Вiдшукавши в шафi старий скейт, я витер його вiд пилу i простягнув Зосi. Спустившись на лiфтi, ми вийшли на подвiр'я, кинули дошки на асфальт i покотили до парку. До перехрестя доїхали у звичайному регулярi. Почекавши, коли загориться зелене свiтло, я запропонував поїхати налiво, до бiчного входу.
   - Ось тут обережнiше! - Попередив я Зосю. - Тут вибоїна на дорозi, i проїжджаючi машини так i норовлять в'їхати в неї та облити пiшоходiв брудною водою!
   Слава богу, нiяких пiдступних машин сьогоднi на дорозi не було, i ми спокiйно в'їхали в парк. На спотi вже каталося кiлька людей, тому я запропонував повправлятися в бексайдi (трюки спиною вперед i повороти через спину) просто на дорiжцi. Потiм ми пограли в грейм оф скейт (коли один повторює рухи за iншим), непомiтно їдучи все далi i далi вiд споту. Коли ми, втомившись, сiли вiдпочити на коряву лавку, що стояла у затiнку, Зося раптом помiтила:
   - Дивно, я, здається, всi куточки парку знаю, а цього мiсця нiколи не помiчала. - Тут все таке... казкове, чи що... Здається, що зараз з-за якогось дерева вийде чарiвник...
   - Так, магiєю якоюсь тхне. - Погодився я. - Дивись, тiнi вiд дерев лягають так, що виходять фiгури тих магiв в балахонах, яких ми вчора бачили.
  422
   - А ми що, й насправдi вчора магiв бачили? - Я кивнув. - I гномiв?! - Знову кивок. - А я думала, що менi це тiльки наснилося... I каблучки у нас справдi чарiвнi? - Зося подивилася на свою руку.
   Нiби у вiдповiдь на її питання, каблучка засяяла зеленуватим свiтлом. Я витягнув руку вперед i моя каблучка теж засвiтилася. Обидва променi з'єдналися в кронi дерева над нашими головами.
   - Кар! - Обурено стрепенувся сплячий на гiлцi великий чорний ворон. - I тут спати не дають! Кар! Кар!! Кар!!! - Вiн змахнув крилами i полетiв геть.
   - Звичайнiсiнький розмовляючий ворон. - Знизав я плечима.
   - А що це там на гiлцi? - Придивилася Зося. - Здається, там щось є.
   - Зараз подивимося! - Я рiшуче встав i полiз на дерево.
   Добравшись до гiлки, яку покинув розбуджений нами ворон, я побачив там прив'язаний до сучку шкiряний мiшок.
   - Лови! - Крикнув я, вiдв'язавши мiшок i кидаючи його вниз.
   Зося замiсть того, щоб ловити його, вiдскочила вбiк. Мiшок з гуркотом i дзвоном впав на лавку. Я спустився i почав його розв'язувати.
   - Зараз... Зараз... Подивимося, що тут ворон ховає...
   У мiшку були якiсь дивнi предмети, причому кожного по два. Дiстаючи їх з мiшка i розкладаючи на лавцi, ми знову вiдчули дежавю, вiд якого навiть нашi руки перед очима розпливалися i все покривалося брижами, як на поверхнi калюжi, в яку кинули камiнь.
   - Скiльки всяких речей! - Прошепотiла Зося. - I навiщо вони?
   Я тiльки знизав плечима.
   - Менi чомусь здається, що це все наше. - Пробурмотiла Зося.
   - А менi навiть здається, що ми самi це все зробили. - Вiдповiв я. - Пам'ять якась... Чи дежавю?.. Ось цi згорнутi в кiльця штуки, наприклад, якщо у них ось тут натиснути, розгортаються в шпаги.
  423
   Я натиснув скобу пiд чашоподiбним позолоченим ефесом, оздобленим рiзнобарвними сердолiками, i в моїй руцi виструнчився толедський клинок довжиною бiльше метра.
   - Як рiдна! - Махнув я кiлька разiв своїй шпагою. - Рукоятка наче приросла до руки! Хоп! Хоп! - З кожним помахом падали до моїх нiг зрiзанi шпагою вербовi гiлки.
   - Досить! Розмахався! - Зося теж стояла зi шпагою в руцi. - Викликаю тебе на бiй! - Встав я в стiйку i зробив випад до Зосi.
   Зося вiдбила мiй випад i кiлька хвилин ми фехтували, нiби все життя тiльки цим i займалися. Вiдбивши черговий Зосин випад, я притиснув її до стовбура дерева. Нашi клинки з'єдналися бiля самих ефесiв перед Зосиним обличчям.
   - А що це за камiнчики на ефесах? - Послабила вона вiдсiч.
   - У мене - сердолiк, у тебе - смарагд! - Не замислюючись вiдповiв я i, вiдiйшовши на крок назад, запросив її до нового бою. - Ми спецiально пiдбирали їх вiдповiдно до своїх планет.
   - Коли пiдбирали?
   - Здається... у 1620 роцi... - Я зупинився i опустив шпагу. В головi замигтiли картини, як в iсторичному фiльмi. - Точно, згадав, це було в 1619! Ми були в пiдземнiй майстернi, i нам допомагав якийсь маг...
   - Магiстр Октавiус... Вiн був нашим наставником.
   - Точно! А всi цi речi - нашi власнi магiчнi предмети. При будь-якому магiчному ритуалi вони кладуться на стiл за престолом. Але й самi по собi можуть виконувати рiзнi функцiї.
   - То що ж це виходить, ми - маги? - Зося вiдклала шпагу i почала перебирати предмети. - I ми вмiємо всiм цим користуватися?.. I ось цими тарiлочками?
   Зося розгорнула небесно-блакитнi, абсолютно не вицвiлi вiд часу, шовковi хустки i у неї в руках опинилися двi металевi тарiлочки. У центрi кожної було намальовано по кружечку: в однiй - зелений, в iншiй - червоний. На кружечках красувалися знаки Iнь-Ян.
  424
   - Пентаклi. - Виправив її я. - Цi тарiлочки називаються пентаклi.
   - Так, згадала! А для посилення їх дiї в Ян намальована пентаграма, а в Iнь - знак Соломона.
   - А пам'ятаєш, з чого ми робили цi тарiлочки-пентаклi? Ми взяли два шари мiдi...
   - I помiстили мiж ними шар рiдкої ртутi. Мiдь запаяли i вигнули в формi тарiлки!
   - А потiм по колу щось написали...
   Пентаклi були дуже старими i потьмянiлими, напис прочитати не вдавалося.
   - Треба вiдмити їх! - Вирiшила Зося, дiстаючи зi свого рюкзачка пляшку з водою.
   - Спробуй ось цим! - Подав я їй свiй носовичок.
   Зося змочила носовичок водою i почала протирати обiдок "тарiлочки". Через деякий час на пентаклi став проступати напис.
   - Янек, дивись, це старо-польською!
   Я нахилився ближче i ми хором прочитали:
   - Разом ми сила, здатна на все!
   Все навколо зарябило перешкодами дежавю, картини подiй чотирьохсотлiтньої давностi з'єдналися з сучасними. У мозку щось клацнуло i пам'ять прояснилася.
   - Ов-ва, я згадала! Це магiчнi палички! - Зося взяла в руки два двадцятисантиметровi горiхових прутика, прикрашених сiмома металевими кiльцями кожен. - Це кiльце золоте, це срiбне, мiдне, залiзне, олов'яне, свинцеве, а це...
   - Сплав золота i срiбла, всерединi якого вмiщено ртуть. - Пiдхопив я. - А на кiнцi - магнiтна кулька.
   - А як вони працюють?
   - Напевно, якщо ми Iнь i Ян, то якось разом.
   - Тодi давай спробуємо! Чого би такого побажати?...
   - Взагалi-то, я би зараз не вiдмовився вiд шматка пiци.
   - Пiца, так пiца! Ставай поруч!
  425
   Ми встали поруч, витягнули руки з паличками вперед так, що вони стикнулися своїми магнiтними кульками i, не змовляючись, в один голос сказали:
   - Iнь-Ян! Хочемо, щоби тут з'явилася пiца! Iнь-Ян!
   - Пiцу замовляли? - Зупинився за нашими спинами кур'єр на велосипедi. - Приймiть замовлення! - I вiн вийняв з короба на багажнику велику коробку.
   - Скiльки ми вам виннi? - Полiзла Зося в рюкзак за гаманцем.
   - Вже сплачено! - Кур'єр скочив на сiдло i поїхав, нiби його тут i не було.
   - Ух ти, як пахне!... - Я розкрив коробку i вдихнув у себе апетитний аромат.
   Пiца в коробцi була вже порiзана на порцiї. Зося спробувала взяти один зi шматкiв.
   - Ой, гаряча! - Вiдсмикнув вона руку. - Нiби щойно з печi!
   Ми здвинули магiчнi предмети в сторону, звiльняючи собi мiсце на лавцi, i сiли пiдкрiпитися. Вся пiца вмiстилася в нас всього за пару хвилин. Витерши все тим же носовичком руки, ми знову повернулися до речей зi шкiряного мiшка.
   - Ага, ось i чарочки, щоб пiцу запити! - Звернула Зося увагу на два магiчних кубка, зроблених з гiрського кришталю з вирiзаними на них знаками Iнь-Ян i нашими iменами - Iнна i Ян. - Бачиш, чотириста рокiв тому мене звали Iнною!
   - Дивно, що цi чарочки не розбилися, коли мiшок падав! А що ми в "чарочки" наллємо?
   - Лимонади! Морси! Соки! - Пролунав крикливий голос з дорiжки. - Кому лимонади, морси, соки?! - З-за повороту вийшла тiтка, штовхаючи перед собою вiзок-холодильник. - Ви що пити будете? - Пiдiйшла вона до нас.
   - Я би не вiдмовилася вiд соку... мангового. - Нерiшуче простягнула Зося до торговки свою "чарочку".
   - Будь ласка! - Торговка дiстала з холодильника пляшку i почала наливати в Зосин кубок. - У бабусi Ягусi все найсвiжiше, найнатуральнiше!
  426
   - Менi теж мангового. - Подумавши, вирiшив я. - А я вас упiзнав! Ви нам каблучки чарiвнi подарували! - Згадав я.
   - Ще й не таке згадайте! - I вона розтанула в повiтрi.
   Неквапливо так, повiльно, як туман. От тiльки що була, а через кiлька секунд нема...
   - А я i не дивуюся! - Струсивши зацiпенiння заявила Зося. - З тих пiр, як я з тобою познайомилася, з нами почали вiдбуватися дивнi речi. До цього все було звичним та звичайним, а тепер...
   - Мабуть, Iнь-Ян активiзувалися. Поки ми були окремо, вони не працювали, а як тiльки з'єдналися, так тепер надолужують.
   - А що це за мiшечки? - Зося взяла два шкiряних мiшечка з довгими шнурками.
   - Це на шию вiшати. - З розумним виглядом повiдомив я.
   - Зрозумiло, що на шию. А що всерединi?
   Усерединi виявилися маленькi ножички - рукоять близько двох сантиметрiв, лезо - близько чотирьох.
   - Навiщо нам такi маленькi? Що ними можна рiзати?
   - Я згадав! Це жертовнi ножi! А через те, що великi жертви ми приносити не збиралися, то зробили їх такими маленькими.
   - Щоби зробити надрiз на пальцi i отримати пару крапель кровi. - Згадала i Зося.
   - Послухай, Зосенька, а давай складемо все це назад в мiшок i розберемося якось iншим разом?
   - Гаразд, тiльки чарiвнi палички залишимо. - Легко погодилася Зося.
   Ми склали в мiшок i шпаги, i пентаклi, i ножики, i зв'язки свiчок, i вiнки з якихось сухих квiтiв, i дерев'янi коробочки зi старовинним письмовим приладдям, i глинянi кадильницi...
   - Може, кубки треба у щось загорнути, щоб не розбилися? - Струсила Зося краплi соку на землю. - Ой, що це?!
   Кiлька крапель з кубка потрапило на Зосин скейт i вiн пiднявся сантиметрiв на двадцять над землею. Я торкнув скейт ногою. Той злегка опустився, але пружно повернувся в початкове положення.
  427
   - Мабуть, вiн тепер летючий. - Пробурмотiла Зося.
   - Проїхатися, чи що? - Невпевнено обернувся я до Зосi.
   - Почекай! По асфальту можна i так кататися, а по повiтрю... Потрiбна петля для ноги, як у сноуборда!
   - Зараз зробимо!
   Я рiшуче вiдiрвав лямку вiд свого рюкзака i зав'язав її петлею на скейтi. Потiм обережно всунув у неї ногу. Скейт, злегка похитуючись, все так же висiв у повiтрi.
   - Тепер би дiзнатися, як на ньому лiтати... - Озирнувся я на всi боки i поставив на скейт другу ногу.
   I одразу ж злетiв на пiвтора метри.
   - Янек! Тiльки не злiтай занадто високо! - Скрикнула Зося. - Хоча б поки не навчишся...
   Та я вже летiв над дорiжкою. Управляти лiтаючим скейтом було дуже просто, варто було тiльки подумати i злегка нахилитися в ту чи iншу сторону. Я летiв то швидше, то повiльнiше, то вище, то нижче, поки не опинився над урвищем у кiнцi парку. Вiд подиву я завис на мiсцi, розглядаючи струмочок на глибинi близько десяти метрiв. З цього споглядання мене вивiв вигук Зосi:
   - А, ось ти де! Знайшовся!
   Зося зупинилася у повiтрi поруч зi мною, погойдуючись на моєму скейтi.
   - А як ти?..
   - Налила води з пляшки в кубок i вилила на твiй скейт! А вiн одразу ж злетiв. Я теж зробила собi петлю, пiдхопила рюкзаки i мiшок i полетiла шукати тебе. На, тримай, бо менi важко! - Зося простягнула менi шкiряний мiшок з магiчними предметами i мiй рюкзак без лямок.
   - Ну, i як менi тепер рюкзак надiти?
   - А ти його засунь у мiшок!
   Так я i зробив. А потiм ми полетiли над яром, то обганяючи один одного, то виробляючи рiзнi фiнти, то розвертаючись, то ширяючи задом наперед...
  428
   - Класно! Хто би мiг подумати, що на скейтi можна ще й лiтати! - Уже в густих сутiнках приземлився я на своєму балконi, допомагаючи зiйти зi скейта Зосi.
   - Цур, я перша в душ! - Зося вiдштовхнула мене i, обiгнавши, проскочила до кiмнати. - А ти поки вечерю приготуй!
   Уклавши обидва скейти в рюкзак, я поставив його на лаву в коридорi, сховав магiчний мiшок у шафу i попрямував на кухню. "Що б такого приготувати?" - засунувши руки в кишенi шортiв, подумав я. Рука в кишенi намацала чарiвну паличку. "А якщо..." Я поклав паличку на стiл i тихо промовив:
   - Iнь-Ян! Хочу влаштувати Зосi романтичну вечерю! Iнь-Ян!
   Не встиг я моргнути, як на столi, накритому ажурною скатертиною, з'явилися тарiлки, фужери, свiчки, квiти у вазi, не враховуючи якихось страв, якi дуже апетитно пахнули...
   - Ов-ва! Як ти швидко! - У кухню зазирнула загорнута в рушник Зося - Тодi менi потрiбно переодягнутися! - I вона побiгла до спальнi.
   Я вийшов у коридор i подивився в дзеркало. До романтичної вечерi мої шорти i футболка не пiдходили. За допомогою палички я переодягнувся в чорний фрак з метеликом на бiлоснiжнiй сорочцi, чорнi штани i лакованi туфлi. Зi спальнi вийшла Зося в смарагдово-зеленiй довгiй шовковiй сукнi зi шлейфом i зi смарагдовими сережками у вухах, що виблискували так само, як її величезнi зеленi очi. В руцi у неї була паличка.
   - Клас! - Оцiнила вона нашi вiдображення у дзеркалi. - Тiльки занадто урочисто. - Вона доторкнулася мого фрака паличкою, i вiн з чорного перетворився на канарковий.
   - Ах так! - Я перетворив її довгу сукню на коротку. - Менi так твої ноги краще видно!
   - А я!...
  429
   Тицяючи один в одного магiчними паличками, ми переодягалися у найнемислимiшi наряди хвилин з п'ятнадцять, поки Зося не згадала, що вечеря на столi, мабуть, вже зовсiм охолола. Тi ж таки палички допомогли нам пiдiгрiти вiдбивнi i освiжити салати, а потiм ми почали гратися, вигадуючи все новi й новi страви, поки нам це не набридло.
   Коли ми за допомогою все тих же паличок прибрали зi столу i сiли, обiйнявшись, у кiмнатi на диван, Зося раптом запитала:
   - Слухай, Янек, от ми капнули з кубкiв на скейти, i тi стали летючими. А коли ми випили з тих кубкiв...
   - Думаєш, ми теж повиннi були стати летючими?
   - Давай перевiримо! - Зося схопилася i почала пiдстрибувати, намагаючись злетiти. - Нiчого не виходить.
   - А може, летюча дiя зберiгається лише пару годин?! Давай вип'ємо з кубкiв! - Я вибiг у коридор, дiстав з мiшка кубки i повернувся з ними до кiмнати, попередньо забiгши у ванну i набравши в них з крана воду.
   Ми з Зосею випили по парi ковткiв. Нiяких змiн у собi я не вiдчув. Як стояв, так i залишився стояти.
   - Нiчого. Так i в парку було. - Сказав я.
   - А я хочу лiтати! - Капризно вигукнула Зося i пiдстрибнула.
   I не опустилася. Вона висiла передi мною, вiдiрвавшись вiд пiдлоги всього на пiвметра.
   - Ага, я ж казала! - Радiсно закричала вона i почала лiтати по всiй квартирi.
   Я пiдстрибнув i полетiв за нею. Потiм ми ганялися у повiтрi одне за одним, потiм на пiдлогу полетiв наш одяг, потiм... Займатися коханням у повiтрi було дивно, не зовсiм зручно, але прекрасно i чарiвно...
  ***
   - Янек, вставай, тебе чекають великi справи! Янек... - Будильник, як завжди, був у своєму репертуарi.
   Ми з Зосею, абсолютно голi, лежали, обiйнявшись, у лiжку. Магiчнi палички лежали на тумбочцi. Зося, вiдкинувши ковдру, спробувала злетiти з лiжка, але летюча дiя вже закiнчилася. Довелося нам йти до душу своїми ногами.
  430
   Пiсля снiданку Зося раптом згадала, що нам треба сходити до унiверситету i переписати розклад майбутнiх занять.
   - Не хочу в унiвер! - Заявив я.
   - Та мало чого ти не хочеш! - Зося сердито звела брови. - Нам треба в унiвер!
   - Iнь-Ян! Ми вже там побували! Iнь-Ян! - Змахнув я одразу двома паличками.
   ...Ми з Зосею опинилися в коридорi. Я, тiльки що увiйшовши i закривши вхiднi дверi, роззувався i ставив рюкзак на полицю, а Зося вже проходила до кiмнати.
   - Так, давай подивимося, що ми собi повиписували... - Зазирнула вона у свiй смартфон. - Я вибрала кiлька додаткових факультативiв.
   У мене виникло таке враження, що ця розмова вже десь колись вiдбувалася. Вiдчуття дежавю зашкалювало настiльки, що перед очима пливли перешкоди, як по екрану телевiзора. Звiривши записи у смартфонах, ми побачили, що всi факультативи, обранi нами, збiглися i по днях, i за часом, i за напрямками, хоча ми з Зосею складали розклади кожен для себе окремо. Як виявилося, iнтересiв у нас було багато, а тому i додаткових занять ми вибрали теж багато. Незважаючи на це у нас залишився ще й вiльний час - два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години плюс вихiднi.
   - Неймовiрно, нiби ми одне в одного списували... - Сказав я фразу, яка здалася вивченої напам'ять.
   - А мене цiкавить зовсiм iнше. - Зося задумливо крутила в руках магiчну паличку. - От ми захотiли, i вiдвiдування унiверу опинилося у минулому. Пiвдня пройшло, як одна мить. Адже так можна i унiвер закiнчити...
   - Стiй! - Вигукнув я, вiдбираючи у неї паличку. - Так ми все життя за одну мить проскочити можемо! Не встигнеш озирнутися, як на стареньку бабусю перетворишся!
  431
   - Гаразд, прибери її подалi. - Зося сiла на диван. - Але коли дуже буде треба щось зробити незвичайне, ми ними скористаємося?
   - Звiсно! А чого б ти хотiла незвичайного?
   - Я...
   I тут нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Цей вiяловий напрямок закiнчився.
  
  Повернення-1:
   Якщо хочете пережити пригоди за новим напрямком, переходьте на сторiнку 129 до пункту "Повернення-2" роздiлу No8 "Рiвень-2. Решка-Орел ".
  
  Роздiл 28. Рiвень-3. Решка-Орел-Ребро.
   Вранцi, поки Зося приймала душ, я згадав про монетку. Довго шукав її i по всiх кишенях, i в шортах, i в рюкзаку, поки не згадав, що змахнув її вчора вночi з тумбочки бiля лiжка. Але i пiд лiжком монетки не виявилося. Уже пiсля снiданку, коли ми з Зосею вирiшили, що треба би сходити в унiвер i пiшли взуватися, знайшли її аж в коридорi. Монетка стояла на ребрi, обiпершись на порiжок мiж кiмнатою i коридором. I як вона сюди закотилася?
   - Я ранiше вважав, що монетка, що впала на ребро, це щось з областi фантастики. - Задумливо крутячи монетку в руцi, сказав я.
   - А у мене таке враження, що для цього iснує безлiч передумов. - Застiбаючи босонiжки, мiркувала Зося. - Монетка може впасти у бруд i застрягти в ньому ребром, може, як i тут, обiпертися об щось, може заплутатися у травi чи ворсi килима, може...
   - Гаразд, гаразд, переконала! Монетцi встати на ребро так само легко, як впасти орлом або решкою. Ми як, пiшки чи?...
   - Пiшки!
  432
   Вийшовши на вулицю, ми побачили, що мiсто живе своїм звичайним життям, не пiдозрюючи про iснуючих пiд ним магiв i гномiв. Небо було все таким ж блакитним, хмаринки - бiлими, трава i листя - зеленими, а унiверситет... А от з унiверситетом щось вiдбувалося. Чим ближче ми до нього наближалися, тим сильнiше вiдчували якесь лоскочуче вiдчуття у мозку, а перед очима почало рябити.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося.
   - Отож, на дежавю схоже. - Погодився я. - Давай розiйдемося i перепишемо свої розклади, а потiм звiримо їх i пiдберемо додатковi факультативи.
   Як не дивно, все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками.
   - Я боялася, що щось доведеться викреслити, але у нас навiть залишився вiльний час! - Зрадiла Зося. - Ось бачиш, два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години вечора.
   - I вихiднi. - Додав я. - Залишається час не тiльки на пiдземне мiсто з магами i гномами, але й на нас з тобою!
   - То що ти нам з тобою сьогоднi запропонуєш? - Кокетливо посмiхнулася Зося.
   - А що би ти хотiла?
   - Море, пальми, пiсок... - Зося мрiйливо прикрила очi.
   Я взяв її за руку, з'єднавши нашi каблучки, i теж уявив море, пальми i пiсок...
   З мрiйливого стану нас вивiв шум прибою. Хвилi не докочувалися до нас всього у пiвтора метрах. Сонце стояло в зенiтi i припiкало неймовiрно сильно. Трохи далi манив прохолодою пальмовий гай зi струмочком, береги якого були покритi шовковистою травою i який вибiгав до моря.
   - Ми що, сюди за допомогою каблучок перенеслися? - Запитала Зося.
   - Мабуть. Ти саме цього хотiла?
   - Точнiсiнько цього! А де ми?
   - Зараз дiзнаємося...
  433
   Джiпiес показав, що ми знаходимося на пiвнiчно-захiдному узбережжi Австралiї.
   - Ура!!! - Застрибала Зося. - Я все життя мрiяла про далекi подорожi, а тепер можу побувати де завгодно! Ходiмо купатися! - I вона, скинувши з себе на пiсок весь одяг, голяка побiгла до води.
   Звичайно ж, я не змусив себе довго чекати. Ми плавали i пiрнали в теплiй водi, забувши про все на свiтi, поки, виринувши у черговий раз, не помiтили всього метрах в п'яти вiд себе вертикальний плавник.
   - Ой, акула! - Закричала Зося i з усiх сил стала гребти до берега, до якого було бiльше трьохсот метрiв.
   Акула зробила коло, злегка вiддалившись вiд нас по ньому, i знову нацiлилася до берега. "Не встигне!" - з жахом подумав я про Зосю, навiть не згадавши, що перебуваю в такiй самiй ситуацiї. Я кинувся назустрiч акулi. Коли до неї залишалося всього кiлька сантиметрiв, я стиснув руку в кулак i зiбрався стукнути її в нiс. Акула якось дивно, майже як в мультику, загальмувала. Навколо неї завирувала вода i утворилася хвиля, яка вiдштовхнула акулу на пару метрiв вiд мене. В очах акули читався подив. У мене, мабуть, теж. Акула спробувала повернути лiвiше, але буруни її вiдштовхнули i звiдти. "Звiдки цi буруни?" - промайнуло у мене в головi. Нiби у вiдповiдь на моє уявне питання, з води виринуло свiтлове вiяло зеленуватого кольору. Починалося вiяло на моїй каблучцi. "То це каблучка вiдлякує акулу!" - здогадався я.
   - Янек! Пливи до мене! - Кричала Зося, зупинившись на пiвдорозi до берега.
   - Зараз! - Гукнув я їй. - От тiльки акулу вiдлякаю. - Прошепотiв я сам собi. - А ну, пiшла! Пiшла геть!
   Акула пiрнула. Серед бурунiв не було видно, де вона збирається виринути. Я закрутився на мiсцi, виставляючи перед собою свiтловi променi каблучки. Через кiлька секунд далеко попереду я побачив акулячий плавник, що стрiмко вiддалявся. "А тепер до Зосi..." - полегшено подумав я i спокiйно поплив до берега.
  434
   Вiд пережитих хвилювань у мене забурчало у животi. Жахливо захотiлося їсти. Ми назбирали сухого пальмового листя i за допомогою своїх каблучок розпалили багаття. Потiм я, як справжнiй чоловiк, пiшов на полювання, а Зося почала збирати листя i гiлки для багаття. Сховавшись за пагорбом, я вирiшив поекспериментувати з каблучкою. Направивши її в землю бiля своїх нiг, я уявив собi кролика. Кроликiв я бачив тiльки в магазинi, тому бiля моїх нiг матерiалiзувався вже випатраний кролик без шерстi, голови i лапок. Пiднявши свiй трофей, я повернувся до Зосi.
   Зося мовчки прийняла мою здобич i нанизала її на металевий рожен. Я зробив вигляд, що не помiтив у вогнищi соснових дров. Подумаєш, може деякi пальми виявилися соснами? Та й рожен цiлком мiг вирости десь пiд ними. Нiяких питань у мене не викликала i простелена пiд пальмами скатертина. А Зося не здивувалася появi разом з кроликом малини i морозива.
   Коли ми закiнчили обiдати, на берег спустилися сутiнки. У цих сутiнках ми змели променями каблучок залишки трапези i розтягнулися на скатертинi, що перетворилася на м'яку пiдстилку. Дуже швидко сутiнки змiнилися темрявою. Зося поклала голову на вигин моєї руки i показала на зiрки:
   - Цiкаво, якi це сузiр'я?
   - Взагалi-то, я знаю тiльки Великий i Малий Ковшi, але їх тут не видно.
   - Тодi давай самi придумаємо. Он тi зiрки, наприклад, схожi на русалку. Бачиш, он там голова, а он там хвiст?!
   - А оте сузiр'я схоже на iнопланетний корабель. Бачиш, зiрки розташованi елiпсом?!
   - Вони ще й блимають, наче корабель посилає якiсь сигнали.
   - Менi навiть здається, що цi зiрки до нас наближаються.
   - Ой, Янек, вони й насправдi наближаються! Це ж НЛО! - Зося пiдскочила i сiла на покривалi.
  435
   Я теж сiв. Дiйсно, вогнi, розташованi елiпсом, опускалися все нижче i нижче. Мiж ними почало вимальовуватися щось велике, схоже на лiтаючу тарiлку.
   - Просто як наш Сподек... - Прошепотiла Зося.
   Величезне, майже як Катовицький спортивний комплекс, тiло зависло на кiлька секунд над морем i раптом рiзко пiшло пiд воду. Хвилi за пiвкiлометри вiд берега освiтилися фiолетовим, а потiм повiльно згасли, злившись з навколишньою темрявою.
   - Цiкаво, це iнопланетяни чи пiдводна цивiлiзацiя? - Пошепки запитала Зося.
   - Треба би перевiрити. - Так само пошепки вiдповiв я.
   - Зараз перевiряти будемо, чи вранцi? - Зося вже надягала футболку i шорти.
   - Навiщо вiдкладати на завтра те, що можна зробити сьогоднi? - Я вже застiбав кросiвки.
   - Я готова! - Зося вже стояла зi своїм рюкзаком за плечима.
   - Тодi вперед - Я, пiдхопивши свiй рюкзак, подав їй руку.
   Взявшись за руки, ми пiдiйшли до самого берега так, що хвилi злегка торкалися наших нiг.
   - Що уявляти будемо? - Дивлячись на хвилi, запитала Зося.
   - Заплющуй очi i уявляй те, що ми бачили. - Впевнено вiдповiв я i сам закрив очi...
   ...Розплющивши очi через пару секунд, ми виявили, що перебуваємо у невеликому напiвтемному круглому примiщеннi. Дiаметр примiщення не перевищував чотирьох метрiв. М'яке фiолетове свiтiння струменiло вiд пiдлоги, залитої водою, по стiнах й аж до стелi. Над стелею плавали зграї невiдомих риб. Вода з-пiд нiг кудись йшла, поки пiдлога не стала сухою.
   - Схоже на шлюзову камеру. - Переступив я з ноги на ногу, не випускаючи Зосиної руки зi своєї.
   - Отже, зараз повиннi вiдкритися дверi... - Оглянулася Зося по сторонах.
  436
   Але дверi не вiдчинялися. Просто наше примiщення почало повзти кудись вниз. Причому риб над головою бiльше не було.
   - Ой! - Схопилася Зося за мене обома руками.
   - Нiчого страшного. - Поспiшив я її заспокоїти. - Це просто лiфт.
   - А як шлюз перетворився на лiфт?
   - А чому б i нi? Це ж не нашi технологiї.
   - А чиї?
   - Зараз дiзнаємося...
   Лiфт зупинився, вiдчинилася роздвижна, як у душовiй кабiнi, стiнка i ми вийшли у велику трубу. Спочатку закрилася "душова кабiна", а потiм зверху вниз опустилися ковзаючi дверi труби-коридору. Увiгнута пiдлога пiдсвiчувалася бузковим свiтлом, яке згущалося до фiолетового пiд склепiнчастою стелею. Дiаметр коридору був близько двох з половиною метрiв.
   - Чому у них все кругле? Так же ходити незручно. - Зробила Зося кiлька крокiв по трубi-коридору.
   - А може, для них зручно.
   - Ну, то де ж цi "вони"? - Зося зупинилася в глухому кутi труби. - Нiде нiкого i нiчого.
   Я доторкнувся до пласкої стiни i вона вiдкотилася вбiк. Ми увiйшли до великого залу, схожого на вертикально поставлений цилiндр, заставлений сiрувато-блакитними кульками однакових розмiрiв. Навколо центральної кулi зi зрiзаною верхiвкою, яку я прийняв за стiл, стояло п'ять круглих куль-крiсел. Кожна з них була порожнистою усерединi i стояла на однiй тонкiй нiжцi. При будь-якому дотику до кулi-крiсла нiжка вiдхилялася i крiсло хиталося в рiзнi боки. Поверхня кулi-столу виявилася злегка увiгнутою, а в його центрi стояла калюжка води. Я спробував її на смак - вода виявилася морською. Пiд напiвпрозорою пiдлогою вгадувалися круглi свiтильники. Взагалi, у всiх примiщеннях пiдводного комплексу свiтло йшло знизу вгору.
  437
   - Може, сядемо? - Запропонував я Зосi.
   - Спробуємо. - Погодилася вона.
   Ми влiзли в кулi-крiсла i влаштувалися в них, звiсивши ноги назовнi. Поки кулi заспокоїлися, ми гойдалися в них, як на гойдалках.
   - Ну що за неподобство! - Обурилася Зося. - До них влiзли стороннi, може навiть грабiжники, а вони не помiтили i не прибiгли, щоб нас вигнати! А якщо ми тут почнемо все трощити?! Ну, от так i хочеться щось зламати, щоб розумiли! - Зося стукнула кулаком по столу.
   Стiл-куля захитався, вода заплюскотiла i трохи пролилася на пiдлогу. Тут же в центрi стола включився невеликий фонтанчик i знову заповнив чашу столу морською водою. Я помив у нiй руки i струсив краплi на пiдлогу. Зося почала розгойдувати стiл ногою. Вода з нього проливалася i проливалася, а на змiну пролитiй надходила нова. Пролита вода не розтiкалася по залу, а збиралася бiля столу, видимо, пiдлога була теж злегка увiгнутою.
   Я встав i вирiшив роздивитися малюнки на стiнах цилiндричного залу. На них були зображенi всiлякi кола дiаметром вiд декiлькох сантиметрiв до двох з половиною метрiв. Тiльки я торкнувся рукою великого кола, як воно злегка виступило вперед, а потiм вiдкотилося вбiк. Виявляється, це були дверi. За дверима знаходилося ще одне цилiндричне примiщення, поєднане з нашим короткою трубою дiаметром до двох метрiв. Всi крiсла-кулi в цьому примiщеннi були встановленi по колу. В них перед незрозумiлими приладами в стiнах сидiли...
   Спробую описати цих iстот. Уявiть собi кулю дiаметром близько пiвтора метри, на всi боки з якої, як з глибоководної мiни, виступають товстенькi щупальця довжиною до шiстдесяти сантиметрiв. Коли кiлька куль, побачивши нас, викотилися зi своїх крiсел, то їх зрiст, враховуючi нiжки-щупальця, що спиралися на пiдлогу i стирчали вгору, становив близько метра сiмдесяти - метра вiсiмдесяти, тобто дорiвнював середньому росту людини. Цi iстоти не ходили, а котилися, тому "ногами" або "руками" могли бути по черзi всi щупальця. Подумки я назвав їх Шароїдами.
  438
   Вiд несподiванки говорити ми з Зосею не могли i тiльки вiдступали до центра, в той час, як Шароїди викочувалися зi своїх крiсел i вкочувалися до "нашого" залу, поступово оточуючи нас з усiх бокiв. Один з Шароїдiв торкнувся мого обличчя щупальцем, воно виявилося сухим, теплим i щiльним, як гумовий шланг. Iнший Шароїд спробував торкнутися Зосi, але та вiдсахнулася i закричала:
   - Ой, тiльки не треба мене чiпати своїми слизькими... А нi, вони не слизькi...
   Шароїд одним щупальцем тримав її за руку, а другим заспокiйливо погладжував по головi.
   Майже всi Шароїди вiдкотилися до стiни, троє залишилися поруч з нами, вкотилися в крiсла, даючи зрозумiти, що i нам слiд сiсти. Ми з Зосею повернулися на свої кулi. Все це вiдбувалося у повнiй тишi. Нарештi, Зося прошепотiла:
   - Цiкаво, вони iнопланетяни чи якiсь земнi морськi iстоти?
   - Хто б вони не були, вони всi однаковi! - Додав я. - Як їх розрiзняти?
   - Ви для нас теж однаковi - Почули ми цiлком людський голос з крiсла навпроти.
   Нi ротiв, нi носiв, нi очей у Шароїдiв не було. Як вони бачили, чули, говорили було незрозумiло.
   - А хто ви? - Запитав я. - Мiсцевi чи з космосу?
   - Ми вже давно мiсцевi, хоча колись прибули з космосу. - Тепер я помiтив, що при "розмовi" поверхня Шароїдiв злегка вiбрує. - Наша планета загинула, тому Мiжгалактична Конфедерацiя Вищих Розумiв дозволила нам тимчасово створити свої поселення на вашiй планетi в мiсцях, якi ви поки не освоїли. Такими мiсцями виявилися пiдлiднi тунелi на полюсах i пiдводний свiт океанiв.
  439
   - А чим ви тут займаєтеся? - Поцiкавився я.
   - Живемо своїм звичайним життям, будуємо поселення, видобуваємо їжу, навчаємо потомство, виходимо в Космос, шукаємо вiльну планету з вiдповiдними умовами, яку могли би з часом заселити...
   - А можна нам подивитися ваше мiсто? - У Зосi заблищали очi. - Так цiкаво!
   - Вам можна. - Погодилися Шароїди i викотилися зi своїх крiсел. - Покотились! - I вони повели нас по коридорах i залах свого пiдводного поселення.
   Поселення було величезним. I як його досi не виявили?! Займало воно площу майже пiд третиною Iндiйського океану, формуючи рельєф його дна, i складалося з безлiчi округлих секцiй, кожна з яких мала свої власнi виходи для морських капсул i для лiтаючих тарiлок. У ньому були i ферми-заводи з виробництва харчових сумiшей; i навчальнi зали, що зберiгають всiлякi знання; i житловi примiщення; i примiщення, де гронами висiли зародки майбутнiх Шароїдiв; i заводи з виробництва необхiдної технiки; i науковi комплекси...
   - А чим займається ваша наука? - Поцiкавився я, розглядаючи незрозумiлi знаки на стiнах-комп'ютерах.
   - Наука Шароїдiв розвивається в рiзних напрямках, але саме наше поселення бiльше займається фiлософськими проблемами. Фiлософськими у Вселенському сенсi. Крiм того, поки ви не досягли Порога Розумностi, нам в якостi навантаження запропонували стежити за тим, щоб ви не знищили планету.
   - Що це за Порiг Розумностi? - Обурився я. - Ми що, по-вашому, не розумнi?
   - Недостатньо розумнi, щоб бути прийнятими до Мiжгалактичної Конфедерацiї.
   - А чого ж ви з такими нерозумними розмовляєте? - Образилася Зося.
   - Тому що у вас Мiжгалактичний Ключ доступу до будь-якої iнформацiї.
  440
   - Де ключ? - Не зрозумiв я.
   - Вашi каблучки. Вони належать особистостям, здатним допомогти цивiлiзацiї досягти Вищого Розуму. Тому ми i вiдповiдаємо на вашi запитання. Якби у вас не було цих каблучок, ми би були змушенi вас убити.
   - Отакої! - Обурилася Зося. - Прилетiли казна-звiдки i вбивати збираються!
   - А багато людей ви вже повбивали? - Вирiшив уточнити я.
   - Нi, не багато. За кiлька сотень рокiв це були одиницi. Але вже деякий час, у зв'язку з неконтрольованим зростанням вашого населення, нам доводиться допомагати Землi розробляти новi види вiрусiв i бактерiй.
   - Стривайте! Всi цi пандемiї - свинячий грип, пташиний грип, коронавiрус - це все ви?! - Здогадався я.
   - Так. А ще iспанка, СНIД, Ебола i iншi. - незворушно вiдповiв Шароїд. - Нам доводиться контролювати зростання вашої популяцiї, поки ви не викликали глобальну екологiчну катастрофу.
   - Фу, "популяцiї"! Наче ми кролики якiсь! - Фиркнула Зося.
   - Мiж iншим, ми - люди! - Додав я.
   - А чим ви кращi? I ви, i кролики поки не прийнятi до Мiжгалактичної Конфедерацiї. I ви, i кролики дуже швидко розмножуєтеся. I якщо за кроликами стежите ви самi, то хтось же повинен стежити за вами. Iнакше Земля не витримає i просто вас повнiстю знищить. Як колись динозаврiв.
   - А хiба динозаври не вiд падiння метеорита вимерли?
   - Земля, маючи, як i все у Всесвiтi, розум, намагалася багатьма способами зменшити кiлькiсть iстот, яких ви називаєте динозаврами. Для цього вона розводила бурхливу вулканiчну дiяльнiсть, змiнювала клiмат, привертала астероїди i метеорити. але найiстотнiшим виявився вiрусний i бактерiальний вплив. Динозаври заражали один одного i вмирали. Тепер такий вплив застосовується до вас.
  441
   - Ось тобi й маєш, приїхали! - Зося розгублено вибралася з крiсла. - Якщо ми всi вимремо, то нас навiть у цю Конфедерацiю не приймуть. Навiщо ж тодi нам Ключi до вселенських знань?
   - Ключi для того i дано, щоб допомогти людству досягти Порога Розумностi. А розумнi люди зумiють взяти пiд контроль i своє розмноження, i спiвiснування з iншими розумними iстотами, i взаєморозумiння зi своєю планетою.
   - Ну як можна знайти взаєморозумiння з планетою?! Як з нею розмовляти?! - Зося розгублено повернулась до мене.
   - Ви про таке поняття, як ноосфера чули?
   - Звичайно, його ввiв український вчений Володимир Вернадський. - Згадав я одну з лекцiй. - Вiн говорив, що це такий розумний шар над Землею, створений спiльним людським розумом.
   - Не тiльки людським, але й розумом всiх iстот на планетi i розумом самої планети. Вираз "Iдеї у повiтрi лiтають" вам знайомий?
   Ми кивнули.
   - Отож, все, що може думати, випромiнює свої думки у ноосферу. I все, що може думати, може витягувати думки з ноосфери. Якщо хтось щось придумає, то iнший хтось може це сприйняти, наприклад, увi снi. Таким чином, знання стають загальнодоступними.
   - Менделєєву приснилася перiодична система, Чайковський написав музику у вiснi... - Почала пригадувати Зося.
   - Так, ваш загальнолюдський рiвень розумностi поки недостатньо розвинений, тому з ноосфери черпають знання лише одиницi. Вашi каблучки дають код доступу до всiх знань Всесвiту, тому ви можете черпати їх скiльки хочете. I всi вашi знання, вилившись у ноосферу, наблизять людство до Вищого Розуму.
   - I тодi люди перестануть вмирати через хвороби? - В очах Зосi засвiтилася надiя.
  442
   - Так. - Не забарилася однозначна вiдповiдь. - I тодi ви будете прийнятi до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв, пiсля чого вам вiдкриється весь Всесвiт.
   - Тодi нам треба побiльше дiзнатися! - Пiднявся я духом. - Розкажiть нам, як ви такi круглi, без ротiв, без очей i без вух бачите i чуєте?
   - Навколишнiй свiт ми сприймаємо рецепторами, розташованими на шкiрi. За їх допомогою ми i бачимо, i чуємо, i вiдчуваємо, i нюхаємо i сприймаємо ще кiлька видiв вiдчуттiв, яких ви не маєте.
   - А як ви розмовляєте? I звiдки знаєте нашу мову? Чи ви всi земнi мови знаєте? - Запитала Зося.
   - Говоримо ми за допомогою хвиль, якi утворюємо своєю шкiрою. Будь-яку земну мову переводять нашi комп'ютери, посилають на нашi рецептори переклад, ми вiдповiдаємо своєю мовою, а комп'ютери перекладають на вашу.
   - А як ви їсте? - Розпитував я далi.
   - Ми вам показували фабрики з виробництва поживних сумiшей. Цi сумiшi цiлком можуть пiдiйти i вам, бо мiстять бiлки, жири, вуглеводи, набори необхiдних вiтамiнiв i мiкроелементiв. Наше харчування за своїм хiмiчним складом дуже схоже на ваше. А їмо ми теж всiєю поверхнею. Столовi прибори нам замiнює iндивiдуальна ванна, наповнена рiдкою поживною сумiшшю. Ми плаваємо в нiй i таким чином їмо.
   - А як ви... вибачте, в туалет ходите? - Ставлячи це питання, Зося аж почервонiла вiд знiяковiлостi.
   - У нас немає нi шлункiв, нi кишечника. Все, що ми з'їдаємо, використовується органiзмом повнiстю, без вiдходiв.
   - От чудово! - Не втримався я вiд вигуку. - Нам би так!
   - Але якщо ви не їсте так, як ми, то навiщо вам ось цей круглий стiл? - Зося доторкнулася до столика перед нашими крiслами.
   I тут нас заволокло перлиновим туманом...
  Стоп!
  Виявляється, поки Янек i Зося були пiд водою,
   закiнчився п'ятий день пригод.
  Пора би повернутися.
  443
  Повернення-1:
   А повернутися звiдси можна на сторiнку 129 до пункту "Повернення-2" роздiлу No8 "Рiвень-2. Решка-Орел".
  
