Аннотация: Щотижня комп'ютер відбирає чотирьох осіб для участі в телевізійному реаліті шоу "Пригоди Нон-Стоп". Ці люди навіть не підозрюють, що всі події, які з ними цього дня трапляються, не випадкові, і що за ними всюди слідують камери...
ПРИГОДИ НОН-СТОП
ПОВІСТЬ
(серпень 2018 року)
- Ти телевізор вчора дивилася?
- А що там дивитися? Як "зірки" "зірок" розважають?
- У сенсі?
- Ну, яку програму не візьми - скрізь тільки наші теле-зірки: і в "Танцях із зірками", і в "Зоряних яйцях", і в "Хто зверху", і в "Інтуїції"... Куди не перемикни, скрізь ті ж самі особи!
- І в "Під гіпнозом"...
- Ось під цим "гіпнозом" я, наприклад, зовсім не вірю! Мабуть, домовились між собою і грають! А от якби ж там звичайні люди були, я би повірила.
- А пам'ятаєш, коли з'явилася "Звана вечеря" як було цікаво?! Тому що різні люди були.
- А потім і туди проникли "зірки" і програма заглухла.
- Я думаю, - це тому, що у них на телебаченні грошей мало. Зі своїми домовитися можна, а звичайним людям доведеться призи видавати.
- Наскільки цікавіше було б, якщо б у різних конкурсах брали участь якісь бухгалтер, продавець, секретар, шофер...
- Якийсь хлопець з будинку навпроти чи тітка з сусіднього під'їзду... Дивилися б і думали: "А як би я повівся? А що б я зробила?" І вболівати за них набагато цікавіше.
- От тільки декілька програм і залишилися без всюдисущих зірок, там, де будь-яка людина може взяти участь: "Голос", "Таланти", "Танцюють всі"...
- І ще "Розсміши коміка"!
*1*
Увечері я, вичавлена як лимон, йшла, вірніше, ледве пленталася після зміни додому. Дванадцять годин, як білка в колесі: уколи, крапельниці, перев'язки, відмітки в журналі призначень... Того відвезти на рентген, того проводити на УЗД, ще троє новеньких...
Накрапав дрібний і нудний осінній дощ, тому нікуди заходити не хотілося. Нічого, продукти куплю завтра з ранку... Відшукавши в холодильнику одну сардельку і шість пельменів у відкритій пачці, я повечеряла, включила телевізор, поставивши його на "sleep", і незабаром заснула.
Проспала я до дев'ятої ранку. Снідати було нічим. Незважаючи на сніг за вікном, доведеться виходити на вулицю. Супермаркет знаходиться близько - треба тільки перейти на протилежну сторону вулиці підземним переходом. Швиденько одягла штани, гумові чоботи на невеличкий платформочці, куртку з капюшоном - не брати ж парасольку! Тепер треба скласти сумку.
Не розумію тих, у кого в сумці "сам чорт не розбереться". У мене там завжди порядок. Кожного дня я підбираю сумку за кольором до одягу. Сьогодні до чорної куртки у мене були червоні штани і червоні чобітки, тому я взяла сумку теж червону. Переклала зі вчорашньої - коричневої - ключі, гаманець, пакет для продуктів, косметичку з ліками, гребінець і помаду, я розклала все це по кишеньках сумочки - кожну річ на своє місце. Мобілку сунула в кишеню куртки, зачинила двері і увійшла в ліфт.
На вулиці було темно і незатишно. Якби не годинник, можна було би подумати, що вже вечір. Народу було небагато, тому мене насторожив якийсь поголений наголо тип під парасолькою, який ніби йшов за мною. "Та кому ти потрібна?!" - подумки сказала я собі - "Медсестра не першої свіжості і не кращої якості! Ну, йде собі людина, може, йому теж в магазин треба. А те, що на мене дивиться, так на те йому й очі, щоб дивитися. Була би тут якась шикарна блондинка, так він у мою сторону і не глянув би. Радіти треба, що хоч хтось звернув увагу!"
Закривши парасольку, тип проскочив поперед мене в магазин і побіг кудись у далекі ряди. "Ну, от, а ти боялася!" - сказала я собі і пішла за сардельками. Зараз візьму сардельок - дуже зручна їжа: і ситно, і готувати легко. Півбуханки хліба... Пачку кефіру... Може, ще пельменів взяти? Чи макаронів якихось?
