Хаген Альварсон : другие произведения.

Пий до дна!

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Памяти нашего брата, славного пиратского капитана Клауса Штёртебекера, которого ганзейские суки казнили в Гамбурге шестьсот одиннадцать лет назад. ПРЕДУПРЕЖДЕНИЕ: впечатлительным особам до 16 лет и беременным женщинам читать КРАЙНЕ НЕ РЕКОМЕНДУЕТСЯ!

Пий до дна!

(Останнiй сон Клауса Штортебекера)

   Штортебекер - то наш капiтан,
   Штурман Годек веде наш струг,
   Нам клабатер мов рiдний брат,
   I Летючий Голландець друг.
  
   Не жахнуть нас нi шторм, нi шквал!
   Не злякає i з неба грiм!
   Б'є фальшборти ревучий вал:
   Розiтнемо рiвнину хвиль!
  
   Ти родився, ти живеш,
   А якогось дня помреш.
   Не звертай до Гельґоланду -
   Саме пекло там знайдеш.
  

Стара моряцька пiсня

Пролог

   Вiд нього завжди пахло сирою шкiрою, сiллю, пивом, залiзом i морем. Його лице тесане зi старого ясена, потрiскане, обвiтрене, вкрите жорсткою бурштиновою щетиною, завчасно пересипаною снiгом рокiв. Коли вiн кривив рота у гiркiй посмiшцi, на мiсцi переднiх зубiв зяяла порожнеча: вибитими зубами вiн платив за волю. На пiвднi його прiзвисько вимовляють "Stürz den Becher" - "Пий до дна!", i не дарма. Вiн пив не п'янiючи, безнадiйно, повiльно, бо нема у свiтi стiльки хмелю i браги, щоб залити безодню, згасити пожежу, дарувати йому милосердне забуття. Цi очi бачили забагато, щоб вгамувати пивом чорно-багрянi химери.
   Вiн був найкращим iз людей, кого я знав - а знав багатьох. Бо ходив морями пiвночi на десятках кораблiв, сотнi рокiв, тисячi миль...
   Йоганн Штортебекер, з який часто плутають нашого капiтана, був його старшим братом.
   Його нещасним старшим братом...
  

1

   - Капiтане, це ти?
   - А що, Хеннiгу, - тихий i хрипкий голос лунав у пiтьмi, наче пiдступаючий прибiй у скелях, - я таки сильно змiнився?
   Не впiзнати. Пiвроку в острозi, у гнилiй пiдтопленiй норi, на постiйному холодi, що викручує суглоби. Вкритий брудом i бородою, мов би троль. Наче замшiлий прибережний камiнь. Все - десь там, у глибинi, всерединi. Та несамовитi очi... Брати Штортебекери нiколи не вмiли гамувати те полум'я. Свiт, ворогами якого вони були, вiдплатив ïм за це. А Бог, чиïми друзями вони називалися... Де той Бог?
   Але я, Хеннiг Вiхман, упiзнав Клауса одразу. Не мiг не впiзнати.
   - Що я можу для тебе зробити?
   - Ти кумедний курдупель, - засмiявся Клаус. Тодi зайшовся у кашлi. Я чекав.
   Нарештi капiтан прочистив горло, вiдхаркнув на пiдлогу. Кровi не було. Чомусь це трохи мене заспокоïло.
   - Де ти був цi пiвроку? - знесилено прошепотiв Клаус.
   - Ховався. Ховав "Морського вовка". Бо ж "Червоного чортяку" спаскудили, спаплюжили, моржевi виблядки... Ти ж не хотiв би, щоб "Вовка" спiткала така ж доля?
   Капiтан просто кивнув. Заплющив очi.
   - Хто з наших тепер живий?
   - Годеке Мiхель, твiй штурман. Магiстр Вiгбольд, твiй духiвник. Ну i я, твiй клабатер.
   - А Йоганн?
   - Живий. Вiн тут. Ми всi тут. Вони троє в порту, а мене послали навiдати тебе i хлопцiв.
   - Хлопцiв... - Клаус затулив обличчя зашкарублими ручиськами й заходився качатись вперед-назад. Чи менi здалося, чи вiн схлипнув?..
   - Завтра нас пустять на пси, - вiн знав це напевно, наперед, вiд самого початку, коли його запроторили в гниле пiдземелля, схоже на Нiбельхейм, язичницький свiт мерцiв; знав це кожну мить, яку гамбурзькi радники витратили на смiховинне, жалюгiдне видовище - так званий суд. Нiби ïх могли помилувати! - Вже наче i ката виписали, якогось Майстра Розенфельда... Уяви, Хеннiгу... Сiмдесят три моряки. Сiмдесят три вiдчайдухи. Вони сидять у сусiднiх закапелках, поки ïхня кров стає крижаним брудом... Сiмдесят три добрi християнськi душi, якi я прирiк на пекло...
   - Вони знали, на що зголосилися. Кепсько бути ворогом свiту.
   - Менi має вiд цього полегшати?
   Я ледь не вiдсахнувся. З темряви на мене зиркало чудовисько. Мрець. Крiзь шорсткi скуйовдженi пасма - багрянi очi, нiби кривавий захiд на морi. Нiколи не бачив його таким. Нашого славетного капiтана Клауса "Пий до дна!" Штортебекера. Хiба що коли вiн витяг з неволi Йоганна i зняв пов'язку з його чорно-червоного лиця...
   Невже ти здався, капiтане?
   - Я не можу витягти тебе звiдси, нiкого з вас... але будь певен, що ми помстимося...
   Клаус байдужо махнув рукою.
   - До дупи твою помсту. Кого вона поверне до життя? Нащо ти прийшов, якщо не можеш нiкого порятувати, клабатере?
   А й справдi, нащо? Побачити, як помре ватажок братства рiвнодольних? Ото забавка. Втiм...
   - Я дещо придумав. Це старi чари, Клаусе... я вже давно не чаклував...
   Капiтан ворухнув вустами. Усмiхнувся?
   - Кажи вже, не тягни цапа за бороду.
   - Тебе це не врятує, проте стане у пригодi рештi. Запропонуй суддям закластися. Умови такi...
   ...Умови здалися капiтановi прийнятними. Єдине, про що шкодував Штортебекер, поринаючи у благословенне забуття, - що тепер уже не вдасться перекинути улюблену липову чарчину - до самого дна, як вiн уподобав. У пеклi, мабуть, такоï нагоди не буде.
   А де його люба Ельза, донька вельможного Кено том Брока - вiн не питав. I так знав - де.
  
   ...Вiн уже давно не бачив сновидiнь - жахливi мари кружляли над ним наяву. Нiби поморники, птахи-пiрати, над здихаючим на березi китом. I тому не знав тепер - чи сниться йому рiдний Ферден, чи вiн таки на шляху до пекла?
  

2

  
   Чи ви бували у Ферденi, що на рiцi Аллер?
   Як будете, завiтайте обов'язково до собору, помилуйтеся на чудовi вiтражi. За ясноï днини можна побачити, як святi янголи на небесах милуються собою у райдужних переливах, як сонце всмiхається, стаючи натхненними фугами Баха, сповнюючи радiстю небайдужi серця... Цей вiтраж має понад шiстсот рокiв, але не потьмянiв, не вкрився нi пилом, анi кiптявою, коли добрi союзники бомбили мiсто. Вцiлiв...
   Але був час, коли собор у Ферденi не мав не те що вiтражiв чи органу - навiть пристойного олтаря. Саме за тих часiв юний Клаус - тодi ще не Штортебекер, а якийсь нiкому невiдомий Бродерсон, син моряка Гельмута Бродерсона - втрапив у нефортунну iсторiю в корчмi "Свиняче рило".
   Рiзний люд збирався там, щоб свинячити. Як у пiснi - "У корчмi коли буваймо, то хильнуть не забуваймо!", ну, ви знаєте. Там завзято грали у костi, горлали моряцьких пiсень, чубилися, а було i до ножiв доходило; iнодi шкварили музики, здебiльшого ваганти-розбишаки, ну i, звiсна рiч, яка корчма обiйдеться без лазнi та невибагливих дiвчат; а ще там не розбавляли пиво. Втiм, для певних вiдвiдувачiв корчмар тримав дiжки райнського червоного винця. Саме до таких належав вельможний панич Юрген Айхенбаум, син пана Гернота Айхенбаума. Так-так, того самого ганзейського купця. Молодий пан Юрген був тут завсiдником, i саме сидiв у компанiï добрих друзiв, тримаючи пещеними перснеприкрашеними пальчиками штоф "Хексенблуту", коли до столика пiдiйшов якийсь кучерявий хлоп у порепаних шкiряних штанях i замизканiй сорочцi.
   - Вiтаю шановне панство, - ґречно вклонився юнак, - а хто з вас, панове, є герр Айхенбаум?
   Юрген пiдвiвся, не випускаючи штофа, i презирливо глянув на обiрванця.
   - Чого тобi?
   - Це ви, шановний, власник "Летючого собаки"? Тодi маю до вас питання. Чи добре вам смакує тутешнє вино?
   I зацiдив пановi просто у пику.
   Здiйнялася буча. Непритомний герр Айхенбаум, залитий червоним, гепнувся пiд стiл, його друзi кинулися на волоцюгу, той хвацько вихопив кинджала й дризнув найближчого супротивника. Решта вiдвiдувачiв, зрадiвши розвазi, попiдхоплювалися й кинулися на ганзейцiв, на юнака, одне на одного. Крiзь гармидер чулися прокльони корчмаря, хтось уже побiг за вартою. Лунко бився посуд, перекидалися столи, в диму i темрявi пияки з червоними пиками сновигали, наче чорти в пеклi. Раптом над бойовиськом загудiв латиною бас:
   - Pax! Pax! In nomine Patre...
   - До сраки! Бий ганзу!
   - Тримай! Тримай його, бо втече!
   Кучерявий не квапився тiкати. Верткий, мов сто котiв, i такий же розлючений, вiн штрикав кинджалом вусибiч, але не помiтив удару ззаду. Проте не впав: ножа вiдбив цiпок у мiцних волохатих ручиськах, а наступноï митi нападник лежав на пiдлозi, де його хутко затоптали.
   - Вшиваймося, коли ще хочеш вийти в море! - нiби важкий чавунний дзвiн згасив бойову лихоманку в очах юнака. Голос, а ще - чарiвне слово. Море. Двоє облишили гостинну корчму, перш нiж туди дiсталася мiська варта.
  
   Коли вони звернули за рiг, юнак нарештi роздивився рятiвника. То був огрядний чернець, iз тонзурою, як годиться, з дерев'яним розп'яттям на грудях i мiцним костуром у руках. Бозна скiльки йому було рокiв. Час не лишав слiдiв на обличчi, нiби лiпленому з житнього тiста, та примруженi очi, темно-сiрi й на позiр лiнивi, наче Пiвнiчне море перед негодою, - тi очi бачили чимало бруду i кривди, але i трохи лагiдного божого свiтла, що мерехтить веселкою над хвилями... Хлопець уклонився, труснувши бiлявою чуприною:
   - Я - Клаус Бродерсон, моряк, i ваш вiчний боржник!
   - Мене називають магiстр Вiгбольд, юний Клаусе, - з легкою посмiшкою вiдказав чернець, - i, коли б ти спитав моєï думки, то я сказав би, що тобi не варто затримуватися у славетному Ферденi, бо рiшення суду не буде тобi на користь. А як пiдеш зараз, то просто дiстанеш одвiчне вигнання. Та це, мабуть, краще за страту.
   - Але... - знiтився Клаус.
   - Тебе тут щось тримає? - усмiшка ченця набула холодноï гостроти ножа - рiшучого леза, що вiдсiкає все зайве одним блискавичним рухом. - Я йду до Бремена. Гадаю, такий супутник, як ти, менi не завадить.
   Тепер усмiхнувся Клаус.
   - Боïтеся мандрувати на самотi? Я зможу вас захистити, менi не вперше...
   Магiстр Вiгбольд перервав хвалька, стомлено зiтхнувши.
   - Ти проклятий грiшник на цiй землi, такий, як i решта. Маю попiклуватися про твою душу.
   Клаус не мiг сказати напевно, скiльки долi жарту було у тих гiрких словах.
  
   Так вони зазнайомилися: мандрiвний чернець, богохульник i пияк Вiгбольд i морське вовченя Клаус. Юнаковi нiкому було сповiдатися дорогою до Бремена. Нiкому. Нiколи...
   - То що тобi завинив той купецький синок? - Вiгбольд кепкував. - Не подiлили красуню?
   - Грошi, - просто вiдказав Клаус. - Я наймався на "Летючого собаку", i ще привiв трьох хлопцiв. Ми ходили в Англiю й Нiдерланди, через Боркум. У туманi ледь не налетiли там на скелi. Хай Бог i святий Мартин стануть менi за свiдкiв: ми не найгiршi моряки, не якiсь юнги! Нам не заплатили. Кинули жменю пфенiгiв - решту, мовляв, дiстанете пiзнiше, мовляв, торгiвля нинi кепська, пiрати там, негода, високi мита, всяке рiзне... Та що менi, батька й матiр схоронили ще позаторiк, переб'юся, а от хлопцi... - голос затремтiв, Клаус глибоко зiтхнув, перевiв подих. - У Петера хворий тато, п'ять голодних братiв i сестер... А Мiхель женитися надумав... Кому потрiбен жебрак? Хто вiддасть доньку за невдаху? А вельможнi панове цмулять хороше винце та програють у костi цiлi маєтки. Donnerwetter! Я привiв ïх на того вошивого собаку! То що мав робити?
   - Ну, знаєш... - знизав плечима чернець, - є суд, є право...
   - От ти теж дуже розумний! - спалахнув Клаус, аж у присмерку сяйнуло, наче блискавиця, монах ледь не заходився хреститись. - Такi, як вони, тямлять лише гак пiд ребро. Се ïм звично. Правда, Петер мене вiдмовляв - як же ж, син герра Айхенбаума, торкни таке лайно - до скону смердiтиме! Та й був би тут Йоганн, мiй старший... О, вiн би щось вигадав! Але вiн тепер далеко, десь на Штральзундi. Влетить менi вiд нього...
   - Чого ж ти домiгся? - пхекнув Вiгбольд. - Анi собi, анi хлопцям...
   - Зате було весело, - похмуро кинув юнак. I додав трохи згодом, - я ж не один такий. Ти ж бачив, магiстре, скiльки в нас жебракiв. Ти гадаєш, вони всi ледацюги? Ти сам колись працював? Ти знаєш, як руки вкриваються кривавими пухирями? Робота є, та платять тобi скибкою черствого хлiбу й ковтком кислого пива, в яке вже хтось надзюрив. Смакота!
   - Ну, що тобi сказати, - Вiгбольд поклав широку долоню Клаусовi на плече, той вiдчув крiзь сорочку кам'янi мозолi, вiдчув натруджену мiць, i засоромився, та не перепросив, - так уже влаштовано сей свiт. Смерть усiх зрiвняє, а Господь розсудить.
   - Задовго чекати! - запально кинув моряк.
   "Але про смерть - це влучно сказано", - подумав вiн тодi.
  
   Та розмова згадалася ïм обом, коли Клаус Штортебекер повернувся до рiдного Фердену. Коли "Морський вовк" став на якiр на рiчковому причалi, а юрба городян не давала пройти, радiсно вiтаючи славетного пiрата. Годеке Мiхель недобре скалився, магiстр Вiгбольд кидав грошi у натовп, нiби просо в рiллю, а сам капiтан - усмiхнений, високий, ошатний, сяючий мов краплина бурштину на вранiшньому березi моря - неквапно крокував знайомими вуличками, зливаючись зi своïм старим, занедбаним, занехаяним мiстом. Неначе прадавнiй велетень, неначе забуте язичницьке божество, вiн черпав щедрою рукою i проливав на мiсто життєдайний золотий вогонь. Настоятелi мiсцевого собору плакали i земно кланялися, не зважаючи на лiта i сивi бороди, а злидарi молилися на нього. Вигнанець, колишнiй грошовий батрак зробив те, чого марно чекали вiд ганзейських владцiв: кошти на ремонт i вiтражi для церкви, та особливий фонд при соборi, з якого годувалися скривдженi долею. I коли Штортебекер наклав буйною головою, ще довго потому будь-який калiка, голота, старець чи просто стомлений подорожнiй мiг розраховувати на суп iз кльоцками, краєчок хлiба з маслом i кухоль холодного, мiцного пива.
   - Vitalier! - казали про пiрата. - Життєдайний!
   - Likedeler, - усмiхаючись, вiдповiдав магiстр, - той, що дiлить нарiвно.
   I лише штурман Годеке невдоволено буркотiв, бо на рифах острова Боркум, де вiн родився i змужнiв, нiколи не просили подачки: нащадки вiкiнгiв ïли з ножа - з ножа самоï Смертi.
  

