Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Петля Часу: ЗмІни МожливІ

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Аварія. Машина - вщент, купа трупів... А ще бандити, наркотики... І все це повторюється по колу. Я застрягла у петлі часу. Ніхто нічого не пам'ятає, і тільки я чомусь залишаюся при пам'яті... Отже, комусь потрібно, щоб я пам'ятала і шукала вихід з цієї петлі. Отже, будемо шукати...

  
  
  ПЕТЛЯ ЧАСУ: ЗМІНИ МОЖЛИВІ.
  ОПОВІДАННЯ
  (17 квітня 2018 року)
  
  * 1 *
   Задзеленчав будильник і я розкрила очі. "Єдиний спосіб зробити ранок добрим - проспати його" - подумала я, але... час вставати. Вчора на прийомі у лікаря мені був поставлений діагноз: "двосторонній аднексит". Сьогодні мене кладуть у лікарню. Чоловік підвезе мене туди по дорозі на роботу. Швидко схопилася, вмилася, одяглася, причесалася, покидала в сумку все, що мені могло статися у нагоді, і побігла навздогін за чоловіком, який вже виходив з квартири. Снідати сьогодні не можна - будуть брати аналіз крові. Ну, а чоловік рано снідати не любить, вважає за краще це робити на роботі.
   Володя спокійно вів автомобіль під уже звичну ранкову попсу, а я мовчки нервувала, майже не дивлячись на дорогу. Не помітила, як ми під'їхали до лікарні. Вийшла на автоматі, чоловік підніс мені сумку до вестибюля, а я одразу ж пройшла до приймального столу.
   - Ось, у мене направлення... - Нерішуче простягнула я папірець медсестрі.
   - Так... Зараз заповню карту... - Медсестра, не піднімаючи голови, швидко почала щось писати на іншому папірці. - Усе! Вам по лівих сходах на другий поверх. Там запитаєте на посту! Наступний! - І вона вхопилася за такий саме папірець.
   - Ну, ти вже їдь, а то запізнишся. - Повернулась я до Володі. - Далі я вже сама.
   - Ні. - Заперечив він. - Здам з рук на руки, дізнаюся, в який ти палаті, тоді й поїду. Так мені буде спокійніше.
   Ми піднялися на другий поверх у просторий хол, освітлений вікнами від самої підлоги, з кріслами, диванами, великими пальмами й китайськими трояндами у діжках. Скляні двері з написом "ГІНЕКОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ" відчинялися у коридор.
   Я йшла по коридору, повертаючи голову то направо, то наліво. Зліва рівномірно розташовувалися двері з номерами: 1, 2, 3, 4, ..., вочевидь, палати. Праворуч - двері з написами: "головлікар", "ординаторська", "сестра-господиня", "оглядовий", "сантехнічна", "маніпуляційна". Зліва все так же продовжувався ряд пронумерованих дверей, а справа раптом з"явився світлий хол приблизно три на шість метрів. За м'яким куточком сховалися два столи сестринського посту, біля завішених тюлем вікон розташувалося два крісла, на стіні навпроти куточка висів плаский телевізор, під ним - тумбочка з мікрохвильовкою і електрочайником, поруч - великий холодильник.
   За одним зі столів, спиною до стіни і обличчям до нас і телевізору, сиділа молоденька усміхнена медсестра.
   - Ви до нас? - Вона привітно подивилася на мене. - Давайте карту.
   Я простягнула видану на першому поверсі карту і розгублено озирнулася на чоловіка.
   - Не хвилюйтеся, все буде добре! Зараз ми вас поселимо... О, зовсім поруч! Палата номер дев'ять, заходьте, розташовуйтесь і одразу ж до маніпуляційної - здавати аналіз крові!
   Двері дев'ятої палати виходили прямо в цей хол. Володя підніс мою сумку до дверей.
   - Н,у бувай! - Він поцілував мене в щоку. - Заходити не буду - може, там хтось роздягнени ... - І він швидко попрямував до виходу.
   Я штовхнула двері і опинилася в маленькому коридорчику. Зліва - вішалка з парочкою курток на гачках, праворуч - санвузол з унітазом, душовою кабінкою, умивальником і смиттєвим кошиком. Прямо - двері до палати. Невелика затишна кімната вміщала у собі чотири ліжка і чотири тумбочки. Вільне ліжко виявилося зліва біля вікна.
   - Доброго дня. - Привіталася я, прямуючи до свого місця.
   - Здрастуйте Здрастуйте! - Відповів голос з-під ковдри праворуч від вікна. - Заходьте, не соромтеся. - З-під ковдри спочатку виглянула голова, а потім на ліжку сіла повна темноволоса жінка років тридцяти п'яти. - Давайте знайомитися, мене звуть Ніна, поруч зі мною лежить Свєта - вона зараз побігла до пологового відділення, там у неї малюк. - Жінка вказала на ліжко з прив'язаною до нього синьою повітряною кулькою.
   - А я Віра, пролунав голос позаду. - Не відриваючи голови від подушки, представилася розпатлана і сонна сусідка з протилежного кутка. - А-аах! - Вона широко позіхнула і потягнулася. - Як добре лежати, поки десь лютує робота...
   - Дуже приємно, Галя. - Відповіла я і сіла на ліжко.
   - Ти не дуже-то розсиджуйся! Речі кидай і біжи до маніпуляційної! - Нагадала мені Ніна.
   Я дістала з сумки халат, накинула його поверх одягу, сунула сумку під ліжко і попрямувала до маніпуляційної.
   Не встигла я розкласти речі по поличках тумбочки, як привезли сніданок. Між іншим, цілком пристойний: гречана каша, парова котлета і салат зі свіжої капусти з морквою.
   - А чай можна заварювати в електрочайнику. - Підказала Свєта, яка на цей час повернулася від свого новонародженого сина. - Пий, хоч весь день!
   Потім був огляд, потім заповнення якихось паперів, потім крапельниця... Загалом, метушня. Спокійно полежати вдалося тільки після обіду. І тут я виявила, що забула книжку і окуляри. Я точно пам'ятала, що склала їх на столі, але, мабуть, в сумку так і не поклала. "Треба зателефонувати Володі" - подумала я і набрала номер.
   - Алло! Ну як ти там? - Запитав чоловік.
   - Нормально. Нарешті лягла відпочити, а до цього весь час бігала.
