Аннотация: Зазнавши кiлька клiнiчних смертей i побувавши у тому самому "Тунелi", я отримала здатнiсть спiлкуватися з померлими...
ЗУСТРIЧI З ПОМЕРЛИМИ
ПОВIСТЬ
(1994 - 2008 роки)
Чому саме я? Напевно, тому, що з самого дитинства я постiйно хворiла. Вже у другому класi моя молодша сестра Марина обiгнала мене у ростi i продовжувала обганяти далi. Тижнями я не пiднiмалася з лiжка, то заливаючись кров'ю з носа, то страждаючи вiд страшних головних болiв, то втрачала свiдомiсть вiд больового шоку з iнших причин. Але про хвороби я говорити не хочу i не буду. Просто це пояснює, чому саме зi мною стали спiлкуватися люди, якi вважаються на землi померлими.
Всiм людям сняться сни. Але серед них бувають просто сни, а бувають Сни, в яких до нас приходять померлi. От про такi Сни i такi Зустрiчi я i хочу розповiсти.
1. Тiнi.
Отже, одного разу, прийшовши до тями пiсля чергової вiдключки, я помiтила навколо своєї кроватi якiсь сiрi тiнi. Вони були саме тiнями - не згуслим туманом, не прозорими субстанцiями, а просто бiльш темними плямами у повiтрi. Через те, що нi ворушитися, нi тим бiльше вставати я не могла, менi залишалося тiльки лежати i спостерiгати за цими тiнями.
Тiнi були за контурами схожi на людей в балахонах з загостреними капюшонами. Вони стояли непорушно i нiби розглядали мене. Я явно вiдчула що вiд них вiє зацiкавленiстю.
- Чому вони так дивуються? - Подумала я.
- Тому, що ранiше вони нiколи не бачили людей. - Виникла вiдповiдь у головi.
Я поворушила рукою i спробувала дотягнутися до найближчого силуету. Рука пройшла крiзь тiнь i знову впала на лiжко. Тiнi заворушилися i хвиля подиву посилилася. Вони зрозумiли, що я жива i бачу їх. Для себе я їх назвала просто "Тiнями". Вони стали приходити до мене часто, саме пiд час хвороб. Спiлкуватися я з ними не могла, але деякi вiдчуття отримувала. I вони, судячи з усього, теж.
Так, я вiдчувала витiкаючу з них радiсть, коли приходила до тями i помiчала їх поруч. Вiдчувала їх здивування, коли намагалася їх перерахувати i розчарування, коли не могла поворухнутися у вiдповiдь на їх рухи. Крiм того, i я, i вони зрозумiли, що ми знаходимося тут, поруч, в одному просторi, але в рiзних вимiрах. Iнодi, вставши, я могла пройти крiзь когось з них. Так само вони пробували проходити крiзь мене. Але траплялося це тiльки тодi, коли я хворiла.
Коли я була здоровою, я добре вчилася, багато читала, малювала, брала участь у рiзних олiмпiадах. Ми з батьками часто переїжджали з мiсця на мiсце, бували в рiзних мiстах i країнах. Але коли хворiла...
Тiнi приходили до мене протягом багатьох рокiв. Вони спiвчутливо мовчали навколо мого лiжка, спостерiгали за мною, коли я лежала на операцiйному столi i в реанiмацiї. Було дуже цiкаво, коли лiкарi та медсестри, не знаючи про їх iснування, проходили просто крiзь їхнi силуети, нахиляючись до мене. Згодом Тiнi стали трохи бiльш зримими, у них iнодi просвiчувалися очi i проступали вирази облич. Незважаючи на те, що нашi зустрiчi завжди вiдбувалися однаково: я лежала, а вони стояли навколо, я стала розумiти, що вони знаходяться на трохи нижчому в емоцiйно-енергетичному сенсi рiвнi, нiж я. Так, вони не могли передати менi iнформацiю про свiй свiт, а я могла. Це вiдчувалося по їх емоцiям. Виходило, що я, мiй свiт - це наступний щабель їх iснування. Їм це було дуже цiкаво - адже ранiше вони не знали, що за їх свiтом життя триває. Хоча, що цiкавого вони могли дiзнатися про наш свiт, якщо зустрiчалися зi мною лише тодi, коли я лежала хвора?...
Одного разу до мене спробували пiдiйти (чи пiдпливти?) кiлька чорних тiней. Але мої, сiрi Тiнi, кинулися до них i вiдтiснили їх кудись в невiдомiсть. Бiльше чорнi нiколи не з'являлися.
Саме завдяки Тiням я навчилася дивитися у Космос i ставити йому питання. Вiдповiдi на багато питань виникали одразу ж у моїй головi нiби нiзвiдки...
2. Тунель.
А одного разу я потрапила у Тунель. Той самий. У журналах його описують по-рiзному, а я опишу саме свої вiдчуття. Було повне звiльнення вiд болю, вiд своєї ваги, вiд проблем - тiльки вiдчуття нескiнченного польоту. Скiльки часу я летiла? Iнодi здавалося, що цiлу вiчнiсть, iнодi - якусь мить. Поняття часу теж зникло. Поступово я почала оглядатися. Стiнок у тунелi не було - просто усвiдомлення, що це якийсь тунель, вiдчуття труби в безмежному Космосi. Навiть простягнувши руку "назовнi", я вiльно проникала крiзь невидиму, невловиму, але все ж iснуючу як iдея, мембрану. I вiдчуття постiйного, безперервного польоту - вгору i вперед приблизно пiд кутом у шiстдесят градусiв до поверхнi... чого? Землi? Швидше до поверхнi грудей, якщо лежати на лiжку. I на тридцять градусiв вправо.
