Незвичний холод наскрiзь пронизував тiло. Було дуже тихо... Тихо, нiби в могилi... Але очi рiзало свiтло. Василь закритими очима вiдчував, що свобода десь поряд, десь поряд тепло. Десь поряд тi люди, що люблять та поважають, що завжди чекають на тебе з нетерпiнням. Але не тут... Не тут i не сьогоднi....
Клята кра§на! Немає нiчого - нi свободи, нi любовi, нi милосердя, нi поваги, нi своє§ думки! Немає нiчого, чорт забирай! Нiби в могилi... Напiвмогила, напiвдержава... Є тiльки клятi стереотипи, є тiльки тi клятi погляди, що диктує комунiстична партiя. Влада не вважає народ за людей. Влада вважає народ за якесь бидло, за нiкчемну робочу силу. Дивно... Нiби одна кра§на... Нiби одна земля, а все ж такi рiзнi... Такi рiзнi погляди, такi рiзнi думки...Та i нехай! Нехай так i буде, але навiщо ж нав'язувати iде§? Навiщо ж вбивати один одного за цi клятi iде§ та переконання? Навiщо засуджувати безневинних лише за те, що вони не такi, як усi?.. За те, що вони просто думають iнакше...
I все ж таки тихо... Нiчого не чутно. Десь поряд свiтло. Десь поряд порятунок... Але ця бiль... Ця бiль нестерпно мучить i не згасає нi на хвилину. Серце б'ється у ритмi швидкого потяга. I страшно... Дуже страшно. Так страшно, нiби потрапив у пастку до лева. I не вибратися... Та ще й цей набридливий дивний запах - запах сирих стiн, запах старо§ будiвлi, запах неволi.
Десь поряд свiтло, але очi вiдкривати не хотiлося. Не хотiлося дивитись на реальнiсть. Вона нестерпна... Нестерпна реальнiсть, нестерпний бiль, нестерпне хвилювання, нестерпний запах, чорт забирай!.. I знову холод... Чоловiк вiдчував, як вiн дiйсно наскрiзь пронизує його тiло. Пронизує нестерпно... Пронизує так, нiби одежi на ньому зовсiм немає...
Нарештi очi повiльно розплющилися. Вiн побачив яскравий промiнь сонця, що красиво виходив iз маленького високого вiкна iз товстою залiзною решiткою. Сонце змушувало чоловiка жмурити лице. Вiн почав закривати обличчя рукою i раптом побачив силует бiля вiкна. Вiн не мiг розгледiти, хто це сто§ть i дивиться на нього. Не вiдводячи руку вiд свого обличчя, вiн на мить заплющив очi, пiсля чого знову вiдкрив §х. Чоловiк знову почав придивлятися до дивного гостя у цьому примiщеннi, але там вже нiкого не було. Мабуть, показалося...
Чоловiк лежав на дуже старiй i холоднiй кушетцi. Все тiло нило вiд болю... З трудом повернувши голову набiк, вiн оглянув темне примiщення. Зрозумiв, що знаходиться у камерi ув'язнення. Чоловiк був там зовсiм один. Тiльки сiрi нерiвнi стiни дивилися на нього, нiби на якогось незнайомця...
Василя привезли сюди опiвночi. Офiцери КГБ катували чоловiка, намагаючись дiзнатися, де знаходиться штаб його таємно§ письменницько§ спiлки. Але вiн не сказав. Вiн не збирався цього робити. У квартирi Василя знищили всi його документи, всi рукописи, що вiн зберiгав для майбутнiх творiв, всi книжки та зошити... Чоловiку було вже за сорок, та вiн все життя провiв один у сво§й квартирi пiсля смертi батькiв.
Вiйна закiнчилася ще рiк тому, але Сталiн забороняв не тiльки писати про не§, але i взагалi згадувати. Проте письменницька спiлка, якою керував Василь, робила все навпаки. Всi сво§ вiршi, повiстi, оповiдання, романи та новели вони присвячували саме темам вiйни. Бiльшiсть членiв цього лiтературного угрупування були саме тi чоловiки, що пройшли ту вiйну, що надивилися на те страхiття, що втратили сво§ сiм'§... Пiсля першого ж опублiкування §х творiв у мiсцевому журналi, КГБ зразу ж вийшло на слiд Василя. Тепер залишалося тiльки знайти §х головний штаб...
