Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Пригоди Нон-Стоп

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Щотижня комп'ютер пiдбирає чотирьох осiб для участi в телевiзiйному реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп". Цi люди навiть не пiдозрюють, що всi подiї, якi з ними в цей день трапляються, не випадковi, i що за ними всюди слiдують камери...
   Щотижня комп'ютер пiдбирає чотирьох осiб для участi в телевiзiйному реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп". Цi люди навiть не пiдозрюють, що всi подiї, якi з ними в цей день трапляються, не випадковi, i що за ними всюди слiдують камери...
  ПРИГОДИ НОН-СТОП
  ПОВIСТЬ
  (серпень 2018 року)
  
   - Ти телевiзор вчора дивилася?
   - А що там дивитися? Як "зiрки" "зiрок" розважають?
   - У сенсi?
   - Ну, яку програму не вiзьми - скрiзь тiльки нашi теле-зiрки: i в "Танцях iз зiрками", i в "Зоряних яйцях", i в "Хто зверху", i в "Iнтуїцiї"... Куди не перемикни, скрiзь однi й тi ж особи!
   - I в "Пiд гiпнозом"...
   - Ось пiд цим гiпнозом я, наприклад, зовсiм не вiрю! Мабуть, домовились мiж собою i грають! А от якщо б там звичайнi люди були, я б повiрила.
   - А пам'ятаєш, коли з'явилася "Звана вечеря" як було цiкаво?! Тому що рiзнi люди були.
   - А потiм i туди проникли "зiрки" i програма заглухла.
   - Я думаю, - це тому, що у них на телебаченнi грошей мало. Зi своїми домовитися можна, а звичайним людям доведеться призи видавати.
   - Наскiльки цiкавiше було б, якщо б у рiзних конкурсах брали участь якiсь бухгалтер, продавець, секретар, шофер...
   - Якийсь хлопець з будинку навпроти чи тiтка з сусiднього пiд'їзду... Дивилися б i думали: "А як би я повiвся? А що б я зробила?" I вболiвати за них набагато цiкавiше.
   - От тiльки декiлька програм i залишилися без всюдисущих зiрок, там, де будь-яка людина може взяти участь: "Голос", "Таланти", "Танцюють всi"...
   - I ще "Розсмiши комiка"!
  *1*
   Увечерi я, вичавлена як лимон, йшла, вiрнiше, ледве пленталася пiсля змiни додому. Дванадцять годин, як бiлка в колесi: уколи, крапельницi, перев'язки, вiдмiтки в журналi призначень... Того вiдвезти на рентген, того проводити на УЗД, ще троє новеньких...
   Накрапав дрiбний i нудний осiннiй дощ, тому нiкуди заходити не хотiлося. Нiчого, продукти куплю завтра з ранку... Вiдшукавши в холодильнику одну сардельку i шiсть пельменiв у вiдкритiй пачцi, я повечеряла, включила телевiзор, поставивши його на "sleep", i незабаром заснула.
   Проспала я до дев'ятої ранку. Снiдати було нiчим. Незважаючи на снiг за вiкном, доведеться виходити на вулицю. Супермаркет знаходиться близько - треба тiльки перейти на протилежну сторону вулицi пiдземним переходом. Швиденько одягла штани, гумовi чоботи на невеличкий платформочцi, куртку з капюшоном - не брати ж парасольку! Тепер треба скласти сумку. Не розумiю тих, у кого в сумцi "сам чорт не розбереться". У мене там завжди порядок. Кожен день я пiдбираю сумку за кольором до одягу. Сьогоднi до чорної куртки у мене були червонi штани i червонi чобiтки, тому я взяла сумку теж червону. Переклала з вчорашньої - коричневої - ключi, гаманець, пакет для продуктiв, косметичку з лiками, гребiнець i помаду, я розклала все це по кишеньках сумочки - кожну рiч на своє мiсце. Мобiлку сунула в кишеню куртки, зачинила дверi i увiйшла в лiфт.
   На вулицi було темно i незатишно. Якби не годинник, можна було б подумати, що вже вечiр. Народу було небагато, тому мене насторожив якийсь поголений наголо тип пiд парасолькою, який нiби йшов за мною. "Та кому ти потрiбна?!" - подумки сказала я собi - "Медсестра не першої свiжостi i не кращої якостi! Ну, йде собi людина, може, йому теж в магазин треба. А те, що на мене дивиться, так на те йому й очi, щоб дивитися. Була б тут якась шикарна блондинка, так вiн в мою сторону i не глянув би. Радiти треба, що хоч хтось звернув увагу!"
   Закривши парасольку, тип проскочив поперед мене в магазин i побiг кудись у далекi ряди. "Ну, от, а ти боялася!" - сказала я собi i пiшла за сардельками. Зараз вiзьму сардельок - дуже зручна їжа: i ситно, i готувати легко. Пiвбуханки хлiба... Пачку кефiру... Може, ще пельменiв взяти? Або макаронiв якихось?
   Проходячи повз кафетерiй, я раптом вiдчула, що мiй шлунок вимагає зазирнути туди. Довелося взяти чашку кави i пирiжок з повидлом. Я сiла за столик i почала жувати... Хтось вивiв мене з задуми, смикнувши за рукав:
   - Тьотю, тьотю! - Поруч стояла дiвчинка рокiв п'яти. - Я загубилася. Вiдведiть мене додому.
   - А де твоя мама?
   - Не знаю. Може, вона вже вдома.
   - А де ти живеш? Ти дорогу-то знаєш? - Менi дуже не хотiлося кудись iти.
   - Знаю, тут недалеко! - I дiвчинка потягнула мене за собою.
   Швиденько проковтнувши залишки кави i запхавшись булочкою, я, з повним ротом, продовжуючи жувати, пiшла за нею. Дiвчинка тягла мене за руку до виходу. А раптом її мама ще десь у магазинi? От вона буде нервувати, коли нiде не виявить дитини! I тут я помiтила охоронця. "Ура! Зараз передам йому дiвчинку, нехай сам i розбирається!"Я рiшуче перехопила руку дiвчинки i повела її до охоронця.
   - Доброго дня! Тут дiвчинка загубилася. - Почала я. - Оголосiть по радiо, щоб її мама знала, де шукати.
   - Але я... - Хотiв вiдкрутитися охоронець.
   - Нiяких "але"! - Парирувала я. - Для чого Ви тут стоїте? Щоб запобiгати надзвичайним подiям! Загублена дiвчинка - це подiя. От i дiйте! - Я передала руку дiвчинки в руку охоронця, розвернулася i швидким кроком пiшла.
   Уф! З'їсти ще тiстечко, чи що? Тiльки я розплатилася i встромила зуби в м'який крем кошика з кремом, як до мене пiдiйшов полiцейський.
   - Це Ви дiвчинку знайшли?
   - Яку дiвчинку? - Не зрозумiла я. - Ах да! Я.
   - Ходiмо зi мною, треба скласти протокол...
   - Який ще протокол?! - Обурилася я. - Ви вже матусю знайшли?
   - Нi. Треба...
   - Треба по радiо оголосити! Мабуть, вона вже бiгає по вiддiлах, а знайти її не може.
   - Оголосимо. Але спочатку треба заповнити папери...
   - Гаразд. - Неохоче попленталася я за полiцейським у пiдсобку. - Але поки ми будемо папери заповнювати, матуся може вже пiти.
   У пiдсобцi полiцейський сiв за стiл i почав заповнювати якийсь папiр, задаючи менi безглуздi питання. Дiвчинка сидiла тут же i, весело розгойдуючи ногами, наминали "Снiкерс".
   - От не буду вiдповiдати на жодне запитання, доки Ви не оголосите по радiо про зниклу дiвчинку! - Уперлася я. - Розвели тут паперову бюрократiю! Папiрцi Вам що, важливiше людини?!
   Довелося полiцейському кудись подзвонити, i вже через пару хвилин я почула по внутрiшньому радiо:
   - Увага! Загубилася дiвчинка п'яти рокiв, звати Настя. Маму Любу просять пiдiйти в пiдсобку i забрати дiвчинку.
   - От тепер я вiдповiм на Вашi питання. - Пом'якшала я.
   Питань було небагато: хто я, де живу, де працюю, що роблю в магазинi, як знайшла дiвчинку, чому не вiдвела її додому... А матуся за дiвчинкою все не йшла... Тодi коп запропонував менi проїхати до них у вiддiлок.
   - Ще чого?! Я-то тут до чого? - Я рiшуче встала i попрямувала до дверей.
   - Але я змушений Вас затримати! - Якось невпевнено вигукнув, скочивши, полiцейський.
   - За яким правом? - Незворушно повернулася я до нього, продовжуючи виходити в дверi. - Я в чомусь обвинувачуюся?
   - Нi, але...
   - Отже, нiяких але! - Я вийшла з пiдсобки i пiшла до виходу з магазину.
   У переходi було темно. У тьмяному свiтлi єдиною лампочки вгадувалися силуети групи людей. I раптом почалася бiйка! Незрозумiло, хто кого бив, кричали всi. Потiм свисток полiцейського - i всi розбiглися. Крiм одного. Пiдiйшовши ближче одночасно з копом, я впiзнала в лежачий людинi того бритоголового хлопця з парасолькою. Вiн лежав прямо пiд лампочкою, в калюжi кровi, з подряпинами i синцями на обличчi та головi.
   - Ви бачили, що тут сталося? - Запитав мене коп.
   - Не бiльше вашого. - Вiдповiла я. - Якийсь гурт, чоловiк п'ять-шiсть, раптом напали на перехожого i стали його бити.
   - Ви знаєте його?
   - Нi, бачила тiльки, коли йшла до магазину.
   - I запам'ятали?
   - Ну, вiн менi здався якимось пiдозрiлим.
   - А нападникiв зможете упiзнати?
   - Нi, звичайно! Тут же темно!
   - Все одно доведеться проїхати у вiддiлок для складання протоколу.
   - I чого це всiм раптом стало треба, щоб я їхала у вiддiлок? - Зло запитала я. - Чому б для початку швидку не викликати?
   - Думаю, швидка йому вже не потрiбна. - Вiдповiв полiцейський, навiть не спромiгшись перевiрити у потерпiлого пульс.
   За нього це зробила я. Пульс, як не дивно, був рiвним i спокiйним. Нiби людина просто прилiгла вiдпочити. Ну, може в несвiдомому станi у деяких так i вiдбувається...
   - Нiкуди я звiдси не поїду! - Заявила я. - Поки не приїде швидка. Раптом, треба буде надавати допомогу...
   Швидка приїхала через п'ять хвилин. Досить швидко для нашого мiста. Взагалi, все вiдбувалося якось дивно швидко... Коли постраждалого вiдвезли, менi все ж таки довелося їхати до вiддiлку.
   Там панувала повна плутанина. Якщо у нас скрiзь в полiцiї така картина, то не дивно, що злочиннiсть процвiтає буйним квiтом! Хтось кудись бiг, хтось щось кричав у трубку. Мене спочатку посадили в одному кабiнетi, потiм перевели в iнший.
   Тiльки почали ставити питання, як з коридору пролунав вибух. Крики, бiганина, дим...
   - Давайте-но я Вас для безпеки в КПЗ заховаю, до повного з'ясування обставин. - Запропонувала дiвчина-лейтенант i, не чекаючи моєї вiдповiдi, кудись потягла.
   Я опинилася в камерi з забраним ґратами вiкном. У замку клацнув ключ. Оце сходила в магазин!... Хвилин через десять у камеру стали впихати якихось людей - i чоловiкiв, i жiнок. Як я не намагалася вирватися, мене не випустили. Зiбралося нас у тiсному примiщеннi, чоловiк сiм - три жiнки i чотири чоловiки. Ми розсiлися по нарах, що стояли уздовж двох стiн. Через деякий час увiйшов сержант i переписав нашi прiзвища.
   - А коли нас випустять? - Запитала я.
   - Коли з'ясують вашу причетнiсть або непричетнiсть до вибуху. - Вiдрiзав сержант i зачинив дверi.
   - Я ж тут абсолютно випадково опинилася! - Вигукнула я, але вiн уже, мабуть, не чув.
   - I я випадково, я просто повз проходила... - В кутку заплакала дiвчина в рожево-бузковому плащi. - Мене мама чекає...
   - Всiх нас хтось чекає! - Вiдрiзав дядько рокiв сорока в кепцi, що закривала пiв обличчя. - Треба звiдси вибиратися, бо злочинцiв не знайдуть, а щоб закрити справу - на нас все повiсять.
   - Але ж як ми звiдси звалимо?! - Вiдгукнувся молодий хлопець в зовсiм мокрiй тканевiй куртцi. - Ти бачив, скiльки тут копiв?!
   - Може, треба просто тихенько посидiти i почекати, поки все з'ясується? - Вклинився чахлий iнтелигентик в окулярах.
   - Менi не можна чекати! - Вигукнула жiнка рокiв тридцяти з пакетом молока в сумочцi. - Я залишила дiтей самих удома! На хвилиночку за молоком вискочила.
   - Отже, так. - З нар, розминаючи кулаки, пiднявся мiцний "качок". - Якщо вже нiкому тут сидiти не в кайф, будемо вибиратися! Ви сидiть! - Вiн показав пальцем на iнтелiгентика i заплакану дiвчину. - Ви починайте кричати. - Це нам з матусею. - А ми з вами станемо по обидвi сторони вiд дверей, i дiятимемо за обставинами.
   Так i зробили. Ми з тiткою заверещали, як тiльки могли. Майже вiдразу ж вiдчинилися дверi, i в камеру зазирнув сержант. "Качок" стукнув його по головi кулаком, i той впав. Дядько пiдхопив його пiд руки i акуратно поклав на нари. Хлопець в мокрiй куртцi пiдiбрав ключi, що випали, понишпорив по кишенях i знайдене переклав у свої.
   - Ну, рушили! - Розпорядився "качок" i виглянув з камери.
   - Я, мабуть, залишуся. - Боягузливо пропищав iнтелiгентик.
   - Хто ж тобi доктор?! - Знизав плечима "качок" i вийшов за дверi.
   Ми всi по черзi, озираючись i зупиняючись, начебто вивчаючи плакати на стiнах, рушили за ним. Iнтелiгентик, виявляється, теж не залишився. У хол виходило три коридори, в одному з яких опинилися ми.
   - А зараз, по двоє - до виходу i в рiзнi боки! - Скомандував "качок" i подiлив нас на двiйки.
   Я опинилася в парi з ним, матуся - з дядьком, дiвчина - з хлопцем.
   - А я? - Розгублено зупинився очкарик. - Менi пари не дiсталося!
   - А ти пiдеш один! - Вiдрiзав "качок" i, пiдхопивши мене пiд руку, рiшуче попрямував до виходу.
   Я летiла за ним, як П'ятачок за Вiннi Пухом, ледь торкаючись ногами землi. Куди вiн мене тягнув? Менi було все одно, аби подалi вiд полiцейської дiльницi ...
  * 2 *
   Андрiй Малиса в своїх колах вважався непоганим хакером. Йому було всього двадцять п'ять рокiв, працював вiн айтишником в конструкторському бюро, а у вiльний час зламував системи. Просто так, для розваги. Його кiлька разiв вiдстежували, але через те, що вiн нiчого не крав i особливо крамольних секретiв в iнтернет не викладав, то, скачавши невеликий штраф, як правило, вiдпускали.
   Сьогоднi Андрiй вирiшив розкрити файли американської кiнокомпанiї "ХХ столiття фокс". Робота потихеньку просувалася, хлопець весь занурився в систему, тому не вiдразу звернув увагу на безперервне дзеленчання дверного дзвiнка. Коли до дзеленчання додалося гупання в дверi чимось важким, вiн, як би виринувши з iншого простору, спочатку здивовано озирнувся, потiм зрозумiв, де знаходиться i що за звуки його витягли з мережi, а тодi, зiтхнувши, поплентався до дверей.
   - Ви що собi думаєте?!!! - Загорлала на нього товста тiтка в халатi. - Ви нас заливаєте, а у нас ремонт! Та ще й не вiдкриває!!!
   - Чим це я Вас заливаю, якщо у мене вода взагалi перекрита? - Почав виправдовуватися хлопець. - Ходiмо, покажу.
   Вiн запросив тiтку i в ванну, i в туалет, i на кухню, показав, що у нього не те що не тече, але навiть не капає. Тiтка полазити пiд раковинами, помацала труби - все було сухим.
   - Ну... Значить це iншi сусiди заливають. - Зменшила вона запал. - Ходiмо зi мною до ваших сусiдiв, може, це вони мене затоплюють. - I тiтка з незаперечним виглядом потягла Андрiя до сусiднiх дверей.
   Цi дверi теж довго нiхто не вiдкривав. Нарештi, почувся поворот замку, i на сходову клiтку визирнула сухенька старенька.
   - Це Ви мене заливаєте? - Вiдразу взяла бика за роги тiтка.
   - Я? Не знаю... Менi погано стало, я знепритомнiла... От вiд вашого дзвiнка прокинулася... - Старенька похитнулася i, напевно, впала би, якби Андрiй її не пiдхопив.
   Довелося йому занести бабусю в кiмнату. Тiтка в цей час пройшлася по ваннах-туалетах.
   - У кухнi текло! - Повiдомила вона Андрiю, який розгублено тупцював бiля бабулсi. - Води не багато натекло, певно, просто до мене!
   - Менi б корвалолу... - Прошепотiв старенька. - В аптеку треба, у мене все скiнчилося.
   - От хлопець i сходить! - Вирiшила тiтка. - А у мене молоко на плитi... - I її як вiтром здуло.
   - Вам тiльки корвалол треба? - Потупцювавши в нерiшучостi i зiтхнувши вiд безвиходi, запитав Андрiй.
   - Ще валер'янки! I валiдолу не завадило б... - Пожвавила бабуся. - I... А! Тобi це без рецепта не дадуть... Гаразд, валiдол, корвалол i валерiана - запам'ятаєш? Чи тобi записочку написати? - Бабуся полiзла в гаманець за грошима.
   - На пам'ять поки не скаржуся.
   - Ось. - Подала вона хлопцевi купюру. - Там ще залишиться...
   Взявши грошi, Андрiй повернувся до своєї квартири, щоб одягнутися: змiнив тапочки на кросiвки, натягнув светр, зверху - темно-синю куртку з капюшоном. Заглянув у холодильник, похитав головою i, взявши свiй гаманець, вийшов пiд дрiбний дощик.
   В аптецi була черга - чоловiк вiсiм. Довелося влаштуватися в її хвiст. Коли до вiконця провiзора залишалося всього три людини, ззаду раптом дико заверещала пенсiонерка:
   - Грабують!!! Тримайте злодiя!!!
   Всi озирнулися на крик. Пенсiонерка у в'язанiй шапочцi i надiтим поверх неї капюшоном вказувала пальцем на хлопця в кепцi, насунутiй по самi очi, що стояв просто за Андрiєм. Одразу ж один з чоловiкiв спробував затримати хлопця, схопивши його за куртку, але той вирвався i кинувся до дверей.
   - Вiн в кишеню ось до цього хлопця полiз i дiстав гаманець! Я бачила!
   Хлопець вже вибiгав з аптеки, як тут зiткнувся з полiцейським, що входив до неї. Той вiдразу ж зорiєнтувався на крики i, обхопивши хлопця руками, затримав його в дверях. Злодiй намагався "скинути" вкрадений гаманець, але у нього це не вийшло - гаманець впав прямо пiд ноги копа.
   - Ваш гаманець? - Запитав коп у Андрiя.
   - Мiй. - Вiдповiв збентежений швидкiстю подiй хлопець. - Там ще картка така зелененька...
   Поки вiн говорив, коп встиг замкнути на злодюжцi наручники i пристебнути їх до стояка опалення. Перевiривши портмоне i виявивши там зелену картку, коп простягнув гаманець господарю.
   - Будем оформляти! - Заявив вiн. - Хто що бачив?
   - Я!!! Я бачила! - Вискочила наперед пенсiонерка i швидко заторохкотiла, що саме вона бачила, що подумала, що закричала i що взагалi робила сама i всi iншi.
   - У нас вiдеокамера є. - Повiдомила аптекарка i запропонувала полiцейському переглянути запис, поки пiд'їде машина.
   Машина пiд'їхала на подив швидко. Злодiя завантажили, а покупцiв, як свiдкiв, теж забрали до вiддiлку. "Як у кiно" - подумав Андрiй, сiдаючи в схожу на маршрутку, тiльки з полiцейським забарвленням, машину.
   У вiддiлку всiх свiдкiв роздiлили i розвели по рiзних кабiнетах - щоб не заважали показаннями один одного. Тiльки Андрiй почав описувати те, що сталося на пiдсунутiм до нього бланку, як в коридорi пролунав вибух. Слiдчий запропонував йому сховатися в КПЗ. Через деякий час туди заштовхали ще п'ять чоловiк - двох чоловiкiв i трьох жiнок.
   Потiм заходив сержант, переписував прiзвища, говорив, що з усiма розберуться... Один з чоловiкiв запропонував бiгти. Жiнки заволали, сержант вiдiмкнув дверi i зазирнув, отримав по головi вiд одного з чоловiкiв i звалився. Потiм все парами розбiглися з дiлянки в рiзнi боки...
   Андрiй втiк у парi зi спритною тiтонькою, рокiв сорока. У тiтки була повна продуктiв сумка, i їй постiйно доводилося мiняти руку. Тим не менше, вона, перехоплюючи то одну, то iншу руку Андрiя, тягла його за собою, як паровоз...
  
