Горбовец Сергей : другие произведения.

Сльози вiйни

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    В художньо-документальнiй повiстi "Сльози вiйни" описанi трагiчнi подiї, якi вiдбувалися в Київi в перiод 1941-43 рокiв в перiод гiтлерiвської окупацiї мiста. Вибухи на Хрещатику, знищення людей у Бабиному Яру та iншi подiї, якi пережили кияни в оккупованному мiстi. .
 &n Українська мова.
  Предiсторiя написання повiстi "Сльози вiйни". У процесi роботи над матерiалами 'Сльози вiйни', я зустрiчався з багатьма людьми, якi ще пам'ятали той трагiчний час фашистської окупацiї Києва 1941-43 рр. По мiрi надходження свiдчень, повiсть почала обростати новими фактами. Як автор, я дозволив собi прикрасити офiцiйну мову документiв деякими подiями з повсякденного життя людей, а також спогадiв ще живих свiдкiв того часу. Я народився i вирiс в Києвi на Михайлiвському завулку в комунальному житлi, де проживало загалом п'ять сiмей. Якимось дивом всi мирилися одним туалетом, однiєю кухнею, в якiй стояли уздовж стiн п'ять столикiв. Ванна використовувалася для прання бiлизни. Кожну суботу всi вiдвiдували лазню. Газу тодi ще не було. Це вже потiм з'явилося це диво з далекої, загадкової Дашави. А поки що, житловi кiмнати опалювали дровами i вугiллям, якi купували на вугiльному складi вулицi Стрiлецької. У кожнiй кiмнатi були грубки, оздобленi красивим кахелем, не схожi одна на одну, i унiкальнi за своїм дизайном. Вони навiть являлись прикрасою кiмнат. Посеред кухнi стояла величезна плита, подiлена на п'ять рiвних частин, по кiлькостi сiмей. У всiх були керогази та примуси, на яких готувалася їжа. Запах смаженого вбрався в усi куточки квартири. Скiльки я себе пам'ятаю в дитинствi, я завжди хотiв їсти i цей аромат менi зовсiм не заважав. Так я його i запам'ятав на все життя. Телевiзорiв тодi ще теж, майже, не було. Взимку на кухнi завжди гуртувалось багато людей. Хтось готував обiд, хтось майстрував, хтось шевцював. Влiтку, погожими вечорами люди виходили iз задушливих кiмнат зi своїми стiльцями, сiдали бiля парадної, обмiнювалися новинами, плiтками, згадували про окупацiйний час. Все це ще було свiже в їх пам'ятi. Не буду лукавити, що я цi розмови слухав уважно, але щось вже тодi вiдклалося в моїм осознаннii. Особливо чуйно я прислухався до розмов про Бабин Яр. Вже тодi я знав, що мої рiднi там загинули. Як нагадування минулого, недалеко вiд нашого будинку знаходилися будiвлi колишнього Гестапо i Полiцейської управи. Про пiдiрваний, зр65уйнований центр мiста i Успенський собор Києво-Печерської Лаври, згадували, хiба те, що це була робота нiмцiв. I всi в це вiрили. Ну, у кого ще могло бути таке варварське ставлення до чужої культури? Звичайно ж, тiльки у фашистiв. Про те що,це була робота диверсантiв НКВС, нiхто не мав згадки. В той час, навiтьтакi думки, були дуже небезпечними. Про масовi розстрiли в Бабиному Яру вперше я дiзнався вже будучи школярем. Одного разу менi в руки потрапив якийсь номер київської газети. Я тодi навчався в школi N 6 на Урядовiй площi (тепер вона називається Михайлiвська). В цiй газетi я прочитав про розслiдування комiсiї масових розстрiлiв фашистами мирних жителiв та вiйськово полонених в Бабиному Яру. Одним з членiв цiєї комiсiї була директор нашої школи. Друга згадка про Бабин Яр сталося теж в дитинствi. Якось у перервi мiж, вже порядком набридлими дворовим футболом i пiжмурками, хтось iз хлопчакiв пiдкинув iдейку покататися на тролейбусi ? 4 i побувати в Бабиному Яру. А щоб пiдсилити наше бажання пiдлив мерконтильний соус: - Я чув, як моїй матерi розповiдала сусiдка, що там нiмцi розстрiлювали євреїв. А у них було багато золота. Навiть зараз струмок в Яру вимиває з землi золотi кiльця. Гайда, пацани, шукати золото. З того дня я перестав бути атеїстом. Не iнакше, як рука Господня мене зупинила вiд такого мародерства. Я вже не пам'ятаю їздили хлопчаки за золотом чи нi, але я так точно -.НI! Третя згадка про Бабин Яр була тодi, коли в 1952 роцi помер наш батько. Ховали його на Лук'янiвському кладовищi. Тодi це ще була околиця мiста. На кладовищi наша сусiдка сказала: - Ось i Бабин Яр через дорогу. Тепер вiн зi своєю дружиною i тещею будуть поруч назавжди. Закiнчивши школу, я почав працювати на заводi iменi Артема. Кожен день ми вантажiвками вивозили виробниче смiття на Сирець i в Бабин Яр. Пам'ятаю, там було навiть якесь озеро. Розташованi поряд з Яром заводи i пiдприємства поступово засипали його смiттям i вiдходами. Потiм там побудували житловi будинки i став район називатися Сирецьким. Вже у свiдомому вiцi я побував на стихiйному мiтингу бiля пам'ятника жертвам Бабиного Яру. Ритуальної Менори ще не було. Тодi ж я там почув виступ письменника Вiктора Некрасова та його iсторичну фразу: - Тут розстрiлювали євреїв тiльки за те, що вони були євреями. З тих пiр завжди, коли у мене була можливiсть, (я тодi працював на рефрижераторних потягах, потiм тривалий час плавав на судах далекого плавання i часто був у вiд'їздi), приходжу в Судний день на Лук'янiвське кладовище i Бабин Яр. Саму ж повiсть писав не я. Це писала моя душа, а рука тiльки виконувала її волю. З пошаною, Сергiй Горбовець. Фото 1. Бабин Яр до окупацiї Києва 1941-43 рр. Сльози вiйни. (Художньо-документальна повiсть). Передмова. Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни нiмецькi окупанти, якi захопили Київ 19 вересня 1941 року, використовували урочище Бабин Яр для проведення масових розстрiлiв. Перший розстрiл вiдбувся 27 вересня 1941 року. Того дня були страченi 752 пацiєнти психiатричної лiкарнi iм. академiка Павлова, що розташована поблизу Яру. За лютий i березень 1942 року, без суду i слiдства знищили 621 членiв Органiзацiї українських нацiоналiстiв - членiв ОУН. Тут же фашисти вбивали циган цiлими таборами. Звуки пострiлiв заглушали гучною музикою i ревом мотора лiтака, що кружляв на невеликiй висотi. Бабин Яр - це трагiчнi сторiнки єврейської iсторiї, iсторiї масового знищення євреїв. Тiльки за два днi, 29 i 30 вересня 1941 року, було розстрiляно 31 771 євреїв. Для Києва ця сумна дата послужила вiдлiком початку Голокосту. Кого не встигли вбити 29-го вересня, тих замкнули на нiч в порожнiх гаражах на вулицi Дорогожицька. Розстрiлювали щодня до 11 жовтня. Практично все єврейське населення, яке не встигло евакуюватися з Києва, полягло в Бабиному Яру. Це були люди похилого вiку, iнвалiди, жiнки, дiти. Чоловiкiв серед них, майже, не було. Вони були мобiлiзованi, або добровiльно пiшли на фронт ще на початку вiйни. Вони воювали, захищали Батькiвщину. Критi брезентом вантажiвки привозили з Дарницького концентрацiйного табору виснажених голодом i ранами вiйськовополонених всiх нацiональностей. Їх використовували на земляних роботах. Назад вже не вiдвозили, тут же i розстрiлювали. Вранцi прибувала нова партiя вiйськовополонених, щоб закопувати рови, забитi вчорашнiми трупами. Потiм вони копали новi траншеї, там же їх розстрiлювали i закопували. Цей пекельний конвеєр не зупинявся протягом майже двох рокiв. Бабин Яр - це трагедiя багатьох сотень киян. Їх розстрiлювали без жодного приводу, часом цiлими сiм'ями. Людей хапали на вулицях без будь-якої причини. Бабин Яр - це i героїчнi подвиги простих людей, якi, незважаючи на небезпеку бути знищеними, ховали євреїв, забирали їх дiтей, щоб зберегти життя хоча б їм. Тiльки в Києвi понад тисячу сiмей приховували вiд фашистiв євреїв та їхнiх дiтей. Цi люди знали, що ризикують своїм життям, а також життям своїх близьких. Як описати людям про 33 771 євреїв, розстрiляних протягом тiльки двох днiв? Адже нiхто, крiм катiв в зеленiй формi СС, не бачив їх слiз, їх мук, не чув їх стогонiв. Тiльки тi, хто холоднокровно тиснув на гашетки кулеметiв, бачили їх крiзь прицiли. Але вони на сльози i муки не реагували, вони цинiчно виконували свою пекельну роботу. За два кривавих днi мирнi люди назавжди розлучилися зi своїми рiдними i близькими, зi своїм минулим, зi своїми, незвершеними i нездiйсненими надiями на майбутнє, на можливi вiдкриття. Як пояснити людям, що всього лише через 70 рокiв пiсля закiнчення Другої Свiтової вiйни, то в однiй, то в iншiй країнi, якi жорстоко постраждали вiд цiєї вiйни, з'являються покидьки, якi заперечують Голокост? За перiод майже дворiчної окупацiї Києва нiмецькими фашистами, в Бабиному Яру було знищено понад 50 000 тисяч тiльки євреїв. Навiть до цього часу нiхто не може назвати точної цифри знищених людей у Бабиному Яру. У 1946 роцi на Нюрнберському процесi була установлена оцiнка бiльш нiж 100 000 осiб рiзної нацiональностi. Такий пiдсумок фашистського злочину в Бабиному Яру. Вступ. Миколка народився за три роки до початку Великої Вiтчизняної вiйни. Всi подiї, пов'язанi з цим часом, в його пам'ятi майже не вiдклалися. Вже пiсля вiйни, довгими осiннiми та зимовими вечорами, при тьмяному свiтлi гасової лампи, бабуся Нiна, вiчно зайнята штопанням або лагодженням старого та зношеного одягу, розповiдала йому про те, що вiдбувалося в Києвi пiд час фашистської окупацiї. Вона згадувала про його загиблих на фронтi батькiв, про трагiчнi подiї в Бабиному Яру, якi довелося їм усiм тодi пережити. Затамувавши подих, дитина лежала бiля теплої грубки, в утробi якої затишно потрiскували iскрами сухi дрова, i слухала неквапливi бабусинi спогади. На бiлiй стiнцi вiдбивалися химернi, танцюючi контури вiд закопченого лампового скла. Крiзь щiлини в дверцятах грубки вискакували яскравi проблиски полум'я. Перемiшуючись мiж собою, вони створювали на протилежнiй стiнi, як на кiноекранi, постiйно мiнливi малюнки. Миколка дивився на них, i в його свiдомостi вони перетворювалися в дiючi образи. В такi хвилини вiн навiть забував про затиснутому в руцii житнiй сухар, який йому бабуся щедро видiлила з своїх затишних запасiв. Вiн вдихав нi з чим незрiвняний його аромат i передчував себе надiєю пiзнiше їм поласуватися. Його дитяча пам'ять вiдроджувала до найдрiбнiших подробиць подiї тих трагiчних днiв фашистської окупацiї. Глава 1. До вiйни, недалеко вiд центру, в комунальнiй квартирi мешкала iнтелiгентна сiм'я. Вони займали одну велику кiмнату i одну маленьку. Батько сiмейства, Володя, був за професiєю художник, пристрасно захоплювався фотографiєю i був завзятий рибалка. Володiна дружина, Дора, працювала концертмейстером хорової капели. У них було двоє дiтей - старшенька, розвинена не по роках десятирiчна Лiза i бiлявий красень-янголятко Антоша. Коли Антошi виповнилося три рочки, i вся сiм'я зiбралася за столом вiдзначити цю дату, Дора, соромливо опустивши очi, уважно вивчаючи вiзерунок на скатертинi, тихо вимовила: - Хочу вас зрадiти. У нас скоро буде поповнення в сiм'ї. Таке повiдомлення не могло пройти непомiченим. Володя швиденько метнувся до шафки, дiстав заповiтний графiнчик з настоянкою чогось там i чарочки. Розлив настоянку по чарках i вимовив тост: - Я пропоную пiдтримати мiй тост i опорожнити цi келихи за здоров'я нашої, знову молодої мами. Вiд усiєї душi побажати їй легких пологiв i поповнити нашу сiм'ю ще одним козаком. - Ви навiть не допускаєте можливостi, що це може бути дiвчинка? - здивовано запитала бабуся Iда, аби хоч якось пiдколоти зятя. - Мамаша, - вiдмахнувся вiд неї Володя, - а хiба не все одно? Буде дiвчинка, значить буде козачка. - З такими темпами, як у вас, тут скоро буде цiла станиця, - сказала теща, залишаючи за собою, як завжди, останнє слово. - Сьогоднi ж напишу мамi i вiтчиму листа в Ядлiвку i повiдомлю їх про приємну новину. - А навеснi нехай чекають нас з дитиною, - посмiхнулася Дора. - Хата у них велика, зручна. У дiда Мини є невелика пасiка, сад. Там нам буде добре. Свiже молочко, овочi. - А я, значить, буду паритися в задушливому Києвi з двома дiтьми? - ображено запитала теща, пiдiбгавши губи у гузочку. - Не хвилюйтесь, матусю. На лiто я i вас з дiтьми туди обов'язково вiдвезу. Там, разом iз всiма, вам буде веселiше. - Еге ж, Вам аби позбутися вiд нас, - нахнюпилась та. - О, Боже, все вам не так. Вам не догодиш, - махнув вiн рукою. Старшенька дочка Лiзочка засумувала про свою долю - адже це їй знову доведеться прати i прасувати пелюшки. Але подумавши про те, що може бути у неї з'явиться сестричка, вiдразу зрадiла. А Антоша, той взагалi вирiшив, що це якийсь подарунок йому на день народження, i радiсно заплескав долоньками. Тут же, на сiмейнiй радi вони вирiшили, як Бог дає козака або козачку, то i хай росте всiм на радiсть. На самому початку вересня, менше нiж за рiк до початку Вiтчизняної вiйни, у них народився син - Семенчик, названий на честь давно померлого дiда по маминiй лiнiї. Батьки Володi i Дори були не в захватi вiд народження третьої дитини. Ну, як же! Клопоту додалося. В свою чергу, Семенчик своїм басовитим голоском вимагав до себе загальної i постiйної уваги. Таким своєрiдним способом у нього проявлялась дитяча наполегливiсть завоювати своє заслужене мiсце в сiм'ї. Враховуючи щоденну зайнятiсть батькiв, всi турботи i клопоти по дому, а також догляд за дiтьми, взяла на себе Дорина мама - бабуся Iда, яка часто приїжджала до них з Могилiв-Подiльська, де вона тодi жила. У зв'язку з майбутнiм народженням у Дори третьої дитини, вона приїхала ще в серпнi, щоб допомогти доньцi, та так i затрималася. Чоловiка вона вже давно поховала. Залишилася одна. Слава Богу, є дочка, є зять до яких можна притулитися i звернутися за допомогою у похилому вiцi. Але поки що вона сама допомагала дiтям в мiру можливостi своїх сил. Ось i приїхала до доньки i онукам. А тi, нудьгувати i пiддаватися своїм недугам, не давали. Iншу частину мешкання, двi кiмнати з невеликою комiрчиною, маленьке вiконце якого виходило прямо у двiр поруч з громадським водопровiдним краном i потворною раковиною, займали баба Нiна, її чоловiк дiд Микитка (так його називали всi його дружки у дворi i на вулицi) i Миколчин тато з мамою. Катя, Миколчина мама, працювала медичною сестрою в лiкарнi i готувалася до вступу в медiнститут. Його татко теж, як i Володя, був завзятий рибалка. Вони з Володею виросли разом. Починаючи з восьмого класу сидiли за однiєю партою i були нерозлучними друзями. Загальна кухня знаходилася за довгим коридором, на обох стiнах якого висiв на цвяхах i гачках всiлякий мотлох: - старий, нiкому непотрiбний велосипед, патефон, троє санок, пральнi дошки, ночви. Особливо докучали всiм величезнi лосинi роги. Жителi квартири звикли до них, як до чогось свого i вже їх не помiчали. Нiхто не знав звiдки вони взялися. Всi були впевненi, що вони тут висiли завжди. Якось Володя пожартував: - Вони, мабудь, ростуть iз стiни. На них зазвичай, всi i все вивiшували до тих пiр, поки вони не обривалися вниз разом з усiм навiшаним. Тi, хто приходив в гостi i не був знайомий з коридорним лабiринтом, постiйно за них чiплялися i вони з гуркотом падали вниз. Господарi з милою i не винною посмiшкою обiцяли, що завтра, нi, сьогоднi ж! - викинути цi роги на смiтник. Проходив якийсь час i всi заспокоювались до наступного разу. Нi в кого не доходили руки, щоб викинути все це 'добро'. В основному весь цей 'вiсючий скарб' належав дiду Микитi. Вiн тягнув у будинок все, що потрапляло пiд руку. Був ще й сарай у дворi, але там теж вже не було мiсця. До самої стелi все примiщення було забито всяким брухтом. Одного разу, пiзно ввечерi, коли вже всi вгамувалися, в коридорi почувся якийсь незнайомий гуркiт, нiби щось тягли по камiнню. Володя вийшов з кiмнати i побачив, як дiд Микитка тягне по коридору вiдполiроване до блиску кiнськими боками дишло вiд парокiнної брички. Вiн, з невинною посмiшкою, запитав: - А конячки будуть пiзнiше? I де ж вони будуть у нас жити? - Та нi, Володя. Якi ще конячки? Теж придумаєш, - не зрозумiвши його жарту вiдповiв той, - у мене кум Овсiй працює на Сiнному ринку вiзником. Дишло - штука тендiтна. Ось зламається воно у нього на бричцi, а у мене вже є в запасi. Буде йому подарунок, а менi приварок. I йому i менi користь, - заусмiхався досить дiд Микитка. Жителi квартири i постiйнi гостi, звикли i вже давно навчилися моторно вивертатися вiд предметiв падаючих зi стiнки. Тому всi вважали, що простiше було ухилитися, нiж прибирати все це 'добро' i тягнути на смiтник. Але, одного разу, Дору вiдвiдав у справi керiвник її хору, де вона працювала концертмейстером. Простiше кажучи, акомпонувала хору на роялi. Закiнчивши свої справи, Дора пiшла його проводжати. Як на зло, в коридорi перегорiла лампочка. Для Дори безпечна стежка по коридору була звичною. Але керiвник хору був тут вперше. Спочатку вiн послизнувся на вiдполiрованому дишлi, потiм рукою зачепив оленячi роги i вони з гуркотом, з усiма навiшаним на нього ганчiр'ям, звалилися йому на голову. В цьому не було б особливої трагедiї: - впали, ну так впали. Скiльки разiв вони вже падали! Але вся справа в тому, що керiвник з поважної сивиною на головi зовсiм недавно в черговий раз одружився на молоденькiй спiвачцi хору, про яку йшла недобра чутка, нiби вона наставляла йому роги з солiстом хору. Впали б вони на якесь iнше мiсце, було б не так помiтно. А то - на голову! Удвох з Дорою, яка прямо таки давилася смiхом, вони ледве зняли їх з його голови. Природно, такий випадок вiн зрозумiв по-своєму i образився. А хто б не образився, будучи в його положеннi? Ну, самi розумiєте, кому приємно такi натяки, хоча i випадковi? Зате роги, як за помахом чарiвної палички, зникли. Просто, мiстика якась! Склалося таке враження, що вони тiльки й чекали Дориного керiвника хору. Так чи iнакше, але всi полегшено зiтхнули. Нарештi! Але через два днi вони знову з'явилися на стiнцi. Баба Нiна навiть перелякалася: - Свят, свят, свят, - бурмотiла вона, дрiбненько хрестячись. - Це вже точно чорт припер їх сюди назад, щоб чекати вiдповiдну голову. А 'чорт', дiд Микитка, сидiв на кухнi за столом i пив чай, досить посмiхаючись: - Чуєш, Нiнка, от диво. Йду додому i бачу - оленячi роги лежать. Начебто, як вчора зрiзанi. Майже новi. Ну, думаю, не пропадати ж добру. Однi у нас вже є, будуть ще однi. Несу додому i розмiрковую, як їх краще приладнати - поряд, для пари, або окремо. Приходжу, дивлюся, а їх вже немає на стiнi. Уявляєш - зникли! Так я взяв i пристосував цi заместь тих. Дивись, як гарно! Тепер можна буде на них що-небудь вiшати. - Ти, паразит, краще б їх повiсив собi на голову, а Володька тебе б сфотографував. Ось i прибили б твiй патрет замiсть них на стiнку. Це ж я i викинула, а ти пiдiбрав iїх на смiтнику i знову сюди припер! - А я i не зрозумiв, - почухав дiд Микитка потилицю, - що ж це ти, таку красу i викинула. Гаразд, - махнув вiн рукою, - раз вже повiсив, то нехай висять. - Шоб воно тобi, паразит, все згорiло, - постiйно бурчала бабуся Нiна, спотикаючись в темному коридорi, - або впало на твою дурну голову, може коли-небудь порозумнiшав би. Нiколи не сумуючий 'паразит' дiд Микитка тiльки посмiювався i як i ранiше продовжував тягати з вулицi все, що попало пiд руки: - Що ти, Нiнко, в цьому розумiєш. Запасливий краще багатого. Коли-небудь та стане в нагодi, раз воно у нас вже є. Баба Нiна i баба Iда давно знали одна одну i Нiна часто допомагала IдI по її галасливому господарству. По суботах Iда справно вiдвiдувала синагогу - позначалося мiстечкове виховання раннього дитинства. А Нiна, по недiльних днях iз суворим обличчям ходила на службу в Андрiївську церкву. По поверненню вони обидвi залишалися задоволенi i умиротворенi, i пили на кухнi чай з маленькими кусочками цукру. Незважаючи на таку рiзку вiдмiннiсть у вiрi, у них нiколи не виникало суперечок на релiгiйнi теми. Мало того, вони навiть знаходили багато спiльного у Священної Тори i Бiблiї. Свої, далеко непростi господарськi справи, вони теж вели, по можливостi, спiльно. Дiлилися мiж собою всякими дрiбницями, яких в господарствi завжди (по забудькуватостi) не вистачало: то сiль, то сiрники або пару ложок борошна. Разом ходили на ринок. Повернувшись додому, вони з гордiстю хвалилися на кухнi перед домочадцями, хто i скiльки виторгував за якiсь продукти. Якщо хтось iз сусiдiв йшов в крамницю, то завжди щось прикуповував i для iншого. Так вони i жили дружним галасливим сiмейством. * * * Одного разу, Миколчин тато i Володя, з захопленням прочитали якусь книжку про подорож по рiчцi через тропiчнi джунглi на плоту. Натхненнi мрiєю про далекi мандри, вони купили на Микiльськiй слобiдцi у якогось рибалки старий баркас. Сплатили за нього чималi на тi часи грошi. Привезли баркас на вантажiвцi i встановили у дворi на дерев'янi козли, перекривши майже повнiстю дверi чорного ходу. Цiлий рiк вiн простояв у дворi пiд вiкнами будинку, заважаючи всiм. Зате справно служив iдеальним смiттєвим ящиком. Деякi фахiвцi призвичаїлися навiть з п'ятого поверху потрапляти загорнутим в газету смiттям прямо в баркас. I як часто буває завжди - впустив, або спецiально кинув хтось пакет зi смiттям, i з часом тут вже виростала цiла смiттєва купа. Добре ще, що була зима i смiття не розкладалось. Наступного року, майже всю осiнь, зиму i весну вони старанно ремонтували i перебудовували своє майбутнє плаваюче чудо. Навеснi, насилу переправили його на Днiпро, встановили щоглу, пристосували вiтрило. Завдяки їх романтичному пориву i старанностi, у них вийшла досить стерпна яхта. На нiй були навiть двi невеликi каютки на шiсть спальних мiсць. Окремо на кормi був маленький камбуз. Там же була шафка для продуктiв першої необхiдностi: аптечка, кiлька банок рiзних консервiв, кiлька пачок чаю, сухарi, згущене молоко i какао для дiтей, а також пару пляшечок для дорослих. Загалом, маленьке судно, але далекого плавання. Тепер вони могли по вихiдних, або будучи у вiдпустцi, виїжджати двома сiм'ями i подорожувати по рiчкових затоках i протоках, насолоджуючись водними просторами Днiпра i рибалкою. Глава 2. Батько Володi, Нiканор був художник-богомаз. Вiн розписував церкви, писав iкони. У пошуках заробiтку сiм'я вела кочовий спосiб життя. Де вiн знаходив роботу, туди i їхав. Якось Нiканор отримав великий пiдряд на розпис новозбудованої церкви в селi Ядлiвка Чернiгiвської губернiї в Українi. Свою маленьку сiм'ю - молоду дружину красуню Настю i однорiчного сина Володю вiн також взяв з собою. Так вони i потрапили в село. Настя, юна дiвчина, вихована в давнiх, патрiархальних традицiях своєї сiм'ї, яка походила зi старовинного дворянського роду Iконнiкових. Її шлюб 'з якимось богомазом без роду, без племенi' схвалення у батькiв не отримав. В той час сiмейнi традицiї вiдрiзнялися великою строгiстю. Батьки поставили Настю перед вибором: або богомаз, або право на спадщину. Без всяких коливань, як i властиво молоденьким панночкам того часу, Настя вибрала кохання. Ще в 15-му столiттi село Ядлiвка була центром козачого куреня. Багато жителiв села були прямими нащадками мiсцевих козакiв, про це говорять їхнi прiзвища. Ще з кам'яного вiку iснували слiди перебування людей у цих краях. Коли цi землi звiльнили вiд татар сюди приїхав на полювання запорiжський козак Ядло. Мiсце йому сподобалося i вiн оселився тут зi своєю родиною i дружиною. Ядлiвку, як село, позначили на картах, про нього згадувалося в описах мандрiвникiв, внесли в державний перепис. Ядлiвський козацький курiнь входив до складу Баришiвської сотнi Переяславського полку, про що свiдчать архiви полкової канцелярiї. Козаки захищали село вiд татарських набiгiв, брали участь у козацьких походах. Пiзнiше, Переяславський полк був реорганiзований в регулярний Кiнний карабiнерський полк росiйської армiї. Ядлiвка була знаменита ще й тим, що там нiколи не було крiпаччини. У той далекий час в селi була навiть своя вiйськова дружина. У 1892 роцi в селi почалося будiвництво нової церкви Рiздва Богородицi. Вiдразу ж пiсля побудови молода сiм'я приїхала в Ядлiвку i Нiканор приступив до роботи. Бiльше року вiн працював пiд куполом церкви, розписував стелю, лежачи на спинi на сирих дошках лiсiв. Примiщення церкви не опалювалося, дошкуляли протяги. Захворiв бiдолаха, i незабаром помер. Там же, в селi Ядлiвка, на цвинтарi бiля церкви, Настя його i поховала. Повертатися назад до батькiв їй було замовлено i вона залишилася з маленьким Володею жити в Ядлiвцi. * * * Тепер багатi землi належали помiщику. Вiн захоплювався кiньми i тримав цiлком пристойну стайню, якою дуже пишався. У нього була особлива пара жеребцiв, про яких люди казали 'конi, як змiї'. Їх запрягали тiльки у свята в парадно-виїздну коляску. При стайнi працював конюхом красень-козак Мина. Тiльки вiн один змiг приборкати i правити цими напiвдикими жеребцями. Нiкого iншого вони до себе навiть не пiдпускали. Крiм цього, вiн ще був першокласний столяр. На тi часи це вважалося дуже престижним i прибутковим ремеслом. Мина теж пристрасно любив коней i тiльки тому погодився обслуговувати виїздну пару. Це було для нього ще й почесно. Пан навiть хотiв його одягнути в кучерскую лiврею, але вiд цiєї панської примхи Мина рiшуче вiдмовився, мотивуючи тим, що вiн вiльний козак, а не якийсь там холоп, i для нього таке вбрання непристойно. Дружину собi помiщик привiз з Нiмеччини. Вони прожили спiльно вже п'ять рокiв, але Бог так i не дав їм дитинку. Засумувала панi в селi без подруг i знайомих. Мови не знає, навiть немає можливостi з ким-небудь пошепотiтися. Одного разу Мина запропонував покатати її по красивих українських левадах i нивах. Погодилася панi. Та так їй сподобалося кататися, що стала вона мало не кожен день пiдряжати Мину на прогулянки. Тепер вже важко, сказати, що їй бiльше сподобалося: - кататися на вiзку по мальовничих українських степах чи спекотнi ласки красеня-конюха. Тiльки понеслися по всьому селу бабськi пересуди. Ну, якже в селi без цього? Чутки дiйшли i до пана. Розлютився вiн i вiдвiз дружину назад в Нiмеччину, подалi вiд українського спокусника. Збунтувалася у Мини козацька кров. Не довго думаючи, вiн рушив туди ж своїм ходом, викрав кралю i привiз назад в село. Вони сховалися на далекому хуторi у його родичiв. Пан вжив термiнових заходiв поверненню своєї дружини. Вiн нагрянув на хутiр з жандармами. Мина був все-таки простий сiльський козак, а не якийсь там абрек з Кавказу. Вiн не став чинити опiр i влаштовувати перестрiлки, а повернув пану його кралю. Цьому вчинку було кiлька причин: по-перше, вона йому вже набридла, та й утримувати її виявилося для нього не по карману, дорогувато. Але найголовнiша причина була в тому, що йому вже давно запала в душу молода красива вдова, як її називали в селi - кацапка Настя. А нiмкеня - це просто так, кураж. Не пропадати ж зазря молодому, здоровому запалу! Ось так завжди життя i розподiляє по своєму. * * * Минув деякий час i все це потихеньку вже почало забуватися. Село готувало до освячення заново побудованої церкву i всi iншi подiї вiдiйшли на заднiй план. Необхiдно було поставити хрест на її купол. За давньою традицiєю для цього зазвичай пiдбирали найсильнiшого, хороброго, парубка,який не лякався висоти. Хреста прив'язували у нього за спиною. З цим вантажем вiн, за допомогою мотузок i необхiдних крiплень, пiдiймався на саму макiвку церкви. Потiм розвертався i вставляв хрест в спецiальне гнiздо. Зробити це змогла лише людина, яка володiла не тiльки неабиякою силою, але i великою мужнiстю. Саме такою людиною i був Мина. Вiн блискуче виконав цю роботу i про нього пiшла слава по всiй окрузi. Рiдкiсна дiвчина не заглядалась на нього. Настя теж замилувалася мужнiм красенем-козаком. Церкву освятили у вереснi на Святого Миколая, а вже восени, на Покрову, перед Рiздвяним пiстом, всiм селом гуляли весiлля Мини i Настi. Навiть пан не погнушався, прийшов. Випив пiднесену йому Настею чарку, кинув на тацю грошi, судячи з виразу обличчя гостей, чималi. До того ж на радощах подарував нареченому кишеньковий годинник. Бабськi язики понесли по всьому селу, що вiн зробив такий небачено дорогий подарунок на радощах, що нарештi бiля Мини з'явився сторож. Ну, та на те вони i є баби, щоб язиками плескати! * * * З малих рокiв Володя рiс у селi серед своїх однолiткiв, вiльно розмовляв по-українськи, i дуже скоро його вже неможливо було вiдрiзнити вiд iнших українських хлопчакiв. Залишилося тiльки дитяче прiзвисько Володька-кацап. Ну, а хто, скажiть менi, в селi є без прiзвиська? Гени батька перейшли до нього, i вiн успадкував вiд Нiканора здатнiсть до малювання. Закiнчивши початкову школу в селi, вiн переїхав до Києва для продовження навчання. Пiсля закiнчення середньої школи, Володя вступив до Київської академiї мистецтв. Ще будучи студентом, вiн i познайомився з чарiвною i красивою дiвчиною, студенткою Музично-Драматичного iнституту, Дорою. З дитинства Володя полюбив Україну, спiвчував нацiональному руху. Вiн вважав себе народженим на цiй землi, добре знав українську мову i всi мiсцевi звичаї. При отриманнi паспорта з гордiстю назвав себе українцем. У нього було багато друзiв i, знайомих у свiтi мистецтва, зокрема, в Капелi бандуристiв, Академiї мистецтв, у хоровiй капелi 'Думка', де Дора проходила практику концертмейстера. Там вони зустрiлися i покохали один одного. Глава 3. Вiйна грянула несподiвано. На свiтанку 22 червня 1941 року на Київ впали першi нiмецькi бомби, що спричинили руйнування в промислових районах на околицi мiста. У той же день армiї нацистської Нiмеччини та її союзникiв перетнули захiдний державний кордон СРСР. Група армiй Пiвдень пiд командуванням генерал-фельдмаршала фон Рундштедта, яка дiяла на українському напрямку складалася з трьох нiмецьких i двох румунських армiй, а також танкової групи i мехкорпусу угорської армiї. Їй протистояли 80 дивiзiй Київського та Одеського округiв, якi розгорнулися в перший день вiйни, вiдповiдно у Пiвденно-захiдний фронт i Пiвденний фронт. За оголошеною мобiлiзацiєю дiюча армiя поповнилася близько 200 тисячами киян. Фронт швидко наближався до Києва. 