   - Це щоб тобі нудно не було.
   - Виявляється, щоб хворіти, треба таке здоров'я мати! Просто дивуюся!
   - Так це ж добре: перестанеш дивуватися - перестанеш розвиватися!
   - Ага, тільки я дещо забула, привезеш мені? Я тобі продиктую.
   - Ой, тільки не треба диктувати! Я всі букви забув! Краще я за тобою заїду і привезу додому. Всього-то півгодини, проте сама візьмеш все, що тобі треба. - І він відключився.
   То дрімаючи, то спілкуючись, я дізналася, що Світлану сьогодні виписують.
   - От тільки зроблять останню крапельницю ввечері і принесуть дитину! Тільки ви мене й бачили! - Раділа вона.
   У всіх в палаті був приблизно один діагноз, тільки Свєту сюди помістили через пару днів після пологів. Дитина вже три тижні перебувала поверхом вище у пологовому відділенні, куди Свєта постійно бігала. Віра і Ніна поступили одночасно три дні тому. Моє ліжко звільнилася вчора ввечері.
   Годині о третій до нас в палату зазирнула сухенька жінка невизначеного віку: чи то тридцять, то чи сорок років, якась безбарвна і невиразна.
   - Мене до вас підселюють. - Озирнулася вона. - А місця, виявляється, і немає...
   - Нічого, я сьогодні випишусь! - Засміялася Свєта. - А Вам все одно зараз ліжко не потрібне - Вас зараз ганяти будуть, хоч би до вечері впоралися!
   - Як звуть? - Вийшовши з туалету запитала Віра.
   - Зіна. - Відповіла новенька і поставила сумку біля ліжка Свєти.
   Вечеря була о шостій годині вечора, а о сьомій всім принесли крапельниці.
   - Любочка, як пройшли вихідні? Як настрій на трудовий тиждень? - запитала медсестру Віра.
   - Я оптимістка: після вихідних важко тільки перші п'ять днів, а потім - просто чудово!
   - А що, той тиждень був поганим? - Запитала я, включаючись у спільну розмову.
   - Та ні, тиждень був хорошим. За п'ять днів звільнитися захотілося всього три рази. - Люба підключила мені останню крапельницю.
   - А як на особистому фронті? - Продовжувала допит Віра.
   - Дуже добре! У кожній соцмережі по кавалеру! - Розсміялася Любочка.
   - Так, хочеться любові і ласки, а навколо локшина та казки. І ніякого задоволення. - Ніна поворушила рукою.
   - Ну, не кажіть! - Заперечила Любочка. - Задоволення всім доставлено! - Вона вказала на крапельниці і повернулася до дверей.
   - Задоволення доставлено, але ніхто не відчув. - Уже їй в спину сказала Ніна.
   Поки ми лежали з трубками у венах, у Ніни в тумбочці задзвонив телефон. Вона спробувала дістати його, сіпнулася і вивернула з руки систему, розірвавши вену. Хлинула кров, ми закричали і на наші крики прибігла медсестричка Любочка.
   - Ну хіба ж так можна! - Примовляла вона, заклеюючи руку Ніни пластиром і вставляючи нову голку в іншу руку. - Так же ж можна покалічитися! Лежить і не ворушіться!
   Після крапельниці Світлана почала перевдягатися, готуючись до виписки. Її мама вже сиділа з сумками на дивані в холі. Зіні перестелили ліжко і вона, нарешті, присіла.
   - Крапельницю я Вам поставлю приблизно о дев'ятій. - Повідомила їй Любочка. - Отже, можете відпочити.
   Зіна вийняла зі своєї сумки ганчір'яний мішечок і висипала з нього на ковдру щось кругле і блискуче.
   - Ой, що це? - Зупинила свою біганину по палаті Свєта.
   - Це такі гудзики на липучках. - Відповіла Зіна. - Приліплюєш їх в будь-якому місці на одяг і ходиш.
   - А як же вони застібаються? - Не зрозуміла Віра.
   - А ніяк, вони просто для краси. - І Зіна приліпила до свого рожевого халатика кілька "ґудзиків". Можна хоч в ряд, хоч в два, хоч візерунком якимось...
   - Дай-но, я спробую! - Віра підсіла до неї і приліпила до себе пару кружечків. - Здорово!
   - Дівчата, підходите, приміряйте! - Покликала всіх до себе Зіна.
   - Чим би діти не тішилися... - Встала з ліжка Ніна. - Аби чимось нудьгу розігнати.
   Ми всі підійшли і стали пробувати прикрашати свої халати блискучими "гудзиками". Тут розчинилися двері і товста санітарка внесла в палату згорток.
   - А ось і мій синочок! - Кинулася до нього Свєта. - Зараз ми додому поїдемо...
   - Ти б перед дорогою погодувала його трохи. Спокійніше буде. - Порадила їй санітарка. - А ви б, дамочки, вийшли поки, нічого дихати на нього своїми мікробами!
   Зіна згребла в мішечок "гудзики" і ми вийшли в коридор.
   - Може, прогуляємося? - Запропонувала вона нам.
   - Ні, я не можу. - Сіла перед телевізором Ніна. - Мені Любочка обіцяла перев'язку зробити, невідомо, що там з веною...
   Тут у мене задзвонив телефон, Володя вже під'їхав до лікарні і чекав мене біля входу.
   - А мені треба змотатися додому. Так що, дівчатка, поки без мене! - І я припустила по коридору на вихід.
   Вдома я наспіх обмилася під душем, взяла книжку, окуляри і ще дещо з дрібниць і ми одразу ж поїхали назад. Тільки ми повернули праворуч біля музучилища, як раптом машина різко загальмувала: ми опинилися в заторі.
   - Що таке? - Засовалася я на сидінні, витягаючи шию і намагаючись роздивитися, що там попереду.
   - Не знаю, здається, аварія. Піди, подивися. - Запропонував Володя.
   Я вийшла з авто і пройшла кілька метрів вперед. Протиснувшись крізь натовп, побачила зім'яту гармошкою вишневу "Шкоду", яка врізалася у велику ялину перед музучилищем.
   - Всі на смерть... Дружину і дитину саме забрав з пологового будинку... На всій швидкості вилетів на зустрічну... Ще й пішохода до ялинки притиснув... -Чулися голоси навколо.
   У мене поплив туман перед очима, і я на автоматі повернулася до автівки.