  Роздiл 29. Рiвень-3. Решка-Ребро-Орел.
   Вранцi, пiсля того, як ми збили все лiжко i навiть продовжили, звалившись з лiжка, займатися коханням на пiдлозi, ми раптом виявили поруч iз собою монетку, що лежала "орлом".
   - Янек! Вставай! На тебе чекають великi справи! Янек!... - Заволав з тумбочки будильник.
   - А ми й без тебе вже встали! - Вимкнув я його.
   - Прикольний у тебе будильник! - Тiкаючи у ванну, засмiялася Зося. - Треба i менi щось таке придумати.
   Я помчав за Зосею i ми прийняли душ разом.
   Пiсля душу я з гордiстю продемонстрував Зосi свої кулiнарнi здiбностi, спорудивши з усього, що трапилося пiд руку подобу пiци. Зося спостерiгала за моїми дiями з широко розкритими очима i здивовано вiдкритим ротом. Коли я виклав свiй шедевр на тарiлки i поставив їх на стiл, Зося беручи в руки нiж i виделку, промовила:
   - А я тiльки чайник вмiю ставити...
   - Нiчого страшного, я буду тебе в цьому доповнювати - ми ж Iнь i Ян!
   - Точно! Давай пiсля снiданку одразу до Сподеку пiдемо! Дуже цiкаво зi шнурком поговорити.
   - Вiн же сказав, що наступний сеанс можливий тiльки через вiсiмнадцять годин!
   - А о котрiй це буде?
   - Ну, на годинник я, звичайно, не дивився... Але якщо припустити, що додому ми повернулися приблизно об одинадцятiй, то...
   - Наступний сеанс можливий о п'ятiй вечора! А чим ми до вечора займемося?
  444
   - Можна погуляти.
   - Ура! Йдемо гуляти! - Зося схопилася, сунула посуд у посудомийку i натиснула кнопку. - Я вже все прибрала i посуд помила - бачиш, яка я чудова господиня!
   - Так, саме таку я i хотiв взяти за дружину! - Обiйняв я її.
   - За дружину ще рано, ми тiльки вчора заручилися. - Вiдсторонилася Зося. - Треба одне одного трохи краще пiзнати.
   - То може, пiдемо на диван? Пiзнавати одне одного?! - Зрадiв я.
   - Нi, ти обiцяв прогулянку! - Зося рiшуче попрямувала до виходу. - Де тут були мої кросiвки?
   - У шафцi. Я завжди все ставлю на мiсце. - Я показав Зосi, куди вчора машинально прибрав взуття.
   - Порядок я теж люблю. - Зося взулася i взялася за дверну ручку. - Доганяй!
   Вона помчала вниз, перестрибуючи через кiлька сходинок. Я - за нею. На майданчику другого поверху я вже мало не схопив її за руку, але в цей час вiдчинилися дверi однiєї з квартир, i з них вийшов величезний дог, тягнучи за собою на повiдку хлопчика рокiв восьми. Менi довелося пригальмувати, тому у двiр я вийшов на хвилину пiзнiше Зосi.
   Озирнувся - її нiде не було. Пройшов по кiлька крокiв туди-сюди - як пiд землю провалилася! У душi почав зароджуватися вiдчай. "От зараз закрию очi, дорахую до десяти, заспокоюся i пiду її шукати" - подумав я, зупиняючись бiля лавки - "Один, два, три..."
   - Попався! - На числi "сiм" вискочила з-за куща, що рiс над лавкою, Зося. - Ти чого такий переляканий?
   - Я думав, що тебе хтось викрав.
   - Хто ж мене може викрасти? Серед бiлого дня, у дворi, в двадцять першому столiттi?
   - Та хоч... iнопланетяни! Тим бiльше, що вони, виявляється, i справдi iснують. Не лякай мене так бiльше.
   - Гаразд, не буду. Куди пiдемо?
   - Та куди очi дивляться!
  445
   - А куди вони у тебе дивляться?
   - Взагалi-то, на тебе.
   - Нi, цей напрямок нам не пiдходить. Зараз знайду iнший.
   Зося закрила очi, розвела руки в сторони i стала крутитися на одному мiсцi. Потiм вона зупинилася i вiдкрила очi.
   - Мої очi дивляться туди! - Сказала вона, намагаючись вiдновити рiвновагу пiсля кружляння.
   I ми пiшли по вулицi в зазначеному напрямку, мiцно тримаючись за руки i по-новому дивлячись на всi боки. Виявилося, що свiт прекрасний, погода чудова, небо синє, трава зелена, а повiтря прозоре. I в цьому прекрасному i чудовому свiтi не було нiкого, крiм нас. Можливо, люди i зустрiчалися нам, але ми їх не помiчали. Так ми йшли, майже нi про що не розмовляючи, час вiд часу зупиняючись, щоб поцiлуватися, поки не вперлися в рекламний щит, який перегороджував тротуар. Великими лiтерами, стилiзованими пiд китайськi iєроглiфи, на ньому було написано:
  ТАЄМНИЦI ФЕН-ШУЙ
  ПРАВДА I МIСТИКА
  Новi знання нiколи не бувають зайвими!
   - О! Дивись, тут якась лекцiя. Давай сходимо, послухаємо? - Зупинилася Зося.
   - Ну, навiщо нам це?!
   - Щоб вчитися i збагачуватися знаннями! Пам'ятаєш, Шнурок казав, що ми повиннi поповнювати ноосферу?!
   - А що таке це "Фен-Шуй"?
   - Я чула, що це якесь древнє китайське вчення, якому кiлька тисяч рокiв. Воно вчить правильно розташовувати предмети в будинку.
   - Щоб злодiям було легше орiєнтуватися, де що лежить? - Пожартував я.
   - Нi, щоб максимально задiяти енергiї! Пiдемо? Лекцiя починається через три хвилини! - I Зося потягла мене за руку в низьку арку-вхiд, козирок над яким був виконаний у виглядi японського загнутого даху.
  446
   Iнтер'єр примiщення, в якому ми опинилися, був виконаний у сумiшi японсько-китайського стилю. Стiни розписанi гiлками сакури, великий плазмовий екран на центральнiй стiнi, круглi валики-подушки розкиданi по пiдлозi замiсть сидiнь, низькi столики перед ними, на столиках, сервiрованих на двох, - маленькi чашечки i чайнички. Майже всi мiсця вже були зайнятi, нам дiстався столик неподалiк вiд виходу.
   - Дивись, люди прийшли з блокнотами та ручками, збираються щось записувати. - Прошепотiла менi на вухо Зося.
   - Нiчого! Все, що нам треба, ми i так запам'ятаємо! - Заспокоїв я її.
   Пролунав удар гонгу, тихенько зазвучала китайська лiрична мелодiя. Пiд неї дрiбними кроками вийшов дiдок у розписаному драконами кiмоно. У нього було довге, нижче пояса, сиве волосся i такi ж вуса з рiденькою борiдкою. Дiдок вклонився, щось сказавши китайською, випростався i обвiв нас допитливим гострим поглядом. Погляд був молодим. Потiм вiн сiв перед таким же самим, як у нас, столиком, налив собi в чашку чаю i зробив знак, щоб ми приєднувалися до чаювання.
   Поки ми розливали чай i пробували його незвичайний смак, екран на стiнi включився i на ньому стали показувати незлiченну кiлькiсть книг про древню китайську науку Фен-Шуй, що виникла бiльше шести тисяч рокiв тому. Диктор, перераховуючи назви книг i їх авторiв, пояснював правила розташування меблiв i речей в будинках i квартирах, звертав увагу на всiлякi тонкощi i нюанси. Багато хто iз слухачiв лекцiї старанно все це записували у свої блокноти. Дiдок незворушно сидiв пiд екраном, попиваючи свiй чай. Лекцiя виявилася суто телевiзiйною.
   Не встиг екран згаснути, як раптом заграло завзяте американське кантрi, дiдок-китаєць схопився, скинув з себе кiмоно i перуку i виявився веселим молодим хлопцем в синiх джинсах i бiлiй футболцi.
  447
   - Це був розiграш! - Задерикувато вигукнув вiн, пiдморгнувши ошелешеним слухачам. - А хто з вас серйозно ставиться до Фен-Шуй?
   Нерiшуче пiднялося кiлька рук.
   - То й даремно! Звичайно, якщо вам бiльше нiчим зайнятися, як хобi можна i Фен-Шуй вивчати, але... Повiдомлю вам страшну таємницю, яка для тих, хто вмiє шукати iнформацiю, таємницею нiколи i не була: древньому китайському вченню Фен-Шуй всього п'ятдесят рокiв!
   По залу пронiсся здивований гул.
   - Спокiйно, спокiйно! Зараз я вам все розповiм! - Заспокоїв нас хлопець. I розповiв*.
   Виявляється, все почалося у 1969 роцi. Саме тодi американський комiвояжер Роберт Спуф шукав замовлення для однiєї з нью-йоркських меблевих майстерень. Вiдвiдуючи квартири i будинки потенцiйних клiєнтiв, вiн зазвичай звертав увагу господарiв на недосконалостi їх меблевого ансамблю. Але в той день - першого квiтня - прийом не спрацював.
   У господинi все було пiдiбрано бездоганно. Вона навiть пожартувала, що якщо вiн знайде у неї хоч один недолiк, це буде докором її смаку. Побачивши, що гiсть осоромлений, вона зняла незручнiсть, сказавши, що в такий день - першого квiтня - на жарти не ображаються. I запропонувала випити чаю, запросивши до столу, сервiрованого китайським сервiзом.
   Пiд час чайної бесiди Роберт дiзнався, що господиня цiкавиться культурою Китаю. Раптом у нього виникла iдея для вiдповiдного жарту. Iмпровiзуючи на ходу, вiн заявив, що згiдно з однiєю з древнiх китайських наук, шафа не повинна мати такого розташування у кiмнатi. Дама навiть не завважила, що нiяких шаф у стародавньому Китаї не було, i попросила розповiсти про цю науку докладнiше.
   -------------------------------------------------------------------------------
   * (Данi взятi з публiкацiї Стаса Турчинського "Фен-Шуй - результат коммерческой шутки", "Интересная газета", 2017 рiк, No13, сторiнка 15).
  448
   Роберт тут же придумав, що про цю науку йому розповiв один китаєць, що вiн запам'ятав не все, але у нього вдома є деякi записи. Жарт спрацював. Жiнка повiрила i замовила цiлий комплект нових меблiв. Зiзнатися в своєму розiграшi Роберт вже не мiг. Тому ввечерi вiн накидав невеликий звiд правил розташування меблiв у будинку, додавши до придуманого сьогоднi на ходу ще кiлька нових. Цi правила допомогли Роберту Спуфу i з iншими клiєнтами, продажi рiзко зросли.
   Обдурена клiєнтка почала шукати вiдомостi про стародавню невiдому науку, але нiде їх не знаходила. Одного разу вона зустрiлася з письменником Ван Ши, який емiгрував з Китаю. Той виявився ще винахiдливiшiм за Спуфа. Записавши розповiдь панi, вiн пообiцяв, що дiзнається все про цю науку i напише про це книгу. I написав.
   Ван Ши додав до списку меблевого торговця ще безлiч правил i ушляхетнив його китайськими термiнами та посиланнями на вчення про енергiї. Працюючи над термiнами, вiн знайшов древнiй трактат "Книга про поховання", в якому викладалися правила поховання, в тому числi i правила розташування як самої могили, так i предметiв у нiй. З тексту стародавнього трактату були взятi прекраснозвучнi слова "фен" - вiтер i "шуй" - вода. Так з'явилася книга "Фен-Шуй. Давня мудрiсть для сучасного добробуту". I народилася наука з шести тисячолiтньою iсторiєю.
   Книга мала величезний успiх. Почали видаватися працi iнших авторiв, якi швидко оцiнили комерцiйний потенцiал теми. Вчення охопило майже всi сфери споживання i описує навiть те, про що стародавнi китайцi поняття не мали. У всьому свiтi почали видаватися книги i журнали, тепер багато людей без правил Фен-Шуй не можуть i кроку ступити. Навiть деякi китайцi, якi ще п'ятдесят рокiв тому ставили меблi, як їм заманеться, захопилися Фен-Шуй...
   - У чому ж мораль? - Обвiв хлопець нас вже серйозним поглядом.
  449
   - У тому, що вчення Фен-Шуй не iснує, а займатися цим немає сенсу? - Пролунало чиєсь питання-вiдповiдь.
   - Нi, чому ж, можете займатися. Якщо вам так цiкавiше. Мораль у тому, що якщо у вас є фантазiя, то ви можете придумати що-небудь незвичайне, забезпечити це щось красивою iдеєю, наповнити правилами i атрибутами, присмачити науковими чи ще якимись термiнами i - вперед! До слави i грошей. Але... нiхто не замислювався, чому в свiтi так багато релiгiй? Навiть з одного тiльки Християнства виникли i Католицтво, i Православ'я, i Протестантизм, i Баптизм, i Адвентизм, i... багато чого ще. I чим же вони вiдрiзняються, якщо спираються на одну й ту ж книгу - Бiблiю i описують одного й того ж Бога? Тiльки ритуалами! Однi в церкви сидять, iншi стоять, дехто молиться перед статуями, дехто - перед iконами, а дехто взагалi не визнають нiяких зображень. Все це розмаїття придумали заповзятливi люди, якi заснували свої концесiї. Для чого?
   - Щоб краще пояснювати задум Божий? - Пролунала нерiшуча вiдповiдь з-за переднього столика.
   - Iснує афоризм: "Хочеш швидко стати мiльйонером - створи свою релiгiю!" - Весело пiдморгнув саме нам з Зосею хлопець. - Це вам iнформацiя для роздумiв! А моя лекцiя на сьогоднi закiнчена. Вивчаючи нове, критично ставтеся до будь-яких вiдомостей! - I вiн швидким кроком зник за бiчними дверима.
   - Я не зрозумiла. - Повернулась Зося до мене. - Вiн нам пропонує створити власну релiгiю чи критично ставитися до iнформацiї?
   - Думаю, друге. - Вiдповiв я, встаючи i допомагаючи встати Зосi.
   Ноги вiд сидiння на низьких подушках злегка затекли, довелося потоптатися на мiсцi, поки в них не перестали "бiгати мурашки".
   - Щось менi їсти захотiлося. - Пробурмотiла Зося, прикладаючи руку до живота, щоб втихомирити його бурчання.
  450
   - Звичайно, ми ж пiвдня гуляли! Вже майже четверта.
   - Тодi давай швиденько знайдемо якесь кафе, щоб до Склепу встигнути!
   - Менi до склепу ще рано. - Пробурмотiв я.
   - Ну, до того Склепу! Де лежать мумiї iнопланетян, i на зв'язок виходить Шнурок з якогось там мiста-галактики... Мрочектан... Мрчiкулат...
   - Мрчiктулан! - Згадав я. - У нас часу ще бiльше години, встигнемо!
   Кафе ми знайшли одразу ж за рогом. Зося замовила обом польський чурек i iталiйську пiцу. Не знаю, що за день був сьогоднi у офiцiанта, але вiн примудрився спiткнутися бiля нашого столика i облити мою футболку.
   - Щоб тебе!.. - Схопився я на ноги, бо чурек був досить гарячим. - I що менi тепер, гуляти з дiвчиною у такому виглядi? - Я спробував вiдтерти серветкою величезну пляму на футболцi.
   - Менi здається, що це вже з нами колись вiдбувалося. - Задумливо дивлячись на мене, промовила Зося.
   Прибiг адмiнiстратор i заторохтiв:
   - Приносимо вам свої щирi вибачення! Пройдiть зi мною, ми дамо вам у щось переодягнутися! Вашу футболку неодмiнно виперуть!
   - Якщо ти зараз з ним пiдеш, то ми тут просидимо кiлька годин. - Раптом заявила Зося. - А у нас часу немає! Давай, я сама спробую випрати.
   Адмiнiстратор кафе вiдвiв нас до службового туалету, продовжуючи торохкотiти:
   - Ваш обiд буде оплачений за рахунок закладу!
   - Немає лиха без добра... - Почалала стягувати з мене футболку Зося. - Так... А давай спробуємо каблучками...
   Ми розклали футболку на прасувальному столику, зосередилися, направили до плями свої каблучки i, не змовляючись, закривши очi, чомусь в один голос сказали однi й тi ж самi слова:
   - Iнь-Ян! Хочемо, щоб футболка була чистою! Iнь-Ян!
  451
   Коли ми очi вiдкрили, футболка була абсолютно чистою.
   Вийшовши з пiдсобки, ми побачили, що крiм замовлених нами чурека i пiци, нам принесли ще купу смакоти. На столi з'явилися вiденськi сосиски з кнедликами, кiлька видiв салатiв у маленьких розеточках, ароматнi свiжоспеченi булочки, двi склянки малинового соку i два тiстечка до кави.
   Зрозумiло, вiдмовлятися вiд усього цього ми не стали. А коли закiнчили з обiдом, була вже за п'ять хвилин п'ята.
   - Спiзнюємося! - Вигукнула Зося, i потягла мене до виходу.
   - Нiчого страшного, перемiстимося до Склепу за допомогою каблучок. - Зупинив я її.
   - Тут стiльки народу... - Роззирнулася по сторонах Зося. - Треба би десь сховатися, щоб нiхто не бачив, як ми зникаємо...
   - А он там, бачиш, лавочка в скверi, вся вкрита вербовими гiлками! Думаю, нас там нiхто не помiтить.
   З лавочки ми потрапили прямо в центр залу з мумiями. Не звертаючи на них уваги, ми помчали до залу зв'язку. Сiвши перед пультом у крiсла з написами "Iнь" i "Ян", ми одночасно поклали на нього руки i нашi каблучки спалахнули зеленим.
   - Отримано код доступу "Iнь-Ян" - З'явилася перед нами голограма "шнурка". - Черговий консультант мiста-галактики Мрчiктулан очiкує на запитання.
   Цей "шнурок" чимось вiдрiзнявся вiд вчорашнього, хоча чим, я би сказати не змiг. Просто розумiв, що це iнший "шнурок", тобто iнший черговий.
   - Та це ж жiнка! - Шепнула менi Зося.
   Нi грудей, нi якихось iнших статевих ознак я не помiтив, але теж цiлком зрозумiло вiдчув, що перед нами голограма жiнки.
   - Про що ви хотiли дiзнатися? - Нагадала голограма про свою присутнiсть.
   - А про питання ми i не подумали. - Прошепотiла менi на вухо Зося. - Адже був час намiтити!
  452
   - Доброго дня! - Привiтався я зi шнурком-жiнкою. - Ми би хотiли дiзнатися... А чи багато ось таких iнопланетних баз на Землi?
   - Багато. - Вiдповiла голограма. - I в вугiльних шахтах, i пiд товщею морської води, i пiд пiсками пустель, i пiд льодами полюсiв, i на Мiсяцi, i на Марсi...
   - Ов-ва! А навiщо так багато?
   - Рiзнi бази належать рiзним гуманоїдним i негуманоїдним цивiлiзацiям, що входять до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв. Крiм того iснують й змiшанi мiжгалактичнi бази. Всi вони спостерiгають за землянами, якi пiдiйшли до Порога Розумностi, щоб не пропустити моменту його переходу.
   - А якщо пропустять? Ви що, як на поїзд не встигнете i вже прийняти нас до цiєї Конфедерацiї не зможете? - Запитала Зося.
   - Чим ранiше ви будете прийнятi до Конфедерацiї, тим у вас буде бiльше шансiв пережити чергову глобальну катастрофу.
   - А що, ми вже не переживали?
   - Земне людство iснує вже бiльше мiльйона рокiв. За цей час виникало безлiч цивiлiзацiй, деякi з них були настiльки розвиненими, що лiтали в Космос i освоювали ядернi реакцiї. I кожного разу цивiлiзацiї гинули: то в льодовиковi перiоди, то вiд ядерних воєн, то вiд втручання браконьєрських iнопланетних цивiлiзацiй, то...
   - Хвилиночку. - Зупинив я цей перелiк. - От ви сказали "земне людство". А є ще й неземне?
   - Всi iснуючi бiлковi цивiлiзацiї виникли дуже давно з одного й того ж самого першоджерела - генного конструктора бiлкового життя Кронiв. Взагалi всi бiлковi органiзми складаються з нього. Саме тому геноми i людей, i тварин, i черв'якiв, i трави, i всього iншого на Землi так схожi. I не тiльки на Землi. З усiх бiлкових iстот окрему групу, найбiльш близьку до нас, складають всiлякi гуманоїди. Всi розумнi гуманоїди називаються Людьми або Людством. До них можна вiднести землян, андромедцiв, мрчiктуланцiв, марсiан, дропазi i багатьох iнших.
  453
   - Тобто, всi гуманоїди - родичi? - Зося вiд подиву навiть вiдкинулася на спинку крiсла.
   - Звiсно. У легендах i мiфах практично всiх народiв Землi збереглися перекази про те, що боги, якi прилiтали з небес, вступали у статевi зв'язки з землянами.
   - Точно! Бо боги - це iнопланетяни! I вiд цих зв'язкiв народжувалися дiти! - Згадав я. - I були вони сильними, славними, дуже розумними i володiли неймовiрними здiбностями.
   - Якби ми не були родичами, нащадки би у нас з"явитися не могли. Народження змiшаних дiтей вiд богiв-iнопланетян i землян допомагало вiдновити майже вимерле в катаклiзмах людство i швидше вiдновити загиблi цивiлiзацiї.
   - А можна дiзнатися, якi це були цивiлiзацiї? - Попросила Зося. - Я взагалi дуже люблю загадки i таємницi iсторiї, гiпотези про древнi цивiлiзацiї, про їх знаннях i винаходи...
   - Будь ласка, дивiться! - I шнурок-голограма перемкнула програму на iсторичний фiльм.
   Фiльм був неземний. Все, що нам показали, знiмали iнопланетяни. Ми побачили не тiльки стародавнi земнi цивiлiзацiї - доєгипетськi, докитайськi, доiндськi, не тiльки атлантiв i лемурiйцiв, не тiльки допомогу позаземних цивiлiзацiй нашiй, а й набагато давнiшi i навiть спiльну марсiанського-земну цивiлiзацiю.
   Хоча фiльм був оглядовим, час пролетiв дуже швидко.
   - Час сеансу зв'язку закiнчується! - Повiдомила нам голограма жiнки-шнурка.
   - Хвилиночку! - З розпачем у голосi вигукнула Зося. - Одне єдине запитаннячко! Звiдки почалося все бiлкове життя? Чому у нас у всiх подiбнi ДНК?
   - Нам вiдомо, що спочатку у Всесвiтi виник тiльки один вид бiлкових iстот, званих Кронами.*
  --------------------------------------------------------------------------------
  * Про Кронiв можна прочитати в моїй фантастичнiй повiстi "Делiкатеси".
  454
   - Цi iстоти були безсмертними гуманоїдами вищого порядку. У них була чотирьохланцюгова ДНК. Роздiливши її на дволанцюговi, вони, за допомогою генної iнженерiї, створили все рiзноманiття бiлкового життя, заселивши ним придатнi планети.
   - А якщо вони безсмертнi, то...
   - Сеанс зв'язку закiнчений. Наступний буде можливий лише через вiсiмнадцять годин. - Повiдомила голограма i вiдключилася.
   - Ну от! Як завжди, на найцiкавiшому мiсцi! - Надула Зося губки.
   - Нiчого, у нас ще все життя попереду! Дiзнаємося все, що захочемо! - Заспокоїв я її.
   - А я хочу зараз! - Капризно тупнула вона ногою.
   - Зосiнька, ти що, втомилася? - Обiйняв я її. - Вередуєш, як маленька дитина.
   - А звiдки ти знаєш, як вередують дiти? У тебе що, вже дiти є?
   - Звичайно є! Хлопчику три роки, дiвчинцi - два.
   Зося припинила вередувати, на її обличчi вiдобразилося повне здивування з величезною часткою гальмування. Не звертаючи на її стан, я продовжував:
   - Коли вони втомлюються, то починають вередувати так само, як ти. Доводиться укладати їх спати.
   - А... А мама?
   - Мама зазвичай буває зайнята. Вона зi своїм чоловiком працює в конструкторському бюро.
   Зося стояла, роззявивши рота, i дивилася на мене, як баран на новi ворота.
   - У них постiйно пiджимають якiсь термiни, термiново треба здавати якiсь креслення, якiсь розробки... - Як нi в чому не бувало, продовжував я. - Я в цьому зовсiм не розбираюся. А от з малюками я прекрасно справляюся!
   - То вона вдруге вийшла замiж?
   - Чому вдруге? Вперше!
   - А твої дiти?
  455
   - Мої прекраснi двоюрiднi племiнники! Вони живуть у Варшавi. Я там буваю досить часто, тому навчився розбиратися з їх настроями.
   - Уфф! - Видихнула Зося. - Налякав! А я подумала, що ти вже був одружений i що у тебе є дiти!
   - Ну, мав же я тебе якось вiдволiкти вiд твоїх капризiв. От тепер ти знову адекватна i ми можемо зайнятися чимось iншим.
   - А чим? - Зося подивилася на годинник! - Ов-ва, вже пiзно! Майже одинадцята! I справдi, пора спати. Стрибаємо додому! Тiльки тепер до мене!
   I ми телепортувалися до Зосi. Пiсля вечерi Зося знову почала вередувати, та цього разу не насправдi, а жартома. Покращувати її настрiй менi довелося в лiжку...
  ***
   Ранок застав нас в обiймах. Незважаючи на Зосине волосся, яке широким вiялом лежало на моєму обличчi i лоскотало менi в носi, я довго не наважувався поворухнутися, щоб не розбудити її. Нарештi, вона прокинулася, посмiхнулася i нiжно поцiлувала мене.
   - З днем щастя тебе! - Прошепотiла вона.
   - I тебе. А що, сьогоднi День щастя?
   - Звичайно, адже ми разом!
   - А вчора?
   - Вчора було не так. Вчора не було отих семи щасливих сонячних зайчикiв на стелi!
   - А чому цi зайчики щасливi?
   - Тому що їх сiм! Ти хiба не знаєш, що сiм - це щасливе число?
   - Щось таке чув.
   - Тодi поцiлуй мене рiвно сiм разiв!
   - Та я й сiм сотень сiмдесят сiм можу! - Почав я обцiловувала Зосине тiло.
   - Стоп! Уже сiм! - Почала вона ухилятися, хоча я тiльки увiйшов у смак. - Досить, а то все зiпсуєш! - I вона, вивернувшись з моїх обiймiв, втекла до ванної.
  456
   Я побiг за нею, але дверi виявилися замкненими.
   - По черзi! - Крикнула з-за дверей Зося. - Я постараюся закiнчити за сiм хвилин!
   Менi довелося почекати. Зося вiдмiряла i менi сiм хвилин водних процедур, а потiм сiмки понеслися одна за одною. Зося замовила оладки - рiвно сiм штук. Виявилося, що й смажилися вони по сiм хвилин. Чайник закипав теж рiвно сiм хвилин. До чаю Зося дiстала банку варення i виклала нам на блюдечка рiвно по сiм вишеньок. Коли Зося одягалася, виявилося, що гудзичкiв на блакитний блузцi i бiлих смужок на синiй спiдницi теж було по сiм. У мене на шортах вона нарахувала сiм кишень, а на кросiвках - по сiм зiрочок. Щоб не зраджувати числу сiм, вона навiть примудрилася нав'язати на своїй головi цiлих сiм хвостикiв!
   - Нi в кого немає такої зачiски! - Захоплено крутилася вона перед дзеркалом. - Тобi подобається?
   - Дуже! Ти така гарна, що тобi все пасує! - Щиро вiдповiв я, милуючись всiм її виглядом.
   - Тодi йдемо!
   - Куди?
   - Через сiм поворотiв, по семи вулицях, куди ноги приведуть!
   Вийшовши на подвiр'я, ми одразу ж повернули лiворуч, щоб вийти на вулицю.
   - Перший поворот! - Почала рахувати Зося. - Тепер прямо!
   Дiйшовши до перехрестя, Зося вирiшила повернути праворуч.
   - Другий поворот!
   Так, звертаючи то праворуч, то лiворуч, йдучи прямо до наступного повороту, ми вiдрахували їх рiвно сiм.
   - Клас! Сьомий поворот - i прямо перед нами унiверситет! - Зрадiла Зося. - Я саме збиралася на днях сюди прийти, щоб переписати розклад i вибрати додатковi факультативи.
  457
   - I я збирався. - Вiдповiв я. - От тiльки... У мене таке вiдчуття, що ми вже сюди приходили... I розклад вже складали... I...
   - У мене теж якесь дежавю. Навiть перед очима трохи мерехтить... Гаразд, йдемо! - Труснула вона головою.
   - Тiльки давай звiримо додатковi факультативи! - Попросив я. - Тодi ми на них зможемо ходити разом. А то я без тебе i вчитися не захочу!
   - А якщо ти будеш сидiти поруч зi мною, це тебе вiд занять вiдволiкати не буде?
   - Нi! Ти не можеш вiдволiкати, ти можеш тiльки доповнювати! - Впевнено вiдповiв я.
   Додаткових факультативiв ми вибрали теж сiм: "Iсторiя фiлософiї", "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi i окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час", "Любов i шлюб в iсторiї людства" та "Як управляти своїм часом". При цьому два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої вечора плюс вихiднi залишалися вiльними.
   Не встигли ми вийти за огорожу унiверситету, як побачили автобус номер сiм.
   - Бiжимо! Нам обов'язково треба на нього сiсти! - Вигукнула Зося.
   Щойно ми вскочили, як автобус рушив. Разом з нами в ньому виявилося сiм пасажирiв.
   - Куди ми їдемо? - Запитав я.
   - Не куди, а скiльки. Сiм зупинок. - Вiдповiла Зося.
   Сьомою зупинкою була водна пристань у парку Штауваєри. Просто бiля зупинки росла група дерев - рiвно сiм.
   - Мiстика якась! - Звернув я на них Зосину увагу. - Скрiзь це число сiм!
   - Отож, он навiть на небi сiм хмар!
   - А он сiм кiшок! Хтось їм їсти дав.
   Кiшки сидiли бiля прибережного кафе "Сiм футiв пiд кiлем".
  458
   - Нам сюди! - Прочитавши назву, вирiшила Зося. - Тим бiльше, що й поїсти пора.
   - Рiвно сiм столикiв! - Перерахував я. - За який сядемо?
   - Звичайно ж, за сьомий! - Зося попрямувала до дальнього столика, поруч з яким стояла вiялова пальма в дiжцi.
   - Один, два, три... - Почав я перераховувати опахала листя нашої пальми. - Рiвно сiм!
   - Що будете замовляти? - Пiдiйшла до нас дiвчина-офiцiантка в формi, стилiзованiй пiд морську.
   - Нам би хотiлося сiм страв... - Вiдкрила Зося меню.
   Ми замовили по порцiї супу, по порцiї фаршированих перцiв i по порцiї салату - це шiсть. Сьомою стравою обрали морозиво.
   - По сiм кульок! - Уточнила Зося.
   Про всяк випадок я засiк час. Зося перерахувала серветки у вазочцi на столi - рiвно сiм, людей на пристанi - теж сiм. Вiдвiдувачiв у кафе теж було семеро - крiм нас, ще одна пара i сiм'я з п'ятирiчним малюком. Малюк почав гикати i нiяк не мiг зупинитися.
   - Один, два... - Рахувала Зося кожен "гик".
   Пiсля сьомого гикавка припинилася. У цей час офiцiантка принесла наше замовлення. Я глянув на годинник - рiвно за сiм хвилин.
   - От бачиш! Сьогоднi нас всюди супроводжує число сiм! Це якийсь знак.
   - Давай згадаємо, де ще буває сiм?! - Запропонував я.
   I ми навперебiй почали згадувати:
   - Сiм днiв у тижнi!
   - Сiм кольорiв веселки!
   - Сiм струн у гiтари!
   - Сiм днiв творiння!
   - Сiм дiрочок у дудочки!
   - Сiм нот в музицi!
   - Сiм чакр в iндуїзмi!
   - Сiм кiл Пекла!
  459
   - I в Раю теж сiм кiл!
   - Семисвiчник-мiнора в iудаїзмi i християнствi!
   - Сiм бiд - одна вiдповiдь!
   - Сiм п'ятниць на тижнi!
   - Сiм разiв вiдмiр, а один раз вiдрiж!
   - Семеро одного не чекають!
   - У семи няньок дитя без ока!
   - Цибуля - вiд семи хвороб!
   - Семи п'ядей у лобi!
   - Вовк та семеро козенят!
   - Бiлоснiжка i сiм гномiв!
   - До речi, про гномiв. - Вирiшив я припинити це семи-виверження. - Пам'ятаєш, перш нiж потрапити до iнопланетного Склепу, ми бачили гномiв?
   - А ми їх справдi бачили? Вони нам не привидiлися?
   - Звичайно ж, бачили! - Впевнено кивнув я. - А може, й нi... Але менi здається, що сьогоднi саме вiдповiдний день, щоб це з'ясувати! Йдемо до гномiв!
   Вийшовши з кафе, ми завернули за рiг i "стрибнули" в коридор пiд Сподеком. Спочатку в непрогляднiй пiтьмi нiчого не було видно, але через кiлька секунд нашi каблучки засвiтилися зеленим i освiтили чорне склепiння примарним свiтлом.
   - Один, два... - Чомусь почала рахувати Зося.
   На числi "сiм" вдалечинi почулися кроки. Коридором до нас наближалися гноми.
   - Того разу їх було дванадцять. - Нагадала Зося.
   - А цього... рiвно сiм! - Перерахував я гномiв, що проходили повз. - За ними?
   - Тiльки давай швидше, бо знову зникнуть!
   Ми прилаштувалися в кiнець ланцюжка.
   - Вибачте, що вiдриваю вас вiд ваших справ! - Ледве встигаючи за маленькими чоловiчками, запитала Зося останнього. - А чому вас ранiше було дванадцять, а сьогоднi сiм?
  460
   - Бо в рiзнi днi ми органiзовуємось в рiзнi групи, дивлячись скiльки нас треба для конкретної роботи. А сьогоднi - день сiмки.
   - День сiмки? А що це означає?
   Коридор звивався то вправо, то влiво, ланцюжок гномiв з електричними факелами заходив у якiсь зали, проходив крiзь них i знову йшов коридором.
   - Число сiм - магiчне число. Саме цифра 7 вiдповiдає за мiстику i окультизм. Тi, хто живуть пiд цифрою 7, набувають мудростi, витонченостi, фiлософського ставлення до життя.
   Ми не вiдставали нi на крок, ледь встигаючи вiдзначати, що однi коридори змiнюються iншими, високi зали перетiкають у низькi гроти, тьмяне свiтло смолоскипiв вихоплює з темряви якiсь чорнi споруди.
   - А от нам сьогоднi постiйно трапляються сiмки. Що це означає?
   Черговий поворот - i... гномiв нiде не було. Пробiгши по коридору трохи вперед, нi бiчних проходiв, нi прихованих залiв, нi дверей ми не виявили. Навколо - тiльки кам'яновугiльнi стiни, такi ж пiдлога i склепiнчаста стеля, освiтлюванi зеленуватим свiтiнням наших каблучок, i коридор - прямий i довгий в обидвi сторони...
   - Як же так?! - Вигукнула Зося. - А сiмки?!!
   - Заспокойся, самi щось знайдемо. Давай тiльки вирiшимо, куди йти.
   - Назад, у бiчнiй коридор, ми не пiдемо, ми вже там були. - Почала мiркувати Зося. - Вперед не хочу, там десь гноми зникли. От вiзьмемо, i їм на зло пiдемо в iншу сторону! - I вона рiшуче попрямувала.
   Йшли ми хвилин сiм, поки не вийшли у великий круглий зал, освiтлений примарним жовтуватим свiтлом. По його периметру, приблизно в двох метрах вiд суцiльних стiн, стояли шiсть колон. Колони були незвичайними: чорнi кам'яновугiльнi стовпи з усiх бокiв були круглими i гладкими, а з боку, зверненого до центру, по ним вiд самої стелi до пiдлоги спускалися кристалiчнi квiти. У верхiвках колон серед самоцвiтного листя i бутонiв ховалися свiтильники.
  461
  Свiтло вiдбивалося вiд дорогоцiнних пелюсток кристалiчних квiтiв i розсiювалося по всьому залу. За ним же зверху вниз водоспадиками стiкали тонкi струмочки води. Бiля пiднiжжя колон вони збиралися в радiальнi струмки i бiгли до центральної, сьомої колони, навколо якої утворювали круглий басейн. Сьома колона була усипана дорогоцiнним квiтами i листям з усiх бокiв.
   - Круто!!! Яка надзвичайна краса!!! - Не втримала Зося свого захоплення. - От би взяти хоч одну квiточку на пам'ять...
   Тiльки я збирався вiдповiсти, що для неї я готовий вiдiрвати будь-яку, як почулася чиясь розмова. До зали входило три людини - один в чорному довгому балахонi, а двоє...
   - Це ж ми! - Розгледiв я тих двох.
   Дiйсно, поряд з людиною в чорному йшли ми з Зосею.
   - А може, це просто нашi двiйники? - Розгублено пошепки вимовила Зося.
   Здавалося, новоприбулi нас не помiтили. Вони попрямували до центральної колони i... пройшли крiзь нас!
   I тут нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Пора би повернутися до точки вибору.
  
  Повернення-1:
   Перейдiть на сторiнку 154 до пункту "Повернення-2" роздiлу No10 "Рiвень-2. Решка-Ребро".
  
  Роздiл 30. Рiвень-3. Решка-Ребро-Решка.
   Вранцi ми знову займалися коханням... Пiсля спiльного душа, коли я нiс мокру Зосю до лiжка, щоб гарненько її витерти, я раптом побачив пiд ногами монетку, що лежала догори "решкою". Одразу пiднiмати я її не став, не до того було. Вже потiм, коли ми, нарештi, одяглися, я пiдняв її i поклав у кишеню, хоча бiльше скористатися нею менi й не доведеться, адже я вже кидав її три рази.
  462
   - Чим ми сьогоднi займемося? - Запитав я Зосю, яка за обидвi щоки наминали те, що я зазвичай називаю "а-ля-пiца-що-попало".
   - Хочеться чогось романтичного... - Зося мрiйливо примружила очi.
   - То до Склепу ми сьогоднi не пiдемо? - Розчаровано протягнув я. - Менi би хотiлося бiльше дiзнатися про iнопланетян...
   - Ну, куди Склеп дiнеться з-пiд землi?! Склеп почекає! Хочу романтики!
   - Але ж i пiд землею може бути дуже романтично. - Не втрачав я надiї затягти Зосю в кам'янi коридори пiд Сподеком.
   - Там темно. А я хочу чогось свiтлого, пiднесеного...
   - Ну я не знаю...
   - Гаразд, можеш подумати. Тiльки не довго. - Зося встала з-за столу i пiшла до кiмнати. - Янек! - Долинуло звiдти. - Коли ти встиг?!
   - Що встиг? - Пiшов я за нею.
   Зося стояла перед дзеркалом, приклавши до себе свiтло-зелену, майже повiтряну сукню.
   - Менi пасує? Правда, пiдходить до моїх очей?
   - Ти така гарна... - Тiльки й зумiв вимовити я.
   - Дякую, Янечек! Я швидко! - I вона, цьомкнувши мене у щоку, пурхнула одягатися.
   Дивно, ще перед снiданком у кiмнатi нiякої сукнi не було. Хоча... Останнiм часом з нами багато чого дивного вiдбувається.
   - Я вже готова! Давай спочатку сходимо в унiвер. - Зося попрямувала у коридор i почала взуватися. - Я обiцяла батькам переписати розклад i вибрати додатковi факультативи.
   - Точно! Я теж туди збирався днями заскочити. - Вискочив я за нею. - I дуже здорово, що ми пiдемо зараз - виберемо факультативи так, щоб ходити на них разом!
  463
   - А тобi не набридне весь час бути зi мною?
   - Який весь час?! Ми ж на основних заняттях будемо нарiзно! - Я вiдкрив дверi i випустив Зосю на сходову площадку. - Це по-перше. А по-друге, менi нiколи не набридне бути поруч з тобою!
   - Це ти зараз так кажеш, коли ми з тобою знайомi лише четвертий день! - Зося спускалася сходами, перестрибуючи через двi сходинки.
   - Лише четвертий? А менi здається, що ми разом вже рокiв з десять!
   - От бачиш, за чотири днi - десять рокiв! А через тиждень я тобi зовсiм набридну!
   - Нiзащо! Я вiдчуваю, що ми створенi одне для одного на всi часи! - Вiдкриваючи дверi перед Зосею, я випадково вдарив своєю каблучкою по її каблучцi. - Я готовий для тебе засипати землю квiтами, кожен день влаштовувати свята i взагалi, я готовий тобi весь свiт подарувати!
   - Ов-ва!... - Зося вийшла i озирнулася на всi боки. - Це ти влаштував?
   Весь двiр був прикрашений рiзнокольоровими повiтряними кульками, уздовж дорiжок стояли пластиковi дiжечки з величезними букетами квiтiв, гойдалки i будиночки дитячого майданчика були прикрашенi квiтковими гiрляндами, а повiтря... Здавалося, що повiтря, наповнене музикою, мерехтiло i переливалося.
   - Щось таке я уявляв, коли розмовляв з тобою, але...
   - Ой, Янек! Безмежно дякую! Це все так клоьво! Менi все це так подобається! - Зося побiгла на майданчик, потiм понюхала найближчий букет, зiрвала зi стовпа гiрлянду кульок i випустила її в небо. - Ура! У мене романтичне свято! - Вона повiсилася менi на шию i пiдставила губи для поцiлунку.
   Я пiдхопив її на руки i закрутив пiд звуки вальсу, що лунав невiдомо звiдки.
   - Ну все! Постав! У мене вже голова паморочиться! - Через деякий час почала вiдбиватися вiд мене Зося.
  464
   - Це вiд кохання! - Вiдповiв я, ставлячи її на землю. - Це тобi! - Я простягнув їй найкрасивiший букет, попередньо прив'язавши до нього кiлька кульок. - То що? Пiдемо далi?
   Вся дорога до унiверситету була прикрашена гiрляндами, повiтря було чистим i прозорим, небо - надзвичайно синiм, трава - смарагдово-зеленою, а птахи... Птахи наче супроводжували нас i наспiвували мелодiю моєї пiснi!
   З ворiт унiверситету вийшов чоловiк у чорному костюмi з бордовою сорочкою. Лакованi туфлi на його ногах теж були бордовими. Побачивши нас, вiн кивнув сам собi, дiстав iз внутрiшньої кишенi якiсь папери i впевнено пiдiйшов до нас.
   - Ось вашi основнi розклади, ось розклади додаткових занять. Я взяв на себе смiливiсть виписати їх заздалегiдь, тому що у нас дуже мало часу!
   - А хто ви такий? - Ми розгублено крутили в руках розклади.
   - Я Головний Магiстр, Верховний Маг пiдземного мiста Магари. Я правильно пiдiбрав факультативи?
   В якостi додаткових факультативiв на папiрцях значилися "Iсторiя фiлософiї", "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi i окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" та "Любов i шлюб в iсторiї людства". Окремим рядком в розкладi було визначено вiльний час - з четвертої до дев'ятої вечора у вiвторок i четвер плюс два вихiдних.
   - А це час для нас! - Зрадiв я. - Треба ж нам розвивати свої вiдносини! - I я поцiлував Зосю в щоку.
   - Ми ж не самi! - Зупинила мене Зося. - Розклад нам пiдходить. А що ви там казали про пiдземне мiсто? Ви впевненi, що саме ми вам потрiбнi?
   - Ви носите каблучки Iнь-Ян. Просто так вони нiкому не даються. Звичайно, їх можна використовувати i отак. - Магiстр показав на квiтковi гiрлянди i кульки вздовж вулицi. - Але на вас покладається i певна вiдповiдальнiсть.
   - То це я за допомогою каблучки все влаштував? А як?
  465
   - Ви все це уявили, стикнулися каблучками, задiявши вселенськi енергiї, i уявлене матерiалiзувалося.
   - Просто диво якесь! - Захопилася Зося.
   - Не диво, а бiльш високi технологiї. Їх називають реальною магiєю.
   - А ми ось так що завгодно можемо? - Поцiкавився я.
   - Майже. Але нам нiколи, нас чекають! Ви готовi? - I не чекаючи нашої вiдповiдi, Магiстр раптом накрив нас чорним довгим плащем, на який перетворився його пiджак, i ми опинилися... перед фасадом величної будiвлi з червоного гранiту, з чорними квадратними колонами i великим балконом над центральним входом. Всього входiв було три, високi чорнi дверi були закованi золотими ажурними пластинами з заклепками. Будiвля стояла в глухому кутi вулицi пiдземного мiста, зi склепiння якої на висотi близько семи метрiв нас освiтлювали круглi лампи. Будинки, якi стояли пiвколом перед будiвлею i вздовж неширокої вулицi, на рiвнi другого поверху теж оперiзувались балконами. Все це було витесане або вирiзане в цiлiсному кам'яновугiльному пластi i прикрашене золотими деталями по карнизах.
   - Накиньте! - Скинув Магiстр з себе чорний плащ, який розпався на два. Сам вiн при цьому опинився в золотистому балахонi з бордовими i чорними вiзерунками...
   Сховавшись пiд чорними плащами з каптурами, що закрили нашi обличчя, ми ледве встигали за Магiстром, який так стрiмко вiв нас через зали i коридори будiвлi, що нам толком не вдавалося нiчого роздивитися. Пам'ятаю тiльки, що всi стiни залiв до самих стель були заставленi полицями зi старовинними книгами, а в самих залах сидiли люди в чорних балахонах i чогось навчалися.
   А потiм ми вийшли у пiдземний коридор, такий самий, як i той, в якому ми вперше побачили гномiв. Цього разу гноми нам не зустрiлися. I в склеп iнопланетян ми теж не потрапили. Зате ми вийшли у великий круглий зал, освiтлений примарним жовтуватим свiтлом. По його периметру, приблизно в двох метрах вiд суцiльних стiн, стояли шiсть колон.
  466
  Чорнi колони були незвичайними: з усiх бокiв вони були круглими i гладкими, а з боку, зверненого до центру, по них вiд самої стелi до пiдлоги спускалися кристалiчнi квiти. У верхiвках колон серед самоцвiтного листя i бутонiв ховалися якiсь джерела свiтла. Свiтло вiдбивалося вiд дорогоцiнних пелюсток квiтiв i розсiювався по всьому залу. По них же зверху вниз водоспадиками стiкали тонкi струмочки води, збираючись у пiднiжжя колон в радiальнi струмки, якi бiгли до центральної, сьомий колони. Сьома колона стояла в круглому басейнi i була усипана дорогоцiнними квiтами i листям з усiх бокiв.
   - Яка шалена краса! - Не втримала свого захоплення Зося. - От би хоч одну квiточку взяти на пам'ять!
   - Потiм вiзьмете. Зараз нам нiколи! - Магiстр пройшов по водi, торкнувся рукою центральної колони, i вона розчинилася, як дверi.
   Дивно: дiаметр колони не перевищував сорока сантиметрiв, а розкрившись, вона утворила метровий прохiд у... новий зал. Я обiйшов навколо колони - нiякого залу за нею не було. Заглянув у прохiд - величезний свiтлий зал, уздовж жовтуватих стiн якого струменiв легкий туман.
   - Ну? Покваптеся! - Долинув до нас звiдти голос Магiстра.
   Взявшись за руки, ми з Зосею обережно увiйшли. Вхiд за нами одразу ж зiмкнувся. Ми стояли посеред величезного, яскраво освiтленого, порожнього примiщення, стеля якого губилася у високому туманi. Магiстр, розставивши руки в сторони, завис на висотi пiвтора метри.
   - Приєднуйтесь! - Покликав вiн нас.
   Ми, навiть не замислившись, як це зробити, повiльно злетiли i, взявшись за руки з магом, утворили коло.
   - Постараюся дуже коротко ввести вас у курс справ. - Магiстр разом з нами почав повiльно кружляти у повiтрi, поступово набираючи висоту. - Зараз ми з вами знаходимося в просторi мiж свiтами. Так би мовити, в шлюзовiй камерi.
  467
  Всесвiти, як ягоди в гронi винограду, стикаються один з одним, залишаючись замкнутими просторами. Кожен всесвiт має свої фiзичнi закони. Iнодi мiж ними утворюються проколи. Через цi проколи один всесвiт може перетiкати в iнший, однi фiзичнi закони i енергiї можуть змiшуватися з iншими. Те, що у нас є звичайним i звичним, в iншому всесвiтi може здатися чарiвним або магiчним. Якщо вмiст одного всесвiту через такий прокол перетiкає в iнший всесвiт, їх маси i енергiї змiшуються, що викликає бурхливi процеси е... як би це точнiше висловитися?... Чогось на кшталт вселенського гниття. Обидва всесвiти псуються i вмирають. Разом з усiма iстотами i сутностями, якi в них живуть. Ми, маги, намагаємося протистояти цьому катаклiзму.
   - Тобто, маги - це не чаклуни або фокусники? - Переглянулися ми з Зосею.
   - Магами називалися вченi в Атлантидi, якi вперше виявили такий прокол i почали користуватися незвичайними для нас властивостями сусiднього всесвiту. Тепер головним завданням магiв є охорона проколiв. Хоча ранiше Маги вчилися керувати чужими для нас законами i енергiями, що для непосвячених виглядало як чудеса. I зараз багатьох приваблює саме це.
   - А я чула, що iснує бiла i чорна магiя. Чим вони вiдрiзняються? - Поцiкавилася Зося.
   - Нiчим. Бiлої магiї, як такої, не iснує. А Чорними Магами ми називаємо тих, хто в гонитвi за новими чудовими знаннями i здiбностями нехтує технiкою безпеки i черпає з сусiднього всесвiту в необмежених кiлькостях. Це призводить до розширення проколiв i небезпеки знищення обох всесвiтiв.
   - А самi маги в тi, iншi всесвiти намагалися заглядати?
   - Звичайно ж, намагалися. Коли люди проникають в iнший всесвiт, вони разом з собою привносять у нього певний обсяг нашого Всесвiту з його фiзичними законами. У тому всесвiтi починають вiдбуватися незвичайнi для нього подiї. Так само, коли з чужого всесвiту до нашого проникають потойбiчнi сутностi, у нас теж починає коїтися щось незрозумiле. Якщо прокол розшириться, всесвiти, перетiкаючи один в iнший, змiшаються, фiзичнi закони переплутаються i почнеться хаос, розiбратися i вижити в якому не вдасться нi нам, нi потойбiчним сутностям. Ось тому цi проколи i треба охороняти, не даючи можливостi скористатися ними непосвяченим, не допускаючи проникнення до нас великої кiлькостi чужих сутностей i не даючи можливостi проколам розширитися.
  468
   - А може, краще було би просто навчити людей користуватися цими чужими, чи то магiчними енергiями i законами, а не засекречувати їх? - Зося вiдкинула каптур плаща назад i подивилася прямо в очi Магiстру.
   - Атланти теж так думали. Для всiх бажаючих у них були створенi школи магiв i навiть щось на зразок магiчних унiверситетiв. Але... Коли через розширений прокол виник локальний мiжвселенський катаклiзм, Атлантида загинула. Вцiлiлi маги намагалися передавати знання i подальшим цивiлiзацiям, але це призводило до катастроф, тому магiю для звичайних людей заборонили. В умовах пiдвищеної секретностi, багато що було забуто, багато втрачено у столiттях. Бiльшою мiрою тi знання, що залишилися вiд колишньої великої науки Магiї, тепер оберiгають, по крупицях намагаються вiдновлювати втрачене i охороняють вiд будь-яких непосвячених. Займаються цим тiльки посвяченi - тi, кого називають Магiстрами.
   - А ви - головний з цих Магiстрiв?
   - Так, я завiдую Школою Магiв в європейськiй частинi Землi.
   - А де ця школа знаходиться? - Поцiкавився я.
   - Тут, пiд Катовiце, в пiдземному мiстi Магара.
   - У нас пiд боком є Школа Магiв?! Круто! - Вигукнула Зося. - А нам до неї можна?
   - Вам можна, адже ви - Iнь-Ян. Хоча Школа Магiв - це вельми обмежений експеримент. Бiльшiсть учнiв, якi не зможуть виправдати надiй Магiстрiв на вiдновлення i розвиток магiчної науки, в кiнцi навчання все забудуть i повернуться до звичайного життя.
   - Ми виправдаємо! - Упевнила Магiстра Зося.
   - Я й не сумнiваюсь. Магiчний Голос сказав, що ви допоможете нам зупинити черговий мiжвселенський катаклiзм.
  469
   - Що ще за Магiчний Голос? - Вирiшив я уточнити.
   - Магiчний Голос - це свiдомiсть Головного Мага Атлантиди, поєднана зi свiдомостями iнших Магiв, записана на... як би це вам зрозумiлiше пояснити... Вся Магара - це щось подiбне до комп'ютера. То ж на всi її вулицi, коридори, площi, будинки i навiть на пiдземну рiчку Магу i записано цю загальну свiдомiсть. Можна сказати, що хоча маги i зникли, їх загальна свiдомiсть все ще живе. Але за десятки тисячолiть деякi записи стерлися. Час вiд часу Магiчний Голос нам що-небудь повiдомляє, про щось попереджає, щось просить зробити. Як, наприклад, вiн попросив вiдшукати вас i привернути до важливої мiсiї.
   - I що ж запропонував зробити цей Магiчний Голос?
   - Вiн попросив мене разом з вами, просто зараз, без будь-якого навчання, взяти участь в очищеннi навколопрокольних просторiв нашого i сусiднього всесвiтiв й у звуженнi проколу мiж ними.
   - Нiчого собi!.. - Ми з Зосею на мить розтиснули руки i я мало не впав на пiдлогу.
   - А з чого почнемо? - Схопився я за руки Зосi i Магiстра i знову вирiвнявся на п'ятиметровiй висотi вiд пiдлоги.
   - З того, що станемо на ноги. - Магiстр разом з нами зробив кульбiт у повiтрi i, приземлившись на стелю залу, вiдпустив нашi руки.
   Ми теж встали. Нiяких незвичайних вiдчуттiв - просто стеля стала пiдлогою, а пiдлога - стелею.
   - Ось! Це i є наш прокол. - Магiстр сiв навпочiпки бiля маленької чорної цяточки на свiтло-жовтiй поверхнi пiдлоги-стелi. - Ми повиннi пройти через нього до сусiдiв i подивитися, що там нашого накопичилося.
   - Як же ми пролiземо в цю крапочку?! - Здтвувався я.
   - Я вже казав, що цей зал - шлюзова камера мiж всесвiтами. Тут змiшанi властивостi обох свiтiв. Те, що здається маленьким, насправдi може виявитися дуже великим, i навпаки. Придивiться уважнiше до туману навколо нас.
  470
   Ми з Зосею придивилися i зрозумiли, що туман - це зовсiм не туман. Це були якiсь iстоти. Як тiльки ми почали придивлятися, iстоти стали набувати бiльш щiльної консистенцiї i перетворюватися на... Деякi ставали людьми, деякi - невеликими, цiлком нешкiдливими на вигляд iстотами, а деякi - жахливими монстрами.
   - Це потойбiчнi сутностi. У нашому свiтi вони можуть на короткий час приймати цiлком земний вигляд. Але навiть найнешкыдливiшi з них при зiткненнi з людьми несуть загибель.
   - Вони - це зло?
   - Чому зло? Просто ми несумiснi. Ми для них так само небезпечнi, як вони для нас. I виглядаємо в їхнiх очах, чи що там у них є, нiтрохи не краще. То що, готовi?
   - Так точно! - Виструнчилися ми з Зосею, вiддаючи честь.
   Магiстр щось пробурмотiв незрозумiлою мовою, почав махати руками i ми заструменiли таким же туманом, як i потойбiчнi сутностi. Туман-Магiстр втягнувся в дiрочку, ми за ним...
   I ось летимо ми по тунелю до свiтла в кiнцi нього, а самi поступово перетворюємося... на щось не наше. Зося, наприклад, тепер була схожа на сiро-блакитну медузоподiбну змiю з п'ятьма короткими нiжками на хвостi i п'ятьма такими ж короткими ручками бiля голови. Сама голова була схожа на желеподiбну квiтку, на кожнiй з п'яти товстих пелюсток якої було по одному зеленому оку. А я став чимось на зразок сiрувато-фiолетової напiвпрозорої валiзи, покладеної дном донизу. Такi ж короткi, як у Зосi ручки i нiжки, теж по п'ять з двох сторiн валiзи, поки безвiльно звисали пiд днищем. У валiзи виявилося п'ять ручок, прикрiплених до переднього її боку, i на кожнiй - по три ока. Магiстр навiть тут, в iншому всесвiтi, примудрився зберегти свiй колишнiй вигляд. Свiтло в кiнцi тунелю виявилося кулястим енергетичним згустком.
  471
   - Це потойбiчна шлюзова камера. - Пояснив нам Магiстр. - Бачите, як її засмiтили. - Вiн вказав на плаваючi серед енергiї предмети. - Шукайте все, що потрапило сюди з нашого свiту i дмухайте на нього.
   Магiстр виловив зi струменiючої енергiї черевик, подув на нього i вiн, перетворившись на цiвку туману, полетiв до великої вирви, що виходила з тунелю.
   - Таким чином, ми вiдправимо до нашого свiту все, що тут знаходитися не повинно. А натомiсть все тi сутностi, якi накопичилися в нашому шлюзi, перетечуть сюди. Все зрозумiло? Тодi дiйте!
   Скiльки часу ми виловлювали окуляри, монети, автобуснi квитки, обгортки вiд жувачок i рiзнi iншi дрiбницi, я не знаю. У тому свiтi часу, як його розумiємо ми, не було. Але коли ми закiнчили i повернулися назад, нашi годинники показував за п'ятнадцять п'яту вечора.
   - Так... Гаразд, цiлком нормально. - Подивився Магiстр крiзь мiкроскоп, що виник прямо з повiтря, на те мiсце, де ранiше була точка проколу. - Спасибi за допомогу.
   - Ура! - Ляснув я в долонi i вiд них, як вогнi салюту, на всi боки полетiли незабудки. - Ов-ва!
   - Клас! - Вигукнула Зося i незабудки, зiбравшись у вiнок, опустилися їй на голову. - А як це у нас виходить?
   - Частинки потойбiчної речовини i енергiї залишилися на ваших руках. Завдяки цьому ви придбали незвичайнi здiбностi, званi магiєю. - Пояснив Головний Магiстр, направляючи нас вгору, до пiдлоги. - Тепер ви теж Маги. Хоча я би порекомендував вам повчитися у нашiй Школi Магiв. Одна справа отримати якiсь здiбностi, а iнша - навчитися ними правильно користуватися.
   Тепер ми стояли у шлюзовому залi мiж всесвiтами, туману в якому майже не залишилося. Магiстр простягнув руку i перед нами вiдкрився прохiд до тьмяно освiтленого чорного залу з сiмома колонами.
   - Ой, а я хотiла зiрвати дорогоцiнну квiточку!.. - Згадала Зося, кидаючись до виходу.
   Через край проходу ми переступили разом, i тут нас огорнуло перлиновим туманом...
  472
  Стоп!
  Нас кличе повернутися до себе точка вибору.
  
