Аннотация: Першi роки незалежностi України кожна людина сприймала по своєму. Герой оповiдання Роман, навiть у вихiднi днi прокидався до шостої години ранку, щоб спокiйно, наодинцi послухати новий гiмн незалежної України. Дивак, вiн i є дивак.
Д И В АК
Сьогоднi вихiдний день, але Роман прокинувся, як завжди, о пiв на шосту годинi ранку. Давала взнаку давня звичка мешканця села, потiм армiї i нарештi робота на одному з пiдприємств мiста.
Дружина, не вiдкриваючи очей спитала:
- Куди це ти зiбрався?
- Пiдскочу до головпоштампту, гляну котра година, - невдоволений її раннiм пробудженням буркнув Роман.
- Краще вже б збiгав до вокзалу. Мо, там годинник точнiший, - вiдповiла вона йому в тон i повернулась на другий бiк.
- Можливо так я i зроблю.
- Спав би собi, так нi - пiдкинуло його.
Взагалi дружина мала рацiю. Не завадило б понiжитись у лiжку i посмакувати вранiшнiм сном пiсля тяжкого будення. Але ось уже третiй тиждень по українському радiо о шостiй ранку звучить гiмн незалежної України. Роман найбiльше довiряв саме радiо, отож звуки "Ще не вмерла Україна i слава i воля" незаперечно свiдчили: Україна твердо стала на шлях своєї незалежностi. Йому було радiсно вiдчувати себе громадянином своєї самостiйної держави! Вiн ревно плекав це захоплення, а поспiшливiсть вранiшнього хапливого збирання до роботи не давала змоги насолоджуватись цим вiдчуттям.
Одного разу вiн повiдав спiвробiтникам про свої раннi пiдйоми по вихiдних днях. Ну що ж, з нього поглузували - дивак, та й годi! I пiсля цього, соромлячись своєї схильностi до романтизму (все-таки скоро стуке пiвсотнi) вiн нiкому про це не розповiдає. Навiть дружинi.
Звично виконавши, як завжди, кiлька вправ, прийнявши душ, вiн вийшов на кухню.Тут його вже чекав кiт Лорд. Його очi уважно стежили за руками Романа - чи не з`явиться в них щось смачненьке. Втративши надiю на здогадливiсть хазяїна, кошак почав лащитись бiля його нiг з тихим муркотiнням.
Незвертаючи уваги на пiдлещування кота, Роман насипав у джезву каву, цукор i залив сумiш водою. Потiм запалив газ i поставив джезву на плитку.
Лорд зневажливо спостерiгав за цiєю, на його погляд, нiкчемною процедурою. До всього, що не мало стосунку до їжi, вiн становився зневажливо. Та й взагалi мав свою фiлософську думку стосовно людської метушнi. Не чекаючи нiчого корисного вiд манiпуляцiй з кавою, Лорд почав гратися з капцями хазяїна. Роман замилувався грацiозними рухами кота i тут же почув шипiння першої, найсмачнiшої кави, невдоволеної контактом з гарячою плитою.
Кiт, нiби розумiючи причетнiсть до скоєнного, не чекаючи принизливого покарання, миттю зник у темнiй комiрчинi. Це повторювалось вже не раз i було схоже на те, що вiдволiкаючи вiд кави, Лорд наче мстився за неувагу хазяїна до його котячих iнтересiв.
Пошепки лаючи лукавого кота, Роман швидко витер плиту i, не звертаючи уваги на Лорда, що поблискував очима з темної комiрчини, побоюючись кари, розчинив вiкно. Примiщення наповнилось вранiшнiм шумом мiста, що вже почало прокидатися.
Сонце пiднялось над дахом сусiднього будинка i лагiдним промiнням обiцяло погожий день. Липа бiля будинку захищала своїм лапатим гiллям, мов шторою, мешканцiв вiд вуличного гамору й куряви. Коли Роман з дружиною i маленьким сином одержали це житло, дерево ледь досягало третього поверху, а зараз сягнуло аж до п`ятого. Лiтнiми вечорами, коли cпадала спека, Роман полюбляв вiдпочивати на балконi, вкритому щiльною запоною зеленого гiлля. Аромат квiтучої липи i прохолода знiмали напругу трудового дня. Удвох з дружиною вони не поспiшаючи смакували запашний чай, зрiдка перемовлюючись. Знизу долунав гомiн. Люди юрмилися, наповнюючи свої сумки на стихiйному базарчику, що розмiстився бїля тролейбусної зупинки. Мiсце було зовсiм не влаштовано для скупчення людей, але на це мало хто звертав увагу.