1 липня 1941 р. почалася евакуацiя великих промислових об'єктiв вiйськового значення, установ, фахiвцiв, членiв сiмей радянського командного, партiйного та НКВС-ського складу. За короткий час нiмецькi вiйська окупували всю Захiдну Україну. Повертатися бабусi Iдi додому в Могилiв-Подiльський було вже неможливо. Залiзниця i зв'язок не працювали. На сiмейнiй радi було вирiшено, що Iда залишиться тут, у Києвi. Додому їй повертатися було нiкуди. Там вже звiрствували гiтлерiвськi окупанти. Пiсля оголошення наказу про мобiлiзацiю Микольчин батько того ж дня вiдправився у вiйськкомат. Проводи були короткими. Проводжаючих було мало. У той час майже кожна сiм'я кого-небудь з чоловiкiв проводжала на фронт. Незважаючи на успiхи загарбникiв у першi днi вiйни, настрiй у всiх мобiлiзованих i добровiльцiв був бойовий. Всi вiрили в те, що вiйна довго не триватиме i герої скоро повернуться додому з орденами i медалями на грудях. Молодь вiдверто навiть заздрила мобiлiзованим. Тiльки бабусi Нiнi було зовсiм невесело. Материнське серце вiщувало недобре, його не обдуриш показною хоробрiстю i бравурними маршами, якi цiлий день звучали по радiо." Кому вiйна, а кому мати рiднá' - казала вона, витираючи кiнчиком хусточки куточки очей. Миколка добре пам'ятав, як на проводах батька вiн сидiв поруч з ним за загальним столом разом з усiма гостями. Той, притримуючи його сильною рукою за худенькi плечi, весь час пiдкладав йому в тарiлку що-небудь смачненьке. Миколка пишався своїм батьком - майбутнiм героєм вiйни i зверхньо поглядав на своїх однолiткiв. Перед вiдходом, батько пiдняв сина високо над собою, аж до самої стелi. Довго дивився на нього, потiм притиснув до грудей i поцiлував. Вiд нього пахло чимось незнайомим, солдатським. Потiм Миколка ще довго згадував цей запах. Пiсля батькового прощального поцiлунку у нього на щоцi, як йому здавалось, вiд дотику його вуст i уколу неголеною щокою, залишилося якесь чутливе мiсце. Навiть зараз, варто було йому подумати про батька, i на щоцi в цьому мiсцi вiдчувалося тепло. Дiд Микитка, не чекаючи листiвки з вiйськкомату, ще з вечора змастив дьогтем чоботи до блиску, одягнув картуза набакир, випустивши з-пiд нього чуб, розпушив вуса i сам пiшов у вiйськкомат вимагати вiдправки на фронт. Там йому категорично вiдмовили, посилаючись на його вiк. Але справжня причина вiдмови була i в тому, що дiд колись давно був засуджений за 'полiтику', або, як казала бабуся Нiна,- 'догавкався'. Iнакше кажучи "за свiй довгий язик". Антирадянщина з нього перла, як горох з порваного лантуха. На тi часи це було дуже небезпечно, а йому, на думку бабусi, 'хоч кiл на головi теши'. Ходить собi, посмiхається, та свої частiвочки виспiвує. До пори до часу, це сходило йому з рук. Але одного разу, десь не до мiсця, ляпнув дiд полiтичний анекдотик i отримав три роки. Вiдбувати термiн його направили на будiвництво Бiломорсько-Балтiйський каналу. Дiд Микита вiдрiзнявся вродженим, природним гумором i, як не дивно, великим патрiотизмом. Вiн поставився до свого покарання з розумiнням. Навiть на судi виступив з промовою у властивiй йому манерi: - Я так розумiю, що раз держава затiяла таку велику справу з каналом, то хтось же повинен його копати. Ну, самi посудiть, де ж йому взяти стiльки грошей, щоб платити людям за роботу? Начальство канал рити не буде. А таких роздовбаїв, як я, у нашiй державi повнiсiнько. Ось воно i дає нам можливiсть безкоштовно допомогти йому, а заодно i себе увiчнити. За цей виступ з хитрим пiдтекстом, на судi йому мало не додали ще два роки. Положення врятував адвокат, пiдсунувши в судi якусь потрiбну медичну довiдку, а може бути й ще дещо. Та й свiдки-дружки допомогли. Виступили на судi, покрутили пальцем бiля скронi i всi в один голос заявили, що вiн з дитинства такий 'шалений'. Мабуть, мати впустила до долу, коли ще малим був. У примусiвцi, як називали тодi в народi мiсце перебування засудженого, вiн даремно часу не гаяв - навчився грати на гармошцi. Прилаштувався там на тепле мiсце комiрником. Сидiв собi в коморi та на гармошцi попилював. Пiсля звiльнення повернувся додому i став бажаним гостем зi своєю гармошкою на всiх гулянках, чим iз задоволенням i користувався. Для нього зелений змiй тепер став дармовщинкою. Пий - не хочу. Але, незважаючи на легку доступнiсть до спиртного, вiн нiколи не напивався. Дiд любив повторювати, - "вино для людей, а не люди для вина". I ось тепер, коли Батькiвщина опинилася в небезпецi, дiд Микитка, незважаючи на всi перепони вiйськкомату, все-таки зумiв прилаштуватися до якоїсь вiйськової частини в обоз, як вiн казав, 'коням хвости крутити'. Видно i там гармошка з частiвками зiграли не останню роль. Пiсля вiйськкомату, радiсний i збуджений вiн прибiг додому. Схопив свою гармошку пiд руку, випив чарку самогону, пiдхопив на плече сидiр i гайда. Нi тобi здрастє, нi допобачення. - Ууу, паразiт, хоча б з нами попрощався, присiв би на дорiжку, - докоряла його баба Нiна. - А чого там, Нiнка, прощатися? Я ж ненадовго. Сталiн i не таких, як цi нiмцi повибивав. Он скiлькох маршалiв i половину комскладу за короткий час укандохав. А тут, теж менi - срань якась нiмецька. Так ми їх..., - прокричав дiд з порога пiвнячим голосом, стискаючи руку в кулак. Микольцi навiть здалося, що з його стисненого кулака потекло щось темно-червоне. - Хай тебе зацiпить. Знову догавкаешься, - сказала бабуся, витираючи сльозу. - На цей раз, так точно, зашлють до Магадана. - Не бiйся, Нiнка, далi передової не зашлють - сказанув дiд щось новеньке. - Чи ти бачиш який виродок! Вже навчився, мабуть у когось iз армiйських. Але все ж вiн повернувся вiд дверей i присiв на табуретку. Дiд Микитка нiколи не палив, але був завзятим нюхальщиком тютюну. Вiн дiстав з кишенi свою табакерку, перероблену з бабусиної пудреницi. Вiдкрив, дбайливо дiстав щiпку махри i втягнув в себе через нiздрi. Потiм заткнув великим пальцем одну нiздрю i 'стрельнув" в горщик з геранню, що стояв бiля нього. Таку ж операцiю вiн виконав i з другою нiздрею. Навiть листя геранi заворушилися. Пiсля цього вiн кiлька разiв чхнув. Начихавшись вдосталь, взяв в руки гармошку, пробiгся пальцями по ладах, та так душевно зiграв i заспiвав бабусину кохану пiсню "Стоїть гора високая". А та, до того розчулилась, що сльозу пустила i навiть налила йому ще чарочку. Незважаючи нi на що, баба Нiна дуже кохала свого вiдчайдушного 'басурмана' ще з дiвоцтва i пiд вiнець йшла з радiстю i любов'ю. На тi часи - рiдкiсть. Зазвичай чекали, за кого батько й мати вiддадуть. Пiдшукували нареченого позаможнiше i не скупилися на сваху. I ось вже мiсяць вiд нього не було нiяких звiсток. Але баба Нiна за нього не переживала. Правда, до церкви стала ходити частiше, ставила свiчки на порятунок сина i чоловiка. А на людях вона казала про дiда: - Таких, як вiн, сам чорт боїться. Катя, мама Миколки, працювала в лiкарнi медсестрою. Її мобiлiзували на самому початку вiйни. Видали форму, зарахували на утримання i направили служити у вiйськовий шпиталь, який розташовувався недалеко вiд їхнього будинку. У неї були добовi чергування. З огляду на велике завантаження шпиталю, їй доводилося часто надовго затримуватися на службi. Поверталася вона завжди пiзно i вiдразу ж, знесилена, валилася на лiжко i миттєво засинала. Мрiя про вступ до медiнституту вiдсунулася до кращих часiв. Фронт швидко розвертався. Скрiзь йшли постiйнi бої. В шпиталь надходило багато поранених. Лiжок на всiх катастрофiчно не вистачало i їх розмiщували в коридорах, а то й у дворi лiкарнi пiд укриттям наспiх встановлених наметiв. Добре, що було ще тепло. * * * Ще у бурхливi двадцятi роки, Володю мобiлiзували в комсомольський загiн i вiдправили на лiквiдацiю, як їх тодi називали, банди отамана Зеленого. Перед вiдправкою, в Києвi на рiчнiй пристанi був мiтинг. Молодь, пiд впливом патрiотичних закликiв комсомольських i бiльшовицьких агiтаторiв, з гаслом 'Ми їх шапками закидаємо!', практично беззбройнi, вiдпливли пароплавом вниз по Днiпру, де орудувала банда. Насправдi це була далеко не банда, а добре органiзований i озброєний загiн селян i колишнiх офiцерiв, незадоволених полiтикою радянської влади. В районi мiста Трипiлля, Днiпро сильно звужується. Обидва береги пiдходять близько один до одного, течiя посилюється. Там, по обидва боки рiчки i перебувала засiдка. Бандити вiдкрили по пароплаву шквальний кулеметний вогонь. Майже весь загiн загинув. Врятувалися кiлька щасливчикiв, якi встигли стрибнути за борт. Серед них був i Володя. Йому вдалося дiстатися берега, проте холоднi осiннi води Днiпра залишили юнаковi на все життя вiдзнаку про себе - сильна застуда перейшла в запалення легенiв. Лiкування тодi практично не було. I сталося найстрашнiше - у нього розвинувся туберкульоз легенiв, на той час абсолютно невилiковне захворювання. Iнвалiднiсть - це i була основна причина, по якiй Володю не мобiлiзували на фронт. Дора, як багатодiтна мати, теж не пiдлягала мобiлiзацiї. Але вона i Володя щодня приходили у вiйськовий шпиталь, де служила Катя,i допомагали пораненим i медперсоналу. Володя пiдключався на допомогу до санiтарiв. А Дора з невеликою труппою регулярно давали пораненим концерти, органiзовувала виступи iнших артистiв. Обидвi бабусi, Нiна i Iда займалися домашнiм господарством i галасливою дитячою оравою. Через зовсiм короткий час фашисти вже були недалеко вiд Києва i шпиталь почали термiново готувати до евакуацiї на Схiд. Майже всю нiч бабуся Нiна i Катя просидiли на кухнi. Катя, як могла, вмовляла бабусю Нiну їхати разом з нею, але та навiдрiз вiдмовилася покидати рiдне мiсто i залишити житло без нагляду. Баба Нiна була впевнена, як, втiм, i бiльшiсть жителiв мiста, що прихiд фашистiв - це ненадовго. Пiсля довгих суперечок, слiз i умовлянь вона сказала Катi: - Ти, донечко, людина пiдневiльна, вiйськова i зобов'язана їхати разом зi своїми пораненими, щоб допомагати їм. А ми з Микольчиком не пропадемо. Не хвилюйся Катюша за нас. Все-таки будинок є будинок, та й вiд дiда i тата будемо чекати звiсточок. Дивись, i Володьчина сiм'я тут. Iда тут. Та й дiтям буде веселiше. Всi разом як-небудь та проживемо. А ти, донечка, як тiльки прибудеш на мiсце, вiдразу ж нам напиши. На тому i порiшили. Мама залишила Миколку з бабусею Нiною. Наступного дня, пiд покровом ночi, санiтарний поїзд з пораненими бiйцями вирушив на Схiд. Глава 4. Фронт швидко наближався до Києва. 1 липня 1941 р. почалася евакуацiя великих промислових об'єктiв вiйськового значення, установ, фахiвцiв, членiв сiмей радянського командного, партiйного та НКВС-ського складу. Ворог стрiмким темпом пiдступав до мiста, готуючись до штурму. Радянськi вiйська героїчно налаштованi на захист Києва, стiйко тримали оборону в жорстоких сутичках. Спiшно почалося вiдновлення фортифiкацiйних споруд, протипанцерними ровами, ескарпами, шанцями, деревоземельними вогневими точками. На цих роботах щодня працювали десятки тисяч киян i селян примiської смуги, часом пiд ворожим обстрiлом з землi та повiтря. Ставка Верховного головнокомандування i особисто Сталiн не дозволяли залишити Київ. 15 вересня чотири армiї опинилися в котлi. В результатi бездарного командування вiйськами С. Будьонним, якого усунули вiд командування, уражена пiд Києвом Червона армiя втратила самого могутнього фронтового об'єднання. Київська операцiя завершилася повним провалом, i навiть катастрофою - СРСР позбувся 4-х армiй, втратив потужнi укрiпрайони i столицю Радянської України - мiсто Київ. Для нiмцiв була вiдкрита дорога на Харкiв, на Донбас i до Криму. У київському котлi на 1 вересня 1941 року опинилися 452 700 солдат i офiцерiв, понад 2600 гармат, 1225 мiнометiв i 64 танки, тiльки безповоротнi втрати радянської сторони в ходi операцiї, оцiнюються в 627 800 осiб. Втрати нiмецької армiї оцiнюються в 128 000 чоловiк. Однак, беручи до уваги запеклiсть боїв i те, що нiмецькi данi доводилоься брати 'на вiру', в цiй цифрi можна засумнiватися.Тривала затримка нiмцiв пiд Києвом, як вважається, зупинила значнi сили для подальшого просування на Схiд, зiрвала наступ на Москву. Але сили були далеко не рiвнi. Уникаючи повного оточення, 17 вересня вiйська залишили Київ. 19 вересня позаду вiдступаючих радянських вiйськ диверсанти пiдроздiлу НКВС пiдiрвали металевi ферми обох залiзничних та автогужового (iменi Євгенiї Бош) мостiв через Днiпро. Це був унiкальний Миколаївський ланцюговий мiст. Його пiдiрвали ще тодi, коли на ньому знаходилися колони вiдступаючих радянських вiйськ. Свiдки згадують, що з купами битого бетону i уламками залiза в Днiпро падали закривавленi людськi тiла, конi i технiка. Фото 2. Пiдiрваний диверсантами НКВС мiст iм. Євг. Бош. Ланцюговий унiкальний мiст. У наш час-Мiст метро ст. 'Днiпро'. 1941 року того ж дня диверсанти НКВС вивели з ладу електростанцiї та водогiн. Мiсто занурилося у темряву. Настало безвладдя. Протягом майже трьох дiб Київ захлестнули грабежi i мародерство в нi ким не охоронюваних крамницях, установах i спорожнiлих квартирах. Все навколо, як би вимерло, в вичiкуваннi приходу ворога. Люди намагалися взяти все одно що, починаючи з голок i закiнчуючи важкими шафами. Все це взяте, пiзнiше передбачалося обмiнювати на їжу, так як всi продукти були вивезенi з мiста. Те, що не змогли вивезти з яких-небудь причин, було втоплено в Днiпрi. 19 вересня 1941 фашистськi вiйська увiйшли до Києва на довгi два роки. Стiни будинкiв i установ "прикрасились" червоними фашистськими прапорами з чорною свастикою посерединi i, приклеєними на стiнах будинкiв, наказами нової влади. Тодi мало хто знав, що головну вулицю мiста Хрещатик комунiсти заздалегiдь прирекли на загибель задовго до приходу нiмцiв. Ця масштабна операцiя пiдготовки до вибухiв почалася ще влiтку. Радянськi керiвники давно готувалися до того, що Київ доведеться здати. Вони чiтко розрахували, що цi будiвлi окупанти можуть зайняти пiд постiй вищого командування i заклали в пiдвали цих будинкiв вибухiвку. На горищах розкидали пляшки з 'коктейлем Молотова'. Для того, щоб вiдвернути увагу мешканцiв, пустили чутки, нiбито в ящиках упакованi архiви НКВС. Також були замiнованi будинки, де розташовувалися органи Радянської влади. Така ж доля призначалася i Софiївському собору. Але його якимось дивом врятував директор заповiдника. Вiн переконав мiнерiв, вже готових почати свою пекельну роботу по мiнуванню, що в соборi немає пiдвалiв. Коли нiмецькi окупанти увiйшли в Київ, його центр i прилеглi до нього будинки були буквально нафаршированi вибухiвкою. Вiдступаючi, радянськi вiйська дотримувалися проголошеної Сталiним тактики 'випаленої землi'. Зi зведень власної агентури i населення про мiнування мiста, а також повiривши чуткам, пущеним пiдпiльниками про те, що як тiльки електрику буде ввiмкнено, все мiсто вибухне, нiмецькi сапери почали розмiновувати* тi об'єкти, про якi їм стало вiдомо. Так, зокрема, були врятованi Оперний театр, музей Ленiна, урядовi будiвлi на Банковiй. Витягнувши з будiвлi музею Ленiна три тонни тринiтротолуолу разом з радiокерованими пристроями, нiмцi виставили свою здобич на всенародний огляд, iронiзуючи, що мовляв, бiльшовики навiть власну 'святиню' не пошкодували i замiнували! 24 вересня по обiдi стався потужний вибух у примiщеннi "Дитячого свiту" на розi вулиць Хрещатика та Прорiзної, куди населення, за наказом окупацiйної влади, здавало радiоприймач.i У цьому будинку розмiстилася нiмецька комендатура. Вiд детонацiї спрацювали вибуховi пристрої в сусiднiх будинках, зокрема, в готелi 'Спартак' (Хрещатик 31). Почалася катастрофiчна пожежа головної вулицi Києва. Наслiдки вибухiв i пожеж були жахливими: iсторичного центру Києва, який складав славу мiста, бiльше не iснувало. Фото 3. Окупанти розмiновують музей Ленiна. Фото 4. Штабель ящикiв з вибухiвкою, винесеною нiмецькими саперами з музею Ленiна В гори битої цегли i обпаленi кiстяки будiвель перетворили Хрещатик i ще три кiлометри прилеглих до нього вулиць: -- Миколаївська (нинi Городецького), Мерiнгiвська (Заньковецької), Ольгiнська, частина Iнститутської, Лютеранська, Прорiзна, Пушкiнська, Фундуклеївська (Богдана Хмельницького), бульвару Шевченка, Велика Василькiвська, Думська площа (Майдан Незалежностi) - всього 940 великих житлових i адмiнiстративних будiвель. В той же день, 24 вересня близько 16. 00 потужнi вибухи знищили унiкальне творiння архiтектора Городецького колишнiй кiнотеатр 'Люкс'. Слiдом за ним злетiли в повiтря Головпоштамт, театр КОВО, консерваторiя i музична школа, 'Гранд-Готель', бiржа. Пiдiрванi деякi особняки в центрi мiста. У мiстi дiяла диверсiйно-розвiдувальна група НКДБ УРСР пiд керiвництвом Iвана Кудрi. За iронiєю долi там в будинку Городецького розташовувалася одна з штаб квартир керiвника Київського пiдпiлля НКВС Iвана Кудрi, який був залишений в мiстi, для пiдпiльної роботи. Одним з перших наказiв окупантiв, був наказ про здачу всiх радiоприймачiв на приймальний пункт. Фото 5. Пiдiрваний диверсантами НКГБ центр мiста-всього 940 будинкiв. До їх приходу теж було таке ж розпорядження Київської мiської влади. Мета наказу у бiльшовикiв, ймовiрно, була така, щоб люди не мали нiякої iнформацiї про просування загарбникiв, а також правдивих вiдомостей про вiдступ Червоної армiї i про її величезнї реальнї втрати. Окупацiйна адмiнiстрацiя нiмцiв завбачливо видала одним з перших наказiв - наказ про негайну здачу всiх радiоприймачiв, ще уцiлiлих у населення пiсля аналогiчного наказу радянської мiської влади. Тi, хто не здав радiоприймачi при Радах, вiдразу ж, подалi вiд грiха, заквапилися з приймачами до вказаного пункту Фото 6. Пiдiрваний диверсантами НКВД головна вулиця мiста-Хрещатик. У фашистiв, щодо здачi радiоприймачiв, мета була iнша: населення ще не знало про вже iснуючих таборiв смертi, фабрик смертi, якi виникли починаючи з 1941 року. Єдина мета їх була-методичне вбивство європейських євреїв. Цi табори вже були створенi в Схiднiй Європi, в основному в Польщi. * * * В цей день, Володя вiдчув себе погано i трохи ранiше повернувся з роботи додому. Фотографiя артiлi iнвалiдiв, де вiн працював, знаходилася майже поруч з будинком. Пообiдавши, вiн вирiшив прилягти на диванчик трохи вiдпочити. Дора з мамою про щось розмовляли на кухнi, брязкаючи по́судом. Згодом дружина пiдiйшла до нього: - Володю, ти не забув про те, що сьогоднi останнiй день здачi приймача? - Так, пам'ятаю я, пам'ятаю, - пробурмотiв вiн крiзь сон. Тут же з кухнi вкотила 'важка артилерiя' в особi тещi Iди: - Коли ж ти його вiднесеш? У нас можуть бути неприємностi. Цей приймач, як бомба уповiльненої дiї. Треба вiд нього позбутися. - Матусю, можна я трохи подрiмаю i потiм вiднесу цей проклятий приймач, - невдоволено сказав вiн. Не встиг вiн заснути, як важкий вибух мало не вибив шибки у вiкнi. Їх врятували газети, наклеєнi хрест на хрест. Це злетiла в повiтря одна iз перших будiвля, де розташовувався приймальний пункт радiотехнiки. * * * Окупанти були обiзнанi про замiнування дiлянок мiста, але вони навiть не могли припустити собi його масштаби. Пiсля вибухiв вони почали гасити пожежi. Виявилося, що водопровiд був знищений. Вирiшили брати воду з Днiпра. Для цього лiтаками були доставленi з Люблiна шланги. Але пiдпiльники постiйно їх перерiзали. Щоб локалiзувати вогонь нiмцi почали пiдривати будинки на прилеглих вулицях. Пожежа тривала цiлий тиждень. Так були принесенi в жертву вiйнi центральний проспект мiста Хрещатик i прилеглi до нього вулицi. Практично всi вони перетворилися на руїни i перестали iснувати. По багатьох вулицях мiста було паралiзовано рух. Постраждали вiд руйнувань i межуючi з центром мiста вулицi i райони. Асфальтованi дороги i тротуари зникли пiд смiттям i уламками цегли. П'ятьдесят тисяч сiмей позбулися житла i тулилися на площах мiста пiд вiдкритим небом. Досi не можуть визначити навiть приблизну кiлькiсть загиблих пiд руїнами як жителiв мiста, так i окупантiв. Жертви обчислювалися десятками тисяч осiб, у тому числi нiмцiв. Розрахунок НКДС виправдався. Через деякий час, 3 жовтня був також пiдiрваний Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Фото 7. Пiдiрваний диверсантами НКВС Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Восени 1941 р., займаючий посаду Вищого керiвника СС i полiцiї на пiвднi Росiї обергрупенфюрер СС i генерал полiцiї Фрiдрiх Йеккельн, пiсля вiйни на допитi розповiв про те, що вiдбувалося в Києвi, де в той час розташовувалася його штаб-квартира: '26 вересня 1941 р. Фрiдрiх Йеккельн, командир айнзатцгрупи Ц Отто Раш i командир зондеркоманди 4-А Пауль Блобель пiд час обговорення становища в мiстi з комендантом Києва генералом Эберхардтом вирiшили помститися за вибухи i загибель нiмецьких солдатiв i офiцерiв, знищити бiльшу частину київських євреїв'. На допитi в Ризi в жовтнi 1945 р. Йеккельн показав, що 'прямих доказiв причетностi євреїв до вибухiв у Києвi не було, але особи, вiдповiдальнi за порядок в мiстi вирiшили звинуватити євреїв, щоб пояснити промахи розвiдувальних служб армiї, полiцiї i СС, якi не перевiрили займанi пiд штаби будiвлi'. Ад'ютант Йеккельна, майор фон Трибах, пiсля вiйни розповiв на допитi, що 'генерал Эберхардт вважав корисним показати українцям 'залiзний кулак' нiмецької адмiнiстрацiї i заодно вiддати на розграбування мiсцевому населенню єврейське майно'. Вiн показав, що 'Йеккельн трясся вiд страху i кричав, що їм вiдiрвуть голови за вибухи в Києвi'. Вони вирiшили, що 'якщо розрахуватися за вибухи з українцями, то це може викликати у них антинiмецькi настрої, але якщо звинуватити євреїв, всi залишаться задоволеними: фюрер, Гiммлер i українцi'. Вiн особисто допитував полоненого комбрига НКВС Балабанова, який повiдомив, що мiнувати центр Києва йому наказав командуючий Пiвденно-Захiдним фронтом генерал Кирпонос, сказавши при цьому: 'Якщо ми просто так здамо Київ, нас Сталiн по голiвцi не погладить. Ми зобов'язанi залишити в мiстi своїх пiдривникiв i наказати їм пiдривати ворожi штаби́ i склади́ кожен день'. Начальник штабу фронту генерал Тупiков заперечував. Вiн сказав, що користi вiд цього не буде, а мирному населенню нiмцi помстяться. Але Кирпонос наказав Тупикову замовкнути. * * * Почалися важкi буднi фашистського окупацiйного режиму. Через кiлька днiв, в кiнцi вересня, поруч з барвистими закликами в полiцiю, окупанти розклеїли 2 000 примiрникiв розпорядження нової влади. Для багатьох жителiв мiста цей наказ пролунав, страшним вироком: НАКАЗАНО Всiм жидам мiста Києва i його околиць зiбратися в понедiлок дня 29 вересня 1941 року до 8 ранку бiля вулиць Мельникова - Докторовскої (бiля кладовища). Всi повиннi забрати з собою папери, грошi, бiлизну тощо. Хто не пiдкориться цим розпорядженням - буде розстрiляний. Хто займе жидiвську квартиру або розграбує їх майно - буде розстрiляний. В кiнцi кожного наказу була стандартна приписка, 'за невиконання наказу - розстрiл'. Мало хто передбачав катастрофiчнi наслiдки цього короткого наказу. У той час зведення про масовi розстрiли євреїв в Європi, на територiях держав окупованих фашистами, до Києва ще не дiйшли. По перепису населення перед вiйною в 1941 роцi в Києвi було 890 тис. жителiв. З них, приблизно, 25% євреї. Тобто, на початок вiйни в Києвi могло бути 220 - 230 тис. євреїв. З них на фронт пiшло 40 тис. Починаючи з 1 липня 1941 р., з наближенням фронту, 325 тис. киян були евакуювали на Схiд. То були квалiфiкованi робiтники, iнженери i технiки київських оборонних промислових пiдприємств, що мала 'броню' на випадок мобiлiзацiї. А також, вiдповiдальнi працiвники державних i компартiйних установ, дiячi науки, культури i мистецтва, члени їх сiмей, а також сiм'ї командного складу РККА i НКВС. Тодi серед цих категорiй громадян були дуже багато євреїв, значно бiльше 25%. На початку вересня кияни, що мали родичiв в селi, також прагнули покинути мiсто. Неможливо визначити природний спад населення, оскiльки кладовищенськi книги при залишеннi мiста радянською владою в 19 41 р. були знищенi. Нiхто не пiдраховував кiлькiсть розстрiляних в'язнiв Лукьяновськой в'язницi i пiдвалiв НКВС та залишених в госпiталях. Фото 8. Площа Калiнiна. (Майдан Незалежностi). На задньому планi Софiйський собор У радянської влади було багато грiхiв, але тiльки не антисемiтизм. Перед вiйною в Києвi було 33 єврейських шкiл, єврейське вiддiлення в театральному iнститутi i навiть єврейський трамвайний технiкум. Радянською владою була скасована смуга осiдлостi. Декларували для всiх рiвнi права, пiдтримувався розвиток нацiональної культури. Отже, на момент вступу нiмецьких окупантiв (19 вересня 1941 р.) в залишеному напризволяще Києвi могло знаходитися близько 400 тис. жителiв. Але кiлькiсть євреїв вже складало не 25% вiд загальної чисельностi киян, а значно менше. Це пiдтвердилося наступними подiями. У першi ж днi окупацiї Києва нацисти почали розстрiлювати саме євреїв за акти саботажу, здiйсненi радянськими пiдпiльниками. Але поки що це не носило масового характеру, хоча до киян вже дiйшли чутки, що в ранiше окупованому Фастовi i Бiлiй Церквi розстрiляли всiх євреїв. 28 вересня Айнзацгруппа 'Ц', що розташувалася в будiвлi НКВС на вулицi Iнститутськiй (колишнiй Iнститут дiвиць), повiдомила з Києва, що '...,тут проживає приблизно 150 000 євреїв. До теперiшнього часу не представлялося можливим перевiрити цю цифру. Пiд час першої акцiї проведено 1 600 арештiв; прийнятi заходи для встановлення чисельностi єврейського населення в цiлому. Пiдготовлений план лiквiдацiї не менше 50 000 євреїв'. 2 жовтня Айнзацгруппа 'Ц' донесла до Берлiна, що 29 i 30 вересня 1941 року в Києвi зондеркоманда 4-а у взаємодiї з штабом Айнзацгруппи i двома пiдроздiлами полiцейського полку групи армiй 'Пiвдень' стратили 33 771 євреїв'. Проте серед розстрiляних в тi два днi були не лише євреї, але i члени їх сiмей - українцi, росiяни i дiти вiд цих змiшаних шлюбiв. Такi шлюби були досить звичайним явищем за радянських часiв, правда, в великих мiстах. Розстрiли окремих євреїв, що не з'явилися 29 вересня, продовжувалися 1, 2, 8, 11 жовтня. Адже в розпорядженнi запобiгало, що розстрiляють тих, хто не з'явиться. Так загинуло ще декiлька сотень євреїв. Точнiсть при такому пiдрахунку умовна. За два роки гiтлерiвського поневолення окупанти убили там бiльш нiж 100 000 тисяч (деякi iсторики називають цифру 150 000) радянських громадян. Окрiм євреїв, - цигани, пiдпiльники i партизани рiзних нацiональностей, вiйськовополоненi теж рiзних нацiональностей з Дарницького i Сирецкого таборiв, матроси Днiпровського загону Пiнськой вiйськової флотилiї, бiльше 600 членiв ОУН (у тому числi практично вся редакцiя газети "Українське слово"), декiлька футболiстiв київського 'Динамо", деяких представникiв київського духiвництва. Можливо, там же поховали отруєних чадним газом пацiєнтiв київської психiатричної лiкарнi iменi Павлова. * * * Зловiстна хмара фашисьтської окупацii нависла над Києвом. Бiльшiсть вулиць мiста перекрили патрулi. У мiстi почалися арешти i облави. Магазини i їдальнi не працювали. Люди, що приїхали в мiсто. ще до приходу нiмцiв. погостювати у родичiв, а також тi, хто залишився без житла, пiсля вибухiв будинкiв, голодували i жили де попало, не маючи документiв. Їх вiдразу ж заарештовували i вiдправляли в концентрацiйний табiр, розташований на околицi мiста - Сирець. У мiстi, по щонайменшому пiдозрiнню в диверсiї, часто розстрiлювали тут же, без суду i слiдства. Жителiв хапали прямо на вулицях, заштовхували в машини i вiдвозили до Сирецкого табору. Через деякий час там же, в Бабиному Яру їх знищували. Сирець, цей зловiсний район вже давно уподобали ще в тридцятi роки НКВС i ГПУ для своїх кривавих акцiй в 1930 - 41 рр. Тисячi людей були там розстрiлянi пiд час репресiй. Туди ж, бравi послiдовники одного з колишнiх органiзаторiв 'червоного терору' головного карателя початкуючої радянської влади - Фелiкса Дзержинського, вивозили тiла розстрiляних в пiдвалах нинiшнього Жовтневого палацу (вулиця Iнституцька) i iнших мiсць, де здiйснювалися цi звiрячi акцiї. Отже фашисти йшли по вже уторованiй дорiжцi. З Сирецкого табору в Бабин Яр приводили вiйськовополонених, для поховання трупiв. Для такої роботи, серед них пiдбирали особливо мiцних людей. Не кожен мiг витримати побачене. Через короткий час, коли вони вибивалися з сил, їх теж всiх розстрiлювали. Наступного дня приганяли нових вiйськовополонених. * * * Нацисти пiдготували надiйне забезпечення акцiї: окрiм особливого спецпiдроздiлу СС, на який була покладена головна роль, була притягнена знов створена київська полiцiя. Її завданням було забезпечення 'порядку'. Були проведенi дезинформацiйнi дiї: поширювалися чутки про перепис євреїв, їх переселення. Були проiнструктованi i пiдготовленi тисячi управдомiв i двiрникiв. Це дало свої результати. Серед жителiв мiста поповзли чутки про те, що євреїв переселятимуть кудись на iншi землi або навiть ще краще - до Нiмеччини на заробiтки. Багато хто заздрив їм i теж хотiли би виїхати до Нiмеччини. Нiмцi навмисно стримували постачання продуктами населення, навмисно створуючи голод, щоб змушувати молодь їхати на заробiтки. Про тамошнє райське життя в Нiметчинiї щосили сурмила фашистська пропаганда. Спочатку вiйни так воно i було. Особливо на Українi - молодi люди, пiддавшись пропагандi, прагнули виїхати (i виїжджали, добровiльно, нiхто їх не примушував!). Пiсля каторжної роботи в колгоспах, їх вже нiщо не лякало. Вже потiм, через деякий час, почали поступати звiсточки з Нiмеччини, про те якi там "заробiтки" i яке там 'райське життя'. Писали про те, що нiмцi до домашнiх тварин вiдносилися краще, нiж до "нижчої раси" зi Сходу. Остарбайтери працювали по дванадцять-чотирнадцять годин в день. За щонайменшу провину могли побити палицями, а то i розстрiляти. Вiдразу зникли добровольцi i бажаючi їхати до Нiмеччини. Пiзнiше, багато хлопцiв i дiвчат, побачивши i спробувавши на собi умови роботи i життя 'остарбайтерiв' в таборах, загорожених колючим дротом, намагатимуться утекти з Нiмеччини. Але їх скрiзь по дорозi вiдловлювали бригади полiцiї i масово розстрiлювали, або вiшали на багатолюдних площах, для залякування iнших. Ось тодi i почалися облави на людей на вулицях, будинках, церквах, базарах. Людей, особливо молодих, хапали всiх без виключення, не звертає уваги нi на якi довiдки. . Фото 9. Убитi жителi мiста на Бульварi Шевченка. Справа будiвля Будiвельного iнституту. Гнали цей ридаючий натовп на станцiю. Там їх палицями заганяли у вантажнi вагони, як худобу, без теплого одягу, без продуктiв. Частенько чоловiкiв i жiнок - всiх в один вагон. По всьому мiсту на стiнах будинкiв i афiшних тумбах рябiли барвистi плакати з багатообiцяючими закликами записуватися в полiцiю. На них були змальованi здоровеннi, мордатi i всмiхненi у весь рот парубки в новiй полiцейськiй формi з жовто-блакитними пов'язками на рукавi. Глава 5. Пiзно увечерi обидвi сiм'ї зiбралися на кухнi. Миколка i Антоша возилися на пiдлозi зi своїми iграшками. Старша Лiза, з черговою книгою в руках, влаштувалася бiля теплої грубки.