   Денис Коржик з ранку мало не спiзнився на роботу. Для менеджера по кадрах це було просто не припустимо. Вискочивши з маршрутки за хвилину до восьмої, вiн побiг так, нiби за ним гналася зграя вовкiв. Встиг!!! Рiвно о восьмiй вiн закрив за собою вхiднi дверi. Тепер вiн повiльно, намагаючись вiдновити дихання, йшов по коридору до свого кабiнету.
   - По Вам хоч годинник звiряй! - Обгонюючи його i на ходу розстiбаючи плащ, кинула секретарка шефа.
   - Так! Точнiсть - ввiчливiсть королiв! - Сам себе похвалив Денис i взявся за ручку дверей.
   В кабiнетi все було догори дригом: по пiдлозi розкиданi якiсь папери, меблi перевернутi, ноутбук зник... Спiвробiтники, що приходили на роботу, нiчого не розумiючи ахали, похитували головами, давали безглуздi поради... Нарештi, прийшов шеф i вирiшив викликати полiцiю.
   Полiцейськi були не дуже охочi до питань. Вони скинули на флешку файли з вiдеокамери бiля входу, i забрали з собою в дiлянку Дениса - для оформлення протоколу. В дiлянцi раптом щось бухнуло, почалася метушня i бiганина, незрозумiло як, Денис раптом опинився в камерi з ще декiлькома нiчого не розумiючими людьми. Просидiвши так в повнiй невiдомостi хвилин п'ятнадцять-двадцять, хтось запропонував бiгти. Влаштували крик, на який в камеру заглянув сержант. Хтось вдарив його по головi - i шлях був вiльний. Денис йшов дворами за якимось пузатим дядьком рокiв п'ятдесяти.
   - Я тут кожен закуточок знаю. - Повiдомив дядько. - Так слiди заплутаю - жодна собака не розбереться...
  
   У Iрини Володимирiвни було "вiкно". Її третьокласники були на уроцi фiзкультури, а вона перевiряла зошити, щоб не нести їх додому. Раптом пiд вiкном учительської почувся чийсь плач. Iрина Володимирiвна визирнула, але нiкого не побачила. Плач лунав з-пiд самої стiни школи. Довелося вiдкрити вiкно i визирнути назовнi. Пiд струменями води, що стiкала з даху, стояла п'ятирiчна дiвчинка з жовтою парасолькою i ревла.
   - Ти чого тут плачеш? - Запитала Iрина Володимирiвна.
   - За-загу-би-билася!... - Рюмсаючи промовила дiвчинка.
   - А де ти живеш? - Почала розпитувати вчителька.
   - Тут поруч...
   - Так чого ж ти не йдеш додому?
   - Я боюсь. А раптом мене хтось вкраде? - Дiвчинка вже не плакала.
   - Гаразд, почекай мене. Я зараз вийду i вiдведу тебе додому.
   Iрина Володимирiвна вийшла, обiйшла школу, пiдiйшла до вiкна вчительської. Дiвчинка все так же стояла пiд водоспадом води.
   - Що ж ти стоїш прямо пiд потоками! - Вигукнула Iрина Володимирiвна, i вивела дiвчинку на дорiжку. Тут дощ ледь накрапав.
   - Ну, куди йти? Показуй дорогу.
   - Он туди! - Дiвчинка вже радiсно пiдскакувала, тримаючись за руку дорослого людини.
   Пройшовши всього пiв кварталу, дiвчинка раптом почала вириватися i кричати:
   - Мама! Матусю! Допоможiть!!!
   Iрина Володимирiвна, боячись, що дiвчинка вискочить на дорогу i потрапить пiд машину, мiцнiше стисла її руку. Дiвчинка знову почала голосно плакати. Навколо зiбралося кiлька людей.
   - В чому справа?
   - Я загубилася, а тiтка мене кудись веде!
   - Це не твоя мама?
   - Нi. Вона мене вкрала!... - Кричала на все горло дитина.
   - Та я... Та вона... - Намагалася виправдовуватися Iрина Володимирiвна, але її нiхто не слухав.
   Одразу ж викликали полiцiю, Iрину Володимирiвну i дiвчинку забрали до вiддiлку...
   Якось так вийшло, що завжди правильна Iрина Володимирiвна спочатку сумлiнно зателефонувала директору школи i пояснила, що з нею сталося. А потiм вона разом з iншими втекла з камери, в яку її вiдправили, коли в дiлянцi щось бахнуло i почалася метушня. Молодий хлопець з гiтарою в чохлi через плече, тягнув її за руку, швидким кроком вiддаляючись геть вiд полiцейської дiльницi...
  * 3 *
   - Добрий день, дорогi телеглядачi!
   - Ми радi вiтати вас на нашому недiльному реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
   Двоє ведучих - молодий хлопець у шикарному костюмi i дiвчина в червонiй довгiй сукнi з бiчним розрiзом майже до самої талiї почали свою програму.
   - Ось уже другий сезон у нас в ефiрi по недiлях вiдбуваються неймовiрнi подiї, повнi небезпек i пригод.
   - Щотижня наш комп'ютер пiдбирає чотирьох осiб для участi в реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп".
   - Цi люди навiть не пiдозрюють, що всi подiї, якi з ними в цей день трапляються, не випадковi. Вони спланованi i зрежесованi нашою командою, в них беруть участь нашi актори, за ними з прихованими камерами слiдують нашi оператори...
   - Але для них цi подiї - реальнiсть! I все, що вони роблять, все, що вони вiдчувають - це не акторська гра, а реальнi вчинки реальних людей в рiзних ситуацiях i подiях.
   - А вже подiї ми для них приготували найнесподiванiшi, найнеймовiрнiшi, найнебезпечнiшi i найнеможливiшi!
   - Отже, давайте познайомимося з учасниками сьогоднiшнього випуску реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
   На стiнi-екранi позаду ведучих стали по черзi з'являтися портрети учасникiв гри.
   - Сьогоднi у нас грають: Денис Коржик - тридцять один рiк, менеджер будiвельної фiрми!
   - Галина Гайдученко - тридцять два роки, медсестра травматологiї!
   - Андрiй Малиса - двадцять п'ять рокiв, системний адмiнiстратор Конструкторського Бюро!
   - Iрина Ростiна - двадцять сiм рокiв, вчителька початкової школи!
   - Всiх цих учасникiв комп'ютер вибрав в рiзних районах мiста. Вони не знайомi мiж собою i нiколи не брали участь нi в яких шоу.
   - Продумуючи маршрути цього випуску "Пригод Нон-Стоп", ми вирiшили почати їх з камер КПЗ в полiцейських дiлянках тих районiв, в яких нашi сьогоднiшнi учасники живуть або працюють.
   - А як же вони потрапили в КПЗ? Давайте подивимося на екран!
   На екранi пiшли кадри подiй, що передували появi чотирьох "невдах" або "щасливчикiв" в КПЗ. Ведучi коментували цi подiї:
   - Щоб привезти Дениса Коржика в полiцейську дiльницю, нам довелося зiмiтувати пограбування його кабiнету. У фiрмi про це нiхто нiчого не знав.
   - Тiльки директор був в курсi - вiн i дозволив влаштувати вночi весь той розгром, який вранцi побачив Денис.
   - Галина Гайдученко виявилася мiцним горiшком! За початковим сценарiєм, вона повинна була повести дiвчинку додому, а по дорозi її звинуватили б в крадiжцi дитини i забрали до вiддiлку. Але вона передала дiвчинку охоронцевi i навiть на вмовляння полiцейського їхати в дiлянку вiдмовилася.
   - Але у нас в запасi завжди є варiанти! Довелося в пiдземному переходi органiзувати бiйку з вбивством, свiдком якого вона i стала. А як свiдок, вона вже не могла вiдмовитися їхати до вiддiлку.
   - Проте Iрина Ростiна пiддалася на провокацiю з дiвчинкою i була доставлена в КПЗ за звинуваченням у крадiжцi дитини.
   - Хто-небудь замислювався над тим, як вiдтягти хакера вiд комп'ютера? Думаєте, це неможливо? Помиляєтеся! Нам пiд силу навiть це! Варто було виманити його з квартири, як вiн не змiг вiдмовити у проханнi вмираючої бабусi!..
   - Нагадуємо умови нашої гри: учасники по рiзних маршрутах, за допомогою наших акторiв, направляються через смугу подiй i пригод до кiнцевого пункту. Починають шлях по маршруту всi учасники одночасно. Той, хто першим зможе все подолати, в Кiнцевому Пунктi отримує головний приз - п'ятсот тисяч гривень!
   - Тi, хто сходять з дистанцiї отримують втiшнi тисячу гривень. Тi, хто приходять до фiнiшу, але не першими, отримують по п'ять тисяч гривень.
   - Найважче в нашiй роботi - це не дати учасникам завчасно повернутися додому або на роботу i змусити їх пройти, якщо вже не до кiнця, то як можна бiльше.
   - Шановнi телеглядачi i гостi студiї! Ви можете робити ставки - якщо ваш гравець виграє, ви теж отримуєте приз - одну тисячу гривень!
   - Ставки ми почнемо приймати через кiлька хвилин, а поки нагадаємо, хто сьогоднi грає: Денис Коржик - менеджер, Галина Гайдученко - медсестра, Андрiй Малиса - системний адмiнiстратор, Iрина Ростiна - вчителька!
   На екранi з'явилися фото всiх чотирьох учасникiв з номерами, за якими за них можна було голосувати.
   -Щоб взяти участь в розiграшi, треба послати СМСку з iм'ям учасника на наш номер! З одного телефону можна послати не бiльш як три СМС! Отже...
   - Починаємо вiдлiк: десять, дев'ять, вiсiм, сiм, шiсть, п'ять, чотири, три, два, один! СМС приймаються!!!
   - А ми повернемося до наших учасникiв! Як ви пам'ятаєте, ми залишили їх, коли вони збiгли з КПЗ...
  * 4 *
   Я летiла за "качком", як П'ятачок за Вiннi Пухом, ледь торкаючись ногами землi. Куди вiн мене тягнув? Менi було все одно, аби подалi вiд полiцейської дiльницi...
   - Може, в магазин заскочимо? Там дощу немає. - Повернувся до мене "качок" i, помiтивши, що я ледве за ним встигаю, дещо знизив темп.
   - Та нi, щось до магазинiв у мене сьогоднi виникла недовiра... - Пробелькотiла я. - Краще вже в кафе, щоб зiгрiтися.
   - У кафе, так у кафе! Треба ж нам обмити таке несподiване знайомство!
   Обмивати менi нiчого не хотiлося, вiд такого знайомства я б теж iз задоволенням вiдмовилася, але скорiше потрапити в спокiйне тепло було б непогано. Мiж магазином одягу "Хламiда" i салоном краси "Воланд" якраз виявилося кафе "Персей". На його афiшi замислений Персей, дивлячись на трьох грацiй, бiльше схожих на трiо "ВIАГРА", вирiшував, кому ж вiддати яблуко.
   Всерединi кафе було сучасним, i лише орнамент по стiнах та кiлька iлюстрацiй з мiфiв Стародавньої Грецiї натякали на зв'язок з Персеєм. Ми сiли за столик у кутку.
   - Ого! - Подивившись на годинник, вигукнув мiй кавалер. - Вже п'ять хвилин на одинадцяту! Пора, як казав Вiннi Пух, пiдкрiпитися!
   До нас пiдiйшов офiцiант:
   - Що будете замовляти?
   - Браток, нам би чогось суттєвого. Ми зголоднiли, як вовки! - За обох вiдповiв "качок".
   - Є бутерброди з шинкою, млинцi з грибами, сирники зi сметаною i медом...
   - Давай все! Обом! - Розпорядився "качок", але тут же, схаменувшись, повернувся до мене:
   - Ти теж будеш?
   - I чаю гарячого з булочкою. - Кивнула я.
   Апетит у мене розiгрався звiрячий: я проглотила i млинчики, i бутерброди, i сирники, i двi чашки чаю з двома булочками - адреналiн спалив усе. Стало тепло i затишно. Так би i сидiла, нiкуди не поспiшаючи...
   - Мене Вася звати. - Закiнчивши жувати, повiдомив мiй новий знайомий. Я тут проїздом з Чернiгова.
   - Галина, дуже приємно. - Вiдповiла я, хоча приємно менi було не вiд знайомства з ним, а вiд розлитого по всьому тiлу ситого тепла.
   - Ну, Галина, куди йти збираєшся?
   - От посиджу ще трошки, i пiду додому.
   - Додому я б не радив. - Багатозначно втупившись прямо менi в очi, порадив Вася. - Нашi прiзвища вiдомi, вдома нас у першу чергу i будуть розшукувати.
   - А що ж робити? - Розгубилася я.
   - Думаю, до вечора вони там все розгребуть, винуватих знайдуть, i ми їм будемо вже не цiкавi. Але до вечора треба десь перекантуватися.
   - Тодi я поїду до мами. - Вирiшила я.
   - Думаєш, маму вони не стануть перевiряти?! Та одразу ж, як перевiрять твою квартиру! I до подруг не раджу. Тут треба щось нейтральне, непередбачуване... - I вiн замислився.
   Я сидiла мовчки, не заважаючи йому думати. Цiкава справа! Сиджу в компанiї не вiдомо з ким i чекаю вiд нього рiшення, що робити далi. Щось на мене це не схоже. Була б погода трохи краще, встала б прямо зараз i пiшла б швендяти мiстом. Або в кiно.
   - А що, якщо пiти в кiно? - Це питання я i Вася задали один одному одночасно. I обидва одночасно кивнули.
   Я зупинила офiцiанта, який якраз пробiгав повз.
   - Молодий чоловiче, я хочу розплатитися.
   - Я сам заплачу! - Полiз до кишенi Вася.
   - За себе самi i заплатите! - Незаперечним тоном вiдповiла я. - А я плачу за себе! - I я подала офiцiантовi кiлька купюр.
   - Ображаєш! Який же я мужик!
   - А Ви мене не ображаєте? Це яка ж я буду жiнка, якщо дозволю першому зустрiчному за себе платити?!
   - Це я перший зустрiчний?! - Обурився Вася.
   - Ну, другий. Вас другим в камеру завели. - Я отримала здачу i встала.
   Вася теж розплатився i наздогнав мене вже бiля дверей.
   - То що, в кiно?
   - Я ще не вирiшила.
   - Тут неподалiк кiнотеатр є, невеликий, але затишний. Якщо все одно куди йти, то, може, пройдемося в ту сторону?
   Я знизала плечима i пiшла в ту сторону, куди вказав Вася. Вiн дрiботiв поруч, переходячи то на одну сторону вiд мене, то на iншу. Дощ, до речi, зовсiм припинився i iнодi крiзь хмари навiть вгадувалося сонце. Ми йшли каштановою алеєю, з якої вже облетiло майже все листя. Я подумала, що по такiй погодi цiлком можна погуляти, але саме навпроти кiнотеатру раптом знову почалася злива. Довелося заскочити в фойє.
  