   - Аварія. Машина - вщент, купа трупів. - Ледь змогла я видавити з себе.
   - Доведеться здати трохи назад і по паралельній доїхати до лікарні. - скрушно сказав Володя і почав вивертати кермо.
   Ми здали трохи назад, звернули праворуч, потім через сто метрів наліво, і через п'ять хвилин зупинилися біля входу в лікарню.
   На автопілоті я піднялася на другий поверх, пройшла по напівтемному коридорі до своєї палати, лягла на ліжко і закрила очі. В голові закарбувався годинник над сестринським постом - без п'яти дев'ять.
   Тут у палату влетіла Ніна:
   - Галя! Спиш? Слухай, тут таке...
   Я піднялася на ліжку.
   - У нас тут поліція, всіх опитують! Тебе теж будуть запитувати... Коротше, Зіну і Віру заарештували! За наркотики, уявляєш?! Віру, правда, вже відпустили, тільки підписку взяли. Вона зараз паспорт головлікарю в сейф здає. А потім ще приїхали! Кажуть, Світлана наша на смерть розбилася! І чоловік, і дитина, і мама - всі! От не пощастило дівчині!..
   - Де розбилися? - Підхопилася я.
   - Та тут зовсім поруч, біля музучилища.
   Так це була Светіна машина... Я впала на ліжко і відключилася.
  * 2 *
   Задзеленчав будильник і я розкрила очі. "Єдиний спосіб зробити ранок добрим - проспати його... Дежа-вю якесь!" - відкрила очі: я вдома... Невже, мені все наснилося? Чоловік збирається на роботу... Мені ж сьогодні в лікарню! Я схопилася і почала збиратися. "Не забути книгу і окуляри!" - схаменулася я, згадавши свій "сон", і побігла навздогін за чоловіком, який вже виходив з квартири.
   Все було так само, як уві сні. "Цікаво, я сплю чи ні?" - я обережно ущипнула себе за руку. - "Ні не сплю."
   Так само, як уві сні, я підійшла до приймального столу у вестибюлі лікарні, так само отримала карту і ми піднялися на другий поверх... Все повторювалося до дрібниць. "От здорово, мені тепер сни віщі сняться!" - якось не дуже весело подумала я, відкриваючи двері в палату.
   - Доброго дня. - Привіталася я, прямуючи до свого місця.
   - Здрастуйте-здрастуйте! - Відповів голос з-під ковдри праворуч від вікна. - Заходьте, не соромтеся. - З-під ковдри спочатку з"явилася голова, а потім на ліжку сіла повна темноволоса жінка років тридцяти п'яти. - Давайте знайомитися, мене звуть Ніна, поруч зі мною лежить Свєта - вона зараз побігла до пологового відділення, там у неї малюк. - Ніна вказала на ліжко з прив'язаною до нього синьою повітряною кулькою.
   - А я Віра, пролунав голос позаду. Як добре лежати...
   - Поки десь лютує робота. - Продовжила я за неї.
   - Саме так. Отже...
   - Галя. - Представилася я і сіла на ліжко.
   - Ти не дуже-то розсиджуйся! Речі кидай і біжи до маніпуляційної! - Нагадала мені Ніна.
   У маніпуляційній, простягаючи палець для аналізу, я раптом помітила на ньому свіжу (вчорашню!) ранку. "Ні, це був не сон" - подумала я. - "Нісенітниця якась! Це що ж, виходить "День Сурка", чи що?"
   Вся вчорашня біганина повторилася в точності. Після обіду я вирішила розвідати обстановку:
   - Дівчата, а у вас коли-небудь буває Дежа-вю?
   - А що це таке? - Запитала Віра.
   - Ну, це коли здається, що все це вже було. Ось, наприклад... Зараз вже близько трьох?
   - Так.
   - Зараз до нас загляне жінка, така ніяка вся... І скаже: "Мене до вас підселюють, а місця, виявляється, і немає..."
   У палату зазирнула сухенька жінка:
   - Мене до вас підселюють. - Вона озирнулася. - А місця, виявляється, і немає...
   - Нічого, я зараз випишусь. - Прошепотіла я Ніні. - А Вам все одно ліжко не потрібне, Вас зараз ганяти будуть...
   - Нічого, я сьогодні випишусь! - Засміялася Свєта. - А Вам все одно зараз ліжко не потрібне - Вас зараз ганяти будуть, хоч би до вечері впоралися!
   - Ух, ти! - Здивувалася Ніна.
   - А зараз увійде Віра і запитає: "Як звуть?"
   - Як звуть? - Вийшовши з туалету повторила за мною Віра, хоча я шепотіла прямо на вухо Ніні.
   - Зіна. - Відповіла новенька, ставлячи сумку біля ліжка Свєти.
   Потім, поки Зіна носилася по відділенню, виконуючи всі завдання доктора, я, лежачи під крапельницею, для всіх озвучувала, хто що скаже і хто що зробить.
   - Здорово! А може ти екстрасенс? Чи ясновидиця якась? - Припустила Віра.
   - До цього дня нічого подібного я за собою не помічала... А зараз у Ніни задзвонить телефон, вона сіпнеться і порве собі вену...
   Задзвонив телефон - Ніна сіпнулася.
   - Лежати !!! - Не своїм голосом закричала я.
   Всі остовпіли. Голка у Ніни вислизнула з вени, але, слава богу, її не порвала. На крик до палати вбігла Любочка:
   - Ну хіба ж так можна! - Примовляла вона, заклеюючи руку Ніни пластиром і вставляючи голку в іншу руку. - Так можна й покалічитися! Лежить і не ворушіться!
   Любочка вийшла, а у мене перед очима на мить зарябило, як на зіпсованому екрані телевізора. "Збій якийсь" - мляво подумала я.
   - А що ти ще можеш передбачити? - Зацікавилася Ніна.
   - Скільки пророкувань не слухай, у майбутнього буде своє на умі. - Висловила розумну думку Віра, але все ж підійшла ближче.
   Тут у мене задзвонив телефон:
   - Алло! Ти як? - Запитав мене чоловік.
   - Нормально. Нарешті лягла відпочити, а до цього весь час бігала.
   - Це щоб тобі нудно не було.
   - Виявляється, щоб хворіти, треба таке здоров'я мати! Просто дивуюся!
   - Так це ж добре: перестанеш дивуватися - перестанеш розвиватися!
