Хаген Альварсон : другие произведения.

Люди мари

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Песнь о Нибелунгах" - как было на самом деле :)


Люди мари

  
   Da war der Helden Herrlichkeit hingelegt im Tod,
   Die Leute hatten alle Jammer und Noth.
   Mit Leid war beendet des Königs Lustbarkeit,
   Wie immer Leid die Freude am letzten Ende verleiht.
  

Das Nibelungenlied, Abenteuer 23781

1

  
   - То що там чути в Римi?
   Могло здатися, що кенiг2 у доброму гуморi. Посмiшка сяяла на моложавому лицi, мерехтiла у синiх очах, довге бiляве волосся, по-юнацьки скуйовджене, стирчало врiзнобiч з-пiд золотого витого вiнця, пронизане свiтлом... Але Хаген Троньє задовго служив повелителевi бургундiв. Вiн знав: Гунтера Гьюкунга вже давно нiщо не тiшить. З тої самої пори, коли гуни знищили дiм його предкiв. Знищили Вормс. Знищили державу бургундiв на берегах Рiани.
   Вiн i сам з тих пiр жодного разу не всмiхнувся щиро.
   - У Римi? - перепитав нащадок господарiв Троньє, а тепер, уже котрий рiк - вiдданий слуга роду вождiв. - Нема на що дивитись. Нема Риму. I римлян уже нема. Готи чубляться з вандалами, а на Капiтолiйському пагорбi пасуть кози. Теж менi, орлине гнiздо, лiгво кесарiв! Тьху!
   Гунтер покивав. У свiтлi, що пробивалося крiзь отвiр у даху, серед золотих пасом майнуло срiбло сивини. Посмiшка владаря набула легкого суму. Загострилися зморшки у кутках очей i вуст. Три дюжини зим за плечима. Цiле життя - у тiнi поразки.
   - Проте недарма я їздив, - вiв далi Хаген. - Тепер знаємо напевне, що саме з римської казни було сплачено за той набiг гунiв на Вормс. Маю свiдоцтва з високих чертогiв.
   - Ти мастив їм язики срiблом чи золотом?
   - Залiзом. Дешевше.
   Гунтер спохмурнiв:
   - Ти скоїв убивство у Римi?
   - Готи Аларiха скоїли там не одне вбивство свого часу. Чим я гiрший вiд гота?
   - Але ж... але ж вони мститимуть... - пробелькотiв король нiяково.
   - Вони? - перепитав Хаген, брижачись вiд огиди. - Мститимуть? Вони виводять легiони зi своїх окраїн. I чужим ножем колоти теж не можуть. То не є таїна, що гуни вже давно не їхнi гончаки. I ще - у них нема вождя. На тронi сидить якесь безмозке щеня, чийого iменi я не пам'ятаю, а крутять ним дурнi бабища. Єдиний, кого варто назвати мужем - Аецiй Флавiй - сидить у ямi. Здається менi, повелителю, що нинiшнiй Рим не спроможний на помсту, анi сам не вартий помсти. До речi, - Хаген криво посмiхнувся, - дорогою стрiвся менi загiн готiв вiд самого Теодерiка. Чого вони тут шукали?
   - Кликали iти на Рим... - кинув Гунтер. - Я вiдказав, що подумаю.
   - Навiть не думай, - махнув рукою Троньє. - Не на часi Рим. Хай трохи пiдросте та зажирiє, тодi ми з готами його з'їмо. Зараз то надарма.
   Гунтер кивнув. Мовчки. Слабка, непевна посмiшка не полишала його вуста. Хаген зiтхнув:
   - Що сталося, кенiгу? Що тебе гризе?
   - Сталося, - зiтхнув вождь бургундiв. - Грiмхiльда запрошує на свято. На гостини до країни гунiв, до туни великого Етеля, чоловiченька свого.
   Запала тиша. Було чути крiзь дiрявi стiни чертогiв, колись ошатних, як плескотять хвилi Рiани, як ґелґочуть гуси на подвiр'ї, як лаються собаки й раби, як бекає-мекає худоба, що її женуть з пасовиська. I ще було чути рiзкi, пронизливi спiви крукiв, священних птахiв Водена. Воден споглядав за свiтом сотнями чорних очей. Воден чекав на велику вiйну, на рiзанину, на кривавi струменi та смерть вождiв i героїв. Круки вiщували бурю сокир. Їм кортiло жерти плоть i ласувати очима.
   Хаген Троньє пiдiйшов до високого сидiння короля, поклав правицю йому на плече, нахилився i хрипко проказав:
   - Треба їхати, Гунтере.
   Вождь вiдсахнувся. Вiрний слуга дивився крiзь нього своїм єдиним оком - темно-сiрим, холодним i гострим, нiби клинок меча з кузнi Велунда. Суворий воїн, мудрий порадник, що став Гунтеру за старшого брата, - тепер цей темно-рудий пошрамований бородань усмiхався, щирився, беззвучно смiявся. Нiби чудовисько. Нiби троль. Нiби божество безумства.
   - Ти ж не хочеш проґавити нагоду дiстати славну загибель?! - додав вiн пошепки.
   - То ти гадаєш... вона... не пробачила? - спитав кенiг бургундiв.
   - Ти - її брат. А кров Сiгберта - на моїх руках. Але стережися, мiй повелителю! Грiмхiльда - вже давно не те дiвчатко, яке радiло, коли ти повертався з виправ. I хтозна, чи не перетворилася вона у лiгвi гунiв на справжню вовчицю.
   Гунтер пiдвiв очi, сповненi болю, i скинув руку радника з плеча.
   - Iди тепер, Хагене, бо вiд тебе вiдгонить потом i кров'ю.
   - Як завше, мiй вождю, - уклонився той, - як завше...
  