Роман пригадав: як якийсь бiдолага, мабуть, перепивши пивця, схвався за кiоск, с пiд якого згодом зрадницьки потекла довга цiвка невтримання. Такого неподобства його дружина стримати не могла. Але тiльки вона набрала повiтря в груди для свого виховального монологу, Роман заспокiйливо сказав:
- Та хiба ж вiн винний? Якщо ти вже хочеш дорiкнути, то роби так, щоб твiй голос досягнув до того, хто проектував тут зупинку, а потiм ще понаставляв кiоскiв з напоями. А про туалет - нi гадки.
- Вони не тiльки не забули, а навiть i не подумали про його необхiднiсть, - примирливо вiдповiла вона заспокоючись.
Пiд час реконструкцiї Центральної площi липу бiля їхнього будинку хотiли спиляти. Бо вона, бач, заважала. Але мешканцi будинку, очоленi його енргiчною дружиною, вiдстояли дерево. Воно, нiби дякуючи за пiклування, розрослось, наче дiвка пiсля вдалого замiжжя, широко розкинуло своє гiлля через дорогу i створило з iншими деревами затишний тунель. Тепер липа стала причетною до багатотисячної армiї дерев мiста, якi своєю красою надали йому славу одного з найкращих мiст свiту.
Вранiшнiй час вихiдного дня Роман заповнював неквапливо й розслаблено, смакуючи кожну хвилину. Дружинi, навпаки, подобалось, як вона казала, "вiдiгратися за всi буднi" i вона прокидалася десь о десятiй.
Старший син Василько займав окрему кiмнату i залюбки користував свою перевагу. От i сьогоднi вiн повернувся з гульок десь о другiй годинi. Роман чув, як вiн тихенько вiдiмкнув вхiднi дверi i зайшов у вiтальню, не вмикаючи свiтла. Його подруга, в темрявi на щось невдало наткнулась. Почулось шепотiння i стриманий смiх. Невгамонний юнацький апетит загнав їх до кухнi, й чутно було, як вони поралися з холодильником, вишукуючи їстивне. Мабуть вигрiбали з нього все пiдряд. Подумки Роман попрощався iз качкою, яку засмажила дружина звечора на обiд вихiдного дня.
Васильку недавно виповнилось двадцять чотири роки, i вiн давно уже проводив самостiйне життя. Пiдчас служби в армiї йому довелося майже пiвроку вдихати повiтря просякнуте порохом незрозумiлої i нiкому непотрiбної вiйни в далекому Афганiстанi. Слава Богу, що не призвичаївся до проклятого дурману, що так понiвечив деяких солдатiв. Доля зглянулась над життям Василька, але залишила чорну вiдзнаку. Пiсля тримiсячного перебування в шпиталi, вiн ще з пiвроку шкутильгав на милицях. Мабуть перебування в госпiталi позначилося на його виборi професiї. Зараз вiн вчиться в Медичному iнститутi.
Про подiї на вiйнi розповiдав неохоче й дуже стримано. Тiльки одного разу у вiдвертiй розмовi з батьком сказав:
- Не зважаючи на те, що на регулярних полiтзаняттях армiйськi полiтпрацiвники торочили нам про "визвольну мiсiю", ми завжди вiдчували, що воюємо з вигаданим ворогом.
- То це є їхнiй хлiб, синку, - вставив Роман.
- Це я розумiю, - пiдримав син, - але не зважаючи на їх потуги ми добре розумiли, що нас звiдусiль оточує хитрiший, нередбачуванний ворог. Це була вiйна без тилу. Наше життя там нiчого не було варте. Де вже там говорити про стiйкiсть духу, патрiотизм, так необхiдний для перемоги.
Бiльш на цю тему вони не говорили. I тiльки двi нагороди та глибокий шрам на нозi нагадували про той кривавий час.
*
* *
Роман навшпиньли зайшов у кiмнату, де спала його дружина. Її чорнi коси розкинулись на подушцi. Деякий час вiн милувався її ще й досi вродливим обличчям, пригадуючи неповторнi часи зближення. Намагаючисмь не порушити її чутливий вранiшнiй сон, тихенько зазирнув до кiмнати, де спала, обiймаючи свою улюблену мавпу, їхня восьмирiчна донька Дана.