   Треба було щось змінювати.
   - Ти до мене не приїжджай, а то у мене передчуття якесь... Аварія снилася...
   - Гаразд, я завтра вранці заїду. Ну бувай! - І він відключився.
   Я згадала про аварію. "О Боже! Свєта ж сьогодні загине!.. Треба щось робити..."
   Коли санітарка, яка принесла дитину, вигнала нас усіх в коридор, Зіна знову запропонувала прогулятися.
   - Можна і прогулятися. - Як крізь шум і мерехтіння телевізора почула я голос Ніни.
   - Ні, тобі не можна! - Відрізала я. - Я відчуваю, що з твоєю рукою ще може щось трапитися.
   - Ну, тоді я подивлюся телевізор. - І Ніна, як і вчора, сіла на диван.
   - Куди підемо? - Запитала Віра.
   - Та просто у двір! - Махнула в бік сходів Зіна. - Тільки давайте для сміху начипляємо на халати гудзиків!
   Жартуючи одна з одної, прикрашаючи себе гудзиками, ми спустилися у двір лікарні. Двір виглядав як вузький асфальтований колодязь між двома п'ятиповерховими коробками, з'єднаними між собою з одного боку глухим прийомним покоєм, а з іншого - галереєю, влаштованою на стовпах-опорах з другого поверху по п'ятий, яка залишала вільний прохід під нею.
   У дворі палили троє чоловіків.
   - Давайте подивимося, які сюди виходять двері. - Зіна активно взяла на себе роль гіда.
   Ми смикнули одні двері - зачинено, іншу - теж. Обійшли чоловіків - щось мені в них не сподобалося, підійшли до останньої двері.
   - О, відчинено! - Вигукнула Зіна. - Подивимося, що там?
   - А якщо виженуть? - Зупинилася Віра.
   - Ну виженуть, так виженуть, не повісять же! - І Зіна рішуче увійшла до під'їзду.
   Ми рушили за нею. Невеликі сходи вели до напівпідвального приміщення - довгий коридор з дверима по обидва боки.
   - Тут замкнено, тут, замкнено, тут замкнено... - Зіна пробувала всі двері праворуч по коридору, швидко просуваючись у кінець будівлі. - О, а тут відкрито! - І вона, нітрохи не остерігаючись, увійшла до відкритого приміщення.
   Ми, як овечки, увійшли за нею і озирнулися. У невеликій кімнаті три на три метри стояв тільки один стіл, а на ньому якась пластмасова коробка.
   - Що це тут... - Зіна відкрила коробку, сунула в неї палець і лизнула. - Ой, дівчатка! Це ж наркотик!
   - Звідки ти знаєш? - Поцікавилася я.
   - Брат у мене... Слухайте, а давайте візьмемо собі! Знаєте, скільки це коштує?!
   - Нізащо! - Відрізала я. - Скільки б це не коштувало, я не збираюся наживатися на життях людей!
   - А мені гроші потрібні на операцію... - Зіна вже розкрила кілька "ґудзиків", які, виявляється, були мініатюрними коробочками, і маленькою пластмасовою ложечкою почала накладати в них білий порошок. - А ще я ніколи не була за кордоном... І одягнутися можна...
   - Та ти що?! А в буцигарні ти теж ніколи не була?! Віра, пішли звідси! Зіна, кинь! - Я підійшла ближче до столу, щоб зупинити Зіну, і тут помітила, що у вікні першого поверху навпроти до нас придивляється хтось у білому халаті. Він підніс до вуха мобільник і щось говорив, явно вказуючи на наше вікно.
   - Зіна, Віра! - Я не втрачала надії умовити своїх співмешканок. - Ми ж зараз вляпаємося! Пішли звідси!
   І тут по коридору затупотіли чиїсь кроки.
   - Ну все! Попалися! - Я схопила Віру за руку і потягла по коридору до виходу.
   З іншого боку до нас наближалися якісь люди. Вони забарилися біля відчинених дверей кімнати і ми почули чоловічі крики і голосіння Зіни. Я штовхнула Віру до сходів і тут помітила ледь прочинені двері у самому кутку праворуч по коридору. Шморгнувши у них, я повернула засувку і сіла просто на підлогу. Повз двері пробігло кілька чоловіків.
   - Де вони? - Пролунав чийсь вигук.
   - Одну ми тримаємо.
   - Друга у нас.
   - Там ще третя була! Я бачив блакитний халат! - Голос явно говорив про мене.
   "Мабуть, це той лікар, який побачив нас у вікно" - здогадалася я і озирнулася на всі боки. В кімнаті було темно, тільки тьмяне світло від вуличних ліхтарів злегка висвітлювало мізерну обстановку - стіл посередині і перекинутий стілець біля стіни.
   - Сховалася десь! Давайте перевіримо всі приміщення! - Тупіт кроків знову наблизився, хтось смикнув за ручку моїх дверей. - Замкнені!.. Тут теж!.. Сюди, тут відкрито!... У вікно вибралася, напевно! Швидше, на стоянку! - І весь тупіт помчав далі по коридору, туди, звідки й прибіг.
   Я сиділа на підлозі, поки біганина за вікнами не припинилася - може, вічність, а може, всього кілька хвилин. Потім встала і підійшла до вікна. Виглянувши, я побачила автостоянку біля лікарні, на якій, то тут, то там стояло кілька машин. "Час вже вибиратися" - подумала я і підтягла стіл до вікна, потім присунула до нього стілець і полізла нагору. Вікно відчинялося, як фрамуга - вгору, і встановлювалося у відкритому положенні за допомогою кронштейна, який складався. Закріпивши його, я полізла назовні і незабаром була на свободі. Натиснула на кронштейн і акуратно опустила фрамугу. Притулившись до темної неосвітленій стіні, я потихеньку рушила в бік головного входу.
   І тут за спиною почула обережні голоси:
   - Її не знайшли, мабуть, сховалася.
   - А може, в іншу сторону побігла. - Це були ті самі курці!
   - У неї точно щось є! Нам би хоч трохи повернути! - Вони говорили про порошок!!! І про мене...
   Зі страху я притулилася до стіни за однією з машин і присіла. Троє чоловіків пройшли повз. Я потихеньку рушила за ними, перебігаючи від однієї машини до іншої. "Що я роблю?! Вони ж можуть чекати мене біля входу! Полікувалася, називається..." Я причаїлася між двома легковиками, що стояли далеко від світла ліхтарів.
