Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Мiст

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Кохання величезне, свiтле, безмежне раптом перетворюється на чорну, глибоку, задушливу ненависть. Чи можливо її повернення?

  
  МIСТ
  ПОВIСТЬ
  (2 лютого 2021 року)
  -1-
  Якось яскравим квiтневим днем директор школи Вiктор Петрович Петровський повертався з роботи додому. Вiн йшов по брукiвцi, акуратно обходячи вибоїни, заповненi талою водою, i мружачись на сонце, яке весело свiтило з яскраво-синього безхмарного неба. На перехрестi натиснув важiль водорозбiрної колонки i хлюпнув трохи води собi в обличчя. "Добре!" Звично вiдрахував п'ять будинкiв i зупинився бiля рiдного ганку. "Треба би дверi перефарбувати" - подумав вiн, колупнувши пальцем шматочок вiдсталої червоно-коричневої фарби - "Може, зробити її жовтою, як сонце?" Вдихнувши свiжого весняного повiтря на повнi груди, вiдкрив дверi i увiйшов до коридору. Вже з порога вiдчув апетитний запах гарячого борщу - дружина, Тетяна Андрiївна, дзенькаючи ложками, накривала на стiл.
   - Я вже вдома! - Гукнув через дверi у вiтальню Вiктор Петрович, роздягаючись, вiшаючи пальто та капелюх на вiшалку i прямуючи до умивальника, що стояв трохи далi.
   - Ми вже за столом! - Почувся голос доньки. - Поспiшай, бо все з'їмо!
  Катя, вiрнiше молода вчителька Катерина Вiкторiвна, завжди поверталася зi школи ранiше, майже вiдразу пiсля п'ятого уроку. А от Вiктору Петровичу через директорськi обов'язки доводилося трохи затримуватися. Тетяна Андрiївна до їх приходу завжди встигала впоратися з усiма домашнiми справами, приготувати обiд i тiльки й чекала, коли стрiлки годинника пiдiйдуть до другої години дня.
  За столом, як завжди, обмiнювалися враженнями минулої половини дня, дiлилися подальшими планами, розповiдали новини.
   - На базарi базiкали, що скоро почнеться вiйна. - Схиливши голову ближче до тарiлки, тихо промовила Тетяна Андрiївна.
   - З ким же це? З поляками, чи що? - Пирснула Катя.
   - Кажуть, iз нiмцями.
   - Дурницi! Нiмцi - нашi найкращi друзi! Вони ж, як i ми, будують соцiалiзм! Тiльки у них соцiал-демократична партiя, а у нас - комунiстична! Нiчого, от вони побудують свiй демократичний соцiалiзм i теж пiдуть до комунiзму! - Бадьоро i впевнено вiдповiла Катя.
   - Звичайно, пiсля пакту Молотова-Рiббентроппа вони нам повернули захопленi Польщею українськi землi - невже, для того, щоб одразу же почати вiйну? - Пiдтвердив переконанiсть дочки Вiктор Петрович.
   - Ну, не знаю. Люди так просто базiкати не стануть... - Ще нижче опустила голову Тетяна Андрiївна.
   - До речi, пам'ятаєте, до нас минулого року на жовтневi свята приїжджала нiмецька делегацiя?
   - Ще б пак! Їх солдати навiть взяли участь у нашiй демонстрацiї! - Стрепенулася Катя.
   - А їх керiвники потiм мiстом прогулювалися, все розглядали i навiть зробили кiлька слушних зауважень. - Вiктор Петрович переставив тарiлку з-пiд борщу на кут стола i взявся за котлету.
   - Я пам'ятаю! Я в газетi читала! Вони пропонували провести до будинкiв водогiн i каналiзацiю, замiнити нашi кiннi таксi-двоколки на автомобiлi, а найголовнiше - побудувати новий кам'яний мiст через Днiстер замiсть нашого дерев'яного.
   - Ну-ну... - Тетяна Андрiївна похитала головою i знизала плечима. - Ви - вчителi, вам виднiше...
   - Я це до чого... - Вiктор Петрович вийняв ложечкою з компоту сушену грушу. - Сьогоднi пiсля урокiв до мене прийшов Перший Секретар...
   - То що? - Одним ковтком вiдпивши майже половину чашки, поквапила його Катя.
   - Сказав, що в мiсто приїдуть фахiвцi, будуть будувати мiст.
   - Ура!!! - Зовсiм як дiвчисько, а не солiдна вчителька географiї, застрибала навколо столу Катя. - У нас буде новий мiст!!! А по мосту будуть їздити автомобiлi та автобуси!
   - Оце гуркоту буде... - Зiтхнула Тетяна Андрiївна, пiднiмаючись з-за столу.
   - Посидь, мамо, я сама тарiлки приберу! - Катя почала збирати тарiлки в стос. - I посуд помию.
   - А вiдпочивати коли? Тобi ж ще гурток вести! Нi вже, посудом я буду займатися! Кожному своє! Iди краще, полеж пiсля обiду хоча би хвилин п'ятнадцять.
   - Так от, людей приїде багато, а готель у нас маленький. Тож там - Вiктор Петрович показав пальцем у стелю, - Вирiшили розселити фахiвцiв по домiвках. I житло, i харчування... Щоб побутовi питання вiд роботи не вiдволiкали. Отже, дорогi мої жiнки, у нас теж оселиться фахiвець - головний iнженер-мостобудiвник.
   - Так, так, так... - Заметушилася Тетяна Андрiївна. - Видiлимо йому кiмнату в мезонiнi - там i свiтло, i просторо. Пiду, постiль приготую... - Вона вiдiйшла до комода, вибираючи в ньому необхiднi речi для гостя. - А готувати - що для трьох, що для чотирьох - нiякої рiзницi...
  Вiднiсши брудний посуд у кухню, Катя пiднялася на другий поверх будинку, де розташовувалися двi спальнi i батькiвський кабiнет, прилягла на своє лiжко, але подрiмати так i не змогла. Думки перебiгали то до теми засiдання географiчного гуртка, який вона прийняла вiд Вiктора Петровича на початку цього навчального року, то до подружок, з якими домовилася ввечерi пiти в кiно. "Чудово! Спочатку погуляємо, потiм пiдемо в кiно..." - мрiяла вона - "Цiкаво, якою буде Любов Орлова в цьому фiльмi? I що це за назва: "Помилка iнженера Кочина"? Яка роль там їй дiсталася?.. Вона така незвичайна! I в кожному фiльмi абсолютно рiзна, неповторна..." - Не встигла Катя уявити себе на мiсцi Любовi Орлової у фiльмi "Волга-Волга ", як у дверi постукали.
   - Катрусю, збиратися пора! - Не прочиняючи дверей до спальнi, нагадав тато.
   - Встаю! - Катя пiдбiгла до дзеркала, поправила сукню, пiдправила кучерики на головi, лизнула палець i пiдрiвняла ним брови. - Бiжу! - Схопивши свого портфельчика, вона помчала сходами вниз. Там, на ходу всовуючи руки в рукава пальта i нахлобучивши на голову берет, вискочила на ганок.
   - Пальто застебни, повiтря ще холодне! - Крикнула їй навздогiн мама.
  -2-
  Повернулася Катя додому близько дев'ятої вечора.
   - Я вдома! - Роздягаючись i прямуючи до умивальника, повiдомила вона в розчиненi дверi їдальнi.
   - Поспiшай! У нас гiсть! - Повiдомив тато.
   - Який гiсть?... - Катя увiрвалася до кiмнати i розгублено зупинилася на порозi.
  Всупереч її уявленням про головних iнженерiв, цей виявився не лiтнiм солiдним дядечком, а молодим симпатичним хлопцем.
   - Лесь Семенович Поровський, можна просто Лесь. - Встав гiсть з-за столу. - Я зi Львова. Буду будувати мiст.
   - А я Катя... Катерина Вiкторiвна Петровська, вчителька географiї. - Катя, згадавши, що вона доросла, статечно пiдiйшла до столу, подала для потиску руку гостю, i сiла на своє мiсце.
   - Розкажiть, як ви збираєтеся будувати мiст. - Попереджаючи незручне мовчання, попросив Вiктор Андрiйович.
   - Ще взимку до вас приїжджали нашi фахiвцi, оглядалися, вимiрювали, розраховували... Ну, це вам не цiкаво... Потiм був зроблений проект, прорахованi кошторис, матерiали, робоча технiка, кiлькiсть робочих... Отже, тепер все пiдiйшло до будiвництва.
   - А де буде мiст? На мiсцi старого? - Перервала його Катя.
   - Нi, старий мiст ми поки залишимо. Треба ж якось перебиратися на той берег. А будувати ми почнемо трохи нижче за течiєю, з обох берегiв одночасно. Спочатку змiцнимо береги, потiм поставимо бика посеред русла...
   - Якого бика? - Сильнiше розплющила здивованi очi Катя. - А якщо вiн потоне?
   - Биками називають кам'янi опори для моста, якi встановлюють прямо у водi. - Пояснив Лесь. - Ну, а потiм на береговi опори i на бика будемо укладати залiзобетонний мiст. А до мосту буде йти широка сучасна дорога, вона проляже мiж мiстом i конезаводом...
  Лесь ще багато чого цiкавого розповiдав, вiдповiдаючи на питання мами i тата, але у Катi в головi все перемiшалося. Вона просто дивилася у сiро-блакитнi очi гостя i, пiдперши щоку рукою, слухала його надзвичайно приємний голос...