   - Клiєнт зривається! Термiново дайте зливу! - Закричав режисер. З даху через шланги подали воду i весь тротуар перед кiнотеатром стало заливати суцiльним водоспадом.
  
   За нами забiгло ще кiлька людей.
   - От бачиш. - Радiсно всмiхнувся Вася. - Сама природа шепоче - зайди в кiно!
   За вiкном потоки води лилися суцiльною стiною. Ну що ж, кiно так кiно. Ми прилаштувалися в кiнець невеликої черги за квитками. I тут...
  
   Андрiй тiкав у парi зi спритною тiтонькою, рокiв сорока. У тiтки була повна продуктiв сумка, i їй постiйно доводилося змiнювати руку. Тим не менш, вона, перехоплюючи сумку то однiєю, то iншою рукою, тягла Андрiя за собою, як паровоз...
   "Куди вона мене тягне?" - Нарештi, схаменувся Андрiй i зупинився.
   - Чого став? - Тiтка намагалася зрушити його з мiсця, але Андрiй стояв мiцно. - Бiгти треба!
   - Куди?
   - Як куди? Подалi звiдси.
   - Ми i так вже далеко втекли. Я додому пiду, у мене там бабцi погано...
   - Якщо повернешся додому, то погано стане тобi! - Загорлала тiтка так, що на неї стали обертатися перехожi. - Ти що, не розумiєш, що тебе там шукати будуть?!
   - Ну то й що?
   - А то, що поки будуть розбиратися, хто там що пiдiрвав, тебе кiлька днiв в КПЗ протримати можуть.
   - Але ж i складно у вас тут, у реалi... А куди ж менi подiтися?
   - Десь пересидiти треба. Наприклад... У кафе якомусь, у кiно...
   - В iнтернет клубi...
   - Так! Якраз по дорозi тут неподалiк є невелике iнтернет-кафе! У мене там поряд подруга живе - я до неї.
   - А я до комп'ютера! - I Андрiй вже самостiйно пiшов поруч з тiткою.
  
   - Мiняємо дислокацiю - клiєнт направляється в iнтернет-кафе. Готовнiсть - десять хвилин!
  
   До iнтернет-кафе вони пiдiйшли хвилин за десять. Тiтка махнула рукою i зникла за пеленою дрiбної мряки. Андрiй увiйшов, озирнувся, вибрав вiльний столик у кутку i, замовивши собi сосиски в тiстi i пару склянок кави, сiв.
   Скiльки часу вiн просидiв в мережi, вiн не помiтив. Андрiй якраз почав накопувати дещо про продюсерiв i акторiв Голлiвуду, але тут...
  
   Денис йшов дворами за якимось пузатим дядьком рокiв п'ятдесяти.
   - Я тут кожен закуточок знаю. - Повiдомив дядько. - Так слiди заплутаю - жодна собака не розбереться.
   Дiйсно, закутки були настiльки незнайомими, що Денис, який звик їздити центральними вулицями, зовсiм заблукав. "Нiчого" - розмiрковував вiн. - "От виберемося на якусь вулицю з громадським транспортом, - там розберуся!"
  
   - Готовнiсть номер раз! Гасiть свiтло! Всiм стороннiм покинути примiщення!
  
   - Тут спуститися доведеться, через пiдвал пройдемо. - Дядько призупинився бiля якоїсь обшарпаної дверi i потягнув її на себе. За дверима п'ять збитих сходинок вели у темряву.
   - Зараз, тут у мене десь сiрники були...
   - Це ти, Михалич? - Пролунав голос з темряви. - Проходить, тебе тiльки i не вистачає!
   У темрявi зажеврiло полум'я свiчки. У примiщеннi без вiкон, за великим ящиком, на ящиках поменше сидiли двоє лiтнiх людей бомжуватого вигляду. Ящик, акуратно застелений газетою, вже був сервiрований: цибулина почищена i порiзана на часточки, з вiдкритою банки поширювала аромат консервiв килька, пара солоних огiркiв, нарiзаних кружечками, була викладена на паперову серветку, кiлька шматочкiв чорного хлiба викладенi стрункою пiрамiдкою, але найголовнiшою прикрасою столу були три склянки i не вiдчинена пляшка горiлки.
   - Ну, Сергiїч, ти естет! - Захопився натюрмортом Михалич i поплескав по плечу чоловiка в засмальцьованому костюмi з краваткою-метеликом невiдомо якого кольору i з довгим, масним волоссям, яке сiрими бурульками звисало вздовж запалих щiк. Очi у нього були пронизливо блакитнi й виблискували з малесеньких щiлинок очей. - А я з гостем.
   - Хто такий? - Поцiкавився третiй мужичок - маленький, щупленький, неголений i без переднiх зубiв, вiд чого його вимова було не зовсiм зрозумiлою.
   - Та не конкурент, Саньок, не бiйся! - Представив Дениса друзям Михалич. - Мусора нас замели, хапали усiх пiдряд...
   В цей час шепелявий встав i, пiднiсши недогарок до Дениса, почав оглядати новенького.
   - З нагоди гостя - святкова iлюмiнацiя! - Скрикнув з театральними нотками Сергiїч, кудись полiз, дiстав ще один стакан i два недогарка, пiдпалив гнiт вiд першого i поставив на трубу, прокладену уздовж стiни пiдвалу на висотi близько одного метра.
   Стало значно свiтлiше. Михалич пiднiс до "столу" ще один ящик, змахнув з нього пил рукавом своєї куртки i запропонував Денису сiсти.
   - Та я не претендую... - Хотiв було вiдмовитися той.
   - Що ж ми, гостя по-хорошому зустрiти не можемо?! - Образився Сергiїч.
   - Ти, хлопче, не квапся. - Беручись за пляшку, сказав Михалич. - Тобi десь пересидiти треба? Треба. Чому б i не у нас? Ми люди спокiйнi, не образимо.
   - Жвищяйно, подiлемощя! Щьогоднi - ми тобi, жавтра - ти нам... -Прошамкав Саньок.
   - Але я якось не звик...
   - А тобi i не треба звикати. От посидиш трохи - i знову до себе повернешся.
   - Ну, тодi хоч грошима, може... - Денис вийняв з нагрудної кишенi портмоне, вiдрахував двi пятидесяти гривневi купюри i поклав на "стiл".
   - От за це - шпащiбочкi! - Зрадiв Саньок. - Може я того, жбiгаю?
   - Встигнеш. - Як головний розпорядився Михалич. - Сiдай, не мельтеши! Ну, за знайомство! - I всi пiдняли "келихи".
   Денис зробив пару ковткiв, закусив хлiбом з огiрком, i тут...
  
   Молодий хлопець з гiтарою в чохлi через плече, тягнув Iрину Володимирiвну за руку, швидким кроком вiддаляючись вiд полiцейської дiльницi.
   - Ви що, правда, дитину вкрали? - Просто щоб не мовчати запитав хлопець.
   - Та ви що?! Звичайно ж нi! Я - вчителька, у мене цих дiтей двадцять вiсiм чоловiк!... - Почала виправдовуватися Iрина Володимирiвна.
   - А хто вас - жiнок розбере... - Меланхолiйно вiдказав хлопець.
   - А Вас!... А Вас, чоловiкiв, теж зрозумiти не можна! Може, це Ви в полiцiї щось пiдiрвали! - Розсердилася Iрина Володимирiвна.
   - Може i я. - Знизав плечима хлопець.
   - Що?!!! - Iрина Володимирiвно аж зупинилася.
   - Та пожартував я! - Усмiхнувся хлопець. - Дуже вже Ви нервова. Давайте краще познайомимося. Мене, наприклад, звуть Iлля. А вас?
   - А мене - Iрина Володимирiвна.
   - Така молода - i Iрина Володимирiвна? Може, просто Iра?
   - Я вже так звикла... - Тут сонячний промiнчик виглянув з-за хмар i заглянув їй в очi. - Але можна i Iра. - Пом'якшала вона.
   - Ну що, Iро, може, по кави?
   - Гаразд. Все одно уроки вже закiнчуються... - Iрина якось приречено зiтхнула i махнула рукою. - Нiколи нi в якi пригоди не потрапляла...
   В кафе було затишно i тепло, а народу зовсiм мало. Мабуть, через дощ. Iлля дiстав з чохла гiтару i заспiвав їй пару пiсеньок. Слова вiн складав сам, а мелодiї позичав у iнших. Потiм Iллi хтось подзвонив, вiн попрощався i пiшов. А у Iри в головi крутився один з його приспiвiв:
   Якщо щось не в нормi - вийдуть люди у чорнiм,
   Так агенти тайнi завжди виглядають!
   Iнопланетяни, ви у нас в кишенi!
   Бо агенти тайнi нас вiд вас врятують!
   Так, наспiвуючи про себе, Iрина розплатилася за каву i пiшла до виходу, як раптом...
  * 5 *
   - Отже, ми зупинили репортаж з мiсця подiй на коротку рекламу.
   - Не вимикайте телевiзор! Далi буде ще цiкавiше! Пiсля реклами у всiх учасникiв одночасно згасне свiтло...
   - Темрява буде абсолютна, ми вже про це подбали - свiтлонепроникнi штори не пропустять нi промiнчика свiтла. Але ви, шановнi телеглядачi, зможете спостерiгати за нашими героями за допомогою iнфрачервоних вiдеокамер.
   - А що чекає на них в темрявi... Побачите буквально через кiлька хвилин!
  
   ... як раптом згасло свiтло. Iрина ледь не втратила рiвновагу вiд несподiванки, але вчасно схопилася за стiлець. Дивно, тьма була абсолютна, навiть вiкон не було видно. Що там, нiч вже настала?
   - Ау! Хто-небудь! .. Хто-небудь тут є?... Офiцiант!...
   Нiхто не озивався. По нервах Iрини Володимирiвни пробiг тривожний холодок. Поки вона кликала когось, озираючись i обертаючись, вона зовсiм втратила орiєнтацiю. Де вихiд? Де стiйка? Де столики?... Столи i стiльцi знайшлися швидко - Iрина натикалася на них, намагаючись кудись пройти. "Якщо щось не в нормi - ай! - Вийдуть люди - чорт! - у чорнiм..." - Натикаючись на перешкоди, наспiвувала у подумках Iрина, намагаючись пробратися, для початку, хоч до якоїсь стiни.
  
   - Монстрам приготуватися!.. Ваш вихiд!
  
   I раптом її рука натрапила на щось слизьке i вологе, як медуза.
   - А-а-а !!! - Вiд несподiванки заволала Iрина Володимирiвна i пiдскочила одночасно на пiвметра вгору i на метр в сторону.
   У темрявi щось булькало i, здається, ворушилося. Iрина застигла на мiсцi i навiть перестала дихати. Булькання i ляскання лунали з усiх бокiв. У непрогляднiй темрявi руки Iрини торкнулося якесь щупальце i почало її обмацувати. Спочатку Iрина не ворушилася, завмерши як статуя, навiть коли щупалець стало бiльше i вони "лапали" її i за руки, i за ноги. Але коли одне з щупалець полiзло за комiр... Iрина з гучним криком кинулася вперед, перекидаючи столи i стiльцi, перелазячи через завали, якi сама й утворювала, топчучи ногами щось слизьке i желейне, ухиляючись вiд щупалець, що торкалися її, вiдштовхуючи руками липкi, м'якi... що? "Невже i справдi - iнопланетяни?!" - промайнуло в її головi - "тому раптом так темно i стало..."
  
   В iнфрачервоному свiтлi глядачi спостерiгали за метушливими рухами бiдної Iрини Володимирiвни в тiсному просторi кафе. За нею бiгали артисти в чорному одязi, обвiшанi желеподiбними шлангами i з желеподiбними рукавами, в iнфрачервоних окулярах на очах, i постiйно хапалии Iрину. Одного разу, коли Iрина, розкидаючи меблi, мало не впала, желеподiбнi руки стажиста пiдхопили її i пiдняли в повiтря, поки iнший стажист вiдсував завал у бiк.
  
   I тут щупальця пiдхопили Iрину i пiдняли високо вгору. "Скiльки метрiв до землi? - подумала Iрина - Якщо вирватися, то можна i ногу зламати... А якщо залишитися? Раптом ВОНО мене з'їсть?"- I вона засмикалась, копаючи ногами в рiзнi боки. Щупальця випустили свою здобич, i Iрина встала на ноги. Виявляється, пiдлога була зовсiм поруч.
   - Що вам вiд мене треба?! - Закричала зовсiм перелякана Iрина i, впавши на колiна, притулилася до них чолом i накрила голову руками.
   Щупальця погладили її по спинi, по головi, по руках i... почали вiдповзати. Булькання, плямкання, ляскання лунали все тихiше й тихiше. Коли Iрина, нарештi, зважилася пiдняти голову, в кафе було вже свiтло. Дощ скiнчився i крiзь вiкна весело свiтило сонце. У кафе нiкого не було, лише перекинутi столи i стiльцi, та мокрi слизовi патьоки на пiдлозi свiдчили, що Iрi це не приснилося...
  
   Денис зробив пару ковткiв, закусив хлiбом з огiрком, i тут... всi свiчки одночасно погасли, i настала непроглядна темрява.
   - Що таке? - Прошепелявив Саньок справа.
   - Нiяк не знайду свiчку... - Сказав Михалич злiва.
   - Щас я запальничкою клацну. - Вiдгукнувся Сергiїч навпаки. - А-а-а!!! - Його крик раптом потонув у якомусь бульканнi i плямканнi.
   - Щергеїч, ти як? А-а-а!!! - Голос Санька теж поглинуло булькання.
   - Михалич, що там таке? - Запитав стривожений Денис, i тут до його руки торкнулося щось м'яке, мокре, желейноподiбне...
  
   Глядачi спостерiгали, як в темрявi бомжувате трiо встало i пройшло за дверi, ранiше замаскованi пiд цеглу, що вiдкрилися в стiнi. З цих дверей вийшло iнше трiо - все в чорному одязi, прикрашенi желеподiбними рукавами i вiдростками, в iнфрачервоних окулярах. Вони почали обмацувати Дениса, ганяючи його по тiсному примiщеннi пiдвалу з кутка в куток.
  