Проходячи повз кафетерій, я раптом відчула, що мій шлунок вимагає зазирнути туди. Довелося взяти чашку кави і пиріжок з повидлом. Я сіла за столик і почала жувати... Хтось вивів мене з задуми, смикнувши за рукав:
- Тьотю, тьотю! - Поруч стояла дівчинка років п'яти. - Я загубилася. Відведіть мене додому.
- А де твоя мама?
- Не знаю. Може, вона вже вдома.
- А де ти живеш? Ти дорогу-то знаєш? - Мені дуже не хотілося кудись йти.
- Знаю, тут недалеко! - І дівчинка потягнула мене за собою.
Швиденько проковтнувши залишки кави і запхавшись булочкою, я, з повним ротом, продовжуючи жувати, пішла за нею. Дівчинка тягла мене за руку до виходу. А якщо її мама ще десь у магазині? От вона буде нервувати, коли ніде не виявить дитини! І тут я помітила охоронця. "Ура! Зараз передам йому дівчинку, нехай сам і розбирається!" Я рішуче перехопила руку дівчинки і повела її до охоронця.
- Доброго дня! Тут дівчинка загубилася. - Почала я. - Оголосіть по радіо, щоб її мама знала, де шукати.
- Але я... - Хотів відкрутитися охоронець.
- Ніяких "але"! - Парирувала я. - Для чого Ви тут стоїте? Щоб запобігати надзвичайним подіям! Загублена дівчинка - це подія. От і дійте! - Я передала руку дівчинки в руку охоронця, розвернулася і швидким кроком пішла.
Уф! З'їсти ще тістечко, чи що? Тільки я розплатилася і встромила зуби в м'який крем кошика з кремом, як до мене підійшов поліцейський.
- Це Ви дівчинку знайшли?
- Яку дівчинку? - Не зрозуміла я. - А, так! Я.
- Ходімо зі мною, треба скласти протокол...
- Який ще протокол?! - Обурилася я. - Ви вже матусю знайшли?
- Ні. Треба...
- Треба по радіо оголосити! Мабуть, вона вже бігає по відділах, а знайти її не може.
- Оголосимо. Але спочатку треба заповнити папери...
- Гаразд. - Неохоче попленталася я за поліцейським у підсобку. - Але поки ми будемо папери заповнювати, матуся може вже піти.
У підсобці поліцейський сів за стіл і почав заповнювати якийсь папір, задаючи мені безглузді питання. Дівчинка сиділа тут же і, весело розгойдуючи ногами, наминали "Снікерс".
- От не буду відповідати на жодне запитання, доки Ви не оголосите по радіо про зниклу дівчинку! - Уперлася я. - Розвели тут паперову бюрократію! Папірці Вам що, важливіші за людину?!
Довелося поліцейському кудись подзвонити, і вже через пару хвилин я почула по внутрішньому радіо:
- Увага! Загубилася дівчинка п'яти років, звати Настя. Маму Любу просять підійти до підсобки і забрати дівчинку.
- От тепер я відповім на Ваші питання. - Пом'якшала я.
Питань було небагато: хто я, де живу, де працюю, що роблю в магазині, як знайшла дівчинку, чому не відвела її додому... А матуся за дівчинкою все не йшла... Тоді коп запропонував мені проїхати до них у відділок.
- Ще чого?! Я-то тут до чого? - Я рішуче встала і попрямувала до дверей.
- Але я змушений Вас затримати! - Якось невпевнено вигукнув, скочивши, поліцейський.
- За яким правом? - Незворушно повернулася я до нього, продовжуючи виходити у двері. - Я в чомусь обвинувачуюся?
- Ні, але...
- Отже, ніяких але! - Я вийшла з підсобки і пішла до виходу з магазину.
У переході було темно. У тьмяному світлі єдиною лампочки вгадувалися силуети групи людей. І раптом почалася бійка! Незрозуміло, хто кого бив, кричали всі. Потім свисток поліцейського - і всі розбіглися. Крім одного. Підійшовши ближче одночасно з копом, я впізнала в лежачий людині того бритоголового хлопця з парасолькою. Він лежав прямо під лампочкою, в калюжі крові, з подряпинами і синцями на обличчі та голові.
- Ви бачили, що тут сталося? - Запитав мене коп.
- Не більше вашого. - Відповіла я. - Якийсь гурт, чоловік п'ять-шість, раптом напали на перехожого і стали його бити.
- Ви знаєте його?
- Ні, бачила тільки, коли йшла до магазину.
- І запам'ятали?
- Ну, він мені здався якимось підозрілим.
- А нападників зможете упізнати?