  Цей голос i цi очi не залишали її всю нiч увi снi, що складався з мiшанини романтичних пригод iз колись бачених фiльмiв, головнi ролi в яких виконували Катя i Лесь...
   "П'ятниця, дванадцяте квiтня 1940 року" - зiрвала Катя вранцi листок календаря.
  Пiсля снiданку Катi довелося йти до школи самiй - Вiктор Петрович запропонував провести гостя до виконкому, в якому розташувався штаб будiвництва.
  А потiм ранiше таке розмiрене життя понеслося шаленим галопом: на околицi мiста ревли вантажiвки i екскаватори, в центрi робочi зривали брукiвку з дорiг i тротуарiв та копали траншеї пiд водопровiд i каналiзацiю, мiсто наповнилося людьми з навколишнiх сiл i мiстечок, бруднi вози потiснили чистенькi двоколки... Весело, незвично, по-новому... I в школi теж все змiнилося: тепер учнi пiсля школи йшли допомагати "ламати дороги", складаючи вийняте камiння на вози, що безперервно пiд'їжджали i вивозили його до рiчки. А рiдна вулиця?! Тепер вона була вся перерита, а через траншеї пролягли хиткi мiстки, по яких насилу можна було ходити.
   - Ох, не на часi все це... - Зiтхала Тетяна Андрiївна.
   - Нiчого, от побачиш, як у нас все буде чудово! Заживемо!... - Радiла Катя, дивлячись на брудний, галасливий, божевiльний свiт очима, повними щастя i кохання.
  Кохання накрило Катю i Леся з головою. Кожну хвилину, вiльну вiд роботи, вони прагнули проводити разом. З їхнiх облич при зустрiчi не сходили посмiшки, серця вискакували з грудей i рвалися в небо, ноги ледь торкалися землi, а душi (яких, звичайно же, згiдно марксизму-ленiнiзму, не iснувало) об'єдналися в одну.
  Iнодi, правда, Лесь злегка приземляв захоплено-натхненну Катю. "Нiчого, це у нього скоро пройде" - думала Катя в такi хвилини - "Просто я народилася в Радянськiй країнi, а вiн в нiй живе лише трохи бiльше пiвроку, адже Захiдну Україну приєднали до нас тiльки в жовтнi тридцять дев'ятого... Нiчого, ми ще в партiю разом поступимо!.."
   - Ну, не знаю... - Обережно охолоджував її запал Лесь. - От, наприклад, в тридцять третьому вiд вас до нас перебiгали люди... Казали, голод у вас по селах такий був, що дехто навiть дiтей їв.
   - Неправда! Це все буржуазна пропаганда! У нас тут, у мiстi, нiяких проблем з продовольством не було. - Гаряче заперечувала Катя. - А до вас перебiгали вiдщепенцi, вороги радянської влади! Їм же треба було нас якось чорнити! - I Катя приймалася розписувати, яким чудовим буде життя при комунiзмi, як дбає про дiтей Сталiн i якi неймовiрнi вiдкриття та проекти створюють радянськi вченi. - От, наприклад, ти знаєш, що ранiше на пiвночi нашої країни був теплий клiмат?
   - Це на пiвночi України чи Радянського Союзу?
   - Радянського Союзу, на узбережжi морiв Пiвнiчного Льодовитого океану. Ранiше Сибiр i Аляска з'єднувалися перешийком, який не пускав в Пiвнiчнi моря холодну течiю. А тепла течiя Гольфстрiм тодi, обiгнувши Англiю, протiкала саме по нашому пiвнiчному узбережжю. Потiм рiвень океану пiднявся, Берингов перешийок затопило i холоднi води хлинули на пiвнiч. Гольфстрiму довелося розвернутися i повернутися назад, до Англiї.
   - Цiкаво.
   - Так от, нашi радянськi вченi зараз розробляють проект зi змiни арктичного клiмату на помiрний! Для цього треба тiльки знову насипати Берингов перешийок.
   - Але ж тодi холоднi води повернуть до В'єтнаму, Японiї, Китаю i... якi там ще є країни? Адже там клiмат з субтропiчного почне перетворюватися на арктичний.
   - То й що? Зате у нас буде тепло!
   - Уяви, живеш ти собi в теплому клiматi. Снiгу нiколи навiть не бачила... I раптом - холод, зима, заледенiння. Врожаї рису позамерзали, дерева та iншi рослини вимерзли, за ними почали вимирати тварини...
   - Про це я не подумала.
   - Люди, звичайно ж, холодної смертi чекати не будуть, вони потягнуться в теплiшi землi.
  - До нас?
   - I тодi почнуться новi вiйни за територiї.
   - Ну от, зовсiм мене засмутив ... А все так цiкаво починалося...
  Взагалi, Лесь якось дивно ставився до радянської влади. Коли Катя радiла возз'єднанню України, вiн обережно вставляв:
   - А чи знаєш ти, скiльки тисяч українцiв iз Захiдної України в результатi цього було розстрiляно i депортовано?
   - Тисяч? - Не вiрила Катя. - Не може бути! Це знову ж таки буржуазнi перебiльшення. У нас засуджують тiльки ворогiв народу i злочинцiв, а таких вiд сили десятки наберуться. От поживеш у Радянському Союзi довше, сам все побачиш! Та й взагалi, чи мiг ти в своїй Польщi розраховувати, що тобi довiрять будувати мiст через Днiстер?
   - Нi, не мiг. Головними iнженерами призначалися тiльки поляки.
   - От бачиш! А у нас ти сам став головним!
  Зрозумiло, такi розмови були не основним змiстом зустрiчей молодих людей, головним залишалося кохання. Кохання величезне, всепоглинаюче, свiтле, безмежне, чисте, радiсне...
  -3-
  А пiсля першотравневої демонстрацiї вони вперше поцiлувалися... Це вийшло якось зовсiм несподiвано. Коли святкова колона школи пройшла повз трибуну i завернула за рiг, Катя розпустила майже всiх своїх учнiв, а сама з кiлькома хлопцями повернулася до школи, щоб здати завгоспу прапори i транспаранти. Повертатися до площi i шукати Леся у натовпi не було сенсу, тому ще з ранку Катя i Лесь домовилися зустрiтися пiсля параду на Старому мосту, як тепер називали їх єдину дерев'яну переправу через Днiстер. Лесь вже походжав по мосту туди-сюди, нетерпляче поглядаючи у бiк мiста. Дорога спускалася до рiчки i Катя побiгла по нiй, все прискорюючись. Лесь бiг їй назустрiч, розставивши руки. Катя не встигла загальмувати i просто впала в його обiйми, а вiн... Соромно, звичайно, але, здається, нiхто не побачив... Зате як незвичайно захоплююче!..
  А потiм почалися справжнi пошуки мiсць, де б їх поцiлункiв нiхто не помiтив - то в якому-небудь затiнку парку, то за рогом будинку на якийсь безлюднiй вуличцi, то на задньому ряду в кiнотеатрi, то... Вдома i Катя, i Лесь намагалися поводитися стримано, щоб батьки нiчого не помiтили, лише зрiдка уриваючи хвилинку для близькостi на верандi або в саду... Але батьки, звичайно ж, все помiчали. I теж тихенько радiли.
  А радiти, крiм коханню, було ще чому. До кiнця липня їх вулиця була повнiстю заасфальтована, водорозбiрнi колонки встановленi через кожнi два будинки, а в деякi будинки навiть провели водопровiд i поставили внутрiквартирнi туалети!
  Одного разу в недiлю Лесь облазив з метром всю комору i раптом заявив Тетянi Андрiївнi, яка поралася на кухнi:
   - Завтра почнемо перетворення вашої комори на ванну! Поставимо i ванну, i водонагрiвальну пiч, i раковину для вмивання, i унiтаз зi зливним бачком!
   - Як же так? - Тетяна Андрiївна розгублено сiла на табурет. - Хiба можна, щоб туалет був у будинку? Це ж як смердiти буде...
   - Не буде! Все, що смердить, буде змиватися чистою водою в каналiзацiю. Будете жити, як цивiлiзованi люди. - I вiн, вiдкинувши люк пiд сходами, що вели на другий поверх, полiз у льох вимiрювати щось i там.
   - Ти чула? - Повернулась Тетяна Андрiївна до Катi, що саме повернулася вiд подружки Вiри, яка шила їй сукню. - Лесь хоче у нас в будинку встановити туалет.
   - Чудово! А де вiн?
   - У льох полiз. Щось там мiряє.
   - Тодi i я полiзу, допоможу йому...
  Зрозумiло, у темрявi пiдвалу, де нiхто їх не мiг побачити, допомога не обiйшлася без поцiлункiв та обiймiв...
  Коли у пiдвал були проведенi труби водопроводу i каналiзацiї, Лесь раптом запропонував побудувати таку ж ванну кiмнату i на другому поверсi, урiзавши трохи кабiнет Вiктора Петровича. Всi домочадцi саме зiбралися у вiтальнi пiсля вечерi - Катя грала на пiанiно, Тетяна Андрiївна щось штопала, а Вiктор Петрович переглядав журнал "Вокруг света".
   - Я в цьому будинку все життя прожив. Менi вiн дiстався вiд батькiв... - задумливо дивлячись у стiну, заглибився у спогади Андрiй Петрович. - Мiй батько теж у тутешнiй гiмназiї працював, як i я, географiю викладав.
  - Це у нас династiя! - Не перериваючи мелодiї, пiдхопила Катя.
   - А де була та гiмназiя? - Запитав Лесь.
