Горбовец Сергей : другие произведения.

Сльози війни

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    В художньо-документальній повісті "Сльози війни" описані трагічні події, які відбувалися в Київі в період 1941-43 років в період гітлерівської окупації міста. Вибухи на Хрещатику, знищення людей у Бабиному Яру та інші події, які пережили кияни в оккупованному місті. .

 &n Українська мова.
  Предісторія написання повісті "Сльози війни". У процесі роботи над матеріалами 'Сльози війни', я зустрічався з багатьма людьми, які ще пам'ятали той трагічний час фашистської окупації Києва 1941-43 рр. По мірі надходження свідчень, повість почала обростати новими фактами. Як автор, я дозволив собі прикрасити офіційну мову документів деякими подіями з повсякденного життя людей, а також спогадів ще живих свідків того часу. Я народився і виріс в Києві на Михайлівському завулку в комунальному житлі, де проживало загалом п'ять сімей. Якимось дивом всі мирилися одним туалетом, однією кухнею, в якій стояли уздовж стін п'ять столиків. Ванна використовувалася для прання білизни. Кожну суботу всі відвідували лазню. Газу тоді ще не було. Це вже потім з'явилося це диво з далекої, загадкової Дашави. А поки що, житлові кімнати опалювали дровами і вугіллям, які купували на вугільному складі вулиці Стрілецької. У кожній кімнаті були грубки, оздоблені красивим кахелем, не схожі одна на одну, і унікальні за своїм дизайном. Вони навіть являлись прикрасою кімнат. Посеред кухні стояла величезна плита, поділена на п'ять рівних частин, по кількості сімей. У всіх були керогази та примуси, на яких готувалася їжа. Запах смаженого вбрався в усі куточки квартири. Скільки я себе пам'ятаю в дитинстві, я завжди хотів їсти і цей аромат мені зовсім не заважав. Так я його і запам'ятав на все життя. Телевізорів тоді ще теж, майже, не було. Взимку на кухні завжди гуртувалось багато людей. Хтось готував обід, хтось майстрував, хтось шевцював. Влітку, погожими вечорами люди виходили із задушливих кімнат зі своїми стільцями, сідали біля парадної, обмінювалися новинами, плітками, згадували про окупаційний час. Все це ще було свіже в їх пам'яті. Не буду лукавити, що я ці розмови слухав уважно, але щось вже тоді відклалося в моїм осознанніі. Особливо чуйно я прислухався до розмов про Бабин Яр. Вже тоді я знав, що мої рідні там загинули. Як нагадування минулого, недалеко від нашого будинку знаходилися будівлі колишнього Гестапо і Поліцейської управи. Про підірваний, зр65уйнований центр міста і Успенський собор Києво-Печерської Лаври, згадували, хіба те, що це була робота німців. І всі в це вірили. Ну, у кого ще могло бути таке варварське ставлення до чужої культури? Звичайно ж, тільки у фашистів. Про те що,це була робота диверсантів НКВС, ніхто не мав згадки. В той час, навітьтакі думки, були дуже небезпечними. Про масові розстріли в Бабиному Яру вперше я дізнався вже будучи школярем. Одного разу мені в руки потрапив якийсь номер київської газети. Я тоді навчався в школі N 6 на Урядовій площі (тепер вона називається Михайлівська). В цій газеті я прочитав про розслідування комісії масових розстрілів фашистами мирних жителів та військово полонених в Бабиному Яру. Одним з членів цієї комісії була директор нашої школи. Друга згадка про Бабин Яр сталося теж в дитинстві. Якось у перерві між, вже порядком набридлими дворовим футболом і піжмурками, хтось із хлопчаків підкинув ідейку покататися на тролейбусі ? 4 і побувати в Бабиному Яру. А щоб підсилити наше бажання підлив мерконтильний соус: - Я чув, як моїй матері розповідала сусідка, що там німці розстрілювали євреїв. А у них було багато золота. Навіть зараз струмок в Яру вимиває з землі золоті кільця. Гайда, пацани, шукати золото. З того дня я перестав бути атеїстом. Не інакше, як рука Господня мене зупинила від такого мародерства. Я вже не пам'ятаю їздили хлопчаки за золотом чи ні, але я так точно -.НІ! Третя згадка про Бабин Яр була тоді, коли в 1952 році помер наш батько. Ховали його на Лук'янівському кладовищі. Тоді це ще була околиця міста. На кладовищі наша сусідка сказала: - Ось і Бабин Яр через дорогу. Тепер він зі своєю дружиною і тещею будуть поруч назавжди. Закінчивши школу, я почав працювати на заводі імені Артема. Кожен день ми вантажівками вивозили виробниче сміття на Сирець і в Бабин Яр. Пам'ятаю, там було навіть якесь озеро. Розташовані поряд з Яром заводи і підприємства поступово засипали його сміттям і відходами. Потім там побудували житлові будинки і став район називатися Сирецьким. Вже у свідомому віці я побував на стихійному мітингу біля пам'ятника жертвам Бабиного Яру. Ритуальної Менори ще не було. Тоді ж я там почув виступ письменника Віктора Некрасова та його історичну фразу: - Тут розстрілювали євреїв тільки за те, що вони були євреями. З тих пір завжди, коли у мене була можливість, (я тоді працював на рефрижераторних потягах, потім тривалий час плавав на судах далекого плавання і часто був у від'їзді), приходжу в Судний день на Лук'янівське кладовище і Бабин Яр. Саму ж повість писав не я. Це писала моя душа, а рука тільки виконувала її волю. З пошаною, Сергій Горбовець. Фото 1. Бабин Яр до окупації Києва 1941-43 рр. Сльози війни. (Художньо-документальна повість). Передмова. Під час Великої Вітчизняної війни німецькі окупанти, які захопили Київ 19 вересня 1941 року, використовували урочище Бабин Яр для проведення масових розстрілів. Перший розстріл відбувся 27 вересня 1941 року. Того дня були страчені 752 пацієнти психіатричної лікарні ім. академіка Павлова, що розташована поблизу Яру. За лютий і березень 1942 року, без суду і слідства знищили 621 членів Організації українських націоналістів - членів ОУН. Тут же фашисти вбивали циган цілими таборами. Звуки пострілів заглушали гучною музикою і ревом мотора літака, що кружляв на невеликій висоті. Бабин Яр - це трагічні сторінки єврейської історії, історії масового знищення євреїв. Тільки за два дні, 29 і 30 вересня 1941 року, було розстріляно 31 771 євреїв. Для Києва ця сумна дата послужила відліком початку Голокосту. Кого не встигли вбити 29-го вересня, тих замкнули на ніч в порожніх гаражах на вулиці Дорогожицька. Розстрілювали щодня до 11 жовтня. Практично все єврейське населення, яке не встигло евакуюватися з Києва, полягло в Бабиному Яру. Це були люди похилого віку, інваліди, жінки, діти. Чоловіків серед них, майже, не було. Вони були мобілізовані, або добровільно пішли на фронт ще на початку війни. Вони воювали, захищали Батьківщину. Криті брезентом вантажівки привозили з Дарницького концентраційного табору виснажених голодом і ранами військовополонених всіх національностей. Їх використовували на земляних роботах. Назад вже не відвозили, тут же і розстрілювали. Вранці прибувала нова партія військовополонених, щоб закопувати рови, забиті вчорашніми трупами. Потім вони копали нові траншеї, там же їх розстрілювали і закопували. Цей пекельний конвеєр не зупинявся протягом майже двох років. Бабин Яр - це трагедія багатьох сотень киян. Їх розстрілювали без жодного приводу, часом цілими сім'ями. Людей хапали на вулицях без будь-якої причини. Бабин Яр - це і героїчні подвиги простих людей, які, незважаючи на небезпеку бути знищеними, ховали євреїв, забирали їх дітей, щоб зберегти життя хоча б їм. Тільки в Києві понад тисячу сімей приховували від фашистів євреїв та їхніх дітей. Ці люди знали, що ризикують своїм життям, а також життям своїх близьких. Як описати людям про 33 771 євреїв, розстріляних протягом тільки двох днів? Адже ніхто, крім катів в зеленій формі СС, не бачив їх сліз, їх мук, не чув їх стогонів. Тільки ті, хто холоднокровно тиснув на гашетки кулеметів, бачили їх крізь приціли. Але вони на сльози і муки не реагували, вони цинічно виконували свою пекельну роботу. За два кривавих дні мирні люди назавжди розлучилися зі своїми рідними і близькими, зі своїм минулим, зі своїми, незвершеними і нездійсненими надіями на майбутнє, на можливі відкриття. Як пояснити людям, що всього лише через 70 років після закінчення Другої Світової війни, то в одній, то в іншій країні, які жорстоко постраждали від цієї війни, з'являються покидьки, які заперечують Голокост? За період майже дворічної окупації Києва німецькими фашистами, в Бабиному Яру було знищено понад 50 000 тисяч тільки євреїв. Навіть до цього часу ніхто не може назвати точної цифри знищених людей у Бабиному Яру. У 1946 році на Нюрнберському процесі була установлена оцінка більш ніж 100 000 осіб різної національності. Такий підсумок фашистського злочину в Бабиному Яру. Вступ. Миколка народився за три роки до початку Великої Вітчизняної війни. Всі події, пов'язані з цим часом, в його пам'яті майже не відклалися. Вже після війни, довгими осінніми та зимовими вечорами, при тьмяному світлі гасової лампи, бабуся Ніна, вічно зайнята штопанням або лагодженням старого та зношеного одягу, розповідала йому про те, що відбувалося в Києві під час фашистської окупації. Вона згадувала про його загиблих на фронті батьків, про трагічні події в Бабиному Яру, які довелося їм усім тоді пережити. Затамувавши подих, дитина лежала біля теплої грубки, в утробі якої затишно потріскували іскрами сухі дрова, і слухала неквапливі бабусині спогади. На білій стінці відбивалися химерні, танцюючі контури від закопченого лампового скла. Крізь щілини в дверцятах грубки вискакували яскраві проблиски полум'я. Перемішуючись між собою, вони створювали на протилежній стіні, як на кіноекрані, постійно мінливі малюнки. Миколка дивився на них, і в його свідомості вони перетворювалися в діючі образи. В такі хвилини він навіть забував про затиснутому в руціі житній сухар, який йому бабуся щедро виділила з своїх затишних запасів. Він вдихав ні з чим незрівняний його аромат і передчував себе надією пізніше їм поласуватися. Його дитяча пам'ять відроджувала до найдрібніших подробиць події тих трагічних днів фашистської окупації. Глава 1. До війни, недалеко від центру, в комунальній квартирі мешкала інтелігентна сім'я. Вони займали одну велику кімнату і одну маленьку. Батько сімейства, Володя, був за професією художник, пристрасно захоплювався фотографією і був завзятий рибалка. Володіна дружина, Дора, працювала концертмейстером хорової капели. У них було двоє дітей - старшенька, розвинена не по роках десятирічна Ліза і білявий красень-янголятко Антоша. Коли Антоші виповнилося три рочки, і вся сім'я зібралася за столом відзначити цю дату, Дора, соромливо опустивши очі, уважно вивчаючи візерунок на скатертині, тихо вимовила: - Хочу вас зрадіти. У нас скоро буде поповнення в сім'ї. Таке повідомлення не могло пройти непоміченим. Володя швиденько метнувся до шафки, дістав заповітний графінчик з настоянкою чогось там і чарочки. Розлив настоянку по чарках і вимовив тост: - Я пропоную підтримати мій тост і опорожнити ці келихи за здоров'я нашої, знову молодої мами. Від усієї душі побажати їй легких пологів і поповнити нашу сім'ю ще одним козаком. - Ви навіть не допускаєте можливості, що це може бути дівчинка? - здивовано запитала бабуся Іда, аби хоч якось підколоти зятя. - Мамаша, - відмахнувся від неї Володя, - а хіба не все одно? Буде дівчинка, значить буде козачка. - З такими темпами, як у вас, тут скоро буде ціла станиця, - сказала теща, залишаючи за собою, як завжди, останнє слово. - Сьогодні ж напишу мамі і вітчиму листа в Ядлівку і повідомлю їх про приємну новину. - А навесні нехай чекають нас з дитиною, - посміхнулася Дора. - Хата у них велика, зручна. У діда Мини є невелика пасіка, сад. Там нам буде добре. Свіже молочко, овочі. - А я, значить, буду паритися в задушливому Києві з двома дітьми? - ображено запитала теща, підібгавши губи у гузочку. - Не хвилюйтесь, матусю. На літо я і вас з дітьми туди обов'язково відвезу. Там, разом із всіма, вам буде веселіше. - Еге ж, Вам аби позбутися від нас, - нахнюпилась та. - О, Боже, все вам не так. Вам не догодиш, - махнув він рукою. Старшенька дочка Лізочка засумувала про свою долю - адже це їй знову доведеться прати і прасувати пелюшки. Але подумавши про те, що може бути у неї з'явиться сестричка, відразу зраділа. А Антоша, той взагалі вирішив, що це якийсь подарунок йому на день народження, і радісно заплескав долоньками. Тут же, на сімейній раді вони вирішили, як Бог дає козака або козачку, то і хай росте всім на радість. На самому початку вересня, менше ніж за рік до початку Вітчизняної війни, у них народився син - Семенчик, названий на честь давно померлого діда по маминій лінії. Батьки Володі і Дори були не в захваті від народження третьої дитини. Ну, як же! Клопоту додалося. В свою чергу, Семенчик своїм басовитим голоском вимагав до себе загальної і постійної уваги. Таким своєрідним способом у нього проявлялась дитяча наполегливість завоювати своє заслужене місце в сім'ї. Враховуючи щоденну зайнятість батьків, всі турботи і клопоти по дому, а також догляд за дітьми, взяла на себе Дорина мама - бабуся Іда, яка часто приїжджала до них з Могилів-Подільська, де вона тоді жила. У зв'язку з майбутнім народженням у Дори третьої дитини, вона приїхала ще в серпні, щоб допомогти доньці, та так і затрималася. Чоловіка вона вже давно поховала. Залишилася одна. Слава Богу, є дочка, є зять до яких можна притулитися і звернутися за допомогою у похилому віці. Але поки що вона сама допомагала дітям в міру можливості своїх сил. Ось і приїхала до доньки і онукам. А ті, нудьгувати і піддаватися своїм недугам, не давали. Іншу частину мешкання, дві кімнати з невеликою комірчиною, маленьке віконце якого виходило прямо у двір поруч з громадським водопровідним краном і потворною раковиною, займали баба Ніна, її чоловік дід Микитка (так його називали всі його дружки у дворі і на вулиці) і Миколчин тато з мамою. Катя, Миколчина мама, працювала медичною сестрою в лікарні і готувалася до вступу в медінститут. Його татко теж, як і Володя, був завзятий рибалка. Вони з Володею виросли разом. Починаючи з восьмого класу сиділи за однією партою і були нерозлучними друзями. Загальна кухня знаходилася за довгим коридором, на обох стінах якого висів на цвяхах і гачках всілякий мотлох: - старий, нікому непотрібний велосипед, патефон, троє санок, пральні дошки, ночви. Особливо докучали всім величезні лосині роги. Жителі квартири звикли до них, як до чогось свого і вже їх не помічали. Ніхто не знав звідки вони взялися. Всі були впевнені, що вони тут висіли завжди. Якось Володя пожартував: - Вони, мабудь, ростуть із стіни. На них зазвичай, всі і все вивішували до тих пір, поки вони не обривалися вниз разом з усім навішаним. Ті, хто приходив в гості і не був знайомий з коридорним лабіринтом, постійно за них чіплялися і вони з гуркотом падали вниз. Господарі з милою і не винною посмішкою обіцяли, що завтра, ні, сьогодні ж! - викинути ці роги на смітник. Проходив якийсь час і всі заспокоювались до наступного разу. Ні в кого не доходили руки, щоб викинути все це 'добро'. В основному весь цей 'вісючий скарб' належав діду Микиті. Він тягнув у будинок все, що потрапляло під руку. Був ще й сарай у дворі, але там теж вже не було місця. До самої стелі все приміщення було забито всяким брухтом. Одного разу, пізно ввечері, коли вже всі вгамувалися, в коридорі почувся якийсь незнайомий гуркіт, ніби щось тягли по камінню. Володя вийшов з кімнати і побачив, як дід Микитка тягне по коридору відполіроване до блиску кінськими боками дишло від парокінної брички. Він, з невинною посмішкою, запитав: - А конячки будуть пізніше? І де ж вони будуть у нас жити? - Та ні, Володя. Які ще конячки? Теж придумаєш, - не зрозумівши його жарту відповів той, - у мене кум Овсій працює на Сінному ринку візником. Дишло - штука тендітна. Ось зламається воно у нього на бричці, а у мене вже є в запасі. Буде йому подарунок, а мені приварок. І йому і мені користь, - заусміхався досить дід Микитка. Жителі квартири і постійні гості, звикли і вже давно навчилися моторно вивертатися від предметів падаючих зі стінки. Тому всі вважали, що простіше було ухилитися, ніж прибирати все це 'добро' і тягнути на смітник. Але, одного разу, Дору відвідав у справі керівник її хору, де вона працювала концертмейстером. Простіше кажучи, акомпонувала хору на роялі. Закінчивши свої справи, Дора пішла його проводжати. Як на зло, в коридорі перегоріла лампочка. Для Дори безпечна стежка по коридору була звичною. Але керівник хору був тут вперше. Спочатку він послизнувся на відполірованому дишлі, потім рукою зачепив оленячі роги і вони з гуркотом, з усіма навішаним на нього ганчір'ям, звалилися йому на голову. В цьому не було б особливої трагедії: - впали, ну так впали. Скільки разів вони вже падали! Але вся справа в тому, що керівник з поважної сивиною на голові зовсім недавно в черговий раз одружився на молоденькій співачці хору, про яку йшла недобра чутка, ніби вона наставляла йому роги з солістом хору. Впали б вони на якесь інше місце, було б не так помітно. А то - на голову! Удвох з Дорою, яка прямо таки давилася сміхом, вони ледве зняли їх з його голови. Природно, такий випадок він зрозумів по-своєму і образився. А хто б не образився, будучи в його положенні? Ну, самі розумієте, кому приємно такі натяки, хоча і випадкові? Зате роги, як за помахом чарівної палички, зникли. Просто, містика якась! Склалося таке враження, що вони тільки й чекали Дориного керівника хору. Так чи інакше, але всі полегшено зітхнули. Нарешті! Але через два дні вони знову з'явилися на стінці. Баба Ніна навіть перелякалася: - Свят, свят, свят, - бурмотіла вона, дрібненько хрестячись. - Це вже точно чорт припер їх сюди назад, щоб чекати відповідну голову. А 'чорт', дід Микитка, сидів на кухні за столом і пив чай, досить посміхаючись: - Чуєш, Нінка, от диво. Йду додому і бачу - оленячі роги лежать. Начебто, як вчора зрізані. Майже нові. Ну, думаю, не пропадати ж добру. Одні у нас вже є, будуть ще одні. Несу додому і розмірковую, як їх краще приладнати - поряд, для пари, або окремо. Приходжу, дивлюся, а їх вже немає на стіні. Уявляєш - зникли! Так я взяв і пристосував ці заместь тих. Дивись, як гарно! Тепер можна буде на них що-небудь вішати. - Ти, паразит, краще б їх повісив собі на голову, а Володька тебе б сфотографував. Ось і прибили б твій патрет замість них на стінку. Це ж я і викинула, а ти підібрав іїх на смітнику і знову сюди припер! - А я і не зрозумів, - почухав дід Микитка потилицю, - що ж це ти, таку красу і викинула. Гаразд, - махнув він рукою, - раз вже повісив, то нехай висять. - Шоб воно тобі, паразит, все згоріло, - постійно бурчала бабуся Ніна, спотикаючись в темному коридорі, - або впало на твою дурну голову, може коли-небудь порозумнішав би. Ніколи не сумуючий 'паразит' дід Микитка тільки посміювався і як і раніше продовжував тягати з вулиці все, що попало під руки: - Що ти, Нінко, в цьому розумієш. Запасливий краще багатого. Коли-небудь та стане в нагоді, раз воно у нас вже є. Баба Ніна і баба Іда давно знали одна одну і Ніна часто допомагала ІдІ по її галасливому господарству. По суботах Іда справно відвідувала синагогу - позначалося містечкове виховання раннього дитинства. А Ніна, по недільних днях із суворим обличчям ходила на службу в Андріївську церкву. По поверненню вони обидві залишалися задоволені і умиротворені, і пили на кухні чай з маленькими кусочками цукру. Незважаючи на таку різку відмінність у вірі, у них ніколи не виникало суперечок на релігійні теми. Мало того, вони навіть знаходили багато спільного у Священної Тори і Біблії. Свої, далеко непрості господарські справи, вони теж вели, по можливості, спільно. Ділилися між собою всякими дрібницями, яких в господарстві завжди (по забудькуватості) не вистачало: то сіль, то сірники або пару ложок борошна. Разом ходили на ринок. Повернувшись додому, вони з гордістю хвалилися на кухні перед домочадцями, хто і скільки виторгував за якісь продукти. Якщо хтось із сусідів йшов в крамницю, то завжди щось прикуповував і для іншого. Так вони і жили дружним галасливим сімейством. * * * Одного разу, Миколчин тато і Володя, з захопленням прочитали якусь книжку про подорож по річці через тропічні джунглі на плоту. Натхненні мрією про далекі мандри, вони купили на Микільській слобідці у якогось рибалки старий баркас. Сплатили за нього чималі на ті часи гроші. Привезли баркас на вантажівці і встановили у дворі на дерев'яні козли, перекривши майже повністю двері чорного ходу. Цілий рік він простояв у дворі під вікнами будинку, заважаючи всім. Зате справно служив ідеальним сміттєвим ящиком. Деякі фахівці призвичаїлися навіть з п'ятого поверху потрапляти загорнутим в газету сміттям прямо в баркас. І як часто буває завжди - впустив, або спеціально кинув хтось пакет зі сміттям, і з часом тут вже виростала ціла сміттєва купа. Добре ще, що була зима і сміття не розкладалось. Наступного року, майже всю осінь, зиму і весну вони старанно ремонтували і перебудовували своє майбутнє плаваюче чудо. Навесні, насилу переправили його на Дніпро, встановили щоглу, пристосували вітрило. Завдяки їх романтичному пориву і старанності, у них вийшла досить стерпна яхта. На ній були навіть дві невеликі каютки на шість спальних місць. Окремо на кормі був маленький камбуз. Там же була шафка для продуктів першої необхідності: аптечка, кілька банок різних консервів, кілька пачок чаю, сухарі, згущене молоко і какао для дітей, а також пару пляшечок для дорослих. Загалом, маленьке судно, але далекого плавання. Тепер вони могли по вихідних, або будучи у відпустці, виїжджати двома сім'ями і подорожувати по річкових затоках і протоках, насолоджуючись водними просторами Дніпра і рибалкою. Глава 2. Батько Володі, Ніканор був художник-богомаз. Він розписував церкви, писав ікони. У пошуках заробітку сім'я вела кочовий спосіб життя. Де він знаходив роботу, туди і їхав. Якось Ніканор отримав великий підряд на розпис новозбудованої церкви в селі Ядлівка Чернігівської губернії в Україні. Свою маленьку сім'ю - молоду дружину красуню Настю і однорічного сина Володю він також взяв з собою. Так вони і потрапили в село. Настя, юна дівчина, вихована в давніх, патріархальних традиціях своєї сім'ї, яка походила зі старовинного дворянського роду Іконнікових. Її шлюб 'з якимось богомазом без роду, без племені' схвалення у батьків не отримав. В той час сімейні традиції відрізнялися великою строгістю. Батьки поставили Настю перед вибором: або богомаз, або право на спадщину. Без всяких коливань, як і властиво молоденьким панночкам того часу, Настя вибрала кохання. Ще в 15-му столітті село Ядлівка була центром козачого куреня. Багато жителів села були прямими нащадками місцевих козаків, про це говорять їхні прізвища. Ще з кам'яного віку існували сліди перебування людей у цих краях. Коли ці землі звільнили від татар сюди приїхав на полювання запоріжський козак Ядло. Місце йому сподобалося і він оселився тут зі своєю родиною і дружиною. Ядлівку, як село, позначили на картах, про нього згадувалося в описах мандрівників, внесли в державний перепис. Ядлівський козацький курінь входив до складу Баришівської сотні Переяславського полку, про що свідчать архіви полкової канцелярії. Козаки захищали село від татарських набігів, брали участь у козацьких походах. Пізніше, Переяславський полк був реорганізований в регулярний Кінний карабінерський полк російської армії. Ядлівка була знаменита ще й тим, що там ніколи не було кріпаччини. У той далекий час в селі була навіть своя військова дружина. У 1892 році в селі почалося будівництво нової церкви Різдва Богородиці. Відразу ж після побудови молода сім'я приїхала в Ядлівку і Ніканор приступив до роботи. Більше року він працював під куполом церкви, розписував стелю, лежачи на спині на сирих дошках лісів. Приміщення церкви не опалювалося, дошкуляли протяги. Захворів бідолаха, і незабаром помер. Там же, в селі Ядлівка, на цвинтарі біля церкви, Настя його і поховала. Повертатися назад до батьків їй було замовлено і вона залишилася з маленьким Володею жити в Ядлівці. * * * Тепер багаті землі належали поміщику. Він захоплювався кіньми і тримав цілком пристойну стайню, якою дуже пишався. У нього була особлива пара жеребців, про яких люди казали 'коні, як змії'. Їх запрягали тільки у свята в парадно-виїздну коляску. При стайні працював конюхом красень-козак Мина. Тільки він один зміг приборкати і правити цими напівдикими жеребцями. Нікого іншого вони до себе навіть не підпускали. Крім цього, він ще був першокласний столяр. На ті часи це вважалося дуже престижним і прибутковим ремеслом. Мина теж пристрасно любив коней і тільки тому погодився обслуговувати виїздну пару. Це було для нього ще й почесно. Пан навіть хотів його одягнути в кучерскую ліврею, але від цієї панської примхи Мина рішуче відмовився, мотивуючи тим, що він вільний козак, а не якийсь там холоп, і для нього таке вбрання непристойно. Дружину собі поміщик привіз з Німеччини. Вони прожили спільно вже п'ять років, але Бог так і не дав їм дитинку. Засумувала пані в селі без подруг і знайомих. Мови не знає, навіть немає можливості з ким-небудь пошепотітися. Одного разу Мина запропонував покатати її по красивих українських левадах і нивах. Погодилася пані. Та так їй сподобалося кататися, що стала вона мало не кожен день підряжати Мину на прогулянки. Тепер вже важко, сказати, що їй більше сподобалося: - кататися на візку по мальовничих українських степах чи спекотні ласки красеня-конюха. Тільки понеслися по всьому селу бабські пересуди. Ну, якже в селі без цього? Чутки дійшли і до пана. Розлютився він і відвіз дружину назад в Німеччину, подалі від українського спокусника. Збунтувалася у Мини козацька кров. Не довго думаючи, він рушив туди ж своїм ходом, викрав кралю і привіз назад в село. Вони сховалися на далекому хуторі у його родичів. Пан вжив термінових заходів поверненню своєї дружини. Він нагрянув на хутір з жандармами. Мина був все-таки простий сільський козак, а не якийсь там абрек з Кавказу. Він не став чинити опір і влаштовувати перестрілки, а повернув пану його кралю. Цьому вчинку було кілька причин: по-перше, вона йому вже набридла, та й утримувати її виявилося для нього не по карману, дорогувато. Але найголовніша причина була в тому, що йому вже давно запала в душу молода красива вдова, як її називали в селі - кацапка Настя. А німкеня - це просто так, кураж. Не пропадати ж зазря молодому, здоровому запалу! Ось так завжди життя і розподіляє по своєму. * * * Минув деякий час і все це потихеньку вже почало забуватися. Село готувало до освячення заново побудованої церкву і всі інші події відійшли на задній план. Необхідно було поставити хрест на її купол. За давньою традицією для цього зазвичай підбирали найсильнішого, хороброго, парубка,який не лякався висоти. Хреста прив'язували у нього за спиною. З цим вантажем він, за допомогою мотузок і необхідних кріплень, підіймався на саму маківку церкви. Потім розвертався і вставляв хрест в спеціальне гніздо. Зробити це змогла лише людина, яка володіла не тільки неабиякою силою, але і великою мужністю. Саме такою людиною і був Мина. Він блискуче виконав цю роботу і про нього пішла слава по всій окрузі. Рідкісна дівчина не заглядалась на нього. Настя теж замилувалася мужнім красенем-козаком. Церкву освятили у вересні на Святого Миколая, а вже восени, на Покрову, перед Різдвяним пістом, всім селом гуляли весілля Мини і Насті. Навіть пан не погнушався, прийшов. Випив піднесену йому Настею чарку, кинув на тацю гроші, судячи з виразу обличчя гостей, чималі. До того ж на радощах подарував нареченому кишеньковий годинник. Бабські язики понесли по всьому селу, що він зробив такий небачено дорогий подарунок на радощах, що нарешті біля Мини з'явився сторож. Ну, та на те вони і є баби, щоб язиками плескати! * * * З малих років Володя ріс у селі серед своїх однолітків, вільно розмовляв по-українськи, і дуже скоро його вже неможливо було відрізнити від інших українських хлопчаків. Залишилося тільки дитяче прізвисько Володька-кацап. Ну, а хто, скажіть мені, в селі є без прізвиська? Гени батька перейшли до нього, і він успадкував від Ніканора здатність до малювання. Закінчивши початкову школу в селі, він переїхав до Києва для продовження навчання. Після закінчення середньої школи, Володя вступив до Київської академії мистецтв. Ще будучи студентом, він і познайомився з чарівною і красивою дівчиною, студенткою Музично-Драматичного інституту, Дорою. З дитинства Володя полюбив Україну, співчував національному руху. Він вважав себе народженим на цій землі, добре знав українську мову і всі місцеві звичаї. При отриманні паспорта з гордістю назвав себе українцем. У нього було багато друзів і, знайомих у світі мистецтва, зокрема, в Капелі бандуристів, Академії мистецтв, у хоровій капелі 'Думка', де Дора проходила практику концертмейстера. Там вони зустрілися і покохали один одного. Глава 3. Війна грянула несподівано. На світанку 22 червня 1941 року на Київ впали перші німецькі бомби, що спричинили руйнування в промислових районах на околиці міста. У той же день армії нацистської Німеччини та її союзників перетнули західний державний кордон СРСР. Група армій Південь під командуванням генерал-фельдмаршала фон Рундштедта, яка діяла на українському напрямку складалася з трьох німецьких і двох румунських армій, а також танкової групи і мехкорпусу угорської армії. Їй протистояли 80 дивізій Київського та Одеського округів, які розгорнулися в перший день війни, відповідно у Південно-західний фронт і Південний фронт. За оголошеною мобілізацією діюча армія поповнилася близько 200 тисячами киян. Фронт швидко наближався до Києва. 