- Ні, звичайно! Тут же темно!
- Все одно доведеться проїхати у відділок для складання протоколу.
- І чого це всім раптом стало треба, щоб я їхала у відділок? - Зло запитала я. - Чому би для початку швидку не викликати?
- Думаю, швидка йому вже не потрібна. - Відповів поліцейський, навіть не спромігшись перевірити у потерпілого пульс.
За нього це зробила я. Пульс, як не дивно, був рівним і спокійним. Ніби людина просто прилегла відпочити. Ну, може в несвідомому стані у декого так й відбувається...
- Нікуди я звідси не поїду! - Заявила я. - Поки не приїде швидка. Раптом, треба буде надавати допомогу...
Швидка приїхала за п'ять хвилин. Досить швидко для нашого міста. Взагалі, все відбувалося якось дивно швидко... Коли постраждалого відвезли, мені все ж таки довелося їхати до відділку.
Там панувала повна плутанина. Якщо у нас скрізь в поліції така картина, то не дивно, що злочинність процвітає буйним квітом! Хтось кудись біг, хтось щось кричав у трубку. Мене спочатку посадили в одному кабінеті, потім перевели в інший.
Тільки почали ставити питання, як з коридору пролунав вибух. Крики, біганина, дим...
- Давайте-но я Вас для безпеки в КПЗ заховаю, до повного з'ясування обставин. - Запропонувала дівчина-лейтенант і, не чекаючи моєї відповіді, кудись потягла.
Я опинилася в камері з забраним ґратами вікном. У замку клацнув ключ. Оце сходила в магазин!... Хвилин через десять у камеру стали впихати якихось людей - і чоловіків, і жінок. Як я не намагалася вирватися, мене не випустили. Зібралося нас у тісному приміщенні, чоловік сім - три жінки і чотири чоловіки. Ми розсілися по нарах, що стояли уздовж двох стін. Через деякий час увійшов сержант і переписав наші прізвища.
- А коли нас випустять? - Запитала я.
- Коли з'ясують вашу причетність або непричетність до вибуху. - Відрізав сержант і зачинив двері.
- Я ж тут абсолютно випадково опинилася! - Вигукнула я, але він уже, мабуть, не чув.
- І я випадково, я просто повз проходила... - В кутку заплакала дівчина в рожево-бузковому плащі. - Мене мама чекає...
- Всіх нас хтось чекає! - Відрізав дядько років сорока в кепці, що закривала пів обличчя. - Треба звідси вибиратися, бо злочинців не знайдуть, а щоб закрити справу - на нас все повісять.
- Та як же ми звідси звалимо?! - Відгукнувся молодий хлопець в зовсім мокрій тканинній куртці. - Ти бачив, скільки тут копів?!
- Може, треба просто тихенько посидіти і почекати, поки все з'ясується? - Вклинився чахлий інтелигентик в окулярах.
- Мені не можна чекати! - Вигукнула жінка років тридцяти з пакетом молока в сумочці. - Я залишила дітей самих удома! На хвилиночку за молоком вискочила.
- Отже, так. - З нар, розминаючи кулаки, піднявся міцний "качок". - Якщо вже нікому тут сидіти не в кайф, будемо вибиратися! Ви сидіть! - Він показав пальцем на інтелігентика і заплакану дівчину. - Ви починайте кричати. - Це нам з матусею. - А ми з вами станемо по обидва боки від дверей, і діятимемо за обставинами.
Так і зробили. Ми з тіткою заверещали, як тільки могли. Майже відразу ж відчинилися двері, і в камеру зазирнув сержант. "Качок" стукнув його по голові кулаком, і той впав. Дядько підхопив його під руки і акуратно поклав на нари. Хлопець у мокрій куртці підібрав ключі, що випали, понишпорив по кишенях і знайдене переклав у свої.
- Ну, рушили! - Розпорядився "качок" і визирнув з камери.
- Я, мабуть, залишуся. - Боягузливо пропищав інтелігентик.
- Хто ж тобі доктор?! - Знизав плечима "качок" і вийшов за двері.
Ми всі по черзі, озираючись і зупиняючись, начебто вивчаючи плакати на стінах, рушили за ним. Інтелігентик, виявляється, теж не залишився. У хол виходило три коридори, в одному з яких опинилися ми.
- А зараз, по двоє - до виходу і в різні боки! - Скомандував "качок" і поділив нас на двійки.
Я опинилася в парі з ним, матуся - з дядьком, дівчина - з хлопцем.