   - Та у тому ж примiщеннi, де тепер наша школа. Гiмназiй було двi - жiноча та чоловiча. Жiноча - це там, де зараз друга школа. То ж ми - гiмназисти та гiмназистки - через учителiв, якi викладали в обох гiмназiях, передавали одне одному "любовнi" записки. Та якi там "любовнi"?! Просто писали кучу всяких комплiментiв.
   - I вчителi погоджувалися їх передавати? - Поцiкавився Лесь.
   - Та вони й не здогадувалися! Або робили вигляд, що не здогадуются... Ми
  непомiтно пiдсовували записки то в кишеню, то в портфель, то пiд стрiчку на капелюсi викладачiв, а дiвчатка їх потiм так само непомiтно дiставали. Я не пам'ятаю, як ми домовлялися, в якому саме мiсцi у якого викладача їх треба шукати...
   - Нам старшi дiвчатка розповiдали. - Не пiднiмаючи голови, пояснила Тетяна Андрiївна. - Всi знали, що у фiзика записки завжди захованi за лацканом рукава. Одна дiвчинка вiдволiкала його якимось питанням, а iнша здобувала записку. А потiм дивилися, кому вона адресована i всi разом читали... А у словесника записки були за стрiчкою на капелюсi. Вiн капелюх завжди клав на стiлець бiля дверей...
   - Ми i познайомилися на гiмназичному балу на честь закiнчення навчання... Пам'ятаю, була весна 1909-го, нам було по шiстнадцять...
   - А потiм?
   - Потiм я поїхав вчитися до Київського унiверситету, а Тетяна Андрiївна залишилася тут.
   - Я теж далi хотiла вчитися, але у мене мама тяжко захворiла. Вiд сухот померла...
   - Я, як закiнчив унiверситет, назад повернувся, теж у гiмназiю працювати пiшов. Батько на той час уже директором був.
   - А незабаром вiн зробив менi пропозицiю. - Тетяна Андрiївна вiдклала штопання вбiк. - Саме перед вiйною...
   - А ви на тiй вiйнi воювали? - Поцiкавився Лесь.
   - Нi, менi на її початок ще двадцяти не було, а потiм все закрутилося - так i не потрапив, слава Богу. А ось батька забрали. Пам'ятаю, перед вiдходом вiн сказав: "Кожне поколiння людей переживає свою вiйну. От, моя, як бачите, прийшла. Сподiваюся, що вона буде єдиною i в твоєму життi". А в п'ятнадцятому ми дiзналися, що батько загинув...
   - А коли ви одружилися?
   - Та з початком вiйни i одружилися. Тетяна Андрiївна сюди жити перейшла, так втрьох разом з матiр'ю i жили. Важко було, незрозумiло. Влада переходила то до бiлих, то до червоних, то до анархiстiв, то до нiмцiв, то до полякiв, то до наших - i так по кiлька разiв. Але все одно весело було!
   - Тому що молодi були. - Вставила Тетяна Андрiївна.
   - А у вiсiмнадцятому Катруся народилася.
   - Ага, в серпнi! - Катя заграла якусь бравурну мелодiю.
   - А якого числа? - Поцiкавився Лесь.
   - Сьомого!
   - Отже, до сьомого серпня, до Катрусиного дня народження, я постараюся закiнчити з ремонтом.
  
  
  
  -4-
  Повнiстю двi ванних кiмнати на першому та другому поверхах були готовi до четвертого серпня. Знову була недiля, i Лесь зiбрав всiх для проведення iнструктажу.
   - Ось, подивiться. - Говорив i показував вiн. - Ванна чавунна на левових лапах. Я її поставив у торцi, щоб зручнiше пiдходити було, i влiзти в неї, i прати... Якщо буде дуже волого, над нею вiдкривається вiкно - можна провiтрити. Оце спецiальна пiч для нагрiвання води. - Лесь провiв рукою по металевому цилiндру, що колоною пiдносився бiля ванни вiд пiдлоги до стелi. - Вода надходить до цилiндру по трубах, знизу - топка. Палити можна i дровами, i вугiллям. Вода нагрiвається i з цього крану потрапляє у ванну. - Лесь вiдкрутив кран i з нього побiгла вода.
   - А як менi прати? - Вирiшила уточнити Тетяна Андрiївна.
   - Пiдiгрiваєте воду, набираєте її в ванну, закривши зливний отвiр пробкою, i перете собi скiльки хочете. А потiм ось через цей отвiр вода потрапляє в каналiзацiйну трубу i виводиться за мiсто.
   - То це i вичерпувати її потiм не треба, i виносити не доведеться?!...
   - Так. А це умивальник. - Лесь повернувся до крана на поздовжнiй стiнi. - Вiдкручуєте i вмиваєтеся, скiльки хочете.
  - Чудово! - Заплескала у долонi Катя. - I воду з колонки носити не треба!
   - А це унiтаз... - Лесь вiдкинув кришку. - Сiдаєте, як на стiлець, робите свої справи, смикаєте за ланцюжок... - Лесь потягнув вниз фаянсову ручку, що висiла на металевому ланцюжку, i з бачка пiд стелею в унiтаз по трубi потекла вода. - Все змивається!
   - Будемо жити, як буржуї. - Склавши руки на животi, задумливо промовила Тетяна Андрiївна.
   - Якщо вже у нашому "гуртожитку" з'явилася ванна, необхiдно встановити графiк. - Як справжнiй директор взявся керувати Вiктор Петрович. - Якi будуть пропозицiї?
   - Я би хотiла зайняти один день на тиждень для прання. - Вiдразу же вiдгукнулася Тетяна Андрiївна. - А прати менi буде зручнiше на першому поверсi, ближче до кухнi.
   - В який день? - Уточнив Вiктор Петрович.
   - У п'ятницю. - Твердо вирiшила Тетяна Андрiївна.
   - Отже, п'ятниця, перший поверх - прання! - Записав у блокнотi Вiктор Петрович.
   - Я можу теж митися на першому поверсi. - Вставив Лесь. - Менi не важко з мезонiну спуститися. Якщо вже п'ятниця зайнята, то можна я займу вечiр суботи? Якраз останнiй робочий день, перед недiлею.
   - Будь ласка! - Чиркнув щось у блокнотi Вiктор Петрович.
   - А я буду митися два рази на тиждень на другому поверсi! - Вирiшила шиканути Катя. - I це будуть субота i середа!
   - Менi й одного дня вистачить. - Озвалася Тетяна Андрiївна. - Ранiше ми в баню по четвергах ходили, то ж нехай i тепер четвер буде. - На другому поверсi, ближче до спальнi.
   - Чудово! Я теж до четвергiв звик. - Вiктор Петрович закрив блокнот. - Увечерi в четвер я займаю нижню ванну! Завтра я вивiшу розклад на дверях, поки всi звикнуть.
   - Ох, ти, шкiльний директор! Без розкладiв та графiкiв нiяк обiйтися не можеш! - Жартома пробурчала Тетяна Андрiївна.
   - А сьогоднi я помиюся поза графiком! Треба ж випробувати нове обладнання! - Катя вибiгла через веранду в сад, де пiд будинком були складенi дрова, набрала стос i попрямувала до сходiв. - Адже це менi подарунок до дня народження!
   - Давай допоможу! - Лесь зупинив Катю, вiдiбрав у неї дрова i сам вiднiс їх на другий поверх. Спускаючись назад, вiн вирiшив: - Я, мабуть, теж проведу випробування на першому поверсi, але тiльки ввечерi. Погода стоїть чудова, пропоную прогулятися до пляжу, поплавати просто в рiчцi. Катя, ти згодна?
   - Звiсно! Гуляти i плавати я просто обожнюю! - "А особливо з тобою" - подумки додала вона. - Я зараз швиденько зберуся! - I вона помчала по сходах у свою спальню.
   - А ввечерi у нас буде святкова вечеря на честь Катрусиного дня народження. То ж не запiзнюйтеся! - Гукнув услiд Лесю, що пiднiмався в мезонiн, Вiктор Петрович.
   - Як день народження? - Зупинився на сходинках Лесь. - У нас у Львовi не прийнято святкувати заздалегiдь. Може, краще пiзнiше, наступної недiлi?
   - У нас, у Радянськiй країнi, немає нiяких забобонiв! - Визирнула з прочинених дверей своєї кiмнати Катя. - Ми святкуємо найближчої до дати недiлi! У мене день народження буде 7-го серпня, тобто, у середу, а це ближче до цiєї недiлi, нiж до наступної!
   - Тодi, Тетяна Андрiївна, ви з пирогами не заморочувайтеся, ми з Катею по дорозi додому купимо торт. - Лесь затримався на майданчику, пропускаючи Катю вниз.
   - Справжнiй торт?! - Широко розплющила очi Катя. - З кремом?! Ура!!!
   - То менi й готувати майже нiчого не доведеться! - Зрадiла Тетяна Андрiївна.
   - Тодi ми з тобою посидимо в саду. - Теж зрадiв Вiктор Петрович.
  Провiвши пiвдня на рiчцi, Катя з Лесем прогулялися мiстом i зайшли до магазину. А ввечерi, пiсля домашньої лазнi, був справжнiй бенкет: картопля з оселедцем, вiнегрет, вишнева наливка i торт з чаєм! Крiм сiм'ї Петровських i Леся, на двадцять другий день народження Катi були запрошенi її подруги Вiра та Нiна, а також товариш тата Iлля Миколайович, вчитель нiмецької мови, з дружиною, якi принесли у подарунок Катi пару великих рушникiв. Катя одягла нову блакитну сукню, пошиту до цього дня Вiрою, а Нiна подарувала до неї нитку намиста, схожого на справжнi перли. Батьки подарували доньцi новий шкiряний вчительський портфель, а потiм Вiктор Петрович встановив на верандi патефон i всi танцювали в саду, у квадратах свiтла, що падав з вiкон...