3

  
   Був такий собi капiтан Ернст Люгер. Люгер-флюгер, так про нього казали. Та не тому, що вiн чув вiтер: для того вiн найняв височенного рудобородого штурмана Годеке Мiхеля, якому за лiву руку правив гострющий залiзний гак. Нi. Цей Люгер водив iз Гамбурга по захiдних i схiдних морях дебелий когг "Морський вовк", що належав якомусь ганзейському гендляревi. Всi когги, шнеки, клабати, барки, що ходили тими водами, належали Ганзi - окрiм тих, якi належали пiратам. Ганза означає "спiлка", "союз", "банда". Колишнi розбiйники об'єдналися заради наживи, вбралися у дорогi шати, купили маєтки i титули, а решту вiльних мореплавцiв - якi до Ганзи не потрапили - потрактували як собачу кров i вовче сiм'я, що не гiдне жити пiд небесами. Влучно казали латиняни: "Ходити морем необхiдно; жити не обов'язково".
   Згодом це стало улюбленою примовкою Годеке.
   А Люгер-флюгер дуже добре вiдчував, куди вiє воля вельможних членiв гiльдiï. Тому його дуже любили i цiнували, як вiдданого песика. Як оту казкову потвору, що стереже свiт мерцiв i ними ж харчується.
   - Лiнивi тварюки! - завзято гарчав герр Ернст. - Тухле стерво! Ворушiться, лайнюки! Ви ще себе звете моряками! Дiдько, Годеке, де ти набрав цей непотрiб?
   Годеке мовчав, вдивляючись вицвiлими, колись блакитними очима на обрiй. Там, на межi неба i моря, ворушилися темнi важкi моцаки хмар, дихав крижаний вiтерець, та ще занила скалiчена рука: збиралося на шторм. Утiм, берег за лiвим бортом був не так уже й далеко.
   А капiтан розливався соловейком:
   - Сто гарпунiв киту в сраку, чого стовбичите!? Маємо проскочити так, щоби шторм нас обiйшов стороною, та ще засвiтла дiстатися порту! Якщо ви менi зiрвете рейд, паскудники...
   - Ми не встигнемо, - тихо вiдказав стерновий - молодий, вусатий, зеленоокий красунчик Ерiк.
   - Що-що? - Люгер нахилився до нього. - Ти менi на вухо скажи, бо недочуваю...
   А тодi вхопив кормчого за чуприну й дибнув лобом об стерно.
   Цього нiхто не чекав. На палубi запала тиша. Здавалося, навiть море й вiтер принишкли. Бо Ерiк, хоч i молоко не просохло, був непоганим керманичем, аж сам Годеке, дивлячись на нього, згадував себе замолоду. Тепер же стерновий хитався, заливаючи кермо крiвцею з роз'юшеного писку. В очах двоïлося. Такий до дiдька морського заведе, а не до порту.
   Капiтан Люгер обвiв команду важким зневажливим поглядом. Так пес оглядає зграю: ну ж-бо, хто сiпнеться - горлянку розiрву. Годеке тодi майнуло, що цей корабель мав би зватися не "Морський вовк", а радше "Морський шнауцер" чи якось так. Але мовчав. Поки - мовчав.
   - Хто ще хоче? - рикнув Люгер. - От i добре. Так, ти, кучерявий, як тебе... так, ти, йди сюди, заступаєш замiсть цього лайна. Ставай до стерна, тримай зюйд-вест-вест...
   - Пан капiтан здурiв остаточно? - усмiшка кучерявого вигравала, нiби пекельний вогонь на золотi. - Чи пан капiтан зволiли жартувати?
   Очi пана капiтана вирячилися, нiби ïм кортiло повискакувати геть, налилися дурною кров'ю. Мить вiн остовпiло дивився на моряка, а тодi вихопив з пiхв меча.
   - А ти в нас борзий хортяка, ге? - i двинув рукiв'ям юнаковi в пику. Хруснуло. Той лише сплюнув кров i два зуба, а потiм зареготав.
   Вiн стояв i смiявся, скривавлений, веселий, жарини палахкотiли у поглядi, а несамовитий регiт розходився над людьми, над водою, сягаючи глибин i височин, аж до виднокраю, де закипав котел буревiïв. I смiх той був присягою, на волю i на смерть, i духи моря почули тую клятву, та не квапилися вiдповiсти...
   - Ну, це менi, це за дiло, - казав крiзь регiт божевiльний, - а людей своïх за що прирiк, а, капiтане? Зрадiє Летючий Голландець, коли надибає рештки твого корабля i твоïх людей! Але я не хочу служити в його командi. Як i у твоïй, Люгере! Слухайте, браття! Добрi християни! Сьогоднi ми з Ерiком, а завтра - кожен з вас? Краще вже - в безодню, до самого дна!
   - До дна! До дна, Клаусе! - загорлали моряки. - Перекинемо цей корабель!
   - Перекинемо цей свiт! - додав несподiвано магiстр Вiгбольд, який служив на кораблi духiвником. - Бо сповнилася чара терпiння божого, i кому, як не нам, ïï осушити!? До дна!
   - До дна! До дна! - лунало закляття. - Штортебекер!
   - Схаменiться! Схаменiться, виблядки! Та я вас! Та я вам!.. - скавулiв герр Ернст, оглядаючи зграю iз жахом - утробним, первiсним, що вивертає нутрощi й вiдбирає розум. Уже не гарчав i не гавкав. Кинув лише благальний погляд на Годеке Мiхеля.
   Той похитав головою, ховаючи радiсну посмiшку в шиту срiблом бороду. "Нарештi, - подумав вiн. - Нарештi я зустрiв справжнього ватага".
   Що було далi? Рiзанина. Вiрних Люгеровi раптом стало дуже небагато, може, пiвдюжини; то не були моряки, вони не звикли битися на палубi, що гойдається морськими горбами. Бригантини i кольчуги не надто ïм допомогли, коли вони тонули у сiрих, байдужих хвилях. Життя пана Флюгера взяв сам Годеке, вирвавши йому серце гаком.
   - Тобi не годиться починати шлях iз убивства, капiтане Клаус Штортебекер, - ледь помiтно вклонився острiв'янин. I додав, - наказуй. Ми - твоï люди.
   - А хто ж ми тепер, штурмане? - витираючи брунатне пiдборiддя, спитав Клаус.
   - Тепер - очевидно, пiрати, - знизав плечима штурман.
   - Нє, ми не просто пiрати, - клiпнув оком Вiгбольд. - Gottes Freund und alles Welt Feind!
   - Gottes Freund und alles Welt Feind! - загуло пiд небом з двадцяти спраглих горлянок.
   I бог - чи боги, хтозна! - почувши ту присягу, радо вiдповiли новим друзям поривом свiжого i хижого шквалу.
  
   Ха-ай, гроза над морем!
   Ха-ай, нуртує пекло!
   Ха-ай, регочуть вiдьми!
   Ха-ай, мерцi танцюють!
  
   Отакоï заспiвали пiрати, пробиваючись крiзь шторм. Берег зник з очей, буревiй трiпав вiтрила, наче гниле ганчiр'я, темно-синi, майже чорнi вали, коронованi пiною, розбивалися об палубу. Корабель гойдало морськими горбами, кидало в рiзнi боки, крутило й пiдкидало до сповнених вогню похмурих небес. Таку негоду називають "Donnerwetter" - на честь старого рудобородого божества, що лютує пiд час грози. Але Годеке Мiхель, що закам'янiв на стернi, сам був наче старе рудобороде божество - непiдвладний анi вiтру, анi хвилям, анi всiм морським дияволам.
   А Клаус Штортебекер тодi був iще молодим божеством. Це вiн наказав брати курс на бурю, коли стало ясно, що берег, усiяний скелями - це хижа драконова паща i вiрний шлях до смертi.
   - Пiдемо крiзь око буревiю, - хижо вишкiрився вiн, лякаючи вiдчайдухiв темним полиском в очах. А тодi став на носi, граючи з шалом шторму. - Ха-ай, гроза над морем!..
   Негоду подолали. Хоча ïх i закинуло чортзна куди. Вони застрягли далеко у вiдкритому морi, а навкруги стояв густий туман, у якому нiчого не ворушилося. Вiтер зачаïвся, не хлюпали хвилi, небо спало, заткане товстелезним саваном хмар. Мертвотний, жахливий штиль сповив увесь свiт - чи то вiн так перевiряв своïх нових ворогiв?
   Команда ремствувала. Але - геть не через штиль...
   - ...корабель проклятий!
   - Атож! Тут є привид!
   - Нечиста сила!
   Моряки оточили капiтана. Ще вчора вони рiзали Люгерових хортiв - нинi ж самi, мов зграя, ладнi були кинутися на ватажка i роздерти його на клаптi.
   - Годi, годi, добрi християни! - широко усмiхаючись, магiстр Вiгбольд, непохитний i надiйний, як вежа, здiйняв руки, вмить обернувши хижу зграю на команду. - Розкажiть, що до чого...
   - Менi вночi закортiло до вiтру, - щиро мовив голомозий Ганс Дорфер, - i от я стою собi, нiкого не чiпаю, коли хтось до мене ззаду пiдiйшов i як дасть копняка! Ледь я не випав за борт! Обертаюся, а там нема нiкого, тiко хтось регоче по-дурному!
   - Ага, було, було! - додав похапцем хирлявий, битий вiспою Йорген Багер, - я саме прибирав на палубi, коли теж дiстав добрячого пiдсрачника! Дупа i досi болить, мабуть, i синець є - хочете подивитися, святий отець?
   - Не спокушай мене, - промурмотiв чернець. Зареготали майже всi.
   - А менi хтось у чарку надзюрив, - сумно зiтхнув Ейнар Ларсон, приблудний одоробистий швед, - я був подумав, що то пиво, а то якась гидь-бридь...
   - Пхе, - зневажливо вiдказав магiстр, - то ж цiнна сировина! Народнi лiки! Ти би подякував...
   - Що, справдi? - округлив наïвнi синi очi швед.
   Цього разу вже нiхто не втримався вiд лункого, напiвбожевiльного смiху. Та зрештою старий лоцман Ян Гельзо, родом iз Данцига, докiрливо покрутив головою:
   - Тобi все смiшки-горiшки, Вiгбольде, а я так скажу, що це витiвки морських чортiв. Ми прогнiвили море, то воно нас прокляло. Диви, штиль i туман! Це що, просто так? Я тобi кажу, i всiм вам: недобре ми вчинили iз Люгером! Тепер вiн, певно, вернувся з того свiту...
   - ...Не впадай у єресь, Яне, - Вiгбольд так поплескав старого по плечу, що той ледь не покотився палубою, - нахапався там у себе в Прусiï всяких слов'янських забобонiв. Ще скажи, що то русалонька, чи якийсь нок, а чи клабатер. Ви справдi вiрите, що нечиста сила лупить вам по гепах i дзюрить у рота, поки ви спите? Вiрити у таке - значить Господа гнiвити! Та щоби вам було спокiйнiше, я таки проведу екзорцизм...
   А Клаус нарештi кинув своï капiтанськi п'ять талерiв:
   - I щоб я бiльше не чув вiд своïх морських вовкiв, що вони скiмлять, мов дурнi цуценята. Все, розiйдись!
   Команда трохи заспокоïлася. Лише старий Гельзо буркотiв у сиву перекошену бороду.
   Втiм, наступноï митi прусак витяг туза з рукава:
   - А що ти на це скажеш, святий отче? - i тицьнув покрученим пальцем пiд ноги.
   Всi разом опустили очi... а тодi переляканий вигук з двадцяти горлянок - моряцьких, пропитих, просолених горлянок! - струсив море i небо. Хтось заходився хреститися, хтось навiть бубонiв "Vater unseren". Iншi ж застигли, мов ураженi громом.
   А на палубi, через весь корабель, пiд ногами капiтана, проходила тонка червонi лiнiя, що акуратною стрiлою вказувала кудись у туман.
   Магiстр Вiгбольд крекнув, нахилився, пошкрябав дошку. Понюхав фарбу, спробував на смак.
   - Sanguis Dei, Herrhimmelgott, - побожно вилаявся чернець.
   - Що? - загомонiли моряки. - Що воно? Невже...
   - Кров, - чернець усе сидiв на колiнах, уперше безпорадно дивлячись на Клауса.
   Штортебекер байдужо знизав плечима i наказав змити стрiлу.
   - Не барися зi своïм екзорцизмом, Вiгбольде, - проказав капiтан майже на вухо магiстровi, помагаючи йому спертися на ноги.
  
   - Якщо до свiтанку не буде вiтру, - Клаус приклався до чарки, i не помiтив, що та вже давно спорожнiла, - пустимо на воду човни i вiдбуксуємо "Вовка" на веслах.
   - I куди ж ти його поведеш, хтiв би я знати? - єхидно прискалив око Годеке.
   Була глупа нiч. Але не спалося капiтановi й штурману. Вони сидiли у каютi й пили, бо голови ïм сушило питання життя i смертi. Вiгбольд куняв у кутку, п'яний, як чiп: екзорцизм - то таки вельми виснажлива штука, стiльки кровi Христовоï, себто вина...
   - На пiвдень, куди ж iще, - трохи дратiвливо кинув юний капiтан.
   - А де вiн, той пiвдень? - Годеке поковирявся ножем у зубах. - Анi сонця, анi зорi...
   - Я гадав, ти знаєш, - дещо здивовано знизав плечима Клаус.
   - Ееет... - штурман почухав потилицю гаком, - я тепер не впiзнав би пiвдень, навiть коли б вiн дав менi по дупi. Хтозна, де тут схiд чи захiд...
   - Тьху, та це ж просто, - пролунало раптом у каютi. Штурман i капiтан миттю обернулися...
   - Heilige Maria, Gottesmutter! - Годеке перехрестився, ледь не вгородивши гака в око. Клаус же просто застиг, сторопiлий, i хапав ротом повiтря.
   В кутку сидiв чудернацького виду курдупель. На зрiст як дитинча рокiв десяти, проте мiцний, майже квадратний, схожий на морську каменюку. Замiсть лiвоï ноги мав нiжку вiд стiльця, а правицею йому слугувала загрозлива клешня - така ж моторошна, як i штурманiв гак. Зодягнений в старi моряцькi лахи, з трикутним капелюхом на сивiй головi, таким пожмаканим, наче ним снiдала морська корова, вiн поволi цмулив з чарчини, такоï здоровезноï, що мiг би носити ïï замiсть шолома. Крiзь хмару сизо-бiлоï рослинностi, що сповила голову курдупеля, мов туман - гору, стирчав довгий, гострий i загнутий донизу носюра, та ще виблискували маленькi, хитрi, темно-сiрi оченята. Капiтан упiймав той цупкий погляд, вiдкрив серце крижаному жаху, наражаючи себе на сталевий дзьоб, - i мимоволi полегшено зiтхнув, коли карлик задоволено посмiхнувся.
   - Eine Zwerge! - лопотiв мiж тим штурман. - Вiгбольде, трясця, прокидайся, тут таке...
   - Пан є невiглас, - вiдповiв курдупель замiсть незворушного магiстра, - я нiякий не цверг. Ich bin eine Klabautermann, з вашого дозволу.
   - Батько розповiдав, - кивнув Клаус. - Я щось таке пригадую... Наче на кожному кораблi є свiй корабельний дух, клабатер, як-от у церквi чи на цвинтарi - грим, а в оселi - домовичок...
   - То от хто бiгав по палубi та гамселив морякiв по дупах! - Годеке забув свiй острах i погрозив клабатеру гаком. - Гарнюнiй домовичок! А ми вже й справдi на Люгера подумали...
   Гарнюнiй домовичок захихотiв:
   - Люгер, якби вернувся з морськоï безоднi, бив би не по гепах, це вже точно! Велике небо знає, як я з ним намучився...
   - Вiн тебе бачив? - швидко спитав Клаус. - Ти розмовляв iз ним, як оце з нами зараз?
   - Ще чого! - пхекнув клабатер. - Хеннiг Вiхман - не той корабельник, щоб руки паскудити об всяке стерво.
   - А як щодо нас? - Клаус пiдвiвся, перехилився через стiл, простяг руку...
   - Радий знайомству, капiтане Штортебекер, - клабатер обережно потис йому долоню своєю клешнею, - а чи звитяжний штурман Годеке Мiхель не має бажання поручкатися iз цвергом?
   - Краще давай чарку, - острiв'янин дiстав з-пiд хропучого магiстра неосяжну флягу, розлив залишки винця, пiдсiв до Вiхмана ближче, - Brüderschaft!
   - Ваше здоров'я, - чемно вiдказав Хеннiг.
   - Добрi християни, - раптом ожив магiстр, - то десь п'ють, а менi не дають? - пiдвiвся на лiктi, кинув блукаючим оком на трiйцю, розплився в усмiшцi, - ага, ось i клабатер...
   - Мене звати Хеннiг, - ображено буркнув той, - але для тебе я герр Вiхман, католицька свиня.
   - А чи ти хрещений, герр Вiхман? - святий отець таки сiв на лаву, аж корабель хитнуло вбiк.
   - Панове, ну ви всi такi дурнi, - покрутив головою клабатер, - менi навiть дивно, що й досi живi. Вони пiвдня не визначать - i для кого я на палубi стрiлочку малював!? - а ти взагалi... Ну хто б мене хрестив? Святий Мартин? Я - клабатер, корабельний дух, я i такi, як я, старi-старезнi, ми ведемо рiд вiд тих часiв, коли на пiвнiчних хвилях уперше загойдалися човни, а ти питаєш, чи я хрещений... Я - язичник, i тим пишаюсь!
   - Ми занапастили своï безсмертнi душi, - скрушно мовив чернець, побожно перехрестився i сумно додав, - хлопцi, а дайте випить...
  
   - Свiй клабатер є на кожному кораблi, - просторiкував Хеннiг, - ну, майже на кожному. Проте нiколи не покажеться нiкому з команди, та iнодi навiть i капiтану. Ранiше - о, то були часи, то були капiтани! - мрiйливий вогник пом'якшив гострий погляд Вiхмана. - З такими капiтанами можна було i побанячити, i в костi зiграти, i кинутися на штурм, у самiсiньке криваве пекло... Де, як ви гадаєте, я ногу залишив? Вам дивно, що клабатер теж може бути морським розбiйником? Нема чого дивуватися. Клабатер - дух корабля, та капiтан, лише капiтан - його воля. А чого ти волiв би, молодий ватажок?
   Клаус не вагався нi секунди.
   - Дати ради з цим треклятим штилем, - твердо проказав вiн, дивлячись просто у вiчi Хеннiгу. - Вивести "Вовка" на пiвдень, байдуже куди, лише б не стирчати тут, як у нiчному жаху...
   - На веслах ви того не зробите, - попередив клабатер.
   - Ми очистимо корабель вiд надлишкiв...
   - На веслах - нi, - клабатер вгородив клешню в стола, - отак тут i залишитесь. "Морський вовк" заважкий. Повiрте, я знаю це надто добре...
   - То що ти, в дiдька, пропонуєш!? - гупнув кулаком штурман.
   - Здається, я знаю, - завмираючи серцем, прошепотiв Клаус, не зводячи з клабатера очей.
   - Не треба, хлопче, - похитав головою чернець, - воно того не варте...
   - Ходiмо, герр Вiхман, - Штортебекер бачив, як розквiтає хижа усмiшка у поглядi карлика, як десь у глибинi миготить полум'я, та вiн був готовий випити свою чарку - як завжди, до дна.
  