2

  
   Либонь ви чули цю стару сагу. Сiгберт син Сiгмунда з роду Вольсунгiв, якого на Пiвночi кличуть Сiгурдом, був кенiгом франкiв з Ксантену. Вiн убив дракона, заволодiв золотом карликiв-Нiбелунгiв, розбив i пiдкорив хавкiв, свебiв i батавiв, узяв за жiнку красуню Грiмхiльду, сестру синiв Гьюкара, вождя бургундiв, а також їздив до валькiрiї Брюнхiльди й пiд виглядом Гунтера виконав усi шлюбнi випробування, що вона загадала, i так узяв її своєму тестевi за дружину. Вiн був такий великий герой, що не мiг би прожити довге i щасливе життя у Мiдгардi. Воден обрав його до своєї небесної ратi. Саме тому одного разу на полюваннi його було вбито. Казали, що то була помста Брюнхiльди за обман i наругу. Казали, що пiдступний Хаген Троньє бажав заволодiти золотом Нiбелунгiв. Казали, що то подiяло прокляття, що його наклав на скарби перший їхнiй власник, карлик-чаклун Андварi. Багато чого казали.
   То є правда. I це є правда; i те, i iнше. Це частинки вiзерунку, з якого зiткано полотно долi Сiгберта. Проте найважливiша частина цiєї правди - це те, що Сiгберт був для нашого свiту надто гарним. Надто вiдважним, надто мужнiм. У нашому свiтi, сповненому злом, лайном i чудовиськами, найлiпше живеться нелюдам. Таким, як всевладний Етель, вождь гунiв, або таким, як той, хто пролив кров Сiгберта. Таким, як я, Хаген Троньє.
   А таким, як красуня Грiмхiльда, судилося страждати.
  

3

  
   Гунтер кенiг мав двох молодших братiв - один звався Гернот, а iнший - Гiселiн. Останнiй був ще геть юним - йому заледве виповнилося п'ятнадцять зим, коли Гунтер iз братами поїхав до Гуналанду. Ще з ними вирушили музика Фолькер, Гуторм Вовче Серце, Старкад Сильний, Данкварт Щит i ще багато славетних героїв, i, звичайно, вiрний Хаген Троньє. Також був з ними женоподiбний чаклун Освiр Лисиця. Його взяли, бо вiн добре вiщував погоду.
   Мандрували вони не так кепсько, як чекали. Проїхали землi швабiв, баварiв i маркоманiв, без пригод перетнули зловорожi хащi Мюрквiду, Лiсу Темряви, i зрештою дiсталися до берегiв великої рiки Донхайд. За нею вже починався Гуналанд - колишня римська земля Панонiя, колишня прабатькiвщина вальхiв, колишня країна землеробiв, соляних копалень та виноградникiв. Тепер над обрiєм ряснiли дими та хмари пилу вiд кiнських копит. Тепер це була рiвнина, втоптана табунами, отарами i чередами, а зруйнованi мiста i села стояли забудованi потворними курними хатами.
   Перед тим, як переправитися на iнший берег, у країну мороку, смертi й хакана3 Етеля, Освiр Лисиця принiс у жертву богинi Донхайд бiлого жеребця з червонястими вухами, як вона любила. Завiв коня у хвилi й перерiзав горлянку кремiнним ножем. Кров мiшалася з водою, спливала за течiєю, вливалася у плинний потiк часу. Тодi раптом налетiв вiтер, небо i води вкрилися табунами пiнногривих коней, звiдусiль залунало громове iржання й гуркiт копит, а небокрай зайнявся сполохами. Бургунди сильно перелякалися i падали навколiшки, затуляючи очi й вуха, крiм лише Освiра та Хагена, що стояли на березi. У самий розпал бурi з вод раптом з'явилися три дiви неземної вроди i звернулися до них:
   - Шануйся ти, Освiре, бо ти будеш єдиним з бургундiв, хто двiчi перетне нашу рiку!
   - Ви кажете про те, що крiм мене нiхто не повернеться з Гуналанду? - перепитав чаклун.
   - Жоден з бургундiв, - проказали дiви. - Коли ви ступите на пiвденний берег - ви вже не будете бургундами. Ви станете - Нiбелунгами, Людьми Мари. Ви станете мерцями.
   - Могли б ви дати нам краще пророцтво, - сказав Хаген, - за ту жертву, яку отримали.
   За тим вiн хотiв їх убити, але Освiр йому завадив:
   - Не годиться вбивати жiнок, особливо якщо це - васерфрау.4
   Хаген скрипнув зубами i сказав:
   - А ти не дуже радiй, бо ми нинi перевiримо, чи сказали вони правду про твою долю.
   Тодi вiн пiшов до намету вождiв i мовив так:
   - Буде найлiпше, коли юний Гiселiн iз частиною вiйська поїде назад. Адже ви бачили, як розлютилися мiсцевi духи. Здається менi, мало кому з нас судилося добре закiнчити цю мандрiвку, а рiд вождiв має жити.
   Гiселiн обурився, бо не хотiв, аби його вважали боягузом i слиньком, але Гунтер надавав йому стусанiв i потиличникiв i наказав повертатися до Вормсу. Довелося пiдкоритись: iз кенiгом, а понад те - зi старшим в роду - не сперечаються.
   Ну i вже геть не кортiло сперечатися iз Хагеном, якого Гiселiн, нiде правди дiти, таки боявся. Ще змалечку, коли одноокий бородань учив його тримати списа i меча.
   Тепер стали вони переправлятися на iнший берег. I на серединi рiки Хаген схопив Освiра за комiр i кинув з човна у воду, ще й дризнув його веслом по головi. Той тiльки крекнув по-дурному i пiшов собi на дно. Хаген зареготав i сказав вiсу:
  