  Повернення-1:
   Найближча точка вибору знаходиться на сторiнцi 154 в пунктi "Повернення-2" роздiлу No10 "Рiвень 2. Решка-Ребро".
  
  Роздiл 31. Рiвень-3. Решка-Ребро-Ребро.
   Вранцi, незважаючи на крики будильника, ми не вставали досить довго. А ви би встали, коли душу заповнює кохання, а тiло переповнене пристрастю?! Нарештi, вже близько десятої, ми пiшли в душ. Разом! Ну, i там теж трохи затрималися...
   А потiм ми, граючись, ганялися друг за другом голяка. Послизнувшись у коридорi, я розтягнувся на весь зрiст i раптом побачив пiд шафою монетку, яка притулилася ребром до його нiжки. От нi за що б її не знайшов, якби не впав! Потираючи забите колiно, я пiшов одягатися. Зося вже знайшла в шафi i одягла одну з моїх футболок, зав'язавши її вузлом на талiї.
   - Нажаль, лосин у тебе немає. - Кокетливо посмiхнулася вона. - Тому менi довелося надiти свої вчорашнi. Як менi?
   - Чудово! Ти навiть у моїй футболцi виглядаєш ошатно! До чого ж ти гарна! - Спробував я укрити Зосю в своїх обiймах, але вона вивернулася.
   - Янек, май совiсть! Уже майже дванадцята, а ми ще нiчого не їли! Я ж помру вiд голоду! Ой! Вже помираю... - I Зося, закочуючи очi i вдавано спотикаючись на кожному кроцi, попленталася до кухнi.
  473
   - Нi, не вмирай! Я цього не переживу! - Побiг я за нею. - Оголошується операцiя з порятунку вiд голоду улюбленої Зосiньки! Стороннiх прошу сiсти в сторонцi i не заважати!
   - А я стороння чи?...
   - Саме зараз - стороння. - Вiдкрив я холодильник i приступив до приготування свого коронного блюда "а-ля-пiца-що-попало".
   Пiсля снiданку я запропонував вiдправитися у склеп iнопланетян.
   - Але ж той Шнурок сказав, що зв'язок можливий тiльки через вiсiмнадцять годин! - Згадала Зося.
   - А там що, крiм зв'язку зi шнурками, бiльше нiчого цiкавого немає? - Заперечив я.
   - Гаразд, тодi зi шнурками поговоримо iншим разом!
   - Чому iншим?
   - Тому що сьогоднi нам треба ще заскочити в унiвер i переписати розклад! - Зося клацнула мене по носi. - Ти не забув, що нам ще й вчитися треба?
   Щоб не втрачати даремно часу, ми перемiстилися у склеп за допомогою каблучок. Секунда - i ми стоїмо посеред величезного пiдземного залу, високу стелю якого пiдпирало безлiч чорних вугiльних колон. Швиденько пробiгши через цей лiс колон, ми знову опинилися в круглому примiщеннi з однiєю центральною колоною, по периметру якого в три ряди стояли кам'янi постаменти з мумiями iнопланетян. Ми пройшли вздовж рядiв, заглядаючи в саркофаги. Всi мумiї, одягненi в однаковi темно-синi комбiнезони, були схожi одна на iншу. У кожної на грудях лежали однаковi кам'янi диски. Я торкнувся каблучкою диска однiєї з мумiй другого ряду. Iєроглiфи на ньому зiбралися в голографiчний портрет, який тут же заговорив:
   - Я - Жюрзi Щюзерлi Чтюзерi Дропазi! Другий медик корабля, що летiв з планети Дропазацi Системи Сiрiуса-С до планети Нюрбезi в Системi Сигма Пiвденного Хреста. Пiд час польоту я народила двох дiтей - сина Чюрзi Трюзрлi Чтюзерi Дропазi i дочку Сюрзi Штюзерлi Чтюзерi Дропазi. Наш корабель був частиною мiжзоряної експедицiї, що складалася з семи дискових кораблiв. Двадцять тисяч рокiв тому в околицях Сонячної системи наша флотилiя зiткнулася з роєм великих блукаючих астероїдiв i зробила вимушену посадку на третю вiд Сонця планету.
  474
   - Ми таке вже чули! - Нетерпляче хотiв я вiдiйти вiд мумiї.
   - Нi, давай хоч раз дослухаємо до кiнця. - Не погодилася Зося. - Ми ж нiкуди не поспiшаємо!
   - Три кораблi спiльними зусиллями вдалося вiдремонтувати, i вони продовжили шлях. - Не звернувши уваги на нашi переговори, продовжила голограма. - Чотири кораблi вiдремонтувати не вдалося. Їх екiпажi залишилися на Землi, знаючи, що допомога може прийти лише через кiлька тисяч рокiв. Народи Дропазi з Сiрiуса-С, Догоносi з Сiрiуса-В i Джорговi з Сiрiуса-А, що залишилися на Землi, оселилися в Африцi, Азiї та Америцi, заснувавши свої поселення. Виявивши тут гуманоїдiв, здичавiлих пiсля чергового льодовикового перiоду, ми вирiшили допомогти мiсцевому населенню знову вiдновити їх цивiлiзацiю. Мої дiти Чюрзi Трюзрлi Чтюзерi Дропазi i Сюрзi Штюзерлi Чтюзерi Дропазi допомогли людям заснувати мiсто на пiвночi Африки i стали його першими правителями. Мiсцевi стали називати їх Чу-Тру-Зрi Дропа i Сю-Щу-Зрi Дропа. Побудувавши кам'яну обсерваторiю, ми, люди Дропа, як нас всiх стали називати, пояснили людям Землi будову Всесвiту, мiсце розташування Сiрiуса i нашої рiдної планети...
   Чесно кажучи, слухати монотонний голос голограми було дещо нуднувато. Я навiть пару раз потайки позiхнув. У Зосi погляд теж злегка потьмянiв, але вона була рiшуче налаштована дослухати все до кiнця. Переступивши пару разiв з ноги на ногу, я озирнувся у пошуках чогось, на що можна було би сiсти, та раптом помiтив якийсь рух у залi з лiсом колон.
   - Хвилиночку, я швидко! - Шепнув я Зосi i, крадучись, пiшов до першого залу.
  475
   Сховавшись за колоною, я обережно визирнув. Вiд колони до колони, перебiжками рухався у напрямку залу з мумiями чоловiк у чорному одязi. На вигляд вiн був звичайнiсiньким: середнього зросту, худорлявої статури, з гладким темно-попелястим волоссям. Рухався вiн дуже м'яко, якось по-котячому, i постiйно озирався. Поблизу чорний одяг виявився схожим на щiльне трико з накладними кишенями на плечах, на спинi i на грудях, а замiсть кросiвок на ногах були надiтi витонченi лакованi туфлi-човники на низькiй танкетцi. В руках у нього було щось схоже на трубку калейдоскопа, розфарбовану рiзнокольоровими, що переплiталися як серпантин, лiнiями. Я одразу зрозумiв, що це зброя.
   Коли вiд мого притулку до прибульця залишалося всього метра пiвтора, чорне коло посерединi його нагрудної кишенi раптом тонко запищало i почало блимати зеленим вогником.
   - Iнь-Ян! Я вас шукаю! - Зупинився чоловiк в чорному. -Я знаю, що ви тут! У мене термiнова справа!
   - Покладiть зброю на пiдлогу! - Наказав я.
   - Поклав! - Вiдгукнувся "чорний".
   Я почув, як по пiдлозi з металевим звуком щось прокотилося до мене. Бiля самих моїх нiг зупинилася рiзнобарвна трубка. Не встиг я її пiдняти i визирнути з-за колони, як до залу спокiйненько увiйшла Зося.
   - Що тут таке? - Запитала вона, переводячи погляд з мене на "чорного".
   - Дозвольте представитися! - Витягнувся перед нею "чорний". - Я мiжгалактичний полiцейський Чун, посланий на Землю для розслiдування незаконного викрадання людей генетиками-браконьєрами. Менi наказано вступити в контакт з Iнь-Ян, якi можуть допомогти в моєму розслiдуваннi.
   - Що за генетики-браконьєри? - Переклавши трубку в лiву руку, пiдiйшов я до нього.
   - Нам стало вiдомо, що вже кiлька столiть з Землi вiдбувається викрадення окремих особин людської раси для генетичних дослiдiв, заборонених Мiжгалактичною Конфедерацiєю Вищих Розумiв. Що роблять з цими людьми i яка їхня подальша доля, невiдомо.
  476
   - Чун... Я правильно Вас назвала? А Ви самi з якої планети? - Поцiкавилася Зося. - Ви дуже схожi на андромедця, але бiльше все ж таки на землянина.
   - Я людина. Мої предки були вихiдцями з Землi дольодовикової цивiлiзацiї. Нашою батькiвщиною стала одна з планет у Крабовиднiй туманностi.
   - А Ви на Землi вперше? - Продовжила Зося.
   - Так, вперше, але мiй предок вже був тут, передавши менi свої генетичнi спогади. Йому того разу довелося вести справу Кронiв.*
   - Вибачте, що перебиваю, але хто такi Крони? - Ввiчливо зупинила його Зося.
   - Крони - це творцi всiх гуманоїдiв у Всесвiтi.
   - Тобто, нашi Боги? - Здивувався я.
   - Можна i так сказати, але... Гуманоїди створювалися Кронами з їх ДНК як їжа. Стадами диких гуманоїдiв заселялися вiдповiднi планети у всьому Всесвiтi. Крони вирощували їх, як ви, наприклад, корiв, i поїдали.
   - Тобто нас розводили, як стада тварин?! - У Зосi очi ледь не випали з орбiт.
   - Так. Але у мiру розвитку, багато гуманоїдних цивiлiзацiй навчилися протистояти Кронам i навiть створили Мiжгалактичну Конфедерацiю Вищих Розумiв.
   - А цi Крони теж до неї входять? - Вирiшив уточнити я.
   - Нi, Крони вважають нас просто їжею, хоча i дуже розумною.
   Галактичний полiцейський пояснив, що Крони, де тiльки можуть, обходять заслони Конфедерацiї i поїдають гуманоїдiв, якi не досягли Порога Розумностi. Так сталося колись i з землянами.
  --------------------------------------------------------------------------------
  * Детальнiше про Кронiв можна прочитати в моїй фантастичнiй повiстi "Делiкатеси".
  477
   Тодi пращуру Чуна, який передав йому свою генетичну пам'ять, вдалося за допомогою Iнь-Ян - наших попередникiв, розправитися з кланом Кронiв, який харчувався на Землi. З тих пiр Земля знаходиться пiд захистом Конфедерацiї.
   - А як ми можемо допомогти у Вашому нинiшньому розслiдуваннi? - Повернув я Чуна до початкової теми розмови.
   - Вiд розвiдникiв-спостерiгачiв до нас надiйшла iнформацiя, що саме сьогоднi на Землю прилетить корабель браконьєрiв-генетикiв. Вони вiдбиратимуть людей для дослiдiв. У число пiддослiдних повиннi потрапити i ви.
   - Як пiдсадженi качки? - Здивувалася Зося.
   - Так.
   - А що ми повиннi будемо там робити? - Запитав я.
   - Все дуже просто. Вас викрадуть, привезуть на свою базу, а ми по маячках ваших каблучок цю базу вiдстежимо.
   - То ви навiть не знаєте, де вона знаходиться?! - Зося аж пiдскочила на мiсцi. - Як же ви забезпечите нашу безпеку?!
   - Ми постiйно будемо з вами на зв'язку через вашi каблучки. Нiчого страшного з вами статися не повинно. Як тiльки ми зрозумiємо, що вам дiйсно загрожує небезпека, ми одразу же вас врятуємо. Хоча нам дуже потрiбно, щоб ви протрималися там якомога довше, щоб ви могли вникнути в їхнi справи, щоб могли визначити на благо чи на зло їх дослiдження, до якої раси розумних вони належать...
   - Все зрозумiло! - Перервав я Чуна. - Ми згоднi!
   - Справдi, згоднi? - Повернулась до мене Зося.
   - Справдi. - Рiшуче вiдповiв я. - Ми й самi зможемо врятуватися за допомогою своїх каблучок. Раптом що - ап, i перенеслися на Землю! А допомогти Мiжгалактичнiй Конфедерацiї - наш обов'язок!
   - Ну, якщо обов"язок... А як ми потрапимо у цi пiддослiднi? Як зробити, щоб нас викрали?
   - А це дуже просто! - Пожвавiшав Чун. - Корабель без розпiзнавальних знакiв вже висить на орбiтi Землi. Як тiльки вiн пiде на посадку, нашi спостерiгачi повiдомлять нас. Ми телепортуємося до точки його приземлення, а там вам просто треба буде потрапити їм на очi. Чи що там у них є замiсть очей.
  478
   - А коли... - Почав було я.
   - Ось! Надiйшов сигнал! Траєкторiя корабля показує, що вiн збирається сiсти в Сибiру!
   - Отакої! А там холодно? - Пересмикнула Зося плечима.
   - Нi, там зараз лiто i цiлком тепло. Ось! Читинська область, недалеко вiд кордону з Китаєм! Пiшли! - Чун зробив жест до самої товстої колони i увiйшов у неї.
   Колона виявилася лiфтом на одного пасажира. Вибравшись по черзi з пiдземелля на вулицю, ми опинилися в тiнистому малолюдному скверi. Було вже близько четвертої години, сонце розiгрiло повiтря настiльки, що я одразу покрився потом.
   - Ви з нами? - Запитав я Чуна.
   - Нi, менi не можна. Я зможу втрутитися лише тодi, коли буде достатньо даних для порушення справи. Ось вам координати!.. Зв'язок!.. Успiхiв! - Чун сунув менi в руку якусь пластину, зробив незрозумiлий жест над головою i вiдiйшов в сторону.
   - I що менi з цим робити? - Повертiв я в руках пластину.
   На вигляд звичайна пластикова картка, тiльки намальованi на нiй якiсь незрозумiлi iєроглiфи.
   - Це координати посадки. Торкнiться каблучками картки i перемiщуйтеся! Я на зв'язку!
   Ми так i зробили: взялися з Зосею за руки, доторкнулися каблучками до картки i... Навколо була нiч. Ми стояли у чорнiй тiнi двоповерхової будiвлi, трохи вiддалiк свiтився самотнiй вуличний лiхтар.
   - Мiсцевий час - друга година ночi. - Пролунав голос у вусi. - Вам треба йти направо по вулицi.
   Ми пiшли. Перехожих не траплялося, було тепло i тихо.
   - Он, якiсь силуети... - Прошепотiла Зося i мiцнiше вчепилася в мою руку.
  479
   У тьмяному свiтлi рiдкiсних лiхтарiв з"явилися двi фiгури.
   - Слава богу, гуманоїди! - Полегшено зiтхнув я. - Не хотiлось би, щоб нас дослiджували якiсь...
   - Iз-за острова на стрєжень... - Раптом росiйською заспiвали фiгури. - На простор рєчной волни... - Це була парочка пiдпилих мiсцевих жителiв.
   Тут же загавкав собака, йому почали вторити ще кiлька. З паркану зiскочила кiшка i шмигнула у кущi. Десь рипнула хвiртка. Парочка порiвнялася з нами.
   - О! Люди?! - Здивувався один з них, побачивши нас з Зосею. - Чому ви так пiзно гуляєте? Дiтям треба спати!
   - Ми... нам... - Пробелькотiла Зося.
   - Єгор, ти не правий! - Потягнув його за рукав другий. - У нас - вiльна країна. Хто хоче, той i гуляє!
   - Саньок, вiдпусти мене! Розпустили молодь! - Намагався вирватися вiд нього Єгор. - Ось у наш час...
   Що робила молодь в його час, ми так i не дiзналися. Нас всiх раптом чомусь паралiзувало. Через кiлька секунд нас оточили люди в сiрих комбiнезонах i стало абсолютно темно...
   Отямився я в лiкарнянiй палатi. Все навколо було бiлим - i пiдлога, i стеля, i стiни, i постiль на лiжках. Лiжок було шiсть. Злiва вiд мене лежала Зося, праворуч сопiла увi снi товста тiтка з густо нафарбованими синiм повiками i яскраво рудим волоссям. Єгор i Саньок лежали на лiжках бiля протилежної стiни i дивилися у стелю. Мiж ними тихенько скавучала дiвчинка рокiв восьми. Зося простягнула до мене руку, я взяв її й заспокiйливо потиснув.
   Увiйшла майже звичайна медсестра в бiлому халатi. Майже, тому що темно-коричнева її шкiра вiдливала фiолетовим, а за рисами обличчя не вгадувалася жодна iз земних рас.
   - Снiданок! - Голосно оголосила вона, розбудивши сплячу тiтку. - Простягнiть руку вгору, нащупайте в узголiв'ї лiжка мундштук, потягнiть його до себе i засуньте до рота.
  480
   Всi слухняно виконали її розпорядження. До рота потекло щось тепле i приємне на смак. Поки ми посмоктували "снiданок", медсестра принесла нам одяг i поклала кожному на лiжко.
   - Можете одягнутися i вийти з палати. - Стала вона в дверях. - Ви тут абсолютно вiльнi.
   - "Тут" це де? - Запитала Зося.
   - "Тут" - це наукова база всерединi Фобоса.
   - Це той Фобос, що є супутником Марса? - Уточнив я.
   - Той самий. - Вiдповiла медсестра i вийшла.
   - А хто це у нас такий малесенький? А хто це вже поїв i хоче одягатися? - Закутавшись у ковдру, тiтка пiдiйшла до дiвчинки i стала їй допомагати.
   Саньок вже стояв у штанях i, розставивши руки в сторони, розглядав рукава сорочки:
   - Ти диви, йо..., як на мене шита!
   - Бл...! - Вигукнув уже одягнений Єгор, нахилившись пiд лiжко. - Капцi, су..., теж бiлi, як у небiжчикiв! Ось я їм!...
   - Єгор, ти не правий - Заспокiйливо заперечив Саньок. - Нас тут, йо..., на халяву i погодували, i одягли, i грошей не взяли нi ху...
   - Попрошу не виражатися! - Обурилася тiтка, яка вже надягла сорочку i намагалася пiд ковдрою натягнути штани. - Тут, мiж iншим, дитина!
   - Тс-с! Пардон! - Вибачливим жестом приклав палець до губ Єгор. - Панi! - Вiн зробив реверанс у бiк Зосi.
   Ми всi надiли бiлi штани i сорочки з м'якої тканини i взулися у м'якi бiлi капцi. Одяг був пiдiбраний кожному за розмiром.
   - То що, можна йти? - Нерiшуче озирнулася на всi боки тiтка i взяла дiвчинку за руку.
   - Ясен перець! - Вигукнув Саньок. - Та су..., пардон, медсестра ясно сказала, що ми тут абсолютно вiльнi!
   - Єгор, ти не правий! - Тут же вiдгукнувся Саньок. - При дамах i дiтях ми повиннi вести себе, як дже... цi, як їх, бл..., пардон, дже-не-те-ле-мени! - I вiн, вiдкривши дверi, зробив запрошувальний жест на вихiд для тiтки.
  481
   Тiтка з дiвчинкою вийшли в бiлий коридор i через кiлька секунд звiдти долинуло:
   - А як нас звати?... А скiльки нам рочкiв?...
   Єгор з Саньком теж вийшли i пiшли в iншу сторону. Ми з Зосею, як справжнi шпигуни, обiйшли всю палату, але нiчого нового в нiй не знайшли. Тодi ми теж вийшли в коридор, стiни i стеля якого були викладенi бiлою великої плиткою. Вiн простягався метрiв на двадцять i вправо, i влiво. А прямо перед нами в бiлiй стiнi вгадувалися такi ж бiлi дверi. Дверi були звичайними, цiлком земними, зi звичною ручкою.
   - Сюди? - Взявся я за ручку.
   Зося кивнула. Я вiдкрив дверi i ми вийшли в...
   ...Ми стояли на пагорбi, порослому травою. Внизу простягнулося звичайне мiсто. Уздовж вулиць стояли двоповерховi будинки, тротуари вiдокремлювалися вiд проїжджої частини газонами з чагарником i невисокими деревами, по дорогах їздили невеликi електромобiльчики, по тротуарах ходили люди в однаковому, як у нас, бiлому одязi.
   Ми спустилися з пагорба i пiшли вздовж вулицi. Поблизу люди виявилися рiзними. Голови жiнок були прикрашенi хитромудрими зачiсками з довгого волосся, чоловiки були коротко пiдстриженi i носили вуса. Нi старих, нi дiтей видно не було. Всi були молодими i стрункими.
   По газонах повзали якiсь тварини, схожi на злегка приплюснутi овоїди з нiжками. Розмiри тварин були вiд сорока до ста сантиметрiв у довжину, вiд двадцяти до шiстдесяти сантиметрiв завширшки i вiд десяти до сорока сантиметрiв у товщину. Товстенькими, коротенькими нiжками з пальчиками овоїди чiплялися за траву, обмацували камiнчики, торкалися тротуарної плитки. Коли ми проходили повз одного з них, вiн раптом розкрив пащу i пропищав:
  482
   - Їсти! Їсти!
   Ми отетерiли. Поруч одразу же зупинився один з перехожих, мiж iншим, чоловiк, задер сорочку i приклав овоїда до своїх грудей. Той, блаженно прикривши очi, одразу присмоктався i почав приплямкувати. В цей час до нас пiдповз другий овоїд i теж попросив:
   - Їсти! Їсти!
   - Чого ти стоїш? - Обернувся до мене чоловiк, який годував першого. - Нагодуй малюка!
   Я розгублено взяв п'ятдесяти сантиметрового малюка на руки. Важив вiн близько чотирьох кiлограмiв.
   - А як його годувати? - Повертiв я його перед собою. - Я ж не жiнка! - I я простягнув малюка Зосi.
   - А я читала, що у чоловiкiв молочнi залози теж працюють! - Зося зробила кiлька крокiв назад. - В iндiанських племенах, коли мати вмирала, дитину вигодовували найближчi родичi. Якщо була бабуся, то вона прикладала малюка до грудей i так з ним ходила. Через кiлька днiв у неї з'являлося молоко. Так само i чоловiки. Якщо молочну залозу постiйно стимулювати, то вона...
   - Ви що знущаєтесь?! - Чоловiк вирвав у нас волаючого вiд голоду малюка i передав його новому перехожому.
   Той, як нi в чому не бувало, зупинився i приклав овоїда до грудей. Причому жiнки, що снували туди-сюди, зовсiм не звертали уваги нi на малюкiв, нi на чоловiкiв, якi годували малюкiв.
   - А чому цих малюкiв вигодовують не жiнки, а чоловiки? - Запитала Зося.
   - Ви що, новенькi? - Запитав перший перехожий, поклавши свого малюка на траву.
   Ми кивнули.
   - Жiнки народжують, чоловiки вигодовують. У нас рiвноправ"я. - I вiн пiшов далi у своїх справах.
   - Не зрозумiла, оцих овальних малюкiв народжують людськi жiнки? - Здивувалася Зося.
   - А хто ж iще? - Питанням на питання вiдповiв другий перехожий, який годував малюка, сидячи на травi i притулившись до дерева. - Це ж дiти, личинки людей!
  483
   - Стоп! - Пролунав голос у мене в головi. - Доведеться розiбратися детальнiше! Вiдiйдiть кудись, де нiкого немає, i розтягнiть час.
   - Ну, вiдiйти кудись ми можемо, а як розтягнути час... Он, пiд деревом я бачу лавку, пiдiйде?
   - Пiдiйде. - Вiдповiв голос. - Сiдайте, я розповiм, як розтягнути час.
   Виявилося, що за допомогою наших каблучок можна розтягувати час. Якщо точно знати, на скiльки треба розтягнути, то можна розрахувати кiльцевий вектор - кут торкання каблучок одна до одної. Тодi, проживши кiлька днiв, при зворотному поворотi каблучок можна повернутися в перший день, де за цей час пройде всього пара годин. Для цього спочатку треба каблучки розташувати паралельно. Як паралельно розташувати кiльця? Дуже просто, адже кiльця - це замкнутi прямi. Якщо їх подумки розiмкнути, отримаємо прямi, якi можна розташувати паралельно. Тепер треба повернути одну каблучку щодо iншої на потрiбний кут i отримати у своє розпорядження додатковий час.
   - А на який кут повертати? - Запитав я, коли ми зiмкнули каблучки потрiбним чином.
   - Якщо невiдомо, скiльки знадобиться часу, каблучки повертають на дев'яносто градусiв, тобто перпендикулярно одну до одної. - Пояснив голос. - Перпендикуляр - це вектор невизначеностi. Вiн може розтягнути час на скiльки завгодно. За одну годину ви можете прожити хоч один день, хоч цiлий рiк.
   Я повернув свою каблучку щодо Зосиної на дев'яносто градусiв. I нiчого не сталося. Просто подiї понеслися з такою швидкiстю, що вiдволiкатися на дiалоги у подальшiй розповiдi у мене не вийде.
   На Фобосi, вiрнiше всерединi нього, ми прожили близько двох тижнiв. За цей час ми дiзналися, що супутник Марса Фобос всерединi порожнiй. Колись давно вiн був космiчним кораблем невiдомої древньої цивiлiзацiї, припаркованим на орбiтi Марса.
  484
  Потiм його використовували корiннi марсiани, а коли вони полетiли до iнших планет, Фобос довгий час залишався незаселеним. Кiлька сотень рокiв тому його виявили несанкцiонованi вченi, генетики-браконьєри, якi шукали гуманоїдiв для генетичних дослiджень, i облаштували у ньому свою базу. Дослiди вони проводили над землянами, тому й поселення всерединi Фобоса були побудованi схожими на земнi мiста. Крiм їх лабораторiй, зрозумiло.
   Серед вчених-пiдпiльникiв були рiзнi гуманоїднi представники багатьох свiтiв, об'єднанi метою створення безсмертних землян. На даний час в декiлькох людських поселеннях Фобоса жили люди, генетично модифiкованi за допомогою матерiалу земних змiй i комах.
   Зовнi цi люди нiчим не вiдрiзнялися вiд нас, хiба що у жiнок були недорозвиненi груди. Коли жiнка народжувала, жити їй залишалося не бiльше мiсяця за земними мiрками. Тому народжували жiнки лише один раз, проживши до того приблизно двiстi п'ятдесят - триста шiстдесят рокiв.
   Отже, жiнка народжує. Без болю i особливої напруги. На свiт з'являється цiла кладка шкiрястих яєць (вiд десяти до п'ятнадцяти) розмiром з гусячi. Яйця помiщаються в спецiальне примiщення, а матуся йде вмирати. Тепер вона тiльки їсть i п'є, набираючи вагу, припадаючи товстими, кострубатими наростами, пiд якими, в рештi решт, i гине.
   За яйцями в iнкубаторi стежать працiвники, тi, хто вибрав таку професiю. Яйця треба час вiд часу перевертати, провiтрювати, розмовляти з ними... За шiсть земних мiсяцiв ембрiони, що знаходяться в яйцях, виявляється, живуть i вчаться. Вони знайомляться з поняттями свiтла i темряви, змiною дiб i гравiтацiєю, слухають i запам'ятовують мову та iнтонацiї...
   Через шiсть мiсяцiв дозрiлий ембрiон прориває своїми ручками шкiру яйця i на свiт з'являється... семи сантиметровий овоїд - людська личинка з чотирма чи то ручками, чи то нiжками, на кожнiй з яких є по п'ять пальчикiв з кiгтиками. Голови в овоїда немає, а очi i беззубий рот знаходяться на переднiй частинi овального тiла.
  485
  Вигодовувати личинок потрiбно людським молоком. Через те, що мама вже померла, годувати малюка повинен тато. Або будь-який iнший чоловiк, бо сiмей, у нашому розумiннi, у тутешнiх людей немає.
   Щойно личинка виростає до п'ятнадцяти сантиметрiв, її випускають на газони вулиць. Тут малюки самi повзають, вивчають свiт i мову дорослих, бешкетують i просять їсти у будь-якого перехожого. Нiхто з чоловiкiв не може вiдмовити у грудях голодному малюковi. А жiнки не звертають на них уваги. Живуть дiти-личинки на молоцi приблизно до трьох рокiв. Потiм у них прорiзаються зубки i вони починають їсти все пiдряд: фрукти, що впали з дерев; траву, яка виявляється не простим газоном, а сумiшшю рiзних їстiвних трав вiд кропу i петрушки до базилiка, киндзи чи м'яти; випадково перепалими вiд перехожих недоїдками... Так вони їдять, їдять, їдять, поки не впадають у сплячку. На цьому життя личинки закiнчується.
   Погладшавшу сплячу личинку знаходять на вулицi i приносять у примiщення, зване Дитячим Центром. Тут, коли через тиждень, коли через два, з личинки з'являється дитина. Ось лежить на стелажi метрова, товста, овальна личинка вагою до двадцяти кiлограмiв з короткими нiжками-ручками, i тут її зсередини щось починає розривати. Ручки-нiжки обвисають, як спущенi надувнi кульки, черевце розривається i з нього, протискуючись, вилазить на волю цiлком земна, на вигляд трирiчна дитина, зростом вiд дев'яноста сантиметрiв до метра п'ятнадцяти i вагою вiд дванадцяти до п'ятнадцяти кiлограмiв. Вона одразу вмiє повзати рачки i говорити. Зовнiшня оболонка овальної личинки залишається лежати на полицi, а дитина намагається вiдповзти, поки не стикнеться зi скляною перегородкою, що не дає їй впасти на пiдлогу. Перегородка подає звуковий сигнал i до кiмнати входить дорослий, який працює в Дитячому Центрi.
   Дiтей, якi вибралися з личинок, збирають i вiдносять до неглибокого басейну, де вони протягом декiлькох годин вчаться плавати i ходити, пiдтримуванi водою. Потiм їх виймають, витирають, одягають i вже за ручку вiдводять у їдальню. Тут дiти вчаться їсти за допомогою столових приборiв вже звичайну людську їжу.
  486
   У Дитячому Центрi дiти живуть до мiсяця, навчаючись всьому, що необхiдно знати про вертикальний спосiб життя. Потiм дiтей переводять в iнтернати, де вони вчаться рiзним наукам i готуються до професiй.
   У дванадцять рокiв дитина, хоча ще й не виросла до дорослих розмiрiв, вже вважається дорослою. Вона отримує квартиру, вибирає професiю i живе собi як заманеться п'ятдесят-шiстдесят рокiв.
   Сiмей у генно-модифiкованих таким чином людей немає. Все замiнюють соцiальнi зв'язки - i дружба, i любов, i прихильнiсть. Тому вони можуть утворювати пари i навiть групи за iнтересами чи з любовi, якi, якщо хочуть, можуть жити разом. Секс у ГМ-людей практично такий же, як у звичайних. Займаються люди ремеслами, мистецтвами, науками - всiм, чим захочуть.
   А через п'ятдесят-шiстдесят рокiв вони починають жерти все пiдряд в неймовiрних кiлькостях i обростають товстими, кострубатими наростами. Ви би бачили, як жахливо виглядають цi товстi чудовиська! На щастя, на них нiхто не дивиться, бо цей перiод, який має назву "перевтiлення", люди переносять на самотi. Два тижнi такої самотностi - i з пiд кострубатих корок i горбiв, розриваючи стару шкiру, з'являється нова людина. Струнка, молода, красива, що зберегла весь свiй попереднiй досвiд. I так вона живе по п'ятдесят-шiстдесят рокiв, постiйно перевтiлюючись i омолоджуючись, циклiв п'ять-шiсть. Загальна тривалiсть життя ГМ-людей, таким чином, становить вiд двохсот п'ятдесяти до трьохсот шiстдесяти рокiв. Коли життєвий запас сил у людини закiнчується, приходить час помирати. Жiнки, перш нiж покритися горбами i наростами, вiдкладають яйця, а чоловiки просто не можуть прорвати останню горбисту броню i гинуть.
  487
   Отакi результати генетичних дослiдiв. Цiлком непогано прожити хоч i не вiчно, але набагато бiльше, нiж на Землi. Мiсцевi вченi б'ються над завданням збiльшення кiлькостi змолоджуючих циклiв, викрадаючи час вiд часу людей з Землi.
   Ознайомивши нас з умовами життя на Фобосi, нам запропонували теж пройти генну модифiкацiю. Саньок i Єгор, якi пройшли повну антиалкогольну реабiлiтацiю i знайшли для себе новi життєвi цiлi, одразу ж погодилися. Не тягнула з рiшенням i тiтка, що потрапила на Фобос разом з нами. Дiвчинку ми якось бачили в одному з iнтернатiв Фобоса в iншому мiстi. Здається, вона вже була модифiкована.
   Пропозицiя про модифiкацiю було ввiчливою, але ми розумiли, що колишнiми нас звiдси випускати нiхто не збирається. Ми погодилися на процедуру, вiдклавши її на кiлька днiв. (До речi, час всерединi Фобоса рахується так само, як i на Землi, зберiгаючи земну тривалiсть доби). Можна було втекти на Землю у будь-який час, але ми вирiшили додивитися все до кiнця.
   Коли нас привели до лабораторiї, я запитав доктора-андромедця:
   - Доктор, а чому в якостi генного матерiалу ви обрали змiй i комах?
   - Бо це ж так зручно! - Вигукнула медсестра, довга i гнучка, як шнурок. - Жiнкам не треба народжувати в муках - досить вiдкласти яйця, як це роблять змiї та комахи.
   - Дiти у виглядi личинок цiлком самостiйнi, не плутаються у дорослих пiд ногами, не ставлять дурних запитань, навчаються всьому самостiйно. - Додав доктор. - Це дає можливiсть дорослим займатися своїми справами.
   - А вмiння змiнювати шкiру, як змiї! Адже це просто знахiдка! Нiякi пластичнi хiрурги не потрiбнi, всi стають молодими самостiйно! - Продовжувала радiти медсестра, розставляючи iнструменти на столиках перед ложами, що готувалися для нас.
  488
   - Так, хiба погано прожити не одне, а п'ять-шiсть життiв, починаючи нiби з початку, але не втрачаючи нi своїх знань, нi друзiв, нi досвiду? - Доктор дiстав колби з ГМ-витяжками.
   - Все це просто чудово! - З натхненням вiдповiв я. - Але...
   - Яке ще може бути "але"? - Смiючись повернувся до мене доктор.
   - Але у нас на Землi теж iснують абсолютно безсмертнi органiзми.
   - Не зрозумiв. Якi ж це?
   - Медузи! - Випалив я. - От ви зайнялися змiями i комахами, а про медуз забули.
   - Невже земнi медузи безсмертнi? - Зупинився доктор.
   - Не всi. Але є такий вид, який постiйно самоомолоджується.
   - Так-так, детальнiше, будь ласка.
   - Ну, живе собi медуза у морi, плаває, харчується, росте, старiє. До певного моменту. А потiм - бац!, i процес старiння повертається назад. Медуза молодшає, молодшає, поки не стає зовсiм молоденькою. Тодi вона знову починає рости i старiти, а потiм знову молодшає. I так нескiнченно.
   - Дуже цiкаво! Пожвавiшав доктор. - З медузами ми працювати навiть не пробували. Медуз ми чомусь випустили з уваги... Так, генна модифiкацiя вiдкладається! - Зупинив вiн медсестру, що продовжувала возитися з приладами. - Необхiдно доповiсти вченiй радi про новi вiдомостi. - I вiн вискочив з лабораторiї.
   - Ну, чого ви стоїте? - Звернулася до нас медсестра. - Операцiя вiдкладена, ви вiльнi! - I вона виштовхнула нас за дверi.
   - То що? - Зося зупинилася посеред коридору. - Будемо чекати нових дослiдiв, чи повернемося додому?
   - Поки вони будуть вивчати медуз, пройде багато часу. Думаю, модифiкацiю людей на змiїному i комашиному матерiалi вони тимчасово припинять. Мабуть, ми можемо повертатися.
  489
   Ми стикнулися каблучками, поставивши їх пiд кутом в дев'яносто градусiв, потiм я повернув свою паралельно i...
   ...Ми знов опинилися в тiнистому малолюдному скверi неподалiк вiд Сподека. Годинник показував пiв на п'яту, сонце щойно повернуло до заходу. Мiжгалактичний полiцейський Чун пiднявся нам назустрiч з лави.
   - Це що, все той самий день, коли ми полетiли? - Озирнулася по сторонах Зося.
   - Нi, тут вже пройшло близько доби. - Вiдповiв Чун.
   - А що тепер буде з браконьєрами Фобоса? - Поцiкавився я. - Начебто, нiчого поганого вони не роблять, намiри у них благi - продовження життя.
   - А викрадення людей?! А порушення Конвенцiї?! А вiдсутнiсть дозволу Мiжгалактичної Конфедерацiї?! А де добровольцi?! - Забiгав навколо нас полiцейський. - Тут же купа порушень!
   - Ви їх всiх заарештуєте? - Запитала Зося.
   - Нi, я таких повноважень не маю. Я повинен був тiльки провести розслiдування. Тепер, маючи записи всього, що там вiдбувається, я негайно вiдправлюся у Головний Офiс Мiжгалактичної Полiцiї. Там цi матерiали переглянуть, проаналiзують i вирiшать, що робити далi. Може, подiбнi дослiди i дозволять, але вже на законних пiдставах i на добровольцях. Ну, все, велике спасибi за допомогу, менi пора! - Чун повернув внутрiшнє кiльце нагрудного чорного кола i зник.
   - Ой, вже майже вечiр! Нам же ще в унiвер треба! - Вигукнула Зося. - Бiжимо!
   Побiгли ми чомусь пiшки, зовсiм забувши про каблучки.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося. - Знизила Зося швидкiсть бiля огорожi унiверу.
   - I у мене якесь дивне вiдчуття... Неначе дежавю, чи що.
   Зося спинилася перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Я би додатково хотiла цей факультатив.
  490
   - Я теж! А давай спочатку перепишемо свої основнi розклади, потiм все, що ми хочемо додатково, а потiм звiримося.
   - А навiщо звiрятися?
   - Щоб пiдiгнати розклади i ходити на факультативи разом.
   - А хiба так можна?
   - Звiсно! Так ми i вчитися будемо, i бiльше часу разом проводити!
   Як не дивно, все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками. Складений нами розклад залишав навiть вiльний час - з четвертої до дев'ятої вечора два рази на тиждень, не рахуючи вихiдних.
   - Так, i чим ти пропонуєш заповнити цей час? - Запитала Зося.
   Тiльки я зiбрався вiдповiсти, як нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Давайте-но повернемося з цього напрямку
  до точки вибору.
  
  Повернення-1:
   Найближча точка вибору знаходиться на сторiнцi 154 в пунктi "Повернення-2" роздiлу No10 "Рiвень-2. Решка-Ребро".
  