   На самiсiнькiй межi ночi й свiтанку, в непроникному, тугому мороцi, на холодi, що єднає море i небо, обертаючи кров на кригу, стояли вони, двоє, - капiтан Клаус Штортебекер i клабатер Хеннiг Вiхман. Стояли поза часом i простором, дивлячись одне на одного. Клабатер скалився крiзь бородищу. Клаус незворушно тримав його погляд. Хоч його i трусило до мозку кiсток, до коренiв волосся, до самого єства.
   - Чим ти заплатиш за вiтер, капiтане Штортебекер? - скрипiв клабатер.
   - Усiм, що менi належить, - серце заходилося, та вуста мовили чiтко, i зуби не тремтiли.
   - Ти вiддаси свою долю? - примружив око Хеннiг.
   - Вiддам, - приречено кивнув Клаус.
   - Ти вiддаси свою волю? - вже не посмiхався Вiхман.
   - Вiддам, - зронив Клаус.
   - Ти знаєш, кому ти вiддаси долю i волю?
   - Мабуть, тобi?
   Зненацька клабатер зарипiв зубами, загарчав, його борода i волосся ожили, стали марою, серцем якоï було полум'я пiдземних глибин.
   - Дурний, дурний морячок Штортебекер! - так вiн казав. - Не менi, не жалюгiдному карликовi ти маєш вiддати свою волю - але самому Морю. I тодi я не знаю, що станеться з тобою...
   - Я вiддам Морю що завгодно, чим володiю, - поклявся бiлявий юнак, не чуючи пiд собою нiг, - щоб урятувати своïх людей. Моя доля i моя воля - не така вже велика вартiсть.
   - Дай менi руку, - i клабатер затиснув долоню капiтана клешнею. Бiль не вернув Клауса до тями - мов зачарований вiн глядiв, як його кров стiкає в чашу, як Вiхман додає туди морськоï води, мiшає зiлля, а тодi дає юнаковi.
   - Пий, капiтане Штортебекер, - наказав клабатер, - пий до дна!
   Смак - солоний вогонь, що випалює спомини i думки. Вже падаючи на палубу, непритомний, Клаус вiдчував шкiрою першi променi сонця та дужий подих пiвнiчного вiтру, що краяв тумани крижаним мечем.
  
   Вiн не чув, як Хеннiг Вiхман нахилився до нього i прошепотiв:
   - Тепер спочивай, брате. Бо далi вже не спочинеш. А я повартую твiй сон.
  

4

   - Тож поки ми спимо, данськi видри загризуть шведiв, - завзято розводився старий герцог Мекленбурзький, - а завтра вiзьмуться за нас! Я все сказав, шановнi, а ви почули.
   Палку промову виголосив Ерiх Мекленбурзький, казав про свободу, про торгiвлю, про християнську любов - та того не казав, про що всi шепотiли: що його синочок Альбрехт, ще донедавна - король Швецiï, сидить-посиджує у данському острозi. То була либонь єдина причина, з якоï вiн, уже немолодий чолов'яга, пiдвiв зморшкувату дупу iз затишного крiсла та й подався до Гамбурга...
   Шляхетне товариство сторожко мовчало. Герцог Мекленбурзький сидiв, склавши руки на грудях - сухий, прямий, мов спис, якого носив на гербi, вбраний у чорне, без жодних прикрас, що ïх так подобали члени Ганзи. Вапняне кощаве обличчя - суцiльнi гострi кути! - незворушно застигло, гордий погляд обводив залу засiдань ратушi славетного Гамбурга. Проминув ганзейських купцiв, торкнувся мiських радникiв, затримався на вельможних фюрстах. Конрад II, герцог Ольденбурзький, схожий на кайзерського лева розкiшною сивою гривою i золототканим платтям, ледь помiтно усмiхався - так шкiриться оманливо-лiнивий кiт. Його син Симон - дужий чорноволосий красень у шитому срiблом камзолi - нетерпляче барабанив пальцями; у тьмяному свiтлi вигравали вогники - коштовнi каменi перснiв. Кено том Брок, володар Морського Двору на островi Фьор, немолодий i пошрамований фриз, перебирав бурштиновi чотки. Казали - то дарунок його донi Ельзи, яку дани звали Скьяльд-мо - Дiва Щита...
   Вони чекали. Вони зiбралися на цю нараду до Гамбурга, вони радилися, та не могли прийняти рiшення. Це доводило до сказу господаря Мекленбурга. Та його лице застигло, мов би шар вапна на стiнi.
   - Що ж, маємо дiйти, кхе-кхе, згоди, - непевно проказав Нiколас Шоке, новообраний бургомiстр Гамбурга. - Тут сплетено такий вузол iнтересiв нашоï гiльдiï та державних мужiв по обидва боки Схiдних морiв, що не варто поспiшати... Це ж, кхе-кхе, не наша вiйна, коли ви розумiєте, про що менi ведеться...
   - Герр Ерiх iз Мекленбурга про те i казав, - м'яко зауважив Конрад, але всi розчули рик - не гнiв, лише попередження. - Сьогоднi це вiйна королеви Марго i шведiв. Завтра це буде вiйна королеви Марго i Ганзи. Року Божого 1370 Ганза поставила Данiю на колiна, та чи легко нинi це повторити? Серед нас присутнiй фюрст Кено, чиï володiння лежать не дуже далеко вiд володiнь Їï Величностi Маргарити...
   - Клянуся святим Олафом, менi є що сказати! - проревiв старий фриз, чиï пальцi намертво зiмкнулися на чотках. - Ця королева, прости Господи, зажерливе стерво, гiрше вiд всякоï видри, чи росомахи, чи п'явки! Пiдiйшов трохи не туди до берега - плати. Пiймав якусь не таку рибину - плати. Торгувати по хуторах прибережних надумав!? - плати тричi! Я за те, щоб негайно спорядити якомога бiльше кораблiв на допомогу шведам. Я сам маю три клабати, по тридцять людей на борту, i нiхто мене не спинить!
   Ерiх Мекленбурзький вдячно кивнув острiв'яниновi. Хтось iз присутнiх навiть схвально заплескав у долонi. Втiм, таких було небагато. Решта вагалася.
   - Пропоную спорядити наших кнехтiв за такоï умови, - заможний гендляр Гернот Айхенбаум, вузлуватий i кряжистий, точнiсiнько як дуб, смикав золотого ланцюга на шиï, дещо нервуючи, - щоби по всiх портах Швецiï наша гiльдiя торгувала без жодного мита, без жодних обмежень i без жодних утискiв. А ще - нарештi вiдкрити наш торговий дiм у Стокгольмi.
   Ганза звеселiшала. Залунали вигуки, гасла i жартики. Такi умови здалися торговому панству цiлком прийнятними. Та веселощi перервав герр Конрад:
   - А кого ми спроможнi зiбрати? Фризьких острiв'ян поведе фюрст Кено, ополчення й лицарiв герцогства Мекленбург - герр Ерiх, мiй син Симон вiзьме ольденбуржцiв, i скiльки-то там поставить Ганза. Та цього замало, панове. Треба ще хоч би половину.
   - Що ти пропонуєш? - спитав Нiколас Шоке. - Звернутися до, кхе-кхе, тевтонцiв?
   - Господи помилуй, - перехрестився Конрад, - не розплатимося. Нi, я мав на увазi тих, як ïх... Симоне, як вони звуться?..
   - Ваша Свiтлiсть про морських розбишак? - поштиво уточнив чорнявий красень. - То є братство лiкеделерiв, бо вони все дiлять нарiвно. Тепер можуть виставити сотню на п'яти кораблях.
   - Та ви шо, геть подурiли!? - загорлав пан Айхенбаум, аж рипнув. - Це ж голота! Вони ж нашi кораблi паскудять! У мене особисто обiкрали "Аскеладена" i двiчi - "Летючого собаку"!
   - I правильно зробили! - розреготався князь Кено, трусячи моржевими вусами. - Це ж тре було так назвати кораблi! Я б теж ïх пограбував, будь певен...
   Ганзейцi невдоволено пирхали, видно, жарт не припав ïм до ґусту. Герцог Мекленбурзький похмурився. Симон знову заходився стукати пальцями по столу. А Кено том Брок просто гупнув щосили кулаком в стiну, так що аж у Бременi почули, i продовжив:
   - Насправдi, цi хлопцi - то таки сила. Кожен мiцний як чорт, та й ватаги ïхнi непростi. Вчений магiстр Вiгбольд силою молитви упокорює море, а штурман Годеке Мiхель так само упокорює ворожi команди, та без молитви, просто показовим ударом. А капiтан Клаус Штортебекер взагалi, кажуть, великий чаклун. Я не знаю, кому вiн продав душу, але його звитяга така ж велика, як i його талан. Я сам замолоду вiкiнгував, то знаю, що без талану нема чого робити в морi...
   - Але ж на цього... кхе-кхе... Штортебекера є скарга, - нагадав пан бургомiстр, - вiд англiйських купцiв першоï гiльдiï. Вiн пограбував три ïхнi когги. Хоча вони i вельми здивувалися, що в них вiдiбрали лише половину майна...
   - Я трохи знаю цього пана, - зауважив герцог Конрад, - я надавав йому притулок в Ольденбурзi, щоби вiн зробив ремонт судна i закупив припасiв. I вiн менi дуже вiддячив, я навiть не очiкував такоï щедростi вiн нешляхетноï людини. То гадаю, англiйчикам лишається вдовольнитися половиною вантажу. Це справедливо, хе-хе-хе...
   - То хто сповiстить пана Штортебекера, що ми беремо його братчикiв на роботу? - поцiкавився Нiколас.
   - Оскiльки вiн тепер гостює в мене у Марiєнхофi, - здивував панство фюрст Кено, - то це випадає зробити менi. Ото буде гiдне шлюбне випробування - адже я вiддаю за нього мою Ельзу!
   Нiхто не почув, як скреготнули молодi й гострi зуби пана Симона з Ольденбурга.
  
   Жила собi на свiтi єдна королева. Звалася вона Маргаритою, а престол мала у славетному мiстi Копенгагенi, що вже був столицею Данiï. Була вона настiльки ж красивою, наскiльки й мудрою, та утричi властолюбнiшою, i жорстокостi ïй не бракувало. Казали, що та Маргарита була останнiм мужчиною на данському престолi. Їï звитяжний батько Вальдемар Аттердаг призвiв Данiю до прiрви, а ïï наступник Ерiх Померанський спустив на пси все, чого вона досягла.
   Та не про те мова.
   Був собi у Швецiï такий король, Магнус Ерiксон, останнiй з роду Фолькунгiв. Його дуже не вподобала мiсцева знать i затiяла чуби, ще й покликала на княжiння нiмецького фюрста Альбрехта з герцогства Мекленбург. I той таки прийшов, i посiв трон, i правив кiлька лiт. I теж не сподобався знатi. Тож було кликано королеву Маргариту, i року Божого 1389 вiдважнi дани, що вже не мали чого втрачати, нанесли шведам багато жорстоких поразок, ув'язнили короля Альбрехта й обложили з моря Стокгольм.
   Чи ви бували у Стокгольмi? Ой, люди добрi, се не той Стокгольм! За тих часiв вiн i справдi був - Stokk holm, "Острiв на колодi". Всюди - вода: море, озеро Меларен, болота непролазнi. То що значить - блокувати з моря таке мiсто?
   Повiльна голодна смерть.
   От на що прирекла городян владна Маргарита, "Король у спiдницi", як жартував Альбрехт. Тi жарти згадалися матерям, що душили своïх немовлят, щоб тiльки не пищали з голоду. Згадалися дiтлахам, що на смерть билися за збиту жирну чайку чи крука. Згадалися всiм добрим людям, що стали вважати варенi водоростi за королiвськi смаколики. Розпачливий, божевiльний смiх лунав над мiстом, де люди пухнули з голоду i ходили пiд себе кров'ю.
   Дуже, дуже смачно пригостили мешканцiв Стокгольма чужi король i королева...
   Тодi, як писав Дiтмар iз Любека: "Зiбрався нескоримий люд iз рiзних мiсцин - квартальнi ватажки, городяни з багатьох городiв, ремiсники й селяни, - i назвалися братами-вiтальєрами. Вони казали, що волiють виступити проти королеви Данiï, би помогти королю Швецiï, що був нею поневолений..."
   I ми тодi нiвроку погуляли. Стокгольмська справа стала вiнцем, яким було короновано Клауса Штортебекера, короля пiратiв Пiвнiчного моря. Про те Дiтмар не написав, та i не мiг би. Його там не було. Вiн не знав слiв, щоб описати несамовиту радiсть, коли корабель стає на рейд...
  
   - Вiтрила на зюйд-зюйд-вест! - крикнув iз "воронячого гнiзда" молодий Улль Катцбальгер. - Бачу прапори! Вежа i сокiл!
   - Це Симон, - усмiхнувся Клаус, - як вiн так прудко дiстався сюди аж вiд гирла Везера? Та хай мене грiм поб'є, коли не ми першi прибудемо до Скагераку!
   - Всi чули?! - гримнув Годеке. - Став вiтрила! Ерiку, тримай норд-норд-ост!
   - Та тримаю, - легковажно кинув зеленоокий. Вiн злився iз кермом, наче з дiвчиною в танцi.
   Кораблi бiгли рiвниною хвиль. Штортебекер набрав не п'ять суден, як чекали, а всi дев'ять. Два когги - "Морський вовк" i "Червоний чорт", чотири стрiмкi шнеки, три невеличкi клабати - хижа зграя вчувала здобич i славу. Проте пiрати йшли не грабувати, як ведеться - навпаки, дарувати життя.
   Симон Ольденбурзький привiв п'ять кораблiв. Ув одному з них Годеке Мiхель упiзнав змiєподiбну шнеку зi смугастим вiтрилом - з його рiдного острова Боркум.
   - Ти наче данець, - тихо проказав Клаус до свого штурмана, - i як ти будеш воювати проти землякiв? Рука не здригнеться?
   - Я не данець, я - фриз, це перше, - Годеке вдивлявся бляклими холодними очима за обрiй, на пiвденний схiд, де стирчать iз води рифи, на яких вiн вирiс, - а друге, нiколи бiльше не став пiд сумнiв крiпость моєï руки. Бо можу довести: не здригнеться! Втiм, тобi вiд того не покращає.
   На те Штортебекер нiчого не вiдказав, лише мовчки кивнув...
  
   ...аж ось i замайорiли прямо по курсу пiщанi острови, i найбiльший iз них - Фьор. Звiдти рушили три клабати пiд кривавими знаменами - капiтанiв тесть Кено том Брок, старий бойовий морж, вирiшив згадати юнiсть парубоцьку. На одному з човнiв Клаус побачив прибитий до щогли червоний круглий щит. Помiтив крихку i високу дiвочу постать на носi. Замилувався русими косами, що вiтер вплiтав у небо. Скьяльд-мо. Дiва Щита. Ельза з Морського Двору. Вiн упiзнав би ïï будь-де i будь-коли. Вiн щасливо посмiхався, зяючи проваллям вибитих зубiв. Бо знав: i вона усмiхається теж...
  
   - Ану стояти! Це наказ! Наше право! Берегове право! Що, не чув? А наче вчений монах...
   - Святий Томасе, - збрижився Вiгбольд, спльовуючи пiсок з зубiв, - яке галасливе щеня...
   - Це не щеня, - Клаус обтрусився вiд пiску, мулу i водоростiв, - це дiвча.
   Чернець приклав долоню до чола, прискалився.
   - I справдi, - розплився у маснiй посмiшцi, - майже королева Брюнхiльд. Менi здається, юний Зiгфриде, що тобi доведеться стати з нею на ґерць. А що? Ви будете гарною парою...
   ...Їх викинуло на берег, коли вони рушили на "Червоного чорта". Не вистачило зовсiм трохи. Човна розтрощило, здобич головно пiшла на дно, проте масивний золотий хрест iз коштовним камiнням, розкiшний фолiант Святого Письма, скриньку срiбних талерiв i дiжку бургундського червоного вдалося врятувати. Але за береговим правом по цi дещицi вже рушили мiсцевi.
   А дiвчина, що була ïм за ватажка, вразила Клауса у саме серце. Звiсно, що не мечем - гiрше, значно гiрше: очима. Сiро-зелена вируюча стихiя того погляду чарувала, як чарує чоловiкiв незвiдана небезпека. Великi очi палали на засмаглому, майже трикутному обличчi з високими вилицями i гострим носом. З-пiд шолома, прикрашеного крилами чайки, вибивалися русявi пасма. В обладунках, iз мечем наголо та круглим, оббитим червоною шкiрою щитом вона i справдi скидалася на хлопчака - гнучкого, мов лоза, високого, мов сосна, мiцного, мов ясен.
   А звiддаля, на дюнах, споглядав за нею вершник i перебирав бурштиновi чотки, всмiхаючись.
   ... - Не рухайтеся, поки моï люди вас обшукають, - наказала дiвчина.
   - Маємо коритися цiй schöne Frowe? - прошепотiв чернець.
   - Так, - вiдказав Клаус, - але трохи згодом.
   А потiм без зайвих слiв пiдняв свого довжелезного дворучного меча. Вже його не загубив би за будь-якоï негоди. Розбiйники зупинилися, обернулися на дiвчину - мовляв, чи вже час випустити рибкам кишки? Ватажок усмiхнулася до чужинцiв:
   - Ви що, не знаєте звичаю? Все, що випало на берег iз затонулого човна, належить мешканцям берега! Тож краще опусти свою залiзяку, бо ще порiжешся.
   - Мене звати Клаус Штортебекер, - уклонився капiтан, - а це магiстр Вiгбольд, учена людина.
   - Вже чули, - хмикнула дiва байдужо, - i якщо тобi цiкаво, то ти у володiннях Кено том Брока, i маєш честь говорити з його дочкою, Ельзою Червоний Щит. Що це мiняє?
   - То ви тут не чули про лiкеделерiв? - удав подив Клаус.
   - Як ти сказав - лiкедупени? Це щось таке, як содомiти? - зневажливо вiдказала дiвчина, хоча тривога i майнула крилом у поглядi. - Гаразд, обирай, Клаусе Як-Тебе-Там: або вiзьмемо силою, або вiддаси сам. Волiєш померти за свiй гамуз?
   - Менi дуже i дуже дивно, - сумовито проказав капiтан, - що ви волiєте заради гамузу вбивати. I самi наражатися на смерть.
   - Та що ти знаєш! - несподiвано вибухнула Ельза. - Ти i такi, як ти... данська наволоч... Стояти! - це вже до своïх воïнiв. - Я кажу, стояти! А ти - захищайся, Клаусе Штортебекер! Свою поразку i смерть ти вип'єш до дна!
   Вона, звичайно, мала рацiю. Та тiльки з датою трохи помилилася...
   ...Той двобiй варто було бачити! Мабуть, сам Зiгфрид у подобi короля Гунтера так бився iз войовничою Брюнхiльд, щоб довести ïй свою звитягу. Дуже важко було ïï зачепити, та ще важче - НЕ зачепити. Зрештою, вiн зламав ïй меча, та насилу спинив лезо в дюймi вiд оголеноï шиï, де билася жилка. Тодi повiльно одвернув зброю i став перед Ельзою на колiна.
   - Пробач, вельможна панi, - не дивлячись ïй в очi, прошепотiв Клаус. - Я повiвся вкрай нерозсудливо. Але, якщо для панi це важливо - ми не дани. А тепер чи ти приймеш на знак примирення нашi скромнi дари?
   Замiсть ошелешеноï Ельзи вiдповiв сам герр фюрст:
   - Прийме, не сумнiвайся. Тепер годi клеïти дурня. Ви нашi гостi, славетнi лiкеделери. Запрошую до Морського Двору!..
   ...Того ж вечора розпили бургундське. На Морському Дворi зустрiли знайомця: фюрст Симон, син герцога Конрада II iз Ольденбурга, гостював тут, повертаючись iз торгiвельно-розбiйного рейду до Данiï. Обмiнялися новинами i чутками. Ельза сама слугувала високим гостям - то був давнiй звичай. Обоє молодих морякiв не зводили з неï очей. Ельза шарiлася, Кено том Брок усмiхався i перебирав чотки, а магiстр Вiгбольд подумав, що такi забавки мають вельми кепський кiнець, проте вголос, звiсна рiч, нiчого не сказав...
   А коли на другий день за пiратами прибули з "Червоного чорта", Кено том Брок вiдкликав Клауса i тихо проказав, майже на вухо:
   - Ви обоє малi засранцi. Але тобi тут завжди радi. Збереш пристойний викуп за наречену - повертайся.
   - А Симон? - здивувався Штортебекер. - Вiн теж не просто так тут крутиться...
   - Може, вiн хороша людина, - знизав плечима Кено, - та живе надто далеко вiд моря. Моя доня звикла чути крики морського птаства, а вовче виття заважатиме ïй спати...
   ...Клаус ладен був кинутися на шию старому фюрстовi та розцiлувати моржевi вуса. Стримався. Фризи - то суворий народ, ще не так зрозумiють...
  