1 липня 1941 р. почалася евакуація великих промислових об'єктів військового значення, установ, фахівців, членів сімей радянського командного, партійного та НКВС-ського складу. За короткий час німецькі війська окупували всю Західну Україну. Повертатися бабусі Іді додому в Могилів-Подільський було вже неможливо. Залізниця і зв'язок не працювали. На сімейній раді було вирішено, що Іда залишиться тут, у Києві. Додому їй повертатися було нікуди. Там вже звірствували гітлерівські окупанти. Після оголошення наказу про мобілізацію Микольчин батько того ж дня відправився у військкомат. Проводи були короткими. Проводжаючих було мало. У той час майже кожна сім'я кого-небудь з чоловіків проводжала на фронт. Незважаючи на успіхи загарбників у перші дні війни, настрій у всіх мобілізованих і добровільців був бойовий. Всі вірили в те, що війна довго не триватиме і герої скоро повернуться додому з орденами і медалями на грудях. Молодь відверто навіть заздрила мобілізованим. Тільки бабусі Ніні було зовсім невесело. Материнське серце віщувало недобре, його не обдуриш показною хоробрістю і бравурними маршами, які цілий день звучали по радіо." Кому війна, а кому мати ріднá' - казала вона, витираючи кінчиком хусточки куточки очей. Миколка добре пам'ятав, як на проводах батька він сидів поруч з ним за загальним столом разом з усіма гостями. Той, притримуючи його сильною рукою за худенькі плечі, весь час підкладав йому в тарілку що-небудь смачненьке. Миколка пишався своїм батьком - майбутнім героєм війни і зверхньо поглядав на своїх однолітків. Перед відходом, батько підняв сина високо над собою, аж до самої стелі. Довго дивився на нього, потім притиснув до грудей і поцілував. Від нього пахло чимось незнайомим, солдатським. Потім Миколка ще довго згадував цей запах. Після батькового прощального поцілунку у нього на щоці, як йому здавалось, від дотику його вуст і уколу неголеною щокою, залишилося якесь чутливе місце. Навіть зараз, варто було йому подумати про батька, і на щоці в цьому місці відчувалося тепло. Дід Микитка, не чекаючи листівки з військкомату, ще з вечора змастив дьогтем чоботи до блиску, одягнув картуза набакир, випустивши з-під нього чуб, розпушив вуса і сам пішов у військкомат вимагати відправки на фронт. Там йому категорично відмовили, посилаючись на його вік. Але справжня причина відмови була і в тому, що дід колись давно був засуджений за 'політику', або, як казала бабуся Ніна,- 'догавкався'. Інакше кажучи "за свій довгий язик". Антирадянщина з нього перла, як горох з порваного лантуха. На ті часи це було дуже небезпечно, а йому, на думку бабусі, 'хоч кіл на голові теши'. Ходить собі, посміхається, та свої частівочки виспівує. До пори до часу, це сходило йому з рук. Але одного разу, десь не до місця, ляпнув дід політичний анекдотик і отримав три роки. Відбувати термін його направили на будівництво Біломорсько-Балтійський каналу. Дід Микита відрізнявся вродженим, природним гумором і, як не дивно, великим патріотизмом. Він поставився до свого покарання з розумінням. Навіть на суді виступив з промовою у властивій йому манері: - Я так розумію, що раз держава затіяла таку велику справу з каналом, то хтось же повинен його копати. Ну, самі посудіть, де ж йому взяти стільки грошей, щоб платити людям за роботу? Начальство канал рити не буде. А таких роздовбаїв, як я, у нашій державі повнісінько. Ось воно і дає нам можливість безкоштовно допомогти йому, а заодно і себе увічнити. За цей виступ з хитрим підтекстом, на суді йому мало не додали ще два роки. Положення врятував адвокат, підсунувши в суді якусь потрібну медичну довідку, а може бути й ще дещо. Та й свідки-дружки допомогли. Виступили на суді, покрутили пальцем біля скроні і всі в один голос заявили, що він з дитинства такий 'шалений'. Мабуть, мати впустила до долу, коли ще малим був. У примусівці, як називали тоді в народі місце перебування засудженого, він даремно часу не гаяв - навчився грати на гармошці. Прилаштувався там на тепле місце комірником. Сидів собі в коморі та на гармошці попилював. Після звільнення повернувся додому і став бажаним гостем зі своєю гармошкою на всіх гулянках, чим із задоволенням і користувався. Для нього зелений змій тепер став дармовщинкою. Пий - не хочу. Але, незважаючи на легку доступність до спиртного, він ніколи не напивався. Дід любив повторювати, - "вино для людей, а не люди для вина". І ось тепер, коли Батьківщина опинилася в небезпеці, дід Микитка, незважаючи на всі перепони військкомату, все-таки зумів прилаштуватися до якоїсь військової частини в обоз, як він казав, 'коням хвости крутити'. Видно і там гармошка з частівками зіграли не останню роль. Після військкомату, радісний і збуджений він прибіг додому. Схопив свою гармошку під руку, випив чарку самогону, підхопив на плече сидір і гайда. Ні тобі здрастє, ні допобачення. - Ууу, паразіт, хоча б з нами попрощався, присів би на доріжку, - докоряла його баба Ніна. - А чого там, Нінка, прощатися? Я ж ненадовго. Сталін і не таких, як ці німці повибивав. Он скількох маршалів і половину комскладу за короткий час укандохав. А тут, теж мені - срань якась німецька. Так ми їх..., - прокричав дід з порога півнячим голосом, стискаючи руку в кулак. Микольці навіть здалося, що з його стисненого кулака потекло щось темно-червоне. - Хай тебе заціпить. Знову догавкаешься, - сказала бабуся, витираючи сльозу. - На цей раз, так точно, зашлють до Магадана. - Не бійся, Нінка, далі передової не зашлють - сказанув дід щось новеньке. - Чи ти бачиш який виродок! Вже навчився, мабуть у когось із армійських. Але все ж він повернувся від дверей і присів на табуретку. Дід Микитка ніколи не палив, але був завзятим нюхальщиком тютюну. Він дістав з кишені свою табакерку, перероблену з бабусиної пудрениці. Відкрив, дбайливо дістав щіпку махри і втягнув в себе через ніздрі. Потім заткнув великим пальцем одну ніздрю і 'стрельнув" в горщик з геранню, що стояв біля нього. Таку ж операцію він виконав і з другою ніздрею. Навіть листя герані заворушилися. Після цього він кілька разів чхнув. Начихавшись вдосталь, взяв в руки гармошку, пробігся пальцями по ладах, та так душевно зіграв і заспівав бабусину кохану пісню "Стоїть гора високая". А та, до того розчулилась, що сльозу пустила і навіть налила йому ще чарочку. Незважаючи ні на що, баба Ніна дуже кохала свого відчайдушного 'басурмана' ще з дівоцтва і під вінець йшла з радістю і любов'ю. На ті часи - рідкість. Зазвичай чекали, за кого батько й мати віддадуть. Підшукували нареченого позаможніше і не скупилися на сваху. І ось вже місяць від нього не було ніяких звісток. Але баба Ніна за нього не переживала. Правда, до церкви стала ходити частіше, ставила свічки на порятунок сина і чоловіка. А на людях вона казала про діда: - Таких, як він, сам чорт боїться. Катя, мама Миколки, працювала в лікарні медсестрою. Її мобілізували на самому початку війни. Видали форму, зарахували на утримання і направили служити у військовий шпиталь, який розташовувався недалеко від їхнього будинку. У неї були добові чергування. З огляду на велике завантаження шпиталю, їй доводилося часто надовго затримуватися на службі. Поверталася вона завжди пізно і відразу ж, знесилена, валилася на ліжко і миттєво засинала. Мрія про вступ до медінституту відсунулася до кращих часів. Фронт швидко розвертався. Скрізь йшли постійні бої. В шпиталь надходило багато поранених. Ліжок на всіх катастрофічно не вистачало і їх розміщували в коридорах, а то й у дворі лікарні під укриттям наспіх встановлених наметів. Добре, що було ще тепло. * * * Ще у бурхливі двадцяті роки, Володю мобілізували в комсомольський загін і відправили на ліквідацію, як їх тоді називали, банди отамана Зеленого. Перед відправкою, в Києві на річній пристані був мітинг. Молодь, під впливом патріотичних закликів комсомольських і більшовицьких агітаторів, з гаслом 'Ми їх шапками закидаємо!', практично беззбройні, відпливли пароплавом вниз по Дніпру, де орудувала банда. Насправді це була далеко не банда, а добре організований і озброєний загін селян і колишніх офіцерів, незадоволених політикою радянської влади. В районі міста Трипілля, Дніпро сильно звужується. Обидва береги підходять близько один до одного, течія посилюється. Там, по обидва боки річки і перебувала засідка. Бандити відкрили по пароплаву шквальний кулеметний вогонь. Майже весь загін загинув. Врятувалися кілька щасливчиків, які встигли стрибнути за борт. Серед них був і Володя. Йому вдалося дістатися берега, проте холодні осінні води Дніпра залишили юнакові на все життя відзнаку про себе - сильна застуда перейшла в запалення легенів. Лікування тоді практично не було. І сталося найстрашніше - у нього розвинувся туберкульоз легенів, на той час абсолютно невиліковне захворювання. Інвалідність - це і була основна причина, по якій Володю не мобілізували на фронт. Дора, як багатодітна мати, теж не підлягала мобілізації. Але вона і Володя щодня приходили у військовий шпиталь, де служила Катя,і допомагали пораненим і медперсоналу. Володя підключався на допомогу до санітарів. А Дора з невеликою труппою регулярно давали пораненим концерти, організовувала виступи інших артистів. Обидві бабусі, Ніна і Іда займалися домашнім господарством і галасливою дитячою оравою. Через зовсім короткий час фашисти вже були недалеко від Києва і шпиталь почали терміново готувати до евакуації на Схід. Майже всю ніч бабуся Ніна і Катя просиділи на кухні. Катя, як могла, вмовляла бабусю Ніну їхати разом з нею, але та навідріз відмовилася покидати рідне місто і залишити житло без нагляду. Баба Ніна була впевнена, як, втім, і більшість жителів міста, що прихід фашистів - це ненадовго. Після довгих суперечок, сліз і умовлянь вона сказала Каті: - Ти, донечко, людина підневільна, військова і зобов'язана їхати разом зі своїми пораненими, щоб допомагати їм. А ми з Микольчиком не пропадемо. Не хвилюйся Катюша за нас. Все-таки будинок є будинок, та й від діда і тата будемо чекати звісточок. Дивись, і Володьчина сім'я тут. Іда тут. Та й дітям буде веселіше. Всі разом як-небудь та проживемо. А ти, донечка, як тільки прибудеш на місце, відразу ж нам напиши. На тому і порішили. Мама залишила Миколку з бабусею Ніною. Наступного дня, під покровом ночі, санітарний поїзд з пораненими бійцями вирушив на Схід. Глава 4. Фронт швидко наближався до Києва. 1 липня 1941 р. почалася евакуація великих промислових об'єктів військового значення, установ, фахівців, членів сімей радянського командного, партійного та НКВС-ського складу. Ворог стрімким темпом підступав до міста, готуючись до штурму. Радянські війська героїчно налаштовані на захист Києва, стійко тримали оборону в жорстоких сутичках. Спішно почалося відновлення фортифікаційних споруд, протипанцерними ровами, ескарпами, шанцями, деревоземельними вогневими точками. На цих роботах щодня працювали десятки тисяч киян і селян приміської смуги, часом під ворожим обстрілом з землі та повітря. Ставка Верховного головнокомандування і особисто Сталін не дозволяли залишити Київ. 15 вересня чотири армії опинилися в котлі. В результаті бездарного командування військами С. Будьонним, якого усунули від командування, уражена під Києвом Червона армія втратила самого могутнього фронтового об'єднання. Київська операція завершилася повним провалом, і навіть катастрофою - СРСР позбувся 4-х армій, втратив потужні укріпрайони і столицю Радянської України - місто Київ. Для німців була відкрита дорога на Харків, на Донбас і до Криму. У київському котлі на 1 вересня 1941 року опинилися 452 700 солдат і офіцерів, понад 2600 гармат, 1225 мінометів і 64 танки, тільки безповоротні втрати радянської сторони в ході операції, оцінюються в 627 800 осіб. Втрати німецької армії оцінюються в 128 000 чоловік. Однак, беручи до уваги запеклість боїв і те, що німецькі дані доводилоься брати 'на віру', в цій цифрі можна засумніватися.Тривала затримка німців під Києвом, як вважається, зупинила значні сили для подальшого просування на Схід, зірвала наступ на Москву. Але сили були далеко не рівні. Уникаючи повного оточення, 17 вересня війська залишили Київ. 19 вересня позаду відступаючих радянських військ диверсанти підрозділу НКВС підірвали металеві ферми обох залізничних та автогужового (імені Євгенії Бош) мостів через Дніпро. Це був унікальний Миколаївський ланцюговий міст. Його підірвали ще тоді, коли на ньому знаходилися колони відступаючих радянських військ. Свідки згадують, що з купами битого бетону і уламками заліза в Дніпро падали закривавлені людські тіла, коні і техніка. Фото 2. Підірваний диверсантами НКВС міст ім. Євг. Бош. Ланцюговий унікальний міст. У наш час-Міст метро ст. 'Дніпро'. 1941 року того ж дня диверсанти НКВС вивели з ладу електростанції та водогін. Місто занурилося у темряву. Настало безвладдя. Протягом майже трьох діб Київ захлестнули грабежі і мародерство в ні ким не охоронюваних крамницях, установах і спорожнілих квартирах. Все навколо, як би вимерло, в вичікуванні приходу ворога. Люди намагалися взяти все одно що, починаючи з голок і закінчуючи важкими шафами. Все це взяте, пізніше передбачалося обмінювати на їжу, так як всі продукти були вивезені з міста. Те, що не змогли вивезти з яких-небудь причин, було втоплено в Дніпрі. 19 вересня 1941 фашистські війська увійшли до Києва на довгі два роки. Стіни будинків і установ "прикрасились" червоними фашистськими прапорами з чорною свастикою посередині і, приклеєними на стінах будинків, наказами нової влади. Тоді мало хто знав, що головну вулицю міста Хрещатик комуністи заздалегідь прирекли на загибель задовго до приходу німців. Ця масштабна операція підготовки до вибухів почалася ще влітку. Радянські керівники давно готувалися до того, що Київ доведеться здати. Вони чітко розрахували, що ці будівлі окупанти можуть зайняти під постій вищого командування і заклали в підвали цих будинків вибухівку. На горищах розкидали пляшки з 'коктейлем Молотова'. Для того, щоб відвернути увагу мешканців, пустили чутки, нібито в ящиках упаковані архіви НКВС. Також були заміновані будинки, де розташовувалися органи Радянської влади. Така ж доля призначалася і Софіївському собору. Але його якимось дивом врятував директор заповідника. Він переконав мінерів, вже готових почати свою пекельну роботу по мінуванню, що в соборі немає підвалів. Коли німецькі окупанти увійшли в Київ, його центр і прилеглі до нього будинки були буквально нафаршировані вибухівкою. Відступаючі, радянські війська дотримувалися проголошеної Сталіним тактики 'випаленої землі'. Зі зведень власної агентури і населення про мінування міста, а також повіривши чуткам, пущеним підпільниками про те, що як тільки електрику буде ввімкнено, все місто вибухне, німецькі сапери почали розміновувати* ті об'єкти, про які їм стало відомо. Так, зокрема, були врятовані Оперний театр, музей Леніна, урядові будівлі на Банковій. Витягнувши з будівлі музею Леніна три тонни тринітротолуолу разом з радіокерованими пристроями, німці виставили свою здобич на всенародний огляд, іронізуючи, що мовляв, більшовики навіть власну 'святиню' не пошкодували і замінували! 24 вересня по обіді стався потужний вибух у приміщенні "Дитячого світу" на розі вулиць Хрещатика та Прорізної, куди населення, за наказом окупаційної влади, здавало радіоприймач.і У цьому будинку розмістилася німецька комендатура. Від детонації спрацювали вибухові пристрої в сусідніх будинках, зокрема, в готелі 'Спартак' (Хрещатик 31). Почалася катастрофічна пожежа головної вулиці Києва. Наслідки вибухів і пожеж були жахливими: історичного центру Києва, який складав славу міста, більше не існувало. Фото 3. Окупанти розміновують музей Леніна. Фото 4. Штабель ящиків з вибухівкою, винесеною німецькими саперами з музею Леніна В гори битої цегли і обпалені кістяки будівель перетворили Хрещатик і ще три кілометри прилеглих до нього вулиць: -- Миколаївська (нині Городецького), Мерінгівська (Заньковецької), Ольгінська, частина Інститутської, Лютеранська, Прорізна, Пушкінська, Фундуклеївська (Богдана Хмельницького), бульвару Шевченка, Велика Васильківська, Думська площа (Майдан Незалежності) - всього 940 великих житлових і адміністративних будівель. В той же день, 24 вересня близько 16. 00 потужні вибухи знищили унікальне творіння архітектора Городецького колишній кінотеатр 'Люкс'. Слідом за ним злетіли в повітря Головпоштамт, театр КОВО, консерваторія і музична школа, 'Гранд-Готель', біржа. Підірвані деякі особняки в центрі міста. У місті діяла диверсійно-розвідувальна група НКДБ УРСР під керівництвом Івана Кудрі. За іронією долі там в будинку Городецького розташовувалася одна з штаб квартир керівника Київського підпілля НКВС Івана Кудрі, який був залишений в місті, для підпільної роботи. Одним з перших наказів окупантів, був наказ про здачу всіх радіоприймачів на приймальний пункт. Фото 5. Підірваний диверсантами НКГБ центр міста-всього 940 будинків. До їх приходу теж було таке ж розпорядження Київської міської влади. Мета наказу у більшовиків, ймовірно, була така, щоб люди не мали ніякої інформації про просування загарбників, а також правдивих відомостей про відступ Червоної армії і про її величезнї реальнї втрати. Окупаційна адміністрація німців завбачливо видала одним з перших наказів - наказ про негайну здачу всіх радіоприймачів, ще уцілілих у населення після аналогічного наказу радянської міської влади. Ті, хто не здав радіоприймачі при Радах, відразу ж, подалі від гріха, заквапилися з приймачами до вказаного пункту Фото 6. Підірваний диверсантами НКВД головна вулиця міста-Хрещатик. У фашистів, щодо здачі радіоприймачів, мета була інша: населення ще не знало про вже існуючих таборів смерті, фабрик смерті, які виникли починаючи з 1941 року. Єдина мета їх була-методичне вбивство європейських євреїв. Ці табори вже були створені в Східній Європі, в основному в Польщі. * * * В цей день, Володя відчув себе погано і трохи раніше повернувся з роботи додому. Фотографія артілі інвалідів, де він працював, знаходилася майже поруч з будинком. Пообідавши, він вирішив прилягти на диванчик трохи відпочити. Дора з мамою про щось розмовляли на кухні, брязкаючи по́судом. Згодом дружина підійшла до нього: - Володю, ти не забув про те, що сьогодні останній день здачі приймача? - Так, пам'ятаю я, пам'ятаю, - пробурмотів він крізь сон. Тут же з кухні вкотила 'важка артилерія' в особі тещі Іди: - Коли ж ти його віднесеш? У нас можуть бути неприємності. Цей приймач, як бомба уповільненої дії. Треба від нього позбутися. - Матусю, можна я трохи подрімаю і потім віднесу цей проклятий приймач, - невдоволено сказав він. Не встиг він заснути, як важкий вибух мало не вибив шибки у вікні. Їх врятували газети, наклеєні хрест на хрест. Це злетіла в повітря одна із перших будівля, де розташовувався приймальний пункт радіотехніки. * * * Окупанти були обізнані про замінування ділянок міста, але вони навіть не могли припустити собі його масштаби. Після вибухів вони почали гасити пожежі. Виявилося, що водопровід був знищений. Вирішили брати воду з Дніпра. Для цього літаками були доставлені з Любліна шланги. Але підпільники постійно їх перерізали. Щоб локалізувати вогонь німці почали підривати будинки на прилеглих вулицях. Пожежа тривала цілий тиждень. Так були принесені в жертву війні центральний проспект міста Хрещатик і прилеглі до нього вулиці. Практично всі вони перетворилися на руїни і перестали існувати. По багатьох вулицях міста було паралізовано рух. Постраждали від руйнувань і межуючі з центром міста вулиці і райони. Асфальтовані дороги і тротуари зникли під сміттям і уламками цегли. П'ятьдесят тисяч сімей позбулися житла і тулилися на площах міста під відкритим небом. Досі не можуть визначити навіть приблизну кількість загиблих під руїнами як жителів міста, так і окупантів. Жертви обчислювалися десятками тисяч осіб, у тому числі німців. Розрахунок НКДС виправдався. Через деякий час, 3 жовтня був також підірваний Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Фото 7. Підірваний диверсантами НКВС Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Восени 1941 р., займаючий посаду Вищого керівника СС і поліції на півдні Росії обергрупенфюрер СС і генерал поліції Фрідріх Йеккельн, після війни на допиті розповів про те, що відбувалося в Києві, де в той час розташовувалася його штаб-квартира: '26 вересня 1941 р. Фрідріх Йеккельн, командир айнзатцгрупи Ц Отто Раш і командир зондеркоманди 4-А Пауль Блобель під час обговорення становища в місті з комендантом Києва генералом Эберхардтом вирішили помститися за вибухи і загибель німецьких солдатів і офіцерів, знищити більшу частину київських євреїв'. На допиті в Ризі в жовтні 1945 р. Йеккельн показав, що 'прямих доказів причетності євреїв до вибухів у Києві не було, але особи, відповідальні за порядок в місті вирішили звинуватити євреїв, щоб пояснити промахи розвідувальних служб армії, поліції і СС, які не перевірили займані під штаби будівлі'. Ад'ютант Йеккельна, майор фон Трибах, після війни розповів на допиті, що 'генерал Эберхардт вважав корисним показати українцям 'залізний кулак' німецької адміністрації і заодно віддати на розграбування місцевому населенню єврейське майно'. Він показав, що 'Йеккельн трясся від страху і кричав, що їм відірвуть голови за вибухи в Києві'. Вони вирішили, що 'якщо розрахуватися за вибухи з українцями, то це може викликати у них антинімецькі настрої, але якщо звинуватити євреїв, всі залишаться задоволеними: фюрер, Гіммлер і українці'. Він особисто допитував полоненого комбрига НКВС Балабанова, який повідомив, що мінувати центр Києва йому наказав командуючий Південно-Західним фронтом генерал Кирпонос, сказавши при цьому: 'Якщо ми просто так здамо Київ, нас Сталін по голівці не погладить. Ми зобов'язані залишити в місті своїх підривників і наказати їм підривати ворожі штаби́ і склади́ кожен день'. Начальник штабу фронту генерал Тупіков заперечував. Він сказав, що користі від цього не буде, а мирному населенню німці помстяться. Але Кирпонос наказав Тупикову замовкнути. * * * Почалися важкі будні фашистського окупаційного режиму. Через кілька днів, в кінці вересня, поруч з барвистими закликами в поліцію, окупанти розклеїли 2 000 примірників розпорядження нової влади. Для багатьох жителів міста цей наказ пролунав, страшним вироком: НАКАЗАНО Всім жидам міста Києва і його околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до 8 ранку біля вулиць Мельникова - Докторовскої (біля кладовища). Всі повинні забрати з собою папери, гроші, білизну тощо. Хто не підкориться цим розпорядженням - буде розстріляний. Хто займе жидівську квартиру або розграбує їх майно - буде розстріляний. В кінці кожного наказу була стандартна приписка, 'за невиконання наказу - розстріл'. Мало хто передбачав катастрофічні наслідки цього короткого наказу. У той час зведення про масові розстріли євреїв в Європі, на територіях держав окупованих фашистами, до Києва ще не дійшли. По перепису населення перед війною в 1941 році в Києві було 890 тис. жителів. З них, приблизно, 25% євреї. Тобто, на початок війни в Києві могло бути 220 - 230 тис. євреїв. З них на фронт пішло 40 тис. Починаючи з 1 липня 1941 р., з наближенням фронту, 325 тис. киян були евакуювали на Схід. То були кваліфіковані робітники, інженери і техніки київських оборонних промислових підприємств, що мала 'броню' на випадок мобілізації. А також, відповідальні працівники державних і компартійних установ, діячі науки, культури і мистецтва, члени їх сімей, а також сім'ї командного складу РККА і НКВС. Тоді серед цих категорій громадян були дуже багато євреїв, значно більше 25%. На початку вересня кияни, що мали родичів в селі, також прагнули покинути місто. Неможливо визначити природний спад населення, оскільки кладовищенські книги при залишенні міста радянською владою в 19 41 р. були знищені. Ніхто не підраховував кількість розстріляних в'язнів Лукьяновськой в'язниці і підвалів НКВС та залишених в госпіталях. Фото 8. Площа Калініна. (Майдан Незалежності). На задньому плані Софійський собор У радянської влади було багато гріхів, але тільки не антисемітизм. Перед війною в Києві було 33 єврейських шкіл, єврейське відділення в театральному інституті і навіть єврейський трамвайний технікум. Радянською владою була скасована смуга осідлості. Декларували для всіх рівні права, підтримувався розвиток національної культури. Отже, на момент вступу німецьких окупантів (19 вересня 1941 р.) в залишеному напризволяще Києві могло знаходитися близько 400 тис. жителів. Але кількість євреїв вже складало не 25% від загальної чисельності киян, а значно менше. Це підтвердилося наступними подіями. У перші ж дні окупації Києва нацисти почали розстрілювати саме євреїв за акти саботажу, здійснені радянськими підпільниками. Але поки що це не носило масового характеру, хоча до киян вже дійшли чутки, що в раніше окупованому Фастові і Білій Церкві розстріляли всіх євреїв. 28 вересня Айнзацгруппа 'Ц', що розташувалася в будівлі НКВС на вулиці Інститутській (колишній Інститут дівиць), повідомила з Києва, що '...,тут проживає приблизно 150 000 євреїв. До теперішнього часу не представлялося можливим перевірити цю цифру. Під час першої акції проведено 1 600 арештів; прийняті заходи для встановлення чисельності єврейського населення в цілому. Підготовлений план ліквідації не менше 50 000 євреїв'. 2 жовтня Айнзацгруппа 'Ц' донесла до Берліна, що 29 і 30 вересня 1941 року в Києві зондеркоманда 4-а у взаємодії з штабом Айнзацгруппи і двома підрозділами поліцейського полку групи армій 'Південь' стратили 33 771 євреїв'. Проте серед розстріляних в ті два дні були не лише євреї, але і члени їх сімей - українці, росіяни і діти від цих змішаних шлюбів. Такі шлюби були досить звичайним явищем за радянських часів, правда, в великих містах. Розстріли окремих євреїв, що не з'явилися 29 вересня, продовжувалися 1, 2, 8, 11 жовтня. Адже в розпорядженні запобігало, що розстріляють тих, хто не з'явиться. Так загинуло ще декілька сотень євреїв. Точність при такому підрахунку умовна. За два роки гітлерівського поневолення окупанти убили там більш ніж 100 000 тисяч (деякі історики називають цифру 150 000) радянських громадян. Окрім євреїв, - цигани, підпільники і партизани різних національностей, військовополонені теж різних національностей з Дарницького і Сирецкого таборів, матроси Дніпровського загону Пінськой військової флотилії, більше 600 членів ОУН (у тому числі практично вся редакція газети "Українське слово"), декілька футболістів київського 'Динамо", деяких представників київського духівництва. Можливо, там же поховали отруєних чадним газом пацієнтів київської психіатричної лікарні імені Павлова. * * * Зловістна хмара фашисьтської окупаціі нависла над Києвом. Більшість вулиць міста перекрили патрулі. У місті почалися арешти і облави. Магазини і їдальні не працювали. Люди, що приїхали в місто. ще до приходу німців. погостювати у родичів, а також ті, хто залишився без житла, після вибухів будинків, голодували і жили де попало, не маючи документів. Їх відразу ж заарештовували і відправляли в концентраційний табір, розташований на околиці міста - Сирець. У місті, по щонайменшому підозрінню в диверсії, часто розстрілювали тут же, без суду і слідства. Жителів хапали прямо на вулицях, заштовхували в машини і відвозили до Сирецкого табору. Через деякий час там же, в Бабиному Яру їх знищували. Сирець, цей зловісний район вже давно уподобали ще в тридцяті роки НКВС і ГПУ для своїх кривавих акцій в 1930 - 41 рр. Тисячі людей були там розстріляні під час репресій. Туди ж, браві послідовники одного з колишніх організаторів 'червоного терору' головного карателя початкуючої радянської влади - Фелікса Дзержинського, вивозили тіла розстріляних в підвалах нинішнього Жовтневого палацу (вулиця Інституцька) і інших місць, де здійснювалися ці звірячі акції. Отже фашисти йшли по вже уторованій доріжці. З Сирецкого табору в Бабин Яр приводили військовополонених, для поховання трупів. Для такої роботи, серед них підбирали особливо міцних людей. Не кожен міг витримати побачене. Через короткий час, коли вони вибивалися з сил, їх теж всіх розстрілювали. Наступного дня приганяли нових військовополонених. * * * Нацисти підготували надійне забезпечення акції: окрім особливого спецпідрозділу СС, на який була покладена головна роль, була притягнена знов створена київська поліція. Її завданням було забезпечення 'порядку'. Були проведені дезинформаційні дії: поширювалися чутки про перепис євреїв, їх переселення. Були проінструктовані і підготовлені тисячі управдомів і двірників. Це дало свої результати. Серед жителів міста поповзли чутки про те, що євреїв переселятимуть кудись на інші землі або навіть ще краще - до Німеччини на заробітки. Багато хто заздрив їм і теж хотіли би виїхати до Німеччини. Німці навмисно стримували постачання продуктами населення, навмисно створуючи голод, щоб змушувати молодь їхати на заробітки. Про тамошнє райське життя в Німетчинії щосили сурмила фашистська пропаганда. Спочатку війни так воно і було. Особливо на Україні - молоді люди, піддавшись пропаганді, прагнули виїхати (і виїжджали, добровільно, ніхто їх не примушував!). Після каторжної роботи в колгоспах, їх вже ніщо не лякало. Вже потім, через деякий час, почали поступати звісточки з Німеччини, про те які там "заробітки" і яке там 'райське життя'. Писали про те, що німці до домашніх тварин відносилися краще, ніж до "нижчої раси" зі Сходу. Остарбайтери працювали по дванадцять-чотирнадцять годин в день. За щонайменшу провину могли побити палицями, а то і розстріляти. Відразу зникли добровольці і бажаючі їхати до Німеччини. Пізніше, багато хлопців і дівчат, побачивши і спробувавши на собі умови роботи і життя 'остарбайтерів' в таборах, загорожених колючим дротом, намагатимуться утекти з Німеччини. Але їх скрізь по дорозі відловлювали бригади поліції і масово розстрілювали, або вішали на багатолюдних площах, для залякування інших. Ось тоді і почалися облави на людей на вулицях, будинках, церквах, базарах. Людей, особливо молодих, хапали всіх без виключення, не звертає уваги ні на які довідки. . Фото 9. Убиті жителі міста на Бульварі Шевченка. Справа будівля Будівельного інституту. Гнали цей ридаючий натовп на станцію. Там їх палицями заганяли у вантажні вагони, як худобу, без теплого одягу, без продуктів. Частенько чоловіків і жінок - всіх в один вагон. По всьому місту на стінах будинків і афішних тумбах рябіли барвисті плакати з багатообіцяючими закликами записуватися в поліцію. На них були змальовані здоровенні, мордаті і всміхнені у весь рот парубки в новій поліцейській формі з жовто-блакитними пов'язками на рукаві. Глава 5. Пізно увечері обидві сім'ї зібралися на кухні. Миколка і Антоша возилися на підлозі зі своїми іграшками. Старша Ліза, з черговою книгою в руках, влаштувалася біля теплої грубки.