Аннотация: Враження вiд роману Тимура Литовченка "Помститися iмператору"
Сповiдь графа Голгофи
Враження вiд роману Тимура Литовченка "Помститися iмператору". - Харкiв: Фолiо, 2011. - 250 ст.
Iнодi, коли менi кажуть "Справедливiсть", я чую "Помста"
Фрiдрiх Нiцше. "Так казав Заратустра"
Роман "Помститися iмператору" - друга книга "козацького" циклу киïвського письменника i журналiста Тимура Литовченка. Дiя вiдбувається у XVIII столiттi, починаючи Полтавською битвою i завершуючи iнтронiзацiєю вiнценосноï кобилицi Катерини II. Головний герой, нащадок козацького роду Степан Ракович, повертається додому з навчання - ну, геть-чисто "Тарас Бульба". Вiдповiдно, чекаєш на iсторико-фiлософський бойовик, i так щоб нашi перемогли, i щоб хепi-енд, i весiлля наприкiнцi, тим паче, що дама серця у героя вимальовується доволi швидко...
Дзуськи, шановнi.
Це дуже сумна iсторiя. Свiтлий сум, а ще - почуття зробленоï справи, от що вiдчуваєш, подорожуючи всякими Європами i Палестинами разом iз героєм.
Насамперед - це iсторiя помсти. Степан Ракович, нiби Едмон Дантес, через пiдступ товариша (i почасти - власну дурiсть) втрачає все, що мало сенс у його життi: кохану Гелену, рiдного батька i родове обiйстя, службу в лавах сердюкiв Iвана Мазепи, ба навiть можливiсть вiльно жити в Украïнi, адже за фальшивим наклепом його оголошено поза законом. Батькiв повiрений Мошка (а насправдi - знавець кабали Моше бен-Берко бен-Шмуль) вивiз пораненого Степана до Європи. Там, змагаючись мiж життям i зневiрою, Степан зрештою робить жахливий, але єдино вiрний за таких обставин вибiр: я житиму, щоби мстити. Це стає надалi лейтмотивом його буття, його провiдною думкою, глибочезно захованою вiд свiту. Моше навчає Степана чарiвнiй науцi, проте знає, що учень не досягне тих висот, яких мiг би: адже серце його не вiльне вiд ненавистi. Зрештою помста блискуче здiйснилася, i наприкiнцi роману ми бачимо пiдстаркуватого, втомленого графа Сен-Жермена, принца угорського i таке подiбне, вже готового полишити цей грiшний свiт: адже тепер нема заради чого жити...
Структура роману - iсторiя життя, що ïï магiстр масонськоï ложi граф Сен-Жермен, колишнiй Степан Ракович, розповiдає учневi на ймення Пауль. Це його передсмертна сповiдь. Це його останнiй урок. Чи скористається iз того Пауль, "мiй юний хробачок", як глузливо зве учня магiстр - можемо лише здогадуватися. Але одне беззаперечно: iсторiя помсти безвинно скривджених - то справдi iсторiя на всi часи, а епiчний замах тоï помсти викликає здивування i повагу до хитромудрого героя.
Але викликає i питання.
I отут починається найцiкавiше.
1). Степан Ракович, граф Сен-Жермен, мститься, як видно з назви, не дядi Васi, а самому iмператору. Себто Петру I, який на той момент уже кiлька рокiв танцював мазурку в пеклi. Як можна помститися небiжчику? А от можна! Бо це ж граф Сен-Жермен, згiдно роману, влаштував Софiю Ангальт-Цербстську дружиною при великому князi Петровi Федоровичу, онуковi Петра Великого i царi Петру III - останньому з Романових на росiйському престолi.
Як так, чого ж останньому? Ну, знову ж таки - згiдно роману, Софiя Ангальт-Цербстська, у православ'ï - Катерина Олексiïвна II, Велика (що прикметно), народила майбутнього iмператора Павла I вiд якогось фаворита - чи Орлова, чи Козлова, головне, що не вiд свого прибацаного чоловiченька. А чого ж прибацаного? Бо за порадою графа Сен-Жермена Катерина пiдняла заколот проти Петра III, внаслiдок чого нефортунного монарха таки прибацали.
У чiм помста? По-перше, перервався рiд тирана Петра I. По-друге, його онук наробив Росiï, як Ахiлл троянцям, "тисячi лих". Добре, чудово. Але...
Але ж iмперiя встояла, не розвалилася, ще й переборола повстання Пугачова, вiйну з Туреччиною, ба бiльше, саме за Катерини було лiквiдовано Запорiзьке Вiйсько Низове. Чи передбачав таке граф Сен-Жермен? Чи не стачило мудростi?
2). Моше пiдводить Степана Раковича (i нас, добрих читачiв) до думки, що це саме Пьотр I винен в усiх негараздах героя. Iмператор та його загарбницька полiтика. Я далекий вiд того, щоб виправдовувати Петра i героïзувати цю постать, але, перепрошую, котлети - окремо.
Це що, iмператор намовив Iвана Богдановича, друга головного героя, закохатися в ту ж дiвчину, що i Степан? Хiба це iмператор напоумив Iвана покозачитися, а тодi спiвпрацювати з москалями на нивi упокорення мiсцевого населення? Мабуть, це Iван Богданович сам у всьому винен, чи не так? Це ж вiн не впорався iз почуттями: з заздрiстю, з нероздiленим коханням, а нiякий не iмператор. I, я так собi гадаю, що якби не було Пiвнiчноï вiйни, то Богданович усе одно придумав би, як зжити зi свiту Степана i його любу Гелену. А тут москалi просто дуже вдало "трапилися пiд рукою".
То чим Їхня Iмператорська Величнiсть Пьотр I завинив перед Раковичем сильнiше вiд решти?
Цi два "стратегiчнi" питання не давали менi спокою, аж доки не прийшло розумiння: це не важливо. Перед нами - не iсторичний роман as is, перед нами - сповiдь графа Голгофи. Людини, що розiп'яла сама себе в iм'я помсти. Так, помсти вишуканоï, досконалоï, жорстокоï - а от чи справедливоï? Чи помста дорiвнює справедливостi?
I чи варта помста такого самоспалення на святiй горi?
На це читач хай вiдповiдає сам.
P.S. Фраза, що запам'яталася: "...якщо дуже палко бажаєш померти - помри негайно! Бо варто лише забаритись, i палке бажання спалить тебе iзсередини, а потому все життя ходитимеш чорною обвугленою головешкою..."