   На виходi з вузького горличка Ересуна на них чекали кораблi мекленбуржцiв. Командував ними не старий герцог, а його онук i тезка Ерiх. На кiлька рокiв молодший вiд Клауса i Симона, вiн, тим не менш, виглядав управним моряком i був для свого вiку досить розважливим. Хоча бажання помститися за ув'язненого батька пекло його зсередини, аж в очах палали жарини. Його флагман iз чорними вiтрилами рушив попереду, наче спрямоване на Данiю вiстря списа, що прикрашало його прапор.
   Але спершу "Морський вовк" пiдiйшов до iншого корабля, iз тих, що йшли позаду. Наблизився майже впритул. I так, над хвилями, зустрiлися брати.
   - Здоров, Клаусе! - гукнув капiтан пузатоï барки. - Який ти став!
   - На себе поглянь, Йоганне! - посмiхнувся пiратський ватажок.
   Брати обiйнялися. Вони так довго не бачили одне одного - лише листувалися...
   Вони таки були схожi - Клаус i Йоганн, сини Гельмута Бродерсона, що взяли собi прiзвище i гасло "Штортебекер". Жилавi, худi, обтесанi вiтром i хвилями, меткi та поривчастi. Старший трохи вищий за молодшого, з прямим свiтлим волоссям - пiшов у матiр, на вiдмiну вiд кучерявого Клауса. Та якщо в очах пiрата нуртувало темне штормове море, то море погляду купця було залите лагiдним сонцем, повне свiжого вiтру. Мозолi на його руках - вiд стерна, а не вiд шкiряного рукiв'я меча. Молодший був грiзним вовком, старший - доглянутим мисливським собакою. Але - вони були братами i жодноï митi не забували про те.
   - Скiльки у вас кораблiв? - спитав Клаус.
   - П'ятнадцять, - вiдказав Йоганн i додав, - це все треба щонайшвидше доправити до Стокгольму, бо протухне. Оселедцi й маринована цибуля - це, знаєш, не вино!
   - Ага, - зареготав Клаус, - вiд вас так смердить рибою, що аж у Копенгагенi чути! Бiдна Їï Величнiсть Маргарита, мабуть, ви ïй все море просмердiли!
   - Це не ïï море, - махнув рукою Йоганн, - облiзе, стара видра. Куди не плюнь, усюди ця Маргарита. Нема як торгувати. Мене ж iз Фердену виперли через тебе, то менi тепер на Заходi не торгувати, лише на Сходi...
   - Вибачай, братику, менi дуже шкода, - щиро зiзнався Клаус.
   - Зате ти зламав носа цьому хрiновi Айхенбауму, - засмiявся Йоганн, - а менi духу не стачило. Повiр, це того варте! Я пишаюся тобою, малий!
   - Як усе закiнчиться, Йоганне, може ти приєднаєшся до нас? Чи ти вже у Ганзi?
   Обличчя купця спохмурнiло. Вiн вагався. Тодi знизав плечима:
   - З Ганзою важко мати справи. Може, з лiкеделерами буде простiше. Подивимось...
  
   ...Iшли повз острiв Готланд. Ерiк-керманич водив замисленим поглядом по рiдних берегах. Там вiн залишив серце. Дуже давно. I тепер серце занило, солодко i пряно.
   - Диви на скелi не наскоч, - тихо мовив Клаус.
   Ерiк здригнувся вiд несподiванки. Налiг на стерно, скерував корабель трохи лiворуч.
   - Моï вибачення, капiтане. Будь ласка, не бийте мене лобом об стерно - воно репне, шкода.
   - Я питав Годеке, тепер спитаю тебе - ти данець?
   - Я швед. Я не можу похизуватися, що знаю, хто були моï батьки - може й дани. Та я рiс на Готландi, коли там мешкали самi шведи. Я був малим розбишакою, безхатченком i безбатченком, блукав собi, старцював. Я там усе знаю. Я там усе люблю. Ми ловили рибу на узбережжi, пекли на вугiллi й добряче напузювалися. Аж потiм брали човен i йшли у море... Я був у Вiсбю, коли прийшли дани... Знаєш, капiтане, що тодi сталося?
   Штортебекер вдивлявся Ерiковi в обличчя. Помiтив шрам пiд лiвим оком. Схожий на ранню зморшку. Помiтив зелений ядучий туман споминiв. Вiн дуже добре знав той туман.
   - Саме тодi ти i зрозумiв, що ти справжнiй швед, - мовив капiтан i поклав руку Ерiку на плече. - А решта - то пусте. Готланд знову буде наш. Обiцяю.
   Стерновий лише вiдкрив рота. Хотiв щось сказати. Не сказав. Просто кивнув.
  
   А коли до Стокгольму лишалося зовсiм трохи, до Клауса пiдiйшов iнший швед, дебелий Ейнар Ларсон.
   - Маю прохання до пана капiтана, - вклонився вiн. - Поставте мене на носi, коли пiдемо на абордаж. У саму гущавину бiйки.
   - Поставлю, навiть не сумнiвайся, - кивнув Клаус, - але нащо?
   Ейнар мовчав. Йому було важко шукати потрiбнi слова. Зрештою вичавив iз себе:
   - Там, у Стокгольмi... Моï старi батьки... Я не знаю, що з ними. Як подумаю... Боже милосердний... а ще моя Iнгрiд. Ну, може i не моя вже. Мабуть, оженилась. Обiцяла чекати, та не думаю... той... я не мав залишати ïх... Якщо Господь змилостивиться... я кров'ю спокутую... Кров'ю. Не маю чим iще...
   Так дивно було бачити, як цей бородатий здоровило, справжнiй герой-вiкiнг, мало не плаче, як синi очi закипають горем i тремтять губи. Видно крiзь бороду. Так його шкода. Нiби доброго вовкодава, якого хазяï побили i викинули з хати.
   - Ти не помреш, Ейнаре, - зiтхнув Клаус, - ми всi прийшли сюди не померти, а перемогти. Звiльнити Стокгольм. Не через те, що там вирiшили ганзейськi товстосуми у Гамбурзi. Не через дурноверхого Альбрехта, що видить у данськiй в'язницi. Не через нелюбов до королеви, хай там що каже вельможний Кено том Брок. I не через здобич...
   ... - Кожен iз нас має свою причину бути тут i тепер, - Штортебекер уже звертався до всiх, - але там, за кораблями данiв - цiле мiсто, а в мiстi - живi люди! Поки що - живi! Ми - лiкеделери, ми розподiляємо скарби свiту сього порiвну для всiх! Трохи менше королям i купцям, трохи бiльше - знедоленим людям. Ми - вiтальєри, ми даруємо життя. Для цього сам Господь Бог дав нам, своïм друзям, море i вiтер! В iм'я християнськоï любовi ми робимо це для ближнiх i дальнiх! А тепер iди, гостри свою сокиру, Ейнаре сину Ларса! Скоро вона питиме кров - до дна!
   - До дна! - вигукнули вороги свiту сього i всiх його сильних...
  
   Данцi дуже здивувалися, коли раптом побачили на пiвднi повне море кораблiв. Щойно нiкого не було аж до обрiю - i на тобi! Почали розвертати судна, та було пiзно...
   ... - Вони справдi нас не бачать? - недовiрливо спитав Годеке.
   - Присягаюся своєю клешнею, - клабатер клацнув крабовою кiнцiвкою, нiби ножицями.
   - Час би показатися, - Клаус пiдняв свого двуручника, вказав на великий данський когг, - прибирай завiсу, Хеннiгу. Прав на ïхнiй флагман.
   Клабатер махнув клешнею, нiби зриваючи рядно з картини. Тодi витяг з-за паску важкий моряцький нiж-кельхблат:
   - Оце добряче кровцею вмиємся!
   - А тебе не помiтять? - здивувався Клаус.
   - Якщо не захочу - не помiтять, - усмiхнувся зловiсно корабельний дух.
   - А ïхнi клабатери?
   - Там нема клабатерiв, - гробовим голосом вiдказав Хеннiг Вiхман, i страшними стали його очi, сповненi туги i мороку.
  
   А потiм - нарештi! - почалося.
   Пiрати наскочили на данiв, як зграя вовкiв на отару. Нiс "Морського Вовка" вгородився у борт ворожого корабля, вдарив згори, ламаючи фальшборт i палубу. Данськi моряки покотилися, проте кнехти на борту стали стiною щитiв, висунувши списи. На них плигнув Ейнар Ларсон. Один. Голий по пояс. Довжелезна подвiйна сокира - оспiвана скальдами минувшини "Вiдьма щитiв" - впала як грiм з ясного неба. Швед гарчав, як лютий пес, i крутив срiблясто-червоний вихор. Друзки, шмаття кольчуг i плотi, переламанi списи - такого не бачило пiвнiчне море вже давно!
   Але i решта не зволiкали. Клаус крутив мечем, блискавично протикав обладунки. Годеке Мiхель орудував гаком й абордажним топiрцем, холодно, розважливо, майстерно, наче досконалий механiзм. Клабатер Хеннiг Вiхман не ховався за невидимiстю - принаймнi, не вiд ворогiв. Та жоден данець його не торкнувся - верткий, не зважаючи на дерев'яну ногу, спритний, вiн рубав i сiк ножем, шматував плоть клешнею, вмочаючи сиву бороду в брагу битви. Пив до дна. Побожний Вiгбольд перехрестився - "Прости грiхи моï, Господи!" - i рушив з багром навперейми. Голомозий Ганс Дорфер, опецькуватий Йорген Багер, сирота Ерiк з Готланду, старий Ян Гельзо, молодий гостроокий Улль Катцбальгер, Дитрiх Мольтке, Карл Мантейфель, замолоду посивiлий Геральт Вайсвольф, скрипаль Рiхард Штоф, шляхетний Вiльгельм фон Рiхтер, колишнiй тевтонський кнехт Герман Фоке, колишнiй кат Майстер Вольф - всi, хто ступив того дня на палубу данського флагмана "Аттердаг", вiдзначилися подвигами, вкрили славою себе i все братство рiвнодольних.
   - Gottes Freund! - горлав Штортебекер...
   - ...und alles Welt Feind! - озивалися його хижаки. Того кривавого дня вони не мали жалю до ворогiв. Того дня вони не грабували i нiчого не дiлили: пускали кораблi до морського диявола. I не лише пiрати: ганзейцi та фюрсти також нiкого не шкодували. Юний безусий Ерiх мстився за батька, люто, затято, Симон фон Ольденбург бився двома мечами, наче лев пазурами, зневажаючи бiль i рани, гордо ступаючи по ворожих кишках, а фюрст Кено том Брок не мiг намилуватися на свою донечку. Скьяльд-мо - хижа птаха, яструб, стародавня валькiр'я - нiби летiла над битвою, зринаючи з криваво-сталевих хвиль то тут, то там, крiзь пошматованi обладунки i клаптi одягу свiтило дiвоче тiло, смертельно опiкаючи кожного, хто наближався. Аж потiм i старший Штортебекер, дарма що гендляр, а не пiрат, врубався у той сиво-багряний казан смертi, аж дани самi викидалися з бортiв: морський чорт, казали вони, смерть i диявол, казали вони, рятуйся хто може!..
   А чайки i круки, кайри i поморники гучно славили зарiзяк iз пiвдня: ïм накрили дивовижний бенкет iз сотень трупiв, що гойдалися на поверхнi моря.
   Втiм, варто зазначити, нагодували не лише морське птаство: барки i когги, набитi солоною рибою та цибулею, цугом увiйшли крiзь уламки данського флоту до звiльненого порту. Що тут почалося! Люди падали на колiна, плакали, молилися за чужинцiв. Їм тоï митi було глибоченько байдуже, хто то прийшов - чи своï, чи дани, чи вiд короля Альбрехта, чи вiд королеви Маргарити. А коли дiзналися, що серед прибулих - славетний пiрат Штортебекер, до того ж не один, а двоє - впiймали обох i почали качати, пiдкидати у повiтря, дарма що самi знесилили вiд голоду. А також - Годеке Мiхеля, Ерiка, Ейнара... Вiгбольда пiдкидати не ризикнули, проте пообiцяли назвати на його честь яку-небудь церкву. Чернець не заперечував. Стокгольмцi вславили б i клабатера - та вiн вчасно сховався.
   А от вельможним фюрстам такоï честi не виказали. Мешканцi столицi якось розлюбили шляхту - як iноземну, так i власних стурманiв, через яких Швецiя так довго не мала спокою...
   - Vitalienbrüder! - голосили городяни на нiмецький кшталт.
   - Viktualjer! - озивалися шведською iншi.
   - Життєдайнi! - копчений, солений оселедець i маринована цибуля звеселяли народ незгiрш мiцного пива (якого за особистим наказом магiстра Вiгбольда також доправили кiлька дiжок)...
   ...трохи ранiше, пiд час бою, зiткнулися "Морський Вовк" i "Кривавий мiсяць", корабель Ельзи. Вони удвох напали на довгий данський струг "Бiлий змiй". Рубаючись, вони стояли поруч, прикриваючи одне одного, кохаючи одне одного. Перевiвши подих, Клаус спитав:
   - Вийдеш за мене?
   - Вiдповiм, коли дiйдемо до корми! - усмiхнулась валькiр'я...
   ...та коли Штортебекер раптом опинився на кормi один, оточений лицарями Їï Величностi, то нiхто не прийшов йому на допомогу - втiм, вiн i не кликав. Помирати - так iз пiснею. Ха-ай, гроза над морем! I знову пропустив удар ззаду, як тодi, вiчнiсть тому, у ферденськiй корчмi "Свиняче рило". Та не Вiгбольд захистив його - молодий лев Симон фон Ольденбург заступив шлях ворожому мечу. Бригантина не витримала, та витримав фюрст - прохромив нападника обома клинками.
   - Вiдки ти тут узявся? - ошелешено спитав Клаус.
   - Господь послав рятувати своïх друзiв, - уïдливо вiдказав Симон.
   Тож коли Ельза нарештi дiсталася корми "Бiлого змiя", там лежали самi трупи, над якими височили хижi звiрi, героï, велети, i обiймалися, не маючи сил стояти...
   ...а вже на пристанi, у колi друзiв та побратимiв, у хвилях радощiв та смiху, Клаус звернувся до Вiгбольда:
   - Ну, вiнчай нас, святий отче!
   - Батько нареченоï дає згоду? - уточнив чернець.
   - Не маю iншого виходу! - засмiявся Кено.
   Тодi магiстр Вiгбольд провiв обряд, урочисто, як тiльки мiг, заплiтаючись, мiшаючи церковну латину i рiдну нiмецьку, поминаючи всiх святих i морських чортiв. А молодята - бруднi, мокрi, скривавленi, стомленi, такi щасливi! - цiлувалися на очах цiлого мiста, i Рiхард Штоф нарештi знову взяв до рук скрипку, щоб заграти для свого капiтана, i Море благословляло ïх високими штормовими хвилями...
   ...Клаус не бачив, як трохи згодом Ельза навiдала пораненого Симона. Той лежав нерухомо у своïй каютi, блiдий, порожнiй, i дивився в стелю незрячими очима. Вона схилилася над ним.
   - Дякую, - щиро прошепотiла Ельза i поцiлувала лицаря у вуста.
   - Пусте, - насилу вимовив Симон. Щасливе сяйво ïï погляду пекло йому серце.
   А коли дiва вийшла за дверi, вiн прошепотiв:
   - Солодка отрута, Ельзо. Отрута на твоïх вустах...
  