Сам чоловiк був невеликого зросту. Його чорне волосся та вуси трохи посивiли. Блакитнi очi постiйно бiгали туди-сюди, оглядаючи мiсцевiсть. Одiтий Василь був у бiлу сорочку з укра§нською вишиванкою, чорнi брюки та туфлi. Але його красивий одяг, на жаль, був дуже брудний та заляпаний кров'ю. На обличчi були дуже добре помiтнi синцi та подряпини. Але Василь розумiв, що всi цi травми - це ще далеко не кiнець...
Чоловiк довго намагався присiсти на цю стару та брудну кушетку. Iз-за §дкого болю в тiлi це було дуже важко зробити. Нарештi Василь сiв на краєчок свого "лiгва" i почав про щось зосереджено думати, стараючись не звертати увагу на страшний бiль, що все сильнiшав i сильнiшав... Потiм почав тяжко розтирати себе руками, щоб хоч трошечки зiгрiтися, але нестерпна бiль у ребрах перешкоджала йому це робити.
Василева сорочка була дуже брудна та порвана пiсля побо§в. Вiн знав, що все одно нiчого нiкому не скаже, адже не збирався зраджувати свою органiзацiю. Можливо, зрадить хтось iнший, але тiльки не вiн. Василь остаточно вирiшив, що понесе за собою в могилу всю iнформацiю.
Чоловiк вiдчував неприємний, §дкий запах сиростi, що все сильнiше дратував його нiс при вдиханнi цього холодного повiтря. Хоча дихати i так було боляче, але Василь намагався це робити. Чоловiк подивився на брудну пiдлогу i побачив там якiсь засохлi червонi плями. Цiкаво, скiльки ще людей перебувало тут до нього? Ставало страшно... Василь потупив свiй погляд на бруднiй пiдлозi i зосереджено думав про те, що ж буде далi.
Життя - рiч цiкава. Смерть - рiч неминуча. Вiн вiдчував, як цi два поняття все ближче i ближче пiдкрадаються до його серця. Вiн знає, що рано чи пiзно вони будуть стояти навпроти один одного, вони будуть вирiшувати, хто тут головний. А поки чоловiк чекав... Чекав свого вироку, чекав, коли Смерть постукає у його дверi. Вiн почав дивитися по сторонам, оглядаючи свою клiтку, свою пастку, iз яко§ просто неможливо вибратися. На рiднiй Батькiвщинi, нiби у тюрмi... Тiльки таким порiвнянням мiг охарактеризувати Василь сьогоднiшнiй ранок.
Чоловiк подивився у вiкно з металевою товстою решiткою. Це маленьке вiконце було єдиним джерелом свiтла у цiй тiснiй камерi... Променi сонця пробивалися у вiкно, падали на брудну пiдлогу, навiть трохи рiзали очi. Але все ж таки приємно було дивитися на цi променi свободи, на те свiтло, яке просто палає надiєю, заради якого просто хочеться жити.
Чоловiк тяжко зiтхнув i помiтив як iз його рота хлинула пара. Невже дiйсно так холодно? Весна тiльки починала грiти мiсто, але вона навiть не намагалася грiти цю камеру. Це примiщення прокляте... Йому просто суджено бути холодним. Холодним, сирим та тiсним...
Раптом Василь почув чи§сь швидкi та важкi кроки. За дверима задзвенiла зв'язка ключiв i чоловiк зi страхом поглянув на дверi, очiкуючи того, хто раз i назавжди вирiшить його долю... I ось нарештi дверi iзолятора вiдчинилися. Звiдти ринув дуже яркий потiк свiтла. У маленьке примiщення зайшов дуже маленький, але трохи повний мiлiцiант i голосно сказав:
- Дегтяренко, на вихiд!
Василь з трудом пiднявся, переносячи бiль у тiлi. Шкутильгаючи, вiн направився до залiзно§ дверi, бiля яко§ стояв цей охоронець i поважно розмахував зв'язкою ключiв.
- Швидше! - грубим хриплячи голосом наказав чоловiк.