Усвiдомивши напрямок, я спробувала подивитися, що там ззаду i спереду. Ззаду-знизу була непроглядна темрява, а попереду-вгорi - яскраве бiле свiтло. Я полетiла до Свiтла, моя швидкiсть зросла в кiлька разiв, але воно все не наближалося. Я пригальмувала i почала озиратися. Коли я повiльно пливла по тунелю, зiрки навколо свiтили рiвно i яскраво. Коли намагалася прискорюватися, вони зливалися в лiнiї, нiби размазувалися. Мабуть, моя швидкiсть у цi моменти перевищувала свiтову, але Свiтло в кiнцi тунелю все одно не ставало ближчим.
I тут я помiтила, що тунель не порожнiй, я лечу не у вакуумi. Весь простiр цiєї нематерiальної труби був заповнений якимись iстотами. Щойно я їх помiтила, вони стали проявлятися все виразнiше i додали бiльшої зримостi. Незабаром я летiла в оточеннi людиноподiбних свiтлових утворень. Крiзь них, так само, як i крiзь Тiнi, проходила моя рука, не зустрiчаючи нiяких перешкод i не вiдчуваючи жодних вiдчуттiв - нi тепла, нi холоду. Але їх було дуже добре видно, вони нiби були створенi лише з фотонiв свiтла, хоча й мали iндивiдуальнi вiдмiнностi. Суцiльне свiтло, створенi зi свiтла, Свiтлi...
- Хто ви такi? - Запитала я подумки?
- Ми колишнi люди. - Пролунала вiдповiдь у головi.
- Ангели, чи що?
- Кому як зручно нас називати. Тi, хто вiрять у Бога, називають нас ангелами.
- А чому у вас немає крил?
- Якби ти була вiруючою, ми би постали перед тобою з крилами. Якби була фiзиком - енергетичними згустками. А для тебе ми схожi на людей зi свiтла.
- Можеш називати нас "Наступними" або "Зустрiчаючими".
- Наступними пiсля чого?
- Наступними пiсля земного життя.
- То ми не вмираємо повнiстю?
- Нi, життя триває, тiльки у рiзних формах. Це як матрьошка - спочатку найбiльша i важка, потiм скидається то тiло i вiдкривається нове. Потiм помирає друге тiло i йому на змiну приходить третє... I так багато разiв.
- А життя на Землi - яке тiло?
- Приблизно шосте чи сьоме. Точно не знаємо, ми не все пам'ятаємо про минулi життя.
- А у вас яке тiло?
- Якщо твоє вважати шостим, то у Зустрiчаючих - дев'яте.
- Отже, мiж моїм життям i вашим треба прожити ще два життя? А якi?
- У сьомому треба працювати, а у восьмому - вiдпочивати.
- А в моєму, шостому?
- У шостому кожен має своє завдання. I його обов'язково треба для себе знайти i виконати.
- А яке завдання у мене?
- Ти - спостерiгач. Тобi треба все спостерiгати та аналiзувати. А щоб для цього було бiльше часу, ти хворiєш.
- Ви сказали "Зустрiчаючi"... Кого зустрiчаючi? Чому зустрiчаючi?
- Всiх, хто потрапляє у Тунель. Це наша робота, наше завдання.
- А про життя на Землi ви пам'ятаєте?
- Пам'ятаємо. Ми пам'ятаємо майже всi попереднi життя i знаємо, що нас чекає у наступних. I не тiльки на Землi, а й на багатьох iнших планетах. Життя в Космосi не обмежене однiєю Землею.
- А ви можете розповiсти про своє життя?
- Можемо. Ми можемо вiдповiдати на будь-якi твої питання.
- I не тiльки твої. Кожен, хто захоче, може ставити питання у Тунелi.
- Але не кожен наважується на це. Бiльшiсть настiльки зайнятi думками про повернення або про досягнення Свiтла, що нi про що iнше думати не хочуть.
- Тодi розкажiть. Я нiкуди не поспiшаю.
- Коли людина помирає...
- I не тiльки людина, але i будь-яка iнша жива iстота!
- Наприклад, кiшка?
- I кiшка i мишка, i собака, i равлик... Хто завгодно!
- Коли хтось помирає на Землi або десь ще, але на твоєму рiвнi, вiн просто звiльняється вiд тiла.
- Як метелик: спочатку вiн гусiнь, потiм замотується у кокон, потiм скидає кокон i гусеничне тiло i стає метеликом. Потiм вiн i те тiло скидає i стає таким, як ми, в земному розумiннi безтiлесним. Багато хто називає нас Душами.
- Я назвала вас "Свiтлими".
- Отже, пiсля смертi твого рiвня, будь-яка iстота через два життя стає Свiтлим.
- Або Темним, у кого як.
- Тут вона лiтає в обмеженому Просторi, згадує свої минулi життя i, зокрема, останнє, i думає.
- Про що?
- Про що завгодно.
- Я от подумала, а Бог є?
- Взагалi-то нi. В тому розумiннi, в якому його трактують релiгiї, Бога немає. Є Єдиний Розум, в який поступово вливаються всi, пройшовши певну кiлькiсть життiв рiзних рiвнiв, збагачуючись духовно, досягаючи його i морально, i розумово. А з нього виходять новi.