Вона була пiзньою дитиною в сiм"ї. Якось так уже сталося, що дружина несподiвано звагiтнiла. На сiмейнiй радi, спiльно з батьками, вирiшили: "Як Бог дав, то хай росте нам на радiсть."
- Але з вашою допомогою,- вставив Роман свої п`ять копiйок.
- Ой, ти вже, Ромко, краще помовч, - проспiвала мати, - Василько вирiс у нас на парному молочцi, на свiженьких яйцях та на городинi чистiй, без отої вашої клепаної хiмiї.
- Та й ви обоє теж руки за спину не ховали, а їхали вiд нас до себе додому з повними сумками, - пiдспiвав батько.
- Отаке тобi, вже й дорiкають, - буркнув Роман.
- Е нi, дiтки. Дорiкають чужi люди. А ми, свої, тiльки нагадуємо про борги, котрi треба буде сплачувати, як ми будемо з матiр`ю вже негодящими, - миролюбиво, але повчально промовив батько.
А мати ствердливо закивала голiвкою, наче вiдбиваючи ритм.
Свята правда. I тодi й зараз батьки допомагають. Хоч Роман з дружиною заробляли й непогано, та й Василько вже перейшов на свiй хлiб, але завжди виходило, як той казав: "не встигне Бог копiйку дати, а в чорта для неї вже дiрка готова." Ось i в цей приїзд, на ослонi вже чекають на подорож до мiста, двi крутобокi сумки.
На цьому сiмейна рада i закiнчилась.
- Тепер нам з дiдом буде веселiше,- з надiєю в голосi промовила мати, - от тiльки щось мої ноги болять. Привезли б менi якоїсь мазi, або що?
Вдоволена результатом сiмейної ради дружина защебетала ластiвкою:
- А як же! Дiстану Вам, мамо, найкращих лiкiв. У знайомої лiкарки вiзьму рецепт.
- Роман, теж задоволений рiшенням поспiшив додати:
- У наступнi вихiднi я Вам i привезу.
- Ото й добре, - аж повеселiв батько, - я саме збирався повiтку перекрити, то й допоможеш.
Роман уже й пошкодував, що не стримав свого ентузiазму, але - що з воза упало, те бабi у фартух попало.
Хитрющий батько добре зрозумiв становище Романа, але не даючи йому змоги вiдкрутитися вiд роботи, перевiв розмову на другу тему:
- Бач стара, було б менше бiгати за мною, як дiвувала, то й ноги здоровiшi були б. А тепер, бач от, болять.
- Та я за тобою бiгала, щоб ти вже швидше женився. А то й досi блукав би по селу, шукав би собi жiнку, як той пЄяний Каленик свою хату, - жваво вiдплескала мати.
Такi жартiвливi суперечки мiж ними були здавна. I на цьому багато oо трималось в їхньому життi. Головою в сiм`ї, звичайно, вважався батько. Але Роман знав, що мати, задовго, до розвязання якоїсь проблеми, готувала батька до його визрiвання. I коли той поважно пiдкручуючи вуса, давав згоду, то зовсiм не здогадувався, про таємну роботу, яку мати провела над ним.
Перед вiд`їздом додому сiли за стiл обiдати. Батько пiдняв чарку:
- Хай вам , дiтки, Бог дає всього найкращого. А як дасть синочка, то назовiть його Данилом, в пам`ять мого батька.
- А як донька народиться? - спитала дружина, маючи, напевне, свої плани.
- А як Бог дасть доньку, то нехай буде Дана, - беззаперечливо сказала мати.
Ось так, вiсiм рокiв тому, Дана легко ввiйшла в цей свiт й упевнено посiла мiсце улюбленицi всiєї родини. Роман з дружиною, та й батьки, куди вони вiдвозили Дану щолiта на "молочко" не могли натiшитися дiвчинкою. Василько спочатку поставився до сестри насторожено, навiть з ревнiстью, але через деякий час вона своєю лагiднiстью i веселою вдачею полонила брата. Тепер весь свiй вiльний час, замiсть гасанини з хлопцями у дворi, вiн охоче грався з сестрою.
Роман вiддавав налене дружинi у вихованнi дитини. В три роки вона вже почала вчити доньку азбуки i через деякий час мала вже читала по складах. А ще через пiвроку Дана ховалась в своєму улюбленому куточку, заглибившись у книжку. Але тiльки до неї пiдходив Василько, або Лорд, вона вiдкидала книжку i залюбки пiддавалась веселiй метушнi.