Семенчик досить цмокав соскою і ловив висячі іграшки в своєму ліжку Дорослі - бабусі Іда і Ніна, Володя і Дора сиділи мовчки за столом. Завтра Іді і Дорі, згідно розпорядженням властей, треба було йти на збірний пункт. Вже сьогодні необхідно приймати рішення: як бути? Важку мовчазну обстановку порушила баба Іда: - Я думаю, що ми не повинні порушувати наказ нової влади. В кінці-кінців, німці це культурна нація, - виразила вона свою думку. - Так ми, таки так, житимемо в Германії. Ну і що? Зараз туди їдуть тисячі людей. Я сама бачила знімки в газетах. У них у всіх такі щасливі і задоволені обличчя. - Що ти говориш, Ідочка? - обурилася бабуся Ніна. - Це туди їхали перші ще з початку. А зараз, сама подумай, ну хто туди може їхати добровільно? Люди кажуть, що на станції їх заганяють в товарні вагони, мов скот. Зараз туди їдуть добровільно хіба що якісь байдуки? - Але вони ж написали, щоб люди брали з собою теплі речі і коштовності. Це дуже схоже на переселення, - не угамовувалася Іда, - таке вже колись було. Фото 10. Розстріляні на вулиці лише по про підозрінню в диверсії. - Кому ти віриш, Ідочка? Ти лише поглянь довкола себе. На вулицях валяються не поховані мерці, розстріляні для науки іншим. У кінці-кінців, ти подумала про дітей, про Володю? А грудний Семенчик? - У мене немає довіри до тих, хто почав цю віроломну війну, - розсудливо виголосила Дора. - Ще вчора вони вчилися в наших військових академіях, а сьогодні вже наші завойовники. Добра від таких чекати нічого. - А може все це закінчиться благополучно? Я впевнена в тому, що все продовжиться недовго. Ми повернемося назад і будемо знову всі разом, - слабо заперечила Іда. - Мама, ти як хочеш, а я хворого Володю одного з дітьми тут не залишу, - з властивим їй запалом заявила Дора. - Я не поїду ні в які Німеччини. Володя мовчки сидів за столом, нахиливши голову, не втручаючись в суперечку жінок. Вперше в житті йому довелося зіткнутися з розділенням людей на нації. До цього часу питання національності в його сім'ї ніколи не піднімалося. Ніхто з них не замислювався про те, хто є хто. Навіть тоді, коли у них народилися діти, то питання не стояло, яку вказати національність. У метриках записали національність по батькові, як тоді було прийнято - українцями, хоча Володя був за національністью росіянин. Він дуже любив свою дружину і дітей. Це відчуття навіть якось додавало йому сили боротися зі своєю важкою недугою. Володя ніколи не замислювався над тим, хто за національністю його дружина. І ось тепер коричнева чума фашизму намагалася влізти брудним чоботом в чисті душі Володі і Дори. Його поставили перед тяжким вибором. Він підняв голову, обвів всіх поглядом і виголосив: - Між іншим, я звернув увагу на те, що це розпорядження без підпису. Мені незрозуміло, хто написав цю фільчину грамоту? Хто видав цей наказ? Чому я повинен сліпо підкорятися цьому сумнівному папірцю? Потім встав і, що для нього було зовсім незвичайним, торохнув кулаком по столу і рішуче заявив: - Ви нікуди з мысця не зрушите! Я вас не відпущу. Володя добре розумів, що звинувачувати власті в написанні 'фільчиної грамоти' дуже слабке виправдання. Просто, вирішив для самого себе учепитися за описку в наказі, розпиляючись ще більше: - Такої вулиці - Докторівська, я в Києві не знаю. Навіть правильної адреси не вказали. Ми не підкорятимемося наказам влади, якої не існує. - Правильно, - сказала баба Ніна, - а завтра я вас заховаю в своїй комырчині, на антресолях. У мене ніхто перевіряти не буде. Мій Микитка напевно, числиться у них як судимий за політику. Він тепер у них, начебто, як свій. Хоч якийсь толк буде від його базікання і частівок. - Але вони ж можуть забрати дітей! - з жахом сказала Іда. - Ні, дітей не заберуть, - заперечив Володя. - В дитячих метриках записано, що вони за національністю є українці. Дора хотіла сказати, що в метриці ще є і національність батьків. Радянська влада ревно стежила за цією нещасливою п'ятою графою з особливою старанністю. Але вона стрималася, щоб не розжарювати і без того нервовы обставини. 'Хай буде так, як буде', - вирішила вона. На такому хисткому рішенні і зупинилися. Глава 6. 29 вересня вже з шести годинників ранку, по вулицях Києва почали роз'їжджати вантажівки зі встановленими на них гучномовцями і наполегливо повторювати: 'Нагадуємо! Євреї! Ви повинні з'явитися сьогодні до восьмої години на станцію Сирець кут Мельникова і Докторовської. При собі мати документи і цінності. На станції вас посадять в ешелон і депортують в іншій район. Там ви будете забезпечені роботою, житлом і їжею. Хто не з'явиться, того чекає розстріл на місці'. Це оголошення повторювалося постійно і воно проникало крізь стіни в кожний будинок, віддавалося у вухах, калатало по голові. У призначений день нескінченний потік євреїв заповнив вулиці, ведучі на Сирець. Маси людей рухалися з різних районів міста і на вулиці Мельникова зливалися в один потік. Люди йшли пішки, рухалися на підводах з Подолу, Печерська, Святошино, Бессарабки. Йшли навантажені домашнім скарбом, тягнучи за руки маленьких дітей, везли на ручних візках своїх старезних батьків і інвалідів. Процесія нагадувала Біблейський вихід євреїв із Єгипету. Це були, в основному, літні чоловіки і жінки, матері з дітьми. Молодих чоловіків, майже, не видно. Вони були мобілізованни на фронт. Багато сімей йшли добровільно, але деяких поліцаї квапили, виганяючи з будинків. Вони рухалися назустріч своїй долі, в далеку і невідому дорогу, кидаючи крізь сльози останній погляд на рідні місця. Скільки ж було туги і болі в їх очах! Уздовж вулиці на тротуарах стояли жителі міста. Хтось побачив в колоні знайомих і прощався з ними помахом руки. Багато, хто вже встиг переконатися в брехливій німецькій 'доброті', здогадувалися, чим може закінчитися цей страшний похід. Вони з жалем, не в силах допомогти, дивилися на натовп, що проходив повз них, і мовчки витирали сльози. Деякі відверто заздрили обіцяному євреям німецького раю і грядучому благополуччю. Були і такі, які злісно виблискували очима, не приховуючи своєї злорадності і ненависті до них. А з динаміків постійно лунав голос диктора, нагадуючи євреям про неухильну явку. Він заглушав весь шум і крики, які чорною, демонічною силою висіли над натовпом. Що керувало цими людьми, які покірно брели в свою останню дорогу? Чутки про переїзд в інші землі? А може бути надія на відправку до ситої Німеччини? Але ж це ж лише чутки! Невже ж тисячі людей, така маса народу повірили якимось чуткам і пліткам? Дійсно, в тексті наказу і постійних оголошеннях гучномовців не було нічого насторожуючого. Просто, наказали '... всім жидам узяти теплі речі, документи і коштовності'. Ось тому і виникли чутки, ніби їх вивезуть з міста. Куди? Ніхто і нічого не знав. Інші міркували так: '... німці - цивілізована і культурна нація, у них навіть мова схожа на наш ідиш. Швидше за все, нас повезуть з міста. Куди? Питання без відповіді. Інші міркували так: '... швидше за все, нас повезуть з міста для обміну на військовополонених'. В випадку невідомості, людина завжди чіпляється за соломинку, сподіваючись на диво. Господи, дай розум нещасним! * * * Багато років ми ставимо собі одне і те ж питання: - чому ці тисячі людей самі прийшли на місце страти? Чи могли вони не прийти? Втекти? Сховатися? Було здійснено безліч інших заходів, послідовна реалізація яких в край стислі терміни свідчить про те, що, вступаючи до Києва, гітлерівське командування вже ухвалило смертний вирок євреям міста і заздалегідь почало підготовку до їх масової страти. До війни. всі жили, в основному, в комунальних житлах. Ті, хто коли-небудь так жив, знають, що приховати що-небудь від сусідів неможливо. Всі вони знали один про одного абсолютно все, навіть що у кого було на сніданок і на обід, а хто лягав спати без вечері. Окрім цього, всі мешканці перебували на державному обліку по будинкових книгах, про що багато хто навіть і не підозрювали. Всі будинкові книги, в основному, збереглися з довоєнних часів і лежали, покриті пилом, в шафах управління будинками. Поліції нічого не варто було виписати з них прізвища всіх євреїв, звіритися із списком тих, що з'явилися добровільно, а останніх викликати листівками. Але і це ще були не всі методи стеження. У кожному будинку і дворі були двірники. Ще до війни в Радянській країні, (такий порядок існував завжди, існує і нині) при оформленні двірників на посаду, з ними проводили бесіди у відповідних органах. І лише після цього їм надавали роботу і житло. Деякі з них, що виконували особливі доручення, отримували до своєї основної зарплати в домоуправліннях додаткову оплату від своїх "працедавців". Такі 'пільги' двірникам треба було відпрацьовувати. У їх функції входило не лише чистити і прибирати вулиці, але і 'пріглядувати' за мешканцями, а також доносити на них. Ніхто не здогадувався, як це може бути використано. Напередодні згаданого наказу двірникам веліли скласти списки євреїв, що проживають в їх будинку. І вони, тисячі двірників, їх склали. Це було зовсім нескладно. Деякі сусіди теж не сиділи склавши руки. Майже у всіх спогадах тих, що вижили: 'на нас показав двірник, нас видали сусіди'. Це був один з методів поліпшити і розширити свою житлову площу. Доглянувши собі що-небудь в єврейській квартирі, сусіди вже давно чекали відповідного випадку. Доносів про євреїв поступало стільки, що співробітники окупаційної адміністрації не встигали на них реагувати. Допомагали місцеві поліцаї, а також спеціально прибулі до Києва з інших районів 45-й і 303-ій Поліцейські батальйони. В той час, в спірних ситуаціях вирішували долю людини два слова. Ці слова - 'схожий-не схожий', були найстрашнішими в ті дні. Вони позначали кордон між життям і смертю. 'Тікай, ти не схожа', - кричали батьки Діні Пронічевій, одній з небагатьох, що врятувалися в Бабиному Яру. Батькам Діни тоді вже стало ясно, на який 'потяг' посадять всю цю пограбовану, роздягнену, принижену, масу людей, помічену жовтою зіркою. * * * В кінці вулиці, біля протитанкового рову, захищеного їжаками, була створена застава з поліцаїв, за якою розташовувалася похідна канцелярія, прихована поворотом вулиці. Спочатку, поліцаї, що супроводжували колону, проявляли схильну доброзичливість . Навіть допомагали літнім людям нести їх речі. На перехресті стояли есесовці в зелених мундирах з черепами на рукавах і пілотках і з карабінами через плече. Вони зупиняли підводи і візки, і ввічливо пропонували залишати тут своє майно. Навіть самі допомагали їм вивантажувати валізи. Тут же і роздавали частину пожитків тим, що проводжали та знайомим. А ті навіть і не підозрювали того, що господарі цих речей скоро лежатимуть присипані землею, раділи дарункам. По черзі від натовпу відокремлювали 30-40 чоловік і під конвоєм вели до розташованої тут же під навісом канцелярії, щоб 'реєструватися'. У людей відбирали всі папери і цінності. Папери кидали в мішки. Золото і коштовності складали окремо в ящики. В кінці вулиці Мельникова людей почали формувати в, колони по сто чоловік. Потім карателі повели їх по Лук'яновському шосе вздовж Сирецких таборів до Бабиного Яру. По мірі наближення до зловісного місця, охорона натовпу почала посилюватися. В повітрі різко запахло чобітним мастилом, часником і перегаром самогону. На розвилці натовп почали відтісняти від вулиці, ведучої вліво на станцію Сирець, і направляти прямо - до Бабиного Яру. Якось раптово, дружелюбність поліцаїв зникла. Вони стали горлати на людей, стискувати їх в щільну масу. Шлях на залізничну станцію Сирець був перекритий вантажівками. Колону євреїв взяли в оточення додаткові два батальйони німецької поліції. Ці вже не церемонилися з людьми. У хід пішли приклади карабінів і багнети. Потім вони почали заганяти євреїв через проходи в насипу до краю Яру. Так зазвичай заганяють худобину у вигородку. А чого там церемонитися! Можна ж безкарно познущатися. Поліція знала, що це вже не люди і жити їм залишилося зовсім небагато. Вже тут пролилася перша кров. До багатьох нарешті почало доходити, до якої Німеччини їх відправляють. Але було вже пізно щось робити. Чим ближче колона підходила до Бабиного Яру, тим чутніше і виразніше лунала німецька лайка, рушнична стрілянина і довгі кулеметні черги, по яких багатьом людям стало зрозуміло, що там відбувається. Але повернення назад вже не було. Євреїв щільно оточили головорізи поліцейських батальйонів і четвертої зондеркоманди СС. Перша колона ставала біля краю крутого Яру. Всіх принудили роздягатися. Одяг акуратно складали в штабелі. Кожні десять хвилин сюди ж під'їжджали криті п'ятитонні вантажівки. З них вивантажували приречених до розстрілу. Потім в кузов завантажували речі убитих і відвозили на Некрасівськую вулицю в будівлю школи ?38, де розташовувався Центральний речовий склад. Там речі фасували. На першому поверсі складували продукти, які обдурені люди узяли з собою в дорогу - консерви, масло, цукор, мед, хліб, ковбасу. На другому поверсі - білизну. На третьому - верхній одяг. На четвертому - найбільш коштовні речі. Тут лежали відрізи дорогого сукна, шуби, золоті годинники, обручки, персні. Носильні речі із складу відправляли на дезинфекцію в лазню, розташовану на вулиці Жилянська, а звідти на вокзал і до Німеччини. Окрім вантажівок, до школи постійно під'їжджали легкові автівки з есесівськими офіцерами і офіцерами Гестапо. Вони, як дійсні господарі, відразу ж піднімалися на четвертий поверх і брали все, що їм заманеться. Завзяті київські поліцаї, набрані, в основному, із кримінальних структур і військополонених заохоченних пайками і безнакаранністью, з особливою старанністю заганяли палицями, батогами, ногами розгублених, голих, абсолютно збожеволілих людей, не даючи їм схаменутися, зорієнтуватися. Несамовиті ридання, крики поліцаїв: . - Шнель, скоріше, швидше! Давай золото і гроші, вони вам вже не знадобляться. Благання про допомогу, прокльони катам, молитви - нічого не допомагало. Весь цей шум заглушався веселими мелодіями вальсу, які звучали з гучномовців і ревом мотора літака, що постійно кружляв на невеликій висоті над Яром. Голих людей підводили до краю прірви. На спеціально обладнаній дерев'яній платформі сиділи кулеметники і по команді розстрілювали людей. Матері, намагаючись врятувати дітей, затуляли їх, кидали в Яр, сподіваючись на диво, що вони зуміють абияк вижити. Так продовжувалося два роки. Від Бабиного Яру до .школи ? 38 на вулиці Некрасовська всього лише десять хвилин їзди. Але доки буде життя на землі людство не забуде цей ганебний шлях фашистів! Вбивства проводилися весь світловий день. Фото 11. Військовополонені Дарницького табору присипають землею розстріляних. Стволи кулеметів розжарювалися і їх ледве встигали охолоджувати водою. У перервах кати глушили себе шнапсом. Вночі, вони одурманені випитим, спали, а всіх, кого не встигли знищити в перебігу дня, заганяли в порожні гаражі на Сирці. Там вони і чекали свою смерть. Вранці розстріли продовжувалися. Трупи скидали в Яр, а увечері динамітом висаджували краї обриву і землею їх засипали, заразом і тих, хто ще був живий. У Сирецкому концентраційному таборі тримали комуністів, підпільників, військовополонених, які не погоджувалися працювати на німців, Тих, хто вийшов в місто і при перевірці не мав при собі паперів. Всього в таборі загинули з голоду, холоду і хвороб щонайменше 25 тисяч людей. Акція 29-30 вересня 1941 р. вироблялася саме за наказом коменданта Києва Курта Еверхарда, який скористався підпалом Хрещатика диверсантами НКВС, як формальним приводом для знищення євреїв в Бабиному Яру. Отже жодних перешкод в наданні допомоги ЗК 4-А не було, скоріше - навпаки. До речі численність самої 3К 4-А складала не більше 150 чоловік. Її члени не стільки самі розстрілювали, скільки организовували розстріли. На посилення були додані: 3-й батальйон військ СС, рота 9-го батальйону поліції, 45-й і 303-й батальйони поліцейського полку 'Південь', підрозділи української допоміжної поліції, дві роти естонців і місцеві 'добровольці' (були і такі). Керували акцією штандартенфюрер СС Пауль Блобель і бригаденфюрер СС Отто Раш, виконавцями були зондеркоманда 4-А айнзатцгруппи 'С', 45-й і 303-й .поліцейські батальйони. Ці, що стали поліцейськими, батальйони були сформовані Микитою. Хрущовим ще у вересні 1939 року для 'зачистки звільнених територій', і свого часу брали активну участь в масових розстрілах польських офіцерів і громадян. Вони були дислоковані перед війною в прикордонних районах. Після вторгнення німецьких військ в СРСР, відразу ж перейшли на службу до німців. Армія поліцейських влаштувала справжнє полювання на тих євреїв, що переховувалися. Чимало жителів допомагало поліцаям. Адже за кожного схововшогося єврея будо видавалася нагорода.Також їм допомагав загін охоронної поліції, сформований з колаборационістов, кримінального непотребу, підібраного німецькими спецслужбами з в'язниць в перші дні окупації, а також з військовополонених, що погодилися працювати на фашистів. Ці поліцаї відрізнялися особливою жорстокістю по відношенню до мирного населення. Масовий розстріл євреїв був цинічно приурочений фашистами до траурної дати у євреїв - Судному Дню. Повідомлення про ситуацію в СРСР' (айнзатцгруппа Ц) ? 106 від 7 жовтня 1941 г: 'Спільно з міською військовою командою всі євреї Києва були оповіщені про те, щоб зібратися в одному місці (у Бабиному Яру) в понеділок, 29 вересня, до 8 години. Цей наказ був розклеєний по всьому місту членами недавно організованої української поліції. В той же час усно євреї були проінформовані про те, що всі євреї Києва будуть перевезені в інше місце. Спільно із співробітниками, айнзатцгруппи Ц і двома батальйонами поліцейського полку 'Південь', зондеркоманда 4-А знищила 29 і 30 вересня 33 771 євреїв. Гроші, цінностіі, білизна і одяг конфісковано. Частина їх передана для забезпечення 'фольксдойче', а інша частина - комісаріату міської адміністрації для роздачі частині населення, що має потребу. Сама акція проведена бездоганно. Жодних випадків не було. Населення схвально віднеслося до переселення євреїв в інше місце. Те, що вони, ліквідовані, навряд чи стало відомо' . Фото 12. Бабин Яр. Військовополонені, доставлені з Дарницького табору, для . . поховань розстріляних. Глава 7 Бабуся Ніна заховала Іду і Дору у себе в кімнаті на антресолях. Там, під самою стелею, Володя влаштував для них два невеликі ліжка. Через відкриту кватирку поступало свіже повітря. Вхід на антресоль баба Ніна заклала старими речами і валізами. Сходи втягували вгору на антресоль, а саму антресоль ретельно маскували. Доступ туди був затрудненим. Всі полегшено зітхнули і заспокоїлися! Сховалися. Ну прямо як діти малі. Голова під ковдрою, а ноги стирчать зовні. Фото 13. Бабин Яр. Справа - прірва, куди підводили євреїв на знищення. Пройшло декілька днів. Облави припинилися. Люди стали потихеньку виповзати на вулицю. Чуйно прислухаючись і уважно озираючись по сторонах, вони пробиралися на базар, де можна було ще щось купити або обміняти деякі речі, що залишилися, на необхідні продукти. Але найголовніше - там можна було зустріти знайомих і поділитися новинами. Інколи після розпитів хтось, випадково знаходив своїх рідних або знайомих. У одному з районів Києва - Дарниці, величезна територія була захищена колючим дротом. Там був розташований табір військовополонених. * Фото 14. Бабин Яр. Кати мародерствують і добивають живих. Фото 15. Бабин Яр. Розстрільна прірва. По місту прошли чутки, що якщо вказати на полоненого і сказати, що це твій чоловік, батько, брат або, просто, родич, то його відпускали на відповідальність заявника. Люди кинулися в Дарницю. Дійсно, відпускали. Але потім, через деякийс час, коли людина набиралася сил, його знову забирали, в Бабин Яр на земляні роботи по захованню убитих. Після виснажливої роботи, його, знову виснаженого, там же і розстрілювали. У трагедії Бабиного Яру постраждали більшість населення Києва. Були і жертви, і самопожертвування. Було й таке, що чоловіки, українеці або росіянини за національністью, йшли в Бабин Яр разом зі своїми дружинами-єврейками, і навпаки. Майже 1000 сімей киян - українців, росіян, (представники тринадцяти національностей) за час всієї окупації ховали еврєєв, видавалі за своїх родичів, підроблювали, папери хрестили дітей, вихвачували їх з натовпу, що йшов на смерть. Таких врятованих в Києві від явної смерті понад тисячу осіб. І це незважаючи на те, що всі ці сім'ї приховувачів, разом з жертвами, підлягали розстрілу на місці. Люди, вдумайтесь тільки в це! Всі сім'ї! На такий вчинок здатні тільки ті люди, що мають мужність. Глава 8. Одного дня вранці, в парадному по кам'яних сходинках затупотіли чоботи. Тупіт перемістився до їх дверей і затих. У квартирі встановилася напружена тиша. Навіть діти припинили метушню і завмерли. Пролунав різкий дзвінок. Бабуся Іда і Дора швидко залізли по драбинці на антресоль. Лише після цього бабуся Ніна, як була, у фартусі, вийшла в коридор і мовчки, не запитуючи хто там, розчинила двері. На порозі стояли два поліцаї. Один з них, очевидно старштй, заглянув в блокнот з довгим списком, і його прокурений палець зупинився на номері їх квартири : - На цій житловій площі числяться дві єврейки, які добровільно не з'явилися на збірний пункт. Ви не знаєте де вони? - А я ж откудова знаю, де вони? - якось дивно перекручуючи мову, здивовано запитала бабуся Ніна.- Шо ж я, пастух вашим явреям, чи шо? Надись ще два тижні тому, зранку знялися і потягнули свої клумаки, а куди - то хіба ж я знаю? Та ми з ними і не спілкувалися. І Володька, хоч і українець, а знявся і за ними побіг, як той шаленний. Йому, напевно, теж в Неметчину. захотілося. А може, щось обіщали дати? Нам так навіть і не сказали і не поділилися, куди вони подалися. Напевно, побоялися, шо і ми за ними попремося. Потім вона почала пильно придивлятися до поліцая: - Слухай, а оце ж ти, випадково, не Гришак, покійного Захара синок? Поліцай підняв очі від паперів: - Про! Баба Нінка, це ти? А я і не знав, що ти тут живеш, - заусміхався він. - А де це твій дід Мікитка? Де це він тепер горілочку ковтає? Потім заховав блокнот і повернувся до свого супроводжувача: - Це ж баба Ніна, жінка Мікитки-гармоніста. Ну, того, що з Нечипором був на Біломор Каналі за політику. - Та той старий біс, - сказала бабуся, - ще на початку війни, схопив свою гармошку і кудись подався. Мабуть, зблеску. Ось вже два місяці як його немає. Я ж думала що він у вас там десь п'янствує. - Та начеб у нас його немає. Я його, так точно, не бачив. - Як десь зустрінеш, то скажи йому, щоб додому, паразит проклятий, і не з'являвся, бо пріб'ю як того гада. Оце ж поміркуй, Гришак, за два місяцяці, паразіт, ні одненької посилочки ще не прислав. Він мене знає, я жартувати не буду! - Добре, як побачу то передам. Може десь і пристане до нас. А мо він десь в Білорусиї по лісах за партизанами ганяється? Тоді йому не до нас. Там і свого хватає - засміявся поліцай. - А до тебе прийде, то скажи хай приходить до нас. - Скажу, скажу, а як же. А пайок дадуть йому, чи ні? - Дадуть, обов'язково дадуть, ще й форму і мило отримає. - Ой, і мило, правда? А то ж я вже білизну золою перу. Та й в баню сходити ні з чим. Як з'явиться, то передам обов'язково - закивала вона головою. - Ну, бувай, баба Ніно. Треба йти. З цими явреямі стільки роботи, така морока, шо ніколи й поспати. Поліцаї розвернулися і погуркотіли чобітьми на інший поверх. - Гриша, - тихенько покликала бабуся і близько підійшла до нього, - мо б ти, той, і нас записав би на Німетчину? Ми б погодилися. Чи туди токо яврєєв беруть? Грішак повернувся, глянув на свого напарника і тихо сказав їй на вухо: - Сиди, баба Ніна, де сидиш. Ті, хто в Бабиному Яру, вже свою Німетчину отримали. Нема більше їх. Всі вони залишилися лежати в Бабиному Яру присипані землею. Від його слів бабуся Ніна заціпеніла: - Господи, Цариця Небесна, - хрестившись, пробурмотіла вона, - упокой душі безневинно убитих і помилуй їх грішні душі. Потім розвернулася і, тримаючись рукою за стінку, пішла в квартиру, продовжуючи бурмотати і несамовито хреститися: - Покарай аспідів проклятих за безневинно пролиту кров убитих євреїв. Поліцаї пішли, а бабуся Ніна на ватяних ногах ледве дісталася до кімнати і повалилася на диван. Володя прибіг із стаканом води і дав їй попити. Іда і Дора виповзли з ганчірок, спустилися з антресолей і кинулися до неї: - Що сталося? Що вони сказали? Бабуся обвела всіх затьмареним поглядом, потім знову попила воду і зупинила очі на Іді: - Ось так, Ідочка. Оця твоя 'культурна' нація переcтріляла в Бабиному Яру всіх євреїв, які туди самі і поприходили, прочитавши на стовпах оту фільчину грамоту. * * * У жовтні 1941 року почала діяти Українська Національна Рада на чолі з професором М. Велічківським. Групі, яку очолював О. Кандиба вдалося встановити свій вплив над всілякими організаціями міста. Так, українська поетеса Олена Теліга утворила суспільство українських письменників. З її безпосередньою участю почала видаватися газета 'Українське слово' і журнал 'Літаври' українською мовою. Українська Національна Рада організувала свої суспільства в Академії Наук і інших організаціях, які намагалися активно впливати на цивільне життя. Але такі активні дії ОУН (М) не вдовільняли окупаційну адміністрацію. З приходом німців, в селах і маленьких містечках відкрилися церкви, люди почали хрестити дітей і виконувати обряди. Німці підтримували розширення антикомуністичної роботи серед населення. Багато було випадків, коли місцеве населення навіть здавало в руки німцям комуністичних діячів. Їх розглядали, як більшовицьких агентів. Перший час окупанти сприяли населенню робити, що їм підказує здоровий глузд: упорядкувати стосунки держави на місцях, приступити до негайного відновлення економіки і культурному життю. Для впорядкування своїх доходів німці навіть дозволили колгоспи. Все це вирішувалось в рамках законів нової окупаційної влади. Іншої альтернативи не було. Всяка політична діяльність окрім, антикомуністичної, німцями була заборонена. Прогресивна українська молодь вважала, що на своїй землі матиме вирішальний голос той, у кого є зброя. Тому, по всій Україні готувалися кадри і навіть цілі військові частини для майбутньої української армії. Полковник А. Мельник наказав новоорганізованному Буковинському куреню під командуванням отамана П. Войновського виступити на Схід і по дорозі розвивати сили частини. Але вони розформувалися і дали свої частини місцевої міліциї в округах Умані, Вінниці, Житомира і Києва. Патріотичний рух був настільки потужним, що якби були політичні доцільна і практична можливість, а саме - дозвіл німців або наказ керівництва, то воно могло б розрістись у понад мільйонну армію. Це рух німці автоматично зупинили. Вони чудово розуміли, яку небезпеку представляють ці частини у них за спиною і негайно розпускали загони, опасаючись повстання у себе в тилу. Залишили лише міліцію з розрахунком один міліционер на сто душ населення. На окупованих територіях допоміжна поліція формувалася, як правило, з добровільців, військовополонених, карних злочинців і місцевого населення. Подібні поліцейські організації існували у всіх окупованих країнах. Молодь відразу ж збагнула, почали ховати зброю і переходити на нелегальне положення. Після проголошення 30 червня 1941 року Акту про відтворення Української держави німецькі власті почали арешти членів ОУН. З перших же днів війни, Організація Українських Націоналістів розчарувалася в можливості співпраці з окупаційною владою і у відновлення української держави. ОУН почав розвертати боротьбу проти неї. Серед форм і методів боротьби були не лише ідеологічна діяльність, але і озброєний опір окупантам. 