Семенчик досить цмокав соскою i ловив висячi iграшки в своєму лiжку Дорослi - бабусi Iда i Нiна, Володя i Дора сидiли мовчки за столом. Завтра Iдi i Дорi, згiдно розпорядженням властей, треба було йти на збiрний пункт. Вже сьогоднi необхiдно приймати рiшення: як бути? Важку мовчазну обстановку порушила баба Iда: - Я думаю, що ми не повиннi порушувати наказ нової влади. В кiнцi-кiнцiв, нiмцi це культурна нацiя, - виразила вона свою думку. - Так ми, таки так, житимемо в Германiї. Ну i що? Зараз туди їдуть тисячi людей. Я сама бачила знiмки в газетах. У них у всiх такi щасливi i задоволенi обличчя. - Що ти говориш, Iдочка? - обурилася бабуся Нiна. - Це туди їхали першi ще з початку. А зараз, сама подумай, ну хто туди може їхати добровiльно? Люди кажуть, що на станцiї їх заганяють в товарнi вагони, мов скот. Зараз туди їдуть добровiльно хiба що якiсь байдуки? - Але вони ж написали, щоб люди брали з собою теплi речi i коштовностi. Це дуже схоже на переселення, - не угамовувалася Iда, - таке вже колись було. Фото 10. Розстрiлянi на вулицi лише по про пiдозрiнню в диверсiї. - Кому ти вiриш, Iдочка? Ти лише поглянь довкола себе. На вулицях валяються не похованi мерцi, розстрiлянi для науки iншим. У кiнцi-кiнцiв, ти подумала про дiтей, про Володю? А грудний Семенчик? - У мене немає довiри до тих, хто почав цю вiроломну вiйну, - розсудливо виголосила Дора. - Ще вчора вони вчилися в наших вiйськових академiях, а сьогоднi вже нашi завойовники. Добра вiд таких чекати нiчого. - А може все це закiнчиться благополучно? Я впевнена в тому, що все продовжиться недовго. Ми повернемося назад i будемо знову всi разом, - слабо заперечила Iда. - Мама, ти як хочеш, а я хворого Володю одного з дiтьми тут не залишу, - з властивим їй запалом заявила Дора. - Я не поїду нi в якi Нiмеччини. Володя мовчки сидiв за столом, нахиливши голову, не втручаючись в суперечку жiнок. Вперше в життi йому довелося зiткнутися з роздiленням людей на нацiї. До цього часу питання нацiональностi в його сiм'ї нiколи не пiднiмалося. Нiхто з них не замислювався про те, хто є хто. Навiть тодi, коли у них народилися дiти, то питання не стояло, яку вказати нацiональнiсть. У метриках записали нацiональнiсть по батьковi, як тодi було прийнято - українцями, хоча Володя був за нацiональнiстью росiянин. Вiн дуже любив свою дружину i дiтей. Це вiдчуття навiть якось додавало йому сили боротися зi своєю важкою недугою. Володя нiколи не замислювався над тим, хто за нацiональнiстю його дружина. I ось тепер коричнева чума фашизму намагалася влiзти брудним чоботом в чистi душi Володi i Дори. Його поставили перед тяжким вибором. Вiн пiдняв голову, обвiв всiх поглядом i виголосив: - Мiж iншим, я звернув увагу на те, що це розпорядження без пiдпису. Менi незрозумiло, хто написав цю фiльчину грамоту? Хто видав цей наказ? Чому я повинен слiпо пiдкорятися цьому сумнiвному папiрцю? Потiм встав i, що для нього було зовсiм незвичайним, торохнув кулаком по столу i рiшуче заявив: - Ви нiкуди з мысця не зрушите! Я вас не вiдпущу. Володя добре розумiв, що звинувачувати властi в написаннi 'фiльчиної грамоти' дуже слабке виправдання. Просто, вирiшив для самого себе учепитися за описку в наказi, розпиляючись ще бiльше: - Такої вулицi - Докторiвська, я в Києвi не знаю. Навiть правильної адреси не вказали. Ми не пiдкорятимемося наказам влади, якої не iснує. - Правильно, - сказала баба Нiна, - а завтра я вас заховаю в своїй комырчинi, на антресолях. У мене нiхто перевiряти не буде. Мiй Микитка напевно, числиться у них як судимий за полiтику. Вiн тепер у них, начебто, як свiй. Хоч якийсь толк буде вiд його базiкання i частiвок. - Але вони ж можуть забрати дiтей! - з жахом сказала Iда. - Нi, дiтей не заберуть, - заперечив Володя. - В дитячих метриках записано, що вони за нацiональнiстю є українцi. Дора хотiла сказати, що в метрицi ще є i нацiональнiсть батькiв. Радянська влада ревно стежила за цiєю нещасливою п'ятою графою з особливою стараннiстю. Але вона стрималася, щоб не розжарювати i без того нервовы обставини. 'Хай буде так, як буде', - вирiшила вона. На такому хисткому рiшеннi i зупинилися. Глава 6. 29 вересня вже з шести годинникiв ранку, по вулицях Києва почали роз'їжджати вантажiвки зi встановленими на них гучномовцями i наполегливо повторювати: 'Нагадуємо! Євреї! Ви повиннi з'явитися сьогоднi до восьмої години на станцiю Сирець кут Мельникова i Докторовської. При собi мати документи i цiнностi. На станцiї вас посадять в ешелон i депортують в iншiй район. Там ви будете забезпеченi роботою, житлом i їжею. Хто не з'явиться, того чекає розстрiл на мiсцi'. Це оголошення повторювалося постiйно i воно проникало крiзь стiни в кожний будинок, вiддавалося у вухах, калатало по головi. У призначений день нескiнченний потiк євреїв заповнив вулицi, ведучi на Сирець. Маси людей рухалися з рiзних районiв мiста i на вулицi Мельникова зливалися в один потiк. Люди йшли пiшки, рухалися на пiдводах з Подолу, Печерська, Святошино, Бессарабки. Йшли навантаженi домашнiм скарбом, тягнучи за руки маленьких дiтей, везли на ручних вiзках своїх старезних батькiв i iнвалiдiв. Процесiя нагадувала Бiблейський вихiд євреїв iз Єгипету. Це були, в основному, лiтнi чоловiки i жiнки, матерi з дiтьми. Молодих чоловiкiв, майже, не видно. Вони були мобiлiзованни на фронт. Багато сiмей йшли добровiльно, але деяких полiцаї квапили, виганяючи з будинкiв. Вони рухалися назустрiч своїй долi, в далеку i невiдому дорогу, кидаючи крiзь сльози останнiй погляд на рiднi мiсця. Скiльки ж було туги i болi в їх очах! Уздовж вулицi на тротуарах стояли жителi мiста. Хтось побачив в колонi знайомих i прощався з ними помахом руки. Багато, хто вже встиг переконатися в брехливiй нiмецькiй 'добротi', здогадувалися, чим може закiнчитися цей страшний похiд. Вони з жалем, не в силах допомогти, дивилися на натовп, що проходив повз них, i мовчки витирали сльози. Деякi вiдверто заздрили обiцяному євреям нiмецького раю i грядучому благополуччю. Були i такi, якi злiсно виблискували очима, не приховуючи своєї злорадностi i ненавистi до них. А з динамiкiв постiйно лунав голос диктора, нагадуючи євреям про неухильну явку. Вiн заглушав весь шум i крики, якi чорною, демонiчною силою висiли над натовпом. Що керувало цими людьми, якi покiрно брели в свою останню дорогу? Чутки про переїзд в iншi землi? А може бути надiя на вiдправку до ситої Нiмеччини? Але ж це ж лише чутки! Невже ж тисячi людей, така маса народу повiрили якимось чуткам i плiткам? Дiйсно, в текстi наказу i постiйних оголошеннях гучномовцiв не було нiчого насторожуючого. Просто, наказали '... всiм жидам узяти теплi речi, документи i коштовностi'. Ось тому i виникли чутки, нiби їх вивезуть з мiста. Куди? Нiхто i нiчого не знав. Iншi мiркували так: '... нiмцi - цивiлiзована i культурна нацiя, у них навiть мова схожа на наш iдиш. Швидше за все, нас повезуть з мiста. Куди? Питання без вiдповiдi. Iншi мiркували так: '... швидше за все, нас повезуть з мiста для обмiну на вiйськовополонених'. В випадку невiдомостi, людина завжди чiпляється за соломинку, сподiваючись на диво. Господи, дай розум нещасним! * * * Багато рокiв ми ставимо собi одне i те ж питання: - чому цi тисячi людей самi прийшли на мiсце страти? Чи могли вони не прийти? Втекти? Сховатися? Було здiйснено безлiч iнших заходiв, послiдовна реалiзацiя яких в край стислi термiни свiдчить про те, що, вступаючи до Києва, гiтлерiвське командування вже ухвалило смертний вирок євреям мiста i заздалегiдь почало пiдготовку до їх масової страти. До вiйни. всi жили, в основному, в комунальних житлах. Тi, хто коли-небудь так жив, знають, що приховати що-небудь вiд сусiдiв неможливо. Всi вони знали один про одного абсолютно все, навiть що у кого було на снiданок i на обiд, а хто лягав спати без вечерi. Окрiм цього, всi мешканцi перебували на державному облiку по будинкових книгах, про що багато хто навiть i не пiдозрювали. Всi будинковi книги, в основному, збереглися з довоєнних часiв i лежали, покритi пилом, в шафах управлiння будинками. Полiцiї нiчого не варто було виписати з них прiзвища всiх євреїв, звiритися iз списком тих, що з'явилися добровiльно, а останнiх викликати листiвками. Але i це ще були не всi методи стеження. У кожному будинку i дворi були двiрники. Ще до вiйни в Радянськiй країнi, (такий порядок iснував завжди, iснує i нинi) при оформленнi двiрникiв на посаду, з ними проводили бесiди у вiдповiдних органах. I лише пiсля цього їм надавали роботу i житло. Деякi з них, що виконували особливi доручення, отримували до своєї основної зарплати в домоуправлiннях додаткову оплату вiд своїх "працедавцiв". Такi 'пiльги' двiрникам треба було вiдпрацьовувати. У їх функцiї входило не лише чистити i прибирати вулицi, але i 'прiглядувати' за мешканцями, а також доносити на них. Нiхто не здогадувався, як це може бути використано. Напередоднi згаданого наказу двiрникам велiли скласти списки євреїв, що проживають в їх будинку. I вони, тисячi двiрникiв, їх склали. Це було зовсiм нескладно. Деякi сусiди теж не сидiли склавши руки. Майже у всiх спогадах тих, що вижили: 'на нас показав двiрник, нас видали сусiди'. Це був один з методiв полiпшити i розширити свою житлову площу. Доглянувши собi що-небудь в єврейськiй квартирi, сусiди вже давно чекали вiдповiдного випадку. Доносiв про євреїв поступало стiльки, що спiвробiтники окупацiйної адмiнiстрацiї не встигали на них реагувати. Допомагали мiсцевi полiцаї, а також спецiально прибулi до Києва з iнших районiв 45-й i 303-iй Полiцейськi батальйони. В той час, в спiрних ситуацiях вирiшували долю людини два слова. Цi слова - 'схожий-не схожий', були найстрашнiшими в тi днi. Вони позначали кордон мiж життям i смертю. 'Тiкай, ти не схожа', - кричали батьки Дiнi Пронiчевiй, однiй з небагатьох, що врятувалися в Бабиному Яру. Батькам Дiни тодi вже стало ясно, на який 'потяг' посадять всю цю пограбовану, роздягнену, принижену, масу людей, помiчену жовтою зiркою. * * * В кiнцi вулицi, бiля протитанкового рову, захищеного їжаками, була створена застава з полiцаїв, за якою розташовувалася похiдна канцелярiя, прихована поворотом вулицi. Спочатку, полiцаї, що супроводжували колону, проявляли схильну доброзичливiсть . Навiть допомагали лiтнiм людям нести їх речi. На перехрестi стояли есесовцi в зелених мундирах з черепами на рукавах i пiлотках i з карабiнами через плече. Вони зупиняли пiдводи i вiзки, i ввiчливо пропонували залишати тут своє майно. Навiть самi допомагали їм вивантажувати валiзи. Тут же i роздавали частину пожиткiв тим, що проводжали та знайомим. А тi навiть i не пiдозрювали того, що господарi цих речей скоро лежатимуть присипанi землею, радiли дарункам. По черзi вiд натовпу вiдокремлювали 30-40 чоловiк i пiд конвоєм вели до розташованої тут же пiд навiсом канцелярiї, щоб 'реєструватися'. У людей вiдбирали всi папери i цiнностi. Папери кидали в мiшки. Золото i коштовностi складали окремо в ящики. В кiнцi вулицi Мельникова людей почали формувати в, колони по сто чоловiк. Потiм карателi повели їх по Лук'яновському шосе вздовж Сирецких таборiв до Бабиного Яру. По мiрi наближення до зловiсного мiсця, охорона натовпу почала посилюватися. В повiтрi рiзко запахло чобiтним мастилом, часником i перегаром самогону. На розвилцi натовп почали вiдтiсняти вiд вулицi, ведучої влiво на станцiю Сирець, i направляти прямо - до Бабиного Яру. Якось раптово, дружелюбнiсть полiцаїв зникла. Вони стали горлати на людей, стискувати їх в щiльну масу. Шлях на залiзничну станцiю Сирець був перекритий вантажiвками. Колону євреїв взяли в оточення додатковi два батальйони нiмецької полiцiї. Цi вже не церемонилися з людьми. У хiд пiшли приклади карабiнiв i багнети. Потiм вони почали заганяти євреїв через проходи в насипу до краю Яру. Так зазвичай заганяють худобину у вигородку. А чого там церемонитися! Можна ж безкарно познущатися. Полiцiя знала, що це вже не люди i жити їм залишилося зовсiм небагато. Вже тут пролилася перша кров. До багатьох нарештi почало доходити, до якої Нiмеччини їх вiдправляють. Але було вже пiзно щось робити. Чим ближче колона пiдходила до Бабиного Яру, тим чутнiше i виразнiше лунала нiмецька лайка, рушнична стрiлянина i довгi кулеметнi черги, по яких багатьом людям стало зрозумiло, що там вiдбувається. Але повернення назад вже не було. Євреїв щiльно оточили головорiзи полiцейських батальйонiв i четвертої зондеркоманди СС. Перша колона ставала бiля краю крутого Яру. Всiх принудили роздягатися. Одяг акуратно складали в штабелi. Кожнi десять хвилин сюди ж пiд'їжджали критi п'ятитоннi вантажiвки. З них вивантажували приречених до розстрiлу. Потiм в кузов завантажували речi убитих i вiдвозили на Некрасiвськую вулицю в будiвлю школи ?38, де розташовувався Центральний речовий склад. Там речi фасували. На першому поверсi складували продукти, якi обдуренi люди узяли з собою в дорогу - консерви, масло, цукор, мед, хлiб, ковбасу. На другому поверсi - бiлизну. На третьому - верхнiй одяг. На четвертому - найбiльш коштовнi речi. Тут лежали вiдрiзи дорогого сукна, шуби, золотi годинники, обручки, перснi. Носильнi речi iз складу вiдправляли на дезинфекцiю в лазню, розташовану на вулицi Жилянська, а звiдти на вокзал i до Нiмеччини. Окрiм вантажiвок, до школи постiйно пiд'їжджали легковi автiвки з есесiвськими офiцерами i офiцерами Гестапо. Вони, як дiйснi господарi, вiдразу ж пiднiмалися на четвертий поверх i брали все, що їм заманеться. Завзятi київськi полiцаї, набранi, в основному, iз кримiнальних структур i вiйськополонених заохоченних пайками i безнакараннiстью, з особливою стараннiстю заганяли палицями, батогами, ногами розгублених, голих, абсолютно збожеволiлих людей, не даючи їм схаменутися, зорiєнтуватися. Несамовитi ридання, крики полiцаїв: . - Шнель, скорiше, швидше! Давай золото i грошi, вони вам вже не знадобляться. Благання про допомогу, прокльони катам, молитви - нiчого не допомагало. Весь цей шум заглушався веселими мелодiями вальсу, якi звучали з гучномовцiв i ревом мотора лiтака, що постiйно кружляв на невеликiй висотi над Яром. Голих людей пiдводили до краю прiрви. На спецiально обладнанiй дерев'янiй платформi сидiли кулеметники i по командi розстрiлювали людей. Матерi, намагаючись врятувати дiтей, затуляли їх, кидали в Яр, сподiваючись на диво, що вони зумiють абияк вижити. Так продовжувалося два роки. Вiд Бабиного Яру до .школи ? 38 на вулицi Некрасовська всього лише десять хвилин їзди. Але доки буде життя на землi людство не забуде цей ганебний шлях фашистiв! Вбивства проводилися весь свiтловий день. Фото 11. Вiйськовополоненi Дарницького табору присипають землею розстрiляних. Стволи кулеметiв розжарювалися i їх ледве встигали охолоджувати водою. У перервах кати глушили себе шнапсом. Вночi, вони одурманенi випитим, спали, а всiх, кого не встигли знищити в перебiгу дня, заганяли в порожнi гаражi на Сирцi. Там вони i чекали свою смерть. Вранцi розстрiли продовжувалися. Трупи скидали в Яр, а увечерi динамiтом висаджували краї обриву i землею їх засипали, заразом i тих, хто ще був живий. У Сирецкому концентрацiйному таборi тримали комунiстiв, пiдпiльникiв, вiйськовополонених, якi не погоджувалися працювати на нiмцiв, Тих, хто вийшов в мiсто i при перевiрцi не мав при собi паперiв. Всього в таборi загинули з голоду, холоду i хвороб щонайменше 25 тисяч людей. Акцiя 29-30 вересня 1941 р. вироблялася саме за наказом коменданта Києва Курта Еверхарда, який скористався пiдпалом Хрещатика диверсантами НКВС, як формальним приводом для знищення євреїв в Бабиному Яру. Отже жодних перешкод в наданнi допомоги ЗК 4-А не було, скорiше - навпаки. До речi численнiсть самої 3К 4-А складала не бiльше 150 чоловiк. Її члени не стiльки самi розстрiлювали, скiльки организовували розстрiли. На посилення були доданi: 3-й батальйон вiйськ СС, рота 9-го батальйону полiцiї, 45-й i 303-й батальйони полiцейського полку 'Пiвдень', пiдроздiли української допомiжної полiцiї, двi роти естонцiв i мiсцевi 'добровольцi' (були i такi). Керували акцiєю штандартенфюрер СС Пауль Блобель i бригаденфюрер СС Отто Раш, виконавцями були зондеркоманда 4-А айнзатцгруппи 'С', 45-й i 303-й .полiцейськi батальйони. Цi, що стали полiцейськими, батальйони були сформованi Микитою. Хрущовим ще у вереснi 1939 року для 'зачистки звiльнених територiй', i свого часу брали активну участь в масових розстрiлах польських офiцерiв i громадян. Вони були дислокованi перед вiйною в прикордонних районах. Пiсля вторгнення нiмецьких вiйськ в СРСР, вiдразу ж перейшли на службу до нiмцiв. Армiя полiцейських влаштувала справжнє полювання на тих євреїв, що переховувалися. Чимало жителiв допомагало полiцаям. Адже за кожного схововшогося єврея будо видавалася нагорода.Також їм допомагав загiн охоронної полiцiї, сформований з колаборационiстов, кримiнального непотребу, пiдiбраного нiмецькими спецслужбами з в'язниць в першi днi окупацiї, а також з вiйськовополонених, що погодилися працювати на фашистiв. Цi полiцаї вiдрiзнялися особливою жорстокiстю по вiдношенню до мирного населення. Масовий розстрiл євреїв був цинiчно приурочений фашистами до траурної дати у євреїв - Судному Дню. Повiдомлення про ситуацiю в СРСР' (айнзатцгруппа Ц) ? 106 вiд 7 жовтня 1941 г: 'Спiльно з мiською вiйськовою командою всi євреї Києва були оповiщенi про те, щоб зiбратися в одному мiсцi (у Бабиному Яру) в понедiлок, 29 вересня, до 8 години. Цей наказ був розклеєний по всьому мiсту членами недавно органiзованої української полiцiї. В той же час усно євреї були проiнформованi про те, що всi євреї Києва будуть перевезенi в iнше мiсце. Спiльно iз спiвробiтниками, айнзатцгруппи Ц i двома батальйонами полiцейського полку 'Пiвдень', зондеркоманда 4-А знищила 29 i 30 вересня 33 771 євреїв. Грошi, цiнностii, бiлизна i одяг конфiсковано. Частина їх передана для забезпечення 'фольксдойче', а iнша частина - комiсарiату мiської адмiнiстрацiї для роздачi частинi населення, що має потребу. Сама акцiя проведена бездоганно. Жодних випадкiв не було. Населення схвально вiднеслося до переселення євреїв в iнше мiсце. Те, що вони, лiквiдованi, навряд чи стало вiдомо' . Фото 12. Бабин Яр. Вiйськовополоненi, доставленi з Дарницького табору, для . . поховань розстрiляних. Глава 7 Бабуся Нiна заховала Iду i Дору у себе в кiмнатi на антресолях. Там, пiд самою стелею, Володя влаштував для них два невеликi лiжка. Через вiдкриту кватирку поступало свiже повiтря. Вхiд на антресоль баба Нiна заклала старими речами i валiзами. Сходи втягували вгору на антресоль, а саму антресоль ретельно маскували. Доступ туди був затрудненим. Всi полегшено зiтхнули i заспокоїлися! Сховалися. Ну прямо як дiти малi. Голова пiд ковдрою, а ноги стирчать зовнi. Фото 13. Бабин Яр. Справа - прiрва, куди пiдводили євреїв на знищення. Пройшло декiлька днiв. Облави припинилися. Люди стали потихеньку виповзати на вулицю. Чуйно прислухаючись i уважно озираючись по сторонах, вони пробиралися на базар, де можна було ще щось купити або обмiняти деякi речi, що залишилися, на необхiднi продукти. Але найголовнiше - там можна було зустрiти знайомих i подiлитися новинами. Iнколи пiсля розпитiв хтось, випадково знаходив своїх рiдних або знайомих. У одному з районiв Києва - Дарницi, величезна територiя була захищена колючим дротом. Там був розташований табiр вiйськовополонених. * Фото 14. Бабин Яр. Кати мародерствують i добивають живих. Фото 15. Бабин Яр. Розстрiльна прiрва. По мiсту прошли чутки, що якщо вказати на полоненого i сказати, що це твiй чоловiк, батько, брат або, просто, родич, то його вiдпускали на вiдповiдальнiсть заявника. Люди кинулися в Дарницю. Дiйсно, вiдпускали. Але потiм, через деякийс час, коли людина набиралася сил, його знову забирали, в Бабин Яр на землянi роботи по захованню убитих. Пiсля виснажливої роботи, його, знову виснаженого, там же i розстрiлювали. У трагедiї Бабиного Яру постраждали бiльшiсть населення Києва. Були i жертви, i самопожертвування. Було й таке, що чоловiки, українецi або росiянини за нацiональнiстью, йшли в Бабин Яр разом зi своїми дружинами-єврейками, i навпаки. Майже 1000 сiмей киян - українцiв, росiян, (представники тринадцяти нацiональностей) за час всiєї окупацiї ховали еврєєв, видавалi за своїх родичiв, пiдроблювали, папери хрестили дiтей, вихвачували їх з натовпу, що йшов на смерть. Таких врятованих в Києвi вiд явної смертi понад тисячу осiб. I це незважаючи на те, що всi цi сiм'ї приховувачiв, разом з жертвами, пiдлягали розстрiлу на мiсцi. Люди, вдумайтесь тiльки в це! Всi сiм'ї! На такий вчинок здатнi тiльки тi люди, що мають мужнiсть. Глава 8. Одного дня вранцi, в парадному по кам'яних сходинках затупотiли чоботи. Тупiт перемiстився до їх дверей i затих. У квартирi встановилася напружена тиша. Навiть дiти припинили метушню i завмерли. Пролунав рiзкий дзвiнок. Бабуся Iда i Дора швидко залiзли по драбинцi на антресоль. Лише пiсля цього бабуся Нiна, як була, у фартусi, вийшла в коридор i мовчки, не запитуючи хто там, розчинила дверi. На порозi стояли два полiцаї. Один з них, очевидно старштй, заглянув в блокнот з довгим списком, i його прокурений палець зупинився на номерi їх квартири : - На цiй житловiй площi числяться двi єврейки, якi добровiльно не з'явилися на збiрний пункт. Ви не знаєте де вони? - А я ж откудова знаю, де вони? - якось дивно перекручуючи мову, здивовано запитала бабуся Нiна.- Шо ж я, пастух вашим явреям, чи шо? Надись ще два тижнi тому, зранку знялися i потягнули свої клумаки, а куди - то хiба ж я знаю? Та ми з ними i не спiлкувалися. I Володька, хоч i українець, а знявся i за ними побiг, як той шаленний. Йому, напевно, теж в Неметчину. захотiлося. А може, щось обiщали дати? Нам так навiть i не сказали i не подiлилися, куди вони подалися. Напевно, побоялися, шо i ми за ними попремося. Потiм вона почала пильно придивлятися до полiцая: - Слухай, а оце ж ти, випадково, не Гришак, покiйного Захара синок? Полiцай пiдняв очi вiд паперiв: - Про! Баба Нiнка, це ти? А я i не знав, що ти тут живеш, - заусмiхався вiн. - А де це твiй дiд Мiкитка? Де це вiн тепер горiлочку ковтає? Потiм заховав блокнот i повернувся до свого супроводжувача: - Це ж баба Нiна, жiнка Мiкитки-гармонiста. Ну, того, що з Нечипором був на Бiломор Каналi за полiтику. - Та той старий бiс, - сказала бабуся, - ще на початку вiйни, схопив свою гармошку i кудись подався. Мабуть, зблеску. Ось вже два мiсяцi як його немає. Я ж думала що вiн у вас там десь п'янствує. - Та начеб у нас його немає. Я його, так точно, не бачив. - Як десь зустрiнеш, то скажи йому, щоб додому, паразит проклятий, i не з'являвся, бо прiб'ю як того гада. Оце ж помiркуй, Гришак, за два мiсяцяцi, паразiт, нi одненької посилочки ще не прислав. Вiн мене знає, я жартувати не буду! - Добре, як побачу то передам. Може десь i пристане до нас. А мо вiн десь в Бiлорусиї по лiсах за партизанами ганяється? Тодi йому не до нас. Там i свого хватає - засмiявся полiцай. - А до тебе прийде, то скажи хай приходить до нас. - Скажу, скажу, а як же. А пайок дадуть йому, чи нi? - Дадуть, обов'язково дадуть, ще й форму i мило отримає. - Ой, i мило, правда? А то ж я вже бiлизну золою перу. Та й в баню сходити нi з чим. Як з'явиться, то передам обов'язково - закивала вона головою. - Ну, бувай, баба Нiно. Треба йти. З цими явреямi стiльки роботи, така морока, шо нiколи й поспати. Полiцаї розвернулися i погуркотiли чобiтьми на iнший поверх. - Гриша, - тихенько покликала бабуся i близько пiдiйшла до нього, - мо б ти, той, i нас записав би на Нiметчину? Ми б погодилися. Чи туди токо яврєєв беруть? Грiшак повернувся, глянув на свого напарника i тихо сказав їй на вухо: - Сиди, баба Нiна, де сидиш. Тi, хто в Бабиному Яру, вже свою Нiметчину отримали. Нема бiльше їх. Всi вони залишилися лежати в Бабиному Яру присипанi землею. Вiд його слiв бабуся Нiна зацiпенiла: - Господи, Цариця Небесна, - хрестившись, пробурмотiла вона, - упокой душi безневинно убитих i помилуй їх грiшнi душi. Потiм розвернулася i, тримаючись рукою за стiнку, пiшла в квартиру, продовжуючи бурмотати i несамовито хреститися: - Покарай аспiдiв проклятих за безневинно пролиту кров убитих євреїв. Полiцаї пiшли, а бабуся Нiна на ватяних ногах ледве дiсталася до кiмнати i повалилася на диван. Володя прибiг iз стаканом води i дав їй попити. Iда i Дора виповзли з ганчiрок, спустилися з антресолей i кинулися до неї: - Що сталося? Що вони сказали? Бабуся обвела всiх затьмареним поглядом, потiм знову попила воду i зупинила очi на Iдi: - Ось так, Iдочка. Оця твоя 'культурна' нацiя переcтрiляла в Бабиному Яру всiх євреїв, якi туди самi i поприходили, прочитавши на стовпах оту фiльчину грамоту. * * * У жовтнi 1941 року почала дiяти Українська Нацiональна Рада на чолi з професором М. Велiчкiвським. Групi, яку очолював О. Кандиба вдалося встановити свiй вплив над всiлякими органiзацiями мiста. Так, українська поетеса Олена Телiга утворила суспiльство українських письменникiв. З її безпосередньою участю почала видаватися газета 'Українське слово' i журнал 'Лiтаври' українською мовою. Українська Нацiональна Рада органiзувала свої суспiльства в Академiї Наук i iнших органiзацiях, якi намагалися активно впливати на цивiльне життя. Але такi активнi дiї ОУН (М) не вдовiльняли окупацiйну адмiнiстрацiю. З приходом нiмцiв, в селах i маленьких мiстечках вiдкрилися церкви, люди почали хрестити дiтей i виконувати обряди. Нiмцi пiдтримували розширення антикомунiстичної роботи серед населення. Багато було випадкiв, коли мiсцеве населення навiть здавало в руки нiмцям комунiстичних дiячiв. Їх розглядали, як бiльшовицьких агентiв. Перший час окупанти сприяли населенню робити, що їм пiдказує здоровий глузд: упорядкувати стосунки держави на мiсцях, приступити до негайного вiдновлення економiки i культурному життю. Для впорядкування своїх доходiв нiмцi навiть дозволили колгоспи. Все це вирiшувалось в рамках законiв нової окупацiйної влади. Iншої альтернативи не було. Всяка полiтична дiяльнiсть окрiм, антикомунiстичної, нiмцями була заборонена. Прогресивна українська молодь вважала, що на своїй землi матиме вирiшальний голос той, у кого є зброя. Тому, по всiй Українi готувалися кадри i навiть цiлi вiйськовi частини для майбутньої української армiї. Полковник А. Мельник наказав новоорганiзованному Буковинському куреню пiд командуванням отамана П. Войновського виступити на Схiд i по дорозi розвивати сили частини. Але вони розформувалися i дали свої частини мiсцевої мiлiциї в округах Уманi, Вiнницi, Житомира i Києва. Патрiотичний рух був настiльки потужним, що якби були полiтичнi доцiльна i практична можливiсть, а саме - дозвiл нiмцiв або наказ керiвництва, то воно могло б розрiстись у понад мiльйонну армiю. Це рух нiмцi автоматично зупинили. Вони чудово розумiли, яку небезпеку представляють цi частини у них за спиною i негайно розпускали загони, опасаючись повстання у себе в тилу. Залишили лише мiлiцiю з розрахунком один мiлiционер на сто душ населення. На окупованих територiях допомiжна полiцiя формувалася, як правило, з добровiльцiв, вiйськовополонених, карних злочинцiв i мiсцевого населення. Подiбнi полiцейськi органiзацiї iснували у всiх окупованих країнах. Молодь вiдразу ж збагнула, почали ховати зброю i переходити на нелегальне положення. Пiсля проголошення 30 червня 1941 року Акту про вiдтворення Української держави нiмецькi властi почали арешти членiв ОУН. З перших же днiв вiйни, Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв розчарувалася в можливостi спiвпрацi з окупацiйною владою i у вiдновлення української держави. ОУН почав розвертати боротьбу проти неї. Серед форм i методiв боротьби були не лише iдеологiчна дiяльнiсть, але i озброєний опiр окупантам. 