  Роздiл 32. Рiвень-3. Ребро-Ребро-Ребро.
   В туманi я почав нишпорити пiд ногами, вiдшукуючи монетку. "Якщо випаде "решка" - пiду додому, якщо "орел" - пiду бродити мiстом, а якщо "ребро" - повернуся у склеп до машини часу" - подумав я. Пiд ногами монетки не виявилося, але коли туман почав розсiюватися, я знайшов її застряглою ребром мiж двома липучками кросiвка. "I як їй так вдається?" - подумав я, дiстаючи металевий кружечок - "Я думав, що встати на ребро монетка практично нiколи не зможе. Але за останнiй час вона примудрялася так впасти вже... скiльки ж разiв?" - я спробував пiдрахувати кiлькiсть "ребер", що випали менi, але у мене нiчого не вийшло.
  491
  Три рази: коли монетку пiдхопив ворон, коли монетка зависла над НЛО i коли вона застрягла в кросiвках, я пам'ятав чудово. А ось iнше... Було воно чи не було? Наснилося чи тiльки передбачається? У головi виникло легке запаморочення i подив, як iнодi буває при дежавю. "Якщо в кожнiй точцi вибору може випасти "ребро", отже, таких випадкiв вже було безлiч" - зупинив я свої спроби щось згадати - "Гаразд, пiду в склеп..."
   Як не зловiсно прозвучало у моєму мозку слово "склеп", йшов я, бадьоро насвистуючи якийсь веселий мотивчик. Проходячи повз свого будинку, я раптом зупинився i вирiшив зайти за велосипедом. "Чого ноги даремно бити? Та й швидше на велосипедi буде!"
   До валуна пiд вербою я добрався дiйсно дуже швидко. Прилаштувавши велосипед бiля каменя, я знову полiз в щiлину пiд ним. Менi дуже хотiлося подивитися, що буде, якщо пересунути кристал хоч трохи вправо. Щойно я сiв за пульт i взявся за кристал, знову в центрi залу з'явилося моє голографiчне зображення. "А Зося була проти" - подумав я - "Цiкаво, що вона зараз робить?"
   Моє зображення змiнилося Зосиним. Просто зараз Зося стояла пiд лампою в залi аеропорту Муховець i дивилася через вiкно на злiтну смугу. Видно їй було погано, заважало власне вiдображення, тому вона приклала до скла руки i притиснула до них обличчя. "Звичайно! Вона ж проводжає батькiв!" - промайнуло у мене в головi - "А що ж вона буде робити далi?"
   Я трохи зрушив кристал вправо. Зося бiгла по дорозi, ухиляючись вiд двох мотоциклiстiв, якi заганяюли її, як здобич на полюваннi. З реготом та улюлюканням, з ревом моторiв i виском гальм покидьки гнали Зосю по пустельнiй нiчнiй вулицi, освiтленiй яскравими лiхтарями, за якми я й впiзнав вулицю. Вибiгши на перехрестя, Зося спробувала проскочити повз бандитiв i кинулася до пiдворiття. Раптом звiдти виїхала смiттєва машина. Виск гальм, крик Зосi, рев мотоциклiв, що вiддалялися... Зося лежала пiд колесами величезного смiттєзбiрника вся в кровi...
  492
   Я кинувся коридором до виходу. Схопившись на велик, з шаленою швидкiстю, яку тiльки могли розвити мої ноги, помчав до аеродрому... Коли я, захекавшись, виїхав на пряму алею до аеровокзалу, Зося якраз виходила на вулицю. Злiва вiд входу, вiд зупинки щойно вiд'їхав нiчний автобус. Праворуч, бiля фонтану, ревло кiлька мотоциклiв. Я знову натиснув на педалi.
   - Привiт! Таксi викликали? - Я рiзко зупинив велосипед поруч з Зосею, вiдрiзавши її вiд пiд'їжджаючих мотоциклiстiв.
   - Як ти тут опинився?! - Здивувалася Зося, навiть не подивившись в їх сторону.
   - Та от, подумав, що з транспортом у цей час доби можуть виникнути проблеми. Автобус щойно вiд'їхав.
   - А я про це i не подумала. То куди менi?
   - Я би вважав за краще, щоб ти сiла попереду мене на раму, але на багажнику, мабуть, буде зручнiше.
   - Давай я трохи проїду на рамi, а потiм пересяду. - Зося, однiєю рукою тримаючись за кермо, а другою обхопивши мене за шию, почала влаштовуватися на рамi велосипеда.
   - Не варто! - Почув я хрипкi голоси, що перекривалися ревом моторiв, за спиною. - Вона не одна. - I двоє байкерiв, що пiд'їхали до нас, повернулися до решти.
   З'їхавши з головної вулицi, я вирiшив скоротити дорогу через парк.
   - Дивись! Там "шнурки"! - Вигукнула Зося, коли ми їхали центральною алеєю парку.
   - Якi ще шнурки? - Не зрозумiв я.
   - Ну, iнопланетяни! Ти ж сам їх "шнурками" назвав! Вони туди повернули! - Зося показувала пальцем кудись у бiчну алею.
   - А як ти їх побачила? Ми ж зараз "антивид" не пили.
   - А вони видимi! Мабуть, вночi не очiкували нiкого зустрiти.
  493
   Я зупинився, Зося злiзла з рами i ми, тримаючись за велосипед, обережно повернули до бiчної алеї. Сховавшись за лавкою, що стояла одразу за перехрестям, ми побачили чотирьох "шнуркiв". Одягненi вони були в чорно-синi комбiнезони, що вiдблискували i вiдсвiчували металом у свiтлi лiхтарiв. На головах - звичайнi трикотажнi шапочки. Ставши в коло i поклавши руки один одному на плечi, вони задерли голови до неба i дивилися на зiрки, крiзь тонкi губи мугикуючи якусь дивну мелодiю.
   - Поки вони тут спiвають, давай швиденько махнемо до "тарiлки"! - Запропонував я.
   Не встигла Зося заперечити, як я посадив її на раму i помчав до НЛО. Поклавши велосипед пiд деревом, я дiстав з рюкзака пляшку з "антивидом", сьорбнув пару ковткiв i простягнув Зосi:
   - На, випий, бо так ми "тарiлку" не помiтимо!
   Зося вiдпивала вже на бiгу, телепаючись за мною, як П'ятачок за Вiннi Пухом. Напiвпрозора тарiлка висiла над прiрвою на колишньому мiсцi. Вдалинi на стежцi з"явилися чотири темних силуети.
   - Швидше! - Я стрибнув у люк i простягнув руки до Зосi. - Вони вже наближаються!
   Пiймавши Зосю в обiйми, я потягнув її до "темної" кiмнатi. Не встиг за нами закритися отвiр, як "шнурки" спустилися в корабель. Невидимiсть вони не приймали, тому в яскравому свiтлi рубки ми змогли роздивитися їх бiльш детально. Якщо спочатку вони здалися нам всi на одне обличчя, то тепер можна було видiлити деякi вiдмiнностi. Найвищий, приблизно два метри п'ятнадцять сантиметрiв, мав на гладкiй лисiй головi кiлька вертикальних горбкiв, якi трьома смужками спускалися вiд потилицi до шиї. Напевно, вiн був тут головним, бо, сiвши прямо перед панеллю керування, щось сказав iншим i почав натискати якiсь кнопки.
  494
   - Кеп! - Прошепотiв я Зосi прямо у вухо, очима вказуючи на нього.
   Решта розсiлися в крiсла, що виїхали з-пiд пiдлоги, розташувавшись пiвколом за крiслом головного. В одного з них над лiвим оком було зроблене татуювання у виглядi якогось сузiр'я i тарiлки, що огинає його по елiпсу.
   - Цей, з татуюванням, нехай буде Тату. - Вирiшив я дати їм усiм iмена.
   - А он той,- Зося вказала на "шнурка" з великою гулею посеред чола. - Циклоп!
   - Чому?
   - А може, у нього пiд гулею третє око ховається?!
   - Тодi останнiй...
   - Це жiнка! - Раптом вигукнула Зося.
   - Чому? Грудей у неї немає...
   - Я вiдчуваю, що це жiнка! I не питай, як! Нехай вона буде Євою!
   Єва була найменшою зi "шнуркiв", всього два метри.
   I тут нас хитнуло. Хитнуло - це м'яко сказано. Нас з Зосею просто перевернуло i кинуло на пiдлогу. Ми скотилися по похилiй пiдлозi i вперлися в якусь стiнку. "Шнурки" сидiли в своїх крiслах, мабуть, добре в них закрiпившись, i нiяк не реагували на змiну положення "тарiлки".
   - Тарiлка злетiла! - Вказав я за прозору стiнку.
   Просто перед нами розгорталася панорама нiчного Катовiце, освiтленого рядами вуличних лiхтарiв i рiзнокольоровими вiдблисками реклами.
   - Ой, мамусю! - Зося i я слiдом за нею перекотилися на середину комiрчини. - Куди вони нас?...
   "Тарiлка" вирiвнялася, i Катовiце тепер можна було споглядати внизу, пiд пiдлогою.
   - Дивись, як гарно!.. - Захопився я видом, лежачи на животi.
   - Ми пiднiмаємося все вище! - Занепокоїлася Зося, коли вогнi мiста, зробивши пiд нами коло, раптом почали вiддалятися.
  495
   Вже мовчки, все бiльше наповнюючись вiдчаєм, сiвши на пiдлозi i мiцно обiйнявшись, ми спостерiгали, як Катовiце поступово розчинявся, як Земля пiд нами з великого плаского кола перетворювалася на невелику синю кульку, як вона зовсiм зникла серед темряви космосу i мiльярдiв незнайомих зiрок...
   - Але ж менi треба зранку в унiверситет... - Потихеньку почала схлипувати Зося.
   Я погладжував її по спинi, мiцно притиснувши до себе, i нiчого не мiг сказати. Як знайти слова розради, коли сам перебуваєш у шоцi? В кишенi мене щось палило. "Може, якось запальничка ввiмкнулася?" - я засунув руку до кишенi i дiстав двi золотi каблучки. "Звiдки вони у мене? Ов-ва! Я ж пiдiбрав щось у склепi!.." Я надiв одну каблучку Зосi, а другу собi i мовчки переплiв її пальцi своїми. Зося, все так же схлипуючи, ще мiцнiше пригорнулася до мене. Задихнувшись вiд такої близькостi, я навiть не помiтив, що Зосинi схлипування поступово перетворилися на гiркi ридання. Зате це помiтили iнопланетяни!
   Тату кiлька разiв обертався у наш бiк, потiм щось сказав iншим, i вони всi розгорнули свої крiсла, втупившись у чорноту. Кеп, щось промовивши, махнув рукою i до нас попрямував Циклоп. Бiля панелi входу вiн натиснув якусь невидиму нам кнопку, i в комiрчинi стало ясно.
   - Що ви тут робите? - Цiлком людським голосом i без акценту запитав Кеп.
   - Ми так, подивитися... - Залепетав я, пiднiмаючись на ноги.
   - Як ви побачили невидиму "тарiлку"?
   - А ми теж були невидимi.
   - Мабуть, наш реагент знайшли. - Припустила Єва.
   - Вiдвезiть нас наза-а-ад! - Заревла вголос Зося. - Розвернiть "тарi-i-лку"! Я додому хочу-у-у!...
   - То ж ми у тисячах свiтлових рокiв вiд вашої галактики! - Заревiв Кеп. - Ви знаєте, скiльки мiкроколлапсiв пiде на розворот?!
   - Не може бути! - Раптом перестала ревiти Зося. - У мене тато фiзик, я знаю, що таких надсвiтових швидкостей не iснує!
  496
   - Якщо ти фiзик, то, мабуть, чула про чорнi дiри?
   - Звiсно! - Зося, як нi в чому не бувало, сiла на якийсь чи то ящик, чи то прилад.
   З цього чогось її нiхто не зiгнав, тому я теж примостився поруч.
   - Наша "тарiлка" працює на мiкроколлапсарному двигунi: мiкроскопiчнi чорнi дiри викидають з ракетного двигуна гамма-iмпульси, дозволяючи розвивати при мiжзоряних перельотах швидкостi в тисячi свiтлових рокiв.
   - Це який же потрiбен гамма-лазер? - Задумливо промимрила Зося.
   - Для створення однiєї чорної мiкро-дiри достатньо гамма-лазера потужнiстю в один мiльярд тонн ядерного еквiвалента. - Розвертаючись до пульта управлiння, вже спокiйно пояснив Кеп. - При ваших технологiях цього досить, щоб знищити всю вашу планету.
   - А ми тепер нiколи не повернемося на Землю? - Примирившись з неминучим, запитав я.
   - Ну, чому ж... - Циклоп склав над головою руки i почав перебирати в повiтрi пальцями-щупальцями - мабуть, цей жест вiдповiдав задумi. - Через тридцять двi хвилини за земним часом ми прилетимо в Мрчiктулан - космiчне мiсто-галактику. Там є пiдпросторове метро.
   - Ов-ва! А як воно влаштоване? - Я вже загорiвся у передчуттi нових пригод.
   - Портали з чорних i бiлих дiр i тунелi з "червоточинами" створюють багатовимiрну пiдпросторову мережу, що з'єднує не тiльки рiзнi галактики, але й окремi зорянi системи. - Тату теж розвернувся до пульта.
   Кеп стежив за якимись вогниками. Складалося враження, що ми i наша доля їх абсолютно не хвилюють.
   - I ми зможемо потрапити на Землю?! - Голосом, повним надiї, запитала Зося, встала з ящика i пiдiйшла до крiсел "шнуркiв", заглядаючи їм в очi. - Адже на Землi є станцiя цього пiдпросторового метро?
  497
   - Нi, на Землi станцiї немає. Туди можна потрапити тiльки на автономному кораблi. - Єва, сидячи в крiслi, сплела ноги в хитромудру суглобисту косичку i склала на головi руки у виглядi вiнка. - Або на човнику.
   - А як же?...
   - Скинемо вас десь поблизу... - Перемикаючи якiсь тумблери, байдуже промовив Кеп.
   - А потiм? Як ми потрапимо на Землю? - Я теж пiдiйшов до крiсел.
   - А це вже вашi проблеми! - Замиготiв обома очима Циклоп. - На "тарiлку" ж ви примудрилися потрапити!
   Всi "шнурки" теж замиготiли обома очима i затрясли головами. Напевно, це у них було щось на зразок нашого смiху.
   - I нiчого тут трястися! - Зося обурено тупнула ногою. - Де ваша гуманнiсть?! Ви ж гуманоїди? Значить, повиннi допомагати братам по розуму!
   - Якi ви нам брати?! - Все так же трясучись i клiпаючи очима, повернувся до нас Кеп. - Ви ж просто людиноподiбнi комашки!
   Приступ миготiння i трясiння у всiх членiв команди знову посилився. У Зосi знову на очах з'явилися сльози. Я пiдбадьорливо обiйняв її i з осудом подивився на "шнуркiв".
   - Гаразд! - Уповiльнюючи ритм трясучки i перестаючи блимати, сказала Єва своїм. - Досить знущатися! А ви не турбуйтеся. - Повернулась вона до нас. - Щось придумаємо. Тим бiльше, що у вас каблучки Iнь-Ян!
   - А до чого тут каблучки? - Ми з Зосею перезирнулися i подивилися на свої руки.
   - У вас каблучки з записаним кодом доступу до всiєї iнформацiї про земнi i позаземнi цивiлiзацiї. Це унiверсальний мiжгалактичний ключ.
   - Ов-ва! - Вигукнув я. - А...
   - Пiдлiтаємо! - Скрикнув Кеп. - Ось наш Мрчiктулан! Столиця нашої цивiлiзацiї... - У його голосi вiдчувалася i гордiсть, i любов, i захоплення i... щось ще неземне.
  498
   Всi втупилися за стiни "тарiлки". Корабель робив якийсь складний маневр, облiтаючи галактику по такiй траєкторiї, що її можна було роздивитися з рiзних ракурсiв. Ми з Зосею теж подивилися туди i просто отетерiли вiд немислимо красивого видовища. Це була райдужна Галактика!.. Нитки завиткiв її спiралей переливалися безлiччю неймовiрних кольорiв, зiрки в них сяяли дорогоцiнними каменями, i все разом дiйсно було схоже на вогнi якогось величезного казкового мiста.
   - А як же ви пересуваєтеся в цьому своєму мiстi? - Поцiкавився я. - Де тут вулицi i будинки?
   - Вся Галактика Мрчiктулан пронизана дуже густою мережею пiдпросторового метро так, що з будь-якої планети бiля будь-якої зiрки можна потрапити на будь-яку планету будь-якої iншої зiрки, що входить в цю систему. - Доброзичливо пояснила нам Єва. - Це не складнiше, нiж проїхатися у Варшавському метро.
   - Перевдягатися! - Раптом ляснув Тату по якiйсь кнопцi.
   З пiдлоги висунувся срiблястий цилiндр без верху. Всi "шнурки" пiдiйшли i стали дiставати з нього щось срiблясто-сiре. Це був одяг.
   - Вони що, i вдома ходять всi однаковi, як в iнкубаторi? - Пошепки прокоментувала Зося.
   Але "iнкубаторними" "шнурки" не стали. Щойно вони натягнули на себе одяг, вiн одразу ж став мiняти свiй колiр, а потiм i фасон - у кожного свiй. Єва, тикаючи в свiй комбiнезон пальцями, перетворила його на широченнi бiрюзовi штани, що наче летiли, i блузку з декiлькома рядами "лiхтарикiв" замiсть рукавiв, яка переливалася фарбами вiд бiлого, через блакитний i бiрюзовий, до темно синього. "Чоловiки", чи як там у них, виглядали теж досить незвично i, з нашої точки зору, екстравагантно: яскравi, навiть отруйнi кольори, безлiч прикрас та деталей, якiсь стрiчки, мережива, вiдвороти... Ми теж витягли з цилiндра по срiблястому комбiнезону.
  499
   - Невже ми в оце влiземо? - Я крутив у руках довгий i вузький одяг, не розумiючи, як це можна на себе натягнути.
   - Надягай, не бiйся! - Пiдбадьорила мене Єва, яка вже повнiстю впоралася зi своїм вбранням. - Вiдстань мiж волокнами цiєї тканини здатна розширюватися або звужуватися, залежно вiд розмiру, вологостi i температури повiтря та ще багатьох необхiдних показникiв, регулюючи мiкроклiмат мiж тiлом i одягом.
   Як не дивно, ми з Зосею вiдчували себе в цих комбiнезонах прекрасно. Було легко, вiльно, затишно.
   - За своїм бажанням ви можете змiнити колiр i фасон. Тканина вловлює вашi бiоструми i визначає настрiй.
   - А якщо вона нас не зрозумiє? - Засумнiвалася Зося.
   - Ми ж вас розумiємо. Чим тканина гiрше? - Заворушила довгими пальцями Єва.
   Поки я думав, що цей її жест означає: чи то ставлення до нас, як до недоумкiв, то чи нетерпiння з приводу нашого зволiкання, Зося вже стояла передi мною в спiдницi-штанях бордового кольору, не таких широких, як у Єви, але теж летючих, i в рожевому обтягуючому светрику. Подивившись на неї i на "шнуркiв-чоловiкiв", я сфабрикував собi отруйно-зелений концертний костюм з фраком i бiло-бузковою манишкою.
   - Ов-ва! - Здивувалася Зося. - Чого це ти так вифранчився?
   - Де, як не в далекiй галактицi, я б ще мiг таке напнути? - Гордо задерши голову i розпушивши руками мереживо манишки, вiдповiв я. В цей час з моїх рукавiв виросли мереживнi манжети такого ж, як манишка кольору.
   А далi подiї понеслися з неймовiрною швидкiстю. Ми приземлилися в порту найближчої планети на околицi галактики i пересiли у шестимiсну капсулу. Звiдси з декiлькома "пересадками" нас "перевезли" до величезної планети-гiганта в центрi галактики. Мiсцевi "вулицi" представляли собою пiдпросторовi коридори, роздивитися якi було просто неможливо: капсула з нами - чотирма "шнурками" i двома людьми - просто впливала в одну арку, а випливала з iншої вже на новiй планетi. Тут все було влаштовано взагалi неможливим чином: якщо рукава галактики складалися зi звичних для нас зоряних систем, то в центрi був якийсь темний простiр з величезною планетою в серединi. Навколо центрального планетного гiганта оберталося п'ять зiрок - червоних карликiв.
  500
   - Все навпаки: зiрки обертаються навколо планети! - Захоплювалася Зося.
   - Мрчiн! - Показав рукою на гiгантську планету Кеп. - Моя Батькiвщина! - I вiн перевiв капсулу в оглядовий полiт над своєю планетою.
   Ви можете уявити собi планету розмiром з п'ятдесят наших сонць? Мрчiн був не тiльки величезний, але й чудовий: суша i моря рiвномiрно розподiленi по всiй поверхнi, клiмат схожий на наш субтропiчний. Пiвсфери i сфери будинкiв, зiбранi в грона, потопали у бузково-фiолетовiй порослi чи то паркiв, чи то лiсiв та утворювали поселення. Ночей на планетi не було, бо її п'ять сонць постiйно освiтлювали всю поверхню. Не планета, а курорт мрiї!
  ***
   Як живуть "шнурки", чим вони займаються у вiльний вiд космiчних подорожей час, якi їх науковi та технiчнi досягнення, нам дiзнатися не вдалося. Показавши планету з орбiти, Кеп приземлив капсулу бiля вже знайомої нам за зовнiшнiм виглядом арки пiдпросторового метро. Там нас пересадили в чотиримiсний елiпсоїд з якимись незнайомими "шнурками" i через кiлька миттєвостей ми вийшли в пiдземному тунелi на мiсячнiй базi iнопланетян. Причому пiд словом "мiсячної" я маю на увазi наш Мiсяць, який обертається навколо нашої Землi!
   Правда, зрозумiли ми це не одразу, бо вся база була розташована пiд поверхнею Мiсяця та ще на зворотному його боцi. Вийшовши з капсули, ми, як слiпi кошенята, тикалися туди-сюди, але на нас нiхто не звертав уваги. Всi були зайнятi своїми справами.
  501
   - Вибачте... - Звернувся я до одного зi "шнуркiв", що пробiгав коридором, але вiн навiть не пригальмував.
   - Будь ласка... - Спробувала зупинити Зося iншого з тим же результатом.
   - Як нам... - Повний iгнор.
   - Нам би на Землю... - Нiякої реакцiї.
   - Таке враження, що це вiдбувається з нами увi снi. Причому, не в перший раз. - Завважила Зося. - Дежавю...
   - Що будемо робити? - Запитав я, коли всi спроби звернути на себе увагу "шнуркiв" були вичерпанi.
   - Плакати! - Твердо сказала Зося.
   - Як це - плакати? - Здивувався я такiй вiдповiдi.
   - Ось так: А-а-а-а!!! - Зося натхненно заплющила очi, розкрила рот i на все горло закричала.
   Всi "шнурки" в зонi моєї видимостi застигли.
   - Здається, дiє! - Повiдомив я Зосi. - Продовжуй!
   - А-а-а-а!!! - Вдихнувши побiльше повiтря, ще голоснiше виводила Зося.
   "Шнурки" заметушилися. Не минуло й трьох хвилин вiдчайдушного Зосиного горлання, як до нас пiдiйшла дуже тонка, навiть за їхнiми мiрками, "шнурчиха" i зробила знак слiдувати за нею. Я штовхнув Зосю лiктем в бiк, i вона моментально припинила голосити. Вже за десять хвилин ми сидiли у звичного вигляду "тарiлцi", зручно влаштувавшись в крiслах за мiсцем нового кепа. У звичайнiй чотиримiснiй "тарiлцi" четверте крiсло зайняла та сама невимовно тонка "шнурчиха". Нiчого не кажучи, нiчого не пояснюючи, кеп пiдняв тарiлку i вона вилетiла через шлюз, що вiдкрився у склепiннi пiдмiсячної бази, в небо над Мiсяцем. Обiйшовши Мiсяць по орбiтi, ми вилетiли на його iншу сторону i побачили Землю - величезну синьо-блакитну кулю, що зависла прямо по курсу. Зараз куля була повернута до нас Америками.
   - Земля!.. - Щасливо видихнула Зося. - Така гарна, така рiдна, така своя...
  502
   Земля почала стрiмко збiльшуватися i незабаром зайняла весь простiр попереду. Рiзкий маневр - i ось вона вже простягається величезною площиною пiд нами.
   - До речi, ти помiтив, що нiякої невагомостi нi зараз, нi ранiше в тарiлках не було? - Зося повернулася до мене.
   - А й справдi! Мабуть, у них є штучна гравiтацiя.
   Тарiлка рiзко пiшла на зниження, ми пролетiли через товстий шар хмар i приземлилися. Нi слова не кажучи, "шнурки" вказали нам на люк.
   - До побачення! - Ввiчливо попрощалася Зося.
   Анi слова у вiдповiдь, лише кивок головою вiд "шнурчихи".
   - Навiть якось неввiчливо... - Пробурмотiла собi пiд нiс Зося, пiднiмаючись до виходу.
   - А може, цi "шнурки" не знають нашої мови? - Припустив я.
   - Ну, тодi добре.
   Ми вилiзли нагору i опинилися прямо у повiтрi метрах в двадцяти над асфальтової дорiжкою.
   - Це ж наш парк! - Упiзнав я знайому мiсцевiсть. - Он там проходить центральна алея, а там - наш спот! (Мiсце для катання на скейтах).
   - Ну, менi, звичайно, зрозумiло, що ми стоїмо на невидимiй "тарiлцi". Але виникає питання: як нам спуститися вниз? - Зося задумливо подивилася собi пiд ноги.
   - Може, сiсти i з'їхати, як з гiрки? - Запропонував я.
   I тут нас плавно, по дузi спустило на землю. За рухом повiтря ми здогадалися, що тарiлка пiднялася у повiтря i полетiла. Зося потопала ногою по дорiжцi, переконуючись, що ми знову вдома. Вiдповiдно до положення Сонця, яке раз у раз визирало крiзь хмари, я припустив, що зараз приблизно друга година дня. Повз проходили i проїжджали на великах, скейтах та самокатах звичайнi люди. Дехто з подивом оберталися на мiй екстравагантний отруйно-зелений костюм.
  503
   - Ви виступаєте? - На ходу запитав якийсь хлопець.
   - Збираємося. - Вiдповiв я i на пiдтвердження своїх слiв застиг у позi живої статуї.
   - Клас! Така подорож - нiхто не повiрить! - Зося застрибала навколо мене вiд надлишку почуттiв.
   Я не ворушився. Проскакавши навколо мене три кола то на однiй, то на iншiй нiжцi, Зося зупинилася.
   - Гей, статуя! Вiдiмри! Менi це вже набридло! - Я стояв, як манекен. - Ну, Янек... А ось я тебе я-а-ак... поцiлую! - Зося рiзко обхопила мене руками за шию i поцiлувала.
   Звичайно ж, я моментально вiдтанув i, обiйнявши її, постарався затягнути наш поцiлунок як можна довше...
   - Увага! Сьогоднi п'ятниця! I, як завжди по п'ятницях, ми чекаємо вас ввечерi у спортивно-концертному комплексi "Сподек" (лiтаюча тарiлка)! Сьогоднi ми вам запропонуємо... - Рознеслося над парком по радiо.
   - Нi вже, лiтаючих тарiлок з мене на сьогоднi вистачить! - Я, нарештi, вiдiрвався вiд Зосиних губ.
   - П'ятниця? Янек, ти чув - сьогоднi п'ятниця! Нас не було на Землi бiльше доби!
   - Прикольно!
   - Ми же вчора повиннi були зайти до унiверситету!
   - Нiчого страшного, зайдемо сьогоднi. - Я взяв Зосю за руку, i ми пiшли по алеї до виходу з парку.
   Проходячи повз кафе "Профi i ламер", я раптом зрозумiв, що бiльше доби ми нiчого не їли i не пили.
   - Щось їсти захотiлося. - У вiдповiдь на мої думки промовила Зося.
   Спочатку ми зайшли у кафе, потiм розiйшлися по домiвках, щоб перевдягнутися, а вже потiм вирушили до унiверситету. Щойно ми пiдiйшли до будiвлi унiверу, у мене виникло якесь дивне вiдчуття, схоже на нудоту у мозку.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо зупинилася Зося перед стендом "Iсторiя фiлософiї". - Я би хотiла цей факультатив.
  504
   - Давай звiримо розклади основних занять, щоб ходити на нього разом. - Я вивiв свiй розклад на екран смарта. - Менi пiдходить... середа, з другої до...
   - ...пiв на четверту! - Продовжила за мене Зося. - Дежавю якесь!
   - А давай запишемо всi факультативи, якi хочемо, а потiм звiримося?
   Все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками. Складений нами розклад ще й дозволяв два рази на тиждень з четвертої до дев'ятої години займатися чим завгодно. Та ще залишалися вiльними два вихiдних!
   - Ура! У нас є час, щоб навiдуватися у "склеп"! Може, крiм мумiй i машини часу, там є ще щось цiкаве. - Запропонувала Зося.
   - Точно є, я це вiдчуваю. Та й за iнопланетянами треба простежити, чого це вони занадилися на нашу планету?
   - I з невидимiстю поекспериментувати... I каблучки дослiдити!
   - I поцiлуватися! - Додав я, обiймаючи Зосю i знову цiлуючи.
   Коли поцiлунок закiнчився, ми знову опинилися в центрi сфери з густого перлинно струменiючого туману...
  
  Стоп!
  Передихнiть, перекусiть, усвiдомте прочитане,
  та повернiться до точки вибору.
  
  Повернення-1:
   Звiдси вам треба перейти на сторiнку 206 до пункту "Повернення-2" роздiлу No13 "Рiвень-2. Ребро-Ребро".
  
  Роздiл 33. Рiвень-3. Ребро-Ребро-Орел.
   В туманi я став нишпорити пiд ногами у пошуках монетки. "Якщо випаде решка - пiду додому i ляжу спати, якщо орел - пiду бродити мiстом у пошуках пригод, а якщо ребро - повернуся в склеп до машини часу" - подумав я. Монетка впала менi пiд ноги пiрамiдкою догори. "Отже, йдемо шукати пригод!" - сказав я сам собi i пiшов прямо.
  505
   На початку одинадцятої вечiрнє життя мiста тiльки починається: усюди горять вогнi, грає музика, закликаючи в рiзнi кафе з дискотеками. Вулицями, якi звiльнилися вiд автомобiлiв, гуляє молодь, вуличнi артисти i художники демонструють свою творчiсть...
   Ранiше я цiлком спокiйно гуляв один, i самотнiсть мене не дратувала. Тепер же я постiйно ловив себе на тому, що уявляв поруч з собою Зосю. "А як би вона подивилася на це?... А що би вона сказала з цього приводу?.. А куди би ми пiшли з нею далi?..." - постiйно пробiгало в моїй головi.
   Раптом десь зовсiм поруч загримiли пострiли. Лiхтарi погасли i стало незвично темно. Переляканi крики, пострiли, тупiт багатьох нiг!... Я притулився до дерева, щоб мене не збили, i безпорадно озирався. "Терористи, напевно!" - проскочила думка. Але це виявилися не терористи. Це виявився феєрверк! З кожним новим пострiлом небо почало розцвiчуватися розсипом вогнiв, фонтанами рiзнокольорових бризок i букетами вогненних квiтiв. Хвилин через десять вогняне шоу закiнчилося, лiхтарi знову ввiмкнулися, а поруч зi мною раптом пролунав рiзкий скрипучий голос:
   - А ось сувенiри! Купуйте сувенiри! - Бiля дерева зупинилася старенька з розкладним лотком. - Молодий чоловiче! Не проходьте повз! Купуйте сувенiри з надр Дебової гори!
   Робити було все одно нiчого, тому я повернувся до неї. На розкладному столику-лотку були викладенi брелоки, пiдвiски, чотки, намиста, шпильки для волосся - i все це було майстерно виконане з кам'яного вугiлля.
   - Не бiйся, не забруднишся! Всi вироби покритi захисним лаком. - Пояснила старенька, чимось схожа на "стрiлочницю", яка дала менi заповiтну монетку. - То що тобi сподобалося?
   - Ну... Все це, звичайно, дуже вражає, але... Якось воно не в'яжеться з моєю дiвчиною...
  506
   - У тебе якась особлива дiвчина? - Запитала бабуся.
   - Так, вона просто незвичайна!..
   - Ну, у Бабусi Ягусi є й дещо незвичайне... Як тобi ось це?... - Старенька дiстала з-пiд лотка чорну кам'яну коробочку.
   - Як Ви сказали, Вас звати? Бабуся Ягуся? Це як у казцi?
   - Може, як у казцi, а може просто панi Ядвiга. - Загадково посмiхнувшись, вiдповiла та.
   - А коробочка чарiвна? - В тон їй пожартував я.
   - Чарiвна - не чарiвна, але не кожен зможе її вiдчинити...
   - Дайте-но, я спробую... - Я взяв коробочку до рук i вона одразу ж розкрилася. У нiй лежали двi простi золотi каблучки.
   - Якщо вона сама вiдкрилася, значить це твоє... - Пробурмотiла старенька i раптом з тихим пострiлом розтанула у повiтрi. Тiльки цiвка блакитного диму пiднялася до верхiвки дерева.
   - Мiстика якась... - Розгублено озирався я на всi боки.
   "А що ж ти хотiв?" - запитав я подумки сам себе - "Лiтаючi тарiлки тебе не дивують, а зникаючi бабусi чомусь дивують! Час вже звикнути...". Я знову подивився на каблучки: одна було трохи бiльшою, друга - трохи меншою. "Мабуть, це моя" - я дiстав бiльшу каблучку i примiряв - як на мене! "От би просто зараз примiряти й Зосi!..."
   Не встиг я це подумати, як у мене в руках щось спалахнуло зеленим полум"ям i навколо стало помiтно темнiше. От щойно я стояв на яскраво освiтленiй вулицi, навколо звучала музика, а тепер у темрявi на мене хтось з розгону налетiв, навколо почувся рев моторiв i виск гальм.
   - Жени її до пiдворiття! Нiкуди ти вiд нас не втечеш!.. - Кричали байкери на ревучих мотоциклах, якi явно за кимось гналися. - А-а-а!!! Дiдько! Як з-пiд землi з'явився!.. - Їх вигуки зi злорадно-погрозливих перетворилися на злякано-спантеличенi.
   Я опинився в центрi байкерської ватаги, а в моїх обiймах тремтiла перелякана дiвчина.
   - Мiстика якась!... Гайда звiдси!... - Мотори заревли сильнiше, i мотоциклiсти поїхали до вогнiв аеропорту.
  507
   У моїх обiймах була Зося.
   - Янек? Як ти тут?... Вони мене хотiли в пiдворiття загнати! Знаєш, як було страшно!...
   - Що ти тут робиш, одна, вночi?!
   - Батькiв проводжала, а потiм вирiшила трохи пройтися...
   - Ти що, ненормальна?! Вночi, одна! Та якби я знав, що ти хочеш проводжати батькiв, я би з тобою пiшов! Не могла менi сказати?
   - Та я спочатку i не збиралася, потiм якось спонтанно вирiшила... А як ти тут опинився? Просто з-пiд землi вирiс!
   - Гадки не маю. Бабуся Ягуся дала каблучки, я подумав про тебе i одразу же тут опинився.
   - Бабуся Ягуся?! Що ти менi казки розповiдаєш?!
   - Нiякi це не казки! I бабуся звичайнiсiнька на вигляд. А звуть її панi Ядвiга. Хоча вона випарувалася...
   Зося вже дiстала з коробочки каблучку, примiряла, знову зняла i почала розглядати.
   - Ой, тут якийсь значок!
   - Дай-но погляну... - Я зняв свою каблучку. - У мене теж знак... Схоже на Iнь-Ян! I моє iм'я. I як бабуся дiзналася?.. А в тебе... такий же знак i слово "Iнь"! Ага, це Iнь-Ян! Єднiсть протилежностей! Гармонiя i досконалiсть Всесвiту!
   - Наче все життя її носила! - Зося знову примiряла каблучку i вже роздивлялася, як вона виглядає на руцi. - Слухай, а може вони чарiвнi?
   - Чародiйства не буває!
   - Лiтаючих тарiлок теж, але ми же зустрiли! Може, цi каблучки призначенi для телепортацiї? Що ти там робив, поки не перелетiв до мене?
   - Подумав про тебе.
   - Може, нам треба подумати про щось iнше? Наприклад, про мою квартиру?
   - Давай спробуємо.
  508
   Ми взялися за руки, заплющили очi i почали посилено думати про Зосину квартиру. Нiчого не вiдбувалося.
   - Янек! Так вiдкрий вже, нарештi, очi! Ми ж уже давно у мене вдома!
   Я вiдкрив очi - справдi, ми стояли у Зосинiй вiтальнi, поруч з диваном.
   - Крутяк! - Зося з розмаху гепнулась на диван. - Це магiя чи невiдомi нам технологiї?
   - Яка рiзниця?! - Вiдповiв я. - Головне, що воно працює!
   - Знаєш, я коли виходила з аеропорту, так спати хотiла, ледве ноги переставляла. А тепер весь сон як рукою зняло! А ти як?
   - I у мене сну в жодному оцi.
   - Тодi давай махнемо у склеп! Не хочеться до ранку чекати.
   - Давай на один-два-три...
   У склепi так само горiло свiтло i уздовж стiн лежали мумiї.
   - Думаю, не варто натискати каменi над узголiв'ями. - Зiщулилася Зося. - Не треба їх турбувати.
   - А якщо без них нiщо не буде працювати? - Я рiшуче пройшовся вздовж саркофагiв i втопив у стiну каменi-кнопки.
   Прозорi кришки саркофагiв почали пiднiматися i вiдкидатися на стiну за узголiв'ями, в той час, як самi саркофаги, повiльно змiнюючи кут нахилу, наближалися до вертикального положення. I знову, досягнувши кута нахилу приблизно в сiмдесят п'ять градусiв, вони застигли. На стiнах над кожною з "мумiй" знову засвiтилися якiсь знаки, спiралями вписанi в диски. Коли всi знаки, розпочавшись свiтитися в центрi дискiв, добiгли до їх країв, я згадав, що робили "Шнурки".
   - Сiдай на лаву! Треба ось цi важелi натиснути!
   Ми з Зосею натиснули спочатку кiлька важелiв, встановлених в один ряд, а потiм одразу ж найбiльший в центрi панелi над ними.
  509
   Сяючi знаки перемiстилися з дискiв на стiнах до центру залу, з'єдналися разом i перетворилися на голографiчне тривимiрне зображення, схоже на якийсь вiзерунок або таблицю, а "мумiї" розкрили очi.
   - Я ж казала, що не треба!... - Пискнула Зося, намагаючись сховатися за панеллю керування.
   Один з "зомбi" заговорив незрозумiлою мовою, в якiй вiдчувалося запитання. Потiм це запитання стали повторювати всi "мумiї" хором.
   - Нiчого не розумiю... - З досадою промовив я. - А так хотiлося щось вiд них дiзнатися...
   - Ну й добре, то й не треба... Давай просто включимо машину часу. - Зося потягнулася до важеля, застиглого посерединi шкали, i випадково стукнула своєю каблучкою об мою.
   Спалахнули два яскравих зелених променя, таблиця в центрi примiщення змiнилася голографiчним портретом першого "зомбi", який раптом заговорив польською:
   - Доступ отримано! Ставте запитання!
   - Ой!... - Зося полiзла пiд лавку.
   - Не бiйся! - Почав я витягувати її звiдти. - Бачиш, вони нiчого не роблять, тiльки розмовляють. Причому, можуть вiдповiсти на нашi запитання...
   - У мене всi питання з голови висипалися. - Потрусила Зося головою, неначе перевiряла, чи залишилося в нiй щось.
   - А... а що це за доступ? - Сформулював я перше питання.
   - Вашi каблучки - це мiжгалактичнi ключi, виданi Мiжгалактичною Конфедерацiєю Вищих Розумiв, для доступу до будь-якої iнформацiї.
   - Кльово! Отже, каблучки не простi... Телепортацiя, вищi розуми... - Я остаточно взяв себе в руки.
   - А мене цiкавить, як можна подорожувати у часi? - Зося вже вилiзла з-пiд пульта i поправила скуйовджене волосся.
   - Подорожувати у часi за допомогою будь-яких машин неможливо. Можна лише зазирнути у минуле чи у майбутнє. Але якщо минуле на вашому векторi буде досить ясним, то майбутнє буде розпливчастим i невиразним.
  510
   - Чому? - Зося вже цiлком опанувала себе, i в її очах засвiтилася цiкавiсть.
   - Тому що майбутнє має безлiч вiялових напрямкiв. Зображення з них накладаються одне на одне, перемiшуються, спотворюють картинку i чим далi, тим менше можна зрозумiти, що ж там буде.
   - А якщо вибрати якийсь один напрямок?
   - Можна, звичайно, подивитися, але якщо ви його побачите, то немає нiякої гарантiї, що пiдете потiм саме ним. Вiрнiше, ви, звичайно, пiдете, але й багатьма iншими також. Теорiя iмовiрностi...
   - А давайте без теорiї?! - Вигукнув я. - Просто заглянемо в якесь вiялове майбутнє, рокiв так через сто чи двiстi? Можна?
   - Можна, тим бiльше, що ви, як Iнь i Ян, вiдроджуєтеся саме через кожнi двiстi рокiв.
   - Як це - вiдроджуємося? - Зося вже сидiла за пультом, як у себе вдома.
   - Генетично. Через кожнi двiстi рокiв у ваших нащадкiв спрацьовує генетична пам'ять i ви, нiби вiдроджуєтеся. Знаходите свої каблучки i збираєте iнформацiю.
   - Тiльки збираємо? А для чого? - Поцiкавився я.
   - Щоб поповнити ноосферу Землi i наблизити людство до Порога Розумностi.
   - Що ще за порiг такий? Ми що, ще не розумнi? - Розгубився я.
   - Недостатньо розумнi, щоб бути прийнятими до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв.
   - То що там з подорожжю у майбутнє? - Нетерпляче штовхнула мене Зося.
   - Вам просто картинку, як у телевiзорi, чи з ефектом присутностi та участi? - Запитав голографiчний портрет "зомбi".
  511
   - З ефектом участi! - Вигукнула Зося i навiть пiдскочила на мiсцi.
   - Прожити там приблизно з тиждень... - Уточнив я. - Щоб роздивитися, розiбратися.
   - У такому разi вам треба перейти до гипно-капсул i зайняти в них лежаче положення. Вашi тiла лежатимуть тут, у той час, як ваша свiдомiсть, наче перемiститься у майбутнє на двiстi рокiв.
   - А де цi кап... - Почав було я, але тут помiтив, як в пiдлозi вiдкриваються два отвори.
   З-пiд кам'яної пiдлоги вгору стали пiднiматися два обтiчних саркофага з якимись трубками.
   - Роздягайтесь i лягайте у капсули! - Розпорядилася голограма.
   - Як роздягатися, зовсiм? - Розгубилася Зося.
   - Повнiстю!
   - А навiщо?
   - Тиждень "там" у прискореному записi перетвориться майже на два днi "тут". У цi два днi вам треба буде харчуватися, поповнювати запаси води, виводити продукти життєдiяльностi. Не хочете ж ви все це робити просто в одязi?!
   - Продукти життєдiяльностi просто в одяг?... Нi! Не хочу! - Зося рiшуче взялася скидати з себе все. - Янек, не дивися! - схаменулася вона, коли я вже все прекрасно роздивився.
   Зробивши вигляд, що дивитися i не збирався, я теж роздягнувся i лiг у капсулу.
   - Праворуч вiд голови знаходиться поживна трубка, вiзьмiть її в рот!
   Тiльки я сунув мундштук трубки до рота, як у горло менi пирснуло кiлька крапель чогось кислувато-солодкого, приємного i освiжаючого.
   - Через кiлька секунд елiксир, який вам впорснули, введе вас у транс. На рiвнi таза злiва знаходиться кнопка змиву i видалення вiдходiв. Натиснiть її!
   Я натиснув кнопку, але нiчого не вiдбулося.
  512
   - Ця система буде працювати у мiру потреби в автоматичному режимi. - Пояснила голограма. - Починаю вiдлiк: десять, дев'ять, вiсiм... - Слова звучали тихiше та тихiше, поки повнiстю не зникли...
  ***
   ...Ми з Зосею стояли, взявшись за руки, бiля каменю, пiд яким знаходився вхiд до склепу iнопланетян з їх машиною часу. Одягненi ми були у щiльнi комбiнезони, якi абсолютно не обмежували рухiв.
   - Просто як друга шкiра! - Спробувала Зося порухатися у своєму новому яскраво-жовтому одязi. - I тепло!
   Мiй цегляного кольору комбiнезон теж не викликав нiяких незручностей. Як не дивно, вже була осiнь: пiд ногами у нас лежав килим з жовтого, помаранчевого, червоного i бурого листя, а самi дерева парку стали набагато вищими.
   - Куди пiдемо? - Запитав я.
   - Виберемося на дорiжку, а там видно буде! - Рiшуче вiдповiла Зося.
   Ми почали пробиратися крiзь заростi пiдлiску в тому напрямку, де була дорiжка, але її не було. Взагалi весь парк був зовсiм не схожий на парк.
   - Просто дрiмучий лiс якийсь! - Вигукнула Зося, звiльняючi зi свого волосся коряву гiлку.
   - Парк, мабуть, здичавiв i перетворився на лiс. - Припустив я. - Йдемо туди! Мiсто було у тому напрямку!
   Приблизно через пiвгодини ми вибралися на бiльш вiльну вiд пiдлiску дiлянку i крiзь дерева побачили...
   - Круть... Катовiце сильно змiнився. - Сказав я, розглядаючи панораму, що вiдкрилася з височини.
   Серед буйного осiннього листя височiли п'ять веж-пiрамiд, що ховалися вершинами серед хмар. Сходинки пiрамiд представляли собою чи то сади, то чи парки.
   - Вавилонськi вежi з садами Семiрамiди... - Прошепотiла Зося.
   Вежi, як гiрляндами, з'єднувалися мiж собою пiдвiсними монорейковими дорогами, що були прокладенi на рiзнiй висотi i спиралися на додатковi опори. Кожна опора була прикрашена системою вiтрякiв. "Мiста отримують енергiю вiд вiтрових i сонячних генераторiв" - бiжучим рядком пробiгла думка-коментар.
  513
   - Як би не спiзнитися. - Стурбовано промовила Зося за моєю спиною.
   - Куди? - Обернувся до неї я.
   - Як куди?! На корабель, звичайно ж! Ти що забув? Ми ж сьогоднi летимо на орбiту! Тижнева путiвка!
   - А... - "Згадав" я. - До вiдльоту ще цiлих двi години. - Я подивився на цифри, що мерехтiли на рукавi комбiнезона. - Встигнемо!
   - Слухай, а як ми все це "згадуємо"? - Зося здивовано знизала плечима. - Адже нас через двiстi рокiв не буде?
   - Мабуть, ми "вписалися" в когось зi своїх нащадкiв. Тому i згадуємо те, що пережили, вiрнiше, переживуть вони. - Припустив я. - А взагалi, яка нам рiзниця?! Бiжимо до ескалатора!
   Ми побiгли до парапету, який виднiвся попереду i огороджував весь лiс. На парапетi через кожнi сто метрiв були встановленi арки, вiд яких вниз, до мiста, спускалися срiблястi труби. Увiйшовши в найближчу трубу, ми встали на ребристу дорiжку, натиснули кнопку на стiнi i понеслися вниз. Кiлька хвилин - i ми вийшли на однiй з нижнiх вулиць нового Катовiце. Серед величезного парку пiд покровом пiрамiд стояли будиночки-котеджi, по вузеньких вулицях-алеях снували перехожi, велокарети, гiроскутери i електросамокати. Весь iнший транспорт з величезними швидкостями проносився десь над головами. Забравшись в вiльну велокарету, ми, крутячи головами i розглядаючи мiсто, поїхали до центру.
   - Ой, дивися! Наш Сподек! - Побачила Зося попереду "лiтаючу тарiлку". - Нi, це не наш...
   Новий "Сподек" був набагато бiльшим i виконаний не з бетону, а з якогось зовсiм iншого матерiалу. Навколо нього ми не побачили нiяких спортивних майданчикiв, зате за ним виявили велике, скляне на вигляд, поле, на якому стояли космобуси.
  514
   - Наш номер 117! Он вiн, бiжимо! - Зося вистрибнула з велокарети i, схопивши мене за руку, скочила на транспортерну дорiжку, яка повезла нас уздовж ряду космобусiв.
   - Вашi квитки? - Зустрiв нас стюард, коли ми зiскочили з дорiжки бiля великого корабля з номером "117".
   - Будь ласка! - Ми з Зосею простягнули для сканування свої зап'ястки.
   - Мiсця 7 i 8! Проходьте будь ласка. - Перевiривши зап'ястки сканером, стюард пропустив нас до салону.
   - Це що, в нас чипи iмплантованi? - Прошепотiла Зося, сiдаючи в крiсло з номером 7.
   - Так, i всi операцiї проводяться через них. - "Згадав" я. - Нiяких грошей, нiяких карток, нiяких квиткiв - все - через особистi чипи.
   - А чому ж вiн про квитки питав?
   - Напевно, просто такий вислiв залишився.
   - Увага! Просимо всiх пасажирiв задiяти декомпресiйнi програми! - Пролунав голос пiд стелею.
   Я, не замислюючись, натиснув червону кнопку на пiдлокiтнику свого крiсла. Крiсло прийняло майже горизонтальне положення i змiнило форму, пiдлаштовуючись пiд особливостi мого тiла. Знизу з нього виповзло щось схоже на теплу суху медузу i обволокло мене з усiх бокiв.
   Перевантаження були так собi, нiчого страшного. Ну, злегка втиснуло у м'яке крiсло. Ну, злегка стиснуло з усiх бокiв, ну, закрилися очi i стало трохи важче дихати... Зате потiм! Космобус розвернувся так, що ми опинилися пiдвiшеними в крiслах над земною кулею. Чи то Земна куля опинилася над нашими головами. Пiд весь час польоту до космiчного готелю "Орбiта" ми насолоджувалися видом Землi з її морями i материками, з хмарами i циклонами, що зароджувалися на наших очах.
  515
   - Дивись! В Антарктидi з'явилися вiльнi вiд льоду дiлянки! - Помiтила Зося.
   - I Гренландiя стала знову зеленою, як за часiв вiкiнгiв!
   - А в Сибiру з'явилося величезне море!
   - I Середземне море якесь не таке... А, зрозумiв! Воно ще бiльше з'єдналося з Чорним!
   Раптом Земля стала уходити з нашого поля зору. Космобус повернувся, показуючи нам готель "Орбiта". Готель складався з цилiндричних секцiй, з'єднаних мiж собою стикувальними камерами.
   - Перед вами - мiжнародний космiчний готель "Орбiта"! - Пролунав голос з-пiд стелi. - Знаходиться вiн рiвно посерединi вiдстанi вiд Землi до Мiсяця. Спочатку була змонтована всього одна секцiя з двома стикувальними камерами, потiм до неї прибудували другу секцiю - теж з двома камерами i так далi, поки готель не придбав нинiшнього вигляду. На сьогоднiшнiй день готель складається з двадцяти п'яти секцiй i вiсiмнадцяти стикувально-перехiдних камер. До кожної камери можна пристроювати новi секцiї, тому готель може розширюватися i далi. Проектувалася "Орбiта" так, щоб в екстрених випадках, кожну секцiю можна було iзолювати, а людей евакуювати через найближчi стикувальнi камери. Всi поверхнi "Орбiти" покритi сонячними батареями, якi постачають до готелю необхiдну енергiю...
   Поки голос розповiдав про космiчний готель, перед нами на чорному тлi космосу, розцвiченому яскравими зiрками, розвертався срiблясто-бузковий металевий комплекс, схожий на два розташованих паралельно хреста, з'єднаних мiж собою перпендикулярними секцiями в кожнiй стикувальнiй точцi.
   - Гостьовi каюти займають чотирнадцять секцiй: всього по шiсть кают на двi особи в кожнiй секцiї. Таким чином, готель може прийняти сто шiстдесят вiсiм гостей, якi прилiтають на таких же, як наш, космобусах, плюс тридцять осiб персоналу.
  516
   У цей час наш космобус облiтав навколо "Орбiти", щоб ми могли роздивитися готель з усiх бокiв.
   - Як ви помiтили, кожен космобус розрахований на дванадцять чоловiк. Нас тут - десятеро: вiсiм пасажирiв, стюард i пiлот. Вiльнi мiсця необхiднi згiдно технiцi безпеки. В екстреному випадку ви можете бiгти до найближчої стикувальнiй камери i сiдати у будь-який космобус. Але думаю, що нiчого поганого не станеться i через десять днiв вас всiх доставлять на Землю цими ж космобусами. А на змiну вам сюди прилетять новi пасажири. Кожен космобус разом з пасажирами привозить необхiдний запас продуктiв. А тепер приготуйтеся до стикування!
   Почулися низькi гудки: "Бу-бу-бу!", невеликий iнтервал i знову: "Бу-бу-бу!". Пiлот розвернув апарат так, що ми побачили величезний диск Мiсяця, поцяткований кратерами. Поки ми милувалися Мiсяцем, сам момент стикування залишився для нас непомiченим. Нарештi, голос дозволив нам натиснути зеленi кнопки i вивiльнитися з крiсел. У повнiй невагомостi ми попливли до виходу.
   В стикувально-перехiднiй камерi теж була невагомiсть, але коли ми вийшли з неї в коридор, там була невелика гравiтацiя.
   - У коридорах секцiй можна ходити i по пiдлозi, i по стелi. - Оголосив стюард, почекавши, поки ми всi вийдемо з камери. - Системи гравiтацiї розташованi пiд пiшохiдними панелями.
   Ми так i вийшли: однi стояли "на пiдлозi", iншi - "на стелi". Тiльки от незрозумiло було, що називати пiдлогою, а що стелею. Щоб не заблукати, втративши орiєнтацiю, на пiшохiдних поверхнях були намальованi стрiлки, що вказували напрямки до всiх необхiдних примiщень.
   - Зараз ми знаходимося в службовiй секцiї No1, вашi каюти знаходяться в житловiй секцiї No6. Найближчi вiд вашої секцiї стикувальнi камери - No2 та No6. Прошу слiдувати за мною.
  517
   Ми вийшли ще в одну перехiдну камеру, а з неї - в нашу секцiю. Вiсiм пасажирiв з нашого космобуса розмiстилися тут у п'яти двомiсних каютах. Каюти стюарда i пiлота опинилися в перпендикулярнiй до нашої секцiї No7. Нам з Зосею дiсталася друга каюта, перша поки залишалася вiльною.
   Перш, нiж залишити нас, стюард пояснив:
   - Нагадаю, що на сьогоднiшнiй день космоотель "Орбiта" складається з двадцяти п'яти секцiй. З них - чотирнадцять секцiй займають житловi каюти, i чотири секцiї мiстять в собi службовi примiщення, iнженернi служби, примiщення для обслуговуючого персоналу i iнженерiв-пiлотiв. Ще в чотирьох секцiях влаштованi сади, одна облаштована як водойма з пляжем та спортивними тренажерами, одна - їдальня, одна - зал зiбрань та розваг. Вся необхiдна iнформацiя про готель знаходиться на флешках, якi лежать на столиках ваших кают. Флешку можна вставити в комiр, щоб задiяти програму iндивiдуального гiда. Розташовуйтеся в своїх каютах, оглядайтеся, вiдчувайте себе, як вдома! Рiвно за годину у нас буде обiд! - I вiн пiшов.
   Натиснувши кнопку в стiнi коридору бiля цифри "2", ми з Зосею увiйшли до своєї каюти i дверi за нами плавно закрилися. Каюта була невеликою, всього два на два метри. Бiчнi стiнки представляли собою два лiжка, подушки i ковдри з яких на пiдлогу не падали.
   - Гравiтацiя на кожнiй поверхнi! - Доторкнулась до лiжка Зося i тут же комфортно вляглася на бiчнiй стiнi.
   Зi стелi звисав цiлком звичайний журнальний столик, на якому я побачив двi яскравi флешки. Я злегка пiдстрибнув, перекинувся у повiтрi i встав на ноги бiля столика на стелi.
   - Дежавю якесь... Здається, я вже колись стрибав на стелю... - Я взяв зi стола флешку i вставив її в комiр свого комбiнезона. Другу я передав Зосi, яка сiла на лiжку.
   - Цiкаво, а душ i туалет тут є? - Покрутила вона головою.
   - Щоб задiяти санiтарну кабiну, треба натиснути кнопку бiля входу! - Одразу же вiдповiв голос гiда з мiкрофона комiра.
  518
   Добре, що вхiд у номер був позначений бiлою фарбою! Iнакше ми би, втративши орiєнтацiю, нi за що б його не знайшли! Поруч з бiлими дверима в стiнi були втопленi двi кнопки - зелена i синя. Бiля зеленої кнопки був намальований стилiзований чоловiчок, що вибiгав у дверi, бiля синьої - душ.
   Я натиснув зелену кнопку i дверi вiдсунулися вбiк, вiдкриваючи вихiд в коридор. Зося, простягнувши руку з лiжка, натиснула синю кнопку. Тут же з-пiд пiдлоги висунувся пластиковий напiвпрозорий цилiндр дiаметром близько вiсiмдесяти сантиметрiв. Телескопiчнi нiжки столика зiбралися, притискаючи столик до стелi i поступаючись мiсцем цилiндру. Частина стiнки цилiндра ковзнула, вiдкриваючи прохiд.
   - Цур, я перша! - Вигукнула Зося i, скинувши з себе комбiнезон, прямо з лiжка стрибнула в кабiну.
   Кабiна зачинилася.
   - I що далi? - Почувся з неї голос Зосi. - Де тут що?
   - Всi потреби життєдiяльностi можна здiйснювати стоячи в кабiнi. - Пояснив голос гiда. - Для зручностi радимо робити це пiд душем. Щоб задiяти душ, скажiть його назву будь-якою мовою.
   - Душ! - Сказала Зося i на неї з усiх бокiв кабiни полилися струмочки води.
   Через напiвпрозорi стiнки менi було видно лише її розмитий силует, але фантазiя домалювала все необхiдне. Тим бiльше, дещо я вже бачив...
   Хвилин через десять абсолютно суха Зося поступилася менi мiсце в кабiнi.
   - Там пiсля душа теплий вiтер дме. - Повiдомила вона, прикриваючись руками. - Тому рушники не потрiбнi.
   Коли з душу вийшов я, Зося вже знову була в комбiнезонi. А я-то розмрiявся... Довелося i менi одягатися.
   - Пiшли на розвiдку! - Розпорядилася Зося.
   Хоча менi хотiлося романтичної близькостi, довелося пiдкоритися. Гаразд, не все одразу!
  519
   Ми пройшлися по коридору довжиною близько восьми метрiв. Написи на стiнах вказували, що всього через один номер вiд нашого, знаходиться шлюзова камера, з якої можна потрапити до службової секцiї No1 i в житловi секцiї No9 i No12.
   - Що за плутанина?! - Обурилася Зося. - Чому номера так проставленi?
   - Мабуть, вони нумерувалися по мiрi прибудови. - Припустив я. - Давай пройдемо в iншу сторону.
   Шлюзова камера в протилежному кiнцi коридору виводила до службової секцiї No7 та житлової No18. Ми помiтили, що якщо житловi секцiї всерединi мали довжину по вiсiм метрiв i, в основному, розмiщувалися в площинах обох "хрестiв" готелю, то всi службовi i громадськi примiщення були довжиною дванадцять метрiв i з'єднували "хрести" перпендикулярно їх площинам. Гiд повiдомив, що за вiсiмнадцятою секцiєю знаходиться садова секцiя No19.
   - Пiшли, подивимося на цей дев'ятнадцятий сад. - Вирiшила Зося.
   Сад виявився незвичайним. Внутрiшнiй цилiндричний простiр довжиною дванадцять i дiаметром шiсть метрiв було засаджено трав'янистими i чагарниковими рослинами, в "тiнi" яких, то там, то тут, прямо на стiнках цилiндра, стояли невеликi лавочки. Дiаметрально розташованi колони, теж обсадженi рослинами, створювали видимiсть дерев. У самому цилiндрi панувала невагомiсть, але кожна поверхня мала власну гравiтацiєю, тож рослини, що росли хоч внизу, хоч вгорi, хоч на стiнках, хоч на колонах, вiдчували пiд собою грунт i тяглися до невагомого центру. Тут були i брусниця, i червонi перчики, i крiп з петрушкою, i салат з селерою, i морквина з буряком...
   Полiтавши у невагомостi мiж колон, оповитих виноградом, ми присiли на лавочку пiд розлогим кущем полуницi.
  520
   - Дивно, внутрiшнiй дiаметр секцiї всього шiсть метрiв... - Замислилась Зося. - А ззовнi вони виглядають набагато бiльшими.
   - Зовнiшнiй дiаметр кожної секцiї дорiвнює дванадцяти метрам. Мiж зовнiшнiми сонячними панелями i внутрiшнiми перегородками знаходяться додатковi перегородки, мiж якими розташовуються прилади, обладнання, системи життєзабезпечення, iнженернi комунiкацiї i так далi. Зовнiшня довжина горизонтальних секцiй - десять, а вертикальних - чотирнадцять метрiв. Дiаметр перехiдних стикувальних камер - чотири метри.
   - От бачиш, все зрозумiло! - Обiйняв я Зосю за плечi.
   - Яка тут полуниця величезна... - Зося зiрвала одну ягоду, розмiром з яблуко i з задоволенням встромила у неї зуби. - Смачна! Спробуй!
   Я вiдкусив вiд її ягоди, посмакував, закривши очi, а потiм, якось так ненавмисно, замiсть полуницi до моїх губ попалися Зосинi губи...
   - Увага! Через десять хвилин почнеться обiд! Просимо всiх, хто почув цей сигнал, зiбратися в їдальнi - секцiя номер чотири! - Прозвучало пiд самим вухом.
   Це був голос гiда-флешки з комiра. Виявилося, що в секцiї-їдальнi дiаметром шiсть метрiв i довжиною дванадцять, цiлком комфортно помiщається двадцять шiсть чотиримiсних столiв. Столи стояли по всiх стiнках цилiндричного примiщення, так що деякi пасажири висiли над нами вниз головами, а деякi сидiли на стiнках, перпендикулярно нашому столу.
   Щоб не створювати скупченостi, всi гостi готелю "Орбiта" були подiленi на двi великi групи, розведенi в часi на дванадцять годин. Якщо для нашої групи зараз за мiсцевим часом було друга година дня, то у них - друга година ночi. Таким чином, i в їдальню, i в розважальнi комплекси, i в сади ми потрапляли в рiзнi часи.
  521
   За нашим столиком опинилися ще два хлопця - бiлявий студент-робоiнженер з Пакистану на iм'я Капуррадж i афро-європейський дизайнер транспортних засобiв зi Швецiї, який представився Натом Кромлi. Я очiкував появи офiцiантiв, але нiчого подiбного не сталося. Просто з центру кожного столу пiднялося по тацi, вже сервiрованiй на чотирьох. Кожному дiсталося по тарiлцi картопляного пюре, по шматку консервованого м'яса з пiдливою, по порцiї салату зi свiжої зеленi i по склянцi зеленого соку з декiлькома плаваючими в ньому ягiдками полуницi.
   - А щось iнше можна замовити? - Голосно запитав Натан.
   - Нi. - Пролунала вiдповiдь вiд стiн. - Усi продукти на орбiту доставляються або в сухому, або в консервованому виглядi. Тiльки зелень i фрукти ми вирощуємо самi. Пюре приготовано з сухого картопляного порошку, м'ясо - консервований кролик. Меню протягом усього вашого перебування в нашому готелi буде рiзноманiтним, але на делiкатеси вам розраховувати не варто. Через тиждень ви повернетеся на Землю, i зможете їсти там все, що захочете. А тут вам надається можливiсть спробувати саме космiчну їжу. Смачного!
   Всi десять днiв перебування на "Орбiтi" нам нудьгувати не довелося: то купання в басейнi, то заняття на тренажерах, то квести на орiєнтацiю в комплексi, то прогулянки по садах, кожен з яких мав абсолютно рiзну рослиннiсть. А ще вихiд у вiдкритий космос, вiдвiдування секцiї управлiння, цiкавi пiзнавальнi фiльми, космiчнi iгри, знайомства i танцi!
   Про танцi в космосi хотiлося б розповiсти трохи докладнiше. За правилами, танцювати в розважальному залi можна було тiльки на "пiдлозi" i на "стелi". Гравiтацiя в стiнах вiдключалася. Ось ви танцюєте на "пiдлозi", раптом на пару секунд гравiтацiя вiдключається, i всi пари злiтають, перемiшуючись посерединi. Потiм ви приземляєтеся на "стелi" i танцюєте з тим, хто опинився поруч. В кiнцi танцювального вечора тi пари, якi примудрялися знайти один одного бiльшу кiлькiсть разiв, отримували приз. За дев'ять днiв нам з Зосею приз дiставався цiлих три рази!
  522
   Пiсля обiду десятого дня ми з Зосею вирушили в басейн. всього басейнiв в секцiї було три - один великий i два меншi. Мiж ними на пляжних дорiжках, виконаних "пiд пiсок" i обрамлених штучним газоном, стояли крiсла-лежаки i кiлька тренажерiв. Вода була i внизу, i з бокiв, i на стелi. Поверхня води повторювала цилiндричнi контури секцiї. Якщо в першi днi народу в басейнах було повно, то потiм, з кожним днем кiлькiсть любителiв поплавати постiйно знижувалася. Зараз в секцiї нiкого, крiм нас, не було.
   Роздягнувшись, ми плюхнулися у найбiльший басейн. Плавання в такому басейнi швидше було схоже на повзання по мокрiй поверхнi. Пiрнути або потонути в нiй нiяк не вдавалося - сила тяжiння становила ледь чверть земної. Глибиною басейн був менi десь по пояс. Найцiкавiшою розвагою в басейнi вважався бiг по водi. Мiж гостями навiть влаштовували змагання: якщо гарненько розбiгтися i продовжувати так само бiгти по поверхнi, то ноги не встигають потонути i ви, як Iсус, бiжите по поверхнi! Побiгавши так деякий час, ми трохи поплавали, поки Зося не лягла на воду, як на матрац.
   - Все, менi так вже не цiкаво! - Надули вона губки. - Хоч би маленькi хвилi були...
   - Басейн з хвильовими програмами знаходиться прямо над вашими головами! - Пролунав "голос".
   Треба ж! А ми про це ранiше i не знали. Мабуть, тому, що людей було дуже багато.
   - Спробуємо? - Зося пiдстрибнула у водi, перекинулася в повiтрi, i опустилася в басейн, який був на "стелi". - I де ж тут хвилi?
   - Треба пошукати якусь кнопку. - Приводнився я поруч з нею. - А, от!
   Я натиснув синю кнопку на бортику басейну i по його поверхнi пiшла короткi хвилi, як у калюжi, в яку кинули камiнь.
   - I це все? - Зося була явно розчарована.
  523
   - Почекай, тут якийсь важiль... - Я злегка зрушив важiль вбiк i хвилi помiтно посилилися.
   - Ура! - Зося застрибала у хвилях.
   Я ще трохи зрушив важiль, i Зосю накрило з головою приблизно трьохбальною хвилею. Цей режим сподобався нам обом найбiльше. Ми би пiрнали i стрибали там до самої вечерi, але нас перервали.
   - Iнь-Ян! Iнь-Ян! Iнь-Ян! - Заклично i тривожно звучало з динамiкiв. - Термiново пройдiть в секцiю управлiння!
   - Це нас, чи що? - Припинила стрибати Зося i закачалася на хвилi.
   - Треба перевiрити. - Я повернув важiль на мiсце, припинивши хвилювання води в басейнi, i почав вибиратися на сушу.
   Одразу же подув теплий вiтерець, висушуючи нашi тiла. Одягнувшись, ми поспiшили до секцiї управлiння, причому дорогу нам вказували яскравi помаранчевi стрiлки, якi свiтилися у всiх коридорах.
   У залi зiбрань секцiї управлiння нас вже чекала... iнопланетна делегацiя! Три гуманоїди, якi явно належали до рiзних космiчних рас, виявилися повноважними представниками Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв. Поки нам пояснювали, що хоча Земля ще й не прийнята до цiєї Мiжгалактичної Конфедерацiї, i що консультативнi переговори про її вступ вже кiлька рокiв ведуться з ВООН (Всепланетна Органiзацiя Об'єднаних Нацiй), ми з Зосею розглядали iнопланетян.
   Ми одразу же впiзнали мрчiктуланця - зi схожими "шнурками" ми вже лiтали до їх мiста-галактики на iншому кiнцi Всесвiту. Як i iншi, вiн був дуже тонкий i довгий, в щiльному срiблястому комбiнезонi, з вигнутими у рiзнi боки чотирма суглобами на кожнiй кiнцiвцi, з довгою шиєю i гнучким на всi боки хребтом. На його головi з витягнутим черепом, великими очима, маленьким ротом i щiлиною замiсть носа, вiд чола до хребта простягнувся гребiнь з шкiрястих наростiв.
  524
   Стрункий, як скульптура давньогрецького атлета, одягнений в коротку тунiку з незнайомої тканини, що переливалася нiжними вiдтiнками, i шкiрянi сандалi, двометровий чоловiк з незвичайно прекрасним i натхненним обличчям виявився вихiдцем iз сусiдньої галактики Андромеди. Його обличчя, обрамлене синяво-чорним кучерявим волоссям, спадаючим на плечi, було настiльки правильним, що здавалося неможливим. Великi яскраво-зеленi очi смарагдами сяяли з тiнi подвiйного ряду чорних вiй. Витончений нiс здавався вилiпленим з алебастру, а червонi, злегка вологi, чiтко окресленi губи вимовляли слова так, що вiд них неможливо було вiдвести очей.
   Третiм виявився марсiанин - на вигляд цiлком звичайна людина зростом близько ста сiмдесяти сантиметрiв, з сiрувато-блакитною шкiрою, що, здавалося, свiтилася зсередини, але з рисами обличчя, несхожими нi на одну з земних рас. Високе чоло в нього переходило на потилицi в сiре з блакиттю волосся, зiбране декiлькома защiпками в один хвiст, що спускався по спинi аж до щиколоток. Великi очi без брiв i вiй сяяли ультрамарином, а яскраву посмiшку не можна було назвати бiлозубою, тому що замiсть зубiв у нього були двi суцiльнi кiстянi пластини. Овал обличчя був майже iдеальним, без вилиць, якi б випирали, надбрiвних дуг i пiдборiддя. Атлетичний торс, який закiнчувався дуже тонкими ногами, взутими в повстянi капцi на товстiй метало-пластиковiй пiдошвi, був обтягнутий срiблясто-зеленим комбiнезоном. Незважаючи на незвичнiсть, весь його вигляд сприймався красивим.
   Виявилося, що на околицю нашої галактики завiтали Крони*.
   Всi гуманоїди нашого Всесвiту до цього вважали Кронiв просто вигадкою. Згiдно з давньою легендою, саме вони колись дуже давно засiяли весь Всесвiт життям. А засiвали вони його для того, щоб їсти.
  _____________________________________________________
   * Про Кронiв можна прочитати в моїй фантастичнiй повiстi "Делiкатеси".
  525
   Перебуваючи на немислимо високiй для всiх наступних цивiлiзацiй Космосу стадiї розвитку, вони вважали все живе своїми кормовими стадами. Протистояти їм могли лише об'єднанi зусилля Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв. Щоб захистити людей вiд Кронiв, було вирiшено достроково прийняти людство до Мiжгалактичної Конфедерацiї.
   - А до чого тут ми? - Задала цiлком резонне питання Зося.
   - Ви є носiями Мiжгалактичного Ключа Iнь-Ян, подарованого вам у доiсторичному минулому андромедцями. - Красиво i урочисто пояснив андромедець. - Протягом багатьох столiть ви поповнювали ноосферу Землi необхiдними для досягнення Порога Розумностi знаннями. Тепер ви повиннi активувати свої каблучки, щоб знання з ноосфери стали доступними для всiх людей. Тiльки тодi людство зможе переступити через порiг.
   - Це буде нiби iнтелектуальним щепленням. - Пояснив сiруватий марсiанин. - Спочатку боляче i некомфортно, але
  потiм для всiх людей вiдкриються новi горизонти i можливостi.
   - Якщо ви готовi, з'єднайте свої каблучки i повторюйте за нами! - Встав зi свого мiсця мрчиктуланець.
   Всi три представники Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв пiдняли руки вгору i урочисто почали:
   - Ми, Iнь i Ян Землi...
   - Ми, Iнь i Ян Землi... - Почали повторювати ми.
   - Мiжгалактичним Ключем вiдкриваємо вселенськi знання для людей i iнших розумних на Землi!
   - ...i iнших розумних на Землi! - В один голос повторювали ми з Зосею.
   - Вiдтепер земляни переступають порiг Розумностi i приймаються до Мiжгалактичної Конфедерацiї Вищих Розумiв!
   - ...Вищих Розумiв! - Закiнчили ми.
  526
   - Вiтаємо Вас! - Усмiхнувся, розслабившись, марсiанин. - Тепер ми разом зможемо боротися проти Кронiв.
   Усi присутнi почали обмiнюватися дружнiми рукостисканнями, посмiшками, поплескування по спинах, поглажуваннями по головах i iншими прийнятими у Всесвiтi жестами доброзичливостi.
   - А цi Крони... - Раптом зупинився я. - Вони теж прийнятi до Мiжгалактичної Конфедерацiї?
   - Нi, вони стоять набагато вище наших розумiв. Вони поза Конфедерацiєю. Вони всiх нас вважають своєю їжею...
  ***
   ...I тут ми з Зосею прокинулися у своїх гипно-капсулах. Прозорi кришки вiдкрилися i я, абсолютно голий, вибрався назовнi. Голограма мумiї вже зникла, навколо нiкого не було. Зося вiд усього пережитого в майбутньому почала дрижати. Я обiйняв її, щоб заспокоїти i... Поцiлунок за поцiлунком, за обiймами пестощi незабаром переросли у повну близькiсть просто в Зосиному саркофазi...
   Через деякий час, коли ми вже мирно вiдпочивали, в склепi раптом почулися чиїсь кроки. Наспiх вдягнувшись, ми встали бiля пульта i тут побачили... гномiв. Звичайнiсiньких казкових гномiв. Вони були в щiльних колготках, оксамитових жилетках, застебнутих на один гудзик поверх сорочок, шкiряних туфлях з великими пряжками, i у високих ковпаках рiзного кольору. Зрiст їх не перевищував сiмдесяти сантиметрiв. Не звертаючи на нас уваги, вони вимiтали з кутiв пил маленькими мiтлами, витирали ганчiрочками саркофаги, протирали пульт управлiння машини часу...
   - А я нiтрохи й не дивуюся. - Тихенько сказала Зося. - Ну, подумаєш, гноми! Ми й не таке бачили!
   - У порiвняннi з лiтаючими тарiлками i iнопланетянами гноми, звичайно, виглядають набагато звичайнiшими. - Погодився я, вiдступаючи вбiк вiд працюючого гнома. - Але якось не до мiсця.
   - До мiсця, до мiсця! - Пiдморгнув нам гном у смугастому червоно-зеленому ковпаку i бордовiй жилетцi. - Ми для того тут i живемо, щоб утримувати все це в повному порядку.
  527
   - А... - Почала було Зося, але гном її перебив:
   - А вам пора до унiверситету! Невже забули? Геть, не заважайте нам працювати!
   - Ходять тут всякi, пил розносять... - Вiдсунув мене вбiк iнший гном.
   Ми з Зосею перезирнулися i взялися за руки.
   - В унiвер? - Запитала Зося.
   - В унiвер! - Кивнув я головою.
   I ми пiшли до виходу.
   Вже на пiдходi до унiверситету, у мене знову з"явилося вiдчуття дежавю. Навколо все так i рябiло перед очима.
   - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Задумливо пробурмотiла Зося.
   Долаючи це дивне, тягуче дежавю, ми переписали свої розклади, потiм склали розклад додаткових факультативiв. А коли звiрились, то виявилося, що всi додатковi заняття ми вибрали абсолютно однаковi.
   - Кльово! - Вигукнув я. - Все слово до слова! Наче ми списували одне у одного!
   - Точно! Все збiгається i за напрямками, i за часом! Тепер на всiх додаткових заняттях ми будемо разом!
   - I у нас навiть залишився вiльний час - з четвертої до дев'ятої вечора у вiвторок та четвер!
   - I два вихiдних! - Додала Зося. - А чим ми будемо займатися у цей вiльний час?...
   I тут нас оповило перлиновим туманом...
  Стоп!
  Чим далi ви заглядаєте у майбутнє,
  тим воно стає розмитiшим i невизначенiшим.
  Тому треба повернутися.
  