   Та не лише Симон фон Ольденбург не мав щастя того дня.
   Пiсля весiлля Вiгбольд i Годеке повернулися на "Морського вовка" - розпити в трюмi заховану на особливий випадок дiжечку сицилiйського. Там на них чекав клабатер. Дуже похмурий.
   - Давай чарку, - сказав Годеке, - за здоров'я молодих. А чого ти таких похнюплений? Радiти треба! Ми перемогли, герцог вiдвалить срiбла i золота, я собi золотий гак зроблю, а тобi - нову милицю з червоного дерева. Наш капiтан гуляє весiлля. Зрештою, ми всi живi.
   - Ви - безперечно живi, звитяжний штурмане, - процiдив герр Вiхман, - то радiйте, а я цiєï ночi питиму з горя.
   - Що сталося? - стурбовано нахилився до нього чернець. - Хтось помер?
   - Я помер, - насилу вимовив Хеннiг Вiхман, бо його душили злi, скупi сльози. - Здається, панове, я - останнiй клабатер у цих безмежних водах...
  
   А швед Ейнар Ларсон цiлу нiч блукав по мiсту. На ранок повернувся на корабель. Сiв на палубi та стомлено закрив руками бородате лице.
   - Вони померли. Вони всi померли. Всi померли, - твердив вiн на всi питання.
   Йому не було куди повертатися. В нього нiц не лишилося, крiм корабля i побратимiв. Тому i зостався. Але з тоï пори його синi очi назавжди взялися кригою - глибокою i чистою, як сама ненависть.
  
   Потiм, коли Ганза замирилася з Маргаритою, було пiдписано славнозвiсну Кальмарську Унiю, що з'єднала Данiю, Швецiю та Норвегiю в єдину пiвнiчну iмперiю, коли тевтонцi влаштували рiзанину на Готландi, коли пiшов попелом Морський Двiр, а пiсок острова Фьор почервонiв вiд кровi старого Кено том Брока, коли, зрештою, капiтана Штортебекера доставили забитим у кайдани до Гамбурга i почався суд... Коли всi справи i зусилля виявилися марнотою... Тодi були присутнi як свiдки обоє Ерiхи фон Мекленбург - старий i молодий. I якби хоч один замовив за пiратiв слiвце...
   Але старий герцог тiльки знизав плечима:
   - Нiколи не мав жодних справ iз цим зарiзякою.
   А юний Ерiх, що пройшов iз пiратами крiзь горнило штурму, просто встав i вийшов iз зали суду. Навiть не глянувши на того, хто звiльнив його батька. Хоч потiм i проклинав себе за це.
   Потiм, ще нескоро...
  

5

   Данський острiв Готланд вiтальєри зрештою взяли собi. Як i обiцяв Штортебекер. Нiкого не питалися дозволу. Просто прийшли туди на двох десятках кораблiв i захопили Вiсбю. Що дани могли вдiяти пiсля розгрому при Стокгольмi? Зiбрали лахи i сумно попливли на пiвдень.
   На той час - а був рiк Божий 1394 - до вiтальєрiв прибилося чималенько всякого люду. Дитрiх Мольтке отримав пiд оруду корабель "Червоний чорт" i сам набирав людей, нi з ким не радячись - але Клаус довiряв йому, бо той, хоч i шляхтич, а був людиною вiдповiдальною та досвiдченою як на морi, так i на суходолi. Пiрати могли виставити вiйсько у вiсiмсот мечiв на тридцяти кораблях, не рахуючи майже двох тисяч шведських на iнших шибайголiв, що мали за ватажка Свена Стуре. Iнша справа, що серед тих восьми сотень майже половина були найгiршi покидьки свiту - так свiт почав мститися своïм ворогам, отруïвши ïх.
   Утiм, мешканцi Готланду радо прийняли нових господарiв: адже податки було скасовано, крiм неважкоï продуктовоï та корабельноï повинностей. Кiлькох грабiжникiв i ґвалтiвникiв iз числа пiратiв було показово повiшено на узбережжi, тож дiтлахи качалися на трупах, як на гойдалцi, i жодному з лiкеделерiв бiльше не кортiло спокушати долю. До того ж, пiрати щедро дiлилися з острiв'янами здобиччю, та й гендляри не боялися торгувати на Готландi.
   Якось Ерiк зустрiв на березi стару бабцю, що гiрко побивалася, тримаючи в руках пошматованi тенета, нiби останню коштовну рiч. Так i було: хата, в якiй вона мешкала з єдиною дочкою, майже завалилася, чоловiк помер, i геть не було чим прогодуватися. Тодi Ерiк подарував ïй новеньку риболовну сiтку. I пiшов собi, всмiхаючись. Розгорнувши тенета, стара помiтила кiлька золотих монет, що нiби випадково там застрягли.
   За кiлька днiв, ближче до сутiнкiв, Ерiка розшукала висока бiлява дiвчина. Коли вiн побачив ïï обличчя у присмерку, то подумав, що Господь ще не творив такоï краси, хоча iншi так не вважали. Йому вiдiбрало мову, а дiвчина поштиво уклонилася:
   - В нас новосiлля, шляхетний пане. Чи ти прийдеш?
   - Е... - по-дурному сказав Ерiк, - а хто ти, власне, i чому кличеш незнайомця на свято?
   - Я Герда, дочка Ельмара i Свави, якiй ти подарував... новi тенета. То нам чекати на тебе, Ерiку, сину...
   - Просто Ерiк, - стерновий нiяково почухав потилицю, - буду з величезним задоволенням.
   За два тижнi магiстр Вiгбольд вiнчав ïх просто на березi. Їхнє щастя тривало аж чотири роки. Багатьом за все життя i того не випадає.
  
   А якось до Вiсбю прибули посли вiд Їï Величностi Маргарити. Клаус - як годиться справжньому королю - влаштував пишний бенкет, аж дани здивувалися. Їм кортiло якнайшвидше покiнчити iз завданням. Нарештi, коли Клаус усамiтнився iз ними та своïми людьми для бесiди, голова посольства - такий собi пан Бiргер Енсейль - вручив королю пiратiв грамоту.
   - Це каперське свiдоцтво, - мовив Бiргер. - Їï Величнiсть приймає ваше вiйсько на службу. Ви маєте грабувати i топити будь-якi судна, крiм данських, i вiддавати данськiй коронi чверть здобичi. За це королева милостиво дозволяє вам жити на Готландi.
   - Ви чули новину, панове? - криво усмiхнувся Клаус до своïх. - Виявляється, ми живемо у володiннях вельможноï Маргарити! Це якось нечемно з нашого боку...
   Всi зареготали. Бiргер почервонiв вiд обурення, та мовчав. А Годеке Мiхель зауважив:
   - А чи це не забагато - чверть здобичi? Тут самим не вистачає...
   - Iншi пiрати Їï Величностi вiддають половину, - спокiйно вiдказав посол.
   - А ми, я гадаю, не вiддамо, - Годеке пiдчепив гаком золотого ланцюга на товстелезнiй шиï Бiргера, - то що ти на це скажеш, милостивий пане?
   - Скажу, - посланець рiшучо вiдпихнув руку штурмана, - що це нечуване нахабство. Будьте певнi, що доброта нашоï королеви має межi. Ви переступили межу. Можете менi повiрити, що Вiсбю спалять вщент, а ви всi гойдатиметеся на шибеницi, годуючи чайок.
   На цих словах Ейнар Ларсон ступив уперед, пiдняв свою чудову сокиру i вiдтяв язикатому дановi голову. Кривавим водограєм забризкало всiх навколо, залило червоним грамоту в руках пiратського короля.
   - Що ти наробив, дурню! - гримнув на незворушного шведа Годеке. - Це ж був посол!
   - Ну, гадаю, тепер йому важко буде служити королевi, - кинув Клаус, - кiнчайте ïх.
   Отак завершилося те нефортунне посольство. Коли ж Годеке спитався, чого Клаус не покарав Ейнара, Штортебекер знизав плечима:
   - Посол не має погрожувати. Ми самi пiдемо на гостини до Маргарити, i я покажу тобi, штурмане, як годиться поводитися пословi...
   ...при дворi Маргарити саме було якесь свято, шляхетне панство бенкетувало, грали музики, виступали актори, а королева нудьгувала. Та раптом дверi розчахнулися, охорона порозлiталася геть, мов сухе листя, а до тронноï зали увiйшли некликанi гостi, тринадцять персон: король Штортебекер i його вiдданi лицарi, а також святий отець. Не промовивши жодного слова, Ганс Дорфер за знаком капiтана кинув пiд ноги Маргарити вiдсiчену голову. Королева впiзнала свого зниклого посла Бiргера Енсейля. Прiзвище не надто йому допомогло.
   У гробовiй, урочистiй тишi пiрати розвернулися i вийшли з зали, не злякавшись пiдставити спини ворогам: дани заклякли, скрижанiли, а в ïхнiх очах плескотiв чорний жах.
   - Бачиш, як, Годеке? - проказав Клаус до штурмана. - Ми не погрожували, ми просто попередили. Показали, хто тут король.
   - Капiтане, ти божевiльний, - сказав на те Вiгбольд, - ти геть божевiльний, хай помилує Господь твою душу. I ми такi ж божевiльнi, якщо i досi при тобi.
   - Я нiкого не тримаю, - холодно мовив Клаус.
   - Тримаєш, капiтане, - похитав головою чернець, - тримаєш...
  
   А тодi свiт нарештi помстився ïм. Як писав про те Дiтмар iз Любека: "Пiрати наводили жах на всiх торгiвцiв. Вони грабували своïх i чужих, i вiд того оселедцi вельми подорожчали". Але подорожчали не лише оселедцi, а й голови братiв Штортебекерiв.
   Сталося так, що люди Клауса захопили судно, на якому був пан Гернот Айхенбаум та кiлька iнших членiв мiськоï ради Гамбурга. Їх доправили на Готланд. Почали перемовини щодо викупу. Роль речника вiд братства взяв на себе Йоганн. Та одного разу вiн не повернувся. Замiсть нього на Готланд прибув Юрген Айхенбаум, син Гернота. Вiн привiз дуже цiкаве послання, i особисту печатку Йоганна на доказ:
   - Твiй брат, Клаусе, це єдине, що Гамбург вiддасть за наших людей. Чи вiн того вартий?
   Усi мовчали, бо не насмiлилися щось радити. Клаус Штортебекер дуже змiнився пiсля Стокгольму. Вiн уже не так потребував чиïхось думок, як до того. I тепер не завагався:
   - Скажи, ганзейцю: що заважає менi посадити тебе в острог до твого батечка?
   Юрген i оком не змигнув, лише покрутив печатку:
   - Ти бажає отримати свого любого братика по частинах? З якоï починати? З пальцiв, з вух, з носа, з яєць? Обирай!
   Штортебекер довго i мовчки дивився купецькому синовi у вiчi. Зрештою той не витримав, опустив погляд, бо побачив у глибинi очей пiрата не шторм - але жахливий штиль, оповитий вiчним холодним туманом. Таким, що вiдбирає розум i тепло людського серця.
   - Гаразд, - несподiвано згодився Клаус, - та хоч якщо волосина... Тобi ясно?
   - Жодна волосина не впаде з голови твого брата, - поклявся Юрген.
   Обмiн вiдбувся на островi Рюген. Клаус хотiв пiти один, принаймнi з одним кораблем, та вiрнi друзi його вiдмовили, i не дарма: ганзейцi обложили острiв коггами i клабатами, вочевидь розраховуючи захопити пiратського короля. Тому Штортебекер також прийшов iз численним почтом, у числi якого був i Симон фон Ольденбург на своєму кораблi. Ганза не стала ризикувати. Члени гамбурзького магiстрату бiгли до своïх, аж п'яти горiли. А до пiратiв рушила одинока постать. Рушила якось непевно, нiби навпомацки. Це не здалося дуже дивним: вже сутенiло, на заходi й сонця не було видно, та ганзейцям це не завадило. Капiтан не витримав, майже пiдбiг до брата. Вiгбольд пiднiс смолоскипа...
   - Клаусе? - Йоганн крутив головою, нiби пес, який намагається внюхати запах.
   На його очах була пов'язка.
   - Сучi дiти, - тихо i на дивовижу спокiйно проказав Клаус, розмотуючи ганчiр'я, - клятi виблядки, брехливе стерво. Хто це зробив, брате? Кого я маю за це скалiчити?
   Йоганн посмiхнувся. Слабко, кволо. Дуже страшно. На чорно-червоному мiсивi зяяли двi залитi мороком ями. Полум'я смолоскипу потьмарилося. Земля хитнулася пiд ногами капiтана - зовсiм не так, як хитається палуба.
   - Не треба нiкого калiчити, братику, - попросив Йоганн, - я зiрвав тобi оборудку. Я не дорожчий за гамбурзький магiстрат...
   - Вони обiцяли, що жодна волосина... - прошепотiв Клаус, та слiпець перервав:
   - Хiба ж я лисий? Жодна волосина не впала, це так. А очi... Знаєш, я побачив усе лайно свiту, яке хотiв. Може, воно i на краще.
   Тодi Клаус Штортебекер засмiявся. Дико, несамовито, як смiявся на палубi "Морського вовка", коли Ернст Люгер вибив йому зуби. Тодi було не страшно i не боляче. Тепер з нього самого наче здерли шкiру. Вiн смiявся i плакав, плакав i смiявся, i не мiг спинитися...
  
   На половинi шляху до Готланду ïх перестрiв "Червоний чорт". Клаус дуже здивувався, бо наказав рештi лишатися на островi: адже Маргарита вже посилала вiйська, щоб вибити пiратiв звiдти, тож кожен меч був на рахунку. Капiтан Дитрiх Мольтке поштиво вклонився:
   - Перепрошую, мiй королю, проте немає в нас Готланду: панове тевтонцi дуже нечемно попросили нас забратися звiдти.
   - Тодi навчимо ïх чемностi, - процiдив Штортебекер, - зберемо наших i...
   - На превеликий жаль, герр капiтан, - перервав його Мольтке, i голос його здригнувся, - це неможливо за даних обставин, - i додав з гiркою посмiшкою, - нема вже нiяких "наших"...
  
   Року Божого 1398 орден тевтонських лицарiв на чолi з великим магiстром Конрадом фон Юнгiнгеном вирушив у каральний похiд проти братства вiтальєрiв. Як подейкували - на особисте прохання Ганзи. Орден тодi був у розквiтi сил, ще довго було до нефортунноï битви пiд Танненбергом. П'ять тисяч лицарiв i кнехтiв висадилися у Вiсбю i залили острiв кров'ю. Шведськi пiрати пiд проводом Свена Стуре тримали оборону, аж поки магiстр не помилував ïх, дозволивши вiльно пiти з острова, та рештi вiтальєрiв не так пощастило. Хутори i мiстечка палили, людей рубали на шмаття, нiби свинину на ринку, кидали у вогонь, без розбору, де пiрати, а де поселенцi. Стернового Ерiка, якого Клаус не взяв на Рюген ("У тебе жiнка вагiтна, хочеш дитину сиротою зоставити?"), розстрiляли з арбалетiв, а його дружину Герду, яка з дня на день мала народити, зґвалтували вп'ятьох, розрiзали черево i кинули плiд собакам. Коли Мольтке полишав острiв, на березi гойдалися десятки повiшених. Тевтонськi кнехти не лише спритно вбивали, а ще й майстерно ставили шибеницi.
   - I як же ти лишився живий? - поцiкавився Клаус.
   - Я i моï люди пiшли зi Стуре, тому нас вiдпустили, - стримано проказав Мольтке, - хоч я i волiв би померти. Та моï люди, перепрошую пана капiтана, хотiли жити. Менi здалося, що наказ убивати без жалю стосувався лише людей вашоï милостi.
   - Тобi здалося? - гiрко скривився Штортебекер. - Скажи от що: ти зi мною?
   - Якби не з вами - подався б до Швецiï.
   - Тодi кiнчай своï шляхетськi витребеньки, бо наб'ю тобi пику. Завертаємо до Фьору!
  
   Острiв Фьор вони знайшли в такому ж станi, як i Готланд. Вiн таки був заблизько до володiнь Ганзи, чий чорний орел розправив крила над руïною. Морський Двiр стирчав у небо обгорiлими стовпами. Височили порубанi ворота. На закритих стулках усмiхався розiп'ятий Кено том Брок. На його вустах застигла бойова пiсня. Пальцi намертво вчепились у бурштиновi чотки. Його донi Ельзi вiд того було не легше. Вона носилася червоним вiд кровi й свiтанку берегом i кричала, неначе чайка над розореним гнiздом. Як вона кричала. Немов одержима. Клаус вiдав надто добре, що за злi духи нею заволодiли. Тому i не квапився втiшати. Хай викричиться, виплачеться, вичавить iз себе горе. Тим паче, що це саме вiн був винуватий у тому, що сталося. З нею. З ïï батьком. З Ерiком i його бiдолашною дружиною, з його ненародженим дитям. З Йоганном. З кожним iз них. З ними усiма.
   Вiн дав ïм надiю. На те, що вони здатнi щось зробити у цьому свiтi, змiнити його на краще. Але чи можна змiнити свiт, ворогуючи з ним?
   Клаус Штортебекер знав, що нiхто з них нiколи не дорiкне йому. Бо лише вдихнувши вiтер пiд кривавим пiратським прапором, вони стали по-справжньому вiльнi. Та серце здавило крижаними брилами, i хмiль остаточно втратив смак.
  