'Достовiрно встановлено, що рух Бандери готує повстання Рейхкомiсарiата (Україна) мета якого - утворення незалежної України. Всiх активiстiв руху Бандери необхiдно негайно заарештувати i, пiсля грунтовного допиту, таємно знищити, як грабiжникiв'. В кiнцi 1941 року нiмцями була заборонена всяка дiяльнiсть Української Нацiональної Ради. Вiдчувши небезпеку, з сiчня 1942 року ОУН(М) перейшов на нелегальне положення. У сiчнi 1942 року Гестапо в Києвi заарештувало групу дiячiв ОУН (М), серед яких були: I. Рогач, О. Телiга, П. Олiйник та iншi. З часом їх всiх розстрiляли в Бабиному Яру. Олена Телiга - вiдома українська поетеса. Її чоловiк вiдмовився вiд звiльнення i прийняв смерть разом з нею. * * * Увечерi, коли вже всi заснули, Володя довго сидiв на кухнi за столом i намагався що-небудь придумати, щоб врятувати тещу i дружину. Обертаючись в крузi iнтелiгенцiї, вiн знав, що в першi днi окупацiї Києва, нiмцi лояльно вiдносилися до членiв нацiонального руху. Навiть приймали їх iнколи на посадову роботу. У Володi був один знайомий з ОУН, який мав можливiсть виправити паспорти. Вiн вирiшив зайти до нього завтра ж i попрохати сприяння з оновленням паспортiв тещi i дружинi. Пiсля цього рiшення, вiн спокiйно заснув. Вранцi вiн встав ранiше всiх, щоб не вiдповiдати на докучливi питання дружини - 'куди i навiщо', узяв папери дружини i тещi i попрямував в Управу, де його знайомий займав якийсь важливу посаду. Додому вiн повернувся вже пiсля обiду. Переодягнувся i зайшов в кiмнату. Теща з Дорою перебирали дитячий одяг, у пошуках що ще можна одягати, а що можна знести на базар i помiняти на якiсь харчовi продукти. Лiзочка читала чергову книгу, а хлопчики, як завжди, проти когось там воювали. Дора вiдразу ж вiдмiтила змiну на обличчi чоловiка. Вiн був засмучений i якийсь пригнiчений. - Щось сталося? - запитала Дора. - Не звертає уваги. У наш час завжди щось i десь трапляється кожну секунду. I, як правило, щось погане. - Ну досить, не рви серце, розкажи. - Вчора менi пiдказали, щоб я прийшов до Онiщенко, ти його знаєш, вiн зараз в Управi вiдає якимсь там культурним центром в мiстi. Знайомий менi сказав, що начебто, той може посприяти виправити паспорти i порадив до нього звернутися. - Але це ж небезпечно, це фальшивка! - запротестувала теща. - Це є не набагато небезпечнiше, нiж мати у наш час паспорт з 'п'ятою графою' - вiдповiв вiн. - Мамо, почекай. Так, ти правий, - погодилася Дора. Вони звернули увагу, що Лiза прислухається до їх розмови. - Лiза, - звернулася Дора до неї, - пiди в дитячу, поглянь, щоб хлопчики не пустували. Та незадоволено встала i з книгою пiшла в дитячу. - Тепер розкажи, що вiн тобi вiдповiв? Володя не знав, як з себе видавити. 'У кiнця-кiнцiв я зобов'язаний це сказати', - подумав вiн i випалив одним духом: - Вiн сказав, що тобi виправити паспорт можна. А ось їй, - вiн обернувся до тещi, - не можливо, бо вона тут не мешкає. I жодних домовленостей. Жiнки стояли розгубленi i пригнiченi: - Ну то що ж? - сказала теща, - добре хоча би один паспорт i то хлiб. - Я без мами не згодна. Я її не покину, - рiшуче сказала Дора. - Донечко, подумай, що ти робиш. Ну поїду я одна до Нiмеччини, влаштуюся, а потiм напишу i ти приїдеш до мене. А там i ти влаштуєшся, дивишся i дiток з Володею заберемо. Ну, що нам ще треба? - Нi, мамо. Ми залишимося сидiти на антресолях до кiнця. Все-таки прошло багато часу i щось, напевно, змiниться. Вчорашньою перевiркою полiцаї переконалися, що нас тут немає. У кiмнату постукала баба Нiна: - Iда, поглянь, я ще дещо знайшла з одягу. Може завтра на базарi щось i обмiняємо? Жiнки почали копатися в речах, ще раз визначаючи, що пiде обмiн, а що вже не годиться. Це хоч якось вiдвернуло їх вiд важкої дiйсностi. Глава 9. Настав грудень. Сховалися пiд снiгом потворнi шрами пiдiрваних будинкiв. Вулицi нiхто не чистив вiд наметiв снiгу та смiття. Посерединi були уторованi людьми вузькi дорiжки, по яких пробiгали по своїх справах рiдкi перехожi. Час тягнувся повiльно. Мiсто спустiло. Рiдкi перехожi квапилися закiнчити свої справи до комендантської години i непомiтно прослизнути по вулицях, покритою битою цеглиною i смiттям. Прагнучи не попадатися на очi патрулям, вони обережно пробиралися по вуличках i прохiдними дворами. При першiй же небезпецi упiрнали в пiдворiття i провулки i ховалися там, уникаючи виходити на вiдкритi мiсця i площi. Цiлодобово нiмцi i полiцаї настирливо i дбайливо продовжували по доносах i будинкових книгах вистежувати євреїв, що вiдхилилися вiд явки за наказом. Вiдловлювали їх i вивозили в Бабин Яр на знищення. Всi основнi вулицi були перекритi. На перехрестях були встановленi шлагбауми i форпости. На базарах, єдиних джерелах, де можна було ще щось купити або обмiняти що-небудь на продукти, влаштовувалися несподiванi облави i перевiрки документiв. Людей, як худобу, заштовхували прикладами у вантажiвки i вивозили або в Германiю, або на знищення в Бабин Яр. Iда i Дора безвилазно сидiли у баби Нiни в кiмнатi i були готовi у будь-який момент забратися на антресоль. Найменшого, однорiчного Семенчика, Дора годувала грудним молоком. Володя, як мiг, займався дiтьми. Школи не працювали i йому в цiй нелегкiй справi допомагала старша Лiза. Вона читала Антошi Микольцi дитячi книжки, намагаючись навчити їх освоїти азбуку. Вони iз задоволенням слухали її читання, розглядали малюнки, але вiд навчання ухилялися. Видно, що для освоєння науки вони ще не доросли. Бiльш за все хлопчики любили возитися зi своїми iграшками. Нiчого iншого для них не iснувало. Вони потихеньку пихтiли, вириваючи один у одного чомусь обов'язково вподобану обом iграшку. Якщо метушня загрожувала перейти в бiйку, Володя пiдходив до них i мовчки розсаджував їх в коридорi на рiзнi скринi. Незабаром мир мiж ними вiдновлювався. Було б так i у дорослих! А дорослi, про що б не говорили, але всяка розмова починалася i закiнчувалася одним - Бабин Яр. Фото 16. Форпост на перехрестi. На тротуарi нiмцi обшукують перехожих. Поки що нiхто їх не турбував. З'явилася слабка надiя на те, що все потихеньку забудеться i благополучно закiнчиться. Хто ж мiг знати, що двiрниковi їх будинку вже давно, ще з довоєнного часу, придивилося Дорино пiанiно. Йому дуже хотiлося навчитися грати на ньому гопака. Особливо, як вип'є - ну, просто, невтерпiти! Довго ходив вiн кругами, видивлявся i видно, все-таки, щось пiдмiтив через фiранки. А може, якось по iнших прикметах дiзнався, що в квартирi когось ховають. Пiшов вiн, пiдкупний, в полiцiю i очистив там свою iудiвськую душеньку, - мовляв, як же так, всiх євреїв забрали, а в цiй квартирi залишилися. Непорядок, треба виправляти прогаяне, пiдчищати! А там вiдреагували швидко. Вранцi Володя вiдкрив поштову скриньку i побачив усерединi якийсь листочок. Узяв вiн його в руки - i як змiюка ужалила! Це була листiвка про добровiльну явку завтра з ранку бабусi Iдi i Дорi в Полiцейську управу. У випадку непокору їх доставлять пiд конвоєм. Не забули i благополучно не кiнчилося! У звiрiв апетит лише розгорiвся. Що було робити? Не з'явитися? Прийдуть сюди, побачать дiтей i заберуть разом з ними, незважаючи на їх метрики. У повiстцi була вказана дата - на завтра. Про дiтей нiчого не сказано. Значить, дiти залишаться вдома з Володею. Зiбралися бiднi жiнки, посидiли, поплакали. Погодували дiтей i уклали їх спати. * * * Дору i бабусю Iду забрали, саме забрали, а не заарештували, того ж дня пiзно увечерi. Сiм'я лише зiбралася до столу на мiзерну вечерю. Несподiвано в дверi загуркотiли чимось важким. Зажадали вiдкрити негайно, погрожуючи зламати замок. Про те, щоб сховатися, не могло бути i мови. Добре, що уклали дiтей спати в кiмнатi у бабусi Нiни в маленькiй комiрчинi з вiкном у двiр, суворо наказавши їм сидiти тихо, а самi улаштувались до ранку у себе в кiмнатi. Чого вже ховатися! Все одно завтра вранцi пiдуть в полiцiю. Довелося вiдкривати. До коридору увiйшли, не вiтаючись два полiцаї, наповнивши повiтря запахом самогону i тютюну. Старший серед них, потер захололi руки, подихав на них i полiз у внутрiшню кишеню шинелi. Витягнув зiм'ятий папiрець, розпрямив його в руках: - Котрii тут будуть, - вiн пiднiс папiрець ближче до каганця i по складах прочитав, - Лорман Дора i Лорман Iда? Дора, в душi що давно вже чекала цiєї години, встала i виголосила спокiйним голосом: - Я Лорман Дора. Фото17. Облава i перевiрка документiв на базарi. Iда, змiнившись в обличчi вiд страху, згорбилася i ледве чутно прошепотiла: - Я, Лорман Iда, її мати, - показуючи на Дору, начебто це могло щось змiнити. - Збирайтеся, пiдете з нами, - хрипким, з перепою голосом, сказав старший. Володя рiзко пiдвiвся з-за столу, ледве не зачепивши головою гасову лампу, що висiла над столом: - Хто ви такi? Ви навiть не представилися. - А вам шо, не видно? - показав пальцем на нарукавну пов'язку старший полiцай. - Ну, що за люди? А ще iнтелiгенцiя. - За що i на якiй пiдставi ви уриваєтеся вночi в будинок i хочете їх заарештувати? Вони що, злочинницi? Ви не маєте права! Ми лише сьогоднi отримали повiстки i завтра вранцi, як там вказано, збиралися з'явитися за вказаною адресою. - А нас, навмисно, прислали сьогоднi ввечерi, а то б завтра i слiд ваш простигнув, а потiм шукай вас, - злiсно сказав старший. - Вже один раз вам було повiдомлено наказом на кожному розi, так ви не з'явилися. Це вам не те, що було ранiше при совєтах. Нова влада любить порядок. - Тепер пiдете з шаною, пiд конвоєм, - захихикав молодий. Володя спалахнув i хотiв ще щось сказати, але Дора поглянула на нього i тихенько, але тоном, що не терпить заперечення, шепнула йому у вухо: - Володя, не треба. Тут дiти. Володя вiдразу ж поникнув. Приречено опустив голову i сiв. Дiти, видно ще навiть не встигли заснути, сидiли тихенько як мишки, вiдчуваючинебезпеку Фото 18. Полiцай iз вiйськовополоненiх, одягнений ще в радянську офiцерську шинель i кашкет. Полiцаї, iгноруючи претензiї якогось розумника-iнтелiгента, переглянулися мiж собою i засмiялися: - Яку вам ще треба пiдстава, - втрутився молодий полiцай, - ви наказ читали чи нi? Всi нормальнi яврєї, як явреї, прийшли i вже давно, - потiм пiд поглядом старшого швидко замовк i iз злiстю виголосив, - вивезенi до Нiмеччини. Пиво там п'ють з ковбасою. А тут, мать-перемать, тягайся за вами вночi. Скажiть спасибi, що ще нас прислали. А есi б нiмцi? Тут би на мiсцi i розстрiляли всiх - злiсно сказав молодий. Старший, щоб зам'яти його помилку, сказав: - Одягнiться потеплiше, вiзьмiть продуктiв на три днi, папiри, цiнностi. I швидше, - почав вiн згортати цигарку, як би даючи їм можливiсть зiбратися за час викуреної цигарки. А що було збирати? Все i так вже давно було зiбрано. Довгi проводи - зайвi сльози. Не дивлячись на всi старання бабусi Нiни заховати приречених, все одно вони чекали цього моменту. Адже з мiста виїхати було неможливо. На всiх дорогах, стояли застави. Дора i Iда попрощалися з Володею i бабусею Нiною. Навiть до дiтей не зайшли, побоючись видати їх присутнiсть в квартирi. Так вони i залишилися у комiрцi, не побачивши востаннє маму i бабусю. Володя i бабуся Нiна вийшли проводити їх. На вулицi, оповитою зимовою негодою, не було нi душi. У супроводi конвою, бiднi жiнки, ледве переставляючи ноги в стоптаному взуттi, пленталися в оточеннi двох полiцаїв. За рогом стояла пiдвода. Полiцаї усадили жiнок на неї i рушили в дорогу. Через короткий час, падаючий снiг поглинув стук кiнських пiдков i скрип воза. Бабуся Нiна i Володя стояли самотнi i пригнiченi бiдою, що їх наздогнала. Але треба було повертатися в будинок. Там їх чекали дiти. Адже вдома зараз не було нiкого з дорослих. Глава 10 Як тiльки конвой доставив Дору i Iду в будiвлю Полiцейської управи, їх вiдразу ж заарештували. Потiм ретельно обшукали i зареєстрували. Забрали у них все, що здалося їм коштовним i вiдразу ж помiстили в камеру. Там вже знаходилися близько тридцяти таких же нещасних жiнок i дiтей. У кого було мiсце, той спав, якщо це можна назвати сном. Iншi тулилися на пiдлозi, кутаючись вiд холоду в якiсь ганчiрки. Зрiдка пробуджувалися дiти, оповiсчувачи примiщення камери хрипкими зi сну, капризними голосами. Матерi абияк заспокоювали їх. Хтось перешiптувався з сусiдкою. Хтось схлипував. Жiнка з маленьким дитям на руках молилася на iдиш i щось вимолювала у Бога, чи то пробачення грiхiв, чи то допомоги. А може бути, просила Його врятувати хоч би дитинку? Своя доля була їй вже байдужа, а дитятко ще i не пожило. У чому його провина? Поки що вiн спокiйно спав i не здогадувався про свою долю. Дора з. мамою пiдстелили старе пальто на дощату пiдлогу i всiлися на нього, притиснувшись одна до одної. Спати зовсiм не хотiлося. .- Дора, - тихо прошепотiла Iда, - що з нами буде? Менi страшно. - Що б з нами не було, мамо, - ми не можемо нiчого змiнити. Головне, те, що дiти, поки що, слава Богу, знаходяться в безпецi i зi своїм рiдним батьком. Думаю, що Володю вони не чiпатимуть. - Ми повиннi сказати про дiтей. Якщо нас вiдвезуть до Нiмеччини, то ми не можемо їх залишити тут. Як же ми будемо без них? - з вiдчаєм шептала Iда. На вiдмiну вiд мами Дора прекрасно розумiла, що їх далi за Бабиного Яру не повезуть. Але вона шкодувала мамине хворе серце i не могла їй про це говорити. Вона лише мовчки притискувала її до себе: - Звичайно, мамо. Скажемо обов'язково, але до певного часу про це не можна навiть згадувати. Поглянь, ти бачиш скiльки тут жiнок з дiтьми? Невже ти хочеш, щоб i мої дiти знаходилися поряд з нами в цьому брудному примiщеннi i спали в таких умовах? - Ну що ти, доню. Я просто хочу, щоб було краще, а що робити я не знаю. - Краще всього - нiчого не робити, - рiзко вiдповiла дочка, - невiдомо, як все далi обернеться. Може, вже завтра ми будемо вдома. Адже ми ж нi в чому не виннi. Нам навiть не пред'явили звинувачення. То хiба бути євреєм, це злочин? - потiм повторила з невластивою їй суворiстю: - Ти зрозумiла, мама? Якщо ти хочеш, щоб дiти залишилися живi, не смiй навiть згадувати про них. Iнакше наслiдки будуть жахливими. I ще раз, - зверни увагу, скiльки тут в камерi жiнок з дiтьми. А тепер постав собi питання, чому вони тут знаходяться? Подумай i зроби вивiд! Ось тому нi з ким, абсолютно нi з ким, не говори про дiтей! - Але як же ми їх залишимо? - не угамовувалася лiтня жiнка. - Ма-ма! - iз злiстю прошипiла Дора, не в силах бiльше її переконувати i демонстративно вiдсунулася вiд неї. Такий суворий тон з вуст завжди стриманої i вихованої дочки Iда почула вперше. До неї почало доходити скрутнiстьнiсть їхнього положення. Думки про вiдправку їх у Германiю поступово. витiснилися з голови. Вона пригадала слова бабусi Нiни про долю тих євреїв, якi самi з'явилися, згiдно наказу, i їй стало страшно. Схиливши голову, вона потихеньку заплакала. Дорi стало шкода маму. Вона знову притиснула її до себе i стала нiжно i заспокiйливо гладити її по руцi. 'Хай трiшки поплаче, - подумала Дора, - вийдуть першi сльози, на душi полегшає i вона менше страждатиме'. Так, обiйнявшись, вони i просидiли мовчки майже всю нiч, думаючи кожен про своє. Лише удосвiта жiнки, забулися в якiйсь напiвдрiмотi. * * * Рано вранцi їх розбудив скрегiт камерних дверей, що вiдкривалися, i грубий, хрипкий голос чергового полiцая: - Пiдйом! Двоє увязнених, одягнених в якусь рвань, насилу тримали за ручки великий бачок: - Панi єврейки, чай подано, - глумливо виголосив полiцай. Увязненi внесли до камери посудину, заповнену чимось закрашеною водою. Над бачком пiднiмався легкий парок. Всiм видали по маленькому шматочку непропеченого хлiба i ледве теплої бурди з бачка. Iда пiдiйшла до полiцая i тихенько запитала: - Пан полiцай, перше, що я хочу вам сказати, це те, що ми нi в чому не виннi. Нас з дочкою привезли сьогоднi вночi, i ми не знаємо, де туалет. - Дак ось же вiн, - зареготав полiцай, показуючи рукою на брудну брезентову шторку в кутку. - Звиняйте, єси шо не так. У нас люксов немає. А то - невиннi. Не хвилюйтеся, розберемося. За шторкою стояв такий же бачок, в якому їм принесли чай, лише iншого призначення. Жiнки, переборов в собi. вiдраза i сором, вимушенi були скористатися цiєю посудиною. Рiдина, яку їм видали як чай, навiть близько його не нагадувала. Це була просто тепла вода коричневого кольору. Дай Бог, щоб вона була прокип'ячена. Пожувавши в'язкого напiвсирого хлiба, вони запивали його ледве теплим чаєм. Потихеньку почали оглядатися. Мешканцi камери заворушилися, опам'ятовуючись пiсля важкої ночi, проведеної в незвичних умовах. Почулися дитячi голоси. Хтось вередував, хтось пхикав, вимагаючи чогось вiд мами або бабусi. Двi дiвчинки голосно сварилися, вiдбираючи одна у однї iграшку. Деякi жiнки розвертали свої вузлики, дiстаючи якусь мiзерну їжу, щоб погодувати дiтей. Дора i мама зрозумiли, що цi люди вже давно знаходяться тут, i їм навiть приносять з дому передачi. Поступово вони познайомилися з деякими сусiдками по камерi. При ближчому знайомствi вони прознали, що майже всi цi люди були арештованi по дописах сусiдiв, якi зазiхали на їх житло, цiнностi або меблi. Деяких схопили прямо на вулицi. Були i такi, як вони - про те, що вони ховаються, донесли двiрники. Чоловiче вiддiлення знаходилося десь поруч. Побачень з рiдними не дозволяють. Та й де там тi рiднi? Всi вже в Бабиному Яру. Слава богу, хоч би зрiдка дозволяютьють передачi. Якщо у когось в мiстi є друзi або хорошi знайомi, то вони трохи допомагають. Що буде далi - нiхто не знає. Всi мовчки чекають своєї долi. Їх справи веде якийсь слiдчий, українець. Вiдгуки про нього позитивнi. Вiн спiвчуває арештованим євреям. Багатьом намагається допомогти i. навiть грошей не вимагає. Говорять, що вiн полягає в Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв. Коли в камерi набирається багато людей, їх кудись вiдвозять. Чутки ходять рiзнi. Однi передбачають, що везуть на залiзничну станцiю Сирець i кудись вiдправляють. Iншi стверджують, що прямим призначенням в Бабин Яр. А там доля у всiх одна - розстрiл. Глава 11 Днi в камерi тягнулися повiльно. Щодня, пiд конвоєм полiцаїв, вiдводили по декiлька чоловiк. Бiльше їх нiхто нiколи не бачив. Замiсть приводили. нових. Дора з мамою перебралися на верхнi нари, що звiльнилися, i тулилися там удвох. На дощатi помости були кинутi якiсь матраци, зношенi i спресованi до товщини руберойду. Вiд них тягнуло важким духом людських випорожнювань та ран, що загноїлися. Напевно це залишилося ще пiсля важко поранених з госпiталiв Громадянської вiйни. Зате тепер у жiнок з'явилася хоч якась можливiсть поспати. Дора мужньо переносила всi знегоди камерного життя. Думки її постiйно були заклопотанi одним - що з дiтьми? Вiд цього вона майже двi доби взагалi не могла заснути. Варто було лише закрити очi i перед нею проносилися бачення: обличчя її дiтей, переляканий, зацькований погляд мужа. За нiч їй вдавалося поспати двi-три години. Останнiй час вона, просто, не могла стулити очi, боючись нiчних кошмарiв. Їй все здавалося, що дiти теж арештованi i знаходяться десь поруч. Iнколи, провалюючись в глибоке забуття, вона раптом чула вимогливий плач зголоднiлого Семенчика. Опритомнiвши, вона зрозумiла, що це плакала дитина в тiєї жiнки, що сидiла поруч на нарах. Потiм, думки її знову переносились додому, до своїх. Вона подумала про те, що Лiзочка вже виросла зi свого зимового пальтечка i необхiдно купувати нове. I Антоша теж скаржився, що його черевики тиснуть нiжку i протiкають. Дворовий чоботар Мотл сказав, що ремонтує останнiй раз. Вже нi до чого було крiпити пiдметки. Настала зима i хлопчиковi необхiдно купувати тепле взуття. Та i Семенчику не перешкодило б щось тепленьке прикупити. Скоро, напевно, вже стане на нiжки i пiде. А в що взувати? Так, потихеньку дiлячись мiж собою про родиннi проблеми, вони хоч трохи вiдволiкалися вiд свого трагiчного стану i їм полегшало. Дора пригадала Володю. У неї перед очима виникло його, змучене постiйною моральною напругою i важким недугом, обличчя. Зазвичай завжди восени у нього особливо загострювалася хвороба. Необхiдно було тепло, лiки i посилене харчування. Та де таке тепер взяти? Як вiн там зараз справляється один з трьома дiтьми? Слава Богу, що поруч така сусiдка, як бабуся Нiна. Але на нiй теж дитина! Правда, в далекiй Ядлiвцi живе Володiна мати - баба Настя. Її чоловiк, Мина, Володiн вiтчим, надiйний людина, любить їх дiтей. I, найголовнiше те, що про Володiних батькiв тут мало хто знає. Та i живуть вони в такiй глушинi, що туди i добратися важко, особливо, в бездорiжжя. Вiд них давно вже не було жодних вiстей. Правда, мiсяць тому, Володя зустрiв на базарi земляка з Ядлiвки. Прознав вiд нього всi сiльськi новини. Батьки живi i здоровi. У селi все, вiдносно, спокiйно. Для збагатчення доходiв вiд сiльської мiсцевостi, нiмцi навiть колгоспи почали вiдновлювати. Користуючись слушною нагодою, Володя передав батькам гостинчик через землякiв. Можливо, Володi, якось вдаться туди виїхати з дiтьми i зачаїтися там на цей важкий час? Ця думка прийшла їй в голову, якось несподiвано. Це було як прозрiння зверху. 'Як же я про це ранiше не подумала? Господи! Та це ж вихiд з положення!' Дора, як i всi молодi люди того часу, була далека вiд релiгiї. Але тут вона повiрила в те, що сам Господь вказав їй єдиний шлях порятунку дiтей! Дора опустила голову, закрила очi i. ... почала молитися. Власне, це була i не молитва. Дора не знала жодної молитви. Вона, просто, розмовляла з Ним, просила Його про допомогу. Нi, не собi i не мамi. Вона просила Його дати їй щонайменшу можливiсть, хоч як-небудь повiдомити Володю про те, щоб вiн вивiз i заховав дiтей у своїх батькiв. Їх треба було врятувати за будь-яку цiну! Ще вона просила Його, дати їй мужнiсть витримати цi предсмертнi днi. I диво вiдбулося. Пiсля того, як вона звернулася до Бога, вимовила весь свiй внутрiшнiй бiль, Дора повiрила, що Вiн обов'язково допоможе. На душi вiдразу стало легко i спокiйно. Вона вiдчула якусь опору i вже була впевнена, що з її дiтьми нiчого не станеться. Вона придбала якусь внутрiшню вiру в те, що дiти будуть врятованi. Вона повiрила в те, що вони вже знаходяться пiд надiйним захистом! Тепер жiнка вiдчувала полегшення. Її вже не лякала камера i те, що їй доведеться ще пережити. Як не дивно, але нерви її вже вiдiйшли вiд постiйної напруги. Нарештi кiнчився весь цей кошмар принижливого ховання в ганчiрках на антресолях. Постiйнi здригання вiд кожного стуку або дзвiнка в дверi. Закiнчилася ця страшна невизначенiсть, в очiкуваннi невiдомостi. Нарештi настав кiнець страхiтному становищу. Закiнчився жах, як у злочинця, який знаходиться поза законом i рахується в перегонах. Тепер це все залишилася позаду! Що буде з ними далi - самому Боговi лише вiдомо. В усякому разi, вони самi не можуть нiчого змiнити. Вони з мамою вже стояли бiля рокової межi, яку треба перейти з гiднiстю. Головне: дiти, поки що, у вiдноснiй безпецi. Про себе вона вже не турбувалася. Дора зловила себе на думцi, що готова на все, навiть на найстрашнiше. Просто, швидше б це вже скiнчилося. Вона вже переступила порiг страху i тепер її нiщо не лякало. Глава 12 Набагато складнiше було з мамою. Дора, як могла прагнула пiдтримати хвору маму. Для її лiтнього вiку i слабкого серця пережити таке потрясiння було дуже складно. Дора постiйно намагалася вiдвернути маму вiд думок про майбутнє. Затiвала розмови про їх життя в Могильов-Подольську, про знайомих i родичiв, про її колишню роботу в театрi, де вона служила костюмером. Старалася хоч чимось вiдвернути в сприятливу сторону думки лiтньої жiнки за допомогою спогадiв про щось смiшне, про мiстечковi 'знаменитостi' Могильов-Подольська: - Мамо, а ти пам'ятаєш Йоську-утильника? Ну, вiн ще їздив на парокiннiй бричцi, але запряжений був лише один кiнь? Другого вiн пропив, але завжди говорив, що цигани вкрали. - А, це той, який їздив по селах i купував в населення всякий непотрiб: утиль, ганчiрки, кiстки. - Ну так, вiн. не купував, а мiняв на що-небудь. Хлопчиськам давав цигарки-гвiздочки, 'Бокс', 'Ракета'. Тi, хто був вже подорослiший брали у нього цигарки 'Прибiй'. А дiвчатам мiняв на ганчiрки намиста, обручки i всяку бiжутерiю. Вони потiм ходили по мiстечку i хвалилися своїми 'коштовностями'. - Звичайно, пам'ятаю, - вiд цих спогадiв мама перестала плакати, i навiть обличчя її порожевiло, - я пам'ятаю у нього сама колись вимiняла свою стару кофту на моднi у той час духи 'Кармен'. Твоєму батьку вони дуже подобалися. Люди казали, що Йоська своїм промислом годував всю свою багаточисельну сiм'ю. Та i корм для конячки був дармовим. Ночував вiн завжди десь за селом на лугу, як циган. Випасай конячок - скiльки влiзе. Ще i додому привозив свiжу конюшину. I у хазяйок завжди купував дешевi продукти. - Люди розказували, - сказала Дора, - що у нього колись були двое коней. - Звичайно, було двоє. Але одного коня вiн не пропив, а ганебно просрав. - Як це можна? - здивовано запитала Дора, старанно уникаючи повторювати мамине вираження. - Справжнiсiньким чином, у повному розумiннi цього слова. Одного дня, пiсля вдалого парнусу вiн напився i зупинився, як завжди, в полi переночувати. Його дружина Рiва на дух не переношувала його сивушне дихання. Одну конячку, як спецiально ту, яка трохи краща розпрiг, а на другу, яка гiрша, вже не вистачило терпежа. Видно, щось таке з'їв. Кинув вiн ним оттави i почав шукати затишне мiстечко в невеликому чагарничку. А пiсля цього, там же поряд лiг полежати, щоб не йти спецiально другий раз раптом знову понесе. Ну, i на свою бiду заснув, п'яненький. Вранцi прокинувся - немає коня. Бiгав туди-сюди - конячку, як вiтром здуло. Хтось його вислiдив та i прибрав розпряжену конячку ту, яка краще. Видно, боявся, що Йоська швидко обернеться i не став на другу витрачати час i розпрягати. Ось вона i залишилася. Вiн на нiй i їздив на свiй промисел. А ту, другу, люди говорять, що бачили, начеб, схожу у циганiв. Так його i прозвали - Йоська-полукiнник. Дора аж задихнулася вiд смiху. Пригадали Мотла, в якого у дворi була маленька будочка, де вiн, не дивлячись на свiй хлоп'ячий вiк (чотирнадцять рокiв!), паяв каструлi, ремонтував примуси i керогази, лагодив взуття. Взагалi-то це прирiвнювалося до пiдприємницької дiяльностi i було каране. Але, мама Мотла працювала (ну, звичайно ж, неофiцiйно), повiєю в ресторанi Шаї Камiнського, i дiльничного, по своєму фаху, обслуговувала безкоштовно. А той, за це закривав очi на парнус її сина. Тим паче, що Мотл теж нiколи не забував його поздоровляти зi всiлякими святами. Всi були задоволенi. Пригадали Яшика з першого поверху, якого батьки заставляли тирликати на скрипцi. Вiн її ненавидiв. Набагато краще вiн опанував iнше мистецтво: вiн умiв попердувать за замовленням. Отримавши 'замовлення', вiн проголошував: - Виконується бiй московських курантiв! Потiм пiднiмав нiжку i оповiстив колодезеобразний двiр звуками, вiд яких iнтелiгентна музикантка тiтка Фiра з першого поверху, затикала вуха: - Яша, я тобi заплачу, лише не треба збиватися з ритму. А мати кричала йому з вiкна: Яшик, годi вже пердiти. Йди грати вже. - Не хочу. - Йди додому, я сказала, онанiст проклятий. Маму Яша не боявся: - Онанiзм укрiплює органiзм! - жваво парирував вiн у вiдповiдь на весь двiр. Але як тiльки хлопчаки починали кричати: - Яха, атас! Батько йде! Яшу, як вiтром здувало. Батько ще i до пiд'їзду не увiйшов, а з кiмнати через вiкно вже пищала скрипка. - Ти знаєш, Дорочка, Яша був дуже талановитий. Вiн володiв ще одним рiдким обдаруванням. Коли вiн вже став дорослим, його часто запрошували на весiлля або урочистостi. Там вiн виконував унiкальний номер за допомогою своїх пердiжних здiбностей. Коли всi гостi вже були п'яними, вiн усаджував на стiльцях в кружок декiлька чоловiкiв i жiнок. Вибирав кого-небудь i довго вдивлявся в його обличчя, вивчаючи його зовнiшнiсть. Потiм iмiтацiєю пердiжа виражав його характернiсть. Це так вiдповiдало схожостi зовнiшностi i характеру, обраного ним персонажа, що гостi падали вiд смiху. Такий номер вiн проробляв завжди в вузькiй компанiї, але за це вiн заробляв дуже гарнi грошi. Накрившись якоюсь там одежинкою, мама i Дора тихо смiялися, побоювачись своїм смiхом потурбувати сусiдок по камерi. Але в камерi, не дивлячись на гул вiд розмов, все було чутно. В усякому разi, сусiдкам i тi все чули i теж тихенько смiялися. Навiть попросили їх розповiсти всiм чого їм так весело. Напевно, так вже влаштовано життя, що поряд з горем ходить i смiх. Життя не може складатися лише з одного горя. - Що ви там сховалися i смiєтеся? Розкажiть i нам. А то сидимо тут, як кроти. - Та, нiчого особливого. Просто, ми з мамою згадуємо всякi кумеднi iсторiї з життя нашого мiстечка. - Ми теж хочемо до вас. - Милостi просимо в наш будинок, але, вибачите, пригощати нiчим. Колись бабуся Iда служила в обласному пересувному театрi костюмеркою-перукарем. Так би мовити, сполучала двi посади. Для пересувного театру мати в штатi i костюмера i перукаря, було невигiдно. Iнколи їй навiть доводилося пiдмiняти яку-небудь актрису другого i третього плану. Там же служив i її, нинi покiйний чоловiк. Вiн був скрипалем. Свiй виступ Iда почала з короткою i доступною для всiх пiзнавальною лекцiєю, що ж таке є ТЕАТР? - Театр, навiть самий найменший, - це будинок Мельпомени зi своїми порядками, статутом i звичаями. Випадковi люди, що не володiють даром актора, або байдужими до театрального життя, там довго не затримуються. Зарплата маленька, життя напiвкочове. Не кожен може це витримати. I якщо в душi немає акторського дарування, який перевтiлює актора навiть в найтрагiчнiшiй