- А я? - Розгублено зупинився очкарик. - Мені пари не дісталося!
- А ти підеш сам! - Відрізав "качок" і, підхопивши мене під руку, рішуче попрямував до виходу.
Я летіла за ним, як П'ятачок за Вінні Пухом, ледь торкаючись ногами землі. Куди він мене тягнув? Мені було все одно, аби подалі від поліцейської дільниці...
* 2 *
Андрій Малиса у своїх колах вважався непоганим хакером. Йому було всього двадцять п'ять років, працював він айтішником у конструкторському бюро, а у вільний час зламував системи. Просто так, для розваги. Його кілька разів відстежували, але через те, що він нічого не крав і особливо крамольних секретів в інтернет не викладав, то, скачавши невеликий штраф, як правило, відпускали.
Сьогодні Андрій вирішив розкрити файли американської кінокомпанії "ХХ століття фокс". Робота потихеньку просувалася, хлопець весь занурився у систему, тому не відразу звернув увагу на безперервне дзеленчання дверного дзвінка. Коли до дзеленчання додалося гупання у двері чимось важким, він, ніби виринувши з іншого простору, спочатку здивовано озирнувся, потім зрозумів, де знаходиться і що за звуки його витягли з мережі, а тоді, зітхнувши, поплентався до дверей.
- Ви що собі думаєте?!!! - Загорлала на нього товста тітка в халаті. - Ви нас заливаєте, а у нас ремонт! Та ще й не відкриває!!!
- Чим це я Вас заливаю, якщо у мене вода взагалі перекрита? - Почав виправдовуватися хлопець. - Ходімо, покажу.
Він запросив тітку і до ванної, і до туалету, і на кухню, показав, що у нього не те що не тече, але навіть не капає. Тітка полазила під раковинами, помацала труби - все було сухим.
- Ну... Значить, це інші сусіди заливають. - Зменшила вона запал. - Ходімо зі мною до ваших сусідів, може, це вони мене затоплюють. - І тітка з незаперечним виглядом потягла Андрія до сусідніх дверей.
Ці двері теж довго ніхто не відкривав. Нарешті, почувся поворот замку, і на сходову клітку визирнула сухенька старенька.
- Це Ви мене заливаєте? - Відразу взяла бика за роги тітка.
- Я? Не знаю... Мені погано стало, я знепритомніла... От від вашого дзвінка прокинулася... - Старенька похитнулася і, напевно, впала би, якби Андрій її не підхопив.
Довелося йому занести бабусю в кімнату. Тітка в цей час пройшлася по ваннах-туалетах.
- У кухні текло! - Повідомила вона Андрію, який розгублено тупцював біля бабусі. - Води не багато натекло, певно, просто до мене!
- Мені б корвалолу... - Прошепотів старенька. - В аптеку треба, у мене все скінчилося.
- От хлопець і сходить! - Вирішила тітка. - А у мене молоко на плиті... - І її як вітром здуло.
- Вам тільки корвалол треба? - Потупцювавши в нерішучості і зітхнувши від безвиході, запитав Андрій.
- Ще валер'янки! І валідолу не завадило б... - Пожвавішала бабуся. - І... А! Тобі це без рецепта не дадуть... Гаразд, валідол, корвалол і валеріана - запам'ятаєш? Чи тобі записочку написати? - Бабуся полізла в гаманець за грошима.
- На пам'ять поки не скаржуся.
- Ось. - Подала вона хлопцеві купюру. - Там ще залишиться...
Взявши гроші, Андрій повернувся до своєї квартири, щоб одягнутися: змінив тапочки на кросівки, натягнув светр, зверху - темно-синю куртку з капюшоном. Зазирнув у холодильник, похитав головою і, взявши свій гаманець, вийшов під дрібний дощик.
В аптеці була черга - чоловік вісім. Довелося влаштуватися в її хвіст. Коли до віконця провізора залишалося всього три людини, ззаду раптом дико заверещала пенсіонерка:
- Грабують!!! Тримайте злодія!!!
Всі озирнулися на крик. Пенсіонерка у в'язаній шапочці і надітим поверх неї капюшоном вказувала пальцем на хлопця в кепці, насунутій по самі очі, що стояв просто за Андрієм. Одразу ж один з чоловіків спробував затримати хлопця, схопивши його за куртку, але той вирвався і кинувся до дверей.
- Він в кишеню ось до цього хлопця поліз і дістав гаманець! Я бачила!
