Аннотация: Звичайна сiм'я в недiлю вiдправляється вiдпочивати на звичайне озеро. Переправившись на невеликий острiвець, вона стикається з жахливими тваринами...
ЖАХЛИВИЙ ОСТРIВ
ОПОВIДАННЯ
(16 сiчня 1988 року)
На вiдпустку ми з чоловiком Володею i дев'ятирiчним сином Сергiєм приїхали до моїх батькiв. В цей же час там вiдпочивала i моя бабуся, батькова мама*.
В один з прекрасних, теплих, лiтнiх днiв ми всi поїхали на озеро. На березi озера був невеликий чудовий пляжик, який у буднi днi, як правило, був безлюдним. Там ми купалися в прозорiй водi, загоряли пiд ласкавим сонечком, читали i грали в бадмiнтон, а Володя ремонтував свiй мотоцикл i, жартуючи, лякав мене своїми вимазаними руками.
Ближче до обiду нам захотiлося переплисти на невеликий острiвець довжиною приблизно з кiлометр i шириною близько трьохсот метрiв, який знаходився приблизно посерединi озера.
Бабуся не вмiла плавати, тому ми поклали її на надувний матрац, туди ж склали i речi, а самi попливли своїм ходом, по черзi пiдштовхуючи перед собою матрац з бабусею i речами.
Ближче до острова стало траплятися багато тванi i плаваючих водоростей, вода помiтно помутнiла i позеленiла. Дерева на островi виявилися тонкими i кволими, якiсь зкоцюрбленi i на вигляд дуже старi. Трави майже не було, на землi валявся сухий хмиз i палицi.
Мама i бабуся, розмiстившись на березi, дiстали з сумки хлiб i ковбасу i стали готувати бутерброди. Ми, всi iншi почали оглядати околицi. Я пожартувала:
- Можна уявити, що ми на Хортицi, а навколо нас тече Днiпро.
- Тiльки вода в цьому Днiпрi чомусь мутна. - Додав тато, розпалюючи невелике багаття iз зiбраних поряд сучкiв.
Я повернула голову в iншу сторону i побачила тихий сплеск якоїсь великої риби.
- Дивiться, там плеснула якась риба, напевно, мого росту!
Всi, знаючи мою схильнiсть до перебiльшень, не звернули на це уваги. Батько продовжував возитися з багаттям, а Володька взяв мило i зайшов у воду, щоб вiдмити вiд мазуту руки.
Раптом в густий рясцi знову хлюпнуло щось велике. На цей раз сплеск помiтили всi.
- Мабуть, це великий сом. - Припустив тато. - Володя, вилазь-но, про всяк випадок, на берег. Соми iнодi тягнуть людей на дно.
* На той час, як менi наснився сон, бабусi вже кiлька рокiв не було серед живих.
- А я читала, що деякi соми можуть проковтнути людину! - Додала я.
Коли Володя вийшов, ми почали вдивлятися у воду неподалiк вiд берега: там, де ряска розiйшлася, пропливла велика риба близько трьох метрiв завдовжки i близько метра завтовшки. Її тiло було обтiчним, плавникiв на спинi не було, хвiст, як у кита, розташований горизонтально. Бiчних плавникiв в каламутнiй водi теж видно не було.
- У таку рибу може помiститися п'ять мене. - Прикинула я.
Лiзти в воду бiльше нiхто не наважувався. Ми з татом i Володею вирiшили пройти вздовж берега в тому напрямку, куди попливла риба. Сергiйко залишився з мамою i бабусею бiля багаття.
Риба пливла повiльно, на поверхнi час вiд часу показувалася тiльки її спина: темно-сiра, гладка, без луски. Глибина була невелика i риба майже повзла по дну.
На шляху нам трапилися якiсь старi кам'янi руїни, порослi подекуди мохом, висотою не бiльше пiвтора метри. Обходячи їх, ми втратили рибу з виду.
- Може, вона пiшла в глибину. - Припустив тато.
- А, може, вона обпливла острiв i вже плаває бiля того берега. - Заперечила я.
- Можна подивитися i там. - Погодився Володя.
Ми вирiшили пройти направо, до протилежного берега острова. Спочатку у водi нiчого не було помiтно. Але раптом в одному мiсцi вода глухо завирувала i з неї з"явилося велике тiло. Ми спочатку подумали, що це наша риба, але тiло пiдпливло до берега i ми побачили, що воно вкрите бурою з прозеленню, довгою вовною. Тварина стала вибиратися на берег. Ми остовпiли, у нас ледь вистачило духу вiдступити на кiлька крокiв назад, до руїн.
Тварина вибралася з води i встала на заднi лапи, якi виявилися короткими, але масивними, з яскраво вираженою стопою. Вона була схожа на "снiгову людину", тiльки з "водним" ухилом: зрiст близько двох метрiв, товщина - близько пiвтора, тiло громiздке, переднi лапи, схожi на руки великої мавпи, але набагато коротшi, з короткими, товстими пальцями, також покритими шерстю, звисали не по боках, а попереду тулуба. Голова без шиї плавно переходила в плечi. Морда пласка, без носа. Рота, якщо вiн i був, видно не було. На "обличчi", крiзь густу вовну проглядали лише великi круглi очi, оточенi складками сiро-коричневої голої шкiри. Лоб майже вiдсутнiй, надбрiвних дуг не було. Все тiло тварини було покрито довгою, близько десяти сантиметрiв бурою вовною, забрудненою тванню, ряскою та водоростями. Тварина байдуже поглянула на нас, важко, на зiгнутих ногах пройшла повз багаття i недалеко вiд нього полiзла в яму, яку ми ранiше не помiтили.