для нього ситуацiї, - Iда зробила особливий наголос на цю фразу, - i вiн не може вийти на сцену, щоб перевтiлитися, увiйти в образ своєї ролi i виконати свiй обов'язок, то йому в театрi, просто, робити нiчого. Як правило, кожен, хто працює в театрi, починаючи вiд директора i закiнчуючи гардеробницею - це колишнi актори. Вони зживалися зi сценою все своє життя i нiколи з власної волi не залишали її. У свою чергу, театр теж не кидав їх напризволяще. Пiсля вiдходу зi сцени з рiзних причин, вони, як правило, продовжували служити в театрi на допомiжних роботах. Звернить увагу: - бабуся Iда так увiйшла в свою роль лектора, що для посилення уваги слухачiв, пiдняла палець угору, - не працювати, служити, так як за таку мiзерну оплату служать тiльки для душi. Наприклад: - гардеробник, бiлетер, освiтлювач, костюмер, швейцар, робiтники сцени. Серед акторiв навiть iснує такий вираз: 'Лише в легкому човнi мистецтва вiд нудьги свiту упливеш'. I я повинна вам сказати, що це свята правда. До числа цих служителiв належала колись i ваша покiрна слуга. Бабуся Iда знала безлiч всяких театральних iсторiй. Розповiдаючи їх, вона мимоволi входила в роль i перевтiлювалася на очах. Багато що вже забулося, але дещо ще в пам'ятi залишилося. - З вашого дозвiлу, я вам розповiм кiлька випадкiв з театрального життя. - Звичайно розкажiть. Тiльки так, щоб i ми чули, - почулося з кутiв камери. - А ви переходьте до нас ближче. Незважаючи на те, що бабуся Iда не була акторкою, а всього лише костюмеркою, по своєму природному складу це була вроджена акторка. Вдома вона вiдривала такi сценки з вистав, причому жодного разу не повторюючись в своєму репертуарi, що сусiди надривалися вiд смiху. I ось, зараз, вона вийшла в своєму лахмiттi на середину камери i сталося - Диво! Вона перевтiлилася, бо вона вийшла на сцену! Це вже була не принижена своєю нацiональнiстю лiтня жiнка, з трьома онуками, з якими кати розлучили її назавжди. На нiй вже не було старої рванi. Вона була в сценiчнiй сукнi (Ну, як же, в залi аншлаг!). На ногах черевики з мiдними, надраєними застiбками. Волосся прикрасила завивка. Нiгтi покритi яскравим лаком. Ноги в колiнах випростались, зник бiль в спинi вiд жорсткого матрацу, кудись подiлася стара подагра, спинка пряма, бо зник 'знак питання', зморшки на обличчi вiд переживань останнiх днiв, розрiвнялися. Навiть зникла аритмiя, якою вона страждала останнi роки! Пульс бився рiвно. Якась жiночка, що дивом зберегла вiд шмону маленьке кишенькове зекальце, навела на актрису маленький, ледве помiтний вiдблиск камерної лампочки, як софiт. - А почну я, мабуть, з української класики. I це не випадково. Багато з вас знають оперу Гулака-Артемовського 'Запорожець за Дунаєм'. Але не всi знають, що це була найперша українська опера, створена ним в 1863 роцi i поставлена Марiїнським театром опери та балету в Санкт-Петербурзi. Опера пройшла з великим успiхом. Сам маестро виконував роль удалого козака-пiдкаблучника Карася. На жаль, маестро вже немає в живих i менi належить виконати його роль i роль його дружини Одарки в лiбрето цiєї опери. Бабуся Iда не випадково обрала цю оперу. У той час радiопередачi не дуже балували людей своєю рiзноманiтнiстю репертуару i ця опера часто транслювалася в ефiрi. Багато хто знав її напам'ять. У театрi, де вона служила зi своїм чоловiком, лiбрето теж було в постiйному планi. Гастролювали вони, в основному, по селах i виконували українською мовою, що особливо викликало успiх у глядачiв. На якусь частку хвилини Iда пiшла в себе i потiм повернулася до глядачiв. Голос її змiнився, на лоб впав козацький оселедець. Iда, входячи в образ, почала повiльно i виразно свiй виступ. Вона грала того чи iншого персонажа кожним м'язом обличчя, кожним рухом руки, даючи можливiсть слухачам злитися з образами. Роль Карася, як i належить, вона почала виконувати низьким басом. На змiну йому з'явилася Одарка i вступила в свою роль. Завдяки тому, що Iда знала напам'ять весь дiалог i, до того ж, з такою майстернiстю виконала їх перепалку, що глядачi сидiли, як зачарованi. Почувся смiх. Пiсля закiнчення, вся камера вiдгукнулася оплесками. - Якщо ви ще не втомилися, то я хотiла б розповiсти вам кiлька театральних iсторiй. Отримавши згоду глядачiв Iда ще бiльше запалилася вiд такого успiху i почала розповiдати театральнi байки. Iда, входячи в образ, почала повiльно i виразно свiй виступ: - Ну так от, - почала бабуся Iда, - в театрi, як правило, тексти, якi можна читати, актори не вчать напам'ять, лiньки, а просто зчитують з листа. Йде спектакль, я вже не пам'ятаю який, та це й не важливо. По ходу дiї на сцену вбiгає гонець i передає королю в руки лист: - Ваша Величнiсть, Вам лист! Король розгортає сувiй i ... О, жах, там немає тексту (колеги вирiшили пожартувати). Але короля грав досвiдчений актор i, повертаючи сувiй гiнцевi, каже: - Читай, гонець! Актор, виконуючий роль гiнця, теж не ликом шитий. Вiн почав крутити листа злiва направо, навiть заглянув по той бiк. Потiм повертає листа королю: - Неписьменний я, Ваша Величнiсть! У камерi, в цьому пекельному мiсцi страждань, напевно, вперше за всю її iсторiю iснування, пролунав дружний смiх i оплески. Почулися прохання: - Бабуся Iда, розкажiть ще що-небудь, ну, будь ласка! Нiчого так не надихає актора, як оплески. - Ну, добре, - погодилася вона i почала говорити, наслiдуючи акторам: - В одному невеликому театрi ставили 'Тараса Бульбу'. Якщо ви пам'ятаєте в текстi є епiзод, де Тарас вбиває свого сина Андрiя, який заради чарiвної польської кралi зрадив батькiвщину. Як це вiдбувалося в життi ми собi уявляємо - Тарас Бульба дiстав пiстоль, прицiлився, крикнув свою знамениту фразу: - Я тебе породив, я ж тебе i вб`ю! Натиснув на курок, пострiл, виродок падає замертво. У театрi все по-iншому. На коштовну бутафорiю грошей немає, тому роблять простiше - на сценi беруть дерев'яний макет пiстоля, направляють на вражину, кажуть потрiбну фразу, а за сценою вiдразу пiсля "вб`ю" хто-небудь палить зi стартового пiстолета. Зазвичай, цим хтось був штатний робiтник сцени, ну, там - подай-принеси-пiдсунь. До речi, теж з колишнiх акторiв. Тепер сама iсторiя. На сценi дiя наближається до вищезазначеного акту п'єси. Бульба вже дiстав пiстоль, прицiлився, сказав що треба i машинально смикнув руку вгору (iмiтуючи вiддачу). Але !!! Пострiл не пролунав. Як з'ясувалося пiзнiше, "стрiлець" як раз згадував за чаркою зрадника Андрiя в колi однодумцiв i припинити процес споживання було неможливим! Тодi Бульба виконує наступний фiнт - кидає пiстоль i з криком "я тебе породив, я ж тебе i зарубаю', хапається за шаблю на боцi. Але !!! Шабля теж бутафорська, вирiзана разом з пiхвами з цiльного шматка дерева i, звичайно, з пiхов не виймається. I тут в гру, допивши свою склянку, вступає наш "стрiлок" - рефлекс йому пiдказав, що пити за упокiй грiшної душi Андрiя зарано (адже пострiлу не було), i вiн схопивши стартовий пiстолет, мчить за сцену i палить в той момент, коли Тарас бореться з шаблею. Андрiй, почувши пострiл, падає замертво. Тарас Бульба, що опупiв вiд усього цього балагана, якийсь час дивиться на тiло свого сина, що лежить на сценi, потiм наверх, i вимовляє фразу, що добила глядачiв: - Гарний був хлопець, шкода громом убило... . Вся камера заходилася вiд смiху: - Бабуся Iда, розкажiть ще! Просимо, ну, будь ласка. - Я вам ще розповiм випадок - увiйшла в раж бабуся Iда, - з нашого буденного життя мiстечка. У дворi, навпроти нашого будинку, жила одна з численних єврейських сiмей. Найменшого, восьмирiчного Мiлю, батьки вирiшили вивчити на великого пiанiста. Бiдну дитину змушували грати гами по три-чотири години на день. У їхнiй же сiм'ї жив мамин брат, дядько Мiлi, тридцятип'ятирiчний бовдур-холостяк Сьома. У сiм'ї його всi лаяли за вiльний спосiб життя, (а, може бути що i вiд заздрощiв). А Сьома тiльки посмiювався над ними, i жив своїм життям, не намагаючись в ньому що-небудь змiнювати. Особливо дошкуляли його сестра i її чоловiк, (пiдпiльний зубний стоматолог) - тато i мама Мiлi. Вони його iнакше не називали, як Сем-статевий розбiйник. Навiть почали вiдмовляти йому давати грошi, мотивуючи тим, що Семен, бачте, байдикує i надає поганий вплив на Мiлю. Це образило Сьому, особливо останнє. Вiн вирiшив помститися сiмейцi пiдпiльного протезiста. Треба сказати, що Сьома дiйсно користувався великим авторитетом у маленького Мiлi. Вiн навiть iнодi давав йому посмалити цигарку, чим той дуже пишався перед своїми однолiтками. Тато i мама Мiлi не рахуючись нi з якими витратами готували йому мiсце в якусь шалено коштову музичну школу аж в самiй Одесi. Ну, ясне море, де ж ще готують хороших музикантiв? Звичайно ж, в Одесi! На це були кинутi всi основнi засоби впливу. Одного разу, пiсля довiрчої цигарки Сьома, так, недбало, мiж затяжками, запитав у Мiлi: - I охота тобi цiлий день бринькати на цьому смердючому пiанiно, а потiм ще й вступати в цю школу для малохольних? Воно тобi треба? Остання фраза прозвучала як пiдказка Мiлi на потрiбну вiдповiдь. - Не-а, не хочу. Це тато i мама хочуть. Я хочу бути таким, як ти. - Похвально. Хочеш я тебе навчу, що треба робити, щоб тебе не прийняли? - Так, хочу, навчи. I Сем поступово почав здiйснювати свiй пiдступний задум. У серпнi вся сiм'я виїхала до Одеси надходити в школу для 'малохольних'. Пiдiйшов час виступу Яшика. За столом сидiла солiдна комiсiя в особi двух викладачiв, мiсцевої музичної знаменитостi з фiлармонiї, одного випускника-вiдмiнника i директора школи. Мiля вийшов на сцену в костюмчику, на який тато Мiлi цiлий мiсяць вставляв лiвi зуби. Сiвши за пiанiно, вiн зiграв якусь там п'єсу. Комiсiя почала багатозначно переглядатися мiж собою i доброзичливо поглядали на Мiлю. Батьки Мiлi сидiли в першому ряду i тато вiд задоволення крутив на животi пальцi. Почуття, що його справи кепськi i можуть прийняти в школу для 'малохольных', Мiля вирiшив викинути 'козирного туза'. Вiн соромливо, як миколаївська цєлка, запитав у комiсiї дозволу виконати ще дещо: - Можна я заспiваю вам пiсеньку, це у мене виходить навiть краще, нiж ноти? Навiть дядько Сьома каже, що я спiваю її краще за всiх. Почувши iм'я "Сьома", батьки Мiлi почали вiдчувати голки в дупi. Їм стало навiть жарко. Отримавши схвалення комiсiї, вiн встав зi стiльчика i вийшов на середину сцени. Тут бабуся Iда прийняла позу, зробила "руки в боки" i заспiвала, iмiтуючи Мiлiн голосок: - Оцен-поцен двацать восем i чотиги тгидцять два. Комiсiя була в ступорi. Батьки в жаху. А Сьома в задньому ряду покотувався вiд смiху, насолоджуючись грiховним почуттям помсти. Випадок, розказаний бабусею Iдою, був не такий вже i смiшний, але мiмiка i майстернiсть виконавицi викликали оплески всiєї камери. Жiнки, прибитi горем, забули на якусь мить про свої страждання, смiялися крiзь сльози. Вони аплодували старiй жiнцi-єврейцi, яка, незважаючи на свiй поважний вiк, хворе серце, застарiлу подагру i трагiчний моральний стан, знайшла в собi сили для того, щоб пiдняти дух таких же смертникiв, як i вона сама. Дочекавши, коли смiх i оплески сокамерниць, затихнуть, Iда пiдняла руку, нiби-то кажучи, що зараз вона пiдiйшла до самого хвилюючого моменту в своєму виступi, продовжила: - Пройшло багато рокiв. Мiля, незважаючи на потуги пiдступного Семена, таки став музикантом i домiгся в своїй майстерностi великих висот. А в 1936 роцi став найкращим пiанiстом на Мiжнародному конкурсi в Брюсселi. Тепер це iм'я вiдоме всiм. Це наш земляк - Емiль Гiлельс! Камеру поглинули овацiї. Дора теж не вiдстала вiд мами. Iмiтуючи руками i пальцями рух пiанiста, вона 'зiграла' на столi, пiдспiвуючи 'Тум, балалайка'. З першого ж рядка знайома всiм з дитинства пiсня була дружно пiдхоплена. Потiм всi спiвали 'Бублички', на iдиш 'Бай мiр бiст ду шейн'. Спiвала i плакала майже вся камера. У всiх жiнок з очей текли сльози. Це були сльози не болю i горя, це були сльози про минуле прекрасне. Це були сльози радостi, отямившихся вiд страху слабких єврейських жiнок. Вони вiдчули, як їхня гордiсть i внутрiшня сила повернулася до них. Це були сльози i смiх приречених на смерть, але не скорених людей. Людей, якi плачуть не вiд болi i горя, а вiд гордiстi за себе. Вiд щирого серця увязнецi дякували Дору за близькi серцю пiснi. Тепер у них зник страх з душi! Чи це не є перемога, приречених на знищення людей над катами?! Глава 13. У Дорочки додалася ще одна тривога, - їй доводилося щодня, ховаючись за маму пiд пальто, зцiджувати молоко. Вона боялася, як би хтось iз полiцаїв не помiтив цього. Iнакше вiдразу ж потрапила б пiд пiдозру, що у неї залишилася дитина. Спочатку Дора ховалася i вiд сусiдiв по камерi, але виявилося, що приховати це неможливо. Плями на сукнi зрадницьки видавали її. Камера була забита жiнками, багато хто був з дiтьми. Їй доводилося в жаркiй i задушливiй камерi сидiти в пальто. Загратоване маленьке вiконце-амбразура ледве пропускало повiтря. Щодня камера поповнювалася новими заарештованими. Полiцаї грубо, з вульгарними примовками, заштовхували їх, i вони злякано притулялися до стiнки, звикаючи до тьмяного освiтлення. Жiнки, що сидiли на пiдлозi, як могли, тiснилися, поступаючись прибулим хоч якесь мiсце. Своїм спiвчуттям намагались хоч якосьдопомогти нещасним подолати перший страх. Одну з них, зовсiм молоденьку маму з дворiчною дитиною, Iда i Дора прихистили у себе на нарах. Тепер вони могли спати там тiльки по черзi. Молоду маму звали Цiля. Вона розповiла, що ЇЇ чоловiк з перших днiв мобiлiзацiї на фронтi. Спочатку, як тiльки нiмцi видали наказ на збiр всiх євреїв, вони, як i всi, почали збиратися для вiдправки. Вже були складенi всi речi. Домовилися зi знайомими, щоб вони доглядали за кiмнатою. Їх сусiд Iгор, колишнiй однокласник Цiлi i близький друг її чоловiка, не був мобiлiзований в армiю. Ще за три мiсяця до окупацiї Києва фашистами, його заарештувало НКВС через якусь дрiбницю. Ляпнув щось з приводу уряду. На нього тут же донесли, а ранком забрали прямо з вiйськкомату. Вiн перебував пiд слiдством у в'язницi. Тодi таких було дуже багато. Коли радянськi вiйська залишили Київ, тюремна охорона розбiглася i ув'язненi вирвалися на свободу. Багато, особливо кримiнальники пiшли добровiльно служити в полiцiю, сподiваючись помститися комунiстам. Решта, не маючи нiяких документiв, тинялися по мiсту. Поступово їх виловлювали i мобiлiзували в полiцiю, як постраждалих вiд свавiлля радянської влади. Хто не погоджувався, тих вiдправляли в Сирецький табiр. Iгор погодився служити в полiцiї, розраховуючи, при першiй же можливостi заволодiти зброєю i втекти. Але про це здогадувалися i тi, хто його туди прийняв. Його довго перевiряли i не давали зброї. Вони намагалися його пiдв'язати кров'ю i таким чином позбавити його цiєї можливостi. А поки що його тримали в конвойнiй ротi пiд найсуворiшим наглядом. Дiзнавшись, що Цiля i її батьки вже зiбралися i в призначений термiн мали намiр йти на збiрний пункт, вiн пробрався до них пiд прикриттям темряви i намагався пояснити, що їх там чекає, якщо вони туди прийдуть. Батьки Цiлi не повiрили йому. Вони знали про те, що Iгор служить в полiцiї i боялися провокацiї. Але Цiля знала Iгоря багато рокiв i вiрила йому. До того ж, чутки про розстрiли євреїв у Бабиному Яру вже почали просочуватися серед населення i поповзли мiстом. В сiм'ї виникла суперечнiсть. Зрештою вирiшили так-батьки йдуть на збiрний пункт, а Цiлю з дитиною, на якийсь, час iгор сховає. Час обчислювався вже на хвилини. Нiякi вмовляння Iгоря не допомагали. Вибору не було. Заради життя дитини Цiля попрощалася з батьками i послухалася Iгоря. Того ж вечора iгор вiдвiв її з дитиною i поселив у кiмнатi своїх знайомих на околицi мiста, яка пустувала пiсля їх евакуацiї. З тих пiр Цiля зовсiм не знає, що сталося з її батьками. Довго ховатися їй не довелося. Дитинi було необхiдно молоко. Зазвичай завжди продукти їм приносив Iгор. А тут, як на бiду, його вiдправили на тиждень на заготiвлю торфу. Ховаючись вiд усiх, вона вийшла з дому i прохiдними дворами пробралася на базар, щоб помiняти деякi речi на продукти. Там її хтось впiзнав i вистежив. Пiд ранок наступного дня за нею прийшли. У полiцiї її постiйно запитували, як вона потрапила в порожню кiмнату, хто її там ховав i хто постачав їх продуктами? Цiля була в розпачi. Дали їй один день на роздум. Дора з мамою, як могли, вмовляли її не видавати Iгоря: - Послухай, донечко, - вмовляла її Iда, - твiй Iгор справжнiй друг. Вiн вчинив мужнiй вчинок. Будучи полiцаєм, хоча i не по своїй волi, вiн намагався врятувати вашу сiм'ю вiд загибелi. Цiля, закривши руками обличчя, плакала. - Якщо ти здаси Iгоря, то цим нiчого не змiниш. Загинете всi, - твердо сказала Дора. - Але, якщо будеш наполягати на тому, що ти випадково потрапила у вiдкриту квартиру, припустимо, був дощ, i ти з дитиною випадково опинилася поруч з цiєю квартирою. Дверi були вiдкритi i ти зайшла туди, щоб сховатися вiд дощу, переодягнути дитину, в кiнцi кiнцiв. Вiдповiсти за це доведеться, але зате - Iгор буде живий i хто знає, скiлькох людей вiн зможе ще врятувати. На всiх наступних допитах Цiля тiльки це i стверджувала. Що з нею сталося далi, видала вона Iгоря, або мужньо загинула, вже нiхто не знає. Будемо вiрити в те, що добро породжує добро. Глава 14. Пiсля арешту жiнки i тещi, Володя ходив до Полiцейську управу кожен день, клопотав про звiльнення жiнок, намагався передати хоч якiсь продукти. Продукти брали, але побачення не дозволяли з тiєї причини що вони нiбито, перебувають пiд слiдством. Володя обурювався, що це за слiдство? Який злочин могли скоїти нещаснi жiнки, одна з яких вже в похилому вiцi? У якийсь момент йому навiть здалося, що полiцаї спiвчувають йому. У вiдповiдях чергового Полiцейської управи i по його очах, якi вiн вiдводив в бiк, вiдчувалася нещирiсть, недомовленiсть. Видно, не мiг вiн говорити про все, як є. Таку пiдозрiлу поведiнку чергового ще бiльше насторожувало Володю. Через два тижнi вiн зустрiв свого старого знайомого i подiлився з ним своїм горем. Той обiцяв допомогти. Наступного дня вiн пiдказав Володi, щоб той зв'язався зi слiдчим Iванченко. Той, нiби-то, був членом Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв, спiвчував євреям i взагалi намагався якось допомогти людям. У той же день Володя спробував використовувати цю можливiсть. Все-таки чоловiк українець, а нiмцi спочатку пiдтримували український нацiональний рух. Вранцi вiн прийшов в управу i спробував потрапити до цього слiдчого, але виявилося, що його вже немає: - за доносом зрадника його дiяльнiсть розкрили. Вночi вiн був заарештований. Справи всiх пiдслiдних i заарештованих, якi вiн вiв, також забрали. А заарештованих перевели в Гестапо - таємну полiтичну полiцiю. Тепер ними будуть займатися гестапiвцi. По мiсту ходили чутки, що з Гестапо живими не повертаються. Звiдти виходять тiльки зрадники, пiдв'язанi кров'ю. Слабенька iскра надiї на звiльнення жiнок, хоча б через важку хворобу чоловiка-українця починала згасати. * * * Через тиждень в камеру до жiнок увiйшов в супроводi перекладача офiцер Гестапо. Всiм було оголошено, що їх переводять в iнше мiсце. Куди, вiн не сказав. Вiд дверей камери до виходу, на них уже чекали вишикуванi в двi шеренги вздовж стiн охоронцi з собаками. Переляканих жiнок i дiтей гнали по вузькому проходу мiж ними i завантажували в критi вантажiвки. Натасканi на ув'язнених собаки рвалися iз поводiв, наганяючи жах на нещасних людей. Багатьом дiсталися укуси розлючених тварин. Поїздка в критiй вантажiвцi, забитiй повнiстю жiнками i дiтьми, тривала недовго. За її тривалостю Дора зрозумiла, що їх привезли в будинок, про який вже давно ходила серед людей погана слава. Цей будинок ранiше належав Управлiнню Народного Комiсарiату Внутрiшнiх Справ, НКВС. Колись, починаючи з тридцятих рокiв, пiд керiвництвом вождiв Ленiна-Ульянова i Сталiна-Джугашвiлi, якi вiддавали накази своїм вiрним псам Дзержинському, Урицькому, Мехлiсу Ягодi, Єжову, а тi вже розсилали свої кривавi директиви по республiканським НКВС, про арешти i розстрiли своїх же громадян. В результатi проведених репресивних заходiв загинуло стiльки людей, що навiть на сьогоднiшнiй день цифра коливається мiж декiлькома мiльйонами людей. Точної цифри так нiхто i не знає. Тепер в цьому будинку з успiхом хазяйнувало Гестапо. Будiвля знаходилася на вулицi Короленка 33, зовсiм поряд з будинком, де ранiше мешкали Дора з Володею. Треба було тiльки пройти по вулицi Iринiнськiй i спуститися вниз по сходах. Але близький лiкоть, а вкусити не можна. Сито гурчачи потужним мотором, крита брезентом вантажiвка зупинилася перед воротами. По якомусь сигналу ворота вiдчинилися. Як тiльки машина проїхала через них, зовнiшнi ворота закрилися i вiдразу ж вiдкрилися внутрiшнi стулки. У внутрiшньому, тiсному дворику всiх виштовхали з кузова i погнали через живий коридор, гестапiвцiв з собаками, що стояли уздовж стiн. Знову повторилася анкетна перевiрка, обшук. Через деякий час Дору викликали для уточнення, як їй сказали, анкетних даних. Конвоїр завiв її в кабiнет. Бiля вiкна стояв молодий, стрункий чоловiк у формi офiцера Гестапо. Свiтло з вiкна падало на нього, i Дора встигла розглянути його красиве, пещене обличчя, на якому була гримаса байдужостi i зневаги. На її подив, вiн звернувся до неї на пристойнiй росiйськiй мовi. Видно, пройшов хорошу пiдготовку для роботи з майбутнiми росiйськими заарештованими, а може бути колись навчався в Москвi: - Сподiваюся, вам зрозумiло, що ви заарештованi i перебуваєте в слiдчому iзоляторi Гестапо? - запитав вiн Дору, не представившись, i навiть не запропонувавши їй сiсти. Вiд постiйного недоїдання, нервового напруження i втоми у жiнки все пливло перед очима. Вона докладала максимум зусиль, щоб утриматися на ногах. - Те, що ви нас тут утримуєте - це свавiлля. Я не розумiю, за що нас з мамою заарештували? Нам нiхто не пред'являв нiякого звинувачення. - Ах, ви тiльки подумайте, - глузливо сказав вiн. - Скiльки ви заплатили слiдчому Iванченко за обiцянку звiльнити вас? Дора була здивована його питанням, але вигляду не подала. 'Це вiн, напевно, цiкавиться тим слiдчим з полiцiї ОУН-овцем, про який їй розповiдали в камерi. Значить, його розкрили, i тому нас усiх перевели з полiцiї в гестапо ', - подумала вона. - Я не знаю нiякого Iванченка. Мене i мою маму на допит нi разу не викликали. За весь час нас навiть з камери не виводили, - ледве видавила вона. - Ну, це ми ще все з'ясуємо, - загрозливе сказав вiн. - Думаю, що для вас буде краще, якщо ви самi зiзнаєтеся. - З'ясовуйте. Ми з мамою нi в чому не виннi. Все-таки, пояснiть менi, за що нас заарештували? - Ах, ти не розумiєш? Коли був розвiшанi накази про явку всiх євреїв на збiрний пункт? А сьогоднi яке число? Це вам не Совєти. У нас накази прийнято виконувати, - випалив вiн. Ця фраза здалася Дорi знайомою. 'Де ж я її вже чула? - подумала вона. I згадала, - це ж так казав полiцай, що їх заарештовував. - То й не дивно, - всi з одного гнiзда.' Щось написавши в протоколi її допиту, навiть не давши їй прочитати його i пiдписаться, вiн викликав конвоїра i крiзь зуби сказав йому: - Вiдведи, до решти. Останнi два слова прозвучали зловiсно, як вирок. Дора стояла, низько опустивши голову. Вона зрозумiла, що заперечувати i вимагати чогось у цього пихатого гiтлеровця, було марно. Глава 15. Який би не був час, мирний або вiйськовий, а людинi небхiдно якось жити. Треба працювати. Життя є життя. В кiнцi-кiнцiв, треба годувати i одягати i себе i сiм'ю. Ще до початку вiйни Володя працював у фотоательє артiлi iнвалiдiв художником-ретушером. У числi багатьох наказiв, виданих окупацiйною владою, був наказ про вiдновлення роботи пiдприємств мiста. Володя повернувся назад в фотоательє i продовжив свою роботу. Все-таки вона давала йому можливiсть хоча б якось зводити кiнцi з кiнцями. Дiти ростуть, обносилися. Йде зима. Їм потрiбна тепла одежина та взуття на зиму. Запаси продуктiв, якi ще залишилися з довоєнного часу, опустошилися. Необхiдно було пiдтримувати їжею дружину i тещу, в iзоляторi, забезпечувати передачами. Про себе, про свiй туберкульоз вiн вже навiть i не думав. Харчувався абияк. Про калорiйнiсть їжi i говорити нема чого. Життя так склалось, що було не до лiкування. Дiтей би нагодувати. Семенчику необхiдно молоко. Старшим м'ясо. Ростуть. На базарi цiни захмарнi. Все бiльш-менш цiнне, що було вдома до вiйни, вже продано або вимiняно на продукти. А жити якось треба. Рятувала робота. Його професiя, фотограф, дозволяла хоч трохи латати фiнансовi дiри. Але за це доводилося дуже багато працювати, а здоров'я ослабувало. Та й моральна пригнiченiсть не сприяла оздоровленню. Сiра, похмура будiвля Гестапо знаходилась на розi вулиць Iринiнської i Короленко, майже в ста метрiв вiд їхнього будинку. Завтра ж вранцi, перед роботою, Володя вирiшив зайти в Гестапо i попросити побачення з дружиною, щоб передати якiсь продукти. До вiддiлення пункту прийому передач стояла довга черга. Незважаючи на те, що вiн був тепло одягнений, мороз почав пробирати. Нарештi черга просунулася i вiн потрапив в вестибюль. Тут вже було значно теплiше. Вiдразу за дверима у вестибюлi за столом сидiв немолодий черговий в чорнiй, страхiтливою формi. Вiн оглядав уважним поглядом кожного, хто входив в примiщення. Тих, хто викликав у нього пiдозру, вiн звично обшукував. У Володi, крiм сумки з продуктами, через плече висiв кофр з фотоапаратом, який вiн взяв з собою, щоб зразу йти на роботу в фото ательє. Фото19. Один з розстрiльної команди шукає здобич в речах розстрiляних. Фотоапарат, а також iншi стороннi предмети, слiд залишати на вахтi у чергового. Коли Володя простягнув йому кофр, той його розкрив, вийняв фотоапарат i радiсно посмiхнувся. Тих знань нiмецької мови, якi Володя отримав в iнститутi, та й на роботi доводилося спiлкуватися з нiмцями, було цiлком достатнiм, щоб зрозумiти чому так посмiхаючись, говорив йому гестапiвець. Виявилося, що сам вiн родом з мiста Ветцлар, де знаходиться цей оптичний завод, що випускає фотоапарати 'Лейка'. Вiн пояснив Володi, що до вiйни працював на цьому заводi дуже багато рокiв. Цiлком можливо, що i цей фотоапарат теж пройшов через його руки. Вiд розчулення вiн закотив очi i притиснув 'Лєйку' до грудей, як щось рiдне. Видно давно вже не був вдома i скучив за сiм'єю i за мирною працею. Хотiв навiть сфотографуватися, але видно згадав, де вiн знаходиться. Пообiцяв Володi на днях зайти до нього в фотографiю i зробити пару знiмкiв, щоб вислати додому. Залишивши у чергового передачу, Володя пiшов на роботу. Глава 16. Конвоїр супроводив Дору в ту ж камеру, звiдки її викликали на допит. Мама вiдразу ж кинулася до неї: - Що там було, Дорочка? Що вони в тебе питали? - Вони цiкавилися слiдчим Iванченко, про який нам розповiдали жiнки в камерi. - А що вони хотiли про нього знати? - Я так думаю, за те, що вiн допомагав євреям, його i заарештувало Гестапо. Тому нас всiх сюди перевезли. Тепер вже вони будуть нами займатися. - Дорочка, все, що не робиться - робиться на краще. Тут навiть камера акуратнiшi нiж в полiцiї. Нiмцi, все ж я впевненав тому, що культурна нацiя i вони скоро в усьому розберуться. Треба тiльки трохи потерпiти. Дора подивилася на неї довгим поглядом i подумала 'Я не буду їй бiльше нi про що розповiдати. Нехай вона залишиться при своїх рожевих думках. Видно, все, про що говорила бабуся Нiна про Бабин Яр, для неї було занадто неправдоподiбним. Що старе, що мале.'. Через деякий час всiм, хто знаходився в камерi, зробили перекличку i розбили на кiлька груп. Кожну групу, в супроводi конвоїрiв, повели довгим коридором. Потiм через вузький прохiд почали спускатися по крутих сходинках в пiдвал. Кожна сходинка вiддавалася в їх серцях ниючий бiль. 'Ось так, напевно - подумала Дора, - грiшники пiсля смертi спускаються в пекло'. Безшумно вiдчинилися, ретельно змащенi на петлях дверi. За нею виявився вхiд в довгий коридор, тьмяно освiтлений рiдкiсними свiтильниками. У нiс вдарив запах застояного смороду, гнилi i вогкостi. На початку коридору в маленькiй кiмнатцi за конторкою сидiв черговий наглядач з вимерлими очима. Вiн подивився на жiнок каламутним поглядом дохлої риби, як на порожнє мiсце. Про щось тихо переговорив з конвоїром. Потiм зняв ключi з конторки i вiдокремив вiд гурту Дору з мамою i повiв в кiнець коридору. Лiворуч i праворуч уздовж нього були металевi дверi. Багато дверей. Вони були закритi на засуви, на яких висiли замки величезних розмiрiв. За кожними дверима, за кожним замком були люди. Їх присутнiсть вiдчувалася навiть крiзь стiни. Бiля однiєї з камер вiн зупинився, звично подивився у вiчко i вiдкрив ключем важкi дверi. 'А ось i саме пекло', - встигла подумати Дора i переступила через високий порiг. Камера, куди їх помiстили, майже нiчим не вiдрiзнялася вiд попередньої, за винятком того, що тут не було туалетного каструлi. Туалет знаходився в кiнцi коридору, i ув'язнених туди виводили два рази на день. Наступного дня вони пробули в камерi однi, i їх нiхто не турбував. Через годiвницю передали передачу вiд Володi. 'Значить, - подумала Дора, - вiн уже знає, де ми знаходимося'. Вранцi наступного дня, Дору знову викликали на допит. Слiдчий той же, що i в перший раз. Вiн посадив її на стiлець проти яскраво палаючої лампи. Знову посипалися все тi ж питання про слiдчого Iванченко i зв'язок Дори з ним. Потiм встав, пiдiйшов до неї i при свiтлi лампи почав уважно розглядати плями на її сукнi. Переконавшись в достовiрностi свого припущення, вiн запитав: - Чому ви не повiдомили мене про те, що годуєте дитину грудьми? Вiд страху кров заюшила їй в обличчя. 