'Достовірно встановлено, що рух Бандери готує повстання Рейхкомісаріата (Україна) мета якого - утворення незалежної України. Всіх активістів руху Бандери необхідно негайно заарештувати і, після грунтовного допиту, таємно знищити, як грабіжників'. В кінці 1941 року німцями була заборонена всяка діяльність Української Національної Ради. Відчувши небезпеку, з січня 1942 року ОУН(М) перейшов на нелегальне положення. У січні 1942 року Гестапо в Києві заарештувало групу діячів ОУН (М), серед яких були: І. Рогач, О. Теліга, П. Олійник та інші. З часом їх всіх розстріляли в Бабиному Яру. Олена Теліга - відома українська поетеса. Її чоловік відмовився від звільнення і прийняв смерть разом з нею. * * * Увечері, коли вже всі заснули, Володя довго сидів на кухні за столом і намагався що-небудь придумати, щоб врятувати тещу і дружину. Обертаючись в крузі інтелігенції, він знав, що в перші дні окупації Києва, німці лояльно відносилися до членів національного руху. Навіть приймали їх інколи на посадову роботу. У Володі був один знайомий з ОУН, який мав можливість виправити паспорти. Він вирішив зайти до нього завтра ж і попрохати сприяння з оновленням паспортів тещі і дружині. Після цього рішення, він спокійно заснув. Вранці він встав раніше всіх, щоб не відповідати на докучливі питання дружини - 'куди і навіщо', узяв папери дружини і тещі і попрямував в Управу, де його знайомий займав якийсь важливу посаду. Додому він повернувся вже після обіду. Переодягнувся і зайшов в кімнату. Теща з Дорою перебирали дитячий одяг, у пошуках що ще можна одягати, а що можна знести на базар і поміняти на якісь харчові продукти. Лізочка читала чергову книгу, а хлопчики, як завжди, проти когось там воювали. Дора відразу ж відмітила зміну на обличчі чоловіка. Він був засмучений і якийсь пригнічений. - Щось сталося? - запитала Дора. - Не звертає уваги. У наш час завжди щось і десь трапляється кожну секунду. І, як правило, щось погане. - Ну досить, не рви серце, розкажи. - Вчора мені підказали, щоб я прийшов до Оніщенко, ти його знаєш, він зараз в Управі відає якимсь там культурним центром в місті. Знайомий мені сказав, що начебто, той може посприяти виправити паспорти і порадив до нього звернутися. - Але це ж небезпечно, це фальшивка! - запротестувала теща. - Це є не набагато небезпечніше, ніж мати у наш час паспорт з 'п'ятою графою' - відповів він. - Мамо, почекай. Так, ти правий, - погодилася Дора. Вони звернули увагу, що Ліза прислухається до їх розмови. - Ліза, - звернулася Дора до неї, - піди в дитячу, поглянь, щоб хлопчики не пустували. Та незадоволено встала і з книгою пішла в дитячу. - Тепер розкажи, що він тобі відповів? Володя не знав, як з себе видавити. 'У кінця-кінців я зобов'язаний це сказати', - подумав він і випалив одним духом: - Він сказав, що тобі виправити паспорт можна. А ось їй, - він обернувся до тещі, - не можливо, бо вона тут не мешкає. І жодних домовленостей. Жінки стояли розгублені і пригнічені: - Ну то що ж? - сказала теща, - добре хоча би один паспорт і то хліб. - Я без мами не згодна. Я її не покину, - рішуче сказала Дора. - Донечко, подумай, що ти робиш. Ну поїду я одна до Німеччини, влаштуюся, а потім напишу і ти приїдеш до мене. А там і ти влаштуєшся, дивишся і діток з Володею заберемо. Ну, що нам ще треба? - Ні, мамо. Ми залишимося сидіти на антресолях до кінця. Все-таки прошло багато часу і щось, напевно, зміниться. Вчорашньою перевіркою поліцаї переконалися, що нас тут немає. У кімнату постукала баба Ніна: - Іда, поглянь, я ще дещо знайшла з одягу. Може завтра на базарі щось і обміняємо? Жінки почали копатися в речах, ще раз визначаючи, що піде обмін, а що вже не годиться. Це хоч якось відвернуло їх від важкої дійсності. Глава 9. Настав грудень. Сховалися під снігом потворні шрами підірваних будинків. Вулиці ніхто не чистив від наметів снігу та сміття. Посередині були уторовані людьми вузькі доріжки, по яких пробігали по своїх справах рідкі перехожі. Час тягнувся повільно. Місто спустіло. Рідкі перехожі квапилися закінчити свої справи до комендантської години і непомітно прослизнути по вулицях, покритою битою цеглиною і сміттям. Прагнучи не попадатися на очі патрулям, вони обережно пробиралися по вуличках і прохідними дворами. При першій же небезпеці упірнали в підворіття і провулки і ховалися там, уникаючи виходити на відкриті місця і площі. Цілодобово німці і поліцаї настирливо і дбайливо продовжували по доносах і будинкових книгах вистежувати євреїв, що відхилилися від явки за наказом. Відловлювали їх і вивозили в Бабин Яр на знищення. Всі основні вулиці були перекриті. На перехрестях були встановлені шлагбауми і форпости. На базарах, єдиних джерелах, де можна було ще щось купити або обміняти що-небудь на продукти, влаштовувалися несподівані облави і перевірки документів. Людей, як худобу, заштовхували прикладами у вантажівки і вивозили або в Германію, або на знищення в Бабин Яр. Іда і Дора безвилазно сиділи у баби Ніни в кімнаті і були готові у будь-який момент забратися на антресоль. Найменшого, однорічного Семенчика, Дора годувала грудним молоком. Володя, як міг, займався дітьми. Школи не працювали і йому в цій нелегкій справі допомагала старша Ліза. Вона читала Антоші Микольці дитячі книжки, намагаючись навчити їх освоїти азбуку. Вони із задоволенням слухали її читання, розглядали малюнки, але від навчання ухилялися. Видно, що для освоєння науки вони ще не доросли. Більш за все хлопчики любили возитися зі своїми іграшками. Нічого іншого для них не існувало. Вони потихеньку пихтіли, вириваючи один у одного чомусь обов'язково вподобану обом іграшку. Якщо метушня загрожувала перейти в бійку, Володя підходив до них і мовчки розсаджував їх в коридорі на різні скрині. Незабаром мир між ними відновлювався. Було б так і у дорослих! А дорослі, про що б не говорили, але всяка розмова починалася і закінчувалася одним - Бабин Яр. Фото 16. Форпост на перехресті. На тротуарі німці обшукують перехожих. Поки що ніхто їх не турбував. З'явилася слабка надія на те, що все потихеньку забудеться і благополучно закінчиться. Хто ж міг знати, що двірникові їх будинку вже давно, ще з довоєнного часу, придивилося Дорино піаніно. Йому дуже хотілося навчитися грати на ньому гопака. Особливо, як вип'є - ну, просто, невтерпіти! Довго ходив він кругами, видивлявся і видно, все-таки, щось підмітив через фіранки. А може, якось по інших прикметах дізнався, що в квартирі когось ховають. Пішов він, підкупний, в поліцію і очистив там свою іудівськую душеньку, - мовляв, як же так, всіх євреїв забрали, а в цій квартирі залишилися. Непорядок, треба виправляти прогаяне, підчищати! А там відреагували швидко. Вранці Володя відкрив поштову скриньку і побачив усередині якийсь листочок. Узяв він його в руки - і як зміюка ужалила! Це була листівка про добровільну явку завтра з ранку бабусі Іді і Дорі в Поліцейську управу. У випадку непокору їх доставлять під конвоєм. Не забули і благополучно не кінчилося! У звірів апетит лише розгорівся. Що було робити? Не з'явитися? Прийдуть сюди, побачать дітей і заберуть разом з ними, незважаючи на їх метрики. У повістці була вказана дата - на завтра. Про дітей нічого не сказано. Значить, діти залишаться вдома з Володею. Зібралися бідні жінки, посиділи, поплакали. Погодували дітей і уклали їх спати. * * * Дору і бабусю Іду забрали, саме забрали, а не заарештували, того ж дня пізно увечері. Сім'я лише зібралася до столу на мізерну вечерю. Несподівано в двері загуркотіли чимось важким. Зажадали відкрити негайно, погрожуючи зламати замок. Про те, щоб сховатися, не могло бути і мови. Добре, що уклали дітей спати в кімнаті у бабусі Ніни в маленькій комірчині з вікном у двір, суворо наказавши їм сидіти тихо, а самі улаштувались до ранку у себе в кімнаті. Чого вже ховатися! Все одно завтра вранці підуть в поліцію. Довелося відкривати. До коридору увійшли, не вітаючись два поліцаї, наповнивши повітря запахом самогону і тютюну. Старший серед них, потер захололі руки, подихав на них і поліз у внутрішню кишеню шинелі. Витягнув зім'ятий папірець, розпрямив його в руках: - Котріі тут будуть, - він підніс папірець ближче до каганця і по складах прочитав, - Лорман Дора і Лорман Іда? Дора, в душі що давно вже чекала цієї години, встала і виголосила спокійним голосом: - Я Лорман Дора. Фото17. Облава і перевірка документів на базарі. Іда, змінившись в обличчі від страху, згорбилася і ледве чутно прошепотіла: - Я, Лорман Іда, її мати, - показуючи на Дору, начебто це могло щось змінити. - Збирайтеся, підете з нами, - хрипким, з перепою голосом, сказав старший. Володя різко підвівся з-за столу, ледве не зачепивши головою гасову лампу, що висіла над столом: - Хто ви такі? Ви навіть не представилися. - А вам шо, не видно? - показав пальцем на нарукавну пов'язку старший поліцай. - Ну, що за люди? А ще інтелігенція. - За що і на якій підставі ви уриваєтеся вночі в будинок і хочете їх заарештувати? Вони що, злочинниці? Ви не маєте права! Ми лише сьогодні отримали повістки і завтра вранці, як там вказано, збиралися з'явитися за вказаною адресою. - А нас, навмисно, прислали сьогодні ввечері, а то б завтра і слід ваш простигнув, а потім шукай вас, - злісно сказав старший. - Вже один раз вам було повідомлено наказом на кожному розі, так ви не з'явилися. Це вам не те, що було раніше при совєтах. Нова влада любить порядок. - Тепер підете з шаною, під конвоєм, - захихикав молодий. Володя спалахнув і хотів ще щось сказати, але Дора поглянула на нього і тихенько, але тоном, що не терпить заперечення, шепнула йому у вухо: - Володя, не треба. Тут діти. Володя відразу ж поникнув. Приречено опустив голову і сів. Діти, видно ще навіть не встигли заснути, сиділи тихенько як мишки, відчуваючинебезпеку Фото 18. Поліцай із військовополоненіх, одягнений ще в радянську офіцерську шинель і кашкет. Поліцаї, ігноруючи претензії якогось розумника-інтелігента, переглянулися між собою і засміялися: - Яку вам ще треба підстава, - втрутився молодий поліцай, - ви наказ читали чи ні? Всі нормальні яврєї, як явреї, прийшли і вже давно, - потім під поглядом старшого швидко замовк і із злістю виголосив, - вивезені до Німеччини. Пиво там п'ють з ковбасою. А тут, мать-перемать, тягайся за вами вночі. Скажіть спасибі, що ще нас прислали. А есі б німці? Тут би на місці і розстріляли всіх - злісно сказав молодий. Старший, щоб зам'яти його помилку, сказав: - Одягніться потепліше, візьміть продуктів на три дні, папіри, цінності. І швидше, - почав він згортати цигарку, як би даючи їм можливість зібратися за час викуреної цигарки. А що було збирати? Все і так вже давно було зібрано. Довгі проводи - зайві сльози. Не дивлячись на всі старання бабусі Ніни заховати приречених, все одно вони чекали цього моменту. Адже з міста виїхати було неможливо. На всіх дорогах, стояли застави. Дора і Іда попрощалися з Володею і бабусею Ніною. Навіть до дітей не зайшли, побоючись видати їх присутність в квартирі. Так вони і залишилися у комірці, не побачивши востаннє маму і бабусю. Володя і бабуся Ніна вийшли проводити їх. На вулиці, оповитою зимовою негодою, не було ні душі. У супроводі конвою, бідні жінки, ледве переставляючи ноги в стоптаному взутті, пленталися в оточенні двох поліцаїв. За рогом стояла підвода. Поліцаї усадили жінок на неї і рушили в дорогу. Через короткий час, падаючий сніг поглинув стук кінських підков і скрип воза. Бабуся Ніна і Володя стояли самотні і пригнічені бідою, що їх наздогнала. Але треба було повертатися в будинок. Там їх чекали діти. Адже вдома зараз не було нікого з дорослих. Глава 10 Як тільки конвой доставив Дору і Іду в будівлю Поліцейської управи, їх відразу ж заарештували. Потім ретельно обшукали і зареєстрували. Забрали у них все, що здалося їм коштовним і відразу ж помістили в камеру. Там вже знаходилися близько тридцяти таких же нещасних жінок і дітей. У кого було місце, той спав, якщо це можна назвати сном. Інші тулилися на підлозі, кутаючись від холоду в якісь ганчірки. Зрідка пробуджувалися діти, оповісчувачи приміщення камери хрипкими зі сну, капризними голосами. Матері абияк заспокоювали їх. Хтось перешіптувався з сусідкою. Хтось схлипував. Жінка з маленьким дитям на руках молилася на ідиш і щось вимолювала у Бога, чи то пробачення гріхів, чи то допомоги. А може бути, просила Його врятувати хоч би дитинку? Своя доля була їй вже байдужа, а дитятко ще і не пожило. У чому його провина? Поки що він спокійно спав і не здогадувався про свою долю. Дора з. мамою підстелили старе пальто на дощату підлогу і всілися на нього, притиснувшись одна до одної. Спати зовсім не хотілося. .- Дора, - тихо прошепотіла Іда, - що з нами буде? Мені страшно. - Що б з нами не було, мамо, - ми не можемо нічого змінити. Головне, те, що діти, поки що, слава Богу, знаходяться в безпеці і зі своїм рідним батьком. Думаю, що Володю вони не чіпатимуть. - Ми повинні сказати про дітей. Якщо нас відвезуть до Німеччини, то ми не можемо їх залишити тут. Як же ми будемо без них? - з відчаєм шептала Іда. На відміну від мами Дора прекрасно розуміла, що їх далі за Бабиного Яру не повезуть. Але вона шкодувала мамине хворе серце і не могла їй про це говорити. Вона лише мовчки притискувала її до себе: - Звичайно, мамо. Скажемо обов'язково, але до певного часу про це не можна навіть згадувати. Поглянь, ти бачиш скільки тут жінок з дітьми? Невже ти хочеш, щоб і мої діти знаходилися поряд з нами в цьому брудному приміщенні і спали в таких умовах? - Ну що ти, доню. Я просто хочу, щоб було краще, а що робити я не знаю. - Краще всього - нічого не робити, - різко відповіла дочка, - невідомо, як все далі обернеться. Може, вже завтра ми будемо вдома. Адже ми ж ні в чому не винні. Нам навіть не пред'явили звинувачення. То хіба бути євреєм, це злочин? - потім повторила з невластивою їй суворістю: - Ти зрозуміла, мама? Якщо ти хочеш, щоб діти залишилися живі, не смій навіть згадувати про них. Інакше наслідки будуть жахливими. І ще раз, - зверни увагу, скільки тут в камері жінок з дітьми. А тепер постав собі питання, чому вони тут знаходяться? Подумай і зроби вивід! Ось тому ні з ким, абсолютно ні з ким, не говори про дітей! - Але як же ми їх залишимо? - не угамовувалася літня жінка. - Ма-ма! - із злістю прошипіла Дора, не в силах більше її переконувати і демонстративно відсунулася від неї. Такий суворий тон з вуст завжди стриманої і вихованої дочки Іда почула вперше. До неї почало доходити скрутністьність їхнього положення. Думки про відправку їх у Германію поступово. витіснилися з голови. Вона пригадала слова бабусі Ніни про долю тих євреїв, які самі з'явилися, згідно наказу, і їй стало страшно. Схиливши голову, вона потихеньку заплакала. Дорі стало шкода маму. Вона знову притиснула її до себе і стала ніжно і заспокійливо гладити її по руці. 'Хай трішки поплаче, - подумала Дора, - вийдуть перші сльози, на душі полегшає і вона менше страждатиме'. Так, обійнявшись, вони і просиділи мовчки майже всю ніч, думаючи кожен про своє. Лише удосвіта жінки, забулися в якійсь напівдрімоті. * * * Рано вранці їх розбудив скрегіт камерних дверей, що відкривалися, і грубий, хрипкий голос чергового поліцая: - Підйом! Двоє увязнених, одягнених в якусь рвань, насилу тримали за ручки великий бачок: - Пані єврейки, чай подано, - глумливо виголосив поліцай. Увязнені внесли до камери посудину, заповнену чимось закрашеною водою. Над бачком піднімався легкий парок. Всім видали по маленькому шматочку непропеченого хліба і ледве теплої бурди з бачка. Іда підійшла до поліцая і тихенько запитала: - Пан поліцай, перше, що я хочу вам сказати, це те, що ми ні в чому не винні. Нас з дочкою привезли сьогодні вночі, і ми не знаємо, де туалет. - Дак ось же він, - зареготав поліцай, показуючи рукою на брудну брезентову шторку в кутку. - Звиняйте, єси шо не так. У нас люксов немає. А то - невинні. Не хвилюйтеся, розберемося. За шторкою стояв такий же бачок, в якому їм принесли чай, лише іншого призначення. Жінки, переборов в собі. відраза і сором, вимушені були скористатися цією посудиною. Рідина, яку їм видали як чай, навіть близько його не нагадувала. Це була просто тепла вода коричневого кольору. Дай Бог, щоб вона була прокип'ячена. Пожувавши в'язкого напівсирого хліба, вони запивали його ледве теплим чаєм. Потихеньку почали оглядатися. Мешканці камери заворушилися, опам'ятовуючись після важкої ночі, проведеної в незвичних умовах. Почулися дитячі голоси. Хтось вередував, хтось пхикав, вимагаючи чогось від мами або бабусі. Дві дівчинки голосно сварилися, відбираючи одна у однї іграшку. Деякі жінки розвертали свої вузлики, дістаючи якусь мізерну їжу, щоб погодувати дітей. Дора і мама зрозуміли, що ці люди вже давно знаходяться тут, і їм навіть приносять з дому передачі. Поступово вони познайомилися з деякими сусідками по камері. При ближчому знайомстві вони прознали, що майже всі ці люди були арештовані по дописах сусідів, які зазіхали на їх житло, цінності або меблі. Деяких схопили прямо на вулиці. Були і такі, як вони - про те, що вони ховаються, донесли двірники. Чоловіче відділення знаходилося десь поруч. Побачень з рідними не дозволяють. Та й де там ті рідні? Всі вже в Бабиному Яру. Слава богу, хоч би зрідка дозволяютьють передачі. Якщо у когось в місті є друзі або хороші знайомі, то вони трохи допомагають. Що буде далі - ніхто не знає. Всі мовчки чекають своєї долі. Їх справи веде якийсь слідчий, українець. Відгуки про нього позитивні. Він співчуває арештованим євреям. Багатьом намагається допомогти і. навіть грошей не вимагає. Говорять, що він полягає в Організації Українських Націоналістів. Коли в камері набирається багато людей, їх кудись відвозять. Чутки ходять різні. Одні передбачають, що везуть на залізничну станцію Сирець і кудись відправляють. Інші стверджують, що прямим призначенням в Бабин Яр. А там доля у всіх одна - розстріл. Глава 11 Дні в камері тягнулися повільно. Щодня, під конвоєм поліцаїв, відводили по декілька чоловік. Більше їх ніхто ніколи не бачив. Замість приводили. нових. Дора з мамою перебралися на верхні нари, що звільнилися, і тулилися там удвох. На дощаті помости були кинуті якісь матраци, зношені і спресовані до товщини руберойду. Від них тягнуло важким духом людських випорожнювань та ран, що загноїлися. Напевно це залишилося ще після важко поранених з госпіталів Громадянської війни. Зате тепер у жінок з'явилася хоч якась можливість поспати. Дора мужньо переносила всі знегоди камерного життя. Думки її постійно були заклопотані одним - що з дітьми? Від цього вона майже дві доби взагалі не могла заснути. Варто було лише закрити очі і перед нею проносилися бачення: обличчя її дітей, переляканий, зацькований погляд мужа. За ніч їй вдавалося поспати дві-три години. Останній час вона, просто, не могла стулити очі, боючись нічних кошмарів. Їй все здавалося, що діти теж арештовані і знаходяться десь поруч. Інколи, провалюючись в глибоке забуття, вона раптом чула вимогливий плач зголоднілого Семенчика. Опритомнівши, вона зрозуміла, що це плакала дитина в тієї жінки, що сиділа поруч на нарах. Потім, думки її знову переносились додому, до своїх. Вона подумала про те, що Лізочка вже виросла зі свого зимового пальтечка і необхідно купувати нове. І Антоша теж скаржився, що його черевики тиснуть ніжку і протікають. Дворовий чоботар Мотл сказав, що ремонтує останній раз. Вже ні до чого було кріпити підметки. Настала зима і хлопчикові необхідно купувати тепле взуття. Та і Семенчику не перешкодило б щось тепленьке прикупити. Скоро, напевно, вже стане на ніжки і піде. А в що взувати? Так, потихеньку ділячись між собою про родинні проблеми, вони хоч трохи відволікалися від свого трагічного стану і їм полегшало. Дора пригадала Володю. У неї перед очима виникло його, змучене постійною моральною напругою і важким недугом, обличчя. Зазвичай завжди восени у нього особливо загострювалася хвороба. Необхідно було тепло, ліки і посилене харчування. Та де таке тепер взяти? Як він там зараз справляється один з трьома дітьми? Слава Богу, що поруч така сусідка, як бабуся Ніна. Але на ній теж дитина! Правда, в далекій Ядлівці живе Володіна мати - баба Настя. Її чоловік, Мина, Володін вітчим, надійний людина, любить їх дітей. І, найголовніше те, що про Володіних батьків тут мало хто знає. Та і живуть вони в такій глушині, що туди і добратися важко, особливо, в бездоріжжя. Від них давно вже не було жодних вістей. Правда, місяць тому, Володя зустрів на базарі земляка з Ядлівки. Прознав від нього всі сільські новини. Батьки живі і здорові. У селі все, відносно, спокійно. Для збагатчення доходів від сільської місцевості, німці навіть колгоспи почали відновлювати. Користуючись слушною нагодою, Володя передав батькам гостинчик через земляків. Можливо, Володі, якось вдаться туди виїхати з дітьми і зачаїтися там на цей важкий час? Ця думка прийшла їй в голову, якось несподівано. Це було як прозріння зверху. 'Як же я про це раніше не подумала? Господи! Та це ж вихід з положення!' Дора, як і всі молоді люди того часу, була далека від релігії. Але тут вона повірила в те, що сам Господь вказав їй єдиний шлях порятунку дітей! Дора опустила голову, закрила очі і. ... почала молитися. Власне, це була і не молитва. Дора не знала жодної молитви. Вона, просто, розмовляла з Ним, просила Його про допомогу. Ні, не собі і не мамі. Вона просила Його дати їй щонайменшу можливість, хоч як-небудь повідомити Володю про те, щоб він вивіз і заховав дітей у своїх батьків. Їх треба було врятувати за будь-яку ціну! Ще вона просила Його, дати їй мужність витримати ці предсмертні дні. І диво відбулося. Після того, як вона звернулася до Бога, вимовила весь свій внутрішній біль, Дора повірила, що Він обов'язково допоможе. На душі відразу стало легко і спокійно. Вона відчула якусь опору і вже була впевнена, що з її дітьми нічого не станеться. Вона придбала якусь внутрішню віру в те, що діти будуть врятовані. Вона повірила в те, що вони вже знаходяться під надійним захистом! Тепер жінка відчувала полегшення. Її вже не лякала камера і те, що їй доведеться ще пережити. Як не дивно, але нерви її вже відійшли від постійної напруги. Нарешті кінчився весь цей кошмар принижливого ховання в ганчірках на антресолях. Постійні здригання від кожного стуку або дзвінка в двері. Закінчилася ця страшна невизначеність, в очікуванні невідомості. Нарешті настав кінець страхітному становищу. Закінчився жах, як у злочинця, який знаходиться поза законом і рахується в перегонах. Тепер це все залишилася позаду! Що буде з ними далі - самому Богові лише відомо. В усякому разі, вони самі не можуть нічого змінити. Вони з мамою вже стояли біля рокової межі, яку треба перейти з гідністю. Головне: діти, поки що, у відносній безпеці. Про себе вона вже не турбувалася. Дора зловила себе на думці, що готова на все, навіть на найстрашніше. Просто, швидше б це вже скінчилося. Вона вже переступила поріг страху і тепер її ніщо не лякало. Глава 12 Набагато складніше було з мамою. Дора, як могла прагнула підтримати хвору маму. Для її літнього віку і слабкого серця пережити таке потрясіння було дуже складно. Дора постійно намагалася відвернути маму від думок про майбутнє. Затівала розмови про їх життя в Могильов-Подольську, про знайомих і родичів, про її колишню роботу в театрі, де вона служила костюмером. Старалася хоч чимось відвернути в сприятливу сторону думки літньої жінки за допомогою спогадів про щось смішне, про містечкові 'знаменитості' Могильов-Подольська: - Мамо, а ти пам'ятаєш Йоську-утильника? Ну, він ще їздив на парокінній бричці, але запряжений був лише один кінь? Другого він пропив, але завжди говорив, що цигани вкрали. - А, це той, який їздив по селах і купував в населення всякий непотріб: утиль, ганчірки, кістки. - Ну так, він. не купував, а міняв на що-небудь. Хлопчиськам давав цигарки-гвіздочки, 'Бокс', 'Ракета'. Ті, хто був вже подоросліший брали у нього цигарки 'Прибій'. А дівчатам міняв на ганчірки намиста, обручки і всяку біжутерію. Вони потім ходили по містечку і хвалилися своїми 'коштовностями'. - Звичайно, пам'ятаю, - від цих спогадів мама перестала плакати, і навіть обличчя її порожевіло, - я пам'ятаю у нього сама колись виміняла свою стару кофту на модні у той час духи 'Кармен'. Твоєму батьку вони дуже подобалися. Люди казали, що Йоська своїм промислом годував всю свою багаточисельну сім'ю. Та і корм для конячки був дармовим. Ночував він завжди десь за селом на лугу, як циган. Випасай конячок - скільки влізе. Ще і додому привозив свіжу конюшину. І у хазяйок завжди купував дешеві продукти. - Люди розказували, - сказала Дора, - що у нього колись були двое коней. - Звичайно, було двоє. Але одного коня він не пропив, а ганебно просрав. - Як це можна? - здивовано запитала Дора, старанно уникаючи повторювати мамине вираження. - Справжнісіньким чином, у повному розумінні цього слова. Одного дня, після вдалого парнусу він напився і зупинився, як завжди, в полі переночувати. Його дружина Ріва на дух не переношувала його сивушне дихання. Одну конячку, як спеціально ту, яка трохи краща розпріг, а на другу, яка гірша, вже не вистачило терпежа. Видно, щось таке з'їв. Кинув він ним оттави і почав шукати затишне містечко в невеликому чагарничку. А після цього, там же поряд ліг полежати, щоб не йти спеціально другий раз раптом знову понесе. Ну, і на свою біду заснув, п'яненький. Вранці прокинувся - немає коня. Бігав туди-сюди - конячку, як вітром здуло. Хтось його вислідив та і прибрав розпряжену конячку ту, яка краще. Видно, боявся, що Йоська швидко обернеться і не став на другу витрачати час і розпрягати. Ось вона і залишилася. Він на ній і їздив на свій промисел. А ту, другу, люди говорять, що бачили, начеб, схожу у циганів. Так його і прозвали - Йоська-полукінник. Дора аж задихнулася від сміху. Пригадали Мотла, в якого у дворі була маленька будочка, де він, не дивлячись на свій хлоп'ячий вік (чотирнадцять років!), паяв каструлі, ремонтував примуси і керогази, лагодив взуття. Взагалі-то це прирівнювалося до підприємницької діяльності і було каране. Але, мама Мотла працювала (ну, звичайно ж, неофіційно), повією в ресторані Шаї Камінського, і дільничного, по своєму фаху, обслуговувала безкоштовно. А той, за це закривав очі на парнус її сина. Тим паче, що Мотл теж ніколи не забував його поздоровляти зі всілякими святами. Всі були задоволені. Пригадали Яшика з першого поверху, якого батьки заставляли тирликати на скрипці. Він її ненавидів. Набагато краще він опанував інше мистецтво: він умів попердувать за замовленням. Отримавши 'замовлення', він проголошував: - Виконується бій московських курантів! Потім піднімав ніжку і оповістив колодезеобразний двір звуками, від яких інтелігентна музикантка тітка Фіра з першого поверху, затикала вуха: - Яша, я тобі заплачу, лише не треба збиватися з ритму. А мати кричала йому з вікна: Яшик, годі вже пердіти. Йди грати вже. - Не хочу. - Йди додому, я сказала, онаніст проклятий. Маму Яша не боявся: - Онанізм укріплює організм! - жваво парирував він у відповідь на весь двір. Але як тільки хлопчаки починали кричати: - Яха, атас! Батько йде! Яшу, як вітром здувало. Батько ще і до під'їзду не увійшов, а з кімнати через вікно вже пищала скрипка. - Ти знаєш, Дорочка, Яша був дуже талановитий. Він володів ще одним рідким обдаруванням. Коли він вже став дорослим, його часто запрошували на весілля або урочистості. Там він виконував унікальний номер за допомогою своїх пердіжних здібностей. Коли всі гості вже були п'яними, він усаджував на стільцях в кружок декілька чоловіків і жінок. Вибирав кого-небудь і довго вдивлявся в його обличчя, вивчаючи його зовнішність. Потім імітацією пердіжа виражав його характерність. Це так відповідало схожості зовнішності і характеру, обраного ним персонажа, що гості падали від сміху. Такий номер він проробляв завжди в вузькій компанії, але за це він заробляв дуже гарні гроші. Накрившись якоюсь там одежинкою, мама і Дора тихо сміялися, побоювачись своїм сміхом потурбувати сусідок по камері. Але в камері, не дивлячись на гул від розмов, все було чутно. В усякому разі, сусідкам і ті все чули і теж тихенько сміялися. Навіть попросили їх розповісти всім чого їм так весело. Напевно, так вже влаштовано життя, що поряд з горем ходить і сміх. Життя не може складатися лише з одного горя. - Що ви там сховалися і смієтеся? Розкажіть і нам. А то сидимо тут, як кроти. - Та, нічого особливого. Просто, ми з мамою згадуємо всякі кумедні історії з життя нашого містечка. - Ми теж хочемо до вас. - Милості просимо в наш будинок, але, вибачите, пригощати нічим. Колись бабуся Іда служила в обласному пересувному театрі костюмеркою-перукарем. Так би мовити, сполучала дві посади. Для пересувного театру мати в штаті і костюмера і перукаря, було невигідно. Інколи їй навіть доводилося підміняти яку-небудь актрису другого і третього плану. Там же служив і її, нині покійний чоловік. Він був скрипалем. Свій виступ Іда почала з короткою і доступною для всіх пізнавальною лекцією, що ж таке є ТЕАТР? - Театр, навіть самий найменший, - це будинок Мельпомени зі своїми порядками, статутом і звичаями. Випадкові люди, що не володіють даром актора, або байдужими до театрального життя, там довго не затримуються. Зарплата маленька, життя напівкочове. Не кожен може це витримати. І якщо в душі немає акторського дарування, який перевтілює актора навіть в найтрагічнішій для нього