- Це такий нескiнченний кругообiг.
- У Всесвiтi?
- Цей Всесвiт та багато iнших Всесвiтiв - це все частинки i прояви Єдиного Розуму. Всесвiти теж народжуються i зникають у ньому.
- А кажуть, що при смертi перед людиною проноситься все його життя.
- Якщо вона цього хоче.
- А як це?
- Ну, побажай пригадати все своє життя.
Щойно я хотiла сформулювати у розумi це бажання, як передi мною дiйсно пронеслося все моє життя. Це було навiть менше, нiж мить.
- Якесь воно у мене зовсiм коротке... - Розгубилася я.
- Це тому, що ти занадто мало прожила.
- А навiщо ви зараз тут лiтаєте?
- Ми прилетiли спецiально до тебе.
- Щоб допомогти тобi прийняти рiшення.
- Яке рiшення?
- Повернутися назад, до життя, або полетiти вперед, до Свiтла.
- А що там?
- Там немає болю i вiчний спокiй.
- Рай?
- Не зовсiм. Але вiруючi його так називають.
Я почала думати. Звичайно ж, заманливо було б назавжди позбутися вiд болю... I я починала летiти вгору швидше. Але ... Там залишилися мама i тато... Вони будуть дуже засмученi, якщо я не повернуся... I мiй полiт починав сповiльнюватися... Цiкаво, що там, попереду... I я лечу швидше... Але ж я майже нiчого ще не бачила i там, внизу... I я майже зависаю на мiсцi...
- А скiльки часу я можу думати? - Поцiкавилася я.
- Скiльки завгодно, хоч цiлу вiчнiсть!
I я думала цiлу вiчнiсть. Я то прискорювалася, то сповiльнювалася, а Свiтлi, супроводжуючи мене, мовчки спостерiгали за моїми коливаннями...
Нарештi я прийняла рiшення:
- Сюди я ще встигну повернутися, а туди менi вже дороги не буде. А раптом там щось цiкаве з'явиться? Я повертаюся!
Тiєї ж митi я отямилася у лiжку. Нiкого навколо не було, нi Свiтлих, нi Тiней. Але я вже знала, що там, за межею, життя не закiнчується, воно триває в iнших тiлах i проявах. Цiкаво, яка вона - остання "матрьошка"?... Тепер я не боялася смертi.
Потiм я ще кiлька разiв потрапляла у Тунель, але, розпитавши Свiтлих i помiркувавши, завжди поверталася назад. Пiсля вiдвiдин тунелю я навчилася "бачити". Йшов дев'яностий рiк i у свiтi вiдбувалися складнi подiї: то країни Варшавського Договору вiдмовлялися вiд зв'язкiв з колишнiм Радянським Союзом, то нашi республiки виходили з Союзу. Було дуже цiкаво заздалегiдь розповiдати на роботi про те, що менi "показували", а потiм через тиждень дiзнаватися про це у новинах. Причому дати, зазначенi в снах, точно збiгалися з датами подiй наяву...
А ще я стала бачити "Око". Воно iнодi виникало пiд час хвороб прямо посеред величезного Космосу, затьмарюючи своїм зображенням сузiр'я i галактики. Йому теж можна було ставити питання, а вiдповiдi спливали у головi. Але на деякi питання Око тiльки пiдморгувало i вiдповiдей не давало..
3. Привиди.
Iнодi бiля мене з'являлися цiлком нормальнi, на вигляд, люди, якi мали власнi риси обличчя, але були мовчазними i безтiлесними. Я вже знала, що вони не живi, в земному розумiннi. Колись тато розповiдав, як вiн проводив експерименти з такою iстотою.
Тодi вiн теж хворiв i лежав у госпiталi. I от перед ним з'явився темний жiночий силует, одягнений у все чорне. Тато одразу ж зрозумiв, що вона "не справжня". Перемагаючи бiль, вiн встав i пiдiйшов до неї. Жiнка стояла мовчки, не рухаючись i дивилася на нього. Тато простягнув до неї руку, i рука пройшла наскрiзь. Тодi вiн обiйшов її навколо, але з якого б боку вiн не був, жiнка, не рухаючись, опинялася завжди до нього обличчям. Тодi тато вирiшив пройти крiзь неї. Нiякого опору повiтря вiн не вiдчув, але коли обернувся, жiнка знову була до нього обличчям. Вiн ще кiлька хвилин експериментував, а потiм, втомившись, знову лiг у лiжко i заснув. Коли вiн прокинувся, нiкого в палатi вже не було.
Я теж пробувала проходити крiзь "Привидiв". Так, це було саме так, як розповiдав тато. Але я не обмежилася тiльки мовчазними експериментами. Я вирiшила з ними заговорити. Деякi чули мене - це було видно по їх виразу обличчя, деякi не чули. Але вiдповiдати менi вони не могли. Тодi я їх ще просто не чула. Це потiм вже, коли я навчилася ставити запитання i слухати, я дiзналася, що це недавно померлi люди, якi через розгубленiсть пiсля своєї земної смертi, i поки не визначившись у Тому Свiтi, шукають хоч якогось зв'язку з Нашим Свiтом. Через те, що я можу їх бачити, вони i прилiтали до мене. Я для них була як буйок у безмежному океанi, хоч якась опора в невiдомостi, хоч якийсь зв'язок з колишнiм життям.