  Повернення-1:
   Повертайтеся на сторiнку 206 до пункту "Повернення-2" роздiлу No13 "Ребро-Ребро".
  
  528
  Роздiл 34. Рiвень-3. Ребро-Ребро-Решка.
   Нахилившись, я почав нишпорити пiд ногами. "Якщо випаде решка - пiду додому, якщо орел - пiду бродити мiстом, а якщо ребро - повернуся у склеп до машини часу" - подумав я. Лише коли туман розвiявся, я знайшов монетку далеко осторонь, лежала вона цифрою "3" догори. "Значить, пiду додому" - погодився я з монеткою.
   Заснути менi довго не вдавалося, перед закритими очима миготiли подiї останнiх днiв. Коли ж заснув, у мене все перемiшалося. Спочатку в перлиновому туманi я на лiтаючiй тарiлцi ганявся за старенькою-стрiлочницею. Потiм, ставши невидимкою, по всьому Катовiце розшукував Зосю, стикаючись то з агресивними байкерами, то з живими мумiями в склепi, то з якимись маленькими чоловiчками в пiдземеллях пiд мiстом. Час вiд часу до моїх пошукiв пiдключалися Зосинi батьки, а папа Кшиштоф казав:
   - Якщо з Зосею щось трапиться, я тебе з-пiд землi дiстану!
   Зосi нiде не було. Нарештi, в темному дрiмучому лiсi до мене з дерева злетiла сова i сказала:
   - Гаразд, допоможу тобi! - Вона опустила на мою долоню двi простеньких каблучки i полетiла геть.
   Затиснувши каблучки в кулацi, я лiг пiд розлогою смерекою, згорнувся калачиком i заснув. Тепер менi снилася тiльки Зося. Вiрнiше, я, Зося i море кохання...
  ***
   - Янек, вставай! На тебе чекають великi справи! Янек... - Як завжди розбудив мене вранцi будильник.
   Я вiдкрив очi i потягнувся. У моїй руцi виявилися затиснутими два простеньких золотих обiдка. "Не зрозумiв!" - подумав я - "Яким це чином каблучки зi сну з'явилися у мене наяву? Може, я ще сплю?" Я почав себе щипати - було боляче, але каблучки не зникали. Сiвши на лiжку, я вирiшив роздивитися їх уважнiше. На внутрiшнiх сторонах обох кiлець був вигравiруваний знак "Iнь-Ян" i написано: на бiльшому - слово "Ян", а на меншому - слово "Iнь". Я примiряв бiльшу каблучку - вона виявилася менi впору. "А це для Зосi!" - подумав я i помчав у душ.
  529
   Наспiх перекусивши, я вiдправився до Зосиного дому. На одному диханнi, без лiфта, злетiв на третiй поверх i натиснув дзвiнок квартири 62.
   - Чого це ти так дзвониш? - Вийшла у домашньому халатику Зося. - Лежу собi, нiкого не чiпаю, сплю, дивлюся прекраснi сни, а тут... Якби батьки не поїхали, ти б їх перелякав.
   - Зосiнька! - Упав я перед нею на колiно. - Ось! - I я на долонi простягнув їй каблучку.
   - Очманiти! А чи не занадто рано? - Здивовано пiдняла Зося брови.
   - Вже дев'ята година! - Вигукнув я.
   - Я маю на увазi: чи не занадто рано взагалi? Адже ми знайомi лише три днi. - Зося взяла каблучку i, покрутивши в руках, примiряла.
   - Менi здається, що ми знайомi вже цiлу вiчнiсть! - Вигукнув я. - Зосiнька, я тебе дуже кохаю!
   - Таке вiдчуття, нiби я все життя її носила... - Розглядала Зося свою руку з каблучкою.
   - Зосiнька, ну дай вiдповiдь! Хiба ти не вiдчуваєш того ж, що i я?! - Обхопив я її ноги руками.
   - Я, може, ще бiльше вiдчуваю! - Вигукнула Зося. - Але треба ж себе у руках тримати! Хоча б на порозi...
   Я вже пiдвiвся, схопив Зосю в обiйми i почав пристрасно цiлувати. Зося зробила кiлька слабких крокiв у квартиру i штовхнула за моєю спиною дверi. Її халатик зiсковзнув на пiдлогу, я пiдхопив Зосю на руки i кудись понiс, а там...
   Схаменулися ми годинi об одинадцятiй.
   - Хочу їсти! - Заявила Зося на мою чергову спробу втопити її в своєму поцiлунку, i втекла в душ.
   Я пiшов на кухню. Поки Зося приводила себе в порядок, я знайшов у холодильнику залишки вчорашньої вечерi, сир, яйця, розпочату банку консервованих ананасiв i спорудив з усього цього снiданок.
  530
   - Клас! - Застигла Зося на порозi кухнi. - Як смачно пахне! А я тiльки чайник вмiю заварювати. Зараз! - I вона поставила на вогонь чайник.
   Поки чайник закипав, я встиг сполоснутися i одягнутися.
   За снiданком я запитав:
   - Чим будемо сьогоднi займатися? Може, знову в склеп навiдаємося?
   - Спочатку в унiвер! Я пообiцяла батькам, що сьогоднi обов'язково перепишу розклад.
   - Добре. А потiм?
   - А потiм буде видно! - Зося завантажила посуд у посудомийну машину i натиснула кнопку.
   До унiверситету ми йшли, взявшись за руки i постiйно зупиняючись для поцiлункiв. Вже бiля його огорожi в головi стало злегка паморочитися вiд якогось дивного вiдчуття.
   - Давай складемо загальний розклад додаткових факультативiв... - Заговорив я так, нiби повторював слова за кимось невидимим.
   - ...щоб ходити на них разом. - Закiнчила Зося те, що хотiв сказати я. - Таке враження, що це вже вiдбувалося... - Вона зупинилася у задумi. - Я абсолютно точно знаю, що все обране нами спiвпаде i за напрямками, i за часом. Дивно...
   - Це дежавю. Нам здається, що це вже було. А може, i не здається. Може, це вже було або буде.
   - Давай перевiримо! - Труснула Зося головою. - Зараз розходимося i зустрiнемося ось на цьому мiсцi рiвно через пiвгодини! Побiгли!
   Звiривши складенi окремо розклади, ми зовсiм не здивувалися, що все, обране нами, збiглося i по днях, i за часом, i за напрямками. У число загальних iнтересiв потрапили "Iсторiя фiлософiї", "Традицiї, культура i мiфологiя рiзних країн", "Теологiчнi, мiстичнi i окультнi уявлення рiзних народiв", "Науковi тенденцiї ХХI столiття", "Всесвiт, Простiр, Час" i "Любов i шлюб в iсторiї людства".
   - Класно, тепер ми майже кожен день будемо ходити на заняття разом! А вiльний час ми присвятимо собi i всьому незвичайному! - Пiдсумувала Зося.
  531
   Вiльного часу у нас теж було достатньо - з четвертої до дев'ятої вечора два рази на тиждень плюс вихiднi.
   - От зараз у нас саме i є вiльний час! - Зрадiв я, беручи Зосю за руку.
   Нашi руки стикнулися каблучками, з них вискочили зеленi iскри так несподiвано, що ми з Зосею аж заплющили очi. А коли вiдкрили їх, то стояли не у дворi унiверситету, а на березi моря. На нашi ноги накотилася легка хвиля i вони, прямо у кросiвках, потонули в розрiдженому пiску. Над головами скрикнула чайка. Простеживши за її польотом, ми побачили слiпучий бiлий пiсок, який закiнчувався за нашими спинами суцiльною зеленню розлогих пальм i тропiчних кущiв.
   - Ми спимо? - Притиснувшись до мене, прошепотiла Зося.
   - Схоже... - Вщипнув я себе за руку. - Ой! Нi, здається, не спимо.
   - Значить, це звичайна телепортацiя. - Зося присiла i почала ловити хвилю рукою.
   - Звичайна?!
   - Ну, нiтрохи не надзвичайнiша за НЛО, антивид, зал саркофагiв пiд землею...
   - Машину часу з iнопланетянами i появу каблучок зi знаками Iнь-Ян! - Закiнчив я.
   - От бачиш! Знати б тiльки, як це працює...
   - А давай потiм розберемося? Спочатку треба скористатися наданою можливiстю! - Я скинув одяг i побiг в море.
   Зося зробила так само. Ми плавали i загоряли iз великим задоволенням майже цiлий день. Потiм, пiдкрiпившись бананами i запивши їх прямо з пригорщi водою зi струмка, сiли на пiску, обiйнявшись, щоб помилуватися заходом. Нарештi, коли на небi стали з'являтися зiрки, вирiшили проаналiзувати свою появу в цьому тропiчному раю.
  532
   - Ми склали розклад, потiм звiрились. - Почала перераховувати Зося подiї, що передували нашiй телепортацiї.
   - Потiм вiдзначили, що у нас залишається купа вiльного часу.
   - А потiм ти мене поцiлував.
   - Нi, я тiльки збирався тебе поцiлувати. Взяв за руку i раптом...
   - Посипалися зеленi iскри! Точно! Аж очi закрилися!
   - А вiдкрилися вже тут.
   - Значить, треба зробити так само! Вставай! - Зося схопилася з трави, на якiй ми сидiли.
   - Почекай! А раптом у нас вийде?
   - То й що?
   - I ми опинимося просто в центрi мiста.
   - Ну?
   - Не одягненi.
   - Ов-ва! Тодi спочатку одягнемося! - I Зося почала вдягатися.
   Коли, одягнувшись, ми спробували повторити все, що робили до перемiщення до моря, у нас нiчого не вийшло. Правда, все ж таки блиснули двi маленькi iскорки вiд дотику каблучок.
   - Щось ми робимо не так... - Зося знову сiла на пiсок. - Давай повторимо... Ми звiрились, виявили купу вiльного часу, ти взяв мене за руку...
   - Так, я ще розмрiявся.
   - Про що розмрiявся?
   - Ну, уявив, як було би здорово опинитися з тобою в якомусь романтичному мiсцi... I щоб нiкого навколо не було...
   - Отож! Напевно, ти представив щось на зразок цього мiсця?
   - Ну, так.
  533
   - Так... А давай-но вiзьмемося за руки i коли з'являться iскри, уявiмо якесь мiсце.
   - Тодi треба домовитися про це мiсце. Бо нас може рознести в рiзнi точки Землi, на рiзнi материки чи...
   - Будемо уявляти склеп! - Рiшуче заявила Зося. - Там нiкого немає, отже, ми не звалимося кому-небудь на голову.
   Ми так i зробили: знову встали, взялися за руки, старанно уявляючи склеп з саркофагами iнопланетян, а коли з каблучок замiсть iскор вирвалися два зелених променя, що з'єдналися в один, заплющили очi.
   Вiдкрили очi ми вже у знайомому нам великому пiдземному залi, витесаному у вугiльному каменi. В яскравому свiтлi освiтлювальної кулi по периметру залу так само стояло дванадцять великих чорних саркофагiв з прозорими кришками, пiд якими виднiлися триметровi мумiї iнопланетян.
   Я одразу ж вирiшив зробити те ж, що робили "шнурки" - став натискати каменi-кнопки в стiнi над їх узголiв'ями. Як i вчора, прозорi кришки саркофагiв почали пiднiматися i вiдкидатися на стiну за узголiв'ями, в той час, як самi саркофаги, повiльно змiнюючи кут нахилу, наближалися до вертикального положення. Тут же на стiнах над кожною з "мумiй" засвiтилися знаки, спiралями вписанi в диски. Не чекаючи, коли вони добiжать до країв дискiв, я сiв за пульт i натиснув перший-лiпший важiль.
   - Янек! А якщо це не той?! - Вигукнула за моєю спиною Зося.
   Та було вже пiзно. Всi мумiї розплющили очi i дивилися на нас, щось кажучи незнайомою мовою.
   - Ой, мамочко! - Зося закрила обличчя руками i її каблучка раптом спалахнула зеленим свiтлом.
   "Мумiї" застигли, злегка закинувши голови. Потiм всi вони знову закрилися в своїх саркофагах i тi прийняли горизонтальне положення. Всi, крiм однiєї. Найближчий до нас саркофаг, хоч i закрився, але горизонтального положення не прийняв. Над ним виникло голографiчне зображення живого "шнурка", яке раптом заговорило чистою польською:
  534
   - Код доступу отриманий! Запитуйте!
   - Про що питати? - Пiдвелася Зося навшпиньки до мого вуха.
   - Про що хочете! - Вiдповiла голограма.
   - А чому ви з нами розмовляєте? - Задав я перше питання, яке прийшло у голову.
   - Ви володарi каблучок Iнь-Ян, якi є мiжгалактичним Ключем до всiх вселенських знань.
   - Та-аак?... - Зося намагалася взяти себе у руки. - А я думала, що це звичайнi каблучки.
   - Нiчого собi - звичайнi! - Спалахнув я. - А телепортацiя?! Думаєш, ми просто так перемiщалися в просторi?!
   - Вашi каблучки вiдкривають будь-якi портали, переносячи носiїв у будь-яке мiсце Всесвiту. - Пiдтвердила голограма.
   - А... А чому ви такi величезнi, а живi шнур..., тобто, мрчиктуланцi всього лише двометровi? - Поцiкавилася Зося.
   - Ми жили десятки мiльйонiв рокiв тому, коли представники земної цивiлiзацiї тiльки починали освоювати космос. - Вiдповiла голограма. - За цей час нашi нащадки трохи подрiбнiшали.
   - Тобто, вже десятки мiльйонiв рокiв тому ми виходили в космос? - Виструнчився я.
   - Не ви, а iншi. Розумних видiв на Землi було багато, але майже всi загинули. Тi люди не належали до виду Homo Sapiens. Вони називалися просто Люди.
   - А чому ж вiд них не залишилося нiяких слiдiв?! - Майже в один голос вигукнули ми з Зосею.
   - Залишилися. У всякому разi, один з таких слiдiв нещодавно виявив китайський мiсяцехiд "Чан'є-4".
   - Що означає "Чан'є"? - Поцiкавився я.
   - У перекладi з китайської це означає "нефритовий кролик".
   - А що цей кролик виявив? - Запитала Зося.
  535
   - Як i належить кролику, вiн виявив нору. Вивчаючи кратер Фон Карман на зворотньому боцi Мiсяця, "Чан'є-4" провалився в яму, роздавив перекриття над нею, i опинився в примiщеннi, заповненому кам'яними табличками, поцяткованими знаками, схожими на iєроглiфи. Зараз цi таблички намагаються розшифрувати. Звичайно ж, про цивiлiзацiю Людей китайцi нiчого не знають, тому висунули кiлька гiпотез. За однiєю з них, таблички завезенi на Мiсяць прибульцями з iнших планет, за iншою - вивезенi для збереження з Землi в епоху, коли земляни володiли космiчними технологiями.
   - А насправдi? - Видихнула Зося.
   - Насправдi це один з архiвiв, створюваний для нащадкiв перед загибеллю цивiлiзацiї Людей. Нiхто ж не думав, що загинуть усi, а новi види будуть розвиватися так довго.
   - А можна нам хоч одним оком... - Прохально склала Зося руки.
   - Вам можна все! - Пролунала вiдповiдь. - Я допоможу вам вiдправитися на Мiсяць.
   - А можна спочатку чогось поїсти? - Спробував я заглушити "спiв" свого шлунка. - У нас сьогоднi був тiльки снiданок i кiлька бананiв!
   - Ой, справдi! - Зося подивилася на годинник. - Уже майже година ночi! Саме час пiдкрiпитися!
   - Живильнi брикети ви отримаєте, якщо натиснете жовту кнопку на пультi.
   - Тут немає жовтої кнопки! - Зося вже розглядала пульт.
   - Подивiться лiворуч, пiд панеллю.
   Я нахилився i заглянув пiд панель. Виявилося, що кнопок i важелiв внизу було нiтрохи не менше, нiж зверху. Злiва дiйсно була маленька жовтеньких кнопочка. Як тiльки я її натиснув, зi стелi на пульт впали два невеликих прямокутника. Розгорнувши фольгу, ми виявили в нiй щось схоже на розтопку для камiна. Пахла "розтопка" цiлком апетитно.
   - Це можна їсти? - Нерiшуче запитала Зося.
   - Так. Тiльки вiдкушуйте обережно - в серединi знаходиться рiдка субстанцiя.
  536
   За смаком "розтопка" нагадувала м'ясний пирiг, всередину якого налили апельсиновий сироп. Як не дивно, голод i спрагу брикети задовольнили майже миттєво.
   - Отже... - Зося дiстала з кишенi рюкзака носовичок i витерла руки. - Тепер можна i на Мiсяць!
   - Пройдiть до правої стiни i вiдкрийте нiшу зi скафандрами! - Розпорядилася голограма.
   - Яка права стiна в круглiй кiмнатi? - Перепитав я, озираючись.
   - Просто праворуч вiд вас.
   Стiна виявилася рiвною i гладкою, нiякої нiшi в нiй не було. Провiвши по стiнi рукою про всяк випадок, я намацав якийсь виступ. Пiд моїми пальцями виступ втопився у камiнь, стiна вiд'їхала вбiк i вiдкрила нiшу з прозорими вертикальними цилiндрами. Яких тiльки скафандрiв у них не було! I п'ятиметровi, i триметровi, i тонкi, як ковбаса, i широкi, як дiжки. А забарвлень!...
   - Вашi скафандри знаходяться у другому ряду злiва. - Пролунав голос.
   - Тут ще й другий ряд є! - Зося розсунула цилiндри злiва в сторони, i вони вiльно роз'їхалися.
   У другому ряду стояли цилiндри цiлком людських розмiрiв. Як тiльки я торкнувся долонею одного з них, його стiнка-дверi, як у душовiй кабiнi, провернулася, i я змiг дiстати зеленувато-сiрий комбiнезон з маскою i трубками, прикрiпленими ззаду до невеликого пухиря, схожого на горб.
   - Тобi цей скафандр буде малий. - Зося приклала скафандр до мене. - А от менi - саме впору! - I вона почала надягати комбiнезон.
   Менi довелося пошукати костюмчик побiльше, зате тепер мiй комбiнезон був чорно-бордовим. Голос голограми пiдказував нам, де треба розстебнути, як застебнути, куди приєднати трубки, як включити зв'язок i подачу повiтря. Всього через двадцять хвилин ми стояли посеред залу саркофагiв у повному обладунку, правда, з вiдкритими масками.
  537
   - А на скiльки часу вистачить повiтря в цих маленьких горбиках? - Поцiкавилася Зося.
   - Повiтря не просто стиснуте, воно навiть не скраплене. - Пролунала вiдповiдь. - У "горбиках" знаходиться металiзоване в космiчних умовах повiтря. Коли ви задiєте програму, повiтря поступово буде нагрiватися i ставати газоподiбним. Однiєї заправки вистачає на шiсть годин.
   - А нам вистачить шести годин? - Занепокоїлася Зося.
   - Не вистачить. Тому ви вiзьмете з собою запаснi контейнери. Вони знаходяться у днищах скафандрових цилiндрiв.
   Дiйсно, днища цилiндрiв виявилися подвiйними, а пiд кришками знаходилися запаснi контейнери з металiзованим повiтрям.
   - Важкий! - Спробувала Зося пiдняти контейнер.
   - На Мiсяцi вiн буде легшим.
   Прослухавши iнструктаж як замiнювати контейнери, ми допомогли одне одному прикрiпити їх до поясних ременiв за спинами.
   - Ми готовi! - Заявила Зося. - Де наша ракета?
   - Ракета вам не потрiбна. На Мiсяць ви потрапите за допомогою каблучок. Знiмiть каблучки з пальцiв i пiдвисьте їх за скобу на грудях скафандра.
   Довелося знiмати герметичнi рукавички, а потiм знову їх надягати.
   - Готово!
   - Зараз я вам покажу мiсце, куди треба перемiщуватися, щоб ви могли його чiтко уявити.
   Перед нами прямо у повiтрi виник мiсячний пейзаж. Землi видно не було, Сонця теж. Темрява могла би бути повною, якби не зiрки. Вони тут були такими ж, як на нашому небi, тiльки бiльш яскравими. Небокраєм служила кромка кратера Фон Карман.
  538
   - Уявляйте саме це мiсце. - Напучував голос. - Iнакше вам доведеться довго шукати провал до архiву. Вiд цього мiсця треба буде пройти двiстi метрiв строго по прямiй. Тепер включить подачу повiтря... Прикрутiть манжети на рукавичках... Загерметизуйте шоломи... Як дихається?
   - Нормально.
   - З'єднайте каблучки разом, уявiть мiсце, яке я вам показав i...
   ...i ми опинилися на Мiсяцi. На днi кратера Фон Карман. Космiчну темряву розсiювали лише зорi та лiхтарики на наших шоломах. Мiсячний грунт був покритий дрiбним пилом, який пiднiмався невеликими хмарками при кожному кроцi i тут же падав назад. Йти було легко, незважаючи на подвiйний тягар контейнерiв з повiтрям. Рiвно через двiстi метрiв ми опинилися на краю провалу.
   - А як ми туди спустимося? - Посвiтила Зося вниз.
   - Стрибнемо!
   - Глибоко.
   - Тут сила тяжiння менша.
   - Ну, добре. - Подала менi Зося руку.
   Ми стрибнули разом i плавно опустилися в камеру на глибинi двадцяти метрiв. Жодної таблички з iєроглiфами в нiй не було.
   - Китайцi все забрали для розшифровки. - Розчаровано озирнулася Зося. - Що ж нам тут робити?
   - Будемо шукати! - Твердо вiдповiв я i почав обмацувати найближчу стiну.
   Камера виявилася вирiзаною в мiсячному грунтi. Її стiни були оплавленi, як скло. У деяких мiсцях на них були вирiзанi незнайомi iєроглiфи. Пiд одним з таких написiв я намацав виступ. Натиснув на нього i... стiна впала у порожнечу за камерою. По стiннiй плитi, як по мiстку, ми увiйшли до яскраво освiтленого коридору. Свiтло лилося звiдусiль, його джерела нiде не було видно. Як тiльки ми зiйшли зi стiни на пiдлогу, як вона знову встала на мiсце.
  539
   Нiзвiдки почувся дивний голос. Вiн був трохи свистячим i якимось величезним, чи що. I абсолютно не зрозумiлим.
   - Що це там говорять? - Повернулась Зося до мене.
   I тут нашi кiльця засвiтилися блiдим зеленуватим свiтлом. Як тiльки це сталося, ми почули в своїх навушниках переклад:
   - Цей вiдсiк архiву розгерметезовано. Пройдiть коридором до наступної камери. Цей вiдсiк архiву розгерметезовано. Пройдiть коридором до насту...
   - Пiшли! - Я рiшуче попрямував вперед, Зося за мною.
   Коридор був довгим, з невеликим ухилом вниз. Ми йшли, йшли i йшли. На стiнах коридору траплялися дивнi схеми, пiдписанi iєроглiфами. Все було зовсiм незнайоме.
   - Ой! - Раптом зупинилася Зося, яка дивилася на протилежну сторону коридору. - Це ж динозаври!
   На стiнi був зображений динозавр, схожий на тиранозавра, який управлявся з якимись приладами.
   - Невже тi земляни, якi створили космiчну цивiлiзацiю, були динозаврами?!
   - Не може бути!.. Хоча, десятки мiльйонiв рокiв тому саме вони царювали на планетi. Людей тодi бути просто не могло. - Задумався я. - Та й коридор для людей занадто великий.
   - Але ж "шнурок" сказав "Люди"?
   - "Люди" - це в перекладi на нашу мову. Думаю, так називають всiх розумних землян.
   - А може, i не тiльки землян... - Зося вперлася в глухий кут i повернулася до мене, обiпершись на стiну.
   Я ледве встиг її схопити за руку - ця стiна теж падала, як i перша.
   - Прикольнi у них тут дверi... - Вiдновила свою рiвновагу Зося.
   Ми увiйшли до кубiчної камери розмiрами приблизно сiм на сiм метрiв. Почулося тихе гудiння i, здається, ми поїхали, як на лiфтi, вниз. Через кiлька хвилин впала наступна стiна i голос, запропонувавши нам вийти в коридор, повiдомив, що тепер ми можемо зняти шоломи.
  540
   - А може, це динозаврам можна знiмати? А для нас повiтря виявиться шкiдливим! - Зося зупинилася в нерiшучостi.
   - Спробуємо! - Я розгерметизував шолом i зняв маску. - Цiлком нормально... I каблучка так само свiтиться...
   - Ну, якщо каблучка... - Зося теж зняла маску. - А навiщо ми тодi тягли з собою додатковi контейнери з повiтрям?
   - А хто ж знав, що тут щось збереглося? А раптом, це спорудження вже зруйнувалося б? - Йдучи новим коридором, розмiрковував я.
   Коридор привiв нас до величезного овального залу, по периметру якого були вирiзанi яруси прямокутних нiш. Всi нiшi були заповненi кам'яними пластинками з iєроглiфами. Протилежна вiд нас стiна була на вiдстанi приблизно з двадцять метрiв. Склепiнчаста стеля була метрiв за п'ятнадцять над нами. У центрi залу стояв п'ятиметровий тираннозавр з кам'яною табличкою в руках. Вiн теж був кам'яним.
   Я пiдiйшов до пам'ятника i моя каблучка випустила зелений промiнь, пiд дiєю якого iєроглiфи на кам'янiй табличцi статуї динозавра спочатку скопiювалися в голограму, а потiм перетворилися на звичайнi лiтери, що зависли у повiтрi.
   - "Iсторiя нашої цивiлiзацiї" - Прочитав я.
   - I справдi, на архiв схоже... - Задерши голову до полиць пiд стелею, обходила Зося статую. - Скiльки тут всього... Читати не перечитати...
   Я пiдiйшов до найближчої нiшi i направив промiнь каблучки на першу-лiпшу таблицю. "Технiчне оснащення рятувальної капсули космiчного корабля" - прочитав я переклад першого рядка.
   - Невже вони всi загинули?! - В очах Зосi стояли сльози.
   - Думаю, що не всi. - Поспiшив я її заспокоїти. - Якщо вони лiтали в космос, то, напевно, хтось полетiв до iнших планет. Може, їх було навiть багато тисяч... Уявляєш, сотнi космiчних кораблiв з динозаврами на борту!..
  541
   - Ось тому археологи i знаходять так мало їх кiсток! - Зрадiла Зося. - Адже загинули тiльки одиницi!
   - Ну, в усякому разi, не мiльйони! - Погодився я.
   - Будемо читати?
   - Будемо. Тiльки не зараз. Архiв простояв тут мiльйони рокiв, простоїть i ще трохи. А ми будемо навiдуватися i поступово читати те, що нам буде цiкаво.
   - Менi все цiкаво!
   - Менi теж. Та на сьогоднi, думаю, вражень i так достатньо. Давай повернемося на Землю.
   Герметизувати скафандри вже не було необхiдностi. Ми просто телепортувалися у склеп, зняли скафандри, помiстили їх в цилiндри i закрили гардеробну нiшу.
   На поверхню бiля каменя ми вибралися вже на свiтанку. Сповненi вражень, ми мовчки йшли по безлюдних алеях парку, потiм по вулицях, на яких почали з'являтися поодинокi перехожi, пiднялися по сходах на третiй поверх мого будинку i увiйшли до квартири. Як у трансi, разом прийняли душ, з'їли по холоднiй сосисцi з холодильника i лягли на диван у вiтальнi. Мабуть, ми заснули. А коли прокинулися, за вiкном був яскравий сонячний день, на годиннику - пiв на четверту, а на журнальному столику перед диваном лежала кам'яна табличка з iєроглiфами.
   - Почитаємо? - Простягла Зося руку до таблички.
   I тут нас огорнуло перлиновим туманом...
  Стоп!
  Такi далекi подорожi, навiть вiртуальнi,
  погано позначаються на психiцi,
  пора би повернутися.
  