   Булькання i плямкання наближалося з усiх бокiв. Жоден з спiвтрапезникiв Дениса не вiдгукався. "Воно що, їх з'їло?" - подумав Денис, вiдступаючи i ухиляючись вiд слизьких дотикiв. - "Що це таке? Восьминiг? Але ж до моря багато кiлометрiв... Якийсь пiдвальний монстр-мутант?" - Денис вирiшив не рухатися i опустився ящик, який пiдвернувся йому пiд ноги - може, монстр його не помiтить? Булькання, плямкання, хлюпання i шльопання наблизилося впритул i лунало з усiх бокiв. По головi, по плечах, по спинi, по руках i по ногах заковзали противнi щупальця. Нi хворобливих вiдчуттiв, нi опiкiв, як вiд медузи, нi чого-небудь ще, крiм огиди, вони не викликали. Посидiвши так в обiймах щупалець, Денис обережно встав i, вiдсуваючи їх вiд себе, на дотик пiшов до виходу з пiдвалу...
  
   - Як шкода, що наша технiка ще не навчилася читати думки!
   - Нiчого! Про всi свої думки i враження учасники розкажуть на фiнiшi!
   - Якщо доберуться туди... Жартую, жартую! Звичайно ж, навiть якщо хтось i зiйде з траси завчасно, ми обов'язково вiзьмемо у нього iнтерв'ю!
   - А зараз подивимося, як реагують на iстот з щупальцями iншi учасники гри! Не перемикайтеся!
  
   Скiльки часу Андрiй просидiв в мережi, вiн не помiтив. Тiльки-тiльки почав накопувати щось про продюсерiв i акторiв Голлiвуду, як тут... раптом погасло свiтло. Все - i пiд стелею, i в компах, i за вiкнами... Темрява була непроглядна. I в цiй темрявi щось булькало, чвакало, шльопало, ворушилося...
   "Я в якiйсь грi чи в реалi?" - подумав Андрiй i обмацав себе руками. Його тiло було справжнiм.
   - Гей, хто-небудь! - Андрiй встав, перекинувши стiлець, але нiхто йому не вiдгукнувся. I тут з усiх бокiв по його тiлу поповзли якiсь вологi i слизькi... Змiї?! - Андрiй застиг, згадавши, що змiї не люблять рiзких рухiв. "Звiдки в реалi змiї? I куди всi подiлися? I чому раптом стало так темно? Може, я влiз в якусь нову гру з повними вiдчуттями реалу? Тодi треба скорiше пройти цей рiвень..." - Андрiй обережно доторкнувся до "змiї", яка повзла по його головi. "Змiя" нiчого не мала проти. Обмацавши її, Андрiй зрозумiв, що це не змiя, а якесь велике щупальце, прикрiплене до якогось тiла. Як тiльки вiн спробував дослiдити тiло, як кiлька щупалець одразу ж вiдiрвалися вiд нього i разом з тiлом забралися в сторону. Кiлька щупалець продовжували ковзати по ньому ззаду. Андрiй зiбрався i мiцно вхопився за те, що як раз обiйняло його за талiю, намагаючись здавити. Щупальце почало сiпатися i вириватися. "Зовсiм, як людська рука" - подумав Андрiй, вiдчувши крiзь товщу чогось желеподiбного кiстки i суглоб. Щупальце виривалося, Андрiй двома руками його утримував, але все ж таки впустив, бо слизьке щупальце в кiнцi кiнцiв вислизнуло.
  
   - Вiдходимо! Здається, нас розкусили!
  
   Андрiй розвернувся, щоб зловити того, хто мацав його щупальцями, але його руки знаходили тiльки порожнечу. Плямкання i булькання припинилося. Несподiвано загули, пiднiмаючись, жалюзi i в кафе проникло денне свiтло. За вiкном дощ скiнчився i виглянуло сонце. В кафе було порожньо, лише перевернутий стiлець бiля столика, за яким сидiв Андрiй, свiдчив про реальнiсть того, що сталося. "Розiграш якийсь" - подумав Андрiй i вийшов на вулицю.
  
   Ми прилаштувалися в кiнець невеликої черги за квитками. I тут... у фойє згасло свiтло. Настала непроглядна темрява. Я спробувала схопитися за руку Васi, але його поблизу не виявилося.
   - Василь, Ви де? - Запитала я в темряву, але у вiдповiдь почула лише плямкання, булькання i шльопання. Причому вiдразу з усiх бокiв.
   "А де ж люди?" - подумала я - "Не могли ж вони всi одразу випаруватися". Булькання наблизилося до мене, i я вiдчула на своїх плечах, ногах, руках i навiть на щоцi дотик чогось холодного, слизького i желеподiбного...
   - А-а-а! - Закричала я вiд несподiванки, але швидко взяла себе в руки. Чого кричати, якщо все одно нiхто не чує?
   "Якщо всi кудись зникли, то це щось призначене саме для мене" - подумала я, вiдштовхуючи слизьке щупальце, яке намагалося пройтись по моєму обличчю. - "А якщо воно тiльки для мене, то я повинна з ним впоратис ...". - Я зробила крок назад i вперлася спиною в стiну. Перебираючи руками по стiнi, вiдбрикуючись вiд щупалець, я дiйшла до кута. "Так, тепер треба повернути". Через пару крокiв мої руки намацали вiконце каси. "Ага! Значить, в кiнцi цiєї стiни почнеться стiна з вiкнами i дверима!" - Я вже повнiстю зорiєнтувалася у просторi. Все так же, вiдбрикуючись i вiдштовхуючи щупальця, я по стiночцi дiсталася дверей, намацала ручку, натиснула її i...
  
   - Об'єкт занадто швидко зорiєнтувався, спробуйте його полоскотати!
   - Пробували - нiчого не виходить! Вона брикається ногами i б'ється руками. Нiякої поваги до монстрiв!
   - Тягнiть її за одяг!
   - Зловив, тримаю! Ой, боляче! Вона вирвалася!
   - Гаразд, вiдбiй...
  
   ... видерла край куртки з "лап" щупалець, заїхавши кулаком у щось тверде, i вийшла на свiтло. Дощ вже закiнчився, i мiж хмар визирнуло сонце.
  
  * 6 *
  
   - Отже, шановнi телеглядачi, з першим етапом нашого реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп" всi учасники впоралися.
   - Давайте подивимося, хто лiдирує в цьому марафонi. Довше за всiх справлялася з ситуацiєю Iрина - учасник пiд номером три.
   - На третьому мiсцi виявився учасник пiд номером чотири - Андрiй.
   - Другою з ситуацiєю впоралася учасниця пiд номером два - Галина.
   - Ну а лiдирує, як ви вже здогадалися, учасник пiд номером один - Денис!
   - Починали всi учасники одночасно, а далi все залежить тiльки вiд них. Хто ж прийде першим? Продовжуємо приймати ставки!
  
   Я вийшла на свiтло. Дощ вже закiнчився, i мiж хмар визирнуло сонце. Оглянувшись на дзижчання за спиною, я побачила, як вiдкриваються жалюзi на вiкнах кiнотеатру. Пiдiйшла i заглянула всередину - нiкого. "Цiкаво, куди подiвся Василь i всi iншi?" - подумала я i повiльно побрела алеєю.
  
   - Готовнiсть номер раз! Об'єкт наближається!
  
   Раптом i ззаду, i спереду почувся вереск гальм. Кiлька чорних джипiв, пiд'їхали по вулицi назустрiч один одному i загальмували просто навпроти мене. З машин вискочили якiсь люди в чорних балаклавах, що закривали обличчя, i з автоматами в руках.
   "Кiно, знiмають чи що?" - подумала я, але тут мене грубо штовхнули в спину чимось твердим i почали вiдтiсняти до будiвлi. Будинок виявився банком. У нього наштовхали близько десятка перехожих i забарикадували дверi крiслами.
   - Усiм сiсти на пiдлогу! - Гукнув один з нападникiв. - Це терористичний акт! Ви всi - заручники!
   Я приречено сiла просто на пiдлогу. Так само вчинили i всi iншi.
   Колись я читала пам'ятку, як поводитися пiд час терористичного акту. Так там писали, що якщо вас взяли у заручники, треба мовчки виконувати всi вимоги терористiв i уважно спостерiгати. Коли вас звiльнять, вашi спостереження дуже можуть стати в нагодi слiдству. I я стала спостерiгати. Всього терористiв було вiсiм. Судячи по статурi, - всi вони були молодими i спортивними людьми, один з них виявився дiвчиною. Дiвчина дуже спритно перестрибнула через перегородку i опинилася в примiщеннi, де сидiли касирки. Разом з одним з хлопцiв, вони вивели персонал банку до вiдвiдувачiв i теж посадили на пiдлогу.
   Ватажок, жести якого всi беззаперечно виконували, заговорив у камеру ноутбука:
   - Ми взяли банк по вулицi Тiнистiй, за рибу грошi! У нас двадцять три заручника! Вимагаємо протягом години звiльнити з СIЗО Павла Сергiйовича Iгоряшiна! Щоб було зрозумiлiше, кожнi десять хвилин будемо вбивати по одному заручнику! Вiдлiк пiшов! - Вiн розвернувся i вистрiлив прямо в центр купки людей, що сидiли на пiдлозi.
   - А-а-а-а!!! - Заволали всi, i я в тому числi.
   Чоловiк, що сидiв поруч зi мною, впав на бiк i з-пiд нього почала розтiкатися калюжка кровi. Всi заволали знову i розповзлися трохи в сторони. Що я, у себе в лiкарнi кровi не бачила, чи що? Я залишилася на мiсцi i спробувала пiдняти голову того, що впав. Вiн не ворушився. Я приклала вухо до його грудей - дихає.
   - Вiн ще живий! - Закричала я, забувши, що перебуваю пiд прицiлом терористiв. - Викликайте швидку!
   - Нiкому швидка не знадобиться! - Крикнув ватажок i знову вистрiлив у пораненого. До нього одразу ж пiдскочили двоє iнших i вiдтягли його вiд мене. - Сидiти i не рипатися! - Гаркнув вiн нам i знову повернувся до камери. - Все бачили?! Це був початок вiдлiку. Нам втрачати нiчого! Свободу Iгоряшiну, машину i мiльйон доларiв! Вiдбiй. - Вiн вимкнув ноут i сiв у крiсло, широко розставивши ноги i поставивши автомат мiж ними.
   Я роздивилася на його правому зап'ястi татуювання - знак "iнь-янь". У дiвчини з пiд балаклави вибився пучок свiтлого, фарбованого волосся. У решти поки нiяких прикмет я не виявила.
   - Кх-кха-кха! - Закашлявся ще один терорист, який сидiв на пiдлозi, притулившись спиною до стiни пiд вiкном i направивши в нашу сторону дуло. Вiн дiстав з кишенi iнгалятор i пшикнув собi в рот.
   "Ну ось, астматик, а туди ж - у терористи!" - подумала я. "I що ж робити далi". Сидiти було незручно, страшенно болiла спина. Я лягла на пiдлогу i витягнула затерплi ноги, заклавши руки за голову.
   - Встати! - Загорлав на мене той, що кашляв, i знову закашлявся.
   - Я ж нiкому не заважаю. - Спробувала виправдатися я, не пiднiмаючи з пiдлоги голови i продовжуючи лежати.
   - Головний сказав всiм сидiти! - Гаркнув "кашляк".
   - Шановний головний! - Звернулася я до ватажка, трохи пiднявши голову. - А можна лежати? У мене ноги затекли i спина болить...
   - Гаразд, лежати можна. - Погодився ватажок. - Тiльки не вставати.
   - От бачиш! - Сказала я "кашляку" i знову вiдкинула голову на пiдлогу.
   Поруч зi мною кiлька людей теж вирiшили прийняти горизонтальне положення. Трохи вiддалiк чулися стримуванi схлипи. Вони дiяли на нерви... Через пару хвилин я, дивлячись у стелю i не рухаючись, голосно запитала:
   - А можна хоча б пiснi спiвати? А то якось нудно...
   - Якщо не фальшиво, то можна! - Засмiявся ватажок. - А якщо менi не сподобається, ти будеш першою. - I вiн погладив ствол автомата.
   - Ми рождєни, щоб казку сделать билью... - Бадьоро заспiвала я перше, що спало менi на думку.
   Хтось через кiлька рядкiв пiдхопив, схлипи чи то припинилися, то чи заглушилися. Лежати стало веселiше. За цiєю пiснею я почала iншу: "Капiтан, капiтан, посмiхнiться, адже посмiшка - це..."
   - Бах! - Просто у мене над вухом трiснув пострiл.
   Знову всi закричали. Пiднявши голову, я побачила трохи вiддалiк жiнку iз закривавленою головою.
   - Хiба вона сфальшивила? - Ошелешений запитала я.
   - Нi, просто десять хвилин минули! - Дiловито повiдомив ватажок, знiмаючи ноутом панораму. - Можете далi спiвати.
   Терористи вiдтягли вбиту жiнку до дверей i поклали її поряд з мертвим чоловiком. Ватажок все це знiмав, а потiм нагадав комусь по iнтернету, що залишилося п'ятдесят хвилин...
   Спiвати перехотiлося. Проте захотiлося в туалет. "От пiду в туалет," - почала мрiяти я, - "А там, як у всiх кiно, вiкно. Вiдкрию його i виберуся назовнi..." Мої думки перервав голос чоловiка, що лежав, через кiлька людей вiд мене:
   - Братки! А в туалет можна?
   - Зараз перевiримо, як там, тодi вирiшимо! - Ватажок зробив знак одному з автоматникiв i той, прихопивши з собою касирку, пiшов перевiряти.
   - Все в порядку! - Повiдомив вiн через пару хвилин. - Там навiть вiкна немає, тiльки витяжка дiаметром п'ятнадцять сантиметрiв.
   "Облом!" - подумала я - "Через туалет не втечеш..." Ватажок наказав хлопцевi i дiвчинi водити по двi людини в туалет i назад.
   - Ну як там? - Запитала я чоловiка, що сидiв поруч зi мною тiльки-но вiн повернувся з туалету.
   - Глухо. - Тихо вiдповiв вiн. - Вiкон немає, в туалетi двi кабiнки. Братки стоять прямо в туалетi, бiля кабiнок, засувки виламали, дверi тiльки прикрити можна...
   Я пiшла в останнiй парi. По дорозi побачила, що навпроти туалету дверi в якийсь кабiнет злегка прочиненi. Всього на пару сантиметрiв. Що якщо...
   Впоравшись зi своїми справами, я вийшла з кабiнки, пiдiйшла до умивальника, вiдкрила кран i почала мити руки. У цей час iз сусiдньої кабiнки вийшла дiвчина в подертих джинсах. Охоронець одразу ж штовхнув її автоматом до виходу. Моя охоронниця зайшла в кабiнку, крикнувши звiдти:
   - Я теж по-маленькому! Постережи мою!
   Але охоронець вже вийшов за дверi i не почув. Не вимикаючи крана - нехай шумить - я тихенько прослизнула в дверi за спиною охоронця i шмигнула до прочинених дверей. Акуратно закрила їх i навiть повернула засув. Ура! Я, в усякому разi, вже замкнена окремо вiд усiх! Озирнувшись, я побачила невеликий кабiнет з канцелярським столом, стелажем з якимись папками, шафою для одягу, диваном i крiслом бiля туалетного столика. Напевно, це був кабiнет начальника. Але найголовнiше - в ньому було вiкно!!! Вiкно на першому поверсi! У коридорi вже кричали i тупотiли, розшукуючи мене. Не можна було гаяти часу. Поки вони не почали виламувати всi дверi в коридорi, я поспiшила до вiкна, вiдкрила його i полiзла на пiдвiконня. У дверi полетiла автоматна черга. Не озираючись на звуки пострiлiв, я зiстрибнула прямо в клумбу. Кiлька секунд знадобилося, щоб витягти чоботи з липкою бруду, а потiм я помчала до найближчого кута. З вулицi лунали звуки чи то полiцейських, то чи медичних сирен...
  