Пiсля того, як за Василем закрили дверi, мiлiцiант зав'язав йому якоюсь темною хусткою очi та вивiв на холодну вулицю. Василя посадили в машину. Вiн нiчого i нiкого не бачив, але чiтко вiдчував запах шкiряного салону явно новiсiнького автомобiлю. Вiн вiдчув, що поряд з ним, на задньому сидiннi, ще хтось є. Вiн просто вiдчував важке нервове дихання свого сусiда.
Автомобiль рушив. Дорога була довгою i Василь вже здогадувався, що його везуть назустрiч Смертi. Тепер вiн розумiв, кого тiльки що бачив у камерi бiля вiкна. Тепер вiн розумiв, що це був за силует. Так, це була Смерть. Це вона навiдувалася до нього, щоб нагадати про свою неминучiсть та близьку присутнiсть. Василь вiдчував, що вона десь поряд.
Бiль у тiлi нiяк не переставала. Постiйно болiли ребра. Декiлька разiв у Василя були приступи неприємного та болючого кашлю. Темну хустку йому поки нiхто не збирався знiмати. Хоча вiн i не хотiв i цього... Не хотiв вiдкривати очi i знову бачити цей жорстокий свiт. Не хотiв дивитися в бридке обличчя жорстоко§ реальностi, не хотiв iти назустрiч невiдомому. Бiльше не хотiлося жити, хотiлося лише спокiйно пiти з цього свiту, не вiдчуваючи §дко§ фiзично§ та душевно§ болi.
Коли машина зупинилася, чи§сь сильнi руки штовхнули чоловiка прямо на землю. Вiн зняв пов'язку i побачив, що тепер знаходиться у безмежному глибокому лiсi, де його навряд чи хтось знайде, якщо хтось i буде взагалi шукати...
Чоловiк пiднявся з холодно§ землi i подивився на стару машину, на якiй вiн щойно при§хав. Поруч стояли вже знайомi обличчя офiцерiв КГБ, яких вiн мав прокляту змогу бачити ще вчора. Вони вiдкрили заднi дверi i так само штовхнули на землю ще якогось чоловiка. Василь впiзнав його. Це був Максим Лук'янець, один iз найкращих письменникiв "Свободи Слова". Письменники подивилися один одному в очi, але нiчого не сказали. Страх та ненависть до влади забирали всi слова.
Василь допомiг Максиму пiднятися з холодно§ землi. Було видно, що чоловiка теж били, так як його одежа була також брудна та порвана. Тим бiльш, рухався вiн дуже невпевнено. Письменники подивилися у бiк машини. Офiцери дiстали з багажника двi лопати i кинули §х до нiг арештованих.
--
От iдiоти! - сказав капiтан, засмiявшись. - Копайте!
Письменники ошаленiли пiсля почутого, хоча нiчого кращого вони вже i не чекали. Чоловiки взяли лопати в руки i почали з останнiх сил рити землю, яка ще не встигла достатньо прогрiтися вiд низько§ температури ранньо§ осенi. Мерзла земля погано пiддавалася старим тупим лопатам. Чоловiки iз усiх зоставшихся сил встромляли §х у землю, у рiдну землю...
Сонце вже починало сходити i фарбувати небо у червоний колiр. Безмежний лiс ставав ще бiльшим, коли свiтло вранiшнього сонечка пробуджувало кожен його сантиметр. Запах сосен поступово посилювалися, почувся красивий пробуджуючий спiв пташок... Вiд цього хотiлося жити, але Василь вiдчував, як життя вiддаляється вiд нього. Мабуть, вiн бачить усе це востаннє, мабуть вiн бiльше нiколи не почує цей запах, нiколи не побачить ранковий укра§нський лiс.
Життя - рiч коротка. Для кожного з нас сенс життя є зовсiм рiзним, але все-таки кожному з нас дуже важливо залишити в цьому життi щось пiсля себе. Що залишив Василь? У нього було так багато планiв, але реалiзувати всi виявилося нереально. Творча дiяльнiсть чоловiка продовжувалася недовго. Почалася ще у веселому унiверситетському життi, де вiн постiйно з'являвся на лiтературних зборах та гуртках. Першi публiкацi§ в мiсцевих журналах та газетах зразу ж зацiкавили партiю, так як у сво§х творах молодий студент засуджував владу та всi §§ види дiяльностi. Все це, звичайно ж, закiнчилося тюремним ув'язненням. Але навiть пiсля виходу з тюрми його творчiсть не спiткав успiх, так як моментально Василь потрапляє на фронт. Там вiн побачив таке страхiття, яке нiколи не мiг побачити у самих жахливих снах. Пiсля вiйни знову почав публiкуватися, але тепер же старався не зовсiм сильно загострювати своє слово, щоб знов не потрапити до iнтересу партi§. Створив навiть свою невелику письменницьку спiлку, яка згодом стала величезним товариством. Провiдною темою творiв митцiв цiє§ органiзацi§ була, звичайно ж, вiйна...