Хлопець вже вибігав з аптеки, аж тут зіткнувся з поліцейським, що входив до неї. Той відразу ж зорієнтувався на крики і, обхопивши хлопця руками, затримав його в дверях. Злодій намагався "скинути" вкрадений гаманець, але у нього це не вийшло - гаманець впав прямо під ноги копа.
- Ваш гаманець? - Запитав коп у Андрія.
- Мій. - Відповів збентежений швидкістю подій хлопець. - Там ще картка така зелененька...
Поки він говорив, коп встиг замкнути на злодюжці наручники і пристебнути їх до стояка опалення. Перевіривши портмоне і виявивши там зелену картку, коп простягнув гаманець господарю.
- Будемо оформляти! - Заявив він. - Хто що бачив?
- Я!!! Я бачила! - Вискочила наперед пенсіонерка і швидко заторохкотіла, що саме вона бачила, що подумала, що закричала і що взагалі робила сама та всі інші.
- У нас відеокамера є. - Повідомила аптекарка і запропонувала поліцейському переглянути запис, поки під'їде машина.
Машина під'їхала на подив швидко. Злодія завантажили, а покупців, як свідків, теж забрали до відділку. "Як у кіно" - подумав Андрій, сідаючи в схожу на маршрутку, тільки з поліцейським забарвленням, машину.
У відділку всіх свідків розділили і розвели по різних кабінетах - щоб не заважали свідченням один одного. Тільки Андрій почав описувати те, що сталося на підсунутім до нього бланку, як в коридорі пролунав вибух. Слідчий запропонував йому сховатися в КПЗ. Через деякий час туди заштовхали ще п'ятьох людей - двох чоловіків і трьох жінок.
Потім заходив сержант, переписував прізвища, говорив, що з усіма розберуться... Один з чоловіків запропонував бігти. Жінки заволали, сержант відімкнув двері і зазирнув, отримав по голові від одного з чоловіків і звалився. Потім всі парами розбіглися з дільниці в різні боки...
Андрій втік у парі зі спритною тітонькою, років сорока. У тітки була повна продуктів сумка, і їй постійно доводилося міняти руку. Тим не менш, вона, перехоплюючи то одну, то іншу руку Андрія, тягла його за собою, як паровоз...
***
Денис Коржик з ранку мало не спізнився на роботу. Для менеджера по кадрах це було просто не припустимо. Вискочивши з маршрутки за хвилину до восьмої, він побіг так, ніби за ним гналася зграя вовків. Встиг!!! Рівно о восьмій він закрив за собою вхідні двері. Тепер він повільно, намагаючись відновити дихання, йшов коридором до свого кабінету.
- По Вам хоч годинник звіряй! - Обходячи його і на ходу розстібаючи плащ, кинула секретарка шефа.
- Так! Точність - ввічливість королів! - Сам себе похвалив Денис і взявся за ручку дверей.
В кабінеті все було догори дригом: по підлозі розкидані якісь папери, меблі перевернуті, ноутбук зник... Співробітники, що приходили на роботу, нічого не розуміючи ахали, похитували головами, давали безглузді поради... Нарешті, прийшов шеф і вирішив викликати поліцію.
Поліцейські були не дуже охочі до питань. Вони скинули на флешку файли з відеокамери біля входу, і забрали з собою в дільницю Дениса - для оформлення протоколу. В дільниці раптом щось бухнуло, почалася метушня і біганина. Незрозуміло як, Денис раптом опинився в камері з ще декількома нічого не розуміючими людьми. Просидівши так в повній невідомості хвилин п'ятнадцять-двадцять, хтось запропонував бігти. Влаштували гвалт, на який в камеру зазирнув сержант. Хтось вдарив його по голові - і шлях був вільний. Денис йшов дворами за якимось пузатим дядьком років п"ятдесяти.
- Я тут кожен закуточок знаю. - Повідомив дядько. - Так сліди заплутаю - жодна собака не розбереться...
***
У Ірини Володимирівни було "вікно". Її третьокласники були на уроці фізкультури, а вона перевіряла зошити, щоб не нести їх додому. Раптом під вікном учительської почувся чийсь плач. Ірина Володимирівна визирнула, але нікого не побачила. Плач лунав з-під самої стіни школи. Довелося відчинити вікно і визирнути назовні. Під струменями води, що стікала з даху, стояла п'ятирічна дівчинка з жовтою парасолькою і ревла.
- Ти чого тут плачеш? - Запитала Ірина Володимирівна.