ситуації, - Іда зробила особливий наголос на цю фразу, - і він не може вийти на сцену, щоб перевтілитися, увійти в образ своєї ролі і виконати свій обов'язок, то йому в театрі, просто, робити нічого. Як правило, кожен, хто працює в театрі, починаючи від директора і закінчуючи гардеробницею - це колишні актори. Вони зживалися зі сценою все своє життя і ніколи з власної волі не залишали її. У свою чергу, театр теж не кидав їх напризволяще. Після відходу зі сцени з різних причин, вони, як правило, продовжували служити в театрі на допоміжних роботах. Звернить увагу: - бабуся Іда так увійшла в свою роль лектора, що для посилення уваги слухачів, підняла палець угору, - не працювати, служити, так як за таку мізерну оплату служать тільки для душі. Наприклад: - гардеробник, білетер, освітлювач, костюмер, швейцар, робітники сцени. Серед акторів навіть існує такий вираз: 'Лише в легкому човні мистецтва від нудьги світу упливеш'. І я повинна вам сказати, що це свята правда. До числа цих служителів належала колись і ваша покірна слуга. Бабуся Іда знала безліч всяких театральних історій. Розповідаючи їх, вона мимоволі входила в роль і перевтілювалася на очах. Багато що вже забулося, але дещо ще в пам'яті залишилося. - З вашого дозвілу, я вам розповім кілька випадків з театрального життя. - Звичайно розкажіть. Тільки так, щоб і ми чули, - почулося з кутів камери. - А ви переходьте до нас ближче. Незважаючи на те, що бабуся Іда не була акторкою, а всього лише костюмеркою, по своєму природному складу це була вроджена акторка. Вдома вона відривала такі сценки з вистав, причому жодного разу не повторюючись в своєму репертуарі, що сусіди надривалися від сміху. І ось, зараз, вона вийшла в своєму лахмітті на середину камери і сталося - Диво! Вона перевтілилася, бо вона вийшла на сцену! Це вже була не принижена своєю національністю літня жінка, з трьома онуками, з якими кати розлучили її назавжди. На ній вже не було старої рвані. Вона була в сценічній сукні (Ну, як же, в залі аншлаг!). На ногах черевики з мідними, надраєними застібками. Волосся прикрасила завивка. Нігті покриті яскравим лаком. Ноги в колінах випростались, зник біль в спині від жорсткого матрацу, кудись поділася стара подагра, спинка пряма, бо зник 'знак питання', зморшки на обличчі від переживань останніх днів, розрівнялися. Навіть зникла аритмія, якою вона страждала останні роки! Пульс бився рівно. Якась жіночка, що дивом зберегла від шмону маленьке кишенькове зекальце, навела на актрису маленький, ледве помітний відблиск камерної лампочки, як софіт. - А почну я, мабуть, з української класики. І це не випадково. Багато з вас знають оперу Гулака-Артемовського 'Запорожець за Дунаєм'. Але не всі знають, що це була найперша українська опера, створена ним в 1863 році і поставлена Маріїнським театром опери та балету в Санкт-Петербурзі. Опера пройшла з великим успіхом. Сам маестро виконував роль удалого козака-підкаблучника Карася. На жаль, маестро вже немає в живих і мені належить виконати його роль і роль його дружини Одарки в лібрето цієї опери. Бабуся Іда не випадково обрала цю оперу. У той час радіопередачі не дуже балували людей своєю різноманітністю репертуару і ця опера часто транслювалася в ефірі. Багато хто знав її напам'ять. У театрі, де вона служила зі своїм чоловіком, лібрето теж було в постійному плані. Гастролювали вони, в основному, по селах і виконували українською мовою, що особливо викликало успіх у глядачів. На якусь частку хвилини Іда пішла в себе і потім повернулася до глядачів. Голос її змінився, на лоб впав козацький оселедець. Іда, входячи в образ, почала повільно і виразно свій виступ. Вона грала того чи іншого персонажа кожним м'язом обличчя, кожним рухом руки, даючи можливість слухачам злитися з образами. Роль Карася, як і належить, вона почала виконувати низьким басом. На зміну йому з'явилася Одарка і вступила в свою роль. Завдяки тому, що Іда знала напам'ять весь діалог і, до того ж, з такою майстерністю виконала їх перепалку, що глядачі сиділи, як зачаровані. Почувся сміх. Після закінчення, вся камера відгукнулася оплесками. - Якщо ви ще не втомилися, то я хотіла б розповісти вам кілька театральних історій. Отримавши згоду глядачів Іда ще більше запалилася від такого успіху і почала розповідати театральні байки. Іда, входячи в образ, почала повільно і виразно свій виступ: - Ну так от, - почала бабуся Іда, - в театрі, як правило, тексти, які можна читати, актори не вчать напам'ять, ліньки, а просто зчитують з листа. Йде спектакль, я вже не пам'ятаю який, та це й не важливо. По ходу дії на сцену вбігає гонець і передає королю в руки лист: - Ваша Величність, Вам лист! Король розгортає сувій і ... О, жах, там немає тексту (колеги вирішили пожартувати). Але короля грав досвідчений актор і, повертаючи сувій гінцеві, каже: - Читай, гонець! Актор, виконуючий роль гінця, теж не ликом шитий. Він почав крутити листа зліва направо, навіть заглянув по той бік. Потім повертає листа королю: - Неписьменний я, Ваша Величність! У камері, в цьому пекельному місці страждань, напевно, вперше за всю її історію існування, пролунав дружний сміх і оплески. Почулися прохання: - Бабуся Іда, розкажіть ще що-небудь, ну, будь ласка! Нічого так не надихає актора, як оплески. - Ну, добре, - погодилася вона і почала говорити, наслідуючи акторам: - В одному невеликому театрі ставили 'Тараса Бульбу'. Якщо ви пам'ятаєте в тексті є епізод, де Тарас вбиває свого сина Андрія, який заради чарівної польської кралі зрадив батьківщину. Як це відбувалося в житті ми собі уявляємо - Тарас Бульба дістав пістоль, прицілився, крикнув свою знамениту фразу: - Я тебе породив, я ж тебе і вб`ю! Натиснув на курок, постріл, виродок падає замертво. У театрі все по-іншому. На коштовну бутафорію грошей немає, тому роблять простіше - на сцені беруть дерев'яний макет пістоля, направляють на вражину, кажуть потрібну фразу, а за сценою відразу після "вб`ю" хто-небудь палить зі стартового пістолета. Зазвичай, цим хтось був штатний робітник сцени, ну, там - подай-принеси-підсунь. До речі, теж з колишніх акторів. Тепер сама історія. На сцені дія наближається до вищезазначеного акту п'єси. Бульба вже дістав пістоль, прицілився, сказав що треба і машинально смикнув руку вгору (імітуючи віддачу). Але !!! Постріл не пролунав. Як з'ясувалося пізніше, "стрілець" як раз згадував за чаркою зрадника Андрія в колі однодумців і припинити процес споживання було неможливим! Тоді Бульба виконує наступний фінт - кидає пістоль і з криком "я тебе породив, я ж тебе і зарубаю', хапається за шаблю на боці. Але !!! Шабля теж бутафорська, вирізана разом з піхвами з цільного шматка дерева і, звичайно, з піхов не виймається. І тут в гру, допивши свою склянку, вступає наш "стрілок" - рефлекс йому підказав, що пити за упокій грішної душі Андрія зарано (адже пострілу не було), і він схопивши стартовий пістолет, мчить за сцену і палить в той момент, коли Тарас бореться з шаблею. Андрій, почувши постріл, падає замертво. Тарас Бульба, що опупів від усього цього балагана, якийсь час дивиться на тіло свого сина, що лежить на сцені, потім наверх, і вимовляє фразу, що добила глядачів: - Гарний був хлопець, шкода громом убило... . Вся камера заходилася від сміху: - Бабуся Іда, розкажіть ще! Просимо, ну, будь ласка. - Я вам ще розповім випадок - увійшла в раж бабуся Іда, - з нашого буденного життя містечка. У дворі, навпроти нашого будинку, жила одна з численних єврейських сімей. Найменшого, восьмирічного Мілю, батьки вирішили вивчити на великого піаніста. Бідну дитину змушували грати гами по три-чотири години на день. У їхній же сім'ї жив мамин брат, дядько Мілі, тридцятип'ятирічний бовдур-холостяк Сьома. У сім'ї його всі лаяли за вільний спосіб життя, (а, може бути що і від заздрощів). А Сьома тільки посміювався над ними, і жив своїм життям, не намагаючись в ньому що-небудь змінювати. Особливо дошкуляли його сестра і її чоловік, (підпільний зубний стоматолог) - тато і мама Мілі. Вони його інакше не називали, як Сем-статевий розбійник. Навіть почали відмовляти йому давати гроші, мотивуючи тим, що Семен, бачте, байдикує і надає поганий вплив на Мілю. Це образило Сьому, особливо останнє. Він вирішив помститися сімейці підпільного протезіста. Треба сказати, що Сьома дійсно користувався великим авторитетом у маленького Мілі. Він навіть іноді давав йому посмалити цигарку, чим той дуже пишався перед своїми однолітками. Тато і мама Мілі не рахуючись ні з якими витратами готували йому місце в якусь шалено коштову музичну школу аж в самій Одесі. Ну, ясне море, де ж ще готують хороших музикантів? Звичайно ж, в Одесі! На це були кинуті всі основні засоби впливу. Одного разу, після довірчої цигарки Сьома, так, недбало, між затяжками, запитав у Мілі: - І охота тобі цілий день бринькати на цьому смердючому піаніно, а потім ще й вступати в цю школу для малохольних? Воно тобі треба? Остання фраза прозвучала як підказка Мілі на потрібну відповідь. - Не-а, не хочу. Це тато і мама хочуть. Я хочу бути таким, як ти. - Похвально. Хочеш я тебе навчу, що треба робити, щоб тебе не прийняли? - Так, хочу, навчи. І Сем поступово почав здійснювати свій підступний задум. У серпні вся сім'я виїхала до Одеси надходити в школу для 'малохольних'. Підійшов час виступу Яшика. За столом сиділа солідна комісія в особі двух викладачів, місцевої музичної знаменитості з філармонії, одного випускника-відмінника і директора школи. Міля вийшов на сцену в костюмчику, на який тато Мілі цілий місяць вставляв ліві зуби. Сівши за піаніно, він зіграв якусь там п'єсу. Комісія почала багатозначно переглядатися між собою і доброзичливо поглядали на Мілю. Батьки Мілі сиділи в першому ряду і тато від задоволення крутив на животі пальці. Почуття, що його справи кепські і можуть прийняти в школу для 'малохольных', Міля вирішив викинути 'козирного туза'. Він соромливо, як миколаївська цєлка, запитав у комісії дозволу виконати ще дещо: - Можна я заспіваю вам пісеньку, це у мене виходить навіть краще, ніж ноти? Навіть дядько Сьома каже, що я співаю її краще за всіх. Почувши ім'я "Сьома", батьки Мілі почали відчувати голки в дупі. Їм стало навіть жарко. Отримавши схвалення комісії, він встав зі стільчика і вийшов на середину сцени. Тут бабуся Іда прийняла позу, зробила "руки в боки" і заспівала, імітуючи Мілін голосок: - Оцен-поцен двацать восем і чотиги тгидцять два. Комісія була в ступорі. Батьки в жаху. А Сьома в задньому ряду покотувався від сміху, насолоджуючись гріховним почуттям помсти. Випадок, розказаний бабусею Ідою, був не такий вже і смішний, але міміка і майстерність виконавиці викликали оплески всієї камери. Жінки, прибиті горем, забули на якусь мить про свої страждання, сміялися крізь сльози. Вони аплодували старій жінці-єврейці, яка, незважаючи на свій поважний вік, хворе серце, застарілу подагру і трагічний моральний стан, знайшла в собі сили для того, щоб підняти дух таких же смертників, як і вона сама. Дочекавши, коли сміх і оплески сокамерниць, затихнуть, Іда підняла руку, ніби-то кажучи, що зараз вона підійшла до самого хвилюючого моменту в своєму виступі, продовжила: - Пройшло багато років. Міля, незважаючи на потуги підступного Семена, таки став музикантом і домігся в своїй майстерності великих висот. А в 1936 році став найкращим піаністом на Міжнародному конкурсі в Брюсселі. Тепер це ім'я відоме всім. Це наш земляк - Еміль Гілельс! Камеру поглинули овації. Дора теж не відстала від мами. Імітуючи руками і пальцями рух піаніста, вона 'зіграла' на столі, підспівуючи 'Тум, балалайка'. З першого ж рядка знайома всім з дитинства пісня була дружно підхоплена. Потім всі співали 'Бублички', на ідиш 'Бай мір біст ду шейн'. Співала і плакала майже вся камера. У всіх жінок з очей текли сльози. Це були сльози не болю і горя, це були сльози про минуле прекрасне. Це були сльози радості, отямившихся від страху слабких єврейських жінок. Вони відчули, як їхня гордість і внутрішня сила повернулася до них. Це були сльози і сміх приречених на смерть, але не скорених людей. Людей, які плачуть не від болі і горя, а від гордісті за себе. Від щирого серця увязнеці дякували Дору за близькі серцю пісні. Тепер у них зник страх з душі! Чи це не є перемога, приречених на знищення людей над катами?! Глава 13. У Дорочки додалася ще одна тривога, - їй доводилося щодня, ховаючись за маму під пальто, зціджувати молоко. Вона боялася, як би хтось із поліцаїв не помітив цього. Інакше відразу ж потрапила б під підозру, що у неї залишилася дитина. Спочатку Дора ховалася і від сусідів по камері, але виявилося, що приховати це неможливо. Плями на сукні зрадницьки видавали її. Камера була забита жінками, багато хто був з дітьми. Їй доводилося в жаркій і задушливій камері сидіти в пальто. Загратоване маленьке віконце-амбразура ледве пропускало повітря. Щодня камера поповнювалася новими заарештованими. Поліцаї грубо, з вульгарними примовками, заштовхували їх, і вони злякано притулялися до стінки, звикаючи до тьмяного освітлення. Жінки, що сиділи на підлозі, як могли, тіснилися, поступаючись прибулим хоч якесь місце. Своїм співчуттям намагались хоч якосьдопомогти нещасним подолати перший страх. Одну з них, зовсім молоденьку маму з дворічною дитиною, Іда і Дора прихистили у себе на нарах. Тепер вони могли спати там тільки по черзі. Молоду маму звали Ціля. Вона розповіла, що ЇЇ чоловік з перших днів мобілізації на фронті. Спочатку, як тільки німці видали наказ на збір всіх євреїв, вони, як і всі, почали збиратися для відправки. Вже були складені всі речі. Домовилися зі знайомими, щоб вони доглядали за кімнатою. Їх сусід Ігор, колишній однокласник Цілі і близький друг її чоловіка, не був мобілізований в армію. Ще за три місяця до окупації Києва фашистами, його заарештувало НКВС через якусь дрібницю. Ляпнув щось з приводу уряду. На нього тут же донесли, а ранком забрали прямо з військкомату. Він перебував під слідством у в'язниці. Тоді таких було дуже багато. Коли радянські війська залишили Київ, тюремна охорона розбіглася і ув'язнені вирвалися на свободу. Багато, особливо кримінальники пішли добровільно служити в поліцію, сподіваючись помститися комуністам. Решта, не маючи ніяких документів, тинялися по місту. Поступово їх виловлювали і мобілізували в поліцію, як постраждалих від свавілля радянської влади. Хто не погоджувався, тих відправляли в Сирецький табір. Ігор погодився служити в поліції, розраховуючи, при першій же можливості заволодіти зброєю і втекти. Але про це здогадувалися і ті, хто його туди прийняв. Його довго перевіряли і не давали зброї. Вони намагалися його підв'язати кров'ю і таким чином позбавити його цієї можливості. А поки що його тримали в конвойній роті під найсуворішим наглядом. Дізнавшись, що Ціля і її батьки вже зібралися і в призначений термін мали намір йти на збірний пункт, він пробрався до них під прикриттям темряви і намагався пояснити, що їх там чекає, якщо вони туди прийдуть. Батьки Цілі не повірили йому. Вони знали про те, що Ігор служить в поліції і боялися провокації. Але Ціля знала Ігоря багато років і вірила йому. До того ж, чутки про розстріли євреїв у Бабиному Яру вже почали просочуватися серед населення і поповзли містом. В сім'ї виникла суперечність. Зрештою вирішили так-батьки йдуть на збірний пункт, а Цілю з дитиною, на якийсь, час ігор сховає. Час обчислювався вже на хвилини. Ніякі вмовляння Ігоря не допомагали. Вибору не було. Заради життя дитини Ціля попрощалася з батьками і послухалася Ігоря. Того ж вечора ігор відвів її з дитиною і поселив у кімнаті своїх знайомих на околиці міста, яка пустувала після їх евакуації. З тих пір Ціля зовсім не знає, що сталося з її батьками. Довго ховатися їй не довелося. Дитині було необхідно молоко. Зазвичай завжди продукти їм приносив Ігор. А тут, як на біду, його відправили на тиждень на заготівлю торфу. Ховаючись від усіх, вона вийшла з дому і прохідними дворами пробралася на базар, щоб поміняти деякі речі на продукти. Там її хтось впізнав і вистежив. Під ранок наступного дня за нею прийшли. У поліції її постійно запитували, як вона потрапила в порожню кімнату, хто її там ховав і хто постачав їх продуктами? Ціля була в розпачі. Дали їй один день на роздум. Дора з мамою, як могли, вмовляли її не видавати Ігоря: - Послухай, донечко, - вмовляла її Іда, - твій Ігор справжній друг. Він вчинив мужній вчинок. Будучи поліцаєм, хоча і не по своїй волі, він намагався врятувати вашу сім'ю від загибелі. Ціля, закривши руками обличчя, плакала. - Якщо ти здаси Ігоря, то цим нічого не зміниш. Загинете всі, - твердо сказала Дора. - Але, якщо будеш наполягати на тому, що ти випадково потрапила у відкриту квартиру, припустимо, був дощ, і ти з дитиною випадково опинилася поруч з цією квартирою. Двері були відкриті і ти зайшла туди, щоб сховатися від дощу, переодягнути дитину, в кінці кінців. Відповісти за це доведеться, але зате - Ігор буде живий і хто знає, скількох людей він зможе ще врятувати. На всіх наступних допитах Ціля тільки це і стверджувала. Що з нею сталося далі, видала вона Ігоря, або мужньо загинула, вже ніхто не знає. Будемо вірити в те, що добро породжує добро. Глава 14. Після арешту жінки і тещі, Володя ходив до Поліцейську управу кожен день, клопотав про звільнення жінок, намагався передати хоч якісь продукти. Продукти брали, але побачення не дозволяли з тієї причини що вони нібито, перебувають під слідством. Володя обурювався, що це за слідство? Який злочин могли скоїти нещасні жінки, одна з яких вже в похилому віці? У якийсь момент йому навіть здалося, що поліцаї співчувають йому. У відповідях чергового Поліцейської управи і по його очах, які він відводив в бік, відчувалася нещирість, недомовленість. Видно, не міг він говорити про все, як є. Таку підозрілу поведінку чергового ще більше насторожувало Володю. Через два тижні він зустрів свого старого знайомого і поділився з ним своїм горем. Той обіцяв допомогти. Наступного дня він підказав Володі, щоб той зв'язався зі слідчим Іванченко. Той, ніби-то, був членом Організації Українських Націоналістів, співчував євреям і взагалі намагався якось допомогти людям. У той же день Володя спробував використовувати цю можливість. Все-таки чоловік українець, а німці спочатку підтримували український національний рух. Вранці він прийшов в управу і спробував потрапити до цього слідчого, але виявилося, що його вже немає: - за доносом зрадника його діяльність розкрили. Вночі він був заарештований. Справи всіх підслідних і заарештованих, які він вів, також забрали. А заарештованих перевели в Гестапо - таємну політичну поліцію. Тепер ними будуть займатися гестапівці. По місту ходили чутки, що з Гестапо живими не повертаються. Звідти виходять тільки зрадники, підв'язані кров'ю. Слабенька іскра надії на звільнення жінок, хоча б через важку хворобу чоловіка-українця починала згасати. * * * Через тиждень в камеру до жінок увійшов в супроводі перекладача офіцер Гестапо. Всім було оголошено, що їх переводять в інше місце. Куди, він не сказав. Від дверей камери до виходу, на них уже чекали вишикувані в дві шеренги вздовж стін охоронці з собаками. Переляканих жінок і дітей гнали по вузькому проходу між ними і завантажували в криті вантажівки. Натаскані на ув'язнених собаки рвалися із поводів, наганяючи жах на нещасних людей. Багатьом дісталися укуси розлючених тварин. Поїздка в критій вантажівці, забитій повністю жінками і дітьми, тривала недовго. За її тривалостю Дора зрозуміла, що їх привезли в будинок, про який вже давно ходила серед людей погана слава. Цей будинок раніше належав Управлінню Народного Комісаріату Внутрішніх Справ, НКВС. Колись, починаючи з тридцятих років, під керівництвом вождів Леніна-Ульянова і Сталіна-Джугашвілі, які віддавали накази своїм вірним псам Дзержинському, Урицькому, Мехлісу Ягоді, Єжову, а ті вже розсилали свої криваві директиви по республіканським НКВС, про арешти і розстріли своїх же громадян. В результаті проведених репресивних заходів загинуло стільки людей, що навіть на сьогоднішній день цифра коливається між декількома мільйонами людей. Точної цифри так ніхто і не знає. Тепер в цьому будинку з успіхом хазяйнувало Гестапо. Будівля знаходилася на вулиці Короленка 33, зовсім поряд з будинком, де раніше мешкали Дора з Володею. Треба було тільки пройти по вулиці Іринінській і спуститися вниз по сходах. Але близький лікоть, а вкусити не можна. Сито гурчачи потужним мотором, крита брезентом вантажівка зупинилася перед воротами. По якомусь сигналу ворота відчинилися. Як тільки машина проїхала через них, зовнішні ворота закрилися і відразу ж відкрилися внутрішні стулки. У внутрішньому, тісному дворику всіх виштовхали з кузова і погнали через живий коридор, гестапівців з собаками, що стояли уздовж стін. Знову повторилася анкетна перевірка, обшук. Через деякий час Дору викликали для уточнення, як їй сказали, анкетних даних. Конвоїр завів її в кабінет. Біля вікна стояв молодий, стрункий чоловік у формі офіцера Гестапо. Світло з вікна падало на нього, і Дора встигла розглянути його красиве, пещене обличчя, на якому була гримаса байдужості і зневаги. На її подив, він звернувся до неї на пристойній російській мові. Видно, пройшов хорошу підготовку для роботи з майбутніми російськими заарештованими, а може бути колись навчався в Москві: - Сподіваюся, вам зрозуміло, що ви заарештовані і перебуваєте в слідчому ізоляторі Гестапо? - запитав він Дору, не представившись, і навіть не запропонувавши їй сісти. Від постійного недоїдання, нервового напруження і втоми у жінки все пливло перед очима. Вона докладала максимум зусиль, щоб утриматися на ногах. - Те, що ви нас тут утримуєте - це свавілля. Я не розумію, за що нас з мамою заарештували? Нам ніхто не пред'являв ніякого звинувачення. - Ах, ви тільки подумайте, - глузливо сказав він. - Скільки ви заплатили слідчому Іванченко за обіцянку звільнити вас? Дора була здивована його питанням, але вигляду не подала. 'Це він, напевно, цікавиться тим слідчим з поліції ОУН-овцем, про який їй розповідали в камері. Значить, його розкрили, і тому нас усіх перевели з поліції в гестапо ', - подумала вона. - Я не знаю ніякого Іванченка. Мене і мою маму на допит ні разу не викликали. За весь час нас навіть з камери не виводили, - ледве видавила вона. - Ну, це ми ще все з'ясуємо, - загрозливе сказав він. - Думаю, що для вас буде краще, якщо ви самі зізнаєтеся. - З'ясовуйте. Ми з мамою ні в чому не винні. Все-таки, поясніть мені, за що нас заарештували? - Ах, ти не розумієш? Коли був розвішані накази про явку всіх євреїв на збірний пункт? А сьогодні яке число? Це вам не Совєти. У нас накази прийнято виконувати, - випалив він. Ця фраза здалася Дорі знайомою. 'Де ж я її вже чула? - подумала вона. І згадала, - це ж так казав поліцай, що їх заарештовував. - То й не дивно, - всі з одного гнізда.' Щось написавши в протоколі її допиту, навіть не давши їй прочитати його і підписаться, він викликав конвоїра і крізь зуби сказав йому: - Відведи, до решти. Останні два слова прозвучали зловісно, як вирок. Дора стояла, низько опустивши голову. Вона зрозуміла, що заперечувати і вимагати чогось у цього пихатого гітлеровця, було марно. Глава 15. Який би не був час, мирний або військовий, а людині небхідно якось жити. Треба працювати. Життя є життя. В кінці-кінців, треба годувати і одягати і себе і сім'ю. Ще до початку війни Володя працював у фотоательє артілі інвалідів художником-ретушером. У числі багатьох наказів, виданих окупаційною владою, був наказ про відновлення роботи підприємств міста. Володя повернувся назад в фотоательє і продовжив свою роботу. Все-таки вона давала йому можливість хоча б якось зводити кінці з кінцями. Діти ростуть, обносилися. Йде зима. Їм потрібна тепла одежина та взуття на зиму. Запаси продуктів, які ще залишилися з довоєнного часу, опустошилися. Необхідно було підтримувати їжею дружину і тещу, в ізоляторі, забезпечувати передачами. Про себе, про свій туберкульоз він вже навіть і не думав. Харчувався абияк. Про калорійність їжі і говорити нема чого. Життя так склалось, що було не до лікування. Дітей би нагодувати. Семенчику необхідно молоко. Старшим м'ясо. Ростуть. На базарі ціни захмарні. Все більш-менш цінне, що було вдома до війни, вже продано або виміняно на продукти. А жити якось треба. Рятувала робота. Його професія, фотограф, дозволяла хоч трохи латати фінансові діри. Але за це доводилося дуже багато працювати, а здоров'я ослабувало. Та й моральна пригніченість не сприяла оздоровленню. Сіра, похмура будівля Гестапо знаходилась на розі вулиць Іринінської і Короленко, майже в ста метрів від їхнього будинку. Завтра ж вранці, перед роботою, Володя вирішив зайти в Гестапо і попросити побачення з дружиною, щоб передати якісь продукти. До відділення пункту прийому передач стояла довга черга. Незважаючи на те, що він був тепло одягнений, мороз почав пробирати. Нарешті черга просунулася і він потрапив в вестибюль. Тут вже було значно тепліше. Відразу за дверима у вестибюлі за столом сидів немолодий черговий в чорній, страхітливою формі. Він оглядав уважним поглядом кожного, хто входив в приміщення. Тих, хто викликав у нього підозру, він звично обшукував. У Володі, крім сумки з продуктами, через плече висів кофр з фотоапаратом, який він взяв з собою, щоб зразу йти на роботу в фото ательє. Фото19. Один з розстрільної команди шукає здобич в речах розстріляних. Фотоапарат, а також інші сторонні предмети, слід залишати на вахті у чергового. Коли Володя простягнув йому кофр, той його розкрив, вийняв фотоапарат і радісно посміхнувся. Тих знань німецької мови, які Володя отримав в інституті, та й на роботі доводилося спілкуватися з німцями, було цілком достатнім, щоб зрозуміти чому так посміхаючись, говорив йому гестапівець. Виявилося, що сам він родом з міста Ветцлар, де знаходиться цей оптичний завод, що випускає фотоапарати 'Лейка'. Він пояснив Володі, що до війни працював на цьому заводі дуже багато років. Цілком можливо, що і цей фотоапарат теж пройшов через його руки. Від розчулення він закотив очі і притиснув 'Лєйку' до грудей, як щось рідне. Видно давно вже не був вдома і скучив за сім'єю і за мирною працею. Хотів навіть сфотографуватися, але видно згадав, де він знаходиться. Пообіцяв Володі на днях зайти до нього в фотографію і зробити пару знімків, щоб вислати додому. Залишивши у чергового передачу, Володя пішов на роботу. Глава 16. Конвоїр супроводив Дору в ту ж камеру, звідки її викликали на допит. Мама відразу ж кинулася до неї: - Що там було, Дорочка? Що вони в тебе питали? - Вони цікавилися слідчим Іванченко, про який нам розповідали жінки в камері. - А що вони хотіли про нього знати? - Я так думаю, за те, що він допомагав євреям, його і заарештувало Гестапо. Тому нас всіх сюди перевезли. Тепер вже вони будуть нами займатися. - Дорочка, все, що не робиться - робиться на краще. Тут навіть камера акуратніші ніж в поліції. Німці, все ж я впевненав тому, що культурна нація і вони скоро в усьому розберуться. Треба тільки трохи потерпіти. Дора подивилася на неї довгим поглядом і подумала 'Я не буду їй більше ні про що розповідати. Нехай вона залишиться при своїх рожевих думках. Видно, все, про що говорила бабуся Ніна про Бабин Яр, для неї було занадто неправдоподібним. Що старе, що мале.'. Через деякий час всім, хто знаходився в камері, зробили перекличку і розбили на кілька груп. Кожну групу, в супроводі конвоїрів, повели довгим коридором. Потім через вузький прохід почали спускатися по крутих сходинках в підвал. Кожна сходинка віддавалася в їх серцях ниючий біль. 'Ось так, напевно - подумала Дора, - грішники після смерті спускаються в пекло'. Безшумно відчинилися, ретельно змащені на петлях двері. За нею виявився вхід в довгий коридор, тьмяно освітлений рідкісними світильниками. У ніс вдарив запах застояного смороду, гнилі і вогкості. На початку коридору в маленькій кімнатці за конторкою сидів черговий наглядач з вимерлими очима. Він подивився на жінок каламутним поглядом дохлої риби, як на порожнє місце. Про щось тихо переговорив з конвоїром. Потім зняв ключі з конторки і відокремив від гурту Дору з мамою і повів в кінець коридору. Ліворуч і праворуч уздовж нього були металеві двері. Багато дверей. Вони були закриті на засуви, на яких висіли замки величезних розмірів. За кожними дверима, за кожним замком були люди. Їх присутність відчувалася навіть крізь стіни. Біля однієї з камер він зупинився, звично подивився у вічко і відкрив ключем важкі двері. 'А ось і саме пекло', - встигла подумати Дора і переступила через високий поріг. Камера, куди їх помістили, майже нічим не відрізнялася від попередньої, за винятком того, що тут не було туалетного каструлі. Туалет знаходився в кінці коридору, і ув'язнених туди виводили два рази на день. Наступного дня вони пробули в камері одні, і їх ніхто не турбував. Через годівницю передали передачу від Володі. 'Значить, - подумала Дора, - він уже знає, де ми знаходимося'. Вранці наступного дня, Дору знову викликали на допит. Слідчий той же, що і в перший раз. Він посадив її на стілець проти яскраво палаючої лампи. Знову посипалися все ті ж питання про слідчого Іванченко і зв'язок Дори з ним. Потім встав, підійшов до неї і при світлі лампи почав уважно розглядати плями на її сукні. Переконавшись в достовірності свого припущення, він запитав: - Чому ви не повідомили мене про те, що годуєте дитину грудьми? Від страху кров заюшила їй в обличчя. 