Я ще не знала, чому однi з них виглядають абсолютно чорними, а iншi свiтлими, чому у одних розгублений або пригнiчений вираз обличчя, а у iнших якийсь радiсно-просвiтлений. Тодi, коли вони були просто мовчазними примарами, всi вони були для мене просто Привидами. Найчастiше Привиди приходили, коли я спала чи хоча б дрiмала, ну i коли хворiла, звичайно ж. Робили вони так для того, щоб не налякати мене, адже увi снi можна зустрiчатися з ким завгодно...
2. Бабуся.
Першою, хто заговорив зi мною з Того Свiту, була моя бабуся. Бабуся померла, коли моєму синовi було вже чотири роки, а їй - сiмдесят вiсiм. У цей час ми вiдпочивали в Сочi i на її похоронi я не була. Я дуже переживала з цього приводу, але з iншого боку, може, було навiть добре, що мертвою я її не бачила.
Спочатку бабуся стала приходити до мене у виглядi неясного образу у Снi i давати звичайнi життєвi поради. Наприклад, одного разу вона пiдказала менi, як зв'язати шапочку. Iншого разу розповiла, як робити тушковану рибу пiд морквою. Радила, як вчинити у тому чи iншому випадку, яке прийняти рiшення, на що звернути увагу. Я нiколи не боялася її появи. Чого боятися? Якщо бабуся мене любила, нiчого поганого менi нiколи в життi не зробила, то чому вона повинна робити щось недобре пiсля смертi?
В одну з таких її появ я вирiшила з нею заговорити.
- Бабусю, - Почала я, щойно вона з'явилася. - Давай поговоримо.
- Про що?
- Про Твiй Свiт.
- Я не можу розповiдати сама. Я можу тiльки вiдповiдати на питання.
- Тодi розкажи, як ти там живеш?
- Тут майже таке ж життя, як на Землi. Та це i є на Землi, тiльки невидиме. Ми живемо поруч i не стикаємося. Дуже рiдко комусь вдається зв'язатися з рiдними.
- А що ти там робиш?
- Тут теж доводиться працювати, виконувати якiсь обов'язки, дотримуватися якихось правил.
- А ким ти працюєш?
- У земних поняттях цього не пояснити. Адже тут все не матерiально. Але якщо приблизно... - Бабуся, яка все життя пропрацювала вчителькою i пiшла на пенсiю директором школи, замислилась. - Ну, по складностi мою теперiшню роботу можна порiвняти з роботою штукатура. - I тут я помiтила, що вона одягнена у картату сорочку з засуканими рукавами i комбiнезон з лямками: ще мить тому її одяг нiяк себе не проявляв, i раптом став типовим костюмом маляра-штукатура.
Я придивилася до бабусi уважнiше: передi мною була трохи повненька, мiцна, тридцяти п'ятирiчна жiнка з коротким, кучерявим, каштановим волоссям. Такою я її нiколи не бачила, i все ж таки вiдчувала десь всерединi себе, що це саме моя бабуся.
- А як ти опинилася на такiй роботi?
- Перш за все, коли людина помирає, їй дається кiлька чи то днiв, чи то вiкiв, щоб проаналiзувати своє земне життя i згадати про минулi життя.
- То ти знаєш, ким була ранiше? Ой, а розкажи менi, ким я була!
- Я знаю, але за правилами тобi про це знати поки не можна.
- А коли буде можна?
- Зазвичай пiсля смертi. Але бувають i виключення.
- Ну добре. Ти проаналiзувала, а що далi? - Тут я помiтила, що ми ввiйшли у напiвпорожнiй тролейбус i кудись їдемо.
- А далi, щоб було легше усвiдомлювати себе в новому нематерiальному свiтi, можна вибрати собi образ. Тобто те, як себе вiдчувати i..., в твоєму розумiннi, виглядати. От я, наприклад, захотiла виглядати так. - I бабуся показала на себе, провiвши рукою з голови вниз.
Не було звичних для мене зморшок, сивини, старечостi... I все ж таки я вiдчувала її саме як мою бабусю.
- А далi з'являється знання того, що це життя - своєрiдний Перевалочний Пункт, пiсля якого можна перейти до Верхнього Життя або повернутися в Нижнє. Щоб пiти далi, до Свiтла, треба вибрати роботу по силам i виконати її. Чим важче робота, тим коротше термiн перебування на перевалочному пунктi. Чим робота легше, тим довше тут доведеться працювати. А якщо не виконати взяту на себе роботу, то можна повернутися назад, на щабель нижче вiд твого рiвня. Там дуже важко i погано, ще гiрше, нiж на Землi. Потiм, пiсля смертi там, доведеться знову народитися на твоєму рiвнi. А потiм знову потрапити на Перевалочний Пункт.
- Виходить, що наше життя - це якась особлива точка? - Тролейбус зупинився, вийшло i зайшло кiлька чоловiк. Дверi закрилися i ми поїхали далi. За вiкнами було темно, тiльки пропливали вогнi нiчних лiхтарiв.
- Так, це точка великих випробувань. Передостання у Нижньому Блоцi Життiв.
- А скiльки таких блокiв?
- По всiй видимостi, три: Нижнiй, Середнiй i Вищий. Але може бути i бiльше. Туди, далi, менi погано видно.
- Ти вже в Середньому Блоцi?