- Я боюся. А раптом мене хтось вкраде? - Дівчинка вже не плакала.
- Гаразд, почекай мене. Я зараз вийду і відведу тебе додому.
Ірина Володимирівна вийшла, обійшла школу, підійшла до вікна вчительської. Дівчинка все так само стояла під водоспадом води.
- Що ж ти стоїш прямо під потоками! - Вигукнула Ірина Володимирівна, і вивела дівчинку на доріжку. Тут дощ ледь накрапав.
- Ну, куди йти? Показуй дорогу.
- Он туди! - Дівчинка вже радісно підскакувала, тримаючись за руку дорослої людини.
Пройшовши всього пів кварталу, дівчинка раптом почала вириватися і кричати:
- Мама! Матусю! Допоможіть!!!
Ірина Володимирівна, боячись, що дівчинка вискочить на дорогу і потрапить під машину, міцніше стисла її руку. Дівчинка знову почала голосно плакати. Навколо зібралося кілька людей.
- В чому справа?
- Я загубилася, а тітка мене кудись веде!
- Це не твоя мама?
- Ні. Вона мене вкрала!... - Кричала на все горло дитина.
- Та я... Та вона... - Намагалася виправдовуватися Ірина Володимирівна, але її ніхто не слухав.
Одразу ж викликали поліцію, Ірину Володимирівну і дівчинку забрали до відділку...
Якось так вийшло, що завжди правильна Ірина Володимирівна спочатку сумлінно зателефонувала директору школи і пояснила, що з нею сталося. А потім вона разом з іншими втекла з камери, в яку її відправили, коли в ділянці щось бахнуло і почалася метушня. Молодий хлопець з гітарою в чохлі через плече, тягнув її за руку, швидким кроком віддаляючись геть від поліцейської дільниці...
* 3 *
- Добрий день, дорогі телеглядачі!
- Ми раді вітати вас на нашому недільному реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
Двоє ведучих - молодий хлопець у шикарному костюмі і дівчина в червоній довгій сукні з бічним розрізом майже до самої талії почали свою програму.
- Ось уже другий сезон у нас в ефірі по неділях відбуваються неймовірні події, повні небезпек і пригод.
- Щотижня наш комп'ютер підбирає чотирьох осіб для участі в реаліті-шоу "Пригоди Нон-Стоп".
- Ці люди навіть не підозрюють, що всі події, які з ними цього дня трапляються, не випадкові. Вони сплановані і зрежесовані нашою командою, в них беруть участь наші актори, за ними з прихованими камерами слідують наші оператори...
- Але для них ці події - реальність! І все, що вони роблять, все, що вони відчувають - це не акторська гра, а реальні вчинки реальних людей в різних ситуаціях та подіях.
- А вже події ми для них приготували найнесподіваніші, найнеймовірніші, найнебезпечніші і найнеможливіші!
- Отже, давайте познайомимося з учасниками сьогоднішнього випуску реаліт- шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
На стіні-екрані позаду ведучих стали по черзі з'являтися портрети учасників гри.
- Сьогодні у нас грають: Денис Коржик - тридцять один рік, менеджер будівельної фірми!
- Галина Гайдученко - тридцять два роки, медсестра травматології!
- Андрій Малиса - двадцять п'ять років, системний адміністратор Конструкторського Бюро!
- Ірина Ростіна - двадцять сім років, вчителька початкової школи!
- Всіх цих учасників комп'ютер вибрав в різних районах міста. Вони не знайомі між собою і ніколи не брали участі ні в яких шоу.
- Продумуючи маршрути цього випуску "Пригод Нон-Стоп", ми вирішили почати їх з камер КПЗ в поліцейських дільницях тих районів, в яких наші сьогоднішні учасники живуть або працюють.
- А як же вони потрапили в КПЗ? Давайте подивимося на екран!
На екрані пішли кадри подій, що передували появі чотирьох "невдах" або "щасливчиків" в КПЗ. Ведучі коментували ці події:
- Щоб привезти Дениса Коржика в поліцейську дільницю, нам довелося зімітувати пограбування його кабінету. У фірмі про це ніхто нічого не знав.
- Тільки директор був у курсі - він і дозволив влаштувати вночі весь той розгром, який вранці побачив Денис.
- Галина Гайдученко виявилася міцним горішком! За початковим сценарієм, вона повинна була повести дівчинку додому, а по дорозі її звинуватили би в крадіжці дитини і забрали до відділку. Але вона передала дівчинку охоронцеві і навіть на вмовляння поліцейського їхати в дільницю відмовилася.