   Зможе тепер Освiр -
   Мало вiри дiвам
   Водяним - помститись
   За пророцтво хибне.
  
   Але коли бургунди ввечерi сидiли коло багаття, вже на iншому березi, то до них вийшов Освiр, i вигляд вiн мав убогий i жалюгiдний: мокрий, синiй вiд холоду i зелений - вiд водоростей, проте - живий. Тодi Хаген криво усмiхнувся, зняв з руки важкого золотого браслета i простягнув йому:
   - Се тобi плата за побиття. I, здається, ти ще зможеш нею хизуватися.
   - Не вiзьму я плати з рук мерця, - вiдказав Освiр, клацаючи зубами.
  

4

  
   Звiдки вони прибули, цi гуни? З яких свiтiв, з яких пекельних надр i безодень? Хто породив їх на горе iншим народам? Хто були їхнi пращури i де мешкали? Що покликало їх за шляхом сонця, зi сходу на захiд? Чия воля викликала цих духiв степу й мороку? Що за воля i потреба згуртувала сотнi родiв i племен у єдину орду - чудовисько iз безлiччю копит, голiв, очей, залiзних пазурiв, бунчукiв, стягiв, пащек, що ревли на десятках мов, прославляючи десятки богiв? I чому серед усiх богiв вони, всi як один, вклонялися Небесному Мечу? Мудрi люди казали, що то є меч нашого бога Тюра i його втiлення, але я нiколи в це не повiрю. Можливо, якби я не бачив розорення Вормсу, то вiрив би мудрим людям.
   Але я пам'ятаю, що було, коли гуни прийшли на береги Рiани.
   Коли земля трусилася пiд громом кiнноти. Коли води рiки, що дала нам прихисток, почервонiли. Коли за димами згарищ не стало видно сонця. Тодi вони показали, як уклоняються Мечу. Вони кидали на вiвтарi людей i тварин, рубали на шматки, вили вовками, пили кров i дерли зубами сире м'ясо. Вони споловинили наш люд. Кажiть що хочете, але Тюр - наш Тюр, син Водена, бог меча i чесного двобою - нiколи не вимагав вiд нас таких треб i нiколи не згодився б освятити подiбне.
   Тодi, разом з Вальдером Удатним, коли нас вели до Гуналанду як заручникiв - я замислився: що може перебороти таку силу? Що може стати на завадi рiцi залiза, кровi й нечистi? Що може зупинити всi цi орди? Що може обернути їхнє щастя у нещастя, обернути вiстря того Небесного Меча проти тих, хто вклоняється йому?
   Нинi, коли я їду до Гуналанду як гiсть - я маю вiдповiдь.
   Я, Хаген Троньє, володар проклятого злата Нiбелунгiв.
   I тепер усе залежить вiд того, наскiльки сильно Грiмхiльда прагне моєї кровi.
  