- Нi, я на Перевалочному Пунктi. Це таке життя, яке покаже, куди менi рухатися далi.
- А всi рухаються далi?
- Нi, не всi. Дехто повертаються далеко назад, а потiм починають все спочатку.
- А що треба робити, щоб рухатися вперед?
- Щоб просуватися з рiвня на рiвень до Єдиного Розуму, необхiдно повнiстю проживати всi життя на всiх рiвнях i виконати завдання. Ось чому самогубство вважається... нехай буде, як у релiгiї - грiхом. Тобто, це неправильний вчинок, через який будь-яку особу може вiдкинути далеко назад, бо завдання виявилося не виконаним.
Знову зупинка. У тролейбус увiйшло кiлька людей в абсолютно мокрому одязi - зовнi почався дощ. Чомусь всi пасажири крадькома кидали на мене цiкавi погляди.
- Чому вони на мене так дивляться? - Прошепотiла я бабусi на вухо.
- Живi, тобто матерiальнi люди тут велика рiдкiсть. Ми їх нiколи не бачимо. От їм i цiкаво.
Тролейбус рушив, парочка, що стояла неподалiк, хитнулася i на мене впало кiлька крапель з їх плащiв-дощовикiв. Бабуся одразу ж змахнула їх з мене носовою хусткою, що з'явилася звiдкись в її руцi.
- А твоя робота?
- Вона не дуже важка, тому менi доведеться жити тут ще довго. Я так вирiшила, щоб мати можливiсть тебе опiкати.
Я тiльки було зiбралася поставити ще одне питання, але тут тролейбус знову зупинився. Нiхто в нього не заходив i з нього не виходив.
- Це твоя зупинка. - Сказала бабуся. - Виходь!
- Але я хочу ще поговорити! - Заперечила я. - Можна, я проїду з тобою ще парочку зупинок, а потiм пройдуся назад пiшки.
- Нi, тобi далi не можна! Виходь, бо я розсерджуся i бiльше не прийду!
Менi довелося вийти. Одразу ж дверi тролейбуса зачинилися i вiн поїхав кудись у дощову темряву. В освiтленому вiкнi промайнув силует моєї бабусi, помахав менi рукою. Надi мною дощу не було...
1. Маринка.
Маринка померла у 1991 роцi. Їй було тридцять два роки, коли вона наклала на себе руки. Це було... дивно. Красива, успiшна, талановита, молода, яка працювала художником-модельєром у Сочинському театрi мод, яка зайняла перше мiсце у конкурсi краси, фотографiя якої була надрукована в глянсовому календарi за 1990 рiк... взяла i отруїлася. У це просто неможливо було повiрити.
У нас, в Полтавi, вже випав перший листопадовий снiг, а в Сочi був сезон дощiв. Дощ лив суцiльним потоком i вдень, i вночi. Могила, вирита в скелястому ґрунтi, майже одразу ж наповнилася водою. Було дуже страшно i неприємно опускати в цю холодну воду труну. Заспокоювало лише те, що це вже не Маринка, а її непотрiбне, вiдкинуте тiло, "матрьошка", яка їй так набридла...
I я, i мама, i тато - всi ми спочатку навiть оглухли вiд несподiваного горя. Через тиждень слух поступово почав повертатися. А через пiвроку Маринка стала приходити до мене. Виглядала вона приблизно на двадцять п'ять рокiв i зовнi залишалася такою ж красивою, як ранiше.
- Привiт! - Прийшовши одного разу, сказала вона, нiби просто виїжджала на деякий час. - Дай чогось поїсти.
Як їй було дати їжу, коли ми точно знали, що пiсля розтину у неї не залишилося нiяких нутрощiв?!
- Марина, тобi не можна їсти... - Спробувала їй пояснити я. - У тебе немає нi шлунка, нi кишковика.
- Ну то й що? Я хочу їсти! - I вона, вiдкривши холодильник, стала в ньому копирсатися.
- Але ж ти тодi дуже швидко... зiпсуєшся! Ти ж померла...
- Не вигадуй! Я жива! З якого б дива я вмирала?
- Ти наклала на себе руки.
- Нi. Я такого не пам'ятаю. - I вона почала жувати бутерброд.
Через кiлька хвилин у неї почалися пекельнi болi, вона кричала, звивалася на пiдлозi, а потiм, розпадаючись на шматки, стала зникати. А жах вiд цiєї зустрiчi тримав мене у полонi кiлька днiв.
Iншим разом вона приїхала з невеликою сумочкою i прямо з порога заявила:
- Я не вмирала. Замiсть мене поховали когось iншого. А я й не збиралася отруюватися. Я просто поїхала i жила в iншому мiстi.
- Правда? А як же паспорт?
- Ви його знайшли? А я не змогла. Тому попросила знайомих i вони зробили менi пiдроблений. От з ним я i жила... Ой, а де мiй одяг? - Раптом запитала вона, зазирнувши у шафу. Менi ж нема в чому вийти...
Довелося менi вибирати те, що могло їй пiдiйти.
- Ну, пiдемо гуляти! - Вона рiшуче попрямувала до дверей.
Я спецiально вибрала маршрут так, щоб ми опинилися неподалiк вiд її могили.
- Ось тут ти похована. - Сказала я, спостерiгаючи за її реакцiєю.
- Це не я. Давай-но подивимося... - I вона почала розкопувати могилу лопатою, знайденою поблизу.