- Але у нас в запасі завжди є варіанти! Довелося в підземному переході організувати бійку з вбивством, свідком якого вона і стала. А як свідок, вона вже не могла відмовитися їхати до відділку.
- Проте Ірина Ростіна піддалася на провокацію з дівчинкою і була доставлена в КПЗ за звинуваченням у крадіжці дитини.
- Хто-небудь замислювався над тим, як відтягти хакера від комп'ютера? Думаєте, це неможливо? Помиляєтеся! Нам під силу навіть це! Варто було виманити його з квартири, як він не зміг відмовити у проханні вмираючій бабусі!..
- Нагадуємо умови нашої гри: учасники по різних маршрутах, за допомогою наших акторів, направляються через смугу подій і пригод до кінцевого пункту. Починають шлях по маршруту всі учасники одночасно. Той, хто першим зможе все подолати, в Кінцевому Пункті отримує головний приз - п'ятсот тисяч гривень!
- Ті, хто сходять з дистанції отримують втішні тисячу гривень. Ті, хто приходять до фінішу, але не першими, отримують по п'ять тисяч гривень.
- Найважче в нашій роботі - це не дати учасникам завчасно повернутися додому або на роботу і змусити їх пройти, якщо вже не до кінця, то як можна більше.
- Шановні телеглядачі і гості студії! Ви можете робити ставки - якщо ваш гравець виграє, ви теж отримуєте приз - одну тисячу гривень!
- Ставки ми почнемо приймати через кілька хвилин, а поки нагадаємо, хто сьогодні грає: Денис Коржик - менеджер, Галина Гайдученко - медсестра, Андрій Малиса - системний адміністратор, Ірина Ростіна - вчителька!
На екрані з'явилися фото всіх чотирьох учасників з номерами, за якими за них можна було голосувати.
- Щоб взяти участь в розіграші, треба послати СМСку з ім'ям учасника на наш номер! З одного телефону можна послати не більш як три СМС! Отже...
- А ми повернемося до наших учасників! Як ви пам'ятаєте, ми залишили їх, коли вони збігли з КПЗ...
* 4 *
Я летіла за "качком", як П'ятачок за Вінні Пухом, ледь торкаючись ногами землі. Куди він мене тягнув? Мені було все одно, аби подалі від поліцейської дільниці...
- Може, в магазин заскочимо? Там дощу немає. - Повернувся до мене "качок" і, помітивши, що я ледве за ним встигаю, дещо знизив темп.
- Та ні, щось до магазинів у мене сьогодні виникла недовіра... - Пробелькотіла я. - Краще вже в кафе, щоб зігрітися.
- У кафе, так у кафе! Треба ж нам обмити таке несподіване знайомство!
Обмивати мені нічого не хотілося, від такого знайомства я би теж із задоволенням відмовилася, але скоріше потрапити в спокійне тепло було б непогано. Між магазином одягу "Хламіда" і салоном краси "Воланд" якраз виявилося кафе "Персей". На його афіші замислений Персей, дивлячись на трьох грацій, більше схожих на тріо "ВІАГРА", вирішував, кому ж віддати яблуко.
Всередині кафе було сучасним, і лише орнамент по стінах та кілька ілюстрацій з міфів Стародавньої Греції натякали на зв'язок з Персеєм. Ми сіли за столик у кутку.
- Ов-ва! - Подивившись на годинник, вигукнув мій кавалер. - Вже п'ять хвилин на одинадцяту! Пора, як казав Вінні Пух, підкріпитися!
До нас підійшов офіціант:
- Що будете замовляти?
- Браток, нам би чогось суттєвого. Ми зголодніли, як вовки! - За обох відповів "качок".
- Є бутерброди з шинкою, млинці з грибами, сирники зі сметаною і медом...
- Давай все! Обом! - Розпорядився "качок", але тут же, схаменувшись, повернувся до мене:
- Ти теж будеш?
- І чаю гарячого з булочкою. - Кивнула я.
Апетит у мене розігрався звірячий: я проковтнула і млинчики, і бутерброди, і сирники, і дві чашки чаю з двома булочками - адреналін спалив усе. Стало тепло і затишно. Так би і сиділа, нікуди не поспішаючи...
- Мене Вася звати. - Закінчивши жувати, повідомив мій новий знайомий. Я тут проїздом з Чернігова.
- Галина, дуже приємно. - Відповіла я, хоча приємно мені було не від знайомства з ним, а від розлитого по всьому тілу ситого тепла.