   З пiдвалу Денис вибрався досить швидко, лише кiлька разiв спiткнувшись i кiлька разiв заплутавшись в докучливих щупальцях. На вулицi було свiтло, дощ припинився, крiзь хмари проглядало сонце. Петляючи по якихось допотопних дворах, Денис намагався вибратися на цивiлiзовану вулицю з транспортом i перехожими. Хвилин за десять це йому вдалося.
   Вулиця, звичайно, не була центральною, але уздовж неї стояли цiлком нормальнi п'ятиповерховi "коробки" з магазинами, кафе, банками, аптеками. По дорозi їхали машини, а трохи вiддалiк Денис побачив автобусну зупинку. Озирнувшись, поправивши на собi куртку i зашнурувавши розв'язаний на черевику шнурок, Денис рiшуче попрямував до зупинки. Уточнивши напрямок, Денис став чекати автобуса... I раптом з двох сторiн до зупинки на шаленiй швидкостi i з диким вереском гальм пiд'їхали чотири чорних джипи. З них висипали люди в чорних балаклавах i з автоматами напереваги. Оточивши пiвкiльцем рiдкiсних пiшоходiв, вони стали тiснити їх до будiвлi, що виявилася продуктовим магазином. Загнавши туди шiсть чоловiк, з Денисом у тому числi, терористи вивели з внутрiшнiх примiщень продавцiв i забарикадували дверi шваброю i стiльцями. Всiм наказали сiсти на пiдлогу, а ватажок почав переговори з кимось по ноутбуку.
   Поки Денис озирався, розмiрковуючи, як би вийти з цiєї ситуацiї, раптом пролунав пострiл. Чоловiк, що сидiв поруч з ним, впав на бiк, i з-пiд його голови потекла цiвка кровi...
   Терористи сидiли пiд вiкнами на пiдлозi, упираючись спинами в стiну i направивши на заручникiв автомати. Так минуло хвилин десять. Ватажок терористiв подивився на годинник i сказав:
   - Час!
   Два братки пiдiйшли до заручникiв i зупинилися над ними, обираючи жертву. Ось один з них тицьнув дулом в плече молоденької продавчинi:
   - Вставай, твоя черга!
   Дiвчина слухняно встала, терорист пересмикнув затвор, i всiм стало ясно, що вони хочуть її розстрiляти.
   - Не треба! Будь ласка! - Благала їх дiвчина, чiпляючись за рукава заручникiв i вiдбиваючись вiд рук бандитiв.
   - Не репетуй! - Гепнув її по головi прикладом один з них. - Кого вибрали, того й пальнем!
   - Будь ласкааааа!!! - Ревла дiвчина, вчепившись руками, як обiймами, за шию Дениса.
   Машинально Денис теж обняв дiвчину i притиснув її до себе.
   - От ще, заступник знайшовся! - Хлопець у Балаклавi вiдiрвав вiд Дениса дiвчину i вiдкинув її до вiкна. Другий тут же дав коротку чергу i по одязi дiвчини, що впала, розпливлися кривавi плями.
   Не тямлячи себе вiд гнiву, вiдчаю i страху, Денис пiдскочив i вчепився в автомат, ще гарячий вiд пострiлiв. Його збили з нiг кулаком i кудись поволокли. Через пару хвилин вiн отямився прив'язаним до якоїсь труби в тiснiй пiдсобцi. Терористи вийшли.
   Посидiвши i посмикавшись деякий час, Денис вирiшив озирнутися бiльш уважно. Пiдсобка освiтлювалася вузьким вiкном пiд стелею. "Ну, не таке вже воно i вузьке," - подумав Денис. - "Якщо дуже постаратися, то можна пролiзти. Тiльки як до нього дiстатися?..." Денис почав оглядати свої кайдани. Чомусь наручникiв у терористiв не виявилося, i вони прикрутили його дротом. Труба була iржава, але досить мiцна. "А що це, власне, за труба?" - подумав Денис i пройшовся поглядом по всiй її довжинi. Труба була нiяка. Тобто, можливо, ранiше це був стояк опалення, а тепер це була просто труба, обрiзана бiля самої пiдлоги.
   Денис, поступово почав спускати свої зв"язанi руки разом з дротом донизу. Справа повiльно, але просувалася. I ось вiн вже лежить на животi, намагаючись протягнути дрiт крiзь щiлину мiж трубою i пiдлогою. У цей час з магазину пролунав пострiл. Денис смикнувся i дрiт проскочив у щiлину. Зi зв'язаними руками Денис полiз по ящиках до вiкна, вiдкрив його, пiдтягнувся i вибрався назовнi. Не розмотуючи рук, вiн кинувся бiгти по задньому дворi магазину...
  
   Вийшовши з кафе, Iра попленталася, свiт за очi. Не хотiлося нi думати, нi пересувати ногами. Вона сiла на найближчу мокру лавку i дивилася в нiкуди...
   Вiд цього стану її вiдвернули виск гальм i якiсь пострiли. Нiчого не розумiючу Iрину, разом з ще кiлькома перехожими заштовхали в якусь будiвлю, i змусили сiсти на пiдлогу. Iра озирнулася - вони сидiли в магазинi хутряного одягу - усюди були розвiшанi чудовi шуби. "Якщо й не носити, то хоча б посидiти пiд ними", - вiдсторонено подумала Iра i повернулася на дивний звук. Це був пострiл. Терористи застрелили лiтнього чоловiка, що лежав тепер в калюжi кровi...
   I тут Iра прийшла в себе. Вона раптом ясно все побачила i зрозумiла, що знову потрапила в халепу. "Сидiла собi в учительськiй, нiкого не чiпала..." - тихо скаржилася вона сама собi - "А потiм ця дiвчинка - i почалося..." - Iра не помiтила, що вже деякий час скавучить у куточку, стягнувши з вiшалки норкову шубу i зануривши у неї заплакане обличчя, а на неї дивляться не тiльки заручники, але й всi терористи.
   - Ти чого? Часом не того - не з"їхала? - Нахилився над нею один з терористiв.
   - Це ви всi з"їхали!!! - Раптом схопилася Iрина Володимирiвна, накинула шубу на голову бандиту i вхопилася за його автомат.
   Браток вiд несподiванки випустив зброю з рук.
   - Ов-ва!!! Тепер ви у мене потанцюєте! - Кричала Iрина Володимирiвна, водячи дулом автомата з одного боку в iнший i направляючи його на терористiв. - Кидайте зброю, бо гiрше буде! - Iра випадково натиснула на курок i в стелю полетiла коротка черга. - Ну?! Бачили?! Гей, випускайте всiх заручникiв!
   Терористи слухняно розiбрали барикаду i вiдкрили дверi. Тримаючи їх пiд прицiлом, Iрина Володимирiвна дочекалася, поки на вулицi опинився останнiй з заручникiв, дала ще одну чергу поверх терористiв, що попадали на пiдлогу, i вискочила назовнi. До мiсця подiї вже мчали, сигналячи сиренами, кiлька полiцейських машин. Iра вiдкинула автомат в сторону i побiгла по вулицi...
  
   Вийшовши на вулицю, Андрiй вирiшив їхати додому. "Плювати!" - думав вiн. - "Ну, знайдуть мене там, i що?Не розстрiляють же. Розберуться..." - Вiн заскочив в автобус, що вже вiдходив, i навiть знайшов мiсце бiля вiкна. Народу було мало. На наступнiй зупинцi автобус раптом оточили якiсь озброєнi люди в чорних балаклавах, вивели всiх пасажирiв з автобуса i заштовхнули в невелике кафе. "Щось не щастить менi сьогоднi". - подумав Андрiй, разом з усiма сiдаючи на пiдлогу. - "Тiльки один рiвень пройшов, вiдразу на другий потрапив. I гра якась галiмая - нiчого не зрозумiло: хто за кого, чим можна користуватися, якi є бонуси, за що нараховуються очки..."
   Пiсля того, як терористи застрелили жiнку просто у нього на очах, Андрiй не витримав:
   - Та ну його до бiса, цей ваш реал! - Заволав вiн, схопившись на ноги. -В iнетi i то спокiйнiше! Ну, убийте мене!!! Не хочу грати за вашими правилами!!! - I вiн почав танцювати, ухиляючись вiд терористiв, що намагалися зловити його, i наспiвуючи собi якусь дику мелодiю.
   - Тра-ля! Тра-ля! Не зловили! Тра-ля-ля!
   Кружляючи в шаленому танцi мiж столиками кафе, Андрiй раптом наткнувся на чийсь автомат, що валявся на пiдлозi.
   - Тра-ля! Тра-ля! - Андрiй дав перехресну чергу браткам, що бiжали дот нього. Тi чомусь спочатку застигли, а потiм, пiд чергове "Тра-ля-ля!" Почали падати, як пiдкошенi. Всi поспiль.
   Стрiляти бiльше було нi по кому. Андрiй озирнувся i побачив переляканi обличчя заручникiв, що притислися до стiни.
   - Всi вiльнi! - Радiсно вигукнув Андрiй. - Всiм на вихiд! Тра-ля-ля!
   Вiн вийшов останнiм, тягнучи за собою автомат. Якийсь дiдок iз сивою борiдкою обережно розтис його пальцi i звiльнив вiд небезпечної ношi. Так, наспiвуючи, Андрiй i пiшов уздовж вулицi...
  * 7 *
   - Шановнi телеглядачi, наше шоу триває!
   - Всi учасники впоралися з черговою ситуацiєю i благополучно з неї вийшли.
   - За кiлька хвилин ми припинимо прийом ставок. Часу у вас залишилося зовсiм небагато!
   - Хто ж переможе? Iрина? Галина? Андрiй або Денис? Не перемикайтеся!!!
   - А поки давайте згадаємо кривавi сцени з нашого шоу!
   На екранi знову пронеслися кадри розстрiлу заручникiв терористами i в кiнцi - розстрiл терористiв Андрiєм. Все виглядало дуже переконливо i по-справжньому.
   - Зустрiчайте! В нашiй студiї - всi розстрiлянi!
   До студiї увiйшли i розсiлися по диванах всi, кого щойно показували мертвими i закривавленими.
   - Як ви себе почуваєте? - Весело запитала їх ведуча. - Нiщо не болить? Нiде не протiкає?
   Зал засмiявся, "розстрiлянi" теж.
   - Як вам було грати вбитих? - Пiдключився до загальних веселощiв ведучий. - Повторити не хочете?
   - Та з задоволенням! - Озвалася дiвчина, яку розстрiляли терористи Дениса. - У нас все було вiдрепетирувано заздалегiдь, ми тiльки не врахували, що Денис мене так мiцно обiйме. Я ще подумала: "Оце справжнiй чоловiк! Навiть перед лицем смертi намагається пiдбадьорити дiвчину". А потiм, коли мене вiд нього вiдiрвали i вiдкинули до вiкна, треба було дорахувати до трьох пiсля пострiлiв i смикнути за ниточку. Ось тут, в рукавi у мене була захована ниточка, ось така, бачите? - Камера крупно показала ниточку, яка визирає з рукава дiвчини. - Якщо її смикнути, лопаються бульбашки з "кров'ю". Але це не кров - це вишневий сироп. Я зараз покажу!
   Дiвчина встала, театрально закинула голову, сiпнулася i впала. За три секунди по її одязi стали розпливатися плями "кровi".
   - Ха-ха-ха! - Засмiялась дiвчина, встаючи i обтрушуючи джинси. - Як бачите, нiчого страшного! - I вона сiла на своє мiсце.
   - А як сталося, що в руки Андрiя потрапив автомат? - Звернувся до "терористiв" ведучий.
   - Ми зовсiм розгубилися, коли вiн став спiвати i танцювати. Думали, що вiн з"їхав. Я вiд розгубленостi кинув автомат i побiг до нього.
   - А вiн ухилився i наткнувся на автомат! - Втрутився iнший "браток". - Нiхто не очiкував, що вiн почне палити. Вiн стрiляє, а ми стоїмо - патрони-то холостi!
   - I тодi режисер у "вухо" нам кричить: "Падайте, чорти!", Ну ми i попадали.
   - З запiзненням, правда, але, думаю, клiєнт цього не помiтив.
   - Абсолютно несподiваною вийшла i ситуацiя з Iриною! - Знову взяла слово ведуча. - Пам'ятаєте, як ця тиха i спокiйна дiвчина врятувала всiх заручникiв?! - На екранi замиготiли кадри "звiльнення".
   - А як героїчно, "пiд кулями" рятувалася втечею Галина, влаштувавши перед цим концерт!
   - Ха-ха-ха! "Вона що, сфальшивила?"... Ха-ха-ха!...
   - Так, такої реакцiї ми зовсiм не очiкували. - Смiявся ведучий. - А, до речi, хто такий Павло Сергiйович Iгоряшiн, якого всi терористи вимагали негайно звiльнити?
   - А це наш режисер! - Вигукнув один з "терористiв", скочив i витягнув у студiю "з-за лаштункiв" режисера - iнтелiгентного дядечку, трохи сивого, в джинсах i сiрому светрi, в окулярах.
   Режисер розкланявся:
   - Свободу Iгоряшiну! - Гукнув вiн до зали, пiднявши вгору правий кулак!
   Глядачi в залi зааплодували, режисер розкланявся i пiшов. На екранi знову з'явилися фото всiх учасникiв.
   - Тут режисер, Павло Сергiйович, пiдказує менi, що час прийому ставок закiнчується. - Поправивши "вухо", сказала ведуча. - Отже, хто не проголосував, ми не виннi!
   - Припиняємо прийом СМСок через десять, дев'ять, вiсiм, сiм, шiсть, п'ять, чотири, три, два, один...
   - Усе! Ставки бiльше не приймаються! Але тепер ми можемо оголосити, хто знаходиться попереду на даний момент.
   На екранi фото учасникiв "Пригод Нон-Стоп" перемiстилися i вишикувалися в ряд в порядку займаних ними мiсць пiсля попереднього епiзоду.
   - Iрина з четвертої позицiї перемiстилася на третю. - Фото Iрини Володимирiвни перемiстилося i стало третiм за рахунком, вiдсунувши Андрiя в кiнець.
   - Андрiй з третьої позицiї перейшов на першу. - Фото Андрiя перемiстилося в початок ряду.
   - Галина залишилася на своєму, другому мiсцi.
   - А Денис з першої позицiї перейшов на четверту. Картина змiнилася кардинально! Передбачити, хто дiйде до фiнiшу першим неможливо!
   - Тим цiкавiше спостерiгати за подiями! Не перемикайтеся! Пiсля короткої реклами ми продовжимо спостерiгати за гравцями!
  
   Денис забiг зi зв'язаними руками за рiг будинку i зупинився, притиснувшись спиною до стiни i вiдновлюючи дихання. Поки вiн зубами намагався розмотати дрiт на руках, до нього приєднався ще один хлопець iз заручникiв.
   - Ти як? - Запитав вiн Дениса, допомагаючи звiльнити руки.
   - З пiдсобки втiк. Мене до труби прикрутили. А ти?
   - У туалет попросився. Стукнув братка дверима, потiм оглушив прикладом i вибрався у вiкно. Вадим! - Вiн простягнув руку для потиску.
   - Денис!
   - Поквапитися треба - вони за мною рвонули, я не на багато вiдiрвався.
   За рогом почувся тупiт i крики.
   - Давай! Он до того дому, там у мене скутер стоїть!
   I вони побiгли. Денис не озирався, покладаючись на товариша по нещастю, а той постiйно коментував:
   - Додай ходу, вони зовсiм близько!.. Вже доганяють!.. Пригнися - цiляться!
   Пролунала автоматна черга i хлопець закричав:
   - У...! Чорт! Мене зачепило. Вiзьми ключi, он мiй скутер, бачиш? Заводь i забирай мене!
   - Але я не вмiю на скутерi... - Розгубився Денис. - Я тiльки на машинi вчуся...
   - Та там все просто: крутиш ручку - скутер їде, сильнiше крутиш - швидше їде, ну i повертай кермо. Швидше, бо пiзно буде!
  
   - Дистанцiйники! Берiть управлiння на себе - клiєнт не вмiє водити!
   - Управлiння взяв! Чекаю, коли вiн торкнеться педалi.
  
   Схопивши ключi, Денис кинувся до скутера. Скочив у сiдло, всунув ключ в замок, повернув праву ручку - i скутер вiдразу ж рвонув вперед. Дуже слухняна виявилася машина, здавалося, вона вiдгукується на думки Дениса: не встиг повернути кермо, як вiн сам повертає в потрiбну сторону. Денис розвернувся, пiд'їхав до пораненого Вадима якраз в той момент, коли з-за рогу з"явилося двоє автоматникiв. Один з них знову дав чергу, але промахнувся. Поранений Вадим видерся i сiл позаду.
   - Ходу!!!
   Денис з усiєї сили провернув ручку, скутер заревiв i рвонув уперед. У спину їм знову полетiли кулi.
   - А!!! Здається, я вже вiдiграв! - Прямо в вухо Денису прокричав Вадим. - Жени, не зупиняйся, я все... - I вiн впав зi скутера.
   Денис хотiв пригальмувати, щоб допомогти товаришевi, але скутер не знижував швидкостi. Автоматнi черги не припинялися. Пригинаючись вiд куль, Денис нiсся по незнайомих вулицях, ледь ухиляючись вiд перешкод.
  
   - Коробки готовi?
   - Все окей!
  
   Скутер Дениса винесло на тротуар. Не встигнувши ухилитися, вiн влетiв у купу картонних коробок, складених штабелями бiля якогось магазину. "Як же тут гальмувати?" - подумав Денис, в той час, як навколо його голови в рiзнi боки розлiталися коробки. I тут його винесло до якихось контейнерiв. Петляючи мiж ними, Денис влетiв в один з контейнерiв, скутер у щось врiзався, Денис перелетiв через кермо i впав на щось м'яке i пружне. Озирнувшись, Денис побачив, що контейнер на третину заповнений поролоновими матрацами. "Пощастило..." - подумав вiн, сповзаючи по поролоновим прямокутникам до виходу...
  