Довго копати їй не довелося, вже на глибинi пiвметра з"явилося вiко домовини. Маринка вiдкинула його - там було два скелети iз залишками плотi.
- От бачиш, це не я. Тут цiлих двоє померлих, а мене ви ховали одну...
- Ось ти i проговорилася! - Упiймала я її.
Маринка зi злiстю глянула на мене i стала танути... I знову кiлька днiв я ходила пiд владою жаху.
Ще раз вона приїхала з великою валiзою.
- Ти жива чи мертва? - Запитала я її.
- Жива, жива, не бiйся! - Вiдповiла вона i почала розпаковувати валiзу.
- А кого ми тодi поховали? - Продовжувала випитувати я.
I тут Маринку понесло:
- Розумiєш, там така справа була... Коротше, я випадково пiдслухала розмову наркоторговцiв. А вони мене помiтили. Ну, я вирiшила зникнути. Знайшла пiдходящу дiвчину, яка була трохи схожа на мене i вбила її.
- Ти що?!
- А що? Менi треба було рятувати своє життя!.. Потiм я переодягла її в свiй одяг i поклала у квартирi. А сама пiдстриглася, перефарбувалася у рудий колiр i поїхала подалi.
- А зараз?
- А тепер вже пройшло багато часу i вони мене не шукатимуть... Допоможи менi влаштуватися кудись на роботу!
I знову жах - i вiд присутностi мертвої поруч, i вiд вбивства, якого не було, i вiд того, як легко i просто вона про це говорить...
Наступного разу вона повiдомила, що живе в сусiдньому мiстi i навiть назвала адресу. Я вирiшила перевiрити i незабаром поїхала туди. За названою адресою виявився невеликий безлюдний двоповерховий старий будиночок, з ганком, що виходив на кут. У напiвпiдвальному примiщеннi були двi маленькi кiмнатки, кухонка i туалет з душем. Я заглянула до шафи - порожньо, в холодильнику нiчого.
- Як же вона живе без речей i без продуктiв?
- А нiяк! Як хочу, так i живу!! - Пролунав голос за моєю спиною.
Я озирнулася, Маринка стояла посеред кiмнати. I знову незрозумiла злiсть на її обличчi i жах, що сковував мою душу...
Так тривало сiм рокiв. Маринка приходила i намагалася довести, що вона жива i вмирати зовсiм не збиралася. Що в могилi похований хтось iнший. Що вона живе то в iншому мiстi, то взагалi за кордоном. Пiд час своїх вiзитiв вона то вимагала новий одяг, то хотiла їсти, то просила влаштувати її на роботу...
Iнодi я скаржилася бабусi:
- Бабуся, до мене часто приходить Маринка. I вона мене весь час лякає. Може, ти поговориш з нею?
Бабуся говорила з Маринкою i вона деякий час мене не вiдвiдувала. Але потiм знову приходила i влаштовувала кошмарнi сцени то зi слiдами розкладання на своєму тiлi, то зi страшними шрамами вiд розтину, то стаючи привидом... Нарештi, я сказала бабусi, що бiльше не можу це бачити i бабуся пообiцяла поговорити з Маринкою бiльш серйозно.
Через тиждень, на початку травня, Маринка знову прийшла до мене. На цей раз вона була тихою i спокiйною.
- Бабуся сказала, що ти хотiла зi мною поговорити? - Запитала вона, сiдаючи на диван. - Про що?
- Чому ти мене лякала?
- Просто так, через вреднiсть. - Вiдповiла Маринка. - Але бiльше не буду. Можеш ставити запитання. Тiльки, цур, не про моє самогубство. Про це я не пам'ятаю. Я взагалi дiзналася про це тiльки Тут, а потiм вiд тебе i вiд бабусi. Я думала, що просто лягла спати, а потiм чомусь прокинулася вже Тут. Я не розумiла чому, i тому злилася. Але тепер менi все розповiли. Я вже заспокоїлася.
- Гаразд. Як ти там? Чим займаєшся?
- Ну, тут, виявляється, майже таке ж життя зi своїми печалями i радощами, своїми пошуками i втратами, своїми щастям i нещастям. Я думала, що Тут вже не треба буде нiчого робити, а виявилося, що треба працювати ще бiльше. Щоб одразу ж не потрапити Вниз i не починати все з початку, я вибрала дуже важку роботу.
- Яку?
- У земних поняттях дуже важко пояснити... Ну, це приблизно, як ураново-хiмiчне виробництво для небезпечних злочинцiв... Але я впоралася! Всього за сiм рокiв я виконала всю роботу! А бабусi ще працювати i працювати.
- Так ти, напевно, тепер зовсiм хвора?!
- Нi, у нас же немає земних тiл, тому i немає хвороб. А тепер я "на пенсiї".
- А що таке "пенсiя" у вас?
- Це означає, що жити Тут менi залишилося зовсiм небагато i скоро я помру, тобто скину це тiло i перейду у наступне життя, ближче до Свiтла. Як тiльки я впоралася зi своєю роботою, я одразу ж отримала чи то енергетичну, чи то польову, чи то уявну - не знаю, як краще тобi пояснити - iнформацiю, про те, що працювати менi бiльше не потрiбно i я можу робити, що захочу. Це, нiби менi видали... ну, таку пластикову картку, де в закодованому виглядi записана вся iнформацiя про мене з минулих життiв i з цього.
- I що ж ти робиш на пенсiї?