'Тепер уже все скінчено. Він знає про дитину. Хтось все-таки доніс'. Дора спокійно відповіла: - Ви мене не питали про це. Ви мене питали про якогось слідчого. - Вірно. Але зате тепер я переконався, що ви і ваша мати не маєте до цього ніякого відношення. - Якщо ми не винні, то значить можемо йти додому? - наївно запитала Дора. - Можливо, - сказав він, - але нам необхідно виконати деякі формальності без яких не обходиться жоден бюрократ, - пожартував він. - Спочатку вас відведуть додому, - з награною бадьорістю сказав він, - і ви погодуйте дитину. Це ж не по-людськи позбавляти її материнського молока, - обурився він. - А за цей час я розрахуюсь з бюрократичними тенетами і ви з мамою можете бути вільними. Тільки я вас попереджаю, - вдома ніяких розмов, інакше ваша дитина залишиться без материнського молока. Він викликав двох конвоїрів, щось написав на папері і велів їм проводити Дору додому, не заводячи в камеру. Почувши про те, що її відведуть додому, у неї від радості затріпотіло серце. 'Невже мені так пощастить і я побачу дітей?' Але потім така 'сердечність' гестапівця здалася їй дуже підозрілою. До її свідомості дійшла його фраза, щоб 'вона ні з ким не розмовляла', і це її насторожило. 'Знайшла кому повірити, - подумала вона. Він просто намагається з'ясувати, чи є там діти, чи ми їх сховали. Положення безвихідне. Дітей врятувати вже неможливо. Виходить, що вона сама виводить гестапівців на своїх дітей'. Але, десь в душі, радість від того, що вона побуває дома, побачиться з дітьми і Володею, відвернула її від чорної думки. А найголовніше, що вона, можливо, зуміє, якось повідомити Володі, щоб він вивіз дітей у Ядлівку. Подумки вона попросила Бога, щоб Він дав їй таку можливість. А може навіть їх звільнять? Адже він пообіцяв. Дурниці! Як тільки я могла це навіть припустити? Адже не за слідчого же Іванченко нас заарештували. Залишається тільки одне - треба якимось чином, повідомити Володю, про те, як врятувати дітей!'. Це була єдина можливість. Глава 17. Повернувшись додому, Володя вирішив на наступний день, рано вранці, з Лізою і Антошою піти в Гестапо і спробувати отримати побачення з дружиною. Дітей він взяв з собою в надії, що їм дозволять побачення з мамою і бабусею. Але знову, передачу прийняли, а побачення не дозволили. Володя почав обурюватися і вимагати побачення, але черговий офіцер зміряв його презирливо і пригрозив арештом. У вестибюлі, на виході з будівлі в вестибюли був той же літній черговий. Він запам'ятав Володю. А може бути і не його, а фотоапарат, виготовлений на рідному заводі. Володя отримав свій кофр і зібрався вже йти. Черговий жестом підкликав його до себе. Присунувся до Володі впритул і прошепотів йому на вухо, показуючи пальцем на дітей: - Ти повинен сьогодні ж вивезти або сховати їх, інакше потім вже буде пізно. Завтра за ними прийдуть до тебе додому і заберууть. Після цього ти їх більше не побачиш. Це страшне повідомлення чергового потрясло Володю і на його чолі виступив піт. Дійсно, як він відразу не подумав про те, що діти, народжені єврейкою, за єврейським законом Галаха теж являються євреями і також підлягають знищенню? Черговий, суворо дивлячись йому в очі, повторив: - Сьогодні ж виведи дітей і заховай, інакше у них не буде завтра! Що спонукало цю людину піти на такий крок? Адже він служив в Гестапо, а туди жалісливі не потрапляли. Може бути, як солідарність з фотографом який користується виробом його заводу на якому він багато років відпрацював? Може бути, він сам був багатодітним і згадав свою сім'ю, дітей, довоєнні роки? А може бути, знаючи про звірства, які чинили його товариші по службі в Бабиному Яру, його совість замучала? Все-таки він вже не молодий і скоро доведеться перед Страшним судом за все відповісти? Цього ми вже ніколи не дізнаємося. Можна тільки просити Бога про відпущення йому гріхів. * * * Вранці бабуся Ніна проводила Володю з Лізою і Антошою віднести мамі та бабусі передачу. - ТьотюНіна, ми віднесемо передачу, а потім я візьму дітей до себе на роботу: Нехай хоч трохи там у дворі погуляють. - Добре, тільки вчасно приходьте обідати. - Я думаю, що сьогодні багато роботи не буде і ми не запізнемося. Провівши їх до дверей, вона приготувала сніданок і погодувала Колю і Семенчика. Потім поклала Семенчика в ліжечко. Коля погрався зі своїми машинками і заснув. Бабуся Ніна вирішила зайнятися дрібним пранням. Через годину у двері квартири пролунав вимогливий дзвінок: - Знову Володька щось забув. Нема зовсім у людини голови, - пробурчала вона беззлобно. Дзвінок повторився: - Так йду, вже йду. Ніколи не візьмеш все відразу. Завжди щось забуваєш. Вона витерла руки об фартух і відкрила двері. На сходовому майданчику стояли два здоровенних гестапівця в чорних шкіряних плащах, а між ними, як тоненька берізка Дорочка. Її руки були грубо закуті в наручники, як у запеклої кримінальниці. Вона стояла, опустивши голову і сльози текли по її блідих, запалих щоках. І не від страху перед втечею закували вони її в кайдани, а для того, щоб ще більше принизити, придавити, щоб вона вже повністю перестала відчувати себе людиною. Виявилося, гестапівці привели її погодувати грудного Семенчика. Зглянулися? Як би не так. Вони увійшли в кімнату і жестами пояснили, що Дора повинна погодувати дитину. Суворо заборонили розмовляти між собою. У кімнаті, не роздягаючись, один з них розташувався біля вікна, сівши на підвіконня. Напевно, побоювався, що нещасна жінка прямо в наручниках не стрибне через вікно. Другий, розстебнувши плащ, щоб було зручніше, в разі чого вихопити пістолета, стояв, спершись на одвірок. Ще раз наказали, - не розмовляти між собою. Дора не могла навіть запитати про інших дітей. Бабуся Ніна, схитрувала, і під виглядом того, що хоче принести табуретку для конвоїра, що розташувався біля дверей, метнулася на кухню. У неї там щось гупнуло на підлогу і ніби то, нібито лаючись, пробурчала: - Володька, паразіт, понаставляв тут під ноги чортові каструлі, а сам з дітьми понесли вам передачу. Не хвилюйся, з дітьми все добре. А я тут, як дурна повинна все прибирати після нього. Діти носяться по квартирі, як очманілі. А чого б їм не носитися? Татко, бач, як балує їх? І пальтечка і черевички їм понакупав. Годує їх добре. Ось вони і носяться, як чумні. Потім занесла табуретку, витерла її ганчіркою і поставила охоронцеві: - Сідай, Ірод. Дора добре зрозуміла новини, які баба Ніна сказала їй 'закодовано'. 'Ну і, слава Богу', - подумала вона. Дора нахилилась над Семенчиком ітихо промовила тільки чотири слова, які для неї були важливіші за життя. Це були ті слова, які Господь дав їй можливість виголосити для порятунку дітей. - Передайте Володі, - діти, Ядлівка. Сьогодні ж! Навіть у ванну кімнату, щоб помити руки, Дору супроводжував гестапівець. Правда, звільнив від наручників. Дора мила руки, а бабуся Ніна простягнула їй рушник. Дора, дивлячись їй в очі ще раз вимовила: - Скажіть Володі, - з дітьми, Ядлівка. Сьогодні! Вимивши руки, Дора підняла Семенчика з ліжка і почала його годувати грудью. Потім почекала момент, коли охоронці про щось між собою заговорили, почала тихо і ніжно наспівувати колискову пісеньку так, щоб було чутно і зрозуміло тільки бабусі Ніні: - Сьогодні мій зайчик, такий холосий, обов'язково з татком, братиком і сестричкою поїде в Ядлівку до бабусі Насті і діда Мини. Там свіже повітря, не пахне порохом, немає поганих дядьків. Вам втрьох не буде нудно. Будете грати в хованки. Заховаєтесь від всіх далеко-далеко, і ніхто вас не знайде ніколи. Правда, мій такий холосий, мій маленький? Конвоїр біля вікна щось запідозрив, а потім побачив, що бабуся Ніна несе і йому теж табуретку, пробурмотів щось собі під ніс і розташувався на ній, витягнувши ноги. Бурмило, що сидів біля дверей, витягнув сигарети, щоб закурити. Нерви бабусі Ніни були напружені до межі, і вона не витримала, - накинулася на нього з кулаками, як квочка, яка захищає свій виводок від шуліки: - А ну, чортяка проклятий, викинь свою смердючу цигарку. Подивися, паразит, вона, -- показала рукою в верхній кут, - на покуті святі ікони стоять. Навіть Микитка здеся ніколи свій тутюнище не нюхав, тепер листів не пишуть ні він ні син, ні невістка. Все їм ніколи! Ти диви, - сказала вона повернувшись до конвоїра, показуючи пальцем на Дору, - матір годує нетяма. Сьогодні ж діти поїдуть, в Ядлівку, - скоромовкою сказала вона Дорі. - А в тебе, паразита, немає ні сорому, ні совісті!. Прибери свої ноги з проходу. Розсівся тут, як усебе у власному будинку в Німеччині, пройти навіть не можна. Чого очі витріщив? Ціцьок не бачив, чи шо? - О, я, я. Німеччина добре! Потім щось пробурчав невдоволено, але прибрав ноги, а сигарети заховав назад в кишеню плаща. Після такого нервового напруження Дора відчула, що основне її завдання виконано - все повідомила! Нерви її не витримали і вона заплакала. Тільки зараз вона відчула, що бачить свого сина останній раз. Її сльози текли по обличчю і капали Семенчику на щічку. Вона погодувала дитину, потім поцілувала його. Семенчик досить засопів носиком, облизуючись і прицмокуючи. Потім почав гратися, хапаючи ручками Дору за окуляри. Награвшись, утомився і, обволікаємий знайомим, ні з чим незрівняним запахом мами, зробив 'потягусі' і заснув у неї на руках. Дора переповила його вже сплячого, і поклала в ліжко. Якби він тільки міг знати, що вже ніколи і нічого смачнішого маминого молока в своєму житті йому не доведеться спробувати. І ніколи не буде він так солодко і спокійно засинати! Конвоїри нетерпляче поглядати на годинник і почали квапити Дору. Бабуся Ніна встигла сунути їй в кишеню кілька варених картоплин, солоний огірок і два варені яєчка. Гестапівець знову одягнув на Дору наручники і вони повели її на вихід. Дора повернула обличчя і в останній раз подивилася очима повними сліз на свого молодшенького сина. А той, нагодований, спав, закинувши ручки за голову. 'Не ображайте сиріт і вдів. Всі сироти та вдови діти мої'. (Євангеліє від Матвія) * * * Повернувшись в камеру, Дора розповіла здивованої мамі про те, що їй пощастило побувати вдома і навіть погодувати Семенчика. Правда, Володю вдома не застала. Він з Лізою і Антошею поніс для них передачу. Покопавшись в одязі, вона дістала з потайної кишені гостинчик від бабусі Ніни. Тільки хотіла його розгорнути і пригостити маму, як їх перервав шум відкриваючого віконця в дверях, як його називали - годівниці. Наглядач прочитав їх прізвище з папірця і просунув через віконце передачу. Поласувавши ще теплою, домашньої картоплею з кількою, яйцями і огірочками, вони ще довго просиділи за маленьким столиком задоволені (ліжка на день підв'язувалися до стіни), обговорюючи домашні справи: - Ось бачиш, - сказала мама, - я тобі казала, що тут буде краще, ніж в поліції, і нас скоро або випустять, або відправлять до Німеччини. Для того, щоб розібратися в нашій ситуації, необхідно час. Дора не стала їй заперечувати, все одно - це було марно. Настав вечір. Правда, в камері було важко визначити час доби. Світло горіло постійно і вдень і вночі. Просто, дозволили опустити ліжка. Дора з мамою задоволені хорошим, порівняно, днем, вляглися спати. Дора ще перебувала під враженням короткого перебування вдома і їй зовсім не хотілося заперечувати мамі. Вона вирішила не розповідати їй, як передала через бабусю Ніну про те, щоб Володя терміново вивіз дітей з Києва. Маму могли теж викликати на допит. Під натиском слідчого вона могла все розповісти. 'Краще нехай нічого про це не знає. А потім, буде час, я їй розповім', - подумала вона. Лягла на вузьку ліжко, підклала руку, як в дитинстві, під щоку. Руки досі ще зберегли дитячий запах Семенчика. Дора закрила очі і ще встигла подумати про те, що з'явився шанс на порятунок дітей і вона за це подякувала Богу. Вперше за весь час, вона спала глибоким і спокійним сном. Глава 18. Наступний день пройшов відносно, спокійно. В другій половині дня в камеру увійшли два наглядача і веліли їм збиратися на вихід з речами. Знову завели в те ж приміщення, куди привезли їх з Поліцейської управи. Там вони зустріли своїх колишніх сусідок по камері. Зібралося близько п'ятдесяти жінок, багато хто був з дітьми. Ніхто з них не виявляв особливого хвилювання. Переїзд в інше місце став вже звичним. Майже всі були впевнені, що тепер їх повезуть на станцію Сирець для відправки в інше місце. Однак насторожувало те, що особисті речі наказали залишити на лаві і без нічого завантажуватися в машину. Речі пообіцяли доставити до місця призначення пізніше. Спочатку всі сідали на оцинковану підлогу щільно закритої вантажівки. Дора з мамою сиділи поряд, притулившись одна до одної: - Дорочко, - тихо промовила Іда. - Вчора я просиділа, майже, цілий день в камері одна. Я багато чого передумала. Коли ти повернулася назад, я побачила, яке щастя написано було на твоєму обличчі. І я хочу тобі ось що сказати, - ти навіть не уявляєш собі, яка ти щаслива. Дора допитливоо глянула на неї. - Так, Дора. Я можу повторити тобі ще раз, - і не чекаючи від неї відповіді тихо промовила, - Бог дав тобі радість побачити перед смертю свого самого молодшенького синочка і навіть погодувати його. Не кожному це дано. І, не чекаючи від неї заперечень, додала, - я теж щаслива. Мені Бог дав щастя померти на руках моєї єдиної дочки. Дора не на жарт злякалася: - Мамулечка, що ти таке кажеш? Яка смерть? Ти ж бачиш, нас повезуть на станцію, для відправки до Німеччини? Ти ж сама мені про це постійно говорила, а я тобі ще й не вірила! Тепер я і сама бачу, що я помилялася. Поїдемо до Німеччини, там влаштуємося, а потім, коли все це закінчиться, будемо знову жити всі разом. - Ні, Дора, твердо сказала Іда. - не буде у нас з тобою ніякої Німеччини. Уже менше ніж через годину ми будемо з тобою разом НАЗАВЖДИ. - Мамочко, - в розпачі сказала пошепки Дора, - ти так вірила, що нас відвезуть до Німеччини, що німці - це цівілізщванна нація! - Я в це ніколи не вірила. Я стара эврейка, багато чого пережила і перебачила. Я дуже добре знала що нас очікує ще з тих пір, коли на стінах з'явилися перші накази. Просто, я не хотіла хвилювати тебе і Володю, і як могла, відволікала вас своїм безглуздим базіканням про німецький рай. Я - мати. Після того, що мама їй сказала Дора зрозуміла, що тепер вони обидві знаходяться в однаковому становищі. І вона і мама знають, що скоро помруть. Дора квапливо тихенько розповіла мамі, як вона, побувавши вдома, через бабусю Ніну передала для Володі повідомлення про вивезення дітей у Ядлівку. - Значить, діти будуть в безпеці? - запитала Іда і очі у неї заблищали. - Я вірю, що будуть, - впевнено відповіла Дора. Але, згадавши, як вона просила Бога допомогти дітям, впевнено відповіла: - Я впевнена, що вони вже в Ядлівці. * * * Люди постійно прибували, і сидіти на підлозі вже було неможливо. Всі піднялись з підлоги, даючи місце прибулим. До кінця завантаження їх так утрамбували, що довелося стояти тісно, притулившись один до одного. - Тепер зрозуміло, чому нам не дозволили брати речі. Куди б ми їх поділи? І так тісно, що повернутися неможливо, - розсудливо сказала якась жінка. А інша її підтримала обнадійливим тоном: - Нічого, в тісноті, та не в образі. До станції їхати зовсім недовго. Якось вже потерпимо, а там вже буде краще. Після навантаження двері машини щільно закрили. В кузові відразу стало темно. Маленька лампочка над кабіною, майже не давала світла. Натужно завив потужний двигун і вантажівка, погойдуючись на дрібних вибоїнах, виїхав за браму. З перших же метрів руху, в щільно закритому кузові, стало важко дихати. Повітря не вистачало. Відчувалася відсутність вентиляції. Оцинковані стіни кузова заблищали вологою. Зі стелі на жінок капали важкі краплі конденсату. Зчинилася паніка. Жінки почали кричали і гукати на поміч. Люди почали задихатися. Рух машини ще більше посилило тисняву. Дора і мама міцно трималися за руки. Раптом Дора відчула, що рука мами ослабла, і вона, ймовірно впала б, але її утримувала щільність навколо них людських тіл. Дора помацала пульс у неї на шиї і з жахом виявила, що він не прослуховується. Мамине серце не витримало. Її тіло почало повільно просідати вниз. Дора спробувала її утримати, але сил у неї вже не вистачало. Все, що тепер займало її думку, - це хоча б ковток свіжого повітря. Люди хваталися руками один одного, відштовхувались ногами, намагаючись вибратися з щільної маси тіл, тяглися вгору, до стелі, начебто там був якийсь порятунок. Мертве тіло мами затоптали ногами. Дора спробувала присісти, може там є жаданній ковток повітря. Їй це вдалося. Тут, серед незліченних ніг, було навіть вільніше. Але тут повітря теж не було. Хтось наступив їй на руку. Чиясь нога надавила їй на спину. Заперечувати, або щось говорити вже не було сил. Вона почала задихатися. Раптом щось дзвінко клацнуло під днищем машини, і будка почала заповнюватися отруйним газом з вихлопної труби. Дора відчула, як кудись далеко відступили несамовиті крики жінок, майнули перед очима чоловік, діти. З її горла виривався булькаючий хрип. Всередині у неї все стислося. Кожна її клітинка вимагала повітря, хоч трохи, хоча б один подих! Але його не було. Останнє, що вона подумала: що фашистам так і не вдалося маму вбити. Вона померла своєю смертю. Стара, хвора жінка змогла їх двічі перемогти! І тут же перед згасаючою свідоміст`ю Дори виникла мама. Вона ніби парила в повітрі, посміхалася і простягала доньці руки, як би кликала її до себе. В горлі Дори зупинився твердий клубок. Свідомість запаморочилась і назавжди погасла. Її думки перервалися, і вона полетіла на поклик матері, на її посмішку, до її протягнутих рук. В Бабин Яр вантажівка привезла вже трупи, збиті в щільну масу. Залишилося тільки вивантажити. Ув'язнені Сирецького табору для військовополонених, доставлені сюди спеціально для такої роботи, залізними гаками витягали тіла і скидали їх в глибокий рів. Увечері їх теж розстріляють і скинуть туди ж. А завтра привезуть нових. Для вбивства жінок і дітей катам навіть кулі не знадобилися. Після цього більше ніхто Дору і бабусю Іду не бачив. Згинули вони в диких бур'янах зловісного Бабиного Яру. Замордували їх аспиди прокляті. Куди прийти пом'янути їх і поплакати? Хто скаже дітям, де їх могили? Не знайшлося для них місця для останнього спочинку на цій землі. Хто відповість за цю бійню? 'Незабаром Мені помста і Аз воздам по справам його'. (Євангеліє) Глава 19. Після відвідин гестапо, убитий горем Володя, з дітьми відправився на роботу. Швиденько виконав термінові закази, він відпросився, посилаючись на погане самопочуття. Згодом він з дітьми повернулися додому. Зайшовши в квартиру, він сів і не міг вимовити жодного слова. З прикрістю дізнався, що Дору приводили додому погодувати дитину, а він не зміг з нею побачитися. - Ти, синку, не переймайся. Все одно тобі не дозволили б з нею говорити. Вона тільки й встигла, що погодувати малюка і переповити його. Навіть поїсти не дозволили. - А хто її приводив, поліцаї чи німці? - Я так думаю, що це були гестапівці. Обидв одягнені в чорні плащі, як круки якісь. - Може бути, тепер будуть її кажного день приводити Семенчика годувати? - з надією в голосі запитав Володя, - це ж поруч. - Боюся, що ні. По-моєму, у них було завдання перевірити, хто тут ще живе. Тепер вони вже знають про дітей. Треба щось робити. Ой, Боже ж мій, - скрикнула вона, - мало не забула. Дора встигла сказати тільки чотири слова: 'Володі, Ядлівка, діти, сьогодні'. Вона веліла тобі це передати. Два рази повторила! - Володі, Ядловка, діти, сьогодні. Бачачи його стан, бабуся Ніна мало не насильно влила в нього половину склянки самогону (ще діда Микитки виріб), і тільки тоді він зміг видавити з себе те, що сказав йому черговий Володя кілька разів задумливо повторив цю фразу і його осінило: - Бабуся Ніна, це ж Дора передала мені через вас, щоб я сьогодні ж вивіз дітей до мами і вітчима! Як же я відразу не здогадався? Сьогодні в гестапо мені теж саме сказав черговий у вестибюлі. - В гестапо, черговий? Звідки ти його знаєш? Що це за знайомий такий? - підозріло запитала баба Ніна. Володя розповів їй про своє "фотоапаратне" знайомством з черговим. І про його попередження, щоб терміново вивіз або сховав дітей. Діти, народжені єврейкою, вважаються євреями і теж підлягають знищенню. - Ой, Володя, чує моє серце, що він правильно сказав. Он мою знайому, живе через дорогу, забрали разом з дітьми. І все! Як у воду канули. Нам треба терміново рятувати наших дітей! Фото 20. Київ. Пам'ятник жертвам Бабиного Яру на Сирці. - Де ми будемо їх ховати і як їх вивезти? Всі дороги перекриті, скрізь стоять поліцейські застави. Понтонний міст перекритий. - Здається, я знаю, що треба робити, - промовила бабуся Ніна. - Поки тебе не було, я все продумала, і у мене вже є заготовлений план. Треба зараз же, терміново одягнути тепліше дітей і зібрати все необхіднє. Давай, синку, не будемо втрачати час, а відразу ж підемо на Сінний ринок. Там працює візником кум мого чоловіка Микитки. Він возить з Броварів фураж для німецьких конюшень. Я його знайду і домовлюся, щоб він обов'язково сьогодні, прямо зараз вивіз дітей в село Ядлівку, до твоїх, Володя, батьків. Це далеко від Києва, і там їх ніхто не шукатиме. Там, у баби Насті і діда Мини вони і пересидять лиху годину. - Як же ми туди доберемося? Адже зима, холодно, та й мости все зруйновані? А на понтонний і суватись нічого, - засумнівався Володя. - Я впевнена, що Овсій знає, як виїхати. Гадаю, що ви поїдете по льоду через Дніпро. Овсі цей шлях добре знає. Морози вже встановилися і лід міцний. Там є настелена гать і накатана санна дорога. Візники на санях вже давно по ній їздять через Дніпро, доставляють від станції Дарниця на Подільські склади вугілля та дрова. Бабуся Ніна пішла в свою кімнату, порилася в скринці, щось сховала в кишеню, бурмочучи собі під ніс: 'Ти вже, Микитушка, не тримай зла. На Божу справу буде витрачено, а собі якось наживем нові каблучки. Головне, тільки повертайся живим і здоровим'. Вони швиденько зібралися, тепліше одягли дітей, взяли деяку їжу. Потім, щоб не викликати підозру, розділилися, і кожен окремо по різних вулицях пішли на Сінний базар. * * * Їм пощастило. Оівсія знайшли відразу. Той сидів у їдальні обідав і після цього вже збирався виїжджати. - Ти чого це, Нінка, так пізно прібігла? Базар скоро вже закінчиться. Щось не встигла прикупити, так давай, поспішай. - Та не на базар я прийшла, Овсій. Я до тебе у справі. - Давай, сідай і викладай, що у тебе за справа така. - Овсюша, на тебе одна надія. Треба вивезти дітей з Києва. Інакше їм тут смерть. - А що ж це за діти такі, що їм небезпечно тут жити? Підпільники або партизани? А може, шпийони які? - Ох, Овсюша, не до жартів мені сьогодні. Це діти моїх сусідів, дуже хороших і порядних людей. Вони наполовину євреї. І батько з ними, але він - українець. - Ти, стара, розумієш, що говориш? Як я їх вивезу? Та ще й євреї? Це ж вірна смерть і для них і для мене! - Ти не бійся, у них в метриках записано, що вони українці. Посади їх в сані і прикрий соломою. У такий холод хто там буде дивитися? Та й не схожі (магічні два слова: схожий-не схожий) вони на євреїв. У разі чого скажеш, що голодно в Києві, везу, мовляв, діточок на сільський хліб. Овсій насунув шапку на лоб і почухав потилицю: - Так то воно так, якщо німці, то куди не йшло, їм не хочеться виходити на мороз і оглядати, а якщо поліцаї? Ті в усі дірки заглядають. - А ось, щоб вони не заглядали, візьми це, - і бабуся Ніна вийняла з кишені хустиночку, розгорнула її, і на долоні засяяли дві золоті обручки. - Ех, Нінка, Нінка! Добра ти жінка. Так за чужих печешся. І чого ти вибрала собі Микитку? Чого ти за мене не пішла? А кликав же. Чим він тебе так причарував? - Так вже вийшло, Овсюша. Люб він мені був, та й зараз за нього серце болить. Де він зараз, шалапутний, що з ним? Нічого не знаю. - Та де ж йому бути? Напевно, в поліції горілочку глигає, та по лісах за партизанами гуляє! - Та ні, Овсюша. З перших же днів він на війну подався. Не брали його в військкоматі за Біломор-Канал, так він же такий хваткий, що влаштується куди завгодно. Воює він, та тільки ось, звісточки від нього немає, як він там, живий чи ні? - Та яка там звісточка ?. Ось німця проженуть, і отримаєш відразу штук десять листів. А зараз пошта не працює. Ти не думай, Ніна, - наче виправдовуючись, сказав Овсій, - я теж хотів піти з нашими, так ти ж знаєш, кульгавий я з дитинства. Хто ж мене інваліда візьме? Куди мені на війну? У військкоматі мені сказали, щоб я сидів вдома і не рипався. А раптом німці про мене дізнаються? Вони ж по всьому світу разбрешуть, що у нас вже воювати нікому, і вже інваліди воюють. Ось і кручусь тут. Ну, а за дітей не переживай. Доставлю як треба. Будемо живі - побачимося і розрахуємося. А золото, вибач, візьму, - винувато сказав він, - але це тільки для них, аспидів. Треба самогонки купить. Може як-небудь та викручуся. Самогоночка з сальцем - вони завжди виручають. Будемо сподіватися, що і в цей раз не підведуть. - Дякую, Овсюша. Хай тобі Бог допоможе, - перехрестила вона його. - Ну, гаразд тобі, Нінка, чого вже там. Ми ж начебто не чужі люди. * * * Майже до темряви пробиралися вони в село по накатаному за день тракту. Дорога була добре. Ситі і відпочилі за ніч коні легко тягнули сані по дорозі. На щастя, на протязі всього шляху їх ніхто не зупиняв і не перевіряв. На багатьох постах знали, що Овсій возить фураж для німецьких стаєнь і це служило йому, як перепусткою. Але на одному кордоні, вже на виїзді з села Русанів, їх зупинили поліцаї, та й то тільки тому, що це теж були знайомі Овсія, і їм дуже хотілося випити. Промерзли, бідолашны, вночі. Знали, що у того завжди щось та знайдеться. Зайшли в хату, випили по склянці, закусили. А тут і дітлахи по нужді вислизнули з соломи. Один з поліцаїв звернув увагу на них, що бігають по двору: - Це що у тебе там за дитячий садок? - Та то стара нав'язала мені відвезти їх на сільські хліба, - махнув рукою Овсій, - у місті ж голод. Он і господар при них, - показав Овсій на Володю. - Обіцяли трохи заплатити мені. Жити треба за щось, да і конячок годувати, бо без них нікуди. А тут, ось, підвернувся калим. Не відмовлятися ж. - Ми тут одного якось ще восени зловили, хотів двох жиденят вивезти. - Ну і що ви з ними зробили? - аж зблід Володя. - А що зробили? - махнув рукою той. - Відправили назад під конвоєм. А там, - кивнув він головою в бік Києва, - знають, що з ними робити. Швидко розберуться! - Да ні, хлопці, тут у нас все по закону, - прикидаючись п'яним сказав Овсій, квапливо підливаючи самогонку в стакани, - ось, дивися, - поліз він за пазуху. - І довідки є, що це наші, українські дітлахи. - Так ми тобі віримо, ти ж свій, - заспокоїв його вже захмелілий поліцай. - А хоч би й жиденята. Шо ж то не люди, чи що? - сказав літній поліцай. - Та й чоловіку треба якусь копійку заробить. - Ну, давай ще по одній, - заквапився Овсій поміняти тему розмови, - треба їхати, а то морозом вже до кісток пробрало, та й конячки трохи пристали, пора на відпочинок. Переночую, а завтра раненько назад. Гостинця привезу. - Давай, нам теж пора патрулювати. Тут є такі, для яких - нічка темна, мати рідна. - Що, тут є партизани? - здивовано запитав Володя. - Та хто ж їх знає, партизани чи хто? Ліси ж кругом. Ось вони і балують. Щось намагаються зробити, а силоньок замало. Це там, - махнув він рукою на схід, - у них ціла армія. Кажуть люди, навіть генерал є свій. Ковпак - чи то звуть так, чи то що. А у нас, нічого такого. Але все одно, іноді кусаються. Тільки коли вони від'їхали далеко від застави, до свідомості Володі дійшло те, що так підспудно гнітило і турбувало його весь цей час, починаючи з від`їзду з київської квартири. Адже в метриках дітей є графа, де записані відомості про батьків. А там було написано чорним по білому, що батько українець, мати єврейка! Як же їм пощастило, що поліцай не став перевіряти метрики дітей, інакше їх би повернули туди, де 'знають, що треба з ними робити'. В Ядлівку вони приїхали вже під вечір. Овсій розпріг втомлених коней, вкрив їх попоною, підкинув корму. Настя швиденько зібрала вечерю на стіл. За київськими мірками це було багате частування. Розсипчаста картопля, соління, свіже сало і, звичайно, запітніла пляшка самогону. Діти по швидкому понаїдалися. До того ж, Мина підгодував їх медом і вони почали засипати прямо за столом. Мина переніс їх на піч. Дорослі вечеряли не поспішаючи, ділилися новинами. Вирішено було лягти раніше спати, щоб рано вранці виїхати і повернутися назад до Києва хоча б в обід. * * * Незважаючи на ревність і старанність двірника у виявленні євреїв, що ховалися від арешту, йому так і не дісталося Дорине піаніно. На заваді йому став раніше виданий наказ '... про недоторканність майна арештованих'. Іуда не отримав своїх тридцяти срібників за зраду. Тільки на відміну від біблійного Іуди, совість його не мучила. У двірника її давно вже не було. Йому навіть не знадобилося шукати осику, для її заспокоєння. Але Божа кара все-таки наздогнала його. Запив паскуда з горя, що не вдалося придбати музичний інструмент за зраду. Не розрахував дозу випитого. Упав в п'яному угарі і захлинувся блювотою, та так і здох на морозі. Знайшли його тільки через місяць, після відлиги, під старим, похиленим парканом, замерзлого, з обгризеним дикими собаками обличчям і руками. Закинули те що залишилось від нього у труповозку і вивезли кудись