  -5-
  А в листопадi Катя тяжко захворiла. Це сталося так недоречно! Пiсля святкової демонстрацiї на День Сьомого Листопада весь Катин клас вiдправився до рiчки, допомагати змiцнювати береги. Робочi замiшували бетон i укладали в опалубку каменi, вийнятi з мiської брукiвки, дiвчатка лопатами навантажували бетон на носилки i в тачки, а хлопчики цi носилки i тачки вiдносили та вiдвозили до опалубки, де робочi заливали камiння бетоном. Катя моталася туди-сюди, допомагаючи то хлопчикам, то дiвчаткам. Погода стояла похмура, накрапав дрiбний дощик i, незважаючи на радiсний настрiй i гучну музику з динамiкiв, Катя примудрилася застудитися. Надвечiр у неї почався жар. Викликаний на дiм лiкар дiагностував запалення легенiв. У будинку запахло малиною, часником i гiрчичниками...
  Провалявшись у пiвсвiдомостi близько тижня, Катя пропустила i день народження Леся, i перший снiг. Весь цей час бiля її лiжка чергували то мама, то тато.
   - Тетяна Андрiївна, ви ж зовсiм вимоталися. - Помiтив Лесь, який ранiше звичайного повернувся з роботи. - Давайте сьогоднi вночi я вас пiдмiню бiля Катиного лiжка. - Поспiть нормально.
   - Та як же? Тобi ж завтра на роботу! - Запротестувала було та.
   - Нi, на роботу менi завтра не треба. Рiчка замерзає, вирiшено припинити роботи до весни. Ще дещо з документацiєю дороблю, i поїду додому, до Львова.
   - А й справдi, Танюша, вiдпочинь, ти вже кiлька ночей майже не спала! - Дбайливо обiйняв дружину Вiктор Петрович.
  А вночi Катi стало трохи легше i вона прийшла до тями. Розплющивши очi, вона побачила бiля свого лiжка Леся, що сидiв у присунутому до лiжка крiслi i тримав її за руку.
   - Катрусю, як ти? - Дбайливо нахилився вiн до неї i поцiлував.
   - Добре. - Пiсля довгого поцiлунку вiдповiла вона. - Тiльки трохи холодно. Зiгрiй мене...
  I Лесь зiгрiв. Та так, що ледве встиг прокинутися i одягнутися до того, як Катинi батьки вийшли зi своєї кiмнати. Вранцi вони побачили свою дочку радiсною, щасливою i здоровою, жар зник, хвороба повнiстю вiдступила, залишилася тiльки слабкiсть.
  Лiкар порадив побути вдома ще кiлька днiв i на роботу поки не виходити. Всi цi днi Лесь, тiкаючи з дому по своїй роботi всього на пару годин, проводив з Катею, невпинно повторюючи слова кохання i будуючи плани на майбутню зустрiч...
  Чотири мiсяцi розлуки тягнулися дуже довго i, якби не листи, якi приходили кожного тижня, здалися би цiлою вiчнiстю. За цей час Лесь змiг приїхати тiльки на пару днiв, щоб вiдзначити з Катею Новий 1941 рiк. А в серединi квiтня вiн знову оселився в мезонiнi, щоб продовжити керiвництво будiвництвом моста. Кохання, що не припинялося i в розлуцi, разом з бузком розквiтло з новою силою.
  Першого травня Лесь офiцiйно попросив у Катиних батькiв руки їхньої дочки. Тi, зрозумiло, дали згоду i благословили їх кохання. Весiлля вирiшили зiграти 22-го червня, наступного дня пiсля випускного вечора в школi. Тепер їм не треба було приховувати свої почуття, тому то Катя вечорами пропадала в мезонiнi у Леся, то вiн допiзна затримувався в її кiмнатi.
  Будiвництво моста просувалося ударними темпами. Вже були повнiстю укрiпленi обидва береги Днiстра, побудованi набережнi, встановлено бик у центрi рiчки, навiть почали будувати мiст, уклавши несучi залiзобетоннi балки з берегових опор на бика.
  У суботу, 21-го червня в школi провели випускний бал, збираючись на ранок вирушити до рiчки зустрiчати свiтанок. Але замiсть свiтанку над мiстом почувся дивний гул, кудись iз заходу на схiд летiли важкi лiтаки, десь далеко стало чути гуркiт грому.
   - Вiйна! - Звiдусiль лунало це жахливе слово.
  Катя, розпустивши своїх учнiв по домiвках, разом з Лесем i Вiктором Петровичем теж побiгла додому. Тетяна Андрiївна не спала, чекала їх на ганку.
  - З ким вiйна? - Не могла повiрити в те, що сталося Катя.
   - З нiмцями. - Вiдповiв Лесь.
   - Не може бути! Як же так? Адже ми друзi... - Весь свiт Катi перекинувся.
  Через пару годин по радiо оголосили, що нiмцi вiроломно порушили договiр i без попередження, почали вiйну з Радянським Союзом. З усiх гучномовцiв на вулицях повiдомлялася ця новина, чоловiкам у вiцi вiд двадцяти до п'ятдесяти пропонувалося зiбратися з речами на збiрних пунктах...
   - От i для вашого поколiння прийшла вiйна. - Збирав у заплiчний мiшок деякi пожитки Вiктор Петрович. - У моєму життi це вже друга.
   - Я тобi тут поклала пару змiнної бiлизни, кiлька картоплин - може, на вогнищi спечеш, шматок сала, казанок, мiшечок крупи, отут сiль i цукор...
   - Флягу з водою не забудь! - Вiктор Петрович вже переодягнувся в похiднi штани та сорочку, перекинув через плече брезентову куртку. - Це про всяк випадок, поки форму не видадуть...
  Прибiг посильний зi штабу будiвництва, передав записку Лесю. Йому пропонувалося зiбрати всi документи по будiвництву моста i термiново на машинi вiдправлятися у Хмельницький. Там треба буде пересiсти на потяг i їхати до Києва.
   - Добре, що мiст не добудували. - Стурбовано м'яв в руках папiрець Лесь. - Наказано пiдривати всi мости, по яких може проїхати важка технiка.
   - Яка ще технiка? - Все ще не розумiла Катя.
   - Автомобiлi, мотоцикли, танки... Мiй мiст пiдривати не доведеться...
  Пролунав гудок автомобiля з вулицi. Лесь схопив свiй чемодан i вискочив назовнi.
   - А я? - Кинулася слiдом за ним Катя.
   - Чекай! - Махнув їй з пiднiжки вантажiвки Лесь.
  Вантажiвка, в кузовi якої сидiло бiльше десятка людей, заревла i на шаленiй швидкостi помчала по новенькiй асфальтованiй вулицi. Катя кинулася за нею, пробiгла кiлька метрiв i зупинилася.
   - Вiйна... - Все ще не розумiючи цього слова, прошепотiла вона.
  -6-
  На початку серпня, саме напередоднi Катиного дня народження, в мiсто увiйшли нiмцi. Вони зайняли всi будинки навколо площi пiд свої установи i наказали протягом двох дiб звiльнити будинки та гуртожитки в центрi мiста пiд житло для офiцерiв i казарми для солдатiв. Катя, отримавши згоду матерi, запропонувала Вiрi та Нiнi, що мешкали в учительському гуртожитку, оселитися у них. Кабiнет Вiктора Петровича перетворили на кiмнату для дiвчаток.
   - Вiтаємо з Днем народження! - Сумно привiталися дiвчата, стоячи з валiзами i постiльними тюками посеред коридору. - Вибач, що без подарункiв...
   - Ой, справдi, менi ж сьогоднi двадцять три виповнилося! - Згадала Катя.
  День народження святкувати не стали. Кожного дня чекали тривожних звiсток, але радiо мовчало, а нова влада поки нi про що не повiдомляла. Магазини стояли зачиненими, товари в них нiхто не завозив. Продовжував працювати тiльки базар, але Тетяна Андрiївна дiвчат туди не вiдпускала.
   - Береженого Бог береже! - Твердо сказала вона. - Хiба мало що, краще на очi вiйськовим не потрапляти. Поки посидьте вдома або в саду, там далi видно буде...
  Тепер весь свiт для дiвчат був обмежений будинком i садком десять на п'ять метрiв - двi вишнi, одна слива, пара кущiв агрусу i невелика альтанка на мiсцi знесеного дерев'яного туалету.
   - Чоловiки стали в мiстi з'являтися. Нашi... Тi, хто з татом поїхали... - Повернувшись якось з базару, повiдомила Тетяна Андрiївна.
   - Дезертири! - Зло тупнула ногою по пiдлозi Катя.
   - Не говори, якщо не знаєш. - Зупинила її Вiра.
   - Та що тут знати?! Вони повиннi або воювати, або загинути, захищаючи Батькiвщину!
   - Тяпун тобi на язик! - Вигукнула мама i тричi сплюнула через плече.
  Катя здивовано подивилася на неї.
   - Молися хоч Ленiну, хоч Сталiну, хоч Богу, щоб батько додому живим повернувся!
  Катя, представивши батька мертвим, прикусила язика.
  П'ятнадцятого серпня Тетяна Андрiївна, повернувшись з базару, винесла дiвчаткам, якi сидiли на верандi, якийсь папiрець.
   - Ось, на кожному будинку приклеїли. - Вона простягла папiрець Катi.