5

  
   - У країнi гунiв нiчого не змiнилося за останнi десятки зим, - насмiхався Хаген шляхом до туни хакана Етеля, - хiба побiльшало смороду.
   - Не варто жбурляти такi слова, - зауважив Данкварт, оглядаючись, - бо у країнi Етеля є чимало готiв, баварiв, гепiдiв й iнших теудiв5, таких же, як i ми, тож вони чудово розумiють нашу мову i можуть завважити, що ми маємо на увазi скривдити їх.
   - Не моя провина, - вiдказав Хаген, - що вони тут серуть посеред дороги й розкидають лайно навсiбiч. Хiба ми так робимо? Хiба важко прибрати за собою?
   - Такий уже в них звичай, - знизав плечима Данкварт.
   Отже рушили вони землями гунiв, i бачили покинутi мiста i села, i випаленi лiси, i витоптанi трави рiвнин, i рiчки та стави, каламутнi вiд овечих отар i кiнських табунiв, що тлумили там спрагу, i безкiнечнi ряди клунь, критих очеретом i корою, де тримали рабiв, i смердючi землянки та круглобокi глинобитнi хатки, в яких переважно й мешкав люд. I згадували розорений Вормс, i дивувалися, що навiть там люди не опустилися до такого.
   Та коли пiд'їхали вони до граду Етеля, обнесеного тином, увiшаним черепами й золототканими знаменами, то здивувалися ще бiльше. Знали вони, що не бiдує хакан Етель, але що такi скарби зустрiнуться їм - годi було й чекати! Шовки, парча i бархат, бурштин i яхонти, срiбло й золото всюди, куди не кинь оком. Шкiри леопардiв i жирафiв, перськi й согдiйськi килими, постеленi серед соломи й гною, мармуровi колони й статуї, вивезенi з Константинополя, колись бiлi, тепер - ущерть закопченi, а ще - барвисте пiр'я дивовижних птахiв, слонова кiстка, хутра з пiвнiчних лiсiв, багряницi, розкiшна зброя й обладунки, i такi добра, на якi не вистачить слiв...
   I - олтар бога-меча, темний вiд кровi. Клинок у каменi, що нiби промовляв до гостей: дивiться, ми пограбували й пiдкорили пiвсвiту, стягли за тин нечувану здобич, а голови тих, що нам опиралися, тепер втупилися незрячими очима у рiдну далечiнь, а iнша половина свiту ще чекає на нас, та чекати їй недовго...
   Зустрiв бургундiв - несподiвано - Теодерiк, верховний вождь вестготiв. Вiн прибув сюди на запрошення самого хакана Етеля, щоб укласти мир iз Валамиром, кенiгом остготiв, i тим покласти край ворожнечi мiж родами Балтiв i Амалiв. Гунтер привiтав його i мовив:
   - Я отримав твоє послання. Проте ще не готовий дати певну вiдповiдь.
   - Я переймався б iншим, будучи на твоєму мiсцi, - вiдказав Теодерiк. - Здається менi, дарма ви приїхали, бо тут лише й розмов щодо щедрих дарiв, якi розкидає Грiмхiльда, шукаючи собi пiдтримки. Тож не кваптеся знiмати бронi.
   - А чи сам ти отримав дарунок з рук нашої сестри?
   - Не такий я жебрак, - пхекнув король готiв, - та за весь мiй люд не скажу.
   - Тодi не нарiкай, якщо нам доведеться твiй люд споловинити.
   Що ж далi мовити про теє свято? Всевладний Етель i Грiмхiльда зустрiли гостей ґречно й приязно, i не бракувало там теплих слiв. Музика Фолькер виконав на честь господарiв величальну пiсню, за що був вшанований золотими перснями з руки самого хакана. Тодi заходилися згадувати славну минувшину, битви, де рубалися плiч-о-плiч Вальдер Удатний, Хаген i сам Етель, походи у рiзнi краї, землею i морем, на всi сторони свiту. Тодi Етель жартома дорiкнув Хагеновi за те, що той полишив його двiр без попередження, на що Хаген вiдказав, теж жартома, що й найближчий друг набридне, коло задовго гостює. А Фолькер мовив:
  
   Звивистий шлях
   до кепського друга,
   хоч хата його недалеко,
   до доброго друга
   дорога проста,
   хоч i неблизько живе.6
  