- Треба подивитися, куди вона зникла. - Сказав тато i пiшов до ями.
Я нерiшуче рушила за ним, але зупинилася бiля багаття, на пiвдорозi мiж ямою i руїнами. Володя, ще не позбувшись вiд зацiпенiння, залишився бiля руїн. Я спостерiгала за батьковим дiями.
Яма, в якiй сховалася тварина, була приблизно пiвтора метра в дiаметрi, на краю її лежала кам'яна стара балка квадратного перетину, довжиною трохи бiльше метра, на неї було навалено кiлька опалих гiлок. Тато зазирнув в яму i сказав:
- Тут глибина приблизно два метри, а потiм йде якийсь бiчний хiд вниз пiд невеликим кутом, але там темно i нiчого не видно.
Тато, захопившись дослiдженнями ями, кинув невеликий камiнчик в чорний лаз.
- Ой, не треба туди нiчого кидати! Раптом воно розсердиться. Ще невiдомо, чим вiн харчується i який у нього характер. - Я повернулася за пiдтримкою свого побоювання до Володi, який стояв бiля руїн на краю кам'яного колодязя.
Але не встиг Володя вiдкрити рота, щоб менi щось вiдповiсти, як з колодязя виметнулось щось довге i гнучке, оповило Володю i потягло в колодязь. Вiд несподiванки вiн навiть не закричав. Дiаметр колодязя був близько вiсiмдесяти сантиметрiв, i Володi вдалося вчепитися руками за його краї.
У моїй головi вiдразу ж спливли спогади про вiдвiдування зоопарку. Там жирафи об'їдали гiлки дерев, захоплюючи їх довгими, гнучкими, чорними язиками, схожими на руку, на змiю, на ремiнь... Те, що захопило Володю, було схоже на такий самий язик. Тiльки на багато довший... Напевно, язик досягав трьох метрiв в довжину. Якою ж має бути сама тварина, що сидить пiд руїнами?!..
Я закричала i побiгла до Володi, але бiля самого колодязя зрозумiла, що моїх сил врятувати його не вистачить. Тодi я кинулася назад до багаття, вихопила з нього палаючу палицю i кинулася до "язика". Я тицьнула палаючої палицею в "язик", продовжуючи кричати вiд жаху.
В цей час i тато пiдбiг з палаючою гiлкою i теж став присмажувати "язик".
Той послабив свою хватку, а потiм повiльно сповз пiд руїни.
Володя продовжував висiти на руках, мовчки, з виряченими очима. Ми з татом витягли його i потягли до багаття. Сергiйко плакав, я теж, мама з бабусею обмацували Володю. Його ноги були покритi слизом-слиною з пащi невiдомої тварини, вiд пережитого вони вiднялися i не ворушилися. Заглядати в колодязь i пiдходити до руїн ми бiльше не наважувалися.
Треба було термiново забиратися з цього проклятого острова, населеного невiдомими чудовиськами. Але як? У нас не було човна, а плисти своїм ходом ми вже не наважувалися, знаючи про рибу. Залишатися на островi далi теж було небезпечно: навiть тих тварюк, яких ми вже побачили, було досить, але ж там могли бути й iншi...
Володя нерухомо лежав бiля багаття, продовжуючи мовчати, тiльки зрiдка клiпаючи очима. Ми не наважувалися навiть зачерпнути води, щоб обмити його вiд слизу. Було дуже страшно, страх буквально душив усiх нас, нiхто вже навiть не плакав, у тому числi i Сергiйко.
Ми в усi очi дивилися по сторонах, на озеро, на дерева, на кожен пагорбок, тримаючись ближче до багаття. Я i тато стискали в руках запаленi палицi...
По озеру пропливав невеликий екскурсiйний катер. Ми помiтили його i всi разом стали кричати:
- До-по-мо-жiть!!! До-по-мо-жiть!!!
На катерi нас почули i, пiдпливши до острова, перекинули трап. Ми, несучи на руках Володю, зiйшли на палубу. Я сказала:
- Швидше вiдпливайте!
Катер вiдчалив, нас почали розпитувати, ми щось вiдповiдали. Люди надали необхiдну допомогу Володi. Капiтан запропонував розiйтися нам по катеру подалi один вiд одного i на паперi описати все, що сталося, поки ще були свiжi враження. Всi нашi описи виявилися подiбними, отже, нам це не привидiлося...
У мiстi довелося вiдвезти Володю до лiкарнi, де психотерапевт i гiпнотизер повертали його до дiйсностi. Днiв через десять Володя виписався цiлком здоровим.
Нашi записи були спрямованi в якийсь дослiдний iнститут; незабаром на острiв прибула спецiальна комiсiя з катером, зброєю, фото- i кiно-апаратурою.
Ми ж про цей день намагалися не згадувати. У Сергiйковiй свiдомостi всi цi подiї вiдбилися просто як страшний сон...