   Раптом з лікарні вийшла ціла група людей і попрямувала прямо до мене. Це була Свєта з дитиною на руках, її чоловік з сумками, мама з букетом квітів і Ніна, яка запропонував провести сусідку. Ніна попрощалася у капота машини і вирушила назад. Чоловік Світлани відчинив машину, і вони почали завантажуватися. Визирнувши зі свого укриття, я тихенько покликала:
   - Свєта! Свєта!
   - А? Що? Галя, що ти тут робиш?
   - Та от чекаю, щоб хтось підкинув мене до найближчого магазину, дещо купити треба.
   - Ну, добре, сідай, тут же зовсім близько.
   Щойно я вмостилася на сидінні, як до передніх дверцят підбіг один з моїх переслідувачів:
   - Чуєш, мужик, підкинь до магазину! Випити хочеться - сил немає! - І він, не чекаючи відповіді, поліз на переднє сидіння. - Мене Вася звати. - Простягнув він руку водієві.
   - Але... Та ладно... Сашко. - Мотор завівся і ми повільно покотили по стоянці.
   - Скільки вас тут! - Озирнувся Вася, але мене у темряві не впізнав.
   Вируливши на вулицю, ми покотили по яскраво освітленій дорозі повз театр з його світловими фонтанами, що розташовувався прямо навпроти музучилища. Вася знову озирнувся і тут помітив мій халат:
   - А Ви теж... з лікарні... - Він явно мене впізнав. "Що робити? Наркоторговці не люблять панькатися..." - я втягнула голову у плечі і вчепилася руками за передню спинку. Машина пригальмувала біля світлофора, збираючись підкотити до магазину, з полки заднього скла сповз на мене палантин, який там лежав. "Зараз!" - я схопила палантин, накинула на голову Васі, відчинила дверцята і вискочила назовні. "Тікати!" - я кинулася назад по вулиці одностороннього руху.
   Не знаю, що там відбувалося далі, але коли я добігла до лікарняної стоянки, бордова "Шкода" вже завертала на неї з іншого боку. Вася вискочив біля входу в приймальне відділення, йому назустріч одразу ж відділилися від стіни дві тіні, про щось сперечаючись і сильно жестикулюючи. Машина, повільно набираючи швидкість, рухалася в моєму напрямку. Я сховалася за рогом нафтового технікуму, що стояв навпроти лікарні. Сашко вирулив на вулицю, колеса дико вискнули, і на немислимій швидкості "Шкода" пронеслася повз. "Ой, не подобається мені її швидкість!.." - подумала я і чомусь пішла назад, до театру. Попереду тривожно загуло безліч гудків. Я побігла на шум. Пробка з десятка машин, натовп народу, бордова машина, зім'ята в гармошку біля дерева...
   - Всі на смерть... Дружину і дитину саме забрав з пологового будинку... На всій швидкості вилетів на зустрічну... - Чулися голоси навколо.
   У мене поплив туман перед очима, і я на автоматі повернулася до своєї машини.
   - Аварія. Машина - вщент, купа трупів. - Ледь змогла я видавити з себе.
   - Доведеться здати трохи назад і по паралельній доїхати до лікарні. - Скрушно сказав Володя і почав вивертати кермо.
   "Як я опинилася у машині? Звідки тут Володя? Чому він везе мене в лікарню?" - я нічого не розуміла. На автопілоті піднялася на другий поверх і, в напівтемряві діставшись до своєї палати, впала на ліжко.
   - Галя! Спиш? Слухай, тут таке... У нас тут поліція, всіх опитують! - Це була Ніна. - Тебе теж будуть запитувати... Коротше, Зіну і Віру заарештували! За наркотики, уявляєш?! Віру, правда, вже відпустили, тільки підписку взяли. Вона зараз паспорт головлікарю в сейф здає... А потім ще приїхали! Кажуть, Світлана наша на смерть розбилася! І чоловік, і дитина, і мама - всі! От не пощастило дівчині!..
   - Біля музучилища... - Пробелькотіла я, впала на ліжко і відключилася.
  * 3 *
   Задзеленчав будильник і я розкрила очі... "Я знову вдома..." - повільно прошелестіло в голові. - "Час вставати і їхати у лікарню..." Сьогодні я не стала брати ні книгу, ні окуляри - все одно читати буде ніколи. "Це просто якась часова петля, в якій ми застрягли. Ніхто нічого не пам'ятає, чомусь при пам'яті залишаюся тільки я" - думала я, збираючись і дорогою до лікарні. - "Отже, комусь потрібно, щоб я пам'ятала і шукала вихід з цієї петлі. Отже, будемо шукати..."
   Знову була біганина до обіду, знову ті ж слова і події - все майже так само, тільки з невеликими відхиленнями, які я сама намагалася вносити, після яких починалося мерехтіння перед очима. "Буду вносити перешкоди, може, це допоможе..." - думала я, прогулюючись по коридору і кроками виміряючи відстані. Довжина коридору виявилася п'ятдесят чотири метри. Плюс хол зі сходами і ліфтами - ще шість метрів. Всього будівля має у довжину шістдесят метрів. На поверсі - вісімнадцять палат. За холом з телевізором і сестринським постом - кабінет старшої сестри, сестринська, двері на пожежну драбину і в самому кінці - операційний блок, розташований в галереї, що з'єднує дві будівлі. До десятого номера - лікувальні палати. Далі - до і після операційні. "Цікаво, двері на пожежну драбину відкриті, чи ні?" - я озирнулася і, переконавшись, що за мною ніхто не стежить, натиснула ручку. Двері були відчинені! Я спустилася вниз і побачила, що вихід закритий на внутрішній поворотний замок. Обережно повернула і визирнула - той самий асфальтований двір. Трохи далі розташовані двері у напівпідвал з наркотиками! Знову закривши двері, я повернулася до палати...
   Близько трьох до нас в палату зазирнула Зіна.
   - Мене до вас підселюють. - Замість неї голосно сказала я. - А місця, виявляється, і немає...
   Перед очима сильно замерехтіло.
   - Нічого, я сьогодні випишусь! - Засміялася Свєта.
   - А Вам все одно зараз ліжко не потрібне! - Знову втрутилася я. - Вас зараз ганяти будуть, хоч би до вечері впоралися!