   - "Увага! Нiмецьке командування, пiклуючись про населення звiльнених вiд комунiстичного режиму мiст, вважає за необхiдне вiдновлення роботи всiх мiських служб та навчання дiтей у школах. Всi жителi мiста будуть зареєстрованi" - Почала читати Катя. - Ну, тут написано, коли, хто, куди повинен з'явитися для реєстрацiї, щоб приступити до роботи i почати отримувати продовольчi пайки. Так... А оце про нас! "У понедiлок, 18 серпня 1941 року на восьму годину ранку всiм вчителям необхiдно з'явитися у свої школи!"
   - Дай подивитися! - Вiра вирвала папiрець з рук Катi. - Так, цього понедiлка... Ми що, будемо на нiмцiв працювати?
   - Нiзащо! - Вигукнула Катя. - Ми же комсомолки! Краще померти, нiж працювати на фашистiв!
   - А хiба нашi дiти - фашисти? - Обережно вставила Нiна. - Чим вони виннi?
  До вечора дiвчатка сперечалися, йти їм до школи, чи не йти. А вночi мама розбудила Катю i сказала, що до них хтось прийшов. "Лесь!" - зрадiла Катя, але це був не вiн. У темрявi коридору стояв татiв друг, учитель нiмецької мови Iлля Миколайович.
   - Як це?.. - Побачивши його, розгубилася Катя. - Ви ж разом з татом... А вiн де? Живий?
   - Тихо, давайте пройдемо у вiтальню, я зараз все розповiм...
  При свiтлi гасової лампи за завiшаними ковдрами вiкнами, Iлля Миколайович почав розповiдати, наминаючи при цьому за обидвi щоки картоплю i огiрок, дбайливо поданi Тетяною Андрiївною.
  Колона вантажiвок, пристосованих пiд перевiз людей, виїхавши вiд центральної площi мiста, поїхала вздовж рiчки до наступного мiста. Там ополченцiв подiлили на загони i видали по однiй гвинтiвцi на трьох i по двi сумки з патронами. Так трiйками i запропонували воювати, добуваючи зброю в бою. Обмундирування не видали, їжi теж. Всi зумiли абияк пiдкрiпитися тим, що було у власних мiшках, i поїхали далi. Переїхавши мiст, рушили в захiдному напрямку. Вже через двi години надiйшов наказ зайняти оборону i приготуватися до бою. Всього через пiвгодини бою гвинтiвки вже були у всiх, хто вижив, але незабаром закiнчилися патрони. Вiктора Петровича поранило в ногу. Командування загинуло. Вцiлiлi почали вiдступати.
  Iлля Миколайович, допомагаючи Вiктору Петровичу, теж почав просуватися до прилеглого лiсу. Нiмцi, озброєнi скорострiльними автоматами, наступали майже без втрат. Сховавшись у густому пiдлiску, Iлля Миколайович спробував надати допомогу своєму друговi, але той втратив дуже багато кровi i незабаром помер.
   - Не пощастило, у перший же день вiйни... - Бiдкався Iлля Миколайович, погладжуючи руки Тетяни Андрiївни.
  Перечекавши, поки нiмцi просунуться далi, Iлля Миколайович забрав з кишень загиблого друга документи i деякi речi, поховав його пiд кущами, зробивши позначку ножем на деревi, i вирiшив повертатися у мiсто. Просуватися доводилося ночами, усюди були нiмцi та їхнi пости. Тому на таку коротку дорогу знадобилося вiсiм тижнiв.
   - Майже два мiсяцi... - Пробурмотiла Тетяна Андрiївна. - А я весь цей час сподiвалася...
  - Ось, це все, що вiд нього залишилося... - Iлля Миколайович виклав на стiл брудний носовичок, в який були загорнутi документи, годинник i фотографiя, на якiй вся родина Петровських щасливо посмiхалася в камеру...
  Тетяна Андрiївна заплакала, Катя, зрозумiвши, що осиротiла i бiльше нiколи не побачить батька, теж заридала. На шум спустилися Вiра i Нiна. Дiзнавшись про загибель Катиного батька, теж почали схлипувати.
   - А нам треба в понедiлок до школи йти. - Якось невпопад пiсля чергового схлипу раптом згадала Вiра. - Нiмцi наказують. - I вона пiдсунула до Iллi Андрiйовича папiрець, що лежав тут же на столi.
   - Я вважаю, що не можна працювати на фашистiв! - Роздратовано пiдняла голову Катя.
  - Але ж дiти-то нашi! - Тут же заперечила Нiна. - Їм i пiд час вiйни вчитися треба!
   - Краще померти!
   - Померти геройською смертю найлегше. А як твоя смерть допоможе Батькiвщинi? - Запитав Iлля Миколайович. - Та якщо ти будеш жити, та ще спостерiгати за нiмцями...
   - Ми органiзуємо пiдпiлля? - Настрiй у Катi миттєво змiнився.
   - Пiдпiлля - не пiдпiлля, але жива ти можеш бути набагато кориснiшою, нiж мертва.
   - Про це я не подумала...
   - Ох, якби ж ти взагалi частiше думала... - Зiтхнула Тетяна Андрiївна, витираючи очi хустинкою.
   - Отже, у понедiлок ми всi пiдемо до школи? - Спробувала уточнити Вiра.
   - Обов'язково! - Пiдтвердив Iлля Миколайович. - По-перше, ви висловите лояльнiсть до нової влади, по-друге, зареєструєтесь i отримаєте офiцiйну роботу та продуктовi пайки, по-третє, будете вчити наших дiтей, по-четверте, отримаєте можливiсть вiльно пересуватися мiстом. Ну, а далi видно буде.
   - А ви?
   - Я? Я теж пiду до школи. Я же вчитель нiмецької, такi вчителi їм, мабуть, теж потрiбнi... До речi, дiвчатка, не варто показувати, що ви знаєте нiмецьку. Так, кiлька слiв, здрастi-досвiдання i все. Легше буде пiдслуховувати...
   - Деяких чоловiкiв, що повернулися з фронту, нiмцi розстрiляли. - Знову вступила у розмову Тетяна Андрiївна. - Сусiди донесли, що вони воювали. Якщо ти пiдеш до школи, то й на тебе донести можуть...
   - Як?! - Знову не повiрила Катя. - Нашi радянськi люди на своїх доносять?
   - Не всi люди вiрили у краще радянське майбутнє. - Строго подивився на неї Iлля Миколайович. - Кажу це для того, щоб ви усвiдомили: нiкому не можна довiряти! Треба бути дуже обережними. А щодо мене... - Вiн замислився на деякий час, позiтхав i, нарештi, сказав: - Мене не було вдома майже два мiсяцi. Я скажу, що весь цей час жив у коханки. У тебе, Таня.
   - Та яка вона вам коханка?! - Обурилася Катя. - Мама тата любить! Любила...
   - Звiсно, та йому вже все одно, а нам для конспiрацiї дуже навiть пiдiйде. А тепер я, начебто, одумався i вирiшив повернутися в сiм'ю. Завтра звiдси пiду до школи, а зi школи вже додому.
  -7-
  У понедiлок, пiсля снiданку, Iлля Миколайович, переодягнений в шкiльний костюм Вiктора Петровича i всi три дiвчини вийшли з дому i вирушили до школи. Всi вчителi зiбралися в шкiльному дворi. Нiмцi по одному викликали їх до актової зали, прикрашенiй червоними прапорами з чорними хрестами у бiлому колi, де за столом, вкритим червоною скатертиною, сидiло троє фашистiв i перекладач. У кожного запитували iм'я i прiзвище, предмет, який вiн чи вона викладає, чи згоден працювати в умовах нiмецької влади i якi змiни готовий внести в програму свого предмета.
  Пiсля того, як спiвбесiду пройшов Iлля Миколайович, вчитель нiмецької мови, його поставили перекладачем на мiсце нiмця, який перекладав набагато гiрше. Вiн сказав, що ненавидiв радянську владу, але нiчого не мiг вдiяти, а тепер безмiрно радий приходу нiмцiв. До того ж вiн давав характеристику кожному вчителю, бо всiх добре знав.
  Катя сказала, що абсолютно не розбирається в полiтицi, а цiлком, як i батько, поглинена географiєю.
   - Де ваш батько зараз? - Запитав через Iллю Миколайовича нiмецький капiтан.
   - Його забрали в армiю в перший же день вiйни. Нашi дезертири, якi зумiли звiдти втекти, розповiдали, що їм навiть не дали гвинтiвок. Вiн загинув у той же день.
   - Ви не тримайте на нас зла?
   - Нi, я злюся на командування Червоної Армiї, яке кинуло беззбройних людей в бiй. Мiй батько не хотiв воювати, вiн все життя мрiяв подорожувати. Але в Радянському Союзi це було заборонено.
   - Бiльшу частину програми з географiї займає географiя Радянського Союзу. Як ви готовi її змiнити?
  - Я можу розповiдати про материки, їх клiмат, рослини i тварини, про гори i океани, про пустелi i рiчки, про традицiї рiзних народiв...
   - Про Нiмеччину теж?
   - Не знаю... Зараз, в умовах воєнного часу, коли Нiмеччина завойовує все новi й новi країни, для опису географiї Європи знадобилися б вiйськовi зведення, а це...
   - А це можна було би назвати шпигунством i агiтацiєю. Мабуть, полiтичну карту Європи з програми поки варто виключити.
   - Я згодна. - Охоче кивнула Катя.