   - Клiєнт в порядку! Медикам вiдбiй! Готуйте наступну позицiю!
  
   Iра вiдкинула автомат в сторону i побiгла по вулицi. Адреналiн зашкалював, гордiсть переповнювала. "Ух, яка я молодець!" - не знижуючи швидкостi думала Iра. - "Розповiсти - нiхто не повiрить! Щоб я - та перемогла терористiв i звiльнила заручникiв!!! Та Брюс Вiллiс просто вiдпочиває!" Дихання почало збиватися, i Iра знизила темп, а потiм i зовсiм перейшла на крок. "Бачили б мене мої учнi! А директриса?! А фiзрук би, звичайно ж, заповажав..." Уявивши, як би її "заповажав" фiзрук, Iрина пiшла зовсiм повiльно. Пiсля "заповажання" фiзрук запросив її на побачення, потiм зробив їй пропозицiю, а коли вони всiєю родиною - Iра, чоловiк-фiзрук i двоє дiтей збиралися у вiдпустку на море, - ззаду почувся тупiт i крики. Спочатку думки Iрини спробували вiдмахнутися вiд цих звукiв, як вiд настирливої мухи, щоб уявити, що буде з нею вiдбуватися на морi... Але тупiт все наближався, а крики явно зверталися до неї. Iра озирнулася - за нею гналися двоє терористiв з автоматами, один навiть приготувався стрiляти.
   - Ой, мамочки!!! - Заволала Iрина i, петляючи як заєць, знову понеслася по дорозi. Слiдом за нею летiли автоматнi черги.
   - Сюди! - Раптом хтось смикнув її за руку i втягнув у пiд'їзд будинку, повз якого вона бiгла. - Швидше, тут є ще один вихiд! - Якийсь пiдвальний бомж побiг вперед, показуючи дорогу. Iра кинулася за ним. Ззаду все так же тупотiли i кричали.
   Виглянувши з наступних дверей, бомж сказав:
   - Он, бачиш, скутер стоїть? Я до нього ключ пiдiбрав, iнодi катаюся. - Вiн вийняв з кишенi скручену з товстого дроту вiдмичку i простягнув Iрi. - Їдь!
   - А ви? - Розгубилася Iра. - Я ж їздити не вмiю!
   - Це ж скутер, тут нiчого вмiти не треба - повертай кермо i крути ручку!
   Крики i тупiт були вже зовсiм близько.
   - Бiжи, я їх затримаю!
   I Iра побiгла. Вона добiгла до скутера за кiлька секунд, сiла, сунула ключ у замок, повернула ручку... I рвонула вперед!
   - А-а-а!!! - Закричала Iра i, кинувши кермо, закрила очi руками.
   Як не дивно, вона не розбилася. Покричавши з закритими очима секунд тридцять, Iра схаменулася i знову взялася за кермо. На щастя, дорога була пряма i вона не загинула в першi секунди поїздки. А далi вона мчала по вулицях, заїжджаючи то на тротуар, то у двори, то промчала крiзь купу коробок... Потiм вона в'їхала в якийсь темний тунель i там, у темрявi, мопед у щось врiзався. Iра перелетiла через кермо i впала, на мить втративши свiдомiсть. Коли вона отямилася, то виявила себе лежачою на чомусь м'якому - це були поролоновi матраци. "Звiдки тут матраци?" - подумала, сповзаючи з них на землю, Iра. У напiвтемрявi вона побачила перевернуту фуру, з якої i висипалися, на її щастя, цi поролоновi прямокутники...
  
   Андрiй йшов уздовж вулицi... Реальне життя, повне пригод, його вже дiстало! I вимкнутися неможливо!!! Коли б швидше додому, в затишну тишу iнета... I тут з пiдворiття назустрiч йому вийшли п'ятеро пацанiв i почали оточувати Андрiя з явно не дружнiми намiрами. Андрiй, вiдступаючи, у щось ткнувся - це був притулений до стiни будинку скутер. У замку стирчав ключ.
   - Зараз поїде! - Гукнув один з Пацикiв.
   "Дякую, що пiдказав!" - подумав Андрiй, скочив на сiдло, повернув ключ i провернув ручку. Скутер рвонув прямо на пацанiв, тi розбiглися в сторони. "Тепер тiльки додому!" - думав Андрiй, летячи по пустельних мокрих вулицях. Скутер не слухався, мабуть барахлило кермо. Вiн повертав не в ту сторону, в яку хотiв Андрiй, не знижував швидкостi, скiльки той не крутив ручку, то в'їжджав на тротуар, то знову виїжджав на дорогу, то пролетiв крiзь купу якихось коробок, а потiм взагалi звернув до пiдземного переходу, в якому велися ремонтнi роботи. Слава богу, хтось поклав на сходи кiлька дощок. Скутер проїхав по ним i в темрявi у щось врiзався. Андрiй перелетiв через кермо i впав на щось м'яке. Це виявилися товстi поролоновi листи. "Не знав, що, пiдземнi переходи утеплюють поролоном" - подумав Андрiй, сповзаючи з матрацiв i прямуючи до виходу...
  
   Вибравшись з липкої багнюки на заднiй двiр, я помчала до найближчого кута. З вулицi лунали звуки чи то полiцейських, чи то медичних сирен. Я обережно визирнула - прямо до рогу будинку притулився чийсь скутер з ключем запалювання. Ззаду почувся тупiт. Не оглядаючись, я скочила в сiдло, повернула ключ i вхопилася за кермо. Начебто, я нiчого не робила, але скутер раптом заревiв i понiсся. "Тiльки б нi в що не врiзатися!" - постiйно повторювалася одна думка, але поки менi вдавалося об'їжджати i дерева, i смiттєвi баки, i припаркованi машини... "Просто як увi снi, коли я ганяла на мотоциклi!" - згадала я недавнiй сон. "Там я була справжнiм гонщиком. I тут зможу!" Я їхала, куди їхалося, не розбираючи дороги. Кiлька разiв мене заносило на тротуар, а один раз я навiть врiзалася в купу коробок. Добре, що вони були порожнiми - мене навiть не подряпало! Але пiсля цих коробок щось трапилося зi скутером - кермо зовсiм перестало слухатися, i мене понесло невiдомо куди. Це "невiдомо куди" виявилося дверима пiдвалу, заваленого якимось мотлохом. Скутер врiзався, я перелетiла через кермо i впала...
   Лежати було цiлком комфортно. Я обмацала руками то, на чому опинилася - поролон. Добре, що хтось викинув у пiдвал поролоновий матрац! Отак би лежати i лежати... I нехай весь свiт зачекає!
  
   - Увага медикам! Клiєнт не рухається! Пiшли!!!
  
   У темрявi пiдвалу замиготiли вогнi. Хтось йшов до мене, пiдсвiчуючи лiхтариком. "А я все одно не буду вставати!.." - подумала я i стала навiть дихати через раз.
   - Ей, дiвчино! Ви живi?
   Крiзь прикритi вiї я побачила якусь жiнку в синьому комбiнезонi, за нею поспiшав чоловiк. Я зробила вигляд, що сплю. Жiнка дiстала з кишенi пляшечку, вiдкрила її i пiднесла до мого носа. Фу! Нашатир!!! Я схопилася i сiла.
   - Ну чого ви суєтi пiд нiс всяку гидоту! - Заволала я.
   - Ух, жива! - Зрадiв чоловiк.
   - Звичайно, жива! Просто вирiшила трошки полежати, подумати... А ту ви! I чого це людям лазити по пiдвалах?
   - Ми це... - Почав чоловiк.
   - Що-небудь корисне шукаємо. Iнодi люди викидають дуже навiть пристойнi речi.
   - Так! Вам тут що-небудь корисне траплялося? - Пiдтакнув чоловiк.
   - Траплялося. - Вiдповiла я. - Вам випадково не потрiбен чудовий поролоновий матрац? Я як раз на ньому лежу.
   - Матрац? Нам дуже потрiбен матрац! - Вигукнула жiнка.
   - Ну, тодi я, мабуть, встану. - Я пiдвелася i почала злазити з матраца. I чоловiк, i жiнка пiдсвiчували менi своїми лiхтариками. - О, так вiн тут не один! - Я побачила цiлу купу матрацiв. - Їх тут не менше п'яти! I зовсiм новенькi! Сама б взяла один, але менi далеко нести.
   - Нам всi згодяться! - Сказав чоловiк, подаючи менi руку i виводячи на рiвне мiсце.
   - А з Вами точно все в порядку? - Поцiкавилася жiнка.
   - У повному! - Запевнила її я. - Тiльки я десь загубила сумку...
   - Он вона, трохи в сторонi валяється! - Знайшов мою сумку чоловiк. - Там щось цiнне?
   - Для кого як. Для мене, наприклад, сарделька дуже навiть цiнна рiч. - Я дiстала з сумки одну сардельку, вiдламала шматок хлiба i, сiвши на край матраца, почала жувати. - Нерви, здається. А нервам потрiбнi калорiї. Але ви не соромтеся, поки я жую можете починати виносити матраци.
  
   - Виносьте! Щоб не викликати жодних пiдозр.
  
   I чоловiк з жiнкою почали витягати матрац за матрацом на вулицю...
  * 8 *
   Перекусивши, я вийшла з пiдвалу. Чоловiк i жiнка вже вантажили матраци на дах легковика. "Тiльки б дощ не пiшов," - подумала я, - "бо намокнуть". Цiкавенькi у мене виходять вихiднi: замiсть того, щоб понiжитися в лiжку з якою-небудь книжкою або просто з телевiзором, мене вже бiльше половини дня носить по мiсту з однiєї пригоди в iншу...
  
   - Отже, шановнi телеглядачi, давайте подивимося на турнiрну таблицю!
   - Пiсля гонок на скутерах Денис з четвертої позицiї вирвався на першу.
   - На друге мiсце опустився Андрiй.
   - Галина теж спустилася на одну позицiю.
   - I на четверте мiсце переїхала Ирина!
   - А зараз коротка реклама. Не перемикайте!
  
   Задзвонив телефон. Це була мама.
   - Алло! Галя? Ти як?
   - Все нормально.
   - Ти знаєш, що тебе знiмають? Це реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп". Не бiйся, там все пiдлаштовано! З тобою нiчого не станеться, тебе там купа народу пiдстраховує!
   - Мама! Це ж було два тижнi тому! Зi мною нiчого не сталося. А зараз я на роботi!
   - Так? А я думала, що це прямий ефiр... А ти як дiйшла? Першою чи...
   - Мама, дивись шоу i отримуй задоволення! Якщо я тобi розповiм, буде не цiкаво!
   - А...
   - Мама, я працюю! Менi ще три крапельницi ставити!
   - Ну добре, бувай. Вже реклама закiнчилася...
  
   Я брела по освiтленiй яскравим сонцем осiннiй вулицi. Людей майже не було. "Сидять собi вдома i не бачать, як тут красиво" - подумала я. Я стала збирати опале листя в букет. Один гарний листочок, другий, третiй... А он який цiкавий, з рiзнокольоровими прожилками... Тiльки я нахилилася за цiкавим листком, як бiля нього щось ворухнулося. "Ой! Миша, напевно!" - я вiдсмикувала руку, так i не взявши листок. Щось знову ворухнувся. На мишу воно схоже не було - яскраво руде... довге, як змiя. Раптом ця руда змiя забилася з боку в бiк. Дивна якась змiя, нiби хутряна... I тут з купи листя пiднявся справжнiй тигр! Вiн мотав хвостом з боку в бiк i дивився на мене, нiби запитуючи:
   - I чого тебе сюди принесло? Спати завадила!
   - Киця... Гарна кицюня... - Почала заспокiйливо промовляти я. - Котик спав, котика розбудили...
   Тигр позiхнув i зробив крок до мене.
   - Котик зголоднiв? Котик їсти хоче? - Вiдступаючи дрiбними кроками, я полiзла в сумку i намацала там сардельку. - На, котик, їж! - Я кинула сардельку до лап тигра.
   Той зупинився i обнюхав її. Сарделька виявилася цiлком їстiвною - тигр злизнув її з тротуару i майже миттю проковтнув. "Напевно, зi справжнього м'яса зроблена" - подумала я. - "Кiшка поганого їсти не стане". Тигр подивився на мене i знову зробив крок. Я кинула другу сардельку. Вона зникла так само швидко. "А що буде, коли сардельки закiнчаться?" - подумала я, кидаючи третю. Тигр з'їв її вже якось неохоче.
   - Що, наївся? - Запитала я його.
   - Гр-ра-рав!... - Пробурмотiв Тигр i пiдiйшов до мене впритул.
   Я не ворушилася. Тигр потерся об мене боком так, що менi довелося спертися об дерево, щоб не впасти.
   - Гарний котик... - Я обережно погладила тигра по головi. Вiн замурчав. - Ти зовсiм як котик, навiть муркотиш... - Я гладила величезного двометрового тигра i оглядалася у пошуках шляхiв до вiдступу... - Гарний котик, розумний котик... Котик зовсiм не хоче їсти... Навiщо котику якась кiстлява Галка?... Котик обере когось бiльш вгодованого...
   Краєм ока я помiтила, що з обох сторiн дороги до нас, крадькома, наближаються якiсь люди. Тигр їх теж помiтив, озирнувся i застережливо рикнув. Люди зупинилися. Їх було четверо - все в циркових трико, два з них - з гвинтiвками напереваги, один з довгою жердиною, i один з батогом. "Певно, тигр з цирку втiк" - подумала я - "Тiльки б його не пристрелили!"
   - Степане! До мене! - Крикнув один з циркових. Тигр рикнув i махнув на нього хвостом, а менi пiд руку знову пiдсунув голову: "Гладь!"
   Я продовжувала гладити його по головi, почухала за вушком, шийку... "Зовсiм, як мамин кiт. Коли ж тобi набридне?"
   - Степан, не лякай дiвчину!
   - Гррр!
   - Степане! Кому кажу! У мене тут м'ясо... - Дресирувальник показав шматок м'яса.
   - Гррр!
   - Я його сардельками погодувала. - Повiдомила я.
   - Вiн любить сардельки. - Погодився дресирувальник. - Ну, Степанчику, ну хороший! Пiшли додому! Дiвчина вже втомилася, дiвчинi потрiбно вiдпочити. - Почав умовляти вiн тигра.
   - Гррр!
   - Ну, все! - Сказала я i поплескала звiра по боцi. - Час вже додому! Тигр знехотя розвернувся i перевальцем пiшов до своїх. Дресирувальник накинув на нього петлю нашийника i повiв до фургона, який одразу ж пiд"їхав ближче.
  
   - Приготуйте тигра! Пожежники готовi?
   - Готовi!
   - Стрiлки?
   - На мiсцi!
   - Електрошок? Медики?
   - Все о'кей!
   - Ну, з богом!
  
   Iрина Володимирiвна обiйшла розкиданi матраци i пiшла на свiтло. "Свiтло в кiнцi тунелю" - подумала вона - "А коли ж у мене в життi буде свiтло? Або, хоча б, просвiт..." Вона вийшла з тунелю i озирнулась. Тунель був прокладений пiд перехресної дорогою, мостом перекинутою над першою. По обидвi сторони вiд дороги, що виходила iз тунелю, майже вертикально пiднiмалися бетоннi стiни. Щоб вийти на тротуар, треба було пройти метрiв двадцять. Iра йшла в густiй тiнi стiни i верхньої дороги, тому дуже здивувалася яскравому сонцю, яке вiдкрилося в кiнцi пiдйому.
   Праворуч розкинувся парк, листя з дерев у якому вже облетiло. Iра увiйшла до нього i, шарудячи листям пiд ногами, пiшла по однiй з алей. Вона дивилася пiд ноги на листя, коли раптом її зупинив якийсь "Гр-рррр!" Iра пiдняла голову i остовпiла - прямо перед нею стояв величезний помаранчево-смугастий тигр! Iрина Володимирiвна не повiрила очам i махнула рукою: "Не може такого бути! Це у мене галюцинацiя. Вiд перевтоми..." - вона потерла очi руками, але галюцинацiя не зникла.
   - Гр-ррр! - Сказала галюцинацiя i стукнула себе пару разiв хвостом по боках.
   Iрина вiдступила назад. Тигр зробив крок вперед. Iрина знову зробила крок. Тигр - теж. Iра хотiла бiгти, але її ноги стали ватяними i не бажали рухатися, як увi снi.
   - Я не смачна. Я не смачна. Я не смачна... - Бурмотiла Iра в той час, як тигр повiльно пiдходив до неї.
   Пiдiйшовши впритул, звiр обнюхав Iрину i штовхнувся головою. Не втримавши рiвноваги, Iрина Володимирiвна впала прямо в калюжу. Не придумавши нiчого кращого, вона стала бризкати на тигра водою i говорити, як кiшцi:
   - Брись! Брись!
   Тигр хотiв пiдiйти до неї знову, але намочив лапу, струсив її i вiдiйшов на крок. Сiвши на сухому мiсцi, тигр став вартувати, коли здобич захоче вилiзти з калюжi.
   - Не дочекаєшся! - Сказала йому Iрина Володимирiвна. - Я, знаєш яка смiлива?! Я терористiв не злякалася!
   - Гр-ррр! - Не повiрив тигр.
   - Ну, якщо чесно, то, звичайно, дуже навiть злякалася. Саме вiд страху в мене таке вийшло...
   - Гр-ррр! - Погодився тигр.
   - От ти чекаєш, а я вiзьму, та й не вийду! Менi тут дуже навiть непогано сидiти! - Iрина Володимирiвно посовалась у калюжi, показуючи, як їй зручно. - Бачиш? I майже зовсiм не холодно... - Зуби її почали вiдбивати легку чечiтку.
   - Гр-ррр! - Сказав тигр i лiг, показуючи, що i вiн нiкуди не поспiшає.
   Ставало все холоднiше, то, на чому сидiла Iрина, почало вiдмерзати. Зуби вже вiдстукували бравий марш.
   - Допоможiть! - Тихесенько пискнула Iра i в цей момент побачила, як вiд фургона, який щойно пiд"їхав, до неї поспiшають люди в циркових трико...
  