- Спочатку я вирiшила помандрувати. Наше життя проходить тут же на Землi, але в паралельному просторi. I, якщо вже менi не довелося побувати в рiзних країнах ранiше, то спробую зробити це зараз. Але тут все виявилося не зовсiм таким, як у вас. Всi мiста якiсь примарно-стерильнi. - Маринка показала менi свою картку, на якiй у мiру її розповiдi почали проступати назви країн, в яких вона побувала. Причому всi записи були зробленi вiдповiдними мовами.
Я побачила, що за короткий час Маринка вiдвiдала Америку, Нiмеччину, Iндiю i ще якiсь країни, мов яких я не визначила.
- У Нiмеччинi менi взагалi не сподобалося, хоча я хотiла побувати там найбiльше.
- Чому?
- Мене там погано зустрiли. I взагалi, все виявилося зовсiм не таким, як я мрiяла... А потiм менi стало навiть нудно, а мене все не вiдправляли далi. I тодi бабуся сказала, що я повинна поговорити з тобою.
- Я можу ставити будь-якi питання? - Поцiкавилася я.
- Так, я буду вiдповiдати.
I Маринка розповiла, що померши, вона опинилася пiд спецiальним наглядом. I, хоча люди кажуть, що самогубцi потрапляють до пекла, нi в яке пекло вона не потрапила. Але, щоб рухатися далi, до Свiтла, а не в ще бiльш важке життя, у порiвняннi з тим, вiд якого вона вiдмовилася, роботу Тут їй довелося вибирати важчу. Вона жила ще в бiльш жорстких умовах, нiж були на Землi, та якi вона вважала нестерпними. Але усвiдомлення того, що, не впоравшись, вона потрапить у ще бiльш важку "матрьошку", змусило її зiбрати всi сили i волю. Вона впоралася. Я зрозумiла, що для якихось моральних та духовних принципiв, для бiльш спокiйного переходу у наступне життя їй просто необхiдно стало поговорити саме зi мною. Тодi вона зможе спокiйно померти i вiдправитися далi.
- Про що би ти хотiла ще дiзнатися? - Запитала Маринка, коли розповiдати про себе було вже нiчого.
- Я весь час шукаю iстину. - Вирiшила я озвучити свої сумнiви. - Нi в яку релiгiю я не вiрю, але хотiлося б знати правду. Ну, наприклад, чи iснував насправдi Iсус Христос?
- Так, така людина жила колись. Вiн так само, як ти, та й багато iнших, мiг спiлкуватися з померлими, i хтось розповiв йому про наступнi життя. Взагалi-то всi релiгiї виникали з розповiдей про наступнi життя, але тi, кому про це розповiдали померлi, не завжди чiтко i зрозумiло пояснювали, що вiдбувається за межею смертi. Загальним виявилося лише те, що душа не вмирає. Так от, Христос дiзнався, що якщо жити правильно, то в подальшому потрапиш до Свiтла. А якщо неправильно - повернешся назад, у дуже погане i складне життя. Цi рiзнi життя люди назвали раєм i пеклом.
- А в чому ж його подвиг? Адже i до нього, i пiсля нього люди вмирали на хрестах - це була звичайна кара в Римськiй Iмперiї.
- Подвиг його був не в тому, що вiн помер, а в тому, що зважився повернутися в людське тiло пiсля смертi.
- А навiщо вiн це зробив?
- Щоб довести, що пiсля смертi життя продовжується, тiльки вже без тiла. А вiруючi люди назвали це життя "Душа".
- А чому iншi не поверталися i не показували хоча б родичам, що вмирати не страшно, що це тiльки перехiд?
- Тому що це дуже складно i противно.
- Як?
- Ну, уяви собi, що на тебе надiли важезнi лицарськi обладунки, а всередину влили... рiдкий пронос. Або важкий водолазний скафандр, наповнений проносом. Представила? Так от, це i в сотiй частцi не передає тих вiдчуттiв, якi вiдчуває людина наступного рiвня, потрапляючи назад, в людське тiло. Це важко i фiзично, i противно для дотику i нюху, i нестерпно морально... Навiть кiлька секунд в такому "тiлi" витримати неможливо, а Iсус проходив в ньому кiлька днiв. От саме в цьому i є подвиг.
- Я приблизно так собi i уявляла. Адже спочатку послiдовники Христа за свiй символ взяли двi рибини, як пам'ять про те, що вiн нагодував ними цiлу юрбу народу. I лише через кiлька столiть у християн з'явився хрест.
- Так, i тодi вони повнiстю спотворили його вчення. Стали поклонятися його мукам, а не радостi продовження життя, його смертi, а не воскресiнню. Предмет тортури - хрест - став у них святим символом, предмет знущання - спис - святим знаряддям, предмет смертi - саван - святою релiквiєю...
- А вiн справдi син Бога?
- Ну, взагалi-то, як ти вже розумiєш, Бога, як його описують релiгiї, не iснує. Це поняття було придумано для обмежених людей, яким iнакше не виходило пояснити, хто стежить за тим, правильно ти живеш, чи нi. Але якщо ти уважно почитаєш Бiблiю, то Iсус говорив: "Так, я син Божий, i всi ми - дiти Божi. Вiд нього вийшли i до нього повернемося". Це бiльш-менш близьке до поняття Єдиного Розуму, з якого все виходить i в який все вливається.