  Її занесли до списку, призначили пайок i навiть видали пакет з борошном, пачкою чаю i коробкою рафiнаду.
  Нiна, яка викладала росiйську мову i лiтературу, погодилася перейти на нiмецьку класику, а вчительцi музики Вiрi запропонували давати приватнi уроки. Дозвiл на приватну дiяльнiсть можна буде отримати у бургомiстра, кабiнет якого розташувався в будiвлi центрального поштамту. А поки пайка їй не дали.
   - Нiчого. - Сказала вона. - Я ще шити буду. Завтра пiду до бургомiстра i отримаю вiдразу два дозволи!
  Коли за тиждень до першого вересня дiвчата прийшли до школи, щоб затвердити свої навчальнi програми, вони дiзналися, що Iллю Миколайовича призначили директором школи.
  А потiм потяглися звичайнi буднi. Тетяна Андрiївна, як i ранiше, займалася господарством. Катя i Нiна навчали дiтей в школi. Вiра знайшла всього двох учнiв, якi оплачували уроки музики продуктами, шила на замовлення i ремонтувала одяг, тому в будинок постiйно приходили рiзнi люди, з розмов з якими дiвчата вивуджували рiзноманiтнi вiдомостi про нiмцiв, передаючи їх потiм Iллi Миколайовичу.
  На Новий 1942-й рiк вчителiв запросили на бал до Будинку Нiмецьких Офiцерiв, що розмiстився в колишньому Будинку Культури. Пiсля танцiв Вiру, Нiну i Катю зголосилися провести до будинку троє унтер-офiцерiв зi штабу, якi стали нав'язувати їм своє товариство майже щонедiлi. Слава Богу, чоловiки виявилися цiлком порядними i поки своїм становищем окупантiв по вiдношенню до дiвчат не користувалися. Їх спiлкування обмежувалося прогулянками, походами в кiно i танцями на рiдкiсних вечорах.
  А на початку березня Iлля Миколайович викликав Катю до себе пiсля урокiв. Увiйшовши до директорського кабiнету, Катя побачила за столом фашиста з вищих офiцерiв.
   - Ось та дiвчина, про яку я вам казав! - Звернувся до нього Iлля Миколайович. - Вона цiлком лояльна до нiмецької влади, навiть приймає залицяння вiд нiмецького офiцера. У неї в будинку є прекрасна кiмната в мезонiнi, до будинку пiдведенi всi комунiкацiї i навiть телефон! Вашому офiцеру там буде цiлком комфортно!
   - Фроляйн Катя? - Допитливо подивився на неї офiцер. - Ви згоднi дати притулок у себе нiмецькому капiтану?
  Катя з готовнiстю кивнула.
   - Вiн буде керувати будiвництвом моста. - Додав офiцер.
   "Мостобудiвник у мезонiнi" - з тугою подумала Катя - "А як там мiй Лесь? Чи живий ще?.."
  Увечерi до них зайшов Iлля Миколайович.
   - От, забiг, нiбито все перевiрити. Офiцер приїде в п'ятницю. Вiн виявив бажання, щоб ви йому i готували.
   - От ще! - Смикнула плечем Катя. - Нехай би в офiцерськiй їдальнi харчувався!
   - Нi, Катрусю, ти не права. Сидячи за спiльним столом, в теплiй сiмейнiй атмосферi... Подумай тiльки, який тобi дається шанс! Скiльки iнформацiї з нього можна буде витягти! А документацiя по мосту?! Вона нам буде вкрай необхiдна!
  У п'ятницю, коли дiвчата повернулися зi школи, нiмецький офiцер вже сидiв за столом. Вiра одразу пiдхопилася з-за столу i вибiгла в коридор.
   - Ой, Катька! Тiльки не падай, цей офiцер...
   - Плювати я на нього хотiла! - Крiзь зуби прошипiла Катя, за звичкою миючи руки. - Зараз увiйду i буду посмiхатися, як нi в чому не бувало.
  Та варто було Катi увiйти до вiтальнi, як заготовлена посмiшка сповзла з її обличчя - за столом у формi нiмецького офiцера з капiтанськими погонами сидiв Лесь...
  -8-
   Коли вранцi 22-го червня 1941 року Лесь сiдав у машину, вiн i гадки не мав, як круто повернеться його доля. Спочатку вони їхали на машинi, але не по головнiй дорозi, а вибирали польовi. Сяк-так дiсталися до Хмельницького, де через кiлька годин бiганини i перевiрок документiв зумiли потрапити в товарний вагон, який прямував у бiк Києва. На вокзалi з тривогою дiзнався, що Київ уже бомбили. Не встигли вiд'їхати вiд Хмельницького i на двадцять кiлометрiв, як поїзд почали бомбити два нiмецьких лiтака. Довелося залишити вагони i розбiгатися по полю. Зiбравшись у невелику групу, вцiлiлi рушили по грунтовiй дорозi, але вже через двi години бiля якогось села їх нагнало кiлька машин з нiмецькими автоматниками. Тi, хто спробував втекти, тут же були застреленi, iнших загнали до колгоспної комори i замкнули на замок. Всього в коморi виявилося не бiльше двадцяти п'яти чоловiк, включаючи i декiлькох мiсцевих. По одному стали виводити на допит, деякi назад вже не поверталися.
   - Ти! - Ткнув у Леся пальцем автоматник, привiвши назад одного iз заарештованих. - Захен! Речi!
  Лесь встав i пiшов за ним, прихопивши портфель з документами i тубус з кресленнями.
   - Хто такий? - Майже чистою росiйською запитав нiмецький офiцер, що розташувався за столом в кабiнетi голови колгоспу.
   - Я iнженер. - Нiмецькою вiдповiв Лесь.
  Далi вiн розповiв, що сам родом зi Львова, який став радянським менше двох рокiв тому, що комунiстичних iдей вiн не подiляє, а навiть навпаки. Що займається будiвництвом мостiв i везе з собою документи з будiвництва моста через Днiстер. Що чудово володiє польською та нiмецькою мовами, бо до тридцять дев'ятого року Львiв був польським, а сам вiн навчався в нiмецькому унiверситетi. Всi документи у Леся вiдiбрали, а самого посадили в криту брезентом вантажiвку i кудись повезли.
  Потiм його перевозили з одного мiсця в iнше, допитували i перевiряли, використовували в якостi перекладача на допитах вiйськовополонених i як посередника у спiлкуваннi з мiсцевими в рiзних мiстах i селах. Нарештi, йому запропонували працювати на нiмцiв за фахом i навiть дали чин унтер-офiцера. Вiн зумiв показати себе при наведеннi декiлькох переправ i от тепер його направили сюди, запропонувавши закiнчити будiвництво свого моста через Днiстер i повернувши всi необхiднi креслення i документи.
   - I ти погодився? - Запитала Катя.
   - Так, погодився. Це моя робота, я все життя мрiяв будувати мости. Я, мiж iншим, нiкого не вбиваю, а нiмецький порядок менi подобається бiльше, нiж комунiстичний режим. Ти же теж певним чином працюєш на нiмцiв!
   - Так, але я... - Катя прикусила язика, згадавши слова Iллi Миколайовича: "Нiкому не можна вiрити!" - А як ти став капiтаном?
   - Ну, тут взагалi все вийшло несподiвано. У мене в пiдпорядкуваннi будуть нiмцi, а щоб вони виконували мої розпорядження, менi, як керiвнику будiвництвом, одразу присвоїли капiтанський чин.
  Поки сидiли за столом, поки Катя проводжала Леся в мезонiн, поки допомагала йому розкласти речi, вона нiяк не могла розiбратися у своїх почуттях. З одного боку вона вiдчувала радiсть вiд зустрiчi з ним i в нiй розливалася нiжнiсть, з iншого боку вона обурювалася вiд того, що вiн з готовнiстю прийняв нiмецьку iдеологiю, вiдкинувши iдеї соцiалiзму. Тому, коли Лесь обiйняв її i спробував поцiлувати, вона рiзко вiдштовхнула його i, вирвавшись, побiгла вниз.
   Наступного дня Лесь проводив її вранцi до школи.
   - Iлля Миколайович! - Не знаходила собi мiсця Катя, бiгаючи з кутка в куток по кабiнету директора. - Вiн зовсiм змiнився! Ця його форма!... Справжнiй нiмець... I вiн все ще мене любить!
   - А ти?
   - Я не знаю... Для мене вiн став зовсiм чужим. Я його навiть ненавиджу!
   - А от цього показувати не треба. Вiн нам ще може стати в нагодi. До нього ж будуть приходити iншi офiцери? Придивляйся, прислухайся - з будь-яких розмов завжди можна вивудити корисну iнформацiю.
  I Катя прислухалася. Навiть погодилася на свою двадцять четверту рiчницю 7-го серпня запросити, крiм дiвчаток, ще й Леся з декiлькома його приятелями-офiцерами, з якими той потiм базiкав на верандi. На будiвництвi моста часто використовували вiйськовополонених. Катя знала, коли i скiльки їх привезуть у мiсто, де розмiстять, як використовуватимуть. Найчастiше наших розмiщували в стайнях спорожнiлого конезаводу, пiдопiчних якого вiдправили до Нiмеччини. Пiдпiллю вдавалося декого з полонених звiльняти i вiдправляти у партизанськi загони. Незважаючи на це, будiвництво моста благополучно закiнчилося до осенi сорок другого i по ньому тепер постiйно проїжджали на схiд колони машин, загони мотоциклiстiв, легка i важка технiка i навiть танки. Тепер пiдпiлля пiдраховувало кiлькiсть цiєї технiки i розробляло план лiквiдацiї переправи.