'Тепер уже все скiнчено. Вiн знає про дитину. Хтось все-таки донiс'. Дора спокiйно вiдповiла: - Ви мене не питали про це. Ви мене питали про якогось слiдчого. - Вiрно. Але зате тепер я переконався, що ви i ваша мати не маєте до цього нiякого вiдношення. - Якщо ми не виннi, то значить можемо йти додому? - наївно запитала Дора. - Можливо, - сказав вiн, - але нам необхiдно виконати деякi формальностi без яких не обходиться жоден бюрократ, - пожартував вiн. - Спочатку вас вiдведуть додому, - з награною бадьорiстю сказав вiн, - i ви погодуйте дитину. Це ж не по-людськи позбавляти її материнського молока, - обурився вiн. - А за цей час я розрахуюсь з бюрократичними тенетами i ви з мамою можете бути вiльними. Тiльки я вас попереджаю, - вдома нiяких розмов, iнакше ваша дитина залишиться без материнського молока. Вiн викликав двох конвоїрiв, щось написав на паперi i велiв їм проводити Дору додому, не заводячи в камеру. Почувши про те, що її вiдведуть додому, у неї вiд радостi затрiпотiло серце. 'Невже менi так пощастить i я побачу дiтей?' Але потiм така 'сердечнiсть' гестапiвця здалася їй дуже пiдозрiлою. До її свiдомостi дiйшла його фраза, щоб 'вона нi з ким не розмовляла', i це її насторожило. 'Знайшла кому повiрити, - подумала вона. Вiн просто намагається з'ясувати, чи є там дiти, чи ми їх сховали. Положення безвихiдне. Дiтей врятувати вже неможливо. Виходить, що вона сама виводить гестапiвцiв на своїх дiтей'. Але, десь в душi, радiсть вiд того, що вона побуває дома, побачиться з дiтьми i Володею, вiдвернула її вiд чорної думки. А найголовнiше, що вона, можливо, зумiє, якось повiдомити Володi, щоб вiн вивiз дiтей у Ядлiвку. Подумки вона попросила Бога, щоб Вiн дав їй таку можливiсть. А може навiть їх звiльнять? Адже вiн пообiцяв. Дурницi! Як тiльки я могла це навiть припустити? Адже не за слiдчого же Iванченко нас заарештували. Залишається тiльки одне - треба якимось чином, повiдомити Володю, про те, як врятувати дiтей!'. Це була єдина можливiсть. Глава 17. Повернувшись додому, Володя вирiшив на наступний день, рано вранцi, з Лiзою i Антошою пiти в Гестапо i спробувати отримати побачення з дружиною. Дiтей вiн взяв з собою в надiї, що їм дозволять побачення з мамою i бабусею. Але знову, передачу прийняли, а побачення не дозволили. Володя почав обурюватися i вимагати побачення, але черговий офiцер змiряв його презирливо i пригрозив арештом. У вестибюлi, на виходi з будiвлi в вестибюли був той же лiтнiй черговий. Вiн запам'ятав Володю. А може бути i не його, а фотоапарат, виготовлений на рiдному заводi. Володя отримав свiй кофр i зiбрався вже йти. Черговий жестом пiдкликав його до себе. Присунувся до Володi впритул i прошепотiв йому на вухо, показуючи пальцем на дiтей: - Ти повинен сьогоднi ж вивезти або сховати їх, iнакше потiм вже буде пiзно. Завтра за ними прийдуть до тебе додому i заберууть. Пiсля цього ти їх бiльше не побачиш. Це страшне повiдомлення чергового потрясло Володю i на його чолi виступив пiт. Дiйсно, як вiн вiдразу не подумав про те, що дiти, народженi єврейкою, за єврейським законом Галаха теж являються євреями i також пiдлягають знищенню? Черговий, суворо дивлячись йому в очi, повторив: - Сьогоднi ж виведи дiтей i заховай, iнакше у них не буде завтра! Що спонукало цю людину пiти на такий крок? Адже вiн служив в Гестапо, а туди жалiсливi не потрапляли. Може бути, як солiдарнiсть з фотографом який користується виробом його заводу на якому вiн багато рокiв вiдпрацював? Може бути, вiн сам був багатодiтним i згадав свою сiм'ю, дiтей, довоєннi роки? А може бути, знаючи про звiрства, якi чинили його товаришi по службi в Бабиному Яру, його совiсть замучала? Все-таки вiн вже не молодий i скоро доведеться перед Страшним судом за все вiдповiсти? Цього ми вже нiколи не дiзнаємося. Можна тiльки просити Бога про вiдпущення йому грiхiв. * * * Вранцi бабуся Нiна проводила Володю з Лiзою i Антошою вiднести мамi та бабусi передачу. - ТьотюНiна, ми вiднесемо передачу, а потiм я вiзьму дiтей до себе на роботу: Нехай хоч трохи там у дворi погуляють. - Добре, тiльки вчасно приходьте обiдати. - Я думаю, що сьогоднi багато роботи не буде i ми не запiзнемося. Провiвши їх до дверей, вона приготувала снiданок i погодувала Колю i Семенчика. Потiм поклала Семенчика в лiжечко. Коля погрався зi своїми машинками i заснув. Бабуся Нiна вирiшила зайнятися дрiбним пранням. Через годину у дверi квартири пролунав вимогливий дзвiнок: - Знову Володька щось забув. Нема зовсiм у людини голови, - пробурчала вона беззлобно. Дзвiнок повторився: - Так йду, вже йду. Нiколи не вiзьмеш все вiдразу. Завжди щось забуваєш. Вона витерла руки об фартух i вiдкрила дверi. На сходовому майданчику стояли два здоровенних гестапiвця в чорних шкiряних плащах, а мiж ними, як тоненька берiзка Дорочка. Її руки були грубо закутi в наручники, як у запеклої кримiнальницi. Вона стояла, опустивши голову i сльози текли по її блiдих, запалих щоках. I не вiд страху перед втечею закували вони її в кайдани, а для того, щоб ще бiльше принизити, придавити, щоб вона вже повнiстю перестала вiдчувати себе людиною. Виявилося, гестапiвцi привели її погодувати грудного Семенчика. Зглянулися? Як би не так. Вони увiйшли в кiмнату i жестами пояснили, що Дора повинна погодувати дитину. Суворо заборонили розмовляти мiж собою. У кiмнатi, не роздягаючись, один з них розташувався бiля вiкна, сiвши на пiдвiконня. Напевно, побоювався, що нещасна жiнка прямо в наручниках не стрибне через вiкно. Другий, розстебнувши плащ, щоб було зручнiше, в разi чого вихопити пiстолета, стояв, спершись на одвiрок. Ще раз наказали, - не розмовляти мiж собою. Дора не могла навiть запитати про iнших дiтей. Бабуся Нiна, схитрувала, i пiд виглядом того, що хоче принести табуретку для конвоїра, що розташувався бiля дверей, метнулася на кухню. У неї там щось гупнуло на пiдлогу i нiби то, нiбито лаючись, пробурчала: - Володька, паразiт, понаставляв тут пiд ноги чортовi каструлi, а сам з дiтьми понесли вам передачу. Не хвилюйся, з дiтьми все добре. А я тут, як дурна повинна все прибирати пiсля нього. Дiти носяться по квартирi, як очманiлi. А чого б їм не носитися? Татко, бач, як балує їх? I пальтечка i черевички їм понакупав. Годує їх добре. Ось вони i носяться, як чумнi. Потiм занесла табуретку, витерла її ганчiркою i поставила охоронцевi: - Сiдай, Iрод. Дора добре зрозумiла новини, якi баба Нiна сказала їй 'закодовано'. 'Ну i, слава Богу', - подумала вона. Дора нахилилась над Семенчиком iтихо промовила тiльки чотири слова, якi для неї були важливiшi за життя. Це були тi слова, якi Господь дав їй можливiсть виголосити для порятунку дiтей. - Передайте Володi, - дiти, Ядлiвка. Сьогоднi ж! Навiть у ванну кiмнату, щоб помити руки, Дору супроводжував гестапiвець. Правда, звiльнив вiд наручникiв. Дора мила руки, а бабуся Нiна простягнула їй рушник. Дора, дивлячись їй в очi ще раз вимовила: - Скажiть Володi, - з дiтьми, Ядлiвка. Сьогоднi! Вимивши руки, Дора пiдняла Семенчика з лiжка i почала його годувати грудью. Потiм почекала момент, коли охоронцi про щось мiж собою заговорили, почала тихо i нiжно наспiвувати колискову пiсеньку так, щоб було чутно i зрозумiло тiльки бабусi Нiнi: - Сьогоднi мiй зайчик, такий холосий, обов'язково з татком, братиком i сестричкою поїде в Ядлiвку до бабусi Настi i дiда Мини. Там свiже повiтря, не пахне порохом, немає поганих дядькiв. Вам втрьох не буде нудно. Будете грати в хованки. Заховаєтесь вiд всiх далеко-далеко, i нiхто вас не знайде нiколи. Правда, мiй такий холосий, мiй маленький? Конвоїр бiля вiкна щось запiдозрив, а потiм побачив, що бабуся Нiна несе i йому теж табуретку, пробурмотiв щось собi пiд нiс i розташувався на нiй, витягнувши ноги. Бурмило, що сидiв бiля дверей, витягнув сигарети, щоб закурити. Нерви бабусi Нiни були напруженi до межi, i вона не витримала, - накинулася на нього з кулаками, як квочка, яка захищає свiй виводок вiд шулiки: - А ну, чортяка проклятий, викинь свою смердючу цигарку. Подивися, паразит, вона, -- показала рукою в верхнiй кут, - на покутi святi iкони стоять. Навiть Микитка здеся нiколи свiй тутюнище не нюхав, тепер листiв не пишуть нi вiн нi син, нi невiстка. Все їм нiколи! Ти диви, - сказала вона повернувшись до конвоїра, показуючи пальцем на Дору, - матiр годує нетяма. Сьогоднi ж дiти поїдуть, в Ядлiвку, - скоромовкою сказала вона Дорi. - А в тебе, паразита, немає нi сорому, нi совiстi!. Прибери свої ноги з проходу. Розсiвся тут, як усебе у власному будинку в Нiмеччинi, пройти навiть не можна. Чого очi витрiщив? Цiцьок не бачив, чи шо? - О, я, я. Нiмеччина добре! Потiм щось пробурчав невдоволено, але прибрав ноги, а сигарети заховав назад в кишеню плаща. Пiсля такого нервового напруження Дора вiдчула, що основне її завдання виконано - все повiдомила! Нерви її не витримали i вона заплакала. Тiльки зараз вона вiдчула, що бачить свого сина останнiй раз. Її сльози текли по обличчю i капали Семенчику на щiчку. Вона погодувала дитину, потiм поцiлувала його. Семенчик досить засопiв носиком, облизуючись i прицмокуючи. Потiм почав гратися, хапаючи ручками Дору за окуляри. Награвшись, утомився i, обволiкаємий знайомим, нi з чим незрiвняним запахом мами, зробив 'потягусi' i заснув у неї на руках. Дора переповила його вже сплячого, i поклала в лiжко. Якби вiн тiльки мiг знати, що вже нiколи i нiчого смачнiшого маминого молока в своєму життi йому не доведеться спробувати. I нiколи не буде вiн так солодко i спокiйно засинати! Конвоїри нетерпляче поглядати на годинник i почали квапити Дору. Бабуся Нiна встигла сунути їй в кишеню кiлька варених картоплин, солоний огiрок i два варенi яєчка. Гестапiвець знову одягнув на Дору наручники i вони повели її на вихiд. Дора повернула обличчя i в останнiй раз подивилася очима повними слiз на свого молодшенького сина. А той, нагодований, спав, закинувши ручки за голову. 'Не ображайте сирiт i вдiв. Всi сироти та вдови дiти мої'. (Євангелiє вiд Матвiя) * * * Повернувшись в камеру, Дора розповiла здивованої мамi про те, що їй пощастило побувати вдома i навiть погодувати Семенчика. Правда, Володю вдома не застала. Вiн з Лiзою i Антошею понiс для них передачу. Покопавшись в одязi, вона дiстала з потайної кишенi гостинчик вiд бабусi Нiни. Тiльки хотiла його розгорнути i пригостити маму, як їх перервав шум вiдкриваючого вiконця в дверях, як його називали - годiвницi. Наглядач прочитав їх прiзвище з папiрця i просунув через вiконце передачу. Поласувавши ще теплою, домашньої картоплею з кiлькою, яйцями i огiрочками, вони ще довго просидiли за маленьким столиком задоволенi (лiжка на день пiдв'язувалися до стiни), обговорюючи домашнi справи: - Ось бачиш, - сказала мама, - я тобi казала, що тут буде краще, нiж в полiцiї, i нас скоро або випустять, або вiдправлять до Нiмеччини. Для того, щоб розiбратися в нашiй ситуацiї, необхiдно час. Дора не стала їй заперечувати, все одно - це було марно. Настав вечiр. Правда, в камерi було важко визначити час доби. Свiтло горiло постiйно i вдень i вночi. Просто, дозволили опустити лiжка. Дора з мамою задоволенi хорошим, порiвняно, днем, вляглися спати. Дора ще перебувала пiд враженням короткого перебування вдома i їй зовсiм не хотiлося заперечувати мамi. Вона вирiшила не розповiдати їй, як передала через бабусю Нiну про те, щоб Володя термiново вивiз дiтей з Києва. Маму могли теж викликати на допит. Пiд натиском слiдчого вона могла все розповiсти. 'Краще нехай нiчого про це не знає. А потiм, буде час, я їй розповiм', - подумала вона. Лягла на вузьку лiжко, пiдклала руку, як в дитинствi, пiд щоку. Руки досi ще зберегли дитячий запах Семенчика. Дора закрила очi i ще встигла подумати про те, що з'явився шанс на порятунок дiтей i вона за це подякувала Богу. Вперше за весь час, вона спала глибоким i спокiйним сном. Глава 18. Наступний день пройшов вiдносно, спокiйно. В другiй половинi дня в камеру увiйшли два наглядача i велiли їм збиратися на вихiд з речами. Знову завели в те ж примiщення, куди привезли їх з Полiцейської управи. Там вони зустрiли своїх колишнiх сусiдок по камерi. Зiбралося близько п'ятдесяти жiнок, багато хто був з дiтьми. Нiхто з них не виявляв особливого хвилювання. Переїзд в iнше мiсце став вже звичним. Майже всi були впевненi, що тепер їх повезуть на станцiю Сирець для вiдправки в iнше мiсце. Однак насторожувало те, що особистi речi наказали залишити на лавi i без нiчого завантажуватися в машину. Речi пообiцяли доставити до мiсця призначення пiзнiше. Спочатку всi сiдали на оцинковану пiдлогу щiльно закритої вантажiвки. Дора з мамою сидiли поряд, притулившись одна до одної: - Дорочко, - тихо промовила Iда. - Вчора я просидiла, майже, цiлий день в камерi одна. Я багато чого передумала. Коли ти повернулася назад, я побачила, яке щастя написано було на твоєму обличчi. I я хочу тобi ось що сказати, - ти навiть не уявляєш собi, яка ти щаслива. Дора допитливоо глянула на неї. - Так, Дора. Я можу повторити тобi ще раз, - i не чекаючи вiд неї вiдповiдi тихо промовила, - Бог дав тобi радiсть побачити перед смертю свого самого молодшенького синочка i навiть погодувати його. Не кожному це дано. I, не чекаючи вiд неї заперечень, додала, - я теж щаслива. Менi Бог дав щастя померти на руках моєї єдиної дочки. Дора не на жарт злякалася: - Мамулечка, що ти таке кажеш? Яка смерть? Ти ж бачиш, нас повезуть на станцiю, для вiдправки до Нiмеччини? Ти ж сама менi про це постiйно говорила, а я тобi ще й не вiрила! Тепер я i сама бачу, що я помилялася. Поїдемо до Нiмеччини, там влаштуємося, а потiм, коли все це закiнчиться, будемо знову жити всi разом. - Нi, Дора, твердо сказала Iда. - не буде у нас з тобою нiякої Нiмеччини. Уже менше нiж через годину ми будемо з тобою разом НАЗАВЖДИ. - Мамочко, - в розпачi сказала пошепки Дора, - ти так вiрила, що нас вiдвезуть до Нiмеччини, що нiмцi - це цiвiлiзщванна нацiя! - Я в це нiколи не вiрила. Я стара эврейка, багато чого пережила i перебачила. Я дуже добре знала що нас очiкує ще з тих пiр, коли на стiнах з'явилися першi накази. Просто, я не хотiла хвилювати тебе i Володю, i як могла, вiдволiкала вас своїм безглуздим базiканням про нiмецький рай. Я - мати. Пiсля того, що мама їй сказала Дора зрозумiла, що тепер вони обидвi знаходяться в однаковому становищi. I вона i мама знають, що скоро помруть. Дора квапливо тихенько розповiла мамi, як вона, побувавши вдома, через бабусю Нiну передала для Володi повiдомлення про вивезення дiтей у Ядлiвку. - Значить, дiти будуть в безпецi? - запитала Iда i очi у неї заблищали. - Я вiрю, що будуть, - впевнено вiдповiла Дора. Але, згадавши, як вона просила Бога допомогти дiтям, впевнено вiдповiла: - Я впевнена, що вони вже в Ядлiвцi. * * * Люди постiйно прибували, i сидiти на пiдлозi вже було неможливо. Всi пiднялись з пiдлоги, даючи мiсце прибулим. До кiнця завантаження їх так утрамбували, що довелося стояти тiсно, притулившись один до одного. - Тепер зрозумiло, чому нам не дозволили брати речi. Куди б ми їх подiли? I так тiсно, що повернутися неможливо, - розсудливо сказала якась жiнка. А iнша її пiдтримала обнадiйливим тоном: - Нiчого, в тiснотi, та не в образi. До станцiї їхати зовсiм недовго. Якось вже потерпимо, а там вже буде краще. Пiсля навантаження дверi машини щiльно закрили. В кузовi вiдразу стало темно. Маленька лампочка над кабiною, майже не давала свiтла. Натужно завив потужний двигун i вантажiвка, погойдуючись на дрiбних вибоїнах, виїхав за браму. З перших же метрiв руху, в щiльно закритому кузовi, стало важко дихати. Повiтря не вистачало. Вiдчувалася вiдсутнiсть вентиляцiї. Оцинкованi стiни кузова заблищали вологою. Зi стелi на жiнок капали важкi краплi конденсату. Зчинилася панiка. Жiнки почали кричали i гукати на помiч. Люди почали задихатися. Рух машини ще бiльше посилило тисняву. Дора i мама мiцно трималися за руки. Раптом Дора вiдчула, що рука мами ослабла, i вона, ймовiрно впала б, але її утримувала щiльнiсть навколо них людських тiл. Дора помацала пульс у неї на шиї i з жахом виявила, що вiн не прослуховується. Мамине серце не витримало. Її тiло почало повiльно просiдати вниз. Дора спробувала її утримати, але сил у неї вже не вистачало. Все, що тепер займало її думку, - це хоча б ковток свiжого повiтря. Люди хваталися руками один одного, вiдштовхувались ногами, намагаючись вибратися з щiльної маси тiл, тяглися вгору, до стелi, начебто там був якийсь порятунок. Мертве тiло мами затоптали ногами. Дора спробувала присiсти, може там є жаданнiй ковток повiтря. Їй це вдалося. Тут, серед незлiченних нiг, було навiть вiльнiше. Але тут повiтря теж не було. Хтось наступив їй на руку. Чиясь нога надавила їй на спину. Заперечувати, або щось говорити вже не було сил. Вона почала задихатися. Раптом щось дзвiнко клацнуло пiд днищем машини, i будка почала заповнюватися отруйним газом з вихлопної труби. Дора вiдчула, як кудись далеко вiдступили несамовитi крики жiнок, майнули перед очима чоловiк, дiти. З її горла виривався булькаючий хрип. Всерединi у неї все стислося. Кожна її клiтинка вимагала повiтря, хоч трохи, хоча б один подих! Але його не було. Останнє, що вона подумала: що фашистам так i не вдалося маму вбити. Вона померла своєю смертю. Стара, хвора жiнка змогла їх двiчi перемогти! I тут же перед згасаючою свiдомiст`ю Дори виникла мама. Вона нiби парила в повiтрi, посмiхалася i простягала доньцi руки, як би кликала її до себе. В горлi Дори зупинився твердий клубок. Свiдомiсть запаморочилась i назавжди погасла. Її думки перервалися, i вона полетiла на поклик матерi, на її посмiшку, до її протягнутих рук. В Бабин Яр вантажiвка привезла вже трупи, збитi в щiльну масу. Залишилося тiльки вивантажити. Ув'язненi Сирецького табору для вiйськовополонених, доставленi сюди спецiально для такої роботи, залiзними гаками витягали тiла i скидали їх в глибокий рiв. Увечерi їх теж розстрiляють i скинуть туди ж. А завтра привезуть нових. Для вбивства жiнок i дiтей катам навiть кулi не знадобилися. Пiсля цього бiльше нiхто Дору i бабусю Iду не бачив. Згинули вони в диких бур'янах зловiсного Бабиного Яру. Замордували їх аспиди проклятi. Куди прийти пом'янути їх i поплакати? Хто скаже дiтям, де їх могили? Не знайшлося для них мiсця для останнього спочинку на цiй землi. Хто вiдповiсть за цю бiйню? 'Незабаром Менi помста i Аз воздам по справам його'. (Євангелiє) Глава 19. Пiсля вiдвiдин гестапо, убитий горем Володя, з дiтьми вiдправився на роботу. Швиденько виконав термiновi закази, вiн вiдпросився, посилаючись на погане самопочуття. Згодом вiн з дiтьми повернулися додому. Зайшовши в квартиру, вiн сiв i не мiг вимовити жодного слова. З прикрiстю дiзнався, що Дору приводили додому погодувати дитину, а вiн не змiг з нею побачитися. - Ти, синку, не переймайся. Все одно тобi не дозволили б з нею говорити. Вона тiльки й встигла, що погодувати малюка i переповити його. Навiть поїсти не дозволили. - А хто її приводив, полiцаї чи нiмцi? - Я так думаю, що це були гестапiвцi. Обидв одягненi в чорнi плащi, як круки якiсь. - Може бути, тепер будуть її кажного день приводити Семенчика годувати? - з надiєю в голосi запитав Володя, - це ж поруч. - Боюся, що нi. По-моєму, у них було завдання перевiрити, хто тут ще живе. Тепер вони вже знають про дiтей. Треба щось робити. Ой, Боже ж мiй, - скрикнула вона, - мало не забула. Дора встигла сказати тiльки чотири слова: 'Володi, Ядлiвка, дiти, сьогоднi'. Вона велiла тобi це передати. Два рази повторила! - Володi, Ядловка, дiти, сьогоднi. Бачачи його стан, бабуся Нiна мало не насильно влила в нього половину склянки самогону (ще дiда Микитки вирiб), i тiльки тодi вiн змiг видавити з себе те, що сказав йому черговий Володя кiлька разiв задумливо повторив цю фразу i його осiнило: - Бабуся Нiна, це ж Дора передала менi через вас, щоб я сьогоднi ж вивiз дiтей до мами i вiтчима! Як же я вiдразу не здогадався? Сьогоднi в гестапо менi теж саме сказав черговий у вестибюлi. - В гестапо, черговий? Звiдки ти його знаєш? Що це за знайомий такий? - пiдозрiло запитала баба Нiна. Володя розповiв їй про своє "фотоапаратне" знайомством з черговим. I про його попередження, щоб термiново вивiз або сховав дiтей. Дiти, народженi єврейкою, вважаються євреями i теж пiдлягають знищенню. - Ой, Володя, чує моє серце, що вiн правильно сказав. Он мою знайому, живе через дорогу, забрали разом з дiтьми. I все! Як у воду канули. Нам треба термiново рятувати наших дiтей! Фото 20. Київ. Пам'ятник жертвам Бабиного Яру на Сирцi. - Де ми будемо їх ховати i як їх вивезти? Всi дороги перекритi, скрiзь стоять полiцейськi застави. Понтонний мiст перекритий. - Здається, я знаю, що треба робити, - промовила бабуся Нiна. - Поки тебе не було, я все продумала, i у мене вже є заготовлений план. Треба зараз же, термiново одягнути теплiше дiтей i зiбрати все необхiднє. Давай, синку, не будемо втрачати час, а вiдразу ж пiдемо на Сiнний ринок. Там працює вiзником кум мого чоловiка Микитки. Вiн возить з Броварiв фураж для нiмецьких конюшень. Я його знайду i домовлюся, щоб вiн обов'язково сьогоднi, прямо зараз вивiз дiтей в село Ядлiвку, до твоїх, Володя, батькiв. Це далеко вiд Києва, i там їх нiхто не шукатиме. Там, у баби Настi i дiда Мини вони i пересидять лиху годину. - Як же ми туди доберемося? Адже зима, холодно, та й мости все зруйнованi? А на понтонний i суватись нiчого, - засумнiвався Володя. - Я впевнена, що Овсiй знає, як виїхати. Гадаю, що ви поїдете по льоду через Днiпро. Овсi цей шлях добре знає. Морози вже встановилися i лiд мiцний. Там є настелена гать i накатана санна дорога. Вiзники на санях вже давно по нiй їздять через Днiпро, доставляють вiд станцiї Дарниця на Подiльськi склади вугiлля та дрова. Бабуся Нiна пiшла в свою кiмнату, порилася в скринцi, щось сховала в кишеню, бурмочучи собi пiд нiс: 'Ти вже, Микитушка, не тримай зла. На Божу справу буде витрачено, а собi якось наживем новi каблучки. Головне, тiльки повертайся живим i здоровим'. Вони швиденько зiбралися, теплiше одягли дiтей, взяли деяку їжу. Потiм, щоб не викликати пiдозру, роздiлилися, i кожен окремо по рiзних вулицях пiшли на Сiнний базар. * * * Їм пощастило. Оiвсiя знайшли вiдразу. Той сидiв у їдальнi обiдав i пiсля цього вже збирався виїжджати. - Ти чого це, Нiнка, так пiзно прiбiгла? Базар скоро вже закiнчиться. Щось не встигла прикупити, так давай, поспiшай. - Та не на базар я прийшла, Овсiй. Я до тебе у справi. - Давай, сiдай i викладай, що у тебе за справа така. - Овсюша, на тебе одна надiя. Треба вивезти дiтей з Києва. Iнакше їм тут смерть. - А що ж це за дiти такi, що їм небезпечно тут жити? Пiдпiльники або партизани? А може, шпийони якi? - Ох, Овсюша, не до жартiв менi сьогоднi. Це дiти моїх сусiдiв, дуже хороших i порядних людей. Вони наполовину євреї. I батько з ними, але вiн - українець. - Ти, стара, розумiєш, що говориш? Як я їх вивезу? Та ще й євреї? Це ж вiрна смерть i для них i для мене! - Ти не бiйся, у них в метриках записано, що вони українцi. Посади їх в санi i прикрий соломою. У такий холод хто там буде дивитися? Та й не схожi (магiчнi два слова: схожий-не схожий) вони на євреїв. У разi чого скажеш, що голодно в Києвi, везу, мовляв, дiточок на сiльський хлiб. Овсiй насунув шапку на лоб i почухав потилицю: - Так то воно так, якщо нiмцi, то куди не йшло, їм не хочеться виходити на мороз i оглядати, а якщо полiцаї? Тi в усi дiрки заглядають. - А ось, щоб вони не заглядали, вiзьми це, - i бабуся Нiна вийняла з кишенi хустиночку, розгорнула її, i на долонi засяяли двi золотi обручки. - Ех, Нiнка, Нiнка! Добра ти жiнка. Так за чужих печешся. I чого ти вибрала собi Микитку? Чого ти за мене не пiшла? А кликав же. Чим вiн тебе так причарував? - Так вже вийшло, Овсюша. Люб вiн менi був, та й зараз за нього серце болить. Де вiн зараз, шалапутний, що з ним? Нiчого не знаю. - Та де ж йому бути? Напевно, в полiцiї горiлочку глигає, та по лiсах за партизанами гуляє! - Та нi, Овсюша. З перших же днiв вiн на вiйну подався. Не брали його в вiйськкоматi за Бiломор-Канал, так вiн же такий хваткий, що влаштується куди завгодно. Воює вiн, та тiльки ось, звiсточки вiд нього немає, як вiн там, живий чи нi? - Та яка там звiсточка ?. Ось нiмця проженуть, i отримаєш вiдразу штук десять листiв. А зараз пошта не працює. Ти не думай, Нiна, - наче виправдовуючись, сказав Овсiй, - я теж хотiв пiти з нашими, так ти ж знаєш, кульгавий я з дитинства. Хто ж мене iнвалiда вiзьме? Куди менi на вiйну? У вiйськкоматi менi сказали, щоб я сидiв вдома i не рипався. А раптом нiмцi про мене дiзнаються? Вони ж по всьому свiту разбрешуть, що у нас вже воювати нiкому, i вже iнвалiди воюють. Ось i кручусь тут. Ну, а за дiтей не переживай. Доставлю як треба. Будемо живi - побачимося i розрахуємося. А золото, вибач, вiзьму, - винувато сказав вiн, - але це тiльки для них, аспидiв. Треба самогонки купить. Може як-небудь та викручуся. Самогоночка з сальцем - вони завжди виручають. Будемо сподiватися, що i в цей раз не пiдведуть. - Дякую, Овсюша. Хай тобi Бог допоможе, - перехрестила вона його. - Ну, гаразд тобi, Нiнка, чого вже там. Ми ж начебто не чужi люди. * * * Майже до темряви пробиралися вони в село по накатаному за день тракту. Дорога була добре. Ситi i вiдпочилi за нiч конi легко тягнули санi по дорозi. На щастя, на протязi всього шляху їх нiхто не зупиняв i не перевiряв. На багатьох постах знали, що Овсiй возить фураж для нiмецьких стаєнь i це служило йому, як перепусткою. Але на одному кордонi, вже на виїздi з села Русанiв, їх зупинили полiцаї, та й то тiльки тому, що це теж були знайомi Овсiя, i їм дуже хотiлося випити. Промерзли, бiдолашны, вночi. Знали, що у того завжди щось та знайдеться. Зайшли в хату, випили по склянцi, закусили. А тут i дiтлахи по нуждi вислизнули з соломи. Один з полiцаїв звернув увагу на них, що бiгають по двору: - Це що у тебе там за дитячий садок? - Та то стара нав'язала менi вiдвезти їх на сiльськi хлiба, - махнув рукою Овсiй, - у мiстi ж голод. Он i господар при них, - показав Овсiй на Володю. - Обiцяли трохи заплатити менi. Жити треба за щось, да i конячок годувати, бо без них нiкуди. А тут, ось, пiдвернувся калим. Не вiдмовлятися ж. - Ми тут одного якось ще восени зловили, хотiв двох жиденят вивезти. - Ну i що ви з ними зробили? - аж зблiд Володя. - А що зробили? - махнув рукою той. - Вiдправили назад пiд конвоєм. А там, - кивнув вiн головою в бiк Києва, - знають, що з ними робити. Швидко розберуться! - Да нi, хлопцi, тут у нас все по закону, - прикидаючись п'яним сказав Овсiй, квапливо пiдливаючи самогонку в стакани, - ось, дивися, - полiз вiн за пазуху. - I довiдки є, що це нашi, українськi дiтлахи. - Так ми тобi вiримо, ти ж свiй, - заспокоїв його вже захмелiлий полiцай. - А хоч би й жиденята. Шо ж то не люди, чи що? - сказав лiтнiй полiцай. - Та й чоловiку треба якусь копiйку заробить. - Ну, давай ще по однiй, - заквапився Овсiй помiняти тему розмови, - треба їхати, а то морозом вже до кiсток пробрало, та й конячки трохи пристали, пора на вiдпочинок. Переночую, а завтра раненько назад. Гостинця привезу. - Давай, нам теж пора патрулювати. Тут є такi, для яких - нiчка темна, мати рiдна. - Що, тут є партизани? - здивовано запитав Володя. - Та хто ж їх знає, партизани чи хто? Лiси ж кругом. Ось вони i балують. Щось намагаються зробити, а силоньок замало. Це там, - махнув вiн рукою на схiд, - у них цiла армiя. Кажуть люди, навiть генерал є свiй. Ковпак - чи то звуть так, чи то що. А у нас, нiчого такого. Але все одно, iнодi кусаються. Тiльки коли вони вiд'їхали далеко вiд застави, до свiдомостi Володi дiйшло те, що так пiдспудно гнiтило i турбувало його весь цей час, починаючи з вiд`їзду з київської квартири. Адже в метриках дiтей є графа, де записанi вiдомостi про батькiв. А там було написано чорним по бiлому, що батько українець, мати єврейка! Як же їм пощастило, що полiцай не став перевiряти метрики дiтей, iнакше їх би повернули туди, де 'знають, що треба з ними робити'. В Ядлiвку вони приїхали вже пiд вечiр. Овсiй розпрiг втомлених коней, вкрив їх попоною, пiдкинув корму. Настя швиденько зiбрала вечерю на стiл. За київськими мiрками це було багате частування. Розсипчаста картопля, солiння, свiже сало i, звичайно, запiтнiла пляшка самогону. Дiти по швидкому понаїдалися. До того ж, Мина пiдгодував їх медом i вони почали засипати прямо за столом. Мина перенiс їх на пiч. Дорослi вечеряли не поспiшаючи, дiлилися новинами. Вирiшено було лягти ранiше спати, щоб рано вранцi виїхати i повернутися назад до Києва хоча б в обiд. * * * Незважаючи на ревнiсть i стараннiсть двiрника у виявленнi євреїв, що ховалися вiд арешту, йому так i не дiсталося Дорине пiанiно. На завадi йому став ранiше виданий наказ '... про недоторканнiсть майна арештованих'. Iуда не отримав своїх тридцяти срiбникiв за зраду. Тiльки на вiдмiну вiд бiблiйного Iуди, совiсть його не мучила. У двiрника її давно вже не було. Йому навiть не знадобилося шукати осику, для її заспокоєння. Але Божа кара все-таки наздогнала його. Запив паскуда з горя, що не вдалося придбати музичний iнструмент за зраду. Не розрахував дозу випитого. Упав в п'яному угарi i захлинувся блювотою, та так i здох на морозi. Знайшли його тiльки через мiсяць, пiсля вiдлиги, пiд старим, похиленим парканом, замерзлого, з обгризеним дикими собаками обличчям i руками. Закинули те що залишилось вiд нього у