6

   Того ж нещасливого 1398 року вiтальєри замешкали на острiвцi Гельґоланд. Досить далеко вiд свiту. Досить близько, щоб скубти Ганзу.
   Як i ранiше, Клаус i його люди сердечно перепрошували пограбованих i не брали бiльше половини вантажу. Як i ранiше, лiкеделери щедро дiлилися з мiсцевими бiдаками. Як i ранiше, допомагали церквам i монастирям. Але Клаус Штортебекер бiльше не посмiхався. Його серце не радiло анi любощам iз Ельзою, анi дотепам Вiгбольда, анi майстернiй грi скрипаля Штофа - лише каламутна житня брага могла розiгнати мару в його очах, та й то ненадовго. Брага, а ще - те червоне вино, що струменiє по людським судинам. Штортебекер дуже полюбив убивати.
   Чи лишався вiн - вiтальєром, життєдайним? Я не знаю. Тодi я рiдко являвся йому, частiше навiдував Годеке Мiхеля i католицьку свиню Вiгбольда. Потiм я картав себе за це.
   Варто зазначити, що фюрст Симон, син Конрада Ольденбурзького, не поривав дружби з нашим капiтаном, хоча i не мешкав на Гельґоландi. Вони полювали удвох: лев гнав здобич до вiдкритого моря, а там уже чекали вовки. Якось Дитрiх Мольтке поцiкавився, нащо йому морський розбiй, за який Ганза може помститися його батьковi-герцогу, як помстилася Кено том Броку.
   - Ганза не має списа проти такого лева, як мiй батько, - насмiшкувато пирхнув Симон, - а менi просто весело.
   Та цi слова небагато вартували, бо всi бачили, як мрiйливо задивлявся герр фюрст на Ельзу. Чи помiчав це Клаус? Я не знаю. Не питав. Не мiй клопiт.
   Кiлька разiв Ганза вiдправляла до Гельґоланду флотилiï для упокорення пiратiв. Кожного разу - рiк у рiк - друзки тих кораблiв поверталися на хвилях до гирл Везеру й Ельби. То був мiй клопiт - напускати туман, гасити вогнi маякiв, здiймати вiтер. А тодi приходили морськi вовки i рiзали овець.
   Але року Божого 1401 на морський шлях замiсть овець ступила "Бунте Ку" - грiзна "Строката корова", найкращий бойовий когг того часу, озброєний гарматами, пiд командою самого Нiколаса Шоке, бургомiстра Гамбурга. Корова наставила вогнепальнi роги на наш маленький острiвець i рушила брати вовкiв на остроги. Всi дуже смiялися, коли Симон розповiв ту новину.
   Не смiялися лише двоє - Клаус Штортебекер та Ейнар Ларсон.
  
   Пiрати рухалися крiзь чаклунський туман. Уночi. Вистежуючи жирну корову, винюхуючи ïï слiд на водi. Кiлькох морякiв послали на човниках уперед - зайвi очi не завадять.
   Тоï ночi Клаус передав "Морського вовка" пiд оруду штурмана, сам же перейшов на "Червоного чорта". Бажав щось обговорити з Мольтке. Тож вони сидiли в трюмi, а на палубi вартував Симон, який був за стернового.
   Раптом у туманi сяйнув вогник. Майже пiд носом. Симон без зайвого галасу пiдiйшов ближче. То виявився мулистий острiвець, на якому сидiв одоробистий рибалка у драному вовняному плащi з каптуром i щось варив у казанку. Поруч лежав його човен - такий же благенький, як i плащ. Як i все його життя.
   - Що ти тут забув, добрий чоловiче? - спитав Симон.
   - Та сидю, фiфсянку фарю, - глухо i гугняво прошепелявив здоровило, - на'ать без солi, без трiски. Фше за масло мофчу. А фи, Gutenherr, чи не ма'ате масла?
   - Юнго, а сходи-но в трюм, принеси дядьковi пару оселедцiв, - наказав Симон. Коли малий зник, фюрст одяг грубi шкiрянi рукавицi, такi, як i на рибалчиних руках. Вiн був один на палубi. Рибалка пiдняв казана, подав Симоновi, той прийняв i пiдтяг до стерна. Рукавицi почало пропалювати. Затим рибалка хвацько, мов бувалий моряк, скочив на борт, i вони удвох перекинули казанок на стерно. Розжарений свинець, метал смертi, сичав гадюкою, затiкав у склепiння, остигав, залишаючи "Червоного чорта" нерухомим.
   - Нате, дядьку, смачного... - юнга не одразу збагнув, нащо пан Симон i приблуда поливають стерно вiвсянкою, а наступноï митi рибалка вгатив йому кулаком по скронi. Рукавиця не пом'якшила удару. Юнга помер ще до того, як упав на палубу.
   - Скажи, Симоне, - без жодного акценту спитав бородатий герой-вiкiнг, - чи я маю тепер удавитись, як Юда Iскарiот?
   - Облиш, Ейнаре, - вiдмахнувся Симон, - роби, як домовилися. Сiдай у човен i греби назад на "Вовка". Ти ж не дурна бабера, щоб сидiти тут i плакати. У Гамбурзi на тебе чекають вiсiмдесят марок срiбла i красуня Iнгрiд. Христа продали за тридцять.
   Симон засмiявся. Тихо, вдоволено, навiть не засмiявся - замуркотiв, наче ситий котисько. Крiзь мару вигравали його зеленi очi, яскравiшi за коштовне камiння перстенцiв на пальцях. Ейнар Ларсон плюнув йому пiд ноги, перш нiж полишити спаскудженого "Червоного чорта".
  
   - Завертай! - кричав стерновому Мольтке. - Кермо лiворуч!
   Дужий моряк налягав на стерно, та марно. Свинець сповив кiстки корабля. Когг летiв просто на "Корову". На роги ïï носових гармат.
   - Трясця, хто це зробив?! Яка паскуда!? - розривався капiтан. - Рифь вiтрила! Де Симон?
   - Та мабуть уже на "Коровi", - незворушно проказав Клаус. Вiн не покинув "Чорта", бо i сам уже заслужив прiзвисько "Морський диявол".
   Корабель уповiльнив ходу. З обох бокiв на нього сунули ганзейськi клабати. "Морський вовк" кинувся на помiч, але шлях йому перегородили два когги пiд чорним орлом на бiлiм полi, ще й ззаду напирали. На обох пiратських суднах закипав котел смертi. Клаус одразу зрозумiв, що вже цiєï чарчини йому не перекинути. Та, звiсна рiч, здаватися не збирався.
   Ганзейцi дерлися на палубу. Їм рубали руки разом iз перилами фальшборту. Вони засипали пiратiв арбалетними бельтами. Назустрiч летючiй смертi котилися порожнi дiжки, що спиняли сталевi стрижнi. Ганза оточила "Чорта" i "Вовка", на палубах стало слизько вiд кровi й нутрощiв, вiтальєри стали мортельєрами, та море, якому Штортебекер вiддав долю i волю, не квапилося допомагати пiратам. А чи могло? Чи владне було над свинцевим штилем?
   Нарештi "Морський вовк" вiдбився вiд дрiбноти, розвернувся i вгородив носа в борт одного з коггiв. Годеке Мiхель з командою кинувся на абордаж. Вiн ще не знав, що "Чорт" не прикриє ïх, що вiн застиг нерухомо, нiби на мiлинi. Не бачив, як "Строката корова" пiдiйшла майже впритул i розрядила обидвi гармати. Коли почув диявольський грiм i хрускiт деревини - було пiзно. Корова шматувала корабель вогненними рогами. Три подвiйних пострiли вщент розшматували нiс "Червоного чорта". Стернового вбило, Мольтке поранило в руку. Та лицар не кидав зброï. Стояв до останнього подиху, аж доки "Бунте Ку" не стала бортом до борту з пiратським коггом. З ïï черева назустрiч лiкеделерами кинулися новi лави кнехтiв. А Нiколас Шоке у парадних обладунках ховався позаду i переможно посмiхався.
   Клаус виглядав Симона, проте марно.
   Пiрати мали одну-єдину перевагу - вони стояли на смерть. А Ганза жадала отримати ïх живцем, щоби судити за своïм законом. Ось Дитрiх Мольтке знепритомнiв вiд утоми i крововтрати. Ось уже Штортебекер один залишився на палубi - однi його люди були мертвi, iнших полонили. Вiн не зважав. Його прекрасний дворучник не спинявся нi на мить. Його скуйовдженi кучерi злиплися вiд кровi. Його погляд лякав ганзейських вiдчайдухiв. А найбiльше - бургомiстра Гамбурга. Той уже не посмiхався - зблiд, озирався на всi боки, не знаючи, що робити.
   - Дозвольте пристрелити це падло! - арбалетник уже нацiлився, та герр Шоке похитав головою:
   - Живцем! Брати цього диявола живцем! Я не знаю, робiть що хочте - та дiстаньте його живим! Хоч тенета на нього киньте!
   Пан бургомiстр пожартував - але кнехти так i зробили. Знадобилося три сiтки, щоб на мить спинити криваву круговерть меча. I так було захоплено Клауса Штортебекера. "Оце рибина!" - шуткували згодом у Гамбурзi.
   Останнє, що крикнув король пiвнiчних пiратiв, було:
   - Годеке! Тiкайте! Тiкайте геть!
   Штурман почув - але не втiк. Замiсть нього наказ виконав я, Хеннiг Вiхман. Бо Годеке не мав людей: усi вiрнi потрапили на iнший ганзейський когг. Дорфер з пробитою головою, та ще живий; Йорген з роз'юшеною пикою, вперше вiн був по-справжньому красивий; Карл Мантейфель i Вiльгельм фон Рiхтер, вiдважнi лицарi, вони вили по-вовчому, коли ïхнi мечi полетiли у хвилi; не пошкодували старого лоцмана Гельзо, не зглянулися на вiк, ламали ребра важкими чобiтьми; юний Катцбальгер виправдав прiзвище - нiхто не мiг пiдступитися до вихору меча i кинджала, аж поки його не збили з нiг люцернським молотом; Геральт Вайсфольф отримав три бельти в плече i стегно, але i далi вiв кривавий танок, доки не послизнувся на чиïхось кишках; Рiхард Штоф зламав клинка i бився смичком вiд скрипки, яку любив бiльше за життя; страшний катiвський меч у руках майстра Вольфа i страшна його посмiшка наробили жаху серед ганзейцiв, i знадобилася вся вправнiсть фехтмейстера Франца Фогеля iз Бремена, щоб здолати те непiдкупне правосуддя; пошрамований тевтонець Фоке навiть перебрався на "Бунте Ку" i майже дiстав пана бургомiстра дзьобом чекана, та був збитий з нiг... Ейнар Ларсон теж не ховався вiд бою. Та зрештою просто опустив руки, i важка сокира ображено впала на палубу.
   Вiльними лишилися троє: слiпий Йоганн Штортебекер, якому не всидiлося на Гельґоландi, святий отець Вiгбольд i шалений рудий штурман. I ще я, клабатер. Я розвернув "Морського вовка" i викликав схiдний вiтер. Когг рушив на захiд, i нiхто його не наздоганяв: то був човен мертвих, важкий вiд скривавлених трупiв. Такий вантаж уперше обтяжив борт мого судна. На таку здобич полював лише Летючий Голландець. Корабель мерцiв рушив у краïну помираючого сонця, а за його кормою ставав муром тугий крижаний туман.
  
   - Оце так упiймали, кхе-кхе, кита! - тицьнув пальцем звеселiлий Нiколас Шоке.
   - Якого там кита! - насмiшкувато кинув Юрген Айхенбаум i щосили копнув пiрата ногою в лице. - Це ж якась каракатиця!
   - Скажiть-но, шановнi, - чемно i дуже спокiйно спитав, усмiхаючись, Клаус, - а де Симон?
   - Сподiваюся, - задоволено вiдповiв бургомiстр, - що вiн уже, кхе-кхе, на пiвшляху на Гельґоланд. Я попросив його переказати вiтання, кхе-кхе, панi Ельзi.
   Вони сподiвалися, що пiрат зараз зiрветься, сипатиме прокльонами i лайкою, погрожуватиме, казатиметься - а Клаус Штортебекер просто стомлено заплющив очi.
   - Я не заздрю нашому левенятку, - стомлено прошепотiв вiн.
   Цi слова герр Шоке збагнув аж через пiвроку, на бенкетi у гамбурзькому маєтку герцогiв...
  

7

  
   Уперше за пiвроку Клаус Штортебекер прокинувся зi щасливою посмiшкою на обличчi. Чи справдi вчора тут був клабатер Вiхман, чи наснилося? Байдуже. Сьогоднi все скiнчиться. Варто лише пiдвестися i пройти сотню крокiв. Сiмдесят три врятованi моряцькi душi - це того вартує. Це не дуже важко. Сьогоднi вже нiчого не болить - анi тiло, анi душа.
   - Нарештi я помру, - радiсно прошепотiв Штортебекер у могильнiй тишi.
  
   Натовп шаленiв.
   Добрi люди набилися на головну площу Гамбурга, мов оселедцi в дiжку. Навпiл iз цибулею, як годиться. На цю розвагу вони чекали пiвроку. Дехто - i довше. Городяни не бачили добра вiд лiкеделерiв, тому радо жбурляли в забитих у кайдани тухлими яйцями i гнилою капустою. Мабуть, цiлi пiвроку збирали це лайно, подумав Клаус.
   Вирок зачитували довго. Суддя кiлька разiв спинявся попити водички, бо день був на диво спекотний, а ще стiльки злочинiв треба пригадати. Височенний i кощавий, як смерть, майстро Розенфельд застиг, спираючись на довжелезного меча. Геть не такого, яким бився Клаус.
   Зрештою з нудним обов'язком було покiнчено, i суддя за звичаєм спитав:
   - Чи ти маєш останнє бажання, Клаусе Штортебекер? Може, покликати священика, би ти висповiдався? Чи, може, налити останню чарку?
   - На щастя, - вiдказав капiтан, сяючи очима, - єдиного священика, котрому я радо сповiдався би, тут наразi нема, i я сподiваюся, що нiколи й не буде. А чарка мiцноï смоли, гадаю, вже чекає на мене у пеклi. Та коли казати про останнє бажання, то я хотiв би запропонувати шановному панству закластися.
   Мiськi радники пожвавилися. Такого зухвальства вже давно не траплялося! Видовище ставало дедалi цiкавiшим.
   - Що ж ти запропонуєш нам, розбiйнику? - спитав Нiколас Шоке, де й кашель подiвся...
   - Умови такi, - Клаус обвiв поглядом натовп, знайшов очi клабатера, кивнув i продовжив, - якщо пiсля того, як майстро Розенфельд вiдсiче менi голову, я зведуся на ноги i пройду перед своïми людьми, ви ïх негайно помилуєте i вiдпустите. Всiх, бiля кого я пройду без голови. Хай навiть ïх буде сiмдесят три особи.
   Над площею нависла моторошна тиша. Жодного звуку не долинало на поле праведного суду. Навiть гавкучi собаки стулили писки, а птаство небесно мовчало i поготiв. Клаус чекав.
   Городяни почали перешiптуватися. Радники i суддi сторожко перезиралися. Клаус чекав. Аж раптом Юрген Айхенбаум вибухнув глузливим реготом, одразу ж пiдтриманий рештою.
   - Гаразд, Клаусе Штортебекер! - бургомiстр трусився вiд смiху, наставивши на капiтана товстий, мов ковбаска, палець. - Ми пристанемо на твоï умови! Давай, майстро, не пiдведи!
   Клаус став на колiна, поклав голову на плашку. Вiн усмiхався. Вмитий, красиво поголений i пiдстрижений, ошатно вбраний за мiський кошт, вiн ще нiколи не виглядав таким щасливим i прекрасним. Ельза дивилася на нього, забувши, що Симон тримає ïï за руку, забувши про все на свiтi, крiм свого милого. Вона наче вдруге закохалася у нього. Серце билося в грудях, наче прагнуло вилетiти з кiстяноï тюрми i полетiти до любого, бо те серце належало не колишнiй грiзнiй валькiр'ï, а знедоленiй дiвчинi, для якоï помирали останнi променi сонця.
   Майстер Розенфельд здiйняв меча.
   Вiгбольд, що ховав обличчя пiд каптуром, перехрестився. Йому було байдуже, що натовп косився на нього. Так само як i Годеке Мiхелю, хоч вiн i старанно ховав лiву руку, прикрашену гаком, пiд широким плащем. Але тоï митi вiн пошепки молився за свого капiтана. Палко молився, гаряче, як ще нiколи в життi. Сльози наверталися на суворi очi, повертаючи ïм утрачену замолоду блакить.
   Капiтан упiймав той погляд. Лагiдно посмiхнувся, наче хотiв хоч так пiдбадьорити друга.
   Кат опустив меча.
   Натовп стоголосо скрикнув. Ельза висмикнула руку з полону чужоï плотi, пiднесла до вуст, наче спиняючи ненароджений крик. А клабатер Хеннiг Вiхман чаклував.
   Кучерява голова Клауса Штортебекера вiдлетiла геть. Але кров не струменiла з шиï - стiкала мляво, кволо, нiби то була ртуть.
   А тодi на очах цiлого мiста морський диявол пiдвiвся з колiн.
   Вiн iшов повз своïх братiв. Однi казали, що вiн проминув п'ятьох, iншi клялися, що сiмох. Але насправдi Клаус Штортебекер пройшов без голови - твердо, впевнено, мiцно тримаючись на ногах - коло одинадцяти своïх людей. Ось ïх iмена:
   Ганс Дорфер, моряк;
   Йорген Багер, моряк;
   Улль Катцбальгер, оглядач "воронячого гнiзда";
   Ян Гельзо, лоцман;
   Геральт Вайсвольф, фехтмейстер;
   Дитрiх Мольтке, капiтан "Червоного чорта";
   Карл Мантейфель, штурман "Червоного чорта";
   Рiхард Штоф, скрипаль;
   Вiльгельм фон Рiхтер, моряк;
   майстер Вольф, кок i колишнiй кат;
   Герман Фоке, кнехт i моряк.
   Штортебекер гордо ступав, мертвий i вiчно живий, пiд нажаханими поглядами череди гамбурзьких баранiв, вiн заплатив за гамбурзьким рахунком i тепер iшов у легенду, у вiчнiсть. А далеке пiвнiчне море здiймало до неба величнi вали, грало на органi штормiв, мордуючи ганзейськi кораблi. Король пiратiв крокував, а його вiрнi лицарi не могли втримати слiз. Капiтан пройшов би ще далi, аж до обрiю, та майстро Розенфельд - єдиний, кого не злякала i не зворушила та картина - кинув йому пiд ноги колоду. I коли Клаус Штортебекер падав - не було нiкого, хто мiг би його пiдтримати.
  