   - I знай, Етель Гунакенiг, що дорога до твого двору далася нам легко, - додав Гунтер.
   - Тодi ми вип'ємо за мир мiж гунами й бургундами! - вигукнув Еллак, старший син Етеля.
   - Вип'ємо, - усмiхнувся Гунтер, i лише боги вiдали, чого йому вартувала та усмiшка.
   Багато було випито i виголошено промов, i бенкет iшов своїм ходом. Грiмхiльда мило посмiхалася, сяяла, мов перлина, та очi її мерехтiли двома карбункулами, крижаними вiконцями у безодню Нiбельхейму, що чекає на тих, хто жив негiдно. Жiнка хакана кидала погляди на прочинене вiкно, чекаючи на щось, вiдоме лише їй. Етель нiби не помiчав. I вiн, i сини його подiбнi були на давнiх перських царiв - високi, горбоносi, кучерявi, з довгими, заплетеними у коси бородами, з гордими орлиними очима, та якщо волосся синiв Етеля ще виблискувало, нiби вороняче крило, то сам хакан уже добряче посивiв, а зморшки розкраяли його лице, нiби трiщини - тесаний камiнь. Гунтер завважив про себе, що вони напрочуд схожi - Етель, господар половини свiту, i Хаген Троньє, колишнiй його заручник. Єднало їх щось невимовне, щось таке, вiд чого зупинялося серце й холонула у жилах кров.
   А молодший син Етеля, семирiчний Ортлiб, гасав чертогами, збиваючи з нiг рабiв, тягав лютих собак за ошийники, корчив мармизи й узагалi веселився всяким робом, ущерть заляпавши красиве шовкове платтячко. Було видно, що батько його розпестив. Якщо навiть лютi пси на нього не гарчали, коли вiн куйовдив їм хутро, що вже казати про людей... Зрештою малий втомився вiд витiвок - а сонце сiдало - i, пролiзши пiд столом, видерся татовi на колiна. Етель розплився у п'янючiй посмiшцi:
   - Гляньте-но, бургунди! То є мiй улюбленець, мiй Ортлiб, син моєї коханої Грiмхiльди та твiй, Гунтере, небiж! Здається, за вашим законом, ти йому найближча рiдня? То вiн має право на твiй спадок! Але не хвилюйся - мiй Ортлiб успадкує всю мою державу, а твої нащадки будуть йому вiрними друзями й соратниками... ге?
   - Навряд чи доведеться нам бути гостями при його дворi, - мовив Хаген.
   - Чом ти так кажеш?! - набурмосився Етель.
   Той нiц не вiдповiв, а витяг меча з пiхв i поклав собi на колiна. Грiмхiльда придивилася на ту зброю, зблiдла i прошепотiла голосом, повним ненавистi:
   - То є Грам, меч Сiгберта! Ти навмисне притяг його сюди, щоб роз'ятрити мою рану!
   - Не лише твою, королево, - хижо посмiхнувся Троньє.
   Тодi до чертогу вбiг скривавлений Гуторм Вовче Серце, що пив у iншiй залi з рештою бургундiв. Хитаючись, наблизився до столу i проказав, харкаючи багрянцем:
   - Зрада! Гуни... всiх наших... перестрiляли... перебили... їх там сила-силенна...
   Сказавши це, Гуторм упав i бiльше не пiдводився. А Хаген мовив у раптовiй тишi:
   - Бачимо тепер, якої гостинностi можна тут чекати, i не таїна, вiд кого вона йде.
   Тодi пiдвiвся, перехилився через стiл i зарубав Ортлiба одним точним i страшним ударом. Дитя й не пискнуло. Просто глянуло на батечка з подивом i сумом i так сконало в нього на руках. Етель тримав легеньке, тепле тiльце, з якого струменiло життя, заливаючи одiж, скатертину i срiбний посуд, тримав у повнiй, могильнiй тишi.
   А тодi закричав. Гiрко, моторошно, високо. Завив, не зводячи з мертвого улюбленця скам'янiлих очей. I люди трусилися вiд жаху, чуючи те виття.
   - Убити їх! - заволала Грiмхiльда, перекриваючи голосiння чоловiка. - Убити їх! УБИТИ!!!
   - До зброї, бургунди! - хрипкою луною вiдiзвався Хаген. - До зброї, Нiбелунги! Краще смерть, нiж ганьба! Заграй, Фолькере! Грай, музико, грай...
   I почалося.
   Сипалися iскри, трiщати ратовища i кiстки, спiвало i скреготало залiзо, кров мiшалася з винами, котилися людськi голови, лiтали списи й стрiли. Розрубанi тiла, вiдсiченi руки й ноги, зойки, гарчання, прокльони, бойовi гуки, стогiн, хрип, морок i полум'я битви. Хто бачив, той знає, як воно бува, а хто не бачив, тому й не треба. Дев'ять бургундiв протистояли всiй силi хакана, а той блукав мiж ними, як дурний, притискаючи до серця мертвого сина, поки живi сини не вивели його звiдти. Коли у Фолькера зламався меч, вiн вихопив смичок вiд скрипки i бився ним, i забив ним до смертi понад сотню гунiв. Теодерiк, Валамир та iншi вождi хутко виводили своїх людей геть, якомога далi звiдти, бо не бажали осквернитися чужою помстою. Грiмхiльда ж нарiкала на гостей, що тi не хочуть стати на захист честi хакана Етеля. Теодерiк вiдказав їй:
   - Ти, господине, це пиво заварила, ти i пий. А я їду звiдси.
   I так i зробив.
   А Гунтер кенiг, брат його Гернот, музика Фолькер та iншi боронилися в чертогу й стояли стiйко, мов би мури Риму, Вiчного Граду. I казали, що простi смертнi так битися не можуть, що це чудовиська, живi мерцi, що прийшли з Нiбельхейму, з країни туману, прийшли разом з тугою марою, що затягла вранцi низини. З'явилися з диму i пломеню, щоби помститися за свiй Вормс - а старигани ще пам'ятали той набiг на береги Рiани...
   - Є i на Нiбелунгiв управа, - процiдила Грiмхiльда, почувши таке, i наказала пiдпалити розкiшний пивний зал. I те було зроблено. I посеред осiнньої ночi гудiло й ревiло полум'я, пожираючи стiни, дахи, стовпи, столи i всi добра, що були там, i все обертаючи на попiл, рiвняючи живе i неживе. Златобагряну заграву бачили по всьому Гуналандi. Палаючi балки падали на Нiбелунгiв, але вони вже були мертвi, до того ж мали щити, а люту спрагу тамували кров'ю зi свiжих трупiв.
   I на ранок битва поновилася...
   ...Двоє їх лишилося. Гунтер син Гьюкара та Хаген син Альберiка. Змучених i обсмалених, їх вивели з руїн ще вчора ошатних палат i змусили стати на колiна перед Грiмхiльдою.
   - То скажи менi, брате мiй, - спитала вона, - де нинi скарби мого чоловiка Сiгберта?
   - Знаєш ти добре, - вiдказав той, не пiдводячи на сестру очей, - що сховав їх не я.
   - Тодi я спитаю того, хто сховав, - Грiмхiльда кинула крижаний погляд на Хагена.
   - Доки живий мiй вождь, я нiчого не скажу, - Троньє виплюнув кров i слова.
   - Гаразд, - кивнула Грiмхiльда, i наступної митi голова Гунтера покотилася до її чобiткiв.
   - Нинi ти можеш казати вiльно, - дозволила господиня.
   Хаген закинув голову, пiдвiв очi до хмарного неба i зареготав. Ганчiрка, що зазвичай затуляла йому порожню очну яму, десь подiлася, i здавалося, що вiн дивиться обома очима, кожне з яких є печерою дракона. Та легше було зрiти слiпу пляму в черепi, нiж живе око.
   - Ти дурна сука, вiдьма i вовчиця, - поволi проказав Троньє. - Тепер ти вже нiц не дiзнаєшся, бо лише двоє вiдають, де сховане золото Сiгберта: я сам та ще Старий-на-Скелi!
   - Гаразд, - повторила Грiмхiльда, а бiльше Хаген не почув вiд неї анi слова.
   Так i сталося, що до берегiв Рiани повернувся сам-один Освiр Лисиця, що його прийняли у сутiнках за жiнку i тому не вбили.
   До битви на Каталаунських полях лишався рiк.
  