труповозку i вивезли кудись в скотомогильник, де ховали невпiзнаних, щоб не отруював повiтря своїм смородом. Глава 20. Бабуся Настя i дiд Мина ховали осиротiвших дiтей вдень в погребi, а на нiч на горищi, заповненим по самий дах запашним сiном. Вiд бовдура i димової труби вiдходило тепло i на горищi холод не вiдчувався. Баба Настя ночувала разом з дiтьми, щоб їм було не страшно вночi одним. Набагато гiрше було вдень в погребi. Там теж не було холодно. Можна було запалити свiчку. Для тепла, дiд Мина носив туди гарячi каменi, нагрiтi в печi. Вони давали хоч якесь тепло, та хоч трохи рятували вiд вогкостi. Найгiрше було те, що дiти майже не бачили денного свiтла, i баба Настя побоювалася за їхнє здоров'я. Лiзi в той час йшов дванадцятий рiк, Антошi шостий, а Семенчику i вважати нiчого - трохи бiльше року. До сих пiр вiн ще нiчого не говорив i тiльки посмiхався. Видно, вiдсутнiсть материнської ласки i спiлкування з батьками, якимось чином вплинуло на дитячу психiку. Їм було суворо заборонено гуляти i галасуватити. Пiзно ввечерi, коли вже сусiди угамовались, дiтей випускали у дворик, вигороджений сараєм, погуляти, подихати свiжим повiтрям. Дiд Мина при цьому сидiв на лавцi бiля ворiт, курив свої саморобнi самокрутки з ядреної махорки, i пильно спостерiгав за вулицею. Ледь хтось ще здаля з'являвся на дорозi, вiн подавав дiтям знак i тi швиденько пiдхватали Семенчика i, як мишки, звично ховалися в свою нiрку. Так тривало майже два роки. * * * Якось, уже пiд вечiр, дiти ще ховалися в льосi, в хату зайшла сусiдка, перехрестилася на iкони, що стоять на покутi, i поставила на лавку глечик з молоком: - Бабо Настю, вiзьмiть. Це вам, для маленьких дiтей. - Яких дiтей? - злякано запитала баба Настя, - немає у нас нiяких маленьких дiтей. Хiба ти не знаєш, що нашi Коля i Вiра вже давно не маленькi i зараз вони на фронтi? - Так це ми всi знаємо. Це для тих жиденят, що ви ховаєте. - Оце тобi здрастє вам? Кого ж ми тут можемо ховати? Яких жиденят? - злякано запитала баба Настя. Сусiдка опустила очi в пiдлогу: - Бабо, так усi ж сусiди знають, шо Володька привiз сюди своїх дiтей. У баби Настi ноги так i пiдкосилися. Вона мало не впала на солому, постеленний для тепла на пiдлогу: - Та ви, бабо, не бiйтеся, нiхто про це нiкому й словечка не скаже. Що ж ми - не люди, чи що? - Заспокоїла її сусiдка, - у мене в самої, ви ж знаєте, i батько, i свекор, i чоловiк на вiйнi. Та й у iнших теж саме. Жiнки, згуртованi спiльною долею, обнялися i просидiли так до самої темряви. З тих пiр до баби Настi стали навiдуваться сусiди хто з чим. Хто з капустиною, хто приносив горщик молока або кiлька кукурудзяних качанiв. Дiлилися всiм, чим можна. Але ж у самих вдома теж були напiвголоднi дiти. У свою чергу дiд Мина в боргу не залишався i пригощав їх медом ще зi старою пасiки. Якось раз прийшла подруга баби Настi ще з дiвотства, сiльська баба-шептуха Горпина. Зроду сама нi до кого не йшла, чекала, поки не покличуть, да й то незавжди приходила. В молодостi красива i горда була. А тут, на тобi, сама прийшла. Зайшла в хату, мазнула очима по кутках, перехрестилася. Вiд когось прознала, що Антоша впав i забив колiно. Ранка на нiй довго не заживає i болить, може iнфекцiю якусь занiс. Та й Семенчик почав кашляти, видно, застудився в сирому погребi чи, може десь недогледiли. Няньки ще тi! Самих треба б ще няньчити. Пошептала, пошептала Горпина над нiжкою Антошi, змастила чимось i заматала хустиною. Потiм взялася за маленького. Щось стала шепотiти. Потiм поводила дрiбним шматочком крейди Семенчику по грудях. А тому лоскотно, смiється, думає, що з ним грають. Побачив на Горпинi окуляри, потягнув до неї ручки i перший раз у своєму життi вимовив: - Мама. Баба Настя як почула, так i обiмлiла. - Ти чого, Настю? - Горпина до неї. - Не хвилюйся, будуть обiдва здоровенькi. - Спасибi тобi, Горпуша. - виливала душу Настя. - Це ж треба! Його покiйна мати окуляри носила, так вiн її по ними i запам'ятав. Ось i подумав, що ти i є мати. Адже не говорив вiн до цього. А зараз в перший раз сказав 'мама'. А ми вже боялися, чи то напасть якась, шо не говорить. Знахарка розчулилася. Своїх дiтей у неї зроду не було (хоч би Бог дав байстрюка якогось). Взяла Семенчика на руки, почала його забавляти, а вiн тянеться за окуляри i знову: - Мама. Тут вже i Горпину пройняло. Защипало у неї в носi - i собi в сльози. Сидять з бабою Настею, обнявшись i плачуть. А тут, як раз i дiд Мина зайшов в хату, дрова занiс i грюкнув їх на пiдлогу бiля грубки, щоб просохли на завтра: - Що це ви тут скиглите, як собаки на погоду? - Так Семенчик же перший раз заговорив! Побачив на Горпинi окуляри i подумав, що це Дорочка, i сказав 'мама', аж два рази! Заговорив, слава Богу, наш Семенчик, - повiдомила баба Настя радiсну новину. А у того одне на умi: - Так за це i випити не грiх. Дiставай, стара, пляшку зi своїх запасiв. Покопалася баба Настя в комiрчинi, вийшла звiдти, звично сховавши пляшку самогонки пiд фартух, як би хто не побачив. - Ось це я розумiю! - схвально сказав дiд Мина. - А то, сидять i скиглють, наче бiльше нiкуди слiз дiвати. - Ой! Мовчи вже.Кому що, а курцi просо. Останнiй час, баба Настя вже непогано володiла українською мовою i при всякiй нагодi намагалась це проявляти. Бабуся Настя швиденько зiбрала на стiл деяку нехитру закуску, поставила полустаканчики. Мiна розлив по ним самогонку i вiдзначили перше слово Семенчика. Потiм випили не чокаючись за упокiй душ убiєнних Iди i Дори. Хитрий Мина пiдбив на ще один тост: - Давайте ще по однiй за те, щоб Семенчик говорив не тiльки мама, а й тато, дiд, баба. Випили ще. Ось так посидiли, позгадувати всiх i те, як ранiше жили. Мина вийшов у двiр смалити свiй злющий тютюн, а жiнки ще поплакали, кожна за своє. Знахарка Семенчика з рук не випускає, а вiн пригрiвся i заснув. Потiм вона залишила бабi Настi якiсь травички. Розповiла, як їх заварювати, пообiцяла навiдуватися i пiшла, витираючи по бабськi, кiнчиком хустки заплаканi очi. Ось тобi i всi таємницi! Називається - приховували дiтей! А виявилося, що майже весь куток про це знає. Як в народi кажуть: 'сховала баба сокиру пiд лавкою'. Знати-то знали, але жодна душа не донесла! . Фото 21. Пам'ятник членам ОУН, розстрiляних у Бабиному Яру. Одного разу, коли вже зовсiм стемнiло, у хатузайшов Микола-полiцай. Зняв шапку, обмiв вiником чоботи вiд снiгу, поставив карабiн у куток бiля , печi, де стояли рогачi, i мовчки сiв на лавку. Баба Настя застигла вiд переляку. Ноги, як вiдняло. Як на зло, i Мини не було вдома. Вона вже не знала, що й подумати. Швиденько кинулася до шафи. Помацала там, дiстала пляшку з самогоном, заткнуту кукурудзяним качаном. Поставила на стiл. Потiм принесла миску з солоними огiрками. Вiдрiзала хлiба, витягла з печi чавунець з картоплею. Подумала трохи, а потiм понишпорила в шафi. Дiстала сало, загорнуте в бiлу полотнинку. Розгорнула i нарiзала на тонкi скибочки. Налила повний стакан самогону. Не пiдводячи очей, Микола мовчки осушив стакан в три ковтки, крякнув i витерся обшлагом шинелi. Вiдщипнув шматочок хлiба i понюхав його. Потiм полiз в свою сумку, витягнув звiдти пiдстреленого зайця i поклав на лавку. Щось хотiв сказати, та тiльки болiсно скривився. Не змiг видавити з себе нi слова, тiльки махнув рукою. Сам собi налив ще пiвсклянки. Випив. Повiльно пiднявся, забрав свою зброю i вийшов з хати. Уже на вулицi вiн надiв шапку i згорбився, як пiд важкої ношею. Закинув за плече карабiн i побрiв по дорозi, самотнiй i обманутий. Вибач, Господи, що усвiдомив грiх свiй i помилуй його грiшного. Глава 21 В селi Ядлiвка постiйно знаходився нiмецький форпост, який патрулював всi вулицi i околицi села. У сiльськi справи нiмцi, майже, не втручалися i, в основному, займалися дрiбною комерцiєю: мiняли у мiсцевого населення запальнички, електричнi лiхтарики, швейнi голки та iншi необхiднi в господарствi дрiбницi, на продукти або теплi речi. Не оминали своєю увагою i мiсцевих молодиць, що помiтно через рiк почало позначатися на демографiчному зростаннi населення села. Жителi були наданi 'пiклуванню' старости, призначеного окупацiйними вiйськами, для забезпечення поставок продуктiв до Нiмеччини, i мiсцевого полiцая Миколи, якого доля зiгнула пiд вагою чотирьох дiтей i скандальної молодички, його дружини. Життя в селi проходила вiдносно спокiйно. Зрiдка через село проходила якась вiйськова частина. Солдати зупинялися, з шумом i реготом милися холодною водою з криницi, вiдстрiлювали декiлька зазiвашихся курей або порося, наспiх обiдали, вiдпочивали i швидко рухалися далi. У 1943 роцi почався наступ Червоної Армiї на всiх фронтах. Дiзнавшись про це, партизани, що базувалися в лiсах неподалiк вiд Ядлiвки, активiзувались. Здається хлопцi, не знайшли нiякого стратегiчно-важливого об'єкта, крiм Ядлiвки, а може бути їм, просто, набридло сидiти на голодному пайку, надумали поповнити свої збiднiлi запаси? Так чи iнакше - напали вони вночi на нiмецький форпост, який базувався в селi. Десять нiмецьких солдатiв, на чолi з лейтенантом, сховалися в пiдвалi церкви, обладнаному пiд бункер, i зайняли оборону. Нiхто з солдатiв не постраждав. Тiльки одного дряпнула по щоцi вiдколота кулею штукатурка. Вони викликали по рацiї пiдкрiплення з районного центру Бровари. Через годину в село увiрвалися на двадцяти вантажiвках карателi СС. Побачивши велику перевагу в силi, партизани без бою зникли в лiсi, кинувши жителiв села напризволяще. Зате комiсар поставив галочку в послужному списку про бойовi дiї в тилу ворога. Есесiвцi оточили Ядлiвку в щiльне кiльце i зiгнали всiх жителiв на майдан в центрi села. Дозволено було взяти необхiднi речi, документи i їжу на три днi. З приводу того, що у них маленькi дiти, а дорога далека i не було пiдводи, Минi i Настi дозволии взяти речi, необхiднi для дiтей, у маленький возик. Вони поквапливо кинули у вiзок те, що встигли на швидку руку зiбрати. Зверху посадили Антошу i Семенчика. Старшеньку Лiзу баба Настя взяла за руку. Чого вже тепер ховатися! Та й не було нiкому нiякого дiла до них. Кожен був зайнятий своєю бiдою. Це вже були не тi добродушнi 'нiмчики', якi постачали селян необхiдними господарськими дрiбницями i сприяли збiльшенню населення, а безжальнi есесiвськi вовки. Для кращого засвоєння порядку i залякування, карателi розстрiляли кожного десятого жителя. Деяких, хто спочатку заховався, розшукали i повiсили прямо коло хати. Потiм за справу взялися вогнеметники. Спалили все село. Все! Iз тисячi двухсот дворiв не залишили жодної хатки, жодного садового деревця - все село злетiло в небо чорним димом. На все село залишилися дивом уцiлiла церква i один сарайчик покритий залiзом. Вiн знаходився на левадi пiд прикриттям дерева i його, мабуть, не помiтили. Потiм, жителiв, що залишилися, розподiлили по рiзним концентрацiйних таборах, оточили i погнали, як худобу через палаюче село, крiзь дим. * * * Майже добу гнали їх до концентрацiйного табору пiд Бровари. Нарештi добралися до зазначеного мiсця. Кругом вiдкрите поле, обгороджене колючим дротом. Нiде навiть сховатися вiд дощу. Добре, що хоч погода була тепла. Кiлька десяткiв людей туляться в якомусь ярку, пiд кущиками, хто як мiг позаривалися в матiнку-землю. Табiр складався з цивiльних, таких же селян, як i вони. Десь вдалинi темною смужкою виднiвся лiс. З десяток полiцаїв-охоронцiв похмуро бродили навколо табору, поклавши карабiни на плече, як палицi. Видно, вже вiдчували, що розплата не за горами. Завбачливий i господарський Мина, як предчував, приховав у вiзку пiд клумаками заступ з обрiзанним черенком i маленьку пилку. Пiд днищем вiзка навiть замаскував невеличку сокирку. Вирив маленьку землянку пiд ухилом, вкрив її болотним очеретом i осокою. Зверху присипав землею i пiском, i вийшов такий-сякий притулочок. З усiх бокiв стiни земельнi, а вихiд вiльний. Можна хоча б сховати дiтей вiд дощу та вiтру. Добре ще, що було погоже лiто i вночi не було холодно. Помаленьку всi селяни, дякуючи Минi i його нструментам, окопалися в землянках, обживалися, терпляче чекаючи приходу своїх. До кiнця вересня в таборi практично вже не було нiякої охорони. Нiмецька охорона залишила табiр. Мабуть їм було вже не до цивiльних вязнiв - Червона армiя наступала на п'яти, а в Бабин Яр гнати далеко. I тiльки зрiдка навiдувався мотоциклетний патруль. У прокуренiй сторожцi чергували кiлька п'яних полiцаїв. Люди потихеньку почали, озираючись, виходити за дрiт у пошуках їжi. Деякi смiливцi пробиралися навiть у лiс i в село, що було край лiсу. Фото 22. Пам'ятник дiтям, якi загинули в Бабиному Яру. Звiдти вони несли гриби, ягоди, тягли оберемки дров. Тi, хто мали щось на обмiн, приносили iз села якiсь продукти. Додому в село повертатися нiкуди - все село спалене. Нiхто не знав, що їх чекає. Треба було якось лаштуватись и чекати на змiни. Всi вiрили в краще. Лiза i Антоша швидко подружилися зi своїми сiльськими однолiтками. Цiлими днями вони нишпорили по болоту в пошуках їжi, набиваючи шлуночки знайденими пташиними яйцями, їстiвними стеблами лепехи i рогози. Ввечерi баба Настя готувала для дiтей iз залишкiв борошна, уперемiш з сухими листям липи, щось схоже, хiба що за формою, млинцi. Чай заварювали з припасеного липового цвiту, смородини, вишнi та м'яти. На лузi, пiсля теплого дощу пробивалися печерицi. Вони теж якось рятували вiд голоду. Гiрше доводилося Семенчику. Йому необхiдно було молоко. З настанням темряви Мина потай пробирався до найближчого села i там мiняв якiсь речi на продукти. А щоб полiцаї не прицiпувались до його мандрiвок, не забував i про них. Приносив самогон. В хiд на обмiн продуктiв пiшли чоботи, годинник, ще подарованi Минi паном на весiлля. Така ж доля спiткала i обручки баби Нiни, якi ще тодi залишив їй Овсiй, мовляв, 'вони вам ще знадобляться'. I як у воду дивився. Стали в нагодi, та ще й як! Сiм'я велика, i всiм треба щось їсти. Баба Настя навiть натiльний хрестик зняла, щось пошептала, видно, просила прощення у Бога, i Мина вимiняв за нього дiтям двох живих кроликiв. Повернувшись з села, вiн вiдразу спорудив з очерету маленьку загородку i випустив їх туди. З'явилося своє 'господарство', а разом з ним i у дiтей турбота - рвати траву i годувати кроликiв. Правда, довго їх не довелося тримати. Старожили порадили їх вживати їх в їжу, iнакше полiцаї, якщо побачать, то вiдберуть. Скрiпивши серце, Мина помiняв їх на самогонку. Однiєю пляшкою задобрив полiцаїв, а другу, у них же, вимiняв шматок сала. Ось i дiтям радiсть. . * * * Перечекавши деякий час, Володя вирiшив провiдати батькiв i дiтей. Зiбрав деякi дрiбнички, що залишилися пiсля арешту дружини i тещi, щоб по дорозi вимiняти на продукти. Добрався до села, а замiсть Ядлiвки побачив однi головешки та пiчнi труби. Сади вирубанi i спаленi. Нiде немає нiкого. Де мати, вiтчим, дiти - нi в кого навiть дiзнатися. По селу бродять однi здичавiлi собаки i коти. Навiть моторошно стало, по спинi побiгли мурашки. Рушив вiн пiшки у зворотний шлях. Уже до вечора дiйшов до села Русанiв. Зупинився у свого знайомого переночувати. Той йому все i розповiв. На наступний день Володя зайшов до полiцейської дiльницi. Там вiн випадково зустрiв полiцая, з яким вони пили горiлку з Овсiєм ще взимку, коли вивозили дiтей. Той подивився по реєстрам i повiдомив, що якусь колону селян вiдправляли пiд Бровари в табiр, i навiть пояснив, як туди дiстатися. Звiрився по датах, начеб-то пiдходить. Майже цiлий день Володя шукав його i лише над вечiр був бiля табору. Там вiн, за допомогою самогону (найкращi ходовi грошi), швидко розшукав своїх батькiв i дiтей. Слава Богу, всi були здоровi, але дуже виснаженi. Ввечерi всi розсiлися навколо маленького багаття. Радiсть зустрiчi заполонила їх душi. Дивлячись на своїх рiдних, на веселощi дiтей, Володя тяжко зiтхнув. Як, все-таки, влаштовано життя рiзким контрастом! За спиною колючий дрiт - символ неволi i насильства. Всерединi - чисте поле з виритими в землi норами, в яких зiгнувшись у три погибелi сидять голоднi знедоленi люди. I хоча табiр майже не охороняється i нема збройної охорони, але люди поки що залишаються на мiсцi. А куди йти? Додому в село повертатися нiкуди. Все село спалили. Ось i чекають. А чого чекають? Нiхто нiчого не знає. Дружина i теща пропали безвiсти. Дiти змушенi ховатися. Хвороба його прогресує. Вiн, при всьому своєму бажаннi, не може забрати цих рiдних для нього людей до Києва. Там було, як i ранiше, небезпечно. Хоча Червона Армiя наступала, нiмцi лютували як i ранiше. Розстрiли в Бабиному Яру тривали кожного дня. I тут же поруч радiсть вiд зустрiчi з батьками i дiтьми. Дiтей, якi пiсля метушнi - кому яке мiсце на татовi дiстанеться, розташувалися на батькiвських колiнах i мружилися вiд задоволення, посмоктуючи соняшникову макуху. Їм здавалося, що смачнiше цiєї вичавки немає нiчого на свiтi. Та й на всьому свiтi немає нiчого кращого, нiж цей вечiр бiля вогнища, де на тринозi висiв казанок, в якому варився невигадлива юшка. Пiсля вечерi, уклавши спати втомлених дiтей, Володя розповiв все, що сталося в Києвi: про арешти, про те як Дору i тещу бабуся Нiна ховала на антресолях, як їх заарештували i як, тiльки завдяки Дорi i бабусi Нiни, йому вдалося вивезти дiтей в Ядлiвку. Батьки навiть не мали догадки про подiї в Києвi. Радiо, не те що зараз, навiть ранiше, до вiйни, в селах не було. Обходилися без електрики. Газет теж давно вже не отримували. Про якiсь чутки люди, хто вибирався в Київ на базар, розповiдали. Але цi чутки були настiльки страшними, що їх вважали неправдоподiбними. Люди, просто, не вiрили, що таке може бути. Вiйна вiйною, це було всiм зрозумiло, але щоб нi за що, нi про що знищувати мирних жителiв? Такого не могло бути! I ось, зараз, вислухавши Володiну розповiдь, вони вже по справжньому повiрили в те, що фашисти пострiляли стiльки людей, що НКВС зруйнувало центр мiста. Для них це була страшна новина. - Чому ви всi вiдразуж не приїхали до нас? Були б всi живi. Якось би помiстилися. Мiсця вистачило б на всiх. - Коли в кiнцi вересня почалися першi розстрiли, багато жителiв про це навiть не знали. Радiо не працює, газети про це не друкували. Звiдки хто мiг знати? Ходили всякi чутки. - Але, мало хто i що говорить? Це ж тiльки чутки. - заперечила баба Настя.I - Друге те, - продовжив Володя, - що з Києва не можна було виїхати. Всi дороги були перекритi. Мости зруйнованi. Через Днiпро можна було перебратися по єдиному понтонного мосту, а там сувора перевiрка документiв. - Зараз, Володя, тобi не можна з дiтьми повертатися в Київ. Нам треба пробиратися додому в село, - сказав дiд Мина, - i ти теж повинен йти з нами. Я думаю, що особливо зараз тобi необхiдно бути поруч з дiтьми. Ти їм потрiбен. - Куди нам iти, там нiчого не залишилося, - заперечила баба Настя, махнувши рукою. - I все-таки нам треба йти додому, в Ядлiвку, - наполягав Мiна. - Не залишатися ж нам тут на зиму. У цiй норi ми зиму не витримаємо. А у мене вдома в ямi пiд сараєм захована сiменна картопля, барильце меду i ще дещо, - з хитринкою подивився вiн на дружину. - З голоду не пропадемо. Частина можна пустити на їжу, а частину залишити на посадку i на продаж. Та й будинок будувати треба. - Що ж ти, чортяко, мовчав i нi слова не сказав? - спалахнула Настя. - А нам тут не було чим дiтей годувати. - А що я змiг би зробити? Не мiг же я сходити туди i принести. А ти, якби дiзналася, понесла б, як сорока язиком, по всьому табору. Повернулися б додому, а там вже нiчого немає. Все пороскрадали б. Ось я i мовчав, вижидаючи час. Володя вiд душi порадiв над прозорливiстю запасливого вiтчима. - А де ми будемо жити? - не вгамовувалася Настя. - Жити будете в сараї, - сказав Володя. - Так його ж спалили. - Нi вiн майже цiлий, я бачив, - покрiвля, правда, згорiла, а стiни залишилися. Вони ж iз саману. До зими ми з батьком поставимо дах, з очерету, утеплимо сiном i буде де зиму зимувати. Дров навколо багато. Все ж краще, нiж тут. Вранцi вирiшили рушити в дорогу. До них приєдналися ще з десяток сiмей. Назад вони вже йшли майже без нiчого. Все, що можна було помiняти, пiшло на харчування. Залишилося тiльки найнеобхiднiше. Антошу i Семенчика везли на вiзку. А Лiза йшла, весело розмовляючи зi своїми новими подружками. Тiльки на другий день, з горем навпiл дiсталися Володя, Мина i Настя з дiтьми до свого колишнього двору. Все спалено, тiльки чотири стiни сараю з саману i стирчать, як пам'ятник їхньому колишньому благополуччю. Якимось чудом уцiлiла вишенька за сараєм. Видно, вогнем не дiстало. Так, i то, слава Богу. У iнших i того не було. * * * Завдяки рукастому Минi, який володiв такою потрiбною в селi фахом столяра, сарайчик прийняв зовнiшнiсть затишної хатки, в якiй можна було жити з горем навпiл. Навiть необхiднi меблi зварганив. Пiд спаленою грушею, вiд якої залишився один стовбур, Мина розкопав яму. А там - прямо таки, за нинiшнiми мiрками, цiле багатство. Сiменна картопля, невеличка дiжечка просоленого сала, п'ятипудовий мiшок пшеничного зерна, липовка з медом i сiмена для городини. А саме головне, - це мисливська рушниця-двустволка. Мина був затятий мисливець i пiд час окупацiї, незважаючи на всi накази про здачу зброї, щедро змастив свою 'Тулку'та збройової запаси мастилом i закопав до кращих часiв. Єдине вiд чого бабуся Настя скривила губи, це торбинки з тютюном. Ось тепер жити можна! Недарма кажуть, запасливий краще багатого. А тут ще, одного разу, прибiгли дiти i крик пiдняли: - Дiду, йди глянь, на вишню бджолиний рiй сiв! Який рiй? Що за рiй? Зiбрався Мина i пiшов глянути. А там дiйсно на молоденьку вишеньку, яка дивом врятувалася вiд пожежi, сiв бджолиний рiй. Навколо гул стоїть. Була у Мини колись до пожежi пасiка. Пожежа спалила все. А цi, бач, не забули де їх будинок, повернулися назад. Мина збiгав швиденько у хату, принiс вiдро з водою, вiник i дощечку. Покропив водою з вiника бджiл, намочив їм крильця i стали вони, як ручнi. Змiв вiн їх вiником на дощечку, як смiття i вiсипав у вiдро та накрив вологою ганчiркою. А через два днi вже i пару вуликiв змайстрував. З'явилася маленька надiя на пасiку. Через декiлька днiв, несподiвано повернулися два, як називав їх Мина, 'дармоїди' - собака Джек i кiт Арто. Джек, мiж iншим, породиста нiмецька вiвчарка. Ще щеням, вже невiдомо з якої причини, вiн був вибракуваний кiнологом, Мина вимiняв його у нiмцiв за кiлограм меду. Зараз вiн перетворився в молодого сухорлявого кобеля. Бiдний пес вiд радостi, що знайшлися хазяї носився по двору, заливисто гавкав i кидався на всiх пiдряд потужними лапами на груди, намагаючись лизнути обличчя. Потiм насторожливо пiдiйшов до дiтей, уважно обнюхав i облизав їх. - Все, - сказав Мина, - дiтей визнав своїми. Тепер у нас є i сторож i нянька. А старий i мудрий кiт Арто, хоча його Мина i обзивав нешанобливо, був у них старожилом. Мина його заповажав пiсля того, як Арто, коли ще був молодим, блискавка кинувся на шулiку, який з висоти спiкiрував на маленьких курчат. Якби не Арто, то декiлька курчат би шулiка поласував Зате вже, як були радi їй всi троє дiтей! Кiт i собака мужньо терпiли дитячi iгри з ними. Але якщо дiти занадто докучали, а їжею не балували, то мовчки схоплювалися i бiгли з двору у своїх справах. Одного разу Мiна поїхав на базар. Повернувся вiн до обiду трошки напiдпитку. Покликав всiх у хату. Потiм сам зайшов з невеличким мiшком i витрусив з нього на пiдлогу маленького кабанчика. Стоїть вiн на тоненьких нiжках, весь тремтить, дивиться на всiх i хрюкає. Бабуся кинулася до нього i стала його замотувати в ганчiрочки, голосячи: - Ах ти ж мiй маленький, моя кабася. Тепер будеш з нами жити. Бабуся буде тебе годувати i доглядати. Джек обережно пiдкрався до поросяти, пiдозрiло обнюхав його, чхнув i облизав йому нiс. Арто, повнiстю довiряючи почуттям Джека, потягнувся i стрибнув на теплу лежанку, на своє улюблене мiсце. Дiти вiдразу забули про собаку i кота, стали гладити i ласкати порося, намагаючись взяти його на руки. А Мина скептично дивився на їх метушню, слухаючи Настине сюсюкання, сплюнув i пробурчав: - Чим би дитя не тiшилося, аби не плакало. На наступне Рiздво буде добре сало, мяско, та й кровяночки з ковбаскою спробуємо. На те порося i Бог дав. Ато, 'кабася, кабася', - передражнив вiн бабу Настю. * * * Поступово i iншi люди теж почали повертатися в село, а жити нiде. Ось i стали бiдолахи вгризатися в землю, копати землянки, покривати очеретом та бур'яном, а зверху землею. Добре, що карателi до погребiв не добралися. Мабуть часу бракувало, а то б пограбували. Слава Богу, все збереглось, не спалили, вогонь туди не добрався. У багатьох там було припасено на чорний день. Виявляється, не один Мина був такий кмiтливий. Сiльська людина завжди мiркує про чорний день i щось приховує. Ось вони i настали цi чорнi днi. В кiнцi жовтня потягнуло холодом. Топити пiч нiчим, головешками багато не натопиш. Та й тi вже закiнчувалися. До найближчого лiсу три кiлометра. Дров не дають. А якщо хтось i набере оберемок, то лiсник зловить i оштрафує. А чим платити? Багато хто навiть не знають, що таке грошi i якi зараз в ходу. Може, до сих пiр окупацiйнi марки? Та й, що за грошi купувати? Крамницi нема. Хiба що на базарi? А там теж грошi не беруть, бо не знають якi брати. Мiняють тiльки на золото, або на речi. Почали люди розбиратися не догорiлi будинки i топити печi головешками, рятуючись вiд морозiв. А в землянцi, яка там пiч? Десяток цеглин, промазанних глиною. Хiба її натопиш? Вдень, ще куди не йшло. А вранцi люди прокидаються, а на стiнах 'язики' з льоду. Цi землянки проiснували до 1954 року. У 1946 роцi якомусь розумнику районного масштабу прийшло в голову перейменувати село. Прибрали стару козацьку назву села Ядлiвка, iснуюче ще з 15-го столiття i назвали - Перемога. Зовсiм не зрозумiло, чим це нещасне село перемогло у вiйнi? Ну, Перемога, так Перемога. Аби, хоч як, можно було iснувати. Глава 22. Фашистсько-полiцейський конвеєр смертi продовжувався в Києвi понад два роки. До останнього дня окупацiї Києва, з Бабиного Яру доносилась стрiлянина. Кожен пострiл - це чиєсь життя. Там же знашли останнiй притулок багато тисяч вiйськовополонених рiзних нацiональностей. Розстрiлянi п'ять циганських таборiв. Розстрiляли залiзнiчнiкiв, робiтникiв заводiв "Бiльшовик", "Ленiнська кузня", "Транссигнал". Вночi 29 вересня 1943 року у Бабиному Яру повстали 329 вiйськовополонених-смертникiв, яких гiтлерiвцi примушували знищувати слiди своїх злочинiв. Живих залишились тiльки 18 чоловiк. * * * Пiсля того, як 19 вересня 1941 року радянськi вiйська залишили Київ, обидва береги Днiпра, до самого Херсону, виявились окупованими нiмецькими вiйськамi. Така ситуацiя повнiстю виключала прорив в Чорне море кораблiв Пiнської флотiлiї, якi базувалася на той час в Києвi. Було вирiшено, що в зв'язку з вiдходом Радянських вiйск з рубежiв рiчок Днiпровського басейну, тi кораблi флотилiї, якi ще перебували в бойовому становищi, пiдiрвати на Днiпрi своїми екiпажами. Пiсля знищення суден 18 вересня 1941 року, моряки, зiйшовши на берег, вели бої з фашистами до 28 вересня, прикриваючи вiдхiд радянських вiйськ. Фото 23. Загiн Пiнської флотилiї вiдправляється в похiд. Нелегким був цей бойовий шлях морякiв флотилiї. Увечерi 19 вересня iз особового складу кораблiв, тилових i штабних пiдроздiлiв флотилiї, якi зосередилися в районi Дарницi, був сформований загiн морякiв, який складався з двох батальйонiв, окремої роти i роти офiцерського складу. Очолював загiн капiтан II рангу I.I.Брахман. На свiтанку 20 вересня пiд Борисполем вiдбувся останнiй бiй морякiв-днiпрян. Пiдроздiли, змiтаючи бойовi охорони противника, перейшли в контратаку. Нiмцi, отямившись вiд раптового натиску морякiв, пiдтягнули резерви i впритул почали розстрiлювати вiдважних морякiв. Не маючи пiдтримки нашої артилерiї, вони змушенi були вiдступити до Бориспiля, залишаючи на полi бою сотнi своїх убитих бойових товаришiв. Поля мiж селом Iванковим i Бориспiлем були покритi трупами морякiв в чорних бушлатах. 