Але що ж тепер? Тепер же Василь мiцно тримає стару лопату у руках та риє мерзлу лiсову землю, що скоро стане для нього могилою. Радувало тiльки те, що помре вiн на рiднiй землi. Але що вiн залишив пiсля себе? Мистецтво? Але ж таке мистецтво в таких умовах помре дуже швидко. Немає анi сiм'§, анi будь-яких наслiдувачiв, що могли б гiдно продувжувати його справу. Немає нiкого i нiчого. То невже життя прожито дарма? Василь бiльше не мiг тримати лопату у руках. Їдкий бiль скручував тiло, дикий холод пронизував наскрiзь i сльози пiдбиралися до серця. Вiн подивився на Максима. Той напружено про щось думав, не вiдриваючи погляд вiд майбутньо§ могили. Вiн встиг залишити пiсля себе сiм'ю - гарну роботящу жiнку та маленького хлопчика. Максим був одним iз тих, хто не мiг терпiти знущання влади над укра§нською долею, тому i твори його, як прозовi, так i вiршованi, були повнiстю пройнятi настроєм протесту. Не думав Максим, що так швидко закiнчиться його коротке життя, адже вiн так i не встигає дожити до тридцяти...
Через чверть години арештованi вже зовсiм околiли вiд холоду. Лопати ледве трималися в руках. Сил вже не було. Могила була вже досить глибока, майже до колiн. Офiцери ж грiлися в машинi, попиваючи гарячий чай та не зводячи очей iз так званих "ворогiв народу".
--
Треба тiкати, - сказав тихо Максим.
--
Як? - поглянув Василь на чоловiка. - Вони ж нас застрелять!
--
Вони i так збираються це зробити.
Нарештi офiцери вийшли з машини та дiстали пiстолети.
--
Ну що? - запитав старший лейтенант. - Не передумали?.. Може, скажете?
Але арештованi уперто мовчали i тiльки тремтiли вiд холоду та дикого страху.
--
Ну, як знаєте... - сказав лейтенант.
--
Зачекайте! - перелякано крикнув Максим. - А можна я в останнiй раз рiдну землю поцiлую?
Офiцери гучно засмiялися, дивлячись з презирством на цих ув'язнених. Василь же з надiєю подивився на товариша.
--
Ну, давай...
Максим вилiз iз ями (що дуже насторожило офiцерiв), низько нахилився до землi, але раптом рiзко схопив лопату та зi всiє§ сили вдарив гострим кiнцем по головi старшого лейтенанта. Офiцер з криком схопився за голову, з яко§ бризнула кров, та впав на землю.
Другий офiцер дуже злякався, не очiкуючи тако§ смiливостi, але не розгубився, зробивши декiлька пострiлiв по Максиму. Василь накинувся на лейтенанта, поваливши того на землю, вихопив у нього пiстолет та зробив два пострiли в нього.
До смертi переляканий письменник викинув пiстолет у яму та пiдбiг до Максима. Але було вже пiзно - серйозно поранений, вiн доживав останнi секунди.
...Василь закрив вiрному приятелю очi, намагаючись здержувати сльози. Потiм пiдвiвся та, шкутильгаючи, зник у невiдомому напрямку...
Чоловiк нiчого не розумiв, нiчого не розумiв i не хотiв розумiти. Вiн просто кудись бiг, бiг назустрiч волi, назустрiч незвичайному, непередбачуваному. Iз очей текли сльози, страх нiяк не хотiв вiдпускати його, вiн так не боявся ще з часiв вiйни... Сьогоднi смерть приходила в камеру, але залишила його. Мабуть, ще не час. Але вона повернеться, вона обов'язково має повернутися, §§ ще нiхто не минав. Може, навiть знову у сирих стiнах...