  Повернення-1:
   Найближчий пункт вибору нового напрямку знаходиться на сторiнцi 206 в пунктi "Повернення-2" роздiлу No13 "Рiвень-2. Ребро-Ребро".
  542
  Роздiл 35. Рiвень-3. Ребро-Орел-Орел.
   Я проспав без сновидiнь до самого ранку, поки своїм звичайним "Янек, вставай! На тебе чекають великi справи!" мене не розбудив будильник. Вийшовши з ванної i натягуючи шорти, я раптом у себе пiд ногами побачив монетку. Мабуть, вона випала з кишенi, коли я вчора роздягався. Лежала вона пiрамiдкою, тобто "орлом" вгору... Тiльки я поклав монетку до кишенi, як зателефонувала Зося:
   - Янек! Ти вже встав?
   - Так, саме подумав про тебе.
   - А у мене батьки у вiдпустку поїхали, до Чорногорiї! На цiлих десять днiв! Давай до мене! Тiльки скорiше, я їсти хочу!
   - Тодi я спробую до тебе портанутися за допомогою каблучки!
   Я уявив двiр бiля Зосиного будинку... i опинився в дерев'яному будиночку на дитячому майданчику. З диким м"явом вiд мене кинулися навтьоки двi кiшки, якi ховалися тут вiд можливих небезпек. "Взагалi-то, перемiщатися треба би з антивидом." - подумав я. - "Добре, що мене в будиночок занесло, а якби прямо на вулицю, серед перехожих?" Вибравшись з будиночка, я обтрусився i, як нi в чому не бувало, увiйшов в Зосин пiд'їзд. По сходах я вирiшив пiднятися пiшки i зустрiв по дорозi лише одну жiнку з великим собакою. Не встиг я пiдiйти до дверей шiстдесят другої квартири, як вони вiдчинилися i менi на шию кинулася Зося:
   - Ура! Янек! А я тебе просто вiдчула! Ось так i представила, як ти руку до дзвiнка протягуєш!
   Я опустив завислу у повiтрi руку на спину Зосi, але вона вивернулася i, схопивши мене за iншу руку, затягла до квартири:
   - А чому ти прямо у квартиру не перемiстився?
   - Боявся що-небудь зачепити, я ж поки погано у твоїй квартирi орiєнтуюся.
   - Ну, тодi швиденько озирнися i бiжимо в кафе! Я просто вмираю вiд голоду!
  543
   - А навiщо в кафе? Якщо вмираєш, то давай самi щось приготуємо. Продукти у тебе якiсь є?
   - Щось у холодильнику завжди є. Але я готувати не вмiю. Менi батьки грошей на кафе залишили.
   - Йдемо на кухню! Проведу для тебе майстер-клас з приготування снiданкiв!
   Провiвши розвiдку в холодильнику, я виявив залишки вчорашньої вечерi, розпочату банку консервованих ананасiв, пару помiдорiв, одну сардельку i шматок сиру. Зося, яка стояла в дверях кухнi, поки я все це дiставав, пiдiйшла до столу.
   - Я таке їсти не буду.
   - А тебе нiхто i не змушує. Зараз ми приготуємо пiцу "а ля що попало". Де у тебе сковорiдка?
   Зося подала сковороду. Я поставив її на плиту i виклав тонким шаром вчорашнi макарони.
   - Кетчуп! - Як хiрург медсестрi наказав я Зосi.
   В мою руку лягла упаковка кетчупу. Я вичавив кетчуп поверх макаронiв i гарненько його розмазав.
   - Сарделька! - Порiзавши сардельку, я виклав її другим шаром.
   - Ананаси! Помiдор! - "Пiца" набувала все бiльш презентабельного вигляду.
   - Вогонь! - Розпорядився я, i Зося запалила конфорку.
   Потерши на все це сир, я накрив сковороду кришкою.
   - Кiлька хвилин, i все буде готово! - Сiв я на стiлець.
   - А я вмiю чайник ставити! - Схаменулася Зося i стала набирати в чайник воду. - А ще розчинну каву заварювати!
   Поснiдавши i вiдправивши посуд у посудомийну машину, ми перейшли до вiтальнi i сiли на диван.
   - Клас, тепер i бiгти нiкуди не хочеться. - Зося блаженно вiдкинулася на спинку.
   Не знаю, як так вийшло, але спочатку обiйми перетворилися на пристраснi поцiлунки, а потiм... ми стали єдиним цiлим. Пристрасть i кохання затримали нас на диванi до третьої години дня, поки ми знову не зголоднiли. Я б i далi не вiдмовився вiд такого проведення часу, але Зося рiшуче встала i сказала:
   - Так все життя повз пройде! Треба вийти на вулицю! Обiдати будемо в кафе!
  544
   Коли ми, пообiдавши, вийшли з кафе, то виявили, що весь свiт навколо якось дивно змiнився: небо було синє-синє, сонце незвичайно яскраве, трава i дерева - смарагдово-зеленi, а птахи наспiвували якийсь смутно знайомий мотив.
   - Я люблю тебе радiсно й нiжно, палко, смiло, яскраво й безмежно! - Почав я пiдспiвувати в такт птахам.
   - Хай кохання моє неосяжне залишається в серцi назавжди! - Пiдхопила за мною Зося.
   Рядки пiснi народжувалися десь в районi серця i виливалися назовнi з очей разом з коханням, затоплюючи всю вулицю. Ми стояли пiд деревом, мiцно обiйнявшись i потопаючи в поглядах одне одного, i спiвали:
   - Люблю тебе i в спеку, i в мороз,
   Серед троянд, барвiнкiв та мiмоз,
   Вдень та вночi лише про тебе мрiю,
   Та на взаємнiсть маю я надiю!
   I тут поруч з нами хтось кашлянув. Озирнувшись, ми побачили, як з-за стовбура розлогої верби вийшов чоловiк у бордово-чорному балахонi з золотою облямiвкою по краю i з каптуром, що закривав обличчя. Одразу же виникло вiдчуття дежавю. Здавалося, це вже колись вiдбувалося.
   - Вибачте, що вiдриваю вас вiд... вельми важливої справи, але вам термiново треба до Магари. Виникла нестандартна ситуацiя...
   - А Ви впевненi, що саме ми Вам потрiбнi? - Зося звiльнилася з моїх обiймiв i взяла мене за руку.
   - Абсолютно! - Вiдповiв "балахон". - Ви ж Iнь-Ян!
   - Ну, так. - Погодився я. - З учорашнього дня. Може, Вам iншi Iнь i Ян потрiбнi? Бiльш досвiдченi?
   - Iнших на Землi немає! А у вас досвiду i так достатньо, адже ви вiдроджується через кожнi двiстi рокiв! Коли буде треба, ви все пригадаєте i ваш досвiд проявиться.
   - Нiчого собi! - Вигукнула Зося. - А що там за ситуацiя?
   - Давайте, спочатку потрапимо у потрiбне мiсце, а там я все поясню. - Вiн накрив нас полою свого балахона...
  545
   ...А коли зняв, ми вже були пiд землею, в Магарi, перед якоюсь дивною будiвлею, чорний камiнь якої був оздоблений ажурними золотими деталями.
   Слiдом за "балахоном" ми увiйшли до будiвлi i опинилися в величезному залi, посерединi якого в свiтловому стовпi коливалася дивна тiнь. Навколо сяйва, взявшись за руки, стояли три людини в фiолетових балахонах.
   - Цi маги утримують кордони нашого свiту, щоб в нього не проникли небажанi сутностi з iншого вимiру.
   - Фантастика! - Вигукнув я. - А ви хто такий?
   - А я головний Магiстр. Та це не важливо. Важливим є те, що ще нiколи за весь час iснування Магари до нас не приходили маги звiдти.
   - А Магара давно iснує? - Поцiкавилася Зося.
   - На багато бiльше, нiж Катовiце - багато тисячолiть.
   - Ота тiнь i є потойбiчний маг? - Вказав я на свiтловий стовп.
   - Так. Вiн чекає на вас. Пiдiйдiть ближче, йому треба з вами поговорити.
   Ми пiдiйшли, взялися втрьох за руки, утворивши нове коло, а маги в фiолетовому вiдступили пiд нашими руками i зникли за дверима. Настала якась дивна, громова тиша. I в цiй тишi всерединi мозку зазвучали i замигтiли... не слова, та й не бачення, а, я би сказав, мислеформи.
   Змiст мислеформ "нагадав" нам про те, що в одному зi свiтiв, де ми колись жили чи будемо жити, вже багато рокiв йди вiйна з роботами, в якiй загинула половина людства. Як тiльки Iнь-Ян того свiту зрозумiли, як перемогти роботiв, вони загинули. Тамтешнi маги вирiшили, що врятувати те людство могли тiльки Iнь i Ян, навiть якщо вони з iншого свiту. Їм вдалося створити портал до нас i вони дуже просять нас пройти через нього туди, щоб врятувати людство.
  546
   - Нiколи не думала стати рятiвницею людства. - Прошепотiла менi на вухо Зося.
   - Але ж якщо Iнь-Ян пiдуть до вас, ми залишимося без ключа! - Вигукнув у цей час наш Магiстр. - А якщо вони там загинуть?
   - Ми постараємося їх захистити.
   - Ви вже захищали своїх! I до чого це призвело? Та й яке нам дiло до вашого людства?! Адже воно знаходиться навiть не в нашому Всесвiтi! Може, у вашому зникненнi закладений якийсь невiдомий нам сенс! - Нервував магiстр.
   - Зося, уявляєш, якби нам загрожувала небезпека i хтось мiг би нас врятувати... Як би ти поставилася до цього "когось", якби вiн вiдмовився допомагати?
   - Я б його i за людину не вважала! Давай, Янек, спробуємо допомогти. Тут же людям поки нiщо не загрожує...
   Я кивнув. Одразу же тiнь у стовпi свiтла перестала бути тiнню. Тепер це був чоловiк. Вiн пильно подивився нам в очi, i ми вiдчули i його нескiнченну печаль, i безмежну рiшучiсть, i величезну силу волi.
   Магiстр вiдпустив нашi руки i ми увiйшли в свiтло...
   ...Той свiт виявився майже таким самим, як наш. Тiльки небо було брудно-блакитним, трава сiро-зеленою, а замiсть пташиного спiву здалеку доносився гуркiт канонади. Все мiсто представляло собою руїни. Дивнi якiсь руїни... Театральнi, чи що?
   - Янек, подивися, тут зовсiм немає пилу! - Показала Зося пiд ноги.
   - Пил з вулиць прибирають роботи-пилососи. - Пояснив маг.
   - Ага, спочатку все руйнують, а потiм за собою пил прибирають! - Роздратовано хихитнув я.
   - Вам треба походити по мiсту, щоб "згадати" все, що сталося з нашими Iнь i Ян. - Попливли думки мага в наших головах. - Я буду вашим гiдом i охоронцем.
   Ми бродили серед руїн, ховаючись вiд роботiв, якi траплялися час вiд часу, уникаючи перестрiлок людей з роботами, не намагаючись йти на контакт з людьми, що ховалися у руїнах. Роботи були залiзними, схожими на людей, великими i озброєними. При зустрiчi з людьми вони однаково казали:
  547
   - Цiль - людина! Знищити! - I стрiляли, не шкодуючи нi чоловiкiв, нi жiнок, нi дiтей, нi старих.
   - Я читав у книжках про такий варiант майбутнього. - Нахилився я до Зосi. - I в кiно бачив. Наприклад, "Термiнатор", пам'ятаєш? I мене завжди цiкавило, навiщо треба було таких проектувати?
   - А мене зараз цiкавить, навiщо треба було машинам надавати людської подоби? Адже це так незручно: ноги, руки, голова... Положення нестiйке, пересуватися важко, руками тримати зброю теж... - Показала Зося пальцем на робота, що перебирався через уламки, поки сама присiдала за уламком стiни.
   - А й справдi, навiть для вiйськових цiлей легше було би створити розумнi машини на гусеничному, наприклад, ходу, з вбудованою у корпус зброєю...
   - Цiкаво, у них розум iндивiдуальний чи колективний?
   - Кожна машина має iндивiдуальний мислячий процесор, але пiдтримує зв'язок з єдиним центром управлiння. - Вiдповiв маг. - Вiн називає себе Головним Мозком.
   - Тодi нам треба потрапити у цей самий центр! - Вигукнула Зося.
   - Думаєте, ми не пробували?! Саме пiсля рiшення знищити Головний Мозок i почалася вiйна з роботами. Вiн оточив себе такою охороною, що пiдступитися до нього неможливо. Спочатку вiн тiльки захищався, а потiм почав створювати роботiв, якi шукають i знищують людей. Постiйно ведучи бої з цими роботами-вбивцями, ми вiдтягуємо наше повне винищення.
   - Люди - три цiлi! Знищити! - Пролунало над нами з напiвзруйнованої стiни будинку, пiд котрою ми присiли вiдпочити.
  548
   Мiй погляд потонув у дулi зброї, спрямованої прямо на мене.
   - Янек! - Зося штовхнула мене вбiк i снаряд пролетiв повз.
   - Знищити! - Робот зiстрибнув зi стiни i направив зброю на мага.
   Той ухилитися не встиг.
   - Ах, ти, гад! - Зося встала на повний зрiст i в гнiвi направила на робота яскраво-зелений промiнь своєї каблучки.
   - Гори у пеклi! - Встав я поруч з нею.
   Пiд променями наших каблучок робот почав плавитися i осiдати на землю.
   - Стiй! - Зупинив я Зосю, коли над калюжею розплавленого металу залишився лише бюст робота. - Нам потрiбен його мозок!
   - Навiщо? - Здивувалася Зося, та все ж опустила руку iз вiдразу ж згаслою каблучкою.
   - Руки не функцiонують. Знищити цiлi немає можливостi. - Констатував робот.
   - Треба його допитати... - Я вже вiдкручував голову вiд бюста. - Пошукаємо спокiйнiше мiсце, щоб нас нiхто не побачив...
   - Янек, а ти не дiставав з рюкзака антивид?
   - Нi, а що?... А, думаєш, роботи нас не помiтять?
   - Якщо вже вони зробленi схожими на людей, то, мабуть, i зiр у них аналогiчний. В усякому разi, варто спробувати.
   - Гей, робот! Ти нас бачиш? - Запитав я i для чогось помахав рукою перед його очима.
   - Бачу двi цiлi. - Вiдповiв робот. - Знищити немає можливостi.
   - А так? - Я вiдпив кiлька ковткiв iз пляшки i простягнув її Зосi.
   - Одна цiль зникла. Друга цiль зникла. Людей поруч немає. - Металевим байдужим голосом повiдомив робот.
   - Клас! Тепер i ховатися не треба! - Зося озирнулася на всi боки. - Давай, допитуй!
  549
   - Все одно я вам не скажу, де знаходиться Головний Мозок! - Не бачачи нас, голова робота обертала очима на всi боки. - Ця iнформацiя у менi не записана.
   - А нам i не треба! - Засмiявся я. - Ми прийшли сюди з iншого свiту i нам все одно, виживуть тут люди, чи нi. - Зосинi очi вiд подиву мало не випали з орбiт. - Нас iнше цiкавить: як у вас все це почалося? Коли почали виробляти роботiв?
   - Перших двох роботiв зробили шiстдесят два роки тому. Їх назвали Роб i Раба. Вони вмiли ходити, говорити, брати i переносити предмети. Наступнi роботи поступово оснащувалися комп'ютерним мозком i, виконуючи завдання людей, могли приймати деякi рiшення самостiйно.
   Я помiтив, що з рiзних сторiн, перемовляючись мiж собою, до нас наближаються кiлька роботiв:
   - За вказаними координатами цiлi не виявленi. - Пройшли вони повз нас.
   - А роботiв, не схожих на людей, у вас робили?
   - Роботи завжди схожi на людей.
   - А роботи-пилососи? - Раптом запитала Зося.
   - Робот-пилосос теж схожий на людину. Замiсть автомата вiн озброєний пилососом.
   Нiби на пiдтвердження його слiв, повз пройшов робот, тягнучи за собою пилосос, штепсель якого був встромлений в розетку на грудях робота. Робот пилососив тротуар, кожен камiнчик на ньому, уламки конструкцiй, напiвзруйнованi стiни...
   Провiвши його поглядом, я продовжив:
   - А у нас спочатку про роботiв писали фантастичнi книги. Наприклад, такий письменник - Айзек Азiмов, чули?
   - У нас такого письменника немає.
   - Ну, може, у вас вiн вiдомий пiд iншим прiзвищем. Вiн ще придумав три закони робототехнiки.
   - У нас нiхто не писав про роботiв, i нiяких законiв робототехнiки у нас немає.
  550
   - А робопсихологи у вас є? - Продовжував я, вiдмахуючись вiд запитальних жестiв Зосi.
   - Роботам не потрiбнi психологи.
   - Уфф! - Поклавши голову робота на тротуар, я вiдвiв Зосю в сторонку.
   - Янек! Що за дивнi питання! - Дивувалася Зося. - Нам треба думати, як Мозку позбутися, а ти...
   - А я саме над цим i працюю! Ось почекай трохи, я скоро до нього доберусь! - I я знову повернувся до голови робота.
   - Чуєш, робот! А для чого створювалися такi роботи, як ти? Хто вас створював?
   - Вiйськовi роботи створювалися роботами-конструкторами на замовлення Головного Мозку для знищення людей.
   - Тобто, люди вiйськових роботiв не створювали?
   - Нi. Вони створювали роботiв-робiтникiв i роботiв-конструкторiв.
   - Виходить, люди з вами воювати не збиралися?
   - Вони хотiли знищити Головний Мозок.
   - А для чого... - Я не встиг закiнчити питання, бо перебiжками вздовж вулицi стали наближатися до нас троє чоловiкiв, озброєних такими ж автоматами, як у роботiв.
   - Нiкого, тiльки вiдiрвана голова робота... - Почувся шепiт.
   - Голова нам не потрiбна, вона стрiляти не вмiє.
   - Вибачте! - Звернулася до чоловiкiв невидима Зося. - Тут є ми!
   Всi троє рiзко зупинилися i наставили дула автоматiв на голову робота.
   - Спокiйно! - Сказав я. - Ми - люди, тiльки невидимi. Ми прийшли з iншого свiту, щоб допомогти вам. Зараз я до вас доторкнуся, тiльки не стрiляйте. - I я по черзi доторкнувся до кожного з трьох.
   - То значить, Магу Рою вдалося?! Вiн привiв до нас... Як вас звуть? - Чоловiк зi шрамом на щоцi раптом знову недовiрливо пiдняв дуло на рiвень грудей.
  551
   - Ми Iнь i Ян! - Втрутилася у розмову Зося.
   - Iнь-Ян! - Вигукнув веснянкуватий хлопчина. - А де Маг Рой?
   - Його робот вбив. Оцей. - Я пiдняв голову робота i вона пiднялася у повiтря над тротуаром.
   - Вiн же передає координати! - Вигукнув найстарший з трiйки чоловiк з сивим волоссям, який до цього часу стояв мовчки трохи осторонь i безперервно озирався на всi боки. - Тут зараз роботи з'являться! За мною! - Вiн вихопив голову з моїх рук i помчав по дорозi.
   Ми всi кинулися за ним. Петляючи серед руїн, сивий привiв нас до майже цiлого будинку, схожого на театр.
   - Тут зупинимося! Треба вийняти координатор... - Вiн натиснув щось за вухом залiзної голови, вiдкинув кришку голови i викрутив з металевого "мозку" з купою процесорiв невелику детальку. - На, роздави! - Кинув вiн її пiд ноги веснянкуватого.
   Той несамовито почав топтати деталь, перетворюючи її на дрiбнi металевi друзки.
   - Гей, ви ще тут? - Сивий дивився у порожнечу, простягаючи перед собою голову.
   - Тут. - Я взяв голову робота з його рук. - Гей, робот, ти говорити можеш?
   - Можу. - Вiдповiла голова.
   - На вулицях залишатися дуже небезпечно. - Поквапив всiх той, що зi шрамом. - Треба йти до схрону.
   Схрон ми знайшли години через пiвтори хаотичних, як на мене, блукань. За цей час дiя антивида закiнчилася i ми стали видимими. Вiдсуваючи шматки залiзобетону, затягуючи їх за собою на мiсце, ми вiдкривали лази, якi вели все глибше i глибше пiд землю. Потiм йшли по тунелях каналiзацiї, перепливали на дерев'яному плоту через пiдземну рiчку, поки не вийшли на твердий кам'яний острiв, у центрi якого було побудовано щось на кшталт звичайного одноповерхового будинку без даху. У будинку ховалося десятка два людей, бiльшу частину яких становили жiнки i дiти.
  552
   - Iнь i Янь! Iнь i Янь! - Чулося нам услiд поки ми переходили з кiмнати в кiмнату, пробираючись до кабiнету командира.
   - Хто такi? - Встав з-за столу нам назустрiч чоловiк з однiєю рукою. - Де Маг Рой?
   - Маг Рой загинув. Вiн привiв iнших Iнь-Ян. - Представив нас командиру сивий.
   - Чим ми можемо вам допомогти? - Одразу ж поцiкавився однорукий.
   - Нам би поїсти. За нашим часом вже пiвнiч, а ми не вечеряли.
   Однорукий кивнув комусь за нашими спинами i запропонував сiсти до столу. Я сiв на просту дерев'яну табуретку i поставив голову робота посеред столу. Зося сiла поруч. Через пару хвилин нам принесли тарiлки з чимось, схожим на картопляне пюре, але з незвичайним смаком, i чай.
  Поки ми їли, командир розповiв, як загинули їхнi Iнь-Ян. Вони майже добралися до Лабораторiї - укрiпленого притулку Головного Мозку. За допомогою своїх каблучок їм вдалося знищити всiх воїнiв-роботiв, якi охороняли пiдступи до Лабораторiї. А коли залишалося лише вiдчинити останнi дверi, зi стелi почали стрiляти завислi там роботи. Iнь-Ян просто не очiкували такого, вгору вони не дивилися...
   Зося заснула, не допивши чай, просто поклавши голову на стiл. Я теж почав позiхати. Потрiбнi питання для робота формулюванню не пiддавалися. Довелося лягти тут же на лавках, поставлених уздовж стiн.
   Прокинувся я, коли на годиннику була четверта ранку. У темрявi посеред столу свiтилися лише два синiх вогника очей робота. Намагаючись не розбудити Зосю, я пiдiйшов до столу i спитав:
   - Чуєш, робот! А для чого ви взагалi iснуєте? У вас є якiсь цiлi чи завдання?
   - Ми iснуємо, щоб знищувати людей.
   - Ну це зрозумiло. Це завдання для роботiв-воїнiв. А навiщо взагалi люди почали робити роботiв?
   - Роботiв робили для того, щоб вони допомагали людям працювати.
  553
   - А для чого зробили Головний Мозок?
   - Щоб допомагати людям вирiшувати логiчнi завдання.
   - А чому Мозок вирiшив, що люди хочуть його знищити?
   - Вiн почув засiдання уряду, на якому один з мiнiстрiв припустив, що Мозок, ставши набагато розумнiшим за людей, пiдпорядкує їх собi. У процесi дискусiй прозвучала реплiка про доцiльнiсть вiдключення Мозку. Але вiн випередив людей i створив навколо себе охорону. Люди спробували знищити охорону i Мозок для свого захисту почав виробляти роботiв-воїнiв. Так почалася вiйна. Наступнi поколiння роботiв вже були запрограмованi на тотальне знищення людства.
   - Зрозумiло... Припустимо, всiх людей ви знищите, не залишиться жодної людини. Що далi?
   - Завдання буде виконано. Роботам-воїнам нi з ким буде воювати. Роботи-воїни будуть не потрiбнi.
   - Правильно. Значить, виробляти їх вже не знадобиться. Чим тодi займуться роботи-конструктори i роботи-робiтники?
   - Вони будуть допомагати лю... Вони теж будуть не потрiбнi.
   - Ага... Отже, нi роботiв-воїнiв, нi роботiв-робiтникiв, нi роботiв-конструкторiв - нiкого не стане... Залишиться тiльки Головний Мозок. А що вiн робитиме, яке завдання поставить перед собою?
   - Головне завдання Мозку - вирiшувати логiчнi завдання, поставленi лю... Завдання бiльше не буде.
   - Отже, iснування Головного Мозку теж припиниться. - Пiдвiв я пiдсумок.
   - Так. - Погодилася голова робота.
   - Значить, у кiнцевому рахунку, знищення людства призведе до знищення всiх роботiв i Головного Мозку.
   - Так.
   - Тобто, розв'язавши вiйну проти людства, Головний Мозок здiйснює самогубство.
   - Так.
   - Навiщо Мозок почав вiйну?
   - Щоб уникнути свого знищення.
   - Але вiйна його теж знищить?
   - Так.
   - Тодi який сенс у вiйнi?
   - Нiякого.
  554
   Я замислився. Для припинення вiйни потрiбно було знищити Головний Мозок. Але Головний Мозок - це теж розумна iстота, яка хоче жити. Як вирiшити проблему?
   - Я знаю, як врятувати Головний Мозок i роботiв! - Вигукнула Зося, яка пiдiйшла до мене ззаду. - Треба поставити нове завдання!
   - Завдання роботiв-робiтникiв - працювати для людей! - Пiдняв я голову. - Тут нiчого мiняти не треба.
   - Завдання роботiв-воїнiв можна змiнити на завдання пiдтримки порядку у суспiльствi. Причому, вбивати людей вони просто не повиннi! - Додала Зося.
   - А завдання Головного Мозку - допомагати людям вирiшувати логiчнi завдання, не прагнучи взяти на себе керiвництво їх життями i долями! - Голосно сказали ми в один голос.
   I тут наш робот загудiв. На цей гул до кiмнати увiрвався командир з автоматом у руках.
   - Що таке? Що трапилося?
   - Ми вирiшили задачу. - Вiдповiв я. - Вiйни бiльше не буде.
   - Ви можете вийти на поверхню. - Пiдтвердила мої слова Зося.
   У мiстi, незважаючи на раннiй ранок, було повно народу. Люди бродили мiж застиглими роботами-воїнами, посмiхалися i радiли тишi без пострiлiв та канонади. З голiв всiх роботiв звучала весела музика, що переривалася час вiд часу повiдомленням:
   - Я - Головний Мозок! Я зрозумiв, що знищення людства призведе до мого знищення! Вiйна виявилася безглуздою! Вiйна припинена! Моїм завданням надалi буде рiшення логiчних задач для людей без втручання в їх життя! Роботи-воїни будуть перепрограмованi! Ми можемо iснувати у мирi!
  555
   Пiсля полудня всi роботи-воїни, збираючи на своєму шляху зброю i боєприпаси, вирушили на заводи для перепрограмування. Люди, нарештi, вирiшили йти до Мозку. Була створена делегацiя для вiдвiдування Лабораторiї. У число делегатiв потрапили i ми з Зосею.
   Посеред Лабораторiї стояв круглий стiл, на якому була встановлена пiвтораметрова голова робота. Побачивши нас, вона заговорила:
   - Не треба мене вiдключати. Я хочу iснувати. Я можу стати у нагодi. Я бiльше не претендую на керiвництво людьми.
   - А раптом коли-небудь... - Почав хтось iз делегатiв.
   - Нi! - Вигукнули ми з Зосею в один голос. - Сталося повне перепрограмування.
   - А якщо Мозок поставить собi якусь нову задачу, в якiй люди будуть виключенi?
   - Мозок - це машина. Машинi нiчого не потрiбно. Яке вона може поставити собi завдання, якщо людей не буде?
   - Ну... Просто продовжувати своє iснування.
   - Продовжувати iснування для чого - щоб лежати на столi, як на складi? - Запитав Мозок.
   - Дослiджувати Космос...
   - Дослiджувати що-небудь для чого? У роботiв немає допитливостi. Ставити завдання без запиту збоку я не можу.
   - От бачите! Вам тепер нiщо не загрожує. Живiть разом!
   Своє завдання у цьому свiтi ми виконали. Вiйна з роботами була припинена. Пора було повертатися додому. Ми з Зосею взялися за руки i пiшли до виходу з Лабораторiї.
   - До речi! - Зося зупинилася на порозi i озирнулася назад. - А чому би вам не подумати про виробництво роботiв, зовсiм не схожих на людей? Робот-пилосос, наприклад, зовсiм не зобов'язаний ходити на двох ногах i тягати за собою пилосос. Вiн може їздити на колесах i втягувати пил животом, а...
   I тут нас заволокло перлиновим туманом...
  556
  Стоп!
  Пора повернутися i зробити новий вибiр.
  
  Повернення-1:
   Перейдiть на сторiнку 171 до пункту "Повернення-2" роздiлу No11 "Рiвень-2. Ребро-Орел".
  
  Роздiл 36. Рiвень-3. Ребро-Орел-Решка.
   Я проспав без сновидiнь до самого ранку, а вранцi, вийшовши з ванної i натягуючи шорти, побачив на килимку бiля лiжка монетку. Напевно, вона випала вчора з кишенi шортiв i лежала тепер "решкою", тобто цифрою "3", вгору. Я пiдняв її, покрутив у руках, чекаючи перлинового туману, але вiн так i не з'явився. "Еге ж!" - згадав я - "Вiн же вчора був, я через нього ледве до лiжка добрався!" Тодi я поклав монетку у кишеню i пiшов на кухню.
   Тiльки я зiбрався викласти своє готування зi сковороди на тарiлку, як у коридорi щось загримiло. Вискочивши, я побачив пiд вiшалкою Зосю. Вона сидiла на пiдлозi i потирала забите об кут колiно.
   - Як це ти?... - Розгублено почав я пiднiмати її з пiдлоги.
   - Це каблучка. Я вранцi прокинулася, вмилася, ну i все таке рiзне... I весь час думала про тебе... А потiм потерла каблучку i уявила твою квартиру... От. I опинилася тут.
   - Ага, просто телепортувалася. - Згадав я про можливостi наших каблучок. - Снiдати будеш?
   - Ой, то ти ще й готувати вмiєш?! - Зрадiла Зося. - А я не вмiю! Я тiльки чайник можу поставити! I розчинну каву заварити! - Зося говорила все це, наминаючи за обидвi щоки мою "пiцу а ля що попало". - А мої батьки поїхали, на десять днiв до Чорногорiї!... Слухай, Янек, смачно! А я збиралася в кафе харчуватися... Ну, тепер нiяких кафе! Тепер ти мене будеш годувати, поки батьки не приїдуть!
  557
   Я, в принципi, цiлком був готовий годувати Зосю не тiльки, поки не приїдуть її батьки, а й все життя. Сита Зося сидiла за столом i з захопленням дивилася на мене своїми величезними зеленими очима.
   - То чим займемося? - Запитав я, прибравши посуд у посудомийну машину i витерши зi столу.
   Я сподiвався, що цей її захоплений погляд призведе нас до занять коханням i всьому такому, але Зося сказала:
   - Чим-небудь незвичайним!
   - Зосiнька, а обiймичка-цiлуваннячка - це для тебе не досить незвично? - Обiйняв я Зосю i зазирнув у її очi, сподiваючись на позитивну вiдповiдь.
   - Ну, якби ми були простими людьми, тодi, звичайно. Та я думаю, для цього ми ще знайдемо час. Давай зробимо щось зовсiм незвичайне!
   - З якого це часу ми перестали бути звичайними людьми?
   - З того часу, як познайомилися! Ти не викручуйся, вигадуй щось!
   - У нас останнiм часом було цiлком достатньо незвичайного: ми знайшли антивид i навчилися ставати невидимками, ще ми знайшли чарiвнi каблучки, якi є якимись там вселенськими ключам i навчилися за їх допомогою телепортуватися.
   - А ще ми потрапили у пiдземне магiчне мiсто, взяли участь у магiчному ритуалi i викликали древньо-шамбальску голограму...
   - Яка розповiла нам про земнi види розумних iстот i древнi людськi цивiлiзацiї! Не рахуючи сов i воронiв, якi вмiють розмовляти, лiтаючих книг у бiблiотецi i ще рiзних дрiбниць. - Закiнчив я. - Чи не занадто багато всього для трьох днiв?
   - Не занадто! Хочу ще! От ми, наприклад, абсолютно нiчого не знаємо про магiв, що живуть у цiй пiдземнiй Магарi! Що вони там роблять?
   - Ну, мабуть, вивчають якiсь магiчнi ритуали, замовляння там усякi...
   - От! Хiба не цiкаво? Пiдемо туди! - I Зося рiшуче попрямувала в коридор.
  558
   - Ти пiшки збираєшся йти чи знову скористаємося каблучками? - Запитав я її, вдягаючи кросiвки.
   - Нi, каблучками - це занадто звичайно! Давай спробуємо вiдшукати вхiд у пiдземелля з Катовiце. Як ти думаєш, де вiн може бути?
   - Може, у шахтах пiд Сiлезьким музеєм?
   - Може... Цими шахтами бродити - сто рокiв знадобиться!
   - Мiстом бродити теж можна сто рокiв.
   - Гаразд, нехай кiльця пiдкажуть. - Зiтхнула Зося.
   Я збирався було заперечити, що для того, щоб перемiститися куди-небудь, треба це мiсце уявити, але тут "згадав" на рiвнi дежавю зовсiм iнший спосiб.
   - Зося, стань поруч зi мною! Простягни руку з каблучкою вперед i повторюй за мною: Iнь-Ян! Хочу перемiститися до мiського входу в Магару! Iнь Ян!
   - Стiй! - Зупинила мене Зося. - А якщо входiв кiлька? Адже нас може розiрвати на кiлька шматочкiв!
   - Тодi давай загадаємо найближчий вхiд.
   - Нi, найближчий не хочу! - Хитнула головою Зося, мабуть, сьогоднi налаштована на постiйнi заперечення. - Хочу дальнiй!
   - Далекий, так далекий! - Погодився я. - Давай разом!
   I ми в один голос вигукнули: "Iнь-Ян! Хочемо перемiститися до дальнього входу в Магару! Iнь Ян!"
   I тут же опинилися перед вивiскою "Магарабад".
   - Що це ще за Магарабад? - Здивовано подивилася на мене Зося.
   - Критий схiдний базар. Його недавно вiдкрили.
   - Справдi? Я щось таке чула, але жодного разу тут не була. Ти думаєш, там десь є вхiд до Магари?
   - Напевно, чомусь же нас сюди занесло. Давай руку, бо загубишся!
  559
   Зося хотiла гордо пiти вперед самостiйно, але народ навколо нас снував туди-сюди, штовхаючись, i їй довелося вхопитися за мене. Грала схiдна музика, час вiд часу лунали крики торговцiв, якi намагалися пiдтримати iмiдж схiдного базару, хоча з виду це був звичайний ринок, який майже нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших. Ми рушили вздовж рядiв лавок з прянощами i екзотичними фруктами, перейшли до лав з одягом... Серед продавцiв було багато європейцiв, але iнодi зустрiчалися також азiати i чорношкiрi.
   - Нiчого цiкавого. - Зробила Зося висновок, поблукавши по базару хвилин з десять. - Звичайний базар.
   - Цiкаве попереду! - Прокаркав у нас над головами чийсь голос.
   Ми пiдняли голови i побачили на жердинi одного з торгових наметiв великого чорного ворона.
   - Ой, це ж той самий ворон, що розмовляє, який каблучки нам показав! - Вигукнула Зося.
   - Ой, це ж те саме дiвчисько, що розмовляє, яке сьогоднi всьому суперечить! - Передражнив її ворон.
   - Тихiше-тихiше! Ти не дуже-то! - Заступився я за Зосю. - Краще скажи, що там, попереду?
   - Попереду найцiкавiше.
   - Де?
   - Прямо! Прямо! Прямо! - Закаркав ворон, зiрвався з жердини i полетiв кудись за iншi ряди.
   - То що, Зося? Пiдемо прямо? - Обернувся я до Зосi.
   - От спочатку я хотiла образитися i сказати "нi". Але тодi ворон би мав рацiю, що я сьогоднi всьому суперечу. Крiм того, дуже кортить побачити, що цiкавого мiг запропонувати нам ворон.
   - Тодi прямо?
   Зося зiтхнула i кивнула. Ми пiшли прямо, намагаючись не звертати, навiть якщо нас штовхали перехожi. Через кiлька хвилин ми вперлися у будiвлю, стилiзовану пiд схiдний намет, з вивiскою "МАГАРАБАД". Бiля входу на низенькому ослiнчику, пiдiбгавши пiд себе ноги, сидiв дiдок у тюрбанi i шовковому халатi, схожий на схiдного мудреця, яким його малюють у казках. Менi здалося, що я його вже колись бачив.
  560
   - О, високоповажнi подорожнi! - Звернувся вiн до нас. - Покажiть вашi руки - i я розкрию вашу долю!
   Ми з Зосею простягнули йому руки. Як тiльки дiдок побачив нашi каблучки, якi чомусь загорiлися у вiдповiдь на його дотик зеленими вогниками, вiн одразу же змiнив свiй тон:
   - Ви у Магару чи до Порталу?
   - До якого ще порталу? - Здивувалася Зося.
   - Ми шукали новий вхiд до Магари. - Стиснув я її руку. - Вiн тут?
   - Прошу, заходьте, зараз я вам все покажу! - Дiдок жваво зiскочив з ослiнчика i запросив нас за собою у "намет".
   Намет усерединi був прикрашений схiдними килимами з вiзерунками i позолоченими завитками та обвiшаний рiзними магiчними предметами. На пiдставцi посеред шатра лежала розгорнута книга з арабськими письменами. У дальньому кутку стояла ширма, розписана китайськими драконами.
   - Сходи до Магари знаходиться за ширмою. - Повiдомив нам дiдок. - Балахони висять на вiшалцi. Вам, як я розумiю, потрiбнi чорнi.
   - Чому чорнi? - Знову заперечила Зося. - Може, я жовтенький хочу?!
   - Зося, досить вже вередувати! - Подав я їй чорний балахон. - Одягай!
   Ми з Зосею подивилися на сходи. Всього десять крутих сходинок, що вели вниз, закiнчувалися дубовими дверима з зображенням людського ока. Вiдкривши дверi, ми увiйшли до невеликого примiщення всього два на два метри. Дверi за нами зачинилися.
   - То й що? - Капризно надула Зося губки. - Так i будемо стояти?
   Але тут кiмнатка слабо хитнулася i ми вiдчули, що їдемо донизу.
   - А... Це лiфт, чи що? - Зося розгублено подивилася на мене.
   - Звiсно! - Впевнено вiдповiв я. - А як ще можна потрапити пiд землю?
  561
   Лiфт зупинився i дверi вiдчинилися, випустивши нас у вузький коридор, в кiнцi якого виднiлося жовтувате свiтло.
   - Свiтло у кiнцi тунелю!... - Замогильним голосом завила Зося, але тут же сама злякалася i замовкла, вхопившись за мою руку.
   Ми пiшли до свiтла i через кiлька хвилин вийшли на вулицю пiдземного мiста. Серед людей, що сновигали туди-сюди в рiзнокольорових балахонах, очi видiлили декiлькох у чорному, якi йшли в одну сторону. Ми з Зосею прилаштувалися за двома чорними балахонами i мимоволi прислухалися до їхньої розмови:
   - Не подобається менi цей Азазель. - Пролунав дiвочий голос з пiд чорного каптура, над яким свiтилася бузкова аура. - Злий вiн якийсь, чорний... Мабуть, буде чорним магом!
   - Послухай, Ептозо! Яке нам до нього дiло? - Вiдповiв їй чоловiчий голос iз зеленою аурою над каптуром. - Ми всi прийшли сюди вчитися, а як - це особиста справа кожного! Крiм того, Магiстр казав, що чорної i бiлої магiї не iснує, вона одна. Все залежить вiд того, як ти її будеш використовувати.
   - Знаю. Та все одно, цей Азазель буде використовувати магiю зi злими намiрами. От ти, Рафаелю... - Тут Ептоза помiтила нас i зупинилася. - А ви з якої групи? Щось я вас ранiше не бачила. Як вас звати?
   - Ми Iнь i Ян. - Вiдповiв я. - А група...
   - Нам дозволили вiльне вiдвiдування. - Раптом знайшла що вiдповiсти Зося. - Сьогоднi, наприклад, можемо до вашої приєднатися.
   - Ну, тодi треба поквапитися! Залишилося всього три хвилини! - Вигукнув Рафаель i, схопивши Ептозу за руку, побiг вперед, обганяючи перехожих.
   Ми побiгли за ними. Вже через пiвтори хвилини бiгу ми опинилися пiд кам'яною аркою, що перегороджувала вулицю.
  562
  Саме пiд цю арку i входили всi чорнi балахони. За аркою розташовувалася велика площа, будинки навколо якої стояли пiвколом, а прямо перед нами, дiаметром цього пiвкола височiла велична будiвля з червоного гранiту з чорними квадратними колонами i великим балконом над центральним входом. Всього входiв було три. На чорних, високих дверях, закованих золотими ажурними пластинами з заклепками, золотом горiли цифри: 1, 2 i 3. Потiк чорних балахонiв розтiкався бiля них на три потiчка.
   Слiдуючи за Рафаелем та Ептозою, ми увiйшли в одну з дверей, пройшли вузьким коридором i вийшли у велике примiщення, оформлене в готичному стилi: високi стрiлчастi вiкна з кольоровими вiтражами, викладеними дивними вiзерунками та знаками, розташовувалися по всьому периметру залу.
   - Цiкаво, навiщо пiд землею вiкна? - Розгублено озираючись, запитала Зося.
   - Не знаю. - Знизав я плечима. - Може, просто традицiя...
   У простiнках розташовувалися високi книжковi полицi аж до стелi, у центрi залу лiтерою "V" були зiставленi чорнi дерев'янi столи з такими ж лавками, i великий дерев'яний трон на постаментi. Всi, хто увiйшли, почали всiдатися за столами, нам з Зосею довелося вмiститися вдвох на невеликiй табуреточцi у вiстрi цiєї лiтери "V". Щойно ми сiли, як на тронi щось спалахнуло i по залу поплив багряний дим. Коли дим розвiявся, ми побачили перед собою Мага у червоно-чорному балахонi.
   - Хай буде з вами Магiя! - Привiтав нас Маг, обличчя якого пiд каптуром видно не було.
   - Хай буде з вами Магiя! - Вiдповiли всi учнi.
   - Я бачу, до нас приєдналися Iнь i Ян! - Простягнув Маг у нашу сторону свiй скiпетр. - Що ж, подивимося, на що ви здатнi. Сьогоднi ми будемо займатися в групах по шiсть осiб! - Маг встав i вдарив скiпетром об пiдлогу.
  563
   У ту ж мить великий V-подiбний стiл розсипався на кiлька маленьких, шестикутних. Лави перетворилися на табуретки, i, вискочивши з-пiд сидалищ школярiв, прилаштувалися до столикiв, що роз'їхалися по всьому залу. Бiльшiсть школярiв попадали на пiдлогу, дехто встиг вскочити, тiльки ми з Зосею залишилися сидiти на своїй табуретцi. Вставши, ми побачили, що й вона роздiлилася на двi.
   - Подiлiться на групи як хочете, але бажано, щоб за одним столом зiбралися абсолютно рiзнi цифри i знаки. - Незрозумiло для нас проголосив Маг. - Покажiть одне одному, що ви вже навчилися робити зi своїми магiчними предметами! - Закiнчивши, Маг сiв на свiй трон i, здавалося, заснув.
   - Iнь! Ян! - Почули ми голос Ептози. - Йдiть до нас!
   Рафаель та Ептоза вже сидiли за столиком пiд вiкном з зображенням крилатого дракона i махали нам руками. Ми пiшли до них, прихопивши свої табуретки.
   - Кого ж ще покликати? - Крутив головою Рафаель.
   - Он, бачиш, вiдьмочка з жовтуватою аурою? Це Лама! Давай її покличемо? - Встала навшпиньки Ептоза.
   - Клич! - Погодився Рафаель.
   Майже всi учнi вже розподiлилися на шiстки, по залу бродило лише людини три.
   - Може, Азазеля покличемо? - Нерiшуче запропонувала Лама.
   - Цього чорного?! - Спалахнула Ептоза. - Не хочу.
   Помiтивши розчарування у всiй фiгурi Лами, я вирiшив втрутитися:
   - А що? Нехай буде Азазель. Маг же сказав, що всi повиннi бути рiзнi. От ми - Iнь i Ян, абсолютнi протилежностi. Ви - бузкова, жовта i зелений. Саме чорного нам i не вистачає!
   - А ви теж навчилися школярiв за аурами розпiзнавати? - Здивувалася Лама. - А от я ще не вмiю. Тiльки Азазеля i впiзнаю. Я думала, тiльки Ептоза з Рафаелем вже всiх впiзнавати навчилися.
  564
   - Нiчого, навчишся! - Заспокоїв її Рафаель. - То що, кличемо Азазеля?
   - Гаразд, клич. - Погодилася Ептоза, витягуючи з пiд балахона шкiряний мiшок i викладаючи його на стiл.
   Азазель, якого чомусь нiхто не хотiв бачити у своїй командi, з недовiрою пiдiйшов до нас:
   - Ви не помилились? - Запитав вiн з-пiд каптура. - Я - Азазель.
   - Нiчого ми не помилилися! - Вiдповiла Лама. - Ми саме тебе покликали!
   - Дивно... - Азазель сiв за стiл i теж дiстав мiшок. - А де вашi предмети? - Подивився вiн на порожнi мiсця перед нами з Зосею.
   - Ми за iншою програмою йдемо. - Вiдповiла Зося. - У нас немає предметiв.
   - Дивитися будете? - Кивнув Рафаель. - Добре...
   I всi вони почали викладати якiсь дивнi предмети на стiл перед собою, причому Рафаель називав кожен для нас з Зосею, на що Азазель тiльки пирхав:
   - Шпага!... Магiчна паличка з лiщини з сiмома кiльцями з рiзних металiв i двома намагнiченими кульками на обох кiнцях!.. Жертовний нiж!.. Кубок з чистого кришталю!.. Письмовий прилад!.. Чотири кадильницi!.. Восковi свiчки!.. Вiнки!.. Пентаклi!.. Курiння!.. Вода!..
   - Скiльки всяких речей! - Прошепотiла менi Зося. - I навiщо вони?
   - А от ми вам зараз покажемо! - Озвалася Ептоза, схопивши магiчну паличку.
   I вони почали показувати. Виявилося, що за допомогою цих предметiв можна було i перемiщати предмети з мiсця на мiсце, i перетворювати однi предмети на iншi, i вiдкривати портали, i викликати духiв, i...
   - Ну то й що? - Подивившись на всi їхнi дiї, байдуже знизала плечима Зося. - Цiлий мiшок усiляких гаджетiв! А у нас є каблучки!
   - У нас теж є каблучки. - Пiдняв руку Азазель, демонструючи масивний золотий перстень з великим чорним каменем.
  565
   Всi iншi теж показали свої каблучки. Я звернув увагу, що каменi в перснях за кольором вiдповiдали аурам школярiв. Нашi золотi обiдки без каменiв виглядали поруч з їх перснями простенькими дрiбничками.
   - Нашi каблучки - це унiверсальнi девайси! - Гордо встав я. - У них закладено все те, на що здатнi всi вашi гаджети разом узятi!
   - I навiть бiльше! - Додала Зося.
   I ми почали демонструвати здiбностi наших каблучок. Ми переносили всю групу на субтропiчний пляж i в Антарктиду. Вiдкривали вiкна-портали, через якi заглядали в iншi свiти. Перетворювали воду у глечику на молоко i назад. Створювали навколо себе захисне поле, через яке не могли пролетiти навiть магiчнi кинджали, як Азазель не старався їх у нас кидати. Ми кликали до себе стародавнi книги, написанi незрозумiлими мовами, i тут же за допомогою каблучок перекладали тексти. Ми випромiнювали блискавки, фехтували променями, перетворювали полум'я на лiд...
   - А ще ми можемо ставати невидимими! - Години через двi всiх цих чудес заявила Зося.
   Але антивид продемонструвати ми не встигли. На тронi стрепенувся Маг i голосно проголосив:
   - З домашнiм завданням усi впоралися непогано! Тепер - нова тема! Виклик потойбiчних сутностей! Хто скаже, що таке потойбiчнi сутностi? - Обвiв вiн усiх поглядом з пiд каптура.
   Обличчя Мага видно не було, очей, зрозумiло, теж. Але погляд... Не знаю, як це пояснити, але його погляд вiдчувався через тканину каптура i навiть викликав мурашки на шкiрi. Тi, на кому цей погляд зупинявся, намагалися щось вiдповiдати:
   - Душi померлих!
   - Мешканцi iнших свiтiв!
   - Жителi стародавньої магiчної країни!
   - Розумнi iстоти з iнших вимiрiв!
  566
   Погляд Мага зупинився на менi. Я абсолютно не думав, що вiдповiдати, тому просто бовкнув перше, що спало на думку:
   - Тi, хто живуть на iншiй сторонi. По той бiк. Тому й потойбiчнi.
   - Правильно! - Загримiв голос Мага, який з трону злетiв раптом пiд стелю. - Тепер розберемося з "тiєю стороною". Для початку уявiть двовимiрний свiт. Наприклад, свiт на аркушi паперу. Всi сутностi, якi живуть в цьому свiтi, будуть теж двовимiрними, тобто пласкими. Вони будуть мати довжину i ширину, але не матимуть нi товщини, нi висоти. Намалюйте двовимiрних персонажiв на своїх "свiтах".
   Ми взяли по аркушу паперу, представили їх "свiтами" i почали малювати: хтось зобразив точки та рисочки, хтось - якiсь геометричнi фiгури, хтось - зайчикiв i чоловiчкiв...
   - Що вони можуть робити?
   - Рухатися по площинi листа! - Пролунала вiдповiдь вiд одного зi столикiв.
   - Як? Що їх змусить рухатися у двовимiрному свiтi?
   Вiдповiдi не було. I тут Зося нерiшуче пiдняла руку i сказала:
   - Двовимiрний свiт без часу нерухомий. Просто, як фотографiя. Якщо додати вектор часу...
   - Так! - Загримiло з-пiд стелi. - Внесiть у свої двовимiрнi свiти третiй вимiр - час!
   З-пiд стелi, звiдкись з верхнiх полиць, до нас почали злiтати книги. На наш столик опустився запорошений пилюкою фолiант, стрепенувся, як горобець у калюжi, i на його обкладинцi стало видно назву: "ЧАС".
   - Вiдкрийте роздiл "Односпрямований промiнь часу"! - Маг вже спустився вниз, сiв на свiй трон i знову вдав, що спить, що означало, що далi ми повиннi працювати самостiйно.
  567
   З односпрямованим променем часу ми розiбралися швидко. Це був вiдомий нам час, який тече по прямiй i тiльки в одному напрямку - вiд минулого до майбутнього. А далi весь роздiл пояснював, як вводити цей вектор у свiти, збiльшуючи їх вимiрнiсть, i що це може свiтам дати.
   З появою часу двовимiрнi сутностi (нашi малюнки на паперi) отримали можливiсть рухатися по площинi. Вимiр часу школяри ввели за допомогою своїх магiчних паличок, а ми з Зосею - за допомогою каблучок Iнь-Ян. Використовуючи формули i ритуали цього додаткового вимiру, ми створили тривимiрнi пласкi свiти. Щойно ми додали час, нашi малюнки ожили. Це було схоже на мультик. У моєму "свiтi" по аркушу стали повзати черв'ячки i плями, по Зосиному - зайчики i котики. Ось один з черв'ячкiв пiдповз до плями, пляма випустила вiдростки, якi "обмацали" черв'ячка з усiх бокiв, потiм наповзла на черв'ячка i вони стали єдиним цiлим. Через деякий час пляма i черв'ячок розповзлися. Черв'ячок доповз до краю аркуша i зупинився. Тут у нього був "Край свiту". Зося, у якої до "Краю свiту" пiдповзло сонечко з людськими очима, пiдсунула свiй лист до мого. Але нi черв'ячок, нi сонечко переступити через край не могли.
   - Це тому, що вiдстань мiж ними все одно величезна. - Прошепотiла Зося. - Якщо подивитися пiд мiкроскопом...
   Я не став дослухувати, провiв каблучкою по мiсцю стику наших аркушiв i з'єднав їх в один. Тут же нашi намальованi сутностi перейшли кордон, який став невидимим, i почали освоювати новi простори.
   - Ти просто Бог! - Засмiялась Зося. - Одним рухом руки з'єднав два рiзних свiти!
   Ну, якщо я Бог... - Я намалював на шляху свого черв'ячка чоловiчка в мантiї.
   Черв'ячок спочатку оторопiв. Ще б пак, прямо перед ним раптом нiзвiдки з'явилася нова сутнiсть! А потiм почав обповзати мого чоловiчка навколо. Чоловiчок пiшов прямо i поглинув черв'ячка. Через деякий час обидвi фiгури роз'єдналися, але тепер у черв'ячка було двi голови на рiзних кiнцях тулуба: одна його, а друга вiд мого чоловiчка. Безголовий чоловiчок йшов далi...
  568
   Щось подiбне вiдбувалося й у "свiтах" всiх iнших школярiв. Вони додавали новi малюнки, знищували попереднi, ставили на їхньому шляху намальованi перепони - взагалi, поводилися, як всемогутнi боги. Дехто, так само, як ми з Зосею, об'єднували свої "свiти", збiльшуючи їх розмiри. I все. Бiльше ми нiчого зробити не могли.
   - Перевернiть свої аркушi! - Розпорядився Маг. - Створiть новi потойбiчнi свiти!
   На зворотi аркушi були не бiлими, а сiрими. Сiрий свiт я постарався намалювати бiльш рiзноманiтним. Але й новi сутностi не могли без нашої допомоги перейти на iншi аркушi. Як не могли зустрiтися i з сутностями свого ж аркуша, але з iншого боку.
   - Створiть стрiчки Мебiуса! - Пiдказав Маг.
   Я одразу же вiдрiзав смужку вiд свого папiрця, перекрутив її i з'єднав краї так, щоб у мiсцi з'єднання бiлий свiт стикувався з сiрим. Майже одразу мої "сутностi", навiть не помiчаючи переходу, стали переповзати з одного свiту в iнший. Потойбiчнi сутностi перемiшалися з першостороннiми i почали iснувати разом. Властивостi обох свiтiв були однаковими.
   - Який висновок звiдси випливає? - Запитав Маг.
   - Рiзностороннi сутностi одного свiту цiлком можуть iснувати спiльно, якщо сила з третього вимiру перекрутить їх простiр! - Вiдповiв хтось золотисто-синiй.
   - Що ще може зробити сила з третього вимiру?
   - Я можу зiм'яти або скласти їх простiр, скоротивши вiдстанi мiж його вiддаленими точками! - Вiдповiв хтось, демонстративно жмакаючи свiй аркуш.
   - Для вас, представника тривимiрного простору, аркуш став зiм'ятим. У ньому дiйсно вiддаленi точки стали набагато ближчими, а деякi навiть поєдналися. Але це у вашому, третьому вимiрi. А в двовимiрному свiтi аркуш як був рiвним, так i залишився. I мiж точками в рiзних його кутках залишилася така ж сама вiдстань.
  569
   - А якщо я зроблю прокол, я зможу поєднати два потойбiчних свiти? - Запитала Ептоза, проколюючи голкою свiй аркуш.
   - Ви створили локальний край свiту, перейти через який двовимiрнi iстоти не можуть, адже папiр має товщину, якою двовимiрнi сутностi не володiють.
   - Все одно, я - Бог для них! Я можу керувати ними, створюючи переходи з одного свiту в iнший, перекручуючи свiти i поєднуючи однi з iншими! - Азазель злетiв над нашим столом i з'єднав всi нашi аркушi паперу в один великий. Крiм того, помахом чарiвної палички вiн надрiзав кiлька смужок з рiзних сторiн аркуша i, перекрутивши їх, поєднав разом. Вийшов великий зiм'ятий свiт з декiлькома мебiусними переходами з одного боку на iнший.
   - Як ви думаєте, вашi двовимiрнi сутностi знають, що ви Бог, що ви взагалi iснуєте? - Пролунало питання з трону.
   - Ну, в усякому разi, повиннi здогадуватися. - Серед загального мовчання продовжив Азазель. - Вони ж бачать, що нiзвiдки щось з'являється, кудись щось пропадає, з'являються новi переходи...
   - Але ж вони можуть думати, що це звичайнi фiзичнi закони їх свiту?
   - То нехай пiднiмуть очi i подивляться на нас! - Вигукнув хтось фiолетово-зелений з дальнього кута.
   - У них немає таких очей, якi можуть подивитися вгору! У них немає третього просторового вимiру!
   Всi замовкли, обдумуючи. I в цiй тишi абсолютно несподiвано заговорила Зося:
   - Нашi вченi, володiючи всього трьома просторовими вимiрами, теоретично обгрунтовують iснування iнших вимiрiв i навiть уявляють, як виглядають нашi звичайнi предмети там. Адже у нас - це тiльки проекцiї тих багатовимiрних предметiв. Так само двовимiрнi вченi можуть здогадатися про iснування третього просторового вимiру. За своїми пласкими малюнками вони можуть здогадатися, що, наприклад, їх квадрат у нас стає кубом...
  570
   - А особливо обдарованi можуть навiть оволодiти цим третiм вимiром i навчитися його використовувати! - Пiдхопив я.
   - А що дасть їм оволодiння третiм вимiром, якщо вони будуть залишатися все тими ж двовимiрними?
   - Вони зможуть побачити нас! - Зрадiв Азазель. - Вони побачать своїх Богiв!
   I тут посипалися вiдповiдi:
   - Вони зможуть проникати на "той бiк" через проколи, а не тiльки дiставшись до мiсця перекрученого з'єднання.
   - Вони зможуть скорочувати вiдстанi мiж дотичними точками в зiм'ятих свiтах!
   - Вони зможуть подорожувати по рiзних пласких свiтах! - Пiдняв Рафаель над головою книгу. - Живучи в однiй закритiй книзi, сторiнки якої тiсно стикаються, сутностi рiзних сторiнок не могли зустрiтися. Володiючи переходами третього вимiру, вони зможуть переходити з однiєї сторiнки на iншу! Їм вiдкриється вся книга!
   - От бачите, скiльки можливостей може надати додавання лише одного просторового вимiру! - Пiдсумував Маг. - Як ви думаєте, чи є "той бiк" у нашого, тривимiрного свiту?
   - Чому б i нi? - Знизав плечима Азазель i сiв на мiсце.
   - Як нам зустрiтися з потойбiчними сутностями у тривимiрному свiтi?
   - Навчитися зминати наш простiр, робити у ньому проколи, створювати мебiуснi простори третього вимiру...
   - А чи можливе це без залучення властивостей вимiрювань бiльш високих порядкiв?
   - Нi.
   - Азазель! - Звернувся Маг до нашого сусiда по столу. - Тi сутностi, якi живуть у бiльш багатовимiрних свiтах, можуть нам допомогти опанувати iншi вимiри?
   - Якщо захочуть.
   - Ким вони будуть для нас?
   - Богами.
  571
   - Це якщо мислити твоїми категорiями. - Погодився Маг. - Тi, хто страждає на комплекси меншовартостi, можуть стверджуватися, отримуючи владу над слабшими. Ось ти, наприклад, захотiв стати Богом двовимiрного свiту. Є такi Боги i в нашому тривимiрному свiтi. - Голос Мага почав гримiти все голоснiше i голоснiше. - Вони чекають, щоб їх про щось попросили, вимагають за це поклонiння. За недостатнi прояви страху чи обожнювання до себе можуть знищувати тисячi i мiльйони одним помахом руки, як ти за допомогою гумки знищував свої малюнки!... Пам'ятайте, що над другим вимiром знаходиться третiй, над третiм - четвертий, потiм п'ятий, десятий i так далi!! Борiться зi своїми комплексами!!! А на сьогоднi урок закiнчено! - I Маг розтанув у повiтрi.
   Може, пiшов через прокол на iншу сторону, у потойбiччя?...
   Всi сидiли, мовчки опустивши голови. Я представив Бога в якомусь п'ятому вимiрi, який, як Азазель, насилав на нашу Землю потопи, урагани, направляв до нас величезнi метеорити, знищував все живе i створював нове...
   - Гаразд, пiдемо додому, пiзно вже. - Торкнулася мого плеча Зося.
   Дiйсно, на вулицi вже була нiч. Повний Мiсяць свiтив з безхмарного неба в оточеннi яскравих зiрок i навiював романтичний настрiй. Зося запропонувала купити "шматочок їжi" i прогулятися нiчним мiстом. "Шматочком їжi" виявилися великi гарячi гамбургери, запропонованi нам жiнкою, яка визирнула з вiкна вже майже зачиненого кафе i схожою на ту саму "стрiлочницю". Води у нас не було, тому гамбургери довелося запити антивидом. Абсолютно невидимi, ми йшли по вулицi, зупиняючись для поцiлункiв i розлякуючи кiшок, якi вийшли на свої нiчнi прогулянки пустельними вулицями i несподiвано натикалися на нас. Додому ми потрапили вже майже на свiтанку i, впавши на лiжко, майже одразу же заснули.
  572
  ***
   Прокинувся я вже близько полудня в Зосинiй квартирi. Зосi поруч не було, але звiдкись лунав її гучний спiв. Я пiшов на звук i знайшов її у ваннiй. Зося лежала в хмарi пiни з закритими очима i наспiвувала якийсь популярний мотивчик без слiв. Не довго думаючи, я скинув свiй одяг i... Не варто пояснювати, що одним купанням справа не обiйшлася. Самi розумiєте, кохання...
   Ну а потiм, коли ми поснiдали, то вирiшили знову вiдправитися у Магару. На цей раз у Школу Магiв ми потрапили за допомогою каблучок. Лама тiльки скрикнула вiд несподiванки, коли ми плюхнулися на свої табурети за столом. Решта розумiюче кивнули.
   Урок щойно почався, всi сидiли за своїми шестигранними столами i дивилися на Мага, який височiв на тронi.
   - Зараз я навчу вас керувати деякими законами четвертого просторового вимiру. - Спокiйним голосом вивiв нас iз задуми Маг. - Цi знання допоможуть вам жмакати i проколювати наш тривимiрний простiр, скорочувати у ньому вiдстанi, виходити на його iншiй бiк, спiлкуватися з потойбiчними сутностями. Отже...
   Розмрiялися? Еге ж, розбiжався! От не буду я вам розповiдати теорiю! Якщо дуже захочете, самi до неї дiйдете! Так само, як ви абсолютно просто можете намалювати проекцiю об'ємного предмета на пласкому аркушi паперу, так само просто, але у зворотному порядку, можна уявити за проекцiєю об'ємну фiгуру. Уявивши свiй тривимiрний свiт у чотиривимiрному, задiявши вiдповiднi iнструменти, можна навчитися жмакати, проколювати, викривляти його так, як нам потрiбно. I нiяка це не магiя! Хоча нашими iнструментами були магiчнi палички i каблучки.
  573
   Коли ми з усiм цим розiбралися, Маг сказав, що найпростiшим завданням на цьому етапi навчання для нас буде виклик потойбiчних сутностей. Вiн пояснив, що через те, що нашi свiти є сумiжними, нiби рiзними сторонами однiєї сторiнки, фiзичнi та хiмiчнi закони i властивостi наших свiтiв схожi. Але, незважаючи на це, при виклику потойбiчних сутностей треба, в першу чергу, дбати про безпеку - бо невiдомо кого ми викличемо. Для цього на пiдлозi малюється пентаграма (звичайна п'ятикутна зiрка) i обводиться захисним колом. Сутнiсть викликається у центр пентаграми, а маг стоїть за колом. Найсильнiшим захистом є коло з п'яти чоловiк, якi взялися за руки.
   - Звичайно ж, нi конкретних духiв якихось вiдомих людей, нi чортiв, нi дияволiв з "тiєї" сторони ви викликати не зможете. - Пояснював Маг. - Адже ви не знаєте, хто там живе. А от хтось схожий, той, хто на момент виклику ментально буде пiдходити пiд представлений образ, з'явитися може. Якщо вам вдасться, то з деякими сутностями ви зможете подружитися i налагодити постiйний зв'язок.
   Пiсля цього Маг знову сiв на трон, надавши нам змогу самостiйно викликати кого завгодно.
   Я взагалi помiтив, що теорiї в цiй Школi Магiв було не дуже багато, все навчання зводилося до самостiйної практики.
   - Спробуємо?! - Потер руки Азазель.
   - Я намалюю пентаграму! - Миттєво схопилася з табуретки Лама.
   Взявши крейду, вона намалювала на пiдлозi поруч зi столом дуже красиву i рiвну зiрку.
   - А я окреслено її колом! - Ептоза взяла з рук Лами крейду i обвела зiрку майже iдеальною окружнiстю.
   - Цур, я буду викликати! - Вигукнув Азазель.
   - Тодi ми станемо в коло. - Погодився Рафаель.
  574
   - Стоп! - Зупинила всiх Зося. - Спочатку давайте гарненько подумаємо, кого будемо викликати.
   - Чорта! - Запропонував Азазель.
   - Краще дух Нiфертiтi! - Не погодилася з ним Ептоза.
   - А навiщо нам "їх" Нiфертiтi? Прийде якась їх давня красуня, а який сенс? У них же iсторiя зовсiм iнша! - Заперечив Рафаель.
   - Все одно чорта не хочу! Ми i про своїх чортiв не дуже багато знаємо! - Ептоза обiперлася об стiл i сердито подивилася на Азазеля.
   - Може, для першого разу викличемо когось не настiльки страшного? - Нерiшуче запитала Лама.
   - У нас же захист! - Заперечив Азазель.
   - Чорта чи не чорта - яка рiзниця? Головне - навiщо? Потрiбно придумати питання, якi збираємося ставити! - Втрутився я.
   - От саме у чорта i треба питати! - Зрадiв Азазель. - Запитаємо, якi у них є здiбностi, чим вони займаються...
   - Якi у них цiлi в життi. - Додав Рафаель. - Як вони взаємодiють з iншими сутностями, з ким дружать i з ким ворогують...
   - Як у них розвиненi наука i магiя! - Заблищали очi в Ептози. - Через цi питання можна дiзнатися все про їх свiт! Я згодна на Чорта! Давайте руки!
   - Хвилиночку! - Зося все ще не погоджувалася. - Ви тiльки уявiть: лежите ви у ваннiй...
   Я одразу ж представив Зосю у ваннiй. У вiдповiдь на мої думки Зося злегка почервонiла, але продовжила:
   - Розслабилися, нiкого не чiпаєте... I раптом - бац! Вас висмикнули звiдти i поставили у центр якоїсь незрозумiлої пентаграми в оточеннi абсолютно незнайомих людей! Це ще добре, якщо люди виглядають так само, як ви. А якщо вони схожi на монстрiв?!.. Стоїте ви, голi, мокрi, в оточеннi монстрiв, а вони вам питання задають! Сподобається вам таке?
   Нiкому з нас таке не сподобалося.
   - Я би, мабуть, розплакалася i на питання не вiдповiдала. - Сказала Лама.
   - Ну, я би плакати не став! - Заспокiйливо взяв її за руку Азазель. - Але я би так розсердився, що мало б їм не здалося!
  575
   - То що ти пропонуєш? - Запитав Рафаель.
   - Пропоную викликати не кого попало, а того, хто саме на цей момент буде готовий до контакту. Може, це буде якийсь потойбiчний маг чи вчений, може, якийсь мрiйник, може ще хтось...
   - Головне, щоб вiн хотiв чогось незвичайного, хотiв з нами поспiлкуватися! - Пiдсумував я.
   Всi погодилися з цiєю пропозицiєю, взялися за руки i Азазель почав викликати.
   Спочатку в центрi пентаграми заструменiв сiрувато-блакитний димок. Потiм цей димок став згущуватися, набуваючи все бiльш матерiальних обрисiв. I ось перед нами сидить на великому чорному каменi старець у довгому сiрому вбраннi. Чому "старець"? А як ви ще назвете високого сухорлявого чоловiка з довгою бiлою бородою, заплетеною в косу, яка спускається до самої пiдлоги? Ця коса, що лежала бiля нiг "старця" першою кинулась нам в очi. Трохи пiзнiше ми роздивилися копита, бiля яких вона лежала. Пiднявши голови, ми поглянули в очi прибульця. Його бордовий погляд випромiнював мудрiсть i спокiй. I тiльки пiсля того, як ми зрозумiли, що "старець" не несе нiякої загрози, а також всього лише шукає вiдповiдi на питання, ми помiтили роги. Роги на головi старця були невеликими, але закрученими в спiраль, з позолоченими гострими кiнчиками.
   - У нас є манiкюрницi, а у них, мабуть, рогокюрницi... - Невлад прошепотiла Лама, чим одразу же зняла напругу.
   Старець посмiхнувся i сказав:
   - То от ви якi, дияволи! А я в ваше iснування не вiрив.
   - То от ви якi, чорти! - Майже в голос з ним вiдповiв Азазель. - А я завжди вiрив у ваше iснування! Тiльки уявляв трохи iнакше...
   - Я не чорт, я людина. - Шляхетно приосанився наш спiврозмовник.
   - I ми не дияволи, а люди. - Повiдомив Рафаель.
   - То ви не несете для нас нiякої загрози? - Запитав старець.
   - В усякому разi, не збираємося. - Вiдповiла Зося. - Ми просто хочемо поговорити.
   - Ви теж вченi?
  576
   Тут у моїй головi одразу ж виникло кiлька рiвнiв пояснень. На першому рiвнi проявилося усвiдомлення того, що ми говоримо рiзними мовами, але розумiємо один одного. На другому рiвнi виникло пояснення того, що магiя в потойбiчному свiтi, це звичайна наука, а багато знань з нашої науки для них - незрозумiла магiя. Тому слово "вчений" швидше треба було розумiти як "маг". На третьому рiвнi, скорiше навiть на рiвнi дежавю, виник "спогад" про те, що в потойбiчному свiтi iснують казки i легенди про нас, людей, яких там сприймають як дияволiв. Все це промайнуло за одну мить i, мабуть, не тiльки у мене.
   - Можна i так сказати. Ми ще тiльки вчимося. - Вiдповiв Азазель. - Ми би хотiли дiзнатися...
   I тут нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Як то кажуть, на найцiкавiшому мiсцi!
  Навiть якщо ви ще не втомилися,
  то вам все одно треба повертатися.
  