   Звiсна рiч - жодного з тих одинадцяти не помилували. Море знало про те, тому i безжально нищило того дня когги Ганзи. Майстер Розенфельд вiдтяв голови усiм сiмдесяти трьом пiратам i ще хвалився, що може просто зараз знеголовити усю раду Гамбурга. Нащо вiн таке сказав - хто його зна: розгнiваний Нiколас Шоке наказав катовi самому покласти голову на плашку. Той скорився без жодного спротиву. Тодi бургомiстр наказав Юргеновi Айхенбауму власноруч стратити ката. Наймолодший з мiськоï ради нiяково тримав важкого меча. Руки йому трусилися, нiби пiсля добрячоï гулянки. У головi паморочилося. Його страшенно нудило. А кат ще й насмiхався. Знадобилося аж три удари, щоб вiддiлити його голову вiд тулуба.
   Тодi Юрген наблював.
   Казали - пiсля того вiн збожеволiв.
   Натовп розiгнали, мов би отару, кийками i батогами. Нема чого тут задивлятися, видовище скiнчилося! Втiм, анi чернець iз штурманом, анi клабатер не пiшли: сховалися у провулку, споглядаючи вже звiдти. Годеке трусився вiд гнiву, скреготiв зубами, шепотiв прокляття, i Вiгбольдовi з Вiхманом багато коштувало втихомирити його. Хоча святий отець тоï митi не мав до гамбурзького панства i крихти християнських почуттiв. А коли з площi прибрали трупи, голову Клауса i решти пiратiв насадили на палi i виставили в рiчковому порту.
   Звечорiло. Хеннiг Вiхман видерся на верхiвку палi, щоби зняти голову свого капiтана. То не було просто з дерев'яною ногою. Зрештою таки видерся, та зняти не змiг, скiльки не смикав за кучерi. Тодi сумно подивився у вiдкритi очi:
   - Чого ти волiв би тепер, молодий ватажок?
   Розiтнулися мертвi вуста. Прошепотiли одне-єдине слово.
   - Помсти.
   Страчений капiтан дивився у спини побратимам, якi полишали порт. Вiн знав: цi троє мститимуться так, що чорти у пеклi здригнуться.
  
   Того дня у гамбурзькому маєтку герцогiв Ольденбурзьких влаштували бучний бенкет. Мали кiлька причин: по-перше, стратили ненависного Штортебекера, по-друге - старий Конрад саме того дня вiдiйшов вiд справ, тож вiднинi фюрст Симон iменувався герцогом Симоном, i по-третє - новоспечений герцог вiнчався iз Ельзою, вдовою Клауса Штортебекера.
   Переможцi не гаяли часу.
   Там-то, у палацi Ольденбургiв, Ейнар Ларсон отримав нарештi своï вiсiмдесят срiбникiв. Але того йому було замало:
   - Ви обiцяли, що звiльните мою Iнгрiд. Я зробив усе, як ти наказав, Симоне, тож вимагаю бачити ïï негайно. Я це заслужив!
   Грiзний кудлатий вовкодав тихо гарчав на чорного кота. Той облизнувся i лагiдно спитав:
   - Давай уточнiмо. Ти бажаєш бути зi своєю коханою? З красунею Iнгрiд?
   - Так! - гавкнув швед.
   - Нема нiчого легшого, - Симон обернувся до фехтмейстера, - пане Фогель, прошу!
   Франц Фогель просто пiдiйшов до Ларсона i сунув йому пiд ребро короткий меч-катцбальгер. Нiбито i неквапливо, та могутнiй швед навiть не зчувся, як помер. Сталевий дзьоб дрiбноï пташки розiрвав серце вовкодава.
   Розiрвав, та не розбив: Ейнар помер щасливий, бо нарештi поєднався iз милою Iнгрiд.
   - Нє, ну це ж треба бути таким йолопом, - промуркотiв Симон.
  
   А магiстр Вiгбольд, Годеке Мiхель i Хеннiг Вiхман робили жертвопринесення.
   Суддя Аксельроде не тямив, що трапилося. Щойно вийшов надвiр з власноï оселi, зробив кiлька крокiв - i провалився у морок. А коли прочуняв, то вже лежав у якомусь пiдвалi, мiцно зв'язаний по руках i ногах. "Як свиня на зарiз", - подумалося йому.
   - До речi, Вiгбольде, - рудий бородатий здоровило з гаком на руцi звертався до огрядного ченця, - завше було цiкаво, якi ти маєш ученi ступiнi?
   - Я магiстр богослов'я i римського права, - гордо мовив чернець, i скромно додав, - а ще - некромантiï, колись у Празi навчався.
   - Нам це зараз дуже в пригодi, - проскреготiла якась опецькувата потвора з клешнею замiсть руки, - рiж його, Годеке, а ми почаклуємо...
   - Стривайте! Схаменiться! - нарештi дiйшло до суддi. - Я не винуватий! Я не... це... той... я ж просто робив свою справу... ну, ви ж розумiєте... ви - пiрати, ваш капiтан також пiрат, розбiйник, ну хiба ж я мiг ïх виправдати?
   - Ти лайно, а не суддя, - повчально пiдняв палець Вiгбольд, - ти керував процесом, i не дотримався угоди. Поглянь-но, яких чудових людей ти мiг урятувати.
   Аксельроде роззирнувся.
   Серце ледь не розiрвалося.
   У тьмяному свiтлi смолоскипiв на нього дивилися одинадцять морякiв. Одинадцять зрубаних голiв. Тi, коло яких пройшов Штортебекер. Тi, що мали тепер жити. Тiла лежали поруч.
   - Але ж... - затинався суддя, - ви ж знаєте... бургомiстр... Шоке наказав... я не мiг...
   - Мiг, - розплився у посмiшцi Вiгбольд, - мiг, просто злякався. Була чесна угода, що дорiвнює закону. Ти порушив угоду. Ти порушив закон. Утiм, радiй: ти змиєш свою помилку...
   На тому Годеке Мiхель пiдчепив ребро пана суддi гаком i вирвав його геть. Де й сила взялася! Аксельроде одразу ж похлинувся кров'ю. Штурман витяг боязке серце i мастив ïм мертвi вуста побратимiв. А Вiгбольд i Вiхман промовляли закляття. Чернець вiдав дуже добре, що за таке точно потрапить у пекло. Вiн радiв iз того.
   Там на нього вже чекав капiтан Штортебекер iз чаркою мiцноï смоли.
  
   Симон кинувся на Ельзу, щойно вони залишилися удвох. До бенкету залишалося кiлька годин, гостi ще не почали збиратися. А вiн не мiг стриматися. Нероздiлена пристрасть пекла його надто довго, випаливши душу до попелу, до чорного скла.
   Вдовиця пiратського ватажка не пручалася. Ще й пiдiгрувала, розпалюючи пекельний вогонь. Колись таке здалося б герцоговi пiдозрiлим, але не тепер: успiх сп'янив його, як нiколи не п'янило вино. Зi стороннього погляду все виглядало цiлком природно: молодята кохаються. Ото дивина.
   ...Ельза знала, що це не зрада. Це - помста. Їм обом. Юним i мрiйливим морякам, що зруйнували ïï життя, перетворили валькiр'ю на корову. Та Клаус спокутував сьогоднi всi грiхи перед нею, перед братами, перед Господом Богом i цiлим свiтом. А чорне левенятко...
   Для нього дочка Кено том Брока мала сюрприз.
   Рушаючи в останнiй бiй, Клаус попередив ïï про таке. "Не роби дурниць, Ельзо, - казав вiн тодi, востаннє пестячи ïï русяве волосся, - коли я не повернуся, ти маєш врятувати всiх. Тут, на Гельґоландi. Ти моє кохання, але ти i моя королева. Стан зобов'язує. Вiдклади помсту. Роби, що хочеш, але збережи життя моïм людям".
   А коли ганзейськi кораблi пiд чорними орлами з'явилися таки на обрiï, Ельза не бачила свiтла. Чомусь вона геть не здивувалася, коли на берег зiйшов Симон фон Ольденбург. Вiн щось казав про зраду, про те, що не змiг урятувати Клауса, що його захопили, що вони обов'язково визволять капiтана, що мститимуться... Кого вiн хотiв одурити? Але вона мовчала i лише покiрно кивала головою. Чи здогадувався Клаус про цей пiдступ? Чи вiн iшов у море, знаючи, що вже не повернеться до неï?
   Симон виступав на судi. Палко переконував радникiв залишити Клаусовi життя. Наводив докази, згадував Стокгольмську справу, щедрi пожертви лiкеделерiв церквi й монастирям, багато чого ще, та коли герр Аксельроде прямо спитав його: "Чи ти, Симон фон Ольденбург, брав колись участь у розбiйних виправах вiтальєрiв, чи був у лавах пiратiв?", той рiшучо заперечив.
   Ельза нiколи не любила театру. А ця вистава була поставлена дуже кепсько...
   ...тож коли втомлений любощами Симон зiмкнув на мить своï котячi очi, вона щосили вдарила його пiдсвiчником у скроню. Чоловiк втратив свiдомiсть. Ельза не гаяла часу: зв'язала його по руках, сунула в рота хустину, розвела його ноги i прив'язала до нiжок розкiшного лiжка. Тодi привела його до тями. Вiн спочатку думав, що це така гра. Ельза кокетливо посмiхнулася, а тодi змахнула ножем, мiж чоловiчим членом та мошонкою. Симон заверещав. Очi - повнi жаху. Ельза зробила ще надрiз i висмикнула яйця, схожi на маленькi червонi камiнцi - так на Фьорi кастрували баранiв. От i знадобилася наука. Симон скiмлив, помiж нiг дзюрчав кривавий ручай, забризкавши голу Ельзу. Вона вiдрiзала герцоговi вудо i шкодувала, що не можна сунути йому в рота: заголосить. Тому вона просто стояла i насолоджувалася його муканням, аж поки не схаменулася: часу обмаль! I милосердо перерiзала зрадниковi горлянку.
   - Нє, ну це ж треба бути таким йолопом, - солодко промуркотiла вона.
   А тодi, просто на шлюбному ложi, розiтнула прекрасне, м'язисте тiло i випатрала його, мов рибину. Смердiло - жах. Це на морi легко: бойовий шал i свiжий вiтер забивають аромати лайна. Та Ельза була дiвою з роду вiкiнгiв. Хутенько дiстала серце, нирки, печiнку i селезiнку, поскидала у кошик i заходилася витирати кров.
   Вона ще мала приготувати гостям смачну печеню.
   Вона i справдi була подiбною до стародавньоï Брюнхiльд. Єдине, що та просто зв'язала Гунтера i пiдвiсила на гачок до свiтанку. А от Ельза вже не бачила сонячного промiння.
  
   Ми тодi все дуже гарно придумали. Я, Хеннiг Вiхман, дуже собою пишаюся. Втiм, як i нашою чудовою королевою...
  
   - А де ж суддя Аксельроде? - поцiкавився Конрад II, герцог Ольденбурзький.
   - Його слуга передав записку, що пан суддя занедужав, - уклонилась Ельза.
   - I не дивно, кхе-кхе-кхе, - захихотiв бургомiстр, - йому сьогоднi було непереливки. Побачити, як iде цей безголовий диявол... Ельзо, ви знали, що ваш чоловiк - чаклун?
   - Пiдозрювала, - стримано проказала господарка бенкету, - тому i дуже вдячна вашому, пане Конрад, синовi, який мене вiд нього визволив. До речi, Симон також затримається, тож, якщо шановне панство не заперечує, можемо починати.
   Панство не заперечувало. Лише Конрад задумливо пiдкрутив вуса.
   Вино i пиво лилося мов хвилi прибою, музики весело грали на скрипках, вiстлах i лютнях, гостi не могли нахвалитися на смачнючi наïдки. Колишня королева пiратiв розважала товариство i дуже мило всмiхалася. Та раптом, близько опiвночi, музики забрали iнструменти i вийшли з зали. А тодi, у цiлковитiй тишi, Ельза уважно подивилася Конрадовi у вiчi:
   - Чи вам добре смакує печеня, мiй пане?
   - Дуже i дуже, - дещо здивовано вiдповiв той.
   - А тепер придивiться уважнiше. Ви могли зламати об неï зуби.
   В тiстi, серед м'яса, сяйнув перстеник. У кожному шматочку. Кожен, хто куштував м'ясний пирiг, знайшов на тарелi оберемок золота чи коштовний камiнець. Ще вранцi те камiння вигравало на пальцях Симона фон Ольденбурга.
   - Ви щойно з'ïли серце свого єдиного синочка, - посмiхалися вуста Ельзи, проте очi нуртували грозою i пеклом, - вам, пане бургомiстр, я подала печiнку, ну а рештi, перепрошую, лишилися самi тельбухи.
   - Що це за дурнi, кхе-кхе, фризькi жарти! - скрикнув Нiколас Шоке. - Якщо ви, панно, гадаєте, що це кумедно...
   - Це нiякi не жарти, - могильним голосом проказав Конрад, - я мав би одразу здогадатися... Я радив йому вирiзати вас усiх, до одного, залити Гельґоланд кров'ю, як залили Готланд i Фьор, проте вiн так тебе кохав, цей недоумок, мiй єдиний синочок...
   Посмiшка Ельзи стала гiркою, мов пекельна смола. Та вона була вiрною дружиною свого чоловiка. Вона теж пила до дна.
   У моторошнiй тишi вона двiчi лунко вдарила у долонi.
   Прочинилися заднi дверi.
   До бенкетноï зали ввiйшли тринадцять осiб. Iшли гордо, не ховаючись, як колись у Копенгагенi, при дворi королеви Маргарити. Шановне панство остовпiло витрiщалося на мерцiв. На тих, кому вдень рубав голови майстро Розенфельд. Тепер майстро був мертвий, а одинадцять розбiйникiв - живiсiнькi, тiльки на шиï кожного наочно виднiвся шрам.
   А тодi до них приєдналися магiстр Вiгбольд i штурман Годеке Мiхель: клабатер привiв ïх до гостинного палацу пiдземним ходом. Пiрати оточили стола, а штурман кинув Конрадовi згорток. У розкiшний шовк була замотана голова Симона. Його зеленi очi, навiки пройнятi жахом, дивилися просто в серце старого батька.
   Нiколас Шоке почав блювати. Як i решта гостей. Вiд смаколикiв iз людською плоттю. Вiд смертельного жаху, що сповив панство. Патрицiï славетного Гамбурга заклякли. Не могли пiдвестися i чимдух дременути геть, покликати варту, священика, Господа Бога... Члонки ïм нiби залило крижаним свинцем, як стерно "Червоного чорта". I не було "Строкатоï корови" з чудовими гарматами.
   А Конрад II герцог Ольденбурга все тримав вiдсiчену голову сина i цiлував мертвi вуста.
   Пiрати не вбивали. Вони прийшли забрати не життя - розум. Вони ходили колом i спiвали, наче закляття, моряцьку пiсню, якою народ уславив ïхнього ватажка.
  
   Штортебекер - то наш капiтан,
   Штурман Годек веде наш струг,
   Нам клабатер мов рiдний брат,
   I Летючий Голландець друг.
  
   Не жахнуть нас нi шторм, нi шквал!
   Не злякає i з неба грiм!
   Б'є фальшборти ревучий вал:
   Розiтнемо рiвнину хвиль!
  
   Ти родився, ти живеш,
   А якогось дня помреш.
   Не звертай до Гельґоланду -
   Саме пекло там знайдеш.
  
   Лише Рiхард Штоф не спiвав: грав на скрипцi. Дивною була та скрипка: короб iз черепа, гриф зi стегна, струни - з жил пана Аксельроде. Суддя таки занедужав.
   А от смичок у Рiхарда був свiй. Брунатний вiд кровi ганзейцiв.
   Ельза стояла, склавши руки на грудях, i з неземною насолодою милувалася на конаючих вiд жаху радникiв. Непроглядний холодний морок сповив ïï свiт, осяяний лише багряними загравами. Вона знала, що так буде довiку.
   А коли нарештi скiнчився той Totentanz, пiрати пiшли через переднi дверi. Слуги розбiгалися перед ними. Вiгбольд пiдiйшов до Ельзи, торкнувся плеча, втiшаючи:
   - Ходiмо з нами. Тобi не можна тут лишатися...
   Вона вiдсмикнулася:
   - Ви своє зробили, святий отець. Хай вас Бог милує. Я дуже вам вдячна, проте маю iнший шлях...
   Таким холодним, нетутешнiм став ïï голос, що магiстр просто кивнув:
   - Бережи тебе Дiва Марiя, Ельзо. Може, ще колись зустрiнемось...
  
   Тоï ночi я таки видерся на той клятий стовп i зняв звiдти голову нашого капiтана. Останню його волю ми виконали. Та я мав подбати про його долю. Посмертну долю. Бо всевладне море не могло про те подбати.
  
   Тих одинадцять врятованих потiм бачили по всiх Схiдних i Захiдних морях. Вони наймалися на всi судна, крiм ганзейських. Фоке подався аж у Баварiю i служив там кнехтом. Майстро Вольф i Ян Гельзо вiдкрили в Данцигу корчму "Пий до дна!". Геральт Вайсвольф замешкав у Мекленбурзi та працював у школi фехтування. Рiхард Штоф придбав нову скрипку i став найвiдомiшим бременським музикантом. Улль Катцбальгер нiбито повернувся до пiратства. Казали, що навеснi року Божого 1403 магiстра Вiгбольда i Годеке Мiхеля повiсили на островi Грасбрук, але це брехня. Наш магiстр ще довго потому викладав у Кельнi богослов'я, а штурман подався у Голландiю i водив там кораблi. Може, i досi водить.
   Слiпий Йоганн Штортебекер скiнчив своï днi року Божого 1413 у монастирi святого Томаса, де незадовго до смертi зазнайомився з молодим Дiтмаром, якого тодi ще не звали Любекським, i розповiв йому iсторiю свого брата Клауса. Значно пiзнiше брат Дiтмар, укладаючи "Любекську хронiку", вставив туди дещо з почутого. Всього вставити не мiг, ясна рiч - адже Любек, як вiдомо, був мiстом Ганзи.
   Що ж до гамбурзьких радникiв, яким ми влаштували таку незабутню вечiрку, то вони всi збожеволiли. Люди казали рiзне, правди не знав нiхто. Втiм, жоден з них не дожив до Рiздва.
   А навеснi року Божого 1402 до Гамбурга завiтала чума. Чорна смерть прийшла на ганзейських коггах i викосила двi третини городян. Щури та круки правили мiстом i засiдали у магiстратi. Добрi люди, що закидали смiттям злих розбiйникiв пiд веселий регiт, помирали цiлими родинами. Вони палко молилися, та Господь Бог ïх не чув: адже вони не були його друзями.
   Я не знаю достеменно, що трапилося з Ельзою Штортебекер. Однi казали, що вона теж збожеволiла, iншi - що втопилася, а дехто бачив ïï серед черниць монастиря святоï Брiгiтти. Але, коли я згадую про неï, то перед очi стає гнучка постать, що застигла на скелях, понад морем. Вона стоïть на межi хвиль i сiрого неба i скам'янiло дивиться за обрiй. Вона чекає на коханого. Вона чекатиме довiку.
  