   Знову мерехтіння.
   - Вас звати Зіна! - Констатувала я, випереджаючи Віру, яка вийшла з туалету.
   - Так, Зіна. Звідки Ви знаєте? - Розгубилася новенька і поставила сумку біля ліжка Свєти.
   Перед тим, як нам поставили крапельниці, я підійшла до Ніни і, діставши з тумбочки її телефон, поклала його поруч на подушку.
   - Навіщо це? - Здивувалася вона.
   - Так, про всяк випадок. Просто передчуття.
   Телефон задзвонив, як і належить. Але на цей раз Ніна не смикалася і з крапельницею нічого не сталося.
   - Алло? Не може бути! Ура-а-а!!! - Заволала Ніна так голосно, що в палату влетіла стурбована Любочка.
   - Ну хіба ж так можна! - Крізь мерехтіння перешкод, які поилилися, вимовляла вона. - Так же можна інфаркт отримати! Лежіть спокійно!
   - Дівчата, уявляєте?! Ми виграли поїздку по Європі! На два тижні!!! - Озвучила свою радість Ніна. - За два тижні виїжджаємо, якраз мене випишуть!
   Після крапельниці Світлана почала перевдягатися, готуючись до виписки. Її мама вже сиділа з сумками на дивані в холі. Зіні перестелили ліжко і вона, нарешті, присіла.
   - Крапельницю я Вам поставлю приблизно о дев'ятій. - Повідомила Любочка. - Отже, можете відпочити.
   Зіна вийняла зі своєї сумки ганчір'яний мішечок і висипала з нього на ковдру щось кругле і блискуче.
   - Ой, що це? - Зупинила свою біганину по палаті Свєта.
   - Це такі гудзики на липучках. - Замість Зіни відповіла я. - Приліплюєш їх у будь-якому місці на одяг і ходиш. А ще вони розкриваються, як коробочки і в них можна щось покласти. - Я показала, як розкриваються гудзики-коробочки. Зіна витріщилася на мене, розкривши рот і округливши очі.
   - А як же вони застібаються? - Не зрозуміла Віра.
   - А ніяк, вони просто для краси. - Замість Зіни знову відповіла я і причепила до її рожевого халатика кілька "ґудзиків". Можна хоч в ряд, хоч в два, хоч візерунком якимось...
   - Дай-но я спробую! - Віра підсіла до нас і приліпила до себе пару кружечків. - Здорово!
   - Дівчата, підходите, приміряйте... - Якось мляво промовила Зіна.
   - Чим би діти не тішились... - Встала з ліжка Ніна.
   - Аби чимось нудьгу розігнати! - Закінчила я за неї.
   Розчинилися двері і товста санітарка внесла в палату згорток.
   - А ось і мій синочок! - Кинулася до нього Свєта. - Зараз ми додому поїдемо...
   - Ти б перед дорогою погодувала його трохи. Спокійніше буде. - Порадила їй санітарка. - А ви б, дамочки, вийшли поки, нічого дихати на нього своїми мікробами!
   Зіна згребла в мішечок "гудзики" і ми вийшли в коридор.
   - Може, прогуляємося? - Запропонувала вона нам.
   - Ніна не може, їй треба сидіти і чекати дзвінка від чоловіка. А може, він і сам приїде. - Ніна слухняно сіла на диван перед телевізором.
   Тут у мене задзвонив телефон, Володя під'їхав до лікарні і чекав мене біля входу.
   - Ви йдіть, я вас потім дожену. - Сказала я і пішла до виходу.
   Зіна і Віра пішли до бічних сходів. Швиденько відпустивши Володю, я помчала у лікарняний двір-колодязь. Курці стояли біля відчинених дверей в напівпідвал і про щось перемовлялися.
   - Привіт! - Сказала я їм, як старим знайомим. - Дівчата вже там?
   - Там. - Відповів той, який зазвичай сідав у машину.
   - Угу, тоді і я пішла. - І я спустилася в напівпідвал.
   Дійшовши до відчинених дверей, я не стала заходити в кімнату, а встала на порозі так, щоб мене не було видно з вікна навпроти. У цей час Зіна наповнювала гудзики порошком і приліплювала їх до халату Віри.
   - А ти не боїшся, що тебе заарештують? - Запитала я.
   - Хто не ризикує, той не п'є шампанське! - Весело відповіла Зіна, не відриваючись від своєї роботи.
   - Ой, Віра, що це в тебе ззаду? - Я зробила вигляд, що у Віри щось причепилося до халата.
   - Де, що? - Віра почала вивертати шию назад, підтягуючи наперед задню частину халата.
   В цей час я познімала з неї "гудзики" і кинула вглиб коридору, туди, звідки повинні були прибігти охоронці. Майже одразу ж звідти почувся тупіт ніг.
   - Біжимо! - Я схопила Віру за руку і потягла за собою.
   Коли ми добігли до сходів, охоронці заламували Зіні руки. Я вкинули Віру у темну кімнату і повернула засувку.
   - Тихо, ні звуку! - Прошепотіла я, саджаючи її на піднятий стілець.
   Коли все стихло, я не стала лізти у вікно, а прочинила двері і вивела Віру у двір. Там уже нікого не було, всі побігли на автостоянку.
   - Іди в палату і роби вигляд, що нічого не сталося. - Сказала я Вірі, а сама пішла до головного виходу.
   В цей час з нього почали виходити Света з дитиною і її родичі у супроводі Ніни.
   - Вже їдете? - Я, як ні в чому не бувало, підійшла до них. - Можна я з вами трохи проїду? Мені в магазин треба.
   - Звичайно, сідай! Підвеземо з вітерцем! - Веселоо відповів Сашко.
   - От з вітерцем якраз і не треба. Вам тепер про дитину треба думати.
   Саша пішов трохи швидше, щоб відкрити дверцята машини. Я поспішила за ним.
   - Сашко, я не хотіла тривожити Свєту, але тут поруч знаходяться бандити. За ними женуться охоронці, отже, хтось з них може попроситися у машину. В жодному разі не бери!
   Сашко відкрив дверцята, всі посідали, я теж. Ніна попрощалася і пішла назад. В цей час назустріч їй вибіг Вася.
   - Швидше! Це він! Від'їжджай! - Крикнула я Сашкові і він мене послухався. - Я стала випадковим свідком. - Пояснила я. - Тепер вони за мною женуться.
