Чому це запам'яталося менi назавжди? Чому смерть приходить незвичайно швидко, не запитуючи готовi ми чи нi? Вона народжується разом iз життям, живе поряд з ним, розвивається, дихає, доторкується iнодi вночi до нас, щоб ми не забували для чого ми iснуємо i що цiнуємо.
Тодi вiн їхав на великiй швидкостi по своєму життю i не думав, що потрiбно зупинитися i вийти, бо все, що було навкруги потребувало його допомоги - квiти в полi, якi усмiхалися йому, маленька доня, яка так любила свого татка, їй подобалось сидiти довгими спiвочими лiтнiми вечорами, дивитися на далекi зорi, якi безжально кололи нас своїм холодним блиском, обливали дрiбно-сiрим дощем свого сяйва...можливо, там є життя? - можливо. Вона так любила гарнi ляльки, це було її маленьке iграшкове життя, сповнене таємних бажань i мрiй.
Шумливе невеличке мiсто, як комахи, бiгають люди, заклопотанi своїми дрiбно зеленими справами. Не хочеться залишатися з ними наодинцi, бо вiдчуваєш мету свого життя, таку велику i сповнену бажання жити i творити, i ця мета набагато бiльша за всi клопоти на свiтi. Тихенько сiдало сонце, пестливо спiваючи колискову всьому живому. А вона бiгла до татка... Вiд нього йшло тепло, тепло любовi, спiльне почуття об'єднувало їх, коли вона брала його за руки, вона розумiла, що буде любити його все життя, бо для неї вiн - Бог, єдиний в усьому свiтi. Кращого часу, нiж у дитинствi не знайти, щоб так кохати, любити.
Вона йшла, щоб врятувати його, але час зупинився, снiжинки застигли у повiтрi, годинник зупинився, його стрiлки показували вгору. Дерева стояли, простягши угору свої кiстлявi пальцi. Люди не йшли, вони стояли i раптом провалилися наверх, бо там кiнчається життя. А може, починається. Вона стояла i навiть не могла поворушитися i зрозумiти, чому бiльше не працює годинник i не можуть поворухнутися маленькi кришталики у повiтрi. Щось давке сповнило груди i врiзалося в пам'ять: ось, як виходити посеред дороги, а ти ще не доїхав, не доїхав, та вийшов, i бiльше не продовжував, хоча не мав права так робити. Простягнувши маленькi рученята, вона впала на колiна, очi, сповненi слiз, раптом висохли i розширились. Вона побачила i гiлку i обривок кашне...... Подертi колiна i замазанi в багнi черевички. Люди. Птахи чорнi - кар! Кар! Кар! - так моторошно, навiть гiрше, нiж уночi. Паморочилось у головi, на груди давило туманом i вологим повiтрям, пальцi прорили у снiгу дiрки i нiгтi були в багнюцi. Проритi ямки у снiгу, промерзле листя, таке холодне, що вiд нього змерзли маленькi рученята.
Все скiнчилось. Тиша. Потроху люди почали рухатись i вже спокiйно падало листя з дерев, золота осiнь спiвала свою колискову.
Гарна жiнка у шовковiй сукнi йшла за руку, боязко тримаючи за руку чоловiка, усмiхалася йому доброзичливою усмiшкою i була щаслива. Вони пiдiйшли. Ось. А це вiн. Я так його любила... Вiн. Так, я розумiю.