   Вийшовши з пiдземного переходу на вулицю, Андрiй побачив прямо перед собою парк. Листя з дерев уже облетiло i великими купами лежало вздовж алей. Сонце яскраво свiтило, витрачаючи всю заощаджену за день енергiю. "Який чудовий день, який чудовий пень..." - наспiвував собi пiд нiс Андрiй, розкидаючи ногами купи листя. - "Який чудовий я! I пi... " - з-поза однiєї з куп раптом вийшов величезний тигр - " ...сен-ка... мо-я..." - Андрiй повiльно почав вiдступати. Тигр пiшов на нього. "Як його вимкнути?" - подумав Андрiй, озираючись. Нiчого, схожого на кнопки або джойстики поруч не виявилося.
   Тигр, не поспiшаючи, пiдiйшов до Андрiя i ткнувся головою йому в живiт. Утримуючи рiвновагу, Андрiй пробiг кiлька крокiв спиною вперед, спiткнувся, розвернувся, i побiг, петляючи по алеї.
   - А-а-а-а-а-а!!!
  
   -Клiєнт не в адекватi! Приготуйте снодiйне! Стрiляй!!!
  
   Тигр, бачачи, як тiкає здобич, хотiв було, пiдкоряючись iнстинкту, кинутися за нею, але раптом впав i заснув...
  
   "Пощастило..." - подумав Денис, сповзаючи по поролонових прямокутниках до виходу з контейнера. - "Взагалi, менi сьогоднi щастить! Або не щастить? Те, що я потрапляю у всякi халепи - це невезiння. А те, що благополучно з них виходжу - везiння". - Вiн йшов мiж нескiнченних рядiв контейнерiв. - "А кому потрiбно таке везiння, яке супроводжується купою невезiння? Хоча, якщо менi перестане везти..." - Обходячи черговий контейнер, Денис почав про себе наспiвувати:
   У спеку й мороз, не вичавлю слiз!
   У цьому життi треба далi йти!
   I щастя прийде, й менi повезе,
   Я буду спiвать весело завжди!...
   Або не буду..." - Перед Денисом стояв величезний тигр i розмахував хвостом. "Везiння! Ти ще тут?" - подумки покликав Денис, але жодної вiдповiдi не почув.
   Проте тигр позiхнув, лiниво сказав: "Гр-ррр!" I пiшов на нього. Вiдступаючи, Денис об щось спiткнувся - це виявився шматок арматури. Пiдхопивши його i перекинувши з руки в руку кiлька разiв, Денис прийняв оборонну стiйку, направивши арматурину в сторону звiра. Тигр торкнув арматуру лапою. Денис замахнувся:
   - Ну-ну, звiрюка! Не на того напав! Я себе за дешево не вiддам!
   Тигру це не сподобалося. Вiн голосно загарчав i приготувався до стрибка.
  
   - Пожежники!!!
   Раптом у тигра вдарив струмiнь води, вiн вiдскочив i позадкував. Ззаду пiдбiгли кiлька людей в цирковiй унiформi, оточили тигра i загнали в контейнер, зачинивши за ним дверi...
  
   - Ви вiдчуваєте, як пiдвищується градус напруги?!
   - Як би ви повелися, зустрiвшись зi справжнiм тигром? Наскiльки ви самi себе знаєте?
   - Наших гравцiв можна назвати справжнiми героями! Вони навiть не пiдозрювали, на що здатнi в критичних ситуацiях!
   - Давайте подивимося на турнiрну таблицю!
   - Пiсля зустрiчi з тигром, лiдирує, як i ранiше, Денис.
   - Галина повернула собi друге мiсце.
   - Iрина з четвертої позицiї перейшла на третю.
   - А Андрiй рiзко вiдступив у самий кiнець.
   - Як ви думаєте, тигри були справжнiми чи?...
   - Нiяких "чи"! Найсправжнiсiнькi! I вони у нас в студiї!
   У студiю на повiдках вивели чотирьох тигрiв. Дресирувальники були озброєнi палицями-електрошокерами, у проходiв повставали люди з гвинтiвками.
   Тигри повiльно обiйшли студiю по колу, а потiм, позiхаючи, вляглися в рядок. Дресирувальники стали за ними.
   - Цей етап був дуже небезпечним для наших гравцiв? - Запитала ведуча.
   - У роботi з хижаками завжди є ризик. - Вiдповiв один з дресирувальникiв. - Але у нас було все пiд контролем: i пожежники, i електрошокери, i кулi з паралiзатором. Ми всi знаходилися поруч i готовi були втрутитися в будь-який момент.
   - А як же ситуацiя з Галиною? Хiба було заплановано, щоб гравець гладив тигра.
   - Тут сталася абсолютно несподiвана ситуацiя. Хоча тигр був нагодований, напоєний снодiйним i взагалi має чудовий характер, небезпека, звичайно ж, iснувала. Але Галина повела себе адекватно, знайшла з ним спiльну мову, тому ми i не поспiшали себе виявити.
   - Неадекватно повiв себе Андрiй. Нiколи не можна повертатися до звiра, навiть дресированого, спиною! Нiколи не можна вiд нього тiкати - спрацьовує iнстинкт. Тому в цiй ситуацiї нам довелося застосувати кулi з сильним снодiйним. - Подiлився другий дресирувальник.
   - З Iриною стався казус - вона, в прямому сенсi слова, сiла в калюжу. А наш Петрик дуже не любить воду. Та й снодiйне дiяло. Тому вiн прилiг бiля калюжi, збираючись поспати... Ми б i далi могли спостерiгати за цiєю парочкою, але коли Iрина покликала на допомогу, вирiшили, що пора закiнчувати. - Третiй дресирувальник поплескав свого Петрика по загривку.
   - А от Денис вирiшив проявити героїзм. Незважаючи на вiдсутнiсть досвiду, вiн вирiшив прийняти бiй. Якраз це i було найнебезпечнiшим - постраждати могли обидва: i людина, i тварина. Тому нам довелося вiдiгнати тигра струменями води i убезпечити його в контейнерi.
   - А менi можна погладити тигра? - Запитав ведучий, пiдходячи ближче.
   - Не раджу! - Вiдповiв дресирувальник. - Обстановка для нього не знайома, тигри, хоча i на снодiйному, але можуть нервувати. Ситуацiя ускладнюється тим, що їх тут одразу четверо...
   - Ну, тодi давайте попрощаємося з тиграми i продовжимо спостереження за гравцями! - Радiсно звернулася в камеру ведуча.
   Сонних тигрiв пiдняли i тi, позiхаючи, пiшли зi студiї.
  * 9 *
   Андрiй продовжував бiгати, петляючи i горлаючи своє "А-а-а-а-а!!!", по алеях парку, навiть коли тигра вже вiдвезли. Люди в трико ганялися за ним хвилин двадцять, поки не спiймали i не повели до свого автомобiля. Сiвши на заднє сидiння i вчепившись у спинку переднього обома руками, Андрiй раптом сказав:
   - Випити!
   Хтось вiдкрив флягу i вiдлив у кришечку коньяку. Андрiй ковтнув i сказав:
   - Ще!
   Так повторилося тричi. Потiм вiн заспокоївся i вiдкинувся на спину.
   - Усе! Тепер - додому! - Проголосив вiн.
   Машина рушила. Сонце знову сховалося за хмарами, почало сутенiти. Коли проїжджали повз покинутий будмайданчик, мотор раптом заглух. Покопавшись трохи пiд капотом, водiй заглянув у салон i повiдомив:
   - Фiнiш! Мотор накрився. Буду викликати аварiйку.
   - Ну, я чекати не буду! - Заквапився пасажир, який сидiв попереду. - У мене справи. Ви зi мною? - Звернувся вiн до Андрiя.
   - Нi, я буду сидiти.
   - Але ж чекати, може, доведеться пару годин! - Вигукнув водiй.
   - А я нiкуди не поспiшаю. - Повiдомив Андрiй i зручнiше влаштувався на сидiннi.
   - Так я пiшов? - Запитально подивився на нього пасажир.
   - Iдiть, iдiть! - Дозволив Андрiй.
   - Може, ноги розiмнеш? - Хвилин через п'ять запитав водiй.
   - Менi i так добре. - Вiдповiв Андрiй.
   - Бач, якийсь будинок будують! - Подивився водiй в сторону будiвництва. - А кажуть, ранiше тут кладовище було...
   Ще через п'ять хвилин водiй, знову подлубавшись в моторi, сказав:
   - Щось довго не їдуть... Пiду, подивлюся... - I пiшов кудись у бiк.
   Настав вечiр, зовсiм стемнiло. Машина стояла в блiдому свiтлi лiхтаря, який висвiтлював будмайданчик. У нiй було тепло i затишно. З темряви на свiтло виринув якийсь напiвпрозорий силует. Андрiй насторожився - до нього наближався справжнiй привид!
   Привид махав руками, на яких висiли якiсь прозорi обривки чи то тканини, чи то клейонки, хитався з боку в бiк i завивав. Андрiй моментально зачинив дверцята машини i зiщулився.
   Привид пiдiйшов i став кружляти навколо автомобiля, завиваючи все голоснiше i страшнiше. Андрiй закрив очi - "Це вiтер завиває" - переконував вiн себе. Привид посмикав за дверцята. "Не вiдкриєш..." - подумав Андрiй. Привид став стукати. "Це гiлки стукають по машинi" - говорив собi Андрiй. Привид бiснувався хвилин двадцять, але Андрiй не виходив.
  
   - Клiєнт пiшов у вiдмову. Вiдбiй!
  
   Щойно привид зник, повернувся водiй з якоюсь деталлю.
   - Ось, зовсiм випадково знайшов! Зараз поставлю i поїдемо.
   Машина на подив швидко завелася, i незабаром Андрiй був удома.
  
   - На жаль, один з учасникiв покинув наше шоу, не дiйшовши до фiналу. Тим цiкавiше спостерiгати за iншими!...
   - А тим, хто робив ставку на Андрiя, повiдомляємо: ви програли!
  
   Коли тигра загнали в контейнер, Денис, нарештi, розтис руку i випустив арматуру. Вона впала на землю з дзвiнким стуком.
   - З цирку втiк! - Кивнув на контейнер один з циркових. - Ледве знайшли. Ми на машинi, - може, пiдвезти?
   - Так, непогано б. - Зрадiв Денис. - Тiльки якщо не разом з тигром! - Розсмiявся вiн.
   - Нi, тигр в фургонi поїде, а ми - на тойотi. З вiтерцем прокотимося! Вам куди?
   Денис назвав адресу i машина рушила. Їхали швидко, хоча осiннi сутiнки спускалися швидше. Раптом машина засмикалась i зупинилася.
   - Пiду, подивлюся, що там з мотором. - Сказав водiй, вийшов i полiз пiд капот.
   Чоловiк, що сидiв попереду, закрутив головою, озираючись на всi боки. - Будiвництво... Будинки будують, а квартир все не вистачає... Але тут я б квартиру не хотiв. - Як би сам з собою розмовляв вiн.
   - А чому так? - Запитав Денис, просто щоб не мовчати.
   - Тут ранiше кладовищi було. Недобре на кiстках будувати.
   - Але ж всi кiстки, напевно, перевезли?
   - Щось, може, i перевезли, а щось могли i залишити.
   - А ви що, небiжчикiв боїтеся? - З посмiшкою запитав Денис.
   - Небiжчикiв-то я не боюся, але... всяке може бути.
   В салон заглянув водiй:
   - Все, приїхали - мотор зовсiм заглух. Я викликав евакуатор, але вони обiцяли приїхати не ранiше, нiж через годину.
   - Я, мабуть, пiду. - Почав вибиратися з машини пасажир. - Тут до зупинки хвилин десять ходу. Ви зi мною?
   - Так, мабуть. - Денис теж вийшов з машини.
   Вони попрощалися з водiєм i пiшли прямо через будiвництво.
   - Он туди треба йти. Я тут все знаю. Ранiше у нас неподалiк будинок був. I бабуся на цьому кладовищi похована... була.
   - А тепер де живете?
   - Квартирка у мене однокiмнатна, на Черемушках. Але я все бiльше в роз'їздах - цирк, самi розумiєте.
   - А ким Ви в цирку працюєте, дресирувальником?
   - Нi, я... - Попутник якось дивно замовк.
   Денис озирнувся - нiкого. Куди ж вiн пропав?
   - Гей, Ви! Ви де? - Денис озирався на всi боки, шкодуючи, що так i не запитав iменi попутника.
   Навколо була якась моторошна тиша, лише вiтер завивав серед кiстяка будинку. Чи не вiтер? У завиваннi чулася якась невимовно страшна туга. Спотикаючись об биту цеглу i iнше будiвельне смiття, в тьмяному свiтлi прожектора, що висвiтлював будмайданчик, Денис пiшов у напрямку, який вказував попутник. Завивання посилилося i наблизилося. "На вiтер не схоже" - подумав Денис - "Може, здичавiлi собаки? Теж не дуже приємно..." Вiн пiдвiв голову вiд стежки, звiряючись з напрямком, i раптом, просто перед собою побачив невиразний бiлий силует.
   Вiд несподiванки Денис зупинився i озирнувся. Кiлька схожих силуетiв колихалися навколо трохи вiддалiк. "Та ну їх! У привиди я не вiрю!" - Смiливо сказав сам собi Денис, але про всяк випадок пiдняв палицю. "А привидам начхати, вiриш ти у них чи не вiриш..." - закралася в душу холодна думка. Денис вирiшив обiйти примар справа. Зробивши пару крокiв, вiн помiтив, що привид, нiби ширяючи в декiлькох сантиметрах над землею, слiдує за ним. Денис перехрестився - привид завив так погрозливо, що бажання хреститися вiдпало. Денис вирiшив бiгти, що є духу. Привиди кинулися за ним. Денис петляв, ухилявся, повертав назад - скрiзь були примари, моторошнi, летючi, оманливi, виючi...
   Скiльки часу Денис бiгав по будiвництву, вiн не пам'ятає. Нарештi десь показалися яскравi вогнi. "Туди! До свiтла! До людей!"- i Денис помчав до яскравих вуличних лiхтарiв. Привиди залишилися на будмайданчику...
  