   Ми відразу ж рушили. Вася спробував зупинити машину і кілька кроків пробіг за нею, але незабаром відстав.
   - Ух, здається, пронесло... - Полегшено зітхнула я. - Висадіть мене десь біля театру.
   Сашко пригальмував за освітленими фонтанами, я вийшла і перейшла через дорогу, щоб йти назад. Раптом, вискнувши гальмами, перед бордовою "Шкодою" зупинився сірий "Ланос", з нього вискочив Вася з пістолетом у руці і побіг за мною. "Шкода" заревіла і полетіла на нього прямо через зустрічну смугу. Мить - і "Шкода" врізалася в Васю, припечатавши його до великої ялини біля музучилища.
   - Всі на смерть... Дружину і дитину саме забрав з пологового будинку... На всій швидкості вилетів на зустрічну... Ще й пішохода до ялинки притиснув... - Чулися голоси навколо.
   У мене поплив туман перед очима, і я на автоматі повернулася до своєї машини.
   - Аварія. Машина - вщент, купа трупів. - Звично вимовила я.
   - Доведеться здати трохи назад і по паралельній доїхати до лікарні. - З жалем сказав Володя і почав вивертати кермо...
  * 4 *
   Задзеленчав будильник і я розкрила очі. "Так... Знову не вийшло... Отже, треба діяти по-іншому."
   Пробігавши всю першу половину дня по аналізах, документах, оглядах і так далі, я не стала вправлятися в "ясновидінні". Замість обіду, взявши лише шматок хліба, я пішла до пожежної драбини і звідти зателефонувала в поліцію.
   - Доброго дня! - Почала я. - Я вам дзвоню з лікарні. Зовсім випадково я підслухала, що сьогодні ввечері тут буде передаватися партія наркотиків. Здається, задіяні чотири людини: троє чоловіків і одна жінка.
   - Хвилиночку...
   - Не перебивайте мене! У мене мало часу, до того ж за мною можуть стежити. Записуйте адресу.... - Я продиктувала адресу. - Передача призначена на початок восьмої вечора. Якщо хочете, приїжджайте заздалегідь, я вам розповім докладніше. - І я відключила телефон.
   Поліція приїхала під час тихої години. До цього я запобігла травмі Ніниної вени і разом з усіма пораділа її поїздці до Європи.
   - Хто тут страхового агента чекає? - Крізь густі "перешкоди" я почула голос Любочки, яка зазирнула у палату.
   "Який ще страховий агент?" - Подумала я. - "Ніякого страхового агента не було... А, це, напевно, поліція!"
   - Я! Я чекаю! - Я схопилася і вибігла в коридор. Там на дивані сиділо двоє хлопців в костюмах.
   - Це Ви нам дзвонили? - Піднявся один з них.
   - Так.
   - Тоді давайте відійдемо кудись, де нам ніхто не завадить. - Піднявся і другий.
   - Давайте вийдемо в хол, там цілком зручно.
   - Ну, розповідайте. - Почав хлопець з планшетом, коли ми сіли на дивані під величезною розлогою пальмою.
   - Спочатку покажіть документи! - Випалила я, заклавши ногу за ногу і запинаючи на ній халат.
   Документи мені показали. Це були слідчі Свиридов і Ряшко.
   - Отже, так... У нашу палату сьогодні поступила Зіна. Зіна Рогозіна... Мені вона здалася якоюсь дивною... І я вирішила за нею поспостерігати.
   - А Ви за всіма дивними спостерігаєте? - Іронічно поцікавився хлопець зі скрученим журналом у руках.
   - Звичайно! Робити ж нема чого... А крім того, я ж письменниця, мені потрібні різні типажі!
   - Письменниця? А що Ви пишете, не детективи, випадково? - Підняв брову той, що з планшетом.
   - Яка різниця?! Коротше, я пішла за нею, але так, щоб вона не бачила. Вона спустилася по цих сходах у двір і зустрілася там з трьома мужиками. А я побігла до інших сходів - он там знаходяться пожежні. Я відкрила маленьку щілинку і все чула.
   - І що ж такого Ви почули?
   - Один сказав, що о восьмій годині вони залишать порошок у п'ятій кімнаті від входу в напівпідвальне приміщення. Здається, його називали Вася... Так, точно Вася! - Я вирішила намалювати правдоподібну картину. Ну не розповідати ж їм про часову петлю! - А інший дав їй мішечок. Він сказав, що це порційні коробочки, виконані у вигляді декоративних гудзиків з липучками.
   - Так і сказав? - Уточнив "планшетник".
   - Ні, не так. У нього було багато різних нецензурних слів, але я передаю просто сенс. Він ще сказав, що добре було б, якби вона взяла з собою подружок і поначипляла на них ці "гудзики" - так краще виносити. Не будуть же підозрювати всіх.
   - Добре. Ви можете показати, де цей напівпідвал?
   - Звичайно. Давайте спустимося по пожежних сходах. У цей час всі в палатах і нас ніхто не побачить.
   Ми пройшли повз порожній поста: медсестри обідали в сестринській, звідти долинали їхні голоси. Спустилися пожежкою і я відкрила двері.
   - Ось цей двір. Тільки виходити туди не треба - навпроти знаходиться другий корпус і з його вікон вас буде видно. А двері у напівпідвал знаходяться за два кроки від цих.
   - Кажете, п'ята кімната? - Уточнив той, що з журналом.
   - Так, п'ята. Вони говорили, що залишать порошок в коробці на столі... А хочете, я буду тією подружкою, яка піде з Зіною?
   - Не варто. Решту залишіть нам. - Майже хором відповіли слідчі. - Ідіть-но краще в палату. - Закінчив "планшетник". - А ми тут поки роздивимося...
   - До напівпідвалу можна потрапити і з боку автостоянки. - Згадала я, вже піднімаючись сходами. Там є ще один вхід.
   У палаті я старанно показала "яснобаченні" здібності, тому коли нас виставили в коридор, щоб Світлана могла спокійно погодувати дитину, і Ніна, і Віра вже цілком довіряли моїм "передбаченням". Тут у мене задзвонив телефон, Володя вже під'їхав до лікарні і чекав мене біля входу.