6

  
   Етель повернувся восени. Виснажений. Постарiлий. Розбитий.
   Жалюгiднi залишки колись незлiченних орд сумно чеберяли розореними землями.
   - Що сталося? - спитала Грiмхiльда з ґанку.
   Етель пiдвiв очi. Грiмхiльда побачила у них вiдповiдь. I, не проронивши анi пари з вуст, пiшла собi. Люди дивувалися, помiтивши на вустах повелительки легку посмiшку.
   "- Що сталося? - питав себе вождь гунiв, смикаючи сивi пасма, що звисали з голови. - Чому щастя полишило мене? Чому згас мiй фарн7? Чим я розгнiвав духiв i великого Тенґрi8? Як могли мої дозорнi не розгледiти ворожих лазутчикiв? Може, через туман? О, так, туман i тiнi, що оповили долину зранку! Щось зачаїлося у тiй марi, щось лихе...
   Вони iшли на нас, нiби мерцi, безмовнi й розмальованi вайдою. Не було гукiв анi конячого iржання. Лише брязкiт зброї. Лише палаючi очi та стиснутi зуби".
   Рiзанина почалася вночi, коли франки Меровiнга наткнулися на гепiдiв Ардарiха. На ранок пiд пагорб уже злiталися круки, а п'ятнадцять тисяч пар мертвих очей дивилися на схiд сонця. П'ятнадцять тисяч - з обох бокiв. Круки обжерлися, та то був лише початок.
   Етель бився з Римом, але перемогли його варвари. Єдиним римлянином там був Аецiй Флавiй, якого звiльнили-таки з ями. Вiн устиг зайняти пагорба над полями. Вождi готiв, Теодерiк i син його Торiсмунд, тримали праве крило вiйська, а посерединi стояв Сангiбан зi своїми аланами. Сам Флавiй обiйняв лiвий фланг, але i в його легiонах були не так римляни, як всяка наволоч з провiнцiй: франки, сармати, арморiкани, хавки, сакси, брiони, i, звичайно ж, бургунди. Бургунди, яких очолив молодий Гiселiн кенiг. Брат убитих у Гуналандi Гунтера й Гернота, вихованець Хагена Троньє. Брат Грiмхiльди, дружини Етеля. Хто мiг чекати вiд нього такої потуги, звитяги й стiйкостi! Вiн кидався на гунiв на чолi полку, як вовк, бився обома руками, списом i сокирою, закинувши щита за спину, бо йому стало байдуже, чи вiн вибереться звiдти живим, чи згине. Вiн вижив i отримав винагороду: широкi землi на сходi колишньої римської провiнцiї Галлiя. Землi, що скоро наречуть iменем Бургундiя. Iменем, що його пращури привезли з далекого пiвнiчного острову Боргундархольм9.
   - Хто може бути в спокої, коли б'ється Етель, того вже поховано! - виголосив хакан гунiв перед вирiшальною атакою. Та Рим тримався на безiменному пагорбi. Тримався на плечах варварiв, на їхнiх шиях, черепах i кiстках. На їхнiх щитах i клинках, на їхнiх чорно-червоних знаменах, вишитих їхнiми жiнками, дочками й сестрами. На зубах i копитах їхнiх коней. Та запекла борня тривала цiлий день i не завершилася навiть уночi. Загинув старий хитрий Теодерiк, загинув родич Етеля Лаударiх, загинули десятки тисяч, чиї iмена дiсталися небуттю. Загинули полчища гунiв, остготiв, гепiдiв, тюрiнгiв, баварiв, франкiв, мег'ярiв, склавинiв, загинула слава непереможного Етеля, Бича Божого, - i там же загинув Рим.
   - Нинi ти радиш менi поспiшати у моє королiвство, Аецiю з роду Флавiїв, - казав Торiсмунд над розтоптаним тiлом батька, - тому що боїшся мене. Тепер, коли гуни тiкають у гори, пiдiбгавши хвости, ти гадаєш, що ми рушимо на Рим. Для тебе ми - такi ж дикуни, варвари, як i вони. Проте я чув, що i сам ти - з роду скiрiнгiв, з племенi варварiв. Не бiйся, Аецiю! Менi цiлком вистачить тих земель у Галлiї та Iберiї, яких ви вже не зможете втримати. Хоча моїм онукам цього i справдi буде замало. Батько хотiв iти на Рим. Але тепер я бачу, яку жалюгiдну здобич ми би там знайшли.
   Аецiй з роду Флавiїв, з племенi скiрiнгiв, останнiй з римлян, з половиною варварської кровi в жилах, стояв на високому пагорбi, трiумфатор, стояв там, нiби запльований, i йому щемило серце вiд тої правди, яку кинув йому в очi цей дикун...
   ...Етель не був розбитий. Але покинув проклятi Каталаунськi поля. Перейшов Альпи, рушив на Рим, але гуни розгубили бойовий запал. Адже клявся їхнiй хакан, що вони переможуть, а коли не переможуть, то вiн спалить себе разом iз обозними арбами i конями, разом з усiм добром i усiм табором. I двiчi не дотримав слова: не здобув перемоги анi вогняного погребiння. Згас його царський фарн, щастя його покинуло, i вiйсько гунiв навiдала бiла панна в чорних одежах. То була чума, ненаситна жебрачка, якiй багато хто подав на бiднiсть. Обряди, треби, молитви й закляття не допомагали.
   До того ж, Етель загубив свого легендарного меча. Єдине, що лишилося - важкий перстеник червоного золота з рубiном, якого йому подарувала Грiмхiльда, коли вiн вирушав. Злато було холодне, мов руки небiжчика, а самоцвiт виблискував, нiби келих, повний кровi.
   Довелося завертати. Дорогою воїни Етеля згадували з жахом, як билися на Каталаунських полях з мерцями, мешканцями мари, i нiбито був серед них один музика, що гамселив смичком замiсть меча, i ще один, свiтловолосий, iз печальними очима, i ще - високий одноокий бородань у крилатому шоломi, чий спис не вiдав промаху. Етель чув уривки тих розмов i бажав повиривати балакунам язики.
   Ще рiк тому вiн мiг би це зробити.
   Ще рiк тому...
  