10 сiчня 1942 р, в лютий мороз, фашисти гнали на страту через все мiсто, для залякування населення, напiвроздягнених, закривавлених 100 морякiв Днiпровського загону та Пiнської вiйськової флотилiї. Тiльняшки на них висiли клаптями. Руки були зв'язанi колючим дротом. Колону щiльно оточив конвой есесiвцiв. Видно, дуже боялися вони непокiрних морякiв. Навiть полiцаям не довiрили конвоювання. Адже недарма фашисти називали морякiв 'чорна смерть'. Опрiч кияни, якi перебували в цей час на вулицях мiста, не бачили страху в очах засуджених до страти морякiв. Незважаючи на холод i виснаженiсть, моряки йшли з високо пiднятими головами в безкозирках. * Фото 24. Пам'ятник морякам Днiпровської i Пiнської вiйськової флотилiї на Лук'янiвському кладовищi в Києвi. Очi горiли ненавистю до фашистiв. У цi останнi хвилини моряки спiвали морську пiсню. Над мовчазним натовпом киян витала улюблена i рiдна, як море, пiсня морякiв: "Розкинулось море широке". Бiльш нiж 100 000 тисяч розстрiляних людей рiзних нацiональностей - такий страшний пiдсумок фашистської рiзанини в Бабиному Яру. Через роки, письменнику Вiктору Некрасову, який виступав на мiтингу в рiчницю знищення євреїв в Бабиному Яру, хтось iз учасникiв мiтингу зауважив: - У Бабиному Яру розстрiлювали не лише євреїв, також було знищено багато людей iнших нацiональностей. - пролунав голос з натовпу. - Вiрно, - вiдповiв вiн, - але тiльки євреїв розстрiлювали за те, що вони євреї. * * * Спочатку осенi 1943 року лiнiя фронту наблизилася до Києва. Передбачаючи розплату за скоєне, в Берлiнi прийняли рiшення термiново прибрати всi слiди i докази злочинiв. У серпнi 1943 року нiмцi вжили заходiв - знищити трупи в Бабиному Яру. Для цiєї ганебної акцiї з Дарницького концентрацiйного табору було доставлено в Бабин Яр понад трьохсот вiйськовополонених. Їх розбили на спецiалiзованi команди. Землекопи розривали ями. Крючники витягали напiвзотлiлi тiла. Золотошукачi вишукували золотi коронки, виривали їх клiщами i збирали у вiдро. Будiвельники будували гiгантськi печi. Кiлька десяткiв вiйськовополонених водили пiд охороною на старе єврейське кладовище, розташоване поблизу. Там вони розбирали надгробнi плити з мармуру i гранiту. Потiм перетягували їх в Бабин Яр i споруджували з них настил. Над ним закрiплювали грати i труби, для полiпшення тяги. Знизу пiд ними укладали спецiальнi дубовi дрова, якi при горiннi давали високу температуру. На металевi грати кочегари укладали штабелями напiвзотлiлi людськi залишки i перекладали їх дубовими дровами. Такi штабелi зростали висотою до трьох метрiв. Кожен штабель вмiщува до двох тисяч трупiв. Пiсля закiнчення пiдготовчих робiт кочегари полили штабелi нафтою i пiдпалили факелами. Хмара чорного диму злетiла вгору, затьмарюючи собою яскравi променi сонця. Але кiстки, хоча i побували в вогнi, вцiлiли. Їх збирали на тiк, викладений гранiтними плитами. Окрема бригада розбивала їх на дрiбнi шматочки спецiальними трамбiвками. Потiм роздробленi кiстки просiвали через дрiбну сiтку. Великi частини знову дробили i знову просiвали. Все просiяне перемiшували з пiском, вантажили на носилки i розсипали по дорозi. Пiсля пiдпалу, навкруги все заволокло густим чорним димом палаючих дубових дров, нафти i розкладеної плотi. З неба, як чорнi траурнi сльози падали пластiвцi жирної сажi. Верховий вiтер не давав змоги виходити диму з Яру, прибивав його до долу, накопичуючи щiльнiсть. Потiм, нагромадившись, дим прорвався, як дозрiлий гнiйник, i почав стелитися по Яру, осiдаючи на його густих бур'янах, вбиваючи на ньому все живе. I довго ще буде стелитися отруйний сморiд, заповнюючи усi куточки Яру, залишаючи за собою траурний слiд чорної, жирної сажi. Пiдхоплений вiтром, вирвався вiн з полону крутих берегiв Яру i виплеснувся отрутою на примiську Куренiвку, залишаючи свої чорнi плями патьокiв на бiлих стiнах українських хатин, що дивом утримувалися на крутих кручах Яру. Далi дим здiйметься вгору i, пiдхоплений вiтром, рушить зловiсною чорної хмарою до Днiпра, гублячи попiл на його чистi води. I понесе сивий Днiпро-Славутич траурною процесiєю скорботнi спаленi останки нещасних через всю Україну до моря Чорного-Понтiйського, через протоки Босфор i Дарданели до моря Середземного. Далi - на вiчний спокiй у Святу землю Iзраїля, куди злiтаються споконвiку на сороковий день душi убiєнних iудеїв, синiв i дочок Iзраїлю. Потiм, далi i далi через Суецький канал, протоку Гiбралтар в Свiтовi океани, щоб рознести по всьому свiту страшну звiстку про невимовнi звiрства нацистiв. Господи! Упокiй душi невинно убiєнних рабiв твоїх. Вибач їм грiхи тяжкi та прогрешiння вiльнi i невiльнi. (Заупокiйна молитва). Фото 25. Менора в пам'ять євреїв, розстрiляних в Бабиному Яру Глава 23. 6-го листопада 1943 рiк. Прагнення вiйськового командування за всяку цiну зробити подарунок Сталiнуi - звiльнити Київ саме до чергової рiчницi жовтневого перевороту в 1917 роцi, привiв до величезних людських втрат: 417 000 бiйцiв i командирiв Червоної армiї полеглих - такою божевiльною цiною Київ був звiльнений вiд фашистського ярма до ювiлейної дати. Подарунок Сталiну було виконано, командування лiкувало. Значно порiдiле за час, майже дворiчної окупацiї, населення мiста зi сльозами радiстi зустрiчало передовi частини Червоної Армiї. Люди радiли i плакали. До кiнця 1943 року, Київ знову заповнили нiмецькi солдати. Але це вже були не тi пихатi загарбники, якi почували себе в мiстi господарями. * * * Фото 26. Повернення 40 тис. нiмцiв до Києва пiд конвоєм для вiдновлення мiста. Це були полоненi, сiра маса солдатiв i офiцерiв, яких пригнали до Києва, для очищення i вiдновлення мiста. Для них вiйна вже закiнчилася. Минуло бiльше трьох рокiв пiсля звiльнення Києва. Моральнi травми i рани, завданi вiйною вже почали поступово затягуватися в душах людей. Недарма кажуть, що український нарiд є доброзичливий i вiдходчивий. Дiйсно, в той час в Києвi на вiдновленнi мiста працювало понад сорока тисяч вiйськовополонених. Щодня можна було бачити колони полонених, яких вели по вулицях на роботу i з роботи. У них, практично, навiть не було нiякої охорони, а та що була, бiльш красувалась перед київськими дiвчатами, нiж займалась охороною. Траплялись навiть випадки, коли населення вступалися за вiйськовополонених, якщо охорона поводилалася з полоненими, на їх погляд, жорстоко. Нашi жалiстливi жiнки потайки вiдривали вiд сiм'ї якусь їжу i пригощали їх, а чоловiки дiлилися з ними тютюном. Центр мiста i прилеглi до нього вулицi були в руїнах. Освiтлення вулиць майже не було. Незважаючи на те, що в мiстi були комендантськi патрулi солдатiв, а також наряди мiллiцii, знаходитись на вулицях, особливо ввечерi i вночi, було небезпечно. По мiсту ходили чутки про рiзнi банди, якi промишляють в мiстi, грабуючи людей i крамницi. Цi банди ховалися в руїнах. Люди боялися входити в темнi параднi, побоюючись бути пограбованими або покалiченими. Але, поступово банди виловили i знищили. Життя почало приходити в норму. * * * У лютому 1946 року, в центрi мiста ще лежали руїни колишньої будiвлi мiської Думи. Принято рiшення, будiвлю не вiдновлювати i зробити там площу, перейменувавши її на площу Калiнiна. Тут же, на цiй площi, ще не до кiнця очищеної вiд залишкiв вибухiв, належало стратити головних гiтлерiвських вiйськових злочинцiв. З самого ранку площа почала заповнюватися жителями мiста. Кругом панувало пожвавлення, як i всюди, де сходяться багато людей. Сьогоднi тут повиннi понести покарання тi, хто тримав мiсто у страху два роки. Натовп вирував, люди смiялися, шумiли, розмовляли, дiлилися новинами, щось вигукували. Над площею стояв гул i шум вiд безлiчi людей. Iнодi лунав смiх, навiть чулись звуки гармошки. Для кращого огляду подiй, а може, щоб не затоптали ногами, дiти сидiли на плечах батькiв. Щоб краще бачити страту, багато людей розмiстилися на дахах, дивом уцiлiлих прилеглих будинкiв. Незвертаючи уваги на пориви холодного вiтру, всi терпляче чекали довгоочiкуваного акту помсти. У призначений час, на площу, до заздалегiдь пiдготовленого помосту, пiд'їхало шiсть вантажiвок. По бортах сидiли озброєнi солдати. Засудженi лежали в кузовах. Пiсля прочитання звинуваченного акту, почалась пiдготовка їх до акцiї. Прозвучала команда i вантажiвки повiльно рушили з мiсця. Приреченi пiдiймались, зводячись на колiна потiм на ноги, iнстиктивно шукаючи опори. Але скоро опора для нiг скiнчилася i зашмург на шиї затягнувся. На шибеницях, обертаючись в рiзнi боки залишилися висiти тi, хто заслужив цього в повнiй мiрi. I раптом, весь натовп, який тiльки що посмiхався, збуджено вирував, радiв майбутнiй стратi фашистських катiв, вмить завмер. Всю площу опановала тиша. Невiдомо, хто якi почуття вiдчував, але, судячи з загальної реакцiї - всi присутнi вiдчували одне i те ж. Видовище повiшених людей, нехай навiть вiйськових злочинцiв, ще хвилину тому живих, а тепер безвiльно гойдаючихся на мотузках пiд поривами холодного вiтру, викликав у людей загальне сум'яття. Це був якийсь масовий ступор, якесь неусвiдомлене почуття страху перед вбивством. Люди стояли i мовчки дивились на страшне видовище, немов зацiпленi. Коли скiнчився ступор побаченого, вони почали поспiшно розходиться, деякi навiть бiгом тiкали геть, подалi вiд цього страшного мiсця, щоб не вiдчувати себе спiвучасником цього, хоч i узаконеного, вбивства. Площа спорожнiла раптово. Видно наш нарiд не розташований на такi середньо-вiковi видовища. Сама кара не викликала у населення почуття радiсною помсти. Це було почуття їхньої спiльної вiдрази. Фото 27. Страта вiйськових злочинцiв в Києвi на Думськiй площi (Майдан Незалежностi). У своїх спогадах деякi свiдки згадують, що близько шибеницi, ще юрмився народ, а iнвалiди навiть турляли милицями трупи повiшених. Не буду заперечувати. Своїм душевним станом навiть сьогоднi я вiдчуваю стан свiдкiв цього страшного видовища, охоплених загальним прагненням якомога швидше пiти подалi. I ще довго, люди, якi жили в околицях площi, намагалися обходити її окружним шляхом. * * * Пiсля вiйни М. Хрущов зробив все, щоб стерти слiди своїх злочинiв, в тому числi в Києвi. У жоднiй газетi не було згадано, що вибухи будинкiв у центрi мiста здiйснювали диверсанти НКВС. Також нiде не було упомято, скiльки десяткiв тисяч мирного населення, якi проживали в цих 940-ка пiдiрваних будинках, в тому числi i кiлька тисяч нiмцiв, загинуло пiд руїнами будинкiв. До сих пiр родичi загиблих не знають, де спочивають їхнi останки. Нiде немає їм пам'ятника. Не знайшлося йому мiсця на землi. Вже 6 листопада в газетi 'Правда' з'явився брехливий репортаж, де вся вiдповiдальнiсть про вибухи в мiстi перекладалася на окупацiйну владу. Фото 28. Нiмецьке кладовище. На задньому планi видно Аскольдова могилу. Про цей злочин постiйно крутили кадри кiнохронiки з метою пропаганди. Насправдi ж це були кадри нiмецької хронiки вересня 1941 року. Комунiсти заборонили будь-якi публiкацiї про трагiчнi подiї в Києвi, намагаючись таким чином приховати свої злочини. З 1944 року була заборонена панахида в Бабиному Яру. Приховуючи злодiяння нацистiв, влада тим самим фактично визнали свою провину в звiрячих розстрiлах євреїв. Бабин Яр став найбiльш пустельною околицею Києва. Нi молитовних служб, нi мiтингiв влада тут не дозволяла. За цим районом постiйно стежили працiвники МВС i КДБ. Рiдкiснi перехожi затримувалися там ненадовго. Час був дуже тривожний i люди вдавали, що вони, як би випадково тут знаходяться. Побоювалися навiть спiлкуватися один з одним, боючись провокаторiв. Траплялися арешти ... . На ново-збудованному районi Сирець, зокрема, вулицi Дорогожицька, Ново окружна, академiка Щусева, Рижськiй, (чи то по iронiї долi, а може i випадкого), багато спiвробiтникiв КДБ i МВС одержали житло в нових забудовах. Глава 24. Одного разу пiзно ввечерi, коли всi вже лягли спати, в київську квартиру, де тулилися двi осиротiлi сiм'ї - Володя з трьома дiтьми i баба Нiна з Миколкою, тихенько постукали. Баба Нiна запалила тоненьку саморобну свiчку i пiшла вiдчиняти дверi. Миколка прокинувся i, як був роздягнений, вискочив з-пiд ковдри з криком: -- 'Тато i мама приїхали', - теж пiдбiг до дверей. Але, при тьмяному свiтлi свiчки недогарка, вони побачили жiнку, вдягнену в ватянi штани i зношену шинель. На ногах її були прив'язанi мотузками обрiзки гумових шин. У народi це взуття називали чунi. У дитячiй головi Миколки, якось зовсiм не до ладу, закрутилася приказка, яку де треба i де не треба частенько приспiвував дiд Микитка, маючи на увазi вiдсутнiсть шкiряних черевикiв, i тому майже все населення змушене було користувалися гумовим взуттям: - Спасибi Сталiну-грузину, що взув нас у резину. Ця приказка, та й iншi, яких у дiда в запасi було безлiч, ранiше часто служила приводом для скандалiв з бабою Нiною. - Чорт старий, догавкаешься. Мало тобi було Бiломор-Каналу, так тепер ще й в Мордовiю вiдвезуть, лiс валити. Дiд тiльки смiявся, потiм брав свiжу газету з черговими портретами вождiв, ретельно розминав її по дорозi в нужник, прорiкав задоволеним тоном: - О, є свiжий гостинець для моєї дупи. Баба Нiна тiльки безнадiйно махала йому вслiд рукою: - Горбатого могила виправить. Миколка i бабуся Нiна ледве впiзнали жiнку. Це була Люся, мамина подруга по службi в вiйськовому шпиталi. Вона часто там її зустрiчала. Зараз вона дуже змiнилась i її було важко впiзнати. Нарештi, бабуся впiзнала i заголосила: - Люсiнько, Боже мiй, що з тобою сталося? Вас же з Катею евакуювали разом iз вiйськовим шпиталем. З тих пiр ми не отримували вiд вас нiякої звiсточки! Миколка теж схвильовано дивився на неї, чекаючи вiдповiдi. - Бабусю Нiна, Миколка, я вам потiм все розповiм. Дайте менi попити водички i хоча б маленький шматочок хлiба. Я три днi нiчого не їла, крiм сирих грибiв. - Зараз, зараз, голубонько - заметушилася баба Нiна i вискочила на кухню. - Ти менi скажи хоча б одне слово, - Катя жива? - гукнула вона з кухнi. Але Люся, сидячи на лавцi, притулившись до, ще не охололої грубки, вже спала. Вранцi, коли Миколка прокинувся, Люся з бабусею сидiли за столом i пили, заварений вишневим листом i м'ятою, чай. Люся повiдала їм трагiчну iсторiю, яка сталася з їх ешелоном: - Наш санiтарний потяг вирушив вiд Києва вночi, а вранцi, пiд Яготином пiддався нальоту фашистської авiацiї. Одна з перших бомб потрапила в головний вагон. Потяг зiйшов з рейок. Санiтарнi вагони, забитi пораненими перекинулися. Поступово полум'я охопило весь ешелон. Звiдусiль лунали крики про допомогу, але допомагати було нiкому. Потiм нас атакував скинутий з лiтакiв нiмецький парашутний десант. Фашисти безжально добивали поранених. Майже всi пораненi i весь медперсонал були знищенi. Багатьох поранених кинули там же в лiсi, на сваволю долi, вмирати повiльною, болiсною смертю. - Цариця Небесна, як це знищенi? Адже це ж був санiтарний потяг! - обурилася бабуся Нiна, - за всiма мiжнародними нормами вiн являється недоторканим! - Але тiльки не для фашистiв. Про подiбне звiрство я навiть не чула. Мене поранило i контузило. Я втратила свiдомiсть i пролежала без пам'ятi кiлька годин. Прокинулась вже вночi вiд розпочатого дощу. Видно, вiн i привiв мене до тями. Десант карателiв вже пройшов повз мене, але я бачила, як вони, рухаючись ланцюгом, багнетами добивали поранених, економлячи набої. Я лежала без свiдомостi, присипана землею i вони мене, швидше за все, прийняли за загиблу. Пiзнiше я побачила, що у мене були невелике, але дуже кровоточене поранення в голову i плече. Карателi побачили, що у мене вся голова в кровi, i подумали, що я вже мрець. Це мене i врятувало. - А Катя? Ти її бачила? - У темрявi я не змогла її знайти, а кликати побоялася, раптом нiмцi когось залишили в караулi. I тiльки на свiтанку я знайшла Катю, але вже неживу. З такими ранами, як у неї - не живуть. Я її впiзнала по медальйону на шиї. Ось вiн. Вiзьмiть, бабо Нiна, я його пронесла на собi через всi цi два роки пригод. Бабуся сидiла скам'янiла. - Бабусю Нiночка, у Катi були всi пацiєнти з важкими пораненнями. Вони знаходилися в одному з головних вагонiв. Пiсля того, як бомба потрапила туди, пiсля цiєї м'ясорубки там нiкого в живих не залишилося. Єдине, що я змогла зробити, це вiдтягнути її на гiлках подалi i поховати там же в лiсi. Мiсце я позначила i запам'ятала. Далi Люся розповiла, як насилу дiсталася до якогось села. Вона втратила свiдомiсть вiд втрати кровi, в чиємусь городi. Вранцi там її знайшли господарi. Вони промили їй рани, перев'язали i надали необхiдну допомогу. Цiлий мiсяць ховали в стогу сiна. З настанням холодiв її переправили в лiс в невеликий партизанський загiн, де вона провела пiвроку. На одному з хуторiв у них був партизанський шпиталь, i вона там працювала медсестрою. Потiм, за указкою зрадника, їх загiн оточили карателi. Бiй тривав до ночi. Вночi, в темрявi, їй вдалося з залишком загону вибратися з оточення. I ось, тiльки через три мiсяцi, вона змогла дiстатися до Києва. - Ти, Люсенько, залишайся у нас жити. Тепер у нас мiсця всiм хватить. Вiдпочинеш, виспишся, а там якось вже улаштуєшся. - Нi, бабо Нiна, я не можу. Сьогоднi ще я побуду у вас, вiдлежусь, а завтра вранцi я пiду до вiйськкомату ставати на облiк i знову буду проситися на фронт в дiючу армiю. Вiйна ще далеко не закiнчилась. Глава 25. Травень 1945 року оповiстив голосом Левiтана всiх людей про закiнчення вiйни. День Перемоги Колька пам'ятав дуже добре. В цей день, рано вранцi, їх розбудили вигуки, що доносилися з вулицi: - Перемога! Перемога! Бабуся встала з лiжка i вiдчинила вiкно. Вони з Миколкою висунулися назовнi через пiдвiконня i теж вигукували вiд радiстi, розмахуючи руками. Перемога принесла всiм велику радiсть, але в їх сiм'ю вона принесла i похоронку. Командування полку, в якому служив Микольчин тато, повiдомляло про його загибель пiд Берлiном. Майже до самого рейхстагу дiйшов вiн зi своєю гарматою-сорокопяткою. Вiн, не пiдвладний на всьому фронтовому шляху, нi танковiй атацi, нi авiабомбам, нi прiцiльному вогню снайперiв, загинув вiд фаустпатрона, випущеного якимось молодиком з гiтлерюгенду. Взятий в полон, вiн сидiв на снарядному ящику, трясучись вiд страху, i пуськав соплi. Поховали батька в братськiй могилi. Бабуся Нiна, сидячи на лавцi, плакала, i її сльози капали на похоронку. Потiм пiднялася, одяглася у все чорне i пiшла до церкви. Повернулася вона вже пiд вечiр. Обличчя її було суворе i урочисте. Пiднялася на табуретку i поклала похоронку за iкони. Потiм перехрестилася i промовила: - Зi святими упокiй. Прийми, Господи, душу убiєнного, раба твого. Вiд дiда Микити прийшли вiдразу три листи, в яких вiн розповiдав про свої вiйськовi буднi. Останнiй лист, в якому вiн обiцяв скоро повернутися додому, був з Праги. Навiть фотокартку надiслав. На нiй був зображений бравий вояка в пiлотцi набакир, з закрученими догори посивiлими вусами. На плечах висiв автомат, а на грудях цiлий ряд медалей. В руках була незмiнна гармошка. Бабуся з Володею дивилися на фотографiю i дивувалися, до чого ж вiйна дiда змiнила. На його бронзовому, вiд засмаги обличчi, з'явилися глибокi зморшки, якi його навiть прикрашали. Виглядав вiн схудлим, але в очах свiтилася така ж готовнiсть отчебучити щось чергове. На погонах були навiть якiсь лички, в яких бабуся не розбиралася. - Цу ж точно, у когось випросив гiмнастерку сфотографуватися, щоб похвалитися, - сказала баба Нiна, посмiхаючись i витираючи сльози. - Його ж, бувало, хлiбом не годуй, а тiльки дай повипендрюваться. - Я так не думаю - заперечив Володя, вдивляючись у фотографiю, - як професiйний фотограф, можу сказати з точнiстю, що це його гiмнастерка. Немаєтут нiякої фальшi. - Та знаю, що його. Я жартую, - махнула рукою бабуся i поставила фотографiю на полицю, на саме видне мiсце. - Ось тут нехай i стоїть. Скоро ж дружки понабiгають, паразити проклятi. Нехай помилуються на свого ватажка. Потiм вона заметушилася i заголосила, де ж взяти якщо не цукор, то хоча б буряка, щоб настоялась брага на самогон. Скоро ж додому припреться! А вдома порожньо, нiчого на стiл поставити. Потiм почала квапливо збиратися: - Побiжу я на базар, може щось i куплю. Та й Овсiю треба ж буде листа i карточку показати. - Передайте Овсiю вiд мене вiтання, - встиг сказати Володя. * * * Як пiiд час вiйни, так i пiсля неї, багато людей, не дочекавшись своїх близьких з фронту, часто сподiвалися на диво. Незважаючи на детальну розповiдь Люсi, баба Нiна не втрачала надiю на повернення Катi. Володя навiть написав запит в газету 'Червона Зiрка' з проханням допомогти в розшуку. Через мiсяць прийшла вiдповiдь, в якому повiдомлялося, що санiтарний потяг, в якому вона перебувала супроводжуючи поранених, пiддався нальоту ворожої авiацiї. Потяг був розбомблений. Вiдомостей про загибель медичної сестри немає. Вона зарахована в списку безвiстi зниклих. Бабуся Нiна вирiшила дочекатися повернення дiда Микити, а потiм вже всiм разом поїхати туди, де похована Катя. Володя обiцяв через вiйськкомат поклопотатися про її перепоховання в Києвi. Чорним крилом смертi вiйна пройшлася i по їхнiй родинi. * * * Всi вiрили в те, що все найгiрше вже позаду, але життя диктувало свої закони. Як i ранiше в крамницях продукти видавали за картками. Iнодi випадало щастя, i можна було по ним отримати американськi консерви. Зверху на торцi баночки був прикрiплений невеликий ключик, за допомогою якого її можна було вiдкрити. Одного разу бабусi пощастило затоваритися цими консервами на цiлий мiсяць. Вона вiдкрила одну з них. Там були надзвичайно смачнi, кольоровi горошинки. Так Миколка, Лiза, Антоша i Семенчик вперше в своєму життi покуштували вiтамiннi цукерки. Одного разу бабуся пiшла з Лiзою в крамницю, а потiм їй ще було потрiбно в будинкоуправлiння, i хлопчики залишилися вдома самi. Їм дуже захотiлося ще хоч разок поласуватися цими смачними горошинами. Не в змозi перебороти цю спокусу, вони дiстали з кухонної шафи найбiльшу банку i розкрили її ключиком. Там виявилася якась крупа. Вони вiдкрили наступну - якийсь жовтий порошок. Ще в однiй банцi бiлiли зернятка дуже твердi i зовсiм не смачнi. Вони не викликали у них нiякого iнтересу. Пiзнiше вони вже дiзналися, що це були перлова крупа, яєчний порошок i рис. Невiдомо, як далеко вони змогли б зайти в своїх пошуках, якби не повернулася додому бабуся з Лiзою. Увечерi, коли Володя повернувся з роботи, вона розповiла йому про їх 'дослiдженнях'. Той тiльки посмiявся i заспокоїв її: - Нiно Iванiвно, не турбуйтеся. Адже все закiнчилося благополучно. А що було б, якби хлопчики дiсталися до банок з повидлом i тушкованим мя`сом? Ви можете собi їх уявити, обмазаних повидлом, уперемiш з крупою i тушонкою? Добре ще, що ви прийшли вчасно. - Так вони ж зiпсували стiльки банок. - Це не є бiда. Крупа не псується. Все можна пустити на їжу. А якщо буде недостатньо, то у мене є запас. Не хвилюйтеся. Як-небудь да проживемо. Глава 26. А життя рухалася своєю чергою. Країна допомагала Києву очищатися вiд руїн i вiдновленню мiста. Вiдновлювався рух мiського транспорту, подача електроенергiї та води. Запрацювали магазини. Поступово почали повертатися люди з евакуацiї. Вражалися, дивлячись на зруйнований Хрещатик. Одного разу, в ясний погожий день Миколка зiбрався погуляти. Виходити з двору бабуся йому не дозволяла. Але у дворi теж було цiкаво. Вiн швидко одягнувся i збiг по схидцях. Бабуся спорудила йому бутерброд з чорного хлiба, змащеного ароматною соняшниковою олiєю. Зверху вiн був прикритий кружельцями огiрка i цибулi. Миколка, потихеньку вiдкушуючи цю смакоту, сiв на каменi. На задньому дворi купка полонених нiмцiв неквапливо розбирали цеглянi завали. Недалеко вiд них на ящику сидiв молодий охоронець з гвинтiвкою i щосили залицявся з дворової панянкою. На своїх пiдопiчних вiн не звертав нiякої уваги. Миколка пiдiйшов i став з цiкавiстю спостерiгати за полоненими, неквапливо, смакуючи свiй бутерброд. Один з полонених, який виявився ближче всiх до хлопчика, розiгнувся i застиг, як статуя, не вiдводячи очей вiд бутерброда. Миколка не був жадiбним хлопцем i, вiдламавши шматочок, простягнув його нiмцю. При цьому один кружечок цибулi впав на землю. Що керувало тодi Миколкою? У той час всi, вiд малого до великого, ненавидiли фашистiв. Нi про який жаль не могло бути й мови. Полонений, як би не вiрячи в пiдвалене йому щастя, пiдiйшов до Миколки, повiльно простягнув забруднену руку, взяв протягнутий йому шматочок i блискавично проковтнув його. А потiм, пiдняв з землi кружалок цибулi, почистив його вiд пiску i теж з'їв. Миколцi стало шкода його, i вiн вiдламав ще шматок, вже побiльше, i простягнув нiмцевi. Той взяв хлiб, потiм покликав свого товариша, розламав навпiл i подiлився з ним. Тодi Колька простягнув їм залишок хлiба i побiг додому. Удома вiн набрехав бабусi, що впустив хлiб в яму, яких у дворi було бiльш нiж достатньо, i попросив ще один. З новим бутербродом Миколка вернувся на подвiр'я. На цей раз вiн простягнув нiмцевi весь бутерброд цiлком. Нiмець поклав його на камiнь. Потiм витер об полу шинелi забрудненi руки, присiв, взяв Миколку за плечi i притягнув його до себе. Ласкаво погладжуючи хлопчика по головi, вiн щось по-своєму примовляв. Потiм взяв його пiд руки, пiдняв високо на собою, опустив, i рукою притулив його голову до грудей. Рука у нього була тверда, шорстка, але дуже ласкава. Вiд його одягу пахло чимось дорослим, солдатським. Точно такий же запах був у татка, коли той йшов на фронт. Миколка закрив очi i вiдчув себе таким маленьким, що йому навiть захотiлося ще попроситися 'на ручки'. Йому здалося, що така, саме така рука повинна бути у його татка! Про подiбнi телячi нiжностi дiти вiйськових рокiв навiть i не могли собi уявити. В очах у Миколки зрадницьки защипало i перехопило подих в горлi. Вiн вiдчув, що зараз розплачеться. Насилу стримуючи сльози, вiн вiдштовхнувся руками вiд полоненого, розвернувся i побiг додому. Там, вже не стримуючи себе, хлопчик уткнувся обличчям в бабусин фартух,вiд якого пахло смаженою цибулею i ще чимось смачним, i дав волю сльозам. Баба Нiна, не розумiючи, чому вiн плаче, стала його заспокоювати: - Чого ти, маленький, плачеш? Що трапилося? Хто тебе образив? Йдемо, покажеш менi його. Потiм подивилася через вiкно. Там вона побачила, як полоненi сидять на каменях, їдять його бутерброд i щось мiж собою обговорюють, поглядаючи на їхнє вiкно: - Ах ось воно що! Вони у тебе вiдiбрали хлiб? Зараз я вийду i рознесу цих недобиткiв. Мало їм твоїх батькiв, мало їм Iдочки i Дорочки, так вони ще й у сироти останнiй шматок хлiба вiдiбрали? Ну, годi! Скiнчився їх час! - Бабуся, не треба, - крiзь сльози промимрив Колька, - вiн у мене нiчого не вiдбирав. Я йому сам вiддав. I в перший i в другий раз. Я тебе обдурив. - Ну, дав i дав. Навiщо ти це зробив? У нас же у самих нiчого їсти! Чого ж ти так плачеш? - Менi стало його шкода. Тiльки ти про це нiкому не розказуй, а то мене у дворi тепер все засмiють. - Заспокiйся, я нiкому не розкажу.Ну, а чого плакати? - Я не знаю. Вiн погладив мене по головi. Вiд нього пахло так, як вiд тата, коли вiн йшов на вiйну. Менi навiть захотiлося до нього на ручки, - ледве договорив фразу Миколка i по-справжньому розридався на повний голос. Бабуся якось дивно подивилася на нього, потiм обняла його i теж заплакала, примовляючи: - Сиротiнка ти моя, добра i довiрлива. Як ти тiльки будеш жити, коли я помру? Уявивши себе одного, без бабусi, Миколка розревiвся ще дужче. Бабуся, майже заспокоївши його, пiдiйшла до шафи, взяла половину буханця хлiба, чомусь зваживши його в руцi. Важко зiтхнула i рiшуче розрiзала її навпiл, буркоче собi пiд нiс: -.Господи, вибач менi, грiшну, за те, що вiд сироти вiдриваю. Потiм змастила хлiб соняшниковою олiєю. Подумавши трохи, поклала зверху нарiзаний огiрок, накрила його кружальцями цибулi. Потiм дiстала з каструлi три варених картоплi. Все це вона загорнула в папiр, тишком перехрестила i простягнула згорток Микольцi: - На, вiднеси i вiддай їм нехай їдять. Раз вже дитини погладив, значить, совiсть у них прокидається. Може колись i вийде з них щось путнє. Вибач, Господи, - вона вiдвернулася вiд вiкна i витерла куточком фартуха сльози. Потiм пiдiйшла до iкон i стала хреститься, щось примовляючи. Колька знову побiг на подвiр'я. Його знайомий побачив його i посмiхнувся м'якою, доброю посмiшкою. Миколка, опустивши очi вiд сорому за те, що вiн мало не розплакався при ньому (адже переможець же - вiн, Миколка!), i простягнув йому бабусин згорток. Полонений розгорнув його, побачив безцiнний дар бабусi Нiни. Вiн щось знову пробурмотiв, пiднявши погляд на вiкна. Миколка подивився на нього i побачив - по забрудненому вiд пилу обличчii нiмця текли сльози, залишаючи на неголених, зморшкуватих щоках свiтлi дорiжки. То були гiркi сльози вiйни. Пiслямова до написаного: У 1946 роцi в Києвi вiдбувся судовий процес над учасниками масових розстрiлiв пiд час нiмецької окупацiї України. Деяких засудили до смертної кари через повiшення. Вирок виконувався публiчно в центрi мiста на Думськiй площi, (майдан Незалежностi). Решта були засудженi до тривалих термiнiв ув'язнення. Пiсля смертi Сталiна всi вони були амнiстованi М. Хрущовим. У 1947-1948 роках у справi Айнзатцгрупп и зондеркоманд перед американським вiйськовим судом в Нюрнберзi постали 24 есесiвцiв, 14 засудили до смертної кари. В кiнцi 60-х, в Дармштадтi вiдбувся суд над групою есесiвцiв, якi брали участь в масових розстрiлах в Бабиному Яру. На лавi пiдсудних опинилися десяток дрiбних сошок, так i тi легко вiдбулися. Головними винуватцями зробили Блобеля i Раша, яких на той час уже не було в живих. Таким чином, головнi органiзатори масових вбивств в Бабиному Яру майже всi зумiли уникнути заслуженого покарання. Генерал-майор Курт Еберхард, який вiддав наказ про розстрiл, не був засуджений - помер в 1947 роцi в Штутгартi Генеральний комiсар Києва Хельмут Квiтцрау до вiдповiдальностi не притягувався, помер в 1999 роцi. . Комендант Київської полiцiї Андрiй Орлик (справжнє iм'я Дмитро Мирон) був звiльнений з полiцiї незабаром пiсля вересневих страт, в липнi 1942 р заарештований гестапо i убитий 'при спробi до втечi'. Отто Раш, начальник полiцiї безпеки i СД в 101-й зонi вiдповiдальностi сухопутних вiйськ, пiд чиїм керiвництвом було проведено масовi вбивства євреїв в Бабиному Яру, пiсля вiйни був заарештований i притягнутий до Американського вiйськового трибуналу в Нюрнберзi в якостi пiдсудного, у справi оперативних груп СД . Помер у в'язницi 1 листопада 1948 року. Командир зондеркоманди 4а Пауль Блобель був засуджений в ФРН i повiшений в 1951 роцi. * Так само нiхто не понiс покарання за взiрваний Хрещатик, Успенський Собор, за загибель солдатiв, якi вiдступали через ланцюговий мiст, за загибель людей вiд вибуху житлових будинкiв, за жертви при оборонi Києва i при оборонi iвзяттi Києва. Документи Нюргбергського процесу свiдчать про загибель у вогнi Голокосту 15 мiльйонiв євреїв. Сергiй Горбовець. Вiдредактовано жовтень, 2019. Frankfurt am Main,
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"