Епiлог

   "Миле нiмецьке хобi. 9 сiчня 2010 року з Гамбурзького мiського музею було викрадено череп Клауса Штортебекера - вiдомого середньовiчного пiрата i такого собi балтiйського Робiна Гуда. Композитори доби Бароко писали про нього опери, письменники двадцятого столiття - романи, а 2006 року в прокат вийшов фiльм "Stoertebeker" - "Серце пiрата". Бровари варять пиво, назване на його честь, а на Рюгенi щороку проводять фестиваль iменi Штортебекера. Коли ж ви завiтаєте до його рiдного мiста Ферден, то можете поласувати: перед ратушею раз на рiк городянам виносять чотири дiжки оселедцiв iз цибулею та п'ятсот тридцять хлiбин: таким чином згадують щедру пожертву пiрата на вiтражi для мiсцевого собору.
   За народними оповiданнями, у порожнiй щоглi його корабля "Червоний чорт" знайшли награбоване золото..."
   - Тьху, ну що за iдiотизм! - моряк зiжмакав газету, вiдкинув геть. - Уяви, Вiгбольде: як можна ходити морем, коли тобi щогла золотом набита!?
   - А як ти хотiв, Годеке? - посмiхнувся святий отець. - Нинi навiть кораблi залiзнi, то цi "знавцi народних переказiв" ще й не таке вигадають!
   - Це краще, нiж забуття, - промовив хрипко клабатер.
   Вони зустрiлися втрьох на Рюгенi. Минуло понад шiстсот рокiв, ну то й що? Це ïм не завадило. Годеке Мiхель у резинових рибальських чоботах, у потертому плащi, з каптуром на головi, з-пiд якого стирчала руда борода i вишнева люлька: штурман дуже вподобав тютюн марки "Borkum Riff". Вiн змiнився найменше: тi ж бляклi очi кольору пiвнiчного моря, той же повний солi й вiтру бас, тiльки замiсть гака - пластиковий протез у дiрявiй рукавичцi. Магiстр Вiгбольд скидався тепер на успiшного бiзнесмена: чорне колекцiйне пальто, чистий кашмiр, сiрий костюм-трiйка, гостроносi черевики вiд Гуччi. Замiсть цiпка - розкiшна рiзьблена тростина зi срiбним верхом. Хеннiг Вiхман у брудному вовняному светрi, на три розмiри бiльше, у в'язанiй шапочцi, бритий та поголений, i також iз люлькою: пародiя на Ернеста Хемiнгвея. Крабову кiнцiвку йому зрештою вiдiрвало, коли вiн служив клабатером на якомусь iз крейсерiв "Kriegsmarine" пiд час вiйни.
   - Сподiваюся, ти не дуже там у музеï наслiдив, - пробуркотiв Годеке.
   - За череп капiтана обiцяють добрi грошенята, - вiдказав Хеннiг, - не спокушай мене.
   - Ти цього не зробиш, курдупель, - засмiявся штурман. - Усе готове?
   Клабатер прокульгав до фургона, вiдкрив дверцята i викотив труну. Вiгбольд i Годеке прийняли сосновий вантаж, взяли на плечi та понесли на берег. Поставили на плаский камiнь. I урочисто вiдкрили накривку.
   Ще вчора це був голiсiнький череп. Тепер вони милувалися своïм молодим капiтаном. Навiть переднi зуби були на мiсцi. Свiтлi кучерi розчесанi, борода ошатно пiдстрижена. Очi заплющенi. Не порожнi ями. Живi, стомленi очi моряка.
   Було i тiло. Друзi не питали, де клабатер його надибав, яким робом пришив голову без жодного слiду. Про дещо не варто знати. Просто вони були до нестями щасливi бачити Клауса Штортебекера таким, як колись - красивим, мужнiм... живим. Цього - досить.
   - Лопати привiз? - спитав Вiгбольд.
   - Ображаєш! - пирхнув Хеннiг. - Краще скажи, ти своï лахи не боïшся пiсочком забруднити?
   - Ти менi випереш, - усмiхнувся чернець от-кутюр, - та от хреста забули...
   - Нi, - пролунав раптом владний жiночий голос.
   Троє обернулися.
   З чорного гелендвагену вийшла панi, перед якою вони не могли не схилитися у поклонi. Засмагле лице без жодного макiяжу. Стрункi ноги у дорогих панчохах, стильне чорне взуття i чорне розкiшне пальто, закрите пiд горло. Чорна хустина - на головi, однак вибивається русяве пасмо. Очi - великi, чудовi, сумнi очi, якi вони пам'ятали - схованi за темними окулярами.
   - Я знав, що ти прийдеш, Ельзо, - проказав Вiгбольд.
   Вдовиця Клауса Штортебекера обiйняла його, тодi - Годеке Мiхеля. Звернулася до Вiхмана:
   - Дякую тобi за все, що ти зробив для Клауса. Тепер свiт знає правду про нього. Гадаю, ми всi можемо нарештi спочити. Та не треба ховати його за християнським звичаєм... - i, бачачи подив на обличчi Вiгбольда, пояснила, - так, ви звалися друзями Бога, проте... Клаус був останнiм вiкiнгом. Вiн має вирушити в останню путь у вогнi. Не читай над нами молитов, святий отче...
   - Так я i знав, - без тiнi подиву проказав клабатер.
   А тодi дiстав з фургона канiстру бензину.
   Труну на каменi обклали сосновим хмизом - довелося попотiти, Вiгбольд таки занехаяв костюма. Потому облили все це дiло бензином. Штурман запалив люльку, кинув сiрника. Спалахнуло. Загуло. Хижi жовтогарячi лизнi охопили останнього вiкiнга. Майже не смердiло.
   Ельза зняла окуляри, кинула на пiсок. Зiйшла на багаття. I прихилилася до коханого.
   Нiхто i не подумав ïï спинити. Сiгурд iшов до Вальхали. Брюнхiльд рушила слiдом.
   Так вони i згорiли. Без жодного крику. Лише чайки i кайри побивалися за ними. I вiтер зривав сльози з моряцьких борiд.
   А тодi раптом полум'я заревiло, яскраво-бiле, струмiнь линув до самих небес, де героï зустрiчали брата на бучному бенкетi, де Одiн сидiв поруч iз Бiлим богом християн, де вiтали всiх вiдважних i справедливих, i неважливо, якоï вiри вони були на грiшнiй землi.
   Страшний буревiй розметав попiл над пiвнiчним морем.
  
   - Маю чудову iдею, панове, - проказав зрештою Вiгбольд. - Ставимо вiтрила i гайда до Данцигу. Засядемо у "Пий до дна!" i нап'ємося до смертi.
   - А чи вистачить у них браги? - засмiявся Годеке Мiхель.
  
   Клаус Штортебекер смiявся разом iз ним.
  
  
  
  

Примiтки

  
   Штортебекер - то наш капiтан... - нiмецька народна пiсня. Переклад з нижньосаксонськоï - мiй, хоча i доволi далекий вiд букви оригiналу.
   "Stürz den Becher" - власне, "Перекинь чарку", якщо дослiвно.
   Йоганн Штортебекер - про цю особу нема достовiрних вiдомостей. З тогочасних метрик вiдомо, що вiн i справдi був торгiвцем i помер 1413 року, проте невiдомо про жоднi його стосунки з Клаусом Штортебекером.
   Хеннiг Вiхман, клабатер - за хронiками i переказами, Хеннiг Вiхман був одним iз найближчих помiчникiв Клауса Штортебекера, та нiде не сказано, що то був саме клабатер. З iншого боку, нема пiдстав ставити таку можливiсть пiд сумнiв. Клабатер - це рiзновид морських духiв, назва "Klabautermann" походить вiд слова "клабата" - середньовiчний корабель у Пiвнiчнiй Європi; власне, корабельний домовичок. Має доволi кепську вдачу, збиткується з морякiв, але може посидiти у каютi з капiтаном чи штурманом за склянкою-другою рому i допомогти порадою в разi необхiдностi.
   "Морського вовка" - у хронiках зустрiчаються двi назви: "Seewolf" i "Seetiger". Гадаю, що оскiльки тигр на той момент був кицькою доволi екзотичною, то флагман Штортебекера мав назву саме "Морський вовк".
   Годеке Мiхель - у хронiках i переказах згадується як один iз очiльникiв братства лiкеделерiв. Щодо його походження i наявностi гака замiсть лiвоï руки достеменних вiдомостей нема.
   Магiстр Вiгбольд - достеменно невiдомо, чи то i справдi був чернець, чи просто свiтський iнтелектуал, i чи взагалi мав якусь освiту, вже не кажучи магiстерськi вченi ступенi. Хоча, знову ж таки, не бачу пiдстав для унеможливлення цiєï гiпотези.
   Ферден - так це вимовляється, хоча пишеться "Verdun". Не плутати iз Верденом у Францiï! А щодо того, чи й справдi Ферден був рiдним мiстом Клауса Штортебекера, то хто його знає. За право називатися малою батькiвщиною славетного пiрата змагаються такi мiста, як Ротенбург, Вiсмар, Гамбург, Ганновер, а також кiлька селищ i мiстечок Мекленбурга, острова Рюген i Фрисланду. Втiм, гадаю, Ферден - найвiрогiднiше припущення, якщо врахувати щедру пожертву на вiтражi для тамтешнього собору.
   Donnerwetter - нiмецька лайка, буквально "Доннерова погода", "Доннерiв вiтер", вiд iменi Donner - германське язичницьке божество грози i вiйни (скандинавський Тор).
   Бригантини i кольчуги... - бригантина - це не лише назва корабля, а ще й шкiряного обладунку з залiзними набiйками.
   Gottes Freund und alles Welt Feind! - девiз братства лiкеделерiв, "Друзi Бога i вороги всього свiту".
   Ха-ай, гроза над морем! - уклiнно перепрошую сера Генрi Лайона Олдi, подiбна пiсенька звучить з вуст його героя Персея з роману "Мiй дiдо - Винищувач".
   нок - морський мiфологiчний карлик з пiвнiчно-германського фольклору.
   "Vater unseren" - власне, на той час радше "Pater Noster" ("Отче наш"). Ну, що поробиш. Видно, Реформацiя сталася трохи ранiше:)
   Sanguis Dei, Herrhimmelgott... - "Кров божа" (лат.), "Господь небесний боже" (нiмецька лайка, що поминає iм'я Боже суєтно, вiдома скорочена форма "Herrgott").
   Heilige Maria, Gottesmutter - Свята Марiє, Матiр Божа (нiм.)
   у церквi чи на цвинтарi - грим... - церковний ще називався кiркегрим.
   Стокгольмська справа - хронiки пiдтверджують, що герцог Мекленбурзький, батько нефортунного короля Альбрехта, кинув заклик допомогти розiрвати трирiчну морську блокаду Стокгольма, i пiрати на те радо зголосилися, та от щодо участi Ганзи i нiмецьких феодалiв, то це радше моï скромнi припущення.
   Конрад II герцог Ольденбурзький - справдi, був такий герцог, який допомагав Клаусовi, доки йому було це вигiдно.
   Симон, син Конрада - казали, що серед сiмдесяти трьох полонених пiратiв був i Симон, син Конрада II, та менi чомусь важко у це вiриться.
   Кено том Брок, володар Морського Двору на островi Фьор... - насправдi, Кено том Брок був фюрстом (князем) мiстечка Марiєнхафе - нинi це община у пiвнiчно-захiднiй Нiмеччинi, доволi далеко вiд данського острова Фьор, i означає у перекладi "Церква Марiï", чи радше "Прихiд Марiï". З iншого боку, Meerenhof з фризькоï можна перекласти i як "Морський Двiр". Кено том Брок i справдi видав свою дочку за Клауса Штортебекера.
   Ельза Червоний Щит, Скьяльд-мо - дружину Клауса звали Ельза, проте прiзвисько "Червоний Щит" - це моя вигадка. Skjald-mo - з данськоï буквально "Щит-дiвчина", про цих пiвнiчних амазонок писав Саксон Граматик, щоправда, стосовно значно ранiших часiв.
   Скагерак - протока мiж Данiєю та Норвегiєю.
   з вузького горличка Ересуна... - Ересун, Зунд - протока мiж Данiєю та Швецiєю. Довгий час ïï контролювала Ганза, аж доки королева Маргарита не поклала цьому край.
   берегове право - добрий народний звичай у Пiвнiчнiй Європi - грабувати викинутi на берег човни.
   Менi здається, юний Зiгфриде, що тобi доведеться стати з нею на ґерць... - натяк на сюжет з "Пiснi про Нiбелунгiв", шлюбнi випробування королеви Брюнхiльд.
   schöne Frowe - красива панна (викр. нiм.)
   Моя доня звикла чути крики морського птаства, а вовче виття заважатиме ïй спати... - натяк на розповсюдженi у Пiвнiчнiй Європi сюжети, за якими пiсля весiлля чоловiк i жiнка живуть нарiзно, адже жiнка народилася бiля моря i не може заснути, якщо замiсть прибою чує вовче виття.
   Дитрiх Мольтке i Карл Мантейфель - iмена довiльнi, хоча прiзвища Мольтке i Мантейфель зустрiчаються серед Клаусових людей; iмовiрнi представники пiвнiчно-нiмецькоï та данськоï аристократiï.
   стурмани - швед. sturmanner, "великi люди", аристократiя.
   Якось Ерiк зустрiв на березi стару бабцю... - з народних переказiв.
   каперське свiдоцтво - першi задокументованi каперськi свiдоцтва почала видавати iнша королева, Єлизавета Англiйська, хоча нема пiдстав вважати, що Маргарита не могла вчинити так само.
   Прiзвище не надто йому допомогло... - "Енсейль" означає "Щасливий", "Той, що приносить щастя".
   П'ять тисяч лицарiв i кнехтiв висадилися у Вiсбю i залили острiв кров'ю... - у "Любекськiй Хронiцi" сказано доволi коротко - мовляв, такого-то року орден вибив пiратiв з острова Готланд, дозволивши вiльно пiти всiм, хто хотiв. Але знаючи вдачу магiстра Юнгiнгена, у таке важко повiрити.
   ...довго було до нефортунноï битви пiд Танненбергом... - 1410 року при Грюнвальдi (або, як кажуть нiмцi, пiд Танненбергом) вiдбулася велика битва, де князь Вiтовт на чолi об'єднаного польсько-литовсько-русько-чесько-смоленського вiйська розгромив Тевтонський орден. Пiсля чого орден iснував ще сто рокiв, але вже не так заважав жити сусiдам.
   "Бунте Ку" - грiзна "Строката корова" - яка дурноверха назва для бойового корабля, чи не так?
   зрада Ейнара Ларсона - моя гiпотеза. Епiзод iз рибалкою та заливанням свинцю в стерновi склепiння i справдi мав мiсце, однак чи був то зрадник, чи просто метка i вiдважна людина - хтозна. Вiдомо лише, що своï вiсiмдесят талерiв вiн отримав.
   вiтальєри стали мортельєрами... - mortelier, за аналогiєю з vitalier (лат.) - "смертедайний".
   Страта Штортебекера - хронiки i народнi перекази сходяться на тому, що капiтан таки пiдвiвся i зробив багато крокiв перед строєм своïх людей. Одначе скiльки було врятованих i чи ïх справдi помилували - тут є розбiжностi.
   Вона i справдi була подiбною до стародавньоï Брюнхiльд... - натяк на комiчний епiзод iз шлюбною нiччю короля Гунтера i Брюнхiльд з "Пiснi про Нiбелунгiв".
   Totentanz - "Танок мерцiв" (нiм.), iмовiрно, язичницький ритуал, згодом - середньовiчний європейський танець (пор. фр. "Dance Macabre").
   Тих одинадцять врятованих потiм бачили по всiх Схiдних i Захiдних морях... - так кажуть легенди.
   Майстро Вольф i Ян Гельзо вiдкрили в Данцигу корчму "Пий до дна!" - саме у тiй корчмi клабатер Вiхман розповiв менi цю iсторiю. Це так само вiрно, як i те, що я - Кривонiс, а Кривоноси, як вiдомо, не брешуть! :)))))
   Слiпий Йоганн Штортебекер скiнчив своï днi року Божого 1413 у монастирi святого Томаса... - дата вiрогiдна, стосовно мiсця певностi нема.
   Миле нiмецьке хобi... - 9 сiчня 2010 року з музею викрали череп, який iмовiрно був черепом Штортебекера, хоч аналiз ДНК нiчого не довiв. Взагалi, у нiмецькомовнiй Європi викрадати рештки вiдомих осiб - народна традицiя.
   ...у порожнiй щоглi його корабля "Червоний чорт" знайшли награбоване золото... - цю народну легенду вигадали тi, хто мав дуже кепський навiгацiйний досвiд.
   ...тютюн марки "Borkum Riff"... - на правах реклами. Я теж дуже його полюбляю.
   Похорон Штортебекера - тiло пiрата поховали або на Рюгенi, або на острiвцi Толлов, неподалiк звiдти. Втiм, цей факт не пiдтверджено.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"