   - Посидь трохи в машині, мені тут деякі процедури призначили... Я спущуся до машини хвилин за п'ятнадцять... Я повернулася до своїх сусідок:
   - Ніна, ти залишайся тут, до тебе прийде чоловік! - Я посадила Ніну на диван. - Віра, тобі теж краще посидіти: до пів на дев'яту тобі не можна навіть близько підходити до сходів!
   - Чому? - Здивувалася Віра.
   - Ногу зламаєш! - Відрізала я і повернулася до Зіни, майже не видимої через мерехтіння перед очима. - Ну а ми з тобою можемо прогулятися.
   Зіна якось підозріло на мене подивилася, але пішла до сходів у двір. Я, обвішана "гудзиками" у два ряди, рушила за нею.
   У дворі, як завжди, курили троє бандитів. Зіна, вдаючи, що у неї немає ніякої мети, штовхала замкнені двері і наближалася до напівпідвалу.
   "Ну, де ж поліцейські?" - Думала я. - "Може, вже там, внизу чекають?" Ми пройшли повз курців. Я, уважно спостерігаючи за ними, помітила, як Вася підморгнув Зіні і коротко кивнув. Двоє інших байдуже відвернулися. Ну які ж чоловіки, перебуваючи в лікарні без дружин і подруг, не подивляться на жінок, що проходять повз, і не спробують щось їм сказати?! А вони роблять вигляд, що нас не помічають. Я потихеньку почала спускатися за Зіною, яка вже відкривала п'яті двері. Ставши на порозі, я почала коментувати її дії:
   - Що там у коробці?
   - Порошок якийсь. - І Зіна лизнула палець.
   - А раптом це якась отрута? Для щурів, наприклад?
   - Ні, я думаю, що це наркотики.
   - Звідки ти знаєш?
   - Брат у мене... Слухай, а давай візьмемо собі, знаєш, скільки це коштує?!
   - А знаєш, скільки тобі за це дадуть?! Скільки б це не коштувало, я не збираюся наживатися на життях людей!
   - А мені гроші потрібні на операцію... - Зіна вже розкрила кілька "ґудзиків" і маленькою пластмасовою ложечкою накладала в них білий порошок. - А ще я ніколи не була за кордоном... І одягнутися можна...
   - Та ти що?! - Я давала їй шанс передумати. - Ми ж зараз вляпаємося! Пішли звідси!
   І тут по коридору затупотіли швидкі кроки.
   - Ну все! Попалися! - Я вискочила з кімнати і кинулася до вже звичного притулку.
   Крики, вереск, метушня... На цей раз не тільки в коридорі, але і ззовні. Пересидівши в темряві, поки все заспокоїться, я вийшла з підвалу на подвір'я і по пожежних сходах повернулася до палати.
   Світла зі своїми родичами якраз збиралася виходити.
   - Ми тебе теж проводимо. - Запропонувала Ніна і ми з Вірою кивнули.
   На ганку лікарні я похитнулася: крізь суцільне мерехтіння перешкод майже нічого не було видно.
   - Тобі погано? - Підхопила мене під руку Ніна. - Може, повернемося?
   - Ні, все в порядку, просто з очима щось... - Я потерла очі, видно стало краще.
   Як в уповільненому кіно я побачила, що до поліцейської машини біля самого входу вантажили трьох осіб - тих самих "курців", трохи далі через скло іншої машини я побачила профіль нашої Зіни. Нічого казати своїм подругам я не стала, і ми пішли до Сашкової автівки. Свєта з дитиною сіла позаду, її мама - поруч.
   - Саша, ти тільки не жени. - Нахилилася я до віконця водія. - Тепер у тебе дитина, будь обережнішим!
   Сашко кивнув і завів мотор. Ми попрощалися зі Світланою через відкриті задні двері, побажали здоров'я їй, її дитині і всім членам родини, зачинили дверцята і пішли, оглядаючись, до центрального входу. Сашко повільно розвернувся і поїхав зі стоянки.
   - Ой, мене ж чоловік чекає! - Згадала я про Володю. - Он його машина стоїть! Дівчата, я скоро повернуся! - І я побігла до Володі.
   - Володя, скоріше їдь за тією машиною! Я потім все поясню!
   За тридцять років спільного життя мій чоловік вже звик до моїх дивацтв, а тому без слів завівся і поїхав повз нафтовий технікум до театру.
   - Тільки не треба, щоб вони нас помітили. - Попросила я.
   Вишнева "Шкода" пригальмувала біля світлових фонтанів. Ми теж. Свєтіна мама пересіла на переднє сидіння і вони знову рушили.
   - Їхати за ними? - Запитав Володя.
   - Ні, почекай... - Я з тривогою дивилася, як "Шкода" перетинає перехрестя.
   От вона трохи набрала швидкість, от поїхала... "Шкода" благополучно минула перехрестя і незабаром зникла за потоком автомобілів.
   - Ух! - Я з полегшенням відкинулася на спинку сидіння. - Тепер можна їхати назад. Тепер усе в порядку.
   - А що було не в порядку? - Запитав Володя.
   - Потім розповім, зараз я дуже втомилася...
   Ми здали трохи назад, повернули ліворуч через перехрестя біля музучилища, потім, проїхавши сто метрів, знову повернули ліворуч, і через п'ять хвилин зупинилися біля входу в лікарню.
   Страшно боліла голова, втома відчувалася в усьому тілі, ніби я вагони розвантажувала. На автопілоті я піднялася на другий поверх, пройшла по напівтемному коридору до своєї палати, лягла на ліжко і закрила очі. В голові закарбувався годинник над сестринським постом - без п'яти дев'ять.
   Тут в палату влетіла Ніна:
   - Галя! Спиш? Слухай, тут таке...
   Я підвелася на ліжку.
   - У нас тут поліція, всіх опитують! Тебе теж будуть запитувати... Коротше, Зіну заарештували! За наркотики, уявляєш?! А з нею ще трьох мужиків - з корпусу навпроти.
   - А Свєта? - Підхопилася я.
   - Світлана вже дзвонила: доїхали нормально, збиралися купати дитину.
   - Ну і слава Богу... - Я відкинулася на подушку і відключилася...
   Задзеленчав будильник на мобільному телефоні. Я лежала, боячись відкрити очі. Тут до палати увійшла Любочка:
   - Дівчата, міряємо температуру! - Вона роздала всім градусники і пішла в іншу палату.
   Все, ми вискочили з петлі! Час йде не по колу, а вперед! Яке щастя!...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"