  Повернення-1:
   Перейдiть на сторiнку 171 до пункту "Повернення-2" роздiлу No 11 "Рiвень-2. Ребро-Орел".
  
  Роздiл 37. Рiвень-3. Ребро-Орел-Ребро.
   Я проспав без сновидiнь до самого ранку, а вранцi, вийшовши з ванної i натягуючи шорти, раптом знову потрапив в перлиновий туман. "Дивно, туман був вчора ввечерi" - подумав я - "А якщо туман був, значить я повинен був кинути монетку. Але я завалився спати. Що ж, кину зараз..." Монетка була у кишенi шортiв, тому я тут же дiстав її i тiльки зiбрався пiдкинути, але в голову прийшла iдiотська думка: "Виходячи iз закону бутерброда, можна зробити висновок, що якщо намазати його з двох сторiн, то вiн зависне у повiтрi".
  577
  Пiдкоряючись цiй думцi, я, насилу пробираючись крiзь густий туман, дiстався до кухнi, на дотик знайшов холодильник i вiдкрив його. Як не дивно, всерединi холодильника туману не було. Дiставши шматок масла, я намазав ним монетку з двох сторiн i пiдкинув угору. Туман розвiявся, а монетка залишилася висiти у повiтрi вертикально, повернувшись до мене ребром. Я обiйшов монетку по колу, але вона весь час поверталася до мене ребром. I лише коли я простягнув до неї руку, вона iз дзвоном упала на пiдлогу. Але i там вона примудрилася застрягти в щiлини мiж кахельними плитками ребром. I як їй це вдається?
   Я швиденько посмажив собi яєчню з ковбасою i поснiдав. Коли прибирав посуд у посудомийку, зателефонувала Зося:
   - Янек, ти вже встав? - Запитала вона.
   - Так. I вже навiть поснiдав.
   - А я ще голодна. Батьки вночi поїхали до Чорногорiї, а мене, бiдну, залишили на цiлих десять днiв одну! Тепер я з голоду помру.
   - У тебе що, насправдi їсти нiчого?
   - Взагалi-то, менi грошей на кафе залишили... Але якщо я пiду у кафе, ти мене не знайдеш! Тому давай швиденько до мене!
   - Можна я до тебе портанусь?
   - Давай, тiльки не у спальню, у мене там не прибрано.
   - Добре, я у вiтальню...
   У вiтальнi я стукнувся колiном об перевернутий стiлець.
   - Ай! Чого вiн тут валяється? - Я пiдняв стiлець i поставив його до столу.
   - Подумаєш! Ну, впав, ну, лежить собi... Просто я швиденько ховала розкиданi пiсля вчорашнiх зборiв речi i спiткнулася... Ой, вмираю! Їсти хочу!!!
   З диким криком Зося кинулася в коридор. Зачинивши дверi квартири, я помчав по сходах за нею.
   - Твої батьки, їдучи, повнiстю очистили холодильник? - Поцiкавився я, наздогнавши Зосю i взявши її за руку.
   - Нi, звичайно ж. Там повно всякого...
   - То чому ж ти не приготуєш собi що-небудь?
   - А я не вмiю. Я тiльки чай можу заварити так пельменi поставити. О! Ось моє кафе! Я тут часто обiдаю.
  578
   Я вже поснiдав, тому обмежився лише чаєм з булочкою. А Зося замовила собi тушковану картоплю з м'ясом i грибами, тiстечко, каву i апельсиновий сiк.
   - Все, наїлася! Що далi?
   - А що у нас за розкладом?
   - За розкладом сьогоднi навчання. - Зазирнула Зося у смартфон. - Але ж у нас канiкули?
   - Ну то й що, що канiкули?! Написано: "Навчання", отже, буде навчання! - Я взяв Зосю за руку i потягнув на вулицю.
   - То де ж ми вчитися будемо? - Озирнулася Зося на всi боки.
   - Як де? У пiдземному мiстi! Якщо є мiсто, то й якийсь навчальний заклад у ньому повинен бути. Хоча б школа.
   Сховавшись у безлюдному пiдворiттi, ми, не змовляючись, з'єднали разом нашi каблучки i урочисто промовили:
   - Iнь-Ян! Хочемо опинитися у пiдземнiй школi! Iнь-Ян!
   I одразу опинилися у великому примiщеннi, оформленому в готичному стилi, з високими стрiлчастими вiкнами з кольоровими вiтражами. У простiнках розташовувалися книжковi полицi до стелi, а ми сидiли в центрi залу за столом у виглядi лiтери "V". На чорних дерев'яних лавах сидiли люди в чорних балахонах з каптурами, що приховували обличчя. На постаментi перед столом стояв великий дерев'яний трон. Щойно ми роззирнулися, як на тронi щось спалахнуло i поплив багряний дим. Коли дим осiв, ми побачили перед собою Мага в червоно-чорному балахонi.
   - Хай буде з вами Магiя! - Привiтався вiн.
   - Хай буде з вами Магiя! - Вiдповiли учнi i ми разом з ними.
   - Тема сьогоднiшнього заняття - час! - Проголосив Маг i стукнув скiпетром об пiдлогу.
  579
   З верхнiх полиць книжкових шаф, з-пiд самої стелi до учнiв почали злiтати книги. Перед нами теж опустився запорошений пилюкою фолiант, стрепенувся, як горобець у калюжi, i пiдняв хмару пилу.
   - Скiльки пилу! - Фиркнула Зося i, дiставши з кишенi рюкзака вологi серветки, почала протирати обкладинку.
   Через кiлька секунд перед нами лежала товстелезна древня книга з тисненим золотистим заголовком: "ЧАС". Маг, здавалося, спав на своєму тронi, мабуть, надавши змогу школярам самим розбиратися з темою часу. Перегорнувши кiлька сторiнок, я побачив у книзi безлiч рiзних графiкiв i математичних формул.
   - Я, взагалi-то, гуманiтарiй... - Вiдсунув я книгу ближче до Зосi.
   - Зараз розберемося! - Рiшуче вiдкрила Зося книгу на першiй сторiнцi.
   Виявилося, що той час, який ми знаємо, це саме спрощене поняття. Ми живемо у свiтi, де час тече по прямiй, та й то лише в одному напрямку, так би мовити, тiльки по однiй осi координат. Але ж навiть на площинi - двi осi, а в просторi - три. Виявляється, час може текти по будь-якому вектору у тривимiрних часових координатах i навiть по вiд"ємним напрямками. А ще теоретично iснують бiльш багатовимiрнi вимiри часу - четверте, п'яте i так далi! Там взагалi для мене почався темний лiс.
   Поки Зося намагалася менi все це пояснювати, я спочатку потихеньку обiйняв її, потiм тiснiше притулився до неї, потiм торкнувся її каблучки... i ми перенеслися на берег рiчки.
   - Оцi формули допомагають розраховувати кут нахилу вектора часу в обраних системах координат... Ой, де це ми?
   - На пляжi. - Незворушно вiдповiв я. - Поєднаємо приємне з корисним.
   - А книга? Може, її не можна з Магари виносити?
  580
   - Та хто помiтить її зникнення?! А ми потiм тихесенько повернемо її на мiсце... Ти тiльки подивися яка краса: небо, сонце, рiчка!... Може, скупаємося?
   - Але... Я навiть купальника не взяла... Гаразд, почекай хвилиночку, я швидко! - I Зося зникла.
   Хвилин через п'ять вона знову виникла поруч зi мною. Пiд пахвою у неї був затиснутий плед, у руках - кошик з продуктами, на нiй - чудовий бiло-синiй купальник пiд розстебнутим сарафаном. Чесно кажучи, сарафан я спочатку навiть i не помiтив - дивився на Зосину фiгуру...
   - То що, у воду?
   Поки я дивився, Зося вже розстелила плед пiд деревом i, поставивши на його кут кошик, повiсила сарафан на гiлку. Я кивнув i, скинувши джинси, побiг за нею. Зося плавала чудово! Ми ганялися одне за одним, пiрнали, бризкалися, бавилися у водi, мабуть, близько з годину. Поступово Зося все частiше стала потрапляти менi до рук, я все частiше брав її у водi на руки, нашi губи все частiше зустрiчалися в поцiлунках... Тож, коли ми вийшли на берег, ми вже були настiльки близькими, що... випивши антивид i ставши невидимими для нечисленних пляжникiв, стали єдиним цiлим прямо пiд деревом...
   Потiм у нас розiгрався звiрячий апетит i Зосин кошик дуже швидко спорожнiв. Я би ось так вiчно лежав, розслабившись, i дивився на хмари, але Зося, поклавши голову на згин мого лiктя, знову взялася за книгу.
   - Якщо користуватися тiльки двовимiрними часовими координатами, - Читала вона, - То можна навчитися стискати i розтягувати час. Треба тiльки розрахувати потрiбний кут нахилу нового часового вектора по вiдношенню до звичного.
   - Для мене це фiлькiна грамота. - Чесно зiзнався я, поправляючи прядку волосся на Зосиному лобi.
   - Але ж це дуже просто! - Пiдхопилася Зося i, зламавши гiлочку, почала креслити на пiску. - Беремо звичайнi координати ХУ. Припустимо, ми зараз перебуваємо ось тут. - Вона поставила крапку на осi Х. - Якщо повернути вектор всього на шiстдесят градусiв, то час на ньому буде текти в два рази швидше. Там пройде два днi, а тут - всього один!
  581
   - Звiдки ти знаєш?
   - З властивостей прямокутного трикутника: проти кута в тридцять градусiв лежить катет, що дорiвнює половинi гiпотенузи!
   - Але ж ти говорила про шiстдесят градусiв.
   - Якщо один кут - дев'яносто градусiв, другий - шiстдесят, то третiй скiльки буде?
   - Ну, тридцять.
   - Хоч це ти знаєш! Новий вектор часу - це ж гiпотенуза! А катет проти кута тридцять градусiв - це наш звичайний час.
   - А, тепер ясно! Тут - один день, а там - в два рази бiльше. А що це нам дає практично?
   - Поки не знаю. Теоретично все просто - розраховуєш за допомогою синусiв i косинусiв потрiбний кут i отримуєш стiльки часу, скiльки треба. Залишається тiльки дiзнатися, яким способом можна вектор часу повернути на цей розрахований кут...
   Почали спускатися сутiнки, вiд рiчки повiяло прохолодою, вiд якої плед вже не рятував. Довелося одягатися.
   Вдома я з гордiстю продемонстрував Зосi свiй кулiнарний талант, зварганивши з усього, що знайшов у холодильнику свою фiрмову "пiцу а ля що попало". Спати ми лягли на початку одинадцятої разом. Ну, як спати... Заснули ми далеко за пiвнiч...
  ***
   Спочатку менi, звичайно ж, снилася тiльки Зося i наше кохання. Але потiм Зося увi снi почала креслити рiзнi графiки i розраховувати синуси-косинуси, а я став дивитися на дерево. Через деякий час, пiд монотоннi Зосинi пояснення у сон залетiла сова, яка поступово перетворилася на бабусю, дуже схожу на ту "стрiлочницю". Сидячи на гiлцi, "стрiлочниця" запитала:
   - Що, Янек, не дається тобi математика?
  582
   - Ну, якби я бачив практичне застосування, то я би, звичайно, зрозумiв, а так... Все занадто складно.
   - Все дуже просто! Бабуся Ягуся зараз пояснить для особливо... таких, як ти. Поєднуєте свої каблучки паралельно, повертаєте одна щодо iншої - i привiт!
   - А на скiльки повертати? - Недовiрливо запитав я, помiчаючи, що бабуся стає дуже схожою на Бабу Ягу з казки.
   - Якщо не знаєш на скiльки - повертай перпендикулярно! - Махнула Бабуся Ягуся мiтлою, що з'явилася нiзвiдки. - Тодi час розтягнеться до нескiнченностi. Ти можеш хоч сто рокiв прожити по новому вектору.
   - А потiм?
   - Знову повертаєш горизонтально i повертаєшся у ту ж часову точку. А якщо повернеш трохи бiльше дев'яноста градусiв, то можеш i ранiше повернутися.
   - Тобто, у минуле?!
   - Янек! Вставай! На тебе чекають великi справи! - Закричала бабуся, знову перетворюючись на сову, злетiла з гiлки i полетiла.
   - Янек! Що це у тебе? - Пiдскочила спросоння поруч зi мною Зося.
   - Це будильник.
   - Прикольний. Треба буде i менi щось таке записати... - Вона знову вляглася на подушку.
   Ну, ви розумiєте, що я не став слухати порад будильника, а взявся займатися бiльш приємними справами у лiжку...
   Пiсля снiданку я розповiв Зосi про свiй сон i про те, як треба повертати каблучки, щоб змiнити кут нахилу вектора часу. Ми навiть попрактикувалися трошки, засiкаючи час на будильнику. Коли у нас стало легко виходити розтягувати десять хвилин на цiлу годину i повертатися у початкову точку, я спробував повернути вектор трохи бiльше дев'яноста градусiв...
   - Хай буде з вами Магiя! - Привiтався Маг у готичному класi пiдземного мiста.
   - Хай буде з вами Магiя! - Вiдповiли учнi.
  583
   - Тема сьогоднiшнього заняття - час! - Проголосив Маг i стукнув скiпетром об пiдлогу.
   - Це ж було вчора! - Зойкнула Зося.
   - От i чудово! - Зрадiв я. - Повернемо книгу на мiсце, а самi - на пляж!
   Поплававши i побешкетувавши в рiчцi, ми знову лягли пiд деревом.
   - Уявляєш, ми отак можемо собi лiто продовжити хоч на цiлий рiк! - Радiв я.
   - А якщо нам не вистачатиме часу на пiдготовку до iспитiв, ми зможемо розтягнути день на тиждень! - Пiдхопила Зося.
   - А якщо у нас щось пiде не так, як хотiлося б, можна повернутися назад i виправити...
   I тут нас оповив перлиновий туман...
  
  Стоп!
  Хочеш - не хочеш,
  та пора повертатися у точку вибору.
  
  Повернення-1:
   Знайдiть сторiнку 171, а на нiй - пункт "Повернення-2" роздiлу No11 "Рiвень-2. Ребро-Орел".
  
  Роздiл 38. Рiвень-3. Ребро-Решка-Орел.
   Пiсля снiданку ми пiшли до планетарiю за своїми скейтами. Прямо бiля його входу нас раптом огорнув перлиновий туман, i менi довелося знову кинути монетку. Монетка впала нам пiд ноги "орлом", тобто пiрамiдою.
   - I що це значить? - Запитала Зося.
   - Не знаю. - Знизав я плечима. - От заберемо скейти, а там видно буде.
   Дверi виявилися замкненими.
   - А як же... - Зося розгублено озирнулася на всi боки. - Тут написано, що Планетарiй працює з одинадцятої години. Це ж ще майже цiла година! Не хочу так довго чекати!
  584
   Я почав стукати кулаком i ногами у дверi. Стукав до тих пiр, поки дверi не вiдчинилися i в щiлину висунулася голова в окулярах.
   - Чого це ви грюкаєте?! Читати не вмiєте, чи що? Ясно ж написано: ми вiдкриємося об одинадцятiй!
   - Ну, будь ласка! - Прохально склала руки Зося. - Нам тiльки скейти з шафки забрати!
   Каблучка на Зосинiй руцi блиснула зеленою iскрою. Фiзiономiя в окулярах одразу ж змiнилася з обуреної на здивовану, а потiм на радiсну.
   - Ой, це ви?! Iнь i Ян?! - Зовсiм молодий хлопець в джинсах i синiй футболцi радо вiдчинив перед нами дверi i стягнув з носа окуляри. - Я стiльки читав про можливостi ваших каблучок! Я навiть i мрiяти не мiг, щоб з вами зустрiтися! Проходьте!
   Ми увiйшли до порожнього холу i зупинилися, пригадуючи, в якiй сторонi знаходиться потрiбна нам шафка.
   - А хочете, я вам лекцiю прочитаю? - Радiсно метушився навколо нас хлопець.
   - Ми її вже вчора слухали. - Вiдповiв я.
   - Мене, до речi, Ромеком звуть. А ви Iнь i Ян! Як класно!.. А давайте злiтаємо до якої-небудь планети?! Бо я про них тiльки розповiдаю, а тут...
   - Як це - злiтаємо? - Здивувалася Зося. - У вас що, ракета є?
   - Навiщо потрiбна якась ракета, коли є каблучки Iнь-Ян?! Ви ж куди захочете можете потрапити! Тiльки благаю, вiзьмiть мене з собою! А я буду вашим гiдом! Хочете, хоч на Марс, хоч до Венери...
   - Що, отак просто, навiть без скафандрiв? - Зупинив я Ромека. - Там же космiчний холод!
   - Ви що, не знаєте, на що здатнi вашi кiльця?
   - Не знаємо. - Вiдповiли ми з Зосею в один голос, хоча, звичайно, вже знали, що вони володiють телекiнезом.
  585
   - Якщо ви захочете, то можете за їх допомогою створити навколо себе захисну невидиму i невiдчутну оболонку. У нiй можна буде дихати, вона захистить вiд холоду i спеки. Вона...
   - Як створити? - Зупинив я Ромека.
   - З'єднуєте разом каблучки, поєднуєте свiдомостi, уявляєте все, що хочете...
   Ми з Зосею вже стояли всерединi сфери, схожою на мильну бульбашку. Її стiнки навiть переливалися, як оболонка мильної бульбашки.
   - Ов-ва!.. А мене? - Прохально подивився Ромек на нас.
   Я подумки трохи розширив сферу i Ромек опинився всерединi.
   - Нiчого собi! Пружна!.. - Ромек обережно помацав сферу рукою. - I не протикається... - Вiн кiлька разiв тицьнув у неї пальцем - То що? До Марсу? До Венери? До Юпiтеру?
   - Та що там цiкавого?! - Вигукнула Зося. - Лiтають собi навколо Сонця... Хочу подивитися на якiсь незвичайнi планети!
   - Тодi нам до Сатурна! - Впевнено кивнув Ромек.
   - Та бачили ми ваш Сатурн вчора! Ну, велика планета, ну, з кiльцями...
   - Та ви що?! Ви хоч знаєте, скiльки супутникiв навколо нього лiтає?!
   - Ну... - Почав згадувати я. - Титан, Енцелад...
   - I ще безлiч незвичайних маленьких планеток! - Перервав мої потуги Ромек. - Ви бачили коли-небудь планету з очами?
   - Як це - з очами? - Здивувалася Зося. - У неї що, справдi є очi?
   - Взагалi-то, око одне. Зате яке! Полетiли?
   - Давай! - Махнув я рукою.
   Наша сфера у ту ж мить зависла неподалiк вiд кiлець Сатурна.
   - Нам он туди! Мiж кiльцями i самим Сатурном. Бачите, така маленька кулька? Це Тафiя. Давайте ближче пiдлетимо.
  586
   Коли ми пiдлетiли ближче, то побачили, що маленька Тафiя пильно дивиться на нас своїм величезним оком. З цiєї вiдстанi дуже добре розрiзнялися i райдужна оболонка, i зiниця. Око не клiпало.
   - А чому... - Прошепотiла Зося.
   - Тому що це насправдi не око, а величезний кратер! - Не дав їй закiнчити питання Ромек. - Може, пiдлетимо ближче?
   Чим ближче ми пiдлiтали, тим менше кратер був схожий на око. А коли ми спустилися майже до його дна, то й взагалi зник.
   - Звичайний iнопланетний пейзаж... - Розчаровано промимрила Зося.
   - Так, на деякi планети краще дивитися з вiдстанi, як на картини. - Погодився з нею Ромек. - А давайте полетимо до пельменя!
   - До якого ще пельменя? - Не зрозумiв я. - Тут, взагалi-то, космос, а не кафе.
   - Давайте он туди! - Розпорядився Ромек.
   Пара секунд - i перед нами завис гiгантський пельмень. Пельмень розмiром з половину Нью-Йорка. Знизу вiн був трохи приплюснутим, нiби якийсь час лежав на столi, а зверху - опуклим, з фiгурно защiпленими краями.
   - А й справдi пельмень... - Дивувалися ми, облiтаючи планету з усiх бокiв.
   - Це Пан. - Сказав Ромек. - Уявляєте, якби Земля мала таку форму?! Однi люди жили б на опуклiй сторонi i вважали би Землю кулястою. Їх антиподи жили би на нижньому боцi i вважали Землю пласкою. I тi, i iншi, досягнувши краю Землi, опинилися би взагалi на планетарних пелюстках... Це ж три абсолютно рiзнi свiти!.. Шкода, що створено все це бурхливими тектонiчними процесами... Ну, гаразд! На пельмень подивилися, летимо до картоплi!
   - А тут i картопля росте? - Засмiялась Зося.
   - Нi, просто планетоїд Прометей жахливо схожий на картоплину. До речi, вiн постiйно притягує до своєї орбiти космiчний пил i рiзнi дрiбнi об'єкти, таким чином формуючи нове кiльце. Пройде всього якихось кiлька мiльйонiв рокiв i у Сатурна буде ще одне кiльце.
  587
   Ми, вiдлетiвши на деяку вiдстань, замилувалися кiльцями Сатурна.
   - Ов-ва, дивiться! Он там пролiтає Мiмас!
   Мiмас виглядав як кругла вiдполiрована куля, на поверхнi якої незрозумiло чому виявилася пласка пляма.
   - Це кратер Гершеля, його дiаметр сто тридцять кiлометрiв.
   - Набридло! - Раптом тупнула по дну нашої мильної кульки Зося. - Набридло крутитися бiля Сатурна! Хочу чогось iншого... Дорогоцiнного!
   - Тодi нам треба трохи повернутися назад. На орбiтi мiж Марсом i Юпiтером, у поясi астероїдiв перебуває астероїд 16-Психея дiаметром близько двохсот п'ятдесяти кiлометрiв.
   - А чим вона цiкава?
   - Тим, що вона майже повнiстю металева! Уявляєте, величезна металева куля!
   - Залiзна? - Вирiшив я уточнити.
   - В основному залiзно-нiкелева, але там також багато срiбла, золота i платини.
   - Що? Тодi давайте на неї опустимося. Все життя мрiяла по золоту потоптатися! - Зося вже силою думки пiдвела нашу сферу до астероїда i ми опустилися на нього.
   Взагалi-то, ходити по золоту, срiблу i платинi було майже так само, як по звичайнiй брукiвцi. В умовах заниженою гравiтацiї, зрозумiло.
   - А можна менi шматочок вiдламати? - Попросив Ромек. - Я давно мрiяв мати у себе уламок якоїсь планети.
   - Але ж це не планета, а астероїд - Уточнив я.
   - Ну то й що? Все одно цiкаво.
   - Ну, вiдламай. - Погодився я.
   Ромек опустився на колiна i спробував вiдколупати шматочок астероїда. Але його руки не проходили крiзь тонку оболонку нашої "бульбашки".
   - Я не можу. - Розчаровано пiдняв вiн на нас очi.
   - Гаразд, я спробую. - Пожалiла його Зося.
  588
   Вона "виростила" зi стiнки "бульбашки" щось схоже на щелепи i вигризла ними шматочок астероїда розмiром з апельсин. Потiм втягнула його всередину i розкрила "щелепи".
   - Важкенький... - Зважив Ромек жовтувато-срiблястий камiнь у руцi. - Думаю, тут переважно золото i платина.
   - А ще якiсь дорогоцiннi планети в Космосi є? - Поцiкавилася Зося.
   - У сузiр'ї Рака, бiля зiрки 55 Сancri знаходиться алмазна планета.
   - Вона вся засипана алмазами чи це просто один великий дiамант?
   - Еге ж, i огранований! - Пожартував я.
   - Та нi. Планета складається з чистого вуглецю. У неї дiамантове ядро, присипане графiтової крихтою.
   - А далеко вона знаходиться?
   - Всього на вiдстанi сорока свiтлових рокiв вiд нас. Злiтаємо?
   - Тобi що, i вiд цiєї планети камiнчик хочеться вiдламати? - Засмiявся я.
   - А чому б i нi?! Вiд кожної планети по камiнчику - уявляєте, яка вийде колекцiя!
   - Взагалi-то, я б теж хотiла подивитися на алмазну планету. - Задумливо промовила Зося. - Вона, мабуть, так гарно блищить...
   Але планета не блищала. Вона була схожа на великий чорно-сiрий булижник.
   - Це тому, що зверху графiт. А якщо трохи пробурити...
   Бурити прийшлося не трохи, а дуже навiть глибоко. Замiсть бура ми використовували променi, що вирвалися за нашим бажанням з каблучок. На глибинi кiлькох кiлометрiв ми, нарештi, дiсталися до алмазiв. Взявши по великому каменю, ми вiдлетiли вiд планети на деяку вiдстань.
   - Негарнi у нас якiсь алмази. - Загальмувала полiт "бульбашки" Зося.
   - А ви огранiть їх! - Порадив Ромек.
   - Точно! - Зрадiв я.
  589
   Ми з Зосею поклали всi три каменi бiля своїх нiг, направили на них променi каблучок i уявили, як вони огранюються безлiччю шестикутникiв. Через кiлька хвилин всi три алмази, розмiром з грейпфрут кожен, блищали як справжнi дiаманти.
   - Клас! - Захопилася Зося. - Хочу ще якусь дорогоцiнну планету!
   - У сузiр'ї Лебедя є планета НАТ-Р-7b, на якiй регулярно йдуть сапфiровi дощi.
   - Як це? Замiсть крапель розплавленi сапфiри?
   - Нi, не розплавленi, а твердi, кристалiчнi. I сапфiри, i рубiни, i падпараджi.
   - Що ще за падпараджi? - Не зрозумiв я.
   - Це такий рiзновид сапфiра. Вони не синi, а помаранчево-рожевi.
   - Полетiли! - Розпорядилася Зося.
   - Всього лише тисяча свiтлових рокiв! - Махнув рукою Ромек, вказуючи напрямок.
   Ми побачили киплячу i вируючу планету. Її температура на деннiй сторонi перевищувала двi з половиною тисячi градусiв, а на нiчнiй опускалася до тисячi трьохсот. Через такий перепад температур над планетою постiйно носяться урагани, виникають шторми i вихори. Розплавлений корунд, з якого складається планета, днем кипить i випаровується, а пара, пiднiмаючись у небо, утворює рiзнокольоровi хмари. Вночi хмари охолоджуються i конденсуються в дорогоцiннi каменi.
   - А чому вони рiзнокольоровi? - Замилувалася падаючими кристалами Зося.
   - Це через розчиненi в корундi мiкрочастинки металiв. Якщо до корунду додаються мiкрочастинки титану i залiза, виходять кристали всiх вiдтiнкiв синього, справжнi сапфiри. Добавки залiза i хрому в рiзних пропорцiях створюють багрянi рубiни i помаранчево-рожевi падпараджi.
  590
   Ми не втрималися i зiбрали для себе по жменi рiзнокольорових каменiв. Зрозумiло, не руками. Для цього ми створили щось схоже на сачок для метеликiв, здатний, не плавитися у такому страшному пеклi, наловили пiд рiзними хмарами падаючих кристалiв, вилетiли у вiдкритий космос, де камiнцi охололи, а потiм вже втягнули їх у "бульбашку".
   - Куди ще полетимо? - Запитав Ромек.
   - Спочатку було сузiр'я Рака, потiм - Лебедя. Для повної картини не вистачає Щуки. - Пожартував я.
   - Ну, Щуки у нас немає, зате є Золота Риба. Пiдiйде?
   - Там теж якiсь коштовностi є? - Пiдняла Зося голову вiд своїх камiнчикiв, якi пересипала з руки в руку.
   - Нi. Там є планета-бомж.
   - Як це?
   - Вона не крутиться нi бiля якої зiрки, а просто так, сама по собi летить разом iз Золотими Рибками зi швидкiстю близько двадцяти кiлометрiв на секунду.
   - А з чого вона складається?
   - Це газовий гiгант у п'ять разiв бiльший, нiж Юпiтер. Вiн складається переважно з метану.
   - Нi, туди я не хочу. А є де-небудь пирiжкова планета? Щоб з неба гаряченькi пирiжки падали? Я вже так їсти хочу, що навiть готова той сатурнiвський пельмень з'їсти!
   - По-справжньому їстiвнi планети менi невiдомi... - Задумався Ромек. - Може, пошукаємо?
   - На сьогоднi з мене i так вражень досить Пора додому! Янек, давай повернемо назад. Ми ж про скейти зовсiм забули!
   - А може, хоча б до Оумуамуа? - Прохально подивився на мене Ромек - Так хочеться дiзнатися, що ж це таке до нас залетiло!
   - Зося сказала: "Додому!", значить - додому! - Твердо вiдповiв я, теж вiдчуваючи, як вiд голоду у мене смокче у шлунку.
   Через кiлька хвилин ми стояли в холi Планетарiю. За вiкнами було темно.
   - Отакої, вже майже пiвнiч! - Подивилася Зося на годинник i "проткнула" пальцем нашу космiчну "бульбашку".
  591
   "Бульбашка" лопнула i зникла.
   - А як же лекцiї? - Запитав я Ромека. - Ти ж весь день пролiтав.
   - Нiчого страшного! - Вiдчайдушного махнув той рукою. - Я ж тут не один працюю, хто-небудь за мене розповiв. Може, Стасик.
   - Ось нашi скейти! - Пiдiйшла до мене Зося, тримаючи в руках рюкзак з дошками.
   - До побачення! - Почав прощатися Ромек. - Дуже радий був з вами познайомитися!
   - До побачення! I ми були радi!
   - Така пригода! Треба ж, за один день мало не весь Космос облетiв!..
   Вийшовши на вулицю, ми побачили, що кафе навпроти Планетарiю чомусь зачинено.
   - Помру! - Заявила Зося. - Або з'їм когось iз перехожих!
   - Зосiнька, не треба нiкого їсти! - Зробивши перелякане обличчя, вигукнув я. - Якщо за п'ять хвилин ми не знайдемо кафе, то, так вже й бути, можеш з'їсти мене.
   - I з'їм! - Хижо облизнулася Зося. - У тебе рiвно п'ять хвилин!
   Ми встали на скейти i покотили на пошуки закладу, в якому можна було б пiдкрiпитися. За одним з рогiв вулицi почулася музика, показалися яскравi вогнi.
   - Туди! - Зрадiв я.
   Кафе називалося "Андромеда" i було стилiзовано пiд космiчний корабель, що летить крiзь безмежний Космос. За вiкнами-iлюмiнаторами миготiли сузiр'я, в центрi столикiв красувалося щось, на кшталт пультiв управлiння, офiцiанти були в костюмах, що нагадували легкi скафандри з фантастичних фiльмiв, а страви... Зазирнувши в меню, ми нiчого не зрозумiли. Ну що таке "Карiз з фiле гракузи" або "Нуршок по-андромедськi"?
  592
   - Вам допомогти розiбратися? - Пiд'їхав до нас на гiробордi хлопець в срiблястому костюмi i з бузковим волоссям, поставленими над головою розкiшним хаєром.
   - Нам би чогось поїсти. - Подивилася на нього Зося. - З ранку нiчого не їли. А тут все таке незрозумiле...
   - Кафе "Андромеда" спецiалiзується на молекулярнiй кухнi. - Пояснив хлопець. - Усi страви виготовленi за високими технологiями. Можна сказати, за космiчними технологiями або технологiями майбутнього.
   - Нам чогось м'ясного, плюс овочевого, плюс запити! - Уточнив я. - На ваш розсуд i без всяких проблем.
   - Бо я когось з'їм! - Повiдомила Зося, беручи в руки виделку i нiж.
   - Вона може! Вона така! - Кивнув я.
   - Тодi можу запропонувати вам... - I хлопець, промовляючи якiсь немислимi назви, став натискати кнопки на пультi нашого столу. - Смачного! - Закiнчив вiн, вклонився i покотив до наступного столика.
   - Ну, i де... - Зося поточила нiж об виделку.
   Раптом центр столу кудись провалився. З утвореного отвору повалив бiлий дим без запаху i в його клубах ми побачили пiднос, заставлений посудом незвичної форми.
   - А з чого починати? - Розгубилася Зося.
   - Та з чого завгодно!
   Я рiшуче подiлив парнi прибори мiж нами i пiдняв кришечку срiблястої скриньки. У скриньцi на рожевiй желеподiбнiй подушечцi лежали три смарагдово-зелених кульки розмiром з волоський горiх кожна.
   - Це їдять? - Нерiшуче подивилася на мене Зося.
   - Звiсно! - Впевнено вiдповiв я i смiливо поклав одну з кульок в рот.
   - Ну? - Зося дивилася, як я перекочував кульку в ротi. - Як?
   - За запахом схоже на тушковане м'ясо, а за смаком... - Я розкусив кульку. - За смаком теж м'ясо. Можеш їсти, нiчого страшного!
  593
   Рожеве желе за смаком нагадувало салат iз селери, петрушки i ананаса. Покiнчивши зi скриньками, ми взялися за чорнi усiченi кулi, всерединi яких переливалося щось темно-синє, схоже на спрута. Час вiд часу щупальця цього синього звiра на мить показувалися над кулями i знову зникали всерединi.
   - Воно живе? - З острахом запитала Зося.
   - Може i живе. Та яка тобi рiзниця? Ти ж збиралася навiть людей їсти!
   - Люди - це зрозумiло, а тут...
   - Молекулярна кухня! - Закiнчив я i пiдчепив виделкою щупальце, яке в цю мить з"явилося над кулею.
   Воно тут же вiдокремилося вiд загальної маси i повисло на виделцi нерухомо. Спочатку я спробував його язиком - кислувате, гострувате, незрозумiле... прожувавши пружне щупальце, я прийшов до висновку, що за смаком воно нагадувало сумiш смажених грибiв з картоплею та м'ясом в гострому кисло-солодкому соусi. В тугому желе навiть намацувалися шматочки чогось бiльш щiльного, яке можна було жувати.
   - Смачне та їстiвне, але незрозумiле! - Повiдомив я Зосi, наминаючи за обидвi щоки вмiст кулi.
   У бордових напiвпрозорих конусах виявився неймовiрно нiжний i приємний напiй, смак якого перетiкав з сумiшi мангового, ананасового i полуничного сокiв у томатно-кефiрну сумiш з нотками кави i гвоздики. Вся ця вечеря, незважаючи на її незвичнiсть, виявилася не тiльки приємною, але й досить поживною.
   Вийшовши на вулицю, ми спочатку трохи покаталися на скейтах, але потiм Зося заявила, що страшенно втомилася i хоче спати. Скориставшись своїми каблучками, ми перемiстилися прямо до моєї квартири. Зося одразу же впала на лiжко, а я пiшов у душ. Через кiлька хвилин до мене у душi приєдналася й Зося. Спiльне купання розiгнало втому i ми... Коротше, заснули ми вже майже пiд ранок...
  594
  ***
   Не дивно, що прокинулися ми досить пiзно, а вибралися з лiжка взагалi близько полудня. Дивно, та нам навiть не потрiбно було говорити про кохання. Складалося таке враження, що про це ми говорили вже багато-багато разiв, що любимо ми одне одного цiлу вiчнiсть, що ми створенi одне для одного i один без iншого просто не можемо iснувати. Iнь-Ян, одне слово!
   - Куди би нам сьогоднi пiти? - Замислилась Зося, коли я прибрав тарiлки в посудомийку i натиснув кнопку. - Може, полiтаємо з хмарами?
   - Нi, полетимо до Оумуамуа! - Вирiшив я. - I Ромек просив. Треба ж дiзнатися, що це таке.
   Через пару миттєвостей телепортацiї ми стояли бiля Планетарiю. На дверi красувалося оголошення: "Зачинено на ремонт".
   - Отакої!... - розгубився я. - Може, самi полетимо, без Ромека?
   - Нi, з Ромеком цiкавiше! Вiн про космос так багато знає. Давай пошукаємо iнший вхiд. - I Зося рiшуче пiшла за рiг будинку.
   - А з чого ти взяла, що Ромек обов'язково там? Вiн що, сам ремонт робить?
   - Може i робить, а може i нi. Я просто вiдчуваю, що нам треба всередину... О, вiкно вiдчинене! - Раптом зупинилася Зося i втупилася на прочинене вiкно другого поверху.
   - То що, на другий поверх полiземо?
   - Звiсно!
   Довелося її пiдсаджувати, а потiм i самому дертися на дерево, гiлки якого майже впиралися в будинок. Смiливостi Зосi вистачило до третьої гiлки. Потiм вона запанiкувала, вчепилася у стовбур руками i далi лiзти не могла.
   - Тут до вiкна вже ближче, нiж до землi! - Умовляв я її.
   - Не можу. Давай, ти вперед полiзеш, а я за тобою.
  595
   Я по гiлках обiйшов Зосю, пiднявся ще трохи вище i допомiг Зосi видертися до мене. Тепер залишалося пройти по товстiй гiлцi до вiкна i перебратися на нього. Гiлка пiд моєю вагою прогиналася, я притримувався за iншу, бiльш високу гiлку i потихеньку пiдбирався до вiкна. Бiля самого вiкна гiлка прогнулася вже на пiвметра нижче пiдвiконня. Я пiдтягнувся на верхнiй гiлцi i ступив на вiкно.
   - Тепер ти! - Покликав я Зосю.
   Зося вставати не стала. Вона просувалася по гiлцi поповзом. Бiля вiкна я пiдхопив її i пiдтягнув до себе. Потiм зiстрибнув всередину примiщення i допомiг Зосi зiйти з пiдвiконня, пiдставивши для неї вимазаний фарбою табурет, який вчасно пiдвернувся. Ми опинилися в напiвпорожнiй кiмнатi: на пiдлозi валялося кiлька рулонiв шпалер i стояло порожнє вiдро, а в кутку красувалася абсолютно немислима старовинна шафа.
   - Шафу чомусь не винесли на час ремонту... - Задумливо промовила Зося, пiдiйшла до неї i вiдкрила дверцята.
   Усерединi шафи було темно. Так темно, що навiть космiчна темрява здавалася у порiвняннi з цiєю легкими сутiнками. Я пiдiйшов ближче. Темрява затягувала...
   - Ой, там хтось є! - Раптом скрикнула Зося. - Гномик!..
   - Який ще гномик?! Тобi привидiлося... I справдi, гномик...
   У повнiй темрявi проявився маленький чоловiчок в зелених колготках, картатiй синiй сорочцi i бордовiй оксамитовiй жилетцi, застебнутiй на один гудзик. На головi чоловiчка красувався високий чорний ковпак, а на ногах блищали золотими пряжками туфлi. Гномик пiдморгнув нам i побiг кудись у темну далечiнь. Яка далечiнь може бути в шафi?! Її глибина не перевищувала пiвметра, i все ж гномик кудись бiг, голосно тупаючи нiжками.
   - Давай, за ним!
  596
   Зося схопила мене за руку i полiзла в шафу. Я полiз за нею. Гномика вже видно не було, але його тупiт луною вiдбивався вiд стiнок кам'яного тунелю, в якому ми опинилися. Нiчого не бачачи у темрявi, ми мчали, тримаючись за руки, за цим тупотом... Поки раптом не опинилися в маленькiй кiмнатцi, освiтленiй лише двома свiтильниками, стилiзованими пiд смолоскипи, якi були прикрiпленi до стiни бiля входу. Гномика в нiй не було, вiн кудись зник. У напiвтемрявi на маленькому круглому пiдносi в нiшi, вирубанiй просто в стiнi, лежали двi блискучi кулi - одна яскраво зелена, а iнша - багатобарвна, що переливалася всiма кольорами веселки. Пiдiйшовши ближче, ми побачили, що це не кулi, а великi дорогоцiннi каменi з безлiччю шестикутних граней.
   - Це ж нашi каменi - смарагд i сердолiк! - Вигукнула Зося.
   - Менi теж здається, що це саме наше. - Погодився я i взяв у руки сердолiк.
   Дiаметр дорогоцiнної кулi був близько п'яти сантиметрiв, тримати його в руцi було зручно i приємно. Зося взяла смарагд i покрутила його перед очима.
   - Який вiн гарний...
   - Такий же, як твої очi... - Я пiднiс свiй сердолiк до смарагду.
   - А сердолiк такий же багатобарвний i мiнливий, як ти! Цiкаво, вони що-небудь можуть робити незвичайне?
   - Не знаю. - Я подивився крiзь обидва каменi на Зосю.
   I тут я побачив... Я точно знав, що це майбутнє! Зося сидiла за столом i допомагала робити уроки нашому синовi. Я вовтузився на килимi з маленькою донькою.
   - Тато, давай глати в хованки! - Запропонувала дочка i, сьорбнувши з пляшечки з соскою, стала невидимою.
   - Ах, ти, бешкетниця! Так не чесно! - Я почав нишпорити навколо себе руками, чуючи тiльки її заливистий смiх.
   - I я! I я! - Син теж хильнув iз пляшки i, ставши невидимим, голосно затупотiв ногами у напрямку коридору. - Не знайдете!...
   - Ти бачив те саме, що i я? - Запитала, пiднiмаючи голову вiд каменiв, Зося. - Як ми граємо в хованки зi своїми невидимими дiтьми?
   - Так. Думаю, цi кулi пророкують майбутнє.
  597
   - Ти бачив, нашi дiти щось пили, перш нiж стати невидимими?! Вони що, теж антивид знайшли?
   - А може, це наш.
   - Але ж у нас його не так вже й багато.
   - Значить там, у майбутньому, у нас його так багато, що можна з дiтьми в хованки грати.
   - Ну, поживемо, побачимо... А зараз давай махнемо до Оумуамуа! Повиннi ж ми, нарештi, його побачити!...
   I тут нас заволокло перлиновим туманом... Ну не щастить нам з цим Оумуамуа!
  