  Леся призначили вiдповiдальним за обслуговування i охорону моста, крiм того вiн виїжджав в нетривалi вiдрядження по областi, де також велося будiвництво рiчкових переправ. Iлля Миколайович порадив Катi iнодi супроводжувати Леся в цих поїздках.
  Незважаючи на холоднiсть Катi, Лесь майже щоранку проводжав її на роботу i зустрiчав пiсля урокiв, йдучи додому на обiд. Начальству i знайомим офiцерам вiн оголосив, що Катя його наречена i вiн має намiр одружитися, як тiльки вибере сприятливий час. Катя нiкого переконувати у зворотньому не стала. Через присутнiсть капiтана унтерофiцери-штабiсти вiд дiвчат вiдстали i тiльки iнодi запрошували їх на танцi у Будинку Нiмецьких Офiцерiв. Пiсля новорiчного балу в нiч з 31-го грудня на 1-е сiчня 1943 року Лесь пробрався в кiмнату Катi, яка вже заснула, i спробував лягти з нею поруч. Спросоння Катя навiть обiйняла його i вiдповiла на його поцiлунок, але потiм схаменулася i почала вiдбиватися.
   - Катруся! - Намагався знову обiйняти її Лесь. - Це ж я! Я все той же, i люблю тебе навiть сильнiше, нiж ранiше! - Вмовляв вiн змiнити гнiв на милiсть.
   - Нi! Ти - фашист! Ти зрадив Батькiвщину! Я тебе ненавиджу! - Катине обличчя настiльки спотворила гримаса ненавистi, що Лесь, як ошпарений, вискочив з її кiмнати.
  Катина душа металася вiд однiєї крайностi до iншої. По ночах їй снилися поцiлунки i пестощi Леся, їх плани на весiлля i навiть спiльне життя, повне кохання, пiсля весiлля. А вдень вона вiдчувала пекучу ненависть до цього зрадника Батькiвщини i прислужника фашистiв. Якби не завдання пiдпiлля, Катя, мабуть, могла би його i вбити! Але пiдпiлля вимагало все нових i нових вiдомостей, заради яких Катi доводилося ходити з Лесем пiд ручку i на роботу, i до мосту, i в штаб, i в Будинок Офiцерiв. I всюди вона, вдаючи, що нiчого не розумiє нiмецькою, прислухалася до розмов, а потiм передавала їх змiст через Iллю Миколайовича.
  Листопадовi свята 1943 року пiдпiлля вирiшило вiдзначити особливо яскраво. Вночi на будинках з'явилися червонi прапори i листiвки з вiдомостями про успiхи Червоної Армiї на фронтах та неминучостi її перемоги над фашизмом. А пiд ранок був пiдiрваний фашистський штаб, що розташовувався в колишньому виконкомi. Сильно вiн не постраждав, пiдiрваним виявився тiльки великий зал на першому поверсi, саме в який, мабуть, пiдпiльникам i вдалося пронести вибухiвку. Спроба пiдiрвати мiст провалилася i кiлька пiдпiльникiв були схопленi нiмцями. Пiсля цього почалися арешти в мiстi...
  -9-
  Катю заарештували в кiнцi листопада. Спочатку просто питали. Катя все заперечувала, казала, що просто працює в школi, збирається замiж за нiмецького офiцера. Нi, нiмецької мови вона не знає, з нареченим розмовляє лише росiйською. Нiч з сьомого на восьме листопада провела в лiжку нареченого... Потiм її посадили в одиночну камеру.
  В'язницю нiмцi обладнали у пiдвалi виконкому. Сидячи в темрявi своєї одиночки, Катя чула крики допитуваних i зi страхом чекала нового допиту. Їй дали шматок хлiба i великий кухоль води, на допит поки не викликали. Через пару днiв пiсля арешту, до камери увiйшов Лесь. Вiн поставив на приступок стiни гасову лампу, зробив знак солдату, який супроводжував його з автоматом, i той вийшов, зачинивши дверi на ключ. Катя i Лесь залишилися наодинцi.
   - Ти якось причетна до того, що сталося? - Запитав Лесь, оглядаючи тiсне примiщення два на два метри, в якому, крiм голих дерев'яних нар i смердючого вiдра в кутку, нiчого не було.
   - Нi. Я зiзналася, що ту нiч провела з тобою. - Зiщулившись вiд напруги, сидячи на нарах, сказала Катя.
   - Менi теж довелося в цьому зiзнатися. - Лесь пiдiйшов ближче до нар.
  Катя полегшено зiтхнула.
  - Я пiдтвердив, що ти не розумiєш нiмецької i ми з тобою розмовляємо лише росiйською. - Продовжив вiн, сiдаючи поруч.
  Катя злегка вiдсунулася.
   - Я сказав, що ми призначили весiлля на двадцять друге червня.
  Так, так воно i було. Весiлля вони i справдi призначили на двадцять друге червня. Тiльки це було в сорок першому роцi. I тато тодi ще був живий... Катя промовчала. Лесь присунувся ближче i обiйняв її. Катя спробувала звiльнитися, але вiн притискав її до себе дуже сильно. Тодi Катя зцiпила зуби i вирiшила з ним не розмовляти. Сил чинити опiр у неї не було.
   - Катруся... Я тебе так сильно кохаю... Я так за тобою скучив... Мила, кохана... - Бурмотiв Лесь, покриваючи її закам'янiле обличчя поцiлунками.
  Катя не вiдповiдала нi на його слова, нi на його поцiлунки. Її тiло стало ватяним, абсолютно чужим i не вiдчувалося. Тут, у напiвтемрявi, при свiтлi гасової лампи, Лесь оволодiв нею просто на нарах. "То й нехай" - думала Катя - "Краще вже нехай вiн гвалтує, нiж якийсь солдат... Страждаю за нашу Радянську Батькiвщину..." Жодних почуттiв, крiм ненавистi до Леся, вона на той момент не вiдчувала.
   - В останнiй раз запитую, ти щось знаєш про пiдпiлля? - Запитав, приводячи себе в порядок, Лесь.
   - Нiчого. Я навiть не пiдозрювала про його iснування. Оце тiльки тут i дiзналася...
   - Моя наречена нi в чому не винна, нiякого вiдношення до пiдпiлля вона не має. - В черговий раз доводив Лесь начальнику штабу. - Я допитував її...
   - Бачили ми, як ви допитували! - Розсмiявся полковник. - З пристрастю! Ха-ха-ха!
   - Ви що, пiдглядали?! - Пiдскочив Лесь.
   - Не пiдглядали, а спостерiгали. - Заперечив полковник, пiднявши вгору вказiвний палець. - У кожнiй камерi ми зробили вiчко, через яке спостерiгаємо за заарештованими. Це звичайна процедура.
   - Я можу забрати свою наречену додому? - Насупившись, запитав Лесь.
   - Можете. Але тiльки ввечерi. Паперова тяганина, знаєте...
  Увечерi Лесь забрав Катю додому. Мама вже чекала її повернення i нагрiла воду у ваннiй. Катя, набравши ванну до країв, лежала в нiй, поки вода майже зовсiм не охолола, i плакала...
  Кiлька разiв Лесь пробував схилити її до близькостi, але Катя вiдразу ж закаменевала, а нових спроб зґвалтування вiн бiльше не робив. Незважаючи на це, тепер Лесь супроводжував Катю майже всюди, тiльки до школи не заходив, чекаючи її на ганку. Буваючи з ним в рiзних мiсцях, Катя дiзнавалася з розмов нiмцiв про те, що червонi успiшно почали просуватися на захiд, звiльняючи радянськi мiста один за одним. До нового року вiдзвуки боїв стали чутнi i у них у мiстi, а у березнi нiмцi почали готувалися до вiдступу.
  Одного вечора до Леся прийшли двоє офiцерiв.
   - Катрусю, приготуй нам чай i бутерброди! - Звернувся Лесь до своєї нареченої, пропускаючи офiцерiв вгору по сходах.
   По їх вигляду Катя зрозумiла, що обговорюватися буде щось дуже важливе, тому поспiшила на кухню. Швиденько поставивши на тацю тарiлку з бутербродами, що залишилися вiд вечерi, цукорницю, заварник i чашки, Катя зняла з плити гарячий чайник i помчала вгору по сходах у мезонiн.
   - А от i чай! - Пiдiйшла вона до столу, на якому були розкладенi креслення. - Ось бутерброди, тут цукор... - Виконуючи роль привiтної господинi, розставляючи чашки i розливаючи чай, вона уважно розглядала план моста.
  Лесь продовжував говорити нiмецькою, роблячи на планi позначки i не звертаючи на неї уваги. Нiмцi розробляли план пiдриву мосту пiд час вiдступу...
  Наступного дня, передавши всi отриманi вiдомостi Iллi Миколайовичу, Катя, як нi в чому не бувало, вийшла на шкiльний ганок.
   - Щось ти сьогоднi довго. - Взяв її пiд руку Лесь.
   - Педрада була. - Холодно буркнула Катя.
   - Сьогоднi ми з тобою їдемо.
   - Куди?
   - До Нiмеччини. Нiмецькi вiйська вiдступають. Я їду з ними.
   - А я нiкуди не поїду! - Зупинилася Катя. - Тут моя Батькiвщина, тут моя мама, тут десь у лiсi похований батько...
  Лесь не став її вмовляти i ввечерi, сiвши у легкову машину, поїхав. Наступного дня бої велися вже на пiдступах до мiста. Нiмцi вiдступили. Завдяки Катi, мiст залишився цiлим. Двадцять п'ятого березня 1944 Червона Армiя звiльнила мiсто...