*
* *
Приємний аромат кави лоскотав нiздрi. Роман нацiдив її у маленьку тацю i з насолодою почав пити. Потiм запалив першу, найсмачнiшу цигарку. Вiн глянув на годинник i включив приймач, з якого невдозi полинув передзвiн бандури - "Реве та стогне..."- позивнi українського радiо.
Колись, перебуваючи у вiдрядженнi в далекому закордоннi, вiн спiймав позивнi України. З хвилюванням настроївся послухати новини з рiдної землi. А замiсть цього вiн почув якiсь бравi рапорти та нарiкання сiльських керiвникiв на несприятливi природнi умови стосовно врожаю. Потiм почався довгий перелiк спiвчутливих землякiв, якi, осiвши за кордоном в рiзних частинах свiту, бажали Українi швидше стати до ряду передових країн. Вони були б дуже радi приїхати на Вкраїну, але...в гостi. Нiхто з них не виявляв бажання повернутися назавжди, - мовляв, уже пустили вони корiння в чужiй землi...
На погляд Романа свої коренi на Вкраїнi вони мали значно мiцнiшими i глибинними. Але все ж таки вiдiрвалися вiд них. Мабуть, подумалося йому, причина була iнша, значно прозаiчна, житiйська. Переважну роль грала недовiра до ново явленних панiв-демократiв, що обсiли кермо влади, як гнiйнi мухи. Вони не зробили для своїх вибiрцiв нi на копiйку, а про себе, та про своїх спадкоємцiв i родичiв потурбувались, користуючись своєю владою. Їхнi дiточки в рiзних країнах свiту здобувають освiту i мiсце пiд сонцем. Хоча всiм вiдомо, що наша школа, нашi учбовi заклади надають значно кращi знання i готують майбутнiх фахiвцiв грунтовнiше.
Де є ще такi лiкарi, котрi не маючи необхiдного обладання й лiкiв, роблять складнi операцiї, проводять дослiдження? Де є ще такi iнженери, такi науковцi, котрi своїм розумом зрушили державу з нулювого стану? Де є ще такi вчителi, котрi сiють у дитячих головах розумне i готують iз них наше майбутнє? А вони ж нi першi, нi другi, нi третi майже не одержують зарплату. Якщо про це розповiсти людинi iз захiдного свiту, то вона, просто, не збагне, про що йдеться мова. Але таких людей на Вкраїнi багато. I вони роблять значно бiльш, нiж "балакуни-верхорадники."
Депутати повиннi перед усiм дбати за свiй нарiд, який повiрив їм, їх запевненням i обiцянкам, обравши їх до парламенту. Тодi й Україна пiднiметься й прийме пiд своє блакитне небо закордонних дiточок, що як мак розсiялись по всьому свiту. I тодi порвуться за кордоном корнi, а вдома, на Вкраїнi, розпустяться буйнi паростки вiд старих, надiйних, ще не засохших коренiв.
*
* *
Хвилина по хвилинi збiгали, i от рiвно о шостiй зазвучав не забутий i вiдроджений гiмн. У Романа по тiлу побiгли мурашки. Вiн стояв бiля вiдкритого вiкна зворушливий i схвильований, вдихаючи на повнi груди повiтря своєї вiльної, незалежної Батькiвщини.
Лунала музика, а подумки, в душi, промовлялися слова: "Ще не вмерла в Українi i слава i воля." Мелодiя дарувала йому причетнiсть до несказанно могутнього почуття. Нiби потужно пульсуюча енергiя України сповнювала весь простiр довкола, вiдлунювала в душi i у тiлi, - як неприборкана стихiя, якiй все пiдкорювалося.
Патрiотичне пiднесення в душi Романа заповнило груди. Вiн вiдчував торжество держави, яка пiсля багаторiчного пригноблення, безкровним, мирним шляхом здобула незалежнiсть. Здобула право стати самостiйною державою i дала притулок багатьом нацiям.
Зростала, мiцнiла, заповнювала все єство думка: мiй мирний, роботящий i талановитий нарiд буде щасливим. Чорною каменюкою потонуть в мудрих рiшеннях нових народних обранцiв всi провокацiйнi потуги любителiв гострих конфлiктiв i завоювань. Самовiддана праця, патрiотичне пiднесення i українська нацiональна гордiсть розчинуть своєю неймовiрною каталiзаторською енергiєю всю ту накип, що винирнула з чорної безоднi мов хижаки. Нема такої сили, котра стала б на завадi прагнення цiлого народу до свободи й незалежностi. До мирного та заможнього життя.