в скотомогильник, де ховали невпізнаних, щоб не отруював повітря своїм смородом. Глава 20. Бабуся Настя і дід Мина ховали осиротівших дітей вдень в погребі, а на ніч на горищі, заповненим по самий дах запашним сіном. Від бовдура і димової труби відходило тепло і на горищі холод не відчувався. Баба Настя ночувала разом з дітьми, щоб їм було не страшно вночі одним. Набагато гірше було вдень в погребі. Там теж не було холодно. Можна було запалити свічку. Для тепла, дід Мина носив туди гарячі камені, нагріті в печі. Вони давали хоч якесь тепло, та хоч трохи рятували від вогкості. Найгірше було те, що діти майже не бачили денного світла, і баба Настя побоювалася за їхнє здоров'я. Лізі в той час йшов дванадцятий рік, Антоші шостий, а Семенчику і вважати нічого - трохи більше року. До сих пір він ще нічого не говорив і тільки посміхався. Видно, відсутність материнської ласки і спілкування з батьками, якимось чином вплинуло на дитячу психіку. Їм було суворо заборонено гуляти і галасуватити. Пізно ввечері, коли вже сусіди угамовались, дітей випускали у дворик, вигороджений сараєм, погуляти, подихати свіжим повітрям. Дід Мина при цьому сидів на лавці біля воріт, курив свої саморобні самокрутки з ядреної махорки, і пильно спостерігав за вулицею. Ледь хтось ще здаля з'являвся на дорозі, він подавав дітям знак і ті швиденько підхватали Семенчика і, як мишки, звично ховалися в свою нірку. Так тривало майже два роки. * * * Якось, уже під вечір, діти ще ховалися в льосі, в хату зайшла сусідка, перехрестилася на ікони, що стоять на покуті, і поставила на лавку глечик з молоком: - Бабо Настю, візьміть. Це вам, для маленьких дітей. - Яких дітей? - злякано запитала баба Настя, - немає у нас ніяких маленьких дітей. Хіба ти не знаєш, що наші Коля і Віра вже давно не маленькі і зараз вони на фронті? - Так це ми всі знаємо. Це для тих жиденят, що ви ховаєте. - Оце тобі здрастє вам? Кого ж ми тут можемо ховати? Яких жиденят? - злякано запитала баба Настя. Сусідка опустила очі в підлогу: - Бабо, так усі ж сусіди знають, шо Володька привіз сюди своїх дітей. У баби Насті ноги так і підкосилися. Вона мало не впала на солому, постеленний для тепла на підлогу: - Та ви, бабо, не бійтеся, ніхто про це нікому й словечка не скаже. Що ж ми - не люди, чи що? - Заспокоїла її сусідка, - у мене в самої, ви ж знаєте, і батько, і свекор, і чоловік на війні. Та й у інших теж саме. Жінки, згуртовані спільною долею, обнялися і просиділи так до самої темряви. З тих пір до баби Насті стали навідуваться сусіди хто з чим. Хто з капустиною, хто приносив горщик молока або кілька кукурудзяних качанів. Ділилися всім, чим можна. Але ж у самих вдома теж були напівголодні діти. У свою чергу дід Мина в боргу не залишався і пригощав їх медом ще зі старою пасіки. Якось раз прийшла подруга баби Насті ще з дівотства, сільська баба-шептуха Горпина. Зроду сама ні до кого не йшла, чекала, поки не покличуть, да й то незавжди приходила. В молодості красива і горда була. А тут, на тобі, сама прийшла. Зайшла в хату, мазнула очима по кутках, перехрестилася. Від когось прознала, що Антоша впав і забив коліно. Ранка на ній довго не заживає і болить, може інфекцію якусь заніс. Та й Семенчик почав кашляти, видно, застудився в сирому погребі чи, може десь недогледіли. Няньки ще ті! Самих треба б ще няньчити. Пошептала, пошептала Горпина над ніжкою Антоші, змастила чимось і заматала хустиною. Потім взялася за маленького. Щось стала шепотіти. Потім поводила дрібним шматочком крейди Семенчику по грудях. А тому лоскотно, сміється, думає, що з ним грають. Побачив на Горпині окуляри, потягнув до неї ручки і перший раз у своєму житті вимовив: - Мама. Баба Настя як почула, так і обімліла. - Ти чого, Настю? - Горпина до неї. - Не хвилюйся, будуть обідва здоровенькі. - Спасибі тобі, Горпуша. - виливала душу Настя. - Це ж треба! Його покійна мати окуляри носила, так він її по ними і запам'ятав. Ось і подумав, що ти і є мати. Адже не говорив він до цього. А зараз в перший раз сказав 'мама'. А ми вже боялися, чи то напасть якась, шо не говорить. Знахарка розчулилася. Своїх дітей у неї зроду не було (хоч би Бог дав байстрюка якогось). Взяла Семенчика на руки, почала його забавляти, а він тянеться за окуляри і знову: - Мама. Тут вже і Горпину пройняло. Защипало у неї в носі - і собі в сльози. Сидять з бабою Настею, обнявшись і плачуть. А тут, як раз і дід Мина зайшов в хату, дрова заніс і грюкнув їх на підлогу біля грубки, щоб просохли на завтра: - Що це ви тут скиглите, як собаки на погоду? - Так Семенчик же перший раз заговорив! Побачив на Горпині окуляри і подумав, що це Дорочка, і сказав 'мама', аж два рази! Заговорив, слава Богу, наш Семенчик, - повідомила баба Настя радісну новину. А у того одне на умі: - Так за це і випити не гріх. Діставай, стара, пляшку зі своїх запасів. Покопалася баба Настя в комірчині, вийшла звідти, звично сховавши пляшку самогонки під фартух, як би хто не побачив. - Ось це я розумію! - схвально сказав дід Мина. - А то, сидять і скиглють, наче більше нікуди сліз дівати. - Ой! Мовчи вже.Кому що, а курці просо. Останній час, баба Настя вже непогано володіла українською мовою і при всякій нагоді намагалась це проявляти. Бабуся Настя швиденько зібрала на стіл деяку нехитру закуску, поставила полустаканчики. Міна розлив по ним самогонку і відзначили перше слово Семенчика. Потім випили не чокаючись за упокій душ убієнних Іди і Дори. Хитрий Мина підбив на ще один тост: - Давайте ще по одній за те, щоб Семенчик говорив не тільки мама, а й тато, дід, баба. Випили ще. Ось так посиділи, позгадувати всіх і те, як раніше жили. Мина вийшов у двір смалити свій злющий тютюн, а жінки ще поплакали, кожна за своє. Знахарка Семенчика з рук не випускає, а він пригрівся і заснув. Потім вона залишила бабі Насті якісь травички. Розповіла, як їх заварювати, пообіцяла навідуватися і пішла, витираючи по бабські, кінчиком хустки заплакані очі. Ось тобі і всі таємниці! Називається - приховували дітей! А виявилося, що майже весь куток про це знає. Як в народі кажуть: 'сховала баба сокиру під лавкою'. Знати-то знали, але жодна душа не донесла! . Фото 21. Пам'ятник членам ОУН, розстріляних у Бабиному Яру. Одного разу, коли вже зовсім стемніло, у хатузайшов Микола-поліцай. Зняв шапку, обмів віником чоботи від снігу, поставив карабін у куток біля , печі, де стояли рогачі, і мовчки сів на лавку. Баба Настя застигла від переляку. Ноги, як відняло. Як на зло, і Мини не було вдома. Вона вже не знала, що й подумати. Швиденько кинулася до шафи. Помацала там, дістала пляшку з самогоном, заткнуту кукурудзяним качаном. Поставила на стіл. Потім принесла миску з солоними огірками. Відрізала хліба, витягла з печі чавунець з картоплею. Подумала трохи, а потім понишпорила в шафі. Дістала сало, загорнуте в білу полотнинку. Розгорнула і нарізала на тонкі скибочки. Налила повний стакан самогону. Не підводячи очей, Микола мовчки осушив стакан в три ковтки, крякнув і витерся обшлагом шинелі. Відщипнув шматочок хліба і понюхав його. Потім поліз в свою сумку, витягнув звідти підстреленого зайця і поклав на лавку. Щось хотів сказати, та тільки болісно скривився. Не зміг видавити з себе ні слова, тільки махнув рукою. Сам собі налив ще півсклянки. Випив. Повільно піднявся, забрав свою зброю і вийшов з хати. Уже на вулиці він надів шапку і згорбився, як під важкої ношею. Закинув за плече карабін і побрів по дорозі, самотній і обманутий. Вибач, Господи, що усвідомив гріх свій і помилуй його грішного. Глава 21 В селі Ядлівка постійно знаходився німецький форпост, який патрулював всі вулиці і околиці села. У сільські справи німці, майже, не втручалися і, в основному, займалися дрібною комерцією: міняли у місцевого населення запальнички, електричні ліхтарики, швейні голки та інші необхідні в господарстві дрібниці, на продукти або теплі речі. Не оминали своєю увагою і місцевих молодиць, що помітно через рік почало позначатися на демографічному зростанні населення села. Жителі були надані 'піклуванню' старости, призначеного окупаційними військами, для забезпечення поставок продуктів до Німеччини, і місцевого поліцая Миколи, якого доля зігнула під вагою чотирьох дітей і скандальної молодички, його дружини. Життя в селі проходила відносно спокійно. Зрідка через село проходила якась військова частина. Солдати зупинялися, з шумом і реготом милися холодною водою з криниці, відстрілювали декілька зазівашихся курей або порося, наспіх обідали, відпочивали і швидко рухалися далі. У 1943 році почався наступ Червоної Армії на всіх фронтах. Дізнавшись про це, партизани, що базувалися в лісах неподалік від Ядлівки, активізувались. Здається хлопці, не знайшли ніякого стратегічно-важливого об'єкта, крім Ядлівки, а може бути їм, просто, набридло сидіти на голодному пайку, надумали поповнити свої збіднілі запаси? Так чи інакше - напали вони вночі на німецький форпост, який базувався в селі. Десять німецьких солдатів, на чолі з лейтенантом, сховалися в підвалі церкви, обладнаному під бункер, і зайняли оборону. Ніхто з солдатів не постраждав. Тільки одного дряпнула по щоці відколота кулею штукатурка. Вони викликали по рації підкріплення з районного центру Бровари. Через годину в село увірвалися на двадцяти вантажівках карателі СС. Побачивши велику перевагу в силі, партизани без бою зникли в лісі, кинувши жителів села напризволяще. Зате комісар поставив галочку в послужному списку про бойові дії в тилу ворога. Есесівці оточили Ядлівку в щільне кільце і зігнали всіх жителів на майдан в центрі села. Дозволено було взяти необхідні речі, документи і їжу на три дні. З приводу того, що у них маленькі діти, а дорога далека і не було підводи, Мині і Насті дозволии взяти речі, необхідні для дітей, у маленький возик. Вони поквапливо кинули у візок те, що встигли на швидку руку зібрати. Зверху посадили Антошу і Семенчика. Старшеньку Лізу баба Настя взяла за руку. Чого вже тепер ховатися! Та й не було нікому ніякого діла до них. Кожен був зайнятий своєю бідою. Це вже були не ті добродушні 'німчики', які постачали селян необхідними господарськими дрібницями і сприяли збільшенню населення, а безжальні есесівські вовки. Для кращого засвоєння порядку і залякування, карателі розстріляли кожного десятого жителя. Деяких, хто спочатку заховався, розшукали і повісили прямо коло хати. Потім за справу взялися вогнеметники. Спалили все село. Все! Із тисячі двухсот дворів не залишили жодної хатки, жодного садового деревця - все село злетіло в небо чорним димом. На все село залишилися дивом уціліла церква і один сарайчик покритий залізом. Він знаходився на леваді під прикриттям дерева і його, мабуть, не помітили. Потім, жителів, що залишилися, розподілили по різним концентраційних таборах, оточили і погнали, як худобу через палаюче село, крізь дим. * * * Майже добу гнали їх до концентраційного табору під Бровари. Нарешті добралися до зазначеного місця. Кругом відкрите поле, обгороджене колючим дротом. Ніде навіть сховатися від дощу. Добре, що хоч погода була тепла. Кілька десятків людей туляться в якомусь ярку, під кущиками, хто як міг позаривалися в матінку-землю. Табір складався з цивільних, таких же селян, як і вони. Десь вдалині темною смужкою виднівся ліс. З десяток поліцаїв-охоронців похмуро бродили навколо табору, поклавши карабіни на плече, як палиці. Видно, вже відчували, що розплата не за горами. Завбачливий і господарський Мина, як предчував, приховав у візку під клумаками заступ з обрізанним черенком і маленьку пилку. Під днищем візка навіть замаскував невеличку сокирку. Вирив маленьку землянку під ухилом, вкрив її болотним очеретом і осокою. Зверху присипав землею і піском, і вийшов такий-сякий притулочок. З усіх боків стіни земельні, а вихід вільний. Можна хоча б сховати дітей від дощу та вітру. Добре ще, що було погоже літо і вночі не було холодно. Помаленьку всі селяни, дякуючи Мині і його нструментам, окопалися в землянках, обживалися, терпляче чекаючи приходу своїх. До кінця вересня в таборі практично вже не було ніякої охорони. Німецька охорона залишила табір. Мабуть їм було вже не до цивільних вязнів - Червона армія наступала на п'яти, а в Бабин Яр гнати далеко. І тільки зрідка навідувався мотоциклетний патруль. У прокуреній сторожці чергували кілька п'яних поліцаїв. Люди потихеньку почали, озираючись, виходити за дріт у пошуках їжі. Деякі сміливці пробиралися навіть у ліс і в село, що було край лісу. Фото 22. Пам'ятник дітям, які загинули в Бабиному Яру. Звідти вони несли гриби, ягоди, тягли оберемки дров. Ті, хто мали щось на обмін, приносили із села якісь продукти. Додому в село повертатися нікуди - все село спалене. Ніхто не знав, що їх чекає. Треба було якось лаштуватись и чекати на зміни. Всі вірили в краще. Ліза і Антоша швидко подружилися зі своїми сільськими однолітками. Цілими днями вони нишпорили по болоту в пошуках їжі, набиваючи шлуночки знайденими пташиними яйцями, їстівними стеблами лепехи і рогози. Ввечері баба Настя готувала для дітей із залишків борошна, упереміш з сухими листям липи, щось схоже, хіба що за формою, млинці. Чай заварювали з припасеного липового цвіту, смородини, вишні та м'яти. На лузі, після теплого дощу пробивалися печериці. Вони теж якось рятували від голоду. Гірше доводилося Семенчику. Йому необхідно було молоко. З настанням темряви Мина потай пробирався до найближчого села і там міняв якісь речі на продукти. А щоб поліцаї не приціпувались до його мандрівок, не забував і про них. Приносив самогон. В хід на обмін продуктів пішли чоботи, годинник, ще подаровані Мині паном на весілля. Така ж доля спіткала і обручки баби Ніни, які ще тоді залишив їй Овсій, мовляв, 'вони вам ще знадобляться'. І як у воду дивився. Стали в нагоді, та ще й як! Сім'я велика, і всім треба щось їсти. Баба Настя навіть натільний хрестик зняла, щось пошептала, видно, просила прощення у Бога, і Мина виміняв за нього дітям двох живих кроликів. Повернувшись з села, він відразу спорудив з очерету маленьку загородку і випустив їх туди. З'явилося своє 'господарство', а разом з ним і у дітей турбота - рвати траву і годувати кроликів. Правда, довго їх не довелося тримати. Старожили порадили їх вживати їх в їжу, інакше поліцаї, якщо побачать, то відберуть. Скріпивши серце, Мина поміняв їх на самогонку. Однією пляшкою задобрив поліцаїв, а другу, у них же, виміняв шматок сала. Ось і дітям радість. . * * * Перечекавши деякий час, Володя вирішив провідати батьків і дітей. Зібрав деякі дрібнички, що залишилися після арешту дружини і тещі, щоб по дорозі виміняти на продукти. Добрався до села, а замість Ядлівки побачив одні головешки та пічні труби. Сади вирубані і спалені. Ніде немає нікого. Де мати, вітчим, діти - ні в кого навіть дізнатися. По селу бродять одні здичавілі собаки і коти. Навіть моторошно стало, по спині побігли мурашки. Рушив він пішки у зворотний шлях. Уже до вечора дійшов до села Русанів. Зупинився у свого знайомого переночувати. Той йому все і розповів. На наступний день Володя зайшов до поліцейської дільниці. Там він випадково зустрів поліцая, з яким вони пили горілку з Овсієм ще взимку, коли вивозили дітей. Той подивився по реєстрам і повідомив, що якусь колону селян відправляли під Бровари в табір, і навіть пояснив, як туди дістатися. Звірився по датах, начеб-то підходить. Майже цілий день Володя шукав його і лише над вечір був біля табору. Там він, за допомогою самогону (найкращі ходові гроші), швидко розшукав своїх батьків і дітей. Слава Богу, всі були здорові, але дуже виснажені. Ввечері всі розсілися навколо маленького багаття. Радість зустрічі заполонила їх душі. Дивлячись на своїх рідних, на веселощі дітей, Володя тяжко зітхнув. Як, все-таки, влаштовано життя різким контрастом! За спиною колючий дріт - символ неволі і насильства. Всередині - чисте поле з виритими в землі норами, в яких зігнувшись у три погибелі сидять голодні знедолені люди. І хоча табір майже не охороняється і нема збройної охорони, але люди поки що залишаються на місці. А куди йти? Додому в село повертатися нікуди. Все село спалили. Ось і чекають. А чого чекають? Ніхто нічого не знає. Дружина і теща пропали безвісти. Діти змушені ховатися. Хвороба його прогресує. Він, при всьому своєму бажанні, не може забрати цих рідних для нього людей до Києва. Там було, як і раніше, небезпечно. Хоча Червона Армія наступала, німці лютували як і раніше. Розстріли в Бабиному Яру тривали кожного дня. І тут же поруч радість від зустрічі з батьками і дітьми. Дітей, які після метушні - кому яке місце на татові дістанеться, розташувалися на батьківських колінах і мружилися від задоволення, посмоктуючи соняшникову макуху. Їм здавалося, що смачніше цієї вичавки немає нічого на світі. Та й на всьому світі немає нічого кращого, ніж цей вечір біля вогнища, де на тринозі висів казанок, в якому варився невигадлива юшка. Після вечері, уклавши спати втомлених дітей, Володя розповів все, що сталося в Києві: про арешти, про те як Дору і тещу бабуся Ніна ховала на антресолях, як їх заарештували і як, тільки завдяки Дорі і бабусі Ніни, йому вдалося вивезти дітей в Ядлівку. Батьки навіть не мали догадки про події в Києві. Радіо, не те що зараз, навіть раніше, до війни, в селах не було. Обходилися без електрики. Газет теж давно вже не отримували. Про якісь чутки люди, хто вибирався в Київ на базар, розповідали. Але ці чутки були настільки страшними, що їх вважали неправдоподібними. Люди, просто, не вірили, що таке може бути. Війна війною, це було всім зрозуміло, але щоб ні за що, ні про що знищувати мирних жителів? Такого не могло бути! І ось, зараз, вислухавши Володіну розповідь, вони вже по справжньому повірили в те, що фашисти постріляли стільки людей, що НКВС зруйнувало центр міста. Для них це була страшна новина. - Чому ви всі відразуж не приїхали до нас? Були б всі живі. Якось би помістилися. Місця вистачило б на всіх. - Коли в кінці вересня почалися перші розстріли, багато жителів про це навіть не знали. Радіо не працює, газети про це не друкували. Звідки хто міг знати? Ходили всякі чутки. - Але, мало хто і що говорить? Це ж тільки чутки. - заперечила баба Настя.І - Друге те, - продовжив Володя, - що з Києва не можна було виїхати. Всі дороги були перекриті. Мости зруйновані. Через Дніпро можна було перебратися по єдиному понтонного мосту, а там сувора перевірка документів. - Зараз, Володя, тобі не можна з дітьми повертатися в Київ. Нам треба пробиратися додому в село, - сказав дід Мина, - і ти теж повинен йти з нами. Я думаю, що особливо зараз тобі необхідно бути поруч з дітьми. Ти їм потрібен. - Куди нам іти, там нічого не залишилося, - заперечила баба Настя, махнувши рукою. - І все-таки нам треба йти додому, в Ядлівку, - наполягав Міна. - Не залишатися ж нам тут на зиму. У цій норі ми зиму не витримаємо. А у мене вдома в ямі під сараєм захована сіменна картопля, барильце меду і ще дещо, - з хитринкою подивився він на дружину. - З голоду не пропадемо. Частина можна пустити на їжу, а частину залишити на посадку і на продаж. Та й будинок будувати треба. - Що ж ти, чортяко, мовчав і ні слова не сказав? - спалахнула Настя. - А нам тут не було чим дітей годувати. - А що я зміг би зробити? Не міг же я сходити туди і принести. А ти, якби дізналася, понесла б, як сорока язиком, по всьому табору. Повернулися б додому, а там вже нічого немає. Все пороскрадали б. Ось я і мовчав, вижидаючи час. Володя від душі порадів над прозорливістю запасливого вітчима. - А де ми будемо жити? - не вгамовувалася Настя. - Жити будете в сараї, - сказав Володя. - Так його ж спалили. - Ні він майже цілий, я бачив, - покрівля, правда, згоріла, а стіни залишилися. Вони ж із саману. До зими ми з батьком поставимо дах, з очерету, утеплимо сіном і буде де зиму зимувати. Дров навколо багато. Все ж краще, ніж тут. Вранці вирішили рушити в дорогу. До них приєдналися ще з десяток сімей. Назад вони вже йшли майже без нічого. Все, що можна було поміняти, пішло на харчування. Залишилося тільки найнеобхідніше. Антошу і Семенчика везли на візку. А Ліза йшла, весело розмовляючи зі своїми новими подружками. Тільки на другий день, з горем навпіл дісталися Володя, Мина і Настя з дітьми до свого колишнього двору. Все спалено, тільки чотири стіни сараю з саману і стирчать, як пам'ятник їхньому колишньому благополуччю. Якимось чудом уціліла вишенька за сараєм. Видно, вогнем не дістало. Так, і то, слава Богу. У інших і того не було. * * * Завдяки рукастому Мині, який володів такою потрібною в селі фахом столяра, сарайчик прийняв зовнішність затишної хатки, в якій можна було жити з горем навпіл. Навіть необхідні меблі зварганив. Під спаленою грушею, від якої залишився один стовбур, Мина розкопав яму. А там - прямо таки, за нинішніми мірками, ціле багатство. Сіменна картопля, невеличка діжечка просоленого сала, п'ятипудовий мішок пшеничного зерна, липовка з медом і сімена для городини. А саме головне, - це мисливська рушниця-двустволка. Мина був затятий мисливець і під час окупації, незважаючи на всі накази про здачу зброї, щедро змастив свою 'Тулку'та збройової запаси мастилом і закопав до кращих часів. Єдине від чого бабуся Настя скривила губи, це торбинки з тютюном. Ось тепер жити можна! Недарма кажуть, запасливий краще багатого. А тут ще, одного разу, прибігли діти і крик підняли: - Діду, йди глянь, на вишню бджолиний рій сів! Який рій? Що за рій? Зібрався Мина і пішов глянути. А там дійсно на молоденьку вишеньку, яка дивом врятувалася від пожежі, сів бджолиний рій. Навколо гул стоїть. Була у Мини колись до пожежі пасіка. Пожежа спалила все. А ці, бач, не забули де їх будинок, повернулися назад. Мина збігав швиденько у хату, приніс відро з водою, віник і дощечку. Покропив водою з віника бджіл, намочив їм крильця і стали вони, як ручні. Змів він їх віником на дощечку, як сміття і вісипав у відро та накрив вологою ганчіркою. А через два дні вже і пару вуликів змайстрував. З'явилася маленька надія на пасіку. Через декілька днів, несподівано повернулися два, як називав їх Мина, 'дармоїди' - собака Джек і кіт Арто. Джек, між іншим, породиста німецька вівчарка. Ще щеням, вже невідомо з якої причини, він був вибракуваний кінологом, Мина виміняв його у німців за кілограм меду. Зараз він перетворився в молодого сухорлявого кобеля. Бідний пес від радості, що знайшлися хазяї носився по двору, заливисто гавкав і кидався на всіх підряд потужними лапами на груди, намагаючись лизнути обличчя. Потім насторожливо підійшов до дітей, уважно обнюхав і облизав їх. - Все, - сказав Мина, - дітей визнав своїми. Тепер у нас є і сторож і нянька. А старий і мудрий кіт Арто, хоча його Мина і обзивав нешанобливо, був у них старожилом. Мина його заповажав після того, як Арто, коли ще був молодим, блискавка кинувся на шуліку, який з висоти спікірував на маленьких курчат. Якби не Арто, то декілька курчат би шуліка поласував Зате вже, як були раді їй всі троє дітей! Кіт і собака мужньо терпіли дитячі ігри з ними. Але якщо діти занадто докучали, а їжею не балували, то мовчки схоплювалися і бігли з двору у своїх справах. Одного разу Міна поїхав на базар. Повернувся він до обіду трошки напідпитку. Покликав всіх у хату. Потім сам зайшов з невеличким мішком і витрусив з нього на підлогу маленького кабанчика. Стоїть він на тоненьких ніжках, весь тремтить, дивиться на всіх і хрюкає. Бабуся кинулася до нього і стала його замотувати в ганчірочки, голосячи: - Ах ти ж мій маленький, моя кабася. Тепер будеш з нами жити. Бабуся буде тебе годувати і доглядати. Джек обережно підкрався до поросяти, підозріло обнюхав його, чхнув і облизав йому ніс. Арто, повністю довіряючи почуттям Джека, потягнувся і стрибнув на теплу лежанку, на своє улюблене місце. Діти відразу забули про собаку і кота, стали гладити і ласкати порося, намагаючись взяти його на руки. А Мина скептично дивився на їх метушню, слухаючи Настине сюсюкання, сплюнув і пробурчав: - Чим би дитя не тішилося, аби не плакало. На наступне Різдво буде добре сало, мяско, та й кровяночки з ковбаскою спробуємо. На те порося і Бог дав. Ато, 'кабася, кабася', - передражнив він бабу Настю. * * * Поступово і інші люди теж почали повертатися в село, а жити ніде. Ось і стали бідолахи вгризатися в землю, копати землянки, покривати очеретом та бур'яном, а зверху землею. Добре, що карателі до погребів не добралися. Мабуть часу бракувало, а то б пограбували. Слава Богу, все збереглось, не спалили, вогонь туди не добрався. У багатьох там було припасено на чорний день. Виявляється, не один Мина був такий кмітливий. Сільська людина завжди міркує про чорний день і щось приховує. Ось вони і настали ці чорні дні. В кінці жовтня потягнуло холодом. Топити піч нічим, головешками багато не натопиш. Та й ті вже закінчувалися. До найближчого лісу три кілометра. Дров не дають. А якщо хтось і набере оберемок, то лісник зловить і оштрафує. А чим платити? Багато хто навіть не знають, що таке гроші і які зараз в ходу. Може, до сих пір окупаційні марки? Та й, що за гроші купувати? Крамниці нема. Хіба що на базарі? А там теж гроші не беруть, бо не знають які брати. Міняють тільки на золото, або на речі. Почали люди розбиратися не догорілі будинки і топити печі головешками, рятуючись від морозів. А в землянці, яка там піч? Десяток цеглин, промазанних глиною. Хіба її натопиш? Вдень, ще куди не йшло. А вранці люди прокидаються, а на стінах 'язики' з льоду. Ці землянки проіснували до 1954 року. У 1946 році якомусь розумнику районного масштабу прийшло в голову перейменувати село. Прибрали стару козацьку назву села Ядлівка, існуюче ще з 15-го століття і назвали - Перемога. Зовсім не зрозуміло, чим це нещасне село перемогло у війні? Ну, Перемога, так Перемога. Аби, хоч як, можно було існувати. Глава 22. Фашистсько-поліцейський конвеєр смерті продовжувався в Києві понад два роки. До останнього дня окупації Києва, з Бабиного Яру доносилась стрілянина. Кожен постріл - це чиєсь життя. Там же знашли останній притулок багато тисяч військовополонених різних національностей. Розстріляні п'ять циганських таборів. Розстріляли залізнічніків, робітників заводів "Більшовик", "Ленінська кузня", "Транссигнал". Вночі 29 вересня 1943 року у Бабиному Яру повстали 329 військовополонених-смертників, яких гітлерівці примушували знищувати сліди своїх злочинів. Живих залишились тільки 18 чоловік. * * * Після того, як 19 вересня 1941 року радянські війська залишили Київ, обидва береги Дніпра, до самого Херсону, виявились окупованими німецькими військамі. Така ситуація повністю виключала прорив в Чорне море кораблів Пінської флотілії, які базувалася на той час в Києві. Було вирішено, що в зв'язку з відходом Радянських війск з рубежів річок Дніпровського басейну, ті кораблі флотилії, які ще перебували в бойовому становищі, підірвати на Дніпрі своїми екіпажами. Після знищення суден 18 вересня 1941 року, моряки, зійшовши на берег, вели бої з фашистами до 28 вересня, прикриваючи відхід радянських військ. Фото 23. Загін Пінської флотилії відправляється в похід. Нелегким був цей бойовий шлях моряків флотилії. Увечері 19 вересня із особового складу кораблів, тилових і штабних підрозділів флотилії, які зосередилися в районі Дарниці, був сформований загін моряків, який складався з двох батальйонів, окремої роти і роти офіцерського складу. Очолював загін капітан ІІ рангу І.І.Брахман. На світанку 20 вересня під Борисполем відбувся останній бій моряків-дніпрян. Підрозділи, змітаючи бойові охорони противника, перейшли в контратаку. Німці, отямившись від раптового натиску моряків, підтягнули резерви і впритул почали розстрілювати відважних моряків. Не маючи підтримки нашої артилерії, вони змушені були відступити до Бориспіля, залишаючи на полі бою сотні своїх убитих бойових товаришів. Поля між селом Іванковим і Бориспілем були покриті трупами моряків в чорних бушлатах. 