  -10-
  А наступного дня Катя вiдчула, як у неї в животi ворухнулася дитина. Радiсть вiд того, що прийшли нашi, була сильнiшою за переживання з приводу вагiтностi, i поки Катя збиралася з духом, щоб повiдомити новину мамi, за нею прийшли. Хтось повiдомив радянським властям, що Катя спiвпрацювала з нiмцями i навiть збиралася вийти замiж за офiцера. Її допитували i били по обличчю. Все вiдбувалося, як в туманi, скiльки часу - невiдомо.
  Нарештi, її вiдпустили. Бiля входу виконкому, в пiдвалi якого i тепер була в"язниця, її зустрiв Iлля Миколайович. Виявляється, керiвництво пiдпiлля вiдразу ж кинулося визволяти Катю, розповiдаючи про все, що вона зробила, якi вiдомостi добувала, i що саме завдяки їй мiст через Днiстер не був пiдiрваний. Майже всiх пiдпiльникiв перевiряли i допитували ще кiлька мiсяцiв. Катин живiт вже був помiтний всiм, тому i Iлля Миколайович, i Вiра з Нiною наполегливо твердили, що у Катi був наречений-пiдпiльник, який загинув пiд час виконання одного з бойових завдань. Вони надали владi документи хлопця, який загинув при спробi пiдриву мосту ще до вiдступу нiмцiв. Катi навiть дали його фотографiю з написаним на зворотi iм'ям - Антон Стадницький.
   - Постав у своїй кiмнатi на видному мiсцi. - Порадив Iлля Миколайович. - Щоб нi в кого не виникло сумнiвiв.
  А в кiнцi серпня сорок четвертого у Катi народилася дочка. Її назвали Лесею. Дiвчинка з самого народження знала, що її тато був пiдпiльником i загинув на вiйнi...
  Країна поступово переходила на мирнi рейки, на конезаводi знову з'явилися конi, знову вулицями роз'їжджали двоколки. Щовесни, на День Перемоги, Катя розповiдала учням про дiяльнiсть мiського пiдпiлля i про те, яку роль в ньому грали вона та її знайомi. Фотографiя її "нареченого-пiдпiльника" з тумбочки спальнi перекочувала до шкiльного музею. Iлля Миколайович розшукав могилу Вiктора Петровича Петровського у лiсi, i його останки були урочисто перепохованi на мiському кладовищi. Вiра i Нiна виселилися вiд Катi i жили тепер своїм життям, продовжуючи працювати в школi. Обидвi вже вийшли замiж, у Вiри рiс дворiчний хлопчик, а Нiна чекала дитину на лiто.
  Восьмого березня п'ятдесятого року Iлля Миколайович разом з дружиною Ганною Сергiївною прийшов до Петровських з величезним букетом черемухи. Цi букети на уроках бiологiї вирощували всi учнi школи з гiлок, зрiзаних з дерев ще на початку лютого. Вийшло дуже здорово - до свята вся школа пахла черемухою i бiлiла квiтами. Привiтавши всiх жiнок - Тетяну Андрiївну, Катерину Вiкторiвну i п'ятирiчну Лесю Антонiвну зi святом, Iлля Андрiйович i Анна Сергiївна залишилися у них на вечерю.
   - От що, Катруся. - Дочекавшись, коли Тетяна Андрiївна i Анна Сергiївна сiли в куточку, обговорюючи якесь в'язання, посадив вiн Катю поряд з собою на диван. - У мiськвиконкомi для тебе є завдання...
   - Яке?
   - Не знаю, як i сказати... - Iлля Миколайович знiяковiло вiдводив вбiк очi. - Там, - вiн вказав пальцем у стелю, - хочуть, щоб у вас оселився iнженер...
   - Ну, якщо хочуть, то нехай так i буде. - Байдуже знизала плечима Катя.
   - Цього iнженера звуть Поровський Лесь Семенович...
  У Катi все всерединi обiрвалося i гупнуло кудись вниз. Лесь... Цей фашист, зрадник Батькiвщини... Батько її дочки...
   - Але ж вiн ворог... - Почала було вона.
   - Як виявилося, нi. Сама подумай, адже вiн знав, що ти розумiєш нiмецьку?
   - Не знаю... Ой, справдi, ще до вiйни ми з ним жартома розмовляли iнодi нiмецькою! Я йому розповiдала, що у мене з нiмецької у школi i в iнститутi були однi п'ятiрки, а вiн говорив, що навiть вчився в нiмецькому унiверситетi!
   - Отож. А тепер подумай, чому вiн завжди у твоїй присутностi розмовляв з нiмцями, кажучи їм, що ти нiчого не розумiєш? А план лiквiдацiї моста? Часто вiн просив тебе готувати йому чай, коли до нього приходили нiмцi?
   - То це вiн навмисно?..
   - Мабуть. Я подробиць не знаю, та кажуть, усi мости, якi вiн курирував в нашiй областi, пiд час вiдступу нiмцiв не були пiдiрванi. Якимось чином плани їх лiквiдацiї потрапляли до пiдпiльникiв i партизанiв.
   - Не може бути... - В головi у Катi все крутилося, як у калейдоскопi.
   - А ще його iм'я фiгурує у звiтах деяких загонiв, якi визволяли вiйськовополонених. Ти знаєш, що у нiмцiв було прийнято всiх полонених розстрiлювати пiсля виконання ними необхiдного обсягу робiт? Так от, бiльшiсть людей, якi працювали на переправах, керованих Лесем, залишалися живими i потрапляли до партизанiв.
   - Не може бути...
   - А потiм вiн наводив мости i переправи у схiднiй Польщi.
   - Не може бути...
   - Та що ти все: "Не може бути, не може бути"! Було! I було настiльки успiшно, що тепер наша Комунiстична Партiя має намiр вiдправити його до Нiмеччини для надання допомоги нiмецькому народовi у вiдновленнi та будiвництвi їх мостiв.
   - А до чого тут я? - Катя, нарештi, позбулася свого "не може бути".
   - До того, що вiн без тебе вiдмовився їхати... Отже так, у недiлю iнженер-мостобудiвник Лесь Семенович Поровський оселиться у вас в мезонiнi. Поки будуть готуватися всi необхiднi документи для поїздки до Нiмеччини, вiн поживе у вас.
  Вночi Катi не спалося. Скiльки ж це вони не бачилися? Зараз березень 1950-го, вiн поїхав з нiмцями у березнi сорок четвертого... Минуло рiвно шiсть рокiв... Звичайно, адже Лесiньцi теж скоро шiсть... Значить, вiн не ворог?.. Значить...
  У недiлю вранцi в дверi подзвонили. Ноги у Катi вiдмовилися йти i вона зупинилася на порозi вiтальнi. Тетяна Андрiївна обiйшла її i пiшла вiдчиняти. Маленька Леся вийшла в коридор за нею.
   - Здрастуйте, Тетяна Андрiївна! - Лесь прямо з порога вручив жiнцi гiлку мiмози.
   - Як тебе звати? - Серйозно запитала Леся, знизу у верх дивлячись на незнайомця.
   - Мене звуть Лесь. А як тебе? - Запитав той, ставлячи на пiдлогу валiзу i сiдаючи навпочiпки.
   - I мене Леся. - Дочка спокiйно пiшла на руки до гостя. - А це моя мама. - Вона вказала на застиглу у дверях Катю.
   - Здрастуй, Катруся... - Лесь теж застиг.
   - Ну, що ви тут стоїте? Проходьте у вiтальню, будемо снiдати. - Тетяна Андрiївна пiдштовхнула Леся в спину...
  Не вiдразу Катя звиклася з думкою, що Лесь не ворог, не вiдразу дозволила своїм почуттям повернутися до свого серця. Але коли пiсля першотравневої демонстрацiї, на яку Катя, Леся i Лесь пiшли втрьох, вона, нарештi, дозволила йому себе поцiлувати, всi стримуванi ранiше почуття повернулися i нахлинули на неї з новою силою, затопивши, як повiнь, i душу, i серце, i все її тiло...
   - I мене! I мене поцiлувати! - Крутилася бiля нiг Лесiнька.
   - I тебе поцiлую! - Пiдхопив Лесь її на руки, не випускаючи з обiймiв i Катю.
   - Ти мiй тато? - Раптом запитала донька.
   - Так. Це твiй тато. - Пiдтвердила Катя.
   - Ти не помер?
   - Виявилося, що не помер. - Знову за Леся вiдповiла Катя.
   - А чому ж ти так довго не приходив?
   - Спочатку я був поранений, а мамi помилково написали, що я загинув. А потiм менi довелося ще воювати, та й iнших справ було багато. Але тепер я повернувся.
   - Назовсiм?
   - Назовсiм!
   - Ура! У мене тепер є тато - Спустившись з рук батька на землю, Лесiнька почала скакати навколо них.
  Весiлля знову призначили на двадцять друге червня, тепер уже 1950-го року. Вже почалися лiтнi канiкули, тому на весiлля прийшли i Нiна з Вiрою та зi своїми чоловiками, i Iлля Миколайович з Ганною Сергiївною, i ще кiлька друзiв зi школи i з виконкому. Щоб не порушувати усталену легенду про нареченого-пiдпiльникiв, Лесь просто оформив усиновлення, вiрнiше, удочерiння Лесiньки i дав їй своє прiзвище та по батьковi. А на початку вересня нова сiм'я поїхала на роботу в окуповану Нiмеччину...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"