7

  
   А через рiк Етель помер. Його старший син Еллак повернувся з походу i побачив, що батькова спочивальня залита кров'ю, сам Етель лежить на лiжку, а поруч сидить Грiмхiльда, розчiсує липке вiд багрянцю волосся чоловiка i щось промовляє, а в грудях у батька стирчить широкий бронзовий кинджал. Еллак аж закляк. Тодi прислухався.
   - Бо така ж тобi, кесарю гунiв, помста, - казала мачуха тепло i лагiдно. - За Вормс. За державу бургундiв. За дiяння твоїх пращурiв. За мiй народ. I за iншi народи. А ще - за моїх родичiв: за Гунтера, за Гернота i за клятого Хагена Троньє. Був ти всевладний, всесильний, господар сотень тисяч, повелитель усiх свiтiв i бог над богами! Хто мiг тобi опиратися?! Та ти надто любив золото. Метал вождiв. Небесний вогонь. Як ви, гуни, кажете - фарн? А ми кличемо це - хамiнг'я, щастя. Чи навпаки, о-хамiнг'я - нещастя. Перстеник у тебе на пальцi, як вiн тобi личить, мiй подарунок! Знай же, любий мiй чоловiче: це - перстень Нiбелунгiв, уламок проклятого скарбу. Кожен, хто його торкнеться - зруйнує все, до чого йшов усе життя. Спаскудить собi долю, як ти спаскудив долю мого роду i народу. Ти торкнувся - i зруйнував. Твої вiщi духи покинули тебе, i те, що ти мав передати за спадком, тепер дiстанеться голодним вовкам з теудонських лiсiв. Єдине, у чому я не можу тобi вiдмовити - це у пристойному похованнi. Яким би ти не був людожером - пiдеш на той свiт у вогнi.
   За тим вона двiчi ляснула у долонi, й раптом звiдусiль надбiгли воїни, чубатi вусатi склавини, з яких Грiмхiльда сколотила собi хiрд - придворне вiйсько. Це стало для Еллака несподiванкою. А мачуха вже вiддавала накази чужою склавинською мовою, i дуже скоро наново вiдбудованi палати вождя пойняло полум'я.
   На названого сина Грiмхiльда навiть не глянула. Її брат Гiселiн, новий король бургундiв, був майже його однолiтком. Еллак проклинав її, лаяв вiдьмою й вовчицею, проте коли вiддав наказ її схопити - жоден з його воїнiв не поворухнувся.
   Грiмхiльда ж спокiйненько виїхала з туни на чолi свого вiйська - не такого вже й великого - i попрямувала на пiвнiч, геть з Гуналанду, i, кажуть, не спинялася, аж поки не дiсталася берегiв Рiани, прекрасної тихої рiки, яку вже зовсiм скоро наречуть Райном.
   I також казали, що iз майна Етеля вона забрала долю вдовицi: маленьку скриню, в якiй не сховати анi нарядiв, анi скарбiв, хiба трохи прикрас...
  