   Iра побачила, як фургона, який щойно пiд"їхав, до неї поспiшають люди в циркових трико. Вони вмовили сонного тигра пройти з ними до фургону, допомогли Iринi встати з калюжi i запропонували обсушитись в їхнiй машинi. Сушарка була в фургонi, але до тигра, який вже остаточно заснув i навiть хропiв, Iра лiзти навiдрiз вiдмовилася. Тодi хтось запропонував їй свої джинси. Iра перевдяглася в сухе прямо в салонi якогось легковика.
   - Може, Вас додому пiдвезти? - Запитав водiй "Пежо", коли фургон вiд'їхав.
   Iра озирнулась i помiтила, що вже спустилися швидкi осiннi сутiнки. "Скоро зовсiм темно буде" - подумала вона - "А вдома тихо, затишно, безпечно..." I вона погодилася. У машину всiлося троє: водiй, пасажир на передньому сидiннi i вона, з пакетом, в якому лежала її мокра спiдниця. Спочатку їхали по яскраво освiтленим вулицям, по радiо грав шансон, водiй з пасажиром про щось перемовлялися. Добре!...
   I раптом машина рiзко загальмувала.
   - Щось з мотором, пiду подивлюся. - Водiй вийшов з машини.
   Пасажир озирнувся назад, до Iри i запитав:
   - А Ви кладовищ не боїтеся?
   - Не боюся. А причому тут кладовища?
   - Ну, мотор у нас заглух якраз на колишньому кладовищi. - Радiсно повiдомив пасажир. - Тут, правда, зараз будiвництво, але колись було кладовище. Привидiв не боїтеся?
   - Я ж вчителька! Я у всiх цих примар, вiдьом, вампiрiв та iншу нечисть не вiрю!
   - Можете не вiрити, привидам на це наплювати. - Якось багатозначно сказав пасажир i вийшов з машини до водiя.
   "От ще... Привиди... Нiяких привидiв не буває..." - думала Iрина, але на душi ставало неспокiйно. Вона теж вибралася з машини i пiдiйшла до чоловiкiв:
   - Ну що?
   - Все глухо! Треба викликати сервiс. - I водiй став кудись дзвонити.
   - Може, пiшки пройдемося? - Запропонував пасажир. - Тут до зупинки не далеко.
   - Нi, я краще почекаю. - Вiдповiла Iра, притискаючись до надiйного залiза машини.
   - Ну, тодi бувай! Пасажир пiшов кудись прямо через будмайданчик.
   - Обiцяли приїхати через годину. - Повiдомив водiй. - Якщо хочеш, покарауль, а я пiду... Менi треба... - I вiн вiдiйшов в сторону, туди, куди не потрапляло свiтло вiд лiхтаря, що тьмяно освiтлював будiвництво.
   Iра спробувала вiдкрити дверцята, щоб забратися в салон, але тi чомусь не пiддавалися. Iрина обiйшла машину навколо, пробуючи всi дверцята - нiяк. Навколо була нiч. У страшнiй темрявi чулося лише завивання вiтру у дротах.
   - Водiй! Вибачте, не знаю, як Вас звати... Ви тут? - У вiдповiдь тiльки посилилося завивання. - Не лякайте мене, вiдгукнiться! - Iрi стало моторошно. Вона озирнулась на всi боки i раптом побачила, що до неї наближаються якiсь свiтлi силуети, колихаючись у пiтьмi.
   "Привидiв не буває... Це менi здається..." - шепочучи про себе, Iра пiшла в ту сторону, в яку пiшов пасажир. Силуети рушили за нею, оточуючи з усiх бокiв. "Привидiв не буває... Привидiв не бува ..." - клацаючи зубами i прискорюючи крок вмовляла себе Iрина. Силуети вишикувалися "стiнкою" просто перед нею. Iра обiйшла "стiнку" i пiшла далi, все так же переконуючи себе, що все це їй тiльки здається. Привиди почали кружляти навколо неї. "Прямо хоровод якийсь влаштували" - подумала Iрина Володимирiвна - "Як в школi на Новий рiк" - i вона, ухиляючись вiд танцюючих i завиваючих переслiдувачiв, заспiвала собi пiд нiс: "В лєсу родiлась ейолочка... В лєсу она росла..." Так, супроводжувана примарами, Iрина вийшла з територiї будiвництва i побачила попереду яскравi лiхтарi вулицi. Привиди завили, але вiдстали, а Iра, вже пiдстрибом, побiгла до свiтла...
  
   Коли дресирувальник завiв тигра в фургон, до мене пiдбiгли двоє циркових:
   - З вами все в порядку? - Запитав один з них.
   - Так. Я кiшок люблю. - Вiдповiла я.
   - Гарненька кiшечка - два метри в довжину, не рахуючи хвоста! - Вигукнув один з них.
   - Давайте ми Вас хоча б додому пiдвеземо. - Запропонував iнший.
   - А давайте! - Погодилася я. - Досить з мене на сьогоднi пригод!
   - А що, були пригоди? - Запитав другий, сiдаючи за кермо "хундай".
   - Взагалi-то я спокiйно живу, нi в що не втручаюся, нiкого не чiпаю... Але сьогоднi я i в КПЗ потрапила, i вiд терористiв тiкала, i ще вiд якоїсь гидоти. От тiльки з тигром i заспокоїлася.
   - Завидне заспокоєння! - Саркастично помiтив перший, всiдаючись на переднє сидiння.
   - А Ви, часом, книжки не пишете? Аж надто багато пригод для одного дня i для однiєї людини... - Не повiрив менi водiй.
   - А Ви знаєте, я подумаю... Напевно, пiсля сьогоднiшнього дня я i справдi почну писати...
   I тут мотор заглух. Намертво. Як водiй не намагався завести машину - та нi за що не хотiла заводитися.
   - Пiду, подивлюся, що там... - Водiй вийшов i вiдкрив капот.
   - I де це ми опинилися? - Почав озиратися пасажир.
   - Будiвництво якесь... - У тьмяному свiтлi лiхтаря в густих сутiнках я розгледiла кран, кистяк недобудованого будинку i купи будiвельних матерiалiв.
   - Будують де завгодно! - Сердито забуркотiв пасажир. - Але ж я точно пам'ятаю, що тут був цвинтар! Як це буде людям на кiстках жити?!
   - Та нiчого особливого! Будуть собi жити, нiчого про це не знаючи.
   - А якщо до них примари стануть приходити?
   - А Ви вiрите в привидiв?
   - Вiрю - не вiрю, а побоюватися треба. Береженого Бог береже...
   В салон заглянув водiй:
   - Усе! Хана! Накрився мотор! Я викликав евакуатор, але вони приїдуть тiльки за годину... А може, i за двi...
   - Е, нi! Я стiльки чекати не можу! - Занепокоївся пасажир. - Менi додому треба - дружина чекає! - I вiн почав вибиратися з салону.
   - Я з вами! - Вирiшила я i вискочила за ним. - Далеко тут до цивiлiзацiї?
   - Так... Дайте зорiєнтуватися... Думаю, зупинка он в тому напрямку! Метрiв двiстi, триста... - I вiн рiшуче попрямував через будмайданчик.
   Я не вiдставала вiд нього.
   - Ви пiд ноги дивiться - тут цегла бита. Арматура рiзна...
   Я подивилася пiд ноги, обiйшла якусь купу щебеню, а коли пiдняла голову, мого попутника не побачила.
   - Агов! Ви де? Сховалися, чи що? - Я озиралася, але нiкого поблизу не було. - Ну й гаразд! От вiзьму i пiду сама! - I я рiшуче пiшла в колишньому напрямку.
   Час вiд часу доводилося зупинятися, щоб подолати якусь перешкоду, дивитися пiд ноги, щоб не спiткнутися, тому, коли в черговий раз, пiднявши голову, я побачила когось бiлого перед собою, я аж пiдскочила вiд несподiванки на мiсцi. Цей хтось був дуже схожий на привида, яким його зображують у кiно: бiле, вбрання, що колихалося у темрявi, а сам нiби ширяє над землею...
   Я вирiшила розглянути "примару" ближче. Обiйшла навколо неї, вона почала завивати i розмахувати руками, з рiзних укриттiв вилiзло ще кiлька схожих силуетiв i, завиваючи, почали мене оточувати. Їх було чоловiк п'ять-шiсть. "Ну, звичайно ж, пiдлiтки бавляться!" - подумала я - "Робити їм нiчого, от i лякають перехожих". Я стрiмко пiдiйшла до першого "привида" i простягнула до нього руку. "Привид" вiдсахнувся i завив голоснiше. "Ага! Боїшся!" - я стрибнула до нього i схопила його за руку. Звичайна на дотик рука. "Ну, тримайся!" - однiєю рукою утримуючи "привида", щоб не втiк, iншою я почала щипати його за що попало. А траплялися i руки, i щоки, i нiс, i спина, i живiт, i м"яке мiсце...
   - А-а-а-а!!! - Заволав "привид" - Вона щипається!!! - I вiн кинувся вiд мене тiкати.
   - Що, не чекали?! - Я повернулася до iнших привидiв. - А з вiдьмою ви ще не зустрiчалися?! Ух, як я сьогоднi повечеряю!!! - Я схопила з землi якусь палицю i кинулася за "примарами", якi вдалися навтьоки.
   Покричавши їм навздогiн ще якусь єресь про вiдьом, якi люблять вечеряти пiдлiтками, я нарештi заспокоїлася i вже без перешкод вийшла на освiтлену вулицю...
  *10*
   - Шановнi телеглядачi i гостi студiї! Ще трохи, i ви дiзнаєтеся, хто ж виявився переможцем нашого реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп"!
   - А зараз зустрiчайте учасникiв! Медсестра травматологiї Гайдученко Галина!
   - Менеджер будiвельної фiрми Денис Коржик!
   - Вчителька молодших класiв Iрина Ростина!
   У студiї пролунали бурхливi оплески.
  
   Вийшовши на освiтлену вулицю, я вiдразу ж потрапила в оточення якихось гомiнливих людей. Мене кудись весело потягли, щось навперебiй говорили. Але через те, що говорили всi разом, нiчого розiбрати я не могла. Мене завели в якусь будiвлю i потягли по коридорах. Опиратися не було нi бажання, нi сил.
   Втягнувши мене в якусь яскраво освiтлену кiмнату, мене посадили в крiсло. Хтось знiмав з мене мiрки, хтось подав склянку з кавою, хтось почав робити зачiску. Я ледь встигла зробити кiлька ковткiв, як стакан у мене вiдiбрали, пiдняли i почали стягувати з мене одяг. "На секс не схоже" - мляво подумала я - "Занадто багато народу: i чоловiки, i жiнки". Мене одягнули в якесь фантастичне плаття: довге, синє з розрiзом, все в блискiтках. Замiсть гумових напiвчобiткiв на ногах з"явилися шикарнi туфлi на височенних пiдборах. Побiжно глянувши в дзеркало, я побачила шикарну кiно-зiрку з модною зачiскою. Але тут мене знову посадили в крiсло i зайнялися моїм макiяжем. "Куди це я потрапила? Може, вони мене з кимось переплутали? Ну, тодi це їх проблеми. Могли б i запитати..."
   Потiм мене повели якимось довгим коридором, в якому постiйно доводилося лавiрувати мiж людьми, що носилися туди i назад. Потiм ввели в якусь невелику кiмнату i посадили в крiсло:
   - Чекайте! Дивiться на екран! Вас викличуть! - I мої супровiдники щезли.
   У кiмнатi з обстановки було тiльки чотири крiсла та великий телеекран на стiнi. На екранi двоє ведучих - хлопець i дiвчина - щось збуджено провiщали. Ну що ж, якщо вже так вийшло, то подивимося телевiзор...
  
   Коли Денис вибрався на освiтлену вулицю, до нього вiдразу ж поспiшив натовп якихось радiсно-збуджених людей. "Свято у них, напевно" - подумав Денис. Але люди явно поспiшали до нього, вони всi разом щось говорили, але що, Денис нiяк не мiг розiбрати, лише вловлював окремi слова: "шоу", "пригоди", "учасник"... Як не намагався Денис вiд них вiдбитися, його затягли в якесь яскраво освiтлене примiщення i потягли по коридору. У кiмнатi, в якiй вiн опинився, його почали переодягати, гримувати, причiсувати... Слава Богу, хоч кави дали. Збентеженого Дениса знову кудись потягли i заштовхнули у кiмнату, в якiй сидiла прекрасна дiвчина, в слiпучий сукнi:
   - Чекайте! Дивiться на екран! Вас викличуть!
  
   Iра вибiгла на освiтлену вулицю i вiдразу ж потрапила в натовп радiсних i щасливих людей. Їй весело посмiхалися, обiймали i кудись вели. "Свято? Весiлля? Карнавал?... " - проносилося в головi Iрини в той час, як її вели коридором. Але це виявилося не свято. На святах зазвичай нiкого не переодягають, не причiсують, не роблять макiяж. Потiм Iра в зеленiй, довгiй i блискучiй сукнi, в туфлях замiсть чобiт опинилася в маленькiй кiмнатi, де сидiло двоє людей: чарiвний молодик i слiпучої краси дiвчина. Вони одночасно повернулись до неї.
   - Доброго вечора. - Розгублено привiталася Iрина Володимирiвна.
   - Доброго вечора! - Одночасно вiдгукнулися чоловiк i жiнка.
   - Мене звуть Iрина Володимирiвна. - Iра вважала доречним представитися.
   - Дуже приємно, Денис!
   - Взаємно, Галина. Ви сiдайте, тут, виявляється, нас по телевiзору показують.
   Iра сiла i побачила на екранi, як вона, в оточеннi привидiв, пробирається по будiвництву. Режисери додали до завивання моторошну музику, щось урiзали, щось пiдправили - виглядало все просто дивно.
   - Так це було кiно? - Здивувалася Iра.
   - Нi, це реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп"! - Вiдповiла Галина.
   - Ви про таке не знали? - Запитав Денис.
   - Вперше чую.
   - От i ми не знали. Так що всi цi КПЗ, терористи i примари - це все нам пiдлаштували i знiмали прихованою камерою.
   - I тигр, i гонка на скутерi?
   - Усе!
   - А ви - теж учасники?
   - Такi ж, як Ви! Ми теж нiчого не знали. А тепер ми в студiї. Скоро нас викличуть.
   - I що буде?
   - Ну, думаю, щось говоритимуть, про щось питатимуть...
   - Може, навiть нагородять. - Розмрiявся Денис.
   - Ага, посмертно! - Пожартувала Галина. Я тут ранiше за вас сиджу, отже дiзналася, що у грi, виявляється, нас було четверо. Один не дiйшов.
   - Вiн що, загинув?
   - Може, його тигр з'їв... - Припустила Галина.
   - А може, вiд привидiв звихнувся. - Додав Денис.
   - Усе! Пора! Ваш вихiд! - В кiмнату зазирнула дiвчина в синьому комбiнезонi i запросила всю трiйку на вихiд.
  
   - Медсестра травматологiї Галина Гайдученко!
   Я вийшла в студiю i мене провели до одного з чотирьох крiсел, розташованих в ряд.
   - Менеджер Будiвельної Кампанiї Денис Коржик!
   Денис сiв поруч зi мною.
   - Вчителька молодших класiв Iрина Ростiна!
   Чарiвна Iрина сiла в третє крiсло.
   - Нажаль, системний адмiнiстратор Андрiй Малиса вiдмовився приїхати в студiю. Але наша команда вручила йому втiшну тисячу гривень за участь у зйомках!
   - От бачите, вiн живий, з ним все в порядку. - Прошепотiла Iрина.
   - Нiчого собi втiха за цiлий день небезпечних пригод - тисяча гривень! - Тихо обурився Денис.
   - Цiкаво, а нам що-небудь дадуть? - Поцiкавилася я.
   - А тепер ми знову звернемося до турнiрної таблицi! - Скрикнув ведучий.
   - Третьою до студiї пiдiйшла... - Ведуча тягнула iнтригу. - Пiдiйшла до студiї третьою... Iрина Ростiна!!!
   Зал вибухнув оплесками. Iрина, почувши своє iм'я, встала i розкланялася з якоюсь вимученою посмiшкою на обличчi.
   - За неймовiрну смiливiсть, винахiдливiсть, завзятiсть i рiшучiсть у найнебезпечнiших пригодах, пiдготовлених для неї реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп", Iрина Ростiна отримує п'ять тисяч гривень!!
   Знову грiм оплескiв.
   - А тепер iнтрига: хто ж прийшов першим? Хто отримає головний приз реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп" - п'ятсот тисяч гривень?!
   - Ого! - Здивувався Денис. - П'ятсот тисяч! Та я за такi грошi готовий знову пройти всю трасу!...
   - Не говори "гоп"... - Призупинити його я.
   - Отже, хто ставив на Дениса? Комп'ютер показує, що таких виявилося три тисячi вiсiмсот сiмдесят двi людини! Якщо Денис виявиться першим - всi вони отримають по тисячi гривень!
   - За Галину голосували три тисячi сiмсот шiстдесят три особи. Вони теж можуть отримати по тисячi гривень, якщо виграє Галина.
   - Отже... Хто ж прийшов першим?... А першим прийшов... Учасник пiд номером...
   - Учасник пiд номером два - Галина Гайдученко!!!
   Вiд несподiванки я пiдскочила, але одразу ж взяла себе в руки i почала кланятися. Як менi вручали картку Приватбанку з половиною мiльйона гривень, як вручали Денису його втiшнi i п'ять тисяч, я вже не пам'ятаю. Додому я повернулася в сукнi, яку на мене одягли в студiї i зовсiм знесилена, впала на лiжко...
   Вдень я привела i себе, i свої думки в порядок, сходила в магазин (вже без всяких пригод) i накупила продуктiв (навiть червоної iкри!), попередньо привiтавшись з банкоматом i знявши з нього деяку суму. А ввечерi вийшла на нiчне чергування. Життя потекло по колишньому руслу, тiльки в ньому тепер з'явилася щотижнева розвага - я дивлюся реалiтi шоу "Пригоди Нон-Стоп" i спiвпереживаю його героям...
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"