- Ну, Галина, куди йти збираєшся?
- От посиджу ще трошки, і піду додому.
- Додому я би не радив. - Багатозначно втупившись прямо мені в очі, порадив Вася. - Наші прізвища відомі, вдома нас у першу чергу і будуть розшукувати.
- А що ж робити? - Розгубилася я.
- Думаю, до вечора вони там все розгребуть, винуватих знайдуть, і ми їм будемо вже не цікаві. Але до вечора треба десь перекантуватися.
- Тоді я поїду до мами. - Вирішила я.
- Думаєш, маму вони не стануть перевіряти?! Та одразу ж, як перевірять твою квартиру! І до подруг не раджу. Тут треба щось нейтральне, непередбачуване... - І він замислився.
Я сиділа мовчки, не заважаючи йому думати. Цікава справа! Сиджу в компанії не відомо з ким і чекаю від нього рішення, що робити далі. Щось на мене це не схоже. Була би погода трохи краще, встала б прямо зараз і пішла би швендяти містом. Або в кіно.
- А що, якщо піти в кіно? - Це питання я і Вася задали одне одному одночасно. І обидва одночасно кивнули.
Я зупинила офіціанта, який саме пробігав повз.
- Молодий чоловіче, я хочу розплатитися.
- Я сам заплачу! - Поліз до кишені Вася.
- За себе самі і заплатите! - Незаперечним тоном відповіла я. - А я плачу за себе! - І я подала офіціантові кілька купюр.
- Ображаєш! Який же я мужик!
- А Ви мене не ображаєте? Це яка ж я буду жінка, якщо дозволю першому зустрічному за себе платити?!
- Це я перший зустрічний?! - Обурився Вася.
- Ну, другий. Вас другим до камери завели. - Я отримала здачу і встала.
Вася теж розплатився і наздогнав мене вже біля дверей.
- То що, в кіно?
- Я ще не вирішила.
- Тут неподалік кінотеатр є, невеликий, але затишний. Якщо все одно куди йти, то, може, пройдемося в ту сторону?
Я знизала плечима і пішла в той бік, куди вказав Вася. Він дріботів поруч, переходячи то на одну сторону від мене, то на іншу. Дощ, до речі, зовсім припинився і іноді крізь хмари навіть вгадувалося сонце. Ми йшли каштановою алеєю, з якої вже облетіло майже все листя. Я подумала, що по такій погоді цілком можна погуляти, але саме навпроти кінотеатру раптом знову почалася злива. Довелося заскочити в фойє.
***
- Клієнт зривається! Терміново дайте зливу! - Закричав режисер. З даху через шланги подали воду і весь тротуар перед кінотеатром стало заливати суцільним водоспадом.
***
За нами забігло ще кілька людей.
- От бачиш. - Радісно всміхнувся Вася. - Сама природа шепоче - зайди в кіно!
За вікном потоки води лилися суцільною стіною. Ну що ж, кіно так кіно. Ми прилаштувалися в кінець невеликої черги за квитками. І тут...
***
Андрій тікав у парі зі спритною тітонькою, років сорока. У тітки була повна продуктів сумка, і їй постійно доводилося змінювати руку. Тим не менш, вона, перехоплюючи сумку то однією, то іншою рукою, тягла Андрія за собою, як паровоз...
"Куди вона мене тягне?" - Нарешті, схаменувся Андрій і зупинився.
- Чого став? - Тітка намагалася зрушити його з місця, але Андрій стояв міцно. - Бігти треба!
- Куди?
- Як куди? Подалі звідси.
- Ми і так вже далеко втекли. Я додому піду, у мене там бабці погано...
- Якщо повернешся додому, то погано стане тобі! - Загорлала тітка так, що на неї стали обертатися перехожі. - Ти що, не розумієш, що тебе там шукати будуть?!
- Ну, то й що?
- А то, що поки будуть розбиратися, хто там що підірвав, тебе кілька днів в КПЗ протримати можуть.
- Але ж і складно у вас тут, у реалі... А куди ж мені подітися?
- Десь пересидіти треба. Наприклад... У кафе якомусь, у кіно...
- В інтернет клубі...
- Так! Якраз по дорозі тут неподалік є невелике інтернет-кафе! У мене там поряд подруга живе - я до неї.
- А я до комп"ютера! - І Андрій вже самостійно пішов поруч з тіткою.
***
- Міняємо дислокацію - клієнт направляється в інтернет-кафе. Готовність - десять хвилин!