   Нiч. Курган понад рiкою. Шелестять дуби i ясени, шерех iде очеретом, чути, як перегукуються сови, i ще "ррок-ррок-ррок!" - голос крука. Воден послав свого птаха, щоб дiзнатися, чим скiнчилася та сага.
   Вiтер - холодний вiтер осенi - обриває листя, воно сиплеться дощем золотих монет, i це є щире золото, а не проклятi скарби, що ведуть своїх володарiв до страшної смертi. Листя кружляє i вплiтається у посивiле волосся Грiмхiльди. Королеви гунiв. Жiнки двох найславетнiших героїв доби - Етеля Бича Божого та Сiгберта Вбивцi Дракона.
   Тепер вона i справдi схожа на вiдьму зi страшних казок. Схожа на вельву, мертву провидицю, яку Воден закляттям пробудив од вiчного сну i змусив проректи долю свiту. В руках у неї - заступ. Вони риє могилу. Розриває курган своїх пращурiв. Запалює вогнi. Дивнi, холоднi вогнi з зеленавим вiдблиском. Наче болотянi вогники.
   Рипить накривка скринi. Блiдi побитi руки Грiмхiльди виймають три черепа, оздоблених срiблом, золотом i коштовним камiнням. Три черепа, що були Етелю за чарки.
   Недовго, дуже недовго. Менше двох рокiв.
   - Нинi ми можемо проститися, мої любi родичi, - каже жiнка. - Нарештi ви дiстанете спокiй. Як i я. Спи спокiйно, Герноте. Спи спокiйно, Гунтере. Спiть, нещаснi мої брати, спочивайте разом з нашими предками.
   Два черепи цiлує i кладе вона до могили, а третiй ставить на землю коло вогню. Мертва голова посмiхається, пiдморгує мороком очної ями. Нiби за життя.
   - То що, Хагене? - в голосi жiнки анi ненавистi, анi зловтiхи, лише глибока туга печаль. - Ми перемогли. Ми таки помстилися. Ми вiдплатили за Вормс. I за твiй полон. Ми вiдплатили i гунам, i Риму. Сповна. Добре ти придумав зi Старим-на-Скелi. Звiдси його видно. Скеляста круча понад рiкою, де стояв Воден, коли нашi пращури прийшли сюди. Там ти сховав прокляте золото. Ми не могли сказати Гунтеровi. Не могли. Вiн був такий... такий добрий i людяний. Вiн би не зрозумiв. Я послала надiйну людину. Раба, якому вирвали язик. Ти радив обирати небалакучих союзникiв. Мої склавини не знаються на мовах... Мiй раб знайшов одного-єдиного перстеника. Про решту ти подбав, чи не так? Я ненавидiла тебе, Хагене. Ненавидiла так щиро, як кохала мого Сiгберта. Чи й сильнiше! Та тiльки ти мене розумiв.
   Тiльки ти.
   I саме ти придумав, як знищити щастя повелителя гунiв.
   Я не пробачила тебе за це, не думай. Зрештою, ти вбив мого синочка, мого коханого Ортлiба, хай навiть я знайшла йому негiдного батька. Але тобi байдуже до мого пробачення! Ти посмiхаєшся, бо знаєш: нашi вороги конатимуть довго i у страшних муках. Рiк за роком. Зима за зимою. Столiття за столiттям. Але що лишиться вiд нас?
   - Бургундiя, - вiдказав череп голосом вiтру. - Країна, де нащадки вихiдцiв iз Боргундархольму матимуть нарештi спокiй. А ще - слава. Слава, що не згасне, поки свiт стоїть. Хiба цього замало?
   - Славою не зiгрiтися.
   - Ми - Нiбелунги. Нас нiщо не зiгрiє.
   Грiмхiльда пильно придивилася до останнього черепа, тодi ледве чутно зiтхнула i поклала його до могили. I стала її заривати. Руки, незвиклi до грубої працi, закоцюрбилися, замерзли, але сюди вона нiкого не пiдпустила б. То був її обов'язок. Вона i голiруч засипала б землю, як та вовчиця.
   На ранок згасли вогнi, пiднявся туман. Стало чути плескiт хвиль. Крiзь iмлу проступили обриси човна. На кормi стояв сивобородий дiд у капелюсi. На його плечах сидiли круки.
   - Ми - Нiбелунги, - проказала Грiмхiльда у iмлу. - Люди мари. Нас нiщо не зiгрiє.
   Круки вiтали її радiсним криком, i лагiдно посмiхався бородатий одноокий дiдуган, коли жiнка рушила до човна.
  
  
   1) Герої звитяжнi прийшли до загину,
   Всi люди заплакали в скрушну годину.
   Завершився горем бенкет королiв,
   Бо сумом кiнчається радiсть завжди.
   "Пiсня про Нiбелунгiв", авентюра 2378, пер. з середньоверхньонiмецької Вiталiя Кривоноса.
   2) Король (вiд нiм. König).
   3) Угро-фiнська форма тюркського титулу "каган", верховний правитель.
   4) Досл. "водянi жiнки/панни" (нiм.), русалки.
   5) Вiд прагерманського *þiudó (люднiсть, народ), iмовiрна самоназва германцiв; звiдти ж "тевтони".
   6) "Повчання Високого" зi "Старшої Едди", пер. Вiталiя Кривоноса.
   7) Цим термiном iранського походження позначається магiчна субстанцiя, втiлення влади, щастя, багатства.
   8) Не факт, що гуни практикували тенґрiїзм, та не бачу причини, би їм того не практикувати.
   9) Нинi острiв Борнхольм (Данiя), iмовiрна прабатькiвщина бургундiв.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"