10 січня 1942 р, в лютий мороз, фашисти гнали на страту через все місто, для залякування населення, напівроздягнених, закривавлених 100 моряків Дніпровського загону та Пінської військової флотилії. Тільняшки на них висіли клаптями. Руки були зв'язані колючим дротом. Колону щільно оточив конвой есесівців. Видно, дуже боялися вони непокірних моряків. Навіть поліцаям не довірили конвоювання. Адже недарма фашисти називали моряків 'чорна смерть'. Опріч кияни, які перебували в цей час на вулицях міста, не бачили страху в очах засуджених до страти моряків. Незважаючи на холод і виснаженість, моряки йшли з високо піднятими головами в безкозирках. * Фото 24. Пам'ятник морякам Дніпровської і Пінської військової флотилії на Лук'янівському кладовищі в Києві. Очі горіли ненавистю до фашистів. У ці останні хвилини моряки співали морську пісню. Над мовчазним натовпом киян витала улюблена і рідна, як море, пісня моряків: "Розкинулось море широке". Більш ніж 100 000 тисяч розстріляних людей різних національностей - такий страшний підсумок фашистської різанини в Бабиному Яру. Через роки, письменнику Віктору Некрасову, який виступав на мітингу в річницю знищення євреїв в Бабиному Яру, хтось із учасників мітингу зауважив: - У Бабиному Яру розстрілювали не лише євреїв, також було знищено багато людей інших національностей. - пролунав голос з натовпу. - Вірно, - відповів він, - але тільки євреїв розстрілювали за те, що вони євреї. * * * Спочатку осені 1943 року лінія фронту наблизилася до Києва. Передбачаючи розплату за скоєне, в Берліні прийняли рішення терміново прибрати всі сліди і докази злочинів. У серпні 1943 року німці вжили заходів - знищити трупи в Бабиному Яру. Для цієї ганебної акції з Дарницького концентраційного табору було доставлено в Бабин Яр понад трьохсот військовополонених. Їх розбили на спеціалізовані команди. Землекопи розривали ями. Крючники витягали напівзотлілі тіла. Золотошукачі вишукували золоті коронки, виривали їх кліщами і збирали у відро. Будівельники будували гігантські печі. Кілька десятків військовополонених водили під охороною на старе єврейське кладовище, розташоване поблизу. Там вони розбирали надгробні плити з мармуру і граніту. Потім перетягували їх в Бабин Яр і споруджували з них настил. Над ним закріплювали грати і труби, для поліпшення тяги. Знизу під ними укладали спеціальні дубові дрова, які при горінні давали високу температуру. На металеві грати кочегари укладали штабелями напівзотлілі людські залишки і перекладали їх дубовими дровами. Такі штабелі зростали висотою до трьох метрів. Кожен штабель вміщува до двох тисяч трупів. Після закінчення підготовчих робіт кочегари полили штабелі нафтою і підпалили факелами. Хмара чорного диму злетіла вгору, затьмарюючи собою яскраві промені сонця. Але кістки, хоча і побували в вогні, вціліли. Їх збирали на тік, викладений гранітними плитами. Окрема бригада розбивала їх на дрібні шматочки спеціальними трамбівками. Потім роздроблені кістки просівали через дрібну сітку. Великі частини знову дробили і знову просівали. Все просіяне перемішували з піском, вантажили на носилки і розсипали по дорозі. Після підпалу, навкруги все заволокло густим чорним димом палаючих дубових дров, нафти і розкладеної плоті. З неба, як чорні траурні сльози падали пластівці жирної сажі. Верховий вітер не давав змоги виходити диму з Яру, прибивав його до долу, накопичуючи щільність. Потім, нагромадившись, дим прорвався, як дозрілий гнійник, і почав стелитися по Яру, осідаючи на його густих бур'янах, вбиваючи на ньому все живе. І довго ще буде стелитися отруйний сморід, заповнюючи усі куточки Яру, залишаючи за собою траурний слід чорної, жирної сажі. Підхоплений вітром, вирвався він з полону крутих берегів Яру і виплеснувся отрутою на приміську Куренівку, залишаючи свої чорні плями патьоків на білих стінах українських хатин, що дивом утримувалися на крутих кручах Яру. Далі дим здійметься вгору і, підхоплений вітром, рушить зловісною чорної хмарою до Дніпра, гублячи попіл на його чисті води. І понесе сивий Дніпро-Славутич траурною процесією скорботні спалені останки нещасних через всю Україну до моря Чорного-Понтійського, через протоки Босфор і Дарданели до моря Середземного. Далі - на вічний спокій у Святу землю Ізраїля, куди злітаються споконвіку на сороковий день душі убієнних іудеїв, синів і дочок Ізраїлю. Потім, далі і далі через Суецький канал, протоку Гібралтар в Світові океани, щоб рознести по всьому світу страшну звістку про невимовні звірства нацистів. Господи! Упокій душі невинно убієнних рабів твоїх. Вибач їм гріхи тяжкі та прогрешіння вільні і невільні. (Заупокійна молитва). Фото 25. Менора в пам'ять євреїв, розстріляних в Бабиному Яру Глава 23. 6-го листопада 1943 рік. Прагнення військового командування за всяку ціну зробити подарунок Сталінуі - звільнити Київ саме до чергової річниці жовтневого перевороту в 1917 році, привів до величезних людських втрат: 417 000 бійців і командирів Червоної армії полеглих - такою божевільною ціною Київ був звільнений від фашистського ярма до ювілейної дати. Подарунок Сталіну було виконано, командування лікувало. Значно поріділе за час, майже дворічної окупації, населення міста зі сльозами радісті зустрічало передові частини Червоної Армії. Люди раділи і плакали. До кінця 1943 року, Київ знову заповнили німецькі солдати. Але це вже були не ті пихаті загарбники, які почували себе в місті господарями. * * * Фото 26. Повернення 40 тис. німців до Києва під конвоєм для відновлення міста. Це були полонені, сіра маса солдатів і офіцерів, яких пригнали до Києва, для очищення і відновлення міста. Для них війна вже закінчилася. Минуло більше трьох років після звільнення Києва. Моральні травми і рани, завдані війною вже почали поступово затягуватися в душах людей. Недарма кажуть, що український нарід є доброзичливий і відходчивий. Дійсно, в той час в Києві на відновленні міста працювало понад сорока тисяч військовополонених. Щодня можна було бачити колони полонених, яких вели по вулицях на роботу і з роботи. У них, практично, навіть не було ніякої охорони, а та що була, більш красувалась перед київськими дівчатами, ніж займалась охороною. Траплялись навіть випадки, коли населення вступалися за військовополонених, якщо охорона поводилалася з полоненими, на їх погляд, жорстоко. Наші жалістливі жінки потайки відривали від сім'ї якусь їжу і пригощали їх, а чоловіки ділилися з ними тютюном. Центр міста і прилеглі до нього вулиці були в руїнах. Освітлення вулиць майже не було. Незважаючи на те, що в місті були комендантські патрулі солдатів, а також наряди мілліціі, знаходитись на вулицях, особливо ввечері і вночі, було небезпечно. По місту ходили чутки про різні банди, які промишляють в місті, грабуючи людей і крамниці. Ці банди ховалися в руїнах. Люди боялися входити в темні парадні, побоюючись бути пограбованими або покаліченими. Але, поступово банди виловили і знищили. Життя почало приходити в норму. * * * У лютому 1946 року, в центрі міста ще лежали руїни колишньої будівлі міської Думи. Принято рішення, будівлю не відновлювати і зробити там площу, перейменувавши її на площу Калініна. Тут же, на цій площі, ще не до кінця очищеної від залишків вибухів, належало стратити головних гітлерівських військових злочинців. З самого ранку площа почала заповнюватися жителями міста. Кругом панувало пожвавлення, як і всюди, де сходяться багато людей. Сьогодні тут повинні понести покарання ті, хто тримав місто у страху два роки. Натовп вирував, люди сміялися, шуміли, розмовляли, ділилися новинами, щось вигукували. Над площею стояв гул і шум від безлічі людей. Іноді лунав сміх, навіть чулись звуки гармошки. Для кращого огляду подій, а може, щоб не затоптали ногами, діти сиділи на плечах батьків. Щоб краще бачити страту, багато людей розмістилися на дахах, дивом уцілілих прилеглих будинків. Незвертаючи уваги на пориви холодного вітру, всі терпляче чекали довгоочікуваного акту помсти. У призначений час, на площу, до заздалегідь підготовленого помосту, під'їхало шість вантажівок. По бортах сиділи озброєні солдати. Засуджені лежали в кузовах. Після прочитання звинуваченного акту, почалась підготовка їх до акції. Прозвучала команда і вантажівки повільно рушили з місця. Приречені підіймались, зводячись на коліна потім на ноги, інстиктивно шукаючи опори. Але скоро опора для ніг скінчилася і зашмург на шиї затягнувся. На шибеницях, обертаючись в різні боки залишилися висіти ті, хто заслужив цього в повній мірі. І раптом, весь натовп, який тільки що посміхався, збуджено вирував, радів майбутній страті фашистських катів, вмить завмер. Всю площу опановала тиша. Невідомо, хто які почуття відчував, але, судячи з загальної реакції - всі присутні відчували одне і те ж. Видовище повішених людей, нехай навіть військових злочинців, ще хвилину тому живих, а тепер безвільно гойдаючихся на мотузках під поривами холодного вітру, викликав у людей загальне сум'яття. Це був якийсь масовий ступор, якесь неусвідомлене почуття страху перед вбивством. Люди стояли і мовчки дивились на страшне видовище, немов заціплені. Коли скінчився ступор побаченого, вони почали поспішно розходиться, деякі навіть бігом тікали геть, подалі від цього страшного місця, щоб не відчувати себе співучасником цього, хоч і узаконеного, вбивства. Площа спорожніла раптово. Видно наш нарід не розташований на такі середньо-вікові видовища. Сама кара не викликала у населення почуття радісною помсти. Це було почуття їхньої спільної відрази. Фото 27. Страта військових злочинців в Києві на Думській площі (Майдан Незалежності). У своїх спогадах деякі свідки згадують, що близько шибениці, ще юрмився народ, а інваліди навіть турляли милицями трупи повішених. Не буду заперечувати. Своїм душевним станом навіть сьогодні я відчуваю стан свідків цього страшного видовища, охоплених загальним прагненням якомога швидше піти подалі. І ще довго, люди, які жили в околицях площі, намагалися обходити її окружним шляхом. * * * Після війни М. Хрущов зробив все, щоб стерти сліди своїх злочинів, в тому числі в Києві. У жодній газеті не було згадано, що вибухи будинків у центрі міста здійснювали диверсанти НКВС. Також ніде не було упомято, скільки десятків тисяч мирного населення, які проживали в цих 940-ка підірваних будинках, в тому числі і кілька тисяч німців, загинуло під руїнами будинків. До сих пір родичі загиблих не знають, де спочивають їхні останки. Ніде немає їм пам'ятника. Не знайшлося йому місця на землі. Вже 6 листопада в газеті 'Правда' з'явився брехливий репортаж, де вся відповідальність про вибухи в місті перекладалася на окупаційну владу. Фото 28. Німецьке кладовище. На задньому плані видно Аскольдова могилу. Про цей злочин постійно крутили кадри кінохроніки з метою пропаганди. Насправді ж це були кадри німецької хроніки вересня 1941 року. Комуністи заборонили будь-які публікації про трагічні події в Києві, намагаючись таким чином приховати свої злочини. З 1944 року була заборонена панахида в Бабиному Яру. Приховуючи злодіяння нацистів, влада тим самим фактично визнали свою провину в звірячих розстрілах євреїв. Бабин Яр став найбільш пустельною околицею Києва. Ні молитовних служб, ні мітингів влада тут не дозволяла. За цим районом постійно стежили працівники МВС і КДБ. Рідкісні перехожі затримувалися там ненадовго. Час був дуже тривожний і люди вдавали, що вони, як би випадково тут знаходяться. Побоювалися навіть спілкуватися один з одним, боючись провокаторів. Траплялися арешти ... . На ново-збудованному районі Сирець, зокрема, вулиці Дорогожицька, Ново окружна, академіка Щусева, Рижській, (чи то по іронії долі, а може і випадкого), багато співробітників КДБ і МВС одержали житло в нових забудовах. Глава 24. Одного разу пізно ввечері, коли всі вже лягли спати, в київську квартиру, де тулилися дві осиротілі сім'ї - Володя з трьома дітьми і баба Ніна з Миколкою, тихенько постукали. Баба Ніна запалила тоненьку саморобну свічку і пішла відчиняти двері. Миколка прокинувся і, як був роздягнений, вискочив з-під ковдри з криком: -- 'Тато і мама приїхали', - теж підбіг до дверей. Але, при тьмяному світлі свічки недогарка, вони побачили жінку, вдягнену в ватяні штани і зношену шинель. На ногах її були прив'язані мотузками обрізки гумових шин. У народі це взуття називали чуні. У дитячій голові Миколки, якось зовсім не до ладу, закрутилася приказка, яку де треба і де не треба частенько приспівував дід Микитка, маючи на увазі відсутність шкіряних черевиків, і тому майже все населення змушене було користувалися гумовим взуттям: - Спасибі Сталіну-грузину, що взув нас у резину. Ця приказка, та й інші, яких у діда в запасі було безліч, раніше часто служила приводом для скандалів з бабою Ніною. - Чорт старий, догавкаешься. Мало тобі було Біломор-Каналу, так тепер ще й в Мордовію відвезуть, ліс валити. Дід тільки сміявся, потім брав свіжу газету з черговими портретами вождів, ретельно розминав її по дорозі в нужник, прорікав задоволеним тоном: - О, є свіжий гостинець для моєї дупи. Баба Ніна тільки безнадійно махала йому вслід рукою: - Горбатого могила виправить. Миколка і бабуся Ніна ледве впізнали жінку. Це була Люся, мамина подруга по службі в військовому шпиталі. Вона часто там її зустрічала. Зараз вона дуже змінилась і її було важко впізнати. Нарешті, бабуся впізнала і заголосила: - Люсінько, Боже мій, що з тобою сталося? Вас же з Катею евакуювали разом із військовим шпиталем. З тих пір ми не отримували від вас ніякої звісточки! Миколка теж схвильовано дивився на неї, чекаючи відповіді. - Бабусю Ніна, Миколка, я вам потім все розповім. Дайте мені попити водички і хоча б маленький шматочок хліба. Я три дні нічого не їла, крім сирих грибів. - Зараз, зараз, голубонько - заметушилася баба Ніна і вискочила на кухню. - Ти мені скажи хоча б одне слово, - Катя жива? - гукнула вона з кухні. Але Люся, сидячи на лавці, притулившись до, ще не охололої грубки, вже спала. Вранці, коли Миколка прокинувся, Люся з бабусею сиділи за столом і пили, заварений вишневим листом і м'ятою, чай. Люся повідала їм трагічну історію, яка сталася з їх ешелоном: - Наш санітарний потяг вирушив від Києва вночі, а вранці, під Яготином піддався нальоту фашистської авіації. Одна з перших бомб потрапила в головний вагон. Потяг зійшов з рейок. Санітарні вагони, забиті пораненими перекинулися. Поступово полум'я охопило весь ешелон. Звідусіль лунали крики про допомогу, але допомагати було нікому. Потім нас атакував скинутий з літаків німецький парашутний десант. Фашисти безжально добивали поранених. Майже всі поранені і весь медперсонал були знищені. Багатьох поранених кинули там же в лісі, на сваволю долі, вмирати повільною, болісною смертю. - Цариця Небесна, як це знищені? Адже це ж був санітарний потяг! - обурилася бабуся Ніна, - за всіма міжнародними нормами він являється недоторканим! - Але тільки не для фашистів. Про подібне звірство я навіть не чула. Мене поранило і контузило. Я втратила свідомість і пролежала без пам'яті кілька годин. Прокинулась вже вночі від розпочатого дощу. Видно, він і привів мене до тями. Десант карателів вже пройшов повз мене, але я бачила, як вони, рухаючись ланцюгом, багнетами добивали поранених, економлячи набої. Я лежала без свідомості, присипана землею і вони мене, швидше за все, прийняли за загиблу. Пізніше я побачила, що у мене були невелике, але дуже кровоточене поранення в голову і плече. Карателі побачили, що у мене вся голова в крові, і подумали, що я вже мрець. Це мене і врятувало. - А Катя? Ти її бачила? - У темряві я не змогла її знайти, а кликати побоялася, раптом німці когось залишили в караулі. І тільки на світанку я знайшла Катю, але вже неживу. З такими ранами, як у неї - не живуть. Я її впізнала по медальйону на шиї. Ось він. Візьміть, бабо Ніна, я його пронесла на собі через всі ці два роки пригод. Бабуся сиділа скам'яніла. - Бабусю Ніночка, у Каті були всі пацієнти з важкими пораненнями. Вони знаходилися в одному з головних вагонів. Після того, як бомба потрапила туди, після цієї м'ясорубки там нікого в живих не залишилося. Єдине, що я змогла зробити, це відтягнути її на гілках подалі і поховати там же в лісі. Місце я позначила і запам'ятала. Далі Люся розповіла, як насилу дісталася до якогось села. Вона втратила свідомість від втрати крові, в чиємусь городі. Вранці там її знайшли господарі. Вони промили їй рани, перев'язали і надали необхідну допомогу. Цілий місяць ховали в стогу сіна. З настанням холодів її переправили в ліс в невеликий партизанський загін, де вона провела півроку. На одному з хуторів у них був партизанський шпиталь, і вона там працювала медсестрою. Потім, за указкою зрадника, їх загін оточили карателі. Бій тривав до ночі. Вночі, в темряві, їй вдалося з залишком загону вибратися з оточення. І ось, тільки через три місяці, вона змогла дістатися до Києва. - Ти, Люсенько, залишайся у нас жити. Тепер у нас місця всім хватить. Відпочинеш, виспишся, а там якось вже улаштуєшся. - Ні, бабо Ніна, я не можу. Сьогодні ще я побуду у вас, відлежусь, а завтра вранці я піду до військкомату ставати на облік і знову буду проситися на фронт в діючу армію. Війна ще далеко не закінчилась. Глава 25. Травень 1945 року оповістив голосом Левітана всіх людей про закінчення війни. День Перемоги Колька пам'ятав дуже добре. В цей день, рано вранці, їх розбудили вигуки, що доносилися з вулиці: - Перемога! Перемога! Бабуся встала з ліжка і відчинила вікно. Вони з Миколкою висунулися назовні через підвіконня і теж вигукували від радісті, розмахуючи руками. Перемога принесла всім велику радість, але в їх сім'ю вона принесла і похоронку. Командування полку, в якому служив Микольчин тато, повідомляло про його загибель під Берліном. Майже до самого рейхстагу дійшов він зі своєю гарматою-сорокопяткою. Він, не підвладний на всьому фронтовому шляху, ні танковій атаці, ні авіабомбам, ні пріцільному вогню снайперів, загинув від фаустпатрона, випущеного якимось молодиком з гітлерюгенду. Взятий в полон, він сидів на снарядному ящику, трясучись від страху, і пуськав соплі. Поховали батька в братській могилі. Бабуся Ніна, сидячи на лавці, плакала, і її сльози капали на похоронку. Потім піднялася, одяглася у все чорне і пішла до церкви. Повернулася вона вже під вечір. Обличчя її було суворе і урочисте. Піднялася на табуретку і поклала похоронку за ікони. Потім перехрестилася і промовила: - Зі святими упокій. Прийми, Господи, душу убієнного, раба твого. Від діда Микити прийшли відразу три листи, в яких він розповідав про свої військові будні. Останній лист, в якому він обіцяв скоро повернутися додому, був з Праги. Навіть фотокартку надіслав. На ній був зображений бравий вояка в пілотці набакир, з закрученими догори посивілими вусами. На плечах висів автомат, а на грудях цілий ряд медалей. В руках була незмінна гармошка. Бабуся з Володею дивилися на фотографію і дивувалися, до чого ж війна діда змінила. На його бронзовому, від засмаги обличчі, з'явилися глибокі зморшки, які його навіть прикрашали. Виглядав він схудлим, але в очах світилася така ж готовність отчебучити щось чергове. На погонах були навіть якісь лички, в яких бабуся не розбиралася. - Цу ж точно, у когось випросив гімнастерку сфотографуватися, щоб похвалитися, - сказала баба Ніна, посміхаючись і витираючи сльози. - Його ж, бувало, хлібом не годуй, а тільки дай повипендрюваться. - Я так не думаю - заперечив Володя, вдивляючись у фотографію, - як професійний фотограф, можу сказати з точністю, що це його гімнастерка. Немаєтут ніякої фальші. - Та знаю, що його. Я жартую, - махнула рукою бабуся і поставила фотографію на полицю, на саме видне місце. - Ось тут нехай і стоїть. Скоро ж дружки понабігають, паразити прокляті. Нехай помилуються на свого ватажка. Потім вона заметушилася і заголосила, де ж взяти якщо не цукор, то хоча б буряка, щоб настоялась брага на самогон. Скоро ж додому припреться! А вдома порожньо, нічого на стіл поставити. Потім почала квапливо збиратися: - Побіжу я на базар, може щось і куплю. Та й Овсію треба ж буде листа і карточку показати. - Передайте Овсію від мене вітання, - встиг сказати Володя. * * * Як піід час війни, так і після неї, багато людей, не дочекавшись своїх близьких з фронту, часто сподівалися на диво. Незважаючи на детальну розповідь Люсі, баба Ніна не втрачала надію на повернення Каті. Володя навіть написав запит в газету 'Червона Зірка' з проханням допомогти в розшуку. Через місяць прийшла відповідь, в якому повідомлялося, що санітарний потяг, в якому вона перебувала супроводжуючи поранених, піддався нальоту ворожої авіації. Потяг був розбомблений. Відомостей про загибель медичної сестри немає. Вона зарахована в списку безвісті зниклих. Бабуся Ніна вирішила дочекатися повернення діда Микити, а потім вже всім разом поїхати туди, де похована Катя. Володя обіцяв через військкомат поклопотатися про її перепоховання в Києві. Чорним крилом смерті війна пройшлася і по їхній родині. * * * Всі вірили в те, що все найгірше вже позаду, але життя диктувало свої закони. Як і раніше в крамницях продукти видавали за картками. Іноді випадало щастя, і можна було по ним отримати американські консерви. Зверху на торці баночки був прикріплений невеликий ключик, за допомогою якого її можна було відкрити. Одного разу бабусі пощастило затоваритися цими консервами на цілий місяць. Вона відкрила одну з них. Там були надзвичайно смачні, кольорові горошинки. Так Миколка, Ліза, Антоша і Семенчик вперше в своєму житті покуштували вітамінні цукерки. Одного разу бабуся пішла з Лізою в крамницю, а потім їй ще було потрібно в будинкоуправління, і хлопчики залишилися вдома самі. Їм дуже захотілося ще хоч разок поласуватися цими смачними горошинами. Не в змозі перебороти цю спокусу, вони дістали з кухонної шафи найбільшу банку і розкрили її ключиком. Там виявилася якась крупа. Вони відкрили наступну - якийсь жовтий порошок. Ще в одній банці біліли зернятка дуже тверді і зовсім не смачні. Вони не викликали у них ніякого інтересу. Пізніше вони вже дізналися, що це були перлова крупа, яєчний порошок і рис. Невідомо, як далеко вони змогли б зайти в своїх пошуках, якби не повернулася додому бабуся з Лізою. Увечері, коли Володя повернувся з роботи, вона розповіла йому про їх 'дослідженнях'. Той тільки посміявся і заспокоїв її: - Ніно Іванівно, не турбуйтеся. Адже все закінчилося благополучно. А що було б, якби хлопчики дісталися до банок з повидлом і тушкованим мя`сом? Ви можете собі їх уявити, обмазаних повидлом, упереміш з крупою і тушонкою? Добре ще, що ви прийшли вчасно. - Так вони ж зіпсували стільки банок. - Це не є біда. Крупа не псується. Все можна пустити на їжу. А якщо буде недостатньо, то у мене є запас. Не хвилюйтеся. Як-небудь да проживемо. Глава 26. А життя рухалася своєю чергою. Країна допомагала Києву очищатися від руїн і відновленню міста. Відновлювався рух міського транспорту, подача електроенергії та води. Запрацювали магазини. Поступово почали повертатися люди з евакуації. Вражалися, дивлячись на зруйнований Хрещатик. Одного разу, в ясний погожий день Миколка зібрався погуляти. Виходити з двору бабуся йому не дозволяла. Але у дворі теж було цікаво. Він швидко одягнувся і збіг по схидцях. Бабуся спорудила йому бутерброд з чорного хліба, змащеного ароматною соняшниковою олією. Зверху він був прикритий кружельцями огірка і цибулі. Миколка, потихеньку відкушуючи цю смакоту, сів на камені. На задньому дворі купка полонених німців неквапливо розбирали цегляні завали. Недалеко від них на ящику сидів молодий охоронець з гвинтівкою і щосили залицявся з дворової панянкою. На своїх підопічних він не звертав ніякої уваги. Миколка підійшов і став з цікавістю спостерігати за полоненими, неквапливо, смакуючи свій бутерброд. Один з полонених, який виявився ближче всіх до хлопчика, розігнувся і застиг, як статуя, не відводячи очей від бутерброда. Миколка не був жадібним хлопцем і, відламавши шматочок, простягнув його німцю. При цьому один кружечок цибулі впав на землю. Що керувало тоді Миколкою? У той час всі, від малого до великого, ненавиділи фашистів. Ні про який жаль не могло бути й мови. Полонений, як би не вірячи в підвалене йому щастя, підійшов до Миколки, повільно простягнув забруднену руку, взяв протягнутий йому шматочок і блискавично проковтнув його. А потім, підняв з землі кружалок цибулі, почистив його від піску і теж з'їв. Миколці стало шкода його, і він відламав ще шматок, вже побільше, і простягнув німцеві. Той взяв хліб, потім покликав свого товариша, розламав навпіл і поділився з ним. Тоді Колька простягнув їм залишок хліба і побіг додому. Удома він набрехав бабусі, що впустив хліб в яму, яких у дворі було більш ніж достатньо, і попросив ще один. З новим бутербродом Миколка вернувся на подвір'я. На цей раз він простягнув німцеві весь бутерброд цілком. Німець поклав його на камінь. Потім витер об полу шинелі забруднені руки, присів, взяв Миколку за плечі і притягнув його до себе. Ласкаво погладжуючи хлопчика по голові, він щось по-своєму примовляв. Потім взяв його під руки, підняв високо на собою, опустив, і рукою притулив його голову до грудей. Рука у нього була тверда, шорстка, але дуже ласкава. Від його одягу пахло чимось дорослим, солдатським. Точно такий же запах був у татка, коли той йшов на фронт. Миколка закрив очі і відчув себе таким маленьким, що йому навіть захотілося ще попроситися 'на ручки'. Йому здалося, що така, саме така рука повинна бути у його татка! Про подібні телячі ніжності діти військових років навіть і не могли собі уявити. В очах у Миколки зрадницьки защипало і перехопило подих в горлі. Він відчув, що зараз розплачеться. Насилу стримуючи сльози, він відштовхнувся руками від полоненого, розвернувся і побіг додому. Там, вже не стримуючи себе, хлопчик уткнувся обличчям в бабусин фартух,від якого пахло смаженою цибулею і ще чимось смачним, і дав волю сльозам. Баба Ніна, не розуміючи, чому він плаче, стала його заспокоювати: - Чого ти, маленький, плачеш? Що трапилося? Хто тебе образив? Йдемо, покажеш мені його. Потім подивилася через вікно. Там вона побачила, як полонені сидять на каменях, їдять його бутерброд і щось між собою обговорюють, поглядаючи на їхнє вікно: - Ах ось воно що! Вони у тебе відібрали хліб? Зараз я вийду і рознесу цих недобитків. Мало їм твоїх батьків, мало їм Ідочки і Дорочки, так вони ще й у сироти останній шматок хліба відібрали? Ну, годі! Скінчився їх час! - Бабуся, не треба, - крізь сльози промимрив Колька, - він у мене нічого не відбирав. Я йому сам віддав. І в перший і в другий раз. Я тебе обдурив. - Ну, дав і дав. Навіщо ти це зробив? У нас же у самих нічого їсти! Чого ж ти так плачеш? - Мені стало його шкода. Тільки ти про це нікому не розказуй, а то мене у дворі тепер все засміють. - Заспокійся, я нікому не розкажу.Ну, а чого плакати? - Я не знаю. Він погладив мене по голові. Від нього пахло так, як від тата, коли він йшов на війну. Мені навіть захотілося до нього на ручки, - ледве договорив фразу Миколка і по-справжньому розридався на повний голос. Бабуся якось дивно подивилася на нього, потім обняла його і теж заплакала, примовляючи: - Сиротінка ти моя, добра і довірлива. Як ти тільки будеш жити, коли я помру? Уявивши себе одного, без бабусі, Миколка розревівся ще дужче. Бабуся, майже заспокоївши його, підійшла до шафи, взяла половину буханця хліба, чомусь зваживши його в руці. Важко зітхнула і рішуче розрізала її навпіл, буркоче собі під ніс: -.Господи, вибач мені, грішну, за те, що від сироти відриваю. Потім змастила хліб соняшниковою олією. Подумавши трохи, поклала зверху нарізаний огірок, накрила його кружальцями цибулі. Потім дістала з каструлі три варених картоплі. Все це вона загорнула в папір, тишком перехрестила і простягнула згорток Микольці: - На, віднеси і віддай їм нехай їдять. Раз вже дитини погладив, значить, совість у них прокидається. Може колись і вийде з них щось путнє. Вибач, Господи, - вона відвернулася від вікна і витерла куточком фартуха сльози. Потім підійшла до ікон і стала хреститься, щось примовляючи. Колька знову побіг на подвір'я. Його знайомий побачив його і посміхнувся м'якою, доброю посмішкою. Миколка, опустивши очі від сорому за те, що він мало не розплакався при ньому (адже переможець же - він, Миколка!), і простягнув йому бабусин згорток. Полонений розгорнув його, побачив безцінний дар бабусі Ніни. Він щось знову пробурмотів, піднявши погляд на вікна. Миколка подивився на нього і побачив - по забрудненому від пилу обличчіі німця текли сльози, залишаючи на неголених, зморшкуватих щоках світлі доріжки. То були гіркі сльози війни. Післямова до написаного: У 1946 році в Києві відбувся судовий процес над учасниками масових розстрілів під час німецької окупації України. Деяких засудили до смертної кари через повішення. Вирок виконувався публічно в центрі міста на Думській площі, (майдан Незалежності). Решта були засуджені до тривалих термінів ув'язнення. Після смерті Сталіна всі вони були амністовані М. Хрущовим. У 1947-1948 роках у справі Айнзатцгрупп и зондеркоманд перед американським військовим судом в Нюрнберзі постали 24 есесівців, 14 засудили до смертної кари. В кінці 60-х, в Дармштадті відбувся суд над групою есесівців, які брали участь в масових розстрілах в Бабиному Яру. На лаві підсудних опинилися десяток дрібних сошок, так і ті легко відбулися. Головними винуватцями зробили Блобеля і Раша, яких на той час уже не було в живих. Таким чином, головні організатори масових вбивств в Бабиному Яру майже всі зуміли уникнути заслуженого покарання. Генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про розстріл, не був засуджений - помер в 1947 році в Штутгарті Генеральний комісар Києва Хельмут Квітцрау до відповідальності не притягувався, помер в 1999 році. . Комендант Київської поліції Андрій Орлик (справжнє ім'я Дмитро Мирон) був звільнений з поліції незабаром після вересневих страт, в липні 1942 р заарештований гестапо і убитий 'при спробі до втечі'. Отто Раш, начальник поліції безпеки і СД в 101-й зоні відповідальності сухопутних військ, під чиїм керівництвом було проведено масові вбивства євреїв в Бабиному Яру, після війни був заарештований і притягнутий до Американського військового трибуналу в Нюрнберзі в якості підсудного, у справі оперативних груп СД . Помер у в'язниці 1 листопада 1948 року. Командир зондеркоманди 4а Пауль Блобель був засуджений в ФРН і повішений в 1951 році. * Так само ніхто не поніс покарання за взірваний Хрещатик, Успенський Собор, за загибель солдатів, які відступали через ланцюговий міст, за загибель людей від вибуху житлових будинків, за жертви при обороні Києва і при обороні івзятті Києва. Документи Нюргбергського процесу свідчать про загибель у вогні Голокосту 15 мільйонів євреїв. Сергій Горбовець. Відредактовано жовтень, 2019. Frankfurt am Main,
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"