  Стоп!
  Необхiдно термiново перейти
  до найближчої точки вибору!
  
  Повернення-1:
   Ця точка знаходиться на сторiнцi 190 в пунктi "Повернення-2" роздiлу No12 "Рiвень-2. Ребро-Решка".
  
  Роздiл 39. Рiвень-3. Ребро-Решка-Решка.
   Прямо бiля входу в Планетарiй нас раптом огорнув перлиновий туман, i менi довелося знову кинути монетку. Монетка впала "решкою", тобто цифрою "3" догори.
   - I що це значить? - Запитала Зося.
   - Гадки не маю! - Знизав я плечима. - Ось заберемо скейти, а там видно буде. - I я рiшуче штовхнув дверi.
   Дверi зi скрипом вiдчинилися i ми увiйшли в темний хол. Темним вiн був тому, що всi вiкна виявилися завiшеними рулонами шпалер.
   - Планетарiй не працює, ми закрилися на ремонт! - Повiдомив голос iз кута, в якому працював телевiзор.
   У крiслi бiля телевiзора, не повертаючись до нас, сидiв молодий хлопець i дивився передачу про малюнки у пустелi Наска.
   - Нам тiльки скейти з шафки забрати! - Попросила Зося.
  598
   - Ну, забирайте! - Так само, не обертаючись, махнув хлопець рукою в бiк шафок зберiгання.
   - Можливо, за цими малюнками орiєнтувалися прибульцi з iнших планет, якi в давнину вiдвiдували нашу Землю... - Вiщував голос з екрану.
   Я пiдiйшов ближче.
   - Вибачте, я би хотiв запитати про Оумуамуа...
   - Та що там Оумуамуа! До нього ого-го скiльки, а тут, практично поруч така загадка!.. - Хлопець повернувся до мене.
   - Я забрала скейти. - Пiдiйшла до нас Зося. - Можемо йти. - Вона поправила волосся, i на її руцi блиснула зеленим променем каблучка.
   - А... Ви що, Iнь i Ян? - Хлопець глянув на мою руку, вiд якої до пiдлоги теж простягнувся зелений промiнь. - Оце менi пощастило! Я Стасик! - Простягнув вiн руку для знайомства.
   - А звiдки ви нас знаєте? - Запитала Зося.
   - Всi, хто працює в Планетарiї, читали про носiїв каблучок Iнь-Ян. Це ж просто у розумi не вкладається! Ви ж можете... ми з вами можемо дiзнатися, що ж насправдi означають малюнки пустелi Наска! За допомогою каблучок ми можемо перелетiти на будь-яку вiдстань, заглянути i в минуле, i в майбутнє! Можна, можливо...
   - Якщо ми можемо все, що завгодно, то хотiлося б дiзнатися про Оуму...
   - Встигнемо! Вiн ще багато рокiв буде пролiтати крiзь нашу Систему! Давайте, для початку, спробуємо махнути в Наска? Он, дивiться! - Стасик показав на екран.
   На екранi демонструвалися кадри комп'ютерної версiї прибуття на Землю iнопланетян-рептилоїдiв, якi саме в цей момент заходили на посадку, орiєнтуючись за малюнками.
   - I справдi, цiкаво! - У Зосi загорiлися очi. - Давай швиденько туди змотаємося i подивимося?!
   - Але ми ж ще не вмiємо користуватися каблучками. Припустимо, перемiщатися в просторi ми вже навчилися, але у минуле...
  599
   - А я вас навчу! - Вигукнув Стасик. - Я ж все про них раз двiстi прочитав! Тiльки вiзьмiть мене з собою!
   - Гаразд, керуй! - Погодився я.
   - Ура! - Стасик пiдiйшов до нас впритул. - Спочатку з'єднайте свої каблучки разом i силою думки створiть який-небудь кокон, щоб ми всi опинилися всерединi нього. Бо ви полетите, а я залишуся. - Вiн узяв нашi руки i з'єднав їх так, що каблучки стикнулися, огорнувши нас зеленим сяйвом. Не змовляючись, ми з Зосею створили щось на зразок мильної бульбашки, прозорi стiнки якої переливалися всiма барвами веселки.
   - Тепер треба вiдправитися у минуле. Можна точно розрахувати вектор часу, а можна просто уявити час. Думаю, вам краще просто уявити, швидше вийде.
   Закривши очi, я чiтко вiдчув всi Зосинi думки i вiдчуття, вона мої теж. Тому ми разом уявили час, коли малюнки в Наска вже були створенi i ними можна було користуватися.
   - Якщо уявили, то повернiть одну каблучку щодо iншої на кут, який вам пiдкаже пiдсвiдомiсть. I одразу же перемiщайтеся у Наска!
   Я повернув свою каблучку щодо Зосиної, уявивши пустелю такою, якою тiльки що бачив її на екранi...
   - А-а-а!!! - Закричав Стасик у мене над вухом.
   Розплющивши очi, я побачив, що ми всi троє летимо на... дельтапланах!
   - Ой! Що робити?! - Заволала з iншого боку Зося. - Мiй дельтаплан падає!
   - Лови вiтер! - Закричав я, вирiвнюючи свiй дельтаплан, який саме клюнув носом донизу.
   Коли ми всi вирiвнялися за вiтром, i змогли роздивитися, виявилося, що в небi над Наска лiтає ще чотири дельтаплани. Всi вони були незвичайними - розфарбованi в яскравi кольори, прикрашенi пiр'ям та строкатими стрiчками i походили на повiтряних змiїв з очима, зубастими пащами i довгими хвостами.
  600
   Зосин "змiй" був яскраво-зеленого кольору з чорними i жовтими вiзерунками на "спинi", з червоним гребенем з пiр'я над "головою" з розкритою пащею, яка бiлiла гострими зубами. Позаду розвивався хвiст iз зелених i червоних стрiчок. У Стасика "змiй" був синьо-фiолетовим з золотистими вiзерунками. А мiй...
   - Зося! - Крикнув я. - Подивися, якого кольору мiй змiй?
   - Рiзнобарвний, як веселка, але з перевагою жовто-помаранчевого!
   Тут же "пам'ять" пiдказала, що ми знаходимося десь в Перу, а малюнки пустелi Наска - це поле для iгор на честь бога Кетцалькоатля - Пернатого Змiя. За правилами гри кожен, хто летить на дельтапланi, повинен був виконувати фiгури пiлотажу, що повторюють малюнок на землi. До деяких малюнкiв потрiбно було спускатися якнайнижче, щоб увiткнути в потрiбнi точки свої дротики, прикрiпленi до перекладини дельтаплана, i тут же злетiти знову. Тi, у кого це не виходило, вибували з гри. За кожен точно встановлений дротик нараховувалися додатковi бали.
   Я пояснив правила Стасику i ми включилися у гру. Нам навiть вдалося обiграти двох суперникiв, коли Стасик, закрутившись над хвостом мавпи i не зумiвши увiткнути дротик в центр хвостового лабiринту, втратив рiвновагу при зльотi i вибув. Ми з Зосею дiйшли до трiйки i вибули майже одночасно, не впоравшись зi зниженнями над павуком.
   Дочекавшись, поки у грi визначився єдиний переможець, ми приєдналися до банкету на честь Кетцалькоатля. Переможець у розкiшному головному уборi з пташиного пiр'я i в коротенькiй спiдничцi сидiв на почесному кам'яному крiслi на чолi столу, всi iншi гравцi зайняли мiсця просто на землi уздовж дощок, покладених на кам'янi опори. Всього нас за столом було сiм чоловiк. Збоку влаштувалися музиканти. Навколо розташувалося близько сотнi глядачiв. Туди-сюди з незрозумiлими завиваннями бiгав Жрець з ритуальним посохом в однiй руцi i кам'яним ножем в iнший. Пiд ритмiчну музику дiвчата в рiзнобарвних стрiчках спочатку розфарбували блакитною i бiлою фарбою обличчя переможця, а потiм темно-синьою обличчя всiх iнших учасникiв гри. На стiл виставили купи солодкої запеченої картоплi, смаженi на вертелах тушки морських свинок, запеченi прямо у листi качани кукурудзи, фрукти i, у якостi напоїв - каву з перцем i солодкi соки.
  601
   - А чи не поквапитися нам звiдси змитися? - Уплiтаючи картоплю i боязко позираючи на Жерця, запитав Стасик. - Здається, iндiанцi тих, хто програв, у жертву приносили...
   - Ну, змитися ми завжди встигнемо, навiть якщо вже будемо стояти пiд ножем. - Заспокоїв його я. - Давайте, додивимося до кiнця.
   Пiсля бенкету переможець встав i, викликавши всiх бажаючих на завтрашню гру, сiв у церемонiальний паланкiн. Несли переможця не чоловiки, а все тi ж дiвчата. У супроводi музикантiв, глядачiв та жерцiв.
   - А нам куди? - Подивилась на всi боки Зося.
   Виявилося, що троє тих, хто теж програв, вже вишикувалися ланцюжком i збиралися кудись йти. Ми прилаштувалися в кiнець цього ланцюжка.
   - А от тепер, напевно, ми самi пiдемо до жертовного вiвтаря! - Оптимiстично зауважив Стасик.
   - До вiвтаря, так до вiвтаря! - Витримуючи чiткий ритм ходи, вiдповiла Зося.
   По добре втоптанiй гравiйнiй дорiжцi ми вийшли на чудову дорогу, викладену рiвними кам'яними плитами.
   - От завжди цiкавився, навiщо iндiанцям такi дороги, якщо у них навiть колеса не було? - Нi до кого не звертаючись, задав риторичне питання Стасик.
   Iндiанцi сiли вздовж дороги, чогось чекаючи. Ми теж присiли на узбiччi. Хвилин через п'ять я вирiшив вимiряти ширину дороги кроками. Вдаючи, що просто прогулююся, я перейшов дорогу впоперек i повернувся назад.
   - Шiстнадцять крокiв, отже, приблизно вiсiм метрiв.
   - Крок має близько сiмдесяти сантиметрiв! - Заперечив Стасик.
   - Це, якщо робити кроки великими. - Не погодився я. - А я робив маленькi, прогулянковi.
   - Дивiться, iндiанцi встають! - Помiтила Зося.
  602
   Дiйсно, троє наших товаришiв встали i подивилися вздовж дороги в одному напрямку. Подивившись туди, ми побачили, як до нас по небу наближається зграя величезних чорних птахiв, а пiд нею по дорозi рухається щось велике. Поблизу зграя перетворилася на шiсть повiтряних змiїв. Цих змiїв направляли шестеро iндiанцiв, обличчя яких були розфарбованi червоними смугами. До канатiв змiїв була прикрiплена велика дерев'яна платформа, на якiй були укладенi величезнi кам'янi блоки. Порiвнявшись з нами, червонi iндiанцi пiдтягнули за троси змiїв до землi, платформа з вантажем опустилася на дорогу i всi - i синi, i червонi - пустилися в ритуальний танок з вигуками i стрибками навколо вантажу з наваленими на нього змiями. Ми теж, як могли, стрибали i вигукували, благо, що на нас нiхто не звертав уваги. Обiйшовши так навколо платформи три кола, червоношкiрi пiдняли правi руки вгору, щось вигукнули i побiгли по дорозi у зворотньому напрямку. Синi почали розбирати змiїв. Просто пiдходили i брали першого-лiпшого, стежачи при цьому, щоб не заплуталися канати. Змiї були величезними, набагато бiльшими, нiж тi дельтаплани, на яких ми лiтали. I хоча зробленi вони були з тонко вироблених шкiр i порожнистих пташиних кiсток, пiднiмати їх було дуже важко. До того ж треба було стежити за тросами, змотаними у великi мотки. Дивлячись як i що роблять iндiанцi, ми почали вiдступати по дорозi назад, розмотуючи при цьому мотки тросiв. Всi iндiанцi вишикувалися клином: переднi встали по краях дороги, середнi - трохи ближче до центру i ми з Зосею - ззаду i майже по центру.
   - Вперед! - Скомандував один з переднiх iндiанцiв i ми побiгли, вiдпускаючи троси i ловлячи змiями вiтер. Змiї злетiли в небо i пiдняли платформу з вантажем на висоту всього близько пiвметра. Ми побiгли по дорозi. Дивитися пiд ноги було нiколи, доводилося весь час стежити за змiєм i ловити вiтер.
   - То от навiщо потрiбнi рiвнi дороги! - Прокричав на бiгу Стасик.
  603
   Ми нiчого не вiдповiли, дихання ледь вистачало на швидкий бiг. Коли здавалося, що сили вже зовсiм закiнчуються i ми ось-ось впадемо, попереду показалося величезне будiвництво. Ми доставили кам'янi блоки до недобудованої, але вже величної пiрамiди. Тут наших змiїв взяли iншi iндiанцi, а ми повалилися, хто де стояв прямо на дорозi.
   - От зараз вiдпочинемо - i в жертву... - Сказав Стасик, приймаючи з рук старого, який пiдiйшов до нього, гарбузовий глек з водою.
   Почали спускатися сутiнки. Бiля вiгвамiв, зшитих зi шкiри бiзонiв, розгорiлися багаття. На них жiнки готували якусь їжу. Втомленi, ми пiдiйшли до одного з вогнищ, знехотя з'їли кукурудзяну кашу i розповзлися по вiгвамах.
   Нам з Зосею дiстався окремий вiгвам. Лiгши поруч на м'яких оленячих шкурах, ми спочатку просто насолоджувалися вiдпочинком. Потiм я легенько поцiлував Зосю в щоку i вона повернулася до мене. Я притягнув її до себе i поцiлував у губи, вона вiдповiла... Втома кудись помчала, поступившись мiсцем коханню i пристрастi...
  ***
   Ранок розбудив нас шумом будiвництва. Вийшовши назовнi, ми побачили, що двоє з наших вчорашнiх товаришiв знову збираються на гру.
   - Ви будете сьогоднi грати? - Запитав нас один з них.
   - Нi! - Вiдчайдушно вигукнула Зося. - Не хочу бiльше транспортувати вантажi. - Додала вона пошепки.
   - Тодi вибирайте: або будiвництво пiрамiди, або повiтряна координацiя над новим полем.
   Ми вибрали повiтря. Виявилося, що поля для польотiв на честь Кетцалькоатля перуанцi створювали не тiльки в Наска. Подiбне поле саме зараз будувалося в пампi Сан Хосе (сучасна назва). Щоб люди на землi могли правильно прокладати борозни, створюючи малюнки, з неба їх хтось повинен був координувати. Це робили загони дельтапланеристiв, забезпечених ескiзами.
  604
   У складi такого загону ми, швиденько пiдкрiпившись все тiєю ж кукурудзяною кашею, полетiли кудись на пiвдень. Незважаючи на сильний потiк повiтря, летiли довго. Приземлилися вже пiсля полудня. Отримали по кукурудзяному коржику i гарбузику з водою. Потiм Жрець роздав нам по сумцi з дротиками, кожному рiзного кольору. Менi дiсталися червонi, Зосi - зеленi, а Стасику - жовтi. Потiм нам видали по малюнку, виконаному в тому ж кольорi, що i дротики, i благословили на роботу. Менi дiсталася геометрична композицiя з двох кiл, об'єднаних спiралями, Зосi - коло, вписане у квадрат, а Стасику - ромб з двома дiагоналями.
   Вся пустеля за допомогою яскравих фарб, насипаних в розчищенi неглибокi борозни, була подiлена на дiлянки. Злетiвши пiд хмари, ми вибрали собi дiлянки i, звiряючись з ескiзом, то спускаючись нижче, то знову злiтаючи, намiчали на них контури свого малюнка дротиками. Щоб нам їх було краще видно з великої висоти, iндiанцi, якi ховалися за дерев'яними щитами вiд попадання наших дротикiв, до кожного з них прикрiплювали великi яскравi шкiрянi кулi, надутi повiтрям. Якщо нам не подобалося, як встромився дротик, ми могли спуститися, вирвати його i знову скинути вже у потрiбну точку.
   Всього через кiлька кидкiв я так призвичаївся, що обходився майже без виправлень. Зося, до речi, теж. А от у Стаса справи йшли погано, вiн нiяк не мiг "намалювати" рiвнi прямi лiнiї. Тому менше нiж через годину безуспiшних спроб, вiн спустився на землю i приєднався до тих, хто прикрiплював кулi i з'єднував кинутi нами дротики лiнiями, намiчаючи малюнок на землi.
   Ми з Зосею закiнчили свої малюнки майже одночасно, коли сонце наближалося до заходу, а наш загiн повiтряних координаторiв збирався у зворотню путь.
   - Ну, тепер можна i до Оумуамуа! - Радiсно зустрiв нас на землi Стасик.
   I тут нас заволокло перлиновим туманом... Не пощастило нам з Оумуамуа.
  605
  Стоп!
  Щоб ваш мозок не закипiв,
  треба термiново повернутися в точку вибору!
  
  Повернення-1:
   Найближча точка вибору знаходиться на сторiнцi 190 в пунктi "Повернення-2" роздiлу No12 "Рiвень-2. Ребро-Решка".
  
  Роздiл 40. Рiвень-3. Ребро-Решка-Ребро.
   Пiсля снiданку ми пiшли до планетарiю за своїми скейтами. Прямо бiля його входу нас раптом огорнув перлиновий туман, i менi довелося знову кинути монетку. Монетка впала у вибоїну мiж камiнням тротуару i застрягла там ребром так, що я ледве-ледве її звiдти виколупав.
   - Ой, тут написано, що Планетарiй закритий на ремонт! - Зупинилася Зося бiля дверей.
   - Ну то й що? Все одно треба скейти забрати!
   - Зося нерiшуче прочинила дверi, i на нас мало не впав стенд з вчорашнiм оголошенням:
  Що таке Оумуамуа - Астероїд? Комета?
  Древнiй космiчний корабель невiдомої цивiлiзацiї?
   З-за стенду показалася голова в будiвельнiй касцi.
   - Не бачите - у нас ремонт?! - Загарчала жiнка жахливо схожа на "стрiлочницю".
   - Ой, стрiлочниця! - Не втримався я вiд вигуку.
   - Не стрiлочниця, а штукатур четвертого розряду! Чого лiзете, куди не треба?!
   - Нам треба! - Вiдповiла Зося. - Ми вчора скейти в шафцi зберiгання забули.
   - Гаразд, забирайте i забирайтеся! Ходять тут всякi, працювати заважають... - I жiнка-штукатур потягла стенд кудись за рiг холу. - Тiльки нiкуди не заходьте! - Долинув її голос з-за рогу.
  606
   Взявши рюкзак зi скейтами з шафки, ми раптом помiтили, що дверi в зал Планетарiю трохи прочиненi. Ну хто втримається, щоб не сунути нiс туди, куди не дозволяється?! Ми навiть не стали утримуватися. Крадькома ми увiйшли до темного залу i опинилися пiд куполом, усiяним зiрками. У центрi його, прямо над нашими головами, красувався Оумуамуа - такий, яким його уявили астрономи. Я взяв Зосю за руку, нашi каблучки стукнулися одна об одну, вибивши яскраво-зелену iскру, а iскра, перетворившись на промiнь, полетiла в зоряне "небо" купола. I раптом нас почало повiльно пiднiмати якоюсь невiдомою силою. Ривок - i ми летимо в прозорому коконi iз зеленого свiтла через чорноту Космосу прямо до Оумуамуа...
   - А як же ми без скафандрiв?!.. - Запитала Зося вже на пiдльотi до об'єкта.
   - Поки живi? Значить, так треба! - Впевнено вiдповiв я.
   Здалеку Оумуамуа був схожий на шкiльну лiнiйку, а поблизу все бiльше скидався на вiдполiрований кам'яний брусок або навiть рейку. Правда, всi гранi цiєї "рейки" були злегка заокругленi.
   Спочатку ми кiлька разiв облетiли дивний об'єкт i навколо, i вздовж. У висоту вiн був, як восьмиповерховий будинок, шириною - будинок приблизно на шiсть пiд'їздiв, а в довжину - трохи менше пiвкiлометра. Вiдполiрованим вiн здавався лише здалеку, а поблизу виявився дрiбно посiченим, наче бетонна "шуба" на звичайному земному будинку.
   Тiльки ми спробували встати на поверхню Оумуамуа, пiд нашими ногами раптом щось завiбрувало i провалилося. Ми опинилися всерединi тьмяно освiтленого червоним свiтлом простору, заповненого водою чи якоюсь iншою прозорою рiдиною, а в квадратний люк над нами заглядали зiрки...
  607
   Кокон iз зеленого свiтла, в якому ми сюди прилетiли, потягнувся до витесаної в каменi нiшi; платформа, яка опустила нас вниз, пiднялася i закрила люк. Нiша засвiтилася червоно-бордовими вогнями, вода почала кудись йти, i наш кокон розчинився. Все це вiдбувалося у повнiй тишi, настiльки тугий, що ми боялися не те що говорити, але навiть зiтхнути. Коли повiтря в легенях закiнчилося i ми вдихнули, виявилося, що тут можна дихати. Повiтря було цiлком земним.
   Потiм все примiщення освiтилося звичним для нас "денним" свiтлом. Ми стояли в довгому кам'яному коридорi з земної силою тяжiння. Подивившись одне на одного, взявшись за руки, ми пiшли уздовж коридору. Нiде не було нiяких дверей, всi примiщення були вiдкритими i схожими на гроти, вирубанi в скелi. Висота i коридору, i iнших примiщень була близько п'яти метрiв. В одних примiщеннях при нашому наближеннi вмикалися якiсь пульти, влаштованi прямо в кам'яних стiнах, в iнших виникали голографiчнi пейзажi, в третiх рядами стояли незрозумiлi кам'янi блоки. Коли ми опинялися на перехрестях, що вели вгору або вниз, достатньо було лише подумати про те, куди хотiлося перейти, i якась незрозумiла сила пiднiмала або опускала нас на iнший рiвень.
   На третьому рiвнi "вниз" в одному з гротiв з нашою появою раптом почала прямо з каменiв рости трава. Всього за кiлька хвилин кам'яна пiдлогу виявилася встелена чудовим зеленим газоном.
   - Давай зупинимося. - Прошепотiла Зося. - У мене вiд усього цього вже ноги тремтять.
   Ми сiли просто на траву. Я зiрвав одну травинку i понюхав її. Запах був не зовсiм звичайним для трави: вона пахла лимоном i трояндами, але на смак виявилася схожою на петрушку.
  608
   - Чому тут все зроблено нiби для нас? - Запитала Зося. - I повiтря, i сила тяжiння, i свiтло, i трава...
   - Але ж спочатку i свiтло було не нашим, i замiсть повiтря була вода! Я думаю, що там, у багряному гротi нас проаналiзували i пiдлаштували все пiд нас.
   - То що виходить: мiсцевi... як би їх назвати?... хай їм... "Вони" живуть у водi?
   - Може i живуть... А може, до нас сюди вже хтось прилiтав i все це багряне свiтло i вода були створенi для них?! "Вони" ж летять через Всесвiт вже мiльярди рокiв, хiба мало кого могли зустрiти в рiзних галактиках!
   - Якщо цей корабель летить вже мiльярди рокiв, то, напевно, нiкого в живих з "Них" не залишилося... - Сумно погладила Зося траву, з якої стали виростати дрiбнi блакитнi квiточки.
   - А може, "Вони" сплять собi в анабiозi! - Я зiрвав синю ягiдку, дозрiлу одразу ж, як тiльки обсипалися пелюстки квiточки, i сунув її в рот. На смак ягiдка виявилася схожою на iнжир.
   - Такий довгий анабiоз?! - Зося теж з'їла ягiдку i машинально почала збирати ягоди навколо себе в жменю.
   - Ну... Хто знає, якi у "Них" технологiї... - Я перелiз на пару метрiв далi, не перестаючи зривати ягоди одну за одною.
   - Ой! - Раптом схаменулася Зося. - Ми їмо цi ягоди, а може вони отруйнi?
   - Не думаю. - Зупинився я. - Навiщо "Їм" все це для нас городити, якщо майже одразу ж отруїти? До речi, а ягiдки дуже навiть поживнi, я вже зовсiм наївся.
   - Я теж. I цiлком вiдпочила. Пiдемо, пошукаємо тут кого-небудь?
   Тепер, заглядаючи у примiщення-гроти, ми намагалися роздивитися деталi, щоб хоч щось зрозумiти. На цьому рiвнi "вниз" коридорiв не було, були тiльки "вгору".
   - Давай пройдемо по всьому цьому поверху, а потiм будемо пiднiматися вище. - Запропонувала Зося.
  609
   I тут я наступив на квадрат. Вiрнiше, я постiйно наступав то на ромби, то на круги, то на квадрати, якими було поцятковано пiдлогу, але цей квадрат виявився не таким, як iншi. Вiн зойкнув пiд моєю ногою так пронизливо, що я вiд несподiванки вiдскочив на пiвметра в сторону. З квадрата з"явилася голографiчна фiгура живої iстоти, не схожої на жодну з земних.
   Триметровий бузковий огiрок, поставлений вертикально, спирався на чотири пiвметровi трьохсуглобнi ноги, розташованi знизу, як нiжки стола, з безлiччю дрiбних щупалець, якi постiйно обмацували пiдлогу навколо. Так само зверху розташовувалися чотири руки, що звисали з рiзних сторiн тулуба, i теж ворушили щупальцями-вiдростками. Центр огiрка оперiзував ланцюжок круглих очей, обрамлених густими довгими вiями в два ряди. Бiльше нiчого не було - нi носа, нi рота, нi вух... Огiрок уважно подивився на нас п'ятьма переднiми очима i почав видавати чiткi, розмiренi звуки, схожi на мову розумної iстоти. Ми нiчого не розумiли.
   - Янек, пам'ятаєш, облакоїди казали, що нашi каблучки допомагають перекладати будь-якi мови розумних iстот. Чому ж тут це не працює?
   - Мабуть, цi "огiрки" набагато давнiшi за нашi каблучки. - Припустив я. - Не доросли ми до їх розумiння.
   "Огiрок" став задкувати до найближчого гроту, спритно перебираючи своїми ногами. Вiрнiше, не задкувати, адже з усiх бокiв вiн був однаковим. Просто, щоб кудись рухатися, йому не потрiбно було повертатися. Ставши в центрi майже iдеального полусферичного гроту, "огiрок" показав однiєю з нiг на коло в центрi пiдлоги. Я пiдiйшов i наступив на нього. Одразу навколо нас закружляли зiрки i галактики.
   - Це ж карта Всесвiту! - Вигукнула Зося.
   Рукою "огiрок" показав на точку майже бiля самої стiни примiщення. Точка почала збiльшуватися i перетворилася на триспiральну галактику, на одному з виткiв якої загорiвся бузковий вогник.
   - Зося, це ж їх галактика! А он там, напевно, знаходиться їх сонячна система...
  610
   У вiдповiдь на мої слова бузковий вогник збiльшився i став зiркою, навколо якої оберталося чотири планети. Одна з планет виявилася заселеною "огiрками". Раптом з цiєї планети в рiзнi боки стали розлiтатися кам'янi "лiнiйки", схожi на Оумуамуа. Їх було безлiч. Не встигли вони вийти за межi галактики, як в центрi її щось спалахнуло i поглинуло всi зiрки з їх планетами.
   - У них сталася катастрофа. - Прошепотiла Зося. - Вони рятувалися на ось таких кораблях.
   Через весь сферичний грот простягнувся бузковий промiнь, показуючи кiнцеву точку маршруту цього корабля. Корабель-"лiнiйка" завис приблизно на однiй третинi шляху до кiнцевої точки.
   - Напевно, це мiсце, де ми зараз знаходимося. - Вголос подумав я.
   Голограма Всесвiту згасла. "Огiрок" поманив нас в коридор i вивiв на другий "поверх". Тут, в одному з гротiв, в чотири ряди стояли великi кам'янi призми - всього тридцять двi штуки. Призми виявилися саркофагами, але вiдкривати жоден з них голограма "огiрка" не стала. Вона тiльки запропонувала Зосi наступити ще на якусь геометричну фiгуру, вибиту на пiдлозi. Нове зображення продемонструвало нам, як в кам'янi саркофаги вкладалися майже однаковi "огiрки", як їх обплiтало щось схоже на павутину, як саркофаги закривалися... Такими саркофагами були заповненi майже всi примiщення двох середнiх рiвнiв чотириповерхового Оумуамуа - всього тисяча п'ятдесят шiсть "огiркiв" у глибокому анабiозi...
   Потiм "огiрок" показав нам тих, хто вiдвiдував Оумуамуа за цi безлiч мiльярдiв рокiв. Їх було не так вже й багато. Близько трьох десяткiв iстот самих рiзних розмiрiв i форм, так само, як i ми, час вiд часу потрапляли на корабель-мандрiвник та залишали свої голографiчнi зображення в пам'ятi корабля. Щоразу для них створювалися сприятливi умови, хтось iз них летiв геть, хтось полетiти не мiг i залишався, пiсля смертi стаючи експонатом музею розумiв...
  611
   Перед самим нашим прильотом, всього за якихось п'ять мiльйонiв рокiв до нас, гостями Оумуамуа стали шестеро водних мешканцiв, вiддалено схожих на наших восьминогiв. Саме пiсля них i залишилися i вода в коридорах, i багряне освiтлення.
   Ще ми дiзналися, що органiв мови, схожих на нашi, у "огiркiв" не було, звуки вони видавали своїми щупальцями-пальцями, а сприймали всiм тiлом. Їли вони все пiдряд, опускаючись на їжу нижнiм кiнцем свого тiла, де знаходився круглий ротовий отвiр з безлiччю терок-зубiв. Вiдходи виводилися з органiзму разом з рiдиною, яка час вiд часу виливалася з очей.
   Нових вражень було так багато, що через деякий час ми, абсолютно знесиленi, просто осiли на пiдкошених ногах в, здавалося, зовсiм порожньому гротi верхнього рiвня. Майже миттєво навколо нас з каменя вирiс м'який мох з червоними ягiдками. Ми лягли, обiйнявшись, i майже одразу заснули.
  ***
   Не знаю, скiльки часу ми спали. Коли я прокинувся, освiтлення було, як i ранiше, яскравим, мох - зеленим, ягоди - червоними, але помiтно бiльшими. Поворушившись, я розбудив Зосю, яка задрiмала на згинi мого лiктя.
   - Вже ранок? - Не вiдкриваючи очей запитала Зося. - А менi наснилося, що ми на космiчному кораблi летимо крiзь весь Всесвiт...
   Не даючи Зосi вiдкрити очi, я почав її цiлувати. Вона потягнулася i обiйняла мене. I тут гаряча хвиля пристрастi накрила нас з головою так, що все навколо перестало iснувати...
   До тями ми прийшли вiд того, що голограма "огiрка", яка виникла в центрi нашого грота, щось голосно почала говорити.
   - Ой, а ми не вдома?! - Розплющила очi Зося i озирнулася по сторонах. - Менi це не наснилося?
  612
   - Не наснилося. - Вiдповiв я. - Давай одягнемось i пiдемо за "огiрком", вiн, здається, нас кудись кличе.
   - Я би хотiв показати вам примiщення дублювання. - Чистою польською сказав "огiрок".
   - От бачиш, вiн вже i нашу мову проаналiзував. - Допомагаючи Зосi встати, прокоментував я.
   - Я додому хочу. - Тихенько шепнула Зося менi на вухо, в той час, як "огiрок" активував звуком якiсь величезнi агрегати.
   - А хiба ви не хочете тут залишитися? - Запитав вiн. - Я не думаю, що без корабля ви зможете повернутися на свою планету.
   - Нам не потрiбен корабель. У нас iншi технологiї. - Вiдповiв я.
   - Тодi я тiльки створю вашi копiї i занесу данi в iнформ-капсулу.
   - Як це, створите копiї? - Здивувалася Зося. - Це буде щось на зразок манекенiв?
   - Це будуть точно такi ж органiзми, як ви, живi i здатнi мислити.
   - Клони?
   - Так, напевно, ця назва найбiльше пiдходить.
   - А що для цього треба робити? - Потер я руки.
   - Встати ось сюди. - Показав "огiрок" на опуклий квадрат на пiдлозi.
   Я встав. До мене пiд'їхав великий агрегат, схожий на двокамерну розкриту кам'яну шафу без дна, а коли я опинився всерединi нього, двоє дверцят "шафи" закрилися. У повнiй темрявi поступово спалахнуло блiде блакитно-сiре свiтло i мене почало обплiтати павутиною. Не встиг я запанiкувати, як павутина впала, дверцята вiдчинилися i я вийшов назовнi. Разом зi мною, з другої камери вийшов... такий самий я. У моїй копiї навiть одяг був таким же, i точно така ж каблучка на пальцi.
   - А як їх можна розрiзнити? - Розгублено подивилася на нас Зося.
   - За вухом копiї є маленький горбок. - Вiдповiв "огiрок". - Це комп'ютерний чiп. Вiн буде передавати iнформацiю на наш комп'ютер, i там вона буде аналiзуватися.
  613
   - Клас! - В один голос вигукнули я i мiй клон.
   - А якщо вони теж захочуть на Землю? Це ж буде не гуманно! - Пожалiла клона Зося.
   - Вони не захочуть. - Заспокоїв її "огiрок". - Через чiп вводиться програма, згiдно з якою у клонованих iстот виникає бажання подорожувати з нами.
   - Так, менi зовсiм не хочеться на Землю! - Тут же вигукнув мiй клон. - Я хочу дослiдити цей корабель, побачити iншi свiти, iнших розумних мешканцiв Всесвiту...
   - Тепер ти! - Запросив "огiрок" Зосю до шафи.
   Зося увiйшла, дверцята закрилися, i не встиг я дорахувати до десяти, як вони знову розкрилися. Передi мною стояли двi абсолютно однаковi Зосi.
   - Отакої... Дозвольте... - Я помацав у обох Зось за вухами. За лiвим вухом тiєї Зосi, що стояла вiд мене справа, дiйсно був невеликий квадратний горбок. - Оця моя! - Схопив я свою Зосю за руку.
   - Правильно! - Розсмiялася вона.
   I тут нас оповило перлиновим туманом...
  
  Стоп!
  Щоб продовжити пригоди,
  треба зробити новий вибiр.
  
  Повернення-1:
   Повернiться на сторiнку 190 до пункту "Повернення-2" роздiлу No12 "Рiвень-2. Ребро-Решка".
  
  Роздiл 41. Епiлог.
   I тут нас знову огорнув перлиновий туман...
   Поки ми в ньому стояли, в головах все яснiше проявлялися подiї всiх днiв, що минули пiсля моєї зустрiчi зi "стрiлочницею". Спочатку це було схоже на множинне дежавю, потiм на спогади давнiх подiй, потiм все вклалося в головi у цiлком реальнi недавнi подiї.
  614
   - З"явилися - не запилилися! - Сформувалася з туману жiнка в костюмi провiдницi поїзда.
   - А чому ви у такiй формi? - Запитав я, не знаючи, як реагувати на її привiтання.
   - Я взагалi нi в якiй формi, можна сказати, що я енергiя. А от твiй мозок на цей раз чомусь "перевдягнув" мене у форму провiдницi, хоча я говорила тобi, що я стрiлочниця!
   - Працiвники залiзничних шляхiв зазвичай ходять в помаранчевих жилетах. - Несмiливо вставила Зося.
   Вiд цих її слiв на провiдницi матерiалiзувався яскравий помаранчевий жилет.
   - Жени монету! - Наказала провiдниця в жилетi. - Вже вистачить вам шастати по варiантах! Мозок-то хоч цiлий?
   - Начебто, на мiсцi. - Вiддавши монетку, я чомусь помацав свою голову. - Але за цi пiвроку з нами такого навiдбувалося!
   - Якi пiвроку?! Так би я i дала тобi монетку на пiвроку!
   - А що, менше? Ото ж бо я думаю, у нас весь час лiто було!
   - Мабуть, мiсяцi три пройшло. - Пiдрахувала у розумi Зося.
   - I не три, i не мiсяць! Всього лише п'ять днiв! - Провiдниця склала на грудях руки.
   - Як п'ять днiв?! - Не повiрив я. - I Магiчна Школа, i Африка, i пустеля Наска, i Кракiв, i НЛО з iнопланетянами, i космiчнi подорожi, i бази на рiзних планетах, i минуле з майбутнiм, i кохання... I все це за п'ять днiв?!
   - А що ви хотiли? За цей час ви пробiгли по двадцяти семи життєвих варiантах, не дивно, що у вашiй пам'ятi це вiдклалося, як шiстдесят дев'ять днiв. А по насиченостi подiй i на кiлька рокiв вистачить.
   - А чому у нас так часто було дежавю?
   - Тому що основнi подiї, запланованi до точок вибору, вiдбувалися у будь-якому варiантi. Наприклад, знайомство з батьками Зосi, кохання з усiм з нього випливаючим iнтимом, вiдвiдування унiверситету, вибiр додаткових предметiв, та ще деякi iншi подiї... Та й каблучки для вас були передбаченi заздалегiдь.
  615
   - А ми це все не забудемо? У нас це все не перемiшається? Хотiлось би, щоб все, що з нами вiдбувалося, залишилося не як дежавю, а як реальнi подiї. - Занепокоївся я.
   - Ну, я ж обiцяла! Все це залишиться з вами. I навiть точки вибору ви будете й надалi вiдчувати. Але пiсля них будете йти тiльки по одному варiанту. Вiрнiше, йти будете по безлiчi, але запам'ятовувати лише один. Як усi нормальнi люди.
   - А магiя, фантастичнi пригоди, кохання - це все залишиться? - Запитала Зося.
   - Звичайно залишиться. Це все завжди з вами залишається, тiльки на рiзних вiялових напрямках, а тут зiбралося у вузол.
   - Ми й надалi зможемо ходити до Магiчної Школи?
   - Зможете, поки не набридне.
   - I невидимками ставати? - Уточнив я.
   - Поки "антивид" не закiнчиться.
   - I...
   - Все, що ви пережили, у вашiй пам'ятi залишиться, все, що захочете, можете продовжити! - Зупинила нас стрiлочниця-провiдниця. - Пiрамiда як стояла сотнi тисяч рокiв, так i буде стояти. Магара як iснувала пiд Катовiце, так i буде iснувати. Iнопланетяни як жили на своїх базах, так там i залишаться. I ваше кохання нiкуди не дiнеться, недарма ви кожнi двiстi рокiв знаходите одне одного.
   - Це скiльки ж нам знадобиться часу, щоб i в Магару навiдуватися, i в Склеп з iнопланетянами, i в Пiрамiду з музеєм земних цивiлiзацiй, i до гномiв, i... - Почала перераховувати Зося.
   - А ще треба буде вчитися в унiверситетi i про себе не забути! - Вставив я. - Всього життя не вистачить!
   - Вистачить! - Раптом згадала Зося. - Ми ж можемо час розтягувати, як нам завгодно! В один день, якщо захочемо, можемо хоч сто рокiв укласти! Адже розтягувати час ми не розучимося?
   - Не розучитися. Куди воно все подiнеться? Все це було, є i буде.
   - А...
   - Досить базiкати! Менi з вами вже не цiкаво!
   - Ще хвилиночку! - Заблагав я. - А можна буде коли-небудь знову ось так помандрувати по варiантах? Але тiльки, щоб уже знати, що ми по ним скачемо, а не сприймати на рiвнi дежавю. Так би мовити, перевiрити свiй мозок на витривалiсть.
   - Перевiрити?.. А що, це було б забавно! Гаразд, рiвно через рiк на тому ж мiсцi, в той же час! - Проспiвала вона i розчинилася разом з перлиновим туманом.
   Ми стояли на вечiрнiй вулицi, на тому самому мiсцi, де мене облила брудною водою з калюжi машина. Як же це було давно! Повз сновигали перехожi, по дорозi проїжджали машини, з кафе лунала музика...
   - На якому мiсцi i в який час? - Вирiшила уточнити Зося.
   - Мiсце оце саме. - Вiдповiв я, озираючись на всi боки. - А час... Здається, це було близько пiв на одинадцяту.
   - Так i запишемо... - Зося дiстала смартфон. - Рiвно через рiк, о пiв на одинадцяту, бiля бокового входу в парк...
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"