- Н-да... А потiм люди все перебрехали, придумали зовсiм нову релiгiю, яка суперечить вченню Христа, i стали називати себе "рабами Божими"... А чому ж тодi Iсус знову не воскрес, як обiцяв, i не пояснив, що це все неправильно?
- Тому що за свiй подвиг вiн незабаром перейшов далi, в наступне життя, ближче до Свiтла, а звiдти "воскреснути" вже не можна. Це можна зробити тiльки з сусiдньої життя.
- А в чому ж порятунок?
- Порятунок у знаннi. Якщо ти знаєш, що вiд того, як ти проживеш це життя, залежить те, як ти будеш жити далi, полетиш ти до Свiтла, чи повернешся вниз, у ще бiльш важке життя, нiж земне, то ти можеш сама себе врятувати, живучи правильно. А то, називаєш ти себе християнкою чи атеїстом, ходиш ти до церкви чи нi, Тут не має нiякого значення.
- А iншi? Тi, хто по-справжньому вiрили в Бога?
- Тi хто вiрили, дiзнавшись, що все це неправда, що нi Бога, нi Раю немає розчаровуються i вже не хочуть повертатися. Тi, хто не вiрили, тим бiльше не хочуть йти на такi муки. Якщо знайдеться така людина, яка зважиться пояснити людям, що їх очiкує насправдi, то вона здiйснить величезний подвиг. Але, маючи перед собою приклад Iсуса, послiдовники якого все перекрутили, нiхто поки не хоче ризикувати.
- А ти?
- Я ж не воскресла! Я просто приходила до тебе у Снах. I до багатьох iнших приходять - ти не виняток. Просто не всi про це говорять.
- Так, до мене багато хто приходить... А чому я нiколи не бачила дiтей? Адже дiти теж вмирають.
- Тут всi приймають такий вигляд, який хочуть. Переважно, виглядають на двадцять п'ять - тридцять п'ять рокiв. Напевно, тому, що це вiк розквiту. Дiти ж завжди хочуть бути старшими. Якщо вже їм не вдалося подорослiшати Там, то вони одразу ж стають дорослими Тут. Тим бiльше, що працювати їм все одно треба як дорослим.
- А що з тобою буде далi?
- Тепер, пiсля розмови з тобою, я вiдчуваю, що моє завдання повнiстю виконано. Тепер я полечу далi - до Свiтла. - I Маринка розтанула...
6. Свекруха.
Моя свекруха, Тетяна Степанiвна померла другого березня 1998 року. Ми приїхали до Володiних батькiв перед Восьмим березня, щоб разом вiдсвяткувати, але застали її хворою. Я думаю, що у неї був мiкро-iнсульт або й iнсульт. Вона лежала на диванi, у неї паморочилося в головi, але тим не менш, вона вставала в туалет, хоча лiкар вставати їй не дозволив. Говорити вона могла, але не хотiла. Тiльки покликала мене, щоб я посидiла з нею. Не свого чоловiка, не сина, не дочку, а саме мене! Я сидiла на краю дивана, тримаючи її за руку, i про щось розповiдала. Говорила про те, що краще б їй зовсiм не вставати, вилежатися, тодi хвороба вiдступить i вона одужає. I тут вона сказала:
- Я не хочу жити. Я втомилася працювати.
Поняття "жити" i "працювати" для неї були нероздiльнi. За все життя вона нiколи не вiдпочивала. I вона дiйсно втомилася. I тут я побачила у своєму мозку її життя, i те, що Тетяна Степанiвна теж переглядає його: i своє дитинство, i молодiсть, i вiйну, i народження дiтей i все це на тлi постiйної виснажливої роботи.
- Тiльки не кидай Володю. - Пролунав її голос у мене в головi, бо губ вона не розмикала.
Так само подумки я сказала, що й не збираюся його кидати, бо ми з ним близькi духовно, є спорiдненими душами. Через пару хвилин свекруха спокiйно заснула. А приблизно за годину, увi снi, тихо померла...
З'явилася вона до мене напередоднi Сорока Днiв. Ми якраз були зайнятi пiдготовкою. Вона була Свiтлою - вся створена з чистого бiлого сяйва.
- Як ви там? - Запитала я її. - Яку роботу вам дали?
- Менi не дали нiякої роботи. - Її вiдповiдь пролунала у моїй головi росiйською, хоча вона все життя говорила українською. - Сказали, що всю свою роботу за Те i за Це життя - за весь Перший Блок, я вже виконала. I скоро я полечу далi.
- Коли закiнчаться сорок днiв? - Уточнила я.
- Поняття "сорок" не треба сприймати дослiвно. - Вiдповiла вона. - Ось у нас говорять "сто рокiв тебе не бачив!" - це ж не означає, що дiйсно люди не бачилися сто рокiв. А в схiдному свiтосприйняттi числу "сто" вiдповiдає "сорок". Якщо ти уважно читала, то знаєш, що i Мойсей водив євреїв по пустелi сорок (тобто багато) рокiв, i Iсуса диявол спокушав сорок (тобто багато) днiв, i у Алi-Баби було сорок (тобто багато) розбiйникiв, i душа лiтає над Землею сорок (тобто багато) днiв... Не треба сприймати все так буквально.
- А що ви будете робити далi?
- Тут поки я тiльки оглядаюся. Але вже на днях полечу в наступне життя - Найсвiтлiше, i буду там вiдпочивати цiлу вiчнiсть. Менi сказали, що я заслужила вiдпочинок.